що голий, неначе гiль? - Ти - багатир. Ти ма╨ш добрий розум... Ну, а крiм того - волю... Нараз Григорiя неначе громом ударило. Мар'яна ж пiдданка, крiпачка, панська власнiсть! Вiн пригорнув у вiдча© до себе дiвчину i, задихаючись вiд слiз, що стали йому в горлi, промовив: - А як же пан i панi? Ти ж... ти ж... - Мене вiдпустять, змилуються, - сказала глухо дiвчина. - Зайду до пана вранцi i попрошу. В грудях у нього щось обiрвалося й лягло холодним каменем. Не мав надi© й крихти. Ще не було такого пана... - Нi, я сама, - озвалась тихо дiвчина. Легенько вивiльнилася з його обiймiв, - Благатиму саму паньматку. Вона ж моя землячка i навiть трохи родичка... Невже не зглянеться на нашу долю... Мовчазнi, скорбнi, мов iз хреста познiманi, прийшли назад, до греблi, де ще горiли вогнища й дiвчата з хлопцями справляли проводи казковим духам лiта. Прилетiла зозуленька З темного лiсочку; Сiла, впала, закувала В зеленiм садочку... Гнаний думками й сумнiвами, другого дня Григорiй проснувся затемна й пiшов за рiчку, на Платковщину, в степ. Бажалось простору, далеких обрi©в, стрiмкого вiтру, волi. В години гiрких вагань, тривожних роздумiв i невiдкладних рiшень вiн не любив тiсноти хат i лiсу, а виривався в поле, де легко дихалося й думки ширяли соколами. Холоднi роси при╨мно пестили теплi з постелi ноги, ранкова свiжiсть уливала силу в груди i проганяла сон. Скрiзь панував величний спокiй. Дрiмали трави, квiти. Зелено-сизi густi жита стояли рiвно й тихо, немов полки козацькi перед кривавим бо╨м... I раптом писнула, проснувшись, перша пташка, За нею друга, третя. А за хвилину - все ожило, прокинулося, загомонiло, сповнилося пiснями, звуками. Земля радiла новому дню, ясному сонцю, що повернулося, як батько з ярмарку, з нiчних далеких мандрiв... Батько привозив завжди родзинки, бублики; дiлив мiж дiтьми порiвну, не залишаючи собi нi крихти. Стежив, як хлопцi вминали ласощi, й всмiхався в вуса. Дружинi теж привозив що-небудь: то шерстяну барвисту хустку, то чобiтки, то плахту. Роздасть, бувало, гостинцi дiтям i гука до матерi: - А глянь, Палажко, що я знайшов у тернi! Позапихавши сво© скарби у пазуху, хлоп'ята брали в руки хустку ©©, милуючись пою напроти свiтла, навперебiй допитувалйсь, як вiн знайшов, чи не було там ще чогось. В очах у батька грали веселi бiсики, а мати не зло бурчала: - Вже снiг на скронях, а от статечностi як не було, так i нема╨... Вже снiг на скронях... Його зима ще на далекiм, на калиновiм мостi, але i молодiсть давно розвiяна по всiх усюдах - що в Академi©, що за Карпатами, що на шляхах вандрiвних. Ганя╨ вiтер долi, мов кура©ну... Один на всьому свiтi! Порою стане моторошно: нi друга щирого, нi жiнки й дiток, нi пристановища... Умри сьогоднi - i не згадають нi злим, нi добрим словом. Крутим узвозом вийшов нагору, в степ. У вiчi бризнуло велике чисте сонце. Земля засяяла, замерехтiла iскрами. Примружившись, набрав повiтря в груди i з шумом видихнув. Господи, яка краса, яке привiлля! Що в порiвняннi З оцим звичайним чудом мiська щоденна су╨та, яка не приносить спокою, а роз'©да╨ душу, мов iржа сталь. Вiдчув, як весь наповню╨ться терпким чуттям сво╨© ╨дностi з травою, з сонцем, з орлом, що знявся в небо неподалiк iз могили, з ранковим свiжим вiтром... Аж захлинувся. I заспiвав: Ах поля, поля зелены, Поля, цвiтами распещренны!.. Замовк, збагнувши якусь нескладнiсть, невiдповiднiсть мiж тим, що думав, бачив, i словами пiснi, яка народжувалася в душi. На мить здалося навiть, що то спiвав хтось iнший. Оглянувся - i посмiхнувся: навкруг безлюддя, тиша. То вiн дво©ться. Якесь безглуздя - одними словами думати, а вiршувати iншими!.. Дiстав сопiлку й заграв цю саму пiсню, все уточнюючи i вдосконалюючи ©© мелодiю. Грав, iдучи цiлинним степом, по сивих хвилях тирси. Весь був суцiльною музикою, бринiла кожна часточка його душi i тiла. Ax вы, вод потоки чисты! Ах вы, берега трависты... Отямився лише тодi, коли побачив перед собою дiвчину. Ледве впiзнав у нiй Мар'яну. Проте ще довго не чув нi слова, хоч ясно бачив, що та говорить, смi╨ться, плаче. - Пан дасть нам землю й хату... - вловив нарештi ©© швидку веселу мову. - Кому? Навiщо? - знизав плечима. - Та нам же, нам! - заторсала його Мар'яна. - I конi, и воза, та ще й корову тiльну! Паньматка так зрадiла, немовби ненька рiдна. Ну, а пан Стефан пообiцяв весiлля справити... Ти не радий, Грицьку? - Та що ти, серденько, я радий, радий... - обняв Григорiй дiвчину, збагнувши, що це про нього йдеться i про Мар'яну. Ну й наречений! I смiх i грiх. Эх, пiснею забув, що жениться. - Я побiжу, бо там роботи! - нахмурила крилята брiвок дiвчина. Знялась навшпиньки, поцiлувала судженого i, Зашарiвшись, побiгла геть. - Мар'яно! - метнувсь Григорiй слiдом. - А як же з волею?! - Казали, й воля буде! - помахала йому хустиною й побiгла вниз узгiр'ям. Провiвши милу ласкавим довгим поглядом, Сковорода побрiв помалу далi. Ну от i все. Скiнчилися його бурлацькi мандри, колючi терни стежин до iстини i домагання правди там, де давно ©© загнали в землю, та ще й накрили каменем, щоб не воскресла часом. Скрiзь су╨та, хаос i тлiння, лише в природi, в травинцi, в сонцi, у вiчнiй змiнi новим старого е дух Мiнерви ', закон, гармонiя. Та пропадiть ви пропадом, усi лицемiри i фарисе©, що словоблудством в оману вводять ближнiх, самi ж за срiбники продати готовi не тiльки друга, вчителя, а й рiдну землю! Вiн буде сiяти, збирати хлiб, ростити дiток й черпати спокiй, мудрiсть iз джерел любовi, злагоди й краси природи. О fortunatos nimium bona si sua norit agricolas, як казав Вергiлiй. Пологим схилом, минаючи кущi катрану, зiйшов на верх могили, дихнув пахучим вiтром й окинув зором далеч. Вiднинi вiн знайде жаданий спокiй сво©й душi! Як i в людей, у нього буде над головою дах, буде родюча нивка, вишняк, криниця i два ласкавих сонця - одне у небi, а друге - в хатi. Вiн уявив Мар'яну в сво©й господi i геть розчулився. У вiльний час з дружиною читатимуть розумнi книги, гратимуть - вiн на сопiлцi, вона на кобзi, або спiватимуть. А там одкриють школу i безкоштовно навчатимуть усiх дiтей... Тим часом у серцi знов забринiла новонароджена ласкава пiсня про золотавий ранок, про лiс i поле, про солов'©в i жайворонкiв, що вранцi будять землю. Григорi╨вi душа набухла бростю. Вiн повернувся лицем до сонця, смикнув шнурочки комiра i заспiвав: Пропадайте, думы трудны, Города премноголюдпы! А н с хлiба куском Умру на мiстi таком... Не поспiшай радiти - порою щастя так вилiта╨ з рук, як птиця iз сiльця. Ще не пробiгло тричi високим лiтнiм небом ясне вселюдське сонце, а вже зайшло блакитнооке сонечко, яко Григорi╨вi свiтити мало усе життя. Напередоднi ввечерi вони сидiли в садку над рiчкою i марили сво©м майбутнiм щастям. Було так любо, тихо. На синiм полi неба неквапно паслися малi й великi зорi; немов пастух, над Платковщиною стояв рогатий мiсяць. Нiде нiщо не вiщувало бурi. А вже наступного дня... Загадавши Васьковi вивчити шматок промови Цiцерона, Григорiй вийшов, щоб привiтати з новим веселим ранком свою кохану. Не став шукати ©© в покоях панських, а сiв на лавi пiд молодою яблунею неподалiк од стежки, що до льодовнi. По пиво йтиме або по рибу... Пощипуючи зелений спориш, двором ходили китайськi гуси, заведенi ще Василем Степановичем, Васьковим дiдом. Бiля конюшнi греблися персидськi карли, яких також привiз колись полковник iз Судака чи з Дербента. Молодики складали воза. Мiж ними був Iванко. Вiд брикс вiн уникав учителя. А зараз чомусь зиркав у бiк Григорiя i посмiхався стиха в короткi чорнi вуса. Мабуть, прочумався, Змирився з долею, що не йому дiсталась... - Мар'яно! - схопився з лави, уздрiвши дiвчину, яка, схиливши голову, чимчикувала стежкою. Вона стенулася, на мить засяяла знайомим милим усмiхом i спохмурнiла, згасла, немовби свiт перед грозоюзливою. - Мар'яно, серденько... - Добридень, пане вчителю, - прошепотiла, не звiвти погляду. Зiиiпла на спориш i, оминувши судженого, побiгла до льоху. Чуючи, як терпне серце, груди, спостерiгав ©© поквапнi рухи бiля дверей льодовнi, а потiм стежив за чорною ямою, яка ковтнула дiвчину й не випускала нестерпно довго. Не мiг збагнути мило©, не мiг повiрити, що це вона пройшла, мов хмара, мимо... Тим часом Мар'яна вийшла з льоху. Навiсила важкий Замок, утерла нишком очi й, пiднявши глек, побiгла споришем, де паслись гуси. - Зажди, Мар'яно! - метнувся навперерiз Григорiй. Не одiзвалася, немов не чула. Майнула косами, як бiла чайка крилами, i впала в нетрi колон та стiн. Була - й нема. Мов деймон, збурила його душевний спокiй i залишила в обiймах розпачу. Вже вiдчував, був майже певен, що це новий кiнець-початок долi, й страждав найбiльш вiд того, що не знаходив, не розумiв тому вини, причини. Його гнiтили явища, подi©, вчинки, що випливали з хаосу. Найгiрше зло незбагнене, незрозумiле, без будь-яко© логiки. Весь день терзався гадками, перебирав у пам'ятi вчорашнiй вечiр, сво© слова та вчинки й пiдстерiгав Мар'яну, аби дiзнатися, чим прогнiвив ©©. Вона ж тiкала вiд нього, мов од чуми. Була чужа, не знана, не схожа зовсiм на ту бiлявку-ласочку, яка за весну стала його найлiпшим другом, його надi╨ю на кращу спiльну долю. Вже сутенiло, коли нарештi вiн запопав Мар'яну бiля криницi в березi. Вона метнулась бiгти, але Григорiй схопив за вiдра i не пустив. - Так не годиться, серденько, - промовив докiрливо. - Я ж не прокажений, що ти мене бо©шся... Не смiла глянути, бодай пiдвести очi. ©© худi вузенькi плечi, мов у бабусi, згорбилися й ледь-ледь тремтiли. Здавалося, вона ось-ось упаде на землю пiд тягарем якогось горя i вже повiк не встане, не подару╨ свiту свою блакитну усмiшку. - Прости, якщо я завинив перед тобою чимось... - прошепотiв Григорiй. - Але не муч, не мучся... Скажи у вiчi правду... Я розумiю, що я тобi не пара... Негарний, впертий, непосидющий, бiдний... - Мовчи, мовчи! - впустила вiдра дiвчина i затулила лице долонями. - Iди, iди вiд мене!.. - благала плачучи. - Бо накладу на себе руки, чу╨ш! Ошелешений ©© нестямним криком, Григорiй вiдсахнувся. - Тiкай iз села, свiт за очi! - ридала дiвчина. - Яке палке кохання! - промовив гiрко. - А я дурний розвiсив губи... Господи, невже весь свiт - облуда, а люди - тiнi, якi течуть крiзь пальцi?! Скрiзь лицемiрство, зрада... - Нi, нi! - Мар'яна випросталася й ступила крок до нього. В ©© очах були i сльози, i вiдчай, i невимовна туга. - Не говори так... - мовила. - Не зневiряйся в людях... - Скажи, що сталося? - Я... я не зрадниця... - утерла сльози дiвчина. - Я - та пташина, яку прив'язують за нiжку в сiтi, щоб заманити iнших... Тiкай, тiкай, Григорiю! Вiн пiдiйшов до не©, обняв i поцiлував у голову. Вона пiдставила до кровi скусанi, припухлi губи, налитi слiзьми очi й прошепотiла: - Прощай, мiй Грицю, мiй сизокрилий голубе, мiй ясночолий мiсяцю... - Я не прощаюся! Я не пiду нiкуди! - гукнув Григорiй. Душа спливала слiзьми, кричала криком вiд горя. - I станеш пiдданцем? - Бог не допустить! - Бог нами нехту╨. Для крiпака ╨ тiльки панська воля... - Тiкаймо разом! На Запорожжя. Або па польський берег. - Гетьманцi схоплять i закатують. - Тодi вiнчаймося. На зло гетьманцям, боговi! - Ти з глузду з'©хав, - вiдтрутила його Мар'яна. - Орлам неволя - смерть. - Так то ж орлам... - Прощай, - сказала тихо, але суворо дiвчина. Понабирала води у вiдра й понесла в нiч, що насувалася, немов орда. - Прощай, Григорiю!.. Сковорода присiв на зруб криницi. Ковтав пекучi сльози. Не плакав, нi. Закам'янiв, огорнутий густою темрявою, журбою, болем. Упирi, виродки! Засiяли кiстками землю i пожинають рабство! Смердючi змi©, якi глитають волю, а вивергають пута! Христопродавцi, що розп'яли на роздорiжжi матiр!.. Вiдтодi свiт померк. Буяло лiто в розпалi - цвiли гречки, дзвенiли коси в травах i наливався хлiб, а для Григорiя настала сiра осiнь. Усе, що колись вражало, будило думку, пiсню, нараз поблякло, вицвiло. Лiс, що нагадував йому розкiшнi кучерi, став просто панським лiсом, ставок - водою, що крутить панськi кола, а степ - грунтами, якi умножують Томарi статки i можновладнiсть дiдича. Навiть Васько, його спокiйний, талановитий учень, тепер здавався не хлопчаком з цiкавим поглядом i добрим, щирим серцем, а недозрiлим паном, майбутнiм власником його Мар'яни i сотень iнших душ. Ось пiдросте, вiдчу╨ силу, владу i теж