------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   НЕ ВБИВАЙ


   ДОРОГОМУ ШВАГРОВI
   IВАНОВI ЛIЩИНСЬКОМУ
   В БОРИСЛАВI У ЖОВКВI

   Вiдколи Жовква Жовквою, таких Великоднiх свят, як 1707  року,  вона  не
переживала.
   Ще зимою за?хав туди цар Петро з Меншиковим i з новим  сво?м  канцлером
Гаврилом Iвановичем Головкiним. З царем нахлинуло багато  царських  людей,
бояр, прислуги та вiйськових старшин.
   Невеличке мiсто заро?лося  людьми,  не  було  двора,  де  б  не  стояли
москалi.
   Жовкiвцi тулилися по повiтках i "маштарках", а були й такi, що залишали
сво? хазяйство та пере?здили жити на село до родичiв або до знайомих.
   До царя часто-густо прибували пани польськi,  що  вороже  ставилися  до
Карла i до нового польського короля Станiслава Л?щинського i обстоювали за
Августом, хоч вiн ще влiтку зрiкся корони i  14  вересня  пiдписав  мир  у
Альтранштадтi.
   Вiдвiдували царя у Жовквi навiть такi вельможi, як кракiвський каштелян
Януш Вишневецький та мазовецький во?вода Хоментовський. Вони без  великого
почоту i кроку ступити не вмiли, тому-то на час тако? гостини у  мiстi  за
жоднi грошi зайво? квартири не знайшов би.
   Були, щоправда, такi шинкарi та властителi гостиниць,  що  гарнi  грошi
тодi заробляли, але загал терпiв i молився до Бога, щоб  раз  увiльнив  ?х
вiд тих непрошених гостей.
   Цар Петро бiсився. Його союзник Август не витривав на становищу,  Карло
трiумфував.
   Цар боявся, що  Карло,  покiнчивши  з  Августом,  усi  сво?  потуги  на
Московщину кине, i заздалегiдь давав накази,  як  народ  ма?  на  той  час
поводитися.
   Росiя велика, впустити ворога, а тодi не дати йому нi хлiба для  людей,
нi пашi для коней,- це дуже простий  спосiб,  щоб  загнати  його  в  бiду.
Тому-то цар i писав до Апраксiна, щоб усi хлiбороби,  великi  й  малi,  не
тримали хлiбiв по клунях та по коморах, а  закопували  зерно  в  лiсах  та
дебрях, звiдки б ворог не легко мiг його добути.
   Царськi люди, навiть  найчiльнiшi,  знайомилися  тодi  з  його  славною
дубинкою i благословили такий  день,  коли  ?м  поталанило  не  досвiдчати
царського гнiву.
   Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.
   "Весь тягар  вiйни  ляга?  тепер  на  нас",-  писав  цар  до  гетьмана,
закликаючи його в Жовкву на во?нну раду.

   * * *
   Саме в страсну п'ятницю при?хав гетьман  з  невiдступним  Орликом  i  з
деякими старшинами до Жовкви на тую раду.
   Ледве пiднайдено для них квартири, i то примусом, а не з добро? волi, i
навiть не за добрi грошi.
   Малий  городок  перемiнився  у  якийсь   венецький   маскарад.   Зеленi
московськi кафтани змiшувалися з козацькими кунтушами та  киреями,  а  три
мови - укра?нська, польська i московська - зливалися у якусь мiшанину, вiд
яко? аж вуха пухли.
   Матiркування, шлякування i псякревання чути було на кожному  кроцi,  ?х
заглушувало хiба тарахкання  хлопцiв  дубовими  довбеньками  до  церковних
парканiв у велику п'ятницю i в глуху суботу.
   А коли прийшов Великдень, то жовкiвськi дiвчата не  зважилися  виводити
гагiлки на цвинтарях бiля церков, не спiвали про  Романа,  бо  бачили,  що
при?хав ще хтось могутнiший i небезпечнiший вiд нього.
   Гiрка була паска цього року,  i  не  один  та  й  не  одна  слiзьми  ??
обiлляла, порiвнюючи минулi страстi Христовi з власними терпiннями,  котрi
?м  отсе  доводилося  переживати.  Нi  слiду  колишньо?   радостi   в   це
найнадiйнiше весняне свято.
   Хоч Великдень був пiзнiй i природа вспiла вже прибрати нове  -  зелене,
бiле, рожеве й син? - вбрання, хоч цвiли фiалки й  пахла  черемха,  хоч  у
збiжжях могла сховатися  курка,  нiхто  не  втiшався  весною  i  кожний  з
острахом дивився на пiвнiч - чи не надсува?ться нова туча у виглядi  нових
царських або яких iнших вiйськ.
   Жовкiвцi, як звичайно мешканцi малих мiст,  не  дуже-то  розбиралися  в
полiтицi. Куди там ?м  було  розумiти  хитрощi  Петровi,  котрий  польську
корону, скинену з голови Августа, предкладав i королевичевi Соб?ському,  i
Ракочому, i якомусь там  герцоговi  англiйському,  котрий  одиноким  сво?м
союзником признавав Мазепу, а рiвночасно  чужинцям  пропонував  князiвство
ки?вське або володимирське, як нагороду за спiлку або  хоч  би  навiть  за
посередництво в замиренню Росi? зi Швецi?ю...
   Хто дасть бiльше?..
   Навiть люди, що не раз мали з полiтикою дiло, не годнi були стежити  за
дивними скоками гадок,  якi  вiдбувалися  у  великiй,  але  неспокiйнiй  i
ненормальнiй головi молодого царя. Тому-то  мешканцi  славного  й  гарного
города Жовкви несотворенi речi розказували собi тихцем. Не один, дивлячись
на солдатiв, полякiв i навiть на сво?х, на  козакiв,  хрестився,  бо  нiяк
зрозумiти не мiг, звiдки й пощо вони тут взялися.
   Нiби Пандора ящик свiй над  Жовквою  вiдчинила  i,  що  в  ньому  було,
висипала нараз на мiсто.
   До того, вiдома рiч, що цар несамовитий, на нього всi дивляться, як  на
антихриста,- який же тут Великдень?
   Добре, що минув i що кiнця свiта не було.

   * * *
   Бiльше нiж тиждень i мало що не два довелося ждати гетьмановi Мазепi на
тую во?нну раду. Правда, у Жовквi вiн не потребував скучати. I вiн  ?здив,
i до нього при?здили люди, але треба було дуже секретно видiтися з ними  й
дуже полiтично балакати, бо в Жовквi пiд тую пору i стiни вуха мали.
   Гетьмановi старшини теж не були радi. Весна. В ма?тках чимало роботи. В
кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти  сидиш  у  тiй  Жовквi  не
знати пощо й нащо.
   Нарiкали старшини, зiбравшись в гетьманськiй господi, коли ?м  довелось
на гетьмана ждати, так як нинi, у вiвторок по провiднiй недiлi.






   * * *
   Гетьмана ще вранцi покликали на раду, бо Цар скоро вста?.  Сидiти  може
геть поза пiвнiч, а вставати мусить разом зi  сходом  сонця,  i  зараз  за
роботу береться. Чорт, не чоловiк!
   Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж  тая  рада  Бог  вiсть  як
довго тривати! Петро не любить зайвих слiв. Або говори до речi, або мовчи.
Декому вже й язик  вiдрiзали  за  те,  що  непотрiбне  балакав.  З  Петром
короткий процес.
   Чекають старшини, гетьмана нема.
   "Ясновельможний сам пiшов?"  -  пита?  Орлика  компанiйський  полковник
Танський.
   "Сам, як палець".
   "Також новi звича?, щоб гетьман одинцем ходив, нiбито в нього  надiйних
людей нема".
   "Видно, нас там не треба",- дода? обозний Ломиковський.
   "Нас тiльки тодi кличуть,  як  голову  пiд  кулi  та  пiд  шаблi  треба
наставляти,- зауважу? Танський,- а до вiйськово? ради - то  ми  за  дурнi.
Москалi всi розуми по?ли".
   "Звичайно, вони барини, а ми холопи ?хнi".
   "Царськi люди in spe".
   Говорили чимраз тихiше, щоб який чорт не пiдслухав.
   Хтось добув iз шароварiв добре вже постиранi кiстки.
   "Кидаймо!"
   Скорочували час, як могли. Але нервувалися, i  навiть  костi  не  могли
цьому нервуванню зарадити.
   "Хтось iде!"
   I властитель костей сховав ?х назад у сво? глибокi шаровари.
   Увiйшов покойовий гетьманський Кендз?ровський, оженений з сестрою Настi
Скоропадсько?, чоловiк молодий, не дуже  ще  бувалий,  але  вiдомий  сво?ю
вiрнiстю Мазепi.
   "Як же там, Кендз?ровський,- стали питати його,- не чув, що там дi?ться
на тiй радi?"
   "Звiдки я, вашi милостi, чути маю.  Дверi  позамиканi  наглухо,  скрiзь
варти, туди й миш не пересунеться".
   "От, як москалi вмiють секретнi ради тримати!"- зауважив хтось.
   "То правда, а ми свобiдний народ i не любимо секретiв. Що на серцi,  те
й на язицi".
   "Бiжимо з язиками, чи треба, чи не треба".
   "Але як же там, пане Кендз?ровський, не чув, коли гетьман поверне?"
   "Кажу милостям вашим, нiчого я не чув, i сам прийшов подивитися, чи  не
повернувся вже ясновельможний, бо звiдси  до  царського  постою  недалеко.
Пiду назустрiч".
   "Iди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так i нас iсповiсти".
   I Кендз?ровський пiшов.
   Ломиковський потягнувся i позiхнув на всю губу: "?й-Богу, вже менi того
всього забагато!"
   "А менi обiдати хочеться,- сказав, утираючи губи, полковник  Танський.-
Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо ма? чоловiк себе морити?"
   "На гетьмана з обiдом чека?мо".
   "Може, вiн у царя обiдатиме".
   "А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар сво?х радних на обiд
запросить. Iду я. У мене тут i знайомi ?. Хоч медку  поп'ю.  Тутешнi  люди
вмiють добрi меди ситити".
   I Танський вийшов.
   Ломиковський знову протягнувся, аж крiсло  затрiщало,  i  позiхнув  вiд
вуха до вуха.
   "Не люблю я цього Танського",сказав.
   "А це чому?"
   "От так, не люблю, та й годi! Непевний вiн  для  мене  чоловiк.  Нiколи
тобi не подивиться в очi, як кiт".
   "Щось нiби Кочубей".
   "А гада?те, панове, що Кочубей певний?"
   "Хто його зна?, чи певний вiн, чи нi,  а  грiха  на  совiсть  не  треба
брати,-  зауважив  Орлик.-  Щодо  Танського,  то   гадаю,   що   вiн,   як
компанiйський полковник..."
   "Компанiйський, охочекомонний чи сердюцький - один чорт. Тут не в ранзi
дiло,  а  в  людинi",-  замiтив   прилуцький   полковник   Горленко.   Вiн
недолюблював тих нових формацiй i, хоч як був прихильний до Мазепи,  криво
дивився на тих всiляких попридумуваних  ним  старшин.  Взагалi  генеральнi
старшини i полковники старих, справжнiх, козацьких полкiв тримали себе  за
щось окреме.
   "Молоде вино вишумiти мусить. Так i тi новi гетьманськi полковники поки
не вишумлять, то з серцем до них не пiдходи".
   Критикували однi других, аж до Кочубея дiйшли.
   "А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму пiд Самойловичем  копав,
а тепер, мабуть, пiд Мазепою гребе".
   Апостол боронив свого свата. Не такий-то вiн небезпечний. От, звичайно,
бiда, коли жiнка чоловiком нiби швець шкурою крутить.
   "Нi, нi, пане товаришу, не борони ти генерального судцi.  Побачиш,  вiн
колись ще таку штуку затi?, що всiм одне горе вийде",- обстоював Горленко.
   "Наш судень Чуйкевич куди краща людина".
   "Золото - не чоловiк!"
   "А син?"
   "Яблуко вiд яблунi недалеко  паде.  Молодий  Чуйкевич  у  свого  батька
вдався".
   "Гадаю, що в нього ще бiльше характеру, нiж у батька.  Подумайте  лише.
Цей парубок закохався у Кочубе?ву Мотрю, ну, як чорт у вербу".
   "Добра менi верба, Кочубе?ва  Мотря!  Це  ж  найпишнiша  троянда,  пане
товаришу!" - зауважив Орлик.
   "Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жiнку ма?ш, але  й
на iнших не вiд того, щоб глипнути оком. Звичайно - молодий. А менi вже не
до жiнок. Отож, кажу,  закохався  Чуйкевич  у  Мотрю,  Мотря  до  гетьмана
втекла, а вiн ??  у  гетьмана  сторожив,  для  нього.  Погадайте,  яка  це
вiрнiсть!"
   "Бувають ще характернi люди на нашiй Укра?нi".
   "Укра?на буйна, а на нiй усяке квiття процвiта?".
   "Але будяччя найбуйнiше буя?!"
   "Звичайно - степ. Та ми вiдбiга?мо вiд  речi.  Про  молодого  Чуйкевича
мова. Чую, вiн тепер знову до Мотрi свата?ться".
   "Говорять".
   "Кажуть, нiбито Кочубей i старий Чуйкевич уже й гетьмана  просили,  щоб
?м дiтей повiнчати дозволив".
   "А гетьман що?"
   "Викручу?ться,- прошептав Горленко.Кортять Мошка  гуглi",-  i  старшини
стали голосно смiятися.
   "Такий старий, а на жiночу вроду -пес".
   "Тут не в старостi дiло, а в комплекцi?. Тако? комплекцi? наш гетьман i
- годi".
   "Але що йому не наскучать тi юбки?"
   "Доброму козаковi гостра шабля i гарна юбка не наскучать нiколи.  Шабля
на вiйнi, а юбка дома, от воно як!"
   Апостол крутив свiй дивно закоцюрблений вус.
   "Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" -  жартував
Ломиковський, а Горленко вiдповiв:
   "Товариш Данило, бачите, кiнець вуса такий гачок чiпа?,  щоб  на  нього
жiнок ловить".
   "Як риб на вудку".
   Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло i вiдповiв:
   "Тво??, товаришу, не зловлю. Не бiйся?"
   "Тс!.."
   На порозi появився Кендз?ровський, цитьнув i нараз вискочив на двiр.
   "Гетьман iз во?нно? ради верта?!"
   Полковники  попричiсували  пальцями  чуприни,  поправили  пояси,  файки
повитрушували i поховали.
   "Та й накурили ж ми в тiй хатi".
   "Нiби архi?рей у церквi накадив".
   Орлик вiдчинив вiкно i здалеку побачив гетьмана, котрому назустрiч  бiг
Кендз?ровський.

   * * *
   Орлик знав гетьмана, як тiльки можна було його милiсть знати. Вгадував,
коли вiн у доброму, а коли в поганому  настро?.  Тепер  жахнувся.  Гетьман
надтягав, як чорна хмара. Орликовi потемнiло в очах.  Нагадався  йому  той
Мазепа, котрого вiн бачив по вiд'?здi царя Петра з  ки?вського  бенкету...
"Слухай, що Меншиков каже".
   Орлик вiдскочив вiд вiкна i почав згортати  та  порядкувати  на  сво?му
столi якiсь папери. Деякi ховав у нагрудну кишеню.
   "Не остався наш гетьман у царя на обiдi",- зауважив  Данило  Апостол  i
перестав крутити свiй ус.
   Нагло вiдчинилися дверi, i в хату увiйшов Iван Степанович Мазепа.  Його
обличчя, звичайно блiдаве, нiби зi слоново? костi, паленiло.  Мiж  бровами
зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтiв.
   "Здоровi були!" - сказав, не пiдводячи задуманих очей, перейшов хату  i
вступив у свою спальню. Кендз?ровський занiс за ним туди  кирею  i  шапку,
замкнув дверi i вийшов до старшин. Тi стояли, збитi в гурт,  збентеженi  i
не знаючи, що ?м робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?
   Тако? ситуацi? вони не пам'ятали.
   Гетьман дуже вважав на товариськi форми. Хоч як був iнодi  стурбований,
а може, й лихий, а все ж таки зi старшинами чемно i  ввiчливо  вiтався.  А
тепер вiн перелетiв  через  кiмнату  як  вiтер,  i  тiльки  його  сап'янцi
проскрипiли, аж, здавалося,  долiвка  пiд  ногами  застогнала.  Що  такого
зчинилося на радi, що вивело старого гетьмана з рiвноваги?
   I старшини стали перешiптуватися мiж собою.
   "Навiть у царя на обiд не залишився!"
   Це ?х турбувало найбiльше. Це був дiйсно поганий знак.
   Крiзь зачиненi дверi чути було, як гетьман ходив кругом  стола;  ходив,
ходив, ходив...
   "Що сталося?" - питали Кендз?ровського.
   "Не знаю. Його милiсть словечком не вiдзивалися до мене",- вiдповiв  i,
зiтхаючи, вийшов.
   Пристали тодi до Орлика. Але й вiн нiчого сказати не мiг.
   "Може, якi листи?"
   "Нiяких таких листiв не було. Видно, на радi збентежився".
   "Цар - нахабна людина. Чи не обидив вiн його?"
   "Не гадаю, щоб аж  до  того  дiйшло.  Цар  потребу?  наших  людей  i  -
червiнцiв, а вони ? тiльки в Мазепи".
   "Як колись у батька Хмельницького бували.  Король  мерз  тодi  у  сво?х
покоях  на  Вавелю,  не  було  курки,  щоб  йому  на  обiд  зварити,  а  в
Хмельницького все грошi знайшлися..." - зауважив хтось.
   Гетьман ходив, ходив, ходив.
   "Ви, як собi гада?те,- озвався Апостол, шарпаючи свiй вус,-  а  я  таки
йду. Не люблю тако? гостини".
   Вийшов Апостол, а за ним й iншi. Дверi, немащенi, мабуть, вiдколи ?х  у
завiси поклали, заскрипiли так жалiбно, що гетьман,  зда?ться,  цей  скрип
почув i вийшов зi сво?? вiдпочивальнi.
   Явився на порозi не рум'яний уже,  а  бiлий.  Орлик  стояв  при  столi,
Горленко пiдпирав пiч, Ломиковський дивився у вiкно.
   "А тамтi де?"-спитав гетьман, розглядаючись по хатi.
   "Обiдати пiшли".
   Орлик несмiливо  приступив  до  гетьмана:  "Ваша  милiсть  теж  зводять
прийняти обiд".
   Гетьман заперечив головою: "Не хочу!"
   Це "не хочу" було так сказано, що Орлик i не питався далi.
   Гетьман переступив порiг. Прискореним кроком пiдiйшов до Ломиковського,
подав руку, потiм до Горленка i теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?"  -
спитав, силуючися на усмiх.
   "Спасибi милостi вашiй. Живемо помаленьку".
   "Гiрке це наше життя, панове товаришi, ой гiрке! Вороговi сво?му такого
не бажаю".
   Орлик подав гетьмановi якийсь старий, сильно  висиджений  фотель.  Сiв,
спираючи руки на непевнi поручча.
   Прикра мовчанка запанувала в кiмнатi. Нараз - гук!
   Гетьман здригнувся: "Стрiляють царевi до обiду!" - процiдив крiзь зуби.
   Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вiкна. Вiд
цi?? зеленi падали вiдблиски на бiле гетьманське  обличчя  i  робили  його
нiби мертвим.
   Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу i ?м жаль зробилося  старого.
На гадку, що його на царськiй радi могла стрiнути обiда навiть дiлом, а не
лиш словом, кров ударила ?м до вискiв. Це ж не лиш для нього,  але  й  для
них усiх обiда. Невже ж посмiв би цар тепер, коли стiльки тисяч козацького
вiйська, кiнного й пiшого, б'?ться за його  престол,  котрий  трiщить,  як
отсе  старе  крiсло,  на  якому  сiв  гетьман,-  невже  ж  смiв   би   вiн
вiддячуватися Укра?нi каменем за ?? хлiб?
   Гетьман мовчав. Всi три його вiрники не спускали з нього очей.
   Як же вiн за останнi мiсяцi подався! З то? пори, як Мотря вiд'?хала вiд
нього, нiби й життя покида? Мазепу. Нiби Мотря молодiсть з собою  забрала.
Гетьман схуд, посивiв, морщинами покрилися лиця, тiльки тi очi  свiтяться,
як свiчки. Як свiчки над усопшим,- прийшло Ломиковському на гадку.
   I вiн стихiйно i не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша
милiсть, зводьте прийняти обiд, хоч одну страву, хоч ложку  борщу.  Як  же
так у голодi сидiти. Будь ласка!"
   "Спасибi вам. Такого вони менi пива наварили, що й страви не хочу".
   У словах гетьмана почувся жаль.
   Старшинам дивно було слухати таких  слiв  i  дивитися  на  пригноблення
гетьмана, котрий нарiкати й жалiтися не любив.
   "Коли б я так вiрно i дбало  служив  Боговi,  то  дiстав  би  найбiльшу
нагороду, а тут, хоч би ти i в ангела перетворився,  то  й  тодi,  мабуть,
жодно? подяки не зажив би за службу i за вiрнiсть свою".
   Знов залунали голоснi стрiли, перебиваючи гетьмановi слова.
   "На вiват стрiляють проклятi!" - вихопилося Горленковi.
   Гетьман пильно подивився на нього.
   "Стрiляють!"
   I вiн гiрко всмiхнувся, i поправився у старiм i невигiднiм крiслi.
   Як же вiн постарiв,- знову промайнуло ?м через голову. Це  вже  не  той
Мазепа, що був перед роком.
   I мороз пiшов ?м поза плечi. Якби так вiн,  не  дай  Боже,  покинув  ?х
тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а  погано?  царсько?
на кращу, божу, службу, що тодi сталося б з ними i з цiлою Укра?ною?  Нема
чоловiка, щоб мiг зайняти його мiсце й гетьманувати так, як вiн.
   Мазепа нiби ?х гадки вiдгадав: "Га, що ж, в ложцi кашi з'?сти  себе  не
дамо, хоч роти в них широкi й апетити великi".
   Горленко стиснув рукоять шаблi, Ломиковському очi засяяли.
   "Милосте ваша! Не журiться. Ваш розум, а нашi руки - не пiдемо в Москву
шукати науки".
   "Не пiдемо!"
   "Чого ж ви сто?те? - перебив ?х нараз гетьман.- Сiдайте! Подай, Пилипе,
три крiсла. Ближче! так".
   Старшини крiсла до гетьмана притягнули.
   "Присуньтеся, щоб не балакати голосно".
   Присунулися крiсло в крiсло, i гетьман почав: "Кажете, не пiдемо до них
в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на свiтi, вiд  котрого  не  можна  би
чогось навчиться. А вiд москалiв таки чимало. Подивiться на них. Не  знаю,
як вiйна скiнчиться, але як тепер воно ?,-- то цар програв. Август  зложив
королiвську корону, на польському  престолi  засiв  царський  супротивник.
Станiслав Л?щинський. Карло побiджу? i трiумфу?. А дивiть, який  послух  у
царському вiйську! Чи чували  ви,  що  там  про  якiсь  бунти,  про  якусь
супротивнiсть царевi? Анi слiду чогось подiбного. А хай би  воно  так,  не
дай Боже, в нас! Ще  не  скiнчилася  б  баталiя,  а  вже  горлали  б  нашi
всезнайки, що гетьман винуватий, що  його  скинути  треба,  або,  ще  чого
гiршого, залунав би клич - переходiть на другий бiк! От де  наше  нещастя,
панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфiрста  був  i  з
ним з високо? вежi одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати  до
свого чоловiка, що поруч нього стояв: "скачи!"
   "I що?"
   "I - цей скочив..."
   "Монгольська деспотiя".
   "А в нас анархiя слов'янська. Щоб збудувати державу,  треба  перше  тую
анархiю переломити".
   Нiхто не перечив.
   Зеленi вiдблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотiли. Сонце схилялося
на захiд, а в хатi були вiд заходу вiкна. I знов забринiли шибки.
   "Але ж стрiляють до бiса!" - зауважив  Ломиковський,  i  гетьман  знову
допитливо глянув на нього. Годi було з  того  погляду  догадатися,  чи  по
нутру йому тая заввага, чи нi.
   Чому вiн нiчого не говорить?  Мовчить,  як  грiб!  -  питалися  в  душi
старшини. Це ж така непевнiсть, що довше  й  витримати  годi.  Висить  над
тобою скеля i гнiтить. Нi втiкати вiд не?, нi трутити, щоб  покотилася  до
чорта.
   Натяки, натяки й натяки, а нiчого певного, нiчого нового, ходиш,  як  у
потемках, потайниками блука?ш.
   I Ломиковський, як близький до гетьмана чоловiк, зважився завдати  йому
питання: "Що ж там на тiй радi було?"
   Гетьман здивовано подивився на нього.
   "Нарада тайна була. Зна?те, що таке тайна?" - вiдповiв нерадо.
   "Прощення вашо? милостi за смiливiсть прошу, але ж ми не чужi до  вашо?
милостi люди, не стороннi, а так сказати, сво?, близькi,  з  чого  собi  i
честь велику ма?мо. Бачили збентеження свого регiментара i радi  б  знати,
чи не приключилося йому щось непристойного для його достойно? особи,  щось
такого, за що ми, як вiрнi його старшини,  повиннi  б  з  усiх  сил  сво?х
крiпко за ним постояти".
   Усi три припiднялися з мiсць. Видно, слова не сказанi були на вiтер,  а
добулися десь iз глибин душi. ?х обличчя зробилися поважнi й грiзнi, в  ?х
очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав ?м був у  цей
мент: "Так, зневажено мене. Iдiть i боронiть мою честь!" - вони безперечно
пiшли б, не зважаючи на нiщо.
   Але гетьман не сказав того. Ще не пора.
   Потягнув ?х злегка за поли: "Чого ж би ви зрива?теся,  сiдайте!  Невжеж
гада?те, що Мазепа дасть обiджати себе? Добре я  знаю,  хто  я  такий.  Не
купити мене нi за грошi, нi за титули. Грошi я  й  царевi  даю,  а  титулу
вищого,  як  гетьман,  значиться,  вождь  i  начальник  Укра?ни,  теж   не
потребую.. Мiй титул нинi не згiрший вiд королiвського  польського,  а  за
значiння я з ним також не мiнявся б. Але болять мене тi? торги, що за живу
шкiру  укра?нського  ведмедя  iдуть.  Мене  герцогом  хочуть  зробити,   а
ки?вське, волинське й чернiгiвське князiвства другим дають. До  чого  воно
подiбне? Це ж  фантазi?,  на  якi  я,  старий,  досвiдчений  i  практичний
чоловiк, нiяк не пiду. Мазепа - гетьман i  гетьманом  усi??  Укра?ни  хоче
зостатися. Мазепа нiяким чином не допустить до того, щоб чужинцi сидiли на
нових  престолах  пошматовано?  укра?нсько?  землi.  Досить  менi   цього,
досить!"
   Гетьман зiрвався з дряхлого крiсла  i  став  нервово  ходити  по  хатi.
Повставали й старшини i попiдпирали собою стiни, щоб не спиняти його.
   Крiзь вiкна залiтав спiв  птахiв  i  свiжий  запах  розквiтлих  бузкiв,
котрих було повно по городах i попiд плотами.
   "Або отсе перестроювання Укра?ни на московський лад.  Замiсть  виборних
старшин мають командувати нами,  козаками,  московськi  бояри.  Що  п'ятий
чоловiк з полку перейде в компанiю, дiстане мундир i солдатську  плату,  а
решта повернеться додому, щоб сiяти  i  орати  та  щоби  згодом  зробитися
звичайними царськими холопами. Скажiть, можемо ми на таке пристати?"
   Гетьман встав i глянув старшинам в очi.
   "На таке ми нiяким чином пiти не можемо".
   "Краще зi шаблею у руцi згинути чесно, нiж соромно пхати шию в ярмо".
   Гетьман  значуще  подивився  на  вiкна.  Орлик  зрозумiв  цей  знак   i
позачинював ?х.
   "Милосте ваша,-- почав палко Ломиковський,- регiментаре наш,  надi?  ти
наша! Пощо ж нам гаятися, яко? ще  бiльшо?  наруги  дожидатися?  Затягають
петлю на ши? нашiй чимраз то крiпше, зашморгнуть нас. Усi  ми  бачимо,  до
чого воно йде. Вони хочуть Укра?ну не лиш поневолити до решти, але  хочуть
злити ?? з Московщиною в одно, хочуть переорати нашi останнi межi, щоб був
один великий царський лан, а  на  ньому  цар-ратай,  що  оре  його  нашими
списами i  шаблями  i  гно?ть  козацьким  трупом  на  московську  пшеницю.
Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час,
може,  доля  знов  повернеться  до  царя,  а  вiдвернеться  вiд  Карла   й
Станiслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, ?й же  Богу,  або  тепер,
або нiколи. Гнiвайся на мене, пане  гетьмане,  вiдбери  вiд  мене  ранг  й
ранговi ма?тностi, роби зi мною, що твоя  воля,  а  я  раз  мушу  це  тобi
сказати, бо так само, як я, гада? нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловiк
на сто!"
   Гетьман узяв Ломиковського за руку, i його уста осiнив знову звичайний,
приязливий усмiх:
   "Приятелю мiй! Ти зна?ш, як поляки кажуть: ц о н а г л ?, т о п о д я б
л ?. Не хочу я, щоб i в нас сталося п о д я б л ?. Розумi?ш мене?"
   Ломиковський глибоко зiтхнув.  Бачив,  що  гетьман  знов,  як  старшини
казали, виля? хвостом.
   "Не на те я,- говорив гетьман,-  цiле  життя  мудро  робив,  щоб  тепер
якоюсь дурницею все дiло попсувати. Полiтика,  товаришi,  не  така  проста
рiч, як декому зда?ться. Легше виграти битву, як заключити  корисний  мир.
Вiрте ви менi, старому. Бачу це не вiд нинi, що ви напира?те на  мене,  мо
л?сту?те мене, щоб я зробив, як вам завгiдно, а я казав уже це  не  раз  i
нинi кажу, що зроблю так, як менi мiй розум i мо? полiтичнi плани  велять.
Не iнакше! Мусить же в кожному органiзмi бути якась голова. Хвiст конем не
вертить, а кiнь хвостом. Не обiджайтеся на мене. Я вас люблю i за  вами  й
жiнками й дiтьми вашими постою, бо на  це  я  хрест  святий  цiлував,  але
лишiть ви отсi намови. Я вам довiряю, довiряйте ж i ви менi".
   Гетьман устами всмiхався, а очима грозив.
   "I ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокiйно могли вiдiйти вiд мене,  а
саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть,  чу?те  -  не  здасть  себе
живим у полон нiколи й нiкому! Але  того  самого  вiн  i  вiд  вас  бажа?.
Побачимо, чи дотрима?те з ним кроку".
   На улицi затупотiли чоботи. Весняне болото пiдсохло, чути було здалеку,
як хто йшов.
   Орлик вiдчинив квартирку i глянув.
   "Меншиков!" - прошепотiв.
   Старшини скоро попрощалися з гетьманом i подалися в дверi вiд подвiр'я.
   Гетьман ще скорше пустився у свою вiдпочивальню.
   Орлик скоренько постелив йому лiжко, зачинив дверi вiд свiтлицi  i  сiв
при сво?м столi писати.
   Гетьман роздягнувся i поклався в постiль. Зробив це  навмисне,  щоб  не
виходити його свiтлостi назустрiч. Забагато честi, та ще  пiсля  нинiшньо?
во?нно? ради.
   Треба ж цiну собi знати. Хто не цiнить себе, того й не дооцiнюють iншi.
Помиля?ться цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати,  як  на  бояр.  Нинi
позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'?.
   Гетьман столик з медицинами ближче до свого лiжка присунув.  ПОСОЛ  ВIД
ЦАРЯ
   Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена  комедiя
дуже подобалася. Хай  знають  наших!  Цар  горо?житься,  бо  гада?  криком
вiдстрашити лихо, як китайцi ворога  мальованими  смоками  страхають.  Хто
багато галасу робить, той або совiсть нечисту ма?,  або  бо?ться.  Одне  i
друге криком хоче вiдвернути вiд себе.  Так  гетьманський  блазень  казав.
Видно, i цар з таких-то людей, але гетьман iз iнших.
   Вiдчинилися дверi, i  черговий  офiцер  Меншикова  оповiстив,  що  його
свiтлiсть князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину  зводив
прибути.
   Орлик на рiвнi ноги зiрвався. Лiвою  рукою  чуприну  пригладив,  правою
пояс поправив, гудзики позащiпав i вискочив на ганок.
   Його свiтлiсть якраз на останнiй схiд ногою  ступав.  Високi  чоботи  з
чуткого юхту, прилягаючi до  тiла  лосевi  ясно-жовтавi  споднi,  зелений,
золотом гаптований кафтан, андрi?вська  лента  через  плече.  Гарний,  хоч
малий, з пристiйним, але мало iнтелiгентним, хоч не  дурним  лицем,  гордо
здивувався, побачивши замiсть гетьмана його генерального писаря.
   Орлик поклонився у пояс.
   "Його милiсть гетьман дома?" - спитав князь.
   "В лiжку лежать, недужi",- вiдповiв Орлик.
   "Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер i недужий!"
   "Його милiсть пан гетьман в доброму здоров'? на раду до його величества
пiшли, а недужими вернули".
   "Можна провiдати? Не стурбую його?"
   "Перед  вашою  свiтлiстю  дверi  до  вiдпочивальнi  його  милостi  пана
гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!"
   I Орлик вiдчинив дверi до свiтлицi,  в  котрiй  перед  хвилиною  велася
розмова гетьмана зi старшинами. По кутах снувався ще  димок,  бо  старшини
сильно сво?м звича?м накурили.
   Меншиков, переходячи свiтлицю, кинув оком  на  Орликiв  стiл,  потягнув
носом дим i, повертаючись до Орлика, завважив: "Не дуже то в  тiй  домiвцi
Iвановi Степановичевi вигiдно. Мала вона, i не ма?  тако?  обстановки,  до
яко? вiн привик".
   Крiзь дверi вiд гетьмансько? вiдпочивальнi чути було  сухий,  вiдривний
кашель.
   Орлик постукав щиколодками право? руки i спитав: "Його свiтлiсть  князь
Меншиков. Чи вiльно?"
   "Проси!" - почувся голос з-мiж подушок.
   Орлик вiдчинив низькi однокрилi дверi, як до келi?  чернечо?.  Меншиков
увiйшов. Орлик подався назад, зачиняючи дверi за собою.
   Меншиков поклонився до iкони, котру гетьман привiз i наказав почепити в
утлi, праворуч вiд свого лiжка, перехрестився тричi, доторкаючись пальцями
свiжо вимито? i жовтим пiском ради гетьманового при?зд витерто? долiвки, а
тодi, стаючи перед лiжком i заломлюючи руки, питався нiбито дуже тривожно:
"Невже ви справдi нездужа?те, шановний Iване Степановичу?"
   "Вдаю! - вiдповiв гетьман i вказав на крiсло.- Сiдай, князю!"
   "Спасибi милостi вашiй. Висидiвся на радi".
   "Я також. I досидiвся, бачите, до чого".
   "Невжеж?"
   "Вдаю, жартую, брешу - що хочете гадайте собi".
   Свiтлiйший збентежився. Гетьман нiколи таким  тоном  не  вiдзивався  до
нього.
   "Будемо  благати  Всевишнього,  щоб   ви   скоро   поправилися,   Iване
Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга".
   Гетьман з докором подивився на нього: "Зна?те що, князю?"
   "Що такого?"
   "Не будемо гратися словами, бо менi тепер не до того. Якщо  вам  дiйсно
моя недуга не впору, так чого ж ви тодi наклику?те ?? на мене?"
   "Ми? На вас? Iване Степановичу, що це ви? В гарячцi балака?те чи як?"
   "Балакаю я те, що гадаю, свiтлiйший князю, а гадаю я, що людинi  старiй
i такiй заслуженiй, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так
хоч бiльша увага. На всякий спосiб, знаючи, що Мазепа  недужий,  не  треба
бентежити його криком i стуком, як якогось пахолка. На мене й  за  молодих
мо?х не гукали, а тепер я тим бiльше не бажаю собi того".
   Меншиков ноги розкрачив i руками за пiд боки взявся:
   "Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, нiби царя-батюшки нашого не зна?ш.
Подивись, я, може, й найлюбiший з близьких до нього людей, а спитай,  яко?
зневаги менi не доводиться вiд його величества зазнавати".
   Гетьмановi було того забагато. В нiм накипiла злiсть ще зранку, розмова
зi старшинами долила оливи до вогню,  так  тепер  вiн,  не  витримавши,  й
вiдповiв: "Це, князю, ти, а це я".
   Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце  вколов.  Вiн  же  був  у
Москвi, що в Москвi, в цiлiй Росi?, перша пiсля царя людина, що хотiв,  те
й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотiти. Вiн з бублейника вибився
в князi, в генерали, блистiв вiд орденiв,  купався  у  достатках,  гордощi
розпирали його, а тут цей старець,  якийсь  там  гетьман,  котрому,  може,
нинi-завтра вiдберуть iз рук булаву, смi? так спокiйно казати: "це  ти,  а
це я!"... Вiдповiв би гетьмановi свiтлiйший, коли б не дiстав був вiд царя
виразного наказу йти i заспоко?ти старого. А наказ царський сильнiший  вiд
почуття особисто? честi i вiд обiджених гордощiв свiтлiйшого.
   Тому-то це  "ти  i  я"  Меншиков  сховав  у  сво?  серце,  як  гадючку,
проковтнув, як гiркий лiк, i вiдповiв спокiйно:
   "Знаю я, Iване Степановичу, що ти чоловiк достойний i великозаслужений,
але цар-батюшка над усiма нами сто?ть. Йому й покоритися  треба.  У  нього
сильний темперамент, а до того часи такi, що треба  бути  святим,  щоб  не
бентежитися зело. Потерпiм ради царя-батюшки  нашого  i  рада  вiри  нашо?
свято? православно?".
   "Терпiв я, князю, i терплю чимало, але зневаги стерпiти  не  можу.  Хто
зневажа? мене, той мене до гробу заганя?, як ось тепер... Не посила?те  ви
тепер якого пiсланця до Львова?" - спитав  нараз  гетьман,  змiнюючи  свiй
голос.
   "Або що?"
   "Бо менi  хотiлося  б  тамошнього  митрополита  попрохати,  щоб  вiн  з
маслосвятi?м при?хав до мене. Може покраща? менi, а як нi, то,  може,  Бог
якого грiха вiдступить... Грiшнi ми, князю, ой грiшнi!"
   Меншиков сiв.
   "Пощо такi гадки?  Ваша  милiсть  доживуть  ще  вiкторi?  над  ворогами
нашими, доживуть ще нашого спiльного трiумфу".
   "Не гадаю",- заперечив головою гетьман.
   "До митрополита у Львовi посилати не раджу. Вiн  чоловiк  непевний.  Ще
вас католицьким миром намастить".
   "Краще католицьке, нiж жодне".
   "А менi зда?ться, що краще пiдiждати, аж вернете в Ки?в".
   "Пiдiжди, Iване, аж приложу гiрчицi до рани".
   Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нинi.  А  жаль.  Царська
казна пуста. Грошей, як умирати,  треба.  Недавно  дав  Мазепа  200  тисяч
талерiв, а вже й помину по них нема. Скiльки тих грошей  на  вiйну  треба:
грошей, грошей i ще раз грошей! Найкраще забрати б ?х насильно, а гетьмана
вiдсунути вiд них, десь на Сибiр або у якусь глуху провiнцiю  за  Москвою.
Але цар тако? нагло? перемiни тепер  робити  не  хоче.  А  Меншикова  руки
сверблять. От i взяв би вiн того старого за вуси, от  i  поторгав  би  тою
хитрою головою, а тодi: "пашов вон, сякий-такий сину!"

   Так цар не да?.
   I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь  Меншиков:
"Так тодi ма?мо в Боговi милосердному добру надiю, що  вiн  зглянеться  на
нашу о п р е с i ю i не позбавить нас такого мудрого й  вiрного  союзника,
яким ти ?си, Iване Степановичу".
   "Спасибi, князю, оставайся в здоров'ю. Твiй свiт перед тобою, а мiй уже
геть-геть!"
   "Не треба, Iване  Степановичу,  гадок  таких  допускати  до  серця.  От
подивись на нашого Толстого. Вiн  також  не  молодик,  а  нашi  бояринi  i
генеральшi зiтхають до нього як до Адонiса".
   Гетьман зрозумiв натяк на свою слабiсть до жiнок, зокрема, може,  i  до
Кочубе?во? Мотрi, i вiдповiв:
   "Бо Толстой еротики класичнi? на  теперiшню  мову  i  теперiшнiм  ладом
переклада?, а я i книжки мудро? прочитати не маю коли. Все гонять  мною  з
одного краю у другий, з одно? небезпеки в другу, i  ще  одно?  пригоди  не
позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра  його  величества  i  ради
блага церкви нашо?, а з поминенням всякого взгляду  на  життя  i  здоров'я
ваше. Нiчого я за  тую  службу  вiрную  не  бажаю,  як  тiльки  шани,  яка
належиться чоловiковi старому i чесному".
   "Що тодi маю переказати його величеству царю, батюшцi нашому?"
   "Передай  йому  мiй  поклiн  i  впевни  у   вiрностi   гетьмана   Iвана
Степановича".
   Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами i вийшов.

   _ЧОГО ПРИХОДИВ?_
   "Як ти гада?ш, Пилипе, чого це свiтлiйший до мене приходив?"  -  спитав
гетьман  Орлика,  коли  той,   вiдпровадивши   Меншикова,   повернувся   у
вiдпочивальню.
   "Не можу я, ваша милосте, знати, не вiдаючи, що на радi зайшло".
   "Щоб там i не зайшло, а без причин вiн не приходив. У них, бачиш, такий
звичай, що  перше  з  перцем,  а  тодi  з  серцем,  спершу  полають,  тодi
обiймають: "мо? ж ви!"... Настрашилися, що розгнiвали  Мазепу.  А  в  того
Мазепи все ще i козакiв нових набереться, i червiнцiв дещо знайдеться.Жаль
утратити союзника такого. Поки коника тягне, не вiдпрягай".
   Орлик бачив, що в гетьмановому серцi злiсть у гореч перемiнилася.
   "Ваша милiсть подоброму з князем Меншиковим розiйшлися?" - спитав.
   "Чеши дiдька зрiдка, вiн i так кострубатий. Чу? серце мо?, що мiж  нами
ще до великого дiйде. Вiн менi ногу пiдставля?. Котрийсь  iз  нас  конечно
спотикнеться i впаде... А все ж таки спасибi йому, що до лiжка поклав".
   I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я  й  досi
сновигав би по  хатi,  а  менi  вiдпочинку  треба.  Кожна  кiстка  болить.
Погадай, я все при роботi i при турботi. Як не похiд, то  фортеця,  як  не
фортеця, то на раду ?дь, як не з чужими, то зi сво?ми сво? серце гризи.  А
тут уже й вiк. Коли б менi тво? лiта, Пилипе, я цiлий свiт  догори  ногами
перевернув би, а так - слухай, що Меншиков скаже!"
   "Ваша милiсть ще й мене можуть пережити".
   "Можу, можу! Але я того навiть не хочу.  Ти  молодий,  тебе  ще  багато
дечого чека?. Чую, що воно надовго затяга?ться. Ходимо, як у хмарi. А  хто
з нас угада?, чи нинiшнiй вiтер тую хмару розвi?".
   Вечорiло: Останн? промiння заходячого сонця падало з  вiкна  просто  на
гетьманову голову, осяювало ??  краще  вiд  герцогсько?  корони.  Мазепине
обличчя, недавно блiде, аж зеленаве, оживало  тепер,  променiло.  Орлик  з
насолодою дивився на нього.
   "Пилипе!"
   "Слухаю милостi вашо?".
   "Я на тебе великi надi? покладаю, на тебе й на Войнаровського".
   Орлик нахилився до гетьмансько? руки.
   "Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно бiля  мене  сидиш.
Може, я ще проживу декiлька  лiт,  а  може,  мене  Господь  нинi-завтра  i
покличе до себе. Щоб ти тодi з Андрi?м попiд сили не брався, щоб ви менi в
мирi i в добрiй згодi тою дорогою iшли,  яку  я  вам  в  останнiй  хвилинi
покажу. Розумi?ш - в останнiй хвилинi, бо часи  змiняються,  як  погода  в
мартi, i нiчого певного я нинi сказати не можу i не хочу, а роблю так, щоб
для нашого спiльного дiла добре було".
   "Ваша милiсть можуть покладатися на мене; надi? не заведу".

   * * *
   Останнi слова заглушив крик, зразу далекий,  а  потiм  чимраз  ближчий,
нiби хтось порятунку просив i з цим проханням  добивався  до  гетьманських
вiкон.
   Орлик побiг подивитися, що це. Гетьманова  голова  покривалася  тiнями.
Подушки з бiлих робилися  сiрими,  стеля  нависала  над  лiжком,  iкона  з
невгасаючою лампою вiдривалася вiд стiни i нiби у повiтрi плила.
   Гетьман передумував  нинiшню  во?нну  раду,  розмову  зi  старшинами  i
гостину Меншикова.
   Все воно переконувало його i впевняло, що наближа?ться рiшаючий момент,
рiшаючий не лиш для нього i для Укра?ни, але, мабуть, для  iсторi?  цiлого
Сходу. Тендiтна сiтка, котру вiн так хитро й обережно  сплiтав,  доснована
до решти. Треба вважати, щоб ?? не порвали. Кiнець дiло  хвалить  -  треба
подбати, щоб кiнець не обезславив дiла.
   Мазепа дорожив тим сво?м дiлом. Хоч яке воно важке й небезпечне,  любив
його. Покiнчивши з Мотрею, нiчого бiльше в життi сво?м не бачив, що  могло
б приманювати його.
   Так, так. При?хали бiлi конi в Бахмач i  повезли  вiд  гетьмана  Мотрю.
Бiлi конi!.. Коли б тiльки на тому й покiнчилося! Пiслав би  гетьман  свою
шестiрню чорну i в золоченiй каретi привiз би назад Мотрю.  Та  чи  при?де
вона? Для не? Iвана Степановича вже  нема?,  ?  тiльки  гетьман  Мазепа...
Зрозумiй ти ??! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрi знов
з мамою попсулось, навiть, мабуть, до великого  доходить...  Бiдна,  бiдна
Мотря!
   Старий Чуйкевич i Василь Кочубей радi би дiтей сво?х повiнчати. Га,  що
ж? Коли Мотря згодна, хай iде. Вiн  ??  силувати  не  стане.  Щастя  бажа?
Мотрi. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще  ночi  нема,  ще  й
сумеркiв не було. Тепер лише пiдвечiр'я...
   Чого в тiй хатi такi малi вiконця? Вiдчинити б ?х, щоб видно було  кущi
розквiтлого бузку i син? небо над ними, i багато, багато зiр. Хай би  чути
було, як солов'? спiвають i як любi розмови гомонять по садочках...
   А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?
   Вернув Орлик i донiс, що це наших людей знов москалi "пороли". Побилися
з солдатами чи з рейтарами, мабуть, i польськi драгуни теж були.  Намiшали
вiйська, як в казан  гороху  з  капустою,  i  тепер  клекотить.  Нiхто  не
розбира?ться в тiй стравi.
   Гетьман, почувши, аж на лiжку присiв: "От, бачиш, якi  то  вони.  Одною
рукою гладять, а другою б'ють. Тут свiтлiйший до мене вiд царя приходив, а
там мо?х людей  зневажають.  Яке  ?м  дiло  до  нас?  Мо?  люди  пiд  мо?м
регiментом стоять. Карати ?х нiхто не  ма?  права.  Не  стерплю  того,  не
стерплю!"
   Вiн кулаком бив об нiчний столик, аж плящинки з лiками скакали.
   "Провiриш менi, Пилипе, це нове, нiкчемне  дiло.  Переслухати  свiдкiв,
розслiдити, хто винуватий, i звiдомлення подати  на  письмi.  Досить  менi
тi?? зневаги. Мо?х  людей  я  маю  судити,  я  ?х  вождь.  У  всьому  руку
свiтлiйшого бачу. На царську гарячу комплекцiю вину спиха?, а сам вiн воду
каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще  вони,  побачать,  хто  такий
гетьман Мазепа!" ТАНСЬКИЙ
   Якось на провiдному тижнi зiбралися в гетьмана  старшини,  давали  йому
сво? звiдомлення i накази приймали. Вечором розiйшлися:  хто  до  себе  на
квартиру вiдпочивати, хто до знайомих, а  хто  до  за?здного  дому,  де  в
боковiм, окремiм, покою можна було тихо й незамiтно старого меду попити.
   Бiля гетьмана остались тiльки Орлик i Ломиковський.
   Цей почав.
   "Не хотiв я вашiй милостi при людях цього казати, знаючи,  що  не  мило
буде милостi вашiй таку новiсть почути".
   "Що ж там знову нового?" - спитав нiби байдужо  гетьман,  привиклий  до
всiляких немилих новин.
   "Компанiйський полковник Танський вiд князя Меншикова лист дiстав?"
   "Танський? Вiд Меншикова? Лист?.. Якого змiсту?"
   "Щоб з полком сво?м, взявши за шiсть мiсяцiв плату i придбавши  харчiв,
у похiд у Польщу пiд  накази  польського  коронного  гетьмана  Сiнявського
рушав".
   Гетьманом  аж  пiдкинуло  на  лiжку.  Його  вдумливi,  пронизливi   очi
змiнилися нараз, запалали  гнiвом,  на  висках  набринiли  жили,  вуста  в
кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало.
   Ломиковський, як сидiв  бiля  гетьмана,  так  мимохiть  вiдсунувся  вiд
нього, Орлик пiднявся з мiсця i стояв, з тривогою дожидаючи громiв з  тi??
хмари.
   "Правда це?" - спитав не сво?м голосом гетьман.
   "Як Бог  на  небi,  правда,-  вiдповiв  Ломиковський.-  Не  смiв  би  я
гетьмановi мойому брехати".
   "А ти чув про це?" - повернувся гетьман до Орлика.
   "На жаль, чув,-вiдповiв тривожно Орлик.-  Танський,  кажуть,  вже  й  у
похiд готовитися почав".
   "Заки пiде, як скажену собаку застрелю  за  непослух,  за  легковаження
регiментаря свого!"
   Орлик пополотнiв.  Ломиковський  i  собi  з  крiсла  пiднявся.  Гетьман
вiддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.
   "Чом ти менi про цей лист не  сказав  ранiше.  Ти  ж  нiчого  не  смi?ш
затаювати передi мною?" - гримав на Орлика Мазепа.
   "Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розiйдуться".
   "На другий раз,  не  гаючись,  кажи.  Зi  сну  мене  буди,  вiд  страви
вiдривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подiбне. Свiтлiйший щоднини
бачиться зi мною, балака? про всiлякi речi, нiбито радиться,  а  тут  поза
мо? плечi полками мо?ми розпоряджа?ться,  накази  людям  мойого  регiменту
розда?, нiби мене вже й на свiтi нема?, нiби мене вже позбавлено  влади  й
сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого  дозволу  видасть
Танському грошi на шiсть мiсяцiв уперед i харчi для його полчан? I питаюся
я, як смi? Танський йти, не дiставши наказу  або  хоч  дозволу  вiд  мене,
регiментаря свого? Нехай спробу?! Як скажену собаку застрелю!"
   Орлик, зачекавши аж перша хвиля гнiву перекотиться, запримiтив:  "Може,
Танський i не винуватий у тому. Може, гадав, що свiтлiйший у порозумiнню з
вашою милiстю цей наказ вида?".
   "Так тодi чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним,  як  з
писаною торбою? Це противиться регулямiнам нашим, це понижу? не тiльки мою
владу, але й честь вашу. Прихвоснi роблять таке, а не полковники, котрих я
надiляю так щедро i ма?тками, i значiннями. Танський нiбито з панiв, а хам
вiн, холоп - отщо!"
   Нова хвиля злостi пiдкочувалася пiд серце старого гетьмана.  Вiн  цiлий
аж трусився.
   "I з такими людьми кажете ви менi починати якесь полiтичне дiло, писати
нову сторiнку iсторi?? Ха-ха-ха! З такими людьми!"
   Гетьман смiявся так голосно,  а  старшини  так  тривожно  слухали  його
прикрий смiх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де
була гетьманська квартира, пiд'?хав вiз. Почувся крик  варти,  i  черговий
офiцер вибiг на ганок. Орлик i Ломиковський пiшли подивитися, що за  гiсть
так пiзно до гетьмана при?хав.
   "З Вiнницi,- сказали, вертаючи  в  гетьманську  вiдпочивальню,-  якийсь
Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?"
   "З Вiнницi?.. Залевський? - аж скрикнув гетьман.- Ведiть його до  мене,
а самi можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед свiтлицею поставити варту.
Щоб менi туди нiхто не входив. На твою вiдповiдальнiсть цей наказ видаю".
   "Слухаю милостi вашо?!"
   "Завтра вранцi заходьте знов до мене".
   Орлик i Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик вартi накази давав, як
варта здоровила панiв генерального писаря й обозного i як вони попри  двiр
у город пiшли.
   До дверей гетьмансько? вiдпочивальнi хтось несмiливо постукав.
   "Увiйдiть!"
   Заскрипiли дверi i почувся покiрний, тихий, але дуже виразний голос:
   "Laudetur Jesus Christus!"
   Вiдблиск невгасаючо? лампи освiтив злегка згорблену стать нiби шляхтича
а нiби нашого козака, бо по одежi, та ще в сумерках, годi було пiзнати.
   Гетьман пiднявся, вдивився в тi  сумерки,  а  потiм,  простягаючи  руки
перед себе, вказав:
   "Скорше б я смертi сво?? сподiвався, як вашо?  особи.  Козак,  ?й-Богу,
козак! Навiть вус невеличкий вирiс, не  менший,  як  у  мене!  А  покажiть
голову".
   Гiсть ще бiльше нагнувся над лiжком господаря, а  той  по  головi  його
погладив.
   "I тонзура заросла. ?й-Богу, нiхто б не пiзнав, що це  духовна  особа,-
Говорив без  слiду  недавнього  гнiву  i  збентеження.-  Вiтаю  вас,  отче
ректоре, i дивуюся смiливостi вашiй".
   "Для доброго дiла варт i життя не пожалувати".
   "То  правда.  Не  гнiвайтеся,  що  не  хочу  свiтла.  Не  хочу  кликати
Кендз?ровського. Нехай собi люди гадають, що Мазепа спить. Тут, зна?те,  i
пiдслухують, i пiдзирають, i гадки вгадували б, коли б можна".
   "Не тiльки тут, скрiзь так у полiтицi бува?".
   "Але тут бiльше, як скрiзь. Щось вони нiби зачувають сво?м носом, та на
слiд попасти не можуть. На всякий спосiб, стереженого Бог стереже".
   Обидва привикали до сумеркiв i при блисках лампади слiдкували  за  грою
сво?х облич.
   "Були?" - спитав нараз гетьман коротко свого несподiваного гостя.
   "Був",- вiдповiв ?зу?т Залевський.
   "У Саксонi??"
   "У його милостi короля Станiслава".
   "I як вас приняв гех Stanislaus?"
   "Над усяке сподiвання гарно. Людина вiн  образована,  iдейна,  чоловiк,
можна сказати, iдеальний. Про милiсть вашу висказувався з великою пошаною,
здоровити велiв".
   "Спасибi. А дiло?"
   "Дiло не легка рiч".
   "Не легка?"
   "Так, бо милiсть ваша дуже багато жадають".
   "Я багато жадаю? Отець ректор жарту? собi. Не жадаю  бiльше,  нiж  менi
належиться. Годi з одно? бiди в другу лiзти, з ярма в  шлию,  з-пiд  кнута
пiд канчук. Подумайте! Коли б я тепер вiддав Правобережну  Укра?ну,  пiсля
того, як вона довго борикалася за  свою  незалежнiсть  i  як  я  деякi  ??
частини вже таки дещо до ладу довiв i загосподарював, так це був би  новий
козир у руках мо?х ворогiв проти мене. Сказали би. Мазепа половину Укра?ни
запродав. СIага расtа claros faciunt amicos. Тут Укра?на,  а  там  Польща,
тiльки тодi можуть вони бути для себе добрими  сусiдами  й  союзниками.  А
поки Польща сяга? рукою по Чорне море, поти вона необачно вiдбива?ться вiд
Балтiйського.  Одне  втратить,  а  другого  не  здобуде.  В   боротьбi   з
укра?нським степом вона обезсилиться до краю, не опану? сво??  внутрiшньо?
анархi? i скiнчиться  тим,  що  Москва  i  ?х,  i  нас  проковтне  в  свiй
ненасичений шлунок".
   "Але те саме, що сказали б укра?нцi  про  вашу  милiсть,  коли  б  ваша
милiсть вiддали Правобережжя, скажуть поляки про короля  Станiслава,  якщо
вiн згодиться його вам вiдступити".
   "Раrdоп! В тiм ? велика рiзниця".

   "Яка?"
   "Загарбане вiддати, а сво? прогайнувати,- це не все одно. До того  його
милiсть король Станiслав, кiнчаючи  давню  польсько-укра?нську  ворожнечу,
покладе пiдвалини пiд новий устрiй Схiдно? ?вропи. Помиренi колишнi вороги
з'?диняться i спiльними силами вiдпиратимуть  грiзного  ворога  вiд  сво?х
границь. Як нi, то, як кажу, вiн i нас, i вас поневолить, одних  i  других
зробить сво?ми холопами й рабами. Цар Петро це символ ново?  Росi?,  котра
зi сво?х болот i снiгiв виступа? на широку ?вропейську видiвню, щоб на нiй
вiдiграти великодержавну, iмперiалiстичну роль. Балтiйське i  Чорне  море,
Карлати й Царгород - це тi границi, до котрих вона пiде по  наших  трупах.
Король Станiслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловiк образований
i  розумiючий  iсторiю,  мусить  послухати  голосу  розуму,  а  не   крику
короленят, котрi поза границями сво?х власних ма?ткiв границь i добра Речi
Посполито? не бачать".
   "Не легка рiч робити щось проти волi панiв i вельмож польських".
   "Треба  робити  те,  що  iнтерес  державний  велить.  Кожний   пануючий
зречеться частини, щоб цiлiсть скрiпить. Це - конечнiсть i годi".
   "А ваша милiсть частини не зрiкаються".
   "Бо менi не вiльно. Це ж укра?нська земля. Я чужо? землi не  домагаюся,
навiть найменшого шматочка, нi!"
   "А що ж вашiй милостi да? цар Петро?" - спитав нараз, не без  хитростi,
?зу?т.
   "Власне тому, що да? не те, чого менi треба, я хочу балакати з Карлом i
Станiславом. Менi, як гетьмановi Мазепi, нiчого  бiльше  й  не  треба.  Як
бачите, я собi не менший пан вiд  якого  там  короля  i  не  бiднiший  вiд
жодного з них, але для  iде?  державно?  i  заради  культури  ?вропейсько?
зважуюся на гру, в котрiй можу втратити все".
   "Того нiколи не буде. Карло побiдник, Карло герой,  на  нього  дивиться
весь свiт".
   "А во?нне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнiбал
i Вал?нштайн - це не геро?? А що сталося з  ними?  ,Еvеntus  Ьеlli  sеmper
dubius est'".
   Балакали по-латинськи, але так легко й живо, нiби це була  ?х  спiльна,
рiдна мова. Один на другого дивилися з-пiд ока. Обидва мали за собою школу
й досвiд. ?зу?т балакав майже шепотом, але  так  виразно,  що  можна  було
кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з  котрого  звуки  людсько?
мови виходять i забарвлюються ним.
   "Ваша милiсть,- почав ?зу?т,- можуть  бути  впевненi,  що  нема  такого
аргументу, якого б я не вжив у користь милостi вашо?, вважаючи  себе  його
милостi послом i адвокатом. Але ж признати годиться, що також  контрагенти
нашi не оставалися в боргу, ?х контраргументи зневолювали мене з  офензиви
переходити в дефензиву. Але оружжя я  все-таки  не  склав  i  не  складаю,
сподiваючися, що ваша милiсть, як вельми досвiдчений  полiтик,  поступлять
дещо зi сво?х постулатiв, деякi з них переведуть пiд рубрику  дезiдератiв,
противна сторона також пiде на компромiси i почин наш увiнча?ться  успiхом
аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae".
   Гетьман глянув у хитрi очi свого гостя i заперечив головою:
   "Отче ректоре! На довгi торги  в  мене  часу  нема.  Земля  пiд  ногами
горить. ,Hannibal ante portas!' Як людина, начитана в iсториках грецьких i
римських, а також знаюча пiзнiшi  аннали  й  volumina  legum,  зрозумi?те,
venerabilis pater, що  за  що-небудь  я  певно?  теперiшностi  за  непевну
будучнiсть не промiняю. Краще живий  хорунжий,  нiж  умерший  сотник.  Мо?
бажання мiнiмальнi".
   "А максимальнi, милосте ваша?"
   "Максимальнi - це те, до чого безперечно всякий  народ  ма?  природжене
право i чого певно, може  й  у  недалекiй  будучностi,  будуть  добиватися
освiдомленi одиницi i цiлi народи,- нiким i нiчим необмежена  воля...  Але
скажiть менi, яке становище Карла?"
   "Становище Карла?"
   "Так.. Його до мого проекту".
   ?зу?т зморщив чоло. Пiд напором того несподiваного запитання думка його
стала зi здво?ною швидкiстю працювати.
   "Його милiсть Саrоlus rex, не  можу  зата?ти  правди,  рад  довести  до
згоди".
   "Рад. Ось i бачите. На  його  я  числю.  Сподiваюся,  що  цей  молодий,
генiальний чоловiк зрозумi? мо? важке положення i не допустить  до  довгих
торгiв, котрi, як самi ви бачите, вести  дуже  важко  й  дуже  небезпечно.
Граюся з огнем, мiж мечами танцюю, як  сновида  по  покрiвлях  височезного
будинку ходжу. Один нерозважний крок i - все пропало..."
   "А релiгiйне питання?" - так само несподiвано спитався ?зу?т.
   Гетьман, не гаючись, вiдповiв:
   "Ви зна?те, як я ставлюся до нього. Толеранцiя, отче  ректоре,  це  мiй
iдеал. Насильним ширенням яко?сь вiри i опресi?ю супротивникiв  релiгiйних
слави божо? не умножимо. Середньовiчнi  практики  релiгiйного  питання  не
розв'язали, видно, треба вирiшувати його iншими способами, а саме свободою
слова й совiстi. Нехай духовнi, сповняючи пильно i совiсно сво? обов'язки,
воюють не мечем, а словом божим".
   "А якщо нам не дозволять сповняти сво?х обов'язкiв?"
   "В державi,  котро?  я  буду  головою,  насильства  нiкому  не  дозволю
чинити".

   * * *
   Пiзно в нiч продовжалася розмова в гетьмановiй вiдпочивальнi, а царськi
шпигуни, здалеку пiдглядаючи  за  його  мешканням,  дивувалися,  який  там
спокiй.
   "Мабуть,  Мазепа  дiйсно  хворий",казали,  вiдкладаючи  свою  працю  до
завтрiшньо? днини.

ВIД'?ЗД
   Нiби крiзь сито цiдився весняний теплий дощ.
   Дерева i корчi, повнi зеленого листя, понамокали й понависали i здалеку
виглядали, як стiжки, копицi сiна, як гори. Зi стрiх i  з  дахiв  спливала
струминками дощiвка. Вулицями шумiли потоки, забираючи з собою весь бруд i
нечистоту, нанесену кiньми й людьми.
   Одних i других було на таке мале мiстечко, як Жовква, аж забагато.
   Ще не свiтало. Без годинника годi було вгадати, яка тепер година,-  анi
нiч, нi день.
   Та хоч так рано, Жовква будилася  зi  сну.  Блимало  свiтло  по  хатах,
козаки напували коней, солдати прокльонами вiтали день.
   Нараз засурмлено в труби i заграли козацькi литаври. Вулицями, як тiнi,
помчали ?здцi i побiгли пiшi. Мiщани виходили на ворота i до фiрток.
   "Бувайте здоровi! Не поминайте злом!"
   "?дьте здоровi, най вас Бог провадить!"
   Навiть до непрошених гостей привикнеш. Нарiкав, як прийшли,  i  жалу?ш,
коли вiдходять. Все-таки сво? люди, хоч i  з  таких  далеких  сторiн.  Тою
самою мовою говорять, так само Бога хвалять,козаки.
   I не одна дiвчина притулилася до вишнi в садочку, i  як  вишнею  вiтер,
так нею хитав жаль, i як з вишнi дощ, так з ??  очей  на  траву  скапували
сльози... По?де i, може, не побачаться бiльше. Така  велика  тая  Укра?на,
такi непевнi часи! Як пес за возом, побiгла б за козацьким табором,-  куди
вiн, туди й вона; так не пускають. Тут батько  й  мати,  а  там  старшини.
Така-то вже нещаслива дiвоцька доля. I без  кохання  годi,  i  з  коханням
важко.
   Заграли дзвони й заревли на пiвнiч вiд мiста гармати.  Пролетiв  кiнний
козацький вiддiл i заторjхтiла ошклена карета.  Мешканцi  Жовкви  прожогом
метнулися з хат.
   "Гетьман ?де! Гетьманi"
   Кланялися i повними смутку очима вiдпроваджали карету.
   Вiдколи гетьман до Жовкви при?хав, москалi трохи присмирнiли. Мiщани до
гетьмансько? канцелярi? жалуватися ходили,  i  гетьман  уймався  за  ними.
Декiлька солдатiв  таки  гостро  покарали,  вiдрiзуючи  вуха  й  носи  або
пропускаючи крiзь вербову алею чи там крiзь  шпiцрутени.  Якщо  жалоби  не
допомагали, то за покривдженими  жовкiвцями  ставали  ?х  новi  знайомi  -
козаки. Щонайгiрших пакiсникiв закатруплено за мiстом так, що й дiйти було
годi, хто й коли це зробив.
   Тепер жовкiвцi поопускали  носи,  бо  ?х  протектор  вертав  на  велику
Укра?ну.
   Гетьманський ридван котився на пiвнiч.
   Поруч гетьмана сидiв Ломиковський, навпроти Орлик.
   Ридван великий i вигiдний, як хата. Дорога нерiвна й болотиста,  ридван
хитався на ремiнних пасах i, нiби колиска, колисав ?х до сну.
   Ломиковський позiхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив,
що вiн не виспався.
   На гетьманi не пiзнати втоми. На його блiдiм  обличчi  вицвiтали  легкi
рум'янцi, в кутиках уст та?лася злобна усмiшка, в очах огники грали.
   Як минули останню хату i  з  садкiв  ви?хали  на  поле,  гетьман  рукою
показав налiво.
   Ломиковський i Орлик зирнули в вiкно. Кiлькасот сажнiв перед ними  щось
мрiло, су?тилося, шумiло, нiби хмари, нiби  дими,  нiби  лiс  двигнувся  з
мiсця i йшов. Козацьким очам не важко було пiзнати - вiйсько!
   "Бачите, панове?"
   "Бачимо, милосте ваша!"
   "Москалi з почестями випроваджають мене".
   "I Танського полчани з ними".
   "Бо Танський до москалiв пристав. Пiдлабузнювався  свiтлiйшому,  гадав,
що мiд лизати пiде".
   "Скушту? вiн  московського  меду!  -  завважив  Ломиковський.-  Я  тому
Танському здавна не вiрив".
   "Чимало таких. Але не гадаю, щоб вiн там велико? слави зажив. Його полк
без дисциплiни. Не знаю, чи втрима? його в руках".
   "Додадуть 600 москалiв".
   "Почесний караул,-  i  гетьман  усмiхнувся.-  Хотiв  я  зразу  провчити
Танського i спротивитися. Але, гадаю собi, ма?  хтось  iнший  пiд  команду
Сiнявського йти, так краще хай його посилають. Бо  треба  вам  знати,  хто
такий Сiнявський з Бережан. Пiзнав я чимало тих панiв i мушу  сказати,  що
Сiнявський не з кращих. Горда i пишна штука, а полководець з нього  такий,
як з мене архiмандрит".
   "Чому ж то вони таку нараду вашiй милостi роблять?"
   "Пита?те? Щоб заспоко?ти розгнiваного гетьмана. Дурнi, дурнi!  Гадають,
що пiддурять мене... Мазепа обид не забува?".
   Через поле в напрямi то? дороги, котрою посувався гетьманський  ридван,
скакало два ?здцi. Один - на карому, другий - на гнiдому конi.
   Оба в зелених кафтанах з блискучими гудзиками; на ногах високi  чоботи,
на головах трикутнi капелюхи. З плечей  на  кiнськi  зади  спливали  довгi
плащi, наопашки вбранi.
   Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, i по тiм здалеку можна
було вгадати, що це свiтлiйший князь Меншиков. Не великий, не  товстий,  з
гарним, солодко всмiхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик.  Усмiхом
гетьмана вiтав.
   Гетьман наказав здержати карету. Вилiз, а за ним Орлик i Ломиковський.
   ?м подали коней. Гетьман ще не вспiв ускочити  в  сiдло,  як  до  нього
причвалав Меншиков, а за Меншиковим i той другий ?здець, на гнiдому конi.
   Цей другий був хлопець лiт 16, високий i  худий,  з  вузькими  грудьми,
слаборозвитий. Лице його,  над  мiру  видовжене,  з  опуклим,  нерегулярно
збудованим лобом, виглядало старо й не гармонiзувало з рештою тiла. Жовте,
аж зеленкувате, робило вражiння тяжко схорованого i передчасно зв'яленого.
Довге, темне волосся, обмокле на дощi, безладно спускалося на комiр.
   Годi  було  подумати,  що  це  царевич  Олексiй,  син  Петра   i   його
престолонаслiдник. Не нагадував батька нi зверхнiм виглядом, нi доведенням
з людьми. Несмiливий, нiби перестрашений, викликував скорше милосердя, нiж
тую пошану, яка належалася будучому носителевi царського вiнця.
   Мазепа глянув на  царевича  i  йому  зробилося  жаль  того  нещасливого
хлопця. Пригадав собi його  трагедiю,  добру  маму  i  жорстокого  батька.
Батько маму насильно постриг у черницi. Син за мамою тужив.  Шукав  з  нею
стрiчi. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати.
   I  гетьман  пiдскочив  конем  до  Олексiя.  Поздоровив  його.   Царевич
усмiхнувся якоюсь  лагiдною  i  сумною  усмiшкою,  вiд  котро?  оживилося,
вiдмолодiло i покращало його негарне обличчя. Малi i круглi,  як  у  риби,
вуста  ворухнулися,  хотiли  щось  сказати,  але  нараз  здавили  в   собi
невимовленi слова i замовкли.
   Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:
   "Його  величество,  батюшка,  наш  наймилостивiший  цар  i  повелитель,
здоровить тебе, гетьмане Iване Степановичу, i бажа? тобi щасливо?  дороги.
Молить Бога, щоб  ти  без  пригоди  вернув  додому,  де  на  тебе  чекають
великоважнi дiла. Пiд опiку вiдда? тобi  його  величество  Олексiя,  свого
сина".
   "Будь ласка, князю, передай його величеству царевi мою щиру  подяку  за
його великоцiнну пам'ять та за його добротливi побажання. Якщо Господь Бог
не вiдмовить менi  сил  i  здоров'я,  постараюся  сповнити  завдання,  яке
вклада? в мене мiй важкий уряд, на  славу  Бога,  на  добро  народу  i  на
вдоволення царя. З великою утiхою приймаю до вiдома,  що  його  величество
цар довiрив менi свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим,  так
сво?м досвiдом старечим".
   Кажучи це, гетьман  поклонився  царевичевi,  а  той  ще  раз  жалiсливо
всмiхнувся i насилу зважився вимовити одне тiльки "Спасiбо!"
   "А  тобi,  свiтлiйший  князю,-   говорив   гетьман,   повертаючись   до
Меншикова,- щиро дякую, що потрудився нинi i трудишся  не  раз  ради  мо??
маловажно? для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобi!"
   Меншиков зрозумiв легку iронiю, що окривалася в  тiм  комплiментi,  але
вдав, нiби вiн гетьмановi слова прийма? щиро до  серця.  Повернув  коня  i
разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським i Орликом  пiд'?хав  до  вiйська,
котре уставилося чотирикутниками на лугах i нивах, не  жалуючи  нi  гарно?
трави, нi зеленого збiжжя, що  пропадало  пiд  кiнськими  копитами  i  пiд
вояцькими чобiтьми.
   Козаки стояли  по  серединi,  москалi  по  боках;  ззаду,  пiд  лiском,
декiлька гармат.
   Гетьман глянув i погадав собi: "Беруть  наших  у  клiщi.  Гадають  цiлу
Укра?ну такими клiщами здавити".
   Козаки  стояли  свобiднiше.  Тiльки  переднi  з  них  мали   одностро?,
темно-синi чемерки i шапки кругло? форми. А там попадалися одяги,  рiзного
крою i цвiту. Видно, що полк був недавнiй i не добре ще зорганiзований.
   Москалi були в довгих темно-зелених  кафтанах  з  червоними  вiдлогами,
однi - в камашах, а iншi - в чоботях високих, добре вимащених. У всiх були
довгi "скалковi фузi?".
   З трикутних капелюхiв трьома струминками спливала цюрком  дощiвка.  Дощ
розмочив муку, котрою вони обсипали були сво? довге волосся, i на  кафтани
стiкало з нього щось подiбне до рiдкорозчиненого тiста.
   Гетьман пере?хав попри фронт i покликав до себе Танського.
   "Полковнику Танський!"
   "Слухаю вашо? милостi!"
   "Пiд чи?м ти регiментом сто?ш?"
   Танський  здивовано  глянув,  але  подумав  хвилину  i  вiдповiв:  "Пiд
регiментом його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи".
   "Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться менi, не дуже крiпка пам'ять!"
   Не дожидаючи вiдповiдi, гетьман махнув  на  прощання  булавою,  вiйсько
вiдповiло голосним криком,  в  котрому  годi  було  дослухатися  слiв,  бо
москалi одне кричали, а козаки iнше, i гетьман, попрощавшись з Меншиковим,
повернув у свою карету.
   Меншиков повернув конем до вiйська, а Ломиковський i  царевич  подались
до того вiддiлу, що супроводжав гетьмана.
   Орлик ?хав бiля гетьманово? карети.
   "Пилипе,- говорив до нього через вiкно гетьман,- уважай на  Олексiя.  Я
його навмисне не попросив до сво?? карети, хоч дощ i  хоч  жаль  менi,  що
змокне хлопчисько".
   "Вiн дiйсно нужденне вигляда?. Нiби жалi?ться кожному: miser et  pauper
sum".
   "Бачиш? Навiть сином царя невелике-то щастя бути".
   Дощ-капусняк накрапав чимраз густiше. Орлик поставив  комiр  вiд  сво??
довго? непромокаючо? бурки.
   "А не запросив я царевича до  сво??  карети  раз  тому,-  говорив  далi
гетьман,- бо знаю, що цар того не любить; вiн хоче, щоб  син  привикав  до
во?нних трудiв, а по-друге,- тут Мазепа  притишив  свiй  голос,-  бо  менi
треба  буде  повернути  незабаром  убiк  та  поступити  до  одного  двора.
Розумi?ш?"
   "Розумiю, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб  царевич  того
не зауважив".
   "Не iнакше".
   "А якщо вiн спита?ться, де подiлася вашо? милостi карета?"
   "Так скажеш тодi, що гетьман по?хав iншим  трохи  дальшим  шляхом,  але
кращим i для важко? карети певнiшим, i що пiд вечiр нажене вас".
   Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьмановi усякi викрути
на гадку.
   Якраз тодi царевич минав гетьманову карету, бо  Меншиков  завернув  був
його на хвилину з дороги (мабуть, якiсь тайнi iнструкцi? давав).
   Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний
контраст до гарного, рослого i здорового коня.
   "Пiвтора нещастя,- сказав, похитуючи головою.- Але на  конi  сидить  не
найгiрше. Тiльки, мабуть, йому i байдуже, чи це кiнь, чи корова".
   "Царевичевi, мабуть, цiлий свiт байдужий",- потвердив Орлик.
   "Того сказати не можна. Вiн тiльки iншими очима дивиться на свiт".
   "Це люди з двох iнших планет".
   "Але сонце для обох - Росiя".
   Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав:
   "У нас багато таких, що свого сонця не бачать".
   "Залiнивi,- вiдповiв гетьман,- щоб дивитися на нього. У звiрят,  якi  в
печерах живуть, заникають очi. Так i в них. Нехай собi сонце свiтить  десь
там у полi, ?м до нього байдуже".
   Карета перехилилася вбiк i  мало  не  перевернулася.  Машталiр  здержав
конi. В'?хали у велику баюру.
   Гетьман озвався до Орлика:
   "Нема нiчого злого, щоб на добре не  вийшло.  Кажи  Ломиковському,  хай
бере задню сторожу вперед i хай цiла валка ?де. Нам  доведеться  польовими
,дорогами об'?здити це прокляте болото. Розумi?ш?"
   "Розумiю, милосте ваша".
   Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла  хвилину,  а  коли  цiла
валка, до останнього козака, сховалася в лiсi, машталiр  повернув  кiньми,
ви?хав на польову дорiжку i пiгнав до села, що лежало в придолинку,  помiж
гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двiр княгинi Дольсько?.
   Веснянi роботи скiнченi, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський
ридван котився помiж двiрськими ланами i незамiтно, бiчною брамою,  за?хав
перед кам'янi сходи  старосвiтського,  недбало  утриманого  двора.  Видно,
властителька не дуже то добре хазяйну? i зайвого гроша на обнову палати не
ма?. "Чи не схоче знов позичити в мене? - погадав собi гетьман.- Га, що ж?
Кум кумi рад... Як попросить, то дам. Сприя? менi тая гарна паня".
   Гетьмановi хотiлося пiсля побуту в Жовквi, де вiн  мало  що  не  кожно?
днини зустрiчався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про iнших
москалiв i не згадуючи, хотiлося йому тепер яку  годину-двi  побалакати  з
гарною i умною княгинею, котра так живо нагадувала  йому  тую  двiрську  й
великопанську атмосферу, до яко? вiн вiд дитини привик.
   Був це iнший свiт, неподiбний до того, в якому  переживав  цар  i  яким
гадав ущасливити сво?х землякiв -  i  неземлякiв,  котрих  вiн  сподiвався
все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство  будить  у  культурнiй
людинi протест i охоту  боротися  з  нею,  таку  реакцiю  почував  у  собi
гетьман, про полiтичнi його плани навiть не згадуючи. Вони були  природним
випливом тi?? стихiйно? реакцi?, а заразом скрiпляли ??.
   Без насильства не збуду?ш i не перетвориш  держави.  Це  ясно.  Насилуй
собi сво?х людей - але  яке  тобi  дiло  до  нас?  Ми  ж  iнший  народ,  i
насильство тво? над нами стократ гiрше й кари гiднiше, бо воно  знуща?ться
над нашим почуттям нацiональним. За нами найсвятiше право  боронитися,  не
перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природi,  щоб  зберегти
свiй рiд  i  гатунок.  Яке  дiло  Укра?нi,  що  ти  хочеш  утворити  нову,
московську державу?
   Княгиня Дольська розумi? тi гадки  й  почування,  вона  сприя?  не  лиш
гетьмановi, але й Укра?нi, i тому вiн радо побалака? з нею, бо  зi  сво?ми
все ще бо?ться говорити щиро, все ще не хоче розкрити  карт.  З  Дольською
безпечно.

   * * *
   На жаль, гетьман завiвся у сво?х сподiваннях.
   Двiр був майже пустий. Привiтав його старий служка й попросив до  зали,
в  якiй  гетьман  побачив  якогось  шляхтича,  химерного  чоловiчка,   що,
здавалося, навiть у кунтушi добре ходити не вмiв. Анi вильотiв вправно  не
закине, нi вуса не пiдкрутить з фантазi?ю, тiльки дурнувате пiдсмiха?ться.
   "Ваша милiсть, пан гетьман, не пригадують собi мене?" - пита?.
   Гетьман уважно глянув на шляхтича:
   "Не тямлю, щоб я мав при?мнiсть стрiчатися з вами".
   "А я мав честь  бути  представленим  вашiй  ясновельможностi.  Я  отець
Августин, тринiтарського ордену чернець, вашо? милостi  покiрний  слуга  i
пiднiжок".
   "Ви - отець Августин? Нi, жарту?те, добродiю. Я вже  всiлякий  маскарад
видав, але щоби хто мiг перекинутися з умного тринiтарiя в  придуркуватого
шляхтича, того я ще не бачив".
   Отця Августина нiби хто медом помастив.
   "А все ж  таки  я,  simplex  servus  Dei,  не  хто  другий,  лиш  отець
Августин",- вiдповiв i подав условлений знак, по якiм про еrrоr in реrsona
i мови не могло бути.
   Вiд отця тринiтарiя довiдався гетьман,  що  княгиня  сподiвалася  його,
гетьмана, але не нинi, так i по?хала кудись, i що коли б  навiть  пiсланця
по не? зараз пустити, то що лиш завтра, пiд вечiр,  можна  би  сподiватися
??. А що гетьман мусiв за яку годину-двi ?хати далi, щоб ще  перед  нiчкою
наздогнати царевича Олексiя, так треба було i без  княгинi  прийняти  звiт
тринiтарiя з по?здки до короля Карла.
   Звiт цей не вiдбiгав далеко вiд того, що привiз Залевський,  вони  нiби
порозумiлися, щоб  виторгувати  дещо  вiд  гетьмана  в  користь  Польщi  i
католицизму.
   Гетьман дав тринiтарi?вi таку  саму  вiдповiдь,  як  i  Залевському,  i
просив його, як тiльки княгиня повернеться, порозумiтися з нею  i  ще  раз
по?хати до Карла.
   Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, нiби кожне слово  його  карбував
собi в думцi, а тодi, перепрошуючи i застерiгаючись на всi боки, натякнув,
що по?здка така кошту? силу грошей, котрих, на жаль, анi в  нього,  анi  в
княгинi нема?:
   "Княгиня вже й сво?  дорогоцiннi  брильянти  заставила,  i  тепер  вона
турбу?ться, яким би то способом викупити ?х, щоб не пропали".
   "Грiш - рiч набута,-  вiдповiв  гетьман.-  Щоб  ми  здоровi  були,  для
доброго дiла не пожалi?мо м а м о н и".
   А в душi погадав собi: яка то сила в тiй марнiй мамонi!
   Без не? вiн зданий був би на ласку й неласку царя.  Як  багато  грошей,
тодi й пан хороший, а без гроша дурна i наймудрiша голова.
   Чернець згорнув дукати, подякував i запевнив, що в нього  тепер  друго?
гадки нема?, крiм тi?? одно?, якби-то найкраще послужити його милостi пану
гетьмановi. Гетьман  подякував  за  тую  дбайливу  прихильнiсть  i  просив
поздоровити княгиню.
   "??  милiсть,  княгиня,  вельми  високо  собi   цiнить   знайомство   i
приятельськi стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевнiй ф
о р м а ц i ? i благородного ума е к с ц е л ? н т н i й е д у к а ц i ? ,
висловлюючися за?дно з найбiльшою реверенцi?ю".
   "Не з бiльшою, нiж я про ?? милiсть, княгиню".
   "??  милiсть  княгиня  будуть   дуже   болiти,   що   не   бачилися   з
ясновельможнiстю вашою".
   "Не менше болiю я, що не бачив княгинi".

   * * *
   Гетьман розпрощався, i непочемний шляхтич вiдпровадив його до карети  з
тою самою нiбито дурнуватою усмiшкою, з якою перед годиною привiтав  його,
а яку звичайно носять на сво?х  тупих  i  безвиразних  обличчях  пiдупавшi
панки та  всiлякi  збiднiлi  свояки-резiстенти,  що  тримаються  клямок  з
пiвмискiв повних на дворах, поки що  не  цiлком  ще  пiдупавших  i  тiльки
повiльно  й  незамiтно  падаючих  у  низ  сво?х  високих   i   добротливих
протекторiв.
   "Цей vеnеrаbilis раtеr роль свою гра? summa cum laude,- думав  гетьман,
вiддаючи себе в обiйми м'яко вистеленого нутра сво?? карети.- Такий артист
варт добро? заплати. Нашi ченцi  не  менше  хитрi  вiд  усяких  ?зу?тiв  i
тринiтарi?в, але потрiбно? е д у к а ц i  ?  не  мають.  Доказ  -  iсторi?
доносiв на Мазепу". ПО ДОРОЗI
   Дорога була безпечна, бо перед ви?здом гетьмана з Жовкви перейшла  туди
його передня сторожа i очистила старанно всi ходи й переходи, всi шляхи  i
стежки вiд усякого пiдозрiлого  й  ненадiйного  елемента.  До  того  день,
кiлька здорових i добре озбро?них гайдукiв - можна було ?хати безпечно.
   Дощ уйнявся, веснянi хмари розвiвалися, як дими по битвi, молода зелень
аж хапала за очi.
   Гетьман жалував, що не застав княгинi.  Все  воно  краще  мати  дiло  з
панею, нiж з ?? служкою, хоч би навiть з таким хитрим i дотепним, як отсей
тринiтарiй.
   Мудра княгиня Дольська! Вмi? вона пiдiбрати вiдповiдних людей,  грачiв,
не партачiв. Можна бути певним, що ?? посли не пошиються в осли,  дiла  не
попсують.
   Гетьман був рад, що вигляди на новий союз Укра?ни зi Швецi?ю  прибирали
конкретнi i кориснi форми. Останнiй побут з царем i  Меншиковим  у  Жовквi
впевнив його, що з Москвою не за?деш далi, нiж до  чорта  в  зуби.  Петро,
навiть побитий, буде ще для Укра?ни ворогом дуже небезпечним. У нього  вже
нинi вiйська поверх сто тисяч (крiм  козацтва).  Правда,  що  воно  ще  не
добре, не рiвня знаменитiй армi? шведськiй, але все ж таки куди краще  вiд
давнього,  котре  анi  оружжя  доброго  не  мало,  анi  бойовим  духом  не
вiдзначалося. "Нъть попеченiя о томъ, чтобьi непрiятеля убить, одна забота
- какъ бы домой  поскоръе",-  писав  про  московське  вiйсько  московський
чоловiк Посошков. "Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ  ноженъ
не вынимать!" - це було бажання пересiчного московського лицаря.
   I тепер  ще  дух  московсько?  армi?  не  пiднявся  високо,  але  Петро
переводить реформу, котра згодом i духа зреформу?.. Вояка да? не земля,  а
чоловiк, бойовий вишкiл краща?, дисциплiна поправля?ться,  воруження  теж,
мобiлiзацiя справнiша, устрiй "тила" вiдповiднiший. За лiт кiлька у  нього
буде 200 тисяч справного i  карного,  на  заграничний  лад  вишколеного  i
зоруженого вiйська. I що тодi станеться з Укра?ною? Що значитимуть супроти
цi?? бойово? сили нашi смiливi i хоробрi,  але  мало  карнi  полки,  котрi
сво?х виборних i всяких других прав нiяк позбутися не хочуть?
   Гетьман чув, що це, мабуть, останнiй момент, коли  ще  можна  врятувати
загрожену автономiю Укра?ни, а властиво останки тi??. Прогавиш цю нагоду -
i вона вдруге не верне. Укра?ну поневолять, а там i винародовлять ??.
   Усi подi?, во?ннi й полiтичнi, усякi порахунки, економiчнi й культурнi,
публичнi й особистi, з непереможною силою штовхали Мазепу в обiйми  нового
союзника.
   Як чоловiк освiчений, i з книжок, i з досвiду  вчений,  вiн  бачив  усю
небезпеку такого полiтичного кроку, не запалювався, як молодик,  не  дурив
себе надто великими сподiваннями,  лише  обережно,  розглядаючись  на  всi
сторони, йшов вперед до намiчено? цiлi,  не  зриваючи  поки  що  за  собою
мостiв, бо, може, ще доведеться ними назад переходити рiчку.
   Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах  Укра?ни,
наздоганяючи  гнiдого  Олексi?вого  коня,  але  сто  разiв  швидше   буяла
гетьманова думка полiтичними  дорогами  й  дипломатичними  стежками  цiло?
?вропи, шукаючи ратунку i захисту для  велико?  i  важко?  до  переведення
iде?.
   Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.
   "Що там такого? Нам спiшно!" - спитав гетьман.
   Йому вiдповiли, що чоловiк якийсь лежить поперек дороги.
   За хвилину побачив крiзь склянi дверi карети,  як  гайдуки  тягнули  за
руки й ноги щось подiбне до чоловiка, але так пошарпаного й окервавленого,
що годi було в ньому доглянутися образу й подобi я божого.
   Призвича?ний у вiйнах до подiбних i до гiрших ще образiв в часi миру не
любив ?х i гидився ними, тому, не гаючись i не зважаючи на  болото,  вилiз
iз сво?? карети i пiдступив до трупа.
   По останках одежi впiзнав шведського жовнiра. Головних нарисiв драми не
важко було догадатися. Москалi, а  може,  й  нашi  на  московськiй  службi
провадили  туди  шведських  бранцiв.  Як  звичайно,  знущалися  над  ними.
Скатованих i знесилених до краю залишали безсердечно на шляху - на  поталу
диким звiрям i  хижiй  птицi.  Мабуть,  це  один  iз  отих  безталанних...
Молодий, фiзично слабо розвитий,  з  малими  руками,  походив,  мабуть,  з
пансько? або iнтелiгентно? родини. Може, який одинак, цiла надiя батька  й
мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квiтучi дерева й,
повертаючись очима на далекий схiд, питаються: "Де вiн тепер, що робить  i
коли верне до нас?" А  вiн,  отсе  сподiвання,  цей  дорогоцiнний  предмет
турботи й туги, нiби зужита й до нiчого вже не  пригожа  ганчiрка,  лежить
поперек дороги в болотi i в кровi. Можна його пере?хати возом,  стратувати
кiньми, згно?ти - нiхто й словечка не скаже. Це ж - ворог!
   Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки  навхрест  i  хотiли
очi   хустиною   накрити,   поручаючи   його   опiцi    вiрлiв-братiв    i
вовкiв-сiроманцiв. I це вже самаритянська прислуга, бо такi тепер часи, що
з живими не панькаються багато, а про трупи нема що й казати!
   Але гетьман був друго? гадки. Його зворушив трагiчний кiнець невiдомого
лицаря, що з хоробрим сво?м королем пiшов по славу, а зайшов в  укра?нське
болото.
   "Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повиннiсть! Кожного з  нас
може такий конець стрiнути".
   Швед нiби те вчув i - стрепенувся... Конав чи до притомностi приходив?
   Гетьман казав чутити його i забрав з собою.
   Щоб там з полiтичного союзу i не вийшло, вiн людський союз заключив  iз
шведом.
   "Як видужа?, може, менi придасться",- погадав собi.
   Думки його все ще рiзними шляхами блукали, але в душi впевнений був, що
дiло вирiшене,- колесо нашо? iсторi? повернеться у  другий  бiк.  Годi  цю
змiну спинити. Всi сили спричинюють ??.
   Тривожили  гетьмана  два  питання.  Як  згуртувати  козацьке   вiйсько,
розкинене по всьому сходу ?вропи, i яке становище займуть старшини?
   Здоганяючи царевича, вiн роздумував над ними.
   Вiйська в нього було доволi, щоб, перекидуючи його нагло на бiк  Карла,
тим самим вирiшити вiйну. Але ж бiда, що вiйсько це не вкупi i не пiд його
рукою: воно в Биховi, в Польщi, на Волинi,  в  Казанi,  скрiзь.  Цар  нiби
навмисне вiдрива? козацькi полки вiд гетьмана i перемiшу?  ?х  зi  сво?ми.
Гетьман повсякчасно тремтить, що вiд нього нових полкiв зажадають i  знову
?х пiшлють Бог вiсть куди, аж оставлять його, нiби  вождя,  без  армi?,  з
одною тiльки i то, може, нечисленною прибiчною сторожею.
   Переходити до Карла з малими  силами,  а  потiм  боротися  проти  сво?х
власних полкiв, котрi вiн залишить  на  сторонi  Петра,  наражаючи  ?х,  з
одного боку, на шведськi кулi, а з другого - на  помсту  й  переслiдування
царя,- це надто прикро, це прямо неможливо для нього.
   I Мазепа ще раз  розгляда?  справу,  шукаючи  якогось  виходу.  Одинока
можлива розв'язка цього питання-спрямувати вiйну на пiвнiчний захiд  i  на
Укра?нi дiстати свобiдну руку до концентрацi? вiйська i до переходу.
   Так само не вирiшене друге питання - становище старшин.  Гетьман  зна?,
що не всi вони пiдуть слiпо за ним, здаючись на  його  розум  i  характер.
Будуть такi, що в даний мент скажуть: вiльно гетьмановi зрадити царя,  так
вiльно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зрадi не  рiвна,
шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирiшить це питання  не  iдея,  а
приватна охота не втратити зарiбку.
   В осередку того типу старшин явля?ться Кочубей.
   Гетьман чу?,  як  зловiщо  звучить  це  татарське  iм'я.  Вiд  Кочубе?в
прийдеться ще багато лиха зазнати. Нiчого доброго вiд них вiн  не  зазнав,
але  якщо  Любов  Хведорiвна  загрозить  дiлу,  о,  тодi   вiн   поступить
безпощадно. Здавить, сторощить, змете...
   А Мотря?..
   "Бiдна, бiдна Мотря!.."
   Гетьманська карета пiд'?здила до якогось села,  в  котрiм  слiдний  був
незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалi з шведськими бранцями, а пiд
вечiр надтягнув гетьманський вiддiл з царевичем.
   Селяни не заспоко?лися ще пiсля першо? гостини, а вже ?м других  гостей
доводиться вiтати. Село виснажене до  краю,  не  село,  а  прямо  декiлька
осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум i
на знущання долi. Нi затишних садiв, нi свiжо  вибiлених  стiн,  нi  гарно
вбраних дiвчат, нi веселих дiтей - все сiре, обдерте,  сумне,  хоч  кругом
так зелено, пахучо i надiйно.
   Тiльки липами висаджена алея, поки що сокирою  ще  не  ткнута,  показу?
напрямок до панського двора. Пиша?ться вiн  на  горбочку  серед  тiнистого
саду.
   Гетьманська карета скручу? в липову алею. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ
   "Тiточко!  Пощо  пригадувати  минуле?  Залишiм  це   питання.   Давайте
турбуватися живим!"
   "Не все, що пройшло, те вже й вiдгуло. Не раз минуле  вiд  теперiшнього
живiше. Я мерцiв не викликую з гробу, про живих нагадую тобi. Вони люблять
тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобi бажають".
   "Хто такий?"
   "Хоч би перший Чуйкевич".
   "Чуйкевич?" - I Мотря тiльки рукою махнула...
   Вони сидiли в городi пiд  великою  липою,  над  котрою,  нiби  невидима
музика, бринiло безлiч комах.
   Пополудн? було  погiдне  i  тепле,  аж  душне,  тою  томлячою  весняною
задухою, коли родючу силу землi почува?ться так, як нiколи.
   "Буйнi сего року трави",- зауважила Мотря.
   "I збiжжя, славити Бога, гарнi. Кажуть, давно не було такого  врожаю",-
додала Марiя Хведорiвна.
   "Де кум, де коровай. Куди там жнива,  тiтусю!  Ще  й  веснянi  бурi  не
прошумiли".
   "Вiдверни ?х, Господи, вiд нас! - А подумавши хвилину, Марiя Хведорiвна
запитала: - Не скучно тобi, Мотре?"
   "Менi? Чи не скучно? Нi, тiтусю".
   "Сидимо вдвiйку, як черницi, безвихiдно й безви?здно. Зимою  снiги  нас
задувають, весною сади зеленими мурами замикають, свiта божого не  бачимо.
Менi-то нiчого, бо я стара, чого менi бiльш захочувати? Але  тобi,  Мотре!
Тобi якраз пора жити, втiшатися i впиватися насолодою життя".
   "Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу".
   "Дуриш себе".
   "?й-Богу, не дурю,  тiтусю.  Гляньте,  яка  кругом  краса.  Як  зелено,
цвiтисто, пахучо. Пригаду?ться казка про заворожену царiвну".
   "Тiльки царевич не при?жджа?, дитино".
   "Не викликуйте вовка з лiсу. При?хав би i попсував би менi мiй райок".
   "Не вiк так раювати, дитино. Годi Мотрi Кочубе?внi в тому  безлюддi  до
сиво? коси сидiти. Бачу, тобi все ще Бахмач не вивiтривсь iз голови".
   "Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви,  тiтусю,  знали,  як  там
гарно було, коли б ви знали!"
   "То не починала б тi?? розмови, правда?"
   "Не по-чи-на-ли б".
   "А все ж таки почала я ?? i не раз пiчну, бо  жалiю  тебе.  Жалiю  таку
пишну вроду i таку добру душу. Чому ти не ма?ш бути щасливою, як другi?"
   "Бо я не така, як другi, тому й щастя мо? iнше.  Не  для  всякого  таке
саме щастя".
   "А яке ж воно для тебе?"
   "Таке, як я пережила, тiтусю. Iншого й не бажаю".
   "Себто тобi тепер хоч у черницi?"
   "Чого це зараз у черницi? Невже ж i в широкому  свiтi  не  можна  добре
свiй вiк пережити? Чесно, корисно, навiть славно. Гада?те, що я тут, у тiй
самотинi, скучаю?"
   "Як же й не скучати, Мотре?"
   "Отже, бачите, що нi. Цiкавлюся, що  робиться  в  свiтi,  а  як  вiсток
нiзвiдки  нема,  пiклуюся  городом,  садком,  господарством.  Iнодi  Любов
Хведорiвна, як буря, налетить,  наробить  гармидеру,  весь  двiр  стурбу?,
догори дном переверне, а як вiд'?де, то знову ма?ш  роботу,  заки  все  на
сво? мiсце повернеш. I так якось воно живеться, щоб далi,  щоб  з  дня  на
день, поки не станеться щось нового".
   "Гада?ш?"
   "Вiрю, тiтусю".
   Вона стала, випрямилася i, вдивляючись понад верховiття садiв, казала:
   "Принишкла земля, прича?лася, зриву жде.  I  вiн  буде,  великий  зрив,
диводив, Апокалiпса святого Iвана. Гада?те,  я  п'яна?  Нi,  я  безталанна
силою духа, котрий невiдомого слуха i, крiзь мале й ледаче, величне бачить
i втiша?ться, а вам ввижа?ться, немов то Мотря плаче".
   Притулилася  до  Марi?  Хведорiвни,  як  колись  дiвчинкою  малою,   i,
пiдводячи сво? великi, нiби здивованi очi на ??  тихi,  принишклi  зiницi,
впевняла ??, що Мотрi добре, спокiйно, весело  i  що  вона  другого  життя
навiть не бажа?.
   Але Марiя Хведорiвна перечила головою. Казала, що не йме Мотрi вiри, що
Мотря скрива? свою тугу перед нею, ставлячи вродженi гордощi вище власного
щастя:
   "А так робити не годиться. Чоловiк раз живе на свiтi. Раз вiн  молодий,
одною весною цвiте. А там гаряче лiто, i сльотлива  осiнь,  i  довга  бiла
зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!"
   "Спокiйнi будьте, тiтусю! Безслiдно зi свiту не зiйду. Не знаю, якi  тi
слiди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик i
не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!"
   "Яке ж те життя, без мужа i дiтей? Досить одно? сиво? коси в родi".
   "Може, й менi доведеться посивiти зарання - га, що ж  велике  дiло!  Що
там тiло, щоб серце не змiлiло... Зна?те, тiтусю, iнодi  менi  так  важко,
так важко, що й виповiсти не вмiю. Жаль  батька,  мами,  вас,  себе,  всiх
жаль. Чому ми не такi щасливi, як могли б бути при наших ма?тках i урядах,
чому ми однi другим затрою?мо життя?"
   "А Чуйкевича тобi не жаль?" - спитала нараз тiтка.
   "I Чуйкевича iнодi жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собi,  що
? куди бiльше горя на свiтi, що  кервавиться  земля,  що  пропада?  добро,
слава, що, значиться, треба  забути  про  себе,  про  сво?  мале  горе,  а
турбуватися великим, не треба щастя загребущими  руками  тiльки  для  себе
горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мо? батьки всякого добра,  i
невже ж вони щасливi?"
   Сонце сховалося за двiр i з-поза бiлих стiн сипало золотом на  Мотрю  i
на тiтку. Мотрi голова в золотiм сяйвi горiла, як на образах святi.  Темна
стать Марi? Хведорiвни помiтно виступала  на  тому  золотистому  пiдкладi,
нiби iкона. Дерева тулилися до себе як у любовному  захопленню,  трава  аж
клалася, немов сонце гладило ?? теплою долонею, i вона пестилася.
   "За той час, як ми балака?мо, тiтусю, не одна квiтка розцвiлася. От хоч
би й косатиння отсе. Перше тiльки пупляхи стирчали, а тепер, дивiть,  який
гарний квiт".
   Марiя Хведорiвна глянула й перехрестилася:
   "Дяку?мо тобi, Господи великий, за тую красу i за те добро, що  зсипа?ш
його на свiт, звеселяючи ним нашi негiднi очi. Прости  i  не  гнiвайся  на
нас, що не вмi?мо вживати твого найбiльшого дару, дару життя".
   Заскрипiли ворiтця i почулося, як хтось до  двора  пiшов,  побренькуючи
шаблею i острогами.
   "Хто це?"
   "Хтось чужий, бо лаяли собаки".
   "Та, мабуть, i не зовсiм чужий, бо скоро уйнялися".
   "Побачимо".
   Так гарно було в городi в це тепле весняне пiдвечiр'я, що не  спiшилися
в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.
   Але замiсть прислуги побачили козака, що пройшов двiр i виходив до  них
дверми вiд городу.
   Марiя Хведорiвна руку над очi поклала i крикнула:
   "Чуйкевич!"
   В ?? голосi чути було радiсть, бiльшу вiд то?, з якою вiтають звичайних
гостей навiть на хуторi, де скучно за людьми.
   Мотря не рушалася з мiсця.
   Свiжо виструганою стежкою з двора пiд крислату липу йшов  козак.  Лiвою
рукою пiдтримував криву шаблю, правою шапку знiмав. Пiдступивши  до  жiнок
на крокiв три-чотири, шапкою до землi доторкнувся i за пояс ?? уткнув.
   "Доземний  поклiн,  милостi  вашiй,  Марi?  Хведорiвно,  i  вам,  Мотре
Василiвно!" - промовив рiзко, але чути було, що голос його злегка тремтiв,
нiби ломився, не знаючи, яка вiдповiдь полетить йому назустрiч.
   Марiя Хведорiвна встала й простягнула руку до нього:
   "Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам принiс
до хати".
   Чуйкевич поцiлував руку Марi? Хведорiвни,  а  вона  поцiлувала  його  в
голову, як сина.
   Гiсть до панночки пiдступив. Дзеленькнув острогами  i  буйною  чуприною
потряс.
   "Давно не  бачилися  -  витай!"-сказала  Мотря  i  теж  руку  до  нього
простягнула.
   Взяв, потримав i до уст пiднiс: - "Чи вiльно?"
   Мотря подивилася на нього: "У вас у столицi такi дивнi  звича?,  що  я,
селюшка, навiть вiдповiсти на таке питання не вмiю. Вiтаю тебе. Сiдай.  Ти
з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?"
   "Вiд гетьмана лист до генерального суддi возив, а, вертаючи, до  вашого
хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собi, як ?х Господь милу?, чи здоровi".
   "I добре зробив,- озвалася тiтка,- а то б я тебе  i  знати  не  хотiла.
Спiшно чи заночу?ш у вас?"
   "Тепер такi часи, що спiшитися треба, але й не заночувати теж годi".
   "Так же й кажи. Заночу?ш, значиться, у нас. Розважиш нас.  Скуча?мо  за
добрими людьми".
   "Мотря Василiвна теж?"
   "Казала я тобi, що двiрських розмов провадити не вмiю".
   "Бодай би вас Бог милував,вмiшалася Марiя Хведорiвна.-  Старi  знайомi,
давно  не  бачилися,  знаю,   що   втiшилися   собою   i   перемовляються,
пустомельствують,  Бог  вiсть  нащо  й  пощо!  Киньте  геть  таку   погану
поведiнку, подайте собi руки i будьте добрими  приятелями.  Принеси  собi,
Iване, стiлець,- ось вiн там, пiд деревом, бачиш? - i сiдай з нами".
   Чуйкевич послухав.
   "Так. Але чого це ти так вiдсува?шся вiд  мене,  мов  чужий!  Не  вкушу
тебе, не бiйся".
   Чуйкевич присунувся ближче.
   "От тепер-то я й можу  надивитися  на  тебе.  Славити  Бога,  здоровий.
Вирiвнявся i споважнiв".
   "Краще кажiть, що постарiв. Вже й сивi волоски попадаються".
   "Не зi  старостi.  Такий  рiд,  що  сивi?  скоро.  А  до  того  й  часи
клопотливi. Звiдки ж ти тепер? Розказуй!"
   "Здалеку, шановна Марi? Хведорiвно, з самого Ки?ва".
   "Що ж там гетьман?"
   Чуйкевич сподiвався такого питання, бо воно в повiтрi висiло  i  кожний
при всякiй зустрiчi питався його, що гетьман? Але не сподiвався  Чуйкевич,
що це питання так байдуже понад Мотрею пролуна?. Нi одна  жилка,  нi  одна
рисочка не затремтiла на ?? обличчю, сидiла, як  витесана  з  мармуру,  ??
волосся ще горiло в загравi заходячого сонця. Iнша була як ранiше i, може,
ще краща вiд колишньо? Мотрi.
   Чуйкевич так задивився на не?, що забув вiдповiсти тiтцi.
   "Чогось ти менi забува?шся, козаче! - сказала, похитуючи  головою.-  Це
недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?"
   "Недавно його милiсть з Жовкви вернув".
   "З Жовкви?-спитала Мотря.-Що ж вiн там робив?"
   "Цар на раду во?нну кликав".
   "Ого! На во?нну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готу?".
   "Вiйнi кiнця не видно. Царевi не везе. Вiн на  всi  боки  кида?  собою,
замиритися хоче, але Карло не показу? до миру охоти".
   "I добре робить. Царевi не миру хочеться, а передишки,  щоб  нових  сил
набрати. Нема що вiрити йому".
   Мотря слухала уважно.
   Чуйкевич говорив далi:
   "Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, нiби цар гетьмана обидив..."
   Мотря спалахнула:
   "Обидив? Як?"
   "Нiхто не зна?, як.  Кажуть,  що  гетьман  дуже  збентежений  до  сво?х
старшин вернувсь i нарiкав на невдячнiсть царя".
   "I що? Що далi, говори!" - наглила Марiя Хведорiвна.
   "I - нiщо. Помирилися якось".
   Всi тро? на хвилину замовкли.
   "По-ми-ри-ли-ся..."
   "Цар навiть сина свого гетьмановi довiрив, i гетьман до Ки?ва вернувсь.
Далi фортецю буду?".
   "Та ж ?? ще тогiдь збудували!" - зауважила Мотря.
   "Не хоче наша земля слухатися царських iнженерiв,- пояснював Чуйкевич.-
Тi окопи, що ?х насипали  тогiдь,  поусувалися.  Тепер  ?х  iзгори  донизу
дерном  обкладають,  а  по  дерен  доводиться  ?здити  далеко.  Коней  так
позаганяли, що вiд вiтру валяться".
   "Навiть коней козацьких обезсилю?  цар,-  i  Мотря  жалiсно  зiтхнула.-
Видно, хоче вiн, щоб у нас нiяко? сили не залишилося. Одних порозкидав  по
свiтi, других дома залишив i  висоту?  з  них  жили,  хто  ж  тепер  стане
супротивлятися йому?"
   "Хiба запорожцi",- зауважила тiтка.
   "Запорожцi гетьмана не люблять".
   "Хто тобi це, Мотре, казав? Запорожцi  пiдуть  за  тим,  хто  за  волею
обстане. Гордi?нко - умний чоловiк. Але я  про  ки?вську  крiпость  почав.
Отож там тепер другий перстень валiв будують,  починаючи  вiд  печорського
мiстечка аж наниз, до Днiпра".
   "Боже, скiльки роботи!" - аж скрикнула Марiя Хведорiвна.
   "Ще й яко?! Третина козакiв злягла. Гинуть вiд тяжко? працi, а  тi,  що
ще живуть, останню одежу продають iз  себе,  щоб  прохарчуватися.  В  день
працюють, а вночi нищими по дворах  ходять,  милостинi  благаючи.  Ось  як
доробилися ми на царськiй службi".
   "Доробилися",- глухо повторили жiнки.
   "I Цiкаве от що,- розказував далi Чуйкевич.- Як  розкопували  печорську
гору, то великий скарб знайшли".
   "Скарб?"
   "Так, ассiрiйськi монети. Це, бачите,  нiби  земля  змилосердилася  над
сво?ми дiтьми i сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу".
   "Хiба що земля змилосердиться над нами",- з жалем промовила тiтка.
   Мотря заперечила ??:
   "Костi нашi викине колись, бо ми лежати в нiй негiднi. Ми  не  дiти  ??
рiднi, а пасинки якiсь, не козаки, а потурнаки, московське  кодло!  Гiрко,
соромно, пiдло!"
   Кров пiдступила ??  до  лиця,  очi  зробилися  великi-великi.  Чуйкевич
глянув на не? i пiзнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокiйну
й  покiрну,  мов  на  образi  Благовiщення  Пречиста,  а   буйну   грiзну,
несамовиту.
   Марiя Хведорiвна пригадала собi колишнi припадки з Мотрею i взяла ?? за
руку:
   "Мотре! Погано ми вiта?мо нашого гостя.  Пощо  нервуватися.  Якось  Бог
дасть, бо ще так не було, щоб нiяк не було,приговорювала жартуючи.-  Що  в
нас погано - це правда, та ще, бач, наша козацька мати не  пропала.  Тепер
вiйна, а на вiйнi нема добра. Настане мир..."
   "Злетяться круки на жир..."
   "Мотре, Мотре!"
   Чуйкевич теж почав уговорювати ??. Казав, що не вступав би був, коли  б
знаття, що роздрату? Мотрю.
   "А може, ти Мотре, менi не рада? - питався, беручи ?? за руку.-  Говори
щиро. Якщо ти не можеш спокiйно дивитися на мене, то пiду собi геть i  без
жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вiр менi, не можу".
   Говорив м'яко, не по-козацьки,  так  що  Марiя  Хведорiвна  дивувалася,
звiдки в нього стiльки лагiдно? терпиливостi набереться. Жалiла його.
   Мотря отямилася:
   "Прости!  I   ви   простiть,   тiтусю!   Не   винна   я,   така   вдача
моя-неприкаянна".
   Оперлася плечима об липу i дивилася на зорi.
   Вечорiло. Холодок повiвав вiд лугiв. Чути  було,  як  вертав  товар  iз
пашi...
   "Ось яку гарну нiчку посила? Господь,-начала тiтка.- Якраз  для  любо?,
тихо? розмови. Розмовляйте, дiточки, з собою.  Незабаром  покличу  вас  на
вечерю".
   I пiшла.
   Чуйкевич шаблею писав якiсь знаки по стежцi, нiби план  битви  малював.
Мотря дивилася на зорi. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: "А  шведи
що? Бачив ти ?х? Бачив Карла? Говори. Якi вони, який ?х король, чи справдi
такий лицар, як кажуть?"
   Чуйкевич далi шаблею по стежцi водив:
   "Доводилося менi битися зi шведами i мушу сказати тобi,  Мотре,  що  не
пiднiмалася моя рука на них. Соромно було. Нiби я на братiв сво?х iшов. Це
не на?мники, що за грошi шкуру свою на вiйну несуть, не товпища слiпi,  що
пiд свист нага?в на ворога йдуть, це справжнi лицарi,  що  вiрять  вождевi
сво?му i за ним по славу, як птахи у вирiй, летять". ? мiж ними  молодики,
як дiти, ? старi, що, мабуть, онукiв дома залишили, але боягузiв я там  не
бачив, тому-то й кервавилося  серце  мо?,  коли  ?х  у  полон  переможених
десятикратною перемогою брали, i лаяли, i зневажали, i знущалися над  ними
глупо, нiкчемно, пiдло..."
   "А ?х король?"
   "Що ж тобi про нього казати? Вiн, як кожний великий чоловiк, у  легендi
живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений i грiзний у бою, все  на
передi, все там, де найгiрший огонь, i  куля  його  не  береться  (москалi
вiрять, що вiн заворожений  якоюсь  невiдомою  силою).  А  поза  бо?м  вiн
лагiдний, тихий, нiби засоромлений i нiби винуватий".
   "Винуватий, що народовi слави бажа?. Всi, що  великого  бажають,  перед
малими в винi, винуватi... Багато ?х, тих лицарiв шведських?"
   "В тiм-то й бiда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на
вартах ставлять".
   "Як то собак?"
   "А так, що поставлять собаку, де  ма?  стояти  чоловiк,  i  вона  варту
держить".
   "I не втече?"
   "Нi. Сто?ть, а коли ворога побачить, так ла?, знак пода?".
   "В них собаки, а в нас?" - i Мотря так глянула на  Чуйкевича,  що  йому
мороз пiшов по спинi.
   Це тая Мотря, що була колись, та сама, котро? вiн нiяк не може  забути,
котра тягне i вiдтручу? його вiд себе, як крутiж на Ненаситецькiм порозi.
   Нема йому життя без Мотрi, нема i бути не може.
   I, забуваючи про все, вiн, дивлячись ?й просто в очi, спитав:
   "Мотре, а що ж буде з нами?"
   Сам сво?х слiв злякався. Гадав, що Мотря зiрветься i прожене його,  або
згiрдливо гляне на нього i пiде в двiр. Бiльше й не побачить ??.
   Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, вiдповiла спокiйно:
   "Що буде з нами? - пита?ш. Або я знаю, козаче? Диву? мене тiльки, що ти
ще не забув Мотрi".
   "Бо забути не можу. Шукав я забуття у  боях,  шукав  його  в  працi,  у
книжках i не знайшов нiде; видно, нема його  для  мене.  Мабуть,  Бог  так
хоче, щоб я не мiг тебе забути, Мотре".
   "Навiть пiсля того, як я з гетьманом сидiла?"
   "Навiть пiсля того".
   "Правду кажеш?"
   "Як на сповiдi святiй".

   * * *
   Весняна нiч вкривала ?х  сво?м  зоряним  омофором.  Тихо  було,  навiть
вiтрець не шевелiв гильками. Хвилину мовчали  обо?,  нiби  вслухувалися  в
тишину.
   Нараз Мотря пiднялася з лавки i спитала:
   "I не соромно тобi гетьманову коханку любити?"
   Чуйкевич i собi з мiсця зiрвався:
   "Мотре,- прошипiв,- уразила ти мою найболючiшу рану!"
   Шаблю долонею стиснув i пригнув ??  так  сильно,  що  будь  вона  не  з
дамаскинсько? сталi, а звичайна, то луснула б надво?.
   "Прости! - промовила Мотря, простягаючи до нього руку,-  я  по  щиростi
спитала".
   "Мотре! - почав з жалем Чуйкевич,ти навiть не здогаду?шся, що за  пекло
пережив я у Бахмачi. Я мужчина, в мене  ?  гордощi  сво?.  Серце  мо?  мiж
гетьманом i тобою - як мiж молотом i ковадлом лежало".
   "I ти видержав удари?"
   "Я перемiг свiй бiль... Я не можу тебе не любити".
   "Дивно!"
   "Сам собi дивуюся, Мотре".
   В дворi запалювали свiчки. Незабаром тiтка покличе на вечерю.
   "Зна?ш що? - почала нараз, змiнюючи свiй  голос,  Мотря.-  Говорiм,  як
приятелi, тямиш, ти обiцяв мо?м приятелем бути".
   "I буду".
   "Так тодi, будь ласка, скажи менi, Iване, чого ти хочеш  вiд  мене,  чи
почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?"
   "Правди хочу, Мотре".
   "Правди? Так тодi знай, що я вже нiкого кохати не можу".
   "Гетьмана любиш?"
   "Люблю свою мрiю, а бiльше не питай".
   Зорi заглядали ?м в очi, тишина заспокоювала ?х серця.
   "А все ж таки, щоб не було тобi гiрко вiд'?здити  вiд  мене,  знай,  що
негiдно? не любиш. Якою я при?хала в  Бахмач,  такою  вiд'?хала  з  нього.
Зрозумiв?"
   Чуйкевич мiцно стиснув ?? руку:
   "Спасибi тобi, Мотре!"
   "Плiткам не вiр. Не могла я стати дружиною Мазепи,  але  ж  i  коханкою
його не хотiла бути. Вiд'?хала вiд нього. Я хотiла,  щоб  гетьман  всецiло
посвятився справi. Розумi?ш мене?"
   "Розумiю".
   "Так тодi хiба можемо йти в хату. Мiж нами скiнченi порахунки".
   Мотря справдi пустилася йти, але Чуйкевич задержав ??:
   "Стривай! Послухай i мого слова".
   Посадив ?? на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю:
   "Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщирiший у свiтi.  Не  одну  нiч
передумав вiн про тебе. Не один раз тiкав перед очима  тво?ми,  бо  спокою
йому не давали. Смертi в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть,  нам
долi сво?? не минути... Так тодi, покорiмся ?й".
   Слухала спокiйно i уважно. А вiн говорив далi, нiби  з  другого  берега
гукав, крiзь бистру рiчку кохання, котре втiкало вiд них.
   "Для обох нас життя - одна мука. Тобi мати не да? спокою, а менi -  ти!
Пощо воно?"
   "Гада?ш - краще покiнчити з життям?"
   Чуйкевич зжахнувся:
   "Бог менi свiдком, що тако? гадки я не допускав до голови нiколи!"
   "А що ж тодi?"
   "Що?.. Позволь - хай подумаю, як тобi це  сказати.  Казатиму  звичайно,
без афектiв, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не вiддашся за мене,
Мотре, поти Любов Хведорiвна робитиме пекло - тобi, батьковi i - йому".
   "Гетьмановi, гада?ш?"
   "Так, йому. А сама ти сказала, що гетьмановi треба  тепер  спокою,  щоб
вiн всецiло мiг посвятитися справi".
   "Так, сказала я це".
   "Так  тодi  й  бачиш.  Любов  Хведорiвна  не  стане  впiвдороги,   далi
коверзуватиме проти гетьмана i попсу? дiло. Не гнiвайся, що так  про  твою
маму кажу".
   "Кажи!"
   "I гетьман, поки ти не вiддашся, не покине  гадки  про  тебе.  Шукатиме
шляхiв, щоб дозвiл на вiнчання добути. Спута?ш  йому  руки,  Мотре,  а  ти
того, мабуть, не хочеш".
   "Нi, я того не хочу, Iване".
   "Так тодi - кругом нас зачарований круг, з котрого  тiльки  один  вихiд
бачу".
   "Який?"
   "Будь дружиною мо?ю. Кохання не жадаю вiд тебе, хоч, правду  кажучи,  i
надi? не трачу, що заживеш зi мною i полюбиш мене. Я ж не осоружний  тобi.
Кажеш: ,Мрiю кохаю'. Знаю ??. Це i моя мрiя. Вона з'?динить нас - побачиш.
Маючи одну цiль перед собою, попряму?мо до не?, як добрi  друзi,  а  може,
може, згодом i любов прилучиться до нас".
   У бузку залящав  соловей,  затремтiли  зорi,  озвалися  жабами  озерця.
Мiсяць випливав на небо. На ганку появилася чорна стать Марi? Хведорiвни:
   "Iване, Мотре, будь ласка, на вечерю!"
   "Пiдемо!" - вiдповiла Мотря.
   "Ходiм".
   I вони йшли поруч, несучи в серцях сво? житт?ве питання.
   "Що ж ти. Мотре, на те?" - озвався перед сходами Чуйкевич.
   "Дай подумати хвилину",- вiдповiла спокiйно Мотря.
   "Коли можу сподiватися отвiту?"
   "Завтра вранцi, а може, ще й нинi. Не знаю".
   I увiйшли до хати.

   * * *
   За вечерею Чуйкевич розповiдав про вiйну. I тiтка, i  Мотря  цiкавилися
Альтранштатським миром. Знали, що Август вiдрiкся там королiвсько? корони,
вiд Чуйкевича довiдалися, що крiм  цього  написав  власноручне  письмо  до
Л?щинського (розумi?ться, на бажання Карла), в котрiм поздоровляв його, як
нового законного короля. Та ще зiрвав Август союз iз Петром i дав  Карловi
слово, що заплатить контрибуцiю, не буде нападати на шведiв i проти них не
буде з нiким шукати ворожих союзiв.
   "А чи додержить слово?" - спитала Мотря, котро?  прихильнiсть  була  на
сторонi короля Станiслава.
   Чуйкевич похитав головою: "Яке там у полiтицi  слово.  Роблять  те,  що
мусять. Август да? слово, а  його  сторонники  в  Люблiнi  зговорюються  з
Петром".
   "I до чого договорилися польськi пани з царем?"
   "До того, що коли вiйну вигра? Петро,  то  знову  посадить  Августа  на
престолi, а вони за це мають допомагати йому побити Карла".
   "Пани б'ються, а на хлопах шкiра трiщить",- зауважила тiтка.
   "Що трiщить, це правда. В Московщинi чеканять тепер низькопробну монету
- життя дорожi?. На млини, на рибнi ловлi, на  за?зднi  двори,  навiть  на
домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так  плати
30 рублiв, себто п'ятнадцять червiнцiв. Тютюн, сiль, смола, поташ,  навiть
сало - це монополi? царськi. I жий там бiдному чоловiковi, як хоч! Цар три
мiльйони рiчно потребу?, з того 80 вiдсоткiв на вiйну. Легко сказати - три
мiльйони, а звiдки ?х узять?!. Не  даш  -  кари  якi!  За  що-будь  нiздрi
виривають, колесують, шкварять на вiльному огнi. Не знати, де страшнiше  -
на вiйнi чи в краю?"
   Жiнки сумно головами хитали.
   "Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ нiби того й не бачить".
   "Народ - не дивниця,  але  старшини!  -  поправив  Чуйкевич.-  Старшини
розбираються в дiлi. Кожному вiдомо, що дi?ться в Москвi, а вони  нiби  не
бачать. Якось воно буде - гадають".
   "Так буде, що знову край  перемiниться  в  пустиню.  Знову  лиш  димарi
говоритимуть про колишнi свободи i села, i черепи людськi з нiмим  докором
глядiтимуть чорними очодолами в наше веселе небо".
   "I воно вже нашим не буде,- з жалем доповiла Мотря.- На укра?нськi дикi
поля чужинцi гайворонами нахлинуть  i  заведуть  свiй  лад,  свою  мову  i
звича?, а про наше життя тiльки сумний спомин остане".
   "А все iз-за нашо? незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, нiби
рай, та не вложив у серця нашi справжньо? любовi до не?".
   Зажурилися журбою великою, нiби в хмарах сидiли.

   * * *
   "Пере?здив я раз,- розказував Чуйкевич,- повз хутiр один. Як мальований
сто?ть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящi жили.  Поле  справлене,
тини попiдчинюванi, навiть млинок ?. Тiльки людей нема?. Мужчини на вiйнi,
молодих жiнок кудись пiгнали, хутiр - смуток один. Шукають мо? люди, чи не
заховалася де яка жива душа, у погребi або в потайнику  якому,-  нема.  Аж
дiда старого знайшли, але не живого, тяжко  покалiчений  був  i  ошпечений
погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сидiла над нею собака,  шкiра
й костi, i пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мо? люди  взяли
тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала  до  них,  виляла
хвостом, руки ?м лизала, нiби прохаючи, щоб кривди дитинi не робили".
   "У звiрiв милосердя бiльше, нiж у людей!"
   "Звiра плекай, так вiн прив'яжеться до тебе, а в  людей  тiльки  помста
одна, вдяки нема?".
   "?ду я раз - розказував Чуйкевич  далi,-  понад  рiчкою  якоюсь.  Вечiр
гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю  собi,  цiле  тiло  -  порохи,  пiт,
незаго?нi рани. Треба знати, що  тодi  купiль  значить!  Влiз  я  у  воду,
дивлюся - iгi! примари якiсь чи що? Русалки чи живi  дiвчата?  На  другому
березi рiчки кiлька ?х, то виринають, то потопають у водi. Але  так  якось
мертво i нiмо, хоч би  тобi  одне  словечко  сказали.  Пiдпливаю  -  а  це
повiшенi на гiлляках дiвчата. Гiлляки  нагинаються  над  водою  -  i  вони
поринають,  пiднiмаються  гiлляки  вгору-  i  вони  з  ними  летять,  нiби
пiдстрибують вгору, молодi, гарнi - тiльки живи!"
   На  столi  смачна  страва  стигла.  Даремно  Марiя  Хведорiвна   казала
наготовити ??. Страва до губи не йшла.
   "Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, зна?те, як воно бува?.
Трави високi, тiльки небо бачиш; нiби море кругом тебе шумить. Нас  тiльки
кiлька, усi не з тих сторiн, нiч настига?,- роби що  хоч!  Ви?хали  ми  на
могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш.  Ночi  чека?мо,  щоб  за
зорями  йти.  Коли  отс?  з  трав   люди   виринають.   Нашi-таки.   П'ять
козакiв-молодикiв, ще ?м i двадцять лiт нема?. Пiбралися за руки i нiби  в
танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво  якесь!  П'янi  чи  що?  Аж
пiдiйшли - дивимось, а в них, де очi, там рани  однi...  Повилуплювали  ?м
очi i так у степ пустили. Вертайте до сво?х".
   Марiя Хведорiвна руками вуха затулила:
   "Досить, Iване, досить. Ради Бога, мовчи!"
   ?? волосся, здавалося, ще  бiльше  побiлiло,  а  вбрання  зробилося  ще
чорнiше. По зiв'ялому обличчi котилися сльози, як горох.
   Мотря сидiла витягнена, мов струна. Уста затуленi, пiд очима тiнi,  вiд
чого очi здавалися ще бiльшими, нiж були. Чоло бiле, як  стiна,  груди  то
пiдносяться, то опадають. Брови нiби  двi  хмари  насуваються  на  себе  -
зударяться i блискавки вискочать з-пiд них.
   "Iване!" - озива?ться нараз.
   "Що прикажеш, Мотре?"
   "Вiдповiдь тобi подаю: так..."
   "Так?"
   Чуйкевич встав, пiдiйшов до не? i простягнув руку:
   "Значиться, згiдна стати мо?ю?"
   "Дружиною",--доповiла Мотря.
   Марiя Хведорiвна терла очi рукою. Сон це чи ява? Збентежена i зворушена
оповiданнями  Чуйкевича  не  могла  перейти  вiд  смутку  до  втiхи.  Уста
ломилися, очi клiпали безпорадно, лице кривилося, аж  головою  вдарила  об
стiл i заридала.
   Обо? молодi прискочили до не?:
   "Тiтко, тiтусю, чого це ви?" - цiлували ?? руки, Мотря  устами  припала
до ?? зимного чола.
   "Благословiть!"
   Марiя Хведорiвна очi вгору зняла i руки на ?х голови поклала:
   "Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас".

СТЕПИ
ХВИЛЯСТI?
   Линяло небо, блiдли зорi, пораннiй туман знiмався понад  ставком,  нiби
ставок, встаючи зi сну, позiхав.
   Свiжим холодком заносило вiд лiсу.
   Мотря вiдчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.
   Красо ненаглядная, земле безцiнная, чи ? де  краще,  як  у  нас?  Степи
хвилястi?, луги квiтчастi? i рiки, як алмаз. Ранки рум'янi?, ночi зорянi?,
сонце, як Бог в небесах,- чом же в раю отсiм, грiзно гогоче грiм, чом  тут
життя,- один жах!
   Оповiдання Чуйкевича прогнали сон вiд  Мотриних  очей.  Грiзнi  картини
виринали як докiр. Хотiлося бiгти в степ на  могилу  i  грудьми  до  землi
припасти, благаючи прощення в не?, за грiхи власнi i за  провини  батькiв.
Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобi життя наше рiдне?
Дерлися, жерлися, як божевiльнi з рук собi добро виривали, а  його  кругом
так   багато,-   для   всякого    було    б.    По    скарбах    безцiнних
топчемо,пригадувалися гетьмановi слова,- але лiнивi ми зiгнуться i пiдняти
?х.  Велика  земля,  так  ладу  нема!  -  заспокою?мо  себе,  триваючи   в
давньому...
   Сповiдалася Мотря ранковi святому, незаплямованому вчинками  людськими,
сповiдалася тишинi нiчнiй, що розпливалася у iмлах свiтанкових. Обмий ?? з
су?ти повсякденно? i намасти душу iсопом, щоб паче  снiгу  убiлилася,  щоб
крином чистим на зелених травах розцвiла,- не без грiхiв вона...  Полюбила
гетьмана свого, але ж i блисковi булави пiддалася. Влади i слави  бажалося
??. Блистiти хотiлося, красою i силою променiти, зависливi очi людськi пiд
ноги постелити. Прости ??, земле  свята!  Не  огнецвiту  потребу?ш  ти,  а
труженникiв до  жертви  спосiбних,  робiтникiв  малим  довольних,  чистих,
покiрливих душ.
   Такою хоче бути тепер.  Руку  товаришевi  сво?му  подасть,  однодумцевi
сво?му, i вдвiйку помандрують шляхами, назустрiч новому добру.
   Сповiдалася Мотря ранковi святому...
   I бачила душу  свою,  горду,  химерну  царiвну,  невдоволену  пiдданими
сво?ми. Про горе людське не дбала. А його так багато i таке жахливе воно -
життя один жах!
   До ран цiлющим лiком припадати, бальзамом  милосердя  жагу  ?х  гасити,
слiзьми топити жар. Любов самолюбиву мiж людьми подiлити, як  Господь  нам
велiв.
   Такою хотiла бути тепер.
   В руцi тримала  лист,  лист,  писаний  власною  рукою  Мазепи,  дрiбне,
круглаве письмо.
   "Не вiдмiняйся в нiчому до мене, про що не раз вже слово сво? давала  i
рученьку; а я вза?мне, поки жив буду, тебе не  забуду...  Пригадай  тiльки
слова сво?, що давала ?си пiд клятвою, коли виходила  з  покою  мурованого
вiд мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не вiдмiниться".
   Вiдмiнилася... А чому?..
   I Мотря смiливою рукою стала здирати з душi тую намiтку  тендiтну,  яку
сама накинула на не?, щоб не бачити ?? правдивого обличчя.
   Покинула гетьмана, бо так розум велiв.
   Хотiла йому вiльну руку дати до працi для великого дiла. А все  ж  таки
глибоко десь у серцi залiг намул недопито? чашi кохання. Обiда  ворушилася
в душi, що вiдпустив ??, що не жертвував для не? усiм.
   Сама до жертви то? недопустила, а опiсля ремствувала на нього.
   "Швидше смертi на себе сподiвався,писав гетьман у другому  листi,-  нiж
тако? у серцi вашому вiдмiни. Згадай тiльки сво? рученьки, котрi  менi  не
один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч  не  будеш,  до  смертi
любити обiцяла".
   Найлюбiшi слова не  розвiяли  гордощiв  укритих.  Не  вiдписувала  йому
довго, аж врештi вiдповiдь дала, що для не?  Iвана  Степановича  нема?,  ?
тiльки гетьман  Мазепа,  для  котрого  збереже  належну  йому  вiрнiсть  i
пошану...

   * * *
   Хай буде так!.. Може, воно i краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич
пiд липою учора казав,-  правда.  Поки  не  вiддасться  вона,  гетьман  не
перестане думати про не?. Шукатиме дорiг, щоб дiйти до престолу. А престол
у царських руках. Нинi цар i для церкви Бог, цар-антихрист...
   I поки не вiддасться Мотря, не заспоко?ться Любов Хведорiвна. Помста  i
злоба скорпiонами поженуть ?? на крутий шлях злочину... Пощо?..
   Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою
житт?во? мандрiвки...
   Прощай, казкова мрi?  дiвоча!  Перед  дiйснiстю  розплинись,  як  перед
сонцем iмла! Забудьте Кочубе?вi сади, що колись  у  Ковалiвцi  зачули.  Не
говорiть нiкому,  портрети  в  бахмацькому  дворi,  про  те,  що  Мотря  з
гетьманом розмовляла. Нехай воно та?мницею  останеться  мiж  ними.  Минуть
лiта, виростуть iншi люди, може, тi  розмови  колись,  комусь  присняться,
може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як  весною  степ,  i
неспокiйна, як iсторiя наша, i - може, може, вона здiйснить те, чого Мотрi
не довелось здiйснити.
   Долi сво?? навiть гетьманськими кiньми не об'?деш... Боже, хай  дi?ться
воля твоя!..

   * * *
   Без жалю й докору дивилась Мотря в вiкно. На обрiю зазолотилася смужка,
нiби меч вiдтинав небо вiд землi.  Смужка  ширшала  i  крiпшала,  полиняле
золото прочищувалося, багровiло  i  променiло.  Промiннями  тремтiли  ниви
хвилястi?, i заспанi? садки, i дорога, що до хутора вела.
   Хутiр будився зi сну. В стайнях конi iржали, скрипiв  журавель,  милися
бiля корита козаки. Набравши  повнi  пригорщi  студено?  водицi,  Мотриних
дiвчат обливали. Чисто, як гомiн срiбних струн, лунали веселi смiхи. Крiзь
вiття дерев нiби приском сипнуло в очi.
   Сонце викочувалося на небо.

   * * *
   Мотря гетьманськi листи за поясок уткнула.
   Порвати i спалити ?х?
   Пощо?
   Нiчого поганого в них нема, нiчого, щоб перед будучим  мужем  затаювати
треба. Чуйкевич зна?, що мiж Мотрею i гетьманом було. Вона його не дурить.
Вирiвнянi рахунки помiж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо
дописати ??.

   * * *
   Мотрин чура Чуйкевичевого коня зi стайнi виводив. Гладив його по ши?  i
приговорював  пестливо.  Кiнь  жадiбно  свiже  повiтря  нiздрями   втягав.
Пахощами ранiшнiми несло вiд лугiв.

   * * *
   Мотря вмилася, розчесала коси, свiже вбрання вдягнула.
   Вiтай, нова днино, життя!..

   Казала готовити снiдання.
   Дивно так. Вчора чужим при?хав, нинi будучим мужем вiд'?жджа?.  Чого-то
не бува? через нiч!

   * * *
   Чуйкевич за снiданням ока з Мотрi не зводив. Нiби ??  iншою  побачив  -
сво?ю.
   Солодких слiв не говорив ?й. З очей видно було,  як  пропадав  за  нею.
Тож-то важко вiд'?жджати тепер!
   Так служба кличе, служба, не забава!
   Марiя Хведорiвна щонайстаршого вина з  погреба  добула.  Пляшка  чорна,
мохом i плiснявою обросла, насилу пiдшпунтували ??.  Пахощами  понесло  по
хатi.
   Марiя Хведорiвна  хотiла  щось  казати,  так  сльози  не  дали.  Мовчки
вихиляли чарки. Чуйкевич до нiг Марi? Хведорiвни припав, прощавсь  з  нею,
як з мамою.
   Прийняла його i притулила до себе.
   "Як сина люблю тебе,- казала, цiлуючи в голову,- а  Мотрю,  як  доньку,
дiти ви мо? рiднi".
   Втрiйку до брами йшли. Марiя Хведорiвна по серединi, молодi по боках.
   "Не барися з  весiллям,-  наказувала  тiтка,-  тiльки  сир  вiдкладаний
добрий".
   "Мене хоч нинi до аналоя ведiть".
   Мотря мовчки iшла, нiби це не торкалося ??. Блiда по  невиспанiй  ночi,
променiла душевним супоко?м, виглядала, як по бурi ранок.
   На овидi хмари бовванiють, над головою ясно.
   Мотрин чура коня за поводи тримав.
   "Гарний коник, прошу ясно? панночки,- казав,- на ньому i вашiй  милостi
?хати було б безпечно".
   Чуйкевич усмiхнувся.
   "Як при?ду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його".
   "Тiльки хай ваша милiсть не баряться",- казав, пiдставляючи Чуйкевичевi
стремено.
   "Ця бiда вже догадалася чогось",подумала  собi  Мотря,  а  вголос  йому
вiдповiла: "А тебе пiхотинцем оставимо, бо ти надто цiкавий".
   Козаки по?хали вперед. Нiч щедрою росою скропила мало ви?жджений  шлях,
i вiн за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спiв:
   _Менi з жiнков не возиться,_
   _А тютюн та й люлька_
   _Козаку в дорозi_
   _Знадобиться!_
   "Чу?ш, Iване, що спiвають тобi?" - сказала до Чуйкевича Мотря.
   "Самi в те не вiрять, що спiвають",вiдповiв, сiдаючи крiпко в сiдло.
   Лiвою рукою поводи стягнув, в правiй шапку тримав, низько кланявся.
   Марiя Хведорiвна рукою хрест у повiтрi робила.
   Стояли в брамi, поки з очей не щез. ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ
   На небi мiсяць май, а сонце  грi?,  як  улiтку.  Трави  повиганялися  в
хлопа, будяччя розрослося, як гай.
   Та вiд того тiльки кiнським ногам деяка прохолода,  а  з  козакiв,  хоч
вони до сорочок пороздягалися, пiт цюрком лл?ться.
   Найкраще б перележати жару десь у балцi, або в  комишах  над  ставищем,
або мiж розвалинами хат (?х чимало тодi попадалося по дорозi),  i  що  лиш
вечiрком ?хати далi. Та годi! Чуйкевич поспiшався. Совiсть не давала  йому
вважати на власнi вигоди бiльше, нiж на службу.
   В гетьманськiй вiйськовiй канцелярi? працi повнi руки.  Творяться  новi
вiйськовi частини, полки виступають у похiд - вiйна!
   Це одне, а друге - тепер i в днину не дуже-то безпечно, а вночi  ?хати,
не маючи вiдповiдного конвою, i не гадай!
   Полтавщина гудiла. Десять рокiв гуляв тут Лебедин, наганяючи  козацьким
старшинам i багатiшим  хуторянам  великого  страху.  Якраз  тепер  його  й
приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по  дощi,  виростають
свавольнi купи i тривожать спокiйних людей.
   До того якраз iз полтавського полку вийшло чимало посполитого  люду  на
Самару, де завелася Вiльна Слобода, про яку  по  цiлiй  Полтавщинi  ходили
всiлякi легенди, хвилюючи i без того вже збентеженi вiйною уми.
   Ма?мо гинути в походах або пiд  нагаями  царських  посiпак,  так  краще
тiкаймо в свiт за очi!
   Навiть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всiляких гультiпак,
що, кинувши сво? рiднi гнiзда, готовi були до всього. "Лучше псу муха,  як
поза уха",- казали, пускаючися на непевне дiло. Смiливий ватажок, донський
отаман Кiндрат Булавин,  який,  покладаючися  на  розпучливе  невдоволення
московського народу, пiдняв проти царя червоний прапор бунту,  виростав  в
очах невдоволених  укра?нських  селян  у  месника-героя.  Ждали,  щоб  вiн
появився у гетьманщинi i зробив усякому панству кiнець.
   Тому-то не було як Чуйкевичевi оглядатися чи сонце  дуже  припiка?,  чи
нi, треба було поспiшатися,  щоб  щасливо  вибратись  на  певнiшу  дорогу.
Цiлком певно? тодi не було, i нiхто, ви?жджаючи з хати, не знав, чи  верне
до не?.
   А все ж таки, коли вiн друго? днини, геть уже з полудня, побачив  перед
собою за?здний двiр з ганком на тесаних стовпах, вiд котрого холодна  тiнь
спускалася на спалену сонцем землю, i коли почув запах  квiтуючо?  липи  i
гул гамiрливих бджiл, не устояв проти спокуси i вступив туди.
   Козаки  порозкульбачували  коней  i  поклалися  горiлиць   на   муравi,
милуючись тiнистою прохолодою. Чуйкевич сiв за столом пiд липою i  наказав
собi подати зимного пива.
   Принесла його хазяйка,  жiнка  не  стара,  ще  й  доволi  гарна  собою:
повновида, рум'яна, зi смiливим поглядом  раз  сумно-мрiйливих,  то  знову
весело-палких очей. Непевнi часи  i  небезпечний,  хоч  дохiдний  промисел
виробили в нiй тую смiливiсть, яка й пробивалася в ?? рухах i в мовi.
   Пiзнавши в гостю знатного козака, присiла на  кра?чку  лавки  i  почала
розмову.
   Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотiв бути.
З  розмови  довiдався,  що  вона  вдову?,  що  чимало  всiляких  охотникiв
пiдлабузнюються до не?, але й одного мужа досить. Тепер вона почува? себе,
як перепiлка в стернi. Богу подяку?, як дiтей виведе в люди. "Часи ж  якi.
Матiнко свята, якi тепер часи!"
   I почалися зiтхання-нарiкання, що доброго  чоловiка  тепер  зi  свiчкою
шукай, що життя людське втратило всяку цiну, що зайвий  грiш  треба  перед
ближнiм, як пес кiстку, в землю загрiбати та ще дивитися  на  всi  сторони
свiту, чи не пiдгляда? хто зависливими очима. Коли б не челядь  вiрна,  не
сини, що пiдхоплюються уже, i не  сама  вона,  що  й  фузiю  вмi?  до  ока
прикласти, то, мабуть, i завтрiшньо?  днини  не  дожила  б.  Наскочать  як
татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства -  i  поминай  як
звали!
   Вона теж нарiкала на царських ратникiв, що не лише харчi i пашу, де яка
?, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в  одному  селi
дiтей у якусь повiтку зiгнали й пiдпалили - проклятi!
   I в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана,  що  на  таке
свавольство дозволя?.
   "Чекав народ на кiнець свiту,казала, мрiйливо споглядаючи сво?ми карими
очима,- а тут, бач, i цього рятунку нема. Краще хай  би  свiт  у  безвiсть
запався, нiж ма? творитися таке беззаконня".
   Чуйкевич потiшав ??, як мiг, зсилаючися на милосердя Боже  i  на  розум
гетьманський: "Гетьман,- казав,- про людей сво?х дба?, а  тiльки  люди  не
вмiють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом.
Бунтацi?ю та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи  оливи
до огня".
   Ще Чуйкевич свого пива не допив, як вiд  поля  надтягнула  ватага,  душ
кiльканадцять, не то козакiв, не то селян. Бог вiсть що таке. Вели слiпого
дiда-бандуриста. Перед воротами пустили його.
   "Ано чи попаде?" - гукали.
   "Казав слiпий, побачимо!" - вiдповiв дiд, кийком шукаючи ворiт.
   Нiяк не мiг попасти, i ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла дiда
за руку i провела в двiр.
   "Година тобi щаслива,- дякував ?? дiд,- щоб ти бачила,  сонце,  свiт  i
дiтей перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як  весна,  робоча,  як
бджола, а багата, як свята земля".
   "Не добре ти хазяйцi бажа?ш, дiду,почав хтось iз гурту,- бо який  хосен
землi з того, що вона багата? Пани  багатство  деруть,  а  люди  з  голоду
мруть".
   Ватага зависливими очима глядiла на  козакiв  у  бiлих  сорочках  i  на
старшину, що пiд липою в холодку попивав пиво.
   Розтаборилися осторонь, на муравi кругом слiпого дiда.
   "А нуте, покажи, що вмi?ш!"
   Дiд бандуру стро?в.
   "Сумно? чи весело? вам?"
   "Смутку i так багато на свiтi, весело? грай!"
   _Ой була Парася, _
   _Медку напилася, _
   _I в садку-холодку _
   _Спати поклалася._
   Хазяйка, щоб не слухати непристойно? пiснi, пустилася в  хату.  Але  ??
здержали на ходу.
   "Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?"
   Хазяйка обiцяла дати по чарцi.
   "По обiцянку на скорiй  клячi  поспiшайся",-  гукнув  молодий  парубок,
зiрвався на рiвнi ноги, заiржав, як кiнь, i побiг за хазяйкою по горiлку.
   Дiд закiнчив пiсню, як то Парасин сват, з кiнця Iгнат, припав до пазухи
i вiдганяв мухи.
   Дiд пiдморгував i пiдстрибував, рухами  доповiдаючи  слова,  а  слухачi
тiшилися, не знати чим бiльше - пiснею чи дiдом.
   Випивши по чарцi, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок,
що iржав до горiлки, плiв небилицю про те, як то вiн  черешню  з  власного
вуха ?в:
   "Ще дитиною запхав собi до вуха кiстку черешнi. Тягнув батько,  тягнула
мати, i тiтки, й сусiдки, i цiла громада, так кiстка вилiзти не  рада.  Аж
пiшов вiн у похiд, ранили  його  i  без  пам'ятi  цiлий  мiсяць  пролежав.
Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить i ягоди рум'янi, нiби губи  в
Паранi. Виросла псяюха йому з правого уха".
   "Ну i що?"
   "А що ж би, ягоди з'?в, а з черешнi зробив хлiв,  свинюшню,  для  таких
свиней, як ви!"
   "Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,-  почав  iнший,-  бо  нема
тако? голови, щоб у нiй дереву корiнь пустити. Але що сватовi, сестри мо??
покiйно? зовицi, виросла гречка на пицi, то це так. Вiн сiм лiт не  мився,
а на восьмий впився, вiд недiлi до недiлi спав i не  будився.  Аж  збудила
мила. Боже, твоя сила, анi сiяв, не орав, гречка зародила... На руках,  на
ногах, навiть на спинi чиста, кажу вам, гречка".
   Деякi  з  Чуйкевичевих  козакiв  поприсувалися  ближче,   щоб   слухати
небилиць.
   Розказував ?х народ, що не мав уже чим журитися,- нi хати, нi жiнки, нi
дiтей, нi пана, гуляй, душе п'яна, вiд ночi до рана!
   Смiялися з себе i з цiлого свiту. Не боялися  нi  царя,  нi  Бога,  про
гетьмана навiть не згадуй.
   Тiльки один мовчки сидiв, нiби вiн з роду смiятися  не  вмi?.  Того  на
решето брали.
   "Зна?те,  що  зробив  Онисим?"  -  питався   котрийсь,   показуючи   на
мовчазливого товариша.
   "Нiчого мудрого, але розказуй вашець!"
   "Отож, як грабували ми недавно наше мiстечко, каже жiнка до  нього:  ,А
пiди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежi або з харчiв, щоб не було,
придасться, бо бiда вовком свище. Дiтиська ?сти плачуть, а нема ?м  що  до
рота ткнути'.
   Пiшов наш Онисим, не було його два днi, а на третiй  притащив,-  зна?те
що? - дитину! Дiвчинку дволiтку, не знати навiть чи?  -  людське,  панське
чи, може, жидiвське? Плакало,- казав,- помiж трупами, змилосердився  та  й
забрав'".
   "Сво? дiти маю, так знаю, що таке дитина",- боронився Онисим.
   "А в мене нiкого нема,- озвався дядько, чорний, як  циган,  i  засвiтив
очима.- Сам як палець, тiльки помста ходить за мною".
   "I це дружина, якщо iншо? Бог не дав".
   "Як дивлюся на людськi достатки, як вони з жiнками й дiтьми  у  вигодах
живуть, то такий мене жаль за серце стиска?, що або ?м кiнець, або менi".
   "I чому б то багачам з бiдними не подiлитися?"
   "Захотiв молока вiд бика".
   "Попроси в жука меду".
   "У них i серед зими не випросиш леду".
   "Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчу?".
   "Багача просити, що глухому пiсню спiвати".
   "Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери,
що вiзьмеш, те й тво?".
   На Чуйкевича поглядали з-пiд ока. Якийсь смiливий весельчак  на  черевi
пiдповз до нього.
   "Мабуть, гарне пиво",почав.
   "Нiчого собi",- вiдповiв Чуйкевич.
   "Спробував би, так грошей чортма".
   Чуйкевич наказав i  йому  дати  мiрку.  Той  випив  i,  втираючи  вуса,
похвалив: "? ще гарнi пани на свiтi!"
   "Лучаються,- вiдповiли йому,- та мало".
   _Веди мене, поводир, _
   _Де дiвчата роблять пир,_
   _От там мене поцiлують, _
   _Пампушками нагодують! - Тю! -_
   спiвав слiпець, але його мало хто слухав. Хто хропiв, хто кулакувався з
сусiдом, деякi в костi грали.
   Зiрвався один:
   "Пускайте мене, не витримаю довше. Бога  нема,  чорта  нема;  ?  тiльки
чоловiк-звiр, ходiмте!"
   Насилу посадили його на мiсце:
   "Розжалобився, як вовк над поросям,казали.- Куди пiдеш,  ну,  куди  ти,
недотепо, пiдеш? Сиди мiж добрими людьми, доки не проженуть".
   "Це такий,- пояснював Чуйкевичевi весельчак,- що  йому  жiнку  й  дiтей
перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу".
   "А ще бiльше дурного",- зауважив Чуйкевич.
   Той глянув на нього спiдлоба: "Ваша милiсть не тутешнi, мабуть".
   "По чiм гада?ш?"
   "Тутешнi нашого брата за чоловiка не мають,-  а,  присуваючися  ближче,
додав: - чоловiковi з очей видно, що в нього на душi. Як би ваща милiсть у
погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не  сидiли  би  пiд  липою,  а
засiлися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес  нюхом,  здалеку
чу?".
   Чуйкевич заспоко?в його, казав, що в нього дiйсно iнше дiло, i питався,
що це за люди i чи??
   "Сво? та божi. Не в змозi довше страждати; тiка?мо".
   "Куди?"
   "Куди Бог дасть. У Вiльну Слободу, на Запорiжжя, на Дон, куди нас  ноги
понесуть, а очi попровадять, щоб тiльки вирватися звiдси..."
   В громадi зашумiло.  Сварилиcя.  Однi  радили  не  вiдбiгати  далеко  й
дожидатися приходу Булавiна. Iншим спiшно було до нього.  Наскучило  псяче
життя: втеча, скитальство, жах перед погонею. "Ходiмте,- казали,- а то нас
опiсля не приймуть, або, як чернь, поженуть перед собою".
   Сварка до бiйки доходила.
   Люди, зацькованi, легко вибухали гнiвом i зганяли його на собi,  сякали
до очей. Ось-ось i почнеться кровопроливство i коостеломство,  як  хазяйка
казала.
   Та до того не дiйшло. Пiднявся цей чорний, як циган, i  блиснув  грiзно
очима.
   Тишина...
   "Товаришi! - почав.- Голото  бездомная,  сироти  безрiднi?,  брати  мо?
бiднi?! Послухайте, правдивого слова. Киньте сварню, до  ладу  привикайте,
до послуху людського. Без послуху i дiла нема. Отаман колоту не  дозволя?,
за бешкет смерть. Походний  отаман  жада?,  щоб  ви  десятками  збиралися,
вибираючи собi старшин. Виберiть же й собi отамана".
   "Цигановi отаманом бути! - Закричали навкруги.- Цигановi!"
   Поклонився ?м:
   "Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух
смерть!"
   "Хай буде!" - вiдповiли йому.
   "А тепер прочитаю вам, що Булавiн пише".
   Витягнув iз-за пояса шматок паперу i став читати, нiби  кулями  в  вуха
сипав:
   "Отамани, молодцi, дорожнi харцизи, вiльнi усякого стану люди, злодi? i
розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратi?м Булавiном погуляти по
чистому полю, красно походити, з'?сти i випити  смачно,  на  добрих  конях
по?здити - то забирайтесь до мене у вертепи самарськi!"
   Перервав, обкидаючи громаду очима.
   "Всякий ласий на чужi ковбаси" - озвався хтось iз гурту.
   Циган спалахнув: - "Котрий це"
   Винуватець пiдняв руку вгору - "Я"
   "Чого?"
   "Бо всякий влесливими словами приманю? нашого брата до себе, а опiсля -
дзуськи! Добре чужими руками жар загрiбати".
   Та ще вiн i не сказав того, як циганова рука звалила  його,  нiби  пень
сокира. Обiллявся кров'ю.
   "Так кожному буде, хто важиться торочити чортзна-що".
   Покараного обливали водою, але нiхто не встоював за ним.
   Циган письмо за пояс назад сховав.
   Чуйкевич зразу  здогадався,  що  це  один  з  агентiв,  котрих  сотнями
розсилав Булавiн, поширюючи бунтiвливi вiдозви по Укра?нi.
   "Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Вiз,  котрого  колеса
обертаються кожне в iнший бiк".
   Нараз розлiгся свист, нiби хтось шилом в ухо  кольнув.  Циган  зiрвався
перший: "За мною!"
   I ватага хильцем висунулася з подвiр'я, тiкаючи перед погонею.  Остався
тiльки дiд.
   Нiби байдуже пригравав на бандурi:
   _Гуляй, доню, не бороню, _
   _Хоч би до недiлi, _
   _Та дивися, щоб вернула _
   _У сорочцi бiлiй..._
   __
   _* * *_
   "Розiгралося наше море,- говорив до себе Чуйкевич.- Чуда Божого  треба,
щоб утихомирити його".
   Знаючи  життя  панське-старшинське,  а  також   козацьке-молодецьке   i
приглядаючися до того, що творилося мiж людьми посацькими й волосними,  як
вони, вiдiрвавшись вiд землi i роду, робилися елементом на все спосiбним i
до всього готовим, вiн бачив небезпеку, яка загрожувала Укра?нi, i  сильно
турбувався нею.
   Як у хмару в Батурин в'?здив.
   Дивився на замок, гарний-гарний  та  повищерблюваний  зубами  часу,  на
вали, що поприсiдали, на гармати, в котрих  навiть  на  "вiват"  добре  не
стрiлиш,- пригадав собi свари й каверзи старшинськi, i так важко зробилося
йому на серцi, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, i собi кинув  усе
i втiкав на Запорiжжя.
   Мотря не пускала... НА УКРА?НI ГУЛО
   На Укра?нi гуло. Вiками робилися митi,  всякому  ясно  було,  що  гнiву
Божого не минути...
   З усiх бокiв насувалися хмари, нiде не видно було шматочка ясного неба.
   Куди не глянеш - чорно, де не повернешся - блискавки та громи.
   Сiркою i згаром заносить.
   Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цiкава ?м  праця  на
рiллi, не раду? ?х нi збiжжя  буйне,  нi  скотина  гарна  -  крiзь  смуток
дивляться на свiт. Для кого виснажу?ш сили,  пощо  потом  землю  облива?ш?
Завтра, як не ворог, так сво? прийдуть i знiвечать тво? добро.
   Навiть дiти не були батькам милi.
   На яку долю вони виростають, який талан судила ?м судьба? Дiвчат татари
поженуть у ясир, хлопцiв якийсь новий Ярема  посадить  на  палi,  останнiм
москаль пообрiзу? носи - ось будуччина ваша! Змовилися всi сили лихi,  щоб
поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю  тую  бiльш  усього  на
свiтi, так любиш, що морду?ш  ??.  Морду?ш  роз'?днанням  сво?м,  буйнiстю
степово? вдачi, неохотою до всього, що  скову?  тебе.  Не  призна?ш  влади
сво??, так чужа поневолю? тебе.
   Чу?те? Усiма бездорожнiми шляхами торохтять залiзнi  вози,  навантаженi
кайданами на тебе.
   Чу?те? Стружать палi, на якi застромлять вас, як мотилiв на шпильку!
   Бачите? Блищать штики, на котрi кидатимуть  дiтей  неповинних  ваших  i
котрими лона матiрнi розпорють, щоб не родили нащадкiв колишньо? слави.
   Рiжтесь, кусайтеся, бийтесь!

   * * *
   Гетьман Мазепа як градобур дивився на  грiзнохмаре  укра?нське  небо  i
розумом сво?м силкувався вiдвернути тучу.
   У розум свiй не втратив вiри. Знав, що нема нiкого, щоб бистротою ума i
багатством досвiду перевищував його.
   Але ж  вiн  один,  а  ворогiв  багато.  Навiть  союзники,  теперiшнi  й
майбутнi,  не  бажають  добра  Укра?нi.  Всiх  ?х  жаха?  ??  буйна  сила,
плодючiсть землi та людсько? природи,  всiх  ?х  приманю?  до  себе  гарна
Укра?на, як приваблива коханка. Знесилувати ?? бажають.
   Жодному з них не вiрить старий гетьман  Мазепа,  царевi  Петровi  менше
всiх. Цей деспот навiть з намiрами не скрива?ться сво?ми. За кого вiн  ма?
Мазепу? За нiкчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за  продажливого
амбiтника, котрий за нагороду малу i найбiльшого злочину не зжахнеться?
   Цар не вiрить доносам на Мазепу, але останн? вiйсько в  нього  забира?.
Недавно  з   Жовкви   вiдправлено   компанiйський   полк   Танського   пiд
командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а  незабаром  цар
зажадав знову п'ять тисяч козакiв i  знову  полк  -  проти  Булавiна,  щоб
приборкати його.
   З Танського потiхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гiрш
татарiв лютують у Польщi. Гетьмановi таких  охотникiв  не  треба.  Зате  5
тисяч доброго вiйська вiн пiслав пiд проводом свого небожа Войнаровського,
людини  найповнiшо?  у  свiтi.  Полк  проти  Булавiна  повели  Левинець  i
Кожу-хiвський - теж певнi люди. Не пропадуть  вони.  Крiм  того  з  кiнцем
червня пiслав вiйсько на Волинь, пiд Попонне, на допомогу Шеремет'?ву,  що
польських бунтарiв громив, а 1300 стародубцiв -  у  Бихiв,  що  пiддавався
генералу Баверу.
   З того, як на долонi, видно, що цар хоче Мазепу без  вiйська  залишити,
щоб опiсля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готовi. Виявив ?х у
Жовквi,  а  саме:  скасувати  козацький  устрiй  на  Укра?нi,  а   завести
московськi порядки... Гарно!..
   Але Мазепа на те  не  пiде.  Це  ж  знiвечення  його  великих  намiрiв,
зруйнування працi цiлого життя.
   Треба, значиться, лицем повернутися на захiд, до Карла  й  Л?щинського.
Обидва вони люди умнi й чеснi.
   Бiда, що Л?щинського не призна? Польща. Тiльки частина  панiв  за  ним,
решта з Сасом трима?. В Польщi домашня вiйна.  З  одного  боку  Сапiга,  з
другого - Вишневецький i Огiнський,  партизани,  за?зди  -  потоп.  Але  ж
завдяки тому безладдю  гетьман  Правобережжя  донинi  держить.  Там  тепер
кiлька полкiв - i неабияких. Тримай з Петром,  поможи  Сасовi  на  престол
вернути, значиться, вiддай тi? землi, а там  i  булаву  зложи  i  герцогом
стань.
   Нi, нi, не слiд тому бути! В Московщинi бунт. Пiниться  Дон,  за  Доном
пiднiметься Волга. Добре i зле!
   Добре, бо Петровi  клопiт,  а  зле,  бо  цей  бунт  з  Московщини  може
перекинутись на Укра?ну. Укра?нi ж пiд тую пору найгрiзнiше безладдя. Тому
й Булавiна приборкати треба, хоч вiн  природжений  Укра?нi  союзник  проти
Петра... Хмари, хмари..!
   Гетьман  як  градобур  дивиться  на  захмарене  небо  i  розумом  сво?м
силу?ться вiдвернути тучу.

