Олександра. - Викону╨ замовлення, - сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. ╞© миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли. - Але ж i ранiше в тата була нагальна робота... - То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама ж зна╨ш: батько не годен працювати на фабрицi. - Вже не можна мати майстерню? - Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. - На нас наклали, дочко, такий податок!.. У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi, коли ©й ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на сво╨му стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно ╨, сонце, i ╨ вона, ота батькова пiсня. - А менi, - пристукнула вона взутим черевичком, - на фабрицi зовсiм добре!.. - Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. - 3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися... - А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра. - То й слава богу! - сказала мати. - Збира╨шся куди? - До Стефи, - сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до не© голубе пiреньце, "Що це воно вiдбува╨ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона. Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося, що весь дiм просякнутий цi╨ю мелодi╨ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста╨ великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною. - А тобi-от i турботи до нашо© бiди нема, - сказала мати. - Ходи-но поснiда╨ш! Те пiреньце на днi ©© серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося неймовiрно - заголубiло все ©© серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата. - Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ©й Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно© недiлi Соня хоче зiбрати в себе вечiрку. - Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала Олександра. - Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. - Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!.. Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i затулив весь прочiл могутньою постаттю. - Хтось прийшов? - спитав тривожно. - Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним дзвоном свого смiху. 6 Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко© вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ©м i числа не знайти, видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер ©хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич - залишив ©х позаду, в тiй справжнiй хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко© простував. Знав: чека╨ там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ©м не буде нiякого дiла до то© велико© помiж себе рiзницi. Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, i йому здавалося, що чу╨ навколо шум голосiв i дитячi погуки. На вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ©ли в життi, - ©ли, а тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi - кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер, намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне свiтло. Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше, побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi╨ю дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави, що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч, з'╨днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво©й дорозi. Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не© бiлi й круглi свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ©хнiх душ i засiяв ©х сво©м попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ©хнiх вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ©й пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ©й здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися, зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала, - була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних, але гарних пiсень... Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козопас Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв. Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне клопотання дружини - стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе камiння, - вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з яко©сь книжки: "Любов свiт цей ушляхетню╨". 7 Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що сто©ть серед порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й нема╨ нi душi... (Те саме почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й справдi доведеться бiгти через порожн╨ поле i коли проши╨ його, перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi, могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль - стiльки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшо© iз дiвчат, яку досi ще нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед iнших пар i мав у сво©х руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дiтися з тi╨ю колодою, хай i завзято вона гопцювала - ©й теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вiчi дiвчинi, вона витримала його погляд i не затремтiла, як iншi: побачив плоскi зорки, кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би остерiгатися - ця жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ©сти, але все ©хн╨ життя стане ©© помстою за те, що ©© взяв. Вiн покинув дiвчину, трохи здивовану й розсерджену, i вийшов. На бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв смiшком баритон, змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i вiн упiзнав на кiлькох чепурухах туфлi сво©. Були кращi й ошатнiшi iнших, i Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав вiн у сво©х руках тi такi виточенi нiжки. Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день, коли знову сяде на шевський стiлець. Тодi його руки знову вчинять диво з кiлькома шматками шкiри, уладивши ©х так, що знову вона зася╨ i стане магнетична для жiночих очей. "Не було й не буде у нас майстра над тебе!" - скаже йому старий начальник цеху й подума╨, що цьому чоловiковi шити б взуття для тих, у кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подума╨ про сво© лiта i що його старша дочка вже теж одягла такi туфлi: хто зна, може, пора йому ставати дiдом? Микола входив у свiй завулок. Вiд рiчки кумкали жаби, а навдокiл заливалися натхненно цвiркуни. Все спало, залите неживим, мiражним сутiнком, - стояв серед неба великий i голий мiсяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi. - Чому не спите, мамо? - тихо запитав вiн. - Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, - так само тихо озвалася мати. - Хiба може зi мною щось статися? - засмiявся вiн. - З кожним, сину, може статися... - Е, мамо! - розвiв вiн руками. - В мене тако© сили!.. Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на не©, нi на покiйного чоловiка. Не був схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ©© пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила i той струм - вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася так печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ©й на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю. - Женитися тобi пора, сину, - сказала, а вiн засмiявся: так просто розв'язу╨ вона й поясню╨ його неспокiй. 