спину канчуками, що й досi синi басамани знати... та ще обголили половину голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закрива╨,- i вiдiслали до пана... Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що - втiк знов сюди, у Тульчу, каже, пiду... завзятий хлопець... хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть! Аж дур голови береться... Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломi© трохи розвиднiлось. Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде ©х. Вона вiд рота вiдриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Iван запоможе. - Ось вам усе, що склав, хай 1 мо╨ докупи...- наче вгадав ©© думку Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.- Та ще там у вашому клунку щось ╨... може, продасте шу плаття... [13] Соломiя взяла грошi. В ╞© клунковi були коралi та деяка одежина. Вона те все позбувала - ©й помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там ©© не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовнiри скалили до не© зуби i зачiпали. Соломiя горiла вiд сорому i злостi. - 1-i, бусурмени... так би й порiзала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам... Взяли безвинного - та ще й знущаються...- мало не плакала Соломiя i показувала сво©ми дужими руками, як би вона поскручувала жовнiрам голови. Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато обiцяв. - Не пустять твого чоловiка, i не сподiвайся. Утiк до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер... - Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловiк погиба╨.- Соломiя ткнула драгомановi грошi. Драгоман узяв, полiчив i покрутив головою: - Мало... - Бiльш нема... Отут усе, що роздобула... - Ну, добре... приходь за три днi... нi, краще за тиждень... може, що скажу... Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло ©© у той бiк. Вона ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але вона не звертала на те уваги. Соломiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у тому зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмiя вiрила, що станеться якась незвичайна подiя, якась невiдома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у не© такою мiцною, що Соломiя кинула роботу, не хотiла заробляти та складати грошi, як поклала спочатку. Навiщо? I без того обiйдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман. Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день. Вiн вийшов до не© байдужий. - Нiчого не буде... Вiдвезуть... А що я дурно не хочу тво©х грошей, то скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi... Як тiльки свiне, приходь на берег - побачиш чоловiка... От!.. Така ж спокiйна, нiчого не вiдповiвши навiть, немов вона давно погодилась iз цим, покинула Соломiя конак. "Вiдвезуть... вiдвезуть... вiдвезуть..." - стукало щось молотком в ©© головi за кожним кроком, коли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала Iвана з гармана i вiдвела набiк. - Вiдвезуть...- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима. - Що вiдвезуть? - Остапа. - Ну? Коли? - Позавтра... Ми його вiдiб'╨мо... - Хто - ми? - Ви i я. - Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб'╨мо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок. Що турки!.. Вона ма╨ цiлий план. Дуже простий план. Вiн дiстане собi i ©й рушницi - кожен румун ©х ма╨ в хатi,- вони вийдуть на берег уранцi, вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiчку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, i нападуть на туркiв. Остап допоможе, коли побачить ©х... Що, вiн бо©ться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним вiдбув далеку дорогу, разом ©в i пив?.. Вона так i знала, що у сього пухиря з здором тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки... Ось коли вона знайшла йому цiну, зрозумiла його пiдлещування. Обiйдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона нагада╨ йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлупцю╨ його, як жиди Гамана... - А що ж бо ви... а якi ж бо ви... нехай бог сохранить...- оборонявся наляканий Iван вiд наступаючо© на нього Соломi©.- Та я з вами хоч у пекло... Що менi страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра... я готовий, аби ви...- Iван був червоний" клiпав очима i боязко поглядав на Соломiю. Соломiя вiдiйшла, опам'яталася. Вони помирились i вже тихо, без сварки, умовились, як i що. Потому розiйшлись. На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на березi. Повна ущерть рiчка лежала перед нею помiж вкритими снiгом берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнiли прибережнi верби i лягали чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мокрi гiллячки верб злегка курились, немов дихали на холодi. Соломiя дивилась на город. Вона чекала Iвана. Невже вiн не прийде? Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сиiа фiгура. Iван нiс на плечах весла i скидався на рибалку, що спокiйно почина╨ робочу днину. Iван скинув весла у перший скраю човен, витяг iз-за пазухи старий турецький пiстоль i подав Соломi©. Оце все, що вiн мiг роздобути. - Набитий? - поспитала Соломiя, сiдаючи в човен. - Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був неговiркий i поважний, наче жалоба зимового кра╨виду змiнила йому настрiй. Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила ©х униз, i видко було, як тiкали вiд них бiлi береги з чорними вербами. Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка людей лагодилась сiдати в човен. Чи ©х тро╨, чи четверо? - мучило Соломiю питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як човен загойдався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотiв покористуватися силою течi©. Так вони плили далеко один вiд одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсiм закрився за прибережними вербами. Iван налiг тодi на весла, i його човен почав наганяти переднiй. Вже можна було розiбрати, що там сидiло четверо - дво╨ на веслах, а дво╨ - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа. Треба його сповiстити. - Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i стрепенув нею. - Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми ©демо тебе визволяти!.. Iван б'╨ одного... я стрiляю другого, ти возьми собi третього... Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись, i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить човен i ось-ось стукнеться з ©хнiм. Соломi©н човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького, коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв весло i з усi╨© сили спустив його на червоний фез '[14]. У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму. - Алла! - скрикнули турки з несподiванки. Одного душив Остап. Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван, спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми. Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i ©й здавалося, що вона стрiля╨ безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз. Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез; Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому щось недобре. - Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода голками пройшлась по Соломi©ному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що Остап б'╨ться в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь перед ©© очима на водi, як велика риба. ∙^м. Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили... Знаi╞. чить - усе пропало... Але ©й не до того... Вона чу╨, що 4^"' могутня течiя бере ©© в сво© обiйми, а чорна глибiнь тяг╞iiг^яе за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Во^я на ма╨ сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чу╨ за { _ собою якiсь крики, Остапiв голос, та ©й не до них. Вона " мусить поспiшатися, поки не змерзло тiло... Дикi, невгамовнi сили життя встають, i пруться, i розпирають ^ груди, зростають у лютiсть... Усi сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце ся╨, там зелено, там небо син╨, там радiсть, життя... Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона окову╨ його залiзом, обвiшу╨ камiнням, обхоплю╨ холодними руками... Все тяжчим i тяжчим ста╨ воно, все глибше i глибше пiрна╨ у воду... - Остапе!..- з розпукою кличе душа. - Соломi╨-╨!..- доноситься до не© крик серця. - Соломi╨!..- чу╨ вона крiзь холодну хвилю, що б'╨ ©й в очi, торка╨ться чола, розплуту╨ коси... Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори... згадки життя займаються, як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри... По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi i оберта╨ться в цятку... за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпа╨ в його бiлi боки i фарбу╨ ©х у червоний колiр... Тихо в повiтрi... * * * Чимало води утекло в Дуна© з того часу. На високiй бессарабськiй половинi, де удень котиться брудна хвиля овечо© отари, а по ночах сумно гуде вiтер, сто©ть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людсько© кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським вiйськом. Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу вечерю. Весело, з трiском пала╨ в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В печi щось булька╨. Сивий дiд грi╨ свою бороду бiля вогню i слуха╨ розмову вiтру. Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими селами i забира╨ по дорозi, всичу╨ в себе i тишу села, i клекiт мiста, шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд скритого зiтхання серця до крику смертельно© розпуки. Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти та╨мну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi звiстки свiту i кида╨, мов цiнний дарунок, у комин хатинки. Дiд пiднiма╨ кудлатi брови i слуха╨. Його мутнi очi дивляться в простiр, а усмiшка розсува╨ зморшки. - Чую, чую...- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка обгортають його. Вiн поверта╨ться у той бiк, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай,- i шепче: - Знов мене кличеш, Соломi╨? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже... А вiтер гуде, розвiва╨ дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве чутний, мов iз дна Дунаю, поклик: - Оста-а-пе-е!.. - Отак вона мене часто кличе,- оповiда╨ -дiд людям, що iнколи заходять у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до себе... то в комин гукне, то надворi покличе... а часом серед ночi збудить... А не приходить, нi... Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала мо╨ життя, як воно списане на спинi... I Остап охоче пiднiма╨ сорочку i показу╨ збасаманений синiй хребет, де списана, як вiн каже, його житт╨пись. - Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дарунок вiд москаля... кругом латаний... з тим i до бога пiду... Дорого заплатив я за волю, гiрку цiну дав... Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чека╨ й не дочека╨ться, коли злучиться з нею... Листопад 1901 р. [1] Раду, йди сюди! - Авт. [2] Що кажеш? - Авт. [3] Куди йдеш? - Авт. [4] Гарний.Авт. [5] Добре! - Авт. [6] Чоловiк? Чоловiк? - Авт. [7] Як звуть? - Авт. [8] Куди йдеш? - Авт. [9] Грошi! Грошi! - Ред. [10] Овечо© вовни.- Ред. [11] Полiцiину дiльницю.- Ред. [12] Добрий.Ред. [13] Одяг.-Ред. [14] Головний убiр.- Ред.