посол! - смокчучи люльку, озвався Гуня. - На яких умовах польний гетьман гада╨ почати з нами переговори? - На умовах сеймово© Ординацi© це значить... - Шiсть тисяч ре╨стру, - закiнчив за нього Гуни - Гетьман i старшина iз шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дiдiвщину? - Не було! - загули козаки. - Нi в дiдiвщину, нi в батькiвщину! Ми нащадки вольних козакiв! - I нашо© вотчини панству не вiддамо! - Горбатого до стiни не притулиш, а козака до пана! - Пани села нашi вирiзають, жiнок та дiтей мордують, а ми ©м у нiжки будемо кланятись? - Ось вам, пане посол, вiдповiдь козакiв, - закiнчив Гуня. Пан Кемеровський, не стримавшись, iз злiстю кинув: - Я колись Павлюка вмовляв у Чигиринi... Не послухав мене i скiнчив сво╨ гетьманування на пласi у Варшавi! Не забувайте про це, пане гетьмане! - Нiколи не забудемо, пане! - гнiвно вiдповiв Гуня. - I ми, i дiти нашi, i нащадки!.. Поляки мовчали цiлий день, лише зрiдка ©хнi гармати обстрiлювали повстанський табiр, але мляво, неохоче, нiби заздалегiдь знаючи, що толку з того не буде нiякого. Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табiр, смоктав люльку - бурульку i обмiрковував, як далi битися. Помiч, на яку вiн було розраховував, не надходила Бiльше того, селяни на волостях самi виглядають допомоги. Жовнiри лютують по селах, одна надiя на козакiв. Чутки про битву в гирлi Старця розлетiлися по всiй Укра©нi, але пiдмога, на яку сподiвався Гуня, не йшла Надi о мiцно ©х обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення i йти на волостi, знищувати каральнi загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили. - Кров наша, як i порох, - не безмiрна! - казав Гуня на козацькiй радi. - Одначе ми можемо ще довго вiдбиватися. Але давайте подума╨мо, як нам далi бути. - Правильно! - крикнув Козир. - Яка там в дiдька битва, як ми пiдплива╨мо у власнiй кровi! Бiля Козиря стояв уже гурт старшин i козакiв, серед яких видiлялися ре╨стровцi Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню. "Козир уже вербу╨ собi прибiчникiв", - додумав Гуня i запитав: - То що пропону╨ пан старшина? - Прийняти польську пропозицiю! - мовив Козир. - Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не лiпше помиритися з ляхами? Ляхи радi будуть нас спекатись, i ми, пiдписавши угоду, розiйдемося по хатах. Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла бiля Козиря, впiвголоса пiддакувала. - Ми будемо вигрiвати боки в теплих хатах, а карателi хай лютують по волостях? - запитав Гуня. - Я пропоную вам те, що колись пропонували дiди i батьки нашi славнi: священну боротьбу! - Тодi ляхи переб'ють нас! - вигукнув Козир. - На що ми сподiва╨мось? На чудо? У нас лише вiсiм гармат i жменя пороху. У нас i тисячi козакiв не набереться, а в них? У п'ять тисяч не вбереш. - Зате наш козак вартий п'ятьох лядських! - вiдповiв Гуня. - Правильно те, що в нас вiсiм гармат i мало пороху, а в ляхiв ©х сотнi! - От бачите! - аж пiдскочив Козир. - Нарештi до нього дiйшло! - Почекай, не спiши з козами на торг! - спинив його Гуня. - Хай у нас мало збро©, але здаватися на милiсть панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тодi й затiвали цю веремiю? Поскуби кiшку, вереску та нявкання буде доволi, а шерстi чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим бiльше будемо спустошувати його вiйсько, тим зговiрливiшими будуть пани. Ми примусимо ©х збiльшити ре╨стр, доб'╨мося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козакiв значних. Зрештою ми вирвемо у панiв хоч якiсь вольностi й полегкостi люду. - А тодi що? - крикнув Козир. - А тодi прорвемо облогу i вирвемося на волостi! - Дiдька лисого ми прорвемо облогу} - вигукнув сотник Ворожбит. - Пани мiцно нас затиснули. - Як буде серед нас мир i злагода, то не вiзьмуть нас пани! - твердо мовив Гуня. - А коли чвари та роздари помiж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане - не чекайте тодi воли Пани тiльки й ждуть, об" хтось свiй мiж нами клинцi вбивав. - Це камiнець у мiй город? - почервонiв Козир. - Не спiши, пане старшино, бо нагадаю тобi примовку про злодiя, у якого шайка горить, - насмiшкувато мовив Гуня. - Козаки засмiялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт сво©х прибiчникiв. - Сьогоднi зробимо вилазку, - сказав Гуня насамкiнець. - Я сам вас поведу. Але вiдчув, що не всi козаки й тим паче старшини пiдтримують його... "Звiдси й почнеться наша поразка", - подумав з гiркотою. Вночi, коли польський табiр оповила тиша й пiтьма, козаки один за одним переповзали через гребiнь валу, аби ╞хнiх постатей не було видно на тлi неба, i зникала в пiтьмi. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велiв козакам залягти, а вперед послав "в'юнiв". Тi нечутно зникли, невдовзi почувся глухий шум i падiння тiл. Вартiвники зникли з валу. Блиснув крихiтний вогник. - Вперед, козаки! - звiвся Гуня. Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись i опинилися бiля першо© лiнi© шанцiв. У ворожому таборi, як i перше, було тихо, лише на далекому обрi© миготiли, спалахуючи, блискавицi. Гуня стрибнув прямо в шанець i вiч-на-вiч стрiвся з переляканим жовнiром, що лупив заспанi очi й бойкотiв: - Цо то ╨, проше пана?.. Цо то... - То ╨ твоя смерть! - Гуня шаблею пришпилив жовнiра до стiнки шанця. - Спати треба поменше, коли зiбрався з козаками воювати! Увiрвавшись в першу лiнiю шанцiв, козаки беззвучно кололи жовнiрiв, сiкли ©х шаблями, i по якiйсь хвилi перша лiнiя польсько© оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лiнiю i почали штрикати жовнiрiв, як тиша на цьому й скiнчилася. Зненацька хтось закричав не сво©м голосом, загримiли пострiли i зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвiн. В польському таборi зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили нiч, табiр загудiв, як величезне гнiздо потривожених ос. Першими на козакiв напали нiмецькi пiхотинцi, зав'язалась сiча. Гуня з розгону увiрвався в колотнечу i сiк нiмецьких пiхотинцiв, як капусту. Шабля-дамаска тiльки свистiла в його жилавiй мiцнiй руцi. Закусивши кiнець вуса, Гуня злiва й справа наносив смертельнi удари. Шаблю тримав ледь навскiс, пiд певним кутом, щоб не вибило ©© з рук при ударi. Рiзкий, рвучкий удар - i шабля з тупим свистом м'яко входила в тiло ворога, трощила костi та хрящi, i ворог, розрубаний навпiл, беззвучно( валився пiд ноги... Та ось на помiч нiмецьким пiхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовнiри, з бокiв напали кварцянi хоругви, забрязкотiли панцерники - гусари... - Братчики, вiдходимо! - крикнув Гуня. - Дали чосу панам - на сьогоднi досить! Коли Гуня повернувся з козаками в свiй табiр, першим його стрiв старшина Козир. - Вкусив, пане гетьмане, ляшкiв? - ╨хидно запитав старшина. - Чи, може, ©хню оборону прорвав? - Батогом обуха не переб'╨ш, - загомонiла бiля Козиря старшина. - Як лобом у мур трахкатись з надi╨ю дiрку пробити, то лiпше прийняти панськi умови. Гуня зрозумiв, що серед старшин назрiвають чвари. Розiзлившись за нiчний напад, Микола Потоцький нi свiт нi зоря кинув на повстанцiв свою кiнноту. Сам з горба спостерiгав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славнi вояки, один в один! Що не вершник - то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кiнь пiд ним турецький, за велике злото куплений, цiни не ма╨. Кожен дворянин ма╨ щонайменше п'ять коней в запасi та десяток слуг... А як вони в сiдлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколiрнi значки трiпочуть на вiтрi, пiдбадьорюючи во©нство. Гусари закутi в кiраси, наручники, поножi, на головi - шоломи з пiр'ям. Пiд правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), пiд лiвою - шабля i палаш. А ще бойовi сокири з довгим рукiв'ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Мiць! Краса i гордiсть шляхетського вiйська! Вперед!.. З гиком i свистом понеслася важка панцерна кiннота на табiр повстанцiв, i чути, як двигтiла земля пiд копитами сотень i сотень коней. Козаки мовчали, жодного пострiлу! Зненацька переднi конi почали падати, хоч з козацького табору, як i перше, не пролунало жодного пострiлу. А конi падали десятками, гусари летiли ©м через голови, брязкались сво©м залiзяччям об землю... Iржали конi, кричали гусари пiд копитами кiнноти. Iншi хоругви, вгледiвши таке, хутко повернули назад... А повстанцi, як i досi, зберiгали мовчанку, лише на валах сидiли козаки та смалили люльки. Волосся на головi в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострiлiв падають конi? А гусари, ясновельможнi шляхтичi, його краса й надiя, трюхикають пiшкадьором назад. Та й то не всi... Бо решта позаклякала на мiсцi. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмiстр. - Вашмосць!.. Там ямки!.. - Якi в дябла ямки? - витрiщився Потоцький. - Вузькi й глибокi, проше пана, - белькотiв ротмiстр. - Козаки надовбали до безлiку ямок перед сво©м валом. Та ще й густо... Нашi конi ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всi приходять до тями. Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострiлу покласти скiльки коней, а гусарам яка ганьба! - Наступати неможливо, вашмосць... Конi ламають ноги... - Станiславе! - круто повернувся польний гетьман до свого брата. - Гусарiв вiдведи, а на козакiв кидай жовнiрiв! Кров з носа, а захопiть табiр! Пора вже з лотрами розквитатися! Але й жовнiрська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло нiби добре для полякiв. Жовнiри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, iржали гусарськi конi. Зненацька наче з-пiд землi вирнули козаки. Жовнiри спинилися, не розумiючи, звiдки вони взялися. Спершу ©х сприйняли за повстанцiв, як зненацька козаки повернулися до них спинами i, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табiр. - То ре╨стровi сотнi штурмують лотрiв! - крикнув ротмiстр. - Вперед, вояки!.. Та ледве жовнiри наздогнали козакiв, як тi рвучко всi як один повернулися i зрубали шаблями перших жовнiрiв. Все вiдбулося так несподiвано i швидко, що жовнiри в першу мить навiть не противились, падаючи пiд козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засiдку, втекла у свiй табiр. - Що, пани ляшки, схопили облизня? - кричали козаки. - Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели. Так закiнчилися двi атаки того ранку. Польний гетьман був злий, як нiколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злiсть кипiла й не знаходила виходу. Гримав на ротмiстрiв та поручникiв, обзивав ©х телепнями, макухами i зрештою, велiвши короннiй артилерi© зiгнати злiсть на козаках, подався у свiй намет. Слуги вже приготували снiданок, але Потоцький вiд ©жi вiдмовився, лише випив натщесерце два келихи вина i сидiв, набурмосившись, наче сич... Радiти не було вiд чого. Маючи вiйсько, котре в багато разiв переважа╨ повстанське сво╨ю кiлькiстю, маючи таку сильну артилерiю, кiнноту, вiн ось уже який тиждень топчеться на мiсцi, не в змозi викурити жменьку - другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця! Польний гетьман спорожнив уже третiй келих, як у намет заглянув ротмiстр. - Вашмосць! Гусари спiймали двох кобзарiв. До Гунi хотiли прошмигнути! - Кобзарi? - скривився Потоцький. - Якраз тiльки музики не вистачало!.. Чого