му кабiнетi, я  мiг
чути, як босонога Лолiта тренувалась  у  балетнiй  технiцi  на голiй пiдлозi
вiтальнi, пiд  нами;  та в Гастона спромоги сприйняття при?мно  тупiшали вiд
гри, i його свiдомостi не досягали  цi босi рими - i-раз,  i-два, вага тiла
сунеться на праву ногу, нога вгору  i в бiк, i-раз,  i-два - й  тiльки, коли
вона  починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну
ногу  й витягуючи  iншу,  й  лiтаючи, й падаючи на носк<b>и</b> -  тiльки  тодi мiй
похмурий, землясто-блiдий, величний  противник приймався  терти  голову, або
щоку, нiби  плутаючи цi  окремi стуки  з жахливими ударами, завдаваними йому
тараном мого грiзного ферзя.
     Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала  до нас, поки  ми  мiзкували
над  дошкою, -  й для  мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон,  не
вiдриваючи слонового <b>о</b>чка вiд сво?х фiгур, церемонно вставав, щоб  подати ?й
руку,  й одразу ж опускав ??  кволi пальчики, i  потiм, так i не глянувши на
не? нi разу, опускався знову,  щоб  впасти  у пастку,  яку я  приготував для
нього. Раз якось, близько  Рiздва, пiсля того  як я його не бачив  два  десь
тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" - звiдки
менi  стало  ясно,  що  вiн помножив  мою  ?дину  Лолiту на  число костюмних
категорiй,  мигцем  помiчених  його  похнюпленим  мрячним поглядом  протягом
цiлого  ряду  ??  з'яв, то в вузьких  синiх  шт<b>а</b>нях, то  в  спiдницi,  то  в
трусиках, то в стьобаному халатику, то в пiжамi.
     Вельми неохоче я так довго порпаюся з бiдним Гастоном  (сумно подумати,
що за рiк, пiд час по?здки  до ?вропи,  з яко? не  в<b>е</b>рнув, вiн був утягнутий
dans une  sale histoire - в Неаполi, от лихо!). Я б i зовсiм не згадав його,
якби  його iснування  в  Бердсле? не являло  такого  дивного контрасту мо?му
власному випадку.  Вiн ? потрiбний  менi тепер для захисту. От, бачте, перед
вами  вiн,  цiлком бездарний  людько;  посереднiй  викладач; поганий вчений;
кислий,  товстий,  брудний;  закоренiлий   мужеложець,  глибоко  зневажаючий
американський побут; котрий переможно  хизу?ться сво?м незнанням англiйсько?
мови;  просперуючий  в  бундючнiй Новiй Англi?; балуваний старими  людьми  й
ласкавлений хлопчак<b>а</b>ми - о, так, котрий  насолоджу?ться життям  i всiх ши? в
дурнi; i ось, бачте, я.

        7.

     Я повинен  тепер подолати нелегке  завдання:  позначити деякi  змiни до
гiршого  в  моральному  обрисi  Лолiти.  Якщо,  з одного  боку, ??  участь в
любовному  захватi, збуджуваному нею, була завжди незначною, то  з iншого, й
чистий  зиск  спершу не  збуджував ?? до поступок. Та я був  слабк<b>и</b>й, я  був
необачний, моя гiмназистка-нiмфетка тримала мене  в  чарiвному полонi. Мiрою
того, як  все людське в  нiй  пiдупадало, моя пристрасть,  моя нiжнiсть, мо?
терзання тiльки зростали; й цим вона почала користуватись.
     ?? тижнева платня,  одержувана  нею  за  умови, що вона буде виконувати
тричi на добу  основнi сво? обов'язки,  була на  початку Бердслейсько?  ери,
двадцять один цент (на кiнець цi?? ери вона дiйшла до долара й п'яти центiв,
що вже складало  не  один цент, а цiлих  п'ять за сеанс).  Це була бiльш нiж
щедра платня, якщо взяти до уваги, що дiвчинка весь час брала вiд мене всякi
дрiбнi дарунки;  не  було випадку,  щоб  я не  дозволив ?й скуштувати  якесь
цiкаве  сол<b>о</b>диво або  подивитись новий фiльм, - хоч, звiсно, я вважав себе в
правi  нiжно  зажадати  вiд  не?  додаткового  цiлунку  або   навiть  цiлого
асортименту понаднормових любощiв, коли знав, що вона аж надто  вподобала те
чи iнше  з задоволень, властивих ?? вiку. Проте,  з нею бувало не  легко. Аж
надто апаично вона заробляла  сво? три копiйки (а потiм три п'ятаки) щодня,
а iнодi вмiла жорстоко торгуватись,  якщо було в ?? владi  вiдмовити  менi в
деяких особливого роду руйнуючих життя, дивних, повiльних, райських отрутах,
без яких  я не мiг прожити бiльше  кiлькох днiв поспiль i якi, через корiнну
сутнiсть невимовно?  знемоги, я  не мiг  здобути  ?валтом.  Добре враховуючи
магiю й могутнiсть свого м'якого рота, вона вхитрилась  - за один навчальний
рiк! - збiльшити премiю за цю позначену послугу до трьох  ба навiть чотирьох
доларiв! О читачу!  Не смiйся,  уявляючи мене,  на дибi  крайньо?  насолоди,
дзвiнко  видiляючого гривеники,  чвертки, й навiть великi срiбнi  долари, як
така  собi  вивертаюча  багатство, судомно-дзенькiтлива й цiлком  знетямлена
машина; а  втiм,  нахилена над  епiлептиком, байдужа винуватиця його шалено?
нестями  мiцно стискала  жменю  монет  в  кулачку, -  який я  потiм  все'дно
розтуляв сильними нiгтями, якщо, однак, вона не встигала  втекти й де-небудь
заховати награбоване.  Й цiлком так само, як ледь не  кожного другого  дня я
повiльно об'?жджав шкiльний  район i вилiзав з  авта, щоб, ледве пересуваючи
ноги,  зазирати  в  молочнi  бари  й  вдивлятись  в  iмлистi  прогони  алей,
наслухуючи  вже далекий дiвочий смiх мiж ударами серця й шелестом листопада,
цiлком так  само,  я,  бувало, обшукував ??  кiмнату, проглядаючи  розiрванi
папiрцi у  гарному смiтниковому  кошику з намальованими ружами, й глядiв пiд
перину дiвочо? постелi, яку я сам щойно склав. Раз я знайшов вiсiм доларових
бiлетiв  в  однiй з  ?? книг (з доречною назвою "Острiв скарбiв"), а  iншого
разу дiрка в  стiнi за  репродукцi?ю У?стлерово? "Матерi" виявилась напханою
грошима -  я  нарахував двадцять чотири долари  й  дрiбнi - скажiмо,  всього
двадцять шiсть доларiв,  - якi  я  преспокiйно  забрав  собi, нiчого  ?й  не
сказавши,  по  чому вона звинуватила, нахабно  на мене дивлячись, у "пiдлому
крадiйствi" чеснiшу  панi Гулiган. В подальшому  вона  пiдтвердила  величину
свого iнтелектуального коефiцi?нта тим,  що знайшла надiйнiше сховище, яке я
так  нiколи й  не  вiднайшов; та  на той час я зробив економiчну  революцiю,
змусивши  ?? поступово заробляти в  важкий  i огидний для  не? спосiб  право
брати участь в еатральнiй програмi  школи; тому що я бiльш за все боявся не
того, що вона  мене  ожебрачить, а того,  що вона назбира? достатньо грошей,
щоби втекти. Я думаю,  що  ця бiдна дiвчинка зi злими  очима вважала,  що  з
якимись п'ятдесятьма доларами в торбинцi ?й вдасться якось дiстатись Бродвея
або   Голiвуда   -  або  гидко?  кухнi   придорожнього  ресторану  (Потрiбна
Подавальниця) в найхмурiшому  степовому штатi, де дме вiтер  й мигтять  зорi
над амбарами, фарами, барами,  парами,  й усе  навкiл - мерзоття,  гнилизна,
вмирання.

        8.

     Я доклав усiх старань, пане суддя, щоб розв'язати проблему "кавалерiв".
Ви  не повiрите,  та каюсь, я навiть почитував мiсцеву газету, "Бердслейську
зорю", де була рубрика "Для Юнацтва", щоб з'ясувати, як менi себе вести!
     "Порада батькам. Не вiдлякуйте молодих друзiв вашо? доньки. Припустимо,
вам  важкувато  усвiдомити, що тепер хлопчики бачать ?? привабливою. Для вас
вона все ще маленька  дiвчинка. Для хлопчикiв-бо вона чарiвлива та  забавна,
вродлива та весела. ?м вона подоба?ться. Сьогоднi ви робите значнi  справи в
вашому директорському кабiнетi, але  вчора ви були  попросту гiмназист Джим,
що носив пiдручники  Дженнi. Пригадайте-но! Хiба вам  не хочеться,  щоб ваша
донька  тепер в  свою  чергу  знаходила  щастя  в захопленнi нею  вподобаних
хлопчикiв? Невже ви не хочете, щоб вони разом вiддавались здоровим забавам?"
     Здоровi забави? Мiй боже!
     "Чому  ж вам не поглянути на  цього <b>о</b>ма та Джона, як на  гостiв у себе
вдома?  Чому б  вам не завести  бесiду з  ними?  Змусити  ?х  розговоритись,
розсмiшити ?х, дати ?м вiдчути себе вiльно?"
     Заходь-но, <b>о</b>ме, до мого розпусного дому!
     "Якщо  вона порушу?  правила,  не робiть  ?й скандалу  в присутностi ??
"спiльника". Хай  вона зазна?  тягар  вашого  незадоволення  в чотири ока, й
нехай припинять ?? кавалери вважати, що вона ? донькою старого людожера".
     Перш  за  все,  старий  людожер  склав  два списки  -  один  "абсолютно
заборонений",  другий  -  "неохоче  дозволений".  Абсолютно  забороненi були
ви?зди  з кавалерами  -  вдвох, або з iншою парочкою, або  з двома парочками
(наступний крок  вiв,  звичайно,  до масово?  оргi?). ?й дозволялось зайти в
молочний   бар  i   там  побазiкати  й  похихотiти  з  якимись-там  зайшлими
молодиками,  поки я чекав  у возi на деякiй вiдстанi.  Сказав ?й, що якщо ??
групу  запросить соцiально  прийнятна  група з  чоловiчо? приватно? гiмназi?
(яка  звалась Бутлерiвська  Академiя для  Хлопчикiв)  на  щорiчний бал  (пiд
наглядом учителiв та  ?х жiнок), я готовий розглянути  питання, чи може вона
вдягтися  в перше  бальне  плаття  (розвiйне,  рожеве  -  в якому  тонкорука
тринадцятирiчна або чотирнадцятирiчна  дiвчинка вигляда? як фламiнго).  Крiм
того  я обiцяв,  що  влаштую вечiрку  в  нас  удома,  на яку ?й  вiльно буде
запросити найгарнiших з подруг й найдостойнiших  з гiмназистiв, з якими вона
на той час  познайомиться на бутлерiвському балi. Але я запевнив ??, що поки
пану? мiй  режим, ?й  нiколи, нiколи  не  буде  дозволено  пiти з розпаленим
хлопчиськом до кiнематографа або обнiматися з ним в автi, або зустрiчатися з
кавалерами на вечiрках у подруг, або вести за межею чутностi довгi телефоннi
розмови з молодиками,  навiть якщо вона збира?ться "тiльки обговорювати його
стосунки з одною мо?ю подругою".
     Вiд  цих  заборон та обмежень  Лолiта  лютилась,  лаяла мене  паскудним
шахра?м i ще гiршими словесами, - й менi врештi-решт урвався б терпець, якби
я  не збагнув  раптом,  до солодкого мого  полегшення, що злостило ?? не те,
власне, що позбавляю ?? того чи iншого задоволення, ба позбавляю - загальних
прав.  Я, бачте,  зазiхав  на умовну  програму  життя,  на  загальноприйнятi
розваги, на "речi, якi належить робити", на  отрочеську рутину;  адже нiчого
не ?  консервативнiшого за  дитину,  особливо  дiвчинку, хоч яка  вона там ?
найказковiша,  русява,  рожевато-руда  нiмфиня  в  золотiй димцi  жовтневого
вертограду.
     Не  берiть  мо?х слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тi?? зими
(1948-1949р.)  Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в  непристойне дотикання  з
хлопчаками. Як-бо я уважно  не стежив за ?? дозвiллям,  весь час траплялось,
звичайно,  незрозумiле  спливання  часу,  яке  вона заднiм  числом  важилась
заткнути через  аж  надто мудрованi  пояснення;  й, звичайно,  моя  ревнiсть
раз-у-раз  чiплялась  поламаним  кiгтем  за  найтоншу  тканину  нiмфетчиного
вiроломства;  та  я  вкрай наявно  вiдчував,  -  i нинi  можу  поручитись за
правильнiсть цього почуття,  - що не варто було серйозно  побоюватись. Я так
вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який
я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужсько? статi статистiв, якi
миготiли  десь  на  задньому планi,  але  тому, що менi  ставало  "бiльш нiж
очевидно"   (улюблений  вислiв   мо??   тьотi  Сибiлли),   що  всi  варiанти
старшокласникiв - вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вiд можливостi тримати
ручку сусiдки  в темному  кiно, до самовдоволеного насильника з  чиряками та
посиленим  до  гонково?  потужностi  самоходом  -  однаково  вiдражали   мою
досвiдчену  малу  коханицю.  "Мене  нудить  вiд  хл<b>о</b>пчикiв   i  гор<b>о</b>бчикiв",
начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона ма? тепер  з'явитись
ось-ось): "А як щодо Рi??ера? " (Йому також час з'явитись).
     Тому ? так знебарвленi в  мо?й пам'ятi тi  хлопцi, яких менi доводилось
бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового
дня - першого дня, коли випав  снiг -  провiв ?? до дому. З вiкна вiтальнi я
назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ?анку. На  нiй було
перше  ?? пальто  з хутряним комiрцем;  коричнева капелюшка вiнчала  люблену
мною зачiску,  - рiвна чубка  спереду,  завитки з бокiв, i натуральнi локони
ззаду - та  ?? потемнiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще
бiльш неохайними,  нiж завжди. Вона  звича?во тулила до грудей сво?  книжки,
говорячи або слухаючи спiврозмовця,  а нiжки ?? весь час жестикулювали: вона
то  наступала лiвою  на  пiд'?м  право?,  то вiдсувала  п'ятку назад  або  ж
схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, - i
починала  всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний,  який  якось  у  недiлю
розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене
втягнути, щоб  нi-про-щось  побазiкати; я  волочив ноги й оглядався  на свою
?дину любов. У не? вже  розвилась не одна традицiйна  манiрка, як, примiром,
ввiчливий спосiб  молодо? панночки показати,  що вона буквально "скорчилась"
вiд  смiху: схиливши  голову  й  усе  ще  iмiтуючи  безпомiчний регiт,  вона
вiдступила на декiлька крокiв (вже чуйна до мого зову) й за тим  повернулась
i рушила по напрямку до мене, зi  згасаючим усмiхом.  Я  багато бiльше любив
(можливо, тому що це нагадувало менi ?? першу незабутню сповiдь) - ?? манеру
зiтхати  ("ах,  мiй  боже!")  з  жартiвно-мрiйливою  покiрнiстю   долi,  або
промовляти  довге  "Ах,  нi!" низьким ричущим  голоском,  коли удар долi вже
грянув. Та понад все менi подобалось дивитись  на не? - як ми вже заговорили
про жести та  юнiсть,  -  коли  вона,  бувало,  колесила  назад i  вперед по
Те?рiвськiй  вулицi  на сво?му новому роверi, який теж бачився  привабним  i
юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в
знеможенiй  позi,  поки  швидкiсть виснажувалась.  Зупинившись бiля поштово?
скриньки, що належала нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал,
вилучений  звiдти,  сувала  його  назад,  прижимала кiнчик язика  до куточка
верхньо?  губи,  вiдштовхувалась ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi
та свiтла.
     В цiл<b>о</b>му  вона нiбито  краще пристосувалась до свого оточення,  нiж я в
свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi,
як  зап'ястки, примхливостi  поведiнки, якими вона  на?вно щиголяла взимку в
Калiфорнi?. Хоч я  нiколи не мiг звикнути до тi?? постiйно? тривоги,  в якiй
б'ються  нiжнi  серця великих  грiшникiв,  я  вважав, що  в  сенсi захисного
кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при  вiкнi  на  сво?й
кабiнетнiй  койцi пiсля  коротко?  сесi?  обожнювання й  розпачi в  холоднiй
спальнi  в  Лолiти, й пригадуючи подi?  завершеного дня, я стежив за власним
обрисом, який крався, а не просто проходив  перед розпаленим оком мо?? уяви.
Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою,
можливо, кельтсько?  кровi в жилах, який належить, певно, до консервативно?,
якщо  не  консервативнiшо? церкви, виходить  проводити  доньку  до  школи. Я
спостерiгав, як вiн вiта? повiльною усмiшкою й при?мним рухом брiв (чорних i
густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд яко? тхнуло  чумним
смородом  i  котра,  я  знав,  попрямку?,  при  першiй  зручнiй  нагодi,  до
хазяйсько?  пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора
релiгiйних  брошур -  кому яке  дiло? -  я бачив крiзь  вiдверте вiкно  його
кабiнету нашого  героя (як там  його? зда?ться, француз або швейцарин), який
розмiрковував над друкарською  машинкою  (доволi  знеможений  профiль, майже
гiтлерiвське пасмо на  блiдому чолi). По святах  можна було бачити професора
Г.Г. в добре пошитому  пальтi та брунатних шкiрянках, який йде  до  Вальтона
(кав'ярня,  вiдома  сво?ми порцеляновими,  в  фiалкових бантах,  кроликами й
коробками  шоколаду,  серед  яких  сидиш  i чека?ш, щоб  звiльнився столик -
столик на  двох, спаплюжений нед<b>о</b>?дками попередньо?  пари).  Ми тепер бачимо
його в буднiй  день,  близько першо? години, статечно  зичливого  до сто<b>о</b>ко?
схiдно? сусiдки; обачно  маневруючи, вiн виводить  авто  повз клятi ялiвцевi
кущi, й з'?жджа? на  слизьку  дорогу. Пiднявши холодний  погляд  вiд  книги,
дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiоецi,  серед
глибоподiбних  молодиць,  застиглих   i  перетворених   у  камiнь  надлишком
людського  знання. Прямую  по газону  коледжу  разом  зi  служителем  культу
Рi??ером (вiн  же  виклада? Закон  Божий  в  жiночiй гiмназi?): "Менi  хтось
сказав, що ?? мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не
так? Отже,  я  зле зрозумiв. Та невже?  Ось  воно  що. Дуже сумно". (Волi?ш,
любонько,  сублiмувати  маму?).   Повiльно  штовхаю  металевий   вiзочок   з
накопиченими  продуктами крiзь  лабiрин супермаркету, позаду професора  В.,
так само  повiльного, нешкiдливого  вдiвця, з очима  цапа.  Розчищаю лопатою
заснiжений в'?зд: пiджак скинутий,  розкiшний  чорно-бiлий шарф намотаний на
шию.  Йду  слiдом,  без видних ознак  хижого нетерпiння (навiть змушую  себе
витерти  ноги  об  мат) за  донькою-гiмназисткою,  яка  входить  в  будинок.
Супроводжую Доллi к дантисту...  гарненька асистентка, сяюча до нас... старi
часописи... ne montrez  pas vos zhambres,  як мовляла покiйниця. За обiдом з
Доллi в мiському ресторанi: ми  помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт ?в свiй
бiфштекс у ?вропейський спосiб - не кладучи  ножа. Приятелi (майже двiйники)
насолоджуються  концертом: два  мармуролицих, умиротворених французи сидячих
близенько -  мось?  Гумберт  з  музикальною донькою й  мось? Годен з не менш
обдарованим синочком професора В.  (який проводить гiгi?нiчний вечiр в мiстi
Провiденс, славному  борделями).  Вiдмикаю  гараж:  квадрат  свiтла поглина?
машину  й  згаса?.  В барвистiй  пiжамi спускаю  рвучко  штору  в  дольчинiй
спальнi.  Суботнього ранку,  нiким  не видний, урочисто  зважую  голявеньку,
зимою  вiдбiлену  дiвчинку  на терезах у ваннiй  кiмнатi. Його бачили й чули
недiльного ранку  (а  ми-бо думали, що вiн  ходить до  церкви!):  вiн кричав
доньцi:  "Вернись  не надто пiзно!" - вона йшла грати в тенiс. Вiн впуска? в
дiм  до  подиву  спостережливу  ?? подругу:  "Вперше  бачу, сер,  мужчину  в
шовковiй домашнiй куртцi - крiм, звичайно, як у кiнодрамах".











