Юрiй Логвин. Золотi копита ----------------------------------------------------------- Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе при условии сохранения целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ. По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь непосредственно к автору по адресу: Internet: hadeda@ukrpost.net Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn) Iсторичний роман - лауреат конкурсу украiнського детективу "Золотий Бабай" Yuri Logvyn "Golden hoofs" © Copyright Юрий Логвин E-mail: hadeda@ukrpost.net Date: 20 Apr 1999 Spelling/correction 17-OCT-2001 by KYTY3OB mailto:mchief@komos.ru Применена транслитерация: Росi"" - Ставится то же латинское "i". спонука"?" - Ставится то же русское "э". ----------------------------------------------------------- ----------------------------------------------------------- Iсторичний роман - лауреат конкурсу укра?нського детективу "Золотий Бабай". Давньоримський фiлософ Сенека писав, що бiльшiсть людей не дуже хочуть жити, проте дуже бояться смертi. Герой цього детективу - людина, яка хоче жити i не бо?ться померти. Дiя роману вiдбува?ться у серединi i другiй половинi 16 сторiччя. Змiст Фурн ель-шайтан (Пiч шайтана) 1. ЧОГОСЬ МЕНI ДРIМА?ТЬСЯ 2. МОГИЛА БIЛЯ БРОДУ 3. ШАЛЕНI ПСИ 4. ПОТА?МНI СТЕЖКИ 5. МИНИ I ГРИБИ 6. ТАТАРСЬКI КОНI 7. ЗОЛОТI КОПИТА 8. ТУРЕЦЬКI ПСИ 9. КРОВ НА ПОГАНОЙ ЛУЖЕ 10. КОЗОЛУП 11. КОЗАЦЬКА ШАПКА 12. П'ЯНI СОРОКИ Фурн ель-шайтан (Пiч шайтана) Вiн не зчувся, як сонячний промiнь пiдкрався до нього i, мов батогом, уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тiльки ледь-ледь розтулив повiки. Все, як i вчора - вибiленi вапном стiни, вохриста долiвка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорнi ноги сiрими п'ятами гатять по долiвцi. Тi чорнi ноги дрiботять iз шаленою швидкiстю. Коли вони бiля нього, тодi вiн бачить тонкi литки. Як вiддаляються, то видно й довгi м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою швидкiстю. А над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi, немов два тугих кавунцi! Повiки ширше не розплющив - очей вище не зводив - раптом озирнеться i побачить, що вiн прокинувся! А йому треба зача?тись, щоб прийти до тями i вирiшити все безпомильно. Треба зрозумiти - те, що вона його приспала - це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу пiсля вранiшньо? молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всi паки повиннi бути на верблюдах. I зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з яко? нiхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом iз ним з однi?? чашi. I на нiй не телiпались нiякi лахи (голяка сидiла), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зiлля. I вино пили по черзi... От тiльки дайте пригадати: хто зробив останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона так пiдкинула зiлля, що воно осiло на днi, i вiн все його i заковтав... Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi з останнiм ковтком випила зiлля-протидiю?.. А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, лама? собi голову i плута?ться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати - вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ?? в рабство... Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. I бiля само? Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон. Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих - кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала... Це вже скiльки рокiв вiн не ?в хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласу? по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкрито? печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. "Стiй! Стiй, чортова душо! " - заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. I здоровило-негр таки дiстав ?? гаком абордажно? шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ?? пазуха. I по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужно? рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитнi вогники i звивались в гору над ними тонкi цiвки бiлого чадного диму. Для певностi вiн щосили п'ятою вжучив лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Пiсля цього удару не було чутно й дихання. А тодi вже ступив до поранено? негритянки, Але вона виставила вперед руку зi свiтлою, наче сiрою долонею, мовляв: "Не пiдходь. Я сама впораюсь! " Лiвою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По ?? обличчю побачив, що вона не стида?ться, а хоче щось сховати, "Що воно там таке? " - вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ?? руки. Розiрвана сукня розповзлася по скривавленому чорному тiлу. I йому вiдкрилась ?? худюща окостувата грудина. Лiва цицька стирчала просто на нього здоровенним набряклим сосцем. На мiсцi право? було три ледь помiтних рубцi. Вiн зразу ж розжав пальцi i розвiв руками, мовляв: "Вибачай. Я нiчого не хотiв. Просто було цiкаво... " Вона знов стягла, вже обома руками, скривавлену сукню. А вiн ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого i пiдняв його абордажну шаблю. I кра?м ока пильнував, що дi? чорна. Вона обережно переступила через розкиданi по пiдлозi гарячi жарини i пiдiйшла до свiтла розкрито? печi. Розпахнула подерту сукню i почала швидко чи то терти себе, чи то вдаряти по грудинi, по ребрах. Кислий дурман чаду густiшав, сильно дерло в горлi. Вiн злегка торкнувся ?? плеча. Обернулась, зблеснувши здоровенними бiлками вирлатих очей. Показав ?й на мигах: "Де в них ?жа? Я хочу м'яса! " - Вiн показав, як вiн трима? кiстку обома руками i дере зубами м'ясо. - М'яса хочеш? - Спитала вона м'яким спадаючим голосом. - Ти говориш арабською?! - Ага. - Тодi скажи - де солонина i сухарi? - Ми пливемо до Лiсабону. Солонину давно з'?ли. У сухарях - у них черва завелась. - Тодi пiшли на гору. Корабель скоро згорить. - Благаю: не вiддавай мене матросам! Ти сильний i смiливий. Тебе бояться... - Звiдки ти таке зна?ш таке про мене?! - Я чаклунка... I от тепер вона танцю?, обернувшись, за сво?ю звичкою, спиною до нього. Хоча мала б злягатись iз ним. Бо вона, тiльки була найменша нагода десь усамiтнитись, ?? аж тiпало всю, судомило, так вона його бажала... Найбiльше любила покласти його голiчерева, настромитись на нього i стрибати до нестями... Потiм починала його всього обцiловувати i з розпачем промовляти: "Чого у вас, у бiлих, такi маленькi губи? Ну як з тобою цiлуватись?.. " Вiн все ж остерiгався ??. I тому, коли вона перший раз вхопила сво?ми товстенними губами його прутень, вiн аж закляк, здерев'янiв. Вона миттю це вiдчула i випустила з рота його набрякле до болю ?ство i скочила зверху, настромившись на прутень. Нахилялась до нього i шепотiла: "Ти не бiйся! Я можу його сво?м ?ством взяти, як пальцями... " Вона обома долонями прихопила його лице, обережно цiлувала пухлими гарячими губами повiки, вилицi. А там, унизу, сво?м ?ством вона його м'яла (то стискала, то вiдпускала), немов пальцями... Вiдчув, що вже пекучим бажанням набряка? його прутень. Не вiд споглядання ?? пружнiх лискучих стегон, ?? крутих сiдниць. А вiд спогадiв про те, як вони вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi - дар ель-кихабi... До речi, солонину i сухарi вiн таки тодi знайшов. В однiй каютi на кормi. Дим вже заливав каюту. Вона стояла бiля нього i здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала. - Ти та?мний?.. Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши: - Я чародiй у вiйнi. - От добре! Я так i знала, що ти чарiвник! Тодi обiцяй менi - ти продаси мене в дар-ель-кихаб!.. - Як хочеш... А ти краще мене розмовля?ш арабською... - Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!.. "Якого чорта я оце все згадую? Здурiти можна!.. Та менi ж треба проскочити через Оджаи шайтан - Жаровню шайтана! А я тут розлiгся i ?? соромiцькi танцi споглядаю! Вставай! " - Наказав собi. Але, як пiдслухала його думку, чорна чаклунка подала голос. - Я теж пила сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до тебе. А тобi треба було будь-що добре виспатись перед походом. Караван приречено. Ти ма?ш врятуватись. Ти встанеш i нап'?шся верблюдячого кисляку. Вiн пiд корзиною для фiнiкiв. Я приготувала три очеретяних колiнця. Якщо сили тобi не зрадять, то для покрiплення вистачить бiло? очеретини. Якщо ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на розпечений пiсок - заковтай зiлля з червоно? тростини! Чорну.., чорну... тiльки тодi можеш розкрити, коли смерть тобi засмердить в лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щiлинi стiни... Не розплющуй, бо пропадуть всi мо? чарiвнi танцi!.. Ти розплющиш очi, як на гробницi закричить самиця ререга!.. Я поцiлую тебе i пiду... Вона нахилилась до нього, i вiн вiдчув на сво?му обличчi гарячi набряклi сосцi ?? грудей. Вона цiлувала його пальцi. I що дивно - язик у не? був гарячий, довгий i шерхуватий, мов у теляти. "Е нi, щось тут не те!.. Це омана - у не? нема? право? цицьки!.. " - Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. - Ще вона щось зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi у висохлий водовiд-сегiю. Вiн прислухався. Повна тиша. Навiть не чути трiскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi марабута. "Все! Час настав! " - сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся з долiвки. Прислухався, затамувавши дихання. Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем. Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку. Свiтло слiпить, випiка? очi. Небо наче розплавлений свинець i нiби мерехтить якимись смугами. Тiнi - чорним атраментом на вохристiй кам'янистiй землi. Рвонувся на вулицю. Перескочив через вулицю. I швидко побiг попiд стiнами будинкiв i потрiсканих мурiв. Бiг до цвинтаря. За гробницею марабута цвинтар спускався вниз до свiтло-рудо? стiни. В одному мiсцi, де стiна гостро завертала, у закутку, вiн знайшов той припас, який йому наобiцяла чорна чародiйка. Гарливо припасував на собi зброю i корзину з бурдюком та торбу iз сушеною сараною, а три рурочки iз зiллям надяг на шию. У кутку ще стояла плита вапняку. Вiдвернув плиту i побачив дiрку. Якраз, щоб пролiзти назовнi. Присiв навпочiпки та визирнув у дiру. Зразу пiд муром iшло двi-три саженi похилого кам'янистого грунту. У ньому й починалась щiлина-спуск у долину Оджаи Шайтан. Упираючись обома руками у кам'янистi стiни крутого спуску-щiлини, швидко спускався вниз. Гаряча глина й каменi, здавалося, ось-ось обпечуть лiву руку до пухирiв. Якiсь три-чотири камiнцi з легким стуком покотились униз. I знов тихо... Не зчувся, як спустився на дно ущелини. Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити сво?м схилом вiд нього все мiсто-касбу. Звiдсiля будинки виглядали наче купа зiм'ятих бджолиних сот. Ущелина спустилась ще нижче, розширилась. ?? урвистi схили зробились крутiшими i закрили вiд його очей i слiпучий бiлий пояс оборонного миру, i золотавi стiни будинкiв. Ось тодi й почався його шлях до Оджаи шайтан... Його не треба було вчити, як iти - вiн вже вiдбув три соляних походи. Ступав розмiрено i читав "Отче наш". Закiнчував i знов починав. Не затинаючись, не спиняючись, без перерви знов i знов!.. Знав, що навiть якщо його хто тепер i побачить, то нiяка куля його не дiстане. А погоню хто за ним надiшле? Нi один iз рабiв чи обранцiв, який пiшов через Жаровню Шайтана, до Джерела Аллаха не доповз. А от це його не лякало - йому допомагала молитва. Та й чорна чарiвниця йому наворожила удачу. Сонце зависло бiлою нищiвною плямою посеред розпеченого срiблястого неба. Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тiла. Як вiн не загортався в блакитний лiтам, а променi знаходили шпаринку, то на ши?, то рiзали наче лезом по вилицях, то по перенiссю. Не дуже високо, лiворуч вiд нього, широкими колами лiтала та велика самиця ререга, що кричала на гробницi марабута. I шкiру на пальцях, хоч яка вона вже була задубiла, а сонце пропiкало вогнем. Вiдчував, що до вечора шкiра не витрима? - геть пересохне, потрiска?