сто©ш, телепню? Тягни ©х сюди!.. Ротмiстр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядькiв. Один був низькорослий, сивовусий, з гiрким виразом обличчя. Замiсть очей в нього були двi рожевi ямки. Його товариш був зрячим - високий, худий, вуса мав рудi, брови кущуватi, що супились над гострими очима. В обох висiли через плечi худi торбинки. Високий мав кобзу, а слiпий - лiру. Вiн тримався за рукав зрячого i дивився прямо поперед себе, мiцно стиснувши сухi запалi вуста. - Ви хто такi? - запитав Потоцький. - Музики, - вiдповiв високий i по хвилi додав: - Я - Самiйло Голосистий, кобзар, а це мiй товариш i побратим Ничипiр Бiда, лiрник. Вдвох по Укра©нi мандру╨мо та людям гра╨мо. - До бунтiв чернь заклика╨те? - Заклика╨мо до волi! - визивно мовив Самiйло Голосистий. - Козацька кобза ще нiколи не грала пiд панську дудку. - Ви в мене погра╨те! - зашипiв Потоцький. - Ви ще потанцю╨те пiд мою дудку, пся крев! - А ти ж хто такий? - глухо поспитав слiпий лiрник. - Худоба! - Ротмiстр навiдлiг вдарив рукою слiпого лiрника - Бидло! Як ти смi╨ш так казати ╨гомосцi польному гетьману?! - Бити слiпого дiда не вельми велика честь, - з гiднiстю вiдповiв слiпий лiрник i повернув лице на голос Потоцького. - То це ти сам Потоцький? - Сам, - криво посмiхнувся польний гетьман. - Чули про тебе, катюго, чули! - гнiвно сказав лiрник. - Села випалю╨ш, звiре прелютий! Груди жiнкам вирiзу╨ш, немовлят знищу╨ш! Нi людей, нi Бога не бо©шся! - Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене вiйсько ╨, а Бога... З Богом мiй капелан побесiду╨... - Стережись, звiрюко! - вигукнув кобзар Голосистий. - Вiдiллються вовковi овечi сльози! Ротмiстр вихопив меча, Потоцький спинив його. - Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть цi музики, куди вони йшли. I за чим? - Туди, де воля б'╨ться, - сказав кобзар. - До Гунi та його побратимiв, - уточнив лiрник. - Ану грайте! - наказав Потоцький. - Кому? - здивувався кобзар i навiть оглянувся. - Я не бачу тут людей. - Менi, пся крев! Н-ну!.. - Ми катюгам не гра╨мо, - з гiднiстю мовив високий кобзар. - I кобзи не будемо оскверняти. - Хай тобi лiпше дiдько рогатий на поминках на сковородi загра╨! - вiдказав слiпий лiрник. - Ай-ай!.. Якi вiдважнi! Лицарi! - насмiшкувато похитав головою Потоцький. - Ось я зараз подивлюся, чи справдi ви хоробрi, чи тiльки машкару на себе натягли. Ви хотiли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас вiдпускаю. Музики мовчали... - Що, жижки затремтiли? - зареготав Потоцький. - Ха-ха!.. Теж менi побратими. Чого ж ви сто©те? Один з вас нехай iде до Гунi i гра╨. Але другий лиша╨ться тут. Тiльки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто пiде бунтарям дух пiднiмати? Рiшайте самi! Слiпий лiрник взяв за руку свого товариша кобзаря i тихо мовив: - Йди ти, брате i товаришу мiй. А я тут лишуся, щоб катюгу сво╨ю головою потiшити. Куди менi, слiпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зослiпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй... Про волю i ©хню долю. - Спасибi, товаришу мiй! - сказав кобзар i потиснув лiрнику руку. - Пiду... Заграю ©м про волю i долю... Побратими вклонилися один одному. - Прощай, брате! - Прощай, товаришу! Вiзьми мою лiру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. - Ничипiр Бiда поцiлував лiру i вiддав ©© Голосистому. - Загра╨ш на нiй i в Днiпро кинеш! - Повернув незряче лице до Потоцького: - Де ти там сто©ш, катюго? Я лишуся тут i зложу свою голову, а товариша мого вiдпусти. - Хай iде! - буркнув Потоцький. Роздiл шiстнадцятий Ледве Самiйло Голосистий пiднявся з кобзою та лiрою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву слiпу голову, настромили на спис i виставили на валу. - Прощай, побратиме! - вклонився Самiйло тiй головi на списi. - Чимало ми стоптали з тобою дорiг по Укра©нi, а ще бiльше пiсень виспiвали... Ти вiдспiвав уже сво╨, а я - доспiвую... Козаки пiдхопили кобзаря пiд руки, звели з валу, оточили його тiсною гурбою. - Здоровi були, товаришi й брати! - знявши солом'яного бриля, вклонився кобзар. - До вас я йшов з побратимом сво©м, та доводиться одному кланятись i земним поклоном вiтати вас, славнi пани - братчики. А за товариша мого - лiра вам кланя╨ться. Ще раз низько вклонився з лiрою в руках, випростався, обережно закрутив ручку лiри, тихо перебирав струни, i сумна та журна мелодiя виповнила повстанський табiр. Самiйло грав, не зводячи очей з побратимово© голови на списi, i з очей його покотилася самiтна сльоза... Козаки стояли, звiсивши голови. Та ось Самiйло стрепенувся, пiдбiг до кручi i, розмахнувшись, пожбурив лiру в Днiпро. - Пливи, козацька лiро, пливи за водою, хай наш батько Славута на тобi гра╨ та люд наш до помсти заклика╨! Прощай, товаришу мiй! - Повернувся до козакiв, зняв з плiч кобзу. - Дозвольте вам, панiбратчики, пограти та про славу вашу лицарську поспiвати. - Просимо! Просимо, батьку! - загомонiли козаки. I лиця ©хнi, хвилину тому зажуренi, враз посвiтлiли. - Спасибi, що прийшов до нас, бо нам без музики, як i без пороху, - тяжко. Гуня послав чатникiв на вали, а решта козакiв розмiстилася просто на пооранiй ядрами землi. У коло посадили кобзаря... Повiв вiн рукою по струнах забринiла, зарокотала стара кобза... Принишкли козаки, тiльки очi ©хнi заблищали вологою. Пiсля стiлькох битв, смертей та кровi як солодко, до болю, до щему в серцi солодко було слухати рiдну кобзу... I на душi легше ставало, i на серцi свiтлiло... Злетiла пiсня: Вi╨ вiтер, вi╨ буйний, Аж дуб похилився. Скажи, скажи, козаченьку, Куди ти пустився. Чи ти ©деш в Туреччину Братiв визволяти? Чи ти ©деш на Вкра©ну Слави добувати? Ледве заспiвав кобзар, як козаки, зголоднiвши за пiснею, дружно пiдхопили, i злетiла над табором тисячоголоса пiсня про козака, котрий вiд могили до могили соколом линув i обiцявся розказати "батькам нашим всю тяженну недолю". Дружно спiвали козаки, оточенi ворогом, i вкра©нська пiсня наповнювала ©хнi серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою, ...