нула б увагу на крупнi бруньки, що рясно лиснiли в слабому промiннi сонця, а нинi... нинi ©© не бентежило навiть голосне пищання синиць. Знову й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало i без того незагойнi сердечнi рани все оте пережите, муками перемучене в Мiнську. Воно вчувалося то здавленим, пригнiчено-благальним: "Квiток!.. Бiльше квiтiв...", то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквi╨м в убогiй церковцi на околицi мiста, то та╨мничим - на ©© адресу - шепотом юрби: "А хто ж ота?.." Назустрiч спогадам десь аж iз дна душi вихоплювались безгучнi зойки, судомили ©©. "Треба вiдпочити! - мiркувала. - Сьогоднi ж напишу Кобилянськiй". Повз не© пройшла група студентiв. Молодь швидко розтiкалася парковими дорiжками. Виходили, як помiтила Леся, з теплиць, поблизу яких сидiла. Одна постать привернула ©© увагу, в нiй було щось знайоме. "Зюма! - майнуло в думках. - Де вiн тут узявся! Що робить?" Устала, пiшла назустрiч давньому плеядiвцю. "Таки вiн! Те ж саме, батькiвське, пенсне... Тiльки одяг уже свiй, не з чийогось плеча..." Зюма, видно, пiзнав ©©, усмiхнувся. - Здрастуйте, Лесю. Не забули? - Як можна! Але скажiть, на бога: де ви пропадали, звiдки виринули? - Довга iсторiя, - махнув рукою Зюма. - Було нас, як то кажуть, по всiх усюдах, А зараз знову сюди. - Рада вас бачити. Як ви змужнiли!.. - Роки! Лiта дiйсно переiнакшили його. I на краще. Правда, в нього ще лишилося трохи сором'язливостi (це Леся помiтила по тому, як вiн зашарiвся, потискуючи ©й руку), зате з'явилася твердiсть у голосi, в поглядi. Вони пiшли дорiжкою попiд парканом. Зюма розповiдав про сво╨ життя-буття. - А що ви робили в теплицях? - запитала Лариса. - Наскiльки менi вiдомо, ви не ботанiк. - Скажiть, будь ласка, батько передав вам запрошення i адресу лiкаря Горощенка? - замiсть вiдповiдi запитав Зюма. - Передав. Але я нiчого не розумiю, - насторожилась Леся. - Хто такий Горощенко? Зюма всмiхнувся. - Якiв Олексiйович Горощенко - це я. Лесин подив змiнився захопленням. - Ви? Це ваше псевдо? - Так. Задля конспiрацi©. А хотiв я вас бачити ось з якого приводу, Ларисо Петрiвно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьi", то Крохмаль просив частину газет направити вам. - Я маю ©х взяти сама? - Нi, чому ж? Сьогоднi, якщо ви готовi, до вас зайде робiтник, наш агент. Вiн принесе вам сво© поезi©. Розумi╨те? Леся ствердно кивнула. - А тут, - Горощенко поглядом вказав на теплицi, - тiльки що вiдбулося зiбрання. Читали вiдозву Володимира Ульянова з приводу ста вiсiмдесяти трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання - правильно скерувати ©хню енергiю. Студентiв треба по╨днати з робiтниками. Самi вони нiчого не вдiють. ...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрiвна мiркувала: "Отже, мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас i смутило: "Що зможу я в такому-от станi? " ...У недiлю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок, кафе глитали i тут же викидали назад вiдвiдувачiв. Дрiбнi чиновники i конторники, ради недiлi посланi жiнками за ©стивом, наймички i домогосподарки, мiщанки й при©жджi з навколишнiх сiл та мiстечок моталися в пошуках продуктiв та рiзного краму. Бiля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткi вiд зимово© унiформи полiца© спочатку не звертали на це уваги. Та коли Круглоунiверситетським i Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися арсеналь-цi, охоронцi порядку занепоко©лися. Тривожно засюрчали свистки. "Розiйдись!", "Припинити неподобство!.." - залунало над головами. Натовп сколихнувся, загомонiв ще дужче. Вгору раптом скинулись кiлька невеличких червоних корогов та чимало по-рiзному, часом i невмiло зроблених написiв: "Вернути 183-х", "Протесту╨мо!", "Геть самодержавство!" - Товаришi! Гомiн, свистки - все миттю змовкло од несподiванки. Голови, мов по командi, повернулись. Молодий, невисокий чоловiк (Лариса Петрiвна знала його: це був член пiдпiльного комiтету Валах) стояв на якомусь пiдвищеннi i говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правiй руцi кашкетом: - ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далi терпiти безправ'я та злиднi. Кращих наших синiв i дочок гноять у тюрмах, на каторзi, мордують у солдатських ротах... Навколо знов залунали свистки, заметушилась полiцiя... - Доведемо ж, товаришi, що й ми сильнi... Нашою згуртованiстю ску╨мо той молот, що розiб'╨ кайдани самодержавного гнiту! Промовець пiрнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши немiцний полiцiйний кордон, ринула на Хрещатик i посунула до Думського майдану. По дорозi вона з обох бокiв обiгнула трамвай, що стояв на зупинцi, вийшла на колiю. Трамвай дзеленчав, худий, у форменцi й окулярах водiй раз у раз висовувався у вiконце, кричав, погрожував, але нiчого вдiяти не мiг. Зрештою, мабуть, на вимогу пасажирiв, вiн зупинив трамвай зовсiм. Бiльшiсть тих, що ©хала, вискочила i одразу ж загубилася в юрбi, дехто лишився сидiти. Фундукле©вською i Прорiзною пiдходили новi загони. Це з Шулявки, вокзалу, частково з Лук'янiвки iшли студенти Ки©всько© полiтехнiки. Комерцiйного iнституту" робiтники Пiвденно-росiйського, Гретера i Криване-ка, залiзничних майстерень. Вливаючись у загальний потiк, вони на повнi груди пiдхоплювали почату кимось пiсню: Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра... Леся i Горощенко стояли на розi Микола©всько© i Хрещатика. Тут зiбрався чималий натовп цiкавих, дiтвори. Чулися то захопленi, то лайливi вигуки. Звiдусiль натискували, та прорватися на головну артерiю не дозволяла заслона з полiцi© i солдатiв. Колона демонстрантiв наближалася до майдану. Переднi, де маяли червонi полотна, - тiсно, плiч-о-плiч, а далi вiльнiше, ширше. Здалеку вулиця нагадувала збурену рiку, яка загрожувала от-от вийти з берегiв. Лариса Петрiвна схопила Горощенка за руку. - Скiльки люду! - Очi ©© горiли завзяттям. - Титан пiднявся, розправля╨ плечi грiзнi... "Яка б це була радiсть Сергi╨вi! - скинулась думка. - I йому, i Ювеналiю Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пiсках..." ©й чомусь пригадалися всi тi, хто полiг у нерiвнiй борнi: i Мельников, i Ковалевський i багато-багато iнших вiдомих i маловiдомих геро©в. Здавалося, дух ©хнiй вита╨ сьогоднi тут, у лавах демонстрантiв. Перед ними вiдкривалася частина майдану з трамвайним заворотом i лiнi╨ю вгору, на Мало-Житомирську. Леся бачила, як бiля величезно© крамницi Торлiна i напроти, коло кафе-шантану "Олiмп", купчився люд. Що дiялось у глибинi, там, де громадилась споруда мiсько© думи, не було видно. Та ось на майданi захвилювалися, забiгали; Лариса Петрiвна помiтила, як попiд стiнами, розганяючи народ, шикувалися постатi в шинелях. Частина тих, що стояли, ховалась у пiд'©здах, будинках, решта кинулась у бiк Володи-мирського спуску й на Iнститутську, та, зустрiвшись з кiнною полiцi╨ю, що поспiшала до думи, повернула назад, напроти демонстрацi©; зiткнувшись iз нею, розiгнанi подiлилися на ще меншi потоки, аж поки не змiшалися з загальною масою. Переднi шеренги демонстрантiв уже виходили на майдан. Поминувши крамницю, вони повертали лiворуч, до думи. За якихось кiльканадцять хвилин щойно змертвiлий плац заряснiв постатями, зацвiв корогвами, транспарантами, рiзноколiрними хустинами. Та не встигла вилитися на майдан i половина процесi©, не встигли посланцi пiти i висловити властям сво© вимоги, як у масу людей з ходу врiзалася кiнна полiцiя. На майданi зчинилося безладдя, знявся галас. Закричали й поблизу. Леся i Горощенко одiйшли вбiк. - Як комiтетчики? - занепоко╨но спитала Лариса Петрiвна. - Гiрше буде, коли тi, що оточили майдан, не зрушать з мiсця. Через ©хнi ряди не прослизнеш. На всякий випадок, у крамницi сидять нашi люди. Валах попереджений. Налiт кiнно©, очевидно, був сигналом i для пiшо© полiцi©. З пiд'©здiв вискочили десятки "фараонiв" i зголоднiлими псами накинулись на середину i хвiст колони. Демонстранти не витримали, кинулись врозтiч. Деякi вiдбивались камiнням, держаками од транспарантiв. Чималий гурт робiтникiв i студентiв прорвався на Микола©вську i помчав угору. Горощенко одвiв Ларису Петрiвну в безпечнiше мiсце. II Лист од Кобилянсько© вже давно лежав на столi, нагадуючи про запрошення i гостиннiсть його авторки. Та й сама Лариса Петрiвна вже кiлька разiв призначала строки вiд'©зду, а от вибратися нiяк не могла. Причин знаходилося чимало. Треба було владнати перед дорогою дещо особисте, трохи перепочити пiсля Мiнська i останнiх домашнiх справ, головне ж - вона мала виконати одне вельми важливе доручення Ки©вського комiтету РСДРП. Власне, це доручення не було для не© новим; як i ранiше, мова йшла про видання нелегально© лiтератури. Однак цього разу питання ставилося гострiше. Змiцнений вiдданими iскрiвцями. Ки©вський комiтет провiв рiшучий наступ на економiстiв. Для ведення широко© агiтацi© необхiдна була лiтература. Нелегальнi друкарнi пiсля розгрому, що стався в мiстi кiлька рокiв тому, повiльно вiдновлювали свою роботу. Треба було шукати виходу. Довiдавшись, що Леся Укра©нка ви©здить за кордон, ки©вськi соцiал-демократи доручили ©й органiзувати там видання потрiбних книг та брошур. Частина з намiчених перекладiв ("Хто з чого жи╨" Дiкштейна, "Манiфест Комунiстично© партi©" К. Маркса та Ф. Енгельса i ще деякi) вже була зроблена самою Лесею або з ©© активною участю, iншi доводилось ждати: товаришi, залученi до цi╨© справи, барилися... Майже через мiсяць пiсля повернення з Мiнська, нiскiльки не вiдпочивши, Лариса Петрiвна зрештою вирвалася з Ки╨ва. У подвiйному днi ©© чемодана лежали рукописи майбутнiх видань, зверху - бiльше для маскування - деякi власнi папери та книги; голова трiщала од утоми, думок, безперервних балачок сусiдiв. Треба ж було ви©хати саме в недiлю! Тiснота, задуха. У вагонi повернутися нiде. I так - яких-небудь шiстнадцять годин!.. У Львовi Косачiвну зустрiчав Труш - художник, чоловiк Ради Драгоманово©. Дивак! За бiганиною переплутав днi i вчора аж тричi виходив на вокзал. Сьогоднi все ж прибiг вчасно. I кiмната, яку приготував для не© в готелi "Централь", поряд iз сво╨ю майстернею, гарна. Свiтла, затишна. Бо зупинитися зараз з ©© настро╨м у когось iз знайомих - i собi горе, i людям клопiт. А так - незалежна. Куди захотiла - пiшла, кого забажала - побачила. Пiсля короткого перепочинку вони зробили невелику прогулянку мiстом, завiтали до редакцi© "Лiтературно-наукового вiсника". Ларисi Петрiвнi хотiлося одразу ж побачити Франка, а знайти його в такий час можна було тiльки на роботi. Iван Якович справдi сидiв за сво©м столом. Забачивши гостю, спокiйно пiдвiвся, пiшов назустрiч. На високiм, обрамленiм ясним буйним волоссям чолi та ж постiйна задума; сумовитi, працею перевтомленi синi очi засвiтилися радiстю. - А-а, здоровi були, - обiзвався м'яким, лагiдним голосом i простягнув обидвi руки - нiби хотiв обняти. Довго не засиджувались: одне, що Леся не зовсiм добре себе почувала, по-друге, перед Франком лежала якась нагальна робота. Домовилися зустрiтись у нього вдома. - Йване, - звернувся Франко до Труша, - а Лариса Петрiвна вже видiли свiй портрет? - Таж думка була, аби разом поглядiли, - мовив художник. - Ну то йдемо. - А де ж вiн? - запитала Леся. - Ге! Ось побачите. Вони спустилися на перший поверх, до просторо© зали, що нагадувала чи то художню майстерню, чи то салон. На стiнах, пiдставках, просто на мольбертах, у рамах i без рам висiли й стояли полотна - портрети, кра╨види, вiйськовi баталi©. - Ану-ну, чи вiдшука╨те себе, - жартував Франко. - Чи, може, доведеться показувати? - Ви ж бачили, Iване Яковичу, i, зда╨ться, були добро© думки, - не в тон йому вiдповiв Труш. - Е-е, то я, а це ж Лариса Петрiвна. Як ви не розумi╨те? Я за всеньке сво╨ життя пензля в руцi не тримав, а вона, вiдайте, студiювала цю штуку. - Толку з мого студiювання, - скептично кинула гостя. - Та й що то були за студi©? - Вона таки знайшла портрет, зупинилася. - Ну от... "З кого вони портрети пишуть?" Нiби я i справдi якась визначна особа... Смiшнувато на це дивитись. - От, чули, маестро? - пiдхопив i по-сво╨му страк-тував Франко ©© останнi слова. - Я ж вам казав. Пожартували, подивилися iншi полотна i розiйшлися. У себе в кiмнатi Лариса Петрiвна виклала перед Трушем усi, що ©й дiсталися, фото Мержинського. - Маю до вас, друже, прохання: напишiть портрет цi╨© людини. Ви