кзаменовка
в тебе! Будеш тепер цiле лiто  готуватися.  Це  тобi  наука  за  всi  тво©
художества. Iди! До побачення!
   Ще якусь мить Ява стояв,  не  вiрячи,  що  це  сталося  Вiн  був  такий
маленький-маленький i жалюгiдний.
   Ех ти "мама - депутат"! Ех ви, "iнстанцi©, що вимагають п'ятiрок"!..
   Я бачив: ще мить - i Ява заплаче... У  нього  вже  закипали  сльози  на
очах. Але ви не зна╨те, який вiн гордий! Хiба  вiн  допустить,  щоб  хтось
бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi  i  прожогом  вибiг  з  класу.
Вiрний Собакевич - за ним.
   - Хто здав роботу, можете  йти,  -  замерзлим  голосом  сказала  Галина
Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього -  я  не  лишився  б  у
класi, клянусь! Побiг би за Явою.
   Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл  i  вискочив
за дверi.
   Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк,  в  другий  -  Ява
зник, як булька на водi.
   I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах.  Але
марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у  кущi  i  там  на
самотi кухлями, з присьорбом, пив сво╨ горе. Може, й плакав, хтозна... А в
такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.
   I ви не думайте - я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати
(хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб  вiн  бачив,  щоб
вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я  б  нi
слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.
   Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про сво©х  батькiв,  що  вони  не
депутати i це може дорого коштувати менi.  I  раптом  -  о  зрадлива  доле
людська! - не я, а Ява, депутатський син, заробив  переекзаменовку.  Де  ж
справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.
   I ще - я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у  плавнях?
То дурниця, що вiн рибалив, - нiколи в життi! Вiн нiзащо  б  не  пiшов  на
риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть,  це  пов'язано  з  отими
шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого
не розумiю!
   Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн,  i  на  кладовище
навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).
   Потiм подумав: "Може, вiн уже дома -  обiд  скоро".  Пiдiйшов,  зазираю
з-за тину обережненько (не хочеться  дiдовi  на  очi  попадатися,  щоб  не
розпитував). Не видно щось Яви.
   По сусiдству, за високим дощаним парканом - садиба Книша. Та он  i  сам
вiн - сидить на даху ново©, недобудовано© ще хати, кладе черепицю.
   Вийшов надвiр дiд Варава - з вiдром, до криницi.  Побачив  дiда  Вараву
Книш, голосно привiтався згори:
   - Здрастуйте, дедушка!
   - Здоров! - буркотнув невесело дiд.
   Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:
   - Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик  вашенький  екзамена  в  школi
завалив. Один на все село... От же, ©й-богу!
   Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи  з  криницi
вiдро.
   - Жалко ©м було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, - веде далi Книш -
I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й  у
заграничнiй командировцi, - так щоб насолить .. От же, ©й-богу! Ой!
   Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i  мало  не  по©хав
униз по даху.
   Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу "Упади!  Упади!
Упади!"
   Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не  кажучи  нi  слова,
почовгав у хату.
   Книш почав умощуватись зручнiше на даху  i  раптом  таки  посковзнувся,
зiрвався, прогуркотiв по даху i - геп! - на землю. Наче враз  подiяло  мо╨
заклинання.
   Я радiсно захихикав.
   Книш, крекчучи, пiдвiвся
   В цей час iз хати (iз старо©, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
   - О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася
   - Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш,
потираючи забите сiдало.
   Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
   Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по  селу  як  неприкаяний
Мiсця собi не знаходив.
   Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок
садкiв прокреслюючи.
   Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся
Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу  наскуб  з  копицi.  Та  тiльки
вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
   Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та  враз
i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською"
зустрiччю з дiдом. I не озвався до  Яви,  не  ворухнувся  навiть,  щоб  не
виказати, що тут я.
   Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на  ешафот,  важко  зiйшов
Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
   А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати,  затамувавши  подих.  Мелькають  у
вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить  про  те,  що
"товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один -  нуль  не  на  Явину
користь.
   I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я,  наче
то зi мною проводить "матч" дiд Варада.
   РОЗДIЛ VIII
   Що  трапилось  з  Явою.   "Не   по©ду   я..."   "Дiтей   б'ють   тiльки
iмперiалiсти..."
   Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
   Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
   Та серце мо╨ не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
   Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як?
   Проскочив город i бiля криво© грушi спинився.
   Ява  сидiв  на  призьбi,  по-старечому  згорбившись   над   дерев'яними
ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
   Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн,  геройський  Ява,
отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького  вершечка  старо©
верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцi© пугутькало?  Що  повiсив
дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний
пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з мо©м другом! I  тут  я  згадав
про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так  прикро,  наче  я
зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж  зовсiм  не
старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка
(хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю  чи  двiйку)!  Як  менi  було  б
легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами  не  було  б
тако© прiрви.
   Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi  сказала
про це Гребенючка.
   За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж  учнi
дочекалися  б?  У  пiвкласу  iнфаркт  був  би.  I  коли  Галина  Сидорiвна
замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не
ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i  не  розходились.  Двiчi
виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав "Чого ви? Йдiть  додому.
Все  одно  сьогоднi  не  скажемо.   Взавтра   на   батькiвських   зборах".
Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк -  хтось  лишився.
"Еге, - дума╨ кожен, - вiн останеться  i  узна╨,  а  я,  як  дурний,  дома
сидiтиму. Нi!" I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка "класи" на  землi
понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в  квача  завелись.  Все
таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина  Сидорiвна  -
як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: "Галино
Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино  Сидорiвно,
дорогенька'" Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся...
   Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I  про  четвiрку
сказала. I нащо вона мою  оцiнку  запам'ятовувала?  Краще  б  я  не  знав.
Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить.  За  одну  нiч
змарнiв як.
   Я пiдiйшов до нього.
   - Здоров, Яво! - тихо привiтався.
   - Здоров, - так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
   I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
   - Яво! Ну чого ти, Яво?
   - А що? Нiчого, - ще тихiше сказав вiн.
   - Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подума╨ш - переекзаменовка!  У
мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого.  От  у  князя  Володимира,
кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З  iсторi©...  А  який  йому
пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Ки╨вi одгрохали.
   - Не бреши! У Володимира не було.
   - Було, було, - жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй
жарт. - А як i не було, то могло бути. Подума╨ш! А в Пушкiна  точно  було.
Вiн же таке вiдчубучував...
   Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В  таких  справах
дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи,
тодi тихо спитав:
   - Так як же воно все-таки вийшло?
   Вiн тiльки рукою махнув:
   - Не питай!
   - А що ж?
   Вiн зiтхнув:
   - Ще трохи - i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б..
   - Та ну! Розкажи ж!
   Вiн знову зiтхнув.
   - Так ото ж вискочив я до схiд  сонця  з  хати  -  на  хвилиночку...  в
бур'яни... Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха,  вискочив.  Процентiв
на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись.
Став у бур'янах i те одне око заплющив - сплю... I враз чую  голоси  -  за
парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу - як рукою...  "Ти  ж
тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив..." Це вона, Книшиха. А вiн: "Не вчи
вченого..." А вона: "Вчений! А потiм передачi носи, еге?"  А  вiн  "Ну  не
баба, а казна-що! Тюрма народiв!" А вона. "Мовчи, нiкчемо! Якби не  я".  А
вiн: "Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!" А вона "Йди
вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'" I - ррип! Це вiн  з  хвiртки  вийшов.
Бачу - iде вулицею. Озира╨ться  злодiйкувато.  На  плечi  весло,  мiшок  з
чимось, у руцi серп, як шабля, виблиску╨. Розгубивсь я, що робити? Куди це
вiн? Ну ясно - в якiйсь сво©й шпигунськiй справi!  За  тобою  бiгти  -  не
встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин  чотири
- встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло  прогавлю.  Може
ж, вiн якийсь державний злочин зараз  робитиме.  Недарма  ж  його  Книшиха
тюрмою, передачами лякала А я про екзамен,  про  власну  шкуру  дбаю.  Нi,
треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацi©) i за ним. А  тут  з-пiд
ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв,
а потiм думаю- хай, собака в таких справах  завжди  може  придатися.  Взяв
його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив  Книш,  а  тодi  й
собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi  човни  нашi  дiд  на
берег повитягав - смолив учора. На водi була тiльки  ота  благенька  гнила
плоскодонка, з яко© ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi  було,
я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i - гайда. Пливу тихо,  обережно  i
весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив
(за очеретами скрадаюся). Помiчаю - пливемо ми  в  бiк  Високого  острова.
Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом  -  лишенько!  В  човнi
води повно, бiльш як пiвчовна Придивився - у днищi,  якраз  посерединi,  -
дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булька╨.  Як  з  то©
труби, що в арифметичних задачах, пам'ята╨ш, - "з одно© труби  влива╨ться,
з друго© вилива╨ться". Та лише рiзниця, що  в  мене  тiльки  влива╨ться...
Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i...  Наввимашки
до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти  ж  зна╨ш,  -
ниттю руки й ноги обплута╨, i йди годувати ракiв. Ну, та  про  себе  я  не
думав. Собакевича шкода: булькне собача - та й нема. Сидить  вiн  на  носi
мокрий, труситься всiм тiлом i дозира╨ на мене жалiбно. Це  ж  вiн  винен.
Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись,  смикав-шарпав
ту шматину i висмикнув - догрався. Я  бачив,  як  вiн  ©©  шарпав,  та  не
подумав... Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю.  Про
Книша вже не думаю,  треба  рятувати  Собакевича,  приставати  до  якогось
острова. А кругом самi очерети, землi не  видно.  А  вода  все  прибува  й
прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу - сушi
землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь
устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою:  отака  собi
"рямочка" з бортiв пливла - усерединi вода i зовнi вода, i рiвень то© води
однаковий. I я у тiй "рямочцi" як портрет Ще трохи - i був би цей  портрет
у траурнiй "рямочцi".. Пiдхопив я Собакевича на руки - i на берег.
   Власне, берега й не було 3 першим же  кроком  я  по  пуп  занурився.  I
одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцi©  вскочили.
Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк  якийсь.  Нi  деревця,  нi  кущика
Навiть сушi справжньо© нема. Сама грязь. Ну, та  вибирати  не  доводилось.
Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише  човен
витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i  за  Книшем  устигну.  Посадив
Собакевича на найсухiше мiсце i - за роботу. Схопив за  нiс  човна,  почав
тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А  човен  -  нiби
цвяхами до дна прибитий - нi з мiсця.
   Зайшов я з корми - почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають.
Я раз у раз з головою занурююсь- та й тiльки.
   Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра  наковтався,
а толку нiякого. I така мене злiсть узяла - сiв я просто у воду й трохи не
заплакав. Ти ж мене зна╨ш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо  сльози  самi
ллються.
   От же ж у халепу вскочив. Ну!
