Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
---------------------------------------------------------------
Вiдсканував,оцифрував, вiдредагував i перевiрив текст Брицун Василь
Миколайович 17 сiчня - 22 лютого 2009 р.
Б.И.Дубров. Солдатская Слава (рус) ? soldatskaya_slawa.txt
---------------------------------------------------------------
Вiд упорядника.
В книжцi Б.I. Дуброва зiбрана iнформацiя про бойовий шлях та життя в
мирний час 152-х ветеранiв вiйни - повних кавалерiв ордену Слави, якi
проживали на територi? Укра?нсько? СРСР станом на 1970 рiк. Книга мiстить
важливi данi щодо особливостей перебiгу Друго? свiтово? вiйни на територi?
Укра?ни. Зокрема, розвiнчу?ться пiдхiд сучасних продажних iсторикiв та
полiтикiв, якi стверджують, буцiмто гiтлерiвський режим був для населення
Укра?ни кращим, нiж сталiнський. Книга мiстить багато цiкавих оповiдей про
тактику Червоно? Армi? у вiйнi 1941-1945 р.р.
Дубров Борис Iванович "Солдатська слава"
Ки?в, 1970, видавництво "Молодь", 228 сторiнок. Тираж 15 000 екз. Цiна
57 коп.
ПРО АВТОРА
Дубров Борис Iванович народився 1930 року в Березiвцi Одесько? областi
в сiм'? робiтника. У 1949 роцi закiнчив Одеський технiкум радянсько?
торгiвлi, працював iнспектором облторгу в Тернополi. З 1950 року -
завiдуючий вiддiлом культури тернопiльсько? обласно? газети "Вiльне життя".
Пiсля служби в Радянськiй Армi?, з 1954 року Б. I. Дубров працю? в одеськiй
обласнiй газетi "Чорноморська комуна". Закiнчив заочно фiлологiчний
факультет Одеського унiверситету. Член КПРС з 1952 року. Член Спiлки
журналiстiв СРСР. Друкувати нариси й оповiдання в газетах республiки почав у
1949 роцi. З 1959 року друку?ться в центральнiй перiодичнiй пресi. Автор
збiрок нарисiв i оповiдань "У великому походi" (1961), "Чорноморська квiтка"
(1965), "?вген Овчар" (1966), "Повiсть про хоробрих" (1967).
ЗМIСТ
Про автора
............................................................................
Чудовий приклад,
К.Рокоссовський...........................................
Як виростають
монументи......................................................
Сам на сам з
"тигром"............................................................
Завжди на
свiтанку..................................................................
Комсомольськi внески
............................................................
Чорна смерть...
.............................................................................................
Син Смiли
.....................................................................................................
Рятiвник iшов поряд
.....................................................................................
Вiд Минковичiв i далi
...............................................................
Нерозколоте камiння
................................................................
На конi
.................................................................................
Без жодно? помилки
.................................................................
Прямою наводкою
.....................................................................
Сержант, який нiс квiти
...........................................................
Брат Анки
............................................................................
Мiцний нерв ...
...................................................................
Короткi довiдки про повних кавалерiв ордена Слави
...........................
Президiя Верховно? Ради Союзу РСР постановля?:
Запровадити для нагородження осiб рядового i сержантського складу
Червоно? Армi?, а в авiацi? i осiб, що мають звання молодшого лейтенанта,
якi вiдзначилися в боях за Ра-
дянську Батькiвщину, орден Слави I, II i III ступенiв.
Голова Президi? Верховно? Ради СРСР М. КАЛIНIН
Секретар Президi? Верховно? Ради СРСР А. ГОРКIН
Москва, Кремль,
8 листопада 1943 р.
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД
Серед мiльйонiв радянських во?нiв, якi брали участь у тяжкiй,
кровопролитнiй битвi з фашистськими загарбниками в роки Велико? Вiтчизняно?
вiйни, були такi, що особливо вiдзначилися. Маю на увазi солдатiв i
сержантiв, чи? подвиги, винахiдливiсть, кмiтливiсть, вiйськова майстернiсть,
повторюванi на фронтi день у день, мiсяць у мiсяць, рiк у рiк, вiдзначенi
особливим, виключно солдатським орденом -- орденом Слави.
Пригадаймо, кого нагороджували цим орденом, який засновано 8 листопада
1943 року. Тих, хто перший прорвався в розташування ворога i сво?ю
хоробрiстю сприяв успiховi загально? справи; влучною стрiльбою знищив вiд 10
до 50 фашистських солдатiв i офiцерiв; нехтуючи небезпекою, знешкодив
гiтлерiвський дзот (дот, окоп чи блiндаж); розвiдав слабкi мiсця оборони
ворога i вивiв нашi вiйська в його тил; захопив у полон ворожого офiцера;
ризикуючи життям, врятував у бою командира вiд небезпеки, яка йому
загрожувала, i т. д.
А скiльки таких подвигiв мали здiйснити солдати i сержанти, щоб
заслужити три ордени Слави! Тож зрозумiло, чому у кра?нi лише двi тисячi
повних кавалерiв ордена Слави. Дуже хочеться, аби наша молодь бiльше знала
про повних кавалерiв ордена Слави, брала з них приклад, виконуючи свiй
патрiотичний, громадянський обов'язок, а юнаки, якi готуються до служби в
Радянськiй Армi? або вже служать у нiй, сповна запозичували в навчаннi
бойовий досвiд найактивнiших учасникiв Велико? Вiтчизняно? вiйни.
Хто ж насамперед ма? допомогти молодi в цiй справi? Хороша книжка!
Пристрасне художн? слово здатне якнайповнiше вiдобразити вчинки й помисли
геро?в, дi?во пропагувати чудовий приклад людей видатно? солдатсько?
доблестi. На жаль, до останнiх рокiв у нашiй художньо-документальнiй
лiтературi було мало творiв про найхоробрiших серед хоробрих. Тим при?мнiше
рекомендувати читачевi нову книжку Б. Дуброва "Солдатська слава" i побажати:
нехай ще й ще з'являються книжки на таку тему!
Одеський журналiст Б. Дубров сво?ми багаторiчними пошуками виконав
неймовiрно важку й копiтку для однi?? людини роботу -- зiбрав матерiали про
всiх 300 колишнiх солдатiв i сержантiв, вiдзначених трьома орденами Слави,
якi тепер проживають в Укра?нськiй РСР. Нариси, вмiщенi в збiрцi, присвяченi
найяскравiшим представникам основних вiйськових спецiальностей. З iншими
кавалерами ордена Слави знайомлять короткi довiдки наприкiнцi книжки. Збiрку
iлюстровано фотографiями перiоду вiйни i пiсляво?нних рокiв.
Книжка "Солдатська слава" цiнна тим, що в нiй знайдеш не тiльки
хвилюючi розповiдi про повних кавалерiв ордена Слави. а й ?хн? щире слово.
?хнi листи з фронту, щоденники, прочитасш повiдомлення про геро?в, узятi з
фронтових газет i вплетенi в нариси. Перед читачем поста? правдива, влучно й
жваво намальована автором картина боротьби з пiдступним i страшним ворогом,
переконливо показано моральну перевагу радянських во?нiв над гiтлерiвцями,
вiрогiдно зображено грiзну обстановку тих лiт, радiсть перемог i бiль утрат.
Майже чверть столiття минуло вiдтодi, як закiнчилась Велика Вiтчизняна
вiйна, але й сьогоднi в наших серцях живе пам'ять про не?, про ?? геро?чних
учасникiв -- захисникiв волi i незалежностi соцiалiстично? Батькiвщини. Не
меркне cолдатський
подвиг! I чим далi вперед ми йтимемо дорогами iсторi?, тим величнiше
сяятиме над свiтом перемога радянського народу, його Збройних Сил над
фашизмом, перемога, що врятувала людство вiд загрози варварства й темряви.
______________________
| К. РОКОССОВСЬКИЙ, |
двiчi Герой Радянського Союзу,
Маршал Радянського Союзу.
ЯК ВИРОСТАЮТЬ МОНУМЕНТИ
Броня пашiла жаром -- танки щойно повернулися в розташування частини
пiсля штурму оборонних позицiй фашистiв. Там, на мiсцi кулеметних гнiзд,
артилерiйських дворикiв, траншей тепер лежали купи свiжо? землi, перемiшано?
з уламками металу.
Пiднявши обома руками кришку люка, механiк-водiй Дмитро Хоменко легко
зiстрибнув з гарячо? машини на траву. Ранкове сонце заслiпило йому очi, вiн
примружився, солодко потягнувся (тiло замлiло в напруженiй позi бiля
важелiв) i неквапливо зняв з голови шолом. Стрижка "пiд бокс" надавала
обличчю Дмитра зовсiм юного вигляду.
А втiм, вiн i мав лише двадцять рокiв.
- Трр-ра-та-та-та-та... Тррр... - дивно застрочило над ним. Звiдки
пiсля бою цi черги? Дмитро глянув угору: на деревi крутився дзьобатий шпак,
вистрочував запозичену мелодiю.
- Дурню, то ж не спiв! - усмiхнувся Дмитро.
- Заспiвай соловейком -- змiнить пластинку,-- почувся за його спиною
дiвочий голос. Дмитро оглянувся. До нього йшла Роза. Санiтарного iнструктора
Розу Вольську любили в танковому полку за веселу вдачу i вiдвагу в бою. Нiщо
не спиняло ??, коли треба було дiстатись до пiдбитого танка, щоб врятувати
поранених чи контужених хлопцiв.
Танкiсти жартували: "Iнакше, як понiвеченим, не потрапиш до не? в
обiйми".
- Доброго ранку, подоляночко! -- козирнув старший сержант,-- чуднi у
вас на Подiллi шпаки.
- А на Сумщинi -- парубки.
Дмитро був родом iз села Бурiвки Лебединського району Сумсько? областi.
"Зовсiм молоденький -- пушок над губою, а бувалий-- з повагою подумала
Роза.
Дмитро за два роки, вiдколи покинув Бурiвку, встиг пiшки дiйти до
Свердловська, там добровольцем закiнчити курси водi?в-механiкiв, одержати в
цеху "Уралмашу" танк i на славу повоювати. Чавив фашистськi лiтаки на
аеродромi пiд Кiровоградом, палив у степах ?хнi бронетранспортери i
грузовики, аж поки не був змушений вистрибнутп з пiдбито? машины. Через
мiсяць вiз iз Горького на фронт новий танк.
Залiзнична колiя петляла мiж лiсистими горами, i барвисте осiнн? листя
поволi надало на платформу. Тодi, в дорозi, Дмитро не раз виймав iз кишенi
гiмнастерки аркушик паперу -- листа вiд матерi, пробiгав очима ?? милi
лiкнепiвськi кривулi:
"Дмитрику, любий, яка ж я щаслива, що ти обiзвався! I ми, хвалити бога,
живi. А про все iнше не питай, сину, бо й казати страшно. Геть чисто
пограбували наше село фашисти. Лиску якийсь катюга полоснув ножем по ши?
прямо серед подвiр'я. Курей повибивали з автоматiв. Зi скринi усе, що було,
повигрiбали, нема? у тво?х братика i сестер нi вдяганки, нi взуванки. Друзi
ж тво?, бурiвськi, Дмитрику, розстрiлянi в рову за фермами..."
Спохмурнiлий Дмитро зiтхнув, ховаючи листа: "Скiльки отаких сiл i на
Укра?нi, i в Бiлорусi? та Прибалтицi. Швидше б знову бити цих катюг!"
Мало давнiх знайомих застав у полку Хоменко. Новим був i санiнструктор.
Ще тодi Роза Вольська дiловито розпитала Дмитра, звiдки вiн i хто.
-- У мене на кожного з вас, орли, дось? повинно бути. Така служба,--
усмiхалась дiвчина.
Тепер же Роза прийшла подiлитися новиною. Тiльки-но стало вiдомо, що
полковi наказано несподiвано вночi зайняти мiсто ?? юностi, ?? вчительсько?
науки - Кам'янець-Подiльський.
-- Вiзьмеш мене на свiй танк. Дмитре? -- запитала вона.-- Не перекинеш
де-небуль у яр?
-- Прокочу з вiтерцем i шиком! -- зрадiв такiй увазi хлопець.
По снiданку всi екiпажi поснули, ?х чекала важка нiч. Ви?хали в
сутiнках, свiжi, бадьорi, з повним комплектом бо?припасiв. На передовiй
пiхотинцi побажали рейдовикам щасливо? дороги, i колона танкiв з
десантниками на бронi зникла у чорнiй безвiстi ночi.
Спочатку просувалися обережно. Висилали вперед саперiв, щоб не
наскочити на мiни. У глибокому тилу прискорили рух. Поспiшали, поки
маскувала темрява.
Дмитро хвилювався: мiг же ненароком ускочити сво?м танком у вибо?ну i
перекинути Розу. Раптом почув ?? вигук з бронi над люком:
-- Передмiстя! Передмiстя! Бери лiворуч...
Вони прослизнули до Кам'янця-Подiльського з пiвденного заходу. Минули
один квартал, другий. Нi душi. На третьому, бiля двоповерхового будинку з
освiтленими вiкнами, стовбичив вартовий. Фашист або ж куняв, або подумав, що
то ?хнiй танк (адже до лiнi? фронту звiдси було не менше сорока кiлометрiв),
але галасу не зчиняв.
Дмитро загальмував на розi, прицiлився на будинок за спиною вартового.
Залп! Другий поверх запалав. Танк помчав далi. Ось на подвiр'? зачохленi
гармати. Десантники пострибали з бронi на землю. Кам'яний мур вiд удару
бойово? машинп розвалився, наче очеретяний. Т-34 чавить лафети, вдавлю?
стволи гармат у мокрий грунт.
Вибравшись на вулицю, Хоменко дав можливiсть десантникам знову сiсти на
броню танка. Там i тут чути пострiли, в небо здiймаються дими пожеж.
Переконавшись, що мiсто звiльнено, городяни висипали на вулицi,
обступили танкiстiв.
-- Гляньте, у наших -- погони!
-- А який молодий командир!
Командир полку пiдполковник Дементь?в покликав до себе старшого
лейтенанта Барабанова, усiх водi?в i командирiв екiпажiв його пiдроздiлу.
Поряд стояв майор-пiхотинець, оточений десантниками.
"Намiча?ться ще якась операцiя",-- здогадався Хоменко.
-- Товаришi, командування посила? вас у новий рейд,-- сказав
Дементь?в.-- Якщо паралiзу?те переправу через Днiстер -- вiдстань до нього
п'ятдесят кiлометрiв, -- то, позбавлений пiдкрiплень, ворог вiдкотиться
далеко на захiд. Група складатиметься виключно з комунiстiв i комсомольцiв.
