к в усi - тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз по
обличчях селян - на переднiх партах i  в  глиб  класу.  Бiля  вiкна  -  на
Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцi© нахилився. Тодi
й той глянув до вiкна i довго не  зводив  очей  з  Давида.  Потiм  клацнув
срiбним портсигаром i закурив.
   Матюха хриплим  голосом  сп'яну  оголосив  загальнi  збори  обухiвсько©
громади одкритими. Повiстка дня така - взяв вiн папiрець i читав: 1) заява
громадянина хутора Огирi, Обухiвсько© сiльради, Кушнiренка  i  2)  поточнi
справи.
   - Бiльше нема нiяких питань?-хмуро глянув вiн на громаду.
   Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:
   - Нi, питання ще ╨.
   Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною  в  руцi.  Потiм
голову як-як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась  громада,
з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.
   Пiдвiвся Давид:
   - Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по-перше:  в
якому станi приговор земельних громад про землеустрiй,  що  шiсть  мiсяцiв
тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з  хлiбом,
зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн?  I  який  вони  акт  з  артiллю
складали? Оце й усе поки що.
   Матюха з-за стола склав губи в усмiшку презирливу  й  говорив,  недбало
кидаючи слова:
   - Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi  вопроси  зараз
до дiла не стосуються. Як будуть вони  поставленi  на  повiстцi,  отодi  й
будемо ©х обговорювати.
   - Отже, я й пропоную ©х поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
   - Та в чому справа? - здвигнув плечима  в  кiнцi  стола  начмiлiцi©.  I
Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього,  мовляв:
i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.
   - Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку.
Повiстка ╨. Всi чули?
   Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу - трах!
   - Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово  менi.  Я  не  гратись
сюди прийшов.
   Вiн узяв у секретаря клапоть паперу - заяву ж ту, (видно ще  й  чорнило
на тiй заявi не висохло) - i почав читати:
   - До Обухiвсько© сiльради, Щербанiвського  району,  громадянина  хутора
Огирi Павла Кушнiренка
   Заява
   В нiч на 19 серпня ц. р. я по©хав у с. Яреськи, за 65 верстов  од  нас,
на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив  собi  в  якихось  циган
гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за не© 180 крб. I  вже  збирався  додому
©хати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки  -  Гордiй  Чумак,  Мотузка
Пилип i др.- i заявляють, що коняка це в  мене  -  начебто  Чумакова,  яку
вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч  було  в  них  заведено  з  пастьби.  Я,
опасаючись самосуду надi мною, невиновним,  озвiрiлими  селянами,  кинувся
тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито,  i  тiльки  мiлiцiя  вже  мене
одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували,  i  ось  другий  мiсяць  я
страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього  видно,
що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство  розвалю╨ться  i  сiм'я
без усяких засобiв  на  iснування.  А  потому  прохаю  сльозно  обухiнську
громаду видати жiнцi мо©й приговора, щоб мене випустили  з  допра  хоч  до
суду, який розбере й оправда╨ окончательно мене, невинного.
   _Павло Кушнiренко_
   Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий  аркуш  у  руки...  На  партах
глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж  усi  добре  Кушнiренка  -
бандит, яких мало. I  знали,  як  було  на  ярмарку  тодi.  А  тепер,  iч,
сльозливим яким прикида╨ться, приговора йому, харцизяцi!
   Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома  руками  на
стiл, а голову втягши  в  плечi,  грiзно  очима  вп'явся  в  натовп.  Цiлу
хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору  виразно
чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола.
I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом:
   - Ото так заява. Написано ясно, i можна просто голосувати.  Але  все  ж
скажу, що наш прямий обов'язок громади - захищати сво©х членiв. Бо це i  з
кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене.  I  що  ж,  безневинно
пропадати? Вже б коли дiйсно, як  хто,  може,  пiдозрiва,  вiн  сам  украв
коняку, то вже б розслiдування виявило. А то ось i начальник мiлiцi© каже,
що, либонь, якихось циган таки пiймано. Ну, а  поки-то  дiло  розбереться,
чоловiк страда╨ в допрi нi за що. Та й хазяйство гине.
   Трохи помовчав. У класi тихо.
   - Тут приговор  ╨  вже  написаний,говорив  далi  Матюха,-  його  тiльки
пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.
   - Нi, голосувати  тут  ╨  що,обiзвався  з  парти  Давид,-  а  ранiш  як
голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.
   - Пiдписувати будеш, то й прочита╨ш.  А  не  згоден  -  не  пiдпишешся,
силувати нiхто не буде. Та й потiм...- Матюха посмiхнувся.- Що ж  ти?  Без
году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?
   - Досить послухати, що народ за нього каже.
   Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:
   - Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся!  -
Вiн пiдвiвся з-за парти й подався до стола та до  голови  тодi:  -Товаришу
голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти,-так що  ж,
i потурати ©м! Як у нього коняка вкрадена, так, значить,  по  його  -  хоч
винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! - i став поперед парт:  буде  ж  голоси
пiдраховувати. Матюха тодi:
   - Це правильно,- i постукотiв  обручкою  по  столу.-  Увага,  товаришi!
Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того,
щоб...
   Давид з мiсця:
   - Не "хто проти", а "хто за".
   - ...щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку,- i пiдняв лампу,
щоб виднiше. Якiв раху╨:
   - Раз, два, три... хто то руку? Чи вище пiднiми,  чи  що.  Хова╨шся  за
спину. А, то Хоменко!
   - Та нi,- занепоко©вся той,- то я обперся.
   - Сiм,-сказав Якiв.
   - Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить,  пiдходь
пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.
   Перший Гнида-син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись,  iз
передньо© парти чоловiки. Боязко взявся один  за  ручку,  довго  вмочав  у
чорнильницю, довго шкрябав - чи перо зiпсоване,- аж пiт на лобi  виступив.
Другий пiдписався. У класi  зарухались:  хто  до  стола,  хто  до  дверей.
Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола.  Саме
хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе,  а  Яким
та Тихiн дивились в аркуш з-за Давидово© спини. Прочитав, поклав  аркуш  i
повернувся од стола.
   - Нi,- похитав головою,- я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах  не
участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не пада╨" -  тут,  хлопцi,  дуже
пальцi вашi знати. Матюха почув.
   - Що таке?! - пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i  руки  вже  в
кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанi╨. Та  де  ж  -  народ  навкруги  -
бачить же, чу╨, це ж пiдрив властi. У! Ну - що партi╨ць  Давид.  Хоч  весь
тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв
гурт, а поза спинами Хоменко намагався  з  класу  втекти.  Згрiб  того  за
груднину й витяг на середину класу.
   - Ти куди? Ти голосував проти? Нi? - i вдарив у пику, аж той зайшовся.-
Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!
   Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок  до  голови.  А
тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.
   - Давиде, облиш!
   Давид поривний.
   - А, так ти ще й досi  пики  б'╨ш?  На  загальних  зборах?!  Ах  ти  ж,
мерзотник!
   - Геть менi з зборiв!
   Аж млi╨ парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об  руку  Тихiн,
Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях  уже  повернув
обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
   - Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
   - Зачини дверi!
   Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в  класi,
аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище  поволi
важко хтось, мов  борозну  проорю╨.  Ось  витер  заполою  обличчя  заюшене
Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом  сидiв  Матюха,
одкинувшись на спинку стiльця, i,  знати,  поволi  одходив.  Нахилився  до
нього начмiлiцi© i щось сказав.
   - Да, да!-хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими,
бо поточних справ нiяких же нема╨. А приговор хай  люди  пiдписують.  Якiв
Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм  до  нього
занiс.
   Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.