ться, i трiщини закривавлять. Так було до полудня. А тодi вже почало i знизу смалити його, немов в'юна на сковородi. Вiн притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалi? гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалi? для ходiння по пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок. I коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра. Вiн пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнiм пiску, щоб не побачив - не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався - висохлий негр був зовсiм голий. I його обвугленi мощi нiде не були нi подзьобанi птахами, нi погризенi звiром. Не боявся дивитись на чорний пiсок. Адже сонце вiд темного не вiдбива?ться. Але... але тiльки не тут - очi йому ви?дало не блиском, а шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску. Задер голову - на срiблястому небi ререга не було. От тiльки тепер почав розумiти назву цi?? долини - Оджаи-шайтан - Жаровня шайтана. Це, дiйсно, черiнь печi сатани. Хоч як важко було йому, а округлi широченнi сандалi? дали полегшення його ногам. Дивна рiч - нi пити, анi ?сти не хотiлось. Дратував лише пекучий бiль тонких смужок обпалено? шкiри на лицi, на пальцях. Вiн думав, що робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. I знов вiн не побачив на маленькiй мумi? нi слiдiв звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв. Шкiра почала при найменшому руховi трiскатись i кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись i зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною сараною, чаклунка поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i обережно налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки вiн пiдiйшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. I знов шкiра на руках i обличчi почала загрозливо натягуватись. Здавалось, ось-ось i трiсне i бризне кров'ю. Повiтря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготiло, виламувалось перед його очима. Далекi рудi гори, ?х темнi шпилi вiн тепер бачив нiби крiзь струменi прозоро? води. Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима - мов хто iз середини вичавлював ?х гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою i вгору. Але вiн боявся дивитись тiльки пiд ноги, щоб не збитись зi шляху. Знав, що треба йти просто на два далеченних шпилi. I хоч як не було важко, час вiд часу пiднiмав голову i дивився вдалину. Тiльки при кожному русi його починало на додаток до болю ще й нудити. I ось йому привидiвся наче якийсь рух на небi. Зрештою, знемагаючи вiд болю, крiзь пелену, що застувала йому зiр, побачив лiворуч вгорi орла. Орел пiднiмався по колу все вгору i вгору. Орла несло розпечене повiтря. Що це не гриф, заспоко?ло його. Що не гриф, а орел, то була добра ознака. Грифи прилiтають - тодi смерть невiдворотна! Задивився на того строкатого орла, що швидко пiднiмався вгору, час вiд часу рiзко змахуючи крилами. Щось раптом захрустiло пiд правою сандалi?ю. Таки спинився, хоча й обiцяв чародiйцi не спинятись, i озирнувся. Побачив, що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова розсипалась на якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась пилом, мов величезна порхавка спекотного дня. Знав, що нiчого не вдi?ш i треба йти далi. Для бадьоростi вiн заспiвав щось, але й сам дiбрати не мiг, що вiн спiва?. "Невже те чародiйське зiлля так довго дi?? Чи тiльки зараз почало дiяти?! " - у розпачi i з превеликим жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що спiвав дiд- воляр: "Не убо?шся от страха нощного, от стрiли летящия во днi, от вещi во тьмi преходящiя, от сряща i бiса полуденного... " Iшов далi i повторював слова молитви. I дихання почало вирiвнюватись. I крок змiцнiв. Попростував уперед швидко, не особливо переймаючись тим, що попереду нього, досить далеченько, iде якийсь чоловiк. Як i вiн, той пряму? до двох далеких шпилiв. "Цiкаво, що то за чоловiк? Важко дiбрати, але, зда?ться, у нього за спиною зв'язка довгих стрiл i пласка корзина?.. " Поки вдивлявся у самотнього мандрiвця, що йшов одною з ним дорогою, просто на очах праворуч i лiворуч почали у склистiй полуденнiй юзi виростати пальми. Он пiд однi?ю заблищала вода джерела. I от коли побачив ряботiння на водi, тут йому захотiлося туди кинутись. Забув, що спину йому обтяжу? корзина з тугим бурдюком. Ступив праворуч вiд сво?? стежки, зачепився об камiнь i впав навкарачки на чорний розпечений пiсок. У руки i колiна запекло несамовито. Вiд болю вiн отямився, звiвся i побачив, що сто?ть на прямому чорному шляху, що веде до фiалкових гостроверхих шпилiв. "Скiльки до них миль? Сiм, вiсiм чи десять?.. Нiчого, подужаю. А он i два гостроверхих шпилi. Отам, мiж ними Джерело Аллаха... " Знов втратив пильнiсть i наступив на висохлого маленького негра. Грудна клiтка розсипалась на порох, а голова мумi? покотилась прiч зi шляху. Здригнувся i вiдсахнувся на якусь мить. Тiльки на мить. Бо пити i ?сти хотiлось сильнiше смертi. Не спиняючись, на ходi, вивертаючи суглоби, дiстав з-за спини з корзини спочатку бурдюк. Порепаними, у кривавих трiщинах, вустами прихопив рурку бурдюка i насмоктався верблюдячого кисляку. Сховав бурдюк i з'?в кiлька жмень сушено? сарани. Спочатку стало легше i з'явилась справжня бадьорiсть. Та трохи згодом почалось щось неймовiрне - почало нудити, тiпати, судомити, рвати м'язи i вивертати всi суглоби. Його кидало то вперед, то штовхало назад, то зносило з прямо? дороги на гостре камiння чи в тонкий пил. Не рятували вже й широкi сандалi? вiд вогненного пiску. Шкiра трiскалась, i кров зразу засихала чорними струпами. Все частiше вiн падав. Пересохло i в ротi, i в горлi, i в носi. Важко було дивитись. Вiд спраги швидко слабiшав. Але тепер у нього зовсiм вiдбило тяму, що в бурдюку ще повно верблюдячого кисляку. У запамороченiй головi вже не було згадки про зiлля, подароване чорною чарiвницею. Та ось його занесло на гострi каменi, i вiн вдарився так, що в очах все затьмарилось. I не було чутно, як йому каменi печуть тiло. Коли туман в очах розiйшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочцi - бiлу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок - треба з'?сти зiлля. Намагався пригадати - коли яку вживати? Але не змiг i тому простягнув руку до червоно? очеретини... Вiн не знав, за який час почало дiяти те зiлля, але тепер змiг iти далi. I пухирi хоч повискакували на зап'ястях, на литках i на стопах, тiльки трохи щемiли... Його бiльше не заносило, не хитало. Твердою ходою вiн наближався до скель у кiнцi долини. А праворуч i лiворуч вiд його шляху все частiше траплялись висохлi негритята. Скiльки ?х було? Не менше сорока, якщо пригадати, скiльки побачив сьогоднi. Скiльки насправдi - не зна? нiхто, бо хто зна?, скiлькох вiн не помiтив, коли йому оте з головою трапилось? Пiдступив до перших скель, коли сонце позолотило гiрськi схили i кинуло довгi тiнi на сiрий пiсок. Чорний пiсок закiнчився ще може за пiвмилi до скель до перших гiрських схилiв. Вiдколи кiнчився чорний пiсок, кiнчились i висохлi негритята. Уважно обдивився, чи не прича?лась де змiя, чи не сховався скорпiон чи сiренький смертельний павучок. Поприбирав камiнчики. Зняв снiп гальфи зi збро?ю i корзину. Лiг на спину пiд самiсiньку скелю на гарячий, але не розпечений, пiсок i задер угору ноги, прихиливши до камiнно? стiни. Подивився вгору. Бiлувате, наче сироватка, небо все бiльше у височинi бралося легкою, легкою блакиттю. I ось вгорi на неосяжнiй вишинi наче пливла майже невидима квiтка. "Диви, куди гарячим повiтрям пiдняло орла... - Блаженно посмiхаючись, подумав i заплющив очi. - Порахую до трьох сотень i пiду далi. Скiльки тут до Колодязя Аллаха - крокiв двiстi. Вважай, вiн вже прийшов! Прийшов? Нi, перебiг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас... Диви, не забув, не забув... " - радiв вiн i почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потiм перейшов на турецьку... Далi збився i продовжив нiмецькою, але знов збився i поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок... Iз хворобливо? дрiмоти його викинув ще гарячiший, нiж ранiше, струмiнь розпеченого вiтру. На додаток на нього згори iз шаленою швидкiстю накочувалось сухе трiскотiння. Розклепив закислi, запаленi повiки. Над ним розпластались чорнi крила грифа. Вiд крил тхнуло трупним смородом. Змi?на голова з голою ши?ю вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око. Смердючий птах зустрiвся з ним поглядом i, змахнувши крилами, вiдскочив назад. А з височини темнiючого неба один за одним падали чорнi велетенськi птахи. "А гниди сучi! Та я ще живий! Я перебiг фурн-ель-шайтан ель-висвас- ель-ханнас! " - Заволав вiн пересохлими вустами. I шкiра трiсла, i вiн вiдчув солоний смак сво?? кровi. Вiн вiдштовхнувся ногами вiд скелi, вивернувся на льоту i вже був на колiнах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, вiд чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гi?на тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цiвкою виливався кисляк. Висмикнув iз снопа гальфи ковану iз цiльного залiза дарду-акермуа i з нелюдською силою метнув у гi?ну. Гостре i тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок i груди гi?ни. Тварюка завалилась на бiк. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головатi, низькозадi гi?ни вискочили iз заростей гальфи. Кинулись до нього за всiма законами мисливського мистецтва. Двi прямо на нього, а двi намагались заскочити йому за спину. Вiн встиг схопити зв'язку гальфи зi збро?ю i притулитись спиною до скелi. Гi?н - чотирi, дард-акермуа - лише двi. Та ще дерев'яний держак з гострим залiзним гаком для ловлi змiй. Та голе, без гарди, лезо гiшпансько? шпаги. А гi?ни не стояли на мiсцi - вони все крутились перед ним, стрибали туди-сюди. Тiльки вiн замахувався на крайню гi?ну злiва, вона легко вiдскакувала. Одночасно з тим, двi гi?ни з правого боку кидались просто до його нiг. Вiд цього гармидеру грифи не тiльки не порозлiтались, а тiльки незграбно покрокували далi, поволочивши широко розкритi крила. Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта. З кожною миттю небо вгорi синi?, а на обрi? золота смуга перетворю?ться на вишнево-темну i злива?ться з чорнотою скель. Впаде темрява i вони розшматують його. У гi?н щелепи сильнiшi левових. Ось коли вiн згадав про чорну очеретину. Пастила в нiй була чорна i гiркiша за полин. Але якось заковтав ?дучу сумiш, бо хоч в ротi геть пересохло, гiркота викликала слину. Тiльки гiркота дiйшла до шлунка, як тi?? ж миттi вiн вiдчув непогамовну лють i напругу. Ця лють i кинула його на гi?н. З першого випаду вiн протнув гi?ну просто мiж ребер у серце. На пiсок звiрюка гепнулась вже дохла. Тiльки дри нула лапами, згрiбаючи пiсок кiгтями. Iншi три гi?ни не втiкали. А тiльки вiдскочили, розвернулись i знов кинулись на нього. Одну вiн рубонув по мордi з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на всi боки. Гi?на заверещала. Та не втекла, а поранена, без всякого страху i обережностi поперла на нього. Вiн встиг вiдступити, щоб зручнiше сiконути клинком... Не втримався - послизнувся. I падаючи, всадив клинок у тулуб звiрюки. Та, протнута шпагою, гi?на перла на нього. I вже ?? смердюча пащека бiля його лиця. Вiн встиг пхнути ?й у пащу залiзний гак. Щелепи стискаються. Трiскотять покришенi iкла i хрупа? навпiл зламане залiзо гака. Зламане залiзо випада? iз скривавлено? пащi. Гi?на роззявля? пащу i тiльки мить - i вона порве йому обличчя! У неймовiрному вивертi вiн встига? вхопити звiра за обидва вуха i вiдвернути вiд себе скривавлену смердючу морду i втопити ?? в пiсок. Гi?