Улас Самчук. Гори говорять!

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   1. "Настане суд!"

   "Сей кров власними  силами  i  допомогою  Божою  збудував  Iван  Цокан,
господар з Ясiня Року Божого 1825" - напис на одвiрку тi╨© хати, у  котрiй
я народився й прожив до недавнього часу. Тi глибоко  в  дбайливо  рiзбленi
лапатi словянськi лiтери до наших днiв пригадують того, кого я  ще  застав
на цьому свiтi й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав  за  довгi
густi вуса  та  кого  з  при╨мнiстю  кликав  дiдьом.  Намагаюся  пригадати
виразнiше його обличчя та деякi риси  характеру,  але  мо©  зусилля  майже
даремнi, бо все збiга╨ться в невиразну, повну та╨мничостi пляму, з  котро©
дещо виразнiше випина╨ться лише його надзвичайно дебела й потужна постать.
   Мав вiн пять синiв i двi дочки. Вони розiйшлися по Гуцульщиiнi в рiзних
напрямках i всi були добрими господарями. Дочки повиходили замiж, одна  до
Ворохти, друга в Ясiню-Кевелевi. Батько мiй,  також  Iван  -  середущий  з
братiв, дiстав садибу в Ясiню-Лопушанка, де  жив  i  дiд.  ╙  це  розкiшна
мiсцевiсть на  грунику,  коло  лiсу,  майже  пiд  П╨тросом,  звiдки  також
чудесний вигляд на Говерлю. Крокiв двiстi  внизу  шумить  бурхливий  потiк
Лопушанка, яка впада╨ в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзi влива╨ться в
Чорну Тису. За пiв години ходи через грунь Буковинку, який сполучу╨ться  з
горою Тисою, будемо в Ясiню-Центрi, де ма╨мо тепер ще  одну  садибу  й  де
скоро десяток рокiв жию я.
   Старий наш "кров", вiд часу  зазначеного  датою  на  одвiрку,  майже  в
нiчому не змiнився. ╙ це дебела суковата будова. Трiвкий смерековий  зруб,
критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але мiцна.
Тяжечий з бучини, цяцькований рiзбою, стiл. Довгi и широкi  попiд  стiнами
лавицi. На переднiй стiнi в два ряди образи, якi столiттям втягалися  сюди
зо всiх сторiн - з Мукачева й Ужгороду, з  далекого  Почаева  й  навiть  з
Ки╨ва. При входi влiворуч всевладне розложилася широка гуцульська пiч. Вiд
не© до передньо© стани вмiстилося розлоге лiжко, а над ним жерда, завiшана
лiжниками, кожухами, петеками та рiзним шматтям.
   Жи╨ тут моя, не менше вiд хати, кремезна бабуся-мати, яка  ма╨  ще  всi
зуби й, як на сво© сiмдесяткiв пережитого, вигляда╨  ще  зовсiм  чепко.  I
зда╨ться, коли б не вiйна, яка посрiблила ©© волос, час зовсiм не  мав  би
на не© впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, зда╨ться,  створена
для смiху,  жартiв  i  безупинно©  працi.  Навiть  тепер  вона  веде  цiлу
господарку в Лопушанцi. Вона держить за  тридцятеро  овець,  шiсть  корiв,
пару коней, безлiч курей i здоровенного, чорного, ледачого псюру.  Все  це
догляда╨, да╨ лад, веде зразковий порядок, гризеться  з  наймиттям  i,  як
твердить поговiр, склада╨ грошi. Скiльки ©х наскладала  -  не  знаю.  Знаю
лишень, що зручний бiржевий шахрай за один день  бiльше  вкладе  до  сво╨©
кишенi, нiж вона за десять довгих, неспокiйних лiт.
   Батько помер два роки по вiйнi.  Був  на  лiву  ногу  кривий,  дебелий,
кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидiв брехнi,
пiдступне  поводження  та  пiдлещування.  З  нами  дiтьми  був  суворий  i
вимагливий. Сво© великi сiрi бики, на перший погляд, любив бiльше нiж  нас
i бiльше за них пiклувався.
   Матiр поважав i слухав, а колись, кажуть, i  любив.  Мати  ж  не  знала
iншо© любови, крiм до грошей i нас  дiтей.  Вона  була  надто  переповнена
дiяльнiстю. Вона родила дванадцять дiтей, але вижило з  них  лише  пятеро.
Три сини двi дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всi, як на  замовлення  й
не ма╨мо права скаржитися на брак сили чи зрiст. А бути таким i  практично
й при╨мно.
   Лiтом полонини, бербеницi, трембiта. Далi сiнокос i обороги. Зима -  це
бутин. Мали двi парi волiв i разом ;3 ними не. вилазили з  бутину.  Мороз.
Стрункi, мов свiчi, ялини. Сани й пiдсанки скавiчать по мерзлiй  вчовганiй
дорозi.  Гойкають  "газди".  Свiтанок  i  смеркання  застають  тебе  серед
мовчазливого похмурного лiсу, який спиня╨ться на гору, тратиться в хмарах.
Небо сiру шапку насунуло й  мовчить.  У  бутинi  коло  колиби  палахкотить
ватра.  Палають  смерековi  бадани,  пахне  соломою,  дим  з  сiрим  небом
злива╨ться, навколо муром газди й легiнi. Стоять, курять пiпи, спльовують,
жують малай з солониною й регочуть, регочуть.
   Субота й, значить, стiльки-то й стiльки банок попало до  твого  череса.
Завтра недiля, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. I зiгрiвся й
настiй нйшовся. Ади цимбали почув i постоли вже не втрима╨ш. Самi, гей  би
кози скачуть. Ймив лиш Марiйку чи Василину й так ©© закрутив гей фургало.
   Часом гарно заробляли. Батько  завсiди  вмудрявся  при©хати  до  бутину
ранiше, бiльше разiв одвезти колоди, тому  й  заробив  бiльше.  В  недiлю,
знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Вiн i так мав чин  розважитись.  До
церкви пiде, стане на  крилосi  й  з  дячком  пiдтяга╨.  Пiсля  з  газдами
погуторить, а дома, бувало, чита╨ "новинку".Була газета, "Недiля" звалася,
де пан  старий  церковник  пашуть:  "Превелебнiший  пан  Ридахтор!  Вообше
любимой нашей "Недiлi", между прочим,  мене  дуже  iнтересують  дописи  iз
''Унгварськой Верховини" писание "старим  куратором".  Я  знаю  iз  своего
опита, что при частном ©дiнью  мяс  i  калачов,  жолудок  зявля╨т  жилани╨
попо©сти  фасульок  i  овсяного  ощипка.  Так  само  дi╨ться  i  з   нашой
"Недiлькой". Мiжду мудрими статiями духовного содержания, приятно читати i
что-то   iз   нашого   руського   житя-бутя...   В    слiдствi©    всякого
духорасположения...."О, там було що прочитати. I старий читав.  Нащо  йому
тодi, дiйсно, корчма?
   Але зате недолюблювали його сусiди. Нелюд, скнара. Дiтей працею морду╨.
Ади ще кури не встали, а вiн вже собка╨. Багатi╨м хоче бути. Мало з  нього
того, що ма╨.Через губу давай, най удавиться тими грiшми.
   Батько того не чув. Вуха його глухi для поговорiв. В  одно  ввiйшло,  в
друге вилетiло. "I не внiмлi гласу злобному", каже  святе  письмо.  Старий
Клочур╨к також так радить: - Вкашляйтесi на тото, Йване. Ади дiти  ростуть
i треба ©х учити.
   - Коби то воно до тi╨© школи не така миля, - чуха╨ться старий.
   - Пусте! Привези до дому вчителя i най учить.
   - Прийдеться. Сам над тим думав.
   I нам привезли вчителя. Вмiв читати й,  навiть,  писати.  Навчив  також
латинки. Приходили сусiдськi дiти й вiн  i  тих  учив.  Батько  нiчого  те
казав, а зда╨ться  навiть  сам  пiдганяв  сусiдiв.  -  Дми[1]...  Привiв╨м
учителя. Можеш i свого хлопця послати. Най .учиться з мо©ми.
   I дехто посилав. Зима, студiнь, реве пiд  вiкнами  хуртовина.  Гурточок
хлопчикiв у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються  до  голосу
учителя. Вечорами свiтиться маленька  нафтова  лямпочка,  сидить  на  лавi
Клочурек. Вiн тепер  Апокалiпсу  чита╨.  Настане  страшний  суд  i  будуть
судитися праведнi й грiшнi. Всiм дасться по заслузi. Всi  дiстануть  сво╨,
"як сi заслужив, як сi постелив,так вiспися".
   Часом i бiльше господарiв зiйдеться. Зморщенi,  погано  голенi,  на©внi
обличчя. Твердi, чорнi  й  шорсткi  долонi.  В  зубах  у  кожного  люлька.
Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять,  згадають  Довбуша.  Часом
сягнуть й татарських часiв. Плай Пересмик,  Костерище,  де  то  сто  тисяч
татарiв згинуло й досi кости ©х iз землi витикаються.  Буревiйними  ночами
стогони й квилiння чути. Невiрнi душi над горами лiтають i ждуть страшного
суду. О, Клочур╨к все знав. Пiпа його димить, мов комин. Чорний  костистий
кулак лежить на лядi стола. Неясна, заборсана димом тiнь його  постатi  на
стiнi. Дехто, скажете, не вiрить в басурканi.  Свiт  такий  ста╨,  що  вже
нiчому не вiрить. А чайже вiн сам на власнi очi  бачив  басурканю[2].  Хай
уже тотi молодики нинi мовчать. Всi ади старого дяка з  тисянсько©  церкви
памятають. Та памятають усi добре. Вчився вiн на черця, але якось не змiг,
то дяком зробився.  Голос  мав  дещо  хрипкий,  бо  любив  випити.  З  ним
покiйничка Олена, що жила пiд лiсом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов
раз до не© й пожартував. Так i каже, хочу ©сти, чи не ма╨ш,  Олено,  якого
молока. Та, хресто-святий, нема нi капельки. Добре. Дяк собi пiшов. А вона
то мала молоко. Дяк ходив до не© щодня. А тодi цiлий тиждень не  приходив.
Оленi сусiдки шепчуть так i так. Дяк якусь задрiпанку  в  долинi  знайшов,
жидiвку чи що. Олена скипiла. Чекай менi. Дiстанеш ти,  драбе,  молока.  Я
вже тобi дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе.  Та  як  дяк,  чу╨те,
пiшов, Олена до -комори. заглянула до бербеницi, що була повна  молока,  а
там лише сiм мишей сидить Ой же i перелякалася.
   Та Олена й сама не одне  знала.  Ще  як  майорила,  не  одним  легiнем.
пожартувала, що тому  нераз  волос  дуба  спивався.  А  майорила  вона  на
Рогнешцi. Клочур╨к пiшов раз по молоко я заночував. У колибi дим, так  лiг
собi в сво╨му царку. Лежить, якось не спиться й десь опiвночi чу╨, навколо
царка щось ходить i  шепче.Шепче  так  голосно,  Що  вiн  геть  все  чисто
розбiра╨:-..."Боже свiтло з хати - сам Христос до хати. Христос над  нами,
коло нашого двора камяна гора... Осикове кiлля, мiдяна стiна. До нас  лихо
не йди, не прийди, бо  на  мiдяну  стiну  у  б╨шся,  а  на  осикове  кiлля
проб╨шся. На горi свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропуска╨, а лихе
стина╨. Добранiч, янголе, на помiч.  Абисьмо  легко  спали,  щасливо  рано
встали. Богу ся помолили й до працi ся взь╨ли... Свята Пречиста по  городi
ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела  його  над  чорне  море;  над
чорним морем золота церква. А в тiй золотiй церквi три золотi престоли. На
одному Божi ризи, на другiм Божi книги, на третiм  сам  Христос  сидить  i
сесю молитвоньку чита╨. Хто сесю молитвоньку  помолиться  в  п╨тноньку  до
постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в  недiлю  до  служби  Божо©,  тому
царство отворено, а пекло замкнене на вiки вiков, амiнь".
   Клочур╨к так напудився,- що не мiг повернути язиком. Хотiв гукнути,  не
мiг встати, - руки й ноги, як  повiдрубуванi.  Рано  встав,  Олена  ходить
перед ним i не можна з не© очей спустити. А сама, клята, смi╨ться.  Олено,
каже вiн ©й. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень  смi╨ться.  Три
роки, як одурiлий ходив, топитися хотiв, а пiсля, дяка Богу, дяк попався.
   Пiсля того, як вiн з нею пожартував,  вона  раз  прикликала  ще  одного
легiня i дяка, обернула ©х у бики й тi так билися, що аж страшно  було.  I
ще оповiдав Клочур╨к про коня в золотiй збру©, який вибiгав серед ночi  на
дорогу й зводив людей. Вибiжить кiнь, - пишний кiнь, хоч би самому царевi.
Збруя на нiм золота на мiсячнiм сяйвi вигра╨. Чоловiк косю, косю,  пiймати
хотiв би. Кiнь зовсiм спокiйно сто©ть, або пасеться, а тiльки рукою сягнеш
- зiрвався й побiг. Але далеко не вiдходив. Вiдбiжить крокiв десять i знов
пасеться. Так не одного цiлу нiч проводив.
   Знав Клочур╨к i про гада великого в золотiй коронi.
   Вiсiмдесят рокiв тому переходив горами великий гад. Переходив так  десь
з Криха© до Тесаника. Коли проходив уночi, так свiтив, що всi села навколо
й усi гори й навiть полонини освiчував. О,  скiльки  того  Клочур╨к  знав.
Тепер уже люди не вiрять. Здрiбнiли й спорожнiли.
   Минали вечорi, ночi, днi. Сонце виходило й заходило. Лiто мiняло зиму й
навпаки. Лiси й звори шумiли щодня однаково. Гори  нiколи  не  сходили  зо
сво©х мiсць.



