ця зовсiм нiкуди не годиться. I який чорт зробив його комендантом? Його просто слiд би на шибиницю. Цей зрадливий пес пiдшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотiлiсть. Заскиглила та коза, а тепер роби, що зна╨ш. Темно по горах лягло. Заснiженi груди землi цiпiнiють у стисках морозу. А мiсяць все ще не зiйшов. Прудко бiжать молодi коники, а легкi саночки ледь торкаються гладенько© колi© дороги. На затоках шурнуть у бiк i далi. Мигають придорожнi стовби, жидiвськi хати... Земля бренить, тiка╨. Бiжать рiчка, лiс, гора. Нарештi при©хав. Але невстиг вiн злiзти з саней, як назустрiч йому виступило кiлька людей зо збро╨ю. - Iменем i т. д. ви арештованi! - Йонаш не чу╨ цих слiв. Рука блискавично сягнула кишенi i не встигли вояки пiдбiгти, як тарахнув пострiл. Один з озбро╨них людей скрику╨ й одразу кляка╨. Кiлька легiнiв накинулося на лiсничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогiн, храпiння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його вiдвезено тими самими саньми, що ними при©хав. Очунявся в льоху пiд сiльською хатою. Спочатку не мiг усвiдомити, що сталося й де вiн ╨. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, пiд вiконечком столик i на нiм ледь жи╨ тендiтний промiньчик лойово© свiчки. Одначе вiн тут не сам. На одному з тапчанiв, скулившися на подобу щура, якась постать. При входi Йонаш зовсiм не помiтив ©©. I аж пiзнiше не мiг вийти з дива, пiзнавши в постатi пана сотника. Вираз, що прикрив обличчя обох знайомих, не пiдда╨ться означеннi. Сотник не витримав перший, прудко зiрвався й ревнув: - Не смiйте скалити зуби! Йонаш швидко вiдступив, схилився на нари i замовк. Настала мертва, гробова тиша. Чути, як зверху вiдбиваються чи©сь байдужi кроки. Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад. 16 Пiсля розмови з матiрю, Кiтi дещо поправилася. Повеселiшала, приняла страву й не лежала на лiжку. Вона все думала. Видно, снувала якiсь плани. Хотiлося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз хотiлося зiрватися в простiр i демоном летiти над горами, лiсами, туманами; злетiти темно© ночi до страшного, забороненого мiсця й там вiддатись у владу жорстокого грiха. Часами кликала матiр, душила ©© в обiймах, великi чорнi очi благали чогось, чого мати безсила дати ©й. Вiдривалася, тiкала, плакала або спiвала, часами зривалася серед ночi й готова була кудись вiдiйти. - Це божевiлля, мамусю! - шепчуть и уста, а руки обнiмають когось, хоч коло не© зовсiм нема╨ мамусi. Навколо нiч, лiс, ви╨ пес, свiтить мiсяць i виблиску╨ срiбло снiгово© габи. Ранок, день, самота. Надходить вечiр. Пригадала, що сьогоднi у гуцулiв Свят-вечiр. По груниках у деяких мiсцях яркiше свiтяться вiконичка, теплiше натопленi хатки. У такий вечiр сходиться гуцульська родина, довго молиться перед невиразними, мов часописна iлюстрацiя, образами, пiсля сiда╨ за стiл i ©сть святу вечерю. Кiтi задумала вийти пройтися. Надягнула щось теплiшого й вийшла. Почина╨ смеркати. Тихо й поволi запада╨ нiч. Кiтi зупинилася й слуха╨. I що далi вона вслухалося, то ставало ©й при╨мнiше, легче на душi. Тако© урочисто© тишi вона, здавалося, не переживала ще. Непорушне й струнко стоять стiною смереки. Бiла поверхня землi ледь помiтно диха╨, нiби груди заснуло© людини. Кiтi робиться надзвичайно при╨мно. Болi, буревiйнi пристрастi, уляглися спокiйно на днi ©© нутра, скулилися й замовкли. То ж у цю нiч народився Вiн, той великий, що сказав: "прийдiте до мене всi страждающi i обремененнi". Кiтi зна╨, що в не© сьогоднi нема╨ свята, але ©й чомусь зда╨ться, що свято те якраз сьогоднi. Вiн тут, у гуцулiв народився. Так. Безперечно Вiн тут народився, цi╨© ночi. Боже мiй, Боже мiй! - шепче Кiтi. - Як страшно при╨мно, що чу╨ш радiсть, що ма╨ш спокiй у душi. ©й забажалося тепер любити всiх, обняти, гноблених i гнаних. Он на грунику сто©ть хатка. Вiдколи Кiтi тут жи╨, щодня бачить ту хатинку, але ще нiколи не була у нiй. Вона лиш зна╨, що там жи╨ старив глухий, з довгим сiрим волоссям, дiд Штефан. У нього ╨ дочка, а в дочки дво╨ безбатченкiв дiвчаток. I ©й заманулося пiти туди. Пiшла. Пiшла просто без стежки, борхаючись у глибокому снiгу. Штефана бачила вона не раз, як той з довгою в зубах люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому одязi з сокирою на голому тiлi пiд поясом, просту╨ до лiса. Кiтi зна╨, чого вiн туди просту╨. Вiн йде геть високо на гору, залазить у хащу, довго сперто кашля╨, озира╨ться навколо i почина╨ цюкати сво╨ю загрiтою сокирчиною суху смеречинку. По довгому часi смеречинка пiддасться йому, тихо схилиться до землi, а Штефан дбайливо очищу╨ ©© вiд галуззя. Пiсля вийма╨ з-за пазухи мотузочка "шпаргу", робить петельку, зашморгу╨ нею смеречинку й волоче ©©, мов муравлик, до себе. I це вiн робить майже щодня. Що там дi╨ться далi з тi╨ю смеречиною, Кiтi не зна╨. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться. I от вона вже на грунику. Серед снiгу, нiби загублена, хатинка. Навколо нiяко© загороди, анi оборогу. Лише невеличка, мало втоптана, стежечка, пiдбiга╨ до широкого, пiд порогом камiня i зника╨ в прорiзi квадратових дверей. Кiтi пха╨ тi дверi. Зо скреготом западають вони в нутро сiней. Там мокро, темно i пахне гно╨м. Направо хлiвчик, налiво дверцята до хати. Увiйшла Через них i зупинилася коло порога. Ледь промовила привiтання, розгубилася, не зна╨, де ступити. Зправа величезна пiч i в нiй пала╨ огонь. Свiтло з печi освiтлю╨ хатинку. Свiжо нарубанi полiнця лежать купкою коло печi. За пiччю, прикрита темними дрантинами, постiль. У лiвому передньому кутi притаковився кривий столик, вiд нього аж до дверей вузенька пiд стiною лавиця У хатi сувора тиша. Запах, нiби у натопленому льоху. На постелi, з мисочкою на колiнах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жiнка й голосно сьорба╨ деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з люлькою в беззубому ротi сидить Штефан i тяжко, голосно сапа╨. Час вiд часу вийма╨ вiн люльку, довго кашля╨, харка╨ на долiвку i знов курить. Долiвка земляна, мокра, з витоптаною по серединi ямою. На печi, у пiрванiй вишитiй сорочинi, сухе дiвчатко. Замiсць очей, - глибокi темнi зiрки, на голiвцi жменя сiна. Кiтiне прибуття не було тут особливо бажаним. Жiнка, що сьорбала страву, муркнула i майже не подивилася. Штефан звiвся на ноги, розкаракувато зробив кiлька дибкiв i хрипким, ледь чуйним голосом, прошепотiв: Вiта╨мо вас, кн╨гинько! Що вони собi баж╨ють? Св╨тичко наше увидiти? Бiду нашу? Сiдайте, кн╨гинько. Радi ми, ади, хоч таке щ╨ст╨чко Бог св╨тий дарував. Один раз таке св╨тичко, один раз Христос народивсi i мир словом загрiв. Сидить отак людина, гей би камiнь божий, руки ламле, голову сушить... - Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди, ноги затремтiли i вiн швидко вiдiйшов напомацки до лави. - Хай вiбачать, - вiдкашлявшись, продовжу╨ старий. - Сiв╨м. Не годен на ногах вдержатисi. Ото ╨к зарiже, ╨к зач╨вить, ╨к ш╨рпне тобов... Люфт ма╨мо добрий, але хлiба нема. Водов самов не вiд╨ржисi в тiлi душа. Голод, кн╨гинько, то решток усього. Всяке горе переживе чоловiк. Запалив пiпу, сiв i думай. А голод i не закуриш i не задума╨ш... Анi святов водов не закропиш. От св╨тичко Бог дав... Агiй, Олено! Мо'би кн╨гинцi, гостi нашiй у такий час, дещо повiч╨рiти... Пiшов╨м нинi до Ясiн╨, принiс, ади, жменю мелаю. Ох, т╨жко, т╨жко! I старий замовк, головою похиту╨. Оленка перестала сьорбати i протяга╨ Кiтi свою мисочку. - Вiдкоштуйте, кн╨гинько, нашого. Нич бiльше не ма╨мо. Кiтi злякалася. Стало боляче й нiяково. Не зна╨, що сказати. Голiвка, що ввесь час злякано визирала з печi, сховалася. Натомiсць з-пiд постелi виглянуло кiлька ягнячих голiвок. Повисаджували писочки через драбинку й хрупають сiно. Кiтi зобачила це й зрадiла. - Дiдусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна - ©й було тяжко говорити, бо знала мало слiв. Вона. запитала, чи зна╨ старий, хто вона, попросила молитися за свого батька й, пообiцявши принести щось з дому, вийшла й швидко, швидко побiгла додому. Вона в той час зовсiм забула за себе. Думала тiльки за тих людей, що ©х щойно бачила. Хочеться забрати з дому все й вiднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла вже давно пiти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти ©м. Скiльки це принесло б ©й задоволення. Але тепер Кiтi прибiжить додому, кинеться до мами, розкаже ©й все i вони обидвi допоможуть тим бiдачиськам. Але прибiгши до сiней, почула у кiмнатах великий рейвах. Кiтi вiдчиня╨ дверi, i назустрiч ©й виступають озбро╨нi люди, що заявляють ©й, що вона арештована. За що? Але Кiтi не ма╨ часу на роздумування. В той саме час ©© погляд впав на раненого вояка, що лежав на бiлiй, заплямованiй кровю, постелi. Одразу ©й здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила ©© й вiдкинула геть. Кiтi отямилася у темнiй, холоднiй кiмнатi. Що сталося? Вона бажа╨ вияснити положення й почина╨ грюкати у дверi. - Кi-тi! - почула вона слабий голос матерi. - Мамо! Де ти, мамо? - Кiтi кинулася в сторону голосу i знайшла матiр. Вона лежала на канапi й тремтiла. - Мамусю! Тобi холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений? Ой, Боже, Боже! Де ╨ тато? Мати оповiда╨ через плач ... i його вiдвезли, - кiнча╨ вона. - Куди? Куди його вiдвезли? Хiба мати зна╨, куди його вiдвезли? Може вже не живе. Кiтi кида╨ться до дверей, грима╨; кричить. Дверi несподiвано вiдчиняються i Кiтi сто©ть з розгубленим поглядом перед суворими, озбро╨ними людьми. Вона просить, щоб пустили ©© до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вмi╨ робити. За вiйну навчилася всього. Озбро╨нi люде дозволяють. Кiтi пiдходить до раненого й жаха╨ться. Той умiра╨. Це вона виразно пiзна╨. - Люди! Вiн умре, вiн умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви сто©те?! Вiн умiра╨! Кiтi не зна╨ сама, що дiяти. Вона чу╨ наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на свiтi. Вона пiдходить до вмiраючого, покiрно схиля╨тйся i дивиться на його зблiдлi уста. По них ще пробiгали останнi ознаки життя. Очi ще дивляться, але зовсiм поволi замикаються, меншають. Кiтi голосно чита╨ молитву, i сльози сиплються з ©© очей. 17 Над миром сто©ть незмiрно велична нiч. Зорi - окремi мирi - вiчностi - говорять з неуявних висот про велич буття. Яблонецьким перевозом, розрiзуючи величезнi снiговi замети, ви©хав з Ворохти паротяг - розчищувач. Сопе, дмуха╨ i кра╨ снiгову цiлину. Сипле направо й налiво снiг, лиша╨ за собою свобiдну дорогу. По нiй ма╨ пройти потяг, наладований хлiбом, для гуцулiв. Тi ще не знають про це. Не зна╨ також i Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг сто©ть уже у Ворохтi й тiльки чека╨, поки прочистять дорогу й поки дiстане вiдомостi, що Ясiня здалася. В той час працювали повстанцi. У сiм годин зiбралися на кiнцi, що його зараз тут охрестили iмям "Свобода", i вирушили звiдсiль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всi спали i нiчого не сподiвалися. Уночi прибула потуга й по всiх вулицях завешталися озбро╨нi чужi люди. Ясiня мертво мовчала. Вiкна жидiвських i мадярських хат щiльно позакриванi вiконницями. У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулицi й шукав Шровбу i Водiчку. Обганяв Ясiня, вертiвся по вулицi, мов навiжений i зовсiм не знав, що далi дiяти. Пригноблений i знищений, бiжить всетаки додому. Бiжить бiгом. Пiт лл╨ з нього струмками. Бiжить i дума╨, що то вiн скаже свому суворому пановi. Вiн чув уже страшнi прокляття сотника i щоки починали свербiти прикрим передчуттям. На вулицi порожньо, але цього Браш не зауважу╨. В той час з кiнця над Ясiням вилетiла пiд небо величезна огняна гадина. Браш зовсiм не знав, що то гасло повстанцiв. Це ще бiльше його зтурбувало. Бiжить, землi не чу╨. I раптом, коло церкви до нього вибiгають якiсь люди й погрожують йому збро╨ю. - Куди чвала╨ш? - гримнув над ним голос i не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука пiймала його за комiра й тягне невiдомо куди. - Пусти! - кричить Браш. - Я бiжу до пана сотника! - Аа, до сотника. Ми от тобi покажемо сотника. I через пять хвилин, замiсць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освiчених, коридорах ходять сильно озброен чужi люди. Знадвору касарня оточена також вiйськом.