   IX

   В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар,  а  Зiнька  мила  склянки,
стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в  нараменниках
i з шаблею при боцi. Пив чай.  Широке  вилицювате  обличчя,  немов  наспiх
сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки  текли  з  низького
лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку  на
блюдце, дiстав з-пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався.
З ©дальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
   - Ще налити? - спитала Зiнька.
   - А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв  шiстдесят!  Ото  б
дiло!
   Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию  хустиною  i  так,  наче  про
себе, говорив: .
   -Ще сказати б нема╨ - не так би обидно було. А  то  ж  знаю:  цiлу  нiч
дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч  би  чарку
налили для звичайностi.
   - Ви б же були сказали хазяйцi.
   - Як це? "Пожалуйста, налий"? - Вiн одкинувся до  стiни  й  з  усмiшкою
презирливою глянув на дiвчину.- Що ж я, по-тво╨му? Та я схочу - четвертина
передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва.  Чи  в  нас  грошей
нема╨? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти  зна╨ш  те?  Не  в  тiм  дiло!
Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита... Та я з начальником  де  по
гостях не бува╨мо, вкупi завсiгди ми.
   Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки - мiсячно надворi.
На ганку вже.
   Зайшли в хату,  дзенькнули  шпори.  Матюха  до  гостей  -  запрошу╨  ©х
роздягатися, у свiтлицю заходити.
   - I в три щота, друззя, бо вечiр i  так,  вважай,  пропав!-  клопотався
вiн.
   - Та з тво╨ю демократi╨ю не диво й до дванадцято© ночi проваландатись,-
сказав начмiлiцi©, розстiбаючи шинель.Цiла, брат, банда в  тебе  завелася.
Що ти тiльки собi дума╨ш?
   - Та що думаю? Не розкасiру╨мо - бiда буде.
   - Опредiльонно!
   Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча  нараменники
з шаблею, з наганом у кобурi. З-за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
   - Ну, я, товаришу начальник, пiду.
   - Далеко?
   - Нi, тут, на селi.
   - Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
   - Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
   - Оця дiвчина?
   Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за  плечi  i  вийшов  з
хати. Сахновський не  зводив  з  дiвчини  очей.  Боком  до  нього  стояла,
профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив - нiздря тiльки  тремтiла,
а брова - трiп i зламалася. Спустився очима по  голiй  ши©  на  груди  ©й,
нижче -  на  стан  стрункий.  Дзiнь,  ступив  крок.  Дiвчина  здригнула  й
обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з-пiд строгих брiв так i встромила
в очi. Ось-ось погляд зломиться,  дрiбно  в  дiвчини  тремтiли  колiна.  I
раптом - дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть - вирвала i суворо:
   - Ось не чiпайте.
   З порога Матюха:
   - Льоню, та йди вже!
   Той крутнувся на каблуцi i пiшов до ©дальнi. Через  порiг  -  дзенькнув
малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi,- сидiла вона
на канапi за круглим столом серед  молодi,-  поцiлував  руку.  Потис  руки
панночкам: крiм  Наталки  та  Нiни,  сидiла  ще  дочка  крамарева,  пухка,
бiлобриса, "микола©вська дiвиця", i ще якась.  У  флiрт  грали.  З  мужчин
Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим  столом  i  про  щось  розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
   - "Фiалка",- подала Лiза  Наталцi  картку  флiрту,  а  до  Сахновського
повернула лице i всмiхнулася з жартом:
   - О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
   -Я?
   - Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на  кухнi  вашi  шпори,  так  у  них
серденько в кожно© забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува,  циганочка  наша
не причарувала? - i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
   - Ой, вона ж гарненька!
   - Пхи, красу знайшли,- сказала  крамарева  дочка  й  закопилила  губу.-
Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя... "Хризантема",-  подала  вона
картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко  бываете  у  нас?"
Поглянув на не©. "Ну, та й погана ж!" -подумав. Потiм у картку очi ткнув i
натрапив на щось, наче  пiдхоже  для  вiдповiдi:  "Я  очень  тронут  вашим
участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг  портсигар  срiбний  iз  золотими
монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi  обличчя,  з  одно©  на
другу перелазив. От Лiза - чим не бабочка! Од ши© голо© батистову кофтинку
на нiй тiльки - дрр, i сорочку,- оголив ©© аж до пояса, далi з-за стола не
видно. Перевiв на Наталку погляд - цi╨© всю постать видно:  закинула  ногу
на ногу, з-пiд спiдницi трохи литка вигляда╨ в ажурнiй  панчiшцi,-  припав
до не© поглядом.
   А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд  час  вечерi.  У  хатi
шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов
бесiдникiв сво©х уважав за глухих. Матюха вже в  самiй  жилетцi,  i  комiр
сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу
жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг  голова.
А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як  двома
пудовими гирями.
   - Ну, що там?
   - ╙, пiдписали.- Гнида витяг iз-за пазухи згорнений  учетверо  аркуш  i
поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш  i  кинув  двi  гирi  сво©  на
пiдписи.
   - Не всi пiдписались,-сказав молодший Гнида.
   Матюха грiзно:
   - Хто саме?
   - Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко... Душ на десять набереться з  тими,
що голосували проти.- Вiн сiв до столу й додав: - А  були  й  такi  митцi:
"Дай зачеркну, передумав".
   Матюха глянув важко.
   - А ти не зна╨ш, що ©м робити, гадам? У морду ©х!
   - Та я знаю. Якби ж i я - власть.
   - Мо╨ю рукою!- важко одкинувся Матюха на  стiльцi.  Враз  подався  всiм
тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до
карафки простяг - звалив чарку.
   Налив у склянку перваку, повну  по  вiнця,  мовчки  хитнув  Якову.  Той
мовчки випив усю до дна за  одним  духом,  тодi  тiльки  крякнув  i  витер
невеличкi вуса широкою долонею та за©в чимсь.
   Матюха ще поналивав чарки.
   - А в Давида зараз якесь зборище,як ковтнув шматок, раптом згадав  Якiв
i пильно дивився на голову,- цього ще в нас не хватало.
   - Оце зараз зборище?
   - Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
   Матюха з-пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
   - Де мiй наган, Лiзко?
   Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за  столом  поруч
iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
   - Корнюшо, покинь. Це не зараз!
   Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з-за столу:
   - Да в чом д╨ло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
   - Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на  здоров'я!
Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать,  мiзкують?
Та якi плани будують? От у чiм рiч,- до Гниди звернувся:  -  Чи  не  можна
туди чоловiка якого пiдiслати?
   - Та там ╨ пiдходящий,-сказав Якiв, трохи подумавши.
   - Хто?- глянув важко Матюха.
   - Охтиз.
   - Ну, от  i  сядь,  Корнюшо,  все  буде  гаразд,  а  ми  ось  вип'╨мо,-
посадив-таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi.  А  як  випили,
схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу,  де  жiнки,
не чути було: - Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв
обмiркувати, а тодi по-вiйськовому - рраз! - i ваших н╨т!
   - Да в чом д╨ло! -  п'яний  хитнувся  Сахновський  на  канапi.  А  Якiв
сказав:
   - От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
   Матюха глянув на нього:
   - А без нього в нас нiкому?
   З-за спини повз нього  простяглись  руки  з  мискою  киселю  вишневого;
одхилився Матюха:
   - Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
   Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з  нього
Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi  голову,-  а
то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув ©©.
   - Iди к чорту! Лазиш тут!
   - Не лазю, а страву подаю.
   Матюха замахнувся на не©, але Зiнька  одхилилася,-  не  вдарив.  Тiльки
як-як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
   - Сволоч!
   З-за  столу  схопилася  Лiза  й  пiдбiгла  до  чоловiка.  На   наймичку
накинулась:
   - I в╨чно ти, Зiнько, розстро©ш!
   Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима.  Потiм  мовчки  пiшла.
Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них  столика  накрити:  там  вони  будуть
собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може,  i  серйознi
розговори зайдуть.
   - I це щоб зараз же!- глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм  подався  тулубом
п'яним до столу й довго не мiг  узяти  ложку  пальцями,  лайнувся  стиха,-
пiймав-таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима
гостей, що вже за©дали киселем, i жестом розвезеним руки, що  в  нiй  була
ложка,- "просю покорно!"
   Пiсля киселю першi встали з-за столу - заторготiли стiльцями  -  жiнки.
Вилiзли з-за столу чоловiки.  Огир,  Гнида  й  крамар  старанно  до  богiв
хрестилися, а потiм - дякували за руку господаря. Молодшi закурили.  Деякi
з жiнок вийшли на кухню й напинали  хустки  великi  на  плечi.  А  Никанор
Iванович завiв грамофон. До столу, тепер  уже  килимом  застеленого,  знов
сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок  гомонiли.
Крамар нi одного не пропуска╨. А Огиря саме  цiкавили  цiни  теперiшнi  на
воли.
   - А що, може, обмiняти дума╨те?
   - Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав  трохи,-  другу
пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
   Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
   - Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича  i
вдруге розкуркулювати.
   Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв  брови
й плечi i сказав:
   - Як таке ж урем'я тодi було.
   - Да, було...
   Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд  бровами  тiнь  лягла,  отже,  став
поважний одразу i так, немов, власне, нi до  кого  не  звертаючись,  мовив
задумано:
   - Нi, як хазя©н-таки, як розумний  чоловiк,-  хоч  ти  його  не  то  що
розкуркулюй, а не знаю що,-все одно хазя©ном буде. А як дурак дураком,  як
лайдацюга,- хоч ти йому щороку по парi волiв  давай  з  розкуркулення,  то
так-таки пролетарi╨ю й лишиться: або проп'╨, або не догляне  та  здохне  в
нього.
   - А це вiрно ви сказали,- хитнув головою  Гнида,-  бо  хiба  воно  йому
болить: вiн же його не наживав. Та й те ще дума╨ iнший: не стане, то  знов
дадуть.
   - Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла,  що  скiльки  в
шаплик не лий, а як у ньому дна  нема,  то  не  налл╨ш.  А  нашому  кенесе
скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби,- не хлiборобив  вiн  зроду,
наймитував,- ото його й доля. А хлiбороби  ╨  натуральнi,  з  дiда-прадiда
хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою  звернути!..одкинувся
крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення  в  сво╨му  шлунку  й  чи
слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
   - Це поступово, звичайно. От на середняка  зараз  уся  увага,  а  потiм
дальше - бiльше: уже ж i в оренду  можна  брати  в  самих  незаможних,  не
тiльки у фондi.
   Огир одiрвав себе од задуми  й  подався  тулубом,  грузний,  до  столу.
Сказав зiтхнувши:
   - Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко.
А ще немов оцей бродяга пiдiб'╨ народ та клопотати стануть.
   Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
   - А це вже хай вони,- хитнув головою на хату,- молодшi хай.
   У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов
про воли, про цiни на них на ярмарку.
   Заспiвала спiвачка "Чайку".  Молодь  смiялась  на  канапi.  Данюша  так
смiшно розповiдав ╨врейськi анекдоти. Аж  i  в  Матюхи  пика  червона,  як
баклажан,  розплилась,  розмазалась  у  п'яну  усмiшку.  Пiдiйшла  Лiза  й
сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав,  поки  Данюша  скiнчив
розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали  жiнки
- ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша  розповiсть,Матюха
хмурний:
   - Нiззя! Хай потiм.

   X

   У спальнi до лiжка був приставлений  столик  кругленький,  i  на  ньому
стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
   - Ну, от, друззя,- не сiв, а злiг Матюха  впоперек  на  лiжку,  головою
розпатланою обiпершися об стiну,- дiло предсто©ть  нам  дуже  сурйозне,  i
потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
   Начмiлiцi© вилаявся був, мовляв, не дадуть  i  з  жiнками  пожартувати,
дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
   - Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а  не
бiйсь - поки не женишся...
   - Та ну ©©!
   А Матюха зауважив:
   - Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торка╨ться, це чорт на нашу голову
з'явився. Головне;- що партiйний! От у чiм заковика!
   - Да, може дiлов наробити, якщо як,додав Гнида Якiв,- це не Тихiн,  цей
зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I  вже  бачу  по  ньому:
рознюху╨, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi - за Кушнiренка балакали: як,
мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв
©©, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж
сам картки не видрукував, видно, друг ╨  такий,  що  бiля  карток".  I  за
Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь ╨, чи кому щось  казала.
Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що - пропали, вважай!
   На хвильку всi змовкли. Може, кожен  хапливо  переглядав  шматки  життя
свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи  на  кого,-
озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанi╨ю, а  Данюша
хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха  брав  пай
тiльки за те, що  мовчав.  Сахновський  за  облiковi  картки,  та  вже  як
викри╨ться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi
життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i  з  кров'ю.  Льоньцi
так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка,-  тiльки-но  з
вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як  були
з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти ©©, падлюко, зi
свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм  -  хто  зна╨?  -
вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся  тiкати...  Ну,  його  й
пристрелили...
   Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз  стiльця  i,
схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i  сказав  з
паузами й твердо:
   - От що, товаришi. По-мо╨му, без усяких  балачок  шльопнуть  гада  -  i
точка.
   Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було
чути - щось за дверима говорила Лiза,  видно,  смiшне,  бо  знов  -  смiх.
Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
   - Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
   Данюша тiльки здвигнув плечима - хто ж, мовляв, буде проти?  Але  не  в
тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив,
а не так, що й пальцi знати. От над чим ©м подумати треба. Бо ©х  же  цiла
компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт  його,  мовляв,
бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти,  все  точно
вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
   - Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
   - Ну, "встигне"!  Треба  слiдкувати  за  ним.  Якiв  Гнида  кашлянув  i
перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план ╨. Не який мудрий. Ну,
а коли б вийшло все так, як дума╨ться, дуже б добре було. Це так: учора  в
млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн  ото  пiшов
додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба,- сама  до
парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони по©хали,  а
вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже  любов.
Начмiлiцi© аж шпорами дзенькнув.
   - I добра молодиця?
   Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
   - Писанка. Та ще дiтей нема╨ ж,- як дiвка. Ну, а Тихiн же хворi╨, от  i
найшла собi молодця.
   Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi  брови
в Якова.
   - Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти?  От  як
закрутять вони, щоб  хоч  поговiр  пiшов.  А  тодi  пусте  вже:  Давида  й
де-небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi -  завжди  чита╨  кiнець
стола проти вiкна,- i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив  -
з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
   - Вiсiм рокiв,- сказав начальник мiлiцi© поважно.
   - Та ну, брат?! - аж звiв брови радiсно здивований Якiв.- От  би!..-  i
знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв,  а  сказав
тiльки:
   - Да, це треба...
   Усi погодились на тому, що  дiйсно  план  Гнидин  добрий.  Але  чи  вiн
удасться - це ще питання, бо все залежить  од  того  ж  самого  Давида  та
Марi©, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А  на
всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
   Трошки складнiший, правда.
   Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою,  обвив
себе сизим тютюновим  серпанком  i  почав  розгортати  свiй  хитрий  план.
Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не  втерпить
хто i, трiпнувши  головою,  кине:  "От  здорово!"  Знов  притихав,  пильно
дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й
сказав:
   - Оце й я розумiю! Главне - правильно Данюша каже: коли це в мене було,
щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
   - Можна так зробити, щоб самi селяни  й  розквиталися  з  ними  начебто
самосудом,- сказав Якiв.
   - Та там уже найдемо як! П'╨мо за удачу! Пили. Мiж чарками ще  говорили
про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцi©, блiдий  од
хмелю, раптом промовив:
   - Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити  на
суху! - вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову
Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав  плечима  й
випростався.
   - I чорт тебе зна╨,- сказав уголос,що в тебе за смак отакий  дурацький.
Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
   - Про кого це? - поцiкавився Данюша.- Не про Зiньку бува?
   - Та тут Льоньцi  в  душу  запала,засмiявся  Матюха.  Огиренко  непевно
здвигнув бровами. А начмiлiцi© раптом звiвся на лiжку i,  п'яно  блискаючи
очима, нетерпляче:
   - Що, кiнчили, значить?
   Ще хвилинку - розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин,
чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за  ним  i,  головне,
треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув.
Це вже Сахновського  справа:  в  районi  "очки  всiм  повтирати"  й  пошту
перевiряти.
   Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай  ©м  сюди  чи,  може,
вийдуть у ©дальню?
   - Зараз,- сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки:-
Де там та Зiнька з кислицями?
   - Хiба не вносила? - здвигнула Лiза плечима й вийшла.
   Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко-далеко, там, за  дверима,  засмiялися  жiнки,  i  тужив
далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся - одчинилися
дверi, зачинились - знов десь далеко-далеко... А Зiнька пiдiйшла до столу,
поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив ©©.
   - От що. Набери вiвса в цеберку в  коморi.  Та  даси  коням  начальника
мiлiцi©. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
   - Ви ж не казали нiчого.
   - Ну от, iди!
   Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг - господиня накинулася з лайкою на
наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,-  i  не
сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула  хустку  велику
на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
   Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша
така навколо. Чути, як шерхнув - упав лист iз каштана бiля комори. А  десь
далеко-далеко, на тiм кра© села, тюкнув хтось, i  гвалтували  десь  далеко
собаки. Зiньцi здалося: отак  ©м  на  хутiр  чути  вночi  здалеку.  Навiть
запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами  з  пустиря.  Навiть  немов
отак i заболiло...
   А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i,
замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та  у  ворота,  що  на  город,-  до
клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й  думала  щось.  Пахли  бур'яни  на
городi i з берега - листям падалiшнiм.