   2

   Хто каже, що гуцул злий - грiх чинить.- Дай  Боже,  i  вам  здоров╨чко,
вiдповiда╨ вiн на поздоровлення. I це щиро. Це  чути  з  голосу,  видно  з
очей. Але гуцул гордий i амбiтний. Вiн  гостро  вiдчува╨  кожну  образу  й
довго носить ©© в  серцi.  Навiть  незначна  дрiбниця  може  зробити  двох
гуцулiв смертельними ворогами. Нераз цiле життя просудяться, знищать себе,
свою родину й одна смерть всилi покласти тому край. Але всетаки гуцул не ╨
злий. Закличе, привiта╨  щирим  словом,  накормить,  напо©ть.  Полюбить  -
вiрний до смертi. В бiдi не видасть товариша й нiколи не зрадить.
   Запитайте Манiвчукiв i мого  батька,  за  що  вони  стали  смертельними
ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що вiдповiсти. От  ворогували  й
усе.  Ненавидiли  однi  одних,  билися,  судилиcя.  Де  Цокан,  там  нема╨
Манiвчука; де Манiвчiук, там не ступить  нога  Цокана.  Навiть  до  однi╨©
церкви не йшли.
   Брати Манiвчуки жили в самiм Ясiню, пiд грунем  Буковинка  за  двiрцем.
Старший iз них високий, сухий, нiс сокирою, мав поле межа в межу з  нашим.
Це, мабуть,  i  сталося  причиною  довголiтньо©  сварки.  Але  поглибив  i
загострив ©© один випадок з бутину.
   Морозний, соняшний ранок. Гори очищенi й сяють срiблом. Батько i ми всi
три хлопцi вибралися в бутин пiд  Менчiлем.  Годин  двi  ©зди.  Возили  на
пристав до Тиси колоди. З©здилося туди  багато  людей  з  Кевелева,  Тиси,
Лазещини, Стебного. Були там i всi Манiвчуки.
   Батько довго вагався, чи ©хати йому туди на зарiбки, але  було  це  так
вигiдно, що рiшився. I от по©хали. Який  чудеснiй  був  день.  Заморожений
снiг переливався мiльярдами дiямантових  барв.  Ялини,  нiби  з  хрусталю.
Жарiюче червоняве сонце вiнчало могутнiй срiбний шпиль Говерлi.
   Гiрськi дороги вузькi i сховзькi. Поволi собка╨мо пiд гору, пряму╨мо до
мiсця, де приготовленi нашi колоди. Недалеко вiд них стоять чи©сь воли.
   - Гей, чи© то бики? - гука╨ батько.  I  тут  з  юрби  людей  вiд  ватри
озвався Манiвчук:
   - А тобi що до них?
   - Та вiзьми ©х з дороги геть!
   - Не на головi чейже стоять.
   - Ади, мушу про©хати. Дерево онде мо╨.
   - А мо╨ по-тво╨му не дерево? Заберу  то  й  про©деш,  каже  задиркувато
.Манiвчук. Вiн певний себе. ╞х три здорових чоловiкiв. Але батько не дався
довго водити за нiс. Зiскочив з саней до Манiвчукових волiв i  шмагнув  по
них корбачем.
   - Не кивай волiв! - пiдскаку╨ з буком Манiвчук. Голос рiзкий, горловий.
   - То прийми ©х собi з дороги, - майже спокiйно перечить батько й гонить
далi.
   Манiвчук стрiба'╨, мов кiт, i бемц батька по головi.  А  бук  порядний.
Мить, i ми коло них. Замигали над головами буки.  Хтось  крикнув.  З  гори
летять ще два Манiвчуки.
   Батько був  дужий.  Ми  також  хоробро  й  уперто  змагалися.  Хтось  з
Манивчукiв хроснув старшого брата Юру по головi й тому потекла юха. Батько
зобачив, плигнув на колоду й високо занiс кiлка над головою напасника  але
лiва нога сховзнулася й попала мiж двi колодi.  Манiвчук  наскочив  ззаду,
шарпнув батька за кожух i той полетiв у низ. Нога, що була  мiж  колодами,
згучно в суглобi трiснула й старий болючо викрикнув. В  ту  ж  мить  Павло
встиг мазнути Манiвчука буком по лисинi. Удар був влучний i ворог  клякнув
у снiг. Снiг забарвився на червоно. Батько лежав i йойкав. Ногу  в  колiнi
зтрощив.
   Надбiгли люде й решту бойцiв розвели. На мiсцi бойовища лишилося  двох,
яких забрали на сани. Ми всi вийшли з  меншими  чи  бiльшими  ранами,  але
трималися на ногах.
   Повезли батька до дому. Дорогою нога ,розпухла так що немогли  стягнути
гачiв, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й
погнав до Рахова до лiкаря. Але того не було дома й  наш  старий  два  днi
пролежав з переломленою  ногою  без  лiкарсько©  опiки.  Домашнi  "лiкарi"
лишень намучили й порядно йому нашкодили
   Вилiкувати ногу цiлком не вдалося. Лишився старий кривим до смертi.  До
того  ще  тягалися  вороги  пару  рокiв  по  судах,   заробили   адвокати,
випорожнили сво© че-реси, але й на тому ще не кiнець.



   3

   Зо всiх  нас  братiв  найкращим  видався  середнiй  -  Павло.  Високий,
стрункий, дужий i прудкий, мов тятива Очi сiрi, гострi.  Кулак  твердий  i
меткий. У вiсiмнадцять лiт вiн уже гонив дараби з найнебезпечнiшо© гатi на
Сухому. ╙ це мiж Говерлею й Заногою. Потiк Сухий стрiмкий,  камянистий,  з
багатьма небезпечними зворотами.
   Звичайно в понедiлок на свiтанку Павло  набирав  до  тайстри  солонини,
хлiба. Мати при тому тошнiла й зiдхала: - Сокотися, сину !..
   - Не бiйтеся, не вперше. - I вiдходив.
   Два днi вязали дараби, готовилися до спусту. У  середу  рано  пускалася
вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звiрiв, виривалася  з  гатi
вода. Дзвенiло  камiння,  зеленава,  кристально  чиста  рiдина  стрiмголов
летiла вниз, оздоблена пiнними квiтами.
   Керманичi, тiсно обтягнутi чересами, в  пiдковах  плигають  на  дарабу.
Старший ста╨ в керми. Його ж рука  тiсно  трима╨  опанчу.  Зiр  скерований
уперiд i, хай би валилися гори, не смi╨ зиркнути всторону.
   Коли Павло брав у руки опанчу й  затискав  ©©  в  сво©х  долонях,  коли
волохатi, дужi груди напиналися й гострий зiр скерувався вперед -  гарним,
пишним був вiн  створiнням.  Чуприну  патла╨  вiтер,  обличчя  бронзове  й
загартоване, мов лезо меча.
   - Раз!.. Два!... Триии!... Дараба  входить  у  струм  потоку  й  тiльки
пiдхоплять ©© пружнi хвилi, як миттю, мов стрiла. Щеза╨ з очей у  гущавинi
струнких смерек.
   Валуни, водоспади, закручi. Рве й  пiниться  потiк,  ревом  реве,  люто
налiтав на пороги й, розбившися на лiч бризок, хльостко сипле ними  в  очi
керiвникiв.
   По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рiдко хто  за  такий
час привчиться. Дараби йшли з Ясiня й Богдана до Бичкова, там  звязувалися
в бокори, мiнялися люде, якi вже провадили далi  до  Барi╨ва.  З  Бичкова,
обтяженi гостинцями, верталися керманичi до дому. Несли з  собою  "кадило"
вiд молi, стракатi шовковi хустки для жiнок, крисанi та всяке таке.
   За той час здобув Павло славу, як одважний  керманич,  добрий  бо╨ць  i
сильний непереможний борець. Його бачили на всiх гулянках, весiллях.  Брав
дiвчину, яку хотiв, i шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблiнного,
Ворохти, - у двох з Юрою, озбро╨нi тесаками в  чересах,  вiдправлялися  на
цiлу нiч. Але ранок мусiв застати ©х дома. Старий наш спусту не давав. Око
мав гостре, та й пястуки нiчого собi. У нас незрушно  панували  послух  та
пошана для старих. Матiр поважали, а батька боялися.
   Юра став рекрутом i цi╨© осенi мав нарокувати. Павло вернувся з плавби,
мав кiлька талярiв i на диво розгулявся. Нiколи його не бачили таким.
   - Чи не загуляти б нам нинi, браття? - каже Павло. Було  перед  святом,
кличе до Ворохти.
   - Чому до Ворохти? Хiба тут нема╨ де загуляти? Юра дивиться й смi╨ться.
- Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за грошi.
   Павло махнув рукою. - Не журися. Пiдемо, а ти, Дмитре,  також  з  нами.
Досить тобi по запiчках сидiти.
   Менi ця справа подобалася. Пiдемо. Чому б  дiйсно  не  пiти  Юра  також
завагався. Пiсля довiдалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.
   Перед парою тижнiв Павло загуляв. До корчми зiйшлися легiнi та дiвчата,
наняли музику, випили. Грошi Павло мав i захотiв себе  показати.  Полилося
вино. Музики дiстали таляра й грали безупинно. Павло був першим  танцюрою.
Як тупне, як рикне коломийку, як  присяде  -  ходором  йде  корчма,  iскри
летять. А попаде до рук дiвчину, до землi не допустить.  На  руках  носив.
Дiвчата линули до нього, легiнi зуби гострили, але кожний потерпав за сво©
щелепи, тому й не займали його.
   Он вертиться дiвчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне  -
опалить, бровами поведе - бритвою... Павло зна╨ ©©. Чому б йому не  знати.
Хто не зна╨ в Ясiню й далi Манiвчуково© Марiйки.  Давно  вже  Павлове  око
нагнiтило ©©, але дарма. А вона з кожним роком краща╨. Танцю╨  легiнь,  п╨
вино, сипле музикам грейцарi. Хiба то для себе? Хай бачить вона, хай зна╨.
Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе  заднiх.  I  вона  зна╨  собi
цiну. Ось вона розгулялася. Очi горять, блещать агатами, щiчки -  жаринки,
палають i манять - цiлуй!
   Ех, було не було! Коли б .ще не вино в головi,  а  то  тьмаво  в  очах.
Тiсно стало й зовсiм мало дiвчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло
замовив i до Марiйки. А та метнулася й:  -  з  неньовим  ворогом  негоднам
танцювати.
   Опекли цi слова легiня. Сто очей упилися сюди,  гнеться  помiст  та  не
валиться.
   -Ах, ти жабо, зацицькана! - вирвалося в нього.  Раз-два,  Павло  вже  з
любою крутиться швидко, швидко.  Хай  одважиться  котра  зробити  так,  як
Марiйка. Змете, знищить зрiвня╨ з порохами. А та он клята пала╨ вся й  очi
мокрi. Плач, плач. Тут, голубко моя,  не  кiнець.  Ми  ще,  горлице  дика,
зобачимо. Пiсля до кутнього столу вiдiйшов, де в око рiжуться. Взяв  карту
- ас. Банкують. Накрив грошi картою, - по банку!
   Мече  сусiд  карту.  Валет,  сiмка,  -  досить!  Собi!.  Мече  собi.  -
Вiсiмнадцять. А ти? - Двадцять. - I потяг купу грошей до себе.
   Кресаню збив на потилицю, на  чолi  пiт  зiйшов,  очi  впер  у  стiл  i
мовчить. - Ще картку!.. - Банку╨. Ставить таляра. Перший програв, другий i
третiй за ним. - Банк!..
   Мiша╨ карти. Мiша╨ так, що сиплються на всi боки. Пропасниця тiпа╨ ним.
- Пива сюди!...
   Зявилося пиво. Хильнув i до дна. Роздав наново карту. Обiйшло  навколо,
везе. Зiрвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив,
витер рукавом пiт. Знову карту взяв. Банку╨ сусiд. Раз ударив  i  програв,
Другий - програв. Дiйшло до банку, накрив увесь - програв.  Лють  проняла.
Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить - i проти тебе. Вихилив пиво  i
ще гукнув одно.
   На Марiйку хоч би зиркнув. Нема╨ ©© тепер. А дума вперто коло  Марiйки.
Ще бiльше розбiра╨ лють.
   Карта кружля╨. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся,  як  купа
грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачi .байдуже  й
спокiйно ведуть гру дальше. Павло череса розщiпнув, витяг  i  сво©  банки.
Бe, безупинно б╨ - на всi, на цiлий банк. Хай ©х чорт тi грошi...
   До пiвночi розiйшлася по корчмi чутка, що Павло програвся до останнього
таляра. Довiдалися про це всi, довiдалася й Марiйка. Цiлих двадцять  байок
Залишився винен сво©м спiвграчам. Устав i пiшов до дому.
   Падав дощ, нiч чорна мов вугiль.  Молодик-мiсяць  купа╨ться,  зiйшов  i
зараз зайшов. Гремлять потоки й попiд лiсом та горами  гуде  вiтер.  Пiшов
Павло просто через Буковинку. Ох i гидко  на  душi.  Пяний  вiн?  Нi,  вiн
зовсiм не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вiя пяний? Он вiн йде, точиться
й силиться спiвати. Та хiба  то  вiн  сам  точиться.  Вiтер  його  точить.
Проклятий вiтер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, нiч.  -  Йди  геть.
Марiйко, бо, ©й  Богу,  розiбю!  Геть  менi  з  очей,  погана  ти,  дiвко!
Зупинився, - Щ-ш-ш-фф-i-i! Шумить, шумить! Послухав  i  пiшов.  Треба  все
таки йти. Так, так, треба йти!
   Прийшов, залiз на оборiг i до рана очей не сплющив.
   - Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! - журилася мати.
   Тому й покликав нас Павло до Ворохти.  Завтра  Друга  Пречиста.  Година
прояснилася, днi теплi, соняшнi.  Першi  дотики  осенi  торкнулися  гiр  i
лiсiв, а листя бучини загорiлося й зрiдка починало капати до долу.
   Того дня одягнули ми найкращi  сорочки,  найновiшi  кожухи,  найпишнiше
заквiтчали  кресанi.  Нашi  капчури  й  з  жовто©  шкури  постоли,  чистi,
новенькi, лишень поскрипують. Кожний  за  черес  тесака  заткнув  i  набив
грiшми. I коли сонце торкнулося верхiв смерек на грунi Цапок - вийшли.
   Йшли через Бубне старим пла╨м Просмиком. За двi годинi  в  Ворохтi.  За
той час почало смеркати. Крiм Павла, ми  зовсiм  не  знали,  що  йдемо  на
весiлля. На вулицi зустрiли мiсцевого легiня Iвана.
   - Куди молодцi, Цокани? - а з кишенi його видно. пляшку з горiлкою.
   Чу╨мо, в вас тут цимбали бренять. А де музика - там i ми. А до корчми б
нам не зайти?
   - Якого дiдька до коршми? - i витяга╨ пляшку.-Зайдемо до  мене  й  усе.
Будьте спокiйнi! Набез©вно голоднi не вийдете.
   - Але Цокани впорожнi не вмiють у гостi ходити. Скоч, Дми.... та захопи
по однiй. Але чогось порядного,- каже Юра.
   - Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, - пiддобрив Павло.
   Я скочив i захопив по однiй. У Йвана застав уже повну хату. Два  газди,
дiвчина, горбата бабуся, на печi столiтнiй  дiдуган  покашлю╨.  Легiнi  за
столом, на ньому закуска й  вiдiткнена  пляшка.  Присiв  i  я,  закружляла
чарка. Випили, що було й розгорiлися.
   - Е, - зiрвався Павло. - Братя Цокани не так гуляють. Ще по однiй!
   Дехто почав перечити.
   - Плювати. Ще по однiй! Стiй усi тут, а я миттю вернуся. - I вiн  зник.
За хвилину дiйсно вернувся й тiчбу парубкiв привiв з собою. На  стiл  цiлу
батерiю пляшок виставив, хлопцi муром навколо засiли й пiшло.
   - Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти коханi! Пиймо, поки п╨ться! А пiсля
всi на весiлля.
   Лл╨ Павло, лл╨ й часту╨. Навiть горбата бабуся закукурiкала  й  ходором
по хатi пiшла. Дiд з печi зсунувся й ногами  столiтнiми  засукав.  Коли  б
мертвi були й тi б устали. У кожного кров заграла, заспiвали,  обнялися  й
потягнулися на весiлля.
   Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде  й  що  його  чека╨.  Попали  на
весiлля до Манiвчукового свояка. Всi три брати тут зi сво©м крамом. Мусить
десь i Марiйка бути.
   Увiйшли до хати, гостi всi розступилися. Ми кресанi з  голiв  i  добрим
вечором, як годиться, вiта╨мося. За трьома столами повно набито. Столи вiд
потрав гнуться. На запiчку цимбалiсти й скрипак.
   Павло обвiв поглядом хату. Зна╨, кого шука╨. Але ©© якраз не було. Десь
мабуть вийшла. Та за хвилину й вона  метелицею  злетiла.  Тонка,  струнка,
в╨ться й дрiжить, мов напнута струна. Павло ще бiльше  ожив.  Очi  горять.
мечуть. Пiдiйшов до музик i цiлого кладе таляра.
   - Заграйте нам, але шпарко©. Що б усiм люциперам у пеклi занудило. Aнy,
скрипачу, рiзни!
   Музики рiзнули. Павло, за  ним  Юра,  за  ними  й  я  пустився  в  тан.
Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в  вiкнах  шибки.  Пiт  облива╨
чоло, залива╨ очi. Поля! Тiсно тут! Пiсня рветься й розносить хату.  Повно
нас. Скрiзь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивiться. Дiвчина,
яка попала б пiд руку, пiдхоплювалася й фургалом вертiлася  у  повiтрi.  I
чим мiцнiше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес,
глодав скрипаковi струни, тим  буйнiшав  танок,  тим  скаженiше  виробляли
парубоцькi ноги.
   Танцювали ми, танцювали  всi  легiнi  й  дiвчата,  лиш  Марiйка  стояла
затиснута в самий кут i сумно дивилася. Нашi тепер музики  й  наш  танець.
Легiнi, мов жеребцi, реготали, а дiвчата вивiвкували й шалено  витуптували
ногами.
   Дивляться на це Манiвчуки й буряться. Нiяково переривати гульню. Звичай
такого не каже, але й дивитися. як твiй ворог у  тво©й  хатi  перед  очима
гуля╨ й тiшиться,- не можна. Хто б видержав таке. Старший з  них  уста╨  i
виходить. Метке Павлове око помiтило це. Помiтив це i Юра, бо вже про  все
догадався. Але вони гуляють далi. Душно й кожухи злiзли  наопашки.  Музики
дiстали ще таляра й чарку - заохоченi тнуть.
   - Ей, брати мо©, соколи! - гука╨ Павло. - Погуля╨мо,  чарку  вип╨мо  за
здоровля, бо тiльки  й  ма╨мо  нашого.  Умреш  i  згни╨ш,  а  втiха  iншим
лишиться. Ай, дiвчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить  -  озолочу,
замилую! Гей!.. - в цей час котрийсь iз легiнiв  сiпнув  його  за  полу...
Оглянувся - Тулайдан Гнат з Ясiня.
   - Ходи-но, бра, сюди, - i потяг Павла взад. Вiн продерся через  натовп,
щось там з легiнями порадився, за хвилину покликав Юру i мене.
   - Зда╨ться, брати, що нам хочуть тут помяти трохи  ребра.  Шепни,  Дми,
кому треба, а я пiду гуляти далi. Та буками запасiться..
   Хлопцi, що з нами прийшли, обурилися. - Як! Що значить? Коли гуляти, то
всiм гуляти. Нате й весiлля. Цокани гостi в нас, не дамо ©х.
   Це все в темних  сiнях.  Бачимо,  один  за  другим  смикнули  Манiвчуки
надвiр. Чу╨мо, за стiною шепчуть  i  мабудь  чарку  пють.  Видно  Манiвчук
часту╨.  Через  хвилину  з  ревом  протиснувся  з  двору  до  хати  якийсь
легiниско. Здоровий. Реве, як бугай.
   - Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!
   В наш город стрiля╨. Але .Павло нiби й не  до  нього.  Легiнь  улiз  до
хати, реве, смика╨ться до Павла, нiби ненароком пхнув  на  нього  дiвчину.
Павло терпiв, терпiв i раптом - брязь легiня в пику.
   Удар був меткий i щирий, легiнь  поточився  й  клякнув  додолу.  Навiть
скрикнути не встиг. За нього хтось на  цiлу  губу  ревнув:  гвавт!  Цокани
розбиваються!
   Захвилювався натовп. Манiвчуки ввiгналися до хати, за ними гурт легiнiв
Повiнню хлинули й нашi легiнi.
   Павло вiдступив набiк, зцiпив пястуки, випнув груди. - Ану, кому  життя
обридло! Пiдступай! - Лютий, увесь тремтить, обличчя  -  жар.  Всi  легiнi
самi вiд себе на два табори розсипалися. Ми не чекали  нападу.  Раз,  раз!
Репiт, брязкiт битого посуду та вiкон.  Оджоги,  коцюби,  макогони  -  все
пiшло в хiд. Згасло свiтло. Хтось вже через вiкно вилетiв i  там  на  цiле
горло репету╨.
   Хатнiй бiй йшов непомiтно, та хтось заревiв, нiби його душили. Блиснуло
знов свiтло й усi побачили старого Манiвчука в обiймах Павла.  Мiцнi  були
цi обiйми. Так умiють лише медведi обiймати. Вiд них усi кiсточки  старого
трiщали.
   - Так це тобi за батька. Раз! Раз! Раз!  По  черепi.  В  ту  мить  десь
взялася Марiйка. Вона нiби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.
   - Павле! - скрикнула перелякано. - Будь добрим...
   Це випало зненацька,  мило,  тепло,  i  рука  Павла  вiдразу  заклякла.
Коротеньку мить подивилися одно одному в очi. Безодня жалю, лютi й  любови
злилися в тих поглядах, Скривлене вiд лютi Павлове обличчя  вiдразу,  нiби
освiтив сонцем, прояснилося. Вiн пiдняв на руки старого  свого  ворога,  -
гей, розступiться! - пiднiс до лiжка й бухнув його в подушки.
   Пiсля швидкими, рiзкими  кроками,  розбивши  ворохобний  натовп,  Павло
вийшов надвiр.
   Бiй ущух одразу. Всiм стало нiяково. Ми вийшли за Павлом. Вiн стояв  за
рогом хати й витерав чоло.
   - Бiжи, Дми, по мого кожуха. Пiдемо, браття, домiв. Хай ©м чорт.
   Голос змiнився. Тихий, лагiдний. Пiшов по кожух, довго  його  шукав,  а
знайшовши, ми вiдразу вiдiйшли.