заходиться пiд себе гребти усе, що бачить око. Тернина, звiсно, грушок не родить... Григорiй кинув би цей остогидлий хутiр, та пiдписав угоду на цiлий рiк i не хотiлося ламати першим слова. Зламав пан Стефан. За кiлька днiв селом пробiгла чутка: Iванко жениться, бере Мар'яну, яка вiддатись мала за пана вчителя. Достеменно нiхто не вiдав, але балакали, що буцiмто Сковорода вiдмовився через мiзерний посаг. Кумасi ж прискали i запевняли пошепки, що вчитель не захотiв одмолювати чужi грiхи... Паньматка стала цапа. Перейняла Григорiя, як той iшов пояснювати новий урок Васьковi, взялася в боки i зашипiла: - За що ж ти, сучий сину, ганьбиш мою Мар'яну?! - Я не ганьблю. - Даю вам землю, хату, корову, коней - i це ще мало? -_ Ви краще дайте волю. - Ах ти ж, лайдаку! - скрутилась панi. - Вiзьмеш за руку жiнку й пiдеш iз торбами дражнити псiв?! - Паньматко, волю! - Даю ще двi телицi... i кабанця! - Мар'янi волю. - Не буде волi! - заверещала панi. - Менi ╞╞ подарувап сам гетьман! - Вона ж своя вам... - Нехай хоч мати рiдна - не вiдпущу! А ти, блаженний бовдуре, - знов зашипiла люто, - пiд тином здохнеш .. n Добридень у вашу хату, панi, - з'явився вчасно староста. - Пан Стефан дома? Паньматку мов облили водою. - Нема╨, - буркнула. - У Пiдставки повiявся. - То я зайду пiзнiше. - Ззясди, вiн ма╨ бути скоро! - сердито гиркпула й пiшла в пекарню переганяти на гречку кухарiв. Васько уже сидiв за книжкою. Пiдвiвся i привiтався першим. Насторожено зиркнув на вчителя (напевно, чув "баталiю"), дiстав перо з шухляди и почав загострювати позолоченим кривим кинджалом. "Я мiг би вчити сотню... - зiтхнув Григорiй тяжко. - А тут тупцюй бiля одного пуцьверiнка..." - Ну як, Василю, вже прочитав про гладiаторiв? - спитав, гамуючи свою неприязнь. - Еге. I навiть переклав, - промовив радо хлопець. - I все второпав? Панич кивнув. - Скажи менi, як перекласти "гладiус"? - Меч. - А "пугнус"? - Кулак. - Ну й паненя! - прошепотiв хтось третiй. - Таке мале... Бiля дверей стояв коврайський староста. - Що ви хотiли, дядьку? - спитав Григорiй рiзко. - Та я нiчого... Взяла цiкавiсть глянути... Я ж тiльки зиму вчився, та й то в дяка-п'янички... Сковорода махнув рукою i обернувся до панича. - Гладiатори - що це за люди? - Бiйцi, що билися на аренi. Перед початком бою вони кричали: "Здрастуй, iмператоре, готовi вмерти вiтають тебе!" - А думали? Те, що й кричали? - Звичайно. Вони ж були рабами, - знизав плечима хлопець. - Ти мислиш, як свиняча голова! - сказав Григорiй. - По-тво╨му, раби вмирають iз вискоком? Васько насумрився. Довбав кинджалом тендiтний польський столик i, мов ©жак, сопiв. - Не руш стола! - забрав кинджал Григорiй. Не спостерiг, як третiй лишнiй зслиз. Зiвнув з полегкiстю: страх не любив, коли у класi були стороннi люди. - Ну, добре, - проказав примирливо. - Пiдемо далi. Сьогоднi ми познайомимося з пасивним станом... Немов борвiй, влетiла панi i закричала: - Хам, хам! Шарпак нещасний! Ти, ти - свиняча голова! Мiй син - шляхтич вродзьоний, i ти не вартий його мiзинця, хаме! Вона припала до панича, поцiлувала в голову й завуркотiла: - Розумник мiй, моя ти крихiтка... Не бiйся, пташечко, я не дозволю тебе замучити! Ходiм, дитинко, я нагодую тебе вареничками... Сокорячи отак, вона взяла пiд пахви хлопця (мов гладiатора, який конав од рани) i повела в поко©. - Я ще не хочу ©сти, я буду тута!.. - волав Васько. Даремно. Григорiй сiв на лаву, вхопив у руки голову i застогнав: - О господи! За вiщо ти покарав так тяжко свою людину, сво╨ створiння кревне, вiднявши розум?! Вже по обiдi молодики знайшли в саду Григорiя i повели до пана. Томара сидiв, мов Юлiй Цезар, яснетений,_ схудлий у безперервних мандрах по хуторах та рiзних iнших маетностях, що порозкиданi ледь не по всiй Гетьманщинi, вiн був величний, грiзний. Насупив чорнi, густi, мов щiтка, брови й проказав: - Пробач, Григорiю, ти добрий вчитель, але я мушу тобi вiдмовити... Вiзьми ось таляр на дорогу. Менi, звичайно, жаль... - Пожалiли вовки кобилу... - сказав Григорiй. Томара рвучко звiвся, жбурнув на стiл потертий срiбний таляр i швидко вийшов. Vale! ' Кiнець-початок знову... Щось умира╨ i щось нове народжу╨ться. Нi, не вмира╨, а переходить у нетлiнний спогад i залиша╨ться навiки в серцi. Минувшина - найбiльший скарб наш, духовний щит, високопробний досвiд. Людина з самим лише сьогоднiшнiм - мов деревце без кореня... I не помiтив, як опинився в сво©й кiмнатi. Поклав каптан у торбу, зверху книжки, сопiлку. Вийшов. Бiля колон постояв трохи - не мiг пiти, не подивившись ще раз у потьмянiлi очi свого кохання, свого земного сонечка, що закотилося, не насiявшись. Воно зiйде, напевне, i знов свiтитиме, та не для нього, а для Iванка, чи, мо, для когось iншого. Недовiдомi путi господнi i... панськi примхи. - Мар'яну кудись послала панi, - сказав хтось тихо поруч. Обернувшись, зустрiвся поглядом iз молодиком. - Ну, будь здоров, Iване, - подав хлопчинi руку. - Не гнiвайтесь на мене, пане вчителю... - промовив той, похнюпившись. - Я теж люблю... люблю без пам'ятi! Григорiй ковтнув клубок, що пiдступив до горла. - Шануй ©©, не зобиджай i не давай в наругу... Така одна на свiтi... - Та я умру за не©! - аж стрепенувся парубок. - Прощай. - Прощайте... З богом! Над Ковраем на захiд летiли сiрi хмари. Обабiч шляху, як море, грали безкра© панськi пшеницi, шумiли стиха вже золотавим колосом. Десь пiдпадьомкав перепел. Гули джмелi. 1 ластiвки крильми черкали небо... - Григоре Савичу! Пане учителю! - почулось нагло. Хтось бiг слiдом, махав руками и просив заждати. Сковорода зняв шапку, щоб освiжило голову. Нараз усмiхнувся: тримаючи матню в руках, бiг навздогiнцi Брус. - Таки прогнав... триклятий дука... - промовив зло, вiддихуючись. - Менi сказав Iванко... а я не мiг повiрити... Куди ж ви? - Свiт великий. - Мо, поживiть у мене? За побратима, за батька рiдного... - Нi, я пiду. Спасибi, брате! - Коли сутужно буде - прошу ласкаво, останнiй кусень - ваш. Сковорода розчулився. Почав прощатись поспiхом. - Нехай щастить вам доля! Брус ухопив кiстляву вчителеву руку й поцiлував. - Ну що ви, дядьку?! -стенувсь Григорiй. - Як вам не соромно? Я ж не священик. - Я цiлуватиму вашi слiди... - промовив Брус схвильовано. - Я знову став людиною... Григорiй обняв ного, тицьнувсь губами в пропахлi димом вуса i, наче п'яний, пiшов у степ, на сонце. Не оглядався, а нiби бачив село, 1 лiс, i рiчку, i вiтряки, i навiть Бруса, який стояв i плакав... Прощай, минувшино! Добридень тобi, прийдешн╨! Яке ти - хтозна. Якi шляхи ведуть до тебе... Спинився. Справдi, куди йти? Земля_ лежить на всi чотири боки, над головою небо... I ти один-однiсiнький! Ти, i земля, i небо... Зате свобода, вольнiсть! Що захотiв, те й робиш. Iти - iдеш, лягти - ляга╨ш, писати вiршi - дiстав папiр i пишеш!.. Краса, гармонiя! Щасливий, ти ма╨ш те, до чого прагнуть люди, за що воюють, iдуть на смерть, на муки! Поправив торбу, сховав за пазуху пропахлу вiтром бирку й пiшов розмашисте, неначе знав, куди йти, яку дорогу вибрати. Над голубим Супоем, удалинi, пiд сонцем, кудись летiли вихором золотогрив! баскi козацькi конi, i ©хн╨ тоскне iржання пливло над мiдним передвечiрнiм степом, як благовiст, як музика... О vita nova! СIТЬ ЧЕТВЕРТА Напевне, така вже доля в нього. Мов круговерть, його все тягне й тягне у бiлий свiт, у невгамовний шарварок життя й науки. Пiв-Академii вже перенаджено до Петербурга та Москви, де Ломоносов збурив гниле болото неуцтва й заткнув горлянки нiмцям, що стiльки рокiв квакали про безпросвiтну темiнь нащадкiв диких скiфiв. Лишили альмаматер i подалися вчитись, навчати iнших, хапати чини i пiдпирати сво©ми головами важке склепiння трону. Неначе буря пройшла над сивим Ки╨вом. Нужденна братiя, що за душею мала одну дзвiнку латину, за щi та квас зреклася рiдних, степу, сво©х козацьких, хоча вже й куцих, вольностей. Григорiй вмостився краще, простяг закляклi ноги. В чужому оцi 1 порошину видно... Ще тiльки рiк минув, як розмовляв iз Вишневським про жезл i пугу, а натинявшись, i вiн повiявся шукати щастя-долi. Нi, не про щастя дба╨, а прагне бути корисним! Вiн бачить свiт, минувшину i загляда в прийдешн╨; у нього скарб у серцi, який повинен вiддати людям, зробити ©х душею, мозком зрячими, навчити думати i пiзнавати себе, природу, всесвiт. Ганьба, трагедiя - ми розучились мислити! Спимо i ла╨мося, коли нас будять, кличуть протерти очi... О господи, воiстину, нема пророка в рiдному краю! Як там не е. а мчить вiзок на пiвнiч. Ямщик, у Тулi найнятий, вiдлюдкуватий, замкнутий, i лише вечорами спiва неголосно сумних, одна на одну схожих, пiсень. Хати похмурi, чорнi. Як тiнi, ходять люди. Григорi╨вi ста╨ нестерпно журно. Вiн озира╨ться на Калiграфа, який дрiма╨ мало не всю дорогу, й пересiда╨ ближче до ямщика. - Чи╨ село це, дядьку? - Чаво? Нарышкиных... - I тут нема╨ вiльних? - Чаво? - Весь люд пiд паном ходить? - А как же, знамо дело... Но, но, залетные! - змахнув над кiньми батогом. - А ти ж крiпак чи вiльний? - не вгавав Григорiй. - Холоп, - озвався дядько байдуже. - Холоп Демидовых... - I як же пан, хороший? - Хароший, знамо дело... - протяг, зиркнувши скоса на спiврозмовника. - Як спить, не просить ©сти, - додав Григорiй. - Чаво? - А ти б хотiв на волю? Ямщик знизав плечима i хльоснув коней вiжками. - Щоб на конi та з шаблею! - Чого ти в'язнеш, Грицьку? - нараз промовив Калiграф. Вiн уже прокинувся, цей бiс-спокусник у попiвськiй рясi, що потягнув його з собою в мандри. - Хiба вiн зна╨, що це... - Но, но, залетные! - гукнув ямщик. Рвонули конi чвалом, знялася за возом курява. Сковорода пересiда╨ до Калiграфа, щоб побесiдувати про крiпакiв та волю, але супутник знову заплющив очi. Спить чи прикида╨ться? - Свобода вiчна. Vita sine libertate, nihil! - промовив Григорiй пристрасно. Калiграф i вусом не повiв. А хоч би рисочка здригнулася на його смаглявому обличчi, облямованому густими кучерями бороди. Вiн зараз був на диво схожий на Iсуса Христа... Володимир... А як же звали його до хрещення? В Академi© дражнили iнодi Iцьком чи Шмуликом... Покинув свою рiдню i плем'я, став православним, вивчився i нинi ©де в Москву, в слов'яно-греко-латинську школу навчати братiю фiлософi©... Цiкаво, що на душi у нього... Чи е там мир i спокiй? Чи змiг вiн глибоко переорати душу i засiяти новим зерном без куколю минулого? У Переяславi його появ Микита, три днi напував горiлкою, а на четвертий вирядив, i не самого, а вже з Григорi╨м. От бiсiв Гайстер! Ще й ткнув барильце меду, аби було чим похмелитись... -_ Чи не пора нам причаститись, отроче? - нараз озвав ся Калiграф, немов пiдслухавши думки Григорiя. - Щось у горлянцi дряпа╨ й перед очима в ефiрi плава╨ iскристий келих меду... Сковорода дiстав барильце з сiна, повiльно витяг набряклий чiп. - Во iм'я отця, i сина, i святого духа, - перехрестився попик i, пiднявши барильце вгору, припав до нього, немов теля до вим'я. - Нектар, амброзiя! Григорiй забрав у нього уже легку посудину й хотiв також напитися, але дарунок сотникiв, на жаль, не був бездонним. - Хто забува про ближнього, того забудуть збудити на страшний суд, - жбурнув барильце в сiно. - Що, вже нема╨ амброзi©?! -розплющив очi Калiграф, немов не вiн допiру допив останню краплю. - Нема, iщезла... - Яко iщеза╨т дим! - зiтхнув побожно й штовхнув ногою у Ямщикову спину. - Агей, шановний, чи тут нема де корчми? - За две версты, под Липицами, - не озирнувшись, сказав ямщик. - Так ти жени сво©х зальотних, голубе! - проснувся зовсiм Калiграф i замахав руками: - Вйо! Вйо! Корчма стояла в березняку пiд невеликим пагорбом. Дощами бита, вiтрами люто шарпана, вона свiтила ребрами, немов гультяй-п'яничка, що догулявсь до ручки. - Оце вона? - засумнiвався Калiграф, що вже i ноги Звiсив, готовий бiгти до джерела бадьоростi. Ямщик кивнув, натяг струною вiжки i, зупинивши коней, мовив: - Хозяин сбег весною, а барин корчму недавно сдал жидовину. Завагавшись лише на мить, Калiграф стрибнув на землю, поправив рясу й, закозирившись, попрямував поважно до дверей. За ним Григорiй. Ямщик загаявся, даючи коням сiно. У пiдслiпуватих вiкнах з'явилися цiкавi пильнi очi. Назустрiч гостям вибiг старий корчмар у ярмулцi та лапсердацi, вклонився низько й забелькотiв: - Ласкаво, бардзо просимо! Чи добре ©халося? Панам горiлки, меду чи, може, вин угорських? - Свиняче