ене неначе серпом - чирк.
   - Я осьде, - кажу.
   - Завтра до рапорту; тобi лист прийшов.
   - Нiчо, - кажу.
   А камрати так зараз i в жарти:
   - Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить.
   "Добре вам жартувати, - думаю я собi, -  да  не  так-то  старiй  бiднiй
вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2].
   А мiй брат, зна╨те, вже три роки  як  з  постелi  не  вста╨;  сохне  та
кровйов ув одно дише.

   III

   Друго© днини рано зiбрався чисто, приходжу до  рапорту.  Капiтан  такий
сердитий, недобрий; приходить до мене.
   - Як зовешся?! - гримнув.
   - Так i так, - кажу.
   - На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться  на
чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт.
   Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати.
   - Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi!
   - Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю.
   - "Братику мiй дорогий та любий!" - чита╨ фрайтер, а мене гiркi  чогось
так i обiлляли!
   - Далi, - прошу, - далi.
   - "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi.  Да  не  вдавайся  в  тугу,
любий; ти зна╨ш, що я не жив на свiтi, а карався.
   Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама  оста╨ться.
Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв.
   Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали.  I  кожух  свiй
мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть  у  похорон,  то
понаходиш.
   Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди  займив.
Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй сво©м.
   А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший  раз,
i другий, i третiй!
   А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
   твого рiдного брата
   Онуфрiя".

   IV

   На другий день пишуся знов  до  рапорту.  -  Со  сhcesz?[4]  -  крикнув
капiтан, а очi ходя у него, знай у то© гадини пожаристо©.
   - Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене...
   Господи, як утне  мене  в  лице!  -  кров  тiльки  почурiла  по  бiлому
кабатовi.
   - Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним!
   Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я.
   - Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня.
   - Нiчо, - кажу.
   I обгорнули мене думки та гадки.
   "Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi  бiльше  й  жити?  Там
хоть побачуся з братиком сво©м рiдним, а тут тiльки б'ють та  збиткуються.
Боже ти наш, боже!.."

   V

   На третiй день ведуть мене знов до рапорту.  Я  стою;  рапорт  великий,
капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого  року  на  Угорщинi
були половили. Було ©х у нашiй компанi© бiльш як двадцять мужа.
   - А що, - пита╨ться мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
   - Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби  по  рапортi,  -  пiду  та
втоплюся".
   Приходить капiтан до словакiв:
   - А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
   Вони так зрадiли, господи!
   - Шкода менi вас, - жалу╨ капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, ма╨ хто з
вас охоту остатись рiк з один в компанi©? Вам добре буде.
   Нiчичирк.
   - А ви, капрал Бая, не ма╨те охоти ще з рiк послужити? У мо©й  компанi©
добре!
   Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить!
   Але Бая не много думав.
   - Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то  вам  ще  рiк
служитиму. Отак!
   Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала.
   - А це, - каже, - як?
   - Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на  урльоп,  то  вам  цiлий  ще  рiк
служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього  брат  помер,  в  нього
стара слаба мати з голоду погиба╨.
   - Про мене, - каже  капiтан,  подумавши  хвильку,  -  Шовканюк  iде  на
урльоп.

   VI

   Друго©  днини  дали  менi  урльопас[5],  дали  кабат  дранкавий,   дали
мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад!
   - А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
   - Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто.
   - Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони
не вернуть з мiста.
   - Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то  фальфебер  як
тебе захопить, то матимешся.
   "Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог
да╨, що сам розумi╨". Отак думав я та й пiшов.
   А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз  проти  мене.  Я
так зрадiв.
   - Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви
так борзо пiшли?
   - Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою  говорити  дещо.  А
багацько тобi миль додому? - кажи правду.
   - Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я.
   Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку  мою  д╨раву  та  кивають
головою.
   А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом.
   - Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'╨мо вина! Випили ми вина. Господи,  що
добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, -  коби-то  братиковi
тому хворому винести (бо в мене все  на  гадцi,  що  я  братика  свого  ще
застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то  вчинитися  на  Вижницi,  нi
©сти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести".
   - Час менi до касарнi, - стали  нарештi  пан  капрал  казати,  виймають
п'ять левiв баночку та й дають менi.
   - А це нащо? - кажу я.
   - На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше  дав,  а
так не маю, бери, що ╨.
   - Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде.
   Вони аж розсердились.
   - Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок
собi купиш. Тепер студено.
   Не хотiв я ©х бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, -  думаю  я  собi,  -
куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до  ши©,
а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому".
   Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут
- не студiнь, нi! аж око в'яне.

   VII

   Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий  вечiр;  по
хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при  вечерi,  а  я
собi йду з цiпком у руках та думаю, що  то  тепер  у  мене  дома  дi╨ться?
Братика мого, мабуть, уже й нема╨ на свiтi!.. А що ненечка, а  що  сестри?
Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi,  на
опiвнiч стану або i борше.  Посмотрив  за  торбинку,  чи  ╨  всi  дари  та
гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? ╙ всi, йду далi, навiть i в вiкна
не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'╨ що
мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе  я  п'яний  абощо,  а  я  нинi  i
кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене
в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина  доброго,  i  риби
визнини штука. "Да не буду ©сти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так
i позiва╨сь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i
пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в  очах  замрi©ло,  за
серце ймило. "Це я змерз",  -  думаю  собi;  хотiв  встати  -  не  здужав,
поваливсь у снiг.  Рятуй,  святий  Николаю,  в  тяжких  бiдах  теплий  наш
заступниче, рятуй!..

   VIII

   Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо  мною
сто©ть один жандар, красний, молоденький. Бачили  ви  того  ангела,  що  в
Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих  дверях  намальований?  Такий  i  це
жандар був, благий та ясний. Сто©ть надо мною та дивиться менi в вiчi.
   Я так i стрепенувся.
   - Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце?
   - У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай,
серце, ти дуже хворий.
   Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп.
   - А це, - кажу, - як я тут зайшов?
   - Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи,  найшов
я тебе пiд одним будинком без душi.
   - Боже, милий боже!..
   - Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по  хатi  собi
ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
   А я то© днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди!
   Молоденькому  жандаревi  тiльки  сльози  в  очах  закрутились.  Покивав
головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати.
   - Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], ╨?
   - ╙, - каже, - не журися: i мундир ╨, i торбинка, i урльопас.
   - В урльопасi, - кажу, - був лист.
   - ╙ й лист, - каже, - я находив.
   - Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався.
   Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся.
   - Коби, - каже, - за три днi, то би добре.
   Я аж не зумiвся[10].
   - Що ви оце кажете, пане? Ви не зна╨те, як у мене дома!
   - Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати.
   - А де ж той, - кажу, - дохтор?
   - Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор.
   - А що, - каже, - як тобi?
   - Добре, - кажу. - Пустiть додому!
   - Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
   Я так i став благати:
   - Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от  як.  Менi  вже
недалеко.
   Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки.
   - Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi  лежи
менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло  масти  собi  оцев
мастев.
   Я так i зрадiв.
   - О, дякувать же вам, пан дохтор!
   - Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а  ти
би вже не жив на свiтi.

   IX

   Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
   - Чого, - каже, - так задумався, серце?
   - Чи ж нема чого? - кажу.
   - Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
   - Хто би збаг, - кажу, - що з мо©м братом  сталося;  коби  го  ще  хоть
живого застати.
   - Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
   - Або ви зна╨те? - кажу.
   - Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
   - Або ви, - кажу, - мого брата знали?
   - Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi
   - А ви ж звiдкiля?
   - Я? О, я здалеку, друже, я аж з то© велико© Нiмеччини Не будеш знати.
   - А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрi╨м?
   - Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було
таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
   - А сестри мо©, не зна╨те, чи прийшла хоть одна додому?  Бо  брат  менi
писав, що обi в наймах.
   - У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та  дивно
менi.

   Х

   Друго© днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти.
   - Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз при©де.
   За годинку був i вiз; сiв я та й по©хав.
   А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я  застав.  В  хатi
студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся  до  не©  та
просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi.
   - Добрий день вам, ненько, що дi╨те?
   - Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов,  а  то  я
вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду.
   Я скинув борше дранкаву мою плащину та  й  укрив  неню,  а  сам  ухопив
сокиру, що стояла за лавов, та в лiс!
   За малу годиночку були i дрова в хатi, i  вогонь  гарний  у  печi.  Для
рiдно© неньки борзо дрiвця рубаються!..
   - О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня,  скоро  почули  вогонь  у
печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
   Поблагословили.
   - А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали?
   - Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
   - А що казав, як умирав?
   - Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно  тебе  сподiвався,  -  дожидав.
"Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а  менi  все
причува╨ться, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!"  Та  як  зiтхнув
тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого  рiдного
побачити, що го так дуже щире дожидав!..
   Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села.
   - А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозира╨те,  нiщо
казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина.
   - А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких  панiв
служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
   - А так же не будуть вам нiчо казати?
   - Та нехай  уже  кажуть;  нехай  нас  вб'ють,  а  нас  кортiло  з  вами
побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь...
   Менi жаль аж серце розрива╨, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та  й
роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась...

   XI

   Друго© днини пiшов я до жида.
   - Давай, - кажу, - на роботу!
   - Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид.
   - Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi.
   Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж  пiт
кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не  робота,  а  iграшка:  для
рiдно© неньки нема╨ тяжко© роботи...
   Роблю я один тиждень в лiсi, роблю  другий,  аж  тут  прибiга╨  дитина,
плачучи:
   - Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi.
   Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без  душi.  I  свiчки
нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!..
   - А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
   - Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, -  повiсту╨
хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс"  -  "Не
йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та  перепудя.
Не йди, синку, я не слабенька".

   XII

   Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся.
Прийшов пiп:
   - Плати за похорон.
   - Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю!
   - Нi, таки плати зараз!
   - Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу?
   - Чорт по тво©й душi! Плати та й годi... менi...
   - Маю ще онде  в  торбинi  двi  парi  шмаття  комiсного[11]  та  кiлька
щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за  два
леви срiбнi.
   - Сюда з ним, - каже пiп та й  ухопив  торбинку,  що  висiла  менi  над
головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи.
   Аж тут уходить i вiйт з десятником.
   - А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш?
   - Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен.
   - То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися  на  грунт.  Жидiвське  не
смi╨ пропасти.
   - Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не  пiдписуюся,  бо  до
того ╨ сироти, не  лиш  я.  Коли  подужаю,  а  я  жидовi  вiдроблю,  ще  й
камату[12] му заплачу.
   Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав;  в  тиждень,
чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в
залiг.
   Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу,  що  аж  серце  з  мене
вискаку╨. Аж тут убiга╨ Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей.
   - Добрий вечiр, брате!
   - Добре здоровля. Прошу, сiдай.
   - Най увесь гаразд у тебе сiда╨. А тебе забрали?
   - Забрали, - кажу.
   - Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв.
   - Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке  слово  миле.  Ми  в
один раз товаришували.
   - В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер?
   - Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша
займати.
   - Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мо© любi), ти дурень!  -  ще
раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав.  А  друго©  днини
приносить менi жид письмо.
   - На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе.
   - Як то закутало? - питаю я.
   - Отак закутало, що твою роботу переймило на себе.  Воно  пак  сьогодня
вже за тебе латри[14] в лiсi руба╨.