Потоцький, вчувши пiсню в козацькому таборi, велiв негайно кинути жовнiрiв на приступ. - Щоб навiки зацiпило тим спiвакам! Але повстанцi, пiдпустивши ворога до валу, висипали з таким завзяттям навстрiч i з такою люттю запрацювали шаблями, що жовнiри кинулись тiкати. Разом з козаками бився i кобзар Самiйло Голосистий. З шаблею в однiй руцi та кобзою в другiй вiн мчав у першiй лавi, женучи ворога, i його винесло аж на польський вал. Зняв вiн iз списа голову свого побратима i впав, поцiлений кулею в груди... Кiнчався липень. Другий мiсяць переважаючi сили ворогiв не могли здолати повстанський табiр. Полки вже почали втрачати надiю на вiкторiю. Все покладали на важкi облоговi гармати. Шляхта ©х стрiла криками "Вiват!". - Але ж i закукурiкають тепер хлопи! - Ха-ха! Пiсля таких гармат, проше пана, i робити тут вже нiц! - Вiват!.. Вiват!.. Радий був i Микола Потоцький, адже на облоговi гармати вiн покладав великi надi©. Якщо не останнi. "Коли вже й вони не викурять повстанцiв, то я вже тодi не вiдаю, що робити", - думав польний гетьман. Аби не тратити зайвого часу, велiв спiшно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз - земляне укрiплення з бiйницями... З високого редуту козацький табiр було видно як на долонi. Стрiляй не цiлячись. Польний гетьман з нетерпiнням очiкував, доки жовнiри впораються iз земляними роботами. Вiдразу ж, коли гармати встановили, дав команду: - Залп!! Гахнули потужнi гармати, i здавалось, що земля репнула навпiл. - Але ж б'╨!.. Але ж б'╨!.. - галасувала оглушена шляхта. - Аж до самого Ки╨ва чути, як ми лотрам чосу да╨мо! Га-а-ах!!! У козацькому таборi тут i там виростали величезнi кущi пiднято© вгору землi. Великi ядра шматували повстанцiв. - Ховайтеся в шанцях! - кричав охриплий Гуня, носячись по табору. - Лiзьте у схови, у всi зашкалубини! Дозорцi - на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голiв! Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовнiри пiд гул гармат не увiрвалися в табiр. Та, незважаючи на шанцi й схови, повстанцiв лягло чимало. Табiр був засипаний землею, що повiльно осiдала пiсля обстрiлу. Гармати зрештою вмовкли. Почувся пронизливий стогiн, що переростав у дикий зойк, i зi схову, блiдий та переляканий, вилiз старшина Козир з розпанаханою кире╨ю i закричав не сво©м голосом: - Братчики! Товаришочки!Гинемо! Вiн бiгав по табору i вив: - А-а, а-а... - I не зацiпить йому! - озвався хтось з козакiв. - Як вовк, завив. На вiйнi iнодi й стрiляють. - Але ми загинемо! - почувся iнший голос. - Облоговi гармати змiсять нас iз землею. - Товаришочки! Братчики! - волав Козир. - Чого ж ви сто©те? Як той вiл, обуха чека╨те? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вiрну смерть. Нiхто з нас не вибереться живим... А-а-а... - Бажа╨мо iншого гетьмана! - вигукнув сотник Ворожбит. - Не хочемо задарма гинути. - Воно-то так, - гомонiли козаки. - Але ж Гуня не заради сво╨© вигоди б'╨ться з ляхами. - I лядськi гармати стрiляють не тiльки по нас, а й по ньому. - Спробу╨мо вчинити так, аби вони по нас бiльше не стрiляли, - мовив, пiдходячи, Гуня. - Хто смiливий, хто не бо©ться опряги*[11] i не хоче ляшкам в ноги кланяться - за мною! Це була остання спроба Дмитра Гунi. В нiч на двадцять друге липня гетьман вiдрядив кiлькох "в'юнiв" у польський табiр. Тi спритно заповзли в шанцi i схопили там жовнiра - дозорця. Ним виявився один з укра©нських селян, насильно забраних у вiйсько Потоцького. - От спасибi вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебiгти, бо не лях я, а укра©нець, та духу бракувало. Боявся, шо ляшки менi в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти. - Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути? - О, то ╨ нелегка справа, - почухався жовнiр. - На чатах бiля редуту найпильнiша варта. Без та╨много слова й близько не пустять. - Та╨мне слово? - перепитали "в'юни". - А яке воно? Ти зна╨ш? - Знаю. "Вiсла" те слово. - Тодi гайда до гетьмана! "В'юни" хутко повернулися в табiр. - Пане гетьмане! Ось жовнiра привели. З наших вiн. Каже, що та╨мне слово бiля редуту - "Вiсла". За валом бiля гетьмана уже лежав загiн, готовий до нападу. - "Вiсла"? - перепитав Гуня. - Ну що ж... Хай буде "Вiсла". Вперед! ...Козаки з двох бокiв почали пiдповзати до редуту, бiля якого маячiла варта. Потiм залягли, а десяток козакiв пiднялися на повний зрiст. - Стiй! Хто? - миттю закричали дозорцi. - Сво©, чого кричиш! - вiдповiв Гуня. - Ре╨стровцi ми. - Пароль! - зажадали дозорцi. - Вiсла! - Проходь! Козаки, порiвнявшись з редутом, блискавично зiм'яли варту, i увесь загiн безшумно проник до редуту. - Скидайте гармати! - подав команду Гуня. Козаки облiпили гармати, як жуки, силкуючись витягти ©х з укрiплення i скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкi. Як козаки не бралися, гармати нi з мiсця. Тодi, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули ©© з гнiзда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здiйняла такий гуркiт, що в одну мить схопився на ноги увесь табiр... Гуня скреготнув зубами. - Ех, пороху сюди!.. Двi бочки пороху - i редут злетiв би вгору! У таборi вже зчинилася стрiлянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, i козаки мусили вiдiйти у свiй табiр, попутно прихопивши кiлька малих гармат та прорiдивши жовнiрiв у шанцях. Поляки так були нажаханi нiчним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках. ...