------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Комедiя в 5 дiях


   ДI?ВI ЛЮДЕ
   _Мартин Боруля _- багатий шляхтич, чиншовик.
   _Палажка _- його жiнка.
   _Марися _- ?х дочка.
   _Степан _- син ?х, канцелярист земського суду.

   _Гервасiй _Гуляницький-багатий шляхтич,
   чиншовик.
   _Микола _- його син, парубок.
   Нацi?вський - регiстратор з ратушi.
   _Трандал?в _- повiрений.
   _Протасiй Пеньонжка_, _Матвiй Дульський _чиншовики.
   _Омелько, Трохим_ наймити Борулi.
   _Гостi_.
   ДIЯ ПЕРША
   Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо  i  другi  з  правого  боку.
Грубка з лежанкою. Дерев'янi  стiльцi,  канапка  i  стiл,  покритий  бiлою
скатеркою.
   ЯВА I
   За столом сидять _Трандал?в_, а з бокових дверей  виходить  _Боруля_  з
бумагою в руках.
   _Боруля_. Нате, читайте! _(Да? бумагу)._ Читайте вiдцiля.
   _Трандал?в (чита)._ По выслушании всех вышеизложенных  обстоятельств  и
на основании представленных  документов  Дворянское  депутатское  собрание
определяет: Мартына,  Геннадиева  сына,  внука  Матвея  Карлова,  правнука
Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома
Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить  к  дворянскому
его роду, признанно йому в дворянском  достоинстве,  по  определению  сего
собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением  во  2-ю  часть
дворянской  родословной  книги  и  дело  сие  с  копиями,  как  настоящего
определения,  так  равно  и  определения  от  14-го  декабря   1801   года
представить на утверждение  в  Правительствующий  Сенат,  по  Департаменту
Герольдии.
   _Мартин._ О!.. Виходить, я - не бидло i .син мiй -  не  теля!..  I  щоб
пiсля цього Мартин Боруля,  уродзоний  шляхтич,  записаний  во  2-ю  часть
дворянсько?   родословно?   книги,   подарував    якому-небудь    приймаку
Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся,
як у ?жака, нiж я йому подарую.
   _Трандал?в._ Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю?

   _Мартин (б'? кулаком по столу)._ На апеляцiю! Безпремiнно на  апеляцiю!
Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?..  Я  вас  питаю:  яка  тут
обоюдна обiда? Вiн каже на мене - бидло, а я мовчи? Вiн кричить  на  сина,
на чиновника земського суда - теля, а я мовчи? Мовчи, коли  дворянина  так
лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну,  i  я  сказав  йому:  свиня,
безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда?
   _Трандал?в._ Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать.
   _Мартин._ Апелювать!
   _Трандал?в._ А за вивод подамо встр?чний iск.

   _Мартин._ А коли треба, то й  поперечний!  _Трандал?в._  Поперечних  не
полага?ться. Ви  заспокойтесь,  уголовна  палата  одмiнить  рiшенi?  -  ми
вигра?мо дiло. Когда я  був  ще  фотографом,  то  для  практики  вiв  дiло
Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була
мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, зна?те, схопив Горбенка за чуба i так
ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах - упав! А магiстрат
признав, що драка була обоюдна. В рiшенi?  сказано  було:  "Хотя  Щербина,
взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя,  причем  в  руках  остался
значительный  пучок   волос,   имеющийся   при   деле   как   вещественное
доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии,  тяжестью
тела Горбенка и сам Щербина был повергнут  на  землю,  то  признать  обiду
обоюдною"!.. Це було  перве  мо?  дiло,  я  апелював,  i  уголовна  палата
одмшила... I по вашему дiлу одмiнить - не журiться... Iтак,  виходить,  по
дiлу об обiдi апеляцiя?
   _Мартин._ Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть,  щоб  у  Красовського  у
носi закрутило, щоб  йому  свербiло!..  Я  грошей  не  пожалiю,  аби  менi
Красовського у острог посадить.
   _Трандал?в._ О, не я буду, - ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже  менi
прошенiй не вернуть за нехворменно? написанi?, нi!  Як  напишу,  то  прямо
точная копiя з форми - усе по пунктах.
   _Мартин._ I скажiть, що буде коштувать?
   _Трандал?в._  Стрiчний  iск...  i  апеляцiя...  _(Набiк.)_  Як  би   не
продешевить! _(До Мартина.)_ Щоб i для вас не було обiдно... з  бумагою...
Сто рублiв, а непредвiд?нни? расходи на ваш кошт.
   _Мартин._ Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому;
   щоб нюхав, чхав, щоб... Усi закони виставте!
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. .Конi ?х готовi, фурман послав мене сказать, що той...
   _Мартин._ Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, - ну, чого очi
вивалив?
   _Омелько_ _(iде)._ Нiколи вiн тобi не дасть договорить. _(Пiшов.)_
   _Трандал?в._ Я б  вам  i  не  казав...  знаю,  що  вiд  вас  будлi-коли
получиш... та... здержався...
   _Мартин._ Грошi? За цим дiло не стане  -  я  зараз!  _(Пiшов  у  боковi
дверi.)_
   ЯВА II
   _Трандал?в (сам)._ Добре  дiло  це  повiренничество,  ?й-богу!  Другого
такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не
був?  Був  i  писарем  в  пiтейнiй  конторi,  був  обер-об'?ждчиком,   був
прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, - скрiзь
важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай,
шукай мiсця... Зробився я сам хазя?ном: купив машину, одкрив фотографiю...
Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж
i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у  компанiю  лабаранта
Плащинського, i як ми не билися - не виходять очi. Усе  як  слiд,  а  очей
нема... Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не  пiшло.
Скасував я свою фотографiю i взявся  за  повiренничество  -  пiшло  як  по
маслу.  От  i  тепер:  дiло  Борулi  веду  протiй  Красовського,  а   дiло
Красовського протiв Борулi. ?здю на сво?х конях по просителях, -  i  коней
годують, i мене годують,  i  фурмана  годують,  i  платять!..  Наберу  дiл
доволi, при?ду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого,  щ,о
й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу,
якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба
- так саме: той же,  що  рiшав  дiло,  i  апеляцiю  напише,  а  коли  дiло
замисловате - вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче  заплатиш.  Нарештi:
чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи - не тужи! Все одно  що  лiкар:
чи вилiчив, чи залiчив - плати!
   Входе _Мартин._
   Мартин _(да? грошi)._ Я вже на вас покладаю всi сво? надi?.
   _Трандал?в._ Не турбуйтесь - докажемо! Ну, прощайте.
   Чоломкаються i цiлуються.
   Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я при?ду; а може, и сам заверну.
_(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Мартин_, а потiм _Степан._
   _Мартин._ Дiловий чоловiк!  Нема  розумнiшо?  служби,  як  гражданська!
Зда?ться, якби мене опредiлив був покiйний  папiнька  на  гражданську,  то
вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це  -  все  дбав
про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт
настав: треба чина, дворянства;  а  поки-то  вилiзеш  в  люде,  станеш  на
дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський  суд,  та
ще мало зна?, не натерся, а, бог  дасть,  натреться,  тодi  повiреного  не
треба - самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристро?ть за  благородного
чоловiка. Щось Степан менi казав  про  одного  чиновника...  Треба  з  ним
побалакать.
   Входе _Степан._
   _Степан. _Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.
   _Мартин._ От зараз конi запряжуть, та й з богом! (У _дверi.)_  Омелько!
Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не  забудь!  Я  хотiв  з  тобою  ще
побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масницi...5  А,
дай бог пам'ять... чиновник. На гитарi добре гра?.
   _Степан. Нацi?вський._
   _Мартин._ Еге-ге! Нацi?вський! Ти,  зда?ться,  казав,  що  йому  Марися
уподобалась?
   _Степан. _Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то,  певно,
уподобалась.
   _Мартин._ А вiн же сам ма? який чин чи так ще - канцелярист?
   _Степан. _Нi, вiн уже губернський секретар6.
   _Мартин._ О, чин ма? немалий!
   _Степан._ Давно веде iсходящу.
   _Мартин._ Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?
   _Степан._ Така книга. Через його руки всi бумаги iсхо-дять: вiн ?х i  в
розноснi запису? i печата пакети. Без нього нi  одна  бумага  не  вийде  з
ратушi.
   _Мартин._ Виходить, важна птиця.
   _Степан._ Скоро i вступающi йому поручать.
   _Мартин._ Вступающi?!
   _Степан._ Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть  iти  через
його руки.
   _Мартин._ Яка ж це должность?
   _Степан._ Регiстратор.
   _Мартин._ Губерський секретар, ще й  регiстратор7!..  Якраз  для  нашо?
Марисi жених, а за придане нехай не турбу?ться. Скажи, щоб при?здив.  Коли
хоче, то нехай на наших же конях i при?де, я  його  i  звiдцiля  одвезу  в
город на сво?х. Побалакай з ним... так, зна?ш, полiтичне, i, коли тепер не
при?де, то напиши менi, що скаже.
   Входе _Марися_.
   _Марися. _Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!
   _Мартин._ Марисю, скiлько раз  я  вже  тобi  приказував,  не  кажи  так
по-мужичи: мамо, тато.  А  ти  все  по-свойому...  Ти  цими  словами,  мов
батогом, по уху мене хльоска?ш.
   _Марися._ Ну, а як же? Я забуваю.
   _Мартин._ Он як Степан каже: папiнька, мамiнька...
   _Степан._ Або: папаша, мамаша.
   _Мартин._ Чiлi: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянськi дiти
кажуть.
   _Марися._ Я так i не вимовлю.
   _Мартин._ Привчайся: ти на такiй линi?. _(До Степана.) _Ходiм! _(Обнiма
його за стан.)_ Канцелярист!
   Пiшли.
   ЯВА IV
   _Марися_, а потiм _Микола._
   _Марися  (одна)._  I  що  це  з  батьком  сталось,  все   пере-начують!
Папiнька...  Мамiнька...  Аж  чудно!  Папаша...  Мамаша...   ще   чуднiще!
Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. _Входе Микола._
   А ти чого притисся?
   _Микола._ Хiба не можна?
   _Марися._ Та нема часу й  побалакать  з  тобою:  Степана  виряджа?мо  в
город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав
i нiхто нас не бачив.
   _Микола._ А менi вже обридло ждать i ховаться од людей. Сьогодня  скажу
сво?му батьковi, щоб побалакав з тво?м, а пiсля  провiд  i  поженимся.  Чи
так, Марисю?
   _Марися._ Авжеж так, чого ще ждать?
   _Микола._ Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать.
   _Марися._ Зараз.
   _Микола._ А йому сказать?
   _Марися._ З яко? речi?
   _Микола._ А щоб на весiлля при?хав.
   _Марися._ Поспi?мо ще. _(Iде.)_
   Микола _(огляда?ться)._ Марисю!
   _Марися._. Чого?
   Микола _(пiдходе)._ Не будеш сердиться, я тебе поцiлую?
   _Марися._ Ну, мерщiй!
   _Микола _цiлу? ?? раз, хоче ще, _Марися_ одводить його.
   Годi! _(На вiдходi.)_ А то ти до весiлля нацiлу?шся, а  послi  обридну.
_(Пiшла.)_
   ЯBAV
   _Микола_, а потiм _Степан._
   _Микола (один)._ I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько  оскому  наб'?!..
Стривай же, я женюсь. Завтра батько  побалакають  з  дядьком  Мартином,  а
через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать - та й
гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти,  мо?  сонечко,  i  свiтиш
менi, i грi?ш мене.
   Входе _Степан._ Здрастуй, Степане!
   Чоломкаються.
   Сьогодня вже й ?деш? Т до нас не зайшов. Може, горду?ш?
   _Степан._ Та зна?ш, не через те, щоб там що... а вiд того, що... той...
якось часу не було - короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив  мене
на малий срок з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то
все з папiнькою читали... А ти ж як пожива?ш?
   _Микола._ Нам що? Вдень  наробишся,  а  ввечерi,  разом  з  соловейком,
щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi?
   _Степан._ Чого нам скучать? У нас ? бiлiярд, бульвар чудесний, панночок
скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте,  мов  маком  всiяний...  А  то
збереться компанiя, та по?демо на  Сугаклей,  варимо  кашу,  ловимо  рибу,
печеру?-мо раки iлi запива?мо трехпробною i спiва?мо крам-бамбулi!
   _Микола._ Що ж  то:  трехпробная  i  крамбамбулi?  _Степан._  Ха-ха-ха!
Трехпробная-водка, а крамбамбулi - романс! I скучать  нема?  часу:  у  нас
щодня бумаг приносять з пошти по мiшку...
   Микол а. Що ж ви з ними робите? _Степан._ Запису?мо у дiжурну, а  потiм
у вступающу, спису?мо копi?.
   _Микола._ Навiщо ж то?
   _Степан._ А якi ? бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться  пререканi?:
кому дiло треба зробить.  Тут  один  другого  бри?  так...  що  аж  пальцi
знать!.. Наш секретар пише:
   "Прошу не вдаваться в излишнюю,  обременительную,  безпо-лезную  и  для
времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи]  XV  тома  II
части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить..." А  нам
знову отви-чають: "Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные
к делу не относятся, ибо..." Чудесно!

