. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвiтi? Старiйшини полян закивали, перемовляючись мiж собою, головами, ©х пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби не явили сво╨© згоди - вiдмовчувались. - А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й вийшов до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина. - Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли про се йтиметься: вiн вiдмовля╨ться вiд повинностi чiльного князя на користь князя росiв Острозора, бо не почува╨ себе на силi брати таку повиннiсть. Князь же росiв ╨ пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу. Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм погодилися з мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму i сили, аби берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу, так i з-за Дунаю. Вiн бiльше, нiж будь-хто, умудрений досвiдом сольських перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних, йому i тiльки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, лiта й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свiй - вiдмовився вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього. - Чи ж ╨ резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор? Дулiбський старiйшина окинув усiх допитливим зором i вже потiм заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони. Передусiм не можна забувати, що загроза землi Трояиовiй зi сходу вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там нема╨ кому погрожувати. Друге, вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю. Де Ки©в, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дi╨ться на тотих обводах, а вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантi╨ю ╨ слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дулiби. У дулiбiв i тiльки в дулiбiв склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не так далеко, як русичi, i сусiди узвича©лись: коли ╨ потреба вести з амтами перетрактацi©, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм столi в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до. вiри князь - Келагаст, син славного в родах наших сла i, мужа думаючого Iдарича, брат передчасно загиблого Мезамiра i муж доньки Добритово© Дана©. Чи сього не доста, аби удостовiритися: у привiдцi дулiбiв ╨ всi резони бути чiльним князем на Антах. - Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, - почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непоко©тися. - Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славно© в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст? - У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужнiшi повинностi, саме його тисяча явила себе грозою супостатiв. - Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний муж, що й казать. - Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем на Дулiбах та явить себе яко муж думаючий. Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю. - Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у роме©в, бачив i вiда╨, що то в сольство, як ма╨ тримати себе на перетрактацiях. Та й з Мезамiром ходив колись. Забули хiба? - А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз явить себе, ото й побачимо, який iз нього муж думаючий - Ано! Острозора зна╨мо, най явить себе Келагаст отодi бачитимемо, за кого подати голос! - Ви забули, ╨ ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Однi сказали: Зборко нiчим не явив себе, що свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде i явить себе Келагаст. - Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i явля╨! - Сказано-бо, Острозора зна╨мо. - Хто зна╨, а хто й нi, най виходять оба! - А так, оба най виходять! Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi? - Най один iз другим стинаються! - I се - безумство! Iстину встановить хто? - А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. ╞м не до снаги була ся вимога. У словеснiм по╨динку з вiчем i найбувалiший може опростоволоситись, а ©хнiй князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть. Тож i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки тi, що домагалися словесного по╨динку з князями, не дошкулили болiсно. - Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за всяку цiну хтять залишитися ним. Хiба не видите: вони й бевзя ладнi посадити на чiльне мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом. - Не забувайтеся, де ви i що кажете! - А те, що ╨. Най вийдуть князi! Волi╨мо мати бесiду з князями! - Князiв на вежицю! Волi╨мо бачити князiв! Кричали, здавалось, усi, i крик той змусив поступитися. Вийшов i вклонився люду вiчовому князь ки©вський Острозор, за ним - i Келагаст. Перший осмiхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стiл, не здобув ще загально© прихильностi, неодмiнно ма╨ здобути ©©. Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже як дiйде до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей, що вiд них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те i не зiрватися та не явити себе таким, що не вмi╨ бути терпеливим. - Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви, що повиннiсть, яку поклада╨мо на вас, посильна вам? - Певним може бути лиш той, хто не вiда╨, що се за повиннiсть, - вiдповiв Острозор. - А ти, Келагасте, що скажеш? - Без вiри не бува╨ певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той i здатний переяти змогу. - Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волi╨ вийти з ним на прю? Наперед виступив Свiтозар. - Я. Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися. - Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв. - Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути менi в се дiло носа. - Най каже, чо там. I Свiтозар заговорив до князiв: - Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили б ви, коли б котресь iз племен Антi© захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв? Князi перезирнулися. - Чи не тиверцi мають такий намiр? Ти ж княжич iз Тиворi, я не помиляюсь? - Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате помилився в iншому, Келагасте: виказав, хто ти ╨. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх. - А що скаже князь Ки╨ва? - Князь Ки╨ва не радив би такому племенi виходити iз братньо© ╨дностi й жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б. - Гора! Князь Острозор узяв гору! - Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все. - Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому таке плем'я захотiло вийти iз братньо© ╨дностi? - Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз соузу збратаних, i усунути тоту спонуку. Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою. - Ще ма╨ш щось питати, молодче? - Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що не замирив мiж собою. Яким ма╨ бути князь-судiя? Острозор знову знайшовся перший: - Суворим i справедливим. - А князь Келагаст що скаже? - Те саме: ма╨ бути суворим i справедливим. - Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться, що се не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна бува╨. I справедливiсть також. Одна ╨ iстиною, iнша лиши можу╨ з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини. В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя справедливiсть. Вагу ма╨ iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той, що нанiс обиду, не поривався наносити ©© вдруге, а той, котрого обидили, не зневiрився в iснуваннi справедливостi. - Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала! Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду. - Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина, що правив вiчем. - Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. ╙ ще бажаючi щось знати та домагатися? - ╙. - Вiче слуха╨. - Най скажуть оба, з яким намiром беруть вони на себе повиннiсть старшого князя? - Про се вже йшлося, се всiм вiдомо. - Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою? За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б. - Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс руку князь Ки╨ва, росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i людовi. Келагаст помовчав мить i сказав: - Я теж тако© мислi. - Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового. - За Келагастом не може бути переято© змоги. Вiн не ма╨ сво╨© мислi, лише погоджу╨ться з чужими! - Ано, Острозор здолав! - Гада╨те? - обернувся до тих, що кричали, Свiтозар. - Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не перше лiто князю╨, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають з трьох причин: коли вiн в дiлах i помислах сво©х спира╨ться не на тямковитий люд, а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колi© над усе ставить похвалу iменi сво╨му й упива╨ться похвалою, яко бражник хмiльним; нарештi третя причина - коли трима╨ться столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам. Вiче не смiялось - реготало вже на всю широчiнь весело© натури, а старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт: - Ось хто мав бути старшим князем на антах! - Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим! - Вiн не князь там! Молод ще! - Молодiсть - не гандж, зате клепку ма╨ в головi. - Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi хтось iз ратних мужiв. - Ти справдi ╨ княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока. - Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар. - То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. - Княжич узяв гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв. - Негоже так! Сказано ж: вiн не ╨ ще князем. - То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя? - То нерозумно ╨! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? I хто - сольство, коли дiйде до нього? Гада╨те, роме© чи iншi з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолiтком? - Доки до того дiйде, виросте. - Нерозумно ╨! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Ки╨ва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх i осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною. - Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд богами, всяке може статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до дiла стольного теж не випада╨. Аби того не сталося, зрiкаюся мислi i добро© ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi Трояново© i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн молодший за всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього молодця з Тиворi. Не сьогоднi, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй. - Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Ки╨ва вiче - спершу тiльки дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж видно було: вони пристають на се. Пристають i силкуються вгомонити люд, завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар. XIX ╙ пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не браку╨ й чорнобожо©. Тож ╨ покони, виколисанi людським сумлiнням, i ╨ злелiянi татями. Один iз них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани? Лангобардам, як i франкам, також не болiли, мабуть, рани гепiдiв. Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвiт гепiдсько© землi - мужiв, отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив ©х, дiлили сите застiлля з татями, а величали ©х серед усiх достойних найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони - соузники аварам i содруги кагановi. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильнiстю аварiв, що сонце не зна╨ упину, i на змiну дню завжди приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi очi бачили тiльки щедре застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне хмелем серце схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв сво╨ воседля на добутiй ратною силою землi, наситився хвалою, що воздавали сусiди, та й засiв у сво╨му великоханському наметi нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього ╨ кому дати. Вiн яко привiдця ма╨ думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З iмперi╨ю, ясна рiч, зачека╨, з франками також. Це тi сусiди, котрих до якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби й вигiднi, та ще вигiднiшою вида╨ться кагановi ©хня Паннонiя. То доли та й доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi привiльнi i такi багатi на живнiсть, що другi такi хiба що на мiзiйських та фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як зручно буде ходити на ратнi промисли - i до роме©в, що за Дуна╨м, i до слов'ян, котрi сидять у пiдгiр'© та на нижньому Дуна©. Воiстину правду кажуть: Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як - iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив через сутужнiсть, зроджену походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер ма╨ забрати ©х? А куди? Усiм аварам чи пе затiсно буде на землi Гепiдськiй, тим паче, що й гепiди лишилися на нiй. Чу╨ Баян серцем: хотiння мати землю Паннонi© сво╨ю он яке велике в ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе меншi, i хто вiда╨, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвмiч йому не прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не подiлили там iз лангобардами, правдивiше, лангобарди не захотiли подiлитися з ними. Застукали котрогось iз аварiв на сво©м подвiр'©, тодi, як брав чи всього лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварiв прощав колись комусь кров сородичiв сво©х? Знялися стiйбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нiкого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став мiж зворохоблених, сiча могла б втягти iншi оседки, i хто вiда╨, чи не завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв. Баяновi повiдали вже: король Алво©н прислав до нього сольство, не iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських родiв. Що ж скаже слам? Пообiця╨ вгомонити ворохобникiв та на тому й стане? А коли король лангобардiв зажада╨ бiльшого? - Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, - зваживсь-таки вислухати чiльного з Алво©нового сольства. Коли ж сол вiдхилив запону i спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його рочницi, сам заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алво©на вдаватися до послуг слiв? - Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотiв, аби його перебили, заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже. - Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей? - Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король i не його мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв менi нагадати тобi, достойний: час забрати аварськi роди з Паннонi©. Сiчу з гепiдами завершено, вiднинi авари мають свою землю. - Нiби я не забрав? Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чу╨, i все ж зважу╨ться: - Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони. - А коли ©х нема╨ куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепiдiв до сво©х родин, велiв ©м обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до якогось часу буде так, як ╨. - Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi. - Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як ╨. Хто вiда╨, як обернеться ще з гепiдами i ©хньою землею, може статися, що iмператор змусить нас пiти звiдси. "Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. - Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди сво© з Паннонi© - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i в який спосiб?" Не вiдав i король Алво©н, що йому вдiяти iз соузними аварами та ©хнiм каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi. - Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. - Чули, нiчим i нi в чому! Створити ©м таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут ©м не всидiти, i пiшли прiч. Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-вiдплати? I лови влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши на татьбi. "Се мо╨! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено мо©ми руками, добуто потом?!" I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло до справжнього походу на аварiв. Немало потяли ©х, згуртувавшись, немало й сво©х втратили, а таки виперли асiйських заброд з одно©, друго© й третьо© марки. Певно, й далi гнали б ©х з Паннонi©, та вийшли й стали на перепуттi висланi каганом турми. А з турмами пе той уже був пир i пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючi© на свавiлля скривджених. Авари прийняли повинну i на мир мiж племенами пристали, одначе роди сво© знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвiр'я тихцем, то брали до решти. Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти король, коли бачив i розумiв: сила його неспроможна взяти гору над аварами. ╙дине лишалося - шкодувати, що замав такого соузника i зв'язав себе такими узами. Каяття - не лiпша путь пошукiв, а все ж i вопо примушу╨ ворушити мiзками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свiжу голову, одразу пiсля скарги родакiв чи десь пiзнiше, король не освiдчувався пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим. Для них iнше важило: Алво©на осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i повелiв кликати до нього радних? Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. ╙дине, що почули, i то не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть". Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь аж на трет╨ авари розбудили свого кагана нi свiт нi зоря i залементували навперебiй: - О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй, та мусимо: лангобарди знялися всiма сво©ми родами, прихопили набутки й пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд. - Куди й пощо? - Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма родами сво©ми на пошуки iншо© землi. - Хто подейку╨? Самi лангобарди? - I лаигобарди також. Скинув iз себе покривало, вдяга╨ вдяганку iне може потрапити в рукав. - То це i ╨ то найлiпше, - мiрку╨ вголос, - чого можна було сподiватися вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже, - куди йдуть, з якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землi сво╨©, все ж не чiпати. XX Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам i тiльки аварам, були, виявля╨ться, далекi вiд iстини. З Паннонi© пiшли лиш лангобарди та тi з германських племен, що пiдлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi слов'яни як сидiли в сво©й землi, так i лишилися сидiти. - Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана. - Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду. - I як багато ╨ ©х, слов'ян паннонських? - Про те не вiда╨мо. Одне ╨ явним: коли лангобарди iшли купно з нами на гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч. - То ще нiчого не каже. Привiдця е у них? - А так. Князем величають, хоча князь той i рибалить купно з поселянами, i за ралом ходить. Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана. - Все одно. Який ╨, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали: - Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навiть насмiшкувато: - Повелiва╨ прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, i все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет ╨, а друге, каган велiв таки кликати. - Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не ╨ ще таким. - Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь аж на третiм днi. - Чом так? - Сам приймаю гостей. Мусили повертатися до стольного стiйбища без князя словенiв i потерпати: чи каган не возбуя╨ гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланцiв сво©х, сумирним був i тодi, як зайшов третього дня князь словенiв та став перед ним на весь свiй достойний подиву зрiст. - Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, - освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i ╨, князь Вiрагаст. Баян тепер аж ожвавився. - Хотiв бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги тво©, лангобарди, знялися й пiшли з Паннонi©, а ти з родами залишився. Чом так? Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi. - А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на сво©й, праотнiй землi сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли ма╨мо таку? Зваж i на те, достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй, тепер пiшли. Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо. "Такий справдi невчений життям чи почува╨ за собою неабияку силу? - гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина. - Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i весь люд, що лишився в Паннонi©. Те не ляка╨ тебе, роди тво©? Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна. - А коли не захочемо? - Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись. - Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами? - А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах", - та стримався: слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом, чимось був до вподоби йому. - Лангобардам ви платили данину? - Так. - Менi не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на мо©х супостатiв походом ратним, разом зi мною, ясна рiч, i виставлятимете щораз вiсiм-десять тисяч во©в. Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав: - Як часто можемо ходити? - Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в наших родах. Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував. - Я пристаю на се, достойний. Одначе з однi╨ю умовою. - Якою? - Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм сво©х сородичiв. - Се ж хто такi? - Слов'яни. - Лише склавини чи й анти? - I тi, i другi. Баяна починала розбирати лють. - Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, ©© не дiлять на "хочу" i "не хочу". - Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо". - То все одно. - Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв. З землi сво╨© ми не пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за не© в сiчi. Каган вiдмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привiдцю словенiв пильним позирком очей сво©х i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь i сказав: - Гаразд, я подумаю. У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдi╨ з ними, може навiть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певнiше утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами, а друге, начутий був: слов'яни прелiпi во©. I комонники з них не гiршi за обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще умiють бути та╨мними послухами у таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах, як i будiвничими подiй, мостiв через водойми. Його турми не степенпi робити те. ╙дине, що вмiють, - перти наослiп, брати чужинцiв на меч i сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у та╨мних звiдах. Заради цього зрiвня╨ ©х в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та достойнiсть - так i буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами. XXI Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав до себе повiреного в дiлах сольських. - Лаштуй свою братiю, Кандиху, по©деш до iмператора роме©в iз словом-речницею вiд мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом ма╨ш домогтися того, чого не домiгся тамтого разу. - О великий i мудрий!.. - Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що були колись, iмператор теж iншим буде. У нас ╨ тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть не на ромейськiй землi, свою мають. Другий - не втекли вiд роме©в, е найближчими ©хнiми сусiдами. Отож, коли прибудеш до Константинополя i станеш перед iмператором, не плазуй, як ти вмi╨ш, тримай себе гордо i незалежно, хай бачить i зна╨ привiдця роме©в: авари колись не були ©м рабами чи конюхами, нинi i поготiв не збираються бути. А вже потiм, як перекона╨ш у цьому, скажеш i все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя кликала аварiв на службу, брала на себе он якi повинностi, тепер зрiка╨ться ©х; що вона, всупереч споконвiку iснуючим законам i поконам, посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi, будучи донедавна гепiдськими, мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля гепiдiв Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш iмператоровi, i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i Дуна©, перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом роме©в. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у сiчi з гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi сво©й i гнiву сво╨му, платитиме аварам бодай те, що платив iмператор Юстинiан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допомiжна плата за послуги ратнi - то авари, як i утигури, тепер пiдвладнi аварам i надалi будуть содругами ромеям, надiйною в ©хнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на роме©в. Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора? - О так... - Тож будь острий на розум i зроби исе можливе i неможливо, аби мо© домагання восторжоствували в тво©м словеснiм по╨динку з iмператором. Уповай на те, що содружнi уяп з нами важитимуть для iмперi© в кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що ©х платитцме вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже ©й каменем на груди. А ще скажи iмператоровi: каган поклада╨ надi© на його тямковитiсть i жде згоди на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж iмператорськi сли не прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперi╨ю нема╨ й бути не може. - О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. - Боюсь, що я не зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст тво©х. - Як зна╨ш, так i обертайся там, одне яви неодмiнно: iмператорську згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидi©. Без цього можеш не являтися менi на очi. Кандих i не з'являвся, принаймнi до середини лiта. Полозом вився довкола iмператора, як i довкола тих, що стояли поруч з iмператором, посилав до кагана гiнцiв, аби оповiщали Ясноликого, як iдуть перетрактацi©, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв. Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер би i пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi. Коли ж повернувся з Константинополя i таки нi з чим, Ясноликий встиг перегорiти в гпiвi сво©м i обмежився тим, що усунув старого вiд повинностей стольника. За меча теж не поспiшав хапатися, аби робити обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи, вiдмовчувався. Те не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в кагана, слухав його повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали на його мовчання, або тiшилися з того, що каган ©хнiй сидить в наметi, а не в сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на них навперегонки з вiтром, приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлi© видом, чули веселий гомiн в огорожi i знов яснiли. Бо два лiта супокою дали стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфi© за Дуна╨м i вiд Скiфi© знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он яку щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджу╨ та земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки корiв, отари овець, комоней стiльки, що ©м i числа не всякий зна╨. А ще багато хто удосто╨ний i такого блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди аварськi за iнших часiв? - О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й благоговiв перед силою, що винагородила його он яки©©и щедротами. - О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. - Ти - посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi! Живи собi на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть! Тиша виколисувала супокiй, а супокiй - схильнiсть замилування. На випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а ще - далекими кра╨видами, чист небом i пташиним спiвом у високостi, в наметi й коло вамету - жонами, численними дiтьми коло жон. - Чи ╨ щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам жони, - i чи треба чогось лiпшого за супокiй. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди. I Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло лiто вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним трет╨, п'яте пiшло, а каган не кличе в похiд. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало i змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе волен чинити, а супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого пiсля звитяги над гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв i три доньки, третього - чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки сини, п'ятого - знову тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв сво©х i кривавити в тi лiта меч^ коли в стольнiм стiйбищi його чули крик новонароджена а народжували милi серцю жони - тi, що ©х мав до поцiду, i тi, що замав пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з то© нагоди пир на весь мир. Одшiо лiта вiсiм разiв, другого вiсiм, третього десять i четвертото знову десять. I все не на день i не на два. Чи нiг Ясноликий думати про мету вiдплату i про субсидi© у це глядi знадного блиску золотих солiд, коли рiд кликав довеселiя? ╞Кон у нього ╨ та й ╨, i i.ожпа з них коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжу╨ сипа чи доньку. Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима, на змiну зимi - лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата - отроками, отроки - мужами. I не тiльки в родах аварських, по iнших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однiм iз веселiй прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою i вхопила ©© за коси. На крик скривджено© матерi стали ©© сини, а супроти тих синiв повсталi© сипи жони-аварки. Ледве розвели ©х та втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказi© каган. - Де тво© турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов i став перед ним. - По стiйбищах, повелителю. - I як чисельнi? - Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами. - А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них? Атель не зовсiм розумi╨ свого повелителя, все ж не мав намiру приховувати цравду. - В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корiв, табуни комоней, дiтьми та челяддю обзавелися. - Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй. Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на Сiрмiй не пiшли. Каган одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю, не так давно пiдкорену Вiзантi╨ю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами. Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк подивованi тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли в Далмацi© об'явилися зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути на аварiв, ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому вiн так скудно почав мислити? Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв сво©х i покликав до себе привiдцю папнонських слов'ян. - Що повiда╨ш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути? - Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо. - Хай буде так, одначе no бiльше, чув? - A. - Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як правитимешся в Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там уже. Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодi© треба буде правити Дуна╨м до Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по Савi. I все - супроти течi©. Як доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не схова╨ ©х, немалiбо с. Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. ╙дина надiя на темiнь нiчну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризику╨ ж бо, i пе чим-пебудь - славою непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можi©а вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через Саву навести за пiч, i комонникiв перекинутi© тi╨© ж ночi на супротивний берег. Одне, не ждуть ©х з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не тi, що вiд поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i саме iiа лодiях. Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд рiки. IIа свою голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити, що споруджувати мiст через Саву каган доручить саме йому i його словенам? Гадав, на сво©х, аварiв покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i во©в його, i ©хнiх комоней? Коли пастав вiн, той останнiй перед штурмом Сiрмiя день, Вiрагаст зача©вся у верболозах i постарався зробити так, аби i наган був повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i роме© не вивiдали, що поблизу хова╨ться наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий: закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали одна бiля одно©. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, во© його не вперше наводять переправи), рiка не буде вже перепоною. Безбортi й опалубленi лодi© стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i вскач гнати свого огира. Аби забезпечити цей достойний вiдчайдух умисел, Вiрагаст не став покладатися на Баяна, перевiз на супротивний берег сво©х мечникiв i поставив ©х поночi яко заступ вiд Сiрмiя. Береженого, подейкують, боги бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж собою та Сiрмi╨ю заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст. Ставили лодi© на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одно© та були врiвнi одна з одною, скрiплювали ©х линвами - знов нагадував, аби крiпили падiйно, сднали наплавний мiст iз берегом сходнями - сам втручачся, а домагався сумлiнного ╨днання. Каган, коли зiйшов опiсля всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з турмами сво©ми по другий бiк Сави - обернувся до Вiрагаста й сказав Вiрагастовi: . - Авари не забувають таких послуг. Будеш вiддячений мною, привiдцю словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час. Роме©в немало було в Сiрмi©. Коли висипали, потривоженi, з спочивалень та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили ©х. Несолодко довелося б тим, що йшли на штурм Сiрмiя, якби оборонцi прокинулись ранiш та встигли налаштувати усi, що були в них, метальнi пристро©, розпалити вогонь пiд опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi пристро©в не налаштували, анi веж та заборола не втримали за собою. ╙дине, що лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та сила. Роме© так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць (вiд кого, вiд кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали пiд ударами мечiв, а не оступалися. Та що могли вдiяти вони сво©ми кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв же перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi, i комоннi. I оступатися не було куди, i втiкати тим паче. Тодi вже, як угледiли: опиратися марна рiч, ©х залишилась мiзерiя, викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями мечi. Авари спинилися, а проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в котромусь не награлася бу╨сть - приострожили огирiв i кинули ©х на згромадженi пiд стiною рештки захисникiв Сiрмiя. За ними i всi iншi. Хтось iз полонених прикривався руками, хтось благав про пощаду - дарма. Зручно було стинати голову - стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали руки. Аж поки не нагодився i не угледiв те каган. - Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не тямите, що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть. Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до роме©в. - Стратиги, центурiони б серед вас? - ╙, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед. - Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до нас, аварiв. I за непочитання права нашого на Сiрмiй. Усiм буде те, - показав на потятих хто нехту╨ iiамп i хоче зробi©тп нас сво©ми конюхами. А ще скажеш таке: каган Баян востанн╨ нагаду╨ iмперi©: коли вона ма╨ намiр жити з аварами в мирi, хай платить те, що було обiцяно iмператором Юстинiаном i що субсидувалося iмперi╨ю нинi пiдлеглим нам племенам; хай видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим разом не вволить нашу волю, Сiрмi╨м не одбудеться на Константинополь пiдемо! XXII Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не лiчила потятих на боролищах. Одне знала: на всi ©© ратнi промисли, на утримання в покорi захоплених нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот тисяч мечникiв та щитоносцiв. Коли ©х ставало менше - i головне, вiдчутно менше - тодi згадувала й потятих i то тому лиш, що ©х треба було замiнити живими. За царювання Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегiв, так i василевса: в легiонах iмперi© було всього лиш сто п'ятдесят тисяч во©в. Живим не випада╨ дорiкати, тож громи вергалися на покiйникiв i передусiм на Юстинiана Першого. Це вiн довiв iмперiю до такого стану: посилав легiони в Iран чи Вiрменiю i лишав там, посилав у Африку, Iталiю - i теж гейби У прiрву. А про поповнення не дбав, покладав надi© на варварiв i брав солiди з фiску, аби розплачуватися з варварами, замiсть того, щоб шукати во©в у себе i формувати легiони з сво©х. Нарiкали й на сенаторiв - це вони курили покiйному iмператоровi фiмiам, казали, на те ми iмперiя, не князiвство i не земля - iмперiя, аби не думати про втрати, казали, у пас люду, як у безбрего© ойкумени, скiльки треба, стiльки й наберемо, коли треба, тодi й вiзьмемо. I ось мають: якiсь авари взяли Сiрмiй, якiсь авари погрожують самому Константинополю! - Це що ж вони дозволяють собi? - пе так питався, як обурювався Юстин Другий. - Кинути всiх i все й витурити за обводи iмперi©! Тi, кого це стосувалося, не посмiли запитати в iмператора: а кого виставлять супроти аварiв, коли всi палатi йськi когорти або в Iталi©, або в ╙гиптi, або в Iранi стинаються. Про те скажуть пiзнiше, пе пiд гарячу руку та й це обов'язково iмператоровi. Бо мусять сказати. В аварiв понад сто тисяч комонних во©в, ромейськi ж, коли i ╨, то десь. Якщо не розкошелити фiск i не набрати на його золото бодай п'ятдесят тисяч, Сiрмi╨м справдi не вiдкупляться. З тими упованнями на когось i на колись, мабуть, i- пiшли б вiд Юстина Другого, коли б Юстин Другий не захотiв почути вiд сво©х стратегiв, хто i якою силою вгомонить аварiв. Довелося бути вiдвертим iз ним: тако© сили iмперiя не ма╨. - Це як накажете розумiти? - видивився iмператор. - Одбiрнi палатiйськi легiони, василевсе, кинутi на персiв, iншi перебувають в Iталi©, ╙гиптi, де без них теж не можна обiйтися. Тi ж, що ╨ пiд рукою, не зможуть осилити обрiв. На те потрiбна така сила, як i в них. - То згуртуйте ©©. Фiск дасть солiди, iмперiя ма╨ стiльки люду, що ним море можпа загатити. Наберiть лсгiопорiв, вимуштруйте бiльш-менш, вдайтеся зрештою до когось iз варварiв, аби пособили сво╨ю раттю, а обринiв провчiть так, щоб вони й слiд до нас забули. Теж знайшлися однi - погрожувати Вiзантi©. Коли так каже iмператор, що залиша╨ться робити? Взяли усе, що можпа було взяти у метрополi©, покликали когорти з провi©©цiй i передусiм з найбiльш падiйiшх - Фракi©, Македонi©, згуртували на видiленi фiском солiди новi легiони та й стали на думцi: погромити аварiв так, щоб i думати забули про вторгнення в обводи ромейсько© землi, сили цi╨©, може, й недостатньо ще, а повернути iмперi© Сiрмiй можна. Лиша╨ться визначитись, хто поведе цю месницьку силу на аварiв i зумi╨ розумно скористатися нею. - А чого тут вагатися? - пiдвiвся один. - Я поведу. То був знаний в палатiйському вiйську стратег, до того ж иаближена до iмператора особа - Тиверiй. У сiчах з персами вiн зумiв заманити супостатiв сво©х на позицi© ромейських легiонiв, вiдрiзав ©х вiд усiх iнших персiв i примусив без особливих втрат i зусиль скласти бронь. Вдруге Тиверiй сам зважився вторгнутись у персидську фортецю, пiд якою усiм набридло стояти, зчинив там переполох, а вже переполох допомiг вломитися туди всiм iншим ромеям i заволодiти фортецею. Усе те казало про молодечу вiдвагу Тиверiя, хоча нiчого ще не казало про його вмiння виграти виправу, в якiй беруть участь не когорти й манiкули, а легiони й легiони. Та коли падiя на звитягу така нетверда, а бажаючий взяти гору над аварами ╨, то хто насмiлиться пiдвестись i сказати: сюди потрiбен iнший? Однi промовчали, iншi зрадiли, що знайшовся охочий, та й благословили смiливця на подвиг. На путi вiд Константинополя до Дунаю Тиверiй поповнював та й поповнював сво© легiони новими когортами. Тож коли наблизився до Сiрмiя, силу мав достатню. Лишалося вивiдати, де зараз каган i його турми, що помишля╨ вчинити супроти нього, Тиверiя. Причина незлагоди - Сiрмiй, та чи треба йти на нього всi╨ю силою? Там мiцнi фортечнi стiни, вони можуть виявитись i неприступними. Що тодi? Стоятиме та й стоятиме, сподiваючись взяти iзмором? А чи не вiзьме той iзмор його легiони? Йшов до Дунаю - думав про це i пiдiйшов - теж думав, аж поки не став на твердiй i ╨дино вiрнiй мислi. Легiонам i легiонерам так чи iнакше потрiбний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле мiж аварiв послухiв та вивiдникiв. А вже як матиме вiд них звiди, стане на якiйсь мислi-рiшенцi. Проникнули його вивiдники мiж аварiв (в тiм числi i в Сiрмiй) дуже просто - пiд виглядом продавцiв товарiв, скупщикiв бичачо© шкiри, овечого смушку, просто пiд личиною блукаючих в пошуку шматка хлiба людей. I звiди принесли, за всiма ознаками, достовiрнi. Не принесли лиш втiхи: каган, виявля╨ться, знав, хто веде супроти нього легiони, де перебува╨, i тримав турми напоготовi. Уповання на несподiванку, отже, вiдпало. Мусить виходити в поле i стинатися з аварами в полi. Де вигiднiш стати: перейшовши Саву пiд Сiрмi╨м чи опертись на Сiнгидун i вдарити з боку Сiнгидуна? А як i там, i там? "Прокляття! - вперше зворухнувся сумнiв i зродив щось схоже на каяття. - Навiщо брав на себе цю виправу, коли не був нi на Савi, нi на Дуна©?" I в один, i в другий кiнець кидався, мiркуючи, а спинився на мислi, яка не вiдвiдувала його досi та, здавалось, i не повинна була вiдвiдати: оскiльки каган все одно зна╨, хто вийшов супроти нього i з якою силою, чом не почати виправу з перотрактацiй? Осiяпня це видалося Тивсрiю на диво звабним, i вiн не став вагатися: зрихтував iз перших, що трапились пiд руку, сольство й послав його у стольпе стiйбище аварiв. Скiльки ждав Баяпово© одповiдi, стiльки й пе переставав сподiватися: а раптом привiдця аварiв зважить всi "за" i "проти" та й пiде з Сiрмiя? IIащо вiн йому? Анi Сiрмiя, янi лапгобардського IIорика пе обрав сво©м стольним городом, як став на Гепiдськiй землi наметовим стiйбищем, 'iак i продовжу╨ стояти. Сольстио ж iiе з порожнiми руками пiшло. Так i сказав слам сво©м: "Обiцяйте кагановi: "Я, Тиверiй, докладу всiх зусиль розуму i серця, а схилю iмператора до мислi жити з аварами в дружбi й платити ©м обiцяне - вiсiмдесят тисяч солiд щолiта, коли кагап вииеде з Сiрмiя турми сво© й передасть його законним володарям - ромеям". I вдень ходив - не переставав думати про це, i на сон одходив поночi - знову думав. Вiрив у сподiване i ждав сподiваного. А дiждався небагато. Каган сказав, вислухавши слiв: "Було б лiпше, коли б Тиверiй привiз солiди, а пе слова про них. Сiрмiй можу звiльнити, одначе не ранiш, як iмператор сплатить належне нам за всi цi лiта i видасть всiх, хто завинив перед нами". I тим сказав усе: мирно Сiрмiя не передасть, Сiрмiй належить брати силою. Ну що ж, неминучого не минути. Лиша╨ться подумати, як виграти сiчу, та й ставати з цим зарозумiлим обрипом нс' прю. Вiн все-таки Тиверiй, за ним он якi звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине? ╞здив сам на Дунай, посилав роз'©зд на Саву, прикидав, зважував, а чогось твердого i певного виважити для себе ве мiг. Аж поки пе пiдступила до серця злiсть i не змусила бути самим собою. "Я все-таки ромей i Тиверiй, - похвалився. - Не може бути, аби по перехитрив тебе, Баяне". Знав вiд знiду©iiв сво©х: авари тож пе вiдсиджуються в стiйбищах, бiля жон та комопсii, рискають по сей бiк Ду"аю, наглядають за ним. А коли так, пiде на Сiрмiй, та й край. Тим упевнить кагана: його мета - таки Сiрмiй. I вже тодi, як упевнить, лишить пiд Сiрмiем лише мечникiв та Дучпикiи, всiх iнших кипо з Сiпгидуиа за Дупаii i пустить гуляти iю аварських стiибищах. Так, щоб лише попiл лишався пiсля пих та плач i туга сiялись долами. Хай тодi вiн, кагап, бiга╨ мислiю по древу та дошуку╨ться, до взяти 'гуршi, аии i люд сiiiii захистити вiд uorniu та меча, i Сiрий зберегти за собою. Л так, хай тодi дума╨ та знiма╨ термi© з-пiд Сiрмiя та кида╨ супроти комопгiих ромсйських Легiонiв. Гляди, в тому поспiху та перестраху i схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирiii i иовгрпя iмперi© Сiрмiй. Усе робив, аби бачили Баяновi звiдуии: iде на Сiрмiii, i йде нсiсю сво╨ю силою. А коли був уже пiд Сiрмiсм i обклав, перейшовши Саву, Сiрмiй, залишив при coo i лише тих, що треба було залишити, iншим повелiв знятися та╨мно, зробити видимiсть, нiби ©х вiдкликано з-пiд Сiрмiя, а там десь звернути до Сiнгидупа, на переправу через Дунай. Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дуна╨м, плюндруючи аварськi стiйбища. У кагана вистачило турм заступити ©м путь. А вже як заступив та впевнився, далi не пiдуть, покликав найкмiтливiшого з терханiв, Апсиха, й сказав йому: - Вiзьми якi хочеш i скiльки хочеш турм i скинь тих, що пiд Сiрмi╨м, у Саву. Апсих прикинув щось у думцi й затримав крицевий позирк очей сво©х на кагановi. - Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вiрних тобi. - Всього лиш? - Решту вiзьму в хакан-бега. - Бути по-тво╨му. Апсих знав: каган вiрить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечнiше дiло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути i вагань: вiн утвердить кагана в сiй вiрi. Ще раз i, може, назавжди. Коли наближався до Сiрмiя й угледiв, небо замоложу╨ться, спинив натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ зажене Тиверiйових во©в до кри©вок i дасть можливiсть об'явитися в ©хньому таборi зненацька. Отож i рiшенець не може бути iншим: пiд Сiрмi╨м об'явиться поночi, тодi, як нiхто не видiтиме його, а складеться, як мислить собi, поночi i вдарить на ромейський табiр. Небо було прихильне до Апсиха. До само© ночi громадились i громадилися там хмари, а вночi прогуркотiв грiм, закресали блискавицi i хлинув дощ. Не дощ - справжнiсiнька злива. Тиверiй певен був: пiд таку зливу запертi в Сiрмi© авари пе посмiють зважитися на вилазку. Про те ж, що надiйде iнша сила i саме зараз опукою впаде на його табiр, i помишляти не мiг. А вона впала, да так дужо i навальне, що тiльки найбiльш завзятим та обачним i пощастило добiгти до Сави та перепливти Саву. Мусив кликати до себе тих, що пiшли за Дунай, i тим згубив ©х мало не наполовину. Авари настигли його когорти при Дупа© i нав'язали сiчу. А до видано, аби тi, що бачили вже себе по другий бiк рiки, у повнiй безпецi, спроможнi були протистояти супостатовi i протистояти достойно? Тi, що не