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтiшно протягнув: - А що?.. Вкусив ляшкiв? Не я казав, що з цi╨© затi© нiчого не вийде?! - Стукнiть того крикуна в тiм'я! - обурився хтось з козакiв. - Горлопанити вiн тямить, а сам з-за валу й носа не виткне! Але старшина заступилася за Козиря. - Стукнути не штука. Ви лiпше послухайте, що вiн радить. - Я ж про вас, козаки, пiклуюся! - надривав горло Козир. - Про ши© вашi i голови. Хiба ви слiпцi? Хiба не бачите, що ми на краю прiрви? Крiм загибелi, нас нiчого не чека╨. З таким упертим гетьманом ми всi опинимося на тiм свiтi. Вiн сам гине i нас в домовину тягне. Пропоную негайно вiдрядити делегацiю до Потоцького. - Правильно! - загудiла старшина. - Волi╨мо переговори! - Ну й цiлуйте ляхiв у сiдницi! - кричали козаки. - Ми не для того взялися за шаблi, щоб з панотою мириться! - Волi╨мо нового гетьмана! - крикнув Ворожбит. - Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха! - 3 Козиря такий гетьман, як iз шила лемiш! - Як з квача притика! - Хай Гуня говорить! - Панове братчики! - заговорив Гуня, як гамiр трохи влiгся. - Колись я чув вiд одного попа: коли царство роздiлиться у собi, не усто©ть те царство! Наш табiр роздiлився, бо його навпiл перебiгла чорна кiшка. - Не вiрте йому, козаки! - загаласував Козир. - Я не чорна кiшка! Гуня веде вас до загибелi, а я хочу вашi голови порятувати! - Ряту╨ш нашi ши©, аби пани мали на що ярма надiвати? - запитав Гуня, i Козир осiкся. - Нi, пане Козирю. На вiльних козакiв панство до скону вiку не надiне ярма. Бо ми тодi будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собi обламував би крила? Де ви бачили рiку, котра б сама собi загачувала путь? Воля - ось нашi крила i наша путь! - Чи ти ба! - вигукнув Козир. - Мовби ви злиня╨те, коли помиритеся з ляхами? Лiпше бидлом жити, анiж лицарем у землi гнити! - Оце вже ти все сказав! - вигукнув Гуня. - Всю свою душу вивернув. - Не слухайте Гунi! - затявся Козир. - Не велемовнiсть нас вряту╨, а розум. Востанн╨ вас закликаю: отямтеся! Облоговi гармати знесуть вас з землi! - Волi╨мо переговори! - кричала старшина. - Вдосвiта посилаймо послiв до Потоцького. - Що ж, - сказав Гуня, - якщо в нашому таборi нема╨ ╨дностi - ворог його здола╨. Без ╨дностi нема╨ сили. - Повернувся до Козиря та його прибiчникiв: - Хочете, панове, лiзти в панськi ярма - лiзьте! А хто хоче бути лицарем - приставайте до мене! Я не обiцяю вам життя, але честi нашо© козацько© ми не втратимо, не запляму╨мо ©© угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом - приставайте до Козиря, хто хоче вiдiйти на Сiч, аби й далi боротися, - приставайте до мене! Вночi ми спустимось до Днiпра, роздобудемо човни i попливемо за пороги! - I пливiть! - кричав Козир. - А ми розiйдемося по хатах. - О нi, - сказав Гуня, - вiрити панськiй ласцi - все одно що з гадюкою цiлуватися i думати, що не вкусить. Опiвночi Гуня востанн╨ обiйшов табiр, потiм довго стояв на кручi. Далеко внизу бiлiв Днiпро i глухо шумiв, несучи сво© прудкi води на Низ, за пороги... "Коли наш табiр роздiлився навпiл, ╨дностi вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Сiч, - думав Гуня. - Це ╨диний вихiд. Мiцнiти, збирати новi сили для майбутнiх битв. Нi за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою". Коли повернувся з кручi, табiр вже роздiлився на два загони. Ре╨стровi старшини Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, бiльший, загiн стояв за Гуню: йти на Сiч i гуртувати новi сили. - Братове! - тихо мовив Гуня. - Швидше менi зiтнуть голову, анiж я пiду на поклон до катюг мого народу. Я козак i взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми вiдiйдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий i незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо ©х збирати. Для нових битв за волю i щастя нашого пiдневiльного люду. Подивiться, товаришi, на кручу. Внизу шумить наш славний Днiпро. I хоч круча крута, але ми спустимось до Днiпра. На Сiч, братове, в лицарське гнiздо! Вдосвiта козаки, котрi не пристали на угоду з панами, на чолi з Гунею спустилися по стрiмкiй кручi до Днiпра i зникли в туманi... Вранцi Потоцький прийняв купку ре╨стрових старшин, прихильникiв угоди. Вiн не приховував сво╨© радостi, коли старшина покiрно кланялась йому, знявши шапки... - Ваша милiсть, ласкавий мосьпане польний гетьмане! - квапно заторохтiв Козир. - Гетьман Гуня зi сво©ми прибiчниками вночi залишив табiр. Ми не пристали до нього, а б'╨мо чолом вашiй ясновельможнiй милостi з сподiванками на ласку i прощення всiх наших вольних i невольних грiхiв. Вiрною службою на користь Речi Посполитiй ми спокуту╨мо сво© грiхи. Страшний грiшник не той, хто грiшить, а той, хто не ка╨ться! Потоцький кивнув. Козир полегшено перевiв подих. - Ми згоднi пiдписати з вашою милiстю договiр i розiйтися по хатах, - покiрно схилив голову Козир. - Нарештi! - не втримавшись, вигукнув Потоцький. - Давно б так. А ще б лiпше, якби ви взагалi хвостiв не задирали! - Ка╨мось, вашмосць! - забубонiли делегати, - Постара╨мось бути у покорi, послужимо вашiй милостi ясновельможнiй. - Вiтаю вас, панове! - звернувся Потоцький до свого брата Станiслава та князя Вишневецького. - Повстання 1637 - 1638 рокiв скiнчилося! Перемiг шляхетський меч! - Вiват! - вигукнув князь. - Славна вiкторiя вiншу╨ нашу зброю! Станiслав Потоцький похмуро буркнув: - Але хай тi лотри, котрi втекли на Сiч, не чекають милостей. Шляхетський меч дiстане ©х i за порогами. - Ми невдовзi вiдбуду╨мо Кодацьку фортецю i мiцною оружною рукою станемо на Днiпрi! - мовив польний гетьман. - 3 Кодака почнемо наступ на Сiч. А зараз будемо пити за нашу довгождану вiкторiю, панове! За золотий спокiй у Речi Посполитiй. 