   Тодi плюнув, пiдхопився й знову - пхати й тягти.
   Сонце вже давно  зiйшло,  свiтить  на  повну  котушку,  а  я,  мов  той
жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.
   Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз мо©х води,
зда╨ться, ще бiльше кругом ста╨.
   Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен  уже,  може,  скоро.
Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен!  Головне  -  державна  справа
ота... Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже  хто
його зна... I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I,
зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я  й  вихлюпувати  пробував  воду  з
човна, дума╨ш, нi! Та де ж ©© вихлюпа╨ш, як вона знову тут же набира╨ться.
Це все одно, що рiчку вихлюпувати.
   А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.
   Це ж ти вже, мабуть, думаю,  встав,  черевики  почистив,  сорочку  нову
надiв, галстука пов'язав.
   Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупа╨ на мене глузливо, ще й
кумка╨ - наче смi╨ться. Тут Собакевич на нього як гавкне,  воно  тiльки  -
шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально  пiдтримував  -  гавкав,
хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.
   I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи,  тi  iде©
стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська  iдея  -  заткнути
дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
   Нарвав я жмуток трави яко©сь, що ╨дина  на  островi  й  росла,  намацав
дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки,  а
пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають.  Уже  й
на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. ╙сть! Тепер треба  човна
нахилити - воду вилити, бо вже не вихлюпу╨ться. Ох i важко  було!  Нарештi
воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в  човен,  сам  за  весло  i
ходу. Ох же ж грiб - бризки аж до неба летiли! Тiльки весь  час  на  дiрку
позирав - чи не тече.
   Сонце вже високо, а все-таки  надiя:  може,  обманю╨  сонце,  може,  не
почався ще екзамен?  По  селу  бiг,  аж  серце  вискакувало.  Не  обмануло
сонце... Ява зiтхнув i замовк.
   Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.
   Так от яка йому придибашка вийшла, що  перевернула  догори  дригом  усе
його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi  нашi  "шпигунськi"
справи  вимагають  абсолютно©  та╨мностi,  конспiрацi©.  Коли   мiлiцiонер
товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один  вихiд
- мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому.  I  Ява,  бiдолаха,
мусив усiм, i в школi i дома, казати одне - що пiшов на риболовлю  замiсть
екзамену . I нести за це кару.
   - Ну, а в тебе як? - спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б  вiн
не питав! Вiдчуваючи себе злодi╨м, наче я щось украв у нього, i, позичивши
в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.
   - Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! -  сказав  вiн.  -  Це  добре.
Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?
   Ну нащо, нащо вiн крае мое серце!  Це  ж  ми  разом  мрiяли  по©хали  у
пiонертабiр до моря. У "Молоду  гвардiю"  в  Одесу.  З  такими  труднощами
батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi.  Тiльки  у
кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi  далi,  бiлi
кораблi, чайки, альбатроси лiтають. "Курс норд-ост!"  -  кричить  капiтан.
Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I  двiчi  нас  ловили  на
станцi©.
   I от, коли мрiя  вже  була  абсолютно  в  нашiй  кишенi,  таке  з  Явою
трапилось. Дiд Варава ще  вчора  однiс  у  школу  i  здав  Явину  путiвку.
Доведеться менi самому ©хати. Але хiба це те! Хiба я сам  вiдчую  так  усi
радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть,  не
подiлена з другом,  -  це  не  радiсть,  навiть  не  пiврадостi,  а  якась
поганська четвертушка, мiзерiя якась.
   Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда
Варави:
   - Льоха голодна. Неси вже. Патяка╨ш там. Дво╨шник!
   Ява  здригнувся,  зiщулився  весь,  схопив  вагани  й  поплентався   до
свинарника.
   А я поплентався додому.
   Батько сидiв за столом, снiдав i, як  завжди,  читав  газету.  Мати  на
машинцi  строчила   матроску,   давно   менi   обiцяну,   спецiально   для
пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже  ©©  потiшила  моя
четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi,  тодi  пiдiйшов  до
не© i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби
у рiчку), сказав:
   - Не шийте, мамо... не по©ду я в табiр.
   Мати мовчки здивовано звела брови.
   - Що? - одклав газету батько.
   - Не по©ду в табiр, - вже тихiше, але твердо повторив я.
   - Як це ти не по©деш? Чого? - спитала мати.
   - Розхотiлося.
   - То вiн, понiма╨те, жарту╨, розiгру╨, - пiдморгнув менi батько
   - Нiчого я не жартую. Не по©ду. Точно.
   - Мо' ти захворiв? - примружився батько. - Цiлий рiк, понiма╨те, голову
менi морочив iз тим табором, а тепер, понiма╨те, як путiвка ╨сть, - коники
викида╨ш. Це ж такий,  понiма╨те,  табiр...  Як  Артек.  Дiти,  понiма╨те,
рiзних народiв I ти з ними... дурень! Нiколи ж, понiма╨те, в  життi  ж  не
бачив
   - Не видумуй, синку, - пiдхопила мати. - Ще i лiкарка сказала, що  тобi
до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.
   - Нема в мене нiяко© носоглотки. Не по©ду я
   - По©деш, по©деш, - в голосi батька вже дзвенiла криця.
   - Не по©ду.
   - Ти як, понiма╨те, з батьком розмовля╨ш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!
   - Ну й берiть. Тiльки в нас у кра©нi не б'ють дiтей. Це в усiх  газетах
написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палi© вiйни.
   -Ти... ти... ти... - скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але  тут
мати кинулася на захист, обхопила батька руками  i,  пiдштовхуючи,  почала
одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию,  батько  визирав  з-за  мамино©
спини i кричав:
   - Ну, тепер, понiма╨те, ти таки не по©деш! От! - вiн вихопив  з  кишенi
путiвку i почав рвати. - От! От!  Замiсть  того  щоб,  понiма╨те,  у  морi
хлюпатися, будеш... будеш... Гульнi тобi тут, понiма╨те, не буде! Не буде!
Я тобi покажу, понiма╨те, характер  показувати!  Малий  ще!  У  мене  теж,
понiма╨те, ╨сть характер. От! От!
   Не путiвку - серце  мо╨  рвав  вiн  на  шматки.  Бiленькими  паперовими
клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу син╨ море, бiлi кораблi, чайки
i альбатроси...
   Сльози закипiли в мене на очах.
   - I хай! I хай! - скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
   ...Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав  носом.  У
носi свербiло й щипало, як пiсля газовано© води. А в серцi була та порожня
холодна прiрва, коли вiдчува╨ш, що нема вороття. Ну i хай! Не  треба  менi
вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв...
   "Але ж ти сам захотiв цього?"
   Так, сам. Звичайно, сам. Але...
   "Чи, може, ти думав, що  тебе  вмовлятимуть,  на  колiнах  проситимуть,
потiм побiжать до дiда Варави, переконають  його,  що  з  переекзаменовкою
можна ©хати в табiр, i ви з  Явою  спокiйнiсiнько  собi  по©дете?  Так  ти
думав?"
   Нi. Але...
   Так, мабуть, почува╨ себе людина, що йде за свого друга на  тортури,  в
тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
   I заради Яви - я готовий. Ви ж просто не зна╨те, що  то  за  хлопець  -
Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу...
   РОЗДIЛ IХ,
   в якому Павлуша розказу╨, як вiн подружив з Явою
   До четвертого класу я з ним не дружив.
   Вiн був уредний.
   Так я вважав.
   Бо вiн мене при всiх у  калюжу  пхнув,  як  я  його  картуза  на  вербу
закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки  вранцi
у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке  рiдке  багно
сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в не© аж булька  з
носа вискочила.
   Я дружив з Антончиком Мацi╨вським. Вiн мене  малиною  частував.  У  них
було багато в саду малини, а в нас не було. А малина  з  молоком  -  ви  ж
зна╨те! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
   Я гадав, що дружитиму з Антончиком  i  ©стиму  малину  аж  до  старостi
Але...
   Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом
хрумкали кавуни.
   Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi  ви  нiчого  не  зна╨те  Такого
баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю  не  видно.  Од  обрiю  до  обрiю.  I
кавунiв - тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри.  Тисячi,  мiльйони
тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Ки╨вi. Але то хiба тигри? От дiд  Салимон
- баштанник наш - ото тигр! Ох же ж б'╨ться! Як  влупить  сво╨ю  кiстлявою
рукою по штанях - два днi чуха╨шся. Вiн  чогось  не  любив,  як  ми  крали
кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно
не так смачно.
   Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було.
Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки  Ми  бачили.  I  ми  були
спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда  Вараву
абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж
до смерку. Це вже точно.  Дiд  Салимон  цiлими  днями  знiчев'я  слухав  у
самотинi на баштанi транзистор "Атмосфера", що купив собi  у  сiльмазi,  i
його просто розпирало вiд рiзних новин.
   Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки
товстий Гришка Сало хрумкав - той мiг день i нiч ©сти. А ми всi  сидiли  й
хукали.
   От пона©дались кавунiв! Що назива╨ться, од пуза.  Далi  ©сти  вже  нема
змоги - нiкуди.
   Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв - це вже зiбрали для  вiдправки,
завтра прийдуть машини.
   I ©сти несила, i  несила  кинути  цей  кавунячий  рай  -  коли  ще  так
пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
   Пробували ми у футбола кавуном грати - важко, ноги болять.
   Пробували у "вiйни". Виклали з кавунiв на  землi  вiйськовий  об'╨кт  -
ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi - це бомби, - пiдняли над
головою  i  -  ву-у-у!.  Летять   нашi   радянськi   штурмовики-бомбовики.
Пiдлiтають -  рреп!  рреп!  Репаються  смугастi  бомби,  летять  врiзнобiч
осколки i шрапнель - чорнi слизькi  "с╨мочки",  лл╨ться  червона  кавунова
кров...
   Побомбили кiлька хвилин, глянули - аж самим страшно  стало  й  совiсно.
Червоно-бiло-зелена каша на землi.
   - Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
   - I правда! Давайте не будемо!
   Знову посiдали, сопемо.
   Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
   - Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда ╨гипетська.
   I раптом пiдхопився:
   - Пацани! А давайте загра╨м у фараона i ╨гипетську пiрамiду.
   - Га? Що? Кого? - не розшолопали ми.
   Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був
свиня. Коротше, вiн був те, що назива╨ться зразковий учень: учився на самi
п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не  бив  вiкон,  не
вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду,  в  чорнило,  не  пiдпалював  на
уроцi "жабку" з кiнострiчки... I цим дуже всiх нас пiдводив.
   Бо завжди:
   - А от Стьопа, бачиш...
   - А чому Стьопа..
   - А подивись на Стьопу...
   I - лясь! лясь! лясь!
   "А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на  носi!"  -  завжди  думалося  в  такi
хвилини.
   Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато
знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником
   От i зараз.
   - А що воно за таке - ╨гипетськi пiрамiди? - жуючи, спитав Гришка Сало.