розгубилися i завзято стали боропити свою честь, полягли у сiчi, тi, що переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якiсь сподiванки. Коли добрався зрештою до Константинополя i став перед iмператором, так i сказав йому: - То диявол. Доки пе ма╨мо змоги кинути на нього все палатiйське вiйсько, мусимо платити солiди та миритися якось. Iншого стриму йому нема╨ i чи буде колись, пiхто не вiда╨. Iмператор метав блискавицi i найбiльше на нього, Тиверiя. Дорiкав за те, що почав виправу з обмiну сольствами, що залишив там, при Дупа©, он скiльки во©в, а не принiс нiчого, окрiм ганьби й безвиходi. А схолонув по кiлькох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварiв шукати злагоди. Довго пе було ©х, слiв. Дехто побоювавсь уже: нiчого пе ви©здять вони, доведеться iпших рихтувати i в супротивний кiнець свiту - до персiв, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звiдтам, силу та й кинуть на аварiв. Одначе сли повернулися, i повернулись неабияк збадьоренi: вони таки обламали роги тiй сатанi в лику людському. Чули таке: зажадав, аби iмперiя сплатила йому солiди за всi минулi лiта, вiд того самого часу, як помер i перестав платити передбаченi угодою солiди iмператор Юстинiан. Казали йому: "Ти не послуговувався вiдтодi iмперi©, за що вона ма╨ платити тобi солiди? Невже й за те, що громив соузних iз нею гепiдiв, посiв ©© город i фортецю Сiрмiй?" Слухати не хотiв: або - або. Аж поки не вдалися до хитростi та не перехитрили дияволом посланого на ©хпi голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя i мав вiдвiдати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солiд, аби тiльки запевнив Баяна: роме© замирюються з персами, двадцятилiтнiй вiйнi настав кiнець. По тому Баян зговiрливiший став i зламався врештi-решт: "Хай буде по-вашому, - сказав, - за минулi лiта не треба платити, а за се i наступнi платiть, як i платили: по вiсiмдесят тисяч солiд". Довелося погодитись i взяти з нього роту: поверне Сiрмiй i етапе на Дуна© яко страж iнтересiв iмператора i його iмперi©. - Присягався по-сво╨му, - хвалилися, - на мечi, присягався й на бiблi©. - Ото й бiда, - насторожився iмператор. - Чому так? - А тому, що лжа то ╨. Що варваровi бiблiя i яка у нього пови©шiсть перед бiблi╨ю? - Ми iнакше гадали: що нам ного присяга, важливо, iи,о побачимо за всю. - I що побачили? - IТа диво щирий був, надто коли присягав по-сво╨му. Iiiдi©iс меча u вирiк, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'╨ i весь люд мiй витне до ноги, хай Небо впаде на пас, i лiсп, i гори, рiка Сав хай вийде з берегiв i поглине нас у хвилях сво©х". Iмператор нiчого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, i вже тодi, як надумався, повелiв: - Готуйте йому дiло. Хай не гада╨ собi, що братиме солiди задаром. XXIII Дiло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому роцi свого перебування на престолi вiн запемiг, i так дуже, що визнав за потрiбне вiдмовитися вiд сонцесяйно© коропи на користь царицi Софi© i Тиверiя Константина - того самого, що ганебно втiк вiд аварiв з-пiд Сiрмiя. Посiвши трон iмператора в Августiонi i розглянувшись на тронi, Тиверiй не забарився згадати пiдписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слiв: - Вiзьмете з нього присягу, - сказав сво©м нарочитим, - на вiрнiсть новому iмператоровi. Аби вона була надiйною, заново укладете з ним ряд - точнiсiнько такий, який укладав вiн з Юстином Другим. - Буде зроблено, достойний. - А вже як вiзьмете присягу, нагада╨те йому, що тiльки калiки-перехожi живляться дармовим хлiбом. Коли вже взяв на себе повиннiсть бути нашим найманцем, хай вiдшука╨ нагоду i вдарить на склавипiв. Тi варвари геть знахабнiли. ╙ вiрнi звiди: зiтову готують вторгнення у нашi землi. Каган ма╨ упередити iiого сво©м вторгненням у землi склавипiв. Хтось iз сенаторiв зважився зауважити: - Цей мудрий твiй рiшенець, василевсо, достойний пайлильпiшо© упаги i найщирiпiих старань. Склавппiв, подейкують, збира╨ться велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навiть за Довгою стiною. Чи не заохотити тих наших соузникiв ще однi╨ю посулою? - А саме? - Сплатiм чи пообiцяймо сплатити субсидi©, коли пiдуть у Склавипiю,за рiк наперед. - Нi, цього не слiд робити. Хiба не бачите, авари й без того розперiзуються, i розперiзуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокiiiного iмператора, чув я, було сольство вiд турецького падишаха Турксапфа. - А так, було. - I що привело його до пас? - Турки висловлювали сво╨ крайн╨ невдоволення з того, що iмперiя прихистила в себе аварiв, ©хнiх конюхiв, котрi будучи пiдкоренi падишахом, втекли вiд повинностей, покладених на них волею звитяжцiв. А ще похвалялися: коли iмперiя не витурить ©х за обводи сво╨© землi, вiн, Турксанф, дiстане ©х i при Дуна©. Так i сказав: "Авари не птахи, щоб, ширяючи в аерi, уникнути турецьких мечiв; вони й не риби, щоб пiрнути i щезнути в морськiй безоднi. Вони по землi ходять. Тiльки-но розправлюсь з ефталiтами, доберусь i до аварiв", - Ось цю речпицю його й переповiсте слово в слово Баяну. А ще таке скажете: "Iмперiя залишиться вiрною соузницькiй угодi, коли соуз наш справдi буде мiцний". Бiльше нiчого не кажiть, все iнше сам ма╨ зрозумiти. Вiн i зрозумiв, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали про склавинiв - хто вiда╨. В усякiм разi, не довго раздумував, як бути. Покликав слiв, очолюваних уже Таргiтом, i сказав склавинам устами пiдданих сво©х: "Скорiться нам по добрiй волi i платiть данину. Якщо ж ослуха╨тесь, прийдемо i вiзьмемо силою набагато бiльше". У склавипiв, що сидiли на нижньому Дуна©, старшим серед князiв був тодi Лаврит, муж в лiтах уже, а проте й вiн розсмiявся, вислухавши аварiв. - Ваш каган не повiдав часом, з яко© ж се речi? - Казали вже: з то©, що ма╨мо силу, котра примусить платити. Лаврит спохмурнiв i рвiйно звiвся. - Скажiть сво╨му привiдцi, - наважився виповiсти те, що виповiли аварам свого часу аiiти, - скажiть йому, пай розглянеться лiпше та побачить, чи народилася i чи зiгрiва╨ться сонячним промiнням людина, котра пiдкорила б собi нашу силу. Не хтось папiим, ми звикли володiти чужим. В цьому певнi, доки на свiтi ╨ боролитца i ╨ мечi. А тепер iдiть нрiч, ми не бажа╨мо говорити з такими. I знову сли падали Баяновi в ноги й кликали до помсти за образу iменi i честi, одначе Баян не пiдняв того лiта сво© турми i це попiв iiа склаииши. Хлiуриися, слухаючi© слiв, цiпив, лютуючи, зуби, а проте не звiвся i пе показав мечом у той бiк, де склавини. На щось сподiвався ще, чогось ждав. I дiждався: наступного передлiття слов'яни зiбрали ополчення й повели через Дунаii, у аемлi Вiзантiйсько© iмперi©. Повели таку тьму i наробили у Фракi©, а потiм i в Грецькiй землi такого переполоху, що iмператор змушений був кидати супроти них усе, що мiг кинути, не забув i про соузницькi обов'язки найнятих на це дiло аварiв. "Iмперiя ось уже скiльки лiт пiдряд, - нагадував Баяновi через нарочитих сво©х, - справно платить тобi, кагане, i тво©м родам допомiжнi солiди. Взамiн же пе мала досi нiчого. Нинi настав час для тво©х турм, для всiх родiв i во©в аварських показати, на що вони спроможнi i наскiльки вiрнi обiтницi сво©й. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долiв та пiдгiр'я, що при Дуна©, вторгнулися в нашi землi стотисячною раттю, сплюндрували, чинячи побори, Фракiю, дiсталися вже й до грецьких полiсiв. Повелiва╨мо: кинути - i негайно - всi сво© турми на слов'ян i порятувати вiд видимо© згуби громадян наших у префектурi Схiд. Склавини не сподiваються удару в спину, для них мечi сородичiв тво©х стануть божою карою за безбожнi ©хнi дiла". Баян спiвчував людовi ромейському i гаряче обiцяв нарочитим: пiде на склавинiв i покара╨ склавинiв. Не казав тiльки, що завчасу вже, не знiмаючи меча, почува╨ себе увiнчаним лаврами звитяжцем. Бо таки певен: лiпшо© нагоди поквитатися i з ромеями, i з склавинами сподiватись годi. За сим разом не кривитиме навiть душею. Iмператор повелiва╨, аби прийшов у його землю i поквитався з склавипами, склавини напросилися сво╨ю зухвалiстю на достойний ╞хньо© зухвалостi сквит. Небом заприсягтися може: лiпшого не вигада╨ш. I погуля╨ вдоволь, i здобич матиме таку, яко© нiколи ще не мав. Земля Склавинська нiким - i доволi давно - не була плюндрована, прийде й забере там усе, що ╨ нинi незахищене, i в Фракiю, наперерiз склавинам, що повертаються з нахапаним, пiде, не прогада╨. Одне, iмператоровi догодить, друге, склавинам пустить крiвцю, аби не почували себе так високо, трет╨, себе не зобидить - забере все, що можна забрати в безпечних на зворотнiй путi звитяжцiв. Рада була коротшою з усiх коротких. - Ти, Ателю, бери тридцять турм i йди у Фракiйську землю. Ти, Апсиху, пiдеш до склавинiв, що на нижнiм Дуна©, по пiдгiр'ю. Теж пiзигопi тридцять турм. З усiма iншими, покликаними боронити супокiй родiв, залишусь я. Апсих, як завжди, сприйняв повелiння Ясноликого супокiйии. Сказав пiти, то й пiде, що робити в тiй землi, коли прийде, теж зна╨. А Атель дивився на кагана i благальне, i нерозумiюче, i перепуджено водночас. - Достойний! ©х же сто тисяч, склавинiв. Що я вдiю з ними з сво©ми тридцятьма? - Гада╨ш, вони будуть при купi? - Так не гадаю, i все ж... - Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього i тридцяти турм вистачить. До речi, - застерiг, помовчавши, - полон не витинай, прав у нашi володiння, якусь частину передай ромеям, хай iмператор бачить i зна╨: ми вiрнi його повелiнню. Усе ж, що вiзьмеш у склавинiв яко трофей, - комоней, худобу, паволоку, золото - супроводжуй пiд надiйною охороною в мо╨ стiйбище. Сам у роме©в нiчого не бери, крiм яств для во©в i фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде й того, що вiзьмуть у них склавини. Похiд трубiть сьогоднi ж. Ще помовчав, роздумуючи а чи сподiваючись почути чийсь голос, i вже потiм сказав: - Жду вас звитяжцями, содруги мо©, i кличу Небо в помiч вам. XXIV Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути бiльше нарiкань на Ясноликого, анiж в Ателя. Бо не розжирiлому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й спритному терхановi, слiд було б iти в Фракiю й чинити там те, що велено чинити Ателевi. Ба, не удосто©вся тако© честi, в iнший кiнець ма╨ йти й гуляти по-iншому. Ну, та обiйдеться. То тiльки спершу ворухнувся було черв'як жалю чи прикростi. Апсих тому й ходить у Баянових обранцях, що багато чим, коли не всiм, схожий на Баяна. Одне, зна╨: оскiльки Ясноликий велить дiяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тiй першiй митi мислями i впевнився: там теж буде що i буде в кого брати. Склавини он як часто гостюють у роме©в, е там i комонi, i тучнi стада худоби, ╨ й паволока, солiди по закамарках. А вiн умi╨ витрушувати iз смертних зiзнання, вiд нього не приховають анiяких скарбiв. Як тiльки Апсих перейшов Тису й угледiв перед собою першi склавипськi поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи, завалували пси, ревла кинута напризволяще чи пiдiбрана вже чужинцями й гнана силомiць худоба. Волали про иомiч i люди, надто тi з них, що спiймались на аркан i не могли втямити з несподiванки, що то за страхiття, звiдки воно впало на ©хнi голови. Та ба, що далi проникав Баянiв улюбленець у землю ©хню, то вiдчутнiше остуджувалося серце: йому нiхто не ставав на путi з мечем чи сулицею, одначе й по оседках склавинських не було вже анi самих склавинiв, анi ©хнiх скарбiв. Ховалися по плавнях, втiкали до лiсу, а може, й у гори. Тi, що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його во©, де не шукали, вiдшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (i отарами, i поодинцi), з склавинiв же хiба що старе луб'я, тi, хто не годен був утiкати чи не мав до того охоти. - Де люд ваш? - питались ошкiрено. - Утiк, молодче. - Куди? - Звiдки