   _Микола._ Ти ?х, як молитви, зна?ш...
   _Степан._ Напам'ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать
бумаги напам'ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй
частi.
   _Микола._ Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж  таку  роботу
робить.
   _Степан._ Да, ето правда-важко... Умственная робота -  висшого  порядка
предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали
менi, зна?ш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi  розбiглися  -  не
знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графiку, всунув цифру -
не туди,  нагородив  харкiв-макогоникiв  i  заморочився  так,  що  замiсть
пiсошницi  взяв  чорнильницю  i  покропив  вiдомость.  Злякався,  щоб   не
прив'язали до столу, та й утiк... А.потiм определили мене у земський  суд.
Тут зовсiм другi дiла... Два годи писав присяжнi листи та всякi  копi?,  а
тепер i сочиняемо...
   _Микола._ До чого ж ти там дослужишся?
   _Степан._ Столоначальником буду,  а  потiм,  може,  й  секретарем,  чин
дадуть, женюся на багатiй...
   _Микола._  Так.  А  менi  скучно  за  тобою:  умiстi  вчились  у   отця
Ксенофонта,,умiстi й науку скiнчили, та й  розiйшлися!  Пам'ята?ш,  як  на
гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма?
А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам ?сти носила...
Смiха!
   ЯВА VI
   Тi ж i _Мартин._
   _Мартин._ Ну, сину, поснiда?ш, та й з богом в путь!  Уже  конi  готовi,
щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, - це не
то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там  дiла  поважнiй.  _(До
Миколи.) _А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?
   _Микола._ Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти...
   _Мартин._ Правда, правда! Не  всякий  може  дiло  розумiть...  Кому  до
волiв, кому до бумаг - така жеч...
   _Микола (пода? Степановi руку)._ Ну, прощай, брат,  благополучно?  тобi
дороги.
   _Степан._ Спасибi.
   _Микола._ Прощайте, дядюшка _Мартин._
   _Мартин._ Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до  тебе  в'язне,  якi  ви
товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у  кожного  з  вас
iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими.
Яка тобi компанiя Микола? Мужик - одно слово, а ти на такiй линi?,  трешся
мiж людьми iнчого колiна... Може, бог дасть, i столоначальником будеш  або
й письмоводителем у станового - це не то,  що  "цоб,  половий!..",  "цабе,
перiстий!", а пiт йому лл?, а пил принада на лице, i смуги по всiй  тварi,
та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно
те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на  той
рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар,  то  ми
достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь  на  Миколу.  То
таки  мужик  репаний,  а  ти  канцелярист!..  Так-то!..  Ну,  а  як  будеш
колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полага?ться, i кокарда?
   _Степан._  Аякже.  Воротник,  вишитий  по  чорному   бархату   золотом,
застiба?ться в один борт на дев'ять пугвиць!
   _Мартин._ От  бач!  Де  ж  йому  рiвняться?  Коли  б,  господи,  тiлько
утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що  Ка?тан  Iванович  завiря,  що
коли вже депутатське собранi? признало, то й сенат призна?.
   _Степан._ Ка?тан Iванович казав менi: поклонись батьковi  i  скажи,  що
от-от  буде  не  доказующий,  а  настоящий  дворянин,  тепер   безпремiнно
утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..
   _Мартин._ Треба йому четвертей п'ять  вiвса  послать.  Там  як  побачиш
Ка?тана Iвановича,  нагадай  йому  про  мен-даль,  вiн  вже  зна?.  Скажи:
папiнька просили за мендаль. Не забудь.
   _Степан._ Добре, не забуду.
   _Мартин._ Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.
   Степан пiшов.
   ЯВА VII
   _Мартин_, а потiм _Омелько_.
   _Мартин (один)._ Ну, тепер вже все одно що  й  дворянин!  Треба  тiлько
дворянськi порядки позаводить... Вирядю Степана i приймусь  за  дворянськi
порядки. _(У дверi.)_ Омель-ко,  Омелько!..  _(До  себе.)_  Хоч  i  кошту?
багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.
   Входе _Омелько_.
   Ти б надiв чоботи.
   _Омелько_. На бiса я ?х буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i
в постолах.
   _Мартин._ Що ти тямиш, гаво! Повезеш  у  город  канцелярського  -  i  в
постолах!
   _Омелько_. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на  повозку,
ноги в сiно засуну, те менi й байдуже.
   _Мартин._ Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!
   _Омелько_. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?
   _Мартин._ Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте  та  гарненько
закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.
   _Омелько_. Який панич?.. Хiба Красовського панич по?де з нами?
   _Мартин._ Сто чортiв тобi в потилицю!  Наш  панич,  Степан  Мартинович!
Подавись ти сво?м Красовським... Степан Мартинович - такий самий панич!
   _Омелько_. Степан?! Давно ж його призвели, хазя?н?
   _Мартин._ От я як трiсну тебе в пику  твою  репану,  то  ти  не  тiлько
Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазя?ном, а паном
зватимеш.
   _Омелько_. Та за що ж биться? Панич-то и панич,
   пан - то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду
   паном величать? Про мене, менi однаково.  Звелите,  то  й  юнкером  вас
зватиму.
   _Мартин._ Та одшукай ще, там, у коморi,  був  вандальський  дзвiнок,  i
причепи пiд дугу.
   _Омелько_. Добре, пане.
   _Мартин._ Ти яких коней запрiг?
   _Омелько_. Лиску, Красавку i Блоху.
   _Мартин._ Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а  у  Блохи  аж  дво?...
Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун  лошат  буде  бiгти?
Зараз менi перепряжи!
   _Омелько_. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову
не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать...
   _Мартин._ Кулката в  корiнь.  Зозулю  i  Карякошку  на  пристяжку.  Iди
мерщiй!
   _Омелько_ _(про себе)._ Поки був чоловiком - i не  вередував,  а  паном
зробили - чорт тепер на нього й потрапе. _(Пiшов.)_
   ЯВА VIII

   _Мартин,_ а потiм _Степан_ i _Палажка._
   _Мартин (один)._ Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й  самому
наче трохи чудно: то було "Мартин,  дядьку  Мартине",  а  тепер  -  пан!..
Нiчого, призвичаяться!
   Входять _Степан _i _Палажка._
   _Палажка._ Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не  порозкрадали.  Там  я
тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд.
   _Мартин._ Яка це в тебе шинеля? Я  ж  тобi  казав:  зроби  таку,  як  у
столоначальника.
   _Степан._ Сукна не стало на дармовiса.
   _Мартин._ На ж тобi грошей i безпремiнно зроби  дармовiса  _(да?),_  та
купи самуваря, чаю, сахарю i... кофiю i пришлеш  з  Омельком.  А  там,  що
останеться, вiзьмеш собi:
   може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз
у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа - перве дiло. Та ще  не  забудь
про те, що я тобi казав: нехай при?здить хоч i на наших конях - я  його  i
назад одiшлю.
   _Палажка._ Хто?
   _Мартин._ А, послi! Як при?де, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так
годиться. Я на недiлю пришлю  Ка?та-ну  Iвановичу  вiвса  i  сiна,  а  ти,
Стьопа, нагадай йому про мендаль...
   Входе _Омелько_, в чоботях i в дранiм кобеняку.
   _Омелько_. Та йдiть, бо Кулкат не сто?ть, аж ляга.
   _Мартин._ Ти б ще мiшок драний  надiв  на  голову.  Вiн  там  осоромить
панича! Надiнь менi добрий кобеняк!
   _Омелько_. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали,  а  тiлько  за  чоботи!
_(Набiк.)_ От наказанi? господн? з таким паном:
   звелiв надiть чоботи, а чiпля?ться за кобеняка. _(Пiшов.)_
   _Мартин._ Ну, тепер з  богом!  _(Вста?.)_  Прощай.  _(Цiлу?  Степана.)_
Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять...  трись,  трись
меж людьми - i з тебе будуть люде!
   _Палажка._ Здоров'я бережи, шануйся, сину. _(Цiлу? його.)_ Молися  богу
по книжцi.
   _Степан._ Прощайте, папiнька! Прощайте, мамiнька!!
   _Мартин._ Кланяйся ж там Ка?тану Iвановичу, Свириду Петровичу...
   Виходять.
   Завiса.
   ДIЯ ДРУГА
   Кiмната у _Борулi_.
   ЯВА I
   За столом сидять _Мартин_, _Гервасiй_ i _Матвiй._
   _Гервасiй_. Так от яке дiло, пане Мартине: ти зна?ш, що  я  чоловiк  не
бiдний, Микола у мене один, то. й вiн не буде  бiдувать;  а  в  тебе  одна
дочка... Мiй Микола i твоя Марися умiстi виросли i полюбили одно  другого,
а ми з тобою давнi приятелi... То як ти скажеш: чи не  поженимо  ми  сво?х
дiтей? Нехай давня наша приязнь закiнчиться весiллям наших дiток!..
   _Матвiй._ I  яз  охотою  потанцюю  на  весiллi  свого  хрещеника!  Ану,
Мартине, рiшайте, бо менi вже й танцювать схотiлось!
   _Мартин._ Так-то так, приятелю мiй, я знаю, що ти не бiдний,  i,  може,
справдi дiти нашi любляться, та не випада тепер  вiддать  менi  Марисю  за
твого Миколу.
   159