3 повстанням ми покiнчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо! - Проше пана... Ясновельможний... - несмiло озвався Козир i ковтнув слину, позираючи на вино. - Дозвольте вставити покiрне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урiзати нашi вольностi, дарованi нам сеймом i ╨гомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з укра©нсько© старшини. - Пане Козирю, - весело мовив Потоцький, - найближчий сейм у Варшавi неодмiнно розгляне вашi претензi©. I певний, дасть вам тi вольностi, на якi ви заслужили. - Премного вам вдячнi, ласкавий пане, - поклонилися старшини. - Ладнi служити вашiй милостi. - Дозволяю служити, - милостиво кивнув Потоцький, - але так служити, щоб ваша чернь бiльше не бунтувала проти нас! - Постара╨мось, вельможний пане. - Тодi, панове старшини, йдiть з сво©ми людьми на всi чотири боки! - сказав ©м Потоцький i звiвся. - Вiльному - воля. Шляхетський меч не сiче повинних голiв. Обiцяю вам недоторканнiсть. Спокiйно повертайтеся в сво© ма╨тки, нiхто вас i пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича! Козир повiрив. Того ж дня в похiднiй церквi Потоцький слухав обiдню в честь вiкторi© над повстанцями. - Вашмосць дума╨ вiдпустити лотрiв з миром? - шепнув Потоцькому князь Вишневецький. - Чи не забагато ©м честi? - Я дав ©м слово, - вiдповiв польний гетьман. - Але князь Вишневецький цього слова ©м не давав! Старшина Козир з кiлькома сотнями сво©х прибiчникiв не дiйшов навiть до Ки╨ва. Дорогою, бiля села Борщiвки, його загiн негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького. Все вiдбулося блискавично. Гусари вилетiли з засiдки так зненацька, що багато повстанцiв навiть не встигли вихопити шаблi, як були порубанi на мiсцi. Дарма старшина Козир розпачливо кричав: - Схаменiться, пани, що ви чините?! ╙гомосць польний гетьман обiцяв нам недоторканнiсть!.. Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козакiв, не даючи ©м отямитись, i лiсова дорога почала пiдпливати кров'ю... Гусарський кiнь збив Козиря з нiг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землi... Вiн вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очi, аби не бачити й не чути того, що творилося на лiсовiй дорозi... Повстанцi, якi пiшли з Козирем, були винищенi до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався... - Цього лишiть, - розпорядився ротмiстр. - Повеземо в дарунок. Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию i погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрiтися з мертвими очима... Тодi ще Козир не знав, що Потоцький вiдпустив повстанцiв про людське око... Влаштованi по всiх дорогах засiдки винищили повстанцiв до одного... Рiдко кому з них пощастило дiстатися свого села. Зв'язаного Козиря гусари пригнали на арканi в село Борщiвку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онiмило йому вуста. Село конало у вогнi. Вулицями сновигали жовнiри з награбованим збiжжям, хапали селян i гнали ©х на майдан до церкви, де гусари рубали ©х мечами й кололи списами... На майданi вже було повно трупiв. Козиря гнали через тi трупи до того мiсця, де на конi сидiв Вишневецький. - А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? - розтягнув князь тонкi губи в подобi посмiшки. - Додому, кажеш, зiбрався? - Ва... вашмосць... - Козирю бракувало повiтря. - ╙гомосць пан польний гетьман обiцяв нам волю... I недоторканнiсть... Я про-протестую, вашмосць... Це по - помилка... Ми добровiльно здалися... На ласку... - А ми вам i виявля╨мо ласку, - зареготав князь, погойдуючись вiд смiху в сiдлi. - Чи ти хотiв, щоб ми за участь у повстаннi гладили вас по голiвках i встеляли вам дороги килимами? - ╙гомосць... слово шляхетне давав... - хрипiв Козир. - Обiцянка-цяцянка, та дурень ©й радий! - ошкiрився князь. - Може, ╨гомосць i давав вам слово, але я не давав нiякого слова! Тим часом жовнiри, нав'юченi селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жiнок, дiтей та чоловiкiв. - Рубайте ©х! Колiть!! - звiвшись в сiдлi, наказав Вишневецький. - Ми вiдучимо ©х вiд бунтiв! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших нiг! - На колiна! На колiна! - кричали жовнiри. Нiхто на колiна не став. Вишневецький махнув рукою. Гусари оточили жiнок, зривали з них сорочки, ударами шабель вiдсiкали ©м груди i кидали закривавленi шматки чоловiкам, котрi лежали на землi пов'язанi... I ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дiтей i гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кiлькох малюкiв... - Хлопчикiв знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряницi та Гунi! - волав Вишневецький. - Ми таки викоренимо бунтiвну Русь! Укра©на вiднинi стане ра╨м для вельможного панства! Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з пiхов... - Я протестую!.. - пополотнiв Козир. - Розв'яжить менi руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавiлля... Я вам не хлоп... Я старшина... - Для мене ти таке бидло, як i всi, - Вишневецький махнув рукою. - Згинь з мо©х очей! Гусар перехилився в сiдлi, хвацьке махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам'янiлий, з подивом на бiлому, вже без кровинки лицi, а тодi впав, розрубаний навпiл... Для довiдки. "Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами бiскупа Пясецького, особисто запевняв повстанцiв, що на найближчому сеймi ©м повернуть давнi вольностi. Повстанцям обiцялася особиста недоторканнiсть. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домiвках, панськi й жовнiрськi загони ©х нещадно винищували". Iсторiя Укра©нсько© РСР. Т. 1, с. 267. ЕПIЛОГ Уклавши бiля Старця угоду з ре╨стровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Ки©в i ЗО серпня 1638 року зiбрав там "загальну раду" козакiв, на якiй зовсiм по-iншому з ними заговорив. А втiм, вона тiльки називалася загальною радою, адже право взяти в нiй участь мали, крiм старшин, лише по кiлька козакiв вiд кожного з шести полкiв. З переможеними нiхто й не збирався радитись, бодай про людське око. ╞м просто зачитали "Ординацiю вiйська Запорозького ре╨стрового", що була ухвалена сеймом у березнi 1638 року. Ре╨стровцi, похнюпивши голови, слухали Ординацiю, яка скасувала "на вiчнi часи всi пiльги, прибутки, право на самосуд (козацькi суди) i вибори старшини". Виборна посада гетьмана ре╨стру також скасовувалась. Главою ре╨стру призначався комiсар. Його вiднинi обирали не самi козаки, а - за рекомендацi╨ю коронних гетьманiв - сейм. Комiсар мав бути неодмiнно з осiб шляхетського походження. Трахтемирiв вибирався резиденцi╨ю комiсара, йому ж вiддавалася вся вiйськова i судова влада в ре╨стрi, вiн же вiднинi зобов'язувався рiшуче придушувати будь-яке "свавiлля козацьке". Вiйськовi осавули й полковники ре╨стру, котрий мав складатися з шести полкiв по тисячi козакiв у кожному, призначалися лише польською владою - "з шляхтичiв, досвiдчених у вiйськовiй справi i вiдомих непохитною вiдданiстю". Ре╨стровцi вiднинi могли оселятися лише в Черкаському, Канiвському й Корсунському староствах та "iнших пограничних мiстах". Дiсталося в Ординацi© й Запорозькiй Сiчi, на землях яко© поселялася ре╨строва залога, котра мусила розганяти "самовiльнi зборища на островах i рiчках". Населенню (як, мiж iншим, i самим ре╨стровцям) пiд загрозою смертно© кари вiднинi заборонялося самовiльно (без спецiального письмового дозволу) з'являтися за порогами. Отож шляхта хотiла знекровити i обезлюднити Запорозьку Сiч. Такi "вольностi" здобули ре╨стровцi, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось мiсяцi пiсля "загально© ради" у Ки╨вi, 24 листопада в урочищi Маслiв Став вiдбулася "остаточна комiсiя з козаками". Шляхетне панство на чолi з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якiй i було сказано, що козаки "покiрно приймають заслужене ярмо на сво© ши©" - дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Ре╨стровцi, прихильники угоди з панами, i справдi "покiрно прийняли на сво© ши© заслужене ярмо": комiсаром ре╨стру панство призначило шляхтича П.Комаровського, а вiйськовими осавулами I.Кара©мовича та Л.Бубновського. Отримали угодовцi тих, кого й заслужили. А втiм, маючи на ши© "заслужене ярмо", - вибирати не будеш. Iляшко Кара©мович уцiлiв i пiд Голтвою. Очунявши вiд поранення, вибрався по трупах з тванюки, дiстався до польських панiв, вiдбився вiд костомахи з косою - живучий i неймовiрно везучий! Панство i, зокрема, польний гетьман належно оцiнили вiрнiсть Кара©мовича. Звичайно, вiйськовий осавул - це не гетьман, посади якого домагався Iляшко, але втiшив себе тим, що нiхто з укра©нсько© старшини не перебiг йому дороги i не став на чолi ре╨стру. А коли так, то вiн, перший в ре╨стрi вiйськовий осавул, досяг чималого - став майже заступником гетьмана. I коли тiльки шляхта дозволить укра©нцям за походженням (от уже на що не поталанило Кара©мовичу, так це з походженням - треба ж було народитися укра©нцем!), то вiн перший кандидат на гетьмана. Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулiв та сотникiв. ╞м ще й поталанило при тiй бiдi, бо одним iз сво©х сотникiв вони вибрали в урочищi Маслiв Став Богдана Хмельницького! I почалося по всiй Укра©нi послушенство, яке на пiзнiшiй мовi зватиметься терором. Придушивши повстання 1637 - 1638 рокiв, панство народною кров'ю гасило "дух своевольства". Творилося досi небачене i нечуване на многостраждальнiй Укра©нi, сини яко©, маючи все, не мали ╨дностi: злочинства чинилися такi, вiд яких i через вiки кров холоне в жилах. Вдамося до свiдчень очевидцiв тих лихих часiв. Iз свiдчення очевидця, рiк 1638-й: "Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили". Не уникли пансько© "ласки" й самi ре╨стровцi, котрих, за свiдченням Самовидця, як i селян, приневолювали "панщину робити", "чистити панських коней", "в дворах грубу, то есть печи, палити, псов хандожити, двори замiтати i до инших незносных дiл приставляли". Тi, хто не був вписаний в шеститисячний ре╨стр, козацькими правами не користувалися. Навiть сини ре╨стровцiв, як свiдчить той же Самовидець, "тую ж панщину мусiли робити й плату давати". I так тривало роки i роки. У 1648 роцi Богдан Хмельницький писатиме в листi до польського короля Владислава IV, що королiвськi старости й володарi "старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, видирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; конi послiднiи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы й слезы за бунты имiют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тiлi". Але й король, мабуть, коли б i захотiв, уже нiчого не мiг вдiяти, бо в Речi Посполитiй феодальна анархiя взяла гору над законами, i можнi магнати утискували не лише "хлопiв i бидло", а й самих шляхтичiв (дрiбнiших), вiдбирали у них володiння, як чинив те, не боячись нi короля, нi Бога, нi законiв Речi Посполито©, Ярема Вишневецький. Особливо лютував один з найжорстокiших катiв укра©нського люду (хоча катiв добрих i не бува╨), коронний стражник Саму©л Лащ, котрий з найманими загонами - "драгунами на крадених конях" - роками й роками нападав на села й мiстечка, грабував i мордував не лише простий люд, а й навiть дрiбних шляхтичiв та урядовцiв - вiдбирав у них ма╨тки та вольностi. Як свiдчить пан ╙рлiч, "брали гвалтом панн i (панських) удiв". Свавiлля Лаща (але тiльки те, що чинилося над дрiбною шляхтою) доходило й до польсько© влади i викликало у не© не лише осуд, а й дi©: за грабiж та мордування люду Лаща 236 разiв засуджували на баннiцiю (вигнання) i 37 разiв до iнфамi© - позбавлення честi. Але, маючи покровителем С.