   * * *
   Жовкло на деревах листя не тiльки вiд того, що був жовтень на небi, але
й тому, що знов будували фортецю,  висаджували  порохом  мури  i  копотами
накривали Ки?в. Гетьман знову наглядав за фортецею, нiби вiн не гетьман, а
дозорець царський.
   Вiйськами його iншi верховодять, а його дiло дивитися, як  риють  вали,
обкладають ?х дерниною, валять i мурують, мурують i валять безнастанно. Та
ще треба йому дивитися, як козаки,  до  шабель  привиклi,  тягнуть  тачки,
риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателi;  обдертi,  голоднi,
бруднi, аж гидко на них дивитися. А тисячi царського вiйська  залогами  на
Укра?нi стоять i над народом знущаються. Навiть бiля  самого  гетьмана  ?х
чимало. Гетьман пiд сторожею солдатiв!.. Коли ж воно скiнчиться?..
   Осiннi дощi - Ки?в плаче.
   Дощем, як слiзьми, вмиваються вiкна пишних Мазепиних церков.  Дрiма?  у
вечiрнiх тiнях будинок академi?. Мутнi? вода в Днiпрi. Нiч.
   Гетьман нервово ходить вiд вiкна до вiкна.
   Пригаду? собi, як тут цар гостив.
   Вiд бенкетно? зали до входових дверей червоний хiдник.
   По  однiй  сторонi  -  царськi  люди,  по  другiй  -   нашi   старшини.
Вiдчиняються дверi, цар на порозi ста?.
   Голови хиляться додолу. Царева голова знiма?ться вгору. Прощають його -
вiн мовчки помiж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!"
   "Так, так, слухай, що Меншиков скаже".
   * * *
   На столi свiчка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.
   Гетьман з-пiд ока дивився на свого молодого  писаря.  Зна?  i  не  зна?
його. Життя навчило недовiрювати людям. По собi зна?, який це сфiнкс  душа
чоловiка. Невже ж знав Мазепу  Дорошенко  або  Самойлович?  Так,  може,  й
Мазепа Орлика не зна?.
   I гетьман iде до сво?х мешкальних поко?в. Добува? лист. Цiкавий,  що  в
ньому ?. Це лист вiд гарно? княгинi Дольсько?. Не  любовний,  певно.  Лист
писаний тайним, числовим письмом, вiд якого в Орлика ключ.
   "Чи швидко ти скiнчиш? - пита?ться з  третього  покою  гетьман.-  Ще  ?
дiло".
   "Поспiшаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове".
   "Спiшись!" - Гетьман сiда? за стiл i нервово поверта?  на  всi  сторони
тим та?мним листом.  Шматок  паперу,  покритий  числами,  i  на  тiм  отс?
шматочку, може, й написане рiшення цiлого його життя. Рiшення залежить вiд
того, чи Л?щинський пiде йому на руку. Якщо Л?щинський згодиться  на  його
жадання, а Карло згоду закрiпить, вирiшиться доля Мазепи.
   "Чого ж ти так баришся, Пилипе?"
   "Вже йду, милосте ваша, вже йду!"
   Крiзь неосвiченi  поко?,  як  тiнь,  пересува?ться  Орлик,  входить  до
гетьманового кабiнету i на столi перед гетьманом кладе довге письмо.
   Гетьман перебiга? його очима i вiдсува? набiк:
   "Прочитаю вранцi, а тепер ти прочитай менi цей лист. Волох один  привiз
його вiд княгинi. В шапцi було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий ?? о
тую кореспонденцiю просить. Волос у не? довгий, та розум короткий. Ще мене
колись тая княгиня писульками сво?ми до згуби доведе. Вiдпечатай цей  лист
i прочитай!"
   Генеральний писар прийма? вiд гетьмана письмо i  пiдходить  до  свiчки.
Гетьман столовий вишиваний параванчик  присува?  до  свiчки,  щоб  виднiше
було.
   Орлик розрива? печатку, i з листа княгинi вилiта? другий листок.  Орлик
глянув i впiзнав королiвську печатку.
   Мовчки пробiга? цей другий лист очима.
   "Чого ж ти задивився у цей лист, як кiт у каганець, чому не чита?ш?  Ти
ж i без перекладу звик читати числовi листи; до ?х  у  тебе  i  ключ  ?",-
пита? гетьман.
   "Я i без ключа прочитаю княгинин лист,  та  це  не  вiд  княгинi  i  не
числовий, а звичайний,- лист вiд Станiслава".
   "Вiд Станiслава? Не може бути!"
   "Може, милосте ваша. Тут  i  пiдпис  його  iменi,  i  його  королiвська
печать".
   "Дай сюди!"
   Орлик подав лист вiд Л?щинського, i гетьман прочитав його.
   На обличчi його з'явився такий жах, якого Орлик нiколи ще не бачив.
   Гетьман лист на стiл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
   "Проклята будь, ?вина дочко, ти загубиш мене!" - i руками очi закрив.
   Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.
   Рiзнi питання насувалися йому на гадку, але  питати  не  смiв.  Те,  що
прочитав у королiвському листi, було так несподiване для нього, що жахався
промовити слово.
   Гетьман змовля?ться зi шведами й поляками, значиться, гада?  пiрвати  з
царем. Того здавна бажали собi старшини  i  народ,  того  й  Орлик  хотiв.
Нарiкали на гетьмана, що  легковажить  загальне  бажання.  А  тепер,  коли
виявилося, що нi,- Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед  ним
у повний рiст. Цар-звiр, цар-антихрист!
   Пригадалися жахливi кари стрiльцiв. 772 людей  замучених  в  найлютiший
спосiб. Колесували, четвертували, саджали на палi, варили  i  жарили.  Цар
сам стинав, засукавши рукави по лiктi, цiлий  у  кровi.  I  вельмож  сво?х
заставляв те саме робити. Такого знущання iсторiя не тямить.
   I пригадав собi Орлик тi  шибеницi  незчисленнi,  котрими  приоздоблено
Москву, тi вогнища, що день i нiч горiли,  наповнюючи  повiтря  нестерпним
для культурного чоловiка смородом паленого людського м'яса, пригадав  собi
тi трави з понасилюваними на палi козаками, що плили  долi  рiк,  пригадав
собi неподiбне до правди усмирювання  бунту  в  Астраханi,  в  Красному  i
Чорному Ярах, згадав Ромодановського i - мороз пiшов йому по спинi.
   Це робив Петро в Росi?, котру вiн все-таки любив, а якже  тодi  лютував
би вiн на Укра?нi, котру ненавидить?
   Орликовi почорнiло в очах.
   Гетьман крiзь пальцi дивився на  нього:  настрашився  козак.  Голова-то
мудра, та вiдваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити?  Довше  скривати
годi. Орлик прочитав лист i довiдався про правду,  треба  признатися.  Але
як?
   Гетьман бився з думками.  Нараз  став  дзвонити  годинник.  Один,  два,
три... дванадцять!
   Гетьман рукою очi протер, нiби зi сну збудився.
   "Пiвнiч - година духiв".
   "Дванадцята вночi",- додав Орлик.
   "Нiколи перед пiвночею  не  сплю,говорив  Мазепа,  а  все  ж  таки,  як
дванадцятий удар почую, робиться на душi моторошно. Зда?ться,  що  ось-ось
вiдчиняться  дверi  i  появляться   Виговський,   Дорошенко,   Самiйлович,
Многогрiшний, Сомко i всi iншi, ?м же несть числа.  Появляться  i  стануть
дорiкати менi, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про ?х  муки
та кривди, забув про сором Укра?ни".
   Орлик вдивився  в  цей  образ,  котрий  йому  гетьман  так  несподiвано
поставив перед його очi, i про Петра забув.
   "Що ти зробив? - спитають мене тiнi замучених предкiв.  Що  ти  зробив,
щоб  помститись  за  нас,  щоб  визволити  народ?  Матiр  твою,   Укра?ну,
колесують, а ти орден святого Андрiя почепив на шию i спокiйно  глядиш  на
?? муки!.."
   "Уважай, Пилипе,- звернувся нараз до Орлика  гетьман,-  вважай,  щоб  i
тобi так колись у пiвнiчну годину не явився дух гетьмана Мазепи".
   Орликовi зробилось моторошно. Вiн був перетомлений i прибитий.
   Гетьман зауважив це i наказав йому сiдати.
   Знову мовчанка. Осiннiй дощ лупотiв  по  покрiвлi,  стогнали  дерева  в
саду, десь далеко внизу шумiв, нiби сердився, Днiпро.
   "Збентежився, як бачу, Пилипе".
   "Моторошно менi, страшно".
   "З  перевтоми.  А  спочивати  нема  як.  Чека?  нас  велика  робота   i
вiдповiдальна".
   "Роботи я не боюся".
   "Тiльки вiдповiдальностi - правда? А що ж я тодi маю казати?"
   "Дивуюся, як ваша ясновельможнiсть не вгнуться пiд отсим тягарем".
   "Хтось його двигати мусить... Двигни цей  камiнь,  двигни!-  тямиш,  що
казав тодi степовий дiд? Дванадцята виб'?  година,  вiн  на  лаву  покладе
свого сина  за  державу,  за  Петрову  державу.  А  ми?..  Настрашився  ти
дванадцято? години".
   Орлик сумно всмiхнувся: - "Не скриваюся, милосте  ваша,  страшно  менi.
Тут Петро, а там кривавi тiнi предкiв".
   "Кого ж ти бiльше бо?шся? Живих чи мертвих?"
   "Живi страшнi для тiла, а вмерлi - для духа",- вiдповiв Орлик.
   "Так воно, так. Боюся, щоб мiй дух колись не тривожив людей".
   Орлик не знав що на се вiдповiсти. Перед ним  вiч-до-вiч  стояли  живий
Петро i вмерлий Мазепа... Вибирай!
   Свiчка догорювала й зачинала коптiти.
   "Вiднеси ?? до мо?? спальнi, там згасиш i принесеш другу, бiля лiжка на
столику сто?ть. Не можу стерпiти смороду догоряючо? свiчки... бачив я  раз
у Москвi, як догорював чоловiк".
   Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зi спальнi  з  новою  свiчкою  у
срiбному лiхтарi. Поставив ?? на стiл i став, як звичайно, коли гетьмановi
звiти здавав.
   "Що нового?" - спитав Мазепа, нiби забуваючи про лист.
   "На Дону неспокiйно".
   "Як 1705 року в Астраханi, коли там було убито  Ржевського  i  заведено
козацький устрiй".
   "Мабуть, чи не гiрше. До  Булавiна  багато  вже  станиць  пристало  над
Пiвнiчним  Дiнцем,  понад  Хопром  i  Ведмедiвкою.  Навiть  у  Тамбовськiй
губернi? бунтуються селяни, мордують панiв i заводять козацький устрiй".
   "То не добре",- сказав гетьман, стягнувши густi брови.
   "Чому, милосте ваша?"
   "Бо не впору. Заскоро вибухають тi бунти. Ще  не  час.  Погибне  багато
народу i який з того хосен? Дивися,  i  я  теж  мушу  вiйсько  сво?  проти
Булавiна слати, хоч воно менi не на руку. Мушу,  а  то  вороги  сказали  б
царевi, що Мазепа  з  Булавiном  трима?.  Цар  ще  сильний,  вiн  погасить
пожежу... А в нас?"
   "I в нас не краще. Багато посполитих до  Булавiна  втiка?,  особливо  з
Полтавщини. От недавно i Чуйкевич казав, що бачив".
   "Чуйкевич? А що ж вiн?"
   "Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе".
   "Хай ?м Бог допомага?,- сказав, зiтхаючи, Мазепа.- Може, аж тепер Любов
Хведорiвна заспоко?ться".
   "Дав би то Бог!"
   "Бог, Бог! Вона чорта слуха?, не Бога!" - i гетьман увiрвав розмову.
   Орлик зрозумiв, що вона йому не мила.
   Хотiв iти, але гетьман затримав його:
   "Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гада?ш?"
   "Ваша ясновельможнiсть самi зволять змiркувати, що тут робити треба".
   "А що ти робив би?"
   Орлик зам'явся.
   "Говори по щиростi!"
   "Я вiдiслав би тi листи царевi, щоб таким чином довести свою  непорушну
вiрнiсть".
   Гетьман нiби сумно, а нiби з докором подивився  на  свого  генерального
писаря. Орликовi зробилося нiяково.
   "Це я так зробив би, маючи на гадцi не царя, а  вашу  милiсть,  коли  б
лист був проти милостi вашо? i на вашу шкоду".
   На уста гетьмана вибiг глумливий усмiх, але зараз i сховався пiд вусом:
- "Прочитай менi ще раз лист вiд княгинi Дольсько?",- сказав.
   Орлик вволив його волю.
   Княгиня писала, що тринiтарiй, з  яким  гетьман  бачився  у  ??  дворi,
вертаючи з Жовкви, був у Саксонi?, переговорював з королем  Станiславом  i
привiз вiд нього лист, який вона гетьмановi разом зi сво?м нинiшнiм листом
посила?. Крiм того, король передав проект ново? умови з  Укра?ною,  котрий
вона видасть гетьмановому довiреному пiсланцевi,  якщо  вiн  вiд  гетьмана
прибуде. Та ще просив король Станiслав, щоб  гетьман  починав  дiло,  заки
шведи пiдiйдуть до границь Укра?ни. Це конче потрiбно.
   Гетьман слухав уважно. Деякi речення казав собi перечитати вдруге, нiби
лист виучував напам'ять.
   "От чого жада? вiд мене моя кума, княгиня  Дольська!  Дрiбниця,  тiльки
зажмури очi й лети стрiмголов  у  пропасти.  Для  тако?  гарно?  жiнки  ти
повинен це зробити. Вiдколи ?ва Адама спокусила, жiнка i спокуса  -  одно.
Та не збився ще з глуздiв Мазепа... Спали цей лист, Пилипе".
   Орлик взяв лист княгинi, пiшов до коминка i спалив його.  Тiльки  трохи
сiрого попелу осталось.
   "Спасибi!" - сказав гетьман i  задумався.  В  руках  обертав  лист  вiд
Станiслава.
   "З розумом борюся,- почав,- чи посилати цей лист царевi, чи нi.  Вранцi
порадимося, а тепер iди в свою квартиру i молися Богу,  да  ,якоже  хощеть
устро?ть  вещ'  Може,  твоя  молитва  догiднiша,   нiж   моя.   Ти   живеш
по-християнськи. Але Бог зна?, що, якби  я  не  рiшився,  не  для  власно?
користi рiшуся, а для вас усiх, для  жiнок  i  дiтей  ваших.  Що  заприсяг
колись, при тiм i нинi стою. Добро? ночi тобi".
   Простягаючи на прощання руку,  привiтно  всмiхнувся:  -  "Година  духiв
минула, спи спокiйно. Ще живий гетьман Мазепа!"

   * * *
   Як п'яний переходив Орлик гетьманськi поко?.  Перед  останнiми  дверима
щось чорне висунулося з кута.
   "Пiшов геть! - гукнув Орлик на гетьманського карла.-  Сну?ться  то,  як
тiнь, i людей ляка?!.. Пiслухував?"
   Карлик вiдскочив вiд нього.
   "Честь не все ходить з ростом у парi. Пан генеральний писар не подумав,
що в малого чоловiка може бути велика честь i навпаки. Нiколи я не хитався
у собi, чи маю пановi мо?му вiрно служити, чи нi".
   "Служба службi не рiвна".
   "А слуга слузi. Один служить, як пан, а другий пану?, як  слуга.  Не  в
службi рiч, а в характерi. Можна служити i бути паном,  а  можна  не  мати
нiяко? служби i бути слугою; що кому пан Бiг дав".
   "Чого ж ти хочеш вiд мене?"
   "Хотiв спитати, чи здоровий пан гетьман".
   "Пiди й подивися".
   "Нинi нi. Ви ж казали, що я тiнь.  Тiнь  мусить  мати  свiтло,  а  нинi
свiтла нема - темрява. Пiдожду до завтрiшньо?  днини.  Менi  ще  час,  але
декому  спiшно.  Низько  кланяюся  генеральному  писаревi  i  бажаю   йому
спокiйно? ночi, добро? ночi, тихо? ночi! О ревуар!"
   Як тiнь шулькнув у сiни i побiг до сво?? кiмнатки.
   "Цей чорт нiби у душi чоловiковi чита?",- погадав собi  Орлик,  i  йому
соромно зробилося перед самим собою. Вiн  не  належав  до  тих,  що  всiма
способами старалися вплинути на гетьмана, щоб вiн пiрвав з Москвою. I  ось
тепер, коли це ма? статися, вiн настрашився свого власного бажання... Кому
вiн служить - гетьмановi, царевi чи справi?  Яке  ж  тут  тодi  може  бути
хитання? Коли захитався Орлик, то чого вiд iнших хотiти?..
   Генеральний писар боровся зi сво?м розумом. Аж пригадав собi гетьмановi
слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устро?ть вещ".
   Пiшов на свою квартиру, взяв два карбованцi грошей  i  почав  роздавати
убогим, що лежали  на  вулицi  i  по  богодiльнях  Печорського  монастиря.
ТА?МНИЦЯ
   Коли Орлик наступного дня  уранцi  увiйшов  до  гетьманового  кабiнету,
гетьман сидiв уже за сво?м столом.  Перед  ним  стос  паперiв  i  хрест  з
часткою святого, животворящого древа.
   Орликовi по невиспанiй ночi нiби хтось пiску в очi насипав, по гетьману
не пiзнати було втоми. Нервове напруження, в якому  вiн  останнiми  часами
перебував, пiдбадьорювало його. Здавалося, нiби вiн вiдмолод.
   Орликовi прийшла на гадку  легенда  про  д-ра  Фауста.  Тiльки  не  про
дiвчину тут рiч, а по державу. Georgius Faustus hemitheus  Hedelbergensis,
- пригадав собi Орлик.
   Лист з печаткою Stanislaw Krol,  розмова  про  духiв,  мандрiвка  перед
свiтаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованцi на моленi? "да
устроiт Господь вещ, якоже хочет", i  нинiшнiй  гетьман  перед  хрестом  з
часткою  животворящого  древа  -  все  те  зливалося  в  головi   молодого
генерального писаря в безладний  образ,  овiяний  мракою  мiстицизму,  так
сильно небажаного для державного мужа.
   Замiсть тверезого, реального погляду на дiло вiдзивалися в душi всiлякi
мiстичнi питання, смiлива активнiсть пiддавалася поганому прочуттю. "Можна
служити як пан, i можна не робити нiяко? служби i бути слугою. Не в службi
дiло, а в характерi".
   Орлик пригадав собi розмову з карлом, i йому соромно зробилося, що i  в
його душi рабське служальство царевi запустило таке глибоке  корiння.  Щоб
не було - служити рiднiй справi i тiльки ?й. "Судно без дна  -  жизнь  без
iде?",- гомонiло глухим гомоном з кутiв гетьманського двора.
   Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",-
i поклав свiй пiдпис.
   "Як же ти спав, Пилипе?-спитався по-товариськи.- Очi  в  тебе  червонi,
мабуть, довго не мiг заснути. Молодий ще,  надто  палко  прийма?ш  усе  до
серця. А воно не добре. В полiтицi треба руководитись розумом. Привикай до
безсонних ночей i - до вiдповiдальностi. Мусить же  хтось  вiдповiдати  за
всiх. Мазепа не вiчний... Сiдай!"
   Орлик подякував i сiв. Гетьман не раз натякав на  те,  нiбито  Орликовi
прийдеться колись продовжувати його дiло, але виразно  не  сказав  нiколи.
Вiн  нiби  i  сам  хитався  у  виборi  свого  наслiдника  мiж  Орликом   i
Войнаровським. Це до яко?сь мiри  вражало  гордощi  молодого  генерального
писаря. Але нинi, перебувши нiч на боротьбi з собою. Орлик рiшився служити
дiлу, вiрно й непохитно, з булавою чи без не?.
   Не в службi сила, а в характерi.
   "Досi я,- почав гетьман,  вдивляючися  у  свого  канцлера,--досi  я  не
зважився сказати  тобi  свою  велику  та?мницю.  Аж  учора  ти  припадкове
довiдався про не?. Припадок, бачиш,  не  тiльки  в  приватному,  але  й  у
державному життi гра? велику роль. Дiло полiтика предвиджувати припадок  i
обмежувати  його  значiння.  Так,  це  нелегко.  .От  i  я  не  передбачив
учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти зна?ш, у чому рiч. Та не
гадай собi, що я затаював сво? намiри  перед  тобою,  не  покладаючись  на
певнiсть твою. Нi. Знаю, що ти не спосiбний зробити зо мною те, що  колись
Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти,  як  людина  молода  й  палка,
вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесiдуючи з московськими або  i
з нашими всякого чина людьми, i таким способом,  не  зi  зло?  волi,  а  з
необачностi, не погубив себе й мене. Ти зна?ш - за гетьмана i  генеральний
писар вiдповiда?. Але пiсля вчорашнього менi не залиша?ться нiчого бiльше,
як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватно?
користi, а для добра цiло? Укра?ни затiяв я це велике  й  необхiдне  дiло.
Хочу, щоб ви з жiнками й дiтьми вашими i вiтчина з вiйськом запорозьким не
загинули нi пiд москалем,  нi  пiд  шведами,  а  були  вольними,  як  iншi
державнi народи. Коли ж я  роблю  це  заради  яких-небудь  мо?х  приватних
примх, то нехай поб'? мене i душею, i тiлом Бoг у Тройцi святiй i ?динiй i
безневинно понесенi страстi Христовi!"
   Кажучи це, поцiлував хрест з часткою животворящого древа i, звертаючись
до Орлика, говорив далi: "Я за тебе зовсiм певен i надiюся, що як  совiсть
твоя, так i повага до себе, чеснiсть та  природжена  честь  шляхецька,  не
допустять тебе зрадити й продати свого пана  та  добродiя.  Одначе  ж  для
бiльшо? певностi, щоб у мене i тiнi якогось вагання до тебе не було, як  я
тобi заприсягнув, так i ти перед лицем розп'ятого на животворящому  деревi
Христа дай менi присягу, що будеш вiрним менi i не виявиш тайни нiкому".
   Орлик присягнув i поцiлував хрест.
   Тая присяга, як вiтер iмлу, розвiяла дорешти всякi сумнiви й  тiнi,  що
були мiж гетьманом i його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим
до свого гетьмана, нiби рiдним йому за переконанням. Ранiше вiн пiдозрював
Мазепу, що цей вивiря? i пробу? його вiрнiсть, що гра? в закритi карти,  а
тепер тi карти лежать перед ними на чистому  столi  -  грати  будуть  ними
проти спiльного свого ворога.
   Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну  цього  переломового  факту  в
сво?м життi i в вiдношеннi до великого  гетьмана.  Щоб  дорешти  прояснити
атмосферу, вiн сказав:
   "Присяга  вашо?  вельможностi  доводить  вашу  щирiсть  та  батькiвську
дбайливiсть про свою вiтчину i про нас усiх, але хто вгада?, що  призначив
Бог? Який кiнець поклала його свята воля отсiй вiйнi i  хто  вiзьме  верх?
Коли швед вiзьме верх, то вельможнiсть ваша й усi  ми  будемо  щасливi,  а
якщо - цар, то й ми всi пропадемо й нарiд занапастимо".
   Слова цi, хоч так простi, що можна було  ?х  сподiватися  вiд  кожного,
немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчинi в  силi  вiку,  яким  був
35-рiчний Орлик, то? смiливостi й вiдважностi, якими звичайно визнача?ться
мужеський вiк, сподiвався почути вислiв подиву й  захоплення,  що  гетьман
для народного добра кида? на вагу сво? значiння i ма?ток, усе, а тим часом
стрiнувся зi звичайною мiщанською  чи  там  хуторянською  трусливiстю,  зi
страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике,  не  втратити  малого.  До
того Орлик доторкнувся дуже вразливо? струни в  душi  гетьмана  Мазепи,  а
саме - до монархiчного принципу. Гетьман розумiв, що з  московським  царем
може успiшно боротися тiльки укра?нський  володар,  гетьман  з  атрибутами
монарха, котрий вислуху? гадок сво?х приближених людей на те,  щоб  опiсля
рiшення його було прийняте i сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик
житт?ве рiшення свого володаря-гетьмана пода? в  сумнiв,  цей  Орлик,  вiд
котрого вiн ма? право вимагати куди бiльше, нiж вiд усякого iншого.
   Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так i  тепер,  вiн  скоро  пригасив
свiй гнiв i вiдповiв бiльш хитро, нiж  гнiвливо:  "Яйця  курку  не  вчать!
Дурень я був  би,  коли  б  вiдступив  вiд  царя  ранiше,  нiж  треба;  не
вiдчахнуся я, поки не побачу конечно?  потреби.  Ще  в  Жовквi  доводив  я
царевi про те, що коли Карло  пiде  на  Московську  державу,  а  Станiслав
попросту? на Укра?ну, так не з нашими потугами,  не  з  нашим  обезсиленим
вiйськом оборонятися вiд полякiв i шведiв. Тому я й просив тодi царя,  щоб
вiн на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч вiйська,  так  як
ми не раз допомагали йому. I зна?ш, що менi вiдповiв цар?"
   "Що?"-спитав Орлик.
   "Не то, що десять тисяч, але й десять чоловiк, не можу я  тобi  дати",-
вiдповiв цар.
   Що лиш тепер  зрозумiв  Орлик  причину  гетьманового  рiшення.  Укра?на
допомагала й допомага? царевi, не жалiючи десяток тисяч свого  вiйська,  а
коли б на не? ворог напав, тодi вона й десятьох  московських  солдатiв  не
може дожидатися у  пiдмогу.  Де  тут  правда,  де  справедливiсть?  I  вiн
затиснув п'ястук.
   "Гарний союзник, нема що казати!" - промовив.
   "Правда?  Отож  i  бачиш,  тодi-то  я,   почуваючи   на   собi   велику
вiдповiдальнiсть за долю  нашо?  безталанно?  вiтчини,  яку  я  свiдомо  й
добровiльно прийняв на себе, рiшився пiслати ксьондза-тринiтаря,  капелана
княгинi Дольсько?, до короля Станiслава, щоби з ним нав'язати  переговори,
i як вiдповiдь дiстав вiд нього цей  ото  лист.  Не  дожидати  ж  нам,  як
полохливому стаду, поки ворог нападе на нас  i  стане  нищити  землю  нашу
мечем i огнем. Як вiльний i не завойований народ повиннi ми дбати, щоб нас
не розшарпали на шматки. Як ти  гада?ш,  що  важнiше  -  вiрнiсть  царевi,
котрий не додержу? нам вiри, чи добро вiтчини?"
   "Salus rei publicae ultima ratio est",- вiдповiв без вагання Орлик.
   "I я так гадаю, Пилипе. Мазепа - не авантюрист i не примховатий дiдусь.
Мазепа зна?, що робить. Вiрте йому. Ще раз кажу тобi, i затям те  собi  на
вiки, щоб, як треба буде, свiдоцтво перед будучнiстю дав, що нiчого я  для
власно? користi не роблю, а для добра нашого народу й нашо? держави, котру
я хочу на картi ?вропи закрiпити навiки. Поведеться - гаразд, а нi  -  так
совiсть моя чиста. Я не зжахнувся  перед  нiякою  небезпекою,  заризикував
усiм, чу?ш? Усiм!"
   Тут гетьман пiдступив до Орлика i руку свою на рамено  йому  поклав:  -
"Що ж, сину, заспоко?вся? Не ма?ш уже нiяких сумнiвiв щодо мене? Не бо?шся
духiв?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора".
   "Тривожила мене непевнiсть".
   "А тепер?"
   "Тепер я вже знаю, чого дожидатися менi".
   "А що ж би ти робив, будучи  Мазепою?  Погадай,  моя  доля  на  волоску
висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков пiдi мною ри?. Хто може ручити,
що цар остаточно якомусь доносовi не повiрить. Пiдстави  ?.  Може,  тепер,
коли я балакаю з тобою, вороги  мо?  компонують  якусь  нову  писульку  до
Гаврила Iвановича Головкiна або до його свiтлостi, колишнього  бублейника,
а теперiшнього князя Меншикова. З вогнем гра?ться Мазепа, i  хто  погасить
цей вогонь, коли  вiд  нього  займеться  його  гетьманська  кирея?  Багато
вiрного вiйська бiля мене? Навiть Войнаровського я мусив пiслати.  Царська
помста, як дамоклiв меч, висить над мо?ю старою головою,  пригадуючи  менi
долю мо?х попередникiв. Важко бути укра?нським  гетьманом,  мiй  сину,  ой
важко! I тому хотiв би я облегчити долю наслiдникiв мо?х - от що!"
   Орлик за ноги свого гетьмана обiйняв: - "Спасибi за тую турботу милостi
вашiй. Iсторiя не забуде того. Я правди не затаю".
   "Сподiюся. А тепер сiдай при мо?м столi i пиши мо?м пером лист до  царя
i до Головкiна такого змiсту".
   Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати цi листи. А коли Орлик,
написавши ?х, прочитав гетьмановi, той поклав свiй пiдпис i сказав: "Тепер
вложимо туди лист вiд Станiслава. У мо?? матерi ?  вiрний  чоловiк,  ще  й
трохи  нам  з  рiднi;  через  його  вона  обiцяла  пiслати  цi  листи   до
Войнаровського, а вiн ?х доручить царевi i графу Гавриловi Головкiну...  Д
а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я".
   "I д а п р и i д е т ц а р с т в i ? т  в  о  ?",-  доповiв  Орлик.  НА
ХУТОРI
   По вiнчанню i по  бучному  весiллю,  на  котре  гетьман  вирядив  сво?х
заступникiв i прислав багатi дарунки,  Мотря  з  Чуйкевичем  замешкали  на
тихому хуторi в одному з Кочубе?вих ма?ткiв.
   До Ковалiвки ?хати було задалеко. Гетьман кожно? хвилини мiг  покликати
свого канцеляриста в  Батурин  або  й  до  Ки?ва,  бо  дiла  у  вiйськових
канцелярiях було бiльше, нiж канцеляристiв,  та  ще  таких  досвiдчених  i
вправних, як молодий Чуйкевич.
   Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж  таки  почував
докори совiстi, що  занедбу?  дiло.  Там,  може,  вирiшу?ться  доля  тво??
вiтчини, а ти устро?в собi iдилiю.  Там  Арес  пише  мечем  кривавi  рядки
велико? поеми, а ти тут чита?ш погiднi буколiки.
   Кожний ранок вiтав його отсим докором, i кожно? ночi,  проходжуючися  з
Мотрею в городi, вiн тривожно дивився на небо,  чи  не  побачить  криваво?
луни.
   Пожежi часто лучалися влiтку, з  помсти  або  вiд  неуваги,  але  тепер
кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка  зайнялась  перед  вiсьмома
роками i яко? годi було вгасити. Правду кажучи, на Укра?нi здавна  горiло.
Люди родилися i мерли серед вiйни, не знаючи, що таке справжнiй мир. А все
ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу  й  дожидалися  спокiйнiших  i
кращих часiв. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши  ру?ну,  збуду?  на  ??
згарищах нову й сильну державу.
   Аж нараз тi добрi  сподiвання  тратили  певну  пiдставу.  Сво?  вiйська
виходили з краю, а на ?х мiсце приходили московськi.
   На заходi - вiйна зi шведом i поляками, на сходi - бунти й повстання, з
пiвночi - Москва, вiд полудня - татари, всерединi росте невдоволення проти
панiв i дукiв, незгода голову пiдносить.
   Важка журба  за  будуччину  рiдно?  землi  захмарювала  щастя  молодого
подружжя.
   "Як ти гада?ш, Мотре,- питав Чуйкевич сво?? дружини,- скоро по?демо  ми
в Ковалiвку i заживемо спокiйно, чи, може, й не  дiждемося  нашого  тихого
щастя?"
   "Якщо маю тобi правду сказати,вiдповiла Мотря,-  то  я  на  те  не  маю
надi?. Чомусь менi зда?ться, що нас  ще  не  одне  таке  чека?,  чого  анi
розумом не збагнеш, нi серцем не прочу?ш".
   "I не страшно тобi?"
   "Нi раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а  не  сама  буря.  Тако?
тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнiчу? мене. Краще хай громи
б'ють, хай блискавки ослiплюють очi, хай вiтри трощать дерева  старi,-  що
марне i гниле, хай гине, заради нового i здорового".
   "Ти все така, як колись була, Мотре. Не змiнило тебе подружжя зi мною".
   "Нiщо мене не змiнить, Iване".
   "А все ж таки був час, коли ти iнакше виглядала".
   "Гада?ш у Бахмачi?.. Так... Не скриваюся... Зi мною дiялося  тодi  щось
таке, чого i сказати не вмiю".
   "Ти була задивлена в нього i захоплена його появою".
   "А ти б то нi?"
   "Так, Мотре. Гетьман мав i ма? надi мною велику силу. Я  щиро  вiдданий
йому".
   "Чого ж тодi тривожиться, Iване? Тво? завдання - вiрно й чесно сповняти
свою службу. А iнше, як Бог дасть".
   ?х розмову перервав Мотрин паж, котрий прибiг до городу, сповiщаючи, що
при?хали гостi.
   "Хто ж такий?"
   "Якийсь старшина, котрого iменi не  затямив,  i  гетьманова  сестрiнка,
панна Мар'яна, ?х вiта? Марiя Хведорiвна".
   Молодi господарi побiгли в двiр.
   "Подумай, панна  Мар'яна,  який  несподiваний  гiсть!"  -  говорила  до
Чуйкевича Мотря.
   Панна Мар'яна, донька  гетьманово?  сестри  вiд  другого  ??  чоловiка,
перебувала  в  Ки?вi,  доглядаючи  свою  хвору  бабку  iгуменю   Мазепину,
гетьманову маму. Тепер ?хала вона трохи на село, щоб вiдпочити на  свiжому
повiтрi, i поступила на нiч на хутiр молодих Чуйкевичiв,  котрих  знала  з
Батурина. Була це панночка не перших лiт, але незвичайно? вроди, з  гарною
товариською огладою, освiчена  й  розумна.  Войнаровського  перша  сестра,
гетьманова сестрiнка i  гетьманово?  мами  улюблена  внучка,  вона  багато
дечого  знала,  чого  iншим  не  доводилося  чути,  i  розмова  з  нею  не
закiнчувалася на питаннях про погоду, про прислугу i про цiни  на  вбрання
та на косметичнi мазi й смаровидла, з нею любо було провести на розмовi не
лише короткий i лiтнiй вечiр, але й хоч би цiлу нiчку.
   З панною Мар'яною ?хав, як товариш i опiкун у дорозi, пан Згура,  родом
грек,  чоловiк  теж  дуже  бувалий,  меткий  i  хитрий,  Мазепин  близький
дорадник, про котрого нiхто нiколи не мiг  знати,  де  вiн  бува?,  усе  в
роз'?здах з гетьмановими секретними дiлами.
   Мужчина дуже гарний собою, котрому, подiбно як i гетьмановi, годi  було
лiта вгадати,  виглядав  молодше,  нiж  справдi  був,  i  знайомi  не  раз
доповiдали собi жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортовi запродалися
i вiн ?м лiки проти старостi зi сво?? пекельно? аптеки приносить.
   Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т  до  панни  Мар'яни,  котра
жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к  т,  i  амурiв  дядькового
дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та  вiдговорами
збувала його.
   Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого  героя,
розповiдаючи, нiбито мимоходом, про сво? усякi лицарськi вчинки,  яких  не
повстидалися б були Ахiлл, Гектор  i  Патрокл,  про  менших  геро?в  i  не
згадуючи. Панна Мар'яна  разом  з  господарями  i  тiткою  Марi?ю  поважно
слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм  так  само  поважно  питалася:
"Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?"
   Пан Згура робив сумну мiну  i  звертався  до  молодо?  хазяйки:  "Мотре
Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх укра?нок так гострi язики?"
   "Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi  панна  Мар'яна,
нiбито нишком, казала до Марi? Хведорiвни:
   "Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура".
   Пан Згура не обiджався, бо вiн любив гетьманову сестрiнку i  не  тратив
надi?, що завдяки протекцi? його ясновельможностi  таки  колись  доскочить
свого щастя. А його одинокою мрi?ю було спорiднитися з гетьманом.
   Невеличке i досить достро?не до себе товариство, хоч  про  полiтику  не
балакало багато, чуло, що ?х погляди не вiдбiгають далеко  вiд  себе.  Всi
вони дивилися на гетьмана, як на сво? божество, вiрили в його  розум  i  в
досвiд, а ненавидiли царя-антихриста, котрого жорстокi кари й  необчисленi
вчинки викликували в них прямо омерзiння.
   "Iду я раз,-розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку
зготовленою вечерею,- ?ду я з двома тiльки козаками,  коли  дивлюся,  так,
може, крокiв двiстi-триста передi мною, з-поза  могили  в  степу  виступа?
валка людей. Зразу гадав - чумаки ?дуть, пiзнiше  подумав,  чи  не  татари
ясир женуть, аж,  пiд'?хавши  на  кид  стрiли,  бачу  -  вiддiл  узбро?них
ратникiв веде скутих невольникiв, душ, може, двiстi-триста"
   "Чи не забагато, пане Згура?" - перервала панна Мар'яна.
   "Як вас шаную, панно Мар'яно,  менше  сотнi  ?х  не  було,  а  ратникiв
дванадцять".
   "Як дванадцять розбiйникiв".
   "Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як  дванадцять  розбiйникiв.  Що  ж
менi тут робити? Тiкати почуття шляхоцького гонору не позволя?, минати  не
можна, бо вже добачили мене, значиться,  треба  йти  наперебiй,  треба  ?х
клином розбивати".
   "Як то клином?" - питалася панна Мар'яна.
   "Постривайте, ось як. Я напередi, як вiстря, мо? козаки за мною, так що
голови ?х коней доторкалися бокiв мого знаменитого верхiвця..."
   "Розiнанте?"
   "Нi, Чорнозора, так звався мiй  кiнь.  У  лiвiй  руцi  спис,  у  правiй
шаблюка..."
   "А поводи?"
   "Якi ж бо ви, панно Мар'яно! - поводи в зубах, от так, о".
   Тут пан Згура у лiву руку вхопив виделку, в праву нiж,  край  обруса  в
зуби, нагнувся понад стiл, як ?здець  на  конi  до  атаки,  пiдняв  брови,
витрiщив очi, насторощив вуса, вишкiрив зуби i зробився  такий  смiшний  i
страшний, що жiнки аж закричали.
   "Таким отсе клином,- розказував далi,- як громом з ясного неба, вдарили
ми  на  отсих  ратникiв,  котрi  висунулися   наперед,   залишаючи   сво?х
невольникiв, як стадо баранiв геть за собою..."
   "I що?" - спитали всi три жiнки нараз.
   "I що ж би! Нi один живим не остався. Хто вiд списiв, хто вiд  мечiв  -
усi на бойовищу лягли, порубанi й: посiченi, як м'ясо на стiльницi".
   "А невольники?"
   "Це, бачите, не були невольники, лиш рекрутi, котрих ратники  для  царя
свiжо набрали, з головами наголо вибритими i  зi  зв'язаними  руками.  Так
тепер, бачите, до московського вiйська солдатiв набирають. А доставивши ?х
до казарми, кожному десятому, без розбору  i  без  вини,  дванадцять  ки?в
вiдчислюють, щоб знали, що таке дисциплiна. Тодi замикають ?х  на  хлiб  i
воду, i що лиш по такiм привiтанню зачиняють муштри вчити.  Що  я  з  ними
зробив?-пита?те. Рiч проста. Вiдпровадив ?х до границi, влiпив кожному  по
три ки? i наказав, щоб бiльш на Укра?ну не навiдувалися, бо тут б'ють".
   "?х сто, а вас три - i дали себе пороти?"
   "Панно Мар'яно,- жалiвся пан Згура,?й-Богу, iнквiзитор ви якийсь, а  не
панночка субтельна, нiяко? вiри в нашу шляхетну правдомовнiсть  не  ма?те,
нiби я коли брехав. Як я Згура, ?й же Богу, не брешу".
   "А скажiть, будь ласка,  що  таке  Згура?"  -  спитала  нараз,  роблячи
невинну мiну, панна Мар'яна.
   "Згура? Це, бачите, ми колись звалися Дiоскур, а з того зробили  Згура,
от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть нашi козаки ф е р ш а л".
   "А може, ви не Дiоскур, а Дiомед?" - зауважила панночка, але пан Згура,
замiсть вiдповiсти, потягнув тiльки пiвлiтри меду i  так  страшно  блиснув
сво?ми жовтуватими бiлками, що жiнки долонями позакривали очi: "Буде  вже,
пане Згура, буде!"
   "Буде вже нащадку Дiоскура, бо на нас терпне  шкiра,-  жартувала  панна
Мар'яна. А по хвилинi спитала: - А шведських офiцерiв бачили?"
   "Чи раз. I в боях, i в полонi".
   "То ви вже i в шведському полонi були?"
   "Не я в них, а вони в нас. Нiчого собi хлопцi. Бувають  i  гарнi  помiж
ними, тiльки багато старих. Бiлявi, лучаються i рудi, хоробрi i досвiдченi
в боях, а все-таки нашому братовi не рiвня".
   "Хвали мене ротику, бо розiдру тебе".
   "Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як  лучиться  хоробрий,  то
вже такий, що i в свiтi рiвного не знайти".
   "Особливо на писок..."

   * * *
   Так вони балакали i жартували до  пiзньо?  ночi,  аж  Марiя  Хведорiвна
пригадала, що пора ?м спати.
   Двiр на хуторi молодих Чуйкевичiв був невеличкий. Всього три свiтлички,
одна бокiвка i крило для кухнi i для прислуги.
   "Не будемо нашим паням мiсця  забирати",-  почав,  дякуючи  за  вечерю,
Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосi? Згура,
котра тут ваша паня?"
   "Всi три, а я ?х вiрний слуга i пiднiжок,-  вiдрубав  Згура,  не  даючи
себе збити з пантелику.- I якраз тому, не хочу я забирати  мiсце  паням  у
дворi. Пiдемо собi  з  Чуйкевичем  у  повiтку,  на  сiно.  На  сiнi  добре
спиться".
   Пiшли.
   Розтаборившися у гарно  глиною  вимащенiй  повiтцi,  пан  Згура  почав:
"Прикро менi, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильностi до вас i з
вiрностi для нашого регiментаря, вельмишановного Iвана Степановича".
   "Що ж таке? Кажiть!"
   "Перше заспокiйте мене, що не погнiва?тесь на мене".
   "Впевняю вас".
   "Так слухайте тодi".
   Вiн присiв бiля Чуйкевича i,  пихкаючи  люльку,  став  розказувати  про
Кочубе?в, котрi ще  й  тепер,  коли  Чуйкевичi  побралися,  не  перестають
ворогувати проти гетьмана.
   "Чого ж хоче теща моя?!"-аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.
   "Булави,- вiдповiв Згура.- Булави захотiлося Кочубе?сi".
   "Можлива рiч? Гетьман мого тестя сво?м заступником у Батуринi  залиша?,
мiж ними гарнi стосунки".
   "На око гарнi, а на дiлi поганi, вiрте менi. Я тому нарочно й за?хав до
вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любовi Хведорiвни, вона вам
сприя?, робiть що, а то вийде бiда. Вони доноси шлють".
   "Доноси? - i Чуйкевич вхопився за голову руками.- Мiй тесть  i  теща  -
донощики на свого гетьмана й добродiя!"
   Вiн зiрвався з лежанки i нервово почав ходити по току повiтки.
   Душно йому було. Повiтря грудям бракувало. Вiдчинив дверi.
   Побачив перед собою двiр у вiнку старезних лип, з бузьковим гнiздом  на
високiй,  мохом  порослiй  покрiвлi.  Тiльки  в  одному  вiкнi  свiтилося.
Чуйкевич глянув i побачив Мотрю. Сидiла бiля дзеркала  i  розплiтала  сво?
довге волосся, як русалка. Дивна така i гарна, нiби далека,  а  так  серцю
близька, його люба дружина. "Сво?? долi  навiть  гетьманськими  кiньми  не
об'?деш",- пригадав собi. I тепер тая Мотря його, а ?? батьки  -  донощики
на гетьмана.
   "Пане Згура! -  крикнув,  приступаючи  до  гостя,-  ви  жарту?те  собi,
гада?те настрашити мене, це неможлива рiч".
   "Неможлива, але правдива".
   "Докази, пане Згура, докази!" - настоював Чуйкевич.
   "?сть ?х бiльше, нiж треба, пане товаришу".
   "Будь ласка, якi?"
   "Спершу заспокойся, шановний Iване Васильовичу, а  тодi  i  почу?ш.  Не
жiнки ми й не дiти, а мужчини. Гетьман сприя? тобi i тво?й дружинi, вiн  i
тестевi тво?му не бажа? лиха".
   "Знаю".
   "Тому-то, бачиш, i нема потреби тривожитися, щоб тiльки набудуче  Любов
Хведорiвна понехала сво? iнтриги. Цар довiря? гетьмановi, доносам  послуху
не да?, а донощикiв вида? йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубе?м не
сталось. А раз ?х цар гетьмановi видасть, так гетьман i покарати мусить".
   "Але докази, пане Згура, докази,  що  Кочубе?  доносять!"  -  настоював
Чуйкевич, котрий нiяк заспоко?тися не мiг.
   "На днях,- почав  Згура,-  через  Батурин  переходили  черцi  Сiвського
Спаського монастиря, що поверталися з Ки?ва iз прощi, i сiли спочивати  на
лавцi бiля шинку на майданi за земляним окопом, зна?ш де?"
   "Знаю, що ж дальше?"
   "Хтось доповiв ?м, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для  прочан,
i черцi пiшли в церкву,  на  вечiрню,  бо  це  пiд  недiлю  було,  думаючи
стрiнути там когось iз Кочубе?в".
   "I що?"
   "I стрiнули Любов Хведорiвну, як вона виходила з вечiрнi. Привiтала  ?х
вiчливо i до свого двора заночувати попрохала. У недiлю вони  пообiдали  в
Кочубе?в. По обiдi Кочубей лiг сво?м звича?м вiдпочивати, а черцi гуляли в
лiску, що бiля Кочубе?вого двора. Пiд вечiр ?х  покликано  в  двiр,  щедро
обдаровано, а коли вони  хотiли  прощатися,  попрошено,  щоб  осталися  до
завтра. В понедiлок черцi вiдстояли разом з Кочубеями заутренню i  службу,
а тодi одного з них, на iм'я Никанор, попрошено в садок".
   "Ваша милiсть  розказу?те  так  основне,  що  в  мене  терпiливостi  не
вистача?",- перебив Чуйкевич.
   "Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую,  а  переповiдаю  правду.
Отож у садку був намет, а в ньому  образ  Пресвято?  Богородицi  в  чорних
рамах".
   "I що, що?" - добивався Чуйкевич.
   "Хочемо,- сказав твiй  тесть  до  черця  Никанора,-  говорити  з  тобою
секретно. Чи не рознесеш?" Чернець перехрестився до образу i запевнив,  що
нiкому словечка не скаже. Тодi Кочубе? стали  лаяти  Мазепу,  як  великого
грiшника i як людину непевну й вiроломну. Саме тодi покликано  Кочубея  до
чолобитникiв, котрi прийшли до нього, як до  наказного  гетьмана.  Кочубей
вийшов, а Кочубе?ха далi гуляла з черцем i далi розказувала  йому  всячину
про гетьмана. Як вернувсь  Кочубей  з  послухання,  покликав  Никанора  до
господи, обдарував окремо i просив, щоб до нього при?хав сам  архiмандрит,
бо вiн ма? до нього важне дiло".
   Чуйкевич вислухав i заспоко?вся. "Пане  Згура,-  промовив.-  Я  тут  ще
доносу не бачу".
   "В тiм-то й дiло, що ми не зна?мо, чи був уже в  Кочубе?в  архiмандрит,
чи нi, чи, значиться, донос пiслано чи нi. Але й того досить,  що  Кочубе?
Никаноровi сказали".
   "Правда, досить!"
   "Отже й бачиш.  Тепер  треба  нам  подумати,  якби-то  до  дальшого  не
допустити, бо гетьмановi доноси дуже не на руку. Як  кажу,  цар  донощикам
поки що не вiрив, але яка запорука, що вiн так само й до  доносу  Кочубе?в
поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества".
   "Так що ж тодi, на вашу гадку, нам робити?"
   "?хати в Батурин тобi або тво?й дружинi i вговорити тестя й  тещу,  щоб
вони  залишили  це  небезпечне  дiло,  котре  ?м  може  дуже  багато  лиха
спричинити, ?м або гетьмановi, а може, i ?м, i йому. Тепер  вiйна.  Не  до
iнтриг пора".
   Згура говорив дуже поважно. Це не  був  той  самий  пан,  що  всiлякими
неправдоподiбними оповiданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це  людина
поважна, довiрений  гетьманський,  котрий  затривожився  новими  каверзами
Кочубе?в.
   "Спасибi вашiй милостi,- дякував йому  Чуйкевич,-  подума?мо  з  Мотрею
Василiвною над тим, що ти нам зводив сказати i зробимо все, що лиш у наших
силах буде, хоч ще раз кажу тобi, воно таке жахливе й неподiбне до правди,
що вiрити не хочу".
   "Вiр або нi, це вже не мо? дiло. Але незабаром впевнишся, що  Згура  не
брехав".

   * * *
   Сказавши це, вiн припав до подушки i захропiв,  так  грiзно,  нiби  тим
хропiнням хотiв  ворогiв  сво?х  вiдстрашити  вiд  себе.  То  свистав,  то
булькотiв, як джерело пiдземне, то iржав, як його знаменитий Чорнозор.
   Чуйкевич нiяк не мiг заснути. Його тесть i теща донощики! Чи можна було
чогось гiршого сподiватися?
   Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батькiв  перед  злочином,
хоч би вони його i Мотрю за те видiдичили, прокляли, прогнали вiд себе! Не
допустити...
   З жалем i тривогою дивився у вiкно, в котрiм перед годинкою бачив  свою
Мотрю.
   "Мотре, чи прочува?ш ти наше нове горе?"
   Свiтало.

   * * *
   Ранком панна Мар'яна i пан Згура вiд'?хали, наказуючи Мотрi,  щоб  вона
довго не засиджувалася в сво?м тихiм, але Богом i людьми  забутiм  гнiздi.
Як опаде листя з дерев i вiдлетять спiвучi  пташки,  тут  навiть  молодому
подружжю вижити буде важкоскучно.
   "При?зди, Мотренько, на осiнь у Батурин. Будемо розважати себе".
   По ви?здi гостей Чуйкевич виявив сво?й  дружинi  та?мницю.  Зжахнулася.
Зразу не хотiла й чути про те, щоб уговорювати батькiв. Вiдректися вiд  ?х
багатств, вони руки палять, жити з то? невеличко? платнi, яку Чуйкевич  як
канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совiстi грiха.
   Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона ?хала в  Батурин,
бо тут ходить о рятування не одних тiльки  Кочубе?в,  але  й  гетьмана,  а
може, i загально? справи.
   Накинула на сво?  звичайне  вбрання  довгий,  сiрий  лiтник  i  сiла  в
коляску.
   Чуйкевич на конi вiдпровадив ?? до  половини  дороги,  побажав  доброго
успiху i з тяжким серцем повернувся на хутiр

   _ЗАПIЗНО..._
   Був кiнець серпня. Бузьки вiдлетiли до теплих кра?в, листя  на  деревах
жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту.
   Наказний гетьман Василь Леонтi?вич Кочубей ходив по садку, що рiс  бiля
його городського двора в Батуринi, i мовив свою передсонну молитву,  Любов
Хведорiвна сидiла на ганку, дожидаючи, коли вiн  ??  скiнчить.  Як  почула
амiнь, зiйшла по схiдцях на стежку i пiдступила до нього.
   "Мабуть, чи не засльотиться",сказала.
   Кочубей глянув на небо:
   "I менi так воно. Любонько, зда?ться".
   "Коли б сльота та не спинила наших гостей".
   "Ти про ченцiв?"
   "А про кого ж би".
   "Не важно. Тиждень скорiше, тиждень пiзнiше,- все одно. А як  i  зовсiм
не при?дуть, то також обiйдеться".
   "Що  ти  кажеш,  Василю?  -  жахнулася  Любов  Хведорiвна.-  Не  будемо
спинятися в половинi дороги. Не осоромимо  себе.  Почали,  так  i  кiнчати
треба".
   "В тiм-то й лихо, що ми його почали. Не добре менi серце вiщу?".
   "Говориш, як перед вiнчанням вiдданиця. Коли  ж  краще,  як  не  тепер?
Подумай. Гетьмана нема. Вiн у Ки?вi. Буду? тую фортецю. Бог зна, коли йому
цар дозволить припинити роботу. Може, аж тодi, як скiнчить. У тво?х  руках
булава. Якщо донос дiйде до царського вуха, так цар  булави  вiд  тебе  не
вiднiме, щоб ?? у якiсь iншi, непевнi руки ткнути.  Гетьманом  станеш,  не
наказним,- з ласки Мазепи i на той тiльки час, а справжнiм - iз волi  його
величества".
   Iшли стежкою, що вела вiд ганку до бiчних ворiт. В'?здила ними  служба,
чолобитники i гостi, котрi не хотiли,  щоб  про  ?х  при?зд  всякому  було
вiдомо.
   Вже i собак з ланцюгiв челядь поспускала. Прибiгали до сво?х хазя?нiв i
ластилися бiля нiг.
   Кочубей  гладив  ?х,  Кочубе?ха  вiдганяла,  щоб  не  подерли  шовково?
спiдницi: "Пiдеш геть,  кунделю  мерзотний!"  -  гукала  на  них.  Собаки,
пiдiбравши хвости пiд себе, розбiгалися по великому дворi.
   Кочубе? з-пiд ворiт завернули назад до ганку. Пожовкле листя  шелестiло
пiд ?х сап'яйцевими чобiтьми.
   Кочубе?ха почала знову: "I доказiв кращих, як тепер, годi собi  бажати.
Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в  залiзо.  Зволiкати  не
можна, бо як вiн злига?ться зi Станiславом i перейде до нього, то вже буде
запiзно".
   "I тодi булава не втече. Цар побачить, що  я  правду  йому  доносив,  i
нагородить мене".
   "Нагородить, але яка тая булава буде?  Ану  ж  Мазепа,  сполучившися  з
Карлом i Станiславом, погромить царя i загорне цiлу Укра?ну, що тодi  буде
варта твоя булава i що станеться  взагалi  з  тво?ми  ма?тками  i  з  нами
усiма?"
   Кочубей побачив, що вiн дiйсно  потрапив  у  таке  становище,  з  якого
iншого виходу нема, як тiльки до царя.

   * * *
   Нараз заторохтiв вiз. "Може, вони?" - i Кочубе? повернули до ворiт.
   Вiз перед воротами зупинився. Вилiзли черцi.  Кочубей  впровадив  ?х  у
двiр i вiдвiв ?м окремi свiтлицi.
   "А де ж архiмандрит?" - запитував отця Никанора.
   "Нездужа?. Пересила? просфори для Вашо? вельможностi i просить балакати
зi мною, якби це вiн у сво?й власнiй особi при?хав".
   "Гаразд. Розгостiться,  будь  ласка,  а  за  хвилину  зайдiть  до  мо??
свiтлицi".
   Черцi обмилися, очистили з пороху чоботи i ряси, розчесали довгi бороди
i намастили  волосся.  Увiйшла  довiрена  служанка  наказно?  гетьманшi  й
запросила  отця  Никанора  до  спальнi  Кочубея.  "Будь  ласка,-  казала,-
проходячи крiзь поко?, замикати за собою дверi. Так  його  милiсть  Василь
Леонтi?вич велiв".
   Отець  Никанор  пройшов  три   поко?,   замикаючи   за   собою   важкi,
старосвiтськi, скрипливi дверi  защiпками,  аж  зупинився  перед  спальнею
Кочубея, котро? дверi були завiшенi килимом. Звiдтiля  вийшов  Кочубей  зi
свiчкою в руцi. Поставив свiчку на стiл i попросив отця  Никанора  сiдати.
"Здорожений,- казав,- спiчни собi".
   Сам пройшов усi поко? кругом,  запевнюючися,  чи  в  них  нiкого  нема.
Вертаючи, замикав наглухо дверi.
   "На важне й важке дiло покликав я тебе,- розпочав.-  З  першо?  розмови
нашо? зна?ш, яке воно. Велика небезпека грозить вiрi нашiй святiй  i  всiм
нам, що не хочемо покинути ??. Не дай Бог,  щоб  Укра?на  повернулася  пiд
короля. На смерть замучать нас унiати i ксьондзи католицькi,  остання  нам
виб'? година".
   Отець Никанор встав, перехрестився до iкони  i,  пiдносячи  очi  вгору,
благав Всевишнього, щоб недопустив до того.
   "Бога взивай, а руки прикладай!" - говорив Кочубей.
   "На те я i покликав тебе, щоб ти, як вiрний  слуга  Христовий,  допомiг
церквi нашiй святiй. Та заки я розкрию перед  тобою  всю  глибiнь  отсього
богопротивного починання, хочу знати, чи дохова?ш вiри менi i чи не зрадиш
тайни".
   "Нехай менi Господь вiднiме мову, нехай менi усхне в ротi язик, коли  я
зайве слово скажу".
   В цей момент вiдхилився килим i появилася Любов  Хведорiвна  з  образом
Розп'яття на дерев'янiй дошцi.
   "Як Бог постраждав за нас грiшних на хресному древi, так  i  нам  треба
вмерти за вiру нашу святу i за нашого православного царя. Присягни, чесний
отче Никаноре".
   Чернець  проголосив  присягу,  i  всi  тро?  поцiлували  образ  святий,
обiцяючи у великому секретi ховати те, що буде сказано помiж ними.
   Тодi Кочубей виголосив: "Гетьман Iван Степанович  Мазепа  хоче  зрадити
великому государевi, православному царевi, батюшцi нашому, i ухилитися  до
полякiв, щоб Московському царству вчинити шкоду i вiддати Укра?ну на  новi
знущання панiв i ксьондзiв  польських  та  унiатських.  Ма?ш  тут  докази,
списанi на паперi, а тут тобi грошi на пiдводи i на  всякi  iншi  витрати,
переночуй, а  завтра  скоросвiт  вертай  у  монастир,  бери  благословення
архiмандрита свого i поспiшай з тим словом у Москву".
   Отець Никанор ще раз перехрестився тричi, ще раз поцiлував образ,  який
пiднесла йому Кочубе?ха i з запалом в очах впевняв наказного гетьмана,  що
вiн муки та смерть потерпiти готовий для спасення душi сво??,  для  церкви
свято? православно? та за православного царя.
   Кочубей випровадив ченця до його свiтлицi, Кочубе?ха  стояла  задумана,
притуляючи образ Розп'яття до повного лона.
   Думки ?? вiрлом бистрокрилим високо попiд хмари неслися.
   Нараз у  третiй  покiй,  крiзь  дверi,  котрими  ??  чоловiк  пропустив
Никанора, увiйшла Мотря.
   Любов Хведорiвна глянула, стрепенулася i образ на землю впустила. Впав,
i стара, струпiшiла дошка розкололася на дрiбнi трiски.  Порохно  обсипало
шовкову юпку Кочубе?хи.
   Присiла, позбирала трiски i побiгла з ними в сво? поко?.

   * * *
   Кочубей теж дуже здивувався, побачивши доньку, котра так несподiвано  i
то вночi при?хала до нього. Чи не посварилася з чоловiком i не  втекла  до
батька, як колись вiд батька до гетьмана втiкала?- погадав собi.
   Але Мотря заспоко?ла його: "Iван казав поздоровити вас, тату".
   "Як же вiн?"
   "Дякувати Боговi, здоровий. Збира?ться вертати до служби".
   "Чому ж тодi не заждала й не при?хали вдвiйку?"
   "У мене важне дiло, тату, до вас i до мами; важне i пильне".
   Перевела дух: "Це отець Никанор?" - спитала нараз.
   Кочубей зробив великi очi: "Ти звiдки зна?ш?"
   Мотря скинула лiтник.
   "Перейдiм до друго? свiтлицi".
   Перейшли. Тут посiдали в кутку.
   "Тату,- розпочала Мотря.- Люди бiльше знають, нiж нам зда?ться.  Знають
не тiльки, хто  таке  отсей  чернець  Никанор,  але  й  чому  вiн  до  вас
при?жджа?".
   "Невже?" - i Кочубей вжахнувся. Вiн не тiльки любив свою доньку, але  й
довiряв ?й.
   "Знають, тату, i тому-то я так нагло й при?хала до вас. Не  вiдтручуйте
мене вiд себе, вислухайте доньку свою рiдну,  котра  вашого  щастя  бажа?.
Батеньку мiй, покиньте ви це дiло! Вiдправте  отця  Никанора,  обдарувавши
його i монастир. Дайте йому з мого приданого, скiльки ваша воля, хоч би  й
усе, тiльки не спокушайтеся на дiло, котрим можете осоромити себе  i  нас,
котрим можете пошкодити Укра?нi,- батьку мiй рiдний!"
   Вона говорила крiзь сльози, припадаючи до його нiг i  обiймаючи  батька
за колiна.
   Кочубей оторопiв. Насилу вiн послухавсь пiдмов  сво??  жiнки  i  нерадо
рiшився на небезпечний крок.  Але,  рiшившися,  сказав  собi,  що  вороття
нема?. Нараз з'явля?ться Мотря i бентежить його. Заклика? до його розуму i
серця. Хоч горда така - плаче перед ним, як  дитина.  Не  робить  же  того
заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотiла вiдповiдати.
Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде.  Мабуть,  ма?  якусь
другу причину... Чи не тривожить ?? погане прочуття?
   Кочубей боявся прочуття. Вiн почував себе зламаним  i  прибитим  i,  як
звичайно, так i тепер захитався в душi. Чи не пiти за радою  Мотрi?  Ще  ?
час, ще до царя не дiйшов його донос, а Мазепа,  хоч  i  довiда?ться,  так
простить, як не раз прощав йому i iншим.
   I в його душi ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша  i
колишнього однодумця та спiвробiтника не  одного  полiтичного  задуму.  До
того ще й погане прочуття не давало йому спокою, вiдтручувало вiд жiнки  i
наближало до доньки.
   Але якраз у цей момент зi свiчкою в руцi появилася на  порозi  свiтлицi
Любов  Хведорiвна,  а  побачивши  доньку  бiля  батькових  нiг,  крикнула:
"Мотре!"
   Мотря встала i пiдiйшла привiтатися з мамою.
   "Яке лихо пригнало тебе пiд нiч?" - спитала  Любов  Хведорiвна.  Нерадо
побачила доньку пiд одною стрiхою  з  отцем  Никанором,  саме  тодi,  коли
вирiшувалося таке важливе для не? дiло.
   "Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас".
   "Тривога?"
   "Батько зна? яка".
   Любов Хведорiвна глянула на мужа. Вiн сидiв, як без ума,  закривши  очi
руками. Не вiдзивався.
   "Василь Леонтi?вич!" - гукнула на нього Кочубе?ха.
   Мовчав...
   "Позакладало тобi!" - повторила злiсно.
   Анi слова...
   Любов Хведорiвна поставила свiчник на стiл i сiла.
   В свiтлицi запанувала прикра мовчанка. Чути було, як  Любов  Хведорiвна
вiддихала скоро й нерiвне. В грудях ?? клекотiло, нiби варилася злiсть.
   Нараз Мотря повалилася перед нею на долiвку: "Мамо! Хрестом святим лежу
i благаю тебе, покинь цей задум поганий!"
   Любов Хведорiвна встала й хотiла йти геть. Мотря вхопила ?? за  колiна:
"Не пущу тебе, мамо, поки не заспоко?ш мене, поки  не  пообiця?ш  занехати
зраду".
   "Зраду! - крикнула на всю хату Кочубе?ха.- I  це  слово  смi?  вимовити
донька до мами, котра ?й простила давнi грiхи i не вiдтрутила вiд себе?!"
   Вiдняла руки Мотрi вiд сво?х колiн: "Встань!  Не  роби  з  батькiвсько?
хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змiнилася. Вмiщу?шся не до
свого дiла, Чуйкевича пильнуй, от що!"
   "Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу,  щоб  на  батькову  голову
погана слава впала. Вiд берега пропастi вiдтягнути його бажаю".
   Кочубе?ха  згiрдливо  глянула  на  доньку.  "Ангеле  хранителю,  ти!  -
зашипiла.- Краще власно? слави пильнувала б була, щоб сорому не  наводиити
на нашу чесну хату. Батьковi твому дружина я, не хто другий,  я  порадниця
його: я! я!"
   Любов Хведорiвна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб  до  великого
не дiйшло. Взяв жiнку за руку: "Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зi злого
серця. Почула вiд людей про нашi починання i при?хала, щоб вiдрадити  нам.
Може, i ?? правда".
   Любов  Хведорiвна  вiд  доньки  повернулася  до  мужа.  З  за-тисненими
кулаками наступала на нього. "Вiхоть з лiвого чобота,- кричала,- ганчiрка,
помело! Дiтей тобi в запiчку колисати, на хлiб палити в  печi,  не  булаву
носить!"
   Кочубей вiдступив пiд стiну. Змалiв, згорбився, виглядав, як ру?на.
   Мотря вхопила маму за руку: "Не зневажайте батька при доньцi. Пошануйте
його волос сивий".
   "Скора ти сивий волос шанувати,  знаю,-  вiдрубала  Любов  Хведорiвна.-
Бiжи до нього, бiжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину
з грiшника старого здiйняти хочуть, щоб не зводив  людей.  ?дь  до  Ки?ва,
?дь!"
   Але Мотрi материнi злобнi вигуки не чiпалися. Вiдлiтали вiд не?, як вiд
стiни горох. Про себе не дбала, одне було в не? на тямцi - рятувати батька
вiд згуби. За тую цiну готова була до всяко? жертви. Хай мати зневажа? ??,
кривдить, прожене, щоб тiльки Никанор з доносом не вiд'?хав.
   Чекала аж Любов Хведорiвна вiд злостi прохолоне. Не скоро воно пройшло.
Не мало мiцних слiв почула  ще  старосвiтська  свiтлиця,  поки  роззвiрена
Любов Хведорiвна не сiла маком у кутку.
   I знову мовчанка прикра.
   Гасне свiчка, глуха нiч загляда? у вiкна, липи шумлять.  Не  одно  чули
вони в тiй хатi, але такого нi.
   Мотря принесла зi спальнi води i дала напитися батьковi й мамi.
   Не рухалися з мiсця. Батько кам'янiв з болю, мати зi злостi.
   "Даремно ти трудилася, Мотре,розпочала Любов Хведорiвна,- i  непотрiбно
турбу?шся нами, бо ми не дiти. Давали собi раду, як тебе на свiтi не було,
дамо й тепер. У тебе своя хата,  свiй  муж  i  сво?  турботи.  Ти  вже  не
Кочубе?вна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичiв пильнуй".
   Говорила нiби спокiйно, як мати, що добрi ради доньцi  сво?й  да?,  але
крiзь ?? слова пробивалося невгнуте завзяття.
   "Це вже останн? ваше слово, мамо?"
   "Найостаннiше!"
   "Так тодi прощавайте!"
   Батько пригорнув Мотрю до себе.  Хвилину  стояли  так  безмовно.  Мотря
ковтала сльози. Кочубей гладив ?? рукою по головi: "Запiзно  при?хала  ти,
Мотре, запiзно".
   "Нинi я довiдалася, тату".
   "Жаль, що аж нинi. Бiдна!"
   Вирвалася з батькових обiймiв i побiгла до дверей.
   "Ти куди?"
   "Не знаю, але пiд одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!"
   Накинула на себе лiтник i вибiгла  прожогом  з  хати.  Розбудила  сво?х
людей i казала готовити конi i повiз. ГОТОВА ЯМКА
   Камiнь, пущений згори, котився нестримно  вниз.  Мотря  була  останньою
запорою, на якiй мiг спинитися Кочубе?в донос.
   Але й тую запору Любов Хведорiвна усунула з дороги. Мотря не  бентежила
батька, вiн всецiло остався пiд впливом сво?? завзято? дружини. Не перечив
?й, слiпо робив, що вона йому велiла. Вiрив у ?? розум i покорився силi ??
волi.
   Ранiше вона пiддобрювалася до нього, то слiзьми  брала,  то  влесливими
словами, переконувала, манила видивом значiння i слави, а  тепер  i  таких
заходiв не треба було, бо Кочубей збайдужiв до  всього,  не  цiкавився  нi
вiйною, нi успiхами Карла, нi невдачами царя,  на  всiлякi  проекти  сво??
жiнки вiдповiдав байдужо: "Добре, Любонько, добре".
   Прийшли осiннi сльоти, а з ними кашель i ревматичнi болi. Кочубей подав
прохання, щоб йому деякий час  було  дозволено  вiдпочити,  й  пере?хав  з
жiнкою у свiй ма?ток у Диканьку.
   Мiж тим  Чуйкевичi  вернулися  в  Батурин,  i  Мотря  не  стрiчалася  з
батьками. Носила в душi сво? важке горе i  дiлила  його  зi  сво?м  мужем,
котрий поступив на службу i працював так пильно,  нiби  хотiв  тою  працею
спокутувати грiх свого тестя.
   А тесть, особливо ж теща тривожилися, що нiяко? чутки вiд отця Никанора
не було. Аж довiдалася, що вiн щасливо при?хав до Москви,  де  його  зразу
примiщено  в  монастирському,  а  пiзнiше  в  страшному   Преображенському
Приказi. Хто туди попав, мало коли виходив живим.
   Була це яскиня, в котрiй мордували людей найжахлйвiшими способами.  Без
мук i тортур, без московських питок не можна уявити собi суду -  а  все  ж
таки муки мукам не рiвнi. В Преображенськiм Приказi мучили так, що  навiть
цар тих мучителiв звiрями прозивав. Але в прозвищу тiм  була  похвала,  не
догана. Людей живими  вiшали  за  ребро  на  залiзнiм  гаку,  як  м'ясо  в
рiзницькому склепi,- страшнi вiстки ходили про цей Преображенський Приказ.
   Кочубе?вi серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Вiн
не був жорстокий зроду i, грiшучи, боявся не так грiха, як Божо?  кари  за
нього. Бачив муки на судах людських, i мороз iшов йому по шкiрi при згадцi
про суди Божi.
   Але Любов Хведорiвна заспокоювала його. Видно,  цей  Никанор  недотепа,
може, наплутав чого, треба пiслати другого чоловiка, бiльш годящого.
   Насунувся Петро Яценко,  вихрест,  добрий  знайомий  довiреницi  Любовi
Хведорiвни, шинкарки з полтавського шляху.
   Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а  що
був вiн великий охотник на  грошi,  так  радо  згодився  стати  Кочубе?вим
послом.
   Його заприсягли на вiрнiсть i тайну, заосмотрили червiнцями i  талярами
й виправили слiдом за Никанором. "Тiльки вважай,- наказував Кочубей,- будь
чуйкий як собака, а хитрий як змiя, щоб не попсував дiла, за яке буде тобi
така нагорода, що й  нiяких  промислiв  не  будеш  потребувати.  В  Москвi
карають остро, але й нагороджують щедро".
   "Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу",- вiдповiв Яценко.
   "Не забудь,- пригадував Кочубей,розказувати по пунктам, як  я  тобi  не
один раз до голови  клав.  Той  ксьондз,  що  його  Мазепа  до  Станiслава
посила?, назива?ться Заленський. Вiн ректором ?зу?тсько? школи у  Вiнницi.
Людина умна, хитра i тому дуже небезпечна. Та ще не  забудь  доложити,  що
Мазепа не жаха?ться навiть на життя самого його величества  наставати.  Як
рознеслася була чутка, що цар у сво?й власнiй особi при?де до  гетьмана  в
Батурин, то гетьман розставив 300 сво?х вибраних i  вiрних  сердюкiв,  щоб
вони на даний з гетьманського двора знак до при?жджих стрiляли. Але  потiм
довiдався Мазепа, що цар до Батурина не при?де, i вiдмiнив свiй наказ.  Ще
раз кажу, не забудь язика в ротi!".

   * * *
   Вирядивши Яценка в Москву, Кочубе?ха заспоко?лася. Та не надовго.  Царя
не було в столицi. Його  головна  квартира  стояла  в  Бiшенковичах.  Заки
Яценко до?де до Москви, заки дiб'?ться, щоб переслухали його, мине  чимало
часу. Мiж тим може багато дечого небажаного зайти.
   Мазепа, зiбравши полки, посува?ться до правого берега Днiпра. Хто  його
зна?, чи не йде назустрiч королевi Станiславовi? З'?дна?ться з ним, i тодi
все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свiдоцтвом  вiрностi  Кочубея
царевi, але не принесе йому пожитку.
   Кочубе?ха  настояла  на  тому,  щоб  покликати  Кочубе?вого  свояка   i
приятеля, полтавського полковника Iскру.
   Iскра при?хав у Диканьку.
   Вiн не вiд нинi знав про  намiри  Кочубея  i  спiвчував  йому,  але  не
сподiвався, що дiло зайшло вже так далеко. "Чому ж ви менi того скорше  не
сказали,- звернувся до Кочубе?хи,- я вам вiдразу порадив би iнший  i  куди
ближчий шлях".
   "Який?" - спитали Кочубе?.
   "Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова,  це
людина хитра до бiса i метка, у його страва на столi не прохолоне".
   "Справдi,  чого  ми  i  посилали  наших  людей  у   Москву,-   жалувала
Коаубе?ха,- маючи Осипова пiд боком".
   "I взагалi, пощо ви починали це небезпечне дiло? - зауважив Iскра.- Бог
вiсть, що тепер з того вийде. Бiля гетьмана чимало ще  вiйська,  а  вiрних
старшин у його тепер бiльш, нiж коли. Во?нне щастя не по боцi  Петра.  Дон
пiниться. У нутрi Росi? теж неспокiйно. Народ сильно огiрчений на царя  за
те, що во?ннi тягарi наклада?, вiру православну  в  наругу  пода?,  боярам
бороди обтина?, а селян ще бiльше поневолю? i  закрiпаща?,  нiж  досi.  На
кого ж тодi опира?ться цар? Не покладаю я велико?  надi?  на  його  успiх.
Якщо Мазепа вспi? сполучитися зi Станiславом, стягнувши досить вiйська  до
себе, то можуть укупi побiдити царя, i що тодi станеться з нами?"
   Кочубей глянув з докором на жiнку. Кочубе?ха не опустила очей.
   "Зна?мо тих вiрних старшин, зна?мо. Хиляться, куди вiтер повi?. Хай лиш
перша невдача стрiне Мазепу, або Карла, чи там  Станiслава,  вернуться  до
царя. Народ за Мазепою, як колись за  Хмельницьким  не  пiде.  Попи  проти
нього, хоч якi розкiшнi храми  побудував.  Попи  тепер  московським  духом
пiдшитi, це не тi, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер  ще  гiрше
зразив до себе народ, наклавши по таляровi побору вiд коня та по копi  вiд
кожного вола".
   "Але ж його вiрники голосять перед людьми, що тi  побори  зарядженi  на
приказ царя",- зауважив Iскра.
   "Народ не зна?, хто приказу?, а бачить, хто бере,  i  до  нього  злiсть
ма?".
   "I це правда",- притакнув Iскра.
   "Мазепа на сходi всяких гульта?в, голоштанникiв i  увесь  хибкий  народ
наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосiчний, на царя  гостриш,  а
вiн на тебе пiднiметься".
   I того не мiг заперечити Iскра.
   Кочубе?ха говорила далi: "Що менi за союзник Станiслав? Кажуть,  людина
вiн умна, але не вождь, i яке його вiйсько? Нинi  до  Саса,  а  завтра  до
ляса. I шведи не такi-то вже  сильнi,  як  кому  зда?ться.  Коли  б  Карло
почував за собою велику силу, то не  друкував  би  в  Данцiгу  прокламацiй
хлопською мовою i не поширював би ?х через сво?х пiсланцiв тайних. Сильний
противник не хапа?ться таких способiв".
   "Що ж ти на те?" - спитав Iскра Кочубея. "Моя дружина,  нiби  з  книжки
чита?,- вiдповiв Кочубей.- Та тут i радити  нема  що.  Сталося  i  вже  не
повернеш. Сказав а з, говори i б у к и. Посилаймо до Осипова, брате".
   "Посилаймо",- повторив, зiтхаючи, Iскра...
   I його Любов Хведорiвна перетягнула на свiй бiк.

   * * *
   Шукали тiльки певного чоловiка, найкраще з духовних, бо тi не  зломлять
присяги. Перебирали усiх знайомих i залежних вiд себе, таких, що вiдмовити
не могли.  Аж  спинилися  на  полтавському  попi  Спасько?  церкви,  Iванi
Святайлi.
   Отсе була людина, яка найбiльше пiдходила ?м пiд смак.
   Пiслали  по  нього,  вговорили  i  вирядили  до  ахтирського  царського
полковника Федора Осипова.
   По?хав.

   * * *
   Любов Хведорiвна принесла з пивницi крiпкого угорського вина  i  налила
три великi срiбнi пугарi, визолоченi всерединi.
   Перший пiднесла Iскрi, другий мужевi подала, третiй сама вгору пiдняла.
   "Дай Боже пить та не  впиваться",промовив  Кочубей,  замочуючи  вуса  в
пугар.
   "Говорить та не проговориться",додав, вiдкашлюючи, Iскра.
   "На  печi  спать,  а  на  покутi  дверей  шукать",-   докiнчила   Любов
Хведорiвна.
   "Готова ямка",- почав Iскра.
   "Запала клямка",- додала Кочубе?ха.
   "Тепер або пан, або пропав",докiнчив Кочубей,  i  всi  тро?,  вихиливши
пугарi до дна i струснувши останнi краплi на землю, навiдлiг,  поза  себе,
крiпко стиснули собi руки.

КАМЕНЮКИ
   "Двигни цей камiнь, двигни!  Пiд  ним  виводяться  хроби,  зiгни?м  вiд
хвороби, двигни цей камiнь, двигни!.. Вiн важкий. Може, вб'?  тебе,  мене,
багато нас, та час мине й настане  час,  що  вiн  рухне  i  розлетиться  у
дроби..."
   Мазепа цей камiнь двигнув, i вiн теж iз нестерпним розгоном покотився в
долину.
   ?зу?т  Заленський  i  капелан  княгинi   Дольсько?,   ксьондз-тринiтар,
промощували йому дорогу.
   Двi каменюки рiвночасно скочувалися в пропасть: та,  що  пустила  Любов
Хведорiвна, i та, що з мiсця зрушив ?? гетьман. Каменюки, нерiвно? сили  i
неоднакового значiння, котилися рiвночасно зарослими шляхами Укра?ни.
   Був ще хтось третiй, що допомагав замiрам Мазепи, а саме -  болгарський
архi?рей, що iз-за невiдомих ближче причин свiй владичий престол утратив i
до укра?нського гетьмана приблукався.
   З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими  очима,  з
високим лобом i черепом лисим нагадував трупячу голову пiд  ногами  Христа
на Розп'яттю.
   Людина вчена, а ще бiльше вiдважна, вiн  готовий  був  iти,  куди  його
гетьман пiшле, i з найбiльшо? небезпеки виходив цiлим.
   Як актор у театрi вбирався у рiзне вбрання i знамените грав усяку роль:
нинi вiн - козак-запорожець, завтра - шляхтич, пiслязавтра - жид. ?здив до
короля Станiслава i, перебраний за слiпця-бандуриста, перекрадався щасливо
до головно? квартири шведського  короля  Карла.  Дивував  його  не  тiльки
дотепом полiтичним, але й знанням старинних i середньовiчних фiлософiв.
   Тепер вiн, у довгiй чернечiй рясi, з приправленою  сивою  бородою  i  з
хрестом у руцi, на худiм конику нерозгадано? породи, заболоченiм  по  самi
уха i не чищенiм Бог вiсть вiд коли, пробирався крiзь козацький табiр,  що
розложений був недалеко  Фастова,  до  двора,  в  котрiм  квартирою  стояв
гетьман Мазепа.
   Табiр був широко розкинутий серед пiль i  навiть  ровами  й  валами  не
обведений, бо все ще новi вiддiли прибували.
   Гетьман стягав  сво?  сили,  нiбито  готовлячися  на  вiйну  з  королем
Станiславом, а на дiлi окриваючи зовсiм iншi плани.
   Починало сонце пригрiвати. Козаки сидiли в курiнях, землянках, у деяких
були намети, iншi примощувались на возах або пiд  ними,  шукаючи  захисту.
Здебiльшого були вони в штанах  i  в  розстебнутих  сорочках,  бо  свиток,
кунтушiв i жупанiв  шкодували,  зберiгаючи  ?х  на  час  походу.  Молодики
вправлялися на майданах.
   Архi?рей-розстрига бачив зi свого коня, як однi вчилися ходити, iншi то
пiдбiгали,  то  припадали  до  землi,   третi   рубали   шаблями   палуби,
порозставлюванi на палях.
   Найцiкавiше  було  дивитися,  як  вони  парами  наступали  на  себе  i,
забуваючи, що це вправи, запалювалися i не раз побивали себе до кровi,  бо
старшi козаки, що збоку приглядалися до тi?? науки, замiсть стримувати ?х,
заохочували  всiлякими  приговiрками:  "на  шаблю  налягай",  "шаблю  йому
пiдбий", "так його, так!",-  i  шабля  з  недосвiдчено?  руки  зi  свистом
вилiтала вгору.
   За табором кiннотчики пасли сво?х коней, лежали на черевах та  грали  в
костi або прямо в грошi. Кидали мiдяки, i  котрий  грiш  свого  противника
сво?м  грошем  накрив,  забирав  його.  Вгадували,  чи  орел,  чи   решка,
попадалися й такi, що в таляри грали, бо росiйськi i польськi  грошi  були
низькопробнi, з плохо? вартостi металу.
   Архi?рей не дуже поспiшав, хоч козаки, побачивши його, гукали:  "Дорогу
там його всечесностi, дорогу!",-  i  хоч  нерадо  i  нескоро,  а  все-таки
розступалися перед ним. Вiн дякував i благословляв ?х хрестом:  "Да  будет
Господь з вами, благочестивi? во?ни Христовi!"
   "I со духом тво?м",- вiдповiдали дотепнiшi.
   ?здець з цiкавiстю розглядався навкруг. Його тягнуло до  себе  це  море
людських тiл, що нiби  веснянi  рiчки  стiкались  з  усiх  сторiн  широко?
укра?нсько? землi. Оком знавця слiдив ?х  рiст,  здоровi  м'язи,  повiльнi
рухи  i  нездисциплiноване  поведення.  Порiвнював  з  тим,  що  бачив   у
шведському таборi,  i  головою  хитав.  Пригадав  собi  гадку  шведiв  про
козацьке вiйсько. Козаки добре обороняються i славно женуться за  ворогом,
коли вiн побитий, але до  наступу,  до  офензивного  бою  вони  нескорi  i
немудрi.
   "Може, воно й правда",- казав собi.
   "Отче благочестивий, благочестивий  отче!",-  спинили  його  нараз  два
козаки.
   Вiн зупинивсь: "Що скажете, дiти?" - запитав лагiдно, аж солодко.
   "Хочемо знати, чи тисяча бiльше, чи мiльйон. Я кажу, що тисяча, а вiн -
мiльйон".
   Архi?рей усмiхнувся. Козаки були молодi i трохи п'янi.
   "Мiльйон - це таке велике число, що його i збагнути годi.
   Мiльйон хiба цар у сво?й казнi ма?".
   "Як з народу зiдре",- вiдповiв перший козак.
   Архi?рей вдав, що не чу?, i пояснював далi:
   "Вас у таборi, скажiм, чотири тисячi голов. Щоби був мiльйон, то  треба
би двiстi п'ятдесят таких таборiв".
   "Двiстi  п'ятдесят  таких  таборiв,  як  отсей!"  -  повторили  козаки,
вхопилися за голови i розбiглися в рiзнi  сторони,  нiби  вони  щось  дуже
страшне почули.
   Архi?рей пiд'?здив до гетьманово? квартири. На майданi стояло  декiлька
гармат з дулами зверненими на табiр.  Гарматчики  мили  колеса  i  чистили
дула, молодшi приглядалися до замкiв, обмацуючи ?х пальцями. "От з  тако?,
як у роту попадеш, то менше  половини  не  зметеш,хвалив  старий  гармаш.-
Каша, вишкварки i червона пiдливка. Бiльш нiщо".
   "З отсе? о,- говорив другий,- раз я мало у ворожу головну  квартиру  не
попав. Наставив я ?? просто на сам димар, з котрого ще й курилося,- видно,
для генералiв обiд варили.  Але  надбiг  старшина,  глянув  крiзь  скла  i
гукнув, щоб "на пiвградуса пiднести!" Пiдняли,  i  куля  перелетiла  понад
покрiвлю та й зарилася в городi. Таку яму вирила! А по-мо?му, то попала  б
була прямо на самий стiл, саме у миску з генеральським борщем".
   "До борщу галушку пiслав би",засмiявся котрийсь.
   "Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим зда?ться, що вони все  краще  вiд
нас умiють. Постривай! Не дав би я сво?х дво? очей за тво? чотири".
   "Бо що живе око, то не скло".
   "Очi Бог да?, а скло чоловiк робить, чоловiк Боговi не рiвня".
   Архi?рей пiдiйшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого  гетьмана
зi святою сповiддю iде,пропустили.

   * * *
   Гетьман лежав на постелi, пiдпертий лiвою  рукою,  а  правою  по  картi
водив.
   Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив i за лiжко поставив.
   "Сiдай, служителю Господнiй",промовив, показуючи на стiлець бiля лiжка.
   "Я тепер ,аdvocatus diaboli', а не служитель Бога",вiдповiв архi?рей.
   "Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола  вигляда?ш,  це
воно так",- i  гетьман,  усмiхаючись,  блиснув  сво?ми  здоровими  зубами.
Архi?рей хрестився, нiби мух вiдганяв.
   "Iване Степановичу,- казав,несправедливо ти зневажа?ш свого повiрника".
   "Не хочу, щоб повiрник зневажав мене. Зна?ш, все так роби:  заки  хтось
тобi ногу пiдставить, пiдстав спершу йому".
   "По-християнськи?!"
   "Такi-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де  ми?
Де-де-де!"
   "Правда. Христос казав вiддати Боговi, що Боже, а кесаревi, що ?го  же.
А ми й Боже кесарям у пельку сунемо - на!"
   "Як ти це розумi?ш?"
   "Всiляко. От хоч би й мене  ехеmpli  gratia  взяти.  Все-таки  я  якась
духовна особа, чоловiк, значиться, божий. А не  забирають  же  всього  вiд
мене для мо?х кесарiв? В мого теперiшнього кесаря,- не  показуючи  пальцем
на його,двадцять сотнарiв золота (дай йому, Боже,  наперед  бiльше),  а  в
мене - пальцi з чобiт визирають".
   Гетьман прижмурив одне око i, жарту.чи, казав:  "Бо  нехай  би  духовна
персона summa cum deligentia не вправлялася в  карто-  i  в  костеметанi?.
Нехай би так часто i з  пильнiстю,  вартою  лiпшо?  справи,  не  осушувала
кубкiв, розструганiв, чарок i всяко? друго? горлу угодно? посуди, хай би з
шинкарками, гарфярками i  всякими  другими  жрекинями  ??  милостi  богинi
Гедони жертв повсякнощних ?й не приносила,- от i не нарiкала б тодi".
   Розстрига, замiсть реплiки, вишкiрив сво? рiдкi зуби:  "Гарно  сказане,
?й-Богу, гарно, аж оскома пiшла. Та куди менi до того! Куди! Сухо в жменi,
а пусто в кишенi, куди не йду, бiду веду, горем поганяю".
   "Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його".
   "Котрi вiн жертву? для добра i слави його милостi гетьмана Мазепи".
   "Що нового?"
   "Багато..."
   "Рrimo?"
   "Кочубей".
   "Sесundo?"
   "Станiслав".
   "Теrtiо?"
   "Саrolus rex"...
   "Починай вашець з Кочубея".
   Архi?рей вiдчинив уста, пiдняв брови, висунув очi з глибоких орбiт, але
гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!"
   Архi?рей перемiнився в знак питання.
   "Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященнiсть ваша, заки
електор возглаголав двiчi, спустила два голендерськi дукати?"
   Труп'яча головка всунулася  в  рамена  i  порскнула  смiхом:  "Зузанна,
милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звiдки милiсть  ваша  навiть
про таку нiкчемну дрiбницю знають?"
   "Гетьман Мазепа все зна?. Затям  собi,  архi?рею...  А  тепер  аd  rem!
Рrimо: Кочубей".
   "Кочубей новий донос до царя пiслав".
   "Певно?"
   "Як Бог на небi. Царевичевi цей  донос  доставив,  а  царевич  батьковi
переслав".
   "То недобре".
   "I я так гадаю".
   "Що робити?"
   "Клин клином вибивають".
   "Себто?"
   "Пiслати лист до царя, що Кочубей iнтригу мiж гетьманом i царем затiяв,
маючи на гадцi розбити ?х дiйствiя во?ннi совокупнi?".
   Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столi ? все потрiбне".
   Розстрига сiв, гетьман став диктувати лист.
   Писар ледве встигав писати пiд скорий диктат.
   "Скiнчив?"
   "Так".
   "Прочитай!"
   Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо i  казав  переписати
начисто, вважаючи, щоб нi одно? похибки не було. Тодi ще раз  перевiрив  i
пiдписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту,  себто  до  короля
Станiслава. Що вiн?"
   "Не хотiв би я бути в його шкурi".
   "Ов!"
   "А так. Взагалi тепер людям розумним i чесним нема що жити на  свiтi",-
i позбавлений престолу владика важко зiтхнув.
   "Мабуть, на себе натяка?ш",- замiтив гетьман.
   "Су?ту житейскую i нiкчемнiсть мирскую бачу. Нi честь,  нi  розум,  анi
пильна праця тепер цiни не мають".
   "Проповiдь  остав  на  тi  часи,  як  знов  митрополитом  станеш.   Про
Станiслава глаголи".
   "Станiслав, як горох при дорозi,хто не хоче - скубне. Хоч  Саrolus  rех
iнсигнi? королiвськi вiд Августа вiдiбрав, Станiслав о корону дрижить. Цар
?? вже й знаменитому ?вгенi?вi Савойському предкладав".
   "I що?"
   "На щастя  Станiслава,  знаменитий  iмперський  полководець  до  корони
польсько? не палиться.  Взагалi  цар  нiкого  не  мина?,  щоб  Л?щинського
позбавити корони. I до Англi?, i до Людовика XIV, i до голандських штатiв,
до всяких дверей стука?".
   "Не все бiблейнi слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м"
справджуються в життю.  ?вропа  не  хоче,  щоб  Росiя  стала  ?вропейською
державою. Небезпечно ведмедя у пасiку впускати... А що ж поляки?"
   "Далi конфедерують, однi за лясом, а другi за Сасом, тi  другi  не  вiд
того, щоб пальцi при царському вогнищi погрiти".
   "Невжеж?"
   "Примас, куявський бiскуп, люблiнський i мазовецький во?води,  коронний
пiдканцлер - беруть".
   "Що ти кажеш?"
   "Спитай, ваша милосте, царського посла Укра?нцева".
   "То зле, бо Л?щинський чоловiк порядний, але не багатий,  грiшми  проти
грошей воювати не може. Зате великого протектора ма? - короля Карла".
   "Саrolus rех протегу? його  так,  як  пустельника  ведмiдь,  коли  ваша
милiсть чув тую казку".
   "Як ведмiдь каменем муху на лобi сплячого пустельника вбив? Чув".
   "А так. Саrоlus rех не зна? польських панiв, наклада? на них i на мiста
великi контрибуцi? i не шану? католицького костьолу. Тим вiн  Станiславовi
ведмежу послугу робить. Вiдштовху? вiд нього полякiв".
   "А що ж Станiслав переказу? менi?"-спитав гетьман.
   "I питати не треба. Потопаючому i бритва пором. Станiслав згiдний  пiти
назустрiч бажанням вашо? вельможностi, бо мусить. Годиться навiть  на  те,
щоб гваранцiю король Карло пiдписав".
   Гетьман вiдiтхнув.
   "А тепер до третього пункту перейдемо i  до  найважнiшого.  Що  вирiшив
Саrоlus rех, отвiчай!"
   Болгарин встав,  вiдкашельнув,  випрямився,  i  його  труп'яча  головка
набрала тако? важливо? мiни, яко? гетьман нiколи в нього не бачив.
   "Не представляй комедi?, кажи!" - наглив Мазепа.
   "Терпiння, ваша милосте, терпiння? Це така  благодать,  яко?  з  легко?
руки не дають".
   "Чого ж ти хочеш, дiрявий мiху, кажи!"
   Болгарин показав на сво? дранi чоботи, на заболочену рясу,  на  сорочку
давно не прану: "Ось як вигляда?  довiрений  резiстент  по  найсекретнiшим
дiлам його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи!"
   Гетьман глянув на нього i мусив признати, що виглядав вiн погано: "Нiби
з дiвками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?"
   "Коли Бог дасть,- вiдповiв той.- Та я не один такий на свiтi".
   Гетьман добув з-пiд подушки гаманець i кинув йому:
   "Лови!"
   Труп'яча голiвка засвiтила очима. Зловив  гаманець,  розпустив  шнурок,
висипав червiнцi на долоню i став ?х числити.
   "? всi?" - спитав жартiвливо i злобно гетьман.
   Болгарин засоромився i сховав за пазуху гаманець з червiнцями,  а  тодi
розстебнув сорочку i зняв з ши? ланцюг з великим хрестом, котрий носив  на
голому тiлi. Зубами розкрутив шрубки i хрест  вiдчинився.  Добув  з  нього
невеличкий шматок паперу, що був тiсно  скручений  i  зложений  вкiлькоро.
Гетьман догадався, що це лист.
   "Oт, який хитрець!" - сказав вдоволено.- Тебе хитрощiв учити не треба".
   "Бiда  -  великий  учитель",-  вiдповiв,  подаючи  гетьмановi  зiм'ятий
дрiбним, але виразним латинським письмом написаний лист вiд короля Карла.
   Гетьман, побачивши пiдпис, зiрвався на рiвнi ноги. Одужав  i  вiдмолод.
Скоренько пробiг письмо.  Лице  його  просiяло.  На  устах  появилася  тая
приваблива усмiшка, якою  вiн  умiв  чарувати  людей.  Прочитав  удруге  i
перехрестився:  "Боговi  всемогущому  хай  буде  честь  i  дяка.  Скида?мо
ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення  Божого  просiм  не  для
нас, а для нашо? держави".

   * * *
   Вiдчинив вiкно. Хотiв кликати сво?х  старшин,  щоб  подiлитися  з  ними
радiсною вiсткою. Король Карло гварантував незалежнiсть Укра?ни.
   Та нараз нiби хмара насунулася на небо. Пригадав собi Кочубея.  Ще  вiн
живе. Ще живе укра?нська Ледi Макбет, Любов Хведорiвна Жукiвна. Жукiвна...
i гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти лiт, як хмара жукiв,  загудiли
над ним. Важко вiдiгнатися вiд них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати i б
у к и. Не вiльно здержатися перед нiчим там, де  рiша?ться  доля  держави.
Кочубей камiнь преткновенiя. Його усунути треба з дороги, щоб не  спинився
на ньому цей великий камiнь, котрий гетьман вiдвалив вiд гробу, в який  на
вiчний упокой покладено волю Укра?ни.
   "На вiчний упокой..." Хiба ж ? що вiчного на свiтi? Для нас - вiки, для
iсторi? - момент. Не зна?мо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити  це
дiло, на яке вказу? йому його розум, як на  завдання  життя.  Може,  це  й
помилка. Хто може предвидiти будучнiсть? Не помиляються лиш тi, що  нiчого
не роблять. Зате ?х доля - це  доля  степово?  трави.  Виросте,  сонце  ??
спалить i нова на ?? мiсцi росте. Треба  сповнити  те,  що  нам  завданням
нашого життя вида?ться".
   Перед гетьманом на столi лежала його булава. Глянув  i  не  пiзнав  ??.
Немов не та, що досi носив.  Новими  блисками  мерехтiло  дороге  камiння.
Тiльки рубiни все тi самi, подiбнi до капель скам'янiло? кровi.
   "А Мотря? - вiдiзвався голос в потайниках душi.-  Василь  Леонтi?вич  -
батько Мотрi".
   "Га, що ж! Мусить i Мотря терпiти".
   Гетьман булаву пiдняв. Нiколи вона не була така важка, як тепер.
   Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий  прийдеться  нести  або  на
укра?нський Сiон, або на Голгофу. ПЕРЕХИТРИВ
   I цим разом Мазепа перехитрив Петра.
   Цар написав до гетьмана два листи, в  котрих  заспокоював  його.  "Вiри
клеветникам не йму i покараю ?х на горло за те, що  зважилися  на  вчинок,
котрим вони могли заподiяти велику шкоду нашому спiльному  дiлу,  пускаючи
iнтригу мiж царя i гетьмана".
   Цар стояв на тому, що винуватi тут не лише Кочубей  i  Iскра  разом  зi
сво?ми послами,  передатчиками  доносiв,  але  й  миргородський  полковник
Данило Апостол.
   Цар знав, що мiж Апостолом i Мазепою були колись не вирiвнянi  рахунки,
а що Кочубе?в син одружений був з Апостоловою донькою i що родини  ?х,  як
близькi сусiди, жили з собою, так вiн i уявити собi не мiг, щоб Апостол  у
доносi не мачав сво?х пальцiв.
   Цар не знав, що рахунки мiж гетьманом i його миргородським  полковником
вирiвнянi i що Апостол зробився одним iз найбiльш довiрених Мазепи, тому й
домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слiдство прислав.
   Але гетьман запевняв царя i його канцлера Гаврила Iвановича  Головкiна,
що Апостол в тому дiлi нi причiм i що вiдривати його вiд полку й  посилати
в Москву разом з Iскрою i Кочубе?м тепер дуже небезпечно, бо вiн  тiшиться
великою повагою серед козацтва,  котре  i  без  того  бентежиться  усякими
слухами.
   Апостол оставався бiля гетьмана в Хвастовi. Гетьман, вiдiбравши царськi
листи i наказ зловити винуватих i вiдiслати ?х на суд царевi,  стурбувався
немало.
   Хоч цар i впевняв його, що нiяким доносам вiри не да?,  а  все  ж  таки
донощикiв до себе кличе, значиться, хоче ?х слово почути. Хто зна?, з  чим
вони виговоряться на муках.
   А до того все ж це сво? люди. Хоч як погано Кочубей i Iскра  вiдплатили
гетьмановi за його добро, а все ж таки знищити вiн ?х  не  хотiв,  хоч  би
тому, що родини ?х, а то й другi  люди  можуть  невинно  потерпiти,  от  i
Апостола тягнуть у це дiло... I гетьман покликав Апостола до себе.

   * * *
   "Товаришу! Маю тебе за чоловiка чесного i певного. Те, що  скажу  тобi,
мусить залишитися мiж нами. Любов  Хведорiвна  доскочила  свого.  Доносами
доти наскучила Москвi,  доки  цар  не  звелiв  менi  зловити  донощикiв  i
доставити йому".
   Апостол  вiрити  не  хотiв.  Догадувався  чогось,  а  все  ж  таки   не
сподiвався, щоб воно вже сталося.
   "I тебе туди вмiшали".
   "Мене? - i Апостол зжахнувся.- Хай мене грiм ясний уб'?,  коли  я  туди
сво? пальцi сунув!"
   "Не потребу?ш менi казати, але цар так гада?, жада?, щоб я i тебе  йому
пiслав".
   "А ваша милiсть?"
   "Не бiйся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника  свого  Мазепа  в
руки катiв не передасть".
   Апостол подякував гетьмановi.
   "Але менi хочеться,- говорив далi Мазепа,- також  i  Кочубея  рятувати.
Вiн тесть тво?? доньки, батько Мотрi, мiй колишнiй  товариш.  Погане  дiло
посилати такого чоловiка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що
циган завинив, а коваля повiсять".
   "Любов Хведорiвна завинила в тому  дiлi,-  сказав  Апостол,-  а  Василя
Леонтi?вича, якщо ваша милiсть можуть урятувати, так, ради Бога,  рятуйте!
Вiн людина стара i дряхла,  виснажена  безнастанними  турботами,  як  йому
видержати московський допрос? Спасай його, Iване Степановичу, спасай!"
   "Сам вiн себе мусить спасати",вiдповiв значуче гетьман.
   "Себто як?"
   "Ти не молодик, товаришу, щоб тобi розум лопатою  до  голови  вкладати.
Кочубей живе у Диканьцi.  Вiн  уже  кiлька  мiсяцiв  не  був  у  Батуринi,
вiдмовляючись нездоров'ям. Я  маю  царський  наказ  зловити  його.  Завтра
вранцi пiшлю туди Трощинського  й  Кожухiвського,  дам  ?м  кiлька  сотень
людей, щоб наказ царський сповнили. Нинi про це ще нiхто не  зна?,  тiльки
ти, розумi?ш?"
   "Розумiю, милосте ваша. Укра?на велика".
   "Так, так, Укра?на велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало  мiсця
на свiтi".
   Апостол обiйняв гетьмана за колiна, подякував i вибiг.
   Гетьман перехрестився.
   Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, дiставши вчасно вiстку,  сидiти  в
сво?й Диканьцi i дожидатися гетьманових сотень. А втече  -  так  усе  буде
добре. За той час перемелеться, i мука буде.
   Як Мазепа перейде до Карла, тодi хай собi Кочубея питають,  як  хочуть.
Дiла вiн не попсу?.

   * * *
   Посланець  вiд  Апостола  прибув  у  Диканьку  скорше  вiд  гетьманових
посланцiв. "Василю, спасайся, утiкай".
   Кочубей пiслав по Iскру, i вони перебралися через Ворсклу.
   Трощинський i Кожухiвський не застали ?х у Диканьцi. Перетрусили  двiр,
питали людей - нема, утекли.
   Три днi гонили за ними, як за зайцями хорти.
   Однi казали, що втiкачi на Коломак пiшли, iншi - що до Самари, а  третi
- що вони в Красному Кутi сидять.
   Гетьманський наказ був зловити ?х i доставити в Фастiв. Гетьман  гадав,
що коли Кочубей не схова?ться впору, так гетьман якийсь час затрима?  його
в Фастовi, пiдiбравши вiдповiдний викрут.
   Та гетьмановi плани помiшав не хто iнший, а сам-таки Василь Леонтi?вич,
i не кому, а самому собi на згубу.
   Хоче кого покарати Господь, так розум йому вiдбере.
   На таке i з Кочубе?м вийшло. НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ
   Не спiймавши Василя Леонтi?вича, Трощинський i Кожухiвський  за?хали  в
Ковалiвку, де проживала Любов Хведорiвна.
   Було це  саме  на  священномученика  Василiя.  Рано-вранцi  наповнилося
просторе подвiр'я Кочубе?вого  двора  гадяцькими  полчанами  Трощинського,
охочекомонниками Кожухiвського i сотнею волохiв.
   Люди були лихi, що три днi товклися з мiсця на мiсце, ?х огортав  гнiв,
яким лютують мисливi, коли ?м не вдасться зловити звiря. Перетрусили  весь
двiр, але Кочубея i тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчiв  i
смачного питва.
   Втомленi, невиспанi i голоднi кинулися  заспокоювати  голод  i  спрагу.
Поводилися, як побiдники в завойованому краю.
   Врештi пригадали собi, що в Кочубея ? родина, жiнка й дiти:
   "Де Любов Хведорiвна?"
   "В церквi".
   Начальники, не надумуючися довго, рiшилися взяти ?? з церкви.
   Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги  з  церкви  i  забрати
родину Кочубея, як вона вийде по скiнченiм богослужiнню.  Нi.  Трощинський
пiслав туди сотню волохiв пiд проводом ?х ротмiстра Костя Великого i  його
трьох пiдручникiв.
   Волохи оточили церкву,  Кость  Великий  i  його  пiдручники  увiйшли  в
святиню.
   Не зважаючи на службу Божу, пiдiйшли до Кочубе?хи:
   "Його милiсть гадяцький полковник кличе Любов Хведорiвну до двора!"
   Любов Хведорiвна глянула на ротмiстра i його пiдручникiв, догадалася  в
чiм дiло i вiдповiла рiшуче:
   "Не пiду з церкви, нехай постражду мiж олтарем, як Захарiя".
   Вроджена гордiсть i розумiння того великого значiння, яке в краю мав ??
муж, не давали ?й покоритися насиллю.
   Бiля не? сидiла  невiстка,  Апостолова  донька.  Тая  знала  про  добрi
зв'язки свого батька з гетьманом i покладалася на них.
   "Ходiмте, мамо. Покорiмся  наказовi  влади.  Христос,  Бог  наш,  велiв
вiддати кесаревi що кесареве, а Боговi - що боже".
   "За те й терплю, що кесаревi кесареве вiддати хочу".
   Народ у церквi заворушився.
   Священик не переривав богослужiння, але нiхто  не  слухав  його.  Народ
дивився на Любов Хведорiвну, як на ктиторку i благодительку святинi, i хоч
не любив Кочубея, як узагалi не любив панiв, а все ж таки поважав  його  i
його родину за те, що були вони щедрi для церков i монастирiв i  не  глухi
на голос людського горя.
   Усiх сильно вразив напад озбро?них старшин православно? вiри на  церкву
православну.
   До чого ми дiйдемо, коли вже й сво? сво?? церкви  не  шанують?  Чого  ж
хотiли вiд чужинцiв, католикiв i лютеран, коли  православнi  старшини  пiд
час богослужiння вдираються у православну церкву i починають гвалт?
   Народ шумiв. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
   "Мамо!  Не  доведiм  до  кровопроливства,  до  ще  бiльшого  зневаження
святинi!"
   Насилу вговорили Любов Хведорiвну, щоб вона вийшла iз церкви.
   Перед церковними воротами чекала ?? коляса. Сiла  з  невiсткою,  волохи
оточили колясу i по?хали до нового двора.

   * * *
   Було це напровеснi.  Розвивалися  дерева,  прозябала  трава,  по  лугах
бродили бузьки-чорногузи.
   Народ, побачивши Кочубе?ву карету, оточену волохами з  шаблями  наголо,
дивувався i не ставав, як звичайно, щоб  поклонитися  генеральному  суддi,
тiльки всякий уступався,  якнайдальше  з  дороги,  щоб  не  попастися  пiд
кiнськi копита та пiд волоськi шаблi.
   Кочубе?ха нiчого, крiм кiнських бокiв та крiм штанiв i чобiт  волоських
сотейникiв, не бачила, не знала навiть, куди ?? везуть.
   В ?? душi накипало ще бiльше завзяття.
   Уявляла собi, що це Мазепа, довiдавшися про донос, мститься на них, але
цар обстане за ними i не  дасть  зробити  кривди  сво?м  вiрним  пiдданим.
Добре, що над Мазепою ? ще хтось сильнiший вiд нього, добре, що гетьман не
? самостiйним пануючим на Укра?нi.
   Щоб лиш скорiше ?х листи дiйшли до  царських  рук  -  вже  вiн  зробить
Мазепi кiнець.
   За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубе?вого двора.
Проминули майдан i завернули  у  двiрську  вулицю.  Крiзь  заскленi  дверi
впiзнала Любов Хведорiвна свiй новий, гострошпилястий дубовий частокiл.
   Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора  сповiстити
Трощинського, що Любов Хведорiвна тут.

   * * *
   Трощинський, пообiдавши смачно та випивши над мiру, спав у столовiй  на
новiй шкiрянiй канапi. Полковник Кожухiвський рився в Кочубе?вих паперах у
його кабiнетi, бiля Кочубе?во? святинi.
   Крiзь дверi заглядав туди Бакх, що  сидiв  на  товстопузiй  бочцi,  над
котрою було надписано: "ч о л о в i к н е с в и н я, б i л ь ш в i д р а н
е в и п'?", "ж i н к а л ю б а, щ о в е л а ч о л о в i к а з к о р ч м  и
з а ч у б а" i собi ставала навшпиньки  й  зазирала  до  кабiнету,  тiльки
москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цiкавився нiчим i йшов собi
далi.
   Нiхто  не  смiв   будити   Трощинського,   анi   вiдривати   вiд   дiла
охочекомонного полковника Кожухiвського, i Кочубе?сi довелось добру годину
простояти перед сво?ю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися
по ?? подвiр'ю, як вiдчиняли будинки й виносили з них, що  кому  завгодно.
Вона не стерпiла тако? наруги, вилiзла з коляси i  пустилася  вузькою,  не
гаразд ще влаштованою дорiжкою вiд брами до двiрського ганку.
   Подвiр'я було повне козацьких коней. Розкульбаченi або й нi,  повпинанi
до плотiв або пущенi самопас, iржали, оглядаючися, чи не несуть ?м сiна  й
оброку. Чимало ?х паслося на великому муравнику, котрий Кочубе?ха з  таким
накладом працi виплекала перед ганком i на котрий навiть курки  не  вiльно
було  впустити.  Всюди  насмiчено,  напсовано,  наруйновано,  а  може,   й
награбовано.
   З гiрким почуттям кривди пiдступила до двора його властителька.
   Трощинський якраз переслався, стояв бiля вiкна i протирав очi.
   Побачивши Кочубе?ху,  спалахнув  гнiвом.  Як  це  ??  саму  без  конвою
пустили! Але пригадав собi, що все ж таки це жiнка високого старшини i  що
годиться ?й вийти назустрiч, бо вiн, зайнявши двiр,  явля?ться  до  яко?сь
мiри його поневiльним господарем.
   Любов ХведорIвна глянула на Трощинського i - стала.
   Гордим оком окинула його вiд нiг до голови.
   Гадяцький полковник мав на собi бiлий  кафтан  i  жовтi  штиблети.  Без
шапки був i без пояса. Шаблю також залишив десь у покоях. Хитався,  видно,
хмiль не вивiтрiв йому з голови. Ступаючи назустрiч хазяйцi, белендiв щось
пiд  носом.  Але  Любов  ХведорIвна  не  пробувала  навiть  зрозумiти  що.
Вертатися не було як i не було куди. З наказу Мазепи була  пiдчинена  тому
п'яному старшинi,  вона  -  жiнка  генерального  суддi  i  стольника  його
величества царя!
   "Зате то Мазепа,-сказала, гордо знiмаючи голову,- прислав вас  з  таким
вiйськом по мого пана, що зичливо й вiрно вiйську запорозькому  писарством
i судейством служив?"
   Трощинський  вухам  сво?м  не  вiрив.  Та  жiнка,  що  вiд  довгих  лiт
каламутила на Укра?нi воду, що навiть гетьмана не щадила сво?м  язиком,  а
тепер свого  власного  мужа  в  таку  бiду  впхнула,  смi?  ще  так  гордо
поводитися  з  ним,  з  гетьмановим  посланцем,   котрому   вона   повинна
пiдчинитися i покiрно пiддатися його наказам!
   Хотiв щось вiдповiсти, але знав, що навiть по-тверезому не легко було з
Кочубе?хою  виграти  словесний  двобiй,  а  що  ж  тодi   по-п'яному.   Не
надумуючися багато, крикнув на волохiв: "Стрiляти!"
   Волохи курки пiстолiв звели. Кочубе?ха i оком не моргнула.  Стояла,  як
витесана з мармуру. Ще мент i повалиться горiлиць на мураву, зламана,  але
не вгнута.
   На щастя, саме впору надбiг Кожухiвський. Вiн був при пам'ятi. Зрозумiв
цiлу вагу моменту.  Вбити  Кочубе?ху,  значило  би  роздратувати  й  проти
гетьмана наструнити не лише цiлий Кочубе?в рiд i всiх його прихильникiв  i
одномишленникiв, але й тих, що займали  вижидаюче  становище,  особливо  ж
старшинських жiнок. Всi вони в один голос крикнули б, що гетьман  душогуб,
що не  тiльки  доньки,  але  й  жiнки  старшин  не  можуть  себе  почувати
безпечними пiд його  жорстоким  регiментом.  Карати  смертю  жiнку  -  рiч
взагалi не мила, а ще таку, як Кочубе?ха, i до того без суду, без  доказiв
вини.
   З  тими  думками  вiн,  забуваючи  про  власну  небезпеку,.  блискавкою
метнувся мiж Любов Хведорiвну на волохiв.
   "Стояти смирно!" - гукнув на них.
   Волохи пiстолi вдiл схилили.
   Два старшини рiвного рангу i рiвночасно противнi розкази давали. Але  ж
один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорi, та ще тодi, як
перед ними стояла така горда й непокiрлива панi, як  Кочубе?ха,  а  все  ж
таки здоровий людський iнстинкт велiв ?м послухати наказу тверезого, а  не
п'яного начальника.
   "Стрiляти!" - гукав, кидаючись на волохiв, Трощинський!
   "Смирно стоять!" - ще голоснiше наказував Кожухiвський.
   Трощинський вихопив  в  одного  з  волохiв  пiстоль,  але  Кожухiвський
спiймав його руку  i  скрутив  ??  так  нагло,  що  пiстоль  пiшла  вгору,
вистрелила, але куля не поранила нiкого.
   "Пане полковнику,- сказав,- пане полковнику, лишiть!"
   Трощинський виривався, Кожухiвський взяв його попiд пахи й попровадив у
двiр.

   * * *
   Кочубе?ха далi стояла серед муравника, як статуя. На подвiр'? зчинилася
метушня. Хтось лавку принiс i просив ?? сiдати.
   В цей мент почуття людей було на ?? боцi. Зневажено жiнку  генерального
суддi!
   Невiстка сидiла в колясi i за слiзьми нiчого не бачила й  не  чула.  Що
лиш вистрiл розбудив ??. Вискочила з коляси й побiгла вузеньким шляшком до
ворiт.
   Донька миргородського полковника привикла була до вважливостi  й  шани,
яка належиться жiнкам. Зрозумiти не могла, як це ?? i ?? свекруху з церкви
поривають, везуть, заставляють годинами цiлими перед власною брамою ждати,
а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як
на ярмарку перед будою комедiянтiв.
   Дiбравшися до то? лавки, на котрiй сидiла  Любов  Хведорiвна,  вона  iз
великого зворушення i втоми повалилася  до  ??  нiг  i  втратила  пам'ять.
Зчинився заколот. Зомлiлу жiнку понесли в двiр.
   За нею пiшла й Любов Хведорiвна, щоб вiдтирати.
   Трощинський не виходив.
   Вiн, як  коли  б  нiщо,  заснув  сном  чесного  чоловiка.  Наказ  давав
Кожухiвський.
   Вибачався перед Кочубе?хою.. Натякав на службу, на тi? невиспанi  ночi,
котрi вони про?здили, шукаючи Василя Леонтi?вича. Коли б вiн не втiкав,  а
сидiв у сво?м ма?тку, то i цiло? то? немило? приключки не було б.
   "Гада?те, пане полковнику,  що  i  в  нього  Трощинський  не  велiв  би
стрiляти? Василь  Леонтi?вич  не  втiкав,-  з  притиском  зазначила  Любов
Хведорiвна,- вiн по дiлу по?хав".
   "Куди?"
   "Того я не можу знати, а коли б i знала, так не повiла б. Це його  рiч,
не моя. Як вiрна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!"
   "Ваша милiсть, непотрiбно хвилюються. Козацька рiч  -  слухати  наказiв
свого вождя".
   "Невже ж вiн наказував Трощинському впиватися та ще  питвом,  котре  нi
йому, нi гетьмановi не належить?"
   Трудно було Кожухiвському заспоко?ти схвильовану  Любов  Хведорiвну,  а
вже заставити ??, щоб хоч трохи присмирнiла,  вiн  не  мав  нiяко?  надi?.
Боявся, що як прочуня? Трощинський, то мiж ним i  суде?хою  може  знов  до
яко?сь сутички прийти, i тому, як тiльки молода невiстка Кочубея вернулась
до пам'ятi, вiн наказав узяти добру карету та  вiдвезти  обидвох  жiнок  у
Диканьку.
   Здалеку, так, щоб вони того не помiтили i щоб людям в очi  не  впадало,
?хав вiддiл його охочекомонникiв. Самi вибранi,  вiрнi  й  бувалi  козаки,
котрi не будуть робити непотрiбного бешкету. Та  коли  тiльки  свекруха  з
невiсткою вилiзли з карети й увiйшли в диканьський двiр, навкруги двора  й
коло самого будинку розставили варту, пильно  вважаючи,  щоб  Кочубе?ха  з
невiсткою  не  втекли.  Так  вони  переночували  -  у  великiй  тривозi  i
непевностi, чи не станеться ?м яка кривда або нова, може, ще гiрша наруга.
   На  другий  день  уранцi  прибув  посланець  з  наказом,  щоб  невiстку
вiдправити до ?? батька,  миргородського  полковника  Апостола,  куди  вже
попереду по?хав був ?? чоловiк Василь  Васильович  Кочубей.  ?й  дозволено
забрати сво? придане.
   "Недаром,- гадала собi Кочубе?ха,Апостол останнiми часами так  дуже  за
Мазепою тягнув. Не можна  було  лихого  слова  про  нього  сказати.  Тепер
гетьман бере його пiд свою протекцiю. Рука руку ми?".
   Лиха була на сина, що до Апостолiв пристав. Батька-маму лишив. Вiн  теж
мазепинець.
   Ще одна нiч минула, аж вiд гетьмана при?хав Валмус.  Привiз  наказ  про
добро Кочубея. Гетьман боявся,  щоб  хибкий  народ,  котрого  скрiзь  було
чимало,  довiдавшися,  що  Кочубей  попав  у  гетьмана   в   неласку,   не
покористувався нагодою i не  пограбував  його  двори.  Трощинський  зiбрав
худобу, усi скринi з цiннiшим добром, склав ?х на палуби, себто на  великi
воловi вози пiд вагу, i пiд сильною вартою вiдправив у Батурин.
   Туди вiдпустили також генеральну суде?ху в ?? власному  повозi.  З  нею
?хала одна тiльки наймичка, котру Кочубе?сi дозволено вибрати собi з-помiж
численно? прислуги.
   Кочубе?ха все ще не тратила надi?,  що  ця  опала  не  потрива?  довго.
Довiда?ться цар, i те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять  тодi
з ним. Може, ще гiрше, гiрше нiж  з  Самiйловичем  i  Многогрiшним,  бо  i
провина його куди гiрша вiд тамтих.
   Вона не знала й нiяк уявити собi не могла, щоб гетьман перехитрив усiх.
   Кочубе?ве  добро  привезено  на  Гончарiвку  в  гетьманськi  палати,  а
Кочубе?ху - зразу у ?? власний двiр на батуринське подвiр'я,  де  звичайно
попереду жили Кочубе?, коли перебували в Батуринi, а через тиждень пiзнiше
- у другий  ?хнiй  двiр,  старий,  що  був  на  замку,  туди,  де  недавно
пересиджувала Мотря з хворою тiткою Марi?ю Хведорiвною.
   ?й вiддано одну  тiльки  хату  й  поставлено  аж  двi  варти,  свою,  з
найманих, i московську. До Кочубе?хи не вiльно було  навiдуватися  нiкому,
не давали навiть пiдходити до огорожi.

   * * *
   Рятунок вiд царя не надходив.
   Кочубе?сi ставало моторошно.
   Невже ж посланцi не вручили листiв?
   Один мусив дiйти, бо не було би цiло? тi?? iсторi?.
   А може. Мазепа переловив ?х доноси, може,  передатчики  зрадили  ?х  i,
замiсть до царя, пiшли з листами до Мазепи?
   Жалiла, що не казала чоловiковi, щоб ?м дав бiльше грошей на  дорогу  i
приобiцяв ще бiльшу винагороду, якщо добре сповнять сво? дiло.
   Усього  догадувалася  Кочубе?ха,  тiльки  правди  нi.  Нiяк  не   могла
подумати, щоб хитрий Мазепа i тим разом вимотався з тi?? сiтки,  яку  вона
так пильно  й  уважно  розснувала  кругом  нього,  виставляючи  на  велику
небезпеку Василя Леонтi?вича i цiлу родину.
   Якщо гетьман перехитрив царя - пропали вони!

   _ЩО ПОЧАТИ?_
   Чуйкевич, довiдавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.
   Вiн знав про ненависть Любовi Хведорiени до гетьмана, про ?? каверзи та
про хворобливе намагання знищити ненависного старого хитруна.
   Недавно вiд Згури  довiдався  про  донос.  Посилав  Мотрю  до  батькiв,
потайки сам бачився з Кочубе?м, благав,  заклинав,  руки  цiлував,  щоб  з
гетьманом примирився,- не помогло. Вiн, як хмара,  ходив,  аж  Мотрi  жаль
було дивитися на нього.
   Тодi вона нiби якоюсь ближчою i сердечнiшою зробилася до нього.
   Недоля зближувала ?х.
   Та, хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо  жаль  було  йому
Мотрi. Що з нею робити?  Годi  зата?ти  правду.  А  все  ж  таки  хотiлося
вiдсунути вiд не? тую чашу горя - хоч на час, хоч на  кiлька  днiв.  Може,
мiж тим налагодиться дiло. Апостол близький до гетьмана  чоловiк.  Обстане
за сво?м сватом, хоч свахи вiн також не любить. (Чимало було непорозумiнь,
як  вiддавав  свою  доньку  за  ??  сина.)  I  Чуйкевича  батько,  i  iншi
проситимуть. Гетьмановi також не на руку цiла тая прикра iсторiя.
   Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довiда?ться про все. Мотря  i
так збиралася на прощу. Монастир  в  глухому  кутi  i  досить  далеко  вiд
столицi, не скоро доходять туди такi вiстi.
   "Зна?ш, Мотренько,- казав,- тобi треба ?хати, поки погода, тепер весна,
можуть пуститися дощi, повипивають рiки i  тодi  не  пущу  я  тебе  -  ?дь
тепер!"
   Мотря  згодилася,  Чуйкевич  сам  доглянув  повiз,  навантажив   палубу
всiлякими дарами для монастиря i вiдпровадив дружину мало що  не  на  саме
мiсце. Мала там перебути не  менше  двох  тижнiв,  щоб  в  обителi  святiй
вiдпочити вiд су?ти мирсько? i вiд житейських турбот.
   Чуйкевич, вернувшись в Батурин, довiдався  про  дальшi  подробицi  долi
свого тестя i його спiльника Iскри.
   Сумнiву не було, що гетьман хотiв ?х врятувати. Посланець вiд  Апостола
прибув до  Кочубея  скорiше,  нiж  Трощинський  i  Кожухiвський.  Кочубей,
прочитавши  лист  Апостола,  зараз-таки   вислав   свого   вiрного   слугу
Завадовського до Iскри в Полтаву, щоб вiн при?здив у Диканьку. То? ж ночi,
перед  досвiтом,  при?хав  Iскра.   Зараз-таки   пустилися   втiкати.   Як
розвиднювалося пере?хали  по  мiстку,  збудованiм  проти  Диканьки,  через
Ворсклу i прибули у село Гавронцi. Тут вони, мабуть, вiдбули нараду, що ?м
далi робити. Втiкати на Запорожжя, в Крим чи куди там значило б подавати в
сумнiв правдивiсть свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на
гадку, а саме,- видно, совiсть у них не чиста, коли  бояться  стати  перед
царськi очi. Треба, значиться, не затирати за собою слiдiв, а  вести  дiло
далi, шукаючи дороги до самого царя.
   Гнала ?х туди охота поставити на сво?му.
   Ахтирський царський полковник  Осипов  був  добрим  знайомим  Iскри,  i
заговорники пустилися до нього.  Застали  його  в  Красному  Кутi,  городi
Ахтирського полку.

   * * *
   Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився.  Тесть  зробив  велику  дурницю.
Замiсть сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час i пересидiти бурю,
чого, як видно, i гетьман також хотiв, вiн вiддав себе  в  руки  москалiв,
покладаючися на свiй високий ранг, ма?тки, сивий волос, значiння, а  може,
й на протекцiю Осипова:
   Дивно, як генеральний суддя, знаючи  москалiв  не  вiд  нинi,  може  ?м
довiряти свою долю!
   Чи забув, що  робили  царi  з  укра?нськими  гетьманами,  попередниками
Мазепи, чи не зна?, що Осипову хочеться  виставити  себе  вiрним  царським
слугою, а долею Кочубея i його приятеля Iскри вiн так само турбу?ться,  як
торiшнiм снiгом?
   Погано зробив Кочубей! Тепер або вiн перекона? царя, що Мазепа зрадник,
або Мазепа - що вони наклепники.
   Одно чи друге - цар поступить жорстоко i невблаганно, не пощадить сво??
жертви. У помстi вiн страшний, не чоловiк, а звiр.
   Чуйкевич почув запах кровi, i це прикре почуття не вiдпускало його.
   Не хотiв анi упадку гетьмана, анi кари на Кочубея. Уява  малювала  йому
найжахливiшi картини, нiде не мiг знайти собi спокою.
   В безсоннi ночi гадкою звертався до Мотрi.
   Як же вона змiнилася! Це вже не та сама Мотря. Нi слiду колишнiх примх,
тi?? дивно? афектацi?, того демонiзму, котрий  доводив  його  до  розпуки.
Була спокiйна, тиха, нiби рiшена на те, щоб покiрно прийняти присуд судьби
i виповнити його. "Видно, так Бог хотiв",- казала не раз.  Нiколи  не  чув
вiд не? докору, не нарiкала на нiкого, навiть на маму, не з  перцем,  а  з
серцем пiдходила до людей, нiби  чекаючи  чогось  великого,  супроти  чого
теперiшн? ?? життя змалi? i втратить усяку вагу.
   Чуйкевич не зна?, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася  для
нього найвiрнiшою товаришкою i найщирiшою повiрницею його бажань i  думок.
Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.
   В очах свого закоханого мужа зробилася ще кращою, ще  бiльш  достойною.
Дивився  на  не?,  як  на  образ.  Свiтлиця,  в  якiй  перебував  з   нею,
перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго  або  поганого
було для нього святотатством.
   За що ж доля ма? так важко карати тую гарну людину?
   Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею i яке  ще  ма?  дiстати  вiд
Кочубе?в, вiддав би без найменшого вагання, щоб тiльки горе вiдвернути вiд
не?.
   I Чуйкевич молився не  до  iкон,  а  до  того  великого  Бога,  котрого
ма?стату навiть  уявити  собi  не  мiг,  щоб  вiн  змилосердився  над  тою
найкращою душею, яку создав, щоб вiдвернув грiзне горе вiд Мотрi. УТIКАЧI
   Кочубей i Iскра сiли в Красному Кутi.
   Почували себе безпечними  пiд  протекцi?ю  хитрого  Осипова  i  снували
плани, як би то найкраще повести дiло далi.
   Нi на хвилину не сумнiвалися, що побiда по ?хньому боцi. Будували  свiй
донос не на брехнi, а на  словах  самого  гетьмана,  забуваючи,  що  verba
volant,  scripta  manent.  Гетьман  мав  сильнiшi  докази  невинностi,  бо
закрiпленi чорнилом на паперi, а що напишеш пером, того не витягнеш волом.
   I забували  нашi  заговорники,  що  цар  Петро  вiдзначався  не  тiльки
невговканою, дикою вдачею, але також хитрiстю правдиво монгольською.
   Признати Мазепу зрадником, значиться, або дiстати його в сво? руки, або
довести до того, щоб вiн перейшов  з  частиною  сво?х  вiйськ  на  сторону
ворога. Чи так, чи iнакше, цар утратив би одинокого  союзника,  котрий  на
кожний зазов царя умiв добути вiйсько, як з-пiд землi, до того мав  грошi,
досвiд i тримав на Укра?нi лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого
цар тодi, бiльщ-нiж коли-будь, боявся.
   Натомiсть не дати послуху  донощикам  -  все  одно,  що  показати  себе
великодушним до гетьмана i приневолити його до шляхетно? вiдплати.
   Царевi куди бiльше залежало на Мазепi, нiж на Iскрi i Кочубе?вi.
   Вони, значиться, перечислилися у сво?х рахунках. Москалi тручали  ?х  у
пекло, а вони тiшилися, що до раю iдуть.
   Скорiше, нiж дожидали, явився у  Красному  Кутi  московський  офiцер  з
листом царського канцлера Головкiна до Осипова.
   Канцлер писав, що донос получив, що дiло вважа? важним i хоче про нього
побалакати особисто з Iскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба ?дуть  зараз
через Смоленськ до головно? квартири царя.  Оба  вони  можуть  бути  певнi
милостi i нагороди царсько?.
   Про Кочубея не було згадки. Чому? - того  зрозумiти  не  могли.  Гадали
iз-за його старого вiку, а може, щоб поки що не робити великого шуму.
   Осипов з  Iскрою  зiбралися.  Кочубея  гадали  залишити  в  Слобiдськiй
Укра?нi, котра до регiменту гетьмана не належала, i тому туди рука його не
сягала. Кочубей вiдпроваджував сво?х спiльникiв до  Бiлгородка,  та  ледве
вони до?хали до Богодухова, як  по  дорозi  стрiнули  якогось  шляхтича  в
польському вбраннi, котрий зразу випитувався у них про найближчий  шлях  у
Батурин, а, впевнившися, хто  вони  такi,  скинув  личину  i  виявив  себе
офiцером царсько? гвардi? Оз?ровим. У  нього  був  лист  вiд  канцлера  до
Кочубея. Канцлер  писав,  що  цар  i  його,  генерального  суддю  i  свого
стольника, Василя Леонтi?вича Кочубея кличе до  себе  пiд  Смоленськ,  щоб
побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще i  певнiше
поганий задум зрадника Мазепи в самiм зародi вбити i якого  б  то  певного
чоловiка посадити на його мiсцi.
   Кочубей зрадiв. Значиться, не забули про нього. Сам  батюшка  цар  хоче
радитися з ним, кого б то на мiсцi Мазепи укра?нським гетьманом зробити. А
кого ж би, як не його, Кочубея?
   По?хали.
   ?хали з ними не тiльки люди, що  могли  свiдчити  проти  гетьмана,  але
також i великi надi?, що побiда на  ?хньому  боцi,  що  здеруть  личину  з
поганого зрадника Мазепи, виберуть нового  гетьмана  i,  обсипанi  ласками
царськими, повернуться на Укра?ну.
   Кочубей i Iскра приневоленi були, як якi гультя?, втiкати i окриватися,
а тепер  прийде  пора,  щоб  ?х  вороги  кидали  все  i  рятували  життя,-
страшний-бо ?сть батюшка цар у великiм i слушнiм гнiвi сво?м!
   Прибули до Смоленська. Головкiн  стояв  тодi  зi  сво?ю  канцелярi?ю  у
Вiтебську. Довiдавшися про при?зд донощикiв, пiслав по  них  пiдполковника
Л?вашова, щоб привiз ?х зi Смоленська в Порiччя сухопуттям,  а  звiдти  до
Вiтебська - водою.
   Л?вашов доставив заговорникiв до Вiтебська дня 18 квiтня ст. ст.  ?хали
з ними пiп Святайло, сотник Кованько, небiж  Iскри,  два  писарi  i  вiсiм
служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досi тримали.
   Всiх розмiщено  по  рiзних  свiтлицях  порожнього  панського  двора  за
мiстом.
   На другий день надтягнув канцлер Головкiн зi сво?м товаришем Шафiровим.
Почали переслухання вiд Осипова. Той сказав, що прошений  попом  Святайлом
прибув на розмову з Iскрою до пасiки на рiчцi Коломацi i вiд  нього  почув
обвинувачення гетьмана в зрадi його величеству царевi, про що i донiс кому
слiдувало. Потiм до нього  до  Красного  Кута  прибули  Кочубей  i  Iскра,
втiкаючи перед гнiвом гетьмана. Кочубея вiн ранiше не знав, а  Iскру  знав
по вiйськових дiлах. На тiм i покiнчив Осипов.
   Царськi мiнiстри велiли покликати тодi з iнших поко?в Кочубея та Iскру.
Прийняли ?х ласкаво i сказали: "Государ милостивий до  вас,  надiйтеся  на
милiсть царську i докладно, нiчого не жахаючися, виложiть усю справу".
   Головкiн вiдпустив Iскру, залишив  при  собi  самого  Кочубея,  i  той,
пiдбадьорений  ласкавим  привiтанням,  розговорився,  починаючи  з  давнiх
часiв.
   Пригадав  зразу  Брюховецького,  що  навела  на  Укра?ну  колотнечу   i
кровопролиття, пригадав, як пiсля того, коли заспоко?но край, цар гнiвався
на генеральних старшин за те, що вони,  пробуваючи  близько  гетьмана,  не
помiтили його злочинного замiру i заздалегiдь не сповiстили царя.
   "Не хочу, щоб гнiвався на мене його величество цар, i тому, бачучи лихi
замiри теперiшнього гетьмана Iвана Мазепи i почувши  на  власнi  вуха  вiд
нього, що нам конечно бути пiд ляхами, приходжу виявити це  його  царськiй
величностi. Не робимо того для власно? користi, тiльки величаючи превисоку
значнiсть великого царя".
   Кажучи це, подав донос на письмi. В 33  пунктах  були  тут  поданi  всi
слова i дiла Мазепи,  що  виявляли  його  намiр  вiдiрватися  вiд  царя  i
пристати до його  ворогiв.  Нарештi  додав  ще  й  пiсню  про  згоду,  яку
скомпонував гетьман, а в якiй "значна проти  держави  царсько?  уявля?ться
противнiсть".
   Кочубея вiдпустили, i вiн, нiчого поганого не прочуваючи, пiшов у  свою
свiтлицю.
   Чого ж би йому боятися?  Донос  був  основний  i  правдивий.  Нiчого  з
повiтря не схоплено, все чиста правда. Матерiалу на кiлька зрад доволi, не
на одну.
   Та iнакше дивилися на дiло царськi суддi. Для них важлива не правда,  а
воля царська. Знали, що цар аж двома цистами заспоко?в гетьмана, впевняючи
його, що доносовi не вiрить, значиться, треба  й  дiло  так  повести,  щоб
донос цей показався брехнею.
   Анi Iскра, нi Кочубей бiлого не  назвуть  чорним  i  зiзнань  сво?х  не
вiдкличуть. Значиться, треба в тих зiзнаннях  дошукатися  противорiчностi,
щоб можна причiпитися до них i взяти ?х на муки.
   На муках, звiсна рiч, будуть спiвати, як  ?м  кат  загра?.  Що  схочуть
суддi,  те  скажуть,  заперечать,  вiдкличуть,  назвуть  себе   брехунами,
наклепниками, людьми без совiстi i честi,- чого не  зробить  чоловiк,  щоб
врятувати себе вiд царських тортур.
   I суддi взялися розслiджувати донос. ДОПИТУЮТЬ
   В параднiй залi довгий стiл, накритий червоним  сукном.  На  столi  мiж
двома свiчками хрест.
   Над столом портрет царя, котрий суддi привезли з собою. Цар в панцирi з
голубою андре?вською лентою через плече.  Волосся  довге,  як  грива,  очi
бистрi, палкi,  вуста  вузькi,  червонi,  в  лiвiм  кутку  усмiшка  злобна
ча?ться. Нiби цар слугам сво?м не вiрить i за ними наглядати прийшов.
   Маленькi шибки в довгих вузьких  вiкнах,  давно  немитi,  нерадо  сонце
пускають у залу, щоб не разило ясних зiниць царя.
   Вузькi,  зi  шматкiв  складенi  дзеркала  помутнiли,  нiби  ?м  страшно
вiдбивати в собi грiзне обличчя Петрове.
   За столом крiсла з високими прямими  спинками.  Мiж  двома  вiкнами  на
столику курантовий годинник. Не  йде.  Зiпсутий  чи  не  завели?  Став  на
дванадцятiй годинi. Дня чи ночi? - не знати.
   На першому мiсцi за столом, пiд царським портретом,  канцлер  Головкiн;
високий, худий, як жердка. Лице в  нього  поважне  й  недобре.  Лихий,  що
турбують iз-за доносу якогось там Кочубея.
   Нижче вiд нього - вiце-канцлер Шафiров, маленький, товстенький, кашля?,
чха?, плю? в хустинку i раз у раз витира? чоло. Душно йому.
   "Може б, так вiдчинити вiкно?" - пита?ться несмiло свого шефа.
   "Будь ласка!" - погоджу?ться  Головкiн,  i  один  з  писарiв  кида?ться
сповнити його волю.
   "Не те, не те! - противиться Шафiров.- Виш, який  чорт!  Життя  збавити
хоче. Вiдчини останн?, бiля дверей, щоб не вiяло на мене. Паралiч!"
   Писар зiскаку? з крiсла,  кулиться,  як  пес,  котрого  мають  бити,  i
вiдчиня? останн? вiкно, з котрого не буде на вiце-канцлера дути.
   Вiдчинивши, верта? на сво? мiсце, при окремiм  столику  збоку.  Там  ?х
дво? сидить  i  пiддячий.  Перед  ними  -  гербовi  бумаги  i  цiлий  жмут
свiжозаструганих пер.
   Канцлер нахмурив брови, ще раз донос чита?.
   Точки, до яких ма? придиратися, зачеркненi червоно. Кива?  на  Шафiрова
пальцем, цей присува?ться  до  нього.  Канцлер  показу?  йому  13-й  пункт
Кочубе?вого доносу i порiвню? його з ранiшим доносом, який подав Осипов.
   "Контроверсiя",- каже Головкiн.
   "Контроверсiя",- притаку? Шафiров.
   "I до того тринадцятий пункт".
   "Дiйсно тринадцятий пункт",притаку? вiце-канцлер.
   "Покликать Кочубея!"
   По залах опустошеного будинку луна? луск  драгунських  чобiт:  раз-два,
раз-два, раз, два, три!
   За хвилину широко вiдчиняються дверi.
   З  бокiв  -  два  драгуни,  всерединi  -  генеральний  суддя.   Драгуни
червонолицi, волосся посипане борошном i чути вiд них запах горiлки,  поту
i тютюну. Кочубей блiдий, втомлений, волосся посивiле, губи мов  на  ладан
дують.
   Головкiн да? знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пiв-оборота
назад i вiдходять, замикаючи за собою дверi.
   Кочубей сто?ть бiля порога сам.
   Дивиться на червоне сукно, на хрест,  на  свiчки,  на  параднi  мундири
канцлера та його товариша, на глупо вистрашенi мiни пiддячого  i  писарiв,
бачить у зеркалi себе, i йому пригаду?ться, як вiн  ще  недавно  других  у
Батуринi судив, а тепер сам на суд ста?. Генерального  суддю  i  стольника
його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, i вiн
сто?ть, як дурень!
   Що ж це таке?
   Нагорода за вiрнiсть царевi, за те, що вiн проти свого гетьмана  пiшов,
наразив себе на його гнiв i на наругу товариства-старшин?
   Що ж це таке?
   Той самий Головкiн писав, що цар його, Кочубея, у сво?й ласцi й милостi
ма?, що поговорити з ними про зраду  хитрого  гетьмана  хоче,  порадитися,
кого б то на його мiсце настановити, а тепер трима? його  близь  порога  i
навiть сiдати не попросить, його, генерального суддю,  Василя  Леонтi?вича
Кочубея, стольника його величества царя!
   Що це таке?
   Нiяк не розумi?.
   Аж бачить перед собою царський портрет.
   Цар дивиться на нього, грiзно i гнiвно, в лiвiм  кутку  затиснених  губ
злобний усмiх. Панцир мигтить, голуба лента ся?.
   Кочубей не зна?, що з собою робити. Руки в нього задовгi, ноги заслабi,
голова в плечi лiзе, i вiн кланя?ться тричi, в пояс, нижче,  аж  до  само?
землi.
   В зеркалi бачить себе... Гидко!
   "Василь Леонтi?вич, приступи!" - чу?  голос,  не  царя,  а  високого  i
худого, як тичка, Головкiна.
   Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Нi, це iнший якийсь, рiзкий
i недобрий.
   Що це таке?
   Не розумi?.
   Але йде.
   "Ближче!" - гука? той самий голос.
   Пiдходить до стола.
   Шафiров да? рукою знак, щоб став.
   "Присягни,- приказу? Головкiн,присягни, Василю Леонтi?вичу,  що  правду
говоритимеш!"
   Пiддячий приводить  присягу,  Кочубей  повторя?  за  ним,  перекручуючи
слова, бо до ки?всько? актово? мови привик.
   "Руку вгору!"
   Кочубей пiдносить руку, рука дрижить.
   "Пальцi не так",- сердиться Головкiн.
   I Шафiров пальцi Кочубе?вi на московський лад склада?.
   Закiнчили. Кочубей руку безсило опустив.
   "Тринадцятий пункт,-  почина?  Головкiн,-  твого  доносу,  поданого  на
письмi, звучить (тут канцлер пода? донос Шафiрову i той чита?): "У  груднi
того ж 1707 року до Батурина при?здив Олександер  Кiкiн  i  Мазепа  зiбрав
бiля  себе  300  чоловiка  зазбро?них  сердюкiв.  Певне,  вiн  це  зробив,
перечувши, що за Кiкiном до Батурина при?де сам цар,  щоб  узяти  з  собою
Мазепу в Москву, от Мазепа й намiрився вiдстрiлюватися вiд царя".
   "Так було?" - пита?ться Головкiн.
   "Було, як у письмi сто?ть,вiдповiда? Кочубей.- Я слова одного  неправди
не написав. Можу хрест святий поцiлувати".
   "А Мазепi ти не цiлував?" - кида? йому Головкiн.
   Кочубей мовчить. Не зна?, що вiдповiсти.
   "Чорт тебе зна?, чи ти гетьмановi брехав, чи його величеству царевi!"
   "Його величеству царевi я брехати б не смiв",- вiдповiда? Кочубей.
   "Побачимо. Ось тут послухай, що про цей  самий  пункт  пише  ахтирський
полковник його величества Осипов".  (Головкiн  письмо  Шафiрову  переда?).
Шафiров чита?: "Пiсля  невдатного  замiру  на  царське  життя,  коли  його
величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував,  щоб  його
величество царя предати смертi або взяти до рук i  вiддати  ворогам,  а  в
минулу Пилипiвку з сво?ми полками сполучився  i  хотiв  iти  на  росiйськi
мiста".
   Шафiров закiнчив.
   "Було так?" - пита?ться Головкiн.
   Кочубе?вi в головi  шумить.  Його  бентежить  рiзкий  голос  Головкiна,
спiтнiле чоло Шафiрова, грiзний погляд царя,  хитре  обличчя  пiддячого  i
глупi  перестрашенi  мiни  писарiв:  тридцять  три  пункти   його   доносу
переплутуються, вiн не зна? що вiдповiсти i повторю? те, що перед хвилиною
сказав:
   "Було, як на письмi сто?ть. Я слова одного не збрехав".
   "Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше -  що?!
Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Iскри писав. Покликать Iскру!"
   Знов тупiт драгунiв, знову вiдчиняються дверi i входить Iскра.
   I вiн здивовано дивиться на червоний стiл, на важливу  мiну  Головкiна,
на лискучий лоб Шафiрова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашенi очi
писарiв i  на  свого  товариша  Кочубея.  Який  же  вiн  малий,  мiзерний,
нужденний! Невже ж це справдi Василь Леонтi?вич, той самий,  перед  котрим
хиляються голови козацькi, перед котрим шапки скидають старшини, радi,  як
вiн ?м свою руку подасть? Невже ж це муж Любовi Хведорiвни  отсей  дiдунь,
що так покiрно бiля червоного стола сто?ть?
   Що тут сталося так ненадiйно?
   Iскра кланя?ться портретовi царському i його урядовцям.
   Нi цар, нi урядовцi не вiдповiдають на поклiн.
   "Пiдiйди!"
   Iскра пiдходить до стола.
   Його заприсягають i повертають вiч-до-вiч iз Кочубе?м.
   Шафiров  чита?  нещасливий  тринадцятий  пункт  так,  як  його   Осипов
ки?вському губернаторовi подав.
   Iскра поспiшно ловить сво? слова з товстих губ  Шафiрова  i  стурбовано
клiпа? очима. Морщить чоло.
   "Так ти казав?" - пита? Головкiн.
   "Так  я  казав  ахтирському  полковниковi  його  величества  Осипову",-
вiдповiда? Iскра.
   "А тобi хто казав?"
   "Я вiд  Василя  Леонтi?вича  чув.  Вiн  при  жiнцi  сво?й,  при  Любовi
Хведорiвнi, менi про це балакав".
   "А чому Василь Леонтi?вич того у сво?м доносi не написав?"
   "Не знаю. Але я радив Василевi  Леонтi?вичу  пiдождати,  аж  з'являться
признаки провинностi гетьмана Мазепи".
   "Ти менi радив?" - пита?ться нараз Василь Леонтi?вич.
   "Авжеж, що  радив,  у  присутностi  дружини  тво??  Любовi  Хведорiвни.
Пригадай собi, в тебе пам'ять стара, я тобi поможу. Було це в тво?му дворi
у Диканьцi, в боковiй свiтлицi, при замкнених дверях. Ми  образ  Спасителя
цiлували, той у  золочених  рамах,  що  його  львiвськi  малярi  малювали.
Тямиш?"
   "Нi".
   "Як же це, Василю? Ще Любов Хведорiвна питалася мене, чи я  знаю  черця
Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?"
   Кочубей перечив головою:
   "Не тямлю".
   Писарi i пiддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкiн дивиться  на
Шафiрова, Шафiров - на Головкiна. Шафiров вста?,  пiдходить  до  канцлера,
щось шепче йому, той притаку? головою.
   Злобна усмiшка в лiвому кутку царських уст бiльша?.
   Нагло Головкiн пiдноситься з крiсла.
   "Досить!" - каже i кличе пiддячого до себе.
   "Розвести ?х по окремих свiтлицях i приставити варту. Добро i листи  ?х
описати. Нiкого не пускати до них. Брехуни, клеветники, су?слови!"
   Пiддячий навшпиньки iде до дверей. Бо?ться,  щоб  дошки  в  долiвцi  не
скрипiли. Вiдчиня? дверi, видно драгунiв з волоссям, посиланим борошном, i
з шаблями наголо.
   Шафiров да? Кочубе?вi i Iскрi знак: "Пашол!"
   Попереду - пiддячий, за ним - Iскра  з  Кочубе?м,  з  бокiв  драгуни  -
вiдходять.

   * * *
   Головкiн сiда? на крiсло: "Уф! Сволоч яка! Брехуни!"
   Шафiров хустиною спiтнiле чоло витира?.
   Душно.
   Кличуть попа полтавсько? Спасько? церкви Iвана Святайла.
   Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських  хлiбах,  вiн
спокiйно дивиться на сво?х  суддiв,  покладаючися  на  протекцiю  Iскри  й
Кочубея. Про замiри гетьмана Iвана Степановича зна? вiд Кочубея, бiльше нi
вiд кого не чув. Не його рiч туди пальцi  пхати.  Його  дiло  церква.  Але
Кочубея послухав, бо вiн вiдомий ктитор i благодитель святих божих церков.
На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привiв. Коли Кочубей
каже, то видно, що так воно ?, що гетьман Iван Степанович  лихi  намiри  в
душi сво?й скрива?".
   "В душi? - зрива?ться Головкiн,- а чого ж ти йому в  душу  сво?  немите
рило пха?ш?"
   Пiп Святайло мовчить,  тiльки  бороду  крадькома  рукою  гладить,  нiби
впевнитися хоче, чи справдi в нього таке-то вже немите рило. А по хвилинi,
набравши ново? вiдваги, дода?: "Коли гетьман Мазепа пiслав вiйсько сво?  у
Диканьку, щоб ухопити його милiсть Василя Леонтi?вича, то я тодi по?хав до
нього, до того ж Кочубея у Красний Кут,  а  звiдтiля  укупi  з  ним  та  з
полковником Iскрою вирушив до Смоленська. Решта вже вiдома".
   "Вiдомо, що ти така ж сама наволоч, як i тво? протектори. Пiшов геть!"
   Привели сотника Кованька  як  свiдка  по  десятому  пунктi,  в  котрому
говориться про ?зу?та Заленського. Шафiров чита? цей пункт: "У гетьмана  у
Печорському був ксьондз Заленський, ?зу?т, ректор вiнницький, i той  перед
значними особами висловився так: ,Ви, панове  козаки,  не  бiйтеся  шведа,
котрий не проти вас, а проти Москви лашту?ться'. Той же ксьондз  казав:  ,
Нiхто не вiда?, де кри?ться i тлi?  огонь,  але  як  разом  вибухне,  чого
незабаром вже треба сподiватися,  тодi  хiба  кожний  дiзна?ться,  але  сю
пожежу не легко буде погасити'".
   Сотник Кованько слухав тi слова поважно й побожно, як голос священика в
церквi.
   "Бачив Заленського?" - пита? його Головкiн.
   "Бачив у Печорському монастирi у свого полковника якогось  ксьондза,  а
як його звуть не знаю".
   "Ксьондзiв, як псiв. Можеш засвiдчити, що був це ?зу?т Заленський?"
   "Того я нiяк засвiдчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де  швед?  а
вiн ?м вiдповiдав: швед тепер прита?вся, але вiн  ма?  змогу  такий  огонь
здiйняти, що не швидко вгасиш".
   Кованько чу?, як пера шкребчуть по паперi, i йому зда?ться, що це  йому
чорт по душi шкребе.
   Пощо вiн дав себе наструнити проти свого регiментаря,  проти  гетьмана?
Чому не пам'ятав, що гетьман бiльший за генерального суддю i що  для  того
вiн в царя бiльший послух знайде?.. Ка?ться, а все ж таки рятуватися хоче.
   "Та ще питали козаки ксьондза,говорить,- на кого швед пiде, чи на  нас?
А ксьондз вiдповiдав: не на вас".
   Бiльше нiчого не зна?.
   "Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських мiнiстрах з
и н ч и м и о к о л и ч н о  с  т  я  м  и.  Кочубей,  генеральний  суддя,
стольник  його  величества,  пан  великих  ма?ткiв,  як  йому,  бiдному  й
малозначному сотниковi не послухати тако? особи?"
   "Сволоч!"  -  кида?  сотниковi  в  лице  Головкiн,  а,  звертаючися  до
пiддячого, приказу?: "Тую каналiю питати ще раз окремо з п р и с т р а с т
i ? м".
   Кованька вiдводять.
   До зали  входить  вихрест  Петро  Яценко.  Безнастанно  кланя?ться,  аж
присiда?, голова в нього трясеться, повiки клiпають, борода  дрижить.  Вiн
Кочубея не знав. Був  у  нього  тiльки  один  разочок,  i  то  через  попа
Святайла, i йому було доручено переказати дещицю протопоповi,  духiвниковi
його величества в Москвi. Бiльше нiчого не зна?, був  тiльки  передатчиком
слiв його  милостi  Василiя  Леонтi?вича.  Гадав,  що  обов'язком  кожного
вiрного пiдданця його милостi государя ?  не  затаювати  нiчого,  що  може
вийти йому на втрату.
   Кочубе?вi писарi зiзнають, що вони тiльки чисто  й  вiрно  переписували
те, що ?м давав ?х пан i повелитель Василь Леонтi?вич Кочубей.
   I ?х вивели з зали. За ними пiшли по наказу Головкiна також пiддячий  i
царськi писарi.
   В залi  остався  тiльки  канцлер  Головкiн  i  його  службовий  товариш
вiце-канцлер Шафiров. Зi стiни дивиться на червоне  сукно,  на  хрест  мiж
ярими свiчками i на сво?х високих урядовцiв цар  Петро.  Дивиться  грiзно,
наче  приказу?:  "Добре  ?х  до  рук   прибрать!   Дошкульно   питать,   з
пристрастi?м! Сволоч така! Дрянь черкаская. Iнтригами бентежать царя!"
   Канцлер i його товариш умiють царську волю навiть з портрету читати.  В
них тiльки й гадки, щоб не зробити щось не згiдного з бажаннями царськими.
Знають, яка кара за це. Досвiдчили царсько?  дубинки.  Костi  трiщать,  як
доторка?ться до тiла. Цар б'?, аж  з  кафтанiв,  суто  золотом  нашиваних,
шматки, як з курки пiр'я, летять. Меншикову  раз  цар  голубу  андр??вську
ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив.
   Головкiн Меншикова не любить. Завиду? йому навiть тако? царсько? ласки.
Хоч би й бив, щоб тiльки бiля себе тримав.
   "Не знаю я,-зверта?ться Головкiн до Шафiрова.- як отсе князь Олександер
Данiлiч побо? його величества так славно видержу?. Дряхлий такий, хрупкий,
маленький. Казав би ти: вдар i розлетиться, а витриму? якось".
   "Привик,-  вiдповiда?  Шафiров,-  до  всього  чоловiк  привика?.  Малий
Олександер Данiлiч, та сильно? комплекцi?. Залiзний чоловiк".
   "А лоб у нього iз бронзи".
   "Цитьте!" - i обидва насторожили слухи. Пiдходять до вiдчиненого вiкна.
   "А-а! а-а! - а-а!"
   Рахують.
   "З пристрастi?м Iскру питають",каже вдоволений Головкiн.
   "Добре б'ють. Та й кричить як!"
   "Не привик. Черкаськi старшини не привикли до кнутiв".
   "Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони,  як  барони,
безпечно собi походжають".
   "Сволоч!"
   "А-аI А-а? А-а? Сусе Христе, Мати Божа! Ой!"
   "З пристрастi?м..." - повторя?, потираючи руки, Головкiн.
   "Славно жарять",- зiтха? Шафiров, обтираючи спiтнiле чоло.
   Зi стiни дивиться цар.
   Його чиновники чують цей погляд на собi. Цар лихий, що  при  мордованнi
не були.
   Беруть чотириграннi капелюхи  i  бiжать  туди,  звiдкiля  людський  рев
луна?.

   * * *
   Запущений двiрський сад, великий, наче лiс. Стежки  травою  заростають.
Лавкам пiдгнивають ноги. Щебечуть птахи, вiтрець галуззям хита?.
   "Гарно як",- говорить Головкiн.
   "Поетично",--пiдтверджу? Шафiров.
   При стежцi троянди цвiтуть. Нiхто ?х не догляда?.  Обросли  кропивою  i
лопухами. Але квiття гарне i свiже, як колись за добрих часiв,  коли  парк
доглядав огородник.
   "Хорошi рози",- кида? мимохiдь Головкiн.
   "Да колци iм?ют",- вiдповiда? Шафiров.
   Перед ними панська ледiвня,  без  леду.  Кiлька  ступнiв  i  входять  у
долину, до великого, темного, гнилого пiдвалу.
   Хвилину не бачать нiчого. Чують тiльки, як стогне,  сопе,  нiби  дух  з
себе спуска?, важко скатований Iскра.
   Очi до сутiнкiв привикли.
   Кат, з закачаними вище лiктiв руками, з кнута кров  на  землю  стряса?.
Велика червона крапля збiга? йому по чолi, по бровi, по повiцi, через вуса
на рот.
   Обтира? рот червоною рукою: "Тю, Юха така".
   Головкiн дивиться на нього.
   "Молодець!"
   "Рад служити милостi вашiй",вiдповiда?  солодко,  всмiхаючися,  звiр  у
подобi людськiй. Iскра на камiнних плитах долiлиць  лежить,  не  Iскра,  а
щось таке червоне, безобразне, здрига?ться i пальцями землю гребе.
   Брудною рогожею накривають Iскру.
   "Не реви!"
   Пiддячий з бумагою на бочцi сидить, дерев'яна лiхтарка жовтувате свiтло
на сивий папiр кида?,- щось пише.
   "Виголосив що?" - пита?ться пiддячого канцлер.
   Пiддячий зрива?ться, пiдносить до очей бумагу, чита?:
   "Пiсля шостого удару сказав: ,Вiд Кочубея чув, що в  нього  полковником
миргородським  Апостолом  i  судцем  генеральним  Чуйкевичем  була   проти
гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати  за  гетьмана.
Так цей не схотiв'".
   "Бiльше нiщо?"
   "За шостим ударом нiчого бiльше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють.
Вiн же полковник!"
   "Бувало, що й гетьманiв били. Нiчого. А далi?"
   "Дiстав ще два удари i повiв: Генеральний судець  Чуйкевич  до  Кочубея
писульку присилав, сповiщаючи, що  за  Днiпром  огонь  займа?ться;  борони
Боже, як би i в нас не зайнявся'".
   "Бiльше нiщо?"
   "По слiдуючих ударах замовк. Говорити не мiг, лише ревiв".
   "Скотина... Винести проч!"
   Помiчники ката  кладуть  Iскру  на  брудну  рогожу,  накривають  хребет
кафтаном i несуть у палату, залишаючи червонi слiди за собою.
   "Кочубея давай!" - наказу? Головкiн.

   Привели генерального суддю.
   Кочубей iшов, як вiл у рiзницю.
   Свiт перевертався дороги дном.
   Невже ж вони  смiють  його,  стольника  царського,  його,  генерального
суддю, катувать, як якого-будь пiдлого гультяя, як розбишаку?
   Вiн донесе його височеству  царевi,  не  пощадить  нiкого,  зневаги  не
дару?. Це ж наруга одна, пiдступ, фарисейство! Так з  поважними  персонами
не роблять.
   Переходячи попри грубе дерево, хотiв розiгнатися i  головою  ударити  в
нього.
   Мiж двома драгунами iшов.
   Впустили його по схiдцях, самi перед входом уставилися - наголо  шаблi,
волосся борошном присипане, як снiгом.
   "Василь  Леонтi?вич,  признавайся!"  -  гукнув  на  генерального  суддю
канцлер.
   "Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав i не  зата?в,  як  на
сповiдi святiй усе по совiстi сказав".
   "Не хочеш по добру, так на муках розповiсь. Розбирайсь!"
   Кочубе?вi свiчки засвiтилися в  очах,  низький  погреб  бурею  загудiв,
дзвони далекi заграли, сурми, литаври - бiй...
   "Берiть його!"
   Прискочив кат, зiрвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом - геп!
   .Кочубей зойкнув i впав хрестом на плити.
   "Старьо!" - сплюнув з погордою кат i вiдступив набiк.
   Кочубей лежав без духа.

   * * *
   Головкiн i Шафiров перешiптувалися хвилину.
   "Бити, та не вбивати,-  радив  Шафiров,-  вб'?мо,  i  все  пропаде,  не
розкри?мо правди. На нас упаде вина".
   "Дрянь етакая,  нiкому  ненужная  тряпка",-  сердився  Головкiн.  Казав
Кочубея вiдливати водою.
   Дочутилися, пiдвели - вiдповiдай!
   Вiдхиляючи вiд себе муку, виголосив, що за гетьманом  нiяко?  зради  не
зна?. Все це, що доносив, видумав через хатн? ремствування  на  Мазепу,  а
писульку, про яку Iскра каже, Чуйкевич до нього не писав.
   Пiддячий спису? зiзнання. Хоче записати слово в слово, та не поспiва?.
   "Повтори!" - наказу? Головкiн, i Кочубей дрижучим  голосом  силу?  себе
повторити точно так, як за першим разом.
   Кочубея вiдпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, пiд стару липу.
   Драгуни стережуть його.
   Видно, дiло не скiнчене, мабуть, ще раз покличуть.
   Кочубей переста? дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть  робити  все.
Для них не важний вiк, ранг, ма?ток. Тут кiнчиться  чоловiк,  а  лиша?ться
предмет: костi, м'ясо, шкiра, котру  треба  якнайдошкульнiше  скатувати  i
збезобразити не тому, щоб довiдатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони
хочуть, чого ?м треба... Чого?.. .Правди нi. Вiн же написав правду,  i  за
те його катують, значиться, треба брехати, треба вiдкликати,  що  написав,
заперечити  усе,  назвати  себе  брехуном  i   наклепником,   щоб   тiльки
визволитися з ?х рук.
   Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московськi люди, що цар. Що лиш
тепер розумi?, що таке кнут i тортури, що таке суд  з  катами.  I  розумi?
Кочубей, що всi тi листи, якi нiбито писав цар, усi  тi  гарнi  слова  про
милiсть i нагороду, про вибiр нового гетьмана i таке iнше,це одна  облуда,
одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись,  щоб  вiн  в
останнiй хвилинi не втiк.
   Пiдвели - тепер, запiзно! Тепер вiн у  ?х  руках,  як  птах  у  котячих
кiгтях. Зоста?ться одне - брехати!

   * * *
   Кочубей  бачить,  як  Iскру  вдруге  до  катування  ведуть.  Вiн  увесь
жовто-червоно-синiй.  Очей  не  видно,  запух.   Хита?ться,   як   п'яний.
Прикладами фузiй пiдганяють його: "Стерво!"
   Кочубе?вi дивно, що таке сталося з його свояком i товаришем. Невже ж це
той самий Iскра, з  яким  вiн  ходив  у  во?ннi  походи,  ?здив  на  лови,
бенкетував, жартував, з яким ще  вчора  снував  гарнi  плани  про  близьке
майбутн?? Чи можлива рiч, щоб так знiвечити людину?
   Взагалi Кочубей не пiзна? свiта. Невже ж  це  дерево,  той  патик,  пiд
котрим вiн сидить? Невже ж це небо - тая синя ганчiрка вгорi, сонце  -  та
блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..
   Оста?ться одно - брехати.
   Чому ж не бреше Iскра? Чого ж вiн так кричить, як коли б з  нього  душу
дерли?.. Деруть.
   I нараз  -  цiкавiсть.  Проста,  звичайна  цiкавiсть:  скiльки  батогiв
дiстане Iскра?.. Вiсiм... о два менше,  нiж  за  першим  разом...  Мабуть,
бояться, щоб не вбили... I вони ще чогось бояться. Бога - нi,  царя.  Бога
нема, ? чорт i його намiсник на землi - цар!
   Чому ж тодi вiн, Кочубей, не додумався до  того  скорiше?  Чому  слухав
Любов Хведорiвну, забуваючи про вчинок ?? праматерi ?ви?.. Прийшло каяття,
та вороття нема?...

   * * *
   Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб - краще б у могилу!
   Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя  i  отечества  до  того
брехливого доносу, щоб таким робом порiзнити царя з його вiрним гетьманом?
Домагаються видачi однодумцiв.
   Кочубей слуха? i нiби не розумi?. Пальцi навхрест склада? i  цiлу?  ?х.
Нiхто не намовляв його, нiяких однодумцiв,  окрiм  Iскри,  не  ма?.  Донос
вигадав сам через хатн? ремствування на Мазепу. Нiяко? зради за  гетьманом
не зна?...
   Брехати, брехати, брехати!