     2






        9.

     Я задоволено  думав,  що пoзнайомлюсь з  Лолiтчиними  подругами,  та  в
цiлому вони не  виправдали сподiвань. Перелiчую Опаль Iкс, Лiнду Голль, Авiс
Чапман, ?ву Розен i Мону Даль - (всi цi прiзвища за виключенням  однi??, лиш
наближення до справжнiх). Опаль, сором'язне,  вайлувате, прищаве створiння в
окулярах, була  вся  вiддана  Доллi, яка  цукала ??. З  Лiндою Голль, кращою
тенiсисткою  в школi,  Доллi грала син?лi не менш як двiчi  на тиждень:  маю
пiдозру, що Лiнда була справжньою  нiмфеткою, та чомусь вона в нас не бувала
(можливо, ?й не дозволяли бувати);  вона менi закарбувалась тiльки як спалах
самородного сонця на прямокутнику  критого  корта.  З  iнших жодна не  могла
претендувати  на  нiмфетство,  крiм  ?ви  Розен.  Авiс  являла  собою жирну,
крижасту дiвчинку з волосявими  ногами;  Мона ж,  хоч  i промiнилась  якоюсь
грубуватою, чутт?вою красою  (причому вона була  всього на рiк старша за мою
старiючу  коханицю), явно припинила давно бути нiмфеткою, якщо коли-небудь i
була такою. З iншого боку, ?ва Розен, маленька "перемiщена особа" з Францi?,
була прикладом  того,  що  й не позначена винятковою красою  дiвчинка,  може
iнодi проявити, для  проникливого любителя, деякi основнi елементи нiмфiйно?
звабностi  -  iдеально-тоненьку,  ледь розвинену  фiгуру,  дивно-затримливий
погляд, припiднятi  вилиц<b>е</b>вi кiстки.  ?? блискуче мiдяне волосся  нагадувало
якщо не  кольором,  то ?двабистим глянсом, волосся Лолiти.  Риси ?? нiжного,
молочно-блiдого обличчя з рожевими губами й бiлястими вiями  позбавленi були
тi??  лисячо?   шпичастостi,  яка  властива  великому   поза-расовому  клану
рудоволосих; до того ж вона не носила  зеленого - цього мундира  ?х клану; я
бачу ?? завжди в чорному  або  темно-вишневому - в  дуже елегантному чорному
полуверi,  примiром, i  в  чорних чобiтках на  високих пiдборах;  нiгтi вона
мазала  гранатово-червоним  лаком,  i (на велику  лолiтчину вiдразу)  любила
мовляти  по-французьки; iнтонацi? в ?ви все  ще залишалися дивно-чистими, та
для шкiльних i  спортивних термiнiв вона зверталась до американсько? мови, й
тодi легкий бруклiнський акцент домiшувався до ?? мови,  що забавляло мене в
цiй парижаночцi,  що  ходила до Ново-англiйсько? школи  з псевдобританськими
зазiханнями. Нажаль, Лолiта, яка спершу  з повагою говорила,  що "стрий цi??
французько?  дiвчинки -  мiлiонер",  скоро  припинила з якихось  "свiтських"
мiркувань  дружбу з ?вою, так  i не давши менi часу всолодитись -  о, зовсiм
скромно  -  ?? духмяними появами в нашому гостинному домi. Любий читач зна?,
яке  значення я  завжди  надавав  присутностi цiло? зграйки  дiвчаток-пажiв,
утiшливо-призових нiмфеток, навколо мо?? Лолiти. Деякий час я придивлявся до
Мони Даль, яка вчащала до нас,  особливо в  весняний семестр, коли  Лолiта й
вона так  захопилася сценiчним мистецтвом.  Я,  траплялось,  питав себе, якi
тайни обурливо ненадiйна Долорес  Гейз повiдомила Монi; адже менi Лолiтонька
встигла вицвенькати - уступивши мо?й  нагальнiй i добре сплачуванiй мольбi -
вкрай нечуванi подробицi  стосовно  роману,  здiяного  Моною на атлантичному
курортi  з  якимсь моряком. Характерно,  що Лолiта  обрала собi  в повiрницi
грацiйну,  холодну, досвiдчену, блудливу Мону,  яку я чув  раз  (недочув, за
клятвеним запевненням Лолiти), що  вона недбало казала в передпоко?  (Лолiта
щойно зазначила про сво? светро, що воно з "незаймано?", мовляв, вовни): "От
i  все,  що  ти  ма?ш  у  сенсi незайманостi,  любонько  моя". Голос  у Мони
вирiзнявся  курйозною хрип<b>о</b>ткою;  вона накручувала  в  доброго перукаря сво?
тьмяно-чорне волосся  й носила  великi серги;  мала бурштино-карi, злегка на
викотi, очi й барвнi вуста. Лолiта розповiдала,  що вчительки гудили Мону за
те що вона навiшу? на себе так багато стразових прикрас. У не? дрижали руки.
Над  нею тяжiв  розумовий коефiцi?нт в  сто п'ятдесят  пунктiв.  Зазначу  ще
шоколадо-буру родимку, розташовану в не? на цiлком вже жiночiй  спинi, яку я
оглянув у той вечiр, коли Лолiта й вона вбрались у дуже вiдкритi, пастельних
вiдтiнкiв, сукнi для балу в бутлерiвськiй школi.
     Забiгаю  трохи  вперед,  та  проти  волi  пам'ять  перебiга?  по   всiй
клавiатурi, коли думаю про цей навчальний рiк в Бердсле?. У вiдповiдь на мо?
р<b>о</b>зпити  про те,  з якими Лолiта  повив<b>а</b>лася  хлопчиками,  мадемуазель  Даль
виказала  ввiчливу  недомовленiсть.  Розмова  була  того  дня,  коли  Лолiта
вiдправилась  грати в тенiс у  той  вельми "свiтський"  спортивний клуб,  до
якого  Лiнда  належала,  дзвонила   звiдти   телефоном,  що   вона,  мабуть,
запiзниться на цiлу годину,  та чи я не можу, будь ласка, зайняти Мону, коли
та прийде репетирувати з нею сцену з "Угамування  суперечно?". Й ось красива
Мона,  пускаючи в хiд усi сво? модуляцi?, всi чари  поводження  й  голосу, й
зорячи  менi в очi  з  якоюсь (або  я помилився?) легкою iскрою кришталевого
посмiху, вiдповiла менi так:
     "Правду  сказати,  сер, Доллi взагалi не дума?  про жовторотих мальцiв.
Правду  сказати,  ми  з  нею  суперницi.  Й  вона  i я  безумно  закоханi  в
превелебного  Рi??ера  (ходячий  жарт  -   я  вже  згадував  цього  понурого
здоровезного  мужлана  з  конячою  щелепою;  вiн  мене  довiв   ледь  не  до
смертовбивства сво?ми враженнями  вiд по?здки в Швейцарiю, якими дiймав мене
на якомусь чаюваннi для батькiв, не пам'ятаю точно коли)".
     "А  як пройшов  бал?"  "Ах,  буй<b>о</b>вищно!"  "Пр<b>о</b>шу?" "Не  бал, а  захват.
Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О,  не так вже надто багато
- ?й  скоро набридло." "А  що дума? Мона (млосна  Мона) про  саму Доллi?" "В
якому  сенсi, сер?"  "Чи  вважа?  вона, що  Доллi встига?  в школi?" "Що  ж,
дiвчисько  вона -  ух, яка!" "А як щодо загально? поведiнки?" "Дiвчисько, що
треба."  "Так,  а  все  ж  таки...?"  "Файне  дiвчисько!" -  й зробивши  цей
пiдсумок,  Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика  якусь-там надибану книжку
й,  цiлком змiнивши  вираз  обличчя,  удавано  схмуривши  брови,  проказала:
"Розкажiть менi про Бальзака,  сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?"
Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь  косметичну муть
парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах ?? власно? шкiри.  Нагла,  дивна
думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона
обрала  невдалу  кандидатку собi  в замiсницi. Обминаючи  зимнокровий погляд
Мони, я  з хвилину  проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась
Доллi - й  подивилась на  нас,  зiщуливши димчастi очi.  Я залишив колеж<b>а</b>нок
собi  вдвох.  На  закрутi  сходiв  було  ствiрчате,  нiколи  не  вiдкриване,
павутиною  заросле  вiконце,  в  перехрестях  якого  один  квадратик  був  з
рубiнового скла, й ця кривавiюча  рана серед iнших  знебарвлених  клiтин,  а
також ?? несиметрична позицiя  (хiд коня <b><i>бе</i></b> вiсiм - <b><i>це</i></b> шiсть),  завжди  мене
глухо тривожили.

