Поезi© укра©нських авторiв (збiрка I) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Богдан-Iгор Антонович. Поезi© ПIСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННIСТЬ МАТЕРI╞ Забрiвши у хащi, закутаний у вiтер, накритий небом i обмотаний пiснями лежу, мов мудрий лiс, пiд папоротi квiтом i стигну, i холону, й твердну в бiлий камiнь. Рослинних рiк пiдноситься зелена повiнь, годин, комет i листя безперервний лопiт. Залл╨ мене потоп, розчавить бiлим сонцем, i тiло стане вуглем, з пiснi буде попiл. Прокотяться, як лява, тисячнi столiття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми, I вугiль з наших тiл цвiстиме чорним квiттям, задзвонять в мо╨ серце джагани в копальнi. ("Книга лева", 1936) ПРИВIТАННЯ ЖИТТЯ I день i вiк однаково минають. Не задержать нам хвилi. Кожна мить знов родить другу мить, i перша в другiй спить, обi у третiй, та, як вежа, час вироста╨ й меж не ма╨ й нас нiмить. Так на минулого й майбутнього раменах повiшено, мов плахту, долю нашу. Ми - ланцюга поодинокi звена, ми - вiдтинок малий зi стрiчки часу. Це наших днiв звичайна тут дорога, не пада╨ нiщо до безвiстi води. Вiддати треба нам життю щомога, а треба кожному, ще поки молодий. Тепер ще квiтка дiйсностi надi╨ю цвiте, не кида╨ ще тiнi дерево зневiри. Хоч зна╨, що морози, серце вiру╨ проте i лiктями ужитку правди ще не мiрить. Для молодих плечей легкий ╨ неба в'юк, в одноманiтностi не явиться нам позiх. О, не словами уст, але словами рук спiвати будем пiсню на життя порозi. Вiтай життя! Що бiль да╨ш, i щастя, i красу, i сум, i горе. В менi юний пал вне вмер ще. Вiтай життя! I на привiт тобi я понесу м'яке, та в панцир крицевий закуте серце. РОТАЦI╞ Бiжать але© звукiв, саджених у гами. Мов на акорд, упав поверх на поверх. Греблi жовтих мурiв, денний вулиць гамiр вiд берега по берег, тiнь вiнкiв дубових. Мусу╨ день, мов склянка золотого чаю, прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння. Йдуть люди жовтих мiст, i ©хнi очi сяють, хоч смуток вглиб ховають, мов гiрке насiння. _ Церкви, цукернi, бiржi - духовi i тiлу. Для зiр i для монет. Ждучи рiдких окрушин крихкого щастя, прочува╨м iншi цiлi. Мов зонд у рану, розпач грузне в нашi душi. Але за муром джаз i танцi лампiонiв, балет балончикiв, хор барв, мов хор гобо©в, i жовтi груди велетенських стадiонiв зiтхають глухо пiд бурхливою юрбою. I стеляться до нiг дими - покiрнi птахи, а сонце, мов павук, на мурiв скiснiм луку антен червоне павутиння розiп'явши, мов мертвi мухи, ловить i вбива╨ звуки. Митцi рослин - тюльпани, дбаючи за форму, припавши на колiна, барвно й гарно гинуть, а за законами нам невiдомих формул вирують днi й мiста й вирують бормашини. Дроти тремтять, мов нерви. Теплий бiлий листик, зоря в конвертi, кiлька слiв i квiт шипшини. Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток над вирвами нудних мелодiй бормашини. АВТОБIОГРАФIЯ В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, тодi щось дивне й незнане пробудилося у менi, i пiднеслася голова, й слова прийшли до уст зеленi. Тепер - де б я не був i коли-небудь, я все - п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi. А як зiйшов iз гiр гамiрливих мiст, у злиднях i невдачах не кляв нiколи долi та не ганив, глядiв спокiйно на хвиль противних гурагани. Мо© пiснi - над рiчкою часу калиновий мiст, я - закоханий в життя поганин. ============================================================== Микола Бажан. Полiт крiзь бурю Поема Пружнаста вiхола - прудка пiдпора крилам. Борiння. Зрив. Упертий рев стрибка. Як нудно пахне тулуб лiтака розпеченим металом i мастилом! Як ухають, працюючи навзаводи, мотори! Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття. Брести крiзь нiч, в морознiй хузi плавати, нести мо╨ малесеньке життя... Напружено, аж пальцi побiлiли, чiпляюсь за дюралi╨вий плинт i прислухаюсь, як гребе пiд крила густенну бурю працьовитий гвинт. Греби поглибше, далi й далi вгвинчуй десяток тихих людських iснувань туди, за пруг, за фронт, за бiй, за грань, де кожен - сам, самiтний, по╨динчий, - стрибне в ревiння, в хаос, в хлань. Це буде грань життя мого. Не знаю, - кiнець чи грань? Мо© сiмнадцять лiт я в пам'ятi квапливо проглядаю, печальний список бiдочок i бiд. Не бiдкаюсь. Даремно. Нi до чого. Кому? Тобi, Iване Хомичу? От знов на мене вiн поглянув строго, немов почув, як гiрко я мовчу. За мною слiдом ти крiзь отвiр ступиш, за мною звалишся у прiрву, в круговерть, зацiпиш зуби, сталь кiльця поцупиш i трапиш в снiг чи вгрузнеш в смерть. Ти зробиш все, як я, а може, навiть краще, хоч я - молодша й легше долечу, та ти пройшов такi безжальнi хащi, де вмерла б я, Iване Хомичу! Про мене зна╨ш бiльше, анiж кажеш. Неприязнь тлi╨ нишком, наче трут. Вдивля╨шся, чека╨ш, мiриш, важиш, - не вiрить людям - твiй щоденний труд. Я знаю це, i злюсь, i зневажаю, але убiк очей не вiдведу, бо нi жаху, нi сумнiву не маю перед лицем того, на що iду. Мене вiд спiльного походу не вiддiлить нi зiр колючий, нi колючий дрiт, i я зумiю тiлом власним втiлить той досвiд мiй, який би мiг знесилить, але став силою прожитих трудно лiт, - ©х темний подих розпачу опiк, жалка образа вiдшмагала ©х, у горлi згорбивсь, зщуливсь i знемiг мо©х питань невикричаний крик. Двi тисячi сто дев'яносто днiв, - i в кожен з них я входила, як в бiль, немов крiзь терня, дерлася крiзь гнiв. Двi тисячi сто дев'яносто днiв, - i я не впала, й винесла звiдтiль недоторканну кладь надiй i почуттiв, як здобуток мо©х нiмих зусиль. Я - не сама, була я не сама в сво©й хитливiй утлiй самотi. Я бачила, що не схова╨ тьма велико© просвiтлостi путi. Я бачила, я прагнула до них, прокладачiв незмiряних дорiг, до добро© жадоби ©х робiт, до ©хнiх спiльних радощiв i бiд, до ©хнiх роздумiв, i планiв, i нарад, до ©хнiх здвигнутих мiльйонним маршем свят... - Дивись, Оксано, ось тобi на свято, - блакитноокий, наче трошки журний, слова звучать, як завше, хриплувато, а тон удано жвавий i бравурний. - Принiс тобi дарункiв небагато, "Кобзар" в оправi, ще й пенал фiгурний. - Це батько мiй, це наш Василь, мiй тато. Тому шiсть рокiв. Дiльше як шiсть рокiв. Переджовтневi смерки прохолоднi. Iще на сходах чую шурхiт крокiв, - вiн знов страшенно втомлений сьогоднi, але ввiйде в кiмнату так, неначе з-пiд душу вибiг чи прийшов з футболу, лише на ши© синя жилка скаче i бiля губ проклалась зморшка квола. Ми вийшли втрьох. Дзвiнке, як бронза, листя бринiло, впавши на але© парку. За чорними кущами переярку пiдморгували вiкна передмiстя. Хитання тiней, темряви несталiсть, два силуети - батька й мами Вiри. Вiн взяв ©© за руку: - Що б не сталось, не похитнись, не втрать сво╨© вiри... - Не втратити сво╨© вiри? Нi, вона ©© не втратила й в ту мить, як ми почули, що дзвiнок гримить в переддосвiтнiй чуйнiй тишинi. I вiн пiдвiвся вдягнений. З постелi звелася мати. Грюк дверей раптовий. В квартиру струнко увiйшов вiйськовий у довгополiй негнучкiй шинелi. Мене обнявши, кам'янi╨ мама, а батько, крiсло сунувши в куток, сидить, вдивившись невiдривно й прямо у кожен ©хнiй рух i крок. На стiнцi висне збита набiк рама. Розкидано хапливо стос книжок. З чорнильницi повзе лiлова пляма на зошита мого листок. Повзе, як пляма, втома i знемога, стряса╨ тiлом тихий дрож тривог. На нас востанн╨ глянув вiн з порога. Ми тiльки вдвох. Ми вдвох. Схилившись, мати пiдняла з долiвки портрет, - давно вiн висiв в нашiм домi. На грудях батька навкiс три нашивки i зiрка на суконному шоломi, Таким стояв на кручах приднiпрових, таким доходив аж до львiвських стiн, таким пiшов в супроводi вiйськових, зодягнених так само, як i вiн. Казала мати: - Помилка. Страшна. Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. - Минали днi i тижнi. Путь вiдома: до пiдворiтнi, в сiни, до вiкна. Десятки рук в вiконце тягнуть клунки, - цибуля, хлiб, жовтаве сало, сiль. На клаптиках, принесених звiдтiль, слова про те, що все гаразд, цiлунки, як вчиться Ксана? Твiй Василь. Тут довгi черги помилок таких, як з батьком. Я вже пiзнавала ©х - наляканих бабунь, заплаканих дружин. Он теща Шведова. Он Голубенкiв син. А он Марi╨чка, чорнява i гнучка, актора нашого знайомого дочка. Ми з нею часто вкупi повертались, порожнi кошики додому несучи. Позиченими з рiзних п'╨с здавались ©© примовки, реплiки, плачi. Вона по©хала весною на село, про родичiв казала i про дачi, а я тягла все меншi передачi, бо в мами грошей зовсiм не було. Коли, притиснувшись до стiнки в пiдворiтнi, чекала я, щоб в сiни увiйти, - дбайливий дотик рук чи усмiх негпомiтний, митт╨вий дар людсько© теплоти, - який потрiбний, дорогий, привiтний, який ласкавий був для мене ти! У пам'ятi я збережу навiк i вчительки уважнiсть обережну, i з другом батька бесiду бентежну про те, яким ╨ справжнiй бiльшовик. I от кiнчивсь етап життя один: нема чого ходити в караулку, нема чого прийомних ждать годин,- назад додому, до свого притулку iду з каструлькою схололих картоплин i довго човгаю по нашому провулку, лякаючись вiддати ©й цидулку, що вiн - на вислання, що вiн... ...Пiдкинуло. Здригнулось. Зашкребло. Затнувся подих. Оберт. Шарудiння. В iлюмiнатор щiльно влип Павло, Iван Хомич вчепився за сидiння. Я, глянувши в напiвзамерзле скло, грiзне й барвисте вгледiла видiння, переблиски вогнiв у чорнотi внизу, червонi, жовтi i зеленi траси стрибучих рисок. Сполох, як в грозу. Забагровiлих хмар раптовi обертаси. Мотори рвуть на повному газу. Бляшанки, паки, ящики, припаси переповзають з боку в iнший бiк. Пунктир смертей промчався повз i зник, i знову тьма, i знов слiпуча рiзь iскринок, бризок, вогникiв, блискiток. Розверзлись хмари. Вгору потяглись розжаренi ножi розлючених зенiток. Ревуть мотори, аж гогочуть, аж риплять хрящi бляшано© кабiни. В горлянцi згус ковток гiрко© слини. У хвiст машини люто пре вантаж... Я радше з подиху моторiв, нiж з радiсного крику бортстрiльця, дiзналася про тишину просторiв, яка нас оточила без кiнця, лиш дальнi залпи сплеском вогнепаду ще шарпали i злили горизонт. Пiлот ввiйшов, квадратик шоколаду погриз, сказав: - Перелетiли фронт. I знову цiдиться мертвотна синь плафонiв, Павло знов мостить в ранцi кожну, рiч; забившись в темний кут, на вiдкиднiм ослонi похнюпився Iван Хомич. Що вiн надумав отi╨© ночi, сторонячись людей, на самотi, один в сво©м душевнiм худосоччi, один в сво©м одлюдницькiм життi? "Дiвча дiвчам, але не розгадаю, по виразу очей не розберу, чи змучена, чи злякана до краю, чи, може, гра╨ з нами лживу гру. Я недаремно радив командиру не йти на пробу, я б застосував i тут чiтку, здорову недовiру, не без пiдстав - нi, нi! - не без пiдстав. Яких причин та╨мна, скрита сила ©© сюди, в лiтак цей, привела? Чи виправдань сво©х батькiв схотiла, чи вiдплатить, як зрадниця мала? Не йде про честь батькiвського наймення, - пiд материнським прiзвищем вона вписалася в народне ополчення, анкети не заповнивши сповна. Я викрив фальш i зразу ж генералу доклав, що з нею так, мовляв, i так. Дарма. Немов i не почув сигналу, а нинi й сам садив ©© в лiтак. Що ж, довiряйте, хоч свою довiру доводите занадто гаряче, та вас ще гарячiше припече, коли вона догра╨ гру нещиру i в слушний час до нiмцiв утече..." Його терзав, давив i тряс пiдозри заздрий рик, - як чад, струмiв вiн помiж нас, як сизий присок, пiк. Босонiж присок перейду, прорву бiду, мов чад, мов тьму, i свiй солдатський хлiб прийму, як всi, в однiм ряду. Iти отак, iти отак, не повертати вбiк, хоча проник i в цей лiтак глухий, злобливий рик. Вже не прикличе вiн бiди, з дороги не зiб'╨, бо знаю я, за що й куди несу життя сво╨. I