   _Гервасiй._ Чого так?!
   _Мартин._ Дочка моя дворянка, а твiй син... нi дворянин, нi чиновник...
так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я  тепер  на  такiй
линi?...
   _Гервасiй._ Он що! Я тебе, Мартине, не пiзнаю: поки ти  не  ганявся  за
дворянством, був чоловiк, як i всi люде;
   тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха  i  так  дворянство  у  тебе
засвербiло, що ти рiвня?ш себе з Красовським...
   _Мартин._ Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був
безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i  ми;
а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це
ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться
на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвня?мся з Красовським!
   _Гервасiй._  Далеко  ходить!  Красовський  вчений,  лiкар,  Красовський
державець, а ти надима?шся через силу, щоб з ним  порiвняться,  бундючишся
дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, - вiр менi, що як  будеш
отак роздувать свiй гонор, то Красовський з'?сть тебе!..
   _Мартин._ Подавиться, пане Гервасiю, подавиться - я глевкий!
   _Матвiй._ Глядiть, щоб вiн вас не пiдпiк, ха-ха-ха!
   _Гервасiй._ Що ж ти тепер зробиш? От вiн не хоче, щоб ти сидiв на  його
власностi, - i вибирайся! А сам не пiдеш -  пiд  руки  виведуть,  за  ноги
витягнуть, викинуться за межу зо всiм збiжжям! Що. там рiвняться!..
   _Мартин._ Мене викинуть? Мене за  ноги  витягнуть  з  прапрадiдiвського
грунту?! О-о!.. Та хто посмi?? А стрiчний iск, а апеляцiя?  Я  його  ще  в
острог посадю за обiду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло
i яке теля мiй син!
   _Гервасiй_. Ти ослiп од дворянства! I поки ту правду  знайдеш,  то  все
хазяйство профиська?ш i все-таки нiчого не доб'?шся,  i  Красовський  тебе
випре звiдцiля!
   _Мартин._ Не дiжде! Не будь я  Мартин  Боруля!  Мав  би  все  хазяйство
сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як
i вiн. _(Б'? себе в груди.)_ Уродзоний шляхтич Мартин, Генадi?в син,  внук
Матвiя Кардова, правнук Протасiя  Гервасi?ва,  Боруля  з  сином  Степаном,
герба Тшiвдар!.. О, стокроць дяблiв * його мамцi i його татковi!
   _Гервасiй._ Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звiдкiля, що означа
те слово Тшiвдар, ти сам не зна?ш.
   _Мартин_.  А  нащо  менi  знать?  Герб  -  то  ?сть  знак  шляхетського
досто?нства!
   _Гервасiй._ Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всi шляхтичi i
всi дворяни, тiльки щабльовi.
   _Матвiй._ Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, пане Гервасiю, щабльовi?
   _Гервасiй._ Такi, виходить, маленькi, що повипадали крiзь  щаблi  сво?х
не вшитих лубками возiв i розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!

   _Матвiй_. Ха-ха-ха!
   _Мартин_.-Може, ти й щабльовий, i голопузий шляхтич, а я уродзоний!  Не
вiриш? У мене е копiя з  протоколу  депутатського  собранiя,  коли  хочеш-
покажу; Я i  сам  не  знав,  а  тепер  довiдався,  що  прапрадiд  мiй  був
стражником  та-моженог-о  скарбу  i  на  його   бумагах   пiдписаний   сам
суперетендент Севастян Подлевський... от що! I  у  Красовського  не  кращi
бумаги.:
   _Гервасiй._ Що там бумаги! Краеовський на лiкаря вивчився,  то  йому  i
шляхетство пристало. Тепер вiн ?здить у калясi, його вже  крiзь  щаблi  не
протягнеш, а бумаги  -  тьфу!  I  в  мене  було  ?х  доволi,  а  тiлько  я
переконався, що нам дворянство так личить, як коровi сiдло.
   _Мартин._ Може, ти й корова; а мiй прапрадiд...

   _Гервасiй_. .Був,стражник? Чув! А мiй був пiдкоморий!

   _Мартин_. Твiй пiд коморою тiлько сидiв, то iнша жеч...

   _Гервасiй._ А твiй стерiг тi?? само?, комори, де. мiй сидiв?.

   _Матвiй._ Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то  ще  пола?тесь:!  Цо  там  по
титулi - коли нема нiц в шкатулi!.. Краще,пане Мартине, вiддайте Марисю за
Миколу та зап'?мо могорич!
   _Мартин._ Нi, пане Дульський... У мене, слава богу, ? i в шкатулi...  Я
на другiй линi?...
   _Гервасiй._ Вiн дворянин!

   _Мартин._ Щоб ти знав!
   _Гервасiй._ Горе з такими дворянами! А по-мо?му, хто вчену голову; ма?,
то дворянин, а вже як неграмотнi дворяне, то...
   _Мартин._ Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний,  бо  умi?ш  тiлько
молитви читать, та й то по  батькiвському  молитвенику,  а  по  чужому  не
втнеш!..  А  я  й  скоропись  розбираю.   _Гервасiй._   По   батькiвському
молитвенику теплiше молиться.
   _Матвiй._ Ну, годi, панове, бо  я  бачу,  що  посваритесь!  Що  там  до
титулу, якщо нема? нiчого в гаманцi!..
   _Гервасiй._ I справдi! Як наше  не  в  лад,  то  ми  з  сво?м  назад!..
Прощайте, пане уродзоний! Тiлько глядiть, щоб не чухалися,  як  дворянство
крiзь щаблi випаде. _(Iде.)_
   _Мартин._ Не журись, у нас вози лубками вшитi!
   _Матвiй._ От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, - i нiс,
зда?ться, не свербiв.
   _Мартин._ Чого ж, милостi просю: сiдайте, я  зараз  почастую,  то  одна
жеч, а це друга.
   _Гервасiй._ Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. _(Пiшов.)_
   _Матвiй._ Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.
   _Мартин._ Оставайся, закусимо.
   _Матвiй._ Нехай другим разом, а тепер не приходиться:
   умiстi прийшли, умiстi й вийдем...  Iще  раз  скажу:  жаль,  що  ви  не
вiдда?те Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка...
   _Мартин._ Я й сам знаю... так не рiвня по званiю.
   _Матвiй._ До зобачення! _(На вiдходi.)_ Може, ще роздума?те i на тройцю
потанцю?мо! _(Пiшов.)_
   ЯВА II
   Мартин, а потiм _Палажка._
   Мартин _(один)._ Може, й на тройцю потанцю?мо, тiлько не  на  Миколинiм
весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Кра-совського! Туди ж, у рiдню  лiзе,  -
умийся попереду!.. Якби не в мо?й  хатi,  ?й,  наплював  би  Гервасi?вi  у
самiсiньку пику за його хлопськi  речi...  I  вiн  зо  мною  рiвня?ться!..
Далеко!..  От  як  при?де  сьогодня  з  города  наш  жених  -  губернський
секретар-регiстратор, - тодi милостi  просю  подивиться,  за  кого  Боруля
вiдда? свою дочку!.. Ха!
   Входе _Палажка._
   _Палажка._ Чого це Гервасiй i Матвiй заходили?
   _Мартин._ Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу.
   _Палажка._ От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий,
добрий i хазяйський син.
   _Мартин._ I хлоп.
   _Палажка._ Такий, як i ми.
   _Мартин._ Дурна!
   _Палажка._ Сам ти дурний! Чого ла?шся? Що ж ти ма?ш против Миколи?
   _Мартин._ Слiпа!
   _Палажка._ Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило. _Мартин._ Глуха!
   _Палажка._ Отже, ?й-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!
   _Мартин (набiк)._ Чого доброго, вчепиться! Це  буде  не  по-дворянськи.
_(До Палажки.)_ Не сердься, Палазю, а скажи менi - тi? бачила  ту  бумагу,
що Степан привiз?
   _Палажка._ Бачила.
   _Мартин._ I чула, що вiн читав у бумазi?

   _Палажка._ Чого ти  причепився  до  мене?  Не  балакай  навтямки;  кажи
товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.
   _Мартин._ Дiло шiсть мiсяцiв в герольдi?, не сьогодня-завтра  утвердять
в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'?хав,  чи
як?
   _Палажка._ Зда?ться менi, що з'?хав: не велиш нi менi, нi дочцi робить,
сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псу?ться...
   _Мартин._ Палазю! Дворянин - одно, хлоп - друге!.. Може,  ти  цього  не
розумi?ш, то тобi яснiше скажу: сметана - одно, а кисле молоко - друге! О!
Розумi?ш?
   _Палажка._ Одно розумiю, що ти стерявся розумом.

   _Мартин._ О господи, о господи! Нащо  ти  мене  довiв  до  того,  що  я
одружився з простою мужичкою! Нiчого не тя-ме - як до пенька  балака?ш.  I
казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки  погнався
за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так  i
нема!
   _Палажка._ Божевiльний! ?й-богу, божевiльний! Ти б дроку напився.
   _Мартин._ Що ти з нею будеш балакать?.. Хiба  тобi  краще  буде  бачить
свою   дочку   за   репаним   мужиком   Миколою,   нiж   за    губернським
секретарем-регiстратором? Краще? Кажи!
   _Палажка._ А де ж вiн у бiса, той... ростератор?

   _Мартин._ Регiстратор. _Палажка._ Та не вимовлю.
   _Мартин._ Ото-то ж боже! При?де, душко, при?де! Про нього  же  й  казав
Степановi на од'?здi - чула?
   _Палажка._ То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха - тiлько
роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж ?? питав, - може, вона не схоче?
   _Мартин._ I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй  батькова
кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик!
   _Палажка._ Дай боже! Хiба я ?й ворог?
   _Мартин_. I  я  не  ворог  сво?м  дiтям,  хочу  обох  дiтей  пристро?ть
по-дворянськи!.. Тiлько ти,  Палазю-душко,  здiла.й  милость,  не  супереч
менi, слухай мене.
   _Палажка._ Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.
   _Мартин._ Ну, годi! Сiдай, душко!  _Омелько_  привезе  са-муварь,  чаю,
сахарю i... кофiю. Чай я пив i знаю, як його  настановлять,  то  сам  тобi
розкажу; а кофiю не знаю, як роблять.. Пiди ти зараз до Сидоровички - вона
зна - i повчися у не?. I розпитай гарненько, як його роблять i  коли  його
подають: чи до борщу, чи на нiч? _Палажка._ А коли ж при?де жених?
   _Мартин_. От Омелько привезе звiстку, а  може,  й  самого  привезе,  бо
недурно ж його так  довго  нема,  мабуть,  задержав,  поки  з  присутствiя
вийдуть.
   _Палажка._ То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе.
   _Мартин_. Iди, iди, душко! Та  розпитай  гарненько  про  всi  звича?  i
порядки дворянськi.
   _Палажка _пiшла.
   ЯВА III
   _Мартин_, а потiм _Трохим _i _Омелько_.
   _Мартин (один)._ Довго ж нема Омелька! Певно, привезе  жениха.  Та  вже
пора б йому й при?хать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя;  вiн
гарно i багато умi? балакать... А важко  i  в  дворянствi  жить:  рэзходу,
розходу, - са.ми.м уробить якось, не приходиться...
   Входе _Трохим._
   _Трохим._ Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр.
   _Мартин._ Де ж вони паслись?
   _Трохим._ Та в чередi, з череди й зайняв!
   _Мартин._ Як вiн смiв?!
   _Трохим_. Так пан Красовський звелiв.
   _Мартин._ О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За
що ж?
   _Трохим._ Каже, що на вас накинули  чинш  i  поки  не  заплатите  -  не
вiддасть.
   _Мартин._ Не вiддасть?.. Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!..  Я
?м покажу... Я... Ми ?м покажемо!
   _Трохим._ Нi, пане, я не пiду. Вiн похваля?ться i вам  на  спинi  горба
зробить. Каже: Боруля добива?ться бумажного горба, а я йому на спинi горба
надрюкую.
   _Мартин._ Хто це казав?
   _Трохим._ Економ.
   _Мартин._ О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського,
   менi горба зробе? Менi?.. Та я... Запрягай коней, по?ду зараз
   в стан! Це грабiж, грабiж!...
   _Трохим._ Нема ж натачанки ще з города.

   _Мартин._ Бiжи до Сидоровички, позич.
   _Трохим _пiшов.
   Граблять!.. Граб... Граб... Це менi ще i на руку  -  нехай  граблять!..
Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський,  Боруля  ще  потяга?ться  з
тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдi?... апеляцiя... стрiчний iск йому
в печiнку сiли... О пресвята дiво! Вмiшайся в мо? дiло, поможи менi ворога
; свого доканать.
   Входе _Трохим_
   _Трохим._ Там прийшов Омелько.

