тодi, як правився повз капище Хорса пiд розлогим, з дiда-радiда лелiяним дубом, i пiзнiше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до Соколино© Вежi, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як iдуть зiгнутi недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею i отрочатами. Усi мовчазнi i виснаженi, такi спрагло змалiлi, нiби знають уже: вони - приреченi. - З котро© вервi будете, люди? - З Надпрутсько©, достойний. - I давно правитесь? - Ано, четверту добу. Помовчав, супроводжуючи ©х сумовитими очима, i вже потiм додав: - Помагай бiг щасливо здолати цю путь. Невдало приострожений кiнь несподiвано рвонув убiк, i вже тодi, як Волот взяв обiруч поводи, пiшов рiвно й на всю кiнську пору. Матерi Доброгнiви не видно було анi на подвiр'©, анi на подвiрницi, не чув ©© голосу i з оселi. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пiшла до лiсу. А втiм, чого ©й спати о цiй порi i чи ╨ така вже потреба правитися старiстю до лiсу? Постукав, викликаючи челядь, у дубовi ворота раз, постукав i вдруге. - Агов! Чи ╨ хто в оселi? Дверi прочинилися невдовзi, i до ворiт вийшла челядниця. - Прошу бути тихо, - мовила застережливо благальним i вiд того аж надто милозвучним голосом. - Господиня нездужають. Вона була пристойнiше зодягнена, анiж можна сподiватися вiд челядницi: в бiлу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талi© барвистим паском полохту. Однак не те впало князевi у вiчi. Десь вiн бачив це миловиде дiвоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний i вiд того примiтно благальний голос. - Ти, Миловидко?! Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зiр i мовчала. Коли ж заговорила, сказала не те, що сподiвався почути вiд не©. - Господиня ждуть вас, княже. Питавсь-допитувався, що ©й болить, матерi Доброгнiвi, чи то правда: так дуже змалiла на силi, що не здатна полишити ложе i вийти з терема, а думав про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона вiд свого Випалу; то була неправда, нiби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що нарекла собi мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверськiй землi, ба навiть у його володiннi... Цiкавився в матерi, чи був тутки Богданко, чи розмовляла вона з Богданком, вiда╨, куди i з яким намiром подався, а думав знов про Миловидку... Боги свiтлi та боги яснi! Тож не так собi прибилася вона до його праотнiх володiнь, стала не звичайною собi клiтницею-челядницею - ключницею при княгинi, бiльше того, ввiйшла в довiру, стала для матерi Доброгнiви мовби дитиною рiдною. Так i каже ©й, коли зверта╨ться: "Пiди, доню, та нагрiй водицi, а нагрi╨ш, налий у корчагу та постав до нiг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утiшена тим, що господиня Соколино© Вежi добра з нею, в усьому звiря╨ться ©й. I стара╨ться-годить старiй, i упада╨ коло старо©, нiби коло рiдно©. Хто вона нинi? Чому саме в Соколинiй Вежi опинилася? Пересвiдчилася за кiлька лiт, що сподiванка на повернення лада ©© з роме©в - марниця, й згадала, що казав колись князь, чи випадково набрела на матiр Доброгнiву й залишилася при нiй? Ой нi. Випадково - нi! Хто в Тиверськiй землi не зна╨, що Соколина Вежа - прадiдн╨ володiння Волотiв? Мусила знати те й дiвчина з недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколино© Вежi, то про що iнше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матерi ключницею не випадково? Дивився на змужнiлу вже й вiд того ще лiпшу, нiж була, дiвку й питався, тупив до долу позирк, аби не примiтила передчасно та й iншi не примiтили, як по©да╨ ©© очима, i знову питався: "Хто ти нинi, Миловидко? Як розумiти, що прийшла-таки пiд мою крiвлю й стала донею-утiхою для матерi-княгинi? Випадок звiв нас чи на те була твоя добра воля ? " Думка-бентега що далi, то настирливiш переслiдувала князя i стала врештi-решт для нього карою. "Я не по©ду вже звiдси, - зiзнався сам собi, - доки не пересвiдчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема". Вийшов до дружинникiв i повелiв старшим iз них: - Ти, Ковачу, бери двох мужiв i прався до Веселого Долу. Стань на узлiссi й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи ╨ вже, прийди й скажи: "З велiння князя я i мужi мо© не дозволя╨мо тобi вчинити з донькою властелина недостойний княжича гвалт. Будь розсудливий i вертайся туди, де належить тобi бути". - Ти, Бояне, - повелiв iншому дружинниковi, - скачи до стольного Черна i перекажи во╨водi Стодорку: як тiльки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звiдомить мене про те в Соколинiй Вежi. Мати моя дотопту╨ останнiй ряст, мушу бути при нiй. Хвора вимагала того чи Миловидка не хотiла лишатися з князем без свiдкiв, до само© ночi сидiла при слабiй i анiна мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не вiдав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. I та догадка пiдiгрiвала в ньому нетерплячку. Навiдався до слабо© раз - Миловидка там, навiдався вдруге - знову там. Оглянеться, коли скрипнуть дверi, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступа╨ йому мiсце бiля ложа. Сiдай, мовляв, сiдай i кажи старiй панi, чого прийшов. - Матусi усе ще зле? - присiв-таки й поцiкавився в слабо©. - Не злiше, нiж було, проте й не лiпше. Доживаю, сину, останнi днi, тому й хочу сказати тобi дещо. Миловидка звела на не© наляканi очi i все ж скорилася велiнню серця - тихо i знiчено пiшла до дверей. - Куди ти, дiвчино? - Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь. - Рiч пiде про тебе. Лишись, коли можеш. Доброгнiва недовго роздумувала, з чого почати розмову. - Князю, сину мiй ╨диний. Знаю, у тебе й без Соколино© Вежi вистача╨ турбот. Люд упова╨ на благодать, земля сподiва╨ться на оборону. А часи непевнi. Що не лiто, то й новий клопiт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. I боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братiв-пiдпору, голод i мор шлють на нашу землю. Як упора╨шся з усiм тим, коли стоятимеш сам? - Я не сам, матiнко-княгине, зi мною вся земля. - Чула, знаю. Та що з то© землi, коли вона така стражденна нинi? В бiдi, сам вiда╨ш, пiдiймають голови не лише татi, людська злоба також. Дiдуньо Власт, перший у сiй оселi вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде плiч-о-плiч iз добробутом, а зло пре iз злиднiв людських, нiби вода з потужно© почайни". На лихо, i я не можу вже бути тобi бодай якоюсь пiдпорою. Не сьогоднi, то завтра пiду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашiм прадiднiм гнiздi - Соколинiй Вежi? Волот затримав на нiй осмутнiлi очi, однак iз казанням не поспiшав. - Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво - слабiсть, здола╨те ©©. - Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотiла б знати, перш нiж пiти. Волот хвилю╨ться й полиша╨ насиджене коло матерi мiсце. - Якось i не думав про це. Може, теремковий най да╨ усьому лад? Доки змужнi╨ та вiзьме злюб Богданко. Мати Доброгнiва не поспiшала зголошуватись. - Чи ти не бачив i не зна╨ш, - озвалася перегодом, - якi статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий вiн на руку, сину. Я до всiх приглядалася за багато лiт i ось що скажу тобi: лiпшо© господинi в Соколинiй Вежi за ключницю Миловиду не бачу. Вона i серцем, i помислами чиста, он яке безлiття пережила, якого горя зазнала в сво© найлiпшi лiта. ╞й я доручила б наше прадiдн╨ вогнище. Князь силився не виказати сво╨© бентеги, хоча збентежений був видимо i дуже. Знав: негоже синовi радiти на смертнiм одрi матерi i не радiти не мiг. Видять боги: таке лиш ©хнiми заходами й можливе на свiтi. Ано, звичайнi смертнi неспроможнi так круто i так несподiвано переiнакшувати людську стезю. Подумати тiльки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дiвчину, хотiв заволодiти ©© неземною знадою, тепер вона опинилася з чи╨©сь ласки i волi у його праотнiм вогнищi, ввiйшла в довiру старiй матерi й ста╨ за порадою-велiнням не кого-небудь - рiдно© матерi охоронницею вогнища у Соколинiй Вежi. Чи лiпшо© винагороди можна бажати i чи така винагорода можлива з волi людей? - Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вiрю ©© мудростi i ©© досвiду, для мене ©© слово - закон. Що повiда╨ш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею - господинею? Коли князь видимо радiв, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на ©© сина благально-занепоко╨ними очима й ламала, хвилюючись, руки. - Я лiпшого i не бажала б, князю. Бо анi роду, анi пристанища не маю пiсля того, що сталося у Випалi i з Випалом. Та чи зможу? - Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснiшо© за тебе тут нема╨. - Чи ж того досить? Господар, та ще в такiм, як це, господарствi, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самi кажете, щире серце. - Зате ма╨ш чеснi намiри. А це, Миловидко, найлiпша прикмета в дiяннях тих, кого боги ставлять бiля вогнища i рала. Я пiдберу тобi iнших челядникiв, таких, як сама ╨сть. З ними й господарюватимеш. Видно було, i рада б сказати: "Най буде так", i не зважу╨ться. Вiд того примiтно соромиться й паленi╨ видом. Князь користу╨ться ©© мовчанням i каже слабiй: - Заснiть, матусю. Заснiть i наберiться сили. Ми ж пiдемо вже. Гадаю, саме наодинцi й домовимося з Миловидкою про ©© вогнищанство в Соколинiй Вежi. XVI_ Догорiла одна, догорiла й друга свiча, а Миловидка звiря╨ться та й звiря╨ться князевi, де була усi цi лiта, як сталося, що знову повернулася у рiдну землю й опинилася у княгинi Доброгнiви в закупах. Нелегко ©й переповiдати те, що було безлiттям iз безлiть i мукою з мук. Часом виказу╨ ту нелегкiсть лишень надломленим голосом, часом - i засмучено-болiсним позирком, а бува╨, що й зовсiм безсила стримати бiль: прикрива╨ долонями очi i плаче. Князь полиша╨ тодi вигрiте за столом мiсце й мiря╨, занепоко╨ний, простору в прадiднiм оседку клiть. - Коли б ти знала, дiвчино гожа, як я лаю себе за те, що вiдпустив тебе пiсля визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пiшла, бач, - i он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужi покони та закони. - Йой, князю! - Миловидка прибира╨ руки з лиця i витира╨ ряснi та чистi, нiби роси на скiснiм сонцi, сльози. - Путь справдi була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Чернi? Адже я не вiдала б, де Божейко, що з Божейком, а не вiдаючи, печалилася б та танула, як свiчка, усе сво╨ життя. - I то правда, - погоджу╨ться Волот, та одразу ж i мiня╨ свою згоду-злагоду на неприязнь-пiдозру. Подумати тiльки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю роме©в, вона обрала смерда й пiшла за смердом на край свiту. Що ж то за один був? Невже вiн, князь, не мiг дати ©й те, що обiцяв смерд? Невже Миловидка нiчого такого, що бачила в смердовi, не побачила в князевi? - Ну, то доста, - пiдiйшов i поклав ©й руки на плечi. - Наплакалась, i доста. Чула, що сказала княгиня? Переда╨ тобi наше прадiдн╨ вогнище i право бути жрицею-господинею в свому вогнищi. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долi, як винагорода за все, що мусила вистраждати з велiння тi╨© ж долi. Була ж свiдком i зна╨ш: не вiд мене йшло те велiння, я навiть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рiшенець i вирекла його обом нам. Завважила: не менi i не тобi осiбно - обом нам? - Це справдi така несподiвана милiсть, - довiрливо глянула на Волота й примiтне вгомонила плачi сво©. - Така, кажу, милiсть, що я не годна повiрити ©й i боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня. - А мене не береш на карб? - Чом нi, беру i вiрю: князь, як i мати його, бажа╨ менi добра, так ласкаво звiряючись. I все ж у нього он скiльки ©х, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколино© Вежi? - Скажи, гожа дiвчино, одне-╨дине слово: при©зди - i я не тiльки навiдуватимусь та пособлятиму тобi в дiлах тво©х, стану мужем i радником, охоронцем вогнища i тво╨© благодатi в цiм вогнищi. Коли ж дiла покличуть до Черна чи на сiчу, буду там не довше, нiж треба. Бо уподобав тебе тодi ще, пам'ята╨ш? Бо серцем i помислами завжди з тобою. - Князю! - Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише вiд Волота, а й вiд того, що чула. - Навiщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, дiти. А я... - А ти будеш менi другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж i збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована iншому, i той iнший - я. Повiр i ввiруй: не Божейко i не третiй хтось - я, бо зустрiв тебе на путi сво©й раз, зустрiв i вдруге. Най через багато лiт, най по великих муках i колючих тернах, все ж зустрiв у власнiм вогнищi i яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волi всесильних богiв? Невже не годен бути тобi мужем? Невже такий осоружний, що цура╨шся, мовби самого Цура i його недруга - Пека? - Ба нi, не осоружний. Я не змогла б, я не посмiла б цуратися такого славного в людi мужа, як князь Тиверi. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди? - Анiчого. Одне, покон наш не забороня╨ князевi брати другу жону, а друге, княжий рiд Волотiв може загинути, коли матиме лише одного спадко╨мця. Чи дозволено буде Малцi казати щось, обурюватися чи©мсь вчинком, коли вона не гожа бути матiр'ю i продовжувати рiд наш? - I все ж вона скаже... - Дарма. Малка не така безтямна, аби не розумiти: хто втратив здатнiсть продовжувати рiд, тому не мiсце серед лiпших у родi. Тебе я обираю першою жоною, i воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тодi, за першо© зустрiчi, угомонив себе страхом перед карою богiв, а зараз побачив i сказав собi: таки не можу. Ти i ╨ та, котру шукав, котро© без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде менi сонцем-утiхою, зiркою-звабою, пристанищем-вiдрадою в щедрiм на клопоти та повинностi княжiм життi. А ще ╨ певнiсть-сподiванка, чу╨ш, Миловидко, сподiваюсь, що саме ти народиш менi синiв-соколiв, даси опору й мiць синьоокiй Тиверi i матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж i князь. Паленiла видом i тупила долу зiр. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й пiдводила очi, дивилась заворожено, аж поки сором не брав сво╨ i не змушував, як i перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, вiдчув: вiн на вiрнiй путi - i дав волю речам сво©м, бажанню сво╨му, обiймав знiчену дiвчину й солодив ©й, обiймав i солодив. I солодощi тi, а надто пломiнь, що ним не скупився князь Волот, пiдточували та й пiдточували пiд Миловидкою твердь, чула: малi╨ на силi. Ось зараз скаже: доста вагатися, iди до мене й будь мо╨ю - i вона не годна буде противитись. "Боги свiтлi та боги яснi! - молилася подумки. - Як же це, отак раптом i все одразу? Чи ж буде то радiсть-утiха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу i злюбу-милування?" - Я вiрю князевi, - шукала порятунку в помислах i боронилася словом. - Вiрю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або пiслязавтра маю йти до капища i брати жереб. Що коли саме на мене випаде вiн, коли не тобi належатиму - богам? - То буде завтра чи пiслязавтра. - Йой, князю! - злякалася. - Що це ти кажеш? - А те, що чу╨ш. Тебе я навiть богам не вiддам. Настане день, пробудиться люд - i я оголошу всiм, що дiвчина з Випалу, iменована Миловидкою, дала згоду бути менi жоною. Ти станеш приналежною до княжо© родини, а вiдтак звiльненою вiд повинностi йти до капища i брати жереб. - Йой! - простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обiйма╨, цiлу╨ та милу╨ ©©, вiн горить уже бажанням злюбу i нi перед чим не зупиниться. А ©й браку╨ сили противитися його умислам, вона - в полонi пломенi. Ось зараз пiдхопить ©©, легеньку й податливу, на дужi сво© руки й понесе до ложницi, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить i вiзьме, обнажить i вiзьме... Свiдомiсть то© неминучостi, здавалось, мала б пробудити дiвчину й примусити щось вдiяти. Та Миловидка не помишляла навiть противитись. Тамувала, хвилюючись, вiддих i танула в зродженiм серцем пломенi. I саме тi╨© найсолодшо© з усiх, що знала досi, митi, крiзь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслiд за ним i гучний чийсь голос. - Княже! Iди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю. Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обiймiв, не зна╨, куди подiти себе iз сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподiване вторгнення. Бачила: скам'янiв на лицi, такий, що погнав би усiх прiч, а проте переборов у собi невдоволення й пiшов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволiкатиме i не вагатиметься. Ано, не так жада╨ ©©, i не так хоче бути з нею в злюбi, аби вагатися. А що ж вона? Як ©й бути, коли прийде i братиме? Противитись, як тодi, в наметi, кликати на помiч? А кого i чого? Коли вже нема╨ Божейка, а найсолодшi лiта пiшли на мандри та горiння в мандрах, кого лiпшого може ждати, на що лiпше сподiватися? Може, й справдi склада╨ться так, як хоче охоронниця злюбних уз - Лада.. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязнi? Каже ж, уподобав i уподобав над усе. Чому повинна не вiрити й сторонитися? Волот - муж iз мужiв. Вiн колись не був ©й осоружний, тепер - i поготiв. В лiтах уже? А чи в таких уже й лiтах? I все ж страшно. Руку й серце пропону╨ не хтось там - сам князь. У нього ╨ злюбна жона, ╨ дiти. Що скажуть вони i як подивиться на все це люд землi Тиверсько©? Рвiйно розчинилися дверi i так же рвiйно пiшов на не© князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланцiв Черна, i такий збуяний мислями про радiсть, нiхто й нiщо вже не зупинить його. - Княже! - сказала, осилюючи бентегу, i склала перед ним, мовби перед божеством, руки. - Коли хочеш бути жаданим у злюбi, стримай себе i не пiдганяй раз на вiку визначену мить. Не спинився, навпаки, нагледiв у Миловидцi щось таке, чого ранiш не помiчав, згрiб, нiби шулiка пташку, i, пiднявши, мовив розчулено: - Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене. - Тодi... - надумалась i вхопилася за ту свою думку, нiби потопаючий за соломину. - Тодi ходiмо до тво╨© матерi, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень ©© згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до ╨днання подружнього. Була така сердечна й благальна, така довiрлива i разом з тим перестрахана, що вiн не мiг переступити анi через той перестрах, анi через сердечнiсть та довiру й опустив ©© з помiтно обм'яклих рук. - А чом би й нi? - зголосився. - Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб i тво╨ воседля в Соколинiй Вежi яко злюбио© жони й княгинi. Чу╨ш, вся земля! Вхопив свою наречену за руку i не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв дверi й спонукав за собою, розчиняв i спонукав. Тодi аж спинився i зглянувся з Миловидкою, як досягли материно© ложницi й стали перед слабо освiтленим ложем. - Мати-княгине, - тихо й урочисто поклика Волот. - Чулись-те, мати-княгине? В iм'я блага землi i нашого роду-племенi благословiть сина i його обраницю на жаданий iз жаданих злюб. Видимо, певнi були: мати чу╨ ©х, схилили покiрнi голови, ждуть. I мить, i другу. А княгиня не обзивалася. Тодi перезирнулися i, не змовляючись, кинулись до ложа... - Вона... - Миловидка глянула на Волота i ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю i вiдчаю. - Вона мертва, княже! Не лякався, подiбно нареченiй сво©й. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, нiмуючи, бiль. Коли ж примiтив i збагнув, не мати потребу╨ зараз його жалощiв, Миловидка тиснеться до плеча й квилить, налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподiванiшу iз сподiваних мить, - пiдвiвся й повелiв, яко жонi i другу: - Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотнiй оселi Волотiв. Лаштуй матiр в останню путь, готуй тризну по нiй. Челядь знатиме, хто ти вiднинi, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя красна? Витри сльози i берись до дiла. А я по©ду тим часом i вiддам богам уподобану ними жертву. Тiльки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе. XVII_ Цiкавих до видовищ нiколи не браку╨, а тут i видовище не якесь там. Боги вибрали собi жертву не серед старих, ба навiть не серед отрокiв чи мужiв, - вказали на младо-младу i добролику iз доброликих дiвку з Колоброда. Як же це можна не пiти й не глянути на не© бодай одним оком, коли вона - божа наречена, така, подейкують, лiпа нiби та царiвна, що в молоцi морсько© кобилицi купана. Шiстнадцять лiт всього лиш ©й, а станом висока вже й собою доладна. Тiло ма╨ бiле та нiжне, таке нiжне, що його й торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очi, брiвки, щiчки, взяла вiд мами такi, що ними тiшився б та й тiшився. Жiнки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, i вмилостивлений. Чия, пита╨те? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тiльки взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали стороннiм, аби оберiгали та готували до зустрiчi з богами ясними. Перед тим, як вийти на останн╨ побачення з людом сво©м, божу наречену скупають у напахченiй травами купелi - раз, вдруге i втрет╨. Лиш потiм одягнуть у бiлоснiжну, з тонко© заморсько© паволоки тунiку, в кикладу з прозоро© хiосько© тканини, таку знадливо барвисту, що про не© не всяка царiвна може мрiяти. Затим вправлять до вух пiдвiски, надiнуть золоту гривну, увiнчають вiнком-дiадемою. Йой, то ж, певно, не дiвка з землi Тиверсько©, справжня богиня вийде на люди й заслiпить собою люд. - Бабцю, чулись-те, бабцю! - смика╨ за полу й благально позира╨ на стару збентежене чимось дiвчатко. - Чи Ласкавиця вийде ще до нас? - Вийде, внучко, та не до нас, - втира╨ сльози й сумно зiтха╨ бабуся. - На вогнище пiде, богiв у Вира© ласкагиме. - А потiм? - I потiм - теж. Не бачити вже нам ©© личка бiлого, не чути речей медових. - Хiба Вирай так далеко? - Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам вiд Ласкавицi нi привiту, нi одвiту. - Пощо панi ляка╨ дитя? - дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний мотузкою муж. - Дiвчина удосто©лася ласки божо©, в шанi та славi ходитиме по вiчнозеленiй полянi Вираю, а вона - нi одвiту, нi привiту. Бабуся й собi гостро дивиться на мужа. - Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий. - Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали. - Отож-бо. Тому й щедрi, що посила╨те чужих. - Тьфу! - сплюнув у ©© бiк кудлатий i зник у натовпi цiкавих. Капище Хорса не входило в обводи стольного города землi Тиверсько©, ховалось вiд людського ока в лiсi, пiд скелястим урвищем. А проте стезя до нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди. Теслi ще вчора змайстрували високу лодiю з поличчям Хорса й поставили ©© на дубовi паколи. Пiд лодiю наклали дрiбно й недрiбно наколених дров, заздалегiдь висушених, тих, що спалахують вiд смолоскипа й палають смолоскипом. При дубi ж, що росте пiд скелею i ма╨ божу оселю - дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметi, й ма╨ статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до ослiпу ясний i доброликий, усмiхнеться потiшено-вдоволеною усмiшкою та й скаже: "Ти до вподоби менi, дiвчино, беру тебе". Поцiлунок його буде болiсним, та лише на мить. По тiй митi настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодiю i вiддадуть вогню. Ясний Сварог вiзьме ©© на сво© дужi дланi й понесе разом iз лодi╨ю через всеньке океан-море на острiв Буян, в кра©ну постiйного лiта i вiчнозелених садiв, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, ма╨ згадати й про них, поселян землi Тиверсько©, та ублагати свiтлоликого Хорса, аби не палив ©хнi ниви сво©ми вогненними стрiлами, давав землi плодоносну силу, а люду - блага земнi, утiху-сподiванку на життя. - Iде вже! Йде! - пiшло-покотилося хвилею. - Божа наречена йде!! Тi, що заговорилися чи не спроможнi були нагледiти ©©, спиналися навшпиньки, зирили через чужi голови й знову спиналися. - Погляньте, таки йде! - Йой, та яка пишна! Ласкавиця не сама верстала путь мiж городом i капищем Хорса. Попереду, на вiдстанi двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем - вона у супроводi двох старих бабусь в одязi жриць. По один i другий бiк вiд них iшли, яко охоронцi, мужi при повнiй бронi. ╞х було чимало, та не вони впадали в око i не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом видiлялася серед усiх, на не© й зирили, ©© тiльки й мали в оцi. Бо таки звабна була. Присяйбiг, тако© у Тиверськiй землi й не видiли. Через тi доглядання та перемовляння не всi завважили, як там, бiля капища, стали лаштуватися дiви та жони зi стольного города. Тодi аж помiтили ©х, як заспiвали високим i злагодженим спiвом: Дiвi прелiпiй слава навiки! Слава й хвала! Слава й хвала! Вiд роду до