   - Не зна╨ш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В ╙гиптi.  В  них
╨гипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть  тому.  Досi  стоять,  як
новiсiнькi, i туристи з усього свiту при©здять на них дивитися.
   - Ага, про це у п'ятому  класi  проходять,  я  в  братовому  пiдручнику
бачив, - пiдтвердив Антончик.
   - А я по телевiзору в кiножурналi, - сказав Вася Деркач.
   - Ну й що? - спитав я - А як же грати?
   - Як? Хм! - презирливо хмикнув Стьопа. - Виберемо  серед  нас  фараона.
Вiн умре, i ми його похова╨мо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
   - А що - це вещ! - У Яви загорiлися очi. - Iнтересно!
   - Хлопцi! Да ви що? Тю! - сказав я - На  бiса  нам  у  того  смердючого
фараона! У мертвяка! Теж iще весело - у похорон грати!  Ха-ха!...  Давайте
лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
   - Старик! Домовилися - все! - рiшуче сказав Ява. - Давай щитаться, кому
фараоном.  Ну!  Котилася  торба  з  високого  горба,   а   в   тiй   торбi
хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном.
   Я! Так i знав Чуло мо╨ серце.
   - Старик! По-чесному! - сказав Стьопа Карафолька. Це  ми  од  ки©вських
мисливцiв навчилися говорити один на одного "старик".
   Я зiтхнув.
   Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути
чи то розбiйником, чи  злодi╨м,  чи  шпигуном  чи  фашистом,  чи  бiляком.
Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим,  радянським.
А я так любив наших! I завжди був ворогом.
   - Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме!  Точно!  ╙  така
прикмета!  -  заспокоювали  мене  хлопцi  -  Он-до  Гребенючка   на   тебе
задивля╨ться.
   - Подавiться сво©м  коханням!  Плював  я  на  кохання!  Триста  лет!  з
ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати сво© ворожi позицi©.
   I коли  Стьопа  Карафолька  тiльки  вимовив  слово  про  ту  ╨гипетську
пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився...
   - Ну, то що робить? - сумно спитав я.
   - Значить, так, - швидко заговорив Стьопа. - Ти - славний,  знаменитий,
могутнiй ╨гипетський фараон. Який хочеш - вибирай: Хеопс...  Тутанхамон...
Гаменхотеп...
   - Гаменхотеп, - байдуже сказав я.
   - Прекрасно. О великий i мудрий фараоне  Гаменхотеп!  -  звiв  руки  до
сонця Стьопа. - Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв,  ти
вписав сво╨ iм'я в iсторiю  вiкiв  Стародавнього  свiту!  Але  невблаганна
смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмира╨ш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп
вмира╨!
   Хлопцi завили, як шакали.
   - Ну, давай-давай - лягай i умирай,  -  пiд  акомпанемент  цього  виття
сказав Стьопа Карафолька.
   Я лiг.
   - Прощайся i... - махнув рукою Стьопа.
   - Прощайте, - похмуро проказав я. - Не поминайте лихом.  Пробачте,  мо'
що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
   - Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! - нетерпляче перебив Стьопа
   Я заплющиь очi i голосно зiтхнув - випустив дух.
   - О люди! О народи! Великий Гаменхотеп  сконав!  О  горе  горе!  -  так
одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
   - Але iм'я його буде славне у вiках! I  пiрамiда  великого  Гаменхотепа
збереже для поколiнь пам'ять про нього.  За  роботу,  жалюгiднi  раби!  За
роботу!
   I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин  я
вiдчув, що на груди менi навалю╨ться важенний тягар i менi  нема  вже  чим
дихати.
   - Гей! - скрикнув я. - Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
   - Цить! -  гаркнув  Стьопа.  -  Не  розмовлять.  Мертвяк,  назива╨ться!
Убивать треба таких мертвякiв!
   I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
   - Е н╨, хлопцi, так вiн i справдi гигне, - чую раптом голос Яви. -  Так
не можна.
   I кавун з мо╨© пики вiдкотився
   - А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, - почулися голоси.
   - Як не вийде! Вийде! - закричав Стьопа. - Я ж забув  зовсiм.  Фараонiв
ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки  мовчи
- ти мертвий!
   Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в  боки,
але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а  хлопцi  обкладали  мене
кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з  яко©
стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм  Ява,  теж  була  схожа  на
кавун.
   Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
   - Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
   I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
   - Хлопцi! Тiкай! Дiд!
   I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть  не  одразу
злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.
   Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i
дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
   - Хлопцi! - безнадiйно вереснув  я.  -  Куди  ви?!  А  я?  Раби!  Гади!
Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
   Але вони вже й почути не могли.
   Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить
оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i - кийком менi по кумполу. I  буде
на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда...
   Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче,  ближче,
ближче...
   I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже  був  зовсiм  близько  уже
змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля  само©
мо╨© щоки, i пожбурив у дiда. Дiд  випустив  з  рук  кийка  i  ледь  устиг
пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити,
щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява  вже  схопив  другого  кавуна  i
знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно.  Ява
кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
   Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали
з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
   - Ах, шелегейдики!
   - Ах, шмарогузи!
   - Ах, катовi гаспиди!
   Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами  по  баштану.
Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
   Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми  були  один  механiзм.  I  менi
здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
   Менi було дуже хороше!
   Мабуть, таке вiдчувають справжнi  друзi-солдати,  коли  плече  в  плече
йдуть в атаку.
   Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
   ...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш  скрiплена.  Так  би
мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився сво©ми враженнями про  фараонську
пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам  чотириста  двадцять
восьме серйозне попередження по  тому  мiсцю,  про  яке  при  дiвчатах  не
говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
   - А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
   Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть
про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий  Антончик,
а хто такий - Ява!
   То хiба мiг я, скажiть, по©хати сам  у  табiр  до  моря  пiсля  цього?!
Нiзащо. Нiколи в свiтi!
   Дружба! Велике це слово - дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
   Заради дружби люди йдуть на тортури,  сiдають  у  тюрму,  навiть  життя
вiддають...
   РОЗДIЛ Х
   Ми - крiпаки. При©зд Явиних батькiв. Пiстолети
   Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий,  або,  як
вiн сам про себе говорить, "абсолютно принципiальний" чоловiк. Раз сказав,
то хай тут камiння з неба пада╨, а буде так. Сказав - як зав'язав.
   I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь - нiколи
було й угору глянути.
   Щоранку вiн задавав менi таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит би
не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
   Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не  було,  завжди  поспiшала
сказати: "Вiдпочинь, синку, погуляй!" Але гордiсть моя не  дозволяла  менi
слухатись ©©. Я знав, що якби тато  довiдався,  вiн  би  тiльки  скривився
презирливо  i  сказав:  "Мамiй  нещасний!"  А  це  було  гiрше,  нiж   сто
потиличникiв.
   I я трудився.
   Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити:  чистив  свинарник,
рубав дрова, порався в саду i на городi.
   Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не  потрiбну,
роботу,  яку  батько  просто  вигадував   для   мене.   Наприклад,   копав
здоровеннецьку яму на поми© та смiття. Нащо? Все життя виливала мати поми©
у бур'яни за клуню - i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
   Або - паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там
паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у  шкоду  не  лазили.
Смiх! Лазили й будуть лазити - на те вони й кури. I нiякi  ©м  штахети  не
завадять.
   Я знаю, просто це назива╨ться - трудове виховання.
   I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби
я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не  слiд!
Прекрасно розумно.
   От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати  умовляла,  щоб
вiн дав уже менi спокiй: "Ти хочеш, щоб  вiн  уже  зовсiм...  Бач,  на  що
схожий!" Але батько був непохитний:  "Нiчого-нiчого,  це  йому  тiльки  на
користь. А ти  що  хочеш,  щоб  вiн  гультя╨м  вирiс,  босяком,  понiма╨ш,
п'яницею якимсь алкогольським!"
   П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я
©© пив! Вони думають, що я не  пробував!  Ми  з  Явою  якось  попробували.
Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
   Чесно кажучи,  по-мо╨му,  дорослим  вона  теж  не  до  смаку  (як  вони
кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi  -  такi  самi,  як  дiти:  ©м
незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i...
   З Явою ми бачились мало: не було часу.
   Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiля╨ нашi подвiр'я, - вiн з одного
боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
   - Справжнiсiньким наймитом став, - скаже  Ява.  -  Крiпаком.  Як  Тарас
Шевченко. Тiльки вiршi писати - "Менi тринадцятий минало..."
   - А я! Гiрше раба ╨гипетського, - скажу я. - Спини не розгинаю. Поперек
уже який день ломить.
   Позiтха╨мо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i
говорити годi. Забули, як це робиться.
   Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми  були.  У  тому  свiтi  десь  там
Фарадейович з юннатами  вирощував  фантастичний  космiчний  глобулус.  Уже
скоро мали бути результати.
   Десь там займалися сво©ми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
   А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А
як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
   Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
   - Гайда! Швидше!
   - Що таке?
   - Тiльки що - сам бачив i чув - Книшиха з хати вийшла,  Книшу  сказала:
"Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А  то
ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I
вони пiшли в хату, i замкнулися...
   - Ну й що?
   - От  тобi  й  "що"!  Голова!  Може,  вони  шпигунськi  грошi  у  попiл
ховатимуть або по радiо передаватимуть щось... шпигунське.
   - Ну-у?!
   - От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а  тодi  на
горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
   - Гайда!
   За хвилину ми вже дряпалися на величезний  паркан,  що  вiддiляв  Явине
подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний  триметровий  паркан  ми  прозвали
Великою китайською стiною. I зна╨те через що звели Книшi оту стiну?  Через
грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала  одну
гiлку на Реневу територiю. I з то©  гiлки  iрушки,  ясна  рiч,  падали  до
Ренiв. ╞х, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрума╨ -
хiба встежиш. Так через тi гнилички,  слова  доброго  не  вартi.  Книшi  и
збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
   Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд ©хньо© шпигунсько© дiяльностi.
Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.
   Книшиха - широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi
маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або,  як  казав  тракторист  Гриць
Чучеренко, "румпель", прямо величезний i схожий  на  сокиру.  Якби  то  не
насправдi,  я  навiть  не  повiрив  би,  що  в  жiнки   може   бути   така
здоровеннецька носяра.
   У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш
страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина - все-все  було  вкрите  густим
рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся,
й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили  до  Книша  звуки,  не
заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi  росло,
i навiть на кiнчику носа.
   Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий - як ота сира  стiна
в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн  мене  взяв
за плече сво╨ю мокрою й холодною, як у  мерця,  рукою,  я  аж  здригнувся.
Бр-р!
   I ще - коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi  сiпалась
(не морщилась, а саме  сiпалась).  I  це  було  дуже  непри╨мно.  Хотiлося
одвернутись i не дивитися. Жили Книшi  вдвох,  дiтей  у  них  не  було.  I
родичiв, по-мо╨му, теж.
