Укра©нська проза (збiрка I) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Вiктор Близнець. Звук павутинки 1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiма╨ Сопуха. Вiн зовсiм не бо©ться Сопухи i часто спить на ©© м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiда╨ на бильце мого лiжка i видзвоню╨ срiбними пiдкiвками. - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вiн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не вслiдку╨ш за ним. Шасть, шасть! - так i бiга╨ по долiвцi, та все скоком-при-скоком, так i пурха╨ по хатi, i зда╨ться: блиска╨ свiтлячок у пiтьмi. Крильця у нього легкi й прозорi, як у трав'яного коника, i коли вiн змаху╨ крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрiскують: трiсь-трiсь-трiсь... Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничнi крихти (я насипав йому на лавi) i зараз вигулю╨ться - пiдскаку╨ на однiй нозi. Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам прислуха╨ться, як у нього виходить оте срiбне дзенькання. Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви, диви, то вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене, а тодi стриб-стриб - тiка╨ назад. I язиком прицмоку╨, наче примовля╨: "Буц, буц, не боюц!" Ага, думаю, ти в мене догра╨шся. Зараз я тебе зловлю... Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над чорною пелькою. Менi шпига╨ в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю, i раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявля╨ться, долiвка. Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i в мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти. Внизу так i дише темiнь, i холод хапа╨ за спину. Може, назад? Лiжко ось тут, ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн же дивиться з кутка i смi╨ться. Ну чого ти смi╨шся? Дума╨ш, я злякався? Стривай, пiймаю тебе за хво, тодi побачиш. (А ти зна╨ш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не зна╨ш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти). Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько? - Бульк! - стриба╨ пiд ноги менi хитрий чоловiчок, вiд нього тiльки срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн утiк? Обмацую долiвку. Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А ось - мiсячне кружало. Воно ледь-ледь погойду╨ться, вiдсява╨ тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i лунко б'╨ пiдборами: буме! бум! Тс-с-с! Вiн тут. Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки. Вода в цинковому тазику. I я пригадав. Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi, перемiшанi з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону в пiдлогу, видовбували собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на картинках Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках. Це була дивовижа, я бiгав по хатi i заглядав у лунки, над якими трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик. Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки, у нашiй хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали по-сво╨му, i цинковий тазик, куплений в сiльмазi, грав по-сво╨му. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався тазик, i звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала в хатi кришталева музика крапель: - Дзинь... - Дзiнь... - Буме! Я вже й забув, чого опинився тут, бiля мисника; стою i слухаю, як набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву, як вибухають мелодiйним звуком. Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, i я пiдганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!" Уявляю собi: ось повиса╨ на стелi туга намистина, круглiша╨, налива╨ться i раптом... I раптом - лусь! Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона дзьобнула мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав холодну росу, як щось майнуло передi мною - зашерхотiли крильця, синя iскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок! Утiк од мене. Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" - пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась. "Тiкай!" - шарпнуло мене. I коли я бiжу назад, за мною бiжить холодок, i темрява женеться за мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постiль i шурхаю з головою пiд ковдру: "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь. Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить в головi, десь нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити ©х, вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня i бачу, яке чудернацьке видовище сну╨ться в хатi. Сонячне кiно! Мати дума╨, що вранцi я сплю, i зачиня╨ вiконницi. Хай зачиня╨ - так ще краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви знали, ╨ маленьке вiчко. Там був сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi кругле вiконце - дучко. Крiзь те дучко пада╨ у хату довгий жмут промiння. Це мо╨ кiно. Дивiться, що воно буде. Темно. Жеврi╨ тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна до печi. А за нею, за цi╨ю смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пiтьма. Наче хтось сколотив ©© - пiднялись дрiбненькi пушинки. Вони виходять iз темряви i на свiтлi стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм. Я колись i не знав, що в нашiй хатi живе стiльки малечi... Ви не смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: ©х сила-силенна, але нiхто не штовха╨ться, не заступа╨ дороги, не заважа╨ iншим. Бо це не простi, це Вишневi Пушинки. Так, так, саме Вишневi. Коли квiтнуть сади, i тополi стоять у бiлому пусi, немов облiпленi ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi Вишневi Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках квiтiв, бiлi-бiлi клубочки. Вiтер колише ©х, сонце зiгрiва╨, бджоли годують медом. А потiм: одцвiтають вишнi, опада╨ пух iз тополi, мати вiдчиня╨ вiкно, i Пушинки iз сумом перебираються в хату. Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на долiвцi - повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi - кволi й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди. До ново© весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо ©х, маленьких, може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить. Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фiалками, за вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли в хатi жеврiв промiнь, виходять на свiтло i починають сво© забави. Гляньте, якi вони чемнi й поважнi. Гуртом, поволеньки виступають iз темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ©х прибува╨ на свiтлу галявину. I кожна Пушинка обходить сво©х подруг, низенько присiда╨ й каже: "Вишневих снiв тобi, сестро!" Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. ╞х безлiч, ©х густо, як маку, i всi рожево зблискують, снують i рояться в пiтьмi, сплiтаючи сво© слiди в химерне мереживо. Вони танцюють. Чу╨те? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води. Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають ©х, i бринить у хатi синя джерельна музика. Снують Вишневi Пушинки, мерехтять, кружляють на свiтлi - танок маленьких принцес! Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки, i вони сипонули врозтiч, в глухi закутки. Ага, ось хто злякав ©х! З-за темно© кручi випливла чорна пiр'©на. Безшумно, покрадьки вийшла на свiтло. Я теж подумав - пiр'©на, аж то пiратське судно. Нiс закручений змi╨м, у два ряди весла, i сто©ть на палубi капiтан-розбишака, на ймення Вирвизуб, i гука╨ сво©м бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть ©х сюди!" I ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають веслами, б'ють по водi, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних... - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану! I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай кричать на пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi, до вiкна, розганяють бiдних Пушинок. - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра, вдарила по пiр'©нi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь. Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий! Я аж загицав на лiжку. Та ось причулось менi: на долiвцi, в густiй пiтьмi, щось шарудить, потрiску╨, поскрипу╨. Навiть причувся тупiт i тихе дзiнькання. I я здогадався:то вони рубаються! Вiн ©х звалив на пiдлогу, i тепер розбишаки оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього. Держись! Я зараз! Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. I тут я згадав: поруч сто©ть ослiн. Бiжком, навпомацки перебрався туди, видерся на пiдвiконня. Вiдчинив кватирку, штурхнув кулаком у вiконницю. I хлинуло гостре свiтло. Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв заслiплений, поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку. Там уже нiчого не було. Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли. I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як роззявила чорного рота, так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах, наче ©й сказали: замри! I на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулiйки, пляшки. Хитрий народ! Дивись, прита©лись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив. Я не став ©х питати про бiйку - даремно. Нi слова не скажуть. У них сво© секрети. Та я й сам знаю, що пiрати, Пушинки i крилатий чоловiчок розбiглися, як тiльки вiдчинив я вiконницю. Вони не люблять, щоб ©х розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi. Розбiглись мо© невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах i в тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi латки. На це дивитись нецiкаво, я засунув палець у дучко й загрюкнув вiконницю. Знов у темному царствi. Лежу й думаю: звiдки вiн узявся, хоробрий такий чоловiчок? Мабуть, народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники, рогатi жуки - всi вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний чоловiчок народився, мабуть, з падучо© краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив крильця i, як почув, що капа╨ вода зi стелi, зразу ожив, та давай стрибать i пурхать мiж краплями, i ловить ©х, i дзенькать пiдкiвками. Такий дрiбненький, а нiчого не бо©ться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач, з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати? - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув я туди, де сто©ть дiжа й хита╨ться чорна тiнь. Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi. - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю: тебе звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух зата©в. Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у сво© печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам-самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем - то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi. Для чого вбивати живе? Чу╨ш, Буме? Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи. Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - ©ж, поправляйся. Чу╨ш, Бумсюк? 