   4

   Йшли зовсiм мовчки. Почувалися безпечними. Нiхто за нами не йшов, нiхто
нiчим не погрожував. Пiсля нагнав нас Тулайдан.
   - Пiду з вами, - каже вiн.
   - Можеш - вiдповiв Юра.
   - От вони всi тепер здивованi, - почав було Тулайдан, та нiхто з нас не
мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.
   Нiч тиха,  мiсячна,  зоряна.  Впала  сильна  роса  й  чути  приморозок.
Спочатку йшли дорогою, пiсля звернули влiво й  подалися  вверх,  пла╨м  на
полонину Григорiвку.
   - Ти що робив, Гнате? - порушив тишу Павло.
   - Та-а-а, зна╨ш... - i Гнат махнув рукою. - Все до того адвоката ... по
дорозi й на весiлля зайшов.
   - А адвоката нащо потрiбу╨ш? Судишся? - майже суворо допитував Павло.
   - Та все з тим Розенкранцом. Хто його зна╨, що з того буде.
   - Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? - запитав Юра.
   - Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть,  хвалять
Йойну. Та раз приходять i хваляться. Так i так. Йойна  домага╨ться  нашого
грунту. Як то, схопився я. - Та хто його зна╨. Я в нього,  кажуть,  однi╨©
зими на метрак малаю позичив. Обiцяв, що за мiсяць поверну. Минув  мiсяць,
бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, пiдождiть ще пiв  року.
Зароблю в бутинi, вiддам. - Ну,  чому  не  пiдождати.  Все  одно  вiдсотки
ростуть. За пiв року старий наш не  змiг  вiдсоткiв  заплатити.  Знову  до
Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував,  що  i  грунт  i  хата
пiшли до нього. Я вже тут сам узявся за дiло.  Мене  диву╨,  як  воно  так
сталося.
   - Ну, судився з ним? - пита╨ Павло.
   - Судився. Чорт би такi суди забрав.  Жид  на  жидовi  сидить  i  жидом
поганя╨. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два  рази  ставали.  На
адвоката останн╨ стягнули й усе марно.  Тепер  зима  надходить  i  з  хати
виганя╨.
   От воно як.
   Йшли поволi пiд гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить  лiс  i  потоки.
Мiсяць великий, великий i тяжкий, повний. Свiтло його мiдяне  якесь.  Гори
олитi ним i стоять непорушно камянi велитнi. Пройшли полонину, зiйшли дещо
пла╨м у низ i вийшли на скелю Климпуш.
   Звiдсiль видно  Близницю,  Драгобрат.  На  пiвнiч  велично  здiймаються
Синяк, Довга, Хомяк. В низу срiблиться в мiсячнiм  сяйвi  рiчка  Лазещина,
видно стрiхи хат. Чотири довгi тiнi пiдiйшли на край скелi, i  зупинилися.
Всiм хотiлося полюбуватися цi╨ю тишою,  величнiстю  -  простором.  Повiтря
чисте, пахуче. Груди високо пiдiймаються й утягають смолянi запахи. Коли б
крила, зiрвався б звiдси й  полетiв  би  до  зiр.  Колись  тут  камiнь  на
залiзницю добували, рвали його динамiтом i скочували  в  долину.  А  тепер
прiрва метрiв двiстi глибока лишилася. А далi лiс, лiс i лiс. Смереки,  як
свiчi. Кожний куцак горить i кожна гiлочка тон виводить.
   Юра перший перебив тишу. - Гарний, каже, наш край.
   - Гарний та дурний, - флегматично дода╨ Павло й спльову╨.
   - То найкраще, кажу, коли б кожний починав вiд себе.
   Павла зiрвало. - Брешеш, брате! Не туди стрiля╨ш. Те, що  чоловiк  дещо
гульне, дещо розправить кости, - дурне. Не станеш сидiти на запiчку й,  як
стара баба, стогнати. Молодiсть ╨ молодiсть й кiнець.
   I Павло почав розводити сво╨. Про мадярiв, жидiв. Ненавидiв ©х. Завжди,
коли впадав у поважний настрiй, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно,
розмахував руками.
   - Пора, казав  вiя,  правду  перед  очi  поставити.  Другi  нас  живцем
проковтнуть. Прошу тебе - Розенкранц. Що  ╨  тут  Розенкранц?  Чорти  його
знають, звiдки присунувся сюди, розставив  свою  павутину  й  смокче  нашу
кервавицю. А скiльки тих Розенкранцiв налiзло до нас? Глянь  на  Ясiню.  В
долинi, при дорозi, самий тобi Розенкранц. А  наш  гуцул,  Бог  зна,  куди
залiз пiд небо й сидить, як воша голодна.
   - Нiчого, махнув чомусь рукою Гнат.  Колись  i  на  нашiй  вулицi  буде
празник. Отодi ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он вiйна буде.  Ех,
коли б вiйна. Брязну все в землю й на вiйну.
   - На яку вiйну! За кого пiдеш дертися? Ми русини, а там за  горою  такi
самi живуть. Такi ж дурнi й такi ж обдертi.
   - Це вже, вмiшався я, вуйко Штефан тобi наговорили.
   Павло глянув на мене таким поглядом, що я зацiпив губу.
   - А що тобi до того, хто наговорив. Ти но менi анi мур; нi, то дiстанеш
i кiнець.
   - Ти коли вiдходиш, Юро? - пита╨ Тулайдан.
   - Ще тиждень погуляю й доста.
   - До гонведiв?
   - Та нiби. Все одно куди.
   - Ну, але скоро  досвiдок.  До  дому!  -  каже  Павло.  Нинi  вiн  нами
командував i нiхто не думав перечити. Ми встали й пiшли. Тiльки  постiльцi
по сирiй землi шелепають та сухi гiлки потрiскують.
   Коли вилiзли на наш грунь, мiсяць  зовсiм  сповз  i  от-от  упреться  в
Близницю. Спiвали пiвнi. Наша хата, хлiви, обороги, цiла та деревяна  сiра
садиба, облита сяйвом мiсяця, погрузла в глибокий сон.
   Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на  оборозi.  Тулайдана
лишили в низу на дорозi й вiн  подався  до  Ясiня.  Ми  ж  полягали,  дещо
поприкривалися сiном i старими кожухами й лежимо.  Лежу  горiлиць.  Мiсяць
просто в очi б╨, не спиться. Думи лiзуть, у  головi  шумить,  соваюся.  По
часi чую, що й Павло не спить,  з  боку  на  бiк  перекочу╨ться  й  потиху
ла╨ться. Полежали з пiв години i чую:
   - Дмитре?....
   - Що хочеш? - вiдзиваюся.
   - Не спиш?
   - Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те  весiлля.  Невже  вона  тобi
того?..
   - I я думаю про те, перебива╨ Павло. I тут оповiв випадок у  корчмi.  -
Хотiлося менi, брате, отак свiт розбити. Отак би згрiбнув i розчавив.
   Повернувся, пiдпер голову лiктами. Хвилину помовчав  i  почав  знов:  -
Зна╨ш, Дмитре. Може тобi смiх. Смiйся. Все одно. - Голос його злагiднiв. -
Вона, зна╨ш, так подивилася, так тобi подивилася. Лежу, зна╨ш, i бачу.  Он
вони тi очi. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорнi  такi,  огонь  у
них i печуть. От який був пяний, усе забув, нiчого не чув, а  як  глянула,
все до чорта з голови  вилетiло.  Все,  лиш  очi  ©©  однi.  "Будь,  каже,
добрим". Ха-ха-ха!
   Дивно, зовсiм не по-сво╨му засмiявся. Знов хвилину  помовчав.  Менi  не
видно його обличчя. Мiсяць свiтив йому  в  потилицю.  Стало  чомусь  шкода
його. Величезна постать. Грубий, загорiлий карк i та  його,  якась  дитяча
мова. Яка вiн, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Пiсля вiн ще говорив.
Говорив довго й багато. Мрiяв i складав сво©  пляни  будучого.  Також  вiн
твердо порiшив, що переможе ©©, що не вiдпустить ©©,  що  вiн  украде  ©©,
завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день i нiч  працювати,  зробить
собi хату й там житиме з нею. Вiн був твердо твердо в цьому переконаний  i
вiрив у сво© слова. Заснули аж на свiтанку.