вухо, меду! - обiрвав його сердито Калiграф. Вiн пхнув ногою дверi й пiрнув у темнi сiни. Корчмар проскочив слiдом, змахнув зi столу крихти й поставив мiднi келихи, уже наповненi пахучим трунком. - Хiба це мед - поми©! - покуштувавши, гаркнув Калiграф. Жбурнув на землю келих i розкричався: - Ти чим нас по©ш, жиде?! Викочуй нову бочку! - Вейс мiр, я зараз, зараз... - заметушився старий корчмар. - Ревекка! Мотеле! - Ти що, сказився? - пригубивши, спитав Григорiй Калiграфа. - Мед же як мед... Не гiрший Гайстрового. - Для пиворiзiв - чудо, - сказав, лукаво мружачись. - А ми ж поважнi люди, мужi, фiлософи! Мед став гiркий Григорi╨вi. У бiсиках, що засвiтилися на мить в очах товариша, вловив зневагу, посмiх, натяк на мандрiвне його життя... Тим часом корчмар налив iз ново© бочки келихи й пiднiс на срiбнiй тацi вельми сердитим гостям. - Ну, це нiчого... - вже охолов трохи Калiграф. - У кого брали? - В Ромнах, у самого пана Марковича. - Там, на вiзку, барильце, - розщедрився пан Калiграф. - Налий в дорогу повне. Та iз цi╨© бочки! - Ну що ви, що ви, - сховавсь корчмар за тацю. - Щоб я дурив такого пана! Допивши мед, Сковорода дiстав з кишенi таляра, якого берiг, як кажуть, про чорний день, вiддав господаревi i швидко вийшов iз корчми. Село минули мовчки. Ямщик, що причастився також, почав спiвати, та збився З тону, покашляв, вилаявся i замугикав собi пiд нiс. - Ока! - промовив згодом, коли внизу мiж кручами засяяла навпроти сонця рiчка. - А вона Серпухов, - ткнув батогом за рiчку. - Э-эх, залетные! Злякавшись, конi рвонули крутим узвозом, вiз затрясло, закидало з боку в бiк. - Держи, держи! - схопився за мотузянi вiжки Калiграф. - Держи, розiб'╨мося! - Э эх!.. - збив набакир хутряну шапку хурман. Уже внизу конi метнулися лiворуч, вiз нахилився, трiснув i, прооравши широку борозну, загальмував бiля води, на лупi. Ямщик умить протверезився. Зiскочив спритно i порибав за колесом, що, обiгнавши коней, упало в рiчку. На щастя, берег тут був пологий, вода мiлка, спокiйна. - Дурило, олух царя небесного!.. - злостився, бiгатчи довкола воза. Калiграф. - Куди ти мостиш, телепню? Хiба не бачиш, що вiсь зламалася! Ямщик облишив колесо, пошкрiбся в рiдкiй чупринi й зиркнув на сонце, що, опустивши ноги в рожево-сiру рiчку, уже мостилось спати. - Ч-д-а-а... Ось придется... - Т це надовго? - К утру починим, энамо... - Тьху! Хай ти сказишся! - промовив скрушно Калiграф i повернувся до Григорiя: - Ходiм у Серпухов, переночу╨мо, а вiн за©де завтра. Взявши торбу з сяким-таким припасом, пiшли праворуч берегом до того мiсця, де на пором чекали два вози з сiном i гурт дiвчат та хлопцiв. - Агей, шановний! - гукнув вiзницi Калiграф. - Ми ночуватимемо в монастирi за рiчкою бiля ямського двору! - В мужском аль женском? Пiп тiльки плюнув. - Конешно, в женском! - додав Григорiй i засмiявся. - Дотепний у нас вiзниця. - Як козелецький прач, - сердито буркнув Калiграф. Благословивши дiвчат та хлопцiв, вiн гордо, першим ступив на ветхий, старий пором, що пiдiйшов якраз до пристанi, став бiля поручнiв, трiпнув волоссям i занiмiв, немов пророк пiд час розмови з богом. Сковорода зiйшов останнiм. На душi було тривожно, сумно. Згадав Коврай, Мар'яну... Чи то ж зустрiнуться вони на цьому свiтi? А мо', на тому.... Цiкаво, а де той свiт? Тут, на землi, чи десь отам, у космосi? Коперник про це мовчить, i Галiлей, i Бруно... Пором поволi рушив. Густа вода пiшла тугими хвилями, заблискотiла золотом. Поплив назустрiч берег, фортечнi мури, храми... Десь обiзвались дзвони, а п"тiм удруге, втрет╨ - i над вечiрнiм свiтом розлився журний, врочистий дзвiн... Душа була до краю сповнена благоговiнням, нiмим захопленням красою свiту, чарами води, i сонця, й неба... Стих благовiст, i з тишi, чи то з води, чи з неба вродилась диво-пiсня i пiднялась, полинула над голубими плесами, над берегами, луками. Вы не дуйте-ка, ветрочки буйные, Эх, не шумите вы, мои леса зеленые. Не шумите вы, мои леса зеленые, Эх, дайте девице в садочке нагулятися... - Ну й завели, - всмiхнувся криво Калiграф... - Немов жиди на кучки. Сковорода наблизився i запитав неголосно, аби не чули ©х мужики, що примостилися неподалiк пiд возом: - Чого ти нудиш свiтом? - Хто, я? - удав здивованого Калiграф. - Та вже ж не я. - Тобi здалося, Грицьку. В душi у мене спiвають труби архангельськi. Мир, благодать... - Тодi чому ж ти на всiх ричиш, немовби лев голодний? Калiграф нахмурився. - На кого ж я ричав сьогоднi? - На корчмаря... - О господи! То ж iудей! - Людина. - Прокляте плем'я, здирцi! - А ти ж хiба не з цього роду-племенi? Калiграф, побагровiвши, вигукнув: - Я - православний, чу╨ш! I не тули мене до цих катiв Iсуса! - Я не тулю. Цiкавлюся, - спинив його Григорiй. - Чим ти цiкавишся? - Менi не вiриться, що може мати душевний мир людина, яка зневажила народ свiй, вiру, мову... - Ну, це вже ╨ресь. Ти умовля╨ш мене вернутися в iуда©зм? - Нi, я кажу, що все прекрасне лиш на сво╨му мiсцi; тодi, коли воно природне, чисте i непiдроблене. - Тодi чому ж ти у сво©х облiзлих шатах i дiрявiй шапцi схожий на шолудивого кота? - зареготав злобливо Калiграф. - Це недостойний спосiб провадити диспут, - спокiйно мовив Сковорода. - У нас про душу йдеться, а не про одяг. - У кого грошi, статки, у того й мир душевний! - тягнув сво╨© пiп. - Бредня. В народi цьому кажуть: не красна изба углами, красна пирогами. Багатство у нас самих, а не в грошах, ма╨тках або чинах. - Ти мов дитина, Грицьку, - промовив зверхньо Калiграф. - Такий собi дурненький котик, який не хоче визнати вищiсть лева... - А як на мене, - не залишився в боргу Григорiй, - то краще бути справжнiм котом, анiж з ослячою душею левом. Пором уткнувся в берег. Неподалiк на кручi горiли банi й хрести численних храмiв. Там ще свiтило сонце. А на долину, на тиху-тиху рiчку лягали сiрi сутiнки. Москва зустрiла вiтром, низьким похмурим небом. Замоскворiччя, вiдгородившись iз пiвдня новим широким валом, тяглося дружно вгору. То тут, то там помiж садкiв та вигонiв росли будинки з каменю. Удалинi Iван Великий черкав об хмари ясним хрестом, а навкруги побiля нього пишалися величнi царськi храми i, мов сторожа, стояли гострi списи кремлiвських веж. - Яка краса, яка могутнiсть, господи! - став на колiна в сiно Калiграф. - Я й не гадав, що ╨ таке на свiтi... Тринадцять рокiв тому Григорiй теж був цим немало вражений, а нинi сприймав спокiйно i неприступнiсть мурiв, i величавiсть храмiв, i пишнiсть ви©здiв князiв та iнших санкт-петербурзьких дукiв, що полюбляли пустити "пыль в глаза" старiй Москвi-столицi. - Невже я буду тут працювати й жиги! - немов дитина, радiв майбутнiй пан дидаскал. Куди й подiлися його поважнiсть, гонор i та нещадна грiзнiсть, якою вiн лякав Звичайних смертних вiд Переяслава до пiдмосковних сiл. - Завiщо ти отак сподобив, господи, раба свого, Iцька з Подолу, що, розiрвавши пута тисячолiть, талмуду, знайшов святу, едино вiрну iстину?! Благодарю тя, господи... - Володимире, кiнчай цю драму, бо люди дивляться, - шепнув йому Григорiй. Калiграф сердито блиснув оком, але послухався. На кам'яному мостi, яким вони пере©здили Москву-рiку, стояло густо кумась, ярижок i навiть шляхетнiших з вигляду роззявляк. Майстерно лускаючи горiхи, вони знiчев'я вивчали пильно всiх, хто рухався в Москву чи з не©, перекидаючись межи собою чи з про©жджими словами, лайками i навiть досить-таки мiцними жартами. Не проминули i Калiграфа. - Глядите, братцы, чудо! - гукнув якийсь дотепник. - Где, где, Петруха? - Господь услышал молитвы наши слезные - послал попа! - А что, Петруха, в Москве попов-та нету? - Ни одного!.. - От лихомовцi, таке верзуть... - сердито буркнув Калiграф, втягнув у плечi голову i заховався за Григорiя. Колегiум, або Слов'яно-греко-латинська академiя, був у Китай-городi, у Заiконно-Спаськiм монастирi. Минувши Красну площу, ямщик узяв праворуч, у вир торговицi. Чого тут тiльки не продавали! Оливки, книги, цукор, лимони, лiжка, рибу, вино, iкру, панчохи, сiдла, хутра, китайськi тацi, пряники, каптани, чоботи... Стояв гармидер, стугiн, смiх, лайки, крики... Присягалися, тягли за поли, бiгли слiдом за возом i вiддавали "почти что даром" такий товар, якому нема╨ в свiтi рiвного. Калiграф не мiг на мiсцi всидiти. Розгрiбаючи ногами сiно, нахилявся, брав то одне, то друге, питав цiну, прицмокував, давав удвiчi менше. Його великi, трохи булькатi очi свiтилися вогнем захоплення, блаженством, щастям. Здавалося, святий отець от-от зiскочить iз воза, пiдтиче поли ряси i щезне в ярмарку, неначе риба в морi. - Що, Володимире, натура рветься з клiтки? - спитав Григорiй. Спитав без злого умислу, пожартував, та Калiграф згорнувся, притих, сховався за iпостась пророка. Сидiв, як сич, надувшись, не озивався и словом i не звертав уваги на ярмарковий люд. - Тпру, тпру, залетные! - гукнув ямщик, як порiвнялися з новою брамою. - Вот вам и Спас, что за иконой. Перехрестившись тричi, Калiграф пiдвiвся, обтрусив iз ряси сiно, пригладив бороду й звелiв Григорi╨вi, немовби той у нього був послушником: - Бери сакви, барило й занось у двiр. А я пiду до ректора. Колегiум тут мав убогий вигляд. На темно-сiрих стiнах - слiди пожежi. Бруднi маленькi вiкна дивилися на свiт з нiмою тугою. Iз глибини тiсного двору тягло старими щами, несвiжим м'ясом та перекислим хлiбом. Лише церкви стояли гордi, пишнi, немов царiвни серед юрби прислужниць. Попи й монахи були також доглянутi. А бурсаки - о господи! - ледве тягали ноги. Худi, нечесанi, у каптанах iз чужих плечей, вони снували тiнями, мов грiшнi душi и пеклi. Григорiй озирнувся на вже зачинену мiцну дубову браму i взяв на плечi торбу. Земля пекла пiдошви, давили мури, стискалося серце в передчуттi чогось тяжкого, похмурого... З архiмандритських келiй бадьоро вийшов Калiграф. Вiн ледве стримував свою велику радiсть. Проте чим менша ставала вiддаль мiж ним i приятелем, тим бiльше смуток перемагав веселiсть. - Ну, як? - Зi мною все гаразд, а от iз тобою... - промовив скрушно Калiграф. - Владика каже... - I слава богу! - зрадiв Григорiй. - Звичайно, па все е воля божа, - протяг смиренно Калiграф. - Проте... Я розмовляв iз префектом... - примружив лiве око, немов прицiлюючись, - i вiн сказав... коли б гостинець добрий. - Ой, не бери грiха на душу! - пожартував Григорiй. - Чи ти забув, що швидше верблюд пролiзе у вушко голки, нiж грiшники в царство небесне? - А ми пока╨мося... - Ну, я пiшов, - промовив твердо Сковорода. - Бувай здоровий! Vale! - Лишайся, Грицьку! - простяг благальне руки Калiграф. - Noli me tangere. Alea jacta est! - спинив його Григорiй. Поправив торбу, шапку й подався до брами. - Прощай, щасти тобi! Калiграф пiднiс угору руку i так застиг. У сумi, а може, в роздумах, чи слiд манити в клiтку цю вiльну, дивну душу, яка безстрашно летiла знову у безвiсть. Лише на Краснiй площi Сковорода притишився. Ху, аж упрiв! Так бiг, немов за ним гонилася принаймнi вовча Зграя. Чого, вiд кого? Не мiг збагнути й сам. Але як тiльки вирвався iз штовханини тiсних торгових вулиць на цей широкий, майже безлюдний простiр, то й одлягло вiд серця. Мугикаючи якусь веселу пiсеньку, а мо'. й таку мелодiю, що народилася разом iз добрим настро╨м у ного душi, пiшов неквапно площею. Праворуч трохи не до хмар здiймалися кремлiвськi стiни й вежi, а попереду, побiля спуску на Москвор╨цький мiст, немов ватага велетнiв у рiзнобарвних чалмах, стояв чарiвний красень - храм Василiя Блаженного. На тлi собору, нiби бородавка на рiвнiм тiлi площi, темнiло всiма забуте нинi жахливе Лобне мiсце. Вiками тут царi й бояри четвертували волю. Григорiй узяв праворуч, щоб обiйти цей пострах, i запитав у пана, що прямував назустрiч: - Скажiть, добродiю, а де тут унiверситет? Пан змiряв грiзним поглядом вiд голови до нiг цього нахабу в старiм каптанi i вiдповiв, збиткуючись: - Был раньше здесь. - Кивнув на Лобне мiсце. - А нынче - уж двадцать лет как на Болотной площади. Так что беги, поучат! Дотепний, бiсiв дука! Спитав iще у трьох, уже простiших, але не взнав нiчого. Вони були б i радi допомогти йому, але й самi не вiдали. Нарештi бiля собору вгледiв двох модно вбраних джинджикiв. Позадиравши голови, вони дивилися на мальовничi банi й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув нiмецьку мову i запитав: - Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat? Тi