   * * *
   За що ж його б'ють?..
   I ще, i ще, i ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно - нiч.
   Кат сопе, вiша? кнут на кiлок, клене.
   "Кажуть, з п р и с т р а с т i ? м питати, а вбити не вiльно. Мий i  не
замочи! Не легка рiч царським катом бути. Добре, що царя тут нема?.  А  то
вiн кнут iз руки бере i сам б'? - кого попаде... Верховний кат".
   "?  ще  яка  робота?"  -  пита?  пiддячого.   Пiддячий   до   Головкiна
зверта?ться. Щось шепчуть.
   Головкiн головою до стелi пiдвалу досяга?,  Шафiров  кулиться,  кашля?,
чха?, хустиною обтира? лоб.
   В пiдвалi повiтря, що витримати годi.
   Чути горiлку, тютюн, пiт i людську кров. Досить ?? вицiдили з черкасiв.
   Нараджуються. Оз?ров нахилився над Кочубе?м. Слуха?, чи диха?.
   "Не можна бiльше питать,- каже.Старий i дряхлий дуже, щоб нам не здох".
   Царський суд погоджу?ться з гадкою Оз?рова.
   "На нинi досить. Можеш iти!" - зверта?ться до ката пiддячий.
   "Поклич хiрурга!"
   Прийшов.
   "До пам'ятi цього тут привести,наказують,- це твоя рiч!"
   Хiрург огляда? Кочубея i крутить головою. Сумнiва?ться.
   "Говорять тобi? Чув?!"

   * * *
   Канцлер з вiце-канцлером  виходять  з  мордiвнi.  Драгуни  вiддають  ?м
честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
   "Чи не краще б ?м поробити п а р и к и?" - зауважу? Шафiров.
   "Борошно дешевше,-вiдповiда? Головкiн.-А в сутi речi - один чорт.  I  з
борошном голову знiмуть, i з париком. I одно лишн?, i другого не треба".
   "Су?та",- потверджу? Шафiров.
   Вдихають свiже повiтря. Дивляться на молоду зелень, на шовковi трави  i
на троянди.
   "Гарно як!.." - каже Головкiн.
   "Поетично",- пiдтверджу? Шафiров.
   "Тим двом вже не до того".
   "?м i життя не миле".
   "Що таке життя? - фiлософу? Головкiн.- Вчора пан, а  нинi  тебе  кнутом
валять, з п р и с т р а с т i ? м.  I  не  питаються,  чи  ти  генеральний
суддя, чи стольник, чи який там чорт,б'ють".
   "А все ж таки завзятi тi черкаси,говорить Шафiров.-  Нiкого  видати  не
хотiв. Каже, нiяких спiльникiв не маю. Сам  я  вигадав  цей  донос...  Вiр
йому".
   "Гада?ш, вiрю? - запиту? Головкiн.Я  нюху  табаки  не  дав  би  за  тую
гетьманську вiрнiсть. Але що нам до того, де правда".
   "Де цар, там i правда. Цар гетьмановi вiрить. Гетьман хитрець!"
   "Го, го!"
   "А все ж таки нам треба Апостола в руки  дiстать.  Вiн  же  Кочубея  до
втечi намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав".
   "Треба".

   * * *
   Балакаючи, збиваються з дороги. Попали  на  якусь  бiчну.  Двора  крiзь
густi дерева не видно.
   "Вертаймо".
   Побачили червонi слiди i пiшли по них. Головкiн чобiт з кровi об  траву
витира?.
   "Забагрив б а ш м а к".
   "Добре, що руки чистi",- потiша? Шафiров.
   "Один чорт..." ВИНА I КАРА
   Суд тривав дванадцять днiв.
   Суддi не поспiшали, щоб не погадав цар, що дiло поверхово розбирали.
   Гетьман  Апостола  не  прислав,  хоч  Головкiн  писав  до   нього,   що
миргородського полковника треба забити в кайдани i прислати на слiдство по
дiлу Кочубея i Iскри.
   Головкiн сердився на Мазепу, але нiчого вдiяти не мiг,  бо  за  Мазепою
цар.
   Головкiн ще й тому рад  був  дiстати  Апостола  в  руки,  щоб  показати
Мазепi, що мусить бути так, як царськi суддi бажають.
   Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дiстануть ще й
його!
   Присуд короткий i гострий.
   Кочубея i Iскру, як брехливих донощикiв i наклепникiв,  котрi  в  такий
гарячий во?нний час  мають  смiливiсть  турбувати  його  величество  царя,
царевича, губернатора i других царських людей, скарати на горло.
   Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька - в Архангельськ  у
жовнiри.
   Яценка й ченця Никанора,  за  те,  що  вплуталися  в  не  сво?  дiло  i
згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекi  московськi  городи,
щоб вони вдруге чогось такого не робили.
   Федора Осипова похвалити за службову пильнiсть. Вiн  людина  розумна  й
добра, потрiбна на той час.
   Про нього списано похвальну грамоту i наказано ки?вському губернаторовi
оповiстити ?? по цiлiй Укра?нi.
   Останн? рiшення  отсього  немаловажного  й  великозлочинного  дiла  суд
залиша? пресвiтлiй волi його величества царя.
   Постанову списували кiлька  разiв.  Знали,  що  за  не?  можуть  судити
суддiв. Били Кочубея i Iскру, можуть бити ?х. Всi вони царськi люди.
   Два днi присуд готовий i суддi вагалися, чи  пiдписати  його,  чи  дiло
далi вести. Питали б ще з у с е р д i  ?  м,  так  Кочубей  дряхлий,  його
насилу привели до життя. Рани го?тися не хочуть. У нього жар.
   З Iскри нiчого не добудуть. Сказав, що хотiли, бiльше, мабуть, не зна?,
а iншi - дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубе?хи.
   Усiм вiдомо було, що це вона затiяла донос, але ??  якось  не  вмiшали.
Нiхто не важився кликати Любов Хведорiвну на суд.
   Суддi також. Мали ж би з нею мороку!
   По довгiм ваганнi канцлер узяв перо.
   Дрижучою рукою пiдписався.
   Шафiров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
   "Нехай буде воля твоя святая!" - сказав.
   "I да приiдет царствi? тво?",- додав Головкiн.

   * * *
   Дня 30 квiтня Кочубея, Iскру й усiх заплутаних у донос,  крiм  Осипова,
виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли ?х пiд вартою на човнi до Порiччя,
а далi на возах до мiсця призначення.
   ?хали до Вiтебська людьми вольними, особами високого рангу  i  великого
значення, а верталися збитими, скатованими, безнадiйними.
   Надбання цiлого життя змарнованi, здоров'я знищене, це вже не  люди,  а
живi трупи.

ТАБIР
ШУМИТЬ
   Задумавши похiд на Москву, король Карло змарнував лiто  й  осiнь.  Лiто
простояв у Саксонi?, осiнь - у Польщi.  Сам  собi  шкодив.  Нiби  на  руку
Петровi йшов.
   Не  слухав  анi  досвiдчених  полiтикiв,  нi  сво?х  старих  генералiв.
Покладався на власний генiй i на сприятливiсть щастя. Що лиш зимою рушив у
Литву.
   Вiйсько терпiло голод i стужу.
   Бiдна з природи, а всякими вiйнами до останку виснажена кра?на не могла
дати вiйську того, що треба - даху i страви.
   Карло хвилювався i на населенню зганяв злiсть. Особливо польським панам
не жалiв нi згiрдливих слiв, нi контрибуцiй.  Тим  зраджував  собi  навiть
прихильникiв свого союзника Станiслава.
   Скинувши польського короля з престолу, хотiв те саме зробити з  Петром.
Мало-мало не повезло йому. Несподiвано  з'явився  в  Гроднi.  Коли  б  двi
годинi скорiше поспiв,  дiстав  би  був  царя  в  сво?  руки.  Цар  аж  до
Петербурга утiк. Укрiпляв його. Казав також  укрiпляти  Москву,  Серпухiв,
Можайськ, Твер. Пiд карою смертi не вiльно було мiщанам кидати сво?х мiст,
а за те селян виганяв на роботи  коло  городських  мурiв.  Села  й  землi,
котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Мiж тим  Карло  дiйшов
до Радошкович i став. Нi вороги, нi сво? не знали чому.  Нiби  в  пiжмурки
грався. "Вгадайте, куди пiду,- на Москву чи на Ки?в?"
   Був це одинокий вислiд того довгого й нiчим не виправданого постою.
   Цар не знав, куди  пiде  Карло  i  де  йому  збирати  сво?  вiйська,  в
Московщинi чи на Укра?нi?

   * * *
   Мiж тим гетьман Мазепа пiд Бiлою Церквою табором стояв.
   Табiр рiс, бо гетьман стягав туди останки свого вiйська i формував новi
частини.
   Молодикiв обучували вiйськового дiла.
   Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблi i фузi? цiкавий, а кiнь i вiн
- одно. I не треба ?х насильно до полку тягнути, як москалiв.  Укра?нцi  -
во?нний народ. Багато тепер намножилося таких, що ?м у хатi нiчого робить.
Краще лицарсько? слави добувати. На вiйнi хоч шаблю в руках ма?ш, а в хатi
що? В хатi ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввiйдуть, чужих  чи
сво?х.
   Що ма?ш, заберуть,  тiшся,  як  голову  залишать.  А  з  полку  гетьман
платить. У  нього  грошей,  як  бобу.  Чудеса  люди  про  Мазепинi  ма?тки
розказують.
   Табiр пiд Бiлою Церквою росте.
   Пригадуються Богдановi часи, сумно?  пам'ятi.  Бiлоцеркiвська  угода  з
1651 року.
   Помiж козаками водяться ще  такi  старцi-дiдугани,  що  пам'ятають  цей
сумний мент; чурами тодi, хлопчиками служили.
   "Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з  ляхами,
з мостивими панами  у  Бiлiй  Церквi  замирив",спiвають  пiсню,  яку  тодi
зложено, i сивi ?х голови хиляться вiд журби додолу, як  ковиль-трава  вiд
вiтру на степовi.
   З ким не мирилися предки нашi, i нiчого з того замирення не виходило!
   От i тепер глухi слухи  по  табору  блукають,  нiбито  гетьман  знов  з
поляками миру шука?.
   Однi i слухати про те не хочуть, iншi кажуть, хай навiть з  вельзевулом
iде, щоб тiльки вiд Москви вiдсахнуться.
   "Москаль хоч вiри свято? православно? не нiвечить".
   "Тiльки насмiха?ться з Бога i з його святих".
   "Але унi? насильно не заводить".
   "Бо цар усяку вiру ногами топче, гiрш бусурмана".
   "Бусурман, будь це татарин, нога?ць, будь турок, чи яке лихо, вiрою  не
цiкавиться".
   "А цар, кажуть, вiйну з Богом затiяв. Хто кого переможе,  чорт  i  вiн,
його намiсник, чи Бог?"
   "Невже ж?"
   "А так. За царем чорт, а за Богом хто?"
   "Добрi люди".
   "Та де куцому до зайця! Де чоловiковi до чорта!"
   "Цар тако? смiливостi дiбрав, що з чашi церковно? горiлку п'?,  в  ризи
священичi вбира?ться, п'янi синоди по ночах склика?".
   "А Бог дивиться i - мовчить".
   "Чека?, що люди на це скажуть. Чи за Богом пiдуть, чи за антихристом".
   "Бог усякi знаки посила?. Кажуть, на одному хуторi вродилася  дитина  з
зубами i з розумом, як у старого".
   "Я сам бачив когута з трьома ногами".
   "А телята з двома хвостами, гада?те, не лучаються?"
   "Перше такого не бувало".
   "Бо перше антихриста не було".
   "Як не порвемо з царем, то Бог нас покара?, iз лиця  землi  нас  зiтре.
Слiду нашого не оставить".
   "Доповiдають, що кiнець свiта надходить. Вигинуть тi народи,  що  тепер
?, а Бог новi сотворить".
   "I творити не треба. На морях ? такi острови,  що  на  них  добрi  люди
живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть.  ?х  Господь  на  наше  мiсце
покличе, а ви йдiть собi геть, до чорта зi сво?м антихристом!"
   "I гетьман того не бачить?"
   "Бачить, та нiчого не вдi?. Заворожено його".
   "Душу чортовi записав, щоб не старiтися".
   "Невже ж?"

   * * *
   Табiр хвилю?ться. Довге бездiлля до доброго не веде.  Старi  козаки  не
легко  з  молодими  зживаються,  дивляться  на  них,  як  на  щось  нижче,
недосвiдчене й незаслужене. Хотiли  б  кращих  харчiв  i  бiльшо?  платнi.
Молодi покликаються на козацьку рiвнiсть. Лучаються бiйки i розрухи, треба
розслiджувати дiло й карати винуватих.
   Кари зраджують людей, особливо  молодших.  Вони  тому  тiльки  й  шаблю
припиняли до боку, що козаковi море по колiна.
   Табiр шумить.
   Гетьманове шатро осторонь сто?ть.
   Воно велике, з непромокального полотна, як на вiтрила. Всерединi оббите
шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавськi узори.
   Шатро з трьох  частин  зложене.  В  першiй  -  гетьмана  канцелярiя.  В
середнiй - вiн гостей прийма?, у третiй - спить. Шатро на помостi з дощок,
прикрiплене сильними линвами до паликiв, крiпко в землю  вбитих.  Над  ним
гетьманська хоругов з вiтрами лопотить.
   Кругом його декiлька iнших шатер -  для  генеральних  старшин,  писаря,
суддi, обозного тощо.
   Майдан обведений глибоким  ровом  i  крiпким  частоколом.  З  частоколу
гармати  висунули  гирла  на  всi  сторони  свiта.  Обслугують  ?х  старi,
досвiдченi i вiрнi гармашi, котрi бiля гетьмана вже не раз службу робили.
   Вiддiли iз сердюцьких полкiв, а також сотня волохiв стоять кругом  того
табору в таборi.
   I москалi ?. На них козаки з-пiд ока  дивляться,  а  вони  на  козакiв.
Бiльше з ними хлопоту, нiж хiсна. Гетьман зна?,  що  коли  б  до  розрухiв
прийшло, солдати першi втiкали б. Вони тiльки за царя вiрно  б'ються.  Цар
ма? окрему силу над ними. Не люблять його,  але  бояться.  Страхом  ?х  до
послуху неволить. В огонь i в воду пiдуть, як цар накаже. Козаки - нi.
   Кожний полк ма? свiй окремий вигляд, свою думку та  вдачу.  Козак  хоче
знати, куди вiн iде i за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе дiло.
   Велика рiзниця мiж козаками й  царськими  людьми!  Царськi  люди  -  це
маленькi ланки у великому ланцюзi, котрим цар-велетень куди захоче, туди й
поверне, без противлення пiдуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще
з загалом. Вибiрнiсть гетьмансько? влади мають на  гадцi.  I  теперiшнього
гетьмана вольними голосами обирали, пiсля Самойловича на  рiчцi  Коломацi.
Дехто був  за  Борковським,  загал  "бути  гетьманом  Iвановi  Степановичу
Мазепi" - гукнув. I вибрали  Мазепу.  Можна,  значиться,  i  тепер  когось
другого обрати - Полуботка, Скоропадського  або  Апостола.  Не  одному  до
булави спiшно.
   Так собi не один гада?, хоч казати бо?ться, бо  тепер  во?нний  стан  -
карають.

   * * *
   Полудн?. Весняне  сонце  продира?ться  крiзь  хмари  й  огрiва?  табiр.
Мерехтять червонi шаровари, вилиску? збруя, просихають  головна  вулиця  i
стежки помiж курiнями.
   Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в  окруженню  старшин,  зi
свого шатра в табiр виходить. Над ним бунчук хита?ться, перед ним  прапор.
Де прапор стане, там, значиться, i гетьман сто?ть.
   Табiр заметушився. Вилазять козаки з-пiд сво?х возiв; хто в костi грав,
хова? ?х у кишеню, хто пив - хова? пляшку, як  забагато  випив,  кри?ться,
щоб п'яним не лiзти ясновельможному в очi. За це сильно карають. В  таборi
впиватися не вiльно, хоч  крамарi  з  Бiло?  Церкви  здовж  шляху  i  собi
розтаборилися,  приманюючи  козацькi  душi  до  солодких  чарок.  Не  один
останнього  рубля  пропив.  А  скiльки  червiнцiв  пiшло  до   крамарських
загребущих рук!- хто почислить?
   Гетьман головною вулицею проходить. Направо й налiво глядить:  "Здоровi
були, козаки!" - кличе.
   "Доброго здоров'я ясновельможному  пану  гетьмановi!"  -  вiдповiдають.
Шапки вгору летять, з пiстолiв палять.
   При деяких частинах своя музика ? - сурми, бубни, свирiлi й бандури. Як
гетьман коло тако? частини проходить - грають. Вiн любить музику,  за  нею
не одного недобачить i недочу?, а в кожнiй частинi, все одно в полку чи  в
сотнi, ? дещо такого, чого йому нi бачити, нi чути не треба.
   Йде туди, де свiжi охочекомоннi стоять. Ще ?х не бачив.  Пригляда?ться,
що  за  люди.  Нiчого  собi:  на  полтавських  та   чернiгiвських   хлiбах
викормленi, степовими вiтрами злелiянi, охотою помсти  i  кари  розпаленi.
Заприсяга? ?х на вiрнiсть. Болгарський  архi?рей  присягу  проводить.  Вiн
тепер або бiля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний  собою,  та
зате архi?рей, не то  що  звичайний  пiп.  I  проповiдь  по-нашому  скаже,
навчився. Ще й як? Нiби  другий  Феофан  Прокопович,  що  на  всю  Укра?ну
ки?вським  золотоустим  славиться.  Архi?рей  до  вiрно?  служби  завзива?
церквi, вiтчизнi i регiментаревi сво?му, бо  -  "що  тобi  з  шаблi,  коли
право? руки не ма?ш, що з хоробростi, коли вiрностi в тебе нема? Козак без
вiрностi, що судно без керма, що  вiз  без  колiс,  що  плуг  без  лемеша,
сагайдак без стрiл, фузiя без пороху i куль".
   Козаки, присягнувши, видобувають шаблi i пiдходять цiлувати  хрест.  "В
отсiм   хрестi,-говорить   архi?рей,-частина   животворящого    древа    -
пам'ятайте!"
   Гетьман в очi охочекомонним глядить. Не всякому добре з них  видно.  Не
один тiльки того жде, щоб грабувать. Дисциплiни треба би тим людям,  а  на
те часу  нема.  Хто  його  зна,  чи  не  прийдеться  нинi-завтра  в  похiд
виступати. Не вiк же Карловi у Радошковичах стоять. А рушить вiн,  тодi  i
цар двигне сво? потуги, тодi й Мазепi треба йти.
   Ця гадка бiльше всього  тривожить  Мазепу.  Розумi?,  що  настане  тодi
рiшаючий мент. Сполучити останнi  сво?  сили  з  царськими  вiйськами,  це
значить здатися на його ласку й неласку. Та ще  яко?  сполуки  бажа?  собi
цар! Вiн хоче, щоб Мазепа перейняв командування над  кiнницею,  значиться,
не над сво?ми полками,  а  над  мiшаними  московсько-укра?нськими  кiнними
силами, мiж тим як пiшi  укра?нськi  полки  пiдуть  пiд  команду  Петрових
генералiв.  Таким  чином  укра?нсько?  армi?  не  буде,  а  будуть  тiльки
укра?нськi частини в московськiй армi?. Finis Ucrainae!
   З жалем i смутком дивиться гетьман  на  те  море  козацьких  голiв,  що
шумить  кругом,  на  тих  здорових,  рослих,  гарних  воякiв,  з  котрими,
здавалося б, свiт цiлий можна побити,- тiльки Укра?ну визволити годi!

   * * *
   Пронизливi Мазепинi зiницi бiгали по козацьких обличчях i бачили на них
усе, крiм свiдомостi тi?? небезпеки, котра повисла над ?х рiдною кра?ною.
   Перестрiй Росi? на губернi?, кажуть,  уже  готовий.  ?  також  ки?вська
губернiя, значиться, гетьманщини нема, а буде одна  недiлима  Росiя.  Нема
того, за що пролилось стiльки  кровi,  за  що  такi  довгi  роки  боролося
козацтво, чому i вiн, Мазепа, присвятив так багато  сво?х  турботних  лiт.
Побiдить Петро i одним махом зробить кiнець останкам самостiйно?  Укра?ни,
забуваючи, що укра?нцi допомогли йому побiдити. А якщо  побiда  останеться
за Карлом, так цей знову вiддасть Укра?ну полякам, за кару, що не пристала
до нього. Це закон вiйни. Побiдник дикту? свою волю, нагороджу? i кара? по
власнiй уподобi.
   За похибки провiдникiв терпить загал, бо провiдник повинен  передбачати
лихо.
   Передбачати - легко сказать!
   От i тепер. Мазепа передбачу? небезпеку, яка  грозить  Укра?нi  з  боку
царя. Зна?, що треба порвати з Москвою i пристати до шведiв, бо  тiльки  з
ними можна добитися волi й самостiйностi. А як важко перевести цей намiр в
дiло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довiдався
старий. Ще гетьман мало кому звiрився зi сво?ми планами, а вже  Кочубей  i
Iскра побiгли з доносом до царя. Що то було б, коли б вiн провадив  справу
по-громадськи? Громада в один голос  кричить:  "Визволити  нас  iз  властi
антихриста!", а якщо вiн притакнув би ?й i сказав: "Добре,  визволяймося",
так вона тодi друго? заспiвала б. Казали б, що москалi це люди одно? вiри,
а шведи - лютри, що гетьман хоче шляхетськi порядки завести на Укра?нi, що
з ляхами руку держить, i - почався б такий танець, якого  за  часiв  ру?ни
танцювали. Важка рiч вести народ до волi! Мойсей 40 лiт провадив жидiв  до
обiтовано? землi i помер, не увiйшовши до не?.
   Чи не так i зi мною буде?

   * * *
   Табiр шумiв. Вiн мав сво? турботи. Сварився за ?жу, кожний хотiв  нових
чобiт, кращо? свитки, гострiшо? шаблi, молодшого, скоршого  коня.  Гетьман
не бачив тут тi?? одно? гадки, того спiльного бажання, котре нiби сталевим
ланцюгом спаю? табор i робить його нездобутним.  Вiдчувалося,  що  тут  що
голова - то розум, що серце - то бажання.
   Як важко на такiм грунтi будувати самостiйну державу!
   Козаки зроду хоробрi, але не вишколенi i до послуху не звичнi.  Щоби  з
них зробити вправний, во?нний iнструмент, на те  треба  часу,  треба,  щоб
полки привикли до себе, щоб вони  стали  товаришами  долi  й  недолi,  щоб
перейнялися одним во?нним духом.  А  тут,  що  зведеш  докупи  якусь  нову
частину, так зараз цар бере ?? для себе. А чого нашi можуть навчитися  вiд
москалiв? I куди одним i другим мiрятися зi  знаменитими  каролiнцями?  зi
шведським жовнiром i офiцером?
   Тiльки в сполуцi з вишколеною i карною армi?ю  шведського  короля-героя
можуть козаки зробитися гострим i невгнутим мечем у руках  свого  iдейного
вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостiйно? держави. Годi!
   З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехiд  на  сторону  Карла
конечний i неминучий, хоч i як небезпечний. Вся труднiсть лежала в тiм, як
i коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що
ще не пора, що треба далi збирати сили i далi окривати свою гадку,  а  мiж
тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращо? угоди.  А  воно  так
важко. От i тепер. На якийсь час треба було  припинити  всякi  переговори,
поки велося судове слiдство з Кочубе?м. Нiхто не зна?, як журився  Мазепа,
коли цар казав сво?м людям розбирати це погане  дiло.  Скiльки  ночей  вiн
недоспав, дожидаючи, чи не покличуть i його до Смоленська та не поставлять
вiч-до-вiч з донощиками, ?хати? Нi, того не зробив  би  Мазепа.  Вiн  -  i
царський суд! Анi гадати...
   Мазепа вже раз рiшився був на небезпечний крок. Цар хотiв  при?хати  до
нього до Батурина, щоб вияснити непорозумiння. Дiло було погане. Доноси не
без пiдстави. Гетьман боявся,  щоб  гостина  не  перемiнилася  в  суд  над
господарем. На той випадок приготовив 300 вiрних сердюкiв. На  даний  знак
мали почати бiй. Але цар  роздумався.  Не  при?хав.  Потребував  грошей  i
вiйська. Лишив гетьмана в споко?. Чи й тепер цар iз-за то?  само?  причини
не вда?, нiби вiн доносам не вiрить. Мабуть... що так.
   Але могло бути iнакше. Гетьман не мав певностi, чи Кочубей не переловив
якого тайного листа вiд Дольсько? до нього або  вiд  нього  до  не?  i  до
Карла. За грошi все можна дiстати. Один писаний  доказ,  i  цiле  слiдство
повернулося б на iншi шляхи, зрада Мазепи  стала  би  безперечним  фактом.
Його покликали б на суд. Це прискорило б дiло. Гетьман, замiсть  ?хати  до
царя, по?хав би до Карла. Розумi?ться, не сам, а з вiйськом i старшинами.
   Але до того вiн ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати
якнайбiльше, хоче пристати до нових  союзникiв  за  цiну  самостiйностi  й
неподiльностi Укра?ни... Як летiти, то з великого коня.
   I гетьман усмiхнувся. Щастя i тим разом не покинуло його. Цар  повiрив,
а може, вда?, що вiрить у вiрнiсть гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свiй
донос. Iскра теж - i гетьман може далi вести сво? переговори з Карлом.
   Веде i, мабуть, доведе до бажаного кiнця. Бiда тiльки в тiм,  що  Карло
не слуха? нiкого.  Гетьмана  теж.  Поклада?ться  на  свiй  власний  розум.
Змарнував кiлька мiсяцiв  на  бездiльному  постою  i  дав  Петровi  нагоду
зiбрати бiльше вiйська та краще вимуштрувати його. Петро  не  дурний.  Вiн
учиться во?нно? штуки вiд Карла. А це не добре. Найгенiальнiший вождь,  як
непотрiбно перетягне вiйну, то може ?? програти,  бо  вороги  освояться  з
його тактикою i переймуть секрети його побiд.
   Гетьман хоче, щоб Карло йшов  на  Москву,  а  вiн,  мабуть,  пряму?  на
Укра?ну. Це також небажаний i небезпечний зворот. Союзник добрий, коли вiн
здалеку, а ввiйде в край - i з союзника зробиться неприятелем, бо народ не
любить чужого вiйська, яке б воно не було. Тепер не  люблять  москалiв,  а
прийдуть шведи, то й ?х не любитимуть. I не  дивуватися.  Яке  б  не  було
вiйсько, а для народу тягар.
   Гетьман умiв думати i рiвночасно,  як  машина,  робити  звичайне  дiло:
приймати звiдомлення, давати розпорядки, пiдписувати канцелярськi  папери.
Незвичайна енергiя не покидала його. Пригноблення пiсля невдачi не тривало
довго. Вiн скоро приходив до себе i пiдносив голову вгору...  Ще  наше  не
пропало!
   Так було й тепер. Думки його йшли одною  дорогою,  а  звичайна  щоденна
праця, праця вождя в таборi, котилася другими шляхами.
   Гетьман вислухував жалоби на харчi,  на  оружне  постачання,  розглядав
усякi непорозумiння мiж поодинокими вiйськовими частинами,  рiшав,  мирив,
картав i карав - скоро, вправно та бистро, що дивував  усiх.  "Голова!"  -
казали козаки. "Гетьман!" - доповiдали старшини. Великим умом  пiдтримував
сво? значення. Боявся одного - старостi.
   Коли б так справдi занедужав i знемощiв, коли б однi?? днини почув,  що
вiн старий не лiтами, а духом, що вже не ма? то? молодечо? енергi?, котрiй
дотепер завдячу? так багато, о - тодi було б погано. Гетьман навiть гадати
не хоче, що тодi було б, бо зна?, що нiхто не  розмотав  би  того  клубка,
який вiн трима? в сво?й руцi,  нiхто  не  знайшов  би  виходу  з  великого
укра?нського полiтичного лабiринту, котрий вiн так довго будував.

   * * *
   Сонце грiло. Бунчук непорушне висiв над гетьманською головою. Прапор не
розвiвався за вiтром, не лопотiв, як птах. Погода. Почина?ться  жара.  Вiд
коней i людей лягають фiолетнi тiнi, бiлi сорочки  слiпучо  вражають  очi,
червонi шаровари горять.
   Гетьман далi обходить широкий табiр.
   Все щось нового й небажаного.

   * * *
   Ось там, направо, бiля  головних  ворiт  якийсь  рух.  Зчепилися  люди,
гамiр, крик, щось деруть, нiби м'ячем перекидаються. Здалеку забува?ш,  що
це люди, зда?ться, нiби жеруться вовки.
   Гетьман прискорю? ходу. Пiдручний старшина бiжить наперед.
   "Тихо там! - гетьман iде!"
   Гамiр тихне. Козаки розступаються. Менш  смiливi  зникають  у  натовпi,
цiкавiшi стають кружком.
   На землi руха?ться щось. Несмiливо, крадьки пiдносить голову - чоловiк.
   Очей його не видно: кров  i  болото.  Рукою  протира?  повiки  i  плю?.
Випльову? зуб, один, другий,- сильно побили його. Здивовано  розгляда?ться
кругом, чому далi не б'ють, лиш насмiхаються з нього. ? з чого. Вiн тiльки
в сорочцi i то в такiй дранiй, що ледве трима?ться хребта. Все поздирали з
нього, чоботи, жупан, шапку, пояс - все. Тiльки тая сорочка на хребтi i  в
долонi з табакою рiжок. Того рiжка нiяк дати не хотiв. Кусав,  драпав,  як
кiт - тим ще гiрше сво?х напасникiв дражнив.
   Побачивши перед  собою  старшину,  а  далi  цiлий  гурт  з  бунчуком  i
хоругвою, вiн догаду?ться, що це гетьман надходить i що, мабуть, тiльки  й
тому його i бити перестали. Набира? вiдваги.  Хоче  встати,  але  пригаду?
собi, що без шароварiв,- соромиться, сiда?, пiдбираючи ноги пiд себе.
   "За що ви так його збили?" - пита? гетьман.
   "Шпиг, ясновельможний пане гетьмане",- вiдповiдають.
   "По чiм зна?те, що шпиг?"
   Шлявся по цiлiм таборi, пiдслухував, пiдглядав, а як спитали, до  якого
полку i до яко? сотнi належить, то став  крутить,  назвав  полк  i  сотню,
котро? тут нема".
   "Правда це?" - спитав побитого гетьман.
   Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в кровi.
   Гетьман головою покрутив.
   "I зi шпигом так робити не  слiд.  Треба  його  судовi  вiддати,  а  не
знущатися над чоловiком. Це ви зробили  безправно,  i  винуватих  кара  не
мине. А що вiн це в кулацi держить?" - спитав  гетьман  i  всмiхнувся,  бо
шпигун виглядав дiйсно смiховито. В однiй  сорочцi,  до  котро?  притискав
щось грацiозно, нiби не соромився сво?? наготи,  а  боявся,  щоб  йому  не
вiдiбрали того рiжка, який йому з цiлого ма?тку залишився.
   "Та це вiн рiжок з табакою ма?",-вiдповiли козаки.
   "Та й табака  якась  диявольська,  нiби  перець  у  нiй  i  вапно.  Хто
спробував, чха?, нiби носатина в нього. Вiн, мабуть, i  не  наш.  Дряхлий,
тiло м'яке i кiсть тонка - чи не шляхтич який!"
   Гетьман глянув i мусив признати козакам правду.  Шпигун  на  козака  не
скидався. Казав йому дати шаровари i кобеняк i вiдвести до свого шатра.
   Писаревi тi?? сотнi, на  котро?  територi?  збулося  це  кровопролиття,
велiв розслiдити справу й подати звiдомлення до полково? канцелярi?.
   Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карнiсть  на  вiйнi,
коли в таборi дiються такi  безправства.  Поняття  самосуду  над  злодi?м,
зрадником i шпигуном так глибоко вкорiнилося в психiку народну,  що  важко
вирвати його з корiнем. ШПИГ
   "Ось i вiн!" - сказав Орлик до гетьмана, наближаючися  до  окопiв,  якi
вiддiляли гетьманову квартиру вiд решти табору.
   Помiж двома сердюками стояв середнього росту чоловiк, вже немолодий,  з
хитрими очима, що глядiли спiдлоба, як у зловленого до клiтки звiрка.
   Вiн уже подобав на чоловiка, був обмитий i  причесаний  гладко.  Тiльки
лиця подряпанi i голова свiтить плiшами.
   Побачивши  гетьмана,  поклонився  низько,  раз  i  другий,  нiби  хотiв
звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо i  не  казав
його вiддати пiд суд.
   Гетьман глянув i - став. Здвигнув раменами, пiдняв високо брови i  мало
не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою i тiльки дав рукою  знак,
щоб сердюки йшли собi геть, а до шпига промовив рiзко: "Ступай!"
   Цей втрет? покiрно похилився i, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до
шатра, з котрого гордо маяла  хоругов  з  гетьмановим  гербом.  Гетьман  з
Орликом за шпигом iшли.
   Орлик мовчав, але цiкавий був, що це за птиця. Невже гетьман зна? його?
   Гетьман пiдняв важку занавiсу, впустив загадкового чоловiка й вернув до
Орлика й Ломиковського.
   Скоро вислухав ?х  i  велiв  на  заходi  сонця  прийти  з  Апостолом  -
побалакають.
   "До побачення!"
   Орлик i Ломиковський не вiдходили.
   "Не спiшитесь?"
   "А безпечно вашу милiсть оставляти сам на сам з непевним чоловiком?"  -
спитав Ломиковський.
   "Нiкому не кажiть. Це мiй чоловiк. Найповнiший  у  свiтi.  Розкажу  вам
пiзнiше. Варта хай нiкого в шатро не пуска?, нiкого! Прощайте!.."
   "Свят, свят, свят! - казав гетьман, подаючи тринiтаревi  руку.-  Але  ж
потерпiли ви, отче, страданiя i то не вiд ворога, а вiд мо?х людей".
   "За добре дiло варт i муки прийняти".
   "Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табiр?"
   "На мо? нещастя сотня, яку я назвав, що нiбито до не? належу,  вiдiйшла
кудись з табору, i це було причиною мого  страждання.  Але  це  нiщо.  Хто
терпен, той спасен. Волосся вiдросте, жаль тiльки зубiв. Здоровi були".
   "Ще й який жаль. Добрi зуби - то й шлунок добрий, а добрий шлунок -  це
основа здоров'я. А до того тепер такi часи, що iнодi й кусатися треба",- i
гетьман усмiхнувся, показуючи сво? здоровi, бiлi зуби.
   "Сiдайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а
отсе пирiжки. Живiться. Зi страху, мабуть, зголоднiли".
   "Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили".
   "Козаки, як вовки, не хотiв би я ?м попастися в руки".
   "Я теж удруге не рад би. Добре, що з це? халепи вийшов. Але ж бо били!"
   "Били?"
   "Ой били, ваша милосте, ой били",лементував патер.
   Нараз гетьман нiби щось пригадав собi i зжахнувся.
   "А листи? Чи не вiдiбрали у вас також i листiв? Ради Бога, кажiть!"
   Патер побожно зiтхав, схрестовуючи на грудях руки.
   "Говорiть! - наглив його гетьман.Треба ж  ?х  пошукати,  заки  попадуть
комусь у руки, що зна? латинську мову".
   Патер хитро пiдморгнув очима.
   "Отже?"
   "Отже, лист тут..."
   "Де?"
   "На плечах, милосте ваша, на плечах".
   "Як то на плечах?"
   "Виписаний на голому тiлi. А в рiжку не табака, а  порошок.  Треба  ним
обмити спину, а тодi  ваша  милiсть  прочитають  власноручне  письмо  його
королiвсько? милостi Карла XII".
   "Тому ти так, отченьку, боронив цього рiжка".
   "Авжеж, що тому. Без нього й письма не вiдчита?ш".
   "Ну,- здвигав раменами гетьман,чого вже люди в тiй вiйнi не  вигадують,
далi  й  найбiльша  осторожнiсть  не  допоможе,  хто  хоче  перехитрити  -
перехитрить".
   "Спосiб на спосiб, аж дiйде до того, що вiйна стане н о н с е н с о м".
   "Почека?мо ще трохи,- смiявся гетьман.- Вiдколи свiт, вiдтодi й  вiйна,
i поки його - поти й вiйни. Дурний, хто вiрить, що людей можна перетворити
в ангелiв. Але ви, отче, крiпiться, ?жте й пийте, бо  хоч  який  ми  ма?мо
респект перед духом, але й тiлу треба його т р i б у т у м вiддати".
   "Вiддайте кесаревi, що кесаря".
   "Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мiй терпець  урветься.
Дуже я цiкавий, що пише Саrolus rex".
   "Добре пише",- вiдповiв, за?даючи смачнi пирiжки, тринiтар.
   "Гада?ш?"
   "Знаю, ваша милосте.  Ваша  милiсть  будуть  вдоволенi  сво?м  покiрним
слугою, котрий перетерпiв страстi i мало що не був умертвлен за свою вiрну
службу".
   "Яка служба, таке й возмездi?,  отче.  Гетьман  Мазепа  розумi?ться  на
речi".
   Тринiтар припiднявся з мiсця. "Сratias ago magnificentiae vestrae".
   "Еrgo, ad rem!" - сказав гетьман, пiдводячи патра до сво?? умивальнi.
   "В давнину гостям ноги з дороги мили,  а  гетьман  свому  гостевi  зми?
спину". .
   "Добре, що не голову. Саrolus rex  xотiв  менi  на  головi  писати,  на
тонзурi. Та я не дав. Тонзура - рiч свята. До того,  хоч  як  ??  прикрий,
може вилiзти на верх, i тодi був би с а м о й б о л ь ш о й с к а  н  д  а
л".
   "I били ж би козаки, пiзнавши патра".
   "Ой били ж би, милосте ваша!"
   "Обнажай тiлесо сво?, преподобний отче!" ПIДПИСАЛИ
   Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того,  що  вичитав  на
спинi патра.  Король  Карло,  йдучи  слiдами  свого  попередника  Карла  Х
Густава, гарантував гетьмановi й укра?нським станам  Jus  totius  Ucrainae
antiquae vel Roxolaniae, на цiлiй областi, на якiй ? схiдна  церква  й  на
якiй народ балака? окремою вiд московсько? i польсько? укра?нською мовою.
   Це  обновлення  шведсько-укра?нського  договору  з   року   1657   було
безперечно переводним дипломатичним успiхом  гетьмана  Мазепи,  котрий  не
вдоволявся станом свого теперiшнього посiдання,  а  невтомно  прямував  до
об'?днання всiх укра?нських земель, кажучи, що як летiти,  то  з  великого
коня.
   Цей великий кiнь i стояв отс? перед ним готовий до дороги.
   Король Карло признавав Укра?ну  самостiйною  державою,  а  ??  гетьмана
титулував князем i гарантував, що титулу цього i всiх йому  належних  прав
не нарушить. Вiйська шведськi, якi увiйдуть на Укра?ну, будуть  оставатися
пiд начальним керуванням  укра?нського  князя-гетьмана  i  всi  укра?нськi
землi, якi добудуть  шведи,  належатимуть  до  Укра?ни.  В  забезпеку,  що
Укра?на зi свого боку додержить договору, король Карло вважав потрiбним на
час вiйни обсадити  сво?ми  вiйськами  городи  Стародуб,  Мглин,  Батурин,
Полтаву i Гадяч.
   Крiм писаних пунктiв отець тринiтар  передавав  гетьмановi  вiд  короля
деякi уснi iнструкцi?. Вiд  нього  довiдався  Мазепа,  що  договiрний  акт
виготовля? перший мiнiстр короля Карла, граф Пiпер, i  що  при  найближчiй
зустрiчi цей важкий iсторичний документ пiдпишуть оба  контрагенти,  себто
король Карло XII зi сво?ми вiдповiдальними мiнiстрами  i  князь  Мазепа  з
укра?нськими генеральними старшинами.
   Гетьман перехрестився тричi.
   "Боговi хай буде дяка".
   "Во вiки вiков",- додав вiд себе патер.
   "А тепер,- звернувся до нього гетьман,- пiдеш, отченьку, до нори".
   "Я?"
   "Не бiйся. Нiчого тобi там  не  станеться.  Це  так  про  людське  око.
Поставлю сердюкiв на вартi коло холодно?, а вночi покличу до себе,  нiбито
на допит, а. насправдi на вечерю. Завтра спiчнеш, а там подума?мо, як дiло
повести далi. Кривди за свою службу не матимеш".
   "Вiрю".
   Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець,  i  пiшов
пiд сторожею сердюкiв, котрих покликав гетьман, наказуючи  ?м,  щоб  добре
стерегли цього чоловiка й не дали йому зробити нiяко? кривди.
   "Щоб йому нi один волосок з голови не злетiв!"

   * * *
   Надходили старшини.
   Орлик i Ломиковський стояли бiля окопiв i палко розмовляли мiж собою.
   Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко.  Козаки
робили йому дорогу i здоровили. З бiчно?, перехресно?, вулицi, видно  було
лубенського полковника Зеленського. Йшов зi сво?м писарем  полковим,  живо
розкладаючи руками. На всiх помiтне було якесь збентеження,  мало  того  -
тривога.
   "Спiшно ?м приставати до шведiв,- казав гетьман,- Доведу  до  того,  що
зажадають вiд мене, щоб не казали пiзнiше, що це було мо? бажання, а не ?х
воля, i що гетьман самовiльно на таке важне дiло рiшився".
   Вiдсунув ворiтця i пiдiйшов до першо? сторожi.
   Сонце сходило з полудня. Табiр був  озолочений  його  блиском.  Гетьман
залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору i руху.  "Сiч,-
погадав собi.- Що ти вдi?ш! Де не станеш табором, робиться з нього кiш. Не
так, як у других армiях. Тут ? своя традицiя, свiй темперамент,  з  котрим
треба вождевi числиться.  Вiддавати  тих  людей  пiд  московську  команду,
значить, вiдбирати ?м охоту битися за отсе ?хн?, власне життя. А  який  це
вояк,  що  нерадо  б'?ться?  Цар  хоче  мене  зробити  вождем  над   сво?ю
кавалерi?ю, а Карло вiдда? усi во?ннi сили, сво? i мо?, якi лиш будуть  на
Укра?нi, пiд мiй начальний провiд. Це рiзниця. Ще й яка!"
   Орлик i Ломиковський побачили гетьмана i кланялися йому. Гетьман  рукою
покликав ?х до себе.
   "Ось i Зеленський надходить, i Горленко",- сказав гетьман.
   Ломиковський кивнув ?м, щоб скорiше йшли. Тi прискорили крок.
   Зеленський вiдправив свого писаря i привiтався з гетьманом.
   "Про що ти так зi сво?м писарем балакав?"
   "Не дають менi спокою, щоб приставати до шведа. Вже  й  козаки  про  те
саме плещуть, прямо здурiв народ".
   "Все та сама пiсня! - сказав гетьман,-будь ласка, в шатро".
   Перейшли  перший  передiл,  у  другiм,   гарно   полтавськими   узорами
вишиванiм, крiзь малi прорiзи, нiби вiконця, падало ярке сонце й  золотими
квадратами лягало на пiл, вистелений грубим турецьким ковром.
   "Ще нам Апостола браку?,- сказав гетьман, сiдаючи у  складане,  похiдне
крiсло.- Сiдайте, будь ласка,- запрошував гостей.-  Пилипе,  налий  чарки,
насухо не добре говорити, в горлi дере".
   Генеральний обозний i полковники вихилили спорi чарки угорського вина.
   Надiйшов Апостол.
   "Можемо  починати,-  сказав  Орлик.-  Говорiть  ви,  пане   генеральний
обозний".
   Ломиковський вiдкашельнув: "Це, що  перед  хвилиною  сказав  лубенський
полковник,  суща  правда.  Прилипають  до  нас  люди,  як  мухи  до  меду:
переходiть i переходiть до шведiв. Боюсь, щоб ребелi? яко? не було,  бо  i
козаки, i народ тако? злостi до москалiв дiбрали, що довше ?х  у  вiрностi
царевi не вдержиш".
   "Нiяк не вдержиш,-потвердив Горленко.-Мiй полк прямо  зубами  скрегоче,
дивись, i кинуться на царських драгунiв".
   "Козакiв,- почав Апостол, пiдкручуючи свiй химерно  закарлючений  вус,-
козакiв можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з
поспiльством по селах i по городах, коли там нiякого вiйська нема?"
   "Ось з мо?х Лубнiв,-  жалувався  Зеленський,-  доносять  менi,  що  там
зазбро?нi товпи всiляких п'яниць та гультiпак спокiйним  людям  проходу  i
прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смертi орендаря,  а
старшина ледве живий утiк.  Бочки  розбивають,  трунки  розливають,  усякi
пакостi чинять".
   "В Стародубi,- притакував Орлик,- не краще. Скоропадський пише, що  там
шевцi, кравцi, лимарi i весь чорний  народ  напали  на  тамошнього  вiйта,
пограбували його, з  погребiв  закопане  вино  добули,  попилися  i  жидiв
потурбували".
   "Що це? -спитав гетьман.- Приходiть з вiстями Iова, страхайте мене!"
   В голосi його вiдчувався нiби гнiв а нiби злоба.
   Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далi, чи перестати,  щоб
не гнiвати ясновельможного.
   "Чого ж ви мовчите? Не окривайте нiчого, хай знаю, що дi?ться пiд  мо?м
регiментом тепер, коли  нам  порядку  треба  i  спокою.  Кажи,  прилуцький
полковнику, що ти чув!"
   Горленка вразив тон гетьмансько? мови: "Бачу, що  милiсть  ваша  нерадо
слуха? нас, тво?х вiрних старшин".
   "Годi менi радо слухати, що пiсля 20 лiт мо??  важко?  працi  твориться
таке безладдя. Говори!"
   "Доносять, що в Мглинi сотника до смертi прикотили i три  днi  в  тюрмi
тримали. Коли б не товаришi сотеннi, то живим не оставсь би".
   "Це вже не добре,- зiрвався гетьман.- Сотник - голова  в  сво?й  сотнi,
управитель ??. Це  дiло  треба  прослiдити.  Безкарно  такого  бешкету  не
пустимо. Що ж дальше?"
   "Смiливiсть гулящого народу,- зважився забрати слово Орлик,- переступа?
усякi межi  закону,  послуху,  навiть  респекту,  для  тво??  особи,  пане
гетьмане, належного".
   "Що ж такого?"
   "Гультя? на гетьманський замок у Гадячi напали, хотiли управителя вбити
i розграбити добро, добре, що гадяцькi мiщани до того не допустили".
   Гетьман покрутив головою: "Бiльшо? вдяки сподiвався я за мою працю  для
добра Укра?ни".
   "Це не нашi люди,-.потiшав його Ломиковський,- а московськi. Московськi
втiкачi й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас i разом
грабуймо панiв i старшин. Уздовж Днiпра гуляють двi такi московськi шайки:
одна - в вiсiмсот душ з Перебий носом во главi,  а  друга  -  в  тисячу  з
отаманом Молодцем. Гулящий народ,  як  вода,  наплива?  до  них,  i  треба
боятися, щоби з  тих  шайок  другий  Булавiн  не  вийшов.  В  Полтавськiм,
Миргородськiм,   Прилуцькiм,   Лубенськiм   i    Переяславськiм    полках,
скрiзь-скрiзь неспокiйно".
   "Скрiзь неспокiйно..." - повторив гетьман i почав пальцями  бубнити  по
столi, що було знаком його невдоволення.
   "Яка причина тим небажаним  познакам  видимо?  ребелi??"  -  спитав  по
хвилинi.
   "? рiзнi причини,- зважився вiдповiсти  Апостол.-  Хоч  би  та,  що  ми
безнастанно в походах, а вiдома рiч, як вигляда?  без  хазя?на  хазяйство.
Але найважнiше те, що народ невдоволений, i то не тiльки в нас,  але  й  у
московських землях. Там бунти, i до нас бунтарський дух перекида?ться".
   "Наш народ нiколи не був вдоволений",- перебив Апостола гетьман.
   "Це правда, але нiколи вiн без  причини  не  бунтувався,  а  тепер  тих
причин багато i такi вони важкi, що  й  виповiсти  трудно.  Милостi  тво?й
вiдомо - так i говорити не стану. Нiвечать  нас,  винищують,  обдирають  i
зневажають, не лиш народовi терпiти, але й  нам  на  такi  знущання  довше
дивитися годi".
   "Годi нам дивитися довше  на  те,  що  з  Укра?ною  робить  Москва!"  -
загомонiли гуртом.
   Гетьман скорим рухом пiдвiвся з крiсла i глянув крiзь вiконця направо й
налiво.
   Не було нiкого. Лиш хоругов лопотiла з вiтром, то широко  розвiваючись,
то тихо прилягаючи до полотен шатра.
   Здалеку гудiв табiр. Вiн мав сво? турботи. Заздрим оком  дивився  туди,
де жив гетьман i його старшини, не прочуваючи навiть, якi-то в  них  тяжкi
турботи.
   "Чого ж ви тодi хочете, панове?" - спитав гетьман, вертаючись  на  сво?
мiсце.
   Як на даний  знак  поставали  з  лавок.  Обступили  його,  схвильованi,
збентеженi, тривожнi. Всi нараз радi  були  говорити,  жалiтися,  виявляти
сво? задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмовi з Мазепою треба
бути помiркованим. що його анi криком не настрашиш, нi жалiсливими словами
не зворушиш, з ним треба балакати спокiйно i розумно.
   "Рещментарю i батьку наш!  -  почав  Ломиковський.-  Вiдомi  тобi  нашi
бажання, але нам не вiдомi тво? задуми, i вiд того нам  важко  двигати  на
сво?х спинах тягарi наших урядiв. Подумай собi: з одного боку, Москва  нас
кривдить i притиска?, Москва посяга? на нашi права споконвiчнi, ми непевнi
нi сво?х урядiв, нi ма?ткiв, нi безпечного  пробування,  з  другого  боку,
народ бунту?ться, городовi старшини не в силi це? ребелi? опанувати, а ми,
як той степовий вiтер, кида?мо собою направо й налiво, нинi тут, а  завтра
Бог вiсть де, i нiяко? надi? нема в нашому серцi, що воно до кращого  йде.
Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав i постановив,
то не ходили б ми як у мряцi, не бачучи дороги перед собою".
   "Непевнiсть тривожить людину",пiдхопив Апостол.
   "Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,-  додав  Горленко.-  Соромно,  що
старшини  тво?  i  довiренi  тобi  люди  так  само  непевнi  й   несвiдомi
завтрашньо? днини, як останнiй чура з обозу".
   Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.
   "Як бачу,- сказав гетьман,- ви невдоволенi мною. Так тодi - будь ласка!
- вiн пiднiс i назад на стiл поставив гетьманську булаву.- Будь ласка!"
   В шатрi зробилося тихо. Чути було, як лопотiла  хоругва  i  як  здалеку
шумiв табiр.
   "Пошлiть по полковникiв, що осталися вдома, вдарте в  литаври,  скличте
раду  i  виберiть  собi  нового  гетьмана.  Я  проти  волi  сво?х  старшин
рейментувати не хочу. Може, я старий, може,  менi  й  важко  шукати  нових
дорiг, може, очi мо? не довиджують, а  ушi  не  дочувають,  виберiть  собi
iншого, кращого й молодшого,- будь ласка! Я вже сво? вiдгетьманував,  пора
й менi спочити".
   Не раз чули це старшини, i за кожним разом бентежила ?х  така  погроза.
Нинi бiльше, нiж коли. А що буде, коли  гетьман  дiйсно  рiшився  прийняти
титул герцога й зажити на сво?х ма?тках?
   Перед ними розкрилися чорнi горизонти. Цар Петро,  Меншиков,  вiйна,  i
вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого  чоловiка,  котрого  шану?  i
перед котрим ма? респект грiзний, невблаганий цар. Без Мазепи  почалася  б
на Укра?нi така анархiя, що й погадати страшно.
   "Будь ласка!" - повторив, стукаючи булавою, гетьман.
   Апостол обхопив гетьмана за колiна.
   "Батьку й добродiю наш! Бог свiдком,  не  хотiли  ми  вразити  серця  й
ма?стату твого. Не гнiвайся на нас. Ми до шабель звикли, не до  полiтичних
розмов. Зна?ш, ясновельможний гетьмане, що i мiж мною i тобою  перше  щось
не наладжувалося, а тепер я тобi найвiрнiший слуга i товариш. Що  прикажеш
- сповню. I всi ми так, i не лиш ми, але  й  багато  iнших.  Розхмар  сво?
чоло, не карай нас гнiвом сво?м".
   Гетьман мовчки обiйняв Апостола i посадив його бiля себе.
   "Не гнiваюся я на вас, панове товариство, а по щиростi кажу, як  що  ви
невдоволенi мною, так виберiть собi кращого вiд мене".
   "З тобою, Iване  Степановичу,  хочемо  жити  й  умирати!"  -  закричали
гуртом.
   "Так тодi не пускайте сво?х гадок заячими слiдами, а кажiть, чого  собi
бажа?те, панове!"
   Апостол потягнув Ломиковського за полу.  Той  почав  тихо,  але  рiзко:
"Обiцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивiв Укра?ну з ляцько? неволi, так
ти нас виведеш iз теперiшньо?, щоб ми не загинули нi  пiд  царем,  нi  пiд
королем, лиш добилися волi".
   "Обiцяв i хочу дотримати слова, так хай менi  свiдком  буде  Господь  i
Христос, наш Спаситель".
   "А коли ж ти нас виведеш, Iване Степановичу, як не  тепер?  Приставаймо
до шведiв i разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до
Укра?ни!"
   "Приставаймо до шведiв, приставаймо!" - гукали старшини.
   "Карло на Березину йде. Цар у тривозi. Скарби сво?  в  Бiлоозеро  казав
вивозити, городи й села палити велiв".
   "Як шведи увiйдуть в Укра?ну, запiзно буде".
   "Або тепер спасеш нас i визволиш вiд  ворога  нашого  найлютiшого,  або
нiколи!"
   Гетьман два пальцi до уст приклав: "Тихо, панове, ради  Бога,  тихо!  З
таким крамом мудрi люди не виходять на торг. Гада?те, гав  ловить  Мазепа?
Ох, якi ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що  роблю,-  обезпечаюся
на всi боки. Кожний з вас вiдповiда? за свiй полк або за свiй  уряд,  а  я
вiдповiдаю за всiх. Iсторiя всю вину звалить на гетьмана  Мазепу.  Не  дай
Боже невдачi, народ обплю? мене i обкида? камiнням. Я не живу  з  нинi  на
завтра, я про будучнiсть гадаю, розумiючи, що за  всiх  прийдеться  колись
вiдповiсти перед судом Божим, бо не лиш з вибору  вашого,  але  i  з  волi
Божо? я свiй уряд дiстав".
   Гетьман схвильовано ходив по шатрi.
   "Як дiти приста?те до мене: переходи й переходи! Легко це сказати,  але
важко зробити. Чи погадали  ви  про  цей  перехiд?  Коли  б  тут  не  було
московського вiйська, то iнша рiч.
   А так - вони стежать за нами, пiдзирають кожний крок.  Зараз  спитають:
"А куди, а як, а чому?" Козаки розкиненi по всiх усюдах,  ?м  прийшлося  б
перебиватися насилу, щоб до нас добиться",
   Старшини очима за гетьманом водили.
   "Та не гадайте, що я не хочу  послухати  вас.  Як  що  ви  хочете,  щоб
зiрвати з Петром i шукати собi нового, може, й  кращого  союзника,  так  я
поперек вашо? дороги не стану, щоб ви  опiсля  нарiкали  на  мене.  Прошу,
подайте менi на письмi сво?  бажання,  ось  папiр,  а  тут  чорнило.  Будь
ласка!"
   Гетьман рукою показував на стiл: "Сlаrа расta  claros  fasiunt  amicos.
Пишiть!"
   Гетьман пiднявся з  мiсця:  "Пишiть,  панове,  а  я  пiду  й  вiдпочину
хвилину. Втомився я".

   * * *
   Гетьман знав, що таке письмо це  не  легка  рiч.  Iсторичний  документ.
Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть ?х  докупи.
Гетьман не хотiв ?м заважати. Пiшов до третього передiлу.
   "Як же маю писати?" - питався Ломиковський.
   "Пиши, як розумi?ш,- вiдповiв Апостол,- прочита?мо i справимо. Не зразу
Рим збудували".
   Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипiло по паперi.
   Апостоловi важко було тихо сидiти. Взяв Горленка набiк i,  закарлючуючи
вус, шептав йому до вуха: "Це треба нам було давно зробити. Боюся,  чи  не
запiзно".
   "Краще пiзно, як нiколи",- вiдповiв Горленко.
   "А що ж нашi жiнки й дiти? - спитав Апостол.-  Як  ми  ?х  оставимо  на
помсту москалям?"
   Горленко задумався: "Треба буде  i  ?х  покликати  до  себе.  Перейдемо
разом, а як нi, то й  залишити  в  якомусь  городi,  подалi  вiд  во?нного
пожару. Та об тiм ми ще побалака?мо з Iваном Степановичем. Вiн голова".
   "Авжеж, що не хвiст, такий як Кочубей".
   "Гей, гей, Кочубей!" - промовив Горленко i зiтхнув.
   "Такий богатир, такий пан i пiд батiг спину наставив".
   "Бо дурний. Жiнцi потурав".
   "Жiнку люби, та ума не губи".
   "Отож i я кажу!"
   Пiдступив до них Орлик: "Цитьте, не  заважайте  генеральному  обозному,
хай пише".
   "Я вже написав",- озвався Ломиковський.
   "Так прочитай вашець",- вiдповiв Апостол.
   "Хай Орлик прочита?
   "Нi, нi, хто писав, той хай чита?. Не всякий його письмо розбере".
   Ломиковський читав. Зараз по  першому  реченнi  його  зупинили.  Письмо
починалося звичайною формою: "Ихь царского пресвiтлого  величества  войска
запорозкаго генеральнiи старшины и полковники".
   "Так не можна,- казав Апостол.- Тут дiло не  про  царя,  а  про  нас  i
гетьмана".
   "Про Укра?ну",- додав Орлик.
   "Пиши:  ,Наш  ясновельможний  i  вельми  ласкавий   пане   гетьмане   i
добродiю'".
   Довго перечилися, заки справили письмо вiд початку до самого кiнця.
   "Прочитай ще раз ad ovo",-домагався Апостол.

   Ломиковський  насилу  прочитав  сильно  посправлюваний   i   почерканий
концепт. "Що предложивши, зичим вашей ясновельможностi доброго здоров'я",-
закiнчив.
   "Нi, так не йде!- зауважив Горленко.- Краще пиши: ,Що предложивши, наше
вiрно прихильнo? вашiй ясновельможностi засила?мо поздоровленi?'".
   "I  так  нi,-  противився  Зеленський,  котрий  довго  мовчав,  нiби  з
останнiми сумнiвами боровся.- На мою гадку, ось  як  слiд  написати:  ,Сi?
доклада?м, не тiльки радячи, але i велицi просячи, жеби старшiи над  нашим
войском козацким будучi? не рознилися для сво?х приват  мислями  сво?ми  i
один над  другого  чести  сво??  не  приносили,  але  спольною  братерскою
вяжучися  любовю,  щирим  совiтом  дiло  то?  Божо?,   велике?   вкупi   з
регiментарем,  паном  гетьманом  сво?м  орудували,   котрому   доброго   i
довготрiвалого здоров'я i щасливого во всем  поведенiя  заживати  зичим  i
Господу Богу Оного в сохраненi? сво? особенно? iз глибин  душ  наших  щире
йому вдячних поруча?м'".
   Перечилися за чергу в пiдписах, аж вирiшили, щоб пiдписувати поазбучно.
   Пiдписали.
   "Фу! Та й утомився! - сказав Апостол, передаючи Горленковi  перо.-  Аз,
буки, вiди, глаголь... так, це на тебе черга".
   "А тепер хай писар гарно начисто перепише".
   Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай i начисто пише.
   "Ей, Орлику! - накивував йому пальцем Апостол,- щось ти менi нинi  дуже
вiд усього вiдпрошу?шся. Чи не ма?ш ти,  мосьпане,  яких  заднiх  гадок  i
iнтенцiй?"
   "Я?"
   "Ти, Орлику, ти".
   "От i вигадав миргородський полковник".
   "Уважай!"
   Ломиковський переписав на повному листi паперу,  i  старшини  пiдписали
вдруге.
   "Це для Iвана Степановича,  а  чорновик  хай  Ломиковський  для  всяко?
безпеки схова?. На ньому теж нашi iмена стоять".
   Розiйшлися.

ПIДДАВСЯ
   __
   Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що i як вони  напишуть.  Не
важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у  руцi,  що  не  самовiльно
поступив, а пiшов за ?хнiм бажанням. Бог вiсть,  як  дiло  скiнчиться,  не
завадить обезпечити себе.
   Переговори з Карлом припинив би на деякий час.  Через  доноси  Кочубея.
Погано дiло тодi стояло. Добре, що  вдалось  перехитрити  царя.  Потерпить
Кочубей.
   I гетьмановi гадки пiшли шляхами - до Батурина, Диканьки, до Ковалiвки.
   Пригадав собi сво? довголiтн? товаришування з Василем Леонтi?вичем,  як
жива явилася перед ним Любов Хведорiвна,  побачив  Мотрю...  Мотре,  сонце
мо?!..
   Як недавно це було, а як далеко вiдiйшло вiд нього! Мотря  не  його,  а
Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотiв. Не жалi? за тим, що  в  Бахмачi
було.  Передвечiрн?  сонце,  осiннiй  погiдний  день.  Боже  ти  мiй!  Яка
благодать - гарна й розумна людина..!
   Нi злостi, нi помсти не  почував  у  сво?му  серцi.  Хотiв,  щоб  Мотря
щасливою була. Але чи буде? Ось i тепер, яка чорна хмара  надвига?ться  на
?? небо. Батька цар покара?. Як не дiстав Мазепи, мусить Кочубея  скарати.
Цар Петро нiчого безкарно не пуска?. Ма?стат свiй не тiльки силою  i  умом
пiдтриму?, але й страхом. При допомозi страху все в сво?х  руках  держить.
Деспот. Тiльки хитрощами можна поборювати  його.  Цар  Кочубея  скара?  на
горло. Мазепi нiяк рятувати його. Або Кочубей, або дiло. Дiло вiд  Кочубея
важнiше. Дiло найважнiше з усього. Для  дiла  кожна  жертва  добра.  Треба
робити дiло...
   I гетьман снував далi сво? плани. Роздумував, як i коли перейти йому до
Карла. ? два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або  щоб  скорим
ходом увiйшов на пiвнiчну Укра?ну i вiдрiзав ?? вiд Москви. За  шведськими
тилами можна б тодi пiдготовити край до велико? змiни. Бiда, що  Карло  не
слуха? нiкого. Сво?м розумом робить. Вождь  i  фiлософ.  Гетьман  рад  був
якнайскорiше побачити його. Цiкавий чоловiк, генiй.
   Невже ж ?х у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко - може,
й другi.
   Тiльки нашим браку? того, що чужим доля да?,-  авторитету  й  традицi?.
Карло хлопцем одно й друге дiстав, наш чоловiк мусить ?х здобувати, нашому
треба боротися за те, що другi готовим до рук разом зi скиптром  дiстають.
У нас боротьба на всi фронти i тому така важка побiда.
   Гетьман нiяк не може уявити собi укра?нського Карла, анi Петра.
   З тим i засина?.
   Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються,  коли  Мазепа
спить. Вiн працю? не раз до пiзна  вночi,  а  скоро  свiт  вста?.  Але  тi
двi-три годинi сну, крiпкого й безтурботного сну,  нiби  на  його  власний
наказ, покрiплюють його. Не раз у повозi притулить  голову  до  подушки  й
засне так, як другий навiть на лебединих пухах не спить.
   Цей добрий сон - один iз секретiв його молодечого вигляду.
   Мазепа опанував свiй сон силою волi...

   * * *
   Орлик двiчi вiдхиляв занавiсу i двiчi подавався  назад.  Гетьман  спав,
скинувши кунтуш i сап'янцi. Бiля  його  похiдного  лiжка  лежало  свiтляне
вiконце. Вечорiло.
   Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендз?ровського вiдпустив,  нiкого
не було в шатрi.
   Генеральний писар тримав прохання старшин i думав.
   Пригадав собi свою молоду дружину i сво?х маленьких синiв. Що станеться
з ними? Вони ж у Батуринi. Коли б так Мазепина  зрада  виявилася  скорiше,
нiж вспi? спровадити ?х до отсього табору,пропали.
   Орликовi мороз пiшов по спинi. Невже ж вiн ма? право  ставити  добро  i
життя сво?х найближчих на непевну ставку? Невже ж вiрнiсть гетьмановi  рiч
святiша вiд щастя його рiдних дiтей i кохано? дружини?
   Вiн пригадав собi тую нiч, коли гетьман,  дякуючи  слiпому  припадковi,
був приневолений розкрити перед ним тайну. "Iди i молися Боговi, казав, ти
молодий, i по-божому живеш, може, Бог вислуха?  тебе.  Молися,  яко  хощет
Господь, да устро?т..." Хитрун! Усiх нас на шнурку водить,  як  хоче,  так
наструнить,  а  тодi:  "Йди  i  молись  Богу!"...  Злiсть  пiдступала   до
Орликового серця. Як може один чоловiк володiти таким великим гуртjм? I то
не товпою, а  людьми,  як  не  образованими  i  вченими,  так  бувалими  i
досвiдченими?
   Буртувався проти насилля. Це, що нинi робив гетьман, з от-сим  письмом,
це чиста  комедiя  -  лицедiйство,  коли  не  лицемiрство.  Гетьман  давно
рiшився, все сво?м Богом чинить, а старшинами так крутить,  що  нiбито  не
вiн ?х веде, а вони його провадять. Один чоловiк усiма заправля?, всi  пiд
його дудку танцюють, усе вертиться, як вiн  собi  бажа?.  Старий,  дряхлий
чоловiк.
   Забував про добродiйства, яких вiд гетьмана зазнав,- бунтувався.
   "Велике  дiло,  що  мене  з  консисторського  канцеляриста  генеральним
писарем зробив, першим при собi, значиться,  чоловiком!  Не  будь  у  мене
снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нiм?  Нi
то син, нi то пахолок. "А пiди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!"  Так
раз у раз. Знаряддя я у його руках,  бiльш  нiчого.  Послушне  знаряддя  в
гетьманових руках. А як  приманю?  мене!  Все  менi  тую  булаву  показу?,
мовляв, по мо?й смертi, може, вона тобi припаде, тобi або Войнаровському".
   Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман зата?в перед ним сво? зв'язки  з
княгинею Дольською. "?зу?т Заленський i  болгарський  митрополит-розстрига
бiльше в нього вiри мають, нiж я. А тринiтар?"
   Орлик пригадав собi  нинiшню  пригоду  зi  шпигуном,  котрий  нiбито  в
холоднiй сидить. "Але пiд вартою, щоб йому  волос  з  голови  не  злетiв".
Комедiя, котра могла скiнчитися трагiчно. Чи не скiнчиться  трагiчно  цiла
тая велика комедiя, котру старий гетьман затiяв?
   Раб  бунтував  проти  власти   господина   свого.   Вiчна   залежнiсть,
безнастанний послух, повсякчасна тiнь, у якiй йому доводилося  ходити,  бо
велетень Мазепа тую тiнь на його постать кидав, проймали болем його палку,
честолюбиву душу.
   "Гарно! Регiментар ти ?си, а ми, пiдчиненi тобi мiнiстри, ма?мо слухати
тебе i сповняти накази тво? вiрно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти
деспот, що монархiю з гетьманату робиш. А то вiн так м'яко прибрав  нас  у
сво? руки i крутить нами, як ляльками в вертепi. Танцю?мо на його  шнурку.
Тю!"
   Кинув Ломиковського письмо на стiл.
   "Такi поважнi старшини, а не бачать того. Пишуть,  не  знаючи,  що  вiн
дикту? ?м. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловiк. Петро тiлом, а  вiн
духом страшний. Духом сво?м поневолю? нас".
   Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками  в  тую
нiч вертав, коли вiд гетьмана з тайною на печорський двiр  побiг  i  грошi
нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось  чоловiка  не  впав.
Лежав серед дороги, як колода. I йому грiш у долоню  вткнув.  "Молися,  що
Господь устро?в усе по добру". Не прийняв. Вiн не нищий. "А чого ж ти  тут
лежиш?" "До Ки?ва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може,  тут  Бог  смерть
менi пошле".
   Хотiв упевнитися, чи Ки?в ще наш.  Подивитися  на  Лавру,  на  Мазепинi
церкви, на  академiю,  гетьмана  побачити  хотiв,  Степановича  Iвана.  Чи
гетьману? вiн, чи антихрист?
   Орлик до богадiльнi його вiдвiв, а на рано до гетьмана попровадив.
   Ще й нинi  тямить  цей  мент.  Старий  козак,  що  за  Виговського,  за
Дорошенка i Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив,  пiдступив
до гетьмана i доторкнувся до його  одежi.  Впевнився,  що  гетьман  ще  ?.
Мазепа руку йому подав:
   "Здоров був, батьку!"
   "Доброго здоров'я вашiй милостi у Господа прошу",- сказав  i  повалився
трупом.
   Орликовi на цей спомин мурашки полiзли по шкiрi. "Духом  сво?м  насилу?
нас. Тако? жертви, як вiн, нiхто не жадав вiд козацтва. А  слухають  його.
Навiть на Сiчi свою партiю ма?".

   Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив.  "Але  й  насиллю  кiнець.
Годi, щоб вiн нас до нещастя провадив. Нас - то ще. Але що виннi  жiнки  й
дiти нашi? Ми, батьки i мужi ?х, ма?мо ?х добровiльно в  руки  московських
катiв вiддати? Нi, нiколи й нiзащо в свiтi! Тако?  жертви  нiхто  не  смi?
вимагати вiд тебе, навiть гетьман вiд свого генерального писаря, нi!"
   Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати  йому
це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд
суд вiддасть...
   Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить.  Один,
добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедi? кiнець. З шатра ? потайник у
балку, про котрий не зна? нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком
i - кiнцi в воду".
   Орлик  гiрко  всмiхнувся:  фантазi?.  Зрада  Валенштейнових   офiцерiв,
укра?нський Хеб. Вiн не спосiбний до того.
   Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
   Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.
   "Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один зна?, чого  хоче  i
що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так  спокiйно  спить  за
шовковою стiною, тодi як його генеральний писар,  молодий  i  дужий  Пилип
Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди,  кинь  йому  цей  лист  i
скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки  не  будеш.  Складай  перо  й
печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як  не
пустить? Так вночi вихопиться з табору i по?де геть, щоб не бути при ньому
й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..."
   "Пилипе!- почувся  Мазепин  голос  з  третього  передiлу.-  ?  ти  там,
Пилипе?"
   Орлик встав, поправив пояс, пригладив  рукою  чуб,  взяв  Ломиковського
письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi.
   Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на  лiжку,  очi  в  нього
втупив.
   Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг.
   Повiками зiницi накрив.
   Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засу?тилися, як
живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах.
   "Втiкати, втiкати, втiкати!"
   Ноги трималися землi.
   Рушитися не мiг.
   Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями"  записаного  паперу  тремтiв  у
його руцi.
   "Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос.
   "Слухаю, милостi вашо?",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьмансько? руки.
   Перед ним лежав гетьман Мазепа.
   "Важко тобi, Пилипе. Гада?ш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за
руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалака?мо  хвилину.  Багато
часу не маю, бо нинi ще треба  бачитися  з  тринiтарем,  з  отсим  шпигом,
зна?ш".
   Орлик сiв на кра?чку лавки. Голова йому горiла.
   "Хвилю?шся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка,  дiти.  Що  ж!  Кажи.
Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без
тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його  з
клiтки, хай летить".
   Орлик вiри вухам сво?м не йняв. Чи справдi вiн це чу?, чи  лиш  йому  в
мареннi верзеться.
   "Кажи, Пилипе, кажи! Ще час.  Ще  можеш  умити  руки  сво?,  як  Пилат,
простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!"
   Орлик не зчувся, коли  колiна  його  опинилися  на  долiвцi,  а  голова
припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене  вiд  себе.  Не  гiдний  я
ласки тво??, не варт бути вiрником тво?м, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я
ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям сво?м щастя бажаю".
   Почув долоню гетьмана на сво?й головi.
   "Не добру клятву проговорив ти,  Пилипе.  Щастя  жiнцi  й  дiтям  сво?м
бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина -  щастя,  i  служба
вiтчинi сво?й - теж щастя. Подружити  тi  два  щастя  з  собою  -  це  вже
забагато добра. Треба забути про одно, щоб  другому  служить.  Я  про  все
думав, Пилипе. Про жiнок i  дiтей  ваших  теж.  Не  хочу  ?х  безпомiчними
залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити ?х перед  важкою
рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю.  I  тому,
жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них".
   "Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi".
   "Мо???"
   "Нi, сво??. Так менi. Боже, допоможи!"
   Гетьман пiднiс його i казав сiдати.
   "Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим.
   "Написав Ломиковський?"
   "Покажи!"
   Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву  нiякого
не було".
   Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй
мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав сво? унiверсали й  листи
до полковникiв i до старшин.
   "Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб  завтра
вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол,  Горленко,  Зеленський  i,
розумi?ться, ти. А тепер зайди до холодно?, виведи звiдти нашого  шпига  i
достав його тут. Поклич Кендз?ровського".
   Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз  завернув  його.  "Яко  хощет
Господь, да устро?т. Пригаду?ш собi?"
   "Пригадую".
   "А все ж таки ма?ш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке.
Якщо не почува?ш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або
нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе".
   "Витримаю, милосте ваша".

   * * *
   Кендз?ровський перший прийшов. Допомiг  гетьмановi  вбратися  i  накрив
стiл до вечерi.
   Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi  чурi,  нi  служок  бiля  себе,
довiряв йому. Стародубського  полковника  свояк  дослугувався  рангу  бiля
гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем.
   "Що чувати?" - спитав його гетьман.
   "Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить.  Так  перед  кожним
походом бува?. Козаки хвилюються".
   "Що кажуть?"
   "Всячину торочать. Той клянеться, що на  шведiв  у  степу  наткнувся  i
ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi  до  нас  тягнули,  третiй
короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажа?, те й увижа?ться йому".
   Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться".
   "Надокучила Москва".
   "I ти на тую нуту спiва?ш? А дух у таборi який?"
   "Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають  себе  i
?х, то жартами, то чаркою".
   "Розважають?"
   "Розважають, милосте ваша".
   Кендз?ровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути.
   "Вчора був я свiдком весело? приключки".
   "Яко??"
   "У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися  старшини.  Сотник  Федiр,
випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
   "В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i  сiв,
але лицем не до голови, а  до  хвоста.  Товариство  в  смiх.  Котрийсь  iз
молодших i каже: ,Ваша милiсть ?дуть назад'.
   Сотник страшно подивився на нього.
   'Не зна?ш, куди ?ду, так i знати не можеш, чи вперед ?ду, чи назад.  Це
одно, а друге, як треба, то поверну конем i по?ду вперед, а трет?, пiди-но
ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за  Збруча  й  нюха?  табаку).
Насилу зняли з коня".
   "Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде".
   Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!"
   Цей згорблений увiйшов  у  шатро.  Але  як  тiльки  опустилася  за  ним
занавiса,  випрямив  спину  i  латинським   привiтом   повiтав   гетьмана.
Кендз?ровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його  з
шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього.
   Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали.  Гетьман  дякував  йому  за
корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу.
   "Дiло добiга? до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими
союзниками. По?деш, отче, до княгинi Дольсько? i перекажеш ?? наш привiт i
щиру подяку. Завтра мо? старшини довiдаються правди. Нинi я ?х  приготовив
до того. Поки що все склада?ться щасливо. Старшини написали менi прохання,
щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в мо?х руках".
   Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam  Dei.  Все  в  божих  руках,
ясновельможний пане".
   "Авжеж, що не в наших. Волi божо? нiкому не минути. Робимо, що  можемо,
совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гада?ш сю  нiч  ночувати?  Я
казав би, оставатись у таборi. Кендз?ровський вiдпровадить тебе до Орлика.
Це зараз недалеко вiд мене. Добре?"
   "Як ваша милiсть прикажуть".
   Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався.
   "I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа,  повертаючи  ним
вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець".
   В таборi трубiли на сон.
   Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала  свiй
великий намет. За  табором,  якраз  проти  головних  ворiт,  на  задуманiм
виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На  розлив  кровi",-
казали вартовi.
   Надiйшов Кендз?ровський. Гетьман велiв йому провести гостя до  мешкання
генерального писаря.
   Гетьман вийшов перед сво? шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi  й
намети, на вози  i  конi,  що  вкрили  собою  широкi  поля,  аж  геть  пiд
виднокруг.
   Хто i пощо стягнув тих людей з цiло? Укра?ни, вiдiрвав вiд землi i  вiд
родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два?  Чи
багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту
зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок?
   На чий зазов  прийшли  тi  люди  сюди,  на  гетьманський  чи  царський?
Свiдомiсть ?х пригнала чи послух i мус, гроза царсько? кари?
   Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по
небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку.  I  вони  кружляють
там, а тут люди, скрiзь  мус.  Позбутися  страху,  визволитися  з  примусу
слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi сво??,-  це
найбiльше завдання людини...
   Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний!
   Вернув у шатро i засiв до сво?? роботи.
   Писав поза пiвнiч.

   * * *
   Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли  нараз  почувся
тривожний крик. Гетьман пiдiйшов  до  вiконця.  Вартовi  стояли  на  сво?х
мiсцях, але вулицями  бiгли  люди,  одинцем  i  гуртами:  Лускали  чоботи,
дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул.
Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати ?х.
   "Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.-
Пiд карою смертi, зрозумiли?"
   До гетьманського  шатра  бiг  генеральний  писар.  Побачивши  гетьмана,
спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно.
   "Що таке?"
   "Бунт".
   "Де?"
   "В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде".
   "Де обозний?"
   "Обозний сотнi на_ _вдар готовить".
   "На вдар?"
   "Щоб придавити бунт".
   "Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!"
   Сердюцькi вiддiли виступали зi сво?х курiнiв  i  оточували  майдан,  на
котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо,  скоро,  справно.  Нiби  живий  мур
виростав кругом гетьмансько? домiвки.
   Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав  би  хто,  повiнь  прорива?
греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати,  а  по  них
пронизливий крик.
   Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд
решти табору.
   На кордон напирали;  вiн  хитався,  то  подавався  взад,  то  випинався
вперед.
   Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай,  хотiли  вертати
до сво?х, ?х не пускали, гадали,  що  бунтарi,  приходило  до  рукопашного
бою... Крик, шум, рев...
   З бiчно? вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к
с п о н у й т е себе! Блага?мо вас, Iване Степановичу, iти в шатро!  Табiр
нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки.
   "Лиши! Не пiду! Чого хочуть?"
   "Всiляко кажуть. Хтось  вiсть  пустив,  що  гетьман  вiйсько  покинув,-
утiк".
   "Коня!"
   "Милосте ваша, стiйте!"
   "Коня менi в цю мить!"
   Привели три.
   Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно.
   "Посвiтити менi!"
   З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору.
   Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик.
   "Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ.
   Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь  гордовито
ступав.
   Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою.
   Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
   "Нас зрадили!"
   "Нас продали!"
   "Москалям на знущання!"
   "Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!"
   "Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед.
   "Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол.
   Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
   "Пусти! Зi смолоскипами  тут!  Свiтiть,  хай  бачать  темняки,  невiрнi
Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi  страху
перед ними. Доторкайтеся мене,  впевнiться,  що  це  Iван  Степанович,  не
лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви сто?те крикуни, бешкетники, ревуни
безсоромнi?  Чого  дивитеся  на  мене?  Горлайте,  ревiть,  покажiть,  якi
хоробрi!"
   Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози,  як  по
бурi громи.
   "Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай  побачу  тебе,  бо
певно ще  у  бою  не  бачив.  У  власному  таборi  воювати  хочеш,  лицарю
безiменний, виходи!"
   "Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом.
   Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
   "Вiн..."
   "Iван Степанович".
   "Не втiк".
   "Не передав нас москалям".
   "Хай живе гетьман Iван Степанович!"
   "Хай живе!"
   Перша сотня прибiчного  сердюцького  полку  вдарила  в  бубни.  Гетьман
скинув шапку з голови.
   "Козаки! Бешкетiв у таборi  не  стерплю.  Не  рейментую  над  язикатими
бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому  захочу?ться  ребелiй,
кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'?ждженого коня,- хай  iде  з
табору, геть, до  повних  мисок,  на  теплi  запiчки,  до  спiдниць.  Менi
боягузiв не треба, менi треба козакiв таких,  як  були  за  Остряницi,  за
Наливайка, за  Гунi,  за  батька  Хмельницького,  Виговського,  Дорошенка,
таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому
за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут.
Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на  дальшi
труди, походи, бо?, на рани i смерть за  нашу  вiру  святу,  за  вольностi
козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкра?ну, ?? добро i славу.
Хай нинiшня тривога, як лопатка  у  руцi  хазя?на,  вiдвi?  полову,  бо  з
половою нема менi чого возиться. Виходiть!"
   Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка  смуга,
озарена  червоним  свiтлом  смолоскипiв,  з  котрих  на  стоптану   мураву
скапувала перетлiла смола.
   Товпа втiкала перед бiлим конем i перед  очима  гетьмана,  що  росли  й
пломенiли, як зорi, як  смертоноснi  кулi,  вилiтаючi  з  цiвок.  Влучали,
разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливо? наруги. На смугу
мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто.
   "Нема таких?"
   Тишина.
   "Нема таких?"
   Вiдгомiн повторю?: та-ких!
   "Втрет?, i востанн?, питаюся вас,  панове  козаки,  чи  нема  мiж  вами
таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити
наш останнiй козацький табiр?"
   "Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом.
   Гетьман шапку знову з голови  скинув,  направо  й  налiво  нею  майнув:
"Вiтаю  вас,  що  обiцяли  доховати  вiри  батькам  сво?м,  вiтаю  козакiв
укра?нських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i  славу.
I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!"
   "Хай живе Iван Степанович! Хай живе гетьман!"
   "Спокiйно й карно  розходiться  по  курiнях  сво?х.  Нiхто  за  нинiшню
тривогу не буде вiдповiдати. На це вам мо? слово".
   "Спасибi, батьку наш!"
   "Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який пiднiмати, покараю гостро,
безмилосердно, за нинi i за той раз. Розходiться!"
   Бiлий кiнь стояв на чорнiм майданi, поки останнiй чоловiк не зiйшов  iз
нього.
   Меркли зорi. Лягали пораннi iмли. Проймаючий вiтрець потягав вiд лугiв.
   * * *
   "Звичайний iнцидент,- казав до  Апостола  гетьман,-  а  панове-товаришi
ребелiю з нього зробили. Добро? ночi вам. Заходьте вранцi до мене". ГОДI
   Ломиковський,  Горленко,  Апостол  i  Зеленський  раннiм  ранком   iшли
головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра.  В  таборi  було
спокiйно, як нiколи.
   Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.
   Нiде нi слiду вчорашньо? тривоги.
   Де, яка була зломана шабля, втоптана в  болото  шапка,  вiдiрваний  вiд
жупана рукав, позапрятували ?х i кров попритрушували землею.
   "Тiльки зуб не один у болотi остався",- зауважив Данило Апостол.
   "В козака зубiв повна губа, як виб'ють два-три, не почу?".
   Гетьман дожидав ?х у шатрi.
   Гладко вибритий, гарно вбраний, вiтав ?х сво?ю звичайною усмiшкою.
   Ломиковський добув з кире? зложений удво? великий лист паперу.
   Гетьман прочитав його уважно. "Тепер гаразд. Усе, як  слiд,  виразно  i
ясно. Знаю, чого хочете вiд мене, i постараюся вволити вашу волю".
   "Не нашу, а й свою".
   "Рад буду, якщо ваша воля мо?ю стане. Пiдпишiть же тепер".
   Поклав лист на стiл, старшини пiдписували, як учора.
   "Так. А тепер принеси, Пилипе, ?вангелi? i хрест, зна?ш, котрий".
   Апостол заглянув до одного й  до  другого  передiлу  шатра  -  не  було
нiкого.
   Зеленський зазирнув крiзь вiконця - нi живого духа кругом.
   Горленко викресав огонь, роздмухав чир i засвiтив свiчки.
   Святочний настрiй  запанував  у  гетьманському  шатрi.  Крiзь  вiконця,
заслоненi шовковими  тонкими  занавiсками,  пробивалося  поранкове  сонце.
Блiдо горiли свiчки. Полинялими красками розцвiталися вишиванi  на  шовках
квiти.
   "Присягнiть на святе ?вангелi?  i  на  хрест  з  часткою  животворячого
древа, що це, що  написали  ви  менi,  написали  свiдомо,  щиро  i  що  не
вiдступите вiд того нiколи й за нiяку цiну, а так само i не вiдступите вiд
мене, коли я згiдно з бажанням вашим перейду до короля Карла".
   "Присяга?мо!" - повторили за гетьманом, пiдносячи праву руку  вгору,  i
поцiлували хрест i ?вангелi?.
   "А тепер i я, гетьман Iван Степанович Мазепа, присягаю  вам,  старшинам
мо?м, у слушний час перейти з вами на бiк i  пiд  протекцiю  його  милостi
короля шведського Карла  XII,  щоб  визволитися  з  неволi  московсько?  i
зробити Укра?ну незалежною державою. Так менi, Боже, допоможи..."
   Гетьман уста до ?вангелiя i до Христового Розп'яття приклав.
   Скiнчили......
   Зеленський погасив свiчки, Орлик сховав ?вангелi?.
   Гетьман просив старшин сiдати. "Не гощу вас, бо ще рано".
   "Рано i непотрiбно,- вiдповiв Ломиковський.- Пiсля тако?  хвилин  краще
постити й причащатися".
   "Важна хвилина!" - докинув Апостол.
   "Преважна",- повторили й другi.
   "Може,-  казав  гетьман,-  важнiша  навiть  вiд  коломацько?  ради.  Не
важко-бо прийняти до рук булаву, а важко ?? щасливо донести до гробу.  Пiд
нову державу основи кладу. Поможiть менi. Як не пiдставимо спин усi  враз,
i хата впаде, i будiвничi згинуть. Поб'?. Так не раз бувало".
   "Не басурмени ми, додержимо присяги".
   "Я також. Вiрте!.. А тепер, як сво?м одномишленникам i  спiвробiтникам,
кажу вам, що в мене ? посол вiд Карла".
   "Вiд Карла?"
   "Вiд Карла XII, шведського короля, його  милостi.  Цей  шпиг,  що  його
вчора мало не роздерли козаки,чули?"
   Всi, як сидiли, зiрвалися з мiсць.
   "Iване Степановичу!"
   "Батьку ти наш!"
   "Посол вiд шведського короля?.. Боже!"
   "Кажи, з чим прибув?"
   "Що каже король?"
   "Чи бере нас пiд свою протекцiю?"
   "Не  пiд  протекцiю  бере,  а  гваранцiю  самостiйно?  держави   да?",-
вiдповiв, заспокоюючи ?х, гетьман.
   "Самостiйну державу гваранту? Карло? Невже ж це правда? Не жарту?ш ти?"
   "Король Карло з вiйськом на  Укра?ну  прийде.  Поможе  нам  визволитися
з-пiд властi Петра. Укра?нськi землi, якi вкупi  вiдiб'?мо  собi,  до  нас
прийдуть.  Усi  укра?нськi  землi  належатимуть  до  одного   укра?нського
гетьмана-князя, цiла Укра?на пiд одною булавою заживе".
   "Цiла?"
   "Неподiльна. Карло нi герба нашого не нарушить, нi титулу.  Королiвське
слово да?. Його мiнiстр Пiпер документ уклада?".
   Старшини гетьмана за ноги  обiйняли:  "Батьку  ти  наш,  спасителю  наш
добрий!"
   По руках цiлувати хотiли. Один другого обiймав.
   "Не лобзанi? ти дам, яко Юда",казав  Апостол,  хлипаючи  в  гетьманових
обiймах.
   "Воскресенiя день i возвеселимся людi?",- прочитував Зеленський.
   "Кiнець дiло хвалить,- втихомирював ?х гетьман,- А це лише початок, хоч
i добрий. Подбайте ж, щоб i кiнець був гарний".
   "Гаразд! - вiдiзвався гетьман.- А тепер побалака?мо про дiло.  Сiдайте.
I слухайте уважно".
   Посiдали i гетьман почав:
   "Того, що зна?те, нiкому поки що не кажiть. Поки  що  треба  нам  тайну
тримати. Але близьких собi  людей  наструнюйте  вiдповiдно,  прихильно  до
Карла й до шведiв. Треба ж ?х зустрiнути не як  ворогiв,  а  як  союзникiв
наших".
   "I наструнювати не треба. Самi люди того хотiли".
   "Шведи, що прийдуть на Укра?ну, будуть пiд сво?ми генералами,  але  пiд
мо?м начальним командуванням, платню даватиме ?м король Карло, а харчi ми.
Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчiв".
   "Подба?мо".
   "Королiвським вiйськам для во?нних  операцiй  i  для  запоруки,  що  ми
додержимо угоди, треба вiддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву  i
Гадяч".
   "Вiддати!.. А то ж то як? Навiть гетьманову столицю Батурин вiддавати?"
   "Тiльки на час вiйни. Король  гварайцiю  да?  не  рухати  нашо?  землi,
титулу, герба, прав i привiле?в наших".
   Заспоко?лися.
   "Карлова побiда - це визволення  наше.  Розум  велить  усiма  способами
допомагати йому до побiди. Треба Дон прихилити  до  шведiв  i  калмицького
хана Люку з усiма його полчищами. Для нас ще й тая користь,  що  краще  ?х
зробити союзниками, нiж ворогами".
   "Борони мене, Боже, вiд приятелiв, бо з ворогами сам собi  дам  раду",-
зауважив Апостол.
   "Пословиця не до кожного випадку пiдходить,- вiдповiв на те гетьман.- I
твоя тепер не годиться, бо на всi сторони воювати нiхто не може.  Слухайте
мого плану. Вiн такий. Король Карло повинен з одною армi?ю  простувати  до
Москви, а iншi сили пiслати на Петербург. Зруйнувати його,  забрати  землi
новогородську та псковську, щоб  приневолити  Петра  податися  в  пiвнiчнi
надволжанськi землi, де земля не так родить, як  вiд  Москви  на  пiвдень.
Випертий з укрiплених городiв цар  муситиме  прийняти  баталiю  в  чистому
полi, а в чистому полi його солдати проти хороброго шведського вiйська  не
устоять".
   "Нiяк не устоять",- притакнули старшини, починаючи балачку над  во?нним
планом. Був це предмет найлюбiший ?х  серцю.  Запалювалися  i  забiгали  в
подробицi, яких до загального плану годi втягати.  Гетьман  не  перебивав.
Хай вибалакаються. Даром такi розмови  не  минають.  Можна  з  них  дечого
навчиться.
   "А ми? - спитав Зеленський.- Яке наше реnsum, гетьмане?"
   "Наша рiч вiдбивати укра?нськi землi i прибирати ?х до  наших  рук.  По
чуже не пiдемо. I в себе роботи багато.  Шведському  вiйську,  як  зна?те,
ма?мо давати харчi, а во?ннi  нашi  операцi?  залежатимуть  вiд  головного
плану, на котрий згодиться Карло. На нинi хiба досить. Дякую вам.  А  язик
за зубами добре держiть, бо цар не спить".
   "Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами".
   "Вiдсунемося вiд нього".
   "Краще зломити його".
   "Цар, стиснутий з рiзних бокiв, попросить Карла о мир".
   "I пiдпише пункти, якi вiн подикту?".
   "Поки пiдпише,- зауважив  гетьман,треба  написати  до  нього.  Годиться
привiтати царя з днем Петра святого, це тезоiменство його. Побажа?мо  йому
вiкторi? i таке друге".
   "Чеши дiдька зрiдка",- усмiхнувся Горленко.
   "I ще одно. Вiдомо вам чи нi, що цар велiв нам двигнути табiр пiд  Ки?в
i ждати там аж до другого наказу".
   Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але вiд гетьмана
вчули його вперве.
   "Пiдемо?" - спитали всi враз.
   "Будемо   поспiшать   помаленьку,вiдповiв,   усмiхаючися,   гетьман.-Не
зашкодить пройтися".

   * * *
   Бiля ворiт спиняла когось варта. Гетьман пiслав довiдатися хто.
   З Ки?ва гонець, вiд Веляминова-Зернова.
   "Зернов, це той, що Кочубея вiз. Певно щось про його дiло  переказу?",-
зауважив Орлик.
   "Про Кочубея? - повторив гетьман i нахмурив чоло.- Це не гаразд. Нiчого
доброго з того дiла не вийде, чу? серце мо?".
   "Сам собi винен",- зауважив Зеленський.
   "Перейдiть, панове-товаришi, до мо?? вiдпочивальнi, а я гiнця в першому
передiлi прийму",-сказав до старшин гетьман.
   Перейшли.
   Апостол хвилювався.
   "Журишся сватом?" - пристав до нього Ломиковський.
   "Невже ж тiльки ним? Цiле це дiло вельми небезпечне. Бог зна,  як  воно
скiнчиться".
   "Будемо борониться".
   "Але як?"
   "Один за всiх, а всi за одного. З нами гетьман".
   "Тiльки й потiхи, що вiн".
   Пильно поглядали на занавiсу... Не розхилялася.
   "Довго гетьман бариться".
   "Коли б не щось лихого".
   "I на найгiрше треба бути готовим".
   Увiйшов гетьман. В правiй руцi тримав лист, лiву за пояс ховав, щоб  не
показати, що тремтить. Старшини очима  до  вуст  гетьмана  прилипали.  Вiн
мовчав.
   Мовчанка робилася нестерпно довгою.
   Над шатром лопотiла хоругва, ?? кiнцi попали  на  вiконце,  i  в  шатрi
зробилося тьмяно, нiби хмара повисла над шатром.
   "Царський  суд  присудив  Кочубея  й  Iскру  на  смерть.   Цар   присуд
ствердив",-сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.
   Апостол вiдвернувся до вiкна. Не крутив закарлюченого вуса, не пiдносив
лiво? брови, стояв, як мур. Нiхто не  вiдзивався  до  нього,  хвилину  всi
мовчали. Шанували його жаль.
   "Вiчний упокой даруй. Господи, неспокiйнiй душi  Василя  Леонтi?вича",-
прочитав Зеленський.
   "Вiчний упокой йому й Iскрi",пiдхопили другi.
   "Хоробрий був козак".
   "Аж на старiсть лихий його опутав".
   Апостол шукав сво?? шапки.
   "Ось вона, пане полковнику,- подав йому Горленко.- Йдеш?"
   "Пiду пройтись".
   Розпрощався.

   * * *
   "Жаль миргородському полковниковi свого свата",- зауважив Ломиковський.
   "Все воно свiй чоловiк... Коли ж ?х скарали?"
   Гетьман розгорнув лист: "Ще не скарали. Саме повiдомля? мене Зернов, що
обох донощикiв на  царський  наказ  до  Ки?ва  привiз.  Цар  доруча?  менi
екзекуцiю Кочубея i Iскри".
   "Велика честь!"
   "I я так гадаю. Велика менi честь сповняти такий наказ. Невже ж я  кат?
Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нiбито в мене мордiвня яка  чи
що!"
   Гетьман сердився. Долiшня його губа тряслася.  Чоло  то  морщилося,  то
вигладжувалися складки. Аж сiв i лице лiвою рукою накрив.
   "Гей, гей Кочубей!- зiтхав Горленко.-Такий знатний старшина, i на горло
карають. Оставляй ма?тки, землi, грошi, усяке добро  i  голову  на  колоду
клади".
   "Щастя його, що в Москвi не карали.  Там  умертвлюють  помаленьки,  щоб
посмакував, що таке смерть".
   "Дикуни!"
   "А як же ти, пане гетьмане, зробиш? - питався Зеленський.-  Скара?ш  чи
нi?"
   "Власне з думками б'юся, карати чи нi? На всякий спосiб пiшло по них  i
спроваджу тут".
   "Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано  зробили  Кочубей  i
Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як
треба покарати, то покарати, але знущатися не слiд. Це не по-людськи".
   "Про знущання i бесiди нема,- тер чоло рукою  гетьман,-  думаю,  чи  не
врятувати б ?х".
   Старшини переглянулися по собi. Пригадали собi тую велику небезпеку, на
яку виставляв ?х Кочубей, Розумiли, що коли б цар повiрив був у донос,  то
покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усiх вiрних  йому  старшин.
Так звичайно робили царi, виходячи з того заложення, що  гетьман  радиться
сво?х старшин i тому вони вкупi з ним мають вiдповiдати. Нi одного  з  них
не було б нинi на свiтi... А жiнки ?х,  а  дiти?  Чи  не  подумав  об  тiм
Кочубей? Не тiльки думав, а може, й хотiв. Вiн i його дружина, горда Любов
Хведорiвна. Помилувати Кочубея, значиться, i на будуче виставляти  себе  i
дiло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, той  не  заверне  з
не?. Доносив царевi, побiжить з доносом до короля. Натура  вовка  до  лiса
тягне.
   Довго думали старшини.
   Гетьман нiби заснув.
   Нiхто не догадувався про його гадки, його важку боротьбу мiж розумом  i
серцем.
   Серце пригадувало Мотрю, розум казав покiнчити раз  iз  Кочубе?м.  Поки
його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти дiла, на  котре
рiшився гетьман!.. Хай гине!.. "Спасай його!" - благав голос, що нагадував
Ковалiвку, Бахмач, останню любов, як останнiй погiдний день осiннiй.
   Не мiг рiшитися, рiшення вiддав старшинам.
   "Що менi робити з Iскрою i Кочубе?м? Порадьте, кажiть! Як скажете,  так
i буде".
   Питання заскочило старшин.
   Зеленський: "Ма?мо ?х судити?"
   Горленко: "Нiби так, тайним, товариським судом".
   А Ломиковський: "Треба виконати присуд".
   "Конче?" - спитав гетьман.
   "Так".
   "Чому?"
   "Бо не виконати не можна".
   "Але можна зробити так, щоб i виконувати не було на кiм".
   "А як знов до москалiв пiдуть? Чому ж не втiкали, заки  ?х  арештовано?
Мали час. В Осипова протекцi? шукали. Берiм таке. Ми переходимо до шведiв,
Кочубей та Iскра остаються на Укра?нi i - трiумфують. Цар  нагороджу?  ?х,
вони все до сво?х рук прибирають. Подумати тiльки,  що  станеться  тодi  з
родинами й ма?тками близьких тобi людей".
   "А з во?нного боку,- почав Горленко,- ще гiрше.  Залишиться  таких  два
визначних старшини як Iскра й Кочубей. Кочубей зна? всi ходи  й  переходи,
всi нашi секрети. Пiдiймуть  народ  проти  тебе,  зчиниться  нова  домашня
вiйна. Годi милувати ?х".
   "Не знаю,- вiдповiв гетьман,- чи цар менi ?х до помилування предложить.
Мабуть, нi. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тiльки присуд  виконати
велить тут для бiльшого  постраху,  щоб  нiхто  на  гетьмана  доносити  не
важивсь".
   "Отож-то i ?! - пiдхопив Ломиковський.- Кара на Iскру й Кочубея пiднесе
авторитет гетьмана в очах старшин i народу. Може, це i здержить не  одного
вiд подiбного кроку. Будуть боятися. А пустиш чи дозволиш виховзнутися  ?м
з-пiд меча Фемiди, так скажуть: "Можна доносити на гетьмана. Не кара?".
   Гетьман бився з гадками. Пригадувася йому  Пилат  i  вмивання  рук.  Не
хотiв того. Шукав яко?сь розв'язки. "А коли б я здержав  екзекуцiю  i  вiд
себе царя о помилування просив, як гада?те, панове?"
   Ломиковський стояв на сво?м: "Того нiяк не годиться  робити.  Цар  може
наново розглядати дiло, може й нас покликати на суд, а  в  першу  чергу  -
Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московськi,  а  говорити  на
муках ? тепер що".
   "Це правда, ? тепер що зiзнавати",притакували старшини.
   "А винен же Кочубей чи нi?" - спитав нараз гетьман.
   "Перед царем - нi, перед Укра?ною - так".
   "Щоб придобритися царевi, зраджував нашi тайни".
   "Свого гетьмана продавав".
   "Давнього товариша й добродiя".
   "Що, дякуючи йому, дiйшов до ма?ткiв i значiння".
   "Треба раз покiнчити це дiло".
   "Треба".
   "Треба".
   Всi притакували, один Орлик мовчав.
   "А твоя гадка яка?" - спитав його гетьман.
   "Моя рiч, ваша милосте, писати. Хай говорять старшi".
   Гетьман глянув на свого писаря з-пiд ока.
   "Молися. Пилипе, яко хощет Господь, да устро?т".
   Орлик очi опустив.

   * * *
   Гетьман вiдпустив старшин i залишився сам. "Значиться, треба  покарати.
Важко".
   Нараз пригадав собi Чуйкевича. Не слiд, щоб вiн був у  таборi.  Вiн  же
Кочубе?в зять. Казав покликати його.

   * * *
   "Ти не жiнка, а козак. Не потребую та?ти перед тобою правди.  З  тестем
тво?м погано дiло сто?ть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще  не
читав. Може, вiн i не такий то жорстокий, Бог ласкав".
   Чуйкевич  мовчав.  Дивився  перед  себе.  Гетьман  глянув  на  нього  i
продовжив: "Тесть твiй завинив. Не передi мною, а перед  справою.  Доносом
сво?м мiг на цiлий край стягнути  велику  бiду,  мiг  попсувати  всi  нашi
сподiвання".
   "Мiг",- потвердив Чуйкевич.
   "Жаль менi тебе. Хоч вчинок тестя на зятя нiяко? тiнi не кине, а все  ж
таки прикро, бо це тесть. Розумiю i спiвчуваю тобi".
   Гетьман подав Чуйкевичевi руку: "Ще бiльше жаль менi тво?? дружини.  Це
ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба ?? саму в  такому
горю оставляти. ?дь у Батурин, розважай, потiшай, крiпи. Скажи, що гетьман
жалi?  Мотрю  Василiвну  i  спiвчува?  ??  горю,  але,  бачить  Бог,-  для
загального добра треба завдати гвалт сво?м почуттям особистим".
   Чуйкевич поклонився.
   "?дь тодi зараз, таки нинi. Вiзьмеш козакiв, десяткiв два,  батуринцiв.
Дорога не близька, поспiшай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе".
   А помовчавши хвилину: "В Батуринi маю для тебе роботу. Слухай!"
   "Слухаю милостi вашо?".
   "Батурин резиденцiя наша. У вiйнi всяко з резиденцiями  бува?.  Вони  в
першу чергу виставленi на небезпеку. Там усякого мого  добра  чимало.  Дам
тобi повновласть порядкувати ним.  Що  можна  добре  в  землю  зарити  або
замурувати, зарий i замуруй, що нi - приладь, щоб скоро  можна  на  палуби
покласти. Опiцi Божiй поручаю тебе".
   Гетьман пригорнув Чуйкевича до груди. Той чув, як щось здавило його  за
горло, запекло в очах.
   Насилу здержуючи сльози, вибiг з шатра.
   Гетьман проводжав його очима.
   "Так воно, так! Терплять невиннi  люди.  Жаль  такого  доброго  козака.
Пильний i терпеливий. Не висува?ться вперед, не  жада?  для  себе  багато.
Таким найгiрше на свiтi.  За  те  нагородив  його  Бог  тим,  чого  другим
вiдмовив,- Мотрею. Терпить за себе i за не?, бо любить ??. Тяжко  йому.  А
невже ж менi легко?"
   Гетьман подзвонив за чурою.
   "Подати менi коня!"
   "Хто по?де ще?"
   "Два чергових старшини i ти. Бiльше нiхто".

   * * *
   Гетьман об'?хав табiр i повернув на польову дорогу. Пустив свого сивого
вперед. Оподалiк ?хали старшини i чура.

   Хвилювала степова трава, пахли квiти, сонце пекло.
   Гетьман довго не вертав до табору.

В
БАТУРИНI
   Чуйкевич ?хав i думав про Мотрю. Знав, що вона  вернула  з  прощi  i  з
хутора пере?хала в Батурин у батькiв двiр, на  котрому  декiлька  свiтлиць
вiдведено для молодого подружжя. В другому дворi  жила  Любов  Хведорiвна,
вiдокремлено, як покутниця.
   Бiля не? була лише одна людина з прислуги, варта  не  допуска?  нiкого,
можна собi уявити, що дi?ться в душi тi?? гордо? жiнки.
   Чуйкевич не жалiв тещi. Багато нагрiшила. Тестя жаль було, слабий,  дав
намовити себе до злого.
   "Що робить Мотря?"
   Не так то давно розлучився з нею,  а  зда?ться,-  роки,  не  зазнав  ??
ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а вiн вiддав  би  тепер
половину свого життя, щоб облегшити ?? горе.
   "Що робить Мотря?" I на тую згадку принаглював  коня.  Козаки-батуринцi
насилу поспiшали за ним. Нiде не спинялися довго. Спочивали  стiльки,  щоб
не за?хати коней. Добрий кiнь - рiч дорога. А ще в час вiйни.
   На останньому нiчлiгу снилася Чуйкевичевi Мотря. Нищим роздавала грошi.
З пiднесеною головою, горда.
   Такою на сво? превелике диво вiн i застав ??.
   Стрiнулися в городi, як тодi, в Ковалiвцi, коли з листом  вiд  гетьмана
при?хав.
   Не дзвонили пiльнi дзвiнки, не цвiла дiвина, стара няня не шкандибала в
поко?, пiдпираючися костуром.
   Мотря, почувши тупiт кiнських копит, пустилася до брами.
   Зiскочив з сiдла, пiдбiг, пригорнув до себе.
   Усмiхнулася усмiхом сумовитим.
   "Ти звiдки тут узявся?"
   "Гетьман прислав". "
   "Гетьман? По що?"
   "Невже ж не рада, що при?хав?"
   "Рада, але по що вiн тебе прислав? В канцелярi? тепер багато роботи".
   "Бiльше нiж сил i часу. Але i в Батуринi не сидiтиму даром".
   "Сподiваюся".
   Прямували до оброслого виноградом ганку, i  Чуйкевич  розказував  сво?й
дружинi, по що його гетьман прислав.
   "Видно, нiчого доброго Батуриновi сподiватися".
   "Звичайно, вiйна, а це столиця".
   "Так  я  собi  й  гадала.  Зна?ш,  батуринцi  начеб   щось   прочували,
готовляться. Направляють  вали,  прочищують  рови,  частоколи  скрiпляють.
Звiдси видно. Ось глянь".
   Стояли на схiдцях, i Мотря рукою показувала в  напрямi  замку:  "Бачиш,
навiть вежi лаштують. Час позрушував камiння. Такий гарний замок.  Гармати
теж попрочищували й наготовили кулi",додала тихiшим голосом. Не  боронила,
коли муж взяв ?? руку i приклав до сво?х уст.
   "Ходжу туди щоднини".
   "Куди?"
   "А на замок".
   "Що ж ти робиш на замку?"
   "Помагаю. Жiнки теж працюють. Невже ж я гiрша вiд них?"
   "Краща".
   "Не жартуй".
   "Говорю щиру правду".
   "Тихо вже!"
   I рукою затулила йому уста.
   (Боже ти мiй, вона, мабуть, не зна?! Мабуть, ще вiсть  до  Батурина  не
наспiла про допити Кочубея, про муки i кару! Як ?й це сказати?)
   "Тiльки й мо?? потiхи, Iване,казала, змiнюючи голос.- А то не знаю, щоб
я тут робила сама, без батька, мами i - без тебе".
   Пригорнув ?? до грудей i гладив  волосся  рукою.  Яке  гарне,  буйне  i
м'яке, як шовк... (Як ?й це сказати?)
   "Пiдемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся i  перебери
бiлля".
   (Нiби музики грали).
   Побiгла. Стояв серед свiтлицi, простуючи костi. Трiщали.
   Про козакiв забув.
   Вибiг до них.
   Там уже цiла товпа: батьки, рiдня, дiвчата. Боже ти мiй!  Яка  радiсть.
Скiльки питань! Де таких слiв узяти, щоб ними виповiсти усе нараз,- скоро,
скоро, скоро!
   Тiльки чура осторонь стояв. В нього не було нiкого. На людську  радiсть
крiзь свiй смуток дивився.
   Чуйкевич козакiв до завтра вiдпустив, чуру з собою забрав.
   Вертаючи до ганку, питався кожного дерева i кожно? квiтки:
   "Як ?й це сказати?"
   Важнiшого питання в цей мент не було для нього на свiтi.
   Вмитий i перебраний увiйшов до свiтлицi, де чекала на нього  з  вечерею
Мотря.
   Про перше забув, на другу задивився.
   "Не бачив мене?" - спитала, всмiхаючися злегка.
   "Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща ста?ш. Тiльки приблiдла менi".
   "Сонця мало, а багато хмар".
   "Над Батурином?"
   "Над нами".
   "Знаю, Мотренько, знаю".
   (Як ?й це сказати?)
   "Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василiвну,  i  передай,
що щиро спiвчуваю ?? горю".
   "Спасибi i за спiвчуття... Що ж вiн? Постарiв?"
   "Нi, такий, як був".
   "То й добре. Тепер молоднiти треба, не  старiтися.  Кажуть,  над  цiлою
кiннотою, нашою i московською, командувати ма?".
   "Ти й це чула?"
   "До Батурина всякi вiстi доходять. А що ж у таборi нового?"
   "Особливих новин нема, хiба те, що перед кiлькома днями мало до проливу
кровi не прийшло".
   "Аж так? Що ж сталося? Розказуй!"
   Чуйкевич розказував про нiчну тривогу в таборi.
   Повисла йому очима на устах. Аж горiла. Коли дiйшов до того  мiсця,  як
то гетьман з'явився перед товпою, встала. "Невжеж ж?" I присiла ближче  до
нього.
   Як закiнчив, спитала: "Ти був?"
   "Був бiля гетьмана".
   "То добре. Треба вiри доховати йому, бо анi вiн без  нас,  анi  ми  без
нього не вдi?мо нiчого. Треба забувати  геть  усе,  треба  забути,  Iване,
навiть бiль, навiть кривду найбiльшу, треба тямити, що й вiн лиш  чоловiк,
хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажа?мо собi".
   Уста ?? наливалися, як вишнi, очi бiльшали, лиця паленiли.
   Чуйкевич глянув i погадав собi: "Нема ?й що казати".
   "А вiйна?"
   "Розгорю?ться, як пожар, з кожним днем бiльша?. Король  Карло  в  Росiю
вступив".
   "А на Укра?ну прийде?"
   Чуйкевич глянув на свою дружину.
   "Чека?ш його?"
   "Як спасення".
   "Я також".
   Руки ?х спочивали на собi.
   "Може, й прийде,- говорив Чуйкевич.Карло вже  з  Радошкович  двигнувся.
Говорять, до Березини пряму?. Нiхто не зна?, чи  на  Москву  пiде,  чи  на
Укра?ну поверне. Москалi нiяк не можуть вгадати його планiв".
   "Так i треба. А гетьман?"
   "Гетьмановi наказ прийшов - з Бiло? Церкви до Ки?ва йти".
   "Ближче до Батурина буде".
   "Дав би то Бог, щоб нашi з Укра?ни не виходили".
   "Гада?ш, щоб прийняли тут шведiв i сполучилися з ними?"
   "Так було б найкраще".
   Мотря зiтхнула. "Зна?ш, я впевнена, що нашi  бажання  здiйсняться.  Чу?
серце мо?. Нi книжка, нi шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на  замок,
до окопiв, до валiв. Скрiпляй ?х, обновлюй, будуй, щоб не було запiзно! Ми
все спiзня?мося, Iване. От добре, що ти при?хав".
   "Добре?"
   "Авжеж. Будемо вкупi журитися й працювати".
   "Моя ти!"...
   "Але не так, нi,- перечила, вiдсуваючи його голову вiд себе,- а  там  у
крiпостi. Багато там роботи".
   "З тобою нiяка робота не страшна".
   Журилися й розважали себе.
   Чуйкевичевi так дивно було. Недавно табiр, вiйськова  канцелярiя,  шум,
гамiр, крик, а нинi старий двiр, в городi зелень, квiтки, вiн з Мотрею  за
столом сидить, балакають з собою, вона  така  добра  до  нього,  ввiчлива,
щира. Нiби з пекла до раю ускочив.
   Чи надовго?
   I вiн зажурився.
   "А про батька мого не чув?" - спитала нараз Мотря.
   Чуйкевича нiби хтось у болючу рану вразив... Як ?й це сказати?..
   Вiдразу, так як воно ?, не затаюючи нiчого...
   Нi, нi! Ще хвилину стривай. Пощади ??. Диви, яка гарна, добра, як можеш
бiль ?й завдавати!
   "Про батька мого не чув, питаю тебе?"
   "Нiчого доброго не чув, Мотре".
   "Доброго я й не жду. Знаю, що хто царевi в руки попав, тому  вже  добра
не буде, кажи".
   Приказувала; спокiйна, рiшуча, горда, як королева...
   (Пощади ?й, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гiрка,
але здорова. Кажи!)
   "?  така  вiсть,   що   царський   суд   признав   Василя   Леонтi?вича
ви-ну-ва-тим".
   "Його, Iскру й усiх, крiм Осипова".
   "Перед царським судом за ним  вини  нема.  Винуватий  вiн  перед  нашою
будуччиною. Бач, яка справедливiсть царська!"
   "Це треба ?м було знати вперед".
   "Тепер запiзно".
   Чуйкевич глянув на свою дружину. Змiнилася, зiв'яла. Де ж тая  гордiсть
королiвська, пурпура уст, ся?во очей, вiд котрого ясно ставало в хатi?
   Припав до не?, потiшав.
   "Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить".
   "Бог простить, а Укра?на?"
   Цiлував ?? руки.
   "А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?"
   "Нi, Мотре, ще нi. Як я вiд'?здив з табору, Василь Леонтi?вич  пробував
у Ки?вi. Ще до Бiло? Церкви не ,прибув".
   "До Бiло? Церкви його привезуть?"
   "До гетьмана? Гетьмановi цар карати велить?"
   "Мабуть. Василь Леонтi?вич - гетьмана генеральний суддя".
   "Щоб бiльшо? нечестi завдати i бiльшого жалю. Ох, Iване, Iване!"
   Перший раз у життi сама притулилася до нього.
   "Мати в запертi..." - почала тихо.
   "Матерi нiчого не зроблять".
   "Батька скарають"...- Жалiлася, як дитина.
   Нараз: "А яку кару йому присудили?"
   "Зна?ш, як цар кара?, Мотре".
   "Жорстоко".
   "У його милосердя нема".
   "Може, на горло?"
   "Не-зна-ю".
   Без крику повалилася на землю.

ВЕЗУТЬ!
   Був кiнець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошенi i зжатi  поля.
Нiде нi одно? копи, анi стiжка. Селяни до мiсяця косили, жали i, що  могли
захопити, везли додому. Знали, що на полi до рана не просто?ть. На те  пiд
Борщагiвкою табiр.
   Табiр хвилювався. Даний був наказ звивати його i йти на Ки?в. Та  скоро
цей наказ вiдкликали. Козаки не знали  чому  i,  як  звичайно  в  подiбних
випадках, тлумачили собi всiляко.
   "То йдуть, то вертають,колотять".
   "А тобi що на тiм псу?ться? Така тут каша, як i в Ки?вi".
   "До Ки?ва нас не пустять. Знов  десь  на  полi  поставлять.  Хiба  може
хрести на ки?вських церквах здалеку побачиш".
   "Отож-то ?. Тому менi й байдуже.  А  ти  хвилю?шся,  рвеш,  як  молодий
кiнь".
   "Скучно стоять".
   "То сiдай".
   "З тобою не договоришся".
   Козацькi гуртки бiльшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили  козаки  з
курiнiв i з-пiд возiв. Позiхали вiд вуха до вуха.
   "Кажуть, швед знову москалiв побив".
   "Ще й як! У мiстечку Головчинi був сильний бiй".
   "У Головчинi?"
   "Так".
   "А де той Головчин?"
   "Там, де шведи москалiв побили".
   "Ага".
   Старi козаки реготали.
   "Дивно, що цар не всто?ть проти короля".
   "Проти нього навiть ти не всто?ш".
   "Дурний!"
   Липнева жара до сварки охоту вiдбирала.
   "Багато руских полягло?"
   "Я ?х не числив".
   "Хочеш, щоб я тобi почислив зуби?"
   Старшi  розборонювали  молодших.  "Тю!  Скачуть  до  себе,  як  когути.
Стривай, скакатимеш до шведа".
   "Ти б волiв у гречку?"
   "Не в твою".
   Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.  Пристали  до  нього.
"Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?"
   Сотник покрутив носом. "Так не треба казати. Говориться: рускi дрались,
як льви, та а т с т у п i л i".
   "Ага, атступiлi. А хто тим атступл?нi?м командував?"
   "С а м i найбiльшi генерали. Шеремет'?в i Меншиков".
   "А цар?"
   "Досить з вас, бiльше нiчого не скажу".
   I сотник, вiдганяючись вiд козакiв,  як  вiд  мух,  пробивався  у  свою
полкову канцелярiю.
   "Чули?"
   "Хто не оглух, той чув. Або що?"
   "Тепер зна?мо, чому гетьман пiд Ки?в не йде".
   "Чому?"
   "Бо не зна?, куди швед поверне".
   "Влучив, як  пальцем  бабцi  в  око.  Гетьман  генерального  бунчужного
Максимовича з сотнею компанiйцiв по Кочубея пiслав".
   "Така честь?"
   "Не честь, а щоб не втiк".
   "Хто?"
   "Дурний! Кочубей i Iскра. ?х мають на горло карать".
   "Де?"
   "Тут у таборi, тому й не двигнули його".
   "Не вiрю. Таких старшин, щоб на горло карали!"
   "А ти гада?ш, що в них не таке горло, як у тебе?"
   "Не вiрю!"
   "Ведуть, ведуть!" - залунало кругом, i козаки, як мухи, обсiли вал,  що
замикав табiр зi сходу.
   "Ведуть!"
   "Де?"
   "Не бачиш? На ки?вськiм шляху. Ось яка курява здiйма?ться, як хмара.  А
в нiй, як блискавки у хмарi, компанiйцiв шаблi".
   "Наголо, аж страшно. Такi пани i пiд топiр голови покладуть".
   "Було, що й королям голови стинали".
   "Хто?"
   "Люди. Королi людям, а люди королям".
   "Ти бачив?"
   "У книжках пишуть",.
   "Або то правда?"
   Сурми заграли на збiрку.
   "Бодай би ?м! Навiть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!"
   "Отсей у повозi направо. Ходи, бо замкнуть на хлiбi й на водi, не чу?ш?
Збiрка".
   Не радо спiшив усякий на свiй майдан, де уставляли сотнi, не було т у м
у л ь т у при в'?здi Кочубея й Iскри у табiр. Гетьман не хотiв  непотрiбно
сво?х колишнiх старшин на позорище виставляти. I так мають з себе  досить.
Перебули вони муки царськi.
   Майдани лежали здебiльшого  по  другому  боцi  дороги,  звiдти,  з-поза
куренiв i шатер, не  видно  було  того  сумного  в'?зду.  Хiба  який  чура
вискочив, як горобець з-пiд стрiхи, й роззявив з дива рот.
   Напередi генеральний бунчужний Максимович на  чорному  конi.  Всi  конi
пiдiбранi чорнi. I компанiйцi  у  чорних  мазепинках.  Половина  сотнi  за
Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декiлька ?здцiв по боках.  Всi  з
шаблями наголо, нiби  не  знати  яких  небезпечних  розбищакiв  везуть.  А
Кочубей i Iскра, коли б ?х навiть пустили, не зайшли б далеко. Ледве  живi
сидять, скатованi такi. Попiдпухали, очей ?м не видно. Кочубей  насупився,
як сич, Iскра злiсно дивиться перед себе, втiка? вiд людських очей.
   Пере?хали табiр i повернули налiво, перед канцелярiю. Iскрi допомагають
вилазити з повозу, Кочубей  пробу?  встати  сам,  захитався,  пада?.  Його
беруть попiд руки, як пораненого в битвi, i  зносять.  Компанiйська  сотня
околю? будинок, до котрого  ввiйшли,  два  ста?  при  входi  на  вартi,  з
набитими фузiями при ногах. Вечорi?.

ЧИТАЮТЬ
   На другий день, коло полудня, весь табiр виляг на майдан. Козаки сво?ми
сотнями уставилися кругом.
   Посерединi невеликий круг, туди не пускають нiкого.  До  круга  перехiд
вiд гетьманського шатра. Сердюцькi  старшини  пробiгають  ним,  вiдганяючи
людей.
   Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
   "Замiсть з ворогом воювати, сво?х б'ють".
   "Бува?, що свiй вiд ворога страшнiший".
   "Не знати, чи й Кочубея приведуть?"
   "Мабуть, нi. Хворий дуже".
   "Я сам бачив, як гетьманський хiрург до холодно? iшов".
   "Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову вiддiлювати вiд тiла. Без голови
на страшному судi стане".
   "В руках свою голову принесе".
   "Не вiн один. Буде таких багато".
   "Цар ласкав".
   "Тихо, вже йдуть!"
   Всi очi повернулися в один бiк.
   Гетьман з Велямiновим-Зерновим наближалися до майдану. Гримiли литаври,
тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
   Гетьман був у чорнiй кире?, горностаями пiдбитiй, пояс на  сумний  бiк.
На рукоятцi шаблi червоний рубiн горiв. Гетьман задуманий, похмурий,  нiби
нiкого не бачить, нiби всьому не рад.  За  ним  старшини,  всi,  якi  ?  в
таборi, канцеляристи теж. Тiльки Чуйкевича нема.
   Велямiнов-Зернов в параднiй, золотом шитiй унiформi, з орденами. В руцi
в дудку скручений папiр, на шнурку звиса? печать.
   Входять вiльною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим  звича?м
поверта?ться на всi сторони свiта, козаки вiддають йому честь. Перша сотня
прибiчного сердюцького полку стрiля? з мушкетiв угору, всi враз, як  один,
"тра-рах!" Птахи зриваються i кружать неспокiйно, в  повiтрi  чути  порох.
Орлик оповiща? зiбрання, що цар  гетьмановi  грамоту  прислав  i  царський
посол  переда?  ??  Мазепi.  Гетьман  розгорта?,  перебiга?  оком  i  каже
Орликовi, щоб прочитав уголос. Орлик чита? голосно, але беззвучно,  так  i
видно, що не з добро? волi чита?.
   В манiфестi сповiщалося козакiв i весь народ, що царський суд  присудив
генерального суддю Василя Леонтi?вича Кочубея  i  полтавського  полковника
Iскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Iвана  Степановича  Мазепу,
котрому його величество цар довiря? за його вiрну, довголiтню службу й  за
великi для царя й отечества заслуги.
   Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав  з  ноги
на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав  рукоятку  сво??  шаблi,
Горленка кашель напав. Вiн рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання.
Орлик читав:
   "Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду i
пересила?  лжеклеветникiв  i  облесливих   брехунiв   гетьмановi   Iвановi
Степановичевi Мазепi  -  для  покарання.  Покарати  ?х  треба  негайно  та
прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, i вiдав, i  затямив  собi
добре, яка доля чека? того, що зважиться безчестити  гонор  i  добре  iм'я
свого зверхника i впроваджувати в блуд його  величество  царя.  Такому  не
буде нiяко? пощади".
   "Амiнь!" - промовили духовнi, що в святочних ризах з хрестами й iконами
уважно  й  побожно  слухали  царського  манiфесту,  який   наказано   було
прочитувати також у церквах.
   I знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стрiли, народ захитався,  i
гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою
i прийшов.
   Пiд хмарами лiтали наполоханi вистрiлами птахи i кракали чорнi галки.
   Присуд став правосильний. Нiякого вiдклику не було,  нiхто  помилування
не просив.

СПОВIДАЮТЬ
   З Борщагiвки привезено старого попа.
   Сповiдник вiдвiдав  спершу  полковника  Iскру,  а  тодi  до  Кочубе?во?
в'язницi увiйшов.
   Кочубей довго сповiдався. Хотiв пригадати собi  всi  сво?  грiхи,  цiле
сво? довге, багате на добрi i злi вчинки життя.
   Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.
   Вiдгребував з хламу минулого давно забутi  подi?,  i  вони  розсипалися
перед ним, як порохно.
   Кiлька разiв переривав сповiдь.  Падав  горiлиць  на  тапчан  i  лежав,
закривши руками повiки. Панотець терпеливо сидiв бiля нього i  ждав,  поки
безталанний мученик не набере сил i не виявить ще якого нового грiха. Було
?х багато, полiтичних, родинних i буденних, людських.  Великий  ма?ток,  i
грiхи чималi.
   "Тисячу  червiнцiв  мо??  покiйно?  доньки,  по  чоловiковi  Забiлихи,-
говорив уривисто,- обiцяв я дати на будiвлю церкви в Батуринi i не дав. Як
що ?х знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб  на  церкву  в
Батуринi пiшли. Може, Бог милостивий який грiх за це менi простить".
   "Велике милосердя Боже i нема такого грiшника, щоб його  Бог  вiдтрутив
вiд себе, бачучи каяття у серцi його".
   Кочубей так щиро зiтхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи  це
не його останн? зiтхання. Нi. Старець вiдчинив очi i потер чоло: "Нiяк  не
пригадаю, де я тi тисячi червiнцiв заховав. Дружина моя  Любов  Хведорiвна
знатиме. Перекажи ?й, всечесний отче, якщо вона ще живе".
   "Любов Хведорiвна здорова. Гетьман за нею i за цiлою родиною Iскрiв  та
Кочубе?в до царя вставля?ться, щоб ?м кари нiяко? не було, щоб вони  могли
без жодно? бiди i туги в господах сво?х спокiйно та мирно пробувати  i  зi
сво?х ма?тностей користуватися, бо, досить, що ?х  батьки  й  чоловiки  за
свою вину слушну кару потерплять".
   "Гетьман вставля?ться за нашими жiнками й дiтьми, що ти кажеш, отче?"
   "Гетьман кривди нiяко? не  дозволить  ?м  зробити.  Це  вiн  сам  велiв
переказати тобi, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав".
   В наболiлiй душi Кочубея була окрема  рана  -  гетьман.  Вона  його  не
болiла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав його упадку, це правда.  А
все ж таки дожидав його великодушностi. Гетьман не одному простив, Кочубей
сподiвався, що свого колишнього друга помилу?. Аж бачить -  нi.  Мститься.
Певно, й на родину його та Iскри покладе важку  руку,  ма?тки  забере,  бо
вони великi в землi, будинках, в посудi, вбраннях, в образах i в дзвiнкому
грошi. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубе?вi останнi години
життя. Аж отсе вiд священика чу?, що гетьман  ?х  родини  пiд  свою  опiку
бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар вирiшив.
   I Кочубе?вi зробилося легше на серцi, нiби  камiнь  важкий  зсунувся  з
нього. Перехрестився i очi до неба пiдвiв.
   "Бiльше не пригаду?ш собi нiчого?" - запитував священик.
   "Бачить Бог, бiльше пригадати не можу, пам'ять не  слуха?  мене,  туман
очi вкрива?, нiби з другого берега дивлюсь".
   Священик розгрiшив його. Покути не завдавав. Незабаром спокуту? усе.
   "Яке тво? останн? бажання, Василю  Леонтi?вичу,  кажи,  гетьман  обiцяв
сповнити, крiм одного..." - речення не  докiнчив.  Кочубей  доповiв  собi:
крiм життя.
   "Гетьмана побачити хочу" - вiдповiв.
   "Доложу йому".

   * * *
   Чура з лiхтарною, за ним гетьман, за гетьманом кiлька гайдукiв.
   Табiр спить. Тiльки  варта  сто?ть.  Хоч  гетьмана  по  ходi  пiзнають,
здержують i питають про гасло.
   Бiля в'язницi старшина сторожить.
   Зрива?ться на рiвнi ноги  i  втворя?  перед  гетьманом  дверi.  Гетьман
лiхтарню вiд чури бере i входить. Сам.
   "Останню твою волю сповнити прийшов",-  каже,  кладучи  лiхтарню  перед
собою на землю.
   Кочубей хоче встати. "Лежи, Василю Леонтi?вичу, лежи".
   "Досить лежатиму, милосте ваша, але i встати важко. Цiле тiло болить".
   "Не з мо?? вини, Василю Леонтi?вичу. Я тебе не скривдив".
   "Сам я собi найгiршим ворогом був - знаю".
   "Самого себе найтяжче побороти".
   "В тiй боротьбi паду".
   Вiн дiйсно впав на  тапчан  i  лежав,  як  мертвий.  Гетьман  глянув  i
вiдвернувся. "Що вони зробили з чоловiка!"
   Пригадав собi колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового  на  все.
Пригадав сво? з ним затi? ще за  Самойловича  i  пiзнiше.  Чи  одну  чарку
вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить  перед  ним  не
Кочубей, а його тiнь, привид, котрий мiг би  перестрашити  найвiдважнiшого
козака... Царський суд... Так мiг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто  пiд
ким яму гребе, сам у не? паде...
   Кочубей  наглим  рухом  зiрвався  i  сiв.   Гетьман   притримав   його:
"Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю".
   "Не треба. Хай вип'ю чашу до дна".
   Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря...
Розбита бандура...
   "Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi".
   Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати,  Василю.  Бачиш,  я
такий, як був, нiяко? шкоди ти менi не вчинив".
   "Але мiг, хотiв,прости".
   "Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив".
   "Не пошкодив, кажеш?"
   "Нi, Василю Леонтi?вичу, не пошкодив. Наше дiло добре сто?ть".
   Кочубей ухопив гетьмана за руку:  "Добре,  кажеш?"  -  i  в  очах  його
з'явилася тривога.
   "Нинi добре, а завтра - як Бог дасть".
   "Хай Бог стереже  нас  вiд  московсько?  протекцi?  i  ласки,  хай  Бог
допомага? тобi, Iване Степановичу!"
   "Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог -  не  можу.  Ти  в
мо?м таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд  правосильний
i невiдкличний. Не моя власть застановити його",
   "I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти.  Менi  не  до  життя.
Краще грiб, нiж такий сором..."
   "Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро,  i
зло".
   "А iсторiя?"
   "Всiх нас перед ?? суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж  я  знаю,
як вона осудить мене?"
   Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi  слова  вибiгали  на  губи  й
верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре сто?ть?"
   "Гадаю, що так".
   "Спасибi, що потiшив. Захищай  Укра?ну  перед  Москвою,-  просив  крiзь
сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став".
   Гетьман глянув на свого  колишнього  товариша,  i  морозом  повiяло  на
нього, хоч i як тут душно було.
   "Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.--  Коли  б  ти
сильнiший був..."
   "Гада?ш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину  для  постраху
iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному
кра?вi, хоч тим. Ох, Iване Степановичу, коли б ти знав, як я вiдмiнився  в
душi, як я тепер iнакше диблюся на свiт, коли б ти  знав,  як  я  турбуюся
нашою долею. Запiзно".
   Зi зворушенням тремтiв, як у пропасницi. "Помилуй мя  Боже  по  великiй
милостi тво?й",- почав псалом  покаяння,  але  пам'ять  не  слухала  його.
Переплутав слова i вертався назад: -  "Помилуй  мя...  Кажеш,  дiло  добре
сто?ть..? Борони його, захищай, захищай, Iване  Степановичу!"  -  упав  на
тапчан i повiками накрив пiдпухлi очi.
   Гетьман на лiхтарку дивився, на нетлi, що пхалися до свiтла.
   Кочубей не будився. Гетьман встав i пустивсь до дверей. З порога ще раз
озирнувся. Кочубей спав. Спав чи - не жив? СТРАЧУЮТЬ
   Нiч, але ясно, як  у  день.  Тихо.  Навiть  дерева  не  шумлять.  Верби
задивилися в ставок, тополi в небо пнуться. Птахи перестали спiвати.
   Чути тiльки глухий луск сокир.
   Мiж Борщагiвкою i табором, на  майданi,  помiст  будують.  Високий,  як
хата. До помосту схiдцi.
   Солдати пильнують рубачiв та сокирникiв i наглять.  Заки  сонце  зiйде,
помiст повинен бути готовим. Наказ такий.
   Сокирники балакають тихцем: "Стоять, як чорти над душею. Поспiшай, коли
нiч, хоч i ясна. Треба вважати, щоб пальцiв сокирою не вiдрубать".
   "?м мають голови рубати, а ти собi пальцi рубай. Ладно!"
   Перешiптуються, щоб солдати не вчули.
   "А наглять!"
   "Чорти б ?х так до гарячо? смоли наглили!"
   Тихнуть. А по хвилинi:
   "Котрого стинатимуть першим - Кочубея чи Iскру?"
   "Не знаю. Хiба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе".
   "Кажуть, чия вина менша, того першим карають".
   "Так тодi, мабуть, першим Iскрi голову вiдiтнуть".
   "А кат вже ??"
   "Хiба мало москалiв?"
   "Правда".
   Пiдiйшов старшина: "Не разгаварiвать!  Екiй  народ!  Лiнтя?,  озорники!
Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають ?х".
   "Скарав би вас Господь",- вiдповiда? сокирник пiд нiс.
   Працюють.
   Луск сокир бентежить нiчну тишину.

   * * *
   Помiст готовий. Великий i  крiпкий,  щоб  не  заломився.  Кругом  дощок
поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
   Сходяче сонце малю? дошки на червоно.
   Сокирники сокири за пояси заткнули - iдуть.
   "Не заждемо, щоб подивиться?"
   "Я не цiкавий. Приправити голову - це штука, а вiдрубати - велика  менi
рiч! Iду додому - голодний".
   "А ма?ш хлiб?"
   "З корою. Доброго хлiба давно  нема.  Солдати,  як  круки,  деруть.  Не
накормиш ?х. А ти?"
   "Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли".
   "Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть - смерть".
   "Маю з голоду вмирати - хай згину з  ?х  рук.  Може,  Бог  якого  грiха
вiдпустить".
   "У нас то ще сяк-так. Але у Чернiгiвщинi!  Там  по  четверику  житнього
борошна з хати беруть. Гетьман такi великi магазини на хлiби для  москалiв
поклав, як церкви".
   "Покладе i в нас. Не бiйся. Все для них, а ти  з  голоду  гинь.  Навiть
ночi спокiйно? не ма?ш, помости будуй. Тю!"
   Солдати вiдганяли народ, що з усiх бокiв  напливав,  щоб  побачити,  як
тратитимуть Iскру й Кочубея.
   Московський старшина молодицю за юпку по сходах на помiст тягнув. "Коли
така цiкава, то ходи! Покладеш голову на колоду - цюк! - i нема".
   Жiнка в крик. Вихопилася, бiжить. Народ вiдступа? вiд помосту.
   "Та це вiн жарту?".
   "I жартам московським не вiр. Жартуючи, зарiже чоловiка".
   Якась жiнка з маленькою дитиною стояла.
   "Ви його чому не залишили?"
   "Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловiк на вiйнi".
   "А не перестрашиться воно?"
   "Хай привика?. Я не хотiла йти, пiгнали".
   "З усiх довколишнiх сiл  зганяють  народ,  як  череду.  Не  скоро  таке
побачиш".
   "Може, й  скоро.  Хто  його  зна,  що  завтра  буде.  Тепер  щось  таке
твориться, що ранiше й не снилося нiкому".
   "Антихрист..."
   Зацитькували себе: "Ще, не дай Бог, почу?  солдат,  i  пропадеш  нi  за
цапову душу".
   "В Московищинi винищили за те сила народу".
   "I нищать ще".
   Баба дiда безногого на тачках везла.
   "Дорогу дайте бiдному калiцi, дорогу!"
   Люди розступалися, скрипiли тачки.
   "А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?" - пита? москаль.
   Баба вистрашено дивиться на  рiжкатий  капелюх,  на  волосся,  посилане
бiлим борошном, i хреститься.
   "Багато нищих назлазилося,- зауважу? хтось.- Як на прощу йдуть".
   "Тягнуть, як круки на жир".
   "Кажуть, Кочубей перед смертю грошi роздаватиме".
   "Якi? Вiд нього останнього ?фимка вiдiбрали,  ще  й  мучили,  що  мало.
Питали, де заховав скарби".
   "Може, за те й голову йому зрубають".
   "Для грошей все зроблять з чоловiком".
   "Навiть з таким, як генеральний суддя".
   "Навiть з таким. На вiйну грошей потребують".
   "Малчать!"
   Москалi бiгають  кругом  огорожi  i  прикладами  вiдштовхують  цiкавих:
"Атступiсь!"
   "Бодай би тебе вiдступив Господь, як конатимеш,- вдарив мене у груди!"
   "Малчi".
   Дарод  замовка?,  але  перестрашенi  дiти  плачуть  i   кричать.   Мами
присiдають з ними, щоб не бачила Москва,  й  зацитькують:  "Цить,  доньцю,
цить, мамка тебе не дасть".
   "Кажуть, що йому сталося таке через новий двiр".
   "Кому?"
   "Та Кочубе?вi. На старi лiта нового двора не будуй".
   "Бузину перед вiкнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в  нiй
лихий сидить".
   "От плещуть казна-що, яка та  бузина!  -  перебив  ?х  дядько.-  Булави
захотiлося Кочубе?вi, а гетьмансько? булави ще нiхто щасливо не носив".
   "А Iван Степанович двадцять лiт ?? носить".
   "Ще не донiс, постривайте".
   Дiдусь з голубом сивим на головi йшов.  Перед  ним  розступалися  люди,
навiть солдати,- юродивого бояться.
   Нiхто не спиняв його. Пiдiйшов пiд самi сходи  i  став.  Голуб  знявся,
злетiв, закружляв довкола помосту i знову на голову сiв.
   Дiдусь головою крутив.
   "Колода i топiр... Що це? Скотобойня?"
   Тишина.
   "Грiха не бояться. З тих дощок дзвiницю  збудувати  можна,  щоб  з  не?
дзвони iм'я Господн? благовiстили".
   Люди притакували: "Авжеж".
   "Дерева Господь у лiсi не садить, що на  ньому  людей  мордувати,  воно
росте людям на користь".
   "Авжеж, авжеж..."
   "Кого це мордувати будете?" - запитував, повертаючись до товпи.
   Нiхто не вiдповiдав.
   На солдатiв подивився: "Кого?"
   "Кочубея i Iскру",- вiдповiли йому.
   "А життя ви ?м дали?.. Бога ви  не  бо?тесь?  Господь  велiв  ближнього
свого любить. Нагого приодiти,  голодного  накормити,  недужого  посiтити,
так-то ви сповня?те волю  його?  Беззаконi?  творите  повсякчасно  i  гнiв
Господнiй стяга?те на землю. Такий-то ви храм Бога  живого  ?сте?  Так  ви
соблюда?те заповiти його? Таку-то церкву вселенськую стро?те на землi?"
   Борода його тряслася, ноги дрижали, як у  пропасницi,-  тремтiв.  Голуб
крилами махав.
   "Собаки кровопивнi?! Диявольського кодла сiм'я. Поки  знущатися  будете
над образом i  подобi?м  Божим?  Поки  в  кровi  будете  мити  руки  сво??
Вiдiйдiть,  старцi,  щоб  не  скарав  вас  Господь,  що  глядiли  на  таке
беззаконня. Кара Господня гряде, Господь  брань  сотворить  i  перевратить
престоли, i сожжет огнем городи i веси  вашi,  i  кости  псам  на  зяденi?
продасть..."
   Пiною покрилися уста, повалився  на  землю  i  тiло  його  корчилось  й
пiдкидалось, вiд схiдцiв помосту до огорожi товкло.
   Голуб знявся i високо лiтав йому над головою.
   "А вiд нього не полетить",дивувалися жiнки.
   "Голуб духа святого символ",пояснював дячок.
   "Дух святий з ним, вiн божий чоловiк".
   "Всi ми божi люди, та до диявола на службу пiшли".
   Дво? людей взяли божого чоловiка за руки й ноги i повернули ним так, що
де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
   Не помогло. Пiдкидало ним далi.
   "Але ж трясе!"
   "Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить".
   "За правду муки терпить".
   Голуб знижував лет.
   "Iдуть! - загомонiло в натовпi.Заберiть старого, вiднесiть  його  геть!
Не треба, щоб дивився на кару". "Хiба вiн бачить? Очi заплющило йому". "Не
годиться, вiднесiть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Iдуть, iдуть!"
   Глухо бубни гули, сукном прикритi, не гули, а харчали.
   Жiнки хрестилися: "Iсусе Христе, Сине Божий, помилуй нас".
   Тая з дитиною на руках плакала, дитина собi.
   "Ще нiчого нема, а вона вже реве. По що йшла?"
   "Я не хотiла, пригнали".
   Чути було рiзкий тупiр трьох московських рот.
   "Аж три роти ?х супроводжують".
   "Кочубей не хто-будь".
   "Але ж вони на возi!"
   "Бо сил не мають iти".
   "Так ?х скатували, Боже ти мiй!"
   "На простiм  драбинястiм  возi  ?дуть,  а  ранiше  ?здили  в  золочених
каретах".
   "Байдуже раковi, в якiм глеку його вариш".
   "Та й страшнi якi!"
   "Iзбави, Боже, душу мою вiд кровi",молився сивоусий дiдусь,  спираючися
на кийок. Кийок аж трiщав.
   "Уми?ши мя iсопом, i паче снiга убiлюся",- прочитував його сусiд.
   "Зсаджують ?х з воза; не  пручаються,  послушно  йдуть.  Дорогу,  люди,
дорогу там!"
   Солдати прикладами мостили широкий перехiд до  схiдцiв  помосту.  Народ
колисався, як вiтром розгойдана в  озерi  вода,  направо  й  налiво.  Один
другому крiзь голову зазирнути хотiв.
   "Чого штовха?шся, чорте!"
   "Мене штовхають ззаду".
   "Може, ще на голову вилiзеш? Ти не голуб, не бiйся. Пiшов геть!"
   Одна рота увiйшла на майдан. Оточила його, солдат  коло  солдата  стояв
попiд плiт. Набитi фузi? при ногах, ноги розставленi широко.
   "Чого це вони так ноги розкрачують?" - пита? свого батька хлопчина.
   "Фузiя важка. Як крiпко не сто?ш, то звалить".
   Друга рота двома колонами обставила прохiд  крiзь  натовп  до  схiдцiв,
третя залишилася на полi. Готово!
   Напередi священик з хрестом у руцi, за ним Кочубей i Iскра. Кочубей  на
Iскру спирався,  той  пiдтримував  його.  "Вiдваги,  свате,  вiдваги,  вже
недалекий кiнець".
   "Боже великий, вiчний, святий, допоможи менi!"- молився Кочубей.
   "Iстинно, iстинно говорю вам: наступа?т время i  наступило  уже,  когда
всi  находящi?ся  в  гробах  услишать  глас  Сина  Божого  i,   услишавши,
оживуть",- потiшав ?х священик словами ?вангелiста.
   "Господь  утiшенi?  мо?  i  прибiжище  мо?  Господь",-  шептав   Василь
Леонтi?вич Кочубей.
   За злочинцями йшов Вельямiнов-Зернов,  червоний,  надутий,-  посол  вiд
царя. Вiн не бачив  трагедi?  тих  двох,  бачив  себе,  гордий,  що  перед
численним народом явля?ться заступником  царським,  царська  воля  в  його
руках, на його наказ тим двом кат голову  зруба?.  Дасть  знак  i  -  нiби
свiчку здмухнув, одну i другу; були i нема!
   Зернов гордо ступав.
   За ним декiлька достойникiв московських i козацькi старшини.
   Проходять. Скриплять сап'янцi, побренькують  шаблi,  шелестять  шовковi
кунтушi.
   "А гетьмана нема".
   "Не хотiв дивитися на смерть товаришiв".
   "Колись  товаришi,  а   тепер   вороги.   Доноси   на   нього   писали.
Лжеклеветники".
   "Гетьман хворий, подагричнi болi".
   "До гетьмана все хвороба приходить, як йому ?? треба".
   Недобрi, що гетьмана не бачать. Нарiкають на нього, а дивитися люблять.
Гарний такий.
   "Тож-то був козак!"
   "Кращого на всiй Укра?нi не знайти".
   "I старiсть не береться його".
   "? таке яблуко, що до нового червоним i здоровим  просто?ть,  а  ?,  що
восени порепа?ться i зiгни?".
   "Тихо! Манiфест читають!"
   Зернов прочитав манiфест царський по-московськи,  старший  гетьманський
канцелярист переклав його на нашу мову.
   Сурмачi загрубiли, рота, що стояла на полi, випалила з мушкетiв.
   "Ведуть!"
   "Кочубей спотика?ться. Який же вiн слабий!"
   Кочубей на схiдцi ступив.
   Глянув на колоду i на ката з сокирою i очi рукою закрив.
   "Потихоньку та полегоньку",- потiшав його Iскра.
   Увiйшли.
   Зернов руку вгору пiдняв...
   Заметушився натовп.
   Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще.  Напирали  на  плiт  i  на
солдатiв, що стояли як мур.
   "Тягнуть... шапку з голови здiймають... кладуть, Боже!"






   "Не убий!" чути нараз
   голос вiд поля, тонкий, високий, як
   свист.
   Божий чоловiк бiг на майдан.
   Сиве волосся розкуйовдане, пiна з рота тече: "Не убий!"
   Бiлий голуб летить над його головою, високо-високо.
   "Потоптав народи во гнiвi сво?м, поправ ?х у яростi  сво?й  i  кров  ?х
паде на ризи його, заплямував все одiння сво? - не убий!"
   Солдати з третьо? роти, що стояли в полi, пустилися за ним.
   "Не доторкайтеся мене,  слуги  антихристовi,  гнiвом  Господнiм  поражу
вас!"
   Насилу народ втягнув божого чоловiка в товпу.
   Вiн ще звiдти кричав: "Не убий!"
   Але стук сокири заглушив цей крик. Раз i другий. Глухий стук. За кожним
разом стогiн i зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
   Тихо...
   Томляча тишина...
   А по нiй шум.
   Шумить i гуде натовп.
   Дивуються, розказують собi, сперечаються.

   * * *
   З борщагiвсько? дзвiницi дзвони гудуть - на Службу Божу.
   Солдати розганяють натовп: "Чого сто?ш? Не бачив трупiв? Пашол вон!"
   Прикладами фузiй штовхають людей.
   Дiти плачуть, жiнки заспокоюють ?х, а самим сльози течуть.
   "Е-ей!"
   Розходяться.
   * * *
   На червоних дошках два трупи лежать. Голови бiля них.
   Навiть червоною китайкою не покрили.
   Лежать на позорище вселюдне.
   В борщагiвськiй церквi Службу Божу правлять.
   Церква свiтла й кадила повна.
   Пiд церквою божий чоловiк.
   Ледве сто?ть.
   "Тиранство люто?! - говорить  до  людей.-  Вбивають  i  моляться  Богу.
Дiлами Богу поклоняйтеся,  не  спiвом  i  кадилом.  Господа  не  обдурите,
лицемiри!.. Не вбивайте!"
   Його зацитькують i вiдводять.
   Бiлий голуб на його головi.
   Солдати кругом червоного помосту на вартi стоять.  Покiйних  стережуть,
хоч ?х нiхто звiдтiля не вкраде. Такий наказ. Стоять i позiхають. Для  них
це не новина.
   У Москвi карають не так. Там ? на що подивитися, ой ?!..
   Чути дзвони. Службу Божу священики скiнчили. Люди вертають в село.
   Дехто все ще кругом помосту ходить,  хоч  зна?,  що  нiчого  нового  не
побачить. Хiба тi домовини двi, великi, дубовi, що привезли  ?х  на  возi,
запряженiм у чотири чорнi конi.
   За домовинами священик прийшов,  той  старий,  що  сповiдав  Кочубея  i
Iскру.
   Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,  i  покiйникiв  у
домовини вложили.
   Зносять по схiдцях, схiдцi трiщать.
   "Куди ?х повезете?" - питають вiзникiв.
   "У Ки?в".
   "Аж у Ки?в! А там?"
   "У Лаврi Печорськiй поховають, бiля трапезно? церкви".
   "Хоч голови ?м зрубали?"
   "Вони й без голов важнiшi, нiж ви зi сво?ми головами дурними".
   "На боже не щадили грошей".
   "Черцям i черницям щедрою рукою давали".
   "Кочубей п'ять церков власним коштом поклав".
   "Ще й у Батуринi муровану церкву покласти обiцяв".
   "Обiцяв, та Бог не дозволив".
   "Не все Бог да?, чого чоловiк хоче".
   "Ой не все. Де ж коли покiйнi такого кiнця сподiвались!"
   "Навiть не снилося ?м".

   * * *
   Чорна четвiрня з мiсця руша?.

   Вiз котиться ки?вським шляхом.

   "Потихенько да полегенько..."
   * * *
   14 липня гетьман весь день з вiдпочивальнi сво?? не виходив.
   Хiрург доглядав його.

   Нiкого не впускали.
   "Гетьман нездужа?",- по таборi пiшло.
   Пiд вечiр гетьман Орлика до себе прикликав. Сидiв у постелi, бiля нього
?вангелi? лежало.
   "I так, Пилипе, Кочубея i Iскри вже мiж живими нема",- промовив сумно.
   "Хай з Богом спочивають",- вiдповiв Орлик.
   "Про жiнок i дiтей ?хнiх треба нам подбати. Не  хочу,  щоб  ?м  сталася
кривда.  Хай  спокiйно  i  мирно  живуть  у  домiвках  сво?х,   хiснуючися
ма?тностями сво?ми. Одно? копiйки не  хочу  зi  спадку  по  них.  Все  хай
дiстануть родини. Сiдай i напиши  до  Головкiна  письмо.  Кажи,  що  важко
недужий Iван Степанович вставля?ться за жiнками й дiтьми покiйного Кочубея
i Iскри. Зворушливо пиши".
   Орлик сiв при столi, гетьман ?вангелi? читав.
   "Готовий?" -  спитав  свого  генерального  писаря,  побачивши,  що  вiн
вiдложив перо.
   Орлик написане подав.
   "Гаразд. Гарно ти компону?ш, Пилипе,  i  швидко.  Можна  переписати  на
чисто. А тепер у мене ? ще друге дiло.  Що  нам  робити  з  отсим  наказом
царським, щоб я командування над усею його кiнницею перейняв?  Як  гада?ш,
Пилипе?"
   "Нема  тут  що,  ваша  милосте,  багато  й  гадати.  Пiсля   того,   що
постановлено мiж нами, вашiй милостi до царя нiяк не можна йти".
   "I я теж так собi гадаю. Напиши i друге письмо, царевi, що  я  нiяк  до
нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли  б  не
цей другий наказ, то, певно, за першим пiшов  би.  Гарно  все  по  пунктах
скомпонуй, ти ?х стиль зна?ш".
   Орлик i друге письмо написав i гетьмановi до лiжка принiс.
   "Опiсля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тiлом, але  i  душею.  Поклич
менi архi?рея, болгарина. Кажи, хай зараз iде".

   * * *
   Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
   То? ж ночi розстрига з табору зник. Пропав, як камiнь у воду.
   Ранком гетьман розiслав людей, щоб шукали його.
   Не знайшли.

В
МОГИЛЕВI
   Вiд Дорогобужа пливе Днiпро на захiд. Нiби  центрально-росiйська  плита
не хоче пустити його на Укра?ну. Що лиш бiля Оршi вiн  визволю?ться  з  ??
твердих обiймiв i врадуваний бiжить на полудн?, до Могилева, до Ки?ва,  до
порогiв i Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гiндуса  у  нiрванi,  в
глибинах бурхливого Чорного моря. Раду?ться Днiпро, поспiшаючи на Укра?ну.
Вiн уже не рiчка, а рiка, велика й могутня, третя з черги в ?вропi.
   Зеленi луги й левади виходять йому назустрiч, з шовковими травами  i  з
пахучими квiтками.
   Товпищами непереглядними вiтають його шелестливi шуварi  та  трепетливi
осики. Спиня? свiй скорий хiд i задуму?ться  над  долею  кра?ни,  в  котру
вплива. Тодi вiн глибокий, дуже глибокий, люди говорять - бездонний.
   То знову iзгибом могутнiм скручу?, розлива?ться широко, залишаючи броди
й мiлини, щоб людям легше було передiстатися на протилежний берег.
   "Гарна рiка!" -  каже  молодий  шведський  офiцер-каролiнець  до  свого
товариша.
   Вони грiються до сонця i дивляться на шведських воякiв, що купаються  в
Днiпрi. Моряцький народ рад гарнiй водi. Поринають у  хвилi  з  головою  i
випливають далеко  вiд  того  мiсця,  де  пiрнули,  обсмаленi,  всмiхненi,
веселi, як тригони. Дехто пробу? переплисти рiку.
   "Гарна  рiка",-притаку?  другий  офiцер,  з  обличчям,  як  у  дiвчини.
Молодий, йому ще й двадцять лiт не минуло.
   "Бачиш, як радо купаються нашi вояки".
   "Змивають пiт i кров, слiди останньо?, головчинсько? битви".
   Мрiйливо, великими синiми очима дивляться  на  лiвий  берег,  на  якому
рисуються гори.
   "Чи це хмари, чи гори?" - пита? молодший.
   "Гори, товаришу, як у нас".
   "Як у нас",- сумним вiдгомоном повторю? другий.
   "В багату й урожайну кра?ну входимо, мабуть".
   "Збiжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецi?ю скучно".
   "За рiдною землею, мабуть, чоловiковi i в небi скучно".
   "Скучно".
   "Але тут дивно якось почува?ш себе. Нiби тобi давнiй, дуже  давнiй  сон
сниться"
   "Нашi предки ходили туди, перед вiками. По слiдах предкiв провадить нас
Саrolus rex".
   Мимохiть, вiдрухово шапки з голов скидають i кладуть на мураву.
   "Який хосен з тих колишнiх походiв?"
   "Не будь колишнiх, може б i нинiшнього не було".
   "Правда. Король Карло зна?, що робить".
   Молодий   офiцер,   студент   Упсальського   унiверситету,    studiosus
upsalensis, задумався.
   Король фiлософiю любив,  його  молодшi  офiцери  теж  радо  фiлософiчнi
книжки читали.  Бува?  iнодi,  що  король  несподiвано  офiцера  стрiне  й
балакати з ним стане, як з рiвним собi, по-товариськи. Про що  балакати  з
ним?
   "Над чим задумався, друже?"
   "Про короля нашого  думаю.  Дивнiшого  вождя,  мабуть,  вiд  Олександра
Великого не було".
   "А Ганнiбал, а Цезар?"
   "Не те.  Великi,  але  iншi.  Ганнiбал  розпучливо  рiдне  мiсто  перед
римською загладою обороняв. Цезар будував iмперiю римську".
   "Може, Карло шведську буду?..."
   "Може... але вiн  не  подiбний  до  них.  Король  -  фiлософ,  фантаст,
студент, авантюрист, iнодi Арес, то знов Гамлет, iмператор, то  знову  Дон
Кiхот... нiяк не розбереш".
   "I не треба. Над головами  святих  сяйво  глорi?  пала?,  над  головами
великих людей - легенда".
   "Коли б я на власнi очi не бачив короля Карла в  таборi,  в  походi,  в
битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбiльшо? небезпеки його
голосу хлоп'ячого, нiби розбавленого студента на суботнiшнiй кнайпi, гадав
би, що Карла видумали люди, щоб  скучно  на  свiтi  не  було,  бо  людство
потребу? геро?в. Звичайна людина - скучна".
   "Геро?в потребу? людство. Карло ?х творить".
   "Творить i нищить".
   "Як Хронос".
   Шведським воякам не хотiлося вилазити з Днiпра, вода  така  чиста,  так
любовно обiйма? ?х м'язистi тiла, сонце так гарно грi?,- розкiшно тут.
   "Чи не зда?ться нашим каролiнцям,  що  вони  в  купiль  сво?х  пращурiв
попали? Не один, мабуть, i про рани забув".
   "Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо  довго.  Саrоlus  rех  цiлий  свiт
пiдбити хоче, мрi? про одну  державу,  одного  Бога,  про  велику  спiльну
культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть  за  землю,
вiру, мову, за королiвськi роди".
   "Ноmо bestia domestica".
   "Чергував я раз бiля короля на квартирi. Король нагло вийшов  зi  сво??
бiдно?  домiвки,  в  котрiй  тiльки  свiчки  i  вiск,  що  велика,  срiбна
умивальня, вийшов, i я мимохiть заглянув  у  книжку,  котру  вiн  читав  i
залишив, не закривши. Вгадай яка?"
   "Плутарх".
   "Тим разом нi. Були  це  ворожби  Урбана  Гiярна,  ученика  Парацельса.
Король нiгтем на книжцi якраз те мiсце назначив, в  котрому  кажеться,  що
пiвнiчний Золотий Лев подужа? Чорного Орла i владу свою на Азiю  i  Африку
розпiстре".
   Замовкли. Незаго?нi рани, пiд Головчином добутi, i  пiдгорячковий  стан
мрiйливо настроювали шведських геро?в на порозi укра?нсько? землi.
   "Укра?на,- почав старший,- теж льва у гербi ма? i краски ?? такi ж,  як
у нас, золото-блакитнi, як ?хн? небо i пшеницею покритi лани. Може,  Урбан
Гiярн i не збрехав, може, воно й здiйсниться".
   "Тiльки не знати коли, нинi чи завтра?"
   "За нашого життя чи  коли  порохом  розсипляться  нашi  кiстки.  Вiрить
король, треба вiрити й нам".
   "Vivat Carolus rex!" - вихопилося ?м iз уст.
   "Vivat Carolus rex!" - пiдхопили вояки, i Днiпро той  виклик  на  сво?х
хвилях геть далеко понiс.
   Старшини лежали горiлиць i вдивлялися в сонце. Укра?нське  сонце  грiло
синiв Швецi?.
   Думали про сво?х батькiв,  про  рiдню,  про  фантастичнi  заливи  сво??
пiвнiчно? кра?ни. Але думки все до короля повертали - вiн ?х пiдбив,  взяв
у полон на вiки.
   Хотiли визволитися з тi?? неволi - не могли. Шукали плям на сонцi -  не
знаходили. Король смiшний, король фантаст, король  студент,  непрактичний,
загонистий, дивний!.. Зраджували собi його всiма  способами  -  не  могли.
Чули, що поки живе, вiн переможець над ними i що  навiть  по  його  смертi
оставатимуться   пiд   непоборною    силою    тi??    могутньо?,    дивно?
iндивiдуальностi.
   "Що вiн ма? з життя?-почав молодший офiцер.- Нiчого. Ходить  у  старому
плащi, ?сть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тiльки  хiсна,
що титул королiвський".
   "Навiть жiнок не любить".
   "Зна?ш? Може, й любить бiльше вiд нас".
   "Нiчого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий  овоч  вiдбира?.
Перед переправою через Березину сестер жалiбниць, маркiтанок, весь жiночий
народ казав по цей бiк лишити. Кажи, що  хочеш,-  це  вже  не  по-людськи.
Певно, що жiнки, якi за армi?ю iдуть, не рrima, а все ж таки - жiнки. Знав
Карло, що з ними робитимуть москалi".
   "Тямив, що Далiла з Самсоном зробила. А тобi, мабуть, все  ще  рум'яно?
нiмочки Лiзи жаль. Потiшишся, як на Укра?ну прийдемо.  Там,  кажуть,  дуже
вродливi дiвчата..."
   Бiля них, недалеко в комишах, зчинився  крик.  Зразу  не  помiчали,  бо
вояки бавилися в водi, голосно смiялися й гукали. Але крiзь цей  шведський
галас продирався жалiсливий чужинецький голос, нiби хтось з чоловiка  душу
дер.
   Старшини встали i побачили такий трагiчно-комiчний  образ,  що  дочиста
розiгнав i розвiяв ?х мрiйливий настрiй.
   З комишiв тягнули заболоченого  чоловiка.  З  чобiт  i  з  одежi  його,
невiдомого й нерозгаданого крою i фасону, цюрком  спливала  вода.  Вiн  зi
страху дзвонив зубами i потрясав приправленою бородою,  котра  вже  тiльки
трохи  трималася  пiдборiддя.  Маленькi  чорнi  очi  тривожно  визирали  з
глибоких очодолiв,  як  мишi  з  ямок,  а  кирпатий  нiс  моргав  широкими
нiздрями, як у гончо? собаки.
   "Водний божок!" - смiялися шведи.
   "Нерей чи тритон?"
   "Шпiон".
   Водяник, побачивши старшин, зiгнувся в  чотири  погибелi,  доторкаючися
вiдлiтаючою бородою землi, причому вода ще жвавiше стiкала з його спини  i
з пошарпаних рукавiв, i вiн виглядав ще смiшнiше.
   Старшини аж клалися на землю.
   "Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?"
   "На човнi в комишах сидiло. Так i видно пiдзирав нас".
   "Невже ж шведське вiйсько амазонки, щоб менi ?х у купелi пiдзирати?"  -
озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
   "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- сказав,  кланяючись
старшинам у пояс.
   "Помилуйте, панове,- реготався studiosus  upsalensis,таж  то  зi  смiху
вмерти можна".
   "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais  sum",-  повторив  водяник
голоснiше, навiть рiзкiше.- Жадаю вiд офiцерiв його милостi короля  Карла,
щоб узяли мене пiд свою протекцiю i допомогли скоро  побачити  королiвське
лице".
   Старшини перестали смiятися. Повставали, пiдiйшли до дивного гостя.
   "Знак?"
   Зняв з руки перстень.
   "Гаразд, побачимо".
   Дали знак до збiрки i незабаром вiд Днiпра у город Могилiв  марширували
шведськi голубi одностро?,  а  мiж  ними  чоловiк  космополiтично?  краски
авантюристiв. Пiд пахвою нiс  свою  бороду  i,  живо  розкладаючи  руками,
говорив зi шведськими старшинами мовою Цiцерона.
   Сильно поруйнований Могилiв, з котрого Петровi солдати тiльки що втiкли
перед побiдоносним Карлом, виглядав, як город у казцi.
   Шведськi вояки, що за  час  свого  довгого  походу  сильно  обносилися,
повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани  й  гамашi.
Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його пiдшивкою  наверх,  а
товаришi смiялися i казали, що то вiд врокiв тутешнього жiноцтва.
   Щораз то новi частини  надтягали,  обдертi,  бруднi,  заболоченi,  очей
людям не видно. Але тi очi все-таки свiтилися во?нним завзяттям i вiрою  в
генiй свого вождя.
   "Vivat Carolus rex! - гукали, пiдкидаючи капелюхами,-  vivat  victoria,
vivat!" Дула канонiв, пообтулюванi ганчiрками, на  лафетах  i  амунiцiйних
возах гармашi з пообв'язуваними руками, ногами, навiть  головами,  завдяки
бандажам, великими не вмiру. Ледве тримаються канонiв, але покинути ?х  не
хочуть.
   "Vivat Carolus rex!"
   За  вiддiлами  вози  з  тяжко  пораненими,  котрi  вже  йти  не  годнi.
Повiдтинанi пальцi, порозвалюванi  голови,  кров  крiзь  бандажi  протiка?
наверх.  Але  й  вони  дивляться  в  напрямi   королiвсько?   квартири   i
притомленими, хворими голосами кричать:
   "Vivat Carolus rex!"
   За пораненими небiжчикiв везуть, тих, що по дорозi померли. Товаришi не
хотiли ?х без вiйськового  похорону  залишити.  За  них  вiзники  кричать:
"Vivat Carolus rex!"
   Мiж шведськими частинами вiддiли польськi, шляхтичi на конях, кожний  в
iншому вбраннi, iнша збруя, попадаються навiть сталевi шоломи й мисюрки. В
деяких  шаблi  предкiвськi,  дорогоцiннi,  рукоятки  в  ящурi,  в   сталi,
оздобленi слоновою кiстю або насаджуванi дорогим камiнням.  Усяко?  породи
конi, усяко? форми списи, луки, скалковi довгi рушницi  з  пiдпiрками,  бо
само? не вдержиш, у вистрiлi дрогне.
   За вiйськом женуть стадами худобу. Реве. Чу? свiй кiнець.
   Бубни, сурми, всякого роду дудки,  сопiлки,  мультанки,  iншi  крикливi
iнструменти. Справжня мандрiвка народiв, во?нний маскарад.
   Викупанi шведи розходяться по сво?х постоях, в  о  д  я  н  и  к  а  до
королiвсько? квартири ведуть.
   Перед воротами звичайно? мiщансько? хати два високого росту трабанти  з
аркебузами на вартi стоять.  Старшини  щось  ?м  говорять,  вони  перечать
головою. Пропускають одного з них,  другий  перед  воротами  з  пiдозрiлим
гостем оста?ться.
   За хвилину виходить прибiчний офiцер i проводить його крiзь варту.