   _Мартин._ Який Омелько?
   _Трохим._ Та наш же Омелько.
   _Мартин._ Сам?
   _Трохим._ Сам.
   Мартин _(набiк)._ Що ж це за знак: i забарився,  i  жениха  не  привiз?
_(До Трохима.)_ Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та  по?демо  зо
мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату...

   _Трохим._ Вiн бо?ться iти в хату.

   _Мартин_. Чи ти не здурiв? Чого вiн бо?ться?

   _Трохим._ Та коней наших покрали в городi.

   _Мартин._ Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни  його  сюди,  за  чуба
тягни! _(Бiжить до дверей.)_ Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату!
   Входе _Омелько_, босий.
   _Мартин._ Де конi, азiят?
   _Омелько_. Украли.
   _Мартин._ Украли?
   _Омелько_. I чоботи, i кобеняк украли...
   _Мартин._ Як же в тебе голови не вкрали?

   _Омелько_. Бо нiкому не потрiбна: у кожного ? своя, хоч поганенька.
   _Мартин._ Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не
проковтнув, щоб ти вареником  подавився,  кажи:  шкуру  з  тебе  здерти?..
Розказуй, анахтема, як було дiло?
   _Омелько_. Та так було  дiло.  То  як  при?хали  ми  з  паничем,  зараз
понаходило тих судейських видимо-невидимо.  IIослали  за  горiлкою,  панич
достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi,  спасибi  ?м,  i
мене почастували; а чарка така, що й собака не  перескочить;  я  довго  не
хотiв випить повяо? i таки випив; випив, закусив салом -  у  мене  з  дому
було сво? сало i хлiб...
   _Мартин._ Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш.
   _Омелько_. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб'?те з пантелику.
   _Мартин._ Я тебе з нiг зiб'ю i шерсть на тобi вискубу!
   _Омелько_. От я й забув, що казав.
   _Мартин._ Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!..
   _Омелько_. Випив, закусив салом.
   _Мартин._ Ну?
   _Омелько_. У мене з дому було сво? сало i хлiб.
   _Мартин (крiзь зуби)._ Чув, чув!..
   _Омелько_. Напо?в коней i хотiв спать лягать, а  тут,  спасибi  ?м,  ще
пiднесли... Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували
ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i заснув.  Вранцi,  до  схiд
сонця, прокинувся - не можу голови пiдвести... Почав пригадувать: де я? Не
пригадаю. Глянув набiк: чи?сь босi ноги на полудрабку. Що  воно  за  твар,
думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли ?
ноги, то повинна буть i голова, - а голови не  видко,  тiлько  моя,  та  й
сво?? голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке телiпа?ться, мов
хто начепив клунок з пiском... Помалу-помалу  пiдвiв  я  голову.  Дивлюсь:
нiкого нема, кругом чужа оселя... Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась
легка, як вiвсяна полова,  i  я  догадався,  де  я  i  що  зо  мною  було!
Схопивсь... сюди, туд'и -- нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я  та
й заплакав.
   _Мартин_. Заплакав?
   _Омелько_. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав:  чоботи  були  настоящi
шкаповi i кобеняк...
   _Мартин._ Луципiр! А коней тобi не жаль?
   _Омелько_. Та конi знайдуться,  бо  там  якийсь  судейський,  з  мiдною
бляхою на грудях, списав усе: i як коней  звуть  на  ймення,  i  до  якого
полудрабка котра коняка була прив'язана, i полудрабки розглядiли, - усе як
слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що  як  удариш  батогом,  то
Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, -все записали,
конi знайдуться!.. _(Зiтха?.)_ А чоботи i кобеняк...
   _Мартин._ Геть з очей, паршивий робiтник!  Тобi  гиндйкя  пасти,  а  не
коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти  одслужувать  менi  за
коней шiсть лiт.
   _Омелько_. А буду. Таке дiло. _(Набiк.)_ А хто ж менi одслуже за чоботи
та за кобеняк? Якби не ти, то я б ?х i не брав.
   _Мартин (до Трохима)._ Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи  вiзок,
запрягай коней, та хоч уночi по?демо до станового.
   _Трохим _вийшов.
   _(Омельковi)._ Ти чого сто?ш? Пiшов, не печи мо?х очей!
   _Омелько_. Та тут ще лист вiд панича.
   _Мартин._ Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа!
   _Омелько_ _(доста? з шапки)._ Та не гримайте ж хоч  за  листа,  бачите,
зашив як далеко - боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: "Хоч шапку i вкраде, то
лист буде цiлий, чорта з два найде". Нате.
   _Мартин (прочитавши)._ Що його  робить?..  Жених  обiщав  при?хать,  як
коней пришлю за натачанкою... Тут грабiж... там коней покрали!..  Памороки
забило... _(До Омелька.)_ Iди, розумна голово, надiвай постоли, по?дем  зо
мною у стан, а Трохим по?де в город  зараз  же,  щоб  завтра  i  натачанку
привiз... Упряж де ти зоставив?
   _Омелько_. Злодi? взяли, тiлько черезсiдельник зостався.
   _Мартин._ Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички.
   _Омелько_. А коней яких запрягать?
   _Мартин._ Не питай мене!.. I дорогою не балакай до  мене,  бо  я  тебе,
каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
   _Омелько_. Ну й сердитий... Що то пан! _(Пiшов.)_
   Мартин _(один)._ I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок...
синок!.. Я тут iз шкури вилазю,  щоб  його  в  люде  вивести,  а  вiн  там
п'янству?...
   Входе _Омелько_.
   Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб?
   _Омелько_. Письмоводитель станового при?хав, пита?ться, чи ви дома,  та
я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?
   _Мартин._ Зви! Проси! Бачиш - дома, хiба тобi повилазило?
   _Омелько_ вийшов. _Мартин_ бiжить до бокових дверей.
   Палажко! Письмоводитель при?хав... I-i! Я й забув, що ?? нема!  Марисю!
Пошли за матiр'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат,  нехай
дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та я?ць звари  уснятку  i
молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був,  бо
вiн раз у раз  з  похмiлля...  Певно,  привiз  утвержденi?  в  дворянствi.
Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син...
_(До дверей.) А,_ Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
   Завiса.
   ДIЯ ТРЕТЯ
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   _Мартин._ Цiлу нiч з досади  не  спав!  Як  прочитав  Нефодiй  Осипович
бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iм?нiя  Красовського,  то  наче
п'ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать  там  сво?ми  гострими
кiгтями!.. Ну,  пане  Красовський!  Сипеш  ти  грiшми,  щоб  мене  вивести
звiдцiля, - i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог  посадить!..  Нефодiй
Осипович за грабiж узяв заявленi?, каже: це уголовне  дiло!..  Красовський
хвалиться  та  похваля?ться!..  Хвались,  хвались!..  Коли   б   менi   ще
роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр... Що Сибiр? На
каторгу його!.. Будеш ти  знать  Борулю  i  дiтям  закажеш!..  Я  не  буду
хвалиться, нi, а тим часом i в острог,  i  в  Сибiр,  i  на  каторгу  тебе
запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би по?хав  у
город - до повiреного, там голова:  губерньою  править!  Ну,  та  день-два
пiдожду...  Гей,  Омелько!..  Бог  дасть,  дочку  пристрою,  тодi   заживу
настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту ?здить, у карти грать.
   Входе _Омелько_.
   Чого ти лiзеш, як черепаха?
   _Омелько_.  А  хiба  я  птиця?  Лiтать  не  можу,  поки  встанеш,  поки
прийдеш...
   _Мартин._ Ну, ну, годi...
   _Омелько_. Коли б чоловiк крила мав...
   _Мартин._ Годi!
   _Омелько_ _(набiк)._ Нiколи не дасть договорить... .