обернулися й закам'янiли з подиву. - Сковородо! Григорiю! - гукнули разом i, розпростерши руки, пiшли на нього. О господи, це ж дiоскури, Грипько Козицький та Миколай Мотонiс! Поцiлувавшись iз хлопцями, Сковорода пригорнув ©х мiцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось розтане. - Ну, як ти, де ти? - спитав Козицький. Вiн не змiнився зовсiм - худий, високий, з гарячим блиском у голубих очах. - Я - тут, - сказав Григорiй. - А де живеш, де трудишся? - Нiде. - Ти не жарту╨ш? - спитав Козицький i посмутнiв, замислився. - Як перед богом. - А нам казали, що ти в Колегiумi у Переяславi... - протяг Мотонiс журно. - Був, та загув. Прогнав епiскоп за незнання поетики. - Поетики? - перепитав Мотонiс i засмiявся. - Та хто ж вiд тебе краще зна╨! - А як же ви? - обняв ©х знову Сковорода. - Вже тут чи й досi в Лейпцiгу? - Ще там. Вчимося коштом Академi©, - сказав Козицький. - Нiмецько©? - Санкт-петербурзько©. Ось при©здили по грошенята й одяг... - За що служити вiчно ©й присягалися, - додав Мотонiс, простягши руку, мов кладучи на бiблiю. Вiн був кремезний, жилавий i, мабуть, тому поруч iз гiнким товаришем здавався дужим дубом. - Ну ви й везучi, хлопцi! - позаздрив щиро Сковорода. - Вчитеся стiльки рокiв... - Послухай, - спинив його Козицький. - Чому б тобi та не по©хати до Петербурга? Там зараз голод на вчителiв, на учнiв i взагалi на всякий учений люд. Нарештi двiр зрозумiв, що опиратись треба на мудрi голови, а не на дибу й каторгу. - Ой хлопцi, хлопцi, - зiтхнув Григорiй. - Ще не було таких володарiв, якi б дружили з мудрiстю! Мiнерва горда, а споконвiку цесарi шанують тих, хто вмi╨ гарно повзати й лизати царськi ноги. Озирнувшись, чи хто не слуха╨, Козицький мовив гаряче: - Нi, нi. На щастя, зараз не тi часи й не тi володарi! Один розумний i доброчесний радник десь при особi цесаря може принести народу бiльше користi, нiж полк борцiв за волю. - Сковородо, не можна ставити усiх царiв на одну дошку з Iродом, - устряв Мотонiс. - А, не багато вартi не тiльки такi царi, як Iрод, а навiть добрi. Козицький знiтився. Мотонiс витер пiт i запропонував: - Ходiмо в шинок, братчики, та вiддамо належну цiану Бахусу за цю неждану зустрiч! Вони пiшли, обнявшись, i москвичi, здивованi таким чудним видовиськом, спинялися i проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили мiстом! Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або питейний дом. ╞м подали горiлки у кумганi та пирогiв iз капустою на дерев'янiй тарiлi. Мотонiс крякнув, налив чарки й проголосив: - За альма-матер! Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пирiг так обережно й нiжно, немов метелика, i став закушувати. - Ну як там Ки©в, як Академiя? - спитав небавом. Григорiй лише махнув рукою. - А як друкарня лаврська? Знову друкують книги? - Куди там. Мертве дiло... - Так обiцяли ж дозвiл! - Казав пан кожух дам, та слово ного тепле. Козицький насупився. - Пора по другiй, хлопцi, - узяв кумгак Мотонiс. - Когось стрiчав iз наших? - Як не стрiчати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, - всмiхнувся Сковорода. - А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий... - Микита сотником у Переяславi... - Та що ти кажеш! - Яв нього зимував. I зараз теж вiд нього. Принесли смажену рибу, яка пахтiла на весь шинок цибулячим та часниковим духом. Мотонiс втягнув повiтря носом i розплився у ласiй усмiшцi. - Оце заку-усiя!.. - Скажи, Григорiю, - узяв Козицький чарку, - що на Вкра©нi дi╨ться. Як там козацтво, воля? - Кона╨ воля, хлопцi. Пани людьми торгують, стягують ма╨тки, статки i за дворянський титул вiддати готовi не те що край та волю, а навiть рiдну матiр. - Така пора, Григорiю, - сказав Козицький. - Як не сво©, так зайди... - Сво╨ ярмо не легше. - Горiлка в горло проситься! - гукнув Мотонiс. - За нашу зустрiч, щоб не була остання! - Що ж ти робити дума╨ш? - спитав Козицький, коли вже випили i закусили рибою. - Не знаю. Мо', прихилюся десь до колегiуму... - знизав плечима Сковорода. - Григорiю, ©дь у столицю! - сказав Козицький палко. - Потрiбно вчити тих, хто сто©ть при владi або стоятиме за рiк чи два, високих помислiв, чеснот, гуманностi й смаку до вольностей, до рiвноправностi усiх суспiльних станiв. Ми всi повиннi вчити! I не цуратися, не уникати служби, чинiв, посад, бо як не ми, то iншi вiзьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та iстини, яким служити нам наказали бог i совiсть! - Учити треба. Але кого?.. - не погодився на те Григорiй. - Ну а чини, посади та доброчеснi намiри - це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав праву руку, подасть i лiву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них. - Ти неправий, Григорiю. Якщо нас кличуть, просять - треба iти назустрiч. - Людина мусить мислити... - Пора по третiй! - сказав Мотонiс твердо й кивнув у бiк кабачника, що прислухався до ©хньо© палко© бесiди. - А ми сьогоднi зустрiли тут Ляшевецького, - сказав невдовзi. - Кирила? - Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт - намiсник Тро©це-Сергiево© лаври! - Ми з ним про тебе згадували, - додав Козицький. - Вiн пам'ята╨... А може 6, ти пiшов до нього в школу? - Еврика! - гукнув Мотонiс. -Кирило прийме з радiстю. - Вiн ще в Москвi, напевне, - сказав Козицький. - Ходiмо швидше в палац епiскопа! Як не спiшили хлопцi, Ляшевецького вже не застали. Вiн нещодавно ви©хав. Але, на щастя, валка намiсника чомусь затрималася, й Сковорода, як друг отця Кирила, був урочисто взятий на найзручнiший вiз. Прощалися, немов навiки. Не обiцяли листiв, побачень, Зустрiчей. Були свiдомi того, що ©хнi дороги, перехрестившись отак негадане, знов розiйдуться на цiлi роки, а може, й на все життя. Не подавали виду, але було ©м боляче йти манiвцями, мудрствувати, як гендлярi з Подолу, тодi як ©хнi прадiди виймали шаблi з пiхов i брали щастя з бою. Сини блукають свiтом, шукають честi й прокорму, а мати сходить потом i нiкому подати ©й напитися й сказати добре слово. Поцiлувалися, утерли нишком сльози. Тим часом валка рушила. Отець Кирило не дуже зрадiв пришельцевi. Встав iз-за столу, де щось писав, благословив, тицьнув похмуро руку для поцiлунку. Коли ж побачив, що той не квапиться припасти до чудодiйних його перстiв, сердито скинув брови i запитав: - С чем бог послал? Вiн був високий, грiзний, густе руде волосся облямовувало, неначе нiмб, його рiзке обличчя. - Я з Укра©ни, отче, Сковорода, -сказав Григорiй. Намiсник глянув гостро й, почервонiвши, розплився в щедрiй усмiшцi. - Оце так чудо! А я гадав, якийсь прочанин... Вибач. Я не впiзнав, iй-богу! Вiн пiдiйшов, обняв Григорiя i, посадивши в крiсло, вказав на стiл рукою: - Ось компоную проповiдь. Узавтра в нас великий хресний хiд. Народу сила буде. З Москви навмисне ©дуть мо© казання слухати! Ридма ридають люди, простi i знатнi - всi. Сам Сумароков плакав... Зайшов послушник i запросив до трапези. - Ходiмо, Грицьку, та черв'ячка заморимо! - сказав намiсник весело, коли послушник щез. - А пам'ята╨ш нашi бурсацькi трапези? О, тут не те! Коли б сюди пустити наших братчикiв... - потер вiн ласо руки й зареготав: - Ото була 6 потiха! Столи i справдi вгиналися. На величезних тарiлях лежали гори хлiба, та пирогiв, та м'яса, та рiзно© риби... Капуста, грушi, яблука... Благословивши братiю, намiсник поспiхом пробурмотiв молитву, перехрестив на©дки й поважно сiв на покутi. Кивнув Григорi╨вi на вiльне мiсце поруч. - Яке сьогоднi свято? - спитав Григорiй пошепки, коли обiд почався. Ляшевецький знизав плечима й зиркнув на келаря, який сидiв праворуч. - Звичайний день. А що таке? - Нiчого. Ви любите, як видно, поститись... Намiсник окинув гордим поглядом свою паству i мовив: - У нас сто тисяч крiпакiв. Сковородi шматок застряв у горлi. Ледве ковтнувши, спитав украй здивований: - Пожартував? Чи правда? - Га-га-га-га! - зареготав намiсник i пояснив ченцям, що перестали чвакати: - Наш гiсть не вiрить, що в нас сто тисяч хлопiв! Лункою трапезою пробiг легенький гомiн. Сопiння, посмiшки, маснi обличчя, жарти. - I двiстi з гаком тисяч десятин орно© уеллi, -_ додай спокiйно келар. - Так що лишайся в нас, не пропадеш! - сказав намiсник i пiдморгнув. - Го-го-го-го! - зареготала братiя. Григорiй весь напружився i вже ледь-ледь не кинув ©м просто в очi слова картання, гнiву, але па вiстрi втримався i мовив тихо, з притиском: - Я не достойний тако© честi... Дякую. Ченцi на©жилися, але поволi згасли i знову заходилися бiля смачних на©дкiв. Пiсля обiду отець намiсник повiв Сковороду на горiшнiй поверх, як тут казали, "в купол", де розмiщалася славетна лаврська бiблiотека. Григорiй жадiбно вбирав очима цю неймовiрну розкiш. Куди не глянеш - книги! На почорнiлих старих полицях, i на столах, i в скринях, i на пiдлозi купами. Малi, великi, старi, новi, друкованi i рукописнi, у дорогих оправах i без оправ, пошарпанi... - Ось джерело, жива криниця мудростi, - повiв рукою Ляшевецький. - Приходьте, спраглi духом, i пийте, пийте, аж доки стане сили! Сковорода взяв iз полицi книгу й, змахнувши порох, почав гортати. Була то збiрка коротких грецьких вiршiв. Вiн зачепився за мудрий змiст одного з них i переклав уголос: Ловити треба час, би швидко все старi╨: За лiто козеня ста╨ кошлатим цапом... - Ти добре зна╨ш грецьку, - зазирнувши через плече у книгу, сказав намiсник. - А в нас нема╨ вчителя... Григорiй змовчав. Немов лихвар у скринi з грiшми, порпався у книжковiм золотi, не помiчаючи нi плину часу, нi нетерплячки, яка трясла Ляшевецького i не давала йому на мiсцi встояти. Нарештi намiсник узяв Сковороду за руку й сказав рiшуче: - Ходiмо, я покажу тобi наш монастир. А фолiанти цi нiде не дiнуться. Пiсля шкiльного дзвону хоч i щодня приходь сюди й читай до вечора. А не вгаму╨ш спраги, бери свiчки й лишайся на нiч! Тут навiть ╨ де виспатися. Хоч хресний хiд мав вiдбутися завтра, уже сьогоднi було у Лаврi людно, мов у Лубнах на ярмарку. Притихлi, боязкi i невимовно враженi громаддям мурiв, храмiв, прочани вешталися по монастирю, молились богу, кланялися, благословлялися ледве не в кожного зi святих отцiв, купували свiчi, хрестики й всiлякий iнший дрiб'язок, який захистить ©х од хвороб i недругiв, бо вiн iз такого мiсця, яке угодне боговi й до неба ближче, нiж ©хнi грiшнi села. Не звертаючи на цю юрбу уваги, Ляшевецькии розповiдав Григорi╨вi про заснування Лаври, про оборону ©© в часи Лжедмитрiя. А як минули ставок, зарослий вербами, i пiдiйшли до храму, узяв пiд руку гостя й благоговiйно мовив: - Собор Успенiя. Каплицю бачиш? Пiд нею лежать останки царя Бориса Годунова, його дружини, дочки та сина... Невдовзi вiн зупинився перед новою церквою. - А цю воздвиг наш землячок Олекса Розум, граф РоЗумовський. Позаторiк ©© освячували. Була сама iмператриця... Ти б на Олексу глянув! Аристократ, вельможа. Весь у шовках та золотi. Iмператрицю водив пiд ручку, ганяв мiнiстрiв, немов зайцiв солоних... Вiн говорив неголосно, але з такою задрiстю, що аж спiтнiв, захекався. - Тобi давно, напевне, впiскопiя сниться? - пожартував Григорiй. Але намiсник не засмiявся, не вiдповiв так само жартом, а набундючився i мовив мрiйно: - На все ╨ воля божа... Якщо вiн схоче, пошле й таку велику милiсть... - А як синод? - У синодi люблять мене за проповiдi... й за подарунки... - Перехрестився i перевiв розмову на iнше: - У цьому храмi Смоленська божа мати. До не© йдуть iз усiх кiнцiв Росi©. Бо чудодiйна. Торiк зцiлила двох бiснуватих i трьом жiнкам безплодним послала чад, лицем на не© схожих... - Кириле, ти, бачу, знову не впiзна╨ш мене, - сказав Григорiй весело. - Я ж не прочанин... - Ти що, не вiриш?! - Нi, вiрю, вiрю, - засмiявся Сковорода. - Такi ченцi зцiлити можуть не те що жiнку, а й смокiвницю! Кирило звiв докупи брови, трiпнув сердито "нiмбом" i... осмiхнувся. - А ти йоржистий, як i колись. - Та й ти нiвроку був на язик. - За десять рокiв обчоргав, стер. Вже як стара мантачка, - зiтхнув намiсник скрушно. - Гада╨ш, легко годити богу й людям? - То не годи. - А сан? А звичка жити в постiйнiй шанi, славi? А недалека старiсть? - Од всього найдорожчий душевний мир i спокiй. - Душевним миром не будеш ситий, Грицьку. - Не в ситостi, Кириле, щастя, а в сроднiй працi, в певностi, що ти живеш по правдi, не робиш шкоди iншим i не да╨ш нiкому й свою мервити душу. - Та ж свiт - не