i вiн не помiтив, що вже кричить. Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна, схилила голову вниз, i лице потопало у не© в скорботних тiнях волосся. Йому нарештi упала в око жiнчина постать i знизила тон. Вiн став спокiйнiшим. Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув тiльки потребу творити, жадiбно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висiк iз скелi. Тихо, з очима, покритими мрiйним туманом, вiн говорив ©й про хiд вечорiв. Ще вершки скель бiлiли на сонцi, а вже тiнi од них малювали на морi фiолетовi сильветки [4], шпичастi, як зубцi башти. Вечiрн╨ сонце скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в морi, легких й прозорих, наче розтоплених в спецi. А коли вечiр накидав врештi на скелi фiолетовий або рожевий плащ, вони - Антiн i та жiнка - подавались на piazz'y [5] дивитись на захiд сонця. Iскiя вже золотилась, як стиглий овоч. Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небi м'яко сiрiли перловим тоном Неаполь, Пуцолi, Прочiда i островки. Сонце спускалось все нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов обличчя муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востанн╨ кривава рука, i зарожевiли дерева цвiтом мигдалiв, а винограднi кущi грiзно пiдняли високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже черкався об гору. Тодi Iскiя скинула з себе серпанок i чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вiчна жерунка сонця! I був кiнець. Земля напнула буденну одежу, сади одцвiтали, а Iскiя у споко© травила свою вечерю. Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линяли, як в акварелi, що ©© пiдмочили. Здавалось, що тихий присмерк вишив злинялим шовком острiв на сталевому морi, що острiв простелився на морi, як старий гобелен. А коли тiнi поволi гусли, спокiйна затока надiвала на шию разок дорогого намиста - неаполiтанських вогнiв, i в тихi ночi тепло свiтились в сiрих мурах католицькi каплички... Вже було пiзно. Заспана куховарка втрет╨ просунула голову в дверi i плаксиво жалiлась на холодну вечерю. Марта пiднялась, штучно спокiйна, холодна, байдужне кинувши на ходу: - Ходiм вечерять. Лампа в ©дальнi прикручена була. На холодних тарiлках неясно чорнiла печеня. Дiти вже спали. Вони вечеряли мовчки. Механiчно Марта присувала до чоловiка печеню i вибирала кращий шматок. Вiн ©в ©© швидко, хоч неохоче, наче пiдганяв його дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна. Тихо було i в спальнi, коли облягались. Вiн щось спитав у не©, але так в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги. Марта вдавала, що спить, а вiн гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не чита╨. Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала найближчою в свiтi, сьогоднi одiйшла од не© далеко, i кiлька крокiв мiж ©х лiжками в спальнi розтяглися тепер в холоднi, безконечнi простори, ©й хотiлось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але ©й не вдавалось. Палiтурки закривали його лице, i пальцi, рожевi од свiчки, нервово перебирали сторiнки. Прича©вшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, вiн гляне на не©, заговорить, розтопить лiд. Але надаремне. Почула згодом, що шелестiння сторiнок затихло, рука розiгнулась i поклала книжку на постiль. Антiн заснув, не погасивши свiтла. Тодi вона встала i, зата©вши дух, пiдiйшла тихо до лiжка. Пiдняла книжку i поклала на столик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не гола, тiльки в сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона тремтiла, щоб його не збудити, щоб вiн не побачив ©©, i гостра цiкавiсть прикувала погляд ©© до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його лице строгi й глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у снi? Що говорить йому душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала! Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од свiту цiлого. Одвела очi од чоловiка i окинула зором все сво╨ тiло, од грудей до пальцiв нiг. "Хiба я стара?" Але зараз подумала гiрко: "Що тiло?" ╞й хотiлося плакать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта обережно старалась ©© закутать. "I тут я дбаю про тiло", - згiрдно осмiхнулась до себе i загасила свiчку. Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що ©сти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був ©© обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навiть важким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в не© не було причини жалiтись. Вони не сварились, люди ©х поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не гра╨ в карти, i всiм хвалилась. Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рамки, а от... Марта чула жаль до Антона: вiн ©© обдурив. Зата©в скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiлились лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних турбот, нiмуючи духом. Може, в тiм була ©© вина? Може, в тiм було прокляття життя? Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа, будили в Мартi давн╨ й знайоме. "Ти розумi╨ш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ята╨, хоч, може... хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi слова, але життя ©х потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг ©х, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим. Антiн ворушився на лiжку. Марта пiдiймала голову од подушки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала ©© увагу до то© людини, яка, ©й здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим. Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачiпливе й гостро-лукаве в ©© сухiм, пiдкресленiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв. День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надi© спинитись. Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був ©й так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi. - Куди ти? - здивувався Антiн. - Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла ©© обличчя. В руках у не© нiчого не було. Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом. Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж? Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе: - Терпiти не можу бiлявих. Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивля╨ться на тих, на кого вiн глянув. Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик. Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню. Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання дво©лись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi зата©ти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне. Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у не©. - Ну, ось i я. Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка. - Пришила дослухать твiй сон. Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила: - Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка. - Моя блондинка? - Ха-ха! Твоя блондинка. - Я сам не знаю. Я не питав. - Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох. - Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зелено© чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас ╨днало... Що ж тобi ще розказати?.. Замовк на хвилину i знову почав: - Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот. Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчо© сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку. Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настро© воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестi©, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми за©здили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски сво©м тiлом цяцькували пiдводнi скелi. Бiля блакитно© гроти море здималось i раз у раз вливало в не© срiбло сво©х хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспоко╨ний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, - се бiлi зуби мо╨© сусiдки, ©х одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до то© гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з не© дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала ©м зуби... Для одмiни ми ©здили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми ©х витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети. Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морсько© води... Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi... Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю зата╨нi згадки. - Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово. ╞х очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi... - То-дi... - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв ©й Антiн, - тодi блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у не© струни... нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос... Я ©© кликав, ту невiдому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без не©. Я дививсь i не бачив. Я ©© кликав, а вона не з'являлась... Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув. - Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна. - Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки ©© помiтив. - Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, зда╨ться, як i наш острiв. Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем. - Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збуду╨ золотий мiст, з'╨дна╨ острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь... Я почув ©© голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком сво╨© уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибо╨м. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю. Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав. - Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву. Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на ©х обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'╨днала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього. Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi! - Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли. - Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!" - Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку. Ми нахилялись над кра╨м човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з та╨много глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята... Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор. Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице. - Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi. - Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло. Ми за©здили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч. У Гротi святих обняв нас мiстичний, та╨мний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у не©, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у не© по повних стегнах. З чорних та╨мних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли... Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на не©, то близько перед собою побачив ©© уста, такi червонi, що навiть нiч... Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора. - Ти цiлував ©©? В ©© питаннi була жахлива впевненiсть. Дивилась на нього, наче хтiла випить та╨мну отруту з його очей, i рука ©© важко лягла на стiл. Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить. - Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чу╨ш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову мо╨© душi... Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чу╨ш, живий!.. Я цiлував! Чув, що ©© ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому. Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на ©© плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть. Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки. - Що ти? Марточко... Марто© Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки сон... Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою. - Геть! Не смiй торкатись до мене. - Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки ©й од лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було. Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать. - Ти ©© цiлував... Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспоко©ти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе. - Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не винен... Вона заспоко©лась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi руки, пiдвелась з крiсла. - Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити те, що тобi снилось... I хотiла вийти з кiмнати. Тодi Антiн загородив ©й дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто. Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона... Вона? Ха-ха! Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без не© життя - злочин. Марта горiла злiстю. А вiн? Хiба вiн не зачинявся од не©, не ховав живу воду душi, як той скупий, що бо©ться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тiльки вона? Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумi╨, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i той, хто лл╨ у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино. За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ. Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя. - Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн. - А ти був вдома тiльки столовником!.. ╞м було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсно© кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi. Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима. - Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню. - Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились. * * * Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали ©хн╨ життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, ©© серце, омите сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, ©й вдавалось знайти спiльну з Антоном мову! Марта ревнувала Антона. Уперто, зата╨нно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у сво©й хатi, до його думок i мрiй. ©й хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала ©© в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i проза©чних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давн╨, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, та©лась нова принада, вiдгук ©© весни. Вона не знала, чи надовго ©й стане сили, чи одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за ©х столом троянди... Травень 1911, Чернiгiв [1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред. Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. - редакцiйнi, решта - авторськi [2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред. [3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред. [4] Сильветка (книжн.) - силует, контури. [5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред. ХАРИТЯ I В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ©© чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабу╨, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмi╨ жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить бiдна мати Харитина та б'╨ться з думами... Рипнули дверi. - То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабо©. - Я, мамо! З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. ╞й було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайно© ваги зомлiла, i Харитя не могла ©© зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра. - Що ти робиш, доню? - поспитала мати. - Вечерю варитиму, мамо. Слаба тiльки зiтхнула. А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ©© дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одно© роботи до друго©. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага ©© була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували ©© русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були ©© радiсть, ©© гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала ©й тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними. Мати стиха застогнала. Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка. - Чого ви, матiнко? Може, водицi холодно©? Що у вас болить? - ластiвкою припадала вона коло недужо©. - _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. _От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигоду╨? Харитя почула, що ©© маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на ©© довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала ©х цiлувати. - Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива... Хлiб сто©ть у полi невижатий, осипа╨ться... I вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi... Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду зимою!.. _Ох, боже мiй, боже! - Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?.. II Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi ©© промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на сво© руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагоду╨ маму (коли б ще схотiли ©сти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на ©й стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя сто©ть на полi, дивиться на свою працю i дума╨, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн ©© послуха╨, звезе хлiб. А як же зрадi╨ мати, коли Харитя прийде до не© й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуня╨, пригорне доню до серця, поцiлу╨, i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду... В печi щось бухнуло, засичало. То збiгав кулiш. Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати ви©ла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась ©й несмачною, противною. Харитя ©ла чи не ©ла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей i не дасть ©х на поталу. Адже недурно трима╨ вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя сво©м дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала ©й спокою, ©й хотiлося швидше дiждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював ©й очей, вiн десь утiк з цi╨© хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Син╨ небо всипане було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi, страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i одвернулась од вiкна. - Чому ти не спиш, доню? - пита╨ мати. - Так... я зараз спатиму, мамо! Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав ©м полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд сво╨ крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо ся╨ на бiлiй головцi дiвчинки, всмiха╨ться до нових червоних кiсникiв, гуля╨ по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст. Харитя спить солодким сном. III Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя. Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок. Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже: - Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи. - Iди, доню, та не барись.. Iде Харитя селом, i якось ©й чудно. Нiколи не ходила вона сама так далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечiнь на чудовий кра╨вид. I справдi було гарно на нивi, несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi. Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь, широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнi╨ просо. Межи зеленими килимами бiлi╨ гречка, наче хто розiслав великi шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, луна╨ в повiтрi весела пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i польових квiток. I добре Харитi на нивi, © страшно. Стала вона й не зна╨, чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний кра╨вид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i розтулила сво© бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою квiточки та йшла все далi. Аж ось i ©х нива. Вона добре зна╨ свою ниву, ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi, шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомка╨ перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло пута╨ться, великий серп не слуха╨ться в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач збира╨ться Харитi, пiт великими краплями пада╨ на землю, а бiдна дiвчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку, глянула.навкруги - i страх обхопив ©©. Адже вона одна на нивi! Ану, який страх вискочить iз жита й задушить ©©! Раптом - фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кiлька ступнiв сво╨ тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi. Однi╨ю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло. Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати. Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла ©х, знов нагадала недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижатi© жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму! Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали ©© i глянули одна на одну. - Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела очi на молодиць i засоромилась. - Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо зимою... В голосi ©© тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну. - Бiдна ж ти, дитино, бiдна!.. Враз Харитя почула, що сльози душать ©©. Зразу якось дуже жаль стало ©й слабо© матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги, наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала. Молодицi кинулися до не©. - Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог, одужа╨, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квiточко! Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали. - Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що ма╨ таку добру дитину... Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя йшла i тихо хлипала. IV Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодно© смертi. Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала: - Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i поможе зiбрати хлiб? Хiба не на мо╨ вийшло?.. Липень 1891, с. Лопатинцi INTERMEZZO Присвячую Кононiвським полям Дiйовi особи: Моя утома. Ниви у червнi. Сонце. Три бiлих вiвчарки. Зозуля. Жайворонки. Залiзна рука города. Людське горе. Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те ма╨, що кожен раз воно вимага╨ уваги, що не я ©м, а воно мною уже керу╨. Фактично ста╨ш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнча╨ться власне життя, а чуже почина╨ться? Я чую, як чуже iснування входить в мо╨, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають сво© орбiти, i нiщо не ста╨ ©м на ©хнiй дорозi. Тодi як на сво©й я скрiзь i завжди стрiчаю людину. Так, ти ста╨ш менi на дорозi i уважа╨ш, що ма╨ш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно диха╨ш смородом. Ти бичу╨ш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; тво© очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в тво©й розма©тостi кольорiв й форм, застряга╨ш в мо©й зiницi. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кида╨ш у мо╨ серце, як до власного сховку, сво© страждання i сво© болi, розбитi надi© i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть мо©м паном, хочеш взяти мене... мо© руки, мiй розум, мою волю i мо╨ серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в тво©х незлiченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути за©здом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй. Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть? Сон? Як я чекав ©х часом! А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали сво╨ iснування з мо©м в химерну сiтку, намагались налити мо© вуха та мо╨ серце тим, чим самi були повнi... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво© страждання? Сво╨ мерзенство? Мо╨ серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць. * * * По©зд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягу╨ в поле свою залiзну руку за мною i не пуска╨. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука сво© залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша? А коли все оте╨ сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: ©© глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi... трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi. Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, та©лась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця. * * * Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза сво╨ю стiною. Воно менi заважа╨. Що там? Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорно© пiтьми меблiв i скрип помосту пiд ©х вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почува╨, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним споко╨м. Однак там, за мо╨ю стiною, щось ╨. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на сво╨ мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто зна╨, може б, око мо╨ встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили сво© обличчя в дзеркалах, сво© голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто зна╨, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер ма╨ш. Хита╨ш головою! Не вiриш в безлюддя? Хiба я що знаю? Хiба я знаю... Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi... отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомо© темряви, тако© глибоко© та безконечно©, не почнуть виходити люди... всi тi, що складали у мо╨ серце, як до власного сховку, сво© надi©, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили... Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть... От я ©х вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатсько© кульки, а се ви... сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки... Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Зна╨те, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять... Цiлих дванадцять... i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв за©в стиглою сливою. Так взяв, зна╨те, в пальцi чудову сочисту сливу... i почув в ротi при╨мний солодкий смак... Ви бачите, я навiть не червонiю, лице мо╨ бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячо© кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мо© вуха криком свого життя або сво╨© смертi, i всi лишають на душi мо©й слiди сво©х пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний! ...Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Ку╨ зозуля. Б'╨ молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сi╨ тишу по травах. Уявля╨ться раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.." Ах, як всього багато: неба, сонця, весело© зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годi, Оверко... Не чу╨, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибоко© пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять тво© червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з мо╨© литки... Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг... Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене... То через нього тво© переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганя╨ назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкида╨ вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть. Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i ©© другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накида╨ться ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсу╨ блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звиса╨ мокрий язик з iкласто© пащi. * * * Мо© днi течуть тепер серед степу, серед долини, налито© зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в кра© неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посува╨ться разом iз сателiтами. Бачу, як син╨ небо надво╨ розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила. На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосисто© хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче... тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилю╨ серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, ©х око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'╨ по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть. Врештi стаю. Мене спиня╨ бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю. Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад верта╨ вiдбитий вiд себе блиск. Раптом все гасне, вмира╨. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до кра©в синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi - все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забира╨ в полон. Молода сила тремтить i поривав з кожно© жилки стебла; клекотить в соках надiя й те велике жадання, що його звати - плодючiсть. Я тiльки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве помiтне. Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для то© сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiва╨? I робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпа╨ ними аж в кра© неба. Над всiм пану╨ тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно... так буде вiчно... in saecula saeculorum... in saecula saeculorum ...[1] * * * Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках сво╨© одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi стiни, а коли все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокiйно спати, тво© мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату тво╨ жiноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько. * * * Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот - i дикий степовий свист. Бiжать. Як тро╨ бiлих ведмедiв. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стриба╨, наче дурне теля, i скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава ступа╨ поважно, меланхолiйно хита╨ задом i одста╨. Я йду за ними, i менi видно легке гойдання всiх трьох крислатих хребтiв, м'яких, вовнистих й звiряче сильних. ╞м трохи не до вподоби, зда╨ться, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сi╨ш у мою душу золотий засiв - хто зна╨, що вийде з того насiння? Може, вогнi? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною пану╨ - всi ночi, половину мого життя сто©ть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi тро╨ ми зна╨мо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi мо©м, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фей╨рверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей кохано©. Коли ж ти гаснеш i тiка╨ш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення ©й "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живо© iстоти. Невже се значить, що менi вже браку╨ товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збира╨ться в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомка╨ перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно. Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки диха╨м. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Лiниво всi встали, лiниво ступа╨м з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надi©. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар... * * * Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до не©. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожн╨ вiдро плескалось денцем об ©© груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив ©©, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице. Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то влива╨ться в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на мо©х очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигина╨ хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мо© стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю ©©, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю ©© наново, вдруге, - i тодi зда╨ться менi, що ще бiльше права маю на не©. * * * Коли лежиш в полi лицем до неба i вслуха╨шся в многоголосу тишу полiв, то помiча╨ш, що в нiй щось ╨ не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити ©© переливiв. Може, спiва╨, може, смi╨ться, а може, зайшлось вiд плачу. Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, зда╨ться... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно. Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля? Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi. А згори сипле та й сипле... витрушу╨ душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сi╨ регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем. Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня ма╨ у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слуха╨ш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити. Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри. Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим. Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Цiкавий я знати, як вони оте роблять? Врештi таки пiдгледiв. Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. ╙днала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля. Се було прекрасно. * * * Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй мо╨© душi. З-пiд старо© сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь прича©лось i чигав на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Тво╨ журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому. * * * Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужо© роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами... блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що виклика╨ раптом з мертво© тишi цiлу хуртовину згукiв. Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi. Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн ма╨ тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна. "П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка". Говори, говори... Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто ©сть сиру, хто копа╨ ©© в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'╨ йому морду... "Раз на тиждень б'ють людину в лице". Говори, говори!.. Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд сво©х. Бо©шся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, прода╨ тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам. "Найближча людина готова продати". Говори, говори!.. Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина. "Мiж людьми, як мiж вовками". Говори, говори... Людей ©дять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий ©© хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори... * * * Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востанн╨, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж стро©ла струни мо╨© душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чу╨те? Ось вони бренькнули навiть... Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже гра╨... Вересень 1908 р. [1] На вiки вiчнi