   У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в
не© була невигойна i дуже  та╨мнича.  Вона  пошепки  розповiдала  про  не©
бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка
больнонька!"
   Проте ця невигойна хвороба не заважала ©й щодня тягати на базар важеннi
кошики, а на свята  випивати  пляшку  "денатурчику".  "Денатурчик"  -  так
пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат,  на  пляшцi  якого
намальовано череп з кiстками i написано: "Пити не можна. Отрута". Книшi не
зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з "денатурчиком" i  пили.
Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.
   Вiн казав:
   -  Житомирський  денатурчик  -  це,  дiйсно,  гадость,  отрута,  а   от
чернiгiвський - це, я вам скажу, - здоровля! Укра©нський женьшень! Пий - i
до ста рокiв проживеш.
   I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже  щодня.  А
на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на
день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д.  (Книшi  не  пропускали
жодного нi  церковного,  нi  нашого,  радянського,  свята)  вони  випивали
сiмейно, удвох.
   У такий  день  зранку  Книшиха  виходила  за  ворота  i  хрестилася  на
телевiзiйну антену, що  стовбичила  на  даху  сiльського  клубу  (оскiльки
церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi  баби  хрестилися  у  нас  на
телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).
   Потiм Книшиха поверталася у двiр, де  стояв  пiд  вишнею  вже  накритий
стiл, i починалося святкове снiдання.  Через  якусь  годину  з-за  Велико©
китайсько© стiни вже чулося:
   Ой служив я в па ана
   Та й на перше лi-iто,
   Заслужив я в па-ана
   Курочку за лi-iто.
   А та кура щебетура
   По садочку хо-одить
   Та й ходить,
   Куряточок во-одить
   Та й во-одить...
   То спiвали гугнявими голосами пiдпилi  Книшi.  Пiсля  чарки  ©х  завжди
тягло на пiсню.
   Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали  i  укра©нських
народних, i  росiйських,  i  пiснi  радянських  композиторiв,  i  пiснi  з
кiнофiльмiв, i навiть танго...
   А потiм аж до самiсiнького вечора  Книшi  у  два  голоси  оглушливо,  з
перебоями хропли у садку, i завдяки "денатурчику"  вiд  них  тхнуло  таким
бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.
   Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого  до  себе  не  запрошували
нiколи. До них нiхто не ходив, i вони  нi  до  кого.  Дуже  були  скупi  й
боялися, щоб хтось  не  бачив,  що  у  них  дома  ╨.  На  людях  весь  час
прибiднялися.
   - Та я ж такий голий! - казав Книш. - 3 хлiба  на  воду  перебива╨мося.
Навiть на зиму нiчого не призапасив.
   А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд  корзинами.
I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати  з  танково©  башти.
Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.
   Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
   - Ох же ж i молоко в то© корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.
   - Еге. Так що ж ти хочеш, як вона ©© хлiбом году╨. Щодня тягне з города
лантух. А в тому лантусi, дума╨ш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску  так,
вона тобi сметаною до©тиметься.
   - Ну да! А на базарi, я бачила, прода╨ рiденьке,  аж  син╨.  Наполовину
розбавля╨, не менше.
   - I куди та мiлiцiя дивиться!
   А колись увечерi, як  уже  стемнiло,  при©здили  до  них  якихось  дво╨
вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску  i  одразу  ж
по©хали. I потiм ще двiчi при©здили i знову-таки поночi.
   А якось  бiля  чайно©  Книш,  що  намонявся  як  чiп  -  хоч  викручуй,
просторiкував у гуртi п'яничок...
   - Не боюсь я вашого Шапки.. Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не
голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. -_ Книш показав стиснутий кулак. - Я
вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!
   Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазя©н, i
всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску  вiн
©м не давав. I Книш увесь час писав на  Шапку  листи  та  скарги  в  рiзнi
усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив
надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши  голову  й  висолопивши  язика,
гармудзляв щось на паперi.
   - О, знову пише якусь собаку, - насмiшкувато казав дiд Варава
   Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних
викликали до Книша повагу й навiть побоювання - раз чоловiк пише,  значить
силу ма╨. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися.
Це ще бiльше робило його в наших очах та╨мничим i загадковим.
   Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко.  Ми  перелiзли  через
паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися - i от  уже  пильно
вдивля╨мося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i  ми  не  зразу
роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i  Книшиха  сидять
бiля столу з ложками в руках i,  злодiйкувато  позираючи  на  вiкно,  щось
©дять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули  один  на  одного.  Книшi
©ли...  торт.  Бiсквiтний  городський  торт  з  цукатами  й  кремовими  та
шоколадними трояндами, ©ли торт ложками, наче борщ або кашу  ©ли  потайки,
сховавшися вiд людей, як злодi©. ©ли похапцем,  жадiбно,  мабуть,  голосно
чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може,  навiть  шдрохкуючи.
Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на "румпелi".
   От Книш пiдчепив  ложкою  велику  центральну  троянду,  що  красувалася
посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому,
ловко перечепила троянду з його ложки сво╨ю ложкою - i шургиць! - до  себе
в рот.
   Ми знову перезирнулися Кiно!
   - Ну все! Ясно! - сказав Ява. -  Шпигуни!  Нашi  радянськi  люди  торти
ложками не ©дять.
   Я не став сперечатися, хоч  цей  доказ  шпигунсько©  дiяльностi  Книшiв
здався менi не досить переконливим.
   Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися  з  горiха  i
полiзли додому.
   I знову потяглися "трудовi буднi".
   Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.
   Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми  про  Книша  та
Бурмила вигадали, що не було нi то© та╨мничо©  розмови  ("Подаруночок  вiд
нiмцiв..." "Двадцять залiзних..." "Вермахт щедрий..."), нi  акваланга,  нi
пiдозрiло© поведiнки, нiчого...
   - Нi, нiякi вони не  шпигуни,  -  казав  я.  -  Пам'ята╨ш,  як  Бурмило
лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би  тобi  так
зробив? Нiколи!
   Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову  на
iнше.
   Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.
   - Завтра при©здять батьки, - зiтхнув вiн. - Просто хоч  з  мосту  та  в
воду. Мати  як  дiзна╨ться...  Правда,  дiд  пообiцяв  у  перший  день  не
говорити. "I не через  тебе,  каже,  дво╨шник,  а  через  твою  матiр.  Не
хочеться перший день  ©й  псувати.  Стiльки,  каже,  не  була  вдома,  так
скучила, а тут ©й синок такий подаруночок приготував. Вiзьму,  каже,  грiх
на душу, збрешу, що склав  ти  екзамена  на  трiйку.  Хай  уже  на  другий
день..." Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного  життя.  А  потiм
буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матiр зна╨ш.
   Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд мо©х батькiв,  у  Яви
все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи  голосу  не
пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати - грiм i блискавиця.  Коротше,
тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.
   - Нiчого, - заспокоював я свого друга , - як-небудь обiйдеться. Не вб'╨
ж вона тебе.
   - До смертi, може, й не вб'╨. А iнвалiдом зробити може.  Зна╨ш,  яка  в
не© рука! Як у Жаботинського!
   - А ти потренуйся падать. Як тiльки що - зразу падай. Нiби тобi погано.
   - Менi й так буде погано. Без "нiби". Не хвилюйся.
   Що й  казати,  спiвчував  я  друговi  всiм  серцем,  всi╨ю  душею,  але
допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий
випадок. Може, якось буде...
   I от Явинi батьки при©хали. Радiсного галасу й метушнi  -  повен  двiр.
Хвiртка тiльки - рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди,  знайомi...
Ще б пак! Iз заграницi при©хали! Цiкаво ж! А що? А як? А  де?  А  коли?  А
яке? А почiм?..
   У садку цiлий день стiл стояв з на©дками та напитками.  однi  вставали,
другi сiдали.
   I подарункiв Явинi батьки понавозили мало  не  всьому  селу.  Подарунки
здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика - сувенiри називаються. Але що ви
хочете: якби стiльки великих подарункiв - у двi гарби не вбереш.
   I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету.
Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету,  який  стрiля╨
водою. I як стрiля╨!  Натиска╨ш  на  гачок,  i  тоненька-тоненька  цiвочка
чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце  пiстолет  так  пiстолет!  Красота!
Сила!
   Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми ©х  мало
не втратили назавжди.
   Ну, ви ж розумi╨те, було б смiшно, якби ми одразу не  почали  стрiляти.
Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо ©х взагалi дарувати?
   Отже ми одразу...
   Бровка на мушку - чвирк!
   Гав гав-гав! - Бровко хвосiа пiджав i в будку.
   Кицька руда сидить на сопцi, умива╨ться.
   Чвирк!
   Няввв! - I кицька вже на грушi.
   Курка гребеться.
   Чвирк!
   Ко-ко-ко-ко-ко! - I нема курки - десь аж на городi.
   А туг iде дiд Салимон.
   Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
   Чвирк! - дiдовi Салимону прямо по лисинi
   - А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
   За кiлька хвилин ми терли сво© червонi вуха уже на левадi.
   Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi - стрiляти тильки по неживих
цiлях.
   Але ж i настрiлялися ми на левадi, що назива╨ться донесхочу.
   А що вже попозаздрили нам хлопцi - i не говорiть!
   Тiльки й чулося:
   - Дай подивиться!
   - Дай хоч глянути!
   - Дай подержати!
   - Можна, я стрельну?
   - Можна, я попробую?
   - А я? А я?
   - Оце так це!
   - Ох ти!
   - Ох же ж б'╨!
   - Сила!
   - Краса!
   - Вещ!
   Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
   Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все  що  хочеш,  але
випустити з рук пiстолет у перший день - не пiд силу.  Як  же  його  даси,
коли сам ще не настрiлявся!
   Але попорозстрiлювали ми хлопцiв - так попорозстрiлювали! Добряче!  Вже
ж i одiгрався я за всi сво© страждання, якi менi довелося  зазнати,  бувши
"шпигуном", "розбiйником", "бiляком" i взагалi "ворогом".
   Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову  стрiляти  "тiльки  по  неживих
цiлях".  Але  потiм  вирiшили,  що  й  Стьопа   Карафолька,   i   Антончик
Мацi╨вський, i Гришка Сало, i навiть Вася  Деркач  за  характерами  сво©ми
абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику "неживi цiлi".
   Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
   Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
   - Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
   А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
   - Та ну, перестаньте!
   - Та годi вже.
   - Досить! Ну!
   А Стьопа Карафолька, коли Ява  дуже  ловко  вцiлив  йому  в  самiсiньку
носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
   - Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже  ти  розчвиркався!  Йшов  би
краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу тво©й матерi!
   Свиня вiн, Стьопа, довгоносик,  нетонкий,  неделiкатний  чоловiк.  Хiба
можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
   Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i  пiшов  за
ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чека╨.
   Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий  день
рано-вранцi Явинi батьки по©хали на кiлька днiв  до  Ки╨ва  звiтувати  про
свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд  Варава
не всгиг розказати про переекзаменовку.
   Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
   - Гад я, барахольщик, - картав вiн себе. - Мати мене  цiлу╨:  "Синочку,
синочку!" - подарунки менi, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу...
Що це буде! Що це  буде!  Ех,  якби  вислiдити,  поки  матерi  нема,  отих
шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i
взагалi... От, якби вислiдити...
   Я невиразно мнякав.
   - Мда... звичайно .. але...
   Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
   Але на другий день пiсля вiд'©зду Явиних батькiв до Ки╨ва вiн прибiг до
мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
   - Швидше... швидше... швидше...
   Я вже думав - або пожежа,  або  землетрус,  або  футбол  по  телевiзору
передають. Я саме вiдро тягнув з  криницi.  I  вiдро  назад  шубовснуло  з
переляку, як вiн прибiг.
   - Тю! Що таке?
   - Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув  розмову.  Книш
каже: "Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получа╨ться". А Бурмило.
"Да-да, пора кiнчать, по©демо сьогоднi, я ж не винуватий,  що  застудився.
Захворiв..." А Книш: "Так я до тебе зайду через  пiвгодини  й  по©демо..."
Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
   Вiн говорив так гаряче й  переконливо,  що  мо╨  вiдро,  зда╨ться  само
вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на  ганку,  а
ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
   РОЗДIЛ XI
   Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
   Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилово© хати Не  минуло  й
кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним  Бурмило  з  мiшком  за
плечима.
   Бурмилова хата стяла за школою, край  села.  Одразу  за  нею  починався
величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
   Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою - понад дорогою,  скрадаючись
у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як  Книш  раптом  спинився  i,
чу╨мо, каже:
   - Слухай, зда╨ться, за нами якiсь пацани ув'язалися.
   - Де? Хай ©м всячина! - здивовано пробасив Бурмило.
   - Та отам у кукурудзi.
   - Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
   Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб
кукурудзи.
   Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи
то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже
буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
   Вiдчуваючи в животi противне "ой-йой-ой", я бiг навкарачках все далi  й
далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав,  хекаючи,
до землi. "Бiльше не можу! Хай наступають!"
   Але нiхто на мене не наступав.
   Я полежав трохи, прислухаючись.
   Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
   Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
   I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
   А щоб побачити - й думать годi.  Далi  свого  носа  нiчого  не  бачу  -
суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за
всякi джунглi.
   Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого.  Нiчогiсiнько.  Де  ж  це
Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
   - Яво! - кричу я, нарештi, пошепки.
   Анi шеберхне.
   - Яво! - кричу я трохи голоснiше.
   Нiяко© вiдповiдi
   Кинувся я в один бiк, в другий.
   - Яво! - кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила  ми  все  одно
вже прогавили - це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
   - Яво! - кричу я на повну губу. - Яво! Агов! Де ти?
   - Цить! - чую нарештi десь далеченько сповнений та╨мничостi Явин голос.
- Тихше!
   - Та що "тихше"! - кричу я - ©х уже давно нема! А я нiчого  не  бачу  -
така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
   - Повзи сюди!
   Ява трохи помовчав, тодi гука╨.
   - Повзи ти сюди!
   Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував - нема Яви.
   - Яво! - гукаю нарештi.
   - Агов! - чу╨ться десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
   - Яво! - роздратовано кричу я. - Куди ти поповз, хай тобi! Не  туди  ти
повзеш!
   - Це ти, - кричить вiн, - це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
   - Та ну тебе' Повзи сюди!
   - Це ти сюди повзи!
   Отак перегукуючись, ми почали  зигзагами  пiдповзати  один  до  одного.
Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
   - Тьху'
   Ще трохи - i ми б розминулися.
   Сiли одсапу╨мось.
   - Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! - сичить крiзь зуби Ява  -
3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
   - Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи  спасибi,  що  вони  нас  не
подавили, як блощиць .
   Ява враз пiдхопився.
   - Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi,  я
знаю, де в плавнях шукати.
   I Ява бадьоренько рвонув уперед Я - за ним Незважаючи на бiль у  ногах,
ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне  лисi  я  хльоскало  нас  по
щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
   Йти ставало дедалi важче.
   - Яво, - сказав я, хекаючи, - щось ми дуже довго йдемо.
   Ява мовчав.
   - Яво, - сказав я, хекаючи ще дужче, -де шлях?
   Ява мовчав.
   - Яво, - сказав я, майже задихаючись, - ми не туди йдемо.
   Ява зупинився.
   - Давай вiдпочинемо.
   Ми посiдали на землю.
   - Ти зна╨ш, якi цi  кукурудзянi  масиви,  на  скiльки  вони  кiлометрiв
тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш.
Зовсiм заблудитися можна.
   - Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що  в  мене  замiсть  серця
зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i  не  плавнi,  в
кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли
   Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми  думали  тiльки  про  те,  щоб
вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
   Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
   I раптом у мене виникла iдея.
   - Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
   - Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак.  Не  чув  я,  щоб
люди на злаки лазили.
   - Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
   - Ну, то лiзь.
   - Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше.  А  я
пiдсаджу.
   Ява махнув рукою:
   - Ну, давай спробу╨мо.
   Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до не©  спиною,
сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
   - Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
   - Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене.  Ось
уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс
зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик  вдавлю╨ться  в  мо╨  плече,
пiдбором ключицю менi  проламу╨.  Я  починаю  хитатися,  колiна  тремтять,
пiдгинаються, пiдгинаються...
   - Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю.
   I... щось затрiщало,  зашумiло,  завищало  -  наче  бомба  в  кукурудзу
гепнула.
   Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у  вухах  пiсок,  очi
запорошенi.
   Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
   - Яво, де ти? Ти живий?
   - Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висову╨ться
Явина голова.
   - Ну, що, - питаю, - бачив?
   - Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом.
   Ява зiтхнув.
   Я подивився в небо.
   "Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають  у  безмежному  небi,  серед
зiрок, за сотнi  кiлометрiв  вiд  землi  -  й  нiчого  А  ми  в  кукурудзi
заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!"
   - Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може  бути,  бо  це
неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не  в
той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми  йшли,  сонце  нам  було  в  спину.
Ходiмо назад.
   Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але  я  говорив,  мабуть,  так
переконливо, що вiн пiдвiвся.
   - Хтозна, може й правда. Ходiмо.
   I ми поплентались назад.
   Ох, як важко було йти!  Ми  не  вiдчували  пiд  собою  нiг.  Ми  просто
механiчно переставляли ©х, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
   А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
   Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби  Яви  не  було,
заплакав би.
   - Що? Що? - схилився надi мною Ява.
   - Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно.
   - Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине.
   Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
   Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро.  А
згодом i зовсiм забув про ногу.
   Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки  ми
пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
   - Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
   Ми лягли на землю.
   Довго лежали.
   Було тихо Лише  кукурудзяне  листя  шурхотiло  над  нами.  Десь  далеко
прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було
чути.
   - А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. -  I  нiхто
не зна╨, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I  ми  загинемо.  I  через  два
тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
   - Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем
i повмирати, - сказав Ява.
   На зiадку про обiд менi так захотiлося ©сти, що я мало не заплакав.
   - У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з  м'ясом,  -  сумно  промовив
Ява.
   - А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве  стримуючи
сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
   - Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
   Але Ява був стiйкiший за мене.
   - Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi  гицелi  серед  бiлого  дня  у
колгоспнiй кукурудзi "рятуйте" кричать.
   - Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися.
   - Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати.
   - Нехай, - кажу, - хоч  спiвати.  I  ми  затягли  перше,  що  в  голову
прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
   В траве.сидел кузнечик, -
   жалiбно жалiбно виводив Ява.
   В траве сидел кузнечик, -
   ще жалiбнiше пiдтягував я.
   Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали.  Особливо
чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я
нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми,  луже",  "Ой  чого  ти,
дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так,  наче
нас хто в бiк штрикав.
   Добре пiшла у  нас  також  пiсня  "Раскинулось  море  широко"  Особливо
виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой"  Тричi  ми  спiвали  цю
пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати
в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
   Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
   - Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява
   Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг
i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора  забув  з'©сти!  Та  ще  й
м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
   - Яво, - хриплю, - дивись!
   Ява глянув i зiтхнув:
   - Одна?
   - Одна.
   Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами
не вiддереш. Ранiш я б ©©, мабуть, просто викинув. Але тепер це була  така
цiннiсть, що ой-ой-ой!
   Я обережно перекусив цукерку пополам.  Але  невдало  -  одна  половинка
вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш.
   Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
   - Чого це? Давай менi ту
   - Нi, - кажу, - бери. Ти дужче ©сти хочеш.
   - Чому?
   - Бо я, - кажу, - добре снiдав. Я╨чню ©в, i ковбасу, i молоко пив.
   - А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв.
Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
   - Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
   - А я два пироги, I цiлий глечик молока, i  склянку  сметани,  i  ще  й
сиру, i...
   - А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..
   Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби ©х скласти, то вийшов
би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим,  що  Ява  вiд  бiльшо©
половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i  гаким  чином  "порцi©"
зрiвнялися.
   Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у
ротi вже й смаку не лишилося, ©сти захотiлося ще  дужче.  I  ©сти  й  пити
Особливо пити. Незабаром ми навiть  забули  про  голод.  Пити,  лише  пити
хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь
ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр.  Ми
з жахом думали про сво╨ майбутн╨.
   I раптом ми почули... пiсню.
   Три дiди, три дiди полюбили бабу,
   А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. -
   виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
   Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
   - Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
   Нам  здалося,  що  пiсня,  яка   нiбито   наближалася,   почала   трохи
вiддалятися.
   Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
   Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
   I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися,  ламаючи  кукурудзу,  на
пiсню i одчайдушне закричали:
   - Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
   -I зда╨ться, я навiть вигукнув оте ганебне  "Рятуйте!"  -  я  точно  не
пригадую. Пiсня припинилася.
   - Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть!  -  проверещали  й  замовкли,  чекаючи
вiдповiдi.
   I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
   - Гу-ук-а╨ хтось...
   - А, пiшли!
   - Н╨! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!
   Ми так i присiли.
   Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
   - Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балу╨ться.
   - Н╨, не балу╨ться. "Рятуйте" кр-ик-чить... Агов! Хто тут ╨? Де  ви?  -
загукав Бурмило.
   Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно.
   - Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
   Кукурудза над нами розсунулася, i ми  побачили  червонi  пики  Книша  й
Бурмила.
   - Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у ╨хидно-радiснiй  посмiшцi
Книш i пiдморгнув  Бурмиловi.  -  Що  я  тобi  сказав.  I  заблудилися?  У
кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
   Вiн аж удво╨  згинався,  тримаючись  за  живiт,  так  реготав.  Бурмило
смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша.