8 Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена бруком, а пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями й костюмами, хлопцi й дiвчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зiрвати квiтку й докласти до букетика, що яснiв у руцi. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло захiдне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька - цiлий день вiн сьогоднi спiвав. Водночас грiло ©© незбагненне ояснення, якого дiзнають дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ©й, що ось-ось хтось прийде до не©, незнайомий i владний, вiдчинить ©© серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, - це по╨днання кольорiв також хвилювало ©©. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному кра© неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу. - Глянь, який дiд! - показала вона Стефi на ту химерну хмару. - Хiба це дiд? - протягла зневажливо Стефа. - Це на хату скида╨ться... - Сама ти хата! - засмiялася Олександра. - Диви, i книжку чита╨... - Книжку? Це скорiше на гусака схоже... ╞й перехотiлося змагатись iз Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд, став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоно© та зелено© хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу, ледь вловиму музику. "Щось ма╨ невзабарi статися", - мимохiть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло ©©, i вона не захотiла губити його. Забажалося ©й повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона ©м пояснить усе. Повернулася через те до захекано© Стефи i засмiялася: - Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят... Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсмiяне обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ©© справжнi. 9 Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навза╨м: передавав шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його, вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого серце - чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання. ╙диний, хто не усвiдомлював цi╨© сили, був вiн сам, але й вiн знав, що його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть - йшла вона звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував такий погiдний настрiй. Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав. Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили набiк. Кле©лися одне до одного плечима - чоловiча рука пiд дiвочим лiктем, а ноги й землi не торкалися - пливли i пливли. Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була вiльна, i Микола продiвся в не©. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi. Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти туди-сюди але©, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них i пересмiювалися - ©хнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiда╨ його, адже нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим тiлом, i духу йому вже не ста╨, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку повтикано безлiч блискучих зiрок. Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши мiж колiна плаття, дiвчата з ©хньо© фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн помахав ©м на привiтання; знав уже добре - мiж ними нема тi╨©, що ©© мав пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яно© кладки, з яко© повиростали вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й гра╨ рiчка. Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда. Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного блискоту хвильок i до тих голiвок - чутливих, чудових поплавцiв. Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола не стримався, звiвся й рушив ©й назустрiч. На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф, пальцi натискали на струни i вiдпускали - гiтара плакала у вечiр, наче жива. Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть - щось мале й дочасне, що iсну╨ навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й пишно© зеленi. В ньому ╨ i цей настрiй, який виповiда╨ зараз гiтара, i вiн кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на кущах по той бiк рiчки. - Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? - спитав Микола. - Не хто ж, як Райко, - вiдказав Бовдя, не припиняючи гри. - Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу? - Бере, - вiдгукнувся Бовдя. - Теперечки замовляти в нього саме раз! - А то ж чому. Колю? - Без копiйки вiн сидить, - озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала веселiше. I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до будочок купалень. - Вiн зараз у труднацi©, - сказав -Бовдя, i його гiтара знову взяла печальний тон, що звучав ранiше. - Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, пiвлiтру захопить. 10 - Так, - сказав йому Райко. - Я спецiалiст - тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був i власником, i директором, i головним майстром. Нiколи не було великих достаткiв, але дiло знав добре... Микола роззирнувся. Сидiли вони в захаращенiй дошками й фанерою кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись "панський", пiджак, з-пiд якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа, освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами голову. Очi старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами. Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ©© в руках. - Отакi iнструменти в мене виходять! - сказав i голосно дзенькнув струнами. - Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не гiршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат. Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд руки старого. - Ось з чого я все це клею! - гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи дощок, планок i дикту. Висмикнув вже суху вiд часу, всипану остюками планку iз двома загнутими цвяхами на краях. - Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сiра, - сказав i значуще подивився. - А зна╨ш, де я ©© дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота! Райко поставив планку до себе, наче це була гiтара чи балалайка, i зробив рух рукою, наче починав грати. - А ти, хлопче, хто по спецiальностi? - Швець, - вiдказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат". - То й чудово, дорогий ти мiй! - вигукнув старий i вже знову засiв за стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. - Я за цiну не стоятиму. Поший ти менi, бра, черевики зi сво╨© шкiри, а я тобi, бра, балалайку iз мого дерева. 11 I здалося Олександрi, що та балалайка, яка завжди висить у них на стiнi, раптом глухо застогнала, обiзвалися ©© струни, загувши й забринiвши. Позирнула занепоко╨но в той бiк; дiти вже спали, дружно посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар - наче якась постать людська, широка в плечах i приземкувата; свiтло мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний хрест - у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшо© дочки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила ©© бокастий обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика - побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни вторили мелодi© тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього пахло столярним кле╨м та палiтурою; вона почала розумiти, що з'╨дну╨ цих двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмi. Не було в свiтi кращо© меблi, нiж та, що ©© робив Олександрин батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола. Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ©й мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, ру©ни - все це щось несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз себе, прокинувшись, та й чи заспiва╨ колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi речей, принаймнi тих, що ©х торкалися його руки. Великi сльози з'явилися на ©© очах, i ╨диний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ©х у дiаманти. Вони покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали, притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ©х побачив, озирнувшись, самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями: два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали, це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола, нi Олександра не усвiдомлювали цi╨© гри первнiв, хотiли тiльки наладнати помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб програти на тих струнах мелодiю, яка з'╨днувала ©хнi душi, адже з того по╨днання й виросла ©хня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще п'ятеро народжених у любовi. 12 Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату (на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд ру©нами веселуху Соню, ©© дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ©©. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом i горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ©© волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його вiдбила. Це й вирiшило ©хню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерi© до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ©хнiй хмiль i пустило гуляти далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста ©© були такi гарячi, що вона аж пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике ©© зчудування вийшовши замiж ранiше за не©, але на те була воля доль ©хнiх. Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так учасником забави, як ©© свiдком. Зирнув удруге на не©, i вона здалася йому симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ©© голос, а ще за мить побачив вiн ©© руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн почина╨ непоко©тися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це бува╨ при любовi з першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на не© вже захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отiняв його, начебто ©хн╨ та╨мне спiлкування вже стало голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились - з'╨днали вони таку спiлку, яка iсну╨ в планети та супутника. Два тiла обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й виверження, неспокiй i перетворення - це перший ступiнь до свiтово© гармонi©. Вона з'явля╨ться пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень приходить тиша й мир... "Любов - це i ╨ рух до спокою, - подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, - тi, що руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi - без не© воно порожн╨ й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грi╨ боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не тво╨му розумовi збагнути велику машину рiвноваги!" Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ©хнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що безпохибно дi╨ в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згеро©женим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля не© i сказав перше слово, - це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язу╨ться захльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ©© серце: обо╨ пам'ятали тiльки, що ©хнi серця застукотiли влад i обом ©м заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ©х на жоднiй вечiрцi. 13 Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всi учасники тi╨© добропам'ятно© вечiрки, лишиться тiльки Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи ©© численна родина. Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi, i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iсну╨ посерединi в тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той момент тiльки старшо© дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагаду╨ фортецю, пiде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступа╨ з землi, наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд ногами захита╨ться, бо пiде вiн до тi╨© дiвчинки, а вона, помiтивши його, раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпа╨ оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але ©й не буде куди тiкати. Тож вона спустить очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ©й узяти вiд чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу... ...Микола й Олександра верталися з то© вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ©м цiкаво в компанi©. Серед неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ©© пiд руку, i вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв. Через рiк до них прилучиться на ©хньому шляху ще один супутник, i наприкiнцi десятого року стане ©х семеро. Але це ще не буде кiнець ©хньо© iсторi©. Кiнець Микола вiдчу╨ пiзнiше, коли вибиратиметься з оточення... ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули, нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом засмiявшись, кинулися обiйматися. Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче i ближче. Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту сво©х патронiв i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт - одноногий птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до не© дiстатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз вiд то© скирти, до яко© вiн i хотiв дiстатися. Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося раптом попереду... Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. ╙диний раз, коли йому буде треба пiдiйти до вiкна сво╨© колишньо© домiвки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу сво╨© родини. Не перешкодить ©м, а тихо вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв. Обми╨ листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче перламутровi. Тодi Микола подару╨ сво©й родинi й цьому живому свiтовi листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилю╨, i вiн довго сидiтиме в сво╨му лозовому крiслi, тихо все те переживаючи... Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почу╨ вона, як тихенько загра╨ на стiнi iнструмент, виготовлений колись напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн прокинеться з похмiлля i пошука╨ рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що ©© почула й Олександра Панасiвна. Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук. Райко всмiхнеться i ╨диний раз за сво╨ iснування подума╨, що попри все жив вiн недаремно. Роздiл третiй ДIМ НА ГОРI В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського 1 Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах - костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ©й здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в не© на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз малинових заростей, i ©© очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ©© сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в сво©й кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у не© на щоках землисто-малиновi рум'янцi. - Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. - Вiн пiднявся iзнизу? - Нi! Власне, я не знаю... - Що вiн тобi говорив? - Розпитував про мiсця. Як, де що назива╨ться... - Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не подоба╨ться... - Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя. - Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... - Та коли у тебе щось запитують... - Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива╨ ©й до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не© так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не© старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в не© тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це ©й приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ©хнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у не© ско©лося. - Хiба може щось ско©тися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ©© допотопного лiжка. Вона заснула, i ©й уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-© жiночо© школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво©х, ©й приснився саме той мент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ©© й разу, а з Клавдi╨ю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ©й вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. - Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!.. Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. ╞й було при╨мно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ©х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати - в школi не було кращого за не© бiгуна. Але джигун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ©м iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ©© руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ©© пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. - Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступно© хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про©даючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання старо©, i ©й так радiсно й весело стало - все-таки вона стару провела. Рука ©© лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ©© серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. 2 Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ©й приплющилися, а все обличчя повилося смутком. - Добре себе почува╨ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. - Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ©©. Але наступно© хвилi засмiялася й сiла в постелi. - Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! - У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? - Ну, бабцю! - розсердилася онука. Стара подивилася на не© важко й проникливе, i вiд не© не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. - Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. - Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'╨ться з наших рук, переступа╨ цей порiг i залиша╨ться в домi назавжди. Так було в мо╨© бабунi, в мо╨© матерi i в мене. Так було i в матерi тво╨©, так повинно статись i з тобою... Менi браку╨ розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... - Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти розповiда╨ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду╨ замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ©© серце. - То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до мо╨© бабцi. До тво╨© матерi i до матерi мо╨©. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею сто©ть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до не©. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, мо╨ минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, мо╨ минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ©© слова до серця цi╨© повiтряно© iстоти - не зумiла вона укласти ©х дохiднiше... - Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти старо©, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ©© серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ©©, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм непри╨мно. - Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що? - У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо╨ серед них посiрiли. - У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ©м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... - Ну, бабцю! - обiрвала ©© Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови! - Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови тобi! 3 Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ©© за старечi мiстифiкацi©. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ©© серцi, тож вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки купалень бiля хутора злiворуч, з право© руки - острiв; видно було, як бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень, пiсок та камiнь, i сонце очистило ©й душу, навiявши ясного, як клаптi неба мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ©й за спиною довга, як рiчка, житт╨ва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала вона, i ╨ таким першим ©© переступом! Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти, але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ©© очах. Нiчого не повторю╨ться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та каяттям, все, що ╨ пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, - навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi©. Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ©© i знала, що ма╨ рацiю: не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше переваг. I все-таки ©й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра╨вид, хай свiтить ©й щедрiше сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На не© дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi яко© замок. 4 Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на ╞© серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер звiльнене, ©© серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ©© серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянсько©. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. - Довго збира╨шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель. - Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба тому вiрити? - Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя. - Мене зараз ще одне турбу╨, - наче не чувши ©©, вела стара. - Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... - Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас ╨ досить картоплi. - Самою картоплею не проживеш. - Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд ©© блиснув. - Подоба╨ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. - Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все укра©нськi книжки - не зовсiм весела лектура для дiвчат. - Тут ╨ Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. - Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна╨ш, я не прочитала звiдси жодно© книжки... - То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя. - О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в сво╨© приятельки, власницi бiблiотеки. То були Турген╨в, Жорж Санд i Мопассан... - I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ©© трохи звеселило. - I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ©© поставi, щось особливе - поклик на казки, наче було ©й не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ©© ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ©м бува╨ зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось ╨ в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Гi чека╨ робота й активне життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта╨ дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма╨ться ранками вiд рiчки). - Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке качення..." 