зна╨те, ким вiн для мене був... Чотири днi провела Леся Укра©нка у Львовi. Погостила у Франкiв, навiть з'©здила за мiсто, на Софi©вку, де Iван Якович закладав дiм та садив чималий сад, одвi-дала деяких знайомих, а бiльше вiдсиджувалася в кiмнатi, бо погода видалася ще гiрша, нiж колись у Мiнську. Проте i в готелi не було спокою: заходили тi, в кого вона не побувала, Трушевi приятелi i чимало iншого люду. Другого чи третього вечора вiдбулася зустрiч з Ганкевичем. Лiдер галицьких соцiал-демократiв прийняв ©х у сво©й розкiшно умебльованiй вiтальнi. Слухав неуважно, через що Ларисi Петрiвнi доводилося терпеливо повторювати одне й те ж пояснення чи прохання. Рукописи все ж прийняв, пообiцявши незабаром повiдомити свою остаточну думку. - Щось мене не захоплю╨ цей Ганкевич, - одразу, як тiльки вийшли, подiлилася сво©м враженням Леся. - Справдi, вiн сьогоднi наче не в гуморi, - згодився Труш. - Та то пусте, аби видрукував. - Авжеж, а тiльки якесь внутрiшн╨ чуття пiдказу╨ менi, що справа тут не зовсiм надiйна. Добре буде, коли ви та, може, ще й Iван Якович нагадуватимете йому. - Щодо мене - я не дам йому спокою. Повернувшись до готелю, Лариса Петрiвна упала, мов пiдтята: втома валила з нiг... Наступного дня кур'╨рський Варшава - Бухарест мчав ©© до Чернiвцiв. III Ольга Юлiанiвна була старша за Ларису Петрiвну на вiсiм рокiв. Незважаючи на цю все-таки значну вiкову рiзницю, вони любили одна одну любов'ю, на яку були спроможнi лиш ©хнi великi - з огляду на те, скiльки вмiщалося там горя людського i людських почуттiв, - серця, дiлилися найiнтимнiшим. В ©хнiх бiографiях чимало подiбного: обидвi народилися в сiм'ях дрiбних урядовцiв; обидвi самотужки здобували освiту; обидвi кохались у книжках, лiтературi, а ще бiльше - в самобутнiх пiснях та легендах, природi сво©х казкових кра©в. Як i Леся, Кобилянська навiть здумати не могла свого iснування без постiйного спiлкування з народом. Коли перша вздовж i впоперек сходила та з'©здила рiдну Волинь, друга знала кожний мальовничий куточок вiчнозелено© Буковини, чуйно дослухалася ©© гомону. I та, й друга жадiбно припадали до спiльного джерела - життя народу, пили з нього цiлющi соки, на яких таким крицевонезламним зростало ©хн╨ полум'яне, ©хн╨ невмируще слово. Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, ©хнi твори читали дво╨ сердечних друзiв - Iван Франко та Михайло Павлик. Сталося так, що тодi ж, перебуваючи у Вiднi, через Павлика ознайомилася з ©© "Лореляй" i Леся. I як же тепло вiдiзвалася! Щоправда, Лариса Петрiвна приписала ©й вплив Жорж Санд i ще декого з модних французьких письмовцiв, але подружили вони з тих пiр назавжди. Молодша товаришка гаряче цiкавилась Кобилянською, пiзнiше запросила ©© до себе, в Зелений Гай. О, та по©здка! Новi друзi, палкi суперечки, розмови... Кобилянськiй нiколи ©х не забути! Не померкнуть у пам'ятi Ки©в, Днiпро, Тарасова могила на крутiй Чернечiй горi. Цiлий свiт - великий, до того незнаний - розкрився тодi перед Ольгою, вона нiби народилася вдруге... Кобилянськi мешкали аж на другiм кiнцi Чернiвцiв. Од вокзалу треба було поминути центр мiста, спуститися вниз, до схiдно© околицi, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою - Новий Свiт. Будинок N 61 однi╨ю сво╨ю стороною приставав до пологого пiдгiр'я, залишаючи зовсiм мало мiсця для двору Щоб грунт не сповзав i не змивався дощами, господарi закрiпили його високою кам'яною стiною, зробивши в нiй вузенькi, з арочним перекриттям, схiдцi нагору, де зеленiв молодий невеликий садок. Сiм'я - батько, сiмдесятип'ятилiтнiй патрiарх "староруського" напряму, схожа на святу Анну з малюнкiв Леонардо да Вiнчi мати, два молодшi брати - розмiщалася в чотирьох кiмнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гiмназисти, але тiснiше вiд того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влiтку, бажаючi проводили вечори, а то й днi, бо веранда була засклена, тiниста, затишна. Гостю Ольга Юлiанiвна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарiзно! Стiльки не бачитися, стiльки пережити за цей час i розiйтись по рiзних кiмнатах? Нi й нi! До того ж для двох Ольжина кiмната чудова. Можна поставити друге лiжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хiба вони збираються весь час сидiти в хатi, пiд дахом? Аби з вечора до ранку. А там - на повiтря, на простiр! Одним мiстом зачаруватися можна. Яке ж воно, справдi, чудове! Невелике, менше од Львова, зате все-все в буйнозеленi. Парки, сквери, сади... Сади в кожнiм дворi, навiть у центрi. А про околицi вже й казати нiчого. Це щось казкове, райське. Невисокi гори, геть-чисто заллятi сонцем i зеленню, блакитна стрiчка Пруту, що, оточений густими верболозами, грайливо скрада╨ться попiд самiсiньким мiстом, а далi - широкi зарiнки, за гаями га©, мальовничi, мов писанки, села, - вся, як на долонi, буковинська весна. Зацвiтають сади, рутою взялися клаптi полiв... i над усiм - високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо. Скорiше б на те заманливе лоно. - Так-то ми вас одразу й пустимо, - лагiдно заперечу╨ Кобилянська. - Звикнете, поправитесь пiсля всього того вештання по свiтах, тодi, прошу, i я з вами. Хiба посмi╨ш ©й заперечувати? ©й, любiй-найлюбiшiй, чарiвному лотосовому квiту. Так обiв'╨ тебе рученятами, так нiжно, зворушливо заговорить та загляне у вiчi, що мусиш коритися. В усьому твердий розпорядок. Мов у санаторi©: лягати ранiше одинадцято©, вставати лише до снiдання, працi - три, щонайбiльше чотири години. Решта - гуляння. Добре, хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втiм, хiба багато напишеш, коли в Ольги стiльки друзiв, знайомих. Шсля обiду i ввечерi мало не щодня гостi. В Чернiвцях гастролю╨ "Руська бесiда", а там таки чимало приятелiв Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж дня були Стефаник, маляр Iвасюк, Маковей, молода вчителька i письменниця Ярошинська. Стефаник ©© рокiв. Зовнi здоровий, але нiби слабу╨ нервами. Небалакучий. В очах якась наче трагiчна зажура. Видно, живеться йому не вельми - при©хав до мiста в буденнiм костюмi. Залишив, кажуть, унiверситет через матерiальнi нестатки. Шкода чоловiка. До того ж написав оце драму про Палiя, з поставою нiчого не вийшло. Найцiкавiшим вида╨ться Маковей. Лiтами вiн якраз помiж ними: вiд Ольги чотирма роками молодший, од не© - старший. На вiдмiну вiд Стефаника, елегантний, хоч Ольга жартома й назива╨ його ведмедем, веселий, любить багато розповiдати про себе, свою роботу. Розповiдати ма╨ що! Вже встиг бути редактором "Буковини", секретарем "Лiтературно-наукового вiсника", а нинi виклада╨ укра©нську фiлологiю в учительськiй семiнарi©. Виступа╨ як новелiст i сатирик. Критики не забув, пригадав одразу. Не сподiвався, мовляв, на такий розгром. Проте не злопам'ятний, доброзичливий. I дотепний. ...Вони поверталися од Смаль-Стоцького. Лариса Петрiвна завiтала до професора, сподiваючись найти в нього невiдомi ще листи Драгоманова. По дорозi завернули до мiського парку. Дерева кидали легеньку тiнь. На алеях нiкого не було. - Ольга розповiдала менi, що ваша особистiсть вiдiграла немалу роль у розвою ©© як письменницi, - мовила Леся. - Скажiть: як ви оцiню╨те ©© талант? Маковей глянув на не© запитливо, поправив пенсне. - Не заперечую, хоча нiкому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко мене обiгнала. Iм'я це© писательки не забудеться. -╞©© остання новела... - "Пiд голим небом"? - Так... Це рiч високого злету. - А "Меланхолiйний вальс"? Менi вiн вида╨ться шедевром на нивi нашо© сьогочасно© лiтератури. Читаючи ©© писання, я дивуюся: вiдколи ця авторка, що, вважайте, крiм Кiмполунга та вашо© Полтавщини, нiде не бувала, вiдки вона так глибоко зна╨ життя? Де бере матерiал для сво©х повiстей i новел? - Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, цiха ©© таланту. Певне, для не© досить одного поштовху, одно© риси, щоб народився образ. - Менi часом шкода ©©, - несподiвано заявив Маковей. - А то чого? - здивувалася Леся. - Тадже гляньте, скiльки вона тратить часу i сил надаремне. Все на ©© руках: i дiм, i старi батьки, i меншi брати. - Хто зна╨, чи варто по сiм шкодувати. Умови, в котрих виробля╨ться письменник, далеко неоднаковi, власне, ми зовсiм не зна╨мо, якi тi умови потрiбнi. На але© з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, i вони помалу пiшли з парку. Симович, який здибався ©м бiля Народного дому, попередив Ларису Петрiвну, щоб готувалась до зустрiчi: громадськiсть, а надто студенти вирiшили влаштувати на ©© честь вечiр. Лариса Петрiвна прокинулася на свiтанку. Ольги поруч не було. Вона сидiла, не запалюючи лампи, бiля вiкна, що вже яснiло наступаючим днем, i... плакала. Леся вiд несподiванки широко розплющила очi. Перше, що збiгло на думку, - встати, довiдатись, у чiм рiч, розважити подругу; та ось ©© погляд упав на столик перед Ольгою, там лежали недбало розкиданi аркушi паперу, в руцi у Кобилянсько© чорнiла ручка. "Працю╨", - заспоко©лась Леся i нечутно повернулася на бiк. А Ольга нiчого не бачила, нiчого не чула - була зачарована творенням, полонена думками i почуттями, якими жили народженi нею геро©. ...За снiданком Ольга Юлiанiвна була тиха, спокiйна, мов погiдний лiтнiй ранок. Як завжди, по-простому зачесана - з продiлом на високе чоло, уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала: - А чому це хтось чорненький сю нiч не спав? Кобилянська здригнулася. - Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю... Це© ночi старий Iвонiка ховав свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? - Вона дiстала з шухляди кiлька дрiбно списаних аркушикiв, поглянула на них, мовби то було щось чуже. - Послухайте, Лесю. - Спокiйним, розмiреним тоном стала читати: -"Нiч була прекрасна, i вiдкритi голови чоловiкiв рисувалися виразно у магiчному сяевi мiсяця, мiж тим як жiнки з головами, позавиваними в бiлi рушники, нагадували сотки лiлей, що струнко стрiляли вгору. Свiтло свiчок освiчувало iз долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу. Докiя i Петро проводили пливучим кроком нещасну матiр за домовиною, а Iвонiка сам ступав. Iз вiдкритою, набiк похиленою головою, не вiдвертаючи нi на хвилину очей з домовини, так ступав вiн. Зорi миготiли на висотi i, здавалося, сипали всiм сво©м свiтлом у долину. Мiсяць розгорiвся палаючим свiтлом. Далеко, широко на полях - тишина. Недалеко походу предивний танець тiнi i голосiння двох плачниць. Вiд часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напiвзбожеволiло© матерi..." Голос Кобилянсько© набирав дедалi трагiчнiших ноток. Лице ©© оживилося, очi загорiлись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а не стара, вбита горем мати голосила за сином: " - Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. - викрикувала, збиваючи долонями. - В землю йде... в темну нiчечку йде... не поверне нiколи! - вiдповiдали жалiсливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далi сво╨. - Вночi передаю тебе iншому свiтовi... вночi покида╨ш татка твойого!.. - крикнув раз болiсно Iвонiка..." А перед Лесею враз постали Мiнськ, глибока весняна пiвнiч, маленька церква на околицi... " - Не гризiться, бадiко! Господь дав таку нiчечку, що i мак визбирав би, а зорi гонором блищать! - потiшала Докiя..." Ольга перестала читати. Аркуш дрiбно тремтiв у ©© руцi, i вона поклала його. Сидiли мовчки - кожна думала про сво╨. - Хто його вбив? - стиха запитала гостя. - Сава, брат... за землю. Гадав, йому бiльше припаде, коли нi з ким буде дiлитися. Знову мовчання. Леся: - Це жахливо. Кобилянська: - Це правда. Це трапилось кiлька рокiв тому недалечко Чернiвцiв, у Димцi, в родинi Iвана Жижiана, - молодший брат убив старшого. Я тiльки змiнила фамiлiю... - Це справдi жахливо, - повторила гостя. - Жахливо те, до чого доводить людину життя. Яка страшна доля! - Хочу зладити ©©, цю свою працю, якнайретельнiше... з iнстинктом на будучiсть, - пояснювала Коби-лянська. - Аби-сь поколiння, що прийдуть по нас, читали i вiдали о життi сьогочаснiм... - Багато вже ма╨те зробленого? - Надумала я ©© в двох частинах, першу нiби викiнчую... Я просто фiзично терплю пiд з'явиськом тих фактiв i нiяк не вспокоюся, аж доки не виллю той бiль чорним по бiлому... а коли пишу, ох, як ридаю! - А ми вчора лиш думкували з Осипом Степановичем: вiдкiля, мовляв, Кобилянська бере матерiали для