Смiх у  нього  булькотiв  десь  глибоко  всерединi,  а  назовнi  виривався
невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипа╨:
   - Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
   - Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. -  Ну,  хапайтесь
ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши
Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
   РОЗДIЛ XII
   "Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!"
   Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий  ранок  пiсля
то© трагедi© в кукурудзi.
   У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей  -  сьогоднi  недiля.  Хто  щось
купу╨, хто пиво п'╨, хто просто балака╨, насiння лускаючи. Сiльмаг  у  нас
проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
   Помiтивши  мене,  люди  враз  починають  усмiхатися,   перешiптуватися,
переморгуватися.
   А дiд Салимон каже:
   - А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
   - Та його ж не було в селi, - пiдкида╨ Гриць Чучеренко.
   - А де ж? - "диву╨ться" дiд Салимон.
   - Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.
   - Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько  Кузьма
не витримав, собi встряв:
   - Ми недавно компаси одержали... Не треба?
   - Га-га-га!
   - Го-го-го!
   - Ги-ги-ги!
   - От хлопцi!
   - От артисти!
   - I кiна не треба!
   - Ге-ге-ге!
   - Гу-гу-гу!
   Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться.  Хто
не зустрiнеться, слово кине:
   - Привiт кукурузнику!
   - Здоров, козаче!
   - Наше вам вiд королеви полiв!
   Може, хто й  просто  так  вiта╨ться,  а  менi  зда╨ться,  що  глузливо,
насмiшкувато. I, може, хто десь смi╨ться зовсiм з iншого приводу, а я  все
на себе приймаю.
   Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi
йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
   I враз зда╨ться менi, що оживають тини обабiч,  висмикуються  лозини  з
них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не
горщики й макiтри, а солдатськi голови в  безкозирках...  Як  той  солдат,
бiжу я крiзь стрiй - вулицею...
   Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться,  не  менше.  Хоч  на
вулицю не виходь. У нас такi!
   Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн  до
мене якраз намiрявся.
   - Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе.
   - Здоров, а я до тебе!
   - Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява.
   - Що, посилають кудись? - здивувавсь я,
   - Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю.
   - Куди?!
   - На який-небудь безлюдний, необiта╨мий острiв.
   - Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш
той острiв? Тепер таких островiв i не бува╨.
   - Бува╨. То ти не зна╨ш.
   - Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли до©хати? Тебе  ж
на першiй станцi© зловлять.
   - А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
   - А що?
   - У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiта╨мих...
   - Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда  миша.  Пам'ята╨ш,  як
Гунька пропав?
   Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду  i
племенi. Нiхто не зна╨, як вiн до села прибився. Взимку ходив  босий,  без
шапки. Старi баби його святим  вважали.  Тихий  був,  нiкого  не  зачiпав.
Ходить собi по селу i смi╨ться: "Ги-ги... ги-ги". Любив у плавнях блукати.
Як заповiтриться  -  два  днi  нема.  Потiм  верга╨ться  худий,  голодний,
зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду.  У  великий
мороз пiде, розкладе на островi величезне  багаття:  люди  вже  думають  -
плавнi горять. Приходить: "Ху, - каже,  -  натопив.  Тепер  у  селi  тепло
буде". Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн  дiйсно  загинув,
втонув деси у болотi, чи просто подався з села -  так  нiхто  й  не  зна╨.
Бiльше його не бачрiли.
   - Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я.
   - Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. -  От
жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав.
   - Що за книжка? - питаю.
   - "Пригоди Робiнзона Крузо". Читав?
   - Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
   - Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
   - Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
   - Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене зна╨ш. Я тiльки  хочу,  щоб
ти менi трошки допомiг.
   Я був обеззбро╨ний.  Раз  людина  зверта╨ться  до  тебе  за  допомогою,
одмовляти ©© - свинство.
   - I надовго ти збира╨шся на той острiв?
   - Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi
i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява.
   - Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це  ж  скiльки  тобi  буде?  Сорок  з
гаком. Це ми вже всi школу покiнча╨мо й iнститути.  Карафолька  академiком
стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
   - Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява.
   - Слухай, а хто ж буде за  Книшем  i  Бурмилом  стежити?  Хто  буде  ©х
викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни
й злочинцi? Га? Ти що - забув оту та╨мничу розмову? I акваланг? I торт,  i
все iнше? Забув?
   Ява  враз  почервонiв,  наче  я  його  спiймав  на  гарячому.   Я   вже
торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться  од  сво╨©  затi©.  Але  вiн
сказав:
   - Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити  за  ними  й
викривати ©х. Ти хлопець смiливий, сам впора╨шся. I станеш  знаменитим.  I
про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А  я  не  можу
тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця  кукурудза.  Через
кiлька днiв при©де мати i... хоч на край свiту.
   Я зiтхнув.
   - А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiду╨ш.
   - Нi, раз я вирiшив - усе!
   - А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так
це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? - з вiдча╨м сказав я. - З ким же
я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
   Ява, зморщивши лоба, дивився на мене -  щось  мiркував.  I,  помовчавши
трохи,сказав:
   - Чому це не побачимось? Ти ╨диний знатимеш про острiв. I при©жджатимеш
iнколи... Робiнзон теж не зовсiм  один  був.  Потiм  вiн  урятував  дикуна
П'ятницю i удвох з ним жив. Так що...
   - Виходить, я буду в тебе дикуном, -  уже  веселiше  сказав  я  -  Вiн,
значить, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
   - Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
   - То вiн був Крузо, а ти - Кукурузо. Якраз  пiдходяще  для  тебе  iм'я.
Пiсля вчорашнього...
   - А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить!  Га?  Зна╨ш
що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай  так  i
буде. Домовились?
   Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно,  на  роду
вже йому було написано носити вигаданi iмена.
   Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.
   РОЗДIЛ XIII
   Шука╨мо острiв
   - Так ти що - сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? - спитав я.
   - Ех, який ти бистрий! "Сьогоднi!" - розсердився Кукурузо.  -  Треба  ж
спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
   - А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.
   -  Тобi  -  звичайно.  А  менi  двадцять  вiсiм  рокiв  два  мiсяцi   i
дев'ятнадцять днiв жити. Дума╨ш - легко?
   - Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. По©демо?
   - Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
   - А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть.
Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
   - Звичайно ж, я не скажу: "Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на  безлюдний
острiв. Бувайте здоровi. Пишiть". Це ж комедiя. Нiхто ж так  на  безлюдний
острiв не тiка╨. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони
в Ки╨вi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки  Ганни  у
Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостю╨. Щось вигадаю...  Щоб  панiку  не
пiднiмав.
   - А потiм що? Як мати при©де i як довiдаються, що ти зник?
   - А менi що - хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж,  пам'ята╨ш,  три
днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко  хто  й  згаду╨.  Так  i
мене... - тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про  те,  що  його
забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив  перевести  розмову  на
iнше: - Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було,  i
дичина щоб...
   - А ти й рушницю братимеш?
   - Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною  сво╨ю
берданкою не пропаду. Ти ж зна╨ш мою берданку.  Б'╨,  як  скажена.  Навiть
краще дiдового "Зауера".
   Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися  -  хлопець  на
двадцять вiсiм рокiв на острiв тiка╨, хай потiшиться. Торiк дiд  подарував
йому на день народження берданку i  почав  брати  з  собою  на  полювання.
Кукурузо дуже пишався i сво╨ю одностволкою, i тим, що  ходив  на  справжн╨
полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене ©© не було.
   В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i  у  двiр  вийшов  дiд  Варава.
Глянув сердитим оком на нас i сказав:
   - Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
   - Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека  яка,
- прохальним тоном сказав Кукурузо.
   - Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Дво╨шник! - буркнув  дiд  i,
крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
   - Нiчого,  пiдем,  -  тихо  сказав  вiн.  -  Я  знаю  ту  "хвилиночку".
Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають,
не менш.
   Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми ©демо  на  човнi  в  плавнi
(скiльки разiв ©здили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого  нiяко©
пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до  рiчки  крадькома,  весь
час озираючись. I жодним путящим човном не  скористалися.  Хоча  всi  вони
були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати ©х  -  тут  i  мого
батька  човен  був,  i  дiдових  Варавиних  аж  тро╨   (довбанка   i   двi
плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний  острiвець,
де за великим  кущем  верболозу  лежала  ота  гнила,  зношена,  як  старий
черевик, нiчия плоскодонка, з яко© ми думали зробити, але так i не зробили
пiдводного човна i на якiй тонув  Ява.  Ми  ©©  пiсля  того  зашпаклювали,
просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не  тонула:  як  не
забувати вичерпувать,  можна  плисти.  Тут  же  пiд  човном  лежало  довге
потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн  i  не  помiтив  -  у
нього в сара© щось з десяток весел валя╨ться: i короткi - для довбанки,  i
довгi - для плоскодонок. У нас же,  зна╨те,  як  на  плоскодонках  ©здять?
Навстоячки. Сто©ш на кормi (або й на носi)  i  то  з  одного  боку,  то  з
другого пiдгрiба╨ш. Тому й весло довге. Так гребти - вмiти  треба.  Як  не
вмi╨ш, можеш тiльки - беркиць! - i годуй ракiв. Ну, ми з  Кукурузо  змалку
вмiли - нам не страшно.
   - Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться.  Бач,  тече  все-таки,
калоша стара, - сказав Кукурузо.
   Одiпхнулися ми й по©хали.
   Обiгнули острiвець - i вже  в  очеретах.  Вузенькою  стружкою  пливемо.
Гребе Кукурузо - хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак.  Гребе  тихо,
обережно - пильну╨. Стружка  звивиста,  весь  час  завороти.  Як  гребонеш
дужче, нiж треба, - разi - i човен уже носом в очерети  залiз.  Од-пахайся
потiм назад, виймай носа - морока!  Добре  гребе  Кукурузо  -  нi  разу  в
очерети не вгнався.
   Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора - геть  до  самого
дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як  риби  шмигляють.
Iнтересно!
   Все далi й далi заглиблю╨мося ми у  плавнi.  Несподiвано  за  поворотом
вiдкрилося широке плесо.  Гладiнь  -  анi  зморшки.  Бiлi  й  жовтi  лiлi©
розкиданi - як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають.  Вгледiли
нас - i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне  плесо.  Аж
гульк - метрiв за двадцять - наче й не вони, а iншi...
   Знову ми в стружку за©хали.
   Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-шi
   Качки пролетiли.
   Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають  над
нами.
   - От би рушницю! - каже Кукурузо.
   - Ага, - кажу я.
   Пливемо. '
   - Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, - гiрко мовив Кукурузо.
   - Тьху! - плюнув я в той бiк.
   Ми знов випливли на плесо,  досить-таки  величеньке,  по  якому  навiть
гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) - як по  справжньому  морю.
Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи  не
з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький  же  безлюдний
острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi  острови  вiн
позабраковував.  З  рiзних  причин.  Той  був  занадто  маленький  -  нiде
розгулятися.  В  того  береги  дуже  очеретом  поросли  -  до  води  важко
добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? - I так далi.