   * * *
   Зiльник, вузька  дорiжка  до  дiмка  з  ганком,  обвитим  лозою  дикого
винограду.
   Перед схiдцями на бубнi сидiв мужчина лiт двадцять i кiлька, дивився на
карту, розпiстерту на другому  бубнi  перед  ним.  Високе  чоло  в  лисину
переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце
озолочу? ?х. Виглядають  нiби  королiвський,  невправною  рукою  з  золота
викутий вiнець. Мiж бровами глибока складка вгору, до  поперечних  зморщин
на чолi. Очi спущенi вдiл,  пiд  ними  синi  пiдкови  -  з  трудiв  i  вiд
недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, нiздрi  роздуваються.  Карта,
мабуть, не  зовсiм  годиться  з  тим,  що  бачить  i  що  йому  розвiдники
приносять.
   Оподалiк старшини; перешiптуються, але  не  пiдходять.  "Vivat  Carolus
rex!" - кричить ще якийсь запiзнений шведський вiддiл, котрий що лиш тепер
до Могилева входить.
   Король нетерпеливо стрiпу? головою, пiдноситься  i  бачить  старшину  з
несподiваним гостем. Очi його блищать дитячою  втiхою,  уста  усмiхаються,
вигляда?, як хлопець, котрому нараз щось цiкавого показали. Але в ту  мить
радiсть покрива?ться  серпанком  утоми.  Вста?,  склада?  карту,  хова?  у
кишеню,  вiдсува?  бубон  i  пiдходить  до   гостя.   Високий,   стрункий,
вузькоплечий, нiби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й  набрати
тiла. Йде, не  спiшучись,  сильно  згинаючи  колiна,  як  гiрняки.  Йдучи,
заклопотано кланя?ться, раз, другий, третiй. На нiм кафтан, колись  синiй,
тепер непевно? краски, золота трава на комiрi, на рукавах i  при  гудзиках
потускла, ?? покрив порох, як патина.
   "Архi?рей?" - спитав голосом, що нагадував його клопотливий усмiх.
   "Так, ваше королiвське величество, найпокiрнiший слуга".
   "Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я,  рад  вас  побачити,  будь
ласка!" - Правою рукою показав на дверi, лiву на спину поклав.
   "Можете вiдiйти! - звернувся до  старшин.-  Як  ваше  iм'я?  Драке?  Зi
шведського шляхетського полку?.. Ви пiд Головчином гарно свiй вiддiл вели,
доволi гарно... Кажете,  хоробро  билися  москалi?..  Ляпалi?,  мiй  пане,
ляпалi?. Москаль танцю?,  як  на  блясi  ведмiдь.  При  найближчiй  нагодi
дiстанете полк.
   Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з..."
   На його устах появля?ться та сама хлоп'яча добра усмiшка i зараз  гине,
нiби король засоромився того, що сказав.
   "Ваш швагер залишився там...-: головою кивнув на захiд.- Пiд Головчином
були великi втрати. Кондоленцiя, мiй пане..." Руку старшинi подав, але теж
так якось несмiливо, нiби боявся, чи цей не вiдтрутить ??.
   "О ревуар!.. Отче! - будь ласка..!"
   Розстрига поклонився в пояс.
   "Будь ласка!"
   "Ваше королiвське величество..."  -  розстрига  десницею  чверть  круга
зробив, прохаючи, щоб король перший увiйшов.
   "Багателля, отче, багателля - ходiм!"
   Увiйшли в свiтличку  бiлену,  колись,  може,  й  обставлену  заможно  i
прибрану чисто; тепер у нiй, як звичайно в хатах,  з  котрих  хазя?  перед
неприятелем втiкли. Що можна було забрати, забрали, вони чи  москалi,  якi
що лиш подалися з мiста, не вгада?ш. Лишилося тiльки лiжко, дубова  вздовж
стiни лавка, така сама скриня  i  якась  стара  комода,  не  достро?на  до
свiтлицi, нiби гiсть. На лавцi срiбна умивальниця, а бiля не? такий  самий
збанок з водою. На кiлку бiлий чистий рушник з королiвським знаком.
   "Ти вiд його милостi пана гетьмана, отче?" - питав Карло латинською, не
досить вправною мовою.
   "Вiд нього, ваше величество".
   "Давно бачився?"
   "Днiв тому кiлька".
   "Значиться, поспiшав?"
   "I дуже".
   "Де тепер гетьман?"
   "Я оставив його в таборi, миль вiсiм вiд Бiло? Церкви, тепер  вiн  уже,
мабуть, до Ки?ва доходить".
   Король добув карту з кишенi i на скринi простер.  Шукав  Бiло?  Церкви.
Вiдмiряв циркулем вiддаль звiдси до Ки?ва: "Скорим походом iде".
   "Козаки до скорих походiв привикли".
   "Чув я про те. В ?вропi козак - це легкий кавалерист, а я ?х за  кращих
пiхотинцiв числю, а що найкраще в них, так це пiонери".  Пригадував  вiйни
Богдана Хмельницького.
   "Перед доброю кавалерi?ю респект, але певна пiхота - це грунт. Вона i в
полi добра, i на окопах, i на  барикадах  у  мiстi,  пригодиться  всюди...
Багато в гетьмана пiхоти?"
   Розстрига вичислював полки i подавав число  сотень.  Король  рахував  у
головi. "Коли б третя часть того - досить... А провiант?"
   "Хватить!"
   "Хватить, але чи в евiденцi? вiн? Якi магазини, млини, достава?"
   Не легка була рiч дати вдоволяючу вiдповiдь на всi тi запитання.
   "Московськi апетити звiснi, а московського вiйська чимало на Укра?нi  i
чимало його проходить".
   "Але ж i козаки служать в армi? росiйськiй".
   "Це теж не добре. Забагато ?х гетьман царевi посила?".
   "Мусить".
   "Що значить мусить, коли край вiйська потребу?".
   "Ваша величнiсть не знають, у якiй о п р е с i ? знаходиться Укра?на".
   "Не розумiю, як такий великий народ таку велику опресiю терпить... А як
народ ставиться до свого гетьмана i як поставиться до нас?"
   "Гетьман тiшиться повагою i с п л е н д о  р  о  м  ,  який  належиться
державним володарям, а москалiв народ ненавидить за  ?х  здирства.  Шведiв
повита?, як сво?х спасителiв".
   "Я не так дивлюся на дiло, скептично. Так легко воно  не  прийде.  Степ
ма? свою психологiю i сво? права. Не легко ?х  переломити.  Простiр  -  це
сила, з котрою треба боротися. Не важко побiдити царя, куди важче боротися
з вашими дiмензiями i дистанцiями".
   Циркулем водив по картi: "А чого це ви нараз кличете мене  на  Укра?ну?
Ранiше справляли на Москву, а тепер на Ки?в".
   Розстрига не сподiвався такого питання.
   "Я, ваша королiвська величносте, не стратег,  боюсь,  що  вiдповiдь  не
буде вдоволяюча".
   "Хочу ?? почути".
   "? всiлякi причини. Перше, що земля пiд ногами горить".
   "Як менi це розумiти?"
   "Гетьман дуже полiтичне свою акцiю веде, але його контрагенти - нi".
   "Я?"
   "Нi. Але король польський. У Польщi не досить тайни  бережуть.  Царськi
люди довiдуються вiд полякiв, чого ?м знати не треба".
   "Примiром?"
   "Король Станiслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа
заодно з ним сто?ть i почне допомагати йому проти Москви. Вiд  того  посла
чув це стольник Кантакузен i далi  подав  подiбно,  як  цар  за  випивками
позаушники або й поличники сво?м людям да?".

   "Як це?"
   "Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусiда налiво,  цей  свого,  так
обiйде кругом, аж царський сусiд з правого боку мусить ударити царя".
   "I вдарить?"
   "Як часом".
   "А як ударить?"
   "I тодi рiзно бува?.  Часом  цар  тiшиться,  а  часом  розiзлиться,  що
обидили його ма?стат".
   "Монгольська фантазiя. Але ми вiдбiгли вiд речi.  Кажеш,  отче,  король
Станiслав не добре секрети береже?"
   "Коли б гетьман не був на  чотири  ноги  кутий,  давно  спотикнувся  б.
Особливо небезпечно було пiд час процесу Кочубея".
   "Чув я про  це.  Тому-то,  мабуть,  i  зi  мною  гетьман  припинив  був
переговори".
   "Довше годi обдурювати царя. I це одна  причина,  з  котро?  випливають
iншi".
   "Котрi?"
   "Ось цар гетьмана Мазепу на вождя все? сво?? кiнницi у  вiйнi  з  вашою
величностю кличе".
   "Може, з усi?ю кiнницею в час битви перейти".
   "Вона ж мiшана, укра?нсько-московська".
   "Правда. А далi?"
   "Далi те, що цар кожно? днини нових полкiв вiд гетьмана жада? i гетьман
мусить давати. Як що вiн скоро не  сполучиться  з  вашою  величнiстю,  так
вiйсько його до особисто? сторожi змалi?. А врештi цар хлiба  вiд  Укра?ни
вимага?. Чим бiльше вiзьме - тим менше останеться для нас".
   "Можливо, та все це не стратегiчнi причини".
   "Про них я не беруся казати. Я не спецiалiст по тому дiлу".
   "Подумаю, отче, i пораджуся з мо?м штабом. А тепер порадь ти  менi,  де
маю примiстити гетьманового посла?"
   Посол  зробив  покiрну  мiну:  "Маленька  записочка  з  пiдписом   його
величностi, щоб мене не молестувала варта, i покiрний слуга короля Карла i
гетьмана Мазепи дасть собi раду".
   Король написав кiлька  слiв  сво?м  характеристичним  письмом  i,  нiби
засоромлений, подав записку гостевi. Кланявся i  наступав  на  нього.  Цей
назадгузь подавався до дверей. ШВЕДИ..!
   Квартирмайстер Гiлл?нкрок обома колiнами клячiв на лавцi. Лiвою долонею
пiдпер голову, а правою рукою водив по картi, розложенiй на великiм столi.
   Бiля карти лежав лист бiлого паперу. Гiлл?нкрок циркулем бiгав по картi
мiж Могилевом i Вiтебськом, скакав у Лiфляндiю, вертав  назад  у  Могилiв,
звiдси мандрував до Ки?ва, i знов, i знов.
   Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
   Лист бiлого паперу вiдгори додолу  покрився  усякими  лiнiями,  всякими
геометричними фiгурами, поруч котрих стояли цiлi колюмни цифр.  Гiлл?нкрок
перечеркував лiнi? i цифри i, невдоволений вислiдом сво?? роботи,  рисував
на маргiнесi, нiби для вiдпочинку,  план  яко?сь  твердинi  з  палiсадами,
редутами, шанцями i траншеями.
   Мухи сiдали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту  краплини
поту. Вiн витирав ?х хустиною i працював далi.
   Генеральний квартирмайстер так захопився сво?ю  любою  роботою,  що  не
почув, як у хату увiйшов ексцеленцiя граф  Пiпер,  старець  з  поморщеними
лицями, з поораним чолом i з роздутими,  безнастанно  дрижачими  нiздрями.
Пiпер нагадував за?ждженого расового коня.
   "Працю?мо!"  -  сказав,   кладучи   протекцiонально   руку   на   плече
Гiлл?нкрока.
   Цей вiдвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зiскочив з  лавки  i
заметушився по хатi, шукаючи мiсця, на котрiм Пiпер мiг би вигiдно сiсти.
   "Прошу не турбуватися, я тiльки на хвилину, хочу довiдатися,  яка  ваша
гадка про наш дальший похiд".
   "Моя гадка, ексцеленцi?, що треба  простувати  на  Вiтебськ,  щоб  бути
ближче Лiфляндi? i генерала Л?венгавпта".
   "Так гада?те?"
   "Гадаю  так,  ексцеленцi?,  бо  поки  ми  не  сполучимося  з   корпусом
Л?венгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Укра?ну,  ??  дiмензi?
завеликi на нашi сили, проковтнуть нас степи".
   Пiпер,  досвiдчений  дипломат,  котрому  не  були  чужi   також   тайни
стратегi?, пiдняв брови i роздув сво? широкi, нiби шкурятянi нiздря.
   "Тiшуся, що оба ми то? само? гадки. Я також пишуся на похiд  у  напрямi
Вiтебська".
   Вiн узяв Гiлл?нкрока за руку i попровадив його до стола: "Покажiть,  де
тут у вас цей Вiтебськ?"
   Гiлл?нкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: "Ось вiн, а тут Могилiв,  а
отсе дорога до Ки?ва. Мо? обчислення ще не скiнченi, але i а того, що  вже
готове, видно, що нам треба прямувати на Вiтебськ,  щоб  не  вiдбiгати,  а
наближатися до Л?венгавпта, бо як нi, то ворог поб'? його, а опiсля зверне
всi сво? потуги проти нас".
   Нахилилися над картою i потонули в лабiринтi цифр i лiнiй  так,  що  не
зчулися, коли увiйшов польний маршал Реншiльд, мужчина гарний,  рослий,  з
гострим носом i червоними,  як  у  дiвчини  устами.  Махав  капелюхом,  як
вiялом, навiваючи прохолоду на сво? спiтнiле обличчя.
   "Але ж гарячо - уф!"
   "Гаряче,-  вiдповiв  Пiпер,  вiдвертаючись  вiд  стола.-  I  чим   далi
посунемося на пiвденний схiд, тим бiльше буде нас припiкати".
   Реншiльд пiдшивкою свого кафтана стер порох з лавки пiд стiною i сiв.
   "Температура  змiню?ться,-  говорив,  надуваючи  рум'янi  губи.-   Нинi
гарячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не  тiльки
ворога, але також жару i стужу. Правда, Ма?рфельд?"
   "Правда, пане графе,- вiдповiв входячий у квартиру  генерал  Ма?рфельд,
товариш i однодумець  Реншiльда.-  Панове  на  во?нну  раду  зiйшлися?"  -
спитав, обкидаючи оком квартиру.
   "Во?нна рада, без короля?" - вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер.
   "Його милостi короля  що  лиш  не  видно.  Пригляда?ться  до  вправ  на
майданi,-сказав, вiдчиняючи вiкно, Ма?рфельд.Але ж  жара.  Фу,  чорт,  яка
жара! Почува?ш себе, як бiфштекс на сковородi. Чи не краще було б сiсти на
коней та поскакати до Днiпра. Рiчка гарна, купiль славна".
   Та ще вiн не скiнчив тих слiв, як у  дверi  увiйшов  молодий  хорунжий,
придiлений  до  служби  бiля  квартирмайстра  Гiлл?нкрока,   i,   вдаряючи
закаблуками, а рiвночасно пiдносячи  руку  до  капелюха,  крикнув,  як  iз
спросоння: "Його милiсть, корольI"
   Пiпер, Гiлл?нкрок, Реншiльд i Ма?рфельд зiрвалися з  мiсць.  Першi  два
стояли випрямленi бiля стола, другi мiж дверми i вiкном, далеко вiд  себе,
як далекi були собi симпатiями i переконаннями, представники двох  партiй,
двох напрямкiв, котрi поборювали себе.
   З шаблею пiд лiвою пахвою i з капелюхом у правiй руцi появився у дверях
король Карло. Халяви  високих  чобiт  згиналися  в  колiнах,  король  нiби
присiдав, кланяючися направо й  налiво  кожному  з  присутнiх  окремо.  Тi
вiдкланювалися ще нижче.
   "Добрий день панам! Добрий день!"
   Нiби не знав, вiд чого почати розмову, нiби виправдувався, що  прийшов.
Кафтан з  синього  полинялого  сукна  защiпнутий  на  дванадцять  мосяжних
гудзикiв, на ши? хустка з чорного шведського крепу, споднi зi шкiри  рена,
довгi шкурятянi рукавицi, весь одяг по приписах,  як  ув  iнших  офiцерiв,
може, й гiрший i бiльше  знищений,  нiж  у  деяких.  Тiльки  голова  iнша,
ви?мкова,  незвичайна,  з  височезним  чолом,  зi  жмутками   неслухняного
волосся, з очима, що нагадували загадочнi фiорди.
   "Пан полковник,- звернувся  до  Гiлл?нкрока,-  як  звичайно,  працюють.
Правда? Так. Працi в нас  багато.  Перед  нами  похiд.  Куди  ж.  Гада?те,
панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжiться, говорiть. Знаю,  що  перервав
балачку на тую тему. Продовжайте ,санс женад'".
   I знову кланявся направо й налiво, очима блукаючи кудись далеко.
   Королiвськi старшини мовчали.
   "Iнкомодую?"
   "Нi,  ваша  милосте,-  почав  Пiпер,  моргаючи  нiздрями,  як   дiвчина
бровами.- Нi раз. Ми дiйсно балакали  про  те,  куди  нам  прямувати,-  на
Вiтебськ чи на Ки?в".
   "I що?"
   "Я i наш квартирмайстер гада?мо, що краще на Вiтебськ".
   Король узяв шаблю з-пiд пахви,  вдарив  нею  об  долiвку  i  сперся  на
рукоятку. Пiпер пiдставив йому стiлець: "Ваша милiсть зволять присiсти".
   "Спасибi, спасибi. Сiдайте i ви, панове. Побалака?мо".
   Реншiльд присiв на футринi вiкна, Ма?рфельд став бiля  нього,  Пiпер  i
Гiлл?нкрок примiстилися на тапчанi.
   "Панове все окремо; праве й лiве крило, а я посерединi".
   Бiля королiвських уст появилася на  хвилину  ледве  помiтна  усмiшка  i
щезла.
   "Чому ж то на вашу гадку, ексцеленцi?, нам треба йти на Вiтебськ?"
   "Тому,- вiдповiв Пiпер,- бо це дикту? нам логiка дотеперiшнього  нашого
походу".
   "Во?нна логiка окрема. Тут Арiстотель i Лейбнiц  нi  при  чiм.  Тут  не
консеквенцiя важна, лише оригiнальнiсть. Треба думати так, щоб  ворог  про
тво? думки не догадався".
   "На скiльки такому думанню не противиться конечнiсть".
   "Конечнiсть?" -  запитав  король,  i  його  очi  впилися  в  канцлерове
обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
   "Конечнiсть?"-повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблi.
   "Конечнiсть  велить  нам  триматися  близько  Лiфляндi?,  щоб   скорiше
сполучитися з корпусом Л?венгавпта",-вiдповiв канцлер, обтираючи  хустиною
чоло.
   Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою  ще  попереднього
короля, вiн догадувався, що Карло супротивно? гадки, i з досвiду знав,  що
нема що тратити багато слiв, щоб його переконати. Карло ХII питався ради в
сво?х генералiв, але робив, як йому хотiлося. Так  буде  й  тепер.  Видно,
король схиля?ться до планiв Реншiльда, котрому спiшно на Укра?ну i котрий,
мабуть, не бажа? собi злуки з Л?венгавптом, а може,  навiть  жде  на  його
загибель, щоб позбутися визначного суперника.
   Реншiльд сидiв на вiкнi, баламкаючи злегка ногами, а його  дiвочi  уста
прибирали форму букви "о", нiби свистали.
   Це доводило канцлера до злостi.
   Вони, графи й ексцеленцi?, не любилися стихiйно.
   "Коли б, не дай Боже, москалi побили Л?венгавпта,- почав квартирмайстер
Гiлл?нкрок,- тодi..."
   "Тодi, гада?те,- пiдхопив король,- i ми пропали. Не бiйтеся, Л?венгавпт
досвiдчений генерал, а ми теж якось дамо собi раду.  Не  в  однiй  опресi?
бували".
   "У Л?венгавпта,- вiдiзвався Реншiльд,- 16-тисячний корпус".
   "Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч",- зауважив Гiлл?нкрок.
   На королiвському обличчi появилася знову та  сама  легка  усмiшка.  "Не
штука,- сказав,- побiдити  рiвносильного  ворога.  Це  рiч  звичайна.  Вiд
шведiв треба вимагати незвичайних побiд, про котрi говорив би весь свiт".
   В квартирi на хвилину запанувала мовчанка. Тiльки мухи дзичали, сiдаючи
на голови старшин. Ма?рфельд ловив ?х рукою  i  кидав  крiзь  вiкно:  "Тю!
Проклята мушва".
   "Московське  вiйсько,-  перебив  мовчанку   Реншiльд,-   настiльки   не
вишколене, що дивно було б, коли б Л?венгавпт не  дав  собi  з  ним  ради.
Треба сподiватися, що вiн сво? завдання  добре  сповнить.  Нам  треба  йти
туди, куди нас логiка фактiв кличе".
   "Логiка фактiв?" - спитав Гiлл?нкрок.
   "Так. Нам  треба  вiдтяти  вiд  Росi?  щонайбагатiшi  провiнцi?,  себто
Укра?ну, з котро? цар Петро бере харчi для вiйська i щораз-то  новi  полки
вiд гетьмана Мазепи. Укра?нський народ чека? нас".
   Пiпер не втерпiв: "Не знаю, чи ? на свiтi такий народ, котрий чекав  би
чужого вiйська. Це ж тягар".
   "Але ж ми йдемо визволяти укра?нцiв з московського ярма".
   "Це розумiють, може, деякi козацькi старшини, а народ зна?  тiльки,  що
шведам треба дати квартири, харчi i т. д. А що жоден  народ  не  да?  того
радо, так з того приводу мусять виникнути непорозумiння.  На  прихильнiсть
укра?нського народу нам нема що  числити.  Це  народ  православний,  а  ми
протестанти. Не дурiм себе".
   Козаки сильно озлобленi на царя. Його вважають прямо сво?м катом. Краще
з Лютром, як з Вельзевулом, говорять".
   Обличчя Пiпера ще бiльше поморщилося,  а  його  очi  заблистiли  насилу
здержуваною погордою. "Пане графе,-казав, звертаючися  до  Реншiльда,-  не
малюймо собi будучностi надто рожевими красками. Увiйдемо  в  край  чужий,
невiдомий нам, мiж народ, котрого не розумi?мо. Треба  числити  на  власнi
сили, а не на його сприятливiсть i допомогу".
   "Себто?" - спитав, нiби свиснув, Реншiльд.
   "Себто,- вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер,- треба нам  сполучитися  з
Л?венгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку.  Надто
великий ризик, це не хоробрiсть, а очайдушнiсть, авантюра".
   "Лицар i авантюрист - недалекi поняття,- зауважив  король,  перериваючи
тим висловом суперечку двох сво?х ексцеленцiй.- Жалiю,  що  не  можу  бути
одно? гадки з паном канцлером. Рожевi скла це прикмета молодих, а чорнi  -
старих. Я хочу голим оком дивитися на свiт".
   Пiпер скривився, нiби йому  гiркого  подали,  i  вiдкашельнув  значуче.
Король порушився на сво?м стiльцi.
   "Не хотiв я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собi цiню,  але
пiсля побiд, яких нам не пощадив Господь, не ма?мо причини дивитися  надто
чорно в будучнiсть. Козаки - народ во?нний. Це вояк iншого типу, нiж  наш,
але хоробрий. При добрiм проводi вiн може стати дуже корисним союзником".
   "А скiльки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?"
   "Приблизно вiдомi менi сили гетьмана Мазепи,- вiдповiв  король.-  От  i
тепер ? у мене посланець вiд нього - розказу?".
   "Але ж цар щораз нових формацiй вимага? вiд Мазепи, i цей вiдмовити  не
може",- зауважив Гiлл?нкрок.
   "I якраз тому,-  перебив  король,-  нам  треба  поспiшати  на  Укра?ну.
Скорiше прийдемо, бiльше козакiв перейде на наш бiк. А  не  забуваймо,  що
також великий вiзир обiцяв менi  свою  допомогу.  Не  гадаю,  щоб  падишах
супротивився полiтицi свого вiзира".
   Реншiльд  i  Ма?рфельд  трiумфували.  Король  стояв  на  ?хньому  боцi.
Ексцеленцiя  Пiпер,  наймудрiша  шведська  голова,  вiрний  дорадник  двох
королiв, про котрого казали, що  король  Станiслав  в  руку  його  цiлу?,-
програв. Стояв безмовно, похитуючи сво?ю червоною, спiтнiлою головою.
   "Але ж бо душно",- говорив, щоб щось сказати.
   Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобо?, загудiла земля вiд  тупоту
тисячiв нiг.
   Реншiльд зiскочив з вiкна i вiдступився набiк, щоб король  мiг  бачити,
як переходить вiйсько.
   Йшли сiрi батальйони високих i худих, бородатих фiнцiв,  а  за  ними  -
голубi полки шведськi з  синьо-жовтими  прапорами,  з  грифами,  яблуками,
схрещеними стрiлами, з ренами й цвiтучими деревами.  Прапори,  полинялi  в
бойових огнях, зi слiдами кровi, подертi, пошарпанi, як вiрлинi крила,  що
в бурю попiд небо лiтали.
   Король, котрий стояв з шаблею пiд лiвою пахвою, з  капелюхом  у  правiй
руцi i очима, що нагадували фiорди, летiв кожному прапоровi навстрiчу.  Не
кланявся, стояв випрямлений, як свiчка, як статуя. Вiйсько побачило  його.
"Vivat Carolus rex!" - роздалось з тисячi грудей.
   Музика тихла, мовкли сурми й бубни, вiйсько здоровило свого  улюбленого
вождя - полк за полком, кожна чота, кожна четвiрня, аж до останньо?.
   Перейшли. А король все ще стояв посеред квартири з шаблею пiд пахвою, з
капелюхом у руцi i очима, що нагадували фiорди, вiдпроваджував сво? полки.
Високий, худий, гордий.
   Нараз уста його задрижали, як уста  дитини,  обличчя  осiнила  усмiшка,
повна безмежно? любовi, i вiн вимовив одне тiльки слово: "Шведи".
   В тiм однiм словi було все: любов, гордощi, жаль.
   "Шведи,-повторив ексцеленцiя Пiпер, стираючи  хустиною  пiт  з  чола  i
сльозу зi свого ока.Шведи".
   "Куди ж пiдемо, панове?" -  запитав  король,  перебиваючи  нараз  довге
мовчання.
   "Куди нас ваша милiсть попровадять",- вiдповiв граф Пi-пер.
   Забув про самовпевнений погляд Реншiльда, про його  уста,  що  нiби  на
весь свiт зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося,
рад був скрiзь устрявати,- бачив тiльки свого молодого, великого короля, i
в вухах i в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!".
   "Пiдемо, куди нас ваша милiсть попровадять",- повторив граф Пiпер.
   Король кланявся, як звичайно, несмiливо й покiрно:
   "Дякую, дякую  панам".  А  звертаючись  до  Гiлл?нкрока  просив:  "Пане
полковнику, будь ласка, продовжуйте свою  працю.  Вона  важна,  вона  дуже
важна. Позвольте глянути на карту".
   Гiлл?нкрок вiдсунув стiлець вiд стола  i  цiлий  стiл  хотiв  присунути
ближче до вiкна.
   "Спасибi. Не турбуйтеся. Я й без того бачу".
   Нахилився  над  картою  i  бiгав  по  нiй  сво?ми  синiми,  розмрiяними
зiницями. "Тут Днiпро, а тут рiка Сож, тут наш Могилiв, а  там  Смоленськ,
там Мстиславль".
   На хвилину здержався на тих двох мiстах, нiби вирiшував,  котре  з  них
вибрати, ма?: "Прошу, працюйте далi. Не перебиваю".
   Взяв шаблю пiд пахву, ще раз поклонився i вийшов.
   Реншiльд пiдступив до Пiпера i простягнув до нього руку. "Ексцеленцi?!"
   "Ексцеленцi?!" - вiдповiв Пiпер, i помiж ними нiби нiчого й не було.
   Реншiльд i Ма?рфельд вийшли. Гiлл?нкрок  узяв  циркуль,  лiвим  колiном
прикляк на стiльцю, лiвою рукою пiдпер голову, а правою водив на пiвнiч  i
на схiд вiд Могилева, туди, куди перед  хвилиною  перебiгали  сивi  зiницi
короля Карла.  "Могилiв,  Днiпро,  Сож,  Мстиславль,-  повторяв,  вгадуючи
королiвськi гадки.- Значиться, перейдемо  Днiпро  в  напрямi  рiчки  Сожi,
пiдемо на Мстиславль".
   "Пiдемо, куди король велить",-повторив Пiпер.

   _ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!_
   Лiто стояло в повнiй красi. Житт?ва  сила  природи  добiгала  до  свого
вершка,- мiсяць серпень. Незабаром i Спаса. Освятять квiти, овочi  i  мiд,
вiдпiчнуть спрацьованi руки хлiбороба i дiти з жалем глядiтимуть на  небо,
прощаючи вiдлiтаючих журавлiв: кру, кру, кру!
   Настане осiннiй вiдпочинок, а там i вечори довшi, i казки, i  пiснi,  i
вечорницi.
   Так звичайно, та не тепер.
   Хоч i тепер сонячнi днi  чергуються  з  ночами  зорiшливими,  по  спецi
приходять дощi, по погодi громи, на полях дозрiвають  збiжжя,  а  в  садах
овочi, хоч у природi не видно нiяко? змiни, нiякого вiдхилу вiд звичайного
щорiчного порядку, так на землi,  помiж  людьми,  iнакше.  Людей  огорнула
тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собi мiсця прибрати.
   Звi?ться курява на шляху - кидають  серпи  i  коси  й  бiжать  у  село,
кажуть, що вороже вiйсько надходить, гримить - гадають, що гармати ревуть,
в шумi вiтру чують крики i стогони людей... Вiйна.
   Казав би ти, що привикли  до  не?.  Не  вiд  нинi  трива?.  Рiк  у  рiк
набирають молодь у полки i шлють у далекi походи  в  Польщу,  в  Литву,  в
Московщину, Бог вiсть де. Не один пiшов здоровий, як дуб, а  вернувсь  без
ноги, без руки, обезвiченим калiкою, тягарем для  громади  i  для  родини.
Багато не верне нiколи.
   Невже ж можна привикнути до того?"
   Вiйна...
   Гетьманська  столиця  Батурин  ще  не  бачить  ??.  Тут  тiльки   трохи
московського вiйська посто?м сто?ть, для порядку. Пишнi  батуринськi  сади
вгинаються пiд яблуками, грушами та сливами, солодкими, як  мiд;  зародили
поля,  худоба  теж  здорова.  Та  не  тiшаться   сво?м   добром   мешканцi
гетьмансько? столицi. Почувають себе, як перед вiдлетом птахи. З  тривогою
дивляться на пiвнiч i на захiд. Звiдтам хмари надходять - буря iде.
   Всiляко про шведiв говорять. Кажуть, що добрi люди. В  Могилевi  нiкому
кривди не робили. Платять за все. А все  ж  таки  страшно,  бо  це  чужий,
невiдомий народ i лютерсько? вiри. А найстрашнiше,  що  цар  велить  перед
шведами городи й села палити, пустошити край.
   Тривожиться Батурин. Робота  людей  не  береться.  Гуртами  по  вулицях
стають i розмовляють. Кожна вiсть блискавкою перебiга? город, кожне  слово
стосотним  вiдгомоном  вiдбива?ться,  росте  до   розмiрiв   велетенських,
страхiтних.
   Багатiшi по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по  лiсах  ями
для себе заздалегiдь гребуть, щоб було де перетривати негоду.
   Свiдомiшi городу  не  гадають  кидати.  Це  ж  крiпость,  треба  тiльки
направити ??. Направляють. Дивуються,  чому  гетьман  не  велiв  укрiпляти
Батурина, хоч, кажуть, укрiпля? Стародуб, Чернiгiв, Ромен i Гадяч. Мабуть,
не гада?, щоб ворог облягав його столицю. Потiшаються.
   На замку з раннього ранку до пiзньо? ночi гримлять  молоти,  скрегочуть
пили, глухим гомоном вiдбиваються вiд старих замкових  стiн  удари  сокир.
Самi мiщани проводять тую роботу, захищають себе i свою столицю.
   Мотря  на  лавцi  пiд  хатою  сидить.  Вона  в  чорному  вбраннi,  лице
приблiдло, що лиш перебула недугу.  Дивиться  на  небо  син?,  гаряче,  на
дерева, повнi овочiв i листя, на силу i красу природи i так  ?й  дивно  на
серцю, що й виповiсти не  може...  Кривавий  помiст,  колода  i  сокира...
Батько... Того образу  не  забуде  нiколи.  Хоч  як  бажа?  -  не  може...
Диву?ться, як Любов Хведорiвна може ще жити на свiтi. По?хала на  хутiр  i
безвихiдно пробува? у ньому. Вона - причина такого нещастя...
   Повiки опускаються на очi, голова пода?ться взад, на бiлу, теплу стiну,
перед очима лiтають  рожевi  листочки  троянд,  руки  пашать,  нiби  хтось
мурашок до них насипав,чорно..
   Мотря будиться на бiлiй постелi. Бiля не? сидить ?? муж. Чому вiн, чому
не той iнший?.. Судженого i конем не об'?деш... Той iнший у  Ки?вi  тепер.
Вiйсько туди з-пiд Бiло? Церкви привiв. Ки?в  ожив.  Гетьмана  дзвони  св.
Софi? вiтали. Та не так, як вона собi того бажала,  як  тiтцi  розказувала
колись. Де вiн, де його побiда, де цей великий  день?  Як  важко  дожидати
його?..

   * * *
   Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очi сво?? любо? дружини.
   Мотря пiдносить повiки. "Ти тут?"
   "Бiля тебе, Мотре?"
   "А робота?"
   "Я ?? пильную".
   "Правду кажеш?"
   "Невже ж я коли брехав тобi, Мотре?"
   "Не хочу, щоб iз-за мене терпiли тво?  дiла.  Не  забув  якого  наказу,
Iване?"
   "Вони в мене списанi на паперi. Роблю, що гетьман велiв, не турбуйся!"
   Очима, повними вдяки, дивиться на нього.
   "Що нового? ? вiстi якi?"
   "Вiстi, як птахи, не зна?ш звiдки прилетiли. Не важнi".
   "З Ки?ва нема яко? пошти?"
   Чуйкевич зам'явся, мовчав.
   "Та?ш що передi мною? Може, щось недобре?"
   "Нi, Мотре. Нiчого доброго i нiчого злого. От так собi".
   "Чому ж ти тодi не говориш? Не бентеж мене".
   "З Ки?ва посланець прийшов".
   "З Ки?ва? - I Мотря сiла на постелi.- Хто такий?"
   Чуйкевич взяв ?? за руку: "Не  тривожся,  сотник  один  iз  сердюцького
полку, ти його не зна?ш".
   "З чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?"
   "Заспокойся. Гетьман здоровий i здоровить тебе. Цар його кличе, та  вiн
не спiшиться. Нема дурних. Казав перебрати  i  наготовити  акти,  що  я  i
зроблю".
   Мотря заспоко?лася, але за хвилину стала знову питати:
   "Тiльки всього? Не та?ш ти що передi мною?"
   "Як на сповiдi кажу, яка ж бо ти!"
   "Хочу все знати, все, все - розумi?ш? Не хочу бути лялькою  до  забави,
дитиною, перед котрою закривають правду,  пiдросте,  довiда?ться.  Коли  я
дружина тобi, так нiчого не скривай передi мною. Не бiйся,  я  сильна,  не
вгнуся. Кажи!"
   "Нiчого незвичайного не привiз цей сотник. Вiр менi".
   "А що розказу? про Ки?в, про гетьмана, про дiло?"
   "Багато".
   "Хочу почути. Мушу!"
   "Пiдожди. Вiн ще нинi не ?де. Завтра запрошу його до себе,  розкаже.  А
нинi ти хвора - спiчни!"
   "Не можу. Це недуга не тiла, а душi. Ти зна?ш: душа спокою не ма?".
   "Оповiдання ще гiрш збентежать тебе".
   "Збентежать i заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось,  бачиш,  я
вже здорова, сильна - поклич".
   Чуйкевич не мiг вiдмовити. Згодився i пiслав за сотником чуру.
   "Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю".

   * _* *_
   Чуйкевич пiшов перебратися, щоб  гiдно  привiтати  гостя.  Вернувши  до
свiтлицi, здивувався. Побачив Мотрю вiдсвiженою i причепуреною. "Яка  сила
волi у тi?? жiнки,- погадав собi.- Такий удар  перебула  й  не  зломилася.
Цiкавiсть до справи трима? ??".
   Мотря прибирала в свiтлицi. Старi меблi творили гарний контраст  до  ??
молодечо? появи.
   "Мотре, невже ж у нас прислуги нема?"
   "Не можу всидiти без дiла. Тривожуся, сама не знаю чого".
   "Лиши тривогу менi, я мужчина. Найгiрше вже поза нами".
   "Хто зна?, Iване,- вiдповiла, сiдаючи в старосвiтський фотель,- не  раз
зда?ться, що гiрше, як ?, вже й бути не може, а поживеш -  i  побачиш,  що
нi. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми  зна?мо,  який  дарунок  готу?  нам
доля?"
   "Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим пiдносить".
   "Доля не пита?ться нас - що хоче, те й да?".
   "Поборемо злу долю i заживемо щасливо".
   Говорив зi щиро? душi, бажаючи не так собi, як  сво?й  дружинi  тихого,
безтурботного щастя.
   "Дай Боже,- вiдповiла Мотря.- Ось i наш гiсть".
   Чуйкевич вибiг назустрiч.
   "Мир дому сему i всiм живущим  в  нем,-  промовив  гiсть,  переступаючи
порiг. Перехрестився до образiв а, побачивши хазяйку, вiдрекомендував себе
i  поклонився  в  пояс.-  Гарною  дружиною  поблагословив   вашу   милiсть
Господь",- повернувся до господаря дому.
   "?й-Богу, ненаглядна краса. Тiльки стiй i дивися, забуваючи про  шаблю,
вiйну i про всякiя другiя о к о л и ч н о с т i". (Гетьманський  пiсланець
старався актовою мовою говорити).
   Мотря подала йому руку. Обтер хустиною  вус  i  поцiлував  голосно.  "I
солодка ж яка! ?й-Богу, як марципан".
   "Пан сотник комплiменти любить",зауважила Мотря.
   "Люблю, чого менi Бог не зволив дати".
   "Нежонатий?"
   "Парубком залишуся до смертi".

   "Не вподобалась жодна?"
   "Була одна i тую Бог до себе покликав. А друго? не хочу".
   "Вiрний".
   "Добрий козак вiрний Боговi, гетьмановi, шаблi i дружинi. Зломиш одному
вiру - як же вiрити тобi?"

   "Зна? гетьман, кого посилати".
   "Хай Бог милу? його милiсть пана гетьмана!" - вiдповiв сотник.
   "Розгостiться, будь ласка! - просила його Мотря. Чурi  казала  прийняти
шаблю i шапку.- Сiдайте та розказуйте, що в Ки?вi чувати".
   Гiсть рукою махнув: "Розказувати багато, а слухати мало.  Нiчого  тепер
доброго не чувати".
   З його широких грудей добувся голос, подiбний  до  сопоту  ковальського
мiшка,- сотник зiтхав.
   Його  обличчя,  що  нагадувало  старий,  почорнiлий  ремiнь,  ще  гiрше
потемнiло, а очi сховалися пiд брови.

   "Сумно в Ки?вi тепер".

   "Невже ж?"
   "Так сумно, що, вiрте менi, який я старий,  а  врадувався,  як  молодий
хлопчина, що мене гетьман в Батурин посила?. Гадаю, розважу себе".
   "I розважили?"
   "Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнiв пану  Чуйкевичевi
кажучи. Боже ти мiй! Пощо тi?? вiйни?  Чи  не  краще  жити  б  по  законах
Христових та раювати бiля гарно? i добро? дружини?"
   "Пан сотник, як проповiдник балака,зауважила Мотря.- Вiйна  за  волю  -
дiло святе, i не хотiла б я, щоб мiй муж iз-за мене  вiдтягався  вiд  того
святого обов'язку".
   "Вiйна за волю,- повторив, зiтхаючи, сотник.-  Добува?мо  тi??  волi  i
нiяк добути не годнi. От i тепер. Зда?ться, тiльки простягни свою  руку  i
воля твоя. А чи зловиш ??? Бог святий зна?. Так нас тi? москалi обсiли, що
обiгнатися годi. Гетьмановi прожитку не дають.  Все  якiсь  посли  то  вiд
царя, то вiд Меншикова, гетьман хвилю?ться,  та  нiчого  не  вдi?,  мусить
робити, що йому велить. От яка тут воля!"
   Перейшли до столово? i за вечерею  балакали  далi.  Чарка  розв'язувала
язик. Гiсть довiряв господарям, як рiдним.
   "Вiд першого серпня в Ки?вi сто?мо. Боже ти мiй, як вiджив  наш  старий
золотоверхий Ки?в! Козацтва, як того макового цвiту. Аж за очi бере. Само?
кiнницi тисяч кiлька, може, шiсть, як не бiльше. Подумайте!"
   Очi  старого  козака  заблистiли  прита?ним   огнем.   Мотринi   зiницi
розгорювалися вiд того огня. Оживала. Бiлi лиця наливалися кров'ю.
   "Як вийдеш бувало на який майдан, як глянеш  -  скрiзь  червонi  шапки,
скрiзь гострi списи в сонцi горять, як хрести  на  ки?вських  церквах.  Не
знаю, чи коли вiд Богданових часiв стiльки вiйська в нашiм  Ки?вi  бувало.
Щоб не збрехати, кiнницi й пiшого тисяч, може,  двадцять,  як  не  бiльше.
Погадайте! Це ж армiя, i ще яка! А гармат, а возiв з мунiцi?ю, з  харчами,
з припасами всiлякими - сила-силенна!"
   "I що?" - питався Чуйкевич.
   "I що?" - повторила Мотря.
   "I нiщо,- вiдповiв сотник.Нiщо..."
   Його  брови  пiдлiзли  вгору,  уста  скривилися  жалiсно,  а  з  грудей
видобулося те саме зiтхання, що нагадувало сопiт ковальського мiшка.
   "З такою армi?ю, можна собi гадати, вдесятеро сильнiшi царськi  полчища
розiб'?ш, Укра?ну на ноги поставиш, мир подикту?ш  -  ага!  Нi  армi?,  нi
миру, нi волi, нiчого нема".
   I вiн руки сумно опустив по собi.
   "Що ж сталося такого?" - тривожно питалася Мотря.
   "Що? Стривайте, зараз вам скажу".
   Вiн випив чарку за здоров'я хазяйки, обтер уста i розказував далi:  "Ще
ми не надивилися на наш святий Ки?в, ще не спочили з  далеко?  дороги,  як
вже i посол вiд царя прибiга?:  посилай  йому  чотири  тисячi  кiнницi  на
допомогу  полковникам  ки?вському  й   бiлоцеркiвському,   котрих   ранiше
виряджено в Польщу для руйнування тих  панiв,  що  з  королем  Станiславом
тримають. Помилуйте,  чотири  тисячi  кiнницi!  Цар  гетьмана  вождем  над
кiнницею настановля?, а чотири тисячi кiнницi вiд нього бере. I  будь  тут
мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити.  Перше
мати розважала його, тепер iгуменi Магдалини вже в живих нема i гетьмановi
в нiкого розради шукать".
   Мотря довгими вiями сво? зiницi прикрила.
   "Пiслав?" - спитався Чуйкевич.
   "Викручувався, як мiг. Казав: скорiше  булаву  покладу,  як  таких  сил
позбавлю Укра?ну. Хто захистить ??, та ж мене народ проклене! А посли один
за других прибiгали: ,посилай i посилай'".
   Сотник замовк, його обличчя, як ремiнь,  стало  м'якнути  i  морщитися,
робилося подiбне до шкiри. Чоло пооралося, сердився козак.
   "Бог його побив би! - вихопилося з уст.- А я! Поб'?,- сам собi доповiв,
усмiхаючися гiрко.- Коли йому швед не дасть ради, то нiхто йому нiчого  не
зробить, проковтне нас з чобiтьми".
   Мотря припрошувала гостя до страви.
   "Менi вже, ваша милосте, i страва не смаку?, i чарка не веселить  душi.
Забути не можу, як тi? полки з Ки?ва вiдходили.  Двi  тисячi  гадячан,  що
попереду в ки?вськiй  фортецi  стояли.  Не  один  до  того  Ки?ва  прирiс:
побратався, покумався, дiвчину собi знайшов. А тепер кидай усе,  що  серцю
твому любе, i спiши в тую Польщу, не знати за що й  за  яке.  Хочуть  пани
Станiслава, хай ?м буде  Станiслав.  Що  гадячанам  мiшатися  до  панських
порахункiв. Так розум каже, а цар приказу?  iнше.  Двi  тисячi  гадячан  у
Польщу виступають, а за ними тисяча молодикiв, що  тiльки  свою  вiйськову
службу починали. Деяким ще й вуса не засiвалися - молодики! Тих  найгiрший
жаль. Ще вони й не викохалися, ще матерi не натiшилися ними, а вже -  iди!
Зна?те, старий я козак, всячину бачив,  а  того  забути  не  можу...  Нiби
молодий лiс рубають... Ранок був.
   Лiтнiй, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а  вулицями,  нiби
хмари чорнi перевалюються, вiддiл за вiддiлом iде,  невесело,  нерадо.  Що
нерадо! Жодного погiдного обличчя я не бачив, жодного ясного ока, всi,  як
той поклiн. Навiть конi голови поопускали. Не порскають,  лиш  оглядаються
позад себе i жалiбно iржуть. Звiрина теж щось розумi?".
   "Не всяка,-перебив Чуйкевич,- але конi, то так".
   "Кiнь - товариш козацький, вiн усе розумi?. Я ще  до  нинi  те  iржання
жалiбне чую... Пiшли... За гадячанами тисяча молодикiв, нiби буря цвiт  iз
наших садiв обiрвала i на чужi дороги несла.
   Проводжав ?х весь Ки?в. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах.  Хоронили
ми нашу надiю. Пiшли... Гетьман довго дивився  за  ними.  Я  недалеко  вiд
нього стояв, бачив його i вдруге таким бачити не хочу.  Жаль  його  ломив.
Робив, чого робити не хотiв, а мусив".
   "Дуже наш гетьман подався?" - спитав Чуйкевич.
   "Не знаю, що вам вiдповiсти" На око - такий, як був тому рiк-два, може,
й бiльше, але хто його частiше вида?, що змарнiв  i  по  ночах  не  спить,
нерву?ться.
   Важкi пережива? часи. Яка вiдповiдальнiсть!  Подумайте!  Кожний  з  нас
вiдповiда? за себе, а вiн за всiх. Не легко такий тягар на  сво?й  совiстi
нести. Я козак, в полiтицi не розбираюся, та не хотiв би я  тепер  у  його
шкурi сидiти".
   "Чому ж то так?" - питався Чуйкевич.
   "Чому? - i сотник потер рукою чоло.Пита?те? Нiби не зна?те самi? -  Вiн
оглянувся, чи не слуха? хто, а тодi  присунувся  ближче  до  Чуйкевича  i,
шепочучи, почав.-Швед наближа?ться до нас, кажуть, на Укра?ну,  iде,  хоче
нас вiд Москви  вiдiрвати.  Погадайте,  який  преважний  мент.  I  що  тут
гетьмановi робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?"
   "А на вашу гадку, що кориснiше?" - спитала сотника Мотря.
   Сотник глянув на не? уважно i без вагання вiдповiв:
   "До шведа!"
   Хвилину мовчали, а тодi вiдiткнули всi тро?, нiби ?м камiнь зсунувся  з
грудей. Зрозумiли себе.
   "До шведа... Але з чим? - говорив далi сотник.- Не гадайте, що  на  тих
трьох тисячах кiнець. Цар, як вампiр, щораз ново? кровi хоче:  давай  йому
козакiв i давай! Гетьман мусив послати на Литву  до  Пропойська  чотири  з
половиною тисячi мiських козакiв i 1600 компанiйцiв, а до  Смоленська  теж
тисячу компанiйцiв i вдво?  тiльки  пiхоти.  Обчислiть  те  все,  узна?те,
скiльки вийде? Дванадцять тисяч  з  лишком.  Погадайте,  дванадцять  тисяч
нашого козацтва вкинуто тому Молоховi в зуби. З чим же залишився  гетьман,
з чим йому переходити до шведа?  А  не  перейде,  так  i  решту  вiзьмуть,
оставляючи його й Укра?ну без усяко? сили. Ось що в нас у Ки?вi чувати!" -
додав, затискаючи кулак.
   Чуйкевич i Мотря уважно слухали оповiдання старого сотника.  Вiдома  ?м
була залежнiсть гетьмана вiд московського царя, а все ж  таки  вжахнулися,
почувши такi високi цифри. Укра?на стратила 12 тисяч вiйська  -  навiть  у
великiй битвi мало коли так багато народу гине, це ж погром. I перед  ними
виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа i  чи  перейде  вiн
тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його вiйсько, себто при Петрi.
   З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселi вiстки
не пошкодили ?? здоров'ю. Але, на сво? превелике диво, зауважив, що  Мотря
виглядала краще, нiж перед розмовою,  мiсце  втоми  й  обезсилення  зайняв
новий душевний пiдйом, якесь нове завзяття.
   "А Карло? Де тепер Карло?" - питалася старого сотника.
   "Кажуть, з Могилева руша?".
   "Куди?"
   "Бог його зна".
   "На Москву чи до нас?"
   "Невiдомо нiкому".
   "Так воно й повинно бути. Вороговi не треба знати, куди вiн пiде".
   "Щоб тiльки не вiдбився далеко вiд Л?венгавпта,-зауважив  Чуйкевич.-  У
Л?венгавпта великий корпус, i сам вiн добрий генерал. Боюсь,  щоб  москалi
не вбилися клином помiж них. Тодi царевi не  важко  було  б  побити  зразу
Л?венгавпта, а потiм i Карла".
   Замiтка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Вiн задумався,  думала  i
Мотря. Душний серпневий вечiр пригнiчував думки. Важко було,  гнiтучо,  як
перед бурею.
   Чуйкевич встав i  вiдчинив  дверi.  Зашелестiло  виноградове  листя  на
ганку. Падали зорi. Сотник хрестився: "Свят, свят, свят. Господь Саваоф".
   Глянув на Мотрю i нiби засоромився: "Стара звичка, ще з дiточих  часiв.
Покiйна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась  летить.  У
битвах тисячi душ вилiтають з тiла, i не хреститься нiхто, хiба шаблею,  а
серед миру хрестишся на вид падучо? зорi".
   "Змiняються люди: iншi в бою, а iншi в час миру",- зауважив Чуйкевич.
   Сотник встав i поклонився хазяйцi, дякуючи ?й за вечерю:
   "А за гарну розмову ще бiльша вам дяка".
   "Це я вам повинна дякувати за вiстi".
   "Простiть, що кращих не привiз, лиш самi турботнi".
   "Не ваша вина, пане сотнику".
   "Чим хата багата, тим рада, а наша Укра?на багата на турботи".
   "Розбагатi? i в добро,- вiдiзвався  Чуйкевич,  щоб  перебити  сумовитий
настрiй.-Ще наша козацька мати не пропала".
   "I я так кажу,- вiдповiв сотник,- як у бiй iду, а помiж добрими  людьми
iншi гадки приходять, жаль ?хнього щастя".
   "Нiчого не жаль для такого дiла, як воля",- сказала, встаючи з  крiсла,
Мотря. Очi ?? горiли, на лицях цвiли рум'янцi.
   Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового
припадку. Але Мотря говорила спокiйно:
   "Карло на Укра?ну прийде, привiта?мо його. Я перша вийду назустрiч.  Не
з гарним словом, а з дiлом. Забрав цар наших козакiв, тепер на жiнок пора.
Невже ж жiнки безсилi? Не всяка з нас  любить  веретеном  крутити,  деякiй
руцi буде любiший меч". НА КВАРТИРИ
   Листки облiтали з дерев, птахи вiдлiтали до теплих кра?в, бабське  лiто
буяло над стернею. У повiтрi дрижала безлiч струн. Незримi руки  грали  на
них.  Пiсню  осiнньо?  задуми,   вiчную   пам'ять   буйному   процвiтанню.
Наближалася осiнь.
   "Знов розпочнуться дощi, болота, ломання костей,  бiль  зубiв.  Гармати
грузнутимуть по осi, мука для коней, i мука для людей.  Пiдводи  тягнуться
довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена  коняка  паде,  -посторонки,  ззаду
напирають вози. Пере?хали - один, другий, десятий. З  конини  нема  слiду.
Поторощенi костi хрупотять, як сухе гiлляччя на нев'?ждженiй  дорозi.  Дощ
за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землi  повстав  ?си  i  в
землю перетворишся - болото. П а н т а р е й".
   Гетьман пiльною дорiжкою ?де. Перед ним гайок. За ним село i  селянська
хата, в котрiй вiд кiлькох днiв ма? свою квартиру.
   Звичайна, навiть не багацька хата. В дворах ста?.  Пограбованi,  скрiзь
кров.
   "Скрiзь кров, трупи, кривда - гидко. Чоловiк  -  звiр".  Пригадав  собi
свiй останнiй постiй. Двiр нiчого собi. Нiби пани вiд'?хали кудись. Тiльки
дверi розбитi, а в свiтлицях поторощенi меблi, побитi дзеркала i  скло.  В
однiй - нi, нi! Вiйна погана рiч! ?? не виправду? нiщо. Хто почина? вiйну,
ступа? Ка?новими слiдами. В однiй кiмнатi лежав  дiдич,  дiдичка  i  дiти.
Помордованi, накупi, як падлина, вивезена за село, пiд лiс. Пiд вiкном вив
пес. Вiн один плакав за ними. Донька горiлиць  лежала.  Великi,  синi  очi
кликали про помсту до неба...
   Гетьман хоче забути тi очi. Вiн вийшов перейтися,  втiк  перед  вiйною,
бiжить у гайок, щоб забути  вiйсько,  накази,  тривогу.  З  природою  хоче
побути сам на сам. "А невже ж у природi мир? В природi вiчний бiй за корм,
за право до життя. Звiр звiра жере, рослина соки з рослини висиса?, скрiзь
боротьба, насилля, кривда. Весь свiт одна гидь!"
   Шулiка стрiлою з неба на землю упав. "Певно,  миш  зловив,  поживиться.
Закон життя. Сильнiший слабшого нiвечить, треба бути сильнiшим". Прискорю?
ходу, втiка? перед власними гадками. Не пустимо тебе,  не  втечеш!  Ти  не
безвинний, на наказ твiй люди людей мордують!
   "Хочу завести лад, щоб мир по вiйнi настав".
   "Дуриш себе, мира не буде тут нiколи. Це край могил.  Зi  старих  могил
новi виростають, як дiти з батькiв. Це степ!"
   "Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в мiста.  Хочу  людям  людськi
закони дати, мир i добро".
   "Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти  наверху,  бо  насподi
важко. Не втiкай перед нами, не пустимо тебе!"
   "Геть!"
   Ста? i озира?ться позад себе. Бабське лiто сну?ться над полями. Повiтря
дрижить, мiниться, як розтоплений опал. На виднокрузi дими.  Села  горять.
Гуляють гультя?. Хто ?х прибере до рук i де ? та  моральна  пiдстава,  щоб
уговкати ?х? Цар палить цiлi великi простори, проганя? людей, робить перед
ворогом пустиню. Злi люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хвороба.
   Сiмнадцять вiкiв лицемiрства, облуди. Говорять одно, а  роблять  друге,
слова гарнi, а вчинки поганi. Ка?новi нащадки. Дiйшов до лiса, сiв.
   Сам один. За поясом пiстоль.  Стiльки  оборони.  Добре  так.  Наскучили
варти, шпиги, охорона. Хоче свобiдно дихнути. Не вiд нинi. Не  годен.  Все
слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, во?вода, бояри, цар...
Ось яка воля в гетьмана Укра?ни!
   Кинути те все: ма?тки, почестi, булаву, i йти,  до  якогось  скита,  до
пустельника, що мiж камiнням ютиться. Збирати гриби, носити зимну  воду  з
джерельця в лiсовому проваллi i дожидати смертi. На свiт дивитися,  як  на
пекло. Всi чортовi служать, свiдомо чи нi, але служать. *
   Пригадав собi череп людський, що  стрiнув  раз  у  садку  бiля  якогось
двора, в котрiм на квартирi стояв.  Череп  був  сухий,  бiлий,  з  бiлими,
здоровими зубами. В ньому шершнi гнiздо собi звили. Мiд зносили до нього.
   Шершнi людськi в черепах ближнiх сво?х насолоду для себе збирають...
   "Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортiв ангелiв поробиш.  Люди
лиш силi коряться. Сила - ?х Бог.  Боги  старинних  народiв  силою  сильнi
були. Не  доросли  ми,  щоб  слухати  морально?  сили.  Любов,  милосердя,
правда... Що таке правда? Що для кого корисне,  те  його  правда.  Петрова
правда,- береги морськi в сво?  руки  дiстати,  розбити  пороги  Днiпровi,
пшеницю укра?нську до Москви везти, ?сти,  пити,  веселитися,  колесувати,
живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому  вигiдне,  те
для нього й правда. Гидко!"  В  селi  клекотить,  як  у  казанi  вариться.
Мешканцi втекли, а  тi,  що  залишилися,  по  городах  ютяться.  Село,  як
муравлисько, в котре свавiльний хлопець патик уткнув.  Знiвечив  муравлину
працю. Люди з  дiда-прадiда  працювали,  будували  хати,  управляли  поля,
плекали худобу. Прийшла вiйна i  змарнувала  те  все.  Насмiялася  над  ?х
працею, над усiм, що вони вважали важним i корисним. Вiйна - це  глум  над
людським  життям.  Безлiч  змарнованих  сподiвань,  безпощадне   нiвечення
безцiнних цiнностей життя, варварство. Наскучило дивитися на  згарища,  на
ру?ну, на трупи. Стирчать димарi,  тлiють  недопаленi  сволоки  й  бальки,
з-помiж  них  костi  людськi  визирають,  недосмаленi   кiстки.   Дiти   з
порозбиваними головами, як неопiренi горобцi пустими хлопцями виверченi  з
гнiзда i кинутi на стежку. Пощо воно? Нащо?  Кому  того  треба?  Людям  чи
людо?дам, апокалiптичним бестiям, що родяться в царських  кублах?  Петровi
хочеться вiйни, хочеться ново? держави, ново? слави - для себе i для сво?х
нащадкiв вiд помийницi яко?сь, вiд жiнки з товстелезним лоном. Правий  син
противиться неправому батькiвському дiлу. А  ти,  гетьмане  Укра?ни,  будь
знаряддям тупим i послушним у руках царя-антихриста. Нi, нi! Досить  того,
досить - аж забагато. Скiнчити раз з ру?ною тi?ю.  Добути  всiх  сил,  щоб
побороти зло. З Москвою не договоришся до нiчого. Вона Азiя. Не по  дорозi
нам з ними. Або ми, або вони, миру мiж нами бути не може. Iнша кров,  iншi
вдачi, iншi свiтогляди, не погодиш води з огнем  нiколи.  Добути  останнiх
сил, покористуватися доброю нагодою  i  порвати  цей  дiдьчий  ланцюг,  що
прикрiпив наш вiз до московсько? телiги. Нинi ще час, завтра,  може,  буде
запiзно. Нинi вони Азiя, завтра вiд ?вропи переймуть те, що  ?м  потрiбно,
щоб поневолити ?вропу...
   Осiннiй кра?вид холодом повiяв на душу. Сумнiв з iмлою летiв.  "А  якщо
переможе цар?"
   Так тодi останеться спомин боротьби, свiдомiсть протесту, зерно,  котре
не  пропада?  нiколи.  Боронитися,  визволятися,  пробувати.  Найгiрше   -
безмовне? терпiння, згода на зло, безтямна бiготня  на  одному  мiсцi,  як
бiгали батьки пiд свист чужого батога. I чому мала б не вдатися ця спроба?
Карло генiальний  вождь,  вiйсько  його  вишколене,  загартоване  в  боях,
культурне. Петро, що лиш учиться вiд Карла. От i тепер, недавно тому,  дня
29 августа, Карло побив Петра бiля мiстечка Доброго. Сам цар брав участь у
бою. Перевага сил була,  як  звичайно,  на  московському  боцi,  а  побiда
осталася на шведськiм. Петро втiкав, Карло пiшов за ним, ще одна сутичка i
ще одна шведська  побiда.  Побiджу?  генiй,  лицарське  завзяття,  во?нний
досвiд. Чого ж сумнiватися тодi?..
   Дими стелилися кругом.  Здавалося,  пiвсвiту  горiло.  Су?тилося  село,
гуло. Майдан, вулицi, подвiр'я, вкритi людьми, кiньми, возами, вози i люди
вздовж шляхiв аж  по  виднокруг.  Кишить.  Злюща  рука  розрила  муравлинi
купини. От так собi на глум. Глум  заправля?  людством.  Безглуздi  примхи
глумливо? долi - це iсторiя наша. Нiчого робить. Кiнчаймо, що почали.
   Вiтер вiчную пам'ять буйному процвiтанно спiва?. А недавно була  весна.
Спiвали, солов'?, ма?вi ночi сп'янювали тебе.
   Пригадав собi пажа, в оксамитному вбранню, в бiлих панчiшках, в лакових
мещтах, гарного, як на потретах ван  Дейка.  Королiвський  двiр,  вродливi
панi, брабантськi мережива, як зi  слоново?  костi  вирiзьбленi  рамена  i
плечi. "Хлопчику гарний, Еросе  подiльський,  вийди  над  рiчку,  як  зорi
затлiють,- люблю тебе!"... "Венус Мiлоська,  на  сармацькiм  Олiмпi  наказ
твiй - щастя  мо?..."  Якi  пахучi  тi  рамена  бiлi,  мереживо  -  невiд,
зловишся, ой, так! Тiкай! Ось незаховстаний кiнь,  гони!  Вовки  мчать  за
тобою. Втiкай, бо розiдруть! Таволга по спинi  б'?,  боляче  ноги  ранить,
кров капа? на трави - втiкай! Який безграничний цей  степ,  який  червоний
мiсяць, як опир, як млинове коло в млинi, де  мелють  людей  на  iсторичну
муку. Чортiвський млин...  Скучно  тобi?  Замало  жiночо?  краси,  дiвочо?
ласки, хочеш  сили  i  слави?  Пробуй,  може,  доскочиш  ?х...  Дорошенко,
Самiйлович - булава... Яка важка i яка непевна! Перемiни булаву на скиптр,
чаплине перо на княжий вiнець... Перемiню...
   Життя летiло, як незаховстаний кiнь. Що раз новi задуми, видива,  мрi?.
Ловив, прибирав у руки, мрiю перетворював у дiйснiсть. Не те,  не  те.  Не
те, що душу може заспоко?ти во вiк. Вперед, вперед, неспокiйна душе! Перед
тобою найвищий шпиль, найнебезпечнiший момент. Побiдиш або згинеш третього
нема. Побiдиш -  iм'я  тво?  громом  покотиться  по  свiту,  мiльйони  уст
благословляти його будуть, згинеш - так що?  хiба  не  гине  все,  квiтки,
звiрi, хiба зорi не злiтають з неба, острови не западають в море?  Вперед,
вперед, неспокiйна душе!
   Довго скривав ти свiй намiр, навiть перед близькими собi. Довго  ростив
ти його у собi, як дитину в матiрному лонi. Пора пустити його в свiт,  хай
бореться за сво? iснування, згине або  житиме  здоровий  i  дужий.  Настав
рiшаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття нема?!
   Твiй кiнь над прiрвою сто?ть. Скачи!.. Ворог  тенетами  обставив  тебе,
рви ?х, рви! Щоднини посли вiд царя летять, вiд Меншикова i кличуть  тебе,
щоб iшов до них, з останками твого  вiрного  вiйська,  з  рештою  старшин,
битися вкупi за царя i  його  державу  на  загибiль  власного  народу,  на
посоромлення iменi твого.
   Невже ж ти послуха?ш ?х, пiдеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш
себе?.. Нiколи! Життя i смерть, tertium non datur...
   Якийсь ?здець скаче з села. Ста?, розпиту? людей,  верта?ться  i  знову
жене. Чи не шука? його?.. Тiкати в лiс! Щоб подалi  вiд  людей.  До  скиту
якогось, до пустельника, оброслого  волоссям,  в  невиправленiй  шкурi  на
хребтi. Збирати ягоди i гриби, носити воду з зимного  джерела  i  дожидати
смертi.
   Нi, нi! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Пiдемо...
   Вста?, ?здець зауважив його, кiнь полями скаче, вiтер пiну  вiдрива?  з
вудил, земля дудонить.
   Хто це такий? Кендз?ровський? Чому  якраз  вiн?  Чому  не  котрийсь  iз
старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
   Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив  нагло  коня,  аж  цей  заднiми
ногами в землю зарився, зiскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
   "Що такого?"
   "Король Карло, шведи..." - Кендз?ровський грудьми робив,  вiддиху  йому
бракувало.
   "Кажи ж бо раз!"
   "Шведи... на Укра?ну... увiйшли..."
   "Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король  шведський  на  Смоленськ
пiшов.  Що  тобi  до  голови  прийшло  турбувати  мене  такими   бабськими
плiтками?"
   "Ваша милiсть, це не плiтки, це правда.  Певнi  люди  доносять.  Король
Карло з усiми потугами сво?ми в гетьманщину  ввiйшов,  над  рiчкою  Iпутою
отаборився, сам вiн в  Суражському  повiтi  у  Дроковi  в  головнiй  сво?й
квартирi сто?ть. Люди звiдти втiкають. Чимало ?х. Всi  те  саме  говорять.
Видно, не брешуть".
   Кендз?ровський дивувався, що гетьман тую вiстку так спокiйно  сприйняв.
Гетьман зауважив це i замахав руками. "Ще тiльки  того  менi  треба.  Чорт
його несе... А що табiр?"
   "Хвилю?ться, милосте ваша. Ворог в нашiм краю".
   "Дурнi. Мало-то ворогiв було на Укра?нi. А старшини?"
   "Старшини вашо? милостi шукають. Теж турбуються, i дуже".
   "Пiдемо".
   "Ваша милосте - кiнь!" - i вiн пiдставив стрем'я.
   "Не треба. Пiду. Не можу хвилини побути сам  на  сам.  Скрiзь  знайдете
мене".
   "Я гадав - дiло важне".
   "Мало-то важного на свiтi!"
   Кендз?ровський замовк.
   Гетьман дума?. Не треба перебивати йому.
   На польову дорiжку  вийшли.  Гетьман  напередi,  Кендз?ровський  кiлька
крокiв за ним, коня веде. Кiнь порскл?, мабуть, дорогу чу?,- "здоров!"...
   Табiр гуде.

   "Швед у Гетьманщину ввiйшов".

   "Де старшини? Де гетьман?"

   "Давайте ?х тут!"
   "Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
   "Гетьман полки царевi запродав. Жменьку бiля себе залишив, як на глум".
   "Нас продають!"
   "До шведа ходiм!"
   "Швед добре платить, москаля побива?".
   "Швед лютер, тримаймо з православним царем".
   "Де старшини, де гетьман? Давайте ?х тут!"
   "Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
   Побачивши  гетьмана,  мовкнуть  i  розступаються.  Здоровлять.  Гетьман
вклоню?ться  -  уважливо,  надто   уважливо.   Розумiють   тую   згiрдливу
уважливiсть. Злобну усмiшку бачать на гетьманових устах.
   "Ма?те дiло до мене?"
   Мовчать. Руки пускають по собi.
   "Ма?те дiло? Кажiть! Я тут. Слухаю вас".
   Не вiдповiда? нiхто.
   "Ми? Нi". Раменами здвигають.
   Гетьман далi йде.
   "Кашу без сала варять".
   "Сало з табору вивозять".
   "Я сам бачив учорашньо? ночi. Два навантаженi вози по?хали в город".
   "За горiлку, як за лiки плати".
   "Але службу робити треба".
   "Ма?тки на нашiй кривдi збивають".
   "Нашому братовi нiде правди нема, нi в хатi, нi в походi".
   "Кидаймо табiр!"
   Гетьман ста?. Гурт розбiга?ться. Крикуни ховаються мiж возами, як  мишi
побачивши кота.
   "Брешете з-поза плота..?"
   Не знають, що вiдповiсти.  Не  сподiвалися,  що  гетьман  надiйде.  Без
почоту, без нiяких знакiв, як звичайний старшина.

   "Гетьман не втiк. Гетьман тут!"

   "Де?"
   "Ось, бачиш, до квартири просту?. За ним канцелярист коня веде".
   "Потривожили нас".
   "Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
   "Я? Брешеш"...
   До сутичок доходить.
   На майданi .натовп. Посерединi  кiлька  ?здцiв,  конi  за?ждженi,  люди
заболоченi, труднi. Видно, здалеку причвалали.
   "Кажеш, генерал Iнфлянт Стародуб зайняв?"
   "На власнi очi бачив".
   "А шведи?"
   "Спiзнилися. Полковник Скоропадський пiдiслав  селянина.  ,Веди  нас!,-
приказують шведи,- до Стародуба найкоротшим шляхом,  анi  -  то  смерть'".
,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю'".
   "I повiв?"
   "Повiв, але кругом. Заки шведи до Стародуба дiйшли,  Iнфлянт  у  городi
сидiв".
   "Та й хитрий Скоропад".
   "Всi вони хитрi, лиш не там, де треба".
   "А шведи що?"
   Втiкачi розказують про шведiв. Хвалять.  Кажуть,  що  шведське  вiйсько
нiяко? кривди не робить, не грабу?, за  харчi  добре  платить  -  дзвiнким
грошем, золотом i срiблом. Грошi давнi, передво?ннi, не так, як цар.
   "А цар?"
   "Цар людей, як мiтлою мете. Села, хутори, пасiки, навiть церкви - усе в
Стародубщинi попалене".
   "Навiть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
   "А люди що?"
   "З життям утiкають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
   "Зрадник?"
   "Кажуть, що зраджу? царя, що  на  шведiв  чекав,  щоб  йому  показувати
позицi? московськi. Московське  вiйсько,  що  в  Стародубщину  нiбито  для
оборони краю прийшло, палить, грабу?, мешканцiв убива?  або  до  роботи  в
фортецях жене - щосильнiших. З жiнками, як звичайно, робить, дiтей вбива?,
щоб не заважали, старих, щоб не псували хлiба. Пекло там".
   "Пекло скрiзь".
   "Але там гiрше, як де".
   Натовп росте.
   Гетьман на майдан увiйшов. Натовп розступився, гамiр  утих.  До  ?здцiв
пiдступив.
   Тi, побачивши його, позiскакували з коней i поскидали шапки - чекають.
   "Iз Стародуба?"
   "Так, милосте ваша".
   "Перед ворогом утекли?" - пита? рiзко.
   Розумiють цей тон. До колiн припадають йому.
   "Прощення милостi вашо? просимо. Суплiки вiд полкiв сво?х привезли".
   "Суплiки? Тепер? Тепер на бiй пора, не на жалоби".
   "Товаришi пiслали нас, не наша вина". Добувають зашитi в шапках  папери
й подають. Гетьман дивиться на них i прийма? жалоби.
   "Яка в Стародубi залога?"
   "Чотири батальйони й чотириста драгунiв".
   "Мало вам було? Чому не пристали до них?"
   "Невмоготу,  милосте  ваша,  невмоготу.  Москалi  винищують  народ.   У
суплiках списане все, як слiд".
   "Прочитаю, але мушу вам сказати, що  нiчого  доброго  не  ждiть.  Це  ж
непослух. Ви не сповнили наказу. У вiйську послух мусить бути. Геть!"
   Рукою показав на канцелярi? вiйськовi.
   Вiддали коней, самi з опущеними головами  поплелися  туди,  заболоченi,
виснаженi, на волокит похожi бiльше, нiж на козакiв.
   Натовп розходився.
   "Гетьман гнiвний".
   "Не мине ?х кара".
   "Карати не будуть. Це ж посли, вiд полкiв. Полки  ?х  iз  суплiками  до
гетьмана пiслали".
   "Послiв карати не годиться".
   "Не покарають".
   "Нi, нi... Але ж гетьман розгнiваний!"
   "Розсердився, що швед у Гетьманщину ввiйшов, не спитавшися його".
   "А може, й питався"...
   "Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лiзти".
   "Також! Чув, що не шведи, а москалi шарпають наших, як вовки".
   "Правда"... НАРАДА
   Налiво - велика хата, направо  -  через  сiни  -  свiтлиця.  В  хатi  -
гетьманська приватна канцелярiя, в свiтлицi гетьман живе.
   Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолi, iншi. Балакають.
   "Я казав,- кричить Ломиковський,- що треба Карла о  протекцiю  просити.
Тепер що?"
   Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба,  бо
вiн усi розуми по?в".
   Ломиковський  злiсно   вiдтручу?   його   вiд   себе:   "Миргородському
полковниковi жарти в головi. Добре дурiти, коли приступа?".
   Зеленський заспокою? ?х: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити".
   "До чого придасться наша рада, коли гетьман не слуха? нiкого".
   "Сво?м розумом робить, нас за дурнiв трима?",- зiтха? Ломиковський.
   Орлик над паперами сидить. Нiби нiчого не чу?. Його спокiй нерву? ?х.
   "Пан генеральний писар нiчого собi до серця не бере".
   "Панове зна?те, яке мо? дiло".
   "Мало знати, треба щось робити. Виговський батьковi Богдановi  не  одно
наустив".
   "Бо це Виговський, а я тiльки Орлик".
   Горленко спльову?: "Кажiть, що хочете, а так не повинно бути. Ми  якiсь
полковники, вiдповiда?мо за сво?х людей. Гетьмановi слiд числитися з нами.
Вiн зволiка? - сunctator, не знати  чого  жде,  а  тут  земля  пiд  ногами
горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Дiждемося  до  того,
що забере нас у полон. От що!"
   Ломиковський зрива?ться на рiвнi ноги: "Нам  треба  нинi  побалакати  з
гетьманом на розум. Так далi годi. Москалi останнi сили забирають вiд нас.
З чим ми перейдемо до Карла? Вiн висмi? нас. Гетьману пiжмурки гра?ться  з
нами. За кого вiн нас держить? Ти, писаре, вже раз вiдчинив би уста".
   Орлик дивиться  на  Ломиковського,  але  мовчить.  Пригаду?,  собi,  як
гетьман назвав його лисим дiдьком. Усмiха?ться.
   Це доводить  Ломиковського  до  розпуки:  "Стерпiти  не  можу,  як  хто
дурнувато смi?ться".
   Орлик кида? перо. Вста?.
   Горленко заступа? йому дорогу: "Сиди, пане писарю,  сиди.  Ломиковський
не зi злого  серця.  Ми  всi  турбу?мося  небезпечними  вiстками.  Панове,
подайте собi руку! Помилуйте - такий момент, такий важкий момент!"
   Орлик верта? на сво? мiсце. Ломиковський сiда?.
   "Я не обиджую нiкого. Зна?те, який  я  згiдливий  чоловiк.  Але  тут  i
святому не стало б терпцю. Чернiгiвський полковник суплiку пише на  майора
Геннiнга, що людей прямо кату?, його милiсть цар спустошу? землi, нiвечить
наш регiмент, в краю бунт, непослушенство, анархiя, а гетьман розбалаку? з
нами, жада? писульок, каже цiлувати хрест i далi з царем трима?.  До  чого
воно подiбне, панове! Панове, до чого воно подiбне?"
   Витягнув руку як проповiдник i дивиться по хатi: "Кажiть, що хочете,  я
нинi з Iваном Степановичем балакаю на розум".
   Нараз  вiдчиняються  дверi,  i  в  хату   вскаку?   молодий   хорунжий:
"Ге-етьман!"
   Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушу?  файку.  Всi
певнi, що гетьман до сво??  канцелярi?  увiйде.  Встають  i  дивляться  на
дверi. Але дверi, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачиненi стоять.
   Гетьман до сво?? свiтлицi пiшов.
   Не казав нiкого пускати,  засунув  засув,  ще  й  защiпку  заткнув.  На
дубовий ослiн пада?. Рукою очi закрива?. Лежить.
   Не думати про нiщо, вiдпочити хвилину. Вiн  же  не  сталь.  Такий  вiк.
Стiльки працi за ним. Спокою, хоч хвилину  спокою!  Нехай  валиться  свiт!
Стiльки лiт, стiльки турботних лiт.
   Силу?ться, щоб не думати про нiщо.
   Кров у висках гра?, свище, шумить.
   Хоч годину,  хоч  годину  малу  забути  про  все!  Хто  другий  стiльки
працював, що вiн?..
   Чорнi кружiльця вертяться по свiтлицi, сволоки нависають, гнiтять.
   Страшно, коли перетлiлi сволоки валяться, торощать усе,  меблi,  людей.
Була хата, люди будували ??, прибирали, щоб було гарно, вигiдно,  любо,  а
тепер, диви, ноги людськi  стирчать,  хочуть  добутися,  знятися,  встати.
Годi!.. Страшно, коли валиться дiм...
   Не думати, не думати про це!
   Весь свiй мужеський вiк вiн хату  будував,  щоб  у  нiй  народовi  було
вигiдно й гарно. Нiхто не зна?, як важко будувати хату-державу. Все  хтось
псу?, пiдважу? основи, вiтри зривають дах, громи б'ють. (У високi  будiвлi
звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось i  хата  готова.
Почеплять вiху на даху, закосичать квiтками i стяжками, освятять. Аж нараз
- зруб хита?ться, трiщить...
   Неправда, брехня! Це чорт пiдшiпту?  таке,  щоб  вiдтягнути  вiд  дiла.
Будiвля сто?ть, сволоки не вгинаються, зруб не трiщить, нi!
   Не думати, не думати про це!
   За вiкнами шумить. Нiби це не хата, а корабель  -  серед  моря,  в  час
бурi. Хвилi здiймаються високо, корабель трiщить, бо вiн ще не викiнчений.
Буря заскочила його, пiрвала, понесла...
   Забути, забути про все!
   Вiкна малi, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався  того  реву,  аж
вуха пухли. Важко догодити всiм. Неможливо. Навiть не старайсь. Усе одно -
закричать тебе, засиплять пiдзорами, поб'ють  словами,  як  камiнням.  Так
провiдникам платять.
   Забуття i прощення ?м! Забуття!..
   Важкий провiдникiв талан, а ще  провiдникiв  недержавного  народу.  Хто
спочува?, хто розумi? тебе?  Де  спiвробiтники  щирi  й  нелукавi?  Всякий
глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кида?  на  шлях  каменюччя.  Пади!
Чому це ти ма?ш до мети дiйти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять лiт...
   Забути! Провiдник мусить забути про все, забути, що вiн чоловiк.  Треба
бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цiлi вести. Треба  не  бачити
нiчого, крiм мети. I чим бiльша  вона,  тим  бiльша  тiнь  вiд  не?  паде.
Велика, чорна тiнь, в котрiй губиш себе, серце, чуття усе,  що  було  любе
тобi.  Страшна  тая  тiнь...  Самiйлович,  Петрик,  Палiй.  Палiю,  лицарю
невгнутий, як жаль тебе! У снiгах корота?ш свiй  вiк.  Прости...  Ти  дiло
сво? добре робив, прийшла пора, треба  було  усунути  тебе,  бо  стояв  на
завадi до  велико?  цiлi.  Важкий  провiдникiв  талан,  треба  бути  злим,
незрозумiлим для багатьох, не любленим товпою, самотнiм. Доки  жила  мати,
розумiла мене. Багато болю на серце сво?  брала,  багато  переймала  жури.
Покинула мене...
   Хтось постукав у дверi. Гетьман долонi вiд  очей  вiдняв.  Так  стукала
мати, вiдвiдуючи його. Наслуху?... Нi... Причулося. Чи  одно  причува?ться
тепер. В тiм шумi всякi голоси чути. Навiть Мотрi. О..! Як на  арфi  гра?,
нiби позасвiтний спiв, з другого берега спiва. Велика цiль  розлучила  ?х,
упала довга, чорна тiнь. Вона остання розумiла його - як нiхто. Була  йому
всiм - гарна, добра, розумна, спосiбна вiдчути  кожне  дрижання  душi,  як
нiхто. I розлучила ?х одна велика цiль, рiвно дорога для нього i для  не?.
Не зв'язала, а розлучила ?х.  I  тепер  вiн  сам.  Сам  зi  сво?м  задумом
останнiм. Для нього посвятив усе. Невже ж  не  довершить  його?..  Мусить!
Чу?ш, товпо, чу?те, ви старшини, що радите через стiну,- мусить!
   Недаром посвятив стiльки  лiт,  витратив  стiльки  сил,  позбавив  себе
найбiльшо? радостi в свiтi  -  мусить.  Чу?ш,  ти  там,  що  полчища  сво?
посила?ш на смерть, гадаючи, що нема сильнiшого й мудрiшого вiд  тебе!  Не
сподiйся гетьмана Мазепу запрягти до телiги сво?? - вiн ма? свою цiль, для
котро? посвятив усе, не покине ??...
   Хто ж це стука? у дверi другий раз? Мабуть, Орлик. Хай пiдожде. Гетьман
вiдпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розумiють того. Люди смiшнi,  його
сво?ю мiрою мiрять. Поскакали б  раз  усiма  шляхами  думок,  котрими  вiн
пробiга? десять разiв у день, бачили б який це труд. Куди там ?м?
   Гетьман сiда? на ослонi. Кожна кiстка болить, кожний волосок, нерви, як
натягненi струни. Почува? себе, як звiр, обскочений хортами.  Цар  не  да?
спокою. До нього йди. Кiнницю провадь. Треба тебе, щоб бачило вiйсько,  що
ти крiпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так крiпко, як цар з нами.  Гада?,  що
старий Мазепа, свiй розум виснажив, можна пiддурити  його...  А  старшини?
Тi, як хлопчики нетерплячi. Забаглося ?м шведа. Гадають, Америку вiдкрили.
Пiдождiть. Я думаю за вас. На те мене Господь на  мойому  мiсцi  поставив.
Вiд Бог вдасть...
   Третiй раз хтось постукав у дверi.
   Гетьман встав.
   Як же тi крижi болять...
   Вiдчинив дверi.
   "Увiйди"!..
   Орлик.
   "З чим приходиш, Пилипе?"
   "Ваша милiсть спочили?"
   "Трохи. Решта в гробi".
   Орлик мовчить.
   "Що скажеш?"
   "Старшини"...
   "Хочуть балакати зi мною. Поклич ?х тут. Стривай! Хто там ??"
   "Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увiйдуть!"
   "Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввiйшов? Знаю, знаю.  I  те
знаю, що Iнфлянт у Стародубi i де Карлова квартира знаю. I  багато  дечого
ще".
   Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський  чортом  глядить.
Гетьман  усмiха?ться  глумливо.  "Цар,   чи   там   Меншиков,   народу   у
стародубському полку з сiл, городiв,  хуторiв,  млинiв,  навiть  з  церков
проганя? - правда?"
   "Правда, милосте ваша".
   "I ви турбу?теся?"
   "Як же не турбуваться?"
   "Гнiва?теся на мене, на регiментаря вашого, що я ще тут".
   "Не гнiва?мося, а журимося, милосте ваша",- перебива? Ломиковський.
   "Гада?те, Мазепа збожеволiв".
   "Того ми нiяк не гада?мо".
   "Гада?те. Знаю. Не вiд Орлика, бо вiн не мав часу менi  сказати,  знаю,
бо знаю вас, як свою кишеню".
   Дивиться на старшин. Тi опускають очi. Гетьман  бере  Ломиковського  за
гудзик, приневолю? голову пiднести вгору. "Зна?те, що я вам скажу?"
   Чекають.
   "Коли ви вiри не ма?те до мене, не поклада?теся на мiй розум i  досвiд,
так я собi Орлика беру i ?ду геть. А ви робiть, що хочете з собою. От що!"
   Перестрашив ?х, як дiтей.
   "Зна?те, до чого те все провадить?"
   Мовчать.
   "Бачили тих козакiв, що суплiки вiд сво?х полкiв привезли?"
   Притакують.
   "Далеко ми такою дорогою зайдемо - правда? В регiментi мусить бути лад,
послух мусить бути. Раз я пiслав якусь частину  -  мусить  iти.  Iнакше  -
годi. Як  послуху  нема,  то  не  буде  й  волi.  Не  захочуймо,  до  чого
неспосiбнi. Слухаймо московського кнута - i пропадаймо".
   Гетьман видимо хвилювався. Сiв на  ослiн,  рукою  по  столi  тарабанив.
"Скажiть самi, що менi тепер з тими людьми робити?" Дивився на них.
   Апостол вiдкашельнув. "Послами вiд полкiв прийшли, послiв не карають".
   "Посли вони чи козаки мо?? Ось як ви розумi?те дiло. Та не про них рiч.
А про тi сотнi з полкiв, миргородського, лубенського i прилуцького,  що  я
?х генераловi Iнфлянтовi на пiдмогу пiслав, а вони до втiкачiв пристали  i
разом з ними вертають, суплiки до мене вперед посилаючи? Суплiканти!..  Як
менi такi частини назад до армiй приймати?  Вони  ж  наказу  не  сповнили?
Добре, як що ми не пiдемо з царем,- додав тихiше,- а  коли  б  не  те?  Що
сказав би цар? Без суду голови постинав  би.  От  до  чого  доводить  така
поведiнка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а  Мазепи  слухати  не
треба, бо вiн не цар i не король, а тiльки гетьман. Я таким  гетьманом  не
буду".
   Замовк на деяку хвилину. Нiхто не перебивав, говорив далi.
   "Я вам сказав, може, бiльше, нiж треба було,  а  вам  ще  мало.  Палець
подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажiть!"
   Мовчали...
   "Кажiть же бо!"
   Не вiдзивався  нiхто.  Гетьман  встав.  Став  серед  свiтлицi,  в  колi
старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що
стане мiж нами i королем шведським. Його вже,  мабуть,  вистилiзував  граф
Пiпер, може, хочете знати, до чого добалакався зi Станiславом? Будь ласка.
I того не затаю перед вами".
   Гетьман добув з похiдно? скринi, що пiд його лiжком  стояла,  унiверсал
короля Станiслава: "Прочитай ?м, Пилипе!"
   Орлик прочитав, старшини заспоко?лися.
   "Що ж, прода? вас гетьман полякам? Нехту? православною вiрою,  заводить
унiю, народ шляхтi в хлопи переста??"
   "Дякуючи Боговi - нi",- вiдповiв Апостол.
   "Як же гада?те? Довiряти Мазепi чи нi?"
   "Кому ж довiряти, як не милостi вашiй?"
   Дякували i хвалили його великий полiтичний хист.
   "Коли гак, то чого ж ви тодi бентежитеся, панове?
   "Журимося, як би нам скорiше зiйтися зi шведом на кордонi i не  пустити
московського вiйська на Вкра?ну".
   "Лишiть журу менi. Або я вас проваджу, або шукайте собi другого вождя".
   Попри вiкно майнула чорна тiнь. ?здець...
   "Посланець якийсь".
   "Так пiзно".
   "Може, вiд царя"...
   Прощались з гетьманом i переходили до канцелярi?. Не  спiшаться  спати.
Що тепер  сон?  Тривога  така,  що  Господи!  Помилуйте!  Король  Карло  в
Гетьманщину ввiйшов, а гетьман не спiшиться назустрiч.
   Гетьман позiха?: "Якi скучнi, крiм одного Орлика. Так вiн  ще  молодий.
На кого ж я оставлю це велике дiло, якщо Господь покличе мене на суд?"
   Гетьмановi робиться страшно. Забува? про чорну  тiнь,  що  пересунулася
попри вiкно. "Не пiддаватися старостi i втомi. Витримати на позицi? аж  до
кiнця. Не здавати ??.
   Покликав Кендз?ровського.
   "Хто там такий?"
   "Царський посланець з письмом".
   "Постели менi. Спати хочу. Не здужаю".
   Кендз?ровський стелить i допомага? роздягатися Мазепi.
   "Що за чоловiк цей посланець - не зна?ш?"
   "Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?"
   "Хай пiдожде до завтра. Гетьман спить. Не велiв себе будити".
   "Це посол вiд царя".
   "Хай буде i вiд двох. Гетьман недужий. Зрозумiв?" ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
   Блiдий осiннiй ранок. Сонце не спiшиться на небо. Не цiкаво йому.  Поля
пустi. Чого не забрали люди, те столочили конi й вози. Кругом толока. Куди
не глянь - дорога. Скрiзь слiди колiс i кiнських пiдков. Тут здохлий кiнь,
там лежить людський труп. Не позаховували  ще.  Будиться  осiннiй  день  i
позiха?. Нецiкава земля.
   Гетьман подзвонив. Увiйшов Кендз?ровський.
   Пiднiми занавiску. Яка погода?"
   "Мрячно. Засльотиться, мабуть".
   "Посланець де?"
   "На квартирi".
   "В кого?"
   "В генерального писаря. Покликати?"
   "Ще час. Подай менi води".
   Гетьман ми?ться i снiда?.
   "Що в таборi нового?"
   "Як звичайно".
   "Бешкетiв не було?"
   "Дрiбнi. З утiкачами бiда. Тисячi ?х напливають".
   "Зi стародубського полку?"
   "Так, ваша милосте".
   "Що кажуть?"
   "Шведiв хвалять, нарiкають на Москву".
   "Стара пiсня. А бiльше?"
   "Шведськi прокламацi? показують".
   "Та-ак? Якi ж вони".
   "Гарнi. Нашою мовою, всякому зрозумiлi.  Шведський  генерал  Лягеркрона
заспокою? наш народ. Обiця? не робити  кривди.  Пише,  щоб  бургомiстер  з
лавниками вийшов до нього зi Стародуба на розмову. Обiця? платити  за  все
дзвiнким грошем".
   "Цiкаво. Поклич посланця".
   Входить молодий ротмiстр, б'?  чолом  i  пода?  лист.  Гетьман  лежить.
Голова  перев'язана  мокрою  хусткою,  рука  дрижить.  Бiля  нього  Орлик.
"Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспiшаючись читай... Голова мене  болить...
Лiкар де?.. Чому ще не прийшов?" - Гетьман хвилю?ться.
   "Лiкаря поклич!"
   Орлик  лист  бiля  гетьмана  на  крiсло  кладе  i   виходить.   Гетьман
ротмiстровi рукою знак да?: "Будь ласка. Сiдай!"
   Посланець вибача?ться, що лиш за першим разом сiда? на  кра?чку  крiсла
бiля вiкна.
   Приходить хiрург. Змiню? мокру  хустку,  приклада?  щось  до  боку.  Не
вгодив. Гетьман нерву?ться. "Геть!"
   Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух ноту? собi в тямцi.
   "Читай же бо, Пилипе!"
   Орлик розломлю? велику печать i чита? царське письмо.
   Цар гетьмана заклика? до себе негайно. Пише, що хитрий швед замiсть  на
Москву несподiвано на  Укра?ну  звернув.  Гетьмановi  треба  до  царського
вiйська з усiми сво?ми силами прибувати. Козацька кiнниця  переслiдуватиме
неприятеля ззаду i нападатиме на його обоз. Гетьман стане  на  ??  чолi  й
буде заправляти тими "д?йствiями".
   Гетьман слуха? царського листа й усмiха?ться гiрко. Йому тепер на коня?
   Царський посланець притаку? головою. Вiн,  мабуть,  теж  не  може  собi
уявити Мазепи з мокрими хустками i плястрами, як  вiн  сидить  на  конi  i
турбу? ворога на тилах.
   Орлик чита? далi. Цар сповiща? гетьмана, що Шеремет'?в i  Меншиков  "сь
русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьiе встречать идущаго вь
Малороссiю непрiятеля".
   "Хай Бог допомага? ?м на добре дiло. Жалiю, що участi приймати не  можу
i, мабуть, побiди на сво? очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли  б
я тепер особою мо?ю гетьманською  оставив  Укра?ну,  то  вельми,  опасаюсь
,дабьi на сi? время внутреннее между здешнимь  непостояннымь  народомь  не
про-изошло возмущенiе'... Так i напиши його величеству, Пилипе... Що ж там
далi? Читай!"
   Орлик пробiга? дальшi рядки, робить великi очi й пiдносить брови вгору.
"Чому ж ти не чита?ш? Спiшись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить".
   Орлик чита? "радiсную вiсть про велику побiду  царського  вiйська  бiля
Лiсного в кровопроливнiй нiчнiй битвi при участi самого царя.  Л?венгавпт,
найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведiв  полягло,  до
трьох тисяч Карлового вiйська попало в полон з пушками i хоругвами. Обоз у
руках побiдникiв. Л?венгавпт з недобитками втiка?,  без  усяких  припасiв,
без амунiцi?, його переслiдують побiдоноснi вiйська царськi"...
   Орлик склада?  лист  i  зi  страхом  дивиться  на  Мазепу.  Той  лежить
недвижно, як труп. Хустка насунулася на  очi,  уста  сцiпленi,  не  диха?.
Царський посланець вста?, витяга? шию в напрямi лiжка, нiби пита?ться: "що
тепер?"
   Орлик навшпиньках виходить зi  свiтлицi  i  кличе  посланця  за  собою.
"Хiрурга! Скоро до гетьмана хiрурга, хай негайно iде з п'явками i банками,
з блюментростовою мастю!" - да? накази в сiнях, а  до  посланця  говорить:
"Не дадуть чоловiковi спокiйно вмерти. Де йому до коня, до команди?  Куди,
куди! Це ж живий труп".
   "Його  величество  не  знав,  що  з  Iваном  Степановичем  так  погано.
Доповiдали, що це проходячi? болi, що вiн так цiлi роки хворi?".
   "Проходячi? болi!.. Вмерти чоловiковi не дають. От що".
   "Жаль такого доброго  й  розумного  гетьмана.  Доложу  його  величеству
царевi".

НОВИЙ
НАКАЗ
   Сильно стривожила гетьмана Мазепу вiсть про царську побiду пiд  Лiсним.
Вiсiм тисяч шведiв полягло на полi бою, а майже три попалося в полон.  Ось
що значить хоробрий вояк. Гине, а не зда?ться.
   Тим  i  потiшився  гетьман.  Не  мiг  зрозумiти  Карла.  Чому  вiн   на
Л?венгавпта не заждав. Були недалеко вiд себе, тодi, як  Л?венгавпт  стояв
бiля Шклова. Сполучитися i вдарити на москалiв. Чому вiн того не зробив, а
несподiвано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Укра?ну?
Поверх десять тисяч втрати, а як до  того  додати  мало  що  не  15  тисяч
козакiв, котрих гетьман приневолений був послати останнiми часами  царевi,
так вийде втрата тисяч 25! Це вже  не  жарт,  це  дуже  змiню?  рахунок  -
перехилю? важку на бiк Петра.
   Розумiють це гетьмановi  старшини.  Похнюпили  носи,  не  налягають  на
нього, щоб спiшився до Карла. Але зате цар кида? його туди.
   Цар безнастанно наста? на гетьмана Мазепу, щоб вiн  з  останками  свого
вiйська приставав до нього.
   Дивно й пiдозрiло. Сил у гетьмана мало. I в краю його треба, бо анархiя
росте. Цар повинен це розумiти. А все ж таки кличе. Посол за послом iде  -
вiд нього, вiд Меншикова, вiд  Шеремет'?ва,  вiд  ки?вського  губернатора.
Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дiстати його в сво? руки? Мабуть,
що так. Особливо тепер, пiсля того, як Улашин з листом  вiд  Понятовського
до Мазепи  попав  у  царськi  руки.  Це  також  безголов'я.  Понятовський,
резидент короля Станiслава при боцi Карла XII, пише  до  гетьмана  лист  i
посила? його так необачно, що посланець з  листом  попада?  в  руки  царя.
Божевiльнi. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припiкали  огнем.  Лихий
зна, що вiн вибалакав на  муках.  Щоб  не  сказав,  самого  листа  досить.
Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Дiло куди гiрше.
   Гетьман  стривожився  дуже.  Тако?  скрути  не  тямить.  З  усiх  бокiв
обскочили його.
   Переказують, нiбито цар дуже ласкавий до нього, нiби вiн нiяким доносам
i доказам не вiрить i дiйсно хоче бачити гетьмана бiля  себе,  як  старого
досвiдченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся  на  те!  Це
можуть бути звичайнi московськi хитрощi, щоб тiльки гетьмана  заманити  до
себе.
   Не пiде. Нiяк не пiде. Перед ним одинокий шлях-до Карла. Кличе Орлика й
Войнаровського до себе.
   Орлик мовчазливий i сумний. Його морочить погане прочуття.  Не  опуска?
гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться помiж власними  мiркуваннями
i помiж впливом, який ма? на нього гетьман.
   Войнаровський слiпо дядьковi вiрить. Зна? його ум, пiде заради нього  в
огонь i в воду.
   "Новий наказ,- i гетьман показав ?м  царський  лист.-  Кличуть  мене  в
головну царську квартиру".
   "Не ?дь!" - аж крикнув Войнаровський.
   "Як по?деш, загубиш себе й Укра?ну!" - доповiв Орлик.
   Гетьман глянув на них: "I я так  собi  гадаю,-  сказав.-  Але  як  менi
вiдпекатися вiд них? - Думав. А по хвилинi: - Пилипе, пиши!"
   Орлик приладив папiр i затесав перо. Гетьман диктував:
   "Iсторiя з Улашином, котрий нiбито вiз  лист  вiд  Понятовського,  мого
брата, тепер  резидента  Станiслава  Л?щинського  бiля  короля  Карла,  це
звичайна лукава вигадка ворогiв його величества i мо?х. Таким чином гадали
вони зрушити царську вiру до мене й посiяти  нову  на  Укра?нi  ворожнечу.
Нiякого брата Понятовського я не мав i не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав
усе i ?хав до головно? квартири його величества  царя,  так  Бог  найкраще
бачить, що воно не можливе. Хiба що в домовинi привезуть  мене  туди,  що,
мабуть, i станеться в недалекому часi. А коли б мене Господь  i  пiдняв  з
того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тодi ?хати менi з  Укра?ни
не порадiю. Тут безладдя завелось  i  росте  з  дня  на  день.  П'яницi  i
бродяги,  всякий  небезпечний  народ  Бог  зна  що  робить  по  полках   -
полтавському  й  миргородському,  i  лихо   це   перекида?ться   у   полки
чернiгiвський та стародубський, у котрих до  тепер  смирно  було.  Якщо  я
ви?ду до царсько? головно? квартири, то свавiльники нападуть  на  мiста  i
мiж поспiльством знайдуть собi однодумцiв. Полковники i  полкова  старшина
нарiкають i кажуть, що, як ?х поведуть у Стародубщину, так це буде остання
погибiль ?х родинам i ру?на ?х добра та ?х ма?ткiв,  бо  тодi  поспiльство
кинеться вбивати i грабувати людей  чесних  i  заможних...  Це  ти  напиши
?хньою мовою i ?х канцелярським стилем та ще додай,  що  гетьман  зауважу?
можливiсть скорого нападу Станiслава на Укра?ну, до чого, щоб недопустити,
вiн просить його  величество  царя  прислати  декiлька  тисяч  регулярного
росiйського вiйська для оборони".
   Скрипiло Орликове вправне  перо.  Гетьман  глядiв  крiзь  вiкно.  Табiр
шумiв. Вiн мав сво? турботи - харчi, горiлка, чоботи i бiлизна. Турбувався
малим. Великому - i турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
   "Скiнчив?" - пита? гетьман Орлика.
   "Кiнчаю, милосте ваша, ще лиш останнiй пункт".
   "Остаток повинен бути крiпкий. Кiнець дiло хвалить".
   "Кiнець дiло хвалить,- повторив Войнаровський, дивлячись крiзь  вiкно.-
Невже ж тi? там думають про це?"
   "Бачив ти думаючу товпу?"
   "Я скiнчив, ще тiльки чорнило присхне",- i Орлик поклав перед гетьманом
на столi гарним, крученим письмом записаний  лист  зеленкуватого,  грубого
паперу.
   Гетьман перечитав.
   "Справляти нема коли. Хай буде й так.- Поклав свiй повний пiдпис.-  Хай
з Богом iде. Треба виправити зараз, таки нинi,  негайно.  I  не  будь-ким.
Дiло важне".
   Орлик пiдождав, аж присохло чорнило на  гетьманському  пiдписi,  зложив
лист, надписав, прибив велику печать i вийшов.
   "Може заспокою царя на деякий час,сказав гетьман, звертаючися до  свого
небожа.- Надовго не заспоко?ть ?х нiхто". У СМОЛЕНСЬКУ
   Раннiм ранком загомонiли дзвони  в  усiх  смоленських  церквах.  Як  на
Великдень i як  на  пожежу.  Один  наперед  другого  голоснiше,  сильнiше,
скорiше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зi
сво?х ярем на старинних дзвiницях, котрих основи тямили  ще  давнi,  княжi
часи.  Церковнi  брами  зама?нi  галуззями,  квiтками,  хоругвами.   Перед
церквами арки, з надписами iз Святого Письма.  Стежки  посипанi  днiпровим
пiском i рiнячками.
   У городi Смоленську сiм трiумфальних брам - з  вежами  й  вежечками,  з
цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й  позолоченими,  аж  за
очi бере.
   На однiй святий Юрiй на бiлому конi списом пробива?  смока.  На  головi
святого Мономаховий вiнок, з-пiд нього  в'ються  жмутки  чорного,  буйного
волосся, грiзно глядять випуклистi очi, надуваються червонi,  масткi  губи
Через плече голуба стрiчка. Юр - Петро. А смок  -  король  Карло.  Бритий,
зiркатий, на висках жмутки  волосся,  як  лиликовi  крила.  Царський  спис
пробив його наскрiзь, пришпилив до землi.  Вiн  в'?ться  з  болю,  сичить,
сiркою диха?. "Слава побiдившому дракона!"
   Дiти з острахом дивляться на вiзерунок. ?х вiдганяють вiд брам, щоб  не
спиняли роботи, котро? ще чимало. Цiлi дерева привозять з лiсiв i вбивають
рядами вiд ворiт до ворiт... Туди про?де цар.
   Вулицi замiтають, вигортають, Бог вiсть, колишн? болото.  Поспiшаються,
бо сонце вже зiйшло. Цiлу нiч робили при лампах i смолоскипах, не  жалiючи
нi труду, нi грошей, щоб приподобатися побiдоносному царевi, i коли  ласки
не запопасти його, так хоч не бачити гнiву.
   "Страшний-бо цар во гнiвi сво?м!"
   У вiкнах хат  виставленi  образи  святого  Петра,  Георгiя,  Андрея,  в
знатнiших попадаються портрети царя,  мальованi  рукою  мiсцевих  малярiв.
Перед образами  свiчки.  ?х  запалять,  як  надiйде  похiд.  Перед  дверми
стiльцi, накритi рушниками, на них хлiб-сiль.
   Останки колишнього замку, мохом  порослi  мури-вали  дрижать  вiд  реву
гармат. Пригадують колишнi бо? з року 1611 i 1632 пiд стiнами Смоленська.
   На Днiпрi уквiтчанi галери.
   Мiж щоглами на шнурах хоруговки,  на  щоглах  великi  хоругви  мають  з
чорним вiрлом, з буквами царськими.
   Город кривичiв, наслiддя Вячеслава i  Всеволода  Ярославича,  жемчуг  у
вiнку Мономаха, стелиться пiд ноги московського царя. Забува? славнi  часи
Ростислава, коли його купецькi судна сунулися по  бистрих  хвилях  Днiпра,
коли великий Новгород i гордий Псков шукали з ним приятельських зв'язкiв i
пiдчинялися його впливам. Забува? незабутнього  князя  Святослава,  котрий
так завзято боронив його незалежностi вiд Москви i вiд Литви,  та  покiрно
стелиться пiд ноги царя-побiдника, царя-антрихриста.
   Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви.
Народ стурбовано, чека?.
   "Як над'?де, на колiна падай".
   "Не треба. Цар не любить того".
   "А як?"
   "Смирно стiй. На нього дивись".
   "А що кричать - гура чи як?"
   "Що другi кричатимуть, кричи".
   "О Господи, як страшно!"
   "Чим бiльший цар, тим гiрший страх. Не зна?ш?"
   "I хотiла би побачити його i боюся".
   "Кажуть, як яку дiвку сподоба?, зараз до себе бере".
   "А ви не радi - правда?"
   "Тю!"
   Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грохотять.  Цiлий  вiддiл
барабанщикiв iде i бубнить. Як один. Всi руки враз вгору пiднiмаються, всi
палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спiзнився - голова не його.
Сам  цар  знамените  бубнить,  розумi?  цю   штуку.   Дi-дрррум-бум-бум..!
Дi-дрррум-бум-бум!
   По вiкнах, по дверях, по дахах домiв, як олов'яний  град,  розсипаються
глухi, настирливi звуки: дi-дрррум-бум-бум!
   Барабанщики в такт ногами  сильно  викидають,  болото  з-пiд  черевикiв
скаче на одiж i на лиця людей. Подаються взад, попiд мури.
   "Шведи! Шведи!" - бiжить з уст до уст. Натовп  хвилю?ться,  кожний  рад
побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не  дивиться  радо  на
горе сво?х ближнiх.) Пересуваються мовчазливi четвiрки, в пошарпаних синiх
кафтанах, в чоботях рваних, з  поперев'язуваними  головами,  з  руками  на
опасках. Не радо тримають крок, ступають як чужими ногами, прикрий хiд...
   Шведськi полоненi в трiумфальному походi царя Петра.
   Перед ними ?х хоругви. Вели ?х перше до побiди й слави, тепер у  неволю
ведуть. Нiби розумiють це. Не розвiваються гордо,  похилилися  вдiл,  нiби
руки в розпуцi опустили, i замiтають землю,  чужу,  непривiтну.  Товпа  ?м
грозить кулаками. Падуть  лайливi  слова,  вереск,  свист,  хтось  плюнув.
Бранцi нiби не бачать того. Хто згаду? минулi хвилини побiд,  хто  надiями
забiга? в будуче.
   Живий ще Карло, живi каролiнцi, ще не скiнчилася  вiйна!  Реви,  товпо,
плюй, скаженiй, пiддобрюйся до царя, котрий глядить на тебе гiрш,  нiж  на
стадо худоби,- на те ти товпа..! Прости  ?м,  Господи,  не  знають-бо,  що
творять.
   Якийсь молодий швед сильно на ногу наляга?. Не може  далi  йти,  ще  не
витягнена куля. Сперся на свого товариша i - плаче. З болю  чи  з  сорому.
Закрив очi рукою, закусив зуби, нiчого не бачить i не чу?...
   Перейшли.
   "Не цiкавий народ".
   "Нiс напоздовж, очi впоперек, ти гадав якi?"
   "Худяки".
   "Сила в костях, не в салi. Бачиш, канони везуть".
   Котяться вулицями Смоленська на шведах здобутi гармати. На дулах  кров,
порозбиванi замки, мало котра схоче  на  сво?х  стрiляти.  Пiдскакують  на
нерiвних вулицях. Не радо ?дуть ними.
   "Цар, цар!"
   I натовп реве,  дереться,  скаженi?.  Не  розбереш,  що  таке  кричить.
Пiдносяться руки з хлiбом-сiллю, з чарками, з малими дiтьми, щоб  побачили
побiдоносного царя. Ось вiн, вiн сам найяснiший, той, що шведа пiд  Лiсним
розбив, побiдитель!
   ?де на чорному конi, чапрак золотом шитий, дорогим камiнням оздоблений.
   Царська голова вище всiх. Трикутний капелюх, на грудях срiбний  панцир,
через груди голуба стрiчка святого Андрея. Кiнь  угина?ться  пiд  ним.  Не
кожний понесе такий тягар.
   Цар голову гордо здер, малий вус стирчить, очi шукають жертви.
   Дивiться, духи смоленських князiв, нащадки  Ярослава  й  Мономаха,  ваш
наслiдник вашими слiдами ступа?!
   Бiля царя - Меншиков i Шеремет'?в, за ним - його бояри й генерали,  всi
близькi йому i - його дубинi. Щасливi, бо цар в днях трiумфу не б'?,  хiба
жартом, скорiше милу? вiрних слуг сво?х, кого орденом, кого  землею,  кого
тим, що за вухо потягне. Ласкавий цар в день сво?х  трiумфальних  в'?здiв.
Нiхто не святкував ?х так гучно i  так  довго,  цiлий  тиждень...  Кухлями
п'ють горiлку.  Запиваються  на  смерть,  щоб  пам'ятали,  як  трiумфально
в'?здив у город побiдоносний цар.
   Пере?хали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози  й  вiзки,
навантаженi всяким  добром.  Позаду  хворi  й  пораненi.  I  тим  довелось
звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горiлиць  i
незамкненими, скляними очима дивляться на чуже мрячне  й  невеселе  осiнн?
небо, засiяне хмарами сполошених ворогiв i галок.
   Грають дзвони на смоленських  церквах,  вiд  гуку  гармат  розсипаються
старi городськi мури, останнi свiдки колишнiх, княжих часiв.
   Цар Петро святку? побiду бiля Лiсного.

   * * *
   Пiсля в'?зду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено  й  деяких  шведських
старшин. Просьба чи наказ? Один не пiшов. Кулю в лоб собi пустив.
   "Молодець! - гукнув цар, почувши про цей iнцидент.- ?й-Богу,  молодець.
Вип'?мо за його хоробру душу".
   Випили.
   "А тепер п'ю за здоров'я полонених шведiв,  учителiв  мо?х  у  во?нному
дiлi. Спасибi, що так добре вчили, чого доказом побiда пiд Лiсним".
   Цар у знаменитому настро?. Вже третiй раз гримнув кулаком Меншикова  по
колiнi, диво, що не строщив. Здорово ?сть,  а  ще  бiльше  п'?,  найбiльше
анижiвку.  Жовтi,  глинянi  лиця  червонiють,  очi  випулюються,   чуприна
пiдноситься, як грива. Цар нагаду? лева, що ось-ось вискочить iз клiтки  i
розiдре когось.
   "Жаль, що нема мiж нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловiк.  Не  те,  що
ви",- каже цар.
   Царськi люди солодко всмiхаються, нiби не знати який комплiмент почули.
   "Iван Степанович особливо гарно латинською мовою жарту?.  Вигаду?  такi
смiховитi слова, що хоч кладися. Налийте менi анижiвки.  П'ю  за  здоров'я
Iвана Степановича Мазепи".
   Випивають.
   "Iван Степанович, може, вже й не живе",-  зауважив  хтось  iз  царських
людей.
   "Iван Степанович хитрий, вiн перехитрить i смерть",- жарту? цар.
   "Що хитрий, то правда,- зауважу? Шеремет'?в.- Бiльше хитрий, як  вiльно
гетьмановi вiйська козацького-запорозького його величества царя".
   Цар дивиться на Шеремет'?ва уважно. "Не розумiю. Висловлюйся яснiше".
   Шеремет'?в нахиля?ться до царя i щось  йому  упiвголоса  говорить.  Цар
слуха? i сопе, як ковальський мiшок. "Фу, чорт! Наскучило менi".
   Шеремет'?в  мовкне,  вiдсува?ться,  малi?.  Нагаду?  пса,  на   котрого
господар накричав. Пес бере хвiст пiд себе i хова?ться до буди.
   "Наскучили менi тi доноси,  пiдозри  i  другi?  глупостi.  Налити  менi
чарку!" . Випив.
   "Iван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
   Цар грiмко порожню чарку на стiл кладе.
   "Iван Степанович нашому братовi не рiвня. Учений, досвiдчений,  чоловiк
заграничний".
   "Власне тому, що за границею вчився"...- почина? Шафiров,  але  цар  не
да? йому докiнчити гадки.
   "Росiя, як не позичить розуму в заграницi, то зiгни?, згине,  втопиться
у сво?м брудi, смородi, в темнотi. Заграниця - фу!"
   Цiлий стiл з острахом дивиться на розгнiваного царя. Чекають, коли  вiн
чаркою або ножем кине Шафiрову в лоб.
   Але цар нараз, нiби йому якась нова гадка приблукалася до  голови,  тре
чоло лiвою рукою, лiкоть спира? на  столi,  пальцi  до  очей  приклада?  -
дума?.
   "Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосiбнi до всього.
Але - невже ж би вiн смiв?! - i цар кулаком грюкнув об стiл.- Невже  ж  би
смiв вiн робити що-небудь проти мо?? волi i на мою шкоду?!"
   В залi муха бринить.
   "Пiсля обiду скликати консилiум. Розiбрати й роздивитись дiло  гетьмана
Iвана Степановича Мазепи. Чому вiн не ?де, коли я його кличу, чому стiльки
на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист,  i  т.  д.
Треба раз з Iваном Степановичем зробити кiнець".
   Гук, шепiт, блиск,- пускають кольористi вогнi. Цар -  охотник  до  них.
Цар-пiротехнiк.
   Вста?, обтира? масткi губи, хлiбом чистить вус. "Роздивити точно справу
гетьмана Iвана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай
умира?, або хай слуха?, що йому наказу? цар... Фу! Чорт!"
   Переверта? крiсло, розбива? двi  чарки,  спльову?  крiзь  вiкно  i,  не
кивнувши  нiкому  на  прощання  головою,  ходою  великолюда  виходить   iз
бенкетно? зали,- високий i страшний цар Петро пiсля побiди близ Лiсного.
   _ТАК МАЛО ?Х!_
   Високий  консилiум,  себто,  царськi  мiнiстри  вкупi  з  фельдмаршалом
Шеремет'?вим, вирiшив: primo: пiслати царський наказ до ки?вського во?води
князя Дмитра Михайловича Голiцина, щоб вiн з царськими ратними людьми,  що
були в нього в Ки?вi пiд рукою, i  з  усею  чималою  армi?ю  iшов  у  глиб
Укра?ни, маючи на метi недопускати  хибкостi  помiж  непевним  укра?нським
народом.
   Secundo: наказати гетьмановi Мазепi, щоб вiн  пiслав  во?водi  Дмитровi
Михайловичевi Голiцину козацький гурт iз рiзних полкiв свого регiменту,  а
решту свого вiйська розставив понад Десною.
   Теrtio: щоб гетьман сво?ю особою  явився  у  головну  царську  квартиру
задля  важно?  розмови  з  фельдмаршалом.  Аргументи  ад  3.  Мiж  народом
поширю?ться чутка, немов то гетьман хоче кинути  Укра?ну,  треба  розвiяти
??, гетьмановi вiдомi норови i звича? тутешнi, його iнформацi? потрiбнi  i
важнi, а врештi свавольства, якi прокидаються на Укра?нi, затихнуть,  коли
народ побачить, що укра?нське i московське вiйсько це одно...
   Гетьман прочитав рiшення царського консилiуму i жбурнув папiр на  стiл.
"Пустили фарбу. Тут уже ясно  сто?ть:  окремого  укра?нського  вiйська  не
повинно  бути,  а  гетьман  Мазепа  ма?  вiддати  себе  в  руки  царського
фельдмаршала.
   Як я передбачав, так i сталося. Та не дiждуть. Нiколи  в  свiтi  такого
самогубства не зроблю".
   Покликав Войнаровського:
   "На, читай!"
   Войнаровський перебiг очима стрiчки.
   "Що ж ти на це?"
   "Хочуть нам заспiвати амiнь".
   "Хочуть. Тут виразно сто?ть: мiж народом поширюються  чутки,  немов  то
гетьман задуму? кинути Укра?ну, себто до шведiв перейти, тому вiн  повинен
усi сво? сили вiддати пiд московську команду, а  сам  у  царську  квартиру
йти, щоб добровiльно вiддати себе катам. Дурнi! Дурнi!"
   Гетьман ходив по сво?й свiтлицi i не мiг заспоко?тися:
   "Добре менi доносив мiй канцелярист Болбот, що  москалi  притворюються,
немов-то довiрюють менi, а вдiйсностi  тiльки  того  й  хочуть,  щоб  мене
безборонним дiстати в сво? руки. Де Орлик? Клич його тут!"
   Войнаровський покликав Орлика. Гетьман i  йому  ткнув  письмо  до  рук:
"Читай!"
   Орлик прочитав рiшення царсько? ради.
   "Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш якi! А ти хитався".
   "Хитався, ваша милосте, признаюся до грiха. Але я вже рiшився. Для  нас
нема? вороття".
   "До шведiв".
   "До шведiв!"
   "Амiнь,- доповiв гетьман i перехрестився.-  Пиши!  Гетьман  восени,  по
грудi, бувши тяжко хворим, нiяк сухопуттям ?хати не може. Але  наказ  царя
вiн викона?, хоч би йому довелось умерти по дорозi. Човном  iз  Салтиково?
Дiвицi попливе по Деснi проти води, а потiм по Борзнi  до  города  Борзни.
Додай: Гетьман проха?, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф,  вертаючи  з
Москви, поступив до Борзни й маслособорував його,  якщо  гетьман  не  умре
скорiше по дорозi... Так".
   Орлик писав, гетьман неспокiйно ходив по сво?й квартирi. Думав.
   Войнаровський побожно водив за ним сво?ми мрiйливими очима.
   "На тiм не край. Камiнь зрушений з мiсця - треба його  вiдкинути  геть.
Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич
менi старшин!"
   Чекали в гетьманськiй канцелярi?, жаднi  рiшаючих  вiсток.  Бачили,  що
наближа?ться перелом, рiша?ться доля ?х i Укра?ни.
   Увiйшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман i ?м казав  прочитати
злощасний лист.
   Читали двiчi, не довiряючи сво?м  очам.  Все,  що  балакалося  пошепки,
тайки, як здогади, як звичайнi полiтичнi плiтки,  стояло  тепер  чорне  на
бiлiм,   рiшаюче,   певне,   безсоромне.    Вiддай    вiйсько    царському
фельдмаршаловi, а себе здавай  на  ласку  й  неласку  царя.  Безглуздя  на
Укра?нi заспоко?ть ки?вський во?вода, козаки вигинуть у  боях,  гетьмановi
голову зрубають.
   "Що ж ви на це?" - питався гетьман старшин.
   "Нiчого iншого ми й не ждали",- нiби  спокiйно  вiдповiв  Ломиковський,
нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.
   "Що мусило статися - сталось",додав Горленко.
   "Показав чорт свою чортячу пику",докинув Данило Апостол.
   "Але що нам почати тепер? - питався гетьман.- Кажiть! Говорiть  ясно  i
рiшучо, не затаюйте гадок".
   "Скажемо, що казали не раз".
   "До чого намовляли ми милiсть вашу".
   "Про що благали тебе, пане гетьмане".
   "Себто?" - питався гетьман.
   "Щоб переходити негайно до шведiв".
   "Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажiть!"
   "Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи як, де i
коли можуть зiйтися нашi вiйська".
   "Нашi вiйська!" - сумно повторив гетьман.
   "Нашi вiйська"...
   "Не журися, гетьмане,- потiшав його Ломиковський.- Мало  тепер  у  тебе
козакiв, та козацька мати не пропала. Прилинуть вiрли до нового гнiзда, не
бiйсь! Посилай до короля Карла".
   Просили його, благали, наглили.
   "Це вже давно треба було зробити, а ти  гаявся,  тепер  останнiй  мент.
Вiдповiдатимеш за нього".
   "Голос народу - голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?"
   "Готовий, дякуючи Богу".
   "Так пиши iнструкцiю до  Карлового  канцлера  графа  Пiпера.  Пиши,  що
гетьман i близькi до нього старшини тiшаться, що король  шведський  ступив
на Укра?ну, i щирим серцем  вiтають  його.  Просять  у  нього  допомоги  у
великому дiлi визволення рiдно? землi.  Впевняють  в  прихильностi  сво?й,
благають, чим скорiше вирядити до них помiчний  вiддiл,  а  для  переправи
його через Десну обiцяють  збудувати  в  Макошинськiй  пристанi  пороми...
Добре так?" - питався гетьман старшин.
   "Добре, щоб тiльки не було запiзно".
   "До Карла недалеко. Пiшлемо цього листа негайно. Але ким?"
   В думках переходив людей, котрим мiг би довiрити таке важне  дiло.  Вiд
цього кроку може залежати все. За лист i за  iнструкцi?,  якi  усно  треба
додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба  певного  чоловiка,
найповнiшого... I очi гетьмана мимохiть упали на Войнаровського. Нi. Цього
не пiшле. Надто  знатний.  Войнаровського  не  можна  виставлять  на  таку
небезпеку.
   "Бистрицький у нас?" - спитав гетьман.
   Вiдповiли, що так.
   "Бистрицький по?де до короля Карла. Вiн на чотири ноги кутий".
   Пiслали по Бистрицького, управителя гетьмансько? Шептакiвсько?  волостi
та його далекого свояка.  Мiж  тим  Орлик  скомпонував  до  Пiпера  письмо
по-латинськи, а гетьманський, аптекар  переклав  його  на  нiмецьку  мову.
Пiдпису гетьман для всяко? безпеки не поклав. Бистрицький пiшов.
   "Та-ак...- i гетьман вiдiткнув.Зда?ться все, що треба було  зробити.  А
тепер,- звернувся до сво?х полковникiв,на вас черга. Полки вашi готовi?"
   "Хоч би цей мент у похiд".
   "Гаразд. Виступайте. Зна?те мо? плани. Робiть так, щоб не  пропали  для
справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!"
   Обiймав ?х, прощався i благословив.
   "Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною".
   "Дай Боже!"
   Вiдпровадив ?х до ворiт.
   Вернувшись, довго бився  з  думками.  Збирав  докупи  всi  нитки  сво??
теперiшньо? сiтки. Ще кiлька днiв, заки вирiшиться судьба, заки встане  по
другому боцi.  Тут  шведи  i  вiн,  а  там  Петро.  Пiчнеться  нова  глава
укра?нсько? iсторi?. Кiлька днiв не дати себе в руки ворогам.
   Почував вiдповiдальнiсть, як камiнь, на сво?х плечах. Важкий! Боже, дай
донести його!
   Нездужав. Подi? останнiх лiт пiдiрвали  його  здоров'я,  пiдкосили.  На
коня сiсти не мiг. Болiло в крижах, чорно робилося в очах. Не пiддаватися,
стояти, витримати на становищi, тепер, коли рiша?ться усе,-  витримати!  -
кричав на себе в душi, як вождь на сво? вiйсько, котре захитувалося в бою.
Ви-три-ма-ти!
   "Андрiю",- звернувся нараз до Войнаровського, i голос  його  заломився.
Почувалася в ньому любов, почувався жаль.
   "Що скажете, дядьку?"
   "Ще одна гадка прийшла менi до голови".
   "Кажiть".
   Гетьман говорив лагiдно i м'яко: "Треба менi Меншикова заспоко?ти,  щоб
не кликав до себе. Не знаю як. Чи  не  по?хав  би  ти?  Я  купив  землю  у
рильському  повiтi.  Скажеш,  що  при?хав  допильнувати   купна.   Це   ?х
заспоко?ть. Погадають, що гетьмановi i не  сниться  вiдриватися  вiд  тi??
держави, в котрiй вiн собi новi землi купу?. Що ж ти на це?"
   "Як гада?те, дядьку, що треба, по?ду".
   Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: "Спаси, Андрiю.  Одного  тебе
маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку - для справи".
   "Для справи",- повторив Войнаровський.
   На майданi озвалися сурми.
   Останки вiрних полкiв виступали в похiд - миргородського, полтавського,
прилуцького. Старi, досвiдченi в боях козаки, котрих гетьман берiг, як ока
в лобi, на рiшаючий мент.
   Цей мент прийшов.
   "З Богом iдiть!" - i гетьман благословив ?х на  непевну  дорогу.  Довго
стояв у вiкнi, дивлячись  на  широкий  шлях,  котрим  ,осувалися  козацькi
четвiрки, чоти, вiддiли, пiшi i на конях, з пiснею на устах, з завзяттям у
душi. Котилися гармати, виблискували шаблi й мушкети.  Старшини  на  конях
чвалували полями.
   Гетьман стояв, поки не пере?хав останнiй вiд обозу, поки останнiй  чура
не поволiкся за ним.

   "Пiшли. Так мало ?х"...

   Знеможений повалився на лавку i вхопив голову в руки.
   "Так мало!.."



БАТУРИН
У
ГОРОДКУ
   Вiдколи виявилося, що Карл пряму? не через Смоленськ на Москву, а через
Стародуб i Новгород-Сiверський на  Укра?ну,  москалi  стали  посуватися  в
напрямi Десни.
   Шведськi й московськi вiйська надвигалися на себе, як двi хмари.
   Цар  Петро,  вiдсвяткувавши  в  Смоленську  побiду  над   Л?венгавптом,
поспiшав до сво?? армi?, котрою проводив Шеремет'?в.
   По дорозi виганяв народ iз сiл та хуторiв в  городи  -  до  робiт  коло
укрiплень, казав палити села та жорстоко карав  людей,  котрi  не  вгодили
йому, не дали вчасно i в достатнiй кiлькостi пiдвод  i  харчiв,  не  несли
радо всяких iнших во?нних тягарiв або слушно чи неслушно стягнули на  себе
пiдозру в нелояльностi.
   Куди про?хав цар, курилися згарища  i  як  верстовi  стовпи  здiймалися
шибеницi, на яких хиталися посинiлi трупи. Царевi  скрiзь  ввижався  бунт,
пiдступ i зрада, i, щоб у зародi  знiвечити  ?х,  вiн  ширив  перед  собою
страх.
   Страшний-бо цар во гнiвi сво?м!
   Свiтлiйший князь Меншиков стояв зi сво?ю  кавалерi?ю  над  рiкою  Снов,
дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили i спиняти  переправу  шведсько?
армi? через Десну.
   Вiн чекав на  охочекомоннi  та  на.  другi  кiннi  козацькi  полки,  не
почуваючи себе доволi сильним для такого важкого завдання,  як  зустрiч  з
Карлом XII.
   Знаючи великий во?нний досвiд гетьмана Мазепи, наглив i  закликав  його
до себе, бо мав i те також на  гадцi,  що  на  всякий  спосiб  краще,  щоб
гетьман був бiля нього, нiж десь там за Десною.
   Меншиков стояв квартирою в Городку, мiстечку на рiцi Сновi.  Московськi
офiцери запаслись грiшми, напоями й гарними жiнками, грали  в  костi  i  в
карти  та  возилися  з  молодицями,  поперебираними  в  розкiшнi  вбрання,
зрабованi на постоях у великопанських дворах i замках.
   "?й-Богу, вмерти зi смiху можна, як тая дiвка шлейф за собою волочить!"
- гукав товстий ротмiстр.
   "Гляньте, люди, на бюст у нашо? Явдохи. Помилуйте, таж це  гори,  а  не
що!" - кричав його товариш.
   Жiнота, вирвана з  нормального  життя,  перейшовши  всi  етапи  во?нно?
деморалiзацi? i попавши в одалiски офiцерських гаремiв, затрачувала  сором
i пiд впливом надмiрно вживаного алкоголю попадала в вакхiчний настрiй.
   "Наплювать  на  Карла,  на  чорта  з  його  довгоногими  шведами,   хай
здраствують нашi красавицi, хай  живе  любов!"  -  лунало  раз  у  раз.  У
вiдповiдь  роздавались  жiночий  виск,  писк,  регiт,  все  перемiшане   в
безтямний гармидер тонiв, у хаос рухiв, наглих,  пристрасних,  диких,  вiд
яких людинi нормального життя крутиться в  головi  i  робиться  млосне  на
серцi, а якi серед вiйни стають нiчим бiльше, як лиш звичайним, так  любим
вояцькому серцю iнтермеццом.
   Десь i музики взялися, i в Богом i людьми забутому Городку  над  рiчкою
Снов почалася Вальпургi?ва нiч.

   * * *
   Коли Войнаровський до?здив до Городка, привiтав його цей пекельний гул,
який бува? тiльки там, де багато вiйська та ще кiнницi.
   Здалеку видно було безлiч усяких вогнiв i  свiтил,  вiд  яких  аж  луна
била, нiби Городок горiв. Трохи згодом почулося iржання коней, тривожне  й
жалiсне, нiби конi турбувалися вiйною i жалiли за  жолобами  сво?х  рiдних
ста?нь. Пiд'?хавши ще ближче, Войнаровський почув цей для  всякого  табору
так характеристичний шум i гам, в котрiм кри?ться передсмак битви, бажання
побiди i страх перед погромом. Як  людина  вiйськова,  бувала  в  походах,
почув приспiшений удар свого серця, пригадалися недавнi во?ннi переживання
i пригоди,  котрi  всякий  згаду?  так  радо,  коли  вони  з  теперiшностi
перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожнi питання  "що
робити, щоб видiстатися з халепи?" i  те  задовiлля,  до  нiчого  в  свiтi
неподiбне,  коли  небезпека  скiнчиться  i  ти  з  товаришами  на   посто?
розговорю?ш про не?.
   Але весь цей настрiй псувала гетьманському небожевi свiдомiсть  важкого
завдання, якого вiн пiднявся.
   ?хав, щоб виправдати гетьмана, вiдвести вiд нього всi пiдозри i вивести
свiтлiйшого в поле. Але разом iз цим ставав закладником у руках Меншикова,
i коли б не вспiв вiд'?хати вiд нього, заки вiдомим стане  перехiд  Мазепи
на бiк шведiв, на нього в першу чергу впаде гнiв  i  помста  невблаганного
царя. Передумував цiле те важке  й  важке  дiло.  Бачив  небезпеку,  котра
котилася, як лавина, рухом прискореним  i  нестримним.  Вiдчував  критичне
положення гетьмана,  котрому  досить  зробити  один  схиблений  крок,  щоб
скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж i  дiло
скрутне. Чи вспi? вiн у слушний  час  дати  щонайпотрiбнiшi  розпорядки  i
перейти на другий бiк? Коло нього москалi,  i  навiть  у  Батуринi  стоять
московськi драгуни. Чи пустять вони його? I невже ж можна довiряти  такому
розстризi, котрий за грошi готов зробити все,  невже  ж  можна  знати,  що
сталося з Бистрицьким? Може, вiн уже потрапив у руки царських людей, може,
цар ма? вже безсумнiвнi докази гетьмансько? зради, може, вже  й  пороблено
всi кроки, щоб недопустити до не?? Хто зна?, чи вiн, Войнаровський, не ?де
до Городка, як до сво?? тюрми. При?де, а Меншиков аж у руки сплесне:  "Маю
тебе!" Гетьманський небiж не дивився чорно на свiт, але ж годi йому  було,
наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на  свiт  рожево.
Мусив сказати собi, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрiй вигляди на
виграння  зникаюче  малi,  а  небезпека  програно?  дуже  й  дуже  велика.
Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументiв  уживати,  щоб
зменшити вину. Числився з найгiршим, бо було б справжнiм чудом Божим, коли
б усе те добре скiнчилося.
   З  такими  думками  в'?здив  Андрiй  Войнаровський  у  квартиру   князя
Меншикова. ?хав гетьманським повозом, перед ним - сторожа, за ним - вози з
прислугою i дарунками для Меншикова i для царя.
   Припiзнившись, рад був заночувати в за?здi або у якого  хуторянина  пiд
мiстом, але забагато мав з собою людей, возiв i коней, щоб можна  це  було
зробити непомiтно для московських варт, котрi  стояли  на  всiх  мостах  i
роздорiжжях, задержуючи всякого про?жджаючого й  прохожого,  бо  у  всякiй
людинi вбачали москалi  шведських  шпигiв  i  Карлових  агiтаторiв,  котрi
волочилися по краю з його прокламацiями.
   Бiдний цей край i безталанний народ, котрому доводиться переживати таку
вiйну!
   Войнаровський, хоч вирiс в атмосферi пансько-шляхоцькiй,  щиро  полюбив
Укра?ну,  бажаючи  ?й  кращо?  будучностi  i  турбуючися  ??   теперiшньою
незавидною долею. Вiн так перейнявся iдеями й  думками  свого  знаменитого
дядька, що за ?х здiйснення готовий був  до  всяко?  жертви.  Щоб  там  не
сталося, по?де до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скiльки хитростi  в
ньому, прикличе на помiч, зробить усе, щоб рятувати справу. ?дьмо!

   * * *
   Свiтлiйший князь Меншиков якраз пiдносив до сво?х  рожевих  уст  тую  з
черги чарку, пiсля котро? починало йому куритися з чуба, коли почув доклад
про при?зд гетьмансько? карети.
   "Пс-ст!" - i  забава  ущухла.  Тих,  що  перейшли  поза  межу  тверезо?
приличностi, виведено зi свiтлицi, жiнки подались до бiчно?  кiмнати,  вiд
котро? зачинено дверi, свiтлiйший вибiг на рундук. Був певний, що  гетьман
пiсля його останнього листа поспiшив до нього.
   Побачивши замiсть гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався,  але
свого невдоволення не виявив, навпаки привiтав  гостя  дуже  ввiчливо,  бо
нiчого так не боявся свiтлiйший,  як  закиду,  що  не  вмi?  поводитися  з
"людьми".
   "З якими ж добрими новинами приносить вашу милiсть Господь?" - запитав.
   "Нiчого доброго вашiй свiтлостi не привожу.-  вiдповiв  Войнаровський,-
крiм  приязного  поздоровлення  вiд  мого  дядька,  котрий  впевня?   вашу
свiтлiсть в сво?м великiм до вас поважанню i в сво?й  непохитнiй  вiрностi
його величеству царевi".
   "Спасибi, спасибi! Що ж вiн, Iван Степанович? Видужав?  Скоро  побачимо
його?"
   "Про видужання й бесiди бути не може. Мiй дядько вже на  божiй  дорозi.
Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його мiж живими. Коли б не це, не
висилав би мене Iван Степанович до вашо? свiтлостi, лиш потрудився б  сам.
Дуже вiн собi до серця бере, що не може ставитися на наказ його величества
i що Господь не дозволя? йому прикласти сво?? руки  до  побiди  над  нашим
спiльним, так дуже небезпечним ворогом".
   Войнаровський говорив скоро, не задумуючися над тим, що  говорить.  Вiн
почував у собi вроджену нехiть до брехнi й облуди, але виправдувався перед
самим собою тим, що цiль освячу? способи i що кожна дорога добра, котра до
доброго веде.
   "Жаль доброго Iвана Степановича,вiдповiв Меншиков,- така розумна,  така
образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. (Ой дуже,- погадав  собi
Войнаровський). Невже ж вiн дiйсно так небезпечно хворий? Чи нема лiку  на
його недугу? Може, гетьмановi хiрурги не досить свiдомi сво?? штуки?"
   "Iван  Степанович,  як  вашiй  свiтлостi  вiдомо,  здавна  терпить   на
подагричнi й хiрагричнi  болi,  а  тепер  цi  терпiння  спричинюють  ще  й
епiлептичнi припадки, котрi винищують його останнi сили. Дядько вiд десяти
днiв уже й спати не може, змарнiв,  обезсилився,  нi  радостi  нiяко?,  нi
цiкавостi до життя  не  проявля?,  нетерпеливо  на  митрополита  жде,  щоб
по?днатися з Богом".
   "Не тратьмо надi?. Може милосердний Бог дозволить  йому  оглядати  нашу
побiду. Будемо сподiватися,  а  тепер,  будь  ласка,  не  погордiть  нашим
хлiбом-сiллю".
   Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищi офiцери.  "Живий
живе гада?,- виправдувався, iдучи.Особливо ми, нащадки Ареса й Белони.  Не
вiдаючи завтрашнього, нинiшним сп'яню?мо себе".
   Войнаровського обдало сопухом поту, горiлки,  тютюну  i  юхту.  Повiтря
було густим, вiн мало не впав, а накурено так, що годi було людей  в  диму
впiзнати.  Стирчали  вифiксованi  вуса,  тряслися  розкуйовдженi   перуки,
блистiли бiлки п'яних очей.
   Московськi офiцери хотiли  показати  себе  перед  гетьманським  небожем
"полiтично", знайомилися з ним, шурали  ногами,  побренькували  острогами,
один наперед другого впевняли його в  сво?й  радостi  по  причинi  при?зду
такого шановного гостя. ?х рухи були непевнi, слова невiдповiднi, свiтлиця
нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб
сяк-так достро?тися до оточення, не  плюнути  на  нього  й  не  рятуватися
втечею.
   Меншиков посадив дорогого гостя бiля  себе,  накладав  страву  на  його
тарiлку, наливав горiлки й вина, а сусiди з бокiв i з насупроти  забавляли
його новими вояцькими дотепами й  анекдотами,  вiд  котрих  в'янули  вуха.
Кожний закiнчувався крiпкою соромiцькою лайкою вiд мами аж до Бога.
   Сам Меншиков говорив мало. Вiн ще не  перейшов  був  тi??  лiнi?,  поза
котрою  почина?ться  "напл?вать",-  тримався,  пам'ятаючи,  що  з  гостини
гетьманового небожа прийдеться дати царевi  звiт.  Його  гарне  обличчя  з
легкою iронi?ю i погордою глядiло на п'яних офiцерiв. Невеличкий, дрiбний,
хоч дуже правильно збудований,  вiн  виглядав  дивно  помiж  здоровенними,
простакуватими постатями сво?х пiдчинених.
   "Жiнки! -  говорив  пiдстаркуватий  одноокий  полковник,-  жiнки!  -  i
мляскав язиком.- Одинока веселiсть  i  осолода  нашого  гiркого  вояцького
життя".
   "Жiнки дрянь! - рiшав його товариш.Грязнi? тряпки, от що!"
   "Молодий - дурний",- обстоював перший.
   "Явдошка дрянь? По  мордi  тебе,  йолопа  вiсiмнадцятого,  богохульника
гаспидського. Явдошка! А вийди  до  нас.  Не  бiйся.  Гетьманiв  небiж  не
вкусить тебе! Вiн делiкатний пан, розумi?ться на  гарних  жiнках.  Виходи,
сволоч якась!".
   Меншиков  пiдсмiхався.  Знав,  що  Войнаровському  вiдомi  такi  сцени.
Одноокий полковник не втерпiв. Виволiк Явдошку, здорову,  гарну  молодицю,
рум'яну вiд вина i  поцiлункiв  п'яних  старшин,  свiдому  сво??  вроди  й
привабливостi. Вбрана була  в  мережива  й  роброни,  блистiла  перлами  й
перстенями.
   "?вдокiя Iвановна,- рекомендував полковник  Войнаровському  засоромлену
молодицю.- Що я кажу, не Iвановна, а - як тво? отчество, Явдошка?"
   "Гаврилiвна",- вiдповiла i кокетливо лiве лице рукою заслонила.
   "?вдокiя Гаврилiвна, честь маю  вiдрекомендувати,  прошу  милувати  ??,
женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуля?. Фу, чорт, як  вона  тобi
гуля?! Пропадай, пропадай лицарське? серце! Ноги якi, а бюст.  Гляньте  на
?? бюст!"
   Явдошка боронилася: "Не хочу, не покажу, гетьте-бо",
   "Явдошка,- накивував пальцем товстелезний генерал,- старайся,  Явдошка.
Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра бува? i на  престiл  стрибне.
Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки. Гетера!"
   Меншиков  вважав  вiдповiдним   сказати   сво?.   Махнув   рукою:   "Не
компрометуйте прилично? женщини. Лишiть!"
   Офiцери пiдняли смiх: "Генерал каже, що наш брат вище себе не  скочить.
А що ж тодi я?"
   Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим та
ще тепер, здивував усiх. Меншиков нерадо  признавався  до  того,  чим  вiн
колись-то був.
   "Другого Меншикова не буде",вiдповiв товстий генерал.
   "Одне сонце  на  небi,  один  свiтлiйший  на  землi",-  додав  одноокий
полковник,  а  якийсь  добре  вже  таки  пiдпитий  офiцер  клякнув   перед
свiтлiйшим i почав правити акафiст: "Iзбранний во?во-о-до".
   "Пашол проч, сволоч",- перервав його Меншиков i вiдтрутив вiд себе.
   Мiж тим атака на Явдошку  продовжувалася.  Молодиця  привикла  була  до
того,  не  соромилася  москалiв.  Але,  побачивши  чужого,  iншого   типу,
чоловiка, тверезого, з турботою на  iнтелiгентному  обличчi,  отямилася  i
зрозумiла сво? соромне становище.  Останки  не  вбитого  почуття  людсько?
гiдностi збунтувалися в  нiй.  Блиснула  палкими  чорними  очима,  роздула
нiздрi i рухом, несподiвано скорим i сильним,  вiдтрутила  напасникiв  вiд
себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували  знов  дiстати  ??  в  сво?
руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут,  розхристана,  рум'яна,  з
високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася
плечима, пiдняла голову вгору, а руками  стала  зривати  з  себе  вбрання,
перли, оздоби. Кидала ?х здивованим офiцерам в очi: "Ось тво? намисто, ось
заушницi, на, ма?ш, подавись ними. Не  хочу  награбованого  добра,  палить
мене. Геть з ним, геть!"
   Чиясь рука обiйняла ?? за стан. "Пускай, бо  вкушу!"  -  Сичала,  iскри
сипалися з очей.
   Хтось рачки пiдлазив до не? - побачила впору, плечима  вiдчинила  дверi
i, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас  перша  куля
не минула за мою кривду i сором, бодай би ви подохли".
   Затрiснула дверi й пiдперла  ?х  з  другого  боку.  Добувалися.  Хотiли
виважувати, але Меншиков не дав: "Довольно!  Бачите,  iстерика  сталася  з
бабою".
   "Фу, чорт! - нарiкав одноокий полковник, - геть подряпала руку".
   Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.
   "Посуду стягнеш зi столу,- гукнув на нього Меншиков.- Що робиш?"
   "Плюнула менi в лице".
   "Добре тобi. Не треба було перетягати струпи. Луснула".
   Хтось хотiв iти.
   "Куди?"
   "Щоб не втекла".
   "Лишiть. Як хоче, хай iде. Досить назнущалися над людиною".
   "Людина? Сволоч жiночая".
   "Хто з ким приста?, таким сам  ста?,вiдповiв  Меншиков.  Був  лихий  на
сво?х генералiв, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти  погане
вражiння, почав: - Довольно! Не пора на грища. Щоб ви менi тут бiльше  баб
не приводили. Каратиму. Вiд завтра - по вечерi година розмови i  -  спати.
Кожно? днини може появитися ворог, ситуацiя поважна".
   Войнаровського нiби хтось iз землi на якусь iншу планету занiс. Все  те
було таке далеке вiд думок i почувань, котрими вiн проймався, вiд  турбот,
котрi бентежили його. Одному був рад, а  саме,  що  Меншиков  не  зна?  ще
правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо  дiйти  до  шведiв,  може,  вiн
щасливо й вернеться вiд них. Може, може..?
   Як усякий чоловiк, так i вiн хапався кожно? стебелинки, щоб  рятуватися
з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, вiдпливши вiд берега, за  часок
знову вдаря? в нього, так по хвилинi такого злудливого спокою новий прибiй
усяких тривожних запитань виводив його з рiвноваги. Сидiв, як на шпильках.
Ось вiдчиняться дверi й приведуть Бистрицького, ось залуна? луск  копит  i
заболочений  кур'?р  принесе  вiсть  iз  головно?  квартири  про  "iзмiну"
гетьмана Мазепи.
   Що тодi?
   Насилу вдавав спокiйного, щоб не зрадитися перед свiтлiйшим.
   Цей нiби брав участь  в  офiцерськiй  забавi,  але  насправдi  прошибав
Войнаровського сво?м зором. "Чого  вiн  при?хав?  -  питався  самого  себе
свiтлiйший.- Замiсть свого дядька? Це ж не одно. Виправдати?  Коли  Мазепа
справдi вмира?, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Ма?  вiн  якiсь
зата?нi гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ,  який
настрiй помiж козаками, чи не помiтний вплив "возмутительних  унiверсалiв"
шведського короля?
   Войнаровський вiдповiв  уважно  й  обережно,  бо  з  досвiду  знав,  що
Меншиков хитрун i  знавець  людсько?  душi,  як  кiт  м'який,  рознiжений,
гарний, але не вiд того кинутися  на  миш  i  погратися  нею.  Мишею  бути
небезпечно.
   "Ще одно дiло доручив менi дядько",почав Войнаровський.
   "А саме?"
   "Рад би вiн перед смертю закрiпити за собою  недавно  купленi  землi  в
Рильському повiтi й  дiстати  дозвiл  заселювати  ?х  прийшлими,  вiльними
людьми".
   Меншиков здивувався. Чогось такого  нiяк  не  сподiвався  почути.  "Ваш
дядько ще й на смертнiй постелi про сво? ма?тки  не  забува?",-  вiдповiв,
усмiхаючися, нiби добродушно.
   "Це вже його грiх,- виправдовував гетьмана Войнаровський,- але не  будь
за ним цього грiха, то й грошей на теперiшнi великi во?ннi видатки не було
би".
   "Правда,  правда.  От  i  недавно  привiз  нам  Максимович  двi  тисячi
червiнцiв вiд нього. Багатий,  але  й  щедрий  ваш  дядько.  Сподiйсь,  не
оставить свого небожа в убожествi".
   Сказавши це, глянув на  Войнаровського,  як  на  наслiдника  величезних
гетьманових ма?ткiв, а разом  iз  тим  прийшло  йому  на  гадку;  що  того
чоловiка не слiд тепер iз сво?х рук випускати. Тако?  птицi  з  клiтки  не
випускають.
   "Ви втомленi,- звернувся нараз до гостя,- хочете спати".
   "Так, хочеться спати",- повторив, не задумуючись, Войнаровський.
   "Ось бачите, а я вас вночi розмовою забавляю".
   "Розмова з вашою милiстю вiд сну менi дорожча",- вiдповiв, похопившися,
Войнаровський. Вiн усiма способами намагався впевнити князя, що  в  каретi
виспався знамените i загалом нiяко? втоми не чу?, вiн же людина молода,  в
самому розквiтi сил, що ж мають казати старшi вiд нього, що стiльки трудiв
мусять серед теперiшньо? вiйни зносити.
   "А все ж таки кiлька днiв побудете мiж нами,  спiчнете  собi,  не  пущу
вас",- говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков.
   "От i попав!" - погадав собi Войнаровський, i в  очах  йому  почорнiло.
Почув себе  закладником,  в'язнем,  жертвою  за  велику  справу.  Житт?вий
iнстинкт велiв рятувати себе.
   "Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як  свiтлiсть  ваша,  бо
знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годi старого дядька  самотнiм
лишати. Як що вiн ще живе - так треба доглянути, як помер - похоронити".
   Свiтлiйший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, нiби любуючись
його тривогою. "Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий  спосiб  треба
менi вiдвiдати недужого Iвана Степановича. Який день ма?мо  нинi?  Четвер.
Значиться - в недiлю коло полудня буду у нього в Борзнi. Добре?"
   "Як ваша ласка, князю".
   "По?ду, а тепер вам  треба  на  спочинок.  Простiть,  що  не  дiстанете
гiдного  ложа,  але  це  вiйна,-  вiйна,  ласкавий  добродiю,  що  робити?
Спокiйно? вам ночi".
   Вiдпровадив Войнаровського до  ворiт  i  доручив  нiмецькому  офiцеровi
вiдвести його на квартиру.
   "Будь ласка, йдiть серединою дороги.  Це  ще  найбезпечнiше.  Спокiйно?
ночi!"
   "Добранiч, свiтлiйший князю, не турбуйтеся".
   "А вважайте на мiсток, вiн небезпечний!" - гукав свiтлiйший вiд ворiт.
   "Спасибi,  не  турбуйтеся,  на  добранiч!"  -  вiдповiв  Войнаровський,
бредучи по заболоченiй вулицi Богом i людьми забутого мiстечка Городка.
   Падав осiннiй дощ, у повiтрi чути було гар  i  тiнь.  Пiзня  осiнь.  По
ровах повно води, до ровiв стiка? гно?вка, гни? на купах листя.
   Сумно. ПIДСЛУХАВ
   Прийшовши  на  квартиру,  Войнаровський   скинув   заболоченi   чоботи,
роздягнувся i, не погасивши лойово? свiчки  в  циновому  лiхтарi,  лiг  на
постiль. Голову  обхопив  руками.  В  вухах  шумiли  йому  спiви  i  крики
московських офiцерiв, поперед очi снувалася гарна Явдошка,  вiд  сопуху  i
диму мло?ло пiд грудьми.
   "Як вона гуля?! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка,
серденько, сволоч якась!"
   Бував у всiляких походах, i скрiзь воно однакове.  Мине  битва,  i  без
вина й жiнок не обiйдеться. Тiльки в одному кра? жiнки кращi, в  iншому  -
поганiшi, але для вояка вночi кожна корова чорна. Скрiзь  вiйна  роззвiрю?
людей, здира? з них личину наложену культурою, показу? ?х такими, як  вони
?. Серед мира отсi одноокi полковники й товстопузi генерали -  це,  певно,
зразки подружньо? вiрностi й батькiвських чеснот, а  в  походi,  бач,  якi
хоробрi. Молодцi!  Що  молодцi  -  десятьох  молодцiв  зажене  тобi  такий
пiдстаркуватий донжуан геть у козячий рiг, бо ма? досвiд.
   Думав про те, щоб не думати про себе.
   Свiтлiйший ви?мкова людина. Як вiн умi? взяти себе в руки. Нi  на  мент
не забува? про сво? уряди й титули. Пий,  та  службу  знай!  Як  вiн  тими
хитрими зiницями свердлував його, аж до споду душi! Чи доглянув що?..
   Войнаровського  пройняла  дрож.  Хотiлося  гукнути  на  прислугу,   щоб
допомогла розбиратися, погасити свiчку, накритися з  головою  i  спати  до
полудня, забувши про все. Не робив того. Навiть свiчки не  гасив.  Боявся,
що  покличе  прислугу,  а  надiйде  варта  i  виявиться,  що  вiн  уже  не
гетьманський небiж, а прямо закладник у Меншикова або ще гiрше -  царський
в'язень.
   На згадку про те окинув очима  кiмнату.  Невеличка,  низька,  з  одними
дверима i двома малими вiкнами на вулицю. Обкопчена, брудна, нiби справжня
в'язниця.
   "А це що? - i вiн вiдгорнув занавiску над постелею.  Побачив  ще  трет?
вiкно, цiлком мале, так що товстяк  не  пересунувся  б  туди.  Виходило  в
садок, за котрим стелилися поля.- Тим вiкном  можна  б  утiкати,-  погадав
собi,- коли i бiля нього не поставлять  сторожi...  Втiкати?  Ще  заскоро.
Може, вiн непотрiбно турбу?ться, може, це прямо  його  хворобливi  вигадки
пiсля трудiв дороги i пiд впливом переживань  за  останнi  тривожнi  часи?
Треба пiдождати i  впевнитися,  що  Меншиков  дiйсно  хоче  його  насильно
затримати при собi".
   Заспоко?вшися, роздягнувся i погасив  свiчку.  Осiння  нiч.  Зi  стрiхи
скапу? дощiвка, шумлять в саду безлистi гiлляки. Десь  далеко,  на  старiй
дерев'янiй дзвiницi чи в дуплавiй вербi, пугутька? сова,  смерть  ворожить
комусь... Може, йому?
   Хоче заснути - не може... "Явдошка, старайся!"
   "А бодай би вас перша куля не минула - чорти!"
   Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя вiд його клопотливого положення.
Там прямо слiпе сповнювання наказiв, а поза тим - ?ж,  пий,  гуляй,  твори
Содому й Гоморру!; тут - почуття вiдповiдальностi  за  кожний  крок  i  за
кожне слово, вiд котрого залежить  усе.  Кожний  нерв  дрижав,  напиналася
кожна жила.
   Хтось iде. Може, по нього? Витягнуть з постелi  й  поведуть  на  допит.
Меншиков не хотiв робити шуму i тому не арештував його прилюдно, аж  тепер
каже закувати в кайдани.
   Наслуху?. Хтось вiдчинив ворота, вже на ганку, вже в  сiнях...  входять
до сусiдньо? кiмнати. Видно, не до нього i не по нього...
   Вiдiтхнув... Заснути!
   Годi, вибився зi сну.
   Чу?, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу,  нiби  куля  в
хату влучила. Мабуть, нетверезi прийшли  -  чи  не  офiцери  з  гостини  в
Меншикова?.. Розмовляють -  по-нiмецьки,  значиться,  рейтари.  Лiжко  пiд
самою стiною, кожнiське слово чути.
   "Та й пили ж бо нинi!"
   "Дурiли".
   "Наскучило таке гуляще життя. Нiчого  цiкавого  не  почу?ш  -  все  про
дiвки".
   "Про що ж ?м балакати? Здебiльшого люди необразованi. Тiльки знають  що
пити й ширити розпусту".
   "Хай би про вiйськове дiло розмовляли".
   "Не розбираються в ньому. Кожний з них провадить свiй вiддiл, а в  iнше
не встрява?. Пощо? Воно зробиться i без них".
   "Наскучило".
   Затрiщали лiжка - старшини клалися спати. Один  мовив  молитву,  другий
мовчав. А по хвилинi: "Ти спиш?"
   "Нi. Я бачиш нинi нi п'яний, нi тверезий, а тодi мене, звичайно, сон не
береться".
   "Мене також нi. Що ти скажеш  на  того  гетьманового  небожа,  що  нинi
при?хав. Його дядько, кажуть, командуватиме цiлою кiнницею".
   "Як не вмре".
   "А може, вiн цього небожа на сво? мiсце прислав".
   Войнаровський сiв на лiжку й вухо до стiни притулив.
   "Смiйся з того. Хiба ти не чув, що за столом казали?"
   "Нi, не чув. Я в костi грав. Кажи, що?"
   "Говорять, гетьман непевний чоловiк".
   "Як то?"
   "А так, що до Карла тягне. Нiбито докази мають у руках".
   "Певнi?"
   "Бог його зна, чи певнi. Я на власнi вуха чув, як  наш  одноокий,  коли
цей Войнокi..."
   "Не Войнокi, а Войнорокi..."
   "Коли Войнорокi пiшов на свою квартиру до  Меншикова,  приставав,  щоби
вiн його, того Войнокого..."
   "Войнорокого..."
   "Щоб вiн Войнорокого  заарештував  i  не  пустив,  поки  не  виясниться
справа".
   "А Меншиков?"
   "Мабуть, послуха?, бо не перечив".
   "Жаль чоловiка. Такий iнтелiгентний".
   "Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спiм, бо вже пiзно".
   Замовкли.
   Войнаровський до стiни прикипiв. Не завело його погане прочуття.  Дiло,
очевидно, вирiшене. Тому-то Меншиков i запрошував його на довшу гостину. А
не заарештував вiдразу, бо гадав, що й так не втече. Так оста?ться одно  -
втiкати...
   Наслухував  хвилину.  Нiмцi  хропiли.  Твердо  сплять  пiсля  нинiшньо?
гулянки.
   I Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув
два добрих пiстолi, впевнився, чи не забув грошей, i вiдчинив  вiконце  до
городу. Повiяло на нього гнилим холодом осiнньо?  темно?  ночi.  Тишина  -
тiльки дощ цяпотить.
   Квартира була далеко, на передмiстi. На городi стояв його обоз,  карету
закотили до яко?сь клунi. Вози понакриванi шкурами. Пiд  ними  його  люди.
Один сто?ть на сторожi.
   Войнаровський закликав його по iменi. Козак пiдбiг.
   "Менi треба до Борзни, сей час, важне дiло".
   "Повозом?"
   "Конем. По?деш зi мною".
   "Добре, ваша милосте".
   "Зна?ш тутешнi сторони?"
   "Ще й як".
   "Як проведеш щасливо, кiнь твiй".
   "А сiдло?"
   "Цiла збруя твоя".
   "Спасибi вашiй милостi. Проведу".
   "Але так, щоб московськi вартовi не зупинили".
   "?х тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там - про?демо. Бог
ласкав. Нiч темна, дощ. Варти грiються бiля огнищ, здалеку видно".
   "Так ?дьмо".
   "Зараз?"
   "Негайно. Вiзьми два найкращi конi,  окульбач  i  проведи  за  цвинтар.
Нiкого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!"
   Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:
   "Степових бери, легких, щоб скоро йшли, i гнiдих або чорних, розумi?ш?"
   "Розумiю. А як збудиться хто?"
   "Кажи, що з листом бiжиш. Не говори, що я ?ду".
   "З листом? На двох конях?"
   "Для скоростi, щоб можна пересiсти".
   "Слухаю".
   "Дай менi свою шапку, для себе вiзьми в котрогось з товаришiв, мою ткни
в який вiз".
   "Будь ласка".
   Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою i побрiв
полями за цвинтар. Не прийшлось довго  на  вiрного  козака  ждати.  Привiв
коней, сiли, перехрестилися i кинулися в обiйми  темно?  ночi  й  широкого
поля.