на заверещала якимось незвичним голосом i враз замовкла. Вiд напруги в нього потемнiло в очах i зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить вiн лежав нерухомо i не мав сил, щоб розклiпити повiки. Коли ж роздер сво? запаленi очi, то побачив, що лежить вiн пiд возом на оберемку запашно? лугово? трави. I трима? за вуха козу з таким здоровенним вим'ям, що воно пiдв'язане в торбу. А друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям, намага?ться обжувати китицi його знаменитого червоного пояса. Омелько озирнувся на всi боки. На ярмарковiм майданi обiд. Хто дрiма? пiд возом, хто хропе, розкидавши руки й ноги; хто пiшов у верби та й простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклу?, зазира? туди, як сорока в кiстку. Нi на нього, нi на його воза нiхто й не озирнувся. Вiн, зрештою, здогадався вiдпустити вуха кози. Сумнiву не було - це шинкарка напо?ла його оковитою, настояною чи на корi шелюгу, чи на курячому сухому гiвнi. Помогоричили, як заведено на ярмарку. I щоб вiн вiд трьох чарок у таке неподобство потрапив?! Та вiн щиро? оковити мiг i десять чарок перехилити i потiм збити з пiстоля полум'я свiчки!.. Хоч сон був вiд трутизни, але все одно вiщий. Чорна йому завжди снилась напередоднi бiди... Нiби попереджала... I вiн завжди рятувався! Так йому щемно стало, як вiн ?? згадав, що аж сльоза накотилась на запаленi повiки. Пiдвiвся, протер очi, обтрусив шапку i знов настромив на свiжовиголену лискучу голову. Пiд другим ?хнiм возом, на охайно розстеленiй свитi, спав рудовусий Степан Кринка. Нiкого бiльше з ?хнього маленького гурту не було. Всi десь пiшли. Кому куди i що кому бажалось. Все, як годиться - козацький казан спiльний, а далi - вiльному воля. Отаманом у них був Iван Грак, але в Черкасах все облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетрово? iкри писарю черкаського старости, i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок. Ярмарок був багатющий! I з яких тiльки земель не прибули торгiвцi! Навiть iз Угрiв з-за Карпат, були литовцi з Вiльна, волохи з Молдови, греки з Криму i вiрмени зi Львова i Кам'янця, нiмцi зi Шльонська. А що православних позбиралось зi всiх земель!.. Тiльки козаки привезли рибу, ще й добру рибу, тому торгувалося як у казцi - тiльки встигай монети рахувати! Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних похлiбникiв. I занадто часто зиркали на козакiв стражi. Тепер, пiсля цього жахливого вiщого сну, Омелько не вагався. Нишком помолився i вийшов з ярмарку та й потягся до корчми. Вiщi знаки - справа добра, але пiдозра ще не доказ! Треба шукати докази... От вiн i пiшов до корчми по докази. 1. ЧОГОСЬ МЕНI ДРIМА?ТЬСЯ Вiдколи вiдчайдушний генуезець Крiстобаль Колон (як кажуть захiднi вченi, за походженням iудей), знаний як iспанський мореплавець Христофор Колумб, вiдкрив Новий Свiт, сталися в нашiй старiй ?вропi рiзнi дива. Почались вони зi справжньо? повенi злата та срiбла, що наплинула з-за океану в Iспанiю. А звiдтiль вже по всiх усюдах. Через ту кiлькiсть золотих та срiбних монет сталися неймовiрнi перетворення з цiнами i товарами на всiх торжищах i митницях. Тобто через те злато- срiбло все в тодiшнiм життi зрушилось, закрутилось, загуркотiло й стало де боком, де раком, де дибки, а де й догори ногами. Але всiх тодiшнiх змiн i подiй нам, любий читачу, не перелiчити, не пояснити i не зрозумiти. Скажемо лише трохи про двi речi (залежнi вiд монет), якi в столiттi ХVI вдосконалились i розповсюдились, як нiколи до того. По-перше - це зброя, як холодна, так i вогнепальна. Бо в нiй була величезна потреба. Спочатку - щоб загарбати чужi добра, а потiм - захистити вже сво?, награбоване, добро. Такого розма?ття ручно? клинково? збро? не знало потiм жодне столiття. Тут тобi короткi широкi мечi "ландскнехти", що поперек черева носили пiкiнери. I дворучнi мечi для велетiв iз швейцарсько? та нiмецько? пiхоти. Мечi завдовжки до двох метрiв та вагою кiлограмiв у п'ять. Або iталiйськi та iспанськi шпаги з тригранним лезом, довшим метра, з крученими хитрими рукоятями, що й пальцi захистять i вороже лезо зламають. Або вузький венецiйський меч "schiavona", довжиною до метра, вагою бiльше кiлограма... Ну, а чингали!.. I нiмецькi вузькi, з перехрестями, закрученими, мов роги. Гранчастi толедськi з глухим захистом пальцiв, перехрестям проти ворожо? шпаги та ще й з боковою дiркою-пасткою проти ворожого леза. Або от нiмецький чингал iз перехрестям, вивернутим змi?ю, та лезом, в яке вклепана дюжина зубцiв, що вiдкриваються i розривають тiло ворога, коли чингал висмикують iз рани. Толедський чингал з пружиною, що розкрива?ться в ранi на три леза. Iталiйська дага довжиною в лiкоть i шириною в добру долоню. Канонiрський, вузький, мов швайка, стилет iз позначками дюймiв. А що турок загарбав майже всю Угорщину, то й з шаблею-адамашкою та булатним кривим ятаганом запiзнались ?вропейськi вояки. I вже не з пiсень та сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорськi та австрiйськi ковалi швидко навчилися кувати добрi шаблi. А рукоятi сво? зробили - що й не гiрше толедських виробiв захищали пальцi. Ще чотиригранний, майже в два лiктi довжиною кончар, що висiв у гусарiв та драгунiв при сiдлi. Та ще й улюблена зброя мадярських гусарiв - гострий, широкий однобiчний палаш. Iз нахиленою рукояттю, щоб сильнiше падав удар на пiшого ворога... А пiратськi палашi, тесаки та абордажнi шаблi iз гаками та зубцями? Про те, хто i як оздоблював свою зброю, говорити нема? нiякого сенсу - нiякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники збро? не жалiли монет, щоб прикрасити зброю i златом, i срiблом, i самоцвiтами, i слоновою кiсткою, i чорним деревом, i рогами рiзних звiрiв - вiд оленiв до носорогiв. По-друге - малювання гравiрування та друкування всiляких карт - як гральних, так i географiчних. Про гральнi карти помовчимо. А от про карти земель та морiв скажемо кiлька слiв. Яких тiльки там земель не було названо, яких тiльки кра?н не було вимальовано. Все на картах було пiдписане - i рiчки, i руча?, i озера, i моря, i гори, i переправи на рiчках, i мiста, i фортецi, а для оздоби карт по краях добрi рисувальники намалювали, а славнi гравери вирiзали все те на мiдних дошках, а вправнi друкарi видрукували. I було там всяких-всяких заморських тварин i людей тубiльних дивовижних. Тут ма?мо сказати цiкаву рiч: на багатьох картах того часу позначено досить таки велику землю - Рутенiю. Щоправда, на одних картах Рутенiя знаходиться вище, на других нижче, ще на одних вона бiльше вiдсунулась на захiд, ще на iнших зовсiм попливла на схiд. Назву землi Рутенiя написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенi? не зроблено нiяких. Навiть не намальовано на околицях жодного насельника Рутенi?, чи ?? якихось дивних тварин, рослин чи знаменитих будiвель. Тому вважа?мо за потрiбне пояснити читачу, де починалась Рутенiя i куди вона сягала. Нема? сумнiву, що починалась Рутенiя вiд Мiста. А в Мiстi вiд зруйнованого i пограбованого Собору. А в Соборi вiд Стiни Нерушимо?, з яко? Богородиця благословляла i захищала розумних i нерозумних насельникiв Рутенi?, ?? розкiшнi й проклятi лани. Другими витоками Рутенi? були православнi братства при церквах. Там вчилися грамотi i Божому слову, покрiпляти один одного i словом, i шелягом, вчили боронити заповiти дiдiвськi i звича? сво?? землi. Багато з тих молодих братчикiв розходились по мiстечках i селах i навчали письму i слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковиловi степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожi хвилi зi Сходу та Пiвдня. Рутенiя також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокi магнати не зреклися дiдiвсько? вiри, плекали старожитнi звича? та покрiплювали i монетою, i хлiбом вчених мужiв, вправних будiвничих, рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гада?мо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв гречку, жито та пшеницю, а його жiнка варила борщ, вареники та галушки. Рутенiя була скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою. Тепер у тебе, любий читачу, нема? нiяких сумнiвiв що до того, де знаходилась Рутенiя. I тому ми почнемо оповiдь про одну пригоду, що сталася в Рутенi? у неймовiрнiм столiттi. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налiтали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Вiн на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та ще й аркан - зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хiба дотягнешся до нього?.. Вже й час жнив настав того лiта, та люди не виходили на лани. Бо пiшла чутка, що бачили десь неподалiк татарських кiнних розвiдникiв. Але й сигнальних вогнiв нiхто не палив, не було видно димiв вiд пожеж удень чи заграв уночi. Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хлiборобська душа. Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений врожай. Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували, i третiй день додивлялись на всi боки. На четвертий день мусили пiти дозорцi на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд поспiху - зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах. От тодi, коли сонце злетiло найвище, коли поморенi люди збирались на обiд, чорною марою з балок виринули татари. Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кiньми потолочили. Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхiв. Поспiшали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординцi вiдплати, бо таки в цю землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу не хапали - кололи дардами та сiкли шаблями. I чоловiкiв наказав ?хнiй ватаг не ловити... Щоб забезпечитись вiд погонi та помсти - праворуч i лiворуч висилав татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв. Здалеку били вогненними стрiлами i мчали далi. На всяке зло татари мали добру тяму - розумiли кривавi пси: коли пала? твоя хата, не будеш когось рятувати. Коли ж пiдiгнали татари свою здобич до рiчки Гнило?, ?х там чекали ще два чамбули з бранками. З'?днались людолови i почали переганяти бродом свою здобич. Саме тодi на них i вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрiн, Степан Кринка та ?хнiй отаман Iван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядськiй землi. Торгували там рибою. Отаманом у них був Iван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетрово? iкри писарю черкаського старости i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок. Ярмарок був багатющий. Тiльки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казцi - тiльки встигай монети рахувати. Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних нахлiбникiв. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, нiби вже добре на пiдпитi?. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калiчного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мiдно? бито? кумпанi?. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бiк, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив ?? об лаву i в два порухи здер iз не? всю шкiру з лускою. Калiка завмер з пiднятою кумпанi?ю, потяг носом i вiд спокусливого запаху аж очi закотив пiд лоба. Омелько нацiдив собi чарчину, цокаючи штофом об вiнце та проливаючи оковиту на стiл. Тодi плюснув убогому сусiду в його битий мiдний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань i посунув кусень по мокрих дошках... Випили по першiй, потiм по другiй, пiсля третьо? Омелько витяг тарань з другого чобота. Старець пожадливо пив i дер зубами тарань, i слина з його масних варг капала на дошки столу. А вiн навiть i не втирався - поспiшав заковтати смачне пригощення. Очi його вiд оковито? i вiд насолоди на?