нь у грудях розмяк. Пригадую той вечiр. Борис читав до смерку. Мали вiльний час i лишилися, щоб полежати. Зiйшли зорi, двигтить земля вiд кашлю гарматних гирл. Рефлектори крають пiтьму, сягають зiр. Лежу горiлиць. "Було колись на Вкра©нi, ревiли гармати, було колись запорожцi вмiли панувати". Могутнi усачi, дике море, гребнi розшалiлих запiнених хвиль. "Де ви забарились?! Вернiтеся!" - "Не вернуться, загуло, сказало Син╨ море. Настане суд!" I ввижа╨ться Бiблiя. "Се конь блiдий, а на нiм вершник i iмя йому смерть". I зявиться янгол iз трубою i згук труби його почують вiд заходу на схiд. Устануть мертвi з гробiв, настане .суд! Тi╨© ночi неспав. Я вже пiймав ниточку початку й, як буду жити, не впущу ©©. Перед мо©ми очима ставали могутнi лави наших гiр. Мiсяць здобив ©х золотом, а наша стара Говерля поволi зрушу╨ться з свого мiсця, струшу╨ шанкою туманiв i йде. За нею зрушуються iншi й довгий ланцюг велитнiв мандру╨ перед мо╨ю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять. Вони йдуть на суд. Зорi затремтiли, слухаючи мову гiр. Настане страшний суд. Через пару днiв показав Борисовi шматочок стрiчки подаровано© менi Паранею. Чи не одвiдати б п? Добре. Борис згодився. Пiшли перед тим, як мали вiдiйти на позицi©. Зустрiла нас радiсно й по часi розмови показала нам портрет того, хто написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але без очей. Нащо йому повиколювали очi? - питаю. - То, каже Параня, москалi в нас господарили. То ©х робота. Скинули, топтали, а пiсля повиколювали багнетами очi. Навмисне .показую вам. Затямте собi це. Колись вiддам до музею. - Що то таке музей? - То мiсце, де зберiгаються важливi памятки. Як довго житимуть на землi люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що дiялося багато сотень i тисяч лiт колись. Вертаюся сам, бо Борис мусiв вiдiйти скорiше. Параня просила мене не забувати портрета з виколотими очима. Вона навiть поцiлувала мене. О, Параню! Хiба ж я можу його забути?! 15 Того самого вечора вiдiйшли на лiнiю. Наша розвiдка донесла, що москалi готовлять генеральний наступ. Фронт стояв на Золотiй Липi. Росiяне захотiли конечно перекинути його на наш берiг. Ми не дрiмали також. Прибули свiжi частини. Нашi скорострiли вичищенi й наолi╨нi. Цiлi гори амунiцi©. Вже перед парою днiв одна дивiзiя москалiв прорвалася через рiчку й закопалася внизу на нашому боцi. Далi не пустили. Одначе вони завзялися заволодiти нашими позицiями. Нашi й московськi окопи були дуже близько. Ми засипали ©х згори ручними гранатами. Просунутися вперед не мали змоги, а за ними рiчка. Порiшили Зiрвати нас. Зробили пiдкоп. Ми знали ©х плани й тому вчасно звiльнили мiсце зриву. У пiв до десято© вечора розпочали гарматний запоровий огонь. По окопах нi ми, нi вони стрiляти не могли. Стрiльна рвалися безупинно, але за нашими плечима. Виставили скорострiли й чека╨мо. Слухачi з мiкрофоном увесь час доносять про хiд пiдкопно© працi. Коло одинадцято© сполох. Росiяне закладають мiну. Зрив ма╨ бути майже перед нашими окопами. Напружено чека╨мо. Велика тиша. Кров бе чiтким тактом. Хтось не видержав такого напруження й заревiв диким голосом. На нього кинулися кiлька воякiв i закрили йому рота. Саме в той час застогнала земля й з демонiчним рокотом вилетiв пiд небо величезний вулькан пiску, дерев та каменя. Кiлька наших рефлекторiв ярко освiтили це надзвичайне видовище. Ми бачили, як масою висипали з сво©х окопiв москалi. Запрацювали сотнi скорострiлiв. Москалi лавою ллються й спiшать до вирвано© мiною ями. ╞х зустрiчали градом куль i майже всi падали на мiсцi. Але вони все сиплються, сиплються без кiнця. Здавалось, ©х там мiльйони. Здавалось, вони виходять з-пiд землi в безмежнiй кiлькостi. I коли купи трупiв були так великi, що за ними могли знайти собi прикриття вояки, ©м вдалося добратися до ями. Одночасно до ями полетiли тисячi ручних гранат. Як довго це трiвало, нiхто не знав. Наша артилерiя розпочала сильний обстрiл здовж рiки, бо росiяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав мiняти стрiчки. Передомною наросла гора з трупiв. Трима╨мося твердо. Набо©в досить. Страти в людях не великi. Нарештi десь перед свiтанком росiяне перестали сипатися. З ©х боку слабша╨ й завмiра╨ стрiлянина. Чути команду - Вперед! Висипа╨мо i йдем в проти-наступ, кляка╨мо за купами трупiв i по короткому часi опанову╨мо росiйськi окопи. З дивiзi©, що сидiла тут перед кiлькома годинами, не лишилося нiодно© живо© людини. Правда, одну напiвживу людину ще тут застали. Був це ранений росiянин, якого добив мадяр з нашого полку Умiраючи, вiн вказував на свою вояцьку торбу i щось просив. Я його не розiбрав, але коли розвязав торбу, знайшов у нiй написаний до жiнки лист. Знайшов також у нього невеличкий хрестик, який дiстав "За храбрость". Я взяв той лист i хрестик до сво╨© кишенi. Той хрестик маю до цього часу. Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося на мiсцi. Через гори трупiв верталися до старих законiв. Верталися зовсiм одверто й спокiйно. Нiхто нас не переслiдував. Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо. Тихо, боязько. У такi ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лiсi спокiй i хори птахiв на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба. Лежиш чомусь зiгнутий на землi. Поза не звичайна. Так, як звалився, розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на сво© ноги й диву╨шся, що вони в таких дивних чоботах. I вида╨ться, що ти дуже довгий, що ноги тво© бозна як далеко вiд тебе. Хочеш поворухнути ними й не ма╨ш змоги. Нерви не передають наказiв голови, вiдмовляються послуху. Предмети якимись дивними видаються. Крiси, скорострiли змiнилися до непiзнання. Це-ж дiточi забавки. Все так кумедно зроблене. Береш у руку манюсiньку шрубку, маца╨ш ©© й диву╨шся. Без цi╨© шрубки скорострiл не стрiлятиме. Без цi╨© манюсiнько© шрубки. А чому скорострiл не стрiлить? Чому вона кругла й нарiзблена? I зовсiм тихо навкруги. Все занiмiло, все завмерло. Яка година? Нiхто не зна╨, яка година. Чути по окопi номусь скрiзь питаються, яка година, нiби це так важно. Сонце все вище й вище пiднiма╨ться. Над лiсом (а може то й не лiс) з тамтого боку щось горить. Дим величезними валунами пiднiма╨ться догори. Кажуть, що то лiс горить. I знов усi вi снi повторюють, що то лiс горить. Дехто навiть спокiйно пiдводиться, байдуже дивиться туди й пiдтверджу╨: - тай, це лiс горить. Нарештi, зда╨ться, заснув. I я заснув, мiй скорострiл заснув i кожна його шруба заснула. Мо© й сотня iнших ту поносих i брудних чобiт, задершись догори, непорушне лежали здовж окопу. I безперерви щось верзеться. Мертвi, янголи з трубами. Перед носом ма╨ бiла, як снiг, хустиночка й на нiй три кривавi знаки. I кожний знак дивиться на мене, нiби живе око. Одвертаюся. В той час обнiмають мою голову чи©сь нiжнi, теплi руки, обнiмають i горнуть до чогось мякого та при╨много. I я знаю, що то Параня мене обнiма╨, знаю, хоч i не бачу ©©. Починаю тягнутися до не©, бо вона якось далеко вiд мене. Пробую пiдняти руки, Щоб, обняти ©©, але во©ни так тяжкi, що пiдняти ©х не маю сили. Трачу надiю й опускаю руки. Пiсля бачу якусь дуже велику кiмнату. Це власне й не кiмната. Це скорше церква. Баня пiднята дуже високо й на нiй, нiби на небесному склепiнню, сяють зорi. Вони горять, мигають. А навколо попiд стiнами вiд долiвки до самого склепiння повно книг. Товстi, вязанi в шкурянi полiтурки, а на них великi чорнi написi: "Вiйна". Далi якiсь кольони, за ними вiдкриваються ще iншi залi. Обережно йду по них. На стiнах бачу великi з повиколюваними очима портрети. Ага. Це-ж музей. Так, так. Он i наплечники нашi, крiси, скорострiли, шоломи. Шукаю людей. Скрiзь порожньо. Де-ж дiлися люди? Йду далi н знаходжу в кутку тiльки одну якусь невиразну людину. Зда╨ться, бачив ©© десь. - Ви хто? Як ваше iмя? - питаю. Виймаю записника й не чекаючи вiдповiдi, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор - не, чи Нестор? Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? - Виймаю з кишенi хрест, але зовсiм не такий, як бачив у нього, а iнший, чорний, залiзний i подаю йому. Той мовчки протяга╨ свою руку, а вона чорна, в багнi. Розчепiрив пальцi, а з них багно капа╨. - Нi, кажу. В такiм разi лишiть цей хрест краще тут. Вiн буде нам потрiбний. Ви-ж зна╨те, що скоро почнеться суд? На цього хреста будуть присягати. Ви свiдок. - Вiн кива╨ головою. - А чи не зна╨те, хто тут прода╨ оцi портрети? Оцi з попробиваними очима? Вiн огляда╨ться й тика╨ пальцем в кут. Там бачу знов Параньку. Сто©ть, усмiха╨ться i манить пальчиком до себе. - Переночуйте тут. Ляжте, заснiть. Сюди, сюди! Сiла сама, вiдiйшов до не©. Горне мене до себе. Волосся ©© русяве, мяке. Очi великi й синi. Схиляюсь i кладу голову ©й на колiна. - Але-ж нi! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чека╨ iнша. Почувши це Параня, нахиля╨ться до мене, тiсно трима╨ в руках мою голову, а в очах у не© великi свiтлi сльози стоять. I от одна сльозина зрива╨ться й капа╨ менi на нiс. Я аж здрiгнувся. Вона була гаряча, мов топлена мiдь. У ту саме мить прокидаюся. Лежу, як i лежав горiлиць. Надiмною зовсiм плиске небо. Сонце грi╨, а хмари рiвнобiжне до землi вiдпливають валками в безвiсть, не торкаючись обрiю. Дехто вже також прокинувся. - Слухай, каже один. - Ти-ж ранений. - Де? - питаю байдуже. - Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала кров iз носа капати. Збудити, чи нi? Ет, думаю, хай краще спить. Пiсля збуджу. Пiднiмаю руку. Дiйсно все обличчя, комiр i пазуха облитi кровю. Але чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав й пiшов. На пiвдорозi до мiсця польово© лiкарнi впав. Мене пiдобрали. Знов попав до того самого двора, де ми були ранiш на вiдпочинку. Пiсля останнього бою з палацу зробили лiкарню. Лежу з завязаними очима в великiй залi, де ще недавно лежали книжки. Нiчого не бачу. Ввесь час думаю безконечнi думи. Через пару днiв розшукав мене Борис. Я надзвичайно втiшився й мало не вискочив з лiжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка листа. Той прочитав i каже: - То вiн властиво й не москаль. Вiн такий саме укра©нець, як i ми з тобою. Ось вiн пише до жiнки листа й просить, щоб не журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому. - Ага, вернеться, - кажу. - Треба б якось повiдомити його жiнку. - От, бач, каже Борис. - I скiльки там, тi╨© ночi побили ми сво©х людей. Безлiч. Шкода, що ми самi себе нищимо. I вiн почина╨ говорити зо мною про те все, про що вже нераз говорили. Боже, думаю, як ця молода людина турбу╨ться тим усiм. Я не бачу його, але чую й уявляю. Добрий, незабутнiй Борис. Вiн прочитав менi ще кiлька книжок i дав пару на спомин. На вiйнi розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке. Не бачив його, але довго, довго й мiцно тиснув його руку. Обiцяли, як будемо живi, зустрiтися. На жаль, цього не сталося. 