5 Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ©© кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi╨© кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ©© злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ©© другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цi╨© подi©, було ©й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ©хнiй вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не© бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ©й захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ©м зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступно© хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi - зорили на не© так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ©й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ©© так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ©© подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi сво©ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до не© бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля то© блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. - Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили ©©, i на мент була вона прикле╨на до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ©й зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ©й непри╨много, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо не© повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира╨ в нiй черниця, на серцi в яко© замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно© барви на одежi. Вiн вивiв ©© за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ©й, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ©© ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ©© поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз ╨диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився вiд осяяно© мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. - Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка. - Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу╨мося кра╨видом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ©© надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ©й ноги, як у тiлi з'явився той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже, розгляда╨ вiн ©© ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ©© з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ©© гречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а то© гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на сво╨ вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянсько©. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ©© сiрий павук - вогонь на сподi ©© серця не гас, та й добро© розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий кра╨вид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. - Краса яка! - прошепотiв за ©© спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей куток - дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ©© великi й сильнi руки, коли вуста з'╨дналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. 6 Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений кра╨вид та рiчку; вуста ©© розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали. Тиха розкiш вливалася ©й у груди, вiддавала сво© вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ©© руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ©© стали зовсiм дерев'янi, здавалося, сто©ть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ©© кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ©© гне й лама╨ вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з не© i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ©© серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ©й вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до не© ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона сто©ть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ©й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. - Вибач, - сказав тепло. - Вибач! - Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i ©© голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ©© спиною, наче й не було його тут, - давав ©й утихомиритися. - Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко©лася. - Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьо© в сутiнку рiки. - Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до не© усмiхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути ©й в очi. - З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано. - Ну, звiсно, звiсно© - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ©й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. - Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ©© щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ©хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо - з несамовитою пристрастю цiлував ©© джигун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами. 7 Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ©© полум'янiли - дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ©© рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ©й боляче, залiзши ©й за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ©й персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею ко©ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. - Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ©© голос. - Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами ©© попечених i покусаних. - Чекатимеш? - Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. - Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подоба╨ться... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрача╨ над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто збагне до решти ©© неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ©й на очi, i запашiло ©й немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ©й на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ©© до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ©й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ©© коханець. Стало шкода, що все-таки не сто©ть вiн бiля хвiртки й не свiтить до не© чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу сво╨ тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ©й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ©© плачу, а спiвчував ©й мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачару╨ воно не одного цвiркуна й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ©х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi сво© груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ©© тiло змiнювалось у цю нiч також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ©й вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко© тулиться, - ©© спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'╨днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло© туги й синьо© дороги, що ©© прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд сво©м вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть ╨ там, спогадав вiн, де думають про народження. 