рай, - не приставав на те намiсник. - Тут кожен рве собi. Кричать про совiсть, душу i про любов до ближнього, самi ж, що можуть, тягнуть. А я, по-тво╨му, стояти мушу збоку, дивитися й ковтати мовчки слину? Нi, красно дякую! Нема дурних... От як усi так житимуть, тодi i я, будь ласка. - Ти ж проповiдник, пастир! - Я й проповiдую, картаю жадiбнiсть, нечеснiсть, пiдлiсть i всi грiхи на свiтi. - А сам? - А сам живу, як можу! - I люди вiрять тво©м словам-облудi? - Не знаю. Плачуть... - З горя? - Пiди спитай... Почувся шум, квапливi кроки, гомiн. Прочани кинулися, неначе вiвцi, до головно© брами, стовпилися мiж трьох церков. Поволi стихли, дали комусь дорогу. - Що там таке? - Iдуть молитись схимники, - сказав намiсник глухо. Невдовзi з натовпу, що розступивсь побожно, з'явилася юрба ченцiв, одягнених у широченнi чорнi опанчi, що на п'ять лiктiв волочилися по землi. На головах високi чорнi каптури. В руках не жезли, а кiлки. На ши© в кожного по дзвону, та ще й з вiрьовкою. Сумами, iконами, книжками усi обвiшанi... - Дорогу, дорогу святим отцям! - лунало грiзно в натовпi. Григорiй плюнув. Серед "святих" вiн упiзнав кiлькох ченцiв, що обжиралися недавно в лаврськiй трапезi i реготали з радостi, що мають з кого дерти. - Це лицемiри, мавпи! - промовив гнiвно. - Менi пора до церкви, - сказав намiсник поспiхом. - Зайди до келаря, нехай тобi дасть келiю. - Якщо дозволиш, я заночую в бiблiотецi, в куполi. - Ночуй, будь ласка! Там ╨ тапчан i ковдри... Ляшевецький хотiв сказати ще щось, але махнув рукою i поспiшив до храму, в який вливалася рiка прочан та схимникiв. Дзвонили дзвони, кликали молити бога, каятися. Спускалися вже прохолоднi, передосiннi сутiнки... Вповзала в душу темiнь... Вiн повернув до трапезно©. Худий хлопчак-послушник, що готував вечерю, покiрно вислухав бажання гостя, узяв двi свiчки i, запаливши одну З них, подав обидвi Сковородi. - Вечерю вам принести? - спитав байдужим, мов потойбiчним, голосом. - Не треба, дякую. У книгозбiрнi було вже зовсiм темно. Подибавши старий свiчник, Григорiй накапав у нього трохи воску, поставив свiчку й пiшов розшукувати тапчан. Той прича©вся в нiшi, за невеликим столиком, заваленим сувоями паперу, книгами. Були тут навiть i каламар, i пера. У каламарi, правда, давно вже висохло, як у пiсках пустелi... Григорiй скинув торбу, каптан i чоботи, якi йому подарував Микита у Переяславi, лiг на тапчан i взяв зi столу найближчу книгу. То був Еразм, великий свiточ iстини, свободи духу, братства. Григорiй почав гортати його блискучу "Похвалу глупотi", яку читав ще в Академi©. Та з голови не йшли ченцi, намiсник, прочанськi юрби i все, що чув та бачив за цi пiвдня, прожитi в Лаврi. О господи, Iсусе, сину божий, якими сталi© нинi тво© апостоли, тво© пророки й слуги! Денно i нощно вони у храмах моляться i безперервно барабанять у псалтир. Церкви будують, монастирi, каплицi. Бредуть поклонниками в ╙русалим... З обличчя - святi, а в серцi - найбеззаконнiшi! Честолюбцi, звiдники, немилосерднi i нетерпимi... О, лицемiри! Поклав Еразма. Тремтливий вогник свiчки замиготiв, заблимав. Пiдмостив каптан пiд голови, зручнiше влiгся i взяв одразу кiлька книжок. Плутарх... Сенека... Цiцерон... Воiстину жива криниця мудростi! Заснув пiд ранок, уже пiсля других пiвнiв. ╞╞ одразу вийшов на тополину вулицю свого села. Було якесь велике лiтне свято. Люди ходили з пляшками й скляницями в руках, смiялися, спiвали, плакали i пританцьовували. Йому дали великий келих меду й червонобоке яблуко. Музики тнули горлицю, здiймався вихром танець... I раптом вiн опинився в палацi, де веселилися напудренi та кучерявi пани i панi©. Манiрнi, хитрi, жадiбнi, вони всмiхались лагiдно одне до одного, знiмали маски i милувалися сво╨ю випещенiстю перед великим дзеркалом... Здякзлося, Григорiй був для них невидимим, безплотним духом... Нарештi якась незнана сила ввела його у величезний прекрасний храм. Т вiк удвох з дияконом почав служити лiтургiю. На хорах пiвчi вели протяжно: "Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас..." .Тим часом батюшка ходив по церквi з тацею i виривав iз рук прочанок ©рошi, а дяк витрушував кишенi й гамани чоловiкiв. Нараз запахло паленим. Григорiй зайшов в олтар i зупинився вражений. Попи й ченцi тут жерли м'ясо звiрiв та рiзних птахiв. А тi, кому було замало цього, над величезним вогнищем пекли людину в чорному. Григорiй з жаху крикнувПрокинувся. Лежав, облитий липким холодним потом, i намагався згадати, де вiн. Бiблiотекою вже походжав свiтанок. В одному з вiкон горiв рожевий вiдблиск... Згадав - i стало лячно. За свiт, за себе, за рiдний край, який покинув так нерозважно в тяжку, недобру пору. Минуло лiто волi, спадало з дерева останн╨ листя прав... Порозбiгалися, неначе мишi з корабля! Мерщiй у нори, в нори. Сини народу, великомудрi голови! А хто ж заступиться за бiдолаху смерда, хто стане щитом червленим мiж ним i паном, научить правди, iстини, яку ховають дуки за сiмома замками? Схопився з ложа, оглянув iз жалем книжкове царство й почав збиратися. Одразу стало на серцi легко, вiльно. I так завжди. Коли доходив якогось рiшення, робився сам спокiйним, на думку й слово гострим, готовим знести, витримати безкра© версти, злигоднi, самотнiсть, спрагу, голод. Спустився вниз, у трапезу. Хтiв попросити окра╨ць хлiба, але роздумав. Послушник спав на лавi, самому ж брати нiяково. Щоб не збудити хлопця, зняв обережно защiпку i, прочинивши важкi окутi дверi, вийшов на критий ганок. Мiж верб над сонним ставом сiрiв туман. На морiжках довкола, прославши свити, спала прочанська чернь. Подекуди уже блукали люди. Хтось умивався бiля криницi, з кадуба. Дiдок iз борiдкою, як у старого цапа, стояв навколiшки й молився, дивлячись на золотi хрести, що вже горiли у скiсних перших променях... Надiвши шапку, Григорiй збiг по вогких сходах ганку й попрямував до брами. Похмурий страж у рясi, але при шаблi та двох пiстолях, одсунув мовчки засув i пхнув ногою дверi. Григорiй вийшов. Примруживши вiд сонця очi, дихнув на повнi груди. В дорогу, в iрiй! Благословен великий шлях додому! А там i вмерти легше, як на чужинi жити. СIТЬ П'ЯТА Хто б мiг подумати, що Iосаф не забув про нього. Минуло стiльки рокiв, а вiн згадав, переступив через усi незгоди й послав отця Гервасiя знайти нетягу-вчителя i запросити в Харкiв. Ще й передав через Iгумена, що дозволя╨ вчити спуде©в так, як вiн вважа за краще. Дива, та й годi! Чи то за цих шiсть рокiв змiнився свiт, чи то владика здружився бiльше з мудрiстю, як сiв епiскопом у мiстi Б╨лгородi... А може, те i се. День проживеш i то ста╨ш немовби зовсiм iнший. Людина вiчно вчиться, й життя одного мало, щоб осягнути все, пiзнати свiт до краю... В Колегiумi його уже чекали. - Григорiй Савич? - спитав префект, пiдводячись, як тiльки Сковорода переступив порiг завалено© книжками келi©. - Кордет Лаврентiй, - подав вiн руку i посмiхнувся болiсно: - Смиренний iнок, любитель муз та вчитель фiлософi©. У нього був дзвiнкий, при╨мний голос, блискучi карi очi й рiзкi хлопчачi рухи. - Тут нам про вас розповiдав Гервасiй. Сiдайте, прошу... Вiн прогорнув на лавi трохи мiсця, розвiв руками, мов вибачаючись за цих настирникiв у шкiряних оправах, i повернувся за свiй незграбний дубовий стiл. - Ви чули? Росiяни при Кунерсдорфi ущент розбили Фрiдрiха! - То й що? - Та це й для нас вiкторiя, бо там же б'ються полкiв чотири козакiв! - А скiльки вдiв та сирiт лишила нам ця перемога в Пруссi©? Кордет замислився. Вiн виглядав на рокiв тридцять п'ять, хоч, певно, був молодший. Чернеча ряса не молодить нiкого. - Вам залишили клас поетики, - промовив невдовзi i посмiхнувся: - Порфирiй Крайський, протоi╨рей, хотiв забрати цей клас собi, то я мав честь йому довести, що вiршування й творiння тайних суплiк не wszystko jedno. - Ну, вiн тепер вас проковтне, колего. - Подавиться! - сяйнув Кордет очима, рйiфии рiшув книжку, яку читав, коли зайшов Григорiй, i запропонував: - Ходiмо, я покажу вам келiю. Правда, воно не зовсiм келiя, а так собi, спокiйний закут у музеумi, сiреч у книгозбiрнi нашiй... - Чудово, отче! - зрадiло мовив Сковорода. - Чотири роки тому я ледь не плакав, кидаючи таке кубельце. Лаврентiй спохмурнiв. - Я дуже прошу, не звiть мене отцем i прочая... Мене драту╨... - Пробачте. Я ж не вiдав... - Оце Колегiум, - кивнув Кордет на кам'яний триповерховий дiм. - А далi - бурса, чи, як тут каже дехто, сiропитательний будинок. Ген монастирська трапеза... До речi, ви обiдали? - Я не обiдаю. - I я, коли нема╨ чого на зуб покласти! - сказав Кордет. - Ходiмо спершу та перекусимо, чим бог послав, чи то пак ректор, а вже тодi i в келiю. - Спасибi. Я не обiдаю уже чотири роки, - знiяковiв Григорiй. Вiн не любив хвалитися сво©м життям, розповiдати, який вiн скромний, витриманий, ледь не святий. - В iм'я чого? Щоб умертвляти плоть? - спитав Кордет зчудовано. - Нi, навпаки. Людинi зайве приносить бiльше шкоди, анiж мала нестача. Кордет щось буркнув. Оглянув скоса нового вчителя i повернув до виходу з монастиря. Перед ворiтьми узяв праворуч, завiв Григорiя у кам'яний приземкуватий будинок i, вiдчинивши дверi в маленьку келiю, сказав не зовсiм чемно: - Ось тут викохуйте сво© прийдешнi мощi, а я пiшов обiдати. - Бог вам у помiч! - гукнув Григорiй. - Я пожую i сам, ще зуби добрi маю! - озвався вже вiд дверей Кордет i швидко вийшов iз бiблiотеки. Сковорода всмiхнувся. Либонь, хороший хлопець оцей префект-фiлософ. Рiзкий, одвсртий, щирий... Ого! Тут справжн╨ лiжко. Т навiть миска для умивання, рушник, вiдро з водою й кварта. А на столi нова велика свiчка у гарно виточеному свiчнику... Григорiй поклав на лiжко торбу i, розв'язавши комiр, умився з дороги. Вода джерельна, чиста. Рушник м'який, пахучий, як у селянськiй хатi... По всьому тiлу пiшла солодка хвиля блаженства, спокою. Душа жадала простору. Вона була, немов жива криниця, ущерть налита музикою, словами вдячностi до тих людей, якi подбали загодя про незнайомця-вчителя, ще и ненароком, а мо', й навмисне дали йому в такому мiсцi жити, яким вiн снив, яке для нього зручнiше й лiпше вiд усiх хоромiв панських. Дiстав сопiлку з торби, лiг горiлиць на лiжко, заплющив очi й заграв, заграв... Он по горах снiги лежать, По долинах води стоять, А по шляхах маки цвiтуть; То ж не маки червоненькi, То чумаки молоденькi... Коли пiдняв повiки - на порозi стояв Кордет. Вiн був схвильований, в очах блищали сльози. - Григорiю, у тебе божий дар! - промовив згодом попанiбратськи просто i, зачинивши дверi, пiдбiг до лiжка. узяв сопiлку, крутнув сюди, туди i запитав: - Де ти купив таку чарiвну музику? - Нiде. Зробив. - Та що ти кажеш? - Правда... - I ноти зна╨ш? - Знаю. - Григорiю, ти сущий скарб. У нас же нiкому навчати хлопцiв спiву! - змахнув Кордет руками. Й розщедрився: - Ходiмо, я покажу тобi наш предостойний город! Окрiм церков, у Харковi ще не було на що дивитися. Та й то найкращу - Покровську - церкву Григорiй встиг оглянути, бо стояла в монастирi, неподалiк Колегiуму. Тому, Заждавши трохи, щоб не образити патрiотичних чуттiв префекта, Сковорода пробачився i запропонував: - Ходiмо краще в поле. Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая. - У нас за Лопанню ╨ невелика миза, тобто пiдварок, - промовив згодом стримано. - Там лiс, гора, жива криниця... - А це далеко? - Нi. - Тодi гайда за Лопань! Вони зiйшли вузьким Бурсацьким узвозом, минули ветху браму й напiвзасипаний широкий рiв. - Фортеця рушиться, - сказав Григорiй. - А що, татари вже не сягають Харкова? - Коли сягали, то й з козаками царi московськi цяцькалися, - зiтхнув Кордет. - А нинi нас уже нi за що мають. Полковникiв, немов гусарам, ставлять! Вiн збiг униз, до рiчки, стрибнув у човен i взяв весло. - Татар не чути, - промовив згодом, коли вже випливли на середину рiчки. - А гайдамаки, бував, дукiв шарпають. Не у самому Харковi... Ось на святки зеленi як налетiли на осавульський хутiр, так тiльки пiр'я!... -змахнув веслом, як шаблею, i замалим не перекинув човен. - Веслуй спокiйнiше, а то потонемо, як цуценята в сажалцi, - пожартував Григорiй. - Я вмiю плавати! - Я теж. Кордет пiдвiвся з лави i став гребти навстоячки. Весло аж гнулося, а човен мчав стрiлою. - О-го-го-го! - гукнув Кордет високим диким голосом. Iз очерету злякано знялися крижнi. А вдалинi на луцi якийсь косар самотнiй пiдняв бриля i помахав, вiтаючись. Вже бiля берега Кордет звернув лiворуч i спрямував човна в притоку чи то рукав, зарослий густо очеретами й вербами. Пливли поволi, ледь продираючись крiзь лугову гущавину. Але невдовзi Кордет не витримав тако© муки, жбурнув весло на дно човна i спритно вистрибнув на жовтуватий пiщаний клаптик берега. - Плигай сюди! - гукнув Григорi╨вi i миттю зник, немов пiшов у землю. Але не встиг Григорiй ступити кiлька крокiв, як попереду почувся голос його супутника: - Оця левада наша. Ми тут корiв пасемо й на зиму сiно косимо. Небавом вийшли на ту широку луку, яку аж з рiчки видно. Лежала свiжоскошена немолода трава, гули джмелi над потривоженими косою гнiздами... А косаря не стало. Був - i нема. Григорiй пiшов шпаркiше i наздогнав Кордета, що розкидав ногами сiно, аби посохло швидше. - А де косар? - Вже накосився, мабуть, i почвалав додому, - не озирнувшись, сказав Кордет. - Трава густа i перестояна - тут за пiвдня вмахаешся... Он там криниця й хата, - вказав на захiд сонця, де пiд горою (як у Ковра©!) стояла стiнка лiсу. - Ми тут ночу╨м iнодi, коли набридне мiський гармидер i су╨таСковорода примружив очi й побачив рiчку, греблю, почув Мар'янин голос... - Григорiю! -враз пролунало поруч. -Григорiю!.. Вiн озирнувся - накульгуючи, до нього бiг земляк Ничипiр Доля! Поцiлувавшись тричi, схвильованi, вони стояли мовчки, а потiм знов обнялись i, смiючись крiзь сльози, заговорили. Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радостi. - Ви що, брати? - устряв Кордет нарештi, й вони притихли. - Це мiй земляк, чорнуський! - щасливо мовив Сковорода. - Ну а крiм того, ми з ним три роки разом були в Угорщинi... А я гадав, що ви втекли на Запорожжя, -_ повернувся вiн до Ничипора. - Ти ясновидець! - розплився Доля в усмiшцi. Вiн мав якийсь кумедний вигляд - чи то у ньому було щось зайве, чи бракувало йому чогось... О, замiсть чуба на головi стерня! - А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипiр глянув на Кордета. - Голець зголив, Григорiю... - I посмiхнувся: - Зате ще маю голову!.. А як же ти, яким це вiтром тебе принесло на Слобожанщину? - Вiн буде в нас учителем, - сказав Кордет поспiшно i запропонував: - Ходiмо в хату, братцi. Там десь у нас була вода життя... Дядьку Ничипоре, ви ще не випили ту акву вiту? - Жива й здорова, - прогув Ничипiр. - Ти до сестри заходив? - спитав Григорiя. - Як там вона, пiдстрибу╨? Сковорода спiткнувся. Хотiв кивнути ствердно, але не змiг. - ╞© нема╨... За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипiр зцiпив зуби. - Проклятi дуки... - промовив згодом тихо, зiбгав бриля, якого нiс у руцi, i простогнав: - За грiш готовi зiдрати шкуру з батька... О господи, невже не буде кари?! Невже минуться ©м нашi сльози й кров! Та хто ж ми, люди добрi? - Лозовi прутики, яких зв'язати нiкому, - сказав Григорiй. - Бездумнi вiвцi, яких стриже хто хоче, - додав Кордет. - Куди ж ви дивитеся, розумнi, вченi голови?! - стис кулаки Ничипiр. Поопускавши очi, вони брели левадою, перевертали мовчки важуче груддя докорiв i не могли, не смiли сказати слова собi на виправдання. Вони, звичайно, назвали б безлiч причин, обставин, сумнiвiв, але вiд цього не стало б легше нi ©м, нi Долi, нi ©хньому народовi. Петля затягувалася все дужче й дужче, i не було вже сили ©© зiрвати з ши©. Ще кiлька лiт - i по козаччинi закряче чорний ворон... Коли зайшли до хати й пробiгла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора: - Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуля╨ воля? Козак махнув рукою. - Хiба вночi, з сiромою... Як посiдла╨мо розкiшних панських коникiв та як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гостi!.. - А до сво©х? - Бува╨... - пригладив вуса Доля. - Як шаровари скинемо та як розпишемо те панське мiсце, що оброста╨ салом, так де й вiзьметься розум i побратимська щедрiсть - вiддасть усе! Вiн засмiявся. - А часом кулю вбуха╨, - промовив згодом i покрутив ногою. - Он щоб не вiн, - кивнув у бiк Кордета, - я вже давно в раю горiлку пив би i за©дав варениками. - Ет, що там я... - знiяковiв Лаврентiй. - Вас не знайшли 6 i так... - То сам у лiсi здох би, - сказав Ничипiр i подав Кордету чарку. - Спасибi, брате, вiк не забуду! Господи, як появлюсь на Сiчi - порозбiгаються! Вони ж гадають, що я на тому свiтi... Нараз умовк, похнюпився, зiтхнув печально i заспiвав: Гей, колись була розкiш-воля, А теперенька - недоленька, А теперенька - недоленька; Болить серце й головонька... Поверталися уже надвечiр. Кордет був стихлий, знiчений. Здавалося, вiн ждав з тривогою, що скаже новий учитель про гайдамаку з Сiчi. Хоч i земляк, а хтозна, якi думки у нього... - За Ничипора тобi велика дяка, - заспоко©в його Григорiй. - Коли б усi... Кордет не дав домовити. - Я сам палив би й рiзав би! Проклятi здирцi, зрадники! За шмат сукна гнилого царицю лижуть... Тьху! - Ударив люто веслом об тиху рожевувату воду i запитав: - Ти от скажи, скажи на милiсть божу, де наша гордiсть, гонор? Ми ж - козаки, безстрашнi русичi, що не далися татарам, шляхтi, туркам. А при©здить якийсь панок iз Московщини, i вже хвостом виля╨мо, i бiжимо, аж пада╨мо, щоб донести, на брата й покласти в гаман отi нещаснi срiбники. А як вiдхрещу╨мося вiд посполитих, немов вони не люди, немов у них нема╨ серця, мислi й вони давно приреченi на гнiй, з якого розквiтне наше панство! Григорiй слухав i дивувався схожостi його думок зi сво©ми. Вiн говорив, немов палав, iскрився. Отак горять старi дуби, розбитi блискавкою... В монастирi на них чекав архiмандрит, вiн же i ректор, Костянтин Бродський. Напередоднi занять в училищi Сковороду покликали до ректора. Костянтин був у клобуцi й скуфi©, забрезклий, сивий. - Сiдай, Григорiю, - промовив байдуже, без будь-якого вiдтiнку. Дочитав цупкий великий аркуш, узяв перо й поставив довгий витi╨ватий пiдпис. Потому дiстав iз шухляди Сковородин рукопис лекцiй i простягнув йому. - Я ознайомився... - сказав непевно. - Ну що ж, цiкаво... Благословляю. З богом! Сковорода пiдвiвся. - Зажди хвилину, - пiднiс суху старечу руку Бродський. - Скажи менi, Григорiю, хто i за вiщо наклав на тебе ╨пiтимiю? - Ви помилились, отче, - одмовив чемно Сковорода. - Я й не грiшив, зда╨ться... - Тодi чому ж ти постиш, ©си лиш раз на день i уника╨ш товариства? - Хiба це грiх? - спитав Григорiй рiзко. - Доки однi надмiру ©стимуть, хтось мусить пеститись. - А товариство? - не скоро буркнув Костянтин. - Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крiм того, - примружив очi, - громада тутошня для мене надто пишна i благородна. Я з козакiв, як кажуть, чорна кiстка... - Це од лукавого, - промовив жорстко Костянтин. - Ти благородний вченiстю. Та й чин високий ма╨ш. - Звичайно, вчитель... - Я не про це, - пiдвищив голос ректор. - ©© височество iмператриця-матушка тобi присво©ла достойний чин придворного уставника 1. - А я й забув... - протяг Григорiй. - Iди, - махнув рукою Костянтин. - Нi, зачекай! Вiзьми ось грошi, сходи в гостиний ряд i купи собi новий пристойний одяг. Каптан, камзол, штани суконнi... А то на старця схожий. - Менi й у цьому... - почав був Сковорода. - Иди, иди, Григорiю! Щоб завтра був як та нова копiйка! Григорiй вийшов. Зчудований такою щедрiстю i добротою, затис у жменi грошi й побрiв у свiй музеум. Дива, та й годi! Його зустрiли в Харковi, немов у рiднiм домi. Дали роботу, житло, що й повий одяг. Чому, за вiщо? Чи╨ю ми лiстю?.. - Ну, що хотiв вiд тебе Бродський? - спитав Кордет, який iшов до ректора. Сковорода розкрив долоню з грiшми. Кордет присвиснув. - Звелiв купити собi каптан, камзол i все, що личить мати пановi вчителю. - З чим i вiтаю, - зiтхнув префект. - Я мiг би тобi сво╨ вiддати, коли б ти був хоч трохи нижчий... Як натягнув оцю личину... - тицьнув рукою в рясу i знов зiтхнув. - Гуляй здоров! Дивися добре, бо ошукають крамарi! - гукнув з порога i зник у темних сiнях. Занiсши свою "Поетику", Григорiй вийшов iз монастиря. В кишенi муляло важке холодне золото. Тако© сили грошей вiн ще не мав нiколи, хоча прожив на свiтi мало не сорок рокiв. Було незвично, нiяково. Здавалося, шось не так одяг або свiтив десь голим тiлом, i всi зустрiчнi дивилися на нього з осудом. Кiлька разiв якiсь селяни, що, певно, вперше були у Харковi, хотiли щось спитати, але роздумували i поспiшали його минути. Навiть старий, слiпий кобзар, який сидiв бiля будинку писаря i щось спiвав давно охриплим голосом, ураз спинив на струнах худу, аж чорну руку. Григорiй дiстав карбованця й поклав у шапку. Старий здригнувся, намацав швидко грошi й сховав за пазуху. - Заспiвайте яко©сь, дiду. Кобзар поправив свою стареньку музику, пiдтяг одну зi струн i проказав догiдливо: - Я зараз, зараз, папочку... Сковорода скривився. Хотiв сказати, що вiн не пан, а теж голяк, який не ма╨, окрiм сопiлки й кiлькох книжок, нiчого. Але не встиг. Кобзар прокашлявся й завiв про те, як Лисавета дала козацтву волю, та ще й Кирила-гетьмана. Григорiй рушив далi. На серцi в нього було до болю тоскно. Минав крамницi, ятки i намагався знов вiднайти душевний мир та спокiй, якi утратив, як тiльки вийшов од ректора. IЦе був у розпалi усЯенсЬкий лiтнiй ярмарок. Людей Снувало по мiсту разiв у десять бiльше, нiж у звичайнi, буденнi днi. Пона©здили з усiх-усюд i козаки, й мiщани, i посполитi; купцi, пани та пiдпанки зi Слобожанщини та й з городiв росiйських, що починалися за Острогожськом i недалеким Б╨лгородом. У цьому шарварку i вавiлонському стовпотворiннi, мов у театрi, Григорiй бачив людство. Усi тут нiби рiвнi, нiхто не б'╨ нiкого i не примушу╨ вiддати даром плоди сво╨© працi. Торгують, никають по ярмарку, могоричують... Насправдi ж всюди прiрви. Он той панок, що роздивля╨ться нову карету, розбагатiв i хоче собi змiнити ви©зд. А той (як нагерголивсяi), напевно, ©здив до столицi, дiстав село в дарунок за вiрну псячу службу й тепер шука╨ майстра, щоб збудував хороми. Купець згина╨ться у три погибелi перед гусаром з вусами, а сам же може купити полк таких... Якийсь козак, що вже дiйшов до ручки, трима╨ шаблю - свою останню зброю... Он посполитий, у постолах, без шапки, привiв стару кобилу, що вже мало не пада╨. Панки, чиновники у дорогих камзолах регочуть з нього, штрикають шкапу в ребра i вимагають, аби хазя©н сiв на кобилу верхи i проскакав галопом. Бiдак сто©ть похнюпившись, i по щоцi у нього, - засмаглiй, вкритiй пилом, - бiжить гiрке, пекуче горе... Григорiй кинувся у щiльний гурт насмiшникiв, купив у дядька шкапу i, залишивши йому покупку, зник у юрбi. Його гукали - всу╨... Вiдчув полегкiсть. I враз збагнув, що вiн не може придбати папський одяг! Не через те, що вже не стане грошей, а по сво©й натурi, по тiй великiй спiльностi мiж ним та бiдним людом, яка да╨ йому безмежну силу й вiру у кращi днi прийдешнi. Воiстину, пiзнай себе - i ти пiзна╨ш щастя! Легкий, усмiхнений, зайшов Григорiй до крамницi, купив штани, широкi, синi, на очкурi, козацькi добрi чоботи, сорочку, пояс, шапку й звичайну сiру свиту. Крамар очиська витрiщив, коли побачив, що пан учитель скида╨ свiй каптан нiмецький та одяга╨ просту селянську свиту. Залишивши старе вбрання в крамницi, Григорiй вийшов на велелюдну приярмаркову вулицю й подався у бiк Колегiуму. Аж помолодшав нiби! На рокiв десять, двадцять. Ступав широко, легко. У головi була ранкова яснiсть, а на душi - весняна повiнь радостi... Ото Кордет здиву╨ться! А ректор?.. Буде лаяти. А може, й вижене. Не первина... Не в чинi щастя i не в посадi, яко© ти доскочив, а в нас самих! ╙пiскоп, певно, викличе й почне читати проповiдь про те, як треба жити, щоб не гнiвити бога й не дратувати його рабiв улюблених, що на землi раюють... Все су╨та су╨т! Найгiрша мука - совiсть. Якщо сумлiння чисте 1 в серцi мир та спокiй - нехай Юпiтер гнiва╨ться! Проте у двiр Колегiуму заходив трохи боязко: страх не любив завдавати людям прикрощiв... Та не тодi бiда приходить, коли на не© ждуть. Вона з'явля╨ться, немов гроза у червнi, раптово, нагло. Вже навеснi, як зацвiли садки i почались канiкули, Гервасiй переказав Григорi╨вi, щоб вiн прибув у Б╨лгород. Сковорода не став чекати оказi©, а того ж дня, поклавши сво© пожитки в торбу, помандрував на пiвнiч. Був теплий, тихий день. Дорога бiгла лiсом, то вниз, то вгору, а в улоговинi, у серпанковiм маревi, неначе шабля, зблискувала спокiйна