дком почали розпливатись на рiзнi боки. Омелько непомiтно i швидко озирнувся по корчмi i враз мiцно прихопив сусiда за лiкоть. - Ну, базарна душо, - просичав на вухо старцю, - що ляхи проти нас замишляють?! - Ой, пане-козаче... вiдпустiть! - Зашепотiв, затинаючись, жебрак. - Ляхи кажуть... що ви не надвiрнi козаки... черкаського старости... I грамота ваша пiдробна... Треба вас... схопити... i допитати... Тiльки не наважуються самi... чекають пiдмогу... зi Львова... А вiрмени... ну отi купцi, що торгували... у вас всю рибу... купно з возами i волами,.. пустили поголос,.. нiби ви не надвiрнi, а запорожцi- злодi?... I що вашi осетри не черкаськi, а лиманськi... з турецьких володiнь,.. значить ви... не все мито сплатили... Бо вище Порогiв таких здоровенних осетрiв нема?... Ага,.. ще тут один шинкар... з Олеська вiн,.. говорить вiн,.. нiби впiзнав вiн одного вашого,.. ну, отого, щербатого.. А той щербатий колись, давненько вже,.. покалiчив одного шляхтича... Коли його ляхи схопили,.. то вiн оголомшив стражника... i втiк iз в'язницi... На Укра?ну втiк... - Цiкаво, цiкаво. А скажи менi, ваш вiйт грошi любить чи дарунки? - I дарунки теж... - Як шапка з куницi? - Пiде... за милу душу... - Спасибi тобi за пораду... А тепер iди на базар i слухай. I все менi перекажеш. - I зразу ж без всяко? перерви гостро i люто. - Хоч одне слово ляпнеш iз чужо? намови - втоплю отам на тирлi в багнюцi! Та не думай мене дурити. Менi все докажуть... Ось тобi "пулка", нагодуй сво?х байстрюкiв. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди! Жебрак тремтячими руками схопив монету i швидко подрiботiв геть iз корчми, забувши, що вiн кульгавий на обидвi ноги. А в обiд вiйт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венецiйського сап'янового гаманця iз новiсiньким таляром всерединi. А козакам написали справний папiр, що всi мита вони сплатили i тепер вiльнi вiд iнших податкiв у лядських володiннях. Коли наступного ранку вiдкрились торги, то з козацьких возiв продавали рибу два острозьких купцi. Раннiм-ранком пустили козаки сво?х вiрних коникiв у зворотну путь. Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квiтки вигравали на сонцi. У всiх новi справнi чоботи, пояси, хто й жупан прикупив... Та, найголовнiше, добрим порохом та свинцем у шльонських нiмцiв розжилися. Однак в Омелька було погано на душi. Все не так з цими хлопцями пiшло. У степу, як билися з турком i татарвою, орли. А тут всiх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Iван щодня бражничав з панотцем Микола?всько? Церкви, Левко Барило все в кiнський ряд бiгав, у торги втручався, покупцiв розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лiрницькi псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: "Що я, вiрменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мiдяк гризтися?! " Ну й Степан Хрiн, той до цi?? чортово? вдовицi-шинкарки щоночi стрибав. I виходило Омельковi i рибою торгувати, i грошi пильнувати. Та й за двома пастухами, що ?х вiн найняв до коней i волiв треба було пильнувати, щоб сво?часно вигнали на леваду, i щоб почистили i напо?ли, i до за?зду ввечерi, не гаячись, повернулись. Отож, Омелько при возах з рибою i днював, i ночував. Не випадало нiякого передиху i нiяко? втiхи. А могла бути i втiха. Бо з першого дня примiтив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють... Одначе бiда, та й годi, - не мiг покинути дiло - як узявся йти з хлопцями у цi землi, що пiд ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси... Бубличниця вертка, язиката, а як при Омельковi, то така тиха, як перепiлочка. Якось вiн кинув ?й, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки клопотiв у нього, ма? за всiм пильнувати. - Та бачу, голубе мiй, - проспiвала бубличниця, - я терпляча... Омельковi аж теплом залило вiд тих слiв, а як вона ще сво?ми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче iскра мiж ними вдарила. А тепер оце перебите ярмаркування. I грошей не взяли тих, що могли взяти. I не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтiло. Все через того Степана: ну хiба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де iз владою за?вся?! Та ще й товариство не попередивши. Ну, звичайно, панове-браття щасливi - у литовських землях таких грошей нiколи б не вторгували. Вiд зорi до зорi поспiшали козаки на пiвдень. Тiлесно Омельковi було добре й бадьоро, бо вiн не пив учора. Могоричили вчора з Острозькими купцями в тi?? шинкарки, до яко? вчащав щербатий Степан Хрiн. Привiтна, усмiхнена, говорить, просто мед з вуст лл?ться, а сiрi очi зизi все обраховують - хто який кусень взяв, хто скiльки випив. Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й не було за що. Зате тепер було за що - не сподобалась Омельковi горiлка, настояна на калганi. Гiрка була не гiрка, а якась ?дуча. Друго? чарки Омелько i не пив, вуса мочив... Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили ??, як узвар у спекотний день. I тепер, вже на другий день, братство було геть подурiле вiд вчорашнього бенкету. То спало в сiдлi, то, як тiльки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пiснi горлати. Омелько мовчав - що з ними зараз розводити проповiдi, як ця суча шинкарка ?х дурманом обпо?ла?!. Та коли другого дня при руча? варили кулешу, i щербатий Степан витяг iз перемiтно? суми жбанчик оковито?, Омелько не стерпiв. - Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володiннях - не пиймо! У цiй землi весь час бережися, як на вiйнi. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати... Що отаману Iвану аж пекло випити, то вiн так розважливо i примирливо заговорив: - Пане-брате! Всi папери у нас справнi. Грошi ?, обнову ма?мо. А який бойовий припас?!. Чому б не потiшити себе трохи пiсля праведно? працi?.. Га?.. Третього дня дiстались до великого села. Щербатий Степан Хрiн сказав, що це останн? велике село у лядських володiннях. Довге село починалось iз корчми i на ви?здi з iншого боку кiнчалось корчмою. Гулянку почали в першiй корчмi. Гуляли вiд обiду до пiвночi. I музик найняли, i спiвали, i танцювали, аж земля гула. Омелько i порогу корчемного не переступав - коней попорав, збрую на кожному коневi перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку i ремiнь перевiрив, чи мiцнi, чи не перетерлися, чи не зотлiли. Так i не виспавшись, як слiд, похмелялись рано-вранцi у другiй корчмi. I захмелiлi поскакали битим шляхом на пiвдень. Як добре злетiло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху i спрямували сво?х коней на манiвцi. Тепер щербатий Степан Хрiн вiв батову. А отамана Iвана, геть сонного, нiс звичною риссю його вiрний кiнь. Якби в отамана Iвана був не такий вишколений кiнь, вже давно вилетiв би козак iз сiдла. Омелько ?хав останнiм i придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Iван прочунявся, враз притримав коня i зрiвнявся з Омельком. - Пане-брате! Не будь гнiвливий! Усмiхнися душею, ну, звесели свою душу... - Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене зна?ш, що горiлка на вiйнi - злочин i смерть! - Схаменися, Омельку! Яка там вiйна - тихо скрiзь i спокiйно... - Тихо?!. - Схопив отамана за червоний рукав. - А що там? - Обернувся щербатий Степан Хрiн. Вiн вже очуняв, тiльки очi в нього ще були налитi кров'ю. Омелько рвонув шаблю з пiхов i зняв над головою. - Стiйте! Тихо! Я зараз... - скочив на землю, кинувши повiд отаману Iвану. Бiгцем, пригинаючись, поспiшив на вершину пагорба i щез у чагарах. Тепер iншi теж прислухались i почули звуки, подiбнi до того, як десь далеко женуть велику череду чи отару. I ще немов приглушенi людськi голоси, тихе кiнське iржання. I козацькi конi занепоко?но нашорошили вуха. З верха груда Омелько просто скотився, просто з'?хав навприсядки по шовковистiй висохлiй травi. - Бродом переганяють дiвчат Не злiчити, скiльки ?х! Татар наче небагато. Половина на тому березi стоять... Половина на цьому. Може й три десятка буде... Не встиг Омелько закiнчити, як отаман Iван враз одмiнився. - Мало чи багато - б'?мося! Самопали до бою! - Крижаним голосом наказав отаман. - Креши вогонь, заправляй ноти. Левко, Семене, Степане - спiшуйтесь. Ми - верхи. Кожен бере одного. Левко! Твiй - крайнiй злiва. Господи, спаси, сохрани i помилуй! Амiнь! Пiднялись обережно на пагорб i стали за чагарами i двома кривими в'язами. Левко iз руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гiшпанським мушкетом, опертим на фуркетi, щербатий Степан, хоч i не найкращий стрiлець, та притис самопал до в'яза i не схибив. А отаман Iван, Омелько i Степан Кринка залпом докинули на землю ще трьох татар. Громова луна пострiлiв покотилася над грудами над болотистими берегами Гнило? рiчки. I дим ще не почав розходитись, а козаки вже набивали порохом самопали. Тим часом, бранки рвонулися на рiзнi боки. I хоч не дуже багатьом вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся в очерет, хто назад на цей берег подряпався, хто просто зопалу брiв по водi. Останнi ж товклися на бродi, збиваючи одна одну з нiг, рвалися на всi боки, затягуючи ще сильнiше пута собi i на руках, i на горлi. Татари не дуже розгубились. Однi ординцi кинулись швидше на той берег до пов'язаних полонянок, другi з арканами i нагаями пустились вертати втiкачок, а третi, бачачи, що окремi полонянки ось-ось втечуть i сховаються, побили ?х стрiлами. Четвертi, з'?днавшись iз тими, що ?х з-за верболозу не побачив нi Омелько, нi отаман Iван, помчали через рiчку на козакiв. I ?х було не менше чотирьох десяткiв. Мчали на козакiв iз скаженим завиванням i рясно сипали поперед себе стрiлами. Знов Левко Барило стрiляв перший, бо ранiше всiх налаштував самопал. I зняв вiн татарина в дорогiм каптанi та зеленiй чалмi. Iншi козаки зразу за Левком, як i перше, вдарили з самопалiв. Знов шiсть важких свинцевих куль кинули шiстьох зайд на землю. Iз навiсним виттям випустили татари хмару стрiл i миттю скотились назад до рiчки. Та коли дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав Левко i стримить у нього в серцi стрiла. I ще бiда страшна - кiнь його пiдбiг у бою до господаря i всi татарськi стрiли, що мали поцiлити козакiв, уп'ялися в коня. Тiльки встигли козаки набити самопали, знов ординцi з-за пагорба на них поперли. Тепер вже всi козаки зiйшли на землю та поставали на колiна, щоб менша цiль була для татарських стрiл. Аж задзижчало повiтря вiд стрiл. Семен Ботало i вистрелити не встиг - двi стрiли його дiстали: у скроню i в горло вп'ялися. Щербатий Степан Хрiн зi свого самопала поцiлив у коня, i татарин через його голову на землю брикнувся з усього маху. Зразу ж Степан кинувся до Семенового мушкета i вже зблизька вистрiлив у переднього татарина. Мушкетна куля знесла пiвголови вершнику. Праворуч вiд щербатого Степана стрiляли отаман Iван, Омелько та Степан Кринка. Що татари перли на них купою, то двох татар кулi вибили iз сiдел, а третього куля не взяла, а пробила голову коневi. I вершник тiльки гикнув, коли його кiнь покотився з розгону, i в смертельних судомах лупонув хазя?на копитом у скроню. I знов татари вiдвернули назад, випустивши в останню мить зливу стрiл. Двi стрiли дiстались щербатому забiяцi. Навзнак завалився Степан. Кров прискала йому з ши? i заливала нову розкiшну вишиванку. Тiльки тепер кра?м ока помiтив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: "А може Степан уночi до родичiв ходив?! Хiба б та вiдьма вишила б йому таку сорочку?! " Закляв Омелько з жалю, а рука не тремтить - рiвно засипа? порох у цiвку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову - отаман Iван сидить, руками в землю вперся, а голова на груди впала, як ото вiн пiдпилий ?хав. Омелько i Степан Кринка до нього, а вiн вже й не диха?: голчаста стрiла скроню пробила i тiльки крапочка кровi виступила. Обернулися козаки до броду. А там, а там - по всьому броду, по всьому берегу орда суне. Не менше як сотнi пiвтори. Зараз перескочать рiку i возьмуть в коло, i зроблять сво?ми стрiлами з козакiв ?жакiв. - Тiкаймо! - Заволав Степан Кринка. Кинулись козаки до чагарiв, де коней лишили, скочили на коней i помчали. Озирнувся Омелько - з трьох бокiв уже татарва чорним поясом розповза?ться. Лише дорога до заболоченого озера ще вiдкрита. Дорога погана - мочарини, баюрини, купи чагарiв. А береги озера заросли височенними очеретами. Проскочити оце вiдкрите мiсце - i все. Тодi ще може бути якась надiя. Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто лiг на коня. Поруч, на голову попереду, мчав Степан Кринка. А позаду та все ближче i ближче кiнський чвал, ревiння татарське, свист пронизливий стрiл. I побачив кра?м ока Омелько, як у страшному снi: хилиться, хилиться з коня Степан Кринка, а в нього i в спинi, i в лiвому боцi стрiли стирчать. Ось кiнь Степанiв легко вирива?ться вперед - вiн без верхiвця. Степанiв кiнь попереду, Омелькiв кiнь за ним - мчали звивистим шляхом межи густих чагарiв. Одна за другою двi стрiли черконули по Омельковiй шапцi i зразу ж стрiла рiзонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боцi на одному ремiнцi. Знов черконула стрiла по шапцi, i зразу ж за нею друга вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе. Омелько миттю вирiшив звернути коня в чагарi: "Один кiнь пройде, лавою - нi. " Повернув у звивистий прохiд межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумiв - так i годиться. Кiнь iшов, як би хто вiв на поводi - обминав кущi, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала спiвати: "Вiдiрвуся! " I тiльки вiн це подумав, як кiнь перечепився i завалився з усього розгону. А Омелько не встиг i зрозумiти, що трапилось, як вже був на землi. Хоч i була земля м'яка, i трава густа, та так гепнувся, що аж джмелi загули в головi, i почорнiло в очах. За якусь мить став приходити до тями i крiзь туман наче побачив, як його Буланко i рудий Степанiв кiнь скачуть далi у вибалки, зарослi шипшиною. Не сво?м голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б i хазя?на послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох i все далi й далi... В розпачi закляв Омелько, та все ж якось звiвся на ноги i, кульгаючи й заточуючись, побiг до очерету. "Тiльки б добiгти до води!... Тiльки б добiгти! " - Волав подумки Омелько. Вже пiд чоботами в травi вода болотна, руда вода тепла, чвирка?. Позаду земля стугонить вiд ординських копит, лютi крики все ширше й ширше захоплюють простiр i з права i з лiва за купами чагарiв. Вже не бiжить Омелько, а бреде по колiна у болотяних паростях, жаб та в'юнiв полоха?, дрiбне птаство зганя? вгору. Як почала вода вище стегон пiднiматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала i вирiзав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всi колiнця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильнiше, нiж тодi, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всi боки i, вгледiвши три кущi очерету, добрiв до них. I то? ж митi впав на нього громом тупiт сотень копит, свист i ревище всього людоловського табуна. Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. I ревище затихло, тiльки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвенiли бульбашки повiтря, що разом iз каламуттю пiдiймалось iз рiдкого намулу. Правицею, розвiвши пальцi, вiн затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лiвицею вчепився у пiдводнi стебла очерету. Очi мiцно заплющив - поки каламуть не опаде - вiдкривати очi не можна. Самопал за спиною висiв - притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав i весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою - i з чобота посипались вгору бульбашки i якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лiвицi. Тепло було у гарячiй болотнiй водi, ще й нагрiтiй нищiвним липневим сонцем. Але як же бридко лежати iз заплющеними очима, i так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрiбно повiтря. Думав про татар i про п'явок. Бiльше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще вiдтодi, коли вперше у дунайським болотах вiд туркiв ховався. Скiльки ж вони з нього тодi кровi вицiдили! Про п'явок багато не продума?ш. П'явка вона i ? п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться - вiдпаде, але кров з ранки все наплива? i наплива?. Оце страшно - ?? вже нема, а кров все витiка?... А татарва?.. Якщо стiльки ?? сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось дiяти. Але що? Коней у болото не пустять i самi не полiзуть пiшака. Болiт вони бояться може бiльше за все на цiй землi. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Днiпро, тримаючись за кобилячий хвiст. Омелько зача?вся пiд водою, а внутрiшнiм зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. I пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. I вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхiт, кожен звук, що долiта? до них вiд болотних заростей. Псiв у них нема?, тож вони й не знайдуть його слiдiв при входi в болото. Але татари без дiла не стоятимуть довго. ?хня сила - швидкiсть. Та й зразу не вiдступляться вiд болота. Вони бачили, як вiн спускався з пагорба. А вiд заростей на всi боки - лише трав'янистi пагорби. Татари знають - вiн в очеретах. I його треба звiдти вигнати на чисте мiсце. Стрiлами навмання не битимуть - з болота стрiли не повибира?ш. Бо добре знав Омелько: де тiльки було можна, вони сво? стрiли збирали. Хоча, власне, якi вони ?хнi - тi стрiли? У них стрiли або московськi, або турецькi. Самi вже нiчого не вмiють робити. I луки у них привiзнi. I грошi на походи ?м дають або греки, або вiрмени. Якби не цi хрещенi лихварi, i половини грабункiв не було б... Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто - пiдпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить i на урiзi суха трава з весни зосталась. Отож, якщо пiдпалять i не буде вiтру - кiнець. Адже тодi, коли згорить сухе стебло, i вiд нього займеться пiдсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по водi... Тут вже можна захлинутись димом i пiд водою, i якщо висунеш голову з води... Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши ?? з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пiрнав... I зразу по тому за якусь хвилю козак вiдчув - почина? дерти в горлi. "Пiдпалили! Пiдпалили, пси смердючi, пiдпалили! " - Подумки волав Омелько. Дим просто розривав Омельковi легенi, починало стискати горло, рiзало мов ножем у дихалках, раптовий бiль наскрiзь пронизав скронi. Пекуча зненависть пройняла втiкача, бо вiн знав - скорiше захлинеться димом, нiж випiрне з води. "Здохну, а не дiждуть пси, щоб ?хня хитрiсть сповнилась. " У дихалках пекло вогнем, i вiд того болю вiн час вiд часу втрачав всю силу. Не знати як, але очеретину тримав, не випускав. I ось такого задушного ?дучого повiтря хапонув козак, що, втрачаючи тяму, безнадiйно подумав: "Амiнь... " Та, змагаючись iз останнiх сил iз бажанням випiрнути i вiддихатись, збагнув, що над водою той самий цим, яким вiн душиться через очеретину. Та враз ж полегшало - наче хто вдихнув у нього новi сили. У головi прояснiшало, у горлi болiло, але не так нестерпно i пекуче. Зрештою наважився вiдкрити очi. Крiзь прозору воду згори на нього лилося золотаве свiтло. Час вiд часу свiтло наче закривалось нiби повздовжнiми хмарами. "Та це ж надi мною дим хмарами пливе. А пливе тому, що вiтер знявся... " I почав Омелько читати всi молитви, що вiн знав. Хоч на нього i млiсть напливала, i бiль раз по раз пронизував голкою скронi, хоч часом вiн не мiг пригадати всi слова молитви, читав i читав. I не сумнiвався вже: вряту?ться. Тiльки дочекатись, поки сонце зайде. Татарськi пси знають, що нiч на цих землях - найнебезпечнiша година. Та не будуть вони бiля спаленого болота пильнувати одного козака. Треба дочекатись заходу сонця. Омелько вiдчув, що почина? засинати - на голову наче хтось поклав теплий лантух iз пiском. Омельковi зовсiм не хотiлось розкривати очi, але вiн примусив себе розплющити ?х. Розплющив. Над ним трохи збоку наче розпливалась якась свiтла пляма. "Та це ж мiсяць! " - Здогадався Омелько i вирiшив: "Треба вилазити". Омелько iз великим зусиллям поворушив задубiлими кiнцiвками, а далi й звiвся на ноги i розплющив очi. Спочатку вiн нiчого не мiг розгледiти. В очi попав намул i довелось пiдiйти ближче до берега, щоб промити очi. Як промив очi, озирнувся на всi боки. Тiльки тепер, коли очерет вигорiв до само? води, стало видно, яке велике те болото. Де-де ще вiд купин обгорiлого очерету тяглися вгору тоненькi цiвки диму. Скрiзь на водi плавало обгорiле листя i недогорiлi тростини. Над схiдними пагорбами здiймався величезний золотавий мiсяць. Омелько поплентався до берега, женучи перед себе хвилi. I на них заколивались золотавi смуги розбитого мiсяця. Десь далеко на лузi в мочаринах деркав деркач. Iз сухих пагорбiв лилося несамовите дзюрчання незлiченних коникiв. Як Омелько не витрушував воду iз вух, а все ж, видно, туди ?? зайшло забагато. Певно, тому час вiд часу звуки раптом пропадали, i на Омелька падала нищiвна тиша, ще страшнiша, нiж пiд водою. Тодi Омелько спинявся, нахилявся i трусив головою, i звуки знов вибухали навколо нього, i вiн блаженно усмiхався. Десь за пагорбом наче затупотiв одинокий кiнь. "Може, не спiймали?! " - Вiдчайдушна надiя тьохнула в серцi. I тихо свиснув тим переливчастим високим посвистом, до якого привчав свого коника ще вiд лошати. За пагорбом заiржав кiнь. "Буланко! " - Прошепотiв Омелько i перехрестився. Все ближче й ближче тупiт копит, i ось на тлi ще свiтлого заходу край неба вималювався точений абрис Буланка. Не зважаючи на важенний мокрий одяг, мушкет i пудовi чоботи, на закляклi ноги, козак важко побiг на гору до свого вiрного коня. Буланко тихо заiржав i поклав на плече хазя?ну голову. Погладив коня по гривi, але коли рука опустилась униз i зачепилась за патичок, кiнь здригнувся всiм тiлом. - Боже! Стрiла обламана. А пси смердючi! - Закляв крiзь зуби Омелько, розвертаючи коня до мiсяця. Добре протер очi, уважно роздивився при мiсячному сяйвi рану i уламок стрiли, що стирчав iз соколка. Погладжуючи Буланка лiвицею по лопатцi i плечу, примiрявся i, проказавши молитву, швидко i щосили смикнув уламок стрiли. Буланко вiд того здригнувся всi?ю шкiрою i аж присiв на заднi ноги. Болiсно захрипiв. Омелько пiднiс до очей уламок стрiли. I дуже зрадiв - на уламку був сталевий наконечник. Цiлий, не обламаний. "Тепер все буде гаразд! " - Ще бiльше зрадiв Омелько, перебираючи шовковисту гриву. Але враз вiдчув козак, що замерза?. Що важенний мокрий одяг скову? його рухи, що розбухлi чоботи дибами висять на ногах, важенна холодна шапка крижаним обручем стиску? скронi. Ледь спромiгся видертися на коня i, злегка, як завжди, смикнув за вуздечку, цмокнув губами, i кiнь пiшов бадьорою риссю. Нi ?сти, нi пити не хотiлось. Тiльки хотiлось зiгрiтись. Його тiпало вiд внутрiшнього холоду. I коли на якусь мить холоднi судоми трохи вiдпускали Омелька, сон зразу ж падав на нього теплою задухою. Коли ж ударяла нова хвиля холоду, Омелько прокидався i бачив, що його вiрний Буланко несе його луговим низьким берегом яко?сь рiчечки. А по рiчцi за ними пливе невiдступно здоровенний яскравий мiсяць, що вже почина? щербитись. З усiх кущiв, iз лугово? трави, iз пагорбiв долинали пташинi крики, цвiрчання коникiв i наче далекий брехiт лисицi. Чим далi, тим менше лишалось у козака сил. Вiн схилився на коня, голова впала на груди, як ото в покiйного отамана. А вiрний Буланко бадьорим кроком все йшов i йшов луговою стежкою понад водою. "I куди ото вiн тьопа?? " - Крiзь сон намагався зрозумiти Омелько. Але нiчого зрозумiти не мiг i знов провалювався у болiсний сон, щоб за якийсь час знов вiдчути пронизливий холод у всьому тiлi i на хвилю пробудитись. Коли по якiйсь хвилi набiжного сну Омелько розклiпив очi - побачив, що кiнь тьопа? темним просадом. Мiсяць свiтить у спину, i попереду по вибитiй дорозi бадьоро пiдстрибу? тiнь коня i вершника. "Ти ба, Буланко дорогу зна?... Колись ми тут наче були,.. але коли? Не пам'ятаю... А от Буланко пам'ята?... Тiльки хiба ж вiн скаже... Отако?, бач,.. " - думав Омелько i не зчувся, як заснув. Прокинувся наступного разу не вiд пронизуючого холоду, а вiд того, що тепле й лагiдне свiтло торкнулося його обличчя. Розправив плечi, поворушив спухлими, задубiлими пальцями i озирнувся на всi боки. Сонце витнулося з-за буйних кущiв, його променi починали добре зiгрiвати. I нема? нiякого просаду i нiяко? бито? стежки. Кiнь широким кроком труха? у соковитiй травi берегом рiчки. Все навкруги заросло буйними кущами. I серед тих кущiв нiби галявина, i на нiй кiлька престарезних в'язiв. З товстенними крученими вузлами корiння i стовбурами, що низько роздiлилися на товстеннi гiлки. "Хоч трiшечки вiдпочину, поки сонце добре пiдiб'?