        10.

     Iнодi...  Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже?  Чи можете ви
пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Або ж нiяке людське серце не
знесло б бiльше двох - трьох  разiв?  Iнодi (нiчого не можу сказати на  ваше
питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок,
смокчучи  олiвець,  розлiгшись впоперек  крiсла, й поклавши  ногу через його
поруччя, я скидав з  себе всi ланцюги педагогiчно? стриманостi, вiдмiтав усi
нашi  чвари, забував усе сво? мужське  самолюбство  - й буквально накарачках
пiдповзав до твого крiсла, моя  Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом,
схожим  на  сiрий волохатий  знак  запитання (який  казав, iз  недовiрою, iз
дратуванням: "Як - уже  знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть,  що я
здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в
твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже - крихкiсть тво?х голих рук
i нiг, мiй  боже, як  тягнуло мене скласти,  обiйняти всi чотири цi прозорi,
вабливi кiнцiвки,  нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мо?
недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати
тво? окитайченi очi, й  -  "Ах, вiдчепися,  старий павiане!", промовляла ти.
"Христа ради, прошу тебе, нарештi,  забратись!" I я вставав з  пiдлоги, а ти
дивилась, навмисним смиканням обличчя  роблячи мiй нервовий  тiк. Та нiчого,
це  не  ма?  значення,  я  лишень тварина,  нiчого, будьмо  продовжувати  цю
жалюгiдну повiсть.

        11.

     Якось у понедiлок,  одного грудневого, зда?ться, ранку,  подзвонила мiс
Пратт i попросила  мене  при?хати поговорити з  нею про  дещось. Я знав,  що
оцiнки  в Доллi  за  останнiй мiсяць були не  чудовi;  та замiсть того,  щоб
вдовольнитись   яким-небудь  правдоподiбним  поясненням  виклику,   я  уявив
бозна-якi жахи,  й мусив  пiдживитись  пiнтою джинанаса, перш  нiж зважитись
по?хати до  школи. Повiльно,  з  таким  почуттям,  нiби весь  я складений  з
гортанi та серця, я зiйшов на плаху.
     Мiс  Пратт,  величезна,  неохайного  вигляду жiнка  з  сивим  волоссям,
широким,  пласким  носом  i малими  <b>о</b>чками  за скельцями  рогових  окулярiв,
запросила мене  сiсти, вказавши на миршавий  i  принизливий пуф, мiж тим  як
вона  присiла з ваговитою  спритнiстю  на  поруччя  дубового крiсла.  Кiлька
секунд вона  мовчала,  вп'явши  в мене  погляд, усмiшливий  i допитливий.  Я
згадав собi, що так вона дивилась  i в перше наше  побачення, ба  тодi я мiг
дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось ?? очi зслизнули з мене. Вона
впала в  задуму -  ймовiрно,  позiрну. Нiби  зважившись  на щось, вона стала
обома  товстопалими  руками  терти,  складка  по  складцi,  свою  темно-сiру
фланелеву спiдницю  на колiнi, зчищаючи щось - крейдовий слiд, може.  За тим
вона сказала - й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей:
     "Дозвольте  менi  спитати   вас  недвозначно,  мiстере  Гейз.  Ви-бо  ?
старомодний, ?вропейський батько, чи не так?"
     "Та нi",  сказав я. "Консервативний, може, та  не те,  що ма?  значення
старомодний".
     Вона зiтхнула,  насупившись, а  за тим, припiднявши великi  пухлi руки,
хляпнула  долонями,  виражаючи  намiр звернутись  до  сутi  справи,  i  знов
уперлась в мене блискучими <b>о</b>чками.
     "Доллi Гейз", сказала вона, "чарiвлива  дiвчинонька,  та початкова пора
статевого дозрiвання ?й вочевидь спричиня? деякi утруднення".
     Я злегка вклонився. Що я мiг зробити ще?
     "Вона  й досi маячить",  сказала  мiс Пратт,  представляючи це маячiння
вiдповiдними рухами  корицею  всiяних  рук, "мiж двома  зонами, анальною  та
генiтальною. В основi вона, звичайно, чарiвлива -"
     Я перепитав: "Вибачте, мiж <i>якими</i> зонами?"
     "Оце в вас заговорив  старомодний ?вропе?ць!" прорекла Праччиха, злегка
вдаривши по мо?му наручному годиннику, i знагла виставивши фальшивi зуби. "Я
тiльки хотiла сказати,  що бiологiчний потяг i потяг психологiчний -  хочете
папiроску? - не зовсiм зливаються в вашiй  Доллi, не створюють так би мовити
дещо закруглене". ?? руки охопили на мить невидкий кавун.
     "Вона принадлива, розумна, але неохайна  - (важко дихаючи, не полишаючи
с<b>i</b>дала, моя спiврозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на вiдгук про успiхи
чарiвливого дiвчиська,  який лежав праворуч вiд не? на письмовому столi). ??
оцiнки  стають все гiршими й гiршими. От я себе  й  питаю,  мiстере Гейз", -
знов ця позiрна задума.
     "Що ж",  продовжувала вона бадьоро, "а от я папiроски  курю i,  як  наш
незабутнiй доктор Пiрс мовляв, не пишаюся цим,  але <i>надзвичайно</i> люблю!" Вона
закурила, i дим,  який вона випустила з нiздрiв, нагадав менi пару кабанячих
iклiв.
     "Ну ж бо я вам представлю кiлька деталей, це не забере багато часу.  Де
це в  мене? " (вона  стала перебирати  сво? папери). "Так,  вона  поводиться
знахабнiло  з мiс  Редкок i поза м<b>е</b>жi  брутальна  з  мiс  Корморант.  А  ось
доповiдь  однi?? з наших спецiальних  вчених робiтниць: iз задоволенням бере
участь в хорових спiвах класу,  хоч ?? думки трохи десь  блукають. При цьому
закида? ногу на  ногу й помаху? лiвою  в такт. В рубрицi звичайних словечок:
лексикон з двохсот сорока двох слiв звича?вiшого сленгу пiдлiткiв з  додачею
деякого  числа  багатоскладних слiв  явно ?вропейського  походження.  Багато
зiтха?  в класi. Де  це...? От. Ось тут за останнiй тиждень листопада.  Дуже
зiтха?...  Енергiйно  жу?  гуму.  Нiгтiв  не куса?,  а  шкода -  це  б краще
вiдповiдало   загальнiй   картинi  -  з   науково?   точки  зору,  звичайно.
Менструацiя,  за словами суб'?кта, цiлком встановлена. Не належить на  даний
час до жодно? церковно? органiзацi?. До речi, мiстере Гейз, ?? мати була - ?
Ах, ось воно  що.  А ви самi - ? Так, звичайно, це  нiкого не  стосу?ться  -
крiм,  мабуть,  господа  бога.  Нам  ще  дещо  хотiлося  з'ясувати...  Вона,
вочевидь,  не  ма?  жодних  домашнiх обов'язкiв? Ага, так,  так. Ви, мiстере
Гейз, може,  хочете, щоб ваша  Доллi  зростала князiвною.  Ну, що ми ще  тут
ма?мо? Бере в руки  книги й вiдклада?  ?х вельми грацiйно.  Голос  при?мний.
Доволi  часто хихоче. Трохи  мрiйлива. Ма?  якiсь там сво?  та?мнi  жартики,
чита? вивертом, наприклад, прiзвища деяких вчительок. Волосся темно-русяве й
свiтло-русе, з блиском -  ну,  я  думаю  (Праччиха заiржала), -  це  Ви самi
зна?те.  Нiс незакладений, ступня з високим пiд'?мом,  очi - пождiть, у мене
тут був  бiльш  недавнiй звiт.  Так! Мiс  Гольд каже, що  оцiнки за тенiсний
стиль Доллi пiднявся з "вiдмiнно" до "досконало" - вони  навiть кращi, нiж у
нашо? чемпiонки Лiнди Голль, та в Доллi погана концентрацiя, що познача?ться
на рахунку. Мiс Корморант не може визначити, чи ма? Доллi виключну владу над
сво?ми емоцiями, чи то цiлком перебува? пiд ?х владою. Мiс Зельва доповiда?,
що ?й, тобто Доллi,  не  вда?ться словесно оформити сво?  переживання, а мiс
Дутен вважа?, що Доллинi  органiчнi функцi?  вищi всiляких похвал. Мiс Молар
дума?, що Доллi близькозора й  повинна б  пiти до хорошого офтальмолога, мiж
тим  як мiс Редкок, навпаки, стверджу?, що  дiвчинка симулю? перевтому  очей
для того, щоб виправдати навчальнi недолiки. Й нарештi, мiстере Гейз, ? дещо
основне,  що турбу?  наших дослiдникiв.  Хочу вас  запитати  вiдверто.  Хочу
знати, якщо ваша бiдненька дружина, або ви сам<b>i</b>, або хтось iнший в родинi, -
я правильно  розумiю,  що в не?  ?  в Калiфорнi? декiлька тiток та  дiдусь з
матчиного боку?  - ах, всi померли - вибачте в такому разi, - та хоч би  там
як, нас  тривожить питання, чи пояснював ?й  котрийсь член сiм'?,  як власне
вiдбува?ться  розмноження  в   ссавцiв?  Ма?мо   всi  таке  враження,  що  в
п'ятнадцять рокiв Доллi,  в хворобливий спосiб вiдставши вiд однолiтниць, не
цiкавиться статевими питаннями, або точнiше, придушу? в собi всяку цiкавiсть
до  них, щоб цим вiдгородити сво?  невiгластво й почуття  власно?  гiдностi.
Добре, я помилилась -  не  п'ятнадцять,  а  майже  чотирнадцять.  Та  бачте,
мiстере Гейз, наша школа не вiрить, що треба живити дiточок  розповiдями про
бджiлок i  тичинки,  про  лелек  i пташок-нерозлучок,  та  ми вельми  твердо
вiримо,   що  потрiбно   учениць  готувати  до  вза?мозадовiльного  шлюбного
спiвжиття й до щасливого материнства. Ми  вiдчува?мо, що Доллi могла б гарно
прогресувати, якби  вона  бiльше старалась. Доповiдь  мiс Корморант в  цьому
вiдношеннi  знаменна. В Доллi  ? схильнiсть, м'яко кажучи, нахабнiти. Та всi
ми вiдчува?мо,  що, по-перше,  вам треба  попросити вашого домашнього лiкаря
пояснити ?й  елементарнi основи статевого життя,  а по-друге, ви повиннi  ?й
дозволити насолоджуватись товариством братiв  ??  колежанок -  або  в  Клубi
Молодi,  або в Органiзацi? превелебного Рi??ера, або, нарештi,  в прекраснiй
домашнiй обстановцi наших шкiльних батькiв. "
     "Вона може стрiчатися з  хлопчиками  у власнiй прекраснiй  обстановцi",
вiдказав я.
     "Ми дуже сподi?мося, що так  i буде", проказала Праччиха з захопленням.
"Коли  ми  почали  розпитувати  ??  про  ??  утруднення,  Доллi  вiдмовилась
обговорювати домашн? становище, та ми  поговорили з деякими з ?? подруг i, -
слухайте  - ми,  наприклад, наполяга?мо на тому, щоб  ви  взяли  назад вето,
накладене на ?? участь в  наших спектаклях.  Ви просто зобов'язанi дозволити
?й грати в "Зачарованих Мисливцях".  При першому розподiлi ролей, вона стала
дивовижною  маленькою  нiмфою.   А  навеснi  автор  збавить  кiлька  днiв  у
Бердслейському   Унiверситетi  й,  можливо,  погодиться  проглянути  двi-три
репетицi? в нашiй новiй аудиторi?.  Я хочу сказати, що ось  у  таких речах i
поляга?   щастя  -   бути   молодою,  гарненькою,  повною  життя.  Ви  ма?те
зрозумiти... "
     "Я завжди здавався самому собi", вкинув я, "дуже тямущiм батьком".
     "Ах, не сумнiваюсь! Та мiс Зельва  й  мiс Дутен думають,  - i я схильна
погодитись з  ними, - що вашу Доллi  переслiдують сексуальнi думки, для яких
вона не знаходить виходу, а  тому не припиня? дражнити й мучити iнших дiвчат
-  i навiть декого  з наших  молодших вчительок,  i безсенсовно  викручувати
навиворiт  ?х  iмена,  -  тому  що  в  них трапляються  невиннi  зустрiчi  з
кавалерами".
     Повiв плечем. Задрипаний емiгрант.
     "А ну  ж  помислимо спiльно,  мiстере Гейз. Що  ж з  нею таке,  з  цi?ю
дiвчинкою?"
     "Вона менi бачиться зовсiм  нормальною i щасливою", вiдповiв я (мабуть,
катастрофа  нарештi  наблизилась?  Мабуть,   вони   викрили   мене?  Мабуть,
звернулись до гiпнотизера?)
     "Що  тривожить  мене",  сказала  мiс Пратт, поглянувши  на  годинник  i
почавши  обговорювати цiле питання знову, "це те, що й наставницi й подружки
знаходять Доллi  вороже наставленою,  невдоволеною,  замкненою, - й  усi  ми
подивля?мось,  чому  це  ви так  проти  всiх нормальних  розваг, притаманних
нормальним дiтям?"
     "Включаючи любовнi прелiмiнарi??" спитав я  розв'язно, розпачливо - так
огриза?ться припертий до стiни старий щур.
     "Що ж, я, звiсно, вiтаю таку передову термiнологiю", сказала Праччиха з
посмiшкою. "Та не в цьому рiч. Оскiльки iсну? в нас у Бердслейськiй Гiмназi?
нагляд, нашi спектаклi, танцi й iншi природнi розваги не  можуть вважатися в
прямому сенсi любовними прелiмiнарiями, хоча, звичайно, дiвчинки стрiчаються
з хлопчиками, якщо до цього зводиться ваше заперечення".
     "Добре", сказав я -  i мiй  пуф здiяв утомлений вдих. "Ваша взяла. Вона
може брати участь у  п'?сi.  Та якщо частина  ролей -  чоловiча,  то  ставлю
умову: чоловiча частина доруча?ться дiвчатам".
     "Мене завжди вража?", сказала мiс Пратт, "як дивовижно деякi iноземцi -
або, в усякому  разi, натуралiзованi американцi - користуються нашою багатою
мовою.  Я  впевнена, що мiс Гольд -  вона в нас  керу?  драматичною групою -
вельми, вельми зрадi?. Мiж iншим, вона, гадаю, одна з не багатьох вчительок,
якi начебто ставляться добре - тобто,  я  хочу сказати, котрi начебто вмiють
пiдiйти  до  трудно? Доллi.  Ну ось,  на цьому  ми  покiнчили  зi  спiльними
питаннями, тепер  ? лиш невелика окремiсть.  Мiстере  Гейз,  ваша Доллi знов
пустувала".
     Мiс  Пратт зробила паузу,  а за тим повела тилом  вказiвного пальця пiд
нiздрями влiво i вправо з такою силою, що ?? нiс почав войовничий гопак.
     "Я людина прямодушна", сказала  вона, "та в  життi ? деякi умовностi, й
менi важко - Гаразд, ну ж я поясню вам так: ?,  наприклад, панове Уокер, якi
живуть  в  старовинному домi, котрий  ми тут звемо  Герцогським Замком - Ви,
звичайно,  зна?те  цей велетний  сiрий  будинок  на  вершинi пагорба  - вони
посилають двох  сво?х доньок  в  нашу школу,  й  у  нас  ?  також племiнниця
президента  унiверситету,  доктора  Мура,  винятково достойна  панянка -  не
беручи цiлу низку iнших шляхетних дiтей. I ось, зважаючи на цi обставини, ми
дещо  ошелешенi, бо Доллi, яка вигляда? чемною дiвчинкою, вжива? слова,  якi
вам, iноземцевi, ймовiрно, просто невiдомi або незрозумiлi. Можливо, було  б
краще - може покликати сюди Доллi й не вiдкладаючи,  тутож усе й обговорити?
Не хочете? Бачте  -  Ах, та будьмо простомовнi. Доллi написала  непристойний
термiн,   який,  за  словами  нашо?   докторки  Кутлер,  значить  пiсуар  на
низькопробному мексиканському жаргонi, -  написала його сво?м губним олiвцем
на однiй  з брошур по охоронi здоров'я, ?х роздала дiвчинкам мiс Редкок, яка
виходить замiж у червнi,  й ми вирiшили, що Доллi  залишиться пiсля класiв -
на пiвгодинки десь. Та якщо ви бажа?те - "
     "Нi",  сказав  я, "не хочу порушувати ваших правил.  Я  з  нею поговорю
наодинцi. Я це з'ясую".
     "Так, зробiть це", сказала мiс Пратт, встаючи зi свого мiсця на поруччi
крiсла. "А ми знов поговоримо можливо в найближчий час, i якщо покращення не
буде, попросимо нашу докторку проаналiзувати дiвчинку".
     А чи не женитись на Праччисi й придушити ???
     "А  крiм того,  нехай  ваш домашнiй лiкар огляне ??  фiзично -  проста,
рутинна перевiрка. Я посадила ?? в Клас-Квас, останнiй в кiнцi коридору".
     Поясню, що Бердслейська Гiмназiя наслiдувала знану школу для дiвчаток в
Англi? тим, що надала рiзних, буцiмто "традицiйних",  назв класним кiмнатам,
як  наприклад: Клас-Раз, Клас-Два-с,  Клас-Алмаз тощо. "Квас" виявився гидко
пахнучим, з брунатною репродукцi?ю "Рокiв  невинностi" Рейнольдса над чорною
дошкою й кiлькома рядами корявих парт. При однiй з них Лолiта  була занурена
в  роздiл  про Дiалог в  "Драматичнiй  технiцi" Беккера, й  скрiзь було дуже
тихо, а перед нею сидiла iнша дiвчинка, з вельми голою, фарфорово-бiлою ши?ю
й чудним блiдо-золотим  волоссям, i також читала,  забувши  геть  про все на
свiтi, причому невпинно  накручувала м'якого локона на палець, i я сiв поруч
з Доллi прямо  позаду  цi??  ши? i  цього  локона, й розстiбнув пальто, й за
шiстдесят  п'ять  центiв  плюс  дозвiл  брати участь в  шкiльному спектаклi,
домiгся того, щоб Доллi позичила менi, пiд прикриттям парти, свою  крейдою й
чорнилом заплямлену, з червоними  кiсточками  руку. Ах,  це безсумнiвно було
глупо  й необережно з мого  боку,  та  пiсля  недавнiх  терзань  в  кабiнетi
начальницi, я  просто був змушений  скористатись  комбiнацi?ю,  яка, я знав,
нiколи не повториться.