   XIII

   Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний  та  щирий,  такий  уже
щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то  ми  собi  товаришували,  а
вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм
кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я  був  у  вiйську,
остався вiд вiтця i вiд матерi та  тепер  сам  собi  господарю╨  тiльки  з
сестрою (бо ©х лиш таки двiйко було). Мене не раз  кортiло  до  його  пiти
вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби  був  сам  до
мене не прийшов, то хто зна╨, коли би ми були i побачились.
   Друго© днини, чи що, прибiга╨ вечором до мене:
   - А що дi╨ш, брате?
   - А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу.
   - А зна╨ш ти, чого я оце прийшов до тебе?
   - Чутиму.
   - Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене.
   - Як оце? - питаю я.
   - Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто зна╨, коли видужа╨ш, а тобi треба
кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От
бог да╨ далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти.
   - А тво╨ ж господарство?
   - За мо╨ не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся
хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав.
   - Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi.

   XIV

   Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрi╨.  Отак  i  на  мене:  Якiв
перенiсся  до  мене,  довг  мiй  вiдроблений,  поповi  заплачено,   сестри
повислужувались та повертали домiв, а я сам став  помалу  дужати.  Якiв  у
мене як рiдний брат: i мене розважа╨, i весну робить[15], i спiва╨, як той
соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiга╨ гайдук з бецирку[16].
   - Iди, - каже, - пан староста тебе потребу╨!
   Приходжу до старости.
   - А що там, - каже, - небоже, подужав?
   - Подужав трохи, - кажу.
   - А дома як?
   - От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi.  Як  мене,  не
дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство.
   - А як ти слабував, хто тебе кутав?
   - Якiв Нестерюк, - кажу.
   - Годний хлопець, - каже староста. - А зна╨ш, чого я тебе кликав?
   - Пан свiтлий скажуть!
   - Прийшов тобi абшит[17].
   - Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути,
пане?
   - Я писав за тебе до мiнiстерi©, бо менi жандар Тайвер усе уповiв.
   - Котрий то жандар? - питаю я.
   - А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю.
   - Пане мiй годний! - кажу я та й упав  старостi  в  ноги.  -  Пане  мiй
добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили!
   - Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися  та
ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати!

   XV

   - А що там? - пита╨ться Якiв дома. Я показую йому абшит та й  уповiдаю,
що менi староста казав. Якiв посумнiв.
   - Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi?
   - Рад, - каже, - та й не дуже!
   - А то чому, соколе?
   - Нiчо, - каже, - все добре.
   - Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке.
   - Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi.
   - А чому?
   - Бо тому: ти оженишся.
   - Ну, та оженюся; та вiдтак?
   - Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це  вiн  бувало  осiгди
так, як осердиться чого).
   - А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.
   - Буду слухати, - каже.
   - Дай свою сестру за мене.
   - Ой?
   - Та бiгме.
   - А я що буду робити самий дома?
   - Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i  ти  женись,  та  станемо  оба
газдами.
   - Гм! - каже Якiв.
   - Так, брате!
   - Коли так, то хiба й я женюся?
   - Ану, женися, братику, без жарту.
   - А даси за мене свою сестру?
   - Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач!
   - Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльно© свистати.  -  Да╨ш  чи  не
да╨ш за мене свою сестру?
   - Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж...
   - Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце  в  саду  розмовляли,
уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну!
   Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький сто©ть нам за  плечима,  але
лиш у мундирi, без збро© та й паличка в руках.
   - А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те  мене
два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!..
   - Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й  не
пан, я такий мужик, як би й ви.
   - Оце би то? - кажемо.
   - Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю
нi вiтця, нi матерi, нi родини тако©, аби менi до душi.  От  задумав  собi
отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу
хату, справлю худобу та й буду собi жити,  коли  бог  поможе,  бо  я  знаю
господарство.
   Я так зрадiв, господи!
   - А ви ж би... - кажу.
   - Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар.  -  Не  кажiть
менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти".
   - То нехай же буде й "ти". А ти ж би, -  кажу,  -  мiж  нами,  простими
руснаками, хотiв жити?
   - Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди  так  полюбив,
що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно;  а
у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно!
   - Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде
господарство в лад.
   - А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарiвочка, дi╨? серце мо╨?
   - Яка Оленочка? - питаю я.
   - Або твоя сестра! - каже Тайвер.
   - Як це?
   - Отак це: ми дво╨ любимося та й годi. Ти не знав?
   - А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я.
   Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не
видить.
   - Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о!
   Вона менi в ноги.
   - Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду!
   - Вже бiльше мене не будеш  любити?  -~  каже  жандар,  а  сам  i  собi
засоромивсь. - Що ти менi казала? Зна╨ш, тодi коло керницi? га?
   - Ей, та бо ти все з тво©ми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А
я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все сво╨©!.. А падоньку[18] ж
мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi  подивлюся  бiльше!
То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз  зачепив?  Та
ще й з тим морганням сво©м поганим!..
   Ми як стояли, так усi i засмiялись.
   - А тепер що буде? - питаю я жандаря.
   - Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не
напитаю та не справлю, що треба.
   Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи
як там, буде i весiлля. Згода?
   - Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи.
   - Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я...
   - Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш  та  й
годi. Менi тутки комедi© тво╨© на потрiбно.
   - Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки!
   - Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за
тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила?
   - Та бо я го буду  дуже  любити!  -  каже  бiдна  дiвчина,  а  тут  так
засоромилась, що, мабуть, не зна╨, чи вона на землi сто©ть, чи пiд землею.
   - Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм  вечеряти,
бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи.

   XVI

   Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар
оце, ма╨ вже i грунт свiй, i хату, i  худоби  чимало,  а  що  вже  убрався
гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той  жар,
сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у
золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А  сам  -
хлопець-хлопець! Сердешна Олена  що  гляне  на  його,  так  i  зов'яне.  А
по-руськи не руба╨, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та
й руснак!
   У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i  пиво  вже
взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся.
   - А ти що журишся? - пита╨ Тонiй.
   - От журюся. Ви вже ма╨те кожний свою дружбу, а я ще не маю.  Та  й  не
знаю, кого би то собi взяти?
   - Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв.
   Але ту© Марiя (Якова молода) без духу в хату.
   - Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк пита╨!
   - Де? - кажу.
   - Та он за ворiтьми!
   - Чому ж не йде в хату?
   - Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
   - А який вiн?
   - Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув
одно морга╨.
   Я не побiг, а полетiв з хати.
   - Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний,  чи  це  ви,  чи  я
п'яний?..
   - Ба, це таки я сам. Наш регемент сто©ть тепер у Чернiвцях. Я  чув,  що
ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14  день
на урльоп, щоб то в  тебе  погуляти  вже  та  погуляти!  Чи  добре  я  оце
зробив?..
   - Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. -
а сам так го обiймив, трохи не задушу.
   - Та гов же бо, гов, - каже Тонiй,  смiючись.  -  Лiпше  просiм  оцього
пана, аби тобi пiшов у дружби.
   - Упiдскоки, - каже Бая.
   - Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен?
   - Ти дурень! - каже Якiв, свищучи.
   - Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
   - Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! -  а  сам
вийма╨ з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi!

   XVII

   Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить  мою  сестру  Олену,  Якiв
Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж  нами  любий  та
милий! I грунта ма╨мо, i  худобу,  i  пасiку,  ще  i  ставок  хочемо  собi
викопати. А з Тонi╨м та з Яковом жи╨мо собi, як тi рiднi браття,  сказано:
Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник,  а  ми  вже  вкупi:  сидимо,
радимось, балака╨мо, а як нас охота  збере,  то  i  вип'╨мо  по  чарцi,  i
заспiва╨мо собi гарно, а нiхто  вже  так,  як  моя  Катруся-серденько:  як
заспiва╨, то неначе в кленовий листочок запi╨, а Тонiй за нею на  скрипку.
Славно гра╨! А часом то згада╨мо собi давнi сво© лiта, як-то ми бiдували у
свiтi, не знаючи долi. Тодi  хiба  посуму╨мо  хвильку,  але  лиш  хвильку,
вiдтак знову зрадi╨мо, звеселимось  та  й  порозходимся  тихенько,  гарно,
звичайно, сказано - щасливi. Лиш  братик  мiй  Онуфрашко,  сизий  мiй,  не
обiзветься мiж нами,  не  подивиться  очима  тими  тихими  та  любими,  не
промовить речами сво©ми добiрними: як спить, так спить  собi  на  цвинтарi
поуз батечка свого та неньки. А менi все зда╨ться, що вiн не вмер, що  вiн
мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце мо╨!

   [1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний.
   [2] Боля обходити - хворих доглядати.
   [3] Урльоп - вiдпустка.
   [4] Чого хочеш? (польськ.)
   [5] Урльопас - вiдпускний документ.
   [6] Мантлину - жовнiрський плащ.
   [7] Зафасувати - одержати.
   [8] Рантух - хустина з тонко© тканини.
   [9] Варе - чей, ачей.
   [10] Аж не зумiвся - аж знетямився.
   [11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу.
   [12] Камата - плата за несво╨часне повернення боргу.
   [13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг.
   [14] Латри - мiра дров.
   [15] Весну робить - весняну роботу робити.
   [16] Бецирк - повiтовий уряд.
   [17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськово© служби.
   [18] Падонько - батенько.
   [19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята.
   [20] Цiритись - смiятися, шкiритись.
   [21] Тривок - життя.
   [22] Ногавицi - штани
   [23] Келеф - цiпок з топiрцем.