Кiлька воякiв витягають з касарен скорострiли й виносять крiси. На залях сидять стурбованi вояки залоги й не розумiють, що сталося. До однi╨© з таких заль впхнули спiтнiлого i очучвiлого Браша. Його одразу пiзнали i почали жартувати. Йому троха нiяково, дивно, але досить при╨мно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водiчку i тяжко зiтхнув.Погляд його шука╨ чогось, на чому б мiг примiстити свое натомлене тiло. Коло дверей помiтив якогось стiльця i осiв на нього. - От i сидимо - дума╨ вiн у голос. Але не встиг ще докiнчити думки, як стiлець пiд ним делiкатно вибачився i згорнувся в нiжках на подобу нiпонського святого. Браш, стративши опору, похитнувся, вiдчаяно вимахнув руками i, зробивши в повiтрi гiперболiчну криву, розтягнувся на помостi встигши все таки, мов кiт, попасти черевом до низу. На залi стало весело. Зiрвався дружнiй регiт. А Браш не регоче. Постогнуючи, поволi зводиться на власнi коротенькi нiжки й соромливо диву╨ться, чого ©м так смiшно? 18 - То дiточки, коли ми минулого року на Укра©нi зустрiчали це св╨тичко, - просторiку╨ Iван Щутка, сидячи в натопленiй хатi мiж сво╨ю родиною. - От, так було. Це вам, дiточки, стiл. О-отакий стiл. Довгий, ади дверi, широкий ци i влiз би у нашу хижу. А на столi пашнi насипано. I застелено все чистим настiльником. I от приходить сама вечеря, та й почали ми ©сти. Господи Боже! ©си, ©си i кiнця нема╨. Станеш, подивишся, що тiльки лиша╨ться й знов ©си. А господиня все тобi носить i носить, сипле й сипле. То тобi риба якась у тiстi i олi© запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрi, а смачнi, ©си i ще хочеться. А якi там паляницi печуть, а якi млинцi. У нас того зовсiм не знають. А тiсто бiле, пухке. Вiзьмеш i нiяково в руцi тримати. Зда╨ться пiна, зда╨ться розтане в пальцях. Ех, - закiнчу╨, махнувши з жалем рукою Щутка. - Все то минулося. Коби то й нам, дiтки, туди! Дiтки слухають, жмурять очi в щонайкращих мiсцях i не вiриться ©м. Боже, скiльки ©жi: ╞си, ©си й ще лиша╨ться. Маленький Василько, що пригорнувся до зажурено© мамки, дума╨, дума╨ i каже: - Мамко! Завтла я з Дусевим Юлою такоз пiду на Укла©ну. - Ей, сину! То ╨ далеко й що ти, бiдо, там робитимеш? - Сцо лобитиму? ©стиму. Я так мамко, хоцу ©сти... Так дузе хоцу ... У мамки щось тисне у горлi. Вона горне дитину до грудей, а на очах самi збiгають сльози. Тук-тук-тук! - застукав хтось у вiкно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! - застукало сильнiше. Щутка вста╨, пiдходить до вiкна й дивиться в темноту. - Агiй! Хто там? - Куме Iване!- бубонить за вiкном голос.- А вийдiть но сюди. - Та зайдiть, куме... - Нема часу. Вийдiть. Щутка накида╨ безрукавого кожуха й виходить. - Куме! При©хали ... - та╨мничо шепче кум. - Хто при©хав - Та з Укра©ни. Хлiб привезли... - Хлiб? Таки почули нас? - Видно почули. Вд╨гайтесi, куме, а бiжiт до Зiмiру, а я пiду всiх повiдомлю. От радость яка! I кум бiжить далi. Вiд хати до хати, вiд вiкна до вiкна розiйшлася чутка - "при©хали!" З грунiв висипав народ. Мороз, свято, зiйшов холодний мiсяць. По схилах бiлих гiр, мов нiчнi привиди, вста╨ народ i поволi, тихо сповза╨ в долину. Багато тисяч народу застав ранок на Змiрiвському двiрцi. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилiта╨, Втопчуючи снiг, маса сiрого люду, вперто чека╨. Довжелезний покритий iнейом з велитенською на чолi льокомотивою, потяг сто©ть i чека╨ також. На вагонах скрiзь написи : Укра©на; Укра©на, Укра©на. - Далеко взад бiжить те слово i десь там зника╨ в сiрому морозяному туманi. Коло вагонiв спокiйно проходжають вояки в шоломах. У них крiси з наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу. Утворили комiсiю, що ма╨ роздати хлiб. Треба пiдрахувати людей, щоб усiм вистарчило його. Всi пруться наперед, кожний бо©ться, що йому не вистане. Вiйськовi мусять енергiйно приводити людей до порядку. Роздача продовжувалася аж до полудня слiдуючого дня, а люде вперто чекали, вiдходили та прибували новi. * * * Але найбiльший рух у Цоканiв. Ясiня добули легко, але чи пiде так i далi? Буде бiй. Вiдобiдавши всi три брати збiраються до великого дiла. - Благословiт, неню, благословiт, мамко! Йдемо... - Хай вас Бог благословить! - моляться старi, моляться зо сльозами. Серця ©х повнi радощiв, а разом i страху. Хто зна╨, як то воно буде. - Сини мо©, сини мо©! Кров моя, радiсть моя! Йдiт, орлята коханi, йдiт! Може так треба, а я буду молити ся з а вас! - голосить стара мати. В той час увiйшла з друго© хати Марiйка. - I мене, мамко, благословiт! Оглянулася стара, а перед нею не Марiйка, а вояк. Шкуряна куртка, штани, револьвер. Це все Павло припас. - Марiйко! Дитино! А ти ж куди? Усмiха╨ться Марiйка. -Туди, де й усi, мамко! Пiду з Павлом. - Це, мамко, коли вже зовсiм перевертати свiт, то до останнього, - каже Павло: - I баби най покажуть сво╨. Видите, який козак. Позiр! Марiйка зробила позiр. - Ну, дочко, най i тебе Бог благословить! - Ех, коли б не кривий, - зненацька вирива╨ться в старого Цокана. - Бодай того... - i тут згадав, що при Марiйцi нiяково батька лаяти, махнув рукою i замовк. - Ви вже, неню, не потрiбу╨те цим журитися. Сокотiт дому, вiвцi, корови, а ми вже там самi раду дамо, - кажу старому, але мо© слова для нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також до слiз нiяково. Проща╨мося в останн╨ й усi виходимо на подвiря, де на нас чека╨ тро╨ запряжених саней. Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину. 19 "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7 сiчня укра©нцi обсадили мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах, Ясiня. Мадярська залога в числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано кiлькох визначнiших мiсцевих мадярiв i вивезено ©х углиб краю, як заложникiв. "Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Укра©нцi посунулися на захiд. Ясiня, пiвнiчно-вихiдна мадярська залiзнодорожна станцiя, в ©х руках. Стан неспокiйний. У руках укра©нцiв всi во╨ннi запаси, два броневi потяги. Мають намiр обсадити цiлу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в укра©нському дипломатичному представництвi в Будапештi. "Гальо! - Ки©в. "УТА". Нашi вiйська в ночi пiд 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехiд i обсадили Ясiня. Населення зустрiло нашi вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Во╨ннi операцi© успiшно розвиваються на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi. "Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура преси "Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд i загрожують успiшному розво╨вi робiтничо-комунiстичного фронту Мадярщини. Пiд 25. грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини, Ясiню. Мiсцеве населення ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам. * * * Головний штаб дi╨во© повстанчо© групи розташувався с будовi лiсово© управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в помешканнi бувшого коменданта мадярсько© залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясiню. Йшла сильна пiдготовка для дальнiшого наступу. На поштi, двiрцi, по всiх важнiших мiсцях кипiла праця. Головне командування не дрiмало також. Швидко творилися новi вiддiли здiбнi до бойових операцiй. У той саме час вiдбувся урочистий похорон першо© жертви визвольно© боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь всi вiйськовi вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов i при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi у-часники в сильному пiднесеннi. Молодь одноголосно домагалася публично© кари злочинцевi. - Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашо© крови насосався?! На шибеницю ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ. Дiшло до того, що юрби люду силою пробували дiстатися до в'язницi Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi маси, але вiйськове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв. Якесь гiрське село, провiдавши про подi© в Ясiню, нашвидко утворило й вислало цiлий вiддiл, з писанням "желанiем", що закiнчувалося:.. "тото желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной Укра©ни i што война только за грошi ма╨т провадитися, которий жила╨ Во©нську службу удержувати. Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми жела╨ме приключитися iд Великiй Укра©нi, то покорно просиме тоту Укра©ну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель Штефан Кочерган. _ по нашому децембрiя 25 на Рiздво". Що ж ви, ©дять вас мухи, пишете, що "не жила╨те" вiйну вести, а засила╨те нам отих легiнiв! - говорить голова мобiлiзацiйного уряду. - Дума╨те, що ми ©х тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те? - То, прошу пана, - виступа╨ дебелий i зарослий бородиською гуцул з крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жила╨ме войни. Ми жила╨ме iд Укра©нi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi, людоньки, з Богом. Хапа©с╨ за крiс i борис╨. А ми прошу пана, що? Не маеме крiсiв, ци що? Вiдiб╨мисi, а тодi гет з войнов! - Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати? - Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш д╨кувати, гей би тобi грошi платив. - Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо. - То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба, а тото ув Укра©нi заробиме. - Ну так у чергу i записуйтеся, - сказав голова. Виряджено по-трет╨ пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст мало б обсадити укра©нське вiйсько. 