рiчка Харкiв. Спiвали жайворонки. Вони були невидимi, й тому здавалося, що то бринить прозоре син╨ небо. З високих сугорбiв, залитих цвiтом, травами, перед очима на всi чотири боки розкинулися барвистi плахти полiв, га©в, ставкiв та лукiв. Майже пiд кожним пагорбом струмком збiгала в рiчку, у яр чи в балку жива вода. Цiлюща, свiжа, сонячна... Осиливши верст двадцять п'ять, Сковорода спинився бiля кринички в березi. Поклав на землю торбу i зняв бриля, якого подарував Ничипiр Доля, коли рушав на Запорожжя. З яких криниць вiн нинi п'╨? Чи то дiйшов до Сiчi? Правда, тепер i там, як кажуть, нема сiромi волi... Набрав води у пригорщ, хлюпнув собi в обличчя. Ух, благодать! Струмок побiг за пазуху. Григорiй зняв сорочку й омив дорожню куряву з грудей та ши©. Тодi напився донесхочу, одягся й лiг на морiжок у затiнку. Крiзь молоде вербове листя слiпило очi сонце, мов загравало, бавилося. Не дочекавшись вечора, у гущинi над рiчкою змагалися два солов'©. То тут, то там лiчила комусь лiта зозуля; i бив у бубон одуд, i туркотiла горлиця... Заплющив очi. Господи, якого ще потрiбно людям раю! Так нi ж, колотяться, кують кайдани ближньому. Свободожери, нелюди! Неначе яструби, шугають знай у небi i видивляються свою криваву здобич. Он ты, птичко жолтобоко, Не клади гнiзда высоко... Народжуються слова ново© пiснi. А з солов'©них колiнрулад чи, може, з спiву вивiльги, мов Афродiта з морсько© пiни, виходить музика, мотив, мелодiя. Вона проста, немудра i нерозривно сродна цим небесам, гаям, криничцi, птаству; i цьому дню, i цвiту, й струмку, як скло прозорому, й тому густому явору геп па горi, якому лама╨ руки вiтер... Не помiтив, як до кринички на вiзку пiд'©хав огрядний лiтнiй пiп. - Тпру, окаянний! - злостився батюшка i, перекинувши хреста на спину, схопив коня за храпи. - Стiй, стiй, люципере! Кiнь одступав, задерши голову, а потiм знову рвався до води. Нарештi пiп не витримав, гукнув Григорi╨вi: - Агей, лайдаче, ходи сюди! Подерж коня, а я нап'юся. - А може, краще я вас подержу - нехай нап'╨ться кiнь? - пiдводячись, спитав Григорiй. - Роби, що кажуть, йолопе, - сердито буркнув пiл i, передавши коня Григорi╨вi, припав скорiше до джерела. - Отче, як ви дiзналися, що я лайдак i йолоп? - спитав Григорiй весело. Пiп смачно крякнув, витер уста долонею й махнув рукою, аби пустив коня. - Розумнi, голубе, в тво╨му вiцi уже не ходять пiшки. - Логiчне, хоча i хибне судження... Пiп аж ударився руками в боки. - Ой леле, i що вiн тямить у логiцi! Ти що, поспав, набравшись, бiля Училищного монастиря? - Авжеж, - промовив Сковорода. - Ще мудрий Плiнiй сказав, що omne perire tempus, quod studiis non impertias, сiреч: загублений той час, який ти не використав на навчання. - Сковорода?! - Еге. - Прошу прощення, - знiяковiв, заметушився пiп. - Я вас прийняв за волоцюгу-смерда, який не хоче ходити За панським плугом... - I я не хочу, - сказав Григорiй. - Ви орете, пане учителю, новину та перелоги душ i засiва╨те зерном науки. Про вас уже слава йде! Тепер знiяковiв Григорiй. - Ви з Харкова? - спитав, аби змiнити тему. - Базарював. А це додому ©ду, в Старицю. А ви ж куди? - У Белгород. - Господи, нам по дорозi! Я пiдвезу вас. А як припiзнимося, то й заночуете у мене в хатi! Моя стара зрадi╨. Небiж мiй вчиться у вашому Колегiумi. Такий тямущий хлопець. Ви, певно, знаете - Михайло Ковалинський. Закiнчив клас iнфими... - На жаль, не знаю, - розвiв руками Сковорода. - Я викладав поетику. - Дуже вас прошу, - схрестив на грудях м'ясистi руки пiп, - познайомтеся з мо©м небожем i не оставте його, як кажуть, добрим словом. Хлопчина славний, ей-ей! - Зроблю, - пообiцяв Григорiй i взяв у руки торбу. - То що, по©хали? - спитав священик. - По©хали! - стрибнув на вiз Григорiй. Як не спiшили, а припiзнилися, i ночував Григорiй в отця Петра у Старицi. На другий день, подякувавши за хлiб та сiль i пообiцявши невдовзi ще навiдатися, Сковорода пiшов до Б╨лгорода, що був тут зовсiм недалеко. Отець Гервасiй прийняв Григорiя в архiмандритських келiях. Зрадiв, як братовi, стис у мiцних обiймах. Вiн ще погладшав, ще закруглився. Весь аж лиснiв, як восени бичок. - Чув, чув, Григорiю, - очима пестив гостя, - як покорив ти Харкiв. Ну молодець! Не осоромив мене старого. - Та я... Та що там... - знiтився Сковорода. Але Гервасiй узяв його за плечi i всадовив на дзиглику навпроти себе. - Який худий ти, Грицьку! Та не журись, у нас поправишся... - Я й не журюся, - спромiгся вставити Сковорода. - Була 6 душа здорова. - Якщо душа - вино, то тiло - мiх, - пiднiс Гервасiй палець i засмiявся. - Ну, як жилося? - Добре. - Не кривдили? - Нi. - Було з грошима скрутно? - Та нi... Архiмандрит скривився - щось не подобалося йому в розмовi, але що саме, Сковорода не мiг збагнути. - Таки дивак ти, Грицьку, - всмiхнувся Гервасiй лагiдно. - Невже тобi не хочеться добитись щастя, почестей? - А я щасливий, отче, - промовив палко Сковорода. - Робота, учнi, книги - на трьох нещасних стало б! Архiмандрит помовчав, чи то вагаючись, чи щось обдумуючи. I враз спитав: - Скажи менi, Григорiю, чому ти й досi не у ченцях? - Бо не достойний... - Ну а хотiв би? - пiдбадьорився отець Гервасiй. - Не знаю, далебi... У мо╨му вiцi йти у послушники... - Ми пострижемо тебе одразу. Я говорив про це з епiскопом. Архiмандрит пiдвiвся. Григорiй теж. - Я не готовий, грiшний, - сказав рiшуче. - Григорiю, - отець Гервасiй узяв його пiд руку. - Усi ми грiшнi. А ти давно живеш як справжнiй схимник. - Це так зненацька. Я мушу все обдумати... - Дивак! Та що ж тут думати? Сам Iосаф звелiв менi прийняти тебе в чернечий стан. За рiк чи два будеш префектом, ректором. - Спасибi. Що ви! - Ти найму дрiший - тобi й начальствувати! Григорiй витер пiт. Отямившись вiд похвали, яка його пригнiчувала, промовив гаряче: - Нi, я не можу. Дякую за честь, за дружбу, але чернецтво не до душi менi. Принаймнi зараз. Коли ж вiдчую, що я готовий, прийду скажу i преклоню колiна. Тодi клобук возложите i одягнете скуфiю... Тепер же - нi. - Дитина еси, Григорiю. Не розумi╨ш простих речей. ╙пiскоп тобi дару╨ честь, достаток, шану. Ти уявля╨ш - ректором? - Хiба клобук добавить мудростi? Суть - голова... - Без голови тепер прожити легше, анiж без скуфi© та клобука,- сердито мовив архiмандрит. - Тому, хто пнеться вгору,-зауважив Сковорода.- А в мене, отче, лише одна турбота - коли б не вмерти менi без розуму. Архiмандрит нахмурився. - Ходiмо до Iосафа! - промовив згодом i перший рушив iз келi©. Сковорода поплiвся слiдом. Зияй наперед, що з цього дива не буде пива. Напосядуться на нього вдвох i заганятимуть, немов стрiльцi ' старого вовка в яр, у монастирськi мури. Одвикли можнi терпiти поруч волю. Вона ©м муля╨, як порошина в оцi. ©© страхаються, бо там, де воля,думка, бажання правди, гiднiсть. Рабами легше правити. Ума не треба, досить i канчука та шаблi. - Зажди - сказав Гервасiй, коли зайшли в якусь свiтлицю. На стiнах тут висiло безлiч старих портретiв. То все були епiскопи, благообразнi старцi у дорогих, розкiшних ризах. Всi на один копил, немов брати-близнята... - Заходь! - гукнув отець Гервасiй, визирнувши з бiчних дверей. ╙пiскоп приязно благословив Григорiя. Вiн постарiв, волосся з сивого стало якимсь жовтавим, запали очi, щоки. - Менi сказав отець Гервасiй,- почав вiн тихо, хрипло,- що ти не хочеш узяти сан чернечий... Це правда? - Правда. - Чому? - Боюся. - Чого? - Позбутися скарбу. - Якого скарбу? - перезирнувся з архiмандритом. - ╙диного, що залишився, - волi. - Без клобука ти швидше ©© позбудешся. Запише якийсь панок у сказку - i поминай як звали. - Та я ж козак. ╙пiскоп хмикнув. - I маю чин уставника. - Григорiю, - заговорив епiскоп по-братськи щиро. - Ти придивись до мене - я вже старий i немiчний, от-от господь покличе в сво© чертоги... На кого я залишу паству, кому вiддам ╨пархiю? Хто на сторожi стане й зi словом божим, мов iз мечем огненним, заступить шлях жадобi, кривдi, чварам? Ось, може, вiн? - кивнув у бiк Гервасiя. - Вiн добрий, вiрний пастир, але далеко не Цiперон, i не Кониський навiть!.. Кордет чи Бродський? А може, Крайський? - Аби хлiбець, а зуби знайдуться, - сказав Григорiй. - Звичайно, знайдуться, - всмiхнувся криво Iосаф. - Але якi, чи©? - А добрий шмат, Григорiю, - устряв Гервасiй. - Такий трапля╨ться раз у життi, та й то одному iз сотнi тисяч. - Iстинно! - прорiк епiскоп. - Достаток матимеш, який тобi й не снився. А шана, влада, сила! Карети, конi, золото! - ╙пiскоп аж помолодшав, налився знову силою. - Ти йдеш чи ©деш, а люд на тебе дивиться, немов на бога, бiжить слiдом, цiлу╨ одяг, руки. Благословля╨ш братiю i вiдчува╨ш, як виростають у тебе крила ангельськi i як ста╨ш ти бiля престолу господа. Сковорода пiдвiвся i, ледве стримуючи обуреннЯ, мовив глухим од гнiву голосом: - Ви хочете, щоб я собою збiльшив i так велику кiлькiсть фарисе©в?! ©жте сито, пийте солодко, одягайтеся розкiшно, мяко - i ченцюйте! Я не попутник вам. Ви проповiду╨те любов до ближнього, насправдi ж любите лише самих себе. Ви кричите про вiльну совiсть, а нетерпимi не менш од схiдних деспотiв i попираете во iм'я господа честь i життя iнакомислячих. Щодня, щомитi твердите, що наша вiра ╨дино вiрна в свiтi, а бо©теся, щоб хтось не висловив хоча б пiвслова сумнiву. I це суть праведники?! - Григорiю, отямся! - гукнув Гервасiй злякано. - Мовчи, нещасний! - А хто ж вам скаже правду, хто знiме полуду з очей неситих ваших? Пона©дали черева, поодягалися в ╨дваби, сукна, золото й благословляете насильство, муки, рабство! _- Григорiю, побiйся бога! - знову заволав Гервасiй. Пiднiсши руку i дивлячись спiдлоба на Григорiя, епiскоп мовив жорстко: - От ти прийми чернецтво, стань на чолi ╨пархi© i покажи, як треба жити пастирям, очисть од скверни iстину... - I Геркулес не змiг би очистити вашi авгi╨вi стайнi! - Свят, свят, - прошепотiв Гервасiй. ╙пiскоп сидiв, стиснувши зуби, i розглядав ╨вангелi╨, закуте в срiбло й золото. - Чого ж ти прагнеш? - спитав нарештi. - Життя, спорiдненого душi, природi, - озвався жваво Сковорода: йому здалося, що Iосаф з ним згоден. Суть не в клобуцi й санi, а в безкорисливостi, в служiннi правдi, людям, у пiзнаннi себе самого i боротьбi з такими пристрастями, як самолюбство, жадiбнiсть, надмiрна гордiсть пиха. Пiзнай себе - це заповiдь, альфа й омега наша, коли не хочемо зiiiти в нiщо i стати справжнiм бидлом!.. Скривившись страдницьки, епiскоп звiв на нього сiрi холоднi очi. - Зависокосився ти, чоловiче добрий, - промовив стримано. - Тво© думки та речi на гранi ╨ресi... - Спинив рукою Сковороду, який хотiв щось заперечити. - Звичайно, у них е частка iстини, мало© правди... Проте велика правда, в iм'я яко© ми живемо i боремося, ногами топче меншi, приносить ©х у жертву... I тих людей, якi за них чiпляються... - додав iз притиском. - Це фарисейство! - не стримався Сковорода. - Якщо вбива╨ мати сво©х дiтей, вона уже не мати, а дiтовбивця, трупище! Iосаф заплющив очi, мов захищаючись, i проказав, коли Григорiй стих: - У нас в Колегiумi, як i належить, всi вчителi - ченцi або священики, i ми не можемо, не ма╨м права порушувати цей стародавнiй звичай... - "Не живучи в мо╨му домi, твори гординю"? - спитав Григорiй, згадавши, як проганяв його епiскоп у Переяславi. - Не поспiшай. Подумай. Попереду ще цiле лiто... - вiдповiв на те епiскоп i знов заплющив очi. - Тепер iди, спочинь з дороги. Отець Гервасiй приготував тобi затишну, свiтлу келiю... Гервасiй встав i мовчки рушив до дверей. На самотi Григорiя думки обсiли ро╨м. I нi розкiшна келiя, в якiй не грiх спинитись i архi╨ре╨вi, нi милi серцю книги, пiдiбранi самим Гервасiем, були не в силi розвiяти тужливий щем у грудях. Там, у епiскопа, було все просто, ясно, а тут, iз самим собою, прозору, чисту воду його неЗрушних переконань i суджень вкривала ряска сумнiвiв. Хто ти такий, щоб говорити з епiскопом як рiвний з рiвним? Знайшли, пригрiли, дали вiдчути радiсть од повноти життя, од спiлкування з юнiстю, а ти вiддячив прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скiльки не годуй... Зухвалець! Homo novus, що осягнув життя й шука╨ в ньому iстини. Бери готовi догми й, прикривши ними сором, живи собi на втiху, - так нi, гребеться, прагне, мудрству╨! Уже срiбло на скронях, а ти терза╨ш душу жаданням правди, волi... Нiч не проспав - промарив. Прокинувся