а очi. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров на хатчину. - Все мо╨ най вiгорить! Все, що-м лишив на ╨го подвiр'ю. Вiн скакав, танцював, реготався. Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше то© кровi напливало у хатчину. Вибiг на порiг. Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi. - Я чужого не хочу, лиш най мо╨ вiгорить! СИНИ Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з сусiднiх нив говорили до себе: - Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно трима╨; богатир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i на полi, i в селi. Максим спер конi. - Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги, най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла. То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить дальше: - Та на пiч, бр╨, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле жит╨ обтикала ©х бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть ©х богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану, звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, бр╨, до це© землi. I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони кусали землю, гаркотiли, роздрапували ©©, аби зерновi вчинити м'яке ложе. - Ти, Босаку, ти не ╨ жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi жит╨ насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не ©вши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти куса╨ш. Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене ж╨лу╨, вiн свойов гривов обтира╨ дiдовi сльози; а ти поганий, серця не ма╨ш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то, бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змi© розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобi спокою нема. То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом. -_ Гей, конi, iдiм, iдiм... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика; земля да╨ йому ту м'якiсть, i зате вiн ©© так любить. I як вiн викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростiть до неба". Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi. - Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупа╨ш у кождiм замку, кривуле? То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоно© кровi i сiв. - Скло залiзло, матерi тво©! Тепер волочи, а ниви недороблено© не лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з це© старо© кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску. Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна. - Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не ма╨ чим ходити... Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою; потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха. - Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував: - Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру зiдре. Приходя до мене ро╨м тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що я ©м поле тримав? Як умру, то най на мо©м полi чiчки ростуть та най сво©ми маленькими головками кажуть отченаш за дiда. Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. - Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона гладко йде... - Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому вз╨вси спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посила╨ менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий моцний, най менi пiшле мо©х синiв. Бо iз-за ╨го волi я лишився сам на всi землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси! I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога. - Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумi╨ш. Як мiй малий Iван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну на землi, як у великiм коритi... - А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у мо╨ серце, як рiзка вода в новий збанок... - Iди ж собi, пташко, в тi кра©, де ще колачiв не забрали, а дiтей не порiзали. Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi. - Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiда╨ш та приспiву╨ш, як плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе... - Ех, сини мо©, сини мо©, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси ©х, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над мо©ми гробами ти отемнiв... - Най тобi оця синя баня так потрiска╨, як мо╨ серце... - Та прийдiть котра до старого; нiби ви ©х не обiймали, мо©х синiв, та не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на руках байстр╨тко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги пiдкине, а байструковi поруба╨ все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги. I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта: - Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба! Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i почорнiв. Та ще благав дальше: - Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на тво© ши© я вздрю ╨го руки, а на тво©х губах зачервонiють ╨го губи, а з тво©х очий, як з глибоко© кирницi, я вiловлю ╨го очi i сховаю ©х в мо╨ серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю ╨го чупер на тво© долонi... Коханко, приходи i ратуй старого. - Ти ще ╨ на свiтi, а ©х нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студено© роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню. I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю. - Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати. До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм лагiдно розказував: - Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, - тепер ©демо воювати за Укра©ну". - "За яку Укра©ну?" А вiн пiдоймив шаблев груди землi та й каже: "Оце Укра©на, а тут, - i справив шаблев у груди, - отут ©© кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, - бiлу сорочку, дайте чисто© води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як та ╨го шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та ╨ ще в мене менший вiд тебе, Iван, бери i ╨го на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня ©© не вiторгав у свiй бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я зараз видiв, що смерть обвиласи коло не© бiлим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що ©© очi вiпали i покотилиси, як мертве камiн╨ по землi. Так менi здалоси, але свiтло на ©© чолi вже погасло... - А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба. А як я ©х скидав на колi©, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'╨тайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..." До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю. * * * Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подо©в вiвцi, увiйшов до хати. - Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк до землi i молився: - А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з сво©м сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._ [1] Пiдтьопанi. ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на сво©м подвiр'© п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була. Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi. То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав: - Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати? - Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я ╨ Данило, а це коло мене моя жiнка Марiя, стара вже; а це мо© двi невiстцi з дiтьми, та донька, також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. - Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче. - А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла, та поховаю я ╨© десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами. Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут нiма межи внуками... - Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова сво© на вiкнах та на золотих образах в сво© хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А пiдiть ви до велико© хати та перед святим Никола╨м проведiть ╨© молитву; може, народитьси в нi слово. То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. - Загубила вона сво© слова коло сво©х св╨тих та й там ©х вiдшука╨. Знов на приспi. - Не мо╨ дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та з дiтьми молодими землю свою покинули? - Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав сво© дiти, аби ©х на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора вз╨ли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на кованi вози, аби нiхто ╨© не споганив. Цар православний, а ми православнi, та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце заляга╨. I Хина, i Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд т╨жко© руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мо©, забрати в мир хрещений. - Кличуть веч╨рiти, Даниле, а бога не гнiвiть сво©м нерозумним жалем. * * * ╞жте та дос╨гайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушiймо це© гiрко©, та, може, старi нашi плечi вiд землi вiдвернутьси вгору. Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також страви не брали в рот. - Iдiть ви, дiти, спати зi сво©ми дiтьми, най вам бог яснi сни намалю╨, а ми, старi, ще побудемо. - Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам. - Я розум i гнiв лишив на сво©м подвiр'©; можете мене i вiбити, бо я, видите, старий птах, та без гнiзда. - Старий птах най гнiзда старого не покида╨, бо нове збудувати вже не годен. Бо лiпше, аби ╨го голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при чужiй дорозi. - Правда, Семене, правда, за це слово я вам д╨кую... - Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар ма╨ для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi мури, то доля розфур╨╨ вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенiлi будуть з непам'╨тi сiяти на смiх панам, що спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того камiня, але вiде перед сво© ворота, як вас уб'ють на вашi землi. Вертайтиси на свою мн╨коньку землю, а там буде вас бог благословити i на шибеницi... - Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до схiд сонця, аби бога не гнiвити... - Наше дiло з землею; пустиш ╨©, то пропадеш, трима╨ш ╨©, вона всю силу з тебе вiгорта╨, вiчерпу╨ долонями твою душу; ти припада╨ш до не©, горбишси, вона з тебе жили вiсоту╨, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. I вона за твою силу да╨ тобi повну хату дiтий i внукiв, що регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати... - За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю додому, най си дi╨ божа воля. Та й баба Марiя заговорила: - Iдiм, Даниле, додому, iдiм. - Ат сука баба, як вiшло на ╨©, то зараз заговорила! - А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi. I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi: Лишень моя мила, Як голубка, сива, Вона спати не ляга╨! Дитину колише, Дрiбне листя пише, З буйним вiтром розмовля╨... Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки, а червоне сонце кинуло ©х тiнi через межi, далеко по землi. АМБIЦI╞ Ти будь у мене тверда, як небо осiнн╨ уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хита╨ та тихонько-тихонько приспiву╨ до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбира╨ся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси у чорну землю всяка╨. Бiжи, як нам'╨тностi мо©, що ©х бiльше батогiв жене, як сонце промiння ма╨, бiжи та лови чужi нам'╨тностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став. Така будь, моя бесiдо! ===================================================================== Василь Симоненко. Вино з троянд Новели та гуморески ВИНО З ТРОЯНД На не© задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других - неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi божеволiли. Приходили боязко до ©© ворiт i натхненно говорили про кохання, а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися ©©, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не ганила, а тiльки прохала прощаючись. - Не ходи до мене бiльше. Добре? I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався ©й заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них при╨мною згадкою. Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до не©. Та й куди йому, кульгавому горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од не© гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть. Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квiти. До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила матерi з ранньо© провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба. Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання. - Чи й менi ти подару╨ш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив: - Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У мене ©х дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з пелюсток троянди. - Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигада╨ш. - Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш по квiти, покушту╨ш. I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож. Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав ©© кожен вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора щебетали на подвiр'©. Це були вiрнi Андрi╨вi друзi i надiйнi охоронцi його квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти. Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн розповiдав ©м, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижнi кра©, де квiти не тiльки пахнуть, але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi, коли в тiй кра©нi з'явля╨ться хоч одна нещаслива людина. - Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото ©хнi сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий. - А ви знаходили незаплакану квiтку? - Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй. Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де подiтися. - Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщу╨ щастя? - запитала вона в Андрiя. Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву. - Хто... Вiд кого ти чула про це? - Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так то правда чи нi? - Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй. Ольга зiтхнула. - Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? - дивувався хлопець. - 3 тебе досить тi╨© вроди, якою надiлила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?" Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i смакували вино з троянд. - Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга. - Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав. - Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене люблять. Гадають, менi при╨мно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба моя врода - це я? Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди. - Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати сво╨ слово, i заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють рум'янець! Натяга╨шся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й врода дiнеться... Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати. - Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою? - Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не любити отаку! - Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна нарвати квiтiв? Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми руками. - Менi жаль рвати ©х, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я зайду iншим разом. Добре? Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i, дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже: - А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд... КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його бiк. А Вiктор кричав: - Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий? - Як надо©ш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина. - Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду сватацця. - Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю. Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську. - Ти ©© мiзинця негоден! - казали йому. - Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не вгавав облiковець. - Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд загальний регiт. Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала ©й та розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу. - Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу сво©х кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою нiжкою. - Що менi робити, тату? Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого носа, а ви© швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози. Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала ©х сиву бездоннiсть i пiрнала в ©хню тривогу. По дорозi до ферми вона додивлялася сво© дiвочi сни. Одного разу ©© розбудив Вiктор. - Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у не© нiколи не терпли. - Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз? Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не хотiлося випручувати ©©. - Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки... - Мужик не повiрить, поки не помаца╨, - сховала досаду в посмiшцi. - Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш? - Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила руку i йшла немов по гострих лезах. - То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув ©© слiв, i так само раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi. Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами ©© плечi сутулилися, а думки гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди. Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi, закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався, а потiм, наче мiж iншим, мовив: - Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську... Мати здивовано звела голову i сказала ображено: - Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що дi╨ться в хатi, повiльно видибала на подвiр'я. Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках, i од ©хнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах. - То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв голос. - А ти в мене нiчого не питав. - Ти ж зна╨ш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в не© все тiло сповнилося лiнивою жагою. - Ти ще не втоптав стежки i до мо©х ворiт, а вже стука╨ш у серце, - струснула з себе млявiсть. - Але ж ти коха╨ш мене... - Звiдки ти зна╨ш? - насмiшкувато пiдвела очi. - Про це говорить усе село... - Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть вишивання i не знала, що робити з сво©ми руками. Гнiвом спалахнули карi зiницi. Вiктор немов уперше побачив ©©. - I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду жалюгiднiсть свого запитання. - Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з ©© вуст. - Iди звiдси геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою при©жджай. - Ониська глумилася над сво╨ю мукою. - Одного тобi мало, бери цiлий вiз i годуй ними свою пиху... Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на сво©х плечах пiдводу гарбузiв. Ониська ридала над вишиванням. ЧОРНА ПIДКОВА Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима ©х клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася кра©в хмар, а ©© очi були ╨диними синiми цятками серед передгрозово© сiростi. - Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав менi... - Я не брехав тобi... - Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що ко©ться над ними. - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе... - Ти просто бо©шся втратити мене i залишитись самотнiм. - Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. - Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв сво© очi i спiдлоба глипнув на не©, але за мить його очi знову впали в траву. - Це не ма╨ значення, куди я дивлюся. - Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. - Почекай! - Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули дво╨. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. - Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорно© дуги, впаяно© в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися ©хнi очi, потiм руки i губи. - Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли ©© вуста. Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив ©©. ВIН ЗАВАЖАВ ╞Й СПАТИ Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння. - Гнате, менi обридло тво╨ бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. - Ти заважа╨ш спати. Вiн винувато дивився на коричневi порть╨ри i казав: - Добре, Лi, я не кашлятиму. - Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко тягнула слова та, котру вiн називав Лi. Свiтло разом з ним переходило до тiсно© кухнi. Перед свiтом воно втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею навiть увi снi! Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнi© i вуса головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу. - Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився. Яким Iванович любив Гната, але не виявляв сво©х почуттiв, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для самого себе вiн запитав: - Ви часто сваритеся з Лiдою? - Нi, ми нiколи не сваримося... - I вона нiколи не сичить на тебе? - Бува╨. Але тiльки тодi, коли я заважаю ©й спати... - Я так i знав, що ти заважа╨ш ©й спати, - кинув Яким Iванович, i його добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився. - Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю... А Гнат любив сво© прокуренi ночi. Вiн любив сво© сигарети, свiй кашель i сво© креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i сво© химернi сни. I ще любив сонне бурмотiння дружини. - Як ти насмалився цих смердючих сигарет... Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не любила його втому i його ночi. Коли Гнат зв'язав докупи всi сво© думки, коли його безсоння втiлилося в химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi: - Лi, як усе здорово вийшло... - Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона. - Лi, я знайшов те, що шукав! - Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто? Вiн до ранку сидiв на кухнi i за©дав тютюновим димом ©© байдужiсть. Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив ©й образливi слова. Вона плакала i вiдповiдала йому тим же. А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i виливав йому свою образу. - Я пiшов од не©, щоб не заважать ©й спати. Я по©ду на Пiвнiч i нiколи звiдти не вернуся... У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий. - Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким Iванович. I замовк. Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу: - Лiда приходила до мене... Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя. - Що вона говорила? - Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав ©й: коли люблять - не носять сво©х слiз до посередникiв. Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони спускалися з третього поверху i курили сигарети. На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт. Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до себе: - Я сказав ©й, що ти, може, повернешся до не©, коли вона проснеться. Тодi ти не заважатимеш ©й спати. Вiн пiшов, майже побiг од Гната. Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда, паралельнi лiнi© i неiснуючi вуса головного конструктора. ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потiм ©хн╨ сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусiднього села. - Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено тро╨ солдатiв. Якби це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише тих, у кого в сiм'ях ╨ партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичiв, то будете знищенi всi. Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим сонцем, але ©м було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з есесiвського рота поповзли гадюки. - Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить стрiляти. Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя. - Скажи цьому кнуровi, що то мо© сини забили тих вилупкiв. I ще скажи, хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають. - Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця. - Та всi до одного. - А хто у вас ╨ дома? - Була баба, та вмерла. - А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать, хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт! Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старо©. - Це ваша баба? - спитав Опанаса. - Угу. Моя. А чия ж iще? - Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби. - А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться... ╞х повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньо© церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям сво© синi прикушенi язики. Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що по╨дналася з ним вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя. ДУМА ПРО ДIДА Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змага╨ться з сонцем - хто першим закiнчить сво© деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизу╨ його лiву ногу, а права ще ступа╨ по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвисту╨ - так не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на груди. Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки. - Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн сто©ть уже по шию в тiнi i жмутком сiна витира╨ косу. - Чу╨ш, Iванку? - Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником. - То чого ж озива╨шся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'©дять. Це дiд, звичайно, ляка╨ мене. Комарi нiколи не з'©дять його, бо вiн дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому болотi. Але менi при╨мно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i, стрибаючи через покоси, мчу до дiда. - Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов за╨ць переляканий. - А хiба переляканi зайцi швидко бiгають? - Та вже ж що швидко. - Так, що й ви не доженете? - Не знаю, не пробував. - А чому не пробували? Дiд слинить цигарку i лукаво посмiха╨ться у вуса. - Бо за це трудоднiв не пишуть. - А якби писали? - Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити. Вiдповiдь не влаштову╨ мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу запитань. - Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси ©© до клунi. Ми йдемо через сiнокiс, i темнi╨ над нами небо, i дзвенить земля на тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову мову. I в серце. мо╨ влива╨ться якась незрима сила, що на вiки вiчнi прив'яже мене до цi╨© землi, до спiвучо© тихо© мови. ...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на мо©х очах, i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в мене, бо не було в дiда синiв - покосили ©х пошестi та кулi... - Безсмертячко ти мо╨ кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику його слiв. То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi. Я часто ображав i кривдив дiда то сво╨ю нетямучiстю, то жорстоким дитячим его©змом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати великi люди. А дiд був великим i простотою сво╨ю, i тим, що не канючив од життя бiльше, нiж заслужив. Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський. - Правди тако©, як у них, нi в кого нема╨. Iншi теж розумнi, але не такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, ©х, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш. Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як годував на трьохсотграмовий трудодень сво©х внукiв, - тi, що бачили це i мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси, анi роботи його. I якщо не простить вiн ©х, то нехай спалять сво© книжки i вiзьмуться за iншу працю, щоб не була ©х старiсть убогою. ...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на мо© чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало. В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть. - Iване, пiди врубай дров, - сказала мати. - Чого це саме я? - Бо я вже не можу, - промовив дiд. - Ви самi книжки чита╨те! - Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний. Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було тихо. Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i кинувся в клуню. - Дi-дусю! Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i, забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам. - Що з тобою, Iване? - Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав: - Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу. - Чого? - Раз кажу, то треба. - Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима. Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу. ...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. На сво©х зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i нiжностi, що може позаздрити ©м будь-хто. I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i скаже сво╨му Iванковi: - А глянь, що я принiс вiд зайця... Вiн посадить на колiна сво╨ чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова. ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цiлий день вимiтали небо сво©ми зеленими мiтлами, i надвечiр з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливо© природи - я майже фiзично вiдчував, як у грудях забрунькувала радiсть. Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть. Я сiв на лавку в скверику i усмiхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина. Вона, теж радiючи всiм ╨ством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я. На ©© безпроглядно темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того брови стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими. - Чому ви посмiха╨тесь? Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла - Хiба я знаю? Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише до не©, i вона - трiшечки - посмiхалася лише для мене. I нам було прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмо© щиростi. А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не заважали йому - простору для посмiшок вистачало. - Боже мiй, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився бiля нас перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у надвечiрнiй радостi, що рiзонув навiть мо© немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив: - Це ви, мабуть, не про нас кажете... - Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою. - Даруйте, але ми нiчого не робимо. - Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту сво╨ щастя? - У нас нема╨ нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина. - У нас ╨ тiльки радiсть. - I до того ж у кожного своя, - докинув я. - Ви обража╨те людей, ви сво╨ю поведiнкою на водите тiнь на теперiшню молодь, - вичитував нас перехожий. - Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь? - допитувався я, хоч не сподiвався нi яко© вiдповiдi. Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсу╨ настрою i менi, i дiвчинi, i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби й насправдi утнув щось ду же гарне. - Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався вiн. - Хiба для вас мало закуткiв? - Чого це посмiшки треба шукати по закутках? - Бо треба поводитись пристойно. - Ви, певне, дума╨те, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина. - У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами ╨, i не треба ними муляти очi порядним людям. - Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина. Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом. - Як? Ви навiть не знайомi? I ви сидите поруч i посмiха╨тесь одне одному перед очима цiлого мiста? Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi. Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловiк. - Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються, це обража╨ тiльки бегемотiв. - Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого. - Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, - втомлено вiдповiв той. - Зануда. - Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! - зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, i за хвилю його постать, сповнена обуренням i прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв. А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно було його червонi ясна. СIРИЙ ПАКЕТ Коли по©зд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи i скандували щосили. - Славi - слава! Славi - слава! Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа. Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна, таким самим. У мене в сумочцi лежав сiрий пакет. Цю коштовнiсть Слава вручив менi вже на перонi i попрохав: - Прочита╨ш, коли по©зд удаль загуркоче... Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки лиха i непри╨мностей, що повинна б ненавидiти його, як кажуть, усiма фiбрами душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а вона платила йому тi╨ю ж монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi: - Коли вже ти вiднадиш оце опудало?.. Слава реготав i дражнився: - Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви обража╨те майбутн╨. Ми - ваша змiна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по землi i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацi©... - Боже мiй, цей дикун базiка╨ про цивiлiзацiю! - драматично вигукувала мама. У мене на столику сто©ть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей вiдбиток, бо Слава на ньому нiби живий. Лукавим поглядом спiдлоба огляда╨ вiн наше житло, i зда╨ться, що з його великих губ ось-ось зiрветься насмiшка. Невеличку бородавку бiля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, i вiд цього Слава став ще чуднiшим. ...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в нашiй квартирi харчала радiола i дзвенiли чарки, але все було не так, як ранiше. А може, це тiльки менi було не так, а всiм iншим - так. Може, iншi попрощалися з Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн не образив так, як мене, отi╨ю мавпячою гримасою. Я чекала, що вiн хоч попроща╨ться зi мною по-людськи. Кривляка! Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла i дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з маркою в чотири копiйки. Менi хотiлося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише в тому разi, якщо коха╨ш". Жахливим калiграфiчним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог! Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у мене. Забрав свавiльно, вiроломно i кат його зна╨ для чого. Чотири порожнi, нiкчемнi роки! Тисячу чотириста шiстдесят один день морочив менi голову, щоб пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок! Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки, я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала: "Ще цiлий рiк ти колекцiонуватимеш у залiкову книжку дорогоцiннi автографи екзаменаторiв. Я чекатиму тебе цiлий рiк (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Ки©в задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава". I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра ж куплю гамiвну сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я! Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?.. ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПО╙ДИНОК В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi генi© всiдалися за круглим столом i починали дискусi©. Цi словеснi по╨динки були такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не бува╨. Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в сусiдки) стiльця i закалатав: - Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс. - Як? - пiдвiв голову гуморист. - Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка. - Що? - перепитав сатирик. - Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити сво╨ обдарування. - Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст. - Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати на стiлець, але сусiдка з дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви дума╨те, що говорила дiвчина юнаковi? Певен - не вгада╨те: вона просила, майже благала, щоб вiн не ©хав автобусом, а йшов пiшки. Так от: нехай кожен логiчно обгрунту╨ це ©© прохання. Хто буде найближче до iстини, той переможе. - А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст. - Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший? Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд лоба. Вiн належав до новiтньо© школи, яка, - на заздрiсть тим, що вiдмовилися вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми. Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми - От вже й iстина вiдома. - Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на смерть перелякав рудого кота, який дрiмав посеред столу i був його ╨диною прикрасою. Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка: - Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива. Отже, йому на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий мiхур. Сатирик теж не примусив себе довго чекати: - Вiн не мав постiйно© прописки i до того ж був п'яний. Дiвчина боялася, що в автобусi його затрима╨ мiлiцiя. Вона, по-мо╨му, спекулянтка. Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж слiд було, випалив одним духом: - Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести руку до тiм'я, як затараторив гуморист: - Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали б по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем. Цей феноменальний дотеп так розсмiшив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас звернувся до сусiдки: - А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини? - Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша на замрiяного поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання? - Я питаю, хто з них найближче був до правди? - Та всi плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб вiн не ©хав автобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiй автобус вiдходить дуже рано - всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? - вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть. НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку. - Слухаю. - Шворень? Це з редакцi© "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустрiньте його у всеозбро╨ннi. Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно. - Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от - нiжним тiлом у вiконце влiз i став. - Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного виродка. - Я репортер. Я гiбрид поезi© та прози i газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в мо©й збiрцi "Лакований бруд". Спробуйте зрозумiть. - Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень. - Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися? Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав: - Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули машиннi, голова - лабораторний лабiринт. Я останн╨ слово науки. Стою край шляху в жовтiм молоча© - вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство? - Я народи... - Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не зна╨те? Ну, от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися? Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути. - Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе. Шо? Мене диву╨ ваша нескромнiсть. Ви не смi╨те перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви зна╨те: сiно пахне космосом i бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде. У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй. - Над чим ви зараз працю╨те? - захлинався "терорист". - Я очима чую, вухами я бачу, на мо©й долонi всесвiт спочива╨. Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав: - Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник? - Генiй, - просичав, Шворень. - Справдi? А я гадав, що тiльки я... - Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'© i жбурнув гостя за дверi. Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi щiлини ввiрвався житт╨стверджуючий вiрш: Зорi кукурiкають в квасолi, Сiрiус присiв на перелаз. В ковдрi неба в зорянiм наколi Вiз я Ки©в милiй напоказ. У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не з'являвся. БIЛI ПРИВИДИ Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами, ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу. - Оце так зима! - вигукували однi, бо фантазi© на бiльше в них не вистачало. - Привiт вiд Прадiда Мороза! - намагалися жартувати iншi, кидаючи вологi пальта через бильце гардероба. Лiна автоматично посмiхалася ©м, бо треба ж бути ввiчливою. "До чого всi вони нуднi i невиразнi", - прялася думка. Нуднi i невиразнi пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Нi-нi, Лiна не зневажа╨ ©х, просто ©й страшенно жаль оцих бундючних гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не смi╨ кощунствувати i називати танцями оце шаркотiння. - Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити ©© дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв. - Ви знову забули цигарки? - обмина╨ очима його цукеркову посмiшку. - Ви влiпили прямо в десятку, мем. - Номер? - збагачена його iнформацi╨ю, Лiна добува╨ з право© кишенi дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку". Нема╨ сумнiву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора набива╨ якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стука╨ мундштуком цигарки об коробку! Як велично чирка╨ сiрником! - Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець? - Нi, я не опущуся до цього. - О, ангел показу╨ зуби! Але все-таки? - Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв. - Громадяни, будьте вза╨мно ввiчливi, - мета╨ лозунг чемний кавалер. - Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати сво© службовi обов'язки, - ультрачемно посмiха╨ться Лiна. - Може, ледi назвуть сво╨ iм'я? - Макбет. - Я чекатиму вас бiля виходу. - Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi однi╨© з балерин. - Лiна показу╨ пальчиком угору. - Ты меня не любишь, не жалеешь... - Гурток художнього читання працю╨ у вiвторок i п'ятницю пiсля третьо©, - да╨ йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом. Лiна ненавидить свою "професiю", але ©й страшенно подоба╨ться одягати i роздягати людей. Щось ╨ в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi пiдшука╨ собi справжню роботу, ©й ще довго ввижатимуться букети людських облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди, крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забива╨ться i чимало гарних хлопцiв та дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i ©й колись доведеться марнувати сво© вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"... Хух!.. Нарештi останн╨ пальто, останн╨ "до побачення". Можна й додому, але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи - нанесли снiгу, багна, накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурха╨ по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить i проганя╨ ©© додому. - Може, тебе хтось ще й чека╨... - Хто чека╨, той дочека╨ться. - Лiна торохтить совком, шаста╨ вiником i обстрiлю╨ тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоря╨ ©й за нерозсудливiсть. - Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування, воно стече, як вода навеснi... Лiна похапцем одяга╨ться i водночас перекону╨ тьотю Пашу, що вона зроду-вiку i не подума╨ виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало. - Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозi... Бiля виходу ©© справдi чека╨ бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його розв'язно© галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i неоковирно жарту╨. Лiнине роздратування дрiма╨ в найтихiшому закапелку душi. - Менi подоба╨ться, що ти не лама╨шся i не кривля╨шся, - каже бiлий привид. - То чого ж сам гра╨шся в дендi? - А так... - I мене чекав "а так"? - Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так". - - Менi не треба тво©х трiшечок! - А менi треба! - Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба. - Може, й негiдник, але не дуже, - зiтха╨ хлопець, i вони замовкають, i йдуть поруч, i думають про сво╨. - Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник. - Дiйсно, це ймовiрно, - погоджу╨ться Лiна. - А ти розумна? - Хтозна. Мама каже, що я злюка. - Твоя мама - великий чоловiк! I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi зда╨ться, нiби вона ступила на iншу планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають ©© в цьому дивному, незнайомому, бiлому, рiдному мiстi! Вiн так i не посмiв узяти ©© пiд руку i попрощався бiля пiд'©зду, не прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку". Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У снi в не© з очей росли фiолетовi квiти. БЕНКЕТ НА ТОКУ Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам: - Що в тих iнститутах, ©дрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають усяких дiвок, а тодi ма╨ш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися. Кучерявий секретар сiльсько© Ради Трохим Канiвець, якого в жнива одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив: - Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються... - Так то ж баби, - скорчив порепанi губи Омелько. - А в нашому чоловiчому дiлi без цього важко. Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв - того дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висяка╨ш... Пошлеш ©х усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя. Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало з його рота, всi знали, що бригадир тракторно© бригади чимось дуже клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителiв заправитися надурняк. - Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже: "Ви дума╨те що-небудь, коли трактори на оранку пуска╨те?" - "А що?" - питаю. "А те, - вона менi, - що ондечки ваш Федько посеред борозни "рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю ©й, - тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикида╨ться янголом, - а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну мене й за©ло. "Багато таких премудрих тут вешта╨ться, - одказую агрономшi, - та тiльки за весь ©х розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався язик з цепу, i я, значить, закрутив ©й кiлька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi пальне. Механiзатори менi!" Я ледве не провалився вiд сорому, а вона смi╨ться очима i промовля╨: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмiчу╨те. Вiд матюкiв же бур'ян росте". - Ну це вже вона залива╨! - вигукнув Трохим. - Я теж казав ©й таке, - провадив сво╨ Омелько. - А вона гомонить, що про це i в книжцi написано. - А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi батько теж казали, що земля любить усе чисте - i зерно, i слово, i совiсть. - То може, до не© треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим. - Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них земля в'©лася? - Руки треба мити до ©жi. Гiгi╨нiчно. - Трохим вставив учене слово. - А бiдова ж дiвка i на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмiв ©© вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матерi. Вiн благав ©© повернутися, став навколiшки, але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в рот не вiзьме, доки Олена не простить йому. - А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю. Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було, - а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в хату. - Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика рубати. - Ну, вона не така дурна, як ти, i понiма╨, де в жарт, а де до дiла, - насупився бригадир. - А на тво╨му мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй. - Що це ви, дядьку, мене тут висвату╨те? - сполохав тиху балачку грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. - Вона стояла перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс задиркувато стирчав угору. - Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли ти пiдстрижена? Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на ©© рожевому обличчi вже малювався iнший клопiт: - Чи йтиме ще машина в село? - Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило. Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем парубочих зiниць. - А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? - порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував ©© погляд. - Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела i жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик ласощiв усяких. - Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала газету i припрошувала. - Хто не бо©ться, що причарую, ©жте! Тiльки щоб потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре? Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали ©х у роти i дякували ©й очима не за ©жу, а за щирiсть. У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили ©м i спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому. Коли довгождана машина намацала сво©ми довгими вiями каламутний тiк, бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й при╨мне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти щиростi - посмiшки. НА╞ВНЕ ДIВЧИСЬКО Вiтер лагiдно пiдштовхував ©© в спину. Вона вимахувала сумочкою i загравала з вiтром - пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ©© непорочний стан. Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i ©й це явно подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi жiнку i трепетно переживала це вiдкриття. Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить ©© на сво© легкi лапатi крила i не понесе кудись далеко-далеко. Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне i та╨мниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i та╨мниця - поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без чого й жити не варто. Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла ©© iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiло© бентеги свого ╨ства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж обридло. - Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся його. Робота чиста i люди там гарнi. Подума╨ш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi нема╨ ще кращих. Ось вона сто©ть в автобусi, i всi на не© дивляться такими добрими очима. Хiба в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане дивитися на гарну? Вона випурху╨ з автобуса i, заграючи з бiлим снiговi╨м, бiжить до заводоуправлiння. - Де тут завком? - довiрливо запиту╨ у вахтера. - Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, - каже вiн ©й цiлком серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною. - Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi доповiда╨ вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною серед чорно© чуприни. - Ага. Дуже при╨мно, - вiдповiда╨ той i мiря╨ ©© лiнивим поглядом. - Я голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас - Микола Панасович. Вiн запалю╨ цигарку i не дуже доречно запиту╨. - Де вчилися друкувати? - У мами. Вона друкарка. - Сiдайте за машинку. Вiн дикту╨ ©й метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм безбарвним голосом пiдбадьорю╨. Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте газети, бо тут справжнiй кавардак. - I просту╨ до свого кабiнету. Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в ©© руках сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огина╨ стола з пiдшивками i заходить до кабiнету. - Миколо Панасовичу, газети пiдшитi. - От i добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання. - Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з друго© години. Зараз зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i втома. - А що менi робити? - вихоплю╨ться в не©. - Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти". - Будеш потрiбна - скажу. Знiчев'я вона горта╨ пiдшивки газет, друку╨ листа знайомiй у село, скорботно загляда╨ в маленьке дзеркальце. Часом ©© виклика╨ Микола Панасович: - Надрукуй список заочникiв. - Знiми копiю з цього листа. Два примiрники. Стiка╨ день. Проповза╨ тиждень. На незриму вiсь часу намотуються одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стука╨ серце. - Коли вже я почну щось робити? - пита╨ вона одного разу. - Ти прекрасно справля╨шся з обов'язками. - А хiба в мене так i не буде справжнього дiла? - Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiха╨ться. - На©вне ти дiвчисько. Кожне дiло справжн╨. Так нас учать. Вона почина╨ щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хита╨ головою. Йому смiшно чути ©© докази. Вiн - син свого часу. Колись якось висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди бува╨ з людьми низько© культури i убого© душi, совiсть його не турбу╨. Вiн навiть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважа╨ себе незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось. - Зна╨те, Миколо Панасовичу, - несподiвано для само© себе каже Оксана, - завтра я не прийду на роботу... Вона не чу╨, що вiн бубонить ©й услiд. Вона вже бiжить по схiдцях, сумочка викреслю╨ кола, а в грудях ожива╨ щось незмiрно дороге i нiжне, вiдвойоване в байдужостi. Оксанi знов хочеться, щоб на не© дивилися. I справдi, в автобусi вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i пропону╨: - Сiдайте, будь ласка. - Я зараз сходжу, - пряму╨ дiвчина до виходу, - почуваючи на собi його незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озира╨ться, раптом показу╨ парубiйковi кiнчик язика i виплигу╨ на асфальт. Вiтер пiдхоплю╨ Оксану на сво© бiлi крила, вона кокету╨ з ним i зовсiм не дума╨ про те, що мама страждатиме вiд ©© нерозважного вчинку. ===================================================================== Архип Тесленко. Оповiдання СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ I У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто зна╨, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазя©на грамотного, грамоти вивчивсь: чита╨ письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля не© зоста╨ться багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в не©, на лавi наляпано. - Чепурнiшою буть треба! - iнодi ©й скаже Михайло. - Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його. Михайло: - Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!.. Ото в його лайка така. Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його. Так i живуть. А побрались, - кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономi© у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до не© прийшов. Ще любить справки Палажка, а тут i ©сти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе. II Була у ©х донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торка╨ пальчиком роботу ©© та: - А як воно це?!.. А з чого воно? Букварець купив ©й Михайло, зробив ©й указочку; прийде зима, ╨сть вiльний час, Михайло: - Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiда╨: - Це "а", а це "б", - чита╨ за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло: - Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть. Ста╨ опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi бо©ться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у ©х. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай: - Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те сто©ть, чита╨, та ще з протягом, як батько. На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько: "Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слуха╨. А надокучить ©й дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз - при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстро╨нiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiга╨ до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить ©©, гостинчика дасть ©й якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко - Василiв хлопчик, трохи старшенький од не©. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило ╞м робить, соломинкою писати бублички вчить ©х було. Був грамотненький. Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу ©©. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi. Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня ©й малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась ©й. ╞хав через Вербiвку у школу второкласну, що ╨сть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель ╨пархiальний над школами церковними протоi╨рей Полi╨вкт Сохановський. За©хав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на не© отцю Полiевктовi. - Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще. Отець Полi╨вкт, товстенький, руденький: - Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до не©. Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi: - А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?" Одрубала йому: так i так, каже. Спитав ©© ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала. Вiн: - Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона: - Хо-о-чу, -так з протягом. Отець Полi╨вкт: - Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу нiж ця... на стипендiю, що ╨сть на нашу ╨пархiю: учиться на шкiльний кошт, розумi╨ш? Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила. Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував ©й, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: чита╨, чита╨ оце та: - Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там? Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце: - А якою я, - каже, - буду тодi? III Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть. Присила╨ Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! - пише, по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу, як при©хала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по ©й i iде. Та все у ©й так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуля╨мо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!" На лiто, в кiнцi весни, при©жджа╨ додому Оленка. Платтячко синеньке на ©й, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радi╨, цiлу╨ться, сюди-туди роздивля╨ться. Побiгла в садочок, до квiточок припада╨, зазира╨ до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла я╨чко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, да╨. - На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок на ©й, - каже, - та цяцьок. Сахарцю дiстала, да╨: - Наоставляла, - каже, - од пайки. Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила: - "Тарас Бульба", - каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показу╨: - Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже багато слiв руських вжива╨, яких i не второпають батько та мати. Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла. Почали гомонiть по селу: - Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть. Всмiха╨ться Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чу╨ вже й нiг пiд собою. - Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покри╨м,-почала до Оленки. А до Михайла: - Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi! IV При©жджа╨ було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя ©й було. ╞ство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в ©й. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород? Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращо© вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля - попустив. - I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе. Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про ©х, почала бабам хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн ©м так сказав города узять. Перестала до ©х i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до ©х: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до ©х. - Не ходи, - було каже ©й, - нехай пiдлизи, вороги мо© не втiшаються тобою, баришенькою мо╨ю. Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'© дядьково© до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те ©й розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказу╨. - Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, - диву╨ться було, - до чого дiйшли! А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi. - Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. - Вченi люди розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як ©х прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у ©х так гарно: гра╨ музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на ©х життя глянеш i домашн╨ сво╨ пригада╨ш. Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти тако© освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлуча╨ться нiколи було. Нiгде ©х брать було у сво╨му селi, у Степурiвку ходила, сусiдн╨ село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у не© Оленка засмальцьованi, порванi книги, чита╨ у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. За©хала раз було до не© ©© шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про не© Михайловi. - Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiда╨ за книгу, яку з шкiльно© книгарнi взяла. I вечора для читання ©й мало, а й серед ночi чита╨ вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороня╨ться це, лампу пiдкрутить, чита╨. V У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендi© теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласно© вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собi уже роздобув, i рiдною мовою писаних. Такий кругленький, русявенький, як мати; при©здить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми - укра©нцi i що в нас сво╨ ╨сть письменство. - Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!! В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже: - Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала? Як стала у Великоросi© вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й сво╨© вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала сво╨. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було ©й: - По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче. Тiльки всмiхнеться Оленка. Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в не© книги брать стала. I така була: Сергiй як нагада╨ про що ©й, чого ще не зна╨ вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонi╨-почервонi╨ було. - Як же я, - каже, - мало читала! I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як ╨сть у ©х, та чита╨-чита╨ вже. Турбу╨ться було, що у школi не дають таких книг. Ши╨, вишива╨ було, - рукодiлля, якого й у школi вчилась. Од роботи домашньо© мати ©© увiльня╨ було. -Не в сво╨ дiло не мiшайся,-- каже було ©й, - одного вже держись. Було щоденник Оленка веде. "Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах". А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Гра╨ Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слуха╨ так. Почервонi╨ було, та аж дрижати стане уся. - Ну, й музика, - каже було, - як вона душу пройма╨! Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому. А в глибокi думки як заходить було! У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергi©в, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику: "Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?" А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному! Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила. Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" ©©, знай, ходила, та ще й балакучiша була до ©х, нiж до не©, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через ©© вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була. Вийшла з хати та: - А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покушту╨ш! - до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась. Почула це Палажка з сiней, взяло ©© зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слуха╨: десь кури кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко сто©ть. Неначе хто ©х рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... ©© й кури. Палажка, аж з ©х пiр'я летить, хворостиною ©х ганя╨ по клунi. - Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до не©. - Хай не ходять у клуню! - А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиря╨ться Палажка, хмурить брови бiлi сво©: - Заманила, - каже. - Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка ©й. Аж пiдскочила Палажка. VI Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило ©й; навпаки, робило такою чарiвною ©©, так i нагадувало про щось духове в ©й. А карi оченята ©© були такi розумнi. Почало серденько так уже биться у не© i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн чоловiк. "От зiйтися б з таким, - дума╨ Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!" ╙сть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителю╨ десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергi©в, де Грищенко, так позира╨ з-за соняшникiв. А там грядки у ©х мiж садками й мiж хатами. - Ну, якi воно, - дума╨ було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?" А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на ©й: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля не©, ягiдки дiста╨, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичi© ночi" чита╨. Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Сто©ть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй ©х. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та: - Чита╨те? - до Оленки. Всмiхнулась. - Читаю, - промовила так соромливенько. - А читання рiч гарна, - Грищейко ©й. - Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке ©ство духовне. - Перегорта╨ листочки та зирк-зирк на тужурку йому. Грищенко: - Чита╨ш i, як би сказати, бачиш усе. Повела Оленка язичком по губi та: - Еге. I до неба ближче ста╨ш. Почуття такi iнодi... - та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у не© саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були: - Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в тебе й нема того, щоб вибатькувать ©©, сяку-таку невiстку свою! Батько: - Та хоч ради недiлi свято© не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почу╨... - А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати. Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай. Оленка: - Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку. - Ще й хова╨ться! - мати до не©, - Дума╨, що я й не бачу ©©; додому йди! Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула. - Не ходи! - напустилась мати у хатi на не©. Батько й собi: - Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до ©х. Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй ©© "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiру╨, у церквi поклонiв не б'╨, свiчки не ставить та не часто й бува╨ у ©й; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiта╨ i що дощ з пари. - В писанi© нема╨ цього, - казав якось Михайло Сергi╨вi, - це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не зна╨, а дощ бог да╨, а не з пари. Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було. Усе було вiн Оленцi товче: - Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи. VII Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. "Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - дума╨, - а вiн такий... про читання зразу почав". I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, яко© тепер думки про не©, що тодi ©© так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн! Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, ся╨-ся╨ в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленi╨, то в долину збiга╨, то в поле вискаку╨, що жовтi╨ проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють га©. "Боже мiй! - дума╨ Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цi╨ю". Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в не©. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались. - Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка. - А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до не©. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково ©й. Сергiй це помiтив, про друге почав: - Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встро©ть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну! Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це. Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позира╨ йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та: - Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко зареготiв, - i вiн чисто порвав. - За вiщо? - всмiхнувся Сергiй. - П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому: не вмi╨ш - не сiдай, а вiн... хе-хе! "Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", - подумала. Сергiй глянув на сонце та: - Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле. Оленка: - I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись. Грищенко: - А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя. "А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка. Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'╨ горiлку та як на головi вмi╨ ходить. - Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала. "Хай... - було дума╨, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею". VIII Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як ©© Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у не© була, так ╞й i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'╨ ногу курчатi ©©, як пiде до не©, Палажки. Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у не©, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив ©м! - грима╨ на Михайла. - Хоч би це який кущ картоплi продать з тi© смужечки, що оддав ©м, i то б же яка це запомога була! Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та. "Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанi© сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й ╨! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут". Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у ©х перестав. А робить ©м погоду Палажка, вiн i не спиня╨ ©©. Iнодi й сам ще як захватить ©х кури з свого города, то аж сторчголов летять. Лайка, сварка i в хатi й надворi. "Бiднiстьi зло через те, - дума╨ Оленка було. - Хай... - було розважа╨ себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня". Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, по©хала. IХ Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише: "Кончйла з нагородою -╨вангелi╨ю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю ви©дьте". Прийшов час i ©хать. Запрiг Михайло конячку, по©хав. Весело ©халось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Ви©хать з його, i станцiя зразу. Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка сто©ть сувора така. Нема╨ ще по©зда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куня╨. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжа╨. Надворi все свiтлiше ста╨. - А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже по©зд? Панок: - А тобi ж куди, на заробiтки кудись? Всмiхнувся Михайло: - Нi, дочку виглядаю з школи. Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло: - Училася з панськими дiтьми. Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiха╨ться Михайло. Походжа╨ панок, Михайло й собi поруч з ним. Прийшов по©зд, чмиха╨ сто©ть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висува╨ться з зелених присiнок корзиночка. Держить ©© панночка в голубому. Рученята такi бiлi у не©, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визира╨ у не©. А на щiчках i рум'янчик ╨сть. Виходить, всмiха╨ться. - Здрастуйте, тату! Пiдбив Михайло сiнце ©й на возi, ряденцем заслав, по©хали. По вигону сивi╨ роса, а там он за вербами так небо пала╨, - сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помаху╨ костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробля╨, зустрiча╨ сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витина╨ тако©. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi вигра╨ на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки! - Який же тут рай! - всмiха╨ться Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим. Михайло: - Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам. - I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полi╨вкта я це була. Як була, розказала. А на станцi© бiля того города, де живе отець Полi╨вкт, Оленцi пересадка була. По©зда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили ©©. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полi╨вкт, повний, очi вузенькi, благословення ©й дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полi╨вкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, сто©ть перед ним та: - Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його. Вiн: - Ага... Що ж, трудно вчиться було? - Нi, так... Погомонiли трохи, далi Оленка: - Я б вас прохала... як тепер пристро©ться менi вчителькою? Отець Полi╨вкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв ©© у науку у цю, усмiхнувсь та: - Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" ©й казав, тепер обминав це слово. Не забула Оленка й про те, що ©й доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона: - А чи й у второкласнiй можна менi?.. Помовчав Полi╨вкт, далi: - Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй. - А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi? - Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким. - Такий добрий... - Оленка до батька. ╞дуть. Ось якийсь домик визира╨ з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик. "От, - дума╨ Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним". Михайло: - А ╨вангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показу╨. Кивнула головою Оленка, всмiха╨ться. - Отож гляди ©©, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле ви©хали. Сонечко вранiшн╨ золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там га© по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлi╨ в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi. - Який же мир божий гарний! - скрику╨ Оленка. Дорога повилася й повилася житом, синi╨. Жито молоденьке, блискуче, так зеленi╨ - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така. "Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!" Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало... Бричка ось ©де навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганя╨. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця. - Студент Кочурин, - батько Оленцi. Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник ©х, розказував про ©х батьковi в хатi при ©й. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь ╨сть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi. "Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка. Дачники в ©х часто бувають. Учитель з гiмназi©, Савка казав, часто бува╨: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка ╨сть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав. Поздоровкався Савка, про©хали. "Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищо© освiти! Таке ╨сть гарне пишуть про ©х. Рай, мабуть, з ними". Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий сто©ть, "Вербовка" чорнi╨ на дощечцi. - Здрастуй, рiдне село! Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить. - Здрастуйте! А ось уже й тин. Хата старенька вигляда╨ з-пiд грушi, зеленi╨ садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнi╨. - А як повиростало усе! - скрику╨ Оленка. - Рожа он як зацвiла! В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер. - Рiднесенька хата! Мати самовар блящаний ухопила, налива╨ надворi; Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiста╨, бат