Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Трилогия про пригоди двох друзiв ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказу╨ Павлуша Завгороднiй НАДЗВИЧАЙНI ПРИГОДИ РОБIНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВIРНОГО ДРУГА I ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШI ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛI, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВI ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКIВКИ РОЗДIЛ I . Метро пiд; свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич - От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку - тиждень чухатимешся! Вилазь, чу╨ш! Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не диха╨мо. - Вилазь, убо©ще, бо гiрше буде! Ти ж мене зна╨ш! - Знаю, знаю, - ледь чутно зiтха╨, мiй друг i нарештi наважу╨ться подати голос. - Дiду! - жалiбно озива╨ться вiн. - Давай-давай! - Дiду, - ще жалiбнiше повторю╨ мiй друг, - ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь. - Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте! - Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Ки╨вi. - Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що... -Ми ж не знали. Ми зараз усе закида╨мо - нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду. Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востанн╨ лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату. Ми вилазимо з бур'янiв. Бiля свинарника нас зустрiча╨ гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта. У-у, скотиняка! Щоб ти... Це через не© ми вскочили в халепу. У нас була прекрасна, благородна iдея - провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у -Васюкiвцi! Станцiя "Клуня" - станцiя "Крива груша". Три копiйки в один кiнець. Родичi - безплатно. З учительки арифметики - п'ять копiйок. Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом - непередбачена катастрофа! - клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i... Гiрко зiтхаючи, ми засипа╨мо метро. Раз у раз злодiйкувато озира╨мося - чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна...' Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався? Проте дiда не видно. I поки ми працю╨мо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з мо©м другом. Ви, звичайно, зна╨те, що ╨ такий острiв - Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, - Великi Зондськi. Ну, так Ява - це не острiв. Ява - це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень. Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке - Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: "Я - Ваня", а вийшло "Ява", чи то "Iван" у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте "Ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве. У них взагалi вся сiм'я iнтересна. Батько на скрипцi гра╨. Корова - Контрибуцiя назива╨ться. А дiд (ви уже з ним знайомi) - мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiля╨, лiве око онучею зав'язу╨. Бо в нього лiве око без правого не примружу╨ться. Як лiве примружить - праве саме заплющу╨ться. Але ж i б'╨ дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'╨! Городськi мисливцi, що "Волгами" з Ки╨ва при©жджають, тiльки ахають. "Ви, дедушка, абсолютний чемпiон", - кажуть. На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали. Мати ж Явина - депутат райради, ланкова кукурудзоводiв. Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв ©й надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить: - Опозогив! - Вона букву "р" не вимовля╨. - Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова! Такого шелесту наробила - Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза - тiльки п'ятами залопотiв. Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один бува╨. Ява сам говорив: - Ми, - говорив, - з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазi╨ю. Скажи? - З фантазi╨ю, - пiдтакував я. - Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: "Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi". - Чув. Точно. - Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня. - Треба, - погоджувавсь я. I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашо© слави. Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцi© на тему "Виховання дiтей у сiм'©". Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою. А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, дума╨те, хто повiсив? Ми, звичайно. А то якось влiтку Ява сказав: - Давай влашту╨мо бiй бикiв. - Га? - не вiдразу второпав я. - Ти пам'ята╨ш, ми в клубi закордонне кiно дивилися "Тореадор"? - Ага... То й що? - Пам'ята╨ш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцю╨. - Так-так-так... - А потiм - рраз! Бик - беркиць! I оплески. - Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я? - Тю, дурний! Убивати! Що це тобi - м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут - красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори - це найсмiливiшi геро© i ловкачi. Головне тут - тренування i спритнiсть. Розумi╨ш? Уперше в iсторi© Васюкiвки - бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'©жджаються з усi╨© Укра©ни. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде. Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi... Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед - бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович бо©ться. Очi - наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор. Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький - загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом - Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить - не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався - досi невiдомо. Але факт - пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'©хав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому ©хать. Нi, хай з буга╨м Петькою вороги нашi б'ються. Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'©в мою сорочку, колися у калабанi купався. Але Ява мене не пiдтримав. - Нi, - сказав вiн, - Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почу╨мо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось - велике i крутороге. - Коров'яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково ма╨ бути бик. Ява задумався: - Хтозна, може й так. - Тодi, - кажу, - кращо© кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придума╨ш. - А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька? - Бо в нашо© Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було. - Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна. - Що значить "психiчна"! Скажи краще, що ти просто мами бо©шся. - Я - боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери сво© слова назад! - Я забираю, але ти все одно бо©шся. - Боюсь? - Бо©шся... - Боюсь? - Бо©шся... Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на сво© штани i сорочки. Перший отямивсь я. - Стривай, - кажу, - годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв. - Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробу╨мо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробу╨мо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака. Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку. Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява - Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день. У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однi╨© дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланя╨ться. У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над мо©м лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито тро╨ кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi "баналюки", аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном. Килимок i капелюшок - то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi. Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе "Кармен", яку багато разiв чули по радiо. Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор... Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь. Ми спiвали i не знали, що нас жде. Небо було син╨-син╨ - справжн╨ iспанське небо. Погода - саме пiдходяща для бою бикiв. Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, - далi вiд людських очей. - Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, - скадав Ява, - i давай починати. Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, ©й краще не бачити бою бикiв. Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцi©. Пiдiйшов до самiсiнько© морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих - зараз почнеться... Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуцiя - анiчичирк! Спокiйнiсiнько щипа╨ собi траву. Ява мазнув ©© килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду. Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув ©© килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати... Через пiвгодини вiн сказав: - Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче... Ану давай ти! Через годину, захекавшись, я сказав: -Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова. Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках - здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя - хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнько© уваги. Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього сво©ми сумними очима i сказала: - Му-у! У перекладi з коров'ячо© це, мабуть, означало: "Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене". Але ми вчасно не зрозумiли попередження. Хекаючи, ми стрибали навколо не©, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю - це я бачив. Нарештi розлючений Ява крикнув: - Ану вдар, ану вдар ©©, Павлушо, добряче! Що - бо©шся?.. Ну, то я сам! Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небi. I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе: - Вва-вай! Вiн почав бiгти, по-мо╨му, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш ╨диний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись. Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь сво© коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали. Ми стояли i мовчали. Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до ши© була вода - брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi поми©. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспоко©лась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до не© ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи ©© бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати. I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипа╨мо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть зда╨ться, що на очах у не© сльози. Дорога Контрибуцi╨! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти ╨дина розумi╨ш i жалi╨ш нао. Спасибi тобi, корово! - Ще не скiнчили, анциболотники? - так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки. Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою. - Не бойсь, не трону! Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава. Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшн╨ листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов. - Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi. Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадцi про екзамени тенька╨ в животi. Краще двадцять "метро" засипать, нiж один екзамен. - Все, дiду, зда╨ться. Так, як i було. Правда ж? - несмiливо пита╨ Ява, притоптуючи ногами свiжу землю. Дiд криво дивиться на нашу роботу - видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже: - Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке - вуха пообриваю i свиням викину. Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки мина╨мо його, щодуху бiжимо. I якраз вчасно: ще мить - i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв... Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапу╨мось у нашому садку. Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим "метром". Але довго журитися ми не вмi╨мо. - .Слухай, - раптом каже Ява, - а давай зробимо... пiдводного човна. - Давай, - не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: -Аз чого? - Iз старо© плоскодонки. Ото©, що бiля верби... напiвзатоплена. - А як? - Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт. - А двигун? - На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний. - А дихать? - Через перископ. - А на поверхню як випливати? - Баласт викинем i випливемо. - А як водою залл╨ i затопить? - Ти що - плавати не вмi╨ш? От iще! "Як? Як?" Дулю з маком з тобою зробиш! - Сам ти дуля з маком! Який розумний! - Та ну тебе, - сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого - сьогоднi сваритися не хотiлось. Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали - так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: "Го!" Я люблю гокати у колодязь: таке "го" виходить - аж у вухах лящить. Такого "го" нiде не почу╨ш, як у колодязi. Красота, а не "го". От - i зараз... - Го!... - Го! - Го! Тiльки виляски пiшли - наче аж до центру землi. I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха. - Яво! --.кажу. -Там хтось ╨. - Бреши! - Ану гокни й послухай. Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися. - Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява. - Точно, - сказав я. - Так що? - сказав Ява. - Треба витягти, - сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь. - Значить, так, - сказав Ява. - Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш. - За що! Хiба я тебе так вдержу? - Ти й справдi слабак. Не вдержиш. - То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий. - Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I ... i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка... Ми, зна╨ш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно. - А де взять вiрьовку? - А ондо припиначка. - Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що? - Коза так погуля╨, нiде не дiнеться. - Ну що ж - давай! - Мме-е-е! - радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було ©© виховувати. Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля. --Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява. Операцiя почалася. Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп! Харош!" Я кинувся до зрубу: - Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почува╨те? - Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмокту╨! Тягни швидше! Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти. Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами сво©ми, всi╨ю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мо© одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой! -- Яво! - кричу у вiдча©. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю! Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мо© знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, - от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, - i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова. Перший на землю ступив "товариш Собакевич" - кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява. Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали - вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчино© Жучки. - От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипiв Ява. - Ноги б повисмикував! - Якийсь фашист хотiв позбутися, - сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному. - Гайда на рiчку! - сказав Ява. - Треба помити Собакевича - бач який! Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, - не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди. Ми побiгли до рiчки. Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi... РОЗДIЛ II "Вермахт!.. Двадцять залiзних!.." - Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушу╨те менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! - Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в не© навiть пара йде з рота). Ми покiрно потелiжилися за дверi. У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося. - Теж iще! --докiрливо сказав йому Ява. - Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель? Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас. Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву - пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: "Гав!" У класi - регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась - кому при╨мно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати. - Нiчого, переживем, - сказав Ява. - Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув. Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся - цуп! - i дзвоник уже в мене пiд сорочкою. - Хай учаться, як такi розумнi© - пiдморгнув Явi. - Не треба ©м перерви. Обiйдуться. - Молодчинка! - похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху - то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить. Ми - хамiль-хамiль - i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно - надiйне мiсце. - Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник - основна пiч, - сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало. - Це ти красиво придумав! Молодчинка! - мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, - вiн звик усе сам придумувати). - О! Зна╨ш що! - стрепенувся вiн раптом. - Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га? - Здорово! - сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!). - У тебе нема яко©сь шворки абощо? - спитав Ява. Кинувсь я по кишенях: - Нема. - От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок. - Отаке... А штани? - Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба... Позаяк я був сьогоднi "молодчннка", вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до ши©. - Здорово! От здорово ми придумали! - повторював вiн. I раптом... Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою сво╨ю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi. Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою. Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови): БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але... КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде... БУРМИЛО: Ги-ги! КНИШ: ...Вермахт щедрий... БУРМИЛО: А що ж, конешно... КНИШ: Ма╨ бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р-раз - i нету! Будьмо! Чути дзенькiт склянок, - мабуть, Книш i Бурмило випивають. КНИШ: Купимо в Ки╨вi, що треба, i за дiло! БУРМИЛО: Сам не можеш? КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся. Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова. КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цi╨ю екскурсi╨ю шкiльною... БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував. КНИШ: Тiльки ж -нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо -як довiдаються... БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке дiло... КНИШ: Ну, до завтра! I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая. Ми перезирнулися. Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову. - Га?! - роззявив рота я. - Га?! - роззявив рота Ява. Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись та╨мнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови. Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на ши© в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна. - Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! - загукала вона. З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтiки. I куди ж ви дума╨те - до нас, у кущi. Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я - на трьох, як собача з перебитою лапою, - менi ж доводилось однi╨ю рукою пiддержувати штани. Ми притиснулися до стiни сарая - далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - сво©х друзiв i рятiвникiв. За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю. - Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував! З-за баби Марусино© голови з'явилась голова Галини Сидорiвни. Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем руба╨: -- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Ки╨ва завтра вони не ©дуть! РОЗДIЛ III Пригоди в Ки╨вi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко Бiля школи галас i метушня. У дворi сто©ть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний по©зд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городн╨ опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистро©лися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак - цi╨© екскурсi© до Ки╨ва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви. Ми сто©мо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'явля╨ться з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуля╨мо роти i почина╨мо: - Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява. - Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я. Галина Сидорiвна спершу не зверта╨ уваги, мовчки зника╨ в дверях, наче не чу╨. Потiм нарештi каже: - Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла. I ми вiдчува╨мо - ©й уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напуска╨ на себе). Треба кувати, поки гаряче. - Педагогiчно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що бiльше не будемо. - Ну да, педагогiчно! - пiдхоплю╨ Ява, - Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно! Галина Сидорiвна враз насуплю╨ брови i холодно говорить: - Нi. I ми розумi╨мо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб ©х учили. Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжа╨ бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiря╨ шини). "Невже ми залишимось i так i не взна╨мо, що робитимуть вони у Ки╨вi?" - думаю я. I в головi мо©й знову лунають загадковi та╨мничi слова: "Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв... Вермахт щедрий... Двадцять залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз - i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому". Раптом Ява смика╨ мене за рукав: "Гайда! Швидше!" - i кида╨ться до машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi. Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на ©хнiй совiстi. Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнько© кабiни i прича©лися. Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни: - Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, по©хали. Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. ╙ все-таки у людей совiсть. Якщо ви хочете вiдчути одразу все сво╨ тiло, з нiг до голови, як воно реагу╨ на удари, то спробуйте по©хати по вибо©стiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчува╨ хiба що отой "язичок" у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калата╨ на перерву або на урок. "Раз - i н╨ту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!" - билося в мо©й головi в такт ударам. Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова... Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова... "Раз - i н╨ту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!.." I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi - бо ж тим далi вiд'©здили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, - ми ви©хали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня: Знов зозулi чути голос в лiсi, Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi, А вiвчар жене отару пла╨м, Тьохнув пiсню соловей за га╨м. Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди ©хали компанi╨ю на машинi i не спiвали? Так не бува╨. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намоту╨ться на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки - гух! гух! гух! - пiсня сама вирива╨ться з грудей. В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона сто©ть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригу╨. I вiтер куйовдить ©© чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смi╨ться, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на не©; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"... Всюди буйно квiтне черемшина, Мов до шлюбу вбралася калина... Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорi!") затягли на все горло: Вiвчаря в садочку, В тихому куточку Жде дiвчина, жде. Ех, хороше! Як спiва╨ш у хорi, то зда╨ться, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить. I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина про©здила пiд вербою, що звiсила над шосе сво© вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi: Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е... I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" - було для нас, як грiм з ясного неба. Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв. - Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни якiсь, фу! Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех! - Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило. "Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно! - Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'©хали вже тридцять кiлометрiв i не ма╨мо права затримуватися. Ви по©дете з нами. Але знайте - весь колектив зневажа╨ i засуджу╨ вас за негiдну поведiнку. Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй. Колектив хотiв спiвати. Ми опустили голови i сказали: - Ми бiльше не будемо... Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня: Йшла вона в садок повз осокори-и, Задивилась на високi гори-и... Ми з Явою намагалися перекричати всiх - так старалися. Довго ми ©хали - геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися ©сти. Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк - високий берег, i дзвiниця виблиску╨ золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться - лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки - великi, багатоповерховi... Ки©в! При©хали. Гарне мiсто Ки©в! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки - вiд усiх мiст, якi я бачив. . Столиця! - Значить, так, - говорить Галина Сидорiвна. - Машину ми залиша╨мо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. ∙Згода? - Гурря-а-а! - закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх ки©вських див нас найбiльше цiкавило метро. А тепер усi враз збуджено загомонiли: "метро", "метра", "метром", "на метрi"... Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Ки╨вi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але...- невже ми не побачимо метро через них? Та коли ми пiд'©хали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!" - Книш, пiдiйшовши до не©, сказав: - Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'©здить. Краму купить деякого... Я пхнув Яву лiктем пiд бiк - порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от - метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика! Голубi по©зди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр. Та найголовнiше - ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати - сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки - ти сто©ш, а сходи сунуться. Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiма╨шся по сходах угору, опуска╨шся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть - i все одно сунешся. Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з яко© ми взимку на санчатах з'©жджа╨мо. Прекрасна штука ескалатор! От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i при╨мно! Сто©ш собi i тiльки - зирк! - нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: "Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволя╨ться! Сiдати не дозволя╨ться! Ставити речi не дозволя╨ться!.." До©хали ми гарненько донизу, сiли у голубий по©зд. "Наступна станцiя - Хрещатик!" - буркотнув хтось по радiо. Дверi - клац. Гур-гур - по©хали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi - до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацi©). Не встигли опам'ятатися - стоп! Дверi розчинилися - станцiя "Хрещатик". Ми у дверi - шмиг) Дверi за нами - клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично - не то що в по©здi або на пароплавi. I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин "Динамо". Ми - за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, прича©лись, зиримо. Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазира╨ на полицю. - Давай,-пiдштовху╨ Книш лiктем Бурмила. - Ти давай, - смикнув плечем Бурмило. - Нi - ти! На тебе ж купляти, - наполяга╨ Книш. - От, ©й-богу! Яка разниця i - знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: - Дайте менi, пожалуста, оте-го. - Що? - не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купу╨ цигарки. - Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами. - А-а! Для пiдводного плавання, - усмiхнулася продавщиця. Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його). Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi. У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви! Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек. - Загорнiть! I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину. Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i... Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть. - Держiть! Ловiть! Хулiгани! - залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми - раз-раз! - мiж ними. Потiм мене Ява за рукав - сiп! - Чш! Не бiжи! Вродi ми - це не ми! Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти - останн╨ дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть: "Не бачив, тут такий не пробiгав"? I ти спокiйно можеш сказати: "Бачив. Отуди побiг". Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро. Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро. По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк! - Оно! - вигукнув Ява. I справдi - у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв "спiнджак". Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили ©©, розiрвали надво╨, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби чита╨мо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? - подумав я. - Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять". Враз у вагонi стало бiло - по©зд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя "Днiпро". Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спiнджак" обернувся - нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю! - Прогавили! - розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не зна╨мо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнi╨. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А пiд мостом по Днiпру "Метеори", "Ракети" на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури - дядько руками змахнув, супутника в небо швирголя╨, i тiтка - голубiв пiдкида. Пейзаж - прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота! - Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми... - сказав Ява. - Ну да?! - недовiрливо вигукнув я. - А що ж! Кiно "Акваланги на днi" пам'ята╨ш? Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки... - Та нi, - сказав я, - навряд. - А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися! Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно та╨мниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили? Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне. - I що ж ото воно за двадцять залiзних... про якi вони говорили? "Якiсть бронебiйна..." - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима. - Зброя?.. Вибухiвка?.. - примружився на мене Ява. - який же тут зв'язок - акваланг... двадцять залiзних?,. I раптом - наче блискавка спалахнула в головi: - Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. - Тато колись читав у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб та╨мно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки во╨нних злочинцiв. I в Австрi© така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами. - Точно! Це воно! Ух ти-и! - загорiвся Ява. - Ну да ж, "двадцять залiзних", i "вермахт", i акваланг, i... Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало: - Учнi з села Васюкiвки, що при©хали на екскурсiю до Ки╨ва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцi© "Днiпро"! Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцi© i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися. I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо. - Не бiйсь, - отямився нарештi Ява. - То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшуку╨ нас. Гайда! Ми подрiботiли до виходу. Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших - i духу нема. А сто©ть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу: - Стоп! - руку пiдняв. - З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли. От тобi й "не бiйсь!" Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у "Динамо", за отi вудлища проклятущi! Прикипiли мо© ноги до землi i якiсь ватянi зробилися - от-от на пiдлогу сяду. - Ну пiшли, чого ж ви, - обернувся мiлiцiонер. - На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив. Вийшли ми з метро, дивимось - сто©ть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: "Мiлiцiя". I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сiдайте", а сам - бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить: - Товаришу лейтенант! Доповiда╨ страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба. Ми так i обiмлiли. Ну все! "Куди треба". У тюрму, значить, везе. Пропали ми. Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми бiльше не будемо, одпустiть", а ми - анi слова. Гордi ми! Один до одного попритулялись, ©демо i крiзь загратоване вiконце на Ки©в востанн╨ дивимось. Закосичився Ки©в прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми... у тюрму ©демо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало - хоч плач. - Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба! - Тобто? - обернувся старшина. -- От вам i "тобто"! - закопилив губу Ява. - Може, ми за справжнiми шпигунами стежили... - Ну?! - лiва брова старшини вигнулася у знак запитання. - От вам i "ну". Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного плавання... - Ого! - От вам i "ого"! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть. - Ясно! "Акваланги на днi"? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану? - З нашого села. - Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища? Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову. - Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? - усмiхаючись, повторив старшина. - Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволя╨? Га? Чого мовчите? Раптом машина зупинилася. - Ну, при©хали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко. Вилiзли ми. Тюрму очима шука╨мо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо - великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Ки╨вi така тюрма? Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже: - Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошука╨мо ©х. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися. "Так он воно що! - радiсно попiдстрибували нашi душi. - Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!" - I не переживайте, хлопцi, - заспоко©в нас хороший чоловiк. - Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне! - Не тре... - Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I нащо Ява сказав! - Вiн... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я. - Умгу! - похнюпившись, пiдтвердив Ява. - Ми просто хотiли... хотiли... - я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли. - У Днiпрi скупатися, - пiдхопив Ява. - Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволя╨. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, зна╨те... - Знаю, - усмiхнувся старшина. - Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли. Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музе╨м. .На землi щось камiнням викладено - наче велетенськi "класи". - Оце, - каже старшина, - найдревнiше в Ки╨вi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це ©© фундамент. Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини - ми навiть очам не повiрили - здоровеннецька копиця сiна. У центрi Ки╨ва на найдревнiшому мiсцi - копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдно© Васюкiвки. Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат. - Що то? - осмiлiвши, спитав я. - Це, брат, артилерiя, що була в нас на озбро╨ннi у сорок третьому, коли ми Ки©в од фашистiв визволяли, - пояснив мiлiцiонер. - А ви той... ви теж визволяли? - спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав. - Визволяв, хлопцi. Що було, те було, - просто вiдповiв старшина. - Навiть поранило мене тут, у Ки╨вi. В госпiталi тут лежав. Ки©в для мене кревне, рiдне мiсто. Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який - старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей. Треба було шукати сво©х. Це було нелегко. Зна╨те, скiльки там кiмнат! Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого - все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займа╨ зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду. Але другий поверх... Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль ©здили. А он карета золота, у якiй митрополитiв ки©вських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки - рраз!.. Ми уявля╨мо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який! Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення Укра©ни вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вi╨ подвигами, геройською славою. Ондо трофе© - повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумi╨мо, як нiхто... Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он... назустрiч нам поспiша╨ Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить. - Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де? - Загубилися, - ка╨ться Ява. - Заблудилися... - каюсь я. - Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсi©. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився... Мучителi! Мене паралiч розiб'╨ через вас! Ми зiтха╨мо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова. - Не лайте ©х, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, - говорить старшина Паляничко, пiдкручу╨ вус, i очi в нього затуманюються. - Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! - враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в не© теж затуманюються. - Нема за що. Це наш обов'язок. - Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибi велике! Не знаю, що б я робила. Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни. А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом - зовсiм не таким, як з нами. - Ви даремно так пережива╨те, нерви собi псу╨те. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, - говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному. - Ах, зна╨те! З ними так важко, так важко... Я ©х люблю, але... - наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву. Ява пiдморгу╨ менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави). Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Ки╨вi. Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми сiда╨мо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i руша╨мо в путь. А старшина Паляничко урочисто приклада╨ руку до козирка i сто©ть так, оддаючи честь, аж поки ми не зника╨мо. А Галина Сидорiвна довго маха╨ йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно. I знову сама собою завелася пiсня: Ось i вечiр, вiвцi бiля броду З Черемошу п'ють холодну воду. У садочку вiвчаря стрiча╨ Дiвчинонька, що ного коха╨. Ми з Явою лукаво перезира╨мось i тягнемо на все горло: У садочку старшину стрiчав Дiвчинонька, що його коха╨. I так нам весело, що ми аж ляга╨мо. Але Галина Сидорiвна нiчого не чу╨ i не бачить - спiва╨, залива╨ться... Прощай, Ки╨ве! Прощай, старшина Паляничко! РОЗДIЛ IV Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю? ...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасову╨ маску. Пирха╨, як кiт, - носяра заважа╨. Крiзь скло маски загляда╨ Бурмило в брошуру, яку держить у руках, - звiря╨ться з iнструкцi╨ю. Поруч - одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, ла╨ться. Зайшов у воду. Пiрна╨. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли. Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зрива╨ Бурмило маску, трубку. Одпирху╨ться, одпльову╨ться. Важко дихаючи, вилазить з води. - Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде. - Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокою╨ його Книш. - Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг... - Да, нелегка, виявля╨ться, це штука. Воляче здоров'я треба, - набива╨ собi цiну Бурмило. - Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, - Книш клаца╨ пальцем по ши© i гигика╨. Бурмило теж гигика╨ у вiдповiдь. I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чу╨мо. Ми прича©лися в очеретi по той бiк плеса i спостерiга╨мо. По черзi ми переда╨мо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближа╨ об'╨кт спостереження. Нам пощастило: на другий же день пiсля при©зду з Ки╨ва ми "взяли слiд" - вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi. I от спостерiга╨мо. - Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив? Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю. Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як за©деш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна про©хати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути. Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським кра╨м. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити. А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема. Уявляю, скiльки мисливцiв пона©де цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання "по перу". I тi, звичайно, при©дуть, ки©вськi, що завжди при©здять. Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" ма╨. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко. Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре зна╨мо. Явина мати була кандидатом у депутати районно© Ради. ╞© бiографiя з фотографi╨ю висiла на стiнi нашо© школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк при©здять, i все iще кандидати. - Щось довго ©х не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою. - Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, при©дуть ки©вськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицi╨ю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторi©, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить ©х, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранково© прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом: -Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака. Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: "Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що сто©ть i жде ©х. Бо вони не ©дуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'©на, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба. Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас пона©хало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А ки©вськi запiзнилися - аж уночi при©хали. Не дiсталося ©м човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить? - Удвох на цiй довбанцi ©хать годi й думати - потоне, - сказав дiд. - А то можна було б порозвозить на мiсця. - Так по одному можна пере©хать, - каже Гонобобель. - Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти? - М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель. - А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли). - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд. - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж зна╨те, як ми плава╨мо! Як вутки! - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися. Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'©хати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою. - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай ©й бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака. Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова): - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я по©ду, раз ти таке... I полiз у довбанку. - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд. Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв. - Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на не©. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми по©хали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець. "Добре сидить, до©демо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло тро╨ крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк. - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекида╨мось! Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь... Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останн╨, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило. - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба. Тодi знову вигулькнув, знову: - Ружйо! I знову пiд воду. - Що там у вас? - весело загукали з берега. - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь. Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав: - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема! Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне' - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо! На березi дiд почав заспокоювати: - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть. Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш? Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив: - А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! ╞хать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпа╨ться. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi. Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, ла╨, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно ©м було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як по©деш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш. Скiльки не при©здив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про не©, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав ©© ногами, вигукуючи: - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня! Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по не© варто було. - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? - сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше? До звичайно©, хай навiть стендово© рушницi всi отi та╨мничi шпигунськi слова нiяк не тулилися. - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ята╨ш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться... Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд не© залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з сво╨© ново© "тулки"). Варiант з рушницею одпадав. Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка: - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба! - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш. - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема. - Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до тво╨© ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случа© чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав - спецзавдання. Ми перезирнулися. "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi. - Гайда! - шепоче Ява i хапа╨ться за весло. Я теж. Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега РОЗДIЛ V Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiга╨мо на колгоспне подвiр'я, де сто©ть грузовик Книша, i одразу гальму╨мо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчику╨мо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiха╨ться замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко. - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба? - Та нi, просто так... гуля╨мо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява. - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смi╨ться Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi. Ми озира╨мося. Зда╨ться, нiхто не дивиться. - На абордаж! - команду╨ Ява. Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я. Раз-раз-раз!.. Др-р-р!.. А хай ти сказишся! Зачепився. I -як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди. Ява хапа╨ мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло мо╨ грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати. Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикида╨ за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов. Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина. Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкида╨ нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше. Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й при©хали. Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацi©. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива. Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось пита╨, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого при©зду, з'явля╨ться в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора. - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява. I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками. Книш одразу побiг до лiтака. Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з яко© стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показу╨, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка. - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я. - Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки... - Замале для бомби, - намагаюся заспоко©ти себе я. - Дуже ти тямиш, - хмика╨ Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв. Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми ©демо Нi мабуть, "©демо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'©жджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так ©хав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянсько© вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж... - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо... - Чого? - пита╨ вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти. - Як так ©хать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться. Ми перелазимо через заднiй борт i стриба╨мо, по-жаб'ячому ляпа╨мося на землю. Ява враз присiда╨ i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться: - Ч-чорт... пiдвернув... Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'©хала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попада╨мо - все-таки захист... - Iти можеш? - для годиться питаю я. - Спробую, - хова╨ очi Ява. Якийсь час вiн кульга╨, та потiм забува╨ i переста╨ кульгати. Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться. Уже й село. Машина заверта╨ у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиня╨ться бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею. Ми схвильовано перезира╨мося. О, ми добре зна╨мо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович. Ви не зна╨те, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?! О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапля╨ться один, та й то не на кожний мiльйон. Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмi╨ або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити... Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам кача╨ воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старо© виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризку╨ться до п'ятнадцяти метрiв... Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"... Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього! Одчиня╨ш хвiртку - i одразу з-за куща вискаку╨ на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiма╨, а в другiй трима╨ дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ яко©сь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви дума╨те, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то - огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однi╨ю морквиною бегемота вбить можна! Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете? Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристро©в не злiчити. Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого. Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вi© свiтлi, - не зрозумi╨ш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi. Вiн не з наших кра©в, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя. Був вiн добряга, якого свiт не бачив. Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останн╨ оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу. - Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю' Але нiхто не пригаду╨, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю". Дiтей вiн любив страшенно. Сво©х вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день ©здив туди. I сьогоднi якраз по©хав - ми точно знали. А в цей час Книш... Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув ©© ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав сво╨© хати), i Книш зник усерединi. - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд. - Нащо?! - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, - Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан. I враз розбурхана уява моя малю╨ здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiста╨ з шухляди пачки грошей i кида╨ на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказу╨ i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей. ...Вибуха╨, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш оберта╨ться i стрiля╨ в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi геро©зму i вiдваги. Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Ки©вське метро iменами геро©в!", "Переймену╨мо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!" Оркестр гра╨ туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че - щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш. I наскiльки повiльно пiд'©хав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'©здить. Ми перезира╨мося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хука╨ i каже. - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу: - Риск! Може й зiрватися. - Може, - говорить Ява i знову хука╨. Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi. - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить. Менi хочеться сказать, що iсторi© до лампочки ми з Явою, у не© бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви. - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я - Прощай! - зiтха╨ Ява, i ми стримано, по-солдатському обiйма╨мось Менi щипле в носi дедалi бiльше. Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб геро© на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi! Та╨мнича довгаста коробка сто©ть на столi. Ява бере ©©. Одкрива╨... В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею. Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчу╨ кришку Ще трохи, ще... - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи. Ба-ббах-х! Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. . Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булька╨? Невже це на тому свiтi дзюркотить i булька╨? Я розплющую одне око, потiм друге. Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi. Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось лл╨ться... Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою. От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющу╨ очi й пiдхоплю╨ться. - Пильнуй термоса! "Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчу╨ кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм... Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю? Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiяко© прискорено© зйомки. Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi сво©ми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi. РОЗДIЛ VI Виявля╨ться, то глобулус! Космiчнi мрi© Фарадейовича. "Життя - заплутана i складна штука!" - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я. - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхика╨ Ява. Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тi╨ю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою. Фарадейович при©хав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявля╨ться, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос. Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу. Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата. - Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзна╨тесь, на Високому островi. I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю. Ми, звичайно, и собi пристро©лись до гурту. Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим - спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки: - Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш! I мазнув сво©ми граблями мене й Яву по потилицi. У-у, бегемот! Ну пожди, ми повироста╨мо, ми тобi дамо! I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подума╨ш, мудрецi! Теж двiйки одержують. А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо. Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав. Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова ╨ навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях. Ми сховали свого човна в очеретi, а самi прича©лися в кущах неподалiк вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли. По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно - або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не дума╨мо (пiсля "атомно© бомби на транзисторах" якось не дума╨ться). З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок. Тро╨ човнiв причалю╨ до острова. Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його. Фарадейович урочисто пiдносить термос i почина╨ (голос його тремтить i урива╨ться вiд хвилювання - вiн завжди хвилю╨ться, коли розказу╨ про якесь нове сво╨ вiдкриття): - Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... зна╨те звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Зна╨те, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня ©жа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть - хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид тако© водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторi©... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумi╨те, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявля╨те, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв. Ми з Явою слухали не дихаючи. - Чу╨ш, ©жа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами. - Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало ©дять i вареники, як ми з тобою. - Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявля╨ться менi: ...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус "Особо-Васюкiвський..." ...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi сто©ть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригоща╨ ©х глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець - во! Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж ©стимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса... - Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить Фарадейович, - i неозбро╨ним оком ви його, звичайно, не побачите . "Ой зда╨ться, i озбро╨ним теж..." - тремтить мо╨ серце. - Сьогоднi ми його, так би мовити, посi╨мо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите... "Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?" Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихика╨ - я його знаю. I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмi╨мо вiд захоплення i ста╨мо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" - сто©ть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про не©, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше... Фарадейович одгвинчу╨ кришку i урочисто говорить: - Увага, товаришi-громадяни, ви-ли... Ми з Явою блискавично перезирнулися, - Гой! - Вой! Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми. - Стiйте! Не лийте! Ви пам'ята╨те, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя ╨ наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович. - Що? - здивовано запитав вiн. - Ми... - сказав Ява i глянув на мене. - Ми... - сказав я i глянув на Бардадима. - Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам можемо... по секрету... Фарадейович усмiхнувся. - По секрету, так по секрету. Я люблю секрети. Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо. I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав: - А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi. Фарадейович якось дивно скривився i протягнув: - Он воно що .. Гаразд... Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним. - Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi... Ми стрепенулися, не вiрячи сво©м вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув: - Гадаю, того, що лишилось, вистачить. Потiм випростався i вголос промовив: - Думаю, вiрно пропонують вони, га? - Вiрно! Правильно! - Очистить! Звичайно! - почулися голоси. - Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi сво©ми граблями спершу мене, потiм Яву. Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i _засмiялися. А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас. Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" - ╞й-право, вихлебтали б до дна! Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег. Фарадейович нахиля╨ термос, i тоненькою цiвочкою; лл╨ться в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Лл╨ться i дзюркоче. Лл╨ться i дзюркоче. Той дзюркiт зда╨ться нам чарiвною музикою. - Скажiть, будь ласка, - несмiливо пита╨ Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься? - Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявля╨те? Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв. - А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але нам було не до нього). - Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат. - На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю' I вiн хрипло зареготав. - А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився: - Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху. Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. "_ Але Явi я нiчого не сказавше наважився. Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус. Куди не поткнешся- - Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощу╨. Особливу якусь. - Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни. - А що ти дума╨ш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть. - Авжеж, для них що е найкращенького придумають. - Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганя╨. - А по-мо╨му, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi. - Кажуть, сам Попович при©де подивитися на той "глобус". - ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодша╨ш. - Усмiхатися частiше треба - тодi помолодша╨ш. А ти ла╨шся вiд зорi до зорi. - I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку. Сказав сво╨ слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, зда╨ться, нiколи й не бачив, ©сть - чита╨, iде кудись - чита╨, телевiзор дивиться - теж чита╨. З газетою в руках так i засина╨. I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю - розказу╨, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрi© та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-мо╨му, не зна╨ (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння. - Та хлорела ж, понiма╨те, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiма╨те, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки ©жа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiма╨те, i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiма╨те, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiма╨те, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiма╨те, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода. Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його "понiма╨те", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала. Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без не© до iнших планет нiчого й рипаться А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - "вид хлорели, може, ще й кращий" Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, - всесвiтнього значення. I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!" - далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у мо╨му життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув. Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати геро╨м? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють! I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай ©м сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi! I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна "Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна. I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю... РОЗДIЛ VII Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка... Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'╨ться-б'╨ться то завмира╨, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто облива╨ мене холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра. О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув. Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому. - Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть геро©. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй - ти ж зна╨ш! Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято. - Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двi╨чники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф! - Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задуму╨шся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все! Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав: - Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить! I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав: - I, дума╨ш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, зна╨ш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцi©. Я чув, Галина Сидорiвна мо©й мамi скаржилась. Так що... "Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi гра╨. А зараз у закордонну командировку по©хали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мо© батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не ©здять..." I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не ©ли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер... Явi - "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!" А менi... Одна лишалася надiя - на отi iнстанцi©, що вимагають п'ятiрок. Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав. Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так бува╨, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застря╨) i неквапом - ще ╨ час - iду до Яви. - Яво! - гукаю через тин. Вiн не озива╨ться. "Невже це в мене сили нема крикнути?" - Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку. Не озива╨ться. Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути! - Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!.. Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'© у найглухiшi закутки, я побiг до школи. "Може, вiн дума╨, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано". Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви. Я мотонув назад. Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший. - Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? - безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто. Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака. Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала: - Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок! Я кинувся до не©: - Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки! Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала. - Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш. Довелося йти. В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не гра╨ гармошка i не працю╨ буфет з пивом, як пiд час виборiв. Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi. Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi - не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географi©. Вiн у нас на екзаменi асистент. Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й пита╨: - А де Рень? Я пiдхоплююся з мiсця: - Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почека╨мо трiшки? Галина Сидорiвна ще дужче супить брови: - Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить. Вона ста╨ бiля дошки, стиска╨ руки - наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилю╨ться) - i каже: - На першiй сторiнцi кожен напишiть: "Екзаменацiйний диктант з укра©нсько© мови учня (або ученицi) п'ятого класу..." - i сво╨ прiзвище. Ми схиля╨мо голови - пишемо. Екзамен почався. Учнi сопуть. Пера скриплять. Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вклада╨ться в головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може, вiн уже й неживий?" - холону я. Диктант закiнчено. - Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiха╨ться до нас пiдбадьорливо - пiдтриму╨. Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги. А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки - не вчитаю. Не можу. От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка! Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз. I раптом - дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий! Живий-то живий, але - матiнко! - який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови. Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич. Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала. - Що це означа╨?' Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву. - У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома? Ява мовчав. - Де ти був? Ява нарештi розтулив губи: - У плавнях. - Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив? Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав: - Рибалив. Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки. - Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, зна╨ш, це вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от - складатимеш екзамен восени! Як двi╨чник. Вважай, що ти одержав двiйку! Перее