        12.

     Близько  Рiздва вона  дуже застудилась,  i ?? оглянула  одна  з  подруг
Бiанки Лестер, докторка Iльза Трiстрамсон - (добр<b>и</b>день, Iльзо,  ви були дуже
чемнi, не виказали  зайвого зацiкавлення, й  торкали мою голубку так нiжно).
Докторка встановила бронхiт, поплескала  Лолiту  по  голiй спинi  (де  пушок
уздовж хребта дибки стояв вiд  жару) й поклала  ??  в лiжко  на тиждень  або
довше. Спочатку в  не? була  висока температура,  i я не мiг вiдмовитись вiд
спеки нежданих насолод (Venus fеbriculosa!)  та, правду сказати, дуже  квола
дiвчинка постогнувала, й  кашляла, й тряслась  вiд остуди в мо?х настiйливих
обiймах. А як тiльки вона одужала, я влаштував для не? Вечiрку з Хлопчиками.
     Мабуть,  я  надто багато  випив,  готуючись  до  тяжкого  випробування.
Мабуть,   я  поставив  себе  в  кепське  становище.  Дiвчинки  прикрасили  й
заштепс<b>е</b>лили ялинку (нiмецький рiздвяний звичай, тiльки  ранiше були свiчки,
а тепер - кольоровi жарiвки). Обирали платiвки й годували ними грамофон мого
господаря.  Доллi була  в чепурному  сiрому  платтi  з  облягаючим  лiфом  i
спiдницею  кльош. Муркочучи  мотив, я пiшов до  себе нагору, й за  тим кожнi
десять або двадцять хвилин спускався як бовдур на декiлька секунд з приводу,
що забув  люльку на  камiнi або прийшов подивитись, де залишив газету: та  з
кожним разом менi  ставало все важче  й важче виконувати цi простi  дi?, i я
проти волi пригадував тi  жахливо далекi  днi, в Рамзделi, коли я бувало так
розпачливо  ладнався  до  того, щоб  недбало ввiйти в  кiмнату, де  грамофон
спiвав "Маленьку Кармен".
     Вечiрка не зовсiм вдалась. З  трьох запрошених  дiвчат, одна не прийшла
зовсiм,  а  один  з  кавалерiв  привiв свого двоюрiдного  брата  Роя, так що
виявились два зайвих хлопчики. Обидва  кузени знали всiх танцiв, та два iншi
майже зовсiм не вмiли танцювати, внаслiдок чого бiльша частина  вечора пiшла
на те, щоб поставити догори ногами кухню, а за тим на ведення трiскучих свар
щодо того, в яку заграти картярську гру, й деякий час по тому двi дiвчинки й
чотири хлопчики  опинилися сидьма  на  пiдлозi в вiтальнi, де  вiдкрили  всi
вiкна  i  грали  в якусь  словесну гру, правила  яко? Опаль  нiяк  не  могла
зрозумiти,  мiж  тим  як  Мона та Рой,  довгастий,  благовидний  юнак,  пили
iмбирний  лимонад на  кухнi,  сидячи на столi  й  хитаючи  ногами, й  шпарко
обговорюючи Присуд Долi i Закон  Статистично?  Ймовiрностi.  Коли  вони  всi
пiшли, Лолiта  видала звук  на кшталт <i>"ИХ"</i>, прикрила очi  й упала  в крiсло,
зiркоподiбно  розкинувши  руки  й  ноги,  цим  пiдкреслюючи  свою вiдразу  й
знеможення, й стала божитись, що тако? бридко? згра? хлопчакiв вона нiколи в
життi не бачила. Я купив ?й нову тенiсну ракету за цю фразу.
     Сiчень видався вогким та  погiдним,  а  лютий ошукав кущi форсiтi?, якi
вкрились раптом золотими квiтами. Старожили не могли пригадати тако? погоди!
Посипалися  й iншi  дарунки.  На  ??  чотирнадцяте  народження,  першого дня
1949-го  року,  я подарував ?й ровер - оту чарiвливу механiчну газель, яку я
раз якось  вже  згадував, й до  цього додав Iсторiю Сучасного Американського
Живопису; менi чомусь  достачало дивне задоволення поводження ??  з ровером,
тобто  пiдхiд  до нього, рух  стегенця при влiзаннi й тому  подiбне;  та мо?
спроби вшляхетнити  ?? художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати,
чи треба ?й  вважати фермера, що куняв опiвднi на  сiнi (пензля Дорiди  Лi),
батьком вiдверто? ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я
стверджую, що Грант  Вуд i  Пiтер  Гурд  ? талановитi, а  Реджинальд Марш  i
Фредерiк Уо бездарнi.

        13.

     На  той  час, коли весна  забарвила вулицю  Те?ра жовтими,  зеленими  й
рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в еатр. Мiс Пратт, котру
я  раз  якось  у недiлю помiтив  за снiданком  з якимись дамами  у Вальтона,
вловила здаля мiй  погляд i  - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано
нагородила мене беззвучними оплесками.  Я не  зношу  еатр, бачу  в ньому, в
iсторичнiй перспективi, примiтивну й  пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлуню?
обрядами кам'яного  вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi
iн'?кцi? генiя, як, скажiмо, поезiя  Шекспiра чи Бен  Джонсона, яку,  в себе
замкнувшись  i  не   потребуючи  акторiв,   читач  автоматично   вилуча?   з
драматургi?.  Будучи  на  той  час  надто  зайнятим  власними  лiтературними
трудами,  я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом  "Зачарованих
Мисливцiв" -  тi?? п'?си,  в  якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера,
яка в'явила  себе чи то  лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь
чином  добувши  пiдручник  з  гiпнозу,  пiдда? заблуканих  мисливцiв  рiзним
забавним  трансам, та врештi-решт пiдпада? сама пiд  чарування бродяги-поета
(Мона  Даль). От  суттю  все, що  я  вичитав  з  зiм'ятих  уривкiв  нехлюйно
настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i при?мно
i  сумно,  що  заголовок  п'?си  випадком збiга?ться  з  назвою незабутнього
готелю,  та  я втомлено сказав  собi, що нема  чого нагадувати  про  це мо?й
власнiй чарiвницi,  вiд  остраху,  що безстидний  докiр  у сентиментальностi
принесе менi  ще бiльше страждання, нiж ??  зневажлива забудькуватiсть. Менi
здалося, що п'?са  -  один з  багатьох  анонiмних переказiв яко?сь банально?
легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що в  гонитвi за гожою
назвою, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпо?
фантазi? ним найнятого  другосортного  маляра й що в подальшому шильд готелю
пiдказав  назву п'?си.  Та  я  зi  сво?м довiрливим, простим  i  доброзичним
розумом неждано повернув  усе  це  в iнший  бiк i машинально  припустив,  що
фрески, вивiски й заголовок  пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого  чи то
переказу,  який  я,  чужий  новоанглiйському  фольклору,  мiг  i  не  знати.
Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого
значення), що клята  п'?са належить до типу примхливих пустощiв  для дитячо?
аудиторi?, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель
i Гретель" такогось  або "Спляча Красуня" тако?сь або  "Нове вбрання короля"
котрихось Морiса Вермонта  та Марiони  Румпельме?р (все  це можна  знайти  в
будь-якiй  збiрцi,  подiбнiй до  "Шкiльно?  Сцени" або  "Зiграймо  п'?су!").
Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково -
що  насправдi  п'?са  "Зачарованi  Мисливцi"  -   нещодавно  написаний  i  в
технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше  поставлений лише три-чотири мiсяцi
тому в фасончастiй ново-йоркськiй студi?. Наскiльки я мiг судити з ролi мо??
привабницi,  дещ<b>и</b>ця  була гнiтюче мудрована, з  вiдзвуками вiд  Ленормана та
Метерлiнка й  розма?тих безбарвних англiйських химерникiв.  Мисливцi  були в
п'?сi, як то  треба в  Америцi, зодягненi  всi  однаково, в однаковi червонi
кепки,  й тiльки  вирiзнялись  якiстю  озбро?ння.  Один  був банкiр,  другий
водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар,  п'ятий страхувальник,  а
шостий - збiглий  в'язень (драматичнi ефекти  тут  самоочевиднi);  всi  вони
внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже  пам'ятали справжн?
сво? життя тiльки  як певне видiння або дурний сон, вiд якого  ?х  пробудила
маленька моя Дiана; та сьомий  мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi -
який вiн ?ава!)  був молодий Поет,  i вiн почав  твердити,  на велику досаду
Дiанiти, що  i вона  сама,  й  iншi учасники  дивертисменту (танцюючi нiмфи,
ельфи,  лiсовики),  лишень його, поетове,  ств<b>о</b>рення.  Наскiльки я зрозумiв,
скiнчалось  тим, що,  обурена його самовпевненiстю, боса  Долорес  приводила
свого  поета,  тобто Мону, зодягнену  в  клiтчастi  штанцi зi  штрипками, на
батькiвську ферму за глушиною, щоб довести хвальковi, що вона-бо сама зовсiм
не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд
завiсу закрiплював глибоку iдею п'?си, яка  повчала нас, що мрiя й дiйснiсть
зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах
з Лолiтою: вона  так гарно  захопилась "проблемами  образностi", так чудовно
складала   в  одне  сво?  вузькi  флорентiйськi  долонi,  хляпаючи  вiями  й
заклинаючи  мене не  бути  присутнiм  на  репетицiях у  школi,  як робили це
декотрi доволi смiшнi батьки! ?й хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком
гладкою першою  виставою, а крiм того я,  бачте,  якось завше втручаюсь не в
свою справу, не то кажу й сутужу ?? в присутностi ?? знайомих.
     Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!...  був у
травнi один  надзвичайний  день, весь iз радiсно?  метушнi - та все це якось
пройшло повз,  поза мо?м сприйняттям,  не затримуючись  у мене  в пам'ятi, i
коли вже пiсля, надвечiр, я  знову побачив  Лолiту (вона сидiла  на  роверi,
балансуючи, притиснувши руку  до вогко? кори  молодо? берези на  краю  нашо?
галявки),  мене  так оголомшила  сяюча  нiжнiсть  ??  усмiху,  що я  на мить
привiтав себе з закiнченням усiх сво?х  журбот. "Скажи",  спитала вона, "ти,
може, пам'ята?ш, як зветься готель  - ах, ти зна?ш, який  готель (нiс  в не?
зморщився), ну, скажи - ти зна?ш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий
лебiдь у холi? Ну, як це ти не зна?ш (вона шумно видихнула) - той готель, де
ти мене з?валтував?  Гаразд, не в тому рiч,  геть. Я просто хочу спитати, чи
не  називався  вiн  (майже   пошепки)  -   "Зачарованi  Мисливцi"?  Ах,  так
(мрiйливо), насправдi?" I  раптом,  з  дрiбним звизгом  закоханого весняного
смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця
вулицi,  й  за  тим  покотила  назад, у  позi цiлковитого  супокою, тримаючи
ступнi, одну  вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на
колiнi, не прикритому ситцевою спiдницею.

