- Не знаю, отче, - признався Щиро Сковорода. - Сам не Збагну...
   Ректор помовчав трохи i, звiвши журливi сiрi очi, нараз промовив:
   - Григорiю, а мо', вертайся у наш Колегiум.
   Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
   - А Iосаф?
   - Вiн згоден.
   - Свiтським учителем?
   - Яким захочеш.
   - Викладачем поетики?
   - Сам вибирай, - всмiхнувся ректор лагiдно. - Вiд iнфими до фiлософi©!
   - А синтаксиму можна? - спитав Григорiй, радiючи, що зможе вчити  свого
нового друга.
   - Будь ласка, - пiдвiвся ректор i похопився: - Правда, у нас нема╨ кому
навчати грецько©...
   - Я згоден, отче, i те, i те!  -  Вiн  так  зрадiв  можливостi  щоденно
бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всi науки.
   - Ну що ж, - iз полегкiстю промовив Костянтин. - Хай  буде  так.  Гряди
займай свою колишню келiю. Вона ще й досi вiльна.
   -  Iду.  Спасибi,  отче...  -  прошепотiв  Григорiй,  розчулений  такою
добрiстю, i швидко вийшов iз кабiнету ректора.
   Хто зна╨, що наговорили про нього хлопцевi, але  Михайло  став  уникати
свого нового, незрозумiле мудрого й палкого вчителя.  Григорiй  бачив  це,
уболiвав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесiдувати одверто, щиро, без
недомовок, як i годиться двом побратимам, двом козакам.
   Уже напровеснi, коли над Харковом свiтило ясно  сонце,  а  по  вузьких,
покритих снiгом вулицях текли грайливi щебетуни струмки, вони зустрiлися у
монастирськiй брамi. Ковалинський хотiв шмигнути мимо, але Григорiй схопив
його за лiкоть i зупинив.
   - Менi зда╨ться, що ти на мене гнiва╨шся. Це правда?
   - Нi.
   - Тодi чому ж ти мене цура╨шся?
   - Я не цураюся... - промовив хлопець тихо i навiть спробував дивитись в
очi вчителевi. Але не змiг, одвiв квапливо погляд i почервонiв.
   Григорi╨вi стало жаль хлопчини. Вiн ладен був не домагатися  вiд  нього
правди, але не мiг лишити юну душу  в  руках  невiгласiв.  Удавши,  що  не
помiтив його збентеження, обняв за плечi i запропонував:
   - Ходiмо в луг, Михаиле, та налама╨мо вербових котикiв.
   Юнак  згодився  мовчки.  Й  вони  пiшли.  Пiд   чобiтьми   розсовувався
набряклий, мокрий снiг, слiпило сонце - iз струмкiв,  iз  вiкон,  з  неба.
Повiтря  було  хмiльне,  ласкаве,  пропахле  талим  снiгом,  корою,  соком
кленiв...
   - Ти любиш весну? - спитав небавом Сковорода.
   - Коли вже тепло й зелено.
   - А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що прича©лося в
бруньках, у зернах, у коренях, пробуджу╨ться, збира╨ сили,  волю,  щоб  iз
торiшнього смiття i праху рвонути вгору молодiстю, веселим зелом. Господи,
що може бути радiснiше!
   Вiн зупинився, злiпив велику снiжку й пожбурив нею у монастирський мур.
Щасливо мружачись, нагнувся знов за снiгом i закричав:
   - Гей, начувайся, хлопче!
   Михайло вмить пригнувся, i снiжка врiзалася, немов ядро, в калюжу.
   - Он люди дивляться... - сказав Михайло з докором.
   - То й що?
   - Не личить нам, статечним людям...
   - Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радiти дружбi, сонцю...
   - Ми ж не маленькi дiти.
   Перескочивши швидкий ручай, що бiг Бурсацьким узвозом, пiшов  униз,  до
брами. Було до болю прикро, що в  головi  в  Михайла  сидiла  мiцно  якась
химерна попiвсько-панська фiлософiя i що ©© нiяк не вибити,  не  розтопити
криги, яка уже пiвроку сто©ть мiж ними i губить нiжнi  пагони  ще  молодо©
приязнi. Проте у цьому була й своя при╨мнiсть -  змагання,  пря.  Вiн  усе
життя боровся - з бiдою, голодом,  насиллям,  дурiстю,  брехнею  й  iншими
страшними гарпiями, що не дають людинi жити в щастi. Або - з самим  собою,
Зi сво╨ю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не пiдкоряючись  велiнням
серця, розуму. Без боротьби нема  життя,  нема╨  поступу.  Все  непорушне,
стале, навiки кимось визначене ╨ мертве.
   - Ти не правий, Михаиле, - сказав Григорiй, коли вже вийшли з мiста.  -
Не слiд соромитися сво╨© радостi, свого земного щастя.
   Юнак оглянувся, розвiв руками i мовив з усмiхом:
   - Я щось не бачу побiля нас щасливого.
   - А я? А ти?
   Михайло пирхнув.
   - Щасливий наш полковник, пан Куликiвський! - промовив згодом. -  А  ми
забутi богом, а може, й проклятi.
   - Куликiвський тобi признався?
   - Я знаю й так. Коли 6 менi його пернач, його  ма╨тки,  села  i  бiльше
тисячi навiки пiдданих, я був би теж щасливий!
   - Дурний ти, хлопче, - сказав Григорiй рiзко. - Хiба ж у цьому щастя?
   - У дорогому одязi, у ситiй ©жi, питвi  та  у  всiляких  втiхах!  -  не
вгавав Михайло.
   - А хто щасливiший, - спитав Григорiй, - скажiмо, дука, який  вночi  не
спить, бо дуже муляють йому грунти сусiдськi, а  чи  голяк,  що  повечеряв
останнiм куснем хлiба й хропе на всеньку хату?
   Юнак замислився.
   - Напевне, дука...
   - Кравець, що любить i вмi╨ гарно шити, чи генерал, який удень вою╨,  а
на спочинку ввечерi вийма╨ з скриньки флейту  й  ста╨  музикою,  яким  вiн
марив змалечку, але яким йому повiк не бути?
   - Хто знав...
   - Або Платон, Сократ, Тiт,  Марк  Аврелiй?  Хiба  щасливими  робили  ©х
ма╨тки?
   - Вони усi нещаснi, - рiшуче мовив хлопець.
   - А то ж чому?
   - Бо жоден з них не мав Христа у серцi i не молився боговi...
   - Зате вони молились iстинi! - гукнув Григорiй гаряче. -  А  бог  -  це
iстина.
   - По-вашому, вони святi достойники?
   - Ти угадав. Мужi, з яких нам треба брати приклад!
   - Почув би це отець Порфирiй... - сказав Михайло з притиском.
   - Отець Порфирiй темний.
   - Наш протопоп, Порфирiй Крайський? - жахнувся хлопець.
   - Як глу©iа нiч. Вiн розминувся  з  розумом,  а  душу  бог  йому  забув
укласти.
   - Вiн же священик, а на священиках  благословення  боже!  -  почервонiв
Михайло.
   - Благословення боже на всiх суспiльних станах, або точнiше, всi  перед
богом рiвнi, усi достойнi щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пiзнавши
себе i не довiрившись сво©й природi,  взяли  собi  ©м  не  властиву  роль,
погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом,
яке приносить замiсть блаженства сльози.
   - Ви щось чудне говорите... -  промовив  хлопець  злякано.  -  На  вашу
думку, i цар, i пан, i пiдданець - усi одно© костi... А досконалiсть, якою
вищi стани...
   - Досконалiсть людини в тому, наскiльки здатна вона приносити  добро  i
користь ближньому.
   Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, i крадькома  позиркував
на посвiжiле, збуджене обличчя вчителя.
   - А чому ти не ходиш у грецький клас? - спитав Григорiй мирно.
   - Не дозволя╨ ректор. Сковорода спинився.
   - Не дозволя╨ ректор?
   - I дядько теж...
   - Чому? Навiщо?
   - Щоб не стрiчався з вами...
   - О люди!.. - звiв руки горi Сковорода. - Гидотне плем'я скорпiонове!