   * * *
   Мчали засiяними  нивами,  грузькими  стернями,  польовими  суголовками,
перетинали шляхи й дороги, рiчки переходили вбрiд, минаючи  села,  хутори,
мости, щоб не стрiчати людей. (Бува?, що раднiше стрiнешся з вовком, як  з
чоловiком.)
   Прямували в напрямi Борзни.
   Козак дiйсно знав добре тутешнi сторони. Як побачили свiтло, що  далеко
десь блимало перед ними, то  казав,  чи  це  на  хуторi  свiтиться,  чи  в
лiсника, чи вартiвники огнища розложили. Не поступали  нiде.  Добрий  кiнь
кiлька годин без вiдпочинку пiде.
   Войнаровському зразу причувалося, немов за  ними  хтось  жене.  Погоня.
Ставав i надслухував... Тихо... Це лунав вiдгомiн копит ?х власних коней.
   Згодом привик до ночi, до бездорiжжя, до ?зди навмання.
   Кiлька разiв зайцi  перебiгали  шлях  або  птиця  зривалася  з  корчiв.
Спиняли коней, давали ?м вiдсапнути, гладили по шиях i - далi, щоб  дальше
вiд Городка, вiд Меншикова, вiд усього, що мало статися i дякувати  Боговi
не сталось.
   "А що далi?" - питався Войнаровський.
   "Що Бог дасть - вiдповiдав собi.Тут уже  вороття  нема?.  Треба  скорiш
сповiстити дядька, що ворог попав на  слiд.  Не  може  дожидатися  при?зду
свiтлiйшого.
   Завтра, а краще казати  нинi,  бо  то  вже  недалеко  ранку,  п'ятниця,
гетьмановi найдальше в суботу треба тiкати  з  Борзни,  до  Карла  або  до
Батурина, де вiн,  як  того  треба  буде,  зможе  замкнутися  в  твердинi.
Зробить, як схоче, це вже його рiч, моя - сповiстити".
   Скорiше! Скорiше!
   Дорогами не ?хали радо. При дорогах,  бува?,  засiда?ться  гультяйство,
втiкачi, горлорiзи, всякий хибкий народ. Кинуть колом  коневi  попiд  ноги
або вигребуть рiв поперек дороги i - пиши  пропало.  Нелегко  двом  ?здцям
боротися з цiлою бандою.
   Женуть.
   Нараз щось засичало в повiтрi, вдарило козака  по  лицi  i  вiдскочило.
"Аркан!" - крикнув козак i конем повернув у протилежний бiк. Войнаровський
за ним. Кiлька чорних тiней доганяло ?х, кидало арканом  далеко,  справно,
але нiч була темна, лив дощ, важко  петлю  закинути  на  голову  коня  або
?здця. Запалили смолоскип на довгiм дрючку, не допомагало.  Втiкачi  мчали
стрiлою.
   "Вiдбiгли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вiсьта, понад  балку  з
озерцем".
   Повернули.
   Та не до?хали до балки, як козак скочив убiк i свиснув на  свого  коня.
Побачив бiля балки двох ?здцiв на сивих конях.
   "Щастя, що сивi, хоч нiч, а видно".
   Летiли як хорти. Бiлi тiнi за ними. ?х конi притомленi, тамтих свiжi.
   Войнаровський озирнувся.  Ще  трохи  i  засягне  його  аркан.  Витягнув
пiстоль, i грохот покотився полями.  Ще  раз,  i  ще.  Крик  -  бiла  тiнь
зупинилася. Друга присунулася до не?.
   Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня...
   Помчали... У БАТУРИН
   Гетьман стояв у Борзнi. Не  стояв,  а  лежав,  бо  з  осiнньою  негодою
здоров'я його погiршилося. Хвилювався,  по  ночах  не  мiг  спати,  лiкарi
турбувалися ним. Казали, що гетьмановi треба спокою i вiдпочинку,  бо  вiн
до краю вичерпав сво? сили.
   Гетьман, почувши таке, усмiхався. "Добрi лiки, але мiй аптекар не  вмi?
?х готовити".
   Орлик  не  вiдступав  вiд  нього.  Ще  недавно  маломовний,  беззамiтно
сповняючий накази свого гетьмана, останнiми днями геть вiдмiнився.  Думав,
радив, писав скоро, бистро, вправно. Гетьман що лиш  тепер  пiзнав,  якого
доброго писаря ма?. Орлик прямо  вгадував  його  думки  i,  не  розпитуючи
багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрiсть його думки й
енергiя руху.
   На довгi розмови не було часу, прийшла пора  на  дiло,  скоре,  рiшуче,
добре. З розвiдок i з переловлених  язикiв  знати  було,  що  i  шведи,  i
москалi хапаються перейти Десну.  Якщо  скорiше  перейдуть  шведи,  Мазепi
треба остатися на цiм боцi, щоб сполучитися з ними, коли ж  би  заносилося
на те, що скорiше перейдуть москалi, тодi козакам нема що дожидати ?х, лиш
перед ними треба поспiшати на той бiк, щоб лиш не бути разом... Пора!
   Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподiвався,  що  вiн  принесе
новi вiстки про становище шведсько? армi? i про во?ннi плани короля  Карла
в цей рiшаючий мент.
   Бистрицький по?хав до Карла з одним  шведським  офiцером-полоненим,  що
мав йому бути за провiдника й товмача, як увiйдуть у шведськi лiнi?. Цiлий
план цi?? небезпечно? мандрiвки був  дуже  хитро,  хоч  скоро,  придуманий
самим гетьманом, i гетьман не сумнiвався, що вiн вдасться, тим бiльше,  що
i Бистрицький, i цей офiцер-полонений - люди меткi й проворнi.
   Сподiвання не завели гетьмана. Шведський  офiцер  остався  у  Карла,  а
Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтня, прибув щасливо до Борзни.
   Його зараз покликали до гетьманського лiжка.
   "Вернувся? Лепський молодець! - привiтав  його  гетьман.-  Як  же  там?
Кажи!"
   Бистрицький хотiв розказувати все з кiнця - i як ?хав,  i  яких  пригод
зазнавав по дорозi, i як його прийняв на послуханню  сам  король,  славний
Карло XII. Але гетьман перебив його зараз на перших словах:  "Це  лиши  на
пiзнiше. Послуха?мо колись. Тепер кажи, що Карло?"
   "Його милiсть короля Карла стрiнув я у Панорiвцях, що на  рiчцi  Ровцi,
26 верстов вiд Стародуба, на шляху вiд Стародуба до Десни".
   "Ого! Значиться, недалеко шведи! I що переказав менi король?"
   "Король Карло обiцяв дня 22-го, в п'ятницю, себто нинi, бути бiля Десни
i, вiдпочивши, почати переправу сво?? армi? i табору".
   "Бiльше нiчого?"
   "Його милiсть король казав, що  гетьман  сам  знатиме,  що  i  як  йому
супроти того робити".
   Гетьман обдарував свого  посланця,  а  сам,  не  зважаючи  на  заборону
лiкарiв i аптекаря, встав з лiжка. Нiби нараз подужав.
   "Не пора хворувати,- казав до  Орлика.-  Краще  здоровий  хорунжий,  як
хворий полковник",- жартував. Нараджував зi сво?ми  старшинами  i  на  всi
сторони свiта розсилав уснi накази довiреними  людьми,  поперебираними  за
попiв, лiрникiв, нищих, навiть за циганiв, що з ведмедями волочаться.
   Журився одним - долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков i  чи
таким чином Войнаровський не впаде першою  жертвою  царського  гнiву.  Але
потiшався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав вiн  час  i  нагоду
навчитися дечого вiд  свого  дядька  i  що  Меншикову,  мабуть,  не  легко
прийдеться застукати його. Грiшми теж запасся, а грошi -  важна  рiч.  Так
тодi при Божiй помочi якось вiн не пропаде.
   I Войнаровський дiйсно не пропав.

   * * *
   Гетьман  чимало  стривожився,  побачивши  крiзь  вiкно  двох  по   вуха
заболочених ?здцiв, що гнали в напрямi його квартири. Гадав -  знов  гонцi
вiд царя. Але, впiзнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний
вибiг до ворiт.
   Войнаровський зiскочив з коня i кинувся  до  дядькових  колiн.  Гетьман
пригорнув його до  грудей,  як  рiдного  сина.  Не  допускаючи  до  слова,
попровадив у свiтлицю: "Богу дякувати, що  ти  тут.  Я  сильно  тривожився
тобою, бо вернувся Бистрицький з вiсткою, що король Карло вже над  Десною.
Гадаю, що й Меншиков вже про це зна?, догада?ться тодi, чому я не спiшився
до нього, i притрима? тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут".
   "Я впору втiк. Князь Меншиков у недiлю коло полудня прибуде до Борзни".
   "Меншиков? До Борзни?" -I гетьман аж за голову взявся.
   "Казав, що хоче вiдвiдати недужого Iвана Степановича".
   "Тепер, коли шведи над Десною, вiдвiдувати?  Не  бажаю  я  собi  такого
гостя".
   Гетьман нiяк не мiг скрити свого збентеження. То клався  на  лiжко,  бо
вiдзивалися  болi,  то  ходив   по   свiтлицi,   блiдий,   виснажений,   з
почервонiлими  вiд  недоспаних  ночей  очима.  Войнаровський,  як  сiв  на
стiлець, так i прикипiв. Ноги йому пашiли, болiла кожна кiстка, почував  в
цiлiм тiлi втому.
   "Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'?ж щось теплого i кладися
спати, бо пiд вечiр чека? нас дальша дорога".
   Войнаровський автоматично послухав  гетьмана,  встав  i  пустився  йти:
"Орлика менi поклич. Хай негайно йде!"
   Орлик прийшов.
   "Пилипе!  В  недiлю  коло  полудня  буде  тут  князь  Меншиков.  При?де
вiдвiдати мене.  Ясна  рiч,  не  сам.  Непотрiбно  тобi  казати,  як  може
скiнчитися така гостина".
   "Не пустить вашо? милостi вiд себе".
   "По те вiн, мабуть, i  ?де.  Розумi?ться,  що  дожидати  свiтлiйшого  в
Борзнi не буду. Нинi-таки руша?мо в Батурин. Приготуй усе, як слiд.  Люди,
канцелярiя, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина  в
недiлю вранцi вирушимо далi, щоб не зустрiтись  з  Меншиковим  по  дорозi.
Спiшись!"
   Нiби буря зiрвалася над Борзною.  Гетьманський  двiр  лаштував  скринi,
ящики, шкуратянi мiшки, навантаженi  походним  добром.  Орлик  хвилини  не
спочив. Бiгав, накази давав, сердився, коли ?х не сповнено  зразу  або  не
так, як вiн хотiв.
   Козаки за весь час свого побуту  в  Борзнi  стояли  напоготовi.  ?м  не
вiльно було вiдходити вiд сво?х коней,  возiв,  пушок  i  заборонено  було
вiддалюватися вiд квартир. Заграла сурма, роздався похiдний  клич,  i  мов
з-пiд землi виростали вiддiли козацькi,  останки  велико?  армi?  гетьмана
Мазепи. Не питалися, куди йдуть i по що. Iшли.
   Бiльшiсть ?х гадала, що наближаються шведи i  що  гетьман  поспiша?  за
сво?м вiйськом, щоб спинити ворога при переправi через Десну. Тiльки чури,
котрi перебували бiля старшин i пiдслухали дещо  з  ?х  прита?них  розмов,
догадувалися про правду, але не говорили нiкому, боячись суворо? кари.

   * * *
   Вiдправлено передню сторожу, за нею пiд вечiр рушили гетьманськi  вози,
за ними сердюки й компанiйцi, а там i гетьманова карета пере?хала  мiст  i
покотилася болотистою дорогою на пiвнiчний схiд.
   За гетьманом ?хали старшини, що були  при  нiм,  молодшi  -  на  конях,
старшi - в каретах.
   Ще якийсь вiз, ще  якийсь  ?здець,  що  припiзнився,  i  Борзна  навiки
втратила свого гетьмана з очей.
   Небо затягалося хмарами - надовго. ОСТАННЯ НIЧ
   Темнiло,  коли  гетьманська   карета   до?здила   до   Батурина.   Небо
захмарилося,  вiтри  вiд  Сейму  навiвали   туман.   Гетьманська   столиця
зарисовувалася темними  сильветами  дахiв  i  мурiв,  непевно  i  тривожно
блимали свiтла у вiкнах, бовванiло фантастичне туловище замку.
   Подробицi його чудово?  архiтектури  затиралися  -  знати  було  тiльки
загальнi обриси занедбаного архiтвору нашого будiвельного мистецтва. Замок
нагадував велетня, з пiднятими раменами,  з  руками  спертими  на  меч,  з
головою схиленою вдiл,  задуманого  над  сво?ю  непевною  долею.  Думаючи,
наслухував, що йому здалеку нашiптував Сейм i що на сво?х крилах приносили
пiвнiчнi вiтри.
   Нараз - вiдчинив очi, зиркнув, затряслась  на  чорному  шоломi  червона
китиця пер, велетень, нiби крiзь сон, став гукати, нi то  радiсно,  нi  то
тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку  запримiчено  гетьманську  валку  i
вдарено в дзвони.
   Гетьман наказав здержати карету i послав на замок  людей,  щоб  там  не
дзвонили, не стрiляли з гармат i не били в тулумбаси.  Не  хоче  тривожити
мешканцiв.
   Гiнцi поскакали, але все-таки бiля  в'?здово?  брами  зiбралася  чимала
товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана.
   На всiх обличчях помiтна була радiсть, що вiн при?хав. В тих  тривожних
часах, повних усяких фантастичних i непровiрених  вiсток,  всякий  почував
себе безпечнiшим пiд опiкою гетьмана.
   "Гетьман при?хав!" - залунало кругом, i всякий вибiгав з хати,  щоб  на
власнi очi переконатися, чи правда це.
   Але всiх дивувало, що ясновельможний не вiтався зi  сво?м  городом,  як
звичайно, не розговорював з виднiшими людьми, не кинув  жодного  веселого,
жартiвливого слiвця, що звичайно любив робити, а чим вельми пiдбивав  собi
всiх, лиш поспiшно прийняв хлiб-сiль, поцiлував хрест, подякував короткими
словами за привiтання, сiв у свою карету i покотив на Гончарiвку.
   Гетьманська карета не посувалася звiльна, поважно, як звичайно, лиш, не
зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж пiдскакувала, аж хиталася  на  два
боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летiли за нею на баских  конях
прибiчнi  сердюки.  Ворони  зривалися  з  голих  гiлляк  i  з  непривiтним
краканням втiкали вiд шляху.
   Гетьман сумно вдивлявся у свiтла,  що  били  з  вiкон  його  улюбленого
двора. Смуток розлуки охоплював  його.  Але  зараз  у  його  душi  будився
протест. "Не пiддаватися жалевi. Витримати. Не пора на смуток".
   При пiд'?здi, на першому сходi,  стояли  Чуйкевич  i  Мотря.  Вiн  -  з
ключами на пiдносi, вона - з хлiбом-сiллю.
   Гетьмановi пригадалася Мотря з трояндами бiля ворiт двора в Ковалiвцi.
   Два образи зустрiлись на хвилину i нiби пiд землю сховалися.  "Не  пора
на смуток".
   Привiтався, Мотрю перед себе в поко? пустив.
   "Ви, як бачу,  вечерю  наготовили,сказав,  переходячи  попри  столову,-
спасибi  вам.-  На  хвилину  спинився.  Щось   думав.-   Зна?те,-   почав,
усмiхаючися - дав би я, не знати що, щоб мiг нинi гарно з вами  повечеряти
i посидiти за розмовою ген поза пiвнiч".
   Зiтхнув i, поспiшаючи в дальшi поко?, додав: "Годi, годi".
   Глухо якось гомонiли по  пустих  кiмнатах  вiдгуки  його  легко?  ходи.
Курантовi годинники дзвонили i, як ковалi,  молотками  виковували  дев'яту
годину. Лаке? вiдчиняли, i зачиняли за ними дверi. Гетьман деколи  ставав,
пiдносив голову й дивився на образи. "Так, так",- говорив до себе.
   Доторкнувсь  рукою  до  магоневого  комоду,  викладеного   шiльдкретом,
перлiвкою i срiблом. "Гарна".
   Статую на коминку долонею погладив.
   Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль.
   В  кабiнетi  було  вiдчинене  вiкно.  Вiтер  пiдносив  занавiску,  вона
вигиналася й видувалася, як на кораблi  вiтрило.  Нiби  гетьманський  двiр
збирався кудись вiдпливати.
   Гетьман зупинився бiля вiкна i глянув у садок. Прощався з ним. З кожним
кроком, з кожною думкою, що народилася тут.
   "Так, воно так, Мотре Василiвна,сказав, обертаючись нараз i  беручи  ??
за руку.- Навiть з хатою розставатися важко".
   Мотря догадувалася про решту.
   "По?демо!" - докiнчив i хотiв зачинити вiкно. Але вiтер повiяв з  такою
силою,  що  занавiска  вихопилася  з  оксамитово?   петлi,   котрою   була
прикрiплена до стiни, i стала лопотiти й розвiватися, як хоругва.
   Пiдскочив Чуйкевич, ухопив ??, всунув назад у петлю i зачинив вiкно.
   "Буря зрива?ться",- сказав гетьман, сiдаючи в фотель бiля свого стола.
   "Буря зрива?ться",- як вiдгомiн повторила Мотря.
   "На виднокрузi мигтить",- завважив Чуйкевич.
   Гетьман зiрвався. "Хай буде буря-по?демо... Мотре Василiвна, по?дете  з
нами?"
   Здивовано глянула на нього.
   "Куди, ваша милосте?" - запитала.
   "На другий бiк, з котрого  нема?  вороття...-  Хвилину  мовчав.-  Що  ж
по?демо, чи нi?"
   Не зрозумiла гаразд. Але душею вiдчула, що довго дожидане  прийшло,  що
слово сталося дiлом, що дiйсно надходить пора, коли треба кидати цей  бiк,
сiдати в човен i пере?здити на другий, з котрого нема? вороття.
   "Не надумуйтеся довго, Мотре Василiвна. Не ма?мо багато часу".
   "Аж так, милосте ваша?"
   "Так, Мотре Василiвна. Нинi  рiшаюча  нiч.  Пора  наглить.  Мусимо  все
довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде".
   "Не буде?  -  запитала,  не  довiряючи  собi.  Чекала  того  менту,  як
спасiння, прийшов i - вжахнулася. Зрозумiла важнiсть його,  почула  велику
вiдповiдальнiсть, яку доводиться  приймати  на  себе.-  Невже  ж  нинi?  -
запитала несмiло.- Зараз-таки, негайно?"
   "Нинi, Мотре, бо завтра може бути запiзно. Завтра, коло полудня, при?де
Меншиков до Борзни, щоб вiдвiдати мене. Не застане. Довiда?ться,  що  я  в
Батуринi i поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому менi завтра
в Батуринi не бути".
   Глянув на не?. Стояла стурбована - хиталася, не знала,  що  вiдповiсти.
Розумiв, що рiшалася i не могла рiшитись, душа ?? роздвоювалася.
   "Приходиться  нам,-  казав,  встаючи,  гетьман,-  починати  нову  главу
iсторi?. Почнемо... Чуйкевич по?де зi мною. Не багато в мене таких вiрних,
як вiн. А ви?"- звернувся до Мотрi.
   "Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке дiло. Сповню".
   Надiйшов  Войнаровський.  Схвильований  i  перетомлений  повною  пригод
по?здкою до Городка.
   "Ти все ще бентежишся,- говорив до нього гетьман.-  Заспокойся,  то  не
добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться
тепер. Колеса в повнiм  бiгу  не  спиниш  i  не  повернеш  у  другий  бiк.
Повечеря?мо i до роботи. Завтра тут мусить бути пусто".
   Ще раз окинув оком гарно прибрану свiтлицю.  "Так,  завтра  тут  мусить
бути пусто. Все, що живе i дуже, на замок i на вали. Гончарiвка  укрiплена
не найгiрше. Батуринцi, як бачу, теж не  дармували.  Якось  воно  буде.  А
тепер повечеря?мо, ходiмте!"
   Вечеряли мовчки.
   Мотрi нагадувалися гарнi вечерi  в  Бахмачi,  нагадався  святий  вечiр,
колядники, вертеп. Цiле життя - вертеп. Доля людьми, як ляльками, сува?  i
вертить, а ?м зда?ться, що вони грають свою роль по власнiй,  непримушенiй
волi. Дожидаючи нинi при?зду гетьмана,  вона  уявляла  собi  зовсiм  iнший
вечiр, а вийшло ось що.
   Душа бунтувалася, це ж примус,  це  насильство,  не  пiддаватися  долi,
силою iти проти не?. Не пiддаватися смутковi, радостi бажати! Життя  -  це
боротьба, бiй за щастя, як не за сво?, то за iнших, сво?х.
   Сердилася на себе, на той сумовитий настрiй, котрому пiддалася.
   За вiкнами гудiло. Грали осiннi вiтри. Трiщали старезнi липи  в  садку.
Бувають липи,  що  мають  двiста-триста  лiт,  чому  ж  чоловiк  живе  так
коротко?.. Мотря вiдганяла вiд себе такi гадки.
   "Будьте нинi нашою хазяйкою, Мотре, -  просив  гетьман.-  Гостiть  нам.
Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам,  Андрiю,  подати
щонайкращого вина".
   Войнаровський сам пiшов до пивницi i сам налив  чарки  старим,  пахучим
вином.
   "Вип'?мо за добрий успiх нашо? справи. У вашi руки, Мотре!"
   Чоломкнулися чарками. "Так. Жаль такого вина.  Скiльки  його  ?,  скажи
подати тут. Погостимо старшин. Треба пiслати по  Чечеля,  Кенiгзена  i  по
сотника Дмитра. Хай приходять зi сво?ми офiцерами,  з  певними,  з  самими
найпевнiшими".
   Войнаровський пiшов ключниковi давати розпорядки, Чуйкевич пустився  за
старшинами. Гетьман завернув його:
   "Про Орлика забув. I по  нього  пошли,  по  нього  в  першу  чергу.  Не
натiшився вiн жiнкою i дiтьми, та нiчого не вдi?ш - треба".
   "Я сам по Орлика  конем  поскачу",-вiдповiв  Чуйкевич.  "Гаразд.  Скажи
йому, щоб жiнка й дiти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Iди".
   Чуйкевич вибiг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
   "Непривiтний вечiр",- почала Мотря.
   "Нiч,- поправив гетьман.- Але завтра знову буде день, може, й гарний".
   "Дав би то Бог".

   "Дасть".
   Пускався дощ. Лупотiв по покрiвлi, нiби сто бубнiв у Ковалiвцi грало.
   "Дощ".
   "Злива".
   Не могли розпочати розмови. Безодня  вiдчинялася  помiж  ними.  Боялися
зазирнути туди.
   "Мотре Василiвно,-почав  гетьман,  вдивляючись  у  не?  сво?ми  темними
зiницями,- ви не ма?те жалю до мене?" Збудилися приспанi гордощi колишньо?
Мотрi. "Я? Жалю? За що?"
   Пiдняла голову, смiливо глянула на нього. "За  тi?  гарнi  хвилини,  що
пережила в Ковалiвцi i в Бахмачi? Дякуючи ?м, я нинi iнша людина".
   "Спасибi, Мотре!"- i стиснув ?? руку. Не боронила i не втiкала  з  нею,
як колись. Безпечною почувала себе.

   "Як мало статися - так сталось".

   "Може, так i краще".
   "Так краще, як ?. Добре, що й ви тi?? гадки.  Легше  менi  буде.  А  то
совiсть не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вiрте, не хотiв".
   "Вiрю".
   "Я вам добра бажав i бажаю, любив вас, Мотре, i люблю".
   Загуготiли громи.
   "Пригадав собi грiм, що не прогримiв",- зауважив з легкою  усмiшкою,  в
котрiй почувався i смiх, i глум.
   "Восени- громи",-зауважила Мотря.
   "Бува?, що i серед зими гримить. Не сподiюся спокiйно? зими,  цiле  мо?
життя неспокiйне..."
   Жалiвся. Мотря рада була потiшити його, гордощi не  давали.  Мужа  ма?.
Доброго, котрий любить ??.
   "Не зна?те, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була  ще  друга
турбота в мене - i ?".
   "Для то? друго? годиться нам позабути про все".
   "Робити кривду собi й найближчим нашому серцю".
   "Хоч би й так".
   "Так ви жалю не ма?те до мене?"
   "Нiякогiського,.."
   "Спасибi вам, велике вам спасибi, Мотре",- i руку  ??  пiднiс  до  уст.
Рука задрижала. Почув, як  пальцями  пробiгла  дрож,  як  вони  з  гарячих
зробилися зимними - нараз затремтiли, вихопилися з його долонi, i -  Мотря
затулила очi, хотiли здержати сльози. Не змогла.
   Капали крiзь тонкi, бiлi пальцi.
   "Мотре, сонце мо?!"
   "Пане мiй...!"
   Ще один грiм, нiби камiнь покотився в провалля, i  Мотря  зiрвалася  на
рiвнi ноги.
   Нi, так не можна, так не годиться... "Простiть, я  стiльки  перебула...
Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай  ваша  милiсть
не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела,  я  щаслива,  я
дужа".
   Всмiхалася. "Лiта минуть,  забудеться  усе,  останеться  дiло,  велике,
святе".
   Похитав значучо толовою: "Коли б осталося".
   "Щоб там i не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря  сво?  дiло
зробить".
   Хустинкою очi обтерла.
   "Пройшло, бачите? Пройшло. Я смiюся. За ваше здоров'я,  ясновельможний,
за успiх вашого дiла!"
   Вихилила чарку до дна.
   "Завтра теж день. Цiла низка днiв,  дощових  i  погiдних,  турботних  i
веселих,- так мина? життя. А дiло перетрива? нас. Будемо жити в дiлi,  хоч
умремо в життi... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете дiла?. Доведете його
до краю? Дiло ведiть! Не було Ковалiвки, нi троянд, нi Мотрi -  нiчого  не
було. ? тiльки дiло".
   Сумно дивився на не?.
   "Гада?те, дурманю себе? Оп'янюю? Нiчого подiбного. З душi кажу.  Я  вже
себе в руках тримаю. I не пущу. Це було хвилеве безсилля,  спомин  батька,
матерi, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви  не  п'?те  свого  вина?
Гада?те, гiрке?  Солодке  воно  i  крiпке,  сили  додасть.  Випийте,  пане
гетьмане. Ось я п'ю".
   "Мотре!"
   "Гада?те - вп'юся? Нi, мiру собi знаю. Мене до  чарки  не  тягне.  Лише
такий мент, такий дивний момент! Хто зна?, чи побачимося знову... Пийте  ж
на добрий спомин, на вiчную пам'ять тому, що було й минуло,  мов  у  землю
зiйшло або до неба полетiло, як легка хмарка на голубому блакитi, ось-ось,
ще видно ??, як мрiю, як зiтхання, а  за  хвилину  не  буде  нiчого,  лише
синiй-синiй блакит. Пийте!"
   Гетьман випив одним духом i  поставив  чарку  на  стiл.  "Доволi!  Чую,
старшини надходять. Треба менi до них".
   "Во?нна рада?"
   "Щось таке, Мотре. Ще раз спасибi вам за нинiшнiй вечiр".
   "Спасибi за все гарне й добре".
   "Ми ще не проща?мося, правда?"
   "Не знаю, може. На раду не пiду".
   "Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рiшення заждiть".
   "Для мене вже вирiшене все":
   "Як?"
   "Ви перейдете за Десну. Я остануся тут".
   "В Батуринi?"
   "З  тими,  що  боронитимуть  його.  Iдiть,  ясновельможний,  вас  ждуть
нетерпеливо. Прощавайте!"
   "Не вiдходiть, Мотре!"
   "Нi... До побачення!" ПРОЩАННЯ
   Дощ лив як з вiдра, вiтер перевертав стiжки. За Сеймом запалило  хутiр.
Грiм запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне,  то  погаса?.  Вiд
не? багриться вода в Сеймi, нiби хто кровi до не? долив.
   В бурю i громи з Батурина на Гончарiвку скачуть конi i бiжать вози.
   До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, нiмець
Кенiгзен, сотник Дмитро, деякi сотники  городових  полкiв  -  лубенського,
миргородського i прилуцького  i  чимало  урядовцiв  гетьмансько?  столицi.
Гайдуки зi смолоскипами присвiчують ?м, лаке? впускають гостей  у  палату,
знiмають мокрi бурки, чоботи обтирають з  болота,  дворовi  вiдпроваджують
коней i вози до двiрських будинкiв за  палатою.  Гамiрно  в  гетьманському
дворi.
   "Але ж бо лл?!" - каже Чечель, вiтаючись з  Кенiгзеном.  "Еs  giеbt  in
Stromen,-вiдповiда? добродушний нiмець, з червонуватим обличчям, з  малим,
грубим носом, як картопля.- Як розкиснеться,  то  не  витягнеш  гармати  з
болота, пропадай!"
   "Козаки чорта  тобi  добудуть.  Ходiм!"  У  дверях  до  бенкетно?  зали
Кенiгзен пуска? Чечеля наперед.
   "Нi, пане осауле, ви гiсть, а я  тут  свiй,  будь  ласка",-  вiдповiда?
Чечель, усуваючись набiк.
   В залi вже повно людей. Вiтаються i стають гуртками  в  углах  i  попiд
стiни. Лаке? не сподiвались н?чного  зiбрання,  що  лиш  тепер  закладають
свiчки в павук i в свiчники.
   "Не жалiти свiчок,- приказу? Войнаровський.- Свiтиться,  як  за  цапову
душу. Гетьман сумеркiв не любить".
   "Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у  днину",-  дода?  батуринський
сотник Дмитро, присадкуватий,  барчистий,  як  ведмiдь,  з  чорним  грубим
вусом, втiлення сили й енергi?.
   Зала ожива?. I  свiтлом,  i  гамором  людей.  Козак  або  мовчить,  або
говорить вголос, перешiптуватися не любить.
   "Ма? при?хати, хай ?де. Побалака?мо  з  ним.  Не  бачили  бублейника",-
гука? сотник Покотило.
   "Цитьте! Прислуга",- заспокою? його товариш з Максимового полку.
   "Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам  довше  затаювати  сво?
гадки? Досить того добра!"
   "Треба раз показати зуби! Хай знають наших".
   "Хай буде сяк або так, а то нi се, нi те, нi трет?, чортзна-що"
   "Нi Укра?на, нi Москва, нi риба, нi рак,- спльову? крiзь зуби.- Тю!"
   "Таке життя i печено? цибулi не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи.
Нинi проти шведа шлють, завтра в Польщу  або  на  турка,  а  то,  ще  чого
доброго, сво?х бити накажуть, поки  самого  на  лаву  не  покладуть  та  в
нагороду за вiрну службу пiвкопи тобi не всиплють. А тодi:  убирайсь!  Тут
уже не гетьманщина, а губернi? царськi!.. Наскучило".
   "Кажуть, цар гетьмана конче в сво? руки дiстати хоче".
   "Вiдомо... Хоче..."
   Збиралися в гурток i говорили тихiше. "Цар обiця? гетьмана  комайдантом
над усею кавалерi?ю зробити".

   "А гетьман?"
   "Не хоче. Кавалерiя - то  ще  не  армiя.  Краще  йому  останками  свого
вiйська заправляти, нiж .вести цiлу кавалерiю царську".
   "Авжеж..."
   "Цар гетьмана заманю? до себе.  Кавалерiйське  командування  це  тiльки
принада, щоб до руки прийшов, а тодi його: цуп!  ,а  тусь  менi!'...  I  -
запала клямка".
   "Не пустимо гетьмана до царя".
   "Хай залиша?ться з нами".
   "Як буде, так буде, посто?мо вкупi".
   "Або посто?мо, або поляжемо - але разом, як пiд Термопiлами спартанцi".
   У залу увiйшов царський полковник Анн?нков, що в Батуринi з московською
залогою бiля гетьмана стояв, нiби для бiльшо? безпеки гетьмана, а на дiлi,
щоб за його рухами стежити.
   Гетьман i за ним пiслав. Козацькi старшини не знали  того,  гадали,  що
Анн?нков, почувши про зiбрання на Гончарiвцi, сам  туди  прибiг,  i  стали
виявляти з того приводу сво? невдоволення.
   "I того чорт принiс".
   "Ще його бракувало".
   "Або ми, або вiн".
   "Забагато два гриби в борщ".
   Орлик заспокоював старшин: "Товаришi! Гетьман полковника  сам  до  себе
покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного  свiдка.  I
тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишiть!"
   Заспоко?вши,  пiдiйшов  до  Анн?нкова.  Той  стояв   посерединi   зали,
розкланюючись на всi боки й не  знаючи,  що  з  собою  серед  того  чужого
зiбрання робити.
   "Пане  полковнику,-  сказав  Орлик,будь  ласка,  гетьман  вас  у  сво?м
кабiнетi дожида?".
   Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: "Слава Богу, тепер ми самi сво?".
   "Ще ? один чужий мiж нами - нiмець".
   "Цей вiд сво?х певнiший".
   "Сумно".
   "Але правдиво, панове".

   * * *
   Крiзь вiдчиненi дверi до сiней видно було, як Анн?нков з  гетьманського
кабiнету вийшов i як Орлик випровадив його на рундук.  За  хвилину  гукнув
вiзник: "Гей да, тройка" i на вулицi тоненьким голосом завищав  дзвiночок.
Анн?нков з листом вiд гетьмана до Меншикова по?хав.
   Тодi в сiнях почувся луск чобiт i бренькiт острог.  Сердюки  з  шаблями
наголо ставали бiля дверей - на сторожi гетьмансько? особи.
   Гетьман iде!
   Хто  сидiв,  пiднявся  з  мiсця.  В  залi  зробилося  тихо.  Всiх   очi
повернулися на дверi, з котрих вийшов Iван Степанович. Скорим  i  бадьорим
кроком пройшов залу, вiтаючи всiх ураз  i  кожного  зокрема.  Бiля  нiкого
довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його i родини, спiшився.
   "Панове товариство,- почав, стаючи бiля  стола.-  Попросив  я  вас,  не
зважаючи на пiзню годину i на бурю, бо маю важне дiло до вас".
   На хвилину замовк, нiби надумувався, що далi казати.  За  той  час  хто
оподалiк стояв навшпиньках пiдходив ближче.
   "Наближа?ться важкий момент".
   Всi насторожили вуха.
   "Може, здiйсниться те, чого я собi  здавна  бажав,  i  чого,  сподiюсь,
хочете також i ви".
   Над залою мов ангел  пролетiв.  Чути  було,  як  скапували  на  долiвку
свiчки.
   "Може, нам Бог допоможе, що виборемо собi волю".
   "Дай-то Боже!" - залунало кругом.
   "Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те  ви  козаки.  Кому  ж
добувати волю, як не вам".
   "Авжеж, нiкому, як не нам",вiдповiли йому.
   "Батурин - резиденцiя моя. Ворог недалеко сто?ть.  Боюсь,  чи  оставить
вiн його в споко?".
   "Хай спробу?. Поломить зуби",вiдповiв Чечель.
   "Батурин так легко не здамо",- додав батуринський сотник Дмитро.
   "Якi в нас сили?-питався гетьман i став вичислювати на пальцях.-  Ма?мо
чотири сердюцькi полки: Чечелiв, Покотилiв, Денисiв i  Максимiв,  до  того
частина трьох городових полкiв: лубенського, миргородського i прилуцького.
Завтра ще  дещо  з  сiл  i  пригородкiв  прибуде.  З  мешканцiв  Батурина,
сподiюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гада?те, видержите облогу?"
   "Город, ваша милосте,- вiдповiв коротко Чечель,- не здамо.  Це  ми  вам
обiця?мо крiпко".
   "В добру волю не сумнiваюся, але чи стане сил?"
   "Облога довго тривати  не  може,зауважив  Кенiгзен.-  Король  Карл  над
Десною сто?ть. Москалi або пiдуть йому  назустрiч,  або  подадуться  взад.
Велико? сили пiд Батурин не кинуть".
   "Як вашi гармати?" - повернувся до Кенiгзена гетьман.
   "?х не багато i здебiльшого старi. Але гармашi добрi".
   "А мунiцiя?"
   "На двадцять днiв хватить, коли не стрiляти даром".
   "Про двадцять днiв i бесiди нема. До тижня сподiюсь поспiти на вiдбiй -
з його милостею королем. А харчi?"
   Батуринськi урядники стали обчислювати,  скiльки  в  магазинах  збiжжя,
скiльки його приблизно в торговцiв i доставцiв,  скiльки  можна  завтра  з
близьких млинiв привезти. "Муки ма?мо досить, сiль ?, до того каша й сало.
Якщо облога не потрива? довго, голоду не бо?мося".
   "То й добре. А мури й вали?"
   "Поправлено  дещо,-  говорив  пiдступаючи  Чечель.-  Рови  прочищенi  й
наповненi водою, вали  пiдновлено,  палiсади  теж.  Ма?мо  дещо  бочок  зi
смолою, кипятку наваримо скiльки завгодно - приймемо ворога гiдно".
   Гетьман думав. Нiби зводив усе докупи, що чув.
   "А люди? - спитав i повiв кругом очима.- Як гада?те, певнi вони? Бо  не
потребую вам казати, що при кожнiй облозi не цей ворог страшний, що  перед
городом, а той, що в ньому. Хатнiй ворог  найгiрший.  Якщо  ви  непевнi  в
сво?х людях, то краще городу не замикати. Заберу вiйсько,  оставлю  тiльки
сторожу з мiщан, хто хоче хай виходить на село,кажiть!"
   Зiрвалися, як буря.
   "Ваша милосте. Ми за людей сво?х голови дамо. Не осоромимо гетьмансько?
столицi. Вороговi ?? не здамо. Ваша милiсть можуть спокiйно  вiд'?хати  до
вiйська".
   "Сто?мо як мур!" - заявив Кенiгзен по-нiмецьки.
   Загомонiло  в  залi.  Старшини  перекидалися  словами,   пiдходили   до
гетьмана, впевняли його в сво?й силi i в охотi боронити столицю. Тi, що не
так певно дивилися в будучнiсть, усувалися назад, знаючи, що  перевага  по
сторонi перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довiрював  сво?м  людям,
.обiджав ?х.
   "Ми нiчого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим.  Тут
або вiз, або перевiз. З москалями анi в тин, нi в  ворота.  Вкупi  нам  не
жити. Розлучiмся раз".
   Гетьман дав знак рукою.
   "Хто з вас противно? гадки, панове,питався,- хай голоситься".
   Не вiдозвався нiхто.
   "Тодi, Чечель, вiддаю тобi мою резиденцiю,  борони  ??.  А  ви,  панове
товариство, слухайте полковника Чечеля,  як  слухали  б  мене.  Може,  Бог
дасть, що вiднiметься тая чаша вiд вас, може, ворог не буде  мати  сили  й
часу облягати цей город, а як нi, то не забувайте, що твердинi боронять не
так мури i вали, транше? i бастiони,  як  згода  i  ?диномишленнiсть  його
оборонцiв, як послух, який виннi  обложенцi  свому  командантовi.  В  тво?
руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю".
   Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав.
   I другi  крiпко  стискали  Чечелеву  долоню,  впевняючи  його  в  сво?й
непохитнiй охотi пiдчинятися його наказам i не здавати твердинi.
   "Гармати, на осавула мого пана Кенiгзена здаю,  сотник  Дмитро  городом
порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер,  панове  товариство,  поручаю
вас милостi Божiй, котра вас не опуска?, поки ви не опустите городу того i
не здасте його в руки ворога, iз-за чого сталася б нечесть  велика  всьому
вiйську козацькому i кривда мешканцям нашо? столицi. Милiсть Божа да будет
з вами".
   "I со духом тво?м",- вiдповiли побожно.
   "I  ще  одно  прохання.  Не  погордуйте   мо?м   хлiбом-сiллю,   панове
товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкi хвилини дожидають
мене. Може, востанн? погощу вас у себе. Будь ласка!"
   Перейшли до столово?. Тут на круглому  столi  накладено  усяких  зимнiх
страв, печива й м'ясива, пирiжкiв, маринованих риб i грибкiв, сушених i  в
медi варених овочiв. На  пiдносах  стояло  багато  чарок,  налитих  старим
вином, вiд якого пахощi понеслися по свiтлицях. Тiльки крiсел кругом стола
не поставлено - знак, що це перекуска наскоро, а не вечеря.  З'?ж,  попий,
обiтри вуса i йди. Спiшися.
   "Вип'?мо, панове, як поляк  каже,  стремiнного  за  добру  долю  города
Батурина i всiх мешканцiв його, на потугу  його  оборонцiв  у  тво?  руки,
полковнику Чечель.- Гетьман пiдняв чарку вгору i повiв очима докола: - Вiд
краю до краю, всiм вам добра бажаю".
   Голос його дрижав,  ломився.  Видно  було  втому,  фiзичну  i  душевну.
Гетьман випив i повалився  у  фотель.  На  його  обличчi  появились  знаки
великого болю. Панував над ним, не хотiв зрадитися  перед  старшинами,  що
хворий, але й сила волi ма? сво? межi.  Обличчя  гетьмана  то  жовкло,  як
вiск, то неприроднi рум'янцi являлися на ньому. Голова хилилася на груди.
   Прикликали  лiкаря,  Войнаровський  з  Чуйкевичем  вiднесли  хворого  в
вiдпочивальню.
   Старшини з жалем i смутком вiдпроваджали його очима.
   * * *
   "Що ж тепер? Що нам тепер робити?" - приставали до Орлика,  на  котрого
привикли були дивитися, як на праву руку гетьмана.
   "Не тривожтеся,- вiдповiв.- Це з гетьманом не раз  тепер  бува?.  Дасть
Бог, пройде. Стара людина, а трудiв i на молодого забагато. Спiшiть кожний
до сво?? роботи. Не спати нам  нинiшньо?  ночi.  Городовi  частини  полкiв
лубенського, миргородського i прилуцького треба подiлити. Що потрiбне  для
оборони Батурина - залишити, що нi - хай  готу?ться  в  похiд.  Зi  сходом
сонця двинути через Сейм у напрямi Коропа, невеликими вiддiлами й  рiзними
вулицями, без бубнiв, сурм i спiву, щоб батуринцiв не тривожить.  Конечний
обоз можна посилати тепер. Люди сплять - не почують.  На  дорогах  болото,
великого  гуркоту  не  буде.  Вози  не  можуть  поспiшати.  Сотник  Дмитро
допильну? переправи через Сейм".
   "А гетьман? Як же  йому  пускатися  в  похiд,  коли  вiн  недужий?  Хай
залиша?ться тут з усiм вiйськом, що ма? пiд рукою. Будемо боронити Батурин
i його".
   "Так не можна. Гетьмановi треба за Десну  -  до  нового  союзника,  щоб
ворог не вбився клином помiж них. Може, йому дорана покраща?.  Як  нi,  то
хворого з лiкарем перевеземо в каретi. Не турбуйтеся тим. Ваша  турбота  -
Батурин. Приготуйnе все, що до  оборони  потрiбне.  Не  забудьте  нiчого".
ВИ?ЗД
   Тускле поранкове свiтло зазирало в свiтлицi. Вiд  нього  блiдло  свiтло
свiчок. Горiли як при катафалку.
   Невиспанi лиця сердюкiв i  прислуги  зеленаво-блiдi.  Але  в  рухах  не
пiзнати втоми, радше помiтний  поспiх.  Останнi  килими  й  перськi  коври
скочують i ховають до скринь.
   У сiнях тих скринь цiла гора. Навантажують вози.  Готовi  вiд'?жджають,
аж скриплять, нiби стогнуть пiд надмiрним тягарем.
   На ?х мiсце пiд браму пiд'?жджають новi. Така робота трива?  цiлу  нiч,
вiдколи розiйшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра
в гетьманському  дворi  на  Гончарiвцi!  Всього  й  забрати  тодi.  Але  в
свiтлицях помiтнi вже пустки, i кроки людей лунають чимраз  то  голоснiше,
але й глухiше.
   Скринi з золотою та срiбною посудою, з кришталями й дорогоцiнним  склом
по?дуть на сам кiнець - пiд  окремою  сильною  сторожею  людей  з  першого
сердюцького полку.
   Готово!
   Зi спальнi виходить гетьман, вбраний, як до дороги.  На  обличчi  слiди
втоми й терпiння, але йде сам.
   В однiй з бокових кiмнат наготовлено снiдання. За столом Мотря. На  нiй
та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалiвцi, лиш  жовтих  троянд
не видно у волоссi.
   "Ви ще не зiбралися, Мотре Василiвно?"
   "Я остаюсь тут".
   Гетьман зморщив чоло.  "Це  неможливо.  Батурин  може  бути  в  великiй
опресi?".
   "Якраз тому не хочу його покидати".
   "Ви не зна?те, що таке облога. Мотре, прошу вас, ?дьте з нами, зi сво?м
мужем",- поправився гетьман.
   "Нi, пане гетьмане,- вiдповiла рiшуче,- позвольте менi залишитися  тут.
Я в Батуринi зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте  подiлити  з
ними долю й недолю".
   "Нiхто вас не силу?, але ви жертву?те собою. Що на це скаже муж?"
   "Вiн дав менi дозвiл".
   "М'якого ви ма?те мужа. Я вас не лишив би".
   "Тут мати моя",-зауважила Мотря.
   "Мати?"
   "Любов Хведорiвна, прибита важким горем. Хто ж потiшить ???"
   Гетьман здивовано глянув на Мотрю. "Це ваше невiдкличне рiшення?"
   "Так, пане гетьмане".
   "Га! Тодi нехай вас Бог ма? в сво?й опiцi".-Нахилився i поцiлував ??  в
голову, як батько.
   Припала до його руки, як донька.
   Хотiв ще щось казати, приложив долоню до чола,  потер  i,  повернувшися
наглим зворотом, вийшов з кiмнати. Пустилася за ним.
   Спинив ??: "Нi, Мотре Василiвно, останьтесь тут, так краще".
   Послухала. Крiзь вiдчиненi дверi бачила,  як  силувано  бадьорою  ходою
пройшов сiни, як попрощався з прислугою i вийшов на рундук.
   Повiяло осiннiм холодом по  пустих  свiтлицях  гетьманського  двора  на
Гончарiвцi.

   * * *
   Гетьманська карета ще перед досвiтком вiд'?хала наперед ген  далеко  за
Сейм.
   Гетьман, хоч хворий, сiв  на  коця,  обтулився  козацькою  буркою  i  в
оточеннi старшини ви?хав зi свого двора.
   Не оглядався.
   На непевну долю залишав його.
   Мусив.
   Тихо, не розмовляючи з собою, ?хали бiля гетьмана Орлик, Войнаровський,
Чуйкевич та iншi.
   В поранковiй iмлi, серед осiннього  дощу,  виглядали  як  привид,  нiби
похоронний похiд.
   З коней бухала пара. Зимно було.
   Як пере?здили мiст, в Батуринi заграли дзвони. Недiля.
   Гетьман зняв шапку i  перехрестився.  Цiле  товариство  пiшло  за  його
примiром. Конi стали. Молилися ?здцi. За Батурин, за долю людей, котрих  у
його мурах залишили.
   Пiд мостом бiля вогнища  грiлися  вартовi.  Варили  снiдання.  Пiзнавши
гетьмана, вискочили - вiддали привiт.
   Гетьман закликав ?х до себе: "Коли б так, не дай Боже, надтягав  ворог,
мiст зiрвати". Притакнули мовчки.
   Довго бовванiли ?х постатi в iмлi, поки ?здцi не окрилися перед ними на
закрутi широко? болотисто? дороги, серед нив, покритих  жовтою  стернею  i
зеленою озиминою.
   Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на однiй  гомонiв  ще  довго
невеликий дзвiнок, нiби плакав. Хазя?на прощав.
   Батуринцi у святочних вбраннях поспiшали на службу Божу.
   "Гетьман вiд'?хав".
   "Кажуть, за Десну - до шведа".
   (Не знати, хто ?м це повiв).
   Жалили, та не противилися.
   "Чечеля сво?м намiсником залишив".
   "Кращого нам i не треба. Посто?мо за нього. Зуби поломить москаль".
   Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтiли золоченi хрести.

ЗА
ДЕСНУ
   В недiлю, 24 жовтня, пiд вечiр, гетьманська карета вiд'?хала в  городок
Короп на рiчцi того  самого  iменi.  Бiля  гетьмана  були:  Войнаровський,
Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вiрний покойовий Кендз?ровський i старшини
тих сердюцьких i компанiйських вiддiлiв, що супроводжували його.
   Кругом Коропа стояли гетьмановi полки на чолi з полковниками  Апостолом
i   Горленком,   з   охочекомонним   полковником   Гнатом   Галаганом,   з
компанiйськими полковниками Кожухiвським i Андрiяшем. Тут були генеральний
хорунжий Сулима й генеральний обозний, "лисий чорт", як його гетьман iнодi
прозивав, Ломиковський. Люду бiля дванадцяти тисяч, здебiльшого козакiв  -
не молодикiв, а бувалих у походах i загартованих у боях.
   В самiм мiстечку розположилися  щонайвiрнiшi  .частини,  решта  вiйська
примостилася по присiлках або таборилися  на  полях,  повигребувавши  собi
куренi та порозпинавши походнi намети.  Iншi  ютилися  прямо  пiд  возами,
вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак  i  витривалий  назимно  й
погоду, як степовий кiнь.
   Кругом Коропа горiли вогнi,  на  мостах  i  роздорiжжях  стояли  варти,
непевному народовi проходу вночi не давали,  боючись  ворожих  хитрощiв  i
зради, гiрш небезпечно?, нiж боротьба у чистому полi.
   Куди про?хав гетьман,  оживали  дороги.  Козаки  зривалися  зi  сну  i,
споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальшi плани  теперiшньо?
кампанi?, про те, куди ?х гетьман провадить i якi задуми в нього.
   Фантастичнi вiстi!
   Попадалися несмiливi слова про гетьманiв перехiд на сторону шведську.
   Толки тi викликували в одних  радiсть,  а  в  iнших  сумнiв.  Свiдомiшi
тiшилися, бо надто вже в'?лося ?м у карк московське ярмо, а iншого способу
скинути його не бачили, другi оставалися пiд впливом  того  дурману,  яким
сп'янював себе народ, а якому iм'я - православний цар i вiрна йому служба.
   Виникали колотнечi й бiйки, котрi доводилось старшинам втишати  добрими
й насильними способами. Гетьман, не зважаючи на свою недугу, на  недоспану
останню нiч у Батуринi, на труди дороги, зразу, конем, а пiзнiше в  каретi
з Батурина в Короп, скликав сво?х довiрених старшин серед ночi з дня 24 на
25 на раду.
   Довго обмiрковувано, чи переходити Десну i де  ??  перейти,  чи,  може,
залишити вiйська на лiвому березi,  а  гетьман,  щоб  тiльки  з  невеликим
почотом спiшив до шведiв  i  провадив  ?х  на  цей  бiк.  Довго  не  могли
погодитися, бо всi вони були схвильованi тим  неспоко?м,  котрий  обгорта?
навiть смiливу козацьку душу в цей мент, коли треба рiшатися  на  важке  й
непевне дiло. Апостол казав, що нема що гаятися довше,- як переходити,  то
переходити купою,  забираючи  i  тi  старшинськi  родини,  що  вспiли  вже
при?хати в Короп. Горленко був друго? гадки. Переправа за Десну- рiч  сама
собою не така-то легка, пощо i переправлятися, заки гетьман договориться з
Карлом до чогось певного й  рiшаючого,  а  договориться,  так  тодi  шведи
перейдуть на цей бiк. Не треба даром турбувати козакiв.
   Вибрали  посередню  дорогу.  Половина  вiйська  зi  старшинами,  котрих
спiвучасть у його планах надто видна й  неоспорима,  мусить,  не  гаючись,
перейти на другий бiк, решта останеться на лiвому березi рiчки,  дожидаючи
розвитку дальших подiй. Якщо вони не зложаться щасливо, так не важко  буде
сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися тi, якi  не  спiвчували
Мазепинiй зрадi i в його переправi через Десну  добачували  щось  непевне.
Так i зробили.
   В понедiлок, дня 25 жовтня, щонайвiрнiшi  частини  гетьманських  полкiв
двигнулися з-пiд Коропа в напрямi Оболоня.
   Заро?лися поля й дороги людьми, кiньми й возами, заторохтiли гармати по
злегка примерзлiй землi, розмiшуючи з болотом i той легкий снiг,  що  впав
був уночi.
   Козаки йшли радо, бо посто? пiзньою осiнню, коли стужа  добира?ться  до
шпику-костi, гiрше надокучать вiд самого  походу,  а  дожидання  бою  гiрш
томляче вiд зустрiчi з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькi полки,  бо
вели ?х не чужi полководцi, а сво? старшини пiд проводом самого  гетьмана,
в котрого досвiдi i во?нних знаннях нiхто не сумнiвався.
   Гетьман ?хав на самому передi. Спокiйний  був  i  нiби  вдоволений  тим
задовiллям, яке да? чоловiковi свiдомiсть, що скiнчилося тривожне  хитання
i що дiло вже вирiшене. Бог зна?, що далi буде, але не буде вже залежностi
вiд царського гнiву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист  до
княгинi Дольсько? або до короля Карла дiйде щасливо до них, не  попавши  в
небажанi руки. Отсе укривання  сво?х  задумiв  i  планiв,  це  повсякчасне
тремтiння, щоб один схиблений крок не попсув цiлого, з таким накладом  сил
i здоров'я, з такою натугою думки,  веденого  дiла,  виснажувало  гетьмана
Мазепу й грозило витратою останкiв сил, котрих йому якраз тепер так  дуже,
дуже потрiбно. Рад був, що випливе на чисту воду i, вiдкривши шолом, гляне
вороговi в очi.
   "Ти московський цар, а я укра?нський гетьман. Ти  буду?ш  нову  царську
державу на кiстках сотнi поневолених народiв,  я  рiшивсь  будувати  свою,
незалежну вiд деспотi? тво??. Я зрадив тебе, бо не  хотiв  зрадити  власну
iдею. А хоч би менi й де довелось остоятися  в  бою  з  тобою,  хоч  би  й
прийшлося зложити свою голову стару i стурбовану, так останеться  Мазепина
iдея. Вона житиме пiд  попелом  i  кiстками,  поки  грядучi  поколiння  не
вiдгребуть ??, не пiднiмуть високо на свiй прапор i не заткнуть його  бiля
престолу вiльно? та незалежно? вiд московських царiв укра?нсько? держави".
   Гетьман кiнчив порахунки з совiстю сво?ю, i коли його що бентежило, так
це хiба усвiдомлення тих нових жертв, котрих вимагатиме його дiло. Гетьман
знав, що грiзний цар во гнiвi сво?м,  а  гнiвом  цим  вiн  спалахне,  коли
незабаром виявиться, що гетьман перейшов  на  сторону  короля  Карла.  Але
невже ж Укра?на i без того не приносить в жертву деспотi?  царськiй  сво?х
людей i сво?х ма?ткiв? I  невже  ж  тi?  жертви  падуть,  мов  у  безодню,
безслiдно i безхосенно?  Вилюдню?ться  i  спустошу?ться  край,  нiвечиться
освiта i культура;  що  гетьман  збуду?,  цар  нищить  сво?ю  "собственною
всевладною рукою". Нi, нi, далi так бути не може. Треба було  раз  пiдняти
клич самостiйно? держави, без котрого народ дорешти пропаде,  перемiниться
у велике стадо невiльникiв-рабiв, що з острахом  звiрячим  послушно  йдуть
туди, куди ?х жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Укра?но,  коли,
замiсть боротися за привiле? панiв  i  за  вольностi  селян,  не  пiднiмеш
боротьби за спiльне й дороге для всiх - за свою власну державу,  в  котрiй
вирiшаються тво? внутрiшнi  питання,  тво?  старi,  не  вирiвнянi  домашнi
порахунки.
   Жертви, котрi покладеш тепер на  рiдному  престолi,  не  пропадуть,  ?х
прийме Господь, i вони, як не тепер, то  в  будучностi,  стануть  на  судi
iсторi?, як велеречивi свiдки й оборонцi тво?х прав споконвiчних  i  тво?х
оправданих бажань...
   Гетьман заспоко?вся. Тiльки Батурин не давав йому спокою. Прочував,  що
йому в першу чергу прийдеться вiдповiсти за вчинок  гетьмана.  Це  ж  його
столиця, найсвiдомiшi й найвiрнiшi йому люди. Мiж ними залишилася Мотря.
   Чому не хотiла ?хати з ним? Чи справдi жаль було кидати матiр,  причину
?? горя?
   Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так i залишилася  сфiнксом,  котрий
манить  до  себе  загадкою  душi  i  тими  питаннями,  на  якi  годi  дати
вдоволяючий отвiт.
   Гетьман принаглив коня.
   Побачив перед собою широку, блiду  смугу  Десни,  на  котрiй  злегка  й
несмiливо стинався лiд, нiби рiчка  рада  була  вбрати  на  себе  льодяний
панцир, щоб по ньому перейшли козацькi конi й пере?хали вози.
   Погода не слухала ??. Тонесенька шкаралуща  льоду  тiльки  при  берегах
трималася купи, а посерединi топилася i спливала з водою.
   Бiля Оболоня, при лiвому березi рiки, стояв великий пором,  а  недалеко
вiд нього козацькi  пiонери  кiнчали  будувати  мiст  на  чайках.  Гетьман
повернув коня.  Довгу  хвилину  глядiв  на  того  рiзнобарвного  вужа,  що
звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокiйний, повний вигинiв, мiсцями
порозриваний, нiби його хто порубав мечем, то знову грубий i лiнивий, нiби
проковтнув якусь поживу i травить ??.
   Гетьман  пiдняв  булаву.   Голова   вужа   зупинилася.   Вигини   стали
вирiвнюватися, вiдiрванi частини лучилися з собою.
   П'ять тисяч людей, тисячi коней i возiв здержувалися  на  наказ  одного
руху гетьмансько? булави.
   Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад,  розносячи  накази
гетьманськi.
   Туловище довжезного вужа повернулося i звiльна стало посуватися направо
- в напрямi мосту. Досягнувши його головою, зупинилося i нiби завмерло.
   Гетьман злiз з коня i перший увiйшов на пором.  За  ним  провадив  чура
його сивого коня.
   Покойовi зносили найпотрiбнiшi клунки, з возу знесено декiлька  важких,
залiзом сильно кутих скринь.
   Гетьман  стояв  на  передi  порому,  до  котрого  з  берега  сходили  i
зiскакували його вiрники. Пором захитався.
   "Вже всi?" - запитав гетьман, оглядаючись на берег.
   Там стояв задуманий Орлик.
   "Може, ти гада?ш вертати?" - запитав його гетьман.
   Орлик стрепенувся, скочив i пiдбiг до гетьмана.
   "Ще час. Останнiй мент. Рiшайся".
   "Я вже давно рiшився, милосте ваша".
   "Так ?дьмо!"
   Поромщики перехрестилися i вхопились за линву.
   Пором лiниво й ледве помiтно став сунутися по тихiй  водi.  Мiж  ним  а
берегом лягала чимраз то ширша смуга.
   "Уявляю собi,- сказав гетьман до Войнаровського,- що так по  безбарвних
струях мовчазливо? Лети сунеться Хароновий човен". ВIДЧИНIТЬ ВОРОТА!
   Вже пiд час богослужiння в церквi помiтна була  тривога.  Народ  чекав,
коли священик промовить слова "со миром iзойдiм!"  I  в  голосi  священика
почувалася   якась   непевна   нотка.   Вiдвертаючись   вiд   престолу   i
благословляючи народ, вiн тривожно дивився  у  дверi,  нiби  ждав,  чи  не
появиться в них небажаний гiсть.
   Хто стояв ближче  до  дверей,  не  втерпiв  i  виходив  iз  церкви,  не
дожидаючи кiнця.
   Пiд церквою, на  майданах  i  на  вулицях  збивалися  люди  в  гурти  й
балакали.
   Гетьман на досвiтках з  Батурина  ви?хав,  забираючи  з  собою  частину
батуринсько? залоги. Чечеля командантом Батурина залишив.
   Це заспокоювало людей, бо Чечель вiдомий був, як досвiдчений i хоробрий
вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.
   Батуринцi привикли до того, що гетьман  часто  ви?здив  та  виступав  у
похiд i останнiми роками вiн гостем у сво?й резиденцi?  бував.  Але  якраз
тепер, коли i москалi, i шведи були так недалеко, i коли  нiкому  невiдомо
було, що принесе завтра, всякому хотiлося, щоб гетьман був тут.
   Що лиш вчора пiзнiм вечером прибув, а нинi вранцi,  дививсь,  уже  його
нема.
   Розiйшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа  по?хав.  В  перший
мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та iншi  старшини  заспокоювали  людей.
Казали, що нiкому невiдомо, що гетьман рiшиться зробити, але  що  зробить,
то, певно, й добре буде, конечне. Довiдалися батуринцi, що  видано  наказ,
щоб на Сеймi мiст зiрвати, коли б московське вiйсько  надходило,  i  тепер
уже нiякого сумнiву не було - гетьман пiшов до шведiв!
   Всякий розумiв, що воно значить. Але, на диво,  батуринцi  скоро  якось
осво?лися з тi?ю гадкою, гетьманська столиця стала  на  сторону  гетьмана.
Добре зробив. Краще зi шведом, як з  царем.  Вiдомо  було,  що  цар  гада?
скасувати гетьманщину, а тодi  й  Батурин  утратив  би  права  й  привiле?
столицi, а став би звичайним повiтовим городком. Пощо триматися царя?
   На вали, на замок!
   I народ кинувся до роботи. Навiть жiнки  не  дармували.  Хоч  недiля  -
копали, возили землю, двигали дерево й камiння. Скрипiли тачки i по цiлому
мiсту роздавався луск топорiв i сокир. Спiшилися.
   До городу тягнулись цiлi валки з поблизьких сiл i хуторiв з  утiкачами,
а з млинiв - з мукою. Забувалися звичайнi  турботи,  забувалися  ворожнечi
помiж поодинокими родами, всi як один  ставали  до  роботи,  щоб  скрiпити
город i зробити його спосiбним до оборони.
   Московська  залога,  що  стояла  в  сво?х  казармах  пiд   замком,   на
батуринському подвiр'?, i творила нiби  окремий  город  у  городi,  живучи
сво?м доволi вiдокремленим життям, бо батуринцi нерадо допускали  царських
людей до сво?х хат i родин, здивовано  i  недовiрливо  дивилася  на  працю
мiщан i козакiв, не знаючи, до чого воно  йде.  Гадали,  що  проти  шведiв
скрiпляють батуринцi свiй  замок,  i  дивувалися,  чому  i  ?м  не  кажуть
допомагати. Пояснювали собi тим, що ?х командант Анн?нков ви?хав,  а  його
заступник не спiшиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси.  Це  не
рiч царських людей.
   Нiч з недiлi на понедiлок минула  на  дальшiй  працi  й  на  тривожному
вижиданню. Не тiльки на замкових вежах, але й кругом Батурина  розставлено
вартових, щоб, запалюючи бочiвку зi смолою, дали знак, коли  б  наближався
ворог. Але ворог не надходив.
   Мотря весь день була на замку. Стрiчалася з Чечелем,  з  Кенiгзеном,  з
полтавським  полковником  Герциком  i  з  генеральним  осаулою   Гамалi?м,
балакала то з регентом гетьмансько? канцелярi? про те, де б краще заховати
архiв, то з городничим - про лад i  спокiй  у  мiстi.  ??  поява  додавала
всякому охоти, ??  слова  будили  запал  i  вiдвагу.  Донька  безталанного
Кочубея була вiдома всякому й люблена усiма, ?? краса, ??  розум  i  серце
?днали ?й прихильнiсть цiлого мiста. От i тепер казала вона вiдчинити сво?
багатi комори i щедрою рукою  роздавала  батуринськiй  бiднотi  хлiби.  Як
смерклося, вiдвiдала маму.
   Любов Хведорiвна не нагадувала колишньо? Кочубе?хи. Сильно постарiла  i
зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне  вбрання  i
не фарбувала волосся, анi не пiдмальовувала собi рум'янцiв.
   Мотря застала ?? в старому дворi  Кочубе?в,  як  зi  служанками  краяла
довгi пояси з тонкого льняного полотна ?  скубала  шарплi,  щоб  було  чим
осмотрювати рани.
   "I ви теж працю?те, мамо?"
   "Що люди, те й я... Що чувати в городi, Мотре?"
   Мотря розказала городськi новини.
   "Скуча?ш за мужем? Не скучай. Така  вже  доля  козачки.  Не  натiшиться
сво?м чоловiком. Краще гине на вiйнi, як дома".I ?? руки почали ще жвавiше
працювати.
   "Як гада?те, мамо? - почала Мотря.Обложать москалi Батурин?"
   "Вони вже нас давно облягають, цiлу  Укра?ну  обложили,  яко?  тобi  ще
облоги треба?"
   "А чого ви сподiва?теся, мамо?"
   "Нiчого доброго я вже не сподiваюся, дитино, але  робити  треба.  Мають
нас рiзати, як худобину, боронiмся"...
   Змiнилася Любов Хведорiвна.
   Пiзно пiдвечiр вертала Мотря  вiд  мами.  В  перевулку,  пiд  замковими
мурами,  хтось  заступив  ?й  дорогу.  Хотiв  ухопити  за  руку,  блиснула
стилетом, став.
   Пiзнала Iвана Носа, старшину прилуцького полку, котрий  перед  кiлькома
роками пiдлабузнювався до не?, а на котрого вона й дивитись не хотiла.
   "Чого вам треба?" - спитала.

   "Бачу, йде самотня жiнка, провести хотiв".
   "Опiкуни!.. Тривога, город облоги дожида?,  а  вiн  на  лови  на  жiнок
виходить. Останки сорому згубив!"
   "Мотре Василiвно! Не такого слова я вiд вас сподiвався, Гадав  рятувати
вас з того пекла, яке тут  зчиниться  за  днiв  кiлька.  Послухайте  мене.
Тiкайте, шкода вас, ?й-Богу, шкода. Я  вас  люблю.  Пiдемте  звiдси  геть.
Заведу вас у безпечне мiсце, заховаю  перед  людським  оком,  берегти  вас
буду, як свого власного ока. Не вiдтручуйте мене, не  робiть  безталанним.
На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Мiж вами й  ними  непрохiдна
прiрва. Ма?те згинути або попасти в московськi  руки  -  ходiть  зi  мною,
спасайтеся, поки час!"
   "Так говорить старшина, котрого гетьман  залишив  для  оборони  городу?
Пiдлий|"
   Хотiла йти. Зупинив.
   "Бачите стилет? Як не пустите..."
   "Одно слово, Мотре. Ти не дитина, зна?ш, що пiсля нинiшнього  нам  далi
не жити".
   "Чому?"
   "Ти пожалi?шся Чечелевi на мене, вiн мiй невблаганний ворог".
   Мотря надумувалася хвилину.
   "Нiкому не скажу",вiдповiла.
   "Не вiрю.  Нам  треба  побалакати  по  доброму.  Маю  щось  дуже  важне
сказати".
   "Що?"
   "Нинi нi. Завтра, як стемнi?, жду тебе бiля старих ворiт".
   Мотрi на саму гадку, що завтра знов ма?  стрiнутися  з  тим  чоловiком,
мороз пiшов по тiлi, але погадала собi, що, може, вiн дiйсно ма?  ?й  щось
важне сказати, i - згодилася.
   "До завтра нiкому нiчого не кажи. Слово дай!"
   "Чесне слово даю",вiдповiла.
   Хтось здалеку надходив. Нiс шапку аж за нiс насунув i скрутив у  бокову
вулицю. Мотря побiгла додому.
   Довго вснути не могла.  Несподiвана  зустрiч  з  Носом  збентежила  ??.
Нахаба. Як вiн смiв, що вiн собi гада?, за кого вiн ?? держить? Пощо  вона
давала слово? Найкраще з таким чоловiком зразу зробити порядок. Напав  ??,
в городi, котрому грозить облога...
   Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може,  щось  дiйсно  важного
почу?.
   Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кiлька  невиспаних
ночей.

   * * *
   Було недалеко до полудня, як чура постукав у  дверi:  "Панi,  вставайте
негайно, панi!"
   Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутрянi мешти, вийшла.
   "Що такого?"
   "Меншиков з князем Голiцином ?дуть".
   "Де?"
   "Ще ?х не видно. Але наш чоловiк з Обмачова на конi прискакав, вони там
ночували чи спочивали i з Соболевським розмову вели".
   "Нiкчемний зрадник,- крикнула  Мотря.-  Не  такий  страшний  ворог,  як
сво?... Зна? князь Меншиков, куди гетьман по?хав?"
   "Мабуть, що зна?. Наш чоловiк казав, що Меншиков до гетьмана  в  Борзну
?хав, коло Мени дiгнав його Анн?нков з листом вiд пана  гетьмана,  що  пан
гетьман у Батуринi i вiн подався туди. По дорозi  стрiнувся  з  Голiцином,
до?хали до Обмачова i тут до них Соболевський пiдiйшов".

   * * *
   Мотря одягнулася i пiшла на замок.
   В городi панувала тривога.  Зводили  мости,  замикали  брами,  наводили
гармати.
   На галереях, що бiгли вздовж  мурiв,  стояли  озбро?нi  люди,  старшини
зазирали крiзь прорiзи в мурах. Особливо пильнували  шляху  вiд  Обмачова.
Але й iнших сторiн замку не занедбували.
   Кенiгзен спокiйно ходив вiд гармати до гармати,  провiряв  нахил  дула,
справляв.  Чечель  на  чорному  конi  пробiгав  вулицями,   даючи   накази
старшинам, щоб кожний був бiля сво?? частини.
   Знали, що князi Меншиков i Голiцин наближаються до Батурина, але  нiхто
не мiг знати, чи за ними не надтяга? вiйсько. I в Батуринi стояли москалi.
Дехто радив, щоби  ?х  перебити.  Чечель  не  згодився.  Вiдставив  тiльки
сердюцький  вiддiл,  щоб  пильнував  казарми,  i  вночi  наказав   забрати
амунiцiю. Москалi перестращилися i з казарм сво?х не виходили. ?х  офiцери
сидiли тут, як у арештi.
   Коло полудня з найвищо? вежi залунало:  "?дуть!  ?дуть!"  Чечель  вибiг
туди.
   На виднокрузi появився невеличкий вiддiл  драгунiв,  а  за  ним  -  двi
карети, кiлька возiв i  знову  два-три  десятки  ?здцiв.  ?здцi  й  карети
поспiшали. Найдальше за пiвгодини будуть пiд мiстом. Гармашi зайняли мiсця
бiля сво?х гармат, заклацали курки мушкетiв, ?х  дула,  як  гадючi  язики,
висунулися з мурiв. Сердюцькi вiддiли уставилися бiля ворiт.
   "?дуть! ?дуть!" - понеслось по городу.
   Хвилина ще бiльшо? тривоги i - тишина. Город прита?вся.
   Чечель усе ще стояв на вежi  й  дивився,  чи  за  князями  не  надтяга?
вiйська. Нi.
   Зiйшов. Усе готове. Хай приходять.
   Як же лiниво проходить цей час! Зда?ться, й зовсiм не проходить,  а  на
мiсцi сто?ть.
   Чого ж тая валка зупинилася  на  шляху?  Перестроюються  чи  вiдбувають
нараду? Може, завернуть?
   Чому ж бо вони вже раз не ?дуть, а стоять?
   Ось кiлька ?здцiв вiддiлилося вiд валки й  поскакало  вперед,  пiдбiгли
мало що не до  самого  городу,  стають,  конi  тупцюють  на  мiсцi,  ?здцi
озираються, ?м подають якiсь знаки  з  карет  i  вони  повертають  управо.
Озирають вали, дивляться на мури, бачать озбро?них сердюкiв, котрi кидають
?м якiсь глумливi слова вдiл, нiби викликають на герць.
   Це, мабуть, князi послали ?х на звiди. Вертають, звiдомлення дають.
   Карети рушають з мiсця, але, про?хавши яку сотню сажнiв, знову стають.
   Чому ж вони не ?дуть?
   З батуринського подвiр'я вискаку? два московських  драгуни,  бiжать  до
свого команданта, щось йому передають.
   На мурах шум: "Чому ми ?х не перебили?"
   Чечель пробiга? вздовж мурiв i заспокою?  сердюкiв  i  мiщан.  Поки  не
надтягнуть московськi сили, небезпеки нема. Це тiльки Меншиков з Голiцином
?де. Гадав, що гетьмана застане.
   "Не пустити його!"
   "Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя".
   "Не пустити! Не пустити"!
   "Не пускаймо троянського коня!" - каже хтось iз козацьких старшин.
   "Не пускаймо, не треба, по що!"
   Вiд валки  два  сурмачi  пiд  мури  пiд'?жджа?,  за  ними  -  полковник
Анн?нков.
   Сурмачi сурмлять,- мабуть, Анн?нков  переговорювати  хоче,-  "слухайте,
слухайте, не шумiть!"
   На мурах  тихне.  Козаки  збираються  у  тому  мiсцi,  куди  пiд'?жджа?
Анн?нков.
   Пiд'?хав, ста?, гука?. Його не чують.
   "Ближче! Ближче!.. Тихо там, чу?те, Анн?нков щось балака!"
   Царський полковник пiд'?хав  ще  ближче,  долонi  до  рота,  як  трубу,
приложив, кричить: "Козаки i ви, мешканцi города Батурина!"
   "Голоснiше, голоснiше!"
   Анн?нков кричить, аж йому очi з лоба вилазять: "Чого це ви зазбро?лися,
мов проти ворога?" - пита?ться.
   "Бо приятелiв не сподiва?мося",-вiдповiдають йому з мурiв.
   "Чого ви це позачинювали ворота, чому не пуска?те князiв i мене?"
   "Бо не треба вас тут",- вiдгукують йому.
   "Вiдчинiть сей час, пустiть князiв у мiсто, а з ними й царських  ратних
людей".
   "Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба".
   Анн?нкову жили на ши? набiгають. Тако? смiливостi вiд хохлiв  вiн  нiяк
не сподiвався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змовi.
   Анн?нков хоче повернути  конем  i  вертати  до  Меншикова  й  Голiцина.
Надуму?ться. Спробу? ще раз - може вговорить.
   А на мурах мiж тим новий шум: "Чого тут ждать? Пали!"
   Старшини насилу здержують козакiв. Так не можна. Анн?нков на переговори
прийшов. Не годиться. "Змести ?х усiх, московську залогу  перебить,  менше
ворога, менша небезпека. Пали!"
   Кенiгзен наводить пiстолю: "Послух або смерть".
   Нерадо заспокоюються.
   "Тихо там! Анн?нков знов балака".
   Анн?нков кричить: "Козаки i ви, чеснi мешканцi города Батурина!"
   "Голоснiше, не чу?мо!"
   Анн?нков аж вищить: "Отямтеся, не  гнiвiть  ?х  милостей  князiв  i  не
стягайте на себе страшного гнiву його величества царя.  Вiдчиняйте  ворота
по добру! Раджу вам".
   Козаки гомонять. Дехто каже, щоб вiдчинити, нема  чого  боятися,  це  ж
жменька людей, нiчого вони не зроблять.
   "Пощо? - вiдповiдають другi.- Щоб  побачили,  як  ми  за-збро?лися?  Не
треба".
   "Утрет? взиваю вас,- гука? Анн?нков,- щоб ви вiдчинили ворота. Чому  не
пуска?те нас?"
   З мурiв  вiдповiдають  йому:  "Бо  гетьман  не  велiв  нiкого  в  город
впускати".
   "Може,  шведiв  не  велiв  гетьман  впускати,  а  не  нас?"  -пита?ться
Анн?нков.
   "Не шведiв, а москалiв".
   "Москалiв? Чому?"
   "Бо через них укра?нцям чиниться велике знищення, через них не мало вже
сiл i мiст попропадало".
   "Цiлi мiста й села москалi попалили, а людей помордували".
   "Не пустимо! Гетьман не велiв!" - гукають.
   "А де ж гетьман?" - пита?ться Анн?нков.
   "До Коропу по?хав".
   Анн?нков поверта? свого коня, трубачi ?дуть за ним.  ?х  проводжають  з
мурiв насмiхом i глумливими словами:
   "?дьте до чорта в зуби!"
   Анн?нков прискаку? конем до карет. Щось князям каже, руками  розклада?,
нараджуються, не знають що робити.
   Аж Меншиков ста? у повозi, пiдносить руку, кулаком Батуриновi  грозить.
Його гарне обличчя поганi? - одна злiсть. Голiцин  заспокою?  свiтлiйшого,
тягне за рукав, просить сiдати.
   Карети завертають. Передня сторожа робить зворот  улiво,  жене  вперед,
карети  за  нею,  задня  сторожа  поверта?ться  на  мiсцi,  i  цiла  валка
посува?ться зразу тим самим шляхом, що перед годинкою при?хала, а  пiзнiше
скручу? в напрямi Коропа.
   Вартовi на вежах стежать за  москалями.  "До  Коропа  по?хали,  гадають
гетьмана застати там".
   "Боже, провадь, дiдько, пхай!"

   * * *
   Батурин заспокою?ться... Вiд'?хали... Може, вже й не вернуть. На  шведа
пiдуть. Гетьман Батуриновi на вiдбiй поспi?.
   Город не тратить надi?. Така вже вдача людська, що i в  найгiршому  все
собi яко?сь надi? шука?, дурить себе.
   Не дурить себе Чечель. Зна? вiн, якi наслiдки матиме  нинiшня  розмова.
Батурин виповiв послух царевi, обiдив його любимця Меншикова й  ки?вського
во?воду Голiцина, котрому цар довiрив догляд над  цiлою  Укра?ною,  зробив
його  нiби  сво?м  намiсником.  Батурин  не  пустив  царського  полковника
Анн?нкова до свого полку, Батуриновi  москалi  не  можуть  того  простити.
Чечель скликав сво?х старшин на раду.
   Прийшли  всi  схвильованi,  тим  хвилюванням,  яке  виклика?  в   людях
усвiдомлення дуже вiдповiдального вчинку.
   "Панове товариство! Козаки й батуринцi виповiли царевi послух".
   "Двом панам годi служити".
   "Або слуха?мо царя, або гетьмана".
   "Або Москва, або Укра?на".
   "Гетьман нам регiментар, його накази для нас святi".
   "Не перечу,- вiдповiв Чечель.- Я то? само? мислi. Але ж не  дурiм  себе
надi?ю на помилування царське".
   "Цар не милу? нiкого. Не помилу? i нас".
   "Так тодi зна?те, що воно  значить?  Коли  гетьман  не  поспi?  нам  на
вiдбiй, так за днiв кiлька сподiваймося московського вiйська".
   "Хай прийдуть. Чорта з'?дять. Не бачили Москви!"
   Вулиця шумiла:
   "До збро?, до збро?!"
   Молодi хлопцi невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майданi.
   В церквах правили молебень. Жiнки лежали  хрестом.  Горiли  свiчки,  як
мечi, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ.
   "Панове товариство,-  говорив  до  зiбраних  Чечель.-  Не  тiшмося,  що
вiдiгнали вiд Батурина князiв, i не гадаймо, що вони не при?дуть. Меншиков
зневаги не простить, хоч би й сам цар  хотiв  простити.  Взиваю  вас  усiх
гуртом i кожного зокрема, щоб ви  добре  пильнували  дiла.  Не  занедбуйте
нiчого, що може причинитися до скрiплення нашого города.  Та  ще  прошу  i
взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не пiдходить ворог, але
чи нема його мiж нами. Внутрiшнiй ворог гiрший усiх".
   "Посто?мо як мур".
   "За Батурин, за гетьмана, за Укра?ну!"
   Iван Нiс мовчки прислухувався до наради. Нiхто вiд нього слова не чув.
   Мовчки вiд Чечеля поплiвсь до прилуцького полку. ПЕРША ЖЕРТВА
   Пiзно увечерi в понедiлок, 25 жовтня, то? само? днини,  як  московських
князiв батуринцi не впустили в город, Мотря, заткнувши за  пояс  стилет  i
зазбро?вшися добрим пiстолем, скрадалася до старих ворiт.
   За нею назирцем, як тiнь, iшов ?? паж, попiд плоти й мури, з того боку,
по котрiм падала тiнь.
   Iван Нiс, побачивши Мотрю, висунувся iз заглибленню муру.
   "Не пiдходiть до мене,- сказала Мотря,  стаючи  в  обороннiй  поставi.-
Кажiть, чого вам треба".
   "Вас".
   "Ха-ха-ха! Збожеволiв".
   "Мотре, без тебе не жити менi. Поки тут був Чуйкевич, я не хотiв нищити
вашого щастя".
   "Боявся".
   "Я вже i чорта не боюсь. Все одно менi. Не хотiв. Совiсть не давала.  А
тепер, як бачу твою загибiль, хочу врятувати себе й тебе".
   "Рятуймо Батурин".
   "Його не вряту? навiть Бог. По тiм, що нинi сталося,- пропаде!"
   "Таку-то тайну мав менi сказати Iван Нiс?"
   "Пропаде! - повторив, а в його голосi почувалася злоба,  не  жаль.-  Не
оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, анi Герцик, нi навiть нiмець
Кенiгзен, нi усi гетьмановi заушники вкупi - пропаде!"
   "Не кракайте, Iване Дмитрi?вичу!"
   "Не кракаю, а знаю. Кого  ще  не  запаморочило  дорешти,  спаса?ться  з
життям".
   "Втiка?? З потопаючого корабля утiкають щурi. Хто такий, утiк?"
   "Не один, мiж iншими гетьманський  канцелярист,  товариш  Чуйкевича  по
службi, Андрiй Кандиба".
   "Брешеш! - крикнула, збентежена такою злощасною вiсткою Мотря.- Брешеш,
щоб заманити мене, чорте".
   "Богом клянусь".
   "Не вiрю. Пусти мене. Пусти!"
   "Не пущу! Не пручайсь. Попалась".
   "Як в Бога вiру?ш, пусти!" - кричала i просила Мотря, маючи тепер  одне
на гадцi -  летiти  до  Чечеля,  докласти  йому  про  втечу  Кандиби,  про
небезпеку, яка з боку втiкачiв городовi грозить.
   Але Нiс, хоч поранила його стилетом у руку, тримав ?? у сво?х  обiймах,
силуючись пiдняти ?? i понести  з  собою,  з  городу,  потайником  забутим
усiми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив ?й  буркою  уста,  обкрутив
голову, перемiг. В цей мент щось ухопило його ззаду за  шию,  перегнуло  i
вiн повалився на землю.

   * * *
   Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою  ??  обкручено
було сильно, аж болюче, не рiвна боротьба закiнчилася.
   На землi лежав умираючий паж, Iвана Носа не було.
   "Рятунку, люди, рятунку!" -  кричала,  посилаючи  кулi  за  тою  чорною
тiнею, що втiкала  попiд  мури  в  напрямi  забутого  всiми  батуринського
потайника.
   Надбiгли люди й допомогли Мотрi перенести вмираючого пажа до ?? двора.
   Прикликали хiрурга, порятунку не було.
   _ЧЕРЕЗ ДЕСНУ_
   Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо  мiж  рiкою  i
високуватим берегом росли шуварi й густi  верболози.  З  порому  на  берег
кинено  мiсток,  по  котрiм  пройшов  гетьман  i  його  товариство.  Пором
вiдчалив, щоб перевозити  решту  возiв,  котрi  все  ще  наспiвали.  Деякi
спiзнилися  iз-за  лихо?  болотисто?  дороги  та  всiляких  непередбачених
пригод.
   Гетьманський  приватний  обоз  був  чималий.  Вiн  представляв   велику
вартiсть, i гетьман турбувався,  щоб  вiн  не  попав  у  руки  московсько?
погонi. Дивився  позад  себе  -  на  широку  смугу  Десни,  на  прибережнi
верболози, мiж котрими вона нiби соромливо окрива?ться, так що ??  здалеку
й зовсiм не видно, i на той рiвний, злегка тiльки схвильований кра?вид, що
простяга?ться аж до Сейму. Весь  вiн  вповитий  тепер  осiнньою  iмлою,  у
котрiй прямо потопа?, нiби в молочному морi. А за Сеймом, ген далеко, його
Батурин.
   Що там тепер?
   I гетьманське серце сповнилося жалем i турботою про долю цього  города.
Чи видержить вiн московську облогу i як подавати батуринцям знаки, що  про
них не забули?
   Заспоко?вся, перенiсшись у гадках на Дехтярiвку. Там сто?ть  церква  на
горбку, висока i з високою дзвiницею. Можна буде давати свiтлянi сигнали.
   Заспоко?вшися - глянув перед себе.
   I тут iмла, крiзь котру насилу пробиваються сонячнi променi.
   Невеселою дниною вiта? гетьмана цей край.
   Зимним вiтром дмуха? на нього,  пригаду?,  що  незабаром  прийде  зима,
може, й гостра, сувора.
   Як поставиться до його задумiв,  отсей  шматок  укра?нсько?  землi?  Чи
спiвчуватиме його, чи привiта? вороже? За  Укра?ною  заявить  себе  чи  за
Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лiвий.  Вiн
ще в XV столiттю пiдпав пiд владу москалiв i в козацькому життi, у  всяких
визвольних рухах не брав тако? живо? участi, як лiвий.
   Дивно, як рiка, не так то дуже й  велика  та  широка,  дiлить  те  саме
населення.
   Тому-то гетьман, як зразу не хотiв,  щоб  шведи  приходили  на  Укра?ну
ранiше, нiж приборкають Москву, так пiзнiше, довiдавшись, що  король  Карл
пряму? не на Москву, а мабуть, на Ки?в, наглив його, щоб скорiше переходив
Десну, бiльше довiряючи ?? лiвому, нiж  правому  береговi.  Але  Карло  не
послухав,  отаборився  в  Горках,  i  тепер  гетьмановi  довелось   самому
переходити рiчку, залишаючи Батурин i кiлька тисяч вiйська за собою.
   Не знаючи Карлових планiв, гетьман не мiг робити сво?х, заряджував  те,
що на його гадку диктувала конечнiсть.
   Думаючи, дивився на переправу козакiв. Деякi,  не  зважаючи  на  холод,
кидалися з кiньми в воду й перепливали рiку старим, найпростiшим козацьким
способом. Менш смiливих закликали товаришi на той бiк.
   Чайковим мостом проходили першi вiддiли пiшого вiйська. Бадьоро ступали
назустрiч невiдомому й новому. Лунала пiсня:  "Як  перейду  за  Десну,  не
верну аж на весну", а вiдгомiн доповiдав: "за Десну, на весну..."
   Бiля входу на мiст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидiв  на
конi, пильнуючи, щоб забагато четвiрок не  входило  на  мiст,  бо  вiн  не
крiпкий, чайки не смоленi свiжо, може, котра й не видержить тягару.
   Мiст  хитався,  i  незвичному  до  таких  переходiв   глядачевi   могло
здаватися, що вiн ось-ось i потоне разом з людьми.
   "Скорiше! Скорiше! Поспiшай!" - гукав  генеральний  обозний,  маючи  на
увазi, що не так то легко  перейти  чотирьом  тисячам  людей  з  кiньми  й
возами.
   _"Як перейду_ за _Десну,_
   _Не верну аж на весну",_-
   нiби безжурно й безтурботно спiвали козаки.
   "За Десну, на весну",-  хриплим  голосом  вiдповiдала  в  осiннiй  iмлi
схована луна. Нiби глузувала собi з того спiву, насмiхалася.
   Мiж  тим  перевезли  гетьманську  карету,  запряжену  шiстернею   сивих
арабських коней,  i  гетьман  сiв  у  вигiднi  подушки,  приглядаючись  до
переправи вiйська.
   Мало його, дуже мало! Замiсть сподiваних i обiцяних 20 тисяч, вiн  веде
Карловi лиш четвертину.
   Та чи певнi й вони? Появляються царськi унiверсали  (Бог  вiсть,  якими
шляхами вони мандрують), i  не  спинити  ?х.  Хто  вгада?,  якими  словами
промовить цар до укра?нського народу i до козацького  вiйська?  Певно,  що
Мазепу змалю? гiрше чорта, назове зрадником  i  запроданцем,  вiдступником
вiд предкiвсько? вiри, вiд свято?, православно? церкви i, може,  навiть  у
тiй невеличкiй, вибранiй армi?, знайдеться ще не один такий,  що  повiрить
влесливим  словам  царя,  полакомиться  на  обiцянку  прощення  i   покине
гетьмана.
   Десна не спинить тих, що в душi не побудували кордону  мiж  Укра?ною  i
Москвою.
   Минали години. Козаки, пiшi й кiннi, вже на правому боцi.  Уставляються
полками, вiддiлами, збитими чотирикутниками в пiвколесо.  Ще  тiльки  обоз
надтяга?, чути, як погоничi гукають на коней. Однi вози  вже  наближаються
до мосту, iнших ще й не видно, тiльки гамiр чути. ?дуть.
   Гетьман каже собi подати коня. Пiдводять -  сiда?.  Хоч  зметружений  i
хворий, у сiдлi трима? себе бадьоро, по-козацьки.
   З Орликом i Войнаровським в'?жджа? в пiвколесо.  Над  ним  розвiва?ться
прапор i ма? бунчук. Козаки вiтають свого вождя. Голосно, грiмко, довго.
   Диву?ться заспаний правий берег Десни, чого це будять його.
   Гетьман розкланю?ться.  Старшини  роз'?жджають  кiньми  поперед  сво?ми
частинами:
   "Гетьман промовити до свого вiйська бажа?".
   Вiддiли посуваються вперед, чоловiк  коло  чоловiка,  кiнь  коло  коня,
близько. Пiвколесо звужу?ться, замика?ться, як живий  обруч,-  гетьман  до
козакiв балака:
   "Отсе, дякуючи Боговi милосердному, ступили ми на правий  берег  Десни.
Хочу, щоб  ви  знали,  куди  вас  веду.  Гада?те  -  до  царя?  Це  ж  наш
споконвiчний ворог, котрий хоче занапастити вольностi нашi й козакiв гада?
повернути в московських солдатiв. Чи бажа?те собi того?"
   З кiлькох тисяч грудей понеслось грiмке: "Нi", аж стрепенулася Десна.
   "Я сам не раз балакав з царем, i вiн не скривав сво?х  намiрiв  ворожих
Укра?нi, виявив рiшучу свою волю скасувати гетьманщину,  розпустити  полки
козацькi й настановити московський уряд. Ще раз питаюся  вас,  чи  бажа?те
собi того?"
   "Нi, нi, нi!"-залунало кругом ще довше i ще грiмкiше, нiж перш.
   "Багато разiв старався  я,-  говорив  гетьман  далi,-  вiдвернути  його
величнiсть царську вiд цих погибельних  замiрiв  для  всього  укра?нського
козацького народу, та добився хiба до того, що й  сам  пiд  царський  гнiв
попав. Щоб врятувати вас i себе -  переходжу  до  короля  шведського.  Вiн
зобов'язу?ться  шанувати  нашi  права,  нашу  державну   самостiйнiсть   i
обороняти ?х усiма сво?ми силами перед посяганнями Москви.  Згiднi  ви  на
те?"
   "Куди поведеш нас, туди й пiдемо",вiдповiдали тi, що стояли ближче.
   "Браття! Наспiв наш час, вiддячимо москалям за ?х довгочасне насильство
над нами, за всю ?х неправду й жорстокiсть,  оборонимо  й  забезпечимо  на
довгi часи нашу волю i нашi козацькi права. Прийшов-бо час скинути з  себе
ненависне ярмо i Укра?ну зробити кра?ною вольною i вiд нiкого незалежною".
   "Добудемо волю Укра?нi!"- понеслось по обох берегах Десни.
   "Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й  славу
iдемо. Постiйте ж крiпко й хоробро, не подайте iменi козацького в  наругу.
Бог  i  хоробрий  король  шведський  да  будуть  з  лицарством  козацьким,
укра?нським!"
   "Дай Боже! Дай Боже!" - гукали, пiдкидаючи шапками, козаки.
   Нiхто не противився, хоч були такi, що надто вже привикли до ярма, воно
вже ?х i не давило, не чули. Але й тих  поривав  гетьман  сво?ю  появою  i
сво?м рiшучим, самовпевненим голосом. Одиницi йшли за настро?м  загалу.  А
загал рад був тiй змiнi-iзмiнi. Не всмiхалася ?м надiя стрiчатися в бою  з
хоробрим вiйськом шведським, про котрого лицарськi вчинки та во?нну вправу
ходило чимало всiляких, навiть перебiльшених вiсток i оповiдань.
   Знали, що де король Карл зустрiча?ться з царем Петром, побiджу? перший.
Хотiлося пробувати во?нного щастя по сторонi побiдника. Його  хвалили,  не
лише як великого лицаря-вождя, але також як чоловiка доброго  й  людяного,
котрий на свою совiсть не радо бере жорстокi, во?ннi вчинки.
   Розiрвалося живе колесо козацьке, цей  величезний  круг,  що  в  пiзнiй
осiннiй день так несподiвано появився на лугах i полях на  правому  березi
Десни, i гетьман Мазепа при звуках сурм i  литаврiв  в  оточенню  старшини
двигнувся вперед у напрямi Орлiвки.

   * * *
   Орлiвка - мiстечко на рiчцi Убiдi, недалеко Новгорода-Сiверського.
   Козацькi розвiдки доносили, що у слободi  за  Орлiвкою  сто?ть  передня
сторожа, зложена з двох  драгунських  полкiв  короля  Карла  пiд  командою
Г?льма та Гiлл?нштi?рна.
   Туди треба було гетьмановi негайно послати  сво?х  людей,  бо  шведськi
розвiдки певно вже запримiтили перехiд козакiв через Десну i не важко, щоб
вони не почали яко? ворожо? акцi?.
   Гетьман пiслав Орлика й Ломиковського, щоб звiстити про свiй перехiд до
його милостi короля Карла.

   * * *
   Перед Орликом i Ломиковським ?хало три сердюки, посерединi - хорунжий з
бiлою хоругвою.
   Шведи втiшилися, гадаючи зразу, що це  московський  цар  посила?  сво?х
людей переговорювати з королем Карлом i просити миру. I мiж  шведами  було
чимало таких, що тужили  до  нього,  жадiбно  дожидаючи  моменту,  коли  в
шведськiй армi? затрублять на остаточну "вiкторiю" i  коли  вiйсько  стане
збиратися  в  похiд  до  свого  рiдного  краю,  виснаженого   довголiтнiми
славними, але й коштовними вiйнами молодого, завзятого короля.
   Драгуни, що стояли на  сторожi,  перейняли  гетьманських  посланцiв  iз
зав'язаними очима провели ?х до Г?льма i Гiлл?нштi?рна.
   Шведське вiйсько зустрiчало ?х мовчки,  покоряючись  силi  та  значiнню
бiлого прапора.
   Гарнi, породистi конi, пишне вбрання, як на вiйну навiть за розкiшне, i
дорогоцiнна збруя, так приваблива для ока всякого  вояки,  вiдразу  велiли
догадуватися, що не будь-якi гостi прибули отсе до передньо? сторожi армi?
його милостi короля Карла. Це, що ?м зав'язано очi, не дивувало нiкого, бо
такий во?нний звичай. Чужi люди не повиннi бачити i знати,  що  дi?ться  в
таборi. Це ж вiйна.
   Що лиш на квартирi,  в  свiтлицi  якогось  старого  двора,  Орликовi  й
Ломиковському розв'язано очi.
   Перед ними стояли полководцi шведськi Г?льм i Гiлл?нштi?рна,  здивованi
несподiваною появою невiдомих гостей. По вбранню, по голеному обличчю,  по
цiлому виглядi знатi було видно, що це не москалi. Що не поляки -  це  теж
догадувалися Карловi  старшини,  бо  в  ?х  армi?  була  шляхта  польська,
сторонники Станiслава Л?щинського. Ясна рiч -  це  козацькi  старшини  вiд
гетьмана Мазепи.  Карловi  генерали  й  полковники  знали,  що  ?х  король
переговорю? з гетьманом Мазепою, що гетьман сто?ть  за  Десною  i  що  вiд
нього кожно? хвилини  можна  сподiватися  послiв.  Але  наслухалися  також
усяких фантастичних оповiдань  про  Мазепинi  хитрощi,  i  тому  привiтали
Орлика i Ломиковського чемно,  але  недовiрливо,  боячись  якого  хитрого,
во?нного пiдступу.
   Орлик в латинськiй промовi з'ясував цiль свого  приходу.  Його  милiсть
гетьман Iван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького  свого
вiйська бiля Оболоня рiку Десну i просить побачення з його милiстю королем
шведським, щоб з його потугами сполучити сво? вiйськовi сили i дiлити долю
й недолю дальшо? вiйни.
   Г?дьм i Гiлл?нштi?рна слухали гарно? i  вправно?  латини  гетьманського
молодого посланця i дивувалися,  що  козаки  так  вчено  балакають  i  так
полiтичне й шанобливо поводяться, а що не всього, як  слiд  розумiли,  так
довелось гетьманському аптекаревi, котрого Орлик i Ломиковський привели  з
собою, перекладати й розтолковувати дещо на нiмецьку мову.
   "Вiта?мо, шановних панiв,- вiдповiв Г?льм,- i  тiшимося  тим,  що  вони
отсе довели до нашого вiдома. Просимо не дивуватися i не гнiватися, що  не
вiримо легко на слово, але  вiйна  обережностi  вчить.  Панове  залишаться
дорогими гостями в нашiй вбогiй i невигiднiй квартирi, а ми пiшлемо  сво?х
людей до Оболоня, щоб провiрити дiло".
   Орлика й Ломиковського залишили  в  свiтлицi  й  просили  розгоститися.
Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом.
   Гетьманськi посланцi дивувалися тому споко?вi, який царював  у  слободi
за Орлiвкою, в  котрiй  стояли  два  драгунськi  полки  передньо?  сторожi
шведського короля. Нашi селяни не виявляли то? тривоги, яка звичайно бува?
там, куди увiйде вороже вiйсько. Не чути було нi  розпачливих  крикiв,  нi
плачу.
   Шведськi  команданти  перейшли  до  друго?  свiтлицi  й   нараджувалися
хвилину, що ?м робити.
   Орлик  i  Ломиковський,  особливо  ж  перший,  справили  на  них  гарне
враження.  Зразу  видно  було,  iцо  це  люди  чiльнi,   високi   козацькi
достойники, а не шпигуни, анi авантюристи, котрi  шукають  легко?  наживи.
Годi було гадати, що вони брешуть i впроваджують шведiв у блуд, але ж  для
всяко? певностi треба було перевiрити справу, щоб не  вiдповiдати  пiзнiше
перед королем за несповнення вiйськового обов'язку.
   Треба було послати людину, знаючу укра?нську мову, а  найкраще  когось,
хто бачив гетьмана Мазепу i що певно сказати може,  що  це  дiйсно  вiн  у
сво?й власнiй особi, а не хтось пiдiсланий ворогами, щоб пiдманити  шведiв
i втягнути ?х у бiду.
   Таку людину вони на щастя знайшли мiж собою. Був це офiцер -  iталi?ць,
що ранiше служив як на?мник у московському вiйську i знав гетьмана  Мазепу
особисто.
   Покликали його, дали iнструкцi?, додали кiлькох драгунiв для скорости i
разом iз тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили
до козацько? армi?, яка, перебравшися крiзь плавнi  й  мокруватi  оболоння
над Десною та вийшовши на горбкуватi поля, розтаборилася для вiдпочинку.

   * * *
   З Орлiвки до козацького табору пiд  Оболонням  мчав  невеличкий  вiддiл
?здцiв.
   ?х повели до гетьмана.
   "Команданти  передньо?  сторожi  армi?  його  високостi  короля  шведiв
Карла,- промовив iталi?ць,- посилають мене з привiтанням вашо?  милостi  i
висловлюють свою радiсть з приводу переходу  славного  козацького  вiйська
вашо? милостi за Десну".
   "Дякую панам командантам  передньо?  шведсько?  сторожi,  а  вас  прошу
розгоститися у мене та не погордувати козацьким хлiбом-сiллю".
   Iталi?ць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивнi  очi  i  в
тую усмiшку, якою, здавалося, нi одно друге обличчя не всмiхалося.
   Так, так, це був гетьман Мазепа.
   Гетьман догадався, по що при?хали шведи i запитав:
   "Що ж пiзнали? Мазепа чи нi?"
   "Так, ваша милосте, i пiд присягою мiг би сказати, що  отсе  маю  щастя
розмовляти з його милiстю гетьманом Укра?ни Iваном Степановичем Мазепою".
   "Так тодi нема нам чого гаятися.  По?ду  з  вами  до  панiв  Г?льма  та
Гiлл?нштi?рна, перед котрими засвiдчите, що це я, не хто другий, не якийсь
облудник-самозванець, що пiдшива?ться  пiд  мо?  iм'я  i  пiд  мою  особу.
Розгостiться, панове, а я ще побалакаю з мо?ми старшинами".
   Гетьман попровадив  гостя  до  похiдного  шатра,  котре  мiж  тим  було
розбито, а сам скликав старшин на раду.
   "Як же гада?те, панове товариство,запитав.- Що менi тепер  робити?  Йти
до шведських командантiв чи пiдiждати на зустрiч iз самим королем? А може,
в вас ? яка iнша рада. Кажiть!"
   Старшини не надумувалися довго.
   "Що тут багато радити",-  казали,  тривожно  розглядаючись  по  широких
полях i лугах над Десною. Козацькi бистрi очi летiли мало що не до  самого
Сейму, бо лiвий берег Десни був рiвний, злегка тiльки схвильований гайками
й очеретами, мiж котрими окривалися селища людськi. Не  одному  здавалося,
що ось-ось i висунуться московськi патрулi, ось-ось i погоня. Москалi,  як
покмiтять зраду, в першу чергу схочуть недопустити козацького  вiйська  до
сполуки з армi?ю шведською. Схочуть клином вбитися помiж них. Це перший  i
найпростiший спосiб.
   "Сказав аз, так кажи i буки,говорили старшини.- Чим скорiше сполучимося
зi славним вiйськом шведським,  тим  для  нас  краще  й  безпечнiше,  ?дь,
гетьмане, негайно до  передньо?  шведсько?  варти,  iншо?  ради  ми  й  не
зна?мо".
   "I я так собi гадаю",- вiдповiв гетьман, почуваючи, що ступа?  отсе  на
шлях, з котрого вже нiякого повороту нема й бути не може.
   "?дьмо!"
   Вибрав почот, котрий мав супроводжувати його, дав  накази,  куди  i  як
двигнути вiйсько, i сiв на коня.
   Втомлений  недугою,  турботами  й  подорожнiми  невигодами,  сам   собi
дивувався, звiдки в нього береться стiльки енергi?.
   Поки ?х - поти й життя.
   Усвiдомлення важного моменту i почуття велико? вiдповiдальностi за свiй
iсторичний вчинок не  пригноблювали  гетьмана,  а  скорiше  пiдбадьорювали
його.
   "?дьмо!" - i вiн пустив свого коня,  поскакав  полями  за  сердюками  з
бiлою хоругвою.
   Шведськi команданти  вистро?ли  сво?х  драгунiв  i  привiтали  гетьмана
Мазепу з почестями, якi приписував ?х вiйськовий устав при зустрiчi чужого
полководця i володаря землi, на котрiй вони стояли.
   Заходяче сонця побачило гетьмана у шведiв. ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ
   У Нових Млинах, мiстечку на рiцi Сеймi, три  години  ?зди  iз  Сосницi,
свiтлiйший князь Меншиков довiдався, що гетьман бiля Оболоння переправився
з кiлькома тисячами свого вiйська за Десну.
   Свiтлiйший хвилювався. Його гарне обличчя поганiло  вiд  злостi  i  вiд
бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив свiтлiйшого, як
гризла  його  злiсть,  що  вiн,  Меншиков,  дав  себе   пiдвести   старому
гетьмановi. Меншиков ?хав вiдвiдувати вмираючого Мазепу в  Борзнi,  а  цей
труп за той час успiв упорядкувати сво? дiла в Батуринi, вивести з  городу
до оборони неконче потрiбнi вiйська й перевести ?х за Десну.
   "От чому-то,- гукав князь Меншиков, ходячи нервово по сво?й  квартирi,-
от чому-то Войнаровський вночi, з п'ятницi на суботу,  так  несподiвано  i
навiть не попрощавшися зi мною, ви?хав з Городка,  залишаючи  сво?  дорогi
карети! Ось чому Мазепа на всi сторони висилав з Батурина царських  ратних
людей. Аж тепер менi це ясно".
   Свiтлiйший сердився i нiчого собi в цей мент  так  дуже  не  бажав,  як
дiстати "iзменнiка" в руки, того  старого,  пережитого  дiда,  що  важився
його, Меншикова, так пiдступно вивести в поле.
   По дорозi в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але
нiяко? змiни не мiг запримiтити.  Народ,  нiби  нiчого  про  вчинок  свого
гетьмана  й  не   знав,   нiяко?   непокiрливостi,   неприхильностi,   анi
неслухняностi не можна було помiтити. От, як звичайно народ.
   Мало того. Коли розiйшлася вiстка, що Меншиков  у  Макошинi,  стали  до
нього прибувати з чолобитною сотники i другi старшини iз поблизьких сiл  i
мiстечок. Всi вони стверджували погану вiстку, що гетьман Мазепа  перейшов
до шведiв, i дуже його  за  те  ганили.  Усiма  силами  вiдпекувалися  вiд
яко?-небудь спiвучастi в  цьому  злочинi  i,  як  тiльки  могли  й  умiли,
впевнювали свiтлiйшого в  сво?й  непохитнiй  вiрностi  й  вiдданостi  його
величеству царю.
   Меншиков лаяв ?х щонайобiдливiшими словами, гримав на них, як на  сво?х
пахолкiв, i, нагнавши ?м великого страху, вiдпускав у ласцi.
   Вiдходили застуканi й загулюканi, приниженi в сво?й гiдностi людськiй i
народнiй, але з надi?ю в сво?х маленьких, бiдних душах, що, може, царський
гнiв далекою бурею прогримить понад ними,  може,  ?м  поталанить  зберегти
себе та сво? ма?тки.
   Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про  нечуваний  i
несподiваний злочин Мазепи i найпокiрнiше радив розiслати з  того  приводу
манiфест. На гадку Меншикова, в тiм манiфестi треба представити Мазепу, як
великого ворога всього православного народу, вичислюючи всi  злочинства  й
тягарi, яких гетьман за час свого довгого регiментування допустився. Треба
числитися, що Мазепа розiшле й сво? брехливi вiдозви до народу,  так  тодi
добре буде, якщо царське слово скорiше й голоснiше промовить до  розуму  i
до совiстi людей.
   Цей лист вислав Меншиков окремим  кур'?ром  до  царя,  котрий  стояв  у
Погрiбках над Десною, наглядаючи над рухами шведського вiйська.
   Що лиш тодi заспоко?вся, та не дуже, бо годi було наперед  угадати,  як
цар поставиться до це? несподiвано? вiстки.
   Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди  покарати  Мазепу,  зжене
гнiв на сво?х власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього,  як
свiтлiйший.
   Але  потiшав  себе  Меншиков  гадкою,  що  це  не  йому,  а  ки?вському
губернаторовi князевi Голiциновi доручено нагляд над тим,  що  дi?ться  на
Укра?нi, як поводиться народ i чи не грозить тут яка небезпека для царя  i
для Москви.
   Значиться, не Меншиков, а Голiцин вiдповiда? за злочин гетьмана. Але  ж
i на нього вiдповiдальнiсть не паде, бо цар в  нiякi  доноси  на  гетьмана
Мазепу не вiрив, а донощикiв жорстоко карав, навiть таких,  як  Кочубей  i
Iскра.
   Недовго довелось свiтлiйшому дожидати  на  вiдповiдь  царську,  бо  вже
друго? ночi цар вислав до Меншикова ось яку вiдповiдь:
   "Лист ваш про несподiваний i злочинний вчинок гетьмана  Мазепи  дiстали
ми i дуже здивувались. Треба ужити всiх сил,  щоб  недопустити  козацького
вiйська переправитися за Десну. Треба вiдрядити  кiлька  полкiв  драгунiв,
щоб спинити тую переправу. А полковникiв i старшину,  котра  не  пiшла  за
Мазепою, звели як можна ласкавiше кликати й  казати  ?м,  щоб  вони  зараз
?хали сюди вибирати собi нового гетьмана. А якщо миргородський полковник ?
де поблизу, то звели його вiдшукати й присилай до  мене,  обнадiюючи  його
нашою милiстю, бо вiн був великий ворог Мазепи. I ти, князю,  прибувай  до
нас, не гаючись".
   Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над  кожнiсiньким  словом  i,
знаючи дуже добре свого царя, уявляв собi його настрiй.  Бачив,  як  Петро
пiд першим вражiнням попав у лють, як кроками великана  бiгав  по  таборi,
придираючись до кожно? дрiбницi - до не досить сильно  пришитого  гудзика,
до чобота, ненамащеного як слiд,  до  кiнського  хвоста  або  копита,  щоб
знайти жертву, на якiй мiг би зiгнати свiй лютий гнiв. Аж вишумiвши, як на
пустинi гураган, замкнувся у сво?й квартирi, пiд  карою  смертi  не  велiв
нiкого впускати туди й думав. Не було тако? несподiванки,  котра  могла  б
його прибити. Навiть вiсть про погану битву не  ломила  царя,  а  додавала
йому ново? енергi?. Мабуть, i тепер так було. Петровi гадки, як блискавки,
озарили омрачений кра?вид, i  вiн  побачив  усе,  що  йому  бачити  треба:
шведiв, Мазепу, козакiв, народ. На сво?х людей не  потребував  оглядатися.
Були вони мертво-послушним знаряддям у його крiпкiй руцi. Цар обчислив  тi
вiйська, котрi Мазепа повiв за собою, i тi?, що  залишилися,  побачив,  що
останнiх куди бiльше, i рiшився обiцянкою ласк  i  милостей,  запевненнями
прощення i нагороди перетягнути ?х  на  свiй  бiк.  Цар  був  жорстокий  i
наглий, як дикун, але почуття справедливостi не було чуже його великiй  i,
як безодня, незглубимiй душi. Вiн чу? й розумi?, що вина за злочин  Мазепи
в першу чергу паде на нього, бо вiн так слiпо вiрив йому i навiть  слухати
не хотiв нiяких натякiв про непевнiсть цього зрадника.
   I Меншиков заспоко?вся. Велико? небезпеки для себе не прочував. А коли,
не дай Боже, прийдеться пiдставити спину пiд  удари  дубинки,  так  це  не
першина,- на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал.
   Не  сповнити  наказу  царського  в  цю   мить,   не   виявити   поспiху
незвичайного, хоч би за нього треба заплатити сво?м здоров'ям  -  це  була
найгiрша провина супроти його височества царя.
   I Меншиков негайно наказав собi подати  коня,  взяв  невеличкий  вiддiл
певних драгунiв i пiд  нiч  пустився  у  Погрiбки,  до  царсько?  головно?
квартири. ПIД ДЗВIНИЦЕЮ
   Кiлька ?здцiв скакало навмання. Дикий крик i  свист  тривожили  вечiрню
тишину. Конi аж стогнали, принаглюванi острогами й  нагайками  до  скорого
бiгу.
   У Меншикова серце живiше забилось. Чи не царськi це пiсланцi за ним?
   Дав трубкою знак - ?здцi спинилися.
   Пiд'?хав i спитав - куди?
   До найближчих сотень з манiфестом царським - вiдповiли.
   Заспоко?вся.
   Царськi вершники, впiзнавши команданта кiнницi, вiддали  йому  честь  i
показали папери.
   Не були запечатанi, бо призначено ?х  до  прилюдного  оповiщення  i  до
якнайскоршого та найширшого розповсюдження.
   Меншиков розгорнув один, скинув трикутний  капелюх  перед  власноручним
пiдписом царським i пробiг письмо очима.
   Цар сповiщав усе козацьке вiйсько, що стояло  бiля  Десни  i  по  iнших
мiсцях, а також  усiх  духовних  i  мирян  на  Укра?нi,  що  гетьман  Iван
Степанович Мазепа кудись у безвiсть пропав i  що  треба  бояться,  щоб  не
вийшло яке лихо iз його ворожих факцiй.
   Тому-то цар взива? усiх козацьких старшин,  щоб  негайно  при?здили  до
його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, Щоб  вибрати  собi
нового гетьмана.
   Меншиков  заспоко?вся.  Для  його,  значиться,  не  було   тут   нiяко?
небезпеки, треба лиш швидко вiдчути настрiй царя i пристосуватися до нього
та пiдiйти пiд царськi бажання, вгадуючи його думки, як вгаду? вiрний  пес
думки й бажання свого пана.
   Вiддав письмо i вiдпустив штафету.
   ?здцi гукнули на коней,  тi  рванули  з  мiсць  i  потонули  в  пiтьмi.
Меншиков i собi пустився в  дальшу  дорогу.  Пiд'?жджаючи  до  найближчого
села, запримiтив незвичайний рух.  На  майданi,  недалеко  церкви,  горiло
вогнище i гарчав тарабан. Селяни, стривоженi одним i другим,  вибiгали  зi
сво?х хат i ставали гуртами, з острахом дивлячись  на  царських  ратникiв.
Нiчого доброго вiд ?хньо? нiчно? гостини не сподiвалися.
   "Старшина де? - гукав вусатий рейтар.- Чому його чорт не  принiс,  хоче
кулею в безмозкий лоб дiстати?"
   Сiльський старшина, сивоголовий, поважний дiдусь, висунувся з натовпу i
поклонився в пояс.
   "Прийшов, старий чорт?  -  привiтав  його  вусач,-  так  прикажи  свому
дiдьчому кодловi, щоб колесом ставали й слухали, що наказу? батюшка цар, а
то колесо вас не мине, бунтiвники, супротивники черкаськi!"
   "Колесом ставайте, люди добрi, колесом, дiтоньки любi, тихо там,  добре
слухайте, що ?х милiсть, люди царськi, читатимуть".
   Народ оточив колесом огнище i в безмовнiй  покорi  слухав  незрозумiлий
манiфест  царський.  Вусатий  рейтар  читав  його  голосом  грiмким,   але
однозвучним, не  зважаючи  на  знаки  перепинання,  немилосердно  шматуючи
речення та  вiдпочиваючи  якраз  не  там,  де  треба,-  iз-за  чого  змiст
царського письма затемнювався дорешти.
   Меншиков зупинився осторонь мiж липами, так що серед темряви його й  не
бачили, i звiдси приглядався до цi?? цiкаво? i  з  малярського  боку  дуже
ефектовно? картини.
   "Гетьман Iван Степанович  пропав...  кудись  у  безвiсть,  i  звiдси...
виника? сумнiв, чи нема... тут... ворожих факцiй",- проголошував вусач.
   "Брешеш!" - загуло нараз десь  здалеку  вiд  церкви,  з-помiж  могилок.
Натовп стрепенувся, вусач читати перестав. Вiд могилок виходив  височезний
дiдуган, з бiлими вусами, зi жмутками бiлого волосся на  пiдголенiм  лобi,
весь бiлий, лиш полумiнь кидала на нього вiдблиски червонi.
   Став пiд дзвiницею, пiд самими дверима, високий i  страшний,  як  опир.
Нiхто його не знав, жiнки  гадали,  що  дух.  Хрестилися,  дiти  з  криком
утiкали в село.
   "Брешеш!  -  гукнув,  простягаючи  в  напрямi  читаючого  солдата  свою
костисту, довгим життя висушену руку.- Гетьман Мазепа не щез, вiн пiшов по
славу i по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!"
   Говорив так голосно, що Меншиков чув i розумiв кожне його слово.
   ."Не гетьман зрадив народ, а ви зраджу?те його, вiдрiка?теся вiд нього,
як Петро вiд Спасителя свого, нiкчемнi труси, грязюко з торгового майдану!
Метайте жребi? о ризи його, гризiться за серебренникiв тридцять, поки  вас
царська пiдошва не розчавить, як хробiв на шляху. Гетьман камiнь  двигнув,
камiнь, що давив вас i предкiв ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився
униз, лиш щоб упав на  невольницькi  черепи  вашi  i  на  голови  нащадкiв
ваших,- раби! Як безмовна скотина, покiрно слухайте i до вiдома приймайте,
що вам чита? посiпака царський, замiсть  навiки  затулити  його  брехливий
рот,- труси, падлюки!"
   Царськi люди збилися в гурт, ?х було кiлька, а кругом  сотки  непевного
народу.
   "Готовись!" - гукав вусач.
   Як камiнь стояли серед моря людських голов.
   Дiлило ?х вогнище, котре можна  було  зiтханнями  вгасити  i  затоптати
ногами в одну мить. Натовп заметушився.
   "Як ти смiв?! - верещав вусач.- Ми люди царськi, головами заплатите  за
нас".
   "Совiстю заплатите за зраду Укра?ни",- вiдповiв дiдуган.
   "Авжеж, авжеж!"
   "Правду .говорить дiд!"
   "Не слухаймо москалiв, слухаймо його!"
   Море обливало камiнь, жар потухав...
   В цей рiшаючий мент Меншиков дав знак сво?м людям.
   З криком i свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорно?
хмари, вилiтали. Люди  захвилювалися,  розступилися  i  з  криками  вiдчаю
розбрелись на всi сторони свiта.
   На майданi осталося  кiлька  тiл,  що  звивалися  вiд  болю  i  кричали
порятунку,- надаремно.
   "Живим його берiть! Бунтар!" - наказував свiтлiйший, спиняючи коня бiля
вогнища самого.
   Царськi люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом дiда стояло  вже
кiлька парубкiв з головнями, вихопленими з  вогню.  Вiдбивалися  ними  вiд
шабель. Iскрами й жаром сипали в очi москалiв.
   "Спасибi, дiти, що не оставили самого,- говорив дiдуган,  напираючи  на
найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з  руки,  перехрестив  нею
пiтьму нiчну.- Не осоромимо себе, поляжемо за других!"
   Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкi рани, останнiй
зойк або розпучливi стогони.
   "От так ?х диявольських синiв! Ще наша слава не пропала".
   Кiлька ратникiв обiймало i цiлувало  мать-землю  сирую,  пiд  дзвiницею
жменька оборонцiв слави й волi обливалася потом i кров'ю.
   "Хто там ще, пiдходь! - кликав  дiд.Спiшись  на  другий  свiт,  щоб  не
минула нагода згинути з добро? руки!"
   "Пали!" - вiдповiв Меншиков, повертаючись до сво?х.
   Рейтари зiскакували з коней. Конi полошилися, треба ?х  було  вiдводити
геть. Боялись огнища, а може, й дiда, що стояв пiд дзвiницею  високий,  як
дзвiниця, страшний, як опир, бiло-червоний,горiв.
   "Пали!" - повторив Меншиков.
   Залунали першi пострiли - i два парубки поклонилося землi.
   "На дзвiницю!" - наказав дiд.
   Ускочили, дверi загатили, чим  лиш  могли.  Чути  було,  як  по  сходах
спиналися до дзвонiв.
   Загудiв  найбiльший  з  них  голосно,  розпучливо,  тривожно,   але   -
надаремно.
   Нiхто не наспiвав на клич.
   З дзвiницi було видно, як гасло свiтло в селi.
   Народ кидав  сво?  вогнища  домашнi,  люди,  як  перепiлки  по  стернi,
розбiгалися по полях i ховалися по нетрях i плавнях.
   Вжахнулося село.
   Та не вжахнулися тi? на дзвiницi.
   "Нам виходу з цi??  дзвiницi  нема,  хiба  на  другий  свiт",-  казали,
ховаючись вiд куль i посилаючи сво? на долину.
   Мали ?х мало. Анi одно? даром не пускали.
   По кожнiй пiд дзвiницею роздався безтямний крик i погана лайка.
   "Виважуй дверi!" - гукав вусач, той самий, що читав царський манiфест.
   Але на спину його впав  добре  пущений  камiнь  згори,  i  вiн  хрестом
поклався на розмiшану чобiтьми землю.
   Облягаючi розскочились, як вовки вiд вовка, влученого кулею  мисливого,
i в обложенцiв вступила нова охота витривати в  нерiвному  бою...  Чей  же
устояться, чей же проженуть ворогiв, врятують честь села?.. Та куль вже не
було.
   "Здiймай найменший дзвiн!" - наказував  дiд,  пускаючи  вдiл  вiдiрвану
лату.
   Насилу  зняли,  взяв,  розмахнувся  i  пустив  ним  прямо  туди,  де  з
витягненою шаблею в руцi стояв свiтлiйший.
   Дзвiн загомонiв у лету, нiби здивований незрозумiлим для нього бажанням
грiзного дзвонаря, i, пролетiвши понад головами рейтарiв, зарився  глибоко
в землю перед самими ногами князя.
   "Не попав,- промовив старий,- а жаль, бо цього в першу  чергу  треба  б
пiслати до чорта. Ануте ще раз!"
   Вiдчепили другий, дiд глянув, затямив собi мiсце,  де  Меншиков  стояв,
розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горiлиць:
   "Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!"
   I - замовк.

   * * *
   Виважено дверi до дзвiницi.
   "Посвiтiть! Головню  з  огнища  подай!  Запали  смолоскип!"  -  кричали
надолинi.
   "Прикладами ?х, дулами мушкетiв по головi,  не  пускай!"  -  лунало  на
дзвiницi.
   Билися за кожних схiд, за кожний щабель на  драбинi.  Москалi  дзвiницi
приступом взяти не могли.
   "Здавайсь! - гукали на парубкiв.Свiтлiйший помилу? за хоробрiсть".
   "Хай його милу? чорт!" - вiдповiли згори.
   Замовкли стрiли. Обложенi не мали чим стрiляти, облягаючi не могли,  бо
?х люди були всерединi.
   Меншиков наказав огнище перенести пiд стiну дзвiницi, з того боку, куди
завiвав зимний, сильний вiтер.
   "Докидай гiлляк!.. бiльше!.. ще!"
   Огонь бухнув з новою силою, озарюючи  не  лиш  дзвiницю,  але  й  стiни
церкви, i хрести на могилках, i хустки на хрестах, та розмальовуючи  кожну
гiллячку старих, безлистих лип.
   Дим вдирався на дзвiницю дверима й вiкнами, усiми щiлинами розгойданого
повершя. Дзвони розгрiвалися,- нiби оживали.
   "Ось вам ще!" - гукали обложенi, кидаючи вдiл останки балкування.
   "Пiдпалюй сходи!" - вiдповiдав на те московський пiдстаршина.
   Надолинi дзвiницi стояли останки старого iконостаса, трухле грушкове  й
липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
   Пiдпалили. Востанн? обличчя святих засiяли надземським блиском, глянули
здивовано i перемiнилися в огонь.
   Дзвiниця спалахнула високим горючим стовпом, вiд  котрого  розвиднiлася
нiч.
   "А розкажiть там царевi, як ми вiтали його манiфест!" - гукали згори.
   "Поклонiться гетьмановi Мазепi вiд нас!"
   "Скажiть, що не осоромили ми себе i його!"
   Решту заглушив луск.
   Дзвiниця  захиталася,  затрiщала  в  основах  i,  як  пiдрубаний   дуб,
перехилилася на той бiк, куди хилилася здавна, на захiд.
   Зойкнули дзвони, i з цiлою силою непроголошених звукiв, з  пiснями  рад
остей i смуткiв, з воскресними й похоронними акордами полетiла вниз.
   Облягаючi  розбiглись,  затулюючи   долонями   очi,   наполоханi   конi
фантастичними звiрами понеслись по полях - свiтлiйший стояв i  дивився  на
дiло рук сво?х.
   "Бунтiвники! Черкаси! Мазепинцi!"
   Мабуть, перший раз вилетiло це крилате слово на  свiт,  щоб  то  чорним
птахом, то невмирущим фенiксом, то голубом бiлим  лiтати  понад  полями  i
степами, понад широкими просторами Укра?ни, буйним, нестримним летом крiзь
темряву вiкiв. У ПОГРIБКАХ
   До?жджаючи до Погрiбок, Меншиков побачив на узбiччi вiд села, мабуть, у
чималому садi великий, ясно освiтлений двiр.
   Ворог не так-то далеко, його пiд'?зд може легко загнатися туди,  цар  в
тому дворi не сто?ть,-  погадав  собi  свiтлiйший  i  минув  липову  алею,
прямуючи далi - в село.
   Цар дiйсно стояв квартирою не в дворi, а в  однiй  iз  селянських  хат,
котро? малi вiконця поприслонюванi  були  веретами,  щоб  не  било  з  них
свiтло.
   Туди    справили    свiтлiйшого    царськi     патрулi,     розставленi
щодвадцять-тридцять крокiв. Чим ближче до царсько? хати, тим i бiльше  тих
патрулiв, самi сильнi, здоровi хлопи з  волоссям,  посипаним  борошном,  з
мушкетами на  раменi,  стоять  як  стату?,  завороженi  наказом  грiзного,
великого царя.
   Мимо  пiзньо?  пори  в  квартирi  рух.  Кiннi  штафети  при?жджають   i
вiд'?жджають звiдтiль.
   Генерали входять  i  виходять  з  хати.  На  подвiр'?  гуртками  стоять
офiцери, пiшi, кiннi, артилерiйськi, рiзних полкiв,  усякого  рода  збру?.
Вiд двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи  з  ноги  на  ногу,  бо
холод добира?ться до шпiку-костi, а сказати того  не.  смiй,  бо  найменша
виява невдоволення - це бунт.
   Смирись i готовий будь летiти, хоч би й на  певну  смерть,  щоб  тiльки
сповнити волю царя, котрий нiякого супротивлення не зна? i знати не  хоче,
для котрого людина це тiльки одна цифра в його великому рахунку.
   Добре, що офiцери послух цей виссали з матiрних грудей, а  терпеливiсть
одiдичили по батьках. Не вiдчувають жертви, в котру себе  приносять.  Там,
за глиняною стiною, в звичайнiй селянськiй хатинi сидить той, що ?х  життя
у сво?й жменi трима?, великий будiвничий, котрий на сво?х людей  дивиться,
як на камiння, як на сировий матерiал то? будiвлi, котра народилася в його
буйнiй головi.
   Офiцери пiзнали команданта кiнницi  його  величества  i  тягнуться,  як
струни, дарма, що нiч i що свiтлiйший не бачить ?х i навiть не дивиться на
тую рiзноманiтну товпу. Зiскочив з  коня,  драгуновi,  високому  як  вежа,
кинув свiй кожух, вбiга? у хату, у вiдчиненi дверi налiво.
   Кида?ться йому назустрiч задуха i той сопух, який бува? в непровiтренiй
хатi, в якiй вiд кiлькох  годин  диха?  кiлька  десяткiв  людей,  немитих,
некупаних, що Бог вiсть коли перебирали бiлизну. Принесли  з  собою  запах
овечих кожухiв, кiнського й людського  поту,  тухлого  смальцю,  тютюну  i
горiлки.
   Побачивши малого тiлом, але великого  значiнням  достойника  царського,
подаються, роблять йому мiсце. В покорi туляться - прилипають до стiн.
   Меншиков розгляда?ться, хто це такий? Прошаки, москалi i черкаси. Видно
по тiм, як себе  тримаючи,  як  милосердно  дивляться,  люди,  якi  тiльки
спиняють во?нне дiло. Але чому ?х нинi так багато?
   Меншиков додуму?ться. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти  мiсця  тих,
що пiшли за Десну, а хай побiдить Карло, до нього кланятися пiдуть.
   "Падл?ци! - подумав голосно свiтлiйший.- Падл?ци!" - повторив,  додаючи
ще декiлька щогрубших епiтетiв.
   "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, наступаючи на одного з них.
   Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.
   "Ти хто?" - повторив князь.
   "Сотник тутешньо? сотнi, Iван Мотовиленко",- ледве видушив з себе.
   "Чого тобi?-гримнув на нього свiтлiйший.- Говори!"
   "Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником  Мазепою  руку
тягне",- бубонiв запитаний.

   "Пiрнача забажав?"
   "Ваша свiтлiсть зволили вселаскавiше сказати".
   "Ось тобi - пiрнач!" - i  луск  мало?,  але  вправно?  в  биттi  долонi
залунав по хатi.
   "Iзм?ннiки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на  гiлляку.  Ось  де
вашi пiрначi, блазнi. Сотнi в руках тримати не вмi? i пiрнач йому давай".
   Нефортунний кандидат до пiрнача присiв, пiрнув у натовп  i  поза  плечi
других протиснувся до дверей, щасливий, що на тiм i скiнчилося.
   Меншиков до другого пристав.

   "А ти?" - гукнув, показуючи на нього рукою.
   "Я, Андрiй Кандиба,- бубонiв цей,канцелярист гетьмансько? канцелярi?  у
Батуринi".
   "Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?"
   "Певну вiсть приношу, що гетьман не пропав, а  бiля  Оболоння  з  п'яти
тисячами козакiв до шведа, на правий берег Десни перейшов".
   "Доказно зна?ш?"
   "На власнi очi бачив, як у недiлю вранцi виступав. Знаю, хто з ним  був
i хто в Батуринi остався".

   "Звiдки приходиш?"
   "Прямо з Батурина. Можу сказати, як укрiплений город, скiлька гармат  i
де стоять, якi запаси пороху i куль. Все знаю, служити рад".
   Меншиков пiдступив до нього, глянув в очi i - вiдвернувся.
   "Нiкчемний! - сказав, нiби у лице плюнув.- Геть менi, проч! Повiтря  не
тро?ть, забирайтеся всi, сейчас, вон!"

   Кланяючися, тиснулися у дверi назадгузь.
   Канцелярист гетьмансько? канцелярi? теж.
   "Ти в сiнях пiдожди, сволоч!"

   В хатi зробилося пусто.

   Меншиков сiв на лаву. Долонями по колiнах ударив:
   "Який народi"
   Плював. Гнилий сопух йому в носi вертiв.
   "Сморiд такий, фу, чорт!"

   Зiрвався i вiдчинив входовi дверi нарозтвiр.
   Вiтер його за голубу ленту термосив.

   "У його величества хто?" - спитав нараз чергового офiцера, що навинувсь
йому пiд руку.
   "Свiтлiйший князь Дмитро Михайлович Голiцин",- вiдповiв той.
   "Довго?"
   "Вже годину, як зволили прийти".
   "З годину?"...- i Меншиков вирiшив не входити до царя. Хай Голiцин  сам
прi?.
   "Коли б його величество спитали, чи я  вже  тут,  вiдповiси,  що  князь
Меншиков перед годиною при?хав".

   "Слухаю вашо? свiтлостi".
   Офiцер хотiв iти.
   "Стривай! ? у вас водка i закуска яка? Принеси!..  Стривай!  Кажи,  хай
менi зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!"
   Вертаючи в хату, почув, як у сiнях канцелярист зубами дзвонив.
   "Падл?ц!"...- i Меншиков знов присiв на лавi.
   Перед  ним  поставили  пiднос.  Поспiшно  випив  скору  чарку  царсько?
анижiвки i закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо  положився  б  на
лавку i на голiй дошцi спав би до  самого  ранку.  А  тут  ще  чека?  його
розмова з царем. Ще й яка! Може, i з дубинкою. "Тьфу,  чорт!"  -  Меншиков
задумався.
   "Коли ти гриб, так лiзь у борщ",вирiшив, випиваючи чарку.
   А по горiлцi пiднiс до уст кiвш грiтого пива. Пив i поглядав на  дверi,
за котрими цар з Голiцином балакав...
   Вiдчинилися.
   Меншиков побачив царя. Не цiлого, лиш по  рамена,  бо  голова  ховалася
вище одвiрка. Видно було тiльки  чоботи  чорнi,  юхтовi,  лосевi  штани  й
зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Гудзики вилискували, як зорi.
   Нараз цар зiгнувся i переступив порiг.
   "Данилич! - крикнув, побачивши свого любимця,- ти тут?"
   Меншиков зiрвався, мало пiднос не перевернув.
   "Крiпишся? Крiпись, заслужив. Дай, вип'?мо з  тобою  по  чарцi.  То  ще
Мазепина анижiвка, славна й вiрнiша вiд нього. Як проковтнеш, то не втече,
хiба випустиш сам".
   Меншиков дивувався, що цар в доброму настро?. Чи не на Голiцинi  перший
гнiв зiгнав. А може, соромиться, що довiряв Мазепi,  i  сором  за  жартами
скрива?.
   "Ну, от i бачиш, як цей старий чорт нас  з  тобою  пiдвiв",-  почав  по
хвилинi цар.
   "Всi вони одного батька  дiти  тi  черкаси,-  вiдповiв,  махаючи  рукою
свiтлiйший.- Тiльки й глядять, щоб каменем вiдплатити за хлiб".
   Цар надумувався хвилину, а потiм руку поклав Меншикову на рам'я.
   "Зна?ш, Саша, мабуть, ми з тобою не вiдплачували iнакше. Що?"
   Смiявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його.
   "Що нового, Данилич?"

   "Бунт..."
   Меншиков з острахом глянув на царя, чи  не  пiдда?ться  вiд  приступовi
гнiву. Але цар не гнiвався, лиш далi попивав анижiвку.
   "Мазепинка",- i мляскав язиком.

   "А що нам з Батурином робить?" - спитав нараз.
   "У нас з Батурина чоловiк",вiдповiв свiтлiйший.
   "Поклич!"
   "Гей ти там, сволоч, виходи!" -  гукнув  Меншиков  у  сiни.  На  порозi
появився  гетьманський  канцелярист,  чорний,  як  те  чорнило,  котрим  в
канцелярi? довгi лiта писав.
   З благанням ласки повалився царевi до нiг.
   Цар чобiт вiдсунув. Сидiв на стiльцi, спиною оперся об скриню i набивав
коротку люльку голландським тютюном.

   Спльовував через зуби, не зважаючи де.
   Меншиков пiдбiг до печi, добув маленький  гарний  вуглик  i  на  долонi
пiднiс i вкинув царевi до люльки.
   "Спасибi! Не трудись, ще пальцi попечеш,- усмiхнувся хитро.- Так,  так!
Уважай, Данилич, щоб пальцiв не попiк".
   Меншиков зрозумiв натяк i очi додолу опустив. Усмiхався тою усмiшкою, в
котрiй можна домiрковуватися усього. Пакнувши  кiлька  разiв  файку,  цар,
нiби щолиш  побачив  канцеляриста,  який  все  ще  лежав  бiля  його  нiг,
запоровши носом у землю.
   "Вставай! - гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.- Не люблю таких  кумедiй.
Говори!.. Або нi. Стривай!.. Данилич, поклич Голiцина  й  Шафiрова  та  ще
кого гада?ш. Хай чують... Помiрку?мо опiсля вкупi, що нам з тим  Батурином
робити".
   Меншиков вибiг. За хвилину  прийшли  Голiцин,  Шафiров  i  ще  декiлька
генералiв.
   Канцелярист приютився у  кутi.  Здавалося,  малi?,  никне  чоловiк,  за
хвилину не буде його.
   "Сiдайте!" - сказав цар до сво?х людей, показуючи рукою на широку лавку
вiд покуття до мисника при дверях.

   "Говори!" - звернувсь до канцеляриста.
   "А лиш, чу?ш, не важся менi  брехать,  бо  язик  не  твiй,  а  може,  й
голова".
   I  каламарська  душа  розказувала  все,   що   знала,   загикуючись   i
захлипуючись зi страху, щоб не сказати якого  зайвого  слова,  не  зробити
яко?  похибки,  за  яку  можна  заплатити  мукою  i   життям.   Розказував
канцелярист Андрiй Кандиба, як гетьман ви?здив  iз  Батурина,  хто  з  ним
по?хав, якi частини полкiв i якi  сотнi  забрав  з  собою,  хто  залишився
обороняти Батурин, скiльки гармат i  мунiцi?  там,  як  укрiплений  замок,
скiльки поживи у мiщан i в вiйськових магазинах.
   "На що покладаються батуринськi iзмiнники?" - спитав, перериваючи, цар.
   "На хоробрiсть Чечеля i знання Кенiгзена".
   "А Чечель i Кенiгзен?"
   "На те, що гетьман зi шведами на вiдбiй ?м упору поспi?".
   Цар був вдоволений з вiдповiдi.
   "Хай сподiваються! - гукнув i розсмiявся, аж хата загудiла: - Ха-ха-ха!
Хай сподiваються, правда, Данилич?"
   "Чим  бiльше   сподiваються,   тим   гiрше   розчаруються",-   вiдповiв
свiтлiйший.
   "Постара?мося, постара?мося",бубонiв цар,  обтираючи  хусткою  оприщене
обличчя.
   Думав. Його люди дух у собi заперли.

   Нараз зiрвався i сво?м звича?м став  кроками  велетня  мiряти  невелику
хату. Здавалося, що стiни порозсаджу? i що стеля впаде й розчавить усiх.
   За царем бiгала його тiнь, велика, безугарна, на цiлу стiну, стелю i на
половину друго? стiни. На першiй - ноги, на стелi -  тулов,  на  другiй  -
голова. Крiм вiдгукiв ходи нiчого не було чути. Хата завмерла, здеревiла в
тривожнiм дожиданнi.
   Цар шаблi при собi не мав, нi пiстолiв, але руками,  як  довбнями,  мiг
поторощити всiх. Нiхто не був певний свого життя.
   Страшно.
   Цей страх рiвня? усiх.  Меншикова,  Шафiрова,  генералiв  з  чорнильною
душею.
   "Ти хто? - пита? нараз цар, стаючи перед канцеляристом: - Хто?"
   "Я, я, Андрiй..."
   "Все рiвно - Андрiй, Микита чи Охрiм. Кажи,  чим  ти  був  у  службi  в
гетьмана Мазепи?"
   "Кан... це... ля... рис... том".
   "Чого покинув службу? На кого ?? залишив? Пощо пришлявся тут,  падл?ц?!
Одвiчай!"
   "Його  величеству  вiрним  хотiв  остаться.  Прийшов,  побачивши  лихий
замисел гетьмана i його людей".
   "Сволоч! Нинi гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Iуда!"
   Канцелярист дрижав, як  осика,  ломився  у  колiнах,  голова  в  рамена
влазила, царськi слова придавлювали його, коли б мiг, пiд землю  влiз  би.
Земля не розступалася.
   Хай би вбив, легше було б, нiж те тривожне дожидання.
   "Забрати його на конюшню i влiпити 20. Не бiльше.  Той  падл?ц  бiльшо?
порцi? не вартий!"
   Вивели. За хвилину чути було з конюшнi зойк i рев.
   "Поруть...- зауважив цар, сiдаючи на  сво?  мiсце  й  набиваючи  люльку
сво?м голландським, шiперським тютюном.- Мо?  люди  тiльки  й  умiють,  що
пороти. Бiльшому я  ще  ?х  не  навчив.  Навчиш  ти  ?х  чогось..!  -  Вiн
поправився i, звертаючись до Меншикова, диктував: - В  першу  чергу  треба
написати листи до Толстого, Шеремет'?ва, Довгоруких, Апраксиних  i  iнших,
що в рiзних сторонах стоять, щоб не далися пiдвести старому лисовi, новому
Iудi, котрий 21 рiк був менi вiрним, а над гробом, бiля  домовини,  зрадив
мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не  менi,  а  йому  його
вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде".
   Вiдсапнувши, виправдував себе: "Двадцять i один рiк вiрно служив. Як же
не вiрити було? На кожний поклик виступав у похiд, козакiв, скiльки треба,
давав i не жалiв  грошей.  Умний  такий,  дотепний,  заграничний  чоловiк,
?вропе?ць, не азiат, як ви. А який благородний на вид,  якi  вiрнi  очi  -
собака!"
   Хвилювався, насилу здержуючи гнiв:
   "Треба оповiстити новий манiфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий
i зломивши присягу, по?хав до шведа. Порозумiвся з ними i з поляками,  щоб
православнi церкви й монастирi в руки ксьондзiв i унiатiв  вiддати.  Нехай
нiхто не вiрить його влесливим  словам,  а  старшини  хай  з'?жджаються  у
Глухiв задля вибору нового  гетьмана...  Так  буде  краще.  Тепер  ми  вже
зна?мо, що гетьман не пропав, а до Карла по?хав, хай його чорт!"
   В конюшнi заспоко?лося. Не чути  було  лускоту  батогiв,  лиш  скавулiв
хтось, як побитий пес.
   Цей знак терпiння заспокоював царя. Йому ставало легше.
   "А з Батурином? - повторив нараз запитання.- Що  нам  з  тим  Батурином
робити?"
   Присутнi несмiливо виявляли сво? гадки.
   Однi були за тим, щоб оставити його сво?й судьбi. Якщо Карл  з  Мазепою
перейдуть Десну - не пора облягати Батурин.
   Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого вiйська  в  Батуринi
залишив. Мабуть, не гада?, щоб ми його здобули.
   Меншиков був iншо? гадки. Йому не хотiлося прощати  козакам  i  мiщанам
тi?? наруги, яко? вони йому завдали, не впускаючи в мiсто.
   "Сам ти, царю, сказав,- почав,- що всяке супротивлення треба негайно  й
безпощадно карати. Батуринцi супротивилися тво?м наказам  царським.  Ще  й
насмiхалися над нами, над слугами тво?ми. Кидали на нас з мурiв обiдливими
словами. Батурин заслужив на сувору кару".
   "Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко i основне,  щоб  камiнь  на
каменi не остався! Покарай!"
   Над Батурином повисло грiзне рiшення Петрове. НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ
   Днi i ночi минали батуринцям на безнастаннiм вижиданню й в тривозi.  По
вiдправi, яку  дали  князям  Меншикову  й  Голiциновi,  знали,  що  ?м  нi
прощення, нi пощади бути не може. Як прийдуть москалi, то  треба  боротися
на смерть i життя,  здатися,  значить,  вiддати  себе  i  город  на  певну
загибель.
   Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зi шведами  не  прийде
на вiдбiй. Менш смiливi й завзятi та слабшi характером шукали нагоди,  щоб
вискочити з це? нетвердо? твердинi. Так зробили Нiс i Кандиба, але не всiм
воно вдалося. Були такi, котрих переловлено.  З  ними  поводилися,  як  зi
зрадниками. Роздратована товпа робила з утiкачами коротку розправу. Бо  не
такий страшний той ворог, що зверху, як той, що  всерединi,повторювали  за
Чечелем гетьмановi слова.
   Не тiльки козаки, але й мiщани соромилися, що лучаються мiж  ними  такi
нiкчемнi душi. По кожнiм такiм випадку Батурин довго не мiг  заспоко?тися.
Розказували собi всiлякi вiстки.  Привиджувалися  ?м  москалi.  Розвiдчики
вертали збентеженi й переповiдали те, що зачули  вiд  сусiднiх  селян  про
переднi сторожi царсько? армi?, якi вночi перелетiли крiзь ?х село. Вiстi,
зродженi з батька страху i з матерi тривоги, котрих годi було справдити. А
по кожнiй з них цiла залога ставала в поготiвлю. Чечель обходив  брами,  а
Кенiгзен справляв дула нечисленних гармат туди, звiдки нiбито мав  пiдiйти
ворог. Чекали годину, двi, а коли ворог не показався, радiли,  потiшаючися
думкою, що, може, вiн i не прийде, може, вже зi шведами в бою сто?ть.
   Усiма люблений диякон, що, вiдправивши  службу  божу  в  сво?й  церквi,
обходив вали й мури, не раз  ставав,  знiмав  очi  вгору  й  молився:  "Да
отнiметься чаша сiя от нас!"
   Аж 31 жовтня вранцi  варта  на  замкових  мурах  дала  знак,  що  ворог
надходить.
   Заворушився город. Хто почував себе спосiбним до бою, бiг у замок.
   Жiнки несли харчi, питво, воду, старi дiди,  що  вмiли  осмотрювати,  i
бабусi-знахарки, що знали зашiптувати рани, й  собi  шкандибали  туди,  де
могла для них бути робота. Немiчнi  й  безсилi  молилися  в  церквах:  "Да
отнiметься чаша сiя". Невеликий московський вiддiл наближався. Вже й голим
оком, i не з вежi, а з валiв можна було почислити людей i коней.  Небагато
?х. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тiльки посланцi для переговорiв.
   Так воно ?, бо наперед висунулося три драгуни з бiлою хоругвою.
   "Не стрiляти!" - гукав, оббiгаючи мури,  Чечель.  "Дожидати  знаку!"  -
наказував Кенiгзен.
   Тиша.
   "Князь Дмитро Михайлович Голiцин",зауважив хтось.
   "Цей самий, що ми вже його раз не впустили".
   "Лiзе, як свиня в город. А бий же по рилу!"
   "Не смiй стрiляти!" - гасив цей запал полковник Чечель.
   "Чекай знаку!" - наказував Кенiгзен.

   Голiцин пiд вали не пiд'?хав. Послав сво?х парламентарi?в.
   "Пустiть нас у город!" - кричали вони до козакiв.
   "У город не можемо нiкого впустити, гетьман не велiв. I не впустимо, ми
вже вам раз це сказали".
   "Лист вiд його величества царя веземо".
   "А щоб ти пропав разом з  отсим  листом".  "Нехай  цар  пише  до  свого
батька, чорта хвостатого, а не до нас".
   "Ти, небоже, мабуть, адресу помiняв -  замiсть  до  пекла  до  Батурина
привiз".
   "Та що з ним балакати, москаль! Стрiляй! Це всякому зрозумiла мова".
   "Не важся - бiла хоругов!"
   "Так що? Закрасiм ?? на червоне".
   Командант насилу здержував козакiв.
   "До кого лист?" - пита?.
   "До сердюцького полковника Чечеля",вiдповiда? москаль.
   "Давай його сюди!"
   "Кого? Лист чи москаля?"
   "Лист".
   "Не треба нам його листу. Не бажа?мо знати, що пише цар. Зна?мо, зна?мо
його змiст: пiддайтесь, я помилую вас".
   "Не вiримо царевi, вiн не раз слово ломив. Чого сто?ш? Стрiляй!"
   Чечель сердиться: "Не вам тут  наказувати,  а  менi,  на  мене  гетьман
команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!"
   Спустили з валiв драбину, пiд'?хав царський посланець i на кiнцi  списа
подав козакам лист, який доручено Чечелевi.
   Цар сповiщав команданта города  Батурина,  що  гетьман  зрадив  царя  i
Укра?ну, злигавшися зi шведами i з поляками на шкоду робучого народу i  на
затрату свято? православно? церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив
у замок один полк царсько? пiхоти, а то для бiльшо?  безпеки.  Заспокоював
батуринцiв, щоб не боялися шведiв, бо скоро вiн сам, цар, у власнiй  сво?й
особi до Батурина при?де. Лист  був  написаний  так,  нiбито  цар  нiякого
сумнiву в вiрностi Батурина i в прихильностi  Чечеля  до  себе  не  ма?  i
нiбито йому дуже на добрi й на безпецi Батурина залежить.
   Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було  догадатися,  що  мiг
вiн мати тiльки два завдання: або спробувати востанн? переломити  вiрнiсть
батуринських борцiв для гетьмана i перетягнути ?х на свiй бiк,  або  прямо
пiддурити ?х, щоб дiстатися на замок, захопить його в сво?  руки  i  тяжко
покарати  козакiв  i  мiщан  за  ?х  дотеперiшнiй  непослух  i  за  вороже
вiдношення.
   I те, i друге було Чечелевi не по душi. Вiн хотiв додержати присягу  на
вiрнiсть гетьмановi, але ж i долi Батурина не хотiв брати на свою совiсть.
   Тому-то й попросив Голiцинових людей пiдождати,  а  сам  скликав  сво?х
старшин i визначних батуринцiв на раду. Двiчi прочитав ?м царський лист.
   "Хитрощi! - крикнув Кенiгзен.Тimео  Dаnаоs  еt  dona  ferentes.  Рiшуче
противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати  вiрностi  мо?му
регiментаревi, на те я офiцер. Офiцерське слово - рiч свята".
   "Один полк,- зауважив Левон Герцик,для нас нестрашний. Нас бiльше тут".
   "Хоч би ми тiльки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню
увiйшов".
   "Можна розоружити".
   "Щоб мати ворога не лише перед собою, але i всерединi? Тодi пильнуй  не
тiльки мурiв i валiв, але й того полку. Не впускаймо".
   Генеральний осаул Гамалiя  був  теж  тi??  гадки  -  щоб  не  впускати:
"Впустимо, перейдуть браму i хто нас впевнить, чи  зараз-таки  не  почнуть
бою. Вони всерединi, а iншi полки зверху, в двох огнях не усто?мося. I хто
його зна, який це полк, може,  двi-три  тисячi  людей.  Впускати  нiяк  не
можна".
   "А що ж ви скажете, пане городничий?"-спитався Чечель.
   "Що я скажу? Скажу, що город теж хоче i бажа? собi додержати вiри свому
гетьмановi Мазепi. Ми ж мешканцi його столицi. Коли столиця зрадить,  чого
ж тодi сподiватися вiд iнших мiст?  Батуринськi  мiщани  не  бажають  собi
москалiв. До мене з усiх вулиць приходять люди i просять, щоб  не  слухати
лестощiв царських, обiцяють  терпiти  обстрiл,  голод  i  всякi  невигоди,
дожидаючи гетьмана i шведiв на вiдбiй.  Не  впускаймо  грецького  коня  до
нашо? Тро?".
   "I як же ?х впускати? -озвався батуринський сотник.- Хiба  ж  ми  дiти,
щоб вiрити влесливим царським словам. Це ж пiдступ, бiльш  нiчого.  Хочуть
здобути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить  ??,
а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих.  А  так,-  гадають
собi москалi,- пiддуримо легкодушних черкасiв i без  труду  i  без  всяко?
втрати дiстанемо ?х у сво? руки".
   "Спробуйте,-  кричав   Гамалiя,впустити.   Город   спалить,   мешканцiв
перерiже, а нас на муки вiзьме".
   "Це саме станеться,- зауважив Герцик,- якщо москалi Батурин здобудуть".
   "Станеться або нi - надво? баба ворожила. Чому нам не пробувати  щастя?
- обстоював при сво?м Кенiгзен.- Як гинути, так краще зi  збро?ю  в  руцi,
по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати  не  здам.  Хiба  по  мо?м  трупi
москалi в Батурин увiйдуть, так менi, Боже, допоможи!"
   Козаки, розставленi скрiзь  по  замку,  i  собi  гукали:  "Не  впускати
Москви, не вiрити царевi, це  пiдступ,  звичайнi  хитрощi  московськi,  ми
замку не здамо!"
   "Як же тодi i що - гада?те маю я вiдповiсти царевi?" - питався Чечель.
   Гамалiя радив вiдповiсти щось на зразок листу  запорожцiв  до  султана.
Чечель бачив, що  Батурином  опанував  цей  завзятий  настрiй,  коли  люди
перестають спокiйно думати. I вiн  завзято  стояв  на  тому,  щоб  Батурин
оборонявся до останньо? кулi i до останньо? краплi кровi, але розумiв,  що
на всякий випадок царевi треба  вiдповiсти  полiтичне,  бо  лайливi  слова
негiднi такого поважного моменту.
   "Напишемо,- казав,- що ми вояки i що наша рiч сповнити наказ вождя. Наш
вождь - гетьман. Що з ним сталося, не наше дiло знати. Хiба прийде  другий
гетьман, вибраний законним ладом, i вiдмiнить наказ тамтого. Але ж  нового
гетьмана треба вибрати всiма вiльними голосами, а тепер воно неможливе, бо
ворог сто?ть на Укра?нi".
   Такого  змiсту  лист  привезли  московськi  посланцi  Голiциновi.   Вiн
прочитав i, не надумуючися довго, подався назад. Городом  знов  заволодiла
радiсть. В церквах служили молебень, тiшився народ, що Чечель  не  впустив
москалiв, нiчого так не боялися батуринцi, як того. Як би воно не було,  а
небезпека вiдсунулася на якийсь  час  -  може,  на  все.  Залога  хоробра,
старшини досвiдченi, Кенiгзен зна? сво? дiло, гетьман теж не за  горами  -
чого ж тодi тратити надiю?
   Та не тiшився Чечель.  Вiд  догадувався,  що  незабаром,  за  Голiцином
появиться московське вiйсько й розпочнеться  облога.  Треба  було  вiддати
останнi накази.
   Чечель наказав позривати мости на Сеймi, щоб  коли  не  припинити,  так
вiдтягнути на якийсь час переправу московського вiйська. Для обложених  тi
мости вже непотрiбнi. Що мали привезти до мiста - привезли, хто  з  сiл  i
хуторiв мав при?хати - при?хав, i Чечель дав наказ.
   Затрiщали поруччя, падаючи в воду, заломився помiст; що  можна  було  з
лiвого боку перекинути на правий - перекидали, що нi -  пускали  на  рiку,
щоб хвиля несла. Поспiшно пiдрiзували палi i стовпи, повбиванi в рiку,  бо
виривати не було часу,- москалi надходили.
   Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков  пустив  невеличкий  кiнний
вiддiл робiтникiв. Задуднiла земля, застогнали конi пiд натиском острогiв.
   Теслi й пiонери мiряли очима вiддаль мiж московськими ?здцями i  Сеймом
i далi робили сво? дiло.
   Ще кiлька стовпiв хоч з другого  боку  пiдрiзати,  ще  треба  перевести
човни, що ?х забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового
матерiалу пiд рукою,- ще, ще!
   "Кидайте мiст! - гукали ?м з валiв.Бiжiть, бо замика?мо брами!"
   З жалем дивилися на недокiнчену працю. Бiгли в замок. Два смiльчаки  ще
борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали i його та  пустили  за  водою.
Хай пливе i хай да? людям знак, що Батурин зiрвав за собою останнi мости.
   "Скорiше! Скорiше!" - принаглювали ?х з мурiв...
   Ускочили...
   Чечель наказав брами позасипати землею.
   Сотнi мотик кинулися рити землю. Сотнi тачок привозили ?? з майданiв  i
огородiв. Брами загачено землею, камiнням,  старим  деревом,  непотрiбними
возами так, що хоч би ?х ворог i  вiдчинив,  так  мусив  би  прокопуватися
крiзь той насип, а це нелегка рiч.

   * * *
   Сонце продиралося крiзь осiннi хмари й освiтлювало московськi полки, що
наближалися до Сейму. Пiдходили i на вiддалi гарматного стрiлу ставали  на
полях табором. Все новi прибували, пiшi й коннi,  гармати  й  вози,  гнали
стада худоби, везли хлiб.
   Обложенi дивилися на той караван, на той  живий  обруч,  котрим  Москва
збиралася скувати i здавити Батурин, як удав трощить костi сво?? жертви.
   "Бiльше ворога - бiльше честi!" - доповiдали смiливiшi.
   Кенiгзен з файкою в зубах ходив вiд гармати до гармати,  розмовляючи  з
гарматчиками й роздаючи ?м накази.
   Мiщани бiгали з одного кiнця  мiста  в  iнший.  Кожний  хотiв  побачити
ворога на власнi очi, чи великi його сили,  скiльки  гармат,  чи  витрима?
Батурин ?х натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише
спосiбних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що вiд iнших зачули.
   "Москалiв,  як  сарана,  як  круки  злiтаються  на  Батурин.  Готуються
переходити Сейм, хочуть направляти мости..."
   Кенiгзен викотив з замку шiсть гармат i дула ?х направив на  московське
вiйсько. Ще трохи i вони промовлять сво? слово - розпочнеться бiй.
   Найстрашнiшi першi стрiли, перший рев гармат; пролуна? i вухо привикне.
До всього привикне чоловiк,- потiшали себе батуринцi.
   Аж, гляди, через  Сейм  переправля?ться  кiлька  людей.  I  знову  бiла
хоруговка в одного на списi.
   I знову: "Не стрiляй, наказу жди!"
   Батуринцi пiзнають сотника Жарковича.
   I вiн тут, нащадок гарних предкiв, на службi у москалiв? Сором!
   "Чого тобi?"
   "Вiд  свiтлiйшого  з  останнiм  словом  приходжу.  Пустiть!"  -   гука?
Жаркович.
   "Ми вже двiчi те останн? слово чули, а пустити не ма?мо куди. На  замок
i миш не просмикнеться".
   "Спiзнилася його милiсть, пан сотник",- починають глузувати з нього.
   "А хочеться до  сво?х,  правда?  Що?  Хочеться  свого  борщу  i  добрих
вареникiв по?сти".
   "Мабуть, наскучив московський квас".
   "I позаушники його свiтлостi князя".
   "Не сором тобi, сотнику, нам у вiчi лiзти?"
   "Зрадницьке дiло робиш!" - кричали йому.
   "Я на вас хлiбом, а ви на мене каменем",- вiдповiда? Жаркович.
   "Кращий наш камiнь вiд твого хлiба",- кажуть йому i  радять  вертати  з
чим прийшов.
   "З останнiм рятунком приходжу, впустiть, а то пожалi?те",- остерiга? ?х
сотник.
   "Не  жалi?мо,  що  не  впустили  князiв,  обiйдемося  i   без   сотника
Жарковича".
   "Обiйдеться циганське весiлля без марципанiв".
   Насмiхаються.
   "Кров ваших батькiв i дiтей впаде на голови вашi! Пустiть!"
   "Як впаде, то не на нас, а на таких зрадникiв, як ти".
   Розмовi не видно кiнця, аж вiд Чечеля приходить  наказ,  щоб  Жарковича
витягнути по стiнi.
   "Найкраще б,- радять козаки,-  петлю  йому  спустити,  хай  всуне  туди
голову, а тодi ми вже й потягнемо".
   "Ще й високо,- додають другi,- там, де i слiд такому собацi!"
   Насмiхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають  довгу
i сильну линву з петлею на кiнцi.
   Жаркович суне туди правий чобiт.
   "Не чобiт, а голову сунь!" -кличуть.
   "Голову, кажуть тобi!"
   Жаркович руками чiпля?ться за линву i пробу?, чи  нога  крiпко  сто?ть:
"Тягнiть!"
   "I кишки витягнемо з тебе,  як  попросиш",-  вiдповiдають  йому  з-поза
муру, налягаючи на линву.
   Жаркович спина?ться вгору.
   "Тримай, щоб не випустив з рук!" -  наказу?  сотник,  що  пильну?  тi??
"факцi?".
   "А може б так справдi пустити?" - радяться козаки. Жили  ?м  понабiгали
на руках, як посторонки, бо таки ? що тягнути.
   "?й-Богу, не вдержу! - репету? один.- Поможiть, а то пущу того ведмедя,
що на липу за медом лiзе".
   "Не пускай! Не бiйсь, не заб'?ться, як кiт на всi чотири  впаде,  краще
давай його тут. Ми вже йому..."
   Тягнуть.
   "Та-бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобi б у Москвi по  мачтi  спинатися,
може б, пляшки горiлки доскочив".
   Навмисне не спiшаться. Як Жаркович долiз до середини стiни, стають.
   Кажуть, що линва врива?ться, протерлася до гострого муру.
   Жаркович в крик: "Це знущання над послом вiд його свiтлостi?"
   "Над зрадником Укра?ни",поправляють його.
   "Хай трохи на?сться страху, худоба",- заспокоюють сотника, котрий гука?
на них, щоб скорiше тягнули.
   "Пiзнiше прийде, пiзнiше обiрве,кажуть,- бо народ йому не дару?".
   I дiйсно народ не дарував. Як тiльки  сотник  Андрiй  Жаркович  перелiз
через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулакiв, як довбнями, стало
складати його.
   "Царський прислужник!"
   "Москалiв на нас веде!"
   "Катюзi по заслузi!"
   Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру i плювали в  лице.
Сердюки ледве вихопили Жарковича живим iз рук натовпу та ледве  довели  до
Чечелево? квартири.