-- Дозвольте й менi, товаришу пiдполковник,-- озвалася Роза.
-- Жiнку не маю права пускати в тил ворога.
-- Я медик,-- рiшуче запротестувала вона.-- Без мене танкiстам аж нiяк
не можна вирушати.
Командир полку пом'якшав:
-- Тодi хай вирiшують старший лейтенант Барабанов та лейтенант Радугiн,
вiдповiдальнi за рейд.
Барабанов не вагаючись погодився взяти Вольську. Вiрив, що, крiм бинта,
i автомат добре триматиме.
Перед ви?здом зiбралось комсомольське бюро полка -- розглянуло заяву
Дмитра Хоменка про прийом до комсомолу.
-- ? й перше доручення тобi, Дмитре,-- сказав наприкiнцi комсорг.--
Виконати наказ i повернутися з неушкодженою машиною.
Дмитро уявляв усi труднощi самого тiльки просування в тилу ворога до
Днiстра. А там... Скiльки ще буде несподiванок i ускладнень!
Екiпiрованi в далеку дорогу, "тридцятьчетвiрки" покинули
Камiнець-Подiльський.
?хали полями, попiд лiсосмугами. Дмитро час вiд часу налягав на важелi.
Вiн був у дозорi, вихопився вперед.
На горизонтi завиднiвся хутiрець.
Сапери-десантники обiйшли хати i знайшли одного-однiсiнького сивого
дiдуся.
-- Слава господу, повернулись, рiдненькi! -- аж заплакав старий.-- Чому
ж так поволеньки йшли? А ми виглядали вас, виглядали...
-- Заспокойтесь, дiдуню,-- обiймали його бiйцi.-- Де нiмцi?
-- Чортма ?х, синочки, чортма,-- тиждень тому як щезли...
-- До побачення, дiдуню!
Дмитро повiв танк схилом велико? розлого? балки. Надривно ревiв мотор.
Попереду, на гребенi гори, вирiзьбились на тлi призахiдного сонця силуети
возiв.
-- Мабуть, нiмецький обоз,-- подав голос Хоменко.
Мiнометний батальйон гiтлерiвцiв волячим кроком посувався до передово?.
Гуркiт моторiв спочатку не сполохав фашистiв. Та коли танк Дмитра Хоменка
вискочив на середину дороги i розiгнався, готовий чавити, вiдчайдушний крик
переднього ?здового сколихнув обоз. Пiдводи шарпнулися -- котра влiво, котра
вправо, але було вже пiзно. За-
спаний нiмецький майор змикитив, чим пахне навальна атака, i ковзнув у
кювет.
Розчавивши останнього воза з мiнометами, Хоменко пiд'?хав танком туди,
де заховався командир ворожого обозу. Гiтлерiвець запопадливо пiдняв руки
вгору. Пiд час допиту вiн був говiркий. Виявилося, що поблизу нiмцiв нема?.
Безпечна дорога й далi -- на Райгородок i аж до Днiстра. Але тiльки
сьогоднi. Завтра сюди прибуде з-за рiки свiжий полк.
Отже, затримуватись не можна жодно? хвилини.
По дорозi, в селi, долили води в радiатори, спустилися лiсом i попiд
горою -- в Райгородок, благополучно минули його.
Далi на шляху була Мар'янiвка. Тут залишили радиста для зв'язку з
полком. Рацiя дiяла тiльки на вiдстанi двадцяти п'яти кiлометрiв. Отже, з
Днiстра повiдомлення могло надiйти в штаб лише через промiжний пункт.
До рiки вiв пологий спуск. Танкiсти ще здалеку помiтили велпчезний
пором бiля берега i зелений мурашник на ньому.
Гiтлерiвцi й не вгледiли, як танки опинилися внизу. Атакували двома
танками й пiхотою.
З шаленою швидкiстю врiзався Дмитро Хоменко сво?ю "тридцятьчетвiркою" в
колону гiтлерiвцiв, що з порома зiйшла на пiсок. Далi повалив гармати,
розметав кулемет-
нi гнiзда. Трьома снарядами розтрощив пором иа друзки. У короткому бою
з'явилося чимало поранених десантникiв. Роза органiзувала в селянських хатах
невеликий госпiталь. Хлопцi, звичайно, нервували. Ще б пак! Лежать
безпораднi в тилу ворога. Хто передбачить, як усе складеться...
-- Любi мо?, я вас не кину, хоч би там що,-- втiшала санiнструктор.
Перша нiч минула спокiйно. Вранцi зiбралися порадитись.
- Обстановка неясна,-- сказав Барабанов.-- Про нашi основнi сили нiчого
не чути. Не зна?мо й того, що затiвають фашисти. Треба вирiшувати...
Домовилися зiбрати трофейну зброю, створити з мiсцевих чоловiкiв
ополчення i зайняти всiм кругову оборону на випадок, якщо гiтлерiвцi
полiзуть у контратаку.
А в Кам'янцi-Подiльському вийшло таке. Невдовзi пiсля вiд'?зду групи
Барабанова i Радугiна гiтлерiвцi опамяталися й оточили танковий полк.
Довелося танкiстам пiвдня прориватися з оточення, не до зв'язку було. Коли ж
радисти почали вiдновлювати зв'язок, то не виявили позивних групи, i
пiдполковник Дементь?в прийшов до висновку, що вона загинула. Насправдi ж
танкiсти, десантники-автоматники й ополченцi п'ять днiв вели бо? на березi
Днiстра, а потiм рушили назад. Пiд Райгородком зiткнулися з ворожими
час-тинами, але встрявати в бiй не могли -- закiнчилися снаряди, обмаль
пального. Вiдiйшли у Мар'янiвку. А нiмцi -- слiдом...
Захопивши бiльшу частину села, фашисти пiдпалювали хати, вбивали жiнок
i дiтей. Всi, хто мiг, шукалп порятунку на вулицi, яку захищали радянськi
бiйцi.
-- Товаришу старший лейтенант, у мене ще ? трохи солярки, дозвольте,
по?демо й поглянемо фрiцiв, -- попросив Хоменко Барабанова. Вiн допомiг Розi
перенести в хату двох важкопоранених, яких весь час возив на сво?й машинi.
Кожен танк обрав певну вулицю, i всi разом рушили поливати загарбникiв
iз кулеметiв. Гiтлерiвцi не витримали натиску i вiдiйшли на схiдну околицю.
А в цей час iз заходу посунули в атаку бронетранспортери. Якби Дмитро
був поблизу Рози, вiн бачив би, як вона зв'язала докупи три ручнi гранати,
добiгла до рогу i припала пiд тином, чатуючи на ворога. Коли
бронетранспортер виринув, гранати полетiли пiд переднi колеса. Та поблизу
з'явився другий i сунув прямо на дiвчину. Кулi вiялом прострочили ?? шинель
i сумку з червоним хрестом.
Як вiн натискав на газ, коли мчав на виручку, Хоменко не пам'ятав. Танк
усi?ю сво?ю масою навалився на бронетранспортер й зiм'яв його, немов бляшану
консервну банку.
Обм'якле тiло Вольсько? Хоменко перенiс пiд танк, обмотав бинтом
прострiленi груди.
-- Тримайся, голубко... Ми ще вiдплатимо гадам...-- проникливо втiшав
?? Дмитро, прилаштовуючи поранену на бронi танка.
З-за хмар, темних, обтяжених квiтневою грозою, хлюпнуло теплом сонце.
Однак бiйцям, якi вцiлiли, й без того було жарко: у плавнях танки завмерли -
не лишилось пального, i загiн поспiшав сховатися вiд артилерiйського
обстрiлу в лiсi.
-- Он коло рiчки, старий млин, вiн молов до останнiх днiв,-- сказав
сивобородий ополченець, коли вийшли на узлiсся. -- Може...
Хоменко радо обхопив дядька за плечi:
- Де? Ану, вертаймося до машин, берiмо вiдра!
Через двi години принесли солярку. Хоменко доповiв Барабанову про
виявлений спуск до рiчки з крутим шестиметровим урвищем. Сапери негайно
взялися скопувати його.
Вдосвiта танки, один за одним, ввiйшли у воду, перетнули рiчку i
вибрались на дорогу. Попереду виднiлося село. Висланий у розвiдку солдат
Альошин, переодягнений для безпеки у цивiльний одяг, повернувся з радiсною
звiсткою: там -- сво?!
Насамперед загiн здав у медсанбат поранених. "Видужуй, сестро!" --
попрощався Хоменко з Розою. Завдяки тому рейдовi нашi передовi частини
просунулись аж до Днiстра без будь-якого опору. Бiля рiчки ?х зустрiли
ополченцi.
Обидва командири рейдово? групи -- Барабанов i Радугiн -- були
удосто?нi звання Героя Радянського Союзу. Дмитра Хоменка нагородили орденом
Слави III ступеня. Медалями нагородили усiх бiйцiв.
Поки танкiсти чепурилися й вiдпочивали, фронт вiдiшов далi на захiд. Аж
пiд Тернополем знову вступив у бiй старший сержант Хоменко. Там фашисти
силкувалися будь-що стримати нашi вiйська: навколо великого села -- звалося
воно, зда?ться, Борки -- накопали траншей, набудували дотiв. У садках
чорнiли жерла гармат.
Для прориву оборони гiтлерiвцiв пiдполковник Дементь?в послав танковий
взвод старшого лейтенанта Барабанова. "Тридцятьчетвiрки" посунули толокою,
городами. Пiд ?хнiми гусеницями скреготали гарматнi стволи фашистiв, у
бублики гнулися кулемети. Ворог не витримав, вiдступив. Але несподiвано
вулиця оповилась червоним полум'ям -- хати, клунi, плетенi з верболозу тини.
Фашисти заздалегiдь все пообливали гасом.
Дмитро знав, що селян звiдси вигнали нiмцi ще позавчора. Ревла непо?на
i негодована худоба. Яким же чином залишився отой старий, що бiжить
навперейми танковi? I що йому потрiбно? Бiй же... Дмитро натиснув на
гальмiвну педаль.
-- Що, дiдусю?
-- Пожежа, синку,-- прошамкотiв старий.-- А невiстка в пологах...
Роздумувати нiколи. Хоменко круто розвернув танк до охоплено? вогнем
хати. Заглянув у сiни -- дим ви?да? очi. Навпомацки вiдшукав, обережно винiс
вагiтну.
"Куди ?? подiти? -- думалось.-- Всюди стрiляють... Мабуть, одвезу в
медсанбат, у сусiдн? село". Близько медсанбату водiй почув позад себе в
танку жалiбний плач новонародженого. Жiнка-хiрург i операцiйна сестра
перенесли в хату породiллю й дитину, ще з'?днану з матiр'ю пуповиною.
Не встиг Хоменко сiсти на сво? мiсце, як жiнка-хiрург знову пiдбiгла до
танка.
-- Старший сержанте, ваше iм'я?
-- Дмитро,-- здивувався вiн.
-- Мати пита?. У вас буде чудовий тезко!
...Полк рухався на Буковину. Звiльнивши Чернiвцi, без затримки подався
на Дрогобич. А там i до Львова рукою подати...
Пiд час перепочинку в смерековому лiсi танкiсти, як завжди оточили
пiдполковника Дементь?ва. Любили командира. Душевнiсть i простота
по?днувалися в ньому iз залiзною волею, справжньою вiдвагою.
-- Хороше тут, хлопцi! -- глянув командир у верховiття.-- Пiсля вiйни
одружуся -- у весiльну подорож сюди майну. Ех, мрi?!.. Давайте краще
напишемо листи нареченим, матерям. Уночi рейд на Львiв. Ма?мо перешкодити
нiмцям перетворити його в ру?ни. Захопимо мiсто i будемо триматися, поки
пiдiйдуть нашi...
"Мила матусю, сестри й братику! -- писав Дмитро.-- Усе ближче й ближче
додому, хоч i йдемо на захiд. Бо там -- перемога. Не тривожтесь, я
народився, мабуть, у сорочцi: не беруть мене кулi. Щоправда, контузило оце
недавно, як пiдiрвалися на мiнi. Але вже знову воюю. I на важкому танку. Не
зважайте, що на знiмку, який посилаю, я зовсiм юний жевжик. Фашистiв б'ю
цiлком по-дорослому..."
До Львова полк пiдiйшов iз пiвдня, звiдки фашисти не чекали небезпеки.
Могутнi IС-2 шукали артилерiю i, надибавши ??, глухо чавили. А як
розвиднiлось, гiтлерiвцi заметалися в панiцi: танки з червоними зiрками на
бортах з'являлися в усiх кiнцях мiста.
Фашистськi сапери злякалися й кинули мiнувати заводи, театри, музе?,
школи...
Другий, третiй, четвертий свiтанок зустрiв танковий полк у мiстi, а
фронт усе не наближався.
На пятий день Дементь?ва попередили по радiо, що рештки розгромленого
пiд Золочевом фашистського угруповання -- тридцяти трьох дивiзiй -- тiкають
на Львiв. Танки негайно перекочували на схiдну околицю. Позицiя була добра:
з гори як на долонi виднiлась звивиста дорога, що вела до Золочева.
Пiдпустили фашистiв на вiдстань прицiльного вогню i вдарили шрапнеллю.
Переднi падали, а заднi натискали. Стволи гармат розжарились. Без угаву били
кулемети. Бiй закiнчився аж тодi, коли на горизонтi з'явилися iншi нашi
вiйська. I вцiлiлi гiтлерiвцi, побачивши, що опiр марний, здалися.
Мешканцi визволеного Львова розшукали вiдважних танкiстiв, якi
врятували мiсто вiд знищення. Хоменка i його друзiв повели до оперного
театру, Стрийського парку, на Високий Замок. Хлопцi нiяковiли вiд ушанувань.
А попереду на танкiстiв чекали новi випробовування. Старшина Хоменко ще
виводив свого танка на рiвне поле, аби викликати вогонь на себе i таким
чином демаскувати ворожi батаре?, а потiм розтрощити ?х. Палала Дмитрова
бойова машина вiд прямого попадання, i вiн сiдав за важелi ново?. А коли
взятий нашими частинами Бренштадт (це вже в Нiмеччинi) оточили фашисти,
комсомолець Дмитро Хоменко добровiльно взявся пробити вороже кiльце. До
нього при?дналися усi екiпажi взводу. Бiля першого ж населеного пункту
командир Хоменкового екiпажу Альмухамедов ахнув: прямо на них -- колона
нiмцiв. Треба дочекатися тих двох машин, що позаду, i приймати бiй. Раптом
праворуч дорогу перетнули три "фердинанди" -- самохiднi гармати. Тут уже
нiколи було чекати. Вогонь!