сво©х творiв? Ольга Юлiанiвна осмiхнулася: - Декотрим, хто не зна╨ мене ближче, це справдi дивно. I, мабуть, через те, що я не сходжуся нi з лiтераторами, нi з ученими... не маю найменшого дару до бесiди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у менi цiлу бурю уявлень, певне, не дивувалися б. - Ну, то чийсь клопiт - дивуватися чи не дивуватися, - розважливо мовила Леся. - Ви сво╨ зна╨те. - Самiй про себе судити доволi важко, а все ж скажу, вам скажу: кожна моя рiч - найбiльша а чи зовсiм мiзерна - писана кровiю. Всi вони вийшли дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю - а цього чуття менi не браку╨, - пишу, коли бачу кривду, заподiяну як людям, так i звiрятам, квiтам i птахам, деревам i водам, пишу, захоплена великими iдеями визволення людей, найперше - жiнки... - Ще тодi, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою кра©ну, я вiдчула вас щирою, доброю... Ольга Юлiанiвна зашарiлася, поспiшила заговорити про iнше. - Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, - сказала. - Взагалi не люблю звертати на себе увагу. Тому нiкуди не ©ду, уникаю гучного товариства. - Я теж не маю звички пiдпускати до свого серця кожного цiкавого. Те, чого коштував менi Мiнськ, зна╨те хiба що тiльки ви ╨дина. Але здумати свого життя без раптових подорожей не можу. Митець ма╨ час од часу поновляти сво© враження, чуття, - додала i тут же обмовилась: - Власне, це рiч чисто iндивiдуальна. - Не знаю, - вiдповiла Кобилянська. - Для мене досить послухати наших лiсiв, наших гiр, як щось у менi ожива╨, кудись кличе. I вже не буде рятунку, поки не вирветься голосом серця... Музику, спiви люблю пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче. День розгорявся, попiд вiкном на вулицi снував люд, i Ольга змушена була перервати розмову: треба ж поприбирати i до базару збiгати, а по дорозi до аптеки заскочити за лiками. Вона заховала писання, швиденько прибрала в кiмнатах i почала одягатися... Вечiрку влаштували в просторому залi Народного дому. Зiбралося переважно студентство, вся, як було казано, "Молода Укра©на" 26. Коли Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та Маковеем, з'явилась у дверях, всi встали i довго ©й аплодували. Гостя, не чекаючи тако© зустрiчi, аж розгубилася. Василь Симович, закоханий в лiтературу студент i початкуючий науковець, зробив доповiдь, у котрiй, окрiм красивих Франкових епiтетiв, сказаних у спецiальнiй про не© статтi, не пошкодував i сво©х. Послухати, то й справдi виходить, що вона "трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра©ну". "Ох, цi менi критики, - червонiла, слухаючи Симовича. - Неодмiнно зроблять iз тебе iкону... Коли захочуть, звичайно". Потiм декламували ©© вiршi. Та як же гарно, зворушливо! От уже не сподiвалася, що ©© поезi© матимуть такий резонанс... Взагалi це добре, саме цього - крицевостi, закличностi - вона прагне в кожнiм рядку, в кожнiм словi... Що, тепер ©© черга? Розказати про себе? - Ш, любi друзi, то справа критикiв - розбиратися в творчих, а часом i не в творчих особливостях автора. До того ж зроблено мною дуже й дуже мало, щоби хвалитися. - Подумала хвилину. - Поговорiмо лiпше о тих рушеннях, що намiтилися в нашiм життi i що зачiпають нашi серця, нашi мислi. Маю на увазi робiтницькi i студентськi поступи супроти соцiально© кривди, котрi зачастили так на пiвночi - в Петербурзi, Ки╨вi, Мiнську, Москвi та й ближче до нас - у Львовi. В чому ж сила? Пролетарi ╨днаються до спiльно© боротьби за велике визволення народiв... Зал зустрiв ©© слова схвальним гулом. - У Женевi зорганiзувався революцiйний осередок, до котрого входять нашi найсвiдомiшi марксисти Плеханов i Володимир Ульянов, якi взяли на себе керiвництво соцiал-демократичним рухом Росi©. З пiвроку минуло, як вида╨ться ними газета "Искра", епiграфом котро© е вiдомi слова декабристiв: "Из искры возгорится пламя..." Вона розповiдала про труднощi боротьби, кликала не лякатися погроз i тортур, на якi не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацiю в Ки╨вi i те, як до студентiв при╨дналися робiтники, - з усього було видно, що промовля╨ не просто свiдок, а активний учасник подiй. - Погляди на новiтнiй, цебто соцiал-демократич-ний, рух, - вела далi Леся Укра©нка при цiлковитiй увазi й мовчанцi, - подибуються рiзнi. Декотрi не бачать у ньому iстотно© рiзницi вiд попереднiх, народницьких рухiв, змiшують з боротьбою за економiчнi умови. А мiж тим це справдi революцiйний, справдi марксистський рух. На Укра©нi i для Укра©ни вiн конче потрiбний, як основа, на котрiй зростатимуть i наша воля, i наша правда. Проте декотрi полiтики - з ваших галицьких та буковинських у тiм числi - вже тепер намагаються ревiзувати соцiал-демократичнi iде©, чорнити ©х. Усi цi днi, вiдколи мешкаю у вашiм чудовiм мiстi, я маю змогу читати "Гасло" - газетку чернiвецьких так званих со-цiал-революцiонерiв. З тоном такого "Гасла", скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревiзiонiзм, коли справжнього, послiдовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, вiн тiльки почина╨ оволодiвати масами... Ну, а програма "Гасла" - це взагалi якась маячня. Ось послухайте. - Леся розгорнула газету, прочитала: - "Мета соцiалiзму ╨ для нас нiчим, рух - усiм". Як це зрозумiти? Задля чого ж тодi рухатись, коли попереду нiяко© мети? Та й взагалi такий рух неможливий, народ збагнув облуднiсть соцiал-революцiйних проповiдей i рiшуче переходить на бiк соцiал-демократiв. Далi: "Гасло", а отже, i люди, що стоять пiд ним, обрали собi за метод боротьби терор i на всi лади його вихваляють. Це вже не тiльки шкiдливо для справдi революцiйного руху, а й взагалi безглуздо. Терор не да╨ масам нiяко© свободи, замiсть одного вбитого тирана ста╨ iнший. Нам потрiбна широка полiтична робота в масах, щоби пiдготувати ©х до спiльного рiшучого удару. Це якраз i вiдповiда╨ духовi соцiал-демократично© партi©, котра ╨дина ╨ справдi народною i котра боронить iнтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила - полiцiя, вiйсько, зброя, - все йде до кращого, час працю╨ на нас. Треба лиш, мов отi Франковi каменярi, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловiй Федькович, братися "однов силов до одно© справи". I ще раз присутнi зустрiли ©© слова оплесками. Потiм виступали iз зали. Леся слухала промовцiв, i серце ©© повнилось гордiстю: яка любов, яка увага! До лiтератури, полiтичних подiй - там, на великiй Укра©нi... "Нi, - заперечила в думках, - нiколи i нiякими кордонами не розмежувати землi укра©нсько©". Котрийсь iз студентiв запропонував видати поезi© Лесi Укра©нки на громадськi кошти. Лариса Петрiвна не встигла навiть словом заперечити, як пропозицiю - знову пiд оплески! - прийняли. Лишалося тiльки подякувати. Вечiрка закiнчилася пiзно. Додому Ларису Петрiвну i Кобилянську проводили, окрiм Осипа Степановича, Симович i ще кiлька шанувальникiв. - Я оце нiяк не заспокоюся пiсля вашо© затi©, - вже котрий раз признавалася Леся. - Незручно якось друкуватися на таких засадах. Симович запевняв, що це з винятково© поваги до гостi, що цим пишатися треба, а не печалитись. - Ви ж бачили: молодь сама забажала. - У вас он сво©м нiяк видаватися. Тим же Стефаниковi, Черемшинi. - Не бiдкайтесь, i Черемшину видруку╨мо. - Та вже ж! Що з вами вдi╨ш? - згодилася Леся. - Видавайте, коли ╨ на те палке бажання. Дещо вiзьмемо друкованого, а бiльше нового, що встигну тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке. На тому й розiйшлися. IV Гей, пiду я в тi зеленi гори, Де смереки гомонять високi, Понесу я жалi одинокi Та й пущу ©х у гiрськi простори... Так думалося, так бажалося... А вони - хоч би один куди подiвся, розвiявся чи заглух навiки. Печуть ©© i ранять невидимо. Чи дивиться на гiр легку мережу, вбира╨ подих ©х смолисто-фiалковий, чи слуха╨ шум потокiв, спiв флояри, - завжди i всюди жалi, жалi, жалi... Вони ©© вдягають у смутковi шати, гартують у вогнi пекельнiм. Ще й родять пiсню! "Гей, шалена пiсне! Чому тобi нi впину, нi зупину? На серцi радiсть - ти рида╨ш, плачеш, а смуток - то смi╨шся-чу╨ш, пiсне? Чи ти менi помститись хочеш? Так за вiщо?! Хiба тебе я стримувала в летi, хiба з тобою ми були нещирi? Навiщо ж нинi кра╨ш менi душу? Поглянь, я тиха, я спокiйна... Я зовсiм втомлена. Iди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собi там пару, а я спочину. Попереду ще досить працi i змагання - тож сил браку╨". Та пiснi не слухалися, бiль не вщухав. Мiсяць, поки жила в Кiмполунзi, вони - як змовились - творили одне одного, терзали думку й тiло. Бралася за "Миха-©ла Крамера", хоч "Жизнь" - вона того не знала - уже й була закрита, а на папiр лилося: "Ти не хтiв мене взять...", "Квiток, квiток, якомога бiльше квiтiв..."; прагнула писати про Вiлу-посестру-уста вимовляли: "Вiн навiки згинув!"... ..Хто мене поставив Сторожею серед ру©н i смутку? Вiдповiдi не було. Та й хто мiг знати? Хто мiг подумати, що години, днi вона марну╨ в спогадах та мрiях? Про вiщо? А про те, про що взагалi не варто б думати. Хоча б тому, що дiйснiстю воно нiколи не було й не буде. Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кiмполунга до Чернiвцiв. Нерви нiби й наладились, i сил нiби побiльшало, та - лихо! - материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у не© з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрiдка йде кров. За всiма ознаками - сухоти. Видно, мало ©й було отих ночей, тих страхiть сiчнево-березневих, треба ще й цього спiзнати. Ольга Юлiанiв-на одразу ж повела до лiкаря. Той вислухав, оглянув. - Сказати правду, справа кепська. Легенi враженi. Катастрофи ще можна уникнути, але нi в якiм разi не запускати хвороби. Кобринський був знайомий Кобилянсько©. Вiн знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотiлося допомогти по щиростi. - От що, яснi панни, - звернувся до обох, - вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де нi пилинки i де багато смерек... Я незабаром ви©жджаю в Буркут. Це майже в Чорногорi©, понад тисячу метрiв над рiвнем моря. Там щось на взiрець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дiстатись? Я обiцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там нiде жити. Кiлька будиночкiв у таку пору звичайно зайнятi. А все ж спробуйте. Спишiться, запитайте, не тепер, так пiзнiше щось знайдеться. ╙диний вихiд, - розвiв руками. Вiн ма╨ рацiю: ╨диний вихiд. Заявись вона зараз додому - вся ©© з трудом здобута незалежнiсть лусне, як мильна булька... Так, але як туди ©хати? Свiт не близький. А з ©© здоров'ям тiльки в мандри. Та ще в гiрськi. Весь вечiр, повернувшись од лiкаря, мiркували, як його краще влаштувати ту по©здку. Ользi Юлiа-нiвнi ©хати - щоб допомогти - не випадало, було ряд причин, зриватися ж самiй... - А зна╨те, о чiм я думаю, Лесю? - сказала зрештою Кобилянська. - Що, як удатися до Квiтки? Пощо ма╨ л╨шувати тамтою Швейцарi╨ю, коли тут не згiр-ше. Легiнь вiн, як по менi, файний. Климента Квiтку Лариса Петрiвна знала вже кiлька рокiв по Ки╨ву, проте не настiльки, щоб запропонувати йому сво╨ товариство. В Чернiвцях вiн майже випадково - за©хав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарi© на лiкування. У нього теж, зда╨ться, сухоти чи доведена до краю анемiя. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодiсть! Коли б ©й одняти зараз дев'ять лiт - ого, що б то було!.. Звiдкiлясь, певно од студентiв, довiдався, що вона тут, - розшукав. Обiцяв ще зайти... Нi, його таки сама доля послала, цього Климента Квiтку. Погодився - лиш Кобилянська натякнула. Виявля╨ться, у нього вже й грошей замало, i взагалi, чував, карпатський клiмат нiскiльки не поступа╨ться швейцарському. А коли там будуть ще й купелi... - Так це ж чудово! - захоплювався Квiтка. - Мов санаторiя! Чи вiн завжди такий пiднесений, чи уда╨?.. Але - навiщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж ©й доводилося стрiчати краян, та цей якийсь... незвичайний. Щадить ©©, немов сестру чи... яке безглуздя!.. Навiть не розказу╨ ©й ки©вських новин. - Нiчого нового. Навмисне кри╨ чи й справдi далекий того? Але i нi. Вона пригаду╨, вiн був активним. Та й по тому, як тут усiм цiкавиться, можна судити... Отже, жалi╨, оберiга╨. З якого дива? Все ж було при╨мно. При╨мно i бентежно якось. Щоправда, не обiйшлося i без прикростей. Невiдомо (ще одна загадка!), навiщо було Квiтцi писати ©© рiдним усю правду. Отак нi сiло нi впало узяв та й виклав. Буцiмто вона вже й справдi при смертi... Спробуй довести тепер татовi, що нiяко© причини для тривоги нема╨, що в не© катар - i бiльш нiчого, i що з вигляду вона здорова, навiть поправилась... ©м тiльки дай привiд! Уже, будь ласка: "Не затримуй Квiтку, нехай ©де в Швейцарiю". Хай собi ©де. Вiн не маленький, зна╨, де йому i як лiпше. I нiкого вона не затриму╨. Але, звичайно, й не забороня╨ бути коло не©. Це взагалi було б безглуздо - сказати людинi: не стiйте, не сидiть i не ходiть коло мене, зрештою, не дихайте повiтрям, яким я дихаю... Виходить, так. I взагалi яке тут "втручання в нашi сiмейнi справи"? Поки вiдповiдь з такими мiркуваннями йшла до Ки╨ва, до рук Петра Антоновича, якого Квiтчин лист i схвилював, i цього разу чомусь розсердив, Лариса, владнавши все необхiдне, ви©хала на Буркут. Квiтка вирушив кiлькома днями ранiше. Зустрiлися вони у Вижницi, у Ганни Москви. Москва доводилась Квiтцi чи то далекою родичкою, чи просто знайомою його батькiв. Зрештою, як би там не було, а гостей вона прийняла радо, Лесi видiлила кiмнатку, по-материнському про не© турбувалась. Тиждень, який подорожнi провели у Вижницi, чекаючи вiдповiдi з Буркута, залишив при╨мнi враження. У хляпавку - ©© тут не бракувало - сидiли вдома, читали або писали листи, в погiддя гуляли, переважно за мiстом, над Черемошем, у горах. Одного надвечiр'я, коли стояли високо на горi Нiмчич, вона побачила щось таке неви-мовно красиве, як мрiя: на фонi зелено-голубих верхiв - поодинокi будиночки. Вони здавалися пiднятими кимось до сонця... Казали, що то Ростоки, але чи може село бути таким казковим? Скорiш усього то мiраж, i вона певна - таке не повторю╨ться, як би того не хотiв. Вiдповiдь з Буркута була невтiшною: кiмнати до першого серпня не передбачалося. А ще ж тiльки середина липня! Ганна Семенiвна радила перечекати цей час у не©; Квiтцi не терпiлося ©хати. Остаточне слово було за нею. I Лариса Петрiвна вирiшила ©хати. Одне, що Вижниця - все-таки не гори, хоч тут i гарно, i люди куди привiтнiшi, нiж у Кiмполунзi, а головне - ©© вабили майбутнi зустрiчi з Франком та Гнатюком, якi вже були в Криворiвнi. Дорогою, в Кутах, ©х наздогнала телеграма: Ганна Москва (вони так i домовилися) сповiщала, що в Буркутi на них чека╨ кiмната. - От бачите, - радiв Квiтка, - поки до©демо - буде й Друга. - А як не буде? - Мала бiда! Пiд смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи. Фiакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко i швидко. Опiвднi були в Косовi. - Батькiвщина Михайла Iвановича, - повiдомила Леся. - Павлика? - Так... Вони посходили, поки вiзник пiдгодовував коней, стояли в центрi мiстечка. - Щось вiн менi, цей Косiв, не вельми подоба╨ться... Нiби в ямi. Мiсто лежало в глибокiй ущелинi, на днi яко© шумiла рiчка. З бокiв його стискували скелястi гори, випинаючи, мов ребра, сво© могутнi кам'янi схили. Правий берег трохи нижчий, пологiший, але також утиканий гостроверхими пагорками, якi дедалi густiшали, вищали. Вулиця, мабуть, одним одна в мiстi, тяглась попiд скелями. Обiч не© ряди низеньких та зрiдка двоповерхових будинкiв, дворики, що впиралися з одного боку у воду, з другого - в голе камiння. Садкiв майже нема. Вони виднiють десь аж звiдти, з-за Косова, де рiчка, ткнувшись у непорушну скелю, робить крутий заворот. Там широка заплава, ряснiють хатки... Косiв, кажуть, славен сво©ми торгами. Базарного дня за©жджаються сюди з усiх навколишнiх сiл i мiстечок. Ведуть на продаж маржину, везуть кукурудзу, бринзу та будз, усяку сушеницю, вино; мiсцевi майстри виставляють щонайкращу упряж, бл╨хiвки31 та iнший ходовий крам... Збираються поважнi газди й газдинi, легiнi й дiвчата, стрiмкими плаями спускаються з-пiд самiсiньких хмар вiвчарi; не обходиться i без кала©в... Гомонить тодi мiсто! Торгу╨ться, плаче, трембiтить, спiва╨. Нiде на всiй Гуцульщинi не придба╨те такого убору, як на косiвськiм торжищi! Вiд сардака до дiвчачих уплiток - все, що забажа╨те, знайдете. Теплi фарбованi гачi, рясно гаптованi киптарi, легкi крисанi... Чого тiльки не бува╨ у Косовi! ...А зараз мiсто було до нудного спокiйне, задушне. Лариса Петрiвна з нетерпiнням чекала, поки фiакр рушить далi. ╙дине, що ©© захопило, - водоспад. Назва-бо яка - Гук! Вода в нiм шумiла, пiнилась, вирувала. Легкi смереки, що тiсними гурточками пiдступали до берега, стрiмкий потiк творили мальовничу картину. За кiлька годин дiсталися до Яворова. Гадали - перепочинуть трохи i знову в дорогу, та Окуневськi запротестували: як це так! Скiльки не бачились - i не посидiти хоч один вечiр? Довелося доплатити вiзниковi за простiй i залишитися на нiч. Ольга, вiдколи бачилися у Вiднi, а ще бiльше - у Ки╨вi, погарнiшала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток лiт. Цiлий десяток! Як невмолимо швидко минають днi! Наче ж недавно бiлявими дiвчатками бiгали на уроки до Миколи Вiталiйовича, а вже... страшно подумати! Як прожито i що пережито. За вечерею, влаштованою з нагоди ©хнього при©зду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батькiв, напрошувався на широку балачку з приводу останнiх полiтичних подiй у Ки╨вi. Проте Лариса Петрiвна, а тим паче Квiтка не пiдтримали його, i весь вечiр минув у буденних розмовах. Кiлька разiв Окуневська сiдала до фортеп'яно, i це були найкращi хвилини. Легкi (грала бiльше розважальнi п'╨си) мелодiйнi звуки, такi незвичайнi в цiй гiрськiй та лiсовiй далечинi, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекi, милi роки, коли не треба було анi ©хати свiт за очi за здоров'ям, анi думати про заробiток, анi шукати форми, в яку б вилити свiй бiль i свiй гнiв... Сидiли допiзна. Мiж розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зiтхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нiчнi птахи. Знизу тягло прохолодою. I Леся швидко верталася; i знову не вмовкали трохи журливi жiночi голоси. Климент Васильович, якого Окуневськi поклали в сусiднiй кiмнатi, за передiлкою, так i не дiждався, коли вони стихнуть, заснув... За Ясеновом Горiшнiм дорога почала спадати в долину, де безклопiтне шумiв Черемош. Фiакр то оддалявся вiд нього, обминаючи гладкi скелi, якi нараз виростали посеред шляху i лежали, мов годованi бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання рiчки, сонне хчюпання хвиль та заспокiйливий шерхiт перекочуваного водою дрiбного камiння. День видався погiдний. Лариса Петрiвна, думками все ще гостюючи в Яворовi, частiше й частiше затримувала свою увагу на чудових гiрських кра╨видах. Як вона ранiше не вибралася в це фе╨ричне царство краси? Як смiла стiльки рокiв не зважати на запросини Павлика, Ольги Юлiанiвни? Може, й не було б тодi оцих кашлiв, головно© болi, iстерiй, котрi, зда╨ться, доконають ©© остаточно... Долина звужувалася мiж двома пасмами скель, i тодi вiяло чимсь та╨мничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрiм, здавалось, iснують тiнi далеких предкiв, лунають голоси загадкових створiнь, од яких ставало моторошно. Лиш угорi, де, роздiленi широкою смугою фiалкового неба, дрiмали вiковi пралiси, було вiльно i радiсно. На бiлених подолках берiз там грало сонце, упо╨нi пахощами квiток та живицi, млiли столiтнi смереки, ©хн╨ корiння мертво сплiталося з камiнням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина... Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, i ширшали обiч рiки зеленi зарiнки. Схили кичер, утиканi хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологiшi: то тут, то там виднiлися на них клаптi озимини, обнесенi сивуватим воринням сiножатi. Косовиця трав була в розпалi - на пiдгiр'ях порались люди. Однi косили, iншi гребли, громадили сiно в копицi, прикриваючи ©х - щоб не роздувало вiтром - важкою в'яззю iз сиро© вiльшини а чи лiщини. За думками та розмовами - хоч i скупими, короткими - незчулися, як i в'©хали в Криворiвню. Фiакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самiсiнькiм березi майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею. - Ну, слава Ису, дiстались, - важко ступив на землю вiзник. - Най будете здоровi, - побажав подорожнiм. Це був центр села. Зусiбiч сюди збiгалися стежини; тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанiя отця Олекси Волянського. Як не ╨, а Криворiвня вважалася не останнiм з навколишнiх сiл, до того ж лежала на битiм шляху, од Косова, Вижницi, Кут, а навiть од самих Чернiвцiв - на Жаб'╨ i далi в Карпати. Сюди часто заникували цiсарськi урядовцi, а влiтi на©жджало чимало панства зi Станiслава, Львова та навiть iз Вiдня. Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свiй сан, отець Олексiй був людиною широко© вдачi, любив товариство, цiкавих людей. Прочувши, що до Криворiвнi ©де Лариса Косач, вiн упросив Франка, якому симпатизував i з яким пiдтримував тiснi стосунки, направити гостю до нього на постiй. Про це Лесi було сповiщено заздалегiдь, ще у Вижницi, так що компанiя Волянських не викликала в не© здивування. Зрештою, який це матиме на не© вплив? Не збираються ж вони мешкати мiсяць, бодай половину, переночують - i до побачення. Симпатi© до нових знайомих навiть збiльшились, коли оглянули чималу, зi смаком пiдiбрану бiблiотеку. Книжки свiдчили, що ©хнiй власник - людина демократичних поглядiв, цiкавиться значно ширшим колом питань, анiж належить по службi. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчiсть гуцулiв, знайшов для себе в бiблiотецi справжнiй скарб - масу етнографiчних журналiв та рiзних посiбникiв. На його прохання господарi охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнiм шляху повернути. А втiм, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрiвна пройнялася до них сердечною щирiстю, ©© вабив Франко. При╨мно було знати, що вiн поруч, за якихось кiлька дворiв. Пообiдавши та вiддавши належне гостинностi господарiв, Леся i ©© попутник зiбралися до Iвана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести. Франко мешкав тут же, на Зарiччi, по лiвiм боцi Черемошу, в хатi Проця Мiтчука. Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькiсть рiки, повiтря дихало спекою. Сiно, складене на дворах, сушилося на вор'©, трохи скрадало ©©, бентежило груди тонким ароматом рiзнотрав'я, ромашок, дзвоникiв, кашки. На Мiтчуковiм обiйстi кипiла робота. Гуцул щойно привiз фiру пахучо© пашi, скинув ©© i тепер сидiв на призьбi, попихкував закiптюженою люлькою, дивлячись, як жiнка та дiтвора укладають сiно пiд оборiг. - Помагай бiг! - привiталися гостi. - Вiтайте, вiтайте !