ще до схiд сонця i вийшов босий з келi©. Легкий вiтрець при╨мно пестив груди... В саду за церквою вiтало птаство погожу днину. Чи не найдужче старалась вивiльга, здавалось вона когось манила, кликала i вся зихтiла пiснею, бажанням ранку, сонця. Вiдганяючи думки про власну долю, якi всю нiч йому Завзято муляли i не давали спати, Сковорода побрiв у сад. Власне, це був садочок, що ледве втисся помiж палацом епiскопа та кафедральним храмом. Мiсто росло за стiнами, проте й тут, у фортецi, з'являлися новi будинки, служби i виживали сади й городи у передмiстя, в поле. Через подвiйну пiвденно-схiдну браму Григорiй вийшов iз замка. Й одразу стрiвся з сонцем. Воно спливало з безмежжя лугу й лiсу, жбурнувши в небо променi. На пагорбi роса мiнилась, сяяла; внизу ж, у видолинках, вона лежала розкiшна, тьмяно-сиза i ще дрiмала, укрившись ковдрою туману-марева... Тут вiльно й легко дихалося. За що розслаблене, думками збите тiло знов наливалося хмiльною чудо-силою, промiнням, цвiтом, щебетом.... Григорi╨вi нараз здалося, що то хтось iнший недавно вийшов з мiста, а вiн сто©ть тут вiчно, як ця земля, як дуб отой, що розiслав на подушках туманiв свою розлогу крону. Це вiдчуття було таке могутн╨, що вiн не смiв ступити кроку або хоча 6 поворухнути ногою, щоб не порвати кореня. Лише як вигнали на пасолисько чер╦ду, зiйшов з дороги й побрiв уздовж стiни до рiчки. Думки, думки... Рiк продзвенiв - мов пiсня! Як хвилювався, коли iшов до класу, i як радiв, побачивши в очах у хлопцiв нiме захоплення його словами, його простим i дружнiм ставленням до всiх без винятку... А вечори над книгами! Пала╨ рiвно свiчка, в кутках м'якi, ласкавi сутiнки... За стiл сiдають високочолi еллiни, величнi, гордi римляни, французи, нiмцi - всi мудрецi, фiлософи й ведуть розмови-бесiди. I скiльки мудростi вiн почерпнув iз тих вечiрнiх бесiд, як збагатив свiй розум, душу!.. Або на рiчцi в травнi, коли спiвцi-студенти, лишивши гiмни й псалми, як заведуть: Гей, та то ж не грiм в степу гуркота╨, А то Сiрко, кошовий отаман, До громади сво╨© з Сiчi гука╨... Шкода до слiз i книг, i учнiв, i тих годин, якi вдвох iз Кордетом принесли в жертву роздумам, шуканню iстини i петри-каменю, який би став тi╨ю твердю, що не дала б Загинути народу й краю рiдному... Може, i справдi вiн показав би людям, яким повинен бути служитель культу, вiруючий, коли 6 прийняв чернецтво, а з ним Колегiум або ╨пархiю... Подав би приклад добропорядностi, смирення, мужностi у боротьбi за ближнього... Нi, нi! Це страх, це вiдступ, самообман, мета якого виправдати бажання здатися на волю сильного, щоб зберегти мiзерний клаптик затишку!.. А що, як замiсть тебе той сан обiйме людина пiдла, покруч iз душею звiра? Чи не впадуть на тебе його грiхи, його дiла мерзеннi? Мiг заступити йому дорогу й не заступив... Вiн не один, ©х легiон! Ти серед них загубишся, неначе крапля в морi, й небавом станеш таким же самим або загинеш мучеником. Це ж лицемiри, якi живуть брехнею. Велику вiру гноблених перетворили на щит сво╨© жадiбностi i марнославства, на бич народу й волi... Спинився на бiлiй кручi. Туман розтанув, i свiт засяяв усмiшкою. Внизу рiка несла у степ блакитно-бiлi води, буяли луки, пагорби - усе зiгрiте сонцем, помите теплим дощиком, який трудився учора весь вечiрГригорi╨вi нараз здалося, що поруч iз ним, а мо', й у ньому шумить той дужий явiр, який сто©ть над рiчкою бiля криницi, де позавчора вiн гамував дорожню спрагу. Подув Зi сходу вiтер, рвонув сорочку з тiла... И спливла мелодiя, що народилася бiля струмка пiд вербами. Буйны вiтри повiвают, Руки явору ламают!.. Згадавши, як потерпав отець Гервасiй вчора, смiявся довго, смачно. Лiг на травi на кручi, вдивлявся у чисте весняне небо, вдихав п'янке повiтря i насолоджувався теплом, красою, споко╨м. Десь недалеко грав на рожку пастух. Кричали гуси. Iржали внизу на лузi конi... Помiняти все це на монастирську келiю? Продати сине небо за стелю палацу? Вiддати чисту совiсть, а натомiсть узяти грiхи всього попiвства, брехню, облуду? Дзуськи! Хоч би й сказився преосвященний та iже з ним!.. Нехай у тiх мозок рвется, Кто высоко вгору дмется... Сiв, обхопив колiна i слухав, слухав, як у головi, у серцi народжуються слова ново© пiснi про жовтобоку пташку, що не ганя╨ться за су╨тою й славою, а прагне жити тихо, не кривдячи нiкого в свiтi й не даючи себе в обиду. Щастя не ма╨ мiсця, кра©ни, сану, дому - воно в душi, у нас самих, завжди i всюди з нами! Повернувшись у двiр епiскопа, Сковорода зiбрав сво© пожитки й пiшов сказати отцю Гервасiю, що остаточно вирiшив. Архiмандрит не змiг його прийняти. Чи не схотiв. Лише опiвднi, коли Гервасiй вийшов до прохачiв, якi на нього ждали в передпоко©, Григорiй схилив смиренно голову i мовив твердо: - Отче, благословiть на путь. Дивлячись кудись убiк, Гервасiй мовчки перехрестив ослушника i повернувся до нього спиною. Григорiй вийшов iз архiмандритських келiй, одяг бриля. Куди ж тепер? У Переяслав знову? А може, в Харкiв? Кордет влашту╨ до когось учителем... Нi, нi... По горло ситий свiтом - блудницею без сорома i совiстi!.. Хiба у Старицю? Отець Петро запрошував... Це недалеко, та й гарно там - лiси, левади, води. I тиша, спокiй... Поставити собi курiнь, бiля струмка, в дiбровi, й, немов Горацiй, служити музам, мислити i милуватися красою вiчною природи... Та це ж чудово! Закинувши на плечi торбу, Григорiй рушив з мiста. Йшов шпарко, весело. Хоч на душi було тривожно. Нове життя! Наука! Воля! Й вiдлюддя... Самотнiй ма╨ бути царем чи звiром, як висловився один IЗ мудрих римлян... Хто ж ти, Григорiю Сковорода? СIТЬ ШОСТА Самотина - благословенний час фiлософi©. У су╨тi думки - як тi метелики: народжуються, бринять барвистими легкими крильцями й зникають, гинуть. Людина ж мусить мислити i пiзнавати свiт. Бо чим же вона тодi рiзнитиметься вiд звiра, птаха, ба навiть дерева? Cogito, ergo sum. Смерть наста╨ тодi, як перестанеш мислити i перетворишся на безсловесну, нiму iстоту, з яко© кожен може зiдрати шкуру собi на чоботи. Самотина... Але для щастя ©© також не досить. Людину ваблять люди. Громада, як той магнiт, притягу╨, да╨ роботу рукам i мозку, дiлиться сво©м суспiльним досвiдом, вбира╨ твiй. Ми, наче бджоли, збира╨мо нектар думок по всiх-усюдах i зносимо у спiльний вулик людського розуму... П'ятнадцять мiсяцiв прожив Григорiй у тихiй, милiй Старицi. А на шiстнадцятий, як дiтвора пiшла до школи, а птаство рушило в далекий iрiй, узяв на плечi торбу й подався в Харкiв. Спуде© зустрiли радiсно. З Юрмилися довкола нього, засмаглi, жвавi, приязнi. Запитання сипалися, мов iз мiшка, i найчастiше - чи буде знову вiн жити з ними й навчати поетики. Григорiй вiдповiдав, смiявся i вiдчував, як на душi у нього поволi тане крига. Побачивши в юрбi чимало нових, йому не знаних лиць, спитав, згадавши просьбу отця Петра: - А чи нема мiж вами, хлопцi, Ковалинського, Михайла Ивановича? - ╙! ╙! - гукнули дружно i, розступившись, виштовхнули вперед чорнявого стрункого хлопця рокiв п'ятнадцяти. Вiн засоромився; на худорлявих його щоках заграв легкий рум'янець i затремтiли загнутi довгi вi©. Високий лоб, густi широкi брови... I раптом погляд - глибокий, гострий! Григорi╨вi на мить здалося, що перед ним стояло дзеркало i вiн у ньому побачив власнi очi. Зчудований i навiть трохи зляканий, окинув зором юрбу спуде©в, якi смiялися, про щось йому розказували, i запитав чужим, далеким голосом: - Ти Ковалинський? - Так... - Отця Петра небiж? - Еге... Мов у туманi, Григорiй бачив хлопця i ледве чув його скупi, короткi вiдповiдi. Коли б сказав, що вiн також Григорiй Сковорода, не здивувався б, не заперечив. Господи, невже ти зглянувся на козака-нетягу й послав йому замiсто сина - друга, чудову юну душу, якiй вiддати можна свою любов, свою набуту за сорок рокiв мудрiсть?! Про це молився вiн у вiдлюддi в Старицi, коли находила на нього чорна туча. I бог почув! Думки летiли, мов козаки на конях. Вiн то всмiхався, то супив брови, очей не зводячи з того мiсця, де тiльки що стояв Михайло, а нинi вже не було нiкого. Спуде© кудись подiлися. Чи ©х покликав до класiв дзвiн, чи хтось прогнав, чи, мо', самi розбiглися, побачивши, що ©хнiй вчитель, оцей аскет i книжник, говорить iз богом, не помiчаючи сво©х колишнiх учнiв... - Григорiю! - гукнув Кордет, виходячи з дверей Колегiуму. - Здорове був, братику! Яким це вiтром? Покiрно дав себе обняти, а сам тим часом крiзь стiни стежив, як Ковалинський схвильований вбiга╨ в клас i, сiвши за перший стiл, шука╨ книжку, бере папiр, вмоча╨ перо в чорнило... - Та що з тобою, Грицьку? - смикнув Кордет за свитку. - Чи не захворiв? - Та... - До нас назовсiм чи тiльки в гостi? - Хтозна... Його тягло в Колегiум, туди, де був Михайло. Тягло нестримно, до болю в грудях. Обминувши отця префекта, вiн, мов сновида, рушив до дверей. Але за кiлька крокiв звернув праворуч i швидко вийшов iз монастиря. Отямився аж бiля верб, на Лопанi. Звершись спиною об чорнокорий старезний стовбур, дивився довго на помережану вербовим листям воду i слухав власну душу. В нiй щось творилось дивне. Перекочувалися одна за одною щемливi хвилi радостi, вдаряли в груди, в голову i наливали тiло завзяттям, мiццю, силою. З ним ще не було такого. Хiба тодi, як покохав Мар'яну... Нi, то щось зовсiм iнше. То молоде буяння, снага до щастя, поступу. А це - жага продовження, бажання встояти у герцi з часом, з самою смертю, яка одним ударом руйну╨ все, що ми так тяжко i довго зводимо. Всi прагнуть вiчностi. Однi дiлами, подвигами, другi дiтьми й онуками, а третi... Нi, вiн не марить вiчнiстю. Не для земно© пам'ятi й не для блаженства райського уника╨ багатства, почестей i намага╨ться пiзнати власну сутнiсть, людей, природу, свiт. Iнакше вiн не може. Ходити в шатах, коли десятки, тисячi тво©х братiв по племенi радiють сiрiй свитi? Купатися у сонцi слави, коли народ твiй Зв'язаний, прибитий страхом, знiвечений?! Сiв у найближчий човен, до половини витягнений на болотистий берег. Заплющив очi й побачив знову свого нового друга. Уже був певен, що цей юнак вiднинi стане його найкращим другом i побратимом. Вода ласкаво хлюпалася i жебонiла помiж човнами. Скидалась риба. На тому березi, бiля млина, хлоп'ята пасли череду. Горiло вогнище... Вiн для Михайла буде проводирем i свiточем. Обробить, мов плугатар родючу ниву, його весняну душу, засi╨ зерном мудростi. Добропорядних, достойних, вiльних духом ста╨ дедалi менше й менше. Однi, пригнiчуючи, завдаючи в неволю iнших, втрачають людську подобу i перетворються на упирiв, що живляться чужою кров'ю. А другi, яким надiли ярма, забитi, змученi i просолiлi потом, в якiйсь страшнiй метаморфозi стихають, гинуть або стають робочим бпддом, нiмим, покiрним, до слiз беззахисним i безпорадним. Хто ж поряту╨, Хто ╞х навчить пiзнати свою нерабську сутнiсть, свою природу вiльних, яким по силi перевертати гори, творити подвиги, що ©м позаздрив би i Геркулес? Добропоряднi, чеснi, осяянi вогнем науки сини народу, во©ни людського духу й iстини! Рвонувся бiгти у монастир, але примусив себе спинитися. Не гарячкуй, Григорiю, вгамуй шалене серце й чини, як личить мужевi, а не малiй дитинi. Хто ти еси? Вандрований, бездомний вчитель. Як ти приступишся до свого друга, як завою╨ш його любов, довiр'я? Терзав себе думками, сумнiвами i все ж iшов на гору, в мiсто. Не знав, що станеться з ним за годину, завтра, проте був певен, що у прийдешньому його життя набуде нового смислу й значення. Нiщо не вiчне в свiтi, лише стремлiння й помисли, якщо вони ввiйдуть у плоть та кров народу i стануть прапором, який вручають синам, онукам, правнукам. Бiля музеуму його спинив Кордет. Звiваний, розчервонiлий, збуджений. - I де ти бродиш? Я обганяв мало не всеньке мiсто - немов у воду канув! - Я таки був бiля води, на Лопанi, - всмiхнувся Сковорода. - Ти заскучав за мною? - Як кiт за прутом... - пробурмотiв Кордет i мовив весело: - Тебе гука╨ ректор! - А то навiщо? - Треба. Iди, вiн скаже... Господи, я вже злякався - думав, що ти чкурнув iз Харкова!.. Та йди вже, йди! - штовхнув у бiк Григорiя i пiдморгнув: - Ще наговоримося... Цього разу Костянтин його зустрiв привiтнiше. Благословивши, почав розпитувати, над чим трудився у тихiй Старицi, що привело його до Харкова, i врештi-решт поставив питання руба: чи не набридло йому життя пустельника.