        14.

     Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з захопленням балетом та сценою, я
дозволив  Лолiтi брати  уроки  рояля з  мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера,
можемо  ??  для зручностi  називати), до  бiлого  з  блакитними  вiконницями
будиночка яко?, за двi милi  вiд Бердслея,  Лолiта котила двiчi  на тиждень.
Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх  числах травня (й близько тижня  пiсля
тi??  особливо?  репетицi?, на  яку,  як  i на  iншi,  я не був  допущений),
задзвонив телефон у  кабiнетi,  де я скiнчав  пiдчищати  королiвський  фланг
Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи  при?де моя  Емма  - тобто Лолiта -
наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль - минулий  вiвторок i
тепер. Я сказав: "так, звичайно, при?де -" й вiв далi гру. Як легко повiрить
читач,  мо?  здiбностi  тепер  похитнулись  i  через два-три  х<b>о</b>ди  я раптом
помiтив, крiзь муляву позашахового  страждання, що Гастон  - хiд був  його -
може заволодiти мо?м ферзем; вiн  це  помiтив також, та прочуваючи  пастку з
боку коверзястого противника, довго не наважувався, i вiддувався, i сопiв, i
трусив брилами, й навiть зиркав  на мене тишком, непевно  пiдсуваючи й  знов
прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi - безумно хотiв узяти цю  соковиту
штуку, але не смiв - i зненацька вхопив ??  (чи  не навчив  його цей випадок
тi?? грiзно? смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я
провiв марудну годину,  поки  добився нiчи??. Вiн допив свiй коньяк i, трохи
згодом, пiшов перехильцем,  задоволений результатом  (mon pauvre ami,  je ne
vous ai  jamais revu et quoiqui'il y  ait bien peu de chance que vous voyiez
mon  livre,  permettez-moi  de  vous  dire  que  vous  serre  la  main  bien
cordialement, et que toutes  mes fillettes vous  saluent). Я знайшов Долорес
Гейз за кухонним  столом,  яка  лигала клин  торта й  не  вiдривала очей вiд
аркуша з роллю. Вона пiдняла ?х на зустрiч мо?му погляду, - в них була якась
небесна  порожнеча.  Коли  я  заявив ?й  про сво?  вiдкриття, вона  лишилась
напрочуд спокiйною й  тiльки сказала d'un petit air faussement  contrit,  що
вона, звичайно, дуже  капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися
спокусi, й ось вона витратила цi години  музики - о читачу! -  на  те,  щоби
розучувати з Моною  в мiському  парку чарiвно-лiсовi сцени п'?си.  Я сказав:
"Пречудово", й  покрокував до  телефону. Матiр  Мони вiдповiла:  "так,  вона
вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним см<b>i</b>шком  вiддалилась,
горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й
одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим ласкавостi голосом, взялась
гудити Роя через якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав ??, i
ось  уже  Мона,  спокiйно   переключившись,   говорила  сво?м   смиреннiшим,
найсексуальнiшим контральто: "так,  сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер,
в  цiй нещаснiй  iсторi?" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже
шкодую" - й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки.
     Я  знову спустився на перший  поверх,  кахикаючи й тримаючись за серце.
Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в сво?му наймилiшому  шкiряному крiслi. Вона
сидiла  розлiгшись,  викушуючи задирку, стежачи за  мною глузливим  поглядом
безсердечних,  димчастих очей  i  не  припиняючи гойдати  табурет,  на  який
поставила п'ятку витягнуто?, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом  гидливого
болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею
два  роки тому. Чи  перемiна  вiдбулась в останнi  два тижнi?  Де  була  моя
нiжнiсть до не?? Зруйнований  мi! Вона була  саме в фокусi мого розпаленого
добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цi?? страшно?
свiтлосяйностi.   О   так,   вона  перемiнилась!  Шкiра  обличчя  нiчим   не
вiдрiзнялась  тепер вiд шкiри  всяко?  вульгарно?  бруднухи-гiмназистки, яка
подiля? з iншими косметичну масть, накладаючи ?? брудними пальцями на немите
обличчя, i якiй  байдуже,  чий брудний пiджачний  рукав, чия прищами  вкрита
щока  торка?ться ?? лиця. А мiж тим  за  булих днiв ?? обличчя було  сповите
таким нiжним пушком,  так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав ??
розчухрану  голову  в  себе  на животi!  Грубувата  червiнь  замiнила  тепер
свiчення невинностi. Весняна нежить  з  мiсцевою  назвою  "кролячо? застуди"
забарвила вогнянорожевим  кольором  пруги ??  презирливих  нiздрiв. Пойнятий
якимсь жахом, я опустив око,  й воно машинально ковзнуло по  спiднiй сторонi
??  випростано?,  од  спiднички,  напружено  витягнуто?  ляжки  -  ах, якими
вiдполiрованими  й  мускулястими  стали  тепер  ??  молодi  ноги!  ?? широко
поставленi, сiрi як  матове скло очi, з  трiснутою на бiлку червоною жилкою,
дивились просто  менi в  очi,  й менi  здавалось,  я розрiзняю в  ?? поглядi
та?мну  думку, що,  може, Мона  права, i ?й, сирiтцi Долорес  вдалося б мене
видати  полiцi? без того,  щоб  самiй  понести  кару. Як я  помилився!  Яким
безумцем я себе подав!  Все в  нiй було рiвно непрозорим - мiць  ?? струнких
нiг, забруднена пiдошва  ?? бiло? шкарпетки, товсте  светро,  якого  вона не
зняла, попри  задуху в  кiмнатi, ?? новий  цибульний духмян<b>е</b>ць i  зокрема  -
тупик ?? лиця  з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба
зоставила слiд на ??  переднiх зубах, i  мене протнув  один  спомин  - о, не
образ воскресло?  Монiки, а  образ  iншо?,  дуже молодо?  повiйки в борделi,
багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив,  чи варта ??
?дина зваба - юнiсть - жахно? можливостi заразитись бозна чим, i в яко? були
такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й  обривок
темно-червоно? стрiчечки в простонародно-русому волоссi.
     "Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження ? прийнятним?"
     "О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на
мить,  що ви це  разом вигадали. Бiльше скажу - я  не  маю сумнiву, що ти ?й
проказала все, що стосу?ться нас".
     "Он як?"
     Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це ма? припинитись негайно. Я
готовий висмикнути  тебе  з Бердслея й замкнути сама вiда?ш де,  або  це ма?
припинитись. Я готовий увезти тебе за кiлька хвилин  -  з одною валiзою; але
це ма? припинитись, бо iнакше станеться непоправне".
     "Непоправне? Пр<b>о</b>шу пана!"
     Я вiдштовхнув табурет,  який  вона все розгойдувала п'яткою, й  нога ??
глухо вдарилась об пiдлогу.
     "Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!"
     "Насамперед, руш нагору!"  крикнув я  в свою чергу й водночас схопив  i
витягнув  ?? з крiсла.  З цi??  хвилини я  припинив стримувати голос,  i  ми
продовжували гр<b>и</b>мкати  одн<b>е</b> на  <b>о</b>дне,  причому  вона промовляла  недрукованi
речi. Вона  кричала, що люто ненавидить  мене. Вона  робила  менi  страшеннi
гримаси, надуваючи  щоки й роблячи диявольський гепаний  звук. Вона сказала,
що я декiлька разiв прагнув розбестити ?? будучи пожильцем в ?? матерi. Вона
виявила впевненiсть, що  я зарiзав  ??  матiр. Вона  заявила, що ся вiддасть
першому хлопчиськовi,  який  цього  запрагне, i що  я  нiчого не можу  проти
цього.  Я звелiв ?й пiднятись до себе й  показати менi всi тi мiсця, де вона
прихову? грошi.  Це була  огидлива, нестерпно-гучна сцена.  Я тримав  ??  за
кiстлявеньку п'ясть, i  вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти
слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав ??  вкрай мiцно й
навiть робив ?й  украй боляче, за що, сподiюсь, згни? серце в мене в грудях,
i разiв зо два вона сiпнулась так  люто, що я злякався, чи не трiснула в не?
п'ясть,  i  весь час  вона  пильно  дивилась на мене цими сво?ми незабутнiми
вiчми,  в  котрих льодяний  гнiв боровся з гарячою сльозою,  й  нашi  голоси
затопляли дзвенячий нагорi  телефон, i  в цю саму мить, як  я усвiдомив  цей
дзвiн, вона вивiльнилась i - вже нема ??.
     З персонажами в кiнофiльмах я, певно, подiляю залежнiсть вiд всесильно?
machina telephonica i  ?? раптових  вторгнень в людськi справи. На  цей  раз
виявилось, що дзвонить розлючена сусiдка. Схiдне вiкно вiтальнi  зоставалось
широко вiдкритим,  - з ласкавостi  долi штора була опущена;  й за цим вiкном
сира чорна нiч кисло? ново-англiйсько? весни, зача?вши подих, пiдслуховувала
нашу зваду.  Я завжди собi думав, що тип  внутрiшньо паскудно? старо?  дiви,
зовнiшньо  схожо? на солону пiкшу, -  чисто лiтературний  продукт  схрещення
спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний,
що  педантична  й  блудлива  мiс Схiд  -  або  по-справжньому  (розкри?мо це
iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон - мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна сво??
спальнi, силячись вловити суть нашо? сварки.
     "Який  безлад... який  галас",  квакала  сл<b>у</b>хавка. "Ми не живемо  тут в
емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -"
     Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми  ("Зна?те - молодь...")
i на пiв-кваку поклав слухавку.
     Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому?
     В  сх<b>о</b>дове вiконце я побачив, як  стрiмкий маленький привид слизнув мiж
садових кущiв;  срiбляста  цятка в  пiтьмi  - супутниця роверов<b>о</b>го  к<b>о</b>леса -
мигнула, зрушилась i щезла.
     Так сталось, що  авто проводило нiч  в ремонтнiй  майстернi  на  iншому
кiнцi  мiста.  Менi  довелось пiшки переслiдувати  крилату  втiкачку. Навiть
тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тi?? пори, я не  в змозi
уявити цю  вулицю,  цю  весняну нiч без панiчного п<b>о</b>дрогу. Перед  освiтленим
?анком ?х будинку, мiс Лестер  вигулювала  стару, розбухлу таксу мiс Фабiан.
Як  нелюд в  стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх  потрощити на  сво?му
шляху. Треба позмiнно: три  кроки  йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ
закалатав  по листям каштанiв. На ближчому розi,  тулячи Лолiту до чавунного
поруччя, змазаний темрявою  юнак тискав  i цiлував ?? - нi не ??, помилка. З
невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.
     За  пiв-милi  вiд  нашого  чотирнадцятого   номера,  Те?рiвська  вулиця
сплiта?ться з  приватним провулком i поперечним  бульваром; бульвар веде  до
торгово? частини мiста;  при першому  ж молочному барi  я побачив  - з  якою
мелодi?ю полегшення! - лолiтчин гарненький ровер, що дожидав ??. Я штовхнув,
замiсть того щоб  потягнути й увiйшов.  Дивись  пильно! За десять крокiв вiд
мене, крiзь скляну стiнку телефонно? будки (бог мембрани був усе ще з нами),
Лолiта, тримаючи  слухавку в  жменьцi й конфiденцiйно згорбившись  над  нею,
поглянула на  мене зiщуленими очима й  вiдвернулась зi  сво?м скарбом, пiсля
чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.
     "Пробувала  тобi подзвонити додому",  недбало сказала  вона.  "Прийнято
велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".
     Сидячи  бiля   бару,  вона  уважно  стежила  за  тим,  як  в'яла  блiда
дiвчина-сифонниця  накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдин<b>у</b>,
додавала  вишневого сиропу - й мо? серце розривалось вiд любовi й  журби. Ця
дитяча  п'ясть! Моя  чудовна  дiвчинка...  У вас чудовна  дiвчинка,  мiстере
Гумберт.  Ми  з Бiанкою завжди вiд не? у захватi, коли вона проходить  мимо.
Мiстер Пiм (що проходив  мимо в вiдомiй трагiкомедi?)  дивився, як Пiппа (що
проходила мимо в Браунiнга) всмокту? свою нестерпну сумiш.
     J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом
дощ став буремною й солодкою зливою.
     "От  що", сказала вона,  тихо просуваючись на  сво?му роверi бiля мене,
одною  ногою  скребучи по  темно-лискучiй  панелi. "От  що  я вирiшила. Хочу
змiнити школу.  Я ненавиджу ??.  Я ненавиджу цю п'?су. Насправдi!  По?хати й
нiколи  не  вернутись. Знайдемо  iншу школу. Ми  по?демо  завтра ж. Ми знову
поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми по?демо куди я хочу, гаразд?"
     Я кивнув. Моя Лолiта.
     "Маршрут  обираю я? C'est  entendu?", питала вона,  вихляючи  поруч  зi
мною.  Користувалась  французькою  мовою тiльки,  коли  була дуже  слухняною
дiвчинонькою.
     "Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань
розпирала менi груди).
     Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i
злинула. Птах мiй!
     Плекана  рука   мiс  Лестер  тримала  дверi  ?анку  привiдчиненими  для
вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.
     Лолiта чекала мене бiля примарно? берези.
     "Я змокла  наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений?
До бiса п'?су! Розумi?ш?"
     Десь нагорi лапа невидко? вiдьми з грохотом закрила вiкно.
     Ми  ввiйшли  у  свiй  дiм;  передпокiй сяяв  вiтальними  огнями; Лолiта
стягнула  светро, труснула  бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно,
простягла до мене оголенi руки.
     "Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настро?".
     Фiзiологам,  до речi,  мабуть цiкаво дiзнатися,  що я маю  здатнiсть  -
вельми, я мислю, незвичну - лити потоки слiз протягом усi?? друго? бурi.