ться, а тодi висушу лахи та побачу, що далi робити... " Омелько спiшився, стягнув iз себе самопал i сiв на товстеннi вузлуватi коренi в'яза. Прихилився спиною до шерхуватого репаного стовбура. Щоб обезпечитись, поставив самопал межи колiн. А повiд намотав на лiвицю. Як же затишно та зручно було сидiти, прихилившись до сухого теплого стовбура. "Оце перепочину,... добре зiгрiюсь... покладу лахи на сонцi i споряджу мушкет... " Сонце пiднялося вище, i Омелько крiзь дрiмоту вiдчував, як нагрiва?ться на ньому i висиха? одяг. "Полежу трохи... " - подумав Омелько, нахилився до тепло? трави i згадав, ну просто привидiлось йому, як ото колись, як ще хлопчаком вiн веде на леваду панських жеребих кобил. А на левадi, як оце його зараз, так тодi приморило дрiмотою панську дiвку Марiю. Всю нiч вона з iншими дiвками та парубками витанцьовувала. Бо до ?хнього пана при?хали куми. А в того пана був ?здовий i добре грав у дуду. То пани собi сво? свято гуляли, а вся молода челядь тупотiла пiд дуду до самого ранку. Пiсля добро? гульнi пани можуть спати i до обiду, а панськiй челядi треба дiло справляти. Отож взяла Марiя три штуки полотна, рубель та й попленталася до каменя при джерелi, щоб полотно мочити й вибивати, на травi вибiлювати i знов мочити й вибивати. Кинула Марiя полотно, присiла на травицю перепочити. Похилилась i враз заснула. Чи ?й снилося, що вона ще танцю?, чи може що iнше, тiльки вона то на один бiк повернеться, то на другий i ногами сучить. Сорочка та запаска вiд того все вище й вище та вище закасуються. Що литки i колiна в не? аж до червоного засмаглi, то вже вище колiн стегна бiлi, мов сметана. Стегна бiлi та тугi. Шкiра чиста, як у дитини, нiжна. Жодно? волосинки, жодно? плямки. До того Омельковi кортiло на жiночу голизну роздивлятись. А тут просто потягло до сонно? Марi?. I вiн наблизився до не? впритул. Але не просто пiдiйшов. Озирнувся на всi боки, прислухався, а тодi пiдiгнав кобил нiби ?х попасаючи, став i розглядався на Марi?нi бiлi стегна. Марiя знов перевернулась i сорочка закасалась до срамного тiла, а пазуха розкрилась, що було видно праву цицьку iз набряклим рожевим сосцем. Омелько посмiхнувся в дрiмотi i мляво подумав: "А цицьки у Марi? були кращi, нiж в отих мармурових богинь у князя Матяша. А я чомусь все на ?? чорне лоно зирив... Дивне дiло - доля. Ну геть нiчого людина не зна?, що з нею буде. Хiба мiг таке собi помислити, що я колись те лоно чавитиму i для ??, i для власно? втiхи?... " Коли тут кiнь шарпонув за повiд. Омелько миттю сiв i просто ослiп вiд нищiвного сонця. Зразу не мiг побачити, що наполохало вiрного коника. Все тi ж буйнi заростi, розлогi в'язи, трав'янистий схил берега. Тодi козак глянув, куди нашорошенi вуха Буланка. I побачив крiзь мереживо кущiв: по схилу спускались воли - рудий i чорний. Тiльки не мiг зразу роздивитись, хто веде волiв. Кулаками протер сльозливi очi, насунув шапку на брови i тихо пiдвiвся. Мушкет на плече, коня вхопив за повiд бiля самого трензеля. Крадучись, ступив крок, ступив другий, ступив третiй. I - о диво! Вiдчув: знов вiн у силi! I каптан геть висох, не заважа? жодному руховi. Низько пригнувшись, ступав нечутними котячими кроками. Висока, буйна трава i волога, пухка земля глушили тупiт кiнських копит. Ось в одному мiсцi кущi розiйшлись, i козак побачив: воли стоять на урiзi води i неквапно смокчуть воду. А попереду них геть гола дiвчина. Зайшла у воду по чорне лоно, нахиля?ться i хлюпа? обома руками собi на пишнi перса. Омелько завмер, вагаючись, чи тишком-нишком пiдiйти ще ближче, чи вiдкрито йти, щоб вона почула i встигла хоча б сорочку на себе накинути. Поки Омелько розкумекував, що чинити, як iз верболозу вилетiв здоровенний чорний собака. Загавкотiв басовито - луна над водою покотилася, множачись вiд берегiв. Дiвчина прудко вискочила з води i кинулась до одягу. Хоч Омелько вiдганяв псюгу прикладом, все ж устиг роздивитись, як стрибали наливнi бiлi перса купальницi, як вигинались рожевi сiдницi при кожному кроцi. Пес ледь таки не вхопив Омелька, бо Омелько завмер, як побачив, що дiвчина обернулась до нього спиною i, широко розставивши литi стегна, нахилилась над сво?ми одежинами. - А щоб тобi добра не було! - Закляв Омелько чи то вiд злостi на собаку, чи то вiд захоплення рожевими сiдницями i бiлими пишними стегнами дiвчини. Дiвчина насварила собаку, i вiн зразу ж перестав кидатись на козака. Козак iшов до дiвчини, а пес поперед нього i все обертався, вишкiряв здоровеннi iкла i гавкав, як у дiжку. Омелько аж свиснув собi тихо у вуса, коли вийшов iз кущiв до дiвчини - вона й сорочку вдягла i запаску припасувала i пояс пов'язала та так хвацько, якби ото на танцi йшла. I довге чорне волосся встигла заквiтчати ромашкою. Як годиться, знявши шапку, привiтав чорнобриву дiвчину: - Здоровi були, пане отамане! А ми про вас, пане отамане, чули! Радi вас у гостi запросити, пане отамане! - Можна й у гостi, якщо не жарту?ш, красно дiвчино, - погодився Омелько, а сам собi подумав: "Не второпаю що, але щось воно тут не те?... Але побачимо, як подивимося. " I невловимим порухом перевiрив, чи легко вийма?ться чингал iз пiхов. "От холера його матерi! Куняв, куняв, а мушкета так i не спорядив! " Липи давно вiдцвiли, але бджоли так i ро?лись, так i гули над головою. "Скiльки ж тут диких бортей?! Та хiба цi гречкосi? щось тямлять у бортництвi?... " Дiвчина весело щебетала про сво?х сестер, що за?зд держать, а вона ото ?м допомага?. До Омелька слова дiвчини долiтали наче через якесь запинало. Омелько перехрестився, щоб ця мара вiд нього вiдiйшла - не допомогло. Не мiг нiяк второпати всього i зрозумiти, що вона говорить. Дiвчина йшла на крокiв два попереду, все оберталась, вiдкидала пасмо чорного волосся, всмiхалася i говорила, говорила. То копилила пухкi вишневi вустонька, то вони розпливались у посмiшцi. Та от очi в не? нерухомi, застиглi, як погаслi чорнi вуглики. Пiднялись дорогою на груд, i зразу ж побачили побiленi зруби мiстечково? фортецi. Невелике зовсiм мiстечко, але обезпечене добрим захистом. Омелько аж спинився на хвилю: "Дивно, дивно, як же ми могли цим шляхом iти в Галичину, а тут не спинялись... А може менi привидiлось, що це той шлях? Ну, такого зо мною ще нiколи не траплялось... Чи то в мене пропасниця, чи тому, що я з Буланка гепнувся?... " I корчма при шляху здивувала: стiни вибiленi, призьба червоною глиною пiд шнурок пiдведена, свiжими очеретяними кулями крита. Вискочила назустрiч ?м чорнява молодиця в тонкiй пишнiй намiтцi. Ну тобi геть, як близнючка, схожа на свою сестрицю, дiвицю ще. I ця величала Омелька паном отаманом, кланялася в пояс, запрошувала до корчми. Та Омелько поки сам не напо?в коня, поки не всипав у шальку порцi? вiвса, i не обернувся до корчемних дверей. На останок присипав плавуном з порошницi рану. Як вступив iз сонячного дня в корчму, то наче у якесь чорне пекло провалився. Лупав бубон, верещала скрипка i хтось на кугичках пiдсвистував. Попiд стiнами столи, заваленi горою всяких пундикiв i заставленi всяким питвом у баклагах, штофах, куманцях. А на лавах коло столiв, тiльки що не один на одному, возсiдало дивне братство - наче зiбрався весь минулий ярмарок. Лише один стiл невеличкий стояв порожнiй. Якраз стояв проти устя печi. I така ж чорнява молодиця, як i та, що зустрiла Омелька, тiльки з великим черевом, витирала ганчiркою велику червону пляму. Чорнява молодиця i ?? молодша сестриця посадовили Омелька на ослiнчик до порожнього столу. I поки вiн примощував бiля себе мушкет, на столi вже стояв запашний борщ, духмянiла жирнюча тарань, обпливали сметаною вареники, вилискував зеленою поливою глечик iз холодним кисляком, червонiли на тацi здоровеннi раки, крiзь зелене скло баклаги свiтилась сльозою чиста оковита, а на чарочцi спалахували вiдблиски вогню iз устя печi. Середульша сестра, з важка черевом, а лицем така ж чорнява, як i двi iншi, витягла з вогню рогачем горщик тушено? воловини. Взяла голими руками горщик з вогню i понесла козаковi. Ще й ложку посунула козаковi. Та Омелько ?хньо? ложки не взяв, а витяг iз череса свою, козацьку ложку. Подивився козак собi пiд руку, там вже бiля мушкета лежить чорний псище, нiби мушкет сторожу?. "А часом цi сестрицi не вiдьми? " - Якось весело подумав Омелько, сьорбаючи густий борщ i шукаючи язиком шматочки засмаженого сала. I не знаходив. Неймовiрно смачний запах смаженого сала був, а самого сала в борщi - анi крихти. Дуже здивувало воно, та не став питати нiчого в сестер. Чи вiд гарячого густого борщу, чи вiд чарчини оковито?, а така бадьорiсть (веселi? просто! ) розлилася по всьому тiлу. Тушена воловина з грибами ще додала насолоди утробi, аж спiвати захотiлось. Як ото чарчину перехилив, душа усмiхнулась. Вiдiгнала оковита турботи i горе кудись за туманний обрiй - вiдпливли i щезли i татари, i побратими, i нещаснi бранки. Все навколо прояснiшало. Добре стало видно всiх гуляк. I не вищала скрипка, а спiвала просто людським голосом. Бубон перестав калатати так-сяк, а бив дзвiнко, просто ноги пiдштовхував до танцю. Розламуючи найбiльшого рака, Омелько подивився лiворуч i дуже здивувався - на кiнцi дубового ослону сидiло тро? вiзникiв з ярмарку. Крайнiй тримав в'яленого рибця, такого блискучого, немов черкеський чингал. Крiзь проколотi очi рибця телiпався уривок шворки. "Чи не моя то мотузочка? - Подумав Омелько. - Пiду подивлюсь. " I, схопивши мушкет i баклагу, пiдвiвся зi свого ослiнчика. - Пане отамане, пане отамане!!! - Загорлали корчемнi гультя? i тягли до нього порожнi чарки. - Сiдайте до нас! Гультя? посунулись по лавi, звiльняючи мiсце Омельковi. Крайню, пухкеньку приблудну молодичку зiштовхнули з лави. Чорний собака теж пiдскочив до галасливого столу. А молодичка постояла, постояла та й, пiдскочивши до козака, гепнулась йому на колiна. Омелько обережно поставив чарку на стiл, схопив молодицю за поперек i, не сходячи з мiсця, високо пiдняв ?? i пересадовив на колiна сусiду. - Ого-го! Оце сила! Оце руки! - Загорлали гультя?. - Залiзний пан отаман! Слава отаману! Слава! Слава! - Ляпали долонями по мокрих дошках, тупотiли ногами. Скрипаль i бубонист просто нахилились над Омельком i тнули веселу музику. Аж ноги в козака самi пiдскакували. Омелько твердою рукою наливав зi сво?? баклаги оковиту в гультяйськi чарки. I кра?м ока зиркав на рибця в руках пелехатого вiзника. Це таки його рибець, його мотузка. Вiн сам на не? насиляв по десятку рибцiв. Випили по чарцi, i хотiв Омелько спитати в гультя?в, чи вони самi в нього на ярмарку рибу купували, чи в якихось перекупок. Але не став питати, бо нараз густо запахло смаженим салом. Вся корчма вщерть виповнилась тим спокусливим духом. Обернувся до печi - середульша, пузата, перекида? широким ножем з велико? пательнi я?чню на тацю. Молодша сестричка бере тацю i несе до його столу. Омельковi вiд виду золотих жовткiв та прозорого сала, вiд запаху свiжатини ледь серце не зайшлося - рокiв два тако? домашньо? я?чнi вiн i не нюхав, i не куштував. Козак зразу ж полишив галасливу компанiю. Вломив здоровий шмат хлiба, пiдхопив ним жовток, шмат сала i цiлий жмак золото? всмажено? цибулi. Хрумтiла на зубах цибуля. Розтавав пухкий хлiб. Хрупала шкоринка. Добре посолений сiрою сiллю жовток був незмiрною насолодою. Закортiло до всього цього розкiшного смакування ще й чарчину перехилити. Останню. Нахилив баклагу i лише пiвчарки нацiдив. I не засмутився вiд того. I так йому добре, а заливати очi оковитою йому, Баламуту, не годиться. Всi у Великiм Лузi знали, що Баламут нiколи не впивався - нiхто його не бачив на землi, нiхто не пам'ятав, щоб вiн непотрiбство якесь п'яне варнякав. Отож одним ковтком спорожнив чарчину. I тiльки оковита досягла шлунка, як просто вогнем пiшло по всьому тiлу, напружило всi м'язи i враз наче ото, як покришку з киплячого казана зняли, i вийшла пара - отак Омелька полишили всi сили. I чорний пес враз схопив зi столу, просто з миски, печену воловину. "Отру?