менi знати? Сiли, хто мiг сiсти, на комоней та й подалися, а куди, спитай у вiтру, може, вiн зна╨. Що вiзьмеш з такого? Спершу гнiвались i били до смертi нагаями, далi й гнiватись уже не могли. ╙дине, що лишалося, - сподiватися: так довго тривати не може, десь та настигнуть втiкачiв. А настигали лише стада корiв, отари овець, - те, що не могло прискорити ходу i йти купно з комопними склавинами. - Негайно перетнiть ©м путi, - повелiв терханам. - Видiлiть сотнi вииiдпикiв на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих гiр i вiдрiжуть вiд них усiх склави©©iв, iцо по встигли сховатися в горах. Терхашi угледiли в тiм неабияку мудрiсть свого привiдцi i поспiшили зробити iiого повелiння дiлом. - Будьте обачнi, - казали сотенним. - Скачiть бистро, одначе так, щоб менше вас видiли. Хай це буде для склавинiв несподiванкою, коли зблизяться з горами. Ваша мета - посiяти страх i примусити склавинiв полишити все, що ведуть i несуть iз собою. Та ба, несподiванка упала на голови обрiв. Тi, що повернулися перегодом, повiдали: ви'iти вопи вийшли до гiр i путi склавипам, що гiраиилися туди, перекрили, та ненадовго. lie лише вони, авари, були обачнi й правилися спритно, склавипп теж не дрiмали. Вистежили ©х, влучили зручну пагоду - тодi, як перепочивали, дожидаючись втiкачiв, та й накрили сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичiю. Jhiiuc ткм, що прибули оце сказати про бiду, й пощастило вислизнути з обiймiв видимо© смертi. Апсих лютував: це його, доблесного i паiiкмiтливiшого з усiх кмiтливих, обвели довкола пальця? Коли ж пiдiйшов до гiр та впевнився: нiяких заслонiв нема╨ там, i зовсiм занепав духом. Як же бути далi? У горах вiн i поготiв не вiдшука╨ втiкачiв. А його турми вiдшукають i, чого доброго, перерiжуть одну по однiй. В усякiм разi, з гiр вiн товару склавипського не прижене i скарбiв теж не винесе. Лиша╨ться одне: стати табором i рискати сiрим вовком по долинi, вишукувати тих, що поховалися. Не всi ж вони встигли вiдiйти у гори. Заприсягайся може, не всi. Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже перша зустрiч iз склавинами не вимагала великих потуг, а принесла бiльше, нiж можна було сподiватися. Турми налетiли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, i в змиг ока затопили ©х сво╨ю силою. Коли ж стих ©хпiй галас i вгомонилась круговерть, що ©© iменують сiчею, Атель i всi, хто був з Ателем, не втримались, аби не пiднести очi до Неба i не воздати належне Небу: тi, що були нещодавно володарями скарбiв i лежали тепер поверженi, лишили на фракiйських долах обоз у кiлька сот начинених добром i старанно прикритих веретами возiв, табуни об'©жджених комоней, череди корiв i отари овець, що, либонь, не пiдлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський - той, що його взяли на меч i сулицю в сiчах, i той, що нахапали по городах i селищах. - Авари! - волали найбiльш розчуленi. - Небо з нами! Небо за нас! "А так, - гадав собi, чуючи тi волання, хакан-бег Атель. - Воно вiдтодi з нами, вiдколи послало нам ясноликого i дальцозорого привiдцю - Баяна". Лiчити те, що взяли ратною силою в склавинiв, не було потреби. Була потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючi поживитися першою поживою турми. - З склавинiв лишився хтось живий? - Анi одного, привiдцю. - Знайдiть такого, котрий зна╨, що лежить на возах, серед звiльнених роме©в. Його недовго шукали - сам назвався. I з речницеюроз'ясненням не забаривсь. - Це паволока iз гiнеке© города нашого, - ходив мiж возiв i показував. - Це те, що нахапали татi по людських оселях. А цс вина з погребiв епарха, :з припасiв монастирських, цс яства всякi, а це ось золото з церков, солiди з скiтницi, дорогоцiнностi людськi. У всякого привiдцi ╨ сво©, найбiльш надiйнi люди, а п стратига, епарха - когорти, туршi. Булп вопи i в Ателя. - Сумбате! - покликав першого з них. - Бери все це пiд свою надiйну руку. Те, що наложить воям, я вiддам зараз воям. Все iпше ти i твоя турма ма╨ доправити цiлим i неушкодженим у стольне наше стiйбище ii передати кагановi. - Достойний! - переполохався i став благати терхап. - Бо© мо©, як нiчи© iншi, прагнуть сiчi. ©м погуляти хочеться. Нехай хтось iнший вiзьме на себе цю повиннiсть. - Роби, що велено! - спохмурнiв Атель i, ви©хавши перед турми, скинув iз себе ту похмурiсть. - Во©ни! - закли-J кав до уваги i послуху. - В щойно отриманiй над супостатом звитязi ви явили себе достойними родiв сво©х i тим ще раз ствердили: супроти нас, аварiв, нiхто не спроможний вистояти. Сила паиiа нездоланна, ми непереможнi! Крики видимого вдоволення котилися хвилями вiд турми до турми i спонукали хакан-бега до похвальби. Та вiн розумiв: не литпо заряди не© виигiюв перед лани комонникiв. - Гляньте, - повiв рукою в той бiк, де стояли вози, юрмився полон, - те, що добувалося потом i кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока стало наглим. А чому так? - запитав i не ждав пояснень. - Бо мiцно трима╨мо бронь у руках, бо веде пас привiдця, котрий бачить далеко i дбав, аби звитяги нашi здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти осторонь i дивитися, як спустошу╨ться склавипами Ромейська земля. Ма╨мо повиннiсть перед ромеями i ма╨мо повелiння вiд роме©в. Та знайте й iнше: iмператор повелiвав нам вийти на боролища i потяти склавинiв на боролищах. Каган скорився його повелiнню, проте не став чинити слiпо. Вiн тим i славен у родах налвих, що ма╨ свою мудрiсть i живе сво╨ю мудрiстю. "Йдiть, - сказав, - супроти склавинiв, одначе шукайте ©х, стинайтеся з ними там, де нема╨ вже боролищ, зате тiсно Л, полону склавинському по сiчi. Тим ви й примусите ©х стенутися, а затим i пiти восвоясi". Мiж аварiв вiддавна узвича╨но так: хакан-бег не хова╨ вiд во©в сво©х пота╨мних намiрiв, рано чи пiзно виходить перед пих i каже. Тож i зараз ждали ©х, досi невiдомих ©м намiрiв привiдцi. А почули зовсiм iнше. - Даю добу, - мовив по нетривалiм мовчаннi Атель, - на весело дозвiлля i на перепочинок. Вина та яства, що ╨ у вiдбитому в склавинiв обозi i що можуть бути спожитi за добу, - вашi. Берiть i споживайте, веселiться по стомнiй путi i ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на волю i розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Вiн, самi вiда╨те, найлiпше прибереже полон, як i скарби, що ╨ в обозi, i по-отньому подiлить мiж нами, коли повернемося з походу. I знову турми голосно виголошували славу - i кагановi, i хакан-бегу, а розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим - анi вином, анi яствами, зпав-бо: те, що вiзьмуть з обозу, може, й позначиться на обозi, на стирлованiй тварi ж - анiскiльки. Беруть он та й беруть молодих бикiв, смажать та й смажать, оббiлованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось? Стане його, добутого, i на цих, що питимуть та ©стимуть сьогоднi, стане й на тих, що обдiлятиме каган. Та й чому мав би обмежувати во©в, коли все, що добуто, належить передусiм воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це не востанн╨, далi те саме буде. Коли не лiпше ще. А так, доки дiйде до привiдцiв склавинських, що набуток ©хнiй потрапля╨ до чужих рук, доки тi стямляться та увiрують: то - не вигадка страхопудiв, то - правда, турми його не одну звитягу вiдсвяткують i пе один полон дiлитимуть ось так, як нинi: нам - наше, каганове - кагановi. Тож i не скупиться хакан-бег, п'╨ з усiма i возда╨ хвалу Небу за щедру винагороду по звитязi теж з усiма. Зате коли напились, та на©лися, та вклались на спочинок, не пiшов до намету i не залiг, як всi iншi, в наметi, покликав терхапiв, що стояли з сво©ми турмами на сторожi, нi повелiв. - Дайте лад всьому, що лишилося, i полiчiть, що лишилось. Тi вибалушили очi. - Нiби це можливо? - Усе можливо. Вiзьмiть у свiдки торхана Сумоата i лiчiть. Вiн ма╨ доправити полон кагану й звiтувати за все, що доруча╨мо йому, перед каганом. - Повелення привiдцi - повелiння Неба, та як полiчити всо цо? - А як, - догадався один, коли торхапи залишились самi, без Ателя, - полiчимо лиш те, що на возах, все iнше можна й на око прикинути. - Вам - аби легше та прудкiш, - не пристав на ту ряду Сумбат, - а менi як потiм бути? Чули, що казав хакан-бег? Вiдповiдаю головою. - А ми тебе не зобидимо, - заспоко©ли його тi, кому доручено лiчбу. На тому й стали. Коли прийшли та доповiли хакан-беговi, скiльки чого мають, той не взяв пiд сумнiв ©хню доволi бистру лiчбу. Одним поцiкавився, звертаючись до Сумбата: - Ти все це бачив i згоден? Так, привiдцю. Тодi пiднiмай свою турму, забирай полон, обоз - i в Сумбат видивився на нього. - Чи це можливо, достойний? Турма пида нарiвнi з усiма, спить мертвецьким сном. - Дарма, в путi протверезиться. Полон ма╨ вiдiйти до то, як всi iншi прокинуться й згадають, що в обозi. Очi терхановi округлились, i вид, постава не забарилися казати: "Великi iстини вiдвiдують розум тiльки великих. яухаю i повинуюсь". I Атель тому й посiв найвищу сходинку в каганатi (крiм кагана, звичайно), що був витязем серед витязiв, мав тверду руку, та мав i кмiтливий розум, зiрке на такi, як ця, iродi© око. Це вiн так спритно упорався з утигурами i кутдягурами, це дякуючи йому авари не були цiлковито по Громленi антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував кiлькома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом зайшов антам за спину й заходився гроiмити там не налаштоване до сiчi ополчення. Виверт той Гiпоiяв серед антiв тлум, а тлум покликав назад тих, що - рiщували долю всi╨© сiчi, i сплутав антам так добре роз угавленi на аварiв сiтi, по сутi порятував i тi турми, що якими пожертвував. Хто-хто, а хакан-бег вiда╨: високо I.ргавить Баян Апсиха, i все ж не його - Ателя послав у Фракiю, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинiв, не багато й не мало - сто тисяч. Коли обливати громити роме©в та обернуть комоней супроти аварiв, Пiцо встромили вже ©м нiж у спину, не хтось iнший, тiльки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уi Певнiсть усiм дода╨ твердi, а твердь множить сподiванни-. Тон; i Атель пе мiг не сподiватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а вiдтак примножиться й возневення помiж достойних. Одне муляло по тому, як одiслав - он: чому вiн засумнiвався в останню мить i зажадав вiд Сумбага та його тсрхашв присяги на вiрпiсть обов'язку? Хiба вони не давали ©© перед походом? Все спить у його таборi, поборене хмелем, вiдчуттям ситого вдоволення. Не спиться лиш хакан-беговi. I розлiгся привiльне в наметi, i повiки давно склепив, думки непроханi гонить, а прогнати не може: поста╨ перед очима Сумбат, терхани, напiвсонна турма, ледь приведена зусиллям терханiв до тями, ба присяга навiть вчува╨ться крiзь папiвсоп, напiвдрiмоту: "Я, терхан Сумбат, а купно зi мною i во© мо© оголю╨мо мечi i заприсяга╨мось на мечах: доки б'╨ться в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану родами бронь, стоятимемо на сторожi полону ратного, що е тепер здобутком усiх, i як би там не було - хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на нас, доправимо здобуте в сiчi цiлим i неушкодженим. Коли ж я чи хтось iа во©в мо©х порушить цю роту i не обсто©ть добуте вiд посягань супостата чи сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..." "Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке - провинитися? Вiн, Атель, запiдозрю╨, що провина можлива, i тому змусив Сумбата дати перед усiма роту чи це бiльше, нiж пiдозра - знамення чогось грядущого вже i вельми пагубного?.. Чи мiг знати тодi, що тривога, як i сумнiви, не випадковi, що знеславлення його iменi в очах Ясноликого започаткувалося вже, i започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великi надi© покладав на свого улюбленця - Апсиха. Коли прийшли вiд нього люди i впали до нiг, а впавши, сказали: "Вийди, великий i мудрий, та глянь, який полон iде з Склавинi©", - схопився, подейкують, по-молодечому спритно i так само спритно опинився в сiдлi. Недовго гнав огира - полон був уже на пiдходi до стiйбища. Зате сидiв у сiдлi i оглядав тлумисько з корiв та овець вiд то© митi, коли вперше угледiв його, до то©, коли вичерпало себе й лишило по собi лиш стовп ©дко© пилюки. - Терхан Апсих велiв переказати тобi, Ясноликий, - знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, - що склавини повершенi. Нашi во© пройшли вiд Дунаю до Карпат... - I це все, що взяли у Склавинi©? - обернувся до Апсихового посланця каган. - А де комонi, скарби, хлiб зрештою? Де люд склавинський? Йому спiшили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, i казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, i втiкають у плавнi, дебрi лiсовi, а дебрями - у гори. Одначе вони, Апсиховi во© i терхани, певнi, далеко не втечуть - рано чи пiзно будуть настигнутi. Отодi й поставлять ©х, як i скарби ©хнi, перрд очi свого повелителя. - Скажiть Апсиховi, - не втiшався обiцянками яснодикий.