   Проспали довго. Сонце зiйшло й  пiднялося.  День  гарний  i  святочний.
Батько зрана пiшов у Тису до церкви. Там сьогоднi  празник-вiдпуст.  Павло
йде туди аж пополуднi й Юра мабуть також. О,  Юра  не  мабуть,  а  напевно
пiде. Вiн не пропустить цi╨© можливостi. Там вiн ма╨ когось,  за  ким  вiн
далеко пiде. Але Юра про це нiкому не скаже.  Там  мешка╨  його  невеличка
пухкенька жидiвочка Естерка. Жи╨ вона в Тисi в брата й ши╨ на  машинi.  О,
це чудесна Естерка, весела Естерка. Як  вона  "радо  бавилася  з  руськими
легiнями", але "найфайнiший" з них  Цокан.  Ох.  той  Цокан!  Це  розумний
легiнь той Цокан. Вiн не такий, як iншi гуцули. Вона  спiвала  йому  гарнi
пiснi, а який у не© голос. Цокан розумi╨ той  голос.  Цокан  любить  його,
Цокан i ©© за той голос любить. Вона вийде з ним  у  лiс,  далеко  у  лiс.
Нащо, щоб ©х усi бачили? Вони зовсiм не потребують,  щоб  ©х  усi  бачили.
Вони сядуть собi на камiнi великому. Естерка  з  моху  вiночка  зробить  й
заквiтча╨ться. Себе й його. Обидвох заквiтча╨. А  пiсля  вона  пiсню  йому
заспiва╨:

   "Ой, не ходи, Грицю
   Та на вечеринцi.
   Бо на вечерницях
   Дiвки чарiвницi".

   I iще Естерка заспiва╨  йому:  "Вiють  вiтри,  вiють  буйнi".  Де  вона
навчилася таких гарних пiсень? Тут на Гуцульщинi таких не знають.  Правда,
не знають?
   О, Естерка була не лише в Ясiню. Естерка була й далi.  Вона  була  й  у
Коломи©, i в Дрогобичi, i, навiть, у самому  Львовi.  Ах,  яке  це  велике
Мiсто Львiв, йдеш, йдеш i кiнця нема╨. Там i трамва©  ходять.  Юра  ще  не
бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. ╨ вiз,  що  сам  ходить.  Тягне
його лектрика, така сила.... Вона то не може  розказати.  То  треба  книги
великi вчити й там написано. I ще бачила у  Львовi  "кiятри".  Пiшла  раз,
узяла листочок, заплатила грошi й ©© впустили. Ой,  то  було  красно!  Ой,
коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Свiтиться скрiзь i на стелi,  i
на стiнах. Пiсля все гасне. I тодi почина╨ сама вiд  себе  пiднiматися  на
переднiй стiнi завiса. То вони тiльки так показують, що сама вiд себе. Там
ззаду хтось зтягае ©© за мотузок.
   I як вiдкрили... Ой, ╨й! Там тобi зявилася  садиба,  сад  такий  пишний
сад. I криниця там була, а якась дiвка йде з вiдрами по воду й так жалiсно
спiва╨. I Естерка спiвала Юрi ту пiсню, а Юра слухав i очей  не  зводив  з
Естерки. О, яка вона та Естерка. Скiльки вона зна╨, скiльки бачила.
   I якби не пiшов Юра на празник. Вiн ще вчора хотiв i а нiяково було. Не
хотiв Юра, щоб хтось з родини знав, що вiн з жидiвкою водиться.  Надто  не
хотiлося, щоб знав Павло. Не любить вiн того "кодла". Але Павло  все  одно
знав. I вiн знав i я знав. Тяжко в селi чогось не знати, чого не  треба  б
знати!
   Батько вернувся з церкви i принiс  свою  "Недiлю".  Павло  побачив  ©©,
сплюнув i подався, Бог зна куди. - А прочитайно, Дмитре, "Недiлю", -  каже
старий. Береш i чита╨ш: "Велика Копаня  украсила  свою  св.  церков  одним
прекрасним за 3,000 корон купленим звоном,  которого  голос  на  3-4  селi
чути"....
   Ого! - хита╨ головою батько. - Тото тобi дзвiн! Нам би  такого  дзвона.
Пiсля чита╨мо про Зелену Верховину, що  "вигляда╨  як  Юдея,  бо  мало  де
такого села, де б жид за бирова не був".
   З Верховини переходимо до культурно-освiтнiх справ.  Чита╨мо,  яких  то
ма╨мо тепер непорядних учителiв. Колись це  зовсiм  iнакше  було,  бо  хоч
"давнiй учитель був худобний, але вiру свою держал твердiше, у  корчмi  не
валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер".
   - Правду каже новинка. Хто тепер вiри сво╨© трима╨ться. Тiльки вилiз за
порiг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то  вiн,  дубило  його  мамку,
"тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там вiн тобi  не  тягне
колод? Там собi сiв коло столу, шкраб, шкраб пером i вже грошi. I  як  вiн
тобi вiру не зломить, батька старого не продасть i не забуде рiдно© мамки,
котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як i всi чеснi
люди говорять.


   Менi все таки подобалися батьковi  гуторки.  Сто©ть  серед  хати,  руки
довжелезнi, ноги високi. Мова сокирна. але чувся в iнiй розум,  звичайний,
простий "людський" розум.



   5

   А Павло не видержав. Вимився, зачесався,  чомусь  ще  гуглю  накинув  й
подався через гору до Ясiня. Але  й  там  сьогоднi  порожньо.  Коло  мосту
"Тридцятка", де звичайно вешта╨ться в  свято  юрба  народу,  сьогоднi  лиш
кiлька дiдiв попiд жидiвськими крамницями на лавочках сидять i курять сво©
довгi люльки. Вся молодь у  Тисi.  Там  сьогоднi  гульня.  Там  напевно  i
Марiйка.
   Павло зайшов до корчми й замiсць пива, вихилив одну за одною двi  чарки
горiлки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землi не чув. Йому здавалося,
що там уже давно всi зiбралися й тiльки на  нього  чекають.  Вiн  навмисне
спiзнився й зовсiм1  iз  цього  задоволений.  Широкими,  твердими  кроками
ступав, посвистував, крисань на бiк. Уже здалека чути музику  й  гармiдер.
Над  Тисою  невеличкий  майданчик.   Там   тепер   утоптана   трава,   там
порозсiдалися на колодах легiнi, там  дiвчата  позаквiтчуванi,  купчаться,
мов вiвцi в спеку, i чекають на танець.
   Коло церкви розсiлися торгiвцi. Дешевi бляшанi хрестики, образки, губнi
гармонiки, свистуни, серця.
   Павло намiрився просто до музик. "Вона" напевно там. Не  помилився.  До
нього вiдразу пiдiйшли кiлька хлопцiв. - Ну, що? Як? Погуляв у Ворохтi?
   - А який вам бiс уже так скоро все поросказував? -  Павло  сплюнув.  Не
любив говорити про такi речi. Став собi, гугля на опашки, руки  на  грудях
зложив i дивиться на музики. Там йде безконечна  гуцулка.  Легiнi  крутять
дiвчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он i  Марiйка.  Червона,
очицi горять. Воно безупинно витанцьову╨ з  якимсь  легiнем,  який  тримав
себе, мов молодий пiвник. Пiдiйшов Тулайдан.
   - Не бачив ти Юри? - пита╨ Павло так собi, щоб щось сказати. Вiн  добре
зна╨, де оберта╨ться Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.
   - Зрана тут був. Повертiвся, повертiвся й десь зник - каже Тулайдан.
   - А не зна╨ш, що то за пiвник он там коло Марiйки вертиться?
   - Та ти хiба не зна╨ш?  Та  це  ж  Гриць  Янчеюк.  Недавно  з  гонведiв
прийшов. Живе пiд Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.
   - Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то ©х може зацiпило  б.
∙
   Не подобався Павловi той  Янчеюк  вiд  постолiв  до  кресанi.  Стояв  i
дивився. Гурт легiнiв коло нього, пiдбурюють до танцю. Але вiн не  виявляв
звичайного зацiкавлення танцем. Витяг  i  закурив  люльку,  яку  тiльки  в
особливих умовах курив, попакував прудко димом i зпiд  лоба  слiдкував  за
танцюючими. Стояв так з пiв години. Його нiхто не пiзна╨.  Всi  дивуються.
Що сталося з Павлом ? Яка муха його вкусила? Побачив одного з  тих,  якому
програвся й був винен, покликав, виняв грошi й прилюдно заплатив.  Мовляв,
дивiться собi й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: -  так,  ти  сучий
пасинку, порядно тодi мене обiбрав. Але по-друге я тобi покажу, як грають.
   - "Ой, сучий сину,  догра╨шся  ти  менi!"  -  Це  вiдносилося  до  того
"пiвника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй,  голубе,  танцюй!  Пика
твоя аж надто тендiтна. Як за©ду ... Ех, як за©ду,  розсипляться  тi  тво©
скалозуби.
   Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дiвча. Раз-два,
взяв i закрутився. А дiвча нiчого. Торкнувся  легiнь  i  запалив.  Моторно
лiта╨,  дрiбочуть  ноженята,  синi  очицi  мигають,  горять,   гаснуть   i
загоряються знов. Вона бо©ться чогось. Хiба з  нею  легiнь  танцю╨?  Павло
Цокан? Ах, нiколи думати, так мало часу думати. Музики грають i  вертиться
в очах стiльки барв. Рука його вже пече, вже пропiка╨ через рукав.  Ух,  i
танець
   Вечiр. Павло втира╨ пiт. Маленька  дiвчинка  не  може  бiльше.  Марiйка
регоче так голосно. От вона й  на  нього  глянула,  а  "пiвник"  заступив.
Чекай, пiвнику!..