я побачила в iмлi, у синiй зморi лiтака, як простяглася звiддалi до мене спогадiв рука, - вона щедротно пода╨, щоб я напитися могла, густим питвом життя мо╨ у сумiшi добра i зла. У ньому - гiркiсть, плач, i прах, i сонце, й сталь, i смiх, I iскри в маминих очах, i темна туга ©х. Задивленi в любов i даль, живi, живi, живi вони були i в ту прощальну мить, коли мiж нами сiрi вартовi стояли, щоб до не© не пустить. Тодi мене учителька забрала. А далi - дитбудинок. Старший клас. Навчання, праця, витримка тривала i роздуми про себе i про час. Листи вiд мами в м'ятому конвертi. директор сам розпитував: звiдкiль?.. Що принесуть пояснення одвертi? З ким подiлити неподiльний бiль? Не все було самотнiстю i болем, - був труд, i гурт, i регiт згаряча, i шум весни, i захват волейболом, i хлопець хлопцем, i дiвчам дiвча. Не раз Павло - секретар осередку - пiдходив, щось казав i замовкав, допомагав менi вдягти жакетку та й бiг, пославшись на негайнiсть справ. В любимий батькiв парк ми з ним ходили часом, теплiшало, коли торкався вiн руки, а в ту недiлю рушили всiм класом на Люботинськi затишнi ставки. Верталися в вiнках, в пiснях, в iгрi, в розгонi, Павло поперед всiх стрибав, смiшив мене. Вже з першого обличчя на перонi ми прочитали: сталось щось страшне. Я до кiнця, до старостi, до скону запам'ятаю тишину, юрбу на площi, гучномовця конус, хрипiння пауз, фраз вагу жахну. Коли розходилися люди, - були вони уже i тi, й не тi. Велике дiло праведного суду ©х спiльним дiлом стало у життi. Вони iдуть, - невже пройдуть повз мене, мене на бiк одсторонивши знов? ╞х шереги, ©х кличi, ©х знамена - мо©, як дух, як плоть моя i кров. Невже я справдi марна й негодяща, щоб внесок мiй придатися не мiг? Вони iдуть. Дорога ©х - найтяжча зi всiх людьми прокладених дорiг. "Брати i сестри!" Так по-людськи вперше. Як вiдповiм йому? Як вiдповiм? Той комунiст, що впав, в його тюрмi померши i в нього вiрячи, - вiн батьком був мо©м. Його загибель - також наша втрата, безглузда втрата в битвi двох свiтiв. Хто займе мiсце впалого солдата? Вони iдуть. Твiй час наспiв. "Брати i сестри". Як же вiдповiсти? Як звать мене тепер? Дочка? Чия? Не вiн один, а це - всi комунiсти на мене кличуть, i пiдводжусь я, i разом з ними я пiду до краю, i разом з ними змiрю шлях оцей, не перерву, не зраджу, не зламаю путi мо©х батькiв, путi мо©х дiтей. Коли всiм класом ми до вiйськкомату пiшли й просили в армiю забрать, там, одiбравши хлопцiв, може, п'ять, погнали геть компанiю строкату. Себе ми вiдчували пiвлюдьми. Куди ж iти? I от знайшли у мiстi Потрiбне дiло. Записались ми На курси, званi курсами радистiв. Тодi з'явивсь Iван Хомич. Вiн брав од нас заяви, посвiдки, анкети. Питав, порившись в вороху заяв: хто дiд? хто батько? звiдки? як ти? дети? Вiн зберiгав, вiн пильно доглядав, провiривши до крапки i до риски, життiв недовгих наших списки, затиснутi в бляшаних клямрах справ. Постановили мало не вiдразу зарахувать курсантами наш клас, лише про мене не було наказу, нарештi появивсь i цей наказ. Вагавсь, як видно, на мо©й заявi Iван Хомич поставити свiй гриф... Не довго вчилась я радистськiй справi, - звалилась. Жар. Жага. Верзiння. Тиф. Проснулась в родички з Холодно© гори, два мiсяцi пролежавши в гарячцi на кривоногiй, ветхiй розкладачцi, метаючись з тривоги i жари, i вибрела на вулицi пустиннi, пострижена, збентежена, слаба, - десь там на мене друзi ждать повиннi, там мiй обов'язок, i труд мiй, i судьба. Сiпнувши дверi, збила я гачок, i, протягом пiдхоплений, пiд ноги шугнув шумливий, довгий звiй стрiчок, жмутки соломи, курява пiдлоги. На чорнiй дошцi - крейда дбалих вправ, таблицi Морзе бiлi крапки й риски. Антеннi рами. Книги без оправ. Кривих вернь╨рiв[1] ебонiтнi диски. Плакати й клаптi, запханi у кут. I я одна в безмовностi просторiй покинутих поспiшно аудиторiй радистських курсiв. Я одна отут. Забули попередить? Не хотiли з собою брати?.. Павле, як же ти... Не скрикнути. Ще раз зiбрати сили. Не тратить часу. З Харкова пiти. Спустошенiсть площi, де протяг по полю асфальтному вивiв узори похмурi i чорнi, як траурнi ленти вiнкiв, - це звихрений попiл паперiв, попалених наспiх архiвiв, потоптаний погар писання, уривки обвуглених слiв. Безлюддя печальних кварталiв. Духмянiсть тонка листопаду. Часами гарматним розкатом проноситься в тишинi розпачливе рикання лева з розбомбленого зоосаду, - вiн, скровлений, сильний, безумний, вмира╨ уже три днi. Нi, ця тишина не тихiша за гуки, розриви й обвали за ляск запопадний зенiток, за брязкiт осколкiв о брук, за вибух, одсвiчений багро в дзеркальнiй стiнi п'╨десталу, звiдкiль нам говорить Шевченко розгнiваним порухом рук. Продзвонять пiдкiвки патрульних. Процюкають кроки старечi, i дивляться люди й будинки пустими очима бiди. Поникши на лавцi, холону, хилю упокорено плечi, шукаю у звивинах мозку надi© зiтертi слiди. - Оксано! - раптово i рiзко. - Оксано! Яка ж бо я рада... - Марiйки, схвильованi руки розмотують хустки кайму. - Лишилась?.. Недовго чекати. Тiкають. Кiнчилась ©х влада. Нiчого я ©м не забуду. За все розрахунок вiзьму. - Марiйчинi тiнявi очi, Марiйчинi губи вологi i щось небувале, незнане, нове i небачене в них. Вiд не© вiдсахуюсь, повна iще потайно© тривоги, i морок раптовий мiж нами, мiж мною й тобою, пролiг. - Я слухаю радiо... Вермахт. Культура. Берлiн. ╙вропейцi. Бо©шся? Зголосимось разом. Обидвi ми - жертви Чека... - Я зводжусь. Двi тiнi трiпочуть на жовтiй пiщанiй алейцi. Ударю. До болю, до крику назад розмахнулась рука. Ударю. Ти чу╨ш? Тiкай же, бо я придушу тебе, шлюхо. Виходить, оце i ╨сть ворог, зустрiнутий вперше в життi. Зiницi пожовкли, як в кiшки. - Тiкай же! - проказую глухо. Побiгла. Я вийшла iз мiста ярком по знайомiй путi. Димучi простори. Гримучi дороги. Поля спопелiлi. Спалахнутi стоги. Масних палениськ пелехата юга. Привали. Бюмбьожки. Прокльони. Тривоги. Побитi, ганчiр'ям обкутанi ноги. По воду, по хлiб, по надiю черга. I раптом - зелена донецька сага, дихання вологи, холодна куга... Спинитися - вмерти з одчаю й знемоги. Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга. Де я ©х надибала? В школi за тихим Осколом. Зайорзав, забiгав, на зборах захрипнув Павло, але повернувся зi зборiв отих з протоколом: на курси мене зараховано знову було. Крутнулись вернь╨ри. Зеленi заблимали вiчка. Зметнулись антени. Полiзли у нори шнурки, i пiшла цокотня, перестук, позивних перекличка, пульс морзянки рвучкий, призвича╨ний двигiт руки. Будь спрямована в цiль, будь, мов пострiл, несхибна i стисла, будь невтомна, - i ти, як народний пароль, розбереш зашифровану рiч, та╨мничi позначення й числа партизанських команд, диверсантських суворих депеш. Розсип iскор - i мчать всепроникливi цятки та риски, i домчать, i десь в Харковi тол штаб-квартиру СС роздере. З цiлим свiтом говорить рука худорлява радистки iскрометним ключем сво©м: цятка - тире, цятка - цятка - тире. Я ловлю себе часом, що чую ввесь свiт, як морзянку, на пунктир двох iскрин покладаю всi звуки землi - i ритм свого серця, й Павлову журливу спiванку, i гудiння моторiв, заблуканих в снiжнiй iмлi. Я ©х розумiю: глибокий, протяжливий подих, бистрий вiддих, короткий, як цятка, як iскра, як блиск. На сво©х, продиктованих тактом спалахувань, кодах бурмотять вони, може, про взятий незважено риск. Що ж, нехай... Похилюсь на брезент парашутного тюка, буду слухать себе, сво╨ серце, свiй крихiтний свiт. Яка там була в мене школа, i мука, й наука I скiльки згадок назбиралося протягом лiт! Лежить мо╨ тiло у ватнику, в штанях, в ушанцi, лежить, прикурнувши на паках патронiв i толу, i стряса╨ться пульсом, одмiряним в строгiй морзянцi, i хвилi вiд нього розходяться по видноколу. Якщо зiбрать в единий пункт, в ╨диний центр, в ╨дину цятку думки, чуття, пориви, мрi©, сни, усе ╨ство до краю, без остатку, до дна останньо© глухо© глибини, аж задвигтiти, як двигоче стрiлка, на компасi в магнiтну даль рвучись, щоб кожен нерв, клiтинка, мускул, жилка призивом спiльним наскрiзь пройнялись, тодi, - я вiрю, вiдчуваю, знаю, - як резонанс, озвуться позивнi iз далини, з тайги, з-за гiр Алтаю долине крик, призначений менi. Я пальцями об серце вибиваю сигнали точнi, простi i яснi. Вслухаюсь - хвилi йдуть з-за небокраю. Прийом! Прийом! ╙ вiдповiдь? Ще нi... Так знову бий усiм ╨ством прагнущим туди, в Сибiр, у безмiр, в буревiй. Нi пасмам гiр, нi вартовим, нi пущам не зупинити клич мiй позивний, Вистукую: двi риски, цятка й риска, i знов двi риски, i три риски вслiд. До палу мозку, дзвону кровотиску я променюсь, я б'юсь об кругозвiд. Сигналю: - Мамо! - Знов двi риски. Цятка. Сигналю: - Мамо! Мамо! Мамо! Ма... - Не зойк, не писк безсилого дiвчатка - змужнiла вже без тебе я сама. Ось парашут мiй. Строп туга укладка. Ось люк. За ним - кружiння, безвiсть, тьма. А може, й смерть? Двi риски. Цятка. Мамо! У мене все. Прийом. Прийом. Прийом. На днi очей, напроти мозку прямо, в свiтiннi ганглiй, виразно цiлком я бачу маму. Постать, брови, очi, сумнi, безмежно теплi i живi. Вузенькi плечi в стьоганцi робочiй i хустка в'язана на сивiй головi. Здмухнувши снiг по мерзлiм пiдвiконню, вдивилась в свiт. Уже свiта╨ там. До мене руку тягне. Рваний шрам протяв пориту зморшками долоню. - Зiпрись об мене. Час вставати, доню. За тебе я ручаюсь всiм життям... - Так. Певне, час. На вгрiтому сидiннi заворушивсь Iван Хомич. Павло пiдвiвся, тихо став узбiч,- мовчить, ладна╨ ременi наспиннi. Механiк в дверях одкрутив болти. - Приготуватись! - запалало слово. I неминуче впало так раптово, що вже не стало нi турбот, нi спогадiв, нi су╨ти. Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти. Нi, ось Павло. Вiн йде вперед. Пусти. Пусти його. Вiн скочить в пiтьму перший. За ним i я. Хомич останнiй. Три. Твердим ударом тьму дверей продерши, в ребристiй сталi заревли вiтри. Мороз зiм'яв, пожмакав, згрiб лице. Нема назад. Як томить кожна п'ядь! Як давить ранець! Спокiй! Де кiльце? Затисни й сiпай на рахунок п'ять. Павло пригнувся. Брязкiт. Свище падь. Падiння. Прiрва. Край. Не вiдступать. Хтось пiдштовхнув: - Пiшла! - Ступила, зникла, витлiла до тла. Стрибок. Падiння головою вниз, скрутило м'язи враз, розсiк морозу врiз, суглоби рве по швах, хребет до трiску гне на друзк, на брязк, на стиск, на смерть волочить, стаску╨, жене, вогненна круть, зелена верть до пня розколю╨ мене, я розметалась, серце, ноги, руки, сто рук, сто нiг, сто тiл, навальна млость, стрибучих iскор муки, i раптом рветься тулуб мiй навпiл, протяжний гук, опуклий вибух, болючий струс i тишина, десь в нутрощах, в життя найглибших глибах колючих спазм згасаюча луна, бринливi стропи пiдпирають круто, i, як долонь, прикривши височiнь, сiрi╨ надi мною кругла тiнь ривком розгорнутого парашута, гойдаюсь всiм тiлом, пручаюсь, пiдстрибую, висну мiж чорною тьмою внизу i чорною тьмою вгорi, очам не пробити ©© непрогляднiсть зловiсну, безмежнi пустоти, бездоннi нурти, пустирi, сама, одинока, самiтня, одна, позабута, мiж чорною тьмой внизу i чорною тьмою вгорi, клаптинка тканини, лапатий листок парашута, пiд ним безпорадна, мов кокон, метляюсь на довгiм шнурi, волокон i м язiв розчахнутий вихорем вiхоть, хистке iснування, закружляне в снiжнiй iмлi, аби не зомлiти, щоб вiрити, пружитись, дихать, землi доторкнутись i встояти на землi, не пухла долоня легко© шовково© тканки роздмуханим куполом вчасно прикрила мене, повиснуте бомбою тiло тяжке диверсантки, - мiй гнiв, мою клятву, мо╨ поривання земне велика долоня, мiцна материнська долоня, робочими зморшками рiзко i гiрко