        15.

     Гальма  пiдтягли, труби  вичистили, клапани  вiдшлiфували, й деякi iншi
вiдн<b>о</b>ви  й напр<b>а</b>ви сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт,
по чому  вiз покiйно?  панi Гумберт набув досить  пристойного  вигляду,  щоб
стати на нову подорож.
     Ми обiцяли  добрiй, старiй  Бердслейськiй гiмназi?,  що  вернемося,  як
тiльки  закiнчиться  мiй  голлiвудський   ангажемент  (винахiдливий  Гумберт
натякнув, що його  запрошують консультантом на зйомку  фiльму,  що  зобража?
"екзистенцiалiзм" - котрий 1949 року вважався ще прудким товаром). Насправдi
ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику -  я знахабнiв з
минулого року - й там вирiшити, що менi робити далi з мо?ю малою наложницею,
рiст  яко? тепер  дорiвнював  шiстдесятьом дюймам, а вага  -  дев'ятдесятьом
англiйським фунтам. Ми  викопали нашi  туристичнi книжки  й дорожнi  мапи. З
величезним  смаком  вона  накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих
сценiчних iрреальних занять вона переросла сво? дитяче позiрне пересичення й
тепер з  прискiпливою  увагою  стремiла дослiджувати  розкiшну дiйснiсть?  Я
вiдчував  дивну  легкiсть, властиву сновидiнням, того  блiдого, але  теплого
недiльного  ранку, коли  ми  залишили оселю професора  Хiма,  яка  здавалася
здивованою, й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового
шосе. Лiтня,  бiла  в  чорну смужку  сукня  мо??  кохано?, хвацька  блакитна
капелюшка,  бiлi шкарпетки  й  коричневi  мокасини не зовсiм  гармонiювали з
великим, красивим каменем  - гранчастим аквамарином -  на срiбному ланцюжку,
що прикрашав ?? шию: дарунок  ?й  вiд мене - й  вiд  весняно? зливи. Коли ми
порiвнялись  з Новим Готелем, вона знагла  всмiхнулась. "Що таке?" спитав я.
"Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку,
та  в  ту мить менi довелося  доволi  рiзко  пригальмувати  проти  червоного
свiтлофора. Тiльки ми призупинились,  пiд'?хала злiва  й  плавно  зупинилась
iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де  я бачив ???) з
яскравим кольором обличчя й блискучими  мiдяно-червоними кучерями до плечей,
привiтала  Лолiту  дзвiнким  вигуком,  а  за  тим,   звернувшись   до  мене,
надзвичайно  жарко,  "жаннодарково"  (ага, згадав!),  крикнула:  "Як  вам не
соромно вiдривати Доллi  вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв ??
на  репетицi?  -"  "Зелене  свiтло,  бевзю",  проговорила  Лолiта  стиха,  i
водночас,  барвисто  жестикулюючи  на  прощання велебраслетною рукою,  Жанна
д'Арк  (ми бачили ?? в  цiй  ролi  на виставi  в мiському  еатрi) енергiйно
перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.
     "Хто саме - Вермонт чи Румпельме?р?"
     "Нi, це Едуза Гольд - наша режисерка".
     "Я кажу  не  про не?. Хто саме злупцював  п'?су про  тво?х  Зачарованих
Мисливцiв?"
     "А, ось ти про що.  Хто саме? Та якась стара,  Клер щось таке, начебто.
?х була цiла купа там".
     "I вона, значить, похвалила тебе?"
     "Не  тiльки  похвалила - ще й  почоломкала мого  лобика -  мого чистого
лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким - певно, в
зв'язку з iншими еатральними вихватками - вона вiднедавна любила щиголяти.
     "Ти  пресмiшне створiння,  Лолiто",  сказав я  (переповiдаю приблизно).
"Авжеж,  мене страшенно  тiшить  твоя вiдмова вiд  кепського  спектаклю.  Та
тiльки  дивно,  що  ти  його  кинула лишень  за  тиждень до його  природного
розв'язання.  Ах,  Лолiто,  дивись,  не  здавайся так  легко!  Приг<b>а</b>дую,  ти
вiдмовилась  вiд  Рамзделя  задля  лiтнього  табору,  а  вiд табору  - задля
розважально? по?здки, - i я  мiг би навести  ще  декiлька  рiзких перемiн  в
тво?му  настро?.  Ти  дивись  у  мене.  ?  речi, вiд  яких  нiколи  не  слiд
вiдмовлятись.  Будь  стiйкiшою. Будь  трохи нiжнiшою зi  мною, Лолiто.  Крiм
того, ти надто багато ?си. Об'?м тво?? ляжки не повинен, зна?ш, перевищувати
сiмнадцяти з половиною дюймiв.  Трiшечки надбавиш, - i все скiнчено мiж нами
(я,  звiсно,  жартував). Ми тепер пуска?мось  в  довгу,  щасливу  подорож. Я
пам'ятаю -"

        16.

     Я пам'ятаю, що дитиною, в ?вропi, я марив над картою Пiвнiчно? Америки,
на якiй  "<b>палац</b>" тобто  середня  частина "Ап<b>палац</b>ьких  Гiр", великим шрифтом
розтягнувся  вiд  Алабами  до  Мена,  тож  вся  досяжна  область  (включаючи
Пенсiльванiю та Новий Йорк) ставала в мо?й уявi як велетенська Швейцарiя або
навiть Тибет,  самi  лише  гори,  чергування  дивних  дiамантових  шпичакiв,
величезнi  хвойнi дерева, Le montagnard migr в  пречудовiй сво?й  ведмежiй
дос<b>i</b> й  Felis tigris Goldsmithi, й  червоношкiрi iндейцi  пiд катальпами. Як
жахливо,  що  все це звелось до мiзерного  примiського  садочка й  димливого
залiзничного  кошика  для спалення  смiття... Прощай,  Аппалачч?!  Залишивши
його, ми перетнули Огайо, три  штати, що починались на "I", й Небраску - ах,
цей  перший подмух Заходу! Ми  вiд'?хали  неспiшно, адже  в  нас  був  цiлий
тиждень, щоб  досягти  Уейса,  мiстечка  в  Скелястих  Горах,  де ?й  шпарко
забаглось  проглянути  Обрядовi Танцi на день  щорiчного вiдкриття  Магiчно?
Печери,  й майже три  тижнi,  щоб  дiстатись Ельфiнстона,  перлини одного  з
захiдних штатiв, де ?й мрiялось забратись на  Червоний Бескид, з  якого одна
немолода  зiрка  екрану  не  так давно кинулась  i забилась до смертi, пiсля
п'яного скандалу зi сво?м сутенером.
     Знов   нас  вiтали  обачливi  мотелi  такими  зворотами,   прибитими  в
простiнках, як наприклад:
     "Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був
зроблений  повний  (пiдкреслено)   iнвентар.  Номер  вашого   авта   в   нас
занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно.  Ми  зберiга?мо  собi право
виселити  без   попередження  всяку  небажану  особу.  Не  кладiть   жодного
(пiдкреслено)  неп<b>о</b>требу   в   унiтаз.  Красно  дяку?мо.  При?жджайте  знов.
Дирекцiя.  Постскриптум:  Ми  вважа?мо наших клi?нтiв  Найкращими  Людьми  в
Свiтi".
     В цих страшних мiсцях  два лiжка коштували нам  десять доларiв  за нiч.
Мухи  ставали  в  чергу на  зовнiшньому  боцi  дверей  i  вдало  пробирались
всередину,  тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у
попiльницях,  жiноча  волосина була на перинi,  в  сусiдньому  номерi  хтось
усечутно вiшав пiджак в лунк<b>у</b> стiнну  шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi
до  поперечин  дротом проти крадiйства,  й -  остання  зневага - картини над
дружнiм  постiллям  були  iдентичними  близнюками.  Я  помiтив,  мiж  iншим,
перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя  в котеджiв по?днуватися й
утворювати  поступово  цiльний караван-сарай,  та ще  наростав  i другенький
поверх,  мiж тим  як внизу видовбувався хол, i  ваше авто вже не стояло  при
дверях  вашого  номера,  а  вiдправлялось  в  комунальний  гараж,  i  мотель
преспокiйно  вертався до  <b>о</b>бразу й подоби  доброго  старого готелю  третього
розряду.
     Тепер  хочу  ?рунтовно  попросити  читача  не  знущатися  з  мене  та з
затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати
здiйснену  долю; та поки вона склада?ться, жодна фортуна,  повiрте  менi, не
схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень
не  пропустити  той  чи  iнший путiвний  натяк. В  юностi  я навiть  надибав
французьке  оповiданнячко  оць<b>о</b>го  штибу,  в  якому   навiднi  деталi   були
надрукованi курсивом;  та не  так дi? Мак-Фатум - навiть якщо й розумi?ш  iз
ляком деякi темнi натяки й знаки.
     Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в  одному випадку, незадовго до
середньозахiдно? частини нашо? по?здки або  насампочатку цього етапу,  ?й не
вдалось  повiдомити дещось невiдомому  чоловiку або невiдомим  людям, або  ж
якось  сполучитися  з ним  або  з ними. Ми щойно  зупинились при  бензиновiй
станцi?  пiд знаком  Пегаса, й, вислизнувши  з машини,  вона  зникла десь за
гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи  за манiпуляцiями
механiка, сховав  ??  на  мить  вiд мого погляду. Не бачачи ??,  та будучи в
погiдному  настро?, я тiльки  похитав доброю  головою, хоч,  строго  кажучи,
вiдвiдини  публiчних  в<b>и</b>ходкiв  були цiлком забороненi, адже я  iнстинктивно
вiдчував, що в<b>и</b>ходки  -  як i телефони -  являли собою з непрозоро? для мене
причини  тi  гострi  пункти,  за  якi  тканина  мо??  долi  мала  схильнiсть
чiплятись.  В  кожного  ? такi  роковi предмети  або явища, - в одному  разi
повторюваний ландшафт, в  iншому -  цифри, якi бог<b>и</b> ретельно пiдбирають  для
того, щоб спричинити значнi для нас подi?: тут Джон завжди спотикнеться; там
завжди розiб'?ться серце Дженнi.
     Отже,  машину  мою обслужили, i я вiд'?хав  вiд бензоколонок, щоб  дати
мiсце розвiзнiй вантажiвцi  -  й тут зростаючий об'?м  ?? вiдсутностi  почав
гнiтити  мене  в  сiрому безлюддi  вiтряного дня. Не  в перший  раз  i не  в
останнiй зорив я з  таким  бляклим неспоко?м на  нерухомi дрiбницi, якi нiби
дивуються   (подiбно  дозвiльним  селюкам),   що  потрапили   в  поле   зору
заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi
з  бiлим  боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки  з машинним мастилом,  цей
рум'яний холодильник  з р<b>i</b>зними напоями,  цi  чотири, п'ять... сiм  порожнiх
пляшок  в  дерев'яних  клiтках  ящика,  вигляд  якого  нагадував  не  зовсiм
заповнену <b>хрестословицю</b>, ця комаха, що терпляче лiзе  по внутрiшнiй  сторонi
вiкна в  ремонтнiй конторi...  Радiомузика лунала з ?? вiдкритих  дверей,  i
через те,  що рим  не був  синхронiзований  з колиханням  та iншими  рухами
вiтром пожвавлено? рослинностi, - робилось враження старого видового фiльму,
який  живе  власним життям,  мiж тим як  пiанiно або  скрипка йде  вслiд  за
музичною лiнi?ю,  що  ? поза  сферою  трепiтко? квiтки  або  хитливо? гiлки.
Вiдлуння останнiх  ридань Шарлотти безглуздим  чином потнуло  мене, коли,  в
с<b>у</b>кнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку.
Виявилось, що клозет був  зайнятий, i вона  перейшла за поперечну вулицю  до
наступного гаража - пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пиша?мось нашими
туалетними  кiмнатами,  так  само  чистими,  як у  вас вдома.  Картки  з уже
накле?ними  марками приготованi  для ваших  коментарiв". Але в<b>и</b>ходок був без
карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв.
     Того дня чи  наступного, пiсля  доволi нудного просування  повз дiлянки
щiльно  засiяно?  землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i  при
в'?здi  в  нього  зупинились  на  нiч  в  мотелi  "Каштановий  Двiр":  гарнi
будиночки,  барвний  газон, каштани, яблуня, стара гойдалка  -  й дивовижний
захiд  сонця,  на який зморене дитя  навiть не глянуло. ?й хтiлось  про?хати
через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд ?? рiдного
мiста,  та наступного ранку, вона нiбито втратила  всяку  цiкавiсть до того,
щоб поглянути  на тротуар, де грала  в класи  п'ять рокiв тому. З  очевидних
причин я побоювався  цi?? побiчно? по?здки, хоч ми i домовились не  звертати
на себе увагу - не виходити з машини й не вiдвiдувати старих ?? друзiв. Тому
мене  потiшило,  що  вона  скасувала свiй  проект, та мо?  полегшення ятрила
думка,  що якби вона вiдчувала, що я  досi перебуваю в тогорiчному  жаху вiд
ностальгiчних  можливостей Пiскi, то  так легко б вiд нього не  вiдмовилась.
Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що
"кисло"  ся почува? -  а  тому зазначила,  що  зостанеться в лiжку  з  купою
iлюстрованих журналiв, i що пiсля ленчу, якщо ?й буде  краще, по?демо  далi,
вже прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що ?й
"нестямно баглося"  свiжих фруктiв, отже  я вирiшив пiти  в центр Касбiма за
якоюсь  смачною пiкнiковою  поживою. Наш  крихiтний котедж стояв на лiсистiй
вершинi  пагорба:  з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i  за тим
тягнулась  прямою,  як продiл, рисою  мiж двома рядами каштанiв до чудовного
мiстечка, яке  здавалось навдивовижу чiтким  та ляльковим в чистiй вранiшнiй
далинi;   можна  було  побачити  ельфоподiбну   дiвчинку  на  бабкоподiбному
велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса - все це так  ясно-ясно, як тi
прочани та мули, чи? просування вгору по  звивистим, блiдим як вiск, дорогам
бачиш на  старих  картинах з  синюватими  горбами  та  червоними людьми. Маю
?вропейський поклик до  пiшого просування, коли ?  можливiсть забути авто, й
тому я не  поспiшаючи  став  спускатись  по дорозi й за деякий  час  стрiнув
обiцяну велосипедистку - яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою
з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов велетнi бархатнi
фiалки.  В  Касбiмi дуже старий перукар  дуже погано пiдстриг  мене: вiн все
торочив  про  якогось  свого  сина-бейсболiста  й на кожну губну  приголосну
плював  менi в  шию. Час вiд  часу вiн витирав окуляри об мо?  покривало або
переривав  роботу  дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб  демонструвати  пожовклi
газетнi  вирiзки;  я  звертав  на  це  так   мало   уваги,  що   був  просто
приголомшений,  коли вiн  нарештi  вказав на обрамовану  фотографiю  посеред
старих потьмянiлих  пляшечок, i  я  зрозумiв, що  зображений на нiй  вусатий
молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий.
     Я  випив чашку кави, гарячо? та несмачно?, купив кетяг бананiв для мо??
мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй  крамницi. Збiгло лиш  пiвтори
десь години, - й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi,  що
вела назад до Каштанового Двору.
     Дiвчинка,  бачена мною на  шляху до мiста, тепер  зникла  за  громаддям
бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню,  чия велика  голова  й
грубi   риси  нагадували  менi  так  званого  "бертольда",  одного  з  типiв
iталiйського  балагана.  Було  на  нашому  Каштановому  Кряжi  з дюжину  цих
будиночкiв, розпадисто й зглядно  розташованих серед  рясно? зеленi.  Зараз,
опiвднi, бiльшiсть з них, пiд  фiнальний грюк сво?х пружних, самозахляпливих
дверей, вже збулась пожильцiв. Древня,  зовсiм висохла вiд  старостi, пара в
автi зовсiм ново? конструкцi? обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним
котеджем  гаражiв;  з iншого  такого  ж гаражика доволi  непристойно стирчав
червоний  перед спортивно?  машини;  а ближче до  нашого котеджу,  красивий,
мiцно збудований молодик з чорним коком  i синiми очима складав у шарабанний
автомобiль  портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним
посмiхом. Насупроти,  посеред газону, пiд гiллястою тiнню  пишних дерев, вже
знайомий менi сенбернар сторожив велосипед сво?? господинi, а  поряд вагiтна
молодиця,   всадивши  зацiпенiле   вiд   блаженства   немовля  на  гойдалку,
поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав
?й,  прагнучи  штовхнути  або потягнути дошку  гойдалки; скiнчилось тим,  що
дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, лежачи навзнаки на травичцi, а мати й
далi нiжно  всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я  пригадую
так ясно  цi  дрiбнi деталi тому,  ймовiрно, що  менi довелось так ?рунтовно
перевiрити сво?  враження за деяку  вже  мить; та й  крiм того, щось  у менi
залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердсле?. Я тепер  не
давав розрадити себе доброму  настро?вi, призведеному прогулянкою, - вiтерцю
раннього лiта, що обвiвав менi потилицю, пружинистому  скрипу  сиро? жорстви
пiд ногою, ласому  шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть
комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через
серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив, здавалось, рiвно, i
я вiдчув себе adolori  d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу,
де залишив мою Долорес.
     На мiй  подив я знайшов ?? вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх
полотняних  штанах  i вчорашнiй майцi й дивилась на  мене,  нiби  не  зовсiм
упiзнавала. М'який обрис ?? маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж
прихований,  бганiстю трикотажно? тканини, й ця вiдвертiсть  одразу  збурила
мене. Вона ще не купалась, одначе,  встигла пофарбити губи, замазавши якимсь
чином сво? великi переднi зуби - вони лиснiли як вином облита слонова кiстка
або  рожеватi  покернi фiшки. I ось,  вона так  сидiла,  зронивши на  колiна
сплетенi  руки, вся начинена чимось яскравим  i диявольським, не маючим геть
нiякого вiдношення до мене.
     Я  поклав на стiл  свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв,
просуваючи погляд  з  ?? сандалiв i  голих щиколоток  до блаженно-глупого ??
обличчя i знову на цi грiшнi нiжки.
     "Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства).
     "Я  щойно  пiднялась", вiдповiла вона  й  додала(перехопивши  мiй  униз
спрямований погляд): "Я на  хвилиночку вийшла -  хотiла подивитись,  чи йдеш
ти".
     Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу.
     Чи  мiг я пiдозрювати  щось  напевно? Звичайно,  не мiг,  та цi  мутнi,
мрiйливi  очi, це дивне тепло, яке йшло з не?... Я нiчого не сказав,  тiльки
подивився на стежку,  що так чiтко  в'юнчилась  в  рамi вiкна:  всякий,  хто
захотiв би скористатись  мо?ю  довiрою, знайшов би в цьому  вiкнi пречудовий
пункт спостереження. З розбурханим апетитом Лолiта взялася за фрукти. Раптом
менi  згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив  на
двiр. Усi авта вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода
дружина зi сво?м малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною.
     "В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ?анку.
     Я нiчого не сказав. Я  вштовхнув ??, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й
пiшов за нею.  Я  зiрвав з  не? майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав
решту. Я вмить  роззув ??. Нестямно я  став  переслiдувати тiнь ?? зради; та
слiд,  по котрому я мчав, надто був  слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити
вiд фантазi? навiженого.

