Василь Шевчук. Григорiй Сковорода ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Свiт ловив мене, але не спiймав. Г.С. Сковорода СIТЬ ПЕРША Десятий день Григорiй пив густе повiтря й не мiг напитися. Там, за Карпатами, воно було нiжнiше, лагiднiше, але не пахло степом, не освiжало його душi. Десятий день лежав на возi й очей не зводив э тополь, берiзок та вишнякiв, що огорiзли зелено-бiлим шумом яснi палати й пiдслiпуватi хатки. Три довгих роки в садах Токая, Вiдня вiн марив рiдним вишневим цвiтом, низовим вiтром, небом, в якому грають веснянку жайворонки, i вечоровим дiвочим щебетом. Бувало, сядуть хлопцi, зiтхнуть, пожурягься i заспiвають тихо "Ой гай, мати, ой гай, мати...". А вiн сто©ть i плаче. Довкола рай, та й годi, а вiн летить на крилах пiснi в сво© Чорнухи, в Ки©в... Риплять колеса, бiжать неквапно конi, i за возами в'╨ться рожева курява. Ще не така, яка бува╨ влiтку, коли не видно свiту, а мов димок iз люльки. - Парить, напевне, доцiик буде, - озива╨ться Ничипiр, насову╨ на лоба шайку i пiдганя╨ коней, щоб наздогнаги валку: - Вйо, вйо, соколики! Схиля╨ться, пiдперши рукою голову, i почина╨ мугикати пiсню. Без слiв, ледь чутпо. Вiн - нiби мiх з пiснями. А голос! Нащо спiвали в бурсi чи в архi╨рейськiм хорi, та поряд з оцим чорнуським дядьком тi славнi пiвчi - козли, смiховисько. Ой на горi огонь горить, А в долинi козак лежить... I не збагне Григорiй, чи то Ничипiр снiва, чи у самого в серцi зрина╨ пiсня. Накрив очi китайкою, Заслугою козацькою... Де не взялися вершники. Притримали гарячих коней, загарцювали поряд. Вусатi, грiзнi, всiма вiтрами дубленi запорожцi. - Куди мандру╨те? - пiдвiвся в сiдлi найстарший, сивий. - В Санкт-Петербург з Угорщини! - вiдказав Ничипiр весело. Збив набакир свою облiзлу шапку. - А-а, приймачки! Папи гетьманцi, що курам ноги миють! - зареготали вершники. - А ви не ми╨те? - заскалив Ничипiр око. - Ми як поми╨мо, то кури й нiжок не долiчаться! - Орли, орли! - не вгавав Ничипiр. - А як ся ма╨ ясновельможний Розум? Ще при спiдницi чи вже вiдлучений? - Не дуже, хлопцi, бо он у каретi в нас Вишневський - полковник ©© величностi. - Та що ти кажеш! - змахнув руками сивий. - А талярiв у нього густо? - персзирпуiiся з хлопцями. - Ми не лiчили... Не удосто©лися. - А мо', труснемо, дiтоньки, цього полковничка? - пiдкрутив старий козак як молоком облитi вуса. - Труснемо, батьку! - гукнули "дiтки" дружно i пiдняли на диби коней, готовi ринутися до карети. Отаман пiднiс угору руку, вгамовуючи сво©х гарячих молодикiв. - Auri sacra lames! - мовив латиною. А потiм поправив шаблю, подивився на панську спальню й зiтхнув печально: - Цей виноград для нас зелений, братчики... Григорiй хотiв спитати, коли i де старий отаман учився, але не встиг. Запорожцi звернули в поле i незабаром зникли в глибокiй балцi, порослiй дубами. Ще не вляглася курява, яку збили копита козацьких коней, як iз-за гаю, що бовванiв ген за верству попереду, неждано вихопився загiн гусарiв. Спинивши валку, ляхи спитали щось у Вишневського, i той, по пояс вилiзши з карети, вказав рукою туди, де щойно зникли козаки. - От бусурман! - пробурмотiв Ничипiр. - Недарма кажуть, що ворон вороновi ока не виклю╨. - Не доженуть, - сказав Григорiй, вiдчувши в серцi терпку журбу-тривогу за тими соколами, що десь летiли степом у рiдну Сiч. - Не доженуть... Nec deus intersit! - Що ти сказав? - наморщив лоба Ничипiр. - Нехай лиш бог не втруча╨ться... - Гай-гай, йому давно вже очi полуда вкрила. Таке на свiтi ко©ться, а вiн i вусом не веде... - Бог iз вами, дядьку! Що ви кажете?! - Нехай послуха╨, - подивився у голубе високе небо Ничипiр. - Мiй дiд i батько були ще вiльними. А я - крiпак, робоче бидло, яким торгують! Уже три рази мене купували i продавали... Затих, схилив на груди голову й не поганяв, не квапив коней, хоч ©хнiй вiз одстав од валки. Сковорода замислився. Розстебнув камлотний синiй каптан, пiдставив груди вiтру, що ледве-ледве дихав. В'©жджали в лiс. Високi сосни тяглись у небо вiттям, боролися за кожен промiнь сонця. Слабкiшi гинули, i навiть iз тих, що розправляли плечi як переможцi, спадали долу гiлки, якi лишалися у темнiм затiнку. Закон природи! I люди теж, як тi дерева... - Вйо! Вйо! - гукнув Ничипiр, махнув на коней дубовим пужалном (батога вiн загубив навмисне, жалiючи сво©х мишастих) i заспiвав весело©. Та незабаром затяг тако©, що у Григорiя аж защемiло серце. Пожурилось миле браття, Що на ногах кайдани, Ой тепер же ми, миле браття, Та й навiки пропали... - Ей, Гришка, Гришка! - заволав гайдук Вишневського, мов на пожежу. Розвернув коня позаду воза й звелiв, недбало граючись канчуком: - До пана, марш бiгом! - ╞дь i скажи ©х благородiю, що я не пес i за каретами не маю звички бiгати, - одрiзав Сковорода. Гайдук спахнув, пiднiс нагайку... але не вдарив. Сiпнувши повiд, притис коня острогами й помчав од воза, немов за ним гонився дiдько. Ничипiр заулюлюкав i замахав над головою пужалном. Конi рвонули чвалом. Замиготiли сосни, i попливли назад гiллястi дикi грушi, покритi бiлим цвiтом. Лiс стугонiв, смiявся, торохкотiв колесами. Опiвднi стали. Повипрягали коней, пустили .пастися на лiсовiй галявинi, якою кралася вузенька рiчечка, поросла густо лапатим зiллям, вербою, вiльхою. Спiвало птаство. У тулумбаси били строкатi одуди, кричала вивiльга, i соловейко тьохкав на всю дiброву. Великi чорнi ворони, немов злi духи, перелiтали через галявину i хрипко каркали. Напившися iз джерела, що витiкало з-пiд кореня старо© вiльхи, Григорiй пiшов неквапно до полковника. - Нарештi зводили... - сердито буркнув той. I мовив, чухаючи хорта за вухами: - Чи не зда╨ться тобi, Григорiю, що пси i слуги з одного тiста зробленi? - Як i пани, i свинi. Усе - матерiя! Вишневський вирячився. Побагровiвши, сердито зикнув на гайдука: - Чого стовбичиш перед очима?! Допоможи обiд лагодити! Зiгнавши злiсть, полковник повеселiшав трохи, примружив очi й проказав: - Надмiрна гордiсть не прикраша╨... - Як i брак гордостi. - Скажiмо, крiпаковi вiд не© користi нi на копiйку, а тiльки зло. - Гордий не може бути крiпаком. - Он як! А ким же йому накажеш бути? - Вiльним або нiким. - А як же бог? Вiн сотворив раба i пана... - Бог сотворив - людину. - I розрiзнив. - Це фарисе© вигадали, щоб догодити панству. Вишневський крякнув, помацав вуса а 1а Петро й поправив шпагу. Дiставши хустку, громоподiбно висякався. - Такi думки достойнi диби або ки©в... - промовив холодно i осмiхнувся: - Проте я добрий i поважаю людей учених... - Цей виноград зелений, - перебив Григорiй. - До чого тут виноград? - не зрозумiв Вишневський. - Це так сказала одна лисиця, не змiгши дiстати гроно. Полковник знизав плечима. Топтав ботфортами жовтогарячi квiти i молодий щавель. Сковорода йшов поруч, спiдлоба стежачи за спiврозмовником, i слухав лiс. Он десь цiвкнула синиця, застукотiв об кору дятел... Жебонiла в струмку вода... - Власне, я тебе покликав не задля диспуту, - скатай Вишневський. - Сьогоднi вночi або на ранок будемо в Ки╨вi, Що_ ти робитимеш, якi дiла вершити ма╨ш далi? - Не вiдаю, - признався щиро Сковорода. - У тебе е земля, худоба? - ╙ трохи батькiвщини. В Чорнухах, у полку Лубенському. Там старший брат. - Що ж, хлiборобство - дiло достойне, чесне... - I не властиве мо©й натурi, - додав Григорiй. - А що ж властиве? - Я ще не знаю... - ╞дьмо зi мною, в Санкт-Петербург. Там до зарiзу нинi потрiбнi ученi люди, що знають мови й пройшли науки. Не пожалку╨ш. Заслужиш чину, ма╨ткiв, грошей! - Omnia mea mecum porto. - Що ти сказав? - Що нi до чого менi тi статки. - Свят, свят. Кому ж завадять багатство, почестi! - Кому властиво жити в убогостi, але багатим бути душевним миром. - Там Академiя, славетнi вченi, великi люди! - гарячкував Вишневський. - А тут же що? Тупоголовi смерди, попи й старшини, якi матнею чваняться, а борщ ©дять iз одно© миски з хлопами! - Кожен, пане Вишневський, ма╨ пiзнати свiй народ i в народi пiзнати себе, - вiдповiв на те спокiйно Сковорода. - То ти не хочеш?! - не мiг повiрити. Сковорода всмiхнувся й розвiв руками. - Уперше бачу такого йолопа, який мiняв би жезл полководця на пастуший батiг! - гримiв на всю галявину полковник. - Як на мене, то краще дома бути пастухом, нiж полководцем десь... Вишневський крякнув. Розбив носком ботфорта пiрамiду рудих мурах. - Ваше превосходительство, обiдати подано, - пiдбiг i виструнчився гайдук. - Iду! - сердито кинув пан i повернувся знов до Григорiя. - А ти подумай. Не випускай фортуни з рук! - Я це вже чув iз уст само© iмператрицi, - промовив твердо Сковорода. - I ось, нiчого... Живу, не каюся. Вишневський махнув рукою и закрокував до килима, на якому вже ждав обiд. Григорiй скинув каптан, прослав у затiнку й лiг горiлиць. Крiзь негусте ще, жовто-зелеие листячко слiпило сонце. Дзвенiв комар чи, може, якесь незнане iнше створiння боже, що прича©лося, - мале, невидиме, але живе, - десь у гущавинi, у краплi свiту, хтозпа для чого, в iм'я чого... Правда, все на свiтi ма╨ сенс i логiку... Але пiзнати натуру важкоЯк i себе... Проте можливо! Усе пiдвладне людському розуму... Засмiявся, згадавши свiй диспут iз нiмцем, який доводив, що свiт непiзнаваний. Суть метафiзики... - Григорiю, ходи вже ©сти! - долинуло здалеку, немовби З якогось iншого життя i свiту. Гукав Ничипiр. ось вiн закрив собою сонце, розплився в усмiшцi. - Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш... Як пообiдали i валка рушила, обсiли душу вагання, сум нiви. Хто там, у Ки╨вi, його чека╨ пинi? Товаришi-спуде© розлiзлись досi по Укра©нi або й по всiй державi, вiд Запорожжя до моря Бiлого... Наставники не полюбляли його за рiзкiсть суджень i неповагу до букви, догми, перед якими вони схиляли голови... В Санкт-Петербурзi ж... Там Ломоносов. За кiлька рокiв туди при©дуть iз Лейпцiга колишнi друзi Грицько Козицький i Миколай Мотонiс - куди ж ©м ще податися... - Вйо, вйо, соколики! - пiдганя╨ сво©х мишастих старий Ничипiр. Лiтами вiн не старий, а з виду вже майже дiд. По бурiй ши© в нього стiка╨ пiт. Брудну сорочку ворушить вiтер, що пiдганяв валку i котить куряву кудись до Ки╨ва, де на далекiм обрi© чорнi╨ хмара. Химерний вiтер - дме не вiд хмари, а проти не©... Поволi думки вертаються до Петербурга й Ки╨ва. Спокуса завжди зваблива... Хороми швидше впадають в очi, анiж убога хата... Та не в хоромах - у волi щастя! Козак - як вiтер, куди схотiв, туди й полинув степом!.. Та i кого вiн у тiй столицi вчитиме? Синкiв дворянських. Кому вiддасть свiй многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорiм полi людсько© мудростi? Iмператрицi, панству... А гречкосi©, смерди нехай покiрно, як тi воли, стромляють в ярма сво© чубатi голови, вже й не гадаючи, що ╨ на свiтi, крiм борозни, i степ, i воля, i гостра шабля, i фiлософiя?! Ой коню мiй коню, Золотая грива... - заспiву╨ Ничипiр знову, бо вiн не може без пiснi жити, як без повiтря. Сковорода заплющив очi - i напливло дитинство... ...