   - Пiду додому.
   - Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.
   Дiвча почека╨ на нього. Василинка пiшла, Оленка пiшла, а вона не  пiшла
з ними. Соромно, але рада. Жи╨ на грунi. Вилiзти  на  грунь  i  вже  дома.
Павло, мов камiнь, повчить. - Ну, то ходiм. Чорт з нею! -  Взяв  у  долоню
маленьку пiтну ручку й  повiв,  як  дитину.  Мовчить  Павло.  Тяжкi  клятi
постоли. Дiвча коло нього несе  сво╨  серце  трiвожне,  залякане.  Трiпоче
воно, на уста нi одно слово не йде. I чого вiн мовчить? Говорун, гуляка, а
тепер ягня якесь.
   I от пiднiмаються вони пiд гору. Ступ за ступом уперед, далi. Все ширше
й ширше розбiга╨ться простiр, не дивлячись на вечiрн╨  смеркання.  Он  уже
лiс. Ще чути з долини скрипку. Як вона  бiдна  охрипла.  Там  ще,  мабуть,
тупають ноги Марiйки. А впередi лiс. Стоять стрункi смереки, шумлять сво©м
вiчним однотонним  шумом.  Як  там  самiтно  й  затишно.  Павло  зненацька
прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Вiн круто звернув у напрямку  лiсу,
туди, де мякий мох убiра╨ шум води, мов вата.
   Чи бiляве, хрустке дiвчатко перечило? Нi. Воно також любило  ходити  по
моховi. Ступиш i мяко торкнеться нога землi. Сядеш собi й  слухай  досхочу
як шумлять смереки та ялини.
   Зайшли. Павло сiв. Дiвча сто©ть, посмiха╨ться. Усмiшки тi╨©  не  бачить
Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Вiн сiв, обличчя закрив  руками  й
задумався. Хтось перед ним сто©ть. Хiба вiн зна╨, хто то перед ним сто©ть?
   Видаються рожевi щiчки, двое чорних  очей.  Он  одно,  он  друге.  Вони
дивляться на нього з жалем i любовю.
   - Оленко, - зненацька| обрива╨ вiн тишу. - Йди, слухай, додому.
   Оленка здрiгнулася. .Чого вона ма╨ так скоро йти  додому?  "I  неньо  в
бутинi, i мамка не скоро вернуться".
   - Йди, йди, Оленко. Вiн хоче тут посидiти. Вiн трохи собi тут посидить.
Колись зайде до не©, а тепер йди.
   Не хочучи, поволi, Оленка пiшла.  Пiшла,  оглянулася  раз,  другий.  Аж
страшно. Вiн сидить i не дивиться за нею. А обличчя закрив руками,  зовсiм
закрив. Щоб вiн собi що не зробив. Може напився.
   Павло довго таки посидiв. Стало темно. Зiйшли зорi. Знов упала  роса  й
чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чу╨. Йому при╨мно
тут сидiти. Вiн сам, йому нiхто не перешкоджа╨ любуватися  тими  чарiвними
глибокими очима. Пiсля встав i пiшов у низ.
   I  сталося  так,  що  йдучи  пла╨м,  який  веде  до  рiчки  Тиси   коло
Струкiвсько© церкви, Павло зустрiв Янч╨юка. Той, видно, провiв  Марiйку  й
вертався додому. Принаймнi так здавалося Павловi, що вiн провiв ©©. Пiзнав
його здалека й спочатку думав минути та пiти собi геть. Але  стежка,  якою
йшли, досить вузька й з обох сторiн огороджена. Зустрiлися й Павло  зовсiм
близько вiдчув свого ворога. Щось сильнiше, нiж вiн сам, сiпнуло його. Вiн
раптом переступив дорогу.


   - Агiй! Кудою йдеш ? - викрикнув Павло.
   - Чи не видиш, що стежкою? - усмiха╨ться той. Хiба вiн зна╨,  чого  той
пяний хоче.
   Павло блиснув очима й щiльно пiдступив. - Зна╨ш, каже, мене?
   - Ще б нi.
   - Ну, так зарубай собi на носi, що коли не лишиш  тоту  дiвку,  з  якою
днесь танцював, так бiльше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усi  ребра
потрощу. Так затям!
   Тут уже Янчеюк дещо зрозумiв. - Ади який! А Ти що тут  таке?  -  пiдняв
той пiвнячу голову.
   - Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобi  зовсiм  важно
кажу. Затям!... - Погрожуючи кулаком, вiн пiшов швидко вниз.



   6

   Гори. Що ╨ на свiтi краще вiд наших могутнiх, веселих гiр. Так веселих.
У горах нема╨ смутку. Гори багатi  чарами  краси,  дивовижнiстю  будови  й
невичерпанiстю стилю. Все тут на мiсцi й необхiдне. Все так ╨, як  повинно
бути. Але гори завжди на©внi. Цi потужнi, незграбнi велетнi даються  легко
на обман. Приходять дикi шахра© та зловживають ©х невинною довiрливiстю.
   Говерля. Oт сто©ть вона, цариця наших гiр, задумана в вiчнiсть. Я люблю
тебе, наша розкiшна горо. Нема╨ часу, коли б ти не була гарною.  I  тепер,
над осiнь, ти приваблю╨ш мене. Я не маю сьогоднi  нiяко©  працi.  Сьогоднi
свято. Я вже перечитав батьковi його "Недiлю" й можу йти, куди лиш  бачать
очi. Юра й Павло пiшли до Тиси на вiдпуст, але я не пiду  туди.  Це  я  ще
вчора собi сказав. Менi при╨мно вийти собi з дому, зовсiм одному й перейти
грунем до Лазещини. Дехто казав би,  що  там  при╨много,  куди  ти  завжди
ходиш? А я кажу. Менi при╨мно там те, що непри╨мне тобi.  "Кожному  городу
нрав i права"!
   Я йду собi поволi та вслухуюся в оточення.  Я  любуюся  горами  й  менi
цього нiхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до  сестри
Василини. Вона завжди спита╨ мене:- що роблять  мамка?  -  А  хiба  ти  не
зна╨ш, що вони роблять?
   - Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого  ти  так  часто
туди ходиш?
   - Куди?
   - А туди за мiст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш i сидиш.
   - Бо там ╨ гарне мiсце на землi. А я люблю гарнi мiсця.
   - Ой, дивися менi з тими мiсцями. Колись тебе пани зацькують псами.
   - Ет, нiчого ти не тямиш! - I я йшов собi геть. Йшов  через  огород  до
залiзницi, пiсля  залiзничним  пасмом  до  мосту.  Тут  розкiшний  високий
залiзний мiст. Он потяг ©де. Засвистав i по©хав далi. Дим направо й налiво
стелиться, а часом лише направо, або налiво. Сонце б╨ на скелю Климпуш. Ще
минуло© ночi ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я  ще
колись пiду туди вночi. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.
   Там он пень той, де "сядеш i сидиш". Яке кому дiло, де я сяду й  сиджу?
Де хочу, там i сяду й нiкого не стану питати.  Звiдсiль  такий  вигляд  на
лiс, на скелю. В низу загорода й садок.... Там ще до цього часу й геть  до
самого снiгу цвiтуть червонi та жовтi квiти.  I  хата  гарна  там  сто©ть.
Тако© хати в Лазещинi нема╨ бiльше. Сад i хата й квiти тягнули мене.  Хiба
я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лiсничий. Вiн  ма╨  чотири  гончi
пси й ходить на лови. Часом до нього ще  якiсь  при©дуть  пани.  Всi  вони
веселi, гарно вбранi. Ходять тодi по саду паничi й панянки. Часом грають i
спiвають. Ходить там i Йонашова донька. Це ще маленька дiвчинка  в  куцому
бiлому вбрана.
   "Сядеш i сидиш". Я й тодi так само сiв собi й  сидiв.  Сонце  тодi  так
само заходило. Хто винен, що я вертався собi з полонини, був  утомлений  i
сiв посидiти. З того гарного в долинi будиночку доносилася  музика.  Грали
на грамофонi. Рiдко коли послуха╨ш у нас грамофона, ну я й сiв послухати.
   Це так зненацька сталося. Вона цiла бiленька вийшла  з  смеречняка,  та
просто до мене. Вся, кажу, бiла. I убранячко бiле й панчiшки, i черевички.
Очi лиш дуже чорнi й чорне волосся, та рожева стрiчка, якою пiдперезалася.
Занiмiлий i задубiлий, хiба я знаю нащо тодi був подiбний Якесь звiря,  чи
що....
   - Minek ulsz te itten?[4] - запитала по мадярськи.
   - Nem tudum[5]. He розумiю.
   Дивлюся на не©. Оглянула мене, обмацала, торкнулася мо╨© руки. Глянув я
на свою руку, на ©©, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли,
а ©© нiби з хрусталю рожевого. Також ©й  подобався  мiй  кожух.  Обмацала,
оглянула, щось говорила. Зрозумiв з того тiльки останн╨:
   - Так ти не зна╨ш по-мадярськи?
   - Знаю "нем ту дум".
   - Усмiхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всi поряднi люди  говорять
по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.
   - Ага, Цокан! - i далi щось белькотала, так що зо  всього  я  лиш  пару
разiв зрозумiв Цокан. Пiсля вона ще раз торкнулася мо╨© лаби,  усмiхнулася
й зникла.
   Лишилася усмiшка та запах. Довго ще сидiв. Думав, ще вернеться, але нi.
Встав i забрав з собою усмiшку й запах. Чого менi тодi так  легко  йшлося,
не знаю. Я нiс пишно усмiшку й запах, нiс i собi усмiхався. Лiг  спати,  а
усмiшка й запах коло мене. I я  нераз,  дурний  i  соромливий,  лiтав  пiд
хмарами, де сяючi озера горять у сяйвi рожевого свiтла, а по них  плавають
дiяментовi палаци. Мене несуть до них конi з огненими гривами, а я  цiлому
свiтовi усмiхаюся. Ох, який я був дурний!
   I цього дня й багато минулих, нераз  приходив  до  того  пеньочка,  щоб
посидiти. Але вона вже бiльше не вийшла. Одначе чому б менi не прийти сюди
й не посидiти. Це менi вiльно робити, я цим нiкому не  перешкоджаю.  От  я
собi сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди.  Часом  почую
знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою,
як i кожний гуцул, не вмiю скаржитися. Для мене все добре.  От  щось  менi
здумалося, пiднiмаюся та йду в лiс. Тихо тут i урочисто. Нi в однiй церквi
не чую тако© побожностi. От на колiна впаду й почну молитися.  Пiд  ногами
вiчне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне  чимсь  гострим.  Поваленi
буреломом погнилi колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть,  були  люди.
Вони обернулися в дерева, а опiсля в трупи.
   Одного разу, зда╨ться, пiймав ©©. Падав дощ i вiтер зухвало розгойдував
ганебно тонкi хоч i високi смереки. З рушницею йшов лiсничий, а коло нього
два пси. I була з ним також якась, невисока,  тонка,  загорнена  в  чорний
блискучий дощовик,  особа,  обличчя  яко©  не  бачив.  Але  я  рiшуче  був
переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро  знов  стратив  ©©.  Це
смiшно. Вона по©хала до школи, а я дурень, чорт зна  чого,  лазив  по  тих
лiсах.