   I  от  перед  нами  новий  острiв.  Нiби  суцiльна  зелена  купа:  кущi
верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його  майже  весь.  Береги
заросли очеретом не цiлком - ╨ виходи до води. Чисте плесо з  трьох  бокiв
омива╨ острiв.
   - Зда╨ться, воно, - сказав Кукурузо. - Давай пристанемо.
   - Давай, - з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
   Ми пристали.
   Острiв був чудовий. Нiби спецiально  створений  для  такого  дiла,  яке
задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля - на двадцять рокiв  топити.
В очеретах, навiть зараз чути, - качки крячуть. Значить, дичини повно.  На
чистоводдi попiд берегом риба скида╨ться, сама в юшку  проситься.  Посеред
острова галявина: не те, що в цурки-палки, - у футбола грати  можна.  Край
галявини величезна стара плакуча верба сто©ть, вiтами землю пiдмiта╨ I без
куреня вiд дощу схова╨шся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
   - Курiнь я тобi поможу зробити, - сказав я, - ти ж зна╨ш, як  я  куренi
роблю.
   По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв  у
селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину  хат
у селi вiн будував.
   На обличчi в Кукурузо було вагання:
   - Робiнзон, звичайно,  все  сам  робив.  Бо  ж  вiн  один  потрапив  на
безлюдний острiв.
   - Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, - заперечив я. - Не  можна  ж
точно копiювати.
   Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не
став сперечатися. Я  тут  же  витяг  з  кишенi  великий  складаний  нiж  з
дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже  любив  рiзати  щось
сво©м ножем, нiколи не розлучався з ним,  i  вiд  безконечного  носiння  в
кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
   Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi  мiй
верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце,  загострював  палицi  для
каркаса.
   Незабаром пiд старою вербою  вже  стояв  прекрасний  просторий  курiнь,
мiцний-мiцний (нiякi бурi  не  страшнi)  i  такий  затишний,  що  аж  менi
захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений сво╨ю роботою.
   - Всi двадцять рокiв просто©ть - гарантiя! - впевнено сказав я.
   Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу,  i
заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна,  ми  аж
до самiсiнько© хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що
дiд iще не прийшов.  Кукурузо  не  помилився:  дiдова  "хвилиночка"  вмiла
розтягуватись до кiлькох годин.
   - Ну що? Дiда  нема,  можна  зараз  зiбрати  все  необхiдне,  -  сказав
Кукурузо - Сьогоднi все приготу╨мо, перетягнем до човна, а завтра...
   - Значигь, вирiшив уже завтра? - спитав я.
   - Аякже... Ти що! Через кiлька днiв мати при©де...
   Кукурузо ходив по хатi,  задумливо  взявшися  рукою  за  пiдборiддя,  i
примiрявся, що брати з собою.
   - Перш за все ложку, - вiн витяг з буфета  щербату  дерев'яну  ложку  i
застромив ©© за пояс. - Солi обов'язково, без  солi  пропаду.  -  Вiдсипав
собi в ганчiрочку пiвпачки солi - Хлiба! - з сумом глянув на  зачерствiлий
окра╨ць, що лежав на-столi. - Мало...
   Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
   - Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас ╨, - заспоко©в я його.
   - Чаю? - вiн покрутив у руках цибик з ча╨м. -  Обiйдеться.  Це  тодi  й
чайник треба. А в нас один...
   - Лiхтарика не забудь. Згодиться, - нагадав я.
   - Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
   Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки  сокиру,  що  стояла  в  кутку  бiля
порога:
   - Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
   - Що вiн - жонглював ними, чи що? - здивувавсь  я.  -  Нащо  йому  було
стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
   - Ти дуже розумний! - розсердився  Кукурузо.  -  Мовчи!  Ти  нiколи  на
безлюдному островi не жив - не переч!
   В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд.  Кукурузо  так  i
застиг з сокирою в руках.
   - Ов-ва! - спокiйно вимовив дiд. -  Меблю  рубати  здумав?  Ану  постав
сокиру на мiсце! Дво╨шник!
   - Та я нiчого, - замимрив Кукурузо. - Я... я...  хотiв  показати  йому,
яка в нас сокира добра... замашна... вiн каже, що в них краща... Еге ж,  у
нас краща, дiду?
   Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
   - Ху! Мало не засипались! - уже за клунею видихнув Кукурузо. - I як  ми
не почули його крокiв!
   Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi  кроки
чути здаля. Дiд  ходить,  як  на  лижах,  не  вiдриваючи  нiг  вiд  землi:
човг-човг, човг-човг. Зда╨ться, ледве ноги переставля╨, от-от упаде.
   Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця  по  чорнотропу  дiд  може
прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят -i хоч би що.
   Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорю╨мо, як краще  перетягти  все
необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з  хати
i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнi╨, вже я (щоб Кукурузо  був  у
дiда на очах i не викликав пiдозри)  нищечком  перенесу  все  у  човен.  А
завтра...
   РОЗДIЛ XIV
   Робiнзон Кукурузо висаджу╨ться на безлюдний острiв
   Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий:  пiвнi  спiвають,
гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився  бiля  тину  i  пiдглядаю  у
шпарку, що робиться на подвiр'© в мого друга.
   Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в
човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на  зиму),  i
сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища - ну, то нiчого,
на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв  накопано
повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово  "бички"  закреслив  i
написав олiвцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в  томатi").  I  харчiв  цiла
торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все  в
порядку.
   Тепер лишилося одне - вiдпроситися в дiда.
   Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля  нього
й канючить.
   - Дiду!
   - Га?
   - Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
   - Одчепись.
   - Дiду!
   - Га?
   - Так я пiду.
   - Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Дво╨шiшк!
   Помовчали трохи. Потiм знов.
   - Дiду!
   - Га?
   - Менi з вами скучно.
   - Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
   - Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я ©© скiльки не бачив.
   - Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив...
   - Я вам i самосаду принесу. Ви ж зна╨те, який у тiтки Ганни самосад.
   - У мене свiй ╨ не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
   - Дiду!
   - Га?
   - То я пiду. Да?
   - От пристав, як сльота до плота! А вроки?
   - Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму.  От  поспита╨те  в  тiтки  Ганни
тодi.
   Я прича©вся й думаю: "Ох,  i  важко  у  наш  час  тiкати  на  безлюдний
острiв!"
   - Дiду!
   - Га?
   -  Я  тiльки  на  пару  днiв.  З  мене  ж  усе  село   смi╨ться   пiсля
вчорашнього... От якi ви, ©й-богу!
   - Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
   Знову помовчали.
   - Дiду?
   - Га?
   Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi урива╨ться терпець i вiн каже:
   - От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я  тебе  не  бачив.
Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка  Ганна  скаже,  що  вроки  не
вчив, - цього держака скушту╨ш. Дво╨шник!
   Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг  у  хату  (а  то  ще  передума╨
дiд!), схопив "Граматику" i - до ворiт. Тодi раптом  спинився,  обернувся,
потупцяв на мiсцi, зiтхнув:
   - Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
   - Iди-йди! - буркнув дiд,  Хiба  вiн  знав,  що  то  проща╨ться  з  ним
Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв...
   На вулицi я при╨днався до Кукурузо.
   Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в  човна  i  мовчки  попливли  у
плавнi.
   Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити  за
литку то мене, то  мого  друга.  Не  розумiло  урочистостi  моменту  дурне
собача!
   Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
   У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
   I от востанн╨ сто©мо  на  березi  коло  човна.  Похнюпившiйсь  довба╨мо
носками черевикiв землю. Сто©мо i  зiтха╨мо.  Треба  прощатися,  а  ми  не
зна╨мо, що кажуть у таких  випадках  на  прощання.  Адже  не  на  день  ми
проща╨мось, не на мiсяць, не на рiк навiть,  а  на  цiлих  двадцять  вiсiм
рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так
довго.
   Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його  передню
лапу, потиснув:
   - Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з  харчами
буде... Не бiйсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо...
   - Аякже!.. - не дав я йому договорити.
   I змовк, думаючи,  що  б  же  йому  ще  таке  сказати  заспокiйливе  на
прощання.
   - А тi дво╨ таки не  шпигуни,  -  сказав  я.  -  Справжнi  шпигуни  нас
придушили б отам у кукурудзi. I нiхто  б  не  знав.  Вони  ж  точно  тепер
знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай -  нiхто  про  нас  все
одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору...
   Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
   I знову ми сто©мо й мовчимо.
   - Ну так що? Давай ©дь уже! - не витриму╨ нарештi Кукурузо.
   - А ти що, поспiша╨ш? - кажу я.
   - Та н╨, я нiчого, але взагалi... Тобi ж додому треба. Хлопцi,  мабуть,
у футбола зараз на вигонi гуляють.
   - Та! - махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi  хлопцi.  А
сам думаю: "Невже оце Кукурузо нiколи в футбола  бiльше  не  гулятиме?  От
бiдний хлопець!" I так менi його жаль стало! Такий же вiн  воротар  добрий
був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
   Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
   - На, - кажу, - тобi пригодиться Ти ж зна╨ш, який це ножик. Як  бритва.
Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
   Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди  заздрив  менi  через
оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай  йому
буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
   Я ще раз  лiхнув,  полiз  у  другу  кишеню  i  дiстав  коробочку  з-пiд
сiрникiв.  Там  лежали  гачки  для  удочок,  якi  подарував  менi  батько.
Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi -  на  верховодок,
плiток та карасiв, i бiльшенькi - на йоршiв, окунiв та лящiв; i  великi  -
на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi -  трiйчастi  -  на  сомiв  та
iншого риб'ячого звiра.
   - Лови, - кажу, - на здоров'я.  Рибою  ти  тепер  забезпечений.  Тiльки
зна╨ш, як я до тебе колись при©ду, то й менi даси половити. Дуже я звик до
цих гачкiв.
   Чого я так сказав - не знаю. Я ж ще  й  разу  не  ловив  ними.  Мабуть,
усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж  ножика.  Кукурузо
вiдчув це:
   - Та нащо. Не треба. В мене ж ╨сть.
   Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини
сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж
лиша╨ться на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона
I нiхто його бiльше не побачить. Навiть  листа  йому  написати  не  можна.
Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi ╨ адреси,  а
в нього нема╨. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
   - Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер нема╨ адреси.
   - Ну то що?
   - Як - "ну то що"? Адреси нема╨, розумi╨ш! Виходить, нiби ти взагалi не
живеш на свiтi.
   - А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо.
   - Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
   - Давай. Я хiба що - проти? А як?
   - Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв  iменi  Врангеля,
острiв  Мадагаскар,  острiв  Таймир.  Нi,  то,  зда╨ться,  пiвострiв.  Ну,
як-небудь так.
   - Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подоба╨ться.
   - Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, яко© ще нема.
