. Яровит загадався, а поки думав та гадав - i ворон зник. "Вставай, молодче, - будив його тим часом волхв. - Настав мiй час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?" "Нi, дiдусю. Вчиню так, як велiли". "Помагай тобi бог у дiлах тво©х многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в мо©м тiлi усякiй нечистi". Сказав - i затих. Вiддавши тiло покiйного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вiтця свого? "А ти мене пошли до Живи, - пiдказав людським голосом кiнь. - Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму ©й про тебе i тим утримаю вiд зневiри".. "А й справдi, - Яровит йому. - Ти менi найвiрнiший содруг. Чи можу вiддавати такого Стратим-птаховi? Iншого попрошу у вiтця, як i челядь, що ма╨ зашити мене у черевi коня, аби надiйнiше доправився на острiв Буян". Далебi, не день i не два нiс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сiв, не мiг уже ласувати падаллю: звалився неподалiк i заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево i вилiз на волю. А вже як вилiз, поспiшив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах. Дивовижно незвичний свiт постав перед очима враженого землянина. Небо таке нiжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. I свiтло лилося з небес до лоскоту при╨мне та м'яке, i пахощi виповнювали сад неземним ароматом, i спiви витали над садом такi вiддалено нiжнi та мелодiйнi, що слухав би та й слухав ©х, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не пiддаватися анi силi, що ста╨ супроти нього скелею, анi спокусi, що спроможна валити й скелi. Пригадав, чого прибув на острiв Буян, i прогнав вiд себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де ╨ i де може бути в цiм диво-царствi терем царiвни. Недовго й дошукувався. Вдалинi пiдносилась некрута гора, а ту гору оперiзувала блакитна, як i небо над островом, стрiчка рiки. По цей бiк рiчки, в долинi, стелились зеленi, щедро засiянi квiтами луки, по другий, на пiдгiр'©, знову сади та сади. А де ж бути терему Золото© Коси, Ненаглядно© Краси, як не в саду та не на пiдгiр'©, i де бути джерелу живо© води, як не там-таки, в пiдгiр'©, поблизу рiки? Цар-Дiва, видно, спочивала в теремi, бо нiмував терем, нiмотно було й довкола терема. Тiльки й гомону, що спiв пташок та плюскiт джерела. "Це там, бiля ложа царiвни", - догадувався Яровит. Поклав собi так: тут сила його нiчого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспiшав. Ступить кiлька ступенiв, розглянеться - i знову йде, розглянеться - i йде. Та ось завважив витязь: пахощi стали примiтно вiдчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби не сiсти там, де сто©ть, i не заснути. А вже як сяде, знав, i поготiв не втрима╨ться, засне. "Чи не ╨ це вона, сторожа Цар-Дiви? - подумав. - Присяйбiг, вона, та сила, що не пiдпуска╨ смертних до живо© води!" Ну, коли i всього, то вiн не сплоху╨. Не затим пантрував за Стратим-птахом, зважувався на таку далеку i, може, безповоротну мандрiвку, аби сплохувати тепер i пiддатися сонливiй зморi пахощiв. Ано, не затим! Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, анiж поступиться. Надумався - i випростав спину, ступив назустрiч сво╨му порятунку. Коли набрав води та зiрвав золотий плiд з найближчо© до терема яблунi, вiдiйшов на дозволену для вiльного дихання вiдстань i там же, пiд першим, що захищало його вiд можливих свiдкiв, деревом умився. Сонливiсть одразу ж i помiтно зникла, до тiла, чув, прибула свiжа сила. Про бажання й говорити не доводиться. Десь обминав всякi перетинки, десь пересягав через них i бiг що було сили до рiчки. Бо таки не терпiлося вiдшукати тиху заводь при березi, заглянути в не©, а заглянувши, пересвiдчитись у сподiваному. Боги свiтлi та боги яснi! Вiн справдi знову молодий i красний видом! Не повiрив за першим разом; схилився i знову заглянув у плесо-свiчадо. Таки ж молодий i доброликий, присяйбiг, ще лiпший, анiж був. Не вiдав, потiшений, куди йти, що дiяти. Згадав про зiрване яблуко i з'©в його: хай буде такий, як ╨, хай не пристають бiльше злi уроки. "А що ж далi ? - замислився. - Маю дбати про повернення на землю? А так, маю, i все ж то потiм. Найперше слiд по©сти щось i перепочити". За ©жею не було потреби ходити далеко - вона всюди, на кожнiм деревi i на кожнiм кущi. Там солодкi яблука, а там ще солодшi, там смачнi родзинки, мигдалi, а там ще смачнiшi. Зривав i ©в, втiшався при╨мним присмаком i знову ©в. Аж поки не наситився, а вже наситившись, лiг там-таки пiд кущами, i заснув. Спав сном мужа i витязя, може, добу, а може, й бiльше. Коли ж прокинувся, та скупався у рiчцi, та поснiдав, знову загадався: як же вiн повернеться на землю? Спитати б, а в кого спита╨ш? Це таки справдi царство Сонця, Мiсяця й Зiрок.. Хiба податись i вклонитися Цар-Дiвi? А коли замiсть ради-поради та запре в пiдземеллi? А що, може сказати: "Тебе сюди не просили, отож i згинь тут". Нi, рятунку-повернення мусить шукати сам. I вiщий ворон так нарiк: "То вже твоя турбота". Час вимiрювався не днями й ночами, як на землi, - перепочинками. Поспав, потинявся без дiла, з одно© цiкавостi, - ото й прожив добу. Знову поспав та поблукав понад левадами - знову прожив. I все ж розумiв: час iде, а надi© на повернення до землян нiяко©. Невже для того добирався на острiв Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було неправда? Не лише бентега, сумнiви обсiдали та й обсiдали серце, вiдчай закрався уже. А з вiдча╨м прийшла й зневiра. Та ось прокинувся одного разу вiд грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненнi конi. Хвостатi, гривастi i неймовiрно бистрi. Мигнуть перед очима, ослiплять сяйвом - i зникають, схоже, що до землi правляться. Догадався, що то за конi, а чи на все уже згоден був, - схопився найближчому коневi за хвоста i за одну якусь мить, ну, може, за двi опинився в сво╨му, земному морi. Мабуть, глибоко пiрнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню. Через те перше, що зробив, лiг на водi й перепочив. Потiм уже розглянувся й помiтив: вiн не так i далеко вiд берега. Вдалинi виднiлися гори, лiси на схилах гiр, ближче до моря - град бiлокам'яний. До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечiр. Сили забракло пiдвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пiсок i заснув, до краю змордований i знеможений. Удосвiта знайшли його там рибалки. Будили - не добудилися. Тож пiдняли на руки й понесли до сво╨© рибальсько© оселi. Там вiн i проснувся, коли рибалки повернулися з моря. "Де я?" - запитав. "Серед людей". "Бачу, що серед людей. А в якiй землi, хто князю╨ в нiй?" "У нас не князюють - царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нинi царю╨ в ньому Халiль". "То, може, скажете, люди добрi, як менi потрапити до нього?" "Що ти! - замахали руками. - I не думай, i не помишляй про це". "Чому б то?" "Лютий вiн зараз, яко звiр. Хто пiдвернеться невчасно, голову стина╨ не вагаючись i не питаючись". "Що ж його розгнiвало?" "Спiймав морську царiвну, волi╨ взяти ©© собi за жону, а та не хоче". Згадка про морську царiвну насторожила витязя. Морська царiвна... Стривай, стривай. А чи не та це, що ма╨ порятувати ©© вiд кривди i кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може... "А з вашого царства ходять лодi© у слов'янськi землi?" - поцiкавився у рибалок. "Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчi вiдають". "Як же менi здибатися бодай iз кормчими?" "Iди в город, там морське пристанище. А в пристанищi напита╨ш". Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пiшов берегом. Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. I всi веселi, часом тiльки осмiхаються, часом i регочуть. "Що тут у вас? - запитав перших, котрi трапились йому. - Скоморохи смiшать так?" "Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар iз царiвною змагаються?" Розштовхав цiкавих сво©ми дужими лiктями й спинився, вражений: в пристанищi морськiм пiдносилась над водою велика золота клiть, а в тiй клiтi сидiла, висунувшись по груди з води, золотокоса дiва. I такi довгi та пишнi були вони, ©© хвилями спадаючi коси, така нiжна голубiнь свiтилась в очах, стiльки муки було в тiй голубiнi, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце i зацiпенiло. Та це ж не дiва, це - богиня! I таку цар трима╨ в клiтi, хоче пiдневiльне взяти з нею злюб? Незчувся, як розштовхав решту цiкавих й опинився поруч iз царем, що гарцював на конi й допитувався у дiви: "Де тi клятi кобилицi, де?" "Казала вже, - спокiйно вiдповiдала царiвна, - у морi вони". "Я заганяв через них челядь, сам був на березi й кликав, не виходять з моря". "Значить, я не тобi суджена, коли не виходять". "Ти не зiзна╨шся, яке слово маю сказати ©м, аби вийшли?" "Сам здогадайся". "У-у! -лютував цар. - Знай, не повiда╨ш того слова завтра, пiслязавтра, викину разом iз клiттю на сушу. Подохнеш, мов риба". "Що з того, - царiвна йому, - тобi все одно не дiстанусь. Кажу ж, щоб жити на сушi, маю скупатися в молоцi морських кобилиць. А кобилицi вийдуть на поклик лише однi╨© людини на землi - мого судженого". "А що, царю, - подав голос i витязь Яровит, - може, будеш розважливий i вiдпустиш дiву? Чув, що сказала? Все одно тобi не дiстанеться". Цар метнув у його бiк позирки-стрiли й пiдiбрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царiвна, й нагледiвши Яровита, крикнула потiшено: "Ось вiн, - вказала бiлою, мов морська пiна, рукою. - Ось мiй суджений! Йому i тiльки йому скориться море, усе, що в морi. Чули, лише на його голос вийдуть морськi кобилицi!" Царськi во© оголили мечi, обступили Яровита. "Iди, - сказали. - Iди й клич". "Я пiду, - погодився витязь, - та кликати маю без свiдкiв. I не серед бiлого дня - поночi. А крiм того, у мене будуть сво© вимоги". "Нiяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!" "О нi, так не вийде, царю. Скажу тобi те, що й царiвна казала: який матимеш iз того хосен? Якщо загину я, ти теж не вiзьмеш iз царiвною злюбу. Мо© вимоги тiльки прихилять до тебе царiвну". Хтось iз челядi шепнув царевi на вухо: "Погоджуйся. Аби тiльки кобилиць виманив iз моря, в усьому iншому обiйдемося без витязя". "Гаразд, - зголосився цар. - Кажи, якi тво© вимоги". "Перша з них. Дай менi бойового коня при сiдлi i збрую". "За цим не стане, - зголосився Халiль. - Кiнь тобi буде. Кажи, якi ще в тебе вимоги?" "╞х небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я ©© пiсля того, як добуду для царiвни молоко морських кобилиць i скупаю ©© в тому молоцi". "Чом так?" "Аби нiхто не пiдслухав те, що казатиму, i не завадив нам зробити ©© земною дiвою". Цар вагався. I вiрити не хотiлося чужинцю, i не вiрити не мiг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так. Яровит звелiв приготувати бурдюки для молока, а в пристанищi поставити великий казан на пiдмостках iз каменю. Сам же сiв на подарованого царем коня й подався далi вiд цiкавих до того, що буде цi╨© ночi на березi моря, людей. Вiн не збирався втiкати. Честь мужа i витязя не дозволяла йому залишити царiвну в бiдi. А крiм того, пам'ятав велiння ворона: "Поряту╨ш царiвну - боги звiльнять тебе вiд дано© ©й обiтницi, не поряту╨ш - не матимеш жони й серед земних". Клопотався iншим: яке ж то слово ма╨ сказати кобилицям, аби послухались його i вийшли, з моря, дались подо©ти себе? Бiлi? Буйногривi? Морськi? Щось нiби не те. Якось iнакше iменують ©х у родi слов'янськiм. Чи не... Так i ╨: вiлинi сестрицi! Коли починають казку говорити, так i речуть: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi".. Халiль мiг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те! Коли вранiшня зоря з'явилася на обрi© й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдiть iз моря, порятуйте сестру свою, морську царiвну, вiд великого горя". I тiльки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять бiлогривих кобил, вийшли, стали одна при однiй i мовили: "Чого волi╨ш, молодче?" "Вiддайте молоко сво╨, най царiвна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволi агарянсько©". "Коли для того, щоб позбулася неволi, бери". Поки видо©в усi дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття пiд казаном, з'явилися цiкавi, челядь розбудила й царя - така була його воля: хотiв на власнi очi бачити, як купатиметься в кип'ячому молоцi морська царiвна. ╞© звiльнили вже з клiтi. Оточили, щоправда, надiйною сторожею, все ж звiльнили й привели туди, де мало статися купання. Царська челядь принесла зробленi ще вчора схiдцi-пiдмостки й поставила ©х поруч iз казаном. Як тiльки молоко закипiло, морська царiвна вийшла на пiдмостки i, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тi╨© ж митi випiрнула й, пiдхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом у пишнiм земнiм убраннi. Та не те вразило Халiля i його челядь: царiвна випiрнула з молока ще лiпшою, анiж була. Такою младомладою i такою красною та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, i занiмiли. "Слава царю Халiлю! - крикнула челядь, опам'ятавшись. - Слава володарю лiпо© з лiпих жони!" "Слава й царицi землi агарянсько©!" "Стривайте! - пiднiс над головою меча i вгомонив царських холопiв Яровит. - Царiвна не стала ще царицею, а цар - ©© мужем. Най спершу викона╨ другу мою вимогу" "Ти не володар ©й, аби вимагати". "Ба нi. Чули, що сказала царiвна? Я - ©© суджений. Або ти, царю, купа╨шся зараз у кип'ячому молоцi й набува╨ш виду красного молодця, до якого прихилиться серце вродливицi-царiвни, або ста╨ш зi мною на по╨динок. Чесний двобiй i чесна звитяга теж дадуть тобi право стати волостелином це© диво-дiви". Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сiв на коня й оголив свiй меч-самосiк. Царiвна ж стала край пiдмосткiв i, не чекаючи, що врадить цар iз сво©ми радниками, сказала: "Або зголошу╨шся, царю, робити те, чого вимага╨ вiд тебе мiй наречений, або я знову буду в молоцi морських кобил i стану морською дiвою". Халiль зважився врештi-решт i вiдтурив вiд себе радникiв. "Кажеш, хочеш битися зi мною?" "Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупа╨шся в молоцi". "Чи ж зна╨ш ти, з ким виходиш на по╨динок? Я переможець тих численних мужiв, що ©х, крiм чародiя-горбуна з двосiчним мечем, нiхто не перемагав". Вiн справдi був велетом. Таким могутнiм видавався на не менш могутньому конi, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитовi слiд було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе пам'ять його не забарилася нагадати й те, що чув вiд ворона: "Тобi належить визволити царiвну; не визволиш ©© - не матимеш i Живи". "Чи я перечу, - осмiхнувся. - Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй взяти гору у двобо© зi мною. Iнакше, кажу, не матимеш царiвни". Зухвалiсть його розлютила Халiля. "Виходь, коли так", - метнув на витязя сво© позирки-стрiли. Билися на просторiм намiстi, осторонь вiд натовпу. То налiтали один на одного бурею, то знову розходилися й брали розгiн. I раз, i вдруге, i втрет╨ отак. Нарештi зчепилися, мов вужi. Конi, гарцюючи, збили пилюку, не розбереш уже, де Яровит, де цар. Тiльки й чутно було з того вихору-двобою, як гримить криця об крицю, як iржуть, боляче приостроженi чи враженi мечем конi. Та ще бiла Халiлева чалма вигулькувала час вiд часу з пилюки, мовби засвiдчуючи тим цареву невразливiсть. Челядь, радники - сама цiкавiсть i торжество. Такi, що й крикнули б уже: "Хай живе непереможний цар Халiль". Та не зважувались все-таки, ждали вирiшально© митi. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева голова схилилася раптом на груди i, вiдтята наступним ударом меча-самосiка, покотилася коневi пiд ноги. Агаряни не повiрили тому, що бачили, i ждали. Може, то здалося тiльки? Адже курява. Та ось iз хмари пилюги вихопився кiнь без вершника, а вслiд за ним ви©хав i витязь. Витер спiтнiле чоло й знову погнав коня в пилюку, настромив щось на вiстря меча й, пiдiймаючи, кинув пiд ноги отетерiлiй челядi. То була повита чалмою голова Халiля. Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць i заволала: "Будь нашим повелителем, витязю-царю!" Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сiдло царiвну i погнав коня туди, де стояла в пристанищi Халiлева лодiя. Тодi вже, як сiв у не© з дiвчиною та пiдняв вiтрила, сказав люду агарянському: "Не волiю бути царем у вашiй землi. Свою маю". I повiв лодiю у вiдкрите море. Чотири седмицi плавали вони удвох iз царiвною по синьому морю, тiшились-милувались одне одним, а найбiльше тим, що були в парi, що ©м нiхто не перешкоджав анi плавати, анi тiшитись та милуватись. "Як тебе звуть?" - поцiкавився, коли усе вже було сказано i все висповiдано. "Царiвною". "Знаю, що царiвна. Iм'я яке ма╨ш?" "Яке даси, таке й матиму". "Назву тебе Любавою". "Така я люба тобi?" "Як свiт ясний, як високе небо над свiтом". "То лишайся зi мною". "Отут, на морi?" "Чому на морi ? Хочеш, житимемо на березi моря. Я знаю землю, покриту вiчнозеленими галявинами, лiсом i нiким, до речi, не обсаджену. З полуночi захища╨ ©© вiд лютих сiверських вiтрiв та морозiв висока гора, недоступна для людей i звiрiв крутопадь, з полудня, заходу та сходу омива╨ голубе незамерзаюче море. Сядемо там, збуду╨мо оселю та й житимемо в парi. З лiсу, з поля братимемо ©жу. Та й з моря матимемо ©© досталь". "I далеко вона, та земля?" "Що нам далеч? Захочемо - до ранку будемо там". "То пiшли нагору, пiднiмемо вiтрила". I погодилась, i перша подалася туди, де щогла та вiтрило. А вийшла нагору та розглянулася - й мусила прохолонути: на морi стояла повна тиша. "Доведеться чекати ранку". "А доведеться, - Яровит ©й. - Вiтер теж улiгся на спочинок". Розiгналася було йти до клiтi-затишку, та одразу ж i передумала. "Чому ма╨мо чекати? Чи я не морська царiвна?" "Бо таки нi. Сама ж казала, стала земною". "Стала, утiхо моя, та не зовсiм. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тiшилась, будучи дитям, а потiм дiвкою-царiвною". "Йой". "Чого "йой"? "То як же воно буде?" "А так i буде, як нинi ╨. Чи я не з тобою, чи тобi мало мене?" Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати сво©й Любавi, i Любава збентежилася, а збентежившись, не забарилася розiгнати його журбу-задуму. "Хочеш, - довiрливо заглянула в вiчi, - до ранку таки будемо в ута╨мниченiй вiд людей землi". "Як то?" "Отам лежать плетеницi. Зроби з них дванадцять шлей i викинь наперед лодi©". "Хочеш сказати..." "Саме те, що подумав, утiхо моя, й хочу сказати. Звелю - i морськi кобилицi доправлять нас до ранку до то© необжито© землi". Не зовсiм вiрив ©й, а все ж скорився. I шле© поплiв, i до лодi© приторочив, i поперед лодi© викинув. Коли ж випiрнули та струснули гривами бiлi, мов пiна морська, кобилицi, i пожвавився, i про сум та непевнiсть забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись i пiшли в усiбiч крутi хвилi, повiяло стрiчним вiтром, а вже вiтер зривав i кидав на них, потiшених i вдоволених, м'яку пiну, холоднi й вiд того лоскiтне-дошкульнi бризки. Звiдки йому, земному, було знати, що то не просто собi бризки, то чари Любавиного батечка - царя моря. Плив i насолоджувався тим плаванням-летом, розкiш-волею, що можлива тiльки на морi, присутнiстю дiви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкiш серцю i такi чари на серце, де вже думати про якiсь сумнiви i якусь непевнiсть. Обiймав потiшену його вдоволенням Любаву й купався в знадах-розкошах ©©, як лодiя в збуреному морi. До берега обiцяно© царiвною землi пристали тi╨© вранiшньо© години, як сходило сонце i його скiсне промiння щедро залило доли та гори. Може, й не примiтили б тi╨© щедростi, та з ночi випала на дерева, на трави роса, а скiсне промiння умi╨ вишукувати роси. Заграло, замерехтiло в тих диво-перлах, здавалось, видзвоню╨ в них. Торка╨ться падiнням-доторком i видзвоню╨ кришталево чистим дзвоном. "Нiби на островi Буянi". "Подоба╨ться?" - пита╨ царiвна й ласкою загляда╨ у вiчi. "Кажу ж, нiби на островi Буянi. А так, як на Буянi, нiде нема╨". "Ну, - веселiша╨, - тодi тут i житимемо". Вони оглянули за день долину, були у лiсi, пiд горою. Просто ходили й милувалися привiллям це© землi чи збирали ягоди й снiдали та обiдали в парi, все гомонiли й гомонiли, парувались та парувались, i хто зна╨, що бiльше радувало ©х: вiднайдений закуток-вирай на землi чи те, що вiн давав привiд сподiватися: вони ╨днаються назавжди. "Сам споруджуватимеш терем, - запитала царiвна, коли повернулися на лодiю, - чи родакiв мо©х покличемо?" "Чим же я споруджуватиму його, коли, крiм рук, нiчого не маю?" "I то правда, - осмiхнулася. - Ну, то лягай i спи, а я посиджу над тобою". "Чого ма╨ш сидiти?" "Хочу так. Першу нiч ночу╨мо на сво©й землi, мушу приглянутися, яка вона поночi". "А я засну. Бо нiч не спав i день був су╨тний". I вiн заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе. Пiдвiвся, розглянувся - таки нема╨. Поспiшив, спонукуваний тривогою, iз лодi©, та тiльки-но вибрався звiдти, як знову змушений був стишити ходу. Лодiя ©хня стояла в тихiй заводi, бiля кам'яно© стiни, а одразу за заводдю пiдносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац. Вiн був мармуровий, з високими, прикрашеними рiзьбленням вiкнами. Довкола палацу лад i досконалiсть, така досконалiсть, нiби усе, що ╨ тут, виросло за нiч iз землi й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див. Здолав-таки свiй подив, як i сво© сум'яття, й попростував до палацу. Назустрiч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне: "Прошу мужа й господаря до нашого терема". Не питав, звiдки такий, як могло статися. I так догадувався. Ходив слiдом чи поруч iз Любавою й слухав, що казала. А вона все оповiдала та й оповiдала. I свiтилась оповiдаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту при╨мним свiтлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що ма╨ господу, що буде господинею. Може, саме те вдоволення й робило ©© не просто лiпою та гожою в новому вбраннi, - божественно чарiвною. Незчувся Яровит, коли i як перейнявся ©© радiстю i став тiшитись ©© втiхою. "Такi палаци, - осмiхнувся сво©й судженiй, - чував, ╨ тiльки в заморських царiв". "А хiба ми не царi?" Вони й справдi зажили, мов царi. Нiчим не клопоталися: усе, що слiд було добути, добував хтось i, що слiд було подати, теж подавав хтось. Або ходили на лови й розважалися ловами, або сидiли в теремi чи десь на узлiссi й тiшились собою, землею, в якiй оселилися, привiллям, що мали на тiй землi. Любаву, щоправда, бiльше вабило море, i вона щораз частiше нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи бiльш-менш сприятливий вiтер, Яровит ставив вiтрила й пускав лодiю в безмежну морську широчiнь, коли треба було йти супроти вiтру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до родакiв сво©х, i тi присилали морських кобилиць. Так чи iнакше, а молоде подружжя ганяло по морю коли хотiло i як хотiло. Бо обо╨ вподобали тi плавання-лети, обом було чим тiшитися в тих плаваннях. Воля усiм до смаку, а вiдчуття безмежного простору-волi - тим паче. А ще ж були зваби морських глибин i морського дна, були й вiдвiдини сусiднiх i несусiднiх пристанищ у чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський i дивувалися поконам у тому мирi, захоплювались його розма©ттям. Згодом навчилися й торгувати: збували добутi в морi корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи видавалось потрiбним у сво©м теремi. Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслi, арфи, а з ними й люди, що чарували грою на гуслях та арфах, потiшали пiснями чи вмiли вести чарiвний танок. Царiвна вподобала все те i не помiтила, як втратила смак до заморських мандрiв, а разом з тим i бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що примiряла вбрання, - те, що пошили ©й, i те, що тiльки збиралися шити, не перечила, коли укладали по-сво╨му коси, мили в купелi й вели до зали, де влаштовувались вечiрнi чи святковi iгрища. Яровит частiше та й частiше почав залишатися сам; коли - на часину, коли - на весь день. Любава, як i ранiш, була ласкава й говiрлива з ним, можливо, ще говiрливiша, нiж досi. Бо таки мала що казати по цiлоденнiй розлуцi i таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася свого - почала водити на святковi та вечiрнi iгрища. Саджала коло себе й щiльно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як i ранiш. I те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Вiдчув по якомусь часi: почало набридати. Вночi, чуючи Любавинi розповiдi-захоплення, порiвняння цих, земних, iгрищ з тими, що бачила й знала на днi моря, лише вiдмовчувався, а вдень брав змайстрованого на дозвiллi лука, набивав тулу стрiлами i йшов у лiс чи до пiдгiр'я на лови. Не було такого дня, щоб повертався з порожнiми руками. Або косулю приносив з пiдгiр'я, або тетерука з лiсу. А спокою для свого серця не мiг зловити. Щось його мучило в палацi й поза палацом, чогось не вистачало, i те "щось" чим далi, то вiдчутнiше почало розчаровувати його i в ловах. Тодi сiдав у лiсi чи на пiдгiр'© i думав, а думаючи, нерiдко засинав. Приснилось якось (i таки там, у лiсi): постав перед ним отой, полишений у Живи кiнь i збуджено забив копитом. "Чого тобi?" - запитав Яровит, як завжди питав, коли кiнь непоко©вся. "Менi нiчого, - вiдповiв Буланий. - Менi тiльки сумно без тебе. З Живою бiда". "Як то - бiда? Що сталося?" "Слаба вона, млi╨-зiтлiва╨ без тебе". "Без мене?" - запитав спантеличено й лупнув очима. Довго сидiв ще пiд деревом i не знав, як розумiти бачене. Сон то був чи з'ява? Нiби ж сон, а таке вiдчуття, мовби сто©ть хтось i жде, що скаже вiн, Яровит, на повiдане. Зiтлiва╨ без нього... А чом би й не так? Он скiльки часу минуло, як посiяв у серцi надiю, розпалив багаття великих жадань, а що принiс ©й? Розлуку й сум, невтiшну сподiванку й страждання. А запевняв же, казав - лише через бiду не повернувся до сво╨© Живи, не взяв iз нею злюб. Та хай жде i вiрить: вiн повернеться. Коли й земля стане дибом, небо вiзьметься вогнем, все одно повернеться i стане ©й мужем. Не пiшов того вечора на iгрища, а наступного дня - на лови. Любава помiтила його смуток-зажуру i сполошилася. "Чого тобi? Що з тобою?" "Сумно, Любаво".. "Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, суму╨ш?" "Тепер сумую i ось що скажу тобi, царiвно: я маю вiд ©хати вже". "Куди? Чого?" "Земля батькiв кличе. I дiвчина, якiй обiцявся". "А я? Ти ж взяв зi мною злюб". "Узяв, та не обiцявся". Знiтилась Любава, а далi й геть розплакалася. Схилила на руки голову, затулила долонями лице й плакала по-жiночому ревно, по-людському жалiсно. "Казав: я люба тобi. Тепер нi вже?" "Час любощiв минув, царiвно. Настав час повинностей. А повиннiсть кличе мене у рiдну землю". Пiдвела голову й глянула допитливо. "Що ж маю робити тут сама? Нiчому не рада буду, все стане огидним без тебе". "Може, повернешся до родакiв сво©х, у море?" "Не зможу я жити тепер у водi". "Як то не зможеш? А там, у агарянiв, казала..." "Бо тодi могла ще скупатися в молоцi вiлиних кобилиць та й повернутися.. Тому й казала так. Тепер iнше кажу: я понесла вiд тебе дитя, а воно тво╨ дитя, земного мужа, i не зможе жити в морi". Щось озвалося в ньому болiсне i втiшне. Одначе бiльше болiсне було, анiж втiшне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як же пiду тепер вiд не©? Чи можу пiти пiсля всього, що сталося?" "Лишайся, - поспiшила присiсти перед ним Любава й заглянути, як колись заглядала, у вiчi - так глибоко й так жалiсно, серця дiставала. - У тебе й тут, як бачиш, ╨ вже повиннiсть". I мучився, i карався, i заспокоював свою добролику царiвну, аби не побивалася так. А проте не тодi, то перегодом десь сказав ©й: "Мушу, Любаво". "Може, хоч iнодi навiдуватимешся до нас?" - подала сама собi надiю. "Iнодi - може".. I, щоб вiдiрвати ©© якось вiд серця, обернувся круто, сiв у лодiю й пiдняв усi, що були на нiй, вiтрила... - Ну, а далi ж як було? - не вдовольнився тим, що повiдала бабуся, Богданко. - Так i було, як мало бути. Добувся Яровит до сво╨© землi, взяв iз Живою злюб. Таке весiлля справляли, подейкують люди, усi гори дзвенiли. - А царiвна? - А царiвна народила сина та тим i втiшилася. Син, мов двi краплини води, був схожий на вiтця, i теж, як i батько, став князем у сво©й землi. До моря тiльки бiльше лежало його серце, анiж до суходолу. Через те й прославився у людях як багатий морський гiсть i великий мореходець. XVIII_ За гожо© години раннього передлiття Миловида була вже у Нижнiй Мiзi© i мiряла ту саму путь, що й колись. Ото тiльки й одмiни, що правилася не з Маркiанополя в Одес, а з Одесу в Маркiанополь. I певна була: плавання ©© позаду вже, i не зовсiм вiрила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом Днiпра та шукала лодiю з чужкраю, всякого наслухалася про заморських мореходiв: i пiдступнi вони, i завезти можуть туди, звiдки не втрапити вже анi до Мiзi©, анi до Тиверi. А тi мореходи взяли, що належить, i сказали: "Вiра та спокiй, дiвчино, пiслязавтра будеш у пристанищi Одес". Сказали й доправили. Чи такi добрi ╨, чи тому, що обманула ©х, видала себе за викрадену тиверськими татями, навiть жалiли в путi, берегли вiд бурi, що розгулялася. Присяйбiг, коли усi такi, пiде Божейковими слiдочками в землi ромейськi i розшука╨ свого Божейка. Таки зважиться i пiде! Обернулася, глянула в той бiк, де клопоталися ©© мореходи, й вiдчула малiсть свою, а ще сором за себе: таким людям i назвалася полонянкою, сказала неправду. Аби виправдатися бодай чимось, пообiцяла, ба заприсяглася сама собi: далi казатиме всiм правду i тiльки правду. У свiтi ╨ жорстокi i безпутнi люди, то так, а все ж свiт не такий жорстокий i безпутний, як про нього думають. Старий Борич сидiв, як завжди сидить, коли бува╨ вдома, у сво©й пiдклiтi й латав-заварював чужi казани. Не сподiвався, ясна рiч, бачити Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним i сказала, вклоняючись: "Добридень, господарю красний", - видивився й закляк зi сво©м ремеслом у руках. - Ти?! - не спитав - простогнав лякаючись. - Менi привиджу╨ться чи це справдi ти, Миловидо? - Я, дiдусю. Пiдвiвся, засу╨тивсь, як мiг су╨титися в сво© лiта, провiв i посадив супроти себе. - Як же це, дiвчинко? Гадав, ти давно дома вже, тiшиш сво©м поверненням iз неволi маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, i як сталося? Оповiла все i не приховала в тiй оповiдi найголовнiшого: ©й нема╨ й не буде життя на землi, коли не вiдшука╨ та не звiльнить Божейка. Затим i прийшла до роме©в, затим сто©ть i перед ним, Боричем. Солiди, якесь там золото ма╨ на пошуки та викуп, а в усьому iншому поклада╨ться на помiч мандрiвного ливарника Борича, котрому вiльно iти, куди хоче, й бути там, де захоче. Та Борич не поспiшав хвалити ©© за тi милi його серцю намiри, як не поспiшав i зголошуватися. Сидiв, дивився на порятовану свого часу з неволi дiвчину прибитими смутком очима i мовчав. "Як же я пiду з тобою, гожа дитино? - казали його очi. - Чи ти не бачиш, який я лiтнiй? Чи не вiда╨ш, що та далека й тривала путь не для мо©х нiг? А й те ще знай: маю та╨мне доручення вiд князя - наглядати за ромеями i поспiшити з речницею про ©хнi лихi намiри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось схоже на те. Як можу вiдлучитися на все лiто, а може, й бiльше, коли тут збирають манiпули й гуртують у когорти, а когорти - в легiони? То ж зрада буде, Миловидко, i страшна зрада. Лiпше було б не зголошуватися, анiж сказати: "Попереджу", - i не попередити". I журився ©© журбою, i дошукувавсь, що i як вдiяти, а дошукатися не мiг. - Я пособлю тобi, дiвчино, аякже, - почав з обiцянки. - Проте почнемо не з мандрiв по Вiзантi©. Найперше ма╨мо знати, куди повезли тих нещасних, де i кому збули. - Гадаю, в пристанищi Одес знають те. - В Маркiанополi теж знають i, може, лiпше, нiж у пристанищi Одес. Отож пошуки почнемо звiдси, а там i до Одесу дiстанемося, аби певними бути, що не на ложнiй путi. Борич вiдклав свою роботу, вивiв з пiдклiтi й посадив гостю за стiл, дав ©сти. А поки ©ла, сидiв i думав, до кого йому вдатися, у кого шукати ©©, правди про полонених. Певно, нiчого втiшного не вишукав, думаючи, бо не ожвавився, як ранiш бувало. Порадив Миловидцi лягти та спочити пiсля многотрудно© путi, всiляких тривог на тотих путях та й подався з двору. Минув день - Борич повернувся з преторiю нi з чим, минув другий - знову нi з чим. А третього дня i зовсiм зайшов на подвiр'я пiдупалий духом. - Щось погане вивiдали, дiдусю? Вимiряв ©© невеселим оком i тодi вже сказав: - Знаю, ти ждеш вiд мене лишень гарного та при╨много. А те й не береш на карб, що при©хала шукати при╨мностi серед людоловiв. Тож слухай, дитя людське, що казатиму, не тiш себе удачами, надто швидкими та при╨мними. Ходiння по муках тiльки почалося. Не до I╨рони i не до Авiдоса повiз Хiльбудiй твого Божейка i всiх, хто з ним. Чи то не хотiв платити мито за продаж рабiв, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спiйма╨ться на татьбi, - погнав набитi взятими гвалтом тиверцями лодi© аж до Iллiрика. - Аби тiльки знати, де, - не малiла духом, навпаки,ожвавилася Миловида. - Дiдусю, рiдненький. Iллiрик то й Iллiрик, подамося й до Iллiрика, аби знати, де! - Iллiрик великий, горлице. Перш нiж правитися туди, ма╨мо достовiрно знати, де саме продавали. - А тi, - кивнула на преторiй, - не кажуть? - Не знають нiбито. По©демо-таки з тобою до пристанища Одес i шукатимемо таких, що знають про долю тиверцiв, там. Цього разу Борич не взяв iз собою ливарного причандалля, як брав ранiш, маючи намiр зiбрати коло себе люд i вивiдати в нього те, що хотiв вивiдати. Знав-бо: стезю ма╨ топтати до навiкулярi©в, а то не для всiх доступний люд, ©х коли й привабить щось, то не його кузнь. - Кажеш, ма╨ш золото i ромейськi солiди? - запитав Миловиду, побувавши в пристанищi. - Маю. - Тобi вони, ясна рiч, пригодяться ще, та що вдi╨ш, i тут без них не вивiда╨мо. Давай поки що солiди, а золото прибережи. Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищi, а повертався нi з чим, лише веселенький був, а то й зовсiм хмiльний. Дивувалася з того, а ще бiльше боялася: проциндрить дiд те, що вiдiрвала вiд серця й передала як надiю на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не буде анiякого. Та ба, iншо© путi вивiдати, де Божейко, не бачила: те знають мореходи i тiльки мореходи. Може, не слiд так дуже вже покладатися на Борича, самiй теж ходити та питатися? Хтось же був свiдком, як виводили тиверцiв iз схованок, пакували в лодi©. А коли був, мiг чути, куди правитимуться тi лодi©, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених за море. Тодi, як правилася до Днiстра та шукала гостей iз чужкраю, теж боялася: кого зустрiне, кому довiриться, а не шкоду╨, бач, що довiрилась. Ано, свiт не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд - i поготiв. Так надумала, так i зробила б завтра чи пiслязавтра, коли б у ©© прихисток не залетiло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо дверi й мовив, переступаючи порiг: - Готуйся, Миловидко, завтра вируша╨ш. У Старому Епiрi, в пристанищi Нiкополь, продавали тиверських бранцiв. - Це далеко? - Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нiкополя. Дiвчина загадалася. - А чому тiльки мене? Ви хiба не ©дете? Старий знiтився i безсило розвiв руками. - Не можу я, горлице, по©хати. ╙ тут, у Маркiанополi, дiло, котре не пуска╨ мене з тобою. Осмутнiла враз i сiла там, де перед тим сидiла. - Ти не сумуй i не май на мене гнiву, - заспокоював чи й виправдувався Борич. - Не тому не ©ду, що не хочу, не можу я, повiр. Роме© знову готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, i коли знов на Тивер, зробити так, щоб знали тиверцi. Глянула на старого i недовiрливо, i загадково-подивовано й знов потупила зiр, похилила голову. - Я боюся, дiду. Вся надiя була на вас. Гадала, i Божейка вiдшука╨те в цiй чужiй та загадковiй для нас, тиверцiв, землi, i мене надоумите та захистите, коли дiйде до напастi. Очi Боричевi, вид Боричiв казали: "А горенько!" - та уста промовляли iнше. - Навiкулярiй, що взявся доправити тебе, - муж лiтнiй i добронравний. Казав, доки будеш пiд його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далi складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тiльки, не будь вельми щедрою i не вдавай iз себе багату. А ще не будь надмiру довiрливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум i обачнiсть. Чула: розум i обачнiсть. То будуть ╨динi тво© помiчники на многотруднiй путi удач i невдач, сподiванок i розчарувань. ХIХ Боричевi пiдозри не пiдтвердилися того лiта. Роме© збиралися до Маркiанополя, та не для то©, що догадувався вiн, виправи: ходили на забудови та змiцнення фортець у Поду-нав'©. А наступного передлiття вода так пiднялася в широкому та повноводому Дуна©, що про перехiд через його широчiнь уплав годi було й думати. Злились i стали суцiльною гладiнню-морем численнi рукави, зникли пiд водою очерети, залилося й стало заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в водi й видавалися зеленими острiвцями на порудiлiй водянiй