   * * *
   Довго не мiг  сотник  Жаркович  прийти  до  себе.  Виплював  два  зуби,
познiмав  жмутки  вирваного  волосся   i   чемерки,   насилу   обмився   i
поперев'язував рани.
   "Гарно в вас, пане полковнику, вiтають царських посланцiв",- сказав  до
Чечеля з докором.
   "Якi гостi, так ?х i вiтають",-вiдповiв Чечель.
   "З чим, пане сотнику, приходиш?" - запитав.
   Жаркович переводив дух. Його обступили Герцик,  Гамалiя,  городничий  i
iншi.
   "Напийтеся води",- радили. ("Iз Сейму",- докинув хтось стиха).
   "Дайте чоловiковi горiлки,- радив Гамалiя,- як ?, так ?, а  все  ж  вiн
козак".
   Подали. Жаркович пiдкрiпився i заспоко?вся трохи.
   "З чим приходжу,  пита?ш,  пане  полковнику,-  почав,  повертаючись  до
Чечеля,- з доброю радою, щоб ви впустили князя Меншикова i  його  вiйсько.
Попросiть його, може, простить, а так чека? вас велике лихо. Не  устоятися
вашому Батуриновi проти сили армi? його величества царя".
   "Цього ми не смi?мо зробити",вiдповiли йому.
   "Чому?"
   "Бо гетьман  не  велiв  нiкого  в  город  впускати,  ми  вже  це  двiчi
переказували свiтлiйшому, i дуже нас диву?, що вiн ще втрет?, i то тебе, з
тим самим питанням до нас присила?. Остогидло торочити те саме".
   "Але ж ваш гетьман зрадив i перейшов до ворога",- доводив ?м Жаркович.
   "Тим самим усi ви  звiльненi  вiд  обов'язку  слухати  його  i  тримати
присягу. Вашим обов'язком  слухати  тепер  царя,  бо  всi  ми  його  вiрнi
пiдданi".
   "Ми не холопи  царськi  i  не  пiдданцi,  ми  люди  вольнi,  козаки.  А
пiдданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже  обiдливе  для  козацького
вуха",- вiдповiли.
   "Навiть i гетьман,- обстоював сво? Жаркович,- i  гетьман  слухав  царя,
поки його не зрадив. Ми виннi послух царевi, Меншиков його мiнiстр, як  же
ви можете перед ним замикатися?"
   "Не смi?мо робити того, чого нам не дозволив гетьман, а що вiн пере?хав
до шведiв - того ми не зна?мо, бо з Батурина не видно. Зна?мо, що в недiлю
вранцi гетьман ви?хав з Гончарiвки, а куди вiн по?хав, це вже його рiч, не
наша. Нiколи гетьман не оповiдався куди вiн ?де, наше дiло слухати його, а
не наказувати, що вiн ма?  робити",-  вiдповiв  Чечель  голосом,  який  не
залишав нiякого сумнiву, що цей хоробрий полковник не говорить на вiтер  i
що за словом сво?м схоче i потрапить постояти по-козацьки.
   Жаркович насилу пiдвiв сво?  пiдбите  око,  глянув  у  вiрлине  обличчя
Чечеля й похитав головою.
   "Пане полковнику,- казав, добираючи лагiдних i нiби жалiсливих звукiв.-
Пане полковнику, як ти можеш менi таке казати. Я  ж  чоловiк  свiй,  а  не
ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб пiддурити, а лиш, щоб  остерегти
перед великим нещастям. Не вдавайте, панове  товариство,  несвiдомих.  Про
Мазепину зраду вже й горобцi цвiрiнькають на стрiсi".
   Схопився Гамалiя: "Що там собi цвiрiнькають горобцi, того ми не зна?мо,
бо ?хньо? мови не училися, але ти, сотнику, про Мазепину  зраду  не  важся
говорити. Для нас тут нiякого Мазепи нема, а був, ? i буде  ясновельможний
пан гетьман Iван Степанович,зрозумiв?"
   Жаркович бачив, що його посольство бажаним успiхом  не  увiнча?ться.  А
жаль! Бо свiтлiйший обiцяв його велику  нагороду,  може,  й  полковницький
пiрнач. Тепер ?х чимало буде до роздачi. Жаль...
   I Жаркович зiтхнув. "Безталанний городе,- промовив,- жаль менi тебе!"
   "Жалiй себе,  пане  сотнику,-  вiдповiв  Кенiгзен  ломаною  укра?нською
мовою.- Жалiй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив
ти свiй народ, свою чесну справу, та  ще  нас,  добрих  воякiв,  до  зради
намовля?ш. Не гарно ти, пане сотнику, робиш i ми дуже диву?мося, що ти  на
таке дiло пiшов".
   "От краще,- радив Гамалiя,- не вертай до москалiв, а залишайся з  нами,
козаками. Тут, а не там  тобi  мiсце.  Не  осоромиш  свого  чесного  роду.
Постiймо  за  нашу  святу  справу,  дотримаймо  вiри  нашому   гетьмановi,
лишайся".
   Жаркович захитався.
   В  його  душi  будилися  спомини  колишнiх  походiв,  колишнiх  во?нних
переживань, козак брав на хвилину верх  над  вигiдним  обивателем,  котрий
хотiв запопасти царсько? ласки i сподiвався на  тiм  буйнiм  конi  за?хати
далеко, куди далi, нiж бiля гетьмана за?де. Глянув на завзятого Чечеля, що
нагадував буйного, степового вiрла, на спокiйного, задуманого Герцика,  на
хороброго нiмця Кенiгзена, для котрого вiрнiсть сво?му вождевi була першим
i найважнiшим законом життя, на смiливого й палкого Гамалiю,  глянув  -  i
йому жаль  зробилося  такого  товариства.  Навiть  батуринський  сотник  i
городничий були люди умнi й чеснi, з котрими не сором  хлiба-солi  з'?сти,
але яка ?х будучнiсть? Вiн знав потуги царськi i не вiрив,  щоб  батуринцi
могли устоятися проти них.
   "Добрий посол,- сказав по хвилинi  задуми,-  добрий  посол  -  поверта?
туди, звiдки його послали. Яку ж вiдповiдь маю занести князевi".
   "Таку, як чув, а саме, що  ворiт  Батурина  не  вiдчинимо  i  царського
вiйська не впустимо, бо гетьман не велiв".
   "З тим ви мене й вiдпуска?те, пане полковнику?"
   "З  нiчим  iншим  вiдпустити  не  можу.  Козацька   честь   i   совiсть
християнська не дозволяють".
   "Так тодi гаразд. Пiду. А жаль, великий жаль i вас, i городу того".
   "Себе жалiй, не нас,- загуло кругом.- Для нас краща смерть,  нiж  пiдле
життя".
   "Iудами не будемо. Досить ?х i без нас на Укра?нi".
   Жаркович мовчав, боявся дратувати козакiв.
   "А як же менi вертатися?" - спитав по хвилинi.
   "Так як прийшов",- вiдповiв Чечель.
   "На линвi?"
   "Еге ж..."
   "А як не хочеш на линвi,- докинув  Гамалiя,-  то  Кенiгзен  може  тобою
набити гармату, полетиш прямо в обiйми свiтлiйшого".
   Жаркович нiчого не вiдповiв.
   "Прощайте!"
   "До побачення на страшному судi!"

   "На судi iсторi?",- додав Кенiгзен.

   Чечель плеснув у долонi. Увiйшов чура.
   "Зав'язати сотниковi очi й вивести за город".

   * * *
   Коли за ним зачинилися дверi, Кенiгзен сказав: "Терпiти не  можу  таких
людей. Стервом вiд них заносить. Поки ?х _-_ поти й Укра?ни нема".
   "Але буде! - потiшив його Чечель.Покажiм, що буде. На мури, панове,  на
вали! Кожний свого дiла пильнуй. Поки Батурин - поти й нас. Згинемо, а  не
здамо його".
   Мали розходитися, як у квартиру увiйшла Мотря.
   Не виспанi очi, кiлька  днiв  гарячково?  працi  i  тривожне  дожидання
витиснули слiди на ?? прегарному обличчi. Очi зробилися  ще  бiльшi,  уста
паленiли, здавалося, цiла вона горить якимось великим бажанням.
   Поклонилися Кочубе?вiй доньцi з пошаною, яко?  навiть  ??  батьковi  не
давали.
   "Пане полковнику,- сказала, звертаючись до Чечеля.- Мiй чура помер  вiд
ран, якi завдав йому Iван Нiс. Згинув, обороняючи  не  лише  мене,  але  й
Батурин, бо не з добрими намiрами носився Нiс".
   "Вiчная пам'ять молодому козаковi,вiдповiв Чечель.- Жаль, що Господь не
дав йому зажити бiльшо? слави".
   "Хочу поховати його з почестями козацькими".
   Чечель притакнув головою: "Заслужив собi на це".
   "Чи дозволите пальбою попрощати його?"
   Чечель звернувся до батуринського сотника: "Вибери десяток козакiв, щоб
вiдвезли домовину хлопця i щоб тричi стрiлили з самопалiв, як спускатимуть
тiло до гробу".
   "Спасибi, пане полковнику,- дякувала Мотря,-  покiйний  нiчого  так  не
бажав, як козацько? слави".
   "Хлопчики бажають ??, а  мужчини,  такi,  як  отсей  Жаркович..?"  -  I
Кенiгзен з погордою сплюнув. НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ
   Коли  в  московському  таборi  почули  залпи,  що  тричi  залунали  над
батуринським кладовищем, вiддаючи честь вiрному й  хороброму  чурi,  табiр
затривожився.  Москалi  гадали,  що  обложенцi  починають  пальбу  на  тi?
вiддiли, що посувалися понад Сейм, оточуючи Батурин.
   Царськi полковники почали рештувати сво? полки - артилерiя  пiдкочувала
гармати, офiцери з наказами вождя скакали на баских конях, гаркали бубни i
сурмiли труби.
   Обложенцi що лиш тепер побачили  всю  ворожу  силу,  кiнну,  пiхотну  й
гарматну, куди бiльшу, нiж осталося всiх людей у Батуринi. Якщо  зага?ться
гетьман зi шведами, то ледве чи можна буде вiдбтити тую навалу.
   Город не був ще оточений з усiх бокiв. Поки москалi не  перейшли  Сейм,
можна ще вийти з нього i пробувати щастя у чистому полi.
   "В кого нема вiдваги,- казав  Чечель,-  хай  iде,  такий  народ  тiльки
ослаблю? витривалiсть i вiдпорнiсть твердинi.  Краще  хай  буде  менше,  а
завзятих, нiж багато, а страхополохiв".
   Почувши згоду вождя, деякi мiщанськi родини зi сво?м  небагатим  добром
висувалися з городу i подались в напрямi  Борзни  й  Конотопу.  Залишалися
багатiшi, котрим жаль було ма?ткiв, i тi, що не могли кинути  город  iз-за
дрiбних дiтей, через недугу  або  тому,  що  уряд  не  пускав.  Крамарi  i
торговцi зачинювали крами й магазини i крам ховали в погреби й тайники або
зносили на замок, щоб зберегти його на всякий випадок.
   Що лиш тепер, коли ворожа армiя стала рештуватися i ставати  в  бойовiм
порядку, город нiби зрозумiв усю вагу моменту. Мiщанин чув,  що  приходить
кiнець його звичайному життю i що зi  спокiйного  громадянина  треба  йому
перекинутися в бойову людину.
   Перехiд для всякого важкий i не всякому бажаний, i не всякому бажаний i
любий.
   Московськi  полки  двигнулися  з  мiсць  i   великими   чотирикутниками
наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт,_  _карнi,  мовчазливi,  грiзнi,
на?женi  гострими  списами  й  фузiями  з  крем'яними  замками,  на  котрi
застромлено довгi триграннi штики-багнети.
   Не було це давн? московське вiйсько, зложене з людей охочих, з  дворян,
з боярських дiтей та зi служивого народу,  котре  не  вмiло  поводитися  з
пальним оружжям i в боях боронилося списами  й  бердишами,  i  то  тупими,
кладучи три й чотири сво? голови за одну ворожу. Петрова армiя  складалася
тепер головно з рекрутського табору,  з  тих  рекрутiв,  котрих  примусово
доставляли  тяглi  двори,  а  котрих  чужi  iнструктори  вимуштрували   на
заграничний лад, а сво? суворi кари привчили до послуху  слiпого.  (Чимало
було тут людей без носiв i без вух, чимало плечей, покраяних шпiцрутенами,
бо пройшли крiзь стрiй.)
   Була це армiя постiйна, а служба в нiй досмертна, хто попав  у  камашi,
не сподiйся скинути ?й скорiше,  аж  станеш  неспосiбним  носити  фузiю  i
махати списом. Люди, котрi лишили життя ген за собою, а перед собою бачать
тiльки смерть - свою або ворожу.
   Униз берегом посуваються полки, розпадаючись кожний на два  батальйони,
батальйон - на чотири роти, рота - на стiльки ж плютонiв. На чолi полку  -
полковник, за ним його помiчник, батальйонами проводять майори,  ротами  -
капiтани, плютонами -  капрали.  В  кожнiм  полку  одна  рота  гренадерiв,
високих, сильних, ?х пiзнати  по  шкiряних  касках  i  по  ручних  бомбах,
котрими мають кидати в неприятеля.
   Головна сила - пiхота: кафтан iз зеленого сукна по колiна,  з  мiдяними
гудзиками й червоними "обшлагами", на ногах - панчохи й черевики з мiдяною
пряжкою або високi чоботи, на головi - низька  трикутна  шапка.  Козацьких
частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються i козацькi кунтушi й
круглi мазепинськi шапки.
   Це тi, що запопадають ласки свiтлiйшого i ведуть його  на  свою  власну
резиденцiю, зацитькуючи свою совiсть тим, що гетьман зрадив.
   Побачивши рух у царському вiйську, обложенцi висилають п'ять сердюкiв.
   Полки сповiльняють ходу. Помiтний рух офiцерiв до квартири  команданта,
що сто?ть у хуторi ген за Сеймом, i вiд нього до вiйська.
   Частини   спиняються,   стають.   Москалi   гадають,    що    батуринцi
перестрашилися ?х велико? сили, й посилають сво?х людей для переговорiв  з
князем.
   Штабс-капiтан з кiлькома капралами пiдходить до самого  Сейму  так,  що
козаки можуть розглянути ?х пузатi обличчя, а вони бачать- з яких полкiв i
з яких сотень бунтарi.
   В московськiй армi? радiсть. Облога - рiч важка, може, й довга, а може,
й безуспiшна, бо шведи за плечима, найкраще було б, коли б мазепинцi город
здали. Погуляли б царськi люди! Батурин багатий,  а  батуринки  гарнi,  як
мальованi.

   * * *
   Два ворожi гуртки - помiж ними Сейм.
   Козаки долонi до уст прикладають, кричать, та не те,  чого  сподiвалися
москалi: "Куди йдете,- гукають,- куди? Як силою  пiдете,  то  почнемо  вас
бить".
   Руками показують на тi шiсть гармат, що сво? дула витягнули  в  напрямi
царсько? армi?.
   "Здавайте городi  -  летить  з  правого  берега  Сейму  на  лiвий.-  Не
остоятись йому. Дивiть, якi нашi сили!"
   "За нами правда i Бог,- вiдповiдають козаки.- Не йдiть!"
   "Так присилайте до  нас  двох-трьох  чоловiкiв  на  розмову",-  просять
москалi.
   "Не люба нам розмова з вами, не хочемо ??, ще раз говоримо, не йдiть, а
то будемо бить!"
   "Гетьте, свинячi рила!" - доповiдають з валiв.
   "Чого лiзеш, Москва? Давно не бачили вас, бiсовi дiти! Вертайте в  сво?
болота, кацапи".
   "Пашол вон, пашол!"

   * * *
   Штабс-капiтан з капралами вертають до армi?, переповiдають свою розмову
з козаками.
   Москалi бачать, що це звичайний грець, щоб  на  якийсь  час  вiдтягнути
вороже "дiйствi?".
   Меншиков да? наказ вiдбудовувати мости, хоче переправитися через Сейм.
   Спускають два здоровi човни, вскаку? до них 50 гренадерiв i  вiдчалюють
вiд берега.
   На замку помiтний рух. Обложенцi не знають, що робити. Не хочуть  першi
починати бою. Хто першим стрiлить - бере вiдповiдальнiсть на себе.
   "Не стрiляти, не стрiляти!" - гука? Кенiгзен.
   "Чекати наказiв!" - повторю? Чечель, з  мурiв  замку  приглядаючися  до
рухiв московсько? армi?.
   Вечорi?. Видно  ще,  як  човни  з  гренадерами  посуваються  по  хвилях
холодного Сейму, помiж кригами, як переходять  на  другий  берег,  але  не
стають у бойовiм строю, лиш приймаються за роботу коло вiдбудови моста.
   П'ять сердюкiв вертаються до замку, закочують туди також шiсть  гармат,
бо невiдомо, що нiч принесе.
   На мурах запалюють огнi. Золотиться i червонi? вода в  Сеймi.  Здвоюють
варти, не лише на замку, але й  кругом  мiста,  пильнують,  щоб  ворог  не
перейшов Сейм i не вдерся з другого боку в Батурин.
   Нiч.
   Хоч як бистрi  козацькi  очi,  вiд  ворога  не  встережешся.  Су?тяться
гренадери на лiвому березi Сейму, недалеко вiд замку, чути луск ?х сокир i
бердишiв, плюскочуть весла. З правого берега  човни  довозять  будiвельний
матерiал. Направляють мiст. До рана може бути готовий.  По  ньому  перейде
пiхота, перекотяться гармати, кавалерiя перепливе вбрiд, ?? не багато, при
облозi мiста вона  потрiбна  хiба  для  зв'язку  i  для  штафетiв  та  для
патрулювання. Нарано почнеться облога.
   Нiч тривожить людей.  Слабне  бадьорий  настрiй,  зника?  завзяття.  Не
одного сон морить.  Хочеться  де-небудь  голову  прихилити  i  спати,  хоч
годину, хоч двi, щоб забути про все, щоб нових  сил  набрати,  а  там  хай
буде, що хоче,- раз мати родила.
   Мiщани гуртками на майданах стають, перешiптуються.
   "Чи не пiслати нам людей до гетьмана, щоб скорiше йшов?"
   "Гетьман сам зна?, у якiй ми потребi. Як обiцяв, прийде".
   "Але коли?"
   "Як зможе".
   "Та чи зможемо ми витримати до того часу?"
   "Хай тим журиться Чечель".
   Дивляться в сторону Погрiбкiв.  Тамто?  ночi  десь  над  Десною  мiсяць
горiв, як огненний стовп.
   Батуринцi  певнi,  що  це  гетьман  свiтляний  сигнал  ?м  давав,  щоби
трималися. Не знали, що це горiла дзвiниця, котру Меншиков облягав.
   Дивляться, чи й нинi якого сигналу не буде.
   Темно... Темно на небi, темно не в одного в душi. Гетьман нiякого знаку
про себе не да?.
   "Гетьман про нас забув".
   "Важнiше дiло ма?".
   "Забув про свою резиденцiю, про сво?х вiрних людей".
   Нiч зневiрою окуту? душi, холод остуджу? запал.
   Сумно батуринцям ста?.

   * * *
   "Диякон, диякон iде! З донькою. Може, вiн що нового зна?..."
   Люблять старого диякона. Колись вiн на Сiчi жив, у походах бував, ще  й
тепер iнодi в церквi, нiби  на  козакiв  перед  фронтом,  гукне:  "Господу
помолiмся!". Аж здригнеться народ.
   Диякон завзятий чоловiк. Вiдколи гетьман з Батурина  по?хав,  нiхто  не
зна?, коли вiн спить. Все на ногах, ходить, заохочу?, крiпить. Донька бiля
нього. Весь Батурин зна? ??, гарна й вiдважна.  До  Мотрi  забiга?.  Тепер
вони подруги, все вдвiйку.
   "Диякон, наш диякон iде!"
   Диякон батуринцiв зна?, як батько  сво?х  дiтей.  Здалеку  вiдчува?  ?х
пригноблений настрiй.
   "Чого ж ви так посоловiли, люди? Ще бою не було,  а  ви  вже  ни?те  зi
страху. Це не по-козацьки. Пiдождiть, вранцi  заревуть  гармати,  веселiше
буде. В мене вже тепер долонi сверблять,  а  вам  страх.  Чого?  Раз  мати
родила, раз треба вмирать. Коли б лише чесно, щоб без сорому предстати  на
страшному судi. Погадайте, скiльки душ дивитиметься на нас. Як ви  Батурин
боронили? - спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвiт.  Господь  не
одного грiха простить тому, що чесно вмре.  А  яка  ж  чеснiша  може  бути
смерть, як не в оборонi батькiвщини сво?? перед антихристовим  зазiханням?
Антихрист на нас iде, боронiться, дiти, не пускайте його!"
   В батуринцiв вступа? дух. Молодшi i в пекло пiшли б за ним. Його  слово
велику силу над ними ма?. Але в старших все-таки тяжко на душi.
   "Великi дуже сили москаль привiв".
   "У Бога бiльша сила. Буде, як вiн дасть. Давид  Голiафа  побив,  тiльки
вiри не тратьте. Зна?те, як казав Христос: коли б ви вiри за макове  зерно
мали, то сказали б горi: "Рушся" - i гора  рушилася  б  з  мiсця.  Вiра  -
велика рiч!"
   "Буде, як Господь дасть. Коли  б  тiльки  гетьман  не  забув  про  свiй
Батурин".
   "Гетьман про нiкого не забува?. Зна?те, яка в нього пам'ять".
   "Зна?мо, лиш чому вiн нинi нiяких знакiв не да??"
   "Тамто? ночi були свiтлянi сигнали, нинi нема".
   "Стривайте!" - i диякон попровадив ?х  на  церковний  майдан.  Вилiз  з
городничим i щез з кiлькома мiщанами на дзвiницi i крiзь  темiнь  осiнньо?
ночi дивився в напрямi Десни.
   "? знак, ?!" - гукнув, утiшений.
   Ген, далеко за Десною, нiби червона зоря займалася, блисне на хвилину i
згасне, i знов, i знов.
   "Гетьман свiтлянi сигнали да? з Дехтярiвсько? дзвiницi, щоб  ми  городу
не здавали..."
   "Тримаймося!"
   Нова охота в батуринцiв вступа?.
   "Гетьман пам'ята? про нас!"

   * * *
   Чечель, зачувши про сигнал, вибiг на замкову вежу i дивився крiзь скло.
Дiйсно, якесь свiтло мерехтiло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собi
всi вищi пункти за Десною i мусив згодитися на те, що тiльки з дзвiницi  в
Дехтярiвцi могло це свiтло бити. А що перше його нiколи не було видно, так
це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко вiд Десни, i гетьман з ними.
За кiлька днiв можуть бути тут. Кiлька днiв треба витримати облогу. Треба,
та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще  й  тепер
надходять пiд охороною ночi, бо чути, як земля дуднить. Скiльки  ?х?  Якi?
Де ?х уставлять, з котрого боку  почнуть  огонь?  Сто  питань  насува?ться
Чечелевi на  гадку.  Вiдповiдь  на  них  одна:  коли  б  так  на  день-два
вiдтягнути облогу. Кожна  година  цiнна,  скiльки-то  людей  може  згинути
протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков сво?х
людей до Батурина, чому не послати до нього?
   "Пiшлю",- сказав собi Чечель, сходячи  з  вежi  i  простуючи  до  сво??
квартири. Покликав туди Кенiгзена, Гамалiю та iнших.
   Кенiгзен противився, бо це  викличе  в  ворогiв  вражiння,  що  Батурин
бо?ться, погада? собi Меншиков, що на замку нема згоди, що не  всi  хочуть
його боронити до останньо? краплi кровi, i вiн тим скорiше i з тим бiльшою
силою почне обстрiл, а може, й до наступу пiде.
   Але Герцик i ще кiлька казали, що пiслати людей не зашкодить,  бо  може
москалi пiдуть на переговори i вiдволiчеться облога,  а  це  -  найважнiша
рiч.
   "Я ще й тому,- казав Кенiгзен,противлюся,  щоб  посилати  до  Меншикова
людей, бо це може легко  викликати  заколот  помiж  козаками  й  мiщанами.
Скажуть - старшини город здають, старшини продають нас, а  ви  зна?те,  що
воно значить. Краще стiймо на  тiм,  що  ми  з  ворогом  нiяко?  згоди  не
бажа?мо".
   "Козакiв,-вiдповiв Герцик,-можна сповiстити про наш намiр, мiщан теж, i
нiякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може,  нам  вдасться  вивести
князя в поле".
   "Не вiрю. Хитрiший вiн, нiж це вам зда?ться, але якщо бiльшiсть за тим,
щоб послати, так шлiть".
   Вибрали трьох людей i вивели з мiста.
   Кiлька сердюкiв смоляками просвiчували дорогу, один нiс бiлу хоругву.
   Обскочили ?х московськi патрулi, взяли на човна, везуть.

   * * *
   Заки вилiзли на берег,  позав'язували  ?м  очi  й  повели  до  квартири
свiтлiйшого. Свiтлiйший стояв на хуторi, за тилами  армi?,  куди  гарматнi
кулi не долiтали.
   Свiтлiйший якраз писав реляцiю до царя.
   "У тих зрадникiв, що замкнулися в твердинi, не видно нiякого почуття до
доброго,  нiяко?  охоти  покоритися  перед  волею  царською.  Вони  хочуть
триматися до останнього чоловiка. Тому iншого виходу не бачу, тiльки скоро
свiт почати пальбу, здобути замок i безпощадно знищити це гнiздо зради".
   Почувши, що з Батурина посланцi прибули, Меншиков перервав свою реляцiю
i наказав ?х покликати до себе.
   В сiнях розв'язано ?м очi, вiдчинено  дверi  й  вони  побачили  ласкаво
всмiхнене обличчя свiтлiйшого.
   "Кого ж я  бачу!  -  сказав,  нiби  вiн  дiйсно  дуже  втiшився  ними.-
Несподiванi гостi, та ще серед ночi. Що ж вас пригнало  до  мене,  шановнi
добродi?? Може, чого браку?, кажiть, будь ласка, радо вигоджу сусiдам".
   Батуринцi, не дожидаючи такого  привiтання,  збентежилися  на  хвилину:
"Спасибi свiтлостi вашiй. Усього ма?мо досить, чого лиш  душа  забажа?,  i
хлiбiв, i пороху, i куль. Тiльки не бажа?мо собi  проливу  кровi,  i  тому
приходимо потолкувати, як би то такого грiха на свою совiсть не брать".
   "Будьте  впевненi,  що  я  теж  не  кровопивець  i  що  менi  теж  жаль
безталанного  вашого  города,  котрий  довiря?  зрадливому  гетьмановi   i
противиться волi царя, вiйська його величества не  хоче  впустити  в  сво?
мури"
   "Чи гетьман зрадив, чи нi,- того ми не зна?мо, бо зради його бачити  не
довелось, а якщо вiн справдi зрадив царевi,  то  ми  залиша?мося  у  нашiй
попереднiй вiрностi".
   Меншиков, почувши це, встав: "Якщо ви  правду  кажете,  панове,  так  i
проливу кровi не буде. Впустiть вiйсько мо?, а я вже вас не  скривджу,  на
те вам мо? слово".
   "Ваша свiтлосте,- вiдповiли батуринцi,- не таке це легке дiло, як  кому
зда?ться. Треба його обмiркувати, треба переконати тих козакiв i мiщан, що
хочуть  гетьмановi  додержати  присяги,  треба   порозкопувати   брами   i
приготовити квартири для царського вiйська".
   "Усього мого вiйська я в город  не  впроваджу,  лиш  два  полки,  решта
залишиться на полi,  хочете,  може  лишитися  за  Сеймом,  тут,  де  тепер
сто?ть".
   "А все ж таки, щоб приготовити це дiло нам треба три днi часу".
   "Три днi часу, щоб вiдчинити город  i  впустити  вiйсько  царя?!  -  аж
крикнув Меншиков.- Нi, добрi люди, як бачу, що ви мене за  великого  дурня
ма?те. З вас i одно? ночi доволi. Надумайтеся до ранку. Ранком я  лист  до
вашого команданта пришлю: так чи нi? Хай каже".
   Депутати розкланялися i вiдiйшли.
   Меншиков ходив по квартирi:  "Хитруни  мазепинцi.  Три  днi  часу,  щоб
обмiркувати дiло. А за три днi Мазепа може бути тут i  взяти  мене  в  два
вогнi. Нема дурних. Завтра рiшиться дiло. Завтра, а нинi  треба  закладати
мiни пiд замок".
   _РИЮТЬ..._
   Мотря, поховавши  свого  пажа,  перенеслася  на  замок.  В  мiстi  було
небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали  й  побудовано  частокiл,
але той вал боронили хiба тiльки старi моздирi i мiлiцiя мiська, челядники
шевськi, гончарськi i iншi, бо козаки мали досить роботи на замку.
   Туди перенеслася також Любов Хведорiвна, хоч i нерадо, тiльки тому,  що
Мотря не хотiла ?? самотньою лишати.
   Мати й донька спали  в  сусiднiх  кiмнатах.  Та  не  спалося  Мотрi.  З
подвiр'я долинали крики козакiв, котрi бiгали по сходах,  лускали  важкими
дверми, бренькали острогами й шаблями.
   Засне Мотря на годинку i будиться, бо  на  замку  щораз  нова  тривога.
Вартовi дають знаки, що москалi наладили мiст, збираються переходити Сейм,
пiдкочують гармати.
   Мотря дивиться у вiкно, чи не свiта?.
   Ще двi-три години до ранку.
   Не спить, дума? - про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у
шведiв, як ?х прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну?
   Коли б скорiше!
   Пригаду?ться казка про королiвну на  вежi,  на  островi  серед  гнило?,
мертво? води. Дудонить  земля.  Королевич  кругом  озера  на  бiлому  конi
летить. Доступити до вежi не може.
   Дудонить...
   Мотря чу? цей згук, глухий, далекий, нiби пiд землею.
   Невже ж так живо казка пригаду?ться ?й.
   Наслуху?. Це не вiдгук  кiнських,  пiдков,  а  нiби  хтось  джаганом  у
пивницях валить. Що таке... Вста?.
   В умивальницi наготовлена вода на рано.
   Мотря пiдносить свiчку й дивиться на воду.
   ?? плесо дрижить. Може, ?й так зда?ться?
   Кляка? й пригляда?ться уважно, нi, вода таки дiйсне дрижить.
   Нараз, один блиск думки i - Мотря зрозумiла все.  Москалi  пiдкопуються
пiд замок. Пiдкладуть мiни, висадять його у повiтря, бо якраз недалеко i з
порохом вежа.

   * * *
   Мотря вбира?ться, будить маму, бiжить до Чечеля i кличе його.
   Прийшов... Так... Москалi  пiдкопуються  пiд  замок.  Ще  й  облога  не
почалась, а вони вже за той спосiб беруться. Що ж тепер?
   ...Замок не видержить мiн, вiн не пiдновлений,  як  слiд,  i  не  надто
крiпкий.
   Перед очима команданта в  повний  рiст  ста?  вся  небезпека.  Вилетить
замок, i Батурин пропав.
   Мотря дивиться в смiливе, вiрлине обличчя Чечеля, як мати в лiкаря бiля
лiжка недужо? дитини.
   "Що ж нам робити тепер?"
   "Одинока  рада  перепинити  роботу,  скоро,  зразу,  поки  ще  мiн   не
заложили".
   "Але як?"
   "Звичайно. Зайти ?х i передушити, як тхорiв у норi. Вдасться - добре, а
нi - так пропав наш Батурин".
   Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долiвки, тут i там, бiля  самих
дверей.
   "Ще недалеко зайшли, крокiв, може, на двадцять провертiли".
   "Пiду!"
   "Ви?"
   "Так, Мотре Василiвно. На нiкого цього дiла не здам".
   "А замок?"
   "Замок на Кенiгзена залишу. Нiхто не допильну? краще... Бувайте!"

   * * *
   Вибiг. Мотря за ним. Бачила, як у подвiр'? то ставав i  наслухував,  то
вухом прилягав до землi.
   "Тут,  Мотре  Василiвно,-  казав,чу?те,  як  кують?  Або  мiни   гадали
пiдложити, або вдертися на замок.  Одне  краще  другого.  Та  не  дiждуть.
Застукаю ?х. Для всяко? безпеки будемо й тут рити".
   Свиснув - прибiгло кiлька сердюкiв. Показав, як i  де  копати.  "Тiльки
без  крику,  нишком,  i  свiтла  не  свiтiть.  Як  до  потайника  дiйдете,
прита?тися i чекати мого знаку".
   Побiг. Мотря пильнувала роботи.

   * * *
   "Хто пiде зi мною на дуже небезпечне  дiло,  може,  й  на  смерть?"  --
питався, прийшовши до першо? сотнi свого  полку,  котру  найбiльше  любив.
Зголосилися всi.
   "Треба менi двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такi, що
нема в них нi старого батька, нi мами, нi  кохано?  дiвчини,  нiкого,  хто
плакав би за ним!"
   Виступали, голосилися.
   "Досить! Бiльше менi не  треба.  Решта  -  мовчiть.  Нiкому  нiчого  не
казати. Лише Кенiгзен хай заступить мене. Бувайте!"


   * * *
   Навшпиньки двадцять сердюкiв з Чечелем  вiдiйшло.  Подiлив  ?х  на  два
десятки.  Для  першого  десятка  провiдника  назначив.  Сказав,  де  мають
перелiзти мур, як попiд замкову стiну скрадатися тихо, поскидавши чоботи,-
як тiнi, дожидаючи, поки вiн з другого боку з другим десятком надiйде...
   Чечель сам  сво?х  попровадив.  Вiдчинили  вiкно,  перекинули  драбину,
почули, як шумiв Сейм. За Сеймом уздовж  московського  табору  густi  огнi
горiли, перекликалися варти, патрулi вiд одно? до друго?  ходили.  Москалi
боялися, щоб обложенi не наскочили на них, перейшовши  десь  далеко  Сейм,
або щоб шведи не напали на них знiчев'я, бо нiч була темна. Чечель i  його
сердюки зiскочили по драбинi на вал, зсунулися по валу, крiзь рiв з  водою
кинули мiсток, рачки перелiзли по нiм  i  зирнули  вдiл.  Тихо  було.  Над
Сеймом, кiлькасот крокiв вiд них, гренадери будували мiст.
   "За мною!" - прошепотiв Чечель, першим  зiскакуючи  на  землю.  Скакали
босонiж мiж густi корчi верболозу.  Просувалися,  як  вужi.  Тiшилися,  що
вiтер свистав, викручуючи корчами. Нiхто не запримiтить ?х, а  запримiтять
- так буде запiзно. В кожного в руцi нiж. За поясом  для  всякого  випадку
пiстоль i ручнi бомби. На них щолиш в останнiй потребi черга. Тепер нi.
   Чечель сунувся першим, десять тiней за  ним,  а  десять  перед  ним,  з
другого боку нори.
   При норi варта.
   Чечель здеревiв. Вартовi з фузiями стоять i дивляться перед  себе  -  в
напрямi московського табору.
   Вже нiчого бiльше й не побачать.
   Може, й не знали, хто ?х на другий свiт послав. Крикнути не мали коли -
повалилися в лозах, як на полi снопи.
   Чечель наказав ?х втягнути досередини, бо кожно? хвилини  могла  прийти
змiна варти.
   В норi було темно. В  глибинi,  крокiв,  може,  з  двадцять,  свiтилася
лiхтарня. Кiлька людей лежало на землi i лупало скалу.
   Були так зайнятi сво?ю роботою i такий луск iшов вiд  джаганiв,  що  не
чули, що дi?ться за ними. Тим часом Чечель половину  сво?х  людей  залишив
бiля входу, а з другою кинувся наперед.
   Нерiвна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козакiв ухопив  лiхтарню,
боролися в темрявi. Ворог не  знав,  хто  напав  на  нього,  заскочений  i
перестрашений боронився несвiдомо,  стихiйно,  як  боронить  чоловiк  сво?
життя.
   Нiкому пощади не давали. Чорне пiдземелля скрило в собi, як  у  могилi,
жахливу тайну нерiвного бою.
   Тиша.
   "Давай лiхтарню!"
   Подали, щоб побачити вислiд сво?? роботи. Страшний...
   Та на мiркування не було часу, Чечель наказав засипати вхiд до яскинi.
   Безпечнi були, що ворог не дiстанеться туди.
   Вибуху  вже  не  боялися,  не  страшний  змiй,   коли   вирване   жало.
Розглядаються: два москалi принишкли до землi - як  трупи.  Пiдняли  ?х  -
вставай!
   Перестрашено  дивляться  на  козакiв  i  благають  ласки.  Чечелевi  не
хочеться мордувати безборонних - гидко. Вiдбирають вiд них зброю i  кажуть
копати далi.
   Чечель зна? батуринський замок, як свою власну хату,  по  планах  i  по
тайнах, якi йому повiрив гетьман. За той час,  як  готовився  до  оборони,
зазирнув у кожний куток, власними ногами  змiряв  кожний  перехiд,  кожний
крок землi. Бачить, москалi добре копали. Просто на потайник  iшли.  Хтось
свiдомий показав ?м дорогу. Ще трохи й дiбралися б  до  потайника,  котрий
виходить якраз на подвiр'я. З нього ? також тайний  перехiд  до  порохово?
вежi, до того останнього прибiжища  обложенцiв.  За  той  час,  як  Чечель
розгляда?ться, козаки й москалi копають. Ще  сажень,  а  найбiльше  два  i
доберуться до залiзних дверей. Тут розпочнеться замковий фундамент, бо те,
що прорили москалi, то тiльки прохiд попiд валами. "Копати!" Козаки  митцi
до тако? роботи. Однi гребуть, iншi землю й камiння позад себе  сунуть  до
входу. Чимраз грубша  стiна  вiддiлю?  ?х  вiд  свiту,  чимраз  ближче  до
залiзних дверей.
   Праця йде скоро. Москалi копають, як у гарячцi. Радi, що не погибли, як
?х товаришi.
   Ще кiлька ударiв джагана i дзвiнкий  луск  розляга?ться  пiд  землею  -
залiзнi дверi. Скоро вiдгребують решту землi i пробують ?х вiдчинити.
   "Мотре Василiвно! - гука? Чечель.- ? ви там? вiдчиняйте!"
   "Нема ключiв",- вiдповiда? Мотря.
   "Кажiть - виважити дверi!"
   Виважили, i на Чечеля повiяло свiжим повiтрям.

   * * *
   "Ви ще й полонених привели?" - запиту? Мотря, побачивши москалiв.
   "До роботи здадуться",- вiдповiда? Чечель.  Каже  ?м  зав'язати  очi  й
вiдвести туди, де козаки й мiщани пильно бiля валiв працюють. Вiн зна?, що
москалi пiдкопу не залишать. Якщо вони ще раз  спробують  висадити  замок,
так ранiше вилетять самi. Якраз там, де застукав москалiв,  значиться,  не
пiд мурами замку, а пiд валом, закопу? бочiвку пороху i рiвцем попiд землю
проводить льонт поза залiзнi дверi. Решту пiдкопу каже завалити  землею  i
перед залiзними дверми ставити мур. "Скоро, скоро!"
   I принаглювати не треба. Знають в чiм дiло.
   Скiнчена праця,  вiдходять.  В  потайнику  залиша?ться  варта.  Вартовi
дiстають наказ пильно наслухувати. Як  почують  глухi  удари  пiд  землею,
негайно запалити льонт.
   Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час вiдсунена.
   Чечель скрiплю? варти на тiй частинi замкових мурiв. Каже,  щоб  пильно
стежили, чи москалi не пiшлють до пiдкопу нових людей. Бо  й  це  можливе,
хоч не дуже правдоподiбне. Або  догадаються,  що  сталося,  або  погадають
собi, що земля обiрвалася i засипала копачiв. Так чи iнакше -  не  вдалася
проба, i на тiм самiм мiсцi вдруге ?? робити  не  треба,  тим  бiльше,  що
наближа?ться ранок.
   Сiрi?... ГРЕЦЬ
   Настав осiннiй, мрячний ранок. За  якоюсь  густою  i  мокрою  занавiсою
готовилося щось невiдоме - як у театрi.
   За Сеймом чути було придавлений гул i гамiр.  Тисячi  людей  су?тилися.
Iржали конi i скрипiли вози.
   Деколи полями пролiтав гук  пострiлу,  вiдгомоном  вiдбився  вiд  мурiв
замку i нiби прилипав до них. Може, московськi вiстовi  знаки  давали,  що
новi скрiплення надходять, а може,  офiцер  карав  на  мiсцi  непослушного
солдата: Ще, ще, i - тихо. Iмла.
   Деколи  з-поза  тi??  занавiси  висуваються   люди,   пiшi   й   кiннi.
Наближаються до рiки. Напувають коней, снуються вздовж берегiв, пiд'?здять
до мостiв.
   Батуринцi пильно стежили за кожним рухом  ворога.  Не  лиш  тi,  що  на
вартах стояли, але й мiщаци. Як побачили  щось  замiтне,  давали  Чечелевi
знати.
   Годi було провiрити всi вiстi, бо "в страху великi очi". Люди бачили  й
те, чого не  було.  Верболозовi  корчi  брали  за  вiддiли  ворожi,  котрi
окружують город, шум рiки-за тупiт надходячого вiйська.
   Диякон невтомно ходив по мiсту, i  де  тiльки  появлялася  його  висока
стать- збиралися люди, особливо жiнки й дiти. Потiшав  ?х  то  словами  зi
Святого Письма, то жартами.
   "Що чувати?" - питалися його.
   "Пита?те рибу, що чувати в полi,вiдповiдав.-  Хiба  ж  я  полковник?  Я
звичайний диякон. Буде, що Бог дасть. Чого турбуватися?"
   Залунали пострiли. Народ збентежився.  Втiкали  i  диякона  тягнули  за
собою.
   "Лишiть. Без Божо? волi волос менi з голови не впаде, а як  Бог  схоче,
то мене куля i в церквi знайде".
   Сердюки на замок бiгли. Народ до них. "Де стрiляли? Хто почав? Нашi, чи
ворог?"
   Москаль пiд охороною ночi переправився через  Сейм  i  здалеку  обходив
Батурин. Нашi зауважили це й почали пальбу.  Якогось  московського  майора
вбили.
   "Як здохне лис, то кури  не  плачуть,жартував  диякон.-  Лиш  даром  не
стрiляйте, дiти! Мушкет без куль i кочерги не вартий".
   Знов смiх.
   Iмла, як занавiса, пiднiмалася вгору.
   Показався табiр, котрий безнастанно су?тився. Поодинокi частини змiняли
позицi? в мiру того, як вождь змiняв свiй план облоги. Особливо  пiшi,  бо
на кiннi полки прийде  черга  щолиш  тодi  як  здобудуть  твердиню.  Вони,
гордощi Меншикова, тепер стоять  по  свободах  i  хуторах  круг  Батурина,
дожидаючи наказiв. Так само пiд час ночi уставлено й замасковано  гармати.
?х i не видно. Для звичайного  ока,  бо  Кенiгзен  вже  здебiльшого  зна?,
звiдки сподiватися перших пострiлiв. Перед його бистрим оком не  скри?ться
жоден рух ворога. По тiм, куди i як перебiгають  московськi  гармашi,  вiн
догаду?ться, де стоять батаре?. Вiдповiдно до того i сво?  справля?.  Нема
чого дурити себе, нема чого сподiватися несподiваного випадку,  переговори
скiнченi, треба числитися з тим, що, як тiльки пiднесеться мряка,  москалi
почнуть обстрiл.
   Так само  не  дурить  себе  Чечель.  Вiн  уже  обiйшов  усi  становища,
розглянув ворожi позицi? i негайно заряджу? всiлякi змiни,  вiдповiдно  до
того, як через  нiч  змiнив  сво?  плани  ворог.  Тiльки  невправному  оку
зда?ться, нiбито москалi стоять там, де i вчора. Чечеля не  пiдведеш.  Вiн
добре зна? хитрощi во?ннi. У вiйнi не все побiджу? лев, часом над ним бере
перемогу лисиця, хитрощам покоря?ться хоробрiсть. Скрити сво? намiри,  щоб
ворог не догадався про нашi плани,- це головна рiч. А  друге  -  заставити
його робити те, що нам пригоже, щоб вiн ускочив у  яму,  яку  ми  вигребли
для, нього.
   Хочеш посуватися на схiд, кажи на заходi  направляти  дороги,  почува?ш
себе доволi сильним, щоб кинутися  на  ворога,  то  до  останньо?  хвилини
вдавай слабого, збира?ш сво? сили докупи, так  посилай  поодинокi  частини
направо й налiво, нiбито ти  гада?ш  сколювати  неприятеля,  ма?ш  сильний
табiр, так стягни його, нiби вiн менший i  слабший,  нiж  у  дiйсностi.  I
навпаки. Коли ти його ослабив, так розтягни, буцiм вiн бiльший i сильнiший
зробився.
   Це останн? запримiтив тепер Чечель.
   Табiр Меншикова, здавалося, вирiс через  нiч.  Але  Чечель  дуже  добре
бачив, що вiйська в ньому менше.
   I вiн довго пильно стежив за тим, куди це вiйсько пiшло.  Пiд  охороною
темно? осiнньо? ночi i мрячного свiтанку переправилися  поодинокi  частини
через Сейм i зайняли становища перед Батурином iз супротивного боку.  План
Меншикова ясний. Вдавати, що вiн усi сво? сили звернув проти замку, а  мiж
тим з противного боку вдарити на мiсто i здобути його.  Мiщани,  заскоченi
нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане панiка, треба  буде  перед
втiкачами вiдчинити замковi ворота, а з того скористають  москалi,  щоб  в
цей мент виконати рiшаючий приступ i здобути твердиню.
   Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати вороговi,
що батуринцi вгадали його намiр  i  що  ?х  неприготованими  не  заскочиш.
Чечель скликав сво?х старшин на раду.  Не  прийшли,  а  прибiгли  на  його
визвання. Перше враження, яке вони робили, це було завзяття. Про  те,  щоб
здавати "президiю" i мови не було. Здавалося, що коли б  хто  вихопився  з
такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника.
   "Панове товариство! - почав Чечель.Ворог хоче  на  нас  вдарити  ззаду,
гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборi. Треба йому подати
знак, що  воно  так  не  ?.  Як,  може,  дехто  з  вас  зауважив,  москалi
перебралися через Сейм i сколюють нас великим i далеким луком.  Що  радите
робити?"
   "Якщо ти, пане полковнику,-  вiдповiв  Кенiгзен,-зауважив  ?х  позицi?,
треба на  найсильнiшу  з  них  вiдчинити  артилерiйський  огонь.  Це  буде
Меншикову найвиднiший знак, що ми догадалися про його плани".
   "На мою гадку,- противився Герцик,спершу треба ?х вивабити на  поле,  а
тодi i вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо ?х  не
багато в нас".
   "Вивабити, але як?" - питався Кенiгзен.
   "Це вже моя рiч,-обстоював  свою  гадку  полтавський  полковник.-  Якщо
товариство дасть менi дозвiл, розпочну грець. У мене небагато кiнницi, але
вона добра".
   "В обложенiм мiстi годi багато кiнницi тримати, це всякому вiдомо,  але
ж тим бiльше треба ?? щадити. Пригодиться".
   "I це ви вже на мене здайте,-заспокоював ?х Герцик.-  Не  першина  менi
такий випад, а для козакiв грець рiч бажана  дуже.  Пiднесе  дух.  Коли  ж
визначиться козак, як не тодi? Iз голими руками звичайно не вертають. Що ж
ти на це, Чечель?"
   Чечель  не  противився,  але  радив  вилiзти  на   дзвiницю   -   мряка
пiдноситься, а з дзвiницi далеко видно. Розглянутися навколо.
   Пiшли. Дзвiниця була обсаджена людьми. Особливо  молодi  не  злазили  з
не?. Як  ластiвки  ютилися  пiд  дерев'яними  в'язаннями,  деякi  чiпалися
шнурiв, навiть дзвонiв, щоб iншим понад голови  глядiти.  З  жалем  робили
мiсце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарi, що вони скажуть  i  що
там побачать.
   З дзвiницi був дiйсно вiдчинений широкий i далекий вид на полудн? й  на
захiд, на Бахмач i на Борзну. Тiльки осiння мряка все ще мутним  серпанком
прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим  оком  видно  було  не
далi,  як  на  кiлькасот  сажнiв.  Треба  було  допомагати  собi   склами.
Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв ?х з собою.
   "От там, бачите,- казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,-  бачите
в iмлi щось нiби клубиться, кiтлу?, переверта?ться,  нiби  хмара  вста?  з
виднокруга i надвига?ться на нас,- це москалi".
   "Бачимо,- вiдповiв Герцик,- а з то?  хмари  нiби  блискавки  вибiгають,
червонавi цятки, жовтуватi язики, хмара темнi?,мабуть, щось запалив ворог,
хату або повiтку".
   "Може, й не ворог,- зауважив Кенiгзен,- а селяни дають нам  сигнал,  що
ворог там".
   "Можливо,-- вирiшив Чечель,- i якраз туди треба нам  спрямувати  випад.
Але не навспряжки, зразу налiво,  нiби  на  Бахмач,  а  тодi  щолиш  нагло
повернути на Борзну, вивабити ворога з його лiговища,  заманити  на  поле,
побити i - назад".
   Герцик, не дожидаючи  наказу,  прожогом  метнувся  з  дзвiницi,  тiльки
дерев'янi сходи пiд ним жалiсно затрiщали.
   Побiг до сво?х полтавцiв, i за хвилину кiнна  сотня  тихо  й  непомiтно
висунулася з мiста i невеличкими вiддiлами рiзними дорогами й дорiжками, а
то й без дорiг, прямо полями,  двигнулася  в  напрямi  Бахмача.  Чечель  з
дзвiницi слiдив за нею.
   "Герцик, грецик, йому в це грай!" - казав до старшин Чечель.
   "Не вiн один,- вiдповiв Гамалiя.Всякому з нас  любiше  й  безпечнiше  в
полi, нiж у замкнутому городi. Сидиш, як  борсук  у  норi,  чекаючи,  поки
викурять тебе".
   Кенiгзен вiрлиним оком лiтав по цiлiм виднокрузi. Його обличчя  справдi
нагадувало скального вiрла, котрий шука? добичi i готовиться до  лету.  Не
втерпiв:
   "Дивiться здоровi, я ж iду до сво?х гармат".
   "Пiдожди, осауле, побачиш, як i куди справити гармати".
   "Я вже знаю",- вiдповiв коротко i пустився по сходах.
   Герциковi полтавцi, про?хавши кiлькасот сажнiв, стали повертати вправо.
Виглядали на розвiдку, котра несмiливо й обережно посува?ться полями.
   "Добре веде,- казав Чечель,- пiзнати вправного грача. Ось уже  зауважив
його ворог".
   В цей мент вiд хмари стали  вiдриватися  шматки.  Нiби  вiтер  шматував
хмару й кидав нею на поле. Шматки, то пiдлiтали в бадьорих  пiдскоках,  то
спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою.
   "Московськi драгуни виступають Герциковi назустрiч. А  вiн  вда?,  нiби
ворог заскочив його,зупинився..."
   Сотня  розпада?ться  на  кiлька  вiддiлiв,  проти  кожного   виступають
драгуни. Не дуже смiливо починають собi, хоч перевага за ними".
   "Ще й яка! На кожного з наших пять-шiсть москалiв".
   "Дадуть раду, що ?х тiльки заманили в поле".
   "Нашi вдають, що настрашилися,втiкають".
   "Москалi пускаються за ними. Але ж багато ?х! Нiби  вiтер  листя  полем
мете".
   "I доля ?х, як зiв'ялого листя... Зiгниють".
   "Цар людей не щадить, ма? ?х багато. Само? кавалерi? тисяч двадцять".
   "З нашими чи без?"
   "Чорт його зна - багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають.  Цар
?х страхом до бою жене".
   "Це й тепер видно. З ними i грець поганий. Татари куди кращi".
   "Татари вродженi ?здцi. I поляк,  як  лучиться  ?здець,  то  добрий,  а
москалi, нiби в пiжмурки граються. Розженеться, от-от проколе  списом,  аж
нараз повернув конем i про?хав мимо".
   Московськi драгуни, хоч могли наших обскочити з усiх бокiв  i  рознести
шаблями, кидалися в бiй без  завзяття.  Герциковi  ?здцi  то  вдавали,  що
втiкають, то  нараз  скорим  рухом  оберталися  i  кидалися  на  драгунiв,
приневолюючи ?х до бою.  Смiливiшi  з  москалiв,  що  загналися  задалеко,
падали жертвою козацьких шабель i пiстолiв. Козаки робили шаблями вправно,
а стрiляли влучно. ?х легкi конi, нiби розумiли сво?х ?здцiв, вгадували ?х
гадки; поверталися зi скорiстю блискавок вправо i влiво, знiмалися  високо
на заднiх ногах, гризли, кусали  драгунських  коней,  нiби  свiдомо  брали
участь у бою. Московськi конi, здебiльшого недавно вiдiрванi  вiд  воза  i
плуга або вирванi зi стаднин, полошилися вiд пострiлiв, боялися  шабель  i
зраджували охоту втiкати  до  сво?х  ста?нь.  Мiж  драгунами  було  чимало
калiцтва, не тiльки вiд козацьких шабель  i  пiстолiв,  але  й  вiд  сво?х
власних коней. Не один з них лежав  на  землi,  придавлений  сво?м  конем,
з-пiд котрого нiяк не мiг вибратися, не одного кiнь волочив по дорозi,  бо
той  не  встиг  упору  вирвати  чобота  iз  стремена.  Новi  вiддiли,   що
безнастанно наспiвали на помiч, збiльшували тую суматоху.  Зчинився  крик,
гамiр, рев, котрий аж у Батуринi чути було.
   Батуринцi повилазили на дерева й на дахи сво?х хат,  щоб  побачити,  як
Герцик з москалями б'?ться.
   За той час Кенiгзен вспiв перевести двi гармати i  направити  ?х  якраз
туди, де йшов цей дивний бiй. Не здаючися  на  гармашiв,  сам  налягав  на
дула,  осмотрював  замки  i  пiдбирав  кулi.  Чекав  тiльки,  щоб  Герцик,
заманивши драгунiв в поле, пустився назад, а  ?х  залишив,  як  мету,  для
Кенiгзенових стрiлiв.
   Та Герцик не спiшився. Завзятий козак нiяк не мiг розстатися з ворогом.
Драгуни пiзнали в нiм полковника i кiлька разiв наважувалися на нього. Два
офiцери з двох бокiв обскочили його. I то не молодики,  а  грачi  вправнi,
старi. Був  такий  мент,  що  здавалося,  ось-ось  i  кiнець  полтавському
полковниковi. Вiн довго вiдбивався  шаблею,  махаючи  нею  то  вправо,  то
влiво, так скоро, що казав би ти,  в  його  руцi  не  шабля,  а  блискавка
срiбна, аж нараз, саме в ту хвилину, як один з них наряджував пiстоль, вiн
кинувся на другого i шаблею звалив його з коня. Не  турбуючись  ним  далi,
звернувся проти другого. Цей вистрiлив, куля  перелетiла  через  Герцикову
шапку, але не поранила його. Герцик, наче  у  вiдповiдь,  шаблею  засягнув
московського офiцера по руцi, перетяв поводи i кiнцем рубнув його по щоцi.
Удар був такий несподiваний i сильний, що  москаль  захитався  i,  облитий
кров'ю, повалився на землю, а сполошений кiнь вiтром полетiв назад.
   Даремно  драгунськi  старшини  посилали  проти  Герцика  сво?х   людей.
Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогiв на  полi.  "Це  чорт,  не
чоловiк",- казали москалi, повертаючи до сво?х.
   Не менш пильним жнивом  мiг  похвалитися  Герцикiв  старий  сотник.  На
чорнiм конi, сам чорний як циган, не кидав собою по полю,  як  це  люблять
молодi робити, а лиш пильно розглядався довкола i  де  побачив  котрого  з
козакiв у важкiй пригодi, туди несподiвано являвся, щоб одним махом  сво??
криво?, широко? шаблюки, котру не всякий мiг би й гаразд двигнути, бо була
важка, як царева дубинка, вирiшити непевний двобiй. Рiшення не виходило на
московську користь.
   Зауважили "старого чорта" москалi i пустили на нього  одного  iз  сво?х
найвправнiших грачiв.
   Сотник, побачивши його, спинив свого коня так, що  кiнь  аж  присiв  на
заднiх ногах i голову високо вгору пiдняв, закриваючи нею ?здця.  З  диким
криком летiв на нього москаль, великий, сутулуватий,  як  ведмiдь.  Сотник
чув його зневажливi слова, вiд кожуха  несло  тютюном  i  горiлкою,  бачив
червонi лиця драгуна i  його  короткий  грубий  синiй  нiс  i,  здавалося,
задеревiв зi страху. Нараз скочив конем  вбiк,  так  що  москаль  пролетiв
сажнiв, може, двадцять вперед. Тодi сотник погнав за ним i, як  яструб  на
голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то  злiва,  то  налягаючи
сильно, то нiби втiкаючи вiд ворога, аж нараз добре  вимiреним  i  сильним
ударом вибив йому шаблю з  рук.  Шабля  зi  свистом  полетiла  вгору  i  з
бренькотом упала на землю далеко вiд тих двох, що зчепилися  в  рукопашнiм
бою.
   Оба великi, сильнi, вкритi курявою, потом i кров'ю, нагадували казкових
богатирiв, що борються на смерть i життя. Нiхто не важився спiшити  ?м  на
помiч. Де два таких лицарiв б'?ться, там третiй не мiшайся.  Здавалося,  i
козаки, i москалi без переговорiв заключили перемир'я,  поки  не  рiшиться
цей двобiй. Не тривав вiн довго.  Жилавому  сотниковi  поталанило  вхопити
сутулуватого москаля i стягнути його з коня.
   Занiмiв Батурин i задеревiли москалi, побачивши, як ?х найкращий грець,
нiби мотиль на шпильцi, вертиться у сотникових руках, вимахуючи  руками  й
ногами i викидаючи з себе щонайгидкiшi слова i щонайважкiшi прокльони. Аж,
здавлений за горло, посинiв, вибалушив  кров'ю  забiглi  очi  i  захарчав.
Сотникiв кiнь летiв у напрямi Батурина. Сотник  ломив  москаля,  як  жнець
ломить снiп, щоб  покласти  його  наспiд,  пiд  полукiпок,  аж,  зломивши,
вiдкинув геть вiд себе.
   Сотник дихав важко. 3 його право?  руки  i  з  лобу  спливала  широкими
струминами кров, котро? не було як i коли тамувати.
   "Нас сколюють!" - кричав до Герцика.
   Герцик дав знак, i його люди пустилися в напрямi обложеного городу.  Не
всi. Декiлька заплатило життям за цей смiливий випад.  Товаришi  старалися
пiднести ?х i взяти помiж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого,
ще  молоденького  козака,  котрий  насилу  впросився  до  нинiшнього,  так
небезпечного випаду, вiрний кiнь вхопив зубами за пояс i нiс  з  кривавого
бiй-поля, нiби розумiючи, яке горе чекало б його  тяжко  пораненого  пана,
коли б вiн так попався в руки роззвiрених ворогiв.
   Московськi драгуни не спiшилися збирати сво?х поранених i трупiв. Мають
час. Бо?вище за ними. Вони збитою лавою кинулися наздоганяти козакiв.  Але
?х конi не рiвня козацьким. Козаки вiтром летять, розсiявшися  невеличкими
вiддiлами по широких полях, нiби стадо сайгакiв, наполохане стрiльцями. ?х
жменька, москалiв цiла хмара, чорна, грiзна, небезпечна.
   Нараз не з  хмари,  а  в  хмару  ударили  громи.  Заревiли  Кенiгзеновi
гармати. Грiзна хмара перервалася  на  кiлька  хмарин.  Клекотить  у  них,
вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогони. Валяться  конi,  люди.  Кулi
.виривають землю, розшарпують i розкидають людське тiло i  кiнське  м'ясо.
Даром принаглюють  московськi  офiцери  сво?х  людей  до  дальшо?  погонi.
Грозять пiстолями, декiлькох трупом кладуть.
   За той  час  козаки  вже  в  половинi  дороги  до  Батурина.  Батуринцi
пiзнають, хто з них цiлий, а хто облитий  кров'ю.  "Скорiйш!  Скорiйш!"  -
принаглюють до  бiгу.  Козакiв  i  наглити  не  треба.  ?х  конi  черевами
доторкаються озимого збiжжя, котре вже вспiло вирости так, що в житi могла
би сховатися  курка.  Куди  вони  пробiгли,  жито  принишкло  до  землi  i
забагрилося кров'ю, бо не  один  козак  навiть  не  зна?,  що  його  важко
поранено в бою. Аж тодi, як прийдеться скидати чобiт, побачить,  що  треба
розрiзати халяву, бо нога спухла i чобiт повен кровi.
   Москалi далi женуть. Вони  знов  збитi  в  одну  хмару,  котра  грозить
загладою усьому, що стрiне по дорозi. Та тiльки грозить. Бо Кенiгзен  знов
обiйшов сво? гармати, дав знак, гармашi прискочили з запаленими  льонтами,
приклали, вiдскочили i гармати вдруге заревiли, як буйволи дикi, викидаючи
зi сво?х ший добре вимiренi кулi.
   I знову крик, зойк, суматоха. Тiльки декiлька драгунiв  далi  жене,  не
маючи спромоги  спинити  коней  в  шаленому  розгонi.  Решта  густо?  лави
здержу?ться, трату? себе, переверта?ться i  заверта?  з  дороги.  Тих,  що
проскакали вперед, батуринцi беруть на око з мушкетiв. Це вже не битва,  а
лови, стрiляють драгунiв, як зайцiв, виполошених з лiса на поле.
   За той час Герцик зi сво?ми щасливо проскакують у Батурин.  Перед  ними
на  розтвiр  вiдчиняють  браму.  Окровавленi,  в  пошарпаних   одягах,   з
поламаними шаблями, на покалiчених конях в'?жджають полтавцi в гетьманську
столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибiга? з хат i з погребiв.
   Вiтають  козакiв,  виносять  питво  i  ?жу.  Герциковому  коневi   годi
продертися крiзь товпу.
   Бiля  церкви  священики  дожидають   ?х   з   хоругвами   й   хрестами.
Благословлять. Диякон грубою рукою сльози радостi втира?.
   Пере?хали. Батуринцi брами засипають землею.
   "Дали москалям чосу".
   "Може, ?м вiдпаде охота лiзти до нас".
   "Кажи вепровi, щоб не лiз у город".
   "I то правда".
   Жартують, бо щасливий випад надихнув мiщан новою надi?ю.
   "Не здавати столицi за нiяку цiну!"
   "Помремо всi, а Батурин не здамо".
   "Аж гетьмановi вiдчинимо ворота".
   "Дай-то Боже!"
   "Слава Герциковi! Слава нашим  полтавцям!"  -  довго  ще  луна?  вздовж
вулиць, котрими про?жджа? на сво? посто? хоробра полтавська сотня.
   За нею диякон ?де. Хворим слiв потiхи i розради не щадить. Його  донька
осмотрю? рани. Вона й Мотря - це справжнi сестри-жалiбницi.
   Чи?? рани доторкнуться, той i болю не чу?, вiрить,  що  рана  заго?ться
скоро. Очима, не лише мастями лiчать. Нiхто так не вмi? дивитися, як вони.
Це не очi, а вiкна у якийсь кращий i благороднiший свiт.  I  не  один,  що
крiзь них зазирнув туди, погляду цього не забуде нiколи. ЧЕРВОНИЙ КОГУТ
   Меншиков зi сво?? квартири на хуторi за Сеймом  не  бачив,  що  дiялося
бiля борзненського шляху.
   Аж почув далекi пострiли  й  пiслав  розвiдку  в  цей  бiк.  Заки  вона
вернула, сутичка Герцикових козакiв з Меншиковими  драгунами  закiнчилася.
Свiтлiйшому прийшлося прийняти до вiдома некорисний  для  себе  звiт.  Був
лихий на сво?х офiцерiв, що втратили багато людей i осоромили  себе  перед
ворогом. Не мiг переболiти першо? невдачi. Вона тим бiльша, що  весь  план
треба змiнити.
   Ворог вiдгадав його план, значиться, нiчого не вартий.
   Сердився на проклятих черкасiв, що не хочуть пiти  на  його  хитрощi  i
гадають обороняти  Батурин.  От  проклятий  народ.  Здавалося  б  тихий  i
смирний, як "агнець", котрого на "закланi?" ведуть,  аж  нараз  таку  тобi
штуку втне, як Батурин. Царського вiйська впустити не хоче. Меншиков не на
жарт турбувався. Мiг осоромити себе. Годi ж це бунтарське гнiздо облягати.
Бог вiсть як  довго.  Недалеко  шведи  стоять.  Кожно?  хвилини  цар  може
вiдкликати його  для  розправи  з  Карлом.  Який  сором  вiдступати  з-пiд
Батурина, не здобувши його! Все одно, що знiвечити  всi  сво?  дотеперiшнi
во?ннi заслуги, а може, й утратити ласку царя.  Меншиков  бачить  радiсть,
яка з того приводу запанувала б мiж його зависниками, ворогами. Нi, вiн до
того нiяк допустити не смi?. Ще раз спробу? пiдiйти батуринцiв.  Пошле  ?м
лист. I так не вiдповiв на ?хн? вчорашн? прохання о проволоку на днiв три.
Може б, згодитися на те, анiж  придумати  якусь  нову  штуку?  Дотримувати
слова не треба. Що таке слово у  вiйнi  та  ще  з  бунтарями,  такими,  як
батуринцi?
   Меншиков  не  потребував  довго  заспокоювати  сво??  совiстi.  Сiв   i
скомпонував лист, в котрiм годився  не  робити  генерального  приступу  нi
нинi, анi завтра, якщо батуринцi цього часу  не  вживатимуть,  анi  надалi
скрiплювання свого городу, анi на випади з нього, тiльки на наради,  як  i
на яких услiв'ях здати мiсто,  i  якщо  вони  за  той  час  пороблять  усi
потрiбнi приготування, щоб туди впустити царське вiйсько.
   Лист переписано й пiслано Зажарським, котрий дiстав окремi  iнструкцi?,
щоб пильно помiчати усе, що дi?ться в Батуринi, а зокрема,  який  у  ньому
пану? настрiй мiж козаками й мiщанами.
   Зажарський заткнув лист Меншикова на спис,  почепив  бiлу  хоруговку  i
пере?хав Сейм.
   З мурiв замку, як звичайно, привiтали його зневажливими словами:
   "Ще одна свиня суне рило. А бий!"
   "Вiд свiтлiйшого з  листом  до  полтавського  полковника  йду!"-  гукав
Зажарський.
   "До чорта, дядька свого, йди! - вiдповiдали йому.- В город не впуска?мо
нiкого. Не треба".
   "Пустiть! Свiтлiйший востанн? подобру хоче балакати з вами".
   "Хай би балакав був учора, як ми до нього сво?х депутатiв  слали.  Нинi
ми не цiкавi на його розмову. Будемо балакати мовою куль".
   "До москаля стрiляй, а не по-людськи  балакай.  Вiн  людсько?  мови  не
розумi?".
   "Востанн? питаюся вас, чи впустите?"
   "Востанн? вiдповiда?мо тобi - вертайся з чим прийшов".
   "Кланяйся свiтлiйшому i цiлому його бублейницькому родовi. Кажи, що  як
прийде до Батурина, то бублики на майданi продаватиме".
   Насмiхам не було кiнця. Але  Зажарський  не  спiшився  вертати.  Боявся
Меншикового гнiву. Дiстав наказ за всяку цiну дiбратися у мiсто i передати
Чечелевi лист.
   "Браття земляки! - кликав голосом благальним,- не йду до вас, як ворог,
лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не вiдкидайте дружньо? руки, не
копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!"
   "Тому, що славний, не хочемо безславити його".
   Свиснула куля й перелетiла попри саме вухо Зажарського. Вiн похитнувся,
кiнь скочив, мало не скинув ?здця в рiку.
   На його щастя надiйшов туди Чечель.
   Побачивши натовп бiля муру i зачувши останнi слова розмови,  догадався,
що це знов, мабуть, посол вiд Меншикова, й наказав його  шнуром  витягнути
на мур.
   Чечелевi залежало на тiм, щоб  проволiкати  облогу.  Вiн  знав,  що  за
москалями велика перевага в людях i в гарматах. Вони  сво?  втрати  можуть
легко поповнити новими  пiдмогами,  а  для  Батурина  одинока  допомога  -
гетьман. Може, вiн уже надходить, може, за два-три днi  появляться  голубi
шведськi одностро?, подавав же гетьман сво?й резиденцi? свiтлянi  сигнали,
щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта  для
нього.
   I Чечель, зав'язавши Зажарському очi, попровадив його на замок, до  то?
зали, в котрiй обложенi вiдбували наради - козаки i мiщани  вкупi.  Натовп
стрiчав  Зажарського  вельми  непривiтно.  Посли  вiд  свiтлiйшого,  котрi
приходили з одним, а саме,  щоби  впустити  московськi  полки  в  Батурин,
роздратували всiх. До того нинiшнiй щасливий випад пiдбадьорив  не  тiльки
козакiв, але й мiщан. Молодi хлопцi, що ледве двигали  мушкет,  голосилися
добровiльно до служби. На Зажарського всi дивилися,  як  на  ворога  i  на
зрадника, котрий наста? на цiлiсть города i на його славу.
   "Не впускайте вовка в кошару.  Пiдшибнiть  йому  ноги,  щоб  бiльше  не
скакав!"
   Сипалося й камiння.
   Чечель мусив сердюками оточити посла  свiтлiйшого,  щоб  провести  його
цiлим. I на Чечеля сипалися за те  непривiтнi  слова.  Йому  дорiкали,  що
гра?ться у пiжмурки з москалями замiсть привiтати  ?х  гiдно  -  кулями  й
ручними гранатами, до котрих  козаки  були  великi  охотники.  Але  Чечель
вдавав,  що  не  чу?  обiдливих  для  сво??  гiдностi   слiв.   Знав,   що
роздратований народ не вмi? язика тримати за зубами. I не дивувався, бо це
облога. Люди вже багато ночей не  сплять,  мало  хто  ?сть  теплу  страву,
працюють i турбуються не в мiру,- витворю?ться нервовий настрiй.
   "Не дайте йому йти! Бачите, вiн раху? кроки, мота?  собi  на  вус  план
нашо? твердинi. На руки його!"
   "На руки i - з муру стрiмголов! Хай летить до  чорта!..  Ма?  пропадати
город, хай пропаде вiн... Кращого кiнця не вартий!"
   "Зрадник! Прислужник московський!"
   Чечель, щоб не дратувати юрби, наказав сердюкам пiднести Зажарського на
руки й вiднести його на замок. Сам iшов бiля нього.
   "Хто зневажить посла - мене зневажить. До вечора не доживе!"
   "Ого, ого!"- почулося в натовпi, але жодна рука не пiднялася проти волi
наказу полковника.
   Принесли Зажарського до замково? зали й пустили на_  _кам'яну  пiдлогу.
Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й
питалися: "Вгадай хто?"
   Посол свiтлiйшого почував себе дуже погано. Вiн не гадав, що  батуринцi
так сильно роззвiрилися на москалiв, забув язика в  ротi  й  нiяк  не  мiг
пригадати  собi  тi??  промови,  яку  склав  собi,  йдучи  з   дорученнями
свiтлiйшого, а якою гадав урозумити й переконати батуринцiв.
   Розв'язали йому очi, й вiн ще гiрше вжахнувся, побачивши кругом грiзнi,
ненависнi обличчя.
   "Чого прийшов, кажи, чого прийшов?" - гукали на нього козаки.
   "Не зна?ш, де кого не просять, на киях виносять",- доповiдали мiщани.
   "Спасiння городовi  вашому  приношу",вiдповiв,  насилу  добиваючися  до
слова.
   "Спасай себе. Нам твого спасiння не треба.  Загибель  ви  нам  готу?те,
спасителi московськi!"
   "Самi ви губите себе, бунтуючися проти його  величества  царя  i  проти
наказiв свiтлiйшого".
   "Свiтлiйший вiн тобi, а не нам".
   "Нам щолиш тодi i ясно стане, коли тi? свiтлостi погаснуть".
   "Того ви не дочека?теся нiколи!"
   "Вiн обiджа? нас. Гетьте з ним!"
   "На гак!"
   "У воду!"
   "Комiть-головою з муру. Це йому найкоротша дорога,  хай  iде,  звiдкiль
прийшов".
   Чечель бачив, що народ роздратований до краю.
   "Панове громадо! - гукнув.- Так не можна. Це ж посол".
   "Такими послами дiдько в пеклi палить".
   "Може, й так, а на землi вiн все-таки посол".
   "Вiд Вельзевула. Намовля? нас до злого, iскуша?".
   "Наша рiч не слухати його намови, але зневажати не треба".
   "А чого ж вiн нас зневажа??"
   "Я не зневажаю панiв-козакiв, анi шановного мiщанства, я одним i другим
лиш добра бажаю",-боронився Зажарський.
   "Коли ти нам добра бажа?ш, так оставайся в  нас  i  борони  наше  мiсто
разом з нами",-гукнули йому в отвiт.
   "Того я зробити не можу".
   "Чому?"
   "Бо хочу дотримати вiри й слова пославшому мя".
   "Так i ми хочемо дотримати присяги нашому гетьмановi, от що!"
   "Це iнша рiч. Гетьман зломив присягу царевi, й  тому  ви,  як  пiдданцi
царськi, звiльненi вiд вiрностi вiроломному Мазепi",- вiдповiв Зажарський.
   Та ще вiн не докiнчив цих слiв, як на нього  з  усiх  бокiв  посипалися
удари. Молотили, як снiп на току. Вiн пручався, вимахував руками, заслоняв
лице, копав ногами, та оборонитися не мiг. Аж Чечель зi старшинами кинувся
в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.
   Повели  його  в  кут  i  заступили  лавою.  Але  люди  все  ще  шумiли,
домагаючися видачi московського пройдохи, котрий  мав  смiливiсть  обiдити
гетьмана в його столичному замку.
   "Безкарно не пустимо обiди!" - гукали кругом.
   "Посто?мо за гетьмана свого!"
   "Посто?мо за волю й незалежнiсть".
   "Хай знають москалi, що наш терпець урвався!"
   "Хай знають, що прийшов час розрахунку".
   "Або житимем вольнi, або вольними помремо за волю!"
   "Батурин не здамо!"
   "Вiйська царського не впустимо в мiсто!"
   "Нi, нi, нiяк!"
   Чечель ждав, поки втихомириться громада. Дiждатися не мiг.
   "На гак з ним!"
   "У Сейм!"
   "Комiть-головою з муру пустiм!" - гукали.
   Зажарський дрожав, як на  муках.  Вiн  знав,  що  й  попереднiх  послiв
батуринцi не приймали ввiчливо, але гадав, що  його  попередники  все-таки
дещо  прибiльшували  сво?  подвиги,  щоб  приподобатися  свiтлiйшому.   Не
сподiвався, щоб у цьому бунтарському гнiздi назбиралося стiльки  злостi  i
стiльки самостiйницького завзяття.  Черкаси  такий  терпеливий  народ,  аж
нараз, диви, якими стали.
   ?х не перекона? нiхто, на них одна рада: нiж i вогонь.
   Це вiн перекаже свiтлiйшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та
на це вiн велико? надi? не мав. Кожна  кiстка  болiла  його,  в  ротi  чув
спрагу, кров спливала йому на обличчя.
   Ще трохи й затовкли б на смерть. I як тут вийти з це? яскинi злостi?
   "Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажити
гетьмана та його столицю!"
   "Шановна громадо!" - гукнув з усе? сили  Герцик,  входячи  з  Мотрею  у
залу.
   Поява нинiшнього  героя  i  люблено?  цiлим  мiстом  Мотрi  втихомирила
розгукане море. Люди розступалися, робили ?м дорогу, але все ще ненависним
оком дивились в той кут, де  за  спинами  старшин  у  смертельнiй  тривозi
ютився Зажарський.
   "Шановна громадо! - говорив Герцик.Дозвольте менi слово!"
   "Говори, полтавський полковнику, говори!"
   "Цей чоловiк з листом вiд князя Меншикова прийшов".
   "Не прийма?мо такого листа. Зна?мо, що Меншиков пише.  Радить,  щоб  ми
мiсто здавали".
   "Помремо, а президi? не здамо!"
   "А може, в листi щось iнше ??"
   "Ми не цiкавi".
   "А все ж таки лист прочитати треба".
   "Не  треба!  Не  треба!  -  залунало  навкруги.-  Не  читати  нам  того
диявольського листа!"
   Зажарський, побачивши нових сво?х оборонцiв, набрав вiдваги:  "В  листi
тiм,-почав,-князь Меншиков два днi проволоки вам да?".
   "Два днi проволоки?"
   "Так, нинi i  завтра,  щоб  ви  спокiйно  роздумали  це  важке  дiло  й
покорилися волi всесильного царя".
   "Тiльки Бог всесильний, а цар, як усi ми, чоловiк".
   "Антихрист..." - озвалося в натовпi.
   "Товаришi,- почав знову Чечель.Меншиков да? нам два днi  проволоки,  це
немаловажна рiч".
   Натовп втишився. Кожний рад був такому дарунковi.
   "А не брешеш ти, пане Зажарський?" - спитав старий сотник,  той  самий,
що нинi тако? слави здобув.
   "Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю".
   "Ну, то ти собi,  сарако,  дуже  багато  вiд  Господа  Бога  жела?ш",--
глумливо вiдповiли йому.
   "А листа все-таки читати не треба!" - гукнув хтось, i за ним  пiдхопили
iншi: "Не треба! не треба!"
   "Шкода часу!"
   "Краще починаймо бiй. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усi".
   "Президi?  не  здамо,  москалiв  не  пустимо  в  Батурин,  до  чорта  з
Меншиковим послом".
   "На гак!"
   "У Сейм!"
   "Стрiмголов з муру його!"
   Мотря бачила, що на не? черга. Вiдколи вiддалася, весь свiй зайвий  час
посвятила мiстовi. Пiклувалася приютами для старцiв i  недужих,  доглядала
поранених, щедрою рукою роздавала хлiби й грошi. Не висувалася вперед,  не
накидувалася i не лiзла людям в очi i,  може,  якраз  тому  ще  бiльше  ??
любили й поважали. Вiдчувала це i зважилася промовити слово.
   "Зажарський з листом до полковника Чечеля  прийшов,-  казала,-хай  його
Чечель чита?. Якщо схоче, переказати вам змiст, хай перекаже, як  нi  -  i
без того поживем".
   "Авжеж, авжеж..!"
   "Щоб не писав у тому листi князь Меншиков, вiдповiдь  може  бути  одна:
Батурин не здамо!"
   "Так нам, Боже, допоможи во Тройцi сво?й святiй!"
   "Батурин  по  трупах  наших  вiзьмуть!"  -  загуло  кругом,  аж   вiкна
задзвенiли.
   "А не здамо тому, бо  це  наша  гетьманська  столиця  i  ми  гетьмановi
обiцяли обороняти ??, поки вiн на вiдбiй не прибуде".
   "Слова нашого не зрушимо!"
   "Та ще тому не пустимо чужого вiйська, бо воно нам  чуже.  Хочемо  мати
свою державу i сво? власне вiйсько, хочемо хазя?нами бути у сво?й  власнiй
хатi".
   "Не хочемо бути рабами!"
   "I якраз тому треба цiлим вiдпустити Зажарського  до  князя  Меншикова,
щоб вiн переказав це наше незломне бажання".
   В залi зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жiнка,  як  ангел
хоронитель, виведе його з огненно? печi.
   "Хай iде!" - махнув рукою сотник.

   * * *
   "Хай iде!" - притакнуло сто голосiв нараз. Мотря взяла  Зажарського  за
руку.  "Спасибi,  що  послухали  мене,-сказала,  звертаючися  до  народу.-
Батурин не осоромить себе".
   Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до сво?х поко?в, щоб
спершу обмити його й оглянути рани.
   Зала знову загула.
   "Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай iде  й  перекаже  князевi,  що  ми
президi? за нiщо в свiтi не здамо".
   "Та чи оборонимо?"-вихопився хтось з гурту.
   "Як не оборонимо, так погибнемо всi до одного. А хто iншо? гадки -  хай
з мiста виходить!"
   "Вибiгло зайцiв чимало, виженiм i останнiх. Гетьте геть!"
   В залi почалась суматоха. Вiдшукали того, що поставив небажане питання,
й наставали, щоб збирав сво? добро  й  виходив  з  мiста.  Вiн  боронився,
казав, що по щиростi спитався, але кидати рiдного мiста не хоче i не кине,
що буде з iншими, хай станеться i з ним.
   "Цитьте! - озвався старий лавник.Послухайте мене, бувалого чоловiка! Не
добре дi?ться у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби,  i  багато  з  нас
кривить душею,  як  бачу.  Як  пришле  Меншиков  свого  чоловiка,  то  всi
кидаються iз на нього,  як  вовки,  зда?ться,  на  шматочки  розiрвуть.  А
настане нiч - i тi самi, що горлали ранком,  вистрибують  з  мiста,  як  з
клiтки кролi. Бог вiсть, куди  вони  дiваються,  може,  до  ворога  йдуть,
продають нас... Кого ж то прислав до  нас  князь,  як  не  нашого  земляка
Жарковича, i хто з нас скаже, куди подiвся канцелярист Андрiй Кандиба?"
   "Правду кажеш, батьку",- притакували йому.
   Лавник, нiби обухом, валив батуринцiв по головi.
   "Так воно ?, так".
   "Але так бути  не  може,-  говорив  далi  старий  лавник.-  Переказу?мо
Меншикову, що город хiба на наших трупах вiзьме,- а на мою  гадку,  спершу
спитаймо свого серця, може, в нього ? друге бажання".
   "Ми вже це сто разiв казали, що або  оборонимо  Батурин,  або  загинемо
всi".
   "Чи одно чоловiк каже, а iнше собi гада?, а ще iнше робить.  Мало  чого
не говорив Кандиба, вдаючи найвiрнiшого гетьманового чоловiка,  а  де  вiн
тепер? Де Iван Нiс, що такого лицаря з себе виявляв, i де  багато  других,
котрих iмен навiть не згадую, щоб даром  не  вражати  болючо  ?х  рiднi  i
приятелiв".
   "Ви нас кривдите, батьку,- перебили  йому,-  порiвнюючи  з  Носом  i  з
Кандибою".
   "Нiкого не кривджу, браття i  дiти  мо?,  але  говорю,  що  менi  розум
велить, бо люблю свiй рiдний город i тую нашу землю, матiр святу".
   "До чого ж ви свою рiч ведете, кажiть?"
   "До того, щоб  ми  по  добрiй  i  непримушенiй  волi  заприсягли  перед
Господом всемогучим, що нi один з нас слiдами Носа не пiде, що всi ми,  як
тут сто?мо, так i посто?мо за президiю нашу. А хто того  не  може  або  не
хоче - хай iде. Перший руку вгору пiдношу"
   Пiдняв руку i дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всi  пiшли  за
ним.
   "А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вiтер, пiду, винесу з  хати,
що в нiй цiннiшого ?, i сховаю на замку, а хату власною рукою пiдпалю. Хай
ворог зна?, що ми не дба?мо про наше добро, що в нас на серцi тiльки  одно
- честь i слава наша. Оборонимо город, так побуду?мо собi  новi  хати,  ще
кращi вiд отсих, а не оборонимо, так нам тодi вже нiчого й не  треба.  Хай
москаль не гада? собi, що,  здобувши  Батурин,  поживиться  нашим  добром,
кiстки з попелища добуде, от що!"
   Не одно серце стиснулося з болю, почувши тi грiзнi слова. Як же так?
   Червоного когута пiд власну стрiху пускати? Хто бачив це? Iде зима,  де
притулитися з родиною? На замку для всiх мiсця не стане.
   Не окривалися з тим.
   Старий жалiбним оком подивився кругом.
   "Кажете, що по трупах ваших увiйде ворог  у  город,  а  шкоду?те  сво?х
теплих стрiх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при  сво?м  стою:  пiдпалю
свою стрiху, щоб не тремтiв за не?. Обороняймо вали, мури i  замок,  а  не
оборонимо, так гиньмо".
   "Як пiдпалимо Батурин, ворог скориста? з тривоги i припустить штурм".
   "Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Пiдпалю. А ви, як хочете собi".
   Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нiвечити надбання  кiлькох
поколiнь.
   "Вам час, а менi спiшно, бо я боюся ночi. Боюся, щоб знов якi  Носи  не
перейшли на другий бiк".
   "Не пустимо. З городу i пес не вискочить".
   "Замiсть дивитися, щоб ворог не ввiйшов, ви сторожити  будете,  щоб  не
виходили сво?. Гарна менi оборона твердинi".
   Вiн задумався, а потiм грiмким, рiшучим голосом крикнув: "Пiдпалю!"
   "Не смiй того робити. Громада  противиться  такому  грiшному  дiлу.  Не
дамо!"
   Старий лавник нiби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий  мовчки
слухав його мову: "Що ти, полковнику, скажеш на це? Тво? слово - наказ. Ти
наш командант. Рiшай!"
   "Рiшати? - Чечель задумався, потер чоло i шарпнув свiй  вус.-  Я  одно?
думки з тобою, батьку,- сказав.- Тво? добро, так  ти  й  роби  з  ним,  що
захочеш. Нiхто тебе спинять не посмi?. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що
тiльки один".
   "Знайдеться  бiльше  таких,вiдiзвався  найбагатiший  з   мiщан.-   Якщо
гада?те, що треба, так i балакати нема що. Ходiм!"
   Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кiлька.
   Iншi   залишилися.   Незвичайне   рiшення    лавника    заскочило    ?х
неприготованими. Всяке собi гадали, а такого нi. Бо кому  може  прийти  на
гадку пiдпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови.

   В мiстi шумiло. Бiгали i кричали люди.  Ревiв  товар,  прочуваючи  щось
зле. Лунали пострiли, глухо вiдбиваючися вiд мурiв, котрi  давно  не  чули
пальби. Вулицями переходили вiддiли сердюкiв, щоб вдержувати  лад.  Народ,
виведений з рiвноваги, легко гарячився i брався зводити всiлякi порахунки.
Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його  на  небезпеку
побо?в, а то i смертi.
   Замкова зала  роз'яснювалася  в  мiру  того,  як  пiднiмалося  сонце  i
вступалася мряка. Але громадка мiщан все ще стояла в тьмi.
   "Як же нам?"-спитав хтось, повертаючись до сусiдiв.
   "Як? Як iншi, так i ми. Якщо треба палити - палiм. Хай летить  червоний
когут".
   "Хай летить червоний когут..." --вирiшили i розiйшлися.

ТАЙНИКАМИ
   Мотря, оглянувши Зажарського, попросила його поснiдати разом з  нею  та
випити чарку, щоб усе лихе минуло.
   "Мотре Василiвно, Мотре Василiвно!" - бiдкався московський посол.  Коли
б ви знали, як мене кожна кiсточка болить!"
   "Потерпiть, добродiю, за спасiння роду людського i за славу божу, може,
Бог тi?? жертви хоче вiд нас".
   "Нащо вона Боговi потрiбна, тая жертва? Через глупоту людську терплю".
   "Не ви один терпите, добродiю. Може, терпiння душi, вiд  тiлесних  гiрш
болючi".
   Зажарський глянув на гарну паню,  пригадав  собi  трагедiю  ??  батька,
погадав, скiльки болю мусило зазнати це добре жiноче серце, i його гнiв на
проклятих батуринських мiщухiв трохи ущух.
   "Так, воно так, ласкава  добродiйко,  великими  терпiннями  пробу?  нас
Господь".
   "Так тодi не збiльшуймо  ?х,  бо  Господь  велiв  прощати  кривду,  яку
творить нам ближнiй".
   Говорила,  як  проповiдник,  як   пройнята   божественними   заповiтами
сестра-жалiбниця, ??  слова  тим  сильнiше  вражали,  що  виходили  з  уст
незвичайно?, прямо невидано? краси.  Зажарський  забував  про  свiтлiйшого
князя Меншикова i  про  сво?  важке  та  несповнене  як  слiд  завдання  i
пiддавався всецiло чарам  тi??  прегарно?  жiнки.  Коли  б  сказала  йому:
"Оставайсь бiля мене, борони мене, гинь разом зi мною!" -  остався  б.  Та
Мотря того не жадала. Вона хотiла, щоб вiн не  дуже  чорно  малював  перед
Меншиковим свою гостину в Батуринi, щоб не повторяв усiх тих  зневаг,  якi
посипалися тут на його голову, а лише переповiв однодушне  бажання  цiлого
обложеного городу - згинути, а президi? добровiльно не здати.
   "Погано вони привiтали мене, царського посла, але за  гостиною  у  вас,
ласкава добродiйко, я забуду про них, а тямити буду про вас".
   "Спасибi вам, не поминайте  злом.  А  тепер  пiдемо,  бо  вже  недалеко
полудн?. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають".
   "З вами я i до пекла готовий. Ходiм".
   Подякував за гарну гостину i за те, що вирвала його з рук  роззвiреного
натовпу.
   "Нiби ангела небесного послав менi Господь. Коли б не  ви,  роздерли  б
мене на шматочки. Щира вам дяка,  Мотре  Василiвно,  а  з  дякою  ще  одне
прохання".
   "Яке?"
   "Переконайте тутешнiх людей, що  ?х  опiр  безсильний.  Князь  Меншиков
добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тодi даремнi зусилля,  пощо  такi  жертви?
Краще впустити царське вiйсько в мiсто".
   "Того я вам обiцяти не можу".
   "Нi?"
   "Бо того я сама не бажаю".
   Зажарський видивився на не?.
   "Коли б я бачила, що хочуть вiдчинити браму, положилася  б  на  порозi,
хай спершу сторощать мене... Ходiм!"
   "Ходiм",- повторив глухо Зажарський.
   Взяла його за руку: "Позвольте вам зав'язати очi. Не дуже то  ввiчливо,
але конечно".
   "Такi руки не жаль щоб i свiт зав'язали",-вiдповiв.
   Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечi якусь бурку i повела  в
пирницю.
   "Як дивно,- говорив, тримаючися ??,ведете мене Бог вiсть  куди,  можете
замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина".
   "Бо вiрите менi".
   "Вiрю, що нiчого нечесного не зробите ви зi мною, Мотре, Василiвно".
   "Як тую вiру затратять люди, тодi ?м i нiякого рятунку не  буде.  А  до
того воно йде"
   "Гада?те?"
   "Бачу. От i москалi про нiщо iнше й не думають, а  тiльки,  як  би  нас
пiдiйти i винищити до останку".
   "Не такий чорт страшний, як його малюють".
   "Може, й страшнiший. Невже ж i вас присилав свiтлiйший без тi?? задньо?
гадки?"
   "Не знаю. Може. Як менi це знати? Я в добрiй вiрi йшов".
   "Значиться, i вас пiдвели. Так тодi  вважайте  себе  щасливим,  що  хоч
потерпiли самi, та не стали причиною людського горя, куди ще бiльшого".
   Зажарському зробилося соромно перед жiнкою. Виправдовувався i  впевняв,
що поганих намiрiв у нього не було.
   Iшли. Пробирав ?х гнилий холод пiдземних мурiв. Свiчка  в  руках  Мотрi
кидала фантастичнi тiнi. Мiсцями  доводилося  схиляться,  щоб  головою  не
вдарити в склепiння.
   "Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".
   "Ведете мене, як на другий свiт. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в
мене жар".
   "Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це дiло".
   "Ви словами краще залiчу?те бiль, нiж лiкар мазями".
   Мотря вдавала, що не чу?. "Кажу, щоб ви собi не кмiтували ходу".
   "Не турбуйтеся. Моя нога тут бiльше не  постане.  Хай  собi  здобувають
Батурин - я на нього не пiду. Скажу, що хворий".
   "I добре. Менше одного ворога матимем".
   "Я не ворог ваш, а приятель нинi".
   "Спасибi. Коли б тiльки щирий, бо краще ворог, нiж нещирий приятель".
   "Коли б я не був таким, то - подумайте, нас тут дво?, я - мужчина i  ви
- жiнка. Одним махом скинув би опаску з очей - i ви були б у мо?й властi".
   Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.
   "Того я не боюся",-вiдповiла рiшуче.

   "Ого!"
   "А так. Бо з того пiдземелля ви не вийшли б без мене. Отсих  дверей  не
вiдчинить нiхто, що не зна? тайного способу".
   Зажарський усмiхнувся: "Я навiть не буду пробувати, хоч воно  i  дивно,
бо, ?й-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодiти такою, як  ви.  В
менi говорить мужчина".
   "Краще кажiть-звiр".
   "В кожнiй людинi ча?ться звiрюка,  в  тiм  я  впевнився  нинi,  там,  у
замковiй залi. Та ви не бiйтеся, панi. Ведiть: Йду, як дитина".
   "Так тодi схилiть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер
доведеться лiзти рачки. Так..."
   I вони опинилися  поза  замковими  мурами,  в  глухiм  зарослiм  садку.
Пройшли. Мотря вiдчинила ворiтця i вийшли на  тиху,  далеку  вуличку  поза
мiсто. Тут ?х обскочили вартовi.
   Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу  тут
не було, не було кому знущаться.
   "Спасибi вам, Мотре Василiвно,кликав здолини Зажарський,-  спасибi,  що
провели мене!"
   "Перекажiть свiтлiйшому, що всi ми тут помремо, а президi?  не  гада?мо
здавати",- вiдповiв йому згори  дзвiнкий  жiночий  голос,  як  жайворонкiв
спiв.

БАТУРИН
ГОРИТЬ
   Довго стояла Мотря на валах i дивилася, як Зажарський прямував до рiки,
як повернув управо, дiйшов до того мiсця, де  ждали  на  нього  драгуни  з
конем, як сiв на нього, пере?хав мiст i загубився в густiй товпi всiлякого
вiйська.
   "Дивна рiч. Балака?ш з чоловiком - i нiби вiн справдi чоловiк. I чу?, i
розумi?, i навiть нiби нiчого злого тобi не хоче. I може, не  один  з  тих
там тисячiв такий, як цей. А все-таки iдуть,  щоб  знищити  тебе,  забрати
волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловiка перемiня?
тих людей у звiрiв. Тисячi, великi  тисячi  пiдчиняються  волi  одиницi...
Одиниця дума? за них, наказу?, бажа?, буду? державу. В нас не  те...  I  в
нас нема держави..."
   Поступила до лiчницi, обiйшла поранених  i  хворих,  козакiв  i  мiщан,
котрих було, чимало, бо розпочався перестрiл i все новi жертви приносили,-
аж утомлена повернула на замок i зайшла до мами.
   Любов Хведорiвна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки
?? дрижали, жмутки  сивого  волосся  спадали  на  блiде,  на  цей  раз  не
пiдмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубе?ха, горда i  невгнута,
це була iнша жiнка. Мотря глянула на не?, i  в  ??  серцi  озвалася  любов
доньки до мами. Так - це була ?? мати, бiдна й терпляча, але куди  ближча,
нiж колишня, сильна й сво?вiльна.
   Мовчки припала до ?? руки.
   Любов Хведорiвна другою рукою пригорнула ??  до  себе  i  погладила  по
головi. "Доню",-ледве вимовила тихо.
   Перший раз у життi почула це слово Мотря.
   "Мамо,- вiдповiла, цiлуючи руку, вiд котро? стiльки кривди зазнала.- Не
гнiва?шся на мене, мамо?" - питалася.
   "Бог менi свiдком, Мотре, що нiякого гнiву в серцi не маю.  Втратила  я
гордiсть, а здобула доньку".
   "А я - маму",-доповiла Мотря.
   Наслухували, як ревiли гармати. Московськi кулi не влучали ще в  замок.
Горою перевалювалися, попадаючи в передмiстя, з  котрого  люди  вже  давно
перенеслися пiд крила замку, бо не почували себе досить безпечними/
   "Стрiляють москалi",- сказала Мотря.
   "Стрiляють, та не  влучають.  Може  Бог  дасть,  що  велико?  шкоди  не
зроблять.
   "Може..."
   Куля влучила в замковий мур,  i  замок  задрижав,  аж  посуд  на  столi
задзвенiв.
   "Попали... Привикаймо",- сказала, зiтхаючи, Любов Хведорiвна.
   "Пiсля того, що менi велiв Бог пережити, нiчого не боюсь, готова  я  на
все. I чого менi бiльше хотiти? Свiй вiк пережила. Багато  грiху  прийняла
на себе. Хай Бог простить. Не одно  спокутувала  я,  доню.  Не  одно.  Бог
тiльки зна?, що я перестраждала. Дивно, що з  ума  не  зiйшла.  Як  судили
покiйного Василя Леонтi?вича,  як  карали  його,  я  пальцi  собi  гризла,
волосся з голови виривала, аж задубiла з горя, як тая Лотова донька".
   "Не потребу?те менi того казати, мамо".
   "Аж одно? ночi, коли я вiд ума вiдходила,  покiйна  мати  моя,  а  твоя
бабка,  привидiлася  менi.  Осiнила  мене  хрестом   святим   i   сказала:
"Прощаються  тобi  грiхи  тво?,  Любове,  прощай  ?х  ближнiм  сво?м".   I
розгорнула передi мною псалом покаяння i казала читати його. З  то?  пори,
якщо помста пiдступа? до мене, говорю його  й  легше  робиться  на  серцi.
Живу, дожидаючи кiнця. Може, вiн i недалекий. Може, вже тую  кулю  в  дуло
кладуть, котра покладе край мо?му грiшному життю".
   "А може, кулi тi?? ще й не вiдлили, мамо",- потiшала ?? донька.
   "Бог нам суддею, не люди. На суд  Божий  готовiмся,  Мотре.  Не  маю  я
надi?, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить...  Це  щолиш
початок. Ще не обстрiлялися  гармати.  З  кожним  пострiлом  будуть  краще
попадати в цiль".
   "Але i нашi не дармують. Кенiгзен славний  артилерист.  А  так,-  дасть
Бог, що й гетьман на вiдбiй поспi?".
   "Дав би це Бог. Ти зна?ш, не любила я гетьмана, а тепер нiкого собi так
не бажаю, як його. Та чи прийде вiн? Може, й хоче, бо це його столиця, але
чи може? Вiн же тепер не сам. Зв'язався з Карлом i  нiчого  на  свою  руку
робити не може".
   "Прикро, що все ми вiд когось iншого залежнi".
   "Залежнi, бо не визволились вiд власних грiхiв. Знаю це по собi. Я  теж
у тiй грiховнiй неволi довгi роки жила. Все лиш себе бачила, а не  других,
про рiдний край  не  дбала,  хотiла,  щоб  на  мо?м  стало,  хоч  би  свiт
перевернувся догори дном.  А  це  грiх,  це  великий  грiх,  Мотре.  Таких
грiшникiв у нас дуже багате, i тому ми й помремо,  мабуть,  у  неволi,  бо
Господь закаменiлих грiшникiв тяжко кара?".
   Знову здригнулися мури, дверi вiдчинилися i зачинилися нараз,  шибки  у
вiкнах задзвенiли, замок нiби заскреготав з болю зубами.
   "Бачиш,-  влучають,-  сказала  Любов  Хведорiвна,  наслухуючи,  чи   не
валиться мур. Але мури заспоко?лися, куля, мабуть, застряла в камiнню,  не
перебивши стiни. Любов. Хведорiвна перехрестилася.-  Ще  не  та,  дякувати
Боговi, ще ми живi. Тут, Мотре, щонайважнiшi папери. Заховай ?х. Ти  краще
зна?ш замок i його та?мнi сховки, нiж я".
   Мотря прийняла згорток i за пазуху уткнула.
   "Та ще слухай i затям собi добре. В нашiм  садi,  вiд  головно?  дороги
бiля третьо? стежки направо, вiд  третьо?  липи  крокiв  двадцять  i  три,
закопаний мiй клад: золото й дороге камiння i дещо дзвiнкого  гроша.  Якщо
Господь покличе мене на свiй суд, а  тебе  оставить  живою,  добудь  його.
Оздоби  церквам  i  бiдним  роздай,  по  половинi,  а  грошi   поклади   в
гетьманський скарб. Скажи, це  на  потреби  державнi,  нашо?,  укра?нсько?
держави. Завинила я перед нею багато, може, хоча малу частину  того  боргу
сплачу. Совiсть не да? менi  спокою.  Не  знаю,  хто  гетьманом  буде,  чи
залишиться Iван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не  був,  скажи,  що
Любов Хведорiвна вiта?  його  й  бажа?  йому  всякого  добра,  щоб  жив  i
регiментував Укра?нi на славу".
   "Що ви це, мамо? Вiдженiть чорнi думки. Обом  нам  небезпека  одна.  Як
згинемо, то згинемо обi".
   "Я стара, менi все ближче до смертi, нiж тобi, тому й готуюся  до  не?.
От, може, за хвилину побiжиш куди, до хворих  або  на  мури,  може,  й  не
побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!"
   I мати обiйняла доньку, пригорнула до грудей й зимнi уста притулила  до
?? гарячого обличчя. Цiлувала. Довго, сердечно, за всi  часи.  Материнська
любов, здержувана гордощами велико? i багато? панi, впоминалася  тепер,  в
цей тривожний мент, о сво? потоптанi права.  Нараз  всi  меблi  спалахнули
червоним вiдсвiтом. В мiстi почувся шум, луск i крик.  Мотря  кинулася  до
вiкна. Глянула й закрила його важкою занавiсою.
   "Побiжу, довiдаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!"
   Побiгла.  Любов  Хведорiвна  осталася  сама.  Певно,  москалi   здобули
Батурин,- прийшло ?й на гадку. Чекала, коли впадуть до не? i зарубають ??,
жiнку  покараного  царем  на  смерть  Василя   Кочубея   i   матiр   Мотрi
Чуйкевичево?, котро? муж пiшов з гетьманом до шведiв i котра залишилася  в
Батуринi й обороняла його.
   Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула ?? кудись у
пiдземелля, щоб перед ворогом  рятуватися  утечою  та?мними  хiдниками,  а
спокiйно посадила ?? на шкiратянiй  старосвiтськiй  канапi  i  просила  не
турбуватися.
   "Це мiщани пiдпалили сво? хати",казала.
   Любов Хведорiвна не вiрила сво?м вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму
палили сво? домiвки?
   "Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав,  що  батуринцi  на
все готовi, що ?м нiчого щадити й жалiти, що  в  них  тiльки  й  дiла,  що
оборона замку".
   Любов Хведорiвна терла рукою чоло, нiби  будилася  зi  сну.  "Батуринцi
Батурин палять,- шептала зiв'ялими устами.Самi його палять, щоб  ворог  не
мав що палити. Значиться, вони дiйсно хочуть його  обороняти  до  останку,
згинуть, а ворога в мiсто не впустять. Значиться..." - i вона  припинилася
на хвилину. Те, що хотiла сказати,  було  надто  страшенне,  щоб  вимовити
зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим  само?  себе,  що
воно потрiбне, конечне, неминуче це слово i дiло, що за словом пiде.
   "Значиться... Мотре! Ходiм!" - сказала, беручи доньку за руку.
   Мотря не допитувалася, може, догадувалася про намiри мами.
   Як вийшли на замкове подвiр'я, мимохiть зупинилися. Обдало ?х  гарячим,
гаром, чадом. Батурин горiв.
   Горiв ?х рiдний город, пiдпалений руками сво?х  власних  мешканцiв.  Ця
гадка збiльшувала грозу пожару. Не могли осво?тися з нею.  Коли  б  ворожi
стрiльна  пiдпалили  дахи  i   стрiхи   батуринських   будинкiв,   старих,
дорогоцiнних стариною, i новiших, побудованих чималою  витратою  труду  та
гроша, так це було б звичайне та приходне, а так...
   Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути  до  того,  що  нараз
побачили перед собою. Долонями  заслонювали  очi.  Iскри  летiли  на  них.
Струшували ?х з волосся i з одежi. Дими  спиняли  вiддих.  Задуха  била  з
мiста, як з велетенсько? печi. Чути було трiск, ломiт, гук. Валилися  дахи
й димарi. Поломiнь притихала на  хвилину,  то  знов  ще  з  бiльшою  силою
виривалася з хат i домiв, крiзь челюстi обезвiчених вiкон i крiзь  вирванi
дверi, й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами пiдлiтала
вгору, до хмар, до сонця,  до  самого  Бога,  як  самопальная  жертва,  як
автодафе.
   Зробилося гарячо, немов це не пiзня осiнь, а лiтн? .полудн?. У повiтрi,
як огненнi птахи,  лiтали  гонти,  горючi  трiски,  вiдiрванi  вiд  вiкон,
дiвочими руками так пильно й гарно мережанi й  вишиванi  занавiси.  Горючi
книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтворялися i, як  червонi
вiрли, втiкали вiд пожежi.
   "Ходiм!" - сказала Любов Хведорiвна, притулюючися до доньки.
   "Куди?" - питала ?? Мотря.
   "До нашого двора".
   "На замковiм подвiр'??"
   "Нi, до нового".
   "Ходiм".
   За димами не бачили дороги. Пожежа знiвечила план  мiста.  Пускалися  в
добре ?м вiдому вулицю, котрою проходили не  раз,  i  мусили  завертати  в
iншу, бо тамтою нiяк було пройти.  Полумiнь  через  дорогу  подавала  собi
руку, горiли й валилися тини, плоти, паркани, високi, дубовi брами, тесанi
сокирами дiдiв,- останнi  свiдки  ?х  загарливо?  працi.  Деякi  хати  вже
дотлiвали.  Стирчали  огненнi  кiстяки,  димар,  як   обсмалений   хребет,
недотлiлi крокви, як ребра, дубовi сволоки, як руки, опущенi в безсиллi  i
в розпуцi. Ще хвилина, луск, трiск, гук i - кiстяк валився  на  постелю  з
диму, сажi, з румовища. Так гарячо було,  що  шибки  з  вiкон  топилися  й
котилися  блискучими  кулями.  Нiби  мiсто  плакало  останнiми,   пекучими
сльозами. На подвiр'ях, як гори, лежали живцем згорiлi конi й корови. Чути
було  немилий  запах  шерстi,  лою  i  паленого  м'яса.  Загулювали   нiс,
затримували вiддих у грудях, щоб не чути того, i йшли далi  крiзь  огненне
море.
   Люди, як круки, лiтали кругом.
   Жiнки борикалися зi скринями, хотiли ?х викотити в безпечне мiсце  -  в
садок або на город. Але скринi горiли, тлiло в них  заховане  добро.  Мами
тулили до лона перестрашених дiтей i проклинали  сво?х  мужiв  за  окаянне
дiло. Де ж хто чував, щоб хазя?н пiд свою власну стрiху  червоного  когута
пускав! Подурiли хлопи! Пан Бiг ?м розум вiдiбрав!
   Людський крик, вереск, зойк додавали нових пронизливих акордiв  до  то?
пекельно? оркестри.
   Слiпий дiдусь з бандурою втiкав. Бандура горiла, вiн ??  руками  гасив,
вiд бандури зайнялася борода.
   Дiд робився подiбним до  огненного  стовпа.  Мотря  припала  до  нього.
Скинула жупан  i  обгорнула  бандуру,  Любов  Хведорiвна  долонями  гасила
обсмалене дiдове волосся. Огненний стовп погасав. Дiдусь  благословив  ?х.
Врятували неповинну Душу.
   "Пiдете з нами, дiдусю!" - сказала Любов Хведорiвна i потягнула старого
за собою. Слiпий далеко не зайшов би.
   Кочубе?в двiр стояв серед  великого  саду.  Йому  поки  що  не  грозила
пожежа. На дубах висiло ще  зимне  i  мокре  вiд  дощу  листя,  гiлляки  й
здоровезне галуззя, дерев були мокрi, вогонь не вчепиться  ?х  скоро.  Але
челядь все-таки виносила дрiбнiшi меблi i посуд далеко в  сад,  на  другий
бiк вiд пожежi.
   "Не треба! - гукнула  на  них  Любов  Хведорiвна.-  Лишiть!  Як  горить
людське, хай горить i мо?!"
   Здивовано дивилися на не?. Мабуть, з ума  зiйшла.  Вiд  смертi  Кочубея
Любов  Хведорiвна  не  та  стала.  А  до  того  -  облога,  пожежа,   якщо
збожеволiла, то й не диво.
   "Лишiть, кажу!" - повторила рiшуче i в поко?  ввiйшла.  Мотря  за  нею.
Проходили кiмнати, нiби прощалися з ними, з усiми радощами i смутками, якi
в них пережили, вони i батьки ?х, бо двiр, хоч називався новий, а основами
сво?ми, боковим крилом, до  котрого  добудовано  переднi  поко?,  пам'ятав
давнi часи.
   Вiкна здивовано дивилися на них, дверi не хотiли ?х пускати  вiд  себе,
замикалися важко.
   Любов Хведорiвна зняла той  самий  образ  Розп'яття,  в  чорних  рамах,
котрим вiдбирала колись присягу вiд  черця  Никанора,  запалила  свiчку  i
пустилася на горище. Мотря вхопила ?? за руку.
   "Мамо, ви куди?"- У не? майнула гадка, чи, не дай Бог,  не  збожеволiла
мати. Любов Хведорiвна подивилася на не? уважно,  тими  самими  мудрими  i
бистрими очима, до котрих Мотря привикла вiд дитини.
   "Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували вiд  людей.  Весь  тягар
спихали на них. Так не годиться. Коли горить  Батурин,  хай  i  Кочубе?  з
димом iдуть".
   Мотря побачила те, про що догадувалася  тiльки.  Затремтiла  душею.  ?х
гнiздо мало з димом пiти. Не жалiла матерiального добра, а  жаль  ?й  було
родинних пам'яток, споминiв, все одно - сумних чи веселих, хоч останнiх  i
не так-то багато зазнала в тiм дворi. Тут  радо  проживав  ??  безталанний
батько.
   "Годi, Мотре, ходiм! Нема що пристращатися до ма?ткiв. Може, вони й  не
добром набутi. Хай Господь ?х у жертву прийме, може, якого грiха простить.
Ма? попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що  ми  готовi
разом з ним терпiти. Так краще, так конечно - ходiм".
   Вийшли на горище i ще раз глянули навкруги. Ще раз  побачили  як  горiв
Батурин, як дими жалiбною паполомою  осотували  весь  кра?вид,  як  у  них
потопав московський табiр, в котрiм помiтний був незвичайний рух. З табору
на замок, а з замку на табiр летiли кулi, здавалося, йшли собi  назустрiч,
та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть i ру?ну.
   Московськi кулi все ще здебiльшого  не  попадали  в  замок.  За  кожним
разом, як влучала  котра  в  мiсто  пожежа  ще  гiрше  лютувала.  Ще  вище
знiмалася полумiнь, сичiла, вищала, кривавими язиками здiймалася до неба.
   Мотря мовчки за мамою iшла. Могла вирвати свiчку з ?? рук, але чула, що
не ма? до того права. Мати говорила правду. Треба,  щоб  бачив  народ,  що
Кочубе? тримають разом з ним, що люди, те й вони.
   На горищi була одна комiрка, повна всiлякого хламу - постелi,  бiлизни,
непотрiбного вбрання. Любов Хведорiвна вiдчинила до не?  дверi.  Поставила
на столi Розп'яття, перед ним свiчку i перехрестилася. "Хай Бог прийме  за
прощення наших грiхiв,- сказала, пiдпалюючи комiрку. Хвилину дивилася  ще,
чи вогонь не потухне, а тодi дверi затрiснула наглухо.- Вертаймось!"
   Вхопила Мотрю за руку i скорим ходом збiгла з  нею  надолину.  З  сiней
вискочила на ганок.
   На кам'яних сходах сидiв  слiпий  дiдусь.  Дрижачими  руками  водив  по
обсмаленiй бандурi та числив непорванi струни. Мало ?х було, i бандура  не
хотiла грати.
   "Приютiть старого,- говорила до слуг.- Щоб вiн кривди не мав.  Заберiть
його геть, щоб не згорiв з двором".
   Слуги витрiщеними очима дивилися на свою панi... Збожеволiла!
   "Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подба?. А двора не  рятуйте,
хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний - на  замок.  Там  рук  до
оборони треба. А тут кiнець... ходiмо, Мотре!"
   I тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
   Вiдiйшовши крокiв, може, двiстi, озирнулися. Дах  на  Кочубе?вiм  дворi
займався. Пiяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
   Та челядь все-таки двiр рятувала.
   "Як собi хочуть,- сказала до доньки Любов Хведорiвна,- я сво? зробила".
   По дорозi бачили, як хворих i поранених з лiчницi на замок  переносили.
В лiчницю влучила московська граната i наробила чимало калiцтва.
   Хворi стогнали, зцiпивши зуби, нiби соромилися свого болю.
   Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу  i
на  небезпеку,  приставала  до  них,  поправляла  перев'язки   на   ранах,
обтулювала ?х на носилках,  гладила  бiлою  долонею  скривавленi  козацькi
руки.
   На останнiй носилцi впiзнала старого сотника з полтавського Герцикового
полку, котрий нинi рано тако? слави  в  герцi  з  москалями  зажив.  Лежав
великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди пiдносилися,  мов  гора.  З
вiдчинених уст  цiвкою  слезила  кров.  В  нього  теж  влучила  московська
граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно,  козацька
душа нерадо  розставалася  з  хоробрим  тiлом.  Дихав  ще.  А  коли  Мотря
доторкнулася його спiтнiлого обличчя, пiдняв повiки i всмiхнувся.
   "Мотре Василiвно,- сказав,- помремо всi, а президi? нашо? не здамо!"
   Хотiв пiднятися, встати, але тiльки  головою  рухнув;  "не  зда-мо!"  -
випрямився i - замовк навiки.
   Мотря долонею очi йому  затулила,  зняла  хустку  з  голови  i  замiсть
китайки прикрила нею козацьке обличчя. ГРАНАТА
   Батурин горiв. Запалювалися щораз то новi  будинки.  Не  треба  було  й
пiдпалювати, вiтер скрiзь розносив горючi головнi. Кидав ними на церкви  й
на замок.
   Як мовкли пострiли  i  на  хвилину  потухала  пожежа,  то  зривався  ще
страшнiший вiд них гул - людське голосiння.  Здавалося,  що  замковi  мури
ожили й ридають.
   Мотря декiлька безталанних жiнок з дрiбними  дiтьми  забрала  до  сво?х
поко?в, а сама побiгла на мури.
   "Мотре Василiвно,- кричав, побачивши ??, Кенiгзен,- бережiть себе,  тут
небезпечно".
   "Менi не бiльше, як вам",- вiдповiла спокiйно.
   "Як же вам, пане осавуле, ведеться?"
   "Гармати лихi. Не доносять. Одну батарею московську  я  застукав,  iншi
теж взяв би за чуб, так закороткi руки. А все-таки ворога я приневолив  до
змiни позицiй. Бачите, свiтлiйший перенiс свою квартиру  i  посунув  назад
свiй обоз,- тут йому загарячо було.  Гей,  коли  б  так  бiльше  i  кращих
гармат".
   Останнi слова заглушив гук, подiбний до грюкоту  грому.  Задрижав  мур,
посипалося камiння, дими й копоти закрили свiт. Мотря чула  крик,  бачила,
як бiгали й метушилися люди, мов крiзь сон доходила до не? голосна команда
Кенiгзена: "Пали", а потiм якийсь солодкавий, аж млiсний супокiй  розлився
по ?? тiлi, вiдбираючи в не? владу i свiдомiсть.

   * * *
   Здивувалася, побачивши себе в замковiй кiмнатi у сво?? матерi...  Невже
ж це дiйсно Любов Хведорiвна, отся жiнка, що  так  турбу?ться  нею?  Пода?
воду з вином, оцтом обтира? виски, так лагiдно доторка?ться ?? рук i нiг?
   "Болить тебе що, Мотре?" - пита? Любов Хведорiвна.
   "Нi, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану".
   "Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже  тобi  кiнець.  Бог
ласкав, пощадив тебе. Не досвiдчай же його.  Це  не  жiноче  дiло,  Мотре,
лiзти, де кулi падуть. Лишiм це козакам".
   "А Кенiгзен?" - спитала нараз Мотря.
   "Кенiгзен, Мотре, Кенiгзен поранений".
   Мотря очi руками закрила.  Побачила  в  сво?й  уявi  геройську  постать
гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював бiля сво?х
поганих гармат, не довiряючи нi ?м, нi нiкому. "Коли б ?х у мене бiльше та
кращих",- пригадала собi його слова. Тепер вiн i тi? осиротив.
   "Важко поранений Кенiгзен, мамо?" - спитала несмiливо. Любов Хведорiвна
не вiдповiдала. Не хотiла бентежити доньки.
   "Кажiть, що з ним?"
   "Що Бог дасть",- вiдповiла мати, i Мотря  зрозумiла,  що  з  Кенiгзеном
погано i що з Батурином недобре, бо нiхто не заступить його.
   "Це був лицар",- сказала, сiдаючи на лiжку.
   "Так, доню, це був чесний i хоробрий вояк".
   "Нiмець, а боровся краще вiд наших, за нашу, чужу йому справу".
   "Не чужу, бо вiн пристав до нас душею, аж дивно".
   "Аж дивно, що в нас тi?? любовi нема?".
   Мотря зiрвалася з постелi.
   "Ти куди?"
   "До Кенiгзена".
   "Не пущу тебе! Бiля нього лiкар. Вiн уснув. Не треба бентежити його, не
йди! Тепер нiч. Ти ще не ма?ш сил, упадеш де.  Там  лютий  бiй.  Чу?ш,  як
гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".
   "Самi ви казали, мамо, що де люди, там i ми. Менi до людей треба".
   "Ти вже потерпiла за них. Сиди!"
   "Годi, мамо. Там вирiшу?ться бiй, а я тут, як у гостинi сиджу".
   "Зажди. Чу?ш, хтось надходить..."
   Цей "хтось" був молодий сердюк.
   "Що там?" - спитала його Любов Хведорiвна.
   "Боговi дяка, гаразд. Перший приступ вiдбили ми щасливо",
   Любов Хведорiвна очi пiдняла до неба.
   "Велике милосердя тво?. Владико. Не вiдмов  ласки  тво??  для  нас,-  а
повертаючись, до сердюка: - розказуй далi, говори!",-просила.
   "Коли Кенiгзеновi потрощило  ноги  й  нашi  гармати  замовкли,  москаль
перейшов рiку. Полковник Чечель заборонив стрiляти.  Допустили  ми  ?х  до
самих валiв, а тодi гримнули мушкети. Захиталися московськi полки, не один
полетiв стрiмголов у рiку. Але й не  одного  з  наших  теж  не  стало,  бо
москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на цiль i,  мабуть,
кiлькох вiд замку вiдiгнав..."
   "I що? Що далi?" - питалася Мотря.
   "Меншиков сильно  напирав.  Мабуть,  помiтив,  що  з  гарматами  нашими
недобре, i  хотiв  покористуватись  нагодою.  Лiзло  ?х,  як  сарана.  Вже
вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями
прибiг. Засипали ми ?х таким огнем, що летiли з  мурiв,  як  мухи.  Хлопцi
камiнням жбурляли на них, полився окрiп".
   "То вже доходило аж до того?" - тривожно скрикнула Мотря.
   "У велике  заходило,  панi.  Полковник  Герцик  команду  над  гарматами
прийняв. Чу?те, знову нашi стрiляють. Час менi, прощайте!"
   I вiн побiг.
   "Перший приступ вiдбили,- промовила Мотря,- а за першим пiде  другий  i
третiй. Тепер нiч. Тiльки свiтла,  що  пожежа  горить.  Хто  зна?,  якi  в
Меншикова плани. Iду я, мамо".
   "Пiдеш?.. А що ж я робитиму без тебе?"
   "Те, що я без вас, мамо. Поблагословiть мене".
   Мотря приклякла, Любов Хведорiвна руки на голову  доньки  поклала:  "Що
доброго я в життi сво?м зробила, почисли за донькою мо?ю, Боже!"

   * * *
   Мотря вибiгла з замку.
   Батурин горiв. Здавалося, пожежа була грiзнiша,  нiж  удень,  бо  вночi
огонь усе страшнiший. Замковi мури облитi були червоною загравою, нiби  це
вони горiли. Рудi дими снувалися кругом. Валилися димарi, з луском  падали
перепаленi сволоки i розсипалися мурованi стiни.
   Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся ?х увага звернена  була  на
останн? прибiжище, на замок. Коли б вiн не упав.
   "Коли б вiн не упав..." - говорила до себе  Мотря,  пробiгаючи  замкове
подвiр'я. Тягнуло ?? туди,  де  недавно  мало  не  пожила  смертi.  Хотiла
побачити те мiсце, але пригадала собi маминi слова й завернула з дороги.
   "Де лежить гарматний осаул пан Кенiгзен",- спитала якогось офiцера.
   "В гетьманських покоях надолинi",почула вiдповiдь i побiгла туди.
   Великий склеплений покiй озарений був червоним вiдблиском, подiбно,  як
цiлий Батурин. Крiзь малi, в олово оправленi шибки вливався  вiн,  надаючи
гетьманськiй спальнi фантастичного вигляду. Бiля  лiжка  горiла  свiчка  i
хропiв на фотелю старий нiмець-лiкар.
   Мотря пiдiйшла до хворого i нахилилася над ним.
   Пiзнав ??: "Це ви, Мотре Василiвно?..  Спасибi,  що  прийшли...  Як  же
там?"
   Говорив насилу, крiзь великий бiль.
   "Нiчого. Перший приступ вiдбили".
   "А гармати?"
   "Стрiляють. Герцик заправля? ними".
   "Перекажiть, щоб пороху бiльше пiдсипав. З третьо? зряду хай  краще  не
стрiля?, щоб не розiрвало дула. Небезпечна".
   Мотря хустиною обтерла йому з чола пiт.
   "Спасибi. Як ваша ласка, подайте води. Палить".
   Мотря пiднесла йому  чарку  з  водою  i  збудила  старого  нiмця.  "Гер
медiкус, спите?"
   "Борони Боже. Я лиш так трохи задрiмав".
   "Ваш земляк хворий, а ви куня?те, як коли б нiчого".
   Нiмець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тiльки й надi?, що  на
Бога".
   Кенiгзен зачув останнi слова.
   "Мотре Василiвно,- прошепотiв.- Будь ласка, як коли б що  до  чого,  не
оставляйте мене на поталу москалям".
   "Заспокойтеся,- вiдповiла Мотря,- у мене ключ вiд  порохово?  вежi.  Не
пiдемо бранцями в Москву".
   Стиснув ?? руку, так крiпко, нiби це не рука, а меч.
   У не? дiйсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула i  чи  не  помiняла?
Так  багато  ?х  ма?.  Але  другого  такого  нi:  великий,  важкий,  дивно
позазублюваний ключ до старо? вежi, до котро?  вже  й  стежки  позаростали
травою. Нiхто не заходить туди. По що? Там лиш сови пiд дахом гнiздяться.
   Бiля вежi голодова яма. Склепiння  завалилося,  яма  кропивою  поросла,
давно нiкого не садовлять туди. А все ж таки  люди  хрестяться,  проходячи
повз не? i затулюють вуха  руками,  щоб  серед  нiчно?  тишини  не  почути
стогонiв i ридання.
   Дивнi i страховиннi речi розказують собi про тую вежу  i  про  яму.  Та
найстрашнiшо? тайни не знають. Там, у  глибоких  пивницях,  лежать  бочки,
повнi пороху стрiльного. Сухий вiн, тiльки жде на iскру.
   Може, нинi скiнчаться його дожидання...
   Ключ i тайну, як вiдчиняти вежу i куди  дiбратися  до  пивниць  з  тими
бочками, передав Мотрi Чуйкевич, прощаючися з нею.  Поклялась,  що  увiйде
туди тiльки тодi, як  чесна  смерть  привабливiшою  стане  вiд  нiкчемного
життя. Мотря весь час носила цей ключ при собi. Але не думала  про  нього.
Аж нинi, побачивши важко пораненого Кенiгзена, пригадала собi. Коли на сiм
свiтi зачиняться перед нею всi дверi наглухо, цей ключ вiдчинить ?й ворота
у другий, може, кращий, на всякий спосiб iнший свiт. Мотря ще раз  глянула
вiд дверей на Кенiгзена.
   "Не  бiйся,  гарматний  осауле!  У  мене  ж  ключ,  дверi  райскiя  нам
отверзающий".
   I вийшла.

   * * *
   Нiби в огненну пiч входила. За кожним разом, як вiтер повiвав  у  лице,
ставало так гарячо, що - гадала - упаде вiд задухи. Вiтер розносив гонти i
тлiючi снiпки. Полумiнь стрiляла вгору,  як  горючий  водограй,  знiмалася
вгору, як хвостатi комети, то знов стелилася низом i повзла,  як  стоязика
казкова гадюка.
   Стiни замку мерехтiли, нiби ?х освiтлювано кольористими  огнями.  Мотрi
прийшов на гадку  цар-пiротехнiк.  Дивись  здалеку,  жорстокий  тиране,  i
радуйся, сотворивши пекло!
   Горить Батурин. Дотлiвають хати, запаленi руками власникiв  сво?х.  Вiд
них займаються й сусiдськi оселi,  навiть  тi  в  бiчних  вуличках,  серед
садiв. Дерева трiщать, нiби з болю. Птахи, що  мали  гнiзда  на  них,  пiд
хмарами кружляють i жалiсно кричать. Щасливi тi, що  скорiше  вiдлетiли  в
вирiй. Щаслив, хто покинув Батурин!..
   Збiгала  по  схiдцях.  Якраз  у  цей  мент  завищало  щось  у  повiтрi,
заскавулiло, завило як пес, i  московська  граната  влучила,  як  грiм,  у
недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа,  ще  вище  знялися
вогненнi стовпи, ще яснiше зробилося кругом, ще гарячiше. Мотрею захитало,
нiби якась невiдома сила ?й тручала ?? назад в замковi зали. Мало не впала
на останньому сходi. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину  в  нiмому,
безтямному жаху.  Знiвечить  тебе  розгуканий  океан  злостi  й  завзяття.
"Спасай себе!"-шептало щось до не?. "Нi, нi!" - сказала Мотря, ступаючи на
замкове подвiр'я.
   Товпища безборонних людей тулилися до стiн. Стiни стогнали й ридали, як
живi. За кожним вистрiлом гармати,  неначе  вiдгомiн  ??,  лунав  жахливий
крик. "Iсусе, Христе!"
   Жiнки,  як  божевiльнi,  бiгали,  шукаючи  загублених  дiтей  i  мужiв.
Щохвилини приносили когось згори i  клали  на  тi?  стоги  постелi,  котру
батуринськi жiнки позносили зi сво?х хат на замок. I за кожним разом з-пiд
мурiв кидалися туди цiлi сотнi жiнок, дiдiв, дiтей, питаючися: "Хто се?" А
пiзнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого i тягнули
його в пивницi або хоч пiд мур, де було хоч  трохи  безпечнiше  вiд  куль.
Загулювали очi на смерть або осмотрювали рани.  Про  лiкарський  догляд  i
опiку i мови тут не було. Ворог припуска? штурм. Чимраз  ближче  й  чимраз
густiшою лавою пiдсува?ться пiд замок. У нього  багато  гармат,  вони  вже
обстрiлянi, ?х кулi попадають як не в замок, то в мiсто.  А  в  батуринцiв
мало гармат i бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенiгзена,
що за десятьох працював, а за сотки розумiв гарматне дiло.
   Герцик на його мiсцi. Мотря бачить чорну тiнь полтавського  полковника,
що пробiга? по мурах.
   Бiжить туди, хоч совiсть каже залишиться в подвiр'?, бiля  вмираючих  i
поранених.
   Хоче знати, чи не пора вiдчинити вежу.
   Чечель вже ледве диха?. Побачивши Мотрю, да?  знак,  щоб  не  пiдходила
ближче.
   "Як же там, полковнику?"
   "Бачите як".
   "Витрима?мо?"
   "Досi всi приступи вiдбили".
   "А вистачить сил?"
   "У мене, так. Чи в iнших - не знаю, обiцяють. Ворог теж не з залiза.  В
нього вдесятеро бiльше втрат, нiж у нас. Боремося на життя i смерть".
   "Значиться небезпеки нема?"
   Чечель присiв на хвилину на каменi, щоб спочити, бо виснажений  був  до
краю. Добув люльку i набив тютюном.  "Стiльки  огню,  а  люльки  нема  чим
запалити",- жартуючи, кресав кресалом огонь.
   "Добре, що губка вiд кровi не замокла".
   Мотря глянула з валiв на долину.
   "Не пiдходьте над берег,- радив Чечель,- там ще  небезпечнiше,  станьте
тут, бiля мене!"
   "Пита?теся, чи нема небезпеки. Нашi вiдбиваються славно. Як  витрима?мо
яку годину, ворог подасться назад,  бо  втрати  ма?  страшнi.  Рано  знов,
сподiюсь, почне переговори".
   "А гетьман?"
   Чечель встав, взяв Мотрю за руку i обернувся з  нею  в  напрямi  Десни.
Довго дивилися туди. Дими й мiсяць вкривали кра?вид. Нараз Чечель  стиснув
сильнiше Мотрю за руку. "Бачите, там? Нiби зоря, то займа?ться, то гасне".
   "Бачу, полковнику".
   "Це гетьман свiтлянi сигнали да?. Зна?мо, де сто?ть,- пiдождемо".
   "Пiдождемо, полковнику,- спасибi вам".
   Сховав люльку за пояс i побiг туди, де з новою, безтяменною силою ворог
вдирався на мур. Вже видно було рiжкатi трикутнi капелюхи, вже блищали очi
п'янi диким, розпучливим завзяттям, ще мент i жива хвиля перелл?ться крiзь
греблю, залл? i затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.
   Чула луск  прикладiв,  що  торощили  людськi  черепи,  грюкiт  тiл,  що
котилися по мурах, i свист куль, i ломiт камiння, i той гул, рев  i  зойк,
тi прокльони i скавулiння, лайку i благання ласки, весь той  хаос  звукiв,
що сп'янював ??, доводив до безтями, а разом iз тим не  пускав  вiд  себе,
приковував до мiсця, цiкавив.  Боротьба  тягнулась,  як  стихiя;  хотiлося
вирвати мушкет з рук, котрi його пускали, i, забуваючи про все,  вiдбивати
ним вiд мурiв тую небезпеку, хотiлося кидати камiння, сокирою  вiдрубувати
пальцi, що цiплялися мурiв, як не що, то хоч кричати, додаючи собi i iншим
вiдваги. А  разом  iз  тим  щось  здержувало  ??,  велiло  ждати  дальших,
непередбачених подiй, нiби нагадувало: в тебе ?  сво?  завдання  окремi...
Яка ж далека була дiйснiсть вiд примарiв уяви!
   Коли вiдняла руку вiд очей - хвиля вiд греблi котилася з  глухим  ревом
назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться - i цей наступ вiдбито.
   "Ви ще тут?" - питався Чечель, побачивши Мотрю.
   "Хотiла знати, як воно скiнчиться".
   "Тут, може, вже й докiнчилося, але  там  почина?ться  наново",-  i  вiн
побiг, куди його кликав важкий обов'язок.
   В Мотрю вступив дух. Оживала надiя. Бачила, що Батурин не  здасться.  А
там - гетьман свiтлянi сигнали посила?. Може, вiн iде, а з ним i  ??  муж,
Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б ?х Господь  у  цей  мент  принiс!  Скiльки
радостi було б, який трiумф!
   Уявляла собi тую щасливу хвилину. Не  в  Ки?в,  а  в  Батурин  гетьман,
вiдбивши ворога, в'?жджа?. Батуринцi вiтають  його,  як  свого  спасителя;
забувають про пожежу, про втрату свого ма?тку, про стiльки жертв у  людях,
а радуються разом iз ним, що врятована справа, що  чесно  перетривали  тую
важку спробу, спробу невгнутостi, без котро? народ все одно  що  глина,  з
яко? чужий гончар, який схоче, такий й вилiпить посуд.
   Цей ясний образ набирав тим бiльшо? краси, що являвся  серед  дiйсностi
грiзно?, з кожною хвилиною грiзнiшо?.
   Чечель, вiдбивши один завзятий приступ, спiшив  у  друге  мiсце,  котре
ворог пiдiбрав собi, щоб вдертися на мури, не йшов, а  бiг,  а  по  дорозi
доносили йому, що приступ уже також з тилiв почина?ться.  Мабуть,  москалi
пiд охороною ночi оточують Батурин. З усiх бокiв лунали  пострiли  й  чути
було бойовий крик. Мабуть, москалi, побачивши завзяту оборону твердинi вiд
сторони Сейму, пробують добути ?? з другого боку. Не виключене,  що  таким
робом гадають роздiлити сили обложенцiв, знаючи, що вони в них не  дуже-то
й великi.
   Сам город Батурин не укрiплений як слiд, може, вiн i не усто?ться, тому
треба було наскоро замок i вiд сторони мiста забезпечити. Чечель дав наказ
сипати новий вал.

   * * *
   Закипiла  робота.  Робiтники  забували   за   нею   про   небезпеку   i
заспокоювалися. Не один, замiсть бiгати з мiсця на  мiсце,  щоб  запопасти
новин, брав заступ  i  копав,  нiби  вiд  того  нового  валу  залежало  ?х
спасiння.
   "Скорiше! Скорiше!"
   Сотки рук кинулися гасити пожежу на пiдзамку.  Гаками  зривали  останки
стрiх, тручали стiни й димарi, пожежу присипали  землею,  бо  замало  було
води.
   Другi копали  рiв,  нову  греблю,  вiд  котро?  мав  вiдбитися  ворожий
прибiй...
   "Хутчiш! Хутчiш!"
   Iнженернi старшини зазначували, куди повести цей вал i рiв, а до роботи
ставав усякий, великий i малий, старий i нелiтнiй, мало  що  не  дiти.  Не
силували нiкого. Всякий i без того розумiв, що тут не чи?сь, а його власне
дiло.
   Мотря теж подалась туди. Взяла  заступ  -  копа?,  ??  примiр  заохочу?
iнших. Тисячi рук риють глибокий рiв, з вирито? землi росте  високий  вал,
вбивають його, деяке лишн? камiння на замку, деяка  ще  камiнна  стiна  на
згарищу стирчить - стягають на вал, скрiпляють,  забезпечують  палями,  за
палями становлять вози, борони  зубами  вверх,  роблять  усе,  щоб  тiльки
ворога зупинити.
   "Спiшись! Спiшись!"
   Дотлiваючий Батурин присвiчу? ?м до працi, червонi обличчя  робiтникiв,
червоне ?х убрання, нiби весь свiт обiллявся кров'ю.  Вороги  стрiляти  не
перестають. За кожним пострiлом крик  i  зойк.  Кулi  недаром  лiтають.  З
кожною хвилиною бiльше жертв, але й завзяття бiльша?.
   "Не дамось!"
   Все новi вiстi наспiвають - про новий наступ  i  про  новий  вiдбiй.  З
котрого боку не вдирався ворог, скрiзь вiдбито його з великими жертвами  -
для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати - багато б нього людей i
не щадить ?х. Московськi генерали нiколи не щадили сво?х солдатiв.
   Глибша? рiв i крiпша? вал. Мотря не бачила ще тако? жваво?  роботи.  Що
лиш тепер розумi?, яка-то сила громадське  зусилля,  викликане  розумiнням
спiльного хiсна та спiльно? потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землi
якiсь кiстки, навiть черепи людськi. Мабуть,  не  раз  боролися  тут  нашi
предки.  Попадаються  i  поломанi  шаблюки.  Все  те   вiдкидають   набiк.
Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить i ?х разом  iз  нашими
кiстками? Укра?на - побойовище одно.
   Та не пора на жалiснi гадки!

   "Поспiшайсь! Поспiшайсь!"
   Робота кипить. Ще трохи й кругом замку вiд сторони мiста виросте  новий
вал i розвернеться новий глибокий рiв, новi труднощi для  ворогiв  i  нова
охорона для наших.
   Старшини бiгають, розглядають те, що зроблено, i наказують, що треба ще
зробити. Тисячi рук виконують ?х наказ без супротивлення, навiть тi, що до
чорно? роботи  зроду  не  звикли  i  не  звикли  слухати  нiкого.  Спiльна
небезпека та спiльна оборона з'?диню?  i  рiвня?  усiх.  Скриплять  тачки,
луна? вiдгук молотiв - вал росте. Ще трохи i буде за ним безпечно.
   Вже й сердюки займають на тiм  валi  сво?  новi  становища,  примiщують
мушкети, приносять ящики з порохом i кулями.
   Нараз огонь притух, кулi здержалися  в  лету,  кров  стялася  в  жилах,
божевiльний вереск зiрвався i летить ген з-поза замку.
   "Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!"
   Безтяменний  жах,   гнаний   батогами   розпуки,   звiрський   перепуд,
позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвiчена й покалiчена  на
душi й на тiлi сунеться i реве: "Ой-ой! Ой-ой!"
   Спиня?ться нараз робота: "Що се? Що?"
   Котяться випущенi з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед
хвилиною працювали так пильно, кидають усе i бiжать навмання.
   "Що там сталося? Невже ж?"
   I Мотрю порива? людська хвиля, як стихiя, вона не ма? сили спинити  ??,
бiжить, летить, жене. Одне ма? на тямцi, щоб не спотикнутися,  не  впасти,
не дiстатися пiд ноги, бо тодi всьому кiнець. А в не? ключ!
   В не? ключ...
   Чiпля?ться тi?? гадки, як потопаючий соломинки. Пробу? зупинити натовп:
   * "Люди, стiйте! Заждiть, так не можна. Не  толочте  себе.  Ради  Бога,
спинiться!"
   Нiхто не слуха? ??, жах сильнiший вiд голосу розуму- женуть.
   Чiпля?ться когось за руку, сильно, мабуть, стиска? до болю.
   "Це я, Кочубе?ва Мотря, стiйте! З нiг впаду, порятуйте мене!"
   Якiсь перестрашенi очi повертаються до не?, дивляться, i розум  до  них
верта?. "Мотря Василiвна? Невже ж...  Люди,  стiйте.  Рятуйте  Чуйкевичеву
Мотрю!"
   Дехто  ста?,  решта  натовпу   пересува?ться   далi,   назустрiч   тому
божевiльному вересковi, в котрiм, крiм безтяменного "ой-ой!",  почуваються
уже й iншi голоси, грубi, поганi, як звiрський рев.
   Мотря нараз почина? розумiти в чiм дiло.

   * * *
   В замковiй стiнi була колись  в  одному  мiсцi  входова  брама  низька.
Склепiння зарисувалося, замiсть направити  його,  зачинено  браму.  Згодом
земля засипала ??, вибуяла трава, розрослись кущi й закрили цей вхiд. Люди
забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не  знав...
Аж тепер довiдався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефiяльт. Хто?.. Нiс.
   Отея жахлива правда вернула ?й втрачену пам'ять i енергiю.
   Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться  ще
ключ.
   "Москалi вриваються  крiзь  круглу  браму,  не  пускаймо!"  -  крикнула
голосом не розпуки, а нового завзяття.
   "Зупинiм утiкачiв. Ставаймо  в  кiлька  рядiв,  тримаймося  крiпко,  не
пускаймо... Хай хто бiжить до оружно? вежi, може, там ще ? якi мушкети!"
   Рiшучий наказ -  це  одинока  рада  в  такому  моментi.  Натовп  дiйсно
зупиня?ться, пробу? супротивлятися, але, побачивши, що годi,- поверта?ться
грудьми до ворога.
   Вiн недалеко, крокiв, може, двiстi, борiка?ться зi  жменькою  сердюкiв,
що  першi  прискочили,  зауваживши  зраду.  Не  пiддаються,  живим   муром
виростають ворогам на дорозi. Але ?х мало. Треба ?м на помiч поспiшати.
   "В кого мушкет або сокира - вперед!"
   Декiлька мужчин вискаку? i  бiжить  на  певну  смерть.  Iншi  починають
розумiти, в чiм дiло.  Позбувшися  першого  страху  i  побачивши,  що  тут
вирiшу?ться питання ?х життя i смертi, скоро зживаються з  тi?ю  гадкою  i
рiшаються згинути або побiдити. Нiчого третього не бачать.
   "Перепустiть жiнок!.."
   "I дiтей..."
   "Парубки - вперед!"
   "Ранених вiднесiть на тил!"
   "Лавою, лавою вперед!"
   Батуринський золотар, колишнiй запорожець, дядько лiт  коло  шiстдесят,
бере провiд.
   Невеличкий гурт мужчин i селян,  що  з  недалеких  хуторiв  схоронилися
перед ворогом у столицi, люди  здебiльшого  старi,  давно  забувшi  во?ннi
дiло, перемiнюються у вiддiл добровiльних оборонцiв твердинi.
   Однi - з мушкетами, другi - з джаганами, заступами посуваються  вперед.
Ворог увiйшов був у браму.
   Жменька сердюкiв не могла ?х спинити. Мало хто остався живим, а тi,  що
осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою нiхто з них не пам'ятав.
Бралися попiд сили, давили себе за горло, очi видирали собi. Це  вже  була
не битва, а рiзня, не дiйснiсть, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на
греблю, розривала ??, роздирала, перевалювалася на другий бiк, аж  трiщали
кам'янi одвiрки, аж брама хиталася в основах.
   Золотар глянув перед себе, зрозумiв, у чiм рiч i гукнув позад себе:  "З
джаганами - по мурах на браму! Хутчiш!"
   Не потребував ?м казати, що там мають робити. Наказ зрозумiли як  слiд.
Брама була глибока, крокiв, може, на двадцять. У ?? мурах були вартiвнi  i
входи на верх i якiсь магазини. Все це занедбане, запущене,  прямо  ру?ни.
Склепiння зарисувалося давно. Треба було тiльки трохи зрушити  його  вниз,
прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив  цiле  пiдсiння,  давлячи
себе, тратуючи i дбаючи тiльки про одно, а саме: як би вийти з тi?? дiдчо?
тiсноти - вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них  новi  роти,  гнанi
наказами царських старшин. Стисненi з  бокiв  мурами,  як  клiщами,  ззаду
здержуванi сво?ми, а спереду оборонцями Батурина, москалi,  що  увiйшли  в
довге  пiдсiння  брами,  склеплене,  досить  низьке   i   темне,   справдi
переживають пекло. Добувають усiх зусиль, щоб вийти з нього,  штовхаються,
напирають на себе, мiсять ногами, нагадуючи ракiв у кобелi  i  хробiв  пiд
каменем, стогнуть, ревуть, вiдходять вiд розуму i  не  чують,  як  над  ?х
головами  лунають  джагани,  дрижить  склепiння  i  як  нараз  з  ломотом,
неподiбним до нiчого в свiтi, валиться, гнiтить, придавлю? ?х, торощить  i
сотнi людей перемiню? в безобразну купу людського м'яса i -- гною.
   "Гу-у! У-у! О-о!"
   Мотря долонями затулю? вуха, щоб не чути тих зойкiв, стогонiв, реву. Це
вже не люди кричать, а добува? з себе останнi,  передсмертнi  звуки  якась
жахлива звiрюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед  чим  деревi?
людська  свiдомiсть  i  на  що  ?  одна  тiльки  вiдповiдь,  одне   тiльки
заспоко?ння - конечнiсть... Те,  що  сталося,  було  рiвно  несподiване  й
непередвиджене - для батуринцiв i для москалiв. Людська хвиля рiвно далеко
вiдбилася  по  обидва  боки,  залишаючи  посерединi  мiж  собою  румовища,
помiшанi з глиною людськi тiла, нiби нову перегороду, греблю  помiж  двома
ставами людсько? злостi й завзяття.
   Москалi гадали, що батуринцi висадили замок у  повiтря.  З  перестрахом
слiпим, який не зна? стриму, кинулися втiкати назад, в напрямi Сейму.
   Але бiля моста наткнулися на новi вiддiли московського  вiйська,  котрi
вислав Меншиков, щоб спинити втiкачiв.
   "Куди тiка?ш, стерво!" - гукали царськi офiцери.
   "Завертай назад!"
   В  неслухняних  стрiляли.  Це  збiльшало  заколот.  Солдати  скакали  з
берегiв, щоб перейти рiку. Тонкий лiд заломлювався, i вони  тонули.  Деякi
плили з кригою, благаючи рятунку.
   Та нiхто ?х не слухав.

   * * *
   В цей мент бiля ворiт з'явився диякон. В правiй руцi - шабля, у лiвiй -
хрест. Бiля нього донька, а коло них - старий золотар.
   "З Богом - вперед!" - гукав диякон, ступаючи по камiнню i трупах.
   "Дiти, за нами!" - кликав золотар, повертаючись до невеличко?  громадки
мiщан  i  козакiв,  старцiв  i  хлопцiв-недолiткiв,  якi   з   безтяменним
завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнiшого вiд
себе. Диякон ?х веде. Не питаються, якi в  нього  плани,  якi  вигляди  на
успiх, йдуть за ним, за тим хрестом, пiднятим угору, в  котрого  остаточну
побiду привикли вiрити змалку.
   Може, вiн i сам не знав, куди ?х веде, розумiючи тiльки одно, що ворога
треба якнайдальше вiд мурiв.
   Iшли...
   I Мотрю потягнула за собою ця стихiя. Та не далеко. Пригадала собi,  що
в  не?  ?  сво?  окреме  завдання,  котре  вона  мусить  сповнити,  насилу
вiддiлилася вiд гурту, притулилася до останкiв муру, переждала, аж  натовп
перевалився на другий бiк, i по сходах, що  вели  до  колишньо?  вартiвнi,
вийшла на замковий вал.
   Озирнулася.
   Батурин все ще горiв. Одно велике червоне море шумiло й гудiло там,  де
ще вчора жили люди в сво?х затишних  домiвках.  З  того  моря  тут  i  там
здiймалися стовпи й димарi, як щогли  потопаючих  кораблiв,  стирчали  пнi
обсмалених дерев, як кiстяки. Висока дзвiниця палала, як жертвенний  стiс.
Обривалися дзвони i з зойками глухими спадали вниз. А  за  кожним  iз  них
пожежа бухала горючим стовпом угору, нiби дзвони перемiнювалися в духiв  i
летiли до хмар. На землi ?м не було вже дiла.
   Не задзвонять на свято побiди, коли гетьман в'?здитиме в свою  столицю,
визволивши ??.
   Разом iз отими дзвонами обривалися Мотринi мрi? i сподiвання  й  летiли
кудись у безвiсть, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
   Нема що довше обдурювати себе. Треба дiйсностi глянути смiливо в очi.
   I Мотря глянула круг себе.
   Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його сво?м перстенем  залiзним,
то за хвилину стисне, здавить, сторощить.  Вiн  у  кiлькох  мiсцях  маску?
приступ. Та це лиш звичайнi во?ннi хитрощi, щоб обложенi не знали,  де  ?м
найсильнiше треба б оборонятися.
   Мотря, знаючи Батурин, як свою рiдну хату, розумi? дуже добре,  що  бiй
рiша?ться на двох точках: тут, бiля забутих ворiт, i там, недалеко  шляху,
котрим нинi Герцик ви?жджав на герць.
   А мiж тим батуринцi в першу чергу обороняють замок. Поза замком  козаки
наче нiчого й не бачать. Кожному зда?ться, що бiй вирiшу?ться там, де  вiн
сто?ть, i  що  того  мiсця  йому  за  нiщо  в  свiтi  здавати  не  вiльно.
Почува?ться, що  нема  Кенiгзена.  Вiн  був  не  тiльки  завзятий,  але  й
тверезий, холоднокровний. Завзяття не заслiплювало його.
   Сказати те Чечелевi, попросити, щоб зараз послав який сердюцький вiддiл
на пiдмогу дияконовi, котрий пiшов на розпучливу нерiвну боротьбу,  бо  як
нi - то ворог вдереться у мiсто.

   * * *
   I Мотря повернулася у той бiк, де диякон з донькою i  старим  золотарем
вiдпирав вiд брами москалiв. Бачила,  як  перед  ним,  наче  перед  якоюсь
вищою, надприродньою силою, подавались москалi, як  золотар,  забувши  про
свiй вiк, з молодецьким завзяттям косив сво?ю кривою шаблюкою, подiбний до
косаря смертi. I дияконська донька, сестра-жалiбниця, не го?ть,  а  завда?
рани. За ними густою лавою пруть батуринськi мiщани i жменька тих козакiв,
що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це  вже  не  люди,  а
боги помсти, фурi?, доведенi до крайньо? розпуки. Це вже не бiй, а рiзня i
гризня, в якiй тямиться одно - не датись!  Полягти  або  побiдити,  нiчого
третього для них нема.
   Не  усто?ть  ворог  проти  такого  фiзичного  й  морального   завзяття.
Пода?ться. Диякон чимраз далi посува?ться вiд брами. Не бачить нi  трупiв,
нi поранених, нi сво?х, нi чужих, заслiпив його успiх, полонила ум  жадоба
побiди. Не бачить небезпеки, яка ?м грозить.
   Ворог ?х збоку заходить. Мотря бачить  його  намiр,  котрого  вони  там
удолинi, серед бою, не помiчають.. Вiн лиша? тi  вiддiли,  що  з  дияконом
б'ються, i посила? свiжi роти, щоб  поза  його  плечима  увiйти  в  браму.
Одинцем, гусаком, скрадаються попiд мур, ближче, ближче до брами...
   Пiдходять пiд вал, стають у четвiрки, в  бойовий  стрiй,  з  мушкетами,
ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.
   "Вертайтеся!"
   Може, диякон i побачив свою важку похибку, може, й  рад  би  вернутись,
але це неможливо. Йому оста?ться одна  тiльки  дорога,  пробиватися  далi,
через рiку, в поля, ген - ген, може, аж на Сiч.
   Пробива?ться...
   А мiж тим ворог вдира?ться на замок. По камiнню, по трупах повзуть,  як
хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!

   * * *
   "Тепер на тебе черга",- сказала Мотря, збiгаючи вдолину.
   Добре вiдомими тайними переходами пустилася туди, де бовванiла перед ??
схвильованою до краю уявою порохова вежа.
   "Щоб лиш добратися до не?!"
   Боялася не тiльки ворога, але й сво?х,- людини.
   Нiкого не бачити, не чути людсько? мови, не думати про  нiщо!  Сповнити
сво? дiло, вiдчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за
хвилину.
   Не хоче бачити його i - не буде.
   Спотикалася на теплих ще головнях i на  холодних  уже  трупах.  Падала,
пiдносилася, з жахом пiзнавала знайомих  i,  насилуючи  почуття  людського
жалю й  милосердя,  гонила  вперед.  Нiчого  вже  бiльше  не  знала  й  не
пам'ятала, нiякого бiльше бажання в душi сво?й не чула, крiм того  одного,
щоб якнайскорiше дiстатися до тi?? вежi, в котрiй  було  ??  спасiння  вiд
мук, вiд сорому i вiд неслави, ?? i ?? землякiв.
   Бiгла попiд мури, обтовкаючи собi ноги й руки й обдираючи одяг на собi.
Скорiш, скорiш, бо ворог настига?.
   Щоб до вежi - там усьому край. Один момент i  буйний  лет  у  невiдомий
свiт, крiзь дим i пожежу, крiзь сором i знущання, до  хмар,  до  неба,  до
Бога. Останнiй гiн, остання дорога;  серце  б'?ться,  як  дзвiн,-  ворогам
проклiн, ось ваша перемога! Добiгла  до  голодово?  ями.  Спотика?ться  на
сухих корчах, пада?. Господи, невже ж ти не дась  сповнити  ?й  дiло,  вiд
котрого так багато залежить? Невже ж у тiй яскинi, в котрiй вилися  колись
?? ближнi, як червяки, ворог допаде ??? Нi, нi!  Не  вiдмов  ??  сил,  дай
крил, щоб долетiти,- Боже, свiте!
   ...Вста?. Ще трохи, ось i вежа, ось i низькi, в землю врослi дверi.  Де
замок, де ключ?
   Це все таке просте, звичайне, а так тяжко  звести  докупи,  так  дивно.
Ключ не входить до замка, замок зiржавiв, не слуха? ключа, гарчить,  дверi
не подаються, скриплять завiси, не зрушуванi здавна,- насилу  вiдчинила  й
увiйшла.
   Сопух i темрява кидаються на не?.
   Останками сильно? волi перемага? ?х. Руками чiпля?ться стiн,  бо  сходи
ковзькi, повищерблюванi, непевнi. Але й  стiни  вогкi,  зимнi,  як  хребет
гадюки. Дрож пройма? ??, терпнуть пальцi - невже ж це смерть?
   ..."Ще нi, ще нi - не тепер, за хвилину!.."
   По сходах збiга? вдолину, пада?... Вставати, йти!
   Але як? I - де?.. В грудях гуде, в  головi  гуде,  склепiння  валиться,
пада?. Кiнець...
   "Ще нi, ще нi! Боже, дай менi сил сповнити останн? дiло!"
   Добула чир i кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить.
Притулила до кремiня чир, б'?.  Замiсть  у  кремiнь  попада?  в  пальцi...
кров...
   Не зважа? на бiль, б'? - i знов, i знов, аж скочили iскри,  i  запалила
скiпку. Ожило пiдземелля, низьке, вузьке,  страхiтне.  Пригадалися  казки,
оповiдання, i тiтка, i старенька няня, i  все,  що  було,  минуло,  неначе
огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.
   Скiпка невелика -  спiшиться.  Пивницi,  як  лабiринт,  управо,  влiво,
сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах  мигтить  селiтра,  лiтають
кажани... Чи дiйснiсть це, чи лиш страхiтнi сни?.. Спiшись!
   Вiдчинила залiзнi дверi, побачила бочки... Ось вони!
   Треба одну розбити... Але як i чим?..
   В пивницi нема нiчого, крiм отсих бочок...
   Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
   Вертатися?.. Нi, нi, запiзно. Там,  певно,  вже  ворог  обсадив  замок,
подвiр'я,  зловлять  ??,  не  пустять,  поведуть  перед  Меншикова,  ??  -
Чуйкевича дружину.
   В крайнiй розпуцi добува? стилет, пiдносить, валить  ним  у  бочку,  аж
глухий луск вiдбива?ться далеким вiдгомоном  вiд  низьких  склепiнь...  Чи
вiдгомiн це, чи чиясь хода?
   Наслухувати нема коли. Скiпка дотлiва?.
   Спiшись, спiшись!
   Нараз - кров стина?ться у жилах! Хтось  ухопив  ??  за  руку,  стиснув,
здавив, скiпку пiдошвою притовк. Погасла.
   Чорно в очах, i чорно в душi - усе, усе пропало.

   * * *
   Коли Мотря прийшла до себе, зрозумiла, що чи?сь крiпкi руки виносять ??
з пивницi. Дихнуло на не? подихом тютюну i горiлки  -  мужчина.  Козак  чи
москаль? - мов блискавка майнуло через  голову  Мотрi.  На  всякий  спосiб
хтось, хто зна? дорогу. На потемки йде, дверi наглухо затрiску? за собою i
несе ??, як безборонну дитину.
   "Пусти!" - кричить i пруча?ться Мотря, але десять  пальцiв,  як  десять
гакiв, приковують ?? до широких, мужеських грудей.
   "Не втечеш, аж тепер ти моя!"
   Тi звуки врiзуються в свiдомiсть, як нiж  у  серце.  Пiзна?  голос.  Це
говорить прилуцький наказний полковник Iван Нiс, найосоружнiший для не? iз
усiх людей на свiтi.
   Сто гадок, як сто вогникiв,  займа?ться  у  мозку.  То  спалахнуть,  то
погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гiрша темрява кругом.
   ...Iван Нiс, цей що Батурин зрадив.
   I тепер вона у його руках - безборонна.
   Коли б так нiж, коли б ?й стилет?
   Чiпля?ться тi?? гадки, як останньо? дошки порятунку. Може, вiн ? у не??
Розбивала ж ним бочку. Вихоплю? праву руку, щоб пошукати.
   "Не шукай, бо не знайдеш. Твiй стилет  залишився  там  бiля  бочок.  Не
пручайся даром. Я не ворог тобi. Люблю тебе, врятую, заховаю".
   "Краще забий мене".
   "Дiточе базiкання. Щаслива будь, що впору наспiв".
   "Чорт наднiс тебе? Хто тобi сказав, що я тут?"
   "Нiхто менi не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу.  Того  тiльки  й
боявся, щоб ти не висадила  вежi.  Дякувати  Богу  -  саме  впору  наспiв.
Подяку?ш менi, побачиш".
   Замiсть вiдповiдi кида?ться на нього й руками обхоплю?, за шию, давить.
   Падають обо? на сходах...
   Але вiн сильнiший. Вiдiрвав руки вiд горла i вхопив обi, в  свою  праву
долоню.
   Крiзь дверi чути, як Батурин реве, там - страшний суд.
   "Пусти, а то голову об мур розiб'ю".
   "Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай - чи не краще  по-доброму
зi мною. Врятую тебе, може, ще кого. Мо? слово ма? тепер вагу".
   "Не хочу я тво?? ласки, проклятий!"
   "Не проклинай. I без того багато лиха на свiтi".
   "Ти його спричинив, зраднику!"
   "Хто не зраджу? нинi?"
   "Не так, як ти. Для наживи, для пiрнача".
   "А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?"
   Хоче пiдняти ?? i далi нести.
   "Не пiду. Лиши мене тут".
   "Невже ж я з глуздiв збився. Балакаймо, Мотре,  на  розум.  Нас  тiльки
дво?..."
   "I Господь Бог над нами".
   "Можливо, але вiн мовчить. Я мушу  врятувати  тебе.  Послухай.  Проведу
тебе за город. Там мiй вiз завезе тебе в безпечне мiсце. Просидиш, поки не
втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, i пiрнач, i хоч би
булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми сво?ми заступити тебе, бо без  тебе
нема? для мене життя".
   "Наказний полковнику,- почала Мотря.- За кого ти ма?ш мене? Я  ж  перед
хвилиною хотiла висадити замок у повiтря, а тепер мала б  осоромити  себе,
щоб рятувати життя? Не буде того нiколи! З Батурина не вийде! Що станеться
з ним, хай дi?ться зi мною".
   Мовчав. I вона замовкла... В Батуринi ревiло. Чути було  луск  стрiлiв,
грюкiт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собi, що  там  дi?ться
тепер.
   "Пусти мене, пусти! - стала благати  Носа.-  Якщо  в  тебе  ?  крихiтка
серця, послухай мого благання. Життя,  яке  ти  обiця?ш  менi,  гiрше  вiд
смертi. Краще вбий мене!"
   "Хочу, щоб ти жила,- мусиш жити!"
   "Противний ти менi".
   Наглим рухом вiдтрутила його вiд себе, так що покотився  стрiмголов,  а
сама стала втiкати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бiгла,
але ноги не слухали ??. Дрижали, вгиналися в колiнах, важкi, зимнi, як два
стовпи льоду. Руками чiплялася за стiни, але стiни були ковзькi  й  долонi
зсувалися по них, як по склi.
   Останки свiдомостi рвалися, як шматочки  мережива,  як  нитки  шовковi,
розпливалися, як хмарки по блакитi, канули в порожнечу.
   Останнi звуки, якi болючо вверчувалися в ?? вуха,- це був  луск  важко?
мужесько? ходи.
   Iван Нiс доганяв ??. Той самий Нiс, наказний прилуцький  полковник,  що
вбив ?? вiрного чуру, перейшов до москалiв i показав  ?м  тайний  вхiд  на
замок.
   Ще трохи i вона знов попаде в його руки...
   Ще тiльки два-три сходи...
   Як добре, що якраз тодi перед нею розтворилася безодня i вона  полетiла
туди, забуваючи про все,- як добре, що ?? нема!
   Нема нiчого... ГУРАГАН
   Мотря вiдiтхнула свiжим, зимним повiтрям i  розплющила  очi.  Довго  не
могла зрозумiти, де вона i що таке дi?ться з нею.  Повисла  мiж  життям  i
смертю i нiяк не могла перехилитися нi в один, анi в другий  бiк.  Хай  би
скотилася у тую прiрву, з котро? нема?  вороття,  хай  би  усьому  прийшов
кiнець!.. Коли б так нiж... I вона мимохiть повела правою рукою.  Рука  не
ворохнулася... Невже ж ?й вiдняло руки?
   Це питання, нiби обухом, ударило ??. Почула приплив кровi до  вискiв  i
стукiт власного серця.
   Хвилина чорно, а тодi - нiби блискавка  озарила  свiт.  Пригадала  собi
усе, що сталося нинi, i зрозумiла, де вона i що дi?ться з нею.
   Прилуцький наказний полковник  не  вспiв  ??  занести,  куди  хотiв,  i
покинув тут, на замку, в глухому кутi, куди нiхто не заходить,  а  щоб  не
втекла, щоб не добралася вдруге до вежi, зв'язав ?й руки й ноги.
   Зубами розмотала пояс, котрим  були  зв'язанi  руки,  руками  увiльнила
спутанi ноги. Але встати не могла. Голова, як  камiнь,  тягнула  ??  взад.
Пада? на заморожену землю горiлиць.
   Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Днiпровi не ревуть так голосно,  як
вiн. Зда?ться, не лише живi  зняли  цей  нестяменний  крик,  але  й  мерцi
ридають i стогнуть, плаче кожна грудка землi.
   Батурин борiка?ться зi смертю.
   А вона лежить безсила й чека? кiнця.
   Це усвiдомлення доводить ?? до розпуки.
   Збира? останки виснажених сил, пiдпира?ться руками, сiда?.
   Насилу вiдчиня? повiки. Хоче бачити, що тут дi?ться.
   З глухого рогу  видно  одне  море  пожежi.  Стирчать  димарi,  валяться
останки сволокiв, крокв, лат. Батурин дотлiва?.
   Чорнi тiнi людей перебiгають туди й назад, одинцем i  гуртами,  шукаючи
виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город i замкнув його  з  усiх
бокiв... Вставати, йти, боротися i гинути разом iз ними...  Або  нi...  Ще
раз добратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом  бочки  й  пiдпалу
дожидають. Вхопити головню з  пожежi  й  кинути  ?м.  Хай  бухнуть  силою,
стократ сильнiшою вiд ворожо? злостi,  i  замiсть  жахливо?  боротьби  хай
дадуть сво?м i ворогам тихий мир i вiчний упокiй. Вставати - йти!
   Мотря пiдноситься i опира?ться об мур.
   З'ясову? собi, де вона i куди найближча дорога до вежi.
   Недалека, та, мабуть, нелегко пройти.  Мабуть,  у  всiм  Батуринi  нема
тепер  тако?  стежки,  такого  перевулка,  котрим   можна   б   непомiчене
просунутися.
   Спробу?.
   Крадеться попiд мур, як тiнь.  Як  побачить  людей,  що  з  божевiльним
криком бiжать, не знаючи по що й куди, притулю?ться до холодного  камiння,
пережде й посува?ться далi.
   Не хоче нiчого бачити, нiчого розумiти, хоче добратися до вежi.
   Ось вона. Чорна, загравою облита, грiзна й мовчазлива,  неначе  свiдома
сво?? страшно? тайни. Мотря пересунулася попри головну яму i  нараз  ста?.
Де ж дiлися дверi до вежi?
   ?х нема. Вони заставленi балками, трамами,  закиданi  останками  возiв,
ворiт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вiсть звiдкiль.  Помiж  тим
хламом купи людських тiл. Деякi ще ворушаться,  стогнуть,  повзуть  з  то?
гидко? купи, як  раки  з  кобелi,  i  вiдсунувшися  кiлька  крокiв  набiк,
простягаються i мертвiють. Мотря догаду?ться, що тут було. За вхiд до вежi
йшов бiй. I цей бiй уже закiнчився. Не увiйдуть туди нi нашi,  нi  вороги,
страшна сила, яка окрива?ться у вежi, пропаде там навiки. А разом  iз  тим
пропала також остання дошка рятунку. Лиша?ться одне - боротьба до  витрати
останкiв сил.
   I це робить Батурин.
   Москалi вдерлися воротами, котрi показав ?м Нiс.
   Та не легкий  ?м  хiд.  Козаки  вiдпирають  ?х  назад.  Нiби  два  моря
зударилися,  перебивши  перешийок  землi,  що  вiддiлював  ?х  вiд   себе.
Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.
   За кожний крок,  за  кожний  шматок  землi  доводиться  платити  життям
багатьох людей. Але ворогiв, як сарани. Гинуть, а  на  ?х  мiсце  сунуться
новi. Багато ма? ?х цар i не щадить.
   Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин  стрiля?.  Артилерiя
мовчить. Ворог з двох бокiв увiйшов до твердинi.
   Зна? це Чечель i скiльки ма? живих i здорових людей посила? туди.
   Сам на мурi сто?ть.  Пожежа  освiтлю?  Батурин.  Гетьманський  двiр  на
Гончарiвцi теж горить. Його гасять  -  там  залишилося  ще  чимало  добра.
Мiщани,  навiть  старцi  та  хлопцi,  б'ються,  всiх  обгорнуло  нелюдське
завзяття. Нiхто й не гада? здаватися. Хто б вимовив таке слово  -  смерть.
Розiдруть на шматки.
   Навiть жiнки поруч мужiв сво?х стоять i бороняться, як левицi.