   Вiн повернув назад,  до  мiста;  попрямував  рiшуче,  не  перестрибуючи
калюж, струмкiв.
   Михайло ледве  встигав  за  ним,  хоча  не  йшов,  а  бiг,  як  кажуть,
пiдтюпцем.
   - Ми ж не нарвали котикiв! - гукнув, щоб зупинити вчителя.
   Сковорода махнув рукою. Але невдовзi таки отямився,  пождав  Михайла  й
пiшов спокiйнiше.
   - От фарисе©... тупi, безумнi голови... - скрушався  вiн.  В  душi  все
клекотiло. Якби попався хтось iз тих недолугих пастирiв - поколошматив би,
дарма що досi не зачепив нiкого й пальцем...
   - Он гляньте, гляньте! - прошепотiв Михайло злякано i заховався  мерщiй
за браму.
   Розбризкуючи калюжi чоботами, по Бурсацькому  узвозу  чимчикував  угору
Порфирiй Крайський! Вiн поспiшав, аж падав.
   У свiй музеум Сковорода прийшов як чорна  хмара.  Куди  й  подiвся  той
фiлософський спокiй, той сто©цизм, з яким ранiше вiн зустрiчав i  горе,  й
радiсть! Жбурнув на лiжко свиту, пiд грубку чоботи i заходив по  хатi,  як
звiр по клiтцi.  Думки  вихрилися,  душа  спливала  кров'ю.  Напевне,  так
стражда╨ мати, коли дiзна╨ться, що хтось хоче забрати ©© дитину...
   Обернувшись,  нараз  побачив  бiля  дверей  Кордета.  Лаврентiй  читав,
тримаючи великий синiй аркуш, i посмiхався.
   - Послухай, Грицьку... - промовив, не вiдриваючи очей вiд аркуша. -  Чи
так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городi  Харковi,  А  ще
чудеснiшим був би лежащим пiд Харковом.
   - ╞й-богу, добре,  пане  префекте,  -  похвалив  Сковорода.  -  Зривай,
зривай, Кордете, машкару з цi╨© найпрекраснiшо© i найогиднiшо© блудницi  -
свiту!
   - Та що з тобою, Грицьку? - злякався отець префект. - Ти простудився?!
   - Нi.
   - Лягай у лiжко, швидше!
   -  Я  лiг  би,  друже,  коли  б  у  ньому  сховатись  можна  було   вiд
скорпiонiв...
   - У тебе жар, Григорiю... - прошепотiв Кордет, схопив за плечi друга  i
посадив на лiжко. - Лягай, лягай... А я гукну шептуху...
   Григорiй лiг i посмiхнувся:
   - Гукни отця Порфирiя.
   - Вiн теж пристрiт лiку╨?!
   - Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужi дiла!
   - А-а, ти сердитий... - розчаровано протяг Кордет.
   - Я лютий, розпечений, як шмат залiза  в  горнi!  -  схопився  з  лiжка
Сковорода. - Ти зна╨ш, забороняють хлопцевi вивчати грецьку мову, вести зi
мною бесiди! А преподобний  Краиський,  як  той  собака,  ганя╨  слiдом  i
винюху╨. Тьху! Смiх i грiх...
   Кордет мовчав. Присiв на  стiльчик  побiля  столу  i  перечитував  сво©
колючi вiршi.
   - А мо', залиш того хлопчину в споко©... - промовив тихо.
   - Вiн мiй товариш, друг! - гарячкував Григорiй.
   - Хiба мiж нами нема╨ достойних бути тво©ми друзями?
   - ╙, е. Наприклад, ти. Але нема  такого.  Вiн  нiби  син  менi,  неначе
другий я!
   - А люди кажуть, що це не дружба, а...  старогрецький  ерос,  -  сказав
Кордет i зашарiвся.
   Григорiя мовби кiлком ударили. Вiкно, i лiжко, й стiл,  i  гiсть  пiшли
поволi обертом... Хапнув повiтря ротом i засмiявся:
   - Воiстину, кого господь скарати хоче, то вiдбира╨ розум!
   Упав на лiжко й вiдчув, як груди, серце стиска╨ страх за друга. Що буде
з хлопцем, коли невiгласи йому "розкриють очi"?!
   Вставати, бiгти, застерегти!.. Нi, нi. Так не годиться. Мовчати  краще,
не зустрiчатися... А як же вiн? А  як  же  я?  Самотнiсть,  чорнi  думи...
Дурнi, набридлi диспути... Бенкети, плiтки... Боже! Iз високостi,  де  лиш
орли та оленi, упасти в твань, де свинi...
   - А ось послухай, Грицьку, - заговорив Кордет, - яку  я  втяв  сьогоднi
вранцi епiтафiю:
   Путнiк, плюнь -тут Порфирiй лежитi.,
   Що в синод посилав доноси...
   Григорiй перевернувся ниць i застогнав. - Iди, Лаврентiю,  менi  побути
треба на самотi.
   Два мiсяцi Сковорода не розмовляв з Михайлом, не  залишався  вiч-па-вiч
iз ним. Затихли_ плiтки, наговори. Лише недремне  око  отця  IIорфирiя  не
заспокоювалося.
   Сумуючи, Григорiй зблизився з десятилiтнiм бiдним  бурсаком  Правицьким
Яшею, вiдвiдував, коли малий хворiв, пошив йому сво©м накладом чоботи...
   Проте не мiг змиритися, вiддати друга темрявi, юрбi попiв. Писав  листи
Михайловi, аби засво©в краще латинську й грецьку  мови;  через  людей,  на
вiдстанi, ревниво стежив, якi книжки чита╨, з ким водиться,  приятелю╨.  I
потерпав. Листи листами, а невгамовна  молодiсть,  принади  свiту,  звича©
вiзьмуть сво╨... Й таки не витримав. Досвiд завзятих перших християн,  якi
збиралися та╨мно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорiй  вирiшив
зустрiтися з Михайлом десь за мiстом, та ще й увечерi.
   Хвилюючись, дiстав папiр, чорнило,  присiв  до  столу.  Вмочив  перо  i
написав латиною:
   "Здрастуй, мiй скарбе! Найдорогоцiннiший Михаиле!
   Напевне, я усi цi днi тобi здавався грубим i роздратованим. Але  як  не
вболiвати, мiй друже, коли вiд мене  вiдiрвали  того,  хто  був  однi╨ю  з
найбiльших мо©х вiдрад i втiх. Коли б вiн  був  у  безпечнiшому  мiсцi,  я
менше непоко©вся б. А так... Бо що менi робити в життi, чим заповнити свiй
дух, про що пiклуватися? Нi про що не турбуватися, нi за що не  переживати
- значить не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя  -  це
рух... Лише тепер я пiзнав, що  ти  не  з  породи  шулiк,  але  вiд  кровi
благородних орлiв, якi линуть до вищого i, зневажаючи  кажанiв  iз  ©хньою
любов'ю до темноти, злiтають до сонця.
   Я так тебе полюбив, що, якби ти навiть став мо©м ворогом, я не  мiг  би
ненавидiти тебе. Постiйно перебува╨ш ти перед очима душi мо╨©, i про що  6
хороше я не думав, i що б я не робив, менi зда╨ться, тебе я бачу  лицем  в
лице. Ти менi явля╨шся, коли я  лишаюся  на  самотi,  ти  мiй  супутник  i
товариш, коли я на людях...
   О, коли б можна було писати так само багато, як i мислити!
   Як тiльки ми розiйшлися пiсля зiбрання, мо╨ю душею раптом оволодiв жаль
за тобою i сильне бажання тебе бачити, i я став жалкувати, що не  запросив
тебе у мiй музей. Повiр менi, душе моя, що i сьогоднi я пiддався  дитячому
страху, не насмiлившись запросити тебе. О, коли б ти мiг заглянути  в  мо╨
серце!..
   Пiсля вечiрньо© молитви ти не йди  додому,  а  прямуй  нашою  улюбленою
мальовничою долиною, йдучи так повiльно, щоб я мiг тебе наздогнати.
   Про цей лист нiкого не повiдомляй: ти ж зна╨ш, яка безмежно заздрiсна й
брехлива людська чернь.