   =====================================================================

        Борис Харчук. Новолiтування



   Бабуся порають худобу, брат руба╨ дрова, а я сиджу у  вiкнi.  Хукаю  на
шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою.
   У нас худоби -  теличка  й  тро╨  курей.  Та  щоб  ©х  вберегти,  треба
ховатися. Теличка сто©ть не в хлiвцi,  а  в  засторонку,  який  закладений
соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня  ми
самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми
це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося  вже  давно
заграбастано...
   Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi  видно,  як  ©м  важко,  як
мороз забива╨ ©м дух: кожен видих висить сивим  ковтком  у  повiтрi,  i  я
очима допомагаю нести вiдро води, мисчину  товчено©  картоплi  з  половою,
подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi.
   Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний,
геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й  не
розповза╨ться,  що  ©©  втриму╨  запаска,  i  згадую  маму.  В  такому   ж
саморобному,  в  таких  же  розбитих  i  викривлених  чоботях  нашi   мама
досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та  й  пiшли  до  рiднi  на
трет╨ село. Це так мовлено для мене, а я добре  знаю,  куди  й  кому  мама
понесли печиво: хлiба  у  лiс,  партизанам  -  там  наша  рiдня  "Може,  й
загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто  зна╨,  коли  повepнyтьcя?
Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб ©хня  заповiдь:
"Окупанти!" - i вони ©© ревно держать. Але хiба  ми  слiпцi?  I  все  ж  я
потерпаю...
   А брат вганя╨ сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над  головою.
"Г-ге-х! - викида╨ вiн зi сво©х грудей, одночасно гатячи з усi╨©  сили  об
пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомага╨  сокирi  полiно
не розколю╨ться. Воно знов над головою...
   Важко старiй бабусi. А як там  матерi?  Не  з  медом  братовi.  А  менi
найлегше сиджу собi босяком у вiкнi  й  лiтописую  пальцем  на  шибцi.  Що
накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замуру╨.
   Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять:  вiн
узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули.
   Я хукаю на шибку, розмуровую ©©,  але  нiчого  не  бачу,  крiм  татових
чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi  переди,  а  якi
мiцнi  закаблуки,  а  пiдкови...  Цi  чоботи  найкращi   в   свiтi,   вони
найдовершенiшi. Я дивлюся на них i  добачаю  те,  що  нiкому  не  видно  в
халявах, усерединi, пришито по дво╨ вушок! Воно, правда, менi нi  до  чого
чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один.  Брат  старший  вiд
мене, а взува╨ться - намоту╨ вiз онуч.
   Менi зда╨ться, що якби вступив у тi чоботи,  то  сокира  в  мо©х  руках
рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока
з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса.
   А полiно не пiдда╨ться братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" -  осiда╨
обух.
   Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i  як  бiла  не
зможе, чорна допоможе... Надивився  на  батьковi  чоботи  -  взувся,  менi
тепло, вiльно й не муля╨. Вистрiлюю з хати;  спокусивсь.  Хочу  вiдняти  в
брата сокиру, а вiн не да╨: тупа╨ на мене й проганя╨,  проте  не  кричить.
Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою
до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись,  витанцьовую
на порозi.
   Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене  й  кажуть,  що  годi
рубати тi дрова.
   Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом.
   Бабуся пiдiймають голову до неба:
   - Бiлий день мина╨ться за кудлатi кучугури  й  повивищуванi  замети,  в
морозяному небi прорiзу╨ться висока зоря - народжу╨ться Новий рiк.
   Брат теж зверта╨ очi догори.
   - А зiйшла i напува╨ червоним вином снiги, - каже.
   Призро  калата╨  вiдро.  Голосно  поскрипу╨  снiг.  Бабуся   з   братом
збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й  прикладаю  ноги  до
тепло© грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi  чiтко  вiдбиваються
двi мо© стопи, як у святого.
   Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся  мовчки  беруться  розтирати  на
мо©х ногах пальцi, примовляючи:
   - Мороз люту╨, зиму варту╨...
   Я не вiдчуваю  нi  лютого  морозу,  нi  страшно©  зими:  сукаю  ногами,
вiдбиваюся й запевняю, що чи©сь руки холоднiшi, нiж мо© ноги.
   - Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кида╨ брат.
   Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили  купатися  в
трiскучi водохрещенськi морози й що ©м нiчого не бракувало:
   - Пiрнав лебедем, а випливав парубком...
   Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi  бабуся  -  це  та
висока зiрка, що народжу╨ Новий рiк,  що  напою╨  дорогим  червоним  вином
заснiжену землю.
   Брат не скида╨ шапки-бирки й не роздяга╨ться.
   - Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запиту╨ вiн,  щось  начеб
не договорюючи.
   - Зачиняймося...-  теж  задумливо,  навiть  якось  байдуже-роздратовано
вiдказують бабуся.
   Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi тро╨  перейма╨мося  i
дума╨мо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу  сiнешнi  дверi.
Мати повиннi б повернутися, але ©х не видно.  Нам  страшно  за  них,  нашi
серця не на мiсцi, тому про це й не за©ка╨мося. Де взяти таку  штабу,  щоб
захистити серце?
   Брат товчеться у сiнях, а потiм стука╨  у  дверi.  В  нас  нема  такого
звичаю, щоб стукати, але ми зна╨мо, в чому рiч, я перекрикую бабусю:
   - Просимо! Просимо!
   Вiн переступа╨ через  порiг,  ще  за  порогом  скинувши  свою  биру,  й
вiта╨ться:
   - Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн  каже:
- Не я йду: Новий рiк iде!
   - Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся.
   Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоня╨ться ©м.
   Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята  груби.
Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черка╨ нам у вiкно. А ще бiльше  ©х
iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам.
   Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У  темному  кутку
на покуттi сто©ть житнiй снiп i раду╨ться,  що  в  його  колоссi  спiвають
жайворонки. На столi лежить i раду╨ться сiно, що пахне лугом i сiчкою.  На
стiнi висить вишитий рушник, раду╨ться, що обрамлю╨ шлюбну карточку тата i
мами.
   Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти,
i вони не сердяться. Нам допомага╨ ще й брат.
   Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю.
   - В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в  такий
вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи.
   Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя,  тертий  мак,  вода...
ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не
набира╨ться й половини, нi, буде половина, бо у нас ще ╨ хлiб i сiль.
   Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
   Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла.  Трiсне,
приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi.
   Бабуся згадують, як були малою i як ©хнi батько  благословляли  вечерю:
набирали в ложку кутi i пiдкидали ©© до стелi:
   - Хай так рояться бджоли i щастя...
   Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл  у  них
нiколи не було, й замовкають.
   За вiкном скрипнула вишня - брат i я кида╨мося  до  вiкна.  Нi,  то  не
мама.
   - Бере мороз i лама╨ дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо  балакати.
Нам не балака╨ться. Брат пiдкида╨ у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i
полум'я освiтлю╨ мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кида╨ться в
обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас.
   Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У ©хнiх руках  стара
однопола рукавиця, яку аж розпира╨, така вона чимсь набита.
   - Як би не було i що б не було, ось вам,  хлопцi,  рукавиця,  а  в  нiй
пашня: пiдете завтра новолiтувати.
   Я хапаю рукавицю, але брат обережно  вiдбира╨  ©©  в  мене,  щоб  я  не
розсипав.
   - Ти дума╨ш, що це така пашня, як та, що ©©  дзьобають  кури  i  жеруть
свинi? - запиту╨ вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. -  Це  така
пашня, з яко© вироста╨ щастя.
   Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав.
   "Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика.  -  Хiба  я  не
хочу сiяти щастя?"
   Ми знову збира╨мося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч зна╨мо,  якi
слова треба казати посiваючи.
   Вона навча╨ нас, а брат i я дивимося на наших тата i  маму  у  рушнику.
Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати,  де
вони й що з ними? Де б вони не були й що  б  з  ними  не  було,  вони  теж
згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина  збира╨ться  вечеряти
разом, i родинний стiл - то стiл однодумства.
   - Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука  не  йде  нам  з
братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу  й
довге чекання.
   - Ти взу╨шся завтра у мо© шкарбуни, - звертаються до мене. - Не  ходити
ж тобi новолiтувати босому? Ану примiря╨мо!- Й беруться скидати чоботи.
   - Та нехай уже завтра, - згоджуюся я.
   Бабуся  визули  одну  ногу  й  так  чиплять  серед  хати  -  напiвбосi,
напiвузутi, не  знаючи,  чи  скидати  ще  одного  шкарбуна,  чи,  навпаки,
взутися.
   Нам сумно. Всi зорi  свiтять  над  нашою  хатою,  на  покуттi  в  снопi
спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все  одно
сумно: нема╨ матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть.
   Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене  пухнуть  i  ростуть
вуха.
   - Чу╨те, чу╨те...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чу╨те?
   Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк.
   Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь.
   Бабуся й брат насторожуються: хтось обстуку╨ перед порогом чоботи. А  я
кричу:
   - Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю ©© у
снi. - Та вiдчиняйте! Швидше!
   Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму.
   - Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються.
   Менi,  братовi  й  бабусi  з  радостi  вiдiбрало  мову:  мовчимо,   теж
усмiха╨мося i свiтимо очима.
   Мати нахиляються до груби, бо в нiй  вигорiло  й  вигасло,  а  вона  не
зачинена,  дорiкають,  чому  ми  не  вечеряли,  а  нам  кожному   хочеться
доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися,  що  вони  вернулися,  що
вони тут, з нами.
   - Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
   - Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло
дверей. Тодi важко сiли край столу.
   Ми облiплю╨мо стола. А вони розпускають хустину,  але  начеб  забувають
стягнути ©© з голови а чи такi втомленi, що це зробити ©м не пiд  силу.  Й
кажуть:
   - Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася  з  нею  в  дорозi.  Вона
такого менi нарозповiдала.
   Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила.
   - Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i
темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку  такi  глибокi  снiги,  що
провалю╨шся по самi  пахви.  Розповiда╨:  ще  вона  не  вибралася  з  тi╨©
Ярилiвщини, а ©й над головою щось гуде. Дивиться, аж то  лiтак.  Пролетiв,
заверта╨ться й кружля╨ над лiсом. Розвiду╨, десь-то  винишку╨  партизанiв.
©й байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве,  пада╨  на
не© й - "тра-та-та!" Пiдiйма╨ться, розверта╨ться й напада╨ знову...
   Мати оповiдали, передихаючи.
   - Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка зарива╨ться  з
головою в снiг, а лiтак накрива╨  ©©  сво©ми  крилами,  як  кiбець  курча.
"Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за
нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала  ©©.
Трапився мiсточок, задутий  снiгом,  вона  i  сховалася...  Я  йшла  через
мiсточок, тут  ми  з  нею  здибалися.  Я  спровадила  ©©  додому,  тому  й
загаялася.
   Мати схилили голову й докинули:
   - Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю.
   Брат заперечив:
   - Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо  вечеряти.  Наша  кутя  без
меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн  перелiчував
на пальцях нашi  страви,  хвалився,  що  ми  пiдемо  з  ним  новолiтувати;
старший, а вдавав iз себе малого.
   Я запитав, як дорослий:
   - Але ж ви, мамо, хлiб донесли?
   А бабуся журно мовчали: ©м  було  жаль  тi╨©  молодицi,  яку  обстрiляв
лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не
спадало.
   Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром.  Мати  взяли  одну  ложку,
другу, за третьою ©хнi очi почали сплющуватися.
   Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не  спалося.
Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова,  якi  треба  приказувати
посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони  промовляються
самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда,  який  пiдкидав  до  стелi  ложку
кутi, й згадував бабусину науку:
   - Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де  вони  тiльки  ╨  на  землi,
родили...- Я це шепотiв i шепотiв.
   А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого  плеча,  як
лiтнiй лагiдний вiтер торка╨ колосся, щоб не обросилося.
   Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть  за
колiна. Я теж заходився  взуватися  у  викривленi  й  загнузданi  мотуззям
шкарбуни. Мене  зав'язувано  в  хустину,  тепло©  шапки  я  не  мав.  Брат
глузував. Я крутив головою,  не  давався,  але  бабуся  зав'язали  мене  в
хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата,  вгомонили  обох,
щоб не ворохобились i  не  шарварку-вали  (мати  сплять  мiцним  сном),  i
спровадили нас.
   Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
   Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав  картуза,  а  брат  скидав
свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
   - Не ми йдемо: Новий рiк iде!
   Нам вiдгукувано:
   - Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде!
   Тодi я починав:
   - Запряжем хмару, ви©демо на сонцi: землю орати - поля робити...
   - Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
   У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка,  просо,
мак... Хiба щастя може бути одноманiтне?
   Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли:
   - Щоб не бив град... Щоб поля не  засiвалися  кулями,  бiлим  тiлом  не
заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся.
   А завершували:
   - Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб  у  вас,  люди,
голова не болiла!
   Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не  поминувши
жодно© хати. Не  взяли  нi  пирога,  нi  копiйки:  вiдробляли  борг  перед
лихолiттям.
   Мати вже нас чекали. Стояли в  сво╨му  кожушку.  А  в  ньому  поли  так
посiчено кулями, що можна встромляти пальцi.
   - Заходьте i посiвайте, - просили.
   Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi  зда╨ться,  що  це  зерно  не
можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що  воно  нiколи  не
струпi╨.
   - Запряжемо хмару, ви©демо на сонцi: землю орати - поле робити!