гладiнi. - Ось i ма╨мо. Волоте, помiч, - пiдвiвся в стременах i пильно розглянувся Вепр. - Дунай до самого лiта став ромеям на перепуттi, а нам визначив обводи незатоплювано© твердi. Напевне знатимемо тепер, де вдало визначили мiсця для веж, а де помилилися. Бiльшо© води, зда╨ться, не було в пониззi. - Гада╨ш, що ми десь i помилилися? - Дуже можливо. А втiм, побува╨мо на мiсцi забудов - побачимо. I князь, i його во╨вода знали: сюди, в Подунав'я, давно пiшли тиверськi будiвничi - землероби, каменярi, дереводiли. Та й чули, правлячись пониззям, як голосно вистукують тi, що дроблять та тешуть камiнь, рубають дерево. Дереводiлiв, ясна рiч, найбiльше тут. Бо й дерева треба найбiльше. Може, тiльки вежi й змурують iз каменю. На вали, забудови пiде земля та дерево. А градниць iз сяких-таких колод не поставиш. Тож i гримлять-вистукують будiвничi по всiх околiях, рубають що ╨ лiпшого та найлiпшого. - Старiйшини, як нiколи, повiрили тобi, княже, а вiд старiйшин перейнялася вiрою i вся земля. Бачив, як густо йшли тиверцi на Дунай? - Бо вiдають, чим заплатили за безпечнiсть. На власнiм хребтi спiзнали, що таке чужинське вторгнення. - О нi, стараннiсть та ма╨ й iншу пiдвалину. Гадаю, не було б тако© щиростi та одностайностi, коли б ти кликав ©х спершу на спорудження веж, а потiм - на вiдбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледiли в тiм тво©м повелiннi, тому й пiшли усi в пониззя. Вепрова похвала була при╨мна князевi. Через те говiркiшим видавався i на Дунай дивився веселiше, нiж можна було сподiватися вiд нього. - Гарне пристанище матимеш, во╨водо, коли сядеш iз родом i людом сво©м у гирлi тако© рiки, - показав на безбрежне дунайське плесо. - Чи не закортить стати тодi осiбним князем, га? Питався, жартуючи, а Вепр не зумiв чомусь бути мужем, що сприйма╨ почуте як жарт. - Осiбним? - Ну, коли не осiбним, то морським. - Морським - може, - надумавсь-таки i усмiхнувся, - а осiбним - нi. Тут усi╨ю слов'янською землею не можемо упоратися з неспокiйними сусiдами. Таке ж князiвство, як моя придунайська волость, проковтнуть i не оближуться. Волот загадався й примовк. - Я через те кажу так, - обiзвався перегодом, - що менi самому Тiра почала видаватися лiпшою i знадливiшою за Черн. - Ов! А то ж чому? - Бо гарне i багато чим спокусливе мiсце. Одне, город той, коли звести його, стоятиме на узвишшi, а друге, над глибокою водою. I не на морi, i над глибокою водою, чу╨ш? Таке морське пристанище може вирости в тiм мiсцi i така твердь для слов'янсько© землi, що й ну. Та ще коли й ти станеш ©й пiдпорою при самiм Дуна©, та коли лодiй матимемо стiльки, що на весь Понт Евксiнський гримiтимуть славою. Уявля╨ш, що буде тодi? Е-е, во╨водо, з то© затi© в Тiрi може вирости наша сподiвана мiць. Гада╨ш, поляни так собi вчепилися за те мiсце на нашiй землi й пiшли на ╨днiсть iз тиверцями? Мають пильне око i далеко бачать тим оком. Я пiсля бесiди з ними покою не маю ночами. Сплю i бачу великий бiлокам'яний город над лиманом, морське пристанище при городi, сотнi сво©х i чужих лодiй у тому пристанищi. В мислях дав уже йому й наймення - Бiлгород. - А чому тiльки в мислях? Друге лiто сидять там тво© та полянськi будiвничi, гадаю, щось зробили. - Пристанище, вважай, ╨ вже. Коли не зашкодять роме© чи якесь iнше безлiття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь. Скiльки правилися понад Дуна╨м купно, стiльки й мови було про те. А розлучився з Вепром у новiй його волостi й прибув до Тiри, мусив забути про сво© далекосяжнi намiри: там на нього чекали вже посланцi з вiстями вiд Борича. Не хотiв вiрити тому, що почув, однак не вiрити теж не мiг. Чи Борич слав би людей аж iз Маркiанополя, коли б не був певен: роме© таки готуються до походу? "Оце таке тво╨ сольство, iмператоре? - питався в того, вiд кого мав неабиякi обiцянки. - Оце така щирiсть i така правда? " Перше, що зробив, - розiслав гiнцiв. Звiдомляв про загрозу нового вторгнення князя Добрита у Волинi, звiдомляв i полян та уличiв. Вепровi ж повелiв змiнити сокири на мечi й зiбрати пiд свою руку весь тамтешнiй люд. Сам теж не забарився згромадити iз будiвничих дружину й повернувся до Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського iмператора. Тiльки б не спiзнитися зiбрати до спаду води в Дуна© дужу силу. Все iнше вирiшать меч i розум, розум i меч. Висока дунайська вода спадала повiльно i довго, так довго, що зiбранi пiд рукою Волота дулiбськi, полянськi во©, як i во© сусiдiв уличiв, почали ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зрi╨ хлiб, по лiсах повнятьсямедом бортi, а господарi кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'©. I роме©в не провчать, i втрати матимуть такi, що ©х нiчим уже не вiдшкоду╨ш. - Що робитимемо, княже? - прийшли i сказали нарештi самому привiдцi. Думав, дошукувався i таки знайшов ©©, одповiдь. - А що роблять в такому разi ? Не йдуть роме©, то нам тра йти до роме©в. Одбирайте спритних звiдуиiв, пошлемо ©х на супрот-берег Дунаю за звiдами. Най понишпорять та побачать, що роблять роме©, збираються чи не збираються вони йти в нашу землю. На те охоче пристали i звiдунiв одiбрали рiвно стiльки десяткiв на чолi з десятськими, скiльки було на ромейськiм березi фортець. Розтлумачили, де i як мають переправитися, що вивiдати, переправившись, та й стали ждати.. Так чи iнак, а звiди мають покласти край марному сидiнню. Вони й поклали, та не так, як мислив собi князь i тi, що були з князем. Звiдуни повернулися й сказали: роме©в справдi до гибелi в фортецях, одначе не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камiнь i мурують стiни. - Зводять новi фортецi? - Ба нi, нарощують заборола в старих, мурують новi споруди на подвiр'ях фортець. То була заковика i неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слiд i обманувся? А коли нi? Коли ждуть-таки спаду води й змiцнюють тим часом фортецi? Можуть i так собi мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зiбраний ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижi та будуть готовi зустрiти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а й iз хлiбом-сiллю". Коли це правда, не втримати йому коло себе анi полян та уличiв, анi дулiбiв. Щасливi мислi - нечастi гостi, ця ж прийшла й осiнила якось неждано й негадано: а чом i йому не робити те, що роблять роме©, - знов повернути усiх до заступа i сокири? З тi╨ю думкою вийшов перед тисяцьких i постарався втлумачити ©м: легковажити не час; а щоб зiбраний у пониззi люд не нудьгував без дiла i менше думав про сво© вогнища, посила╨ його на припинене через чутку про вторгнення спорудження веж. З князем Добритом ╨ така домовленiсть: рано чи пiзно все одно треба буде приходити сюди i споруджувати. Не був би вiн князь, привiдця во©в i дружини, а до того ж муж думаючий, коли б на тому й заспоко©вся. Кажуть, у роме©в не спостерiга╨ться помислiв про ратну виправу за Дунай? Хай кажуть, а вiн знову пошле сво©х звiдунiв на супротивний бiк - хай стежать за ромеями, хай знають, якi в них помисли сьогоднi, якi завтра. За цим разом вибiр його випав на найближчi задунайськi твердi Ульмiтон та Туррiс i був, зда╨ться, вдалим: саме в Ульмiтон прибували та й прибували во© з ромейських провiнцiй. - Це i ╨ вона, розгадка Хiльбудi╨вого замислу, - радiв чомусь Волот. - В Ульмiтонi накопичуються сили, що вторгатимуться. Стежити за ромеями, що таборилися по фортецях, доручив одному з найкмiтливiших сво©х сотникiв. - Не спускай ока з них, - повелiв йому, - найпаче з тих, що в Ульмiтонi. Звiдiв не було седмиць чотири, зрештою прискакав гiнець i сказав: сидять роме©; ходять удень на муштри, увечерi п'ють вино, а з фортецi не йдуть. - А що сотник? Якi його намiри? - Вивiдувати i ждати. - Розумно. Пождемо й ми, коли так. Ждали седмицю, за нею другу, за другою й третю. А одразу по третiй прискакало кiлька гiнцiв iз речницею вiд сотника: роме© згуртували манiпули в когорти й пiшли на Туррiс. - До бронi, слов'яни! - звелiв князь. Знали тепер кожен Хiльбудi©в крок, як знали й те, скiльки iде з ним когорт, де зупиняються на нiч i куди зникають по ночi. Тисячi стояли поодаль вiд Дунаю i не виказували сво╨© присутностi.. Таке повелiння князя Волота: дати ромеям можливiсть переправитися на цей бiк, а вже як переправляться й пiдуть на сво╨ чорне дiло, тиверцi й дулiби стануть ©м на путi - так, щоб охопити Хiльбудi╨вi когорти пiвколом. А оскiльки по один бiк у роме©в буде глибоке й широке, мов море, озеро, по другий - не менш глибокий i бистроплинний Прут, а за Прутом - во© iз стрiлами, то ромеям нiчого iншого не лишатиметься, як прийняти бiй. Перше, що трапилося Хiльбудiю на путi в Тиверську землю, була почата й незавершена будова. - Бачили? - показав тим, хто був поруч. - Ще трiшки замешкалися б - i анти спорудили б на нашiй путi другi Довгi стiни. - А так. Гляньте, скiльки землi, колод навезено, ба камiння навiть. Для стiн, може, й замало, а для фортецi чом же. - Земляно© чи дерев'яно©? - Глинобитно©. Смiх, жарти та дотепи, а все ж серед безжурних жартiвникiв знайшлися й тверезiшi. - Зверни увагу, стратегу: робота провадилася щойно. Дуже можливо, що анти десь поруч. Хiльбудiй знову вiдбувся жартом, а все ж не полишив застережень центурiона поза увагою. Спинився, приглянувся до зрито© копитами путi й повелiв вислати поперед когорт, по праву i по лiву руч вiд них кiнних звiдунiв. Очолюваний ним легiон не такий великий, щоб вважатися вiйськом, та не такий i малий, щоб вести його в землю варварiв по однiй путi. А змушений був, принаймнi поки здолають горловину мiж озером i Прутом. Подiлив легiон на когорти, визначив дистанцiю й звелiв правитися одна за одною, дотримуючись дистанцi©. Коли ж трапиться таке, що вийдуть i стануть на путi слов'яни, перша колона ма╨ стати чолом до них i прийняти бiй, двi iншi вийдуть на фланги й дiятимуть так, як вимагатимуть обставини бою: або ж вiзьмуть на себе варварiв, що будуть на флангах, або ж обiйдуть тих, що стануть на путi, i вдарять на них з флангiв. Висланий наперед роз'©зд вихопився на широку галявину обабiч путi i змушений був зупинитися. -- Слiди свiжi, - уголос мiркував привiдця. - Анти тiльки-но пройшли тут i великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом i нав'яжуть сiч? Легiонери мовчки переглянулися з ним i не стали розраджувати. - Зробимо так, - повелiв привiдця роз'©зду. - П'ятеро поскачуть уперед i вивiдають, чи ╨ хто в лiсi, а вивiдавши, дадуть знати. - Ну, а коли нiкого не буде? - Правитиметеся далi, тiльки ближче до нас, на вiдстанi одного-двох стрелищ. Були обережнi i, здавалось, аж надто пильнi, а таки прогледiли появу слов'ян. Тодi аж збагнули, що то не хтось iнший, тиверськi во©, як ©м заступили путь. Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у лiс, - i там кiнний заступ. "Це кiнець, - подумав ромейський привiдця. - I, що найгiрше, така ж доля спiтка╨ й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас". - Попробу╨мо пробитися, - повелiв легiонерам. - Кому пощастить вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт i попередити: на цiй галявинi усьому легiону готу╨ться пастка. Усьому, зрозумiли? Вони звернули з путi й погнали коней туди, де менше було во©в. Та не для того ©х брали в лабети, щоб випускати. Однi полягли, стятi мечами чи стрiлами, iншi, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й простягли руки для пут. Те саме спiткало й боковi роз'©зди. Хтось iз тих, бокових, пробував, щоправда, докричатися до Хiльбудiя, та Хiльбудiй був надто веселий тi╨© митi, аби почути застережливий крик сво©х звiдунiв. ╞хав на чолi першо© когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось статися, та ще тут, у придунайськiй глушинi, наiменованiй незайманщиною. Коли ж сталось-таки - перед його когортами, нiби з землi, постав надiйний слов'янський заступ iз лучникiв i мечникiв, ╨дине, на що спромiгся з несподiванки, повелiв прискорити вихiд когорт iз лiсу. - Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрiчi з варварами, всiм iншим розвернутися й прикрити тил! Нiби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й стати в бойовi лави, як там, попереду, а перегодом по праву i по лiву руч ожив лiс, галявини в мiжлiссi й звiдти хмарою посунули на роме©в лави лучникiв. Скiльки ©х, важко було збагнути. Одне бачив: ©м нема╨ кiнця-краю. Iшли щiльно й заслонялися щитами, обступали звiдусiль. - Щитоносцiв наперед! Стати стiною, зупинити стрiлами. У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Тi, кому наказано стати супроти слов'ян стiною, спiшно пробиралися наперед, iншi приймали ©хнiх коней i норовили вiдiйти до лiсу, ще iншi шикувалися в колони мечникiв i ждали нагоди пiти на пiших в кiннiм строю. А поспiх - мала утiха. Десь встигли щитоносцi стати супроти антiв, зустрiти ©х хмарами стрiл, а десь i нi. I там, де не було щитiв чи не так щiльно летiли стрiли, анти навалилися дужо й зламали лави, клали пiд ноги чи стиналися з тими, що боронились. У прорубанi ними вiкна-проломи не забарилися вломитись тиверськi та дулiбськi вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетiли туди на буланих, вороних, гнiдих та бiлих конях, м'яли щитоносцiв копитами, рубали навсiбiч мечами, збадьорювали себе i тих, що йшли плiч-о-плiч, диким посвистом та гуком-перегуком. I все ж анi посвисти, анi перегуки не могли заглушити багатоголосого брязкоту мечiв, чийогось торжества, а чийогось i передсмертного волання про помiч, так само як тi волання неспроможнi були осилити iржання коней. Таким здичавiло голосним i таким тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горiла вогнем або вiщувала проваллям-загибеллю. Хiльбудiй зiбрав коло себе найбо╨здатнiшi манiпули й намагався дати побо©ську якийсь лад. Сидiв на високому, з буйною бiлястою гривою конi й пильно стежив за тим, що робилося в переднiх лавах. - Iоанне! - кликав котрогось iз мечникiв, що стояли напоготовi. - Скачи в третю когорту й перекажи ©© привiдцi мо╨ повелiння: хай одруба╨ оте антське вiстря та ста╨ стiною супроти решти. З одрубаними ми й самi упора╨мось. - Буде сказано, стратегу. - ╙вдемоне! - рiзко обертався до iншого, цього разу - центурiона. - Бери свою манiпулу й винищ отих варварiв, - показав рукою. - Потiм пiдеш на помiч першiй когортi. - Iду, привiдцю. Хiльбудiю не все i не завжди видно. Тому пiдводиться час вiд часу в стременах i стара╨ться бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах. Саме за тими розглядинами й застига╨ його крик посланця вiд поставлених на захист тилу когорт. - Достойний! Варвари напирають i з тилу. Сили великi, не висто©мо! - Передай Флавiю i всiм во©нам: ╨дина надiя в цих лещатах - меч i щит. Бiльше нема╨ на що надiятись! Знав: з ним лiпшi фракiйськi когорти, тi, що були не так давно у сiчах з iранцями й переданi iмператором пiд його надiйну руку. Тому й не переставав вiрити: хоча во© його й опинилися в зашморгу, варварам не так просто буде зiм'яти ©х i примусити показати спину. Це досвiдченi мечники та щитоносцi, вони спершу кiлькох варварiв покладуть, а тодi вже самi ляжуть. Саме так: дiйде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини. Найбiльше дiста╨ться чоловим манiпулам. Он як порiдiли вони, стримуючи ворожi сотнi. Десь тiльки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь стали невеликим пiвколом i стоять, мовби скеля в розбурханому морi, а десь ©х всього лиш острiвки, що ось-ось накриються хвилями. Обернувся до тих, котрi стояли пiд його рукою як остання надiя на порятунок, i застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносцiв, а й мечникiв i пруть кiнною ватагою прямiсiнько на нього й зiбранi пiд його рукою манiпули. - В мечi! За мною, вперед! Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву i лiву руч: "Постарайтеся взяти в лещата i знищити", - та тим i вичерпав сво© можливостi правити воями: перед ним вирiс рудобородий ант i змусив пiдставити пiд занесеного над головою меча вивiрений у такiм дiлi мiдiйський щит. А тiльки-но одвiв той удар, як одразу ж i сам нанiс його. Бо мав уже не одного i не двох перед собою, опинився в тiй круговертi, що анти iменують сiчею, а перси - рiзаниною. Рубався вправно i дужо, так вправно, що вiдчув вiд того насолоду, а вiдтак приплив сили та певностi: вiн - бувалий во©н, йому цi варвари, мовби смiття в рiчковому потоцi: ото тiльки й прикростi, що огидне. Не певний за когорти, собi ж прокладе у цiм потоцi путь i вихопиться на волю. Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правицi, бачив: примiтили його вправнiсть i розступаються. Удають тiльки, що пруть на ромейського витязя на гнiдiм конi, коли доходить до сутички, або ж пiдставляють пiд удар щита i вислизають, або ж обходять стороною. Ба нi, помиля╨ться. Он пре якийсь прямiсiнько на нього. Молодий, безусий ще, а очi, мов у звiря, налилися кров'ю. Не меча - сулицю нацiлю╨. Невже сподiва╨ться вибити його, Хiльбудiя, з сiдла? Занiс над головою меча i не встиг вiдбити ним варварову сулицю, як вона схитнулася i ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так i сталося б. - Боривой! - почув дужий голос. - Цього не чiпай. Це сам Хiльбудiй, вiн мiй! Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить розвернути його й гнати услiд за ромейським привiдцею. "Тиверський князь? Той, що гостив у Маркiанополi? Що ж_ робити? Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись i покластися на щит i меч? Коли втiкатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить менi, полководцю, утiкати?" Розвернув по крутому колу Гнiдого й пустив у зворотну путь. Треба, значить, треба, iншого не вигада╨ш. Першим гнав на нього розпластаного в аерi коня безусий, той самий, котрому казали: "Не чiпай". "Завзятий хлопчисько, - подумав, - зна╨ на кого йде, i таки йде. Ну, стривай же!" Хiльбудiй махнув мечем i так рубонув ним по нацiленiй на нього сулицi, що вона бринькнула i вилетiла во©новi з рук. Тi╨© ж митi налетiв на кiлькох i встиг звалити коневi пiд ноги лиш першого. Всi iншi оточили стiною й наставили сулицi. - Скорися, Хiльбудiю! - повелiв князь Волот. - Когорти тво© розбитi, виправа програна. Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й кинув його прямiсiнько на Волота. Одначе й князь не ловив гав. Зняв крутiше сулицю, i кiнь, опускаючись, наразився на не© горлом. Заiржав болiсно, шарпнувся набiк i викинув вершника з сiдла, пiд ноги Вепрового коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського привiдцю мечем до землi. - Нащо ти так? - спохмурнiв, виказуючи сво╨ невдоволення, Волот. - Вiн був уже наш, треба було в полон брати! - Гада╨ш, що треба? А навiщо? Iмператор не поскупиться золотом, викупить його i знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу кошару, мертвий вiн безпечнiший буде. XX Дiд Борич правду казав: навiкулярiй - муж лiтнiй. Ось тiльки добронравностi його не зовсiм йме вiри. Старий грек не зглянувся на те, що вона - кругла сирота, що ©© гонить по свiту горе, взяв добре за перевiз та ще й кректав, певно, сумнiвався, що бере потрiбну цiну. Може, саме тому зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодi©, для нього i його найближчих помiчникiв ©жу, бурчав, а то й рикав на всiх, виказуючи сво╨ невдоволення. Зате правдою було й те, що анi сам, анi iншим не дозволив зобидити ©©. Бiльше того, розпитав за довгi днi i ночi плавання, кого шука╨, чому шука╨, й пiшов iз Миловидою до Нiкополя, знайшов людей, котрi знали, де анти, що ними торгували позатамтого передлiття в Нiкополi. - ╙ тут анти, - казали дiвчинi. - Чимало вельмож Епiра мають рабiв-антiв.. Однi за слуг-стольникiв у них, iншi - за спальникiв, садiвникiв а чи рибалок. Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як пiдступитись та поговорити, а Миловида слухала й кивала головою. - Я пiду, володарю достойний, тепер сама вже пiду, - сказала зрештою навiкулярi╨вi. Грек крекнув за звичкою а чи сумнiваючись, що сама вона вдi╨ щось, i, надумавшись, порадив: - Я стоятиму там, де стою, до пiслязавтра. Коли знайдеш судженого чи, не знайшовши, захочеш повернутися в сво© кра©, прийди й скажи, або сам доправлю, або знайду таких, що доправлять. Подякувала й пiшла вузькими вуличками чужого города. I що далi йшла, то менше певностi було, що вiднайде в нiм Божейка: таким холодом вiяло на серце i таку порожнечу почувала в серцi, нiби тепер тiльки прозрiло воно й сказало правду: даремна твоя затiя, дiвко; не одкриються перед тобою мiцнi ворота в кам'яних загорожах i не являть тобi лада твого. А все ж стукалася в тi, що видавались наймiцнiшими, i кланялась за звича╨м батькiв сво©х, а поклонившись, питала: чи то правда, що в достойних вельмож ╨ раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби викупити його з неволi або ж стати такою, як i вiн, невiльницею. Хай уже як буде, так i буде, аби тiльки вкупi. ╞© не завжди розумiли, а то й зовсiм не хотiли розумiти. "Нема таких", - казали i зачиняли ворота. Одначе бiльшiсть зглядалася все-таки на ©© жалiсно-благальний вид, а може, й на молодiсть. Зачувши, що шука╨ антiв, кликали когось iз них i велiли: - Вислухай i скажи, чого хоче це дiвча. Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рiдне слово, i зовсiм розчулювалась: - Божейком звуть мого лада. З Випалу вiн, iз Тиверсько© землi. Такий лiпотний собою, такий лiпотний, що змалювати не можу. ╞й не зразу казали: "Не бачили, не зна╨мо". Бiльше питали та допитувались, чи давно з Тиверi, чи ма╨ надiю повернутися туди, а вже потiм радили: спитай у тих i в тих, ми не вiда╨мо. I Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвiдчилася: бiльше нiкого питати. Певно, нема╨ тут Божейка, коли не бачили й не знають. Усi ж бо кажуть: продавали тiверцiв у Нiкополi, а продати могли не лише нiкопольцям; були на тому торзi покупцi i з Верони, i з Фессалонiки. - В якiй же сторонi свiту вони, Верона, Фессалонiка? - Верона - в Iталi©, - пояснила старша серед полонянок, - Фессалонiка - в Грецi©. Iди в пристанище й напитуй лодiй, що правитимуться туди. Гляди, хтось зглянеться й перекине через море. Постояли, пожурилися та й розiйшлися. Одна донизу спускалася i не бачила свiту за сльозами, iншi догори йшли i теж не бачили. Бо широкий був окольний свiт, та не для них, бо весело свiтило над головою сонце, та не ©м. XXI Князь Волот був твердий i неподатливий, мовби скеля в горах: мало порубати та полонити роме©в у сво©й землi, настав час самим пiти до них i сказати: "Не ходили б ви, не приходили б i ми. Оскiльки ж ходите i мало не щолiта, це наша кара за татьбу вашу". Не вiдав, що скажуть во© на той його намiр, тим паче во© сусiднiх земель, привiдцi ©хнi. чомусь вiдмовчуються, зирять то на нього, князя Тиверi, то на Iдарича, котрий ╨ тут привiдцею мужiв думаючих i заодно - правою рукою князя Добрита. - Нам велено потяти роме©в у Придунав'©, - розраджував вiн Волота, - i аж нiяк не велено iти за Дунай. На те потрiбна не така, як ╨ нинi, сила. - Нiби вона мала. - На те, щоб iти на роме©в, мала. - Збагнiть, - гнiвався Волот, - доки збиратимемо велику силу, роме© опам'ятаються i стануть супроти нас другою Довгою стiною. Зволiкати не варто анi дня. Треба йти за Дунай i гнати знекровленого, позбавленого привiдцi супостата аж до Довго© стiни, а може, дiстати оружною рукою й за стiною. Це нагода, братi╨, i така, що вдруге може й не трапитись. - Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось? - Раз на раз не виходить, Iдаричу. Тодi не було слушно© нагоди, тепер ╨. Честь мужiв ратних кличе: пiдiть i примусьте роме©в не посягати на чуже. Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокiйним. Та не менше певностi вчувалося i в голосi Iдарича. - Щоб iти в чужу землю, - стояв вiн на сво╨му, - треба знати, з якою раттю зустрiнетеся в тiй землi. Чи ви щось зна╨те? - А ви? - вкинув слово привiдця полян. - Хай ми не зна╨мо, яку рать виставлять роме©, коли пiдемо на них, а чому не зна╨те ви, княжi сли i мужi думаючi. - Дещо зна╨мо: роме© пiдписали з Iраном вiчний мир i, отже, мають легiони, котрi й стануть супроти вас, коли пiдете.' - Тi легiони пiшли вже на завоювання полуночно© Африки у вандалiв. - Гада╨те? А той, що приводив Хiльбудiй, де взявся? Чи, може, дума╨те, що вiн один у нього? - Того не дума╨мо, Iдаричу. I все ж дуже можливо, що виправа та лишилася поза вiдомом iмперi©. Хiльбудiй взяв позатамтого передлiття великий полон у нашiй землi, мiг спокуситися на нього й цього полiття. А коли так, iмперiя не готувалася до зустрiчi з нами, вона не спроможна буде стримати нас. Ось чому я теж стаю на бiк князя Волота: коли вже йти за Дунай, то сьогоднi, негайно. - Уличi теж пристають на це. Видно було: Iдарич похитнувся у сво©й певностi, а все ж не збирався поступатися остаточно. - А що скажуть воi? Вони здобули непоганий полон - i роме©в, i ©хнiх коней. Чи пiдуть iз ним за Дунай? - Цьому легко зарадити, - вихопився Волот. - Кожна рать - тиверська, улицька, полянська чи дулiбська - видiлить по сотнi во©в, i тi во© доправлять полон до сво©х общин. Решта пiде з нами. - Мудро сказано, - пiдтримав свого князя Вепр. - Зважуйся, Iдаричу. На тебе поклав князь Добрит вирiшувати долю слов'янсько© землi, тож i вирiшуй. - А ратну виправу, - пiдтримав його полянин Гудима, - благополучне завершення ©© ми беремо на себе. - Усi так гадають? - Усi, Iдаричу! - На тому й склада╨ться ряд - ряд мужiв думаючих i ратних. Iдiть до во©в i постарайтеся передати цю свою бу╨сть воям. Коли вже йти, то ма╨мо йти, запаленi нею, ратною бу╨стю, як i вiрою в торжество сво╨© правди i свого меча.. XXII Богданко сидiв на товстiй сосновiй колодi пiд дубом i дослухався до крокiв, що зближалися з ним. - Хто це був, бабусю? - Якийсь чужинець. - З iншого городища чи таки з чужо© землi? - Таки з чужо©. I з далеко©, мабуть, по-нашому не розумi╨. - То, може, вiн - ромей? - Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом iз ромеями. В ©хнiй ратi всякi ╨. - I ви запросили його до вогнища, подiлилися хлiбом-сiллю? - А чого мала б не запрошувати i не дiлитися? - Таж вiн - супостат, ворог роду нашому i землi нашiй! - Супостати тi, внуча мо╨, що прийшли до нас iз мечем. Цей прийшов iз добрим словом. - Бо вибили меча iз рук, тому й прийшов iз добрим словом. За тим добрим словом можуть ховатися злi умисли. Чужинець-бо ╨сть. - Язвлений вiн, Богданку, де йому до злого умислу. А опрiч того, запам'ятай, внуча мо╨: всякий нагодований тобою, навiть коли вiн чужинець, переста╨ бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це - правiчний покон роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо жити на нiй у добрi та мирi. - Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж роме© йдуть та й iдуть у землю нашу з мечем та вогнем? - За те карати треба, самим же не гоже лiзти в чужу землю. - Нарiка╨те на тата i його похiд? То вiн же затим i пiшов, щоб покарати. - Я не нарiкаю на нього, внучку. Одначе й не тiшуся з того, що пiшов за Дунай.. Багато кровi пролл╨ться там, ой багато! А то - богопротивне дiло. Боги iнше заповiдали людям на цiй благословеннiй ©хнiм промислом землi. Давно-давно, тодi ще, як цей бiлий та ясний свiт повнився бiльше голосом сумирного птаства, анiж людською заздрiстю, як земля плавала в свiтовiм океанi незайманою дiвою - i нерубаною, i неораною, i нетолоченою, жило на долах при морi та при лiсi три роди: один - бiлоликий, другий - смаглоликий, третiй - темноликий. Жили вони нарiзно i разом з тим купно. Нарiзно, бо кожен рiд сам собi добував ©жу, i купно, бо таки ж сусiдили i не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що i було де, однак i не родичалися, оскiльки сходилися лише мужi з мужами. Та ось проник хтось iз бiлоликих до смаглоликих i нагледiв дiвчину, а нагледiвши, не став вагатися: пiдстерiг, коли була сама, i умкнув ©©. На лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут i зчинилася ворохобня, пiшов рiд на рiд i став нищити один другого оружною рукою. Старшi дивились на те, дивилися та й сказали сво©м родам: "Визначте обводи земель родових та й живiть нарiзно, не переступаючи тих обводiв". Послухались i зробили так - визначили обводи. Та чи мiг якийсь незримий обвод бути недоступною стiною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним мiсце? I правились, i ловили, i дiвок умикали, i оружною рукою ходили рiд на рiд, аж поки не змусили старiйшин родових зiбратися на вселюдську раду, а вже рада покликала князiв i сказала: "Не вмi╨те жити добрими сусiдами, розiйдiться". "Як то?" - князi ©м. "А так. Земля велика, подiлiть ©© на три царства та й живiть кожен у сво©м - так далеко один вiд другого, щоб анi дiйти, анi до©хати, анi допливти".. "Ма╨мо iти з цих долiв?" "Ма╨те. Одному роду-плем'ю хай будуть лiси та степи, другому - гори, третьому та земля, що довкола не© море та й море. Так i житимете: однi з лiсу, другi з гiр, третi з моря. Князi не поспiшали зголошуватись. "А кому ж який удiл?" "Те визначить жереб". I сумлiвались, i сперечались князi, а таки пристали до думки старiйшин - потягли жереб та й сiли родами кожен у сво©м царствi: бiлоликi - в лiсовiм, смаглоликi - в гiрськiм, темноликi - там, де довкола землi море та й море. Довго жили нарiзно. Так довго, що й забули, хто вони, звiдки прийшли в сво╨ царство, були в них роди-сусiди чи не було. Бiлоликi ловили по лiсах звiра, птахiв i жили з лiсу, смаглоликi задовольнялися тим, що давали гори, темноликi багатiли, як могли, з моря. Та ось для одного з родiв - того, що жив по лiсах, - настала бiда: лiси збiднiли на дичину. Люди туди, люди сюди - таки нема╨ ©©. А не стало дичини - не стало чого й ©сти. "Що робити?" - вдалися до старiйшин. "У нас ╨ поле, - сказали тi. - Подаймося в поле, ачей там знайдемо собi поживу". Знялись i подалися. I знайшли, що шукали, та ненадовго стало степово© поживи. Пiдросли дiти - i мусили питатисяради в батькiв, тепер уже старiйшин: "Куди податися, де знайти ©жу собi i дiтям сво©м?" I сказали старiйшини: "Аби не втратити й того, що ма╨мо, пошлiм в усi кiнцi звiдунiв, хай побачать та й нам скажуть, чи ╨ десь незаймана земля, що могла б прогодувати рiд наш?" Довго ©здили звiдуни - i тi, що поскакали на захiд сонця, i тi, що поскакали на схiд та на полудень. А повернулися нi з чим. "Земля ╨, - сказали старiйшинам, - та ╨ на тiй землi й люди". "А яка найбагатша?" - поцiкавились молодшi. "Та, що належить гiрському роду-племенi". "Пiдемо й пiдкоримо мечем!"кинули, мов iскру в хмиз. - Чули, iншого порятунку нема, пiдемо й пiдкоримо тi землi мечем!" Однак старiйшини не пристали до тi╨© ради, бiльше того, стали супроти не© стiною. "Нам заповiдана ця земля, - сказали. - Негоже iти й оружно посягати на чужу". "А з голоду гоже мерти?" "Шукайте ©жу в сво©й землi. До чужо© зась! Боги покарають за тi противнi ©хнiм умислам намiри!" Змагались та й змагалися, а гору взяли таки тi, що хотiли ©сти. Та не встигли вони налаштуватися всiм родом до походу, як знялася буря, замоложилося небо, i бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та непослухам гнiв свiй: загримiв-загуркотiв, зближаючись, й ударив з-за хмар смертоносними стрiлами. "Боги противляться вашому умислу! - вийшли наперед i показали на те знамення старiйшини. - Не смiйте порушувати добрий покон батькiв i дiдiв ваших!" "Дiди самi переселялися". "Вони переселялися в сво©й землi, на чужу не посягали!" Привiдцi переселення хмурились. I не хотiлося ©м зважати на старiйшин, тим паче слухатись ©х, i не зважати не могли. Боги справдi занепоко©лися в небi, он як гримають у високостi та прищуть на землю стрiлами. А проте що буде, коли послухаються старiйшин i залишаться в сво©й землi? I завтра, i пiслязавтра, i потому дiти проситимуть ©сти. Де вiзьмуть ©©, ©жу, i що скажуть, коли нiчого буде дати? Такi, що й не послухалися б старiйшин, одважилися б противитись знаменню, коли б не розкололося тi╨© митi небо i не хлинув у ту розколину проливний дощ, такий густий i такий буряний, що про похiд годi було й думати. Ховалися хто куди мiг, i рятували пожитки сво© хто як мiг. Лише старiйшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собi останню бу╨сть-силу й прибрали суворiшого виду. "Ви прогнiвили богiв! - показали патерицями на молодших. - Кайтеся i просiть прощення. Чули, боги пустили на нас води свiтового океану. Кайтеся i просiть прощення!" Молодшi самi бачили: схоже, що й справдi розкололося вiд потужного удару бога-громовика небо i в ту розколину хлинули води пiднебесся, того океан-моря, якому не буде нi кiнця нi краю. Через те й не противилися вже. Дивилися непевними очима на замоложений зливою-потопом свiт i шептали: "Простiть нам, боги! Простiть нам, боги!" А дощ не припинявся. Часом стишувався тiльки, ставав не таким проливним, однак не припинявся. I день, i другий, i третiй. Аж поки не заволали всi: "Змилуйтесь, боги! Змилуйтесь i дайте сво╨ знамення: чи ╨ порятунок для нас, людей лiсу i поля? Де, на якiй путi-дорозi шукати його, коли ╨? Вiд противного заповiтам батькiв намiру - iти в чужу землю й добувати ©© мечем - зрiка╨мось. Дайте знамення: чи ╨ порятунок? Де, на якiй путi-дорозi шукати його?" За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й землю грiм - i перед старiйшинами, що стояли при капищi й молилися, упав золотий плуг, услiд за плугом - золоте ярмо, а одразу за ярмом - сокира й братниця. "Ось воно, боже знамення! - закричали старiйшини й не стали зважати на дощ, вибiгли i впали на колiна перед дарами неба. - Боги велять нам орати землю, засiвати ©© злаками. Чули, не промислом вiйни, промислом хлiборобiв-рата©в ма╨мо жити на землi!" На ту радiсть i тi незвичнi для тривожно© днини голоси збiглися всi, що були поблизу i не поблизу люди. А коли перестав дощ i стекла у рiчки та озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона свiту, куди мали намiр вести рiд свiй молодшi, виявилася одрiзаною повiнню-водою. I не стоячою - тi╨ю, що текла з гiр, перла з дна, весело гомонiла, поспiшаючи до моря. Тодi й нарекли ту повноводу рiку Дуна╨м, а визначену жеребом землю вiд теплого до студеного океан-моря - Трояновою, по iменi старiйшини, що став на прю з молошими i здолав сваволю молодших. Бабуся Доброгнiва примовкла, схоже, що загадалася. А Богданковi саме зараз i, може, бiльше, нiж будь-коли, хотiлося чути ©©. - Бабцю, чули, бабцю, - кличе. - А те знамення дане лиш родовi, що жив по лiсах та полях? - Ну чом же? I тим, що в горах, i тим, що за морем, теж. Боги, коли знаменують, то знаменують усьому людовi, що ╨ на землi. - Як же то, бабцю? Самi казали: у роме©в iншi боги. - Це тепер iншi, тодi були однi. Та й на те зваж: навiть ромейськi боги кажуть ромеям: "Життя да╨ться вам на те, щоб засiвали поле житом-пшеницею, а не сво©ми й чужими кiстьми". - Чому ж вони не скоряються божому повелiнню, iдуть та й iдуть через Дунай? - Дуже багато хочуть, внучку, тому й сваволять. А тим, хто багато хоче, i страх перед богами не завада. Стара, зда╨ться, знайшла те, що шукала: знов розповiдала та й розповiдала, повчала та й повчала свого внука, а Богданко сидiв коло не©, дослухався до ©© сумирно-ласкавого голосу й не знав, як йому бути. Бабуся добра, он як багато обiця╨ йому, та що ма╨ з тих обiцянок? Казала, вийдуть у свiтлу п'ятницю на побачення з Золотою Косою, Ненаглядною Красою - i вiн прозрi╨. А не прозрiв, бач, як був темний, так i залишився. Тепер запевня╨: i до чужо© землi не слiд iти, i чужинцiв треба милувати. А чи так то? Чому не повиннi йти до них, коли вони iдуть на Тивер, беруть полон, палять весi? Чому мають милувати ©х, коли приходять татями i чинять яко татi? - Бабусю, - знову кличе стару. - А тi три роди, як люди, однаковi? - Чимось однаковi, чимось нi. Казала ж бо: однi - бiлоликi, другi - смаглоликi, третi -темноликi. - Проте усi одноликi? - Так, усi одноликi. - Тож i правда людська мала б бути одноликою? - Мала б, розумнику, - усмiха╨ться Доброгнiва й обiйма╨ та пригорта╨ до себе онука. - Мала б, та не ╨ такою. - А чому? - Про те однi боги вiдають. Скажу лиш, що в одного вона ма╨ одне лице, у другого - iнше, у третього - ще iнше. Скiльки на свiтi людей, стiльки й правд. - А в нас же з вами одна вона? - Це зараз одна. Виростеш - можеш i не пристати до мо╨© правди. Чи таки пристанеш? Богданко нацiливсь було казати: "Так, пристану", - i стримався, а стримавшись, загадався. XXIII Ще до переходу через Дунай князь i тисяцькi стали на думцi: не чiпати ромейськi твердi при Дуна©. Залоги в них мiзернi, шкоди слов'янськiй землi не вдiють, а крiм того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож, переправившись, не стали зважати на придунайськi твердi, рушили всi╨ю кiнною лавою в тридцять тисяч на Ульмiтон i Томи, впали на них, як пада╨ грозова хмара на незахищену землю, i, взявши усе, що можна було взяти, заходилися палити та руйнувати зведенi ромеями споруди. - Усе, що бере вогонь, палити дотла! - повелiв сво©м воям князь. - Аби городи цi не були гнiздами, де плодяться оси. Пристанища ж - i поготiв. Вони - невiльницькi пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай iдуть за димом. Лише тодi, як вдовольнився пожежами i тим, що залишили пiсля себе пожежi, замислився: далi пiде Одес i Маркiанополь. Ну, про Одес iншо© думки не буде i вагань теж: та гi╨на проковтнула тисячi й тисячi тиверцiв. А як бути з Маркiанополем? Город той - тлумисько Хiльбудiя, там тi, що лишилися за нього й правлять нинi кра╨м, а отже, мають при собi рать, здатну ударити в спину. Одначе там живуть i тi, що прийшли та попередили: Хiльбудiй помишля╨ лихе - хоче йти за Дунай. Не може ж вiн, князь Волот, прийти i завдати тим сво©м содругам прикрощiв. - Гудимо! - повелiв тисяцькому полян. - Бери пiд свою руку уличiв i йдiть на Одес. Повелiваю: зробiть там те, що зробили гуртом з Томами. Головне ж, спалiть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як посадити в лодi©, бранцiв. Я пiду з тиверцями та дулiбами на Маркiанополь. Зустрiнемося на путi в Анхiал або в самiм Анхiалi. I вже тодi, як вiдвiв сво©х во©в далеко вiд полян та уличiв, спинився i сказав, об'©жджаючи лави: - Все, що належало в Маркiанополi iмператору i фiску, Хiльбудiю i його вельможам, - ваше. Города ж i горожан не чiпати. Чули? Анi города, анi горожан! Хай знають, що ми не всiх кара╨мо за злочини намiсника i його ратi. Вiдтодi, як вийшли з Ульмiтона i Том, жоден ромей не зустрiвся в путi. Видно, поскакали землями Мiзi© гiнцi з придунайських твердей, а слiдом за гiнцями пiшла гуляти й чутка: варвари iдуть. Отож i спустiли весi, пустують i оселi в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньо© Мiзi©, як i Скiфi©, знають, якi вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не бракувало й тих, що правилися з готами, що ©х кликали собi на помiч римляни, а потiм - Вiзантiя. Тож i не дивно, що нема╨ по весях анi курiалiв-землевласникiв, анi арендаторiв-емфiтевсисiв. Диву╨ iнше: не видно колонiв-землевласникiв iз неромейських поселян, в тiм числi й колишнiх антiв. Усi по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах. "Мабуть, надмiру нещаднi були ми в Ульмiтонi i Томах, - дума╨ князь Волот, вихитуючись у сiдлi, - i матимемо з того поганий зиск. Хто сi╨ вiтер, той пожина╨ бурю. А втiм, - одуму╨ться, - хiба ми не для того йдемо в ромейську землю, щоб нагнати страху всiм: i iмператоровi, i його пiдданим? Таки ж для того". Попереду зчинився галас, а невдовзi i людський тлум. Щось кажуть, вимахуючи руками, пiшi, збираються та й збираються довкола них кiннi. - Що тут ско©лося? -цiкавиться над'©хавши. - Поселяни мiзiйськi вибiгли з яру. Пробився до них й одразу ж пересвiдчився: то не мiзiйцi, то раби мiзiйських курiалiв. I вибiгли вони не тому, що самi ╨ антами i хочуть пристати до антiв, - показують, де ховаються ©хнi кривдники, просять покарати за кривди. - Скiльки ©х? - Увесь виводок, достойний. Господар i господиня, п'ять синiв i чотири доньки. Та лакуз стiльки, скiльки у мене пальцiв на руках та ногах. - То берiть дрюки та й карайте. А найлiпше буде, коли скориста╨теся переляком сво©х волостелинiв та накива╨теп'ятами. Ми не за тим прийшли сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажiть лiпше, куди веде ця путь. - На Маркiанополь, достойний, на Маркiанополь. - I далеко той город? - За тамтим холмом уже й буде. Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти ромейський город на щит i сулицю. Всiм, що проходили повз нього, казав одне i те ж: "Будьте готовi взяти ромейський город на щит i сулицю". Коли ж обернув коня, аби ©хати вже, раби знову торкнулися його стремена. - Княже, бери i нас iз собою. Чи ми не анти i не во©? - Пiшi ж бо ╨сть i без бронi. - За обозом iтимемо. А буде сiча, добудемо i коней, i броню. Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадiйнiшi в його ратi сотнi, - княжа дружина. Маркiанополь знав, куди й за чим пiшов намiсник Хiльбудiй. Через те чутки про появу антiв на цiм березi Дунаю, а згодом - i пiд стiнами ©хнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (i таки ж добiрний) легiон на чолi з Хiльбудi╨м не мiг упоратися з антами, то що вдi╨ когорта, в якiй всього лиш кiлька манiпул? Не покладалися на не©, а все ж перше, що зробили, довiдавшись про наближення антiв, заперли всi ворота й велiли воям стати на стiни. То вже потiм i зберуться, i радитимуться, i кидатимуть думкою в кожен закуток i кожну нiрку, що можуть обiцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з Маркiанополя пiшли ромейськi когорти в антську землю раз, пiшли i вдруге, це не чийсь - ©хнiй привiдця завдав антам великого лиха - попалив оселi, забрав i спровадив за море людей. Чи анти не вiдають про те? Чи не за тим iдуть на Маркiанополь, аби спитати в маркiанопольцiв, пощо пустились на татьбу? Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликанi, були на нiй i тi, кого не кликали - церковники, майстровi, демархи. I всi дивилися на легiонерiв, часом - на префекта. Що скажуть вони, опора ©хня, i що вдiють? Господи, надоум i врозуми ©х, аби вдiяли розумне, спроможне вiдвести варварiв вiд стiн, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли вiзьмуть стiни i ввiйдуть у город. Анти - варвари, вони нiчим не погребують: нi майном, нi життям. - Порятунок один, - казали легiонери i казали твердо: - покликати на стiни горожан, оборонятися всiм людом. - А де вiзьмемо зброю? - Щось мають дiми, чимось подiляться легiонери. - Дiми й дiмоти, - роздумував уголос префект, - чи не ╨дина пiдпора, на яку можемо покладатися. Отож так i зробимо: звернемося до дiмiв, хай кличуть до борнi всiх горожан i стають на захист города та й самих себе. В умовах, що склалися в Маркiанополi, важко було вигадати щось надiйнiше. I все ж раднi не поспiшали хапатися за висловлену щойно думку як за рятiвну. Сидiли й думали, а ще нiмували думаючи. - Когось не задовольня╨ наша речниця? - сполошився префект. - Отець Iоанн, - звернувся до старшого з церковникiв. - Що скажете нам? Ма╨те iншу раду чи приста╨те до тi╨©, що чули? Настоятель храму святого Фоки звiльна пiдвiвся й осiнив присутнiх на радi хресним знаменням. - Благословляю вас, братi╨, на труд непосильний: взяти гору над супостатом i нечестивцем, антами iменованим. Благословляю й глаголю: будьте сильнi в цю тривожну годину, яко льви, i будьте мудрi, яко змi©. Церква звернеться до всiх православних i закличе ©х змiнити рала на мечi. Воiстину правда: iдуть непросвiщенi варвари, тi, що не мають бога в серцi. Вони - не лише смерть, гi╨ну вогненну несуть для всiх на мечах сво©х, отож всi мають стати на захист стiн i города. Та не забуваймо, мужi ратнi i думаючi: путь до рятунку не ╨диний. Я недаремно нагадав вам про мудрiсть. Господь наш всемогутнiй i всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре, що ми кличемо всiх iти на ратний подвиг i захищати себе мечем на городських стiнах. Одначе чом би нам не бути мудрiшими серед мудрих i не виблагати собi щасливо© долi iншим заходом: пiти до антiв i вблагати ©х залишити город наш у мирi й споко©. Його явно не розумiли. - Сподiва╨теся, святий отче, що послухаються? - Коли пообiця╨мо дати варварам по сто солiд з кожного мужа города нашого, послухаються i пiдуть. - Можливо, та ба... - Не всi можуть дати такi солiди? Ви це хотiли сказати? - Бо таки не всi. Коли начистоту, три чвертi горожан не дадуть навiть по п'ятдесят. - Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть позбутися всього, а на додачу - й життя. Мiж радними запала тиша. - Може, то занадто - по сто? - Молiться богу, щоб не було замало. I вiдмовчувались, i кректали, i сперечалися, i хто зна╨, чи й зголосилися б давати антам такi грошi, коли б отець Iоанн, помисливши, не пiдштовхнув ©х пiд лiкоть. - Церква перша подiлиться в нещастi з паствою сво╨ю: дасть за неiмущих десять тисяч солiд. Раднi пожвавилися й стали прикидати, вiд кого з горожан слiд зажадати бiльших, анiж сто солiд, внескiв. А князь Волот наближався тим часом до Маркiанополя, i що ближче пiдходив до нього, то наполегливiш дошукувався, як же йому зробити, аби i ратну сверблячку во©в сво©х задовольнити, i не нашкодити тим, що допомогли йому покарати Хiльбудiя. Брань iз ромеями на цiм походi не завершиться. То буде великою похибкою втратити звiдунiв i втратити тiльки тому, що комусь хочеться помститися за вчиненi Тиверськiй землi кривди саме на Маркiанополi. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто вiдвертим iз воями? Таки сказав би, мабуть, принаймнi привiдцям тисяч, коли б роме© не утримали вiд того необачного освiдчення: вийшли до його ратi з хрестами та церковниками в одiяннi християнських жерцiв i сказали: - Вiзьми, княже, дань, i пощади город наш, людей, що в городi. Чи вони виннi, що намiсник Хiльбудiй обрав собi резиденцi╨ю саме Маркiанополь? Спершу подивований був i не повiрив тiй речницi-рятунку, а повiривши, не став вагатися. ╙дине, чого зажадав вiд ромейських слiв, - дати зверх усього десять бочiвок грецького вогню. З того, як переглянулися мiж собою сли, неважко було догадатися: вони поставленi перед неминучiстю вторгнення. - Достойний, - сказали по забарнiм сум'яттi, - вогню у нас нема╨ анi бочiвки. - А де ╨? В Одесу, Анхiалi? - Бо©мося помилитися, i все ж, гада╨мо, що за грецьким вогнем тобi доведеться йти до самого Константинополя. Десь-iнде навряд чи розживешся. Певнi були, князь скаже зараз: "Iдiть i попередьте сво©х привiдцiв: беру город ©хнiй на меч i сулицю". А вiн зиркнув на сво©х радникiв i не виказав чогось схожого на такий намiр. -Коли матиму мiхи з золотом? - За двi доби. - Довго примушу╨те таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнiм разi пiду на город. Те, чого уникнули тиверськi во© пiд Маркiанополем, стало неминучим пiд стiнами Анхiала. Пристанище i город оточували тут надiйнi стiни, в морi стояв iмператорський флот, а то неабияка опора i певнiсть. Флот прикриватиме пiдступи до города з моря, стiни - з суходолу. Коли ж складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до ©хнiх послуг знову стане флот: хай не всi, все ж сядуть на триреми та квадриреми i вiдпливуть до Константинополя. Тож i не вийшли тут, як пiд Маркiанополем, ромейськi сли i не сказали: "Вiдступiться, матимете дань". Анхiал зустрiв тиверцiв наглухо зачиненими ворiтьми, нiмотним мовчанням города i тих, що в городi. А то - передгроззя. Доведеться стати табором i ждати полян та уличiв. Iдарич схвально поставився до намiрiв тиверського князя: почати виправу з нападу на ворота, а головнi сили слов'ян кинути через морське пристанище. Проте внiс i сво© одмiни до тих намiрiв. За велiнням князя Волота на приступ сiверських ворiт i сiверського прибережжя йшли поляни та уличi, на приступ полуденних ворiт i полуденного прибережжя - тиверцi та дулiби. Полки мали обступити город так, аби в оборонцiв склалася думка: на них iде тьма i йде звiдусiль. Так, власне, й було. Один полк засипав роме©в стрiлами, iнший навально йшов на стiни i не поглядав, як там у тих, що обiч, що позаду. Бо и без розглядин знали: на приступ йшли всi, сотня за сотнею i лава за лавою. А коли йде така сила, хто може вистояти i не стенутися? Перли ж бо тисячi, однi з драбинами, iншi з оголеними мечами i перли такими дужими лавами, що й стiни, здавалось, не стримають. Та ба, добiгли здебiльше тiльки до стiн. Коли ж ставили драбини i пробували вийти по них на стiни, роме© або скидали зухвальцiв разом iз драбинами, або лили на голови гарячу смолу, кидали камiння й примушували стинатися. I раз, i вдруге отак, i на суходолi, i в прибережжi, там, де стiни виходили в море. Але поки князь не пересвiдчився: даремнi тi потуги, а пересвiдчившись, дав сво©м воям знак: вiдiйти вiд стiн. - Як це розумiти? - прискакав на змиленiм конi Гудима. - Ми домовлялися вести виправу до переможного кiнця. - Даремна затiя, во╨водо. Не бачиш хiба: i стiни, i прибережжя обороняються надiйно. Люди гинуть, iдучи на приступ, а який iз того хосен? - Поляни були недалекi вже вiд того, щоб обiйти стiни й опинитися в пристанищi з боку моря. - Зате ми не змогли б пiдтримати полян. Я знайшов iншу стежину, що виведе нас на стiни, а через стiни - в Анхiал. I, зда╨ться, надiйну. Найперше, що звелiв, прибувши до табору, - звiльнити вози вiд поклаж. На них, коли стемнi╨, возитимуть землю й засипатимуть рови обiч ворiт. Дереводiлам же велено було взяти сокири i йти до лiсу, в лiсi дружно стати до роботи, - так дружно, щоб до