ли, чортовi сестри... Пропав я нi за цапову душу... " - встиг подумати Омелько, опадаючи на стiл у солодкому безсиллi. Старша сестра стала над козаком, потягла за вухо i перевернула голову на другий бiк. - Еге, дiвчата... Впилось наше золотце... Нумо мерщiй тягнiть... Чорнокоса дiвчина та ?? черевата сестра пiдхопили пiд руки Омелька i потягли до комiрчини. У комiрчинi вони його штовхнули на старосвiтське дубове лiжко. I зразу ж кинулись нишпорити по його одягу. Спочатку глиняний свiтильник тримала вагiтна сестриця, а старша i молодша заволодiли всiма Омельковими добрами. Старша нiяк не могла намилуватись широким срiбним поясом, що його пiд каптаном носив козак. Дiвка витягла iз пiхов кривий турецький чингал i крутила ним, i його дзеркальне лезо вiд свiтильника пускало зайчики по стiнах. I окуту срiблом порошницю вiдкрили i понюхали. Почали чхати, кленучи бойове зiлля. Стягли каптан з козака, i старша сказала: - Каптан новий, трохи мулом зашмарований та сильно болотом смердить. Сукно вiдмiнне - лунське. Як випрати i випрасувати, то не менше трьох монет вiзьмемо... Середульша висмикнула патичок з петлi, розкрутила очкура i почала стягати з козака шаровари. Вдова все роздивлялась карбований срiбний пояс i, не пiдводячи очей, спитала у черевато?. - Шаровари чогось вартi? - Шароварам цiна базарна... А от у шароварах рiч дуже цiнна-а-а... Подивiться, сестрички. - Ой матiнко, яке воно велике! - Зойкнула дiвка. - Добра штука, як головка в баса! - Поважно зазначила старша сестра. А тодi молодшiй. - Ми з сестрою цi забавки зна?мо. I тобi вже час. Ми тобi його першiй вiдступа?мо. - Я боюся... - Тю на тебе! - Скрикнула вагiтна. - Як ти така ляклива, то тодi я перша! - I почала розкручувати пояс, кинула фартушину на козуб, запаску на дiжку i здерла з себе сорочку. - Пiдожди, не квапся. Ми удвох почнемо, а мала тодi нехай приста?! - I шинкарка скинула з себе геть усе, крiм намiтки, Подивилась на молодшу сестру. - Ти подивись на не? - ну тобi чисто черниця! Ану розбирайся! Та свiтильник на решето постав. Та обережно, бо ще менi корчму спалиш... А ми, сестричко, - це вона до черевато?, - покладiмо його на лiжко... Та важкий же, собака... - I не кажи, сестро! М'язи у нього як вилитi. I, дивися, весь у рубцях... Ось вiд шаблi рубець... ось вiд кулi... А цей вiд чого? Я щось не второпаю... - Це його залiзом розпеченим мордували... I дивися, досi живий! - А сьогоднi, як дума?ш, виживе?.. - Побачимо, сестричко... Ану, мала! Знiмай зi свого судженого гайтан. Щоб вiн нашим чарам не завадив. Дiвка, вже розiбрана, пiдскочила до Омелька i обома руками стягла з його ши? шовковий шнурок iз кам'яним хрестиком. Передала його старшiй сестрицi. Та обережно, самими пучками взялась за шовкову шворку i почала уважно роздивлятись. - ?й же, я такого не бачила! I камiнь якийсь зелений. Часом не смарагд? I скiльки ж вiн може коштувати?.. Перший раз бачу... - I я перший раз бачу, - вiдказала молодша, нахилившись над Омельком i потягуючи за ?ство обпо?ного бiйця. - Що ти там робиш?! Що то значить молоде, дурне, не навчене. Хто ж до себе спочатку тягне? Треба ту шкiрку вiдтягувати назад, розкривати, а потiм закривати... Ось так, ось так, ось так!... - Почала черевата роз'ятрювати чоловiче ?ство. Губу закусила, очi примружила i важко дихала. - Ану, дiвчата! - Розсердилась старша, - Не дрочiть, бо вилл? сiм'я - нiчого нам не дiстанеться... - Сестрице, - докiрливо перебила ?? середульша, легенько перебираючи пальцями по ?ству, мов по сопiлцi, - та в нього таке коромисло, що ми ще всi втрьох на ньому погойда?мося... без перерви... Повiр менi. Я ?х всiх краще тебе знаю. - Авже. Хто на тебе моргне, ти тому й даси... - Тобi що - завидки? Що, я в тебе кого вiдбила? - У цю мить рипнули дверi, i в комiрчину прослизнув чорний пес. I зразу пхнувся мордою у пахвину козаковi. Вiд дотику холодного мокрого собачого носа козак враз пiдвiвся на лiктях i з жахом подивився на свiй натiльний хрест у руках голо? шинкарки. Потiм побачив череп-свiтильник у руках голо? дiвки. Омелько розкрив рота, щоб крикнути, але жах стис йому горло. Хапав ротом повiтря, але марно - повiтря не проходило в легенi. З останнiх сил, зi страху, схопився Омелько i вжучив обома кулаками. Шинкарка впала навзнак, дiвчина гепнулась боком на кошик. Але вагiтна вчепилась ззаду в горло козаковi. Дихання в Омелька не стало i вiн перепнувся через шинкарку, вдарився головою об дiжку. У головi запекло вогнем, перед очима попливли червонi плями. Крiзь червоний морок бачив, що дiвчина вже пiднялась i людським черепом замаху?ться йому в лице. Вiдчув, як ногу нижче колiна прихопив iклами чорний пес. I вдова схилилась над ним i примiря?ться його турецьким чингалом, щоб вiдтяти йому ?ство... Омелько дотягся з неймовiрним зусиллям до ?? намiтки, щосили шарпонув. I в ту ж мить горло Омельковi вiдпустило, i вiн вiдчайдушно заволав.... То йому здалося, що вiн закричав, бо насправдi вiн лише захрипiв i розкрив очi. Лежав на пожарищi. У правицi тримав мушкет, лiвицею не в намiтку вiдьмину вчепився, а затис ремiнь вуздечки. А чорний пес здоровенний, просто таки прездоровий, вхопив його за шаровари i тягне, аж тканина трiщить. Ледь звiвся на ноги Омелько, бо i руки, i ноги в нього помлiли, подубiли. Озирнувся на всi боки. Над купами обвуглено? глини, та чорного вугiлля та сизого попелу здiймалося кiлька обгорiлих, закопчених коминiв. Подихи легенького вiтерцю здiймали той попiл сивим туманом. На витолоченiм i обгорiлiм споришi лежало кiлька хуторян. Один мертвяк закляк посеред дороги i не випускав iз мертвих пальцiв добру сокиру. Козак ступив у бiк мерця, щоб взяти сокиру. Та псище прихопив його вже за полу каптану i потягнув у iнший бiк. Омелько послухався пса i пiшов туди, куди той тяг. Намагався не дивитись на побитих людей. "Що дивитись? Треба скудельницю копати та й покласти туди християн... Ну невже таки нi одна душа не врятувалась?... " Пес привiв Омелька до колодязя з журавлем. Тiльки пiдiйшли до колодязя, зразу став лабетами на зруб i зазирав у колодязь. Омелько й собi нахилився над колодязем i побачив: треба лiзти. Припнув коня до колодязного стовпа. Мушкета спер на зруб. Роззувся, закасав шаровари та й полiз у дiрку. Пес лапи на зруб поклав, зазирав у темний колодязь i повискував нетерпляче, ще й хвостом метеляв. Як би чекав когось. Зрештою, за якийсь час вилiз козак iз колодязя. Утер пiт з чола, став босими ногами на зруб та й почав жердину iз цебром тягти. Помалу витягав, обережно, з передихом. А пес, як не сказиться, все бiга? навколо зруба, пiдiйма?ться дибки, зазира? в колодязь, скавулить. Зрештою, витяг Омелько у цебрi ледь живого хлопчика. Не так вже й, щоб у цебрi. Вже той хлопчик у цебро не влазив. Омелько посадовив його на цебро та й до жердини прив'язав сво?м шовковим поясом. Вiдв'язав хлопчика, взяв на руки. А пес скаче, хлопчиковi п'яти облизу?, козаковi руки. Хлопчик ледь губами ворушить - замерз, задубiв, мокрий наскрiзь, вода з нього чурить, а посмiха?ться все ж до собаки. - Собака твiй? - Нi. Собака дядька Семена. Вiн у дубовiм гаю свиней випасав. До нас у гостi приходив, бо наша хата коло гаю. - Тво? у гаю сховались? - Нi. Не встигли. Тата й маму татари взяли. Дiда й бабу порубали. - Отако?... Ну скидай сво? кармазини, та вигрiвайся пiд сонцем... А я коня попораю та щось пошука?мо покрiпитись. Що малий так задубiв, то й не був спроможний сорочку свою, ослизлу в зеленi, зняти, то Омелько роздяг його i посадовив на свiй згорнутий пояс. - Та дивися - весь час повертайся до сонця то спереду, то ззаду. Щоб усе тiло прогрiлось. Омелько розсiдлав коня, обдивився всього, всього - вiд вух до копит. Притрусив iз порохiвницi порошком плавуна рану вiд татарсько? стрiли на соколку. Iз саков вийняв торбину i зi здивуванням подивився на не? - А звiдки це в мене? Це не моя торбинка. Подивимося!.. Розкрив торбу Омелько i витяг iз не? тонкого полотна вишиванку. Тiльки червоною ниткою пекучою розстилався вибагливий вiзерунок. "Коли, коли вона пiдклала? Як Буланка укоськала? Та вiн же нiкого, крiм мене... Та куди я, дурень, дивився?! " - Я ?сти хочу. - Га?! - Очманiло скинувся Омелько. - Що тобi? - Я ?сти хочу. - Зачекай, тут щось ще ?!! - Омелько поворушив рукою в торбi i витяг пакуночок, загорнутий у хустинку. - Ось тобi бубликiв в'язка. Пригощайся. А менi треба коня напо?ти та нагодувати. Бо кiнь козаковi перший товариш. Малий взяв бублики, притис до грудей, нюхав, облизував губи i ковтав слину. Аж сльози на очi накотились, але не вкусив жодного бублика нi разу, поки Омелько не попорав Буланка, не вмився i не втерся хустиною. Тiльки коли козак сiв навпроти малого, тодi вiн вп'явся у бублик зубами. Омелько й собi вломив бублика з низки. Вiн смакував, той бублик i йому, аж сльози на очi навертались, як вiн згадував останню розмову з бубличницею. Коли Омелько побачив, що малий домина? третiй бублик, вiн забрав в'язку назад. Малий, здавалось, залл?ться сльозами. - Не можна з голоду зразу на?датись. Коли я в сарацинiв був у полонi, то якось ми йшли через пiски i так випало, що лишились ми без ?жi. Вода, хоч i погана у козячих мiхах, була. I от ми йшли з водою, а без ?жi. I нiхто не сконав. А як прийшли до оазу, то тi, хто накинувся на ?жу, той i сконав. Я якось, Божою волею, утримався вiд ненажерства i не тiльки не мучився кишками, а й утiк iз тих страшних кра?в. - А що то таке оаза - це як ото за?зд, де всяку ?жу продають? - Нi, хлопче. Це коли серед пiскiв i каменю в якiйсь улоговинi б'? джерело. Тодi там виростають такi дерева пальми. У них голий стовбур i високий. Гiлок нема? жодно?. Замiсть гiлок з вершка стовбура вироста? здоровенне листя. Уяви собi - одним листом можна накрити мажу з волами! - Листя таке широке?.. Як лопухове? - Нi! Таке довге. Ну, як би тобi сказати, на що воно схоже... Зна?ш, малий, воно схоже на лист папоротi... - Омелько потяг носом. - Що це таке - смаженим салом так сильно пахне? Чи менi мариться? - Там за горбом згорiла клуня дуки Савки. Я сам бачив, як татари туди нагаями i дардами свиней загнали i пiдпалили. Свинi так кричали, що я злiз iз дереза i хотiв у гай утекти. А татари мене побачили. Я тодi на хутiр побiг i залiз у колодязь... - Переверни штани й сорочку, щоб добре висохли, а я для всякого случаю мушкет споряджу. Коли козак осiдлав коня, вiн посадовив хлопчика в сiдло, взяв у руки мушкет iз запаленим нотом i цмокнув коневi. Кiнь рушив за хазя?ном. Пес теж крутився коло них. Пiднялись на пагорб i побачили внизу такi згарища, як i з цього боку. - Бодай не дiждали, сучi пси! - Омелько прискорив кроки. Зразу пiд схилом було найбiльше згарище. Здоровенна кругла купа перегорiлих болонкiв та товстенних шматiв обпаленi, закопчено? глини. Вiд чорно? купи розпливався довкола густий i масний запах, нiби чад, перепаленого м'яса i сала. Якщо всi згарища вичахли i тiльки попiл вiд вiтру крутився часом, то тут у кiлькох мiсцях з-пiд золи блимали червонi жаринки. Потрiскував пiдгораючий смалець, i нестерпно смердiло спаленими ратицями. На цьому, ще пихкаючому синiм чадом, згарищi вже греблося кiлька здичавiлих собак, i стрибали й сварились мiж собою ворони. Чорний пес загавкотiв на цих приблуд, а вони всi стали на нього брехати з таким завзяттям, що аж у вухах лящало. Омелько кiлька разiв так хльоснув нагайкою, так стрельнув вузлованою, що ворони зразу знялись, а собаки, хоч i огризаючись, а все ж вiдiйшли подалi. - Якби оцих свиней люди ?ли, скiльки б днiв вони ?ли. Омелько нiчого не сказав, тiльки махнув нага?