16 Марiйка видо©ла корову й iде з скiпцем до хати. В долинi на селi чути крик i гармiдер. До двiрця вiд Зiмiру пiдiзджають довжелезнi товаровi по©зди, деякi зупиняються, деякi ©дуть далi. Вулицею Ясiня суне довга валка вiйськових возiв. Марiйка дивиться згори й диву╨ться. I що воно там твориться? Снуються й кричать люди. Ет... Однесла молоко до хати, процiдила й поставила одно горнятко молока, щоб спарилося для дитини. Дитина ©© ма╨ вже два мiсяцi. Крихiтне, ржевеньке створiнячко борса╨ться в пелюшках i кувека╨. Мати бере його, пригорта до лона, грi╨ й году╨ грудьми. Дитя ссе, морга╨ малюсiнькими усточками, а Марiйка довго, довго дивиться, любу╨ться. Надивившися, вiдрива╨ погляд вiд дитини й прикову╨ його до невеличкого деревяного хрестика, рiзбленого невiдомо ким i коли. Вiн висить на цвяшку по серединi передньо© стiни. - Ох, Боже, Боже! - вирива╨ться з ©© грудей. Направо й налiво вiд хрестика навiшено багато образiв. Мiж ними також один цiсаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях i в цiсаря, i в архикнязя поналiплювано тiстом багато старих, потемнiлих свiтлин. ╙ мiж ними також свiтлина ©© чоловiка Гриця. Марiйка вста╨, лiвою рукою притриму╨ дитину, спина╨ться до образiв i вийма╨ Грицькову свiтлину. Вернувшись на сво╨ мiсце, вона довго, дивиться то на свiтлину, то на дитя. Тяжко ©й у грудях. Чорнi думи тиснуться до голови. На дворi пiзна осiнь. Довгою чередою сiрих вайлуватих турiв, сунуть над горами хмари. Лiси скутанi мряками. Нараз чу╨ Марiйка нiби грiм. Раз, другий. Стрiляють з гармат. Вона вже зна╨ добре цi згуки. Кладе дитину й вибiга╨ надвiр. З долини йде захекана приспанка Зуська. - Агiй, Зусько! Що там сталося? Ади стрiляють, чи що? - А Господь ©х святий знають. Кажуть, москалi знов йдуть, - пiдтираючи запаскою носа, каже Зуська. - Боже, Боженьку! I знов тоте нещастя сунеться до нас! Що тут робити? Вона зовсiм сама одна з маленьким немовлям. Куди кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув. Павло знов служив при штабi полку звязковим. Востанн╨ стояв з полком у Ворохтi й час-вiд-часу навiдувався до Марiйки. Коня мав доброго, махне на сiдло й раз-два в Ясiню. Всi знали, що Марiйка жи╨ з ним як з чоловiком. Знав це й Манiвчук, але нiчого не мiг подiяти, його два брати пiшли також на вiйну, а сам нiчого не вдi╨ проти Павла. Кватирував Павло в знайомих i жив добре. Вiйна мало дошкуляла йому. Добре ©в, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалi, Павло сидiв у себе на кватирi i чекав на курча, яке пiдсмажувала йому господиня. Кiнь його стояв осiдланий пiд повiткою й ©в сiно. Павло мав ©хати до Ясiня. Зо всiх бокiв чути стрiлянину, але це продовжу╨ться вiд самого раня й нiхто не звертав на це уваги. Великий вiддiл москалiв з двох бокiв натискав на Ворохту й австрiйська артилерiя почала крити по них з гармат. I раптом вбiга╨ сусiдчин хлопець i кричить: - Москалi! Павло як сидiв, зрива╨ться й прожогом з хати. Хата на грунику, перед нею повiтка, а з обох бокiв по обороговi. Павло вибiг за оборiг i глянув в долину. Дорогою в сторону Ясiня вростiч, на вiйськових возах, вiд©зджа╨ якась австрiйцька частина. З другого боку, в кiльометровому вiд утiкаючих вiддаленнi, коло сенаторiйних будiвель, де стояв штаб його полку, видно як бiгають якiсь люди. Павло одразу пiзнав москалiв. До ста чортiв зо всякими курчатами. Тiкати. Дорога до Ясiня майже вiдтята. ╞хати вiд хати вниз, зiначить лiзти пiд кулю якомунебудь москаликовi. Чим скорiше через гору. Миттю гнузда╨ коня, плига╨ на сiдло, вганя╨ в боки свого карого остроги й з копита зрива╨ в чвал. I тiльки, що встиг ви©хати з подвiря, як вiд сусiднього оборогу впало кiлька стрiлiв. Кулi просвистали над його головою. Пригнувся, осторожить коня, той робить кiлька сильних стрiбкiв i за пару хвилин смереки закрили його вiд зору ворога. Низом чвалувала московська кiннота. З протилежного боку зарататакав скорострiл. Йому вiдповiв другий. З полонини Григорiвка й Кугул вiдкрився сильний скорострiльний i гарматний огонь. Над Павлом зо cтогоном пролетiло кiлька бiльших гарматнiх стрiлен в напрямку Ворохти. Кiнь рве вперед. Пла© нерiвнi, покрученi, в багатьох мiсцях позавалюванi буреломом. Кiнь стрiбае через все що попадеться на дорозi. Почина╨ темнiти. Ще осилити один груник вiн на Бубньому. А там вже легко й до Ясiня. Кiнь увесь у милi. Скорострiли рататакають зо всiх грунiв. Московськi гарматнi стрiльна пролiтають над вершником i трiскають десь на Бубньому. Здовж гряницi в приготовлених ще вiд минулого року окопах засiли австрiйцi. Росiяне атакують ©х позицi©, але безуспiшно. Павло пересiк лiнiю окопiв, в©хав до Стебницького звору i вже свобiднiше дочвалав просто до Ясiня. Тут страшний рух i тiснота. У кiлька валок безупинно тягнуть у сторону Кевелева. Навантаженi до останньо© можливостi самоходи, не встанi пробити собi дорогу i мусять поволi повзти разом а пiдводами.. На двiрцях Зiмiр, Лазещина, Ясiня, багато паротягiв, порожнiх i повних вантажних i особових вагонiв. По грунях, лiсах i полонинах, серед темноти i холоду, розсипано безлiч зворохобленого люду. Мирне населення Стебного, Чорно© Тиси й Репегова пiд обстрiлом. Павло якнайшвидше розпиту╨ться, де ╨ штаб. Виявля╨ться, що лиша╨ться тут i займа╨ будiвлi лiсово© управи. Штаб дивiзi© вiдтягнувся до Квасiв. Туди вiд'©хало також багато таборiв i деякi кiннi частини. Перше, про що турбувався Павло - Марiйка. Що вона тепер робить сама з дитиною. Ще чого доброго захоче тiкати, а куди пiде серед ночi та холоду. Зовсiм нiкуди тiкати. Раз штаб залиша╨ться, значить ╨ надiя, що далi не вiдступлять. I Павло не дрiма╨. Швидким орлом злiта╨ на коня, вганя╨ в здухвини остроги й просто в брiд через Тису, не тримаючись дороги, мчить на гору до Марiйки. Застав ©© ще дома. Розiпялася над дитиною, звязувала в клунок якiсь речi та старанно виплакувала. Павло був для не© янголом пiсланим з неба. Лишила клунки, кинулася до нього й заголосила ще сильнiще. - Не реви. Досить ревнi. Розкидай до бiса дрантя та вари вечерю. Москаля затримали.... Ну, а що робить наш пацюк? Верещить? Ну, гаразд. Вари, що там ма╨ш, бо я голодний, як чорт. Вари, а я ще за©ду до сво©х. У них там мабуть теж непереливки. А пiсля вернуся знов. Обняв Марiйку, влiпив ©й твердий вояцький поцiлунок, вийшов, махнув на коня i копита карого зачвакали в розквашенiй дощами землi. 17 Частина пiхоти, в якiй Гриць Янчеюк, як пiдстаршина, провадив один рiй, поквапом вiдступала з Яблоницi в напрямку Ясiня. Люди вже три днi не дiстали тепло© страви й навiть не бачили сво╨© кухнi. Пiдкормлювалися, хто чим мiг. Безустаннi дощi, холод, драпання з гори на гору. Вояки виснажилися до останнього. Сам ройовий, стративший половину людей, ледве трима╨ться на ногах. До всьоro дiстав легке ранення в палець. Досягнувши Григорiвки й користаючись панiкою та темнотою ночi, порiшив махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома бiльше року не був. Мокрий, ранений, вимордований, порiшив забiгти хоч на годину попо©сти та переодягнутися. Але чи донесуть ноги? Вони зовсiм вiдмовляються служити, а до Ясiня кiльометрiв пятнадцять ходи. Три добрих годинi. Одначе було не було. Жiнка, тепло, страва. Йде! Вiн зна╨ добре дорогу. Нiч для нього не страшна. Вiдпустку нема в кого брати. Закинув на плечi торбу, крiс i гайда. Ноги гнуться вiд перевтоми. Тiло, нiби поло мане. Одначе напружив усi зусилля, розiмняв кости i помчав. В долину не йшов, а летiв. Камiння, поваленi стовбурi. Прийшлося пару разiв заорати носом. Розбитий палець щемить, повязка на ньому злетiла й загубилася, вiн замотав його якоюсь, знайденою в кешенi, брудною ганчiркою. Коли вибiг на шлях, на щастя трапився тягарник. Пiдчепився ззаду i за двадцять хвилин був в Ясiню. Ох, село, рiдне село. Так вже давно тебе не бачив! Але тепер нiчого тут не побачиш. Темнота, повно воякiв. На вулицi Содома й Гомора. Пейсатi мешканцi неймовiрно галасують i, забравщи сво╨ майно на пiдводи, ви©зджають. Але Гриць нема╨ .часу до цього придивлятися, йому ще дiстатися на один груник i вiн доми, коло. жiнки, в теплi. Переходить мiст, перед ним стежка догори. Ох, i крута вона клята сьогоднi. Ну, витримайте ще Нiженьки! Ще хвилинку сили, ще одну! Далi, вперед. Не можна далi. Ста╨, вiдсапу╨. Ще мент, ще хвилинку, ще одно зусилля. Ось вiн уже бачить рiдну хатину. Бачить у ©© вiкнi свiтло. Марiйка не спить. Хiба-ж можна тако© ночi спати? Десь, видно, метушиться бiдна. Он як свiтло мига╨. I ось вiн на рiдному подвiрю. Став, вiддихнув, зняв шапку. Ноги тремтять, пiдгинаються, очi залива╨ пiт. Йде до хати. Але, що то за кiнь сто©ть коло повiтки? Пiдходить. Величезний, осiдланий, вiйськовий конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замiсць до дверей, пiдiйшов до вiкна, приложив бiдачисько мокре чоло до тахлi й дивиться. Дивиться й чу╨, як почина╨ буритися кров. Обтира╨ долонею чоло, очi, а долоня в кровi й брудi. Так. Вiн не помилився. Вiн виразно бачив його, свого ворога. Це вiн там, дужий, здоровий. Лють страшна прокинулася, так би розбив все навкруги. За плечима в нього крiс, але вiн не встанi зняти його. Нарештi Гриць бачить, як Павло обняв Марiйку, поцiлував i виходить. А вона нiчого. Вона ще видно радi╨. Гриць прича©вся за рогом хати. Ось Павло вийшов, сiв на коня. Кiнь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темнотi. Марiйка весело вернулася до хати й зараз до дитини. Воно спить. Хай спить. Дяка Боговi й усiм святим, що не треба нiкуди тiкати. Згадала, що треба варити. Отже-ж вiн скоро вернеться. Обернулася до порога й остовпiла. На порозi в орамленню дверей сто©ть обiдрана, окривавлена постать. Вона пiзнала ©© й рiзко викрикнула. Обличчя Марiйки зблiдло, очi сильно побiльшилися. А Гриць, як стояв на порозi, так i не пiшов далi. Поволi сiв у вiдчинених навстежiнь дверях, поставив перед собою крiс i дико дивиться на Марiйку. Зазираючи в вiкно, вiн не бачив колиски з дитиною. Але тепер зобачив. Спочатку зовсiм остовпiв i коли б Марiйка не так перелякалася, могла б спокiйно взяти дитину й вийти з нею геть. Але вiд переляку в не© не стало духу. В ногах почула сильну слабiсть, не видержала погляду Гриця й почала кричати. На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрiлянина. Чорну масу ночi безнастанно крають пекельнi стрiльна, якi з сатанською силою рвуть скелi й розсипають навкруги сво© демонськi спiви. Гори горять! Гори стогнуть та палають. За годину вернувся Павло. Вiз з собою харчi й теплий одяг для Марiйки та дитини. Пiд©зджаючи до хати - дивувався, що невидно свiтла. Погнав коня, в©хав на двiр, зплигнув i до хати. Сiннi i хатнi дверi навстежiнь. Всi вiкна вибитi. У хатi гробова тиша. - Марiйко! - гукнув Павло. Нiхто не вiдповiв. - Марiйко! - сильнiше гукнув. Тиша. Що ╨? - Марiйко! - кричав щосили й швидко засвiтив бензинову запальничку. Блиснув огонь. Перед очима ру©на. Швидко шука╨ лямпу, але не находить. Пiд ногами щось плута╨ться. Нагнувся - дитина! Мороз пiшов поза шкурою. Схопив диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до вуха, слуха╨. Зда╨ться жи╨. Швидко, похапцем огорнув його, чим мiг, поклав на лавi. Тут саме й побачив Марiйку. Розпатлана, майже гола, лежала мiж побитим столом, лiжком i посудою. Здавалося, що сюди влетiла граната i розторощила кожну рiч окремо. Павло пiдняв Марiйку. Була непритомна. Цiлу нiч били гармати й цiлу нiч здрiгалася й тремтiла земля. 18 Я знов на фронтi. Грудень - сiчень. Окопи нашi на половинi Григорiвка. Це пiвтора тисячi метрiв над рiвнем моря. Придiлили мене до нiмецько© частини, як знавця терему. Бо©в нема, але дошкульно допiка╨ природа. Хуртовини й морози лютують без кiнця. Рана моя лишилася спомином i нiс заховав свою патрiярхальнiсть. Глибоко вдячний небу за його велику ласку до мого носа й, якщо вiн не вiдмерзне на наших рiдних полонинах, то ця чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме до смертi. Доречi в дужках зауважу, що вiн прислужився до пiдвищення мого вiйськового рангу. Я вже "гер корпораль". Щоденний порядок такий: рано гiрка кава й кiлька десяткiв росiйських "чамайданiв". Вони кожного ранку видно звикли марнувати тi дорогi стрiльна. Все одно бiльше двох-трьох не забють. Полудень - обiд: змерзла юшка, змерзлi бараболi, змерзла яловичина, а на десерт знов "чамайдани". Це, щоб розiгрiтися. Огню-ж на переднiй лiнi© не вiльно розводити, бо вночi блищить, а вдень димить. Диву╨шся нераз i кленеш, чому той вогонь якраз блискучим i димливим створено. До вечора те саме, що й до полудня, цебто - нiчого. Якщо дасться попасти в землянку, то знищиш сотню-другу вошей, а нi, то й того заняття позбавлений. Сидиш i дума╨ш. Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто залива╨ жорстокими барвами залединiлi шпилi гiр. Сам чорт не видумав би кращого видовища, коли над срiбною землею жахкотить велетенська кривава пляма, шпурляючи на вас промiнi, вiд котрих замерза╨ мiзок i душа. Сьогоднi ввалю╨ до нас "райхсдойче" Пацiгофер i заявля╨: - моя думка це перпетуум мобiле. Ну, хоч би ©©, нарештi, чорт забрав. Сидиш - дума╨ш. Ляжеш, не спиш, а дума╨ш. Домерза╨ш, а всетаки дума╨ш. Це перон би його трiснув (вiн з Горiшнього Шлеську) нiщо як прокляття. Величезну помилку зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". I на якого бiса вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животi, коло пупа, приробив би непомiтний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, дума╨ш, не хочеш - клiпс-кляпс i сидиш собi спокiйно, як фараонська мумiя. - А як би ти тодi додумався вiдкрити знова те тво╨ мобiле? - спокiйно пита╨ хтось з кута землянки. - Дуже просто. Це мусiв би бути автомат. Накрутив, скажемо, на пiв години й сидиш, лупа╨ш очима. - Ну, от ти так сидиш i лупа╨ш, а тут зненацька на голову "чамайдан". - I чорт з ним. Хай гатить. Принаймнi зна╨ш, що без думки був. - Це так ти гада╨ш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки й вошу не вб╨ш. - А зна╨ш. Карл, - перебива╨ того довгий вояк, що сидить коло "душогрiйки" i лата╨ штани. - Брух пiймав у себе пятьсот пятьдесять двi вошi. Думаю, що в цiлому Вiднi не знайдеш бiльше. - От диво, мурчить спокiйно Карл. Я сам маю ©х мiльйон. Вони вже менi прожерли матню, а тепер комiра дожерають. - Так тво© ще сумлiннi, докида╨ Брух. Вони хоч комiра та матню жеруть, а от мо© мене самого гризуть, як чорти. - Кращо© матнi вiд тебе не знайдеш й на Марсi. Не дивуйся, що й вошi ласують. Дехто регоче. На цьому розмова вичерпу╨ться. У землянцi пiтьма, сморiд, чугунна "душогрiйка" розчервонiлася й пече. По стiнах тече земляний пiт. На дворi люту╨ хуртовина. Рiзкий-же норд-вест стриже вiд Синяка й Хомяка. Все пiд снiгом, все мертве. Оббитi сухi ялицi брязкотять i висвистують пруттям. Часами не можна розiбрати, чи то вiтер гуде, чи летить стрiльне. Дверi землянки вiдчиняються й до середини ввалю╨ться купа снiгу. Виявля╨ться вояк. Бiдачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить. - Випхнiть ту чортову корову! - кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей. - Ей, ти, поросний! Зачиняй дверi! Вояк усову╨ться i роздивля╨ться, кому ма╨ голоситися. Натрапив на Бруха. - Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвiдка пiймала двох русiв. Один з них старшина. - Що-ж, ти нам зо всiх Карпат принiс снiг? - каже Брух. - А де-ж тi руси? - Там, - махнув вояк рукою на дверi. - Там ... Де там? В... ? - сердито додав мiцне слiвце. - Коло передньо© землянки. - Ну, так i кажи. А то там. Йди, тащи ©х сюди. Вояк знова довго виходить. Один з наших зрива╨ться, випиха╨ його колiном i зачиня╨ дверi. В той час запiпiкав телефон. - Гальо! Захiднiй вiдтинок Григорiвки. - Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Тро╨ людей? Наказ, гер лойтинант! Явол! Брух виключа╨ слухавку. - Що там, Брух, оскверня╨ш мо╨ iмя? - Вчора, сучi коти москалi, обстрiляли з далекосягло© Ясiня й зiрвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ i видно хочуть зiрвати позицiю - Говерля. Там найслабше мiсце. Ти береш три лицарi й мчиш на Говерлю. бо з тамтими нема╨ нiякого звязку. Ма╨ш звести ©х у низ, iнакше, чого доброго, ©х зiрвуть. - В якiй годинi маю вийти? - В шостiй., - А тепер? - За десять чотири. - Дадуть якусь вечерю? Принаймнi б щось поряднiшого. - Вечерю принесуть за годину. Гуляш - подвiйна порцiя, сир i кава. Людей можеш собi вибрати. Всi зацiкавилися полоненими. Тi, що сидiли без сорочок, одягнулися й позащiпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймнi буде розрада. Всi задоволенi. По часi приводять. У чоботях, у довгих сiрих плащах, у сiрих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою. Другий маленький, борiдка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зiрку. "Прапорщик", чи щось таке. - Гутентаг, - вiта╨ться "прапорщик" по-нiмецьки. - Вiлькоммен, - вiдповiда╨ йому Брух. Брух сьогоднi офiцiйна особа - дижурний. Ми-ж усi мовчимо. - Iх ферштеге етвас дойч, - одразу заявля╨ полонений. - Нун гут! - кива╨ головою Брух. - Бiтте, немен зi пляц! - i показав на обрiзок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сiда╨. На ньому багато снiгу, який коло печi почина╨ швидко розтавати. Вода стiка╨ по плащi, чоботях. На долiвцi повста╨ калюжа. Це видно непоко©ть нашого гостя. - Вогер зiнд зi? - пита╨ Брух. - Iх бiн авс Полтава. Абер iх габе гiр дiзе швайнерай - i показу╨ знiяковiло на долiвку. Ми усмiха╨мося. Це "швайнерай" вiн так кумедно виговорив, що ми всi дiстали гарний, разом приятельський до нього настрiй. Вiн почина╨ нас цiкавити. Другий сто©ть коло дверей i розгублено посмiха╨ться. Обличчя його добряцьке, на©вне. Вiн видно хотiв би також щось сказати, але нiчого не розумi╨ по-нiмецьки. - Дас махт нiхтс. Во iст дiзе Полтава? - каже знов Брух. "Прапорщик" смiлi╨. - Iн дер Укра©но, гiнтер дем Ки©в - вiдповiда╨ вiн. Сидить зiгнутий. Обидвi великi з грубими пальцями долонi обпер об мокрi колiна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкида╨ ©х i грi╨ колiна. - Так ви укра©нець? - питаю його по-укра©нськи. Вiн зрадiв i вiдразу по-нiмецьки вiдповiв: Яволь. ©х бiн укра©нер ... - Значить, земляк? Дуже при╨мно! Вiтаю! - i я назвав сво╨ iмя. Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснiв, затупав i схиливши на бiк голову, солоденько заспiвав: - Ну, каже Пацiгофер. - I в нас до бiса чита╨ться. Узвертаючися до мене i вимовляючи к майже як х. Я не цiлком його зрозумiв i чомусь по-мадярськи вiдповiдаю: - нем тудум. -.Н╨мтуду? Не слихiвал таковой. Вероятна у австрiйця i губ╨рнiния. - Замовчи ти ж ... морожена! - грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змiнив свого солодкого виразу. Сто©ть, очима клiпа╨ та витера╨ ©х кулаками. Я засмiявся. - Вас гат ер гезагт? - допитуються нiмцi. Старшина поясню╨ й усi щиро регочуть. Москалик тупа╨. - Так что, вашь - бродь, разговор слишу хахлацкiй. Дай, думаю, спрашу. Вiнават. - На що ви на нього кричите? - питаю старшину. У нього вираз такий при╨мний. - Ах, коли б ©х чорт забрав з ©х виразами. Обридли вже. Осточортiли. Цiла та Рас╨я, провались вона мiльйон разiв, повна отаких ослiв i тягають ©х по цiлому свiтi та й нас з ними чiпають. - Чому ж у вас така ненависть до Росi©? - То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас спокуша╨ його вираз, але коли б пожили в тiй Рас╨©, то скоро пiзнали б, що за тим виразом кри╨ться. От сто©ть тобi така ослятина й усмiха╨тiуся, душа "на распашку", а дай ножа так усадить у тво© ребра й далi усмiхатисьме. Я пригадав виколотi очi на портретi Шевченка. Москалик дивиться на мене й усмiха╨ться. Чи зрозумiв вiн що з тi╨© розмови. Старшина, оказу╨ться, був свiдомим укра©нцем i не бажав воювати за Росiю. Вiн ще досить довго говорив про росiйськi вiдносини й порядки, пророкував поразку Росi© й революцiю. Росiяне, казав, не видержать. Вони не здiбнi видержати довготривалого напруження. Вони схильнi до слiпого послуху й до такого ж слiпого бунту. Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Вiн легко називав безлiч вiдомих iмен, цитував ©х. Говорив то по-укра©нськи, то по-нiмецьки. Це нас усiх здивувало, а старшина пояснив, що у них iнтелiгенцiя багато чита╨, бо неначитаний уважа╨ться за неосвiченого. - Ну, каже Пацiгофер. I в нас до бiса чита╨ться. У нас, наприклад, одного вiршопльотства рiк-рiчно цiлi вагони друку╨ться. По-мойому, все то найзвичайнiша нiсенiтниця. Я ще розумiю, який небудь Гете, Шiл╨р... Але решта смiття й тiльки дурно ним у школi голови забивають. Думаю, що росiяне нiчого бiльше й, не мають у головi, як ту поетичну полову. Тому й дурнi. От австрiйцi молодцi! За цiле життя прочитав двi-три дозволених Францом Йосипом брошурцi й ма╨ досить. Це по-мойому. - Я б з вами дещо не погодився, - делiкатно зауважив старшина. - Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрiбу╨ всього того, що понадумувано. Це ©© тiльки обтяжу╨. Мiзок мусить бути легкий i рухливий. Не мусить лише думати, а й чинити. - Тут ма╨те рацiю, - каже полонений. - Як i скрiзь, - пiдхоплю╨ Пацiгофер, пiдбадьорений сво©м красномовством. - Росiянин розмазня, от що. Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тi╨© думки, що людина, яка чита╨ двi-три дозволених кайзером брошурi, може бути чинною, носити модерну краватку та навiть випасти собi черево. Але щоб вона була поступово творчою, у цьому дозволя╨ собi сумнiватися. ╙ чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й тверда, для другого напхана отi╨ю, як той каже, половою. Кажуть, що й Наполеон, при всiй сво©й чинностi, багато читав i то якраз отi╨© полови. - Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню i рiзав свинi, не мав би на те часу. Старшина розвiв руками й замовк. Видно не мав бiльше намiру сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з полоненим. Я з при╨мнiстю слухав обох. Розпочалися дебати, якi припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже придалася. Вгостив свого першого, якого зустрiв на фронтi, свiдомого земляка з тамтого боку. На москалика решта скинулася. ╞х обох мали скоро вiдвести взад. Чекали лише на змiну На дворi швидко темнi╨ й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В шостiй попращався з полоненими, взяв трьох людей i пiшов. 19 Темно. Повiтря рiдке й диха╨ться тяжкувато. Мете снiг, хоча мороз не особливо дошкульний. Всi пла©, во╨нннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою до тепло© кринички, в якiй вода не замерза╨ при найбiльшому морозi, поверта╨мо направо та йдемо вниз. Це ╨ довга дорога. Можна було б вибратись через Кукул, але там горою шалi╨ хуртовина й час вiд часу трiскають московськi "гостинцi" Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiка╨ темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за хвилину глухий трiск. Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо. Пiд гору борха╨ться з навантаженим гуцульським коником двох людей. Вiта╨мось i проходимо повз. Входимо у смерековий запуст. Тут затишнiше. Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягко© грубо© верстви снiгу. На вiтах також снiг. Торкнеш i сиплеться купами на голову. Знаю цю мiсцевiсть, як свою кишеню. Скiльки разiв побував тут ще дитиною з коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася та спокiйна мiсячна нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цi╨ю дорогою з Ворохти. Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже ма╨ змогу натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А що то поробля╨ Розенкранц? Вiн, зда╨ться, доставля╨ для фронту провiянт. За пiв години були внизу, йшли, значить, швидко. При виходi з лiсу налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмо©. Тут недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу. Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на снiговi баби, яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов. Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi так само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором, бiлою панною й дотиками ©© пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий пес. мох, що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно стало. По обличчю спливали великi краплi заснiжено© води. Втягнув у груди по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли. А свiтло, що мигнуло перед очима, не зника╨. Чим далi руха╨мося вперед, тим бiльш настирливо лiзе воно до очей. Ось уже зовсiм близько. Наштовхнулися на повалений частокiл. I тут я виразно вiдчув намiр переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати. Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико розчепiрили сво© вiти. За мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо. Всунулися пiд накриття засипано© снiгом веранди. До душi зазира╨ освiчене тепле вiкно, пiд ногами пустотливо гоняться рештки гiрських вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики. Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув на нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть, яку тiльки мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони. Цiлий океан тепла, запахiв гарячо© кави та вина линувся на мене, коли переступив порiг. У кiмнатi дим цигарок, на стiнi старшинськi одяги, зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги. Назустрiч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина. Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а на нiй пiдтяжки. - Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку й, вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить: - Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля. Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i також барви бльокнот. Мо╨ прiзвище загомонiло по хатi. I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався. Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашiвна. Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча. Вона сто©ть вiд мене в профiль. Бачу ©©, подiбний на знак запиту, вираз... Обличчя, особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив у парку в Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос ©© дзвенить тонко й пахучо. - Це ви, Цокан? - Так ╨! - вiдрубую по вояцьки. - Котрий? - Дмитро, ласкава панночко! Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки сто©ть коло не©. - Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Зда╨ться, що я вас десь зустрiчала. Моя память блискавично запропонувала ©й сво© послуги. - Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памята╨те. Ви тут сам? Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом. Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще ╨? Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей. - ╙, панночко. - Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в капцях. - Допоможiть ©й, будь ласка. Я, розумi╨ться, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло мо╨ витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить бiльше, нiж звичайна сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi. - Сховайте ©х i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у мо╨ перенiсся. - Чого ви так визвiрилися? Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу й узуття стiкали потоки води. При кожному мойому русi снiг куснями обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд мо©ми ногами. I саме в той час навстежiнь позiхають дверi й до середини ввалюються три величезнi куснi снiгу. - Це - каже Йонашiвна - Цокан. Зна╨ш мамусю, це брат того Павла, який наробив колись стiльки гармiдеру. Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз снiгом i розливався по помостi. Крiс, мо© речi й мокрiзний плащ, сяк-так утримували мою вояцьку подобу. I осоромившися до останньо© можливостi, покiрний кожному тембровi шовкового голосу, дозволив собi випити чашку кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися, як вояки хлещуть каву, проливають ©© незграбними руками i брати це все, як невинну химеру розбещено© панночки. 20 Аж коли опинилися пiд гострими поривами вiтру, який охолодив мою голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди! Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снiгу. Я гнав попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок. Перед нами ще десять кiльометрiв тяжко© ходи. Перейшовши потiк Сухий, натрапили на втоптану стежку. Зустрiла стежа, обмiнялися гаслами й посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженi╨, а нам гаряче. Пiт залива╨ чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда, просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiда╨ться в нього тисячами колючих голок. У пiв до четверто© досяга╨мо полонини Кузн╨ска. Заходимо до першо© землянки й довiду╨мося, де знаходиться команда вiдтинку. Виявля╨ться; що аж пiд горою Козм╨щик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед! Копа╨мося через засипанi снiгом кущi ялiвцю, провалю╨мося, падаем.Снiг вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже на мiсцi. Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Зверта╨мо просто на лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опанову╨мо вiддаль. А годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив, як нас повiдомлено, мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча вiсiмсот метрiв. Передня лiнiя на тисячi девятьсот. Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося перед мо© очi, було Гриця Янчеюка. Хвилину я й вiн уперто дивилися один на одного. Навкола сидять навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з проолi╨ного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат. - Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся, бо це мiсце москалi зараз зiрвуть. Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й, мабуть, думають, що я божевiльний. Я кричу ще сильнiше, але мо© зусилля даремнi. Один почина╨ згучно лаятися й радить викинути мене надвiр. - Янчеюк! - кричу я по укра©нськи, зовсiм забувши, де я й що таке Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль, то за пять хвилин ©х викине на небо разом з тельбухами. I тут Янчеюк зрива╨ться. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко i Я ╨ начальник цього вiдтинку й ти мусиш менi голосити, як належиться. По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли б про це вже скорiше довiдатися. Чому це сталося аж тепер? Я визвiрився на нього. - Немаю часу на формальностi. Ми дiстали повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мо© товаришi? Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн пiддався. За ним вийшла й решта. Швидко вiддаля╨мося вiд землянки. Бiгти в долину лекше. Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мо© товаришi пригоди десь вiдстали й хто зна╨, чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцю╨мо. По дорозi виклику╨мо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз. I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля, бо вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся. В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалю╨ться на мене, стиска╨ й горло мо╨ вiдчуло твердi, костистi потиски. Я харчу, стогну. Руки, замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло, а у скранi сильно б╨ кров. Але враз щось сильно здрiгнулося. Грунт пiд нами заворушився й у темноту ночi покотилися демонськi громи. Рука, що тиснула мо╨ горло, розщiпилася й до мо╨© голови блискавично вернулася свiдомiсть. Зобачив Янчеюка. - Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн нiби не чу╨. Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi? - Якi в чорта товаришi? - А тi всi, що були з нами? З неба сиплються каменi i встрягають коло нас у снiг. Враз Гриць викрикнув У суглоб його право© руки попав гострий камiнь. У чорне небо увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в кровi. З росiйського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали скорострiли. - Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка. - Нi! - злюче вiдповiда╨ вiн. I якого чорта вiн люту╨? - Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi дурнi? - ла╨ться Янчеюк. I Я пропоную йому сво© послуги, розправляю закляклi сво© мязи й поволi пробую рухатися далi. З обох бокiв вирива╨ться безлiч ракет, якi освiчують нам дорогу. До самого ранку не вмовкала гарматня стрiлянина. Поволi спуска╨мося вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб не кричати. Вiн борха╨ться поволi переломною, а я за ним. Уже стало зовсiм видно. Сонце мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на чоботи Янчеюка. Вiн борха╨ться, сховза╨ й пада╨. Помагаю звестися. Туман згущу╨ться. Руха╨мося поволi далi. Через кiлька хвилин Гриць пада╨ знов. Упав i не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить iз вiдчиненими шклянними очима й не руха╨ться. На його вусах, бородi, бровах цiлi замети снiгу, який поволi розта╨ й маленькими крапельками льодово© води стiка╨ по обличчi десь пiд бороду. Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос мiй надто слабий i туман одразу таму╨ його. Недалеко, крокiр двадцять вiд нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там краще можна промоститись i знайти якийсь захист вiд вiтру. А туман усе згущу╨ться. Почина╨ сипати снiг. Пробую дотягнутися до тих дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це менi вда╨ться. Настругую багнетом сухо© деревини й по деякому часi хамаззя загорiлося. Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув i з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля розгрiваю в казанку снiг i грiю воду. Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок, наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць п╨ ©©, а я намагаюся переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хлiба й одна консерва. Розгрiва╨мо, лома╨мо хлiб й наклада╨мо на нього по шматку мяса й смачно закусю╨мо. ╞м i дивлюся на Гриця. Той жу╨ поволi хлiб. його вилицi бiловатi, обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають на щоки й не можна розiбрати, чи вiн плаче, чи це розта╨ снiг. Хлiб трима╨ лiвою рукою, а права кумедно сторчить на бiк. - Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на мене й перестав жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку. - Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав обережно завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я мав перевязати руку стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро викрику╨ й лiвою рукою сильно б╨ мене в щоку. - Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурi╨ш? Не можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку. - Лиши. Лиши, дурню! Але в ту саме мить вiн б╨ мене щераз у лице та з неймовiрною силою накида╨ться на мене. - Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиня╨ться. Почина╨мо борюкатися. По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло, що з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто лiзе битися. Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньо© сили, повалюю його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в глибокому сипкому снiгу, котиться вниз. Його руки, ноги, поли плаща, нiби якесь отороччя, обвиваються навколо його тiла. За ним лиша╨ться неясний снiговий слiд, який зараз замiта╨ вiтер. Залишив ватру й по можностi скоро подався навпростець без дороги в туман. Схил стрiмко западав униз. Багато разiв падав, котився, знову вставав. I аж по довгому часi тако© мандрiвки докотився до якогось лiска, де в iмлi побачив людей. Тут пiд грубим смерековим накриттям знаходиться вiйськова кухня. У примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею з пiв тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв шапочках. Дим виходить через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплю╨ снiг i скрiзь капа╨ вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще кiлькох людей. Усi вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки, чорнi пiд шапками плями, широкi замурзанi носи. Сукно ©х плащiв тверде, як бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле. Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв казанок, що стояв на каменi з якоюсь чорною ©жою й подав менi. Почав пити. Була це кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi. Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерза╨. Чи не могли б кого пiслати за ним? Я, прошу вас, далi не можу йти, Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову. Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей. Мене вiдправили до командантсько© землянки. Командант по короткому допитi наказав дати менi лiжко, а перед тим накормити. Запитав, чи не ╨ Павло Цокан мiй брат. Так, кажу. А ви його зна╨те? - Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана. Я надзвичайно зрадiв. Це було зовсiм несподiвано. За хвилину Павло увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд нього й так довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я станi, вiн затурбувався й почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мiй одяг уявляв найсмутнiшу картину. Ноги мокрi, понатиранi, померзлi. Права рука подряпана. Це сталося пiдчас борюкання з Янчеюком. Присiв до мене на лiжку й оповiв про все, що сталося за цей час. Розказав також за Марiйку. Вiн був скупий на слова, але всетаки я довiдався про Марiйчине нещастя, що померла ©© дитина, що мала сильне нервове потрясення й хору╨ до цього часу. I все це наробив Янчеюк. Тепер менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити з помсти за Павла. Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до кiнця. Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору. 21 Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили, що в Росi© вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися до наступу. Замiнили деякi частини. Нас перевели на iталiйський фронт. Iз усiх подiй, якi сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою була та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку на Говерлю, до нашо© землянки попало велике гарматне стрiльно й майже всi мо© товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть росiяни навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити мо╨ життя. Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як йшла з матiрю, коло лiсово© управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному капелюсi з крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу, але тодi майже всi жiнки ©© носили. Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула на мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька крокiв, видно щось надумалася й загукала на мене. Пiдiйшов. - Ви давно з фронту? - Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня. - У вас на грудях хрест. - Так, кажу. - Це нагорода? .- Так, це нагорода. - Мусите оповiсти, за що ©© дiстали. Я раптом знiяковiв. Це, видно, ©й подобалося. Вона приняла це за велику скромнiсть. - Ет, - кажу, - не варто оповiдати. Це не було нiчого особливого. - За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти. А правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи. Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре. - Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли? Ну, скажемо, сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю? - Прошу, прошу! - заговорила стара. - Ну, от i мама також це каже. Так ви да╨те слово? Прийдiть у сьомiй. Добре, мамусю, у сьомiй? - У сьомiй, дитинко, найлiпше. - I мама, бачте, у сьомiй каже. Чу╨те? Точно в сьомiй. Дивiться! - i, погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить. Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на мо©х щоках усе до останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолi©в i чесав його добрих пiв години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який менi самому сподобався. Точно в сьомiй годинi у Йонашiв. Але панночки нема╨ дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна не зна╨. Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi. I от я чекаю. У кiмнатах живе тепер не той "лойтнант", а iнший, "гавптман". На кухнi аж два його джури. До цього часу вони мали дуже поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв ув обiйми. Моя присутнiсть дещо iм перешкодила. Мина╨ пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить. У девятiй терпець мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть. На дворi темнота. Коли б громи били й горiла пiд ногами дорога, я швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь чином я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло й рипить грамофон. Там проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана менi бричка Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв ©©? Цiкаво, що було б? Але я не зустрiв ©©. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся до себе. Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди й туди пройшов по лiвому березi. Лiворуч вiд мене центр Ясiня. Це найгустiще заселена частина. Мешканцi переважно - iзра╨ль. Багатi, бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глита©. Тут i знаний Розенкранц. Ось його охайний одноповерховий будиночок iз мезанiном. В'©зд до заднього двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим частоколом, а брама вiчно на замку. На вулицю виходять лише вiкна двох - споживчо© та залiзно© - крамниць. Крiм того вiн ма╨ ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярiю. Останнiми часами вiн узявся за постачання армi© все, що ©й необхiдне. Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробля╨? На яких фронтах торзають його? Котру по черзi лiку╨ рану, чи може вже давно вернувся в порох землi, з яко© нiколи не вилазив? На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять i подався через Буковинку додому. По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало. - Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що ©© пiслала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш? - Скажи, Анно, сво©й панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму коло молодого смеречника. Розумi╨ш? Як хоче, хай прийде. Так i скажи ©й, як хоче... Второпала? Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко на схiд. З полонин погавкували гавбицi. Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду, сяду на пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими крiличими шкурками. Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно. Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi стискати таку руку. - Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! - суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не роблять. Це так i знайте. - Але ж ... - Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Зна╨те, жiнки, як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та не вмi╨ сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собi рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана. Ви дума╨те, що? Дума╨те, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб мама вмiла бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я по©ду сама собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Зна╨те? - глянула на мене. Невже вона тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав. - Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiд©жджав до вiйська. - Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла й ми пере©хали сюди. I було тут весело. Кожно© ночi спиш i чу╨ш: бух! бух! Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! I тодi як прийшли ви ... Ну й смiялися ми пiсля: Той лойтнант казав, що я найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Зна╨те, що то значить? Найсмiшнiша. Але я посмiялася з нього. Страшно смiялася. Вiн ще нiколи не прислуговував воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi? Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не зайшли вояки.Це перший раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант i його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали. А уявiть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду. йду i кiнець. Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди мене сердиш. Ти ж зна╨ш, що там рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я. А ти, мамочко, думала що? Думала, що на вiйнi бублики з медом печуть i показують китайськi гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама. - I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала сво© слова, як iз мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На мо╨ питання не вiдповiдала. - Он мама вже засвiтила, - показу╨ на свою хату. Засвiтила й чека╨. Тепер вона, зна╨те, сiла на канапi, накинула на плечi теплу хустку, здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить вiд холоду зуби. Вона дуже бо©ться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко. Тоненькi сво© уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя мама! Тато зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму треба любити, але батько наш не вмi╨ цього. Не вмi╨. Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий. Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У нього воля. Мама, кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здiбна була цiлувати його черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Менi зда╨ться, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Зна╨ш ти, що значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати? Я-ж не любила. Маму любила й люблю ©©. Вона комiчна, але ©© не можна не любити. А чи любили ви кого? Це питання впало на мене надто несподiвано. Я мало не здрiгнув. Обличчя залилося гарячою кровю. На щастя. вже темнiло й вона не завважила цього. - Це менi тяжко сказати. Сам не знаю. Менi хочеться любити те, що дуже менi далеке. - ╞й-богу, це ви вичитали з яко©сь книжки, - сказала вона. - Ви-ж чита╨те книжки. Правда? Такi комiчнi люди, як ви, завжди читають книжки. - Невже я комiчний? - Не чiпляйтеся за слово. Я не те хотiла сказати. Я хотiла питати вас, за що дiстали того. хрестика. А ви й мовчите. Обiцяли й мовчите. Це негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комiчне прiзвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан. ©х кан, ду канст. Зна╨те нiмецьку мову? Перекладiть, я вас люблю. Я хотiла це сказати однiй людинi i якось у мене не виходило. Часом зна╨ш, хочеш i не можеш. Бувало й вам так? Ви дуже дебелий. Мабуть ма╨те дуже сильнi руки. А ну покажiть менi вашу руку. Згадала, що я колись знала хiромантiю. Мене навчив один старшина. О, ваша рука, груба. Тепер нiчого не видно. Я взяв ©© руку. Вiд не© до мого нутра полився сильний ток чогось млосного. Вона так нiжно торкалася до мо╨© долонi, що здавалося я пiймав метелика i тримаю його в кулацi. - Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите? - По-нiмецьки буде: "©х габе зi герн". - Як, як? - ╞х габе зi герн. - А як ще? - ╞х габ' зi лiб. - А ще ╨ одно. - ╞х лiбе зi. - А вмi╨те вiдмiнювати? ╞х лiбе, ду Лiст... Ду лiбст? Лiбст-ду? Як буде справно? Ду лiбст, чи лiбст ду? А коли ви вiд©зджа╨те на фронт? - Пiсля завтра. - Пiсля завтра? Куди? Далеко? - До Iталi©. - А ви так i не сказали, як справнiще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостiй ви розкажете менi. Добре? Добре? Комiчно, "©х габ' зi лiб". Дивна нiмецька мова. Добранiч. Бiжу. Завтра тут! Добранiч! З мiсця рванулася й побiгла. Я лишився й стояв на мiсцi. Стояв довго, поки темнота не проковтнула ©©. 22 В шостiй був на тому саме мiсцi, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагiдна. Снiг змячав i набрався вогкостi. Кiтi ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо. Ось нашi вчорашнi слiди. Ми вторували тут справжню стежу. Це ©© слiди, а це мо©. Раптом на мене пада╨ велика груда снiгу. Оглядаюся, нема╨ нiкого. Що таке? Снiг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зiгнутiй i покрученiй ялицi, недалеко вiд того мiсця, де я стояв, сидить спокiйно Кiтi. ╞й дуже невигiдно, але сидить зовсiм тихо. Одягнута в сiрий вiйськовий плащ, на ногах чобiтки з високими лякованими холявами. На головi бiла вязана шапочка. - Добрий вечiр, панночко! - кажу. - Це ви? А я думала, що ви взагалi не прийдете. - Поволi незграбно пруча╨ться й видно хоче злiзти. - Ви б хоч помогли менi злiзти. - Плигайте просто на мене, як вивiрка, - кажу наставивши руки. - Нiби то ви мене й удержали б. А що, як плигну? - Ну, так плигайте. - Тримайте! - i плигнула. Я пiймав ©© на лету й винiс на стежку. - О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скiльки я важу? - Мабуть кiль шiстьдесять. - Ха-ха-ха! Порядна гуска важить бiльше. Шiстьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Зна╨те, що я сьогоднi довiдалась? У Росi© революцiя. Скинули царя й узагалi усе начальство. Цiкаво. Мама плаче. Наша сiра кицька чогось об'©лася, чи що i здохла. Мама ©© дуже любила. Я-ж не люблю котiв. А ви любите? - Нiколи не мав нагоди подумати над цим. - Це дивно. А коли ви сидiли там на полонинi в окопах. I там не думали про це? - Про це якраз нi. - А про що? - Про все. Багато передумалося. Було досить часу. - А це цiкаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собi глибокi землянки. Там душно, мокро й повно воякiв. Усi сiрi, дужi мужчини. Усi бруднi й усi сердитi. - Не всi сердитi. ╙ й дуже веселi. Деякi смiються навiть тодi, коли ©м вiдривало кусень тiла. Одному куля пролетiла через кишки, а вiн смi╨ться. Кiтi подумала. - А болить, каже вона. Цiкаво. Що мене в мужчин диву╨, це що вони такi терплячi й витривалi. Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж ©х болить. Правда, болить? Я усмiхнувся. - Розумi╨ться, болить. ╙ такi, що i плачуть. Скiльки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить вiд духового стану людини. Були такi, що при одному виглядi фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсiм не звертали на це уваги. - А ви були раненi? - Хто-ж з тих, що були на фронтi, не ранений? - Як це було? Розкажiть! Почав оповiдати. Довго ходили по дорiжцi втоптанiй нашими ногами. Оповiв ©й усе, що пережив i передумав. Коли скiнчив, пита╨: - Ма╨те ви ту стрiчку, що вам дала Параня? - Маю. - Ма╨те тут? - Так. - Покажiть. Виняв i показав. Подивилася i сказала: - Жовта й синя. Цiкаво. Вiзьмiть. А розкажiть, за що вам дали хрестика. А це все таки сильно. Велика церква, а в нiй повно образiв iз виколотими очима. Ви вмi╨те оповiдати. Це мабуть iнак було. Не так сильно. - Я зовсiм не вмiв оповiдати. Я й не вмiю. У мене це лиш iнодi бува╨. Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно бiльше, нiж можу висловити. Мене часто мучить страшна й разом велика думка. Ходжу, ношуся з нею, а висловити не вмiю. Я ще був зовсiм малим i вже вiдчував це. Це було i смiшно й разом прикро. I аж коли зустрiвся з Борисом, той навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як вiн чудесно говорив! Я ще нiколи не чув, щоб хто вмiв так при╨мно, так розумно i так просто говорити. А сам я ... Нi, я не вмiю. Менi браку╨ чогось. Браку╨ спритностi, гнучкостi. Я ввесь сучковатий, грубий. Пiсля почав оповiдати "про те, як заслужив хрестика". Кiтi уважно слухала. Пiдчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася. - Дивний той Янчеюк - каже вона, коли скiнчив. - Не вже вiн так любив Марiйку? Невже гуцул вмi╨ так любити. А Марiйка. Цiкава б побачити ©©. Ця пережила. А ви завтра ©дете? Невже ви завтра ©дете? От дивно. ╙ тут, а завтра вже Бог зна де. По©дете, пiдете знов на фронт. Згине скоро снiг, настане весна, а вас тут не буде. Всi будуть тут, а ви нi. Чи-ж не комiчно? I вона почала голосно смiятися. - Пригадала собi, як мама плакала за кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так смiшить. Усе залежить вiд духового стану людини. Це ви вичитали з яко©сь книжки. Це ви напевно вичитали. А як по©дете, то напевно забудете мене. Мене зовсiм легко забува╨ться. Не думайте нiколи й усе. Ха-ха-ха! I звiдки я взяла, що ви будете за мене памятати? Ви страшно смiшний. А мене, зна╨те, болить голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотiла сьогоднi зовсiм не те сказати. Зовсiм не те. Але вже пiзно. В мене так часто бува╨, що я не те скажу, що хочу. Часом це добре, але здебiльшого зле. А коли вiд'©дете ви, все таки напишiть. Розумi╨те? Менi буде при╨мно мати й вiд вас листа. Я дiстаю так багато листiв. Зо всiх сторiн, уявiть, зо всiх сторiн. У мене цiла збiрка листiв. - I хочете до не© долучити й мiй? - Це вирвалося в мене зовсiм наперекiр мого бажання. Я-ж мiг ©© образити. - А ви й ображатися вмi╨те. Це дуже гарно. Ну так бувайте... Менi вже треба йти... Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвiрилися? Ви! Ви! В не© тремтiв голос. Узяв ©© гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька! Моя мила рученька!" Взяв i пiднiс поволi до уст. Ручка затремтiла. Разом з ручкою наближалася до мене й вона вся й я вiдчув дотик ©© грудей до мо╨© руки. Мо© уста зовсiм скривилися. Пiдборiддя подалося вперед i кути рота затремтiли. - Кiтi! - вирвалося з мо©х грудей. Це згучало, як клич, як наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мо© руки блискавично охопили ©© пружнiй стан, а вуста в©лися в ©© уста... Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз занiмiло все навкруги, провалився лiс i гори й ми дво╨ огненних i хистких стояли в усесвiтi на зовсiм маленькiм клаптику непевного грунту. А навкола безмежна темнота й порожнеча. 23 - Куди ти, Кiтi? - Боже мiй, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от. Мене болить голова. - У тебе, дитино, кожний день щось болить i все таки йдеш, iдеш. Iдеш, йдеш i йдеш. Лазиш по тих горах. Там був фронт. Там стiльки валя╨ться всяких бомб, усяких..... - Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нiчого там не валя╨ться. Я хочу, я пiду. Мене болить голова й усе! - Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу. У сiрiй, з вiйськового полотна, блюзi, в коротенькiй спiдничцi, оперезана жовтим вiйськовим пояском, тонка, легка й рухлива Кiтi, виходить з дому, поверта╨ до залiзничного мосту й, навпростець, пiднiма╨ться на полонину Григорiвка. Ноги ©©, взутi в грубi з твердого юхту черевики, енергiйно й мужньо топчуть мокрi вiд роси комердяки во╨нно© дороги, на котрiй видно ще слiди гарматнiх колiс. Груди пiднiмаються й опускаються швидко, а биття серця перешкоджа╨ йти. Зупиня╨ться й слуха╨. Владно запанувала весна. Мовчать напруженi смереки. Сонце страшне й слiпуче вигналось у височiнь i жбурля╨ об землю сво╨ промiннi. Повiльно, мов дами з часiв рококо, пливуть хмаринки, орамленi бездонньою синьотою. Пробившися через гущавину старого пралiсу, Кiтi видрапу╨ться на скелю Климпуш. Перед нею широчезнi простори. Над нею сонце й хмари, пiд нею далеко в долинi рiчка, село, залiзниця, по котрiй без перерви повзуть довжезнi потяги. Нема╨ бiльше вiйни. Вона вiдiйшла за гори. Звязали порванi залiзницi, замовкли полонини. Кiтi сiда╨ на повалений стовбур, який тут багато рокiв, нiби навмисне положений, щоб мiг на ньому вигiдно присiсти натомлений мандрiвник. I тут щераз вийма╨ листа. Тiльки тут читати такi листи. Тут, де можна кричати, смiятися, ридати. Довго, довго мовчав, але не забув. О, вiн сильно може мовчати, забути-ж нiколи. I Кiтi чита╨: "Далека Кiтi! Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли тужила за ним - даруй, за довгий час, коли байдужий - викинь. Пишу й думаю над кожним словом. Слова мо©, мов каменi, тяжкi. Вони нетесанi, кладуться кострубате, а хочуть висказати тобi ввесь мiй бiль, вiд того часу, як вирвано мене з зальодинiлих наших гiр, де зародилася й розрослася моя страшна любов. На Монтi Гропi в Альпах куля дум-дум розторощила кiстку мо╨© право© ноги. Згадав тодi тебе й усмiхнувся. Бачив чорнi очi тво© залитi слiзьми i коханням. Тепер лежу в лiкарнi. Зо мною ще двадцять чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очi тво© й любов, що бушу╨ в них, го©ть рану мою. Лежу два мiсяцi. Нога моя довго лежала на вазi життя й смертi, але тепер остаточно перемогло життя. Вона лиша╨ться для мене, лиш трохи попсутою, вона буде мо╨ю, як i до цього часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидiти, думати й навiть, як бачиш, писати. Кiтi! Що маю ще сказати? Тяжко дiбрати слова. Як любиш, - вiдчуй i зрозумiй. До побачення! Дмитро. Кiтi дочиту╨, руки спускаються на колiна i тримають листа. Очi довго непорушне дивляться вперед, зовсiм непомiтно наливаються сльозами та проливають ©х. I капають сльози, стiкають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папiр. У тих очах через сльози вiдбився величний, синiй простiр, потяги, хмари, зриви гарматнiх вибухiв i велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмiшкою на спраглих посинiлих устах. Ну, чого-ж ти плачеш, Кiтi? Смiйся! "Далека Кiтi?... Менi хочеться любити те, що дуже для мене далеке" ... Ну й чого-ж ти плачеш, Кiтi? Ти, далека, недосяжна! Кiтi всмiхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокiйне, байдуже. Скрикнула. Нiодна гiлка не ворохнулася, нiодна комашка не прискорила сво╨© ходи. Все байдуже й спокiйне. Природо! Ти-ж чу╨ш болi мо©! Засумуй, засмiйся, викрикни! Нi. Це так ©й байдуже. Це все так ма╨ бути, мусить бути! Зрива╨ться i швидко, майже бiжить, вище на полонину. Там висока, соковита трава. Нiодна корова не толочить ©© цього лiта. Виплетенi плотиками закопи, колючi дроти, мiж ними цвитуть гiрськi фiялки. Ще пахне скрiзь вiйною. В повiтрi лишилися вiдгуки квилення й вибухiв гарматнiх стрiлен. Валяються речi залишенi вояками, мiсця, де вони сидiли. Он скорострiльне гнiздо. Може й вiн тут був. Може оцi слiди його слiди. Кiлька обiрваних будзикiв лежить на камiнi. Кiтi бере й кожний з них обмацу╨. То-ж вони воювали, захищали ©© батькiвщину. Пiсля бiжить дещо нижче. Тут могили. Довга черга чорних з бiлими написами хрестiв. Чита╨ написи: "Герман Пацiгофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Карл Бероут i т. д. Звернула увагу на два чужi прiзвища. Як попали вони сюди? "Кирило Остапенко, рус. оф. "Нiколай Плю╨в, рус. сол. Пiд усiми дата 24. сiчня, 1917. Дещо вище рознесена землянка. Так, дума╨ Кiтi. Це вони тут були. Дивно. Тут ходив i вiн. Кiтi схилилася й помацала пучками пальцiв землю. Не гаряча. Така як i скрiзь. Вирвала на мiсцi кiлька фiялок i взяла з собою. Пiсля зробила з квiтiв маленького вiночка й положила його на братню могилу. "Мир вам!" - прошептали ©© вуста. Коли зiйшла на долину, вечорiло. Вiдчувала сильний голод. По залiзницi, майже без перерви, сунули на захiд навантаженi людьми потяги. Що це таке? Кiнець вiйни? Ось зовсiм помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зiбранi рiзнобарвнi вагони - тягаровi, особовi. У них набито людей, якi кричать, вимахують червоними хустками. В одному вагонi виспiвують по-мадярськи якусь незнану пiсню. - Ей, дiвчино! - гука╨ до Кiтi вояк. - Ходи сюди! - i додав кiлька поганих слiв. Кiтi оторопiла. Невже це був мадярський вояк? Не може бути. То був якийсь хам. Кiтi не йде додому, а бiжить за потягом. Потяг повзе зовсiм помалу й, дотягнувши до Зiмiру, зупиня╨ться. З нього ро╨м висипа╨ воячня. Крик, спiви. На двiрцi вже багато воякiв, якi змiшуються з новоприбувшими й усi разом нападають на вiйськовi склади одягiв i консерв, розбивають ©х i починають швидко розбирати. Тут же на перонi утворився мiтiнг. Чорний, вилицятий чоловяга, вилiз на перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве: "Товаришi вояки! Хай живе революцiя. Геть з цiсарями, з кровопийцями народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з вiйною! Досить пролили крови! Пора взятися за працю! Натовп воякiв в захопленнi. Ревуть, погрожують комусь кулаками. Над двiрцем замаячив величезний, червоний прапор, а при входi на перон вивiшено такий саме плакат з написом: "Хай живе революцiя!" Напис на двох мовах. Мадярськiй i "гуцульськiй". -Все це для Кiтi надзвичайно нове. Вона зовсiм розгубилася, замiшалася в натовп, пха╨ться помiж вояками, не розумiючи, що сталося. От тобi й славна мадярська армiя. От i вiйна до остаточно© перемоги. Що роблять усi тi, що на верху? Де подiлися старшини? Чому тут самi рядовики? У кутi, де була каса двiрця, розмахуючи кулаками, просторiку╨ дебелий, з довгими рудоватими вусами чоловяга. Вiн утiк з Галичини. Це бувший жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке. Вiн щиро обурений i майже одверто протесту╨. - Зупинили потяг. Улiзли. Ви хто такi? - питаю. - Де ваш комендант? - Як дам тобi, чу╨те, каже один, кольбою по головi, то побачиш, хто ми такi! От i говори з ними. - Анархiя. Каже, офiцерiв i жандармiв шука╨мо. Забрали мене й ледве втiк. Ми, каже, укра©нцi. Хто не з нами, той проти нас. - Так, так, - загавкав хтось. - То укра©нцi. Вони не пускають потягiв на Мадярщину. Ми ледве зiбрали якiсь старi вагони. У Коломи© двадцять пять паротягiв i всi зiпсутi. Укра©нцi навмисне попсували, бо вони органiзують армiю й хочуть наново вiйну починати. Кажуть, вiд Ки╨ва пiв мiльйону вiйська рушило. Все тягне на захiд. Куди приходять - революцiя та встановляють свою владу. - Хай воюють, як ©м ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цiлий свiт завойовують, матерi ©м чорт! - фiлософу╨ старий вояк i набива╨ величезну люльку. Кiтi чуб, бачить i нiчого не розумi╨. Що сталося? Побожеволiли люди. Пiв мiльйону якихось укра©нцiв суне на захiд. Чого ©м тут треба? Вони ще й сюди присунуть i тут зроблять свою владу. Боже мiй! Це було б несправедливо й жорстоко. Смерка╨, а Кiтi нiчого не ©ла. Вона зовсiм забула за ©жу. Не до того тепер. На ©© очах валиться велика мадярська армiя й держава. Вона це чу╨ й бачить i нiчого не може зробити. Смеркало, а вояки не вiд©зджають. Запалили смолоскипи й освiтили двiрець. З гiр насунуло багато гуцулiв. Всi вони виголоднiлi, сухi. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв i за хвилину з них не лишилося нiчого. Розпочалася сварка, бiйка. Деякi, дiставши щось, одразу сiдали тут i ©ли. "Боже мiй! - жаха╨ться дiвчина. - Вони голоднi. Якi вони всi голоднi. Революцiя, голод, укра©нцi. Люди! Отямтеся! Ви всi загинете! Ви станете рабами сво©х шлункiв!'' Перелякана Кiтi бiжить додому. Чому все це на не© зробило таке сильне враження? Вона навiть за Дмитра забула. Вона горить, шалi╨. Як на те заста╨ дома батька. Вiн, видно, щойно при©хав, мати радi╨ й закормлю╨ його смачними стравами. Вона прибiгла, привiталася й почала плакати. - Кiтi! Що тобi? - Ах, вона в мене завжди така, - журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче вiд зворушення зустрiччю. Намага╨ться втихомирити. - Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки? - Революцiя, Кiтi. Вiйна скiнчилася. Всi армi© розходяться. - Але-ж не всi - кричить Кiтi. - Не всi! Он ... I вона вже забула, як вони звуться. Вони, тi здалека починають наново вiйну. Не всi скiнчили. Це тiльки нашi покинули все, не видержали. Це тiльки нашим усе байдуже. Батько лише усмiхнувся. - Чого ти усмiха╨шся? Тату! А що буде з Мадярщиною? - Нiчого. Тепер цiлий свiт збурився. Всiм набридла вiйна. Революцiю роблять. Не видержали. - Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стiльки лиха, перемордують, перекалiчать i пiсля не видержують. - Вiд нас, дочко, це не залежить. Це виннi тi панове там на верхах. Але Кiтi Ти не проймайся так. Кiтi дрiбно засмiялася. - Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрiзь писали: - "Мадярськi жiнки! Цвiт i гордiсть наша! Всi сили на фронт. Пiдбадьоруйте ваших мужiв!" А тепер не переймайся. Для чого стiльки кричали? Нащо вiшали отих Гуцулiв? - Що з нею? - пошепки пита╨ Йонаш жiнку. - Може вона читала багато романiв? Йонашиха тiльки знизнула плечима, а Кiтi почула це Я зареготала. - Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цiлу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила ©© тут, тримала "на фронтi", усмiхалася старшинам, зализувала ©х рани. Так. Це були чудовi романи. Нiколи не забуду ©х. Вiр, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилiкувати. Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвiр. Навкола велика ворохобна нiч. * * * А революцiя росте, розгоря╨ться. На осiнь рухнув зовсiм фронт. Вояцькi маси захопили всi двiрцi, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хлiба! - чути загальний крик. Зтурбувалися ясiнськi володарi. Йонаш виде наради з нотарем, iз Розенкранцом, з Бабчинським. Утворю╨ться комiтет "рятунку батькiвщини". "Всi, як один муж, повиннi ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючiй гидрi дорогу!" - заявля╨ Бабчинський. Розенкранц пропону╨ утворити вiддiл народно© охорони. Вiн мусить бути зложений з мiсцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Вiн пропону╨ скликати в Ясiню велике всенародне вiче й пояснити людовi, що ╨ й як треба шукати рятунку. До комiтету "рятунку батькiвщини" увiйшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, мiсцевий нотар i студент Пластун╨к. Всi разом видали вiдозву про скликання в Ясiню великого вiча. Скрiзь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зiбрано "сам народ" на велику нараду. ЧАСТИНА ДРУГА. "Заговорять i Днiпро i гори"... I На гори лiг туман. Тяжкий мов вiки й мертвий, як скелi. Шпилi Говерлi, П╨троса, Близницi, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Iвана гордо знялись у височiнь, сягнули хмар, продерли ©х оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя - величне свiтило землi. Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим ©© поволi та урочисто зводиться до небес. Лiси, полонини, скелi, дикi звори брязком хрусталевих вод, спiвають величнi гимни. Вiчна, мов непомiрнiсть часу, земля твердо й непохитно трима╨ свiй шлях незрозумiла й урочиста. Родиться день. Притихли й скулилися велитнi гори. Ущуха╨ i вклада╨ться, забiраючи за собою слiд великого сну, довга, тяжка нiч i шпиль Говерлi вже вiта╨ перший промiнь жагучого свiтила, що чiтко й владно взноситься в порожнечу захланних просторiв. По горах котиться туман, котиться й розта╨. Бренить роса, гра╨ одинокою струною кришталевий водопад, летить орел, серна стрiба╨ по кущах, реве заспаний медвiдь i дожива╨ свiй скромний вiк остання полонинська квiточка. I Нарештi туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зiмятi поверхнi розлогих лiсiв. Контури гiр усе яркiше й яркiще висуваються на кiн i по часi стають перед очима лавою велетенських постатей. Це, мабуть, на бiй приготувалися. Виступили з небуття, з туману. Вийшли, наблизилися й зупинилися в задумi несхованого гнiву. Стрiлою взлетiло й засяло сонце. З грунiв Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка, зо всiх, усiх грунiв, зворiв i гiр, зо всiх близьких i далеких околиць, суне народ. Чорнi, тонконогi чоловiки. Ошубканi в кожухи, незграбнi ©х жiнки, легкi легiнi та соромливi, безмовнi дiвчата. Все суне, збiга╨, сплива╨ вниз. Усе цвiте й барвi╨, смi╨ться до сонця, все, що вийшло з гiр, хащавин до долу "правди послухати". Йде народ правди послухати. Йде народ сказати сво╨ слово, що сотнi лiт було замкнуте в його устах i неодважувалося вирватись у свiт. Iде народ урочисто, нiби процесiя, нiби на молитву. На широкому майданi, що належить до управи державних лiсiв, де сто©ть кiлька незграбних камяних будiвель, по серединi приготовлена трибуна. Вона обмаяна зеленим вiттям ялини й обвiшена державними мадярськими прапорами. Коло трибуни гурту╨ться верхiвка. Поважнi, надутi, з вiдкритими головами, чекають i видно нервуються. Навколо море народу, якого безупинно прибува╨. Кожухи й вишивки мiшаються й переливають у соняшнiм сяйвi, як свiжi барви маляра на полотнищi. Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насупленi чола, брови, забитi глибоко очi гуцулiв, застигли в вираз загадкового очiкування. Проходять години. Нарештi в повному одязi духовного пастиря, зявля╨ться Бабчинський i почина╨ правити Службу Божу. Народ вкляка╨ навколiшки й гаряче шепче молитви перед обличчям розпитого на хрестi, за котрим сто©ть Бабчинський. Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за сво© невiдомi грiхи з сльозами у глибоких ямах очей. А пiсля Бабчинський виходить на трибуну. Велика тиша скову╨ тисячам люду вуста, запера╨ у грудях вiддих. Чути, як хмари проховзають у блакитi. По вiдкритих головах гуцулiв топчеться вiтрець i кошля╨ волосся. - Любезнi во Христi братия - глухо з нутра почина╨ Бабчинський. - Нинiшнiй день для нас русинiв усе одно, що день воскресения. Наш народ, що довгi вiки жи╨ в оцих горах, працю╨, плека╨ свою маржинку, нiколи не займався такими справами, як справи державнi. Цебто, народ наш завжди був занятий газдiвством, маржиною, жiнкою, дiтками, а владу, полiтику робив за нього хтось iнший, хтось, хто турбувався цим i бажав вам усiм лише добра. Згадався рознятий Христос, який казав вiддати "кесареве кесаревi, а Боговi Боже". Пригадались упавшi з неба, янголи, яких прокляв Господь Бог за непослух i якi поробилися на землi злими спокусителями людського роду, i якi до наших днiв баламутять "почтивий" працюючий i молящiйся до Бога люд. Пригадалася велика вiйна. "Перед нашими очима впали тисячi й тисячi трупiв Всi вони були живi люди й усi вмерли. А чого вони вмерли? Дума╨те, ©х "розтерзала" ворожа граната? Нi, вони потрiбнi були на тамтовому свiтi Боговi й вiн ©х забрав до себе". Iменем розпятого Галiлея, кличе народ скоритися, каятись у сво©х великих грiхах, бо прийде суд i тодi вiддiляться грiшнi вiд праведних. I духовний пастир скiнчив. Мiж народом зiтхання, биття у груди кулакiв. Тисячi тяжких зiдхунiв, тисячi, тисячi рук кладуть на себе знамення хреста, тисячi слiз пада╨ на сиру землю. На трибуну плавною ходою вступа╨ молодий, жвавий, пристойний студент Пластун. Це син Пластун╨ка, нащадок славного прадiда, який боровся з мадярами, пiдчас ©х повстання. Пружними, рiшучими кроками входить на трибуну. На нiм барви мадярсько© держави. - Громадо! Чеснi газдове! - дзвенить молодий голос. - Iменем високо© мадярсько© влади, промовляю до вас угро-русинiв, щоб вказати вам усе, що ма╨мо тепер дiяти. Превелебнiший наш пан-отець сказав нам, який великий! ма╨мо нинi день. I дiйсно це великий день. Рушиться старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народовi... Дзвiнкi слова вириваються з уст молодого гарячого промовця. Гуцули кивають головами i хрестяться. А Пластун обiця╨, що "нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокiйне життя. Вона вiддасть у наше володiння всi лiси й полонини. В наших руках, вiдтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школi. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше". I Пластун закiнчив. Останн╨ зрозумiли гуцули. Зрозумiли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський i вся чесна братiя. Серед мертво© тишi вирива╨ться голосний селянський зiдхун i глухi слова. - Так, так. Усе наше, лише зверхнiсть мадярська. Слова цi вирвались i замовкли. Але народ ©х почув. Почув i зрозумiв по-свойому, по-хлопському. Нiодна з промов не зробила такого враження, як цi останнi, непомiтнi слова. Почули це й Йонашi з Бабчинським, почули i Пластуни. Мов на спокiйну поверхню води пада╨ якийсь предмет i вiд нього розбiгаються на всi боки круги, так розбiглася луна того випадкового зiдхуна. У думку кожного гуцула вдаря╨ те слово. Воно ранить i розгражу╨ приспану його свiдомiсть i той почина╨ на мiсцi тупати i хвилюватися. Юрба ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресанi. Урочистiсть розта╨ i зника╨. Але на трибунi знов духовний пастир. У руках його хрест. - Покайтесь i скорiтеся! Хрест пiднiма╨ться догори й народ утиха╨. З голiв сповзають кресанi. Нехотя й поволi приходить тиша. Духовний пастир вказу╨, що для охорони молодо© держави потрiбне хрестолюбиве во©нство. Приходять злi душi та намовляють вас до непослуху. Мусимо боронитися. Мусите створити вiйсько, яке б iз мечем хоронило нашi закони й порядок. Вiн заклика╨ добрих, "почтивих" легiнiв у ряди народньо© мiлiцi© й буде за них молитися Боговi. Вiн благатиме всеблагого, щоб той з великого свого милосердя послав у ©х душi спокiй i владi покiрнiсть. - Во iмя отця i сина i святого духа! Хто бажа╨ вступити в ряди народньо© мiлiцi©? Пiднiмiть руки. Мiлiцiя, то таке вiйсько, яке хоронитиме вас всiх перед злими духами Шепiт рознiсся над натовпом. До гори пiднялося кiлька рук. "Мало" - подумав пастир. - Дайте мiсця. Ану виступiть сюди всi, хто бажа╨ взяти на себе важкий хрест народнього оборонця. Ми будемо бачити, хто ╨ той хоробрий i вiрний син свого уряду й батькiвщини. Хай зна╨мо, бо кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дiстане хлiб i грошi... О, вже ╨ бiльше Ану-ану! Хто ще, Налiво, налiво! - Натовп почав ворушитись i робити перед трибуною мiсце. Зо всiх бокiв виступають молодi легiнi та старi газди. Всi вони не встигли ще скинути сiро© вiйськово© унiформи. Одна за одною вилучаються з натовпу тi унiформи та стають у лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга ста╨. Бабчинського очi не на мiсцi. Вони швидко, швидко бiгають i горять. Йонаш тупцю╨, як медвiдь на гарячiй блясi. Вiн хотiв би вилетiти на трибуну й у захватi випалити кiлька сильних слiв. Хай ще говорить "баган". його не зрозумiють, вiн ще потерпить. От будуються сiрi лави. Вони слухнянi та нiмi. За хлiб i грiш бери й жени ©х, куди хочеш. Вертливе й неспокiйне знаряддя - Пластун, опоений самозакоханiстю й поблажливою усмiшкою пана Йонаша бiжить у натовп, гаса╨ на спотикача, кричить, форму╨ муштру╨. I от став перед трибуною мур нового вiйська. Кожухи, петеки, запаски, вiдсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями. Он як гордо стоять вони й чекають. Йонаш радить. Пiдшiпту╨ сво© мiркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве держить перед собою свого живота. Вiн також не без дiла. Вiн пропону╨ сво© послуги. Вiн доставить для новоутвореного вiйська найлiпшi харчi й найдешевших цiнах. Вiн бо©ться, щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрiзь тиснеться отой великий лiтик Розенкранц. Але з рядiв новоутвореного вiйська зненацька виступа╨ один сiрий кусень. Хто то ╨? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що вiн собi бажа╨? Вiн хоче промовити до народу. Але вiн не зверта╨ться до свого начальства. Нi. Вiн круто по-вiйськовому зверта╨ться до маси. Так, так. Вiн обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, i до Блютрайха. Ось усi виразно почули: - Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й менi сказати кiлька слiв. Шу-шу-шу! - побiгло понад натовпом. - Просимо, просимо! - загуло з десяток одважнiщих голосiв. Начальство - пiп, лiсничий, нотар i гандлярi переглянулися. I якого бiса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають, що то за птиця Цокан. Хто його не зна╨, отого осоружного Цокана. Але хiба можна не дозволити йому говорити? Хiба тепер такий час? - Просимо, пане Цокан, - озвався з-заду Бабчинський. Вiн навiть "паном" його обдарував. А вiн - той пан, твердими мужнiми кроками входить на трибуну. Мiцний, щiльно обтягнутий у сiрий вiйськовий плащ, з загорiлим бронзовим обличчям, суворо дивився сво©ми сiрими очима вперед. В руцi у нього довга обмотана чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, вiн почав: - Народе! Це слово пронизало гостро мовчанку й, мов стрiла, промчало понад головами слухачiв. - Народе! - по короткiй перервi повторив Цокан ще раз. - Зiйшлися ми тут, чеснi громадяне, перший раз, вiдколи стоять оцi нашi гори. Минали довгi столiття, тисячелiття. Нашi пращурi та прапращурi жили тут, випасали свою маржинку й тут умiрали. Ця земля хоронить i до страшного суду хоронитиме ©х кости. Але вони вмiрали, западалися ©х могили й затерався по них i слiд навiки. На ©х мiсце родилися iншi, якi так само до найменшо© дрiбнички жили, як ©х дiди та батьки. Ми родилися й виросли по горах i лiсах. Ми випасали маржинку, ми ©ли, спали, працювали по чужих бутинах, нас використовував, хто хотiв, на нac дивилися, як на худобу, яка лише потрiбна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налiзло безлiч чужакiв - хижих, ненаситних, якi скрiзь, де тiльки можна, де тiльки знайшлося краще мiсце, посiдали й, як тi павуки, порозставляли на нас сво© сiточки. Корчми, обман зробили те, що в короткому часi усi долини, усi береги рiк, усi бутини, лiси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок. Наш народ вiдтиснуто назад, на високi грунi, на скелi, туди, де лише мох та камiнь. Нас не стало видно нiде в низу. Ми сходили в долину хiба до працi, до корчми i до церкви, а вiдбувши сво╨, мов дичина, верталися назад у сво© нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панiв, множаться корчми та прибувають усе новi згра© чужинцiв. Щоб ми не могли прийти до себе й не зрозумiли свого положення, нашi пани не дали нам нашо© школи. Нашi дiти роками ходили до того великого будинку, що сто©ть он у Кевелевi тiльки для того, щоб навчитися кiлька непотрiбних мадярських слiв. Ми ж лишалися темнi, невидющi, затурканi. Мова, яко© силою навчали, не приносила нам нiяко© користi, бо нiде в свiтi тi╨ю мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярiв, а бiльше нiхто. Навiть зайдiть до Ворохти й там уже нiхто не розумi╨ ту мову. А задля не© ми мусимо зрiкатися нашого знання, нашо© освiти. Мiж начальством помiтний рух. Бабчинський нерву╨ться. Йонаш хоч i не розумi╨, що той говорить, але бачить по обличчях слухачiв, що то зовсiм не те, що говорили попереднi промовцi. - Зiгнати його, зiгнати! - шепче Йонаш Бабчинському, але не втриму╨ться й сам вибiга╨ на трибуну. - Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднiшнiй день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. - Сердито говорить по-мадярськи Йонаш. Цокай байдуже i спокiйно зверта╨ться, до нього... - Вас i всiх iнших ми не перебивали ... А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте менi знати. Громадо! - звернувся Цокан до людей. - Тут менi кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далi? - Далi, далi! - заревли тисячi голосiв. - Далi Цокан! Геть лiсничого! Народ пiдбадьорений сво©ми голосами вирiвню╨ться. До них звернулися зо словом. О, вони скажуть те слово. Вони розумiють i чують його. Ось воно якраз тепер через Цокановi вуста на вiльний простiр з глибини грудей вирвалося й бушу╨, мов буревiй. I Цокан розказав про вiковiчнi кривди, болi, страждання. Цокан розповiв про велику вiйну, на якiй впало безлiч наших людей за нiщо. Вiн сказав, що нас русинiв не лише стiльки, скiльки ╨ в Угорщинi. Нас ╨ багато. Нас мiльйони, десятки мiльйонiв. Вони живуть по рiзних державах, але всi вони однаково говорять i всi одно© матери дiти. Всi вони вiками дерлися за чужi справи, але настав великий суд над ©х гнобителями. Ось прийшла вiйна, революцiя. Для нас зiйшло сонце свободи. Всi гнобленi народи беруться до працi на сво©й нивi й що це саме треба робити i нам. - Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось ©м вiдповiв: все наше, лише зверхнiсть мадярська. Як може бути все наше, коли ми самi в неволi. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена. В Будапештi революцiя й вони самi ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми допоможемо ©м, коли вони знов окрiпнуть, тодi вони не захочуть з нами говорити. Вони знов одберуть те, що дали й усе буде по-старому. Нам треба шукати не чужо© зверхностi, а сво╨©. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхнiсть i закрiпили за собою. А де ╨ та наша зверхнiсть? Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руцi. Це був прапор з жовтою i блакитньою барвою. Вiн розгорнув його i вказуючи на пiдняте полотнище високим голосом проговорив: - Ось де наша зверхнiсть! Ця коругов, це наш знак ╨дностi i згоди. Це ╨ прапор будучо© нашо© велико© держави, яка повстане коло Ки╨ва над Днiпром i до яко© ма╨мо належати ми. Я пiдношу цей прапор перший раз i хай ма╨ вiн над нами, поки сто©ть земля! Ми повиннi йти за ним, горнутися пiд ним у тiснi лави борцiв i нас нiхто не переможе. Слава нашiй будучiй державi! Слава нашому великому народовi! Тиша. Здавилося все завмерло. I раптом якась сила прорива╨ мертвечину i зрива╨ться буревiй. Реве й бушу╨ народня стихiя.Гордо сто©ть з прапором Цокан. Тисячi рук пiднеслися до гори. Почали спiвати релiгiйнi пiснi, багато молилися... 2 Наш потяг кволо, нiби во╨нний iнвалiд, штигiлькав пiд гору останнiй перегiн вiд Квасiв до Ясiня. Цiлий тиждень у дорозi. Рана моя зажила й нога залишилася при менi. Кiлька днiв не спав, мало ©в, але радiсть, яка наповняла мене при виглядi рiдних мiсцевостей, так розбурхала, що втоми зовсiм не вiдчувалося. Вже в Кевелевi, де потяг зупинився на кiлька хвилин, до нас увiрвалася чутка, що в Ясiню якийсь бунт. Це нас усiх ясiнцiв, якi ©хали разом зо мною, порядно зацiкавило. Дорогою ми багато розмовляли на полiтичнi теми й усi досить добре розбiрались у заплутаних подiях революцi©. Одначе те, ще дiялося в Ясiню, до деяко© мiри нас дивувало. Свисток. Ще пару хвилин i дома. Засапана машина зупиня╨ться й з не© на всi боки висипа╨ться воячня. Крик, лайка. Зупиня╨ якась мадярська варта. - Документи! - Геть до чортово© матерi! Як дам тобi документи, то перекинешся догори ногами. Натиснули, варта розiйшлася, а ми вперед. Кожний рветься додому. Але вже здалека почули гармiдер. Бiжимо далi. Народ. Безлiч народу. Добiга╨мо й собi, влива╨мося в його море. На трибунi Юра. Вiн трима╨ жовто-синiй прапор i гука╨ "слава". У мене само собою вiдкрилися широко вуста й я заревiв. Чути було, як ревiли мо© товаришi. Це захопило натовп i по хвилi кричало, зда╨ться, само небо. Хотiлося рватися на трибуну до Юри й обняти його на очах усього народу. Але зчинився такий рейвах i метушня, що пробратися до нього не було нiяко© можливостi. Десь вирвався Павло й перебрав вiд Юри прапор. Юра робить народовi якiсь знаки. Видно хоче втихомирити. Але пiзно. - Геть з мадярами! Вiшальникiв сюди! На шибеницю ! Кари ©м - Аж тепер зрозумiв в чiм рiч. За трибуною збилася докупи чередка людей, якi дуже вiдрiзняються вiд загалу. Мiж ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца, Блютрайха, й багато iнших. Дещо ззаду кiлька пань. Он струнка, суха, в чорному йонашиха, а онде. Так. То Кiтi. Безперечно то вона. Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, трима╨ пiд руку матiр i щось гука╨. А навкола бушу╨ стихiя. Гремить буревiй народнього гнiву, котять хвилi обурення й, мов непомiтнi трiсочки, залива╨ кволих переляканих чужинок. Але Юра рiшуче взявся зупинити буревiй. Права його рука високо знялася над головою. Волосся патла╨ вiтер. Вiн гука╨ й заклика╨ до послуху й порядку. Юрба, видно, почина╨ поволi втихомирюватися. Юра пропону╨ не розходитися ще, а вибрати людей, якi розпочали б працю над органiзацi╨ю сiльсько© самоуправи та утворення дiйсно народньо© мiлiцi©. А пiсля всi мусять спокiйно розiйтися додому. Згода, згода! Почалися вибори народнього комiтету. Це не тревало довго, бо Юра лише назвав кандидатiв i народ пiд таким настро╨м не думав у чомусь не згоджуватися. Всi одноголосно признали Цокана за свого проводиря, який дба╨ про гуцульськi справи. Розiйшлися з спiвом церковних пiсень. Бабчинський i його компанiя розiйшлися також, ©х пропустили свобiдно. Куди вони пiшли, це нiкого не цiкавило, хiба що Юру. Але вiн не мав часу. Вiн уже збiрав вибраних членiв комiтету i закликав ©х до сiльсько© хати на нараду. Тут тiльки я змiг пiдiйти до братiв i привiтатися з ними. Ми цiлувалися, як на Великдень. У наших душах бушувала велика радiсть. Хотiлося обняти цiлий свiт. Додому не пiшов. Куди там у таку пору додому. Зайшов до ресторану Романчука, перекусив i до сiльсько© хати. Там повно народу. Наради, наради й наради. Юра мiж ними, як президент Сполучених Держав. Менi заявлено, що я командант усi╨© полiцi© i що - раз-два, маю приняти це до вiдома. Утворено комiтет народньо© оборони, до котрого увiйшли: Юра Цокан - предсiдник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан, Нiмчук, старший газда Клочур╨к Василь й порiшили покликати також студента Пластуна, бо хоча вiн не з народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той ма╨ бути за писаря. Я ж до комiтету не увiйшов. У мо©м розпорядженнi збройнi сили новоутворено© влади. Всi уряди - нотарство, пошта, залiзниця лишаються в такому-ж станi, як були, а щоб не переривати нормального ходу урядування в сiльськiй хатi, комiтет порiшив обрати собi постiйне мiсце осiдку в бувшому вiйськовому кiнi, коло жидiвсько© синагоги. Вирiшили також, що робити з рештками вiйськового майна, яке залишилося на двiрцях Зiмiр i Ясiня. Все це мусить бути захоронено в цiлостi для потреб народнього вiйська. Решту мадярсько© залоги, що лишилася ще в касарнi, негайно обеззбро©ти i вислати до Мадярщину... Ухвалено також негайно вислати делегатiв до укра©нського уряду та просити в нього допомоги. Делегатами обрано Юру i, заочно, не питаючи його згоди, студента Пластуна. А Йонаша, Бабчинського i кiлькох жидiв, якi сво©ми вчинками задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для цього буде утворено суд i все розбереться по закону. Для охорони народнього комiтету, зараз же ма╨ бути зорганiзовано вiддiл мiлiцi©, а одночасно необхiдно вести пiдготовку мобiлiзацi© народнього вiйська. Так згучали першi постанови Комiтету Народньо© Оборони. Пiдчас обрад, до сiльсько© хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий, немiчний, почув, що зроблено якийсь комiтет i прийшов поскаржитися на попа. Був це перший живий чоловiк, який звернувся до сво╨© влади. А що там сталося? Так i так: 3 вiйни вернувся небiж. Щось му сi стало. Куля застрягла у плуцах ци що - вмiра╨. Коби хоч вiсповiдавсi. А превелебний не хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тотi сповiдають. Он як! Павло, як сидiв, так i зiрвався. Величезний його кулачисько тарахнув об стiл. - До чортового сина! Коли вiшали, то вiн мав час. А тепер не ма╨. Хлопцi! Стiй, Павле! - зупинив його Юра. - Не гарячися. Тут треба пiдходити до всього розважно. В запалi можна наробити всяких непри╨мностей. - Розважно, чортового сина! На гиляку пса старого й кiнець. Що тут панькатися. - Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганiзована народна влада. Попа треба примусити, щоб вiн пiшов виконати сво© обовязки, а пiсля утворити над ним суд. Суд ма╨ займатися такими речами, а не ми. - Поки до суду дiйде, то той чортяка втiче. А пiсля наробить вiн тобi шелесту. - Не втiче. Подба╨мо про те, щоб не втiк. Нашвидко пiслали людей за Бабчинським. Повiв ©х Тулайдан. Кiлька цiкавих пiшли за ним, щось дернуло й мене за всiми. Темнiло. Ворохобний день швидко тiкав. Нас пятеро, люда, а по дорозi при╨дналося ще зо дво╨, швидкими кроками подалися через мiст "Тридцятка" i звернули направо. Проходили вузенькими суточками, коло Розенкранцового обiйст