- Я н╨доволений ним. Чи мiг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсиховi подвиги в Склавшiй? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привiдцю. - Склавинiя взялася вогнем. Вогнива тi видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останн╨ дiло. - Однак i не перше, - побагровiв Баян i, приостроживши огира, спершу здибив його несподiвано круто, затим розвернув i погнав до стiйбища. Багато днiв нiкого не допускав до себе. Вночi навiдував жон, вiдлежувався та вiдсипався в них, вдень сiдав на своjo Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечi, що за Дуна╨м. Далебi, ждав добрих вiстей iз Фракi©, а може, побоювався пiд враженням Апсихових невдач i за тих, що послав до Фракi©. Побоювався i мордував себе, дошукувався, що ма╨ вдiяти, аби не поганьбити iм'я сво╨, роди сво©. I день, i другий, i третiй отак. А на четвертий челядники розшукали його в стiйбищi i зважились потурбувати там, де не велено турбувати. - Не гнiвайсь, Ясноликий, - сказали, - ма╨мо втiшяi вiстi: тi, що пiшли з Ателем, погромили склавинiв, шлють тобi перший i, сподiваються, не останнiй полон. - Де вiн? - На путi до стiйбища, достойний. - Хто доправив? - Терхан Сумбат. - Кличте до мене. - Вiн далеко звiдси, з обозом. Про полон прийшли й сказали його нарочитi. За цим разом не ви©здив далеко за стiйбище. Вихопився ва поданого йому огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при стiйбищi. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало мiсця на луках, а череди корiв, отари овець гнали та й гнали мимо наметiв у поле, що лежало по другий бiк стiйбища, каган немовби прояснiв на виду i очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем. Пiзнiше, як над'©хали врештi-решт хури iз скарбами, а купно з хурами - й тi, що супроводжували .скарби, коли стали перед ним та доповiли, яка сiча була у Фракi© з сплавинами, який полон дiстався турмам аварським ио сiчi, - Баян i зовсiм ожвавився, сказав, що ма╨ бажання иро©хатись понад хурами й заглянути в хури. Був вдоволений, споглядаючи дбайливо прикритi вiд негоди паволоки та ╨дваби, вина монастирськi. Коли ж дiйшло ; до золота з церков, солiд iз скiтниць, а надто до дорогоцiнностей людських, запiдозрив щось i виважив терхана, що був такий догiдливий, не обiцяючим прихильностi зором. - Яким було повелiння хакан-бега? - Доставити усе цiлим i неушкодженим. - I ти доставив? - А то ж як. Ночi не спав, достойний, вдень не дозволяв собi розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як i навсiбiч слав, сотнi i вимагав вiд сотенних, аби були пильнi, вчасно виявили i вчасно попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усiм нам належний. - То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопiв i примiтне вибiлився на виду. - Достойний, - спромiгся врештi на слово. - Мо╨ сумлiння не дозволя╨ менi чути таке. - Що, неправду кажу? Хто, крiм тебе, був в одвiтi аа скарб? Терхан назвав сотенного, кiлькох во©в. - Постав ©х перед мене. Вони були не десь там - поруч, тож i постати не забарилися. - Обшукати, - повелiв вiрним, якi завжди i скрiзь супроводжували його. Тi одразу w взялися за дiло. Накинулись по три на одного, вивертали кишенi, обмацували калансуви, примушували роззутись i показати чадиги. Знайшли у трьох, i знайшли не абищицi - зашите в одяг чи калансуву дорогоцiнне камiння. - В iнших теж повинно бути, - не вдовольнився каган, - шукайте далi. У сiдлах, у гривах кiнських, ба навiть у хвостах шукайте, вони не поодинцi брали - гуртом, тож i дiлили на гурт. Вiн нiколи не помилявся, ©хнiй мудрий i всевидющий каган, не помилився й за цим разом. Сотенний надiйно й зовнi таки непомiтно приховав брош iз дорогоцiнним камiнням у кiнськiм хвостi, персня з каменем-рубiном - у гривi, iншi поклалися на те, що нiхто не стане нишпорити, а тим паче пороти й шукати ©хнi цiнностi в сiдлi чи попонi. - Вилаштуй турму свою, - повелiв каган геть приголомшеному тим, що дi╨ться, Сумбатовi. - I постав перед нею цих татей. А ви, - обернувся до охорони, - кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний. Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож i люд не забарився об'явитися. Турма ж як стала, так i стояла онiмiло. Во© бачили-бо i знали, в чому звинувачують тик, що ©х вивели наперед без мечiв та лукiв, без окраси у вбраннi всякого - калансуви. А коли знали, чим могли вiдповiсти на старання кагановi, окрiм мовчазного перепудження? Далебi, немало було таких, як тi, що ©х мають судити. Чи не затим iшли в похiд, щоб придбати щось? Чим доведуть тепер, що придбали у роме©в, а не поцупили з обозу? - Во© мо©! - почули нараз i стали ще нiмотнiшi, анiж досi. - Я посилав вас на велике, благословенне Небом дiло - помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собi, не скоряючись нам i тим порочачи iм'я наше, а разом з тим стати в помiч iмператоровi, котрий платить нам за не© солiдами i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими чесно виконали свою повиннiсть: у першiй же сiчi завдали супостатовi нашому вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх аварiв. Хвалю за те i воздаю вам дань© - Каган вклонився, а вже по тому сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут i осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники, татi ненаситнi, котрi забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм. Забули й посягнули на ваше, во©, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, - людове. Хочете бачити ©х? Глядiть! - показав нага╨м. - Хочете знати, яко© ганьби доскочили i яким брудом обкаляли нас iз вами? Аби знали i впевнилися, покажу. Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули, що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед турму - комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали вони вiд сво©х побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi. Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками i мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення. - Яка кара ма╨ бути таким? - Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть! - Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було доста, аби вiрпi налетiли буряно й зашторгнули ви© приречених арканами, з свистом i гиками потягли ©х у поле. Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i вимагали смертi, вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд кагана. Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою. - Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате? Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним. А Баян ждав. - Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не мiг угледiти за всiма i всiм. - Не мiг чи не хотiв? - Не мiг, достойний. - А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi? - Яку визначив усiм. - Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв тим, що покликанi були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших. Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте змушенi були доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали. - Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали i знову доповiли те саме. Баяна розбирала лють. - Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата. - Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, - i ходжу, мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган мусив би знати i не ганьбити мого iменi, тим паче перед людом! Обурення було аж надто вже щирим i переконливим. Такого, зда╨ться, нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдi╨, коли татьби за Сумбатом не встановлено. - Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот. I все ж хай буде це потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет i покажи вiрним усе, що б на тобi i при тобi. Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайникiв якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову. - Засолiть цю нерозумну башку, - повелiв вiрним, - й одiшлiть хакан-беговi. Хай бачить i вiда╨, якими вiрними ╨ йому його найдовiренiшi. XXV Вiдтодi, як сини подалися купно з старiйшинами на всеантсько вiче, князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури, дратувало iржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навiть метушня челядi змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт. - Воеводу Стодорка до мене, - повелiв, i коли Стодорко переступив невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводiв землi Тиверсько©. - Анiчого. - Стодорко не мiг не примiтити: князь вельми подався за останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. - Нашi не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо. - Ну, а з-за Карпат що чувати? - Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували весi та гради склавинськi, що мiж Дуна╨м i горами, спалили все, що пiддалось вогню, й вертають восвоясi. - Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з землi склавинiв чи лиш вiдходять? - По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з роме©в верта╨ рать скдавинська, розгулюють по Склавинi© лиш тi iз турм, що не вдовольнили себе грабунками. - А рать склавинська таки верта╨ з роме©в? - Таки верта╨. - Обри сво╨ зробили, виходить: примусили Ардагаста вiдмовитись вiд найважливiшого в його походi на роме©в - взяти багату й мiцну, гейби горiх, Фессалонiку. - Вона йому так потрiбна була? - Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка склавинською - i всi лавини стали б твердою ногою у Фракi© та Iллiрику. То другий Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на не© передусiм i цiлився. А верта╨, бач. I все через обрiв. Удар в спину завжди найболючiший. Я чо покликав тебе, - заговорив по роздумi. - Марудно менi щось у стольнiм городi, иодамсн цими днями до Соколино© Вежi. Бери собi в помiч Добролика та й лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами. - Слухаю, князю. - Ще одне: будеш тут iз синами - Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай ╞х дiлу княжому. Я ©ду надовго, либонь, на все лiто. - Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим. Коли обертався та виходив iз терема, Волот не мiг не завважити, як постарiв за останнi лiта його во╨вода. "Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а во╨вода мав бути стооким i при повнiй силi. Та не випада╨ якось вести про се рiч. Он скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрiбен бiльше"? Най буде, як ╨. Принаймнi доки сам не попроситься". Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як ма╨ тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою нагледiв жону i повелiв ©й збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь. - А як же всi iншi? - Всi iншi в ратi, хiба не вiда╨ш? Дядьки наглядають за ними. - Додому ж теж навiдуватимуться. - Добролик лиша╨ться тут, вiн i дасть ©м раду. А матимуть вiльний день, до Соколино© Вежi пришле. Чи се так далеко? Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй Вежi, воспряне духом, почу╨ себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися - збиратиметься, скаже по©хали вже - по©де. Тим паче, що самiй ©й Соколина Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там вона зустрiла по мандрах у землi ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним. - Може, з нами, на возi по©деш? - питалася та заглядала у вiчi, як тiльки вмiла заглядати. - Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за ласку ласкою. - Доки стою на ногах, доти й у сiдлi ©здитиму. А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв засiдлати тиху та сумирну кобилицю. В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз Остромирим подвiр'ям, оглядав, та показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: сво╨©. - А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина. Нi, не посмiв. Дарма. Я в тво© лiта на саму гору забирався з брагодував соколiв та й ловив ©х для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi були то, синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка то розкiш i яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi. I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i зайвий раз мiряла його скрадливим позирком. А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох iз сином йшов у поле, до лiсу чи на узлiсся, або утрьох - i жону свою, кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено: - Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ята╨ш, як взяли слюб, та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi за те, що зробила нас щасливими. - I там теж, i там, - осмiхалася. - В Соколинiй Вежi рема╨ тако© мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного. - Ано. Бо вона е нашим вира╨м, мiсцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всi шестеро синiв ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них, мiг ве радiти ©хнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi сподiванки й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi, що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були схожi ю знадний лет, на труд-вiдраду. Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе зустрiччю з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя. Повернулися сини iз Волина - Радим i Свiтозар, переповiли, що було на вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим неабияк вразили вiтця свого. - Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж ©й був, чому допустив? Чи тобi боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами? - Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого Свiтозара? - Вiдмовився? Та вiн що, при сво©м глуздi? I чому на користь Свiтозара? До чого тут Свiтозар? - А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох князiв пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом ©м i переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а надто старiйшини-дулiби - стали супроти то© речницi вiча стiною. Тодi князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привiдцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього - Свiтозар. Молодiсть - не гандж, сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде. Волот нiяк не мiг вгомонитися. - Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в сво╨ дiло? - Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, - спершу з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло. Самi князi спонукали на те. Не вельми думаючi в. - А ти - вельми думаючий? - Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали. - I що не тепер буде? - Келагаст сказав: "©дь до вiтця свого, набирайся лiт та й розуму при вiтцевi-матерi", а я так собi мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене на всi чотири сторони. - Як то? - Було б найлiпше, коби ви дали менi стiлькись там сотень солiд та пустили до Константинополя. Купцi, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра. - Хто тебе вiзьме в ту науку? - Купцi казали: були б солiди, вiзьмуть. А надто коли ви, отче, попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те. - Пусте намислив, отроче. Письмена зна╨ш - i доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука, Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком. - Шкода, що ви не розумi╨те мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь. - Яку ще? - За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду ©© всю, багато побачу, ще бiльше почую, а бачене та чуте теж наука. - Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками перехожими хочеш пiти. Як можна? Пощо обира╨ш собi стезю знедолених? Чи в тебе iншо© путi нема? - Бо таки нема╨, матiнко гожа. До то©, на яку вiтець посилав, серце не лежить, а до то©, що ©© вiче визвачвяо, не дорiс. Лиша╨ться iти в калiки перехожi, коли до Константинополя не зважу╨тесь послати. - Ой лишенько. Отче, врозуми його. То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та княгинi. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними яко©сь сприятливо© для всiх кислi. - А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так сто©ть на сво╨му? - Хто зна╨ його там i хто вiзьме в науку? - Вiталiан зна╨. До нього, гада╨мо, й слiд вдатися. Князь не став бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала в ньому iскру надi© i породила рятiвну мисль. Так i сказав, коли покликали Свiто"ара. - Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли вона зголоситься на се, бути по-тво╨му, по©деш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй братимеш науку од мене. Свiтоаар погодився, та не вгомонив тим вiтця свого. Щось у ньому надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не мiг. Гнiтився немiччю вiтця свого, таки не мiг. - Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось. - Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра було менi одпиратися вiд участi в вiчi. Тра було ©хати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили! Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати i сказала якось Свiтозаровi: - Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в роме©в, та, може, зачекав би якийсь час? - Чо так? - Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi Трояновiй, тепер, бачиш, як кара╨ться тим? Не додавав би сво©м непослухом болю 'та смутку. - Таж зголосилися вже. - Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов iншою стезею. Молодець кривився, i кривився болiсно. - Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волi серця дiло. - А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здола╨ немiч свою та стане на ноги. - До того лiта тобто? - Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч. Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе. - Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i вкладiть Стодорковi до вух мов повелiння: йай склика╨ раду старiйшин i шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати сво╨ слово ©й, а прибути не можу вже. Скачiть котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся. При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвiйно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим i таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала, нащо те робить. - Не полишай мене! - осилила зрештою ©х, сво© плачi-ридашiя. - Молю, благаю тебе, не полишай! Князь безсило гладив ©© завжди причесане, зараз збите в поривi вiдчаю волосся. - Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле серце. Зна╨ш-бо; не з власно© волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та маю снагу казати. - Я не зможу без тебе! - пiдвела голову й явила йому свiй до краю зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою! - .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi ту©, у життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд нього все, що можна було взяти, звiдав, що таке блаженство, втiха, велич i краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те, що ти дала менi вiд щедрот, сво©х, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для дiтей сво©х. Глянь, скiлькох ©х лиша╨мо. На кого лишимо? Хто дасть ©м раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай ©©, тоту раду. Ти - пристиянка, тобi он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто вiда╨, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагомiша, котра начисто одмiнить пiзнiше життя люду тиверського. Старiйшини знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю ©х. Миловида, здавалось, i не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась бiля нього, затим побiгла, принесла студено© води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю. Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i метушилась та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужа╨ ще, завзятiше, нiж досi. Не полишала вже Його анi того, анi наступного дня, й тодi лиш уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколино© Вежi прибули старiйшини. ╞х де так i багато об'явилося в теремi, зате знатнiшi i старшi. Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали. Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли i тим дали знати: ма╨ говорити найстарший. - Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо, хоча й сумирно почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу рать, iз сольством он куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би не поспiшати. - Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землi нашо© немало забрали ©©. Часи Сули ие з лiпших ~ бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали силу. Чую, доживаю останнi днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй? Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго. - Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той же, найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були сином тво©м, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i ось що врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн низько вклонився князевi, - i дяку сердечну за труди тво© добродiйнi на благо землi Тиверсько© i люду тиверського. Ти заслужив вiд нього пайщирiшо© дяки i мусиш знати про се, одходячи. - Трудивсь як мiг. - Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i пiсля тебе. Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi, передусiм тобi, ось уже бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж прийми вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки нашо© i в угоду всiм нам, князем по тобi буде один iз синiв тво©х. З сим вийдемо опiсля перед вiче й жадатимемо вiд вiча. - Спаси бiг. Кого ж iз синiв мо©х ма╨те на примiтi? - Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гада╨мо, так i буде. Радим у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо. - Свiтозар волi╨ пiти до роме©в у науiгу. Посприяйте йому, коли не передума╨. - Буде вроблено, княже. - Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най не йде зi мною в небуття. Лишаю ©© в дiтьми сво©ми й повелiваю: най дасть ©м раду беа мене. - Тво╨ слово - закон, князю. - Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже потiшений там, у Вира©, коби приклад княгинi Миловиди став поконом для всiх родiв наших. А ще знайте... Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся раз, вдруге i вже потiм випростався й затих. XXVI Привiдця всi╨© Склавинi© князь Лаврит сидiв високо в горах i добре бачив, що дi╨ться в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi супост