   _Мартин._ Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов  на  п'ять
по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать...
   _Омелько_. Чого?
   _Мартин._ Слухай!
   _Омелько_. Та я ж слухаю.
   _Мартин._ Мовчки слухай!
   _Омелько_. Мовчу...
   _Мартин._ Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть дво?,
прибiжиш додому попереду...
   _Омелько_. А як я не добiжу попереду?
   _Мартин._ Що ти йому будеш казать?
   _Омелько_. Трохим же буде кiньми ?хать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з
мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.
   _Мартин._ Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти  його  здалеку
побачив i вперед прибiг.
   _Омелько_. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг  разом,
а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде  ?хать,
а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим .на зло
менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.
   _Мартин_.  Хiба  ж  я  тебе,  супесе  клятий,  затим  посилаю,  щоб  ти
наввипередки з кiньми бiг?
   _Омелько_. А хiба я знаю.
   _Мартин (бере його за груди)._ Не зна?ш?
   _Омелько_ _(набiк)._ Отже, останню свиту порве.
   Мартин_._ Звiстку, звiстку, звiстку  щоб  подав  вперед-  гость  важний
при?де!
   _Омелько_. То дозвольте коня взять.
   _Мартин._ Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!
   _Омелько_. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака...
   Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить.
   Та постривайте,  пане,  я  сам  пiду,  а  то  ви  менi  свиту  порвете.
_(Випхнув.)_
   ЯВА II
   _Мартин_, а потiм _Марися._
   _Мартин._ От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав  би,  жаль  -
давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго,  аж  скучно.  А
вiн, чорт його зна?, чи нарошне дражнить  мене,  чи  таки  справдi  дурний
трохи зробився.
   Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?
   _Марися._ Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
   _Мартин._ Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська  дочка  сама
стира?! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?
   _Марися._ Вони на городi копають, а я ж що буду робить?
   Мартин _(набiк)._ Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б  ?й
роботу дворянську знайти... _(До Марисi.) _Нiчого не роби!
   _Марися_. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.
   _Мартин._ Глупство? Наглядай, щоб другi  робили,  а  сама  надiнь  менi
зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як  панночцi  слiд.  Та
руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi  вона  й
так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - ? таке  борошенце,  та
не знаю, як його звуть i де воно прода?ться...
   _Марися_. Як собi хочете, а я, ?й-богу, без роботи не буду сидiть.
   _Мартин._ Не  смiй  менi,  кажу!  _(Набiк.)_  Яку  б  ?й  роботу  найти
пристойну?.. А! _(До Марисi.)_ Я тобi п'яльця достану,  будеш  вишивать  у
п'яльцях.
   _Марися._ Та я ж не вмiю.
   _Мартин._ Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.
   _Марися _знизу? плечима i виходить.  Пiду  справдi  до  Сидоровички,  я
бачив у не? п'яльця, вона вже стара, не бачить, то  вiддасть  для  Марисi,
для сво?? хрещеницi, i покаже, як  на  них  вишивать...  Ох,  поки-то  все
поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! _(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Марися_, а потiм _Микола._
   _Марися (одна)._ Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!..
Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу,  чого-то
дворянцi стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловiк на
свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той  ма?  право  ?сти,  хто  ?жу
заробля?; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його
батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, зна?, хоч
би прийшов заспоко?в мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре
   серце вiщу?!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий
   принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi... поки
   нагодували... Сьогодня ввечерi побачусь...
   _Микола (пiд вiкном)._ Марисю, можна зайти?
   _Марися._ Микола! Заходь, заходь - я одна: нi батька,
   нi матерi нема.
   Входе _Микола._
   _Микола._ Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не
хоче вiддать тебе за мене!..
   _Марися_. Чом?!
   _Микола._ А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились,  хочуть,
щоб я сватав дочку Котрвича.
   _Марися._ Що ж ти зробиш?
   _Микола._ Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку  Котовнча,  розбить
сво? надi?, а з ними й серце - все одно що живим лягти у домовину!..  Знов
же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом  ти,
покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi  удво?  тяжча  моя  мука
буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!
   _Марися._ Ти мене любиш?
   _Микола._ Умру без тебе!
   _Марися._ I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю.  Слухай  же
мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать  Юльку  не  спiши!  Проси
його, щоб пiдождав, поки ?? ти сам не розпiзна?ш,  -  вiн  тебе  любить  i
згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.
   _Микола (кида?ться до не?)._ Марисю! Ти мiй розум, мо? серце, мо?  очi!
Дай поцiлую тебе за пораду!
   _Марися._ Тепер нам не до того!  Iди  додому  краще,  щоб  нас  тут  не
зуспiли, - тодi й замiри нашi розлетяться...
   _Микола._ Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?
   _Марися._ Жди мене пiд яблуньою у садку.
   _Микола._ О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! _(Пiшов)._
   ЯВА IV
   _Марися_, потiм _Палажка._
   _Марися (одна)._ Так от яке зуспiло мене  горе!  Дворянина  батьковi  в
зятi схотiлось. О боже мiй! Та де  ж  на  всiм  широкiм  свiтi  знайдеться
дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I  я?  Кого  так  щиро
полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть,  нiж
замiж за другого!..
   Входе _Палажка._
   Мати! Вони, певне, не знають нiчого... Мамо!
   _Палажка._ Чого, дитино моя?
   _Марися._ Що в  нас  робиться?  Чом  батько  вiд  Миколи  старостiв  не
прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i
ви самi тому радiли...
   _Палажка._ Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько
каже, що ми в дворяне вийшли - панами стали, а Микола не дворянин i  через
те нерiвня тобi.
   _Марися._ Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба  хочете,  щоб  я
дiвкою посивiла?
   _Палажка._ Не журись, дочко, не посивi?ш - жених ?... гарний...  i  чин
ма?.
   _Марися_. ??! Хто?
   _Палажка._ Отой судейський, що при?здив до нас з Стьопою на маслянiй...
Ти йому уподобалась... Пам'ята?ш?  Що  грав  на  гитарi  i  спiвав...  Чин
великий на ньому... ростиратор, либонь...
   _Марися._  Мамо,  голубко  моя!  Я  вже  давно  люблю  Миколу,  а  того
судейського тiлько раз бачила, не знаю його - i знать не хочу.
   _Палажка._ Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у само? серце  болить
за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам  робить,  коли
тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.
   _Марися._ Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi  були  щасливi!..
Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви
хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк  молодий!..  Мамо!  Я  ж
ваша кров, - не губiть мене, вiддайте замiж за  Миколу.  Я  не  хочу  буть
дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, -  це
всяке зна?!..
   _Палажка._ Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!..
Ти побалакала зо мною-i в мене наче полуда з очей  упала.  Сама  бачу,  що
дворянство нам бiду робе.  А  почну  батьковi  казать,  щоб  не  видумував
нiчого, щоб жив по-старовинi, - то закричить, затопа ногами, почне  читать
менi якiсь  бумаги  про  дворянство,  затурка?  мене,  чагирка?,  зiб'?  з
пантелику, i я думаю:  може,  ми  й  справдi  вже  дворяне,  -  i  починаю
по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного  вiддать
замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що  i  робить,  вимучилась  зовсiм  i
одурiла. От вже  другий  день  ходжу  до  Сидоровички,  вчуся  дворянським
звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i при?де.
   _Марися._ Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!
   _Палажка._ Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя,
а товку не буде! Ще й поб'?мось на старiсть, бо вже два рази мало-мало  не
бились...
   За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!"
   Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. _(Пiшла.)_
   _Марися._ Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги... _(Пiшла.)_
   ЯВА V
   _Мартин_, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм _Марися._
   _Мартин._ Отут, хлопче, постав та й iди собi.
   _Хлопець _ставить п'яльця на мiсто i виходить.
   П'яльця! I нехитра штука, а  зараз  красу  господi  придали.  Якось  аж
веселiше горниця  дивиться.  Нехай  Марися  вчиться.  Сидоровичка  обiщала
показать, спасибi ?й. От i благородна кума в пригодi  стала!  Кумiв  завше
треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж,
то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника  Лясковського,  а
за куму - генеральшу Яловську.
   Входе _Марися _i пада йому в ноги.
   Що це?!
   _Марися._ Не губiть мене, не топiть мене - я у вас одна!
   _Мартин._ Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань!  Чого
тобi?
   _Марися._ Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що при?де з  города,
- я його не люблю, я за нього не хочу...
   _Мартин._ Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж  тебе  тодi
вiддать?
   _Марися._ Вiддайте мене за Миколу.
   _Мартин._ Свiт навиворiт. Панночцi - мужика забажалось!.. Не смiй  менi
про це й за?каться!
   _Марися._ Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi...
   _Мартин._ Що то за слово таке - любить?  Кажи  менi,  що  то  за  слово
таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
   _Марися._ Я не вмiю розказать... Я...
   _Мартин._ Видумка!  Витребеньки!  Баб'ячi  химерики!  Чина,  дворянство
треба любить, а друго? любовi нема на свiтi!..
   _Марися._ Я собi смерть заподiю, коли...
   _Мартин._ Не сердь мене, бо  я  порву  на  собi  всю  одежу!..  Чу?ш?..
Здурiла дiвка, ще  й  не  розглядiла  добре  благородного  жениха,  а  вже
ерегу?ться! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за
нього, - от при?де, то побачиш!.. А про Миколу i не думай!  Та  я  скорiще
вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та  я  не
знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них  пiклу?шся,  побива?шся,  з  шкури
лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надво? роздирають! Мало менi  муки
з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн  зуби  скалив?..
Iди! Жених, може, вже з гори з'?жджа?... Iди одягнися менi у нове  плаття,
а цих речей щоб я бiльше не чув!
   _Марися._ Тату?..
   _Мартин._ Який я тато? Що то за тато?
   _Марися._ Папiнька!
   _Мартин._ I слухать не хочу! Iди роби, що велять.
   _Марися _пiшла.
   Не зна? свого щастя; сказано: молоде - дурне... Ох, дiти-дiти! Якби  ви
знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий  хлiб
?ли... Якби-то знали... тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам... От
трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я ?й ворог!  Ворог
за те, що витягаю з мужичества... А чого менi це кошту??.. Колись подяку?.
   Входе _Омелько_.
   Iдуть?
   ЯВА VI
   _Омелько_ _(задихався, не може говорить)._ I-?-ду-уть!
   _Мартин._ Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко?
   _Омелько_. Ху-ху-ху!.. Утомився...
   _Мартин._ Ти ж конем ?хав?
   _Омелько_. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня...
   _Мартин._ Я ж кажу, що так!.. Далеко?
   _Омелько_. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а...
   _Мартин._ Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ?дуть?
   _Омелько_. Та, мабуть, уже близько бiля двору.
   _Мартин._ Ти ж бачив, хто ?де?
   _Омелько_. А хто ж? Трохим ?де - нашими кiньми i нашою натачанкою...
   _Мартин._ А в задку сидить хто-небудь?
   _Омелько_. В задку?.. Не примiтив!
   _Мартин._ Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! _(Iде до вiкна.)_
   _Омелько_. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн
ще й ла?ться!.. Чорт на тебе угодить... _(Пiшов.)_
   _Мартин._ Вiн... Жених!.. _(До дверей.)_ Душко! Палазю! При?хав!  Жених
при?хав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на
славу... _(Вiдчиня середнi дверi.)_
   Входе _Нацi?вський_, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде
до дверей, розставивши руки.
   Милостi прошу, дорогий гостю!
   _Нацi?вський _кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса.
   ДIЯ ЧЕТВЕРТА
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   _Омелько_ i _Трохим _вносять стола.
   _Омелько_. То це жених нашо? Марисi, сьогодня й заручини?
   _Трохим._ Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку,  -  гарний
панич!
   _Омелько_. Вiн же й мене частував тодi, як  чоботи  i  кобеняк  украли,
бодай йому...
   _Трохим._ I що вони там роблять, тi судейськi,  -такого  ?х,  як  галок
восени?
   _Омелько_. Бумаги, каже, пишуть.
   _Трохим._ Нащо ж тi бумаги?
   _Омелько_. На продаж. Продають.
   _Трохим._ Та хто ж ?х купу?, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?
   _Омелько_. Виходить, ? такi люде, що купують. От бачив  повiреного,  що
при?здив? Конi, як змi?, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!..
Бачив? Отже вiн бумаги прода?. Його фурман дав  менi  на  цигарку  легкого
тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i прода?  людям,
що кому потрiбно, з того и хлiб ?сть, i будинок ма? у  городi.  От  i  наш
пан, каже, купив якiсь бумаги у  нього  на  Красовського,  а  Красовський,
каже, довiдався, при?здив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав  йому
бумаги вже на нашого пана. Так i торгу?!
   _Трохим._ Диви!
   _Омелько_. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб ?сти  i
що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка,  -  i
вкрадено.
   _Трохим._ Мабуть, що так... А не чув, коли буде весiлля?
   _Омелько_. Не чув. Вчора гуляли довго, - жених i досi спить.
   ЯВА II
   Входе _Мартин._
   _Мартин._ Чого ви тут стовбичите?
   _Омелько_. Стола вiд Сидоровича принесли.

   _Мартин._ Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.
   _Омелько_ i Трохим виходять.
   Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що  простий  шляхтич:  ще  й
чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гаса? по  хазяйству!..  Нащо
Вже я, от, зда?ться, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу  уранцi
довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу
пиху тобi да?. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти  спиш!
"Дома  пан?"  -'питають.  "Та  ще  сплять!"  О!  I  всi  на   пальчиках...
Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду  лежать  до
снiданку.
   _Омелько_ несе ночви i вiдро води.
   Що це?
   _Омелько_. Та умиваться ж.
   _Мартин._ Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене,  щоб  люде  в
ночвах  умивались?  Поросят  тiлько  у  ночвах  патрають,   а   ти   хочеш
благородного чоловiка...
   _Омелько_. Та я ж письмоводителевi  над  ночвами  цiле  вiдро  води  на
голову вилив.
   _Мартин._ То iнча рiч - чоловiк сирий i на похмiлля.

   _Омелько_. А цей хiба тверезий вчора лiг?

   _Мартин._ Не тво? дiло! Iди вiзьми велику  дерев'яну  миску  i  води  в
полив'яний глечик.
   _Омелько_. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. _(Пiшов.) _
   _Мартин (один)._ Треба десь такого служку достать, що
   при горницях був, бо _Омелько_ старий для послуги, нiчого
   не тяме.
   _Омелько_ верта?ться з глечиком i мискою.
   Там постав, i якщо спить, то  навiдайся  через  яке  врем'я.  _Омелько_
пiшов у другу хату, входе _Палажка._
   Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
   _Палажка._ Поки люде посходяться, усе буде готово.
   Входе _Омелько_.
   _Мартин._ А що?
   _Омелько_. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк  i  знову
захрiп.
   _Мартин._ Навiдайся ж опiсля.
   _Омелько_. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?
   _Мартин._ Опiсля, кажу тобi. Чого ти  там  будеш  стирчать,  ще  й  сам
заснеш.
   _Омелько_. А потiм прозiваю - будете лаять.
   _Мартин._ Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
   _Омелько_. Порося патрають.
   _Мартин._ О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.
   _Омелько_ пiшов,
   _(До Палажки.)_ Я ж тобi казав, я ж'тебе прохав, щоб ти  ?й  не  давала
нiяко? роботи, руки  чисто  порепаються,  -  а  ти  порося,  ??  заставила
патрать!
   _Палажка._ Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить,  коли
робiтницi не тямлять нiчого.
   _Мартин._ Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почу?. Ну, iди,  душко,
сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
   _Палажка._Ати жз ним балакав?
   _Мартин_. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним:  п'ятсот  рублiв  приданого,
весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi  предмети
на продовольствi? i хату поставить у городi - мiсце у нього ?.
   Входе _Марися._ Ну, то iди ж, Палазю,  щоб  справдi  там  робiтницi  не
нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.
   _Палажка_ пiшла. Ну,  моя  дитино,  я  вже  скiнчив  з  тво?м  женихом.
Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.
   _Марися._ Не любите ви мене... випиха?те з дому...