Першим снарядом пiдпалили головну машину, другим -- задню. Затиснута,
мов у лещата, середня самохiдка теж не втекла.
Тим часом колона гiтлерiвцiв розсипалась i почала зариватися в землю.
Перешкодити! Танк закружляв полем, перекинув на околицi мiста у кювети
вантажнi машини ворога i помчав уперед, через долину, на протилежний схил
балки.
Уже там Альмухамедов вигукнув: "Горимо!". Хоменко негайно вiдкрив люк,
шпурнув димову шашку; густий сiрий дим, чiпляючись за молоду зелень,
простелився ио
вiтру на пiвдень i сховав танк. Горiли додатковi баки з пальним --
нiмцi стрiляли трасуючими кулями. Вiдчепили тi факели, i машина рушила далi.
Кiлометрiв через три знайшли сво?х. Заправилися, спорядили автомобiльну
колону з бо?припасами та продуктами для оточених. Хоменко повiв ?? знайомою
дорогою...
У Бренштадтi командир полку Дементь?в обняв героя:
-- Я знав, що рано чи пiзно ви будете повним кавалером ордена Слави!..
Незадовго перед демобiлiзацi?ю Хоменка викликали до штабу дивiзi?.
-- Дмитре Миколайовичу,-- по-цивiльному сказав генерал,--Львiвська
мiська Рада хоче поставити пам'ятник героям-танкiстам, якi першими вступили
до мiста i врятували його. Нас просять видiлити танк, що стане
монументом....
Пригадалась Хоменковi дiвчина-скульптор, яка працювала в сорок третьому
складачем на "Уралмашi". Вiд не? вiн одержав просто в цеху першу свою бойову
машину.
Дiвчина наказувала: "Бережи цей танк, товаришу, може, пiсля нашо?
перемоги його пiднiмуть на п'?дестал".
Нехай iнший, але, бач, пiднiметься!
...Хоменко стояв на тiй самiй горi, з яко?, мов на долонi, виднiлась
рiвнина й дорога, що вела до Золочева. Тут височiв постамент, але ще без
танка.
Про що думав старшина? Вiн тодi, звичайно, не знав, що вивчиться на
бухгалтера, працюватиме у радгоспi села Чупахiвки Охтирського району
Сумсько? областi i заслужить на сво?й, з першого погляду, тихiй посадi
звання ударника комунiстично? працi, що згодом закiнчить заочно юридичний
iнститут, що виростуть у нього чудовi дiти -- Надiя, Володя, Галинка...
- Мiсток готовий, можна ви?жджати, - сказали робiтники.
Хоменко влiз у танк i потихеньку вивiв його на п'?дестал. Потiм вилiз
iз люка, поцiлував броню, стрибнув на землю, вiдiйшов на кiлька крокiв i
прискiпливим поглядом, неначе скульптор, оглянув величний монумент.
САМ НА САМ 3 "ТИГРОМ"
Ось вона, остання велика перешкода -- рiчка Одер. За крихкою смугою
криги стелилися дороги на Берлiн, де в бетонованих сховищах iмперсько?
канцелярi?, мов у пастцi, метався бiснуватий Гiтлер.
Солдати, у вичовганих сiрих шинелях, обвiянi ще холодними березневими
вiтрами, з червоними вiд недосипання повiками, нетерпляче вдивлялися в тi
останнi дороги вiйни i помсти.
-- Там, за Одером, три лiнi? оборони,--Микола Дерев'янчук, худорлявий
бистроокий сержант, зробив останню глибоку затяжку мiцного цигаркового диму.
--
Важко буде...-- зiтхнув вiн i затоптав недопалок самокрутки.
У повiтрi прошурхотiв снаряд з протилежного берега. Новачки квапливо
попадали долу. Дерев'янчук спiвчутливо глянув на них, заспоко?в:
-- Не в наш квадрат. Вставайте. Якби по нас -- нiчого не почули б.
Тi, знiяковiлi вiд мимовiльного страху, стали поряд iз сво?м
командиром.
Смерком пiсля артилерiйсько? пiдготовки -- форсування. Сигнал -- спалах
зелено? ракети. Запаслися патронами, гранатами, бо iнших засобiв проти
технiки ворога поки що не було: фашисти розбомбили переправи, i нашi гармати
й самохiдки залишаться на цьому березi.
У темрявi петеерiвцi тихо спустилися до берега -- кожен з дошкою пiд
пахвою. Сунули дошки поперед себе, а тодi ступали по них, щоб менше шурхати
на крихкiй кризi. Намокшi, поважчали вiд дощу шинелi, чавкотiло в чоботях,
холод судомив пальцi. Поволеньки пiд обстрiлом добралися до правого берега,
принишкли. Аж ось пiд низькою хмарою спалахнуло зелене сонечко ракети.
Урвище й рiвнина попереду здригнулися вiд вибухiв. У вiдповiдь вiдкрили
вогонь важкi гармати гiтлерiвцiв. Снаряди здiймали стовпи змiшано? з кригою
води.
Коли наша артилерiя перенесла удар у глиб оборони ворога, Дерев'янчук
смикнув за рукав свого другого номера -- рядового Грицька Халюкова, i вони
вискочили на берег, до слизького урвища. Спробували видертися одразу, але не
спромоглися. Тодi заходилися кинджалами виколупувати приступки.
Нагорi, зовсiм поряд, тьмянiв бруствер. Дерев'янчук вирвав чеку i кинув
за бруствер гранату. Одразу пiсля вибуху вiн пiдхопився i стрибнув у ворожу
траншею. На-
ткнувся на кулемет, звалив його на дно, дав чергу по входу до блiндажа,
де сховалась обслуга. I -- далi, далi...
Ранок застав наших бiйцiв у першiй лiнi? траншей фашистiв.
Безперестанку сiявся дощ. Лiктi потопали в рiдкому болотi, холод проймав до
кiсток.
Затишшя, що наступило, не вiщувало нiчого доброго.
-- Чого вони там вовтузяться? -- нетерпляче зайорзався Халюков, бачачи
здалеку групу фашистiв, якi гуртом тягли щось до берега.
За кiлька хвилин стало видно, що то була гармата. Гiтлерiвцi ставили ??
на пряму наводку.
Дерев'янчук прилаштував протитанкову рушницю, прицiлився й вистрiлив.
Зеленi постатi порснули в рiзнi боки. Полежали, тодi попiдводилися i знову
заходилися бiля гармати. Дерев'янчук ударив ще раз.
-- Добиваймо гуртом, хлопцi,-- передав по цепу сержант, i петеерiвцi
ущент подiрявили ворожу гармату.
А осторонь гiтлерiвцi ставили другу. Побачивши це, бiйцi спрямували
вогонь на нову цiль.
Командир взводу лейтенант Хрульов, провалюючись по колiна у багнюцi на
днi транше?, розшукав сержанта Дерев'янчука i передав йому подяку командира
роти. Потiм добув iз кишенi алюмiнi?вий портсигар, запитав: "Закуриш?"
Дерев'янчук охоче взяв суху цигарку, бо його махорка украй змокрiла.
За нiч бiйцi нарубали й наносили верболозу, щоб хоч навпочiпки
подрiмати в траншеях. Завтра ж фашисти ще бiльше лютуватимуть...
Удосвiта плацдарм був охоплений шквалом вогню. Вбило сержанта Сидоренка
i навiдника Параскевича. Санiтари взяли на плащ-накидку i обережно понесли
бiлого як крейда лейтенанта Хрульова. Замiсть шести у взводi залишилось
чотири протитанковi рушнпцi. I тут же з iмли виповзли ворожi самохiднi
гармати й "тпгри". Вони на мить зупинялися, давали залп i рушали далi.
Над рушницями знялися синi димки. "Фердинанд", що йшов на Дерев'янчука,
спiткнувся. Неподалiк пiдбив також самохiдну гармату сержант Микола
Саперський.
Третя машина прорвалась до траншей, посувалася уздовж них, i ?? екiпаж
кидав на наших бiйцiв гранати. Зчинилася панiка, дехто побiг до берега.
Назад! -- крикнув Дерев'янчук.-- Халюков, тримай рушницю...
Сержант зняв запобiжник протитанково? гранати i кинувся назустрiч
"тигровi". Щосили розмахнувся i влучив якраз пiд гусеницю.
I цього разу нiмцiв вiдiгнали. Так минув другий день.
Третього дня, завдяки пiдтримцi нашо? авiацi? й артилеристiв,
просунулися вперед метрiв на двiстi. Четвертого - на п'ятдесят метрiв.
П'ятого - на тридцять.
До того часу на правий берег переправився вже увесь полк пiдполковника
Левенцова. Командир побував на позицi? Дерев'янчука i привiтав його з
нагородою - орденом Слави III ступеня.
Коли петеерiвцi осiдлали шосе, що вело до залiзницi, а пiхотинцi вирили
по обидва боки вiд нього окопи, ?м знову довелося вступити у герць з
броньовими чудовиськами.
З мiста Лебуса рухалась довга колона. То знову були "фердинанди".
Першим по них вистрiлив сержант Саперський. Гiтлерiвцi засiкли його. Снаряд
вибухнув майже поряд з ним. Саперський застогнав вiд важко? рани в груди.
"Нi, тут треба по-iншому",-- подумав Дерев'янчук i дав знак Халюкову та
сержантовi Русусу ховатись. Тепер ?х лише тро? i двi рушницi.
Напружено слухав сержант, як наближалися самохiднi гармати. Ось над
самою каскою Дерев'янчука заскреготiла гусениця. Однак вiн не квапився
пiдводитись, дочекався, поки iншi "фердинанди" пройшли, а потiм ударив з ПТР
iз тилу. Двi фашистськi потвори задимiли. Нiмцi вискакували з палаючих машин
i наражались на автоматнi черги пiхоти.
Вже здавалося, що найстрашнiше минулось, як раптом петеерiвцi почули
гуркiт у себе за спинами.
-- "Тигри" з тилу! -- крикнув Халюков.
Дерев'янчука вразила блiдiсть Грицькового обличчя. Два тижнi тримаються
вони на плацдармi, крок за кроком розширюють i поглиблюють його, але
"тигрiв" тут ще не бачили. Трагiчно для петеерiвцiв кiнчаються зустрiчi з
цими танками, якщо не пощастить улучити в борт або в мотор. Лобова броня --
вiсiмнадцять сантиметрiв, вiд не? всi кулi, посланi рушницею, вiдскакують,
немов камiнцi. Будеш бити, бити, а "тигр" лiзтиме, лiзтиме i розчавить...
Грицько збагнув, що зараз ?х чека? саме такий кiнець. Гранати витраченi, а
танки сунуть i б'ють -- не пiдведешся.
Дерев'янчук оберiгав Халюкова. На вигляд Грицько був молодший. У нього,
мовляв, бiльше право дожити до перемоги... Себе вiн вважав у сво? двадцять
шiсть "старим", ветераном. I мав пiдстави. Ще до вiйни вiн, тракторист
давидкiвського колгоспу пiд Проскуровом, був призваний на службу. Служив у
козачому полку в Захiднiй Бiлорусi?. Там i вiйна застала. Вiсiм разiв
виходив з оточення. Дев'ятий раз не пощастило. Табiр вiйськовополонених,
робота на лiсозаготiвлях, утеча... До партизанського загону iменi Кiрова
Дерев'янчука прийняли в сорок другому роцi. У Бiлорусi? загiн нападав на
ворожi гарнiзони, мiнував залiзницi i висаджував у повiтря ешелони з
бо?припасами й гiтлерiвськими солдатами. Одне слово, понюхав пороху,
сьорбнув лиха i звик до думки, що все з ним може статися. А за Грицька
по-товариському тривожився. Хай повернеться додому з перемогою...
-- Халюков, мерщiй он у той будинок! -- наказав Дерев'янчук. Напарник
вагався. "Тигри" все наближалися.
-- Кому наказую? Мерщiй!
Халюков побiг, ховаючись за дерева. Пiд товстим стовбуром подав комусь
руку. Невже Русус поранений? Так... "А Грицько молодчина,--подумав
Дерев'янчук, - Не минув товариша, хоч обо?, напевно, можуть загинути, не
дiставшись до схованки".
З петеерiвського взводу вiн тепер лишився один. Треба спробувати
зупинити хоч одного "тигра". Решта позадку?, вони такi...
Дерев'янчук вибрався з транше? i короткими перебiжками -- до старих
ясенiв, що росли попiд шосе. Звiдти легше влучити в борт. Тiльки-но залiг
бiля розмитого дощами вузлуватого кореня, -- у голiй кронi вибухнув посланий
"тигром" снаряд. Пiдрублена осколком гiлляка зiрвалася вниз, боляче зачепила
шию. На мить аж в очах потьмарилося.
Ворожий танк насувався просто на нього. Дерев'янчук почав стрiляти по
гусеницях. З них сипались iскри, а танк не спинявся. Лишалися десятки метрiв
мiж ним i ворожим танком. Якби лють i ненависть, що кипiли в душi подолянина
до фашистiв, могли вибухати, мов тол, то вiд "тигра" не лишилось би й цурки.
Але гiтлерiвцi, якi вели танк, розумiли, що саме толу й не вистача? бiйцевi,
i з садистською насолодою -- рушниця не страшна! --опустили ствол гармати
якомога нижче, щоб розметати солдата разом iз деревом.
Розпач тривав секунди, але й тодi гарячкове працювала думка.
Дерев'янчук твердою рукою навiв рушницю на "тигра". Вiн цiлився не у
вiсiмнадцятисантиметрову лобову броню. Було в машинi мiсце, яке могло
вирiшити двобiй на його користь, - ствол. Колись, ще на строковiй службi,
Дерев'янчук добре вцiляв у яблуко мiшенi. I зараз, коли на поправки часу не
залишалось, коли до смертi була невловима мить. вiн упевнено вхопив на мушку
зiницю ствола i натиснув курок.
Туга вибухова хвиля вiдкинула Дерев'янчука, i вiн упав на розм'яклий
супiсок. Перехопило подих, пекло лiву долоню. Що там? Кров! Потiм глянув на
танк: нi гармати, нi половини башти на ньому не було. Зяяла, димiлась дiра.
"Влучив !" -- зрадiв хлопець.
"Тигри, що йшли позаду, стривожилися загибеллю першо? машини i не
ризикнули просуватися далi. Скориставшись цим, Дерев'янчук вiдповз по кювету
до будинкiв. Його слiд позначали краплини кровi.
-- Товаришу сержант,-- на допомогу командировi рою кинувся Халюков.--
ви пораненi?
-- Кiстку не зачепило.-- заспоко?в Дерев'янчук.
Халюков перебинтував сержантовi руку. Той прихилився до стiни,
вiддихався i обвiв поглядом примiщення. У протилежному кутку стогнав Русус.