2. СОПУХА Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, мати нагрима╨ й скаже: "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягу╨ться, i нiс хова╨ться мiж колiнцями. Ти скрутився калачиком, лежиш - нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе "га-ла-ла"!, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмуха╨ i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапа╨! Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: вста╨ - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставля╨ лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi - Сопуха. Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Зна╨те, що треба зробити? Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки, зцiпте зуби, ви мужчина; темряву штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте: Барi варi вде Грiм з громами йде! Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме! Вони тiкають, вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава. I сто©ть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повiрили, що ╨ на свiтi Сопуха - оте старе кудлате ледащо, оте сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а на нiч залазить до людей У хату? Не вiрте. Нiяко© Сопухи нема. ©© придумали старшi, щоб лякати дiтей. Я зразу боявся i носа поткнути за порiг. Вже обнишпорив у хатi всi куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I чого тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш - i щемить язик; сине обточене скельце; кiстяний зуб (мати сказала - кролячий); iржавий наперсток, що колись закотився пiд скриню i довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку, про син╨ скельце чи про кiстяний зуб з можна було б розповiсти страшенно цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi. Менi зда╨ться: все, все на свiтi ма╨ сво© дверцята. I горище, i завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий лiхтар, а бабина скриня? Вони теж вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину, вiконце, дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке, чого нiхто й нiколи не бачив. Були дверi i в нашiй хатi. Вони ганяли вiтер, когось впускали й випускали, i блимало щось за ними, вода чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з ними робиться там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями. Я довго придивлявся до хатнiх дверей. Пiсля дощiв вони розбухали, ставали похмурi, слизувато-зеленi. Нiгтем, було, проведеш по дошцi - виступа╨ чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробу╨ш вiдчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згада╨ш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не смiй за порiг! Упадеш!" Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i цiкаво: що там? Що там, у сiнях, де блима╨ свiтло, хитаються тiнi i лупатим оком зирить на мене щось невiдоме? Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви зна╨те, очi в дворi розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, слiпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хита╨ться, тiка╨ з-пiд нiг, i тебе несе хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом. Леле, що ж робити? I вхопитися нi за що!.. Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочiпки, i будемо робити сво╨ дiло - копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хита╨ нас, як на палубi". Так я й зробив: сiв пiд хатою, спиною до сонця. I заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тiльки довга, i тепла, i вся потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна туди пальця просунуть, i в кожнiй ямцi бiгало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки. З норок дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оцi трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка. Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту шмигнула ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у лутку вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i полiзла... куди полiзла? До нас у хату? Тут я задумався. Ящiрка, жабеня, мурашки - де вони всi ховаються? Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть в нашiй хатi; там ©хнi гнiзда, бiлi подушечки, мала дiтлашня й вусатi комахи-няньки. Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбi, кишiло та╨мне життя. Напевно, там були сво© комашинi школи, були палаци, вiйська i вiдбувались святковi паради... Звiдти, з того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад. - Скажи, який свiт! - застиг я здивований. - Скiльки кругом живого народу! 3. КРИЛАТI ДЕРЕВА Ми з матiр'ю готу╨мо обiд. Аж на город, у зелене гарбузиння за©хала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випина╨ вгору сво© батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна, з жовтим ободком посерединi. Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито пухка╨ каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби з вогнем та iскрами. Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече ©й в подол. Вона дума╨ щось про сво╨, не бачить, як стара╨ться ©© син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!" Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я ©© до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники: Я моряк, красивый сам собою... Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить, мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розверта╨ться i рiже носом .зеленi хвилi: Товарищ, мы едем дал╦ко, Подальше от этой земли. Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди мо© випинаються, i морський вiтрюган шмага╨ в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню! Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у не© злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики. Я й забув, що поруч - старшi. Рука моя сама опуска╨ться, безкозирка зникла, як i не було ©©, а пароплав став ненаситною кабицею. Присiв я i знехотя взявся кочегарити. Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ пiдходить до само© хати, бо в нас загорожi нема, лиш од вулицi викопано канаву, щоб дощi не змивали город. Двiр наш вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi рiллю, а далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо. Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади? Хата наша сто©ть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнi╨ густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом... О, та я й забув про вогонь! Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря вироста╨ голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправля╨ крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря вироста╨ нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандру╨ над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде нема╨ таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав. Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить? Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице ©й упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу". Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли. Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько - шасть! - присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб - так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чу╨. Гука╨ш: "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiга╨ш та: "Здрастуйте, щоб вам!.." Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не знаю). Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупа╨ чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу. I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком. Такого завидющого мисливця, ©й-бо, нема╨ у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'╨ дичину, а вiн промахнеться, - Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю ©сти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить - не догнати, жбурля╨ рукавицею, тодi знiма╨ чобiт i чоботом, а тодi пада╨ на рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"... Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi - блаженству╨. Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до тепло© ши© притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс - як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби щось забула або загубила. З нею це часто бува╨: ходить, сну╨ по хатi, шука╨: "Де я поклала нiж?" - а нiж у не© в руках. I зараз видно: мати присмучена. Я лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс, ти зна╨ш, я вiд'©жджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплю╨ться на ноги, знiма╨ з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп! - одяга╨ менi на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс хвостом, як щiткою, обмахнув смiттячко з мо©х штанiв, лизнув мене в руку, в щоку i весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а ти не зна╨ш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом кида╨ться в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю. Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiха╨ться i мовить: "Вас хоч обох у цирк"... I такого собаку убив Глипа. Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у шпигунiв, як пiд кущами в саду... Але стоп! На кабицi давно закипiв борщ, димок поволеньки в'╨ться з труби, i вже не голубi дерева, а синюватi мiтелки вогню схоплюються над димарем. Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiва╨ на жару". Ну от, обiд зварено. I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiску╨. Наче там, у головi, вiдлущу╨ться полуда. - Мам, я пiду на рiчку. - Не треба... Куди ти сам? - А я не сам. Я з Рексом пiду. - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?" Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?.. Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борса╨ться в гущинi, лiзе, пробира╨ться сюди. Рекс?! Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та нако©в. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить сво© ступаки на сонцi, запах на все село). Звiсив Рекс язика, дивиться на мене - очi рудi й бешкетнi. То вiн пiдмовля╨ мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря? - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку. Я встав. Звiвся за мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли повз матiр. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав ©© погляд. - Що ти вигаду╨ш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убива╨, а пес живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите? - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що лежала в мо©х ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув: - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом. Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i ноги виляскують по землi, i вiтер пузирем надува╨ сорочку. Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн готу╨ться до стрибка, очi горять бешкет-ством. "Бiжи, хлопче, бiжи, - написано на Рексовiй мордi, - я тебе попускаю". I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Стежка в'╨ться городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в кущi, в зелений присмерк, щось шурха╨ за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганя╨ мене! Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться рядом; то мiй Рекс, мiй нерозлучний собака. Рекс, пiддай вогню, бо наступлю на хвiст! Ми вже на лугу, ми смi╨мось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка, тягне луговою свiжiстю; ще трохи - i рiчка. 4. АДАМ На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя старо© Сiрохи, у котро©, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi. Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пуска╨ мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живо© сутенi випливають до мене дво╨ облич. То мо© друзi - Адам i Нiна. У мого друга товсте iм'я - Адам. От Нiна - тонке, прозоре iм'я. Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вiтрi? А тепер: Ад-ддам... Уявля╨ш собi величезний, немов козацька могила, дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!.. Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду. Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, .холодна тiнь од верби, аж ось i кам'яний брiд. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, i серед густо© трави - неначе слонова спина. Горбом виступа╨ валун. Слюдяними блискiтками вигра╨ на сонцi свiтло-сiрий камiнь. Це почина╨ться брiд. На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiша╨ по кущах та по вербах бiлi покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi - до зелених "сирiт" на тiлi. Якщо не купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю скелi-пороги, водоспади, протоки, острови й печери. Так от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкав рiчка. Одна плаха пiд водою, друга виступа╨ з води, мiж ними глибока щiлина. Щiлина - то моя протока. Вона трохи вузька, туди ледь ноги мо© пролазять, зате нi в кого iншого тако© протоки нема. Рiчка тут широко розлива╨ться по кам'яному ложу, плюскотить, перекочу╨ хвильки, вiдсява╨ живим срiблом. Погравшись на сонцi, вода пада╨ в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням. Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода. Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече),. спустиш ноги в щiлину i замреш. Там, у глибинi, клекоче тугий пронизливий струмiнь, випиха╨ тебе з тiсно© печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить в кiстках, ноги аж заклякають. Виставиш п'яти на сонце, а сам загляда╨ш в розколину. Зверху камiнь чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз - темнiший, слизький, бурий вiд моху. I вглибинi розвiваються густi вовнистi бороди, такi бородиська, як у Черномора; повзають там стоногi рачки, водянi блохи i хтось сердито дмуха╨ iз дна. Аж моторошно ста╨... Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла, весела i тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки; вони табунцями ходять попiд берегом, шукають поживу. Я сидiв над сво╨ю протокою. I саме пускав па воду щавлевi листки - швидкi каравели - й проводив ©х помiж скелями, коли раптом упала па мене тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? - Що ви робите, сер капiтан? - пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспоко©ти, але гримнув вiн так несподiвано, що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд нiс (хай не дума╨ той, що я злякався або дуже цiкавий до зайшло© людини; у мене свiй клопiт - вивести каравели з бурхливо© протоки). - Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте! Гм, у нашому селi нiхто не говорить, як на островi Скарбiв. Я повернувся. На березi стояв тонкий цибатий чоловiк, одягнений не по-тутешньому: у свiтло-сiрих штанях, у бiлiй нейлоновiй тенiсцi, на головi небесно-легкий капелюх. Одяг на сонцi просвiчувався, i чоловiк здавався безтiлесним. - Добридень, - сказав я, зручно всiдаючись (тобто обхопивши колiна руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що при©хав до баби Сiрохи. - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики, виставив на сонце кiстлявi, синювато-бiлi ноги. - Мм, як тепло! - прижмурився вiн. - Тут ми погрi╨мо кiсточки. Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. I тут я загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сiрохи, у мене. Ми за лiто пiдсмаглявимось, як горщик на вогнi. А в нього... Не те що бiле, а блiдо-прозоре лице, гострий нiс, гостре пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на сонце. - Сер! - сказав чоловiк. - Не називайте мене дядьком. я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi. - Адам? - прикахикнув я недовiрливо. - Ви не той... не дурите? - Анi грама. Мо╨ прiзвище Адаменко. Для зручностi - Адам. Був такий перший чоловiк на землi. Це ж непогано - десь i в чомусь бути першим... А вас як звати? - Льонька. - Не годиться. Льонька - щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього рангу Ленд. Звучить? - Ну вас... Смi╨тесь з мене. - Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цi╨© флотилi©? - I вiн показав на щавлевi листки, що випливли на тиху воду i низкою, як справжнi каравели, приставали до берега. "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилiя. Бо в старших так: бачить листок i каже - листок. I не зна╨, що той листок може бути чим завгодно: на водi - човном, у повiтрi - птахом, а на грудях - орденом... Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам", - подумав я. Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани по колiна й сказав: - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий пiдводний камiнь. Як чапля, вiн задер i поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очi - хороше!.. I я за ним побрiв на мiлководдя. Течiя тут свiтла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiка╨ ноги, лоскоче мiж пальцями, студить розпашiле тiло. Ми трошки постояли на каменi; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, i довгим носом нацiлився у воду. - Ленд, що то таке? Край берега стирчала трухлява гiлка, чорнильно-чорна, i ту гiлку облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами. - Що то воно? - спитав Адам. - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гiлки й сплять. От якби цю гiлку та кинуть туди на глибоке, то всi черепашки вiдлипнуть, бо ©м насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду. - А то що? - знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно. - Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики ╨. - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою. - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук зробили. Ось так удво╨ склали i добре скле©ли. Зараз там iкра. А як тiльки вилупляться пуголовки, кожен прорве собi дiрочку i - плюсь у воду. Стрибав! - Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi. - А чого ж вас учили? - Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжн╨. - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!.. Бiльше за наше! - А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик. - Але ж... два сонця. Одне вдень, друге вночi. Гуляй собi, скiльки хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять? - Розумi╨ш, Ленд, - спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi очi. - Вченi робили сонце; думали, воно свiтитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки, небо - все згорить... Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i цiлi моря?.. Проте думки мо© обiрвав Адам. - Ет! - махнув вiн рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й говорити про це. Давай краще, зна╨ш, що зробимо? - Адам хазяйським оком оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав: - Давай краще зробимо греблю. I водяний млинок. Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув тенiску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь кiстяк - можна ребра щитать. Тако© бiло© людини, з такими довгими руками не було ще у нас на березi. Про себе я назвав його: палка з поперечкою. I на мулистiй землi, потай вiд нього, намалював чоловiчка: Чоловiчок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить, це не хто iнший, а тiльки Адам. Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ©х на два вузли. Зростом я програвав, це точно. Але можу ось чим помiрятись - загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколадi (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче тiло... Та не бiда, поживе, пiдсмаглявi╨ у нас. Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до води - i назад: берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою - буль-буль! - пiшли пузирi. глибше грузнеш - бiльше болотних пузирiв, лоскочуть тобi колiна. Тут не те що гребельки, погано© гатки не зробиш. Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав.; - Почнемо! Замiшуй круту грязюку i подавай. Мул попався тужавий, з глиною. Я лiплю пампушки, приплескую ©х, подаю Адамовi. Рiчка тут вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн сто©ть над водою, як пiдйомний кран. Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з другого берега, а посерединi лиша╨ протоку. Росте гребелька, i пiднiма╨ться вода, затоплю╨ кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною. Вода не лiньки тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини. - Давай, давай бiльше глини! - пiдганя╨ мене Адам. Вiн саме загачу╨ протоку, рiчка сичить, пiдмива╨ нашу споруду. Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогаду╨ться, як пiдфарбувало його: став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважав йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплю╨ у мене з-пiд носа кавалки глини, уклада╨, втрамбову╨ в греблю, i дивись - вгамувалася рiчка. - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток? - А що це таке, - питаю, - лоток? - Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода. Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно) оббiг я свiй двiр, заскочив у сiни, у сарай, у погрiб - не знайшов нiчого пiдхожого. А ринва за хатою? Залiзна труба, iржою побита, я з не© будував дальнобiйну гармату. - Ринва годиться? - питаю. - Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю туди й назад - i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вiтром винесло на гору. А бiг до рiчки - аж лопотiло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi ребра цегляною фарбою. Примчав у берег. Нi, сто©ть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де був кущ - стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах водянi блохи, жуки, в'юнцi. Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i вмурував ©© в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою цiвкою, потiм сильнiше, потекла вода. Сколочена, вона свiтлiшала, набирала сили, струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд копита. Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала бризки. I здавалось: заграв пiд вербами весняний ручай. - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подоба╨ться музика? Вiн стояв, палка з поперечкою, замурзано всмiхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик - рiденьке волоссячко, таке, що геть просвiчувалось. - Завтра, шановний Ленд, - виголосив Адам, - завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працю╨ вода на людину. Про це, пам'ята╨ш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини I штовхала по©зди, - це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придума╨м. З та╨мничим виглядом Адам пiшов у кущi; вiн ступав, як бiлий шукач серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодо© верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на цi стирчаки настромив лопушину i корою прив'язав листок. Вiн ще лаштував свою премудрацiю, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку. - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю лопушини, i вона дрижала, швидко-швидко лопочучи. Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб. I в цей час на весь берег заговорила рiка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарiвника. А вiн, схилившi© голову набiк, свiтив бiлими зубами, i на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка. - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам. - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча. - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка да╨ нам життя. А ми пiнимося дати ©й навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка. - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати? - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: ╨ на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балака╨ тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав та╨мну надiю, що ми з Адамом ще помандру╨мо кудись невiдомо куди. А поки що ми подались до броду i на мiлководдi заходились вiдмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-пiд кущiв, з потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, сто©ш на глибокому i виходить не хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?" - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас при©хали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: - Ви на врем'я, кажу, при©хали, чи будете жить у баби? - Нi, - голос у нього з льодком. - Я при©хав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жарту╨ Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жарту╨. Його по©да╨ мертвий огонь. - Розумi╨ш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - ╙ така невесела штука, назива╨ться бiлокрiв'я... Ти бачив, як догора╨ свiчка? Потроху, поволi полум'я злизу╨ вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалю╨ кров, краплю за краплею, до останньо© кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к бiсу журливi балачки! - i звелiв хутенько одягатись. Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого. А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка. 5. НIНА Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То була сумна ру©на. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течi©. Вiд греблi зостались тiльки горбочки землi при самiй водi.Нiби стояла фортеця, i якась орда зруйнувала ©©, стiни звалила в рiчку. Я поплiвся вздовж берега. Пiд корчем виглядав iз мулу кра╨чок труби, i коли я смикнув ©©, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний листок; вiн був негодящий - подертий на клаптi... Озерця нема, рiчка бiльш не лопоче, бiжить смiрненько старим сво©м руслом. I скiльки б я не старався, сам не зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка. Сумно стало, Я пiшов додому. Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок з перегуком пiвнiв по селах. Закортiло менi поблукати над рiчкою. У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава не годиться: ©© не вскубнеш косою, збива╨ться в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива шубка. А сонце зiде - горiть, i iскриться весь луг. Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати, похвицати п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го! Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипа╨ намисто - вишневi, райдужнi бризки. Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мо© синi, а ще однi в скринi! Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не погладить по голiвцi. Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiрку╨ться. Щось менi заважа╨, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чу╨те?.. Не так гомонить рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiня╨ свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла вода розмлiва╨, хлюпоче лiниво, приглушено; а пiд вечiр - тихо шумить, заспокiйлево, i шум цей чути далеко... Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину? Чу╨те? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами. Щось воно ╨! Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба, знов пiднялась течiя, залило вже камiнь, що стояв над водою. Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату. Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко ще бiльше. I хурчить млинок. Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю. Справжнiй млинок... Як вам розказати про нього? Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi палицi. Вони з рiжками вгорi, i на тих рiжках лежить поперечка.А на поперечцi - дерев'яний млинок. У нього лопатi, як долоньки, пiдставленi до лотка. Пада╨ струмiнь води, б'╨ по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок, розсiва╨ пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко. Слухав i ще хотiлося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба пiдiйти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там i до чого. Я обмацав кожну паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi, - все вiд сучка до задирки; а тодi зупиняв i пускав млинок, ловив язиком краплi, якi зриваються з лопатей, i навiть пальцем видавив канавку в греблi, щоб перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. I коли проводив пальцем по глинi, побачив - на греблi щось намальовано. Надряпано двох чоловiчкiв, саме таких: Та це ж букви-чоловiчки! А i Л, Адам i Ленд, два капiтани. Але стривайте... Виходить, тодi, як ми вперше зустрiлися, Адам пiдгледiв мiй секретний малюнок. I виходить, вiн ще раз побував на рiчцi... I зробив млинок. Але як - та╨мно? I коли - вночi? I хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати? Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йму хурчати, що ско©ться нове лихо. Так воно й сталося. Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода. Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки обм'якли,важка-важка голова, не можу клiпнути оком. Тут, на каменi, лежить i млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться вiн на сонцi. Рiчка знов рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться вночi. Рекса вбили натемну. I млинок... Неначе лиходi© пiдкралися смерком, звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали. Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тодi краще одному: забився в куток, похлипав трошки - i все пройшло. А от як зараз: нiхто й не штурхав у спину, i все-таки гiрко... Розчахнутий млинок - i кому ти скажеш про це? Кому розповiси? Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе, а ти почав би так: "Прибiг я вранцi, глядь - греблi нема..." Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiга╨ з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо пряму╨ пiд вербами, помина╨ острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбав веслом, править до нашого берега. Вже недалеко - ось вiн! Поверта╨ до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику - хто б ви думали? - дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах - бiла стрiчка. Я й не стямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, па швидкiй течi©. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. - Ти мене кликав? - спитала вона. - Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб при©хала. - Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. - Слухай, - сказав я. - Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по ©© обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибива╨ пiсок. Мабуть, не любила, щоб ©© дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: - Що то коло тебе? - Млинок. Вночi потрощило його. - Це Адам тобi зробив, правда ж? - Адам. А звiдки ти зна╨ш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: - Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? - Нi, - вiдказав я. - Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кута╨ Адама й голосить, синiв сво©х згаду╨... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач - застудився. Такий слабий, встати не годен. - Я знаю, - спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. - Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий, мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. - Передай привiт йому, - мовила вона строго, - i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. - Вiд кого ж передати? - Скажи, вiд Нiни. Вiн зна╨ мене. - А-а! Так це ти Нiна! - пiдвiвсь я, здивований. - Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Нi-i-iна... - Менi час, - промовила Нiна. - Одв'яжи човен. Коли я подав ©й прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось - пливе по водi свiчка з трепетним вогником. - Прощай! - здаля махнула рукою. - Прощай! - гукнув ©й услiд. - Ще при©жджай! Човник поплив униз по течi©, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вже сутiнь залягла мiж берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокiйна, з глянсом. I тодi показався ©© човник. Як i першого разу, вiн iшов згори, з тих кра©в, де заходить сонце i де почина╨ться рiчка. Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий, а бiлий з темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий, i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi. I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора. Вона причалила до берега, привiталася, склала руки на колiнцях i, зажурена, дивилася з човна у воду. - Нiно, - почав я розмову. - Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять? - Тридцять дев'ять - багато, - зiтхнула вона, - а якщо й п'ять - ще бiльше. - Така в нього температура. Кажуть, помре... Нiна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло - може, впала сльозина у воду. - Ти був у нього? - клiпнула на мене мокрими вiями. - Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як снiг. I, зда╨ться, не дише. Очi заплющенi, такi синi-синi, а в куточках бiлi росинки... Вiн мене спершу не признав. Я пiдiйшов, поторсав за плечi: "Адам, Адам", - кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав - вiн нiби очнувся, рукою лап-лап... до мене потягся. "А-а-а, - каже. - Це ти, Ленд, - прошепотiв губами. - Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з тобою змайстру╨мо греблю, справжню, з цегли..." I втiша╨, рукою мене погладжу╨. Пальцi в нього безсилi, тiльки гарячi, з дрожем... Я хотiв сказати, ну багато сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка чужа, пухленька вся, в бiлому халатi... - Я знаю ©©, - обiзвалась Нiна. - То найстарша лiкарка. Аж iз Ки╨ва привезена. "Ого! - подумав я. - 3 Ки╨ва! А хто ж ©© викликав? Хто привiз?" Я потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись попливла. Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама? Нiч. Шумить очерет, кряка╨ щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька, а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на водi? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хита╨, заносить у ями, а вона дивиться в темряву i шепоче: "Допомогу!.. Швидку допомогу!" Так чи не так мандрувала Нiна вночi, я не питав ©©. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить вона бабських розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось сумне, i вона не хоче про це говорити. Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у сво╨му човнi. Сонце майже скотилось за гору; небо на заходi було червоне, i червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в не© були зажуренi. - Нiно, - сказав я неголосно. - Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти вста╨ш i спуска╨шся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку - густо людей, тих, що померли колись... - Не треба! - здригнулася Нiна, й обличчя в не© стемнiло. - Звiдти нiхто не поверта╨ться... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, - нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чу╨ш! - пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. - I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. "Як же так? - думав я. - Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха - хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, - хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила". Я так i сказав ©й: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: - Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них вироста╨ трава чи дерева. З добрих людей вироста╨ щось добре - яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лиша╨м повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку. "Гм, - спало чомусь на думку. - А що виросте на мiсцi Глипи?" 6. ГЛИПА Й БАКУН Це був старий мудрий кiнь. Вiн доживав свого вiку. Його навiть не триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто зiтхав, засинав па ходу. Вiн був, кажуть, бiло© мастi, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав, як туман, тiльки чулося з молочно© хмари його старече пирхання. Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував. Менi завжди хотiлось прознати: що вiн згаду╨? Про що вiн дума╨? Що вiн бачить, куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а вiн ©х стоптав до крайсвiту), i одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга - збовтаним осiннiм болотом. Можливо, сниться поле (а вiн ©х зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сiно (була б цiла гора з того сiна, що вiн перевiз до конюшнi), сниться батiг i пекуча упряж, сняться вiзники - веселi, сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим табаком, словом, усякi, якi тiльки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто. Вiн приходив у мiй сон, крiзь нiч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у лiжко, форкав менi у вухо. Сонний, я усмiхався (лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи, щось бурмотiв, тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на конi. А далi все йшло, як у тому кiно, що "звук!.. звук дайте!.." i що ледь-ледь крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало, i я цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було добре i легко летiть, але хтось. чобошарпав мене, i я падав... падав i падав, серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi, от-от зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi в горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали. Звали коня Бакун. Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi старi, вiн замислювався над сво©м життям. Важка задума нiколи не полишала його. Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно було, що вiн не стiльки пасеться, як розгаду╨ щось нерозгадане. I коли заходив у рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: дума╨. Навiть з водою на губi серйозно мiрку╨. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у сво© конячi мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi очi. Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав. Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, ©м дозволено взяти Бакуна для дрiбно© домашньо© роботи - пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали, важко зiтхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто - раз чи два на лiто. А цього лiта нiхто не чiпав його. Про коня немовби забули. I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво - уздрiти Глипу. Але перше, я побачив його серед бiлого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по чоботях. А трет╨, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу. I тут я пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i що до нього при©хав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне хто рукою, так його й заточу╨. Глипа щось про зайцiв розказу╨: "А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха!" - i Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха, як брат ставив на ноги Глипу i як Глипа валяв брата. Чоботи в них однаковi - рудi, зашкарублi, i тими чоботярами вони почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки. Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили мене. а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннях, i той, що при©хав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i - тiльки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплеску╨ воду руками й гигоче: "Ух, приятно!" Тепер Глипа ставив па ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi, бо десь там трiщало в кущах, i то в одному, то в iншому мiсцi раптом схитувалась гiлка. Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей шелест. Кiнь задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли з гущини i, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кiнь посторонився, нiби тим говорячи: "Проходьте собi, люди добрi". Але руки в братiв були чiпкi - з двох бокiв схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камiнь Глипа. Вiн смикнув Бакуна за повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь, i камiнь слизький, хита╨ться. Смикнули коня - i вiн аж присiв, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливi очi. Страдницький вигляд його промовляв: "Пустiть, то пiду". Не на тих натрапив. - Н-но, х-худоба! - шарпнув Глипа за повiд. - Гавро, пiддай йому жару! - Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одiрвати коневi голову, а Гавро чесонув по спинi лозинякою. - Гавро, т-турни його ззаду! - i Гавро гупнув плечем коневi пiд жижки. Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по каменю i тут... i тут щось хряснуло. В першу мить я не мiг збагнути, що сталося. Тiльки побачив: кiнь лежить... вiн розпластаний, одвисла губа його немiчно сiпа╨ться. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь намертво застряв копитом. - Тю, дурний! - ляснув себе по мокрих штанях Глипа. - Гавро, зганяй його, хай вста╨, шкарбун! - Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зiтхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута була мiж камiнням. - Гавро, бухни його чоботом! - i Глина за повiд потяг коня, а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трiсне, i старi костомахи розсипляться. Бакун застогнав. Тут i Глипа второпав, що з конем бiда. - От х-худоба! - лайнувся вiн. - Диви, куди клешню встромив!" Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. - Ну що? - спитав брат. - Ос╨чка? - А ми зараз... ми з ходу! - i Глипа по-бабськи плюхнувся на камiнь. Пiд'©хав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дiд за рiпку, висолопив язика i почав: "ех!.. ex!.. ex!.." - i почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. - Ну що, брат? Не йдьот? - спитав Гавре. - Заклинило. - Тут йому. й капець. Не вилiзе. Брати сiли на бережку, обнялись, затягли було "Ех, Дуня, Дуня я", але Гавро обiрвав: - Так що, брат, з х-худобою? - Треба п-пилу, - сказав Глипа. - Вiдпиля╨мо ногу i баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило... Я стояв за кущем i чув ©хню розмову. Чув, як Глипа сказав: "Вiдпиля╨мо"... Мене затрусило, чуб на©жився, в головi попливли всякi видива, страшнi й безглуздi: дво╨ з пилою... крадуться до коня... вжик-вжик... скрегочуть кiстки, а вони пиляють. Вiд того пиляння й скреготу запекло менi пiд грудьми, ще страшнiшi видовиська заро©лися в головi. А що, подумав я, Глипа може, вiн такий... Це ж про нього хлопцi розказують, як вiн човна потопив на ставку. Зробили в шкодi тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сiль в оцi. Мовляв, нащо ©м корито? Диких качок тiльки ганяють. Прийшов Глипа вночi з сокирою, гуп-гуп, вирубав дiромаху в днищi i штовхнув човна в круторий... Глипi, як бачите, не первина рубати чи пиляти. Але ж Бакун... Вiн лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, i на його ши© болiсно стрiпувались жилки. Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечi, i в душi трепетав крик: мамо... мамо... сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи... вони встають, пiдважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира - дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня) , пользи ж нiяко©, то хоч буде шкура. Кинули Бакуна, закурили i похиталися берегом мокроштаннi брати. Пiшли до контори. Як тiльки повiяло ©х за кущi, я стрибнув на камiнь, бiгом до коня. I вiн пiзнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, i кожна волосинка тепла, i сiра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очi свiтились волого, i тяглись вiд них мокрi дорiжки. - Бакун, Бакунчик, вставай! - потрiпав я коня за холку. Бакун труснув головою, нiби от-от наважиться встати, але тiльки зiтхнув i звiсив безсило морду. Вiн був важкий,. нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам'янiлi маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще бiльше злякався: ого, затисло ©©! Мабуть, тодi, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у клiщi, туди, де звужу╨ться розщелина, а копито загнав аж пiд камiнь. Спробуй тепер витягти. Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кiстляву ногу - дарма! I куди вже смикать - колiна в Бакуна роздертi до кровi. Що робити? Ну що робити? А хвилини збiгали, день хилився надвечiр, i мигтiло в очах: Глини... човгають з пилкою... Вже, мабуть, десь поблизу... Сам не стямився, як мене винесло на гору, як прилетiв до хати. Оббiг наш двiр, заглянув у всi кутки - нiде нiкого. Хата приткнута на паличку, в сара© ластiвки вицвiнькують, погрiб зя╨ чорною дiрою. "От же! - стукнуло менi. - Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботi..." I духу не перевiв - почесав у степ. Дорога курна, пухка╨ тепла пилюга з-пiд нiг. Я бiжу пiдтюпцем, а думки погнались далеко: як зустрiну матiр, як розкажу ©й усе, як ми кинемось до рiчки. "От же! - стрельнуло вдруге менi. - Куди я бiжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працю╨..."- Повернувся - i назад, i жену скiльки й сили. Вже менi пiд грудьми щось бовтавться. Прибiг до хати й руками розвiв: а тепер куди, до кого податись? Сiроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не вста╨. Глипа... а Глипа з пилою... i скрегочуть кiстки... Я зiрвався, помчав до села. Будь, що буде, когось та покличу. Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села нiкого, сивi од пилу будяки край дороги, i лиш одна постать витика╨ться з балочки. Жiнка в бiлiй хустинi. I знайома хода, повiльна й втомлена. Ти ба, то ж мати! Вже не пригадую, як опинився коло матерi, як уткнувся в ©© теплi шершавi руки i здуру захлипав (чи набiгався, чи настрахався?), i щось мимрив про коня та про Глипу. Ми стояли вдвох, нiкого не було на вечiрнiй дорозi; мати пригорнула мою голову, сховала в затишне кубельце пiд. груди i пальцями, самими пучками (м'яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю i чорнявенькi, як вона сказала, вуха. I почала промовляти до мене, щоб я вгамувався, все буде гаразд, а лихо з бiдою спливе за водою. Глипа сьогоднi не прийде, гомонiла мати, бо в сiльмаг привезли молдавське вино, i рiдненькi брати так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться на ноги до ранку. I ще сказала вона: якщо Бакун попав у бiду, то краще не смикати його, не шарпать, краще залишить самого. Вiн зарадить собi. ...I цi╨© ночi я лiтав на Бакунi й падав, i приснилось якесь страшило, що пiдкралось до нашо© хати й вугол пiдрубу╨: гуп-гуп сокирою. I вже скрипить, присiда╨ хата, i пiд лiжко тече вода... Мати розбудила мене, спитала, чи я не перекупався, а якщо нi, то щоб спав i не крутився. А вранцi глядь - ведмедi накурили, туман. Наче марлею запнуло верби, кущi осоки понад рiчкою, i наш сад, i терновище на тому березi. Я побiг донизу i, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде, наближа╨ться, окуту╨ тебе з головою, нитями проходить за тобою i крiзь тебе - i не шерхне, волоска не зачепить. Але вiдчува╨ш: лице, чуб, сорочка - все одволожуеться, м'якша╨, i на губах - присмак дощово© води. Я постояв, жменями половив рiденькi пасма туману й побiг до броду. Там же Бакун. Лежить, бiдолаха, як прикутий. I нiчого не ©в. Треба хоч трави нарвати. Обминув кущ бузини i раптом: "Хрра!"... Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся, аж присiв з переляку. Серце у п'ятах забилось. А з куща - морда... Коняча. Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо! Стрибнув до коня, повис у нього на ши©. А вiн сто©ть i наче всмiха╨ться, губи у нього зеленi, соком трав'яним пiдфарбованi. Бакун, хто ж тебе звiльнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу... Отак - я вчепився за гриву, а кiнь сто©ть на трьол ногах. Одну (це ту, поранену) вiн трима навису; бач, як обдерта шкурi, i коппто облущено, i кров попiдсихала. Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску з ранок i виразок, а вiн посопiв менi, напахчив мене духом гарячо© жуйки, i я вiдпустив коня: "Йди, Бакун, пасись..." I кiнь, пiдкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в небi повисло бiле-бiле сонце; на нього можна було дивиться скiльки завгодно - воно анiтрiшки не слiпило. Я сидiв на броду, на тому каменi, що схожий на слонову спину, i дивився, як сонце то виплива╨, то губиться у сiрих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидiв, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори i басовито гомонiв. Я схопився на ноги. Вони - Глипи йдуть! В одного через руку брезент, в другого - сокира й довгий кабаницький нiж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками i прямують до броду. Думають, що тут ©х жде Бакун, прищемлений камiнням. I враз вони стрiлись: Глини до рiчки i кiнь до рiчки. Стали як укопанi. I втнулись очима: тi - в коня, а кiнь - у братчикiв. Бакун сторопiло фиркнув, а потiм... а потiм я не повiрив собi. Бакун, старий смирний Бакун, який тiльки що припадав на ногу, i раптом... як брикнув, як пирхнув по-молодецьки i пiшов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно вiд нього такого не бачив. Десь аж на тому кiнцi лугу розляглось його переможне iржання. Брати переглянулись, i очi в них зробились круглi, як мильнi бульбашки. - Так що, брат, осечка? - спитав Гавро. - Розклинило, - тiльки й вимовив Глипа. I почовгали брати додому. А там, де вони стояли, я побачив кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гiлках. 7. ЛIКАР БУСЬКО У сара© напiвтемне. Дверi низькi, вiконця нема, i як пройдеш у дальнiй куток, де супляться обгризенi ясла, - там зовсiм поночi. В яслах щось пописку╨, шарудить у стiнах, луска╨ в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокiйних поселенцiв. Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей i жду. Пада╨ знадвору свiтло. Сонце то пече менi в шию, то пригаса╨, - видно, почало хмаритись. Хилить на сон. Я терпеливо жду. I ось - блись! - влiтав у сарай ластiвка. Пiрна╨ пiд самiсiньким одвiрком i не зачепиться. От умi╨ пiрнати! Я бачив не раз, як ластiвки граються з Бакуном. Кiнь собi пасеться на лугу, а вони заходять здалека, пiдкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять i раптом - гульк пiд коня! Майне котрась у нього пiд черевом i вгору, i чигикне задьористо. Одна пролетить, тодi двi, тодi цiла низка - блискають, проносяться пiд конем, наче дражняться: "Чигик!.. Не пiймав?" Кiнь собi хрума╨ траву, зрiдка махне хвостом, стрiпне вухом i байдуже йому до ластiвок, до ©хнього вереску. А втiм, i Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вiтрогонка мелькне у нього пiд самiсiньким носом. З такою ж смiливiстю пiрнав ластiвка i в дверi. I вже нiби з вулицi бачить, що стеля в сара© пiдперта стовпом, - ач, круто обмина╨ стовп, робить круг пiд стелею i до гнiзда. Вона й не цвiнькнула, й не шерхнула крилом, влетiла тихо, як тiнь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз пiдхопились. "Вжи, вжи, вжи!" - завжикали гуртом; ©х i не видно в гнiздi, тiльки сивенький пух i роздертi роти. Цi жовтi крикливi роти ловлять, просять, благають - ©сти! Якесь, нахабнiше, дереться вище i вже затлина╨ черв'яка разом iз материним дзьобом. Еге ж, напасись на таких поживи! Гулькнула ластiвка в дверi - впали пташенята. Заснули. Наче й нема ©х у кубельцi. Тихо в сара©. Тихо на вулицi. Хмарить. Я притулився до одвiрка, звiв на стелю очi i розглядаю знiчев'я гнiздо. Вам доводилось бачити, як ластiвка лiпить собi гнiздечко? Носить iз берега тугi клубочки грязюки, i не просто© грязюки, а добре змiшано© з трав'яними корiнцями, з волокном; принесе в хлiвець i спритно кле©ть, дзьобом примазу╨ тi вiхтi до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радi╨, що в не© ловко виходить. А й справдi, ловко. Спершу наче пiдкову чи скибку мiсяця вилiплю╨, потiм - гаманець, а далi рядок за рядком вивершу╨ гнiздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гнiздо, стане аж бiле, роками висить пiд стелею - не розвалю╨ться. Частенько менi кортiло поставити драбину, полiзти до гнiзда i бодай впiвока гля... Але ж - ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластiв'яче гнiздо - птиця одразу покине ваш двiр. Покине i бiльш не прилетить, i всiм ластiвкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гнiздо... Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластiвки на грудях червона смужка. То як сiрник. Черкне вона грудьми по соломi, по сухiй стрiсi i жух - спалахне солома... Дотла згорить хата... А лелеки, менi казали, так вони, коли ©м поламають гнiздо, приносять у дзьобах жарину. Птахи не прощають злодюгам. От нi в нас, нi в баби Сiрохи хата нiколи не горiла. А в Глипи, вже при менi, два рази була пожежа, мазанка й зараз сто©ть обсмалена, а вiд хлiвця зостались стовпи-недогарки i щербате звуглене корито. Ластiвки звикли до того, що я сиджу на порозi, й лiтають просто через мене; а якась пiкiру╨, нiби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою - i в сарай. Менi добре сидiти серед шерхоту, ластiв'ячих тiней, м'якого свiтла, що пригаса╨ вiд хмар. Хилить на сон, i крiзь легку дрiмоту вчува╨ться: хтось мене кличе. "О-о-о!.. о-о-онько!" - доносить вiтрець. Стривожений, пiдхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сiроха сто©ть. Маленька бабця, зiгнута, чорна з лиця, в чорнiй ряснiй спiдницi. Сто©ть мовчазна й сувора, вичiку╨, поки пiдiйду до не©. - Ходи за мною, - каже строго. - Адам тебе кличе. Я ступаю слiдом за бабою (а вона дрiботить хутенько) i менi трохи дивно й лячно: нiколи Сiроха не кликала мене... та ще й до Адама. Що там у них? Йдемо до ярка, мина╨мо Глипину хату; стежка поверта╨ на бабин город, i ми попада╨мо в синiй присмерк, над нами суцiльне листя i соняхи-решета. Вибрались з городу - i вже сiрошинський двiр. Бiла маленька хата, пiд вiкном розлога яблуня, гiлля аж за димар, яблука звисають на стрiху. Старезне дерево закрило сво©м шатром майже весь двiр. I я бачу: бiлий полик пiд бiлим стовбуром, i лежить на подушках Адам, i свiтить разками зубiв, - вони в нього бiлi з просинню. - О-о, капiтан Ленд! - помахом руки салюту╨ Адам. - Радий вас вiтати!.. Сiдайте коло мене. Вiн кива╨ на розхитаний стiльчик, застерiга╨: обережно, крiсло, вважай, допотопне. Я сiдаю, пiдсовуюсь ближче донього, i менi при╨мно й незручно, що вiн так красиво балака зi мною. Тут, пiд яблунею, свiжо й затишно, сидиш собi в холодку, над головою цiла гора дрiмотного листя, лиш де-не-де свiтлi вiконця, i падають сонячнi плями на Адамове лiжко. Адам не прихову╨: вiн радий, що прийшов сусiд. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тiльки гуляй, дихай, смажся на сонцi, а тут... мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом... Голос в Адама слабий, i рука звиса╨ з постелi тонка й пiдзеленена, а проте, вiн уже не той, що був навiть учора. Ожили в нього очi, з'явилось у них щось веселе, насмiшкувате, неспокiйне. Баба Сiроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зiтхнула й пiшла в хату. I тодi Адам по-свояцьки пiдморгнув менi. - Зна╨ш, чого кликав? Розвiдка донесла, що днями вiдбулась баталiя на броду. Дехто хотiв обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кiнь проживе без ноги. I ти, кажуть, там був i все бачив, i навiть, кажуть, вiдзначився... "Вiдзначився"... То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не пiдпуска╨ вiн шпильки? Нi, погляд серйозний. Та все ж я спитав: - А хто вам розказував? - Як хто? Надiйнi люди. - Що ж це за люди? - То мiй секрет... ╙ в мене друг, а вiрнiше подруга, яка нiколи й нiде не покида╨ мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною. - Гм. Як ©© звати? - Ти все хочеш знать! Ну хоча б... Нiна. Нiна?! Це прозвучало так несподiвано, що я вiдкрив рота; а вiдкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйознi роздуми. Справдi, було над чим замислитись. Я думав, що Нiна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сiда╨ сонце. А виходить, вона при©хала з Ки╨ва, i там жила в кам'яному будинку, i там зустрiчалась з Адамом... Нiна... Тут менi спало на думку: може, Адам од мене перейняв це iм'я? Може, пiдслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, - i тодi, коли сиджу над рiчкою, i тодi, коли блукаю в зелених тунелях соняхiв. Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Вiн напосiв: "Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурнi..." Розкажи - i край. Я помнявся, порипiв стiльчиком, бо що ти будеш казати? Як бiгав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об'©вся пасльону? Ото й усе мо╨ геройство. А Бакун... Бакун - то iнша рiч. Коняга на всi сто! - Е, нi! - посварився Адам, пiдправив подушку, щоб вище лежати. - Я тебе так просто не вiдпущу. Ось як пiдемо на рiчку, позашива╨м роти - i мовчок. Тодi вже буде не до балачок - тiльки робота. Я таке-е придумав - уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустрiч у кают-компанi©. Кожен iз нас розкаже по однiй iсторi© - згода?.. Так як ти молодший, тобi випада╨ першому. I я просив би тебе, Ленд, оповiсти що-небудь з життя славетного мандрiвника Бакуна Сивогривенка. - Адам узяв мене за руку, видно, помiтив, що я затинаюсь, i вже якось просто, навiть з благанням закiнчив: - Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо зна╨ш... Сонце трохи скотилося вниз, i жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, вiн i зараз свiтився. Над подушкою виступало гостре пiдборiддя, стирчав тонкий i гострий нiс, вони просвiчувались, наче були вилiпленi з воску. Адам часто змочував язиком припаленi губи, дихав нерiвно, з хрипом. I стало менi лоскотать у горлi, i лоскотать пiд очима, я пригнувся, заморгав до землi i так прикинув у думцi: Адам цiлими днями лежить сам-самiсiнький, i нiхто йому, крiм баби Сiрохи, й слова не мовить. - Ну добре, Адаме, - для початку пришморгнув я носом. - Якось ми по©хали... Тiльки це було насправжки. - А ми домовились, - кинув Адам, - без брехнi. Я зручнiше вмостився на стiльчику, глянув на Адама,який готовий був слухати i руки склав на бiлiм покривалi. Отже, я влаштувався й почав: - Якось ми по©хали, а перед цим щось напало на мене,. коклюш чи хтозна. Так мати взяла бричку, на нiй бригадир катався, тепер у нього мотоцикл, "©жаком" назива╨ться... - Так мати взяла бричку, - пiдказав Адам. - Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а мене в пальто i в кожух закутала, як дiдугана, бо вже морозцi вдарили, i повезла в Загатне, до лiкаря. А вже вечiр; постукали ми в дверi, а тiтка з вiдром i вiхтем заступила дорогу. "Драсте! - вклоня╨ться нам. - В собачу пору при©хали. Прийом був i давно закiнчився". I ляснула дверима. Ну, ми переночували, не знаю в кого, а вранцi ще раз постукали. I знов та ж сама тiтка. "Драсте! - каже нам. - Прийому нема i не буде. Сидiр Петрович на совiщанi©". Так мама щось на вухо тiтцi закинула, пошепки, а тьотя аж у дверi впала... Повернули ми бричку й по©хали додому... Я зробив передишку i глянув мiж тим, чи слуха╨ Адам. Вiн лежав заслуханий, губи ледь-ледь розтуленi, i в них прита©лась легенька журлива усмiшка... Я ще помовчав. Гадаю собi: чи.попросить вiн? - А далi що? - таки не втерпiв Адам. - Щось же про коня ма╨ бути. - О, геть забув! - спохватився я. - Бачте, хотiв про коня та збився. У мене таке бува╨. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Тi-i, не були. Ото жаль! Рiчка там не те що в нас, жабi по колiно, а широка, з пiщаним дном, ракiв повно, кишать, можна руками ловить. I брiд кам'янистий, ©деш - бричку погицу╨. А це ж була осiнь, вiтер холодний, аж струже в спину. Так мати на брiд по©хала, щоб швидше додому. Пiдкотили бричкою, глядь - рiчка замерзла. Вчора вода кипiла мiж камiнням, а зараз - крига всуцiль. Стала мати й журиться: "Що ж робити? На мiсток ©хать - це ж п'ять кiлометрiв з гаком..." I поки вона журилась, я вилiз тихенько з кожуха та на лiд. А лiд, наче скло, молодий, ясинцем назива╨ться. Ковзнешся - i несе тебе хтозна-куди. За мною i мати ступила на лiд. Стала, пiдгицнула - крига трiщить, вгина╨ться, але нi, не провалю╨ться. А кiнь?.. Копита ж у нього гострi. "Якщо провалиться кiнь, - вголос мiрку╨ мати, - ноги порiже. А не провалиться, то однак по льоду не пiде - не пiдкований". Бакун (от же кiнь, щоб ви знали!), мабуть, почув, як журиться мати. Пiдiйшов до рiчки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що вiн робить? Став на колiна. Ноги пiдiгнув, як полозки, i давай човгать по льоду, нам, нерозторопним, показу╨: пiдпихайте! Мати аж руками сплеснула: "От розумник!.. Aнy, Льонь, пiдпихаймо за бричку". Ми взялись з двох бокiв, штовха╨мо бричку, i кiнь ©де навколiшках, сунеться по гладенькiй кризi. Крига вгина╨ться, похруску╨, але нiчого... Тiльки до берега - хоп, рвонувся Бакун, скочив на ноги i вже на землi... А коклюшу в мене й не було, то я просто на ковзанцi застудився, от, - додав я до сво╨© iсторi©, щоб Адам не переживав за мою хворобу. - При©хали додому, мати попарила мене над гарячою картоплею, i я очуняв. - Гарна iсторiя, - сказав Адам. - А про Бакуна просто чудесно... Тiльки втямить не можу, хто бiльше кiнь - Бакун, який переповз на колiнах лiд, чи та тiтка, що ляскала дверима: "Прийому нема"? Як ти вважа╨ш, Ленд? - звернувся вiн до мене. - По-мо╨му, - наморщив я лоба, засопiв, захитався на стiльчику, бо дуже мудру задачку задав Адам, - по-мо╨му... А яблук у вас рясно, i вже бочки пiдспiли, червонi. Можна скуштувать... он те, що впало? - Куштуй! Я пiдкотив ногою падалку, носком пiдкинув ©©, як футболiсти м'яч, i в рот. Уммм! - зелене, кислюще воно, слинка потекла, i Москва в очах показалась. Адам i не кусав яблука, а теж прижмурився. I наче трiшки усмiхнувся. - Хитрий ти чоловiк! - каже менi. Повернувся на бiк, пiдбив подушку, видно: зiбрався говорити. - А тепер моя бувальщина, слухай. I раз ми зачепили медицину, то розкажу тобi, Льоню, про славного лiкаря Буська... Ну от, - змiнив вiн голос i безнадiйно зiтхнув, - ось i мiй Айболiт. З хати вийшла баба Сiроха. Несла вона блюдце, склянку води i якiсь порошки. - I вже пора? - заблагав Адам. - Пий! - сказала Сiроха. - Бабо Лiзо! Я стiльки випив цi╨© гидоти... - Через двi години... Пий! Так вона звелiла, професорша. - Ну давайте. - Адам ковтнув порошки, i вiд тих лiкiв губи у нього стали немовби ще бiлiшi. Баба Лiза пiшла, а потривожений Адам лiг правцем i задумався. Рiденький, прилизаний чуб його раптом змокрiв. На обличчi виступили жовтi плями. Полежав i нiби аж придрiмнув Адам, потiм стряхнув сонливiсть i повернувся до мене. - Отже, бувальщина про Буська, - сказав таким же роздумливим голосом, як i почав. - Я щаслива людина. У мене двi баби. Одна в степу живе, друга жила на Полiссi. А Полiсся, дорогий мiй Льоню, то царство грибiв i русалок. Якi там пущi, озера, якi рiчечки... I водяться там лелеки. Була своя пара лелек i в баби Грунi. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини i кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати. махала ©м косинкою. А лелеки кружляли i все нижче й нижче спускались до не©. Баба випросила хлопцiв, щоб затягли на хату колесо. I на те колесо сiдали лелеки, i мостили собi гнiздо. Якось була холодна весна, вночi раптом завiяло. Вийшла баба у двiр - по колiна мокрого снiгу, i лежать у снiгу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. "Бiднi ж ви мо©!" - забiдкалась баба Груня, взяла ©х у хату, натопила пiч, нагодувала, напо©ла ча╨м з травами. Видужали Бусько з Бусихою, ще бiльше полюбили бабу. Гнiздо мостили вони високе й розкiшне. I по черзi вартували його. Пам'ятаю: вже смеркло, небо зоряне, свiтле, а на гнiздi лелека сто©ть, i його наче хтось вуглиною намалював. Сто©ть на однiй позi, дзьоб свiй задер, i зда╨ться - на Буськовому дзьобi мiсяць повис. Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й пита╨: - Як воно, Бусько, не обiща╨ш на завтра дощу? - Кла-кла, - стука╨ дзьобом Бусько. - Та воно й видно, - каже баба. - Зорi чистi, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотiла приткнуть на вгородi, та й не здумаю, що тепер... - Кла-кла, - каже Бусько. - Ну хiба що так, - зiтха╨ баба i йде в хату. Кожно© осенi баба проводжала буськiв у дорогу. Виходила за ворота i махала косинкою, i наказувала: "Дивiться, тримайтеся гурту. Та де хмара - летiть високо, а де блискавка з громом - летiть низько..." А одно© осенi не вийшла баба на проводи. Вже зiбралися лелеки з усi╨© околицi, зробили прощальний вiраж над лiсами i озерами i гурт за гуртом потяглись у вирiй. А бабинi птахи зостались. Кружляли й кружляли вони над селом, тривожно скрикували - нi, не виходить баба. I тодi спустився Бусько на подвiр'я, бачить: дверi в хату прочиненi. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. I голосу не витягне. "Кла-кла", - сказав Бусько i кудись запiшов. Тут пiшов, тут i з'явився. Пiдбiг до бабцi i пода╨ ©й у дзьобi... жабу. Свiженьку. З болота. Ох ти мiй дохтор, - застогнала баба, розчулена рiдним Буськом. - Це ж ти хочеш мене пiдздоровить i зiлля сво╨ принiс... Доведеться встати i провести вас, бо ви ж без баби й не полетите. Баба, стогнучи,зiп'ялась на ноги i провела буськiв. А скоро пормерла. I дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небi,нiде не хотiла сiдать. А тодi таки сiла - на шутiй соснi за селом, на тiй соснi, що ближче до грибкiв, де лежить баба зi сво©ми синами. Адам закiнчив свою бувальщину. Мабудь, стомився, руку поклав пiд голову i, зда╨ться, знов придрiмнув. Вiн лежав бiлий i тихий. Деколи брала мене острашка: "А чи ╨ Адам?" Глянеш - рiвне покривало, нiде не горбиться, наче й немае людини в постели, тiльки виглядае гостре пiдборiддя й нiс.I там, аж за лiжком, на пiдставленому стiльчику - Адамовi ноги, бiлi й нерухомi. Поволi, сонно розтулив Адам око, знайшов мене i хотiв був трошки усмiхнутись. Та лиш посмикнув губами. - Що, Ленд? - спитав якось винувато. - Сумна в мне бувальщина? - Про Буська? - Атож. - Нi, що ви, iнтересно. Тiльки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська дiти? - Були. Розлетiлись. Кожна пара шука╨ собi нове мiсце. - А до нас у степи вони прилiтають? - Рiдко. Лелеки полюбляють воду, лiси, широкi плавнi... - А ви туди по©дете?.. Ну, де баба Груня жила? - Хтозна. Може, станеться диво - по©ду. - От якби двiйко менi... таких маленьких. А колесо я б знайшов. - Хитрий ти чоловiк! - сказав Адам i таки всмiхнувся. Ми тiльки розбалакались, як знов вийшла iз хати баба Сiроха, i в рука у не© те саме блюдечко, склянка води й порошки. - Бабо Лiзо! - мов дитя, почав благати Адам. - Я думав, утечу в степи вiд уколiв, вiд порошкiв, вiд медицини... Як вони остобiсiли... - Пий, - сказала баба, але руки в не© затремтiли, полилась вода iз склянки, i я побачив: у баби повнi очi слiз, вона ковта╨ сухим зморщеним ротом тi непрошенi сльози i, схлипуючи, говорить: - Хiба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе?Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, пiдкрiпишся, бо гаснеш на мо©х же очах. I що воно за дурне життя: це i мо© синочки були б уже такi, жили б i радiли, як людськi дiти, так обох забрало... - Бабо Лiзо, - голос в Адама теж затремтiв. - Пробачте менi. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Бiльше не буду вас катувать... Давайте сюди порошки. Почовгала баба Лiза в хату, а я довго сидiв зiгнувшись, щось тисло менi на плечi i тисло в душi. Бо як розiбратись, то, мабуть, i я завинив; i не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радiв, недотепа: ах, у мене гребля, ах, у мене млинок. А людинi тi цяцьки боком вилазять. - Бiльше на рiчку не пiдем, - буркнув я насупившись. Адам пiсля' того, як випив порошки, знов присмирнiв, i жовтi плями густо вкрили обличчя. На мо© слова вiн зразу нiчого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху i тiльки тодi обiзвався: - Пiдем, Льоню, на рiчку. Бо нi рiчка, нi ти, мiй друже, анiтрохи не виннi. Справа тут складнiша. Як тобi розтлумачить?.. Ну, скажiмо, ти вийшов на човнi у море, заплив далеко i раптом - прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки i смирненько ждатимеш, поки вода залл╨? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги тво╨©. Так i я, Льоню. Давно, в iнститутi ще, прорвало мiй човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб i на останнiй хвилi - жить, як ти, як нормальнi люди. Ясно, капiтане? Ми пiдемо з тобою на рiчку i збуду╨мо справжню гребельку - з цегли. I млинок такий поставимо, що ти i в школу пiдеш, а вiн тобi лопотiтиме. I на картi свiту буде наша рiчка - Лопотиха. 8. ЗА ПАВУТИНКОЮ Сьогоднi вона не така. Дивiться: пливе... сюди поверта╨ i здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, i довга коса аж у воду звиса╨. Човник ©© бiжить веселiше. - Доброго ранку! - гука╨ менi. - Здоров, Нiно!.. Обережно, там корч. Вона проминула пiдводний камiнь, де свiтла вода, гойднулась на хвилях i вниз, у протоку... "Ух ти!" - шарпнуло мене, бо човен пiдкинуло i носом у бризки, i понесло мiж камiнням. Нiна пригнулась, весло - сторчма, i став, завмер ©© човен пiд скелею. - Ти молодчина, - сказав я, заглядаючи до не© в протоку. - Думав, так i хряснеш об камiнь... Давай повiдок, прив'яжу човна... А ти зна╨ш, Нiно, - торохтiв я далi, - ось тут, у цiй розщелинi, застряв був кiнь. - Знаю, - сказала Нiна. - Ось тут. Камiнь-гостряк йому врiзався в ногу, так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила. - Ти? - аж похлинувся я з несподiванки. - Так це ти Бакуна звiльнила? Нiна як i не чула мого вигуку. "Трам... трам..." - замугикала "╙ньку" i долонями по колiнцях: плесь, плесь... Я й забув, що вона не любить про себе говорити. I почав хитрiше вивiдувать: - А вночi й не ви-и-идно, - сказав я з приспiвом. - I видно. Бо в мене лiхтарик ╨. - А де ж той лiхтарик? - А ось вiн, - i подала менi бiлий шапкастий гриб. - Це ж гриб! - Ну й що. А вночi вiн свiтиться. Я засунув гриб пiд сорочку, зробив темне дупло i встромив туди носа: точно!.. свiтиться гриб!.. синiм холодним вогнем. Вiд цього свiтла пiд сорочкою стало синьо, i вийшла маленька нiч - небо, земля i повний мiсяць. - Зна╨ш, Нiно, - зiрвавсь я на ноги, - бери свiй лiхтарик i гайда... в бiле глинище. - А там що? - А там - нора. Цiла печера. Глибока-глибоченна. I страшно. Ходiмо! Я подав ©й руку. З човна вона стрибнула на берег, зняла сво© бiлi туфельки. Вона була майже рiвня, ось так - по чубок менi, хiба що трохи щуплiша i незасмагла, як i Адам. До цього Нiна сидiла тiльки в човнi. А зараз ступила на камiнь i чомусь опустила очi. "Не бiйся. Ходiмо!" - я повiв ©© через брiд, через лозняки - на той бiк рiчки. Стежка звивалася вгору. Земля пiд ногами була суха, червоняста, i нам частенько траплялись кремiнцi. Нiна застрибала, заойкала: ой гарнюсi, ой сюсiмусi... Дiвча - воно завжди дiвча. Тут, показав я Нiнi, кремiнцi найкращi: ╨ гострi, ╨ плескатi, ╨ схожi на стародавнi ножi. А яких вони кольорiв! Бачиш: i лимоннi, й зеленi, i кров'янисто-багрянi. А як викрешують iскри! У мене дома цiлий картуз кремiнцiв. Хочеш, можу промiнять на лiхтарик. Або й так вiддам. Назавжди. З балачками пройшли ми далi, попiд косогором. Уже видно, що скоро будуть копнi, цебто глибокi ями, - стежка до них всипана бiлою глиною. Аж ось круте зривисько, майже пряма рудувата стiна, порита дощами, а пiд стiною - нори. То ходи в глинище. и зупинились коло першо© нори. Ну як вам сказати: кругла дiрка, треба лiзти наче в погрiбець, хтось навiть зробив рiвненькi землянi сходи. А тiльки ж темно. I холодом вi╨... - Полiзли? - спитав я непевно. Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Нiна так посмiхнулась, як посмiхаються старшi над хлоп'ячим ластовинням. I я, будь, що буде, сьорбнув повiтря i з'©хав униз, на верхню приступку. Нiна за мною. Вона пiдняла свiй грибок, i ми, тримаючись за руки, полiзли туди, пiд землю. Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потiм другу. Щось липке, може, павутиння, чiплялось за голову. Я йшов пригнувшись i чув, як менi в потилицю диха╨ Нiна. - Не страшно? - питаю. - Нi... А далеко ще йти? - Далеко. Хтозна, чи бо©ться вона, а менi таки моторошно. Бо над нами цiла гора землi, i трактори там ходять, i дядьки з лопатами. I вже не видно, де той вузесенький вихiд. Хiба добiжиш до нього? Мимохiть вчува╨ться: двигтить земля, потрiску╨... ось-ось тече пiщаний струмок... Ми й дух прита©ли; якщо перемовля╨мось, то тiльки пошепки. - Нiно, - кажу, - вище свiтло держи, бо темно. - А може, назад? - Та скоро вже. Спуска╨мось углиб, i нора все похмурiша, i морозцем хапа╨ за литки. Раптом: "Ой!" - я пiдсковзнувся, шурхнув у темiнь, у мокру виямку. I щось упало зверху на спину - гиц! I свiтить менi у вухо. "Нiно, це ти?" - Ми злякались, але тут же й чмихнули од смiху. Нiна встала, пiдняла над собою лiхтарик. "О-о! - сказала вона зачаровано. - Диви! Яка тут краса!.." Ми були вже в самому глинищi, у бiлiй печерi. Та нi, ви бачили бiлу печеру? З бiло©, чисто© глини? Бачили, щоб i долiвка, i стiни, i стеля, - щоб усе було наче пiдсинене, i все щоб горiло рiвним морозним вогнем? Нiна дивилась на це бiле сяйво, i обличчя у не© було здивоване, а на щоках зробились глибокi рожевi ямки. В тих ямках неначе свiтився мед. Менi аж солодко стало в ротi, я стулив язик жолобком i кiнчиком язика лизнув ©© щоку. - Ай! - сказала Нiна. - Ти що ляка╨ш? Мокрим таким тицька╨шся. Вона витерла щоку рукою, ще вище пiдняла лiхтарик i пiдiйшла до стiни: у бiлiй холоднiй глинi, порубанiй лопатою, заряхтiли барвистi камiнчики, заблищали червонi жилки. Iз тих жилок виступала вода i студеними краплями - цок! - падала пiд ноги. Здавалось, краплi тут же замерзали, i в печерi лунко цокало вiд кожного ©хнього удару. Я змерз, притулився до Нiни, i ми пошепки, один одному на вухо, заговорили: - Нiно, у тебе очi свiтяться. - I в тебе. - У тебе нiс холодний. - I в тебе. - У тебе губи дрижать. - I в тебе. - Давай звiдси тiкать. - Давай. Аж затокотiла печера, коли ми дременули назад. Ми бiгли, штовхались, падали, повискували од страху чи од смiху, не можу сказати. I ось - на горi... А сонця, а спеки, а пахощiв тут - хух, як добре! Постояли вдвох, як слiпi, зiгрiлись, надихались вволю. - Давай погра╨мо в кремiнцi, - раптом сказала Нiна. - Давай, - погодився я, хоч про себе подумав: "Може, не тре... Дiвчача гра - кремiнцi. I нiколи в мене далi "перевоза" не йшло, я тiльки бачив, як iншi грали: дуже марудна штука..." - Цур, я перша! - тим часом сказала Нiна i - хвать-хвать - швидко назбирала гарних, обточених камiнцiв. - О, рiвно п'ять? Вона сiла на землю, обсмикнула платтячко, а потiм з якимось та╨мничим виглядом подмухала в руку, по-сво╨му розклала на долонi всi кремiнцi. - Граю "квочку", - сказала вона. Я не зглянувся, як Нiна пiдкинула кремiнцi. Пiдкинула, блиснула долонькою i - хап - зловила ©х на спинку руки. Камiнцi стукнулись в повiтрi, купкою впали на руку i як завмерли - жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь - i знов камiнцi на долонi. Ловко! I я колись пробував "квочку" - одного чи двох ловив. А це значить: далi будеш грати з тим одним чи двома камiнцями, що назбирала "квочка". А нiчого не пiймав - все, вилiтай, братику! - Тепер - "перевiз", - мовила Нiна. Висипала сво╨ добро на землю i повела "перевiз", потiм "карусель". Швидко, високо пiдкидала камiнцi, то по одному, то по два, то по три, i поки вони пролiтали перед Нiниним носом, вона хапала з землi новий плескач, встигала пiдкинуть i його, встигала сплеснуть у долонi, а то й обкрутиться на п'ятах i пiймать камiнцi, жодного не впустить додолу. Я тiльки бачив, як мигтять ©© кiски, бiгають очi, блискотять на сонцi колiна, як вона водить ротом, неначе i ротом ловить плескачi, що так i мелькають перед нею. - Все! - з видихом сказала Нiна i язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кiнчику носа, i стомлено сiла на землю. А в само© щоки пашать i в очах - веселi жаринки. Ну, ясно: рада-раденька! А от що менi робить? Як менi рятуватись, бiдному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали "дiд бабу везе", то я б так запустив камiнця, що вiн разiв триста пiдскочив би на водi. Точно кажу: якщо не триста, то разiв сiм або вiсiм. А тут... - Слухай, Нiно, - кажу, - краще пiдемо на Хiврю. - Ти що, злякався? Грати не будеш? - Не злякався, - кажу. - А на Хiврю спiзнимось. - А що там на Хiврi? - Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скорiш! Хiвря - це наша гора; крутим сво©м боком сто©ть вона проти сонця. Тут, на осоннi, вигорав трава, земля аж пашить, i гiрко в очах вiд сухих полинiв. Ми вибрались на гору, ближче до неба, звiдси видно степ, горбастий насип дороги i телеграфнi стовпи, що стоять у степу, як олов'янi солдатики. - Сiдай, - сказав я Нiнi i поплескав долонею по гарячiй стежцi. Ми сiли так, щоб Нiна бачила мене, а я бачив Нiну. - Вгадай, хто тут живе, - я показав ©й маленьку нiрку, ловко заховану в травi. В ту нiрку хiба що палець мiг би пролiзти. А проте як вона гарно зроблена: стiни гладенькi, кругло обчовганi, тонко-тонко обкладенi ватою. Дарма що в землi - чиста й свiтла нiрка. - Тут живе павук-хрестовик, - сказала Нiна. - Правильно. Зараз ми поговоримо з ним. Я дiстав свiй припас - капронову нитку i трохи смоли. Смолу розiм'яв у долонi, похукав на не©, щоб м'якша стала, i злiпив "язичок". Почепив "язичок" до нитки. I тихо, обережно опустив його в нору. - Посмикай, - сказав я Нiнi. - Тiльки не дуже смикай, а так, легенько. - I я показав, як треба дражнить павука. I прибрехав, що коли подражниш його, то вiн. сердитий, почина╨ висвистувать. - Ну що? - питаю. Нiна схилилась над нiркою з та╨мничим виг