Кон╨цпольського, Лащ до само© сво╨© смертi уникав покарання. Бiльше того. Лащ якось з'явився при королiвському дворi в одежi, обшитiй оголошеними йому судовими вироками, - i горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпiло й цей вибрик пана, тридцять сiм разiв позбавленого судом честi! Десятилiття (1638 - 1648) магнатського терору на Укра©нi шляхта називала "золотим споко╨м". Та хоча всi попереднi повстання закiнчувалися кров'ю для одних i "заслуженими ярмами" для iнших, нова буря все вiдчутнiше й вiдчутнiше визрiвала в залитiй кров'ю Укра©нi часiв "золотого спокою". Обкарнавши Ординацi╨ю не лише ре╨стровцiв, а й Запорозьку Сiч, магнатство наказало негайно вiдбудувати Кодак згiдно з усiма правилами голландсько© фортифiкацiйно© технiки i втро╨ збiльшити залогу цi╨© фортецi, щоб вiднинi й навiчно перерiзати шлях укра©нським селянам на Запорiжжя. Влiтку 1639 року до Кодацько© фортецi в супроводi численного почту й вiйськ прибув сам коронний гетьман Станiслав Кон╨цпольський. Розкiшно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих гудзиках, коронний гарцював на конi попереду почту i вiд задоволення погладжував чорну з сивиною бороду. - Вiтаю вас, панове! 3 повстанням хлопiв таки покiнчено! Ре╨стровцi натягли на сво© ши© заслуженi ярма, а ми, як законнi господарi цих кра©в поверта╨мося у свою твердиню над Днiпром! - Вiват! - кричало панство з почту. - Н╨х жи╨ славна вiкторiя великопольського меча в державнiй руцi пана коронного гетьмана! За милю вiд фортецi коронного гетьмана врочисто зустрiв губернатор Кодака - шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Кон╨цпольський, небiж коронного гетьмана. Тiльки-но вони пiд'©хали, як на фортечних мурах спалахнули бiлi дими й лунко гахнули гармати. - Вашмосць! - мовив губернатор в розкiшнiм жупанi з золотим поясом. - Кодацька фортеця гулом сво©х гармат вiта╨ вашу милiсть на берегах Днiпра в незламнiй твердинi нашо© ойчизни. Н╨х жи╨ моць Речi Посполито© на берегах Днiпра! Знову лунко бахнули гармати. - Ах, яка чарiвна музика! - вигукнув коронний. - При╨мно слухати, як гармати Посполито© грiзним гулом знову заявляють про свою присутнiсть на Днiпрi. Що не кажiть, а це найпри╨мнiша музика для мо©х вух! - I для наших, вашмосць! - заволала шляхта. - Це справдi незрiвнянна симфонiя нашо© вiкторi© над вгамованим хлопством! - Вiват! - вигукнув губернатор. - Н╨х жи╨ славний переможець, мудрий муж i блискучий полководець пан Станiслав Кон╨цпольський! - Вiват! Вiват! - галасувало панство. - Спасибi, спасибi, - дякував коронний. - Панове, раджу вам уважно подивитися на нашу твердиню. Перед вами на скелястому березi хлопсько© рiки сто©ть грiзна фортеця Корони. Два роки тому ©© було захопив запорозький ватаг Iван Сулима. Звiдси почалося повстання Павлюка, Остряницi i Гунi. А що ми зараз ма╨мо? Сулиму та Павлюка скарано у Варшавi, Остряницю та Гуню з ©хнiми прибiчниками розiгнано. Польський меч щедро напився хлопсько© кровi! Твердиня на Днiпрi знову наша! Бiльше того, вона стала ще мiцнiшою, нiж була! Розкажiть про це, пане губернаторе. - Охоче, вашмосць! - зрадiв губернатор. - Пiсля Сулими фортецю заново вiдбудовано i вкрiплено. Ви бачите, панове, на високих валах потужнi гармати. Вали будуть щороку пiдсипатися вгору на один лiкоть. Щоночi фортечнi вали обходить дозор з офiцером. Неподалiк фортецi збудовано сторожову вежу, бiля яко© день i нiч чату╨ загiн жовнiрiв. Iншi загони чатують дороги, об'©жджають всi околицi, пильно стережуть степ. Жоден птах не пролетить на пiвдень, не помiчений нами! Двохтисячна залога фортецi завжди напохватi! Шлях на Сiч на мiцному замку! - При╨мно чути таке, при╨мно, - погладжував бороду Кон╨цпольський. - Вiднинi хлопи i думати забудуть про Сiч, Вiднинi Кодак - то ╨ неприступна твердиня на Днiпрi! Зненацька з гетьманського почту почулася латинь: - Manus facta - manus destruo! ("Рукою створене - рукою ж i руйну╨ться!") Тi вiщi, пророчi слова мовив тодi чигиринський сотник Богдан Хмельницький. До Велико© Визвольно© вiйни Укра©ни проти польських гнобителiв лишалося всього лише десять лiт. У 1648 роцi з наказу гетьмана повстало© Укра©ни Богдана Хмельницького Кодацьку фортецю штурмом вiзьме нiжинський полковник Прокiп Шумейко, i запорозька залога назавжди стане на Борисфенi, рiчцi, званiй в народi Нiпром, чи Днiпром. 1969 - 1971 рр., 1988 р. [1] Iсторiя Укра©нсько© РСР. Т. 1, с. 255. [2] Iсторiя Укра©нсько© РСР. Т. 1, с. 258. [3] Справжнiй унiверсал гетьмана В.Томиленка. [4] Справжнiй унiверсал Павлюка. [5] Справжнiй унiверсал Скидана. [6] Коло - зiбрання вiйськових делегатiв конфедерацi©, котрим доруча╨ться передати вимоги конфедератiв. [7] Справжнiй унiверсал Павлюка. [8] Справжнiй унiверсал Владислава IV. [9] Район теперiшнього м.Крюкова на Днiпрi. [10] Мiсцезнаходження цього Старця (©х багато на Днiпрi) невiдоме; ймовiрно, вiя був за 15 - 20 кiлометрiв на пiвдень вiд гирла Сули, вабливу с. Градизька. [11] Смертi.