м. Хлопчик незграбно спробував злiзти з коня i впав. - Ну що, джуро мiй молоденький, не забився? - Пiдхопив i поставив його на ноги козак. - Нi, не забився... Тiльки знов ?сти так захотiлось... бо тут печенею пахне... - Брехати тобi не буду - я теж ?сти захотiв. Але ми не можемо i крихти звiдсiль взяти, поки все не вислiдимо. Це зробили татари. Бо ?м ?хнiй закон свиню не дозволя? нi тримати, анi вживати. То хiба вони це нам пригощення приготували? Татари хитрi й пiдступнi: не може бути, щоб вони яко?сь мерзоти не зробили. Щось вони таки втнули... - А що вони могли утнути? - Звiдки я знаю?! Треба добре, добре все оглянути. Кiнь занепоко?но вихав i вiд запаху пожежi, i вiд брехоту здичавiлих псiв. I Омелько прив'язав Буланка до обгорiло? вишнi. Тонкi гiлки гнулися вiд щедрого врожаю вишень. Вишнi були всi попеченi i вкритi чорною жирною кiптявою. Вишнi пахли смальцем. Де голiруч, де дрючком, а де сокирою, тi?ю, що лежала на хуторi, Омелько потроху розваляв верх згарища. Пiд залишками будiвлi, одна на однiй, розчавленi, спеченi й обвугленi начорно свинi, пiдсвинки, поросята. Омелько просунув товстенну жердину пiд обвуглених поросят. Якось дивно вони в одному мiсцi скупчились. Пiдважив жердиною i вiдвернув набiк товстий пласт iз вугiлля i обгорiлих поросят. - Дядьку Семене! - Заволав хлопчик не сво?м голосом. Омелько Баламут вiдпустив жердину, зняв шапку i перехрестився. Взяв хлопчика за плечi. - Допоможи менi все глиною закидати. Щоб нi пси, нi ворони його не по?ли. Не плач! Дядьку Семену вже нiчим не поможеш. Царство йому небесне та упокiй його душi! I козак та хлопчик заходилися загрiбати свинопаса i його поросят. А чорний пес, видно таки якимось сво?м собачим вiрним нюхом упiзнав свого господаря. Шерсть йому на чубку стала дибки, вiн сiв на заднi лапи, задер морду i завив з такою силою i тугою, що Омелько аж здригнувся. Хлопчика вiд завивання пса почало тiпати, вiн цокотiв зубами, вчепився в рукав Омелька. - Ой боюся, ой боюся! Татари вернуться i нас пiдсмажать. - Не бiйся татарина. От ми полагодимо тут все та й по?демо у Великий Луг. А там вловимо татарина i, щоб ти його не боявся, втопимо, як курку. - А чого втопимо? - Бо татарин сучий син, вогнем його не зляка?ш. А води вiн ще як бо?ться! - Ой я боюся, все одно боюся!.. - Не бiйся! Щоб ти не боявся, то будь менi сином! - А мiй батько не помер! Його татари забрали... - Твоя правда, малий. Тодi будь менi названим сином. Згода? - Згода! - Ну, якщо згода, то тодi мiй син, названий, не може боятись татар. Бо я, твiй названий батько, Омелько Баламут, нiколи не боявся нi татарина, нi турка. Стерегтися ?х треба, а боятись ?х козак не може. От ти зна?ш, скiльки менi було рокiв, як я першого татарина впорав? У мене тiльки вуса почали пробиватись. Я тодi тiльки просився в парубоцьку громаду. Менi пообiцяли порадитись пiсля Покрови, коли почнуть на досвiтки збиратись. Так ото в наш край того лiта продерлися якiсь шаленi ?хнi вiдчайдухи. А я в лiсi з козаками здибався. ?демо ми лiсовою дорогою, i на нас татари вискочили! Почався гармидер, що ну! I в тому гармидерi я одним тiльки козацьким списом (свого не було! ) з одного удару вiдправив татарина в пекло. Тут гармидер, смерть i валт, а я пiдiбрався до вбитого, стягнув з нього лук i стрiли. З такого тугого лука я вперше стрiляв. I першою ж стрiлою зняв iз коня зацного татарина! А вже з того татарського дуки я здер кольчугу iз сталевим зерцалом, що й слiв не ма? описати! Бiльше в бою я нi з кого не злупив тако? прекрасно? здобичi!.. От яка iсторiя... Тепер сiдаймо на коня i ?дьмо до людей. Будеш менi поводирем, бо я не знаю, де тут найбiльший городок iз заборолами. - Я знаю, я знаю! Ми з дiдом та бабою туди на ярмарок ходили. Я там живого ведмедя бачив. Вiн танцював пiд дуду... Батьку, а пес Бубка?! Як ми без нього? - Вiн тебе порятував, значить тепер, коли його хазя?на спекли, ма? тебе за хазя?на признати. А як нi, то й не клич його: така його собача доля - бути без хазя?на... У полудень, коли вони спинились напо?ти i попасти коня бiля прозорого джерела, ?х наздогнав чорний пес Бубка. Лащився до малого, облизував i повискував. - От бачиш, синку! Як я тобi й казав, тепер вiн признав тебе за хазя?на. На, пригости його бубликом. Багато не давай - дай кусничок. - А чого? Менi Бубцi не шкода i цiлий бублик дати. - Е нi, синку! Цiлий бублик - то ?жа, а маленький кусничок - i пригощення, i нагорода. До всяко? божо? тварi ?? закон треба вживати. Будеш знати всi закони - будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я що знаю, тобi передам. ... Пiд вечiр, голоднi i змученi, дiстались вони до мiстечка. Володарi його добре укрiпили справними заборолами дубовими, вмащеними бiлою глиною. Навiть двi рубленi башти над воротами поставили. Здалеку i вибiленi заборола, i башти здавались кам'яними. А передмiстя все, до щенту, було розбите, сплюндроване i спалене ординцями. По дорозi до мiстечка верхiвцi про?хали через ще два хутори. Нi поживи! Нi води не могли напитись! В один колодязь ординцi побитих дiтей покидали, у другий - поколотих свиней, козу i порубаного собаку. Всякий посуд було потрощено, дiжки з медом порубано, як де був великий казан, то його попробивали келепом. На останньому хуторi знайшли два добрi, окованi хорошим залiзом, заступи. - Ех, якби нам сьогоднi вранцi цi заступи... - Бiдкався Омелько Баламут. - Ми б ото людей по-людськи поховали. Нiчого! У мiстечку переночу?мо, зробимо запаси i повернемося на твiй хутiр i похова?мо... А потiм по?демо мо?х хлопцiв шукати. Як знайдемо - похова?мо. А не знайдемо - панахиду замовимо. У мiстечку люди сидiли один в одного просто на головi. Бо з усiх околиць таки встигло багато люду сховатись. А Омельковi довго залога не вiдчиняла ворота - все сумнiвались, а чи не привiв козак на хвостi ординцiв? Коли козак iз хлопчиком та собакою зрештою опинились за стiнами, то на нього всi накинулись - що вiн бачив, що зна?, де був? Все ?м розповiв Омелько. Хто голосив, як довiдався, що сталося на хуторах, де жили ?х родичi чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всi вголос дивувались, як його сонного перенiс вiд Гнилого Броду вiрний Буланко за нiч на цiлих шiстдесят миль. Дiлились iз Омельком хто чим мiг. Хоча видно було по людях, що вони тут не розкошували. Та коли козак почав закликати чоловiкiв по?хати завтра на хутори та поховати замордованих, поволi товариство розсмокталося, наче його й не було. А жiнкам самим з козаком не годиться бесiдувати. То й вони порозходилися. Найдовше лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на ?хньому хуторi сталося. Перед тим, як i самiй пiти, вона, не обертаючи лиця до Омелька, проказала: - Не гнiвися на людей. Тут люди залежнi. Ми не козаки. Пани над нами, i слуги в них лютi. На хуторах жили прийшлi люди. Вони нашому пановi були, як кiстка в горлi. Нiхто наче й не жене на панський лан, а всi пiдуть завтра панську пшеницю жати. Всi в нього в руцi. I стережися - панськi похлiбники за кожним тво?м кроком стежать. По тебе сотник сво?х гайдукiв не прислав, бо, певно, в карти гра?. Як програ?ться та проспиться, зразу за тобою прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобi Бог помага?! - Ходiть здоровi, матiнко! Спасибi за слово - а дiло тепер мо?. Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу. - Лягай, синку, бо досвiта нам тiкати... - прошепотiв козак, обгортаючи другою полою хлопчика. - А я не хочу спати, - ще тихiше прошепотiв малий. - Тодi пильнуй, чи пiдходитиме хто до коня. Зараз мiсяць ще в силi - добре видно. Козак послабив пiдпругу Буланковi i щез у дверях корчми. За останню "пулку" взяв сулiю оковито? i почав частувати. Говорив усiм: "Як все пропало, то хоч людей почастую i себе потiшу. Ну, i хлопцiв пом'яну. Добрi були козаки. Упокой, Господи, ?хнi душi! " Коли товариство добре пiдпило, Омелько поставив корчмаревi у заставу свiй срiбний пояс. За це корчемнi гостi, а серед них i стражники сотника, одержали вiдро оковито?. Гульня пiшла справжня. I тодi Омелько забрав у корчмаря мiдний добрий казанок, торбу солi, торбу борошна i баклагу горiлки. - Нiхто не пiдступався до коня? - Прошепотiв Омелько на вухо малому. - Крутились якiсь дво?, та Бубка не пiдпустив. - Ви в мене молодцi! Тепер головне - вийти за стiну. Тi?? ночi Омелько був фортунний - тiльки почало сiрiти, вiн посадовив хлопчика на коня i пiдiйшов до брами. Там куняло дво? пiдпилих стражiв. Вони й вiдкрили браму без зайвих балачок. - Батьку, ми ?демо до Гнилого Броду? Тодi я спатиму... - ?й же, ти таки мiй син! Спи! Не бiйся - я тебе триматиму мiцно.... 2. МОГИЛА БIЛЯ БРОДУ Омелько тримав хлопчика мiцно, а той, схиливши бiляву голову на сво? лiве плече, мiцно спав. Козак не став вертати на попереднiй шлях, що йшов через спаленi хутори. Напевно знав: за?дуть на рiдний хутiр хлопчика - малий прокинеться. А цього не повинно бути. Зараз - подалi вiд згадок про бiду. Зараз потрiбне щось таке, щоб вiн не тiльки не думав, а й не згадував про свою бiду. Щоб не почав сам себе жалiти. Треба так його навчити, щоб iнших жалiв. I знав, i те добре пам'ятав Омелько з усiх сво?х бойовищ i мандрiв: хто починав себе жалiти - той швидше й пропадав. Думаючи отакi думи та пригадуючи всiх, iз ким вiн поруч воював та мандрував i в Уграх, i в Сербi?, i в землi мавританськiй, перебираючи в пам'ятi ?хнi смертi й погибель, незчувся, як широкий шлях розiйшовся на двi дороги. Праворуч - просто на захiд, лiворуч - стелилась дорога на пiвдень. Захiдна дорога золотавим пасом змi?лась межи лiсистими пагорбами. Пiвденна простелилась межи золотих ланiв пшеницi рiвним попелястим пасом. Пшениця обсипалась. Бiля самiсiнько? дороги на закурених будяках сидiла сила силенна горобцiв. Навiть не цвiрiнькали - так обважнiли, так вола зерном понабивали. "Бач, скiльки люди тяглися вчасно виорати, посiяти... А як вродило! I кому дiсталось - горобцям, голубам та мишам... Де ж тепер тi? славнi? женцi? Чи вже ?х пригнали до степу?... " Омелько iз серцем згадав, як вiн ото умовляв канiвських молодцiв не приставати до литовського гетьмана, не найматись на вiйну проти царя. Хiба не вiн ?м казав: "Ви всi пiдете за гетьманом, а татари на?дуть! У них тут скрiзь вуха та очi... Хто з купцiв сам розповiсть, а яких вони пiдкуплять - вiрменину та греку аби була дзвiнка монета. А за що: за пораду, чи за зраду, чи за товар - без рiзницi. " Йому на те канiвцi та черкасцi: "Тобi добре - он вам якi ?зi випали! Ви вже он скiльки осетрiв напластали. А в нас однi йоржi та червiньки. А жити якось треба... " Татари й наскочили! Правда, сюди - на розграниччя з Галичиною. Але хто зна?: може, iнша орда й на канiвськi села проскочила? I тепер там люту? i шмату? Укра?ну?! " Поки вiн так розмiрковував, стерня i полукiпки скiнчились. Тепер обабiч дороги пшениця була геть витолочена, i далi в нiй були витоптанi ходи. Омелько, не спиняючись, вдивлявся i вдивлявся в отi слiди копит, босих нiг i слiди-смуги, протягнутi в пилюцi. I зразу бачив, де кого руками схопили, а кого де заарканили i на арканi по хлiбу тягли. У побитих, потоптаних хлiбах ходили й пурхали голуби та горобцi. Навiть перепiлки безбоязно снували у сплутанiй соломi. "Прокляття нам, а птаству - бенкет! Тут горобцi пшеницю жеруть, а там шулiки та ворони мо?м побратимам очi видзьобують... " Здавалось, що дорога так i йтиме по рiвному. Та ось почався ухил, i наче здалеку повiяло легенько прохолодою. Потiм дорога ще бiльше нахилилась униз у глибоку долину. Омелько насторожився. Спинив коня. Пес зразу ж прилiг у затiнку вiд Буланка, поклав морду на лабети i висолопив довжелезного рожевого язика. Просто над вершником пронеслися сизi голуби, жорстко, зi свистом, розбиваючи повiтря. На шум пташиних крил пес i не звернув уваги. Але ось нашорошив вуха, пiдвiв морду i вмить скочив. I тут внизу, в долинi, з того боку, куди повiвав вiтерець, почулось мукання i ревiння. Малий прокинувся ранiше, нiж Омелько встиг його розбудити. - Татари?! - Побачимо, як подивимося