   =====================================================================

        Гнат Хоткевич. Авiрон



   Уже давно нема Мо©сея...

   О, навiщо, навiщо вiн кида╨ нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами -  всi
певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий,  з
котрим говорить сам Адонай i котрий без страху  дивиться  в  лице  Господа
сил. Як дитина тiшиться коло матерi й верта╨  до  сво©х  забавок,  бо  чу╨
близько хранителя свого спокою, так Iзра©ль, бачачи  Мо©сея  серед  сонму,
ста╨ певним, спокiйним i верта╨ до сво©х справ.
   - А що, Мо©сей нiчого  не  говорив?  -  вставши  ранком,  спита╨  сусiд
сусiда.
   - Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому  той,  вибираючи  слiди
снiдання з бороди. - А що хiба?
   - Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: -  Бачив  я  вчора
його на судилищi. Ей, великий муж!..
   - О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда,  i  вони
розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне ©х нiяка пригода, а чи й стрiне,
то ╨ кому подумати й порятувати. Вiн усе зна╨, все вмi╨, бо  йому  помага╨
сам Господь.
   Так!.. Великий вiн, Мо©сей! Вданi словеса  господнi  во  уста  його,  i
премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i
мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту  й  силу  творця,  i
чуло грiм глагола  з  небес  вухо  його.  Божу  борозну  веде!  Сi╨  божий
виноград, виноград найлiпший, i нам да╨ пити з чашi благостi господньо©.
   Де ж ти тепер? Сило, нащо кида╨ш нас i  робиш  безсилими?  Вiтре,  пощо
переста╨ш обвiвати  лиця  нашi,  а  серцям  да╨ш  горiти  на  вогнi  наших
страстей? Великий пророче!.. Невже ти не зна╨ш хитання Iзра©левого i невже
не чу╨ш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата,  рiдного
брата мого Датана? О, затули вухо сво╨, Боже, на хулу ©х i не  клади  меча
помсти на безумi╨ ©х! Дай ©м  час  схаменутися,  бо  вони  схаменуться,  й
пiзнають сохраняющего путь ©х вдень i  вночi,  i  падуть  перед  тим,  хто
трима╨ ©х життя силою звука iменi свого.

   * * *

   Так говорив у душi молодий Авiрон  i  блукав  неприкаяно  серед  шатрiв
юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи  через
купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.
   Уже давно отаборився Iзра©ль тут, коло Синайсько© гори. Мiж шатрами вже
стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було  пройти.  То  була  розкiш
псiв i малих дiтей.  Вони,  i  тi  й  другi,  як  тiльки  блиснуло  сонце,
виповзали з сво©х закуткiв i починали  бабратися  в  тiм  смiттi,  шукаючи
зогни-лих останкiв ©жi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми,  пси
з  псами  або  перемiшуючися;  а  той,  хто  подужав,  з'©дав,  сопучи  та
поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж  надходив  час  обiду,
матерi, пискливо верещачи, починали бiгати  по  тих  смiтниках,  знаходили
сво©х дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь  розпатлана  юдейка,
призиваючи всi прокльони з небес, волокла  двох  дiтей,  мов  кошенят,  за
шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.
   А його нема! Нема того, хто все  велить  бути  чистими,  велить  митися
часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не  дають  собi  труда
вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же,  одхиливши  тiльки
поли. Коли ж хто пригада╨ ©м накази Мо©сея, вони тичуть тому в  руки  сво╨
начиння й кричать:
   -  Неси  сам,  коли  ти  такий  мудрий!  Нехай  несе,  нехай  несе,  не
перешкоджайте йому.
   - Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть  уночi  встати
для себе.
   I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми  хiба  зна╨мо?  Може,
завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'╨мо на нiм сво©х кущiв
вдруге".
   ...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся  до  безладу,
прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий  i  маловиразний,
ставав все яснiший i  яснiший  з  кожним  днем,  набирав  сили  й  робився
зухвалим: раби згубили господина, i душi ©х здiймали бунт.

   II

   Головнiше те, що нiхто не зна╨, коли вiн поверне.
   Як прийшов Iзра©ль сюди, до цi╨© гори, вiд  Рафiдина,  в  той  же  день
Мо©сей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно,
тому, що не було гори: все рiвна та рiвна  пустиня,  -  звiдки  ж  би  мав
говорити Бог? А тут така висока гора, - i Мо©сей був на нiй. I  говорив  з
Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзра©ля
i так казав перед ними:
   - Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую,  що  хулу
глаголять деякi вуста. А Iзра©ль, маловiрний, почина╨ прислухатися до  то©
клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I  навiть
мене, котрого милостю сво╨ю благословив Господь i покликав бути  серединою
мiж вами й собою,  навiть  мене  почина╨  дехто  вже  неохоче  слухати,  й
кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене.  I  бачать
очi мо© нещастя будучини вашо© ради маловiрства  вашого.  Бачать  очi  мо©
голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших...  Пси
будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.
   Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi  народу
свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi,
й молив його:
   "Боже! - так сказав я йому, - тисяча  лiт  -  хвилина  перед  тобою,  i
вселенна - пiщинка одна в десницi тво©й. Не бери гнiву свого на Iзра©ля, а
вiзьми ще раз слово милостi на дiтей сво©х. Прости ©м  грiхи  й  не  остав
тут, серед цi╨© велико©, страшно©, ненажерливо© пустинi".
   I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю
й тако глаголи до синiв Iзра©левих. Бачили  ви,  що  зробив  я  ╨гиптянам?
Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих,  i  вiв  пустинею  аж  до
мiсця цього? Чому ж не переповня╨ться серце ваше страхом перед силою мо╨ю,
i чому ви не слуха╨те пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзра©лю!..
Велика довготерпеливiсть моя, i милостi мо©й нема╨ границь. Але й гнiв мiй
без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це  даю  вам  закон!  I
коли слухом послуха╨те гласа  мого  й  святинею  збережете  заповiдь  мою,
будете людьми мо©ми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що  тече  медом  i
молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд  ноги  вашi  всякого
ворога, моя-бо ╨сть земля i все, що на нiй. А як  i  тепер  не  послуха╨те
останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю
пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з  мiсця  й
накрию вас, а небо поверну в поломiнь i  в  поплавлений  метал.  Хто  смi╨
стати проти мене?!"
   I перелякалася вся старшина й усi  поважнi  люди  Iзра©ля,  й  прирекли
одноголосно за себе, й за родини сво©, й за роди сво©: "Все сотворимо,  що
пророче Господь, i послуха╨мо всякого  слова  його.  Так  i  скажи  Боговi
сво╨му й нашому..."
   I знову пiшов Мо©сей на гору - донести  Господовi  слова  й  приречення
людей його. I знову, щасливий, бачив Бога,  й  узяв  вiд  нього  закон,  i
зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике  очищення,  щоб  вимили  люди
одiж свою й тiло сво╨ i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб  три  днi  не
входили до жiнок сво©х. А на третiй день щоб пiднявся Iзра©ль рано, i,  не
вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi  довкола:
прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi сво©й.
   I як живо пам'ята╨ Авiрон той трепет, з яким рушив  вiн  з  батьком,  i
родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзра©льським до  свято©  й  страшно©
гори. Стали далеко, бо не велiв Мо©сей не то зiходити на  гору,  а  навiть
торкнутися ©© чим-небудь.
   - Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я  знов  iду  на  гору,
назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто  не  йшов  за  мною,  навiть  i  не
торкнувся  гори,  бо  iнакше  -  смертiю  вмре,  каменем   поб'╨ться   або
устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з  скота  що  -  все
одно: не буде живий.
   I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне  за  одним:  чи  не
виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким,  на
його думку, вже почина╨ться гора.
   Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну
спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що  здавалося,  якби
крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i  лише  гора,  свята
гора повилася тайною: верх ©© був закритий чорною-чорною хмарою диму, -  i
так чудно й страшно було дивитися на чорну  хмару  серед  яскраво  рожевих
тонiв пустинi.
   Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися,  чекаючи  великих  божих
слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах;  жiнки  й  старi  дiди,
опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови  догори  й  моргаючи
сльозавими очима;  крiпкi  мужi,  непохитно  уставивши  голови,  наморщили
брови, лише зрiдка хiба хто  погладить  чорну  кучеряву  бороду;  жiнки  з
страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за  дiтьми,  -  як  би
вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя
гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а  тримали
©х за руки або загортали в полу сво╨© одежi.  I  лише  чийсь  песик  нараз
вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю.
   - Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом.
   - Чий то?
   - А я знаю?
   - Вiн умре.
   - Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес.
   I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув
на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на
камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й непри╨мно завив.
   I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий  камiнь  i  вдарив  пса
коло вуха. Заскигливши, пес  почав  крутитися  на  одному  мiсцi,  а  кров
бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок,  а  ще
потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними  зубами.  Але  про
нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
   Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати  всю
гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове  голосiння  труб,  мов
тисячу ©х було сховано в хмарi i трубили в  них  велетнi.  Страх  обгорнув
серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе  дiтей
сво©х, а в далекому таборi завили прив'язанi пси.
   I побачили всi, що бiжить Мо©сей  з  гори,  й  кричить  щось,  i  маха╨
руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг  вiн,  мов  молоденький
парубок, а довге сиве волосся маяло  й  якусь  авреолю  творило  над  його
головою.
   - Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли  люди,  бо  з-за  грому  й
звуку труб годi було щось розiбрати.
   - Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi.
   - Нас зове перед лице Бога!
   - Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
   - Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати.
   - Не може  чоловiк  винести  погляду  очей  господнiх,  i  сяйво  вiнця
ослiпля╨ смертного.
   I  ще  страшнiше  заревли  труби  й  загрихотiв  грiм.  Слава  ведущего
предстала перед Iзра©лем, i  сила  Сильного  показалася  яво.  I  закричав
нарiд:
   - Не йдемо! Ти, Мо©сею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори  ти
з ним, а ми з тобою.
   I затихли громи й труби, i почав кричати Мо©сей перед товпою:
   - Великий ╨сть Господь Бог Iзра©ля! Бачили страх його? Чули  глас  труб
небесних? Але бiйтеся вчути голос  вишнього  самого!  Бiйтеся!  Бiйтеся!..
Бiйтеся!..
   I ревнули знову громи й труби. Мо©сей  побiг  знов  на  гору,  а  люди,
переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори
i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
   I всi бачили, як Мо©сей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори,  i
всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Мо©сей, i його
голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби  -  це  Господь  закрива╨
мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ сво©х, але  разом  з
страхом чули радiсть: кожному  при╨мно  було  знати,  що  його  Бог  такий
сильний, такий могутнiй.