   Твiй Григорiй С."._
   Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску i  запечатав  оленем.
Гукнув малого Яшу, який сидiв у книгозбiрнi, й  послав  його  з  листом  у
мiсто, до Ковалинського.
   Вони зустрiлися бiля човнiв пiд вербами. Коли Григорiй  спускався  вниз
до рiчки, Михайло вискочив з-за дуплуватого  старого  стовбура  i  заревiв
ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
   - Це я, це я! - гукнув юнак.
   - Свят, свят, - перехрестився Сковорода. - А я подумав - вовк...
   - Вовк не реве, а ви╨.
   - Не розiбрав зi страху.
   - Ви налякались, правда? - насторожено спитав Михайло.
   - Авжеж!
   - Нi, ви жарту╨те... А я боюся...  Вовкiв,  ведмедiв,  упирiв,  вiдьом,
чортiв, мерцiв...
   Вiн озирнувся лячно - вже сутенiло.
   - Бредня.
   - Еге, бредня... - прошепотiв юнак. - У  нас  на  хуторi  жила  недавно
вiдьма... Корiв до©ла i заплiтала коням гриви...
   - Усе це бабськi вигадки.
   - А дiд Степан злигався  з  чортом  й  нiяк  не  мiг  умерти.  Кричить,
сердешний, у бога смертi просить, а в головах За його душу б'ються  диявол
й ангел...
   - Коли 6 за кожну душу велись такi баталi©, то ангелiв було 6 на  небi,
як горобцiв у Харковi! - засмiявся Сковорода.
   - Його поклали на долiвку, поворожили... - сво╨© вiв Михайло. -  Старий
умер, але ще й досi блука╨ свiтом...
   - I хто тобi так задурманив голову? - зупинився Сковорода.  Вони  брели
мiж валом мiста й рiчкою. - Людське життя схоже на вiнок: початок i кiнець
- матерiя, з землi прийшов i в землю поверта╨шся... Коли людина  вмерла  -
©й не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залiзу, глинi...
   - А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй  не  озивався  довго.
Iшов замислений, на  самотi  Зi  сво©ми  сумнiвами,  ваганням,  роздумами.
Душа... Душа... Що це  таке?  Свiдомiсть...  Дух...  Чи,  може,  здатнiсть
мислити... Хто вклав ©© в людину? Бог чи сама матерiя...
   - Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше та╨мниця, морок...
Одне скажу: душа ╨дина з тiлом. Коли вмира╨ тiло...
   Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув  праворуч
у неширокий видолинок, уже  за  мiстом,  i  заграв  божественно©,  недавно
вивчено© вiд кобзаря.
   Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз  до
рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом.
   Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з  хустками  лягли  на  землю
широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi  в
холодних променях свого нiчного сонця...
   Сковорода переступав могили, немов  кулi,  й,  не  озирнувшись  навiть,
заговорив про музику.
   - Душа - це, мабуть, музика. Ну  що,  здавалося  б,  у  цiй  сопiлцi  -
шматочок дерева. А як загра╨ш - увесь неначе млi╨ш, возносишся  на  крилах
муз...
   Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв  його,  Григорiй
сiв на  стару  могилу,  зiперся  спиною  об  почорнiлий  дубовий  хрест  i
простягнув сопiлку хлопцевi.
   - Ану заграй, а я послухаю.
   Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
   - Не можу. Чогось нема╨ духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи
на гору...
   - Ходити треба бiльше. А то сидиш  над  книгами...  У  всьому,  голубе,
повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i  слухай.
Я народив недавно пiсню...
   Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав:
   О мiре! Мiр безсовiтнь©й!
   Надежда твоя в царях!
   Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах...
   - Чудова пiсня! -  пiдвiвся  хлопець  i  на  сопiлцi  почав  шукати  ©©
мелодiю.
   - Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав  сопiлку...  Програв
повiльно, чiтко.
   - Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж  мурашки  по  спинi
бiгають...
   - Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку,  -  устав
Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок.
   Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався  геть.
Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Трима╨ться! Раз подола╨ сво© страхи й
на все життя позбудеться цi╨© зайво©, важко© ношi...
   У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його  не
видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель
поблизу. Невдовзi, граючи, став  наближатися  до  кладовища:  уболiвав  за
хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки.
   - Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй,  на  мить  злякавшись,  чи  вiн  не
з'©хав iз глузду.
   - Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч.
   - Не страшно?
   - Нi...
   Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив  себе  перед
лицем учителя.
   - Як, пiсня краща здалеку?
   - Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б  ще
лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi!
   Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис.
   - Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч.
   - А вчора знову втекло аж тро╨ з бурси, - сказав Михайло.
   - На Запорожжя?
   - До Петербурга, у голштинцi.
   - Сказились люди.
   - Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-.
   - Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати.
   - Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець.
   - З людини вiльно© стати  лялькою,  якою  граються  нiкчеми?  -  спитав
суворо Сковорода. Юнак насупився.
   - Але  ж  то  цар...  -  промовив  згодом.  -  Його  величнiсть...  Наш
iмператор!
   - Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який
вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може,  ти  йому  вручав  державу  й
скiпетр?
   - Цар богом посланий...
   - Для дурнiв ба╨чка, яку царi самi  ж  i  вигадали.  Вони  попростували
повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж  дубами,  липами;
тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд  слiпоти.
Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi,  так  i
по всiй iсторi© вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля  смертi  ╙лизавети
уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими.
   - Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем,  сокирою
в руках катiв народу...
   - Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю.
   - Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола
- грабують, душать, продають! - Тим  часом  вийшли  з  гаю  на  рiвнину  й
попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що
лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн  (колишнiй  лицао  волi,  борець  за
правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не  такий,  не
той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi  який  завгодно,
хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда.  Аби  мав  добру  славу  i
числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий,  хто
╨ по сутi правий, а той, хто вмi╨ удавати iз себе правого й ховати спритно
кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна  премудрiсть!  Коротко
кажучи, лише щасливий той,  хто  не  правий  по  совiстi,  але  правий  по
папiрцю...
   - Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено.
   - Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт
нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло  тих,
що мучаться...
   Йшли  довго  мовчки.  Вже  мiсяць  викотився  високо  в  небо  i   тiнi
зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень  крокiв  було  не
мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по  той  бiк  рiчки  iржали
тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь
напружився i занiмiв.
   Ой коню мiй, коню,
   Золотая грива!..
   - А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? -  схвильовано
спитав Михайло.
   - Республiка! - промовив твердо Сковорода.
   - Республiка? - жахнувся хлопець.
   - Так.
   - Хiба ми еллiни?
   - Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу.  Найкраща
форма!
   - Тодi чому ж Афiни впали?
   - Перевелись фiлософи, якi живили, немов  джерела,  суспiльний  сад.  А
фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та  бороди,  нiчим  не  схожi  були  на
справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню  яснiй  Мiнервi,  а  як
пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити  вiк  у  розкошi.  I
через те в республiцi пiшло усе, як кажуть,  шкереберть.  Осли  там  стали
мулами, а мули лошаками,  вовк  пастухом,  ведмiдь  монахом...  А  це  вже
справжн╨  лихо!  Правлiння  перетворилося  на  мучительство,  суд   -   на
хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло!  Тим,  хто
зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка.
   - Афiни впали, то i нова... - почав Михайло.
   Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця.
   - Облиш Афiни в споко©! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i
Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули...
   - Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi.
   Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
   пiднесено:
   - Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде  кра©ною  любовi,  дружби,
працi! В пiй не повинно  бути  ворогування  й  розбрату.  Не  буде  в  тiй
республiцi нi старостi, нi  статi,  анi  яко©сь  рiзностi.  Усе  загальне,
спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi,  супротивнi  тим,  що  процвiтають  за
тиранi©... Велике братство, спiлка  спiвдружностей  людей,  об'╨днаних  за
покликанням i за стремлiннями, - ось що таке  республiка,  яка  прийде  на
змiну царству темряви!..
   - Коли ж це буде?