   XI

   Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий,  легко  хвилями
гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка
з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч  простоволосi,  та  в  кожухах,  у
свитах, тiльки порозстiбалися, а не  скидали.  Пропахлi  потом,  овчинами,
чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни - не допомагало те:  час  од
часу  стара  Мотузчиха  захлиналась  кашлем  пiд  комином,  де  сидiли  ще
жiнки-сусiдки. Христя стояла - нещодавно повернулась iз  гулянки.  Бувало,
що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й  Тихiн  з  болем,  рукою
тиснучи груди. Давид  тодi  вiдхилявся  од  газети  й  чекав,  поки  Тихiн
перекашля╨, i пiдведе схудле сво╨ обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав
далi.
   В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто  весь
подався всi╨ю постаттю до стола й слухав, широко розплющивши  очi,  хто  -
низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
   Дядько Гордiй спинив Давида:
   - А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
   Давид з'ясував, що це слово означа╨ змiцнення - наче на ногах  твердiше
став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався  i  робив
цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтово©  вiйни,  якi
протирiччя роз'©дають увесь капiталiстичний свiт. Говорив  про  СРСР,  про
вiдродження нашого .господарства. Вiн витягав  книжку  з  покутя  й  читав
цифри. Вiдчувши, що вже  стомилися,  перегорнув  газету,  одкрив  сторiнку
"Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
   Поруч  Давида  сидiв  дядько  Гордiй,  теж  заглянув  у  газету,  потiм
прихилився ближче.
   - О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж
пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
   - А читай.
   Давид прочитав: то десь у  селi  Демидiвцi,  ©хньо©  ж  округи,  голова
сiльради напився в когось  на  хрестинах,  а  повертаючися  вночi  додому,
звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли-то селяни  помiтили
пропащого голову та витягли з рову.  На  малюнку  -  ще  тiльки  збирались
витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до  голови
цiлуватись, а селяни  оторопiлi  стояли,  розвiвши  безпорадно  руками.  З
дядькiв хто всмiхнувся  усмiшкою  непевною.  Один  тiльки  Яким  засмiявся
гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
   - Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано
- шапки поскидали, потилицi чухають. Голова - то тiльки причiпка, де ж той
голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо",  не  як  у  тих  он  -
пальцi повилазили.
   Давид засмiявся.
   - Як це тiльки чоботи? А  от  же:  "В  селi  Демидiвцi  голова  Кiндрат
Нестеренко". Це ми не зна╨мо його, а не бiйтесь - демидiвцi й  по  чоботях
пiзнають.
   - Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же - влада та  допустила  про
себе отаке писати? - хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
   - А  чоловiк,  як  у  нього  на  тiлi  болячки  чи  короста,  хiба  вiн
вилiку╨ться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути  й  сорочку,-
хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти,  якусь,  може,
проколоти та видавити. Так i республiка наша.  Не  з  пiни  морсько©  вона
народилася,  а  народилася  в  сирих  окопах,   в   нетоплених   ешелонах,
недо©даючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми
коростявi та в болячках? ╙ й самогон у нас, ╨  й  бiля  влади  бандити,  а
дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно  з
квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з
селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
   Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида,  а
потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав  другий  уже  допис
про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I  як
скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
   - Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
   - Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
   Тихiн сказав:
   - Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його  отак
терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах ╨. А нi -  тодi  в  самий
центр бомагу будемо писати!
   - А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
   - У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили
голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками.  Ще  з-пiд  брiв  у
декого забито дивилися очi.  Але  щодалi  будились  десь  там  пiд  гнiтом
Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й  бiдняцькi  надi©,
зiм'ятi одним хриплим Матюшиним"нiззя!"
   Першим по паузi Хоменко пiдвiвся  з  лави  -  старий,  з  розпухлим  од
Матюшиного кулака обличчям - i сказав розпачливо:
   -Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то  ж
буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як
запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважа╨!
   -. Iменне! Як що - зараз за наган!
   - Пиши, Давиде!
   -- А млин паровий наш же, незаможницький, компанi╨ю в оренду собi  взяв
пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
   - Землеустрiй навмисне затриму╨, щоб куркулям споловини землю здавали!
   - Пиши, Давиде!
   Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
   - А я й те скажу... От у нас стали конi  водити.  Хiба  чужi,  дума╨те?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одно©...-вiн обiрвав i  мовчки,
здивований,  дивився  на  дверi.  I  всi   глянули.   На   порозi   стояла
простоволоса,  в  сорочцi  з  розiрваним  комiром.  Пiд  нiмими  поглядами
чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
   "Здрастуйте".  Обвела  очима  хату.  На  полу  Христю  пiзнала,-  брови
ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла  через
хату до полу.
   Чоловiки мовчали. Щось не давало ©м просто вiдвести  очi  й  заговорити
далi про сво╨. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата,  з  широко
одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
   - Чи тебе, дитино, не били?
   Зiнька стомлено похитала головою - нi.
   - А чого ж це в тебе кров?-спитала Христя  аж  злякано.  Зiнька  мовчки
витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола  пiднiс  лампу:
свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
   - Да, кров! -сказав ще хтось.
   Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
   Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки  тiшила  Христя,
обнявши за плечi подругу. З-за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини,
спершу мовчки дивився на не©. Потiм злегенька взяв руками за руки  ©й  вiд
лиця й спитав похмуро, а сердечне:
   - Чого ти плачеш, Зiнько?
   Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм,  напiвзабутим  звуком,-
дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв ©й  од  обличчя:  з-пiд  рук
великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так.  I  занiмiв  Давид.
Потiм вi© в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
   Ще хтось питав ©©: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у
Матюхи, як у клунi начмiлiцi© схватив ©©. Не зна╨ - як вона  вирвалась  од
нього i як бiгла,- не зна╨. Отямилась тiльки на городi в дядька  Гордiя  -
видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ята╨: гнався за нею й стрiляв.
   Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
   - Може, й зараз шука╨ ще? - хтось спитав у тишi. Занепоко©лись  селяни.
Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в  руках.  Чути
було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так  i  кинулись:
отак,  мовляв,  засидiлись.  Швиденько  обстiбались,  надiвали   шапки   й
прощалися.
   Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак,  та  бiля  припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга  пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
   - Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,-  адже
люди чули, бачили... Чи невже-таки скрiзь отаке право? То тодi вже  будемо
самi якось - чи один одного душити, чи як?! Це ж - не можна жити!
   - Завтра буду в районi,- сказав Давид,- не може бути, щоб  i  там...  А
нi,- знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
   - Iди вже, Тихоне,- сказав Давид,сюди вони не прийдуть.
   Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
   Давид пiдiйшов до стола й опустив голову  на  руки.  Христя  стелилася.
Зiнька стояла бiля верстата задумана.  Потiм  тихо  пiдiйшла  до  стола  й
стала, мовчазна. Давид не рухався - може, хвилину так. Аж ось поривно звiв
голову, очима просто дiвчинi в  очi,-  стрiлися.  I  нiмо  -  довго,  цiлу
хвилину - дивились мовчки одне на одного.
   Стали задуманi Давидовi очi.
   Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в  голосi  чулася  i  радiсть,  i
тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
   - Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не  пiзнав,
Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь - i очi, i  як  оце  всмiхнулась,-
дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так  давно
це, мов у снi бачив!
   Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
   - А я... коли бачила тебе востанн╨! Ще як горiла економiя, як партизани
налетiли. По пожарищi гасав з наганом... Потiм не бачила - отож  як  пiшли
на фронт. А думала  часто,  ще  як  i  революцiя  була,  i  вже  як  стала
наймичкою. I так хотiлось побачити...
   Дiвчина трохи помовчала. Мiж  чорних  брiв  лягла  зморшка  маленька  -
знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась  дiвчина.  I
чого воно згадалося?
   У них жив тодi влiтку, як  бiлi  стояли,  за  ковальчука  в  кузнi.  Як
викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди
з сестрою пiдлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав,  що  треба
йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
   А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже  вели
розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як  тодi  було  страшно  в
економi©!.. I як згада╨ це, не вiриться якось: ще ж така й  мала  була,  а
бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати,  де
пiджида╨, i гайне дiвчина. Нiч... Озира╨ться сторожко, чи не  слiдять.  Та
тодi межами помiж  житами...  Свистiти  вмiла  всяко,  як  умовлялися.  Де
вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина...
   Чи пам'ята╨ вiн?
   Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi... Як в  отi  давнi  голубi
лiтнi ночi десь на межi...
   Сидять близько, i розповiда╨ пошепки дiвчина, що там, у  дворi.  I  вiд
того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi  горять  не
як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе.  А  потiм  наказ
дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти  ©м,  а  сидять...
Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились,
як стомленi крила. Дивиться в зоряне  небо,  задумана,  а  Давид  -  у  ©©
задуманi очi.
   Пiдлiтком була ще,- хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров,  хоч
i вабили очi: "А!"-картуз надiне на голову, в руки наган.
   - Бувай здорова, Зiнько!..
   ...Степом бреде навпростець, просто житами. Шуму╨ кров у юнака,  б'╨  в
голову завзяттям юнацьким, аж хлюпа╨. Вiн зупиня╨ться обличчям до економi©
й тюка╨ з викликом. А тодi заводить пiснi сво╨©, партизансько©,  аж  степ,
аж нiч зоряна притихне й слуха╨...
   - Ех, Зiнько! Було...
   Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась,  i
обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене - неживе. Потiм тихо зламалися
брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка  i
сказала пошепки й хвильне:
   - Давиде, тебе хотять убити!
   Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
   - Ти хiба чула що?
   - Нi, я по них бачу. I чула-таки - когось пiдслiдити, каже Матюха, а  я
саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
   Вона змовкла й думала щось. Потiм  схилилась  головою  й  тихо  хитала,
немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а  чи  ©й  до  безкраю
болiла голова.
   Пiдiйшла Христя i  щось  була  весело  сказала.  Та  побачила  задуманi
обличчя,- притихла й прихилилась до подруги головою.
   Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось  та
белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й  одхилився  од  аркуша  -  дописав
саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали
третi пiвнi.