   III

   А як повернувся Мо©сей з гори, то принiс з собою закон Господа.  Ранiше
ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi
слова:
   "Не зробiть собi богiв срiбних i  богiв  золотих  не  зробiть  собi,  а
складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше.
   Хто б'╨ отця свого або матiр свою - смертiю  вмре.  Хто  злословить  на
отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре.
   I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець  ©©
поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку,  язва  за
язву, вред за вред.
   I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема  в  тiм  убивства.  Коли  ж
сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його...
   Не озлобiть пришельця i не образiть його, зна╨те-бо душу  його  -  самi
були пришельцями в землi ╙гипту. I вдову  й  сироту  не  озлобiть,  бо  як
образите ©х i вони, застогнавши, возопiють до мене, -  слухом  почую  глас
©х, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi  вдовами
i дiти вашi сиротами.
   Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд  ©©,  а  в  сьоме  лiто  дай  ©й
спочивок. Тако сотвори й винограду тво╨му i маслинам тво©м".
   I багато ще всяких мудрих i  святих  слiв.  А  накiнцi  говорив  устами
Мо©сея Господь: "Слухай, Iзра©лю! Це посилаю аз ангела  мого  перед  лицем
тво©м, - да збереже шлях твiй i введе  в  землю,  що  приготовив  я  тобi.
Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо  мо╨  на  нiм.  I  коли  слухом
послуха╨ш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв
тво©х i супротивлюся супротивникам тво©м. I благословлю хлiб твiй, i  вино
тво╨, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв тво©х збiльшу.
I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг.  I
положу предiли тво© вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до
велико© рiки ╙фрату i передам в руцi тво© сидящих там, да не змiша╨шся  ти
з ними й не послужиш богам ©х".
   I написав всi тi слова  божi  Мо©сей  у  велику  книгу  i  заповiв,  що
вiдчита╨ ©х привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось  убачать,
що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися.
   Мо©сей велiв зробити перед горою великий  кам'яний  вiвтар,  а  довкола
нього - ще дванадцать менших,  числом  колiн  Iзра©левих.  Вiвтарi  мусiла
поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухо© трави, хмизу,
кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити
жертву Боговi.
   Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити сво©х рук до свято©  працi,
що в призначених для божо© жертви вiвтарях буде i його  камiнь.  I  камiнь
Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн
подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження  й
був увесь мокрий вiд поту.
   Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзира╨  за  ©х
роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за  одним,  але
Авiрон засоромив ©х, сказавши:
   - Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою.  Це  ж
вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг  пiдiйметься  дим  з
опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий?
   Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за  роботу,  -  i  дванадцять
кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай.  Коло
кожного з них по обох боках  лежали  великi  купи  сухого  опалу,  а  коло
головного вiвтаря були його цiлi гори.
   Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим  пiвколом  оточили
мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв,  хто  мовчав,  хто  балакав,  але  всi
поглядали на кущу Мо©сея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ©©
було звiдусюди. Коло не© великою купою згромадилися всi сiмдесят  старiших
Iзра©ля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
   От заворушилися коло кущi Мо©сея - певно, вийшов  вiн.  Так  i  ╨!  Вiн
вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе  книгу  слiв  ╙гови.  Вiд
певностi душевно© не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг  назустрiч
Мо©сею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб  вiдкинути  камiнь  з
дороги його. Вiн так любив його зараз,  так  безконечно  любив!..  I  бiг,
скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспоко©тися.
   Поважно й розмiрене йде Мо©сей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити
до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог.
   - То шкода, що  божi  слова  вiдданi  на  папiрус,  -  говорив  один  з
семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi сво© заповiдi
на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i  не  мiдь.
Те б уже було на сотнi лiт.
   Мо©сея, зда╨ться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить,
але, може, то так лише здалося, бо не рухнув  нi  м'язню  i  нi  звука  не
почулося у вiдповiдь. Старшини,  бачачи,  що  зав'язати  розмови  нiяк  не
можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i  Мо©сей.  Та  й
крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
   От  i  вiвтарi.  Широко  всюди  розступався  нарiд,  пропускаючи  свого
пророка. Мо©сей пiдiйшов до головного  жертовника  i,  упавши  на  колiна,
почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти  слова  його  молитви,  але,
очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда
справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з сво╨ю жiнкою й дiтьми стояв
на ногах, тодi як всi люди впали  на  колiна,  i  голосно  реготав  з  то©
нiсенiтницi, яка виходила з слiв Мо©сейово©  молитви,  перейшовши  стiльки
тисяч  ротiв.  Авiрон  мимоволi  все  те  мусiв  слухати,  бо  не  вдалося
протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз  же  по  них
нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково
опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн
щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм  увесь  релiгiйний
настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настро©тися - вже  не
мiг.
   Та й справдi це було трудно.  Сонце  страшно  пекло  голову,  а  гостре
камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Мо©сея, щось  вiдбувалося;
може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi
чути, - i  поки  та  святiсть  доходила  сюди,  минаючи  тисячi  спiтнiлих
людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв,  то  з  не©
вже нiчогiсiнько  не  зоставалося,  i  вона  тут  була  вже  байдужiстю  й
обов'язком, от як i це клячання.
   I Авiрон почав розглядатися по товпi,  i  замiсть  молитви  всякi  iншi
думки почали ворушитися в нього в головi. Он  сто©ть  на  колiнах  товстий
I╨лi©л, зложивши руки на пузi; сонно примружилися  його  маленькi  свинячi
очка й шукають на землi найменш освiтленого  предмета,  щоби  спочити  вiд
гострих променiв сонця. Хоч вiн i сто©ть в  молитовнiй  позi,  але  одразу
видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть  зна╨  де  -  в  ╙гиптi.
I╨лi©л був там десятником над сво©ми  ж  земляками,  сам  не  потрi  бував
робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим,  що  рiзав  людям
скотину, з яко© брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав  потiм  хоч
сво©м, хоч ╨гиптянам. I дуже  не  хотiлося  йому  кидати  ╙гипту;  так  не
хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти  волi  цiлого  народу  -
треба було йти. I вiн  пiшов,  але  думка  його  не  переста╨  критикувати
Мо©сея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I
тепер при кожному жартi пiдсмiху╨ться вiн масними сво©ми губами й притаку╨
ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало
в нього смiливостi.
   А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в не©, що вона
вже вигляда╨ старою, ©й нема╨ навiть часу молитися нiколи:  то  шити  вона
повинна щось на дiтей, то знов ще  одного  родити.  Та  вона  якось  i  не
бо©ться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i  тепер
мусить бачити, що я зовсiм не маю часу  на  молитву".  I,  зда╨ться,  вона
права: дiти ©© - молитва ©©.
   А тепер от сто©ть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто
вiдпочива╨, бо вона не сто©ть власне, а сiла, прикривши ноги. ©й так рiдко
доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
   А де ж Асха?
   Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей  на  свiтi?  Де  вона
сто©ть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ©© впрост до вуха господня?
О, як хотiв би Авiрон стати поруч не© на колiна, i як молився б вiн  тодi,
дивлячись хоч на тiнь ©©!..
   I вiд то© згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув  вiн
i Корея, i бiль сво©х колiн, i так молився в душi:
   "Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ©©. Я буду  вставати
до схiд сонця, щоб принести води вмити ©й ноги, i  пiзно  вночi  лягатиму,
щоб зробити за не© вечiрню роботу. В свято i в  будень  умащу  найдорожчим
╨ле╨м волосся ©©, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на  нозi
©©. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю  перед
тобою з стад сво©х. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж  ма╨ш  силу  промовити  до
серця батька ©© i ма╨ш руку преклонити хотiння його..."
   I  пiсля  цi╨©  молитви  так  захотiлося  йому  бачити  Асху,  що  вiн,
скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов
шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася  вже
жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн,  але
стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав  Авiрон  усiх
сво©х, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
   Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже
безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь.  Датан,  заховуючи
зверхню побожнiсть, все ж  знаходив  хвилину,  щоб  шепнути  братовi  щось
у©дливе, саркастичне.
   - Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Мо©сей; нiякого Бога
вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi,  так
це просто забрав вiн з собою 40 душ сво©х прихвоснiв з колiна Левi©на та й
велiв ©м дуднити з хмари.
   - Мовчи... Прошу тебе, мовчи,  -  тихо  говорив  Авiрон  братовi.  Йому
боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А  крiм
того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв ©х. Йому  так  добре
було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто
не хотiлося виходити з того  запашного  саду  на  повний  куряви  й  смiху
життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому да╨ш руку -  вiн  хоче
серце, йому да╨ш день - вiн хоче життя.
   Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею  понiсся
стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
   - Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо пита╨ Авiрон.
   - Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому
   Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив  рота
та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов  i
почав проштовхуватися наперед.
   Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця
на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався  до  переднiх  рядiв,
вiн побачив, що люди  всi  були  забризканi  кров'ю.  Мов  вишкiрялися  цi
яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око  в  слiпучому
сяйвi сонця.
   - Що тут було? - розпитував Авiрон
   - А ти де був хiба?
   - Я був тут, лише стояв далеко...
   - Ну, була жертва, ну?
   - А чому кров на людях?
   Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього  рукою.  Нарештi
знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як  вiдбувалася
жертва, як половину кровi Мо©сей вилив  на  вiвтар,  а  половиною  окропив
людей, говорячи: "Це  кров  завiту,  що  завiща╨  його  Господь  вам  всiх
словесах сво©х..."
   - А де ж вiн сам? Де Мо©сей?
   - Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят  старiших
наших i повiв ©х на гору показати мiсце, де  стояли  ноги  самого  Господа
Бога.
   - Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. -  А  то  хiба
нi? - питала вона знов, хоч ©й нiхто не суперечив. - Як знати? Може  вийти
вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
   - Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у  ╙гиптi,  як
вирвався Апiс. Може, ви гада╨те, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
   I жiнки почали пригадувати всяке  страхiття,  але  Авiрон  ©х  не  чув:
гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що  пiшли  дивитися  на  мiсце  ╨днання
Господа з землею. О, якби Авiрон мiг  бути  там!  Вiн  облив  би  сльозами
кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того  й  не  боронив  би
скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i  пити
без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.."
   I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано,  як  спатиме  ще  ввесь
сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те.  Його  легко
пiзнати: воно, певно,  свiтиться,  як  сонце,  i  довкола  нього  розцвiли
неземнi квiтки, а все живе, що ╨ на горi, сто©ть i  дивиться  й  говорить:
"Вiн був тут, вiн, Адонай..."
   Але потiм хлопець згадав, що Мо©сей не велiв наближатися  до  гори  пiд
страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде  ще  тримати  Господь  те
мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим  вогнем  i  повелить
вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi,
нi!.. треба перестати навiть думати...
   I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки  прожив,
а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся  ранiш  сюди?
Може б, вiн тодi попросив гарненько Мо©сея, - i святий пророк  взяв  би  i
його разом з тими сiмдесятьма.
   А довкола гудiв  юдейський  табiр.  Люди  зрадiли,  що  вже  скiнчилася
молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками,
i нагороджували себе за довге стояння на колiнах.  Балачки  були  палкi  й
велися   на   сотнi   тем:   кожному   хотiлося   щось    сказати.    Однi
судили-пересуджували  сусiдiв;  другi  висказували  сумнiв,  чи  вернуться
старшини живими, чи не ослiпнуть бодай;  третi  обмiнювалися  гадками  про
сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий  юдей  з  рудою  бородою  рiзко
говорив:
   - Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в  нас  i  без  того
дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та
й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам  з  дiтьми  його  з'©в,
того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'©дять його жерцi  та
прислужники. А ти за те, що годував, що  берiг,  що  напасав,  -  не  ма╨ш
навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго?
   - Грiх так говорити, - остерiгав другий. -  Грiх  i  сором.  То  Боговi
жертви, не людям.
   - Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого
iншого? Бо левiти м'ясце люблять.
   - Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I
хоч те подумав би ти сво╨ю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на
таке число слуг божих?
   Так  обiзвався  один  левiт,  що  не  знати  звiдки  опинився  поблизу.
Останнiми часами ©х взагалi чомусь всюди стало повно: де  зiбралася  купка
людей, де зав'язалася яка-будь  балачка,  -  дивись,  уже  левiт  поблизу,
сто©ть, слуха╨, вв'язу╨ться в бесiду. Але ©х обов'язок  служительства  був
такий ще новий, що люди забували про нього i вважали ©х  от  за  таких  же
самiсiньких,  як  i  всi  юде©:  один  був  з  колiна  Юдиного,  другi   -
Iсахарового, а цi з Левi©ного, - от i все.
   Але тепер рудий юдей чомусь  надзвичайно  вороже  глянув  на  левiта  й
буркнув:
   - Пiди донеси Мо©сею...
   - Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, ма╨ш
кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
   I, замкнувшися в рiвнодушну  неприступнiсть,  вiдiйшов  левiт  геть  та
наблизився до друго© купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий
юдей критикував простоту Мо©сейових жертв i взагалi обряду:
   - Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi  взяли
барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо  з  ©ли;  завтра  знов
взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили,  а  дещо
з'©ли. I  все  те  вiдбува╨ться  тут  же,  на  очах  у  всiх,  без  усяко©
урочистостi, без усяко© та©ни. Ну, що то за обряд? Я люблю  так  молитися,
щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було  на  що  подивитися,  було
чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться  iнакше,  i  думки  його  стають
якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язу╨ться до Бога. Он у ╨гиптян! Як можна
порiвняти навiть з нами? Якi в них храми,  ай-ай-ай!..  Цiлий  день  можеш
ходити в них i заблудити  серед  тисячi-тисяч  колон.  А  туди,  де  жерцi
роблять сво╨ дiло, хiба можеш  ти  не  то  дiстатися,  а  навiть  глянути,
глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто  б  посмiв!  Так
враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в  золотi,  а
опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а  музика,  а  спiв  -
iгi-гi!.. От тут почина╨ чоловiк  молитися  так,  що  аж  шкура  на  ньому
трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе!  -  i  вiн  аж  губи
вивернув вiд погорди.
   - Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у ╨гиптян? Таж ми сьогоднi
тут, а завтра де?
   - А я хiба кажу... доконче  такий?  Хiба  я  так  от,  точнiсiнько  так
сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть  Бога,  щоб  я  його
бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то  хiба  я  бачив  свого
Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
   Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками.
   - Мо©сей бачив, - несмiло вiдповiв хтось.
   - Мо©сей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того,  що
бачив Мо©сей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... -
тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх сво©ми лисячими очками, але  зараз
же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо
чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? ╙ такi, що  й
не вiрять.
   - I ти з ними, - сказав  хтось,  не  знати  хто,  з  гурту.  Чорненький
перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто
не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося,  i
зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися,  й  пильно
дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити тако© бесiди далi,  i
всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
   Тим  часом  сонце  вже  не  на  жарт  почало  припiкати.  Люди   почали
непоко©тися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi:
кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то
там якась мати,  голосно  кричачи,  мовби  приходила  остання  ©©  година,
задирала сорочку дитинi  й  давала  кiлька  голосних  ляпанцiв;  а  друга,
молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом,
трiшки вбiк та закриваючи сво╨ю одежею, совала ©жу до рота  та  наказувала
швидше ©сти. Але дитина, на©вшися, починала хвалитися перед товаришами, тi
прибiгали до сво©х матiнок i сипали, як з  мiшка,  рiзними  докорами:  всi
©дять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки  ми...  i  т.  д.  I  мiж
матерями повставала суперечка: одна починала  докоряти  другiй  грiхом  та
лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! -
i не подумала навiть ©сти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з
дiтей навiть Бог не  пита╨  суворо,  бо  вони  ж  такi  дурнi.  Хiба  вони
розумiють, що таке пiст?
   I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й
захопленi були релiгiйним екстазом,  -  навiть  у  них  все  вже  випарило
пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важко© конечностi. I  тому  можна
собi уявити, якi  радi  були  всi,  коли  нараз  побачили  громадку  сво©х
ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися,  забули  й  про
спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до  того  мiсця,  де  мали
зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi
от за хвилину перед тим  бачили  мiсце  стiп  господнiх  i,  може,  навiть
торкалися його устами.
   А купка старих дiдiв, iз Мо©се╨м на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в
урочистому настрою i,  оточена  радiсним,  ляскаючим  в  долонi  Iзра©лем,
вiдповiдала на запити.  Всi  були  цiлi,  нiчим  не  ушкодженi,  анi  одна
волосина навiть не впала з голови; лише очi  ©х  горiли  вiд  внутрiшнього
щастя, а уста самi говорили, прибираючи  якнайлiпшi,  якнайдорожчi  слова.
Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i  чув  усе,  вiд  слова  до
слова.
   Захоплення було повне! Старi люди  бачили  таке,  якого  не  доводилося
нiкому з них бачити за все життя.
   Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь  сафiр
- лише де-де? Хiба бува╨ коли камiнь сафiр такий  ясний,  такий  сяйливий,
такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь  небесна?..  Нi,
це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi!
   А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як
гнiв божий,' i Мо©сей каже, що так було б з усяким, хто  наблизився  б  до
мiсця того без божого позволения.  О  славен  Господь!  I  славен  Мо©сей,
великий пророк наш! Вiн ╨диний, що може говорити з  Богом  -  i  зостатися
живим!
   А Мо©сей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише  очi...
горiли таким  вогнем  задоволення  влади,  що,  справдi,  цей  пророк  сам
здавався Богом.
   I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ сво©х, i ©ли, i пили,  i
славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Мо©сея.