роду, Вiд краю до краю Слава й хвала, слава й хвала! - Слава й хвала! - дужо виголосив здравицю й натовп. - Хвала Ласкавицi! Слава божiй нареченiй! - Ходи до нього, красна дiво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дiтьми та худiбкою нашою й не смалить, не випiка╨ злаки земнi! - Най живе в злагодi з усiма богами ясними та надоумить ©х, аби не скупилися дощами, поливали землю набiлом дiв пiднебесних, сприяли та й сприяли визрiванню жита, пшеницi i всяко© пашницi! - Будь щедрою i вблагай! - Будь доброю i послужи нам! На те упова╨мо, того вiд тебе ждемо! Однi норовили всього лиш ближче стати до Ласкавицi й бути певними, що почула ©х, iншi простягали руки й опускалися перед божою обраницею на колiна, ще iншi бiгли поруч, зазирали ©й у вiчi й просили не забути про них, коли стане щасливою iз щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе i всiх, або дивилася на людей i дивувалася людям, або згоджувалась iз ними, кивала на знак згоди головою i якось непевно усмiхалася. - Вона хмiльна! - примiтив хтось iз тих, що не кричали i не благали про заступництво. - Гляньте, вона хмiльна! - А ви хотiли, - попрiкнули чи всього лиш зауважили збоку, - хотiли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останн╨ воседля у дiвчини. Чом би й не випити перед ним? Князь наблизився тим часом до капища й повелiв щось старим жрицям. Тi недовго дослухалися, самi гаразд знали, що мають робити. Взяли пiд руки Ласкавицю й показали, куди ма╨ йти. Дiвчина оглянулась раз, оглянулась i вдруге - когось шукала, ба навiть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць i пiшла до намету. Мужi стали обабiч запони, що позначала собою вихiд, хор дужо i злагоджено заспiвав величальну. Тiльки тепер уже воздавав хвалу не дiвчинi - боговi Хорсу, тому всесильному i всемогутньому боговi, на якого уповали нинi, вiд якого ждали заступництва i благодатi. Спiв угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися пiд накриттям спiву. Туманiли один з другим i вiдмовчувалися, вiдмовчувались i ждали. I саме тодi, як людське мовчання стало надiйно тривким, почувся несамовитий крик. Тi╨© ж митi вiдлетiла нiким не притримувана запона i з намету вихопилася напiвоголена й до невпiзнання нажахана дiвчина. То була Ласкавиця. Тi, що стояли ближче, примiтили: вона поривалася втекти i, пориваючись, благала про помiч-порятунок. Хтось вiдгукнувся на те благання таким же, як i в Ласкавицi, криком-вiдча╨м, хтось перевiв тiльки подих чи й, не переводячи подиху, зацiпенiв. Бо таки було чого холонути жилам у людському тiлi й цiпенiти тiлу: на бездоганно бiлiй донедавна тунiцi божо© обраницi, там, де б'╨ться серце, розпливалась i палахкотiла полум'ям молода дiвоча кров. Усе те тривало мить, може, двi i лишилося в пам'ятi як видиво. Хтось дужий i лютий схопив по тiй митi дiвчину за руки i так само рвiйно, як i з'явилася, запакував у наметi. Ще чулися благання, угадувався здушений крик, та по тому все й стихло. Навiть спiв урвався раптово i не зовсiм злагоджено. Лиш згодом, як пiдняли запону та стали виносити тарiль iз Ласкавчиною крiвцею, затим - покриту бiлим покривалом Ласкавку, знову зачувся вiн при капищi, одначе не дужо й пiднесено, як колись, - сумно та жалiсно пiшов улоговиною. Пiд той спiв урочисто виносили й клали божу обраницю на верхнiй палубi лодi©, вiн додавав жалю й тодi, як обставляли ©© тимчасову оселю лагвицями з яствами, окринами та жбанами з напо╨м, квiтчали квiтами з лiсу - такими синiми, як ©© очi, такими бiлими, як дароване перед воседлям у божi хороми вбрання i такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув пiд подi╨ю вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я - i так же дужо шугнув разом iз полум'ям перед цим тихий та жалiбний спiв. Мов наляканий птах, злетiв iз премногих жiночих уст, ударився об скелю-крутопадь i, посилений нею, виповнив собою улоговину, не лише ближнi, а й дальнi околi©. Його примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогiн-благання люду тиверського: не забувати про нього, битого безлiттям, знекровленого голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божiм оседку, що вiн - ©© люд, а всi поселяни - ©© кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною ясноликого бога. Кому, як не ©й, младомладiй i непорочно чистiй, краснiй iз красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них. Розщедрити й зробити милостивим! XVIII_ Давно погасло вогнище на капищi Хорса, стала попелом-тлiнню та, що ©© приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у сво©м чернськiм теремi, не хоче чи не смi╨ показуватися на очi анi челядi, анi околишньому людовi. Такий сум лiг вiд того дня на серце, нiби i його торкнувся отой потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся - висмалив у ньому все, лишив холод i тлiнь, сумну замрiю i ще сумнiше збайдужiння, коли по щиростi - зневiру i ляк. Ано, i ляк. Бо не певен уже, що вiн князь на Тиверi. Не хотiв же, i помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в дарунок богам людей, а не вийшов i не став супроти того прадавнього покону. Чому, спитати б? Зрадiв, що вiче увiльнило вiд обов'язку брати жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тодi промовчав i не поклав край безумству? Вiн же не хтось там - князь, його думка - не те, що думка якогось волхва. Що те дiвча кричало, коли випорснуло з-пiд жертовного ножа й вихопилося на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж бо: "Княже, ти один все можеш, захисти!" А вiн промовчав. Потупив долу зiр i промовчав. Бо не мiг уже захистити, бо ранiш мав би подумати, як вдiяти, аби не слали люд його пiд жертовний нiж. Ано, ранiш! "То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподiваною чи злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати всiх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись ма╨ вийти й стати супроти всiх, коли покон ©хнiй не сприйма╨ться розумом, коли тому покону не схильне коритися серце". - Княже! - став на порозi стольник i обiрвав тим окликом його роздуми. - До Черна прибувають нарочитi мужi з Волина. Кому накажеш прийняти ©х? - Якi мужi? Чого? - Кажу, ще тiльки прибувають, тому й не вiдаю, чого. - Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обiднiм столом. Довелося збирати малу раду. А вже як зiбрали, покликали й нарочитих iз Волина. - Чим стривожена земля Дулiбська? Пощо шле до нас мужiв сво©х? - Тривог особливих нема╨, - старалися бути поважними i розважливими дулiби. - Одначе те, з чим ми при©хали до Черна, справдi не терпить. Днями гостювали у Волинi сли вiд слов'ян, що живуть у горах i за горами. При©здили кликати нас, дулiбiв, тиверцiв, полян, уличiв, ба навiть тих, що на сiвер вiд нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землi роме©в. Ми, анти, як водиться, у землi Мiзi© та Фракi©, вони - в Iллiрик. Мета походу - оружно прийти й оружно сiсти на тих плодоносних землях. Князь Добрит з цим i послав нас до Черна: чи приста╨ Тивер до загальнослов'янського рушення? - А що дулiби, поляни, уличi? - Дулiби спершу хочуть послухати, що скажете ви - тиверцi, поляни, уличi. Волот не роздумував довго. - Не вiдаю, як подивляться на цей похiд iншi, - мовив хмуро, - а Тивер одразу скаже: нi. Люду тиверському не до того, щоб iти й брати мечем чужi землi. Своя горить пiд ногами. Голод i мор гряде. Не сьогоднi, то завтра пси заволають по дворах, а зловiщi по пущах. Дулiби непевно якось переглянулися мiж собою. - То може ж, саме похiд i поряту╨ люд тиверський вiд голоду та мору? - Як то? - Тi, що пiдуть, собi здобудуть яства i кревним сво©м. - А що буде, коли роме© осилять нас i самi пiдуть у нашу землю? Чи може голодна Тивер iсполчитися i вийти на рать? Зрештою, мiж нами й ромеями укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, яко© кровi коштувало замирення. Дулiбам, може, й байдуже, чим завершиться похiд. Вони - далеко, ©м не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля, тому й сто©мо на сво©м: нi i нi! - Кажу ж, - боронився старший серед волинських мужiв, - князь Добрит не ма╨ намiру повелiвати. Вiн хоче знати думку всiх антiв, а вже як знатиме, скаже склавинам, приста╨мо до походу чи не приста╨мо. Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких дiлах туману, а Волот не мiг погамувати невдоволення, його усе ще тiпало й пiдбивало перечити. Тому осмiлився й заговорив стольник. - Нарочитi мужi вважають, що про цю речницю з Волина слiд говорити на вiчi? - То вже як собi зна╨те. Для нас важливо, аби ми сказали князевi Добриту те, що дума╨ вся Тивер. - На тому й станемо: князь Тиверi зна╨, що скаже нинi люд тиверський, його речницю вважайте за речницю люду. - Стольник помислив мить i вже потiм додав: - А зараз прошу нарочитих мужiв iз землi Дулiбсько© до княжого столу i княжих яств. Ними он яку путь подолано час i перепочити з путi. Сидiли за столом у Чернi, сидiли опiсля i в Волинi, пригощались-перепочивали i знову пригощались, а черв'як, що його зродило у серцi князя Волота принесення в жертву богам младомладо© i красно© з красних дiви лиш змовкав на час - не гинув. Iншi жартують, захмелiвши, або розповiдають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а вiн слуха╨ те й хмуриться. Бо чу╨: нурту╨-переверта╨ться в ньому той черв'як, ссе iз серця кров i не да╨ покою мислi. - Землi Фракi©-багатi землi, - хвалився застiллю князь уличiв Зборко.. - Я запримiтив ©х тодi ще, як ходили в роме© за Юстина. Доли - зором не змiря╨ш, а в тих долах земля, нiби масло. Плодоносна земля, братове. Суху палицю встроми - i дасть корiння. А ще ж ╨ гори зеленi, сонцем засiянi, а в тих горах - випаси для худоби, затишнi долини для не вiдаючих спеки нив. Бо рiки течуть iз гiр i несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть вiтри-суховi©, як дмуть нинi i прiсно дутимуть у нас. - Князь Зборко лише те й бачив у Фракi©? - хмуро дивився в його бiк Волот. - А що мав би бачити ще? - Хоча би й те, скiльки твердей-фортець мають там роме© i скiльки во©в по тих твердях. А ще мав би пригадати вiн, як нам ломили там за Германа та Юстина ребра, скiльки голiв тодi не долiчилися. - I це каже той, хто водив нас не так давно до то© ж Фракi©, хто казав: "Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете - на всю добу дарую його вам"? - Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити роме©в за ©хнi розбо© на нашiй землi, щоб примусити ©х рахуватися з нашою силою i здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблю╨ш нас у ромеях? Чи тобi мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пiшов непроханий, що мали опiсля тиверцi вiд Хiльбудiя? Невже не вiда╨ш, бувши зi мною в тiй же Фракi©, яких зусиль коштувало нам, аби роме©в запевнити та й самим упевнитись: лiпше убого, зате привiльне жити в сво©й землi, анiж полягти за достаток у чужiй? Нам i тут, де сидимо вiд дiда-прадiда, не тiсно. - Одначе не вельми й сито, - поспiшив заперечити Добрит. - Я тому й не сказав склавинам свого твердого "нi", що житi╨ нашого люду не да╨ грунту бути певним i твердим. Чому мовчиш, князю Тиверi? Чом не кажеш тут, що засiянi пiдвладним тобi людом поля друге лiто не дають йому збiжжя, а худобi - звичайно© травицi-поживи на луцi чи в лiсi? Як житиме i з чого житиме такий люд, коли сидiтиме в обводах спалено© сонцем землi й тiшитиметься тим, що живе в мирi? - То наш клопiт, княже. - I все? - Пагуба спечна не може тривати вiчно. Ми нiчим не прогнiвили богiв, аби так немилосердно карати нас. Я вiрю цьому i люд мiй вiрить, тому й сподiва╨ться: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля, буде й на нашiм подвiр'© свято. - Вiри замало, князю. Вiра - набуток отрокiв, а ти муж i не лише ратний, а й думаючий. Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже колючий сьогоднi. Втупив у нього прискаленi в гнiвi очi й мовчить. Та гнiв його не охолодив, лиш пiдцвьохнув Волота. - А тепер я запитаю тебе, княже, - iсполчився весь, - що робитимемо, коли станеться так: ми знiмемося й пiдемо всiм ополченням у роме©, а обри тим часом до нас? Примовк привiдця дулiбiв. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати. I мовчання те не пiшло йому на карб. Засумнiвався в доцiльностi походу князь уличiв ("А що, - мовив, длубаючись у тiм'©, - i таке може статися"), одразу й доволi рiшуче перейшов на бiк Волота князь поднiпровських полян. - Я теж тi╨© думки, - сказав Добритовi. - Не час iсполчатися i йти в роме©, час думати про мiць сво©х земель. Обри, ставши сусiдами, не випадково вторгаються в нашi весi на обводах i пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас i ждуть слушно© нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похiд у ромейськi землi. - Було б лiпше, - не так уже завзято, а все ж боронився старший серед князiв землi Тиверсько©, - коли б ми не гадали, а напевне знали, що помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на оборонi нашо© землi з боку степу, ти мав би й подбати про це. - Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обiзнанiстю й не можу. Стороняться нас обри, i до себе не пускають, i самi не кажуть: "Хочемо жити яко сусiди з сусiдами". Вторгаються натомiсть, пробують силу. А це й змушу╨ гадати: недобре замишляють вони супроти нас. - I я кажу, - не забарився подати голос князь Волот, - обри - меч, що повис над нашою ши╨ю. Тивер бiльше нiж певна: коли злама╨мо укладений iз Вiзантi╨ю ряд i пiдемо в землi Фракi©, iмператор не поскупиться, пiдкине обрам мiхи з золотом, i тi ударять нам у спину. - Звiдки така певнiсть? - Чи князь не зна╨: на Тивер вiддавна покладено обов'язок боронити землю Троянову з боку роме©в, у не© був час i нагода познайомитися з норовами сусiдiв. Бачили, не хочеться Добритовi поступатися сво©м, i все ж бесiда з ним по якомусь часi пiшла на примирення. А примирення на диво швидко одмiнило й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там абищиця, то - услада серцю. Улiгся й занiмiв нарештi дражливо-неспокiйний черв'як, прийшло бажання розправити плечi i скинути з них зроджений невдоволенням камiнь. А вже як скинув, не мiг не пригоститися за столом, що його заставив яствами та питвом князь Добрит. Нагледiв якось: усi пiд хмелем уже, гудуть, нiби бджоли, й пiдсiв до Острозора. - Хочу поговорити з князем полян осiбно. - Я теж маю таке бажання, - приязно усмiхнувся Острозор. - Жду лиш нагоди. - Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був тверезiший вiд iнших i допомiг утримати Добрита вiд згубно© спокуси - iти в непевний час на роме©в. - Що моя помiч? Князевi Тиверi слiд дякувати, що мав у серцi мужнiсть стати супроти всiх. Люд тиверський може пишатися таким привiдцею. Волот не перечив, одначе й не радiв похвалi. - На жаль, цей привiдця не привiв його до сподiвано© благодатi. Важкi лiта пережива╨ Тивер, i хто зна╨, як переживе ©х. - Мо© моряни повiдали менi, яка скрута спiткала люд тиверський. Отож ©хав сюди й гадав собi: чи не час нам, зробивши один, робити й другий крок? - Тобто? - Лодi© змайстрували, пристанище ма╨мо. Пора посилати торговий люд в iншi землi, хай везе туди наш, звiдтам чужий товар. Князь, сподiваюсь, розумi╨, яка то вигода i людовi, i землi? - Коли везти товари, то тiльки до роме©в, - ожвавився Волот. - Бiльше морем Евксiнським нема╨ куди податися. Вiзантiя - свiтове торжище, там збира╨ться мало не весь торговий люд, як iз заходу, так i зi сходу. I це, скажу по щиростi, була одна з причин, що спонукали мене обстоювати мислi князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем iти до роме©в, а з товаром, не мечем боронитися вiд них, а знов-таки сво©ми ринками i сво©м товаром.. - Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям не так просто кликати обрiв. Покликати - означа╨ посадити на сво©й землi, лишити в тих землях. А чи ©м потрiбно саджати в себе ще й обрiв? Чи мало мають клопоту вiд тих, що насаджали вже, вiд того, що полiзли на захiд i не знають, як вибратися тепер звiдти? - Часи непевнi i не лише для нас. А все ж я так мислю: перезиму╨мо, дiждемось тепла, а з теплом - божо© благодатi, i пiдемо в роме©: на побачення з iмператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те побачення, якi зацiкавлення в торгах, вiдвернуть появу обрiв бiля обводiв Трояново© землi. Волот заяснiв видом, здавалось, геть протверезiв, потiшений тим, що чув. - Слухай, княже, - усiвся зручнiше. - Це ж неабияка мисль. Ти говорив про це з Добритом? - Нi, спершу хотiв дiйти згоди з тобою. - То ходiм поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракi© утiка╨ з його рук, най гострить розум свiй на iнше дiло. Ще з ночi задув i колотить лiсом потужний схiдний вiтер, той, що приносить на сво©х крилах пахощi моря i степу, а ще згадку про простiр i жадання простору. У полi, ясна рiч, бiда вiд такого: слiпить людям i коням очi, смалить недосмаленi ниви, а тут, у лiсi, окрiм услади вiд гомону, що йде верховiттям i будить рвiйнi мислi, молодечi бажання, анiчого. Тож князь i пiдда╨ться спокусi. Забув чи не схильний думати зараз, що свiтом iде засiяне суховi╨м лихо, знай приострожу╨ й стриму╨ нажаханого острогами коня, схоже, що милу╨ться його молодечою силою, не вiда╨, куди подiти свою. Кiнь гра╨ пiд ним, i грають вiд того князевi мислi, гра╨ потiшене веселими мислями серце. - Що, отроче, - пита╨ найближчого з дружинникiв i свiтить вдоволеним видом, - так дуже набив сiдницю, що боком прима╨шся в сiдлi? Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осмiха╨ться силувано й поспiша╨ сiсти так, як належить. - Та нi, княже. Жарт для втомлених - знахiдка, коли ж жарту╨ князь - i поготiв. Пiдхопили кинуту для потiхи думку, граються нею, нiби малi дiти забавкою. - Вiн, княже, не так набив ©©, як пiдпарив. Ано, напевне знаю, бо видiв, як налягав у Волинi на дулiбськi боби. Не вiдав бiдний, що боби для вершника - видима згуба в путi. I знову смiх, черговi кпини. Бо чом i не посмiятися, коли ╨ з кого, коли смiх - бодай якась пожива в виснажливiй путi. Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зiгнав оскому на дотепах. Не поривався в далину i не морочив коня. Однак вдоволення не гнав iз лику i втiшно© задуми також. Привiдця дружинникiв Власт помiтив те й над'©хав до нього. - Доки маю час i нагоду, хочу порадитися з князем, - сказав порiвнявшись, - що маю робити по поверненнi до Черна в дружинi тиверськiй? Вони ©хали дещо вiддалено вiд ватаги, а крiм того, потужний вiтер з моря коли й мiг пiдхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги, десь обiч, у нетрi лiсовi. Тому не береглися з словом, як i з думкою, що облачалася в слово, говорили вiльготно i про все. Власт, щоправда, належав до мужiв, котрi не заявили поки що про себе як про мужiв думаючих. Вiдтодi, як Стодорко посiв у Чернi мiсце Вепра, став i во╨водою, i першим радником у князя, муж Власт з волi обставин, а може, й власних заслуг опинився на мiсцi Стодорка - став привiдцею дружини. Та повиннiсть поставила Власта в число наближених до князя мужiв i все ж тiльки мужiв ратних: коли йшлося про справи виключно общиннi, Власт або зовсiм не бував на радах, або вiдсиджувався мовчки. А це он як заговорив. - У похiд не збира╨мося, Власте. - Волот старався бути дружнiм i прихильним. - Чув же, переконали князя Добрита: не тi часи, щоб iсполчатися i йти до роме©в, зчiпатися з ромеями. Одначе вухо ма╨мо тримати наставленим, а сулицi гострими. Отож робитимеш те, що й досi робив: дбатимеш про ратну спроможнiсть дружини, а ще - про ©© чисельнiсть. Зима не з легких буде, i бажаючих порятуватися вiд голодно© смертi, далебi, не бракуватиме. Ма╨ш розумно скористатися тим: брати в дружинники лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час - назовсiм. Чу╨ш, що кажу? - Чую, княже, як не чути. Саме про таких i мав намiр говорити з тобою. Я теж тi╨© думки: голодний люд iтиме та й iтиме до нас. Що робитимемо, коли пiде валом? Анi яств, анi бронi, анi коней на всiх не стане. - Подумай добре, гляди, й знайдеш. - Де, княже? - З кiньми, гадаю, найпростiше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи з собою коня - пiдеш до кiнно© дружини, не приведеш - будеш у пiшiй. Ну а броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства i броню. Доведеться тобi злютувати кiлька ватаг iз тих, що приходитимуть, i послати одних до ковачiв тиверських, най кують броню i тiльки броню, iнших - ловити рибу в Днiстрi, поки можна буде ловити ©©. Як стане рiка, пошлеш тих ловцiв до лiсу - на вепрiв, косуль, ╨ленiв. Ото й буде тво©й дружинi добра помiч у яствах. Власт не зводив iз свого князя замилуваних очей. - Спаси бiг за мудру раду, - озвався нарештi. - Не думав i не гадав, княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш, присяйбiг, зробимо вельми гоже дiло: i люд поряту╨мо вiд мору, принаймнi цвiт його - мужiв, i дружину матимемо таку, яка за iнших часiв i не снилася б. Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потiшити й самого князя. - Тепер бачиш для себе дiло на передзим'я та на зиму? - Ано, тепер бачу. - I певен, що впора╨шся? - У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш. - То одразу пiсля повернення до Черна й берись за те. Iншо© речницi вiд мене не буде, та й мене не буде в Чернi. Те саме й Стодорку скажеш. - А хiба князь... - Я до Черна не ©ду. Як тiльки зблизимося з ним, зверну до Соколино© Вежi. Княгиня Доброгнiва померла, маю бути там i дати всьому лад. Помовчав i вже потiм додав: - Коли виникне потреба в мо©й радi а чи нагальне дiло пiдвернеться, не вагайтеся, шлiть до Соколино© Вежi нарочитого. - Буде зроблено, княже. Так i перекажу Стодорку. - Ще одне, - надумався Волот. - Пiди, при©хавши, до княгинi Малки i скажи ©й: князь хоче знати, що з сином, як вiн? Одповiдь ©© одразу ж пришли менi у Соколину Вежу. Волот пильнiше й довiрливiше, нiж досi, подивився на мужа й так само довiрливо сказав йому: - Мiж iншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопiт: пильнуй за сином. Вiн у тво©й дружинi, ходить пiд тво╨ю рукою, зроби так, аби не оступився десь. ХIХ Як дiйшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну дiву, Людомила Вепрова стала на сво╨му i не пустила Зоринку на те видовисько. "Мала потiха, дитино, - сказала раз, сказала i вдруге. - Не треба тобi бути там i бачити те, що буде". Зоринцi не хотiлося слухатись матерi - весь люд iде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. I все ж змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стiною ста╨ супроти того ©© намiру, цього разу не здола╨ ©©, а друге, як по©де аж до Черна без челядi, чийогось супроводу-захисту в путi? Коли ж поселяни, що правилися через Веселий Дiл, уклали ©й до вух iншi вiстi: приноситимуть у жертву богу не когось там, дiвку Ласкавицю з Колоброда, i мати не годна була стримати. Зловчилася i вивела за ворота коня, а вже як вивела, тiльки й бачили ©©. Пригнулася до луки i нiби буря понеслася узлiссям, а там i лiсом. "Чи то ж правда? - питала себе i не знаходила одповiдi. - Боги, чи то ж може таке бути, аби жереб випав на Ласкавку?" Сама не вiда╨: всього лиш не вiрить чутцi чи не хоче, аби те, що чула, було правдою. Йой, свiтоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна, а жаль безмежний. Тако© веселки ненаглядно©, ласкавицi не лише iменем, а й серцем i не стане? Як же це? Чому ма╨ не стати? Боги всесильнi i всеблагi. Усього позбавили ви Зоринку: можливостi привiльне почувати себе у Веселiм Долi, бути з Богданком i вiрити, що буде Богданковою, тепер ма╨те намiр забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дiвчина та стала ©й чи не ╨диною втiхою у цiм збаламученiм свiтi, коли по щиростi - надi╨ю й опорою, тим щитом, що ним прикривалася в Колобродi вiд отрока-нелюба. Бо була з ним i водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавицi i тiшилась, що ╨ при нiй Ласкавиця.. Стариня радiла собi: приятелювання з Ласкавицею стане тi╨ю кладкою, через яку Зоринка подасть руку братовi ©©. А Зоринка сво╨ мала на мислi: Ласкавиця прибереже ©© для Богданка, вона не тiльки вiдрада для зголоднiлого по веселiм словi серця, вона - порятунок. I ось ма╨: боги забирають i Ласкавицю. Мовби на вугiллi почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед натовпу, що юрмився при капищi. Бо терпець уривався ждати. А дiждалася, кригу вiдчула в грудях: у супроводi стариць i княжих мужiв йшла таки Ласкавиця. Що бачила потiм, лiпше б не бачити. Дiвчина вiдверто не хотiла йти до намету. А там, у наметi, закричала таким жахливо-несамовитим криком, вихопилася на люди такою нажахано-благальною i закривавленою, що в Зоринки волосся стало дибом. I хотiла вчинити щось, i не могла. Страх скував ©й руки, ноги, позбавив дару речi. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову об'явилася перед тиверським людом, тiльки тепер уже не плакала i не благала про помiч, лежала на ношах мертвотно блiда, тиха й упокорена. Зоринка не могла вже лишатися i доглядатись, iдо буде далi. Поспiшила до припнутого бiля дерева коня, а конем - до свого Веселого Долу. Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому пiшла супроти волi кревних. Побачили, що повернулася, i тим вдовольнилися, провели до горiшньо© ложницi, уклали в ложе. Ба, спiвчували навiть, бiдкалися тим, що на ©хнiй горличцi лиця нема╨, не iнакше, як налякана кимось. Зате коли об'явилася на подвiр'©, а згодом i бiля донi мати Людомила, мусила слухати та й слухати нарiкання та попрiкання. I недостойна вона роду свого, i невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як хоче застерегти вiд осмути, бiди-безлiття, а доня те й робить, що суне, куди не слiд, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе. Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово обиди на кревних, бiльше вiдмовчувалась. Коли ж почула про маминi клопотання, не втрималась, звелася в ложi й сказала. - А чи не зда╨ться мамцi, що тi клопотання й змушують бути такою? Невже ви не видите: я не живу в теремi вiтця свого - вiдбуваю покарання. Менi не вiльно по©хати, менi не вiльно пiти, не вiльно й серцем обрати, кого хочу. - Що вдi╨ш, коли так склалося. Чи мене гада╨ш, тiшить те? - То най мама знають, що вiднинi склалося ще iнак: в жертву Хорсовi принесено мою подругу з Колоброда - Ласкавицю. Отож вiд цього лiта i до наступного прошу не турбувати мене i не турбуватися мною. Оголошую траур по Ласкавицi, i анi з Богданком, анi з тим отроком iз Колоброда злюбу не вiзьму. Чули, бачити вiд лiта до лiта нiкого не хочу! XX Минула одна, минула друга, пiшла уже й третя седмиця, як вiддали вогню господиню цього осiбного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а Миловида нiяк не звикне до тишi, що узвича©лася в покоях княгинi, тим паче до становища, що ним винагородила ©© покiйна княгиня. Усi йдуть до не©, доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгнiвi, а поклонившись, питаються, куди подiти тi вiвцi, що ©х не варто лишати через скрутнiсть у яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зiбрали за лiто, з набiлом, що надоюють щоденно. Ано, нiби навмисне, йдуть i питаються, йдуть i питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильностi челядi, очi й паленi╨ видом. Одного разу вiдбудеться порадою: "Заждiть, при©де князь, вiн скаже, як бути", iншого помучиться, вагаючись, та й скаже: "Робiть так, як досi робили". Зна╨: то не на краще, рано чи пiзно ©© слабiсть вiдчують i не стануть зважати на те, що вона ╨ в господi. "Це не господиня, - скажуть, - це таке собi нiщо", - а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже. Проте зважитись бути господинею в праотнiм оседку князя теж не може. Чогось ©й боязко, звiдкись приходить i обсiда╨ непевнiсть, що все, мовлене князем, правда. Воно й не дивно: потiшив казкою та й зник, лишив ©©, мовби сироту при дорозi: хочеш, вiр, хочеш, нi. Де буде певнiсть i звiдки вiзьметься вiра, коли чула лиш слово, не бачить дiла? Такий смуток ходить слiдом, така тривога обсiда╨, що серце кривавиться вiд жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: "Готуйся до тризни по матерi. Я вiддам жертву богам та й буду". А не об'явився, бач, у Соколинiй Вежi, сина Богданка прислав замiсть себе, аби провiв бабцю в останню путь, зiбрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як вiддати тiло старо© вогню. Вiн i зробив, як велiв князь. Одначе робив.. Чулись-те, робив чомусь так, нiби ©©, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував комусь, не ©й, коли питався, знов-таки в когось, не в не©. Як пiсля цього господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б не челядь та не ©© постiйне нагадування про господарство, давно покинула б його й пiшла куди очi дивляться. Чомусь вона пiдозрiло прихильна до не©, аж надто запобiглива. Чи то бо©ться ново© господинi, чи хоче, аби саме ключниця Миловидка лишалася в Соколинiй Вежi господинею. Ось i сьогоднi. Здибала бiля прибудови майстриня i не вiдчепилася, поки не домоглася згоди зайти до не© й поглянути, чи добре робить, чи так ма╨ робити: "Не вперше шию, - казала, - для князя, для княгинi, дiтей ©хнiх. Одначе те, що замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне i скаже: так чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не ромейське". ╞й показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, iз ромейських тканин: верх - свiтло-синiй, пiдклад - пурпуровий. I одна, i друга тканина такi яскравi, так грiли сво©ми барвами очi, що не замилуватися тi╨ю яскравiстю справдi не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловидi на плечi й поставила перед свiчадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невiльно вимовила звичне в речах: "Йой!" - Корзно сподоба╨ться князевi, - сказала перегодом. - Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейськi iмператори й носять. - Еге? - Атож. Живого iмператора не випадало видiти, а на малюнку, в церквах бачила. - Спаси бiг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси бiг! Я давно приглядаюся до молодо© господинi княжого оседку й ось що хочу сказати: коли ╨ на те ©© добра воля та ще бажання можу пошити ©й вельми лiпотне вбрання к зимi. - За добрi бажання теж скажу: спаси бiг. Одначе у мене, майстрине, нема╨ з чого шити. - Пробi! Зате у князя ╨ з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до свiчада та гляне, як личитиме ©й. Вона не зважила на Миловидинi заперечення, накинула ©й на плечi те, чим хвалилася, й поставила перед свiчадом, а вже як поставила, свiтилась та й свiтилася, втiшаючись майбутнiм витвором рук сво©х. - Ну, чи не я казала? Та тiльки такiй пригожiй вродливицi й личитиме це вбрання. Не шуба - замилування буде. Присяйбiг, дiвонько гожа, одне замилування. Говорила, а тим часом обмiряла Миловиду, говорила й обмiряла. Аж поки не вiдчула доволi-таки рiшучий опiр. - Прошу вас, - дiвчина вiдсторонила майстриню i так рiшуче, що в тi╨© невiльно опустилися руки. - Не треба. Я не заслужила ще в князя анi тунiк, анi шуби одягально©. - То заслужиш! - не поступалася майстриня i, зда╨ться, була щира з нею. - Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас, тебе - за вбрання, мене - за стараннiсть челядницьку, ось побачиш. Усе то правда: прихильнiсть челядi - неабияка втiха серцю, одначе й бiль також неабиякий. Чому це князь пустив про не© як про молоду господиню в Соколинiй Вежi славу, а сам не ©де? Ано, чому? Що не день, то тривожнiше думалось про це, а тривога сiяла у серцi не тiльки боязнь, зроджувала i жаль до себе. Куди ©й податися, коли перекона╨ться, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що сподiватиметься тодi? На Випал i тiтунин прихисток у Випалi чи на Божейкову стариню? Пробi, таж там своя бiда i сво© клопоти. Хiба не була, не зна╨? Мабуть, задрiмала роздумуючи, не почула, коли i звiдки об'явилися на подвiр'© вершники. Тодi аж кинулась i схопилася притьмом, коли вловила вухом розмову, а в тiй розмовi вирiзнила його, князя Волота, голос. Кинулася було до дверей, та одразу ж i передумала: чи вона така зараз, щоб виходити перед його очi? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила завжди гладенько зачесанi коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед очi господаря поторочею iз заспаними очима, вiдьмою iз скуйовдженим волоссям? Мерщiй дверi на засув i прибиратися! На засув i прибиратись! Мотнулася, мов на пожежi, вихопила з небагато© на набутки схованки найлiпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спiшно, як тiльки могла, одначе й старанно, як тiльки вмiла. Чула, тремтить уся, знала, може виказати себе цим перестраханим тремтiнням, та нiчого не могла вдiяти. То над ©© силу, бути зараз спокiйною, то, певно, й непiдвладне ©й. На щастя, князь не поспiшав до терема. I переодягтися встигла, i причесатися, i до стiни стала на часину, аби передати ©й дрижаки сво©. А передала чи принаймнi оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо настигла й сполохала iнша думка: чи то ж добре робить, що сто©ть i жде. Волот - князь, i яко князь звик до того, що його зустрiчають хлiбом-сiллю, вiтають iз щасливим поверненням з далеко© путi, а вона по клiтях-закутках хова╨ться, дрижаки розда╨ стiнам. Господиня ж бо ╨, яка не ╨, а господиня! Вхопила, скiльки могла, аеру й пiшла до виходу. Не затримувалась бiльше. Тодi вже, як прочинила останнi дверi, тi, що вели з терема, зупинилася на порозi i вклякла: на не© йшов iз двору Волот, вiн був уже майже поруч. - Прошу князя до сво╨© господи, - приклала руку до серця i вклонилася чемно. Князь теж спинився, затримав на нiй замилувано теплий погляд. - Спаси бiг. Чи все гаразд у господi, чи здорова господиня? - Хвалити богiв, усе гаразд. Челядь княжа на здоров'я не скаржиться. - Ну, то й добре. Веди тодi в господу. I провела, i роздягтись допомогла, i купiль-лiтепло приготувала. Потiм звелiла челядницям накривати у гридницi стiл. Носили та й носили на нього страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братницi. Князь-бо не сам прибув, iз мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут буде, а коли так, не всидить у теремi, чинитиме лови. Де ж про тi майбутнi лови й поговорити, як не за спiльною трапезою. Миловида теж не присiдала. I порядкувала коло столу, як накривали його, i наливала питво в братницi та припрошувала, коли мужi сiли за стiл, i стежила, аби трапеза була не якась там - княжа. Бачила, князь Волот пасе за нею оком. I не хоче виказувати себе завчасно, i все-таки пасе. Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипiв за якимсь разом до того виду очима i не вiдвiв уже ©х. - А Миловидка чом не п'╨, не гуля╨ з нами? - У мене, княже, ╨ повиннiсть. Пiдвiвся i вiдшукав для не© мiсце в застiллi. - До дiдька всяку там повиннiсть! Гуля╨ князь, гуляють його гостi, ма╨ гуляти й господиня княжого застiлля. - Одначе ж... - Яке ще там одначе? Чи зна╨ Миловидка, чому я не був на тризнi по сво©й матерi, княгинi Доброгнiвi? Через повиннiсть. Чи вiда╨, чому не досипаю ночей, не знаю услади-втiхи вiд дозвiлля, все в ратних клопотах та походах, у думках про закон i благодать? Знову через повиннiсть перед землею, перед людом Тиверсько© землi. То чи не доста ©х, тих повинностей? Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я i мужi мо© не просто собi трапезу╨мо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми справля╨мо тризну по матерi мо©й, княгинi Доброгнiвi. - На тризнi по княгинi я пила, а проте i з князем вип'ю. - От i добре. Пiдношу братницю, - звернувся до мужiв, - за нову господиню Соколино© Вежi, iменовану Миловидою. Слава краснiй iз красних дiвi землi Тиверсько©! Слава младомладiй княгинi синьооко© Тиверi! - Слава! Слава! - рвiйно пiдвелися мужi й простягли до не© виповненi питвом братницi. Видно було: вони подiляють вибiр свого князя й не знати якi радi, що вiн саме ©© назвав княгинею синьооко© Тиверi. Тиша i спокiй у Волотовiм оседку при лiсi настали десь аж пiд ранок. Однi пiшли, перебравши хмiльного, до сво©х вiддалених халуп, iнших челядь спровадила мало не силомiць до клiтей, потiм сама поралась та й поралась, прибираючи зi столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорно© роботи, бiльше велiла, що i куди нести, та наводила пiсля того, як винесли недо©дене та недопите, лад у гридницi. Чи хмiль додав ©й снаги, чи радiсть бадьорила, - робота горiла в руках. Мабуть-таки, радiсть будила в серцi силу: он як при╨мно ©й вiд того, що була в полi зору усього застiлля, що ©© мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до не© з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безлiття мала, i тому он якi радi, що те безлiття позаду, що вона знову в сво©й землi, серед свого люду. Йой, таж такого зроду-вiку не чула про себе, тако© приязнi вiд людей, далебi, й не знала. Чом же не бути в руках силi, не грати весело© серцю, коли на серцi свято? Могла б, весь свiт обняла б, усiх винагородила б тим теплом, тою радiстю. Присяйбiг. Наново застеляла звiльнений вiд яств стiл i думала, розставляла пiд стiнами лавицi - i знову думала, не завважуючи, що вже пiзня нiч, пора б вiдчути супутницю безсоння - втому. Бо думка думку пiдганяла, бо серце живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить розум? Чи до втоми, як гра╨ в тобi весела хвиля? Ось розставить усе до ладу та пiдмете гридницю, тодi вже пiде й ляже, i засне, коли зможе заснути. Обернулася, зачувши скрип дверей, i застигла: на порозi стояв вiн, князь Волот. - Я по тебе, Миловидко. Пiзня година вже, лиши це прибираннячко на потiм. Не вiдала, що ма╨ сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла невизначено упокорена i ждала. Та не ждалося Волотовi. Облишив не зовсiм причиненi дверi й пiшов на не© твердим, дарма, що був пiд хмелем, кроком. Йшов i бачив: що ближче зближа╨ться з Миловидкою, то розчуленiшою ста╨ його Миловидка. I розчуленiшою, i прихильнiшою. А ще видом паленiла не знати як, очима, устами силилася сказати щось i не могла. - Чи, може, одмiнила намiр свiй, той, з яким iшла до покiйно© княгинi? Може, розгнiвалася на мене за те, що так довго барився? - Я не з гнiвних, ласкавий мiй князю, - казала й не ховала, як ховала досi, очi. - То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й надуматись. - Правда? Певно, i без роз'яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже i не вагався, пiдхопив сво╨ омрiяне жаданнячко на руки й понiс до дверей. Розчинив ©х дужим поштовхом ноги й пiшов далi, траплялись iншi - знову розчиняв i знов йшов, чуючи радiсть, яко© не чув ще, тiшачи себе щастям, якого не знав. "Моя, моя!" - кричало все ╨ство його й кричало, мабуть, голосно, бо дiвчина не забарилася почути той крик i застерегла себе словом-захистом. - Ти ж не обманиш мене, князю? - Нiколи! - I довго-довго будеш зi мною? - До кiнця днiв сво©х. Коли й вiд'©ду на клич землi чи люду тиверського, то ненадовго. Чу╨ш, жадання мо╨, усе робитиму, аби не лишати тебе надовго! - Я покладаюсь на твою честь i звiряюсь тво©й честi. Люди завжди стелять собi м'якшу, анiж буде потiм, путь. Мабуть, слала ©© й Миловидка, коли так солодко спала пiд надiйною рукою лада свого. Давно вiдспiвали розбудженi росами птахи - пiд вiкнами терема й далеко поза теремом, вийшло з-за овиду й пiднялося над заднiстров'ям сонце, нiчна прохолода уступила мiсце доволi-таки вiдчутному теплу, а в княжiй ложницi усе ще бачили сни й тiшилися супоко╨м, що його да╨ солодкий вранiшнiй сон. Коли ж прокинулися, одразу i недвозначно визначили: прокинулись не тому, що хотiли. - Хтось грюка╨ в ворота, - сполошилася Миловидка й наставила в той бiк, звiдки чулась гуркотнява, насторожене вухо. - Дарма, там ╨ челядь, - сонно заспоко©в ©© князь. - I все ж он як грюкають. Я пiду, мабуть, до сво╨© клiтi. Казала: пiду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очi, вид ©© благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав вiд себе сон i скорився волi жони сво╨©. Десь згодом уже, як стук повторився i повторився голоснiше, нiж досi, потягся солодко й сказав: - Лежи, я сам пiду i вгомоню нетерпеливих. Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повиннiсть? А вийшов на ганок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, i першою в просвiтi мiж двох стовпiв об'явилася Малка. Знав, що привело ©© сюди, чи тiльки догадувався: знову спохмурнiв, в усякому разi, прибрав суворiшого, нiж належало б при зустрiчi з жоною, виду.. - Що сталося? Чому так прискакала нагло? - Може, поведеш спершу до поко©в, потiм питатимеш? Мовчки обернувся й пiшов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложницi, i все ж менш за все думав про те, горiв бажанням вибатькувати Малку i вибатькувати по можливостi дошкульнiше. - Ну, - спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. - Кажи, що сталося? - Боюсь за всiх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свiй i родину свою у стольнiм Чернi? Чому завернув, вертаючись iз путi, сюди? - А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собi жона? - Чи з таким князем не забудеш? Бачать боги: не хотiв бути аж надто крутим iз матiр'ю сво©х дiтей, та що вдi╨, коли вона напрошу╨ться. - З яким це - таким? Невже тобi не втямки: те, що дума╨ i робить князь, стосу╨ться тiльки князя. Сказано ж бо: будь у Чернi, доглядай вогнище i дiтей, що ма╨ш у тому вогнищi. Тобi того не доста? - Мабуть, не доста, коли не спалося всю нiч, знялася нi свiт нi зоря й при©хала. - Ну, то вдовольнися тим i вертай до Черна. Аж позеленiла зi злостi. - А ти... потiшатимешся з iншою? Хто вона? Як смiла?! - Ще раз кажу: не вона - я посмiв. На те була i ╨ моя княжа воля. Не надривай себе i не клени, усе вже сталося: вiд сьогоднi моя обраниця - жона менi. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама дiвчина, що вiтала нашого Богданка на пострижинах. Змовкла на мить, ширить збентеженi очi. Дивувалась чи пригадувала - хто зна╨. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз i прикрила обличчя руками. - Най я стала тобi осоружною, - плакала, - а дiти? Богданко мiсця собi не нагрi╨, стражда╨ й сохне вiд присухи. Його увiв би в злюб, не себе. - Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собi iншу - ото й буде баяння вiд присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про дiтей? Ти там, у Чернi, будеш жоною й господинею, Миловида - тут. Сини менi потрiбнi, зрозумiла? Тому й беру iншу, тому й кажу: не ставай на путi, що часи он якi непевнi, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися лише на одного, бути певним, що оборонить i землю, i люд тиверський? Ще нижче хилилася i ще ревнiше плакала, дарма, що не казав уголос: "Ти пустопорожня, Малко. Що даси менi i що можу мати вiд тебе?" I так, без казань, розумiла: тому й бере iншу, що пустопорожня. - Нiчого лихого не сталося, - потiшив словом та й тим, як виголошував його. - Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим i йди. - Мале вдоволення, Волоте. - Що вдi╨ш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай i Миловидцi побути там. - Не злюб - безлiття береш iз нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи до того зараз? - Дарма. Ми все зробили для люду, най i люд дасть нам можливiсть бодай кiлька днiв побути щасливими. Чула, коли не вiчнiсть, то бодай кiлька днiв! Пiдвелася i витерла сльози. - Я можу глянути на не©? Бодай побачити, яка. - Не треба. Най потiм, коли звикнеться до свого мiсця в нашiм оседку. Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: i втiху-щастя, i Перуновi громи.. XXI Князь Добрит, певно, не тiльки зараз оце бачився зi слов'янами, що живуть у Карпатах i по другий бiк Карпат, вiн давно зна╨ться з ними, i коли казав: наша вiдмова вiд ратного вторгнення у ромейськi землi не зупинить склавинiв - знав, що казав. Як тiльки розтанули по зимових морозах снiги й спливли до рiк, а там i до моря талi води, знялися тi слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу гнiзд сво©х по горах та передгiр'ях i подалися купно, забравши з собою дiтей, жон, сякi-такi набутки, в землi iллiрiйцiв. Рушили всiм родом сво©м бiлi хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусiди, до сусiдiв - ще сусiди, змовилися мiж собою й виставили наперед кiннi полки, по одну i другу руч - пiшi, а вже як угледiли, яка в них сила, пiшли й сказали iллiрiйцям: "Не супроти вас iдемо походом ратним, супроти роме©в, що посiли землi нашi. Як сидiли на сво©х, так i сидiть, нам i ромейських стане".. Першими забили тривогу ректори та президи сусiднiх iз слов'янами провiнцiй - Верхньо© Мiзi©, Прибережно© Дакi© - й наважилися виступити супроти свавiльних склавинiв з наявним пiд руками провiнцiйним вiйськом. Одначе не довго тiшили себе сподiванкою зупинити навалу. Склавини зiм'яли провiнцiйне вiйсько роме©в так швидко i так надiйно, що вiйсько те показало ворогам iмперi© спину й понесло страх перед слов'янами в сусiднi провiнцi© - Внутрiшню Дакiю, Дарданiю, Превалiтанiю, а згодом i в дiоцез Македонiя. Казали, суне тьма, така не пiдвладна розуму сила, що вiд не© дуднить i стогне зморена земля, ©© неспроможне зупинити якесь там провiнцiйне вiйсько. Для того потрiбна сила самого iмператора, потрiбнi такi непереможнi полководцi, як Велiсарiй i його палатiйськi легiони. Префектовi не вiрилося, щоб вторгнення слов'ян було настiльки серйозним. - Iдуть не всi слов'яни, лише склавини, i ви неспроможнi зупинити? - питався в тих, що жахали його навалою. - Не оступатися! Кинути супроти варварiв усе i всiх! А прискакали вдруге, затим i втрет╨, волаючи про помiч, сам наполохався й велiв збиратися всiм решткам провiнцiйного вiйська до Фессалонiки: тут, пiд захистом надiйних стiн, вистоять, поки надiйде помiч. Тепер уже не приховував вiд iмператора, яка бiда постигла Iллiрик. Скористався попутним вiтром i послав драмон iз нарочитими мужами до Константинополя. "Вторгнення це, - писав Юстинiановi, - не звичайна собi татьба. Варвари йдуть iз сiм'ями. Схоже, що на поселення. Коли не виставимо супроти них палатiйське вiйсько i не подба╨мо по-справжньому про захист Iллiрика, можемо втратити його i назавжди". Мабуть, не певен був, що iмператор вволить його волю, тим паче одразу, довго ходив, мiркував на самотi, потiм радився з радниками i знову мiркував, аж поки не натрапив на рятiвну думку: не скупитися наявним у префектурi золотом, послати тямущих людей i сказати варварам: "Коли повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: анi ви не переступатимете бiльше, анi дiти вашi не переступатимуть води Дунаю, дамо достойний миру мiж нашими землями викуп - сто тисяч золотих солiд". Ждав вiдповiдi вiд привiдцiв варварсько© навали, нiби манни небесно©, а дiждався - i зовсiм упав духом. Склавини сказали: "Ми не за золотом прийшли. Нам тiсно i голодно там, за Дуна╨м, хочемо сiсти родами сво©ми на полуденних землях i сидiти тут вiчно". Що мав дiяти? Протистояти сво©ми силами варварам - марна сподiванка, а вiд iмператора нi слова. Воно й не дивно. Чи йому, намiсниковi Iллiрика, без iмператорських едиктiв-роз'яснень не вiдомо, в яку халепу вскочив Юстинiан, намiрившись розширити обводи Схiдно© Римсько© iмперi© за рахунок Захiдно©? Замахнувся ж не на що-небудь, на цiлого пiвсвiту. Мало йому метрополi©, що обiйма╨ всю передню Азiю - дiоцез Понт, дiоцез Азiя, дiоцез Схiд, мало Фракi©, Дакi©, Македонi©, ╙гипту зрештою. Захотiлося пустити сво╨ корiння по всiй пiвнiчнiй Африцi, в Сiцiлi©, на Апеннiському пiвостровi. Та хотiти - одне, а зробити сво╨ хотiння дiлом - зовсiм iнше. Велiсарiй висадився з добiрними легiонами в пiвнiчнiй Африцi i розбив вандалiв, заволодiв Карфагеном, Сардiнi╨ю, згодом - Цезарi╨ю, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпiв, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойованi провiнцi© покiрними. Першими пiдняли меч супроти iмперi© Маврусi© - туземнi племена, первиннообщинний устрiй яких дозволив ©м зiбрати масове ополчення й вирiзати в Нумiдi© та Бiзаценi порiдiлi вiзантiйськi когорти до ноги. Вслiд за маврусiями збунтувалося й власне вiйсько: солдати, нижчi чини окупацiйно© армi©, вважаючи себе переможцями, не без пiдстав претендували на земельнi дiлянки у вiдвойованiй кра©нi, тим паче, що багато хто з них встиг побратися iз вдовами, сестрами та доньками вандалiв, що загинули в сiчах з вiзантiйцями i мали на тi землi ще й право законних спадко╨мцiв. Iмператор же одписав вiдвойованi землi собi чи фiску, православнiй церквi, нащадкам римських посесорiв та мiсцевiй романiзованiй африканськiй знатi. З цього й почалася ворохобня, така масова i така значима, що висунула сво©х вождiв i забрала в iмперi© немало лiт та сил на ©© придушення. Щось подiбне намiча╨ться й на Апеннiнах. В усякiм разi, видиме пiдкорення остготiв обернулося новим пiднесенням опору i хто зна╨, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненiсть, все тому, що вважа╨мо: тiльки ми мудрi й спритнi, бiльше нiхто. Воно нiби й не було пiдстав нарiкати на намiри Юстинiана, тим паче напочатку. Хто обiйде криницю з холодною житт╨дайною водою, коли домага╨ спрага? Чи ╨ такi серед людей, що не пiднiмуть, виявивши на сво©й путi дармову солiду? Такою житт╨дайною криницею видалися всiм праотнi землi Римсько© iмперi©, коли помер грiзний король ©© завойовникiв - остготiв - Теодорiх. Владу його успадкував, як водиться в остготiв, найближчий родич короля по чоловiчiй лiнi©, малолiтнiй онук Теодорiха - Атоларiх. Фактично ж правила державою остготiв мати малолiтнього короля i донька Теодорiха Амаласунта, жiнка молодих лiт i незвичайно© вроди, а ще тако© важливо© для монарха якостi, як критичний розум. Лишаючись вiрною пам'ятi батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пiшла на поводку у тi╨© остготсько© знатi, котра носилася з титулом завойовникiв чужо© землi, нiби дитя з писанкою, визнала за доцiльне бути лояльною iз завойованим народом, а надто iз староримською знаттю. Аби орi╨нтацiя ©© не була двозначно страктована як ворогами, так i друзями, оточила себе радниками з римсько© аристократi©, заборонила готам посягати, тим паче силою пiдкорювати собi землi знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву. Це пiднесло ©© авторитет серед римлян, зате ускладнило i неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозицiя скористалася неприхованою орi╨нтацi╨ю регентшi на тих, хто був порохом пiд ногами остготiв-завойовникiв, i схилила на свiй бiк значно бiльшу частину остготсько© знатi, анiж мала досi. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королiвства з сусiдами: на пiвднi - з вандалами, на пiвнiчному заходi - iз франками. Зашморг довкола ши© затягувався i так надiйно, що регентшi нiчого не лишалося, яко шукати пiдтримки в сильнiшого з усiх сильних сусiдiв - у Вiзантiйсько© iмперi©. Юстинiан спершу був тiльки подивований такими перемiнами в намiрах остготсько© регентшi: як би там не було, остготи - громили Захiдно© Римсько© iмперi©, арiати; чи ©м шукати пiдтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрiв раптом i вхопився за прохання Амаласунти про помiч, яко за рятiвний корок у штормовому морi: пробi, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею i не вiдновити iмперiю в ©© iсторичних обширах, тiльки пiд скiпетром не Риму вже - Константинополя! На клич Амаласунти вiдгукнулися та╨мним сольством, котре мало сказати регентшi: когорти iмперi© до ©© послуг. Чи Амаласунту так потiшила прихильнiсть всесильного iмператора, чи становище ©© справдi було не вельми надiйним, розчулилася, яко всяка жiнка, й виявила бажання перебути, поки вiзантiйськi когорти поставлять на мiсце чи приберуть iз ©© путi ворогiв, пiд надiйною рукою Юстинiана. ╞й чемно вклонилися на те i знов-таки запевнили: це навiть бажано. Лиша╨ться порадитися з iмператором, як зробити, аби гостина регентшi на теренi Вiзантiйсько© iмперi© лишилася непомiченою ©© спiввiтчизниками-остготами. Далекосяжнi намiри Вiзантi©, здавалось, наближалися до свого логiчного завершення i неабияк тiшили iмператора, тих, що здiйснювали його полiтику в iмперi©. Та ба, з волi Всевишнього i обставин анi побачення iмператора з регентшею остготсько© держави, анi блискавичного вiдновлення iмперi© в ©© iсторичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустрiч Юстинiана вiдбудеться з дивовижно© вроди жiнкою, та, потiшаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а вiдтак вплив у iмперi© iншо© жiнки - Феодори. А вона не дрiмала. Що ©й до iсторичних обширiв iмперi©, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути ©й iмператрицею. Угледiвши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за не©, Юстинiан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось iз численних радникiв - вiдновити Священну iмперiю простiшим iз найпростiших способом - злюбними узами з регентшею остготiв. Амаласунта вiдчула, певно, перемiни в намiрах Вiзантi© - не передумав би iмператор, давно була б уже в Константинополi - й пiшла на компромiс iз остготською опозицi╨ю: взяла злюб iз ставлеником опозицiонерiв, сво©м двоюрiдним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його ута╨мниченою вiд знатi присягою: вiднинi вiн вважатиметься ©© спiвправителем у державi, насправдi ж влада належатиме ©й i тiльки ©й. Помисли василевса, як i помисли Всевишнього, не всiм дано знати, та як на нього, намiсника в Iллiрику, на тiй безкровнiй спробi скорити остготiв i слiд було спинитися. Пощо розпочинати вiйну, та ще з таким королiвством, як остготське, коли ©© не закiнчено ще в Африцi, коли знали: нема╨ певностi, що не скористаються затяжною вiйною iмперi© в Середземномор'© слов'яни i не переступлять через Дунай? Та де там. Раз народжене бажання-поновити iмперiю в ©© iсторичних обширах не могла вже згаснути. Августiйший довiдався по якiмсь часi, як пiдло й пiдступно повiвся Теодат iз сво╨ю царственною жоною - спершу зiслав ©© на один iз островiв Бульсинiйського озера, а згодом задушив у лазнi - й перейнявся страшенним гнiвом (хто зна╨, може, гнiвався сам на себе), а в гнiвi сказав усiм, хто був тодi в Августiонi: таке не прощають; за пiдле вбивство царственно© особи iмперiя ма╨ помститися остготам. Вiйна з ними трива╨ вже кiлька лiт, а кiнця ©© не видно й не чути. На мiсце страченого солдатами Теодата став iнший привiдця остготiв - Вiтiгiс, замiсть поверженого Велiсарi╨м Вiтiгiса титул остготського короля прийняв сам Велiсарiй, а остготи все ж не складають збро©. На чолi опору став вiдважний во©н i неабиякий полководець Тотiла. Розумiючи, що таке Вiзантiя i яко© сили треба, аби подолати ©© когорти, вiн пiшов на поступки низам як римського, так i остготського населення, не цура╨ться рабiв, колонiв, котрi приходять до нього яко во©ни, i тим самим об'╨днав на боротьбу з вiзантiйцями всi верстви тамошнього населення. Завдано уже перших i доволi вiдчутних ударiв по вiйську iмператора. Що буде i як буде, один Всевишнiй зна╨.. Полководець Мунд вiдступа╨ з Далмацi©, керованi донедавна Велiсарi╨м когорти - вiд рiчки По. А коли так, надiя на помiч палатiйського вiйська мiзерна, ©© взагалi може не бути. На кого ж тодi покладатися йому, намiсниковi? На власний розум i на власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зiбрати й кинути супроти варварiв чи таки замкнутися в Фессалонiцi й ждати слушного часу? Було б знаття, що до сутички пiд Фессалонiкою не дiйде, варварам вистачить для поселення й тi╨© землi, що посядуть у Дакi©, Мiзi©, Дарданi©, Превалiтанi©, так i вчинив би. Видить бог, так i вчинив би! XXII А князю Вологу не до ратних клопотiв нинi. Може, вперше на вiку отак. Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою i тiшиться, дивиться i тiшиться. Бо ╨ ким тiшитись. Такого дива дивного нi в кого нема╨ й не буде. Присяйбiг! Сам ромейський iмператор хай заткнеться зi сво╨ю Феодорою, дарма, що вона в усьому свiтi знана яко найлiпша та наймудрiша. Ромейська iмператриця - хитромудра змiя, його княгиня - голубка сизокрила. Вона примiтно поповнiла за останнi мiсяцi, однак не втратила анi лiпоти сво╨©, анi доладностi. Коли по щиростi, ще лiпшою стала, якоюсь на диво доброю i лагiдною, а ще чистою та нiжною. Йому, мужу сво╨му, давно сказала, а це й вiд стороннiх не прихову╨ вже: жде маленького княжича, ту опору роду-племенi, всi╨© землi Тиверсько©, на яку упова╨, яко© так сподiва╨ться князь. Мабуть, втiшне щось дума╨, коли так свiтить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим ся╨вом, примiтить, що князь не спуска╨ з не© замилуваиих очей, й осмiхнеться. А осмiхнувшись, знову схилиться над шитвом, тiшить у собi веселу думку. Що сказала б вона i яким вогнем засвiтилася б, коли б узяв та й нагадав ту далеку грозову нiч, коли поверталися з нею вiд роме©в i опинилися з волi богiв а чи всього лиш через його безтямне заслiплення ©© вродою в одному наметi. Йой, згорiла б, певно, соромлячись i того заслiплення, i свого вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квiтка, що згорта╨ться вiд доторку сонячного променя. А на його тiлi i зараз ╨ одмiтина, котра може воскресити в ©© пам'ятi i гуркiт грому, i спалах блискавок, i те, як цебенiла пiсля ©© удару з княжого тiла кров. Казав Властовi: двi-три седмицi не буду в Чернi, а не був до само© зими. Тодi вже, як випав перший снiг, зважився полишити сво╨ солодашко й навiдався до стольного города на кiлька днiв. Навiдався та й знову повернувся. Бо не встиг упевнитися, що ма╨ таке щастя, бо не хотiв знати нiякого, окрiм того, що давала Миловидка. Тлумачив Малцi та мужам свою вiдсутнiсть у стольнiм Чернi тим, що дi╨ лови, що на те дана зима, аби дiяти ©х та тiшитись дiючи, а сам ловив укупi з Миловидкою щасливi митi й не хотiв нiкого й нiчого бiльше знати. Казали йому: "╙ потреби люду". Одповiдав: "Я зробив для нього все, що мiг зробити". Казали: "╙ потреби землi". Гнiвався i гримав гнiваючись: "Потiм, коли настане передлiття, лiто. Чи я один у тiй землi, чи мене нема╨ кому заступити? Сказано: будьте за мене, то й будьте". Дiяв вiн, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й да╨ться така велика, аби кожен мiг надолужити згаяне за тепла, тодi як тяжiли повинностi, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужiв до Соколино© Вежi на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там i лови, веселе застiлля i веселi бесiди. В одному не мiг вiдмовити собi: дома чи в гостях був - всюди був iз Миловидкою, пишався i не приховував вiд содругiв того, що пиша╨ться сво╨ю Миловидкою. Бо в кого ще ╨ така, як у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона? Пiдiйшов i сiв коло не©, жде, коли винагородить сво©м м'яким та привiтним позирком. Жде й осмiха╨ться думкам сво©м. - Хочу по©хати в поле, - хвалиться, - поглянути на ниви. - А це надовго? - Коли з тобою, можна й надовго. - О нi, - знiяковiла й осмiхнулася привiтно. - Менi вже не вiльно роз'©жджати. Можу нашкодити нашому княжатi. Помовчав, тiшачись, i, вже помовчавши, сказав: - Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху. - Бабку, може, й рано ще везти. - Не буде пiзно. Бачиш, справжн╨ передлiття настало, мене будь-якого дня може покликати повиннiсть. Як можу полишити тебе саму? - Спаси бiг, - ще яснiше засвiтилася на виду. - Ти завше дума╨ш наперед i дума╨ш на лiпше. - Щаслива зi мною? - Ано. Чи буде i далi так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така щаслива, що йой. - То й будь нею, - пiдiйшов i приголубив. - А я таки по©ду. Поле пiд Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бiк долини йде пiд гору i по другий, улоговиною тягнеться i узвишшям теж. ╙ що об'©здити князевi, ╨ на чому й око потiшити. Озимина вруниться буйно i ярина не набагато вiдста╨. За╨ць, може, й не схова╨ться ще в нiй, а пташка схова╨ться i надiйно. Бо грi╨ нежарке - привiтне сонце, бо випада╨ час вiд часу й живить посiви плодоносне сiм'я дощу. Схоже, що боги вдоволенi принесеними ©м жертвами, умилостивились i шлють благодать свою на всi простори окольно© землi. А то - утiха всiм, вiд князя до смерда i не тiльки в Тиверi. Зрiтимуть злаки, зрiтиме й сподiванка, що надходить кiнець безлiттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер уже буде. Не туманiтиме вiд дум безплiдних стариня, не дивитимуться на не© смиренно великими, постiйно жадаючими чогось очима дiти. I померлих вiд голоду не тягтимуть уже до багаття, мов тi колоди, й не палитимуть сумовито-спокiйно, як палять непотрiб. Бо ╨ вже зелень на луках, отож ╨ й набiл, а ╨ набiл, ╨ й пожива для всякого, хто приберiг бодай якусь худобу. Князь, як i обiцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав, як живе його люд, то знав вiд iнших. Так потiшений був Миловидкою i не хотiв потьмарювати сво╨© втiхи чи розумiв: все одно нiчим уже не допоможе йому? "А чим, справдi, мiг iще допомогти? Сказав же бо: iдiть i берiть усе, що можете взяти серед зими в землi мо©й та мужiв мо©х. Ось тiльки... Чи дали ©м узяти, не поцiкавився. Хiба тепер оце по©хати й глянути, якими вийшли з зими i чи вийшли всi? А чом би й нi? Кiнь вигуляний, он як порива╨ться на простiр. А Миловидка не встигне заскучати. Вона бiльше з маленьким зараз, анiж зi мною". Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путi, аби не вiдставали, й звернув на стезю, що вела у дiл. Гнав та й гнав коня лiсом, потiм - луками, знову лiсом i знову луками, аж поки не натрапив на засiяне поле, а в полi - на поселян. Сидiли при путiвцi, рвали траву, чистили ©© i споживали. Переважно малеча, та були й лiтнi, щоправда, тiльки жони. - Добридень, люди, - спинився над'©хавши. - Добридень, - пiдвелися й низько вклонилися жiнки. - Ця путь виведе нас до весi або до удiльного оседку? - Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь. - А поле це чи╨? - Наше, поселянське. - З мужiв поблизу ╨ хтось? - У лiсi мужi, коло бортей. - То покличте, скажiть, князь волi╨ бачити. ╞х було немало. Усi худi, виснаженi, проте були й такi, що лишень спали з тiла. - Хто будеш? - вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим. - Ролейний староста, достойний. - Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А лiси? Кому належать лiси окольнi? - Цей - общинi, а всi iншi - мужовi тво╨му, Вепровi. "Ага, Вепровi, значить". - I що ж Вепр, порахувався з волею вiча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевiсищ, ставiв та озер? Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян сво©х, потiм - на князя. - Не пустив, виходить. - Я не казав такого князевi. Одначе всякий, що йшов брати у волостелиновiм лiсi чи озерi поживу, брав лише хитрiстю та спритнiстю. - Ясно. I багато люду померло вiд голоду? - Небагато, княже. Весь змусила всiх, хто мав неплiдну чи нетiльну худобу, передати ©© общинi на одкуп, а вже община дiлилася з голодуючими тим, най i нечисленним, все ж набутком. Он як! Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужiв, що стояли обiч нього, i вже потiм запитав: - А що ж нинi? Поля усi засiянi чи ╨ такi, що лишились i незасiяними? - ╙, княже. Чим могли засiяти тi, у кого, окрiм купи дiтей, нiчого не лишилося? - А община? А iмущi мужi? Чи то й позичити вже не могли? - Усiм не могли, достойний. Упова╨мо на те, що вродять засiянi ниви, а вродять, якось позбудемося бiди. "Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, - думав, пустившись у зворотну путь, - та не час i вiдсиджуватися коло не©. Мушу повертатися вже до сво©х княжих повинностей, а вiдтак i до Черна". Коли в'©хали на подвiр'я Соколино© Вежi, i зовсiм змушений був стати на цiй думцi: на нього чекали мужi вiд Стодорка. - Щось сталося? - Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув iз Маркiанополя посланець, велiв переказати тобi, аби був готовий до всього: роме© послали до обрiв сво©х нарочитих мужiв. - Таки кличуть обринiв? - Ано. Проситимуть ©х, аби прийшли i видворили з Iллiрика склавинiв. - I то - усе ? - Дуже можливо, казав, що обри стануть потiм у Подунав'© яко щит мiж лов'янами i ромеями. - Хм. Ну що ж, полуднуйте та й по©демо разом до стольного города нашого. XXIII Мужi Власт та Стодорко не стали користуватися вiдсутнiстю князя й уподiбнюватись сво╨му князевi. Розгледiвся, повернувшись до Черна, й помiтив: не в ловах лiсових бачили зимову усладу, старалися бути достойними княжих сподiванок i таки достойно замiнили його на отньому столi.. А то - при╨мна винагорода. Он скiльки люду набрали в дружину, користуючись голодом, дбають i про броню для нього, про яства. - Хвалю, братi╨, - розчулився князь. - Хвалю i радуюсь. Коли б ви знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надi© нинi мало. Надто змалiв вiн пiсля голодно© зими на силi. А нам спiшно слiд будувати нову лiнiю твердей. - На крутопадях Днiстрових? - Найпаче там, де пiдходять до рiки путi торованi i де ймовiрна переправа обрiв, коли правитимуться до Дунаю. - Князь ма╨ намiр ставати ©м на путi? - Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й забудемо, що йшли. А може, й нi. Усе залежатиме вiд того, якими будуть намiри обрiв. Аби не шкодувати потiм i не видаватися аж надто поступливими, ма╨мо зараз готуватися до зустрiчi з тим не вiдомим нам людом. Бери, Власте, во©в, бери усе, що треба воям, i до дiла. Будуй вежу-твердь i знай: коли що, тобi доведеться й боронити ©©. Власт не вельми радiв тiй княжiй речницi, одначе й перечити не брався. - А ти, Стодорку, - не дав довго думати Волот, - розшукай у Веселому Долi чи в Придунав'i во╨воду Вепра й перекажи йому, аби був готовий до того ж у Холмогородi. Обри й на нього цiлитимуться, неодмiнно. Я ж подбаю тим часом про оборону Тiри-Бiлгорода, дам знати про ромейськi потуги князю Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що ма╨мо зробити, не вiдаю, одначе робити мусимо i негайно. Поселяни анi тодi, анi пiзнiше не вiдали, що морду╨ князя i його рать. У них сво© клопоти, ©м сво╨ на мислi. Та й чого мали б цiлити розум свiй на гiрше? Передлiття вiд днини до днини ста╨ гомiнкiшим i обнадi╨но знадливiшим, воно, з усього видно, обiця╨ благодать. А чого ще треба поселяниновi, окрiм благодатi? Ано, чого? Глядiть, як лагiдно свiтить iз високостi утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та син╨ небо над Тивер'ю. Коли й замоложу╨ться, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засi╨ землю щедрим сiм'ям дощу - й знову проясню╨ться, знову дзвенить у ньому багатоголосий пташиний спiв. Така втiха ляга╨ на серце вiд того спiву, а ще вiд духмяного аеру, що пахне пiсля дощу полем i лiсом, землею i сонцем, присяйбiг, iдеш - не хочеться йти, ©деш - не хочеться ©хати. Волi╨ш злитися з медовими розкошами землi i вiддатися на ласку тих розкошiв. - Хвала милостивим богам! - ста╨ обличчям до сонця й молиться сво╨му огненному господину - боговi-сонцю розчулений його щедрiстю ратай. - Хвала милостивим богам! - пiдставля╨ той же ратай вiдкрите чоло сво╨ пiд дощовi струменi й радi╨-упова╨ на щедроти бога грому i блискавки. - Слава й хвала! Слава й хвала! Найбiльше клопоту зараз на подвiрницях. Щойно пробилося до сонця посаджене, його слiд оберегти вiд зiлля-задухи, дати розкiш у землi, а вiдтак злелiяти землю, що плодоноситиме. Тому й длуба╨ться там люд, обходжу╨ добро сво╨ та возда╨ хвалу богам за сподiване. Все ж бо казало: йдеться к урожаю, а вiдтак к добру. Хто мiг подумати, що поклада╨ться на божу благодать i вiрить тiй благодатi передчасно? А сталося. Удосвiта поселяни поралися й певнi були: сьогоднi, як i вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночi, а коли випадають щедрi роси, усмiха╨ться вранiшн╨ сонце, бути погожiй днинi. Вона й не обiцяла чогось лихого, принаймнi до полудня. Зате о полуднi затемнiла з якогось диза далина, i темiнь та що далi, то помiтнiше зближалася. - Буря, либонь, - догадувався хтось iз молодших. - Тако© пори i тако© днини? Не довго гадали й малiли на силi, гадаючи. Темiнь грiзно сунула на них i не забарилася послати розгадку. Спершу сiли на злаки й забiгали по злаках окремi, не кожним, може, й помiченi пруги, за тими першими - другi, за другими - третi. Так жадiбно накидалися на зелень i потрошили ©©, таку трiскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже нi в кого не виникало сумнiву: це не просто пруги, се бiда впала на ©хнi голови. Хтось хапав мiтлу й кричав, надриваючись, на всiх iз роду своги, аби не гаялись, брали, що ╨ пiд рукою, й гонили ту напасть iз злакiв на подвiрницi, iншi бiдкалися не так подвiрницею, як полем, i бiгли чим-дуж у поле. "Боги, - благали подумки чи й уголос, - порятуйте! Боги заступiться!" А боги нiмували. Вони й самi були, мабуть, збентеженi тим, що творилося на землi: пруги летiли хмарою i заступали сонце, мов та хмара. Нiхто не бажа╨ собi гiршого, тож i тi, що бiгли в поле, усе ще сподiвалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять ©хнього поля? Гляди, не сядуть на ©хнi поля, полетять далi? Та ба, то була всього лиш сподiванка, одвiчне жадання лiпшого, нiж ╨, нiж може бути. Пругiв вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували анi княжими, анi поселянськими посiвами. Обсiдали хмарою й трощили спiшно, прожерливо, нiби вперше бачили. - Боженьки! - ломили руки тi, що прибiгли на поля сво© першi, або спинялись i цiпенiли з жаху. Бо ж розумiли, нiчого не вдiють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися однi стебельця при коренi, а то й гола земля. - Це наша погибель! Чу╨те, людоньки, це наша погибель! Ми нiчого вже не вдi╨мо з пругами. Згублять вони поля нашi, згублять i нас! Дивилися на ту згубу посмутнiлими очима мужi, голосили, присiвши край ниви, жони, за жонами - дiти, а пруги робили сво╨: падали на поле хмарою й тодi лиш знiмалися, як пожирали злаки, лишали замiсть злакiв убогу й непривiтну рiллю. Що ж робити? Де i в кого шукати порятунку? У князя, у богiв? А що дасть князь i що дадуть боги, коли земля втрача╨ останн╨ - сподiванку? Сидiли й туманiли без дiла рата©, опустились руки й змалiла сила в будiвничих, що мали споруджувати твердi по Днiстру, не вiдав, що ма╨ робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце i розум туга велика, досi не знана, бо не бачили перед собою зiрки-сподiванки. В одному певнi були: це - кiнець. А коли кiнець, то куди пориватися i чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всiй землi, спустошили всю землю. I саме тодi, як вiдчай доходив краю, а зневiра холодила розум, десь в когось зродилася думка i пiшла луною по Тиверськiй землi: бо самi виннi. Нащо сказали тодi, на вiче: "Усi най тягнуть жереб, окрiм родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?" - Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повiвся з людом сво©м, он що зробив для люду! - Зробив та й пiшов тiшитись до молодо© жони, та й тiшився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то i ╨ вона, провина перед богами? - Заткни пельку! Знайшов, скажiть на милiсть, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбi? - Ано, то вже казна-що - звинувачувати князя за злюб. Хiба молодша княгиня не з власно© волi побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбi? Говорили всяке, та як би там не було, а камiнь кинуто, хвилi зродилися вiд того каменю та й пiшли собi. А хто здатний зупинити ©х, коли пiшли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега i не розбились об берег. - На вiче! На вiче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старiйшини, як житимемо в сво©й землi пiсля тако© згуби! XXIV_ Повертаючись вiд забудов у приднiстровських твердях, князь Волот на власнi очi бачив, чим завершився налiт задунайських пругiв. Через те не гнав коня, ©хав ступою i думав, похитуючись у сiдлi. Довго й уперто думав, а не мiг стати на якiйсь iз думок. Бо таки не вiдав, як житиме Тивср пiсля всього, що сталося. Поривався в один, поривався в iнший кiнець далебi ж нелiнивою думкою, а вiдшукати щось бiльш-менш певне i тим уже рятiвне не мiг. Коли ж наблизився до Черна, думки обiрвалися враз i уступили мiсце подиву: за стiнами стольного города вирувало людське стовписько. "Почалося вже, - догадувався, хто товпиться i чом товпиться. - Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сi╨© землi, вона прогнiвана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пiшли в роме©, пiшли i он сiли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверцi гiршi за них? Чи те, що сталося, не пiдказу╨ саме цю путь? Земля та рiдна, котра да╨ яства, i небо те наймилiше, пiд яким пiзна╨ш смак земно© благодатi. Не мав намiру правитися до людського стовписька й питатися хто зiбрав, нащо зiбрали? Повернув коня до полуденних ворiт i в'©хав до Черна через бiчнi ворота. Треба буде, покличуть i скажуть, чого зiбралися. Тодi ще, як передавав бiля конюшнi коня, помiтив: на нього дивляться iз спiвчуттям, ба навiть iз жалем. Спинився i впiк одного з тих, що жалiли, очима, проте не став допитуватися, в чiм рiч, попростував до терема. А переступив через порiг, зустрiвся з Малкою - i прочитав той самий жаль в очах Малки. -_ Волоте, ти чув? - _ступила крок уперед i торкнулася княжо© руки. - _Вони звинувачують нас._ Не цiкавився, хто - вони, i так догадувався. Одначе повiрити, що звинувачують у безлiттi, заподiяному пругами, не мiг. -_ До чого ж тут ми? Та й кого це - нас? - Тебе, мене, всю княжу родину. Втупив у не© незрушний погляд очей сво©х i довго стояв отак, питаючись. - Звiдки зна╨ш? - Там, - показала рукою, - на вiчi, йде справжня брань. Однi обстоюють нас, iншi звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями. - Хто ж це може звинувачувати, та ще отак? - Коли скажу, не повiриш: мужi-волостелини та челядь ©хня. Он воно що! Повiрити справдi важко. Тi, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слiд i де не слiд, аби бути певному: це - опора князя, та твердь, що на нiй стане i возвеличиться в очах люду сво╨© землi, виходить, одступилися, бiльше того, iдуть супроти нього. Хто ж напоумив ©х? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досi й Вепровi не таланило в такiм заходi. Вiн зна╨, вiн вiдчував. Тепер iнше чу╨. Що ж сталося з волостелинами тиверськ