   XII

   На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими  хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько  над  хатами.  Ось-ось,
здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й  розклочиться  або  ж
повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як
iз кульбаби пух, вiтер рвав i  кружляв  ним  по  голих  городах.  Кружляло
гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок
плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi,- на возиках  увозили  ©х  у
двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
   Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та,  як  глянув  на
годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо
як задощиться!
   На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку  на  простеленi  кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з  полови,  в  комiрчинi  лежало  ворохом.  Звiдти
старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив  вiялку.  Гуркотiла,
стара, розбита, на з'©дених трибках, аж ©й току мало. Рвав  вiтер,  осипав
половою, порошив  очi.  Батько  як  висипле  коробку  на  кiш,  ста╨  тодi
навколiшки на кодрi в зерно й рукою  обережно  одгортае  з-пiд  вiялки.  А
думав-вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу  принесла,
докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
   Надвечiр пустилася мряка.
   ...I мрячило вранцi  другого  дня,  коли  Давид,  пiдвiвшися  з  лiжка,
виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане  пiд  тiк  подвiр'я  блищало,  як
масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi  -  город  i  вiтряки  за
городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра
була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
   - Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
   - Треба йти.
   Вiн  одягся.  Надiв  потiм  шинель  зверху  й   туго,   по-вiйськовому,
пiдперезався  поясом,  будьонiвку  -  бо  картуза  не  було.  Мати  казала
пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому
хлiбi побуде, не захляне. А  що  нагадали,  то  добре:  вiн  одрiзав  собi
окра╨ць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув  ©х
i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
   Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях,  чути
- гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах
топилося. По вулицi йшли школярi з  сiрими  полотняними  торбинками  через
плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих,
аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм  гукав  якийсь
десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
   Як вийшов за село Давид,  гудiв  тiльки  дрiт  на  телефонних  стовпах.
Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто  -  степ,
затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм - мряка й тоскне одноманiтне
гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори  степовi,
про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
   Пронеслась  над  ними  революцiя,  як  вихор,  у  плуг   тисячолемiшний
упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорно©, плодючо©  землi  густо  та
зелено - сходи. А в глушi де-не-де, потiм, як полоснули бур'яни...
   Думав про Матюху з його компанi╨ю, про позавчорашнiй сход, про збори  в
себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо!  Коли  хазя©н  приходить  на
ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й  вирива╨  ©х
iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
   Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
   До шелюгiв дорога  була  добра,  пiщана.  I  шелюгами.  А  потiм  пiшли
чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й  не  грузли  глибоко,  та  налипало  на
чоботи, i волочив ©х, як пудовi. На його щастя, зразу ж за  Михайлiвськими
хуторами нагнав якийсь  чоловiк  рябою  кобилою  у  возi.  Давид  попросив
пiдвезти його, той узяв - теж ©хав у район. Так що через двi  години  яких
уже пiд'©здили до Щербанiвки.
   Зразу ж од степу, звiдки пiд'©здили Давид iз  михайлiвським  чоловiком,
вигiн - ярмарковище -  широко  розлiгся.  Цiлий  табун  вiтрякiв  прилетiв
звiдкiлясь i спустився отут.  Далi  стояли  гамазе©,  крамницi  й  рундуки
базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч,-  ма╨ток  колишнього
iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною,  бувало,  Давид  при©здив  з
батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока
водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана  видно  тодi  було:  в
дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева  й  iще  якiсь  дивнi  -  униз
вiттям росли.  Тепер  паркана  зовсiм  не  було.  На  великому,  порослому
бур'яном подвiр'© стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з
бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований  флiгель  та  стайнi.  Бiля
купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
   Дядько, як про©здили, оглянувся до парубка й сказав:
   - Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд  садом  льох,  сидiв  i  я  в  тiм
пiдвалi. Не дай бог нiкому!  То  арештантська  ╨  таки,  а  то  й  у  льох
саджають.
   Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
   - Та от сказати так,- почав дядько,живемо ж ми на хуторi. Ну,  а  життя
наше звiсно яке. Прийшли й до мене  вночi  пiд  вiкно:  "Хазя©н,  одчини".
Потiм  стали  у  вiкно  лiзти.  А  в  мене  ружжо  було,  я  й  вистрелив.
Одiгнав-таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав
©м; все одно заарештували. Тро╨ суток держали, аж поки штраф не  заплатив.
Тпру!
   При©хали.
   Бiля  ганку  стояли  пiдводи,  на  ганку  багато  селян.   Було   рiвно
одинадцять, коли Давид  зайшов  у  канцелярiю  й  глянув  на  годинник.  У
канцелярi© за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть  на  машинцi
стукотiла  одна  машинiстка  -  бiлява  тендiтна  панночка.  Бiля   дверей
товпились селяни, й пахло чорноземом i  од  сiрякiв  -  вiвцями  пiд  дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську  позику!",  "Пiдвищуй  урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та
селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де  й  подiлося  в  Давида  чуття  самотностi  й  пригнiчений
настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi
заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi,  а  в  повiтрi  ескадриль©
лiтакiв. Життя буйне - вiдродження кра©ни.
   Скинув будьонiвку, трошки патлатий  i  з  веселими  очима.  Пройшов  до
кабiнету голови. Сам  секретар  був,  а  голова  ви©хав  десь  на  село  i
повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
   - А що ви хотiли? - спитав секретар.
   Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни  ще  подавали
приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i  приговор  той
десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться  органiзацiя
земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба,
щоб хтось  iз  району  прибув,  бо  в  них  же,  в  Обухiвцi,  "диктатура"
Матюшина,- вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
   Секретар нiчого певного  не  сказав.  Подивився  пильно  на  парубка  -
мовляв, якби ж це був голова.
   - Да, жаль, що голови нема╨.
   Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто  дверi.  Але  саме
сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцi©. I,  як  зайшов
Давид, Миронов одмахнувся рукою - зараз занятий. Давид вийшов у коридор  i
сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцi©
з забинтованою ши╨ю. На Давида тiльки  зиркнув  скоса  гостро  й  пройшов,
побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
   - Ну, що скажете,  товаришу?  -  коли  той  сiв  перед  столом,  спитав
Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
   Давид витяг iз-за обшлага якiсь папери,  партквиток,  поклав  на  столi
перед секретарем. От спершу заре╨струватися. Бо тодi якось приходив,  а  в
парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя  страшенне  в
них на селi. Вiн  сам  з  Обухiвки.  Миронов  це  зна╨.  Розгорнув  квитка
Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка.  Згадав,
що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй,  ще
б тiльки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
   - В партi© з якого року?
   - З двадцять першого.
   - Де вступили до партi©?
   - В Червонiй Армi© в Ташкентi.
   Миронов мгукнув i довго не зводив  очей  з  Давидового  обличчя,  потiм
спитав: що  ж  там  у  них,  в  Обухiвцi,  за  свавiлля  та  безладдя?  (I
"свавiлля", i "безладдя" - пiдкреслено  в  нього).  Давидовi  одразу,  вiд
само© iнтонацi© його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув,  що
не  скаже,  як  думав:  щиро,  по-товариському.  Вiн  похмурився  i   став
розповiдати про сход, про Матюшину полiтику  й  мордобiй,  про  iсторiю  з
наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його,  а  як  скiнчив  Давид,
затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
   - Ви от  що,  товаришу,  краще  скажiть:  у  дев'ятнадцятому  роцi,  до
Червоно© Армi©, де ви були?
   - До приходу денiкiнцiв - дома, а потiм  -  в  лiсi,  у  партизанському
загонi.
   Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було - в коридорi  гомiн
та рипiли дверi на блоцi.
   Миронов перший озвався:
   - Це все, що ви мали до мене? - i,  одклавши  квиток,  взяв  олiвець  i
схилився над паперами.
   Давид спалахнув.
   - Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього  вам  iще  мало:  на
сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував  проти  голови
сiльради, партi╨ць б'╨  в  кров  обличчя  -  мало?  Хвата╨  й  намага╨ться
згвалтувати дiвчину начальник мiлiцi©, добре, що вирвалась,-  i  це  мало?
Село затуркане, темне, в хатi-читальнi досвiтки. Ночами п'яний  розгул  iз
Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що
це дiйснiсть, а так - немов заснув i душить кошмар.
   Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж
не можна!
   Миронов трохи пождав, поки Давид заспоко©вся, i  сказав  тодi  на  диво
байдуже:
   - Це все буде в парткомi  обговорюватись.  Да,  Обухiвка  -  бандитське
село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'╨, про це ми зна╨мо, i зна╨ партком.
П'╨, та розуму не пропива╨: недарма ж два роки обирають на голову, i якось
зовсiм не можна  припустити,  щоб  вiн...  та  ще  на  сходi.  Сахновський
позапартiйний - хай буде вiдомо йому. А потiм - "намагання згвалтувати"  -
це таке розтяжиме поняття.
   I взагалi його, Миронова, диву╨: на селi працi для партiйця - непочатий
край. На селi - кооперацiя, КВД, культосвiтня  робота.  А  вiн  iз  такими
дрiбницями...
   Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв  щось  сказати,
та втримавсь.  Тiльки  закусив  губу  до  болю,  пiдвiвся.  Довго  надiвав
будьонiвку на  голову.  Ще  стояв  i  думав:  не  вiрилось,  що  от  треба
повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов  не  помiчав,
чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком,  раптом
пiдвiв обличчя й сказав:
   - Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
   - Чому?
   - Вiн нiде не дiнеться,- ухильно вiдповiв Миронов.
   Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi  оторопiлий.  Думав:
"Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi  одходив,  тiльки
настрiй такий же безпросвiтний та  важкий  був.  Сходив  потiм  на  пошту,
вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету  на  три
мiсяцi для хати-читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж  у  недiлю.  Трохи
полегшало й надiйнiше стало.
   Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не  барився  вже,
улаштував iще деякi сво© справи й рушив додому.
   Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою  телефонний  дрiт
на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку,  i
бринiла вона тоскне й боляче.
   Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.
   Вже де-не-де свiтилось по хатах. А як за  хутiр  вийшов,  зовсiм  чорно
стало - нi дороги не видно,  нi  степу.  Все  небо  крiзь  мряку  й  рiллi
злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв  дрiт.  I  було,  що  дрiт
обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали.  Потiм,  чути  ногами
стало,- почалися пiски... Це шелюги вже. З обох  бокiв  дороги  в  темрявi
тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I  зовсiм  близько  чорнiла
смуга сосново© посадки.
   Поминув хрест край дороги  -  колись  при  денiкiнцях  тут  розстрiляно
кiлькох селян, як гнали ©х на Щербанiвку. Згадав,  як  Зiнька  вчора...  I
раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв  i  здавив  у
холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.
   - Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й  ранiш
не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили...  Що  наше
життя, кожного з нас, перед тi╨ю великою радiстю  трудящих,  що  ради  не©
кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi,  упроголодь,
щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде
ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що
©м оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула... А! хiба радiсть чи й
саме життя вимiрю╨ться часом!
   З-за шелюгiв блиснула жовтенька крапка -  це  шелюгам  край.  I  просто
вниз, пiд гору, у долинi -  Обухiвка,  немов  хтось  жменею  сiйнув  зерно
золотаве в чорну рiллю.