   IV

   А потiм уже сталося це...
   Знов пiшов на гору Мо©сей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса,  сина
Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на  горi,
коли його ждати; лише поставив на сво╨ мiсце Арона i пiшов.
   I всi бачили, як вiн увiйшов у  темну  хмару,  що  все  ще  стояла  над
вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того,  як  ватажок  одходить
собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв.
   Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Мо©сея не було. Чим це можна  було
пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може,  навiть  занадто
багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово,  про
котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як  снiжна
куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепоко©вся нарiд i
повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i  перший  запит
був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в  сво©
посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ©©, що дома нема анi крапельки, -
i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по  воду
якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що  ще  й  там,  у
другiм кiнцi стану, говорять  люди.  I  пiсля  кожно©  з  тих  ранiшнiх  i
вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався  по  сонму,  заплутуючи
навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi  душi.  Мов  ту
воду, що приносили женщини, вливали вони  разом  з  усiма  сво©ми  свiжими
вiстками  у  камiнь  вiри  мужiв,  -  i  щiлина  сумнiву   росла,   росла,
розтрiскувала камiнь на порох.
   I от почали вже непоко©тися мужi. ©х недовiр'я i сумнiв  не  були  такi
рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день  вiд  одних  ворiт
стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там,
як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких
розма©тих, строкатих  барв,  але,  раз  зародившися,  вже  не  переставали
невпинно рости, мов добре годований  бик.  I  вечiрня  бесiда  мужiв  була
похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп,  але  ©х  проганяли,  бо
невелика при╨мнiсть мужевi пописуватися розумом сво©м  перед  жiнкою.  Але
жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо  кожна  з  них
була певна, що про все довiда╨ться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще  вночi,
а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола,  вмiшувалися  в  розмову,  не
даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
   Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Мо©се©в? Хiба  можна  думати,
що вiн того нiчого не бачить, не чу╨?  Та  як  же  вiн  позволя╨  ширитися
неспокою промiж людьми? Невже  вiн  не  зна╨,  що  з  того  насiння  завше
вироста╨ гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але  що  вiн  може?
Та, зрештою, хто його буде слухати?  Коли  вiдходить  могутнiй  ватажок  i
ставить на сво╨ мiсце заступника - всi зараз же  починають  порiвнювати  й
переконуються, що заступник зовсiм не нагаду╨ ватажка, бо i  взагалi  його
нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi  лiнь
i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
   Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi,  бо  Арон  був  м  який,
добросердий i ласкавий чоловiк, але  безхарактерний  i  безвiльний.  I  чи
таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзра©ля, що  з
Богом самим боровся й не раз вже,  не  два  топтав  заповiдь  його.  Перед
Мо©се╨м тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив,  то
вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у  голову  не
приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i  той  нiколи  не
посмiв опертися одверто;  висмiював  у  затишку,  критикував,  але  все  ж
виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi  стояли?  Так  це
тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн  там,  коло  Мо©сея,  -
колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
   А Арон?.. Сумно було  дивитися  на  його  "верховний  суд".  До  Мо©сея
приходили в трепетi, блiдi; говорили мало  i  лише  до  справи;  той,  хто
брехав, - мимоволi запинався, збивався, i  одразу  всiм  було  видно,  хто
правий, а хто нi. А коли по хвилi  намислу  вирiкав  Мо©сей  свiй  суд,  з
глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би  який
вiн був. Перед  Ароном  же  ставали,  як  перед  усяким  iншим  старшиною:
кричали, сварилися, навiть  билися  перед  ним.  Один  кленеться  страшною
клятвою, що вiн правий, а  винен  другий;  другий  ще  страшнiшою  клятвою
клянеться, говорячи те ж саме. Арон слуха╨ ©х, несмiло пробу╨ втихомирити,
а коли нарештi той гвалт скiнчиться й почина╨ться суд,  Арон  мов  бо©ться
образити й того, й другого позовника, мовби хоче  виправдати  ©х  обох,  а
вирок придума╨ постановити такий, що нi та, нi друга  сторона  не  бувають
вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
   А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову  пiд  натиском  сво©х
обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися  злочинним  якимсь
розумом вигадана звiстка, що Мо©сей давно вмер,  пропав  там  на  горi,  а
значить, увесь сонм, тисячi людей,  жiнок,  дiтей,  зосталися  тут,  серед
пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от  тепер  тiльки
всiм ясно стало, що за безумство був ©х похiд i що за сила була Мо©сей. Та
це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй  пустинi,  умiючи
видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи  ж  вiн  зна╨
дорогу до то© невiдомо© Обiтовано© Землi,  чи  також  iде  навмання,  куди
трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а  по  яких  же
признаках пiзна╨ Iзра©ль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Мо©сей  скаже:
"Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I  то  ма╨
так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
   Словом - не було  сумнiвiв.  На  мiцнiй  горi,  на  грудях  Мо©сейових,
побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от  тепер,  як  захиталася
пiдвалина, як... як, може, щезла навiть  вона  з  лиця  землi,  -  всi  тi
сумнiви виринули. I виринули одразу,  цiлою  масою,  -  i  спокiй  пропав.
Тисячi питань заворушили мозок Iзра©ля, непевнiсть звила гнiздо  в  грудях
його й вивела пташат, iм'я котрим -  страх.  I  цi  почварнi  нiчнi  птицi
розлетiлися сонмом, прилетiли до кожно© кущi, збентежили спокiй домашнього
вогню. Шум крил ©х наповняв увесь простiр табору Iзра©левого й  мiшався  з
гомоном стривожених, очманiлих людей.
   - А ти гада╨ш, Мо©сей - хто? Може, ти дума╨ш, що в жилах його  не  тече
кров i що тiло його не бо©ться вiспи?
   - Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i  так  само  може
вмерти кожно© хвилини.
   - А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго
шукали всi очима, хто це  сказав,  але  нiколи  не  могли  знайти,  бо  це
говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того  невидимого  завше  ставало
страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку
жахiв,  люди  вже  боялися  навiть  звернути  з  не©   й   починали   собi
намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди,  що  могли  зустрiнути  Мо©сея
там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
   - Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити...
   - То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть
зрадiвши.
   - Аякже! От я тобi скажу, що знав я у ╙гиптi одного  чужоземця,  котрий
умiв говорити з львами пустинi. I нiколи ©х не боявся, ходив на  мiсце  ©х
©жi, котру видирав ©м навiть з рота, спав з ними в ©х логовах. Але  що  ж?
Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн
знав, вiн забув одне, маленьке...
   - Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись  упасти  з
нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
   Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло  мов  ще  бiльше
дратувало умисли людей, велiло  ©м  наближатися  до  краю  пропастi.  Люди
починали говорити про найстрашнiшi речi, - i  те,  що  вони  говорили  про
найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало ©м  боязко©  смiливостi,  робило  ©х
зухвалими, велiло ©м ще свавiльнiше сягати навiть на покров  божо©  тайни,
кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов  дивилися  на  захiд,
чули,  що  от  скоро,  зараз  навiть,  настане  нiч,  розмови  стануть  ще
страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
   - Чому всi люди бачать сво©х богiв? - умисно  голосно  говорила  висока
юдейка. У не© був  великий  рот,  i  це  показувало  на  сильний,  рiшучий
характер. - Чому всi люди бачили сво©х богiв, а лише ми - нi?  -  ще  вище
пiдiймала вона голос, а волосся вибилося  з-пiд  покривала  й  незграбними
космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на сво©м вiку й  знаю,  що
всi люди повиннi мати сво©х богiв, i мають ©х.  I  кажуть  нам,  що  й  ми
ма╨мо, - але де ж? Де ж вiн ╨? Покажiть менi його?  Я  бачила  Озiрiса,  я
бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним ©© покровом, але  я  нiколи  не
бачила ╙гови. Нам говорить Мо©сей, що нiби вiн бачив...
   - Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось.
   - Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз!
   - Не мiг ти того чути,  бо  вiн  того  не  говорив  нiколи.  Починалася
суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його
вiд страшно© теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був  в  силi
сказати напевне: чи таки говорив Мо©сей, що бачив Бога, чи нi.
   - Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
   - А де вiн сам, той, що бачив?
   - Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням...
   А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
   - Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
   - Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котро© ми не зна╨мо.
   О, навiщо ми послухали його i вийшли з ╙гипту? Чи не лiпше було  робити
на ╨гиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де  надiя
наша? Ми не зна╨мо, що будемо ©сти завтра. В ╙гиптi  ми  гiрко  працювали,
але сидiли над казанами, повними  м'яса,  i  хлiбiв  ©ли  досхочу,  а  тут
голодна смерть погрожу╨ нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер
там десь, - i Бог його покинув нас. I не ма╨мо ми тепер Бога, i нема  кому
вести нас. Чому всi люди мають Бога,  лиш  у  нас  не  було  його  нiколи?
Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а  ми
послi ду╨мо за ним!
   I даремне  розважнiшi,  богобоязливiшi  силкувалися  заспоко©ти  нарiд,
погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей  напав  якийсь  жах.
Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею  й  хапалися  за  гостре
камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи
©х, i гомiн ©х вражав неспоко╨м, i болючий був плач ©х  жiнок.  Здавалося:
не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють,  бо
все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не  заспокоювала.
Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов  наставав  день  ще  гарячiший,  ще
тривожнiший; сонце розпалювало серця...
   А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо  товкся
один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Мо©сейова! Падала  вiра!
Руйнувався божий чертог!
   - Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки  й
поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить  з
вершини. Знайти там Мо©сея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн,
будiвничий, i знову скрiпив сво©м  словом  свавiльнi  одиницi.  Уже  знову
пiднявся Iзра©ль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив.
I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти ╨диний
можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
   Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Мо©сей,
коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не  спалила  б
гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
   I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик сво╨© душi.

   V

   А одного дня мов пiрвало що людей.
   Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не  змовляючися  й
не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря  криками,
сунули до кущi Ароново©. Рухи ©х були дикi, i обличчя  ©х  були  обличчями
тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком сво©м i поблисками очей хотiли
вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних
словах.
   I йшла товпа, i  росла  по  дорозi;  жiнки  й  дiти  вибiгали  наперед.
Найпри╨мнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну
куряву, що нiчого не було видно,  пiдхоплювали  уривки  розмов  старших  i
вигукували ©х потiм, як необорнi  iстини;  а  дорослi,  чуючи  сво©  думки
повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що  й  справдi
сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi.
   От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи  до  якогось
шалу, до потреби кричати. Заступник  Мо©сея  вийшов  блiдий,  тремтячи,  i
довго не мiг сказати нi слова за шумом  товпи.  I  лиш  як  вона  затихла,
сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те  сказав  би
Мо©сей!..
   - Чого хоче вiд мене Iзра©ль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його
тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
   Диким покриком вiдповiла пан-товпа,  святкуючи  свою  силу  й  смирення
ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
   I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед
i сказали бажання народу,  але  нiчого  не  помагало  -  говорили  всi.  I
вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в
ухо:
   - Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо  мати  Бога,  як  i  всi
люди.
   А другi ще голоснiше кричали:
   - Де твiй Мо©сей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам  про
якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на  шмаття  й  кров'ю
його напо©ли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх  богiв,  i
вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
   - Та вiн уже здох, той Мо©сей, там десь на горi,  -  кричали  третi.  -
Хiба ми не зна╨мо?
   - Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе  самого  вб'╨мо
замiсть брата.
   I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже  в  душi  почав  сумнiватися  -
може, й справдi погинув Мо©сей? От уже скоро пiвтора  мiсяця  добiга╨,  як
вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе  на  чолi  цього
дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними  зроблю,  з
цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це
тяжке становисько..."
   I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати  важке  берло
влади над iзра©льським народом, аби було кому взяти його. От i тепер:  вiн
i не пробував навiть обстоювати  за  законом,  братом  поставленим,  i  не
потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що  нiчого  з  того  не  вийде.  А
тiльки просив жiнок, щоб дали сво© сережки, й перснi, й всякi iншi  золотi
прикраси на Бога: на©вний дiд гадав, що  жаль  стане  жiнкам  iзра©льським
сво©х дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на сво©х
чоловiкiв.
   Але не вмiв оцiнювати Арон  того,  що  назива╨ться  запалом  людей.  Як
тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе  жiнки  все,  що
було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й сво©  нашийники,  i
нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при  собi
золота, побiгли по кущах, витягали з схованок сво╨  добро;  i  не  минуло,
може, двох годин, як перед кущею Арона  наскидалася  велика  купа  рiзного
золота.
   I побачив Арон рiшучiсть Iзра©ля й  смiлiсть,  з  якою  поривав  вiн  з
Мо©сейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що  от,  мовляв,
треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi  порошки
й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може  собi  дехто
уявля╨.  Але  товпа  випхала  наперед  старого  й  славнозвiсного  майстра
Веселi©ла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
   - Цей зробить скоро!
   - Ого! Ще й як!.. До нього навiть ╨гиптяни  вдавалися,  коли  ©м  треба
було лити ©х богiв.
   - Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмi╨ш!
   Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi  згоду,  i  лише  пiсля
того, як завiрив сво©м словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде
готовий, люди заспоко©лися й розiйшлися з пiснями та  криками  радостi  по
кущах.
   - От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
   - Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти!
   - Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до ╙гипту: тепер ╨гиптяни стратили
нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
   ...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий  день  надвечiр
Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзра©ль  носив  дрова,
жарко палив у печах, i скорiше  енергi╨ю  народа,  нiж  умiнням  майстрiв,
повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть,  i  розбили
форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i  був  такий  гарячий,  що
одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi  губи
i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з не©  вдоволеним  смiхом
осягших i радiли, що такий сердитий ©х Бог.
   - От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз ╙гипту,  а  не
Мо©сей!
   - Так, так, - кивали головами старi юде©, - Бог повинен  бути  тельцем,
бо це найблагороднiша тварина.
   - А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо  що  таке  чоловiк
без баранiв i овець?
   I взяли великий-великий камiнь iз свято©  гори,  котро©  нiхто  вже  не
боявся, бодай внизу, i поставили високо на  пригорку;  Ароновi  ж  звелiли
зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння.
I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й  розiйшлися,
радуючися, по кущах сво©х.
   А тi, що зосталися вiрними  заповiтам  Мо©сея,  не  виходили  навiть  з
шатрiв; було то колiно Левi©но i деякi роди з других колiн.

   VI

   I був уже сороковий день.
   Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того  часу,  як  хмара
покрила сво╨ю чорнотою Мо©сея на верху гори Синай.  О,  якби  знали  люди,
навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму  людей,  що  власне
сьогоднi прийде Мо©сей, - не було б тельця, не було б  грiха  перед  Богом
невидимим, i не було б велико© немилостиво© кари його. Але нiхто  того  не
знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога.  Жiнки
були убранi в усе найдорожче сво╨, обличчя мужчин сяли радiстю, i  волосся
дiтей було добре умащене.
   Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Мо©сей, - i  людям  при╨мно
було, що от ©х ритуал вiдправля╨ться не перед  порожнiм  мiсцем,  а  перед
справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари  за  це.  ©х
душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Мо©сей iменем  свого
невидимого Бога й та╨мнiстю обличчя його. I ©х радiсть була  справжня,  ©х
веселощi непiдробленi, ©х пiсня свобiдна: всiм серцем вони  вiдчували,  що
дiйсно кланяються сво╨му Боговi, котрому  нащадки  ©х  будуть  служити  до
кiнця вiкiв.
   I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i  почали  швидко  крутитися
довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж  кричали  собi
якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в сво© казани, i трубили в
труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов  знову
проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди  кричать  сво©м
передсмертним  криком.  А  як  дiйшов  уже  шал  найвищого  напруження,  i
завертiлися  всi,  як  безумнi,  i  крик  перейшов  уже  в  звiряче  якесь
нерозумiле виття, - нараз...
   Щось сталося з товпою.
   Ще один крик, але ╨динодушний, мов з одних  грудей,  мов  пустиня  сама
крикнула, перервав дику оргiю. Люди  всi  впали  навколiшки,  i  очi  всiх
обернулися в одне мiсце... З гори сходив Мо©сей.
   Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов  свiтло
сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзра©ля i  побiг  з  гори,  як
молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу -
i став перед тельцем...
   I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а  потiм  закляв  страшним
прокляттям, пiдняв сво╨ тесане камiння догори й ударив ним з усi╨© сили об
землю. I розлетiлися скрижалi на  куснi,  а  Моiсей  топтав  ©х  ногами  й
кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:
   - О, що ж ти наробив, Iзра©лю! Люди жорстоковийнi, пощо  прогнiвили  ви
Бога помсти! Таж поразить вiн  вас,  поразить  страшно,  i  на  дiти  вашi
положить руку свою аж до дев'ятого  колiна!  О  Iзра©лю,  Iзра©лю,  що  ти
наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти,  дурню
старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як
же ти смiв забути слово мо╨ й Господа нашого  слово,  дурню  ти  старий  i
малоумче!
   Арон безсило виправдувався:
   - Зна╨ш же ти людей цих... Хiба мiг  я  ©м  супротивити-ся,  коли  вони
прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби  нам
Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити ©х
очима, лише ми не ма╨мо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й  уже
приступали до мене...
   Але Мо©сей не дослухав...
   Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до  кущi  сво╨©,  заклинаючи  на
бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах  серця  всiх  людей,  -
страшно було дивитися, як бiжить перед ними й ви╨ високий сивий  дiд.  Усi
мов повростали в землю.
   А Мо©сей вбiг до сво╨© кущi, i схопив там вiйськову трубу, i  вибiг,  i
затрубив. I кричав дивним i страшним голосом:
   - Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу,  нехай
iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.
   I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього  вiрнi,  пiдперезуючися
на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левi©но й вiрнi з iнших колiн. I  Авiрон
пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озбро╨нi  люди,  а  Мо©сей
все трубив i трубив, аж поки не покрилася  просторiнь  довкола  кущi  його
сяйливими мечами й розбурханими людьми.  Те,  що  вони  зосталися  вiрними
серед такого захитання, це наповняло ©х  груди  гордiстю  й  рiшучiстю,  а
серця ©х тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi,
i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть.  А  коли
вони дивилися на Мо©сея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний,
коли передавалося ©м вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря
якась повставала в  ©х  грудях,  зростала  якась  безплотна  ненависть,  i
криками вони тривожили один одного.
   А Мо©сей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i  крикнув,  але
таким нелюдським голосом, що у тих,  хто  був  поблизу  нього,  затремтiли
ноги:
   - Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог  Iзра©ля!..  Горе  вам!..
Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам
дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко  пiдпережiть  мечi
сво© i, обнаживши ©х, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до  других.  I
убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..
   ...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що  вiд  кровi  п'янiють  i
гублять розум, кинулося колiно Левi©но на братiв сво©х. Забули левiти,  що
це не ворог, що це рiдний же Iзра©ль, з котрим  пили  i  ©ли  вони  вчора.
Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради.
Все забули левiти. Те, що Мо©сей помiтно вiдрiзняв ©х вiд iнших; те, що ©х
вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав  ©м  до  рук  трiшки  яко©сь
влади, - те вiддiлило вже ©х вiд  братiв  тонкою,  ледве  помiтною  якоюсь
перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому  тепер  забули
вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юде©, як-тi, що тiкають
перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й
давнього ворога i мстять невиннiсть суджено© сво╨©. Якась та╨мна й страшна
сила тягла  ©х  уперед,  i  без  думки,  без  вагання  корилися  вони  ©й,
пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.
   I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови  тим,
хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли  мати  затуляла  собою
дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи  несамовито,  витягала
немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив  труп
батька - меч перетинав хлопчика; дво╨ дiвчаток тулилися одна  до  одно©  -
обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва.
   I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею,  теж  бiг  у  товпi  синiв
Левi©них i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому
млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло  йому
до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один  iнстинкт,  дикий,
обнажений, загiпнотизований iнстинкт.
   I тiльки вже потiм,  коли  всi  вони,  убiйники,  задиханi,  забризканi
людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi  Мо©сея  i
пророк дякував ©м в  iменi  Господа,  призиваючи  всякi  благодатi  на  ©х
голови, - тiльки вiд то© хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але
ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Мо©сея.
   - Благословення дасться на  вас,  -  звiдкiлясь,  мов  здалеку-здалеку,
чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левi©ни  стояли,  похиливши
сво© голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку,  щастя  майбутнiх
благ, розцвiтала на ©х закривавлених обличчях. Вчора  рiзали  вони  овнiв,
сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його.
   А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi  люди  скавучали  й  лише
проклинати вмiли. I проклинали. I цi  прокляття  важкою  удушливою  хмарою
зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж -  до
Бога.

   VII

   Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому,  як  хотiлося  б
спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий  день...
Кругом, кругом, всюди кругом, де  глянуло  око,  де  вчуло  вухо  -  всюди
стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський
язик може так страшно проклинати, що людський  мозок  може  вигадати  такi
лютi кари. З кожно© кущi,  з  кожного  шатра  нiсся  плач,  i  ридання,  i
безумнi, тяжкi прокльони.
   От  чи╨сь  бiдне  полатане  шатро.  Крiпко  зав'язанi  дверi  його,   а
всерединi, б'ючись над чи©мсь трупом, тяжко кле-нуть Мо©сея жiночi уста.
   - О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i  змiя  виссала
груд