Бiля вiкна стояв за "максимом" незнайомий старший сержант. У дверях
заявилися два лейтенанти (один з них, Крюков, згодом став командиром роти) i
старшина Дейнега.
- Танки оточують нас,-- сказав Дейнега.
Почувши це, Дерев'янчук протягнув здорову руку до рушницi, звiвся на
ноги. Виглянув на подвiр'я -- з-за рогу з'явився "тигр". Сержант метнув пiд
гусеницю гранату, вона вирвала шматок трака, але гусениця не лопнула. Танк
здав назад i почав зблизька гатити по будинку. Та в нього, мабуть, були самi
болванки, i вiн лише дiрявив ними стiни.
Гiтлерiвцям не вдалося знищити оточених. На нiч танки вiдiйшли назад.
Сапери, якi прибули з лiвого берега, в цей час обгородили мiнами пiдступи до
шосе. Полк поповнився свiжими силами, бо?припасами i був готовий вiдбивати
новi контратаки.
Пiдполковник Левенцов, коли йому доповiли, що сержант Дерев'янчук
поранений, наказав вiдправити бiйця в медсанбат. Дерев'янчук не хотiв iти i
наважився звернутися до командира полку, аби той змiнив сво? рiшення.
У глибокому блiндажi блимав зроблений iз гiльзи каганець. На тумбочцi
парував алюмiнi?вий кухоль з ча?м. Левенцов обхопив його руками, видно,
грiвся i сьорбав гарячий напiй. Поява Дерев'янчука нiби й не здивувала його,
вiн простягнув сержантовi кухоль:
-- На, попий. Десь тижнiв зо два гарячого в ротi не мав?
-- Так, товаришу пiдполковник.
-- Як рука?
-- Чудово,-- збрехав Дерев'янчук,-- навiть забув...
-- Знаю, куди хилиш, партизане.
-- А я здоровий.
-- Зарiс як дiдько.
-- Не до голiння було. У Берлiнi будемо чепуритись...
-- Ну, гаразд, лишайся. I ось що. Ми тебе до другого ордена Слави
представили...
Прокинувся сержант вiд вибухiв: танки, що поспiшали знову обложити
радянських бiйцiв, пiдiрвались на мiнах.
Незабаром заговорила наша артилерiя, розiгнала гiтлерiвську пiхоту.
Полк вирушив брати станцiю Лебус. Коли очищали вiд автоматникiв вокзал,
Дерев'янчука ще раз поранило - в ногу, але знову кiстку не зачепило.
Вимушений звернутися до медсанбату, вiн при першiй нагодi втiк звiдтiля i на
пiдходi до Франкфурта розшукав свiй батальйон.
Уже дув теплий весняний вiтер. Над скреслим Одером зграями кружляли
перелiтнi птахи. Пахло зеленою травицею.
Штурмували Франкфурт удосвiта, пiсля артилерiйсько? пiдготовки.
Петеерiвцi бiгли в одному цепу з пiхотою, поки не обiзвалися два доти, яким
снаряди нiчого не могли заподiяти.
-- Виручай, Дерев'янчук! -- сказав комбат капiтан Позняков.-- Ти ж
снайпер... Сержант поповз до дота. Слiдом за ним -- Халюков з патронами.
Дерев'янчук стрiляв довго, терпляче, прямо в амбразуру. Потiм дав знак
комбатовi, мовляв, пiднiмайте людей, а сам продовжував тримати амбразуру на
прицiлi. I немарне. Почали бiйцi перебiгати -- дот ожив. Сержант послав туди
ще одну кулю. Цього разу -- без промаху.
- Бiжимо й ми,-- покликав Халюкова.
На другiй лiнi? оборони пiхоту зустрiли бронетранспортери. Замаскованi
в чагарниках, вони застрочили з кулеметiв. Упав мертвим петеерiвець ?фрейтор
Свiдер-
ськии. Приголомшила звiстка про загибель капiтана Познякова.
- От гади! -- лаявся Дерев'янчук.-- Стривайте ж... Вiн обережно
вiдсунувся назад, узяв лiворуч, лiг пiд деревом. Кiлькома пострiлами
промацав чагарники -- бив запалювальними, - i верхiвки кущiв лизнуло
полум'я. То горiв бронетранспортер...
Коли ховали полеглих пiд час штурму Фраикфурта, командир полку
повiдомив, що комбатовi капiтану Познякову посмертно присво?но звання Героя
Радянського Союзу.
Назвав Левенцов i нагороджених бiйцiв. Микола Михайлович Дерев'янчук
був вiдзначений орденом Слави I ступеня.
Нiколи не забути кращому трактористовi колгоспу iменi Шестакова в селi
Давидкiвцi на Хмельниччинi бойових днiв свого фронтового життя.
ЗАВЖДИ НА СВIТАНКУ
Вiн найчастiше пригаду?ться менi в день повернення iз Москви, з Параду
Перемоги,-- розказу? колишнiй командир розвiдувально? роти Олексiй Розов.
Юний на вигляд, але не по лiтах серйозний, Григорiй Шекера розповiв
тодi про розмову з Михайлом Iвановичем Калiнiним на прийомi, влаштованому в
Кремлi на честь учасникiв параду. Калiнiн, сусiд Григорiя за святковим
столом, запитав його: "Скiльки вам рокiв, товаришу гвардi? старшина?" --
"Двадцять один",-- вiдповiв Шекера. "А родом звiдки?" - "З Укра?ни, iз
Нiжина".-- "Батьки? Брати, сестри?.." -- "Одна мати вдома тепер. Тато в
армi?, вiн i в громадянську воював. Брати, Андрiй i Сашко теж на фронтi
були".-- "Куди збира?тесь пiсля армi?? Ма?те спецiальнiсть?" -- "Я, Михайле
Iвановичу, в сорок першому десятирiчку закiнчив. Першою в мо?му трудовому
життi була посада санiтара у вiйськовому госпiталi. Працював добровiльно, з
госпiталем i евакуювався. Незабаром пiсля курсiв став розвiдником. Отже,
нема? цивiльно? спецiальностi..." Калiнiн на це зауважив: "Не бiда, буде
бажання -- i спецiальнiсть набудете. Головне -- перебудуватися на мирне
життя".
Пiсля демобiлiзацi? з армi? Грицько повернувся до Нiжина. Райком
направив його, уже члена партi?, заступником директора залiзничного
ресторану. Там i секретарем парторганiзацi? обрали. Принциповiсть i чеснiсть
фронтовика допомогли Шекерi навести порядок в облiку i продажу продуктiв,
викрити шахра?в, що п'явками присмоктались до злачного мiсця... Через три
роки обком направив Григорiя Кiндратовича до Ки?всько? юридично? школи.
Потiм -- навчання в унiверситетi. Тепер вiн юрист, адвокат.
-- Вас цiкавить, як воював Григорiй Шекера? Влiтку сорок другого року
його i ще чотирьох бiйцiв повiтряно-десантно? дивiзi?, серед них одну
дiвчину, закинули з-пiд Москви у тил ворога. Група приземлилася у
трикутнику, де зливаються Прип'ять iз Днiпром. Десантники мали розшукати
тамтешнi партизанськi загони, зв'язатися з ?хнiми командирами, сповiстити
про це в Москву.
Радiограма, передана Галею Кириленко через два тижнi пiсля приземлення,
була останньою звiсткою про групу. Розвiдники так i не знайшли у плавнях
партизанiв, несподiвано потрапили в пастку, влаштовану фашистськими
карателями. Поодинцi проривалися з оточення.
Шекера дiстався до Носiвського району на Чернiгiвщинi, став бiйцем у
загонi народних месникiв, яким командував Снмоненко, колгоспник iз села
Червонi Партизани.
Командир загону особисто виконував найвiдповiдальнiшi операцi? i завжди
брав iз собою Шекеру. У Фихiвцi, мiж Прилуками i Нiжином, партизани висадили
в повiтря залiзничний мiст, на добу затримали рух по?здiв. Загiн оволодiв
мiстечком Чемером i розподiлив там серед населення продукти, награбованi
окупантами.
Про все це я довiдався вiд самого Грицька наприкiнцi сорок третього
року, коли визволили Чернiгiвщину i вiн прийшов у нашу роту. Ми саме впритул
пiдiйшли до Днiпра навпроти сiл Старий i Новий Глiбiв. Там якраз той самий
трикутник, куди стрибав Шекера з лiтака...
Розвiдники мали вночi перепливти Днiпро, дiзнатись про оборону
противника, взяти "язика". У групу видiлили сержантiв Сичова, Полiкарпова i
новачка Шекеру. У мо?х фронтових паперах збереглися сторiнки з щоденника,
який вiв Григорiй. Ось вони: "Нашi човни нечутно причалили до берега пiд
урвищем,-- читав Розов на пожовклому аркушi. -- Я знав, що десь тут
переправлялися партизани. Отже, i регулярнi частини зможуть. Головне -
розгадати систему оборони фашистiв... На свiтанку ми з Полiкарповим
видерлися на гребiнь глинистого урвища. Було росяно. Ми промокли до рубця.
Тремтiли вiд холоду, але повзли. Попереду над бруствером стирчав кулемет.
Заглянули тихенько в
окоп -- дво? фрiцiв хропуть. Розбудили ?х, пов'язали й потягли на
плащ-палатках до сво?х. Аж упрiли, поки доцуприкували ?х до човна. Не
встигли конво?ри з "язиками" вiдштовхнутись од берега, як нiмцi виявили
пропажу. Стрiлянина зчинилась! Нам усiм, хто лишався на цьому березi,
довелось займати оборону. Тим часом човен з "язиками" благополучно дiстався
протилежного берега. Одну за одною ми вiдбивали атаки власовцiв,--патронiв i
гранат вистачало. Протримались до вечора. Полковник запитав по рацi?, чи не
хочемо повернутись. "Нi! -- вiдповiли.-- Навiщо туди-сюди ?здити..." Вранцi
заговорила наша артилерiя i добре-таки поколошкала власовцiв. Чотири
днi ми трималися на плацдармi, поки сапери переправу навели..."
Розов додав до цього, що за операцiю на Днiпрi Шекера був нагороджений
орденом Ленiна. Дуже дорожив Григорiй сво?ю першою нагородою, усi документи,
особистi записки, щоденник здавав, коли вирушав у розвiдку, а орден бiля
серця берiг.
Ось iнший запис. "Ми з Полiкарповим i Сичовим здружилися швидко. Хлопцi
такi, що у всьому можна на них покластись, а для розвiдника над усе --
цiлковита довiра. Тож i за Прип'ять разом подались уночi. Швидко дiсталися
до першого ворожого окопу, в якому, здавалось, нiкого не було. Скотився я
туди i раптом вiдчув, що фашист, який сидiв на днi,
обхопив мене сво?ми лапами i не да? поворухнутись. Довелося
застосовувати нiж. Не повезло й з iншими двома фрiцами в другому окопi. Вони
пробували галасувати, i ми вимушенi були знищити ?х. Аж у третьому окопi
взяли одного, вийняли затвор iз ворожого кулемета i вже перед свiтом
поверталися назад. Повземо й натрапля?мо на ворожу лiнiю зв'язку. Розрiзаю i
зв'язую провiд. Це щоб не знайшли пошкодження. Два нiмцi-зв'язкiвцi мало не
спiткнулись об нас. Вони про всяк випадок тримали в руках ножi, i сутичка
була гостра. Мене поранили в ногу. Як не важко було. але Сичов i Полiкарпов
"язика" не кинули. Назад перепливали уже пiд щiльним мiнометним обстрiлом.
Вибухнуло бiля самiсiнького борту, човен накрило хвилею. Блискавичний рух
ножем -- руки полоненого вiльнi, вiн пливе в оточеннi Сичова i Полiкарпова.
А менi все важче пливти. Ледве постягав з себе чоботи, верхню вдяганку.
Кинув зброю -- iншого виходу не мав..."
Згорнувши пожовклi аркушi, Розов згадував далi:
-- Пiсля госпiталю Григорiй знову повернувся в свою розвiдницьку роту.
Пiд Корсунем, де ми затиснули величезне угруповання гiтлерiвцiв, фронт був,
як сло?стий пи-
рiг: то сво?, то вороги... Пiшли в маскхалатах грудкуватою дорогою у
заснiженому степу. Чекали всiляких несподiванок, тому автомати й гранати
тримали напоготовi. Ззаду почувся стугiн мотора. Ще здалеку впiзнали газик
нашого генерала. Машина пiрнула в долину. Курився поземок, сивими пасмами
сотався понад груддям. I раптом -- автоматнi черги з долини.
-- Генерал! -- вигукнув Шекера.
Грицько перший збiг у долину. Газик самотньо стояв на дорозi, а його
пасажири одстрiлювались вiд гiтлерiвцiв, що були в засiдцi. Шекера ударив по
фашистах з тилу i примусив ?х панiчно тiкати.
Командир дивiзi? пiдвiвся з рiвчака, обтрусив полушубок i покликав
сержанта Шекеру.
- За вашим наказом прибув, товаришу генерал! -- виструнчився той.
Генерал усмiхнувся, поплескав Григорiя по плечу:
- Який там у бiса наказ... Виручив ти нас, браток... Хто у вас старший?
Я виступив наперед i назвав себе.
- От що, друже,-- сказав генерал.-- Бачиш, як шаленiють? Бо в мiшку.
Але сил у них ще досить, i клопоту з ними не мало буде. От якби забратися в
?хнiй тил, з'ясувати обстановку, взяти, якщо зможете, "язика"...
Порадився тодi я з найдосвiдченiшими розвiдниками i вирiшив послати в
село Водяники, розташоване за горбом, Миколу Симоненка, Олексiя Шумкова,
Олександра
Земзюлiна, Григорiя Шекеру.
- Тобi,-- сказав я Грицьковi,-- вести товаришiв.
Грицько повернувся другого дня. Щоки позападали, рiдка щетинка сухо
поблискувала.
-- Група втрат не ма?,-- повiдомив менi.-- Захопили начальника штабу
фашистсько? дивiзi? "Вiкiнг" полковника Крiгера i прапор з'?днання...
Навеснi визволяли Прикарпаття. Зеленiли луки, пiнився Прут,
розпукувались бруньки на буках. Ген на обрi? синiли пойнятi серпанком гори.
Не хотiлося вiрити, що в таку чудову пору люди могли падати мертвими,
пораненими. Проте в кожному населеному пунктi з'являлися над могилами
дерев'янi обелiски з червоними зiрочками.