   XIII

   Пiсля Щербанiвки Давид став  мовчазний  i  задуманий.  На  другий  день
нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно
точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають  коняку
купувати. Або, як у хатi,- сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник,  а
десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало - як цiвку витче вже й  нову
закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спита╨  мати  з-за
прядки:
   - Що, цiвок нема╨? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.
   Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
   - Та цiвок же там повна пiдрешiтка.
   I Давид кидався:
   - Що таке? А, нi, цiвки ще ╨,- i знов гуп-гуп лядою, машинально  самими
руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.
   Чорт його зна╨, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i  завтра
вранцi на станцiю? Але що ж,- ну, по©де вiн з голими руками,  без  нiякого
матерiалу. Та ще й квиток зостався в  Миронова.  Нi,  вже  пожде,  як  там
"Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв
одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.
   Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з-пiд  мряки  гострий  пах  овечо©
вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу
скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi  сiв  бiля  Давида  на  лавi.
Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша.  Давид  поклав
човника.
   - Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв,
i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:
   - Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,- i вiн
розповiдав, що голова саме по©хав був кудись, не вдалось перебалакати, а в
парткомi... Вже й дома Давид думав-думав про того  Миронова.  Головне,  що
наче на вигляд i нiчого чоловiк, не виклика╨ жодних  сумнiвiв,  ну,  а  на
балачку, бiс його зна╨: таке верзе та все око мружить  пiдозрiло.  Де  був
пiд революцiю - питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид:  саме  перед
тим начмiлiцi© сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився:  могло  й
це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з  ними!  Як
ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже
чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть.  Однi
пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".
   Давидовi кров прилила до обличчя.
   - I хай би це куркулi  крякали.  А  то  ж  самi  незаможники  деякi.  З
несвiдомих.
   Вiн витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав  Давидовi.  Це
тих, що списували в земельнi громади: на виселок  уже  двадцять  три  душi
записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки.
Приходив ще Клим-сибiряк, що в хуторi в коваля  живе,  хотiв  дуже  Давида
бачити, аж до вечора сидiв. Якась,  мовляв,  справа  ╨,  i  теж  згоден  у
колектив, i коваль,  Зiнь-чин  батько,  мовляв,  запишеться.  Отже,  можна
рахувати вже  дев'ять  родин.  А  таких,  що  зостануться  тут,  а  хотять
землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi,  що  напроти  йдуть.  Давид
радий.
   - Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю  обов'язково  треба  буде...
да, на цю недiлю ж ярмарок - пороз'©здяться. На он ту недiлю або  й  серед
тижня - сход. З району покличемо, щоб нашi воротi© не зiрвали. Та вже тодi
приговора  самi  пропихатимемо,  назирцi  йтимемо  за  ним,  щоб  знов  не
провалився крiзь землю.
   Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi  ще  на  долiвцi,
немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i  глянув
на товариша.
   - Трудно, Давиде! - потiм пошепки: - I бачу я  так,  що  без  кровi  не
обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини  обидва
як хмара, а нiчого - мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть,  думають
нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився  в
Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не  боюсь.  За
банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два - та й на волi. Ще  два  посидю.  А
землею сво╨ю не один живiт наб'ю, як колись продко-мiсарам  за  розверстку
зерном набивали".
   Гуркотiли в  тишi  прядки.  Христя  тихенько,  без  слiв,  спiвала  над
гребенем. Давид поклав на  плече  Тихоновi  руку  й  сказав  зворушено,  а
твердо:
   - Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора,  як  iшов  iз  Щербанiвки  отам,
шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне,
аби тiльки недарма, аби зробили сво╨,- люди житимуть.
   Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i  незграбний,  як  дихав  у  тишi,
хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так..." Потiм нагадав  Давидовi,
що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi  по
хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.
   Iз тим пiшов Тихiн.
   Як зсутенiло, що ткати не видно вже,  Давид  вилiз  iз-за  верстата  i,
взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому  писати:
якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi  стихли,  й  мати  вже  сiяла
борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.
   Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик  повiсив
торбинку на ключцi й тихенько, дух зата©вши,  щоб  не  заважати  Давидовi,
глянув, що той у зшитку  пише.  Давид  його  хрупнув  олiвцем  легенько  з
усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як  хрупнув
- значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.
   - Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком,- помiтив Давид пiдбите око в
братухи.- Де це ти нагуляв собi?
   Мати:
   - Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же  ©м  тепер  нiяких  не
задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.
   - А, ви розумi╨те! Це урок малювання в нас був.
   - Ах ти, шибенику,- мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась  на
сина й не могла не всмiхнутись,- так мати ото вже така дурна в тебе стала,
що й не розумi╨ нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi -  хтось  синьою
фарбою око пiдмалював?
   Докiйка смi╨ться. Петрик тiльки глянув на не© зневажливо:  що  ще  вона
тут... Почав розповiдати.
   То, значить, так було: малю╨ вiн,  коли  пiдходить  Ганна  Iванiвна,  у
зошит  дивиться.  Пiдiйшла  до  нього:  "Що  це  ти  малю╨ш?"  А  вiн  ©й:
"Колiктив".- "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?"  -
"Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзову╨мо, ми - селяни. Тут  i  стовпилися
школярi. А в мене двiр, будiвлi  всякi  намальованi,  а  за  двором  орють
трактором".
   Валька лавочникiв: "Не  пройдьот  номер,  земля  закрiпльона".  А  далi
палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я  ж  його  я-ак
мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?"-  "А
що ж воно... собаче!"
   - Так у тебе ж синцi!-смiялися в хатi.
   - Це вже потiм iз-за рогу. Це й кожному так можна. На  перемiнцi  набiг
iз сво©ми та й дав ото... Ну, та й ми iз хлопцями ©м надавали.  Оце  пiсля
урокiв аж за млин  гнали  кiлками.  Книшенкiв  Iван  i  чобота  в  грязюцi
загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й  журила
сина.
   - Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повироста╨те, коли ось
дiтьми вже вою╨те? Гай-гай, дiти!
   - А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"
   Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було -  може,  що  з  Вальчиних
уст,- таке ж противне. Та ще ©х не бити! Потiм хлопець згадав  раптом,  що
©сти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й  довго
возився бiля не©, а таки одломив добру шматуряку i ну ©© вминати.
   Мати:
   - Та хоч би ж олi╨ю помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!
   Петрик слухняний - через мить уже бiля мисника.
   - Тут, мамо, пiрце саме.
   - Значить,  нема,  дитино.  Пiдожди,  ось  галушок  наваримо.  Пшеничнi
сьогоднi.
   Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю,  мов  журилася.  Дитинi
шматка хлiба  нема  чим  помастити.  Три  роки  ось  на  корiвку  нiяк  не
зберуться. Тодi ж як збули пiд голод.  Теличка  ╨,  думала  корови  з  не©
дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла  карбованець
- усе туди. Дарма, що треба  хоч  би  кофточку  ситцеву  дiвчинi.  Мерзла,
гибiла на тих буряках, боса-босiсiнька. А вже найгiрша старiй  печаль,  як
на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха:  то  десь  уривок  слова
упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi,-  i  вже  в  серцi
материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було - болiла
й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось ╨, чу╨ серце. Тiльки ховають
од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
   - Нi, ще нiчого не помiчала,- стиха говорила Зiнька,- я, як  тiльки  що
буде, зараз прибiжу.
   О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тi╨© ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж  нi.
Тiльки по©дом ©сть, слова не скаже без образи. Та  вже  терпить.  Хоч  як,
бува╨, пече,- мовчить, мов у рот води  набере,  бо  ще  вiзьме  й  вiдiшле
додому.
   Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi,  де  Христя  пiдпалила  солому,
падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi  проти  печi.
Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в  нiй  виступав
тепер силует Зiньчин iз схиленою  головою.  Пiдвела  голову  й  до  Давида
повернулася. Сказала тихо, мов марила.
   До строку ж це ©й два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до  весни,  поки  не
найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив  оце  вчора  дядько  Клим,
записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче
в дворi бур'яну вже нема╨, розчищено, i сохи вже нашi закопують.
   - Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я  боюсь  та
що думаю все.
   - А ти не думай нiчого.
   - Як воно само дума╨ться.
   Дiвчина притихла, притих i Давид. Може,  сутiнi  хатнi  нагадали  давнi
синi сутiнi зоряних ночей. Як  жита  буйнi  в  степу  шелестiли,  а  вони,
бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в  зоряне  небо,  а  хлопець
дивився в ©© замаренi очi...
   Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це ©й  дома  буде!
Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
   Давид задуманий  у  сутiнях  сидiв  бiля  вiкна.  I  була,  як  колись,
прокинувся юнацький запал i  завзяття.  "Брехня!  Ми  ще  поборемось!"  На
далеких  гонах  в  уявi  виступала   мрiя   улюблена   неясними   обрисами
сонячно-барвистих плям. Потiм перед нею  стали  очi  -  не  заступили,  бо
прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi...