   Кукурузо задумався. Довго ворушив губами,  мабуть,  перебираючи  в  умi
назви. Потiм сказав:
   - А зна╨ш що - хай буде  iменi  Переекзаменовки.  Переекзаменовка  мене
сюди привела, i хай буде iменi ото© клято© переекзаменовки. Тако© назви ще
нема - ручаюсь.
   Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав)
з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки.  Хтозна,  може,
колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це  на  уроцi.  "Острiв
Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому  провiв  у  самотностi  майже
тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо". I  якийсь  телепень
одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
   - Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому
островi не те що двадцять  вiсiм  -  сто  рокiв  прожити  можна  Аби  риба
клювала.
   - Я теж так думаю.
   - Ну, прощай!
   - Прощай.
   Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.
   Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
   - Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув.
Пробач.
   Я теж зiтхнув i сказав:
   - I ти пробач, що я тодi, пам'ята╨ш, твого картуза на вербу закинув.  I
взагалi пробач, коли що не так.
   - Прощай! - сказав Кукурузо.
   - Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
   Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один
на безлюдному островi.
   Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп  цього
зробити сам, без сторонньо© допомоги. Бо в нього  не  було  човна.  А  без
човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня.
   Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого "пiдводного" (ми ж  будь-яким
човном могли скористатися для переправи на острiв),  але  вiн  категорично
вiдмовився.
   - Це несерйозно, - сказав вiн. -  Це  було  б  нiби  якась  прогулянка:
набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт  -  чорта  лисого  вiн
сидiв би так довго один  на  островi!  Не,  треба  по-справжньому.  Нiяких
човнiв, нiяко© можливостi повернутися.
   Геро©чна був людина Робiнзон Кукурузо.
   РОЗДIЛ XV
   Перший  день  на  островi  iменi  Переекзаменовки.  Роздiл,  розказаний
Робiнзоном Кукурузо сво╨му другу i однокласнику Павлушi
   Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i по©хав, i  як  зник  уже  за
очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися  то  така  тиша  раптом
настала - нiколи я тако© тишi не чув (навiть тодi, коли  вуха  менi  пiсля
першого  з  берданки  пострiлу  позакладало).  Стою  я  й  не  дихаю,  мов
закам'янiв.  Тиша-тиша..  I  тiльки  небо,  зда╨ться,  дзвенить,  -   нiби
величезною голубою мискою мене накрито. I я  пiд  тi╨ю  мискою  один,  мов
мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
   Стою я i, що робити, не знаю. I  поспiшати  менi  не  треба,  i  робити
нiчого. Хоч стiй, хоч через  голову  перекидайся  -  все  одно.  Нiхто  не
бачить, нiкому до цього нема дiла.
   Погано менi було. I головне, ота  клята  думка,  що  сам  я  звiдси  не
виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево - нiчого не допоможе. Я б
не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу ©сти.  Ти  пам'ята╨ш,  я
так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене  до
тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там  зна,  що  воно
далi буде. Вирiшив  наловити  риби.  Вибрав  мiсцину  пiдходящу,  розмотав
удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду,
жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть.  Не  клю╨.  Я  вже  й
плював на черв'якiв, i мiняв ©х, i з  мiсця  на  мiсце  переходив  -  нема
кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбира╨. Сиджу я, слину ковтаю i
шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж ©сти хочу". А поплавцi,
мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби.  Плава╨
мiй снiданок пiд водою i нiяк його  не  дiстанеш.  Нервую  я,  раз  у  раз
вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв  якiв
©ж. Тьху!
   Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж  прекрасно,  що  клю╨
або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж  до
вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося  тим,  що  зачепив  я
гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти  менi
подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до  торби  з  харчами  -  не  мiг
бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила.  Лiг
голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно.  Довго,  мабуть,
спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить -  шкварчить  на  небi,
мов я╨чня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем  горять.  Обпiкся  я  на
сонцi. Пiшов умився - пече. Мокро© землi приклав - пече. Згадав - сметаною
або кисляком треба. Та де ж ©© взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув,  що
безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп "Свiтла зоря", де
сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече!
Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи,  та  хоч  пече,
але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз
я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.
   Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати  ножем
i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий  нiготь.  Зразу
пальця в рот. Смокчу - не висмокту╨ться, зубами давлю -  не  видавлю╨ться.
Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не  хочеш?  -
сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити.  Бiжи,  чого  ж  ти  не
бiжиш?" Трохи не заплакав я вiд безсило© лютi  -  таку  потрiбну  рiч,  як
голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але  дуже  колупати
боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало  того,  що  iз
скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох  i  попомучився!  Аж  мокрий
став. А скабку так-таки всю й не вийняв  -  маленький  кiнчик  лишився.  I
потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.
   Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть  дивитися
боявся, бо знав, що як  пiдiйду  до  торби,  то  завтра  доведеться  землю
гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув
удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли  витяг
нарештi першого пiчкура!  Вiн  був  маленький,  як  палець,  але  вiн  був
дорожчий менi за  отого  пiвметрового  щупака,  що  ми  з  тобою  впiймали
минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а мо╨ серце трiпотiло  у  грудях.  Я
навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм  пiшли  окунцi,  краснопiри,
карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка  з
черв'яками. А  коли  помiтив-вони  розповзлися  по  всьому  берегу.  Я  аж
пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв  i  риби  не  буде  Куди  ж  ви  тiка╨те,
черв'яки?! На кого мене  покида╨те,  дорогенькi?!  Кинувся  я  перед  ними
навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та  бiльшiсть  уже  в  землю
поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я  чверть  банки  вiднайшов...
Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.
   Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку  у
старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода  википа╨
- весь час доливати доводиться.  I  пiд  дном  щось  шипить  i  шкварчить.
Придивився - аж то моя  каструля  тече-протiка╨.  I  як  же  я  ранiше  не
помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я  тепер  робитиму?  У
такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не
каструля. А iншо© в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.
   Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому  на  берег  море
пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть  грошi.  Захотiв  дванадцять
сокир - на тобi дванадцять  сокир.  Захотiв  сорочки  шовковi  -  на  тобi
сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку,  що  не  тече.  Хоча  б
одненьку! Та де там. Хiба дочека╨шся тут, у плавнях, кораблекрушенiя!  Хоч
сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенi╨  ки©вський  мисливець  Папуша,
втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка ╨. А  то
ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i  перекинувся.  Та
хiба вiн дасть добру пропасти  -  до  пiвночi  бороду  у  водi  мочив,  по
картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував
з бороди. Нi, на кораблекрушенi╨ менi годi й надiяться'
   Посьорбав я з огидою недоварено©  юшки,  яка  ще  не  встигла  витекти,
пожував напiвсиро© риби i сиджу.
   Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi  насунула.
Навiть зорi на небi не видать  -  хмарно.  Тiльки  вуглинки  в  догорiлому
вогнищi жеврiють. Ти ж зна╨ш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти
в серце страх прокрада╨ться - слизький i противний. Треба щось робити,  бо
зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз  у  курiнь,  намацав
лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з укра©нсько© мови (ти ж  зна╨ш,
я i зошити, i "Граматику" про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки  вчитиму).
Олiвець вiдшукав у торбi.
   Тебе диву╨, правда, чи, бува, не уроки я вчити  зiбрався?  Нi!  Щоб  ти
знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подi©, якi
з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi.  А
на островi без щоденника не можна.
   Ну, пiдряд писати, ти ж зна╨ш, я не можу. Я тобi не письменник.  Навiть
бiльше - я по письму переекзаменовщик.  Вирiшив  я  коротенько  записувати
тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив
таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй  зверху  написав
"Пригоди" (це хороше, це для мене, ти  зна╨ш,  взагалi  у  життi  головне,
заради цього я й на острiв висадився, без пригод мо╨  життя  -  не  життя,
особливо на островi). У правiй половинi написав зверху "Непри╨мностi"  (що
ж поробиш, як трапляються).
   Довго я думав, довго гриз олiвця i  нарештi,  написав.  От  що  в  мене
вийшло.
   Пригоди 1.
   Наловив риби i з'©в.

   Непри╨мностi
   1 Обпiкся на сонцi
   2. Загнав пiд нiготь скабку.
   З Загубив гачка (одного з кращих).
   4. З'©в пiвторби харчiв.
   5 Втекли майже всi черв'яки
   6. Протiка╨ каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму  (хоч  у  жменi
вари).
   Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А непри╨мностей  аж
шiсть, i всi здоровеннi, як акули.
   Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна  i  чвиркаючи  собi
над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi  не
хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по  хмиз  треба  було  йти  у
темнющi непривiтнi заростi!).
   Лiхтарик у мене, ти ж зна╨ш, "динамiчеський", вiчний, нiяких  батарейок
не треба. Але оте чвиркання... Чвирка╨ш - ╨ свiтло.  Не  чвирка╨ш  -  нема
свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини
пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем  об  край
столу стукнувся.
   Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде.
   Спати менi не хочеться - вдень  виспався.  Вийшов  я,  сiв  на  березi,
охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi  снуються:  про  село,  про
школу, про тебе (що це ти там зараз поробля╨ш, - спиш уже, мабуть)...
   Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля  козацька,  -  висвiтлив
плесо срiбним присмерком.
   Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру
нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою.
Я дивлюсь собi на воду i думаю.
   Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за
очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це  було
найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i
довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи  не  привидiлось.  Нi!
Човен линув прямо до острова. Збiльшувався,  збiльшувався,  як  на  екранi
кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце мо╨
забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях?
Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я?  То  ж  тiльки  старi  баби
неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер!  Барабанщик  у  загонi!  Я  вiрю  в
радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi,  не  треба  боятися  I
враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна  розуму,  що
два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це  Гунька?  Що,
як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi?  Гунька!
Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може  побачити  мене,
подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець  був  уночi  в
плавнях!), i задушить. Задушить - i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч
плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли  в  мене  по  спинi  -  холоднi,
слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув  на  шиi  -  здушило  горло,
дихнути важко.
   Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще
чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в  воду,  наче  когось  з
човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга.  Я
не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився,  ступив  задерев'янiлими  ногами
кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом -  на  когось  наштовхнувся...
Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв  у
мене в горлi - не  вирвався.  Я  сiпнувся,  брикнув  ногами,  впав.  Хтось
навалився на мене, дряпонув по обличчю i...
   Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обрива╨ться, бо Павлуша в цьому  мiсцi
ойкнув i почалася розмова, яко© читач не зрозумiь, доки не почу╨  про  те,
що сталося того дня i то© ночi з Павлушею Завгороднiм.
   РОЗДIЛ XVI
   Павлуша Завгороднiй знову розказу╨ про те, що вiн робив у той день i  в
ту нiч
   При©хав ото я  з  острова  Переекзаменовки,  де  залишигi  свого  друга
Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.