ола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка.  Що  воно?  Чи  то
вiтер гонить перекотиполе безкра©м степом, чи вершник поспiша╨ з  важливою
звiсткою?
   Арсен пильно вдивля╨ться в далину.  Нi,  не  перекотиполе!  Швидко,  то
зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси  балцi,  то  виринаючи  на  зелених
пагорбах, наближа╨ться та чорна цятка.
   Гонець!
   Уже видно, як жеврi╨, мов головка будяка, малиновий  верх  його  шапки,
iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто© в боях  дорого©  шаблi.
Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь...
   Златка стривожено простежила  за  Арсеновим  поглядом  i  теж  побачила
вершника.
   Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна?
   Арсен мовчки пригорнув кохану до грудей, нiби хотiв назавжди  захистити
©© вiд усього лихого на свiтi.  А  серцем  слухав  далечiнь,  i  йому  вже
вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похiд, iржання бойових  коней
на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i  ледь  чутний  брязкiт
збро© в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв  вiн,  що  його  щастя  коротке.
От-от життя знову покличе на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам  i
грозам... Бо й само ж воно - дорога без кiнця!

   1964-1971 Лубни