20 Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв. Очi горять вiд безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв. Такi милi обовязки, як ©жа, вiдпочинок i сон нераз приходиться вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над сво©м бюрком. День мiняв нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом. Судити злодi©в, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я вперто вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин. З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тi╨© знано© здавна кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою, неспокiйним, з розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на помостi, проречисто свiдчили про тi стихi©, що ще недавно тут бушували. Засiда╨мо. Вечiр. Стiл, каламар, перо, паперовi архи. По серединi кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно тро╨кратно чха╨ й це рiзко порушу╨ напнуту тишу. Я неспокiйно ходжу по кiмнатi пiд вiкнами й з власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками видаються мо© кроки для тих, що сидять пiд нами. Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стiльцi. Пальцi мо© вибубнювали по столi дику мелодiю, або ломали судове перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар. Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас пять. По довгiй дебатi, що все зводилася до мадярсько© системи кари - шибеницi, промовляю я. Промова та не вiдзначалася якимись юридичними мудрацiями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще - скромний розстрiл. I то найлiпше, тихо, без особливих крикiв, завтра раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно. Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних набо©в. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що ╨ ще якась сила на землi, що й за ©х кривди вмi╨ карати. Це питання поважне, виховне й цим не слiд легковажити. Мо© докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 - Голова комiсi© дикту╨, а перо писаря байдуже ноту╨ вислiди. Готу╨ться юридичний акт. Голова писаря смутно бовванi╨ над столом. Дужий i рiшучий голос дикту╨ присуд. Чоло мо╨ поволi вкрива╨ться краплинками поту, що його витираю рукавом. Пiвгодина минула й обличчя писаря пiднялося. Воно кругле, блiде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiда╨мо знов за стiл. Але в лямпi догаря╨ нафта й вона загрожу╨ катастрофою. Питають, чи не мають свiчки, але ©© не мають. Хтось озвався, що в нього дома ╨ свiчка. Добре. Пiслали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю сво╨© поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Пiвтемно. Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi. Прибiг сторож, свiтло пiднялося, на стiнах згусли тiнi й сказав голос: - Пiдписуйте, панове! Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища. Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд тягару вгрузла мiж плечi. Руки здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його присуд, а на присудi, ще горить свiжо "Дмитро Цо-кан". Голова суду зада╨ Йонашевi питання. Йонаш вiдповiда╨ так, або нi. Вiн свiдомий сво©х вчинкiв, але до вини не призна╨ться. Вiн зна╨, що його присуд закiнчений, але чу╨ себе щасливим, що гине за тi iдеали, що подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною. Кiнець. Проситься всiх встати. Чита╨ться присуд. "Надзвичайна во╨нна комiсiя для боротьби з протинароднiми й протидержавними елементами, iменем Укра©нсько© Народньо© Республiки, на свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в справi Миколи Йонаша, уро дженого (- -), лiт (- -), жонатого, вiроiсповiдання католицького, обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти народу й Республiки, що виявилися в безустанному слiпому переслiдуваннi нашого населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому вiшаннi невинних селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд початку революцi© й у смертi вояка революцiйно© армi©, при виконуваннi ним службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на територi© бувшо© Австро-угорсько© монархi© вiд року (-) кодекс во╨нний, параграф (-), уступ а, б, в; - надзвичайна во╨нна комiсiя абсолютною бiльшiстю голосiв постановля╨ лiсничого Миколу Йонаша покарати карою смертi через повiшення. Присуд ма╨ бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцято©. Пiдписали:голова, писар i члени. Мо╨ прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова пита╨, що хоче ще сказати засуджений... Нiчого. - Яке ма╨те останн╨ бажання? - Повiдомити родину й вiддати ©й мо© рештки. - Родину вже повiдомлено. Вiдвести! Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем поклада╨ться на мою особисту вiдповiдальнiсть, яко коменданта Ясiня. Начальник варти пiдляга╨ мо©м наказам. Приймаю до вiдома, роблю вiдповiднi розпорядження й зовсiм знесилений вертаюся на сво╨ помешкання. 21 Здивувався, що в кiмнатi мо©й свiтиться. Входжу й застаю Кiтi! - Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив? Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. ╞й холодно й невигiдно. Обличчя ©© не бачу. Чорна сiточка крепу заслонила його. У кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю за бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. ©© рiвна струнка постать зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка. - Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати. - Хто мене сюди впустив, пита╨те? - почина╨ Кiтi. ©© голос зовсiм слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене нема╨ сили й як дозволите, сяду. Я зiрвався й швидко пiдставив ©й стiлець. - Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий. Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже; - Ма╨те багато працi. Ви перетомлений. Потребу╨те вiдпочинку... Мама мо╨ лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить. Бувало, ви ж зна╨те. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шану╨шся. А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така бiдна, така бiдна... i гарна вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому... Вона була така ж чорна, як я, а ви ж зна╨те. Чорнi люди дуже скоро сивiють. - Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не йди, Кiтi. Зна╨ш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди, туди не йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висува╨. Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого пана не вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому паперiв. I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi то були слова! Скiльки ©х було! Памятаю кожне, чiтко й виразно. I ще б не памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дiдок у хатi на лавi сидить, кашля╨ й курить люльку. Вiн дуже при╨мна людина. Сивий, маленький. Як говорить, сто©ть. Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Пiсля сталося в нас нещастя. Ви ж зна╨те. Думаю, пiду до Дмитра. Вийшла та й iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить, дума╨. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидво╨ цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама часом почина╨ дивно спiвати й я страшно за не© боюся. Все ж може статися. Що, нi? Одного разу взяла ваше писання. Зна╨те? Те, що з iталiйського фронту. Мамусю. Послухай. Сiла й читаю ©й. Бiдненька слуха╨, слуха╨. - То ж ти, Кiтi, не чита╨ш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папiр. Ти щось видуму╨ш. А сльози в не© бiжать. А я кажу: - "Нi, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти ©х не бачиш?" - "Нi!-- каже мама. - Я ©х зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш, що он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi тепер зда╨ться, що цiлий свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю. Зна╨те так часом страшно люблю... От, iнодi приходить думка: нащо ти живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба я знаю нащо? Що з того, що ма╨ш голову, очi, дума╨ш i дивишся на бiлий снiг. Що дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу. Живу й живу. Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я .... уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого ©сти. Мама хоче ©сти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два днi не ©сть, то напевне хоче ©сти. Пiшла в лiс, думала щось застрiлю. Нам, слава Богу, укра©нцi залишили одну стрiльбу. Взяла ©© i пiшла в гори. Йду й думаю. .Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й мала стрiляти. Нi, думаю. Хай вiн собi бiжить. Хай бiжить. Не стрiлила й так менi зробилося при╨мно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася до не© й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж можна пiсля того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит... Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидiв, мов камiнь. Слухав ©© щебiт, що летiв до мене з яко©сь прiрви наповнено© болями й страданиями, залито© клекочучими й пекучими сльозами. Сидiв нерухомо й тупо дивився на протягнутi руки. Вони довго держалися в повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила голову й мовчала. Настала мертва тиша. По часi Кiтi пiдводиться й, байдуже говорить: - Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi. Це ж нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його зна╨. Прокинулася, шука╨ мене. коло себе й гука╨. Ми тепер спимо на однiй постiльцi. Вона така маленька й зовсiм менi не заважа╨. Тепер вона прокинеться й гукатиме: - Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог зна де вешта╨ться полночах. Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним i плаче. А вояк сидить нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон, як ... Що йому до плачучо© дiвчини. Вiн бо©ться ©©, бо©ться до не© доторкнутися, бо вiн думи злi носить про не©. Вiн дума╨, що хочу очарувати його й просити за осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я не прийшла за нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують i не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганiбалем, перед Наполеоном. Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому моя наболiла душа? Нащо вона взагалi, та душа?! Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi. Я слухаю. Слухаю й мовчу. Слухаю й знаю, що мушу. перервати ©© мову, мушу вивести ©©, одвести кудись i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить. У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки мушу присiсти. Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цiкаво. Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке? Тут я не можу вам якось виразно висловитися. В мене ╨ цiкава й важна думка, але я не можу ©© висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас вiд себе, а тепер сама до вас прийшла. I ви дума╨те, що прийшла отак собi, поскиглити перед вами, похвалитися сво©ми думами? О, як ви мене не зна╨те. У мене ╨ iншi намiри. От бува╨ так нераз, що вам засудять когось на смерть. Засудять вам батька, чи матiр. То бува╨ багато. Це було часто спочатку вiйни. Скiльки тодi було невинно засуджених на смерть. Скiльки було нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як глибоко чую ©х бiль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься ©х серце й груди заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не погоджу╨теся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу... - Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за дверi. Що це я справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну, я вже йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю сказати вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його зна╨... Хто його може дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не вернуся. Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть дещо вiдхилився. Вона усмiхнулася надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання. I в той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я кинувся зводити ©©. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку. Пiймала другу. - Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам устаньте! Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi. - Кiтi! Що з вами, Кiтi? Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти ще не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi нiчого. Це так. Це щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер ©м. У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про полювання. Вона голодна. Вона нiчого не ©ла. Нахилився над нею й помiтив страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю й принiс ©й до кiмнати. Кiтi подивилася на мене довгим поглядом. Пiсля мовчки взяла кусник хлiба з маслом й почала ©сти. ╞ла мовчки й байдуже. Принiс ©й гарячого чаю, принiс кiлька я╨ць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася. - Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi, нi! Вмiрати ще час. Може й я потрiбна на цьому свiтi. Тепер ще мама... Вона також голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче ©сти. Я сказав, що зараз пiшлю ©й харчiв. - Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже горда. То вже зна╨те ... Я що iнше. Менi навiть при╨мно було вижебрати в вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго не могла вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявiть, я навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть. А чому я, зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам вдячна за велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смiшно згучать цi слова. Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з нього нiяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажiть менi... Мого батька повiсять? Перерва. Тиша. - Ну скажiть. Прошу вас! ... - Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже. - Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А дума╨те, що нема╨ сили, що той присуд змiнила б? - Нащо ви пита╨те мене такими запитами? Це справа вищо© волi, не моя, не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi ми перемогти. Так мусить бути. - Я розумiю... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що мiг би виступити проти тi╨© вищо© волi. Але менi все таки сумно... Сумно, що повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн не винен. Не винен тому, що слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви ╨ переможцями! Ви тi сильнiшi, що без збро© фiзично© вибили з його рук ту зброю! Це ви, гуцули... Розумi╨те? Може ви ще не доб╨теся цей раз остаточно© свободи, але стежка до не© закрiплена за вами. Ви переможете, а батько мiй - нiколи. Вiн тiльки та невинна жертва, той полонений, що його даремне знищать. Менi хотiлося б, щоб вiн жив. Вiн мiй батько й менi треба захищати його. I коли його повiсять, я не переживу. Це не можливо пережити. Я люблю його. При цих словах уста ©© знов затремтiли й вона замовкла. Не мiг далi дивитися на не©. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене хочете, Кiтi? - викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй пан i бог. Я готова цiлувати вашi пiдошви. Чого можу хотiти? Але ж ви добре розумi╨те, що його нема╨ можливостi рятувати! - Нема╨ можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона. -Нема╨ можливостi. Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер так потрiбна, так потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви. Я дав ©й руку, обняв i вiдвiв до дверей. Була тиха й покiрна. За дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? ╞© зупинить i не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив ©© з дверей, вернувся i сiв. 22 При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона пiшла в морозний туман, певно борха╨ться десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так тендитно одягнена. Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах Кiтi. Вчуваюся в той запах i в мо©й уявi виникають давнi образи. Сонце заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька, нiжна панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й обмацу╨ мене, як екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно. Пiсля вiдчулася музика. Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв. Знов бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борха╨ться в снiгу, мерзне, пада╨, знов уста╨. Я стою, дивлюся на не© й зовсiм спокiйний. Чому не побiжу, не поможу ©й? Нi, нi! Геть! Смерть мiж нами! Мiж нами гряниця смертi й переступити ©© не смiю. Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав. - Хто там? - чую хрипкий голос. - Вiдчини. Це, Павле, я. - Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить Павло. - Але до речi. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо. У сiнях темно. Павло пха╨ мене до кiмнати. - Сюди, брате. Тут важливе засiдання. Коло стола дво╨ незнайомих i Марiйка. Вона зрива╨ться й бiжить менi на зустрiч. Як був одягнутий, присiв до столу. На столi розложена мала Мармарощини. - Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. - Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть... Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне. Мусимо зробити сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб вони вже не пiднялися бiльше. Коли розiб╨мо одразу те вiйсько, що ╨ тепер у Раховi, це значить остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний i рiшучий удар, що ним розiб╨мо ©х остаточно. Але для того мусимо знати конечно ©х сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно тако© ж думки. Марiйка погоджу╨ться йти до Рахова, але за не© мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловiка мадярки засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть. В цей час у мене миттю пролiта╨ один план. Я схопився й кажу: - Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й ма╨мо до того всi можливостi. В мене тепер виник план. Тепер у нас ╨ засуджений Йонаш. Його донька, що ©© добре знають скрiзь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо ©© з Марiйкою, а я ручаюся, що вона викона╨ нашi завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж хто може це зробити, тiльки мусимо пообiцяти, що не вб╨мо ©© батька. - Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла. - Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати. Можемо ми пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь легiнь, як це сталося з Розенкранцом. - Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кiнець. До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому - каже один,- думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообiцяно нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й почне знова робити сво╨. А ми будемо тримати його на повiдку й одразу цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку його використати як розвiдницю. Мусимо мати розвiдку! Це необхiдно. Ми нiчого не зна╨мо, що в них там робиться. Так наступати не можливо. Павло подумав i згодився. - Коли так, то раз-два! Негайно до працi! Дмитро шука╨ свою Йонашiвну i то зараз. Нe смi╨мо гайнувати часу. Ми вiдправля╨мося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всi вiдомостi. Не принесе нам ©х та твоя Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи ©й! До побачення! Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де ©© шукати? В мене прокинулась якась жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти ©© десь у снiгу, принести на руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав джуру, щоб ©© вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi. I коли конi були запряженi, я не видержав. По©ду сам. Сiв з джурою й по©хали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й знаходиться вона в арештовцi. По©хали туди, викликали, взяли на сани й вiдвезли. Все те видно для не© було такою несподiванкою, що вона не знала, що ма╨ робити. Цiлу дорогу мовчала. При©хавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що ╨ надiя, чи краще ╨ малюсiнька можливiсть спасти "його" вiд смертi. Кiтi була змерзла й змучена, але почувши цi слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Пiдтвердив. Вона не вiрить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь пiти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить. - Це, Кiтi, чистий випадок i тут не ╨ нiчи© заслуги. Я не хочу смертi вашого батька. Не можу ©© хотiти. Я лиш використовую останнi можливостi уникнути ©©. I не мо© це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гiрше. Я порiшив використати навiть смерть вашого батька для добра сво╨© справи, Уявля╨те ви собi це? Порiшив використати смерть вашого батька й пiслати вас з однi╨ю нашою жiнкою на розвiдку до мадярiв. Ви падали передомною, ви цiлували мо© руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цiлували. Можете ви пiти на це, щоб стати нашою розвiдчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на вашi слова, що ╨ якась вища сила, що вона поставить "ваш винахiд" понад усе. I от тут тiльки одна маленька можливiсть доказати, що та вища сила встанi нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажiть, що ви можете любити з найбiльшою жертвою й я тодi повiрю в любов. - Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розмина╨ться з мо╨ю любовю - Нема╨ часу. Нiч тiка╨, а нам необхiдно зараз висилати на розвiдку людей Ви мусите йти з ними й вiддати нам усi вашi сили. Розумi╨те? Бачите, якi ми жорстокi? Бачите, що й ми, гуцули, умi╨мо бути жорстокими, коли це необхiдно. Ну? - Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато змiщалося. Смерть, смерть i смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мiй любий, мiй великий. Ви сто©те пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсiм зайвi мо© послуги... Ви й без них зробите сво╨ дiло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним i видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й пiду. От i пiду й докажу вам i поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидво╨ жорстокi. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумiю. Я iду й стану вашою шпiонкою. - Помиля╨теся, коли дума╨те, що тут кермують мною якiсь людськi почування. Ми вас просто використову╨мо й усе. - Не виправдуйтеся Я ж нiчого не думаю. Дайте менi кусничок паперу, я напишу мамi Ви кажете, що вам потрiбно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повiсять? I мамi зашлете харчi? Вона вiзьме. Напишу, що то я висилаю. Менi треба вiдпочити й набрати сили. Я вибилися... Треба зрiвноважитися. Я все пiдтвердив. Дав ©й папiр та й олiвця. Коли писала, сильно тремтiла рука. Я нервово ходив по кiмнатi: пiсля сказав приготувати харчi для ©© матерi й добрий снiданок для Кiтi. А тепер вона мусить прилягти й заснути. Вiдвiв ©© до сво╨© постелi, допомiг лягти, а сам пiшов до Павла. Там порожньо. Нiкого нема╨ дома, лише на канапi лежить одягнута Марiйка й спить. Спала так мiцно, що навiть мiй грюкiт у дверi не розбудив ©©. Але дверi не були замкненi й я ввiйшов сам до середини. Сiв напроти Марiйки й дивився на ©© блiдовате, гарне, змучене личко. Що дiйсно сталося з тi╨© полохливо©, кволо© гуцулочки. ╞© шкуряна куртка, кобур, високi чоботи. Хiба це та сама Марiйка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Нi, це вже не вона. Це жiнка ново© раси, сильно© й незнано©. Вона вiднайдена й виявлена свiтовi. Це Укра©нка. Увiгнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марiйку. - Нiчого. Вона може спати й пiд гарматню стрiлянину. Призвича©лася. Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повiдомлено до раня. Ледь свiт, нашi розвiдчицi мають вийти Твоя готова? - Вiдпочива╨. - Хай вiдпочива╨. Не капризиться паненя? - Нiколи. Бiда навчить ворожить. - Ма╨ш рацiю. - Тепер вони пiзнають, що гуцул i укра©нець це одно й те саме. Ми ©м докажемо, що значить бути укра©нцем. Я, чорт бери, аж тепер пiзнав присмак того слова. Гордiсть, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих i свiдомих дiтей великого народу. Прекрасно це! Розкiшно, брате! Ну, але нема╨ часу. Пiдемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою. Менi хотiлося якнайбiльше протягнути час, щоб Кiтi вiдпочинула. Запропонував i собi годинку заснути. Павло не погоджувався, але врештi решт мусiв. Ми вже навiть не встанi говорити. Кiтi почувши, що ма╨ йти з Марiйкою, зрадiла. - Я вже так давно хотiла пiзнати цю геро©ню нашого роману. Це ж, Дмитре, роман. Колись менi так сказав тато. 23 На всiх двiрцях снували безконечнi черги вагонiв. Велетенськi паротяги, рухаючи стальовими лiктями, поважно, мов цирковi слонi, проходжувалися по рейках. Горять зiркатi очi, з нiздрiв прудко вилiта╨ сердите дихання. Коло вагонiв у нiчному морозному туманi безупинно снують сiрi постатi. Праця клекоче. Сотнi тяжких нiг гупонять по замерзлому помостi. У касарнях рух i напруженiсть. Ще не зiйшло сонце, а згуки сурми просiкли морозяне повiтря. Бiжать вояки, одягаються, чистяться, готуються до виступу. На площi каменем втоптано замерзлий снiг. Вiйсько стислими лавами виступило в напрямку Кевелева. У годинi вiсiмнадцятiй дижурний штабу висила╨ телефонограму:- Гальо! Тут Ясiня. Наше вiйсько розпочало во╨ннi операцi©. Бойова лiнiя Близниця-Менчiль. Мета - опанувати Рахiв. Сили ворога значно переважають нашi. Позицi© закрiпленi мiцно. "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". Укра©нцi розпочали наступ на сходi Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом i Мармарошським Сиготом до гряниць етнографiчно© Мадярщини". "Алло! Слушайте! Всем редакцiям i сав╨там! Агентура преси сав╨тов "Оста". Петлюровскi╨ банди вазабнавляют нападенi╨ на прал╨тарят В╨нгрi©. Бедняцкое нас╨л╨нi╨ сьол i гарадской прал╨тарят аказивают упорния сапратiвл╨нiя хiщнiческiм планам бандiтов". -----------------------------_ Ще не вернулися нашi розвiдчицi, як мадяри рухнули проти наших застав сво© рахiвськi вiйськовi вiддiли. Прийшлося кинути на фронт усе, що могло носити й володiти вiйськовою збро╨ю. Я з коменданта зробився командуючим скорострiльною "бригадою". Мороз починав спадати й над вечiр випав нагальний, лапатий снiг. Пiд Тисою, в лiску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лiнiя за Кевелевом на грунi Буковинка, в тому мiсцi, де вiн сходиться з Тисою. Над самою прiрвою, що з не©. видно чудовий, убраний льодовими френдзлями водоспад Труфанець, розмiстилася моя бригада. Безупинно верга╨ густий снiг. Дерева обтяженi ним i гнуться до долу. Спочатку бавилися в перестрiлку, але коли стемнiло, пройшов наказ застановити вогонь. Втихло по обох сторонах. Снiг далi густо засипа╨ гори. По лiнi© фронту стоять вартовi, вперто змагаючись iз снiговою навалою. У пiвкiльометровому вiд передньо© лiнi© вiддаленнi, маневру╨ наш iмпровiзований броневий потяг. Тиша. Скорострiльна частина, вкопавшись у снiгових завалах пiд вiттям величезних смерек, напружено чека╨ наказу. Вiти смерек набiрають снiговi нарости, гнуться, стрясають, нiби попiл цигарки, i набiрають знов. Набряклi чеканням люди й ©х машини занiмiли. Мене покликали до штабу. Передаю команду заступниковi, зтрушую з себе купу снiгу й вiддаляюся в темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою снiговою цiлиною. Навкруги нi одного вогнику, нi ╨диного згуку. Передомною сiра, непрозора порожнеча. Кожний ступ, ступ у невiдоме. Вида╨ться - протягнеш ногу, ступиш i полетиш у прiрву темноти. Але ступа╨ш i чу╨ш спертя, борха╨шся, груди хвилюються, нiздрi втягають вогке повiтря, на чолi зявляються теплi крапельки, що, змiшавшися з холодними на щоках, стiкають по обличчi вниз. Зда╨ться, йдеш по днi океану зо сплющеними очима й мiцно затиснутими устами. Холодна солоновата вода лиша╨ на устах свiй присмак, а ноги борхаються у зачiпних поплутаних водорослинах. Нарештi перед самим носом, вигулькнули з темноти смереки. Обтяженi снiгом, подiбнi на китайськi пагоди. Мiж вiтами мигнув огник. Наткнувся на варту. Хто там? - Вiдгукнувся гаслом i пiшов далi. Опинився коло дверей колиби. У штабi повiдомили, що маю йти в долину, до Кевелевсько© школи. Там на мене чекають. Хто чека╨, невiдомо. Знов борхаюся снiгом, знов бреду глибоким океаном i за деякий час опинився коло школи. В одному вiкнi, вiд вулицi свiтиться. Входжу на подвiря й стукаю. 24 У просторiй, неупорядкованiй кiмнатi застаю Павла й... Кiтi. Останню не сподiвався тут стрiнути. Обидво╨ зхвильованi. Кiтi смертельно втомлена. Павло гаса╨ по кiмнатi й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: - - Чорти! Дияволи проклятi! Грiм ©х розторощи на Мiсцi! - Що сталося? - Що сталося? Марiйку пiймали й затримали. Он хай панночка оповiсть. Знов та каналiя Янчеюк заплiвся. Хам, патинок! Пiймаю - задушу, як вошу. I якого чорта ти не зачавив його тодi на Григорiвнi? Грiх зробив. - Але я нiчого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно. - Не хвилюйся! Там пiймали ©© й мордують. Напевно мордують. Попадеш у руки хамовi, не проси милосердя. Кiтi оповiла, як сталося. Вони обидвi були в Раховi, йшли мiстом i ©х затримала варта. Марiйка не назвала свого справжнього прiзвища. Завели ©© на вартiвню i почали перевiряти документи, в Марiйки не було нiяких, а сказала, що потрiбувала в Раховi дещо накупити. Лишили зачекати. Ма╨ прийти якась людина, що зна╨ ясiнських людей. Марiйка затурбувалася. По деякiм часi привели ту людину, Марiйка страшенно зблiдла, а людина глянула на не© страшним поглядом i заверещала: заберiть ©©. Це шпiонка. Це Цоканова любка. Ну, розумi╨ться Марiйку забрали, а Кiтi пiслали назад сказати, що як не випустять Йонаша, то Марiйку повiсять, а також мадяри хочуть вести переговори з укра©нцями. Запрошують пiсланцiв i хочуть обмiнятися домаганнями. Павло сказав: - Висила╨ться двох пiсланцiв. Мене й ще одного поручника. Я ©ду. Заложниками лиша╨ться пан Йонаш i його родина. Памятайте собi це, панночко. Боротьбу на фронтi тим часом застановлено. Павло вийшов i залишив нас з Кiтi. Вона була остаточно знесилена. Хотiла менi щось оповiдати й не могла. Поклав ©© на якийсь тапчан i по можливостi теплiше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидiв над нею й дивився на ©© блiде, виснажене обличчя. Серед темно© ночi ви©хали з Кевелева два вершники й почвалали здовж Тиси в напрямку Рахова. Конi розбивають глибокi снiговi насипи та рвуть уперед. Це по©хали на переговори пiсланцi. -------------------------_ А Марiйку пiсля вiдходу Кiтi, зачинили в малюсiнькiй холоднiй кiмнатцi невiдомо якого будинку. Один стiлець, кiлька потрощених ослонiв, стiл, а на столi лойова свiчка. До вечора нiхто ©© не турбував. Настала нiч. Спочатку не могла втихомиритися, бiгала, диким звiрем, по клiтцi i душила розбурхане серце, що мало не вилетiло з грудей. Образ людини з перекривленими устами не давав ©й спокою. Кожно© хвилини вiн мiг знов зявитися перед нею й почати сво© смертельнi жарти, ©й пригадалася страшна нiч, коли наступали москалi й коли вона стратила свою дитину. Але вiд того часу змiнилося багато. Марiйка змiнилася, окрiпла й тепер вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цiлу справу, що за не© вони змагаються й ясно усвiдомила положення. Вона ж воячка. Вона перша з жiнок Гуцулi© надягнула на себе зброю й нарiвнi з чоловiками стала до лави борцiв за оборону краю й народу. Вiд свiдомостi цього ©й полегчало. Так! - дума╨. - Я ж знала куди йду. Тепер соромно бути боягузом. - I Марiйка вже спокiйнiше ходила по кiмнатi, обдумуючи, що ма╨ казати, як будуть допитувати. Обмежений простiр дозволяв ©й робити сюди й туди три кроки. Час тягнеться неймовiрно довго. На дворi така жахлива, темна нiч. Верга╨ снiг. Роздумуючи над сво©м горем, не зчулася, як вiдчинилися сiннi дверi й за пару хвилин вiдчула коло себе страшну, слизьку потвору, що вiд ©© одного вигляду по ©© тiлi заголосило морозом. Не помилилася в передчуваннi. До не© зайшов Янчеюк. Одягнутий в унiформу мадярського пiдстаршини, на пасi кобур револьвера. Правий його порожнiй рукав у кишенi. Зацiпивши зуби, Марiйка зблiдла й занiмiла. Подiбна на мармурову статую. Вiн увiйшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша. Першим порушив тишу вiн. - Ну - процiдив крiзь зуби. - Що-ж? Попалася? Що будем тепер говорити? Марiйка мовчить. - Мовчиш? Що ж дiйсно казати На