   -  Скоро.  Чим  бiльше  гнути  пружину,  тим  швидше   й   дужче   вона
розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету.
   - Сама?
   - Нi, нашим гнiвом!
   - Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються...
   - Гнiватися мовчки - по-рабському.
   - А вголос лячно, схоплять.
   - Iсуса теж схопили.
   - I розп'яли...
   - I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi,  яка  стояла,
куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало:  церкви,
будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi,  накрившись
хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша.
   - Немов у вусi... - прошепотiв Михайло.
   - Ось солов'© злетяться...
   - А хутко?
   - Хутко. За тиждень будуть.
   - От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму...
   - Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi  руку.
- Бувай здоровий!
   Той ухопив його долоню, стис  мiцно-мiцно,  а  потiм  ураз  нагнувся  й
поцiлував.
   - Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки.
   Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша.
   До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн  найбагатший
в свiтi! Вiн ма╨ друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи!
   Коли настало лiто i почались вакацi©, з Санкт-Петербурга примчав кур'╨р
з указом.  Голштинець  став  неугодний  боговi,  й  господь  послав  рабам
престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю  Катерину,  за
лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву
й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за  рангом  личило,  присягу
склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi.
   Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд.
   - От i нема твого кумира, - сказав  неголосно.  -  Бог  щось  наплутав,
мабуть...
   Михайло приклав  до  рота  пальця  й  оглянувся.  Вiн  був  принишклий,
зляканий, неначе й справдi переболiв душею  за  те,  що  сталося  там,  на
далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi.
   - Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода.
   - Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в  юрбi
мiщан.
   Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i  рушив  далi.  Його  стривожив
Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все  дивитись  по-фiлософськи  стримано,
вiн заспоко©вся й почав роздумувати над тим, що буде далi.  Новi  володарi
руйнують  завжди  все,  що  створили  ©хнi  попередники...   Отже,   полки
голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi  поки  що.
На Укра©нi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити  -  зруйнують
те,  чим  поступилася   ╙лизавета.   Граф   Розумовський,   ясновельможний
гетьман...
   - Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже  причастився,  бо  очi
сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю ма╨мо! I  що
б ми, бiднi, без не© - дiяли... У тебе в келi© знайдеться кусень хлiба?  -
Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка.  Таке  ж  бо  свято,
господи. Як не хильнути з радостi!
   Лизали сiдницi царю-п'яницi,
   Тепер лизатимемо iмператрицi...
   I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не
бачив.
   Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У  келi©  Кордет
дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив.
   -_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав:  -  Многая  лета,  многая  лета,
многая ле-╨-╨та!.. Не козаки ми, Грицьку, а  полохливi  голоднi  мишi.  За
крихту хлiба перегриза╨мо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де  згода,
╨днiсть нацi©?! - Вiн випив другу чарку  й  наповнив  знову.  -  Вп'емося,
друже, з горя... чи то пак iз радостi!
   В Цареградi на риночку
   Та п'╨ Байда мед-горiлочку!..
   Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша.
   - Тобi чого? - спитав Кордет сердито.
   - ╞х ректор кличуть... - промовив хлопець злякано  й  вказав  рукою  на
Григорiя.
   - Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник.
   - То я пiду, - сказав Григорiй.
   -  Зажди...  Я  геть  забув!  -  спинив  Кордет.  Поставив   пляшку   й
пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '...
   - Не розумiю. Ти про Михайла?
   - А про кого ж!
   - Знову комусь завадила моя з ним дружба?
   -  Гiрше.  Твiй  Ковалииський  став  навертати  в  ╨ресь   благочестиве
школярське стадо, i хтось донiс...
   О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про  все  на  свiтi,  окрiм
Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода  пiшов-побiг  до  ректора.
Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi
тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини,
якою можна було б безпечно вибратися з цi╨© халепи. I не  знаходив  нiчого
путнього, окрiм узяти усю вину на себе.
   З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського.
   - Сiдай, - вказав на крiсло ректор.
   Вiн був похмурий, сiрий. Коли  б  не  знав  Григорiй,  чого  покликали,
подумав би, що свiт сто©ть перед сво©м кiнцем, i Костянтиновi, який про це
довiдався, схотiлося з ним попрощатися.
   -_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шану╨мо  твiй  гострий
розум, тво© глибокi знання з Iсторi©, письменства, мов  та  фiлософi©.  Ти
ма╨ш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi
браку╨ ще? Чому ти борса╨шся? Чого шука╨ш?
   - Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий  скривився,  наче  кислицю
з'©вши.
   - Iстина - як та жар-птиця, ©© шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще
не спiймав...
   - Прагнути - також немало.
   - Чи й забагато...
   - У кого нема бажань, мети, надi©, той не живе.
   - Бажання бувають теж смертельнi...
   - Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з  грибами  не
бути.
   - Гриби також не всi ©стiвнi...
   - Отруйнi видно здалеку, ©х бачить кожен.
   - Та й добрий гриб не всякий шлунок витрима╨.
   - У нас хорошi шлунки.
   - Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi.
   - Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй  лялi
сiмнадцять рокiв...
   - Сiмнадцять - це ще не сорок.
   - Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме.
   - Бува╨, тому спокiйнiше, хто менше зна╨.
   - Найспокiйнiше дурневi.
   - Або покiрному.
   - Хто йде - скубне.
   - Покiрне телятко двi матки виссе.
   - I -_ пiд обух.
   - А може, годi? - пiдвiвся ректор.
   - Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода.
   - Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширю╨
думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, ©х вiн не мiг почути у  нас
в училищi...
   - Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою...
   - То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор.
   - Печаль не грошi i не раби...
   - Безумцю, що ти говориш!
   - Мислити - це право всiх, навiть обов'язок.
   - Ти вже домислився, - дiстав хусточку  i  витер  пiт  на  лобi.  -  Не
приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр!
   - За правду?
   - Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч.
   Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
   - Вiн повторив мо© слова, не думаючи, - промовив твердо.
   - Цього замало, - озвався ректор лагiдно.
   - Вiн не сприйняв ©х, не взяв до  серця  й  переказав  при  людях,  аби
знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною.
   - Замало, Грицьку.
   - А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдча╨м.
   - Узяти сан чернечий.
   - Постригтися?
   - Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга.
   Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий  паличку
- i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як  же  друг?  Вiддати  його  на
згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив  хлопця,
уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
   - То згоден?
   - Нi!
   Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь.
Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв.
   - То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол,  -
промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит.
   - Я не поет.
   - Ти ж пишеш... Я сам читав тво© латинськi вiршi.
   О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui  prolem  sub
Pharaonis habent...
   (О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi,
   Чи╨ потомство народилося пiд зiркою Фараона!)
   Нема╨ меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями  було
передано тому у власнi руки!..
   - Як бачимо, ти ма╨ш досвiд  писати  вiршi  про  царiв,  -  помовчавши,
лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду.
   - Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти.
   - Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я
постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний  i
не тривож Михайла!.. Тепер iди.
   Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав.  Уже  був  вечiр  чи  просто
темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив  недогарок.  Вогонь  горiв
нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два  -  пiтьма,  а
може, просто стiни...
   Сидiв утупившися в давно не шкребанi  дубовi  дошки  столу,  Перегортав
хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й
вiд жалю мало не плакав.
   Гнiт почорнiв, обвуглився.  Стiл  з  усiх  бокiв  ще  ближче  обступила
темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути...
   Уже в пiтьмi Сковорода  дiстав  iз  шухляди  нову  воскову  свiчку,  i,
запаливши, поставив ©© на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило.
Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то  бiгцем  по  бiлiм
полi аркуша:
   "Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
   Я бачу твою щиру любов до  мене,  коли  ти  вважа╨ш  за  краще  терпiти
заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч
я i знаю, що  найлютiший  звiр  звичайно  завжди  слiду╨  за  благородними
вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив
того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А  втiм,  надалi  доведеться
утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби
якось по необережностi не зашкодити тому, до чого  можна  вiднести  слова:
вiрний друг пiзна╨ться у нещастi.