порита, ©© неухильнiсть, безстрашнiсть, турбота, безсоння трима╨ мене над розверстими ямами свiту, долонi мiльйонiв, землею i сталлю натрудженi, пожаром пропахченi, порохом битви опеченi, звелись надi мною в суворiм i владнiм напруженнi, щоб я не сконала на чорних снiгах Задонеччини, могутнi, дбайливi долонi мойого народу, стражданням спотужненi, спеками й стужами шпаренi, моя охорона в страшнiй крутi© небозводу мiж тьмою i тьмою, в падiннi, в самiтному мареннi, долонi людей, допомога, пiдпора всесильна в менi, надi мною, зi мною, навколо, повсюди, я маса, я сила, я частка життя невiддiльна, я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мiй! Люди! 1964 [1] Вернь╨р - пристрiй для настройки радiоапаратури. ============================================================== Дмитро Бiлоус. Поеми та поезi© ** ЧАРИ БАРВIНКОВI ** Не кидають народи _ порожнiх слiв на вiтер. _ Слова Павла Тичини _ ввiчу менi стоять: _ "О скiльки у природи _ немудро-мудрих лiтер, _ о скiльки у людини _ невмiння прочитать!" _ БАРВIНКОВИЙ ЦВIТ Барвiнку, зимолюбку, всезелен, з-пiд снiгу соки п'╨ш земнi жаждиво. Ти на землi цвiтеш, як гобелен, як наша мова - незбагненне диво. Зазеленiв i цвiтом засинiв на рiдних долах матерi Вкра©ни, як доля ©© дочок i синiв, що в нiй, як i в тобi, ╨ щось нетлiнне. Пiд сонцем ти явля╨ш торжество й пiд снiгом, видиво вiчнозелене, як мови укра©нсько© ╨ство - ╨ в нiй, як i в тобi, щось незнищенне. З калиною твiй переплiвся шлях, з калиною твiй цвiт блакитний виник: немов калина - дiвчина в пiснях, i хлопець у пiснях - немов барвiнок. На рiдну землю дивним сплетом лiг, барвiнку наш, барвiночку хрещатий. Ти сплетом лiг, як плетиво дорiг, ╨диний, як Днiпро i як Хрещатик. СВIТЛИЙ ХРАМ Акростих-загадка _ Шумливий плац, майдан а чи глухий провулок, Коли сто©ть вона, рiднiшi нам; Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, - Ласкавий i суворий свiтлий храм: Адже писались тут i перша буква й нулик! Хто вона? Не вiдгадав? Притих? Вiдгадка майже поруч: пiдкаже акростих - у загадцi лiворуч! ЧАРIВНИЙ РОЗМАЙ Загадка _ Не бачили, щоб жовкнув вiн, зелений i взимi, улiтку рясно стелеться низенько по землi; цупкi зеленi хрещики на кiнчику стебла, i синiй цвiт, i цiлий свiт, i океан тепла. Хто вiн? (Барвiнок) НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ Я.Г. Портрет Шевченка в затишнiй залi На рушничковi - калини цвiт. Старий учитель гурткiвцям юним розповiда╨ про "Заповiт": - В Переяславi зродилось днем тяжким зимовим: "Не забудьте пом'янути незлим тихим словом..." Але чом казав Шевченко, нерозлучний з лихом, щоб його згадали словом i незлим, i тихим?.. - Незлим, - каже вчитель сивий, - це в нас вiд природи, це вiд совiстi людсько©, вiд людсько© вроди. Бо народ наш укра©нський звiку незлобивий: завжди хоче, щоб при ньому й iнший був щасливий. Таж i в пiснi: "Ой гай, мати, ой гай зелененький, десь по©хав з Укра©ни козак молоденький. Од'©жджавши, шапку знявши, низенько вклонився: "Ой прощайте, слобожани, може, з ким сварився!" Завмерли учнi й дзвiнка не чули, мов занiмiли в затишнiй залi. Тарас дивився на них з портрета, а вчитель сивий провадив далi: - А чом Шевченко, що знався з лихом, просив згадати ще й словом тихим? Тому що тихо росте калина, тому що тихо росте дитина, радi╨ мати над нею тихо i тихо плаче, як прийде лихо. I тихе, й свiтле людське бажання: в похiд виходить - щоб до свiтання; iти в дорогу в час миру й згоди на яснi зорi, на тихi води. БАРВIНКОВЕ МIСТО Чому зовуть Барвiнкове це слобожанське мiсто, що на рiцi Сухий Торець збудоване воно? Цю назву мiста iнколи пояснюють дво©сто, хоч справжня назва, iстинна, цiкавить нас давно. На мiсцi Слободи воно - Барвiнково© Стiнки, й хоч заснував колись його козак на iм'я Шпак, та, кажуть, що навколо там росли ряснi барвiнки, то й мiсто це барвiнкове назвали саме так. А ╨ ще друга версiя - цiкава теж сторiнка; лелi╨ також нам вона барвiнком у росi, - що козаки отамана славетного Барвiнка побудували мiсто це у всiй його красi. Проти рожна перти, ЛIЗТИ НА РОЖЕН "Проти рожна перти, проти хвиль плисти"... А скажи одверто, розумi╨ш ти цi Франковi мислi, знанi нам здавен, i народний вислiв лiзти па рожен? _ Кожен мовний чинник завда╨ турбот: як i звiдки виник дивний цей зворот? Вiд мужiв мисливих цi слова iдуть; у анналах сивих знайдеш ти ©х суть. Я скажу при словi сам рожен вiдкiль: так в праруськiй мовi звався гострий кiл. На ведмедя ловчi, йшовши напролом, захищались ловко гострим цим колом. Ошалiлий, лютий, пер несамохiть i, рожном зiтнутий, загибав ведмiдь... Зрозумiв тепер ти знане нам здавен проти рожна, перти, лiзти па рожен? _ НАВМИСНА МОРОКА Загадка _ Я вам нею натякаю, нею думать спонукаю, щоб кмiтливий врахував, що я нею приховав, вас морочачи навмисне, i тодi вiдгадка зблисне. Що це таке? (Загадка) ЩО ПIДКАЗУ╙ ЛТАВА Де прадiд коней вiв на попас, бо там росла хрумка отава, старий засвiдчу╨ лiтопис поселення, що зветься Лтава. Була тут, кажуть, неглибока у степовому кура© у Ворскли рiчечка-притока, що звали Лтавою ©©. Тепер калюжка лиш в канавi, але iсторiя цiкава, бо вiд поселення "по Лтавi" i мiсто назване - Полтава. У ДВОХ РОЛЯХ Загадка _ Звичайна, друзi, загадка для вас; вгадайте, про яке словечко мова: простий числiвник це i водночас це - наказовий спосiб дi╨слова. То яке ж це слово? (Три) чари барвiнковi Умовi - чари барвiнковi, аж сяють барви веселковi - разки, вiнки словосполучень, прислiв'©в, висловiв i фраз - i зна╨ш ©х, вживав не раз, але береш, як вiчний учень, i слуха╨ш рядки пiсеннi, а бачиш все, немов на сценi: "Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Iванко, як барвiнок в'╨ться". Умовi - чари барвiнковi: печаль i радiсть в рiднiм словi. Iз ним i в пеклi ти i в ра©. I просто серце завмира╨. ТИ - ФIЛОЛОГ Чи зна╨ш ти, що ти - фiлолог, дитя кмiтливе i шпарке? Сюди до рими слово полог_. Ану скажи, що це таке? А в тебе вже очицi грають, ти кажеш: - Полог - те, що ним завiшують чи покривають (шовковим, плисовим, лляним). То, певно, ти таки фiлолог, дитя цiкаве i шпарке. Сюди до рими слово Молох. Ану скажи, що це таке? Ти кажеш: - Молох - рiч не мила, бо нам нагаду╨ про смерть; це - символ, це жорстока сила, що вимага багато жертв. То, бачу, ти таки фiлолог, дитя допитливе, шпарке. Сюди до рими слово сполох_. Ану скажи, що це таке? Ти мовиш гiдно, як колега: - А сполох - це переполох, тривога, переляк, бентега, що охопила багатьох. Що ж, молодець! Ти любиш слово i щиро прагнеш знань дiйти. I слово квiтне барвiнкове, коли любов'ю ся╨ш ти. Тлумачиш назви свого краю, гiр i долин, рiчок i нив. Яке я слово не спитаю, а ти його вже й пояснив. Фiлолог ти. Це кожен бачить, i кожен скаже без вагань. Бо фiлологiя - це й значить любов до слова i до знань! Я ТВОРЮ НОВI СЛОВА Загадка _ В словi зна╨ш де я ╨? Пiсля кореня. А призначення мо╨ - словотворення. Я творю новi слова або форми слова, щоб красива i жива розквiтала мова... Хто я? (Суфiкс) ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНIЧНА ЗАГАДКА Цей термiн з геометрi© ми зна╨м: на коло схожа замкнута крива. А справа лиш налiво прочита╨м - стан яблука, коли ласун зрива. Що це таке? (Елiпс - спiле) КОЖНУ ЛIТЕРУ ЦIНИ Кожну лiтеру цiни, бо нема╨ ©й цiни. Ось вiдома в давнину дудочка - сопiлка: виймеш лiтеру одну - i вже буде спiлка... Сварка йде така, що ну! - перепалка (бiйка): змiниш лiтеру одну - мирна перепiлка. Змiниш лiтеру одну у словечку бiйка - i вже - леле - на сосну мчить звiрятко бiлка. Бiльше прикладiв не дам, помiзкуй - придумай сам. ЗАЙМЕННИКИ - ПСУВАЧI Загадка - жарт _ Якщо до жарту ви готовi, назвiть, кмiтливi дiтлахи, тi два займенники у мовi, що можуть зiпсувать шляхи. Якi це займенники? (Я - ми) РИБАЛЬСЬКА Сiтка Шарада _ Iз двох складiв я даю iменник (в тво©й правицi розгадки нитка): склад перший - частка, другий - прийменник, а разом буде рибальська сiтка. Який це iменник? (Не - вiд) Нi пуху нi пера Коли ви на екзамен виходите з двора - вам зичить голос мамин: "Нi пуху нi пера!" I все оте - i усмiх, i маминi слова - надi╨ю на успiх у серцi ожива. Та зичення все ж дивне: хто так бажав? Кому? Не ствердне, позитивне, а навпаки. Чому? Ловець колись на звiра а чи на птаха йшов, близькi ж боялись щиро зурочити улов. Тож зичучи ловцевi удачi i добра, казали молодцевi: "Нi пуху нi пера!" Та цей дотепний вислiв ще й досi не вiдмер i не лише мисливцiв стосу╨ться тепер. Отож у цьому сенсi, бажаючи добра, я всiм кажу вiд серця: нi пуху нi пера! ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО? Загадка _ З землi й дитя мене пiднiме, хоч я не палиця й не м'яч, але - о диво - через хату не перекине i силач. Вгадай: легке я чи важке? I взагалi - що я таке? (Пташине перо) ПРО ДЯДЬКА I БУЗИНУ Хоч роботи завжди тьму- тьмущу мав наш тато, та встигав на всi "чому" нам вiдповiдати. А вже вмiв тлумачить нам швидко все на подив: чи вигадував те сам, чи з книжок виводив? Як не мiг щось пояснить чи було не варто, то задумувавсь на мить i вдававсь до жарту. Раз пита╨ менший брат: - Що таке платформа? - Це великий, - каже, - плат i вели-и-ка форма! Ще про дядька й бузину якось ми спитали. - О, про це в старовину, - каже, - повiдали. Хлопець був такий, Лаврiн, з'©здить в город мрiяв. З'©здив раз до дядька вiн з матiр'ю у Ки©в. Як жили в селi вони, то, було, не зрiдка пирогами з бузини пригощала тiтка. Цього ж разу, як на грiх, рiдна тьотя мила бузиняниками ©х i не пригостила. А Лаврусь ©х полюбляв, то й пита╨ в мами, чом це обiйшла, мовляв, тiтка пирогами. Мати каже: - То не зле, й сподiватись годi: дядько в городi, але бузина в городi! I вiд цього Лавруся i вiд його мами Укра©на зна╨ вся, й зна╨мо ми з вами - як вiд чого часом щось надто вже далеко, хтось чогось не дотогось, що й збагнуть нелегко, кажуть: от так дивина, ну вже й невпопадько: на городi бузина, а в Ки╨вi дядько! ЩО ЗА ДIД У БАБИНIЙ СПIДНИЦI Загадка _ Хоч росте вона i на городi, ╨ про не© загадка в народi: "Сто©ть дiд над водою iз чорною бородою". Хоч не вiн це, а вона i зоветься (Бузина) ЛIТА╙ ПОПIД НЕБЕСАМИ Загадка _ _ Хто лiта╨ попiд небесами, що вiдомий вiн людинi кожнiй? Названий точнiсiнько так само, як i ваш звичайний подорожнiй. Хто вiн? (Супутник) СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА Ой як було нам ловко подовгу слухать тата, про приказки, примовки, i в буднi i на свята! Пита╨мо: - А звiдки: "Се лев, а не собака?" - Це, - каже, - з оповiдки про 'дного неборака. Художнику Мартину (був гордiсть вiн мiсцева) замовили картину - намалювати лева. Намалював нiвроку. О, звiрина страшлива! А хтось поглянув збоку: "Та в нього ж кiнська грива!" Переробив - та наче потрiбна знову правка: у мордi щось собаче - ось вiзьме i загавка. Пащеку вiн поправив, так хвiст - немов ломака. То пiдпис i поставив: "Се лев, а не собака". Й тепер як щось не схоже хтось виставить публiчно, всi бачать, що негоже, - сприймають iронiчно. Мовляв, щоб розпiзнати, що втнув якийсь чудака, слiд, кажуть, пiдписати: "Се лев, а не собака"! КАМПАНIЯ I КОМПАНIЯ Запитала Надя на уроцi мови: - Юрiю Петровичу, чом це так бува: як пишу кампанiя - правите на о ви, а пишу компанiя - правите на а? Осмiхнувсь учитель i сказав Надi©: - Придивись, подумай, - рiзнi це слова: мовиться про заходи чи во╨ннi дi© - пишеться кампанiя - з лiтерою а. А коли це група, де зiбрались люди на пiкнiк, на гулi чи на торжество - написання слова зовсiм iнше буде - пишеться компанiя - з лiтерою о. Аж Данило раптом пiднiма╨ руку, мав завжди за муку цю складну науку: - А якби полегшить, - пропону╨ Даня, - та ввести ╨дине слiв цих написання? - Нi, це неможливо, - вчитель вiдповiв. - Цi слова вiд рiзних, вiд латинських слiв. Перше з них кампанiя - не збагнеш нiколи - йде вiд слова campus, по-латинi поле, тобто битва в полi, де ведуть вогонь, - це й було первiсне значення його. Друге з них - компанiя - теж цiкаве слово. I його стлумачимо не бездоказово. I воно з латинi, зазирнiмо вглиб: corn - прийменник разом, ну, a panis - хлiб. Звичнi словотвори, все у тому ж дусi, бо в розмовнiй мовi виникли з потреби. Первiсне компанiя означало: друзi, що хлiб-сiль звичайно дiлять помiж себе. Всiм це зрозумiло? - Всiм, - гукають дiти. - Що ж, - радi╨ вчитель, - це великий плюс. I Надiя каже: - Як не зрозумiти? Ну, принаймнi, - каже, - бiльш не помилюсь. БЕЗ'ЯЗИКИЙ бухкало Загадка Що воно - хто запита: всерединi - пустота. Без'язикий i без вух, тiльки й чути бух та бух! Що це таке? (Бубон) I ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО Коли спонука╨ нас мовник дослiджувать слово живе, то нiби розвiдницький човник по мовному морю пливе. - Ось, - каже, - новеньке вам слово, шукайте корiння, зерно - i знайдете обов'язково, вiд чого походить воно. Словечко це - панiрувати: семантику[1] ма╨ яку? А Людочка: - Це коли мати обвалю╨ рибу в муку. - I рибу, й битки, - каже Даня. А вчитель: - Близькi до мети. Але тут конкретне завдання - походження слова знайти. - Я думаю, - каже Надiя, - що панiрували пани. А що була панська це дiя, то й слово лишили вони. - Шукайте подiбних утворень, - учитель втруча╨ться знов. - Згадайте, де ще такий корiнь, знайомi перегуки мов. А Надя: - Та як не згадати? Ми зна╨м подiбнi склади: ком-панi_-я, панi_-рувати, - так ось веде нитка куди! - Та це ж вiд латинського panis! аж скрикнув Вакуленко Глiб. - Це справдi знайома нам данiсть, бо panis_ - ми зна╨м - це хлiб! В землю закидалося, пiд сонцем гойдалося, Загадка _ В землю закидалося, пiд сонцем гойдалося, в печi гартувалося, запашним виймалося, нам з вами дiсталося. Що це таке? (Хлiб) брати ноги на плечi В лiтню пору медову у шкiльному саду я розмову про мову з дiтворою веду. "От, - кажу я малеча - мовний вираз вiзьмiть - брати ноги на плечi, як його розумiть?" Стихли всi з настороги, i хитринки в очах: "Як це можна, щоб ноги та були на плечах?" Оля згаду╨ вечiр: "В нас гiмнастка одна брала ноги на плечi - майстер спорту вона!" "Добре, приклад чудовий, - я втручаюсь на мить, - вислiв нашо© мови тут буквально звучить. А стосовно до втечi? Всi ж ви чули, мабуть: кажуть - ноги на плечi - споминай, як зовуть!" Гриць задумався трохи: "Е-е, нема╨ дурних: то на плечi не ноги, а взуття, що на них!" Бачив дiда вiн змалку: у путi припече - черевики на палку - i завдасть на плече. Коменту╨мо жваво цей дотепний зворот. Прислухайтесь: цiкаво, як говорить народ! ПIДКЛАСТИ СВиНЮ Я вашу увагу на хвильку спиню: хто зна╨, озвiться, будь ласка, де вислiв узявся пiдкласти свиню_? - Скажу, - лине голос Тараска. - Я чув, що немовби за давнiх часiв справляли якiсь iменини й такому, що тiльки телятину ©в, пiдклали в тарiлку свинини... - Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак, фантазiя - рiч непогана, Та, кажуть, пригощений був неборак iз почту татарського хана. То ж вiрнi Корановi люди були, твердим сво©м схiдним канонам. I ©сти свинини вони не могли - не велено ©хнiм законом. А вже як посунув на нас бусурман - ми знали його всi слабини: якщо був загарбник iз магометан - вояки не ©ли свинини. Тож схiдне сво╨ диктували меню, але наш народ не корився. Щоб ©м насолить - пiдкладали свиню, - так, певно, й зворот утворився. Не на те рятували дiди Спонукав нас iмперський Прокруст [2] до невiрностi рiдному слову. В укра©нця зрина╨ iз уст: "Я, ты знаешь, забыл свою мову!" Як цього зрозумiть молодця, що не здатен свого розкумекать, коли навiть заблудла вiвця не забуде по-сво╨му мекать? Нашу мову в час горя-бiди, не одно© тяжко© навали, не на те рятували дiди, щоб онуки ©© забували. ЗАЛЕЖНО ВIД НАГОЛОСУ Загадка _ Вгадайте словечко - ми будемо радi: два склади (подумайте, майте терпiння). Як наголос зробим на першому складi, то буде синонiм до слова насiння_. Умова не стане для вас на завадi, бо в значеннi змiна можлива ╨дина: як наголос зробим на другому складi, то буде синонiм до слова родина_. Яке ж це слово? (Сiм'я) КАЛЕНДАРНЕ СЛОВО Загадка Слово ╨ календарне в мовi, ╨ три звуки у цьому словi. Варто перший лиш звук змiнити - вже напiй ми зможемо пити. Змiним другий - покаже клешнi й поповзе у води тутешнi Змiним третiй звук для забави - буде вже синонiм канави. Не потрапте туди в пiтьмi... Дальшi змiни робiть самi Назвiть основне слово I похiднi вiд нього. (Рiк, сiк,рак,рiв) ПОДУМАЙ ТРIШКИ Загадка _ Це слово - упряж для тварини (впрягай i мчи навперегони). Замiниш звук - i вже знаряддя для нападу чи оборони. З замiною i без замiни це слово знали й нашi предки. Його початок нам пiдкаже десята лiтера абетки. Яке це слово? (Збруя, зброя) смiятися на кутнi - Ану, - пита╨ вчитель, - дослiдники майбутнi! Що означа╨ вираз - смiятися на кутнi! _ Гриць каже: - Кутня - цвинтар (це скрiзь - мiсця покутнi). Смiятись там - i значить смiятися на кутнi. А Федь: - Про смерть говорить цей вираз, досить грубий, бо в черепi, звичайно, виднiють кутнi зуби. - Ану, - пита╨ вчитель, - хто ще як розумi╨?- Засумнiвались учнi, нiхто сказать не смi╨. - Тут, - каже вчитель, - треба рiзницю в лицях бачить, коли смiються люди i коли люди плачуть. По-рiзному в людини виднiються крiзь губи при смiховi - переднi, при плачi - кутнi зуби. Самi ж гримаси схожi, нема чого й балакать. Смiятися на кутнi_ - це й означа╨ плакать_. ПОВТОРИ РАЗIВ ТРИ Скоромовка-жарт Повтори разiв три: Памiр, Армавiр, _ Гiбралтар, Гвадалквiвiр... _ Чи досягнеш ти Ла-Маншу, язика не поламавши? НЕМА КОЛИ Пiдслухана розмова _ З Козина веде козу Стара бабця у Плюти. - Сiдай, бабо, пiдвезу! - Нема часу. Треба йти. Назв у нього ╨ аж двi Загадка-головоломка Назв у нього ╨ аж двi - ╨ на -ок i -ях. Ходить вiн на головi й разом - на ногах. Знайте ще, якщо у вас вгадувать ╨ потяг: голий вiн та водночас також i в чоботях. Хто вiн? (Гвiздок, вiн же цвях у чоботi) ЗАГАДКА З ПIДКАЗКОЮ Додумайсь, хто вона, й простеж - у не© особливiсть ╨: що бiльше з не© ти береш, то бiльшою вона ста╨. А пiдказати можу я: шукай слiвце на букву я. То хто ж вона? (Яма) ХОДИКИ (З мого дитинства) _ Нi книг, нi перiодики. Одноманiтнi днi I тiльки вiрнi ходики працюють на стiнi Ох, працьовитi ходики - як вiчнi ходаки! Хто стука в хату: "Хто та-кий? питають.Хто-та-кий?" Ланцюг тоненький з гиркою. "Цок-цок... а цить-а-цить!" Пiдтягнеш гирку - тирка╨ i маятник не спить. Загашу╨мо гнотика в мигтливiм слiпунi Ляга╨м спать, а ходики працюють на стiнi Iдуть ледь-ледь попереду, i я в досвiтнiй змрок спiшу погнати череду пiд ©хнi цок та цок. ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВАХ Безлiч висловiв цiкавих чу╨мо ми всюди. Видко папа по халявах_ - дотепують люди. Я з дитинства чув цей вираз. Де набрав вiн сили? Та дiзнався, коли вирiс, що колись носили рiзнi чоботи - бiднота й тi, що при мамонi: бiднi - чорнi, а панота - жовтi та червонi... Зносять пришви кольоровi шляхтичi проворнi - ©хнi служки гоноровi пiдшивають чорнi I доношують пiстряве (бачать всi стороннi): пришви чорнi, а халяви жовтi та червонi При смiшному перекро© взуванки тi╨© "висвiчалися" геро© - служки та лаке©. У недоносках пiстрявих козиряли всюди. "Видно пана по халявах!" - говорили люди. ПРОГАВИШ - HE НАДОЛУЖИШ Загадка _ Усi ми рiвнi перед ним - i свiтлi, й темнi, й русi Коли й на мiсцi на однiм, то все одно ми в русi А вiн спiшить, а вiн летить, бо вiчностi вiн служить. Якщо прогавити хоч мить, то вже не надолужить. Хто вiн? (Час) СИДIР Колись ╨гипетська богиня Iсiда вздрiла дiтлахiв, що пасли скот на луговинi i вже не ©ли кiлька днiв. Вона ж - богиня материнства, iз серцем, повним доброти; отож в поривi доброчинства взялася ©м допомогти. I в той же самий лiтнiй ранок послала з неба, iз-за хмар, голодним пастушкам снiданок, свiй iсiдор - Iсiди дар_. Через Iсiдин цей дарунок, який одержали малi, вже сидором_ пастушнiй клунок назвали люди взагалi. Iсiдин дар розвiяв вiтер - по всьому свiту прогуло; i слово Iсiдор, Iсiдор i на людину перейшло. I друговi чи однодворцю сказати можем ти i я: "Сидорку, Сидоре, Сидорцю!" - назвати звично на iм'я. Та можемо про дар Iсiди почуть i в iншому ряду, коли знайомi чи сусiди женуть на пашу череду. Й тепер: iз двору вируша╨ пастух, а мати: - Сину мiй, а сидора ти взяв? - гука╨ (про торбу i про ©жу в нiй). ПIД СТОЛОМ I ПIД ЛIжком Загадка _ Ану, хто вони? Поодинцi й гуртом i з цим поквитайтесь "горiшком": як ©сти сiдаю - вони пiд столом, а сплю - спочивають пiд лiжком. (Черевики, чоботи, сандалi i т.п.) СОБАКУ НА ЦЬОМУ З'╞В Спритний парубiйко в поле йшов косити, бiг за ним собака. Раптом чоловiк ©де з поля возом: - Парубче, куди ти? - Йду косити жито: день году╨ рiк. Тут же виявля╨ вдачу парубочу: - Прийми воза, дядьку, а то перескочу. - А що то у тебе, парубче, в торбинi? - Пироги. - А чом ©х так багато там? Жартувати й далi до смаку хлопчинi: - Як не з'©м - собацi решту я вiддам... Добре наробившись, в пору вечорову, йде хлопчина з поля, косу - на плече. Раптом зустрiча╨ чоловiка знову, що сидить край двору й мотуза суче. - Звiдки йдеш? - гука╨ дядько парубчинi. Той скривився, наче з кислого щавлю. - З косовицi, - каже (жарти iншi нинi), - прийми, дядьку, мотуз: не переступлю... - Що, вдалося, може, хоч пiвниви втнути? - Цiлу ниву, дядьку! - Та не може бути! - А де пироги тi? - Геть усi по©в. - А собака де твiй? - I собаку з'©в... Отже, справа, друзi, у сумлiннi й силi Ось чому нам кажуть про майстрiв-трудяк: вiн, мовляв, "собаку з'©в у цьому дiлi", тобто ма╨ досвiд, зна╨, що i як! Не минайте анi титли Лине дзвоном величаво Шевченкова мова: прочитайте тую славу од слова до слова. Не минайте анi титли, нiже тi© коми... А що значить слово титла_, з "Кобзаря" знайоме? В давнiх мовах над словами стяжечка умовна (це тодi, як не да╨ться ©хня форма повна). ╙ чимало слiв таких, наведу окремi з них: Бог, Апостол, благодати, честь, молитва, небеси, благочестя, милiсть, мати, дух, дута. Господь, спaси.... Не простi перлини мовнi позначала титла, - нi, слова значущi, повнi святостi i свiтла. Тож Тарас i вчив нас мати вдачу нелукаву, як святе письмо, читати нашу давню славу. ГОЛОДНИЙ I СИТИЙ Загадка _ Тобi вiдгадку пiдкажу, як долю визначиш мою: коли голодний, то лежу, коли ж на©мся, то стою. Хто ж я? (Мiшок) ЛЕСЯ Слово, чому ти не твердая криця... Леся Укра©нка Я бачу: кущистi ласкавцi, i Леся, гортензi© садячи, на хвильку присiла на лавцi - ©й пишеться в рiдному Гадячi О слово iз сяйвом лелiтки, помножуйся в силi сторицею: ти стало пелюсткою квiтки, а треба - незламною крицею... Подумав про не©, тендiтну: з якою зрiвнять поетесою, щоб лагiдно й нiжно, як рiдну, народ називав просто Лесею? Палала прозiрлива жiнка, i сяяли барви палiтри, щоб слово дзвiнке Укра©нка писалось з велико© лiтери. ЯКИЙ КОШИК У КУЩI? Загадка _ На цей раз буде загадка простою: берем звичайне слово з двох складiв - зелений кущ, який цвiте весною, назад чита╨м - кошик для грибiв. Що це за слово? (Бузок, козуб) займенники - чистуни Загадка-жарт _ А хто з вас, дiти, вiдгада╨, як будь-хто, перш нiж ©стиме, трьома займенниками ма╨ зробити руки чистими? (Ма╨ ви-ми-ти) НI КОЛА НI ДВОРА - А чому, - Тарасик запитав, - про людей говорять iншi люди: той кiлком_ поперек горла став; той кiлком_ стирчить, мовляв, усюди. Тим хоч кiл_ на головi теши_, впертостi й колом_ iз них не вибить_... - А подумай, друже, й сам скажи... - Хтозна, - побоявсь Тарасик схибить. - Розумi╨ш, в нашiм словнику цi звороти, мабуть, найдавнiшi: хтось там як сорока_ на кiлку_, той кiлком поперек горла_ й iншi Мова нам пiдказу╨ сама: вдумайся, чому говорять зроду - нi кола анi двора_ нема? Вiдповiдь - у побутi народу. Лиш господар дiставав надiл, ще не маючи нiяких статкiв, зразу забивав у землю кiл, той кiлок - початок всiх початкiв. Стали тим колом_ i взагалi звати поселенцi учорашнi кожну смужку орно© землi, кiллями розмiчену в два сажнi... I тепер нам ясно все цiлком. Отже, друже, пошуки не марнi Бачимо, чом вирази з кiлком_ в нашiй мовi й досi популярнi КРА╞НА I ... ТВАРИНА Загадка _ В кра©ни букву Я з бокiв вiдкину, - й помiтить змiну враз дитина кожна: кра©на перетвориться в тварину, що нам на нiй i покататись можна. Що це таке? (Я - понi - я) ВIН ╙ У КОЖНОГО Загадка _ У всiх вiн ╨, ось подивись- старе, мале чи юне. Та кепсько, коли хтось кудись його без дiла суне. Що це таке? (Нiс) ЗАРУБАЙ НА НОСI Гриць катався на льоду, не спитавшись мами, та й потрапив у бiду: шурхнув з ковзанами. Мамин гнiв хлоп'я мале пам'ята╨ й досi: "Бить не битиму, але зарубай на носi_!" Дивно це було сприймать хлопцевi малому: "Як? На носi зарубать? Ще й собi самому?" Може, нинi смiшно вам в теплiм дружнiм колi Гриць тепер смi╨ться й сам, - Гриць давно вже в школi В лiтгурток вiн став ходить i знайшов розгадку: нiс походить вiд носить в даному випадку! Бо носили в правiки за собою всюди палички i дощечки неписьменнi люди. I як ми в записники все заносим з вами, так вони - на дощечки, званi в них носами_. Отже вираз виник там, а зберiгся й досi Це, читачу, й ти затям, зарубай на носi_! Сестривечiр, добрички! (З пастуших жартiв) _ На вигинах Сули, де бiльше пашi, розкошували нашi корiвки; березнякiвськi череди i нашi розходились по березi рiки. До нас пiдходять ©хнi пастушки, а ми ©м жарту кида╨м пучок: - Сестривечiр, добрички, чи не телячили ви наших бачичок? - Телячили, - всмiхаються, - телячили: задрали лози та побiгли в хвiст! - Вiд старших знали, що цi жарти значили, i розумiли ©х нехитрий змiст... ДУРНЕ, ЯК... Загадка _ Маленьким тiшило мене: на вигонi собi гуля. А то, бувало, як чкурне, що ждати хтозна й вiдкiля... На несвiдомого: дурне, - говорять люди, - як (Теля) ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ Кажу: зелена вулиця. Ну й що ж? Усi ми добре зна╨м, що це значить. Але колись iшла по тiлу дрож, як хто "зелену вулицю" побачить. Зелена вулиця_ сто лiт назад, коли ще час i смутен був, i скрутен, це - двi стiни муштрованих солдат, де в кожного зелений був шпiцрутен. Мiж двох рядiв по "вулицi" такiй здiймалися шпiцрутени-лозини: засудженi проходили по нiй, тяжкi удари падали на спини. I не один солдат вiд них помер, i не один страждав i тяжко хворiв. А от зелена вулиця_ тепер - в путi ланцюг зелених свiтлофорiв. Зелена вулиця_! Як пiдоспiв - будь ласка, ©дь, да╨ться повна змога; у переноснiм значеннi цих слiв - широка, вiльна i пряма дорога. Свiт бабусиних казок На Сулi прозорi хвилi, як бурштиновi Панський сад росте на схилi в Костянтиновi. А в саду тiм, кажуть, вiтка на ялицi ╨, там на вiтцi висить клiтка iз жар-птицею. Краде бiлка там горiхи з саду панського. А для хлопця стiльки втiхи для селянського! А горiхи, цю привабу, кращу жемчуга, й нам, було, приносить баба Тимошенчиха. А казкам якi ми радi тим, бабусиним, що вiд них i взимку в хатi як у вусi нам, як веде про Йвана мову про царевича, про Телесика чи Бову Королевича. Наче мишки, тихо-тихо всi сидiли ми; як добро змагало лихо - так радiли ми. За вiкном плелася сiтка снiговицею. Цiлу нiч нам сниться клiтка iз жар-птицею... ╙ДИНЕ СЛОВО Загадка _ _ Хто захоче вiдгадати - хай не дуже поспiша: в мовi це ╨дине слово, де апостроф пiсля Ш. Коли, друже, ти одразу розгадать не зна╨ш як, зосередься - розгада╨ш: слово це просте (Миш'як) СТАНЕ ВIН ПРИВАБЛИВОЮ РIЧЧЮ Загадка _ Вказiвний простий займенник цей повтори в жiночiм родi двiчi - й стане вiн привабливою рiччю, забавкою для малих дiтей. Що це? (Цяця) ЩО ЗА СПЛЮХА? Загадка _ Не з залiза, не з дерева ця пухкенька сплюха: ╨ у не© два черева i чотири вуха. Що це таке? (Подушка) КОЛЯДНИК ╙ колядочка у Гриця: "Коляд-коляд-колядиця!" Мати хусткою зав'яже - тiльки носик вигляда. Хоч мороз "Дошкулю" каже, так на те ж i коляда! Гриць завбiльшечки з мiзинець, але справжнiй колядинець. Коляду╨, як годиться: "Коляд-коляд-колядиця! Дайте, дядьку, пирiг, покладу собi у мiх! А не дасте пирога, вiзьму бика за рога та виведу на порiг та викручу правий рiг!" Ось до iншого йде двору, напуска ману сувору: "Дядьку, дайте ковбасу, а то хату рознесу!" А дорослi тьотi й дядi цим колядкам дуже радi. I дають то те, то се, i в торбинцi Гриць несе, мов господар iз базару, сливи, грушi для узвару й гарбузцi аж золотистi, й трохи кроликам вiвса, й пироги пухкi, пашистi, й над усiм цим - ковбаса! Сам завбiльшечки з мiзинець, коляд-коляд-колядинець. МЕРТВА ХВАТКА Цей зворот, як довели мовники-дбайливцi, свого часу занесли в лексику мисливцi Бо порода ╨ собак: iклами сво©ми жертву вхопить - i нiяк пащi не рознiме. Не одному вже ловцю пси в пригодi стали, i мисливцi хватку цю мертвою назвали. А вiд того й повелось (тут i слiв розгадка): чiпко взявся ти за щось - кажуть: мертва хватка! МОГИЛИ СИВI ПОВIДАЮТЬ Як ти густо, краю милий, полином вiкiв пропах. i якi лиш не бродили племена по цих степах. Волелюбнi осередки осiдали вздовж Сули, де за волю славнi предки в славних битвах полягли. Хвиля часу - неугавна. Що ж нам каже сивий мiф? В наших землях з пра-прадавна кiмерi╨ць жив i скiф. Скiф потиснув кiмерiйця, скiфа витiснив сармат. Ще в вiках пильнiш порийся - гот сармата тис назад. Готу гун завдав удару, гуна витiснив авар, печенiг потис авара, - безлiч сутичок i чвар. Гримнув половець з лiтами - вiдступив i печенiг. Сiчi знов гримлять степами, за набiгом знов набiг. Мiж свiтань i перехмарин, вздовж степiв, дорiг курних сунув турок i татарин, i козак ставав на них. Так сiклись на смерть затято, що мiшались кров i пил. Тому й досi так багато по степах сто©ть могил. Але наш ти, краю милий, мрi╨ наш чумацький шлях, нашi предкiвськi могили на безмежних цих степах. Батурин Ви бували в Батурин!, у мiстечку славнiм, вiдомому з гетьманщини походженням давнiм? На берегах на Сеймових гетьмани гримiли. Ржали конi козацькi© i шаблi дзвенiли. Яке ж його походження? Подекуди йдеться, нiби мiсто засноване як польська фортеця. А потiм хтось додумався (хитрий i не дурень), нiби йменням Баторiя [3] названо Батурин. Та ранiш вiн заснований, нiж Стефан Баторiй мав будь-яке вiдношення до цих територiй. Грала наша тут музика, i кобза, й бандура. А назва йде вiд давнього словечка батура_. А батура_ в цiм випадку означа: фортеця. Ось вiдкiля походження ниточка сну╨ться! ЯК РОЗКласти горiхи? Головоломка _ Ой, допоможи менi, Насте, сорок п'ять горiхiв розкласти, що доспiли в цей понедiлок, розкладать на дев'ять тарiлок. I нiяких в облiку збiгiв: в кожнiй - рiзна кiлькiсть горiхiв! Як воно виходить? (1,2,3,4,5,6,7,8,9) я - поняття, з чотирьох лiтер Загадка _ Я - поняття. З чотирьох я лiтер. Кожен мене зна╨. Писне миша чи застогне вiтер - вже мене й нема╨. Хто я? (Тиша) СВЯТI ГОРИ О.Гончару Як Дiнцевi личать цi зеленi брами, що людину кличуть у священнi храми! Святогiрськ: ра©ни чи сокори тут? Диво Укра©ни цей донецький кут! Рай земний та й годi. Врода неймовiрна. Тут сама природа - проповiдь Нагiрна. Мiсць таких пригожих не бува╨ двох. В час навал ворожих уберiг сам Бог. Звiда╨ той муку, звiда╨ той горе, хто пiднiме руку на Святi© Гори. ЩО ЗНАЧИТЬ "КОНИКА ПАСТИ"? Я люблю задушевнi молодих матерiв перемови, вболiвання ©х кревнi, ©х заледве надломленi брови, як почнуть розмовлять - все про дiток, про сво©х немовлят, малолiток: - Моя Лiдка, Уляно, почала дибулять так рано... - А Миколка мiй, Насте, почав уже коника пасти... Кожен зна╨, яке маля, коли вперше нiжками дибуля. А що значить коника пасти_! Як? До чого його прикласти? "Та це ж просто, - матуся каже, усмiхнувшись очима ясними, - як дитя на животик ляже i голiвку пiднiме". Пiднiмали так само голови пастушки, лежачи на осоннi, щоб видно було навколо, де пасуться ©х конi Ось вiдкiль цей походить вираз! Бо хотiлось, щоб хлопчик вирiс, бо хотiла в нiм бачити ненька чумаченька чи козаченька. Цiлувала волосся пушок: - Ах ти ж мiй пастушок! ЩЕДРИЙ ВЕЧIР Чи зна╨м ми нашi обряди i звича©, чи ©х не затьмили канони чужi? Пригадую: скiльки краси та╨мничо© у Щедрому вечорi - святi душi... I скiльки пориву в розмiренiм цокотi копит за вiкном, у розгонi саней... А в хатi наш батько сiда╨ на покутi, i ми за столом, цiла купа дiтей. Мiж батьком i нами - кутя i крученики, шкварки й холодцi, - все аж очi вбира, я╨чня, ковбаси, в макiтрi - вареники, коржiв, пирогiв отакенна гора! I як наша мати зумiла настачити? Ось батько з-за тих пирогiв до рiднi (навмисне пригнувшись): - Чи ви мене бачите? - А ми в один голос: - Не бачимо! Нi... - Видать, - каже батько, - були не ледачими". Помолимо ж Бога та вдарим чолом, щоб ви мене, дiти, й на той рiк не бачили, як сядемо знов за святковим столом. Вертаюсь до мови тi© чарiвничо© i щиро бажаю, щоб вiчно жили такi дорогi родовi нашi звича© i гнулися в нас вiд достатку столи. по саму зав'язку Цiкавi вирази народнi Ось каже чоловiк один: "В провулок напхано сьогоднi по саму зав'язку машин". А другий каже, що у нього по саму зав'язку турбот. Звiдкiль тут зав'язка? У кого дiзнатись учням про зворот? - Так, певно, говорити стали, - сказав Олесевi дружок, - тому що зерно насипали по саму зав'язку в мiшок. Та ось питають на уроцi - що скаже вчитель про слiвце? - Е, народилося в сорочцi, - всмiхнувся вiн, - словечко це. У давнину, коли в людини ще гудзики не повелись, була в сорочцi чи кофтинi на ши© зав'язка колись. Коли ж по горло хтось на©вся - "по саму зав'язку", - казав. Отак цей вираз i прижився: народ сказав, як зав'язав. СПОГАД Мене спинила бiла пiна гречки, легка i запашна, неначе збита крильми веселих бджiл. А недалечке долина, вся духмянiстю налита. Де я читав таке? Та ще ж у школi! Це ж Коцюбинський! Лiт спливло немало. Тепер iду: луна╨ пiсня в полi, i все це наяву менi постало. Це ж "Intermezzo"! Що той грiм i туча? П'╨ш трунок цей - i серце знову юне. I арфа долами дзвенить спiвуча, i вiтерець перебира╨ струни... ШИРОКА НАТУРА Варить юшку в казанi дужий козарлюга. В ложку взяв: смачна чи нi iз-пiд вусiв дмуха. Ось iз вогнища дiстав гiлочку-кривульку, жар-вуглинку вiдламав, затоптав у люльку. Ще в огонь хотiв дровець пiдiкласти трохи, та штанами - хай ©м грець! зачепив триноги. Леле! Вже обiдать зась, вже не буде дiла: добра юшка розлилась, тiльки зашипiла. Вiн обличчя поверта, в степ сердито кида: - От проклята тiснота - й повернутись нiде! ВIН I ВОНА Загадка _ Ану вiдгадайте, друзi, що це значить: вiн завжди за нею в небесах просту╨. Його кожен чу╨, та нiхто не бачить, ©© кожен бачить, та нiхто не чу╨. Що це таке? (Грiм i блискавка) ПОГОВОРИЛИ Жарт _ - Здоров будь, весельчак, як живеться, мiй друже? - Та не так, щоб i так, i не дуже, щоб дуже. - А що мозок сушить чи журиться та плакать? - Е, та що говорить, як нема що й балакать! УКРА╞НСЬКI ПРИКМЕТИ 1 ПРОГНОЗУВАЛИ ДОСТЕМЕННО Сьогоднi добре знають люди, яка погода завтра буде, бо теле- й радiопрогноз пiдкаже - спека чи мороз. В старi ж часи - i це знаменно дiди й бабусi наперед прогнозували достеменно погоду з безлiчi прикмет: як мiсяць гострий - на негоду, як рiвний - на ясну блакить, щербатий - то вiдомо зроду, що незабаром задощить. Якщо дiзнатися належить, така погода чи така - старе й мале уважно стежить за виглядом молодика: якщо з рогами вiн крутими, то знай - невдовзi дощ iтиме; з положистими заяснiв - чекати слiд погожих днiв. Що це не примха, не зухвалiсть дiзнався я ще в юнi днi: ставалось, як прогнозувалось, на подив людям i менi На колос, на ряснi стеблини, на тиху нехворощ i хвощ сьогоднi промiнь сонця лине, а завтра йде краплистий дощ. 2. ДИВИСЯ, МИТЮ, ПРИМIЧАЙ Мене у лiс водила мати: -Хiба не диво цей Шамрай? [4] В нiм стiльки можна прочитати - дивися, Митю, примiчай. - Рослини, - каже, - не прогледять анi жари, нi бур, нi гроз. I про погоду попередять - умiй лише читать прогноз. Он папороть побiля хмизу: а пiдiйди поглянь лишень - як листя скручене донизу - на сонячний, погожий день. А рiвне, випростане листя - готуйся, друже, хоч-не-хоч - бiжи вкривай сiнце в обiйстi, бо неодмiнно буде дощ. Як дурманять акацiй квiти й над ними в'ються комарi - погожий день тобi не свiтить: то вже негода на порi... Давно матусi вже нема╨. А я прибув. Стою в Шамра©, де папороть. Бiля куща. Без парасоля, без плаща. А листя випростане, рiвне помiж зелено© трави. I з неба зирить око гнiвне з-пiд хмари, наче з-пiд брови. Висять прозорим малахiтом гiлки акацi© вгорi I над пахким жовтавим цвiтом роями в'ються комарi Шамрай. Дерев зелена брама. Бiжу, бо про негоду в нiм мене попереджа╨ мама рослин барометром живим. 