розвiдочку пiслав коханий, що? На шибеницю пiслав? Це гарно. Ну, нiчого. Попадеться ще й вiн. I вiн не мине наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й вiн, i цiла та ваша банда. А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачека╨мо, зачека╨мо. Ще потiшимося, як то ви будете бомбатися на мотузах, ха-ха-ха! Скоро, скоро це свято настане. - А ти все мовчиш? Не чу╨ш? А я хотiв би з тобою поговорити. Все таки ╨ про що, нi? Жили ж i ми колись. Батька забула, чоловiка забула й пiшла з коханком. I не соромилася? I могла молитися Боговi? Так, так. Любов... I я мав ©©... Мав i болiв нею, йшов на страту, виставляв себе пiд кулi ворожi - не взяли. А дiйсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився з тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив увi снi, в обiймах ворога, закипав люттю й серце мо╨ зпопелiло. Порожньо там... Так, порожньо. А тепер поклав туди камiнь тяжкий. Можеш смiятися. Я ходив також i до Ясiня й у Лопушанцi був. Твого любчика бачив i хотiв його пiдстрiлити. Пiсля роздумав. Все одно не втече, а для мене мало пiдстрiлити. Я витягну з нього жили й виссу всю кров, а тодi почуюся задоволений. Так, так, голубко зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. I гарно менi. Це Бог мене послухав i пiслав тебе руками мого ворога до мене. I я дякую Боговi. Дякую сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою та гарненько погуторю, та згадаю минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш мiцнiше камiня. Ти подiбна тепер на скелю. Що ти дума╨ш? Скажи! Перерва. Янчеюк тяжко сапа╨. Марiйка нiма й непорушна. - Хе-хе-хе! Вперта Манiвчукова дочка! Нiчого. До рання досить часу. Надума╨шся й заговориш. Часом i камiння й скелi говорять. Треба лишень за них взятися. Я ж нiкуди не спiшу. Думаю, що там ваших уже розiгнали батогами, а твiй коханчик чека╨ шибеницi. А я тим часом сяду, посиджу й полюбуюся тобою ... А де ж твiй байстрючок? Гегнув? - Цить, гаде! - вирвалося в Марiйки. - Не смiй про це! - ©© очi раптом загорiлися й, здавалося, сипнули блискавками. - Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От i заговорила. А що, а що! Правда заговорила, хай i з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? I ще заговориш... Ще напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася. I горда така. Це вiн так навчив. Це пiсля... Марiйка кинулася раптом до нього, вiн вихопив з кишень руки й аж тепер вона помiтила, що з право© його кишенi виховзнув, замiсць руки, лишень рукав. Це на хвилину затримало ©©, зупинилася й гостро дивилась у його сiрi очi. Вiн швидко прийшов до себе й дрiбно захiхiкав. Вона повернулася й хотiла вiдiйти на сво╨ мiсце, але в ту мить, вiн швидко зрива╨ться й кида╨ться на не© з-заду. Марiйка вiдчула тiснi кiстянi обiйми й на правiй щоцi гострий бiль. Зуби його втялися в ©© тiло й при тому вiн дико, божевiльне заянчав. Марiйка метнулася, вирвала з зубiв щоку й намага╨ться визволитися з обiймiв. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарештi Марiйка вирива╨ться й бiжить до дверей. Але дверi замкнутi. В той час Янчеюк знов напада╨ на не© й намага╨ться повалити ©© до землi. Марiйка робiть сильний рух, вирива╨ться з його руки й напада╨ caма. Обидвi руцi ©© впялися в його горло. В той час вона ошалiла. Скажена лють, а з нею й сила наповнили ©© iстоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще пiдсичувало ©© лють. Вона, мов тигриця, обняла сво©ми пазурами його шию й виразно вiдчувала, як бони все глибше i глибше внизаються в тiло ©© жертви. Чу╨ пiд грудьми бiль, бiль неймовiрний, але зацiпивши зуби, не видала з себе нi одного згуку. На чолi виступив рясно пiт I цюрками збiгав по обличчi. Очi палали й заливалися розжареною кровю. Але бiль пiд грудьми почина╨ меншати. Вiн сильно захарчав i почав хилитися до долу. По короткову часi ноги його пiдломалися й вона не втримала його тягару. Випустила з рук i вiн з грюкотом шелепнув на помiст. Перелякалася. Вiдчула нiто якiсь кроки, нiто чи©сь слова. Миттю оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся на свою жертву. Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальцi. Його обличчя посинiло, очi вилiзли на верх. Кинула все й швидко шука╨ ключа вiд дверей. Ключ був у його кишенi, вийма╨ й тремтячими руками швидко, швидко вiдмика╨ дверi сво╨© вязницi. - Ах, коли б там за дверима нiкого не було. Нi, за дверима нiкого не було. Янчеюк не бажав свiдкiв. Вiн вправиться й сам. Марiйка виходить у сiни, причиня╨ зовсiм легенько дверi, але ©й зда╨ться, що вони кричать на цiле Ацетечко. Причиня╨ й замика╨ на ключ. Пiсля вiдчинила й другi дверi. Це вже вона на дворi. Де вартовий? Вартовий здалека в темнотi походжу╨ й дума╨ щось. Почувши легкий грюкiт, запитав по-мадярськи:- Це ви, пане четарю? Марiйка нiчого не сказала, а швидко тiнню попiд стiною проховзнула в невеличкi суточки й, почувши себе за хатою, пустилася стрiмголов бiгти, зовсiм не знаючи куди. Бiгла вуличкою, звернулася на якесь подвiря, перестрiбнула через плiт, один, другий i побачила, що далi почина╨ться стрiмка гора. Зовсiм темно, верга╨ снiг. У мiстечку тиша. Марiйка постояла, вiдсапнулася й подерлася на гору. Там вона вiльна. 25 Розсiкаючи темноту ночi й снiгову навалу, в напрямку Райова мчать два вершники. Снiг засипае очi й залiплю╨ уста. Конi гарячi, мов огонь, рвуть вперед, перестрибують глибокi снiговi вали. Лiворуч шумить Тиса, з гiр з грюкотом падають лявiни. Павло не ©де, а летить. Швидше, вперд! Острожить коня, вiн хропе й кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустрiли передовi роз'©зди й далi. Пiзно в ночi прибули Рахова. Перше, що найважнiше для Павла - Марiйка. Вiн готовий "перегалушити" за не© всю мадярню. Одразу почав домагатися побачення з нею, заявивши гострий протест проти ©© арешту. Вона вже не смi╨ пiти до мiста купити собi на сорочку. Це чорт зна╨ що. Довго сварився, довго дирчали телефони й аж нарештi прибiг до штабу якийсь переляканий старшина й заявив, що Марiйки нема й що в ©© арештнiй кiмнатцi знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух. Павло спочатку не повiрив, домагався вияснення справи, але його повели до кiмнати, де сидiла Марiйка й показали трупа. Дивлячись на скорчену, з висолопленим язиком i очима, постать покiйника, навiть Павловi стало нiяково. Постояв, подивився й подумав, що мусiла пережити та жiнка, коли була змушена на такий вчинок. Бiдна Марiйка. Куди вона пiшла? Де знайде притулок? У грудях Павла купчиться й тисне сильний жаль. Треба кудись бiгти, шукати. Треба кричати в нiчну порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подiй i обовязок покладений на нього вищим хотiнням стриму╨ особистi бажання й пориви. Впередi невiдоме, за плечима - фронт, боротьба. Хто переможе? Якi наслiдки? Павло вiдправля╨ться до мадярського штабу. Не дивлячися на пiзню нiчну пору, там гармiдер i метушня. Безлiч вiйськових сну╨ перед очима. Думи Павла дво©лися. Однi переслiдували Марiйку, що страшною цiною добула собi свободу й можливо десь замерза╨ в снiгу, другi торкалися справи громадсько©, загальнон. Батькiвщина в небезпецi. Раз на столiття трапляються такi подi©. Раз на столiття гноблений народ узяв у власнi руки свою долю й вiд нього самого залежить ©© вирiшення. Перед його очима в муках i страданнi родиться те, за чим пiдсвiдомо тисячi рокiв тужить цей бiдний гiрський люд i Павло з подвiйним болем переживав те народження. Кожний його нерв тремтiв, кожня думка виривалася з напруженням. Любов - лиш вона одна всеобiймаюча й усесильна здiбна пiрвати людину до подiбного чину. О, яка радiсть носити на плечах тягарi любови! Яка невимовна радiсть любити, вiрити й шалено бажати перемоги! Павло особливо чiтко вiдчував i переживав подiбне. Перед ним горiла певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалостi й ти могутнiй, гордий переможець певно й смiливо ставиш свою стопу на груди конаючого тирана. Дзвонити в дзвони! Спiвати гимни! Здвигати памятники до небес, i, вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя, де панувала смерть. Павло горiв, напружено думав i твердими кроками ходив по почекальнi мадярського штабу. На дворi виру╨ густа холодна нiч i в ©© неспокiйних струмах наростають величнi подi©. В повiтрi чу╨ться напруження й непевнiсть. Страшний потвор здiйнявся й занiмiв над горами й чека╨ короткого наказу, щоб реготом сво©м заставити промовить гори. Обидва пiсланцi чекали, поки ©х покличуть на переговори. Але це тривало надто довго. Видно, що цi не особливо квапляться, мають ще час i майже не звертають на сво©х гостей уваги. Це сердило Павла. Вiн вже каявся, що згодився йти на тi переговори й вiдчував наперед, що то лиш комедiя й що з не© нiчого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час i коли б не справа з Марiйкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далi. Нарештi тонкий з гострим носиком чоловiчок з друкованим листом паперу в руках, пiдiйшов до пiсланцiв: - Так, панове, скажiть, чого ви бажа╨те? - проговорив вiн мадярщиною. Поручник, що прибув з Павлом, зовсiм його не зрозумiв, а Павло скипiв вiд злостi й майже крикнув: - Даруйте! Ми собi нiчого вiд вас не бажа╨мо й готовi зараз вiдiйти. Ви, зда╨ться, покликали нас на якiсь переговори? Той усмiхнувся. - Ви, каже, мене не зрозумiли. Маю на думцi, що бажа╨те й чого добива╨теся ото╨ю авантурою, що ©© зчинили на наших землях. Це, зда╨ться, вiдноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з вами прибув i цей чужий пан? Ви зда╨ться з-за гiр? - звернувся вiн до поручника. - По-перше - гостро заявив Павло - ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсiм не розумi╨ вашо© мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противникiв. Iнакше ми ухиля╨мося вiд будьяких з вами розмов. Ми цього не потребу╨мо. Гостроносий чоловiчок поблажливо посмiхнувся. - Добродiю Цокан - заявив вiн десь звисока, не дивлячися на свiй куций зрiст - не можна вважати во╨нними противниками сво©х власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, лiт належала Мадярщинi й хто б на нiй не мешкав, належить виключно мадярському народовi. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебува╨ Чоловiчок вiдiйшов. - Ми тут зовсiм зайвi. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому! В той саме мент викотилося з дверей бочкоподiбне людське сотворiння з англiйською люлькою в зубах. Воно рiвнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо iнше нiж його попередник. Сюсюкаючи, бочкоподiбне створiння заявило, що ма╨ намiр розмовляти лише з чужим старшиною. Рiвно ж воно заявило, що з Укра©ною вже ведуться окремi переговори й що цi тут майже зайвi. - Тепер ще говорю до вас, як свого. - I тикнуло на Павла грубим коротким пальцем. - Нiколи не вважав себе вашим - заявив Павло. - Ну, про це пiзнiше - перебива╨ бочкоподiбний панок.