   Ти також припини писати менi сво© чарiвнi листи, поки  не  заспоко©ться
це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки  вести
розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди
посила╨ грозу. Будь мужнiм!
   Твiй Григорiй Савич Сковорода"._
   Поставив крапку, оглянув сумно келiю  i,  погасивши  свiчку,  пiшов  до
бурси шукати Яшу - свого Меркурiя.



   СIТЬ СЬОМА

   Спливло два роки, як снiгова вода. Не  затихала  злоба.  Трiумфував  ©©
найбiльший демон: умер Iосаф  Миткевiч,  i  на  чолi  ╨пархi©  настановили
Крайського. Це приго омшило усiх,  хто  знав  Порфирiя.  Пiшли  чутки,  що
сатана блука╨ свiтом у довгiй чорнiй скуфi©, що десь  вродилася  дитина  З
ратицями й що бiля Б╨лгорода у  слободськiй  цер  совцi  пiд  час  вечернi
заплакала стара iкона божо© матерi.
   Багато справ було  в  нового  преосвященства  в  Б╨лгородi,  але  отець
Порфирiй  очима  друзiв-однодумцiв  недремне   стежив   за   побратимством
Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись,  повiдомляв  про  кожну  ©хню
зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi.  Тi  потерпали,  гнiвалися,_
шукали, як зарадити такiй напастi.
   Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а  родичi  лише
вхопилися за не©, як потопаючий за соломинку.
   Мандрiвка в Ки©в! Град Володимирiв,  церкви,  ру©ни,  книги.  Щолiта  в
Ки╨вi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i  ©дуть.  Святi
мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча  б  на  мiсяць
позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про
свiт i церкву.
   Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок  до  Ки╨ва.  В  недiлю  рано,
благословившись, ви©хали.
   А пiсля  полудня  ©х  перестрiв  прочанин,  який  також  iшов  у  Ки©в.
Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий  вiзниця,
пообiцяв накинути ще золотого.
   ...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати,
пiшли сво©ми.
   На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля  Дарницi,  спинились,
враженi величним градом  храмiв,  що  височiв  на  горах,  залитий  щедрим
сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело  дзвонили  сотнi
дзвонiв...
   - Яка краса! - розвiв Михайло руки.  Вiн  аж  пашiв  од  захоплення.  -
Воiстину, святi мiсця, обитель господа!
   - Бо© не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, -  охолодив
його Григорiй.
   - Але ж бо гарно, гарно!
   - На красi ти розумi╨шся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут  вiд
подиву...
   - Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть!  Юнак  зiрвався  з
мiсця й побiг пiщаним  пагорбом  вниз,  у  долинув  якою  йшла  дорога  до
наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн  бiг  до
рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав.
   Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його  захоплення  i  був  безмевкно
вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З  якою  той  покликав  свого
учителя у цю при╨мну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Ки╨вi! Як-то
зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i
сiль, i воду? Мо', й не признаються...  Великi,  знатнi  люди.  Он  Саму©л
Миславський - достойний ректор Академi©! Вiн не  забув,  напевне.  Вони  з
оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха,
Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!..
   - Ой, що там  дi╨ться!  -  прибiг  Михайло.  -  Що  там  воЗiв,  людей,
солдатiв!
   Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали  в  Ки©в  -  на
храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на
той бiк iзвечора, а прибували новi й  новi  пiдводи.  Ревли  воли,  iржали
конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись
маку та переправи, мандрiвний люд перехилив  по  чарцi  на  честь  святого
мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища...
   Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло  встиг  узнати
таку при╨мнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту.
   -_ Стой! Документы! - спинили ©х за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш?
   -_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи сво© папери  унтеру.  Той
глянув швидко, узяв Григорi╨вi.
   - Ты кто, учитель?
   - Так, ваше благородi╨.
   Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
   - Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда
ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за  храпи.  -
Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
   - Нi, паночку. Чого  нема,  того  нема,  -  озвалась  злякано  сiльська
красуня з воза.
   - Ишь ты! - пригладив вуса унтер.  -  Плати  алтын  и  проезжай.  Назад
поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
   Скрип, регiт, спiви...
   На  тому  боцi  Григорiй  взяв  праворуч,  понад  Днiпром,  i   стежкою
попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами,  кiньми
й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду,  дичками  та
дерезою.
   - Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до
кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його  очима  ще  на  узлiссi
неподалiк вiд Дарницi, не ╨ маною, маревом.
   - За кручею. Ще крокiв  двiстi  -  i  буде  видно  знову,  -  заспоко©в
Сковорода.
   - Печери теж?
   - Вони за мурами, та й у землi.
   - А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами?
   -  Живуть.  Про  людське  око,  вдень.  А  на  нiч  iдуть  у  келi©   i
розговляються, як на рiздво.
   - Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено.
   - Святих нема╨, е лицемiри.
   - I не було?
   - Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь
тут, у Ки╨вi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi  бувають,  коли
страждають, борються, торують людям шляхи до  сонця  iстини.  А  подолавши
брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани  чи  сови.  Така  людська
натура, таке життя.
   - А як же бог? Хiба господь не бачить, що не кара╨ таких  вiдступникiв,
не розверза╨ пiд ними землю?
   - Душе моя, ©х розвелося стiльки, що вся земля була  б  у  трiщинах!  -
всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б  наш  бог  був  милосердним,  добрим,
таким, яким ми назива╨мо його в сво©х молитвах, то не  дозволив  би  одним
убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не  на  схiд,  не
посилав би на рiд людський потопу, во╨н, мору. Наш бог жорстокий, мстивий.
Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий  на  нас  в  усьому.  Бог  плаче,
люту╨, спить, розкаю╨ться. "Помислив  бог...  i  розмислив  яко  сотворити
чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що ╨ на
нiй, i "спочив вiд усiх справ сво©х". Стомився, отже.  А  щоб  не  це,  то
неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви,  крилатi  конi  та  черепахи,
зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi,  якi  лишилися  в  божiй
безоднi!
   - Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений  -
навiщо було псувати настрiй хлопцевi...
   - А зна╨ш ти, що ©й  уже  сiм  сотень  лiт?  -  спитав  небавом.  -  Що
пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi  розходяться  по  всiй  Русi  i
навiть далi?
   - 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi.
   - Передруковують, - зiтхнув Григорiй.
   - I можна глянути на все те диво?
   - Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем.
   - Ходiмо швидше!
   -  Не  гарячкуй,  -  спинив  його  Григорiй.  -   Провiда╨мо   спочатку
альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi.
   Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися  з  усiх  церков  -
квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
   I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн
бачив ©х, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но при©хали з  далеких
сiл  та  хуторiв,  то  вже  спудеями,  що  розмовляють  так  латиною,  мов
народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще  з  материнським
молоком. Шкiльнi  убогi  буднi  раптово  змiнювалися  святами,  диспутами,
пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Ки╨вi, а  й  у
всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й  сво©х  творцiв,  чи
композиторiв,  як  кажуть  нинi.  Багато  хлопцiв  писали  канти,  псалми,
концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй.
   Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв,  що
легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув  свiй
голос, юначий, дужий, гарний.
   Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички,  одразу  скине
рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав -
ковтав книжки, спiвав у хорi i грав в оркестрi на всьому, що потрапляло  в
руки... Куди й подiлася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
   - Ох ви ж i йдете!.. - стогнав Михайло ззаду. Вiн притомився  добре.  -
Мов летите.
   - Лечу, лечу, Михаиле, -  озвався  весело  Сковорода.  -  В  минуле,  в
молодiсть! - I заспiвав стару вертепну пiсню:
   Та нема╨ лучче,
   Та нема╨ краще,
   Як у нас да на Укра©нi!..
   На майданi бiля казкового  "Фелiцiала"  ще  здалеку  Сковорода  побачив
академiчний хор. Оточена святково вбраним людом, капелiя стояла в  квiтах,
у макiвках, як на городi,  i  готувалася  почати  свято  сво©м  прекрасним
спiвом.