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглi дулiмов золотавi краплi, звисають iз вiття. Кричать на цiлий свiт вiд радостi, перепурхують iз куща на кущ пухнастi пташенята. А ген високо в небi пливуть кошлатi копицi сiна... Маленький Гриць бере сопiлку в губи, i та спiва╨, смi╨ться, плаче. Спiва про батька, що повернувся з походу в гори. Смi╨ться з брата Степана, який учора залiз на батькового коня i гепнув з нього, гукнувши козацьке "пугу, пугу!". А плаче вона за Дiдом, який цiкаво й страшно розказував про напад шведiв, про оборону Чорнух од ворога i смерть у полум'© останнiх мужнiх захисникiв... Гриць поверта╨ться у бiк села i нiби бачить, як гоготить, пала╨ церква, в якiй закрилися напiвживi, в бою порубанi, але не скоренi козаки. Бачить могилу дiдову, i хрест на нiй, i квiточки барвiнку... - Дивись, дивись! - гука Степан i пролiта╨ мимо на вороному. Таки навчився! Сорочка в нього напнулася од вiтру, в очах iскриться щастя. Провiвши очима брата, малий ляга╨ долiлиць i почина╨ мрiяти. Трава густа, висока. Коли крiзь не© дивишся на степ, на Многу, що де-не-де поблиску╨ мiж очеретом, то уявити зовсiм не важко, що ти дорослий, i на конi, i з шаблею... Або з бандурою... Неквапно ©деш полем i гра╨ш, гра╨ш... А запорожцi слухають, а ковила хлюпочеться, неначе рiчка в повiнь... Кiнь пiд тобою не вороний, не сiрий, а золотий, той самий кiнь, що потонув десь там у рiчцi, коли ще многа була глибока, чиста й по нiй плавали козацькi чайки... - Грицьку-у! Грицьку-у! - гука╨ мати з двору. - А йди обiдати! Гриць поверта╨ голову, проте не бачить матерi, а тiльки дах i бусла в гнiздi на хатi. Птах розправля╨ крила i щось виклацу╨ сво©м червоним дзьобом. Немовби теж гука╨ Гриця ©сти. Вiн мудрий-мудрий, оцей бусько... А йти не хочеться. Вже так на©вся солодких груш, що може тиждень нiчого не брати в рот. По травi поважно лазять якiсь жучки, мурахи; то тут, то там стрибають пружно зеленi коники. Рябенькi сонечка вихоплюються аж на вершечки стебел i враз знiмаються й летять у безвiсть. А може, то тiльки так зда╨ться, що в неокраю безвiсгь... Кричать на рiчцi гуси. Гриць прислуха╨ться i раптом чу╨, як десь iрже протяжно й дзвiнко золотогривий кiнь. Це там, на рiчцi, в плавнях! Заховавши сопiлку в пазуху, хлоп'я пiдхоплю╨ться i навпростець городами збiга╨ вниз, де прича©лася в очеретах i вербах ласкава многа. Шалено б'╨ться серце. Колюче стернище калiчить ноги, а вiн бiжить, не чу╨. В ушах - саме iржання, яке то затиха╨, то знов розкотисте дзвенить над рiчкою, неначе туга струна. Очерет вста╨ стiною, лiсом. За хвилину щезають небо, сонце i все на свiтi, крiм колiнчастих стебел, вузького листя й пухко© волотi. Довкола спокiй, тиша. Навiть комар пiде не писне, не обiзветься тонко сво©м високим-високим голосом... Де не вiзьмись вiтрець - i задзвенiли раптом, заграли очерети сопiлками, яких би стало на цiлий свiт! Хтось вдарив у бубон. I знову тихо. На глибинi щось глухо чмока╨, зiтха╨, стогне... Вiн, вiн! Гриць вибiга╨ з плавнiв, знаходить стежку до того плеса, де ©хнiй човен, i мчить щодуху вузькою просiкою в очеретах. Пiдошви при╨мно пестить холодна й вогка пругка земля. Злiтають злякано очеретянки, крижнi й, пеначе сонечка, щезають миттю у неозорiм свiтi. Дiдусь розказував, що тому свiту нема╨ краю, як зорям лiку. Човни стоять, мов на припонi конi... - Вйо, вйо, соколики! - гука╨ Ничипiр весело, маха╨ пужалном i поверта╨ться до Григорiя: - Чого задумався? - Згадав колишн╨... - Добре тому, у кого е що згадати! - зiтха╨ Ничипiр сумно, насову╨ на лоба гоанку i почина╨ ново© пiснi: Сто©ть явiр над модою, В воду похилився; На козака пригодонька: Козак зажурився... Григорiй зручнiше вмощу╨ться на возi i порина╨ знову в давноминуле. ...Господи, якими довгими були зимовi ночi в Санкт-Петербурзi! Тiльки смеркалося, з'являвся служка вiд капельмейстера й передавав наказ iти негайно на репетицiю або на хори одного з палацiв, де мав вiдбутися придворний бал. На свiтанку вертались хлопцi (напiдпитку, веселi) в свою спiвацьку бурсу, падали в одежi на жорсткi лiжка i засинали. Прокидалися десь аж надвечiр, нашвидкуруч обiдали i бiгли знову втiшати ясновельможних франко-нiмецьким музичним мiсивом, в якому так кохались iмператриця, фрейлiни i капельмейстер - голштииський нiмець. Iз цим нiмчаем була в Григорiя справжня баталiя. Якось Сковорода захворiв i пс пiшов па репетицiю. Капельмейстер прислав йому додому ноти й звелiв за вечiр вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорiй пробiг очима аркушi й жбурнув на стiл. От брехуни без сорома i совiстi! Де вони бачили таких пастушок i пастухiв, цих херувимчикiв, якi милуються, мов голуб'ята, на барвистих луках? А дощ, а холод, а по колiна твань! Бувало, гибiеш, накрившиск старим мiшком, як цуценя на прив'язi... А то гаса╨ степом рiзкий осiннiй вiтер, несе курай, солому, листя... Знявши з стiни бандуру, провiв по струнах i затужив за полем, лiсом i за своею Многою. Ой не цвiти буiiцi©м цвiтом, Зелений катране, Тяжко-важко на серденьку, Як вечiр настале... А далi другу, третю... Спiвав i плакав, i дужокрилим соколом шугав над рiдним степом, не мiг натiшитися його красою-вродою, не мiг напитися його цiлющих пахощiв... - Оце по-нашому! Григорiй прикрив рукою струни i озирнувсь на голос. У порозi, схиливши голови, стояли мовчки лаке©, кухарi та машталiри. Розвiвши руки, до нього йшов сусiд чорнуський Ничипiр Доля. - Яким це вiтром, дядьку?! - зрадiв Григорiй гостевi. - Недобрим, Грицьку, - сказав Ничипiр. Поцiлувались тричi. - Для нас тепер що не поду╨, то все не з того боку! - Ох правда, правда, - пiдтримали його тi горопашнi, що не насмiлювалися зайти в кiмнату придворних пiвчих. У ©хнiх душах ще тлiла iскра волi, слабенька, немiчна, як передсмертний крик, i одночасно вiчна, немов зоря вечiрня... - Заходьте, люди добрi! - запросив Григорiй. - Чого ж ви сто©те в порозi? Перезирнувшись, вони зайшли i знову притихли неподалiк дверей. - Ну як там нашi? Живi, здоровi? - спитав Григорiй. - Я вже три роки не був удома... - похмуро мовив Доля. - До смертi, видно, бурлакуватиму... - Ви б одружилися. - Навiщо, Грицьку? Аби плодити крiпакiв?! Похнюпившись, сидiв Ничипiр, зiтхали мовчки лаке©, кухарi та машталiри, яким нiколи не доведеться бачити сво©х дiтей на вольнiй волi... - Заграй нам, Гпицьку! - подав бандуру Доля. - Та не сумно© а веселенько©! - Яко© ж вам? - спитав неголосно, бо вся душа його була мов рана. Не дочекавшись вiдповiдi, почав тi╨©, яку любив спiвати його дiдусь: Дiвка в сiнях стояла, На козака моргала... Ничипiр випростався i пiдхопив: Ти, козаче, ходи, Мене вiрно люби, Серце мо╨, Серце мо╨! У дверях нагло з'явився сам капельмейстер. Дворакiв неначе вiтром здуло. Тiльки Ничипiр не рушив з мiсця. - Bist du denn krank? - пiднiс лорнетку нiмець. - Замiсть високий французький музика ти репетиру╨ш deine barbarischen Lieden! Рвонувши з рук бандуру, вiн розмахнувся i вдарив нею об бильце лiжка. Ничипiр кинувся до капельмейстера, але Григорiй вмить заступив йому дорогу. - Бандуру розбити можна, - промовив стримано, - а пiсню - зась. - Ха-ха! - скривився капельмейстер. - Який то пiсня, то примiтив! - Роздайся, море, - жаба лiзе! - хмикнув Ничипiр. - Was sagst du? Я - жаба, я? - на©жився пихатий нiмець. - Гей, хто там! - гукнув, метнувшись до дверей. Запахло смаленим. Пiдбiгши до капельмейстера, Григорiй легенько взяв його пiд руку. - Це брат у третьому його сiятельства Розумовського... - прошепотiв, кивнувши на Ничипора. Нiмчай хапнув повiтря ротом, пробурмотiв щось злякано i, поклонившись Долi, шмигнув у дверi... - Чого регочешся? - спитав Ничипiр, тримаючись за шапку-бирку, яку зривав шалений вiтер. - Згадав, як ми пошили в дурнi нiмця. - В Санкт-Петербурзi? - Еге. - Ну й дременув кудлай напудрений! - гукнув Ничипiр. Тим часом вiтер зiрвав його облiзлу шапку i покотив у поле. - Держи, держи! Вiн кинув вiжки, зiскочив iз воза й побiг за шапкою. - Ти гавкай, гавкай! - Тю-тю! Смiялися на всiх возах. А довгоногий хорт Вишневського рвонув iз карети i, припустивши навперейми, схопив злощасну бирку й роздер на клаптi. - Не журися, пан полковник звелить нову пошити, - почав утiшати Сковорода, коли Ничипiр вмостивсь на возi i взяв ремiннi вiжки. - Бог дасть, не встигне... - похмуро буркнув Доля i закричав: - Вйо, вйо,соколики! Григорiй не став розпитувати, що означають його слова. Вiн бачив сам, душею чув, що в земляковiм серцi визрiвав якась рiшучiсть, якась нова, незнана сутнiсть-сила. Напередоднi великих змiн, великих зрушень людина завжди немов оновлю╨ться i розквiта╨ буйно усiм найкращим i найвеличнiшим. Ничипiр Доля не мав нi вроди, нi золотих, нi волi. У нього був лише чарiвний голос, який йому дiстався в спадщину вiд батька-матерi, вiд солов'©в чорнуських, що наспiвали, нащебетали ©м жагу кохання. I вiн спiвав. Спiвав i вчора, i позавчора. Але сьогоднi з його грудей лилась рiка мелодiй, журби, печалi, радостi. Ось i тепер - сидить, заплющив очi й увесь бринить, мов жайворонок: Ой у полi билинонька колиха╨ться... Казав Вишневський, що той голштинець сам вихваля╨ нинi малоросiйськi пiснi та думи, а з бандуристами сердешний носиться, як iз порцеляновими. Ще б пак! Iмператриця одного з них за вiртуозну гру нагородила не чим-небудь - дворянством. Вона якась таки химерна, ця вседержителька... Одного робить шляхтичем, а тисячi - рабами, бидлом. Каже, що любить палко Малоросiю, ©© пiснi, ©© культуру, душу, а славнiй Лаврськiй друкарнi вже стiльки рокiв не вiльно щось друкувати, крiм отих книжок, якi вже вийшли в Санкт-Петербурзi або Москвi... Слова i вчинки. Яка мiж ними вiдстань! I що бiльше в людини влади, сили, то менше правди, щиростi в ©© словах. Усi грають ролi i часто-густо не тi, що можуть, для яких вони народженi. Спокуса, жадоба багатства, слави й життя привiльного заводять нас на манiвцi, на терен iнших, де ми самi стражда╨мо i мучимо ближнiх. Господи, яке то щастя пiсля блукань вернутися знов на свою дорогу! ...Тодi була золотокоса осiнь. У Петербурзi вже йшли дощi, а на Вкра©нi сiяло сонце, зеленiли, мов оксамит, розкiшнi вруна озимини i на левадах та на заплавних луках Збиралось птаство на невеселi осiннi грища. Вже де-не-де холодним полум'ям горiли клени i на сухiй метлицi обабiч шляху порозвiшувало сво© срiблястi нитi бабине лiто... Вiзки придворних, неначе шлейф, тяглися за каретою ©© величностi. Iмператриця була в захопленнi. Вже котрий день сидiла бiля вiкна i милувалася то кра╨видами з гаями й луками, то чепурними хатами й вулицями козацьких сiл, що потопали у вишняках. Щовечора, коли спинялись на нiч, вона велiла гукати придворних пiвчих та бандуристiв i довго слухала пiснi, народженi на цiй землi, цим хоч i гордим, та добродушним, дзвiнким народом. А якось, уже пiд Ки╨вом, мiсцевий козацький сотник, засперечавшися з царським мiнiстром, замiсть придворних пiвчих зiбрав дiвчат i хлопцiв IЗ перших-лiпших хат i дав такий концерт, що государиня ©х геть усiх забрати зводила в свою капелу. Й лише на просьбу сотника повiдпускала, подарувавши кожному по золотому. У Ки©в в'©жджали сонячним недiльним ранком. Благовiстили дзвони. Попи, мiщани й пiдданцi стояли юрбами бiля мосту i вздовж узвозу. Загiн комонникiв, одягнених у шитi золотом ясно-зеленi кунтушi, зустрiв високу гостю бiля Днiпра i супроводжував урочисто в Лавру, де зупинялася ╙лизавета на проживання... Ще на узвозi Григорiй стрибнув з вiзка для пiвчих, звернув праворуч i золотистим лiсом понад Днiпром пiшов у бiк Подолу. Старi дуби та клени простирали над ним могутнi руки й встеляли стежку жовтогарячим листям. Вони гули, шумiли, щось намагаючись йому повiдати, та не давали дзвони, що не вгавали й досi по всьому мiсту. Вiн обнiмав ©х, гладив, розповiдав про тугу, яка точила серце; розповiдав без слiв, душею, i грубокорi велетнi все розумiли. I в них були сво© жалi, печалi, але вони вросли глибоко в землю i не боялися нi бур, нi зсувiв. Пiд дичкою набрав грушок-гниличок, понапихав кишенi i смакував, втiшався ними до Академi©. А в Академi© вмить оточили спуде© та дидаскали ', що не забули його i досi, оглядали розкiшний столичний одяг, питали, як там, що там. Григорiй розхвилювався так, що ледь спромiгся вiдповiсти на запитання, розказати про свiй придворний побит i поскаржитись на власну долю, що насмiялась iз нього i повела чужою дорогою. Ухопивши Сковороду пiд руки, завзятi братчики метнулись тут же шукати ректора... - Вйо, вйо, соколики! - спiвав Ничипiр коням i хльоскав вiжками по мокрих спинах. - Щось ви сьогоднi дуже веселi, дядьку! - гукнув Григорiй. - Бо в мене празник! Вйо, вйо, вовкiв на вас нема╨! - Ви iменинник? - Та нi... А може, й так! Новорожденець!! - зареготав Ничипiр. I заспiвав про степ, про волю, яка, мов та жарптиця, до себе вабить, а не да╨ться в руки... Святая правда! Скiльки було говорено про цю жар-птицю в Академi©... Бувало, в бурсi як розiйдуться хлопцi - до ранку диспут. Однi кричать, що треба всiм, як при Хмельницькому, iти на Сiч, у вiйсько, i добувати волю у битвах шаблею, а другi стоять за те, що можна мирно, тихо, через науку i виховання всього шляхетства у дусi братства добитись долi для посполитих та козакiв. Грицько Козицький кричав найбiльше. Блiдий, худющий, високочолий, ставав на лiжко i кидав твердо у розпашiлу юрбу спуде©в: - Все зло на свiтi вiд темноти! Де владарюють наука, мудрiсть, там благоденству╨ уся суспiльнiсть, вiд генеральних до посполитих! - Бредня! - Неправда! - Не може бути такого чуда! - А Ярослав? А Юлiй Цезар?! - гукнув Мотонiс, розчервонiвшись. Ще не було такого, щоб не пiдтримав дружок Козицького, щоб заперечив йому хоч словом. Поллук i Кастор! Хоч не брати, а дiоскури, яких не густо на многостраднiй землi полян. - Знання, наука - найкраща зброя! - гарячкував КоЗицький. - I наш обов'язок - служити науцi, людностi i цим боротися за лiпшу долю краю. - Он нашi братчики вiд Чернiгова аж до Тобольська поодкривали школи, проте вiд цього не стало кращим панство! - I козакiв позапрягали в ярма! - Ледве не всiх зробили пiдданцями! - Панам дай пальця - одкусять руку! Гук, гамiр, аж поки хтось крикне братi©, що вже свiта╨. Дiоскури лягали першими i засинали швидко, як за командою. Проспати заняття в класi мiг iз легким серцем кожен, окрiм цих одержимих, якi вбирали науку в себе, немов пiсок атрамент. ...У Лейпцiг вчитися ©х проводжали, мов на край свiту. Заробивши вертепом грошей, фiлософи ©м влаштували такi веселi проводи, що чудувався увесь Подiл. Брати Гудовичi, у почтi яких збирались хлопцi ©хати, мали рушати в суботу рано. У п'ятницю, десь пiсля полудня, хор Академi© у повнiм складi зiбрався в бурсi i гримнув гiмн. А потiм пiшли по кругу барильця з медом та оковитою. Невдовзi вже пiдгулялi братчики юрбою викотилися з монастиря i, ведучи пiд руки Грицька й Миколу, ввалилися у перший-лiпший шинок, повикидали п'яниць, хильнули меду i заспiвали жалiбно©. Роздобувши в шинкарки скрипку, цимбали й флейту, втяли метелицю та так, що падали пляшки з шинквасу. А далi другий, третiй, четвертий шинок. Десь аж пiд ранок, поцiлувавшись iз кожним, Грицько й Микола вклонились Братському та Академi© й узвозом Боричевим пiшли у Верхн╨ мiсто, де ночували графи Гудовичi. I мов у воду канули. Уже шiсть рокiв... Кажуть, що нiби вчаться в унiверситетi в Лейпцiгу... - Тнру, тпру! - кричить Ничипiр i натяга╨ вiжки: спiваючи, вiн ледь не вперся кiньми в переднiй вiз. Обоз спинився. Попереду все ще чорнiла хмара, та вiтер стих. Удалинi у синю повiнь лiсу пiрнало темно-червоне сонце. Гули хрущi. В рожевуватiм небi стрiмкими парами лiтали крижнi. Примчав гайдук i передав наказ ставати на нiч. Ночували бiля корчми за верст п'ятнадцять од Ки╨ва. Пустивши коней пастися, повечеряли i полягали спати, хто на возах, хто на травi пiд липами. Ничипiр стриножив коней, узяв попону i свiй нiмецький сiрий каптан, зимою куплений для нього паном, i пiшов у нiч. Та ще не встиг Григорiй влягтись на возi, як вiн вернувся, - вже без попони i без каптана, - прислухався i запитав неголосно: - У Петербург по©деш а чи залишишся на Укра©нi? - Ще не надумав, - зiскочив iз воза Сковорода. - Ну думай, думай... - проговорив Ничипiр. - Може, в Чорну хах будеш, - додав, помовчавши, - провiдай мою сестру в Кизлiвцi. Вона одна у мене... - Зайду, провiдаю. - Скажи, що я по©хав шукати дiда... - Ви що, вмирати здумали? - подався вперед Григорiй. - Ще не одна хлiбина помре до того часу! - засмiявся якось сердито Доля. - Ну, будь здоровий, - промовив пошепки i вiдiйшов. Вернувся зразу ж, обняв Григорiя, притис до себе, поцiлував у щоку i зник у темрявi. З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслiд: земляк утне цi╨© ночi якусь добрячу штуку. Було тривожно i трохи сумно, що не одкрив Ничипiр душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довiря╨, вважа╨ його, Григорiя, сво©м лише наполовину, а може, й паном... Хотiлося - нестерпно, до болю в грудях - гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як iз братом брат, як iз козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя i набиватися з сво╨ю дружбою? Може, нехай усе йде сво©м природним шляхом i нехай, як казали римляни, бог не втруча╨ться... Лiг горiлиць на возi, заклавши руки пiд голову, i слухав нiч. Цмокали на вогкiм лузi конi. Бiля ставка у вербах, що клубочились ген за корчмою, звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селi, по той бiк ставу, грали музики то голубця, то горлицю, а то метелицю. Згадались знову гучнi студентськi проводи Грицька й Миколи. Сказати щиро, вiн потерпав, що сам не ©де в чужi кра©ни, де, певно, стiльки всього цiкавого, нового, свiжого. Можливо, саме тому вiн опинився у мiсi© пана Вишыевського, що ©хала вивчати сади токайськi i виноробну справу. Побачив Вiдень, Офен, порозмовляв iз людьми, що_ славляться сво╨ю вченiстю. Але усi три роки з думок не йшла полита кров'ю, потом i розшматована своя земля, сво© степи, байраки, мiста i села i посполитство, яке з неволi рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Вiн марив ними, не мiг дiждатися, коли побачить знову, вдихне повiтря рiдне й поспить, як нинi, пiд укра©нським небом - пiд солов'©ну пiсню, пiд шепiт вiтру, що пахне цвiтом, рiллею, травами... Це треба мати в грудях не серце - камiнь, щоб без кайданiв жити не мiж сво©м народом, не на сво©й землi! Музики стихли. На неозоре оксамитове поле повибiгали вiвцi, що без числа, без лiку, й лише пастух загаявся: десь пiдгуляв або заснув у хмарi, що розляглась край неба, як чорне марище... Й ось уже поле полем, а вiвцi вiвцями... Окiп, левада i ©хнiй лiс, що зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу i, поплювавши на шкарубкi м'язистi руки, заходить ручку. Коса жихтить, зiтха╨, дзвонить, i соковитi, розкiшнi трави лягають весело на край покосу, iпе не пiдозрюючи, що то кiнець, загибель... Над цим усiм у високостi неба трiпоче жайворонок. Його не видно, а тiльки чути пiсню... - Гей ти, фiлософе! Та прокидайся швидше! - поторсав хтось сердито. Григорiй сiв, розплющив очi. Мов iз туману, випливла розлючена червона пика гайдука. - Де твiй земляк Ничипiр?! - узяв гайдук за груди i притягнув до себе. Григорiй перехопив нахабну руку i так рвонув, що посiпака панський упав на землю. - А-а, ти тако©!.. - процiдив гайдук крiзь зуби i, встаючи, дiстав пiстоля. Григорiй зiскочив з воза на другий бiк. Хто зна╨, чим це скiнчилося б, коли б не збiглись хлопцi й не захистили. - Ви всi розбiйники! - кричав лакуза. - Вас перевiшати мало! - Чого це вiн? - спитав Григорiй, коли гайдук, усе ще лаючись, попрямував до пана. Полковник уже прокинувся i, Затуляючись плащем од вiтру, спостерiгав з карети цю веремiю. - Утiк Ничипiр. Забрав коня, сiдло та шаблю i дременув, не залишивши й слiду! - пояснив веснянкуватий кучер, що вiз вино. - На Низ подався, мабуть, до запорожцiв. - Куди схотiв, туди й подався... - пробурмотiв похмуро iнший. Встромивши у черевики ноги й накинувши каптан на плечi, Сковорода пiшов у поле: хотiлося побути трохи па самотi. Уже давно розвиднiлося, але було ще сiро, бо чорна хмара, немов зiрвалася з свого припону, не йшла - летiла, розкинувши аж на пiвнеба крила. Все дужчав вiтер. Зтинав дерева, куйовдив вiття, встеляв ставок рожево-бiлим цвiтом. "Погожий вiтер, - згадав Ничипора. - Якщо на Сiч, то вже далеко досi..." Вiн заздрив Долi. Йому також хотiлося летiти зараз на вороному степом, вдихати свiжий передгрозовий вiтер i вiдчувати всiм тiлом волю. Ой кони мiй, коню, Золотая грива... Упали першi краплi. Сяйнула блискавка. Орач, що бовванiв неподалiк у полi, перехрестився поспiхом, зиркнув на хмару i знову натис на чепiги. Воли ступали повагом услiд за хлопчиком, що йшов попереду в надутiй вiтром бiлiй сорочечцi й прилиплих до нiг штанятах. Вiн не звертав уваги анi на вiтер, анi на дощ, що припускав. Дивився спiдлоба, важко кудись у далеч i мiряв землю - за кроком крок, за сажнем сажень. - Сократ... - промовив тихо Сковорода i став пiд липу, бо почалася злива. Усе частiше гiллястi блискавки пороли небо, усе лункiше бабахкав грiм. - Григорiю, тiкай скорiше в корчму! - гукали з шляху. - Григорiю!.. Не одзивався. I зустрiч iз рiдним краем, i милi спогади, i втеча Долi, i плугатар, i гуркiт грому - все по╨дналося, злилося у щось ╨дине цiле, що розпирало груди i наливало силою. Немов жива, вiд блискавиць та вiтру тремтiла дрiбно ралата липа. Ще серпанкова, весняна крона промокла наскрiзь, не захищала. А дощ стояв стiною, яка закрила i небокрай, i корчму, i селянина з волами й хлопчиком. Здавалося, крiм липи, грому та блискавок, нема нiчого в свiтi. Було i страшно, й солодко. Лякала густа самотнiсть, а веселила душу та фiлософська, незрима ╨днiсть мiж ним i свiтом, яку збагнув допiру. Воiстину, пiзнай себе, i ти пiзна╨ш усе! Не пам'ятав, чия це мудрiсть, але був певен в ©© правдивостi. Тремтiння липи було його тремтiнням, удари грому в душi вiдлунювали, як у небеснiй банi, дощ одзивався якимось^ лоскiтним передчуттям вiдновлення, немовби вiн, Григорiй, був тим маленьким зерням, у якому сховано майбутн╨ людство, лiси, птахи i все, що згине i знов вiдродиться у тому ж образi... Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце - й земля заграла блискiтками, завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полi i ждав, коли протряхне нива, воли ремигали, а хлопчик стежив за ластiвками, що вже черкали небо, мов чорнi блискавки. Над полем, залитим променями, лелiла пара. Опам'ятавшись пiсля дощу та грому, загомонiло птаство. Дудукав одуд, вигравала, мов на сопiлцi, вивiльга... - Григорiю! А йди, руша╨мо! Чув i не чув. Дивився, слухав, як розквiта╨ пiсля дощу природа, i далi й далi вiдходив серцем вiд су╨ти, вiд гонористих помислiв i благ, якими його заманював у Петербург Вишневський. Що все це важить у порiвняннi з волею, З життям, якого прагнеш, i правом мислити! Вiдкинув iз чола вологе пасмо чуба, узяв каптан на руку й попрямував до валки. СIТЬ ДРУГА Всього три роки не був Григорiй дома, а скiльки збiгло води i сталося лихих та добрих перемiн! Не попрощавшися з молодшим сином, померли батько й мати. У братово© народилась донька. А хлопцi виросли, уже пасуть худобу i виграють на конях незгiрш дорослих козакiв. I брат змiнився. Не торохтить, як млин, а розмовля╨ статечно, стримано i гладить вуса, пiдносячи до рота чарку. Правда, коли сказав Григорiй, що не збира╨ться хазяйнувати i вiдда╨ йому весь грунт i все майно, нажите батьком, Степан засяяв радiстю й гукнув: "Шатнись-но в стебку, жiнко, там десь ще був кавалок сала!.." I сумно, й весело ста╨ Григорi╨вi, коли згада╨ цю зустрiч з братом. Сумно, бо вперше бачив свого Степана в цупких руках грунтiв i статкiв, а весело, бо й цього разу на роздорiжжi людських шляхiв вiн не пiшов за старшим братом найвелелюднiшим, який йому вготувала доля, а вибрав свiй, нехай важкий, тернистий, але властивий його душi. Два довгi мiсяцi бродив Гетьманщиною. З книжками в торбi й журбою в серцi. Як та билинка в полi, вiн залишився в свiтi. Нiкому нема до нього дiла, нi перед ким йому розкрити душу. У кожного сво╨ життя, сво© турботи, печалi, втiхи. От тiльки друзi по Академi© радiють завжди ного приходу, неначе молодостi, що завiтала до них у гостi з минулих лiт, iз Ки╨ва. Ой скiльки було за лiто обiймiв, споминiв i навiть слiз! Хоч не легке життя студентське, та все ж при╨мнiше од су╨ти, яка пану╨ в свiтi, од вiчних клопотiв, хвороб i страху за свiй добробут, за долю дiток... Зiтхнув, поправив торбу, аби плеча не муляла, й зiйшов З дороги, бо торохтiв позаду якийсь вiзок. Втiшався з того, що сам, як пташка в небi, на вольнiй волi, козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава - постiль, а шабля - жiнка. Правда, у нього нема╨ шаблi... Зате е книги, наука, мудрiсть, яку виковувало людство серцями кращих сво©х синiв вiд мудрих еллiнiв до Прокоповича. А що на свiтi сильнiше од мудростi! - Тпру! Тпру! - закричав хтось несамовито поруч. - Кого я бачу! Чи не мана це, Грицьку?! Григорiй прикрив од сонця очi i на вiзку, шо порiвнявся з ним, побачив велетня в козацькiм стро©, в смушевiй шапцi, недбало збитiй набакир. Стрибнувши з воза, козак обняв Григорiя й поцiлував незграбно у нiс та щоку. - А я вже думав, що ти пропав десь на чужинi... Лише тепер Сковорода впiзнав у велетневi того Микиту, якого в бурсi за худорбу та довгi ноги прозвали Гайстром. Зрадiв також цiй несподiванiй при╨мнiй зустрiчi. - Куди i звiдки? - коротко спитав Микита, не випускаючи Сковороду з обiймiв. - У Переяслав... -Та що ти кажеш?! - змахнув руками Гайстер- - Учителем у ваш Колегiум... - Так це ж прекрасно! Там мiй небiж гризе науку, i вдома спудей майбутнiй ше без штанiв ганя╨! А дидаскали нашi не з наймудрiших... Чого_ ж ми стали? ╞дьмо! Вiн обхопив Сковороду за стан i потягнув до воза. Коли вмостилися i конi рушили, впав горiлиць, дiстав пiстоля й, гукнувши "vivat professores!", бабахнув у син╨-син╨ небо. Злякавшись, конi рвонули чвалом. Замиготiли дерева, копи... - А як же ти, у вiйську служиш? - спитав Григорiй, коли його палкий кондисципул2 трохи притих i заховав пiстоля. - Пан сотник! - ударив себе у груди Гайстер. - Ого! - А що ми, ликом шитi?! Чим не козак? - Не можу звикнути... - сказав Григорiй тихо. - Такий худий, цибатий... - Неначе гайстер! - зареготав Микита, пiдняв угору палець, наморщив лоба й прорiк латиною: - Tempora mut'antur, et nos mutamur in illis! Чи так, учителю? Ти ж серед нас був перший! - Тебе немовби пiдмiнили... - Ще б пак! Напився волi! Спасибi iмператрицi й боговi, гуля козацтво знову! - Гiркий жебрацький кусень... - Ти бачив гетьмана? - промовив палко Гайстер. - Орел! Фiлософ! Такий вiдсто©ть волю! А ми поможемо. - Скажи, Микито, крiпакiв уже багато у пана гетьмана? - Та кiлька тисяч буде. - Полк козакiв, а може, й два... - Ти завжди був якийсь химерний, Грицьку, - помовчавши, озвався сотник. - Чи може стати на захист волi той, хто сам трима╨ в неволi iнших? - спитав Григорiй. Микита знiтився. Одвернувшись, перебирав добротнi вiжки, кахикав, хльоскав коней. Видать, i в нього рильце було в пушку. По всiй Гетьманщинi пани та пiдпанки гребли пiд себе грунти, ма╨тки та посполитих, серед яких траплялися i ©хнi родичi. А Розумовський - козацький син, а нинi граф i гетьман, брат полюбовника iмператрицi - благословляв той ярмарок, оту старшинську "вольницю", i грався в батька, що захища╨ Вкра©ну-неньку й нещасних сирiт од петербурзьких придворних змi©в... - А ось i вiн, наш чудо-город! - вказав Микита в залиту сонцем далеч. Оперезане синьо-зеленим поясом, на пагорбi стояло мiсто-замок. У серпанковiм небi над ним пливли хрести та банi храмiв, горiли золотом, немов змагалися з сонцем. На Трубежi гойдались стиха рибальськi човники, на луцi паслись конi, а бiля стiн, пiд вербами, бiлiли стрункi жiночi постатi i полотно, розiслане по морiжку на сонцi. - Ти вже бував ранiше в Переяславi? - Не довелося... Микита прилiг па возi, пiдпер голову рукою й почав розказувати усе, що знав про рiдне мiсто. Та до Григорiя слова доходили через одне, бо вiн сидiв мов зачарований, вбирав красу не тiльки зором, а й нiби усiм сво©м ╨ством, що раптом стало легке, нечутне, немов туман над свiтанковим лугом. Його душа була наповнена передчуттям чогось нового, радiсного. Як i в усiх нетяг, у нього була також у серцi комiрчина, де прича©лося бажання певностi, свого куточка у цiм незатишнiм, жорстокiм свiтi, свого шматка, нехай черствого, хлiба i навiть усмiшки дiвочих уст... - Ти що, заснув? Агов, Григорiю! - поторсав його Микита. Ще усмiхаючись сво©м надiям. Сковорода зиркнув на нього i запитав очима, що той хотiв йому повiдати. - Хто запросив тебе в Колегiум? - Переказав епiскоп через отця Гервасiя. - Чого ж ти будеш навчати чад? - Поезi©. - Ого! - А що? Ми теж не ликом шитi! На роздорiжжi конi самi звернули в мiсто й, прогупотiвши новим мостом, побiгли швидше по добре вкоченiй дорозiгреблi. Бiля палат преосвященного Микита спинив спiтнiлих коней, поправив шапку й мовив: - От i при©хали. Зайдеш у браму, а там лiворуч дверi - й узриш епiскопа. У мiстi Микита став статечним, стриманим. Здавалося, то був не Гайстер, а зовсiм iнший, поважний сотник. - Як улашту╨шся, - додав небавом, - заходь до мене. Тут недалеко, бiля Михайлiвського. Хильнем по келиху, згада╨м Ки©в та Академiю! - Зайду, зайду, Микито... - промовив Григорiй поспiхом, узяв торбину на плече i попрощався: - Бувай здоровий! - У добрий час! - гукнув Микита i помахав рукою. Переставляючи важкi, закляклi ноги, Григорiй рушив пiд голубе склепiння брами й зайшов у двiр. Лiворуч на голубiй стiнi чорнiли кованi дубовi дверi, а далi вiкна, вiкна; вгорi високий, залiзом критий дах i бiлi хмари, мов херувими... Праворуч - сад, криниця, стайня i позолочена легка карета... Чомусь стало страшно. Уявив собi лице епiскопа, якого бачив ще в Академi©, i зупинився паиiвдорозi. Господи, про що вiн буде з ним говорити? Як доведе сво╨ вмiння навчати отрокiв премудрощам складання вiршiв? Напутник молодостi - Сковорода Григорiй, син хлiбороба Сави! Чи не блюзнiрство твориш, Григорiю? Чи не чужу хочеш зiграти ролю на позорищi' життя людського? Не спокушай примхливу долю! Доки не пiзно, покинь цей двiр, це мiсто й, благословивши свiй шлях бурлаки, iди мiж люди, грай на сопiлцi, учи добра i набирайся мудростi. Вона безмежна - мудрiсть! А ти, вхопивши ©© мiзерну крихту, готовий зухвало зiйти на кафедру i виголошувати сво© сентенцi©... Бiля ворiт зустрiв отця Гервасiя. Iгумен обняв Григорiя, поцiлував, як друга, i запитав: - Був в Iосафа? - Ще нi... - Тодi куди ж ти! Оце i б його храмина! Округлий, жвавий, отець Гервасiй iшов, як жiнка, дрiбно; розповiдав, питав, радiв при╨мнiй зустрiчi i пiдбадьорював, не даючи сказати й слова. Завiв у дiм, звелiв послушниковi доповiсти преосвященному i попрощався: - Пiду скажу, щоб готували тобi пристойну келiю. Свiтлиця, в якiй стояв Григорiй, висока, вiльна. Пiд стiнами тулились лави, на покутi пiд образами - великий стiл, застелений розкiшним обрусом, i кiлька глибоких, зручних крiсел. Та ще лампада, ©© рухливе багрянувате свiтло то заливало лик Саваофа, то, заметавшись, перелiтало на божу матiр чи на Предтечу, що на краю пустелi настановляв на путь праведний юрбу язичникiв... - Це ти, Григорiю... - з'явився в дверях епiскоп. Благословив i запросив рукою в крiсло. Сiв сам навпроти й заговорив неголосно, але виразно, немов боявся, що спiврозмовник щось не збагне чи не дочу╨ i через те пiде вiд нього, не вгамувавши спраги, як подорожнiй, що не напився бiля криницi без журавля. Вiн був худий, тендiтний, довге волосся спадало йому на плечi. Майже такий, як кiлька рокiв тому. Тiльки посивiв трохи. - Я чув, ти побував недавно в чужих краях. Сковорода кивнув. - I що ж ти бачив? Iз ким стрiчався? Чим збагатив свiй ум i душу? - Був у Тока©, Вiднi, Презбурзi, Офенi... Сходив дорiг чимало i розмовляв зi всяким людом... - Iз православними? Чи з лютеранами та католиками? - Я не цiкавився. Мене також нiхто про вiру не питав, - посмiхнувся Сковорода. Вiн розумiв, до чого хилить лреосвященний: бо©ться, чи не набрався чужого духу. - Там узагалi не дуже церкву празнують, - додав навмисне, - хоч вiру мають у серцi i богу моляться... - Вiд протестантства до ╨ретицтва лише пiвкроку, - прорiк епiскоп i перевiв розмову ближче до сутi дiла: - Тобi казав отець Гервасiй, що нам потрiбен такий учитель, який би Знав поетику i мiг навчати спуде©в наших, як слiд складати 1 розумiти вiршi. Я чув, ти ма╨ш знання i досвiд у цiй нелегкiй справi, тому згодився на твiй при©зд i зберiгав для тебе мiсце. Дивись же, будь достойним! Старайся. Не пошкодуй нi сил, нi знань. А щоб було кого наслiдувати... - одкрив шухляду, - вiзьми ось книгу, хоч недруковану, але премудру. Менi ©© подарував сам автор. Храни, аки зiницю ока, й черпай iз не© мудрiсть! Госаф пiдвiвся i сам наблизився до новонаставленого викладача поетики, який також схопився й стояв, притисши книжку до грудей. - Ти не страшися... - узяв пiд руку i посмiхнувся. - Усi колись були зеленi, юнi i починали сво╨ благе╨ дiло... - Я вдячний дуже... - почав був Григорiй. Але епiскоп перебив: - Зажди, а як же з тво╨ю хворiстю? Ти ж за©кався нiби... Я пам'ятаю, як архi╨рей у Ки╨вi хотiв зробити з тебе священика! Опустивши смиренно очi, Григорiй мовив: - Зцiлився, отче... - Як тiльки вийшов iз Академi©, так i зцiлився? - Недовiдомi путi господнi... - Ну, бог iз тобою! - всмiхнувся не зло епiскоп. - Iди в Колегiум, читай Кониського, молися, думай. Бо завтра ж перша лекцiя! Коли Григорiй вийшов на розмальований вечiрнiм сонцем двiр, йому назустрiч попрямував чернець, який куняв бiля ворiт на каменi. Похмурий, чорний, з такою гривою та бородою, що налякався б, аби зустрiв у сутiнках. - Iди за мною, - сказав Григорi╨вi i почвалав до брами. Сковорода вiдчув при╨мну легкiсть у всьому тiлi, в душi - веселiсть, упевненiсть. Уже любив сво©х майбутнiх учнiв, цiкавих, вдумливих. Горiв бажанням вiддати ©м не тiльки те, що зна╨, а й те, що знатиме, бо розумiв, як ще багато в незбагненного, i твердо вiрив у неосяжну силу людського розуму. Не шкодував за полем, за нескiнченним шляхом, жаркими днями i прохолодними, немов вода джерельна, сумними ночами. Тут теж чудово! Таке ж високе небо, такi ж садки, така ж неквапна рiчка ген за стiною мiста, i верболози, й луки... Он як лягав сонечко - прославшись лiсом, накрившись хмаркою... Наздогнав свого похмурого проводиря, торкнувся його плеча: - Погляньте, отче, яка краса! Той i не муркнув. Ступав байдужий, мертвий. Звернув у двiр монастиря i, поминувши церкву, спинився бiля старо© З вузькими вiкнами кам'яницi. Вiдчинив трухлявi дверi. У невеличких сiнях виднiлося вiдро з водою та дерев'яна кварта. Переступаючи дiрки в пiдлозi, чернець зайшов до однi╨© з келiй, впустив Григорiя i мовчки вийшов. Розтанув, як тане дим... Пiд образами темнiв маленький стiл без скатертини, на ньому свiчка у свiчнику, майстерно виточеному з якогось дерева. Бiля стiни - тапчан чи iюлик, накритий грубим лiжником. Ослiн... i все. Григорiй поклав на стiл "Поетику", на пiдвiконня - торбу, зняв каптан. Лiг на тапчанi й зiтхнув полегшено. Весь день у дорозi! Вже навiть сонце стомилось грiти землю... На пiдвiконнi гаснуть багрянi вiдблиски... Густiша╨ важка сутемрява... Хоч цiлий день не мав i крихти в ротi, не хотiлося iти шукати трапези. Дiстав каптан, полiз у кишеню i витяг черствий окрайчик, який берiг на всяк випадок ще з позавчора, Запахло хлiбом, полем, достиглим житом... Вiдкусив чималий кусень i став жувати, не поспiшаючи, не пiдкоряючись бажанню тiла угамувати якнайскорiше голод. Десь шарудiли мишi, здiймали пискняву: почули ©жу. Вiдламав шматочок хлiба i кинув у чорний кут. Вiн не насититься тi╨ю крихтою, а ©м - вечеря... До©вши хлiб, лежав i слухав тишу. Вже стало зовсiм темно. Лише вiкно сiрiло та ще мiсцями лиснiла фарба на аскетичних, суворих божих ликах... Нараз пiдвiвся. Дiстав кресало, гнiт. Добув вогню i запалив товсту воскову свiчку. Сiв на ослонi й розкрив "Поетику". Латинь, латина! Усе знайоме, чуте... Та це ж та сама книжка, за якою читав Кониський ©м в Академi©! З журбою в серцi перегортав листки i бачив класи, хлопцiв, лице професора, високочоле, мудре... з двома бородавками над правим вусом... Господи, усе те саме! Лiта ж iдуть, спливають. Життя тече, як рiчка. Усе мiня╨ться, живе, оновлю╨ться - i свiт, i люди, i навiть мудрiсть. Те, що колись Здавалося ╨диноiстинним, мiцним, як мури, i непорушним, сьогоднi - тлiн i порох. Закрив, не додивившись, книжку. Так не годиться навчати поезi©! Ще в Академi© вони шукали нових шляхiв, вивчали нiмецькi, польськi вiршi, Тредiаковського i Ломоносова, дискутували, чому простi пiснi народу беруть за душу кожного, живуть вiками, а панегiрики пi©тiв мудрствуючих творяться всуе - i всуе гинуть. Вiн ще не вiдав твердо, де, в чому iстина, але був певен, що за старим, змертвiлим способом навчати сам не буде. Як Гераклiт сказав, не можна двiчi ступити в одну й ту ж воду в рiчцi! Дмухнув на свiчку, навпомацки знайшов сво╨ спартанське ложе, зняв черевики, лiг i заснув одразу, як привчив себе ще в бурсi. Прокинувся, як почало розвиднюватися. Одягся, вмився бiля вiкна надворi й пiшов блукати мiстом. Йому найкраще думалося на вольнiй волi, серед природи, пiд небесами. Тут вiдчува╨ш, що ти вiнець натури, ©© найлiпший витвiр. Думки шугають соколами, груди вдихають ранковий свiжий вiтер, душа аж ся╨ тим первозданним щастям, яке на свiтi найнеЗрадливiше. Переяслав ще додивлявся сни. Стояла мертва тиша. Лише достиглi яблука падали зрiдка на пружну землю двору та сонно попискували якiсь пташки, що вiдчували ранок, а не могли прокинутись. Попiд тинами вже де-не-де лежало блякле листя, солома, гудина - минало лiто. Ще мiсяць-два - i замете, захука╨. Тодi бездомному хоч сядь та й плач: iз морозами поганi жарти... Ну, слава богу, у нього е тепер над головою дах, е пристановище, робота, учнi, друзi. ╙ все! Узвозом спустився до мiських ворiт, що вже були вiдчиненi, i вийшов на берег Альти. Спинився, вражений. Як у водi, в туманi стояли старi ралатi верби. Важкими хмарами вони звисали над нешироким лугом, готовi висипати на землю зливу листя. А за долиною i за туманом, на сiро-жовтiм пагорбi, неначе в небi, дрiмали конi... Вода у рiчцi була прозора, тиха. Текла, ледь-ледь ворушачи порослi зеленим мохом водоростi, без водори©в, закрутiв - немов печальна пiсня... Десь iз туману, з далечi почулося iржання, цмокання. Небеснi конi враз нашорошилися, попiдводили голови... Сковорода стенувся: в його душi знов стрепенулося те заповiтне, давне, напiвлегенда-напiвбувальщина, яку вiн взяв IЗ дому як свiй ╨диний i найдорожчий скарб. А що, як тут загруз у тванi той золотий чарiвний кiнь, якого втопили предки нашi, попавши у невблаганну бурю?! Вiн чу╨ знову й знову iржання, форкання. Спустившись валом, бiжить нестямно понад вузькою, мiлкою рiчкою 1 зупиня╨ться аж там, де Альта впада╨ в швидкий Трубiж. Затиснутий водою й кручею, гаму╨ серце i прислуха╨ться. Нiде нiчого. Туман i тиша. Та ще калина, що нахилилася над затуманеним свiчадом рiчки й милу╨ться сво╨ю вродою. Он ще i ще горять кущi калини... Яка краса!.. Червонi кетяги, i сивi верби, i першi променi, що прориваються з-за банi перкви й пронизують туман, i воду, i навiть ягоди, налитi соком, а може, кров'ю во©нiв, що полягли в кривавих сiчах на мрiйнiй Альтi... Коня не чути. Розпашiлий вiд бiгу, Григорiй знiма╨ каптан i шапку, ста╨ навколiшки i нахиля╨ться, аби умитися водою з рiчки. Все ще вслухаючись, спиня╨ погляд на вiдображеннi свого обличчя. Змарнiв за лiто... Повипинались вилицi, позападали очi. А нiс ще довший став, лоб вищий... Волосся вигорiло - ходив без шапки довго... Добре, що у Лубнах постригся. Хай пiд макiтерку... Зате не прийде в аудиторiю зарослий, як той пустельник! В аудиторiю... У клас поетики... Невже це правда, а не химерний сон? Ще вчора вiн був козакнетяга, бездомний i не потрiбний свiтовi, а нинi - вчитель, наставник юностi! Умився швидко, дiстав хустинку, витерся. Пiдняв каптан i шапку. Не одягаючись, пiшов назад, до брами. Туман порiдшав. Було вже добре видно корiв, овечок, що переходили мостом на той бiк Альти, i пастушкiв, ще сонних, млявих. Промчав у мiсто вершник, сяйнув на сонцi ефесом шаблi чи то пiстолем. Ззгелготали гуси, зрадiвши водi i дню. Загупотiли молоти, цiпи та ступи. Потяглися iз коминiв у небо неквапнi пасма диму... Свiт запрягався в працю, у су╨ту. На перехрестi вулиць зустрiв Микиту та школяра. - Ну як? - метнувся до нього сотник. - Благословив епiскоп? -Благословив. - Ну й слава богу. Iвасю, а йди сюди! - покликав небожа, що зупинився неподалiк. - Це ваш новий учитель - Григорiй Савич Сковорода. Йвась уклонився. - А це мiй небiж, - тикнув Микита малого в груди. - Тямущий хлопець! А по-латинi чеше - куди менi! - В якому класi? - спитав Григорiй учня. Але Микита не дав йому й рота розкрити: - Та вже в поетицi... - Обхопив Григорiя за стан, примружив очi й крутнув рудого вуса: - Ходiм до мене та перехилимо по келишку медочку чи оковито©! Тут недалеко. Он, бачиш, дiм пiд гонтом i двi тополi? Ото i е мо© палати. А жiночка у мене, Грицьку!.. - прицмокнув ласо. - Спасибi, брате, - подякував йому Григорiй. - Зайду ii хильнемо, лише не зараз. У мене ж лекцi©! Тремчу, мов лист осиковий, i потерпаю... - Тим паче треба випити! - змахнув руками сотпик. - Я, коли ©ду в Глухiв, так випиваю кварту, щоб смiливiше було являтися на яснi очi гетьману. Iвасю! Йвасю! - Побiг у Колегiум, - сказав Григорiй м'яко. - Менi також пора. - Жаль, жаль... - протяг Микита. - Тодi пiду i прикладуся сам во iм'я отця, i сина, i святого духа... - Амiнь, - докiнчив Сковорода i попрощався з веселим сотником. Поезiя! У чому ©© зерно, ©© велика тайна, що вiдкрива╨ться поодиноким обранцям? ╙ тридцять способiв складання вiршiв, а тридцять перший той, яким напишеш ти. У Ки╨вi За десять рокiв його навчання було нашкрябано копицi вiршiв. Писали всi, а де поети? Не народилися, мандрують пiшки пiд столом чи вже десь учаться i дружать iз музами? А може, вони отут, у Колегiумi, чекають його порад, його напутнiх слiв... Новi Гомери, новi Вергiлi©! ╙ тридцять способiв... Бiля Колегiуму його зустрiв отець Гервасiй, благословив да добре дiло й провiв до класу. I ось Григорiй лишився вiч-на-вiч з учнями. Вони сидiли принишклi, чемнi i настороженi. Роздивлялися нового вчителя. Вiн усмiхнувся, i клас зiтхнув полегшено. - Панове, други! - почав Григорiй лекцiю. Студенти перезирнулися, захвилювалися. - Латина - хороша мова, - вiдповiв на ©хн╨ нiме запитання. - Цi╨ю мовою говорять з нами великi римляни i достославнi мужi науки нинi. Хвала i слава мудрим! Але навiщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста i невичерпна? Ви всi майбутнi пастирi свого народу, поети, во©ни, яким стояти на вартi волi, мудростi. Народ могутнiй вами, а ви - народом. Ви не Iвани без роду-племенi, а козаки, дiди яких громили шляхту i потрясали Порту. Ви - спадко╨мцi мужнiх, веселих, щедрих, дзвiнкоголосих русичiв, що переймали славу у печенiгiв, половцiв та Вiзантi©. Поезiя - не хитромудра iграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умiлого i шмат просто© крицi в руках того, хто не навчився користуватись збро╨ю. Ми з вами мусимо цього навчитися. I навчимося! ╙ тридцять способiв складати вiршi, а тридцять перший - ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами... Вiн говорив захоплено, не помiчаючи нi плину часу, анi того, що вже небавом в обох дверях стояли й слухали учителi й студенти сусiднiх класiв. Розповiдав про суть поезi©, про визначних поетiв усiх народiв i всiх часiв, вiд стародавнiх грекiв до Прокоповича та Ломоносова. Дiлився сво©ми сумнiвами щодо канонiв старих поетик i закликав не ждати вiд нього готових iстин, а мiзкувати самим, шукати, порiвнювати i прокладати новi шляхи. Затiм свою промову-лекцiю слiпими бардами, що, як насiння вiтер, розносять пiснi та думи по Укра©нi i не дають людським серцям позаростати чортополохом спокою. Спуде© слухали мов зачарованi, та й сам вiн був не на землi, не пiд важким склепiнням аудиторi©, а в царствi духа, у макрокосмi богинi мудростi. Отямився на тапчанi у келii. Лежав, радiючи, що вже позаду страшна та перша лекцiя. Був невдоволений сво╨ю скутiстю, сво©м жагучим прагненням вiддати учням за двi години все, що сам збирав роками на батькiвщинi i в трьох чужих кра©нах. Посеред келi© грався у пiжмурки веселий зайчик. Вiн то Зникав, то знов з'являвся на бруднющiй старiй пiдлозi, манив на сонце, в поле, де свiжий вiтер, небо та вже прибляклi, але ще буйнi трави. Схопився з свого твердого лояiа й вiдчув нестримний голод. Шукати трапезу! Ти заробив, Григорiю, свiй хлiб насущний. У напiвтемних сiнях зiткнувся з не6оя;ем сотника. - Пане учителю, вас кличуть епiскоп. - От тобi й на! А я ж хотiв пiти поснiдати. - Звелiв прийти негайно. - Хай буде так... - зiтхнув Григорiй. - Коли голодне тiло - то пiвбiди, коли ж душа алкав - уся бiда... Де вiн, Iвасю? - В палацi свому. Отець Гервасiй казав, що злющий дуже... - Тодi бiжу! - пожартував Григорiй. - Вiзьмiть "Поетику", яку вам дав преосвященний. - Навiщо? Iвась знизав плечима. Вiдчувши щось недобре, Сковорода вернувся в келiю, взяв пiд пахву книгу Кониського i швидко вийшов. Iосаф сидiв у крiслi пiд образами. Кивнув у вiдповiдь на привiтання i спитав: - Ти що, забув латинську мову? - Зда╨ться, нi. - Тодi навiщо перетворив Колегiум на iгрище? - Я не запрошував студентiв iнших класiв, - знизав плечима Сковорода. - А я запрошував тебе навчати поетики, а не смiшити нас iнтермедiями! - Ви ж не були, не чули... - ╙пiскоп, як i господь, усе зна╨ й чу╨, - промовив зло Iосаф. - Не помiчав, щоб хтось смiявся, - насумрився Сковорода. - У нас студенти чемнi, - сказав епiскоп. - Крiм того, я нагадати мушу, що тут не ярмарок, а слов'яно-греколатинська школа, юдоль науки, храм мудростi... - Ну й що? - А те, що в нас лунати ма╨ солодкозвучна латинська мова. - Все добре у певнiй мiрi i в певний час... - Для мудростi не може бути мiри. - Латина не рiвнозначна мудростi, - зауважив на те Григорiй. - На нiй дурниць написано нiяк не менше... Лице епiскопа взялося плямами. - Ти тямиш, що говориш? Великi римляни... - Ми ж то не римляни. I не великi, - додав лукаво. Григорiя вже починала тiшити ця суперечка, цей несподiваний химерний диспут. ╙пiскоп довго перебирав папери. - Дай-но сюди Кониського, - звiв на Григорiя колючi сiрi очi. - Менi сказали... Що це таке?! - спитав сердито, розкривши книжку. - Напевне, мишi... - знiяковiв Григорiй. - Та як ти смiв?! - гримнув епiскоп. - Я не вкусив i разу. - Блюзнiрствуеш?Та без цi╨© книги нам, як без рук, без нiг! По чому ми тепер навчатимемо премудрощам вiршоскладання? Проклятi звiрi не пощадили й напису... - скрушавсь епiскоп, перегортаючи нещасну книжку. - Тепер хоч ©дь до Ки╨ва... Можливо, там напишуть... Або дадуть готову... - Я напишу, - сказав Григорiй тихо. - Дозвольте! - Ти? - перепитав епiскоп i посмiхнувся. -Ну що ж... - додав, спiдлоба дивлячись на зухвальця. - Як кажуть, дай боже нашому телятi... Пиши! За тиждень менi покажеш... А поки що тво©х студентiв отець Гервасiй поводить з миром по вертоградах ' бiблi©. ╙пiскоп рiшуче встав i вийшов. Де й дiлися його привiтнiсть, ввiчливiсть, iз якою вiн розмовляв учора i проводжав Григорiя аж до дверей. Владики свiту люблять, щоб ©м корилися беззастережно, мовчки. Увiрувавши в свою безмежну зверхнiсть 1 непогрiшнiсть, вони сiяють величчю й не визнають нiяких iстин, окрiм сво©х. Для них розумний - смирний, друг - раболiпний i недостойний, ворог - хто сумнiва╨ться, шука╨, дума╨. Нiби побитий, Григорiй вийшов iз палат епiскопа й побрiв осiннiм мiстом. Обминав опале жовте листя, що, наче скалки сонця, горiло де-не-де на неширокiй вулицi. Вдихав дражливi пахощi гарячих страв та перестиглих груш 1 фiлософствував. Перегортав сво╨ життя, як не дописану, але давно почату книгу. Нонсенс! Вiн не потрiбен свiтовi такий, як е, яким створила його природа, чи бог, чи просто батько з матiр'ю. Всi намагаються перелiпити його на свiй кшталт, припасувати, немов каптан чи не по мiрцi пошиту шапку. Хто нетвердий, податливий, неначе вiск, той благоденству╨. Сини й онуки борцiв за волю стають панами й торгують совiстю та посполитими не згiрш од шляхти або дворян московських. Гребуть, хапають, рвуть на шматки политу кров'ю многострадальну землю. Онуки лицарiв гендлюють волею, як тi повi©, що по шинках тиняються, сво©м нещасним тiлом! Зi степу з пiвночi влетiв у мiсто вiтер, пiдняв бадилля, куряву. Холодний вiтер! Такий за виграшки пооббива╨ листя, вiйне снiгами й позаганя╨ в нори бурлакiв, звiрiв... Насунув шапку i застебнув каптан. Не так од вiтру, що розгасався вулицями, як од прийдешнього, яке чигало на нього хижим, морозним оком Iосафа. Ще нинi вранцi таке ласкаве, таке веселе мiсто тепер здавалося йому чужим, похмурим. Пiдслiпуватi старi будинки, убогi ятки i занехаянi, облiзлi храми гнiтили душу. А ще старцi, калiки, бруднi, обiдранi - неначе душi з пекла... ©х iз кожним роком бiльша╨, оцих знедолених... А може, вони щасливi? Задовольняються лиш необхiдним, а непотрiбним нехтують. Хiба не в цьому щастя? Можна на©стись гускою i марити лебедем, а можна з'©сти черствий окра╨ць хлiба i бути ситим... Рвучкий, холодний вiтер. Пропахлий стернищами, озиминою, листям, грибами, хлiбом. Там, у степу, за мiстом, вiн ще дошкульнiший, пройма╨ наскрiзь. На зиму добре б мати кожух та чоботи. А це ж бо грошi, та й немалi! Звичайно, платня учительська... I враз вiдчув себе таким Самотнiм i всiм чужим, хоч сядь та й плач. Оглянувся, куди забрiв знiчев'я, й узяв праворуч, на двi тополi, що височiли ген за майданом. Микита славний хлопець, не погорду╨. Зрадi╨ навiть. Вiн, мабуть, теж стражда╨ без побратимства. Бог обдiлив нас дружбою. А може, не бог, а люди! Найлiпший спосiб зробити вiльного рабом, вiдступником - примусити його боятись друзiв. Самотнiй - це дикий звiр чи бог. Богiв негусто родить. А людцiв-звiрi" - без думки й гонору, слiпих безбатченкiв - розплодилося на Укра©нi, мов бур'яну на незасiянiй, забутiй людьми нивi. По прутику ламають вiник, що вимiтав непотрiб iз хати. Ми ж сто©мо й очима лупа╨мо, як барани на бойнi. Гордим господь противиться, смиренним же да╨ благодать... До бiса смиреннiсть йолопа i благодать Iуди! Микита чистив огира. Водив шкреблом по воронiй лискучiй шкiрi i примовляв: - Стiй, коню, конику... Ось ми тебе гарненько вичистимо, i будеш ти блищати, братику, немов нова копiйка... Кiнь козаковi, що брат рiдненький... Огир позиркував великим чорним оком i, нiби згоджуючися з думками сотника, тихенько iржав й перебирав ногами. - Добрячий коник! - сказав Григорiй, вже примостившись на перелазi. Микита рвучко обернувся, засяяв радiстю й, поклавши шкребло на спину огиревi, гукнув на все обiйстя: - Онисю, серденько, а йди стрiчати гостя! Обняв Григорiя, неначе вiк не бачив, поцiлував i, взявши за стан ручищем, повiв до хати. На ганку ©х зустрiла гарненька жвава молодичка, вклонилася i пiднесла Григорi╨вi на дерев'янiй тацi високий бiлий хлiб. - Ласкаво просимо... - проказала, вся зашарiвшись i опустивши очi долу. Вже у свiтлицi, коли Онися вибiгла за тим, що бог послав, Микита стягнув каптан iз Григорiя i, потираючи блаженно руки, прошепотiв: - Ну, бачив, бачив мою дружиноньку?! Я ледве вкоськав i вирвав iз Лохвицi! Там парубки круг не© вилися, як коло меду бджоли! - Вiн пiдкрутив рудого вуса, примружив очi. - Ми з переяславцями порозганяли всiх i пояли Онисю пiд самим носом у лохвичан! Уже два роки, а й досi сердяться... А ось i жiночка, а з нею мед-горiлочка! - гукнув, побачивши, що повернулась жiнка. - Став, став, Онисю, бо гiсть наш, певне, вже зголоднiв, як пес... - Микито, - звела благальне очi, - ти б посоромився чужих людей... - Хто, вiн чужий?! - обняв дружину сотник. - Та ми два лiта ходили разом на епiтицi©! Як заведемо "Мир Христов да водворяеться в домах ваших...", так добросердi тiтоньки пооддають останнi грошi, ще й почастують медом чи оковитою. Було, було... - зiтхнув i спохмурнiв. Ожив небавом знову, поцiлував дружину в рожеве вушко й схопив гранчасту пляшку. - Сiдай, Григорiю, та перекинемо по чарцi-другiй, щоб наша доля нас не цуралась! Григорiй сiв, не здаючись на просьби. Йому одразу тут стало добре, весело. Усю гiркоту немов зняло рукою. Господиня принесла борщ, паркий, духмяний, неначе луг у червнi. - Ну, будьмо! - Будьмо! - Ух, добре зiлля! До дна, до дна, Онисю! Та замахала бiлими, як лебединi крила, гнучкими ручками, всмiхнулася крiзь сльози-iскорки i почала припрошувати: - Берiть закушуйте. Ось холодець, ось сало. Сковорода закушував. Горiлка пiшла по тiлу хвилею, вiдбилася у головi, в ногах i розлилася млостю. Звичайно, таким сальцем та борщиком у монастирськiй трапезi не почастують... Микита налив по другiй, накраяв бiльше хлiба i, зачекавши, поки Григорiй до©сть шматок, пiднiс угору чарку: - По другiй, братчики, щоб не скучала перша! - Прощай, розум, завтра зустрiнемося! - додав Григорiй. - Воiстину! - гукнув Микита, перехилив горiлку и поцiлував дружину. - Ти, кажуть, збурив пекло? - спитав Григорiя. - Iвась заходив i розповiдав, що й досi гуде Колегiум... - А що, й студенти не задоволенi? - насторожився Сковорода. - Вони захопленi! От дидаскали - зляться, бо ©х приперли до стiни i вимагають, щоб усi науки велися рiдною мовою! Ох i встругнув ти штуку! - зареготав Микита. - Вже пробирав епiскоп. - Та плюнь на нього! - Микито... - промовила Онися з докором. - Це ж Ба- тюшка... - Не буду, серденько, ей же богу, - заспоко©в дружину сотник. Онися знову взялась припрошувати Сковороду: - Ви ©жте, ©жте, бо прохолоне борщ. У цiй господi такий хазя©н, що забалака╨ кого завгодно. Торiк привiв якогось старця, посадовив обiдати та як почав розпитувати, де був, що бачив, так той зомлiв, бiдаха. Або весною... - Онисю, серденько... - перебив ©© лукаво сотник. - Холоне ж борщ... Григорiй ©в гарячу страву й п'янiв од не© бiльше, як од горiлки. Було при╨мно слухати цю щебетливу пару, дивитися на ©хн╨ щастя i навiть трошечки по-людськи заздрити. В них уже ╨ своя затишна гавань, свiй камiнь, твердь. Його ж ганяють вiтри життя, мов корабель, що прагне далечей i берегiв, яких ще не досяг нiхто. По третiй чарцi, вже за печенею, Григорiй став жалiтися на свiт, на долю та на епiскопа, який уперся, мов вiз у пень. - Не сокрушайся, Грицьку! - пiдсунувся до нього сотник. - Язик попiвський - що день петрiвський... Не буду, серденько, ©й-бо, не буду, - пробачився перед дружиною. I до Григорiя: - Перетреться, перемелеться... А нi - приходь до мене. З Микитою не пропадеш! - ударив себе у груди. - Я чув, Томара шука╨ вчителя для свого хлопця. Ну, та й у нас росте Богданко... - обняв дружину сотник. - Скiльки ж йому? - На тому тижнi рiк! - гукнув Микита. - Десь козаку╨ в баби. - О! Вже студент. - Хоч в Академiю! Слухай, не розучився грати? -_ Та нiби нi. - Тодi ушкваримо яко©сь нашо©! - "Мир Христов да водворя╨ться..."? - Нехай ©й грець! - махнув рукою сотник, зняв скрипку з килима й подав Григорi╨вi. Собi взяв кобзу. Пробiг по струнах пальцями, насупив брови i заспiвав: Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане, Да чому ж в чорнiм ходиш, да в чорнiм оксамитi?.. Сковорода повiв смичком - i затужила, заголосила скрипка, немов козацька мати на полi бою... - Не можу, Грицьку! - рвонув сорочку сотник. - Душа стiка╨ кров'ю... Схилив на груди голову, помовчав трохи i враз, трiпнувши чубом, заграв весело©: Очерет трiщить, I вода плющить, Що кум до куми Судака тащить!.. При мiсяцi вертався Сковорода у Вознесенський монастир. На вулицях було безлюдно, тихо. Правда, за валами, на Трубежi, спiвали хлопцi. Подекуди свiтилося в прикритих вiттям вiкнах. Процокотiв i розтанув у вечоровiм мороцi якийсь квапливий вершник. Озвалася бiля ворiт сторожа. Десь скрикнула й зареготала дiвчина. Господи, який величний спокiй! Залите мiсяцем, вiдпочива╨ мiсто. Поклавши дiток спати, завершують сво© труди жiнки. Чоловiки читають книги, п'ють мед-горiлку або бесiдують, понабивавши люльки i припаливши вiд каганця. Шукають хлопцi пари, дiвчата, що розцвiли за лiто, неначе пишнi рожi, чекають суджених. Ченцi вже сплять, чи моляться, чи подалися - котрi молодшi - шукати дурнички. Сплять бурсаки, розбурханi його словами, його непослухом... Господи, вiн полюбив це мiсто i цих людей! Йому так хочеться тут залишитися хоч до тепла, до лiта, розкрити свою бентежну душу до правди жадiбнiй, ще непорочнiй юностi, збагнути ©хнi помисли i ©хнi мрi©! Що ж, залишайся. Тебе не гонять. Зречися тiльки сво╨© правди, вiри й себе самого. Не розумуй, не мисли. Виконуй волю iнших i ©ж свiй хлiб... Було до болю тяжко. Думки металися, як наполоханi грозою конi. Зайшов у келiю. Добув вогню i запалив недогарок. Роздягся, сiв до столу. Упершись поглядом у напiвтемний покуть, закам'янiв. Стомився думати, зважувати, шукати спосiб зробити так, аби були i кози ситi, i сiно цiле. Невдовзi встав, дiстав iз торби свiй каламар, перо й папiр. Пiдсунув свiчку ближче, вмочив перо й, зiтхнувши важко, старанно вивiв на першiм аркушi: "Praecepta de arte poetica". Як у Кониського. Перечитав, скривився. Вiн по важав професора, але не мiг лишитись тiнню його душi, його думок, уподобань та поглядiв. Вода стояча тхне. Лише нiкчемнi учнi усе життя плетуться слiдом за вчителями й не намагаються ©х обiгнати... Вiн теж нiкчема, вiслюк, що промiняв свiй розум на тепле стiйло та оберемок сiна! Жбурнув перо й схопив у руки голову. ...Рiвно за тиждень поклав на стiл перед епiскопом свою "Поетику". На рiднiй мовi. Не схожу нi на чию. Iосаф указав на крiсло й почав гортати книгу, читаючи лише окремi сторiнки. Все дужче й дужче докупи зводив брови й стискав тонкi безкровнi губи. Нарештi випростався, заплющив очi й зацiпенiв. - Ти що ж, не хочеш у нас трудитися? - спитав невдовзi, не ворухнувшись. - Коли б не хтiв, то не прийшов би, - спокiйно мовив Сковорода. - Чому ж ти пишеш такi дурницi? - Це не дурницi. - А що? - Думки про вiршi та настанови, як ©х писати. Я виклав просто, аби було все зрозумiле кожному. - Просто - це ще не мудро, - посмiхнувся Iосаф. - Я покладаюся на суд знавцiв, що все, написане в мо©й поетицi, суть вiрне, точне i побудоване не на пустих химерах, а па природi цього мистецтва, - пiдвiвся з крiсла Сковорода. - Високомудрствуеш! - вколов епiскоп поглядом. - Забув, що гордим господь противиться... На суд знавцiв... - пробурмотiв. - От я й суджу, - примружив очi. - Усе змiнити треба й учити так, як то велить нам звичай. - Alia res sceptrum, alia plectrum! 1 - засмiявся Сковорода. Вiдкинувши на спинку крiсла голову, епiскоп заплющив очi i так просидiв хвилину-другу. А потiм звiвся, жбурнув Григорi╨вi його рукопис i кинув гнiвно: - Не живучи в мо╨му домi, твори гординю! Не попрощавшись, вийшов. Сковорода поклав за пазуху свою злощасну книгу, обвiп свiтлицю туманним, журним поглядом i тихо рушив до дверей. Ну от i все! Кiнець тривогам, сумнiвам та сподiванням. Сiльце закрилося, хоч не спiймало пташки. I знову ти на вольнiй волi, Грицьку! Козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава - постiль, а книга - жiнка... Жаль бурсакiв, але не жаль неволi. Без права мислити, шукати iстину i говорити правду не варто жити на свiтi! Минув Колегiум, де саме йшло навчапня й отець Гервасiй його студентам замiсть поетики тлумачив бiблiю, i повернув праворуч, до кам'яницi, де залишив свою сопiлку й торбу. Бiля дверей, якi були вже замкненi, стояв той самий страшний чернець i ждав на нього. Тицьнув байдуже торбу й не рушив iз мiсця, немов боявся, що екс-учитель почне ламати дверi i займе силою свою убогу келiю. Сковорода закинув торбу за плече i, знявши шапку, вклонився сторожевi: - Будьте здоровi, дядьку! Чернець i не повiв бровою. Стояв, мов iдол, без почуттiв, без мови. Нiмий слуга господнiй. Чи то живий, чи то вже мертвий... Григорiй одвернувся й пiшов до брами, усе ще чуючи на спинi в себе його тупий, важучий погляд. За ворiтьми, на вулицi, востанн╨ глянув на кам'яний Колегiум, вмостив зручнiше торбу й подався в осiнь, що вже гуляла по мiсту, у невiдоме, iм'я якому - будучина. СIТЬ ТРЕТЯ Кiнець - початок. Зерно згнива╨, коли виходить iз нього нова, здорова зелень. Смерть i народження, буття i вiчнiсть... В життi людини такий же плин, така ж безмежна змiна одного iншим: веселостi - смутком, здоров'я - хворiстю, надi© - вiдча╨м. I навпаки. Ось так, як версти; там, де одна кiнча╨ться, бере початок друга... У Переяславi, коли епiскоп вигнав його з Колегiуму, Сковорода пiшов до сотника i пережив у нього зиму, як у раю. Правда, нi кожушка, нi чоботiв не прикупив. Ну, то пусте! Каптан ще цiлий, а черевики... Не до зими, до лiта йдеться. Та й грошенята будуть! Не схоче ж пан Томара, аби учитель його синка ходив, як бусол, голонiж. Дасть наперед платню... А як не дасть, то не пiдемо кланятись. Чи ж не ходив вiн босий! Бувало, тiльки розтане снiг, скидали чоботи i одягали знову аж на мороз... Уже весна! Нехай i рання та ненадiйна, проте весна. Слiпуче ся╨ сонце, по крутоярах та улоговинах хова╨ться останнiй снiг; мов козаки на чорнiй радi, вирують рiки; поприлiтало птаство... А молодець Микита! Таки вламав Томару. Тому колов у нiс непослух учителя i пря з епiскопом. Вiн, бачте, ситий донесхочу вандрiвним людом та гайдамаками... Сковорода всмiха╨ться. На серцi легко, весело. Ще пiд Гельмязевим у його Душi народився початок пiснi - i не вгава╨ й досi. Сюрчить, мов жайворонок. То затиха╨, то знов щебече, тьохка╨. Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла!.. Самому смiшно: так нiби хтось сидить у нього в грудях i не нараду╨ться ясному сонцю, жайворонкам, розливам рiк й озиминi, що забуяла зеленим вруном по степових роздоллях! Дорога - чорне тiсто, замiшане на талих водах, сонцi, прихоплене весняним теплим вiтром. Ряту╨ стежка, що в'╨ться биндою по сухому узбiччю. Подекуди на сiрих пагорбах виднiються поодинокi плугатарi. Над чорним клином кружляють гайворони. А над дорогою i над пониклим стернищем трiпонуться, голiвками супроти вiтру, невтомнi жайворонки, виводять нитку пiснi, безмежно довгу, нiжну. Про що, кому виспiвують цi кобзарi небеснi? Про сине небо, землю чи про весняну радiсть, що клекотить у ©хнiх маленьких грудях, немов вода у вирi? Хто ©х збагне, хто вiдгукнеться на ©хнi щирi думи? А може, вони щасливi спiвом, польотом, вiтром, хмарами й не потребують нi слiв захоплення, нi розумiння, нi слухачiв! Звисли в променях i дзвонять, дзвонять осанну сонцю, небу, зеленим врунам, плугатарям, могилам i... подорожньому. Вони не чують, що вiн також спiва╨, що в нього теж у грудях квiтневий вир, буяння, але напевне знають, що навеснi у полi не розiв'╨ться пiснею хiба що мертвий! У неглибокiй балцi понад дорогою гуде од вiтру ще сиротливий прозорий лiс. Гуде, як море чи як Днiпро, коли борвiй здiйма╨ хвилi горами. Спинився, вслухався. Було щось тоскне, грiзне у тому шумi-гулi, в розвихренiм безлистiм вiттi, Здэиалося, дерева, стогнучи, здiймають руки горi i молять небо послати ©м благословенний спокiй, зелену брость, i листя, i стоголосий пташиний гомiн, i комашок, i звiра - все, чим багате лiто. Виходив iз балки важко. Переставляв налитi втомою, набряклi ноги i марив хутором, спочинком, квартою води чи пива. В степу на пагорбi з'явився вершник. Постояв трохи, мов роздивляючись, куди б полинути, змахнув нагайкою i, розпластавши коня на вiтрi, помчав униз. Наблизившись, зняв сиву шапку i привiтався. - Козаче, до Коврая далеко? - спитав Григорiй. Молодик спинив коня, всмiхнувся: - Нi, недалечко. Верства чи двi - це як хто ходить! Збив набакир шапчину i взяв коня в остроги. Щось крикнув, свиснув i полетiв як вихор. Сковорода пiшов шпаркiше. Коли вiдома вiдстань, йти нiби легше i не такими довгими здаються версти. Невдовзi 3 пагорба побачив церкву, великий панський дiм IЗ чотирма колонами i по обидва боки в'юнко© рiчечки - хати, стодоли. За рiчкою, на взгiр'©, - лiс; i вiтряки над ним, у небi, неподалiк могил. Махають крилами, мов полетiти хочуть, та все не можуть... Григорiй примружив очi - й настало лiто. Село втопа╨ у вишняках, у вербах. По колiна в зелених травах стоять крислатi старi дуби. В покритих цвiтом липах гудуть могутнiм хором бджоли. Ку╨ зозуля. I солов'©... Зiтхнувши, прогнав те марево. Поправив шапку, позастiбав ретельно гудзики й почав спускатися до Коврая. Томарин двiр був огороджений, немов фортеця. За частоколом гарчали пси. Коли ж Григорiй зайшов у двiр, вони зняли шалений гавкiт, рвонулися до незнайомця. З будинку вибiгла струнка бiлява дiвчина, схопила прут i замахнулась ним на собак: - Кудлаю! Марсе! Замовкнiть зараз же! Сердито тупнула малою нiжкою, озутою в доладнi жовтi черевички, i пси затихли. Пiдiбгавши хвости i винувато зиркаючи, вони бочком позадкували геть од ворiт i полягали, поклавши голови на величезнi лапи. Ну справжнi сфiнкси! - Чорнява, пан Стефан дома? - спитав Григорiй. Бiлявка хмикнула 1, хлюпнувши блакитним поглядом, заговорила. немов сипнула сухим горохом: - Я бiлява. Пан удома. Що сказати? Хто ви? Звiдки? - Мар'яно, хто там собак драту╨? - почувся грудний протяжний голос, i на порозi стала ще молода, та вже огрядна жiнка. - Питають пана! - озвалась дiвчина i вiдiйшла, прикривши очi густим серпанком вiй. - Бiжи ладнай обiдати, - звелiла жiнка й взялася в боки, немов збиралася iти до танцю. Пропускаючи Мар'яну в дверi, вона ступила два владнi кроки i зупинилася меяiи колон. - Навiщо вам знадобився пан? - спитала з притиском, чи то кепкуючи, чи то дивуючись. - Я з Переяслава. Мене покликав Стефан Васильович учити сина... - промовив тихо Сковорода. Вiн розгубився, знiтився. - Ти - вчитель? - перепитала i засмiялася. - Чому ж ти вчитимеш? Як старцювати? Чи як ходити взутим, а залишати слiди вiд пальцiв? Сковорода окинув поглядом розкiшно вбрану жiнку i вiдповiв: - Не все, що ся╨, золото... Або, як кажуть у нас у Чорнухах, вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли пiд нею голови нема... Панi зацiпило. Не обiзвавшись бiльше, вона крутнулася й пiшла рiшуче в сво© поко©. Коли б потому з будинку вибiг гайдук iз трiйчаткою, Григорiй не здивувався б. Проте небавом на ганок вийшов сам Томара. Вiн був стрункий, високий, з красивим грецьким носом i голубими, як льон, очима. Змiрявши недбалим, зверхнiм поглядом бурлаку в драних черевиках i каптанi, який давно просив замiни, спитав суворо: - Ти хто? - Сковорода. Григорiй Савич. - Ну i часи настали! - скривився пан. - Не втямиш, де дидаска.т, де старець... - Зате старшин далеко видно, - вколов Григорiй також. - Високо пнуться. Щоб не вламалась, бува, драбина... - А ти дотепний, - всмiхнувся Стефан. - Якi ж ти мови зна╨ш? - Латинську, еллiнську, старо╨врейську, нiмецьку, польську... - Sehr gut, sehr gut, - пiднiс Томара руку й закознрився. - Meine Mutter ist eine kurlandische Adiege aus derri. Familie von Brinken. - О, то ви вже справжнiй пан! - не мiг спинитися Сковорода. - Не який-небудь, а голубо© кровi, породистий. Томара звiв чорнi, аж синюватi, брови i вп'явся поглядом у вид зухвальця. Тим часом на ганок вийшов згорблений, давно не голений козак. Мнучи облiзлу шапку, спитав несмiливо: - То як же, пане Стефане? У мене ж дiти, жiнка... Як не зарадите, то доведеться iти з торбами... - Приходь з недiлi, Брусе, - сердито кинув напiвшляхтич курляндський i, не сказавши Сковородi нi слова, зник у будинку. - Ох горе, горе! - зiтхнув козак-бiдаха, натяг шапчину i почвалав iз двору. - А чи не можу я допомогти вам, дядьку? - спитав Григорiй. Лише махнув рукою. Григорiй провiв очима його пониклу постать i сiв на лаву, не вiдаючи, чи зачекати, чи йти, спiймавши, як кажуть, облизня. На серцi було до болю тоскно: нiхто ще досi не гордував так ним. Перевелось козацтво! Хiба це лицарi, борцi за волю, за долю скривджених... - Пане учителю! - покликала його Мар'яна, що, наче ласочка, нечутно вибiгла з панських хоромiв. - Ходiть обiдати! З малим Томарою Сковорода зустрiвся десь аж за мiсяць, коли дерева вкрились бростю i позлiталось птаство. - Здоров, Василю, - подав Григорiй руку, неначе друговi. - Це твiй учитель, синку, - втрутилася мерщiй паньматка. - Григорiй Савич. Панич зиркнув спiдлоба i враз притих, згорнувся, мовби ©жак, клубочком. - Чи ти не хворий, Васю? - захвилювалась мати, стурбована такою наглою перемiною. Малий знизав плечима, а потiм журно-журно оглянув двiр, садок, i рiчку, i лiс, i гору. Вiн ледь не всеньку зиму прожив у баби i, мабуть, скучив за Ковраем, де народився й вирiс. Панич уже був чималий, десь рокiв дев'яти-десяти. В очах свiтився розум, а на високiм лобi збиралися зморшки, мов у дорослого. Вiн трохи вчився й зберiг, напевне, Згадку про це навчання, як про турецьку каторгу. - Василю, чи ти не змiг би сходити зi мною в лiс за рiчку? - спитав Григорiй. - Вiн же голодний, стомлений! - пригорнула панi до себе сина. - Хай пообiдав, поспить, а вже тодi. - Я не голодний, мамо, - ожив малий Томара. - I спав на возi... Сковорода рiшуче вiдтрутив паньматку й узяв за руку хлопця. Бiля ворiт панич звiльнився, звернув лiворуч, поза льодовнею, побiг у сад. Григорiй вийшов iз двору i понад валом попрямував до греблi. Був певен - хлопець наздожене. В такому вiцi уже не терплять примусу, до всього хочуть дiйти сво╨ю головою, без понукань та няньок. I це не примха - людська природа, закон збереження себе самого як особистостi, як неповторного, знайти_ волю, зробити з людини нiме знаряддя, не здатне думати, - найбiльший злочин! Ще здалеку побачив хлопця. Вiн уже дiстався греблi, сховався в затiнок жовто-зелених верб i ждав учителя. - А ти моторний хлопець, - похвалив його Григорiй. Васько й не глянув. Вiн то зривався бiгти, то зупинявся i йшов статечно, немов дорослий. На узлiссi, по той бiк рiчки, де повгрузали ногами в землю й пiдперли небо головами богатирi дуби, на мить застиг у захватi, а потiм метнувся вгору, в залитi сонцем хащi, i щез, розтанув у тiй зеленiй повенi. Григорiй сiв пiд величезним нелинем, дiстав сопiлку й заграв про весну, про першу травку, що на осоннях пробила мертве смiття i потяглася в небо тонкими вiстрями, про золотавi верби i про блакитну воду, що так нагадувала йому веселi очi Мар'яни. А над ставком, над лiсом, над ще холодним, байдужим дубом пливли поважнi, слiпучобiлi хмари i пролiтав поривчастий, але ласкавий вiтер... Вiдчувши чийсь уважний погляд, Сковорода оглянувся й помiтив хлопця, що прича©вся неподалiк за липою. - А йди сюди, Василю! - гукнув до нього й заграв до танцю. Вiн мiг з природи грати, неначе з нотних аркушiв, лише вiч-на-вiч iз нею. Васько наблизився i став пiд дубом, бiля якого сидiв учитель. Григорiй чув, як шарудить хлопчина листям i часто диха╨. Не озираючись, грав козачка, а потiм горлицю. I враз почав тако© журно©, що сам розчулився i замалим не обронив сльози. Коли закiнчив грати, запала в лiсi тиша. Не ворушився хлопець. Навiть пташки не подавали голосу, немов соромилися спiвать свор© пiсля тако© музики. - Як ви навчилися? - спитав панич несмiливо. - Як був малим, у дiда. Васько притих, замислився. Вiдтак зiтхнув: - А в нас нема╨ дiда... Ходив у Крим походом i там загинув... Григорi╨вi стало шкода хлопця. Вiн простягнув йому сопiлку i запропонував: - Якщо бажа╨ш учитись, допоможу. За рiк незгiрше гратимеш. - Ой, правда? - спахнув малий. - Ви не жарту╨те? - Docendo discitur! - Що ви сказали? - Навчаючи, самi вчимося. Це латиною... А зна╨ш, як буде "лiс"? Не зна╨ш? Silva. Magna silva - великий лiсЛатина - це ключ до мудростi. Нею написанi чудовi твори великих римлян, усi медичнi книги i фiлософськi... Розказуючи, Григорiй звiвся й пiшов поволi лiсом. Васько уважно слухав, не випускаючи iз рук сопiлку. Iнодi випереджав Григорiя i зазирав у вiчi, немов не вiрив, що е на свiтi такi розумнi, такi ласкавi люди, яким йому тепер здавався вчитель. Коли вже вийшли з лiсу й ледь не осилили Кравцеву гору, почули знизу дзвiнкий жiночий голос, що кликав ©х додому. - Мар'яна нас шука╨... - промовив iз жалем хлопець. - Ну що ж, ходiмо, - сказав Григорiй. - Вже, певно, час обiдати... - Й приклавши до рота долонi човником, щосили крикнув: - О-го-го-го! Мар'яну стрiли в густiй лiщинi. Вона була одягнена, немов у свято. Сорочка на нiй горiла червоно-чориим маком, на головi - блакитна стрiчка та голуба фiалка, а на ногах - маленькi ловкi чобiтки. Ну справжня пiсня! Васько пiдбiг до не©, обняв, пригорнувся i став хвалитися, що буде вчитись грати на сопiлцi i розмовляти латиною. Мар'яна гладила його жорсткого чуба й, ледь усмiхаючись, дивилася на пана вчителя, що раптом стишився i йшов, схиливши голову, немов згубив карбованця. - Григоре Савйчу, чого це ви так зажурилися? - спитала не без лукавства в голосi. - Я не журюся, серденько, - усмiхнувся Сковорода. - Чого б я мав журитися? - То, може, ви на мене гнiва╨тесь? - Вгадала. - За вiщо? - аж зупинилась дiвчина. - За те, що ти... така, як сонечко... - От тобi й на! - задзенькотiла щасливим смiхом. - Хiба ж я винна... Поволi стихла, опустила блакитнi очi. Васько тим часом побiг провiдати якесь кубельце, й вони спускалися до греблi вдвох. - Ось як побачить панi, що з парубками по лiсi ходиш, то на горiхи матимеш, - пожартував Григорiй, аби порушити тяжке мовчання. - Ой-ой, як страшно! - стрепенулася Мар'яна пташкою i засмiялась знову. - Вона ж мене сама послала, ще й пов'язала стрiчку. - У тебе добра панi i пан нiвроку... - сказав Григорiй, розчулений такою нiжнiстю вза╨мин панi та поко©вки. Дiвча мовчало довго, а потiм, скривившись гiрко, немов дитина, нараз спитало: - Хiба бувають добрi пани? Григорiй почервонiв од сорому... - Григоре Савйчу! Григоре Савйчу! - наздоганяючи, кричав малий Томара. - А там уже одне рябе я╨чко! Хоч не велике село Коврай, та якось вийшло, що той козак-бiдаха, з яким зустрiвся Сковорода в дворi Томари не потрапляв йому на очi аж до зелених свят. Григорiй уже и забув про нього. I раптом здибав Бруса в очеретах на Старосельщинi. Козак стояв, обпершись спиною на дуплувату стару вербу, махав руками i розмовляв iз самим собою. - Добридень, дядьку! Прийшли по клечання? - А-а-а, пан учитель... - звiв важко очi. - Яке там клечання... Iуляю з радостi! - I заспiвав: Гей, хто п'╨, тому наливайте, А хто не п'╨, тому не давайте! Вiн пiдсмикнув штани, що не держалися на животi, пiдтягненому до спини, i, витерши бруднi патьоки на щоках незграбним чорним кулаком, почав хвалити пана: - От пан так пан! Таки зарадив мо©й бiдi... Не залишив у горi ближнього! - Зареготавши, повiв сво╨© далi: - Бач, недарма мiй дiд Овсiй прикрив грудьми його старого дiда вiд шаблi пана гетьмана... Лежав би пан полковник десь пiд Бендерами... В чужiй землi, всiма забутий зайда... - Вiн тихо схлипнув. - А так вернувся зi славою, привiв полон, гармати... Ще й був допущений поцiлувати ручку його величностi! Ой дiвчина-горлиця До казака горнеться... Пiшов у танок веселий правнук Овсiя Бруса. Пiд чобiтьми трiщав сухий торiшнiй очерет, розлiталося масне багно а вiн завзято, люто садив ногами в груди нiмiй землi, немов хотiв дiстати серця i розказати, вилити йому свою тривогу, свою печаль, сво╨ бездонне горе. Григорiй бачив, що не на радощах упився Брус. I справдi, небавом той притих, осунувся у буйний кущ калини й заплакав гiрко. - За мною будеш, каже, як за стiною... О господи, за тридцять два карбованцi! Кiнь - п'ятдесят... Сковорода сiв поруч i заговорив, хвилюючись: - Що з вами, дядьку? Яке спiткало горе?.. Що б не було, а козаковi не личить плакати. - А крiпаковi? - спитав похмуро Брус. - Ну... - Та я ж крiпак, крiпак вiднинi! - забарабанив себе груди дядько. - I жiнка, й дiти, i внуки, й правнуки! Сковорода схопив за плечi Бруса, труснув нестямно i крикнув йому у саме вухо: - Що ви верзете?! Перепилися чи з глузду з'©хали! - Ой, коб-то, коб-то, пане учителю, - обхопив руками голову. - Так при сво╨му ж розумi... Забрз'яи б землю, хату... А так хоч дiти не порозлазяться попiд чужими вiкнами... - Ви продалися за борг Томарi?! Не обiзвався. Сидiв, хитаючись. - Ну що я мав робити? - промовив згодом. - Колись позичив на реманент, на хату... А панська ласка - що вовча дружба. От вiн i гамкнув! - Що ж козаки - товаришi, сусiди? - гарячкував Григорiй. Вiд обурення у нього все клекотiло в грудях. - Мов барани, спокiйно дивляться, як б'ють обухом ближнього? - Було козацтво, та загуло, - махнув рукою Брус. - Однi в ярмi, на других ще одягають ярма, а третi зi шкури пнуться, аби на мажу вилiзти, вхопити налигача i поганяти братчикiв. Гей! Цоб! Цабе! Вiн важко звiвся на рiвнi ноги, дiстав iз кишенi пляшку, одкоркував i, глянувши на вже багрове, передвечiрн╨ сонце, припав до шинки. Допивши, хекнув, рукою витер губи й пожбурив пляшку в рiчку. - От пан гак пан, - зареготав. - Бiдi зарадив, ще й дав на кварту грошей! Вiн захитався, недобре глянув на Григорiя й рвонув на грудях стару брудну сорочку: - Пiду порадую дружину, дiток... Господь послав нам щастя! Ха-ха-ха-ха! Регочучи, пiшов бiдаха лугом на величезне, немов криваве, сонце, яке вiн, вiльним, бачив останнiй раз. Григорiй звiв до неба руки: - Боже, куди ти дивишся?! За що послав на цю страждальну землю, на цей народ нещасний таку покуту тяжку? Чи в тебе в грудях камiнь, чи ти в сльозах купа╨шся, що сльози ллються рiками! Якщо ти мудрий i всемогутнiй, господи, не дай згубити волю цим фарисеям, що медоточать словом i розпинають дiлом! Раби не красять землю, i тiльки той, кому байдужа ©© прийдешня доля, сто©ть на сторожi рабства. Не будь Пiлатом, що умивав руки в тяжку годину, коли козацьке плем'я несе свiй хрест на висоту Голгофи!.. Мовчало небо. Сiяли весело великi чистi зорi, що, мов дiвчата, повибiгали на голубу долину неба. На золотих туманах сплив гостроносий човен молодика, i солов'© затьохкали, защебетали. Десь на Коврай-Левадi перегукувалися пiснями-жартамi© дiвчата й хлопцi. Там козаки, там воля... Заходила ласкава тепла червнева нiч... I не вдарив грiм, i не розкололось небо, i не розверзлася земная твердь! На другий день, опiсля служби божо©, Григорiй зiбрав на папертi мало не всiх чоловiкiв-коврайцiв i розповiв про Бруса. Стояли мовчки, поопускавши голови, немов дiвки на сватаннi. - Ви що, панове, понабирали у рот води? - гарячкував, обурений таким баiiдужжям. -Пропада╨ ваш брат, товариш! - За паном Стефаном не пропаде, - озвався нарештi староста, хоч iз козакiв, але з таких, що дивляться у рот Томарi, як вiрнi пси. -Ба навiть краще житиме! - I-i! - присвиснув той молодик, з яким Григорiй зустрiвся в балцi, коли йшов на службу до Коврая. - Панська ласка на бистрому конi ©здить! - А ти не лiзь, Iванцю, поперед батька в пекло, - спинив його козак статечний з Коврай-Левади. - Нехай перш вуса виростуть. - Не в вусах розум, а в головi, - одрiзав хлопець. - То воля бо;ка, що Брус став пiдданим, - погладивши розкiшну бороду, промовив пiп. - I не пристало смертним втручатися в господнi помисли. - А як же бути, батюшко, з "не пожелай"? - спитав Григорiй. Пiп розгубився спершу, а потiм змiряв поглядом Сковороду i вiдповiв: - Бiблiя, пане учителю, е камiнь мудростi, вгризти який дано не кожному... - Вiднинi, отче, оце послухавши ваших повчань, я буду сам тако© ж думки, - не залишився в боргу Григорiй. Пiдiбгавши рясу, як вовк хвоста, пiп припустив чимдуж до пана. - Розходьмось, братцi, поки не бачив Стефан! - заметушився староста. - Еге ж, еге ж... - пiдтримали його заможнi. - Он пiп i так докаже! - А як же з Брусом?! - заступив дорогу Сковорода. - Побiйтесь бога, люди! - Ну що ми можемо... - Вже i самi ледь зводимо кiнцi з кiнцями. - В боргах, як хвiст собачий у реп'яхах! - Усi там будемо... - Живуть ase люди у крiпаках, i Бруса не вхопить бiс! Сковорода вiдчув, як похололо у нього в грудях; обличчя, церква, хмари вмить розпливлися, перемiшалися. - I ви - нащадки лицарiв, що боронили волю й сво╨ братерство в жорстоких сiчах?! - спитав гнiвно. - Вас топлять, нищать, мов цуценят, а ви не смi╨те не те що вирватися, а навiть писнути! Знiмайте_ шаблi - ви не достойнi носити зброю дiдiв i прадiдiв! На ваших душах ярма! - Ну, ти не дуже, бо полiчимо ребра! - Розкудкудакався... - Вiн правду каже! - Дурницi! - Наклеп! - Подума╨ш, цабе велике - пан! - Захочемо, так дулю з маком матиме замiсто Бруса! Загомонiли, засперечалися, немов на чорнiй радi. Як почало доходити до кулакiв, Григорiй вийняв грошi, пiдняв угору й крикнув: - Даю карбованця! Запала тиша. Чоловiки сопли, вiдхекувались, переглядалися. Проте не квапилися видобувати гамани. - I я! - пiдбiг Iванко. - Хто походив у шкурi пiдданця - не побажа╨ й вороговi... Лiд рушив. Покректуючи, один за одним дядьки давали грошi, ба позичали навiть i кидали у порудiлий бриль, З яким стояв Григорiй. - Томара сказиться. - Хапатиме себе за литки! - Нас за чуби... - Короткi руки! - Послати по Бруса треба. Когось iз хлопцiв. - Ой правда, правда. Нехай йому розвидниться! - Пiдемо всi до Стефана. Проти громади вiн не посмi╨... - Всi, всi! - Аякже. На миру, як кажуть, i смерть... - Об вас ще й довбня вломиться! - Пане вчителю, може, досить буде? - Дайте-но я! - пiдбiг Iванко, узяв бриля i, по-козацьки сiвши на споришi, почав лiчити таляри, шаги, гривни та золотi. Громада мовчки слухала його лiчбу. Брунатнi лиця були напруженi, мов перед боем, у декого повиступав росою на лобi пiт. Iз кожним карбованцем, що додавався до вже полiчених, дядьки зiтхали легше i веселiшали. Сковорода простив ©м i страх за власну долю, й тупу байдужiсть до чужого горя, i неземну, якусь пустельницьку, сумну терпимiсть до поневолення. Вiн милувався ними, радiв з ©хньо© ╨дностi, що спалахнула, неначе порох, у темнiй ночi гiркого розладу. Господи, такий народ - ласкавий, мудрий i геро©чний, - коли б тримався купи, переборов би всi напастi i возвеличився, як стародавнi еллiни!.. - Тридцять чотири! - проголосив коврайський Архiмед. - Оце так штука - i борг заплатимо, й на всiх горiлки купимо! - промовив староста. - Давайте лишок, я побiжу до шинку. Доки отямилися, уже минав четверту хату. От тобi й на! Один злякався й чкурнув, закинувши на плечi ноги. Казан громадський трiснув... - До пана Стефана! - гукнув Iванко, пiднявши бриль iз грiшми. - За волю Бруса! Посунули один за одним у нешироку браму. Рiшучi, стихлi, сповненi чуття братерства, гiдностi й самоповаги. Томара вийнiбв похмурий, грiзний. Поклав на шаблю руку, оглянув натовп i запитав: - З чiм бог послав? - Скривився посмiшкою: - Такi поважнi гостi... - Принесли борг за Бруса, - сказав Iванко i простягнув Томарi грошi. Той склав на грудях руки. - Вiн розплатився вчора. - Чим розплатився? Волею! -А те нехай вас не обходить. - Ви скоро всiх затягнете в сво© тенета! - Багатi╨те на наших злиднях! - У шляхту лiзете по наших спинах, виродки! Томара рвонув iз пiхов шаблю. Все ж не пiддався такiй спокусi. Дiстав папiр з кишенi i показав громадi. - Ось тут написано рукою Бруса, що вiн вiднинi пiдданець, мо╨ майно... - Iуда! За тридцять срiбникiв завдав у рабство брата! - Повiсити! - Спалити з кодлом! Юрба кипiла. Подекуди вже заблищали шаблi. Запахло кров'ю. I тут Григорiй ступив рiшуче до пана Стефана, мало не силою забрав папiр, проглянув, чи це розписка Бруса, й пiшов неквапно до ворiт. Лишивши бриля з грошима в ногах Томари, громада, все ще гудучи, рушила услiд за ним. - До Бруса! - В шинок! - А е ще порох у порохiвницях! Радiли, немовби дiти. Вiдчули силу, перед якою й срiбляник-дука ©хнiй - нiщо, облуда моцi, в шовки та сукна вбраний курляндський вилупок. Русальний тиждень був iеплиii, лагiдний. Щоранку ясно вставало сонце, а по обiдi над Ковраем збиралися важкi водою хмари i поливали землю громами, зливами та блискавками. Хлiба росли високi, буйнi; тужавiли червоним соком вишнi, а зеленавi, ще невеличкi яблука все бiльше хилили вiття долу i так пахтiли пiсля грози, надвечiр, що голова йшла обертом. А ночi... Якi стояли ночi! Ласкавi, мрiйнi, заквiтчанi рожевим цвiтом зiр, пропахлi зiллям, наповненi п'янким повiтрям i солов'©ним щебетом! У життi Григорiя ще не було нiколи такого чуда-лiта, таких ночей, такого щастя, що розпирало груди i забувало подих. Навiть образливе мовчання пана Стефана й погорда панi пiсля невдачi з Брусом не зачiпали його нiтрохи, були байдужi, як погрозовi хмари, що затуляли сонце намить чи двi. Йому свiтила його зоря, його Мар'яна! Блакитноока панська поко©вка, неначе теплий весняний вiтер, зламала кригу в його душi, розворушила, збурила i розлила нестримну синю повiнь. Де б не ходив, що б не робив - перед очима стояли мревом ©© сорочка в червоно-чорних маках, веселий, нiжний погляд i льон коси. З тривогою i одночасно з радiстю вiн прислухався до того дива, яке творилося у нього в серцi, i все частiше марив людським звичайним щастям. На брикси ввечерi, коли дiвчата й хлопцi зiйшлись за рiчкою навпроти греблi, щоб попрощатися на цiлий рiк iз русалками, Сковорода знайшов Мар'яну бiля одного з вогнищ, узяв за руку й повiв у нiч. Iванко глянув услiд ©м журно-журно, а потiм крикнув весело в густу петрiвську темiнь: - Мар'яно, гляди учителя, бо ще русалки вкрадуть! - Остерiгайся, аби тебе не вкрали! - Кому я треба... - зiтхнув сердешний нарубок. Ой бiжить, бiжить мала дiвчина, А за нею русалочка... - знялася в небо пiсня i попливла, полинула над сонним лiсом, степом, над туманами рiчки... Зiщулившись, Мар'яна лячно притулилася до Григорiя й прошепотiла: - Як ви гада╨те, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять? Григорiй не вiдповiв. Натомiсть обняв за плечi дiвчину i пригорнув до себе. Вона притихла, мов пташеня в долонi, затамувала подих. Ледве не з кожним кроком пiтьма свiтлiшала, а небо вищало. Палахкотiли позаду вогнища, i невиразнi тiнi то ви ростали, то раптом зменшувалися. Над головами шугали зрiдка кажани чи то якiсь нiчнi незнанi птицi. А солов'© перекидалися через ставок i рiчку пiснями, трелями, немов сiльськi, садовi змагалися з тими, що прижилися в лiсi. - В Пiщанiй, кажуть, залоскотали одного хлопця... - озвалась знову дiвчина. - Хто? - Водянi дiвчата... - Чи можуть залоскотати тi, яких нема на свiтi? - спитав Григорiй i засмiявся. - Але ж русалки ╨... Вони весь тиждень ходять... Бiля вогнiв спiвали iншо©. Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Та нашого житечка не ломили, Та наших дiвочок не ловили... I солов'©, i пiсня, i стукiт серця зливалися в одну хвилюючу казкову музику, яка пiдносила i душу, й тiло, немов на дужих крилах. В якомусь захватi, не знанiм досi, Сковорода спинився на лiсовiй галявинi, залитiй зорями та луговими квiтами, повернув лицем до себе дiвчину й, не випускаючи ©© з обiймiв, зашепотiв схвильовано: - Мар'яно, серденько... Чи ти пiшла б за мене? - Пiшла б, - сказала просто дiвчина. Григорiй ледь не заплакав од радостi. Взяв у долонi ясну голiвку дiвчини i запитав: - А чи ти вiда╨ш, що я не маю нiчого в свiтi, окрiм душi й сопiлки? Вона кивнула. - Що я, мов птах небесний, не жну, не сiю? - Хто жне i сi╨, не завжди з хлiбом, Грицю. Вiн занiмiв, здивований ©© земною мудрiстю. Вдивляючись в ©© глибокi очi, де вiдбивалися зорi, спитав небавом: - И тобi не лячно вiддатися за козака,