        17.

     Гладiй Гастон,  украй химеризований,  проте  любив робити  подарунки  -
дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його  примхливий
смак. Помiтивши  якось, що зламалась моя скриня  для шахiв, вiн наступного ж
ранку  прислав менi, з одним зi сво?х катамiтикiв, мiдний ларець: по  всьому
д<b>а</b>шку його йшов складний  схiдний вiзерунок,  i вiн вельми надiйно замикався
на  ключ.  Менi було досить одного  погляду,  щоб  упiзнати  в ньому  дешеву
шкатулку для грошей, що  зветься "лу?зетта", котру мимохiдь купу?ш де-небудь
в Малазi чи в Алжирi та з  котрою потiм не зна?ш  потiм, що робити. Шкатулка
виявилась  надто  пласкою для мо?х громiздких шахiв, та  я ?? зберiг  -  для
зовсiм iншо? потреби.
     Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало
мене, я  вирiшив (попри  неприховану  досаду  Лолiти) провести  зайву  нiч у
Каштанових Котеджах.  Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я
впевнився,  що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись
у безтямне дивацьке життя,  яке ми  все ж збудували  для не?  так-сяк), i що
дорогоцiнний вмiст  "лу?зетти"  в безпецi. Там,  дбайливо загорнутий в бiлий
вовняний шарф, перебував кишеньковий  пiстолет: калiбр - нуль  тридцять два,
вмiст - вiсiм набо?в, довжина - близько одно? дев'ято? росту Лолiти, держиця
-  горiхова  в  клiтину,  сталева  вiддiлка  -  цiлком  воронована.  Я  його
успадкував вiд  покiйного  Гарольда Гейза разом  з  каталогом,  де  в одному
мiсцi, з безтурботним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по
вiдношенню до  будинку i  автомобiля,  як i до особи".  Вiн  був у  шухлядi,
готовий  до негайного  застосування щодо  особи чи  осiб;  кур<b>о</b>к  був цiлком
зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля  протидi? ненавмисному
спуску. Не слiд забувати,  що пiстолет  ? фрейдистичний  символ  центрально?
правiтцiвсько? кiнцiвки.
     Мене тепер  тiшило, що вiн у мене з собою, - й особливо тiшило те, що я
навчився  ним   користуватись  два   роки  тому,  в  сосняку   бiля  мого  й
шарлоттиного, схожого на пiсков<b>и</b>й годинник,  озера. Фарло, з яким я ходив по
цьому глухому лiсу,  стрiляв  досконало: йому вдалось  поцiлити  з кольта  в
колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато
-  лишень  купка  райдужного  пуху.   Огрядний  екс-полiцiянт,  на  прiзвище
Крестовський,  котрий  в  двадцятих  роках  спритно застрелив  двох  збiглих
арештантiв, раз якось при?днався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом
- вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання  було цiлком заборонене.
В порiвняннi  з  цими  завзятими стрiльцями  я, звичайно,  був новачок i все
хибив, ба  зате iншого разу,  коли  я ходив  один,  менi  пощастило поранити
бiлку.  "Лежи, лежи", шепнув  я мо?му  портативно-компактному камратковi,  й
випив за його здоров'я ковток джинанаса.

        18.