   Григорiй притримав хлопця i попросив, аби мовчав. Як вiтерець, майданом
перебiгав легенький гомiн... I раптом стихло. Худий високий регент став на
пiдвищення й пiднiс, мов крила, руки. Мить - i знялася пiсня! Сковорода йе
чув тако©. Вона ширяла над  занiмiлим  натовпом,  стискала  душу  смутком,
здiймала груди радiстю. Про що в нiй мовилося, Григорiй  не  мiг  уловити.
Вiн не вслухався навiть, а насолоджувався, пив, як вино, як воду в  гарячу
лiтню днину, й не помiчав, що плаче. Господи,  лише  заради  оцих  хвилин,
цi╨© пiснi вiн ладен був прийти сюди iз Харкова!
   Коли затихла пiсня, Сковорода спинив студента, який  з  байдужим  видом
проходив мимо до Академi©, i запитав:
   - Скажи, козаче, хто написав це чудо?
   - Наш Березовський, - промовив гордо той. - Он вiн  сто©ть  у  капелi©,
бiля колон, праворуч.
   То був русявий стрункий юнак з обличчям  ангела,  який  засмаг,  полями
ходячи  плiч-о-плiч  iз  тими,  хто  вирощу╨  хлiб   насущний.   Сковорода
наблизився i змiг розгледiти його великi,  напевне,  сiрi  чи  свiтло-синi
очi, що, як магнiт, притягували, скоряли й змушували забути все на  свiтi,
навiть самого себе.
   Тим часом хор почав жниварську пiсню, яку  виконували  i  десять  рокiв
тому.
   - Я хочу ©сти, - шепнув Михайло.
   - Зараз...
   Вони тихенько вийшли з юрби мiщан, козацтва й похмурих  пiдданцiв,  якi
при©хали на храм до вiльних родичiв, i попрямували у монастир. Оглянувши з
усiх бокiв нову дзвiницю, присiли у холодку на  лавi  й  дiстали  з  торби
цибулю, хлiб та сало.
   Григорi╨вi не хтiлось ©сти, i вiн, лишивши хлопця  снiдати,  побрiв  до
бурси. Хоча убога ця оселя була колись не раз у гнiвi проклята,  а  все  ж
тягло до не©, бо тут минули його найкращi роки,  його  холодна  й  голодна
молодiсть, лiта надiй i  прагнень.  Навкруг  безлюдно  й  тихо  -  всi  на
майданi, в мiстi, де розгорялося свято, яке за звича╨м бушу╨ тут три днi й
три ночi...
   Чолом тобi, старенька! Десь, кажуть (вiн чув  про  це  у  Харковi),  на
iншiм дворищi уже звели для бурси з нового дерева високий бiлий зруб...  1
сумно й радiсно. Хай розкошують хлопцi,  нехай  не  капа╨  на  ©хнi  мудрi
голови брудна вода зi стелi, не продувають протяги палкi юначi груди, такi
беззахиснi перед сухотами й всiляким iншим злом!
   Пiшов поволi далi. Постоявши бiля могили Сагайдачного, узяв лiворуч, до
Академi©. Чув голоси, розмови, кроки... Iшов не сам, а в  товариствi  тих,
що порозкиданi по всiй iмперi© як  божi  й  царськi  слуги.  Смiх,  жарти,
вислови iз тiльки що прочитаних книжок та лекцiй...
   - Григорiй Савич? - почулось нагло. Сковорода розплющив очi  й  побачив
поруч послушника в старiй, подертiй рясi.
   - Так. Чим служити можу?
   - Вас кличе ректор.
   - Отець Самiйло?
   - Прошу, - сказав, кивнувши, той.
   - Я тут не сам, - згадав Григорiй про друга. - Зi мною
   хлопець iз Харкова, студент Колегiуму. Бiля дзвiницi снiда╨...
   - Я розшукаю i приведу.
   - А може, ви йому покажете наш монастир?
   - Будь ласка. Прошу!
   Послушник привiв Григорiя до келiй  ректора,  впустив  у  сiни,  а  сам
подався шукати хлопця з Харкова.
   Сковорода постояв трохи, звикаючи до напiвтемряви, i  вiдчинив  знайомi
дверi.
   - Дозвольте...
   - Заходь, заходь, Григорiю! - пiшов Миславський йому назустрiч.  Обняв,
притис до себе, поцiлував. - А я дивлюся: вiн чи не вiн?
   - Змiнився й ти, Самiйле, -  сказав  Григорiй.  -  Змарнiв,  зарiс,  як
схимник...
   - I не питай, - зiтхнув Миславський скрушно.  -  Гада╨ш,  легко  носити
хрест начальницький... А як же ти?
   Вiн  посадив  Григорiя  в  старе,  потерте  крiсло,  яке   придбав   ще
Прокопович, сам сiв навпроти й приготувався слухати.
   - Ходжу-броджу, - сказав Григорiй. - Тепер учителюю в Харковi. Л то був
трохи у Переяславi, у Ковра© навчав дитину  панську,  Москву  вiдвiдав  iз
Калiграфом,  нiч  переспав  у  Тро©це-Сергi╨вiй,  де  владарю╨  нинi   наш
Ляшевсцький.
   - Побачив свiту... - промовив ректор журно. Чи спiвчував, чи заздрив  -
не втямиш. - А чом це в тебе такий плебейський вигляд? - спитав несмiливо.
- Погано платять?
   - Hi. Так менi зручнiше. В  камзолах  я,  мов  у  ярмi  корова.  Платня
добряча.
   - Ну й слава богу... А в нас бiда. Торiк зняли грошову царську помiч, i
ми живемо, як жебраки, на те, що випросимо в митрополита,  в  Лаври  та  в
благодiйникiв. Iмператриця тисне, щоб iз нас зробити опудало собi на втiху
й на глум усiй ╙вропi.
   - У нас чутки ходили, що  з  Академi©  зробити  хочуть  унiверситет,  -
сказав Григорiй.
   - Коли 6 хотiли, не вiдхилили б того проекту,  який  подав  iмператрицi
гетьман, - сказав Миславський. - Лиш рiк  минув,  а  вже  нема╨  й  самого
гетьмана. Граф Розумовський е, а  пана  гетьмана...  -  розвiв  руками.  -
Рум'янцев швидко вкоська╨! Цей жартувати не любить...  Ще  козаки  не  раз
заплачуть, мазкою вмившися!
   Вiн стих, схилив на груди голову, мов задрiмав. Григорi╨вi  було  шкода
Миславського, шкода гетьманства i козакiв, але  його  не  приголомшила  ця
новина, бо вiн давно знав цiну  царям  та  ©хнiм  прихвосням,  що  стелять
м'яко, а спати ой як твердо. Нiхто нiколи не подару╨ волi!
   - Тепер сиджу й пишу новий статут для Академi©,  -  пiдвiв  Миславський
голову. - Вигадую, як повернути так, аби були i кози ситi i  сiно  цiле...
Господи, як я стомився за цi три роки ректорства! Тут треба крамаря, а  не
фiлософа - на таляр гендля ii  лише  на  грiш  науки.  I  всi  погрожують,
терзають, смикають, неначе ми ляльки вертепнi.
   Пiдвiвшись, вiн заходив по келi©,  якимось  чудом  не  зачiпаючи  i  нп
скидаючи книжок, суво©в, аркушiв, якi лежали скрiзь, де тiльки можна  було
покласти чи притулити. Самiйло був невисокий, шпетний; у чернечiй скуфi© й
про стоволосий, без клобука. На скронях i в бородi бiлiла памопозь.
   - Як альма-матер, мiсто? Напевно, скучив?
   - Скучив, - признався щиро Сковорода. - Навiть за бурсою.
   - Нову буду╨мо, - промовив Миславський з гордiстю й насупив брови. - На
добрий лад, потрiбно було б iз каменю. Та що поробиш - грошi!
   - Чув, чув. Ще в Харковi.
   - Ти у Колегiумi?
   - Та поки що...
   - Чого навча╨ш - поетики чи фiлософi©?
   - Клас синтаксими. I грецька мова.
   - Чому? - спитав Миславський хмуро.
   - Я ж не чернець.
   - То пострижись.