   _Мартин._ Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для
кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню  моя:  краще  бiлий
хлiб, нiж чорний, краще пан,  нiж  хам!  I  батькове  око,  як  прийдеться
умирать, закри?ться спокiйно, бо душа моя знатиме, що мо? унуки - дворяне,
не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не зна?ш,
як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими  вiд  себе!  I  дай
бог, щоб ти не знала; а я всього  попробував  i  знаю.  Не  хмурся  ж,  не
хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь  з  ним  приязна.  Сядь,
доню, за п'яльцями якось  пристойнiше  сидiть...  так,  нiби  за  роботою.
_(Садовить ??.)_ Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як  слiд
дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! _(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Марися_, потiм _Омелько_, проходе у кiмнату, де спить _Нацi?вський._
   _Марися (одна)._ Ох тату, тату! Якби ви знали, як  менi  тяжко  слухать
вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi  робить?  Щоб  не  сердить
батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай  тiлько
слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай  хоч
б'ють, хоч рiжуть - однаково!
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_ _(несе обома руками миску, а в мисцi  глечик).  _Вже  одягся!
Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбира?!.. Одчинiть
менi дверi, а то воду розхлюпаю...
   Марися одчиня.
   Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й  випить...
_(Вийшов.)_
   Марися _(одна)._ Виходь, виходь скорiй... Може,  сам  одцура?шся,  коли
почу?ш, як я тебе поважаю.
   ЯВА IV
   Входе _Нацi?вський_, одягнений у  сюртук  з  куцими  полами.  Рукава  з
буфами, коло плечей ужчi,. а бiля руки ширшi. Штани широкi,  трубою,  коло
чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з  мiдними
пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
   _Нацi?вський._    З    добрим    утром,    Марина    Мартиновна,     як
спалось-спочивалось?
   _Марися._ Лягли легко, встали ще легче; а  ви  як?  Зда?ться,  i  лягли
важко, i встали тяжко...
   _Нацi?вський (набiк)._ Зразу збрила! _(До Марисi.) _О, яка ви гострая i
строгая!.. _(Бере гiтару i побреньку?.) _Нам з  привички.  Iнчий  раз,  як
вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш,  одначе  дiла  за  нас  нiхто  не
робе!.. А ви вишива?те?
   _Марися._ Нi, я не вмiю, так сидю,  батько  звелiли  вас  пiджидать  за
п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...
   _Нацi?вський._ А хiба ви не баришня?
   _Марися._ Не знаю, як вам зда?ться... Я проста дiвчина, мужичка, нiчого
не вмiю; я умiю жать  у  полi,  громадить,  мазать,  корiв  до?ть,  свиней
годувать... Подивiться, якi у мене руки...
   _Нацi?вський._ I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж - iбо ми  вже
з папiнькою вашим сi? дiло покончили, не знаю, як ви,  -  тодi  не  будете
жать, найдеться друга робота, бол?? благородная... i руки  побiлiють...  А
по вечорам я буду вам грать  на  гитарi.  Буде  весело,  у  мене  знакомих
доволi...
   _Марися_. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують,  а  я  вас  не
люблю...
   _Нацi?вський._ Як побрачимся, тодi полюбите!..  Любов  -  ета  злодiйка
приходить зря, сьогодня н?т ?йо, а завтра  вот  она!  Та  ви  ще  мене  не
зна?те! _(Б'? акорд на гiтарi i спiва.)_
   "Гандалер молодой,
   Взор твой полон огня,
   Я стройна, молода,
   Не свезешь ли меня?
   Я в Риальто спешу до заката.
   Видишь ли пояс мой
   С жемчугом, с бирюзой?
   А в средине его
   Изумруд дорогой?
   Вот тебе за провоз моя плата!"
   "Нет, не нужен он мне,
   Твой жемчужный убор:
   Ярче камней и звёзд
   Твой блистательный взор, -
   Жажду я одного поцелуя!"
   У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розта?те.
   _Марися._ А я чого буду таять, я не снiг.

   _Нацi?вський._ Ну, розтопитесь...
   _Марися._ Борони боже! Хiба я смалець?..

   _Нацi?вський._ Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово,
   полюбите мене - ручаюсь.
   _Марися._ О нi! Ви менi противнi...
   _Нацi?вський._ Ето даже  обiдно,  iбо  я  всегда  правiлая  женщинам...
Почему же у вас такая злость протiв меня?
   _Марися._ Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi,  от
через це ви менi противнi.
   _Нацi?вський._ Та н?т! Ето  ви  шутку?те!..  Ето  ви  говорiте  по  той
простой  причинi,  что  мало  зна?те  меня;   а   когда   вийдете   замуж,
присмотрiтесь i апробу?те  -  как  пишется  в  журналах,  -  тогда  друго?
скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлу?м, как  жених  i  невеста.
_Спiва?.)_ Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!
   _Марися._ Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з  мухами,  нiж
вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить,  i  очi  мо?  не  стрiнуться  з
вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене  присилували  за
вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чу?те?  Люблю  другого,  йому
слово подала, i не розлучить нас нiхто - хiба могила,  а  за  вас  я  тодi
вийду замiж, як у спасiвку " соловейко заспiва?! От вам уся моя правда.  I
нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не при?здiть; а
тепер - прощайте! _(Хутко виходе.)_
   ЯВА V
   _Нацi?вський_, а потiм _Мартин _i _Палажка._
   _Нацi?вський (один)._ Любить другого... Положим, ?желi  только  любить,
то це крупний пустяк, но ?желi любов з фiналом... Це для  меня  мучiт?льно
будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаем; а
отказаться i перед вiнцем можна... Как би я не вскочiл у корито!
   За коном голос Мартина: "Так я хочу!" Голос Палажки "А я не хочу!"
   Голос отца i матерi... один  -  хоче,  другий  -  не  хоче.  Желательно
послушать, об чом  спор?  Наверно,  про  меня...  Сюда,  зда?ться,  iдуть!
Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця... А, в етоиг комнатi, де  спав,  бiля
дверей ? шкап, за шкапом стану. _(Пiшов.)_
   Входять _Палажка _i _Мартин._
   _Палажка._ Не хочу, не хочу я тво?х кумiв!..

   _Мартин._ Цс-с! Дурна! _(Iде на пальчиках до дверей i загляда.)_  Нема.
Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як  ти,  душко,
кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, - чоловiк значний i  нужний,  а  кумою
буде генеральша Яловська - вона крижмо хороше дасть...
   _Палажка._ Та кажу ж тобi, що я не хочу нi  Лясковського  за  кума,  нi
Яловсько? за куму.
   _Мартин_. У Лясковського дiтей нема, багатий,  вiн  i  дитину  воспита?
по-дворянськи.
   _Палажка._ Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi  пеклуваться  про  чужу
дитину?  Менi  страшно  на  нього  й  глянуть.  Краще  ми  вiзьмемо  кумом
Гарбузинського, а за куму Трщинську.
   _Мартин._ От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського
сво?х десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника?
   _Палажка._ I нiколи ти менi не уважиш;  я  ж  згодилась,  щоб  хлопчика
звали Матвi?м, а ти уваж за кумiв.
   _Мартин._ Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан,
   _Палажка._ Та нехай же тобi чорт, коли так!  Вибирай  собi  сам  кумiв,
нiчого було й питать мене! _(Iде назад.)_
   _Мартин_. Куди ж ти, стривай!
   _Палажка._ Нiколи менi, через тебе порося ще  перепечеться!  Бери  собi
кого хочеш. _(Пiшла.)_
   _Мартин (iде за нею)._  Ти  ж  розмiркуй...  Нiчого  в  чинах  не  тяме
_(Пiшов.')_
   ЯВА VI
   Входить _Нацi?вський_, з накидкою в руках, а потiм _Омелько_.
   _Нацi?вський  (надiва  накидку)._  Це  так!  Невеста   з   приплодом!..
Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить
будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. _(Бере гiтару пiд  полу.)_  Давай  бог
ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i - поминай, як звали!  _(Хоче
йти)._
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло...
   _Нацi?вський (набiк)._ От тобi й ма?ш! _(До Омелька.)_  З  яко?  статi?
Для яко? надобностi?
   _Омелько_.  Та  я  достав  трохи  галансько?  сажi,  то  по-чистю,  щоб
блищали... Я вмент... я чистив i письмоводителевi, i...
   _Нацi?вський._ А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут ? корчма?
   _Омелько_. А як же без шинку? Отут зараз за  мiстком...  Без  шинку  не
можна.
   _Нацi?вський._ То я пiду трохи пройдусь, а кстатi  у  мене  ?  дiло  до
жида... _(Пiшов.)_
   _Омелько_ _(один)._ Похмелиться пiшов... I не диво! У  чоловiка  голова
трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну
й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не  буде,
а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче  кумом  полковника,  а
стара - копитана! I таке пiдняли, що страх! Стара  вже  двiчi  за  качалку
хапалась!..
   ЯВА VII
   Входять _Мартин _i _Палажка._
   _Мартин._ Ну, годi, ну, не  сердься,  душко,  а  то  ти  i  при  гостях
надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь:  нехай  первого  охрестять  тво?
куми, а другу дитину мо?...
   _Палажка._ Отак добре! Як так, то я  вже  не  сердюсь...  Натомилася  з
обiдом, а тут ще й через сварку... Ну, обiд, слава богу, готов...
   _Мартин_. А ти чого тут виснеш?
   _Омелько_.  Та  я  достав  галансько?  сажi,  хотiв   паничевi   чоботи
почистить, а вiн пiшов у корчму... _Мартин._ Чого? _Омелько_. Похмелиться.
   _Мартин (пiдступа до нього)._ А ти  почiм  зна?ш?  Га?  Хiба  вiн  тобi
казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв?
   _Омелько_. Та я так догадуюсь, а вiн казав - дiло ? до жида.
   _Мартин._ Н-ну! Не  такий  сьогодня  день,  а  коли  я  тобi  зубiв  не
повибиваю за тво? речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У
чиновникiв у кожного ? дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи - гостi
збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? _Омелько_. У садку  сидять.
_Мартин._ Гукни й на не?, щоб iшла.
   _Омелько_ пiшов.
   _Палажка (у дверi)._ Дiвчата! Готуйте стiл!  _Мартин._  Що  ж  це  нема
гостей?
   Входять дiвчата i пораються коло столу.
   _Палажка._ Кого ж ти кликав?
   _Мартин._ Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками,  з
дочками, - набереться доволi.
   ЯВА VIII
   Входе Дульський з жiнкою.
   _Дульський_. Здоровенькi були! _Мартин._ Просимо, просимо...
   Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.
   _Дульський_. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!
   _Мартин._ Спасибi!
   Входе  _Протас?й  _з  жiнкою,  двома  дочками.  От  i  _Протас?й_   _з_
сiмейством.
   _Дульський _хова?ться мiж бабами.
   _Протас?й_. Всього доброго вам у хату!  _(До  Мартина.)  _Голова  трохи
болiла пiсля вчорашнього... А добре спiва гражданський офицер, твiй  зять!
Я ше як жив на Дiдовiй Балцi... А там здавна осiвся Кирило  Гарболiнський,
вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому  году  i
нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi...  тодi
не так ще сутужно було на землi, як тепер... А ми держали сад i став графа
Рип'яшинського, на одкупi... Сад був чудесний...  Одних  груш,  бувало,  в
Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi по?дять, та доволi того  з
тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..
   Тимчасом  як  _Протас?й  _говоре,  входе  ще  _Сидорович   _з   жiнкою,
здоровкаються, _жiнки_ цiлуються; входе _Марися;_  _Сидорович  _глянув  на
_Протасiя_, махнув рукою i пiшов до  _Дульського_.  Слуха  один  _Мартин_,
которий теж покида _Протасiя_, i  той,  смазавши  слiв  десять  на  вiтер,
замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив _Дульського._
   Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?
   _Мартин._ От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться...
   _Протасiй (Цульському)._ От ? добре, поки обiдать, я  тобi  скiнчу  про
церкву, - вчора недоговорив, хтось перебив.
   _Дульський (набiк.)._ Нiкуди вiд  нього  не  схова?шся,  заговорить  на
смерть.
   Входе _Рачинський _з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. _Протасiй  _застукав
_Дульського _i розказу? йому, а той тiлько головою хита?. _Мартин_  почина
нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля,  то  жiнку  манить  до
себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве _Марисю_. Пiд  кiнець
монологу вiн зовсiм стурбований.
   _Протасiй_. Так ото, зна?ш, по?хали ми у Кременчук з Сидором Карповичем
Жиро?довим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде,  як
умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка  упала  на  голову  i
вбила його... славний чоловiк - яз 'ним спiзнався ще  у  Плисковi,  iмiнi?
графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я  в  нього
достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не  дасть...
По?хав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий  Жук  i
каже: шкода, млин сто?ть, поправляють. Нiчого робить,  стали  ми  годувать
воли, а тут  прийшов  Сидор  Карпович  -  вiн  пiдрядився  в  Розлогах,  у
Херсонщинi, стро?ть церкву i ото попросив мене по?хать з ним  у  Кременчук
лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не  до?жджаючи  Кременчука,  ?  город
Крилов, а там живе давнiй мiй приятель,  ще  й  кум  -  Супостатов.  Лiсом
торгу?. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його
жiнкою дочку у Митрофанова, - може, зна?ш? ?лена Вiкенть?вна...
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. Оказiя, пане...
   _Мартин._ А що? Де панич?
   _Омелько_. Подався у город.
   _Мартин._ Як?
   _Омелько_. Наняв Шулима, i той його повiз на сво?й коняцi у город.
   _Мартин._ Брешеш, iроде!!
   _Омелько_. Побий мене бог! Я сам бачив, як ви?хав з двору, ще й  сказав
менi: кланяйся сво?му пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи...  Я,
каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка  заторохтiла,  i  я
бiльш нiчого не чув.
   _Мартин._ О господи! Що ж це?  Насмiшка?  Не  може  статься,  тобi  так
здалося!
   _Омелько_. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду.
   _Мартин_ хвата?ться за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.
   _Дульський_. Ходiм, панове, бачите - чоловiк у такiй оказi?,  чого  нам
тут стирчать.
   _Виходять_.
   _Перший гiсть (на вiдходi)._ От тобi й заручини...
   _Другий гiсть_. От тобi й чиновний жених... Ха-ха!