- Не маю на фiлософiю часу. Моя думка - ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумi╨те? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливостi проводирiв. Iнакше буде зле. До побачення! I бочечка обернулася, рухнулася вперед i вiднеслася. Павло не мiг вiд лютi проговорити слова. Старшина пiсланник не розумiв нiчого й стояв, як приголомшений. - Додому! - крикнув Павло. - До бою! Залiза ©м, чортам, не слiв. I обидва пiсланцi направилися до вiдходу. Але в ту мить з дверей виступило дво╨ озбро╨них людей, що заявили, що Павла Цокана затримують i арештують. Павло скипiв i мацнув за пiстоля, але проти нього виставлено двi крiсовi цiвки й скомандувано, негайно вiдложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й вiдiслано назад до Ясiня. При вiдходi йому заявили, що Цокан лиша╨ться заложником за арештованого в Ясiню Йонаша й лише тодi видадуть його, як тi випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав: - Йдiть i скажiть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклi стало весело. До побачення! Передайте усiм привiти, а коли б прибула Марiйка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гiрше вiд не© розрахуватися з боржниками! Старшина мчав назад до свого вiйська й нiс гаряче переконання, що тiльки збро╨ю й залiзом говорять iз тими, що носять iмя - ворог. 26 Вiстка, що принiс iз собою пiсланець, блискавично рознеслася по цiлому фронтi. Все збурилося й забажало помсти. По цiлому фронтi пробiг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахiв. Павловi слова передавалися з уст до уст, бурили й пiдбадьорували.Камянiли затиснутi уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залiзо й гармати, кровю напишемо договори й печать смертi ворога закрiпить ©х! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю! З Ясiня швидко прибували новi рештки сил,закрiплялися наскоро позицi©, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на цiль. У десять годин вiдкрива╨ться вогонь. Кiтi вiдвiдала матiр i вернулася до Ясiня.Сiрий, набряклий туманом ранок. По небi сунуть величезнi загони хмар, спадають вiд тягару на гори, чiпляються шпилiв i з бо╨м прокладають шлях вперед. Гуцул з далеко© Косiвсько© Поляни привiз конем знеможену Марiйку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить нi одна людська нога. Марiйка ледве жила й немогла зовсiм говорити. Кiтi перша почала розтерати хворiй пограбiлi руки, напувати гарячим ча╨м i положила ©© вiдпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелi горiлиць, блiда, з опалими щоками, майже без дихання. Кiтi метушилася коло не© й тяжкi болючi думи краяли ©© мозок. Скоро пiчнеться наступ. Батько й Павло в небезпецi. Хто знае, чим скiнчиться. Марiйка не переживе смертi Павла. Боже, Боже! Що робити? Коли б зупинити боротьбу, вимiняти Павла, звiльнити батька. Краю мiй, любий, болючо-коханий! Що чека╨ тебе?! Кiтi гасала по кiмнатi, не знала, за що взятися. Пiсля порiшила бiгти до батька. Доб'╨ться вiд нього прохання, щоб звiльнили зараз Павла. Вiн мусить просити тих, щоб звiльнили його. Мусить! Iнакше вона вмре на його очах. Добiгла до в'язницi, бiга╨, шукае доступу до арештованого, але це не так легко. Тепер до в'язня нiкого не допуска╨ться. Куди, до кого вдатися, щоб пустили? Всi на фронтi. Глянула на годинник - вiсiм. Побiгла на пошту й сполучилася телефонiчно з польовим штабом, а через нього з Дмитром Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслiдки взяв на свою вiдповiдальнiсть. По короткому часi, Кiтi увiйшла знов до тi╨© кiмнатки, де перед кiлькома мiсяцями мала бурхливу розмову з батьком. Усе те саме. Стiл, стiльцi, тiльки обставини змiнилися. Увели Йонаша. Блiдий, опалий, постарiлий. Спочатку нiби не пiзнав Кiтi. Пiзнавши, зда╨ться, зрадiв i усмiхнувся. - Це ти, Кiтi? Як сюди дiсталася? - Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти нi хвилинки часу. Прийшла до тебе в важливiшiй справi. Ходить про тво╨ життя й життя ще одно© людини. Все залежить, як поставишся до того ти. I Кiтi швидко оповiда╨, як сто©ть справа. Вона вся горить. Щiчки запалали червоною барвою. Очi блищать. Батько слуха╨ байдуже,байдуже дивиться на захоплену дочку й обличчя його не виявля╨ найменшо© змiни. Дослухавши,подумав i каже: - Нi, дочко. Не бiйся за мене. Я, бач, зовсiм спокiйний. Я буду живий. Люди, що пiдписують смертнi приговори й не виконують ©х, не встанi бути небезпечними. - Тату! Що ти кажеш? Це я купила цiною власного переконання, невиконання такого присуду. - Не приймаю, дочко, тако© жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати в ворога помилування. Ти сво╨ю честю й ганьбою платиш за ласку збунтованого мужика. Не хочу тi╨© ласки! Цiною власного життя... Хто вимага╨ вiд тебе цього? - Батьку! Нема╨ часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися за свободу. - Не хвилюйся, дочко! Йди собi до сво©х приятелiв i скажи ©м, що можуть робити зо мною, що ©м захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби. Я рiвно ж тiшуся, що смерть моя окупиться смертю одного ворога, а тому нiколи не вийду з вязницi, поки мене не визволять переможнi нашi сили. - Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти вже не зна╨ш, що ти говориш. Йонаш устав. - Досить, дочко! I не благай, i не плач! Марно. Жертов тво©х не потребую. Вертайся до них, падай на колiна, гризи землю, благай... Мене ж бiльше не вблага╨ш. Не пiд такою планетою роджений. Мiй закон, закон честi й сили. Я не попущу й не скорюся, бодай приходилося розлучитися з життям. Краще вмерти свобiдним, нiж жити рабом. Кiтi онiмiла. Кiтi не знаходить слiв. Встала, випросталася. Гострий, повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав i вiдвернув голову. - Тату!... - через силу прошептала Кiтi. - Тату?! Ти направду не пiдеш звiдсiль? - Направду! - проговорив вiн з притиском. - Ти хочеш умерти? - знов прошепотiла вона. - Я хочу перемогти - сказав батько. - Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб ти жив! Ти мусиш жити, мусиш! Не вiрю в смерть! Тату, не вiрю в смерть! Ти мусиш жити, для не©, для нашо© батькiвщини! Кiтi заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що ридала. - Нiкчемне, рознiжнiле поколiння! - прошепотiв вiн крiзь зуби. - Не бути вам свобiдними! Воля купу╨ться залiзом... - Нi! - викрикнула Кiтi. - I любовю! Йонаш обернувся й вийшов. - Боже мiй! - дума╨ Кiтi. - Вiн навiть не попращався зомною. Куди-ж тепер? Що тепер? Бiгти! Бiгти на вiйну, вогонь. Зупинити ©©, бо в нiй скона╨ батько й його влада. Божевiльнi, безсилi раби з лицарськими словами на устах. Загинете! I вона бiгом побiгла до Кевелева. Вона прибiжить до Дмитра, молитиме його не стрiляти. А може... А може... Божевiльна дiвчино! Куди бiжиш? Дивися, он сонце зiйшло, хмари роздерлися, гори шпилi глянули назустрiч слiпучому сонцю. Промiнь з небес вдарив на землю, перелива╨ться й горить срiбна планета, дерева спiвають гiмн, водоспади рвуть льодянi перешкоди й дзвонять, на цiлий свiт дзвонять! Куди бiжиш, божевiльна дiвчино?! Але Кiтi бiжить. Вона не чу╨ закликiв сонця, гiр. Перед нею смерть, жорстока й невблагана. Хто переможе? В ту мить, як вона була пiд горою, здрiгнулася земля, гарматня сальва пронеслася над горами, зареготали скорострiли. Огонь. Здвигнулись i заговорили гори. Кiтi злякалася, але не зупинила бiгу. Вперед, усе впред! Копа╨ться в глибокому снiгу, пада╨, рветься, зводиться й бiжить далi. Дихання розрива╨ груди, очi залива╨ гарячий пiт. Пiд ногами двигтить земля, впередi реве страшна потвора, над головою рвуться шрапнелi. Не видержить, впаде. Ще трохи сили. Де Дмитро, той найлiпший, найсильнiший! Де вiн? Гей, зупинiться! Замовчiть гори! Не кричiть! Кiтi бiжить, Кiтi рве, дряпа╨ться вперед. Снiг мягкий, глибокий, сонце вирвалося з-за хмар, вдаря╨ об бiлу поверхню й слiпить очi. Вона рветься вперед, щоб вступити в бiй зо стихi╨ю, з горами. Вона любила, вона бажала перемоги батькiвщинi, вона поклала на карту гри всi сили, всi скарби розуму й серця. Коли ж нi, вона вiддасть себе, ляже пiд скорострiл коханого й тодi кiнець. Вiн не переступить через ©© труп. А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнiвом. I нарештi Кiтi на верху. Снiговi закови. Он скорострiльнi гнiзда. Кiлька смертоносних машин завзято розсипають по горах сво© пекельнi реготи. Коло них червонi, сердитi, з палаючими очима, люди. Он i Дмитро Так, це вiн. Зiгнувся, припав до скорострiлу. Вiн сам власними руками розстрiлю╨ ©© батькiвщину. - Дмитре! - крикнула вона. - Дмитре! Але Дмитро не чу╨. Клекоче сердито скорострiл. Дуднить земля вiд гарматнiх зривiв. Кiтi ще гука╨, пiдбiга╨ зовсiм близько до нього, але в той час по цiлому фронтi прокотилося гучне "славааа"! Скорострiли вривають свiй клекiт. Працю╨ гармата. Зо снiгу зводяться люде, безлiч людей i з криком бiжать у долину. В той час Кiтi пiдбiгла до Дмитра. Зобачивши ©©, вiн зiрвався й увесь розчервонiлйй, захоплений крикнув: - Кiтi! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радiй! Ти не можеш цього зрозумiти, ти не вiдчува╨ш. Ти не повiриш мо©м словам, але заклинаю тебе - почуй! Гори ж говорять! Але Кiтi не чула його. Вона вперла зiр у роздяглий перед ними простiр, на широку долину, що збiга╨ до Тиси, що по нiй у безладдi тiкали мадярськi вояки. У не© затуманилося в очах. Ноги тремтять i пiдгинаються. i - Кiтi, ти плачеш? - гука╨ Дмитро. - Бiжи до них! бiжи за ними! - Славааа! - вирвалося з ©© уст, зiбрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед. Скорострiльчики зiрвалися зо сво©х гнiзд i побiгли за Дмитром i Кiтi. * * * Минули роки. Стоячи над рiвною синьо-зелено© барви прозорою, як кришталь, поверхнею гатi Апшинець, у менi родяться дивнi, неймовiрнi спогади. Передомною великий, гострий, нiби кiнець стрiли, трикутник води. Зправа й лiва, до самого краю берега, збiга╨ амфiтеатром пишний лiс, а над усiм в перспективi випнувся забутий сталевий шолом Чорно© Клеви. У вiддалi направо, свавiльно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пiннi шати, спада╨ легка, мов лань, рiчка. Гремить i виру╨ розбита прозора вода, струнко стоять густо-зеленi смереки, цвiтуть квiти й в╨ться блакитний метелик. Ми ви©хали на прогульку. Я, Кiтi, нашi спiльнi приятелi - маляр Скобчевський i доктор права, а в дiйсностi торгiвець i спiвробiтник нашого пiдпри╨мства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд. - Нi, дорогий приятелю. Звiдсiль, станьте тут... Так. Звiдсiль бiльш рел╨фно виступають контури гори й верхи смерек вiдливають бурштином. Не правда? Мiй приятель згоджу╨ться, умощу╨ мольберт, розклада╨ барви, озброю╨ться пал╨тою, пензлем i, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилi Чорно© Клеви, точку, почина╨ класти на полотно мазки. Доктор Сталь розстелив на колiнах велику вiйськову мапу, зiгнувся над нею й, з неменшою вiд Скобчевського увагою, зазначу╨ на нiй точки. Кiтi в бiлiй сорочцi та чорнiй спiдницi (мiй улюблений одяг) сiла на розiстеленому килимку й розгорта╨ книжку. Присiдаю до не© й слухаю ©© мельодiйний голос: ... "i от я лицем в лице з Лiлi, - чита╨ Кiтi. - Вона мовчки придивля╨ться до мене, намагаючися пiймати те нове, що додали до мо©х рис обличчя цi пятнадцать рокiв_. Але цього ©й не вдалось пiймати. Вона, як i в колишнi часи, коли я вмiв так весело смiятися, вперто шукала розгадки в мо©х очах i мо©х зубах, але тепер вона та©лась у мо©х втомлених повiках та щiльно затиснутих устах... Далi слова виховзають iз мо╨© уваги. Чую лише злитi згуки голосу й бачу смутнi обриси ©© голiвки. Вона ще й досi носить прiзвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змiнити. На це сво© причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозумiле менi сотворiння. Вона лишилася кiлька рокiв тому сво╨© матерi, вiдрiклася вiд батька й привязалася до мого гнiзда. Одначе прiзвища свого не забажала мiняти. Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радiоапарату, щонебудь робить i слуха╨ передачi з Будапешту. Iншо©, навiть музики, радiопередачi, не хоче знати. Вона й до сьогоднi переконана, що все найкраще в свiтi ╨ мадярське, що цiлий свiт, то Мадярщина, що укра©нська мова, мова мужикiв, а ввесь мадярський народ, - графи та принци. Вона смi╨ться зо свого переконання, але це не мiня╨ справи. Смiх ©© гiркий i зломаний. Переконавшися раз, вона не в станi змiнитися, одначе вона надзвичайно мила, неймовiрно приваблива й жар ©© неспокiйного серця нiколи не Згаса╨. Пiд монотоннi згуки ©© читання в мене вирина╨ безлiч спогадiв. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично. Але всетаки перебрати в памятi подi© минулого, згадати людей, що кровю писали суворi сторiнки недавнього минулого, варто й необхiдно. Варто згадати Павла. Вiн мало, мало не став жертвою нашо© перемоги, але пiсля далося врятувати. Його вимiняли за Йонаша, що вiн й пiсля приходу до нас румунiв, не перестав робити нам прикростi. Кiтi змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. I батько i дочка по-свойому мають рацiю, але по-мойому не мають ©© обидво╨. Павло з Марiйкою Одружилися, одначе подi©, пережитi тi╨ю жiнкою, не лишилися безслiдними. Нервiв ©© не да╨ться привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього вiдношення всiх членiв нашо© родини. Вона спричиня╨ Павловi чимало турбот i життя того подружжя зовсiм не iдилiйне. Воно часто нагаду╨ гiрку цибулю, що вiд не© мимохiть течуть сльози, але енергiя Павла перемага╨ все. Вона безконечна. Юра одружився також i то не хочеться вiрити з ким... Одружився з Паранею й причиною того був я. По вiйнi зацiкавився нею, вiднайшов, познайомив ©© з Юрою й той негайно увiв ©© в наш дiм. Пiсля звiльнення нашо© кра©ни вiд румунiв, та пiсля катастрофи визвольних укра©нських змагань, до нас запрошено чехiв. Життя почало входити в нормальнi рямцi. Ожили грунi, заворушилися жиди й творили далi свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цiлину. Мадяри, як панували, так i панують, тiльки пiд змiненою вивiскою москвофiлiв. Все по-старому. Одначе дещо й змiнилося. Ми не пiшли слiдами батькiв, залишили сво╨ пастирське заняття, а взялися до пiдпри╨мства. По часi в нас забелькотало перше немовля народнього промислу - наш тартачок, що здоров росте, розвива╨ться й, не дивлячись, що пожера╨ щоденно кiлька сотень кубiв наших лiсiв, усе таки оплачу╨ться його годувати. Я-ж в останнi часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узбро©вши вуха слухавками, а очi окулярами, цiлi днi проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не мiня╨ справи. Йонаш пiсля поразки Мадярщини впав у дитинство. Змiнився, спохмурнiв, уявив себе "русским" i одно, що його трима╨ при життi, це те, що край цей не став укра©нський, а тому рано, чи пiзно, може знов стати мадярським... Бо "цi", на його думку, не вдержаться. Вiн разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з росiйсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописiв. Вони, наприклад, доносять: "не памята╨ться на то, что провал╨нi╨м масовим у наших русских школах учебнiков на настоящом лiтiратурном язiкi, не будiм iмiти нiякой науки, а что само╨ важно, что в дн╨шньом свiтi, корда i роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцiю образованием на основi папiря (школьного свiдiтельства) станеться неможливим".- Це Йонаш. Натомiсць Бабчинський рече: "под©жджаючий автомобiль укра©нскi╨ школьни╨ дiтi камнями обкидувают i таким способом огрожают жiвот сообщающимся у ньом людей". А з цього приводу Хомишин що йому недавно упоко©лася "його", через що вiн з подвiйною пильнiстю вчаща╨ до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусiда, розважа╨: - То зна╨те, сусiде, тотi мадяри хитрi! - Ооо!... - многозначуче кива╨ головою сусiд, не розумiючи навiть, що той мае на думцi. - Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским". - Айно, айно, - кива╨ лисиною сусiд, вiд чого аж зайчик по стелi, нiби вiд дзеркала, бiга╨. - Бо, - продовжу╨ Хомишин, - прийде час... - i тут зовсiм нахилявся до вуха сусiда. - Та набезiвно... - морга╨ очима сусiд. - Бо ж "цi" не видержать... - Де там ... Сусiди нiколи не мали в таких справах двох думок, хiбащо в смаку пива. Один упевня╨, то найкраще окоцiмське, другий - пiдгорянське. Так i пили. Хомишин смакував сво╨ окоцiмське, натомiсць сусiд з насолодою тягнув пiдгорянське, хоч те i друге, химерний корчмар наливав ©м з одно© бочки. Спомини пливуть далi. Пригадую Iвана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонинi Григорiвка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопiв i, притримуючи правою рукою "пiпу", похиту╨ головою: - Айно. Билисi... I пiдходить до погряничного бiлого камня, сiда╨ на нiм i очi зверта╨ на схiд. Там безконечно далеко хвилю╨ горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембiту. Довгою стрiчкою здовж гiрського гребiня, через Григорiвку, Кукул i аж на Говерлю, бiжать гряничнi, бiлi палi. Щутка дивиться й мiрку╨. Що мiрку╨ Щутка - сказати тяжко, але насупленi брови, дубовий, гiркий погляд, глибокi зморщки коло широких уст, - служать гуцуловi ознакою гнiву. Це особливий гнiв. Гнiв, що набiра╨ться роками, десятилiттями й може вдержатися вiд вибуху. Коли ж вибухне, - навiть горам моторошно стане. Щутка жу╨ пiпу й мiрку╨. На полонинi помiж поплутаними iржавими колючими дротам, спокiйно ходять до всього байдужi корiвки. Де-не-де маячать могили. Чорнi ©х хрести опускають у зневiррю рамена, написи вилиняли й iмена, що та©лися в них, вiдiйшли в небуття. Малий Тулайдан, брат Гната, сидить пiд колибою й награ╨, замiсць коломийки, бурхливого гопака. Ця рiч йому неймовiрно подоба╨ться, а навчився ©© вiд пастухiв iз Кишача. На крисанi в нього забруджена й вилиняла стрiчка з жовто© й синьо© барви, а в колибi над мiсцем, де спить, висить закопчена до непiзнання картинка. Придивившися добре, можна розпiзнати риси Тараса Шевченка. Пучечок свiжих квiтiв телiпа╨ться на гвiздку картини. Одного разу в Ужгородi зустрiв Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлiбах" у яко©сь сiмдесятилiтньо© красунi "довiреним". Скрiзь i всюди, вицокуючи по-вiйськовому закаблуками, рекоменду╨ться: - капiтен. Зовсiм що iншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столицi цi╨© кра©ни. Великою проблемою була для нього його народнiсть, що ©© мiняв тiльки тричi. Тепер зiстановився на державнiй. I вигiднiше й поважнiше. Вiн добре одружився, неймовiрно збiльшив свою ширину, дiстав мiсце воротаря в мiськiй, "з мiсцевою мовою навчання", гiмназi©, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щiчках i пiдборiддю, близнючкiв i тероризу╨ державною мовою директора й увесь педагогiчний персонал. Директор у розпачi, професори розводять руками й говорять "по-мiсцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадiйне становище... Думи мо© перебива╨ доктор Сталь. Пiдсову╨ться до мене зо сво╨ю мапою й почина╨ виясняти мудрi проекти сво©х прийдучих пiдпри╨мств. Слухаю, пiдтакую. По часi закортiло пройтися, встав i йду до лiсу. - Куди? - пита╨ Кiтi. Чорнi ©© очi мякi, мов шовк i теплi, мов вiдблиск сонця. - Пройдуся - кажу. - Надто привабливий вечiр. Пiшов. Вода гатi вiдлива╨ зеленi тiнi дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на ©© сильнiй поверхнi зявляються й швидко розбiгаються до берегiв концентричнi круги. Це рибки випливають i цiлують повiтря. Пiхнявся до лiсу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокiйно стоять стрункi ялини. ╞х верхи смiються ще сонцем, що владно осiдлало Чорну Клеву. Хруснула десь гiлка, крикнув готур, зпiд вивертня зiрвалася й пострiбала до гори серна. Забута, зруйнована колиба. Делi, що з них зложенi ©© стiни, погнили, обросли мохом i маленькими деревцями. Це рештки вiйни. Тут стояв якийсь штаб. Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободеннi справи й цiлий бiг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час i простiр, перевертають камянi сторiнки минувшини й зазирають туди, де писано все лiтерами крови й огню. Очi ж шлють гляд за глядом до шпилiв гiр, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, нiби забутi на бойовищi шоломи якихсь велитенських во©нiв. У хмарах, у стрiльнiй блакитi грузнуть ма╨статно ©х верховища. На них лiг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вiчно бажаючих перемоги. Перед ним - ген до стiп соняшного трону того мiсця, де воно благословля╨ день, хильнувся та й свавiльно розлiгся навкруги лудяний сонцем простiр. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту - степy, пралiсу, моря родилось i приняло металеву твердiсть. Якесь особливе слово... I проникло воно в глибини, у височi, вiдпяло далечiнь, загрiлось у буревi© душ i сердець небувалим полумьям, досягло камяних гiрських уст... I встали гори i промовили. I вже здавалось, столiття - десятки сивих сивих столiть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечнi колисковi пiснi струнких смерек... I, здавалось,усi руки, всi уста, всi серця гiрського племенi - це камiнь, це гранiт, безмовний, безбарвний, холодний... Здавалось очi його залитi шклом, що на ньому стояла роса вiчних туманiв, що нiколи, нiколи не мiняли сво╨© жорстоко-безнадiйно© барви. Але слово, що громом,стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнiв, нараз зтрясае самi основи царства вiкового спокою. Здрiгнулвсь i жадiбно затрiпотала сама земля. Вона уздрiла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила. 1932 - 33. Ясiня - Прага. (Кiнець) [1] На Гуцульщинi коли кличуть, то скорочують iмена. [2] Басурканя - вiдьма. [3] Волоцюг [4] Ти чого тут сидиш? [5] Не розумiю