   - Не хочу! - промовив рiзко Сковорода. Миславський знав Григорiя  й  не
став допитуватися, чому та як. Вiн знову сiв у крiсло й  схилив  на  груди
голову.
   - Я запросив би тебе сюди... - озвався згодом. - Але боюся,  що  й  нас
самих порозганяють скоро, як пацюкiв... Iмператриця недобрим духом дише на
Академiю. Й на Укра©ну... В Санкт-Петербурзi колишнi нашi хлопцi,  а  нинi
рiзнi чини духовнi  й  свiтськi,  наперекiр  щось  мовили,  коли  надумала
громити гетьманство й ламати звича©, то ©х величнiсть так розгнiвилася, що
ладна з'©сти не тiльки тих ослушникiв, а й  Академiю,  що  ©х  навчала,  й
народ, з якого вийшли.
   - Монарх-фiлософ, монарх-мудрець, оточений жерцями муз, Мiнерва...
   - Що ти бурмочеш? - перепитав Миславський.
   - А, так собi. Це я зiадав Грицька Козицького й Мо тоноса. Стрiчався  з
ними в Москвi, ще дев'ять рокiв тому. Вони ж бо марили таким монархом...
   - О-о, дiоскури тепер далеко пiдуть! - сказав Миславський.  -  Розумнi,
впертi, спритнi. Я чув, вони вже не в  Академi©,  а  при  дворi,  чиновнi.
Царицi в око впали, бо догодили чимось на царинi нових законiв,  якi  сама
складала. Вiкторiя! Йдуть хлопцi вгору.
   - Ну що ж, дай боже  нашому  телятi  та  вовка  пiймати,  -  всмiхнувся
Сковорода. Миславський махнув рукою:
   - Як англiйцi кажуть, усе пекло  вимощене  добрими  намiрами...  Де  ти
спинився?
   - Та ще нiде.
   - Ласкаво прошу, доки я тут, для тебе завжди знайдеться келiя!
   Сковорода розчулився.
   - Спасибi, брате...
   Постукавши й не дочекавшись дозволу, хтось увiйшов. Григорiй  глянув  i
занiмiв: то був юнак iз хору, той, композитор.
   - Пробачте, отче... - знiяковiвши, спинився вiн у порозi. -  Гадав,  що
ви самi...
   - Заходь, заходь, Максиме, - сказав Миславський лагiдно й кивнув у  бiк
Григорiя: - Це мiй товариш по навчанню,  теж  композитор,  Григорiй  Савич
Сковорода.
   Сковорода пiдвiвся й пiшов назустрiч хлопцевi.
   - Я чув сьогоднi чудову вашу  пiсню,  -  заговорив  схвильовано.  -  Як
композитор я вам годжуся в учнi...
   - Ну що ви, що ви! - почервонiв юнак.
   - Я плакав, слухаючи, - признався щиро Сковорода. -  У  вас  талант,  i
неабиякий!
   - Ми котрий рiк йому те саме  кажемо,  -  втрутився  ректор.  -  А  вiн
смi╨ться...
   - Я ж не смiюся, - засяяв хлопець усмiшкою.
   - Показали його графу Рум'янцеву, так той аж ручки тер од  задоволення.
А голос, Грицьку, який голос  у  нього!  Його  височество  пан  губернатор
звелiв чекати, з собою вiзьме Максима нашого до Петербурга...
   Останню фразу Миславський вимовив iз явним жалем.
   - Сьогоднi ©ду, - озвався тихо Березовський. - Був тiльки що гонець вiд
графа.
   Миславський, крутячи на палець бороду, дивився кудись собi пiд ноги.
   Сковорода не зводив погляду з обличчя хлопця, щоб залишити  в  пам'ятi,
закарбувати  на  все  життя,  бо  не  надiявся  колись  зустрiтись  знову.
Санкт-Петербург - великий млин, що перемелю╨ людей, мов зерно.
   - Ну, що ж, - пiдвiвся важко ректор. - Прощай, Максиме. Не забувай нас,
грiшних. I рiдну землю теж... - Обнявши й поцiлувавши тричi, додав суворо:
- Не поспiшай, не лiзь в уставники, а вчися,  вчися  -  у  всiх  i  всюди!
Просись в Iталiю.
   Юнак ковтнув зрадливi сльози:
   - Я буду вчитися. I не забуду, хто я...
   Сковорода також поцiлував Максима, дiстав iз-за  пазухи  свою  сопiлку,
яку зробив з калини ще в Ковра©, й тицьнув у руки хлопцевi.
   - Вiзьми, Максиме. Це - чарiвна сопiлка. Вона розгонить тугу  й  влива╨
силу в серце. У нiй усi  пiснi,  якi  ти  чув  од  матерi,  вiд  кобзарiв,
комонникiв, ремiсникiв, студентiв, _i навiть тi, яких не чув  нiколи,  але
якi живуть у душi народу i не дають ©й вмерти iз роду в рiд, як слово,  як
слава наших предкiв.
   - Спасибi, батьку... - сказав Максим крiзь сльози й поцiлував  сопiлку,
мов запорожець шаблю. - На все життя, до смертi! - Вiн повернувся рвучко й
пiшов iз келi©.
   - Благослови його дорогу, господи... - прошепотiв Миславський.
   Вiн пiдiйшов до столу й почав гортати якiсь папери.  Його  обличчя  все
бiльше й бiльше хмарилося.
   - Сплива╨, як за водою, найлiпший цвiт народу, - промовив згодом журно.
- I ми безсилi стримати i дати йому пiд сонцем мiсце...  Нонсенс!  Замiсть
високих помислiв, державних  дум  i  фiлософi©  я  мушу  порпатися  у  цих
параграфах,  убогих  пунктах,  якi  обсмокту╨ш  з  усiх  бокiв,  аби  були
гладенькi, круглi, мов п'ятаки! - жбурнув на стiл папери, сiв  i  заплющив
очi.
   - Трудись, Самiйле, а я пiду, - озвався тихо Сковорода. - Я  ж  тут  не
сам, а з хлопцем...
   Миславський кинувся.
   - З тобою син?!
   - Нi. Учень, друг.
   - То ви приходьте...
   - Спасибi, будемо.
   Григорiй тихо вийшов i причинив  старi  дубовi  дверi.  Нехай  спочине,
вгаму╨ серце-рану цей вiчний страдник,  мученик.  Йому  болять  усi  жалi,
печалi, сльози, якими щедро обдарувала доля колись могутн╨ й веселе плем'я
русiв.
   Наступного дня Сковорода повiв Михайла  дивитись  мiсто.  Помилувавшись
ратушею, що, мов дзвiниця, тяглася в небо своею вежею, вони пiшли в'юнкими
вуличками  на  Староки©вську  фортецю-гору.  Михайло  знай   озирався   на
величезну статую Фемiди, яка стояла з мечем в однiй руцi i  з  терезами  в
другiй над самим входом до ратушi. Не менше вразила його й фiгура  з  мiдi
архiстратига Миха©ла, що ударяв сталевим списом у  пащу  змiя,  як  тiльки
били вгорi на вежi дзигарi.
   - Оце так диво!
   - А в темрявi при кожному  ударi  списа  iз  пащi  iскри  сиплються,  -
всмiхаючись, сказав Григорiй.
   - Подивимося?
   - Аякже. На те й при©хали.
   З узвозу видно стало увесь Подiл. Оточенi  Днiпром,  Почайною  й  двома
валами, церкви, хати й садки при них кормилися, мов на базарi  люди.  Лише
подекуди викреслювалися не дуже чiтко майдани, вулицi й двори цехiв.  Бiля
Притики стояло безлiч рибальських  човникiв  з  тонкими  щоглами  i  трохи
бiльших суден. По  Днiпру  снували  сонно,  розморенi  безвiтрям,  спекою,
два-три вiтрильники. А над  Трухановим  зелено-жовтим  островом  на  сонцi
зблискували,
   неначе срiбнi, чайки.
   - Яка краса, який безмежний простiр! - зiтхнув Михайло.