   * * *
   Та не у всiх було стiльки фiзично? i морально?  сили,  щоб  перетривати
борню.
   Деякi, побачивши свою домiвку в огнi, вжахнулися з нужди  -  бездомного
скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без  теплого  кута
для дрiбних дiтей - i  перед  тi?ю  гадкою,  як  перед  страхiтною  марою,
втiкають навмання з безтямним криком: "О, горе!"
   Iншi, згубивши дiтей, пробiгають вулицями  горючого  мiста  й  жахливим
голосом, вiд котрого мороз прошиба? кiстки, кличуть ?х.
   Одна з таких, побачивши Мотрю, кида?ться до не?,  руками,  як  клiщами,
стиска? ?? i пита?ться: "Бачила ?х? Хлопчик i дiвчинка, кажи,  бачила?"  I
трясе Мотрею, неначе вiдповiдь хоче витрясти з не?.
   "Не бачила я дiтей тво?х, жiнко".
   "0-ох!" - нiби мечем, тим криком прошиба? повiтря i  бiжить  далi,  щоб
знов когось стрiнути й питати, поки не наткнеться на ворогiв i поки тi  не
заспокоять ?? навiки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям,  з  очима,
пущеними в стовп, бiжить  навмання  крiзь  попiл  i  жужелицю  гарячу,  не
зважаючи на те, що вогонь запалив ?? спiдницю, що лiзе по нiй, добира?ться
до живого тiла,- бiжить i блага? милосердя людського,  щоб  порятували  ??
мужа, якого тяжко поранило там бiля брами.  Чiпля?ться  до  кожного,  кого
лише стрiне, заверта? з дороги, не може зрозумiти, як це нiхто  не  слуха?
??, не спiвчува?, i з божевiльним прокльоном кида?ться в  огонь.  Не  може
перетривати свого горя.
   I бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану  рукою,  щоб
вгамувати кров, бiжить до сво?? квартири,  забувши,  що  вона  спопелiла,-
бiжить, спотика?ться й пада?. Огонь обхоплю? його, займа?ться одежа, i вiн
горить.
   Не один. Таких багато тепер. На пожарищi скрiзь дотлiвають труни.
   Гидкий сопух розходиться кругом...
   Утiкати, утiкати звiдтiль!
   I Мотря попада? в крутiж людсько? юрби. Як хвиля  трiскою  в  ополонцi,
так юрба кида? нею. Зрозумiла, що доходить  до  одного  з  тих  мiсць,  де
рiша?ться бiй, до брами.
   Нашi ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупiв,  москалiв
i козакiв. Нашi з-поза того валу обороняють приступ до мiста.
   Лускають  самопали,  розриваються  ручнi  бомби,  козаки   обороняються
списами. Вождя тут нема. Кожний робить, що йому на гадку прийде.
   Мотря бачить присадкуватого, сутулуватого чоловiка бiля тачок.
   "Розступiться люди!" - кричить. Мотря по  голосi  пiзна?  гетьманського
коваля з Гончарiвки, вiдомого зi сво?? нелюдсько? сили. Вiн  привiз  повнi
тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на  валi,  непотрiбнi
нiкому. Бере одну за другою й високо  понад  голови  сво?х  пуска?  ?х  на
ворогiв. За кожним кидом, з-поза валу чути зойк, знак, що  куля  на  пусте
мiсце не впала. "Моя гармата нiколи не хибить",- говорить вдоволено й далi
пуска? пудовi каменюки, нiби це не кулi, а галушки.
   Нiхто не диву?ться його силi, його тихому завзяттю, бо в кожного ? сво?
дiло власне. Щасливий, хто ма? мушкет i набо?! Ладу?, мiря?,  стрiля?,-  i
знов, i знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
   Але таких щасливих мало.
   Тi з мушкетами на самому передi. Дуло проти дула.
   ?х найбiльше пада?. За кожним разом, як ворог, вдереться на вал, на них
перша черга ступати  з  ним  у  рукопашний  бiй.  До  очей  собi  скачуть,
стискаються смертельними обiймами, аж костi трiщать, аж очi  вискакують  з
лоба.
   Таких приступiв вiдбили нашi чимало.
   Ворожа сила ламалася на козацькiм завзяттi. Кому ж би  на  гадку  могли
прийти тi щораз то iншi способи  оборони.  Ось  з  батуринського  присiлка
гончар нiчого не робить, лиш _з_ пожарища здоровi головнi добува? й тягне.
Люди розступаються  перед  ним,  вiн  розмаху?ться  i  горюча  ломака,  як
кольориста ракета, летить на  густо  збитi  поруч  себе  голови  москалiв.
Розступаються, верещать, подаються.
   I знов, i знов.
   Кольористi  огнi  пуска?  батуринський  гончар.  А  його  син,  парубок
молодий, як iз мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнiм двобо?,  бере
його за ноги, розмаху?ться i, як снiп через  банти  в  стодолi,  перекида?
через вал на другий бiк. "Вертайся до сво?х",- приговорю? за кожним разом.
   Мотря бачить цi бо?, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам сво?м
не вiрить. Як бiгла звiдси до вежi, то гадала, що москалi вже  вдерлися  в
город i що нема сили, котра могла б виперти ?х назад.
   А все ж таки ?х вiдперли, i раз, i другий, i, може, десятий,- змаганням
нема? кiнця.
   Нашi по-лицарськи б'ються.
   Так що ж! I найбiльшому лицарству бува? кiнець. Коли б не Нiс,  коли  б
не тая зрада! А так... I Мотря бачить, що в  безладнiй  боротьбi  нашi  не
витримають довго.. Забагато сил тратять.
   Продира?ться вперед. Дехто  пiзна?  ??.  "Мотря  Василiвна  тут!  Мотря
Василiвна з нами!"
   Чу?, що радо  вiтають  ??,  хоч  що  значить  вона,  жiнка  втомлена  й
виснажена до краю?
   Ста? бiля коваля. Вiн уже останнiми кулями кида?.
   "Дядьку! Берiть провiд. Без проводу нас переможуть".
   "Як гада?те, Мотре Василiвно?"
   "На землю",- говорить Мотря.
   "На землю!" - гука? громовим голосом коваль.
   "Допустити ?х до валу, а тодi стрiляй i вали в них, чим хто може".
   Коваль повторю? наказ.
   Козаки  з  мушкетами  криються  за  валом,  мiщани,   парубки,   хлопцi
припадають до землi. Москалi гадають, що батуринцi  перестрашилися  нового
приступу i втекли. Збитою лавою  посуваються  вперед  вiд  брами,  вузькою
вуличкою мiж двома високими стiнами старих мурiв до того валу з  козацьких
i московських трупiв, що вирiс  протягом  яких  двох  годин,  мов  остання
охорона загрожено? столицi. Посуваються, розтрачуючи по дорозi поранених i
трупи, певнi остаточно? побiди, певнi того, що ввiйдуть у город.
   Ще тiльки крокiв, може, сто вiддiлю? ?х вiд валу, як нараз:
   "Пали!"
   Грюкнули  мушкети,  посипалися  довбнi,  колоди,  запаленi  головнi,  з
могучо? долонi коваля вихопилися i зажужжали в повiтрi одна за другою  двi
останнi кам'янi кулi. Ворог, не вспiвши вистрiлити, захитався, заметушився
i з криком та  вереском  подався  назад,  оставляючи  чимало  поранених  i
вбитих.
   "Пали!" - гукнув ще раз коваль, i  в  забарикадованiй  брамi  зчинилася
така суматоха, яко? там нинi ще не було, хiба тодi, як  падало  склепiння.
Люди на людей напирали, толочили  себе,  з  мушкетами  кидалися  на  себе,
розбивали собi черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
   Коваль, побачивши несподiваний успiх,  хотiв,  щоб  нашi  приступом  на
москалiв пiшли. Мотря не радила. "Нам треба щадити  людей.  Пiдождемо,  аж
вони на нас пiдуть". Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не мiг
прийти до i себе. За той час батуринцi винесли  трупи  набiк  i  пораненим
оглянули рани.
   Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годi ?м  було
видiстатися з безладно? товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стрiляючи
або кидаючи чим там безупинно, не  помiчав  навiть,  що  в  нього  лл?ться
кров,- аж тепер це побачив або почув i вiдходив на бiк, пiд мур, де  старi
козаки тамували кров хлiбом  i  павутиною  або  прямо  стрiльним  порохом,
розпущеним у слинi. Хто з поранених почував у собi силу,  вертав  назад  у
бiй, хто нi - оставався пiд муром, дожидаючи вислiдiв важко? боротьби.  Не
перечислилася Мотря. Москалi дiйсно ще раз наступили, i ?х ще раз так само
i з не меншими втратами вiдперто. Дорiжка вiд валу до ворiт,  котрою  вони
наступали, так густо встелилася трупом, що солдати топтали по них,  як  по
подушках. Замiсть тупоту чобiт чути було зойки та стогони, бо мiж  трупами
були ще й живi, тяжко пораненi, що конали пiд пiдошвами сво?х братiв.
   В батуринцiв вступала нова надiя.  Були  й  такi,  що  пiсля  вiдбитого
приступу перелазили за вал i, забуваючи про страх i небезпеку, виривали  з
рук московських трупiв теплi  ще  мушкети,  вiдтинали  вiд  ременя  або  з
ременем здирали порошницi i щасливо вертали до сво?х.  Гоститимуть  ворога
?х власними кулями i з ?х власних рушниць. Хоробрий коваль  з  Гончарiвки,
не маючи  сво?х,  як  вiн  казав,  кам'яних  галушок,  щоб  ними  затикати
ненажерну пельку  ворожу,  пробiгав  свою  "армiю",  порядкував,  роздавав
роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед  челядникiв  у  великiй
кузнi. "Лавами, браття, лавами, помiж  лавами  вiльне  мiсце  лишiть,  щоб
ворожi кулi мали де падати. I не густо в лавах лягайте, чим рiдше,  |  тим
тяжче вороговi попасти!"
   В сю мить кiлькома лавами загатили  дорогу.  Десь  i  рискалi  взялися,
кожний для себе  ямку  гребе,  щоб  голову  за  купиною  сховати,  бо  так
безпечнiше.
   Недавно  ще  товпа,  схвильована,  хоробрiстю  п'яна,  але  непевна   й
несвiдома, що ?й .робити,- тепер вiддiл карний i справний, фаланга,  котру
переломити важко. Без крику i вереску  дикого,  без  лайки  гидко?  i  без
нiкчемних прокльонiв, певнi сво?? справи, з вiрою  у  сво?  сили  чекають,
коли ворог знов кинеться  на  них.  Зайнятi  сво?м  дiлом,  забувають,  що
дi?ться в мiстi i на замку. Але чують, що в мiстi погано.
   Нiчого доброго не вiщу? цей божевiльний гул.
   Мiсто, як вулкан перед вибухом, клекотить. А  найгiрше  з  супротивного
боку. Мабуть, там ворог теж  переломив  вали  i  вдира?ться  на  пожарище.
Загасить його кров'ю!
   Не одному хотiлося б бiгти туди, помагати, бо там  теж  сво?,  може,  й
близькi, але про те навiть не думай. Коваль  пробiга?  мiж  лавами,  пода?
знак: "Готовись!"
   Ворог ось-ось нахлине.
   Коваль бачить, як за брамою вискакують i знов ховаються  чорнi  ляльки,
як у вертепi, чимраз ?х бiльш , - хмара. А з то? хмари  блискавки  падуть.
Москалi обстрiлюють наших. Але ?х кулi переважно у людський вал  влучають.
Трупiв за живих беруть. А все ж таки деяка куля i в живого попаде.
   Вже поранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний
син вiддав Боговi духа. Вже й ковалевi куля передiрявила шапку i,  мабуть,
чи не задерла чуприни, але вiн не каже нiкому, щоб заколоту не  було.  Вiн
тут  вождь.  А  все  ж  таки  вже  не  пробiга?  помiж  лавами,  а  повзе,
скрада?ться, як тигр, кожно? хвилини готовий до скоку.
   Добре, що дорiжка спуска?ться вдолину. З кожно? лави можна ворога брати
на цiль. Видно кожний його рух, крок, лави, як сходи, знiмаються одна вище
друго?, а ворог удолинi.
   Перевалю?ться крiзь браму, вже не стрiля?, так густо наступа?. В коваля
теж мушкет, i в Мотрi- вона бiля його.
   "Не тратить даром куль. Добре на цiль бери... Па-а-ли!"
   Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, свiта божого не видно.
   Чути тiльки, що козаки недаром стрiляють. В вулицi булькотить, хрипить,
гаркотить, як у глотцi страхiтно? потвори.
   Дим розступа?ться, видно, скачуть чорнi ляльки,  менше  ?х,  нiж  зразу
було, але все ще багато, все ще пiдстрибують, пiдбiгають, наближаються  до
валу.
   "Перша лава - ставай!" -  гука?  коваль,  i  перша  лава  кида?ться  зi
штиками вперед.
   "Гурра! Гурра!"
   Вал ширша? i росте вгору.
   Заднi лави далi з мушкетiв палять, лупотять стрiли, як цiпи в стодолi.
   "Гурра! Гурра!"
   Нараз... що це таке? В  останнiх  лавах  зойк...  Кулi  ззаду  падають,
влучають...
   Мотрi  чорно  зробилося  в  очах.  Вона  зрозумiла,  що  сталося   щось
найстрашнiше, що в цей мент могло статися,- вони попали в два огнi.  Ворог
бере ?х у клiщi. Москалi з супротивного боку вдерлися  в  мiсто.  Частина,
мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них.
   Тi, що на замок пiшли, може, й зупиняться ще на  короткий  час  на  тих
ровах i валах, котрi вирито нинi, але тих, що ?м отсе на тили заходять, не
зупинить нiщо. Зрозумiв це коваль i, не задумуючись довго, робить  що  тут
можна ще зробити: каже заднiм лавам повертатися лицем до нового ворога, не
бентежитися, не втiкати, бо нема куди, битися, бо нiчого ?м бiльше робить.
   Хоч би й просили пощади, ворог не дасть.
   Як гинути, то чесно, як гинули батьки  й  дiди,  по-козацьки...  Так  i
гинуть.
   Кожний з них декiлькох ворогiв тягне на той свiт з собою.
   Мотря нiколи не уявляла собi, щоб люди могли добувати  з  себе  стiльки
сил i стiльки завзяття,  щоб  вони  спосiбнi  були  перемiнитися  прямо  в
титанiв.
   Це почуття величi  i  подив,  пошана  до  хоробростi  беруть  верх  над
почуттям небезпеки. Мотрi не страшно, що вона за хвилину  згине,  ??  душа
переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-геро?в. Почува?  до
них не тiльки подив, але i вдяку, i як жалi? чого, то хiба, що вдяки  тi??
висловити ?м не може. Вони гинуть один за другим, i  за  хвилину  з  цiло?
отсе? лицарсько? фаланги не останеться нiчого бiльше,  крiм  велико?  купи
скривавлених трупiв, поломаних шабель i хмари диму,  котрий  розвi?ться  з
поранковим вiтром, як розвiва?ться усе.
   Боротися й гинути разом iз ними - це одне, що залиша?ться  ?й.  I  вона
бореться, не думаючи, як, не застановляючись,  не  мiркуючи  над  вислiдом
боротьби, перемiня?ться в частину тi?? збiрно? душi,  яка  борониться  вiд
насилля, вiд нечестi, вiд перемоги. I дивно Мотрi,  що  тая  боротьба  так
довго трива?, що сили людськi такi невичерпанi.
   Звiдки ж нараз усе захиталося, чому  це  якраз  тепер  досi  непобiдимi
середнi лави подаються i розступаються на боки?
   Боковий удар? Чому нашi не вiдпирають його? Невже  ж  в  останнiй  мент
бракло вiдваги, щоб вмерти так  хоробро,  i  як  хоробро  боролись?  Мотря
вжахнулася.
   "Вперед! Вперед!" - i кида?ться навмання. Але  чу?,  що  чиясь  залiзна
долоня прикову? ?? до себе i вiдсува? набiк... Коваль... Так, це вiн...
   Вiн останки сво?х борцiв полуоборотом поверта? управо, в напрямi  валiв
i мурiв, бо несподiвано з мiста наспiла йому визначна пiдмога -  Чечель  з
сердюками.
   Скiльки ?х? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж  ?м
у мiстi нiчого бiльше робить?
   На всi тi питання Мотря не вмi? вiдповiсти,  а  думати  над  ними  нема
часу.
   Чечель весь у  кровi,  без  шапки,  в  порванiм  кунтушi,  роззвiрений,
страшний, як фурiя, як сам бог вiйни, з такою силою напер  на  москалiв  з
боку,  так  нагло  й  несподiвано  для  них,  що  ?х  товпища  зжахнулися,
захиталися i, помимо закликiв сво?х офiцерiв, помимо  усяких  зусиль,  щоб
вдержати ?х у бойовiм строю, подалися назад,  залишаючи  на  мiсцi  чималi
втрати в забитих i поранених.
   В Чечелевi лави вступа? коваль зi сво?ми  недобитками,  дехто  вспiв  i
свого пораненого  товариша  потягнути  за  собою,  скоро  i  без  вагання,
вiдбиваються направо й налiво  -  шаблями,  прикладами  мушкетiв,  кидають
бомби ручнi i  промощують  собi  шлях  до  валiв,  до  того  мiсця,  котре
заздалегiдь вибрав собi в сво?й уявi Чечель i до котрого ?х веде, поклавши
все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула
зрада, супроти яко? безсиле навiть найзавзятiше лицарство. Чечель  хоче  з
останками хоробро? залоги перебитися i вискочити з твердинi, перейти Сейм,
а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай  кожний  спаса?ться,
як може. Жаль козакiв. Вони  ще  придадуться,  а  в  мiстi  чека?  ?х  або
безцiльна смерть, або допит i жахливi муки.
   Сердюки слiпо йдуть за сво?м хоробрим полковником, не питаючися, якi  в
нього задуми i плани.
   Вперед, вперед, бо за ними лише сором i муки...
   Москалi заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю i трупами людей.  Живих
кидають туди; дiтей, що вiдбилися вiд сво?х батькiв i  бiгали  по  городi,
розпучливо взиваючи порятунку, ловлять ?х i з насолодою, яко? не виявляють
навiть звiрi, знущаються  над  жертвами  сво?ми,  кидають  у  жар,  як  на
сковороду м'ясо, як вареники в окрiп. Займа?ться одiж, шкварчить живе тiло
людське, i противний сопух розноситься кругом.
   Неймовiрне, страшне автодафе.
   "Нелюди! Звiрi!" - верещать жiнки,  кидаючися  як  левицi  на  ратникiв
царських,  але  ?х  розпачливий  крик  стрiча?ться  з  тупоумним  насмiхом
людей-звiрiв. "Ось вам!" - i вони за волосся волочуть  безталанних  жiнок,
пробивають ?х штиками, торощать голови прикладами мушкетiв.
   Перемога, побiда, звiрське божевiлля!
   Навiть старцi й калiки, що ютилися пiд мурами, бо нiяк i нiкуди ?м було
втiкати, не  знаходили  пощади.  I  ?х  вбивали  безпощадно,  з  глупим  i
безцiльним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя,  що
мало подобу людську.
   Так  люту?  i  скаженi?  тiльки  вода,  прорвавши  греблю,  i   пожежа,
вихопившися з тих меж, у якi вложив ??  промисел  людський,  так  скаженi?
безумне й бездушне живло. У  звiрiв  куди  бiльше  милосердя.  Роззвiрений
чоловiк вiд живла i вiд звiрюки страшнiший.  Це  не  вiйна,  а  рiзня,  не
здобута твердиня, а сам спiд, сам останнiй круг пекла.
   Не здержати того злочину страхiтнього,  не  спам'ятати  побiдникiв,  не
пригадати ?м, що й вони люди. Нi! Нi!.. Втiкати, втiкати вiд них.
   I Чечель щасливо пробива?ться в напрямi Гончарiвки. А з  ним  коваль  i
його гурт, з ними i Мотря.
   Москалi, не зустрiчаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать
здалеку якiсь вiддiли i, не знаючи, що це ?хнi брати, якi з  другого  боку
увiйшли в мiсто, беруть ?х за козакiв, котрi подалися взад, i стрiляють на
них. Тамтi вiдстрiлюються, добру хвилину трива? це непорозумiння, а за той
час Чечель зi сво?ми щасливо доскаку? до Гончарiвки,  заводить  по  дорозi
бiй з  вiдiрваними  московськими  вiддiлами,  що  пустилися  на  дозволену
грабiж, як гi?ни й шакали на жир, i, користуючися  загальним  безладдям  i
суматохою,_ _в котрiй не розбира?ться нiхто,  добре  вiдомими  стежками  й
хащами вискаку? з мiста i окрива?ться в байраках i очеретах.
   Летить за ним дика оргiя звукiв, трiск пожежi, луск  самопалiв,  плачi,
зойки й ридання  мордованих  людей,  п'янi?  крики  побiди,  жалiсний  рев
худоби, все це перемiшане з собою, страшне,  жахливе,  велике,  як  кiнець
свiта.
   Летить, спиня? його, як докiр, як грижа совiстi, як проклiн, за те,  що
вiн кида? безталанне мiсто i що не гине разом iз ним.
   Але останки тверезого розуму кажуть йому рятувати те, що в кожнiй вiйнi
найважнiше й найцiннiше,- останки  регулярно?  армi?,  за  котру  вiн,  як
вождь, ма? вiдповiдь дати.
   Ряту?.
   Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бiк рiки, вже й  заграва,
що б'? вiд догорюючого мiста, не зраджу? ?х ворогам.
   Приймають збiгцiв у свою опiку лiси й поля.

ПОЛIТАВ
СНIГ
   Полiтав снiг.  Зразу  дрiбними,  а  там  i  великими,  щораз  густiшими
платками. Та не бiлими, а червонуватими, рудими, нiби паленiв вiд того, що
дiялося кругом. Сипався  снiг.  З  чорно-бурих  хмар,  мов  з  величезного
решета, сипався тихо, густо, одноманiтно на ру?ни мiста, на згарища  i  на
безчисленнi трупи, що лежали кругом,- нiби милосердне небо  хотiло  вкрити
смертельним рядном  того  великого  покiйника,  якому  iм'я  -  Батурин...
Втихомирися, засни, ти заслужив собi на вiчний упокiй!
   Але вiтер  не  хотiв  спокою.  На  пожарищi  зривалися  вiтрянi  труби,
поривали попiл,  iскри,  недотлiлi  ганчiрки,  жмутки  людського  волосся,
гралися ними, мiшали все те з бiлим снiговим  пухом  у  сумiшку  брудну  й
несли на Гончарiвку. З глумливим смiхом i з реготом диявольським кидали на
гетьманський двiр.
   Чорт  женився  з  бiдою.  Тiшився  радiстю  великою  з  приводу   свого
нинiшнього трiумфу.
   Такого Ка?нового вчинку не бачив вiн давно. Квiтуче мiсто перемiнено  в
одну довгу та широку могилу, людському тiлу завдано нову велику рану,  яка
не заго?ться довго. Цiлi  столiття  буде  палити  свiдомiсть  народiв,  як
тавро, випалене на серцi розпаленим залiзом.
   Пожежу гетьманського двора вже пригашено.  Варти  стоять  кругом  i  не
пускають нiкого. Не одна ватага солдатiв заганялася туди, прочуваючи добру
наживу. Але ?х  здалеку  вiдганяли,  як  крукiв  вiд  падлини.  Свiтлiйший
наказав,  щоб  у  грабiжникiв  стрiляти,  а  кого  з  награбованим  добром
приловлять - того на гiлляку.
   Перед головними ворiтьми, у сторожiвнi, сто?ть московський офiцер.  Вiн
пильно стежить, щоб нiхто до двора не наближався. На липах в'?здово?  але?
хита?ться кiлька чорних мiшкiв. Так здалеку, в нiчних сутiнках, виглядають
повiшельники,  яких  звiльна   присипа?,   мов   вибiлю?,   снiг.   Жадоба
гетьманських скарбiв завела ?х туди.
   Тихо круг гетьманського двора. Живо? душi тепер у ньому нема. Лиш  бiла
панi ходить по покоях, руками чеше довгi коси i зiтха?.
   Двiрська  прислуга,  розумiючи,  що  не  оборонить  пансько?   домiвки,
розбiглася на чотири вiтри.  Кого  догнали  i  вбили,  а  кому  поталанило
добратися  крiзь  великий  гетьманський   сад   до   очеретiв   i   човном
передiстатися на другий бiк.
   Тiльки старий  дворецький  не  втiкав.  Як  надбiгла  перша  московська
ватага, вiн собою заступив ?й дверi.
   "Покажи нам, де гетьманськi скарби?"
   "Не знаю. Я ?х не ховав".
   "Половина тобi, а половина нам. Не бiйся, не скривдимо. Покажи!"
   "Не знаю i не покажу".
   "Так ми тебе",-i почалася намова не словами, а дiлом.
   Питали його батогами й вогнем - не виявив нiчого.  Скатованого  вкинули
до темницi, щоб нарозумився.
   Там вiн руку на себе наложив.
   Старий  лiрник  нав'язував  струни  на  обсмаленiй  бандурi,  нiби  вiн
важнiшого дiла й не мав. Так його й застали грабiвники.
   Гадаючи, що це гетьманський  бандурист,  стали  придиратися  до  нього.
Обiджений бандуру на головi кривдника розбив.
   За те й лежить тепер пiд  старими  липами  бiля  двора  i  зимний  снiг
накрива? його i його розбиту бандуру... Присипа?.
   Гойдаються  на  гiлляках  повiшельники,  гiлляки  скриплять,  товчеться
гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин  стогне,
рида?, реве.
   Вартовi зустрiчаються з собою.
   "Рiжуть нашi".
   "Та же не гладять".
   "Здалеку страшно, а зблизька привика?ш".
   "Всякого норову люди бувають. Наше дiло робити, що велять".
   "А совiсть?"
   "Бачив ти ???"
   "А ти?"
   "Вiдколи мене в гамашi встромили, забув про не?. Для  нас,  брат,  нема
тепер нi совiстi, нi Бога, а ? одно - начальство".
   "На-чальство..." - i розходяться у рiзнi боки,  бо  з  вартiвнi  вийшов
офiцер.
   Але й вiн, почувши  нестяменний  зойк  i  гул,  затулю?  вуха  рукою  i
пода?ться назад.
   Скриплять  гiлляки,  гайвороння  товчеться,  сиплеться   зимний   снiг,
великими, густими платками,  крiзь  котрi,  нiби  крiзь  сiтку,  мерехтить
червона заграва.
   Снiг перемага? огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров.
   Вже його кругом двора нападало стiльки,  що  весь  двiр,  нiби  в  бiлу
сорочку вбрався. А все ж таки, як сильнiше вiтер повi?, на тiм бiлiм ряднi
видно золотi та кривавi смуги. Хитаються гiлляки, i вiд них чорнi тiнi  на
бiлий снiг падають.
   Снiг iде.

   * * *
   Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи,  ясени,  клени,  а  помiж
ними - стежки, вулички в'ються, то знов - розлогi муравники зi статуями  i
грядками всiляких заграничних квiток, то ставок з мiстком  до  острова,  а
там уже нi стежок, нi грядок, лише усяка деревина, усякi корчi  густо,  по
власнiй уподобi ростуть, нiби це не сад, а прямо дикий байрак,  котрому  й
кiнця нема?.
   Тiльки де-не-де  захована  помiж  корчами  самотня  лавка  сто?ть.  Тут
гетьман любив вiдпочивати. Дивився на небо, на  хутори  далекi,  розкиненi
кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтiли  в  синiй  далечинi,
дивився i думав про долю тi?? кра?ни.
   Тепер - усе те присипане  снiгом,  нi  стежок-дорiжок  не  пiзнати,  нi
статуй, тiльки на однiй з лавок, ген далеко в глухiм гущавнику, вiд  поля,
щось чорне бовванi?.
   Снiг iде...
   Снiг, бiлий, зимний, так рiвно, спокiйно iде. Може, вiн горами великими
ляже, аж до неба... Може, вкри? собою i живих, i трупи, i зло, i добро.  I
не буде нi пожежi, нi кровi, лише один великий, бiлий, нiмий  i  бездушний
спокiй.  (Думка  врива?ться,  як  павутина,  Мотря  не  може  ??  зловити.
З'явля?ться нова.)
   Тими стежками колись "вiн" ходив.  Може,  це  його  думки  шелестять  з
останнiми листками... (Вжахнулася...) Вiн?.. Грiх думати про  нього...  О,
ох, який там  плач,  який  там  шльох...  терновий  вiнець,  коли  ж  тому
кiнець?..
   (Мотря хусткою голову обтулю? щiльно.)
   Снiг iде...
   (Думка шовковою ниткою сну?ться.) ... Там, у тому  дворi,  прощалася  з
"ним"... Як по?ду за Десну, не верну аж  на  весну...  Гадала,  на  крилах
прилетить - не до не?, а до столицi... Не поспiв... А тепер  -  запiзно...
Тепер усьому кiнець... лиш не ?й... (Затулю?  вуха  руками.)...  Той  крик
вверчу?ться в мозок. Перед ним  не  втечеш  -  хiба  схова?шся  у  себе...
(Замiсть думок з'являються питання.) Чому не по?хала  з  "ним"?..  Просив,
благав, не послухала... Вартiвником у Батуринi залишилась... Мала ключ вiд
iншого свiта... (На цей спомин здрига?ться цiла.)... Огонь-лiд, лiд-огонь,
лiд...
   Снiг iде...
   (I  знову  питання.)...  Чому  з  Чечелем  не  пiшла?..   Тягнули   ??,
пробивалася, дiйшла аж сюди, а далi сил не  стало.  Ледве  дотягнулася  до
лавки...
   I добре. Добре так. Сказала собi, що Батурина не кине... I  не  кине...
Тiльки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тiльки  в  очах  не  було  так
чорно!) I в город!.. (Питання)... По що?.. (Вiдповiдь)... Як то  по  що?..
Захищати його... (Питання)... Попелища i трупи?.. (Вiдповiдь)... Хоч би  й
те. Вона i Батурин - одно...
   Вiтер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ i суховiй, дiйснiсть i
мрiя, ха-ха!"
   Вiд того смiху зимнiше, нiж вiд холоду.
   В кiстках i в головi болюча порожнеча. Тiльки той гул,  що  вiд  городу
летить, як гураган. Втiкати, втiкати перед ним у нетрi власно? душi!..
   ...Ковалiвка, Батурин, Бахмач, сонце i смiх, стужа i плач... Поранковий
усмiх днини, i довгi, темнi, вечiрнi години, i нiч, глуха, нiма, в  котрiй
нiчого  нема,  лише  горе,  широке,  безкра?,  як  безодня,  преiсподня...
бе-бевх!.. Душа, завiшена в просторах,  мiж  небом  i  землею,  в  болючiй
нерiшимостi, в безсильному, тимчасовому триванню,  перехилю?ться  i  пада?
стрiмголов...
   Бе-бе-вх!
   Снiг iде...

   ЗНАЙШЛИ
   Вартовi з офiцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
   Зi смолоскипами бiгали, заглядаючи мiж корчi.
   "Жаль, що собак нема, собака носом чу?".
   "Солдат вiд собаки не гiрший".
   "А все-таки нюх не такий. Куди!"
   "А розум?"
   "Гада?ш, собака дурна?"
   Балакали, як за добрих часiв, i бавились снiгом.
   Попереду офiцер.
   "Цс!" - дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кiт, прича?вся i - прискочив
до лавки.
   "Ти хто?"
   I вiдтрутило його, як звичайно вiдтручу? живого чоловiка вiд мерця.
   "Посвiтiть!"
   Розмотав хустку, струснув снiг: "Гум! Жiнка  i  не  з  простих.  Та  ще
нiчого собi... Мабуть, не заков'язла".
   Вiдiзвався в нiм iнстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти ??  уважно
i вiднести в двiр - пiд вiдповiдальнiстю за недоторкальнiсть  особи.  Знав
сво?х людей.
   "Як береш? Ну, як береш? Це ж не снiп? Бачиш? З панiв, не Матроша  яка!
Скотина!"
   Якнайобережнiше взяли й попрямували до двора.
   "Зрозумiй ?х! Казали iстреблять  усiх  без  розбору,  хлопiв  i  жiнок,
старих i дiтвору. А тут - пiд вiдповiдальнiстю".
   "Бо панi. Не Матроша. Чув?"
   "Всi вони руку за собою тягнуть, тi пани".
   "Крук круковi не виклю? ока".
   Оглянулися, чи хто не слiдку? за ними.  Впевнившися,  що  нi,  нарiкали
далi: "Дурнi ми з тобою, брате".
   "А тобто чому?"
   "Бо тому, що не мудрi. Наш брат морду? бiдного  хохла,  а  нам  би  так
укупi та, ще попросивши вольницю донську до спiлки, одно? нiченьки  темно?
та невидненько? та зробити усiм тим баринам-кровопивцям  отак  о!"  -  вiн
рукою показав на горло.
   Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться i зачу?".
   "Не бiйсь! ?? вже i?рихонськi труби не збудять. Така, як кiсть".
   "То нащо двигати трупа?"
   "Спитайсь його. Вони до живих не мають iнтересу".
   "Правда. Цар трупiв у спирт кладе i платить".
   "За трупи?"
   "I за спирт з аптеки - особливо".
   "Трупiв у Батуринi набере нинi, скiльки схоче".
   "Та не таких, як йому треба. Вiн хоче особливих".
   "0-соб-ли-вих".
   Доходять до двора. Там ще й декiлька незруйнованих кiмнат.
   В однiй примiщують Мотрю на шкiрянiй канапi.
   "Нiчого собi",- зауважу? солдат.
   "Красива, та не для нашого брата. Нашому братовi i порiзаних досить".
   Солдати лихi, що не дали ?м в мiстi погуляти.
   "Багато того добра змарнували нинi, ой багато!"
   "На мене, то досить, коли б вирiзати хлопiв".
   "I старих баб".
   "Хай буде i старих баб, а дiвок, та ще гарних, нiяк нi. Грiх".
   "Грiх марнувати дар божий".
   "Свiтлiйший i дiвок рiзати велiв, щоб не плодилася iзмiна".
   "Не вигубиш черкасько? породи i не викорiниш iзмiни".
   На тiм i врива?ться розмова. Але солдатам не спiшно розходиться.
   "Красива бариня",- мляска? товстими варгами один.
   "Не для пса ковбаса!" - зауважу? другий.
   "Чого сто?ш? Ну, чого сто?ш, стерво! - гука? вiд порога офiцер.-  Пашол
вон!"
   I солдати розскакуються, як собаки вiд ласого шматка.
   Офiцер залиша?ться сам на сам з невiдомою.
   Вiн продрог. Ходить по кiмнатi,  потираючи  руки.  "Та  й  погода  яка.
Гу-у-у!" - Пiдступа? до годинника на магоневiй комодi.
   Годинник сто?ть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в  хатi
хтось умре.
   Йому хочеться, щоб годинник iшов,вiдраднiше.
   Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник почина? грати  арiю,
але врива? ?? нагло i шипить, харчить, нiби насмiха?ться злобно.
   "От тобi i гетьманськi часи".
   Пригадав собi незнайому, пiдступив, дивиться i йому робиться страшно.
   "Не диха?, бiла, як труп, а все ще така гарна. Може, це вiдьма?"
   Пригаду? собi давно забутi казки про вiдьом i опирiв.
   Вiн утомлений, бо цiлу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще  пiшов
би спати, хоч би й тут на якому фотелi, i спав би, поки не зроблять з  тим
проклятим Батурином якийсь кiнець.
   Чу?, що розгулялися нерви. Надивився нинi на таке, що - тю! Спльову?.
   "Нема нiчого страшнiшого, як здобувати твердиню". Ма?  повнi  вуха  тих
верескiв i стогонiв, сотки очей  дивляться  на  нього,  страшним  поглядом
передсмертним, сотки рук чiпляються за його кафтан, за рукави, за  пальцi,
навiть за вiстря шаблi.
   "Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно".
   Мло?ть його вiд запаху кровi i вiд смороду паленого людського  м'яса  -
позiха?  широко,  безконечно,  тим  позiханням,  що  свiдчить  про  крайн?
вичерпання нервiв... "Офiцер!?"...
   Це слово пiдбадьорю? його. Соромиться слабостi сво??. "Це ж  iзм?ннiки,
на них iншо? кари й бути не може".
   "А невже ж iзм?ннiки не люди?" - вiдзива?ться слабий  голосок  десь  iз
споду душi.
   "Авжеж, що люди! - притаку? несмiло i знову позiха?, широко вiд вуха до
вуха.
   Послав по лiкаря.
   Чому ж вiн не приходить, хоч би фершал який. Може  б  ще  врятував  тую
паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрiбнi,  бiлесенькi
руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не  треба,  щоб  вона  вмирала?
Чимало трупiв там!
   Не зна? чому, але хоче, щоб вона жила,- хоч вона!
   I без не? стiльки життя змарнували нинi, стiльки краси, радостi, щастя.
Вже досить, досить...
   Якiсь спомини давнi, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагаду?ться
йому. Зда?ться, душа розрива?ться надво? -  кiньми  розшарпують  його.  Не
витрима?.
   Затулю? очi руками, пада? в фотель i плаче, як дитина, вiн  -  царський
офiцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин.
   Почува? себе грiшним, ненавидить свiтлiйшого i всiх генералiв i  самого
царя-антихриста.
   "До чорта ?х!" - вихоплю?ться йому з уст.
   "Гi?ни, озвiрюють безвинний народ, i Бог дивиться на те..."
   Повiяв вiтер,  захиталися  на  гiлляках  трупи  повiшених  грабiжникiв,
закракали ворони.
   "Випустять з клiток звiрiв, а потiм вiшають ?х за те, що  кусаються.  I
де ж тут правда!"
   З сильнiшим вiтром ще  сильнiше  спалахнула  заграва  i  в  ??  блисках
оживилося блiде обличчя Мотрi... "Ожива??"
   I йому зробилося страшно. Не може пiдвести очей туди, де вона лежить, а
так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а  не  з  тою  тiчнею
вовкiв, прощення просити за  тих,  що  лежать  порiзанi,  помордованi,  що
шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене ?х свiтлостям  на  пир.  Забути  не
може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених,  то?  все?
мерзенно? гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?..  I  годинник
сто?ть... А там все ще мордують людей. Виволiкають ?х iз закутин  мiських,
з пивниць, з-пiд звалищ, з-пiд жужелицi, i рiжуть, як  худобину,  людо?ди!
Кому того треба? Защо? По що?
   Плутаються гадки... Бачить свiй  батькiвський  двiр,  iкони  з  вiчними
лампками, батька, що чита? Святе Письмо, матiр, що  постить,  сповiда?ться
кожного свята i недiлi. Пригаду? собi, як вчила його  заповiтiв  Божих,  i
прощення, i милосердя, i нараз - вiн цiлий у кровi,  як  тигр,  i  весь  у
багнi, як свиня.
   Iменно - як свиня!..
   Соромиться самого себе.
   Як же вiн представ би на судищi Господнiм, коли  б  його  влучила  була
нинi яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання сво?? Хiба те,  що
не один вiн винуватий i що не один ка?ться сво?х Ка?нових  учинкiв.  ?  ?х
чимало. Так усi вони, усi, нiщо супроти царя, царя з Божо? волi i з  Божо?
ласки.
   "А я ж вам вiльну волю дав",- скаже Господь.
   "Але ж i цар з Божо? волi",- вiдповiсть, не придума? нiяк, як  йому  це
все звести докупи.
   Переста? хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманцi.
   (Коли ж цей фершал прийде?)
   Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому
Батуринi, котрого завтра не  буде,останеться  тiльки  ру?на,  велика  купа
вугiлля, кiсток i стерва... Гидко!
   (Чому ж той фершал не йде?)
   Наслуху?, але чу? тiльки, як все ще  шумить,  стогне,  реве  руйнований
город.
   Не бачити, не чути, забути!
   Але як?
   I знов пригаду?ться мати, як проводить молитву, як йому  дрiбнi  дiточi
пальцi склада?, щоб хрестився по закону, як  пильно  вважа?,  щоб  вiн  не
перекрутив якого слова в "Отченашi", або  у  "Вiрую",  бо  це  грiх,  дуже
великий грiх!..
   А людей рiзати не грiх?!
   Свиня - iменно: свиня!
   Зачиня? вiкна i дверi, щоб не чути виску.
   Ага!.. Мабуть, i мерцiв розбудив цей  крик,  i  вони  перевертаються  в
гробах...
   Пригаду?ться йому одна мерзотна картина. Як перебiгав  через  кладбище,
побачив  солдатiв,  що  перевертали  гроби.  Добували   трухлi   домовини,
пiдносили порохновi вiка i з  мерцiв  здирали  коралi,  перстенi,  золотом
перетиканi пояси...
   I тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сiдаючи
до страви, зараз-таки, ще нинi.
   Соромно, гидко!  Свиня!  I,  як  побачив  це,  не  втерпiв,  стрiляв  в
труподерiв. Уявляв собi, що у шакалiв стрiляв. Бачив, як вони  з  вереском
нестяменним падали на мерцiв,- новi мерцi... До чого воно подiбне, Боже?!
   I пригадав собi ще жахливiшу картину.
   Зарiзана дiвчина лежала, як мальована, гарна, як ангел.  Може,  одна  в
батькiв. А над нею солдат. Тримав у руцi шнурок перлiв i зубами розкусував
одну, пробував, чи правдива... Голову вiдрiзав, щоб  не  розiрвати  шнурка
перел. Щоб не розсипались...
   Образи чергувалися так скоро, що, здавалося,  череп  не  здержить  того
хламу, лусне й розiрветься на шматки. Зубами дзвонив, не з  зимна,  а  вiд
зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на  нас  i  мовчати?  Одно,  що
робиш,- бiлим снiгом притрушу?ш оте  гидке  i  на  всякий  вислiв  жахливе
багно...
   "Бiлим снiгом..."
   I вiн усмiхнувся гiрко.
   Ще сильнiше повiяв вiтер i ще яснiше озарила заграва цiлу кiмнату.
   Якi гарнi тi шовковi обо?, золоченi стюки  на  стелi,  важкi  оксамитнi
занавiси бiля вiкон! Дивно, що  солдати  не  подерли  ?х  ще  на  онучi...
Мабуть, для свiтлiйшого залишили. Вiн гарненько пообдира?  те  все  i,  як
крук, затащить до свого гнiзда.
   (Мало ще накрав!)
   I за те, щоб багатилися свiтлiйшi, мають гинути тисячi невинних жiнок i
дiтей.
   До чого воно подiбне? Чому хто не скаже ?м ув очi,  що  вони  не  люди?
Чому вiн не кине шаблi царевi пiд ноги, бо це  не  цар,  а  звiр,  "урод",
гидкiший вiд усiх тих "уродiв", якi вiн стяга? з цiло? Росi? i  марину?  у
спиртi, у сво?й кунсткамерi. На саму гадку про можливiсть  такого  моменту
кров стина?ться у жилах. Бачить того мужчину, вищого вiд усiх,  прищатого,
жовтуватого, з волоссям, як грива, i  з  випулистими  очима.  Гидкий,  але
великий,- не от миру сего. Все нишкне, мертвi? й малi? перед  ним,  вiн  -
цар!..
   "Творю державний народ,- каже, мов грiм гримить,- будую нову Росiю. Без
болю не родиться нiщо. А ти розслинився, як баба,  драгунський  офiцер!  З
потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!"
   I офiцер кулиться в гетьманському фотелi, ноги йому ще гiрше трясуться,
очей пiдвести не смi?, щоб не побачити царя. Це не цар, це - мус...
   Чу? шурхiт якийсь... Треба ж дiйсностi глянути в очi,  не  втече  перед
нею - треба.
   I вiн вiдносить утомленi повiки.
   Перед ним не цар, лиш очi, не очi, вiкна у  якийсь  iнший  свiт...  Чи?
вони тi предивнi очi? Вiн ?х бачив колись... Коли? Де?.. Де?..
   I пам'ять почина? працювати пильно, скоро,  передираючись  через  подi?
нинiшнi, вчорашнi, чимраз далi  в  минуле.  Вiдкида?  усе  гидке,  погане,
брудне, як болото, як кал, i прочищу? шлях. Вже зна?.  Тi  очi  бачив  вiн
тут, у гетьманському дворi на Гончарiвцi, може, навiть у тiй самiй кiмнатi
на балу, на котрий прийшов зi сво?м командантом. Такi очi  мала  там  лише
одна людина i не лише там, але й на цiлому свiтi,- Кочубе?ва  Мотря.  Вони
не  давали  йому  спокою,  бентежили,  тягнули  до  себе,  затроювали   те
вдоволення, яке да? царському офiцеровi вiрна служба царевi. З  то?  пори,
як глянув у них, згубив себе...
   "Мотря? Кочубе?ва Мотря? Тут? Тепер?" - i вiн зiрвався на рiвнi ноги.
   Витягнув шию вперед, глянув - так, це  вона!  Вона  пiдноситься  i  теж
пода?ться вперед, руку приклада? до чола - може, й вона його пiзнала?
   Господи, як же вiн гляне у тi великi очi, вiн, червоний вiд  кровi,  як
тигр, i брудний, як свиня, iменно - "як свиня". Що, вiдповiсть, коли  вона
спита?ться про батуринцiв i про сам Батурин? Чи будуть балакати, як  тодi,
на балу, коли кругом була така розкiш, лише розкiш.  Як  пояснити  ?й  той
нелюдський рев i гул, що все ще висить над мiстом, як буря?
   "Мотря?.. Кочубе?ва Мотря?.. Мотря Василiвна?"
   Спуска? очi, хилить голову до землi,  вдаря?  закаблуками,  робить  три
кроки назадгузь i нараз, хапаючи голову в руки, нiби зi страху,  щоб  вона
не луснула й не розлетiлася на шматки, вибiга? в сiни.
   "Мотря! Кочубе?ва Мотря!"
   В сiнях на фершала наткнувся, на нiмця. Iшов, не поспiшаючи. Совiсно та
спокiйно робив свою службу. За те й грошi брав. Дивувався тiльки, чому  це
його до двора кличуть тодi, як на вулицi так багато дiла.  Але  кличуть  -
iде.
   Побачивши вищого офiцера, здоровить його.
   "Фершал?"
   "Так, ваше високородi?, з третього походного лазарету, Якоб Беме".
   "Спiши! У тi? дверi, просто  до  голубо?  зали.  Вона  ще  живе.  Може,
вряту?ш. Спiши!"
   Побiг.
   Якоб Беме озира?ться за ним вiд порога: "Здурiв?"
   СКОРIН
   Той офiцер звався Петро Павлович  Скорiн.  Вiн  вiдзначався  не  тiльки
великою  хоробрiстю  та  божевiльною,  як  казали,  вiдвагою,  але   також
незвичайною уродою.
   Був це такий. красунь, що не тiльки жiнки ставали, мов навроченi,  коли
вiн переходив вулицею, але й мужчини  дивилися  залюбки  на  цього  живого
Аполлона. Так його й прозивали в полку.
   Кращого мужчини годi собi подумати. Навiть цар любив Скорiна i  не  бив
його в злостi, як iнших,- прямо не пiдносилася рука.  Дякуючи  тiй  вродi,
Скорiй чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'?ра до
заграничних посольств,  бо  цар  любив  похвалитися  перед  свiтом,  чимсь
незвичайним.
   А  незвичайним  являвся  Скорiн  не  тiльки  вродою,  але  також   дуже
полiтичним поведенням,  котрим  здобував,  собi  загальну  прихильнiсть  i
доброзичливiсть. А все ж таки близьких друзiв вiн не мав.
   Не тому, щоб не мiг когось полюбити й прив'язатися до нього, але  прямо
- Скорiн був дивак. Серед найширшо? забави вставав, махав розпачливо рукою
i виходив. Анi в винi, нi в костях, нi в дiвчатах не знаходив смаку.
   Найбiльше ще з усього любив конi. Бувало, як не ма? служби, то сяде  на
коня й траплялося, що й пiвднини гуля? Бог вiсть де.  А  по  ночах  книжки
читав, чужомовнi. Який кому хосен з такого друга?
   Скорiн був мовчазливий, але язик мав  гострий,  як  бритва.  Як  бувало
затне кого, то вже не вiдлижешся нiколи.
   Коли б не цей язик, вiн нинi був би вже, може, близько до самого  царя,
як Меншиков. Але Скорiн не пiдлещувався до нiкого, навiть до  царя  нi.  I
тому, хоч i був вищим офiцером, але до найвищих не дiйшов.
   Вiд лiт трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником  був
у гетьмана на балу, ще бiльше став мовчазливим. Говорили собi, що в головi
йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попiд руки його
водив i знайомив з найкращими i найбагатшими "черкашенками", мiж iншим - з
Кочубе?вою Мотрею.
   Та дiйсно? причини мовчазливостi i вiдчуженостi Скорiна нiхто не  знав.
Скорiн влюбився в Мотрю.
   Загордий був, щоб ?? це сказати. Боявся гарбуза. Бо  всi  говорили,  що
Мотря дуже носа дере i не на пiрнач, а на булаву погляда?. А до того  вона
завзята укра?нка, а вiн корiнний москаль. Так i не захочуй печеного льоду.
I Скорiн наказав сво?му серцю мовчати. Потiм стала вiдома iсторiя Мотрi  з
гетьманом, потiм вона вiддалася за Чуйкевича i - аж нинi зустрiнувся з нею
уперве пiсля того незабутнього для нього балу. I, бач, яка зустрiч!
   Скорiн сидiв у вартiвнi i роздумував над усiма подробицями тi??  дивно?
стрiчi. Нiби хтось вигадав таке, нiби це казка, як взагалi  усе,  що  нинi
дiялося в Батуринi,- одна страхiтна казка, пiсля яко?, мабуть,  вiн  довго
не засне.
   Як добули  москалi  Батурин,  Меншиков  дав  Скорiновi  наказ  обсадити
гетьманський двiр, бо гадав, чи нема там  важних  паперiв  i  "перзон"  до
гетьмана близьких, вiд котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков
знав вiд Носа, що в Гончарiвцi  захованi  також  гетьманськi  клейноди,  а
може, й другi скарби, бо всього в такiм поспiху годi було забрати.
   Скорiн, заки добували Батурин, "дерся як  диявол",  вiн  загалом  бився
останнiми часами так одчайдушне, що всi казали - смертi  собi  шука?.  Але
дивитися на солдатськi звiрства i злочинства в здобутому мiстi  йому  було
незвичайно важко, i тому вiн утiшився, як Меншиков  послав  його  захищати
гетьманський двiр. Це вiн i зробив рiшуче, скоро, безпощадно.
   На жаль, заки прийшов туди, "братiя" погуляла дещо. Побили дворецького,
вбили якогось бандуриста i ще декого та розграбили чимало. З  близьких  до
гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорiн нiкого, якщо до таких не  вчисляти
Мотрi.
   "Мотря?" - i вiн задумувався, чи йти до не?, чи нi.
   Хiрург сказав, що  вона  жива,  тiльки  виснажена  дуже  i  "стурбована
сильно". Бо?ться о ??  ум.  Не  всяка  "комплекцiя"  може  перенести  такi
"пертурбацi?" та "iритацi?", а жiноча зокрема! Скорiн знав,  що  йому,  як
командантовi двора, треба б переслухати Мотрю,  заки  вона  оста?  ще  пiд
свiжим вражiнням подiй i заки  не  придума?  яких  викрутiв,  щоб  зата?ти
правду, але, з  другого  боку,  вiн  не  важився  турбувати  ??.  Вроджене
лицарське почуття казало йому пошанувати ??.
   "А якщо Мотря Василiвна втече?" - прийшло йому на гадку.
   Як царський офiцер, вiн стривожився, як Скорiн - нi. Навiть хотiв,  щоб
утiкала. Вiдповiсть... Нехай! Вiн же мужчина.
   Краще вiдповiдати йому, нiж ?й. А до того - так надо?ло життя.  Надо?ло
жити в розрiз зi сво?ми переконаннями. Досить тi?? облуди...
   Але вона не втече, раз,- що не може, а по друге,- тому, що не схоче. Не
з таких вона, що втiкають.
   I Скорiновi зробилося страшно за Мотрю. Один допит...
   "Треба щось порадити на те".
   Довго бився з гадками. Поки що вiн тут командант.  Всi  мусять  слухати
його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Конi ?, а вiз теж, мабуть, десь  ще
знайдеться. Покладе, накри?, вiзьме ескорт i  ви?де  з  мiста.  Полковника
Скорiна нiхто не здержить. Хай спробу??
   I, не задумуючись довго, пiшов у двiр.

   * * *
   "Мотре Василiвно,- говорив, несмiливо пiдходячи до не?, як винуватець,-
я полковник Петро Павлович Скорiн. Ми знайомi з балу у гетьмана в  отсьому
самому дворi. Пригаду?те собi?"
   "Полковник Скорiн?.. пригадую собi... Чого тобi треба  вiд  мене,  пане
полковнику?"
   Не знав, як ?й це сказати,  але  почував  радiсть,  що  вiдiзвалася  до
нього. Голос ?? впливав на нього, як пiсля бурi музика. Хотiлося  слухати,
не зважаючи на змiст, лише сам звук. Легше ставало на душi.
   "Мотре Василiвно,- почав тихо й  лагiдно,  нiби  не  офiцер.-  Вам  тут
оставатися годi. Дозвольте перевезти вас".
   "Мене? Перевезти? Куди ж би то?"
   "Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг".
   Перестрашено глянула на нього. Благороднiсть ворога гiрше  злякала  ??,
нiж злякало би звiрство. Не сподiвалася.
   Силуючись на спокiй вiдповiла: "Спасибi Вам, Петре Павловичу,-  i  руку
простягнула до нього.- Спасибi, але ви самi бачите, що прихильнiстю  вашою
менi хiснуватися годi".
   "Чому, Мотре Василiвно?"
   "Бо менi й балакати з вами важко, а не то втiкати".
   "Важко - бо ворог, розумiю... Простiть".
   "Нi не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не
можу".
   Вiн мовчав, та не вiдходив вiд не?. Хотiлося висповiдатись  перед  нею,
скинути грiхи. Нагадувалися слова псалмопiвця: "Уми?ши  мя  i  паче  снiга
убiлюся".
   "Примiщу вас у возi,- почав,- як у колисцi, i ?хати будете безпечно, не
бiйтеся. До Скорiна нiхто придиратися не посмi?".
   Мотря всмiхнулася гiрко.
   "Забува?те, Петре Павловичу,сказала,- що  ви  полковник  в  армi?  його
величества царя".
   Облила його кров.
   "Нi, Мотре Василiвно, я це тямлю, добре тямлю. Вiдвезу вас  у  безпечне
мiсце, вернуся i скажу, що зробив. Не жахаюся кари".
   Подивилася на нього довго-довго:
   "Ви, Петре Павловичу, справжнiй герой".
   "Я, Мотре Василiвно, тiльки людина".
   "Бути людиною в теперiшнiх часах - це найбiльше геройство. Але, бачите,
i менi хочеться бути,  як  не  геро?нею,  так  хоч  людиною.  Будь  ласка,
зрозумiйте мене. Я з  Батурина  втiкати  не  можу  i  не  хочу.  Хочу  тут
спокутувати сво? грiхи... Але я все ж таки  дякую  вам,  Петре  Павловичу.
Щирим серцем дякую вам".
   Сказала це так, що Скорiн не смiв бiльше нi слова  вiдповiсти.  Побажав
спокiйно? ночi, вклонився i вийшов.

   * * *
   Скорiн вернувся до вартiвнi.
   "От тобi жiнка!"
   Вiдiпняв шаблю i кинув капелюх на лавку.
   "Значиться, нiчого не порадиш. Дивними шляхами блука? наш  талан.  Усе,
мабуть, розгада? колись чоловiк, тiльки свого призначення - нi".
   Сiв i голову опер об стiну. Дивився у вiкно.
   Снiг лiпив. Нiби завзявся вибiлити Батурин. I добре. На  рано  не  буде
видно тих калюж кровi, мозкiв,  кишок,  того  всього,  вiд  чого  робиться
чоловiковi гидко, аж млосно...
   В головi йому шумiло, як на потоках.  Може,  тому  й  здавалося,  що  в
Батуринi тихло. Батурин не ревiв, лише гуготiв глухо.
   "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили - кати".
   Несвiдомо ноги згиналися в колiнах. Кляк, голову похилив на стiл i,  як
над могилою, в котру тiльки що спустили покiйника, став  шептати  молитву:
"...вiчний упокiй даруй,  Господи,  представшимся  рабам  тво?м...  вiчний
упокiй... вiчний упокiй". Втомлена думка нiяк не могла вiдiрватися вiд тих
слiв, не мiг спромогтися Скорiн на те, щоб пiднятися i  положитися  спати,
хоч було вже так пiзно...
   Благовiстилося на день.
   ЧЕРВОНI ПАНЧОХИ
   "Петре Павловичу!" - гукав знайомий голос.
   "Петре Павловичу!" - i хтось шаблею грюкав до вiкна.
   Скорiй глянув - свiтлiйший.
   Зiрвався, припняв шаблю, натягнув  на  голову  капелюх  i  вискочив  iз
вартiвнi.
   Побачив Меншикова на чорному конi, за ним гурт офiцерiв, а  там  вiддiл
вiйська, самi кiннотчики. Все невиспанi, але  не  блiдi,  а  рум'янi,  очi
свiтилися, як у вовкiв.
   Скорiн глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий
кiнь, по колiна в кровi, нiби  в  червоних  панчохах.  Кiнь  iржав,  махав
головою i нетерпеливо викидував ногами; хотiв скинути з  себе  тi  червонi
панчохи. Свiтлiйший поплескував його по гнучкiй, пiною обляпанiй ши? рукою
у довгiй шведськiй рукавицi.
   Рукавиця теж була бiльше червона, нiж бiла.
   "Кат,- майнуло Скорiновi через голову.- Кат",- хоч свiтлiйший  на  ката
не подобав, бо був дрiбний i невелико? сили.
   Але якраз тим прикрiше вражала тая кров i злюща усмiшка на його гарних,
немов до цiлування сотворених устах.
   "Здоровi були, Петре Павловичу!" - сказав свiтлiйший голосом, в  котрiм
почувалося те вдоволення, яке да? лиш свiдомiсть побiди.
   "Здоров'я желаю вашiй свiтлостi",глухо  вiдповiв  Скорiн.  Князь  подав
руку вродливому полковниковi. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи  завтра
не стане вiн любимцем царя).
   Скорiн з вiдразою всунув сво? пальцi в окервавлену долоню князя  i,  не
задержуючи ?х там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.
   Свiтлiйший зiскочив  з  коня,  подав  його  сво?му  ад'ютантовi,  обняв
Скорiна за стан i пустився з ним до двора.  Але  снiгу  нападало  по  самi
колiна.
   "Промести стежку!" - гукнув свiтлiйший на солдатiв, а поки це  сталося,
почав зi Скорiним балачку.
   "Як же тут? - питався.Усмирили?"
   "Казав повiсити кiлькох сво?х, за грабiж i за  мародерство",-  вiдповiв
Скорiн, несвiдомо кладучи особливий притиск на останньому словi.
   "Мародерство? - повторив Меншиков i нiби  здивувався.  Але  по  хвилинi
махнув рукою.- Не зашкодить. I так то?  сволочi  забагато  на  свiтi.  Хай
знають дисциплiну... А з Мазепиних людей не застукали нiкого?"
   "З Мазепиних людей?" - i Скорiн задумався.
   "Так. З людей iзм?ннiка Мазепи",повторив князь.
   "На жаль, нi".
   "То зле. Нам треба добути гетьманськi клейноди. Кажуть,  що  дворецький
зна?, де вони захованi. Чому ти того дворецького не попав у сво? руки?"
   "Бо вiн повiсився",- вiдповiв Скорiн.
   "Сволоч! - гукнув князь.- Сволоч. Завтра накажу питати трупа".
   Скорiн видивився на нього.
   "Так, трупа питатиму, i то з пристрастi?м. Це зробить велике  вражiння.
Хай знають, що кари царсько?, як справедливостi Божо?, нiкому не минути".
   Скорiновi мурашки полiзли по спинi.
   "Що ж ти на це?" - питався князь.
   "Консеквенцi? в такiй процедурi не бачу".
   "Консеквенцi?? Не розумiю. Висловлюйся яснiше".
   "Гетьмана,-  почав,-  ма?мо  карати  за  те,  що  не  був   вiрним,   а
дворецького, що хотiв ним бути".
   "Ха-ха-ха! - зареготав князь.Фiлософу?мо, полковнику, фiлософу?мо. А ми
не фiлософи, лише вiрнi слуги й во?ни його величества царя. Вiйна ма? свою
фiлософiю, сво? принципи i сво? власнi консеквенцi?".
   Скорiн глянув у тi вiкна, в котрих блимало свiтло ло?во? свiчки.
   Там лежала Мотря.
   "От я й забув вашiй свiтлостi сказати,- почав, нiби про  якесь  байдуже
дiло.- В гетьманському садi знайшли ми Мотрю Василiвну".
   "Мотрю Кочубе?вну?" - мало не крикнув князь.
   "Чому ж ти менi зразу не казав. Це ж велика  птиця.  Го-го!  Гетьманова
коханка. Не будь-хто!"
   "Донька покiйного Кочубея, скараного на смерть  за  вiрнiсть  царевi",-
поправив Скорiн.
   "Вже я про ту черкаську вiрнiсть i слухати  не  хочу,-  замахав  руками
князь. Але по хвилинi задуми  признав.-  Правда.  Кочубей  все-таки  понiс
несправедливо смерть. Але його донька наче iншого  гнiзда  птиця.  Зна?мо,
зна?мо, хто така Мотря".
   "З гетьманом за Десну не пiшла".
   Меншиков хитро всмiхаючись, глянув на Скорiна. "Advocatus diaboli"
   "I не дивуюся. Петро Павлович чоловiк молодий, а Мотря Василiвна  жiнка
велико? вроди. Розумi?мо. А все ж таки  спита?мо  i  ??,  може,  нам  дещо
скаже".
   "Сумнiваюся".
   "Побачимо".
   I вони увiйшли в двiр.

   НА СУД!
   Свiтлiйший на скору руку  склав  суд.  I  Скорiна  покликав  туди.  Той
вiдпрошувався, як мiг. Нiчого гидкiшого i бiльш  противного  не  було  для
нього, як такi суди. Судити  й  карати  людей  за  те,  що  боронили  свою
справу,- де тут провина? де предмет злочину?..
   Не йти, не йти туди за нiщо в свiтi. Прямо сказати:  "Судiть  мене  або
карайте смертю i без суду. Не пiду!"
   Але за кожним разом вiн почував кривду, яку зробив би Мотрi.  Лишив  би
?? самою. Як би там не було i що не сталося б, а все-таки  бiля  не?  буде
вiн i може прийти такий момент, коли вiн ?й допоможе. Як треба - по?де  до
царя, представить рiч. Як попасти на добрий настрiй царя, то можна i  його
переконати.
   I Скорiн пiшов на суд.
   До його голови нiби хтось молотками  валив.  По  тiлi  лазили  мурашки,
мло?ло. А тут вiн - вояк. Треба себе перед  людьми  по-вояцьки  тримати  -
полковник!
   Повiв рукою по чолi, протер очi, поправив чуб i мовчки сiв за стiл.
   Почував на собi хитрий погляд свiтлiйшого.
   "Тобi, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться".
   "Так, князю, негарно я себе почуваю".
   "Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!"
   Свiтлiйший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний.  Вiд  нього
заносило навiть пахощами Фрiзона  з  вулицi  Сан-Онор.  Мав  начiпанi  всi
ордени й вiдзнаки, котрi телiпалися на його вузьких грудях  i  мигтiли  за
кожним поворотом його неспокiйно? фiгури.
   Iншi члени того так званого суду тримали себе менш бiльш  як  звичайно,
себто ставилися байдуже до дiла. Хiба не все одно, чи когось  там  ударять
десять, чи двадцять разiв, чи будуть припiкати огнем, чи  прямо  покладуть
на колесо або застромлять на паль? Буде, як  скаже  свiтлiйший.  На  те  у
нього й iнструкцi? царськi - а вони, що таке вони?  Покликано  тiльки  для
бiльшо? поваги, так сказати,- для прикраси. I панове  суддi  перекидуються
очима. Питають один одного,  чому  свiтлiйший  не  почина?  дiла.  Скорiше
почне, скорiше закiнчить. А свiтлiйшому якраз захотiлося думати.
   Сто?ть при вiкнi i дивиться на зруйноване мiсто,  не  так,  як  дивився
колись ?ремiя, о  нi!  Йому  нагадуються  iмператори  римськi,  Сцiпiо  на
звалищах Картагiни, Цезарове veni, vidi, vici,вiн  пригаду?  собi  всiлякi
замiтнi вислови завойовникiв свiта. Хотiлося б  i  йому,  Меншикову,  щось
такого незвичайного сказати, та нiчого  на  гадку  не  приходить.  Мабуть,
тому, що гадка його цiлком реальними шляхами мандру?. У нього багато дiла.
Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тiльки  гармати,  зброю,  припаси
амунiцi?, але також якнайбiльше грошей, срiбла, дорогого посуду  й  iншого
добра, i треба вивозити так, щоб найбiльше до його комор попало. Та  ще  й
не малу турботу ма? свiтлiйший iз-за того, щоб  якнайосновнiше  прослiдити
Мазепину зраду, в повний рiст розкрити цю iсторичну  подiю.  Хай  побачить
Петро, що поки булави не носитиме його  чоловiк,  хоч  би,  примiром,  вiн
Меншиков, поти Укра?нi нема що довiряти.  Що  казать  -  багато  турбот  у
Меншикова! Ось, примiром, вiн не може  вирiшити,  як  йому  забиратися  до
Мотрi,- гостро чи полiтичне. Петро Павлович казав, що вона хвора.  Коли  б
справдi  не  вмерла?  Може,  цар  схоче  спокутувати   кривду,   заподiяну
Кочубе?вi, нагороджуючи його жiнку й дiтей, так тодi треба,  щоб  i  Мотря
жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що зна? про Мазепину зраду, а зна?
вона, мабуть, бiльше, нiж iншi.
   Крiзь вiкно побачив свiтлiйший  тих,  що  ?х  мали  судити,-  козацьких
старшин i знатнiших мiщан, яких, здобувши город, вхопили зi збро?ю в руцi.
Стояли або прямо лежали, бо  вже  не  мали  сил  стояти,  перед  рундуком,
порубанi, скривавленi, до людей неподiбнi.
   Милосердитися над ними? Нi, такого почуття князь Меншиков не  припускав
до свого серця. Не смi?! I Меншиков крiзь вiкно дав  знак,  щоб  пiдводили
пiдсудних.
   "Почина?мо!" -- сказав, приступаючи до стола.
   Всi вiдiткнули, нiби  ?м  легше,  зробилося.  Скорiше  почнемо,  скорше
закiнчимо.
   Бiля дверей стояли два високi солдати,  здоровi,  кремезнi,  з  шаблями
наголо.
   Меншиков кивнув головою, i один з них вiдчинив дверi, переступив  порiг
i за хвилину вернувся назад,  впускаючи  перед  себе  старого  козака,  зi
зв'язаними руками. Нi рангу, нi заможностi не можна було по  нiм  пiзнати.
Одiж порвана, волосся скуйовджене, весь, нiби його з колеса зняли.
   Стояв, потупивши зiр. По затиснених устах знати  було,  що  до  балачки
нескорий.
   "Ти хто такий?" - спитав Меншиков,  голосом  мало  що  не  байдужим,  i
запитаний назвав сво? iм'я i полк, в котрiм служив, i ранг.
   "Твiй полк з гетьманом Мазепою за Десну пiшов. Чому ти тут залишився".
   "Не весь мiй полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, i
я з нею".
   "Значиться, окремi доручення дiстав. Якi вони? Кажи!"
   Той мовчав.
   "Говорять тобi, щоб ти виявив, якi доручення вiд Мазепи дiстав!"
   Мовчав.
   "Глухий? Востанн? питаю тебе по-людськи, скажи, якi доручення  мав  вiд
гетьмана-iзмiнника, i остерiгаю тебе, що його величество цар  -  (тут  суд
пiднявся з мiсця, постояв хвилину i назад сiв),його величество  цар  казав
милувати тих, що виявлять жаль i покаються. ?м будуть поверненi ?х ранги й
ма?тки,  ?х  буде  нагороджено  новими,  куди  ще  бiльшими,  а  тих,   що
триватимуть у великому, досiль нечуваному в нас грiху, ждуть кари жорстокi
i смерть... Говори!"
   Мовчав.
   "Говори!"
   Жертва глянула на сво?х  мучителiв  поглядом,  в  котрiм  була  злiсть,
ненависть i погорда, але не було каяття.
   "Чого ви знуща?теся надi мною,сказав  голосом  рiшучим.Карайте,  я  вам
нiчого бiльше сказати не маю i не  скажу,  так  менi,  Боже,  допоможи  во
Тройцi Тво?й святiй!"
   Меншиков нервово порушився на крiслi. "Вивести його геть! -  гукнув  на
Солдатiв.- 3  пристрастi?м  питать.  Скотина!  Гада?,  маю  час  на  довгi
розмови. Тю! Там ось скiльки сто?ть. Коли ж я скiнчу, як  з  кожним  стану
вести такi розговори. Тю!"
   Солдати вiдчинили дверi i хотiли за  руки  вести  козака.  "Лишiть.  Не
доторкайтеся до мене. Сам пiду, знаю куди".

   * * *
   Меншиков нервував. Уявляв собi, що пiсля всiх  тих  жорстоких  звiрств,
яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як вiск, i що виспiвають,  як
пташки, все, що тiльки знають про Мазепу i його плани. А тут перший з  них
показався твердим, як криця. Якщо i з дальшими буде такий клопiт,  так  до
чого цей суд? Краще ?х без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на
палi. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав  собi,  що  треба  ж  царевi
послати якийсь матерiал про Мазепину зраду, треба ж iз тих людей щось таки
добути, хоч би й брехню, хоч тiльки натяки якiсь, а - треба.
   I Меншиков звернувся до наймолодшого з офiцерiв:
   "Вийди, Осипов, на рундук i  промов  до  них.  Ти  вмi?ш  ?хньою  мовою
балакати. Промов ]м до розуму i до совiстi. Скажи те, що я перед  хвилиною
тому сукин синовi балакав, тому сотниковi собачому, щоб не  треба  кожному
зокрема в голову лопатою класти, а саме,  скажи,  що  батюшка-цар  -  (всi
встали i знову присiли),що цар, у великiй милостi сво?й,  як  справедливий
монарх-самодержитель, усiм ?м простить ?х велику вину, якщо вони  виявлять
жаль i покаянi? i як скажуть усе, що знають, тут передi мною,  перед  його
свiтлiстю князем Меншиковим, мов на сповiдi святiй. Хто ж i далi триватиме
в вiдомому хохлацькому упрямствi, котре на нiщо нiкому й так не  здасться,
хай зна?, що ждуть його такi жорстокi муки, про якi нiхто  ще  досi  й  не
чував. Iди!"
   Офiцер вийшов, i  за  хвилину  чути  було,  як  вiн  укра?нською  мовою
повторював наказ Меншикова, нiби диякон апостола читав.
   Один iз суддiв, розсiвшися вигiдно в фотелi, похилив голову на груди  i
захропiв.
   Меншиков глянув у той бiк i зiрвався з  мiсця.  "Милостивi  господа!  -
гукнув.- Перед нами дiло велико? ваги, так сказати  державне  дiло,  а  ви
спите, як на запiчку баби. Того я нiяк не стерплю".
   Сплячий офiцер не чув. Тепло i м'який фотель  вколисали  його  до  сну.
Навiть усмiхався крiзь сон. Це ще гiрше дратувало свiтлiйшого.
   "Розбудити його!"
   Сусiди штовхали сплячого офiцера, але той вiдганявся  вiд  них  i  далi
хропiв. Аж хтось-таки доволi дошкульно штовхнув його в бiк i  вiн  очуняв.
Розiкрив повiки, глянув,  лице  його  скорчилося,  очi  заклiпали  i  вiн,
побачивши в чiм дiло, став виправдуватися. Кiлька ночей не спав,  продрог,
а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався.
   Свiтлiйший сiв у свiй фотель i гукнув: "Подавать там!"
   Впровадили  молодого  сердюка,  рослого  й  гарного.  По  вбраннi,  хоч
подертому та з гарного матерiалу, i по рухах, певних себе, складних, видно
було, що це не простого роду дитина. Тiльки руку мав обв'язану аж по  саме
рам'я. Крiзь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров.
   Мабуть, не легкi були рани.
   "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, дивлячись грiзно на нього.
   "Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син  Олексiя,
сотенного писаря тутешньо? сотнi".
   Говорив голосно i певно. В  його  голосi  не  почувалося  нi  жалю,  нi
тривоги.
   Меншиков нахмурив брови:  "Значиться,  ти  чоловiк  не  простий,  може,
навiть читати вмi?ш".
   "I писати",- додав сердюк.
   "Так тодi понiма?ш, яка провина за тобою i яка тебе кара чека?, коли не
повину?шся мо?му наказовi".
   "Нiяко? провини я за собою не чую".
   "Як?" - гукнув свiтлiйший, визвiрюючись на нього.
   "Не чую нiяко? провини за собою",повторив спокiйно сердюк.
   "А супротивлення волi його величества царя! А те, що тебе з  оружжям  у
руцi зловили! А тво? "дерзкi" вiдповiдi на судi!"
   Сердюк мовчав.
   Один iз суддiв пiднявся: "Ваша свiтлiсть позволять доложити собi, що  я
цього чоловiка впiзнав. Вiн "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не
знаю, скiльки наших людей зарубав. Вiн мого коня поранив, на мене напирав,
це я його обезоружив".
   Меншиков дав знак, i офiцер присiв.
   "Що ж ти на це?" - спитав сердюка.
   "Я козак. Мо? дiло слухати наказiв старшини. Не здаватися, а битися".
   "Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не  обов'язують
нiкого, чого дрався?"
   "Про нiяку зраду я нiчого не чув, для мене гетьман -  це  гетьман  i  -
край".
   Меншиков скипiв. Смiливi вiдповiдi козака доводили його до  нестяменно?
злостi, але, з другого боку, в нiм все ж таки озвалося те почуття  пошани,
яке будиться навiть у найжорстокiшому серцi на вид хоробростi.
   "Гарно,- казав князь, поправляючи на сво?х грудях ордени.-  Гарно.  Ти,
значиться, слухав свого начальства, бо не знав,  що  воно  незаконне,  що,
зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну пiдставу. Але тепер,  коли
я тобi це обвiстив, ти обов'язаний покоритися i виявити нам, що зна?ш  про
зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здiшнього сотника син, ти, мабуть, зна?ш
не одно, чого звичайнi чорняки не знають".
   "А саме?" - спитав тим самим байдужим голосом сердюк.
   "От хоч би, де захованi гетьманськi клейноди".
   Сердюк розсмiявся вголос: "А хiба ж я ?х ховав? А хоч i сховав би, так,
гада?те, скажу? Не на такого напали, нi, нi! - Махнув здоровою рукою.-  От
i придумали! Кажи ?м, де гетьман заховав сво? клейноди".
   Та ще вiн не вимовив того, як офiцер, що перед хвилиною хропiв на сво?м
фотелю, прискочив на нього: "Хахло! Мужва! Як ти смiв? Як ти,  сукин  син,
смiв вiдзиватися так до його свiтлостi князя?" - I, не надумуючись  довго,
замахнувся на нього. Удар був сильний i болючий, бо офiцер уразив  сердюка
в болючу руку. Той затиснув зуби,  блиснув,  як  вовк,  очима  i,  теж  не
надумуючися довго, здоровою  рукою  вiдбив  удар  так  сильно,  що  офiцер
похитнувся i полетiв геть пiд вiкно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому
руки назад, вiн вiдбивався ногами. Офiцери кинулися на нього,  з  шаблями.
Тiльки Скорiн сидiв, бiлий, як стiна.
   Ним трясло, як у пропасницi. То вставав, то присiдав знову, нiби не мiг
рiшитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяностi
i справедливостi. Хотiлося встати, махнути рукою на все i  йти,  куди  очi
понесуть.  То  знову  нiби  хтось  радив  йому,  кинути  шаблю  пiд   ноги
свiтлiйшому i сказати, що вiн згiдний  бути  вояком,  але  не  катом.  Був
навiть мент, коли Скорiн хотiв скочити на порятунок сердюковi. Але всi  тi
хотiння  являлися  тiльки  вiдрухами  не  зiпсуто?  ще  до  останку  душi,
вiдрухами так дивними й не згiдними з житт?вим досвiдом, що Скорiн не  мiг
зважитися на те, щоб перевести ?х у дiло. Закусив зуби i дивився, нiби  не
при  умi.  Бачив,  як  катували  парубка,  як  вiн  пручався  усiм  тiлом,
вiдбивався ногами, кусав i як все ж таки остаточна пiддавався перемозi.  I
пригадалися Скорiновi всi жахливi картини минуло?  ночi:  той  солдат,  що
вiдрiзав голову дитинi, щоб не розiрвати шнурка  перел,  тi?  рейтари,  що
трупiв добували з гробiв, щоб поздирати з них  трухлi  вбрання  i  золотом
перетиканi пояси. Пригадалися  порозчереплюванi  голови  й  повипусканi  з
черев кишки, i Меншикова кiнь у червоних панчохах, i тi трупи, що хиталися
на гiлляках, як мiшки,- все, все! i - Скорiновi зробилося так  гидко,  так
скучно, так нудно на свiтi, що не  хотiлося  вже  нiчого,  лише,  щоб  раз
покiнчити з тим усiм. Годi  довше,  годi!  Але  в  його  свiдомостi,  десь
глибоко на сподi, як iскра в попелищi, жеврiла ще одна гадка:  що  буде  з
Мотрею? I ?? покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над  нею.
Не дожидати того, не бачити!  -  протестувала  душа,  але  останки  розуму
казали витримати, щоб там i не було. I Скорiн  бачив,  як  князь  Меншиков
зiрвався зi свого мiсця... Який же вiн смiшний, дарма, що гарний.  Як  вiн
пiдстрибу?, мов лялька  на  шнурку,  як  кумедно  розвiваються  поли  його
зеленого кафтана, показуючи червону пiдшивку  й  бiлi  шкiратянi  штани  з
великою латкою на задi. Яке воно жахливо-смiшне отсе цiле життя!
   "Панове, на мiсця! На мiсця, панове!"  -  гукав  свiтлiйший  на  членiв
високого суду, котрi возилися  бiля  дверей  з  сердюком,  як  з  ведмедем
собаки.
   Почувши  голос  вождя,  розскакувалися,  поправляли  кафтани,   ордени,
волосся i вертались на сво? мiсця. Бiля дверей стояли рейтари, а мiж  ними
лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, пiдскакувало  в  судорогах
передсмертних i постогнувало важко.
   Князь Меншиков пiдступив до вiкна. Вiдчинив його i  плеснув  у  долонi.
"Кiлька людей тут!"
   До зали вбiгло кiлька рейтарiв.
   "Того тут на паль!"  -  наказав  свiтлiйший,  показуючи  блискучою  вiд
брильянтових перстенiв рукою на те щось, що лежало бiля дверей.
   Пiдняли й винесли геть.
   Хтось хотiв замикати вiкно. Меншиков не велiв. Хай провiтриться.
   В залi, хоч як вона  була  простора,  дiймаво,  аж  млiсно,  чути  було
людський пiт i кров. Крiзь вiкно влилося холодне повiтря. Але разом iз ним
з  мiста  стали  напливати  дими,  свiжий  згар  i  людське  голосiння.  I
свiтлiйший велiв-таки зачинити вiкно.
   Члени суду приходили до  себе.  "Фу,  чорт!  -  нарiкали  на  сердюка.-
Проклятий хохлай, геть менi подряпав руку".
   "Який народ!"
   "З ними по-людськи годi. Огнем ?х i залiзом".
   "Нiякого послуху не знають. Iвана Iвановича так у черево штовхнув, що в
ньому аж загудiло. Може, й бебехи вiдбив".
   "Можливо. Та ж то звiр. Росте, як степове бодяччя. Нiкого  не  бо?ться.
Нiяко? дисциплiни цi проклятi черкаси не знають".
   Майор  Iван  Iванович  сидiв  у  сво?м  фотелi,  згорблений,  скулений,
тримався руками за черево i - то жовк,  то  зеленiв.  Нишком  поглядав  на
свiтлiйшого i не смiв нiчого казати.
   Свiтлiйший ходив по залi, як по клiтцi тигр.  Заложив  руки  за  спину,
понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди  його  пiдносилися
високо i скоро, аж побренькували ордени.
   "Фу, чорт!"
   Зала принишкла. Князь сердився. Офiцери знали, що не на  них  сердиться
князь, а все-таки страшно. Невиспанi,  голоднi,  як  собаки  пiсля  довгих
ловiв, почували в душi злiсть i  злобу  до  свiтлiйшого,  проклинали  його
невгаваючу енергiю, але нiхто з них не важився виявити назверх  найменшого
слiду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був  усмiхатися  солодко
або робити поважну, дiлову мiну, вiдповiдно до того, що буде потрiбне.  За
вiчним i повсякчасним страхом забували про iншi почуття.
   Князь сердився! Одинока турбота, що вiн рiшить.
   I князь рiшився.
   Пiсля доволi довгого проходу вернув на сво? мiсце. Але не сiдав.  Стояв
за столом, поклавши на нього обi сво? перстенями блискучi руки.
   Голову задер, нiби зазирав кудись  далеко.  Нiздрi  роздувалися,  як  у
звiрюки, котра вiтрить криваву поживу.
   Офiцери спiдлоба глипали на нього. Дух запирали в собi.
   "Господа! - почав свiтлiйший.- Менi бачиться, дiлу нашому кiнець".
   Господа вiдсапнули. "Славити Бога",говорив кожний в душi.
   "Казус, котрого свiдками були ми  перед  хвилиною,  настiльки  жахливий
сво?ю неймовiрною смiливiстю i настiльки проречистий,  що  я  не  потребую
довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тi? люди нерозкаянi".
   "Авжеж, авжеж",- зашепотiло кругом.
   "У мене дiла повнi руки. А врештi я теж чоловiк. Я не з залiза. Не можу
бiльше жертвувати собою, як можу".
   "Авжеж, авжеж",- притакували йому.
   "Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотiв зворушити ?х  совiсть
i промовити до розуму. Та куди!"
   "Куди - куди!" - притакував весь стiл.
   "Так тодi...-тут свiтлiйший потер лiвою рукою чоло,  хвилину  помовчав,
нiби  остаточно  рiшався,-  так  тодi,-  вiн  пiдняв  голову  ще  вище  i,
звертаючись до придворних рейтарiв, гукнув: - вiдчинити  дверi  нарозтвiр.
Вiкна теж, усi, усi!"
   Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом,  шумом,
гуготом, усiма голосами, що неслися вiд мiста. Офiцери пiднялися зi  сво?х
мiсць i повернулись, хто в напрямi дверей, хто до  вiкон.  Крiзь  дверi  й
вiкна видно було живий вiнок людей, покалiчених, окервавлених,  що  стояли
на зимнi, пов'язанi мотузками, ременями, навiть ланцами вiд  возiв,  а  за
ними мур московських солдатiв з шаблями й рушницями.
   Були там сердюки, хоч немилосердно-скатованi, а все ж  здоровi,  рослi,
гордi, були й старi, ремiсники, мiщани, привиклi до почестей та пошани вiд
сво?х i чужих, були хлопцi-недолiтки, котрi  за  честь  собi  мали  стояти
поруч сво?х батькiв i дiдiв у тiй важкiй не по ?х вiку  i  силам  пригодi.
Всi вони дожидалися справедливого  присуду  царського  за  те,  що  хотiли
сповнити свiй обов'язок супроти рiдного мiста й гетьмана свого.
   I цей присуд вони почули.
   "Бунтарi, хами, iзм?ннiки! - гукав на них Меншиков  не  сво?м  голосом,
високим, як свист, i пронизливим, як  скрип  колеса.-  Розбишаки,  злодi?,
горлорiзи нерозкаянi, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищiй волi
царськiй i як зневажати мене, представника царсько? влади. Почу?те ви силу
мою, що правнукам вашим вiдпаде охота до усякого бунту i  зради,  що  вашi
будуть зриватися зi сну, а жiнки прес... вашi родитимуть уродiв  на  свiт.
Черкаське кодло мерзотне,  ви,  ви...-  i  вiн,  виведений  iз  рiвноваги,
пiдскакував,  бив  кулаками  по   столi   i   приступував   чобiтьми,   аж
побренькували остроги.- Я вас, сукиних синiв, заставлю так умирати, як  не
вмирав ще нiхто на свiтi, що вiд того дерева повсихають i земля  зробиться
неродючою надовго. Я ваше  зрадницьке  гнiздо  переверну  догори  коренем,
зруйную, рознесу, щоб i слiду не осталося з вашо? погано?  породи.  Я  вас
провчу!"
   Офiцери стояли, витягненi, як струни. Нiхто  не  поворухнувся.  Солдати
задеревiли. Лише котрийсь iз козакiв не втерпiв.
   "Та й розходився як! -промовив до свого сусiда.- Верещить, мов на пуп".
   Свiтлiйший зачув цей шепiт. Це його роззвiрило ще гiрше.
   Вiдсунув стiл, перевернув свiй фотель, вискочив крiзь дверi та з шаблею
кинувся на безборонних.
   Офiцери вжахнулися. Могла зчинитися рiзня,  котро?  вислiду  годi  було
передбачити. Розумiли, що нiяк ?м оставатися  безмовними  свiдками  такого
"iнциденту". Хтось кинувся у дверi. За ним побiгли й iншi. Оточили  князя:
"Ваша свiтлосте, позвольте вам сказати, що тi хами негiднi гинути з  вашо?
достойно? руки. Лишiть це дiло "палачевi". Вони  на  таку  честь  собi  не
заслужили".
   Свiтлiйший отямився. Але все-таки  нiяк  не  мiг  заспоко?тися.  Велика
вiдповiдальнiсть за батуринське дiло, непевна  полiтична  ситуацiя,  важкi
втрати в людях пiд час облоги, все  воно  схвилювало  князя,  утратив  тую
владу над собою, яка була основою його дотеперiшнiх незвичайних успiхiв. В
таких  моментах  Меншиков  робився  iншою  людиною.  Тонка,  хоч  блискуча
поволока легко набуто? культури й товарисько? оглади облiтала з  нього,  i
свiтлiйший    князь    виявляв    первiснi    iнстинкти    пiдмосковського
громила-кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав ним старцiв у груди, пiдбивав
бороди, що аж зуби скреготiли, плював у лице: "Ви ж якi! Падло! Тю!"
   Жертви княжого гнiву безмовним поглядом дивилися на нього. Але нi  один
не упав на колiна i не благав  пощади.  Охопило  ?х  нестяменне  завзяття,
зимне, як сталь, i тверде, як криця. Всi вони з погордою дивилися на свого
дикого переможця i як бажали ще чого, то хiба, щоб найскорше  вiдiйти  вiд
нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до  останку.  Безмовнiсть
жертв вiдбирала в нього ту звiрську насолоду,  яку  мучителям  да?  жах  i
тривога мученикiв.
   "На колiна! - гукнув.- На колiна!"
   Та нiхто перед ним на колiна не  впав,  хоч  солдати  штовхали  козакiв
ззаду - хотiли ?х сокрушити.
   Князь повiв очима по натовпi, скочив, як тигр, i, вхопивши лiвою  рукою
за груди якогось сивоголового старця,  правою  рукою  став  його  бити  по
головi, по висках, по лицi.
   "Не смiй! Лиши! Лиши!" - зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок
продирався крiзь натовп.
   Вiн розiрвав ланцюг, котрим були зв'язанi його руки i, побренькуючи ним
понад головами натовпу, кричав: "Це мiй батько! Не смiй!"
   Меншиков вiдскочив, подався  у  дверi,  солдати  загородили  дорогу  до
сходiв, офiцери оточили князя.
   "На паль його! - гукнув свiтлiйший.Сейчас на паль.  Тут  перед  брамою.
Берiть!"
   Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня.
   "Живим не дiстанете мене!" - сказав козак, вихоплюючи штик i пробиваючи
себе.
   "Щотретього - на паль, щочетвертого - колесувати,  iнших  повiсити,  як
собак,- наказував свiтлiйший.- Нiкого не щадити. Хай чують,  що  вмирають,
стерво вонюче!"
   Цей наказ заспоко?в його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.
   "Мишка тут!" - гукнув.
   З-помiж солдатiв висунувся  мужчина  середнього  росту,  вiспуватий,  з
маленькими, нiби заспаними очима, з  солодкою  усмiшкою  на  широких,  мов
напухлих вiд ужалення оси,  устах.  Короткi  ноги,  довгi  руки  й  високо
пiднятi широкi рамена робили  його  подiбним  бiльше  до  горили,  нiж  до
людини. Це був найвправнiйший з мучителiв у цiлiй армi?  князя  Меншикова.
Людина дiйсно без серця i, здавалося, навiть без розуму. Робив  сво?  дiло
цiлком спокiйно, зимно, тупо, без нiякого вражiння, усмiхаючися заодно.
   "Чого ж ти сто?ш? - питався його князь.- Числи! Щотретього - на паль".
   Мишка рахував: раз, два, три - i щотретього вiдводив на бiк.
   ?х  оточили  солдати  i  повели  липовою  але?ю  за  браму.  Нiхто   не
повернувся, нiхто не попрощався з ними.  Пощо?  Незабаром  зустрiнуться  з
ними там, де нема нi болю, нi терпiння, нi свiтлiйшого князя Меншикова.
   Мишка став знову числити: "Раз, два, а третiй уже пiшов..."
   "Числи тих, що осталися",-вирiшив князь, i Мишка числив.
   Четвертих вiдвели на подвiр'я.

   * * *
   "Можемо йти, господа" - звернувся  князь  до  сво?х  офiцерiв,  i  вони
вернулись у судову залу.
   Князь велiв позачинювати вiкна i дверi.
   Ним трясло. Продрог i нервував.
   Скорiй сидiв бiля стола, блiдий, тер рукою чоло.
   "Ти, Петре Павловичу, тут?" - спитав князь, побачивши його.
   "Я, князю, тут",- вiдповiв Скорiн, щоби щось вiдповiсти.
   "Не цiкавишся дiлом?"
   "Не здоровиться менi".
   "Дiло вельми цiкаве, правда, панове? Зна?те, такого цiкавого дiла  я  в
сво?й практицi не тямлю. ?й-Богу".
   Вiн тер руки i ходив по залi. Коли був схвильований, то не мiг  усидiти
на мiсцi, а до того привик, що й цар так бiгав, коли розсердився.
   "Кожне зухвальство ма? свою границю, в хохлiв воно безграничне".
   Свiтлiйший вдавав, що вiн спокiйно i по-дiловому дивиться на рiч.
   "Уявiть собi, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих  людях  за
злiсть!"
   "Це не люди,- зауважив сонний офiцер,- а звiрi".
   Князь згордливо подивився на нього: "У кого масло на головi, не лiзь на
сонце. Звiрi - звiрi! В тiм-то й бiда, що вони не  звiрi,  а  люди,  i  то
бiльше розвинутi, нiж не один iз вас, господа".
   Свiтлiйшому хотiлося вилаяти сво?х офiцерiв, щоб на них  зiгнати  решту
свого гнiву. Але побачив ?х глупо вистрашенi обличчя, вiдвернувся до вiкна
i став пальцями тарабанити по шибi.
   "Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними  я  весь  свiт
пiдбив би, не то, що з вами.- I в гадках князя помiчалися iнодi такi заячi
скоки, як у царя. Вiн у не одному хотiв наслiдувати його, розумi?ться,  як
царя не було близько коло нього, бо в його присутностi вiн  складався,  як
ножик.- Та нiчого не вдi?ш. Хоч  хоробрi,  а  покарати  треба.  Треба  так
покарати, щоб ?м на все вiдхотiлося бунту".
   Князь дивився, чи перед брамою не  затiсують  палiв.  Цiкавий  був,  чи
кiньми, чи волами наволокати будуть. "Один чорт,- вирiшив i махнув рукою.-
Пустяки".
   Повертаючись вiд вiкна, говорив:
   "Ви, господа офiцери, будь ласка, добре бережiться. Як довго останнього
батуринця не витягнемо з нори й не повiсимо,  так  довго  не  можемо  себе
почувати безпечними. Нинi треба нам це дiло зробити".
   Нараз зауважив майора Iвана Iвановича, що все ще тримався за черево i з
болю то жовк, то зеленiв: "Чого ж  ти  тут  торчиш?  Не  дивись  на  Петра
Павловича. Його недуга iншого сорту, нiж твоя. Десь тут  ?  хiрург.  Кажи,
хай осмотрить тебе. Може, дiйсно в тебе бебехи вiдбитi. Та й копирсався  ж
цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор".
   "Майор!" - i Меншиков згордлизо  надув  сво?  вузькi,  мов  до  цiлунку
сотворенi, губи.
   "Йому б, ваша свiтлосте,- озвався хтось несмiливо,- горiлки  з  перцем,
це кращий лiк вiд блюмеyтростово? мастi".
   Князь став i глянув на смiльчака: "Може,  ти  й  правду  кажеш,  брате.
Горiлка нiкому не зашкодить.  Кажи  принести  баклажок  i  двi-три  чарки.
Вип'?мо та закусимо. Продрогли й зголоднiли ми. Пiди!"
   Свiтлiйший сiв.
   "Сiдайте, господа офiцери. Навiть Петро Павлович вип'?".
   "Спасибi!" - вiдповiв Скорiн.
   "Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин i
фiлософ".
   "Мене i без горiлки голова болить".
   "Як хочеш, а ми таки вип'?мо за здоров'я його величества i на  погибель
врагам i супостатам його".
   Всi встали. Мусив пiднятися i Скорiн.
   "Дайте й менi,- попросив. Налили й пiднесли йому. Випив i попросив  ще.
Налили другу.- Ще!"
   "Нi,  Петре  Павловичу,-  спинив  його  свiтлiйший,-  боюся   за   тво?
здоров'я".
   "Хочу впитися, князю,- вiдповiв.- Я ще п'яний не був нiколи".
   "Як не був, так i нинi не треба. Але третю все-таки можна тобi дати, не
вп'?шся. Так. А тепер, панове, верта?мось до дiла".
   Вiн розгорнув перед собою папери,  вмочав  перо  в  чорнило,  спробував
писати, вiдкинув, узяв друге, полизав, щоб  краще  чорнило  приставало  до
пера, i нотував собi якiсь пункти сво?ми, для власного вжитку  придуманими
карлючками.
   "Нам треба переслухати ще одну персону - почав, вiдсуваючи папiр,- i то
жiночого рода, не з простих жiнок, а  Мотрю  Василiвну,  доньку  покiйного
Василя Леонтi?вича,  котрого  несправедлива  смерть  хай  упаде  на  чорне
сумлiння хитрого зрадника  Мазепи.  Як  вам  вiдомо,  панове,  отся  Мотря
Василiвна не була чужою гетьмановi Iвановi  Степановичевi,  i,  якщо  вона
справдi женщина такого ума, як про не? говорять, то треба нам сподiватися,
що вiд не? одно? довiда?мося бiльше, нiж вiд усе? тi?? чорно? юрби".
   I свiтлiйший наказав покликати Мотрю Василiвну.
   "Якщо вона недужа, то можна ?? сюди принести  з  лiжком,  дверi  доволi
широкi".
   Суд поправився на сво?х крiслах. Мимохiть кожний глянув на сво? чоботи,
пригладив  штани  i  поправив  пальцями  волосся.  В  залу  внесли   Мотрю
Василiвну, вiдому широко  й  далеко  за  казковi  ма?тки,  за  фантастичнi
пригоди - аж до смертi безталанного батька включно. Всi  були  цiкавi,  як
вона буде поводитися перед судом i якi вiдповiдi подасть. Не менше  цiкаво
було, як свiтлiйший  переслухуватиме  тую  панi,  чи  так,  як  козакiв  i
батуринських мiщан, чи полiтичнiше. Знали, що свiтлiйший  дбав  про  славу
чемного  й  добре  вихованого  чоловiка,  як  звичайно  дбають   про   не?
доробкевичi.
   Внесли лiжко. На нiм лежала  Мотря.  Була  накрита  по  саму  шию,  очi
повiками накрила. Двi хвилi темного волосся спливали по подушках.
   Дивно вражала та жiнка серед гурту мужеських грубих облич,  так  дивно,
що навiть свiтлiйший, бачилося, забув язика в ротi. Дивився i не знав,  що
йому робити. Гукати  сво?м  звичайним  способом  не  хотiв,  але  й  надто
уважливо поводитися - теж нi. Вiн же тут пан життя i смертi усiх, отже,  i
??. Як велить, так i буде.
   "Ви, Мотря Василiвна, Василя  Леонтi?вича  Кочубея  донька,  а  дружина
Iвана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" - спитав голосом рiзким,  але
спокiйним, без тону зневажливого i злобного.
   "Я Мотря Василiвна Чуйкевичева",почувся тихий, але виразний голос.
   "Будь ласка, розкажiть нам, що зна?те про ви?зд бувшого гетьмана  Iвана
Степановича Мазепи. Куди i з якими намiрами вiн вiд'?хав.  Вичислiть,  хто
був при йому, i загалом, будь ласка, говорiть усе, як на судi".
   Мотря порушилася  на  лiжку.  "Знаю,  коли  гетьман  вiд'?хав,  бо  при
вiд'?здi його  з  двора  була,  а  на  решту  питання  дозвольте  менi  не
вiдповiдати".
   Князь Меншиков посунувся зi сво?м крiслом в напрямi Мотриного лiжка.
   "Я, ласкава панi, не дикун, знаю,  яко?  вважливостi  гiдна  жiнка  то?
"кондицi?", що ви, та ще недужа. Але бувають  випадки,  коли  ця  чемнiсть
мусить уступити перед обов'язком. Мiй обов'язок - вимагати вiд вас  точно?
вiдповiдi на раз поставлене вам запитання".
   "А мiй обов'язок, князю,мовчати".
   "Позвольте  пригадати  вам,  що  тут  не  салон  ясновельможного   пана
гетьмана, а тiльки судова кiмната, значиться, мiсце,  котре  нас  звiльня?
вiд кавалерських, так милих нашому  мужеському  серцю  обов'язкiв  супроти
гарних жiнок, вкладаючи  на  нас  натомiсть  ?диний  та  важкий  обов'язок
пильно? i вiрно? служби нашому  пановi  й  повелителевi,  його  величеству
царевi".
   Мотря знову примкнула повiки й лежала в лiжку, як у саркофазi. Байдужим
був для не? цей суд, байдужим - князь Меншиков i цiла тая трагiкомедiя.
   Хоть сонце пiднялося високо, в залi тьмилося вiд димiв, що повисли  над
мiстом. Здалеку чути було луск сокир.  Це  в  гетьманському  садi  стинали
щонайкращi, найрiвнiшi дерева на гострi палi для непокiрливого козацтва.
   За кожним ударом мертвецьки-блiде обличчя Мотрi здригалося, нiби це  ??
били.
   Скорiн мовчки дивився на носи заболочених чобiт, наче вперше ?х бачив i
нiби дивувався, чому вони тако?, а не  iншо?  форми.  Його  прегарне,  мов
грецька статуя, обличчя тратило свiй звичайний вираз,  бездушнiло.  Тiльки
очi горiли, тiльки в них малювалася та внутрiшня  боротьба,  котру  Скорiн
провадив з собою. Його руки лежали спокiйно на  колiнах,  але  й  вони  за
кожним ударом сокири ледве помiтно здригалися. Нiкого бiльше не  турбувало
те, що дiялося поза стiнами цього дому. Колесування, всаджування на  палi,
припiкування залiзом - вони до того привикли. А вже вiдрубування голiв або
вiшання - це прямо рiч природна, без яко? годi собi уявити  життя.  Як  же
без того i вдержати "подлий народ" в границях приличностi? Навiть шляхетно
уроджений чоловiк мусить чогось боятися. Хто начальства,  хто  жiнки,  хто
Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах  вiйни,  та
ще в такому небезпечному кра?, як Укра?на!
   Нiхто об тiм не думав. Думали, коли свiтлiйший покiнчить дiло з Мотрею.
Наскучило. Жiнка вона гарна, то правда, i значна, донька Кочубея, але годi
навiть з такою красунею возитися, як кiт з оселедцем. Або кажи, або хай  з
тобою батiг говорить.
   Офiцери лихi були на Меншикова. Сподiвалися сенсацi?, а тут нiщо, сiро,
як цей пiзноосiннiй день.  Охочий  до  спання  майор  всувався  у  фотель,
долiшня щока обвисала йому, очi малiли й уже мав знову задрiмати, як нараз
почув якийсь луск i дзенькiт острог.  Це  свiтлiйший  посунув  фотелем  i,
стаючи над лiжком Мотрi, цiдив крiзь зуби: "Ви, Мотре  Василiвно,  мабуть,
привикли до сво?х козацьких судiв, а в нас  вони  iншi.  Я  з  вами  довше
цяцькатися не можу. Або кажiть, або зачну говорити по-руски. Чула?!"
   I вiн  тупнув  ногою,  як  на  солдата.  Скорiй  порушився  на  крiслi,
пiдскочив, але запанував собою i сiв назад.
   "Чого сердишся, князю?-вiдповiла спокiйно Мотря.- За тобою право й сила
переможця, за мною тiльки право людини, а вся моя сила  -  мовчання.  Чого
хочеш вiд мене? Хочеш карати - карай, я готова. Посилай  мене  на  смерть,
але не вимагай того, чого я нiяк зробити не можу".
   Лагiдна, переконуюча мова Мотрi заспоко?ла князя. Вiн усе ще не  тратив
надi?, що довiда?ться дещо вiд не?. Про зносини Мазепи зi  шведами  -  нi,
бо, може, вона  того  й  не  зна?  (Мазепа  не  дурний  з  такими  тайнами
звiрюватися перед жiнками), але все ж таки  повинна  вона  сказати,  котрi
старшини перейшли з гетьманом i чи забрав вiн усi  iнсигнi?  з  собою,  чи
деякi залишив у Батуринi i де. Хоч те повинна_ _йому сказати. Що ж  це  за
тайни? А для нього все-таки важливо знати одне i друге, та ще  з  ??  уст.
Гетьманськi iнсигнi? - не що-будь. Поминаючи ?х реальну вартiсть, вони при
виборi нового гетьмана гратимуть велику роль.  Iнсигнi?  в  очах  "подлого
народу" - це святощi, символ законно? влади. Це вона йому мусить сказати.
   Вiн погладив вус, притягнув крiсло до ?? лiжка i почав  iншим  голосом:
"Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкi  обставини.  До  того
недуга. Але, гада?те, легко менi  допитувати  таку  гарну,  таку  шляхетно
уроджену панi i виставляти себе, як людину грубу, неедуковану.  Зрозумiйте
мене. Покиньте ви всiлякi упередження i говорiть зi мною, як з  чоловiком.
Годi ж менi записати в протоколi, що ви не сказали нiчого. В  якiм  свiтлi
показав би я себе перед царем. Нi, нi, Мотре Василiвно, повiрте  ви  слову
мо?му, я вам лиха не бажаю, я навiть  готовий  постояти  за  вами.  Скажу:
жiнка, котру важко досвiдчила судьба,  втратила  батька,  перебула  чимало
всiлякого горя, з рiдною матiр'ю не змогла дiйти  до  ладу,-  гада?те,  не
зна?мо, хто така Мотря Кочубе?вна.Ц Але ж все-таки  вiдчинiть  сво?  уста,
покажiть, що ви не легковажите царським судом й не помiта?те мною. Скажiть
хоч дещо!"
   Мотря глянула на Меншикова: "Чого хочеш, князю?"_._
   "Чого я хочу?  Ось,  примiром,  менi  цiкаво  знати,  хто  з  гетьманом
вiдiйшов з Батурина, бо, хто остався знаю, i знаю, що  вони  тут  творили,
мiж ними й ви, Мотре Василiвно".
   "З гетьманом вiдiйшов мiй муж, Iван  Чуйкевич.  Я  ?х  випроводжала  на
порiг отсе? хати".
   "А другi?"
   "Других не бачила й бачити не хотiла".
   "Не хотiла. В тiм-то i рiч. Не хотiла... А знали ви, куди вони йдуть?"
   "Як знала, то про себе".
   "Про себе. Гарно. Це все одно, що нiчого не знали б. Ще гiрше. Так тодi
полишiм це дiло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з  вашого
боку не мудро. Бо ми вже й без вас зна?мо".
   "Як зна?те, то чого ж пита?те мене? Бачите, що менi балакати  важко.  Я
недужа".
   "Чого питаю? Бо це мiй обов'язок, панi. Важкий обов'язок. Але, якщо  ви
не хочете балакати про других, щоб не  зраджувати  ?х,  так,  будь  ласка,
скажiть, чого це ви, женщина така  делiкатна  й  добре  уроджена,  дралися
разом з мужвою, мов яка амазонка? Менi це iнтересно  знати,  навiть  дуже,
хоч би для зрозумiння отсього сфiнкса, що зветься жiночою душею".
   (Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловiком,  котрому  не
тайнi чужi слова, котрий пройшов курс iсторi?, не минаючи й мiфологi?.)
   "Але,- додав нараз, зриваючися з фотеля,-  вам,  мабуть,  важко  лежачи
говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так".
   "Спасибi, князю. Пита?те, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш
город? Бо вiн ворог, ворог, свiтлiйший князю".
   Офiцери, почувши новий зворот у допитi,  зацiкавилися.  Дехто  встав  i
пiдiйшов ближче. Свiтлiйший дав рукою знак, щоб повернулися на мiсця.
   "Ворог,- повторив, киваючи головою.А я гадав, що ми  союзники  у  вiйнi
проти шведiв. Значиться, не знали ми, в якому характерi приходимо до вас".
   "Союзник не вдира?ться насильно в мiсто i не здобува? його, знаючи,  що
мiсто дiстало наказ вiд свого зверхника не впускати нiкого в сво? мури".
   "Але ж цей зверхник зрадив царя, i ваш город не  обов'язаний  був  його
слухати".
   "На це питання Батурин вiдповiв  вам  тричi.  Я  iнакше  вiдповiсти  не
можу".
   "Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибi. Зна?мо, хто ми  такi  та
як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Укра?ну, як на частину  нашо?
держави, а тут - ми вороги! От тобi що! А  чому  ж  бо  то  ми,  москвичi,
значиться, вороги вашо? Укра?ни?"
   "Тому, що не приятелi, а чому не приятелi - це вже ваша рiч. Видно,  не
хочете ними бути".
   Офiцери штовхали себе лiктями. Розмова робилася цiкавою. По рухах князя
i по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипа? нова злiсть i  що  вiн
?? довго не вдержить. Вибухне i тодi буде цiкаво.
   "Якi ж то ворожi  дiйствi  я  супроти  вашо?  Укра?ни  помiтили  ви  за
москалями?"
   "Ще пита?ш, князю? Коли славно? пам'ятi Богдан  Хмельницький  за  Божою
помочею визволив Укра?ну  i  з  добро?  волi,  зважаючи  на  спiльну  вiру
православну,  пiддався  пiд  протекцiю  московську,   цар   пiд   присягою
зобов'язався у  всiх  правах  i  свободах  заховати  й  обороняти  вiйсько
запорозьке i весь народ козацький-укра?нський, землi  нашо?  нi  до  сво?х
володiнь не прилучаючи, анi не дозволяючи сусiдам нарушувати ?х цiлостi".
   "Зна?мо це i  у  великiм  поважаннi  трима?мо  iм'я  великого  гетьмана
Богдана Хмельницького".
   "Iм'я, то так. Але, що сталося з його наслiддям?  Хто  спустошив  землю
вiд рiки Случi до Днiпра, перегнав здавна там осiлий народ  у  слободи,  а
землю передав у кормигу ворожу?"
   "Зробили це iсторичнi конечностi, сильнiшi вiд наших бажань. Але  невже
ж тi землi не заселилися наново?"
   "Самусь i Палiй кращу вiдповiдь дали б вiд мене. А  менi  ви  позвольте
спитати вас, що сталося з  городами  укра?нськими?  Ще  за  життя  Богдана
Хмельницького   ваше   правительство   виманило   собi    право...Меншиков
нетерпеливо порушився на крiслi; Мотря говорила далi: -  ...право  тримати
свою залогу в Ки?вi з тим, що ?? начальник не буде присвоювати собi нiяких
прав до мiста i до людностi його. А тепер у  Ки?вi  сидить  во?вода,  нiби
другий гетьман i нiби  сильнiший  ще  вiд  нього.  В  Переяславi,  Нiжинi,
Чернiговi i по iнших мiстах теж стоять московськi залоги i  не  перестають
кривдити народ. А наше вiйсько, нашi козацькi  полки,  що  мали  обороняти
рiдну землю, ви кида?те  по  далеких  землях,  виставля?те  ?х  на  походи
далекi, на бо? важкi, на всiляку бiду, щоб вони вигинули i щоб кра?на наша
не мала сво?х оборонцiв. Тодi вам легше буде прибрати  ??  до  сво?х  рук,
вольностi нашi покасувати, московськi порядки завести i саме iм'я  Укра?ни
загладити навiки. I ви ще пита?теся, князю, чому Батурин  не  хотiв  перед
вами вiдчинити сво?х брам i чому я  боролася  разом  з  батуринцями  проти
вас?"
   Меншиков слухав i не перебивав довго? промови. На  ньому  помiтне  було
здивування, що жiнка, i то молода й гарна жiнка, зна? iсторiю й цiкавиться
полiтичними питаннями. У них таких жiнок нема. Вони могли  вирости  тiльки
серед лiберального устрою, там, де шанувалася особиста  свобода,  де  iдея
незайманостi й недоторкальностi людини робилася житт?вим, якщо не  писаним
законом. Його бистрий i вiд природи багато вивiнований ум бачив  величезну
рiзницю мiж Ки?вом i  Москвою,  розумiв,  звiдки  виплива?  ворожнеча  мiж
москвичами й укра?нцями. Два свiти, два  iншi  свiтогляди,  двi  культури,
котрi важко звести докупи, як важко  помирити  воду  з  вогнем.  Мiж  ними
мусить iти бiй, поки один iз противникiв не ляже переможений, знесилений i
надовго неспосiбний до дальшо? боротьби. В душi признавав  вищiсть  такому
жiночому типовi, як Мотря,  вважав  його  цiкавiшим  i  привабливiшим  вiд
покiрно?, слухняно? i безвольно? пiвнiчно? жiнки, i коли б не  отсе  важке
батуринське дiло, не вiдповiдальнiсть,  яка  тяготiла  на  нiм,  вiн  радо
побалакав би з Мотрею, як любив балакати  з  культурними,  високорозвитими
людьми. Але годi - треба закiнчити дiло.
   "Позвольте, Мотре Василiвно, завдати вам  ще  одне  питання.  Воно  вже
меншо? ваги. Тут дiло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам
вiдомо, де гетьман Мазепа заховав сво? гетьманськi клейноди".
   "Менi?"
   "Кому ж би, як не вам. Ви ж були  близька  до  нього  людина.  Може,  й
ховали разом. Скажiть, де вони? Жаль, щоб такi дорогоцiннi предмети попали
в руки яких грабiжникiв, котрi ?х продадуть торговцям  за  будь-що.  Це  в
вашiм iнтересi сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже,  бачите,  я  не
вимагаю вiд вас нiчого важкого й неморального,- будь ласка, скажiть".
   Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що
годi було не повiрити йому. А що, як хто iз довiрених видасть тайну  i  як
дiйсно клейноди попадуть у руки грабiжникiв, котрi ?х поломлять на золото,
повилуплюють дороге камiння й понiвечать? Чи не краще, щоб вони.  перейшли
до ворога, а пiзнiше вернулись вiд нього до рук нового гетьмана. А  все  ж
таки сказати - це значить видати тайну.
   "Князю!-промовила, сiдаючи на постелi, Мотря.-Ми все  ще  балака?мо  на
двох мовах i не розумi?мо себе. Пiсля того, що я вам сказала, мала я деяке
право сподiватися,  щоб  ви  дивилися  на  мене,  як  на  людину  свiдому,
розвинуту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене  вимоги,  як  до
жiнки глупо? або неморально?..."
   Тим вона кольнула Меншикова в саме серце.
   Довго здержувана  злiсть  добулась  наверх  з  повною  силою  первiсно?
людини.
   "Мотре Василiвно! - гукнув.-Ви кривдите мене. Я до  того  допустити  не
можу. Я тут вождь, замiститель найвищо? волi царя. Я можу зробити з  вами,
що завгодно".
   "Робiть!"
   "I зроблю. Гада?те, жахнуся ваших гарних  очей  i  ваших  красноречивих
слiв! Гада?те, вчарували мене, як колись старого гетьмана!"
   "Кривдь, князю, далi. Я безборонна".
   "Не  смiй  перебивати  мене.   Таке   поведення   дерзке,   сво?вiльне,
недопустиме. Я вговкаю тебе, бiлоручко, дамо, загнуздаю - о загнуздаю,  на
те я Меншиков!".
   А звертаючись до сво?х офiцерiв, вiн нiби виправдовував себе: "Господа,
ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввiчливо, наче Бог зна з
якою дамою. Мав на увазi, що це донька Василя Леонтi?вича, а вона кривдить
мене, Меншикова. Не смiй".
   Пустивши раз поводи сво?й пристраснiй вдачi, вiн заганявся чимраз далi:
"Фу, чорт! Мальована хохлачка! Гада?, водитиме князя Меншикова, як  водила
колись за нiс старого Мазепу,-  а  зась!  Поклав  твiй  батько  голову  на
колоду, можеш ти спину пiдставити пiд  батiг.  Батiг  не  ангел,  душi  не
вийме, а правду скаже... Фу!"
   "Князю!" - почувся нараз голос Скорiна.
   Меншиков повернувся туди.
   Глянули собi в очi... ?вропа - i по-?вропейськи вдягнена Азiя, людина i
?? личина, хитро придумана.
   Скорiн, о голову вищий вiд князя i куди ще вродливiший, нагадував в цей
мент не Аполлона, а бога Ареса на полi бою.  Серед  сво?х  товаришiв,  вiд
котрих несло горiлкою i людською  кров'ю,  вiн  скидався  на  чужинця,  на
мешканця з iншо? планети, що припадкове заблудив туди. Нiби за  кару  його
доля послала. З затисненими  п'ястуками  стояв,  неподвижно,  мов  статуя,
котра ожива? нараз  i  диву?ться,  побачивши  сво?  оточення.  Меншиков  -
дiйснiсть, Скорiн - фантом, мрiя майбутнiх людей.
   Стояли супроти себе i мiряли сво? сили.
   Все принишкло кругом. Що значили при них тi пахолки, прислужники,  раби
царсько? волi?
   "Чого тобi, Петре Павловичу? -  спитав  князь,  насилу  здержуючи  свiй
гнiв.- Хворий, так iди! Не спиняй дiла".
   Скорiн, замiсть вiдповiдi, ступив кроком  вперед.  Князь  крок  подався
назад.
   Реальний, тверезий ум свiтлiйшого з вправою московського торговця  став
перечислювати усi здобутки i втрати з отсього ризиковного дiла. Скорiн  не
будь-хто. Його полк пропада? за ним, Скорiна шану? цар, жорстоке поведення
з вищим офiцером могло б викликати  небажаний  настрiй  серед  офiцерських
кругiв. I на козацьких старшин могло  погано  вплинути.  Треба,  значиться
уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...
   "Петре Павловичу, чого  тобi?  -  ну  скажи,  чого  тобi?"  -  спитався
лагiднiше.
   "Князю, це жiнка! Пошануй ?? горе, доволi того знущання".
   Князь Меншиков глянув на Скорiна пронизливо, довго i кивнув на драгунiв
рукою.
   "Винести ?? геть, до найдальших кiмнат! Вартових приставити до  дверей.
Пiд вiкнами також.  Нiкого  не  впускати,  крiм  матерi.  Чекати  дальшого
розпорядку".
   Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вiкна.
   Тарабанив пальцями по шибках i дивився в напрямi в'?здово?  брами.  Там
виростали палi один бiля одного, i на них вилися в муках люди.
   "Бунтарi!" - вицiдив Меншиков крiзь зуби i повернувся на залу.
   Скорiн усе ще стояв.
   "Чого тобi, ну чого  тобi,  Петре  Павловичу?  Ти,  мабуть,  з  глуздiв
збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хохлачка?  Офiцер,  полковник!  З
потомственних дворян!"
   Скорiн мовчав.  Але  вуста  його  дрижали  вiд  множества  слiв,  котрi
тиснулися на них з глибин душi.
   "Ти ще торчиш?" - i Меншиков пiдступив до  нього.  Глянув  i  згордливо
всмiхнувся.
   Чув, що небезпека минула. Тепер залишалося  пiдскочити,  замахнутися  i
грiмким поличником покiнчити  цей  дивний  iнцидент.  Але  княжа  рука  не
пiдiймалася на цей божеський архiтвiр. Заложив руки в  кишенi  й  пустився
кругом стола.
   "Господа  офiцери,-  казав,-  так  бути  не  може.  Я  знаю,  що  вiйна
роздратову? чоловiка до краю. Але на  те  ми  офiцери,  щоб  панували  над
собою. Хто хоче побiджувати других, мусить в першу  чергу  побiдити  себе.
Жада?мо дисциплiни вiд солдатiв, а самi ?? не вмi?мо тримати, чого доказом
нинiшн? поведення Петра Павловича. Чоловiк  здоровий  i  при  повному  умi
чогось такого нiяк зробити не може..!"
   "Князю!" - пробував його перебити Скорiн, але  князь  обернувся  наглим
зворотом, став .бiля стола, лiву руку опер на  нiм,  а  праву  випрямив  в
напрямi дверей. "Проч менi з очей!" - гукнув, аж  усi,  що  були  в  залi,
присiли i зi страху дух у собi заперли.
   Розумiли, що це рiшаюча хвилина.  Двi  вдачi,  два  свiти  стиралися  з
собою. За одним була правда, а за другим - сила.  Один  боровся  за  право
людини, другий - за право поневолювати ??... Котрий з них побiдить?
   Скорiн випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив  два  кроки  в
напрямi стола i став:
   "Князю! Так далi не можна. Доволi того, доволi!"
   "Проч!" - повторив князь, показуючи далi на дверi.
   Скорiн глянув на князя поглядом повним жагучо? погорди, повернувся i  -
вийшов.
   Нiхто  не  дивився  за  ним.  Всiх  очi  прилипли  до   блискучо?   вiд
брильянтових перстенiв руки свiтлiйшого. Тая рука в мiру того,  як  Скорiй
наближався до дверей, опускалася все нижче. А  коли  дверi  замкнулися  за
Скорiном, упала на стiл.
   Князь Меншиков вiдiтхнув свобiднiше.
   Побiда була за ним.
   Сiв i почав щось писати на листах грубого,  зеленавого  паперу  гусячим
пером, карлючками, котрi придумав для власного вжитку.
   В залi було так тихо, що чути  було  стогони  колесованих  на  подвiр'?
людей i рев насаджуваних на палi сердюкiв.
   Нараз усi пiдскочили на сво?х мiсцях. Князь також. Його перо, як лемiш,
що вихопиться з руки ратая, заскребло на паперi, залишаючи за собою  чорну
борозну й кiлька цяток, мов кiлька грудок викинено? з борозни землi.
   Хтось вистрiлив. I то недалеко. В перший мент здавалося, що в залi.
   Вбiг  драгун.  "Ваша  свiтлосте,  позвольте  доложити  вам,   що   його
високородi?, господин полковник Петро Павлович Скорiн зволили наложити  на
себе руку!"
   Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо i вiдсунув вiд себе паперi.
   "Петро Павлович Скорiн?"
   "Так, ваша свiтлосте. Полковник Скорiн застрiлився".
   "Де?"
   "Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крiзь лоб".
   "Лiкар ??"
   "Покликали".
   "Так - добре. Можеш вiдiйти".
   Князь Меншиков подався на спинку фотелю i закрив долонями очi. Обчисляв
усi плюси й мiнуси того так несподiваного iнциденту.
   Скорiн пустив собi кулю в лоб. Сам, з власно? i непримушено?  волi.  Це
факт. А все iнше - неважне. Скорiна любив цар. Одного любимця,  значиться,
менше. Це важно. Мiг згинути в бою, згинув з власно?  руки.  Хай  з  Богом
спочива?. Рахунок, значиться,  не  найгiрший.  I  Меншиков  глянув  кругом
стола.
   Офiцери сидiли, як  i  ранiше.  Сонний  майор,  не  виносячи  мовчання,
борiкався зi сном. Клiпав  сво?ми  вузькими  очима.  Той,  котрого  копнув
сердюк, вже не жовк i не зеленiв, але все ще тримався  за  черево  руками.
Горiлка з перцем розiгрiвала його. В деяких очах помiтне було  здивовання.
Сенсацiя.
   ?сть нова тема до "коришпонденцi?".
   Але щирого жалю не виявляв нiхто. Покiйний Скорiн був вояк  хоробрий  i
товариш чесний, та - дивак. З нiким вiн близько не зiйшовся, ходив, як  не
вiд свiта того. Почувався чужим серед сво?х. Може, так  i  краще,  як  вiн
зробив. З таким чоловiком годi себе почувати безпечним. Нiколи не збагнеш,
що вiн гада? i що може зробити. Що для всiх бiле, це для нього чорне.  Хай
з Богом спочива?.
   "Панiв  офiцерiв,-  почав  князь  Меншиков,-  беру  на  свiдкiв,  що  я
покiйного Петра Павловича не довiв до того, що  вiн  з  собою  зробив.  Не
повинен я в смертi його".
   Офiцери пiднялись зi сво?х мiсць.
   "Я з ним поступив лагiднiше, нiж нашi вiйськовi приписи велять".
   Всi притакнули, а сонний майор додав: "Покiйний Петро Павлович  не  вiд
нинi шукав собi смертi. У боях лiз де найгiрша бiда".
   "За це ми й пошану?мо його, як хороброго офiцера непобiдимо? армi? його
величества царя,- заявив Меншиков, але пригадав собi нараз, що може Скорiн
ще й не вмре, бо не вiд кожно? кулi люди вмирають. Вiн плеснув у  долонi.-
Принести Петра Павловича сюди!"
   Принесли труп й поклали посеред покою.
   Обступили його кругом i дивилися без спiвчуття.  На  вiйнi  труп  -  це
явище звичайне. Лiкар стояв оподалiк.
   "Врятувати не мiг?" - спитався його князь.
   "Нiяк не мiг, ваша свiтлосте. Куля застряла  в  мiзку,  увiйшла  правим
виском".
   Несмiливо пiдiйшов i пояснював, що спричинило смерть.
   Внутрiшнiй розлив кровi, тут безсильна всяка помiч лiкарська.
   Свiтлiйший приклонив колiна, перехрестився й  прошепотiв  молитву.  Всi
пiшли його прикладом, навiть лiкар, хоч про нього казали, що вiн лютер i в
Бога не вiрить.
   "Такий красунь i так опоганив себе,сказав князь, встаючи  та  стрiпуючи
порох зi сво?х колiн.- Свиня, iменно свиня! Бога в серцi не мав. Як  можна
таке безобразi? з собою робити! Ось до чого, милостивi  господа,  доводить
фiлософiя. Iменно фiлософiя. Не роздумуй над життям, а лише  живи,  та  ще
коли тобi лiт мало що понад тридцять i коли носиш офiцерський мундир.  Для
офiцера потрiбна шабля, а не книжка, послух i  карнiсть  -  це  для  нього
закон. Накрить його!"
   Хтось накинув на покiйника плащ, бо  свiтлiйшому  здавалося,  що  Петро
Павлович пiдносить лiву повiку i дивиться на нього...  Шкода  таких  очей.
Другого такого офiцера в цiлiй армi? нема. Щоб  цар  не  затужив  за  ним.
Може, ще раз схоче глянути на нього.
   "Залишити його до завтрашньо? днини тут. А  завтра  вранцi  поховати  з
почестями серед саду!"
   Свiтлiйший надумувався хвилину. Потiм кивнув на лiкаря. Вiдiйшли  набiк
i балакали пошепки.
   "Як гада?ш, не можна б забальзамувати те тiло?"
   "Важко, ваша свiтлосте, не берусь. Матерiалiв нема i дiла того нiколи я
не робив, не вмiю".
   "А що ж ти вмi?ш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять".
   Фiзiкус здвигнув раменами: "Багато ми ма?мо ворогiв на цiм свiтi".
   "А на другiм ще бiльше,- додав свiтлiйший. А по хвилинi: -  Але  голову
Петра Павловича можеш вложити в спiрiтус?"
   "Це я можу зробити".
   "Так  вложи.  Може,  цар  схоче  колись  подивитися  на  не?,  а  може,
примiстить у сво?й кунсткамерi - отже! Лиш  вiдтинай  так,  щоб  нiхто  не
бачив. Люди су?вiрнi, дурнi - розумi?ш?"
   Лiкар притакнув, поклонився i подався назад.
   "Господа!" - звернувся свiтлiйший до сво?х  офiцерiв.  Нам  тут  бiльше
нiчого робить. По?демо в город!"
   Поправив шаблю i ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими  соболями
пiдбитий плащ i вiдчинили дверi.
   _"ТА?НСТВО"_
   Пiд окопом гурток ордонансiв розмовою скорочував нудьгу дожидання.
   Солдати водили  старшинських  коней  по  боковiй  але?.  Конi  задирали
голови, витягали ши? й iржали. Вiтер грався листками, розносив згар.
   Клаптi чорно? сажi падали на коней i  на  людей.  Конi  порскали,  люди
чхали: "Здоров!"
   Годi було вгадати, чи це  вечiр,  чи  ранок,  осiнь  чи  зима,  ява  чи
томлячий сон.
   Брудно, гнiтючо, тьмаво.
   "Фу, чорт! Який поганий день!" - сказав свiтлiйший, ступаючи по сходах.
   Гадав, що дихне свiжим повiтрям, а тут дими.  "Ще  не  згасили?  Доволi
того фей?рверку!"
   Послав у мiсто ордонансiв i наказав гасити пожежу. На стежцi,  недалеко
сходiв, ступив у калюжу кровi. (Червонiла на бiлiм снiгу. Видно,  що  люди
обминали ??.) Кiлька крапель бризнуло на бiлi  штани  свiтлiйшого...  Кров
Петра Павловича. "Свиня!.. Чом не запрятали?"
   Набрав у пригорщу снiгу й витирав пляму. Але кров  не  сходила.  Тiльки
розмазав ??.
   Пригадав собi народне повiр'я. Кровi, котра про вбiйника  свiдчить,  не
зми?ш...
   Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний вiд нiг до голови.
Перший цар...
   Свiтлiйшому пiдвели коня.
   Вичищений, бiлий, без червоних панчiх.
   Свiтлiйший поплескав його по ши?. Але кiнь вiдвернувся вiд нього. "Чого
ж ти вiдверта?шся вiд мене, дурню!" -  i  притулив  сво?  лице  до  гарно?
голови звiряти. Чув, як кiнь дрижав,  аж  постогнував.  Жилки  надувалися,
ноги тремтiли. Кiнь, то дивився перед браму, де стирчали людьми  оздобленi
палi, то озирався позад себе, де на подвiр'? мучили "бунтарiв". Припiкали,
колесували, здирали шкiру.
   "Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику?  Тобi  не  зроблять  нiчого.  Не
дам".- I свiтлiйший поцiлував коня у бiлий лискучий лоб.
   "Iди з ним у бокову алею!" - наказував солдатовi.
   "В сад. Бачиш, звiрина полошиться, нерву?ться. А ти чiпиш тут, не знать
чого. Не бачив, як саджають на паль?"
   Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад.
   "Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!"
   За свiтлiйшим пiвколесом стояли офiцери.
   "Пiдемо, панове, до Мишки",- сказав князь i усмiхнувся,  нiби  провадив
?х туди, де грають серби, танцюють циганки, а  карли  творять  непристойнi
жарти.
   Мишка подвизався. Докладав усiх зусиль,  щоб  показати  себе  справжнiм
митцем. "Молодець Мишка!" - гукав на нього свiтлiйший.
   "Рад послужити вашому величеству",вiдповiв катюга.
   "Дурний ти, Мишка, я не величество,  я  тiльки  свiтлiйший",-  поправив
його князь.
   "Як звав, так звав, коби що дав",не засмiявся, а нiби заiржав Мишка.
   Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому.
   "Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Пiдемо".
   Увiйшли у велику гетьманську маштарку, бо повози по?хали з гетьманом, а
тi, що залишилися, вiдставлено до московського обозу. В  кутi  дрiмали  ще
якiсь двi  старосвiтськi  брички,  спадок  по  Самойловичу.  В  них  спали
мертвецьки п'янi солдати.
   Загалом тверезих тут не було. Мученики - п'янi вiд болю, мучителi - вiд
горiлки. Миша не жалiв ?? - ради "усерднiйшого дiйствiя".
   Вже само повiтря п'янило. Слабших офiцерiв мло?ло, ?м робилося недобре.
"Нагидив скотина!" - сердився на них свiтлiйший.
   "Пошол вон! Ще чого доброго облю?ш менi кафтан".
   Щасливi, що таким дешевим способом увiльнилися вiд  дальшого  обов'язку
бути свiдками "та?нства", вибiгали на двiр.
   "Бачить скотина, що вiддасть учорашний  обiд,  i  чека?.  Офiцери!  Вам
треба було бачити, як цар усмирював стрiльцiв. А то ?х мло?ть,  як  хохлам
добираються до шкiри".
   Свiтлiйший дiйсно сердився, дивлячись на тую м'якосерднiсть. Вiн привик
до страшного "Преображенського уставу",  куди  не  раз  заходив  з  царем,
подивляючи його невичерпанi концепцi? в вигадуваннi щораз  нових  способiв
мучення людей.
   Меншиков завидував царевi не тiльки його царського  вiнця,  але  й  то?
велетенсько? сили, того "твердого характеру", котрому  нiщо  й  нiколи  не
могло устоятися.  Вiн  хотiв  наслiдувати  царя,  щоб  стати  гiдним  його
спiвробiтником.
   На кару батуринцiв дивився, як на завдання велико? ваги.
   Скинувши рукавицю з право? руки, брав розпалену шину  i  водив  нею  по
голiй спинi прикрiпленого  до  лавки  старця,  приговорюючи:  "Отак  його,
сукина сина,  полегеньку  та  помаленьку,  щоб  руку  нашу  почув.  Тверда
московська рука, що, хохли питльованi, га?"
   Тiло шипiло, надувалося,  шкварилося,  як  на  сковородi  м'ясо,  i  по
маштарцi розходився противний м'ясний сморiд.
   "Чого ревеш? - гукав свiтлiйший,- ну чого  ревеш?  Не  хотiв  роззявити
рота на судi, так i тепер мовчи".
   Жертва не видержувала муки. Благала милосердя i пощади, обiцяла сказати
все,  що  зна?.  ??  вiдчiпали  вiд  лави,  обливали  водою  i  заставляли
зiзнавати. Та  з  зiзнань  нiчого  не  виходило.  Однi  якiсь  нерозгаданi
фантасмагорi?.
   Виносили труп з маштарки, щоб не заважав.
   "Духом вони крiпкi, черкаси-то,  але  тiлом  наш  чоловiк  сильнiший",-
говорив князь.
   "У наших бiльше  вправи",-  зауважував  сонний  майор.  Вiн  щолиш  тут
продрухався, мабуть, тому, що бачив дiло, а не слова.
   "Так,- притакнув свiтлiйший,- наших  б'ють,  а  козаки,  нiби  шляхтичi
польськi, походжають собi безпечно, мов якi графи. Але  заждiть!  Провчимо
ми i вас. Буде одна держава, один цар i один кнут - незалежники!"
   Меншиков сердився на привiле? хохлiв. Що ж то, вони з iншо?  глини,  як
москалi?
   "Натягай крiпко!" - кричав на тих,  що  помiж  двома  лавами  розтягали
якогось здорового й крiпкого сердюка.
   "Це не баба на  постелi  лежить,  а  хлоп,  як  дуб,  його  хоч  волами
розривай. Та-ак!"
   Костi хрустiли й вихоплювалися зi вставiв. Сердюк, зцiпивши зуби, глухо
стогнав.
   Свiтлiйший допитував його, де гетьманськi клейноди.
   Мученик, замiсть вiдповiдi, тiльки страшно глянув на сво?х катiв.
   "О, того лиш пусти,- шипiв князь,так вiн скочить тобi до очей, як тигр.
Уговка?мо ми вас, бунтiвники, заговiрники, iзм?ннiки!"
   Меншиков пiдступив туди, де батогами били. Вiн любив пописуватися сво?ю
силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивiться. Вихопив батiг
з рук солдата, плюнув у жменi й замахнувся. Удар був настiльки сильний, що
кров приснула з тiла просто свiтлiйшому в очi. "От так його!"  -  похвалив
сам себе i наказав подати води, промити  лице.  Наставив  долонi,  один  з
офiцерiв лив воду з гарно поливаного  полтавського  збанка,  а  свiтлiйший
долонi пiдносив до лиця, розмазуючи кров по цiлiй головi. Довго не мiг  ??
обмити, нарiкаючи на тонку козацьку шкiру. "В  нашого  чоловiка  вона,  як
пiдошва, груба. Взагалi ми грубошкурий народ, а в них шкiра тонка, жiноча.
Лиш доторкнися - i сикне, як фонтан".
   "Погодiте, задам я вам  пам'ятку,  до  нових  в?нiков  не  забудете!  -
повторив улюблену погрозу царя.- Чого не дописав Мазепа в кореспонденцi? з
Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма нiякою водою не зми?ш".
   Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд.
   Услужливий  офiцер,  той,  котрого  сердюк  штовхнув  був   у   черево,
побачивши, що його свiтлiсть ми?ться, а нема  в  що  втертися,  забув  про
бiль, побiг у палату й принiс гарно вишиваний рушник.
   "Спасибi тобi,- дякував свiтлiйший, втираючи свiжо вмите лице.-  От  до
того вони митцi, черкаси  тi.  Скрiзь  люблять  оздобу  i  розумiються  на
кунштах. Сховай  цей  рушник,  пригодиться.  Лиш  не  вкради,  бо  всi  ви
природженi злодi?, вори. "Болi? клонитеся к лакомству i карману, нежелi  к
служб?",-повторяв Петровi слова, а, нахилившися,  шепнув:-  Та  не  за  те
злодiя били, що вкрав, а що дався зловити".
   Оба розсмiялися сердечно.
   Людей карали далi.
   Цiла величезна маштарня  перемiнилася  в  один  великий  бiль,  в  один
страшливий стогiн, в одне благання  смертi.  Тут  вона  являлася  одинокою
надi?ю, останнiм схоронищем перед жахливими муками катiв. Свiтлiйший ходив
вiд жертви до жертви i оком знавця приглядавсь до операцiй. Любив  совiсно
повнити свою службу i хотiв мати  чисту  совiсть  перед  царем.  Не  можна
сказати, щоб не любив тi?? роботи. Вона йому  давала  бiльше  емоцi?,  нiж
театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Свiтлiйший бiльш ?в
i краще травив, надивившися на муки людськi.  Краще  смакувало  йому  його
власне безпечне життя.
   "Безпечне?" - i вiн задумався. Невже ж може хто бути безпечним у Росi?,
поки тут царю? Петро?
   I в душi свiтлiйшого "решпект"  перед  царем  боровся  з  ненавистю  до
нього. Це друге почуття перемагало. Свiтлiйший чув, що вiн не любить царя,
тiльки бо?ться його. Царя не любить нiхто, навiть рiдний син,  нi.  Бiдний
цар...
   I свiтлiйший зiтхнув. "Всi ми з рабською покорою всепiдданiше  коримося
перед ним, але дякували б Боговi, коли б послав його до  чорта.  Всiм  нам
вiн скорiше або пiзнiше голову скрутить".
   "Як б'?ш? Не спiшись! Кнут не втече!"  -  гукнув  свiтлiйший,  i  удари
залунали з новою силою.
   По них чувся  вже  не  зойк  i  не  стогiн,  але  тихе,  ледве  помiтне
скомлiння.
   "Ваша свiтлiсть,-  пiдiйшов  до  нього  услужливий  офiцер,-  позволять
сказати собi, що лице ще не вмите як слiд".
   "Кров?"
   "Точно так".
   "Де?"
   "На правiй повiцi".
   Свiтлiйший плюнув на палець i потер повiку.
   "Зiйшла?"
   "Ще не зовсiм".
   "Нехай ?й чорт". А в душi  погадав  собi:  все  зми?ш  з  себе,  тiльки
людсько? кровi - нi. Все одно - на штанах чи на повiцi, Петра Павловича чи
котрого iз хохлiв.
   "Пiдемте!" - звернувся до офiцерiв.
   "Тут уже без. нас закiнчать".
   Вийшли з маштарки i побачили тих, що ?м недобре зробилося.
   Стояли блiдi, як стiна.
   "Офiцери!" - сказав до них згордливо князь.- 0-фi-це-ри! А може, в  вас
совiсть нечиста? Треба наiзусть вивчити во?нний устав. I треба все як слiд
робити, що вiн велить".
   Випрямився i вiдiтхнув глибоко: "Зна?те, панове, такий моцiон  корисний
для нашого здоров'я. Найкращий аргумент  на  це  -  його  величество  цар.
Iсторическiя i фiлософскiя книги, псалми, акафiсти, кантики  i  мадригали,
танцi i спiви - все  одно  нiкуди  не  годиться.  Мужеська  душа  потребу?
трудiв, небезпек, бо?в, без того вона м'якне i  бабi?.  Пiдемте,  господа,
туди, де подвиза?ться мiй Мишка".
   Мишка подвизався. Колесував.
   Це була його найулюбленiша робота. Вiн так "iскустно" прикрiплював свою
жертву до колеса, що вона не могла навiть скорчитися, не то  розпростувати
члени. Та ще вмiв Мишка не спiшитися, а робити дiло з  "промежутками".  Як
спинялося колесо, прискакував знов i врадувано гукав: "Лiва рука вже пiшла
до чорта". То знов: "Але ж покололася права лаба.  I  сам  ляйбмедiкус  не
поскладав би ?? тепер докупи. Ого!"
   "А як би не так?" - зауважив хтось.
   "Так що? Гада?ш, не видержу? - i Мишка шкiрив сво? великi, рiдкi зуби.-
Але мене-то на колесо за що? Хiба я вiрно не служу батюшцi-царевi?"
   Це був його перший i останнiй аргумент. Поза ним Мишка нiчого бiльше не
знав. Вiрна служба царю й отечеству  i  -  хай  свiт  цiлий  валиться.  На
черкасiв дивився, як на завзятих ворогiв. Мучив ?х з насолодою. Але й  без
того мучив би кого-будь,  кого  б  сказали.  Навiть  свiтлiйшого,  коли  б
приказав цар. Хiба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб  дурно  хлiба  не
?в.
   Колесували на майданi, прилюдно, для бiльшого постраху людей.  Тих,  що
не погибли у нiчному бою, що ?х виловили по  далеких  садах,  витягнули  з
пивниць, з ям, добули з очеретiв, гнали  туди,  хай  дивляться,  яка  кара
чека? кожного, що важиться ставити опiр царевi в його  задумах  великих...
Бунтiвники!
   Свiтлiйший хотiв такого страху нагнати Укра?нi,  щоб  вона  присмирнiла
навiки. Коли вiн  входив  зi  сво?ми  офiцерами  на  майдан,  Мишка  якраз
колесував якогось хлопця.  Ломив  йому  руки,  ноги,  одну  з  другою,  "з
промежутками", безсердечно, по-звiрськи, гiрш звiра. Свiтлiйший  глянув  в
обличчя мученика й вiдвернувся. Такого болю вiн не бачив  ще  в  нiкого  i
нiколи, хоч бачив так багато.
   "Ну, годi, Мишка, годi!" - сказав i скривився.
   "Бачиш, то ще дитина. Не годиться".
   Але Мишку годi було спинити, як годi вирвати зловлену  пташку  з  зубiв
старого кота. Свiтлiйший шаблею вiдрубав голову хлопчинi.
   "Тут уже й нас не треба, панове!" - сказав до офiцерiв.
   "Не хотiв би я попастися до рук отого Мишки. Звiр, iстинний звiр.
   "Рад вдоволити ваше величество",впевняв свiтлiйшого кат i  вiддав  йому
по-вiйськовому честь.
   I Меншиков вiдвернувся вiд нього з омерзiнням: "Кровожадний  тигр,  без
совiстi, без серця!.. По?демо в мiсто, панове".
   "А з тими що робити?" - спитав Мишка, показуючи на натовп на майданi.
   Князь надумувався хвилину.  Було  ?х  кiлькасот.  Деякi  виглядали  так
нещасливо. Будили милосердя навiть у душi Меншикова, так  недоступнiй  для
того благородного почуття. Меншикову хотiлося помилувати хоч  тих,  що  не
мали нiяко? вини за собою, крiм тi??, що черкасами родилися. Все ж таки це
християни, православнi люди, одно? вiри  народ.  Може,  вони  й  не  брали
участi в бою... Помилувати?!  Так,  але  на  це  треба  багато  часу,  щоб
розслiдити дiло й  перевести  суд.  Меншиков  ма?  на  нинi  суду  досить.
Напсував собi кровi досить  чимало.  Тут  треба  поступати  скоро,  нагло,
рiшуче. Тi люди не пускали його в мiсто.  Насмiхалися  над  ним  з  мурiв.
Зневажали його. Меншиков зневаги нiкому не простить, хiба - сильнiшим  вiд
себе.
   "Половину з них,- вирiшив,повiсити, iнших скоротити о голову! О голову,
бо вони зависоке ?? держать".
   "Рубати?" - спитав кат.
   "Рубати!" - вiдповiв князь.
   Мишка почухав потилицю: "Багато дiла буде".
   "Старайся, Мишка,- заохочував його князь.- Тiльки, чу?ш, не сiдай  нинi
до обiду. Пiдожди - повечеря?ш".
   Меншиков знав, що спрацьований Мишка  був  спосiбний  з'?сти  й  цiлого
барана. А потiм клався спати i спав два-три днi.  I  не  було  тодi  тако?
сили, щоб рушила його.  Можна  було  гарматами  котити  -  не  чув.  Лежав
надутий, як гора. Постогнував крiзь сон. Кидав собою,  як  зловлений  сом.
Годi було перейти попри його; не затуливши носа.

   * * *
   Коли Свiтлiйший пере?здив попри палi, на  котрих  сидiли  "бунтiвники",
його гарний кiнь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.
   Услужливий офiцер вiдступив свiтлiйшому свого коня. Цей iшов спокiйно.
   "Чому це так? - питався свiтлiйший офiцера.- Мiй не хоче  йти,  а  твiй
iде спокiйно".
   "Бо мiй кiнь, ваша свiтлосте, вже мало що видить. Слiпне зi старостi",-
вiдповiв той.
   Свiтлiйший оком знавця дивився на палi:  "Нiчого,-  казав.  А  все-таки
краще застромлювати на залiзнi шпилi".
   "Хохлам i дерев'яних досить",- зауважив офiцер.
   "Правда".
   Свiтлiйшому пригадалася Красная площадь у Лобного м?ста в  Москвi.  Там
вiд року 1698 стирчали на залiзних шпилях  голови  збунтованих  стрiльцiв.
Сам цар ?х повiдрубував i позашпилював "собственною рукою" при звуках сурм
i при грюкотi бубнiв.
   Чи не  зробити  б  у  Ки?вi  такого  параду?  Не  зашкодило  б.  Навiть
найстрашнiшi кари забуваються згодом.-Стають казкою  давно  минулих  днiв.
Людям  треба  "argumentum  ad  oculos".  А  тим  паче  хохлам.  Це  вельми
свавiльний народ. Нiкого не боятися. Треба ?м раз нагнати страху. Всiх  ?х
не вирiжеш. Особливо тепер, коли царевi треба багато вiйська на  вiйну  зi
шведом. Хохли - во?нственний народ.
   I свiтлiйший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що  вiн  вигубив  так
багато людей, та ще таких спосiбних до бою козакiв..? Свiтлiйший скаже, що
згинули з оружжям у  руцi,-  i  цар  заспоко?ться.  Скаже,  що  не  хотiли
здаватися. А  безборонних  вiн  винищив  розмiрно  мало.  Кiлькасот  людей
покарав примiрно для постраху. Цар губив куди бiльше...
   Пере?жджаючи вiльною ходою попри палi, роздумував над  тим,  якi  б  то
новi придумати кари, щоб слава про  них  розiйшлася  широко  й  далеко  по
збунтованiм краю, бо сам Батурин на завтра стане городом мерцiв.  Пишуться
тут тiльки згарища i трупи. Iнакше бути не може...
   За про?жджаючим князем поверталися посадженi на сво?х сiдалах  жахливих
сiдельники страшнi й водили за ним кривавими очима. Годi  було  зрозумiти,
чи благали пощади, чи посилали свiй останнiй проклiн...
   Все одно!
   I свiтлiйший стиснув острогами слiпуватого коня. Минаючи останню  палю,
запитав: "Добре сидiти?.. Що?"

   _ГЕТЬМАНОВI СКАРБИ_
   Офiцери ?хали за князем на пристойному,  во?нним  уставом  приписаному,
вiддаленнi.
   Деякi здригалися, але не показували того по собi. То поправляли  плащi,
то погукували на коней, що нерадо проходили крiзь страхiтну алею.
   На деяких обличчях малювалася  дивна,  тупоумна  цiкавiсть,  яка  бува?
звичайно в малорозвинених людей, коли ?м доводиться бачити  людськi  муки.
Нi жаху, нi спiвчуття.
   Тiльки тi, що  ?м  недобре  робилося  в  маштарцi,  понурили  голови  й
поплескували коней по шиях, нiбито конi бояться, а не вони.
   Про?хали.
   Довго ще бiгли за ними стогони  й  важкi  зiтхання.  Чiплялися  кiнськi
копита, хотiли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.
   Нема нiчого небезпечнiшого для вождя, як на вiйнi показати себе м'яким.
   Тiльки чоловiк твердого серця може втримати дисциплiну.
   Хай конають.
   М'якосерднi офiцери пiд'?хали до себе. ?х конi ступали рядом.
   "Страшно, брат, що?"
   "Життя один жах. Краще не думати, а жити".
   "Мого дядька теж посадили на паль в Москвi, на  Краснiй  площадi,  бiля
Лобного м?ста. Розказувала мати, що три днi  й  три  ночi  сидiв.  Страшно
мучився".
   "Один сам собi життя вiдбира?, а другий - рад би вмерти i не може".
   Пiд ногами хлюпотiло болото - зi снiгом i кров'ю перемiшане.
   "Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе".
   "Тiльки ти, чу?ш, не спробуй. Дивись на  мене,  брат.  Мiй  батько  був
стрiльцем. За царiвною стояв. Зарубали. А я  все  ж  таки,  славити  Бога,
капiтан. I зi мною всiляко бувало. Як дуже зле, то гадаю  про  матiр.  Усе
треба про когось гадать".
   Над городом висiв туман. Густий, сiрий, аж чорний. Все губилося  в  тiй
мутнiй iмлi. Тiльки iнодi спалахне  щось,  скипить,  заклекотить,  полум'я
бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бiгали  по  Батуринi,  як  по
пеклi чорти. Як привиди су?тилися ?х чорнi силуети.
   Конi стиралися боками о себе, ?здцi штовхали себе чобiтьми.  Вiдраднiше
було.
   "Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я  живу,  чи  менi
тiльки сниться".
   "Кажу тобi, не думай. Горе думаючiй людинi".
   "Гада?ш - цар i Меншиков не думають?"
   "?м вiльно, а нам нi. Вони за всiх думають i вiдповiдають за всiх. Наше
дiло слухати й робити, що нам велять. За роботою забува?ш про все".
   "Гарна менi робота!"
   ?х конi перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то  на  купах.  З
перерiзаними горлами, з  поторощеними  черепами,  з  проколеними  наскрiзь
грудьми.
   Конi жахалися i вiдскакували набiк.
   Треба було поводи крiпко тримати в руках.
   Iржали. Те iржання  далекою  луною  гомонiло  серед  мертвецько?  тишi.
Солдати не кричали, не кляли, як звичайно.
   Здавалося, що й вони вжахнулися зi свого нiчного дiла.  Гасили  останки
пожежi та стягали трупи, бо не можна було не то про?хати, але й пройти, ?х
черевики i чоботи, гамашi i штани були поляпанi кров'ю, як у рiзникiв.
   "Жорстокий наш народ",- почав молодий капiтан.
   "Кожний народ жорстокий, i нема нiчого страшнiшого, як пустити людей на
людей".
   "А все ж таки чого ми так морду?мо тих хохлiв?"
   "Щоб вони не мордували нас".
   "Хохли?"
   "Гада?ш, що не вмiють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?"
   "Але до нас вони не пхаються".
   "Бо не потребують. Мало в них землi i всякого добра?"
   "Тому, гада?ш, поруйнувати треба".
   "Треба чи нi - це знати царевi, не нам. Цар, кажуть, до моря iде, крiзь
Роntus Еuхinus, до Персi? та до Iндi?  багато?,  цiлий  свiт  пiдiб'?,  як
другий Олександр... А ми люди його".
   "На мене, то найкраще дома сидiти. В нас деревенька така у ю т л и в а,
ставок, i рiчка протiка?.  Перед  хатою  на  стовпиках  рундук.  Як  сядеш
увечерi i задивишся перед собою - на  поля,  на  лiси,  на  шуварi,  повнi
водно? птицi, так прямо рай. Нiчого тобi й не треба. Та ще коли б  дружина
люба й вiрна, та дво?-тро? дiточок..."
   Минали хату, перед котрою  на  подвiр'?  лежала  цiла  вирiзана  сiм'я.
Батько, мати, дiдусь i кiлькоро дiточок.  Сам  дрiб.  Чiплялися  за  одежу
батькiв, i так ?х порiзали.
   Офiцер зняв капелюх i перехрестився.
   "То ще  нiщо,-потiшав  його  товариш.Я  тут  бачив  куди  ще  жахливiшi
картини. Випорювали дiтей з матiрних лон... Тьфу!"
   "Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич".
   "Солдати такi, як ?х офiцери".
   "А офiцери, як вождь".
   "Вiд вождя накази йдуть. Вiн вiдповiсть за все".
   "Перед ким?"
   "Перед Господом Богом вiдповiсть".
   "Чекай псе, нiм кобила здохне".
   До?здили до майдану.
   Тут  свiтлiйший  зупинив  позиченого  коня  й  пересiв  на  свого.  Цей
стренувся, почувши пана. Не полошився, лише  квiчав,  як  свиня.  Меншиков
гладив i заспокоював його: "Здурiв кiнь, сказився! Заспокiйся же раз!"
   На майданi "пiд караулом" стояв спорий гурт козакiв.  Мiж  ними  чимало
старшин, iменитих родiв сини. Порубанi, посiченi, покалiченi й обезвiченi,
в подертих сорочках, бо свитки й кунтушi,  навiть  чоботи  москалi  з  них
позабирали для себе, справляли враження вiдiрваних вiд шибениць або знятих
з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колiзе?, кинутих  на
поталу диким звiрам.
   Меншиков пере?хав конем перед тим фронтом. Пильно  заглядав  кожному  в
очi. Шукав мiж ними знайомих, в першу чергу  Кенiгзена  i  Чечеля,  котрих
конче хотiв дiстати в сво? руки. ?х не було. Князь сердився.
   "Де полковник Чечель? - гукав.- Хоч би  з-пiд  землi,  а  я  його  мушу
добути".
   Козаки здвигали раменами.
   "Брехуни, облудники, фарисе?! Вiд вас нiколи не довiда?шся правди".
   На?хав на котрогось конем. Кiнь знявся на заднiх ногах, але на чоловiка
не скочив.
   "Говори, де полковник Чечель?"
   "Не знаю, ваша свiтлосте. Може, вбитий".
   "Брешеш! Не вбитий вiн. Солдати скрiзь мiж  трупами  шукали.  Кажи,  де
заховали, а то язики повириваю, шкiру живцем здеру".
   Козаки мовчали, як нiмi. Свiтлiйший повернув до сво?х.
   "Привести менi Мишку сейчас. Вiшати й голови рубати може хто-небудь,  а
менi тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини,  люди  образованi,
значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали"...
   Свiтлiйший закашлявся, дим зайшов до горла.
   "Як панове старшини вiтали мо?х послiв, так я привiтаю ?х. Ще краще, бо
князь Меншиков не хоче оставатися в довгу".
   Ворони налетiли такою великою хмарою, що темно зробилося  нараз,  зняли
такий крик, що свiтлiйшому годi ?х було перекричати.
   Казав стрiляти по них. Птахи розлiталися на всi боки.
   Нараз двох ордонансiв прискакало на спiнених конях.
   "Що таке?"
   "Гетьманськi клейноди знайшлися".
   "Лиш клейноди?"
   "I грошей чимало теж".
   "Де?"
   "В окремому склепу".
   Свiтлiйший погладив вус. Блиснув очима, як вовк.  Не  скрив  жадоби  до
грошей.
   "Безпечнi там тi скарби?" - спитав.
   "Так, ваша свiтлосте. Коло того склепу варти  ратним  стро?м  стоять  i
бережуть грошей i клейноди тих накрiпко, щоб крадежi  й  "утечки"  з  ними
нiяко? бути не могло",- вiдповiв, нiби з книжки прочитав, ордонанс.
   "Добре. Побачимо".
   Навiть про козацьких старшин забув. Вiсть про Мазепинi скарби  полонила
його розум. Був певний, що тi скарби чималi. У кого ж i ? грошi, як  не  в
Мазепи? Меншикова свербiли руки.  Щось  до  них  нинi  прилипне.  Покликав
одного iз полковникiв, котрому бiльше других довiряв.
   "Передаю на тебе тих людей",показав на козацьких старшин.
   "?х треба покарати вiдповiдно до ранг i до  заслуг.  Добиратися  ?м  до
живих печiнок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають.  Зараз  тут
Мишка надбiжить, вiн митець. Добре пильнуй, щоб не втiк  котрий.  Молодшим
повiдрiзувати вуха й  носи,  поламати  руки,  поприв'язувати  до  дощок  i
пустити на Сейм. Старших,- тут Меншиков пiднiс свiй голос,поздиравши ?м ?х
хохлацькi чуби, повiсити й  шибеницi  теж  на  тратвах  з  водою  на  Сейм
пустить.  Хай  пливуть  на  пострах  неспокiйно?  кра?ни!   Побачимо,   чи
захочеться хохлам бунтуватися вдруге".
   Повернув коня, але пригадав  собi,  що  вiн  полошиться  i  пересiв  на
другого.
   Кивнув на сво?х офiцерiв i пустився назад на Гончарiвку.  Сердився,  що
не прочищено головно? вулицi. Скрiзь  балки,  головнi,  трупи.  Годi  було
про?хати. А свiтлiйший спiшився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.
   Ворони знов збилися у велику чорну хмару  i  летiли  за  ним.  Нiби  де
князь, там для них i жир. Хоч жиру i без того скрiзь було багато.
   Бiльше, нiж  сподiвався  князь.  Навiть  бiльше,  нiж  того  хотiв.  Як
сiмейний чоловiк нерадо дивився на помордованих жiнок i дiтей.  Але,  Боже
ти мiй! Це ж вiйна. Ще гiрша, нiж вiйна,бунт!