   XIV

   Днi  йшли  за  днями  по  довгих  паузах  ночей,  осiннiх,  беззоряних.
Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощiв  i  мов  нижче
понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь... Хто  оборався
i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на  чорному  тлi  чужих  рiль  -
однаково вияснювали полички плугiв i ховали  по  повiтках  до  весни.  Вся
робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до  ума  призводили"
хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трi╨рах. Цiлими днями з ранку до
ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi,  як  ©сти.  А  встане  з-за  столу,  i
цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i  дихали  важко:  ще  не
звикли легенi пiсля терпкого степового  повiтря  до  пороху  з  мичок,  до
чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi- справжня текстильна
фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають.  Прядуть  на
прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли ╨ ще в хатi  ткач  -
дiд сивий,- то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупа╨
i човник по основi кларнетом: сюр, сюр... Тодi й онукам  робота  ╨:  цiвки
сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля  вечерi  сидiли  допiзна.  Але
чоловiки тiкали вечорами з дому.
   - Хоч би ж он шпульку змотав,- скаже невдоволено жiнка.
   - Хай удосвiта,- пiхне на порозi цигаркою i - або сюди через  тин,  або
туди - до сусiдiв.
   Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги.  Як
було колись, в  першi  роки  революцi©.  Цiлi  вечори,  довгi  ж,  осiннi,
гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу,  про  новини,  найбiльш  про
сво╨ найближче,  найболючiше  -  про  землю.  Говорили  ще,  правда,  бiля
припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi  поглядаючи.  Бо
так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi:
отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i  вже
все зна╨, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв  у  Щербанiвку  в  мiлiцiю
спровадити, та вiдпросився.
   - Яке диво, що Колодцi набив пику! - стрiли цю звiстку обухiвцi.- Схоче
- i тобi, i менi наб'╨! Бо вiн у  властi  й  зна,  що  куди  ти  на  нього
скаржитимешся.
   - Не скрiзь таке! То ми дороги не зна╨мо. А вiн  i  користу╨ться  нашою
темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от
не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в  вiчi  йому
правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I  ©хнi  дiла  всякi
темнi викрива╨. Що це означа╨?
   Обухiвцi просто не знали, що й думати.  Говорили  рiзно.  Що  партiйний
вiн, та через те Матюха й терпить  йому,  чого  нiкому  iншому  нiзащо  не
стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду",  а  що  за  полiтика  -
нiхто докладно не мiг i  сам  собi  з'ясувати.  Головне,  що  сумнiвiв  та
пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшино©  компанi©
нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки  всякi,  як  тiльки  вiн
прибув. I хоч знали Давида ще змалку й  усю  родину  Мотузки  як  чесну  й
порядну, але - хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася,  а  за
людей що й говорити. Хiба не було, що до революцi©  чоловiк  -  так  собi,
п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк - от хоч би й того ж Колодку взяти,
а тепер - хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i
самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху - бив буржу©в, за бiдняцьку
владу нiби йшов, а тепер... То отак i Давид, може?
   Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк  здивували  обухiвцiв.  Вiн
був звичайнiсiнький Давид Мотузка.  Як  i  тодi,  пiд  час  революцi©  ще:
гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос  у
нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв.  Ходив  вiн  у  неперешитiй
шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий  же
ранок уже з батьком жито  домолочував.  А  вечорами  з  селянами  гомонiв:
розумний,  начитаний.  На  вулицi,  на  гулях  нiхто  нi  разу  не  бачив.
"Сурйозний чоловiк",- подумали селяни. Потiм далi,  отодi  в  млинi  й  на
сходi якось аж вухо рiзали його  смiливi  слова,  голосно  названi  iмена:
Матюха, Гнида,- що ©х обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж  усе  -  "товариш
предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' -  проти  хоч  слово.  Кожушний
Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне.  I  як  тодi  на  сходi
Давид виступив, обухiвцi зата©ли дихання й ждали з тривогою, що  буде.  Не
зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по
селу. Висловлювалися всякi  здогади,  пригадувались  найменшi  деталi:  як
затрусився Матюха, а з переднiх  парт  начебто  чули,  як  аж  зубами  вiн
заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не  iнакше,  як  злякався.
Навiть безнадiйно переконанi  в  безстрашностi  Матюшинiй,  а  й  тi  лише
знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi
слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз  "тих",  вiщували,
що тиша та перед бурею.
   Тягнирядно, ось  уже  кiлька  днiв  не  вихмеляючись,  гуля╨  в  них  в
Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.
   А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже,  i  чорна  та  вiтряна.
Блимали вогники по селу. З-за повiтки чоловiчi  голоси  п'яно  горлали.  А
тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч  двi  постатi,  обнявшись,  плели
кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:

   С своей верной ватагой поеду
   И разрушу хоч сто городов...

   - Хто йде? - одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
   Давид мовчки пройшов бiля них.
   - Хто? Я питаю! - грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув
©х. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i  жбурляв  у  спину.
Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився  й  оглянувся.  Видно,  кiлок
трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось  оте  грiзне  "я".  I
батькувалося. Другий сопiв - мабуть, рятував того. Довго там возилися.  Аж
бiля Тихонового двору Давид уже був,  то  чув  -  почвалали  через  вулицю
просто в Гнидин двiр.
   А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей.  Як  нагло:
трах-дзеньк! - i  посипались  склянки,  й  цеглини  шмат  як-як  не  вгруз
дядьковi Гордi╨вi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув  просто
в коло на долiвку.  Всi  кинулись,  сполоханi.  Вибiгли  надвiр.  По  селу
гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi,  нi  близько
на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та  гуками  по  вулицi.  Але  всi
знали, що не чи╨ ж, як ©хн╨ дiло.
   Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи:  що  це  за  тип  по
слободi в них тиня╨ться п'яний. На нього, на Давида,  вчора  нащось  кiлок
йому знадобився - з тину ламав.  А  вчора  вночi  хтось  висадив  шибку  в
Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.
   Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на
Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
   - Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не  стережу  я.
Може, ви й самi ось скоро  один  одному  шибки  гамселитимете  та  кiлками
голови провалювати будете! А я при чому тут?
   Потiм по паузi - в кiмнатi нiкого не було  бiльш  -  перехилився  через
стiл  i  сказав  iз  притиском  i  пошепки.  В  голосi  чулась  погроза  й
застереження:
   - Мотузко, ти менi отi сво© штуки  покинь!  Поки  не  пiзно.  А  то  не
прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже  i  я  тобi!
Плакати будеш, та пiзно. Iди не  розстроюй  мене!..-  i  вже  потiм  услiд
Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у  сiльрадi:
- Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон
гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.
   Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронi╨ю,  теж  голосно,
щоб усi чули:
   - Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забува╨ш,- вiн показав на стiну,- то  не
Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходiв
нiяких не вжива╨ш, щоб виявити злодi©в?
   - А виявимо! - також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не  зводячи
з Давида очей.
   ...З цього дня нi в Мотузки,  нi  в  Кожушного  уже  не  збиралися.  Не
злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм,
на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися,  час  вийти  на
широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату-читальню  вилазити.
Товаришi погодились.
   - Тiльки ж у нас i хата-читальня!..Яким похитав головою i нiчого  бiльш
не сказав.

   XV

   В центрi села од майдану, де церква, i через  вулицю  од  школи  стояла
велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька.  Дощi
осiннi, завiрюхи оббивали ©©, i нiхто не мазав ран. Як  болячки  розкидало
по нiй - навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати
було плетiнь. Залiзо  на  даху  фарбувалось  колись:  старожили,  може,  i
пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося,  якою  саме  фарбою,
але тепер нiяким  дослiдженням  цього  не  встановити.  Ганок  прогнив,  i
вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.
   Тепер це - хата-читальня.
   Вдень вона тупо дивиться  на  вулицю  каламутними  вiкнами  з  побитими
шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до
ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю - занавiски  бiленькi,
i  миршаво  зеленiють  у  цвiточках  на  лутках  калачики  й  зiрочки.  То
бiблiотекар  колишнiй  живе  на  тiй  половинi.  Ще  за  часiв  "Просвiти"
бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати-читальнi,  служить  за
прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати-читальнi в нього ж,  i  пiсля
вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком,  як
випускала  курей  iз  горища  Ганна  Iванiвна,  жiнка   бiблiотекарева   -
вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
   На ганку,  де  хата-читальня,  бiблiотекаревi  кури  понахохлювались  i
застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.
   Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн  сво©м
приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.
   А вже чути далi крiзь  дрiмоту  -  з  ночi  залунали  голоси,  жарти  й
дзвiнкий дiвочий смiх. З обох кра©в села  й  через  вигiн  валила  молодь.
Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у  хату.  Коли  Давид  з
Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон  блiдi  смуги  свiтла  на
вулицi малеча мiсила в грязюцi - ©х не пускали в  хату.  А  за  вiкнами  ж
клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.
   - Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.
   I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.
   - ╞й-бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлу╨!
   - Та бре?
   - О, ©й же бо! Диви, ще цiлу╨!  -  аж  захлинався  якийсь,  iще  ближче
обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до не©.
   Перше, що Давидовi впало в очi,  коди  одхилили  дверi,-  густий  сизий
туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий
серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах - спiвали щось
про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а  на  столi,
саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним  обвiшеним  i  в  павутиннi,
сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна  до  нього  пикою  в  поли
схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами  в  туманi
блиснула рука з усього розмаху, аж той  угнувся,  впала  йому  на  долоню.
Пiдвiв обличчя - знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з
болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.
   - Ти!
   - Лягай! -  хором  юрба  аж  ревнула  весело.  Нагнув  хтось  голову  i
придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже  аж
товпляться в юрбi:- Я, я...- Лусь, трах!
   Давид похитав головою. А Яким сказав:
   - Оце як бачиш.
   - Да, роботи буде чимало. Ну, а  зате  i  знай  же,  Якиме,-  i  раптом
захоплено глянув на товариша й додав: - Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi
дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти ©х у життя, а  як  одкрити  ©м
свiт- хоч би газету ось швидше висилали. Не  так  блищатимуть  очi!  Треба
тiльки зумiти.
   Спитав, чи ╨ бiблiотека. ╙. Яким повiв у темний коридорчик, а  потiм  у
розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.
   - Оце шафи нашi.
   Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi
пошарпаними книжками. Взяв одну - в  нiс  ударив  пах  старого  залежалого
паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть  знати  було
мереживо павутинне. Поклав Давид книжку - Л╨скова якийсь том. Яким стукнув
щиколотком по дверях друго© шафи.
   - I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним  словом,
тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицько© книжки, трудно
вибрати. Так ©х i беруть - не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який
папiр, чи не дуже товстий. А тепер i  зовсiм  не  видають  книжок,  бо  не
вертають, скурюють.
   За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:
   Нiчка розсипала зорi срiблястi©,
   Ось вони в рiчцi на днi...
   Яким ще чиркнув сiрника.
   - А стiни! - похитав Давид головою.
   Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi  звисало  павутиння,  а  один
куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою  обвалено
було.
   - Ремонту треба, та й доброго.
   - О, це ми зробимо, це пусте,сказав Яким, кинувши порожню  пачку  з-пiд
сiрникiв у куток i  повертаючи  до  дверей,-  от  iз  молоддю  нам  справу
владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив,
уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.
   - Та з молоддю якось ми уладна╨мо,сказав  Давид.  У  великiй  хатi,  як
вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали.  I  стояли  бiля  вiкна  гуртом
поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще  густiший  став.  А
десь у ньому бродили, як мiсячно© ночi, дiвчата з спiвами,шукали когось. I
наче десь далеко-далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей
Гордi©в Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i  одвернувся  до  Якима.
Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.
   - Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонi╨ю.
   - Не до гармонi© менi тепер,одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи  вони  ще
довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима - а  хто  ж  його
зна╨? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i  тягнуть,  i  регочуть  -
угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:
   - Iще вам не остобiсiло!
   Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина  сплигнув  iз  стола  i  теж  не
схотiв уже бiльш. Коло  розiрвалося.  Хто  одiйшов  до  дiвчат.  Од  вiкна
пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап ╞вги-удови, усмiхнувшись,  а
невесело:
   - Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
   - Бачу, погана!
   Яким уже посеред хати сто©ть i руку пiдняв.
   - Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiва╨те потiм!  Усi  повернулися
до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм  обiрвали  не  разом,  не
рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од  лоскоту.
Костя подався наперед на крок i кинув через голови:
   - Ану там,- не налоскоталися ще? Замовкни!
   - А то що? - пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.
   - Побачиш що!
   - Овва!
   Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин  Гарасько,
суворий на вигляд.
   - Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
   - Не дуже лиш сажай! - озвався з-пiд стiни Гниденко Филька  бiлобрисий.
Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його  i,  одiрвавшись  потiм,
гукнув:
   - От що, товаришi! Завтра всi  дiвчата,  що  спiвають  у  хорi,  i  так
взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло  ╨!  А  саме  ж
мученицi яко©сь завтра, прясти все 'дно не будете. Та  захватiть  iз  дому
щiтки, а може, в кого маслянка ╨, то й маслянки по грудцi. Чи невже  ж  ми
отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!
   Та й взагалi - це вже до всiх - i хлопцям, i  дiвчатам  -  що  з  нього
тiльки промовець кепський: не висловить так, як то дума╨ ясно, ну  та,  як
умi╨,- час уже ©м, молодi, в нове життя входити. То колись  батькам  ©хнiм
замолоду, як життя було не ©хн╨, а чуже, як була тiльки праця в  три  поти
влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести ©м силу,  за  зиму  нагуляну,
молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од
реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? - аж до
нових наймiв повеснi. А ©м, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям,  аби
була сила: нове життя ©хн╨ перед ними. Що його треба ж  ©м  самим,  сво©ми
руками та сво╨ю головою будувати.  На  це  треба  уважно  дивитись,  треба
газети, книжки читати, лекцi© всякi. Не без того,  щоб  коли  й  погуляти,
погарювати - на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай
признаються по правдi, верталися звiдцiля  додому,  i  щоб  на  душi  було
гарно? Вiн же, Яким, по собi зна╨: було, йде сюди,  бо  тягне  i  хочеться
чогось, сам гаразд не зна╨ш чого. А тiльки прийдеш, не  те!  Аж  сум  тебе
вiзьме!
   - Так от ми й хочемо,- закiнчив Яким,- хоч  помацки,  а  щоб  "те"  нам
було. Про це вже Давид подба╨. Газету ж виписали,  а  завтра...  та  й  iз
хлопцiв приходьте хто,- там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.
   Костя захоплено:
   - О, за нами затримки не буде!
   I ще хтось:
   - Ми будемо!
   I гамiр, галас знявся в хатi.  Дзвiнкими  голосами  дiвчата  в  приступ
пiшли на Якима: ще раз - що ж ©м  брати  з  дому  кожнiй?  Що  маслянки  -
знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб
хлопцi ж десь добули.
   - Та хай сосни в  посадцi  наламають!  -  гукнула  котрась.  Пiвнiвська
Галька пальцем колупала вже стiну бiля  вiкна,  так  цiлий  шмат  глини  й
одпав. Кричала до дiвчат:
   - Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!
   Як гуси на вигонi - клекiт голосiв.
   Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне  ним  -
пил iз нього хмарою. Згорнула його - завтра випере.
   -  Да,-  знову  Яким,-  у  кого  портрети  ╨  революцiйних  дiячiв,  то
приносьте. А в тебе,- до Давида звернувся,-  ми  портрет  Ленiна  поки  що
позичимо.
   Давид хитнув мовчки головою. А очi  захоплено  й  радiсно  дивилися  на
молодь.

   XVI

   На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi  бачили,  йдучи
до церкви, як бiля хати-читальнi метушилася молодь. I  нащось  стояли  двi
кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку - то
хлопцi пiддашшя та сходи  лагодили.  На  вулицi  стояла  юрбою  дiтвора  з
торбинками через плече - у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати  на
ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.
   - Косте, принеси он кобилицю!
   Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.
   - А сама ти не зводила б зiйти? - i смi╨ться, бо схiдцi ж прийнято.
   - А ти ж бачиш - нiяк.
   - Я зсадю!
   - А, бiсе! Тобi аби!..
   Костя знову смi╨ться, а очi несамохiть так i припали до  Христi.  Потiм
одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi  кобилицю  на  ганок.  Вибiгла  ще
Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.
   Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги  в  посадку.  Дiвчата  ще
надходили, хлопцi ©х зсаджували на ганок, а  як  котро©  -  то  не  хотiли
навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробу╨, куди  воно  жiнка  сама
без мужика годиться". Тодi дiвчата - подавали руки ©й i  хлопцям  "утирали
носа".
   - А що? Куди годяться?
   - А ось i тiтка Марiя до нас! - Христя весело.
   У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi  на  головi
пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата  ©й  простягли,
вона схопила одну сво╨ю, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на
пiддашшя та тiльки - гоп! - уже на помостi каблуками стукнула.
   У хатi - гармидер, як це завжди бува╨  пiд  час  мазання:  стiни  голi.
Посеред хати, на  столi,-  купа  юпок,  теплих  хусток  навалена.  Дiвчата
обстругували стiни,- якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред
хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного  вiкна
Яким замазку замiшував.
   Марiя весело, як зайшла:
   - Добридень вам, дiвчатка!- а тодi крутнулась на каблуцi, як  дiвка,  i
очима по хатi. Свитка ©й  на  однiм  плечi  вже,  а  не  скидала.  Мов  аж
задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до
Якима з жартом, а все немов замислена:
   - А ти сам один, сердешний,  тут  iз  дiвчатами.  Як  вiзьмуть  тебе  в
роботу!
   - Гукатиму товариша, нехай  ряту╨,-  в  тон  вiдповiв  Яким  i  справдi
погукав:- Давиде! Чи ти там ще живий?
   Озвався Давид десь аж iз тi╨© кiмнати глухо. В Марi© якось свитка  сама
з плеча впала. Кинула  на  стiл  ©©,  на  купу  дiвчачо©  одежi.  Спiдницю
пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту - по зеленому  полю
червонi квiти - назад крайками зав'язала.  Ще  обкрутнулась  по  хатi,  на
стiни роздивляючись.
   - Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий  шмат  сухо©
глини.
   - Мазати - так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.
   Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих
кiмнатах?
   - Там Давид саме з книжками заходився,- сказала котрась iз дiвчат.
   - Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла
в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку,
дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими  книжками.  Аж
поки той голову звiв.  Тодi  очима  обдала  i,  поздоровкавшись  привiтно,
пiдiйшла й присiла бiля нього.
   - Усе ти з книжками, Давиде! - i мов задумалась. А потiм  дiловито:  от
що - вона дума╨ отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз,  а
тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче,
що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
   Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю.  Стрiлись  очима  й
мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв.  А  Марiя  зiтхнула  i,
спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд ©й:
   - Тихiн пiшов на Огирiвку?
   - Пiшов,- сказала, не зводячи з парубка  очей,  з  порога  вже.  I  все
стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вi©. Ще  глянула
примружено. I враз  в  обличчя  (вже  не  схова╨  молодиця)  вдарила  кров
рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.
   - То що, Давиде?
   - Та... нiчого.
   Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась,  потiм  вийшла,  пругко
вигнувшись у станi,- знала, що дивиться.
   Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi  оправляти,
якi на горище, а думав: i як вiн  що  забув  сказати  Тихоновi  (пiшов  на
Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова - сини ще  малi  -
ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до  Огиря  хоч  хлопцям  котромусь
збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий ╨,казала Зiнька.
Ще думав: ну, а  то  зна╨  Тихiн  i  сам,  що  з  хуторянами-незаможниками
балакати,  вже  ж  прийдуть,   розпитуватимуться.   Мабуть,   Огиренко   з
Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться,  то
й хуторян треба, бо одно© ж громади.
   Внесла Марiя з Галькою кобилицю в  кiмнату.  Поставили  пiд  стiною  од
вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на не©. Галька пiшла собi -  сама
тут уже без не© вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо,  без
слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж  став  думати  чомусь  про
не©. Власне, хiба вiн не бачить ©© наскрiзь! I  оту  хустку  квiтчасту,  i
сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не  задля  нього  надiла?  Не
мазати йшла!
   По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки - хруп! Звiв  голову  -
не дивиться, струже. То так,  видно,  з-пiд  ножа  одскочило.  Але  раптом
нагнула голову й з-пiд руки  -  зирк,  лукаво  й  з  усмiхом.  I,  чортова
молодиця! Пiдтикалась - аж  одне  колiно  видно.  I  чоботи  навмисне  ото
скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок  книжки.
I дивно - не прочита╨ заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила
обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на не© та покликав: "Марi╨!"  -
як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала  б
йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись  в
оту нiч проти мiсяця.
   Згадав Давид щось iз то© ночi,  тодi  бiля  двору,  хотiв  спитати,  та
стримавсь. Марiя спитала. Сперш обiрвала спiв, а потiм мовчала хвилинку  i
врештi вся повернулась до парубка iз журою:
   - Чого ти, Давиде, як тiльки ми вдвох зостанемось, не знайдеш  i  слова
для мене? Чи дума╨ш: "А, що там iз жiнкою говорити?" I мовби  сердишся  на
мене?
   Обличчя в не© було розгублено-сумне, як у дiтей бува╨. Давид глянув  на
не© i знизав плечима. Чого б  вiн  мав  на  не©  сердитись?  Ну,  так-таки
подумала б, чого?
   - А я не знаю! - сказала жiнка задумано.
   Дурниця. Що диву╨ вона його деколи сво╨ю поведiнкою, то це ╨, цього вiн
не схова╨. I що аж боляче йому стане iнодi за не©, це теж  ╨.  От  хоча  б
перше взяти, як iз млина ото колись ©хали з нею та бiля ворiт уже  стояли.
Щось балакали про Тихона, що лiкуватись  йому  треба.  Вона  ще  журилась,
мовляв, хлiба жалi╨ лiкарям. "Ну, та полотно ж ╨ в мене",- казала. А потiм
од'©хала й сказала щось.
   Пауза.
   Марiя пильно дивилась на парубка й немов  дихання  зата©ла.  За  стiною
спiвали стиха дiвчата.
   Давид задумався на хвилину - нащо вiн це? А потiм звiв раптом голову  й
доказав:
   - ...Я не розчув тодi та й гукнув: "Що ти  кажеш?"  -  а  ти,  Марi╨...
засмiялась i кинула: "Було б слухати!" Це й усе. Дрiбниця наче. Але й того
вечора, i потiм iнодi, коли згадував, думав багацько, що то  менi  було  б
слухати? I, зна╨ш, Марi╨, iнодi погано про  тебе  думав.  Бо  якось  диким
здавалося i не вiрилось просто, що  так  могло  бути:  журилась,  а  через
хвилину - смiх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу...
   Пауза.
   - Що ж ти погане думав, Давиде?
   - Думав, що од наших ворiт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харка╨,
десять сажнiв ти од'©хала та й смiялася. А потiм, як  i  до  вас  заходив.
Дума╨ш, чого ото Тихiн такий смутний став?
   У голосi Давидовiм жiнцi вчулася немов зневага до не©. Аж  почервонiла,
i груди хвильнiше задихали. Чи не вважа╨ вiн, бува, ©© за якусь... так  це
каже: "I до вас як заходив". Мовби i не знати що. Чи дума╨, що  так  i  до
всiх вона, як до нього, хто б не зайшов,- весела, мiсця собi не  знайде  в
хатi.
   - Ех, Давиде! - зiтхнула  тiльки  й  замовкла.  Уже  напружено  скребла
стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла ©©
на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб  подержав.  I
спiдницi нижче цей край обсмикнула.
   Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки  треба,  шибку  обрiзати.
Веселий був. Кинув жартома:
   - Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала:
   - Тiтко Марi╨, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? -  i  показала  в
жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi.
   - Нi, гарна ж глина,- сказала.- Уже шпару╨те?
   - Оце почина╨мо.
   Потiм услiд уже ©й гукнула Марiя:
   - Нехай би сюди яка прийшла,- i почала старанно стругати  стiну  ножем.
Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння  сторiнок  i
жадiбно ждала чогось.
   По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може,  вiн  Марiю
образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може,
i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може  здатися.  Та  ще  як
отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i ©©, Марiю. I нехай не дума╨,  що  весь
час вiн отак про не© тiльки й думав. Нi, не тiльки так.
   Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав  на  пiдлогу.
Перебранi поклав у шафу.  Тодi  знов  сiв  до  книжок  i,  витягши  кисет,
зiбрався закурити.  Не  було  папiрця.  Рука  простяглась  до  книжки,  що
розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до
Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на  ходу  цигарку.  Потiм,  як
сiв, Марiя не втерпiла вже:
   - Як же ти ще думав про мене?
   Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно  затягшися,  пихнув
синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; при╨мно вразило  його:  колiна
вже не видно було з-пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька -  в
печаль.
   - Це було вперше по при©здi зараз. Був ото ввечерi у вас,- почав  Давид
i дивився кудись у куток задуманий,- було багато дядькiв,  i  жiнки  були.
Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя  обухiвське,  радились,  що
нам робити  з  Матюшиною  компанi╨ю.  I  ти  щось  сказала  була,  либонь,
"папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось  iз  мужикiв  грубо:
"Не тво╨, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в  роботу.
Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли  й
слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе  аж  на  полу  не
всидять, аж очi ©м блищать... З дiвчатами ти як дiвка: чи  пiснi  завести,
чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.
   I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не  рухнеться  на  кобилицi.
Очей не зводить з парубка.
   - От я й думаю собi,- знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю,-
яка б з тебе, Марi╨, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
   Дивився, поривний, на не©. I таки ж гарна! Знов заговорив:
   - У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся  довге,  а
розум короткий". Дурниця! Скiльки ©х ╨ i в партi©, i на громадськiй роботi
взагалi. Селянцi ще трудно, то правда,хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою
з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж,  Марi╨,  нi  дiтей
нема...- i раптом занепоко╨но:- Марi╨, чого ти?
   Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в не© бiль. Сказала по паузi:
   - Хоч не нагадуй, Давиде,- i видавила з мукою,- менi про дiтей.  От  ти
кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди  вони?  Дурнi  вони!  Та  я  б,
Давиде, хай би ©х було в мене не знаю скiльки,  не  реп'яхи,  а  квiтоньки
були б вони в мене! Чи я ©х не нагодувала б, чи  не  обпряла  б?  I  ще  б
знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них;  от  i
школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же  це
все, для дiтей. А як нема... Ми он те лiто мазали  хату  з  Тихоном  -  як
радiсно було! Тiльки що побралися. Та й  пiч,  я  пiчникам  кажу,  щоб  же
тепленька була, i вiкна, щоб же - ©м ясно! А тепер... Приходю додому  -  в
хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте - насiння з не© впаде, а
на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi...
А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"...- В голосi тихий докiр
i жура.
   Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще  ним  i  наче  зiв'яла.
Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому - з очей аж  сипалась
веселiсть i смiх - бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким.  А  це  немов
одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона - чи що згадала, чи  здумала  -
раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко  й
наче з викликом:
   - Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його зна╨, не молодиця?!
   Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким,  молодим.  А  до  Давида  очi  аж
палять.
   - Слухай, Давиде, подерж кобилицю,раптом згадала  Марiя,  що  мазати  ж
треба.
   Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з  парубка  очей,  спустила
ноги на перекладину, руку гарячу поклала на  плече  йому.  Як  спускалась,
грудьми аж об нього черкнулась. Очима - в його темнi. Й затихла, призивна.
Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до  Давида  з
мукою:
   - Ех, Давиде!
   Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька - буде  мазати  з  тiткою  Марi╨ю.
Почали мазати.

   XVII

   Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були  вже
побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi  гiрлянди  з  сосни  i
через хату попiд стелею, навхрест  з  кутка  в  куток,  теж  висiли  двома
пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi.  (Так  бачили
на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi  в  зеленому  з  сосни  вiнку
висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на  другiй  стiнi,
що бiля не© стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на
ньому червоний квiтчастий рушник,- котрась iз дiвчат принесла.
   Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк  i  повернутися.  Не
налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна  з  причiлка
сонце червоне з заходу  кинуло  золотаво-червонi  снопи  промiння,  просто
через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям  розсипались.
I впало колосся червоно-золоте  кому  й  на  голову,  у  волоссi  остюками
заплуталось.
   Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:
   - Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!
   Навшпиньках через помиту смужку з тi© кiмнати вийшов Яким.
   - Да-да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю
на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.
   Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути  стало.  Дiвчата  помили.
Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться)  й  розвiшали  ©х  на
конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.
   Яким вийшов iз Давидом i ще з  одним  парубчаком  -  Савкою,  "видатним
малярем" обухiвським. Замкнув хату-читальню, а ключ собi в кишеню поклав.
   - Хватить уже анархi©! - сказав iз при╨мнiстю,  спускаючись  полатаними
сходами.
   Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а  стiнгазета
ще й не почата набiло.
   В хатi  свiтилося  вже  в  Карпенкiв.  Бiля  печi  молодицi  з  вечерею
порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна - школярка -  i  старанно
виводила на  великiм  аркушi  бузиновим  чорнилом  -  Давидову  передовицю
переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким  iз-за  сволока
чернетки  дописiв  i  маленьку  Тетянину   палiтру   двадцятикопiйчану   з
аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це ©м
намалювати заголовок газети,  малюнки  та  заставки.  Давид  почав  читати
дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чи©сь. Писанi
чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що  тут
не було тiльки - про  землеустрiй  i  про  лiси,  про  хату-читальню,  про
Матюху. Були й вiршi,- сво© Сосюри та Тичини теж були в  Обухiвцi.  Навiть
фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був.  Розповiдалося  в  ньому  про
якiсь дуже темнi махiнацi© в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась  цiла
дiжка вонючих оселедцiв  iз  Губаренково©  крамницi  в  кооператив.  Давид
фейлетон похвалив.
   - Треба й малюнок сюди дати,- сказав Савцi. Той i собi уважно  прочитав
фейлетон i захоплено вiдповiв:
   - Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що
воняють оселедцi? - аж задумався.
   - Хай люди носи позатикають. От i розумiй - значить,  воня╨  з  дiжки,-
сказав Яким.
   - Ай правда! - зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий  Карпенко,  батько
Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.
   - Що це ви, хлопцi, записарювали всi?
   - А це ж, тату, стiнну газету пишемо,- Тетяна  дiловито  вiдмовила,  не
пiдводячи голови, над аркушем схилено©. I писала далi,  слiдом  за  ручкою
виводячи й губами слова.
   Похитав головою:
   - Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!
   - Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?
   - Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про  кооперацiю.  Хтось
здорово пробира╨. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.
   - Пусте! - сказав Давид.- Вовкiв бояться -  в  лiс  не  ходити.  Скрiзь
газети стiннi ╨, в яку  казарму  не  зайди,  в  який  робiтничий  клуб  не
заглянь, а на селi - в сельбуд. Це в нас тiльки щось  за  республiка  така
особлива.
   - Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим,  у
хатi мiсця не буде за це? - сказав батько.
   - Буде, не журiться, тату!
   Батько по тому витяг витушку з-пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка.
Хлопцi робили сво╨. Було,  що  Давид  раптом  спитав  у  дядька  Левонтiя:
скiльки воно десятин у Рокитному всi╨© землi - i Книшево©, i Губаренково©,
i iнших - огулом. Старий перестав мотати.
   - Хiба ви там i про землю пишете?
   - Аякже! Земельна справа -  це  в  нас  зараз  найголовнiше.  Проведемо
землеустрiй - на ноги станемо, а нi - так i не  вилiземо  iз  злиднiв.  Це
менi в статтю треба - скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так
от по скiльки воно в якому куску?
   Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:
   - Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.
   Давид записав триста. I ще потiм питав  дядька  Левонтiя  про  те,  про
iнше. Карпенко завжди спиняв витушку  й  вiдповiдав  поважно.  А  потiм  i
мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i сво╨ слово  в  розмову  до
молодих.
   Пiшов Давид пiзно вiд Якима.
   Дома пряла сама мати на  лавi,  бо  Христя  до  Гальки  пiвнiвсько©  на
попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав  бiля  лави.  Дiти  вже  спали
обо╨.
   Подаючи вечерю синовi, мати згадала:
   - Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно  до  них  прийшов.  Аж
двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки-но.
   - Не казала чого?
   - Нi, не казала. А тiльки  небезпремiнно