   _Протасiй_. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте!
   _Всi виходять_.
   _Мартин (вскаку?)._ Осудовисько! На весь свiт осудовисько!! Палажко! Що
менi робить? Що нам робить?..
   _Палажка_ _(обнiма Марисю)._  Бiдна  моя  дитина!  Ославив,  покинув!..
_(Плаче.)_ Хто тебе вiзьме тепер?..
   _Мартин._ Цить!! Я йому так  не  подарую!.  О  мiзерний,  о  паскудний!
Кипить моя  кров!..  Кипить!!  Менi  страм,  дочцi  страм!..  Перед  усiма
дворянами страм... Нi! Я ж i тобi, я ж i  тебе...  _(Бiжить  до  дверей  i
гука.)_ Омелько!
   _Омелько_. Я тут, ось.
   _Мартин_. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху.
   _Омелько_ вийшов.
   _Палажко_! Достань гарапник, давай шапку!

   _Палажка._ Опам'ятайся, що ти робиш?..
   _Мартин (тупа ногами)._ Не питай!! Роби, що велю!
   _Палажка_ пiшла.
   Я ж на тво?й спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi...
   _Марися._ Папiнька...
   _Мартин._ Мовчи! Геть пiшла!
   _Марися _вийшла.
   Не будеш ти славить, а будеш ти струпи го?ть!

   _Палажко_! Давай шапку, давай гарапник!.. О,  злiсть  мене  задавить...
Омелько! Мерщiй!
   Входять _Омелько_ з середнiх дверей, _Палажка _-  з  бокових.  _Палажка
_пода? шапку i гарапник.
   _Омелько_. Готово!
   _Мартин (надiва шапку, бере гарапник)._ Бери i ти батога, за мною! Я  ж
з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином!
   _Мартин _i _Омелько_ виходять.  _Палажка_  обнiма?  _Марисю_,  плачуть.
Завiса.
   ДIЯ П'ЯТА
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   Входять  _Степан  _i  _Омелько_.  _Степан_   одягнений   по-дорожньому.
_Омелько_ несе за ним скриньку.
   _Степан._ Ну, слава богу, - дома. _(Роздяга?ться.) _
   _Омелько_. Де його поставить?
   _Степан._ Став тут i доказуй мерщiй, як далi було.  Далеко  ж  ви  його
догнали?
   _Омелько_. От зараз на поворотi, бiля розкопано? могили.
   _Степан. _Ну?
   _Омелько_. Стали наближаться, а панич той,  певно,  пiзнав  нас,  почав
штовхать жида у спину; а жид оглянувся  i  зараз  затрiпав  обома  руками,
зашарпав кобилку вiжками  i  ну  ??  цвьохать  батогом;  а  кобилка  вскач
пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з  копита
вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне  пiд  паном!
Вони не втечуть, а ми  не  доженем...  А  бiля  могили  дорога  переорана,
повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий  бiк,  потiм
одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що ?  духу
попер у бур'яни.... Отут ми ?х догнали... i я напарив жида, а  панича  пан
частували.... Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан
злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як  неживi...  Чумаки
тi ?х i додому довезли.
   _Степан._ От нещастя!.. Iди ж випрягай конi.
   _Омелько_ пiшов.
   ЯВА II
   _Степан_, а потiм _Марися._

   _Степан  (роздяга?ться)._  I  хто  б  сподiвався,  що  так   скiнчиться
сватання? Добре й Нацi?вському сердешному досталось, одначе  хоч  би  тобi
пару з рота пустив!.. Як при?хав, то слабiв двi недiлi. Я  його  питаю:  а
що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер  i  сам  бачу,  що  гаряче.
Поганi нашi дiла, усе пiшло  шкереберть  -  i  в  дворянствi  одказали,  i
земський суд скасували, i я остався за штатом - i куди  примоститься,  сам
не знаю...
   Входе _Марися._
   _Марися._ Стьопа! При?хав? Здрастуй, братику!  _(Обнiма  його.)_  Слава
богу, що ти при?хав, - ми вже з мочi вибились i  ради  не  дамо!..  Батько
дуже слабi, - мабуть, умруть. _(Плаче.)_
   _Степан._ Що ж йому таке?
   _Марися._ Одно до другого... Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув?
   _Степан._ Чув, _Омелько_ розказував.
   _Марися._ Не вспiли батько очунять пiсля тi?? оказi?, а тут Красовський
зiбрав людей, виганяв нас  з  села,  хотiв  розвалить  хату;  батько  дуже
сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали  на
землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з  матiр'ю  в  ногах  у
Красовського валялись - насилу одпросились  на  мiсяць,  та  й  то  дядько
Гервасiй заступились... I це ще не кiнець! Пройшло  скiлько  днiв,  батько
стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано,  i
зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не ?дять... все зiтхають та
читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а  то
вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться,  а  куди  вибираться,  що
робить з слабим батьком, самi не зна?мо! Слава богу, хоч ти при?хав!
   _Степан._ От наказанi? господн?!..  Не  знаю,  як  i  признаться  тепер
батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу - мене за штатом оставили.
   _Марися._ .Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть,
як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш...
   _Степан._ А мати ж де?
   _Марися._ Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився  з  батьком,
чи не дасть яко? ради, -  його  так  татко  любили,  зави?е  слухали  -  i
посварились...
   _Степан_. А за що ж уже з Гервасi?м папiнька посварився?
   _Марися._ Багато говорить, я тобi послi  розкажу,  -  а  тепер  iди  до
батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не  служиш,
борони боже! Послi...
   _Степан_. У мене аж ноги стали труситься...  Стiлько  бiди  кругом,  що
й... _(Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi.)_
   ЯВА III
   _Марися_, а потiм _Микола _i _Степан_
   _Марися (одна)._ А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир  у  нашу
сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, зда?ться, i умерти було  б  краще,  нiж
щодня турбоваться i не бачить краю  всiм  бiдам  i  напастям!  На  дядюшку
Гервасiя уся надiя... Чи ублагають же то його мати?
   Входе _Микола._
   Ну що? Мати у вас?
   _Микола._ У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг
мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться!
   _Марися._ Слава богу!
   _Микола._ Зда?ться, i Степан при?хав?
   _Марися._ При?хав, вiн у батька.
   _Микола._ То я зостанусь...
   Входить _Степан._
   _Степан._ Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.
   _Микола (поцiлувавшись)._ А що, як батько?
   _Степан._ Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм.
   _Микола._ Ти ж надовго при?хав?
   _Степан._ Зовсiм!
   _Микола._ От i чудесно! I який же. я радий, що ти  зостанешся  у  селi!
Знов затоваришу?м.
   . ЯВА IV
   Входять _Палажка_, _Гервасiй_ i _Протасiй_.
   _Палажка._ Стьопа! _(Обнiма i цiлу? його.)_ Що? Бачив батька?
   _Степан (зiтхнувши)._ Бачив.
   _Палажка_ _(через сльози)._ Як смерть... як смерть.
   _Гервасiй._ Заспокойтесь, заспокойтесь, - сльозами не поможете.
   _Степан._ Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович!
   _Гервасiй._ Здоров, козаче, здоров!
   Чоломкаються.
   _Протасiй (чоломка?ться)._ Як же служебнi дiла?
   _Гервасiй (побачивши Миколу)._ А ти чого тут опинився?
   _Микола._ Почув, що Степан при?хав.
   _Палажка_ _(до Гервасiя)._ .Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди.
   _Гервасiй._ Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить.
   _Палажка._ Ну-ну, добре, я скажу. _(Пiшла.)_
   _Гервасiй._ А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?
   _Степан._ Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович.
   _Гервасiй._ Ну?!
   _Степан._ За штатом остався.
   _Гервасiй._ О?! Чув, чув, - менi казав  Красовський,  що  земський  суд
скасували. Так ти, виходить, лишнiй!
   I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?
   _Степан._ Два годи нiчого не получав, а оце на  третiй,  по  розкладцi,
два з половиною у мiсяць назначили.
   _Гервасiй._ Два з половиною?! Господи! Здоровий,  молодий  чоловiк  два
годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!!
   Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона  Харитоновича
Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в  будинку...
дай бог пам'ять... в будинку графа...
   _Гервасiй (маха рукою на Протасiя i  перебива  його).  _Послухай  мене,
Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий:  робiтниковi
плате на сво?х харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того  щоб  привчать
до хазяйства, вiддав у службу - байди бить!.. Тепер не тi  часи,  з  тво?ю
наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило.  I  батька  треба
збить, щоб вiн з  дворянсько?  зарубки  зскочив,  бо  все  хазяйство  пiде
прахом, а чиновника з тебе не буде...
   _Степан._ Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги  i  сам
умiю писать...
   _Протасiй_. Покiйний землемiр Кацавейченко...
   _Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана)._ Плюнь ти на це дiло! Батько
старий, слабий, а одному синовi,  мавши  добре  сво?  хазяйство,  не  варт
тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в  мiсяць  тратить  здоров'я,
зводить готовi грошi на одежу, на харчi... Добре, як  дослужишся  до  чого
путнього; а як так i вмреш канцеляристом,  а  хазяйства  не  навчишся,  не
привикнеш, - що ж робить пiд старiсть? От i тепер -  за  штатом,  якби  не
було хазяйства, що його  робить?  Покинь,  сину,  берись  за  прадiдiвське
рукомесло.
   _Степан._ Та... воно... я й сам бачу тепер... я не вiд того... не знаю,
як батько...
   _Гервасiй._ От я з ним побалакаю.
   _Степан._ Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович,  бо,  борони  боже,  ще
гiрше заслабне...
   _Гервасiй._ Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не  шукай
дворянства, усе буде гаразд.
   _Палажка (з дверей)._ Iдiть, Гервасiй Семенович!
   _Гервасiй _iде.
   Зрадiв старий, аж наче ожив трохи!
   _Гервасiй i Палажка _пiшли.
   ЯВА V
   _Протасiй_, _Микола _i _Степан._