   _"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"_
   Мотря пiсля допиту лежала в боковiй, далекiй кiмнатi сама одна.
   Знала, що за дверми i пiд вiкнами стоять вартовi, котрим приказано  "со
всяким остерегательством" присмотрювати за нею, щоб туди нiхто не  увiйшов
i щоб вона "утечки не учинила". Дубовi вiконницi на залiзних  завiсах  при
вiкнах, з малими, в  олово  оправленими  шибками,  позамикано  наглухо.  В
кiмнатi темно було, неначе серед ночi.
   I добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що дiялося на  майданi  i  в
маштарцi. Чула тiльки пострiл,  але  за  останнi  часи  так  до  пострiлiв
привикла, що не гук, а тишина бентежила ??. Що лиш в  тiй  тишинi,  лежачи
безсильно на постелi, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й
неласку ворогiв. Може, вже вирiшено ?? долю. Може, за хвилину  вiдчиняться
дверi й увiйдуть кати.
   Не бентежилася тi?? гадки -  деревiла.  Пережила  стiльки,  що  тратила
чуття. Що гiршого могло статися вiд того, що вже побачила?  Очима  тiла  й
душi... Жахливi картини пересувалися перед нею, забираючи з собою  останки
сил.
   Iснувала завiшена мiж небом i землею,  мiж  життям  i  смертю,  рвалися
останнi волосинки свiдомостi,  терпли  руки  й  ноги,  переставало  битись
серце, ось-ось i полетить стрiмголов, як летiла колись на розгуканiм конi,
поки не зупинив його Чуйкевич.  Пощо?  Чи  не  краще  було  згинути  тодi,
добровiльно, в буйному розгуканнi сил, у вихорi неусвiдомлених  бажань?  I
чи не краще було заснути при останнiх звуках розбито? бандури,  заснути  i
не збудитися бiльше. Не переживала б  того,  що  опiсля  прийшло.  Батько,
мати, гетьман, i - серце починало бити живiше, по тiлу розливалося  тепло.
Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути  перед  нею  усiма  привабами
сво?ми, цiлою величею сво??  буйно?  краси?  Хтось  розвивав  довгу-довгу,
шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав ?й  пiд  ноги,  сипав  жемчуг
довкола, струшував пахуче квiття з батуринських садiв, хтось i буйнi крила
причiпав ?й до рамен... "Мотре, сонце мо?!"
   Нараз не бiлi, але чорнi  конi,  й  чорний  вiз  грюкотить  по  черепах
людських. Скаче до очей червоне болото.  Яке  ж  воно  гидке!  Який  сопух
розходиться млосний! Болото з тiла, з мозкiв на  головi,  на  шпицi  й  на
дзвони колiс. Не спинять воза, жене вперед.
   Коням з нiздрiв сиплеться  полум'я.  Вiд  нього  запалюються  на  полях
збiжа, по селах стрiхи, скрiзь  червонi  вiхи,  горять  лiси,  жаль  божо?
краси, жаль Укра?ни?.. Все для царсько? потiхи...
   Куди ви, куди, демони ру?ни? Кривавi вашi слiди, кривавi  кида?те  тiнi
на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!..
   Хто ви, люди? Звiдкiль?.. З пiвночi?.. Невже ж там  живе  така  людська
порода? Вiд рода та до рода озвiрення народа, яка й кому з того  вигода?..
По що ви тут? Жене вас батiг, щоб пiдбивати свiт? По  трупах  батькiв,  на
кривду вдiв, на  плач  сирiт  антихрист  вас  жене...  Послухайте  мене  -
вернiться! Не слухають, нi. Звiрячий страх жене...  Проклiн  ?м,  проклiн,
вiд Сяну по Дiн - проклiн!
   Петро Павлович?.. Вiн?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе
Волга, чи Дон, чи Вавiлон маскарадний?..
   Звiдкiль ти гарний такий узявся серед тi?? мерзотно? гидоти? В кого  ти
вдався? Хто ти? Невже ж i тобi  в  отсiй  боротьбi  антихриста  з  Христом
приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а
життям-буттям потолочений i пошарпаний, поболочений, як сон, що  приснився
менi?
   Невже ж там, у тво?й вiтчинi, лучаються теж люди, що мають серце, серце
в грудях, а не жовч i ?дь, мозок в лобi, а не мiдь, а в утробi  не  жадобу
?жi й наживи, нi! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христi,
вечiровая зоря над пожарищем. Вiтер свище, виють  вовки,  в  балках  хатки
опущенi, сумнi...
   Подай  же  руку  менi.  Крiзь  провалля  вiкiв,  крiзь  помсту  i  гнiв
помандру?мо назустрiч Христовi, в кра?ну  ново?  обнови,  далеку,  далеку,
далеку.
   Чому не вiдповiда?ш? Чого затис уста?
   Гада?ш -жiнка я пуста i пустословна?
   Гада?ш - пiсня я  любовна,  повна  томлячо?  жаги,  кохання  без  ваги?
Савська цариця? Марiя-?гиптянка, Магдалина?
   Киприди жриця, Содоми  дитина?  Кинута  на  укра?нськi  лани?  ?лена  з
троянсько? вiйни?
   Ах нi. Куди там, куди менi!
   Я тiльки Мотря, Кочубе?ва донька. Зна?ш? Того, що  голову  зрубали,  ба
забажав булави. Не так вiн, як мати.
   Не важко булаву до рук сво?х дiстати.
   А важко донести щасливо до могили.
   Глянь на тих, що досi ?? носили, i на того, що нинi несе."
   Де вiн, де, чому так забарився? Забув чи припiзнився, чому вiн не йде?
   Грiм землею трясе, повертаються вгору рiки, замкни, замкни повiки, бо з
ума зiйдеш, збожеволi?ш!
   ...Я Мотря, я тiльки Мотря, Чуйкевича дружина, на левадi квiтка синя, в
винограднику китиця доспiлого вина...
   ...Не пий, бо сон тобi присниться, дивний. Я дивна, непритяменна...
   Рiдна мати не знала мене. Мати дитину жене у монастир. Круки злiтаються
на жир. Бачиш? Скiльки ?х! Круки - це грiх! Злiтаються на жир i крячуть. В
небi ангели плачуть, що  сон,  наш  нез'ясований,  херувимами  мальований,
серафимами золочений, лежить посеред шляхiв. Мiй сон згорiв,  але  заграва
триватиме вiки... Та заграва це - слава...
   Мотринi думки розлiталися,  як  птахи,  на  всi  сторони  свiта.  Мотрi
здавалося, що з ними розлiта?ться й  вона,  руки  тут,  ноги  там,  голова
розколю?ться, болить, аж до нестями.
   Встати, насилу встати, доволоктися до кахлево? печi i  розбити  голову,
як глиняну посуду. Пощо ???.. Не зведеться. У не? нi  рук,  нi  нiг  нема.
Хiба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була iнша, Мотря - це  була  потуга,  а
тепер - немiч безсила, Мотря, як квiт, котрий, пiдкосила судьби невблагана
коса. Де подiлась сила i краса, куди  подiлись  мрi?  i  бажання,  погасла
зiронька остання, темрява i могила. Та не  скiнчився  свiт,  з-над  могили
сонце встане, усмiхнене, рум'яне, дихне жадобою життя,  новi  думки,  нове
чуття - i знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася  в  них,
як рiчка в морi, як звук у просторi, як слiд вiрла у хмарах. Мотрi - нема.
   Любов Хведорiвна сидiла бiля постелi доньки й не знала, що  ?й  робити.
Пробувала всiх лiкiв, що мала у сво?й  домашнiй  аптецi,-  не  допомагали.
Лiкаря кликати не смiла. Вiн був бiля Кенiгзена. Свiтлiйший  наказав,  щоб
Кенiгзен жив, поки його не переслухають i  не  покарають.  Лiкар  старався
сповнити наказ свiтлiйшого.
   До Любовi Хведорiвни свiтлiйший був незвичайно ввiчливим. Не  питав  ??
про нiщо, обiцяв ласку царську i заспокоював, що ?й не  станеться  кривда.
Вона вдовиця по Василю Леонтi?вичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив
життя, спасаючи царя.  На  прохання  матерi  згодився  злагодити  долю  ??
доньки., Хоч вона заслужила собi на велику кару, але заради пам'ятi батька
свiтлiйший дозволя? Любовi  Хведорiвнi  взяти  поки  що  пiд  свiй  догляд
доньку. Обидвi вони не можуть оставатися в  Батуринi.  Ще  нинi  дiстануть
карету i конвой, ?х вiдвезуть у найближчий монастир. Що  далi  -  вирiшить
цар. Ще нинi, значиться, ?м в дорогу. Як же тут Мотрю везти?
   Любов Хведорiвна клала зимну воду, розiгрiвала ноги доньки, цiлувала ??
руки. "Пiднiми сво? повiки, глянь на матiр свою безталанну, ти  тепер  для
не? усе".
   "Мати... Любов Хведорiвна... тут?.. I тебе загнали в цей кут,  звiдкiля
виходу нема"...
   "Не бiйся, Мотре. Ще нинi виберемося з того пекла.  Пере?демо  в  мiсце
захисне,  безпечне,  заживемо.  Одужа?ш,  розвеселишся,  будемо   дякувати
Боговi, що пощадив нас".
   "А ?х?"
   "Кого?"
   "Усiх... Гада?ш -  Мотря,  голубка  сизокрила,  гада?ш,  вона  гетьмана
любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нiкого i всiх. Не бажала я  нiчого  -
це грiх. А бажала я усього для всiх - волi i слави. Чому ти не така, мамо,
як колись".
   "Яка, доню, яка?"
   "Горда, невгнута. I тебе доля зломила. Доля, то сила, а ми тiльки люди.
Доля i люди - вороги споконвiчнi".
   "Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його iм'я святе.
Вiн не забуде про нас".
   "Про Укра?ну забув".
   "Господь не забува? про нiщо".
   "Забув. Ворогам ?? кинув на поталу".
   "I вороги не вiчнi. Нинi нам, а завтра ?м".
   "Завтра  буде  запiзно...  Чу?ш,  мамо?  Дзвонять  дзвони.  Похорони...
похорони... ховають Укра?ну. Насипали могилу аж до хмар. А  на  могилi  не
хрест, лиш цар... Агуш! Агуш! Агуш!
   Женiть, женiть його! Бо шкода душ, бо шкода душ!..
   Не прогнали... Пропало... 0-го!"
   Любов Хведорiвна заспокоювала доньку.  Нема  тако?  могили,  щоб  можна
Укра?ну похоронити. Ще бiльшою i кращою воскресне.
   "Але коли?.. Нас тодi на свiтi не буде. Настануть поколiння - з болем у
душi i страхом у серцi. Поколiння - раби. Страшно, мамо".
   "Бог милосердний - не вiдвернеться, простить".
   "Великi нашi грiхи. Не знаю, чи схоче простити!"
   "Треба вiрити, Мотре. Будемо молитися до Бога".
   "В монастирi?.. Молитися треба дiлами".
   Любов  Хведорiвна  не  знала,  що  вiдповiсти.  Пригадала  собi   першу
мандрiвку Мотрi в монастир.
   "Поки що - там, бо нинi там  тiльки  й  безпечно.  А  втишиться  -  так
пере?демо на хутiр".
   "З ласки царя... А може, у Сибiр... Не ти, а я".
   Любов Хведорiвна одне мала  на  гадцi,  щоб  заспоко?ти  Мотрю.  Кожно?
хвилини могла за?хати карета, бо свiтлiйший велiв,  щоб  ще  нинi,  вночi,
зруйнувати  двiр  до  основ.  Треба  Мотрю  забрати.  I  Любов  Хведорiвна
нахилилася над постелею.
   "Монастир недалеко вiд Десни. А за Десною, ти зна?ш..." -  прошепотiла.
Донька глянула на  маму.  Поки  пiдносилися,  зiницi  росли  й  наливалися
життям.
   "Як по?ду за Десну, не верну аж на весну".
   "?дьмо, мамо!" - i пробувала встати. Але голова  тягнула  ??  назад  на
подушки.
   Любов Хведорiвна натирала виски старим вином. "Я тобi, доню, i  вбрання
тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти  так  любила.  Дай,  я  вберу
тебе".
   Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозлiталися , як птахи,
i в головi зробилося тихо. Лиш того вiдчуття,  немов-то  ??  розтягають  i
розшарпують, не могла позбутися. Вiдчуття прикре, аж болюче.
   Коли б заснути крiпко, крiпко i не будитися бiльше...

   * * *
   Погасла коротка днина. Любов Хведорiвна запалила свiчку i готовилася  в
дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.
   В Любовi Хведорiвни тiльки й гадки було, щоб ?? вирвати з того пекла  й
перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про  сво?  ма?тки  i
про синiв. Сини - мужчини, дадуть собi раду, а ма?ткiв - пощо  ?й  ма?тки.
Коли б Мотря жива. Сини... i Любов Хведорiвна здригнулася...
   Пригадала собi сина Василя, що  був  оженений  з  Апостоловою  донькою.
Апостол з Мазепою пiшов. Коли б цар не хотiв карати зятя за провину тестя.
Але ж бо Василь покiйного Василя Леонтi?вича син.  Що  син,  то  не  зять.
Батько ближчий вiд тестя. I вона заспоко?лася. Якось  Бог  дасть,  коли  б
тiльки щасливо перевезти Мотрю. Заторохтiла карета, хтось легко постукав у
дверi.
   "Увiйдiть".
   Увiйшов офiцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвiйку винесли Мотрю,
примiстили в каретi, обтулили, i карета двигнулася з мiсця.  Торохтiла  по
замерзлiй землi.
   Любов Хведорiвна нахилилася над донькою, долонi  сво?  тримала  над  ??
очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхiтних палiв.
   Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро
пере?хала вулицю i повернула на поле.
   Потонула в густiй iмлi, як у хвилях моря.
   Лишала за собою згарища, трупи, ру?ну - жахливе дiло переможцiв.
   Стада воронiв i крукiв налiтали, як хмари.
   Крякали й билися над трупами, хоч ?х було скрiзь так багато. Тисячi.
   Перед мостом карета зупинилася. Тут  збивали  тратви,  на  котрих  мали
пускати шибеницi з козаками.
   Любов  Хведорiвна  перехрестилася,  вiдвернулася  вiд  Мотрi  i   важко
заридала.
   "Беззаконi? мо? прости i грiх мой  перед  тобою  ?сть  вину",-  шептала
слова псалмоспiвця.

   _ДИВУВАВСЯ СЕЙМ..._
   Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому  там  нинi  так  тихо.
Звичайно навiть серед ночi свiтилося у деяких  вiкнах.  В'?здовi  брами  i
замковi мури  пильнувала  озбро?на  сторожа,  вартiвники  з  лiхтарками  й
галябардами проходили вулицями й вигукували: "Обережно з огнем!"
   Не було ночi, щоб до гетьманського двора не прискакав на  баскому  конi
якийсь  посланець,  щоб  не  надтягнув,  опiзнившися  в   дорозi,   якийсь
полковник, сотник або iнший старшина. Чумаки радо  спочивали  в  Батуринi,
знаючи, що тут ?м не буде нiяко? шкоди. Чужi  купцi  при?здили  з  возами,
навантаженими всяким  добром.  По  за?здних  дворах  не  раз  i  цiлу  нiч
забавлялося веселе товариство.
   Нинi нiби гураган перелетiв туди. Камiнь на каменi не остався. Нi  один
двiр не залишився цiлим.
   Анi краса, нi стариннiсть будинкiв не  спинили  ру?нницького  завзяття.
Гинули жiнки зарiвно як i мужчини, дiти, як i старцi,  вимордовано  дiдiв,
батькiв i внукiв.
   Трупи не похованi лежать там,  де  ?х  заскочила  смерть.  Для  бiльшо?
зневаги, для постраху  населення  вiдмовлено  ?м  останньо?  християнсько?
прислуги.
   Хай над ними небеснi зорi замiсть ярих свiчок свiтять, а вовки  хай  ?м
"вiчную" спiвають.
   Замiсть людей гайвороння, круки i  всяка  чорна  птиця  з  усiх  сторiн
злетiлася на похорони.
   Але зорi не хочуть свiтити, мiсяця не видно, тiльки вiтер ви?, раз нiби
плаче, то знов нiби злобно регочеться... Диву?ться -  бо  нiщо  не  спиня?
його лету, нi хати, нi мури, нi навiть дерева крислатi. Ще тiльки  останки
замкових мурiв стирчать, нiби останки зубiв у розторощенiй  щоцi  велетня.
Але й цей останнiй слiд могучостi колишнього Батурина залишиться тiльки до
слiдуючого ранку. Замок мають знищити до  основ,  щоб  нелегко  було  його
вiдбудувати.
   Наказ царський i завзяття  князя  Меншикова  повисли  над  гетьманською
столицею. Батурин ма? стрiнути доля Нiневi?, Тро?, Карфагену i  ?русалиму.
На вербах над Сеймом мають повиснути  не  арфи  старозавiтнiх  спiвцiв,  а
трупи повiшених батуринцiв, щоб степовi вiтри, як на струнах, грали на них
свою журливу пiсню, пiсню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко  крiзь
простори вiкiв.
   Диву?ться Сейм, перепливаючи попри Батурин,  що  таке  сталося  нинi  з
резиденцi?ю гетьманською...
   Лише не дивуються московськi караули. Привикли до ру?ни. Слова "цар"  i
"кара" зливаються в одне поняття.
   Iван Грозний i Новгород Великий, цар Петро i Батурин.  Цар  Петро  цiлi
повiти нищив i вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як вiн велить.
   Два вартових на ру?нах Батурина розмовля? з собою.
   "Завзятий народ, тi черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать,  але
вiд мене якийсь дiд вiдбивався голiруч. Я на нього зi  штиком,  а  вiн  на
мене з кулаком".
   "I що?"
   "Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але  натомився
чимало. Прискакував проклятий, пiдстрибував, присiдав i кiлька  разiв  так
мене штовхнув, що аж свiчки засвiтилися в очах".
   "Зi мною, брат, ще гiрше було. Вбiгаю до яко?сь мiщансько? хати, а  там
жiнка з шаблею у руцi. Так на мене наперла проклята баба,  що  треба  було
подаватися назад на подвiр'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила сво?х
дiтей".
   "I ти втiк?"
   "Не втiк, а завалив дверi i хату пiдпалив".
   "Згорiли?"
   "Авжеж. Нi живо? душi не випустили ми звiдси. Зна?ш, коли б не  те,  що
був-таки добре випивший, то, мабуть, не дiждав би нинiшньо? ночi.  Нам  не
жалiли горiлки, а горiлка дода? вiдваги".
   "Розiгрiва?".
   "Не лиш розiгрiва?, а таке щось робить з чоловiком,  чортзна-що.  Тако?
хоробростi набира?ш, що по-тверезому i  згадувати  страшно.  Сам  себе  не
пiзна?ш".
   "А все ж таки, брат, страшно".
   "Чого?"
   "Людей ми порiзали, не поросят".
   "Звiрi звiрiв гризуть, а люди людей. Не будь вiйни,  то  намножилося  б
стiльки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасiв. Дуже-то плодний
народ, тi черкаси".
   "Плiдна земля, так i народ плiдний. Вся сила вiд землi. Коли  б  ми  не
знищили Батурина, то вiн за декiлька лiт вирiс би, як Москва".
   "Може б, i на Москву пiшов".
   "Може б, i пiшов. А не ходили козаки на туркiв?"
   "I наших вони побивали.  Згадати  Конотоп.  Мiй  батько  пiд  Конотопом
упав".
   "Там наших вигинуло багато".
   "Отож-то, брат. Зна? батюшка-цар, що робить".
   "Зна?".
   Вiтер ухопив якийсь снiпок i крутив ним.
   Снiпок пiдскакував, як живий.
   "Чорт весiлля справля?".
   "Багато нинi радостi мiж чортами".
   "Людям горе, а чортам радiсть".
   "Не згадуй чортiв серед ночi!"
   Хрестилися тричi й вiдрiкалися сатани i всiх дiл його.
   "Чу?ш?"
   "Що?"
   "Наче хтось стогне".
   "Пустяки... Це так. Пiсля кожно? рiзнi  причува?ться  чоловiковi,  нiби
хтось стогне i плаче. Поналазить того в вуха i не да? спокою".
   "Нi, таки стогне. Пiду подивитися що".
   "Iди. Постою. I так нiчого боятися. В Батуринi самi мерцi".
   За хвилину той другий вернувся.
   "I що?"
   "Козак якийсь не мiг умерти. Не дорiзали добре. Просив добити".
   "I ти добив?"
   "Ще б там! Маю  досить  на  совiстi  того  грiха.  Я  йому  свiй  штик.
Проколовся".
   "Страшно, брат!"
   "Чого?"
   "Стiльки кровопроливства ми нинi учинили".
   "Ми? Робимо те, що нам наказу? цар".
   Присунулися до себе й шепотом розмовляли далi.
   "Цар? А може, це не цар, лиш антихрист".
   "Може... А нам не один чорт".
   "Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме".
   "Як антихрист побiдить, тодi вiн буде Бог".
   "А як нi?"
   "Дурний! Молчать i не розговарiвать. Що таке ми? - I  солдат  сплюнув.-
От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я ранiше боявся теж. Хотiв утiкати в лiси,
душу спасати. Кажуть, по наших лiсах чимало таких,  що  перед  антихристом
тiкають. Але гадаю собi: пощо? Душа вiд Бога, хай Бог турбу?ться нею. Що я
тут мудрого сво?м дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а  тодi  треба
слухати його. Ми тiльки люди".
   "Люди! - i  другий  злобно  засмiявся.Люди!  Христос  наказував  любити
ближнього, прощати".
   "Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем".
   "Не всi".
   "Правда, що не всi.  Але  ж  попи  благословлять  нас  хрестом  святим,
випроводжаючи в похiд. Чорт ?х зна?, де правда. Краще не думати  над  тим,
бо збожеволi?ш".
   "Кажуть, у Батуринi було нинi багато божевiльних, особливо жiнок".
   "В жiнок розум слабший. Не витримували довго.  Я  сам  бачив  таку,  що
подавала себе за святу Катерину".
   "Одна казала, що вона ангелиця з неба. Пiдскакувала,  руки  розгортала,
як крила, нiби до неба летiла i - не могла. Багато смiху було, поки ми  ??
не вбили".
   "Гарна?"
   "В Батуринi багато гарних жiнок. Аж жаль. Я на таку дiвчину попав, кажу
тобi, на таку гарну, що хоч пальцi цiлуй".
   "I?"
   Солдат тiльки рукою  махнув:  "Хотiв  з  нею  отак-о  погратися  трохи,
розумi?ш, а вона як не  лусне  мене  в  пику,  аж  менi  зуби  захиталися.
Красуня!"
   "I - що? Що?" - допитувався товариш. Йому хотiлося почути щось  веселе,
живе.
   "Вбив я ??. А тепер жалiю, бо вже на таку гарну не попаду. Але  не  мiг
поздержати злостi. I таки заболiло. Сильно вдарила".
   Присунулися ще ближче. Шептали собi до вуха.
   "Зна?ш, брат, у нашiм батальйонi ? такий, що живих жiнок не любить".
   "Нi?"
   "Навiть не дивиться на них".
   "А як?"
   "До вмерлих охоту ма?".
   "До вмерлих? - i той другий сплюнув.- Того я навiть слухати  не  люблю.
Живi з живими, а вмерле, то вже другий свiт. Нам до них не торкатися".
   "Грiшне".
   Замовкли й дивилися перед себе у пiтьму, нiби хотiли  розв'язати  вiчну
загадку, що таке вмерлi i що другий свiт.
   Нараз лiктями один другого торкнув.
   "Бачиш?"
   "Що?"
   "Нiби хтось ходить".
   "Де?"
   "По кладовищу. Бачиш?"
   Другий притакнув.
   "Нiби ходить... Вмерлець!"
   Перехрестилися i змовили молитву.
   "Говорять, душа дев'ять днiв не покида? того мiсця, де  жило  ??  тiло.
Звичайно на вiнику сiда? i стирчить".
   "Я чотирнадцятого дня душу на вiкнi бачив. Притулилася до  шибки,  така
бiла-бiла й дивилася так сумно на свiт".
   "Бiдна душа, жаль ?й вiдходити вiд нас. Все-таки привика?ш.  До  всього
чоловiк привика?".
   "I не тiльки те. Що на цiм свiтi - кожний зна? з нас, а що на другiм  -
не зна? нiхто".
   "На другiм краще".
   "Для праведних, а для грiшникiв пекло".
   "Пiдемо, брат, до пекла".
   "Га, що ж, як треба, то пiдем".
   "А тi? тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всi сво? грiхи".
   "Подякують нам".
   "Говори. Все-таки, брат, позбавили ми ?х життя. Бачиш, снуються  ще  по
кладовищу".
   "Сновигають... Говорять, пiсля битви душi погибших у бою далi  з  собою
б'ються. Як задивитися на хмари, то видно".
   "Чого не побачиш на хмарах. На  хмарах  i  кораблi  пливуть,  i  палаци
знiмаються, i люди товпищами снуються. Багато цiкавого на свiтi".
   З острахом дивилися на недалеке кладовище, по  котрiм  щось  снувалося.
Попiдносили комiри, повсували руки в рукави i мовчали.
   На кладовищу з одно? гробницi вилiз дiд. Його поранили  були,  пролежав
мiж трупами до ночi, а як скiнчилася рiзня, хильцем, хильцем, то  повзучи,
як вуж, долiз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру вiдчинили  солдати,
ограблюючи домовини, i там пересидiв до пiвночi.  Темно,  вiтер  снiгом  i
попелами мете, солдати сплять, кого  горiлка  приспала,  а  хто  втомився,
"працюючи" над мiру, i дiд зважився вилiзти зi свого  сховку.  Розглядався
кругом.
   "Рiзуни окаяннi! Такого грiха  натворили.  Не  пощадили  нi  жiнок,  нi
дiтей. Бог би ?х побив!"
   Припадав до тiл, мацав чи теплi, вухо прикладав до грудей, чи не  почу?
удару живого серця. Морозом смертi проймало його. Дiд  не  боявся  трупiв.
Прожив бiльше нiж сотню лiт. За молодих лiт не в однiй пригодi бував.  Раз
у битвi цiлий його курiнь полiг.  Вiн  один  остався.  З-поза  трупiв,  як
з-поза валу на ворогiв стрiляв. Не  раз  онукам  розказував  тую  пригоду.
Оповiданням сво?м викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось  живим
у Батуринi остався i внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть
не затулила правдi уста. Шукав живих.
   Як же втiшився, натрапивши на якогось недобитого козака. Оглянув  рану,
заволiк його до гробницi i примiстив, "Не стогни, щоб ворог не почув. Вони
ранком покинуть наш Батурин, вовкам i крукам залишать його на жир.  А  ми,
сину, на злiсть ?м житимемо. Зробимо  тут  лад.  Позапрату?мо  покiйникiв,
поживемо ще. Життя навiть вiд царiв сильнiше".
   Якогось хлопця на плечах принiс, бо цей сил не мав iти. I теж примостив
його поза домовинами в могилi. Молодицю якусь привiв. "Не плач,  доню,  не
плач. Досить тут слiз пролилося. Який iз них хосен? Хосен може бути лиш  з
дiла. Дiло робитимемо".
   Вiрив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшеницi знайшов. В  землю  його
загрiб i ратицею  притоптав,  щоб  не  зродило.  А  зерно  щолиш  у  землi
скiльчилося, виросло й видало стократний плiд. Дiд вiрив, що i з Батурином
так само буде. Не пропаде вiн, о, не пропаде!
   Останеться. Хоч би лише вiн один - дiд. Розкаже  живим,  що  претерпiли
покiйнi. Живi, хай живе гадають.
   Правди i волi не  захова?ш  у  землю  i  не  притопчеш  сво?м  чортячим
копитом, ратицею антихристовою.
   Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скiнчився  свiт.
Дiд вiрить у його безконечнiсть, вiрить, що Укра?на не вмре. Скiльки ?? не
грабували вороги. Хто на Вкра?ну прийшов, той i  ворог.  А  вона  оживала,
обновлювалася i процвiтала новою красою. Невмируща вона.
   "Одно страшне,- говорив до себе дiд,- що робучий народ дивиться на свiт
не сво?ми очима. Дивиться i не бачить, де ворог,  а  де  свiй.  Су?титься.
Пiсля кожно? пригоди  вину  на  провiдникiв  спиха?,  бони  завинили  його
нещастю". Дiд вжахнувся. Пригадав собi,  як  народ  вождiв  сво?х  ворогам
видавав. "Хай ваша голова за нас iде". От що болiло дiда. Вiн сам був не з
панiв, але з "подлих", як москалi казали. Та поживши чимало й роздивившися
в свiтi,  побачив,  де  свiтло,  а  де  тiнь.  Батька  Хмельницького  часи
пам'ятав. I його двiчi хотiли видавати. Та вiн не з  таких  був.  I  помiж
козацтвом мав чимало вiрних собi, що  скорiше  дали  б  себе  покраяти  на
шматки, нiж видали б свого вождя.
   Втомившися важкою працею, дiд присiв на каменi бiля гробу й думками сто
лiт життя свого пробiгав.
   Який довжезний шлях i скiльки на ньому горя!
   А все iз-за тi?? су?тливостi. Не вмi?мо ми однодушне постояти  за  свою
правду.
   Батурин стояв...
   Дiд кляк  i  молився  довго-довго:  "Господи,  Боже,  життя  i  радостi
подателю, судi? справедливий i безкорисний,  прийми  жертву  отсю  велику,
найбiльшу з дотеперiшнiх, за  прощення  наших  грiхiв.  Не  досвiдчай  нас
карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогiв невблаганних, дай нам
бути хазя?нами повновласними у сво?й власнiй хатi. Дай нам, Боже, добитися
волi, щоб славилося тво? iм'я святе, щоб ми не проклинали, а  благословили
тебе сво?ми вольними вустами".
   I молився дiд, щоб Господь  не  велiв  йому  вмирати  з  прокльоном  на
вустах, лише позволив з надi?ю в душi вiдiйти з  цього  свiту.  Вiн  чесно
прожив на ньому сотню лiт, не жалiв трудiв, не жахався нi  ран,  анi  мук,
витривало боровся за волю i за славу. Не доведи, Господи, щоб пiсля  того,
що сталося з Батурином, народ показав себе негiдним найвищого добра, сво??
власно? держави. Не доведи, щоб вiн у заслiпленнi, мов у слiпотi, iснував,
не розбираючись,  де  вороги,  а  де  приятелi  його,  щоб  вiн  зраджував
провiдникiв сво?х. Був би це грiх важкiший вiд усiх грiхiв наших, за  який
прийшлося б нам покутувати довго, може, столiттями цiлими.
   "Господи! жизнi i блага подателю, не опускай нас".
   Московськi караули понасували комiри на вуха, повпихали змерзлi руки  в
рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

   "Страшно, брат!"
   "Страшно..." ГАРМАТИ
   Бiля кожно? гармати два щонайсильнiшi драгуни, як  кати.  В  кожного  в
руках молоти двопудовi. Диво, як ?х чоловiк може двигнути. Пiдносять, жили
?м набiгають, як посторонки, обличчя налива?ться кров'ю... у-ух!
   Молоти, як удари грому, в дула гармат  валять,  гармати  здригаються  i
дзвонять,  як  на  соборах  щонайбiльшi  дзвони.  Ще  голоснiше,  гучнiше,
тривожнiше.
   Нiби порятунку благають.
   Нiхто  на  порятунок  не  йде.  Хоробрий  гарматний   осаул   Кенiгзен,
побачивши, що Батурин  пропав,  даром  дожидався,  коли  разом  iз  замком
полетить до неба. Догадався, що Мотрi не довелось свого сповнити, й  хотiв
сам собi зробити кiнець. Не довелось. До його приставили сторожу,  старому
хiрурговi батогами грозили, що не добре стерiг. А раннiм  ранком  посадили
обох у волоську пiд будою брику i вiдправили за Сейм.  Кенiгзен  з  обозом
московським по?де до царя. Йому, Чечелевi (як зловлять) i iншим  визначним
старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам  муки
та й окрема смерть.
   Пушкарi здебiльшого загинули, бо не хотiли здати сво?х гармат. Тих,  що
живими в московськi руки попали, ще перед ви?здом з мiста покарають. Вони,
збитi в гурт, зв'язанi по руках i по ногах, що ворохнутися годi, бiля муру
на свiй кiнець чекають.  Догадуються,  яку  нагороду  за  ?хню  хоробрiсть
придумував для них князь. Чекають.
   А драгуни  гармати  розбивають,  важкi,  котрi  з  мiсця  рушити  годi,
щонайбiльшi. За кожним ударом сипляться рештки мурiв, оха?  земля,  ворони
зриваються з трупiв i  з  криком  якнайдальше  вiд  того  мiсця  летять...
"Ух-ух-у-ух!"
   I за кожним ударом  вiдлiтають  з  гармат  мистецькi,  гарно  виробленi
оздоби - з арматурами, з написами, з роками, коли ?х вiдлито. Деякi  ще  з
Богданових часiв, iншi гетьман Мазепа придбав, не жалiючи великих  грошей.
Всiм ?м тепер кiнець. Батурин треба безборонним лишити навiки-вiкiв.
   Череп'я з дул, особливо гарно повироблюванi голови,  князь  Меншиков  з
собою забере. Меншi гармати по?дуть перед ним, як полоненi, як свiдки його
велико? побiди.
   Прощайтеся з мiстом сво?м, з  мiсцями,  на  котрих  так  довго  стояли.
Заревiть ще раз, чи не забули ревiти, чи вас Кенiгзен не загвоздив. А  щоб
ви пороху й куль  не  збавляли  даром  -  пiдождiть.  I  до  кожного  дула
прив'язують одного з гармашiв. Руки до дула, ноги до колiс, студене  гирло
доторка?ться теплих плечей. "Пали!"
   Гармата пiдстрибу?, реве, випльову? з довгого горла ядро i разом iз ним
плю?  шматками  порозриваного  людського  тiла.  Прощаються  з   Батурином
гармати.
   Пiдкочують пiд них колiсницi,  впрягають  по  двi-три  пари  коней,  не
скорих, а крiпких, i гармати найближчою дорогою з городу ви?жджають.
   Та  дорога,  хоч  не  прометена,  а  ви?жджена  гаразд.  Чимало  трупiв
пере?хало на нiй.  Костi  поторощили,  а  тiло  перемiсили  зi  снiгом,  з
попелом, жужелицею, заморозею земною.
   Пере?жджають гармати, фальконети i гакiвницi, за ними вже  не  конi,  а
люди на низьких, залiзом кутих вiзках вивозять усяких розмiрiв моздирi. За
гарматами останки мунiцi?  з  Батурина  вивозять  в  ящиках  i  в  бочках,
шкiрами, полотнами й кожухами понакриваних, щоб порох не  замок,  бо  снiг
полiта? мокрий i легко топливний.
   А  за  мунiцi?ю  тягнуться  вози,   навантаженi   шаблями,   рушницями,
самопалами, аркебузами й торунськими  мушкетами,  булавами  до  розбивання
шоломiв i молотами до розвалювання панцирiв, вози, навантаженi бердишами i
списами дев'ятилiктевими, вози, повнi  усяко?  збро?  з  рiзних  фабрик  i
рiзних часiв, котро? чимало призбиралося в мiстi i в гетьманських складах.
Усе, що з димом не пiшло, що не змарнувалося  в  бою  i  чого  солдати  не
розiкрали, як круки, вивозив з Батурина князь.
   ?хали на возах  цiлi  гори  кожухiв,  свиток,  кунтушiв,  делiй,  гунь,
байбаракiв, усякого мужеського, жiночого й дiточого вбрання, а за ними, як
зi снопами, торохтiли вози з бiлизною, шнурами  крiпко  поперев'язуванi  й
рублями згори попридавлюванi, щоб не губилося те добро  по  дорозi.  А  на
дальших возах, телiгах, мажах - тисячi пар чобiт, юхтових, грубо  кутих  i
сап'янцiв жовтих та червоних без  пiдкiвок,  бо  ?х  здебiльшого  солдати,
збираючи цей крам на купи, до сво?х кишень поховали,  черевики  з  тонкими
пiдошвами, оксамитнi, й мешти шовковi, а далi  -  всiлякi  пояси,  хустки,
скатертки, занавiси, зво? полотна й постави сукна, стiльки того, що  можна
б кiлька ярмаркiв великих заповнити, можна б одягнути  i  прибрати  кiлька
мiст, хоч би й на яке велике свято. I меблi, i  посуд  не  залишив  князь.
Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартiсть, забирав свiтлiйший
iз собою. Його в Батуринi не треба. Батуринцям уже  нiчого  не  треба.  ?х
трупи лежать голi, обдертi, нiмi. Не  треба  крукам  добиратися  до  тiла.
Вовки не потребують роздирати чобiт. Легше пообжирають тiло аж до  костей.
Коли б був час, свiтлiйший казав би розкопати мiсто, бо, мабуть, не одне в
землю позакопували мiщани. Та йому спiшно. I так забарився довго.
   Щокраще й цiннiше - перськi коври й турецькi макати,  срiбну  посуду  й
соболевi шуби - свiтлiйший велiв  зiбрати  на  окремих,  шкiряними  будами
понакриваних, возах. Вони пiд  сильною  ескортою  ?дуть.  А  посерединi  -
скринi з гетьманськими скарбами, ?х добре треба мати на оцi, бо солдати, а
навiть офiцери "болi? клонятся к лакомству i карману, нежелi к служб?". Не
треба доводити ?х до грiха.
   А на останнiх возах, помiж чурами та конюхами,  помiж  усяким  "подлим"
ста?нним та кухонним народом, сидять жiнки, дiвчата й молодицi. Хто ?х там
нинi розбере. Це здебiльшого тi,  що  по  шинках  i  по  гостинних  дворах
служили, нетутешнi,- квiтки вiтрами з чужих пiль занесенi. Гасили вони  не
тiльки жагу горла, але  й  сердечну  спрагу  сво?х  гостей,  i,  як  умiли
приговорювати до них колись, так i  тепер  договорилися  до  того,  що  ?х
пощадили. Нехай там  пригодяться.  Це  не  шкiдливий  народ.  I  ?хав  цей
нешкiдливий народ на новi непередбаченi пригоди, на  новi  дикi  забави  в
нових, чужих панiв. Понасували собi  хустки  на  очi,  бо  соромилися  тих
трупiв, що з нiмим докором, скляними очима  дивилися  на  них.  За  возами
ступали  вiддiли  московського   вiйська.   Бруднi,   обплямленi   кров'ю,
притрушенi  сажею  i  димами,   грiмко   вистукували   чобiтьми.   Кармани
повiддувалися. Годi ?м було поховати всього добра.
   Офiцери приставали до них: "Бач, як набухався, злодюга".
   "Дещицю запопав, ваше високородi?. Грiх, щоб марнувалося добро".
   За вiйськом  везли  поранених.  ?м  одним  не  поталанило.  Вивозили  з
Батурина  порозбиванi  голови  та  покалiченi  руки  й  ноги.  В  Батуринi
боронилися навiть жiнки.
   Перед Сеймом спинилася та довга, рiзноманiтна валка.
   Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки  ?х  впустять  на
мiст, роззявлювали роти i дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать.
   Сеймом плили дошки, колоди, тратви.
   До дощок i колод поприбиванi або поприв'язуванi козаки. Тiльки  вбрання
на них, що власна кров. Це ?х червона китайка, заслуга козацька.
   Прийма? Сейм козакiв у сво? обiйми, несе, колише, гойда?  ?х  на  сво?х
хвилях, нiби заспоко?ти хоче ?х болi важкi i ?х сором великий.  Колоди  на
криги  попадають,  борiкаються  з  ними,  криги  беруть   ?х   пiд   спiд,
перекидають, перескакують через них. То  знову  крига  вдаря?  об  колоду,
вискаку?  на  не?  i  ляга?  козаковi  на  груди.  З  берегiв  i  з  мосту
розлягаються крики i смiх.
   "Накрився, щоб теплiше було!"
   Через другого лиш перевалилася, шкiру поздиравши з нього.
   "Не все в середу Петра",- гука? натовп.
   Крига колоду пiд спiд бере.
   "Той уже ма? спокiй".
   Другу до берега прибило.
   "Вiдбивай, вiдбивай, хай i там люди побачать!"
   Вiдбивають колоду вiд  берега,  i  вона  далi  посува?ться,  хита?ться,
пiдстрибу?, крутиться, гуля?, як трiска.
   Пливуть червонi, страхiтнi дошки й колоди долi рiчкою Сеймом,  звiщаючи
мешканцiв хуторiв i сiл прибережних про силу i славу великого царя.
   "Тратва,  тратва   пливе!"   -   i   юрба   захиталася,   схвилювалася,
збентежилася.
   Та не зi страху перед тим, що побачила, а з  цiкавостi,  яко?  не  може
позбутися на вид мук i страдань сво?х ближнiх.
   Нiчого цiкавiшого не зна?. Штовхаються,  тручаються,  деруться,  кожний
хоче дiстатися на мiсце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.
   На  тратвах  -  шибеницi,  а  на  них  -  козацькi  старшини.  Чуби  ?м
пообдирали. Висять неначе  в  червоних  шапках.  З  голов  кров  червоними
поясами сплива? на ?х голi тiла. Червонi тратви, червониться вода.
   Тратви теж попадають на  криги,  але  ?х  криги  не  спинять,  пливуть,
похитуючись злегка. Хитаються шибеницi, а повiшенi гойдаються на  них,  як
на дзвiницi дзвони. Вимахують руками й ногами - грiзно-смiшнi.
   Натовп реве.
   Тратви перепливають i губляться в iмлi.  Вже  не  видно  нi  дощок,  нi
трупiв, тiльки на  сiрому  небi  бовванiють  червонi  плями...  Гаснуть...
кругом iмла, густа, важка, гнiтуча.
   Зрива?ться вiтер. Хвилю? Сейм, шумить, нiби сердиться.
   Валка посува?ться до мосту. Перевалилася.
   Двига?ться табiр.
   За ним залиша?ться ру?на.  Трупи,  калюжi  кровi,  недогризенi  кiстки,
гнiй.
   Диву?ться Сейм,  що  так  тихо  кругом.  Тiльки  гайворони  хмарами  на
зруйнований город налiтають, крилами б'ють, кричать, за  смачнiший  шматок
деруться... як люди...
   По городi бiгають собаки.  Шукають  сво?х  хазя?нiв,  а,  знайшовши  ?х
неживими, сiдають бiля трупiв i виють.
   По кладовищу сну? столiтнiй дiд. Як Агасфер, як Богом забутий  грiшник,
котрий умерти не може.
   У нього тепер дiла дуже  багато.  На  дiдовiй  головi  весь  Батурин  -
останки життя, що зберiглося мiж ними.
   Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тлi?. Дiд певний,  що  так
само iскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дiд у Батуринi  хазя?ном
тепер. Перешука? його, перери?, загляне в кожний куток,  в  кожну  щiль  i
добуде звiдти усе, що живе й цiнне. Недужих  лiчитиме,  голодних  нагоду?.
Вiн зна?, де ? хлiб.
   А тодi  й  на  трупи  черга  прийде.  Добре,  що  зимно.  Полежать.  Не
дармуватиме дiд. Сто лiт трудився, потрудиться й тепер. Не бо?ться  працi,
не праця страшна, а лiнивство, охота жити з легко? руки, та  ще  з  чужо?.
Дiдовi треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких  караулiв  або  чи  не
поскривалися тут якi мародери. Ця порода  людей  найпоганiша  з  усього  -
гi?ни. Дiд добува? з-пiд домовини рушницю, набива? ??, iде.
   Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого  листка,  обходить
кладовище i зазира? у мiсто... Тихо, тiльки трупи, круки i собаки.
   Вночi, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними i  всiляке
гультяйство, що Бога не бо?ться.  Багато  в  дiда  роботи.  Вiн  перешуку?
мiсто. Зна? оподалiк вiд замку один тайник. Не великий, але безпечний.
   Туди стяга? усiх недобитих, поранених i здорових. Зна?, чого  ворог  не
знав: де, в якiй пивницi задоловано збiжжя i м'ясо, де заховано бiлизну  й
одiж. Усе зна?. Кому ж би знати, як не йому!
   "Нема, дiтоньки, гетьмана в нашiм Батуринi, анi Чечеля,  нi  Кенiгзена,
так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Вiд безладдя i вiд  непослуху
все наше безталання".
   I дiда слухають. Здоровi виходять  разом  iз  ним  перешукувати  мiсто.
Переносять у тайник тих, що в гробницi лежали. Улаштовуються там, як першi
християни.
   Дiд нiкому плакати не дозволя?. Закуси зуби i  живи.  Живи  ворогам  на
злiсть, на перекiр царевi.
   "Не винищить вiн нас! Життя сильнiше вiд  насилля".  А  коли  втомлений
цiлоденною працею ста? пiд вечiр на останках мурiв i дивиться  туди,  куди
Меншиков зi сво?м вiйськом вiдiйшов, то  подоба?  на  опира  або  на  духа
помсти. Нiби дух Батурина з гробу встав  i  грозить  царевi  Петровi.  "Не
приборка?ш нас!"
   Круки  з  криком  лiтають  над  його  лисою  головою.  "Проженемо  вас,
пiдождiть",- каже до них. Бездомнi пси впiзнають дiда, ластяться до нього,
скiмлять. Вiн i про них обiця?  подбати,  нагодувати  ?х,  щоб  тiльки  не
бралися до трупiв, бо це грiх.
   Потiша?, що на ру?нi розпочнеться нове життя, спалахне  теплий  вогонь,
жiнки варитимуть страву, собакам знову сво? дiло буде. Не забуде  дiд  про
нiкого i про нiщо.
   Сходить з мурiв, бо нiч.  Як  привид  по  пожарищу  сну?ться.  Як  тiнь
всува?ться до потайника.
   Життя, винищене угорi, поки що мусить сховатися вниз, у пiдземелля.
   _УКРА?НСЬКА ДУШЕ!_
   Чечель  з  недобитками  козацтва  крiзь  гетьманський  сад   насилу   з
обложеного Батурина вийшов. Ворожих вiддiлiв тут не було. Вороги на досить
далеких звiдси пунктах вдиралися в мiсто i заливали його.
   Попадалися тiльки московськi варти, кiннi й пiшi чурi полеглих царських
офiцерiв, конюхи, котрi перед кнутами й  батогами  повтiкали  з  обозу,  i
всiлякий iнший хибкий  народ.  Як  вовки  студеною  зимою  крутяться  бiля
хуторiв i дворiв, щоб зарвати яке теля або хоч вiвцю, так  вони  мишкували
кругом мiста, чи не кине ?м доля який  шматок  зi  свого  багатого  стола.
Гетьманський  двiр  приманював  ?х  зокрема.  Казки  про  його   багатства
розпалювали ?х уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку.  Або  пан,
або пропав.
   Зi сторожами треба було зводити бiй. I то скоро, нагло,  бо  це  рiшало
спiр про життя i смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з  останками
козакiв з мiста вискакував. Щоб сторожi не подали про це знаку,  треба  ?м
навiки затулити рот. Розлюченими звiрами кидалися на них, зводили короткий
i жахливий бiй не пальною збро?ю, а ножами, келепами, кулаками, i  щасливо
добiгали до Сейму.
   Гонив за ними рев здобутого мiста, що конало на ножах,  серед  жахливих
мук. Гонили за ними зойки рiзаних жiнок i дiтей, останнi  вигуки  завзяття
хоробрих батуринських оборонцiв. Червоний мiсяць  присвiчував  ?м  дорогу.
Батурин горiв, як мученик на вогнищi.
   А вони втiкають!
   Чечелеве серце розпадалося на двi половини.
   Одна казала: "Вертай i загинь разом iз iншими", друга  радила  втiкати,
рятуючи спосiбних до дальшо? вiйни козакiв. Батурин - це тiльки один  стан
у визвольнiй боротьбi, хто зна?, якi бо? чекають  ще  його.  Жаль  кожного
живого чоловiка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч.
Чуття i розум боролися в Чечелевiй душi. Розум  перемагав.  Перейти  Сейм,
пробратися до Десни, до  гетьмана,  до  шведiв;  це  було  його  теперiшн?
бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий -  вiн  Батурин
пережив.
   Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу.  Були  тут  не  тiльки
сердюки i всяких полкiв козацтва останки, але  й  мiщани,  а  навiть  дещо
чернi, що настягалася до Батурина ще перед  облогою  i  переживала  недолю
цього безталанного мiста. Цiла ватага - одна велика рана, бо ледве чи  був
тут один здоровий чоловiк, один, з  котрого  не  спливала  б  кров,  один,
котрого душа  не  страждала  б  на  саму  згадку  про  Батурин.  Втомленi,
виснаженi до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями,
повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горiла охота помсти,  бiгли
за сво?м провiдником навмання, обiдранi, пiвголi, здержуючи насилу стогони
тiла й ридання душi. Тiльки зуби дзвонили, клацали, як сiкачi, i  калiчили
до кровi уста.
   Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю  зимну,  заморожену,
на снiг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите.
   Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до не?, зривалися знову,  бiгли,
хотiли догнати сво?х. Щоб лиш разом, щоб не конати  одинцем  на  вiтрах  i
стужi, на бездорожних полях, серед страху, що кожно? хвилини  настигне  ?х
погоня. Бiжать, падають, головами розбивають  лiд,  з  ран  останки  кровi
витiкають, не врятувати, не спасти ?м життя! Обезсиленi, з морозом, а не з
кров'ю у жилах лежать у шуварах  i  лозах  понад  Сеймом,  борiкаються  зi
смертю. Лежать i слухають, як десь далеко скиглить, зiтха?, рида?  i  реве
?х безталанний Батурин, як чоловiк, що гине i сконати не  може.  А  з-поза
Сейму, з лугiв i очеретiв, свiтять, як вогники блуднi, голоднi очi вовкiв.
   Малi? Чечелева ватага. Чий крик зачу? полковник, того пiднесе з  землi,
вiзьме за руку, ряту?.
   I другi роблять так, як вiн. Але годi вертатися по тих, що прилишились.
Полковник Чечель провадить тих, що за ним iдуть. I сам  вiн  порубаний  та
посiчений, кров з неосмотрених ран  сплива?,  в  жилах  то  жар,  то  лiд.
Завзяття його на ногах трима?, почуття вiдповiдальностi не да?  покластися
на землю i сказати: "Робiть собi, що зна?те, я далi не можу йти".
   Полковник Чечель  хоче  добратися  до  гетьмана  та  здати  йому  звiт.
Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути вiд нього виправдання
або догану, готов прийняти кару за те, що мiста не вдержав,  а,  втративши
усяку надiю, утiк.
   Полковник Чечель на всякий випадок  перед  приходом  москалiв  декiлька
човнiв сховав у шуварах.
   Зна?, де вони, бо?ться тiльки, чи ворог ?х не добачив i не забрав.
   Тепер туди добратися можна, бо на  болотах  заморозь  сто?ть...  Човни,
славити Бога, ?!
   Добувають ?х, знаходять весла,  тягнуть  до  води.  Кожний  до  першого
спiшиться. Всi хочуть першими переплисти рiку, нiби на другому березi  вже
нiяко? небезпеки нема - спасiння. Доводиться бо? зi сво?ми людьми зводити,
з тою нашою природженою безкарнiстю,  з  тим  кари  гiдним  безладдям.  До
розуму приговорю? ?м, до сумлiння. Бачать же - вiн не спiшиться, жде, поки
переправляться  усi,  останнiй  пере?де.  Насилу  вговорю?  ?х,  як  Харон
перевозить укра?нськi душi за Лету, на другий бiк.
   Допали другого берега, принишкли до землi, дрижать, дзвонять  зубами  -
замерзають.
   Дехто радить розвести огонь.
   Людям  треба  зiгрiтися,  тепло  додасть  ?м  сили.  Без   нього   вони
закостенiють.  Полковник  Чечель  противиться.  Каже,  що  це   божевiлля.
Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на вiдбiй  поспiша?.  Самi  себе
ворогам видадуть у руки.
   "Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його".
   У натовпi лунають вигуки зловiщi:
   "Довiв Батурин до загибелi, хоче загубити нас".
   "Як бачив, що не вдержить мiсто, чому  з  москалями  на  переговори  не
пiшов".
   Чечель на вигуки не вiдповiда?. "Хто хоче - хай за мною iде, хто  нi  -
хай грi?ться бiля вогню. Вiдповiдаю тiльки за тих, що слухають мене".
   Укра?нська душе, хто тебе може збагнути!
   Як Днiпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокiйна, не довiря?ш
нiкому, сама проти себе ста?ш. Всю вину на iнших  склада?ш,  за  собою  не
призна?ш грiха.  Котрого  з  провiдникiв  сво?х  не  обкидала  камiнням  i
болотом, навiть найбiльшого з тих, що вiчною славою тебе покрив?..

У ДОБРИХ
ЛЮДЕЙ
   Перед ними  блимнуло  свiтло,  одне,  друге,  десяте.  То  мигтiли,  то
погасали, як блуднi вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки  це?  Але
свiтла не змiняли мiсця, значиться, не вовки це,  а  в  селi  свiтиться  у
хатах. Вступила в них нова сила, бо нiщо так не пiдбадьорю?  чоловiка,  як
свiдомiсть, що пiсля довго?, тривожно? мандрiвки попадеш до хати, в котрiй
тепло й привiтно i в котрiй живуть люди, якi  не  перебули  того,  що  ти.
Забува?ться про небезпеку, кудись дiва?ться жахливе  питання  "що  далi?",
хочеться прямо сiсти на лавi, з'?сти ложку тепло? страви й не  думати  про
нiщо.
   Розбрелись по хатах одинцем, найбiльше по два-три.  Нема  що  триматися
купи, хай кожний промишля?, як може. Купою тепер далеко не зайдеш,  бо  не
важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скорiше  дась
собi раду.
   Сво? не зрадять,  а  допоможуть.  Числили  на  спiвчуття.  Дехто  гадав
спочити трохи, поживитися i далi йти, бо не  в  одного  були  у  недалеких
слободах  родичi  або  знайомi.  Поранених  або  тут  сховають,  поки   не
видужають, або перевезуть у сiнi, в трощi тощо, ?  всякi  способи  помогти
ближньому, якщо охоти не браку?. Чечель заждав, поки не примiстилися люди,
а тодi його чура застукав до якогось вiкна.
   Не скоро й не радо вiдчинили. Такi даси, що по ночах  краще  не  пускай
незнайомого в хату.
   "А хто там?" - питав хазя?н, заглядаючи крiзь вiкно.
   "Спершу впустiть, а  тодi  й  почу?те  хто",-  вiдповiв  чура.  Хазя?н,
почувши хлоп'ячий голос, вiдчинив дверi i впустив чуру. Той розказав йому,
який-то гiсть за порогом чека?.
   "Боже ж ти мiй! - заметушився хазя?н.- Чому ж ви  менi  зразу  того  не
казали?"
   Вибiг, за колiна Чечеля  обiйняв:  "Простiть,  що  ждали.  Будь  ласка,
заходьте. Жiнко, докинь до  печi  трiсок.  Подай  нам  тепло?  страви.  Не
сподiвався я такого гостя, куди там, куди!"
   Вiн колись козакував, а тепер сидiв  на  невеличкiм  хазяйствi;  вiтати
полковника в сво?й хатi, хоч би  тiльки  припадкове,  це  була  для  нього
велика честь. Не скривав сво?? радостi. Але  зараз  же  догадався,  в  чiм
дiло. Знав,  що  москалi  облягають  Батурин,  а  коли  Чечель  тут,  так,
значиться, з Батурином погано. Глянув з-пiд ока на гостя i на  його  чуру,
але питатися не смiв. Не мiг. Важко було. Догадувався, що почу?.
   Зложив укiлькоро коврик i постелив на лавцi.  "Сiдайте,  ваша  милосте.
Тут вам краще буде. Ви здороженi. Боже ти мiй, Боже!"
   Не знав, як йому повести розмову.
   Чечелевi теж  важко  було  починати.  В  його  душi  Ненаситець  ревiв,
обривалися кручi й летiли у пропасть, небо  валилося  на  землю,  а  земля
западалася кудись.
   Хазяйка накривала стiл. Ставила страву, хазя?н  краяв  хлiб  i  наливав
горiлку. "Не знаю, чи смiю вас просити",говорив, подаючи чарку.
   Чечель випив мовчки. Позволив чурi сiсти за стiл i просив, щоб  i  йому
чарку подали. "Продрог хлопець,-  сказав,дивуюся,  що  не  прилишився,  як
другi".
   "Славний з нього  козак,-  похвалила  хазяйка  й  погладила  хлопця  по
головi.- Хай здоровий росте. Хоробрих козакiв нам тепер треба бiльше,  нiж
коли.- Вона не втерпiла,- а що ж там у Батуринi чувати?" - спитала.
   Чечелевi почорнiло в очах. Це просте запитання поставило  перед  ним  у
повний рiст цiлу велику i страшну подiю.
   Махнув рукою.
   "Невже ж?" - спитав тривожно хазя?н.
   "Еге ж,- вiдповiв за Чечеля чура.Нема нашого  Батурина,  нема!"  Закрив
долонями очi й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе.
   Хазя?н стояв, нiби стовп. Задеревiв. "Нехай дi?ться воля твоя святая",-
сказав по хвилинi й перехрестився до образiв. Важка мовчанка  гнiтила  ?х.
Тiльки хлопець плакав, аж заходився. Нiхто не потiшав його, знали, що  вiн
за всiх ?х плаче i що на цей плач нiяко? потiхи бути не може.
   "Страва стигне,- озвався врештi хазя?н, звертаючись до  Чечеля.-  ?жте,
ваша милосте, крiпiться, бо на тiм, що сталося, ще не кiнець".
   "Це щолиш початок",- притакнув Чечель.
   "Початок, а кiнця ще й не видно. Багато ще  прийдеться  нам  витерпiти,
багато ще потече слiз i кровi, поки буде так, як треба".
   "Iсусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас",- молилася хазяйка, а  хазя?н,
помовчавши хвилину, спитався несмiло:
   "Як же вiн, той Батурин, здався чи як?"
   "Нi,- вiдповiв Чечель.- Його москалi здобули".
   "I зруйнували",- доповiв чура.
   "Здобули. Я так собi й гадав, бо коли б здався, то не гостив би  я  вас
нинi в сво?й хатi. Нехай же Боговi милосердному буде дяка й за те.  Добре,
що не здався. Бо погадати собi, який би це був сором. Резиденцiя, президiя
i - здалася. Правду сказати, я того й не сподiвався.  Чечель  i  Кенiгзен,
гадаю собi, i здали москалям Батурин. Нi, цього бути не може".
   "Не здобули б москалi Батурина,почав крiзь сльози чура,-  якщо  Нiс  не
зрадив би був входу".
   "Нiс? З яких же це Носiв?"
   "А Iван, прилуцький наказний полковник".
   "Цей? Нехай же його Господь тяжко за те гидке дiло  скара?.  Забажалося
наказному  полковниковi  совершенним  стати.  I  чого-то  людина  для  тих
почестей марних не зробить, аж погадати страшно!"
   "Бога в серцi не ма?",- кивала головою хазяйка.
   "Такий гарний город i змарнував. Промiняв за пiрнач. Бодай би його  Бог
тим пiрначем побив. По кривдi людськiй вiн його  доскочив,  а  не  чесними
заслугами козацькими добув. Такий гарний город i через нього пропав.  Один
замок який, а церкви, а двори! Бувало дивишся i надивитися не можеш,  така
краса, таке добро. А тепер погадати - нiчого нема. На попелище при?деш, на
ру?ну. От що".
   Плакала. Чоловiк потiшав ??. Казав, що вiдбудують Батурин.  От  i  Ки?в
скiльки разiв палили, грабували й плюндрували, а вiн все-таки  двигався  з
ру?ни на славу Боговi i людям.
   "Вiдбудують, та життя людям не вернуть",-  вiдповiла  хазяйка  i  стала
випитуватися про сво?х знайомих у Батуринi,  чи  врятували  вони  життя  i
добро, котрi частини мiста зацiлiли i що з нього залишилося.
   "Залишилися згарища i трупи",вiдповiв Чечель.
   А помовчавши хвилину додав: "Та ще залишився я зi  жменькою  втiкачiв".
Вiн гiрко всмiхнувся. Не мiг скрити  злостi  на  самого  себе  за  те,  що
втiкав. Пiд час утечi в першу чергу  про  небезпеку  думав,  про  те,  щоб
вивести людей, а тепер совiсть стала докоряти йому, що тисячi загинули, як
геро? i як мученики, а вiн з десятками втiк,  як  трус.  Послухав  розуму,
котрий казав рятувати себе i тих, що живими  осталися,  а  тепер  серце  i
совiсть гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це
не пройде.
   Гiрко робилося на душi, але розум все-таки брав  перевагу  над  серцем,
казав, що лишня жертва - це грiх i що легше було згинути, нiж пускатися на
такi труди, невигоди й небезпеки, якi його тепер чекають.
   "Хто тобi може дати гваранцiю,казав собi  Чечель,-  що  за  хвилину  не
впадуть до села царськi люди i не захоплять тебе. Може, селяни  й  радi  б
тебе не дати, та чи ?х сила?"
   Хазя?н нiби вгадав  його  чорнi  гадки.  "Ваша  милiсть  не  потребують
боятися. Ми люди певнi й вiрнi".
   "Сподiюся",- вiдповiв Чечель.
   "Козак, хоч i на рiллi осяде, а честi сво?? лицарсько? не забуде".
   "Так воно й повинно бути".
   "Так воно i ?. Ми гетьмановi дохова?мо вiри, бо зна?мо, що вiн  нас  до
злого не веде. Як треба чого боятися,додав, принижуючи  голос,-  так  хiба
чернi".
   "Чернi?"
   "Того гультяйства, що намножилося  тепер  за  час  вiйни  i  що  тiльки
глядить, де б легким способом поживитися".
   "Як гайвороння, налiтають на спокiйних людей i не дивляться,  чи  свiй,
чи ворог, не бояться грiха",- нарiкала хазяйка.
   "Перед ними треба оберiгатися".
   "Всi вони видають себе за козакiв, а це прямо розбишаки, а не козаки".
   "Страшний народ".
   "А ще  страшнiше,  що  в  нас  щось  такого  може  бути.  Гетьман  Iван
Степанович казав винищувати тi банди, й вони його за це не  люблять  i  не
люблять гетьманцiв, бо вважають ?х сво?ми ворогами".
   "В упорядкованiй державi для них мiсця бути не може".
   "Тому-то вони i слухати про державу не  хочуть.  Для  них  усе  одно  -
гетьман, хан, король, цар, щоб ?х на службу прийняв i грошi платив або щоб
?м дозволив по сво?му промишляти. От кого боятися нам".
   "А навiдуються вони до вашого села?" - запитав Чечель.
   "Дотепер, славити Бога, нi. Наше село, хоч i не мале собi i  не  бiдне,
так не на шляху лежить. Це одне. А друге - знають, що  ми  не  безбороннi.
Самопалiв у нас не багато. У мене та ще  в  декого.  I  не  всi  вмiють  з
самопалiв стрiляти. Але за те в кожнiй стрiсi захованi списи, а з лукiв  у
нас i хлопчики стрiляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою i не
пiдходь, а вони великими ватагами не  ходять,  бо  вiд  москалiв  непевно.
Москалi з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь".
   Чечель i без того знав про тi сво?вiльнi купи, що стiльки лиха  творили
на Укра?нi, йому тiльки цiкаво було довiдатися, як до них ставився осiдлий
народ. Почувши, що неприхильне, заспоко?вся.
   "А що ж тепер, ваша милiсть,  гадають  починати?"  -  спитав  несмiливо
хазя?н.
   "До гетьмана перебиратися".
   "За Десну?"
   "За Десну, батьку".
   "Важко".
   "Чому б то?"
   "А тому, що цар, як тiльки почув про перехiд гетьмана до  шведiв,  або,
як вони кажуть, про "iзм?ну", так зараз велiв Меншикову послати  на  Десну
кiлька  полкiв  драгунiв,  щоб  не  дозволити  рештi  вiйська   козацького
переправлятися на той бiк".
   "Невже ж?"
   "Так воно ?. Тепер понад Десною  московськi  драгуни  стоять.  Переходи
караулами обсадили, на дорогах  застави  поклали  -  нiкого  за  Десну  не
пускають. Уже ?м дехто в руки попав, що до гетьмана поспiшав".
   "I що?"
   "Те, що звичайно москалi в таких випадках роблять, батоги  й  кнути  на
мiсцi, а тодi до посольсько? похiдно? канцелярi? вiдправляють питати, чи з
гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке  навiть  з
одним гетьманським канцеляристом склалося".
   Для Чечеля були це несподiванi новини. Сидячи  в  обложеному  Батуринi,
вiн не знав, що за той час дiялося на Укра?нi. Не гадав, що цар так  скоро
й рiшуче поробить усi заходи, щоб у починi задавити мазепинське повстання.
Мабуть, зрозумiв небезпеку i - спiшився. А ми?.. У нас ? -  Носи...  I  на
саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.
   "Iван Нiс,- повторив у голос; затискаючи кулаки.- Коли б не цей Нiс!"
   "Прокляте будь те iм'я  од  рода  та  до  рода",-  сказав,  спльовуючи,
хазя?н.
   "Хто на Батурин гляне, той i Носа спом'яне,- додала  хазяйка,-  так  як
отсе ми його спомина?мо, зрадника".
   I вона, пiдперши бороду рукою, хиталася журливо:
   "Такий город, такий город, i видав ворогам на поталу".
   Чечель не стiльки дивувався з вiрностi хазя?нiв гетьмановi  й  жалю  за
його зруйнованою столицею, скiльки з ?х свiдомостi i знання справи. Сидять
у селi, далеко вiд битого шляху, нiхто туди  не  загляда?,  а  знають,  що
гетьман до шведiв перейшов, i про розпорядки царськi чули, i про все.
   "А скажiть менi, будь ласка,просив,- звiдки ви всi вiстi берете  i,  як
бачу, вiстi правдивi, а не якiсь там бабськi плiтки?"
   Хазя?н хитро всмiхнувся: "Ваша милiсть знають, що козак чу?,  як  трава
росте. Нас тут кiлька колишнiх козакiв, здебiльшого таких,  що  до  служби
вiйськово?  неспосiбними  стали,  тому  й  на  рiллi  поселилися.  Але  ми
цiкавимося, що дi?ться у свiтi. Все хтось з певних  людей  на  звiди  ?де.
Скрiзь ма?мо сво?х вiрникiв, тi й переказують нам".
   "Так у вас ? своя пошта".
   "Щось нiби жива пошта.- А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: - Ми
вже й гетьманський манiфест читали. Я собi  навiть  вiдписав  його,  бо  я
письменний".
   "То вже й манiфести з того приводу ходять?"
   "Еге ж. Гетьман розсила? сво?, а цар сво?.  Цар  пише,  нiбито  гетьман
зрадив його, не для добра народу, а для власно? користi.  Нiбито  вiн  нас
польським панам, а церкву нашу ?зу?там на поталу вiддати бажа?".
   "Ого!"
   "То ще не все. Слухайте далi. Та ще каже, нiбито не москалi  наш  народ
угнiтали, а гетьман, нiбито не цар усякi податки на нас  накладав,  а  лиш
гетьман багатився кривдою нашою".
   "I ви вiрите?"
   "Хто дурний - хай вiрить. Я до них не належу. Каже цар, що вiн  жодного
?фимка з Укра?ни до сво?? казни не  хоче.  Обiця?  тим,  що  повернуть  до
нього, "милостиве? отпущенi? вин ?х, содержанi? чинов i ма?тностей ?х  без
всякого умаленiя" та ще нагороди великi за вiрну службу".
   "За таку, як Нiс йому служив",докинула хазяйка.
   "А гетьман?"
   "Що пише гетьман, пита?те?"
   "Так".
   Хазя?н попросив його в ванькир, добув iз-за  образа  вчетверо  зложений
лист паперу i сказав: "Читайте, що наш гетьман пише".
   Чечель прочитав гетьманський манiфест, зложив його назад  i,  вiддаючи,
запитав: "Що ж ви на це?"
   "Пита?те? Гетьмановi вiрю. Вiн правду пише. Перейшов до шведа не заради
користi, а лиш, щоб визволити нас iз царсько? неволi, з того ярма, котрого
довше носити годi. Невже ж ми слiпi чи дурнi, щоб не бачити, до чого  воно
йшло? До скасування нашого козацтва й гетьманства та до перестро?ння нашо?
землi на московський лад. Це всякому ясно,  хоч  не  всякому  страшно,  бо
багато ? таких, що це ?х анi болить, нi свербить. А  хiба  ж  нам  не  все
одно, хто над нами пану?. Хлоповi одна бiда - говорять, бо дурнi.  Та  ми,
козацькi люди, зна?мо свiтовi лад".
   "Так ви спiвчува?те тому, що гетьман зробив?" - запитав Чечель.
   "Не тiльки спiвчува?мо, але й постояти готовi".
   "То гарно. А багато вас?"
   "Того  я  вам,  пане  полковнику,  нiяк  сказати  не  можу.  Але  народ
козацький, хазяйський, гадаю, одно? думки зi  мною.  Тiльки  всiлякий,  на
землi неосiлий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться,  куди  вiтер
повi?. I за нього боюся. Дещо i за старшин, за  тих,  що  з  гетьманом  не
пiшли".
   Чечель задумався, бо  i  вiн  того  боявся.  Старшини,  звичайно,  люди
багатi, мають луги й лiси, лани та млини, усякi доходи й вигоди,  жаль  ?м
буде втратити тi ма?тки. Та ще тепер, коли  цар  обнадежу?  усякою  ласкою
сво?ю, хто тiльки пока?ться i вернеться до нього. Не  одного  вiн  на  цей
гачок легко зловити може. Зокрема тих, що мають родини,  жiнок  i  дрiбних
дiтей. Що станеться з ними? Анi ?х iз собою брати, анi дома лишати,  от  i
бiда!
   "А не зна?те, куди дiваються жiнки й дiти тих старшин, що  з  гетьманом
пiшли?"
   Хазя?н тер чоло: "Пiдождiть, будь ласка, хай пригадаю. Щось менi i  про
них доповiдали. Ага. Кажуть, немов-то деякi до Прилук втекли. Так нiбито й
Орликова жiнка, i гетьманського господаря Цурки".
   "Прилуки досить далеко вiд во?нного терену, може,  ?м  там  i  безпечно
буде".
   "Не знаю, може. Тiльки в Прилуках усього сотня воякiв  i  то  народ  не
дуже надiйний, такi, що з полкiв повтiкали. Не знаю, чи можна ?м довiряти,
бо не без ма?ткiв старшинськi жiнки до Прилук прибули".
   I оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний
буде вiд того, як себе там тi старшинськi родини почуватимуть, бо чого для
сво?х жiнок i дiтей не зроблять ?х мужi й батьки.
   "Але ми балака?мо,- почав господар,а ваша милiсть утомленi. Який  же  я
нездара. Жiнко! А приладь там постiль у  свiтлицi  i  дай  чисто?  води  в
цинову вмивальню, та ще добудь iз скринi бiлизну щонайтоншу, спiшись".
   "Нiби я цього сама не  знала,вiдповiла  йому  жiнка,-  аж  ти  менi  це
потребував казати. Все наготовлене як слiд. Проси ?х милiсть, хай  звелять
перейти у другу половину".
   Чечель щолиш тепер почув, що йому дiйсно нiчого так дуже не  треба,  як
води, бiлизни i постелi. Вiн ледве на ногах тримався, повiки спадали  йому
на очi, як крила птицi, котра вже далi летiти не може, в головi, нiби буря
шумiла.
   Подякував добрiй хазяйцi i з хазя?ном перейшов через сiни до  свiтлицi.
Тут за печею були критi дверi до мало? кiмнатки без  вiкон  i  без  других
дверей, про не? нiхто i не догадався б. В тiй  кiмнатцi  приготовлено  для
Чечеля, а в свiтлицi, на лавцi,- для його чури.
   I щолиш тепер, як Чечель обмився i хотiв перебрати сорочку, побачив, що
вона поприсихала до тiла. Насилу повiдбирали, хазя?н оглянув рани, бо,  як
колишнiй козак, розумiв це дiло, побажав гостевi спокiйно? ночi i вийшов.
   В свiтлицi моргнув на чуру. Цей зрозумiв знак i вибiг за ним.
   Сидiли втрiйку i чура розказував про Батурин, i як батуринцi не  хотiли
впустити царське вiйсько, i як Нiс зрадою впровадив  туди  москалiв,  який
бiй iшов, як Кенiгзена поранили, як боронився полковник Чечель i  як  вiн,
втративши всяку надiю, з останками людей вискочив з мiста i забiг аж сюди.
   "I тепер ми отсе у вас, а там, у Батуринi, лиш згарища,  i  трупи,  лиш
москалi, як чорти, снуються по тiм пеклi i гайвороння над трупами кряче".
   Вiн уже не плакав, тiльки скреготiв зубами й затискав молодi кулаки.
   Жаль  уступав  перед  почуттям  помсти,  котре  перший  раз  явилося  в
хлоп'ячiй душi.
   Помститися, помстити за те все, що нако?ли вороги.
   Хазяйка кивалася, i по стiнi за ?? спиною хиталася велика, довга  тiнь,
як маятник на годиннику, завiшенiм десь у просторах. Хазя?н вхопив  голову
у руки, пiдпер лiктi на колiнах i дивився на кут хати, нiби в глухий  кут,
з котрого виходу нема.
   На дворi шумiв вiтер i полiтав снiжок. СУСIДИ
   Нараз хазя?н голову пiдняв: "Цитьте!"
   Всi тро?  стрепенулися.  Надслухували.  Хтось  вулицею  iшов,  вiдсунув
ворота, наближався до хати.
   Хазя?н встав.
   "Не йди!" - крикнула жiнка й потягнула його за полу.
   "Пусти! - вiдповiв, вириваючися вiд не?.- Не зна?ш - гiсть у дiм, Бог у
дiм. Гостя нам треба-боронити. Ти, хлопче, йди  у  свiтлицю  i  зачини  на
защiпку дверi. Нiкого не впускай, поки я не вернусь".
   Взяв самопал, вiдчинив засув i вийшов.
   Незабаром вернувся з трьома сусiдами.
   Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пiзню пору нападають,
але бачили, що свiтиться у вiкнах, так поступили.
   "Ви ще не зна?те, що сталося?" - питав один. Хазя?н дав жiнцi знак, щоб
мовчала. "Нiчого не зна?мо",вiдповiв.
   "Кажiть, що сталося".
   "Москалi Батурин здобули i зруйнували".
   "Що ви кажете? - крикнули обо? i руки  заломили.-  Батурин?  Резиденцiю
гетьманську? Це неможливо!  Город  був  укрiплений,  Кенiгзен,  Чечель,  i
гетьман недалеко - i здобули? Як же це?" - вдавали, що нiчого не знають.
   "Гетьман недалеко, та не поспiв",пояснив сусiд.
   "Не спiшився,- доповiв другий.- Вiн добре, що сам до  шведiв  перейшов,
безпечно себе почува?, а що станеться з, народом, це для нього так, як для
мене торiшнiй снiг".
   Хазя?н здивувався. Дотепер про гетьмана нiхто так не вiдзивався.
   "Ти, брате,- почав,- несправедливо кажеш. Як не поспiв,  то  видно,  не
сподiвався, що Батурин так скоро здасться".
   "Вiн не здавався".
   "А як же?" - випитувався хазя?н, нiбито нiчого не зна?.
   "Наказний полковник Нiс iзрадив, вороговi хiд  у  город  показав.  Iван
Нiс, як зна?ш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати  i
видав Меншикову Батурин. Москалi город спалили,  а  людей  перерiзали,  не
жалiючи нi жiнок, нi старцiв, нi дiтей."
   Хазяйка запаску до очей пiднесла, ридала.
   "Старшини всiх нас продадуть, як на зарiз худобу, вони  тiльки  того  й
чекають"
   Хазя?н попросив гостей сiдати. "Хто  вам  це,  люди  добрi,  казав?"  -
питався.
   "То ти ще нiчого не зна?ш? Люди з Батурина прийшли, тi?, що  з  Чечелем
насилу з голоду вискочили".
   "А де ж полковник Чечель?"
   "Кажуть, що в когось у селi. Лихий його зна, де вiн. Може, далi  пiшов.
Здав Батурин, а тепер до москалiв  пiде,  "милостивого  отпущенiя  вин"  у
свiтлiйшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть".
   "Хто?"
   "Хто ж би? Старшини. Випрошують собi ствердження давнiх грамот i  нових
на всякi ма?тностi просять, а ми, хто таке ми? Для старшин  ми  гречкосi?,
коли прямо не чернь, хто про нас  дба?,  -  скажи!  Вони  викрутяться,  як
в'юни, а ми царевi за гетьманову зраду вiдповiдь дамо, хоч ми в тiй  зрадi
неповиннi, бо ми до шведiв переходити не казали".
   "Жаль говорить з тебе, мiй брате",- заспокоював його хазяiн.
   "Не жаль, а правда".
   "Може, й правда, але така, як тобi зда?ться".
   "А тобi нi, бо ти за старшинами  руку  тягнеш,  гада?ш,  сотником  тебе
зроблять,- по смертi",- додав гумливо.
   "Того я собi не бажаю i анi чинiв, нi ма?тностей не хочу, бо й того, що
в мене ?, для мене i для жiнки досить".
   "Досить, та вiд прибутку голова не болить".
   "Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку  правда  анi  по
нашому боцi, анi по ?х, лиш посерединi".
   "Себто як?"
   "Атак, що ? гiднi старшини, i негiднi, як i помiж нами  бува?.  Що  Нiс
погано зробив, що нiчого гiршого зробити не можна, того я не перечу".
   "Бо не можеш".
   "I не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б  вiн  мене
пiд руки попався. Але невже ж цiй Нiс  тiльки  простих  людей  ворогам  на
поталу вiддав? Невже ж у Батуринi не погибли також нашi старшини, ?х жiнки
й дiти? I скiльки! А скiльки ?х ще на муки пiде, хай Бог тi муки  за  наше
спасiння прийме",- i вiн перехрестився.
   Перехрестилися i зiтхнули всi.
   "То правда,- вiдповiв розсерджений  сусiд.-  Але  гетьман  теж  недобре
зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби -  робiть  собi,
що хочете".
   "Того вiн нiяк не гадав. Як iшов до шведiв, так це тому, щоб скорiше  з
ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий
пiдлий зрадник, як Нiс, того вiн передбачити не мiг,  як  анi  ти,  анi  я
нiчого такого не предвиджували i навiть не гадали собi".
   "А Чечель?"
   "Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що вiн обороняв  його
хоробро".
   "А все-таки втiк. Може, за ним уже й погоня бiжить, ще вiн  нещастя  на
наше село накличе. Москалi скажуть, що  ми  Чечеля  перед  ними  скривали,
спалять нашi хати, а нас перерiжуть та перевiшають,  коли  б  на  палi  не
повсаджали".
   "Так тодi по-тво?му що?"
   "Треба нам перешукати село, чи вiн де не сховався".
   "А як сховався?" - спитав  хазя?н,  вдивляючися  сусiдовi  в  очi.  Той
мовчав.
   "А як сховався? - повторив,- то що тодi?"
   "Тодi треба його москалям передати, хай його голова за всi нашi  голови
йде".
   "Мати Божа! - аж скрикнула хазяйка.Як  ви,  сусiде  добрий,  щось  таке
можете казати? Свого чоловiка, такого славного козака, такого лицаря катам
у руки видавати?"
   "Як ми ?х не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не  пора  мiркувати,
що годиться, а що нi, а пора про себе дбати, бо нiхто про нас не дба?".
   "Недобре ти, сусiде, радиш,- озвався  хазя?н  хати,-  я  тако?  ради  i
слухати не хочу. Я до того руки сво?? не приложу.  Краще  голову  покладу,
нiж Iудою стану. А ти що, брате, на це?"  -  спитав  другого  сусiда.  Цей
видно з гадками бився.
   "Гадаю,- казав,- що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де вiн тепер.
Може, вже в другому селi, а може,  по  дорозi  в  чужi  руки  попав.  Наша
турбота - його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не  було.  Декiлькох
можна притулити в селi, перебрати, нiби це челядь або сво?. Але  не  всiх.
Старшин треба вiдправити в дорогу. I то чим скорiше, тим краще".
   "За те, що билися за нас?"
   "За нас?"
   "А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як  були
молодими. Пригадай собi, у яких пригодах ми не раз були. I чи видавали нас
нашi люди? Сво?х людей на муки, на  смерть  видавати!  Страшно,  товаришi,
страшно!"
   "Страшно, але як конечно, то  нiчого  не  вдi?ш.  Краще  хай  потерпить
дехто, нiж терпiти ма? народ".
   "Нехай терплять iншi, щоб тiльки не  ми,  правда?"  -  i  хазя?н  гiрко
всмiхнувся. Тамтi дивилися на нього спiдлоба й вертiли в руках шапками.
   Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса  нервово  дрижали  вiд
збентеження. Упадок Батурина нагнав ?м такого страху, що  готовi  були  до
всього, щоб тiльки запопасти ласки в ворогiв.
   Хазя?н знав сво?х односельчан. Не багато мiж  ними  таких,  що  на  них
покладатися можна. Це здебiльшого старшi, з дiда прадiда козаки.  Решта  -
народ хибкий. Поки добре, то й вони добрi, а не дай Боже лихо? пригоди, то
щось таке вам зроблять, чого й наймудрiша голова не передбачить.
   "Зна?те ви що? - почав хазя?н, силуючися на спокiй.-  Якщо  ви  справдi
гада?те видавати ?х, то в першу чергу видайте мене".
   "Вас?" - i сусiди аж пiдскочили на лавi. "Так, мене,- вiдповiв рiшуче,-
бо я проти Москви стояв i стою, я гетьмановi вiрним був i  ?,  я  тих,  що
Батурина обороняли, за лицарiв маю,  а  не  за  злочинцiв,  котрих  карати
треба. Берiть i в'яжiть мене, хай моя голова за вашi йде,  бо,  видно,  не
сидiти нам довше в одному селi, ми тепер люди з iнших свiтiв".
   Почувши таке гiрке й несподiване слово, замовкли, бо i  що  ж  ?м  було
казати? Розумiли, що правда не на  ?хньому  боцi,  але  життя  вiд  правди
сильнiше. Рятувати себе i сво? добро,  от  що  було  для  них  найважнiше.
Честь, правда, справедливiсть, усе воно гарно, та не  тодi,  як  ворог  на
карку.
   Хазя?н читав у ?х душах, як у книжцi.
   "Як же буде? - почав.-  Пiзня  година.  Вже  й  ранок  недалеко,  треба
рiшатися, щоб нас дiйсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету".
   "Як громада скаже. Громада - великий чоловiк".
   "А  на  мо?,  громада  -  капустяна  голова.  Вискочить  який   горлай,
застрашить людей i вирiшать таке, що й погадати страшно. Зна?те,  як  воно
тепер  бува?  у  громадi.  Молодi  старшини  воловодять.  Наймит  хазя?ном
править. Поганих часiв дожили ми. Краще було у бою полягти, нiж дочекатися
такого. Сором вiд смертi страшнiший. Люди добрi, що ви сорому не  бо?теся,
що ви суду Господнього не жаха?тесь!"
   "Суд царський вiд суду Божого страшнiший, бо Господь милосердний, а цар
нi".
   "Але й милосердя Боже сво? границi ма?. Не переступаймо ?х!"
   "Царська власть вiд Бога, нам слухати треба, що цар велить".
   "А гетьманська власть вiд кого, вiд чорта?"
   "Вiд царя",- вiдповiли, щасливi,  що  попали  на  таку  розв'язку,  яка
буцiмто заспокоювала ?х совiсть.
   "Хто вам це казав? - питався стривожений хазя?н,- хто вам, люди  добрi,
таку небилицю повiв?"
   "Пiп у церквi проповiдував".
   Хазя?н зрозумiв усе. Попи з царем тримають, з тим  царем,  що  зневажа?
вiру й насмiха?ться з Бога. Цар на гетьмана  наклеп  пустив,  буцiмто  вiн
нашi церкви й монастирi ?зу?там вiддати бажа?, i попи послухали його.
   "Розумiю вас,- розпочав хазя?н голосом сумним, нiби вiн отсе на  якiйсь
стипi балака.- Ви повiрили  попам.  А  зна?те,  як  вони,  тi  попи,  собi
мiркують?"
   "Як?"
   "А так, що гетьман за Десною,  а  цар  тут.  Заки  гетьман  зi  шведами
поспi?, цар може з ними зробити, що захоче. Та ще мiркують вони  собi,  що
хоч тепер гетьмана зрадять, так це нiщо. Як побiдить цар, то  вiн  ?х  тую
зраду всiлякими ма?тностями обдару?,  а  якщо  гетьмана  зi  шведами  верх
вiзьме, то вiн ?м простить, бо гетьман свiй чоловiк i сво?х духовникiв  не
буде так карати, як кара? ?х цар. I ви повiрили попам?"
   "Вони слуги Божi й закони Господнi краще знають, нiж ми. Хай вони перед
Богом вiдповiдають за нас".
   "Кожний за себе вiдповiсть, бо на те у нас розум i вольна воля ?.  Якщо
царська власть вiд Бога, то гетьманська теж  вiд  нього.  Гетьмана  вибрав
народ, а голос народу, голос Бога. Негiднi  ми  зватися  людьми  вольними,
коли не розумi?мо того".
   "Як голос народу - голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати  того,  що
громада скаже, громада теж народ".
   "Та не така, як наша, i не в таку пору, як  тепер.  Нашу  громаду  чорт
опутав i вона голосу Божого не чу?, з отсе? розмови  бачу.  Та  я  на  суд
нечестивих не пiду".
   "А нам пора. Простiть, що позбавили сну".
   "Який там сон тепер. Спасибi, що зайшли. Бувайте!"
   Вiдпровадив ?х до  ворiт,  глянув  на  вулицю,  постояв  i  стурбований
вернувся до жiнки.
   "Ось воно як!" - сказав, ховаючи самопал пiд постiль.
   "Щось таке твориться тепер у нас на  Укра?нi,  чого  нiяк  не  розберу.
Народ не той став".
   "Iншi часи, iншi люди",- зiтхала жiнка.
   "Але ж двох правд нема, i двох честей також нi. Що було справедливе  за
батькiв i дiдiв, те чесним i справедливим осталося для внукiв, а що  нi  -
те нi".
   "Не всякий так гада?, як ти".
   "Не всякий, але подумай лиш - ёпредательство"!  ёПре-да-тель-ство"  _-_
повторив, розкладаючи безрадно руками.
   "Були предателi за часiв Христових, ? й  тепер.  I  тепер  розiпняли  б
Христа".
   "Добре ти кажеш: i тепер розiпняли б Христа за те, що вiн  людям  добра
бажав. А людям треба не благодати небесно?, а звичайно? наживи, i не слова
Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жiнко. В Батуринi
кiлька  тисяч  людей  смерть  за  нашу  правду  понесло  i  муки   страшнi
протерпiли, а тут вони тих  мученикiв,  що  вiд  рук  мучителiв  спаслися,
мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".
   Ходив по хатi, збентежений до краю.
   В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко.  Щоб
повернути його вiд тих гадок, хазяйка просто спитала:  "Чи  не  краще  нам
полковника Чечеля кудись заховати?"
   "Куди?"
   "А хоч би в омшаник".
   "Гада?ш, не знайдуть. Перед сво?м ворогом не схова?шся".
   "То може б йому дати коня i провести куди безпечно?"
   "Не пора тепер. Свiта?. Треба чекати ночi".
   "Жаль, що ми того скорiше не зробили".
   "Як? Не бачила його? Та ж це не чоловiк, а тiнь. На  ногах  устояти  не
мiг. Порубаний такий. Дивуюся, що вiд упливу кровi по дорозi не впав".
   "Так що ж буде?"
   "Що Бог дасть, але я його живим зi сво?? хати не видам".
   Жiнка мовила поранню  молитву  i  збиралася  палити  в  печi.  ЛИЦАР  У
БЛИСКУЧIЙ ЗБРУ?
   На майданi збирався народ. Старшi на колодах сидiли,  пихкаючи  люльки,
молодшi стояли кругом.
   Сходило сонце.
   Зразу поза хатами i помiж деревами в садах являлася золота смуга, ясна,
що аж за очi брала:  Згодом  яснiсть  тая  пiднiмалася  вгору,  розкидуючи
кругом сво? щедре промiння. Нiби  незрима  рука  золоте  зерно  сипала  на
землю, нiби небесний сiвач iшов понад землею i сiяв.
   Декому здавалося, що з-поза обрiю з мрячних кра?н темно? ночi  ви?жджа?
лицар у блискучiй збру? на бiлому конi,  з  золотим  мечем  у  долонi.  На
шоломi в нього китиця огненних пер, вiтер обрива? ?х  i  кида?  на  землю.
Рожами кладуться вони на поля,  на  верховiття  дерев,  на  покрiвлi  хат,
пелюстки, платочки рожевого квiття стеляться кругом.  ?де  велетень-лицар,
мерехтить срiблиста збруя, сяйво ясне лл?ться з золотого меча, а перед ним
утiка? нiч. Горбиться, кулиться, до  землi  присiда?  i  по  ставищах,  по
мокляках, по оболонях волочить за собою свою  спiдницю  довгу  з  непевно?
темряви i з нiчно? iмли.
   Дивляться сивоголовi господарi, як  бiлий  лицар  чорну  нiч  проганя?,
знiмають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно  до  села
приплiвся, помiж молодшими гука?: "Пора дiло  кiнчать.  Доволi  кров  нашу
пили, кровопивцi. Доволi крутили нами. В  потребi  нашому  братовi  золотi
гори обiцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у вiйську служить,  то
в ре?стр впишемо тебе, а хочеш на землi працювати, так i землю дiстанеш. А
прошу".
   "I млинок, i ставок, i вишневий садок",- доповiдав його товариш.
   "Дiстанеш на Йосафатовiй долинi, а тепер ма?ш не садок, а в задок".
   Смiються кругом.
   "А скiнчиться вiйна, так гонять тебе з полку, як собаку з  хрестин.  Ти
хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панiв працювати. От яка
наша правда, браття".
   "Авжеж, авжеж",- гомонить поза спинами тих, що на колодах сидiли.
   "Ти до чого, синку, ведеш?" - пiдняв на нього полинялi очi  сивоголовий
дiдусь.
   Сторопiв. Та тiльки на хвилину. Побачивши,  що  одномишленникiв  кругом
чимало, вiдповiда? смiливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не
слухати панiв-старшин".
   "Анi дукiв-серебренникiв".
   "Досить слухалися -та й дослухалися ось до чого".
   I пiдняв руки, показуючи подрану кожушину.
   "Сорочки на хребтi не маю. Тiльки мо?х ма?ткiв, що тая дранка, i тiльки
худоби, що тi? вошi в нiй. Розбагатiв".
   "Потiшся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатiли, багато!"
   "Бiля гетьмана доробилися".
   "Бiля iзмiнника".
   "Податями та налогами всiлякими народ обкладав, а все буцiмто для царя,
цар наказу?, а цар у манiхвестi виразно говорить, що вiн з Укра?ни  одного
?фимку брати не хоче, що  це  гетьман  до  сво??  кишенi  грошi  з  народу
здирав".
   "У гетьмана в кожному дворi грошi".
   "А в нашого брата, що спина, то вошi".
   Притакували кругом.
   Дiд з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад  обрi?м
на бiлому конi про?жджав,  i  на  нiч  темну,  що  в  байраках  перед  ним
ховалася. Але спiдниця  ??,  брудна  й  мокра,  волочилася  по  землi,  як
смородлива ганчiрка. Дiд нишком покаянний псалом шепотiв.
   "Я також,- почав iнший,- так собi  сво?м  простим  розумом  мiркую,  що
ближча сорочка, нiж кожух. Ближчий нам робучий народ, нiж старшини".
   "Ближчий, ближчий!"
   "Хто з робучого народу, хай залиша?ться у нас. Скажемо, що сво?, а  хто
зi старшин, того видати царевi. Царевi не цiкаво нас до рук сво?х дiстати,
бо хто ми таке? - "пiдлий народ". Цар зна?, що всякi  факцi?  вiд  старшин
iдуть, старшин йому давай".
   "Справедливо  сказано:  старшин  йому  давай.  Нагородить  нас.  Так  i
видаваймо ?х, пеських синiв".
   Дiд перервав псалом: "Видамо сво?х, так чужих нам нашлють,  а  гада?те,
що чужi кращi вiд наших".
   "Менший жаль, бо чужi. Вiд свого кривда гiрше болить".
   "Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульнiше б'?".
   "Так нашi предки гадали, i тому в нас добра нема?,  тому  ми  у  чужому
ярмi.  Гей,  дiти,  якi  ви  нерозумнi.  Вiд  сво??  кривди   куди   легше
визволитися, нiж вiд чужо?. Свого гетьмана скинеш, коли вiн  негодячий,  а
царського намiсника не спека?шся, бо за ним сто?ть цар, i вiйсько,  i  всi
сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак i безсильний жаль  у
серцi, i отсе вся твоя оборона. I будеш битися, як перепiлка в  снiгах  на
морозi, i скиглити будеш, як чайка, нарiкаючи на свiй розум дурний. Прийде
каяття, та вороття не буде".
   Iз-за гаю знiмалася хмара й летiла ясному  лицаревi  назустрiч.  Хотiла
прикрити його, нiби невод розпускала небi.
   "Хай, що хоче буде, щоб не було, як ?. Несила довше кривду терпiть".
   "Несила, несила!"
   "Гетьмани визволювали нас вiд ляхiв, а татар накликали".
   "Татари загонами народ гонили у ясир".
   "А Мазепа,  гада?те,  що?  Визволю?  Укра?ну  вiд  москалiв,  а  шведам
прода?".
   "Лютрам-бузувiрам".
   "Не хочемо, не прийма?мося!"
   "Послухай  його  манiхвестiв,  допоможи  побити  царя,  то  вiн   панiв
польських накличе на нас, закрiпостить народ".
   "Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
   "Церкви ?зу?там вiддасть, у  монастирях  унiатiв  понасаджу?,  польськi
порядки на Укра?нi заведе".
   "Не хочемо того, не прийма?мося".
   "Краще вiд православного царя".
   "Краще! Краще!"
   "До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай iдуть за голови нашi".
   Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Нi вiку, нi  розуму
не шанували. Горла? перед вели.
   "Нассалися п'явки нашо? кровi, вiдривать пора".
   "Пора, пора..!"
   "Перетрусити село, чи де Чечеля нема?. За  його  нам  вiд  царя  велика
ласка буде".
   "Вiн свiтлiйшого князя Меншикова обидив, царського вiйська в Батурин не
впустив, царських послiв зневажив".
   "А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втiка?".
   "Через нього тисячi народу пропало, на його невинне пролита кров  паде,
на погибiль йому!"
   "На погибiль Чечелевi! На погибiль старшинам!"
   "Видаймо Чечеля  царевi.  Вiдведiм  його  до  найближчого  московського
караулу".
   "Вiдведiм, вiдведiм!" - ревiв натовп.
   Снiгова хмара ясного лицаря тiнями накривала.
   Меркли блискучi бляхи на його широких грудях, снiдею заходив шолом, меч
iржею вкривався. Щедрою  рукою  розсипанi  троянди  линяли  й  нидiли  пiд
чобiтьми розюшених. людей. А з байракiв, з болiт, недобре  ще  примерзлих,
пiдносилася брудна спiдниця ночi. Вiтер ??  пiддирав,  пiдносив  i  понад.
селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
   "Чечеля, Чечеля нам давай! До бiса полковникiв, до бiса нам старшин!"
   "I без них проживемо!"
   "На погибель ?м!"
   "На погибель".
   Хазя?н, у котрого полковник Чечель ночував, насилу  добився  до  слова.
Старий, багатий козак мав численних сторонникiв у селi. Постояли  за  ним.
Зацитькували ревунiв. "Дайте ж чоловiковi слова!  -  казали.-  Не  шумiть!
Криками далеко не зайдемо. Це тiльки жиди криком  городськi  мури  валили,
наш крик тако? сили не ма?".
   Вилiз на колоду i став заспокоювати народ.
   Казав те, що й сусiдам на розмовi у сво?й хатi говорив, а саме,  що  не
всi старшини лихi, що ? й мiж ними люди  з  великими  заслугами.  Обороняв
гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
   "Дукам, серебренникам, а не нам".
   "Не будь дукiв, не було б що i взяти в руки".
   "Ой прибрали ви нас у сво? загарбливi руки, так що й дихати важко".
   "Та кiнець пануванню вашому, пани!"
   "Кiнець нам, а ви гада?те що? безконечнi?" - питався хазя?н.
   "Поки землi, поти нас,вiдповiдали.- А ви от що!" - дмухали  на  долоню,
показуючи, як старшини полетять на чотири вiтри.
   "Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",- грозили.
   "Поки зробите, послухайте правдивого слова".
   "Не треба, не хочемо, не цiкавi..."
   "Цитьте, хай говорить. Кажiть, дядьку, кажiть".
   "Сво?х людей на поталу ворогам давати не годиться".
   "Треба!"
   "Не треба!"
   "Мус!"
   Поривалися на себе з кулаками. Насилу старшi й жiнки, що  повибiгали  з
хат, зупинили бiйку.
   "За зраду Бог вас каратиме, як покарав Iуду, що зрадив Христа".
   "Гетьмана покара?, бо вiн теж iзрадив".
   "Але не вас i не Укра?ну".
   "Укра?на - це ми".
   "А ми - нi? - питалися докiрливо старшi.- А ми - що?"
   "Ви струп на нашому тiлi. П'явки, опирi, кровопивцi!"
   Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум i  погана  лайка.
Вже й до рукопашного бою доходило, бо годi було старим козакам i  хазя?нам
поважним терпiти кривду вiд наймитiв i всякого зайшлого народу, котрий, на
?х гадку, як бiдував, то з власно? вини, бо гроша  в  кишенi  втримати  не
вмiв. Що заробив, те й пропив.
   Дiйшло до того, що червоними пiвнями грозили, казали:
   "Пiдождiть, хай настане нiч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
   "То я аж такого сорому  дочекався,нарiкав  сивий  дiдусь  з  полинялими
очима, що вже кудись далеко, нiби поза другий берег заглядали.- То  вже  в
нас аж до такого дiйшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде,  бо
ви нiчого пошанувати не вмi?те, нiчого святого нема у вас.  Настали  часи,
що яйце вiд курки мудрiше й дiти батькiв розуму вчити хочуть".
   "Як батьки дурнi, то i вчити ?х треба",- озвався хтось.
   Дiдусь мав синiв i внукiв у громадi.
   Не втерпiли кривди. Затрiщали плоти, зчепилися люди з  собою,  кинулися
жiнки й дiти мужам i батькам на пiдмогу, перемiнився  майдан  у  кiтловище
людське, в котрiм варилася страва чортовi на снiдання.
   "Карли - панам, проч iз старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля
нам!"
   Чорна хмара повисла над селом. Пропав,  сховався,  по?хав  кудись  геть
срiбнопанцирний лицар.
   Вулицею надходив чоловiк у  козацькому  кунтушi,  з  шаблею  при  боцi,
праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану  -  тiльки
одним оком дивився.
   "Чечель? Чечель!" - зашепотiло кругом.
   Ступив на майдан, бiля колод, на котрих старшi хазя? сидiли, став i тим
одним оком журливо на грище глядiв.
   Вчорашнiй розпучливий бiй, лицарська смерть  батуринцiв,  щоб  доховати
вiру гетьмановi й оборонити чесне iм'я  столицi,  i  отся  нинiшня  гидка,
глупа, безтяменна гризня,- якi ж далекi й неподiбнi до себе моменти, якi ж
супротивнi образиi Там вiрнiсть i  вiра,  там  хоробрiсть  i  жертва,  тут
глупота i пiдлiсть - нiби це два свiти, два  народи,  двi  iншi  культури.
Страшне, неправдоподiбне, неможливе!
   Роздумував над причинами, шукав  виправдання  якогось,  щоб  заспоко?ти
себе, щоб не зневiритися в силi i вартостi  тi??  стихi?,  i  не  знаходив
нiчого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ,  а  там  город,
тут нiби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законiв, до  ладу,
до влади, розвили в собi почуття державне,  зрозумiли,  що  таке  честь  i
боролися за не? так хоробро, як тiльки чоловiк боротися може.
   I почув вiн у  душi  сво?й  таку  велику  вдячнiсть  до  отсих  лицарiв
батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на  яку  тепер  дивився,
змалiла в його очах до розмiрiв гризнi собак за кiстку, кинену крiзь вiкно
пансько? кухнi на смородливий смiтник.
   "Батурин  смертю  сво?ю  живий  буде,  Батурин   побiдить   позагробною
побiдою",- потiшав себе, не вiдчуваючи в  серцi  сво?му  до  отсих  чорних
лицарiв народного безглуздя нiчого бiльше, крiм опрощення сумного.  Прости
?м, Боже, прости, Укра?но, бо не знають, що творять...
   "Чечель, Чечель!" - шепотiло кругом.
   "Слово "Чечель", нiби зимна вода на  роз'юшених  собак,  лилося  на  тi
голови гарячi, вiд заслiплення п'янi.
   Роздiлювалися купи, що напирали на себе, один  вiд  другого  вiдставав,
виймали пальцi з чубiв, переставали давити себе в обiймах, вiдскакували на
боки, так що над майданом тiльки жмутки вирваного волосся  лiтали,  тiльки
пояси валялися, тiльки пара з людей била, як iз коней,  на  яких  забагато
тягару накладено.
   "Полковник Чечель! Чечель!"
   А Чечель стояв, нiби вiн тут нi при чiм.
   Його гадки блукали зарослими шляхами Укра?ни, тими, що могли  вести  до
волi i слави, а завели до сорому i до неволi.
   Чому? Чому? - питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в  яку  попав,
гiршу вiд учорашньо?.
   Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами,  смерть  вождя,  котрий
позицi? не хотiв здавати. Нинi висiла над ним загроза впасти жертвою сво?х
власних людей,  темних,  заслiплених,  розлючених,  як  звiряче  стадо.  I
пригадувалися йому тi найчорнiшi моменти ;з iсторi?  рiдного  краю,  котрi
кидали тiнь на найсвiтлiшi подi?, моменти, вiд котрих  кров  стина?ться  в
жилах,  вiд  котрих  лиця  огнем  пашать,  моменти   найбiльшо?   невдяки,
найчорнiшо? зради - зради провiдникiв юрбою.
   "Юрбою, несвiдомою, чорною юрбою,повторив, дивлячись на те, що  дiялося
кругом.- Чому ж та юрба темна й несвiдома в нас?" - питав себе  Чечель.  I
замiсть вiдповiдi пригадалися Лобода, Брюховецький, Самiйлович, Тетеря,  i
багато, багато ?х,  що  тую  юрбу  замiсть  робити  силою  творчо-свiдомою
цькували, пiд'юджували, пiдбадьорювали влесливими словами,  заохочуючи  до
безнастанно? боротьби не для загального добра, а для особистих вигiд.  Хто
обiця? бiльше, хто голоснiше кричить, за тим вони пiдуть.
   "Багато, багато вини за нами,-казав Чечель собi.-  Верхи  не  трималися
купи i доли тягнули ?х удiл. Замiсть доли пiдтягати вгору, ми  для  успiху
хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу,  аж  дiйшли
до отсього, що дi?ться тут".
   "Ви кликали мене",- сказав голосом грiмким, в  якiм  не  почувалося  нi
жаху, нi тривоги.- Гадали, втiк, сховався, боюся вашого суду? Нi,  браття.
Нема менi чого боятися, i ховатися я теж не потребую. Я тут!"
   Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоцi, чи  зуби  крiпко  сидять,
гладив вус, чи його не вiдiрвали.
   Дивилися  спiдлоба,  нiби  боялися  погляду  чоловiка,  котрого   перед
хвилиною радi були затоптати в болото.
   "Чого вам треба вiд мене?" - питався полковник Чечель.
   Не вiдповiдав нiхто.
   "Батурина вам жаль? Нiхто так не жалi? за ним, як я, бо  в  ньому  були
мо? гордощi, моя надiя, слава, в ньому був я. Там я сили сво? залишив,  на
батуринських валах кров свою пролив, тодi, як ви тiльки злобою  i  помстою
дихали на себе".
   Чув, що лагiдним словом совiстi ?х не зворушить, а влещувати не  хотiв,
розумiючи, що тiльки правда, ?дина, свята, чиста  правда  може  отверезити
?х.
   "За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем сво?м справу здам,
якщо Господь дозволить менi стати перед ма?статом його, а як нi - то перед
Богом, котрий колись усiх нас розсудить, розсудить мене i вас".
   Пiдступали ближче до нього, нiби хотiли краще чути i розумiти його.
   "Одного жалiю я нинi, а саме, що у Батуринi разом iз другими не полiг".
   "Отож воно i ?",- пiдхопив хтось. Чечель глянув у той бiк.
   "А жалiю тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а  нiж  помiж
негiдними жити".
   "Ого, ого!" - почулося вже бiльше голосiв.
   "Вiн кривдить нас. Хоробрий який.  Легше  словами  кидати,  нiж  шаблею
рубать".
   Чечель шаблю з пiхви добув. Тiльки шматок рукоятки тримався,  та  й  то
був пощерблений i весь у кровi.
   "Ось вам шабля моя. Як ви сво?ми краще працювали, так плюньте на мою".
   Сивоголовий дiд пiднявся зi свого мiсця, пiдступив до Чечеля i попросив
тi?? шаблi.
   "Будь ласка!" - i Чечель йому подав.
   Дiд шаблю на руках угору пiдняв,  нiби  молився  до  не?,  а  потiм  ??
побожно поцiлував.  "Правдива  козацька  шабля",сказав  i  хотiв  Чечелевi
вiддать, але й iншi пiдходили до нього, бо й самi хотiли бачити тую шаблю,
котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. I ходила тая шабля з  рук
до рук, як живий свiдок учорашньо? страшно? боротьби за славу й волю i  за
честь Укра?ни. Приглядалися до не?, доторкалися руками,  нiби  вона  жива,
хоч порубана, хоч iз не? тiльки малий шматок остався.
   "Кажете, що я втiк,- говорив Чечель далi,- що я Батурин залишив, а  сам
вiд кари спасався...  Брехня!  Я  боронив  Батурин,  поки  ще  можна  було
обороняти. Трупи оборони мо?? не потребують, а попiл i згарища сил мо?х не
вартi. Тих, що живцем у руки ворогiв попали, я вирвати  не  мiг.  А  решту
сво?х людей i решту сво?х сил хотiв я заховати, щоб боротися далi за  тих,
що замiсть обороняти волю й честь заколот чинять, брат  на  брата  Ка?нову
руку пiдносять, безталанний край до заглади ведуть. I за те ви хочете мене
москалям видавати? Га, що ж - берiть, потерплю за вас, може, Господь  муки
мо? за  спасiння  ваше  прийме.  Може,  дiти,  що  бачитимуть  цей  сором,
вжахнуться його i виростуть кращими й чеснiшими вiд батькiв сво?х. Чого  ж
ви сто?те? В'яжiть мене, ведiть до караулу, продавайте за iудиний  грiш  i
впийтеся за нього, щоб позабули себе i свiй грiх".
   Мов зачарована стояла громада. Нiхто i пари з  рота  не  пустив.  Старi
козаки сумно голови похилили, жiнки втирали сльози.  Чечелевi  жаль  груди
роздирав. Душу хотiв виговорити з себе, не тому, щоб живим звiдтiля вийти,
а щоб правду сказати, хоч  би  за  не?  прийшлося  заплатити  життям.  Чув
гiркоту на вустах, i гiркi були його слова, як полин.
   "Батьки i дiди вашi куди бiльших вiд мене на муки i на смерть видавали,
кажучи: "Хай iдуть за голови нашi!"  Навiть  батька  Богдана  чернь  двiчi
видати хотiла, так не було руки, котра б пiднялася на нього. Я не  Богдан,
я тiльки полковник Чечель, той що Батурин  боронив,  та  не  оборонив,  бо
зрада вiдчинила ворота,  а  зрада  вiд  хоробростi  сильнiша.  Чого  ж  ви
чека?те, поспiшайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замiсть  у  пiхву  в
груди сво? вложити, так  тодi  пропадуть  вашi  грошi,  пропадуть  царськi
милостi. Поспiшайте!"
   Та  нiхто  не  важився  пiдступити  до  полковника  Чечеля.   Рука   не
пiднiмалася. Стояв вiн, як живий докiр за тую кривду, котру збиралися йому
зробити. Зворушена совiсть бачила в  Чечелю  образ  усiх  тих  провiдникiв
козацтва, котрих чернь носила на руках, а опiсля кидала  в  болото  або  у
важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий  табiр.  Не  лиш
гiркими  словами,  але  й   ранами   сво?ми,   цiлою   виснаженою   появою
обвинувачував Чечель товпу за ?? кривди супроти одиниць, за  непорозумiння
помiж ними i за незрозумiння спiльного добра. Не розумiли, що залежали вiд
себе. Навiть тi, що так недавно  ще  гукали:  "Чечеля,  Чечеля  нам!",  як
гукала  колись  жидiвська  юрба:  "Розiпни,  розiпни  Христа",  навiть  тi
замовкли тепер, нiби в рот води набрали й дивилися тiльки, куди  б  то  ?м
непомiтно вислизнути з майдану. А  вислизнувши,  ховалися  мiж  клунями  й
хатами, бо хотiли сором сховати. Сховалося  i  сонце  у  хмарi,  з  котро?
замiсть бiлого  снiгу  став  накрапати  зимний,  куди  гiрший  вiд  снiгу,
дошкульний зимовий дощ. Тьмився свiт,  нiби  це  не  до  полудня  йшло,  а
бралося пiд вечiр. Сутенiло.
   Бiля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище,  з
котрого ворог утiк.
   На колодах сидiли старi дiди з головами, повними турбот про минуле сво?
та про майбутн?. Не одне, чого не розумiли колись, зрозумiли тепер  i,  як
могли б, то заховалися б пiд землю, щоб лиш заховати цей сором, що ?х душi
палив, ?х село, ?х громада збиралася  полковника  Чечеля  ворогам  в  руки
видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобi, Боже, що не  прийшло  до
того. За тими думками не зчулися й не помiтили,  як  до  села  наближалася
ватага гультя?в, котрi, почувши, що гетьман за Десною,  що  Батурин  упав,
вилазили зi сво?х кри?вок, збиралися у великi  купи  i  з  темряви  нiчно?
виходили на свiтло дня. Почувши, що цар проща? усiм,  хто  проти  гетьмана
заявиться i що москалi платять  за  видачу  мазепинцiв,  пустилася  на  тi
промисли поганi. Грiш ?х манив, манила ?х надiя наживи.
   А все iнше не мало для них  нiяко?  ваги.  Раз  ?х  викинув  народ,  не
оглядалися на нього. Жити хотiли, а як, якими промислами - ?м байдуже.
   Допомагали караулам царським виловлювати мазепинцiв, ставали за собак у
тих поганих ловах. Iшли по слiдах батуринських утiкачiв i забрели аж сюди.
Головна рiч Чечель.  За  нього  заплятять  москалi  бiльше,  як  за  сотню
звичайних людей. Чечеля, Чечеля ?м  у  руки  дiстать!  Награбували  коней,
запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нiчнi, а прямо якась  вiйськова
частина. Вже в них свiй  отаман  ?,  котрого  слухають  безумовно,  бо  за
непослух смерть.
   Обступили майдан, налетiли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива,
нажива буде!
   Даремна оборона. Налiт неприготованим застав село.  Хазя?ни,  вiдрiзанi
вiд сво?х хат, з майдану виходу не мали. Голiруч супротивлятися не станеш.
Дiди очам сво?м не вiрять. Невже  ж  вони  дожили  аж  до  того?  Невже  ж
сподiвалися таких часiв, воюючи колись хоробро i чесно  за  сво?х  молодих
лiт? Невже ж це Укра?на, невже ж  оте  я  розбишацька  ватага  -  це  ?хнi
земляки, люди одно? вiри й одно? кровi? З  дива  вийти  не  можуть.  Боже,
помилуй нас.
   Чечель зрозумiв, що з тими нiяко? балачки бути не може. Це вже найгiршi
зi злих. До них слово приступу не ма?, на  них  ?  одно  -  сила.  Та  вiн
безсильний був. Права  рука  горiла,  на  тiлi  повно  ран.  Мозок  кров'ю
заплива?.
   "Ось вiн, Чечель! Бери!" - I заки зрозумiв цi  слова,  почув  аркан  на
сво?й ши?, почув шнури на руках i ногах, побачив очi, як вовчi слiпаки,  i
сопух горiлки, що бив, як вiд куф, i завзяття гiдне кращо? справи.
   "Боже, муки мо? за прощення ?х грiхiв прийми!" - промовив, попадаючи  в
отупiння. Бачив, як хазя?н, у котрого вiн останню свою нiч ночував,  бився
за нього, як iншi старi козаки допомагали виривати його з рук гультя?в, як
навiть тi наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за  ним,
як громада хотiла навiть грошi за полковника Чечеля платити,- не  помагало
нiщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за  Чечеля  ?м  москаль
багато заплатить.
   Бiльше вони у сво?х мозках чорних не кмiтували нiчого. Чечель  чув,  як
його волокли  з  майдану,  геть  на  поле,  як  притягнули  сани  з  села,
прикрiпили його посторонками, щоб i повернутися не мiг, накрили кожухом, i
сани рушили з мiсця.
   _Нi уток, курочок"_
   _Нi хати, нi жiнки,_
   _А стократ болячок_
   _У тво? печiнки._
   Сани скрипiли, соромiцькi пiснi супроводжували ?х. Кривда, яко?  Чечель
не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали  батька,  матiр,
навiть Господа Бога в небi. Хотiли перекричати голос совiстi, що  все-таки
десь  там  на  сподi  п'яних  душ  ворушилася,  скиглiла,  як  у   шуварах
смертельною кулею поранена чайка.
   _Поспiшайся, Чечелику,_
   _Чека? москаль,_
   _Вже для тебе пристро?но_
   _Осиковий паль._
   _Гу-у!_
   _Вже для тебе застругано_
   _Гостроверхий кiл,_
   _Не трать сили, Чечелику,_
   _Спускайся удiл._
   _Гу-у!_
   Вiтер утiкав. Не хотiв на сво? буйнi крила брати такого  спiву.  Чечель
закусив губи. "Прости ?м, Господи, бо не знають, що творять".
   Сумував серед села болiт укритий майдан.
   Холодний  зимовий  дощ  сполокував  кров.   Болото   було   гидко-руде,
смородливе.
   Дiдуся з полинялими  очима  дiти  i  внуки  пiдiймали  з  того  болота,
витягали з-помiж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,- не жив.
   Вiдтирали його, трусили i дивилися, чи не поламанi костi.
   "Лишiть мене,-  просив,-  дайте  хай  сконаю.  Не  хочу  такого  сорому
пережити, дiти!"
   Котрийсь iз хлопчикiв пiдняв  iз  болота  дорешти  поторощену  Чечелеву
шаблю. Тiльки малесенький шматочок тримався ще гарно?  рукоятки.  Шабля  з
рук до рук ходила. Мовчки розглядали ??.  Супроти  ??  голосного  мовчання
завмирали слова на ?х блiдих устах.
   "Правдива козацька шабля..."
   Бiльше нiхто нiчого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли  зi
смородливого болота i поклали за образ у тiй свiтлицi, де  Чечель  останню
свою нiч ночував.
   _...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ_
   Дня 29 жовтня  (ст.  ст.)  1708  р.  писав  цар  iз  сво??  квартири  у
Погрiбках:
   "Пане полковнику Чернiгiвський!
   Писав нам пан генерал князь Меншиков о злiм учинку i о  зрадi  гетьмана
Мазепи i хотiв, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому дiлi, про  що
вчорашнього числа до вас, генерально?, i до все?  старшини  i  полковникiв
висланi нашi укази, щоб за?здилися на нараду про це дiло i на вибiр нового
гетьмана по  правах  вольними  голосами;  i  нинi  це  пiдтверджу?мо,  щоб
з'?здовi тому були в Глуховi, а вас бажа?мо собi, якнайскорiше тут у  себе
побачити, i об тiм дуже потрiбнiм дiлi усно з  вами  балакати,  обнадiюючи
вас при тiм нашою милостею.
   _Петро"._
   А до непевного царевi полтавського полковника Левенця писав  цар  Петро
тi?? само? днини:
   "Благородний пане полковнику Полтавський!
   Об'явля?мо вам, що гетьман Мазепа, позабувши страх божий, зрадив нас  i
пере?хав к королю шведському таким отсе образом: зразу оповiстив  вiйську,
що дiстав вiн, гетьман, наш указ iти за рiку з вiйськом проти  неприятеля,
а коли перейшов, тодi  уставив  його  в  бойовий  стрiй  i,  коли  до  них
неприятель наблизився, тодi вiн тому вiйську, що було при нiм, заявив,  що
вiн, гетьман, прийшов на службу до короля шведського, i тому-то тодi шведи
вiйсько його оточили, i в такий спосiб старшини попали в руки  неприятеля.
"Того ради" пiслали ми укази до старшин i до полковникiв i до iнших чинiв,
щоб вони збиралися на вибiр нового гетьмана, i вас особливо "напомина?мо",
що подбати треба,  щоб  "малоросiйський  народ"  не  попав  пiд  володiння
польське, а церкви i монастирi святi?, щоб не були  оскверненi  i  в  унiю
поверненi; того ради жела?мо, щоб ви якнайскорiше сюди до нас для  ради  i
"упрежденiя" всього того прибули й обнадiю?мо вас при
   тiм нашою високою милостею.
   _Петро"._
   Подiбнi листи вiдправлено до  наказного  нiжинського  полковника  i  до
iнших старшин, а також до ?пископiв. Усiх ?х цар ,негайно кликав  до  себе
для вибору нового гетьмана, щоб колишнiй гетьман не "возмущав" народу, щоб
випередити i знiвечити його  злочиннi  намiри,  в  чiм  "крайняя  нужда  i
спасiння все? Мало? Росi? состо?ть". Цар виявляв себе не лиш  "государем",
але й "оборонителем малоросiйського края" i нагадував, старшинам, що  вони
також "ревнителi о  православi?"  i  що  вони  мусять  стати  "за  вiру  й
отечество сво?". Всiм ?м цар обiцяв за це свою особливу високу  милiсть  i
жаловання царське.
   В манiфестах до всього "малоросiйського" народу  кидав  цар  наклеп  на
колишнього гетьмана, буцiмто вiн хоче Укра?ну Польщi запродати, а церкви й
монастирi  святi  вiддати  унiатам  на  поталу.  За  те  себе  представляв
оборонцем Укра?ни, знаючи вражливiсть народу  на  податки  й  iншi  тягарi
матерiальнi, казав, що гетьман позаводив  деякi  новi  податки  "хитростiю
сво?ю, без царського указу, будьте на плату для вiйська, а на  самiм  дiлi
ради збагачення свого. Ми же нi  ?диного  пенязя  в  казну  нашу  во  всем
малоросiйском краю брать не повелива?м". Та  признавав  цар,  що  народовi
дiялися кривди, але тепер вiн "войскам своим великоросiйским под  смертною
карою запретил малоросiйскому народу никакого разоренiя й обид  отнюдь  не
чинить".
   Таким способом цар Петро хотiв прихилити до  себе  тих  старшин,  що  з
гетьманом  за  Десну  не  пiшли  i  в  Батуринi  не  замкнулися,  а  також
збаламутити народ, що попав мiж молот i ковало, мiж шведiв i москалiв. Але
й про найближчих гетьмановi людей  цар  не  забував.  Казав,  що  тi,  якi
"iзмiною вора Мазепи були заведенi в неприятельськi руки", можуть спокiйно
зi шведського вiйська вернутися i зайняти сво? попереднi уряди, не боячись
нiяко? кари. "Милостиве? отпущенi? вини ?х, содержанi? чинов i  ма?тностей
?х без усякого умаленiя i впредь наша ц. в. милiсть". Зате ж усi вони,  що
протягом мiсяця не повернуться до царя, будуть позбавленi чинiв  i  урядiв
при "войську нашiм запорожськiм", а жiнки  ?х  i  дiти  будуть  взятi  пiд
"карауль, прислани кь намь, великому государю, которые сосланы  будуть  вь
ссылку".
   Гетьман Мазепа i король Карл теж не мовчали.
   Король Карл писав, що на прохання  гетьмана  Мазепи  вiн  бере  в  свою
оборону цiлий укра?нський народ i обiця? захищати його  вiд  "неправого  й
неприязного  московського  панування",  пiдтримуючи  народнi  змагання  до
привергнення  вольностей  прежнiх.  Король  розкрива?  полiтичну   систему
московського уряду, котра веде до того, щоб,  зломивши  всяку  опозицiю  з
боку мiсцевого населення, змосковщити весь край.
   "Если  крiпко  тому  не  запобiжите,  знайдете  погубу  цiлому   народу
настоящую". Тому-то король Карл i закликав усiх  укра?нцiв  до  борьби  за
права i вольностi, нiвеченi царями. Але що ж! Король i гетьман Мазепа були
ген за Десною, а царськi вiйська стояли бiльшими  й  меншими  залогами  по
рiзних мiстах, як ось у Переяславi, Нiжинi й Чернiговi.  До  того  Батурин
упав i разом iз ним упав страх на людей мало? вiри й невеликого характеру.
   До царсько? квартири у Погрiбках i до Глухова, де мали вiдбутися вибори
нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники  свiтськi  й  чернечi
цiлими валками, щоб заявляти про свою непохитну вiрнiсть царевi, а гнiв  i
ненависть - для колишнього гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий
злочин,- за зраду його величества царя, того  самого  царя,  котрого  вони
самi називали антихристом i котрому приписували вину за всi сво? кривди  й
терпiння, за здирства невиносимi, за угнiти всiлякi, на якi не  раз  перед
гетьманом нарiкали.
   А тепер вiн, той самий цар-антихрист,-  заступник,  покровитель,  прямо
ангел хранитель Укра?ни,  живий  архiстратиг  Миха?л,  а  гетьман  Мазепа,
котрий стiльки величних  церков  побудував,  школами  i  всякими  приютами
повсякчасно  печалився,-  ворог  краю  i  народу,   який   не   дба?   про
самостiйнiсть  Укра?ни,  лише  хоче  повернути  ??  пiд  владу  польського
панства, а вiру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно!
   Полковник Чечель, ?дучи на санях  невiдомими  шляхами  й  бездорiжжями,
роздумував  над  тим.  Шнури  й  посторонки,  котрими  був   прикрiплений,
в'?далися в його руки й ноги, давили груди i спиняли вiддих,  рани  пекли,
змагався жар, спрага налила його. Але вiн терпiв  душею,  ще  бiльше,  нiж
тiлом. На постоях пiдходили до нього його мучителi, гидкi, бруднi,  п'янi,
щоб подивитися, чи живий вiн ще. I замiсть попустити шнури, замiсть подати
йому води, насмiхалися над його терпiнням.
   _Поспiшайся, Чечелику,_
   _Чека? москаль,_
   _Вже для тебе зготовлено_
   _Осиковий паль._
   _Гу-у!_
   Чечель повертав голову на другий бiк, примикав те  одне  видюще  око  i
твердив одне: "Прости ?м. Господи,  бо  не  знають,  що  творять".  У  тих
божеських словах вiн почував одиноку потiху, одиноку, останню розраду.
   Сани пiдскакували на ровах i на груддi, не прикритiм  снiгом,  i  кожух
зiсувався з нього.
   Вiддихав свiжим повiтрям i дивився кругом. Бачив, як  далекими  шляхами
мандрували козацькi прошаки до царських милостивих стiп.
   "Летять круки на  жир.  Бiжать  вовки  й  шакали,  зачувши  трупа".-  I
Чечелевi здавалося, що вiн чу? цей поганий сморiд, яким несе вiд падла.
   "Падло, полiтичне падло, от що ви таке!"

   Пригадувалися часи, коли-то князi  й  бояри  нашi  ?здили  до  темникiв
татарських i до Сараю до  ханiв,  кланялися,  клеветали  однi  на  других,
впевняли в сво?й вiрностi й любовi  непохитнiй,  щоб  випросити  ярлик  на
мiста й волостi для себе. Подiбно, як тепер.
   Пригадувалися ворожнечi  й  каверзи  галицьких  боярiв,  як  вони,  щоб
ослабити владу сво?х  власних,  рiдних  князiв,  накладали  з  ворогами  й
накликали ?х на свою державу, бо вище клали вони сво?  власнi  вигоди  вiд
державного добра. Як i тепер...
   Пригадалася  безталанна  Настася  Чигрiвна  i  мудрий   князь   Ярослав
Осмомисл,  пригадався  лицар-слiпець  князь  Василько  Теребовельський,  i
багато-багато  сумних,  чорними   красками   мальованих   картин   аж   до
Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...
   Шнури чимраз глибше в'?далися в тiло i спрага чимраз дошкульнiше пекла.
Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали  гадки.  Якщо  муки  його
потрiбнi для спокутування отсих грiхiв - Господи, хай дi?ться воля твоя!
   Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що  щось  несподiване
зайшло.
   Чечель чув, як його мучителi, залишивши тiльки двох  людей  при  конях,
самi подались у  ярок.  Звiдти  долiтали  до  нього  ?х  вигуки  i  крики.
Перечилися, сварилися, не могли дiйти до згоди. Незабаром зрозумiв, у  чiм
дiло.
   Вони побачили здалеку,  як  надтягала  армiя  московська,  i  не  могли
погодитися, як ?м пiдходити до не?.
   Однi казали, що гуртом, а iншi - що краще  вислати  депутатiв,  бо  хто
зна, як до них поставляться москалi, чи не  заберуть  вiд  них  Чечеля  i,
замiсть нагороди, чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамтi, що  були
за тим, щоб назустрiч царськiй армi? цiлою ватагою iти,  боялися,  що,  як
пiшлють тiльки делегатiв, так  тi?  заберуть  грошi  для  себе,  пiдуть  з
москалями, а ?х оставлять дурнями у ярку. Нiяк не могли дiйти до згоди.
   "I мiж ними нема однодушностi,думав  собi  Чечель.-  Скрiзь  колотнеча.
Нiхто нiкому не вiрить, гризуться, як за кiстку собаки. Коли ж тiй  гризнi
прийде кiнець?"
   Московська армiя наближалася. Здалеку чути було грюкiт барабанiв, тупiт
кiнських копит i стукiт тисячiв чобiт.
   Побiдоносна армiя царська  йшла  з  Батурина  у  Глухiв.  За  передньою
сторожею везли батуринськi гармати, закопченi, заболоченi, по осi в кровi.
   Глянув Чечель, i кровлю серце йому зайшлось. Пригадав  собi  Кенiгзена,
хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Нiс  i
не Кенiгзеновi рани, тi гармати ворога в Батурин не впустили б.  Ревiли  б
на мурах, як леви, ригали б вогнем на ворога, як смоки, громами рокотiли б
грiзно, поки рокоту цього не зачув би гетьман.  А  так  -  глухо  дудонить
земля  пiд  ними.  Котяться  окервавленi  колеса,   гармати   запираються,
грузнуть, стають, бо нiяк не хочеться ?м  iти  в  полон.  Сорому  бояться,
бояться, щоб не казали ?м стрiляти на сво?х.
   А  за  гарматами  щонайсильнiшi  драгуни   несуть   хоругви   козацькi.
Пошарпанi, подертi, як крила вiрлiв, що в час  бурi  попiд  хмари  лiтали.
Скiльки побiд бачили вони, скiльки козацьких очей дивилося колись на  них,
як на сво? святощi найдорожчi! Головами лягти, хоругви не здати. I полягли
батуринцi, а не здали сво?х прапорiв. Вiд трупiв забрали ?х москалi, а  не
вiд живих. Тримайте, тримайте ?х крiпко в руках,  а  то  повiдриваються  з
держакiв i розвiються, як хмари по блакитi.
   Свiтлiйший князь Меншиков навмисне казав ?х розпускати, бо  наближалися
до Конотопу, до того Конотопу, бiля котрого колись гетьман Iван Виговський
сорок тисяч московського вiйська трупом  поклав.  Нехай  козацькi  прапори
невольниками туди ступають, куди колись  побiдниками  ходили,  хай  бачить
укра?нський народ, що добра доля вiдвернулася вiд  нього  i  хай  спокiйно
кладе сво? руки в кайдани. Чужi хорунжi вимахують хоругвами,  хочуть,  щоб
вони розвiвалися буйно, щоб усякий пiзнавав ?х,- так  хоругви  розвiватися
не хочуть, соромно хиляться вниз i прилягають до сво?х держакiв.
   А за хоругвами - бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили,  де  гетьман,
там i бунчук. А тепер вони перед полководцем царським бранцями йдуть.
   А за бунчуками, Боже, чи це йому ввижа?ться, чи правда це,  московський
старшина гетьманську золочену,  самоцвiтами  густо  оздоблену  гетьманську
булаву  в  руках  держить.  Пiдносить,  вимаху?  нею,  нiби   знаки   да?,
насмiха?ться.
   I Чечель примика? повiки, щоб не бачити того.
   Але бачить. Жахливий образ врiзу?ться  у  мозок.  Не  забути  його,  не
забути! Просту? спину,  пруча?ться,  шнури  трiщать  та  не  подаються.  В
Батуринi сво? сили залишив.
   Дивися, хоч ти один дивився на клейноди гетьманськi iншими очима, як на
них дивляться вороги i сво?, що уздовж шляху лобами до  землi  припадають,
поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побiдника.
   А за клейнодами йдуть ?х оборонцi, козаки i старшини,  котрих  Меншиков
на мiсцi смертю не скарав, а веде ?х у трiумфальнiм походi  сво?му  царевi
на втiху, а ?м на смертну кару в Лебединi. Нема  мiж  ними  нi  одного  не
порубаного й не покалiченого. Здоровими, значиться, не здались.
   I Чечель вiдiтхнув. Хоч  за  те  хай  буде  Боговi  милосердному  дяка.
Дивiться, дивiться, земляки, i знайте, що ? ще хоробрi помiж  вами,  ?  ще
козаки справжнi, що скорiше згинуть, нiж  осоромлять  себе  i  предкiвську
славу свою. Дивися, земле рiдна, i тiшся, що ти ще не пустоплодна,  бо  не
родиш самого хабузу, самих степових бурянiв,  самого  перекотиполя,  котре
летить, куди ним вiтер буйний повi?.
   А мiж ними у повозi найхоробрiший з-помiж них гарматний осаул Кенiгзен.
Посадили його високо, попiдпирали, бо вiн о сво?х силах сидiти не може,  а
Меншиков не хоче, щоб вiн лежав. Нехай народ дивиться на цього  нiмця,  що
вiрнiсть сво?му вождевi вище царсько? ласки поклав.
   Сидить гарматний осаул фон Кенiгзен високо, нiби це вiн, а не  Меншиков
у трiумфальному походi ?де. Очi йому смертельною мрякою заходять,  але  на
обличчi його саме горде завзяття, сама погорда до  всiх,  що  гордостi  не
мають.
   Пере?жджа? повiз Кенiгзена поряд саней, на котрих лежить Чечель,  i  ?х
очi  зустрiчаються  з  собою  востанн?  на  землi.  Очi   двох   оборонцiв
гетьмансько? столицi, двох вiрних, аж до  смертi,  людей.  Як  мало  тепер
таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують i прощаються навiки.
   Повiз Кенiгзена пере?жджа?, Чечелевi сани стоять серед  поля,  недалеко
шляху, чекаючи, поки не перейдуть останнi бранцi, а за ними мiж  царськими
офiцерами не надтягне сам свiтлiйший князь Меншиков.
   Ось i вiн.
   Побачив сани i шнурами перев'язаного до них козака.
   Депутати вiд гультяйсько? ватаги пiдбiгають до  чорного  коня  княжого,
б'ють чолом, розкладають руками, щось тлумачать, свiтлiйший здержу?  похiд
i злазить з коня.
   Чечель зна?, що Меншиков пiдiйде до нього, буде оглядати,  як  зловлену
до клiтки звiрюку, схоче впевнитися, чи вiн  ще  живий  i,  зрозумiло,  не
залишить його тут, а забере з собою туди, куди  Кенiгзена  i  iнших  веде,
куди ?дуть батуринськi гармати, хоругви, бунчуки i гетьманськi клейноди...
Боже ти мiй, гетьманськi клейноди! I  Чечель  деревi?.  Байдуже  йому,  що
казатиме свiтлiйший, байдуже, яку долю вирiшить для нього, байдуже все. Нi
думати, нi вiдчувати вiн уже не може. Мряка, мряка кругом, а з  не?,  нiби
дво? свiтил iз другого свiта,  дво?  вiрних  очей  гарматного  осаула  фон
Кенiгзена. Все гасне, вони сiяють  крiзь  пiтьму.  Ех  tenebris  lux.  Сам
свiтлiйший князь Меншиков  зволив  вселаскавiше  промовити  до  полковника
Чечеля. Щось пита?ться його, Чечель не вiдповiда?.
   Доторкуються до його, слухають, чи диха?,- Чечелевi  байдуже.  Чу?,  як
князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить  перенести  на
вiз i подати йому води з вином. Бо?ться, щоб полковник  Чечель,  командант
батуринсько? твердинi, в дорозi не помер. Треба ж його допитувати,  судити
i карати. Це не будь-хто. Чечель уявля? собi, який цей суд буде,  i  зна?,
яку йому кару присудять, та йому i це байдуже. Долi  сво??  i  найскорiшим
конем не об'?деш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята!
   Вiз, на котрiм примiщено Чечеля, руша? з мiсця. I його теж не  поклали,
а посадили й попiдпирали мiшками, повними награбованого в Батуринi  добра,
бо Чечеля скрiзь знають. Нехай бачать, яким iз здобутого  Батурина  верта?
його командант. В'?жджають у Конотоп.
   Частини армi? князя Меншикова стають табором кругом  мiста,  тiльки  тi
полки, що ?х свiтлiйший хоче мати бiля  себе  для  почестi  i  для  всяко?
безпеки, входять у мiсто.
   Конотоп майже пустий. Хто мiг, заздалегiдь утiк iз нього,  як  утiкають
люди перед повiнею, як бiжать вiд пожежi.
   Драгуни бiгають вiд хати до хати й  виганяють  перестрашених  людей  на
майдан. Хто не хоче розгнiвити свiтлiйшого  князя  Меншикова,  мусить  iти
дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенiгзена.
   Свiтлiйшому спiшно. Мазепинець Кенiгзен недужий, i  лiкар  бо?ться,  що
вiн до Глухова не до?де.
   Щоб не сконав безкарно, треба його  в  Конотопi  на  колесо  взяти.  На
болотистий майдан зносять брами i дверi та  нашвидку  будують  помiст,  на
котрiм укладають приладдя муки. До  помосту  пiдкочу?  вiз  з  Кенiгзеном,
знiмають його, кати зривають убрання - спiшись, спiшись?
   Спiшаться, волочуть i - колесують труп.
   Царсько? кари нiкому не минути. Навiть смерть  не  увiльнить  тебе  вiд
не?.
   "Труп колесують" - здрига?ться  народ.  Зневага  покiйника  пройма?  ?х
жахом. Такого ще на свiтi не бувало. Привикли, що перед  ма?статом  смертi
навiть найзавзятiша злiсть мовкне.
   Бачать, що тут почина?ться щось таке, що ранiше i не снилося нiкому.  А
вони безсилi. Гетьман пере?хав за. Десну, старшини до  царя  з  чолобитною
?дуть. Оста?ться одне - понурити голову, закусити губи i ждати... Ще  наша
мати не пропала.
   Труповi костi трiщать. Вжахаються серця,  мороз  iде  по  спинах,  кров
стина?ться у жилах.
   Iмлисто, тьмаво, страшно.
   А крiзь тую iмлу, крiзь пiтьму, котрою осоту?ться перед  Чечелем  свiт,
сяють вiрнi Кенiгзеновi  очi,  мов  свiтлянi  сигнали  з  якогось  iншого,
кращого свiта.
   Чечелевi зда?ться, що Кенiгзен кличе його туди. СОЮЗНИКИ
   Генерал Л?венгавпт, з великими, ясними очима, з двома  жмутками  сивого
волосся на високому лобi i з латинською книжкою пiд пахвою, випивав  третю
чарку укра?нсько? горiлки. З видимим вдоволенням  мляскав  широкими,  нiби
напухлими устами й, пiдносячи чарку до  полковника  Гiлл?нкрока,  говорив,
нiби крiзь зуби плював:
   "Рrosit!"
   Полковник Гiлл?нкрок пiдносив голову вiд карти, торкався сво?? чарки  i
порскав, нiби стратив когось:
   "Рrosit!"
   Тодi знову хилився над картою i весь потопав у не?.
   Звичайно мовчазливий Л?венгавпт мав якраз нинi велику охоту  побалакати
собi трохи, та не мав з ким.
   Генерал-майор Лягеркрона був на  роз'?здах  в  iншому  селi,  Шпарре  i
Кройц, як це часто мiж ними водилося, сперечалися на тему якогось "ордр де
батай", полковник  Аппельгрен  ?здив  понад  Десну,  вишукуючи  мiсце,  де
найкраще було б перейти ту непривiтну, в шуварах та болотах сховану, рiчку
- хоч нiхто йому цього завдання не доручував, i тому Л?вангавпт зайшов  до
Гiлл?нкрока, бо в нього збиралися звичайно вищi офiцери,  щоб  довiдатися,
яка буде дальша маршрута.
   "До чорта, полковнику! - сердився  генерал  Л?венгавпт,-  ви  мене,  як
бачу, легковажите собi, iгнору?те".
   Гiлл?нкрок вiдiрвав на хвилину очi вiд карти i спитав, нiби крiзь сон:
   "А що таке?"
   "Нiчого, лише договоритися до вас тяжко. Киньте цю  прокляту  маршруту,
бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?"
   "Нiкого я у болото не водив",вiдповiв полковник.
   "А по битвi пiд Равкою?"
   "Пiд Ра?вкою",- поправив полковник.
   "Хай буде пiд Ра?вкою,- продовжив генерал.- Кiлька днiв.  сновигали  ми
по болотах i мало з голоду не подохли".
   "Або пригадайте собi, як Лягеркрона до Пу-тша-пу iшов".
   "До Почепу",- поправив полковник.
   "Хай буде до По-тше-пу",- притакнув генерал.
   "Замiсть просто носа - марш-марш! - двадцять миль  у  право  обiйшли  i
По-тше-пу, той ключ до цiло? Укра?ни, чорт нам з-перед носа вхопив".
   "Не маршрута, а хлопи-провiдники в тому винуватi. Ми робимо, що  тiльки
чоловiк може зробити. Але терен  чужий  i  невiдомий,  добрих  карт  нема,
кра?на, нiби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль  вiд  нас
його королiвська милiсть вимага?".
   "То правда. Його королiвська милiсть легких завдань i легких  побiд  не
любить. Чим бiльшi труднощi i чим бiльша небезпека, тим бiльше вiн  радi?.
Тiшиться, в долонi плеще, прямо, як хлопчик, як студент!"
   "Нiколи не забуду, як вiн Лягеркрона  шукати  пiшов.  60  миль  лiсами,
болотами, безвiстями нас водив, бiльше нiж  тиждень  терпiли  ми  страшнi,
прямо нечуванi труди й  терпiння,  конi  сотками  гинули,  вози  з  усяким
добром, привезеним iз Саксонi?, поринали в грязюцi, що ?х звiдти хiба  сам
чорт добуде, а вiн був вдоволений i веселий. Ляпалi?, ляпалi?! - повторяв,
коли йому хто доносив про нову велику втрату".
   "Ляпалi?! У його милостi все ляпалi?. Завалиться  мiст  i  сотнi  людей
потонуть у  хвилях  -  ляпалi?;  застрягне  батарея  у  багнi  -  ляпалi?,
наткнеться на армiю  неприятеля  вдесятеро  сильнiшу  -  ляпалi?.  У  того
чоловiка нема  небезпеки,  нема  втрати,  нема  катастрофи,  все  в  нього
ляпалi?".
   "Правда. Це не чоловiк, а демон.  Дух  вiкiнгiв,  варягiв,  норманських
авантюристiв покуту? в тiй дивнiй, неспокiйнiй душi.  Вiн  король?  Король
дба? про добро сво?х пiдданих".
   "Його милiсть пiдданих  сво?х  одних  по  широкому  свiтi  в  авантюрах
губить, а iнших вдома, в краю,- до жебрацькр? торби доводить".
   "Мати благальнi листи до нього пише, щоб повернувся, а вiн, читаючи ?х,
усмiха?ться тою дивною усмiшкою Мефiста й дитини. Розгадай  його,  розкуси
цей чортячий горiх".
   "До розпуки чоловiка тою усмiшкою доводить".
   Наливали  чарки  й  випивали  не  залпом,  а  по  трошечки,  захвалюючи
укра?нську горiлку. Куди краща вiд ?х тонкого, шведського пива.
   "Не диво,- казав генерал  Л?венгавпт,-  що  укра?нцi  так  багато  тi??
горiлки  тягнуть.  Особливо  зимою,  так  як  тепер,  вона  багато   тепла
чоловiковi дода?".
   "I гумору",- притакнув Гiлл?нкрок.
   "Гумору, полковнику,- зауважив Л?венгавпт,- ну, того-то вже менi  нiхто
додати не може".
   Вiдкрив латинську книжку i нiби читав, а на дiлi пригадував  собi  свiй
нещасливий похiд i погром пiд Лiсним. Сталося це  недавно,  кiлька  тижнiв
тому, i Л?венгавпт  не  мiг  осво?тися  з  гадкою,  що  його,  знаменитого
генерала, побив Меншиков.
   "Скажiть менi, пане товаришу, чому його милiсть не пiдождав на мене?  Я
був пiд Шкловом, король розбив царя пiд Добрим i  ще  десь-там  (нiяк  цих
кучерявих назв не вимовлю), погнався за ним, ще трохи, i ще  трохи,  i  ще
трохи, а були б ми злучили нашi армi?, пiшли  на  Москву,  скинули  Петра,
посадили на престолi Олексiя, а тодi вже завести лад у Польщi та Саксонi?,
то була б прямо iграшка. Ну, скажiть ви  менi,  чому  король  не  пiдождав
мене? Несподiвано  повернув  на  Укра?ну,  а  мене  залишив  самого  перед
неприятелем, мало що не вдесятеро сильнiшим. Десять тисяч  людей  куштував
цей "шпас". Погадайте: десять тисяч.-  Л?венгавпт  ухопив  Гiлл?нкрока  за
четвертий гудзик на його полинялiм голубiм кафтанi i, вдивляючись  йому  в
очi, повторяв: - Десять тисяч! Що я ще шiсть тисяч сiмсот  людей  i  трохи
табору королевi з це? опресi? урятував - це велике  щастя.  Велике  щастя!
Ну, скажiть ви менi, чому вiн це зробив?"
   "Не  знаю,-  вiдповiв  перестрашено   Гiлл?нкрок.   Вiн   боявся,   щоб
меланхолiйний  генерал  не  повiдривав  йому  половини  гудзикiв  i,  нiби
виправдуючися, впевняв: - офiцерське слово даю, що не знаю".
   "I багато ми дечого не  зна?мо,журливо  похитував  двома  насторошеними
жмутками волосся хоробрий генерал.- Багато ми дечого не зна?мо, що  робить
його милiсть король, i не довiда?мося нiколи. Про його  походи  писатимуть
колись книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть  розкусити  цей
дивний характер нашi внуки й правнуки, коли ми, каролiнцi, Карла не можемо
зрозумiти".
   "Наша рiч слухати його i служити вiрно".
   "Ну так. Це друге дiло. Це розумi?ться само собою.  Слухати  i  служити
вiрно. Але хотiлося б знати свого вождя, вiдчувати його, розумiти, а як нi
- то хоч угадувати".
   "Угадай вiтер або погоду. Його милiсть стихiя".
   Л?венгавпт нервово тер високе чоло посiченою долонею.
   "Зна?те,-  почав  нараз,-  що  менi  сказав  король,   коли   я   з-пiд
Слiсного..."
   "Лiсного!" - поправив Гiлл?нкрок.
   "Коли я з-пiд Лiсного припровадив йому не цiлу половину  мо??  армi?  i
виправдував невдачу?.. ,Ляпалi?',- сказав король i  поплескав  по  раменi,
якби  я  доносив  про  втрату  одного  воза  сiна.  ,Ляпалi?',-  повторили
генерали, смiючись на все горло".
   "Було б смiшно,- почав Л?венгавпт,коли б не було сумно.  Я  тi??  битви
пiд Лiсним, поки мого життя, не забуду".
   I вiн сотий раз за тих кiлька тижнiв став пояснювати, якi були  сили  в
нього, а якi у царя, як обидвi  армi?  стояли  i  який  був  перебiг  того
сумного для шведiв бою.
   "Я,- закiнчив,- не поповнив там анi одно? похибки. Але король? Чого вiн
з первiсне намiчено? дороги - Мiнськ, Смоленськ, Москва -  повернув  нараз
на Стародуб i якийсь там Батурин, скажiть - чого?"
   "Nеmо оmnia sсirе рotest",-вiдповiв Гiлл?нкрок.
   "Nisi Carolus rex",додав Л?венгавпт.
   "Ляпалi?, ляпалi?",- махали обидва руками, наслiдуючи  характеристичний
рух свого короля.
   "То правда,- почав Л?венгавпт,- що цар Петро вхопився  до  монгольсько?
тактики - втiкати й палити все кругом себе, щоб  не  було  поживи  нi  для
коней, нi для людей, але ж ясна рiч, що вiн не мiг  спалити  цiлого  свого
краю, це ж нонсенс! Поспiшними маршами могли ми дiгнати його, зневолити до
рiшаючого бою, а як нi, то обiйти московську армiю та ввiйти в Москву".
   "Язиком..."
   Генерал Л?венгавпт здивовано глянув на полковника.
   "Язиком, пане генерале. Наша армiя втомлена i виснажена, чим далi вглиб
Московщини, тим тяжче дiставати з далеко? Швецi? скрiплення в  людях  i  в
во?нних матерiалах, до того надходить зима, а вона, чим  далi  на  пiвнiч,
тим жорстокiша. Я не дивуюся, що його милiсть повернув на Укра?ну".
   "А там, гада?те, краще?"
   "Укра?на край дуже багатий, медом i молоком текучий.  I  пiдсоння  там,
мабуть, теплiше, бо все-таки бiльше на полудн?, а до того - Мазепа".
   Генерал Л?вангавпт закрив свою латинську книжку i силувався всунути  ??
помiж гудзики свого кафтана.
   "Кажуть, Мазепа знамените латинською мовою балака".
   Гiлл?нкрок усмiхнувся: "Як Цiцерон. I взагалi людина вiн дуже освiчена,
бувала, свiтовий чоловiк, достойний".
   "Цiкаво",- i Л?вангавпт, вiдсуваючи чарку набiк, зiтхнув. На  його  пiд
вечiр надходив гiрший смуток, прямо меланхолiя.
   А тепер вечорiло, в квартирi потемнiло так, що Гiлл?нкрок нiчого вже не
бачив на сво?й картi, до  котро?,  розмовляючи  з  Л?венгавптом,  все-таки
деколи зазирав.
   "Достойний чоловiк отсей Мазепа, кажете?-повторив  Л?вангавпт.-  Гарно.
Побачимо. Та тiльки я боюсь, чи не пiдступ це, бо говорять, що  гетьман  -
то великий лис. Щоб не перехитрив вiн нашого легковiрного короля.
   Щоб тiльки рiшився перейти до нас, бо не уявля?те собi, яке важке  його
положення. Москалi скрiзь на Укра?нi залогами стоять. Цар  багато  вiйська
вiд гетьмана бере, поживи теж чимало вимага?. Якщо Мазепа вирветься з тi??
опресi?, так видно, що вiн грач першо? мiри".
   "А король?"
   "Король дожида?ться його. Його милiсть останнiми днями дуже неспокiйний
зробився. Хвилини на мiсцi не посидить. На коня i ?де кудись.  Навiть  без
асистенцi?. Боюсь, щоб йому знов щось нового не стрiлило до голови".
   "А де король тепер?"
   "Питайте вiтра в полi. Може, в  Ларинiвцi,  в  Команi,  а  може,  аж  в
Орлiвцi, де нашi переднi  сторожi  з  Г?льмом  стоять.  Носить  ним  понад
Десною, ще де на москалiв наткнеться".

   "З ким по?хав?"
   "В тiм-то й бiда, що i тепер асистенцi? не взяв.  Кiлькох  трабантiв  i
невiдступний Гультман".

   "Вiрний, як пес".
   "Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так  дiйсно  зустрiнулися
де з московською патрулею. Що тодi? Король не втiкав  би.  Бився  б.  Знаю
його".
   "Всi ми його зна?мо i тому журимося".
   "Боже ти мiй, що нам з тим хлопчиськом...  з  його  милiстю  робити?  -
поправився квартирмайстер.- Вiн занапастить себе, вiн нiби навмисне  сво??
згуби шука?".
   "Нi, згуба шука? його. А вiн, щоб показати, що не  бо?ться,  робить  те
все, що робить".
   I обидва офiцери стали журитися сво?м улюбленим вождем,  забуваючи,  що
перед хвилиною нарiкали на нього.
   "Може б розiслати окремi патрулi?"
   "Борони Боже!  Не  смiйте!  Зустрiне,  догада?ться  i  ще  далi  по?де.
Навмисне, щоб переконати нас, що воля його сильнiша вiд нашо? турботи  про
нього i вiд любовi".
   "Боже великий, бережи його милiсть короля!" - i обидва  повернулися  до
вiкон.
   Смеркалося. В таборi розпалювали вогнища, щоб  варити  страву,  грiтися
при них i балакати. З вiкна, крiзь котре дивився  Л?вангавпт,  видно  було
дорогу з Орлiвки до Гiрок. В Орлiвцi, вiддаленiй о якi  три  милi,  стояли
передовi вiддiли шведськi пiд командою Г?льма, а в Гiрках - король Карл.
   "А що не казав я!" - радiсно вiд свого вiкна крикнув Гiлл?нкрок.
   "Король вiд Г?льма з Орлiвки верта?".
   Але Л?венгавпт вiдповiв: "Це не король. Це якийсь бiльший  гурт,  а  ви
самi говорили, що король  тiльки  з  кiлькома  трабантами  i  з  Гульманом
по?хав. Тут людей, як здалеку оцiнити можна, бiльше сотнi".
   "Бiльше,- притакнув Гiлл?нкрок.- Хто ж би то такий?"
   I обидва, не задумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащi
й пiшли, мало що не побiгли назустрiч незнайомим гостям.
   Перед в'?здовими воротами до  села  побачили  гурт  ?здцiв  на  гарних,
породистих конях. На людях довгi плащi,  дорогими  хутрами  пiдбиванi,  на
конях упряж срiбна або й золочена. Помiж ними на бiлому,  арабському  конi
мужчина, якому лiт можна було числити коло  60,  у  соболевiй  шапцi  i  в
такому ж хутрi, з булавою золотою, густо самоцвiтами оздобленою.
   "Його милiсть король у таборi?" - питався шведського офiцера, що  вибiг
iз вартiвнi, побачивши несподiваних гостей. Знав, що це  не  цар,  бо  цар
високий i страшний,  а  цей  був  середнього  росту  i  дивно  гарного  та
ввiчливого обличчя. Хто б не був - видно, персона  достойна,  котру  треба
привiтати гiдно. Дав знак, варта вискочила, уставилася  перед  воротами  i
вiддала честь.
   "Його милостi короля в Гiрках нема?",- вiдповiв офiцер.
   "А де ж?"
   "Невiдомо".
   "Коли його милiсть поверне?"
   "Не можемо сказати".
   "Так, будь ласка, доложiть його милостi королевi, що гетьман  Мазепа  з
близькими сво?ми людьми при?здив вiтати його милiсть короля шведського  на
укра?нськiй землi".
   Офiцер витягнувся, як струна. Гiлл?нкрок i Л?венгавпт  вiддавали  честь
належну пануючим.
   Гетьман вiдклонився, повернув конем, i весь його гурт, як вiтер, помчав
дорогою з Гiрок до Орлiвки.
   "Мазепа!" - промовив здивований Гiлл?нкрок.
   "Гетьман Мазепа!" - вiдповiв урадований Л?вангавпт.
   "Мазепа! Мазепа!" - залунало кругом.
   Король  Карл  повернув  пiзно  вночi  з  одно?  зi  сво?х   небезпечних
екскурсiй. Був мовчазливий i хмарний. Нiхто не смiв питатися чому.
   Але, почувши про гостину Мазепи, оживився.
   "Гетьман? Мазепа?.. Ляпалi?, ляпалi?".
   "Нi, милосте ваша, гетьман при?здив тут у сво?й власнiй  особi.  З  ним
багато старшин, щонайвизначнiших його людей".
   "Який же вiн?"
   "Достойний, як володар".
   "Конi?"
   "Гарнi, породистi. Упряж i збруя дорога. Одяги теж. Навiть задорогi, як
на вiйну. Святочнi".
   "У них такий звичай. А яке враження на вас зробив?"
   "Гарне. Навiть дуже,- вiдповiв Л?венгавпт.- Видно, що  люди  вiйськовi,
але не дикi".
   "Так i добре. Побачимо".
   Король зараз-таки це?  ночi  вислав  людей  до  гетьмансько?  квартири.
Дякував за уважливiсть i за гостину, жалiв, що не було його  в  таборi,  i
просив, щоб гетьман зводив потрудитися до  нього  завтра  перед  полуднем.
Король чекатиме.
   За вечерею Карл був такий розмовний, як давно. КОРОЛЬ I ГЕТЬМАН
   Дня 8 (н. с.) листопада, коло 9 години вранцi, на дорозi з  Орлiвки  до
Гiрок появився цей самий вiддiл, що вчора пiд вечiр.
   В головнiй квартирi знали вже,  хто  це.  Надворний  маршал  фон  Дiбен
заздалегiдь приладив усе, що було потрiбне, щоб  гiдно  прийняти  знатного
гостя.
   Ранок був холодний, але  погiдний.  Сонце,  продиралося  крiзь  поранню
iмлу. I тодi нiби оживали й мерехтiли,  аж  горiли,  дорогi  самоцвiти  на
старшинських спинках, на гудзиках i золотих шнурах, котрими обшитi були ?х
кунтушi.
   Сивий арабський кiнь гордовито ступав пiд гетьманом.
   Перед гетьманом ?хав Войнаровський з гетьманською похiдною булавою.  За
ним маяв бiлий бунчук.  Бiля  гетьмана,  праворуч,  Орлик,  задуманий,  як
звичайно, i, як звичайно, нiби сумний.
   Лiворуч  -  генеральний  хорунжий  Iван   Сулима,   генеральний   осаул
Максимович, за  ними  -  лубенський  полковник  Зеленський,  миргородський
Апостол, охочекомонний Кожухiвський, генеральний  обозний  Ломиковський  i
iншi. Далi гетьманський канцелярист Чуйкевич, покойовий  Кендз?ровськии  i
вибранi компанiйцi з полкiв Кожухiвського й Апостола. Цi замикали похiд.
   Усiх старшин годi ж було гетьмановi забрати з  собою:  залишилися,  щоб
стерегти  козакiв,  якi,  як  воно  звичайно  в  таких   випадках   бува?,
бентежилися переходом гетьмана до шведiв, бо i по старiй звичцi  краще  ?м
було старе, хоч i погане, але вiдоме, нiж нове, хоч краще, та непевне.  На
гетьманi не видно було нiяко? змiни. Як звичайно,  ввiчливо  вiдклонювався
тим, що здоровили його. i, розглядаючись по таборi шведськiм,  балакав  на
тую тему зi сво?ми.
   Заграли козацькi сурми, гаркнули шведськi  барабани,  вiйськова  музика
заграла  вiтального  марша,  i  гетьман,  не  дожидаючись  нi   чури,   нi
Кендз?ровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зiскочив з коня.
   Король Карл чекав на  ганку.  Був  без  шапки.  Вiтер  розвiвав  жмутки
неслухняного волосся, що нiби пера стирчали на високому  лобi.  Гетьман  i
собi скинув соболеву шапку.
   Зустрiнулися на сходах i привiталися в латинськiй мовi.
   Король Карл, як звичайно при зустрiчi з людьми,  навiть  зi  знайомими,
був нiби збентежений. Кланявся i запрошував у двiр. В сiнях чури  й  лаке?
допомогли старшинам скидати шуби й  плащi,  гетьмановi  хотiв  по  старому
германському звичаю допомогти король.
   Назверх обидва вони не вiдрiзнялися вiд сво?х людей.
   Були, може, навiть бiднiше вбранi вiд них.
   Король - у сво?м полинялiм  кафтанi,  застебнутiм  на  всi  гудзики,  у
високих, поза колiна, чоботах  i  лосевих  штанах,  гетьман  -  у  кунтушi
темно-синьо? фарби з  жовтими  оздобами.  Фарби  були  тi  самi,  тi  самi
державнi кольори.
   I шведи й козаки зауважили це.  Увiйшли  в  бiльшу  кiмнату,  в  котрiй
дожидали вже канцлер  граф  Пiпер,  квартирмайстер  Гiлл?нкрок,  верховний
суддя, два генерал-ад'ютанти i ще кiлька вищих офiцерiв його милостi.
   Анi похiдного престолу, нi навiть окремого якогось розкiшнiшого  крiсла
для  короля  не  було,  всi  ознаки  його  державно?  i  вiйськово?  влади
скривалися в нiм самiм.
   Гетьман хвилину ждав, поки король не  сяде,  щоб  виголосити  до  нього
вiтальну орацiю. Король зауважив це, присунув крiсло i  попросив  гетьмана
сiдати. Сам стояв.
   Канцлер Пiпер скривився, нiби цитрину вкусив, i шепнув  по-шведськи  до
Гiлл?нкрока: "Його милiсть уводить оригiнальнi звича?".
   Гiлл?нкрок не перечив: "А може, прямо не подумав, що робить".
   "Пора ж i думати",- вiдповiв канцлер, приглядаючись  до  гетьмана  оком
старого дипломата.
   Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козакiв реляцiй  та
оповiдань, уявляв собi козацького гетьмана  людиною  напiвдикою,  грiзною,
мало освiченою. Аж нараз побачив чоловiка, котрого кожний  крок  i  кожний
рух свiдчили якраз про щось iнше, а саме - про дуже високу культуру i  про
незвичайно виробленi товариськi форми.
   "Тiльки у фрак i в перуку його вбери i хоч попiд руки з le  Roi  soleil
на паркети пускай",- шептав до себе граф Пiпер. Та  ще  бiльше  здивувався
вiн, коли гетьман, погодившись остаточно на те, щоб король  стоячи  слухав
його, став говорити промову та такою-то гарною, а разом  iз  тим  живою  i
несилуваною латинською мовою,  що  кращою  i  найстаршi  вiком  i  службою
упсальськi магiстри не балакали. Пiпер зразу з цiкавiстю, а  там  прямо  з
захопленням слухав красноречиву промову укра?нського гетьмана. Той радiсно
вiтав його милiсть короля хороброго шведського народу на багатiй, ворогами
поневоленiй укра?нськiй землi, котро? Бог зробив його регiментарем у  такi
важкi часи. Просив, щоб його милiсть король,  продовжуючи  традицi?  свого
славного дiда, допомiг Укра?нi здобути собi волю та  просив  покiрно,  щоб
його  милiсть  король  не  виливав  свого  справедливого  гнiву   на   цей
безталанний край i на його мешканцiв, що вони були йому дотепер ворогами i
щолиш нинi стають його вiрними  союзниками,  але  йшли  вони  за  ворожими
хоругвами не по власнiй вiльнiй волi, а присилуванi  до  того  московським
ярмом. З того насильства вiн, гетьман Укра?ни, хоче ?? увiльнити на все  i
тому приходить до його королiвсько? милостi з предложенням вiрно? дружби.
   Пiпер дивився, яке враження зробить ця промова на короля Карла.  Бачив,
як усмiшка на королiвських устах кудись ховалася, а  натомiсть  з'являлися
на високому чолi морщини глибоко? задуми.
   Старий гетьман робив враження на молодого короля. Пiпер знав,  що  Карл
любить гарну латинську мову, але сам  вправно  нею  не  вмi?  говорити,  й
тiшився в душi, що знайшовся хтось, хто вмi? щось, краще, нiж його милiсть
король.
   Король, вислухавши промову, хвилину мовчав безрадно.
   "Дякую, дякую вашiй  милостi,говорив  збентежений.-  Рад  вволити  ваше
бажання. Сподiюсь, що будемо собi добрими товаришами".
   Натякав на давнi шведсько-укра?нськi традицi?, але видно було, як важко
було йому i взагалi шведам вдержатися в тiм офiцiйнiм тонi. I тому  король
дуже був рад, коли по  тiм  офiцiйнiм  привiтаннi  розпочалася  товариська
розмова на тему вiйни, москалiв,  царя  Петра  i  всяко?  щоденно?  злоби.
Поважне обличчя гетьмана прояснилося,  ожило,  його  очi  потеплiшали,  на
устах з'явилася приваблива усмiшка, вiн  притягав  усiх  до  себе,  навiть
канцлера Пiпера. Всi були, як не захопленi,  так  радi  такому  гостевi  й
союзниковi. Король також.  Король  смiявся.  Не  тою  усмiшкою  Мефiста  i
дитини, котра iнодi найвiрнiших генералiв доводила до розпуки,  а  смiявся
щирим, несилуваним смiхом, аж присiдаючи на сво?х високих  ногах.  Гетьман
жартував, сипав  дотепами,  в  головнiй  королiвськiй  квартирi  був  нiби
старий, добрий знайомий. Особливо тiшився король, коли гетьман творив новi
латинськi слова, щоб виповiсти  ними  новi  поняття  i  назвати  предмети,
котрих нi стариннi римляни, нi середньовiчна латина не знали.
   Не одному цiкаво було, як гетьман стане балакати з Пiпером, котрий поза
полiтикою iнших тем не любив. Усi вважали Пiпера  найкращим  дипломатом  i
хитруном, котрому пари нема. Та переконалися, що свiй на  свого  натрапив.
Гетьман Мазепа  знав  усi  секрети  ?вропейсько?  полiтики  не  гiрше  вiд
шведського канцлера, i розмова ?х була навiть для короля справжнiм пиром.
   Не зчулися, коли маршал церемонi? попросив до обiду.
   У дворi не було тако? зали, щоб могла вмiстити численне  товариство.  З
конечностi треба його було розбити.
   Посерединi королiвського стола  сiв  сам  король,  а  праворуч  його  -
гетьман,  а  тодi  вже  наперемiну  -  найвищi   шведськi   достойники   i
найвизначнiшi з гетьманових  старшин.  Було  ?х  при  тому  столi  сiм,  з
Орликом, як укра?нським канцлером, на  чолi.  Для  iнших  накрито  ще  два
столи, а деяких запросили граф Пiпер та генерал Реншiльд до сво?х квартир.
Обiд був невибагливий i  небагатий,  та  зате  -  королiвський.  Нiхто  не
дивився, що подавали на стiл, а всякий мав собi за честь  сидiти  вкупi  з
Карлом XII i з гетьманом Мазепою.
   "Моменту, якого бажав собi великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого
Бог не дозволив йому  дiждатися,  ласка  Божа  дозволила  дождатися  менi.
Дружила Укра?на з усякими сво?ми сусiдами, але дружба тая не  виходила  ?й
на добре. Може, народи шведський i укра?нський дотримають собi це?  дружби
вiрнiше, чого я собi щиро бажаю",- говорив гетьман до короля.
   А король впевняв, що i вiн не чого iншого хоче, лиш щоб  раз  в  ?вропi
запанував мир, щоб вона позбулася гнiту й тиранства, котре  спричиня?  так
багато лиха та спиня? розвиток народiв. Анi Укра?ни, нi Росi?,  нi  Польщi
вiн до шведсько? держави при?днювати не хоче, але бажа? собi,  щоб  скрiзь
сидiли на престолах володарi, якi мудро, справедливо й людяно  володiли  б
сво?ми народами та не кривдили i не катували людей.

   "П'ю за визволення велико? i багато? вiд природи укра?нсько? землi!"  -
кликав король.
   "П'ю за во?ннi успiхи вашо? королiвсько? милостi i на  славу  хороброго
шведського лицарства!" - вiдповiв гетьман.
   "За визволення Укра?ни! За славу Швецi?!" - лунало кругом.
   Вечорiло, як гетьман  сiдав  на  свого  бiлого  коня.  Зривався  вiтер.
Мерзло.
   "Мабуть, скоро прийде цього року зима",- казав до гетьмана Орлик.
   "Щоб тiльки не московська",вiдповiв журливо гетьман.
   Бiлий кiнь ставав, гетьман наслухував.
   "Нiчого не чу?ш, Пилипе?" - питався свого писаря.
   "Нi, ваша милосте".
   "А менi зда?ться, нiби в Батуринi ревуть гармати".
   "За визволення Укра?ни",- доповiв Орлик.
   "Батурин..." - сказав журливо гетьман.
   "Батурин..." - доповiв, зiтхаючи, Орлик.

   _Видавцi складають глибоку подяку панi Фiломелi Чучман-Дужинськiй,  яка
люб'язно надала для пiдготовки даного видання прекрасно  збережений  у  ??
власнiй бiблiотецi примiрник першодруку трилогi?._

Популярность: 15, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT