Друга, з Трояном, у кiлькостi семи, входить до будинку. Просторий вестибюль. Свiтиться лiхтар. В правому кутку столик, а за ним - черговий. Лейтенант НКВД. Троянiвцi вриваються гуртом, ©х автомати напоготовi. Вони обчепленi гранатами. З них тече вода. Обличчя ©х напруженi. Троян миттю пiдступа╨ до чергового. - Таварiщ лейтенант! Я - Бражньов! Я должен вiд╨ть генерала! - i одночасно сiм автоматiв скерувалось на чекiста. Чекiст розгубився. - Нi с места! Рукi вв╨рх! - тихо скомандував Троян. Чекiст пiдняв руки. До нього пiдскочило дво╨ троянiвцiв i забрали зброю. - Лейтенант, - рiзко сказав Троян, - один звук - i тебе нема! Де генерал? Я мушу його арештувати! З наказу генерала Жукова! Це був найгострiший момент. За стiною у трьох класах спало тридцять чекiстiв. Один лише звук, i вони могли зiрватись. Троян пiдпихнув автоматом чергового: - Останнiй раз: де генерал? - Наверху! - озвався чекiст. - Де наверху? - Там! - вказав чекiст на лiвi сходи. - Скiльки ©х? - Тро╨! - I бiльше нiкого? - Шафьори! - Скiльки? - П'ять! - Веди! Дво╨ автоматчикiв зайняли мiсце чергового, решта з черговим пiшли нагору. В коридорi свiтилась свiчка. Генерали спали у квартирi директора, шофери навпроти, в колишнiй бiблiотецi. Троянiвцi вскочили до генералiв, освiтили кiмнату електричними лiхтариками, забрали зброю. - Iменем верховного командування ви арештованi! Негайно збирайся! Всi! Без ╨диного звуку! Генерал i дво╨ його товаришiв не перечать. Вони не знають, хто перед ними. Вони бачать лише автомати. Поспiхом, мовчки збираються, i ©х виводять. Ведуть униз, до першого авта, кажуть сiдати. Сiдають. Авто руша╨. Троянiвцi швидко дають знак сво©м, що пiшли правим входом, i тим, що залягли за будинком, в саду. Негайно твориться двi групи, одна лиша╨ться на подвiр'© з автоматами проти вiкон, друга беззвучно вступа╨ до класу, звiдки вiдразу гуркочуть довгi серi© з автоматiв вперемiну з вибухами гранат. Крик, рух, брязкiт скла... У кiмнатах темнi силуети. Новi, зовнiшнi серi©. Напруження неймовiрне. I нарештi, по чверть годинi, запада╨ знов тиша. Тiльки по коридорах, по класах, по сходах приглушений тупiт нiг, мигання огникiв, оклики. А потiм, коли все злива╨ться вниз i будинок порожнi╨, наповню╨ться тiнями подвiр'я. Знову рух, знов бiганина, знов оклики, когось несуть, тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потiм гудуть мотори, машини поволi рушають, ви©жджають на вулицю, повертають налiво i зникають у темрявi вулицi "на Лисах". Будинок лиша╨ться безлюдний. Нi живих, нi мертвих. Лише слiди на стiнах, лише вибитi вiкна, розкиданi папiрцi i... червонi, мокрi плями. Але все це прикрите нiччю i мовчанкою. На свiтанку бригада зупинилась на хуторi, за сiм кiлометрiв вiд Дерманя, на так званих Валах. Хутiр порожнiй. Нi вiкон, нi дверей. Нiде нiякого життя. Тихо i мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей, залунали окремi слова. По хвилинi знов запала тиша. Бiля напiврозвалено© клунi, бiля хлiва i повiток стояло п'ять машин. Темнi силуети зникли. Запав сон. Тiльки у двох кiнцях хутора i на пiддашшi головного будинку не спала варта. А ще не спали Троян, Залiзняк i Терешко з двома сво©ми помiчниками. Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал. Ситий, плеканий, пiвроздягнений, iз зв'язаними дротом руками, вiн творив жалюгiдний образ. Вiн був приголомшений i втратив мову. До нього пiдсiв Терешко, бiля Терешка з нотатником Залiзняк, окремо, збоку, пiд стiною стояв Троян. Два дебелi бiйцi з автоматами напоготовi завмерли при входi. Генерал сидiв у кутку на долiвцi, у двох iнших кутах сидiли Калачов i Самойлов. - Генерале, - спокiйно i тихо говорив Терешко, - тепер нема жартiв! Пiшло на гостро! Сам зна╨ш, скiльки ти вчоpa пiдсипав нам огню! Га? I тепер без кокетства! Спiвай! А нi - доберемося до твого язика iншою дорогою! Генерал мовчав, його лiва щока сiпалась, губи здригалися. Свiтло мало© свiчки в руках Терешка падало просто на його обличчя. - Нiчого не поможе, генерале! - дуже спокiйно сказав Терешко, i цi лагiднi, неголоснi слова в контрастi з виглядом цих людей, обшарпаних, брудних, мокрих, напружених, творили враження. Генерал рiшився говорити. Про назви частин, ©х розташування, склад, призначення, озбро╨ння, про ©х командирiв, ©х плани, вигляд - про все, що тiльки можна було вiд генерала сподiватися. Окремо говорилось про головний штаб, про батальйон Бражньова. Не забуто вчорашньо© батаре©, ©© складу, командування. Не забуто вiддiлiв у рiзних ближчих селах i мiстечках. Битi двi години провозився Троян з генералом. Залiзняк заповнив свiй нотатник, Терешко задовольнив свою цiкавiсть. Потiм генералiв лишили в спокою, покликали сонного радиста, звелiли викликати штаб "окремого карального чекiстського вiддiлу" i надати депешу, що гнiздо такого й такого бандита i всю його банду злiквiдовано цiлковито; що минуло© ночi на штаб генерала Смiрнова невiдома банда спробувала була напасти, але напад успiшно вiдбито i бандитiв знищено; що генерал iз сво©м штабом, з огляду на пошкодження примiщення, переноситься на iнше мiсце, правдоподiбно, в район Мизоча, про що буде окремо повiдомлено. В кiнцi депешi рекомендувалось затримати батальйон Бражньова на мiсцi, бо в його присутностi потреби поки що нема╨. Депеша пiшла, потвердження одержано. Троян i дво╨ йог друзiв заходять до хати, на них нема сухого мiсця, вони ледве тримаються на ногах, але мусять ще докiнчити деякi деталi цi╨© картини. Посiдали хто де мiг, бо ноги вiдмовлялися тримати. - Тепер, друзяки, - почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим тоном Троян, - тепер, друзяки, ми з вами трiшки в сiдлi! Тепер ми не Iван i не Степан, а Смiрнов i Ко! Ти ось, наприклад, Залiзняче... як його? - глянув на вiйськову картку, - Самойлов. Шеф операцiйно© бази - трам-тара-рам - енного вiддiлу! Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такi погони? А ордени! Ленiна, Олександра Невського. Словом, двiчi, а по-мо╨му, тричi Герой! Приймай! Про решту довiдайся i у самого бувшого Самойлова. Що i як, куди i чого. А ти, Терешку, таки дочекався свого. Сам, можна сказати, диявол Калачов! Майор войск - трам-тара-рам! Да здраству╨т Берiя i його соратник товариш Терешко-Калачов! Вручаю тобi цей документ, бережи його, як сво╨ бiльмо, i виконуй пильно обов'язки перед родiною i Сталiним. Ну а я? Розумi╨ться, сам Смiрнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант! Люципер. Окремого, розумi╨ться, вiддiлу. I також ордени i прочая, прочая, включно з цим ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на пожертя драконам. А там он валiза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто з-пiд станка. А все разом! Братiки, братiки! I як це блискуче пiшло! За таке справдi варто орден не лише Сов╨тського Союзу, але й цiло© земно© кулi. А тобi, Залiзняче, поетовi з усiх бокiв, - нагорода Нобеля! Як ти ©х зняв, сонних, можна сказати, як немовляток. А тебе, Терешку, вже й не знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як муркотiв ти над тим куснем сала, менi нагадався кiт. Але зна╨ш який? Що потрапить бавитися навiть з левами. У мене самого, признаюсь, хололи печiнки, дарма що загартований. А все це разом - ура! Браво i ще раз браво! Тепер би сюди Царенка, та тих решту сторчанiвцiв з Бубенщини, та пару Ене©в. Чим, зрештою, чорт не жарту╨, може, якраз там далi щось станеться, i тодi ми... Ха-ха-ха! Га? Смi╨шся? Ех, Терешку-, Терешку! Знаю, що ти гiркий скептик, старий чортяко! Але тепер ми нiяка зелена, а "спецвiддiл по лiквiдацi©", ©здимо