3. РОСЯНИСТИЙ ПЕРЕСПIВ Старшi люди мовили менi, що коли з листочка навеснi можна спити росянi краплини, незабаром соловей прилине. Я щодня шукав росу на листi, обдивлявся я квiтки барвистi Як заграло сонце у росинi, соловей озвався на калинi. I щодня мiж листом росянистим витинав колiнця навеснi, розсипались росяним намистом срiбних звукiв розсипи ряснi А ячмiнь же колос викида╨ - соловейка голос покида╨. Справдi, ледь з'явивсь ячмiнний колос - соловейка враз покинув голос. ПЕРЕМОВИНИ ДЯДЬКIВ Змалку я любив село, де дядьки на всьому знаються. I цiкаво нам було, як вони перемовляються. Хто яких вжива╨ слiв, як у речення ©х зв'язу╨. Ось розмову двох дядькiв третiй дядько переказу╨: "Хто тобi, - ка', - молотив?" Ка': "Семен Пацула з Миною..." "Скiльки ти, - ка', - заплатив?" Ка': "Три пуди з половиною..." Замiсть "каже" - просто "ка'": Курманiвська [5] мовна з'явинка - колоритна, слобiдська, як у Квiтки-Основ'яненка! БIЛА ВОРОНА Не в шовках-оксамитi в тридцять третьому роцi, - в бiлiй маминiй свитi я сидiв на уроцi Вiдчували судому у нетопленiй школi Якось бiг я додому помiж верби й тополi I почув то© митi з двору дiда Софрона: "Не щастить цьому Митi: вiн - як бiла ворона!" Буду ту одежину, кляту"бiлу ворону", iдiому невинну пам'ятати до скону. В пору ту свiтанкову не сягала уява, звiдкiля в нашу мову залетiла та гава. Нинi знаю я, звiдки: мiж усяко© тварi, хоч бува╨ це зрiдка, бiлi ╨ екземпляри. Бiлий крук чи лисиця - ©м браку╨ пiгментiв. В свiтi ©х - одиницi мiж усiх континентiв. Тому скрiзь по кра©нах, без межi i кордону - скрiзь на рiзко вiдмiнних кажуть: бiла ворона! ЩО ЗА ПТАХ? Загадка - жарт _ Любi юнко i юначе, що за птах то пролетiв, що про нього кажуть, наче важить сорок вiн пудiв? Що за птах? (Сорокопуд) ВАША СУПУТНИЦЯ Загадка _ Лечу вiд краю i до краю, чарую дивними словами. Я вас на крилах пiдiймаю або сумую разом з вами. Хто я? (Пiсня) Я анi скрипка, анi бас Загадка _ Я анi скрипка, анi бас, сама iз деревини, та звеселю й спечалю вас, коли мiй спiв полине. З мо©х складiв неважко скласти словечка сопка й спiлка. Отож назвiть мене, будь ласка. Зовуся я (Сопiлка) ПЕРЕТВОРЮЮСЬ на очах Загадка _ Я iменник i вживаюсь тiльки в множинi, - а закiнчення ви, друзi, замiнiть менi - стану травкою, що сохла у погожi днi, i вживатимусь вiдтодi тiльки в однинi. Який я iменник? (Сiни, сiно) РIДНЕ Лелека щось вицоку╨, з'явившись на Сулi "Сто©ть гора високая... - спiвають у селi - Край берега, у затишку, прив'язанi човни; а три верби схилилися, мов журяться вони..." До слiз щемлива пiсенька хвилю╨ раз у раз: усе таке самiсiньке край берега у нас. Все, як у пiснi Глiбова, - гора, човни, га©... Часом не на Сулi, бува, написано ©©? Та хай не цьому луговi судився цей мотив, хай Глiбов пiсню Буговi чи Снову присвятив - летять птахи iз вирiю, на крила налягли. А я пейзаж примiрюю до рiдно© Сули. ВДЯЧНI СЛОВА Дитячi роки. Першi кроки. Зелений вигiн i Сула. I тiльки сядеш за уроки, а тут матуся посила: - Пiди, спасибi тобi, Митю, води вiдерце принеси. - Я йшов. Але побiг би миттю ще до схiд сонця, до роси. Бо каже мама щонайм'якше (книжками ж, бачить, зайнятий). А коли вас так просять - як же вам пiсля цього не пiти? Хоч був "i молоде, й зелене", а все як слiд робить хотiв. I вже тепер в душi у мене до мами стiльки вдячних слiв. Бо лиш вона, лиш рiдна мати могла не мати й крихти зла; умiла словом спонукати - й робота легшою була. СЛОВА ПОКЛИЧНI - ПРОСИ Й ВЕЛИЧНI В джерелах слова - душi криниця, а рiдна мова - як чарiвниця. Звичайний приклад вiзьму навмисне, краса ж така в нiм, що серце стисне. Дивися - в кличнiм простiм вiдмiнку: "Ой не стелися, зелен барвiнку..." Одвертий кличний - немов дитинний, музичний, зичний та ще й гостинний. Вживеш ти усно чи на паперi - мов у свiтлицю вiдчиниш дверi. Звертання щире, душевне, щедре - Василю, Павле, Iване, Петре! I так сердечно, i так ласкаво - Наталю, Лесю а чи Любаво! До зборiв, сходки вiдкрито й радо - чи товариство а чи громадо! А найсвятiше душа при╨мле - моя Вкра©но, кохана земле, ти, сивий Днiпре, i ти, Дунаю, - милiших серцю звертань не знаю. ЗАГАДКА З ГЕОГРАФI╞ Жарт _ Щоб Федя в географi© кохався, пiзнав у нiй безмежжя чар i див i щоб у школi з лiньками не знався, Олесь йому загадку спорудив: - Чи ти кра©ну в Африцi узна╨ш, в якiй рiка Оранжева тече? Назад кра©ни назву прочита╨ш - тебе за лiньки сором обпече... Федько по картi йде, мов крiзь болото, одразу видно: в джунглях новосел. Олесь йому: - Таж он вона - Лесото! Федько назад чита╨: - От - осел! ЗВЕРТАННЯ Скiльки ╨ в нас, любi друзi, для звертання нiжних слiв - i до тата, й до матусi, до бабусь i дiдусiв! I татусю, й мамцю, й нене, i дiдусю, й бабцю теж, - миле, нiжне, сокровенне - як ще краще назовеш? А Федько звертання творить так, що душу виверта: замiсть "мамо" - "ма" говорить, замiсть "тату" каже "та"! В школi Беллу - "Бе" гука╨, а Меланю кличе "Me"! Леле! Школу оглашае белькотiння лиш саме. Учня вiн iмення зна╨, та не встигне пiдiйти, як за гудзика хапа╨ i вигуку╨: - Ей ти! Дома: - Ба-а! - кричить бабусi. (Лiньки повнiстю назвать). Як ви дума╨те, друзi, що йому на це сказать? Мабуть, треба щось кумекать, бо iнакше мимохiть будем тiльки бекать-мекать там, де треба говорить! НАЙДЕШЕВШЕ Й НАЙДОРОЖЧЕ Загадка _ Скажеш так чи надiшлеш поштою - я вiд того нiчим не змiнюся. Я людинi нiчого не коштую, але високо нею цiнюся. Що це таке? (Слово вдячностi) ВIДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО, ЯК ЛIТЕРА МIНЯ╙ СЛОВО Метаграма _ Всього чотири лiтери у словi, а змiст його мiняють початковi: З г_- буде чорна птиця дика, з п_ - iнша, горда i велика, з к_ - вже напiй пахучий буде, що для гостей готують люди; з л_ - вирiб, дошка з стояками, де спочива╨мо ми з вами, також вибiй, на шахтах знаний, i вивержень потiк вулканний. Коли ж там С поставлю я, то буде вже людське iм'я. Якi це слова? (Гава, пава, кава, лава, Сава) ЯКI МИ РОДИЧI? Каламбур _ - Iване, кажуть, родичi ми з вами. Чи так? Скажи, будь ласка. - Аякже! Ваша мама нашiй мамi двоюрiдна Параска. ЦIКАВ ╙ СЛОВО Загадка _ Хто слово цiкаве менi наведе? Нехай обiзветься кмiтлива душа. В цiм словi - подво╨на лiтера Д i в ньому ж - подво╨на лiтера Ш. (Пiддашшя) 103 ПОКАТАВШИСЬ, ПОПО╞Ж Загадка _ Я частина колеса: можеш добре мчати лиш у воза запрягай коня. Переставиш наголос - буду означати споживання ©жi серед дня. Хто я? (Обiд) ПОМIЖ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ Чи ви звертали увагу на це - на Укра©нi то явище примiтне: вiтаються люди й сказать слiвце прагнуть якесь привiтне? Мати каже сусiдовi на межi, щоб засвiтився на добрiм словi: - Здоровi були та Боже вам поможи! - Спасибi Будьте i ви здоровi! А батько в чийсь двiр заходить зi мною (сюдою з Загреблi пряма дорога), аж тут i господар трясе бородою, курей году╨ коло порога. - Здрастуйте! - батько йому.- Як пожива╨те? - Живемо, - каже дiд, - бiдi наперекiр. - А ви нам ноги не поперебива╨те, що ми йдемо оце через ваш двiр? Дiд провiв рукою по бородi рудiй, вiдчувши якийсь приплив теплоти: - Та якщо й переб'╨м, то хiба по однiй, щоб i другий раз ви могли пройти. I ми йдемо. I так свiтло на душi I щось лоскотливе наплива╨ у груди. I так при╨мно, що ми тут не чужi, i що навколо хорошi люди. ЧИМ БАГАТI, ТИМ I РАДI. Тiтка Оришка жила в Курманах, щолiта бiлила убогу хатину. Вiкна хатини дивились на шлях. Червонi ружi виглядали з-за тину, щоб i цвiтно, i привiтно. Хто здалека ©де повз них - бiля колодязя спинить пiдводу. Брязне вiдрами й цепом вiзник - набира╨ студену воду. Наче в казцi, одчиниться хижка - й до журавля при колодязi вийде тiтка Оришка в чепурненькому одязi. Дядько - на воза, поправив мiшок i на волiв: соб, цабе! А Оришка: - Вiзьмiть хоч пирiжок. - (Щоб не подумали, що село скупе). Чим багатi, тим i радi... ╞де з Ромна бородань на Брiд - бiля колодязя спинить пiдводу. Брязне цепом i вiдрами дiд - набира╨ студену воду. Наче в казцi, одчиниться хижка - й до журавля при колодязi вийде тiтка Оришка в чепурненькому одязi Дiд сiда на вiз, бере батiжок, шкапа останн╨ сiнце скубе. А Оришка: - Вiзьмiть хоч грушок. - (Щоб не подумали, що село скупе). Чим багатi, тим i радi.. Щира й весела, докине слiвця, щоб враження в кожного мандрiвця вiд Курманiв найкраще було, бо дуже любила рiдне село. НА БАЗАРI Йдемо з матусею на Спаса - гуде Коровинський базар... Мед, масло, гарбузи, меляса i яблука, немов янтар... Ось дiд Оверко, знайомий дiд. I груш цеберко бiля ворiт. I каже: - Ледве придибуляв, - за поперек схопившись, кривиться. Кива на грушi менi: мовляв, бери, яка на тебе дивиться. Ось дядько Федiр, наш родич - сват (у нас був тиждень тому назад). Сто©ть, як завше, жу╨ мундштук, грушки розклавши по десять штук. Цiни нiколи не попустив би. Пiдходим, а вiн збентежено глядь. - Я, - каже, - вас би i пригостив би, та не хоцця десятка розбивать. А тiтка Настя торби збира╨, струснула крихти для горобцiв. - Попродавала, нiчо' й нема╨, вiзьми, Митюшко, хоч гарбузцiв... - Спасибi, тьотю... Ой, не треба! Купили ми кавун - "як жар".- Свiтило ясне сонце з неба, стихав Коровинський базар. ЛЮДСЬКА ВДАЧА Загадка _ Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу: зроду не збiднi╨ш з нею, далебi. Бо за тую вдачу матимеш вiддачу: що роздав ти людям - вернеться тобi. Яка це риса вдачi? (Щедрiсть) БЕЗ ЗУБIВ ГРИЗЕ Загадка _ У тварин не бува╨, навiть i в шимпанзе. Хоч зубiв i не ма╨, а людину гризе. Що це таке? (Совiсть, сумлiння) ОСОБЛИВА НIЧ Загадка _ Що за пiч у Гаврила - i пахтiла, i курила, а нiчого не зварила. Що це таке? (Кузня) КУЗНЯ Д. Молякевичу _ Дмитро Панасович, поет, жартун непересiчний, вiдкрив менi один секрет, секрет - фiлологiчний. Заговорив вiн про слова: - ╙ вченi, добре знанi, а от слова й для них, бува, з походження - туманнi Ось слово "кузня". Фасмер, Даль [6], дають близьке - кузнець, коваль, кузенний, кузниця й т.