ночi були змайстрованi вищi за стiни дерев'янi сходнi. Коли змайструють та доправлять у табiр, поставлять тi сходнi на вози-розводи i, прикриваючись ними, мовби широкими щитами, пiдвезуть пiд самi стiни. Широкi доннi опори не дозволять ромеям анi повалити, анi вiдiпхнути ©х. Та й не встигнуть щось вдiяти. Сходнi - не стiна-крутопадь, по сходнях легко i спритно пiдуть на зближення з ромеями антськi во©. А вже як зблизяться та стануть на стiни, антiв не вчити, як битися мечем та сулицею. Дружина, ополченськi во© зустрiли ту княжу вигадку ладнiстю зробити все, що велить, негайно, а ще - згуками радостi i щиро© здравицi: - Най славиться в родi i племенi тиверський князь, - кричали, - муж ратний i думаючий! Навiть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивованi очi. ╙дине, чим поцiкавився, коли надивувався: як же во© доправлять такi громаддя з лiсу? - А про це в них запитай. Гадаю, без нас iз тобою додумаються. Поки слов'янськi во© качали на руках вози та засипали землею рiв, роме© ворохобились на стiнах - i галасували, i стрiлами прискали, i камiння вергали на тих, що пiдходили близько. А не стали об'являтися бiля стiн, заспоко©лись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тiльки здавалося. Варто було воям наблизитися iз сходнями, як знову обiзвались i забили на сполох. Тиверцi йшли на приступ iз чотирма сходнями. Дво╨ з них пiдкотили й поставили по один бiк вiд кованих мiддю ворiт, дво╨ - по другий. А коли вже поставили, не ховалися зi сво©ми намiрами. Першими йшли мужi княжо© дружини. Вони досвiдченiшi, у них набита на таких виправах рука. Та й привiдцi лiпше обiзнанi з ратним дiлом, анiж десяцькi та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути вирiшальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершинi сходень, коли впадуть з верхнiх приступок ромеям на голови, iншi дружинники, за тими iншими ще iншi не забаряться прийти на помiч, зiпхнуть роме©в зi стiн, заволодiють забороном, а там - i сходнями, що ведуть до ворiт. Виправою по праву руч вiд брами керу╨ сам князь, виправою по лiву руч - во╨вода Вепр. Обидва - мужi надiйнi. Тож iшли, керованi ©хньою твердою рукою, i певнi були: на вiрне дiло йдуть. чомусь, може, й доведеться упасти намертво стятим, та не захлинеться в ©хнiй кровi виправа. Привiдцi поруч, привiдцi знають, що робити, аби не захлинулася. Мало було на заборолах роме©в чи перелякалися з несподiванки роме©, тi, що рубалися з ними, швидко i твердо вiдчули: вони долають роме©в. А де певнiсть, там ╨ й сила, а де ╨ сила, там буде й зверхнiсть. - Княже! - спинився й заслонивсь вiд роме©в щитом Вепрiв Боривой. - Сотенного чiльно© сотнi потято. Дружинники волiють знати: хто стане на його мiсце? - Ти, Боривою. Отрок не поспiша╨ казати "гаразд" i не йде туди, куди мав би пiти вже. - Чув, що сказав? Ставай на чолi сотнi й веди на ворота. Не зважай на тих, що напиратимуть збоку. Ми вiзьмемо ©х на себе. Твоя повиннiсть - пробитися й розчинити ворота. - Слухаю князя! Був - i нема╨ вже. А сiча трива╨. Забороло поблизу ворiт тиверське уже, та до ворiт пробитися не можуть. Роме© опам'яталися за час сiчi на заборолi й стають перед слов'янами стiною. ╞х рубають з плеча, колють, обминаючи щити, у черево, на них тиснуть i тиснуть згори, а вони не поступаються, коли ж i поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що ©© обстоювали перед цим мертвi. Та ось новий привiдця чiльно© сотнi крикнув щось сво©м тиверцям i перший стрибнув зi схiдцiв, що вели з заборола, на землю, а там, на землi, виставив поперед себе щита i, прикриваючись ним, рушив на спантеличених його зухвалiстю роме©в. Його приклад став повелiнням для iнших, i похитнулися ромейськi лави, а похитнувшись, зламалися. В одному i в другому мiсцi. А те, що лама╨ться, важко стулити докупи, тим паче, що тиверцi стрибали та й стрибали iз заборола, тиснули на тотi лави потужно i навально. Коли ж розчинилися врештi-решт ворота i звiдти ринула в город пiша, а вслiд за пiшою й кiнна лави, про оборону Анхiала i всiх, хто був на той час у Анхiалi, годi було й думати. Сидiв на конi уже й князь, сидiли лiпшi з мужiв його. - Вперед, витязi! - Волот показав мечем туди, де був вир людський. - Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете- на всю добу дарую його вам! Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане - котилося хвилею торжество, а вслiд за торжеством правилися в город i во©. ...Може, й повелiв би вже князь Волот дружинi: "Доста!" Та не мiг зламати даного на боролищi слова: "Вiзьмете Анхiал - на всю добу дарую його вам". А коли не мiг, то що лишалося робити? Сидiв у вцiлiлiй оселi котрогось iз ромейських вельмож i ждав, доки спливе вона, дарована дружинi доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелiв добути ромейського вина, покликав мужiв-однодумцiв i заходився коротати ту добу в хмiльних веселощах, далi вiд лементу, що сто©ть довкруж i колотить городом. I все ж лемент проникав i крiзь стiни. З одного подвiр'я долiтали погрози або хмiльнi спiви, з iншого - чи©сь нарiкання, ще з iншого - плачi, а то й крики-верески, благання про помiч. У того беруть доньку, i вона вола╨ на всю околiю, просить кревних, сусiдiв порятувати ©©, той позбувся майна чи солiд - i дорiкав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона - й чувся благальний крик не лише жони, а й усi╨© родини. Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними - привiдцi уличiв та дулiбiв, а вже потiм - Гудима з мужами-полянами. - А що, княже, - з порога мовив полянин, - може, на Анхiалу й завершиться наш похiд у ромейськi землi? - Чому б то? Пiсля тако© виправи та подаватися назад? Ми не про те, зда╨ться, домовлялися, коли вирушали за Дунай. - А я, признатися, йшов сюди i думав: князь Волот затим i збира╨ привiдцiв слов'янських во©в, аби сказати: вiдходимо. - У во╨води ╨ пiдстави так думати? - Боюсь, що вперед не зможемо уже пiти. Князь бачив, що робиться в городi? Волот спiткнувся на словi i змовк; вiдчував: йому скажуть те, що сам собi казав уже. - Дещо бачив, а ще бiльше чув та й зараз чую. Одначе спинити во©в не можу. Я обiцяв ©м цей город i обiцяв за найтяжчо© години. - Обiцяне - закон, я розумiю. А все ж дарованим во© нашi користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городi кожному вiльно робити дозволене i недозволене. Кажу про те, що вози в обозi нашiм вiднинi будуть завантаженi не ратною поклажею, а майном горожан та ще дiвками ромейськими. - З яко© це речi дiвками? - З тi╨©, княже, що гожi в роме©в дiвки. У жони беруть ©х нашi отроки. А ще в'яжуть до возiв товар ромейський, яко придане жонам сво©м. Тому й питаюся: чи далеко пiдемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалi за броню i стати до сiчi, коли доведеться ставати по-справжньому? Гудима бiльше радився з князем, анiж попрiкав його за те, що ко©ться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед ©х, попрiкання, i не знав, що сказати полянському привiдцi. Заспоко©ти? Вийдемо, мовляв, iз Анхiала - розберемося i наведемо лад. Чи, може, протрубити путь i тим покласти край свавiллю в завойованiм городi? Та ба, що скажуть во©, коли затрублять передчасно в путь? Що ©хнiй князь пуска╨ слово на вiтер? Що вiн тодi лиш добрий та щедрий, коли йому треба? - Оскiльки ╨ такi побоювання i такi нарiкання, - кинув позирк на Iдарича, - давайте помiрку╨мо купно, як бути Далi. - Анiяк, - вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як i в сiчi, Вепр. - Муж iз полян правду сказав: обiцяне - закон. А коли так, вiдступати вiд обiцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такi добрi до роме©в i так жалi╨мо роме©в? Чи роме© жалiли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дiв собi в жони. А як роме© брали наших дiв i робили рабинями? Брали i торгували ними на торжищах, во╨водо! - На те вони роме©, - спокiйно, одначе й твердо заперечив Гудима. - На те у них i слава своя - людоловiв i работорговцiв. Коли вже ми пiшли купно, всiма слов'янськими родами, то й покону ма╨мо дотримуватися всеслов'янського, а не осiбно тиверського. Чи так я речу? - обернувся до Iдарича. Той не квапився з речницею. - Щось так, а щось i нi, -озвався нарештi, -Що во© зледащiють та розгублять бу╨сть, нахапавши дiвиць та майна ромейського, то таки правда. Одначе правдою ╨ й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти ©м бути господарями у взятiм на сулицю городi теж не випада╨. Щось iнше слiд вдiяти, аби ратi нашi могли йти далi. - Вдi╨мо так, мабуть, - надумавсь i збадьорився тi╨ю думкою Волот. - Усе, що стало тут набутком во©в, залишимо в Анхiалi. Залишимо й сторожу, котра стерегтиме до нашого повернення як город, так i набуте в городi. Во©в же запевнимо: кожен знайде сво╨, коли вертатиме в зворотну путь. - А що, - пристав до тi╨© ради Iдарич, - це мисль. Ось тiльки як буде, коли й надалi залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо в такий спосiб свою рать? Волот вiдчув потребу боронити себе. - Скажу те, що й ти казав, Iдаричу: ╨ у речах тво©х велика доля правди, та ╨ й те, що не ночу╨ укупi з неправдою. У нас не було й не може бути намiру ставати на ромейську стежку й заживати собi слави работорговцiв. Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най знають, що за вчинену ними чи ©хнiми воями татьбу на нашiй землi рано чи пiзно доведеться розплачуватися i розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами, слiзьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братi╨? - Так, так! - не забарилися вiдгукнутися тиверцi. - Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже. Обмiняймося братиицями i дiлiм це заслужене по трудах ратних застiлля. Воно чи не найнадiйнiше рiднить людей. Тож най i нинi послужить братньому ╨днанню родiв наших. - I ратному теж. - I ратному теж! XXIV_ I солiд он скiльки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, i ноги збила вже у Веронi, серце неабияк остудила вiдтодi, як полишила лодiю та зiйшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверцiв розшукала i одного, i другого, i третього, та що з того? Усi знизують плечима, всi кажуть: "Не бачили такого, не вiда╨мо, де вiн". Або просять: "Розшукай, коли повернешся в Тивер, кревних, скажи ©м, най щось вдiють та визволять iз неволi чужинсько©". Лише окремi, вислухавши, казали: "Iди, дiвчино, туди й туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш". Лишенько лихе╨! Скiльки ж ©й ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа земля, погомонiти нема╨ з ким, а прихилитися - i поготiв. Добре, хоч лiто зараз. Де сiла, там i спочила, де прилягла, там i заснула. Миловида, правда, не ляга╨ де попало. Вдень мiря╨ указанi людом путi, а надходить цiч - норовить до стiжка прибитися, пiд стiжком сiна прихилити обважнiлу за день голову. Спершу боялася - спала ж бо сама, а це вже й страх розгубила: кому вона потрiбна, така убога та нужденна, з попеченим на сонцi видом, з язвленими на камiннi та по стернях ногами? А ще виснажена до краю. Самi кiстки та шкiра на кiстках. Це вже остання, мабуть, ©© путь-дорiженька до оседкiв поблизу Верони. Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко, вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодi©, що повезе у зворотну путь. А що вдi╨ш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i так мало знайшла? Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на не©, нiби вiвця на нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки зна╨ його раба по iменi Прядота? - Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. - Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати, куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся Прядоти. Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирi© Прядота, погомониш про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як довго правилась, хто то ╨ - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд нього: вельможа видався ©й добрим та спiвчутливим до ©© бiди, однак бесiдувала через челядницю, а тому бесiда ©хня тривала та й тривала. Коли ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою, i сказав: - Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупа╨ться в рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде. - Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму. - Ну то