- скинув порудiлу крисаню i вклонився, не встаючи, газда. - Чей, пана Йвана хочете видiти? - вгадав ©хнiй намiр i погукав. З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов Франко. У шкiряних постолах, благеньких штанях i такiй же сорочцi; блiдаве, зрiдка вкрите веснянками обличчя заросле; на головi, в рудуватих вусах заплуталися дрiбнi зiлинки. "Газда, чистiсiнький газда! - мало не вихопилося в Лесi. - Надiти крисаню - таку, як у Проця, дати люльку - й не вiдрiзниш". - Мо╨ шанування, - зоддаля мовив Iван Якович. - Як ©халось? - Перекинувши з право© долонi в лiву вила, вiн цупко потиснув Лесину, затим, коли Косачiв-на вiдрекомендувала Климента Васильовича, Квiтчину руку. За батьком пiдбiгли меншi - Тарас, Петро i Ганнуся, привiтались до знайомо© панни i поставали - цiкавi. Iван Якович вiдправив ©х до роботи, ткнув вила в землю, запросив при©жджих до господи. Хата була чимала, з двох половин, рублена. Дерево, щоб не псувалось, помастили зверху олi╨ю, тому стiни мали червонуватий колiр. На порозi гостей зустрiла Ольга Федорiвна. Посвiжiла на гiрських вiтрах та на сонцi, була i привiтнiша, i щирiша, нiж удома. Ларисi мимоволi згадалися ©© постiйнi нарiкання на долю, на сво╨ невезiння, якими, бувало, i стрiчала, i проводжала гостей Франкова. Нинi од того, здавалося, не лишилося й слiду. Навпаки, тепер Iван Якович справляв якесь дивне враження: був мовби чим приголомшений, постiйна зажура глибше залягла на чолi, зiбрала його в ще густiшi зморшки; погляд, що звик проймати спiвбесiдника, блукав десь у далечiнi... Дивно: так ждали обо╨ цi╨© зустрiчi, збиралися обговорити так багато питань, а вiдчувалось - розмови не вийде. Франко ставив запитання й одразу ж об нiм забував, тонув у глибинах власних думок. Лариса Петрiвна завела мову про Кобилянську, передала од не© вiтання. Iван Якович трохи пожвавiшав, почав розпитувати, що в не© нового та як себе почува╨... - Читали ©© "Пiд голим небом"? - поцiкавився. - Гарне оповiдання. Так мистецьки змалювати душу iдiота, котрому навiть смерть рiдно© неньки - нiщо, певне, може тiльки одна Кобилянська. Щоправда, як на мене, то я менше подав би тих людцiв у такiм невеликiм творi. Занадто вже багато в новелi тих iдiотiв. Навiть дитина якась iдiотична... А все ж добре. Чита╨ш, i мороз по шкiрi йде... Властиве, я нiколи не сумнiвався в талантi Кобилянсько©, - додав пiсля паузи. - Вже пiсля першо© появи ©© на нивi нашо© лiтератури було видно, що йде великий майстер. Добре, що вона вчасно порвала з отим солодкаво-сентиментальним стилем, котрий властивий ©© першим оповiданням. I вже "Людина", "Битва" та й це, "Пiд голим небом", наповняють мене щирою повагою до цi╨© писательки. - Еге, коли б не забути, - згадала Леся. - Ось вам спис новел, - дiстала i подала аркуш паперу, - котрi Ольга Юлiанiвна переклала з укра©нсько© на нiмецьку i збира╨ться видавати в Дрезденi, у Якубовського. Просить, аби ви написали до них передмову. Франко напiвбайдуже переглянув список, поскуб короткого вуса. - Нехай, пiзнiше подумаю, - мовив i поклав папiр. - Будете вiдповiдати - привiтайте од нас, - вiн раптом знеохотився до розмови. Щось важке, безвiдрадне ще бiльше заслало йому очi. Здавалося, вiн нiкого не бачить: нiщо його не цiкавить. - Та скажiть, що попробую написати ту передмову, - додав перегодя. Край столу лежали розгорнутi книжки i журнали. Франко пiдiйшов, узяв одну з них i зачав гортати. Скоро, однак, облишив, зиркнув на Квiтку. - А ви, кажете, юрист? - запитав. - Студент останнього курсу, - радий увазi, вiдповiв Климент Васильович. - Не знаю, що саме потягло його до юриспруденцi© - вiн весь у музицi, етнографi©, - додала Леся. - Це й гаразд. Чей, хоч один правник буде не з кам'яною душею. З Гнатюком ще не запiзналися?.. Вiн якраз тут. О, то добрий знавець людського буття. Ось вiн прийде... То що там чувати у Ки╨вi, на великiй Укра©нi? - нараз поцiкавився. Ольга Федорiвна тим часом поставила на стiл плетеницю черешень. Господар перший узяв кiлька штук - видно, щоб заохотити гостей, довго вертiв у цупких пальцях, а потiм по однiй почав кидати до рота. Лариса Петрiвна розказувала про березневу демонстрацiю, студентськi заворушення в Ки╨вi, про те, якого серйозного значення надають ки©вськi соцiал-демократи, головно iскрiвцi ("Знаю, знаю таких", - пiдтакнув Франко), боротьбi з економiстами. - Як там Ганкевич, - спитала, - дума╨ що робити? Товаришi вже цiкавляться, чи скоро буде лiтература. Не знаю, що ©м i вiдповiдати. Пiдводить вiн мене дуже. Лiпше одразу вiдмовив би. - Не такий вiн, той Ганкевич, щоби говорити з вами по щиростi. Я вiрив йому, та бачу - це не нашого поля ягода. Не туди вiн обернений, очиська його не туди глядять. От що! - Вiн потроху захоплювався розмовою. - Куди вони вернуть наше робiтництво? Куди прямують? Гада╨те, з усiма пролетарями? Овва! Австро-Угорщина, Вiдень, - ось ©хнiй маяк. Iде©, котрими живе сьогоднi весь свiт, для них iснують яко предмет ревiзi©, по якiй можна виголошувати власнi теорiйки. Нi, такi не приведуть робочий народ до кращого, такi лиш будуть розладнувать наше дiло. Укра©нi - i Захiднiй, i Схiднiй - потрiбнi справжнi проводирi. А таких... - вiн рiзко вiдмахнув рукою, не скiнчив думки i змовк. - Даремно я оддала йому тi рукописи, - пошкодувала Леся, та Франко нiчого на те не сказав. Вiн знову зосередився на чомусь сво╨му, помовчував. Навiть Квiт-чина розповiдь про багатолюдну першотравневу демонстрацiю в Ки╨вi не викликала з його боку будь-яко© реакцi©. Бачачи, що справжньо© бесiди сьогоднi не вийде, Лариса Петрiвна вирiшила за краще ознайомитися з побутом господарiв. Ольга Федорiвна провела гостей через сiни на другу половину хати. Досить простора кiмната, в правiм закутi яко©, бiля дверей, громадилась пiч, була воднораз i кухнею, i спальнею, i свiтлицею. По тiм же боцi, де й пiч, пiд стiною дибився пiл на високих пiдставках; на ньому зiсподу лежав товстий сiнник, а зверху пiл прикривала широка новенька верета, поверх яко©, в кутку - кiлька пухких подушок. Поперек кiмнати, майже впритул до полу, стояв стiл. Над ним, на покутi, за рушниками виднiлися образи. Образи були давнi, лиця богiв вицвiли. Вздовж стiн тяглися широкi тесанi лави. - Сiдайте, гостоньки милi, сiдайте, - запросила Мiтчукова. Вона була середнiх лiт, видно, значно молодша свого чоловiка. - Дай бiг вам здоров╨чко, що ви оте╨ такi добрi чи чемнi, що й нас не забули одвiдати. Лариса Петрiвна щиро пошкодувала, що нiчого не ма╨ для подарунка. - Авжеж, - сказала жартома, - вам i так нiколи, а тут ще ми. - Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кiлько ма╨мо легiнiв, - показала на подвiр'я, де пiд Процевою орудою метушились Франковi. - Було би що складати. Такi звиннi робiтники... Чей, попробу╨те нашого молочка? - Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сiни, внесла i поставила на столi гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. - ©жте на здоров`я. Леся вiдломила коржа, покуштувала. - Чи ста╨ ж у вас, тiтко, свого хлiба на весь рiк? - запитала. - Ей, де там! Коби хоч хлiба, а то й картоплi. Торiк був уродив хлiбець, та як пiшли дощi, то позносило половину снопiв, позносило й сiно. Пропало збiжжячко десь на iзворах, а решта погнило, бо лило зо два тижнi й не можна було нiчого висушити. Та ви пийте, я ще пiдоллю. Вона була говiрка, жвава. Видно, любила порядок: у хатi чисто, долiвка змазана, рушники бiлi-бiлiсiнькi. - Житт╨ наше як листочок лелi╨, - зiтхнула. - О, вже й пан Володимир прийшли, - виглянула у вiкно. Бiля ворiт справдi стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янiм капелюсi, клинцювата борiдка, пiдкрученi вуса. Подякувавши Мiтчуковiй за гостиннiсть, Леся i Квiтка вийшли на подвiр'я. - Панно Лесю! - щиро здивувався Гнатюк. - Чого ж ти мовчиш, Iване? - дорiкнув Франковi. - А пощо маю лементувати? - спокiйно, пiдгрiбаючи пiд оборiг рештки сiна, мовив Франко. - Посилали до тебе, та нiхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш. Гнатюк чемно вклонився Ларисi Петрiвнi, поцiлував руку, з Квiткою теж поручкався. - Як ся мають панi Ольга Петрiвна, батечко? - почав цiкавитись. - Чував, слабу╨ потроху. - Всяко трапля╨ться. Спека вже спала, од рiчки, що вигравала зовсiм недалеко, дихало прохолодою. Мiтчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбi. - Сiдайте, прошу вас. Кияни i Гнатюк посiдали. - Iване, досить тобi вже там грабати, ходи-но спочинь! - гукнув Франковi Гнатюк. Iван Якович промовчав, докiнчив сво╨ i лиш тодi пiдiйшов. - Усяке дiло любить лад, - сказав, сiдаючи втомлено. Пахнув сiном. З-за оборогу вискочила дiтвора, серед не© i Франковi. - Гаду, гаду! Дiдько ззаду! - кричали однi, на що iншi вiдгукнулися: - Веред, веред! Дiдько вперед! Малеча бiгала навколо воза, двiр сповнився галасом. - Андрiю! Гов, Андрiю! - покликав Iван Якович найстаршого. - А ходiть-но на вулицю та й кричiть там. - Будьте тихо! - обiзвався суворо й Проць. Дiтвора через перелаз повалила на вулицю.*** - Люблю порати сiно, - сказав Iван Якович. - Аби не воно менi пахне, а сама та робота. - Тобi б газдою бути, - мовив Гнатюк. - То нiби що? Хлiб робити умiю, лемешi кувати - теж умiю... Гада╨ш, не впорався б! Ого!.. - А все ж? - Прецiнь маю стояти коло того дiла, з котрого найбiльше зиску мо╨му народовi. Пiдiйшов Мiтчук. - Сiдайте, газдо, - посунулася Лариса Петрiвна, даючи мiсце на верстцi. - В ногах правди нема╨. - Скажiть, де вона ╨? - пiймав ©© на словi господар. З глибоко© кишенi дiстав шкiряного кисета, набив люльку, що й досi стримiла в зубах. Сiв. - А ви шукали ©©, газдо? - пiдхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув. - Чей, i не я, а були легiнi, - вiдповiв. - Довбу ш он усю як ╨ Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видiв ©©, то© правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким i зостався. Як рубав скарбовi лiси та перся дiдьковi в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чу╨те, й досi. Хiба що данина зробилася тяжча. - А скажiть, вуйку, - обiзвався Квiтка, - чому з-помiж ваших так багато пияк? - Тому й багато, тому й п'ють, - не задумуючись, зiтхнувши, вiдповiв Мiтчук. - Ма╨те рацiю... пильно пiдмiтили, - пiдтримав Климента Васильовича Франко. - Це страшне лихо гуцулiв. ╙ такi, що послiдню вiвцю за горiлку вiддасть. Потiм бiйки. - Ая, - ствердив Мiтчук, - вiд горiлки до бiйки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топiрцем, скалiчить або й заб'╨- вже й бiда! А той тому мстить... Так i жи╨мо. Сонце сiдало за лiсистi верхи. Пурпуровою загравою палали заснiженi шпилi далеко© Чорногори. Мiтчук летiв туди негаснучим поглядом горця - нiби там, на високих кичерах, i досi гуляли вiльнi, як птахи, i гордi, мов буки. Довбу шевi опришки; нiби то не захiд горiв, а полум'янiла на пiвсвiту розпалена ними гiгантська ватра... Гуцул одiрвав погляд, натис на очi крисаню, устав. - Пiду, маржину час порати. Пiдвiвся i Франко. - Ви, Лесю, коли збира╨тесь у дорогу? - спитався. - Та, певне, завтра... вранцi по©демо. - Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорiвна просила посидiти ще, та Гнатюк запобiг: - Раз ви дума╨те вранцi ©хати, то хоч пройдiмо селом. На гори сьогоднi вже пiзнувато, а селом, понад рiчкою, самий час. Вони попрощалися. - Iван сьогоднi наче оспаний, - завважив Гнатюк на вулицi. - Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакацiях, не сидiв ночами, так де там? До всього йому клопiт... взявся дослiджувати якийсь волос. - А це ще що таке? - поцiкавилась Лариса Петрiвна. - Та, розумi╨те, водиться тут по рiчках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з пiвлiктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло - тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи нi, а Франко назбирав тих волосiв у пляшку, хоче везти до Львова, професоровi Верхратському... Мало йому, бачте, мороки. Вони поминули майданчик, зiйшли на мiсток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотiв, гнався вперед, на просторiнь, а вирвавшись з мертвих обiймiв, радо плигав по камiнню, крутивсь у ковбанях, плюскотiв на мiлкотi. - Отакий вiн од початку до кiнця - неспокiйний, мiнливий, - мовив Гнатюк. - Як характер гуцула. - А менi вони видаються лагiдними, - роздумувала Леся. - Черемош теж лагiдний, - Гнатюк кивнув на рiчку, - поки його не затиснуть, поки нiщо не ста╨ на завадi. Iнакше - бережись! Бачте, як пiниться. А поглядiли б на нього весною, як тануть снiги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй! Саме поверталися з сiножатей селяни. Хто ©хав фiрою, хто - бiльше жiнки - йшов. Засмаглi, в картатих запасках, декотрi в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та пiдiбравши вище колiн одiж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жiнок зчинявся переполох, дiвочий вереск котився долиною. Лариса дивилася на молодечi жарти, слухала повнi юно© бадьоростi голоси та ненастанний гук Черемошу, i з серця ©© мов упливала щоденна житт╨ва втома - його виповнювало щось легке, при╨мне, як бува╨, коли зiйдеш на високу - найвищу! - гору та глянеш навкруг. ...Ой напий си, бiдашечко, До мене горiвки - Ти не ма╨ш чоловiка, Я не маю жiнки, - долинуло парубоче. На невеличкiм зарiнку - його було добре видно з мiстка - стояв гурт молодi. Ци я тобi не казала, Не казали й люде, Що з нашого коханнячка Та нiчьо не буде, - обiзвалася дiвчина. - Зараз танцювати почнуть, - знаюче сказав Гна-тюк. - Отак-таки? - здивувався Квiтка. - Еге ж. I справдi: не минуло й десятка хвилин, як звiдти почулась флояра, хлопцi й дiвчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечi й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осмiхнулася. На не© дихнуло рiдним, волинським. Хiба ж не отак збиралися колодяжнянськi парубки та дiвчата? Хiба не такими веселощами виспiвалося ©© коротке дитинство?.. А флояра вифiвкувала, молодi ноги дужо витупува-ли та вибивали танець. - I-i-©х-ха! - дружно, в один голос пiдгукували ле-гiнi, додаючи собi сили й завзяття. Пiсля кожного ©хнього викрику шпаркiше ходили ноги, дужче розвiвалися запаски... Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблi - що хто нiс - i почала розходитись. Легiнi ще закурили, погомонiли. А що у тiй Чорногорi За воронi конi.. - котрийсь попробував голос. - Далася ©м та Чорногора, - зi смутком мовив Гнатюк. - От народ, пiд силу якому були i Чiнгiсхан, i Туреччина, i Жовтi Води, Берестечко - та чого тiльки не траплялося на його путi! - а нiяк не здобуде сво╨© державностi. Подумати страшно. То вiн гне спину на орду та шляхту, тепер навiть двом служить - царизмовi та австрiйському монарховi, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнiв, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, - i молитися чужим богам! Усiх захищати - i бути беззахисному, пiдставляти за когось груди - i стогнати в кайданах... I як плата за все це - палi, четвертування, галери, Сибiр. Леся стиха продекламувала: Народ наш, мов дитя слiпе╨ зроду, Нiколи свiта-сонця не видав, За ворогiв iде в огонь i в воду, Катам сво©х поводирiв оддав... - Iронiя долi! - Проте я певна, не в державностi справа. Народи, котрими кермують сво© ж таки, доморощенi царi та пани, страждають не менше. Я згодна: над Укра©ною якийсь зосiбний фатум, але й тi потерпають. Так буде доти, поки Велет не зiрве з себе пута й не заку╨ в них ворогiв, доки не розтрощить, не рознесе i монархiю, i царизм та не заживе новою, вольною, як завiщав батько Тарас, сiм'╨ю. - Доки сонце зiйде... - Воно вже сходить. Чу╨те, що по свiтi дi╨ться? I на великiй Укра©нi, i в Галичинi. Тут, помiж гiр, може, ще й не так голосно луна╨ марсельська пiсня, зате дух непокори, ви самi твердите, не покида╨ гуцула. Рано чи пiзно вiн зiлл╨ться з могутнiм рушенням мас, i тодi не стрима╨ його нiяка монархiя. - Ви так певно говорите, що й менi хочеться вiрити. - А ви повiрте. - Хто зна╨, кому тепер вiрити. Надто вже багато тих вiр. Та кличе за одне, друга за iнше... Майданом прямував до них Волянський з доньками. - У того, хто поклявся вiддати себе служiнню простому людовi, а вас я числю до таких, ма╨ бути одна вiра - вiра в народ i в його кращу будучнiсть, - вiдповiла Лариса Петрiвна, шкодуючи, що поява отця Олексiя перешкодить розпочатiй розмовi. - Попробуй знайти ©х, - здаля обiзвався Волянсь-кий. - Гадав, у Франка, а вони осьдечки... Чим ви тута займа╨тесь? - Так, сто©мо, - кинув Гнатюк. - Щось добродiй Франко нинi смутний. Не заслаб часом, не зна╨те? - Хто його вiда╨? Та то, певне, так... - Жаль, що ви хутко вiд'©здите, - Волинський звертавсь до киян, - навiть по рибу з нами не сходите. - При©здiть до нас у Буркут, - розважила Леся, - там i половимо. - Мандрiвка заманлива, та чи вдасться вибратись. Говорили про всяку всячину. Тим часом звечорiло. Чорногора i ближчi кичери пойнялися мороком. Вiн швидко спускався, вкутував дерева, будiвлi, залягав пiд камiнням, i ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрiдка по хатах заблимали вогники. Бiля рiчки похолоднiшало. Волянськi, а з ними i гостi, пiшли додому. V Ну й дороги, чи, як ©х по-тутешньому, пла©! ╞здила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Крутi, звивистi, нiби невмiло вимощенi здоровенними шматками камiння. Бiля Криворiвнi, надто вiд Жабйого, до самiсiнького Буркута фiра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипiла всi╨ю сво╨ю в'яззю; колеса пiдстрибували, пнулися з каменя на камiнь i знову стрибали далi та далi... Трясло немилосердно. В найтруднiших мiсцях, коли зуб на зуб не попадав i всерединi мов щось обривалося, Леся вставала, спотикаючись, обдираючи черевики, йшла пiшки. Все це було б нестерпно, якби не дивовижнi гiрськi кра╨види. Вони чарували, захоплювали, i тодi забувались незручностi. Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потiк то вiддалявся, то знов бiг назустрiч. У спокiйних мiсцях вiн наче завмирав, дрiмав на осоннi, але досить було йому натрапити на камiняччя, як закипав холодним кипiнням, плигав, плескався здичавiлими хвилями. Врослi густим, шапкастим мохом, поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкi пруття ожини, узбiччя гiр скидали до рiчки тихий смерековий смуток, i Черемош нiс його помiж скелями та зарiнками аж до моря далекого. Щось величне було в тому одвiчному гомонi. Мовби злилися в ньому i шум потокiв, i орлиний клекiт, i спокiйне дихання гiр, стрiмкi пориви вiтру й неголосна, завжди ледь-ледь журлива вiвчарська пiсня: Чорногора хлiб не родить, Не родить пшеницю... Потомленi коненята ковзалися розбитими копитами на ослизлому камiннi, напиналися - аж вигиналась хребтина: фiрман покрикував на них, стьобав пiтнi, кiстлявi крупи. - Та не гонiть ви ©х, бога ради, хоч на гору, - не витримала Леся. Фiра вибралася на рiвнину, просунулась ще кiлька метрiв, стала. I одразу облягла тиша, врочиста, рухлива й дзвiнка, нiби наспiвана вiтрами сопiлка. Вiн аж п`янив, той спокiй, вiд нього шумiло в вухах. - Говорiть, бо оглухнути можна, - обiзвалася Лариса Петрiвна до Квiтки. Климент Васильович тихо заспiвав: Черемоше, Черемоше, Бистра твоя вода... - Треба дуже полюбити цю землю, щоб так просто i сильно передати й красу, - мовив задумливо i знову заспiвав: Як iгри вод, плине ту час, Свобiдно, шумно, весело... - Все, що ╨ найкращого в свiтi, друже, насамперед витвiр палко© любовi, - озвалась Косачiвна. - I от замiтьте, Кльоню, творенню найгарнiшо© пiснi чомусь неодмiнно ма╨ акомпанувати дзвiн кайданiв. Такi нашi невмирущi iсторичнi думи, такi поезi© Тараса Шевченка, Франка. Вам, як музицi i фольклористу, це варто знати. Хмари спустилися низько-низько i, мов отари овечок, посунули горами. Гострi верхи враз притупилися, нiби ©х хто поодрiзував i понiс небом. Сiйнув дощик, дрiбненький, теплий. Узгiр'ями промчав легiт, напнув зеленi вiтрила смерек. Вони натяглися, стали пружнiшими, здавалося, от-от попливуть... В одному мiсцi дорога йшла через потiк. Вiн виривався з-за скелi, що висла над неглибоким проваллям, i, незважаючи нi на що, турботно мчав донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому днi струмка виднiлися дрiбненькi, мов креймахи, камiнцi. Зеленавi, темно-сiрi, коричневi... Коненята пили, i камiнцi перекочувалися пiд самiсiнькими ©хнiми губами, стиха шерхотiли об колеса. Дорога непомiтно забиралася вище i вище. Наступного дня (заночувати довелося в якiйсь придорожнiй хатi) в полудень, нарештi, добралися до Бурку-та. Кiлька будиночкiв, таких, як у Криворiвнi чи Жаб'╨му, - необмазаних, складених у зруб, - розбрелися крутуватим пiдгiр'ям. Нi церковки, нi корчомки... ба навiть вулицi! Дорога так-сяк приткнулась до скель i розповзлася стежинами до одного двору, до другого... Кiнець свiту, та й годi! Людей теж десь не видно. - Куди подамося? - стояла в нерiшучостi Леся. - Щоб не блукати, ви, певне, постiйте чи посидьте, а я сходжу розпитаюся, - сказав Квiтка. - Ходiть отуди, - махнув пужалном фiрман. - Чей, пани обiдать пiшли. I справдi, не встиг Климент Васильович зробити й десяти крокiв, як з будинку, на який показував селянин, вибiгла дiтвора. - Лiтники! Лiтники при©хали! - закричали всi враз. Видно, поява кожно© ново© людини була тут надзвичайною подi╨ю. Леся i Квiтка забрали речi й пiшли на той гук. Бiля будинку ©х зустрiв лiкар Кобринський i ще кiлька вiдпочиваючих. Добре все-таки серед чужих, та ще в такiй пущi, зустрiти хоч трохи знану людину! Кобринський завiв прибулих до просторого залу - це справдi була ©дальня, - вiдрекомендував. "Лiтники" - чоловiк сорок! - обступили, почалися знайомства, розпитування. Вiдiрваним од свiту, зголоднiлим по свiтському життю, ©м хотiлося одразу вивiдати все. - Та заждiть же, дайте ©м хоч пообiдати, - став на захист Кобринський. Вiдпочиваючi неохоче розiйшлись, заручившись правом розпитати потiм, пiзнiше. ...Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив оце слово! Благословен хай буде навiки!.. Скiльки тут простоти, скiльки величi! Який безмежний, незбагненне широкий змiст! Скiльки кровi пролилося - i ще пролл╨ться? - щоб звучало воно повноцiнно, гордо, на весь голос. Воля! Це клекiт орла, що ширя╨ там, в недосяжнiй висотi, гучний поклик трембiти, непорочнiсть смерек, що вiками ждуть не дiждуться обiймiв сонця; це буяння дико© ружi, переливи роси, плин потоку: це - Чорногора з ©© незабутньою Довбушевою вольницею... Як порива мене палке бажання Пiти туди пiсками, чагарями, Послухати гiрсько© пущi гомiн, Заглянути в та╨мную безодню, З потоками прудкими сперечатись, Помiж льоди дiстатись самоцвiтнi, Збудити в горах пiснею луну!.. Нi перед чим не зупинятись, не хилитись - пiти! Аж на те далеке╨ верхiв'я. Зiйти й поставити червону корогву - нехай ма╨! Хай буде знаком, ясним дороговказом. Вони стояли на самiсiнькiй вершинi Лукавицi, безмовнi, зачарованi красою бескидiв. Перед ними у всiй сво©й мальовничостi лежало царство гiр i лiсiв. Буйнi вiтри чесали зеленi коси смерек, полоскали ущелини, в якi не пробивалося й сонце. Гори спiвали - потоками, птаством, голосами звiрiв i худоби. Все це перевивалося пахощами полонинських квiток, нiжною голубiнню височини, злiтало до сонця. Проте не зникало. Мiж землею i небом лунала якась могутня i воднораз на диво спокiйна мелодiя - гiмн життю, як у думках нарекла ©© Леся. Спiв бентежив молодi груди, родив у них нестримний потяг до творення. Ой гори, гори, золотi верхiв'я!.. Спiвало серце, ©© змучене, стомлене серце! Чого хотiло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гнiздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою iще стояти супроти бурi, будити мертвих. Чу╨ш-бо? Хай навiть ота лавина з гiр впаде на голову, мов доля злая, - стояти ма╨м! Стояти будем!.. Пiсля всього пережитого останнiм часом, суперечок та зустрiчей Буркут здавався райською тимчасовою житт╨вою пристанню, звiдки мало початися нове велике плавання. Нi пишноти курортних залiв, анi гучного товариства... Природа, ©© могутн╨, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погiдного ранку - природа, природа... нею дихала, снила. Нею i скупим вiдгомоном життя, що долiтав сюди через глибокi iзвори й стрiмкi вершини. Леся мешкала в будинку лiсничого, в невеличкiй кiмнатi. Вона i ще одна при©жджа - iз Кут. Хатина стояла над потоком, на одвойованiй у гiр кам'янистiй дiлянцi. Однi╨ю, подовжньою, стороною вона майже торкалася скелi - ©х роздiляв лише вузенький прохiд, другою, передньою, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вiкно. Рано-вранцi вона розчиняла його, i в кiмнату вiсником нi на мить не стихаючо© пiснi життя залiтав неспокiйний плескiт води. Внизу, на самiсiнькiм днi ущелини, шумiв Черемош, - Буркут летiв до нього з височини, мов пустотливе дитя. Радiсно було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, вiн смiявся, вигравав усiма можливими барвами. Так i хотiлося пiрнути в його срiблястi розсипи... Але Кобринський радив не поспiшати з купанням, обмежитись поки що ваннами. - Ви лiпше пийте ©©, цю воду, - рекомендував. - I якнайбiльше. Метрiв за кiлькасот угору з-пiд камiння било джерело. На його мiсцi зроблене щось на зразок рублено© криницi, звiдки Буркут поступав до купелi, пити ж ходили просто сюди. Терпка, нiби злегка пiдiгрiта вода мала якусь чудернацьку властивiсть: вип'╨ш - i такий з'явля╨ться апетит, що, як то кажуть, собаку з'©в би. Нащо вже вона байдужа до постiйних снiданкiв, обiдiв, i то через кожних двi години мовби щось пiд грудьми смокче. Не минуло й пiвмiсяця, а вже почала поправлятися. - От на зло вiзьму й розповнiю, - жартувала Леся. - При©ду, i нiхто не пiзна╨. - Поправитись вам треба, Ларисо Петрiвно. I зовсiм не на зло, не для когось, - вiдповiдав Квiтка. Який розсудливий!.. I взагалi... чому вiн так про не© турбу╨ться? Не да╨ засиджуватись, захоплюватися розмовами, що майже кожного разу виникають у них за вечерею. Нiби вона справдi так безнадiйно хвора. Втомилась, i все. А що кров зрiдка йде горлом, так у мами теж те бува╨. I нiчого... Проте знала: Квiтчинi поради й прохання були щиросердi. Та й сам вiн тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було б принаймнi неввiчливо. Щоранку пiсля снiдання вони йшли гуляти. Коли траплявся хто-небудь iще - гуртом, а частiше удвох. Блукали над потоками, помiж смерiччям, збирали лiсовi ягоди, квiти. Одного разу забралися так далеко, що заблудились. Iшли якимись ледь помiтними стежечками, переходили провалля, на днi яких стояла непорушна зеленава пiтьма, дряпались об сухе смерiччя, а кiнця лiсу не було. Та ось десь поблизу заспiвала трембiта. Раз, удруге... - Пiдемо туди, - прислухалася