Для гiрського краю дороги -- це все. У чи?х руках вони, той i господар
становища. Покликав Грицька Шекеру Шестаков, начальник штабу дивiзi?, i
доручив зiрвати мiст через ущелину неподалiк села Шешури. Разом iз Шекерею
пiшли на завдання Володимир Галкiн, Олексiй Шумков, Павло Дирiн i Олексiй
Панкiн. На свiтанку вони перетнули лiнiю нiмецько? оборони i заглибилися в
тил фашистiв. Якраз там стояли угорськi посiпаки Хортi.
Про те, що було далi, Гриць розповiдав менi, як повернувся.
- Ми ж не ликом шитi,-- казав,-- прихопили кожен по комплекту угорсько?
форми i переодяглися. Iшли не ховаючись. На схилi гори бiля мосту зайняли
вигiдну позицiю, настро?ли рацiю ? передавали до штабу щонайменшi подробицi
пересування гiтлерiвцiв. Одночасно пiдрахували, що охорона мосту склада?ться
з дванадцяти хортистiв. Коли посутенiло, ми смiливо пiшли до мосту. Охоронцi
не сподiвалися небезпеки. Вартовий навiть не запитав, хто йде. Панкiн
спецiально припалив поблизу нього цигарку щоб освiтити на собi угорську
форму. Вiн же й зняв вартового, а я з Шумковим знищив решту охорони. Тим
часом Дирiн i Галкiн побiгли до ферм, пiдклали мiни i запалили бiкфордiв
шнур...
I в селi Ославi Бiлiй вiдзначився Грицько Шекера. Вiн уже командував
взводом, мав звання старшини.
Ходив Григорiй iз сво?ми хлопцями у тил за "язиком". Розвiдницька
стежка пролягала через гору, що височiла над Ославою Бiлою. Нiяких слiдiв
ворога не виявили.
Та пiд час снiданку в селi почали падати мiни. Точно по дорозi вдарила
далекобiйна ворожа артилерiя.
-- Орли, а чи сумлiнно обстежили гору? -- подзвонив Шестаков.-- Не
схоже на Шекеру...
Гриць знiяковiв, коли я переказав йому розмову з Шестаковим.
-- Ненашев,-- звернувся вiн до свого товариша, командира другого
взводу.-- Пiдеш зi мною? Той погодився.
Вночi вони зiйшли на гору захiдним схилом, помiтили вогники цигарок;
чути було приглушену розмову. Збагнули. що самим не справитись. Повернулися
в Ославу Бiлу, розбудили хлопцiв.
На свiтанку розвiдники закидали гранатами окопи фашистiв, що були на
вершинi гори.
- В полон хоч одного! -- гукав Шекера. Привели трьох "язикiв". Вони
розповiли, що на гору пробрались лише позавчора, мали п'ять кулеметiв, три
мiномети, тут був спостережний пункт, який контролював шосейнi дороги на
Делятин, Яблунiв, Ланчин i спрямовував туди вогонь артилерi?.
Командир дивiзi? оголосив Григорiю Шекерi подяку i поздоровив iз
нагородою орденом Слави I ступеня.
Це був справжнiй розвiдник: спритний, кмiтливий, вiдважний. Коли,
вилiкувавшись пiсля поранення, я знову прийняв роту, Григорiй саме виконував
важливе завдання. Гiтлерiвцям удалося вiдтiснити нашi вiйська iз Чопа,
скупчити там дуже багато танкiв, авiацi?, пiхоти. Перш нiж перейти у
контрнаступ, треба було знати розташування ворожих сил. I ще -- через Тису
на той бiк вели прокладенi по мосту залiзниця й шосейна дорога. Обабiч --
болота, отже, обiйти мiст важко, тому наказано взяти його цiлим... Шекера,
Леонов, Дудiн, Галкiн i Степаненко перепливли Тису, щоб дiзнатись про
охорону мосту i з'ясувати загальну обстановку. Човен затопили бiля берега, а
самi поповзли до залiзницi. Транше? фашистiв були поряд. Шекера, як старший,
вирiшив сам пiти по "язика". Наткнувся на кулеметне гнiздо, чу? -- три
голоси. Пiдповз, стежить: дво? фашистiв пiдхопили кулемета й понесли, третiй
затримався, збира? якiсь речi. На нього й навалився Шекера, зв'язав. Але не
поспiшав назад. Тi, що пiшли, могли одразу пiдняти тривогу, i ще, до того ж,
кортiло офiцера привести (зв'язаний кулеметник та?мниче шепотiв: "Офiцiр,
офiцiр",-- i кивав головою туди, куди дво? понесли зброю). Розлючений
неповорткiстю солдата, що залишився, офiцер з лайкою бiг по транше?. Вiд
несподiванки опору не чинив. Та знову Григорiй не поспiшав, дочекався
третього. Залишивши одного вбитого, а друго-
го зв'язаного, старшина поволiк офiцера...
-- Шекера особисто взяв сорок шiсть "язикiв",-- продовжував Розов.-- А
разом iз сво?ми хлопцями-- сто сорок.
Через Одру в Чехословаччинi Шекера з хлопцями переправилися безшумно;
розвiдники обеззбро?ли бойову охорону, виставлену на березi. Частину взводу
старшина послав конвоювати полонених, решта лишилась утримувати плацдарм до
пiдходу наших частин. Фашисти, виявивши у себе пiд боком радянських бiйцiв,
негайно атакували ?х. Три вали штурму розбилися першого дня об окопи
смiливцiв. Другого дня ворог пустив танки. Ще здалеку Шекера помiтив двох
"тигрiв" i цяточки на ?хнiй бронi -- десантникiв.
- Дирiн, зустрiнь ?х протитанковими он бiля того верболозу...
Сибiряк Павло Дирiн, скупий на слово, завжди робив свою ратну справу
тихо, зосереджено. Вiн мовчки прикрiпив до пояса гранати i плазом -- у
верболiз.
Коли наблизився перший танк, розвiдник влучив гранатою пiд гусеницю.
Другий танк повернув i посуиув на смiливця. Можна б ще встигнуть вiдбiгти до
берега, сховатися в ярку, але ж танк розчавив би всю групу. I Дирiн власним
життям врятував товаришiв -- упав з гранатою пiд танк...
У сутiнках бiй припинився. Вночi нашi сапери навели через Одру
понтонний мiст i на плацдарм пiшли вiйська. Поховали полеглих, дали над
братською могилою про-щальний салют. Я вперше побачив на очах Шекери сльози.
Розвiдники кажуть про сво?х друзiв: "З таким -- у вогонь i воду" I про
ненадiйних: "З ним у розвiдку не пiшов би". На вiйнi народжувалась ця
iстина...
За кiлька днiв до капiтуляцi? фашистсько? Нiмеччини Григорiй Шекера
висадився з десантом у горах Югославi?....
КОМСОМОЛЬСЬКI ВНЕСКИ
Анатолiй Котов обсмикнув гiмнастерку, помацав рукою кишеню, де лежав
комсомольський квиток, i швидко спустився земляними схiдцями у блiндаж
комсорга батальйону.
- Дозвольте сплатити внески, товаришу лейтенант.
Комсорг -- лейтенант Сухарчук -- пам'ятав цього молодого бiйця ще
вiдтодi, коли ?хнiй стрiлецький батальйон брав залiзничну станцiю Веселий
Кут. Незадовго перед тим, пiсля визволення села Толмачiвки
Великомихайлiвського району на Одещинi, до них у пiдроздiл прибуло
поповнення -- група хлопцiв рокiв дев'ятнадцяти. Новаки мали пройти
пiдготовку, переодягтись у вiйськову форму, i аж через мiсяць-пiвтора
включитися в бойову роботу. Але обстановка на фронтi часом ламала
заздалегiдь намiченi плани. I пiд Веселим Кутом подi? внесли корективи у
передбачення штабiстiв. Нiколи було чекати, поки новачкiв обмундирують, вони
в цивiльному при?дналися до бiйцiв, якi атакували станцiю.
Веснянi дощi розквасили масний чорнозем, i бiйцi ледве переставляли
ноги: чоботи й черевики вгрузали в грязюку, наче в смолу. Важкi гармати
застряли. Тiльки верткi "сорокап'ятки", пiдштовхуванi солдатськими плечима,
повiльно посувалися степовим бездорiжжям, намотували на колеса сiрi вiяла
кураю.
Фашисти помiтили, що наближа?ться пiхота, i хльоснули по наступаючих
кулеметним вогнем. "Сорокап'ятки" спробували виявити, де замаскувалися
кулеметники, але без успiху. Ворог засiв у численних пристанцiйних спорудах,
до яких по вiдкритiй мiсцевостi пiдступитися було неможливо.
До командира роти лейтенанта Самсонова пiдповз один iз толмачiвських
хлопцiв. Стара кепка-восьмиклинка з ?удзиком на макiвцi, чорний парубоцький
чуб пiд нею i зовсiм юне обличчя з припухлими губами. Очi простодушно
довiрливi, спокiйнi. Лейтенантовi сподобався необстрiляний бо?ць, i вiн
приязно запитав:
-- Що скажеш, хлопче?
-- Товаришу лейтенант, я тут у нiмцiв на примусових роботах
поневiрявся, бачив, як вони рили транше?, ходи сполучення...
-- I спробу?ш, провести людей ближче до станцi??
-- Атож.
Це був Анатолiй Котов. До вiйни вiн закiнчив у цьому краю сiм класiв.
Починаючи з четвертого, до школи ходив у Цебрикове. По курнiй i по снiжнiй
дорозi, в дощ i в спеку.
Одного разу пiд час канiкул Анатолiй по?хав з батьком у польовий табiр.
"Ех, постояти б на мiстку! -- iз заздрiстю подивився на дядька, який
ремонтував у таборi комбайна.-- Звiдти й дрохву побачити можна". Анатолiй
багато чув про дрохв, але нiколи не бачив ?х.
Дядько комбайнер примiтив Романового синка:
-- А ходи-но, парубче, потрима?ш ланцюжка.
Здружилися комбайнер i Анатолiй, став хлопець його помiчником на
жнивах. На мiстку степового корабля перехоплювало подих: який простiр, яка
краса отих переливчастих колоскових хвиль!
Минуло останн? передво?нне лiто, i Анатолiя Котова прийняли до
комсомолу. В сьомому класi вiн написав твiр про враження вiд канiкул. Назвав
так: "Хочу бути комбайнером".
Чи мiг Анатолiй тодi передбачити, що наступного лiта вибухи й пожежi
пожиратимуть пшеничне море, а танк з бiлим хрестом на баштi перекине й
понiвечить комбайн, з мiстка якого вiн мрiяв вiдшукати дрохву, птицю
надзвичайно обережну i полохливу, що не терпить стугону моторiв. але таку
грацiозну -- справжню царицю колишнього ковилового степу...
Першою думкою, коли рiдне село захопили фашисти, було: "Не коритися!"
Рано чи пiзно, був упевнений, все стане на сво? мiсця. Анатолiй збирав сво?х
ровесникiв. Поодинцi сходилися в глибокий яр, порослий терном i шипшиною.
Домовлялися про спiльнi дi? проти ворогiв. Створили пiдпiльну комсомольську
органiзацiю.
Комсомольцi переповiдали людям вiстi з фронтiв, з Одеси й Савранi, де
окупантiв громили партизанськi загони.
Нашi з'явилися в селi холодного березневого ранку. Стомленi, по колiна
в болотi, вони по-дiловому привiталися, неначе були вiдсутнi не два з
половиною роки, а два днi. Анатолiй здивувався, побачивши на фуфайках та
шинелях погони. Ранiше були тiльки петлицi.
-- А що означають оцi чотири зiрочки? -- поцiкавився у вiйськового,
який зупинився ночувати у ?хнiй хатi.
-Означають, що я капiтан,-- вiдповiв постоялець.
"Рокiв на три старiшiй вiд мене; не бiльше" -- подумав Анатолiй.
У сутiнках до Котова прийшли товаришi -- Льоня Табада, Шура Нижник,
Федя Панчук, Володя Квачук, i всi разом домовились проситись у наступаючi
частини. Капiтан порадував комсомольцiв.
-- До нас приставайте,-- сказав.-- Нам дуже потрiбнi люди.
Вранцi толмачiвськi комсомольцi вже наступали на Веселий Кут.
...Схваливши пропозицiю Анатолiя Котова, лейтенант Самсонов послав iз
ним групу бiйцiв-автоматникiв. Вони в обхiд, лощиною, дiсталися до траншей
ворога, i хлопець у цивiльному, з автоматом в руках, першим бiг в атаку на
ворога. '
Загiн ударив до фашистах iз флангу, а потiм з тилу. Загроза потрапити в
оточення примусила гiтлерiвцiв вiдступити на пiвнiч.
Батальйон лише кiлька годин затримався на станцi?. Бiйцi перемотали
онучi, набрали бо?припасiв, по?ли i знову переслiдували ненависного ворога,
що тiкав до Днiстра.
Саме в тi короткi години перепочинку командир батальйону капiтан Попов
та комсорг лейтенант Сухарчук поздоровили Котова з подвигом i повiдомили, що
вiн представлений до нагороди -- медалi "За вiдвагу" i що йому присво?но
звання ?фрейтора.
Переодягнений у вiйськову форму, Анатолiй акуратно зав'язав у хусточку
грошi -- членськi внески ?хньо? пiдпiльно? сiльсько? комсомольсько?
органiзацi?. Потрiбно було вибрати час i здати ?х комсорговi батальйону.
Пiд час перерви мiж заняттями для новакiв Анатолiй Котов спустився у
блiндаж комсорга. Розповiв, як молодь Толмачiвки не корилася окупантам, як
комсомольцi i в тих суворих умовах ретельно виконували сво? обов'язки,
навiть платили внески...
-- Он якi це внески! -- вигукнув комсорг Сухарчук. -- Чудовi внески!
Вiн оформив вiдомостi на сплату внескiв, розписався у комсомольському
квитку Котова, розпитав ?фрейтора про навчання, настрiй, бо недавно командир
роти лейтенант Самсонов розповiв Сухарчуковi про такий курйоз.
На стрiльбах ?фрейтор Котов, який вiдзначився пiд Веселим Кутом, а
пiзнiше, поранений, не покинув поля бою, оцей самий смiливець пiд час
тренування жодного разу не влучив у яблуко мiшенi. Короткозорий? Нi.
Виявилось, просто не знав, як беруть цiль на мушку. Варто було розтлумачити,
i Котов негайно вибив п'ять десяток пiдряд.
Лейтенант Самсонов спершу не повiрив, наказав повторити вправу. Коли
остаточно переконався, присвиснув:
-- Ну, тобi, Котов, у снайпери треба йти!
Анатолiя направили вчитися до снайперського загону
-- Вчимося добре, i настрiй хороший,--сказав ?фрейтор. А ще при?мна
новина: мiй батько, Роман Григорович потрапив з поповненням у наш
батальйон...
-- Невже?
-- Вчора приходив до мене.
Роман Григорович Котов потiм щодня зустрiчався з сином i все
повторював: "Найвлучнiший стрiлець частини -- то честь! Дивись, Только, не
байдикуй!" Батьковi син досi здавався пустотливим хлопчиськом.
Тривоги Романа Григоровича уляглись пiсля форсування Днiстра та бо?в у
плавнях.
Удосвiта, хто на човнах, хто на бочках, дошках, пiд завiсою
артилерiйського вогню бiйцi почали переправлятися через рiчку. Закрiпилися.
Та чи втримаються? З комишiв безперервно б'ють гармати i кулемети.
?фрейтор Котов дiяв мовчки, дiловито: зачохлив оптичний припiл, сплiв з
верболозу корону-кущик i прикрiпив на голову; ноги обмотав кiлькома парами
онуч, щоб хода була м'якою, мов у кiшки.
Снайпер зник у комишах. Вiн повернувся аж надвечiр, голодний,
стомлений, вимазаний багном. Якби хто був того дня поряд з ним, то засвiдчив
би, як у п'яти фашистських гармат, замаскованих пiд кучерявими горiхами,
вдрузки розлетiлась оптика, як назавжди замовкла обслуга трьох кулеметних
гнiзд.
Пiхота легко оволодiла Кицканами.
Хiба мiг Котов тодi припустити, що отi плавнi, з яких вiн викурював
фашистiв, через десять рокiв стануть полем мирно? битви -- битви за
родючiсть i що ?? учасником знову буде вiн, Котов, лейтенант запасу, повний
кавалер ордена Слави, випускник школи механiзацi?, i що заквiтують у
днiстровськiй долинi, на колишнiх комарииих болотах, посадженi його руками
яблунi, грушi, айва, виноград!
Це тепер на мiстку свого комбайна серед полiв цибулiвсько? артiлi
"Прогрес" Великомихайлiвського району вiн мiрку? про долi людей i долю
землi. Одним судилося лише визволяти рiдний край - не прийшли додому з
фронтiв Велико? Вiтчизняно? вiйни Льоня Табала i Шура Нижник, Вася Кравченко
i Костя Полуянов; iншим випало добити ворога в його лiгвi, повернутися з
перемогою, а потiм прикрашати й за полеглих рiдну землю, скроплену ?хньою
кров'ю, нести в собi вогонь ?хнього серця.
Вiслу стрiлецький полк форсував пiд Сандомиром. Широка там польська
рiка, неприступнi були, на думку гiтлерiвцiв, доти i дзоти. Котов,
примостившись на човнi, шукав у прицiлi темнi горбки кулеметних гнiзд i
натискував на курок. Коли човен, з багатьма пораненими i вбитими, уже
зашурхотiв по пiщаному дну, несподiвано з флангу вогнем полоснув непомiчений
дзот. Бiйцi залягли. Котов плазом вихопився вперед i почав бити по
амбразурi. Тим часом плацдарм розширювався.
Снайпер допомiг товаришам встановити станкового кулемета, разом з усiма
бiйцями утримував берег до пiдходу пiдкрiплення, а потiм вишукував i
знищував гiтлерiвцiв, якi стрiляли фаустпатронами.
Незабаром почалися днi навального наступу од Вiсли до Одеру. Бiйцi
забували про сон, ?ли, погойдуючись у кузовах автомашин або на бронi танкiв.
На Одерi фашисти зруйнували дамби, вода залила i подiрявила кригу.
Ступали обережно, узявшись за руки, аби не шурхнути пiд лiд.
- Тату! -- пошепки кликав Анатолiй.
- Все гаразд, сину! - обзивався Роман Григорович.
Холод, гострий як нiж, рiзав тiло, однак нiхто не зупинявся.
Там, де наступали Котови, вдалося вклинитися аж до залiзнично? колi?.
Тут рота й окопалася, бо гiтлерiвцi отямились пiсля артилерiйського
обстрiлу, кинулися в атаку.
Анатолiй примостився у залiзобетонному кiльцi, що валялося поблизу
колi?, i влучними пострiлами валив очманiлих фашистiв. Неподалiк били з
автоматiв батько, iншi бiйцi.
До вечора вiдбили шiсть атак фашистiв. Скiнчилися бо?припаси. "Ще один
натиск гiтлерiвцiв -- i нас зiмнуть",-- подумав старший лейтенант Самсонов.
Вiн тривожно спостерiгав, що дiялося за насипом. Ворог пiдтягував сили. I
ось темнi постатi, цеп за цепом, на ходу стрiляючи, почали всьоме штурмувати
насип. З наших укриттiв чулися поодинокi пострiли: нiчим було вiдповiдати.
Фашисти наблизилися майже впритул. Тодi пiдвiвся Котов-молодший i
крикнув:
- Врукопашну!
На цей клич пiднялися всi. Гiтлерiвцi не витримали навального удару i
повернули назад.
Вночi Роман Григорович Котов знайшов важкопораненого сина i перев'язав
його.
Старий ще не знав, що в цей час у штабi батальйону вже оформляли два
нагородних листи -- на Анатолiя ("заслугову? ордена Слави I ступеня") i на
його батька ("гiдний ордена Слави III ступеня"), а сапери прокладали по
льоду настил переправи, щоб пропустити людей i технiку - пiдмогу смiливцям.
ЧОРНА СМЕРТЬ
У затишному будинку на околицi Львова живе Iван Семенович Радченко. Я
прийшов трохи ранiше, нiж вiн повернувся з роботи, i тому зустрiчав
господаря разом з його дружиною Ганною Дмитрiвною та сином Сергiйком.
Середнiй на зрiст чоловiк, переступившi? порiг, мило розвiв руками (у
лiвiй -- валiзочка) i сказав:
-- Вибачайте, затримався. Хiба вгада?ш, з якою поломкою зiткнешся? Та й
кожен хоче, щоб пiсля майстра телевiзор працював бездоганно...
Листовно обiзнаний з тим, що мене цiкавитиме, Iван Семенович поклав на
журнальний столик купку документiв: червоноармiйську книжку, грамоти,
фотографi? -- тодiшнi i пiзнiшого часу. Коротко розказав про кожен документ
особистого архiву. А вже потiм нiяково подав товстого зошита з пожовклою
палiтуркою.
- Щоденник. Вiв на польових аеродромах.-- I нiби виправдовуючись: --
Юнацькi поривання. Я ж у сiмнадцять рокiв...
Той документ i зацiкавив мене найбiльше. Вiн пахнув порохом та польовим
рiзнотрав'ям...
"20 червня 1944 року. ...Хвилин з двадцять, як приземлились, а у вухах
i досi дзвенить. Лiтали штурмувати танкову колону. Лiнiю фронту перетнули
благополучно. Низько над нами нависали скуйовдженi сивi хмари, i "мессери"
не могли полювати, десь вiдсиджувалися.
Ворожу колону накрили зненацька. Вася Анфьоров спiкiрував на головний
танк i скинув першу сотню ПТА (протитанкових авiабомб). Впадуть на броню --
прорiжуть, мов вершкове масло, будь-яку товщу.
-- ? два факели! -- чую радiсний вигук Анфьорова.
Заходимо ще й ще раз.
Мо? завдання: стежити за небом. Стрiлець повинен пильно охороняти IЛа
вiд нападу з хвоста. Та сьогоднi погода була мо?м союзником, i я часто
повертав кулемета i посилав черги навздогiн гiтлерiвцям, якi дременули вiд
танкiв. Не всi вони, правда, тiкали, декотрi стрiляли по нас i влучали -- на
крилах розпукувались дiрочки...
Поки ми "прасували" танкову колону, у суцiльних хмарах з'явилися
блакитнi ополонки. Звiдти на нас i накинулись "мессери". Я ще цяточками ?х
помiтив, приготувався, i тiльки-но "мессершмiтт" потрапив на мушку,
заговорив мiй крупнокалiберний. Здригнувся коршун i -- черевцем догори!
У запалi я й не роздивився, що ?х величенька зграя. А нас четверо.
Атакують... I саме тодi, коли мав клюнути носом ще один винищувач, мiй
кулемет замовк. Скiнчилися патрони.
"Що придума? Вася Анфьоров? -- мiркував я.-- Недалеко Орша, вона вже
визволена. Можна б туди..."
З Васею Анфьоровим доля звела мене в Криму, куди я прибув навеснi зi
школи повiтряних стрiльцiв. До армi? я пiшов добровiльно у сiчнi сорок
третього року, як тiльки сповнилось сiмнадцять. Був шкетиком -- гвинтiвка в
походi боляче кресала прикладом по кiсточцi, а в бою дуже штовхала в плече.
Але нi командир роти, нi командир взводу не докоряли, бо старався.
Якось (це було на Мiус-фронтi, ми стояли в оборонi)в окопи нашо? роти
завiтав старший сержант Грязнов - керiвник групи снайперiв дивiзi?. Вiн
одбирав влучних стрiльцiв. Спробував i я. На вiдстанi чотириста метрiв
поцiлив у чотири фiгури з п'яти. Сержант забрав мене з собою. Вчився у Iвана
Iвановича Бойцова, робiтника iз Старо? Руси, вiн горобця збивав на льоту. За
мiсяць я "зняв" дванадцять фашистiв. Стiльки ж позначок лягло на приклад
мо?? снайперсько? гвинтiвки.
Пiд час липневого наступу наших вiйськ мене поранило в ногу. А Бойцов
загинув...
Iз госпiталю мiй шлях лежав у запасний полк. Я сподiвався потрапити в
свою роту, де перед наступом був прийнятий у комсомол i одержав
комсомольський квиток No 18091922. Та десь узявся на мою голову "покупець"
-- капiтан. Вiн категорично заявив: "А, освiта вiсiм класiв. Будеш
електрослюсарем". Так я опинився в майстернях по ремонту устаткування й
тари. Рапорт за рапортом писав, мовляв, хочу на фронт, i доконав-таки того
капiтана. Плюнув вiн спересердя: "Ну, йди, йди на комiсiю!" Гадав, поженуть
назад.
Але хоч мо? ребра й свiтилися, м'язи я мав непоганi: спортивнi заняття
в учнiвськi роки не пропали марно. "Вивели" й очi: гострота зору -- пiвтора.
Так я став курсантом школи повiтряних стрiльцiв.
Пiсля випуску нас вишикували перед бойовим прапором, i ми почули славну
iсторiю частини, в якiй мали служити. Незабаром i новi екiпажi сформувалися.
Менi випало лiтати в парi з гвардi? рядовим Василем Анфьоровим.
"Рядовий,-- думав я розчаровано.-- Зiб'ють у першому ж бою". Але
старший стрiлець Льоня Сидельников (вiн з Алтаю, трактористом був у
колгоспi) заспоко?в:
-- Не сумуй, то чудовий льотчик!
Наступного ж дня я пересвiдчився в цьому. Пiсля тренувального польоту
ми з Анфьоровим поверталися на аеродром.
-- Одне шасi не випустилось,-- раптом почув я в навушниках. - Сiдаю на
одне...
Лiтак торкнувся землi, пробiг i м'яко лiг на праве крило, описавши
легку дугу. Я витер рясний пiт i сказав собi: "З цим можна лiтати".
Багато думок промайнуло за той час, поки не мав чим стрiляти у ворога.
У такi лабети я вперше потрапив. Ошелешений, забув, що наш зброяр перед
вильотом поклав менi в кабiну запасну кулеметну стрiчку.
-- Мало яка несподiванка...-- сказав.
А я досi не докумекав... Нагнувся, помацав -- ? стрiчка! Блискавично
зарядив кулемет, подав знак Васi Анфьорову. Той круто розвернув лiтак, i
скоро знахабнiлих "мессерiв" ми вiдбили кулеметними чергами.
10 серпня 1944 року. Маю подяки за форсування Нiмана, визволення
Каунаса. На правому березi рiчки сумлiнну "дезинфекцiю" зробили: змiшали з
землею не менше десятка кулеметних гнiзд. У Каунасi зруйнували доти, палили
машини, бронетранспортери. Але все затьмарила гiркота втрати -- над цим
мiстом загинув штурман полку майор Кондаков (дописано шариковим олiвцем --
червоним: "В центрi Каунаса тепер височить пам'ятник Кондакову").
Командировi полку повiдомили, що у нас в тилу блукають рештки
розгромлено? фашистсько? дивiзi?. Вiн дав команду пiдняти в повiтря нашу
ескадрилью. Комеск майор Герасимов полетiв iз Льонею Сидельниковим.
Герасимову рокiв сорок -- сорок два, мiцний дядько, вiдважний пiлот. Та й
Льоня не ликом шитий. Чотири "мессери" зрубав. Гiтлерiвцям далеко не вдалося
втекти. Герасимов створив пекельне кiльце, i почалось...
Боялися-запiзнимось, нi, не запiзнилися на комсомольськi збори полку.
Мене обрали до президi?, головував. Порядок денний: 1. Прийом до ВЛКСМ. 2.
Твiй комсомольський обов'язок. Серед тих, кого приймали, був i механiк
нашого лiтака Коля Смоленков. Двожильний вiн, цей Коля! Щоразу поверта?мося
пiсля бою, як мовиться, на чесному словi, а наступного дня чу?ш -
- Лiтак до вильоту готовий!
15 вересня 1944 року. Розвiдка повiдомила, що на станцiю Альвiта
прибули цистерни з пальним для танково? колони фашистiв. Залiзничнi вузли
нiмцi охороняли з особливою пильнiстю.
- Нiчого,-- сказав командир ескадриль? Горасимов,-- Прорвемось! Не
ма?мо права не прорватись. Якщо танки заправляться, тисячi наших бiйцiв
можуть загинути.
Комеск пiдвiв нас до цiлi долиною, уздовж колi?. Нам не чути, як унизу
гавкають зенiтки i строчать кулемети, ми тiльки димки вибухiв бачимо та
пробо?ни на крилах i фюзеляжi. Слiдом за Герасимовим пiкiру?мо на ешелон, що
вже мiсцями горiв. Сплели свою знамениту "змiйку" i кружля?мо.
-- Герасимов! -- раптом чую на виходi з пiке тривожний голос Анфьорова.
Я глянув у той бiк, де летiв Герасимов. Його лiтак палав i круто знижувався.
Першокласний льотчик, вiн зумiв би посадити машину за станцi?ю. Але
Герасимов рiзким вiражем довернув лiтака i понiсся на цистерни. Велетенський
клубок полум'я, перекочуючись, вихопився з того мiсця, куди врiзався IЛ.
-- Вася! -- несамовито закричав я. - Давай, Вася!
Ми добре помстилися за улюбленого командира, але як важко на серцi!..