   _Протасiй_. Стьопа!
   _Микола._! Iдiть, я вам розкажу.
   _Микола _i _Степан  _беруть  стiльцi  i  сiдають  коло  _Протасiя_.  От
Гервасiй каже, що два з половиною мало,  а  як  я  у  покiйного  землемiра
Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то  на  його
харчах... Раз, зна?те, по?хали межувать землю  до  Губачевських-Носачiв...
Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах... а батько ?х, - нiхто  з  вас  не
знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому  як  умер,  не  знали?..  Нi,  нi,  не
знали...  Перерiзав   собi   горло   бритвою...   Вiн   був   жонатий   на
Свербихвостовiй, - там лукава була жiнка, борони  боже  всякого  хрещеного
вiд тако?!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко  вiд  них  стояв
уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його  фамилiя...  на
умi вертиться... так якось чи на  птицю,  чи  на  лоша  скида?ться...  так
окрутила, що вiн покинув службу i пере?хав до не? у село нiби  управляющий
i почав заправлять... Гi! Гi! А  сам  Губачевський-Носач  тут  же  живе  i
нiчого не каже... Заперся собi в сво?м кабiнетi i наче  його  нема...  Гi!
Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий  чоловiк  був,  i
таки улан той... от забув фами-лiю... обiжав  ?х.  Застукали  мужики  того
улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж  кажу,
що на лоша скида?ться, - ксьо, ксьо, Ксьокачевський!  Застукали  на  току,
зв'язали i одвели в стан! Отаке було... А пiд старiсть, як уже почало  вiд
старо?  Губачевсько?  трухлявим  деревом  одгонить,  вона  добивалась  вiд
старого Губачевського-Носача любовi... все спiвала йому: горн,  гори,  моя
лампада... Гi! Гi! I до того його довела,  що  вiн  перерiзав  собi  горло
бритвою.  Так  з'?хались  наслiдники,  i  треба  було  розмежувать  землю.
Кацавейченко  покiйний  -  царство  йому  небесне  -  й  каже  менi:  бери
астролябiю - по?демо! А дощ як iз вiдра...
   Виводять _Мартина _пiд руки _Гервасiй _i  _Палажка_,  _Марися  _йде  за
ними.
   То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво.
   ЯВА VI__
   _Мартин_,  _Гервасiй_,  _Протасiй_,  _Палажка_,  _Марися_,  _Микола  _i
_Степан._ _Мартина _садовлять на стiльцi. Вiн жовтий - вiд розлиття жовчi.
   _Мартин._ Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля!

   _Гервасiй._ Послухай же мене. Мартине,  я  тобi  добра  зичу.  Зараз  i
поздоровша?ш.
   _Мартин._ Нi... ще по?ду в город, повезу всi дворянськi бумаги  Ка?тану
Iвановичу...
   _Гервасiй._ Знову за сво?! Мало тобi лиха через те химерне дворянство?
   _Мартин._ Бумаг же, бумаг багато... П'ять лiт дiло йшло... зовсiм  було
признали, сопричислили... i не утвердили! I через що?  Пустяк!  Сказано  у
бумазi, що не так хвамилiя сто?ть: у нових бумагах - Боруля, а у старих  -
Беруля!.. Бодай тому  писаревi  руки  назад  лопатками  повикручувало,  що
написав - Беруля... Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля...  Може,
й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще
Ка?тан Iванович...
   _Гервасiй._ Витягне з тебе яку сотню або й двi.
   _Мартин._ А як докаже, що Боруля й Беруля - однаково?
   _Гервасiй._ Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з
цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей  старцями  зробиш  i  сам  у
бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш?
   _Мартин._ Дворянства...
   _Гервасiй._ Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь  на  себе...
воно тебе посварило з Красовським i зо мною, - всi бiди тво? вiд  нього!..
Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не  дасть.
Послухай мене: спали всi бумаги, щоб  i  не  свербiло,  бо  ти  слабий  на
дворянство i умреш, вiд цi?? хвороби.
   _Мартин._ А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять...
   _Гервасiй._ Ну, роби як хочеш!
   _Палажка._ Старий, зглянься на нас,  послухай  Гервасiя,  нащо  нам  те
дворянство, як ти помреш, а ми без хлiба останемся...
   _Марися._ Рiдний мiй, дорогий тат... папiнька! Нам не треба дворянства;
одного бажа?м: щоб ви одужали, i знову будем жить весело, як колись...
   _Боруля _шука очима _Степана_.
   _Степан._ I я, папiнька, не хочу дворянства...

   _Мартин_.  I  ти,  Стьопа?!  Не  хочеш?  Дворянства  не  хочеш?..   Ти?
_(Зiтха?.)_ Всi не  хочуть...  Хлопи...  хлопи!..  _(До  Палажки.)_  Пiди,
душко, принеси палятурку, там у мене пiд подушкою...
   _Палажка_ пiшла.
   Нехай _Омелько_ принесе соломи i затопе грубку.
   _Марися _пiшла, а-через яке  врсм'я  верта?ться  з  _Омельком_,  котрий
вносе солому, запиха? у грубку i пiдтоплю?.
   Потухне послiдня iскра вiд бумаг, потухне мо? життя...  Умру  на  ваших
очах, побачите!
   _Палажка _вносе палятурку, повну бумаг. _Мартин_ розв'язу?.
   Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. I це все  спалить?..  _(Чита?
крiзь сльози.)_ Отношенi? Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля
1858 года за. N 1541 о признанi? рода  Борулi  в  дворянствi.  _(Говоре.)_
Було ж, виходить, за що признать... Атестат  прапрапрадiда.  Пiдписав  сам
суперетендент Савостьян Подлевський... Бумага синя... як лубок... старинна
бумага! _(Чита.)_ Отношенi? Казенной Палати о несостоянi?  рода  Борулi  в
подушнiм окладi... _(Говоре.)_ Скрiзь Боруля, а там десь  Беруля!..  Ох!..
Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль  завше  вiв  род
жизнi, своиственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне  поле,
а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки...
   _Омелько_. Пiдпалив, горить!
   _Мартин._ Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти пiдпалили у пеклi,  -
поспiша?ш! I сво?ми руками спалить дворянськi досто?нства?.. Не можу!..
   _Гервасiй (хоче взять)._ То давай, я спалю.
   _Мартин_ _(захища бумаги)._ Стривай, стривай! Дай  я  ще  надивлюся  на
них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам,  i  грамоту  прапрапрадiда,  i
атестат...
   _Гервасiй._ Щоб знов розсвербiлось  дворянство?  Та  не  будь  дитиною,
пали!
   _Мартин_. А!! Ну, пiдведiть мене!
   _Пiдводять_.

   _(Вiн бере бумаги, робе два ступнi до грубки i ста?.)_ Не  можу!!  Руки
тремтять... у серце шпига?...
   _Омелько_. То вiддайте, менi, пане, надигарки!
   _Мартин_. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянськi бумаги на
цигарки?! Щастя Тво?, що я слабий.
   _Омелько_. Та що ж я таке сказав?
   _Мартин._ Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю!
   _Омелько_. Поки зберетесь, то воно й погасне. Пiду ще соломи внесу.
   _Мартин._ Стьопа!.. А як же ти будеш служить  без.  дворянських  бумаг?
Тобi й чина не дадуть?
   _Гервасiй._ Та вiн i так не служить, його оставили за штатом, -земський
суд скасували, тепер такi чиновники не нужнi.
   _Мартин._ Як?!
   _Степан._ Так, папiнька! Це  правда,  та  я  боявся  вам  сказать!  Нас
тридцять чоловiк оставили за штатом.
   _Мартин_. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда  нема?..
Ведiть мене!!
   _Ведуть_.
   За штатом!.. _(Кида бумаги в пiч.)_ Горять червоно, як кров дворянська,
горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло!  Бидло!  А
Степан - теля!  _(Рида?.)  _Пустiть!  Рятуйте  бумаги!..  Я  сам  по?ду  у
дворянське собранi?, у сенат  по?ду...  _(Пiдбiга  до  печi.)_  Згорiли...
Тисяча рублiв згорiла, половина хазяйства пропала,  i  все-таки  -  бидло!
_(Тихо плаче.)_
   _Палажка._ Годi, старий!  Слава  богу,  що  дворянство  згорiло!  Тепер
будемо жить по-старосвiтськи...
   _Степан _i _Марися (цiлують його)._ Папiнька, заспокойтесь!
   _Мартин._ Не кажiть на мене тепер папiнька, кажiть татко!
   _Гервасiй._ Заспокойся, Мартине!.. А тепер я  знов  просю  тебе:  давай
поженим наших дiтей, вони любляться, а ми на весiллi забудемо усе лихо! Та
накажемо ?м, щоб унукiв наших добре .вчили, то й будуть дiти ?х дворяне!
   _Мартин._ Яз радiстю! Iдiть, дiти, сюди. Нехай вас бог благословить, та
вчiть, вчiть дiтей сво?х,
   _Марися  _i  _Микола  _обнiмають  _Гервасiя_,  _Палажку_,  цiлуються  з
_Степаном_.
   щоб мо? онуки були дворянами.
   _Протасiй_.Ая вам на цей случай розкажу цiкаву рiч... Лiт тридцять тому
назад...
   _Гервасiй._ Нехай на весiллi кому-небудь розкажеш.
   _Протасiй_. Га?
   _Гервасiй._ Кажу, на весiллi кому-небудь розкажеш.
   _Протасiй_. Тьфу! Де чорт упре цього  Гервасiя,  то  прямо  i  рота  не
роззявляй...
   Входе _Омелько _з соломою.
   _Мартин._ Не треба, згорiло! Все згорiло, i мов стара моя душа  на  тiм
огнi згорiла!.. Чую, як менi легко робиться, наче нова душа сюди  ввiйшла,
а стара, дворянська, попелом стала. Вiзьми, Омельку,  попiл  i  розвiй  по
вiтру!..
   _Омелько_. I що б то було на цигарки вiддать!
   Завiса.

   1886. Новочеркаськ

Популярность: 11, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT