а? Якого хлiба да╨ш ©м у позику? Ось на, подивись! -
i вiн витяг з-за пазухи той шматок хлiба, щд сховав учора.
   - Коли ©м не згодне брати трохи присмаженого,  то  хто  ж  ©х  до  того
силу╨? - байдуже спитала Марина.
   - Голод, Марино, голод! - глухо бубонить дiд Улас.
   - А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? ©м  тепер  вадить  трохи
присмажена пашня, а того, небiйсь, не хотять знати, що якби  не  я,  то  й
тако© б не було. Годi про дурне, дiду, базiкати,  даремно  часу  гаяти!  -
одказала, повертаючись, Марина.
   - Дурне, кажеш? - спитався дiд. - А  щоб  же  ти  була  давно  здурiла,
клята! - гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дiд.
   Марина, мов ©© що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на дiда.
   - Чи в тебе, дiду, усi дома? - покрутивши в  себе  пальцем  над  лобом,
призро спитала його. - Чого ти прийшов  до  мене?  Лаятися?  То  йди  собi
заздалегiдь, бо, тiльки пам'ятаючи давн╨, я не велю тобi в три ши© дати!..
   Дiд Улас увесь затiпався, хотiв плюнути Маринi в вiчi,  та  вiд  немочi
тiльки в землю плюнув, кинув геть вiд  себе  шматок  хлiба,  що  показував
Маринi, й повернув з двору.
   Вiн пiшов знов до зборнi та як лiг вiдпочивати,  то  вже  бiльше  й  не
пiдводився. Сторож розказував, що всю нiченьку вiн бубонiв iз  собою.  Все
кликав Марину, то корив ©©, то вговорював покаятися.
   - Марино, Марино, - гукав вiн, витрiщившись у сволок очима, - кажеш, що
пам'ята╨ш давн╨ лихо?... Правда, що й то лихо було - тяжке лихо, що нас до
землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те, давн╨
лихо не рiзнило людей, не розводило ©х в рiзнi,  сторони,  не  примушувало
забувати сво©х, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?..  Ох!
Сьогочасне лихо - то справжн╨ лихо! - метаючись на всi боки, вигукував дiд
Улас.
   На ранок вiн затих, а об обiднiй годинi й на той свiт переставився.  Як
обмивали тiло, то знайшли в дiда на ши© гаманець, а в  гаманцi  двi  сотнi
грошей та якусь бомагу.
   Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повiдав одрадянам, що  дiд  Улас
одпису╨ Маринi свiй огород i двi сотнi грошей, аби тiльки вона  приберегла
його на старiсть та поховала.
   - А тепер же як бути? - спитався хтось, як паламар  ╞Т  скiнчив  читати
бомагу, Уперед виступив сам староста.
   - Дай сюди бомагу! - сказав вiн паламаревi, взяв у  руки,  пiдiйшов  до
печi, що топилася  на  той  час,  i  кинув  бомагу  в  огонь.  Вона  зразу
спалахнула й незабаром покрилася бiлим попелом.
   - Отак бути! - сказав староста. - Дiда Уласа як слiд  похова╨мо,  а  що
вiд його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали  його  праведну
душу, а огород в обчеське пiде.

   1897