Леся, - то, мабуть, вiвчарi. Стежина намiтилася чiткiше, а незабаром перед ними вiдкрилася горбкувата, залита сонцем полонина. Посеред не© стояла - нiби давним-давно виросла тут - старенька колиба. В загородi бiля хатини лежали вiвцi, а бiля входу - кiлька вiвчарок. Собаки скоса глянули на незнайомих, стиха загарчали. Климент Васильович погукав. На голос вийшов гуцул. - Iгiй на вас! - вiдiгнав собак. Зрозумiвши, в чiм рiч, вiн засмiявся i запросив до колиби. Вiвчарi саме обiдали. Просто на столi, на голих, почорнiлих дошках, парувала кулеша. Запах ©© виповнював житло, лоскотав нiздрi. Лесi нiколи ще так не хотiлося ©сти, як зараз. Вона була щиро вдячна господарям, коли тi запросили ©х до компанi©. - Ачей, пани з жентицею хочуть? - запитав найстарший, певно, ватаг. Що ж, частуватися так частуватися! З бербеницi, що, накрита дерев'яним кружком, стояла в кутку, вiвчар набрав i поставив двi чашки жентицi. Вона одгонила овечим потом. Поволi цей запах витiснив усi iншi. Ним вiддавала й кулеша, i одяг людей, i ©хнi руки. В колибi не вельми стежили за чистотою - долiвка давно не пiдмiталася, вiконця закопченi. Лариса Петрiвна перевела погляд на ©© мешканцiв. Обвiтренi, жилавi, вони нагадували стовбури якихось дерев. "Дiти природи, - подумала, - вирви ©х з цi╨© землi - i зiв'януть, коли зовсiм не загинуть". - Як живете-ма╨те? Як маржина? - цiкавився Квiтка, ставлячи запитання, без яких не обходилася жодна розмова гуцулiв. - Богу дякувати, полiття нинi файне, то й маржин-ка нiчьо, - набивав люльку ватаг. - Абис iще сiна зробити, то й зовсiм було би... - Вiн не сказав, як саме було б, а натомiсть вiв далi: - Без маржини гуцул що? Калай, i тiльки. В маржинi вся наша сила. Зна╨те, як межи нас рахують? Котрий газда у двадцятеро чи хоч у п'ятнадцятеро сiн сто©ть, то й заможний. - А багато у вас таких? - запитала Леся. - Була б овечка - клiщ знайдеться. - Вiвчар дiстав з ватри, що жеврiла тут-таки, в колибi, жарину i став припалювати люльку, допитливим оком окидаю-чи незнайомих. "Хто вiда╨, що ви за гостi", - говорив той погляд. Але розмова, видно, заiнтересувала його, бо, пахнувши раз-другий димком, вiн заговорив знову: - Гуцул пiвлiта жи╨ вiдлюдно, на полонинi, бо так на маржину лiпше, пiвзими сидить у зимарцi, бо году╨ ©©, а що йому за то? Все ма╨ пановi цiсарю здати. Коби могли, з самого шкуру iздерли б... Вiвчарi - ©х було четверо - скiнчили обiдати. Один змiв зi столу недо©дки, винiс собакам, iншi мовчки почали збиратися - пiдв'язували старенькi череси, неквапливо натягували крисанi, дiставали гирлиги. Затурбувався й ватаг. Вiн хоч i не гнав зараз отари, мусив випровадити пастухiв. Встали й Леся та Климент Васильович. Вiдпочинок ©х пiдбадьорив, тепер швидше добратися б до Буркута. - Лукин, - гукнув старий до одного з вiвчарiв, - наставиш панiв на плай до Буркута. А там пiдете осюда та от сюди, - показав жартуючи, - та й дiстанетесь. Пастухи поодчиняли хиткi ворiтця кошар, i отари висипали на полонину. Вiвчарi та собаки скеровували ©х у потрiбному напрямку. Попрощавшись iз старим, Лариса Петрiвна i Квiтка пiшли за Лукином. Вiтер розчiсував потолоченi трави, гойдав дрiбненькi сонечка ромен-зiлля... Лиш на густих чебрецях вiн затихав, пив ©хнi пахощi i, сп'янiлий, мчав далi. ...Несподiвано при©хав Франко. Лариса Петрiвна саме поверталася з ©дальнi, поспiшала, щоб закiнчити розпочатого ще вчора листа Кобилянськiй, коли на дорозi, як i вони ото колись iз Квiткою, показався Iван Якович, а з ним ще дво╨. Забачивши ©©, гукнули, замахали руками. Були веселi i голоднiсiнькi. Пiсля вечерi Франковi попутники пiшли до Квiтки вiдпочивати, а Iван Якович i Леся залишились удвох. - Ларисо Петрiвно, - одразу ж заговорив Iван Якович, - ви даруйте менi отой мiй настрiй. - А я i не в претензi©. Хоч, правду кажучи, здивувалася, бо вперше побачила вас таким. - Були причини. Вони, правда, нiкуди й не дiвалися, вiдколи з'явився на мо©м горизонтi пан Грушевсь-кий... Мало, що в редакцi© тягну всю чорну роботу, надумався ще й сюди закинути цiлу паку рукописiв. - Порвали б ви з ним, нiж ма╨те отак псувати нерви. - Не такий наш лiтерацький зарiбок, щоб одмовитись вiд постiйно© служби. "Вiсник" хоч трохи мене пiдтриму╨. Iшли понад потоком, угору. Iван Якович якось кумедно закидав лiву ногу, згинався сво╨ю невисокою постаттю, час од часу пiдбираючи то камiнцi, то якiсь квiточки, що росли обiч стежки. На ньому був приношений бронзуватого кольору костюм, такий же - завеликий, з ввiгнутим дном - капелюх, широконосi, далеко не моднi черевики. Сорочка, як завжди, вишивана. Розмова, зв'язанi з нею спогади помiтно змiнили настрiй Франка. Щоб вiдвернути його од непри╨мних думок, Лариса Петрiвна почала з захопленням дiлитися сво©ми буркутськими враженнями. Не пропустила, звичайно, й недавнього гостювання у вiвчарiв. - Бачу, природа вам не байдужа, - пiдсумував ©© розповiдь Франко. - А як ви дивитесь на не© в книжках? - В лiтературi менi завше браку╨ вмiлого описання природи. Гоголь, властиве, i привернув мене сво©ми психологiчними пейзажами. Його "Вечори" - це щось чарiвне! Це казка. А мiж тим - яка глибока правдивiсть, яке тонке вiдчуття i слова, i барви! - Я не мислю собi твору, в якому митець зображав би особу виключно поза натурою. Чоловiк з дитячих лiт чу╨ в собi потяг до землi, ©© лона, i вирвати його з того свiту, як чинять деякi змодернiзованi письмовцi, чисте безголов'я. Сьогоднi був, як звичайно, запальний, все хвилювало його. - Мене - дiдько б його вхопив! - вiв далi, - виводять з терпцю оцi нашi австрофiли, котрi мiряють все на чужинський копил i галасують о любвi до рiдного люду. Ось i Кулiш. Твердить о рiвностi вкра©нцiв i полякiв, а як умову замирення вимага╨ од перших зректися сво©х норовiв. Надворi поночiло. Голубувате шатро над ущелиною швидко темнiло, по краях його блiдими вогниками засвiчувалися зорi. - Дивнi ми з вами, - мовив Франко. - I дивно те, що, як вас побачу, думки менi пливуть якимсь невпинним потоком. Чого б то, не вiда╨те? - Певне, тому, що я завжди приходжу невчасно, коли ви працю╨те, - сказала напiвжартома. Iван Якович засмiявся. - Нинi ж я у вас гiсть. - I однак працю╨те. Я нiскiльки не здивуюся, коли через кiлька мiсяцiв зустрiну сьогоднiшнi думки в якiйсь вашiй статтi. Франко мимоволi кивнув головою. - То аби не говорили, що Франко i в Буркутi годував вас сво©ми iдеями, - сказав, - готовтесь на пструги. Погода нiби стоятиме, - окинув поглядом небо, - пiдемо на лови. Пiзнього вечора, розпрощавшись з Франком, Лариса Петрiвна сiла докiнчувати листа Кобилянськiй. Лист виходив довгий. Та i як його кiлькома рядками розраяти ту людську тугу? Як помогти нiжному лотосовому квiту, аби не в'яв, не марнiв?.. Ольга, мабуть, помиля╨ться. Не може ж Маковей одружуватися на зло ©й. Зрештою, як би там не трапилось, а вона не ма╨ права впадати у вiдчай... Чи╨сь горе розворушило i ©© власне. У розчинене вiкно дихала нiч, смужка неба мерехтiла дрiбними зорями. "Мрi╨... за що менi ти журбою великою очi i серце покрила?.. Чу╨ш-бо, мрi╨? Таж ми вже навiк розпрощалися, гострим ножем розрiзнились... Не докоряй менi, мрi╨ загублена, i не хились надо мною!.." Пише, що хотiла б не дожити до того весiлля. О, як люди iнколи необачно розкидаються словами! Замiсть того щоб стати над усiм, - катують себе, проклинають. От i вона, Ольга. Що мала б вигартувати себе на цiм огнi, - лама╨ться. Нiби не зна╨, що все на свiтi минуче, зоста╨ться одна лише суть. Однак що слова? Була б вона тут, посидiли б разом, послухали, як вигра╨ Черемош... Помовчали б. А вдень рознесли б свою журбу по крутих плаях, пустили б на вiтри легкокрилi... Нiч була. Пiзнiй мiсяць як млинове коло. Темнi обриси гiр. I при╨мна самотнiсть. Коли спогади витають довкола прудкими роями, не дають заснути, коли дума╨ться легко-легко... Форель, чи як ©© називають гуцули, пструги, - риба переважно гiрських рiчок. Удень, коли сонце сто©ть в зенiтi, пструги дрiмають, забившись у корчi, пiд камiння, а вранцi, увечерi шугають супроти потоку, шукаючи ©жу. Ловити ©х важко, що, власне, й принаджу╨ рибалок, зате на смак вони напрочуд добрi. Вибралися опiвднi, коли сонце почало сiдати i на долини впали тiнi. Франко роздав чоловiкам знаряддя, для себе взяв сак. Лесi вручив позиченого в господарiв кошика. Iшли, не поспiшаючи, час од часу знаходячи привiд посмiятися. То Iван Якович розповiдав якусь пригоду, то Кульчицький жартома допитувавсь, як це Ольга Федорiвна вiдпустила його одного до Буркута, на що Франко вiдповiдав коректно, але дотепно. - Коли вже мова про жiноцтво, - сказав, - то слухайте, яка трапилась зi мною придибашка. Iду оце недавнечко селом, а назустрiч менi газда. "Слава Ису". - "День добрий", - кажу. Балака╨мо про се та про те, а вiн i пита╨: "То ви оце й нас усiх спишете?" - "Авжеж". - "I, кажуть, всякою нечистою силою iнтересу╨тесь?" - "Iнтересуюсь, бо без того справдешнього вашого життя не вийде!" -"Ая, ая, - зрадiв, - то прийдiть, прошу вас, до мене, увидите, що за ╨дна моя жiнка. На всiй Гуцульщинi тако© чередницi не знайдете". Iван Якович iшов попереду. Важкувата хода, трохи зiгнута постать. На плечi - сак... Взагалi, чим бiльше Леся придивля╨ться, тим бiльше бачить у ньому рис робiтника. Постав його зараз до машини - спокiйно, упевнено зладить з машиною, сiвачем нiби весь вiк те й робив, що засiвав ниву. "А воно й справдi, поду мала, - вiчний сiятель. Сiятель правди, добра.." А вiн, користаючись перервою в жартах, мугикав уже якусь мелодiю, з котро© незабаром пробились слова: Не по правдi жи╨ Чоловiк з жоною. Леся згадала: вона ж зна╨ той мотив, це Франкова улюблена. Ой там за горою, Там за кремiнною Не по правдi жи╨ Чоловiк з жоною... Журлива пiсня. Як i сама жiноча доля. Ой мужу мiй, мужу, Не бий мене дуже... Як це по-тутешньому називають жiнок?.. Ага, челядь! А на Волинi челядь - худоба... В мене тiло бiле - Болить мене дуже. Пусти мене, мужу, В вишневий садочок, Най я собi урву Рожевих квiточок. А ще челядь наймити та прислуга. Ой урву, урву, Та й пущу на воду: Плини, ружо-квiтко, Аж до мого роду... Гiрка ж твоя, жiнко, доля, коли такi сумнi про тебе пiснi... - Далi не йдемо, - зупинився Франко i почав роззуватися. Мiсцина гарна: з низькими берегами, спокiйними плесами. - Iдiть он туди, вище, - показав чоловiкам Iван Якович, - а я в оцих ямах попробую. - Вiн пiдкачав штани, зайшов у воду i почав шарити саком. Попадалась дрiбнота. Франко обережно витрушував ©© назад, примовляючи лагiдно: - Пливiть, пливiть, бiднички... Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала срiблиста рибина. Вона звивалася, намагаючись порвати тонкi тенета. - Ну, ну, не дурiй, - засяяв майже дитячою усмiшкою Франко. - Попалася - сиди нишком. - Вiн пiдняв поперед себе сак i, тримаючи його обiруч, почалапав до берега. Пiдбiгли Квiтка й Кульчицький. - А що! Глядiть-но, як треба ловити, - кольнув ©х. - Так ви ж саком! I одна рибина - це ще не риба! - ╙ одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтiв, певне, два. - Iван Якович узяв рибу за зябра, пiдняв. - Довгенько ж ти мене, бiдашечко, ждала. - Намилувавшись, кинув ©© до кошика i знову подався до рiчки. У тiй же самiсiнькiй ямi вiн пiймав ще кiлька пстругiв. По одному-два принесли й iншi. Кошик ворушився срiбним плетiнням, яке то переставало витися, то з кожною свiжою рибиною знов оживало. - Дивiться, Лесю, за кошиком, не становiть над водою, бо хибнеться - i по рибi, - зауважив Франко. Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Iван Якович нишпорив так, талапаючи обiруч попiд камiнням, старими пнями, знесеними з гiр весняними чи дощовими водами. Ларисi Петрiвнi пригадалося, як десяток рокiв тому, в Колодяжному, Франко не раз дивував усiх багатими вловами в'юнiв. Спогад настiльки повернув те лiто, що вона не витримала, запитала: - Пригаду╨те колодяжнянських в'юнiв, Iване Яковичу? - О! То була прегарна годинка. I мiсця чудеснi! ...Юшка справдi вийшла смачна. Хоч i клопоталися допiзна, зате хвалили всi, хто куштував. А потiм були пiснi. I не абиякi, а "свого краю". Леся також спiвала. Франковi над усе припала до серця ©© спiванка. Сидiв, ворушив палицею пригаслу ватру i слухав. Ой не шуми буйним листом, Зелений катране, Тяжко-важко на серденьку, Як вечiр настане... Коли порозходились, до свiтання не змикала очей. Рiдне Колодяжне, Нечiмне, тихоплиннi полiськi рiчки перешiптувалися з нею всю нiчку. Усю нiч спiвали ©й соловейки, смiялися мавки, гойдаючись на березовiм вiттi, кували зозулi... . . . . . . . . . минуле Не раз менi ста╨ перед очима, I я дивлюсь так пильно, мов боюся, Що бiльш менi не прийдеться побачить Того садочка спогадiв мо©х... Дивно: серед тако© природи, в такiм товариствi якийсь далекий дитячий спогад раптом полонить усе - увагу, розум, думку. Мабуть, це i ╨ оте тихе, сумирне, зовсiм безкорисливе почуття, яке iмену╨мо любов'ю до рiдно© землi. Нiхто не зна╨, коли вона народжу╨ться, чим живиться, але кожен вiдчува╨ ©© велике, благотворне горiння, що да╨ наснагу i силу життя. VI У кiнцi серпня Карпатами поповзли важкi хмари, потягли з собою ряснi дощовi пасма. В непрогляднiй iмлi потонула Чорногора, заклекотiли потоки, стрiмкою бурою каламуттю задзвенiли крутi пла©. Враз стало холодно, непривiтно. Лiтники один за одним тiкали додому. Прощалася з Буркутом i Леся. У хвилини просвiту виходила до потокiв, над Черемош, що за кiлька днiв стали невпiзнанними, потемнiли ще бiльше, - невiдомо на кого, - озлилися. Дивилась на похмурнiле смерекове царство, слухала - назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пiсню. Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом - нi вона, нi Климент Васильович не знали. Зда╨ться, фiрман порадив... Ледве добралися до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обо╨ здалися на ласку отця Попеля (повезло ж ©й цього разу на священнослужителiв!), який i пiдкинув ©х у Довгополе. По дорозi, правда, за©здили в Уст╨-Путилiв, на батькiвщину Федьковича. У Довгополi застали Франка, який пере©хав туди з Криворiвнi, i Труша. Художник саме докiнчував портрет поета. Гостювання затяглеся. За розмовами, книжками (бiблiотека в Попеля була куди багатша, нiж у Волянських), милуванням (гуцули це називали - "мiсити багно") Бiлим Черемошем i його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях орли, владно стояли на швидкоплинних дарабах, непомiтно минув десяток днiв. Тим часом трохи випогодилось, i Леся (Квiтка зостався дочитувати вiдшукану кра╨знавчу лiтературу), завiтавши ще у Вижницю, до Ганни Москви, зрештою добралася до Чернiвцiв. Кобилянська зустрiла подругу радо. Вона помiтно змарнiла. Ота iсторiя, про котру писала в Буркут, зовсiм вивела ©© з рiвноваги. Стала ще мовчазнiшою i нiби аж непривiтною до свого чернiвецького товариства, мовби воно чимось винне в тiм горi. Окуневська запропонувала ©й мандрiвку до Вiдня, i Ольга Юлiанiвна погодилась. Звичайно, краще було б, аби вони по©хали разом до Ки╨ва... Розсталися наприкiнцi вересня. Лариса Петрiвна з вiкна вагона довго i з жалем дивилася на далекi верхи, прощалася з незабутнiм барвiнковим кра╨м, що хоч i забрав пiвроку ©© життя, зате щедро надiлив i силою, i наснагою. ...У Ки╨вi змiн майже нiяких. Та ж метушня, той же щоденний гамiр. Хiба що полiцi© збiльшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинцi, а то й цiлими нарядами шпацiрують вулицями, парками, заникують у двори. Товаришi з комiтету попередили, щоб була обережною: у мiстi з'явилося чимало та╨мно© агентури. З Петербурга, нiбито вiд "Товариства робiтникiв", при©хали якiсь Ма╨вський i Лопир, виступають на мiтингах, агiтують: полiтика, мовляв, справа iнтелiгенцi©, а нам, роботягам, аби грошi та харчi хорошi... З усього видно - штрейкбрехери... Отже, умови ускладнюються. Хоча бiльшiсть робiтникiв не пiдда╨ться брехням. Розповiдають, як недавно на Демi©вцi освистали шефа жандармiв Новицького. Знайшов чим хвалитися: уряд збавив цiну на горiлку! "Можете пить тепер добру i дешеву горiлку". Однак на цьому вони не зупиняться. Легальнi робiтничi артiлi, гуртки, якi почали органiзовуватися з вiдома полiцi© i ©© ставлениками на зразок Зубатова, - це лиш облуда, спроба погратися в демократiю. Справжн╨ дiло попереду. Сили гуртуються... Сили збираються. А що ж вона? Не минуло й мiсяця, як повернулася з Буковини, а вже застудилася. Спочатку нежить, потiм сухий кашель... Поболю╨ в грудях. Знову консультацi©, ради... Однi наполягають, щоб ©хала до Iталi© (там якраз тiточка Олена), де тепло, iншi радять сидiти вдома, бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворi, то в Iталi© - в хатах. Кого слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та по©здка, щоб ©© цуратись, не так часто доводиться бувати в Iталi©... Чужина. Хаос хтозна-ким i коли навалених скель, кам'янистi поля, купками, нiби гнiздами, села... Далеко ©м до рiдних, волинських чи полiських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та струмочками. Там що не ранок - дими димляться над оселями, наче розцвiтають хати, реве худоба, скриплять протяжно журавлi над криницями; вечорами легкi тумани стеляться дiбровами, на колодах допiзна не змовкають веселощi, спiви та музики... "У нас у рiднiм краю навiть дим солодкий та коханий..." - згадалося. А цей.., який ©дучий! Очi випiка╨. Навiть в курнiй полiськiй хатi, зда╨ться, легший... ...Сан-Ремо розташований у крайнiй захiднiй частинi Iталi©, на березi Лiгурiйського моря. Щоб добратися до нього сушею, треба перетнути всю кра©ну - через Трi╨ст, Венецiю, Геную. З усiх сторiн мiсто вiдгороджене горами, лиш з пiвдня до нього вiльно вриваються середземноморськi та африканськi вiтри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже весь рiк тут сто©ть суха, сонячна погода i не зменшу╨ться потiк курортникiв. ©дуть iз Англi©, Скандiнавi©, Польщi, Росi©, - вся пiвнiч, надто восени та взимку, кида╨ сюди висмоктане та висушене життям - звичайно ж, заможнiше - плем'я. Воно осiда╨ - на мiсяць, два а чи й бiльше; частина його зцiля╨ться, верта╨ додому, iнша назавжди лиша╨ться. Леся Укра©нка поселилася в материних знайомих. Люди бiднi. Чоловiк ось уже скiльки лiт слабу╨ на сухоти хребта, не руха╨ться; дружина, власне, й трима╨ на собi все господарство, крутиться, як бiлка в колесi. ╙ ж долi! Батька навiть не пам'ята╨, мати весь вiк хорувала на iстерiю, потiм - шiсть лiт! - лежала розбита паралiчем, нiма... I все це на одну голову, на однi звичайнi жiночi руки. Лесi видiлили окрему кiмнату на другому поверсi. Перед вiкнами нi будов, нi вулиць - город, а за ним море. Весь день загляда╨ до не© голубими очима, шумить, мов дитина, гра╨ться галькою. Широке, далеке... Цi яхти на морi - наче метелики. А баркаси з ритмi-лiми помахами весел подiбнi до жучкiв, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко бува╨ Дiдрiзнити море вiд неба, вони нiби переливаються одне в одне. Найлiпше милуватися ним уранцi, з балкона. Коли з-за Апеннiн, що ледь-ледь мрiють на сходi, витика╨ться сонце i стеле на водi багрянi тiнi; коли з порту i з бухточок виходять ескадри човнiв i човникiв i поволi тонуть у легкiм туманi; коли мiсто ожива╨ цокотiнням пiдкiв, стукотом дерев'яних пiдошов, протяжними голосами носi©в i, звичайно ж, неодмiнним плачем вiслюкiв. Тодi i люди, i вода, i небо трудяться. Навiть рослини, квiти поспiшають напитися вологи, щоб потiм, вдень, не всохнути вiд палючого сонця. А воно розчервонiлим колом котиться все вище й вище, нагрiва╨ безформнi скелi, срiблистi пiски, на якi незабаром виповзуть сотнi людей, нарештi висне посеред неба одвiчним факелом земного буття. Од його жару спалаху╨ повiтря i гоготить. Завмирають голоси, порожнiють вулицi, лише на пляжах чуються сплески води, лiнивi а чи слабi голоси. Проте невдовзi i там затиха╨. Так, ©й не дозволено бiльше нiчого. Тiльки сидiти, ходити, милуватись. Писати - крий боже! Навiть читання обмежено. Це вже, звичайно, занадто. Тут нiякi авторитети не стануть ©й на завадi. Бути в такiй славетнiй, такiй багатiй великими умами кра©нi i не торкнутися того багатства? Слухати таку мелодiйну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали до бою безстрашнi Гарiбальдi i Мадзiнi, котрою спiвали Дайте, Леопардi, Ада Негрi, i мовчати? Тодi навiщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скнiти? Одразу по при©здi Лариса Петрiвна списалася з бiблiотеками Мiлана та Гену©, i за кiлька тижнiв звiдти на ©© адресу почала надходити лiтература. Однак усього бiблiотеки не надсилали, книги часто запiзнювались. Випадок звiв ©© з Альбiною Вiзi - вiдомою i досить впливовою мiсцевою поеткою. Вiзi навiть запропонувала Лесi перебратися до не© яйити, але, довiдавшись, що там постiйно збира╨ться мистецька публiка, гостя вирiшила за краще лишитися хай у гiршiй, зате спокiйнiшiй оселi. Дружби, однак, не цуралася. В Альбiни чудова бiблiотека, там завжди довiда╨шся про новини лiтературного свiту, зустрiнешся з цiкавими людьми. Якось завiтавши до Вiзi, Лариса Петрiвна застала там двох незнайомих - чоловiка й жiнку. Вiн хворобливий, знервований, вона - тиха, спокiйна, з печаттю смутку на блiдому лицi. Очi променистi, з зеленуватим вiдтiнком, погляд вiдвертий, уважний, лагiдний. Красивi невеликi уста рiзко окресленi. Вони злегка стиснутi, мовби ця людина терпить якийсь постiйний бiль. Над високим чолом хвильками пiдiйма╨ться i спада╨ назад гарне русяве волосся. Коли Леся зайшла до двору, Альбiна показувала гостям сво© квiтники i садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затiнку дерев, стояла нiжна прохолода. Вiзi познайомила ©х. От так несподiванка! Перед нею, виявля╨ться, Войничi. Той самий Войнич, що листу╨ться з Павликом, i та Лiлiя, чи Етель, яка пiсля сво©х вiдвiдин Львова залишила i в Михайла Iвановича, i у Франка найкращi спогади. Виходить, вони заочно знайомi давно, адже Павлик розповiдав Етель-Лiлiан про Лесю, а Лесi - про Войнич... Проте будь-яких ознак цього "знайомства" Войнич не подавала. Iм'я Лариси Косач нiчого особливого ©й не говорило. Лесi ж, якiй добре затямилось Павликове захоплення англiйкою, було незручно одразу виявляти цю свою обiзнанiсть. Михайло Войнич здавався цiкавiшим. Балакучий, iнколи навiть занадто, вiн засипав спiвбесiдницю запитаннями про подi© в Росi© та Малоросi©, а довiдавшись, що вона родом з Волинi, бувала в його рiднiй Варшавi, та ще й розмовля╨ по-польськи, зрадiв, як тiльки може радiти людина, далеко на чужинi зустрiвшись iз краянином. - Як ви ©хали?.. Через Львiв? - допевнявся. - У Львовi мешка╨ наш добрий друг Михайло Павлик. - Не тiльки ваш, - осмiхнулася Леся. - Ви теж з ним знайомi? - Навiть добре. - Лiлi, - звернувся Войнич до дружини, що саме захопилася якоюсь квiткою, - панна Лариса близька товаришка Павлика. Етель з цiкавiстю глянула на Лесю. - Як давно ви бачили Михайла Iвановича? - запитала. - Зо два мiсяцi тому. - Лiлi так iнтересу╨ться, бо сама зустрiчалася з ним, - додав Войнич. - Павлик просто зачарував ©©. Правда, це було давно... - Взимку дев'яносто п'ятого, - пiдказала Лариса Петрiвна. - О, ви навiть це зна╨те? - при╨мно здивувалась Етель. - Так, Михайло Iванович розповiдав. Я була тодi в Софi©... - Заждiть, заждiть, - перебила ©© Етель. - Чи не вас часом згадував Павлик... рекомендував менi? - Вона замислилась. - Говорив вiн тодi про укра©нку. От уже не пам'ятаю, чи то було прiзвище тi╨© особи, чи просто так... але, пригадую, iшлося про якусь родичку Драгоманова. Леся осмiхнулася знов. - За всiма ознаками - йшлося про мене: я i Укра©нка - це мiй псевдонiм, i родичка, власне, племiнниця Михайла Драгоманова. - Я дуже рада нашiй зустрiчi, - Етель щиро потиснула Лесi руку. - Альбiно, ви навiть не уявля╨те, кого ма╨те в себе за гостю, - звернулася до Бiзi. - Я давно захоплена панною Лесею, - вiдiзвалася та, - навiть пропонувала ©й одну з кiмнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна i пропоную в честь тако© зустрiчi випити по склянцi вина. Для добрих людей у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського. Хазяйка провела гостей в тiнисту, обвиту виноградом веранду, попросила принести вина. Розмова пожвавiшала. Етель з при╨мнiстю згадувала подробицi сво╨© по©здки до Львова, тамтешнi знайомства. - Михайло Iванович, певне, розповiдав про першу нашу зустрiч? - звернулась до Лесi. - Комедiя! При©хала я до Львова змучена, втомлена. На вокзалi холод, скрiзь повно снiгу. I жодного вiзника. Довелося йти пiшки. Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося - Михайло Iванович жив недалеко. Знайшла будинок, квартиру - аж зрадiла: зараз, думаю, нагрiюся, вiдпочину. Дзвоню. Дверi вiдчинили одразу, нiби за ними хто на мене чекав. Високий, з блiдим чолом i допитливими очима (Павлик!