американськими машинами, жу╨мо "гем-консерви", грi╨мося в ультрапромiннi славнозвiсно© конституцi©, що пише "трамвай", а вимовля╨ "конка"! Решту обмiзку╨мо завтра! Мiняй, Самойлов, варту, забезпеч радиста та генералiв i лягай! А ти, Калачов, також! Да здраству╨ революцiя! Троян не шукав лiжка, його ноги вiдмовлялися рухатись, вiн зробив пару крокiв i в першому ж кутку, на купi битого скла, пiдкинувши лише генеральську шинелю, повалився. Лiтопис писався... Писався рiк Божий 1945-й. Серпня дев'ятого того року в Нагасакi поставлено другу крапку недописано© епохи... Планета вступила неготовою в другу еру буття. Димiли ру©ни храмiв, палацiв, моралi, ладу й порядку. Зливались i мiшались раси й нацi©, виринала нова амальгама, без часу i простору, в таборах, бараках i шатрах - майбутньо© держави свiту. Нацiя атома. Дi-Пi. Бувши громадянином тi╨© держави i блукавши румовищами попередньо© епохи, стежками ченця Шварца, протестанта Лютера, олiмпiйця Гете, архигенiя Бетховена, релятивiста Ейнштейна, я прибився, цiлком випадково, на кiлька мiсяцiв до музейного селища Льоонзе - за тридцять кiлометрiв вiд велико© ру©ни, що на мапi Нiмеччини значилась словом Ульм. Шукалось людей. Вiдповiдi. Шукалось часу, простору, перспективи. Шукалось назви. Хто, для чого i куди нас послав? На планетi, вiд часу Девону, ледве чи були бiльшi потрясiння пристрастей, нiж тi, що ми ©х пережили. Одного разу через редакцiю таборово© газети, яко© я був спiвробiтником, дiстаю листа, писаного енергiйною жiночою рукою. Людина, що називала себе близькою мо╨ю землячкою, просила вiдвiдати ©©, у важливих справах, у селi Кальтенбаху - за три кiлометри вiд мiсця мого осiдку. Найближчо© недiлi червня, гарного, яскравого, насиченого сонцем ранку я рiшив iз запрошення скористати. Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко вiдчувалося. Непомiтно минули три кiлометри. Скоро знайшов потрiбний менi невеликий, привiтний, весь у квiтах будиночок на краю села, над схилом долини з видом на луг з рiчкою i другий схил, барвисте заповнений оселями. При входi мене зустрiла молода, чорноока, середнього росту, гарна панi, що видалась начебто знайомою. Назвала вона себе Павлiною Балабою. - Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рiвного! I ми земляки! - ©© контральто мало призвук металу, ©© очi блищали, на нiй було легке, вiдкрите убрання з чорного атласу. Вона запросила мене до сво╨© кiмнати, шальовано© сосною, з виходом на широку веранду. Хвилюючий, свiжий запах квiтiв i поля вривався через вiдкритi дверi веранди. Панi Павлiна жила не сама, з нею були хлопчик рокiв семи i дiвчинка рокiв чотирьох-п'яти - дуже, до речi, подiбнi, здоровi, веселi. I, коли я знайомився з дiвчинкою, вона подала менi навиворiт свою пухкеньку лiву "пацьку" i дуже поважно, дивлячись сво©ми великими, чорними очима, сказала: - То ви той дядьо, що пише книжки? - Той самий, - вiдповiв я радiсно. - А що робиш ти? - Б'юся! - О! А то ж з ким? - З котом! - А то ж чому? - Паскуда! Зловив мишку i мучить! - То вiн дiйсно паскуда! А як ти звешся? - Марлуся Балаба! Годину пiзнiше ми всi четверо гасали по схилi саду i старанно ховалися за кущами бузку, порiчок, агрусу. I, коли Маруся знаходила мене, вона заливалася таким смiхом, що не могла встояти, i я пiдхоплював ©© руками, високо пiдкидав у повiтрi i так само голосно й радiсно, як вона, смiявся. Було сонце, син╨ небо, були квiти, був смiх! Я провiв тут не один ранок, не один день i не один вечiр. Панi Павлiна менi оповiдала. Вона багато знала, багато бачила i пережила, ©© повiсть - повiсть доби, яку не висловити, не списати. - Iнакше й не могло бути, - казала вона. - Нi вiн, нi я не могли iнакше поступити. Нам не дали виходу. Може, це буде видаватись парадоксом: вiн не належав до радикальних типiв. Не був нiяким революцiонером, не любив доктрин, був людиною розумного компромiсу. Шевченкове "щоб усi слов'яни" було для нього побажаним сантиментом. Але разом... самi зна╨те. Коли прийшло до дiла, коли нiякi сантименти не дiяли, вiн пiшов i упав останнiм. Вiд останньо© кулi. Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого рождений. I тут уже нiякi доктрини. Тут уже його людське. Ви, зрештою, зна╨те Дермань - його сади, яри, монастир, кутки. Його Запорiжжя. Пригаду╨те лагiдних, простих, щирих, дуже працьовитих, трохи заповiльних його мешканцiв, з тим ©х зворушливим "кинь, вил, виз, пушов", що, здавалось, вилiзли просто з Дулiбщини, дарма що мають тристалiтнюю традицiю школи. Така обросла мохом древнiсть, такий мiдяний запах вiкiв, така глибинна культура побуту, стiльки на©вного чару легенд, переказiв. I така стихiйна панорама, коли, наприклад, вийдеш "на Турецьке" i глянеш на долину, де вже за Батия стояв Гай-Город, оточений трьома прозорими ставками, залишки якого й до цього часу хороняться землею... Або вийдеш до перелазу на край Гуцiвсько© садиби Запорiжжя i кинеш зором на Ляшове займисько з його вiковiчними, косатими, мов русалки, березами, на Шавронський луг з алеями верб, що нагадують Версальський парк, на пишну баню церкви, мовби вона з Рима чи Венецi©, з тим ©© золоченим хрестом, що так блищав пiд захiдним сонцем, або ту зелену баню монастирсько© дзвiницi, дзвони яко© розливалися за Острозьких, Хмельницьких, з ©© гiгантськими, мов пiрамiдами, смереками, що так хвилююче, навiть у зовсiм тиху погоду, шумiли лагiдним шумом. А тi величезнi, мов хмарини, осокори бiля ставка, а тi безкра©, як море, квiтучi сади, а соловейки!.. Але зна╨те, - казала панi Павлiна притишеним голосом, нiби боялася, щоб хтось не почув зайвий, при чому пальцi ©© руки, що держали цигарку, помiтно дрижали, - нема бiльше нашого Дерманя. Його стерли. Iсторiю, традицiю, честь, добробут. Його сади спустошено, його парки вирубано, його святинi обернено в ру©ни. Забрано навiть його древн╨ iм'я. Дермань, мiй дорогий земляче, названо... Уст╨ Друге! Щоб посмiятись. А коли б ви знали, як вiн з ними змагався. Пiзнiше не стало бригад, доктрин, правих-неправих, пiзнiше всi злилися в ╨дину силу. Спочатку вiн очистив весь той терен вiд Острога до Крем'янця. Мав артилерiю, танки, машини. Мав лiтака. У монастирi був штаб, святили зброю, працювала радiовисильня, виходила газета. Була цiлковито самостiйна, суверенна територiя. I тривала вона майже повних два роки. I тiльки минулого року, тобто через рiк по закiнченнi вiйни, вона впала. Проти не© вислано три модерно озбро╨нi дивiзi©. Тижнями тривали фронтовi, законнi бо©, вiдступали "на заздалегiдь приготованi позицi©", сирени проголошували повiтрянi нальоти. За самий Дермань бо© тривали тижнями. В селi не лишилось майже нi одного цiлого подвiр'я. З бо╨м брали кожне пожарище. Витягали з нор живих чи мертвих оборонцiв або живими чи мертвими засипали ©х у ©хнiх норах. Впало понад п'ять сотень самих дерманцiв, а ще бiльше забрано в сибiрський ясир. Я була з ними до останнього, але бачилась з ним всього лише три рази. I завжди побiжно, майже мигцем. Не знаю, як вiн загинув... З його бригади нiкого не лишилося в живих. Я лише знаю, що вiн загинув у Дерманi i таки на сво╨му Запорiжжi. I, думаю, вiд власно© кулi. Я не могла знайти його трупа. Правдоподiбно, його або забрали, або засипали в однiй iз кри©вок. А згодом i я вiдiйшла. I тiльки задля дiтей. Хотiлося, щоб вони виросли незграсованi. Це була довга, нелегка мандрiвка, але я ©© перемогла. Бо я до такого призвича╨на. Рiк пiзнiше Павлiна Балаба ви©хала до Голландi©, а згодом кудись у простiр Тихого океану. Слiдiв по собi не залишила. Торонто, 1948 - 1958