23 жовтня 1944 року. Прорвали оборону фашистiв у Схiднiй Пруссi?. Вони
обплуталися колючим дротом, повкопували танки, наробили дотiв, накопали
траншей. Спочатку ми вдарили по танках, потiм переключилися на доти. Вася
викурював фашистiв, а я бив з кулемета...
19 сiчня 1945 року. Сьогоднi мiй день народження. На снiданок повар
спiк до чаю iменинного торта. Посерединi замiсть дев'ятнадцяти свiчок
поставив на паперовому кружальцi стiльки ж патронiв вiд ТТ.
Одержав листа iз поздоровленнями вiд мами. Спокiйний за не?. IIише, що
колгосп привiз дрова, видав борошна i олi?.
Вася Анфьоров принiс менi у ?дальню свiй подарунок -- пiдкову. Я був
зворушений.
Вася - сибiряк. Коли мати проводжала його в училище. то силомiць
засунула в торбину оту залiзяку: на щастя! Вiн збирався викинути ?? за
селом, але передумав.
З кожним мiсяцем розлуки пiдкова ставала йому дорожчою й дорожчою, як
пам'ять про рiдне село, про батька-коваля, про стареньку матiр. Вася завжди
лiтав на штурмовку з пiдковою. Одного разу Коля Смоленков, оглядаючи кабiну,
викинув амулет. Перепало ж йому вiд Алфьорова!
I ось вiн подарував пiдкову менi.
-- Тримай, юначе! -- сказав. - Повернешся додому -- на порозi приб'?ш.
1 лютого 1945 року. Важкий сьогоднi день видався. Громили Вормдiт. На
нашу шестiрку напали "фокке-вульфи" i "мессершмiтти". Пiдпалили лiтак
Смирнова, потiм Жандарова. Погналися за Бусловим. Я прикривав його. Здалеку,
правда, вдарив, але дiстав "фоку". Уже веселiше: все-таки тепер проти нас
сiмнадцять, а не вiсiмнадцять. Знову кинулись на нас. I цього разу моя черга
влучила. Встиг i фашист -- покалiчив лiтак Буслова. Федя вдало вивернувся,
дотягнув до нашо? територi?. Утрьох, вiдбиваючись, продовжували штурмувати.
Спалили десяткiв зо два машин i штаб фашистсько? дивiзi?.
На аеродромi поранений Федiр Буслов чекав нашого повернення.
- Дякую, Ваню! - потиснув менi руку.
При?мно чути це вiд Героя Радянського Союзу (додано червоним олiвцем:
"Двiчi Герой Радянського Союзу Федiр Буслов живе у Москвi").
1 квiтня 1945 року. Позавчора лiквiдували фашистське угруповання бiля
Кенiгсберга. Зруйнували два мости, розбили батальйонiв три пiхоти й
мiнометну батарею!
Одинадцять разiв пiкiрували ми на Прейсiш-Ейлау. На дванадцятому заходi
снаряд пошкодив маслорадiатор,загорiвся мотор. Круто знизились. Мiсцевiсть
нерiвна, горбки й видолинки. Але нам пощастило: хоч лiтак розвалився, ми
залишились живi.
10 квiтня 1945 року. Ура! Взято Кенiгсберг. Ми лiтали туди, щоб знищити
один дот. Якось дивно -- стоять IЛи, i нiкуди ?м поспiшати. Скоро, скоро
перемога!
9 травня 1945 року. Ми з Василем вiд надмiру почуттiв взяли й розiгнули
пiдкову -- наш штурмовий амулет.
Пiд час мiтiнгу Льоню Сидельникова й мене викликали наперед; в обох у
нас по три ордени Слави. Всi прикололи до гiмнастерок сво? нагороди.
25 липня 1945 року. Здав у щойно створений музей бойово? слави нашого
штурмового полку свою льотну книжку. Протягом року ми з Василем Анфьоровим
зробили 105 бойових вильотiв. Знищено тридцять танкiв, пiвсотнi гармат i
мiнометiв, десяток дотiв i дзотiв, двi сотнi автомашин iз рiзними вантажами,
два залiзничнi ешелони, сiм винищувачiв, тисячi три гiтлерiвцiв, один ?хнiй
штаб.
Василевi, мо?му гвардi? рядовому, присво?ли одразу звання старшого
лейтенанта (у дужках -- червоним олiвцем: "Анфьоров живе в Новосибiрську,
льотчик цивiльно? авiацi?").
Розлiтаються хлопцi: хто демобiлiзу?ться, кого переводять до iнших
частин. А куди ж я подамся? Дуже люблю авiацiю...
На цьому щоденник обрива?ться.
В роки пiсляво?нно? служби Радченко став технiком першого класу, кращим
рацiоналiзатором з'?днання, капiтаном. Тодi ж, без вiдриву вiд виробництва,
закiнчив десятирiчку, радiотехнiчне училище.
У запас Iван Семенович Радченко пiшов недавно. Тепер -- майстер по
ремонту телевiзорiв одного з львiвських телеатель?.
СИН СМIЛИ
Березень, 1945. З листа фронтових товаришiв до дружини:
"Бiльше ми з вами нiколи не побачимо Максима Костянтиновича -- Вашого
чоловiка i нашого друга. Знайте й пишайтесь: вiн був повним кавалером ордена
Слави".
Липень, 1966. З Указу Президi? Верховно? Ради СРСР:
"За видатнi трудовi успiхи, досягнутi у виконаннi завдань семирiчного
плану, випуск продукцi? високо? якостi i активну участь у створеннi ново?
технiки для легко? i харчово? промисловостi присво?ти Величку Максимовi
Костянтиновичу звання Героя Соцiалiстично? Працi з врученням ордена Ленiна i
золото? медалi "Серп i Молот".
I
Наметовий табiр зенiтного дивiзiону сколихнувся у досвiтнiй пiвтемрявi,
як мурашник.
- Тривога!
Намети залопотiли крилами парусини, немов полохали зграю "юнкерсiв", що
зненацька накинулася на вiйськовий табiр. Вдарили зенiтки навколо Б?льцiв.
Так почалася вiйна. Молодi червоноармiйцi, якi лише три тижнi тому
одягли новенькi гiмнастерки, похапали гвинтiвки й карабiни, повний
бо?комплект патронiв i пiд гуркiт вибухiв зайняли визначенi ?м мiсця в
обслугах гармат.
Максим Величко потрапив до артилерiйсько? розвiдки. Вiн був невисокий
на зрiст, тоненький, але енергiйний, жвавий. До служби вiдповiдав у
заводському комiтетi комсомолу за спорт i вiйськовi гуртки. Тепер же казав
товаришам:
-- Ми цим фашистам швидко полама?мо роги!
На жаль, Величкiв оптимiзм не збiгався з дiйснiстю. Прикордоннi частини
все вiдступали. Старшина Суворов спiвчутливо дивився на Максима: в розпачi
бiдолаха, не вiриться йому, що вiдступати доведеться ще не один день i
мiсяць.
Старшина по-батькiвськи оберiгав Максима у тяжких переходах, коли
схудлi конi пiдбивалися i бiйцi, налягаючи на спицi колiс, витягували
гармати з багнистих руча?в на днi глибоких степових балок. Старшина
вигадував i зайвий черпак кашi для Максима, аби той поправлявся ("надто
тендiтний, ще вiтер пiдхопить i понесе"). Величко не ображався на
доброзичливi жарти старшини, з усього вже бачив, що силами справдi треба
запасатися надовго.
У таврiйському селi зенiтники примкнули до полку гаубиць. Комiсар майор
Iваненко зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Говорили коротко, з болем
згадували страшнi пожарища в селах i на полях, заплаканих колгоспниць та
городянок, переляканих дiтей... Будь-що треба зупинити ненависного ворога!
Опiвднi дорогами i стежками, що вели у долину, до села прийшло ще
чимало розпорошених взводiв, рот, батальйонiв. Сивий полковник наказав
займати оборону. Солдати заходилися копати окопи, артилеристи маскували
гармати й тягли зв'язок до спостережного пункту, де майор Iваненко вже
iнструктував Максима Величка: той мав коригувати стрiльбу по вороговi.
Несподiвано з-за лiсосмуги вихопилися два мотоцикли з колясками, а за
ними - танк з вiдкинутим люком, звiдки дивився у бiнокль нiмець. Фашистська
розвiдка! Величко миттю повiдомив координати цiлi.
Але батарея чомусь мовчала. Невже не готова до бою?
Коригувальник знову щосили крикнув у трубку польового телефону:
-- Чого ж ви зволiка?те?
Аж коли нiмцi помiтили свiжi окопи i загальмували, гармати обiзвалися.
Снаряди лягали далеко позаду ("Ех, партачi..." -- досадував Максим), потiм
ближче, ближче i, нарештi, накрили мотоцикли. А танкiсти крутнулися сво?ю
машиною влiво, помчали уздовж посадки i здалеку навмання стрiляли по селу.
Аромат стиглих яблук, розлитий над околицею, поступово розчинився в
гiркому запаховi порохового диму.
Другого дня почалася танкова атака. Максим спрямував вогонь батаре? по
пiхотi, яка скрадалася пiд захистом бронi. Фашисти залягли. I тодi вдарила
викочена на пряму наводку зенiтка. Переднiй танк шарпнувся раз, другий.
Капут! Iншi повернули назад...
-- Он якi ви хоробрi! -- сплюнув Величко.
Годин через двi танки посунули знову. Цього разу - з усiх бокiв.
Сили були нерiвнi. Сивий полковник наказав вiдходити з бо?м. Майор
Iваненко прибiг на спостережний пункт.
-- Величко, мерщiй!
-- Я тут залишусь, даром не вiддам життя. -- рiшуче сказав Максим. --
Скiльки можна тiкати?!
-- Ех, ти! У нас же протитанкових гранат нема. А життя бережи, нам ще
воювати та воювати...
Зима сорок другого року застала Величка в передгiр'? Кавказу. У
гiрському селпщi Баксан його прийняли до кандидатiв партi?. За пiвтора року
вiйни вiн змужнiв i побачив стiльки, що в сво? двадцять рокiв мiг називатися
ветераном.
Iз спостережного пункту -- високого пожовклого бука -- засiк Максим
фашистську артилерiйську батарею. Тiльки-но повiдомив про не?, як над
головою прошурхотiв снаряд -- i його вистежили! Почалася дуель...
Бо?ць усе коригував вогонь. Осколки кресали по касцi, обiрвали полу
маскхалата й шинелi, а вiн пiдправляв i пiдправляв наших навiдникiв. I
перемiг!
Це була його перша справжня цiлковита перемога.
Величку було присво?но звання молодшого сержанта i призначено
командиром рою розвiдки.
II
Максим Величко завжди просувався вперед у бойовому ладi пiхоти, чуйно
реагував на кожну ?? зупинку.
На Кубанi, пiд станицею Великою Величкiвкою, суцiльна завiса
мiнометного вогню примусила наших бiйцiв притиснутися до землi, руками
вигортати з-пiд себе болото й мостити з нього рятiвнi бруствери. А командир
рою артилерiйсько? розвiдки не ма? права гнутися, вiн навiть ста?
навшпиньки, видивляючись, де ж тi клятi мiномети, звiдки б'ють. Промацу?
уважним поглядом зарослий чагарником схил, спуска?ться до водокачки,
обстежу? канаву. Зупинився, чату?...
Зв'язкiвець вiдiрвався вiд телефонно? трубки, бо зна?: якщо Максим
принишк, то щось бачить.
А Максим тим часом мiрку?: пiдсинилося вдалинi повiтря чи йому здалося?
Напружився, от i ввижа?ться...
Нi, не ввижа?ться! Блискавично пiдрахову? вiдстань, секунди польоту
мiн.
-- Трубку! -- нахиля?ться до зв'язкiвця.
Нашi гармати дають залп, снаряди лягають трохи збоку вiд канави, яку
засiк Величко; вiн коригу? прицiл i накрива? вороже кубло.
Бiйцi довгими перебiжками наближаються до околицi станицi, з чи?хось
уст зрива?ться хрипке "ура". Пiдхоплене дружно, воно само вже сiче фашистiв,
неначе осколки...
За Донецьком дивiзiя, в якiй воював Величко, форсувала рiчку Молочну i
пiшла на пiвденний захiд. У степах жовкли бур'яни. Ось мiж ними зачорнiли
пiдозрiлi бугорки. Командири потяглись до бiноклiв i розпiзнали ворожi
танки. Рух припинився, пiхота окопалася.
Невдовзi ворожi машини посунули в атаку. З них сипнули фашистськi
автоматники.
Долю бою вирiшували хвилини. I ?х не втратив Максим Величко, вiн швидко
й точно скоригував вогонь сво?х гармат, спалахнули один за одним три танки,
двi бронемашини. Атака нiмцiв захлинулася. Дивiзiя знову рушила заданим
курсом.
Командир дивiзi? особисто розшукав Величка, подякував за мужнiсть i
винахiдливiсть. Вiдзначив i зв'язкiвця, хлопця з поповнення.
Попереду шлях нашим вiйськам перетинав Днiпро.
Тут фронт зупинився надовго. Пiдроздiли розшукували човни, майстрували
плоти. Вниз, до Херсона, що вгадувався на видноколi, пливла й пливла густа
крижана каша.
Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в селi Пiсках, трохи вище по
течi?, залишився мiцно укрiплений плацдарм. Звiдси нiмцi ще сподiвалися
пробитися в Крим i врятувати оточене там сво? угруповання.
Спостережний пункт Максима Величка був розташований на недобудованому
напiвзатопленому кораблi. Розвiдник вчасно виявляв катери, що курсували мiж
плацдармом фашистiв i протилежним берегом - ?хнiм тилом.
Рiдко якiй посудинi вдавалося прорватися крiзь водянi стовпи, утворенi
вибухами. I все-таки плацдарм тримався i небезпечною брилою нависав над
правим флангом дивiзi?. Його треба було лiквiдувати.
Викликаний до старшого лейтенанта Лазар?ва, сержант Величко дiстав
наказ прокласти лiнiю зв'язку до командира пiхотно? роти.
Пiщаний грунт не давав можливостi викопати у прибережнiй смузi глибокi
ходи сполучення. Транше? обвалювалися, мiлiли. В одному мiсцi ?х зовсiм не
було, лише плазом добиралися пiхотинцi на передову. Нiмецькi снайпери
влаштували полювання на вiдкритiй дiлянцi. Чимало бiйцiв стали ?хнiми
жертвами.
Збираючись до пiхотинцiв, Величко попередив обох зв'язкiвцiв, що вже
стояли напоготовi, про небезпеку.
- Я пiду попереду, - сказав наостанку -- Ви - за мною. I уважно стежте
за кожним рухом...