     Читач тепер ма? забути Каштани та Кольти, щоб прослiдувати за нами далi
на захiд. Найближчi  днi були позначенi рядом сильних гроз  -  або, можливо,
одна  й  та сама  гроза  просувалась  через  усю  кра?ну  важкими  жаб'ячими
скачками, й  ми  так само не здатнi були ?? струсити, як сищика Траппа: адже
саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним
верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв.
     Цiкаво! Я, котрий ревнував ??  до  кожного стрiчного хлопчака, - дивно,
як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, що  за зиму мою  обачнiсть
приспала  скромна поведiнка Лолiти; та  в усякому  разi  навiть  божевiльний
либонь  не  був би  таким дурним,  щоб припустити, що  якийсь Гумберт Другий
шпарко  женеться  за  Гумбертом Першим та  його нiмфеткою, пiд  акомпанемент
зевсових потiшних вогнiв,  через великi й  вельми  незгляднi рiвнини. В мене
тому  й  з'явилася  здогадка, що  вишневий  Як,  що  був миля  за  милею  на
дискретнiй  вiдстанi   вiд  нас,  керований  був   сищиком,  котрого  якийсь
дозвiльний  клопотун  найняв з  метою встановити,  що  саме  робить  Гумберт
Гумберт  зi  сво?ю  малолiтньою  пасербицею.  Як  бува  зi  мною  в  перiоди
електричних  коливань в атмосферi  та потрiскуючих блискавиць, мене  гнiтили
галюцинацi?.  Припускаю,  що це  було щось  сутт?вiше  за галюцинацi?.  Менi
невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн  погано подiяв,
i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув ?х i водночас
помiтив, що  я  зовсiм  голий  i  що  на  порозi сто?ть, блiдо  мерехтячи  в
просоченому  дощем  мороцi,  чоловiк,  який  трима?  перед  обличчям  маску,
зображаючу  Чiна, гротескового  детектива з  випнутим  пiдборiддям,  пригоди
якого  друкувалися  в комiксах. Вiн  видав  глухе  реготання  й  утiк;  я ж,
хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, -  i як не дивно, менi й
досi  не  ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм,  я
вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi зда?ться доволi
правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально!
Якийсь комерсант,  думаю, заробляв на тому, що продавав цi  маски популярних
почвар i йолопiв. Адже помiтив я  наступного дня, як  два хлопчини рились  в
смiтнику  й  примiряли машк<b>а</b>ру  Чiна?  Збiжнiсть?  Результат метеорологiчних
умов?
     Будучи вбивцею, маючим разючу, але нерiвну,  норовисту пам'ять, не можу
вам  сказати,  милостивi мосьпанi  та  панове,  з  якого  саме  дня  я  знав
достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом. Проте пам'ятаю
той  перший раз, коли  я  зовсiм ясно  побачив його водiя.  Якось надвечiр я
повiльно ?хав крiзь струмливу зливу, весь  час  бачачи червоний привид, який
танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний
потiк полегшав, застукав  дрiбно, а там  i зовсiм урвався. Продершись  крiзь
хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi
окуляри,  i  я  зупинився при бензозаправному  пунктi.  Те, що  вiдбувалось,
здавалось  менi  хворобою, злоякiсною пухлиною,  проти яко?  нiчого не можна
було  вдiяти,  а  тому я  змислив  попросту iгнорувати  нашого  зимнокрового
переслiдувача,  який в  закритому  виглядi, зупинився трохи позаду нас,  при
якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте
тур  з Нюрою". Машину мою напо?ли, i  я вiдправився  в  контору, щоб  купити
окуляри  й  заплатити  за  бензин.  Пiдписуючи "путiвний"  чек, я  спробував
зрозумiти, в якому  мiсцi  знаходжусь,  i випадково визирнув у вiкно.  Там я
побачив  щось  жахливе.  Мужчина  з  широкою спиною,  лисуватий,  в бежевому
спортивному  пiджаку й темнобрунатних  штанах,  слухав,  що повiдомляла йому
Лолiта,  яка,  висунувшись з нашого в<b>о</b>за, казала  дуже  швидко  й при  цьому
махала  вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями,  як бувало, коли йшлося
про щось серйозне та невiдкладне.  Мене особливо вразила - вразила з болючою
силою  - якась велемовна свобода ?? поведiнки, яку менi важко  змалювати, та
це було так, нiби вони знали одн<b>е</b> одного давно, бiльше мiсяця,  може. За тим
я  побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до сво??
машини - широко? будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на
покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька,  з такимож, як у
дядька  Густава,   рiвно  засмаглим  обличчям,  бiльш  округлим,   нiж  мо?,
пiдстриженими  темними вусиками  й дегенеративним  ротом у виглядi  рожевого
пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли я вернув до воза.
     "Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?"
     "Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи ? в мене мапа. Заблукав,
певно".
     Ми по?хали далi, i я сказав:
     "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю,  чи ти брешеш менi чи нi, й не  знаю,
чи з'?хала ти з розуму або нi, з розуму,  й менi однаково  на цю хвилину; та
цей добродiй ?хав  за  нами  весь  день, i  я вчора бачив його  вiз  в нас у
за?здi,  i я  маю  пiдозру, що це полiцiйний  агент. Тобi добре  вiдомо,  що
трапиться й куди  тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюха? щось. А тепер скажи
абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".
     Вона засмiялась.
     "Якщо  вiн  дiйсно  полiцiант",  вiдповiла  вона  верескливо, та доволi
розумно, "то  дурнiше  за  все було  б  показати йому,  що ми  перелякались.
Iгноруй його, татку".
     "Вiн спитав тебе, куди ми ?демо?"
     "Ет, це вiн вже сам зна?!" (глузлива вiдповiдь).
     "В  усякому разi", сказав  я, вiдступаючи,  "я тепер побачив його пику.
Красою вiн не вiдрiзня?ться. Мiж iншим,  вiн дуже схожий на мого двоюрiдного
стрия, на прiзвище Трапп".
     "Може вiн i  ? Трапп.  На тво?му  мiсцi  я б -  ах,  див<b>и</b>, всi дев'ятки
перетворюються в  наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано
сказала  вона, вказуючи  на одометр, "я була впевнена, що нулi  зупиняться й
перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".
     Вперше,   зда?ться,   вона  так  невмисно  пригадувала  догумбертiвське
дитинство;  можливо, що сцена навчила ?? таким реплiкам. Цiлком  мовчазно ми
рушили далi. Погоня щезла.
     Та вже наступного дня, як бiль роково? недуги,  який поверта?ться мiрою
того,  як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий
червоний звiр. Про?зду на шосе того дня було  мало; нiхто нiкого не обганяв,
i нiхто  не стремiв затиснутись мiж  нашим скромним  синеньким возом та його
державною червонотiнню: пустун  чародiй нiби заворожив  iнтервал,  встановив
зону, сама  точнiсть i стiйкiсть яко? та?ли  в  собi щось криштальне i майже
художн?.  Наш переслiдувач,  з цими  набитими  ватою  плiчми  й  дядечковими
вусиками, нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки
тому,  що невидний i нечутний шовковистий канат з'?дну? його з нашим  убогим
седанчиком. Ми були  геть слабкiшими, нiж  його розкiшно-лакований Як,  отже
навiть i  не дужилися  збутись його.  O  lente currite,  noctis  equi!  Тихо
бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз i котилися знов пiд гору.
Ми слухались вказiвок  дозволено? швидкостi. Ми давали можливiсть перейти  -
до наступного класу - дiтям. Ми  плавними порухами керма вiдтворювали  чорнi
закорячини  на жовтих  щитах,  що попереджали  нас про закрут; i де  б ми не
про?жджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами маематичним
мiражем,  шосейним  дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь
малу  iндивiдуальну пожежу праворуч вiд  мене:  ?? зрадiле  око, ??  палаючу
щоку.
     Керуючий рухом полiцiянт, у  пеклi  так  i сяк схрещуваних  вулиць,  на
тридцять по четвертiй опiвднi, при в'?здi в фабричне мiсто, став тi?ю дланню
фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i
за  тим тi?ю ж рукою вiдрiзав шлях мо?й тiнi. Довга отара возiв  зрушилась i
по?хала поперечною вулицею, мiж Яком i мною.  Я далеко  вимчав, - i  за  тим
спритно звернув у боковий  провулок. Горобець знизився з  величезною дрiбкою
хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.
     Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе,
мо?? тiнi нiде не було видно.
     Лолiта  презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо
його збутись".
     "Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", - вiдповiв я.
     "Ти перевiрив би сво?... <b>свiтлосприйняття</b>... якби зостався в контактi з
ним, мiй коштовний  татко", проказала Лолiта, звиваючись у  кiльцях власного
сарказму.
     "Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом.
     Ми провели  похмуру нiч у прегидкому  мотелi  пiд широкошумним дощем, i
прямо-таки допотопних перунах, якi без упину гримiли над нами.
     "Я не панi й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до
мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась гроз.
     Ранковий снiданок ми ?ли в мiстi Ана, нас. 1001 ос.
     "Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось".
     "Твiй гумор", сказала  Лолiта,  "? досить  вельмипотiшний, дорогоцiнний
татко".
     На той  час  ми  вже до?хали  до полинного степу, i я був  нагороджений
парою  днинок прекрасного спокою (йолопе, казав  я собi,  адже все добре, ця
тяжкiсть  спричинена  просто  застряглими  газами); i  незабаром  прямокутнi
узвишшя вiдiйшли перед  справжнiми горами, i  в  потрiбний  час ми в'?хали в
мiстечко Уейс.
     Та  ось  бiда!  Якась  вiдбулась  плутанина,  вона  свого  часу  погано
прочитала  дату  в  путiвнику, i  Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились!
Вона, втiм, взяла це сто?чно, - й коли виявилось,  що в <b>курортнуватому</b> Уейсi
? лiтнiй  еатр i що  гастрольний сезон  у  розпалi, нас, природно, посунуло
туди - одного прекрасного вечора в серединi червня.
     Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'?си, якою нас пригостили. Щось
вельми  дрiб'язкове,  з  претензiйними  свiтловими  ефектами,  що  зображали
блискавку,  й посередньою  акторкою  в  головнiй ролi. ?дина  вподобана мною
деталь  була гiрлянда з  семи маленьких грацiй,  бiльш або менш застиглих на
сценi - сiм очманiлих,  знадливо пофарбованих, голоруких, голоногих дiвчаток
шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких  завербували на мiсцi (судячи по
спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi):  ?м треба було зображати
живу веселку, яка  стояла  протягом всi?? останньо?  дi? й, доволi дражливим
чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей.  Я подумав,  пригадую,
що  цю iдею "веселки з дiтей" Клер  Ку?льтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили  в
Джойса,  -  й також пам'ятаю, що два  кольори цi?? веселки були представленi
болiсно-звабними  iстотами: оранжева без упину  юрзала на осяянiй  сценi,  а
смарагдова,  за хвилину придивившись до чорно? тьми глядацько?  зали, де ми,
незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.
     Як тiльки завершилось,  i навкруг гримнули  оплески (звук, що нестерпно
дi? на мо?  нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу,  адже менi
не терпiлось чимдуж вивiльнити  мо?  цiлком  зрозумiле  любовне збудження  в
надiйнiй тишi нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивовано? ночi:  я
завжди  стверджую, що природу подивля?  те,  що ?й доводиться  бачити  крiзь
вiкна. Проте,  Лолiта забарилась, в рожевому  зацiпенiннi зiщуливши  втiшенi
очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що ?? безвольнi руки
ледве  сходились  долонями, хоч вона й  аплодувала машинально  далi.  Менi й
ранiш траплялось позирати  в дiтей  екстаз  такого роду,  та це  була,  чорт
забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на
далеку  рампу - при якiй я  мигцем  помiтив  обох  авторiв п'?си, або  радше
тiльки ?х загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з
оголеними плечима та яструбиним профiлем.
     "Ти  знову,  нице  бидло,  пошкодив  мою  п'ясть",  проказала тоненьким
голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.
     "Ах, вибач  менi, моя люба - моя  люба  ультрафiалко", сказав я,  марно
прагнучи вхопити  ??  за  лiкоть;  i  я додав, бажаючи перемiнити розмову  -
перемiнити прицiл долi,  мiй боже, мiй  боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама.  Я
майже певний, що ми ?? бачили вчора, коли обiдали в Ананасi".
     "Iнодi ти просто огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан -
автор; авторка  - це Клер; по-друге, ?й сорок  рокiв, вона замiжня,  й у не?
негритянська кров".
     "А я-бо  думав", вiв  далi я, нiжно  кепкуючи  з не?,  "я-бо думав,  що
Ку?льтi твоя колишня  пасiя - пам'ята?ш, про нього йшлося в милому Рамзделi,
в тi днi, коли ти кохала мене?"
     "Що?",  вiдказала  Лолiта, напружено  приндячись, "Рамздельський старий
дантист? Ти мене, певно, плута?ш з якоюсь iншою легкою на передок штучкою".
     I  я подумав  собi, як оцi штучки все,  все забувають, мiж тим  як  ми,
старi  шанувальники   ?х,  здрига?мось  над   кожним   завiтним  вершком  ?х
нiмфетства...

        19.
     З   Лолiтчиного   вiдома   та  схвалення   я   перед  вiд'?здом  звелiв
бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до  запитання спершу в Уейс,
а  пiсля п'ятнадцятого червня в  Ельфiнстон. Наступного ранку  ми  вiдвiдали
Уейський  Поштамт,  де  нам довелось чекати в  короткому,  але  неквапливому
хвостi. Безтурботна Лолiта  стала вивчати фотографi? шахра?в,  виставленi  в
простiнку. Красень  Анатолiй  Брянський,  вiн же  Тонi Браун,  вiн же Антонi
Брiан,  очi  -  карi,  колiр  обличчя  - блiдий,  розшукувався  полiцi?ю  по
звинуваченню  в викраденнi  дитини. Faux pas лiтнього пана з  сумними  очима
було  в тому, що вiн  ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби  цього не
було достатньо  - вiн терпiв на  невилiковну деформацiю  ступнiв. Насуплений
Суллiван подавався  з попередженням: вiрогiдно,  озбро?ний  i  ма? уважатись
надзвичайно  загрозливим.  Якщо  ви  бажа?те  зробити з  мо??  книги  фiльм,
пропоную такий  трюк: поки  я  розглядаю цi  фотографi?,  одна  з них тихцем
перетворю?ться в мо? обличчя. А ще була захватана свiтлина Зникло? Дiвчинки:
чотирнадцять  рокiв, спiдниця в клiтину й, <b>до рими,  торбина</b>,  звертатись до
<b>шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима</b>.
     Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосу?ться Доллi, прийшов ??
шкiльний вiдгук, а крiм того -  ?й був лист в  дуже незвичному, дуже довгому
конвертi.  Я цей  лист без  коливань  вiдкрив i  з ним  ознайомився.  Проте,
помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi,
я вивiв, що мо? дi? добре нею передбаченi.
     <i>"Доллi - Ло! Ну ось - п'?са пройшла  з величезним успiхом. Усi три  пси
лежали спокiйно - ?м, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка
замiстила тебе, знала  роль на  зубок,  грала  чудово, по?днуючи жвавiсть iз
витримкою, та даремно  ми  в  нiй шукали б твою чутливiсть,  твою невимушену
наснагу, чарування мо?? -  i авторсько? - Дiани; втiм,  автор цього  разу не
прийшов  аплодувати  нам, а  неймовiрна  гроза на дворi  дещо  заглушила наш
скромний  "грiм за  сценою".  Ах,  мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все
скiнчилося - школа, спектакль,  моя iсторiя з Ро?м, вагiтнiсть мами (нажаль,
дитина довго  не прожила), все  це зда?ться таким колишнiм, хоча насправдi я
все ще вiдчуваю лоскiт гриму на обличчi.</i>
     <i>По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться  так
влаштуватися,  щоб не ?хати  з  батьками  в ?вропу. Маю  для тебе  ще  гiршу
вiстку,  Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти  в Бердслей,  та  якщо  вернешся,
мене, можливо, там не буде. Про один мiй роман ти зна?ш, про iнший ти тiльки
дума?ш,  що зна?ш  -  та хоч би там  як, мiй батько  втрутився й хоче, щоб я
по?хала вчитись  у Париж  на  один  рiк, поки  вiн  сам  буде  там,  адже  я
удосто?лась фулбрайтiвсько? стипендi?.</i>
     <i>Як i очiкувалось, бiдний поет збився в третiй сценi, в тому мiсцi, де я
завше спотикалась - на цих кепських вiршах. Пам'ята?ш?</i>
     <i>Хай скаже озеро коханцевi хiмени</i>
     <i>Що взять: нудьгу, чи зраду - тиху, чемну.</i>
     <i>Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша!</i>
     <i>Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i
вельми ?речний привiт тво?му батечку.</i>
     Твоя Мона.
     <i>P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так
сталось,  що  моя  кореспонденцiя   суворо  контролю?ться.  Тому  зачекай  з
вiдповiддю, поки я не напишу тобi з ?вропи".</i>
     Цього вона, вочевидь,  нiколи не зробила. Тим краще.  ?? лист  мiстив у
собi якiсь мерзеннi  натяки,  в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я
його знайшов через тривалий час  мiж  сторiнками одного з наших путiвникiв i
цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi.
     Пiднявши голову, я мав намiр - Ось  ма?ш - нема Дiани! Поки я перебував
пiд чарами  Мони, Лолiта знизала плечима й зникла.  "Ви часом не помiтили -"
звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив.
Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила.  Я
вискочив також. Зупинився на панелi, та ??  там  не було.  Побiг далi. Знову
став. Отже - сталося. Щезла навiки.
     В  наступнi роки я часто питав себе, чому вона дiйсно не щезла навiки в
той день.  Чи став затримною силою ?? новий лiтнiй гардероб, що був у мене в
замкненому автi?  Або, можливо, не дозрiла якась  частинка загального плану?
Або,  ще  простiш: якось-бо  я мiг ще знадобитись для  доставки в Ельфiнстон
(вiн i був та?мним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав
сумнiву  в тому,  що вона  кинула мене  назавжди.  Не схильнi  до  вiдповiдi
лiлуватi гори, що  пiвколом охопили мiсто, немов повнились Лолiтами, що вони
часто дихали, дерлись, перечiплювались, реготали, все хутчiш дихали, що вони
розчинялись  в легкому туманi. Вел<b>е</b>тна перша лiтера мiста,  складена з бiлих
каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху.
     Нова, прекрасна  будiвля поштамту, з яко? я щойно вибiг, стояла межи ще
не  розбудженим  кiнематографом та змовницькою  групою топ<b>о</b>ль.  Була дев'ята
година ранку - за часом гiрсько? зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по
синьому ?? боку, вдивляючись у протилежний:  його  вже  зачарував та оздобив
один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких ? i спалахи скла там i тут
i  щось на  зразок загального коливання й майже  запаморочно? знемоги  перед
перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю,  я став блукати
й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди,
Автовi   частини,  Кав'ярня,   Спортивнi   Товари,  Нерухоме  Майно,  Меблi,
Електроприлади,   Телеграф,   Фарбувальня,   Бакалiйна.   Ах,   патрульнику,
патрульнику,  моя  дочка втекла...  Змовившись  iз  сищиком!  Закохавшись  в
шантажиста! Скориставшись  мо?ю повною безпораднiстю!  Я обговорював з собою
питання,  чи не заговорити з  одним  з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд
цi??  думки.  Посидiв у  запаркованому возi. Пiшов оглядати  мiський сад  на
тiньовiй  сторонi. Вернувся до Мод  i Автових частин. Сказав собi, з шаленим
спалахом сарказму -  un  ricanement - що треба  бути  безтямним, щоби  ??  в
чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться...
     З'явилась.
     Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги  руку, яку вона на не? поклала з
боязким i глупим усмiхом.
     "Сiдай в машину", сказав я.
     Послухалась; я-бо  далi  ходив  назад  i вперед  по  тротуару,  долаючи
невимовнi  думки  й  силячись  вiднайти який-небудь  спосiб пiдступитись  до
зрадницi.
     Трохи  згодом, вона вийшла з авта й долучилась до  мене.  Прислухаючись
крiзь муляву, я поступово настро?в прий