8 Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа, залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд темного скла в поко© стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено зiтхнула. В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла, захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався, пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою чорно© плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянсько©. Вона пiдiйшла до розгорнуто© книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом книгу - повiявся вiд не© сiрий пил. Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось ╨. Хтось уплив до не© крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в не© через очi, i очi ©© заголубiли. Те нове, що входило в не©, наповнювало ©© тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на не© вiд тi╨© незнайомо© жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ©© любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ©хньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ©й нiколи не стати, адже порушу╨ вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до не© чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли ©й по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ©© в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче ╨ство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i пережива╨ щось таке виняткове, що й бабчинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно ко©ться насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ©й iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. 9 У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко - стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. - Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньо© аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в не© трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним духом. - Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма╨ лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. - Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ©й на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ©© пальцями, доки не вiдчула: все тiло старо© знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дi╨ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ©х тут тiльки дво╨ - до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ©й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi. - Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ©й на очi волосся, але не прибирала вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм незнайома, ба навiть чужа ©й видалася. Знову дихнуло ©й у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб на зуб ©й не потрапляв. - Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. - Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? - Зачиталася, - сказала вона i стала до старо© так, щоб не видно було ©© прокушено© губи. - Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. - Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ©й загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ©© темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. - ©х дво╨ приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати... Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти зна╨ш... Дивна сила побива╨ ©хнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може, вiн i мстить через те тепер?.. Наче запала в глибший сон, груди ©й високо здiймалися. - Бабцю! Бабцю! - кинулася до не© Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. - Ану-но, подивись, чи нема╨ в мене чого на оцi? - сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до старо©. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо© було залито кров'ю. 10 Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторi© фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. ╞й аж у головi завинулося, особливо пiсля цi╨© страшно© ночi, пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ©©. Уже здавалося, що зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ©© й не було? Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила сво╨: Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла особлива та╨мниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ©© зором часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм, повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення роздво©лося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла збагнути секрет цього збiгу - бракувало ©й тями. Що вона знала тодi, ще не до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на свiт i коли так незвичайно б'╨ться в грудях серце? Вчинила тодi те, що могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею. Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ©© були зовсiм чорнi i зовсiм чорно засiвалася ©й душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка, яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не© на губi. Анатоль тепер був для не© як сiра пляма. Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли ©© в сиву кра©ну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова. Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко© вже аж нiяк не мiг узяти сон. Вона думала, що надто перейма╨ться тим, що вiдбува╨ться в цьому домi, думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона нiколи; кров стигла ©й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не© нога; думала, що, врештi, так швидко пролетiв ©© час; думала, що молодiсть ©© - це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка, якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ©х проходить, тих хвиль, за життя кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi╨© думки все в нiй i щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ©© увiйти i в ту прiрву. Вiдчувала, що не спить ©© онука, i майже напевне знала, що та пережива╨. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ©© обличчя, i чи вiд то© усмiшки, чи вiд ночi додалося ©й ще кiлька зморщок. "Зачини сво╨ серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, - не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо знала - спить ©© онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала: жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрiсть. Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ©й здалося, сумний чорногуз. 11 Вони обо╨ заспали, але прокинулися водночас i обо╨ вiдчулися, наче ©х побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обо╨ збагнули, що вночi сталося щось важливе й непри╨мне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. - Вже не спиш. Галочко? - Як себе почува╨ш, бабцю? - озвалася й Галя. - У мо© лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я! - Як тво╨ око? - Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо©. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. - Що це в тебе на губi? - Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i ©© дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. - Треба пiти купити хлiба... - То я пiду. - Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. - Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не© раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в сво╨му лiжку: несподiвано спалахнула ©© онука тою красою, що ©© побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у не© сонячний промiнь i освiтив... - Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно© гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про сво╨ на©ття - слухала лише тiло сво╨ й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало в цей сутiнний ранок. Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не© через вiкно i лягла ©й на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося ©й, що чу╨ далеку й печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко прокласти ©м одна до одно© мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiта╨ вiд не© ця пташка i тим бiльше простору ©х роздiля╨. Стара обвела поглядом кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука того ще не вмiла, ©й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ©© постелi, розповiсти ©й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не© захоплено й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ©© вуст: надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ©й iз грудей - у вiкно зазирав до не© каштан, посаджений нею в той день, коли виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира╨ до не© той чоловiк, що заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя. Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i в тiй хмарi, чи вiд ©© настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом малий яскравий клаптик неба. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до не© i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з не© скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ©© показу╨ на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. 12 Це був частковий правець лiво© ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ©й обидвi ноги у вiйну, коли в ©хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра╨види. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ©© постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до не© ©© вусатий красень. Коли ж вона дочека╨ться того моменту, коли завiта╨ до них на гору Володимир, коли вип'╨ вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i зайде до сво╨© кiмнати без сторонньо© допомоги. Вiдчу╨ тодi те, що вiдчува╨ королева, коли ©© царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ©х i використа╨ ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ©хнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ©© плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то© пропозицi©: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок. Задивилася на чудовий кра╨вид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ©й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладно© вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-сво╨му налякана, хоче заспоко©тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ©© прадiд у перших. Не витримував цi╨© тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво©х книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй ╨ щось вiд того прадiда, що ©й також хочеться спуститись iз цi╨© гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi кра╨види. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ©й навiть здалося, що впiзна╨ в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ©© ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ©©, але дошка все-таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить. - Що це ти там стукала? - спитала вона. - Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть, що хвилею плеснула на не©: Галя таки починала набиратися ©© духу. Уявилося старiй, як вони обо╨ тут старiшають, грошi ©м поки що надходять, то ©м i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не© вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: - Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. - I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара. - Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, - людина без спецiальностi нiщо... Було непри╨мно ©й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиного батька. 13 Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у сво╨му вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою "Повi╨ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озбро╨ними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ©м обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамва©. Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. - Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. - Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки. - Питала про твого дядька. - Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазi© мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... - Ну, а потiм? - Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непоко©в ©© той далекий i всiма забутий ©© предок. - Не був вiн жонатий? - Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гада╨ш, у нього всi клепки? - Дивно, - сказала Галя. - Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й не бачитеся... - Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. - Так дуже не любите одне одного? - Ми рiзно© кровi з ним, Галочко, - сказала гостро стара. - Вiн кровi блудячо©, а я справжньо©... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, - iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... - А я-от до них забiгаю, - сказала Галя. - Така мила та Марiя Якiвна... - Я проти не© теж нiчого не маю, - озвалася бабця. - Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з не© пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторi©. Отак вмерла зачарована тиша ©хньо© згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, що йшли були в цьому вечорi, по©хали машини й трамва©. Зарухався i джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки - вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до сво©х гнiзд i вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й розкришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях - вiн швидко йшов геть вiд ©хнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ©© очах химернi й трепетнi iскри. 14 Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настро© тиждень. Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про сво╨ дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз Марi╨ю Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона могла стежити зi сво╨© гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi. Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий, гарний сивань. Знову життя в ©хньому домi опростилося, бабця вчилася в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд той час, бо сковувала ©х одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi. Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки вiн снився ©й i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як спуска╨ться той птах до них у двiр. Ставало ©й тодi страшно й радiсно, i сама не могла збагнути, що ©й хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i те ж: величезний сiрий птах летить до ©хньо© гори й озутий той птах у лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а може, й пугач. Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував ©© i хвилював. Саме вiн одривав ©© вiд пiдручникiв i пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну - сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок - знання, що ©х набирала з пiдручникiв, i другу - голубу й майже казкову. Часом, коли жаль переповнював ©© вщерть, тi дво╨ в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес, краса яких бiльш вiдляку╨, нiж приваблю╨. На те скулювалася ©© душа i тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як притискаються до ©© вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук павутину сну╨, його вкрадливий голос. Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ©©. Сумирний настрiй розтавав, як розта╨ на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i знiяковiла перед тими очима, що майже з'©дали ©©. Вночi прокидалася, бо вiн цiлував ©©, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що ©й болить лiве персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на не© величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око - холодний пiт ошпарював ©©, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i ©© бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, - вiн незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися. Зупинялася i коло забито© дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху; такi .настро© у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та заговорювала до не© роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину стежили за кожним ©© рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у запрягу: дво╨ вiжок i дво╨ погоничiв ма╨ за спиною. Так було вдень, а ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку, починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i вони обо╨ те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi незвичайнi, схожi на декорацi© кра╨види. Задумувався, аж забував, чого сюди прийшов, а коли стара засинала за сво©м прядивом, тихенько пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з мармуру тесане, Галине лице. Впивався ©© красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки сто©ть зачаровано пiд тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра й позавтра, а може, саме це наливало ©© таким споко╨м та впевненiстю. Часом рвалась у ©© серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти - це волю загубити, а не вийти - загубити кохання. Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ©© кумедну зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ©© обличчя (в цей час Галя будила ©©, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий час чогось важливого. 15 Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ©й заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ©й пiд парасолю краплi. Лице ©© змокло - на сторонн╨ око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повно© повiльно© жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на не© крiзь окуляри i почала розпитувати про ©© освiту й батькiв. - Освiта - десятирiчка, - сказала Галя. - Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ©© чоловiк. - Продавця нам треба! - сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в не© виявилися вставнi. - Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiша╨ вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ©м так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявля╨ собi ледь-ледь, - вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодно© крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... - Менi довелося на кiлька день ви©хати у вiдрядження, - сказав вiн тепло й буденно. - I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. - Уявля╨ш, мiсця собi не мiг знайти, - шепнув Анатоль. - Думав: турбу╨шся, що це воно сталося?.. Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. - Бiжу оце на роботу, - всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. - Але ввечерi буду. Коли твоя бабця ляга╨? - О десятiй, - сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. - Ну, я побiг, - сказав Анатоль. - Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози. "Боже мiй, - подумала вона, - чи ж я його люблю?" 16 Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, - був то найнеквапливiший танок у свiтi. - Батько твiй нас зовсiм забув, - спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. - Я напитала собi роботу. В книгарнi, - сказала так само спокiйно Галя. - В книгарнi непогана робота. А технiкум? - Можна вчитись i працювати. - Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... - Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. - Таки-так, - протягла стара, а на ©© обличчя лягли багрянi тiнi. - Був щодо того пунктуальний. - Може, з ним щось сталося? - Може, щось i сталося, - тим-таки тоном протягла стара. - 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ©© набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. - Може, написати йому листа? - спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у не© вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. - Вiн був пунктуальний, - сказала вона з натиском. - Коли зможе, обов'язково пришле. - А як не пришле? - Тодi житимемо, як ╨. Ма╨мо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ©©, i незворушнiсть. - Чому вiн покинув нас, бабцю? - Я тобi вже казала чому, - озвалася стара, i ©© обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. - Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... - Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання - було воно яскраво-бiле. - Бачиш, ласочко, - сказала бабця задумано. - Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше сво©х жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в тво©х батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiдда╨мо ©м свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ©хнiх душ i думок ©хнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько твiй, ласочко, добре пiзнав закони цi╨© гори... Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на не© захiдне небо, чи так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвсько© корони. Але вона мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн ╨ насправдi, ©й, як i жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одно© всiлякi випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив терпiти самоту, вечори при лампi i без не©, довгi днi й ночi без чоловiкiв, - ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя. Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить певнi зобов'язання. З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прир