   7

   За  тиждень  по  Пречистiй  Юра,  вiдiйшов  до  вiйська.  Погода  скоро
змiнилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощi. Я  все  ще  ходив  у
Лазещину, а Павло до Ясiня. Час повз безконечно. Мамка  плакала  за  Юрою.
Ночi довгi й бурхливi. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за
день, приволочишся поночi додому й спиш камяним сном.
   Ходили зрiдка й на вечерницi. Дмитриха-вдовиця, чоловiка котро©  забило
в бутинi дерево, боялася  сама,  -  "чоловiк  ходить",  скликала  до  себе
дiвчат...  Приходили,  приносили  вовну,  микали,  пряли,  спiвали  пiснi.
Приходили й легiнi.
   Пару разiв, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й  Марiйка.  Павло
рвав i метав, бо якраз у тi вечорi був  деiнде.  Три  рази  перед  Рiздвом
приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Пiсля вже  кожний  день
заходив, але Манiвчук спостерiг, куди бiга╨ донька, й  поклав  тому  край.
Глибоко ненавидiв вiн Цоканiв. Краще смерть, нiж вiддати доньку за ворога.
   Перед Рiздвом рознеслася чутка, що Марiйка  засватана.  Ось  лише  пiст
мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутинi) з сокирою, так
нею рубнув, що по самий обух ввiгналася в колоду, аж скалки бризнули.
   - Що тобi сокира винна, чоловiче? - кпить Нiмчук, який  йому  ту  чутку
передав. Цей сто©ть, набива╨ люльку  й  посмiшки  подивля╨ться  на  Павла.
Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив  до  не©  Янчеюк,  а
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг ©© пiймати. Ходив легiнь по  бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди  двигав,  лаявся.  А  Нiмчук  ще  й
пiдюджу╨:
   - А зна╨ш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся,  що  як  тебе
зустрiне, то виб╨ з тво╨© макiтри всю решту згадок про  Марiйку.  Я  йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
   Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе  сизий,  брешеш,  то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi,  що  я  дурний  баран,
який б╨ лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам  Бог  вiд
народження приписав, але не цькуй!
   При©хали ввечерi додому й Павло одразу подався до  Ясiня.  Iншим  разом
батьки счинили б бучу, але тепер  це  не  було  безпечно.  Лише  мати  при
вiдходi гукнула: - Ти хоч на©вся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
   Нiч темнюща. Мете  снiгом  i  засипа╨  очi.  Ноги  глибоко  грузнуть  у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук.  Дiйшов
i крокiв зо  сто  перед  Марiйчиною  хатою  зупинився.  Бачить  будинки  й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не  йти?"  -  ввагаеться  думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти  ...  Нi,  будь  вiн  сучий  син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку  дiвчину".  Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до  корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут ╨.
   Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли  з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували  на  тисячу  ладiв  дику
сатанську музику, торзали й шарпали  намучену  душу  Цокана.  Вiн  готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати  ©х,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе ©м! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
   У Манiвчукового  сусiда  також  свiтиться.  Павло  зайшов  до  нього  й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там ╨.  Сидить,  розмовля╨.  Добранiч.  Вiддячимося  в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
   Сусiд пiшов спати, а Павло чека╨. Свистить вiтер i пронизу╨ до  кiсток.
Павло не завважу╨ холоду. Нема╨ часу думати про холод.  Вiн  тремтить  вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як  смола.  I  сидить
вiн, чорт, так довго. Гавка╨ пес.  Хтось  вийшов.  Видно  мигнуло  свiтло.
Павло  збiг  вдолину  й  зупинився   майже   на   стежцi.   Надворi   знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло.  У  Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там ночу╨. Нi, нi, це неможливо, це ... Люту╨ Павло  й
рветься вперед. Що буде, як не втрима╨ться й пiде до  хати.  Плювати  йому
тепер на чемнiсть.
   Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й  пригнувся,  йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби  Павла  зцiпилися  й  тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
   Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у  низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до  струмка  й  перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло  касарень.  Бреше  пес.  У  касарнях  i  на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов  на  хiдник  i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направля╨ться  до  кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж  ними  веде  лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув  у  снiг  i  оббiг  другою  стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чека╨. Той йде 'Веселий  насвисту╨
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
   - Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся  й  став,  мов  задубiлий.
Хвилинка напружено© тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце  затрiпалося,  як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче,  щiльно  пiдiйшов  до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
   - Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
   Той нi слова.
   - Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу,  блазню  мерзотний,  i  ти  дума╨ш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув  ним.  Той  щось  забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
   - Повертай назад!  -  крикнув  Павло.  -  Пiдемо!  Янчеюк  спочатку  не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов  ягня,
повернувся.
   -Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться.
   Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав,  як  грiб,  лиш
час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок
на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться.  Часом,  мов  тiнь,
безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака.
   - Завертай направо. Вип╨мо й поговоримо. -  скомандував  Павло.  Янчеюк
думав було щось перечити.
   - Раз-два вперед i нi слова.
   Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли  два
ковальськi  челядники,  шваби.  Обидва  напiдпитку   голосно   розмовляли,
прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало ©х розмову.  Все
тут скуча╨. Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та  скучно.
Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити.
   Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло  столу,  твердо
оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi.
   - Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так.
   На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув  на
не© пальцем.
   - Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, вип╨мо? Гаразд. Чому б нам
не випити.
   Табак миттю принiс пиво, став i  смi╨ться.  -  Ну-у-у,  чого  так  нинi
пiзно?
   - Не скали сво©  золотi.  Як  брязну  по  них  -  не  позбiра╨ш.  Крути
грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!
   - Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак.
   - Грай, Табак! Грай, рижий  чорте.  Зна╨ш,  ти  ввесь  золотий.  Золоте
волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть  з  якогось  смороду.  Ну,  ну,
якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!
   Табак накрутив i  грамофон  захарчав  якесь  непорозумiння.  Але  Павло
всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся  лiктем  на  стiл  i
заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн
чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi  вiд  грiха.  Але
боявся викликати вовка з лiсу. Павло  тепер  не  свiй.  Небезпечно  з  ним
задератися.
   Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай  сюди  пива!
Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же!  Ей,  ви  там,  шваби!  Пiдсувайтеся
сюди. Табак, налий ©м. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i  гаразд,
от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина  ще  потрiбу╨  бiльше?  Випив,
закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер.
А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.
   Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi  жарти.  Ревiв
грамофон. Янчеюк пiдпив i  повеселiшав.  Вернулася  мова  й  навiть  почав
жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було
досить  випито,  коли  гульня  широко  розгорнулася,  коли  шваби   почали
викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька  ввесь  налився  люттю,
скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка.
   - Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й
рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже  лежав  на  запльованому
помостi.
   Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На!
Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло  до  чорта.  Полилося  недопите
пиво. Табак утiк  за  дверi  й  дико  залементував.  Шваби  кинулися  було
розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув ©х обох. Счинився
репiт.
   Павло  червовий  вилупленими   палаючими   очима,   розмахував   сво©ми
здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я  з
тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав,  що  я
буду з ним в суточках битися. Я тебе й  прилюдно  навчу,  а  тепер,  кодло
свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив  того  гада  за  дiвчину,
яко© вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити.
   Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а  з  його
рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову  й  почав  харкати.  Виплював
кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги.
   Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у
Ворохтi скрiзь гуторили  про  це.  Спочатку  говорили,  що  Павло  зустрiв
Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано
знайшли люди побитого та й  привезли  додому.  Говорили,  що  Марiйка,  як
почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла,  що
©© обложили подушками й не вiдомо, чи видужа╨.
   Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i  Табака.  Шваби  сидiли
собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це
й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали
один одному противорiчити. Один запевняв, що  Цокан  спочатку  дуже  гарно
себе поводив, жартував i смiявся й навiть  ©х  запрохав  до  свого  столу.
Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що  справа  сто©ть  зле.  Вiн
бачив, що Цокан мав страшнi червонi  очi  й  одна  брова  його  ввесь  час
дригала. Котра саме брова? Зда╨ться  права,  а  може  й  лiва.  Цього  вiн
напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час  виявляв
нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не  можете  заперечити.
Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив
i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?
   - Що ╨ правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось
аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись.  Пiсля  знов  побiлiв  i
кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б  вони  не  засидiлися
так довго, хто зна╨, чи Янчеюк ще  жив  би.  Вони  накинулися  на  Цокана,
схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели  Янчеюка,
якому висипалися всi зуби й одвели його додому.
   А що Табак? - Табак? Табак нiчого не зна╨ й не бачив. Табак, як  тiльки
почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й  там  сидiв.  Нащо
йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди,  де  двох  бються.
Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали  Цокана  за  дверi.  Вiн  також  не
помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi  зуби.  Пiсля,  як  замiтав,  нiкуди
правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що  вiн  там  буде
говорити про всi? Нащо про всi?
   Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя,  полiчили  зуби,  -
двох браку╨... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк  подав
Цокана до суду й усе.
   А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на  другий
день йти до Янчеюка. Анi ©© не напало. I  нiколи  вона  не  хворiла.  Вона
здорова, як i була. Ще навiть краще себе почува╨, як дотепер.  От  ©©  там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер  i  знати  не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже  всi  зуби  вилущилися.
Хай собi йде геть.



   8

   Павло цiлий  тиждень  не  виходив  у  село.  Ходив  завжди  похмурий  i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що ╨ з ним, але мовчали.
   Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з  нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натяка╨: А  той  шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн  би  вже  давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не ма╨ бути певнiший? Питав  ©©,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
   Вже на носi Рiздво. Павло не ма╨ спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню:  хочу  тебе,  Яринко,  щось
просити.
   Добре. Вона зараз вийде. Хай почека╨ на не©. Тiльки  не  тут.  Там,  на
вулицi. Вона ось лишень упора╨ться.
   Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вi╨ вiтер i  мете  снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i  видно,  як
пiд ним вирлу╨ вода. Смерка╨. Ага, Яринка.
   Так i так. Вiн буде ©й дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й  викличе
©© до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто  не  помiтив.  Хай  вийде  до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
   Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця  розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чека╨.  Нiчого  подiбного  вiн  ще  в
життi не пережив. Чого так пала╨ голова? Серце! Замовчи!  Вiтер  стриже  в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерза╨.  З
нього вiчно пару╨ вода.
   Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не  вийде.  Нiчого
©й не зробиш. Тсс! Щось чорнi╨. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма  на  снiгу.
Ха-ха-ха!  Видалося...  О,  нi!   Це   не   видалося.   Пляма   руха╨ться,
наближа╨ться. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
   - Це ти, Яринко? А де вона? Де ╨ вона? Кажи, ну-ж швидко!
   - Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
   - Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як  прийде,  лиши  нас  самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
   О, та Яринка. Вона смi╨ться! ╞й смiх! Чого ти смi╨шся? Але в  ту  мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
   - Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв ©© за обидва рамена й подивився ©й у вiчi.
Голова ©© нiби нежива спада╨ й у  ту  мить  кида╨ться  до  нього,  обiйма╨
руками шию й залива╨ться плачем.
   Павло розгубився. Вiн чув у сво©х раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб  не
потурбувати його. Biн обнiмав ©© нiжно, незграбно.
   - Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти  плачеш?  О,  скажи,  скажи!  Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь  тремтiв.  Чувся  щасливим,
повним. Усе - свiт,  люди  -  все  зникло...  Марiйка,  коли  виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти  так
довго був? Я вже давно на  тебе  чекала.  Я  ходила  до  Дмитрихи,  ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо  знають,  що  я
лиш тебе люблю.
   Вона не скiнчила сво╨© мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по ©© тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим ©© уст i вони  загорiлися  довгим  пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й  ледве  трималися  на  ногах.  Пiсля,  коли  вiн
опритомнiв, цiлував ©© очi, чоло, уста.  Вона  горнулася  до  його  дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило,  як  солодко!  Вiн  огорнув  ©©
сво╨ю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися ©х серця.
   А вiтер вi╨, мете снiгом.  Небо  затягнене  хмарами.  Яринка  непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав  ©©  про  любов,  цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
   Вiн обiця╨ вирвати ©© вiд батька.  Вони  пiдуть  десь  далеко  в  гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти,  а  вечорами
приходитиме додому, принесе ©й усе, що лише ©й захочеться.  Вiн  озолотить
©©. Вiн узу╨ ©© в золотi топуночки, посадить на тронi й буде ©й як  царицi
служити.
   Марiйка чу╨ пристраснi його слова й мрiя тче звабливi  чарiвнi  образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому  дужому,  непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад  сонце.  I  все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих ©© щiчках спливали й капали  на  снiг  великi  свiтлi  перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого ©й шкода?  Нiчого,  нiчого  не
шкода ©й. Сльози тi - сльози любови, сльози велико© радостi.  Довго  плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками  ©х  милування.  Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.



   9

   Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi  самi  лилися  з  його  уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн  десь  зникав.  Приходив  дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а  разом  не  мiг  нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його  мучило  й  сердило.  У  свято  зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й  ©хали  на  перегони,  до  мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.


   Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що  тяжко  при  вiйську,  що  треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають.  Мати  зiдхала  й
тошнiла. На перегони Цокани  ви©хали  аж  двома  парами.  Вичепурили  сво©
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра  другою.
Коли ©хали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я ©хав з  Павлом.  При
ви©здi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi
парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це по©хав  лiсничий.  Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в мо©х  очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
   Ми швидко були на мiсцi, коло  мосту.  Там  уже  чекало  багато  саней.
Почалися перегони.  Нашi  конi  були  найкращi,  тому  Павло  без  великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою.  Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад ©хав майже  спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не  було
©© видно. Ми про©хали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на  не©
сво© намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
©©.
   - Де ╨ Марiйка?
   - Легiнь з тебе. Ти й не зна╨ш, де вона. Вона давно вже на тебе  чека╨.
- I показала, де чека╨. Марiйка чекала коло садиби  Розенкранца.  Там  був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiд©хав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка  була  в  санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не по©хав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
   Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко по©хали в напрямку Кевелева,  побiг  до  Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився  рейвах.  Миттю  запрягли  конi  и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
   А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку  Квасiв.  Конi  мчать,
розбиваючи  копитами  снiг.  Iскряться  гори,  палають  заснiженi   ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти.  Пiнна
i люта прорива╨ться з-пiд снiгових шапок вода й, зда╨ться, рине  просто  з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мо© каштани! Мчать  конi,  мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного  мосту  зненацька  звернули  й  помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
   Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали  велику  валку
саней, коло котрих  не  було  нiодно©  людини.  Всi  видно  десь  спереду.
Зiскаку╨мо й бiжимо наперед. Там зiбралася  величезна  юрба  людей,  серед
котро© кричить i розмаху╨ руками Павло. Коло нього сто©ть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репету╨:
   - I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я  з  свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться  вiдобрати  вiд  мене  ©©.  Перед
людьми й Богом клянуся, що слово мо╨ тверде, як камiнь Не  попущу.  Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
   Присутнi подiлилися на двi  сторонi.  Одна  тримала  за  Павлом,  друга
проти. Павло килiв. Видно було, що  кожний,  до  котрого  торкнеться  його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося  розборонити  сторони  й  дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до сво©х саней i вiд©зджали. Павло  з
Марiйкою мусiли повернутися й ©хали разом зо  всiми.  До  Ясiня  верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на  хрест  поклявся,  що  як  тiльки  ©й  щось  станеться  злого,  -  горе
злочинцевi.
   Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук  переслiдував  Марiйку,  не
пускав ©© нiкуди саму й намагався як найскорше видати ©© за  Янчеюка.  Цей
пiсля сво╨© поразки все таки не здався й  уперто  домагався  свого.  Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З  кожним  днем  зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати  ввесь  час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо сво©м "старим",  -  пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумi╨.  Дочка  його  нiщо
вже такого, але коли той за нею так упада╨, що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
   - Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не з©хала  часом  з  глузду?
Хай я умру, хай мо© дiти згинуть, а до нього не пiду. А той  перешумить  i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та  я
б на не©, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в  вiкнi,  чи
що?
   - Та вона ж його хоче. Вона он бiга╨, як дурна. Все той дурний старий.
   - Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
   - Це ти так говориш.
   - I так добре. Коли  б  той  наш  бельбас  подумав  собi  гарненько  та
розважив, - сам би те саме сказав.
   - Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси  та  охорони.  Що  то  з  того
вийде. Серце мо╨ болить, ох, як болить Не буде з того добра.
   I на цьому старi кiнчали. Розходилися  до  працi  й  думали  далi  сво©
скорботнi думи.
   Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Тако©  зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не  зупинялася.  Нас
тепер трьох, ©здили щодня. У працi  Павло  на  хвилину  забувався  й  дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике  нещастя.  Через  необережнiсть
Павло  попав  пiд  смереку  й  його  тяжко   почовпло.   Додому   привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло  й  очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.



   10

   Прийшла весна. У нашiй родинi  смуток.  Дома  нас  тро╨.  До  того  все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914  року.
Вiйна вибухла.
   Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його  покликали  до  вiйська.  У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас  тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш  разом  з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав ©х без  суду  на  очах
дiтей i всього  народу.  В  Ясiню,  недалеко  вiд  церкви  на  майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на  нiй  повiшено  шестеро  людей.
Мали  повiсити  одинадцять,  але  тi  повтiкали  завчасно.  У   те   число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити  його.  Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому,  що  час-вiд-часу  читав  церковну,
легальну видавану з допомогою мадярсько© влади "новинку" "Недiлю".  Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп  Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i  приказував:  -  "Вiшайте,  вiшайте!  Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".
   Шибеницi з людьми довго  стояли  на  площi  й  нiхто  не  смiв  до  них
пiдступити. На населення нагнано страх.  Усе,  що  могло  десь  сховатися,
ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося  й  за  що  вiшають
невинних людей. А гори й сонце  дивилися  на  те  й  мовчали.  Лиш  порою,
здавалося, набiгав на них якийсь  смуток  i  вони  палали  невидимим,  але
чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть.
Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав,
що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiша╨  його  батька.
Пiдчас його перебування  в  лiкарнi  Марiйка  вийшла  за  Янчеюка.  Як  це
сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося.  I,  вернувшись,
Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно  посмiхнувся.  -
Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до  вiйська  й  по
короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського
полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив  ©©.
Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не  сходила  в  низ.  ╞©
Гриця забрали також при першiй мобiлiзацi©.
   Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт
у "першi бо©". Такий "перший бiй" пережив  вiн  коло  Угнова  в  Галичинi.
Москалi розбили ©х "на голову" й панiка, яка напала на мадярських  воякiв,
розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без
бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i
вiд©хав з фронту до Лiнкену на Чехах
   Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба  в
Добрих керманичах дарабами для армi©. Оголосили це в полкових  наказах  на
фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у
Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi  ожив,
пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй  щоцi
залишилося кiлька знакiв, якi  придавали  йому  ще  бiльше  задавакуватого
вигляду.
   Праця на всiх гатях  -  Студенiй,  Сухiй,  Стебницькiй,  Апшинецькiй  у
повному  русi.  Спускали  безлiч  дерева  для  потреб  держави  й  фронту.
Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли.  На  всiх  полонинах
здовж мадярсько-австрiйсько© гряницi, прокладали деревлянi дороги,  копали
окопи та закрiпляли ©х. Цивiльне  населення  також  працювало  для  вiйни.
Дiвчата, пiдлiтки, дiди,  молодицi,-  все,  що  могло  орудувати  лопатою,
рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було  при  роботi.  Ходив  до
працi й я, ходила також Марiйка.
   Доглядали  над  нами  вояки  саперних  вiддiлiв.  Праця  тяжка.  Во╨ннi
працювали менше нiж ми, бо над ними не такий  догляд.  За  Марiйку  Павло,
зда╨ться, забув. Перебуваючи в  Ясiню,  ходив  вечорами  з  товаришами  до
корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та  дiвчат.  Вiн  знав,  що
Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у  касарнях  коло
двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат.



   11

   Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються  тумани,  лiси  окутанi
сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойду╨ смереками, шумить, гуде  й  пре  в
напрямку сходу.
   Пла╨м, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах  пiднiма╨ться
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих,  якi  ледь  тримаються  на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi.  Вони  несуть  у
сво©х тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а  деяка  ма╨  до  того  шматок
солонини чи сира.
   Йдуть понуро, мовчки. Кожне дума╨ свою невеселу думу. Хлеще дощ, всяка╨
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
   - А ти, Марiйко, зна╨ш, що Павло ╨ в  Ясiню?  -  Це  пита╨  ©©  Яринка.
Остання вже не служить у попа. Нехай йому бiс.  Не  хоче  дальше  в  нього
бути. Краще вже ходити "до декункiв".
   Марiйка мовчить. Чорнi ©© очицi глибоко сховались пiд чоло. Опалi щiчки
зраджують поволi свiжiсть i молодiсть. Повипинанi  вилицi,  на  котрих  не
змито бруд, мокрi вiд дощу й подiбнi на бараболини. - Умру. - Каже вона по
часi. - Боже, Боже! Як то мало того щастя на життi.
   - Хм! - дода╨ Яринка й  мовчить.  Мовчить  i  Марiйка.  Нiчого  казати.
Хотiлося б, та дарма. Краще промовчати.
   - Ууу, яка студiнь, - вирвалося в дiвчини й вона хова╨ пограбiлi кулаки
в поли мокрого петека.
   Ступ за ступом пiднiмаються вгору, вiтер ще рiзкiший, де  туман  зовсiм
густий. Тут не ростуть .навiть дерева. Свiт  Божий  сховався  й  не  видно
його, дарма що так високо.
   Починають працю. Земля камяна й не легко пiдда╨ться рискалям.  Довбають
поволi камiнь, роблять ямки, вояки закладають динамiт. Гууух! Стовп  диму,
камiнь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопцi плетуть  плотики
й обставляють ними стiни.
   По обiдi ватага робiтникiв переводиться на друге мiсце пiд  Говерлю  на
Козн╨ску. ╙ це не близько. Пiшли. Зiйшли в низ, пройшли  попри  залiзницю,
мiст, хату лiсничого.
   Минули лiсничiвню. йшли далi  на  гору  по  Сухому.  Тут  лiс.  Чорний,
густий, смереки - свiчi високi. Навiть теплiше тут. Вiтер  гаса╨  собi  по
верхах, але в низу тихо.
   Поволi пiднялися  до  загати.  Тут  працюють  вояки.  Саме  вiдпочинок,
закурюють. Робiтники й собi зупинилися. Проводирi сапери пiшли до  воякiв,
а решта, хто де мiг, поприклякав до землi хоч трошки вiдпочити.
   Гарно тут. Рiвненька поверхня гатi морщиться пiд легким подувом  вiтру.
Кiлька букiв ронять сво© золотавi листочки й вони трiпотливо стеляться  по
зеленаво-блакитнiй водi. Глибока тиша, тiльки де-не-де  в  лiсi  поцокують
сокири та шумить потiк Сухий...  Вище  в  горi  полонина  Занога,  а  далi
Говерли, але ©х тепер за туманом не видно...
   - Марi.... Марi! Ади,  тамка-о  Павло!  Видиш?  -  кинулася  Яринка  до
Марiйки й схопила ©© за руку.- Та де? - несмiло  пита╨,  хоч  сама  бачить
його.
   - Та онде-о! - Ади, той високий у "мантлi!"... Павле, Павле! -  голосно
загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очi заграли. Марiйчине  серце
забилося гостро й нагальне.
   Павло оглянувся, побачив жiнок i знов обернувся. Вiн курив свою  люльку
й спокiйно розмовляв з якимсь вояком.
   - Боже мiй! Марiйко! Та вiн нас анi не впiзнав - злякано шепче  Яринка.
Але Марiйка мовчить. Вона не зна╨, чи впiзнав чи нi, та серце ©© чу╨  щось
iнше. Одвернулася й очi залилися сльозами.
   Павло постояв ще хвилину, повернувся  знов  i  йде.  Твердими,  знаними
Марiйцi кроками, смiливо пiдходить. Одягнений  у  сiрий  вiйськовий  одяг,
який щiльно приставав до його дужого тiла.
   - Ви ж куди, сороки? - байдуже, не випускаючи з  рота  люльки,  пита╨:-
Декунки драпати? - i усмiхнувся.
   Так нiби мiж ним i Марiйкою нiчого не було. Марiйка слова не  вимовить.
Дух ©й забива╨. Почервонiла, очi в сльозах. Не видержала, одвернула голову
й сльози рясно, рясно посипалися,
   - Чого ж ти, дурна?- каже Павло.- Нiяково тут ревiти. Ви де,  на  Гропi
ночуватимете?
   - Напевне не зна╨мо, - каже Яринка, - та мабуть там.
   Всi обернулися й дивляться на Павла й Марiйку. Йому нiяково тут стояти.
Обернувся й пiшов на сво╨ мiсце. Бiльше анi не глянув на дiвчат. Робiтники
також скоро вiдiйшли. Вони ввесь час пiднiмалися на гору,  навпростець  до
полонини Гропи. Марiйка плакала.
   - Не плач, дурна, не плач! - умовля╨ Яринка.- За ними побивайся, а вони
он якi. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину вiдверта╨, ©й Богу,  я
б за таким нiколи й не подумала б плакати. Що ти  замiж  вийшла...  Дурна.
Нiчого йому дутися. Як присилували, то  мусiла.  З  одного  боку  один,  з
другого другий. Великi, дужi й мають над тобою право. Ет...
   - Та я добре знаю, що вiн не такий. Вiн не ╨ злий, вiн  добрий.  Боляче
йому!.. - Вона плакала голосно й хлипала мов дитина.  Пригадалося  як  вiн
цiлував ©й руки, як хухав на них, як сво╨ю  гуглею  ноги  ©й  укривав,  як
носив на руках. Нi, вона напевно зна╨, що тодi робив вiн  це  вiд,  серця,
щиро, що над усе кохав ©©. Шкода ©й, що все то так знiвечилось. I не винна
тут, анi вона, анi вiн. Винно тут щось зовсiм iнше, але.  Що  -  цього  не
освiдомила.
   Поки вилiзли на полонину, почало  смеркати.  Роботи  вже  не  починали.
Робiтницi отаборювалися по колибах. А  що  для  всiх  бракнуло  мiсця,  то
половина мусiла вiдiйти на  Кузн╨ску.  Марiйка  з  Яринкою  лишилися  тут.
Яринка вмовляла йти туди. Але  Марiйка  вперлася  й  не  пiшла.  Слабенька
iскорка надi© ще жеврiла в ©© намученому серцi. I вона не помилилася.
   Вночi прийшов Павло й  ще  двох  воякiв.  Не  дурно  ж  вiн  питав,  де
ночуватимуть. Яринка це розумiла  також,  ал╨  й  дiвоча  свобiдна  натура
хотiла подражнити й покарати того нечемного чоловiчиська. Але радостi  для
Марiйки мало було. Вона горнулася до Павла,  обвивалася  хвилиною  навколо
нього, цiлувала палко й пристрасно. А  вiн  грубий  та  байдужий.  Правда,
тепло ©й було з ним. Рука ©© обвила його мiцний карк. Поверне вiн голову й
вона чу╨,  як  гра╨  пiд  рукою  його  твердий  муксул.  Брав  ©©  владно,
свавiльно, нiби щось, що йому безперечно й самозрозумiле належить. А  вона
анi не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить  йому,  що  вiн
буде незадоволений, що не забуде, не  подару╨.  Адже  ж  перший  раз  вона
належала не йому, а комусь iншому, ненависному його вороговi.
   Так. Вiн не забув, не забуде, бо не може, хоч би й  хотiв.  Згадка  про
те, як нiкчемно розбилися впещенi його мрi© про тиху, теплу  хатинку,  про
солодощi першо© ночi, бурила його лють. Хотiлося на комусь помститися, але
на кому? Метався на нiй, хоч розумiв, що ©© вина тут найменша. Серед  ночi
зненацька встав i, навiть не попращавшися, пiшов.  Не  мiг  придушити  все
нових, скажених напливiв лютi. Забрав з собою все тепло й щастя Марiйчине.
До самого рана тремтiла вiд холоду, а сльози лилися безупину.



   12

   У корчмi Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселостi.  Лл╨ться
пиво й вино. Ревуть захопленi вояки, гуторять, сперечаються.  Iнодi,  коли
прозоре питво розворушувало сво©ми градусами  вояцьку  кров  журливо  тодi
ставало в корчмi. Дзвенiли кухлi та "погарчикй". Гурагани  лайок  на  семи
мовах виригалися й стиналися у повiтрi.  Юра  був  ранений  i  прийшов  на
вiдпустку; Вiн iнодi також не цурався Табака, але за час свого перебування
в вiйську змiнився до непiзнання. Сiдав за стiл, брав  часопис,  вичитував
тему для чергово© сварки з  мадярами  i  починалося.  Кричали,  червонiли,
бiлiли, зривалися, мов попеченi, i вимахували один перед одним кулаками..
   Одного разу виникла порядна свара мiж Юрою й одним  мадярем.  При  тому
був i Павло...Юра, по звичцi, бурився й кипiв, мов казан.  Вiн  доказував,
що гуцули, це не яке-небудь смiття, а частина великого, народу. Про це вiн
докладно довiдався в Галичинi  й  у  лiкарнi.  Там  лежали  вони  разом  з
галичанами й тi встигли напомпувати його належно.
   Павло нiчого не розумiв, але сидiти спокiйно й  лише  придивлятися,  це
значило показати себе нiчим.  Вiн  горою  за  братом,  його  тяжкий  кулак
пристукував по столi, аж виплюскувало  пиво,  а  рев  його  заглушав  цiлу
корчму.
   - Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з  пивом!
Сип, рижий.
   -I Табак сипав. А пiсля, йдучи додому, Павло допиту╨ брата. Цiкаво,  що
то вiн там молов. Якась Укра©на, Ки©в!
   Юра оповiдав йому.
   А нiч темна, темна.  Дме  пiвнiчно-захiдний  вiтер.  Горами  з  шаленим
вереском мчать легiони вiтрiв. Брати помацьки  тюпають  навпростець  через
грунь додому, ©м легко й простiрно. Перед ними розступаються вуглево-темнi
простори i в уявi горить неймовiрно приваблива будучнiсть.
   - О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат!  -  Павло  широко  розмаху╨
кулаками. Вiн у захопленню. Докажемо ми ще сво╨. Ми ще  ©м  вiдплатимо  за
повiшеного вуйка.
   Пiдходячи до рiдного кубла, брати розминулись. Юра  до  хати,  а  Павло
поверта╨ на грунь.
   - А ти ж куди? - пита╨ Юра;
   Нiчого, нiчого, йди й спи. А я пiду погрiю Марiйку. Вона ж,  зна╨ш,  на
полонинi. Це тобi не маржина. Студiнь така чортова.
   - Хочеться тобi таку дорогу йти.
   - Ну, що ж. Вона також мерзне. Добранiч, Юро!
   - Добранiч, Павле!



   13

   Я вже на фронтi. Придiлили до 103 ц. к. пiшого полку 55 бригади. Сто©мо
на вiдпочинку, а пiсля нас мають вiдправити на Лисоню пiд Бережанами.  Днi
лiтнi. То погожi,  соняшнi,  то  знов  сльотить.  Забрали  мене  зараз  по
вiдступi вiд нас москалiв, якi дiйшли були аж  до  Мармарошського  Сиготу.
Бавилися вони в нас усього два тижнi. Нахлинули так нагло,  що  Юра,  який
був на вiдпустцi, не встиг навiть вiд'©хати, Його ловили,  мусiв  разом  з
батьком ховатись по бутинах.


   Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вiрив, що то
"нашi", переконався нарештi... I тi вороги, i тi неприятелi.  Мати  тiльки
те й робила, що плакала.
   Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав  пороху.  За
чотири тижнi прогнали мене через пiдстаршинську школу  i  тепер  я  навiть
маленьке начальство. У мо╨му розпорядженню скорострiл, який слуха╨ мене  з
найбiльшою увагою й викону╨ точно мою волю.
   Сто©мо в якомусь ма╨тку. Великий панський будинок i парк. Скрiзь вояки,
©х мундури, чоботи, лайка. На луцi  коло  паркового  ставу,  понастелювано
вояцько© бiлизни.  По  деревах,  квiтниках  крiзь  порозвiшуванi  рукастi,
ногастi вояцькi речi й  випари,  якi  виходять  з  них,  нагадують  Газову
ацителинову атаку. У  ставку  й  над  ним  повно  вояцьких  спин.  Перуть,
миються, або паряться на сонцi, мов жаби.
   Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхнi пропаленi й
зачовганi пiском штаниська, в однiй адамовiй  сорочцi  розкидав  себе  пiд
соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промiнь та прислухаюся до  глухого
поворкування  шлунку,  який  веде  боротьбу  з   надзвичайною   скiлькiстю
недоварено© фасолi, твердим окрушним "комiсом" та куснем гумояловичини.
   Враження щасливого хижака, який тiлькищо вернувся з удачиих  ловiв.  На
мо©х устах ще не витерта засохла кривава пiна. Пазурi не розкоцюбились,  а
в суглобах ще не ущухла бiль вiд напружених стрiбкiв. Пiд шкурою  ще  далi
судорожно  корчаться  вальки  мо©х  мускулiв,  намагаючися  прорватися   й
виплигнути назовнi. Очi поволi холонуть i гаснуть, мов  викинутi  з  вогню
кусники олова.
   З часу коли перетягнуто мене через огонь бо©в пiд Бережанами, я Виразно
вiдчув уплив гартуючо© сили, що починаючи вiд мязiв нiг i  рук,  просякала
до серця й душi, i обернувши мене в неоформлений кусень сiрого вапняку.


   Все, що було колись - гори, люди в кожухах, навiть те, що звалося  Кiтi
Йонашiвна, все то було не тут, не ца  цiй  землi.  То  було  десь  iнде  у
другому свiтi. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кiтi при
мо╨му вiд'©здi, на  двiрцi  в  Раховi,  ╨диний  хвилюючий  зв'язок  з  тим
колишнiм. Мо© грубi, в теплих вовняних капчурхi ноги, обнесли мене великим
колом, перезулися в твердi, цвяхованi  чоботиська  й  ось  носять  тут  по
кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарiкань.
   Часом промигне в очах та усмiшка. Дво╨, барви  калини,  усточок,  таких
привабливих i свiжих, складаються, в гострий промiнчик i бють у мою тямку.
Носик ©© тонкий i чутливий. Виразно бачу його лiнi© в такому  виглядi,  як
тодi.
   Досить. Живiт випарив. Повертаю до сонця  правий  бiк.  Пiдомною  трава
нагаду╨ розiстелену звiрячу шкуру. Тонка хвиля запахiв розпарено©  бiлизни
котиться понад землею й торка╨ться кiнчикiв нервiв нюху. Морщуся.  Полiка╨
усна гармонiя й грубий, дубовий бас реве  нiто  пiсню,  нiто  свариться  з
кимсь. Думка раптом звиха╨сь i в очах Параня.
   Ця iстота вже цьогосвiтня. Уста ©© переборщено рожевi. Личко округле  и
привабливе, мов пiвденний овоч. Груди завжди  задавакувато  випинаються  й
тягнуть до себе такi твердi предмети, як  я,  сильнiше  магнету.  При  цiй
згадцi нiби з розжарено© начервоно печi, по  тiлi  пробiга╨  сильна  хвиля
жагучого вiдчування. Виразно пружаться мязнi й сильно, до болю, потягаюся,
нiби бажаю порватися на двi половинi.
   Доречi, вона зовсiм недалеко звiдсiль жи╨. Три чвертi години ходу.  Наш
полк стояв у тому селi перед двома тижнями. В ©© хатi було нас пять i  всi
ми жили в той час тiльки нею.  Прощаючися,  вона  принесла  кусень  яко©сь
стрiчки й, розiрвавши ©©  на  пять  шматочкiв,  дала  кожному  по  одному.
Стрiчка була двобарвна - жовта й синя. Значення тих барв  в  той  час  для
мене так само байдуже, як i  значення  барви  сiрого  кота.  Одначе  уста,
щiчки, груди й усе таке, примусили мене впiзнати в тому велику святiсть  i
я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папiр, у кишенi,  що  найближче
до серця.
   От i тепер вона тут. Так. Це вiн той шматочок стрiчки. Дала й казала: -
носи на кашкетi. Дурна дiвчина. Не зна╨, що ми сво© "кашкети" десять разiв
за нiч тратимо. Тут вона ╨! Тут!
   Нiздрi мого  носа  швидко,  мов  у  коня,  виграють.  Хочу  бачити  ©©.
Зiрватися, бiгти безупину, поки те знайти ©©, а  пiсля  схопити,  тиснути,
задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокiльовi, нiби вони
не з сукна, з бетону, штаниська.
   На превеликий жаль, бiгти все-таки не мiг. Надiмною панував вiйськовий,
з суворо насупленими  бровами,  режiм.  Цей  бог  вояцького  буття,  сво╨ю
непереможною силою, досить легко справля╨ться з дивогiдними химерами сво©х
пiдлеглих.
   Розпроставши сво© пазурi й лаби, роздерши лютим позiхом  засохлi  уста,
перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передiмною парадують  вояцькi
штами, сорочки, поперетинанi й обчухранi  дерева,  вивернута  й  обтрощена
вiспувата пальма.


   Гурток воякiв зняли камяного стола, що  стояв  пiд  мармуровою  стату╨ю
наго© жiнки, кладуть на ньому багаття та варять ©жу  з  недоспiлих  яблук.
Мармурову жiнку убрали  в  вояцький  одяг,  припнули  шаблю  й  перевязали
скорострiльною стрiчкою. ╞м весело. Один високий  i  стрункий.  сперся  об
статую, заложив ногу на ногу i тринька╨ на гiтарi У кого з них  на  шапках
стрiчки тих самих барв, якi подарила менi Параня. Чи не були й вони в не©?
Але нi. Я знаю ©х. Це ж той "Ферретеррегiмент". Якого чорта скиглять  вони
тi нуднi пiснi!


   Але я все-таки ©х розумiв. Мене дивувала  ©х  команда.  Якось  дивно  -
позiр! Праворуч! Лiворуч! Ноги  йдуть  далi.  Йдуть  без  мо╨©  згоди,  бо
мимоволi менi завжди хотiлося тут зупинитись i трохи постояти. Цiкаво.
   Ноги несуть до палацу. Добре. Несiть до палацу. Ось  сходи.  Зложенi  з
величезних куснiв Гранiту, мають безлiч слiдiв i кожний  з  них  лишив  по
собi на спомин досить бруду. Дверi скрiзь повириванi, як листочки з старих
книг Треба  було  ©х  вирвати  й  вирвали.  В  кiмнатах,  нiби  необережно
потоптанi жаби, лежать шкурянi фотелi. Зда╨ться, це трупи й диву╨шся, чому
©х не поприбирали. На долiвцi i багато розсипаних папiрцiв. Минувши кiлька
кiмнат, зустрiча╨ш  тих  папiрцiв  усе  бiльше  й  бiльше.  Вони  спокiйно
валяються на паркетi потоптанi, побрудженi й шелестять  пiд  ногами,  нiби
осiнн╨ листя. Нагинаюся й пiднiмаю один. На ньому малюнок свинi в окулярах
i фраку. Пiдписано на незрозумiлiй мовi. Скривив усмiшку й покинув.
   У прорванiй дiрi дверей, звiдки пливли отi паперцi ©х  вже  цiла  купа.
Плили видно й скупчилися. Не можуть усi нараз виплисти. Вони  мусять  бути
винесенi на простiр сторонньою силою.  Тут  ©х  винесено  силою  вояцького
мокрого, цвяхованого австрiйського й не цвяхованого московського чобота.
   Вступив по тих крижинах  до  кiмнати,  звiдки  вони  плили.  Вступив  й
зупинився. Кусень оброслого камiння в  мо©х  грудях  помiтно  заворушився.
Стояв у величезнiй заваленiй книгами залi. На  помостi,  пiд  стiнами,  на
розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я
Ще не бачив стiльки книг. Мо© думи раптом  зворушилися  i  стрiмко  хижими
птахами виривались iз голови. Передомною щось, чого я не  розумiю,  одначе
дошкульно  непоко©ть.  I  я,  мов  пес,  який  зустрiв  щось  незнайоме  i
небезпечне, бiгаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! - брешу на купи розбитих
томiв, якi валялися тут i нищилися. По них слiди  чобiт.  Хтось  лазив  по
них, хтось видно навмисне лазив i топтався.
   Чому ж i я не вилiз i не топтався по них? Можливо тому, що згадав  дома
кривого батька з його вченою "Недiлею", яка пахла тухлою  оливою,  яку  ми
все-таки терпеливо гризли, добиваючися вiд не© мудростi. Пригадалася також
товстюча, у деревляних полiтурках книга, яка лежала в повiшеного  мадярами
вуйка, пiд сволоком i яку звали Бiблiя. Вуйко  брав  ©©  бувало  й  довго,
довго читав. Пiсля й я i брав. До цього  часу  чую  в  руках  ©©  тяжiсть.
Велика вона й нiхто не прочитав ©© до кiнця. Навiть сам вуйко не прочитав.
Не можна ©© прочитати усю, бо хто прочита╨, - збожеволi╨. Всi в це вiрили.
Вiрили в це, що хто прочита╨, неодмiнно вiд великого розуму збожеволi╨.
   I от тут передiмною цiлi стоси бiблiй  розторощених  вiйною.  Трупи  ©х
лежать i розкладаються.  Хто  ж,  великий  мудрець,  перечитував  ©х?  Все
мовчить. Нiхто не хоче вiдповiсти й я  далi,  мов  пес,  що  зустрiв  щось
незрозумiле й Небезпечне, стрiбаю навкола й гавкаю.
   Це  тривало  досить  довго.  Стояв  я  в  товариствi  бiблiй-трупiв,  i
дивувався. Було й при╨мно й нiяково. Я, мужик, гуцул,  з  далеких  гiр,  я
опинився тут у покоях великих, де стiльки книг, стiльки мудрих бiблiй, вiд
перечитання одно© з них "можна збожеволiти". А тут ©х  тисячi.  Боявся  до
них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотiлося заглянути до них, у
©х нутро, побачити й пiзнати те страшне, вiд чого  божеволiють.  Я  хотiв,
хотiв неймовiрно збожеволiти й я збожеволiв.
   Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у заднi кишенi сво©х штанiв
двi невеличких, у гарних полiтурках, книжечки.



   14

   Ходили в бо© й верталися знов. Залишених  товаришiв  Поповняли  новими.
Переживали божевiльнi хвилини. Часто зустрiчалися з "зрадницьким  полком".
Смiявся над ними разом з iншими чужинцями, смiявся чужою мовою, але  хотiв
з ними Познайомитися.
   I я познайомився. Той сiчовий стрiлець, з яким  я  по  перше  зiйшовся,
звався Борис Верхола. Менi полюбилося його iмя. В нас  в  горах  таких  не
було. До всього стрiлець не такий як я. Я? Що я? Гуцул.  А  вiн.  Вiн  ма╨
зовсiм делiкатний вигляд, нiжнi, прозорi, барви неба й волошок,  очi.  Вiн
був десь недавно зiрваний з шкiльно© лави й одразу пересаджений  у  вогонь
бо©в.
   Так ми й спiзналися. Початок цього хова╨ться в огнi бою. Тi╨©  ночi  ми
дерлись на схилi пригiрка в лiсi. Робили прикриття технiчнiй частинi,  яка
мала приготувати окопи для нашого наступу.  Темнота.  Клекоче  скорострiл.
Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять  тяжечi  "14-дюймiвки",
буцаються  десь  поблизу  об  камянистий  грунт,  рвуть  скелi  й  зносять
розторощенi на скалки буки.
   В такий час я i зустрiвся з Борисом. Я  вiдбивав  неочiкуваний  наступ.
Сiк iз скорострiла по кущах i каменях. Борис був також тут.  Вiн  мало  не
попав у полон i ма╨ дякувати мойому скорострiловi, що цього не сталося.
   I коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися  приятелями.  Одяги
нашi, руки й ноги, виглядали однаково.
   Телiпалися поволi в  запiлля,  тягнули  скорострiли,  ноги.  Нас  морив
оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очi мало не в живiт  запали,
навiть кров засипала.
   Але вiд того часу ми з Борисом  Верхолою  приятелi.  Чини  в  нас  обох
рiвнi. Я приходив до нього, приносив каву, хлiб,  якi  добував  у  земляка
кавовара, яловичину й  состив  його  цим.  Вiн  мене  зустрiчав  пiснею  й
гiтарою. Грав i спiвав гарно. У недовзi й я почав сво©м дикуватим  голосом
виводити: "╞хав стрiлець на вiйноньку". - Добра, дума╨ш, вiйнонька,  чорти
б ©© забрали...
   Головне, що Борис, пiзнавши мене, намацав у менi той матерiял, з  якого
можна було щось витесати. I вiн щиро взявся до працi.
   Я пiддався.  Моя  зовнiшня  заскорузлiсть  не  рiвнялася  заскорузлостi
голови. З мене перло бажання знати. Багато знати.  Знати  все.  Перечитати
всю Бiблiю й збожеволiти. Пiзнати, за що та вiйна й чому ми  вою╨мо.  Менi
дуже мало мого фрайтерського рангу.
   Раз лежимо за парком з Борисом. З заднiх мо©х кишень випинаються книги.
Докучили й я ©х викинув. Той побачив, пiшов пiдняти й, насваривши, одну  з
них перечитав менi.
   "Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але  як  почав  читати,  я  поволi
забув за курево. Виразно вiдчув, як стороння велика сила втяга╨ мене в той
новий книжковий свiт. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радiють i
сумують. Хочеться знати, що буде далi. I яке здивування, що  коли  прийшов
час вертатися, я зовсiм забув де я, що  навколо  вiйна.  Мундури,  червонi
обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дiйсностi.
   Я дуже швидко божеволiв. Не читав,  а  жер  книги.  Увесь  вiльний  час
вiддавав ©м. Борис кермував читанням. Одного разу дав вiн менi  "Кобзаря".
Вiн сам перечитав менi його. Жахнувся. Камi