д., а де вони взялися? Де? Яке походження прапра - "кузенного" словечка? - Уважно слухаю Дмитра: куди веде вервечка? Бесiдник мiй усе це враз спромiгся пояснити: - Ви зна╨те, в селi у нас словечко ╨ кузити. Коли пронизливо свистить поземка в сивий грудень чи в горно дмуть: "О, вже кузить! Кузить!" - говорять люди. Для тих, хто зна╨ цей вiтрець, уже не та╨мниця, чом коваля зовуть кузнець, а горно звуть - кузниця. У мовознавцiв ми й на мить не вiдбира╨м кусня. Та справдi: чи не вiд кузить походить слово кузил? БIЛИМ ПОЛЕМ Я IДУ Загадка _ Я тонкий, твердий, та знаний всюди, бiлим полем я охоче йду. Що ти дума╨ш - очима люди визначають по мо©м слiду. Хто я? (Олiвець) ЯКА НАЗВА? Загадка-жарт _ Двiчi повторив Панько Вареник укра©нський вказiвний займенник i здивовано гукнув до друга: "Це ж так зветься африканська муха!" Яка назва цi╨© мухи? (Цеце) МIСЦИНА НАД ЯРОМ Загадка _ Тож бувають у мовi дива! Це слiвце iнтригу╨ недаром: на шiсть лiтер - апострофiв два, означа╨ мiсцину над яром. Яке це слово? (Над'яр'я) ЗАГАДКОВI IМЕНИНИ Шiсть десяткiв рокiв ма╨ чоловiк, загадку маленьку загадав для нас: не прогавив жодних iменин за вiк, та в життi ©х справив лиш п'ятнадцять раз. Може б, друзi, з вас хто потрудився та й сказав, коли вiн народився? (29 лютого) З ОДНИНИ У МНОЖИНУ Загадка _ Вживаюся я тiльки в однинi - коротке слово з невеселим змiстом. Додайте лiтеру - i в множинi одразу стану слобожанським мiстом. Який я iменник? (Сум, Суми) СЛАВУТНI МIСЦЯ Над назвою задумавсь я, ще в юностi почутою: звiдкiль таке Днiпра iм'я? Чом зветься вiн Славутою? Читаю, стежу, та, на жаль, все та©ною вкутане. Аж натрапляю: пише Даль, що слово ╨ славутина, що значило в старi часи, в народнiм давнiм звича© кут неповторно© краси, природи мальовничо©. А хвилi сивий Днiпр несе, де зелень кучерявиться. Славутне справдi тут усе, бо все красою славиться. А де ще ╨ га©, луги, як на святiй Хмельниччинi? Горинi тихi береги, яр-зiллям закосиченi. А це хiба не дивина, в зелений бiр укутана: Славута-мiсто вирина, що звалося Славутина. Вбирай красу, твори добро, милуйся рястом, рутою - й збагнеш, чому зовуть Днiпро Славутичем, Славутою. ЩЕ ПРО НАЗВИ ...Нема╨ мудрiших, нiж народ, учителiв. М. Рильський Здавна, за царя Гороха, словом круглим, як горох, ув оселi край порога сипав жвавий скоморох: - Чули? Обухiв торбу набухав, а Ки©в - ви©в... А народ же як пристебне - слово влучне i шпарке вiчно житиме, дотепне, чи солодке, чи гiрке. Мова дiдова не змеркла, перейшла до внука: "Славен город Бiла Церква, ще славнiш Прилука..." Одному Золотоноша на всi сто хороша. А для iншого Тараща у сто разiв краща. Я люблю цю перепалку - чув про не© змалку: "Ой хвалився Яготин - Нiжин менi побратим". А до нього славний Нiжин: "Я красою не обижен. У степу сто©ть Ромен, та й той менi не ровен". Вiд Обухова до Iчнi - жарти, дотепи зустрiчнi Вiд Красилова до Варви - все новi квiтчастi барви: мак, любисток i ласкавець - не будяк i не осот - бо найкращий мовознавець мудрий рiдний наш народ. ПОЩАСТИЛО Пiсенька-жарт _ У недiлю нашiй Варi пощастило на базарi Для курей золотокоса пiдкупила гречки й проса. А для себе - босонiжки, стало легше тюпать пiшки. Легко серцю молодому, йде спiваючи додому: "Трошки гречки, трошки проса, трошки взута, трошки боса". Бiжить без нiг Загадка _ Бiжить без нiг в ярки, в рови, без рук, а ма╨ рукави. Я вiдгадав уже, а ви? Що це таке? (Рiчка) СИРОТА ДО НАРОДЖЕННЯ Загадка _ А вiдгадайте, що за дивовина в умовi загадки незвичнi данi: iще не народилася дитина, а вже у мачухи на вихованнi Що воно? (Зозулине яйце) ДИВНИЙ ПОЛIГЛОТ Загадка _ Що не скажеш ©й - повторить з гарною вимовою. I не вчила, а говорить будь-якою мовою. Що це таке? (Луна) Вимов скоро скоромовку Вимов скоро: тiтка, квiтка, крига, кринка, бровка, скроня, скриня, сковорiдка буде скоромовка! БАБИНЕ ЛIТО Стала осiнь луками ходити, наснувала з павутин антен...[7] Лiто, лiто бабине, куди ти захурчало в триста веретен? Ох, бабусям, дiдусям до серця ця теплiнь (пiдмiчено давно)! Чом же лiто бабиним зоветься i чому не дiдове воно? Кажуть люди: то лiта╨ в ступi баба вiтрогониста Яга: всi шляхи, усi стежини любi скоро бiла замете юга. Може, то на бабиних маршрутах прядива тонкого ниточки? Нi, летять на срiбних парашутах на новi домiвки павучки. I Яга тут, мабуть, нi при чому, бо тодi вiд бабиного зла у ясному небi голубому павутина б чорною була... Пригрiва╨ сонечко потрiшки, i сьогоднi здогадались ми: то бабусi Осенi усмiшки в передодень бiло© зими. ВIД МАЛОГО ДО ВЕЛИКОГО Загадка _ Я суцвiття злакiв, де плоди на мливо достигають жовтi, наче вiск. З наголосом iншим - велетенське диво, статуя, колона, обелiск. Хто я? (Колос) ТIПУН ТОБI НА ЯЗИК! Дiдусь вируша в кожусi, онук пода╨ башлик: - Простудитесь ви, дiдусю... -Тiпун тобi на язик!.. Недавно читав я нарис, дiзнався наприкiнцi: тiпун - хрящуватий нарiст у птаха на язицi I на язицi в людини вискаку╨ прищ - тiпун. Звичайно, не без причини, коли людина - брехун. Поводься завжди зразково. Якщо ж, пустий балакун, сказав ти брехливе слово - то й сiв на язик тiпун!.. Коли щось лихе вiщу╨ш, галдикнеш, як той iндик, - одразу ж на це почу╨ш: - Тiпун тобi на язик! _ ЧОМУ ДЕСНА? Люблю я завзятих хлоп'ят i дiвчат за те, що до знань вони ласi; люблю завiтати й розмову почать з кмiтливими в класi: - А що, коли, друзi, спитаю я вас: що значить, примiром, десниця_ - I весело й дружно гука╨ весь клас: - Правиця! Правиця! -Десниця, - кажу, - зна╨ й бабця стара, - ╨ правою дiйсно рукою. Чому ж тодi лiва притока Днiпра зоветься Десною! - Колись я по радiо чула одне пояснення, - каже Марiчка, - Десна - це вiд скiфських словечок спо, сне - вода, тобто рiчка. - Чудово! Мiркуйте, шпаркi, молодь... дiтей заохочую знову. Принишкли, мовчать. I я далi тодi веду свою мову: - ╙ ще одна версiя, друзi мо©, що теж нам цiкавою буде: угору iшли по Днiпра течi© селитися люди. Дорога на пiвнiч була нелегка, немало зазнали клопоту. А назва Десна - бо була ©м рiка праворуч по ходу. НАВЧИЛА Жарт _ Ох цi шпаки-витiвники! ©м пишуть слово ворон, вони читають навпаки, виходить слово норов. Сороко, ти не скрекоти даремно коло хати. У гай за вчительку лети, навчи шпакiв читати. Сорока вчить, усе як слiд шпачки на вус мотають. Черкнула ©м: потоп i дiд, дiд i потоп читають. Дай ще урок шпачкам сво©м, сороко-бiлобоко! Черкнула слово око ©м, вони читають: око! Про не© слава навсебiч - недарма скре-ке-чила. - О, - кажуть, - зовсiм iнша рiч, як правильно навчила! * * * Читать слова звичайно i навспак цiкаво так, що не списать пером. У нас це зветься лiтеральний рак, а греки називають палiндром. ХТО Я? Загадка _ Рiчкою красивою я взяла розгiн, раптом перша лiтера попливла в затоку, а коли поставили iншу навзамiн - стала несподiвано я... порою року. Хто я? (Десна, весна) "КОЗАЦЬКI╞ КОНИ НЕ ТОПЧУТЬ БАРВIНКУ" Т. Сергiйчуку ╙ речi на свiтi суцiль загадковi: звiдкiль срiбнi цоки в звичайнiй пiдковi? Поляже козак, повний сили i моцi, - звiдкiль людськi сльози в коневому оцi? Головоньку клонить... Жалобна година... Казав було батько: "Не кiнь, а людина". Недарма в народi говориться, синку: "Козацькi© конi не топчуть барвiнку..." А я не спитав, хоч iшли тодi поряд: "Скажiть менi, тату, чому так говорять?" морочить голову Не буду зайвого торочить, щоб не сказали: чув десь дзвiн... ╙ вираз: голову морочить. Але звiдкiль походить вiн? На це знавець лiнгвiст-iсторик вiдкаже (сумнiву нема): "Морочить - це вiд слова морок, а морок - це туман, пiтьма". Тодi й синонiми нам стануть яснiшi - що вже говорить - такi слова, як затуманить, як спантеличить, одурить. Отож коли пiдкреслить хочуть, що водить хтось когось за нiс - "От, - кажуть, - голову морочить, ошуку╨, як сущий бiс!" ДIСТАНЬ IЗ ПIД ЗЕМЛI До мене запитання в листiвках i листах. Пита╨ Шендрик Таня, пита╨ Ваня Стах: "Вiдкiль походить вислiв iз-пiд землi дiстать?" Подумав я, помислив - доводилось читать, що в люду, хай i бiднiсть, лиш дрантя та торби, - бува╨ необхiднiсть ховать якiсь скарби. Крадiжки. I стихi©. Й навали ворогiв. Якi ж були надi© не втратити скарбiв? Тодi ж не те, що нинi, у наш новiтнiй час - таж не було в поминi нiяких ощадкас. Був спосiб для людини сво© скарби сховать надiйний i ╨диний - у землю закопать. До слушного ©х часу i клали всi туди, в пiдземну "ощадкасу", подалi вiд бiди. Пан накладав податки, а не внесеш - тюрма. Бiдак стогнав: нестатки, бо грошей же нема, А посiпака строго, здиравши з бiдних дань: "Менi то що до того - хоч з-пiд землi дiстань!" В кра©нi лад змiнився, старе розтало в млi А вислiв залишився: дiстань хоч з-пiд землi! ПОТРIЙНЕ ЗНАЧЕННЯ Загадка _ Ану прикиньте розумом: яке словечко воднораз республiка, i озеро, й задушливий отруйний газ? (Чад) ╙ ТАКА КРА╞НА В БIЛIМ СВIТI Шарада _ Ось кра©ни назва. В нiй - п'ять лiтер; ви ©х роздiлiть на три i двi - в листi зашумить одразу вiтер, застрибають коники в травi, бо отi три лiтери однi - невеликий лiс у множинi, другi двi - зазначу при нагодi - вказiвний займенник з ними в згодi. ╙ така кра©на в бiлiм свiтi й назива╨ться вона (Га©-тi)) ЩОБ УЗНАЛИ УКРА╞НКУ Не було iмення в пресi Бiлозерсько© Олесi, хоча твори з ©© рук вже давно iшли у друк. В не© прiзвище - озерне: в ньому - бiлки гострий зiр, i пшениця бiлозерна, й тихий мiсяць-бiлозiр. Мала жiнка свiй ужинок, власним iменем красна. Чом же Ганною Барвiнок нарекла себе вона? Крига тиснула iмперська, i прибрала Бiлозерська барвiнковий псевдонiм (скiльки рiдного у нiм!). Пiдказала ймення "Хата" [8] чи котрийсь порадив брат? [9] Там, де хата - рута-м'ята, барвiнковий зелен-сад. I взяла з того барвiнку барви, вiно i вiнок, щоб узнали укра©нку з-помiж тисячi жiнок. МОВЧАЗНI НАВЧАТЕЛI Загадка _ Хоч в уснiй мовi нас нема╨, а на паперi мовчимо, та все, що ти чита╨ш, друже, сприймати правильно вчимо. Хто ми? (Роздiловi знаки) КРА╞НА Й... ГОЛОВНИЙ УБIР Загадка _ - Ой, цiкаве слово! - каже Нiна. В словнику, як хочеш, перевiр: напиши з велико© - кра©на, а з мало© - головний убiр. Що це за слово? (Панама) Iвaн носить плахту, а Настя-булаву? Ви чули примовку, i досi ще живу: Iвaн носить плахту, а Настя булаву? Так люди говорять (i правильно цiлком) тодi, коли в Настi Iван пiд каблуком. А факт iсторичний в основi тут лежить. Загляньмо в минуле - побачим вочевидь. На Лiвобережжi у той прадавнiй час Iван Скоропадський став гетьманом у нас. Любив надмiр жiнку - отож не дивина, що правила Настя, вродливиця-жона. Вона i в державнi втручалася дiла. Тож Настина влада безмежною була. Й пiшло помiж людом (бо видно ж наяву): lван носить плахту, а Настя булаву! ТА╙МНИЦЯ ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА Я запитую учнiв, чом рослина будяк, красень гордий колючий, назива╨ться так? Запитально дивлюся, раптом чую:- Будяк? - обiзвалась Ганнуся, - Бо росте вiн будь-як! - Молодець ти, що ма╨ш власну думку про це. Але зараз узна╨ш, звiдки дивне слiвце. У Франка ╨ це слово в написаннi бодяк. Може, це випадково? Нi, не просто це так! В словi кожна карлючка мов пiдказка, мов код. Я згадав, що колючка по-болгарському - бод. А рогами колоти - по-росiйськи - бодать (не лише полiглоти можуть щось розгадать!). Мови дивний разочок нам пiдказу╨, як слiв сукавсь мотузочок: бод, бодяк i - будяк! ЯК ЗАЧЕПИТЕ - ПОКОЛЕ Загадка _ Свитка сива, аж бiляста. На однiй нозi сто©ть. I, зда╨ться, нiби хваста, знаний протягом столiть. Малинова на все поле шапка ся╨, мов корона. Як зачепите - поколе. Й це не напад - оборона! Що це таке? (Будяк) ОТ ТАК ШТУКА! Метаграма _ Для всiх була я люба-мила вгорi всерединi кiмнати. Як першу лiтеру згубила - на лузi почала брикати. Ще згодом лiтеру згубила - зробилась iменем дiвчати. Та - що за лихо? - ще згубила i стала нотою звучати. Передостання ж утекла - лишилось я. Хто ж я була? (Стеля, теля, Еля, ля, я) БАРВIНОК НЕЗНИЩЕННИЙ Скiльки ╨ на свiтi квiтiв, стiльки ╨ на свiтi мов. "Дивне розма©ття" Скажiте, чому це повинно так бути, щоб стiльки зела i барвистих суцвiть - i раптом не стало барвiнка чи рути, - чому це повинно так бути, скажiть? А скiльки ж було ворогiв знавiснiлих, жорстоко топтали барвiнковий цвiт; топтали на схилах, батькiвських могилах, а вiн кучерявивсь, дивуючи свiт. Чи то закодовано, може, чи звикнув, але незнищенний таки, далебi Бо скiльки не никнув, зi свiту не зникнув, зорiють очицi його голубi I хай там найтяжча бiда а чи скрута, все рiдне ми будем плекать i любить. Не зникне уже нi барвiнок, нi рута, покiль ╨ земля i небесна блакить. ЯМ КРА╞НИ I СТОЛИЦI? Загадка _ Ану, фiлологи натхненнi, з допитливими лицями: якi кра©ни однойменнi iз ©хнiми столицями? (Алжир, Тунiс, Люксембург, Мехiко, Бразилiя та iн.) ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРIШОК В редакцiйнiй кiмнатцi видавництва "Днiпро" метикують завзятцi, кожен гострить перо. А поетом же хвацьким був iз них не один. Та сидять над Словацьким кiлька добрих годин. Б'ються ентузiасти, спiльний в них iнтерес: як рядок перекласти - цi то пес, цi то бес? Так на так - зникне рима: чи то пес, чи то бiс - втрата неприпустима, - хто по дрова, хто в лiс. Варiант: "нечистяка чи собака?" - не те. Де таланту ознака? Дiло наче й просте? Й мова наша спроможна вiдтворити вповнi Чи по-польському можна, а по-нашому - нi? Вже i сум, i зажура, й пошук знову i знов... Аж тут раптом Сосюра до кiмнати зайшов. Пера всi вiдiклали, гурт - до нього увесь. - Як би ви переклали - цi то пес, цi то б╨с? - Як? - I тут же розв'язка поетичний рекорд, - Дуже просто: будь ласка, чи то хорт, чи то чорт? БIЛУГОЮ РЕВIТИ Тепер, звичайно, весь народ - дорослi, навiть дiти прекрасно знають цей зворот: бiлугою ревiти. Та звiдки помилка така в схiднослов'янських мовах? Адже рибина це морська з родини осетрових! Лiнгвiсти свiдчать недарма, що тут у мовi хиба: "В бiлуги голосу нема - вона нiма... як риба!" Ох, цi та©ни, хай ©м грець! Тут нашорошуй вуха: у морi ╨ такий ссавець з дельфiнових - бiлуха! Вiн справдi iз морських глибин реве, немов корова. I дивно, як цих двох тварин змогла поплутать мова? . Подiбнiсть винна звукова! Та знають навiть дiти i розумiють цi слова - бiлугою ревiти! ЩО МОЖЕ ЛIТЕРА Загадка _ Букву З поставим мiж складами - буде любий нам фольклорний твiр, С поставим - матимемо з вами металевий головний убiр. Що це таке? (Казка, каска) БЕРЕЗОВА КАША Син одбива╨ться од рук. Ракетки. Самокати. Батькiвським правом до наук почав я спонукати: - Щось ти уроки занедбав, - все iгрища тi вражi Гляди, щоб ти не скуштував березово© кашi! На це всмiха╨ться не зле синок довготелесий: - Я знаю, - каже, - сiк, але щоб каша iз берези? А я йому: - Того, хто вчивсь, любили предки нашi й несли за те, що не лiнивсь, до школи горщик кашi Хто ж не обтяжувавсь нiчим, суворi предки нашi всипали добрих рiзок тим - березово© "кашi". А знав би ти, якi були з берези пруття голi, що ними дiтвору сiкли в старiй церковнiй школi. О, там старались що не крок "пiдвищувати" бали i за невивчений урок безжалiсно стьобали. Тож батько наш i нам казав за витребеньки нашi: - Гляди, щоб ти не скуштував березово© кашi! лохвиця Коли ми ©дем Ки©в - Суми, побiля Лохвицi - мiсток. Обабiч - заростi. Внизу ми аж вiдчува╨м холодок. Вже й Лохвиця. Чи не рослина дала ©й назву отаку? Адже росли тут лох, лохина, що ╨ в Грiнченка в словнику. Та головне, що рiчка в'╨ться повз давнi насипи, вали. Сухою Лохвицею зветься i ╨ притокою Сули. Снiгами живиться й дощами, й, бува╨, так пересиха, що, мов калюжка мiж кущами, ста╨ воiстину суха. Та назва не да╨ спокою: що ж Лохвиця в собi та©ть, що може бути i сухою - як тайну слова зрозумiть? Щоб дивну назву розтлумачить, нас може виручить слiвце - слов'янське локва. Що це значить? А означа╨ слово це - калюжа, рудочка, болiтце (а зменшувальне - локвица). I докажiть ви, що не звiдси походить назва Лохвиця! ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ Слова рiднi, питимi© ще раз пригадайте: "Учiтеся, брати мо©, думайте, читайте..." А чи генiй випадково в час важко© стуми повторяв пекуче слово: "Думи мо©, думи"?.. "В Укра©ну, - мовив сумно, - iдiть, думи-дiти". Щоб розумно, не бездумно ми жили на свiтi Тож не нидiть нам, не скнiти - йти, не знавши втоми. Розумiть, чи© ми дiти, пам'ятати, хто ми. "ДIДУ МIЙ, ДУДАРИКУ" У селi з давнiм другом в тиху пору теплiсiньку над Сулою, над лугом рiдну слухаю пiсеньку: "Дiду мiй, дударику, ти ж, було, селом ходиш, ти ж, було, в дуду гра╨ш, тепер тебе нема╨, дуда твоя гуля╨..." А Сашко менi: - Друже, в спiвах - рiднi бувальщини. I пiснi не байдужi до духовно© спадщини: "...i пищики зостаються, казна-кому дiстаються"... Хай звучить i не модно сопiлчина небiжчика, не для кого завгодно зоставалися пищики. Як сказати Сашковi, чим я пiснi завдячую? Полюбив ©© змалку я душею дитячою: "Дiду мiй, дударику, ти ж, було, селом ходиш..." Виклика кожним звуком почуття в нас незвiданi, що дiдами онукам з правiкiв заповiданi... ЗНАЧЕННЯ ПОБIЛЬШИТЬСЯ Метаграма _ Це слово часто стрiнете: три лiтери у нiм; та першу з них замiните в цiм словi чарiвнiм - i значення побiльшиться одразу в сто разiв. I будете ви тiшиться з двох зовсiм рiзних слiв. Якi це слова? (Рiк, вiк) ЛИСИЙ I БОСИЙ Загадка _ Ану, хто з вас вiдгада╨ (може, хто й не вчеше): згори лисий погляда╨, знизу - босий бреше. Що це таке? (Мiсяць i собака) НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА Загадка _ А хто пораду╨ мене - скажiть менi, будь ласка: в якому словi частка не - пiдсилювальна частка? (Нехай) I ТАКЕ БУВА╙ Загадка _ Хто жiноче ймення вiдгада╨, дуже миле у сво©й природностi, що в пестливiй формi означа╨ представницю iншо© народностi? (Марiйка, марiйка) ПТИЦЯ й ПАРАСОЛI Загадка _ Летить птиця на роздоллi, випуска╨ парасоль Що це таке? (Лiтак i парашути) МЕТАЛЕВА ЖИРАФА Загадка _ Хоч не слон я i не робот, а жирафа металева, вантажi беру у хобот - цеглу, рейки i дерева... Хто я? (Пiдйомний кран) 158 ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ Загадка _ Дивляться сестрички так, немов живi©: жовтi в них очички, бiлi у них вi©. Хто вони? (Ромашки) жити па широку ногу Прислуха╨мось до слiв потроху. Часом кажуть про якихсь друзяк: "Звикли жити па широку ногу, розкошу╨ так тепер не всяк!" Що то за нога така широка? Де у нашiм висловi взялась? Дошукатись - немала морока, а бува, i встановити зась. Треба знать середньовiчну моду i тодiшнiх багачiв буття: у ╙вропi модi на догоду величезне шилося взуття. Це взуття носили i слов'яни, козиряла в нiм усяка знать: що ботинки довшi - бiльше шани, можна багача по них пiзнать. Як, бувало, йде цабе велике - зразу видно, що воно "з панських": ледве не з пiвметра черевики, широко ступати треба в них! Щоб ходить зручнiше - неодмiнно мали щось робити мудраки: в носаках тримать набите сiно або ще загнути носаки. У Парижi про панiв великих i сьогоднi можна ще почуть: "О, цi мають сiно в черевиках!", тобто добре, в розкошi живуть. Тож i ми простежить ма╨м змогу i потвердити для читачiв: вислiв жити на широку ногу породила мода багачiв. ╙ вона й сьогоднi, рать не боса, правда, вгору носака не пне. Але глянь: iде, задерши носа, або, ще як кажуть, кирпу гне. ПИЛИП IЗ КОНОПЕЛЬ Перш нiж лiзти, люди важать, на який ступить щабель. Щось невлад зморозиш, кажуть: як Пилип iз конопель. Хто такий Пилип той дивний i чого вiн там сидiв? - Iнтерес уже спортивний до таких крилатих слiв. Жив пан Фiлiп (з книг я знаю). Шляхтич, з польських був земель з Сандомирського десь краю, iз мiстечка Конопель. Якось вiн прибув на раду (сеймик саме скликав ©х), щось там бевкнув не до ладу - у присутнiх подив, смiх: - Хто то? - всi питають.-Пробi! - Та на нього оком стрель. - То пан Фiлiп iз Конопi! (пан Пилип iз Конопель). I пi©пов Пилип у люди аж за тридев'ять земель. I пiшов гулять усюди той Пилип iз конопель. А можливо, що й не в цьому слiв крилатих справжня суть. Бо Пилипом, як вiдомо, у народi зайця звуть. Може, iстина так близько, не за тридев'ять земель: просто вискочив зайчисько iз звичайних конопель. Вам цiкаво, - тема, звiдки? Iз Мiцкевича узята. Придивiться до примiтки - "Пан Тадеуш". Пiсня п'ята. РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ Казав татусь - робити треба, не виглядать, що зробить хтось. "Роби, та так, щоб пiсля тебе перероблять не довелось". Бо всi пра-пра i дiд, i баба - в калюжу ще нiхто не сiв. А виросте якась незграба, то пiдведе Бiлоусiв. Iще навчаючись у школi, запраг, щоб дiло йшло на лад. Я колоски збирав у полi, я прислухався до порад. А радили вставати зрання, порада ж ця - великий плюс. I я збагнув: секрет - старання, i нинi з iншими дiлюсь: "Роби, i не зважай на втому, i не чекай, що зробить хтось. Коли ж зробив, то щоб нiкому перероблять не довелось!" I ЧОГО ВОНО ТАК? Наяву чи ввi снi десь верба чи смерека, чи з лататтям ставок чи болiтце грузьке, але раптом побачиш - на хатi лелека - щось таке укра©нське, щось рiдне, близьке. Наяву чи ввi снi десь тополi над шляхом, чи село, повз яке про©жджав разiв сто, - а прилiплене десь у куточку пiд дахом так оселю теплить ластiв'яче гнiздо. I чого воно так, що на рiднiй стежинi чи на довгих шляхах неймовiрно трудних, так бентежать серця нам ключi журавлинi,- може, предкiвськi душi вселилися в них? МО╙ СЕЛО Мо╨ село - нi гiр, нi круч, - рiвнина, рiвнина. Пусти - покотиться обруч до самого Ромна. I вiд стрiмких роменських круч дорога вздовж ланiв: пусти - покотиться обруч до самих Курманiв. Чому обруч? Як атрибут вiн, може, й застарiв. Та я - i це пiдкреслю тут - iз роду бондарiв. - Ми не якiсь, - казав мiй дiд, - заблуди-пришелепки. У тих, хто забува свiй рiд, не вистача╨ клепки. СЛОВО НАШЕ РIДНИ Акростих _ Р_оде наш красний, роде наш прекрасний, Iн_шого в свiтi не шука╨м ми; Д_ух укра©нський, вольний, незагасний, Н_е подолати силам зла i тьми: Е_ри ново© вже гримлять громи. С_лово погiдне, слово наше рiдне, Л_юбим тебе ми, будем вiк любить, О_брiй вiдкрився, всiм свiтам ти видне, В_идне як сонце, як ясна блакить; О_ рiдне слово, хай тобi щастить! [1] Семантика (вiд гр. Semantiko - означальний) - значення слова, словосполучення i т.п. [2] Прокруст - мiфiчний старогрецький розбiйник, який вiдрубував або витягував ноги жертвам, що не вiдповiдали довжинi його лiжка. [3] Баторiй Стефан - король польський. [4] Шамрайназва лiсу. [5] Курманiвська - вiд назви "Курмани", рiдного села автора. [6] Фасмер Маке (1886-1962) - нiмецький фiлолог-славiст. Даль Володимир (1801-1872) - росiйський мовознавець i письменник. [7] З вiрша мого брата Олекси. [8] "Хата" - укра©нський лiтературний альманах. виданий 1860 року в Петербурзi [9] Бiлозерськi Василь i Микола - дiячi укра©нсько© культури, рiднi брати письменницi Ганни Барвiнок. ** ДИВО КАЛИНОВЕ ** Як прислiв'я чудове, йде вiд роду до роду, що народ - зодчий мови, мова - зодчий народу. ВОГНИЩЕ РОДИННЕ На свiтi бiлому ╨дине, як i днiпрова течiя, домашн╨ вогнище родинне, оселя наша i сiм'я. Ми вiдтодi початки лiчим, як муж з камiнням i палiччям за звiром кидався вдогонь, а жiнка берегла вогонь, вогонь, що предки розкладали, здобутий ними вiд тертя; пожитки рiзнi, причандали, що перейшли з первобуття. Й слова житейськi необхiднi, що проростали, як зерня,