Там, де траншея обривалася, Величко спритно виповз на мокрий пiсок. Двi
борозенки вiд чобiт мiтили його шлях. Позаду важко дихав широколицiй
хлопець. Десь на серединi вiдкрито? дiлянки його нерви, мабуть, не
витримали, бо вiн звiвся на руки й на колiна, щоб швидше подолати вiдстань
до укриття. Але за мить зi стогоном упав, змовк...
Величко повернувся до вбитого, вiдв'язав котушку. До транше? вистачило
провода, пiдключився. Штаб мовчав.
А дорога кожна хвилина. Знову довелося повзти назад -- шукати другого
зв'язкiвця. Фашисти, нiби передчуваючи штурм, били з мiнометiв. Може, мiна
влучила?
Максим знайшов котушку з патьоками кровi. Виходить, поранило i хлопець
повернувся на батарею. Максим вхопив котушку, з'?днав кiнцi. Вже у блiндажi
пiхотного капiтана крутнув ручку апарата.
-- "Днiпро" слуха?! -- озвався комбат Лазар?в.
Велпчко витер спiтнiлий лоб рукавом волого? шинелi, облизав губи -- на
зубах затрiщали пiщинки.
-- Передаю координати!
Пiсля артилерiйсько? пiдготовки пiхота штурмом скинула фашистiв з
плацдарму в рiчку.
А вдосвiта нашi пiдроздiли перепливли Днiпро i зачепились за правий
берег. По дорозi до Микола?ва Максим Величко ще раз зустрiвся з командиром
дивiзi?. Полковник Дороф??в розмовляв з ним, як з давнiм знайомим.
-- Важко було пiд Пiсками? -- запитав спiвчутливо.
-- Та довелось потовктися, товаришу полковник. Навiть одну медаль --
"За вiдвагу" -- посiяв...
-- Не сумуй, сержанте! Зате орден Слави знайшов...
- До речi, де тво? батьки живуть? -- Комдив кивнув ординарцевi, мовляв,
занотуй. Вiн особисто писав листи батькам найхоробрiших во?нiв.
-- Нема? у мене батькiв.
-- А чий же ти?
-- Я, товаришу полковник, вирiс у дитячому будинку. Можна сказати, син
Смiли.
-- Смiла цими днями визволена,-- в задумi мовив командир дивiзi?, -
напишемо в мiську Раду подяку за такого сина.
"Що ж, - радiв Максим,-- буде двi звiстки у Марi? - його лист i подяка
вiд командування. Але чи жива-здорова вона? I дiти... Хто ж народився другий
-- син, дочка?.." Щодня линув у мрiях до сiм'?.
Спогади заполонили Максима: наступав майже тi?ю самою степовою дорогою,
що й вiдходив. Колись бiлi мазанки, чепурнi, мов дiвчата, тепер похнюплено
стояли в багнюцi по самiсiнькi облупленi пiдвiконня, скидалися на нещасних
вдiв. Посiченi кулями й осколками, благали порятунку стрункi тополi,
крислатi клени, гiллястi шовковицi. Звiдусюди вiяло спустошенням.
I все-таки весна брала сво?. Зеленiли галявини, морiжки, падало зерно в
зораний коровами чорнозем, озивалися молотки й пилки; крiзь сльози, немов
сонячнi променi крiзь грозову хмару, пробивались усмiшки.
Бiйцiв радувало все це, i вони невпинно гнали загарбникiв iз радянсько?
землi.
У Молдавi?, де замкнулося кiльце оточення навколо фашистського
угруповання, старший сержант Максим Величко i новий командир взводу
управлiння батаре? лей-тенант Горошко заглибились у лiс, щоб вибрати куточок
для спостережного пункту.
У хащi, на узвозi, Величко насторожився. Дав знак лейтенантовi: лягай!
Той спочатку не зважив, але знизу долинув хрускiт сухого хмизу.
Приготували гранати, вiдтягнули затвори автоматiв:
- Дев'ятеро,--шепнув Максим. - Вiзьмемо?
- Ага!
Фашисти були в маскхалатах. Вони не сподiвалися, що тут вже ? радянськi
солдати, бо ступали впевнено, без особливо? перестороги.
I раптом:
-- Хенде хох!
Усi дев'ять поквапливо, злякано пiдняли руки. Величко обеззбро?в
полонених i вдвох з лейтенантом повiв до штабу. Смiливцi захопили в повному
складi розвiдку фа-шистського полку, розташованого неподалiк.
Скориставшись добутими вiдомостями, артилеристи вiдрiзали вогневою
завiсою вiдступ для цього полку, а пiхота оточила його. Надвечiр фашисти
переконалися, що опiр марний, здалися.
По завершеннi Яссько-Кишинiвсько? операцi? дивiзiю перекинули на 3-й
Бiлоруський фронт, у район Варшави.
Батарея Величка, разом з iншими пiдроздiлами, розташувалася в ялиновому
лiсi. Холод проймав до кiсток, багаття ж розводити не дозволялось. Наламали
хвойних гiлок, полягали на цю запашну постiль, дрiмали.
Пiсля вiдпочинку Величко облюбував мiсце для спостережного пункту на
кинутому помiщицькому фiльварку i пiд час артпiдготовки спрямував удари
сво?? батаре? по тому берегу Вiсли. А сапери й пiхотинцi усiма засобами
переправлялися на щойно створений плацдарм.
Попереду були Варшава, Лодзь, iншi польськi мiста. Ворог тiкав.
З боями досягли кордону Нiмеччини: лiс, рiчка, млин...
Бiйцi радiли: "Лiгво звiра... Тепер недовго до перемоги!" I саме на
кордонi -- засада власовцiв. Скошенi кулями, падали юнаки...
Артилеристи викотили гармати на пряму наводку. Цурки полетiли вгору з
млина, з ворожих дотiв. Витягнутий за комiр з-пiд дощатого настилу власовець
заскиглив:
-- Братки, я свiй, одесит!..
- Щось не зустрiчав в Одесi такого падла...
Неподалiк, за горою, артилеристи натрапили на концтабiр що його тримали
в сво?х пазурах есесiвцi й власовцi! Змученi, виснаженi -- шкiра та кiстки
-- жiнки й дiвчата вискочили з баракiв i побiгли до визволителiв.
Спотикалися, падали, повзли навколiшки. Серця бiйцiв обливалися кров'ю.
-- Звiдкiль родом?
-- З Ки?ва.
-- З Керчi.
-- Iз Смiли.
-- Iз Смiли? -- Максим протиску?ться, пода? руку: -- Я ваш земляк!
Повернетесь додому, дайте Марi? Величко це мо? фото, один поляк у Варшавi
зробив. Вона ще не бачила свого чоловiка з погонами. Та й дочки не бачили, а
меншенька, Галя, взагалi не зна? тата...
Величко не знав тодi, що пiд Кострiним дiстане тяжке поранення.
Поспiшатиме до командира пiхотно? роти, яку мала пiдтримувати батарея, його
зупинить майор - комбат пiхотинцiв, дасть ще двох бiйцiв i скаже: "Зараз
викурять фашистiв з крохмального заводу, то ви, товаришу старшина, не дайте
?м прорватися. А гармати хай б'ють прямою наводкою". Пiсля того наказу
Величко заляже бiля кагатiв, чекатиме. Вiн не зверне уваги на розташовану
лiворуч залiзничну будку, де прича?вся фашистський кулемет. Аж коли
п'ятнадцятеро ворожих офiцерiв, що прорвалися, пiднiмуть руки, кулемет
застрочить, скосить кiлькох нiмцiв i поранить Величка у праву руку. Тодi вiн
з лiво? дасть чергу по будцi. Долаючи нудоту й запаморочення, пожене
полонених у тил i там впаде знепритомнiлий.
Саме так сталося.
Але тi дво? бiйцiв з Величково? групи не знали, що вiн лишився живий,
бо в ходi бою опинилися в iншому мiсцi. Потiм повернулися в батальйон,
сказали його друговi Iвановi Монастирьову, що допитувався про Величка:
"Бiльше ти його вже нiколи по побачиш".
Отодi й написав Монастирьов листа Марi?. Увесь рiй пiд ним розписався,
вiрний пам'ятi командира й товариша, кавалера трьох орденiв Слави.
Командуючий П'ятою ударною армi?ю генерал Берзарiн, майбутнiй комендант
Берлiна, послав листа в мiську раду Смiли. Про подвиги Величка розповiв,
просив якомога обережнiше сповiстити сiм'ю про велику втрату.
III
Буйно цвiв за вiкнами госпiталю в Пирятинi бузок; важкi кетяги спадали
на пiдвiконня, наповнювали п'янким ароматом просторi палати.
10 травня 1945 року Максим нашкрябав лiвою рукою -- хотiлося
власноручно -- листа Марi?.
Скiльки радощiв принiс той лист дружинi й дочкам! Адже воскресив
оплаканого чоловiка й батька. Горлицею прилетiла Марiя в Пирятин, припала до
чоловiка. В липнi, коли Величко демобiлiзувався, правиця ще нила, не
слухалась, довелося спочатку працювати охоронником. У вiльнi години обходив
цехи рiдного заводу, шукав ветеранiв машинобудiвного. У механоскладальному
постояв, знявши кепку, коло верстата свого вчителя -- розмiтника Вiталiя
Васильовича Федоренка -- комунiстом загинув у боях з фашистами.
"Не повинно бути порожнiм це мiсце,-- думалось. -- Зда?ться, рука вже
мiцнi?..."
Бригаду розмiтникiв Максим Величко сформував iз "зелено? дiтвори".
Терпляче пояснював, показував хлопцям i дiвчатам, як розмiчати цилiндри
парових машин, зводнi головки до тiстомiшалок та iншi деталi. Невтомно
рацiоналiзував працю розмiтникiв, пiдвищував ?? продуктивнiсть. Комунiсти
Смiли обрали його в 1949 роцi членом мiськкому партi? -- вiдтодi п'ятнадцять
лiт сумлiнно виконував це партiйне доручення.
Частенько навiдувався Максим Костянтинович у дитячий будинок, де
виховувався. Одного разу Галя Отрошкiна, яка в сiм'? Величкiв була вже
сво?ю, прийшла й заплакала: дитбудинок розформували (сирiт, на щастя,
ставало дедалi менше), i ?? переводили в iнше мiсце. Максим Костянтинович
приголубпв дiвчинку, витер ?й хусточкою сльози, покликав дочок.
-- Хочете, щоб Галя була вам сестрою? -- запитав.
-- Ми це саме давно збира?мося сказати тобi, таточку!
Тепер Галя ма? свою сiм'ю, працю? пiонервожатою в школi-iнтернатi. I
звiдти до Величкiв бiгають дiти.
Пiдлiток Петро Середан, допитливий, житт?радiсний хлопець, теж був
постiйним гостем Максима Костянтиновича вдома i в цеху. Пiсля розформування
дитбудинку по?хав до братiв на Ки?вщину. Величко провiв свого юного друга на
вокзал, посадив у вагон, побажав щасливо? дороги. Лист, одержаний через
пiвроку, не на жарт стривожив Максима Костянтиновича. Петро писав, що його
брати, виявля?ться, баптисти i примушують гибiти в поклонах та лампадному
чаду. Вирiшили Велички кликати Петра назад у Смiлу. Знайдеться й притулок, i
шматок хлiба.
Максим Костянтинович влаштував Середана у себе в механоскладальному
цеху учнем фрезерувальника.
Державний план бригада Максима Величка перевиконала. Розмiтники
удосто?нi урядових нагород, а ?хнiй бригадир - Максим Костянтинович Величко
- став Геро?м Соцiалiстично? Працi.
РЯТIВНИК IШОВ ПОРЯД
Василь Петрович прокинувся вдосвiта, хоч звечора був дуже натомлений i
заснув одразу, тiльки-но поклав голову на подушку. Може, фронтова рана
занила? Ота, що поклала його, Василя Гапонова, на лiжко армiйського
госпiталю пiд Прагою в останнiй мiсяць вiйни...
Цокотять, цокотять вагони вдень i вночi, лiтом i зимою, в сонячну
погоду i в хуртовину. На пiвдень, на пiвнiч, на схiд i на захiд вiд
Жмеринки, його рiдно? станцi?. За вiсiмнадцять рокiв роботи головним
кондуктором вiн звик до того перестуку колiс.
Син Микола вчора увечерi пiдiйшов до батька i юним басом сказав:
-- Тату, я хочу вступити до комсомолу...
"Мужнi? син,-- вдоволено думав Василь Петрович. Ой, лiта
комсомольськi..."
Василя Гапонова прийняли в комсомол перед танковою атакою, перед його
першим бо?м. Молодший сержант Гапонов ще на курсах санiтарних iнструкторiв
затямив усе - рiзнi види перев'язок, накладання шин у мiсцях переломiв,
транспортування поранених. Знав способи зупиняти кров, впорскувати в
органiзм лiки. Але на полi бою ще не був. I ось iде в атаку. Комсомольцем.
Примостився за баштою бойово? машини, серед автоматникiв, звичним рухом
поправив за спиною туго набиту бинтами i лiками сумку.
"Тридцятьчетвiрки" рушили i швидко набрали розгону, пiрнаючи у вибалки
i виринаючи на горбах. Гапонов трима?ться мiцно: в мить зупинки для пострiлу
башту он як трусить. А потiм -- рiзкий ривок уперед. Танки вилiтають на
лiнiю траншей ворога, гарцюють, мов розлюченi носороги. Раптом один з них
завмира?, оповива?ться чорним димом.
Кожен робить на полi бою сво? дiло. Наступила черга й Гапонова. До
палаючого танка далеченько. Люки нiби закритi. Отже, екiпаж або загинув, або
зранений. А вогонь розпiка? броню, от-от i всерединi танка спалахне. Тiльки
б устигнути!
Люк водiя виявився вiдкритим, крiзь дим санiнструктор розгледiв
перетнуте звивистою смужкою кровi закiптявiле обличчя механiка Ковальова.
Полум'я уже добралось до нього. В кiлькох мiсцях тлiв комбiнезон. Тiло
обм'якле, важке. Спочатку висмикнув одне плече Ковальова, потiм друге,
пiдхопив на спину i вiднiс пiд кущ, зiрвав з нього тлiючий комбiнезон i
мерщiй назад до танка. Гапонов повзе у розпечену машину i навпомацки бере
заряджаючого... Коли командира екiпажу брав, то i в самого гiмнастерка
спалахнула. Пiдборiддя лейтенанта обгорiло, вкрилося пухирями.
Перев'язанi танкiсти лежали на вологiй землi пiд терновим кущем. Холод,
мабуть, сприятливо подiяв на них: вони розплющили очi.
А бiй продовжувався, i т