   - Ки©в... - промовив Григорiй коротко.  У  грудях  його  знов  защемiла
терпка жура, щось невиразно схоже на почуття, що виника╨ лише при зустрiчi
з давно залишеним чарiвним рiдним кра╨м. I не гадав, що так запала в  душу
ця златоглава i сто разiв руйнована високочола мати всiх руських мiст,  чи
городiв, як сказано у лiтописця  Нестора...  Цiкаво,  чи  стародавнi  люди
також любили красу природи? А може, тiльки сонце, яке ©х грiло, та  лiтнiй
теплий дощик, в якого кожна крапля була зерном? Але чому ж вони селилися в
таких мiсцях, що й досi ╨ наймальовничiшими - на берегах, ще й на  високих
кручах?..
   -  Напевно,  предки  нашi  були  поетами,  -  сказав   Михаиле,   немов
пiдслухавши його думки. -Або фiлософами...
   - Чи  просто  во©нами,  -  вiдповiв  собi  й  Михайловi  Сковорода.  -У
Серпухов! я чув таке прислiв'я: "Не до жиру, быть бы живу". Город - це  не
поезiя, а огороджений з усiх бокiв валом та частоколом  шматок  землi,  де
заховатись можна вiд ворогiв, вiдбити напад, перечекати  лиху  годину.  На
лихолiття ж не поскупилась доля цього уславленого старого мiста. Як глянеш
у глибину вiкiв - то тiльки хто  його  не  воював!  Сво©,  чужi...  I  всi
палили, нищили, стирали з лиця землi. А вiн  сто©ть,  наш  стольний  Ки©в,
неначе фенiкс, який воскрес iз попелу...
   - Ви так говорите, мов народилися й зросли  у  Ки╨вi,  -  лукаво  мовив
хлопець.
   - Бо вiн - сама iсторiя! - гукнув Григорiй i рушив  далi,  вгору.  Бiля
ворiт вiн зупинився й  заговорив  неквапно,  тихо,  але  схвильовано,  про
наболiле: - Дивитись гiрко, як легковажно,  байдуже  проходять  люди  мимо
свого минулого...
   Михайло почервонiв.
   - Мо╨ минуле - мов комариний нiс, - сховався мерщiй за жарт. - Неповних
двадцять рокiв...
   - Людина, яка шану╨, зна╨ i любить iсторiю свого народу, живе не вiк, а
стiльки, скiльки ©© народ, ©© земля, кра©на, - вiв  далi  так  само  тихо,
нiби роздумуючи, Сковорода. - Менi зда╨ться iнодi, що я ходив з Олегом  на
Вiзантiю, хрестив киян iз Володимиром, обороняв цi стiни вiд Батия, громив
iз Хмелем шляхту i визволяв з Сiрком братiв iз хансько© неволi... Минуле -
скарб наш, корiння, жили, що напувають нас земними соками i без яких ми не
розiв'╨мося i повсиха╨мо. Минуле нас згуртову╨, да╨ снагу долати труднощi,
а ще - надiю, i, мабуть, це найголовнiше i найпрекраснiше.  Як  без  надi©
жити?! Не сподiватися, що завтра зiйде сонце, не вiрити,  що  день  розвi╨
темряву, що зло впаде й на його мiсце прийде добро, наука, щастя... Це  не
життя, це животiння!
   Вiн знову стих, замислився. Але коли зiйшли на  гору,  у  Староки©вську
фортецю, де  дво╨  з  кожних  трьох  зустрiчних  були  солдати.  Сковорода
вернувся до фiлософi©:
   - Знання минулого да╨ нам змогу пiзнати глибше  свiй  народ  i  себе  в
ньому. Найогиднiше - це яничари,  перевертнi,  якi  застряли  нанiвдорозi,
свого цураються, а до чужого не дотяглися. Усе хороше па сво╨му мiсцi та в
сво©й мiрi, i все те красне, що е  природне,  чисте  i  непiдроблене...  -
Помовчавши, вiн посмiхнувся: - У Петербурзi  я  надивився  на  наших  мавп
напудрених, що позабували, яка ©х мати народила  й  вигодувала!  Щоправда,
тепер i в Ки╨вi, та й в нашiм славнiм Харковi, таких до  бiса  телепнiв...
Оце Михайлiвський золотоверхий собор, ровесник Лаври, -  вказав  рукою  на
височенний величний храм i взяв за плечi хлопця: - Поглянь, як будували ми
з тобою, коли столиць теперiшнiх ще не було й на свiтi!
   Бiля Софi© ©х наздогнав гурт майстрових, одягнених хто у  мiщанськi,  а
хто в козацькi  стро©.  Напiдпитку,  веселi,  збудженi,  дядьки  зривалися
спiвати щось соромiцьке,  перекидалися  словами,  жартами.  З'помiж  гуляк
впадав у вiчi високий широкоплечий вусатий  дiд.  Простоволосий,  грiзний,
вiн iшов рiшуче, гiнко, нiби мiряв ногами вулицю i прикидав на око,  що  й
де прибрати або поставити.
   Сковорода хоч не одразу, але впiзнав у цьому дiдовi уславленого майстра
дiл кам'яних та архiтектурних Степана Ковнiра.
   - Поглянь сюди, - штовхнув Михайла, що роздивлявся храм. - Оце  Ковнiр,
який поставив дзвiницю Братського монастиря...
   - Де, де? - стенувся хлопець.
   Немов почувши, що тут  про  нього  мовиться,  Ковнiр  спинився,  окинув
пильним поглядом двох пiлiгримiв, якi так довго i так  захоплено  тупцюють
бiля Софi©, й ступив до них.
   - Милу╨теся? - спитав суворо.
   - Добридень вам, пане Ковнiре, - скинув бриля Григорiй. -  Таки  як  бо
гарно!
   Ковнiр примружив очi, мов примiряючися до урочисто© старо© церкви.
   - А як ти вiда╨ш, що я Ковнiр? - спитав небавом.
   - Хто ж вас не зна╨ в Ки╨вi!
   - Так ти киянин?
   - Нi. Я тут учився в Академi©. А це при©хали вдвох ось  iз  хлопцем  iз
Харкова, щоб подивитися на славне мiсто...
   - Хлопцi! - гукнув Ковнiр. - Просiть гостей! Не осоромте цеху каменярiв
i митцiв-муровщикiв!
   - Ласкаво просимо!
   - На хлiб, на сiль!
   - Та на горiлку!
   - До Мотрi в гостi!
   - До Мотрi, братцi! Ми ж не були ще в Мотрi! Каменярi  взяли  пiд  руки
Сковороду й Михайла i потягли до шинку. Крик, регiт,  галас  -  мов  увесь
Ки©в з'юрмився у нинi тихе мiсто Ярославове.
   Метка  шинкарка  вибiгла  аж  за  ворота   стрiчати   дорогих   гостей.
Закудкудакала, защебетала:
   - Господи, Степан Дем'янович! Яким_ це вiтром? Давненько ви не  були  у
мене. Зводьте, прошу, гостi дорогi! Варваро, Варко!
   Служниця винесла на срiбнiй тацi велику пляшку й чарку, i господиня  iз
власних рук почастувала спершу Ковнiра, а потiм iнших. Подаючи  Михайловi,
вона лукаво сяйнула синiми, як бiрюза, очима:
   - А де ж це ви взяли таку дитину? Ну  просто  квiточка!  -  i  залилася
смiхом, як соловейко пiснею. Михайло зачервонiвся.
   - Це гiсть наш, iз Харкова,- пригладив Ковнiр розкiшнi сивi вуса.
   - Не роззявляй роток на чужий шматок! - додав рябий вертлявий  каменяр,
ущипнувши Мотрю.
   - Тпрусь! - тупнула вона ногою i повернулася знов до  Михайла:  -  Пий,
пий, козаче. А може, тобi принести монi? Михайло рвучко випив, закашлявся.
   - Ой лишенько! - удавано злякалась Мотря.- Що, пташечко,  попало  не  в
те, де хлiб, а в те, де паска? - Повiвши звабно стегнами й, неначе  кiшка,
вигнувшись,  вона  розсипала  блакитнi  iскри  погляду  i   попливла,   як
пава:Прошу до хати, гостi дорогi!
   У шинку було завiзно, гамiрно. На покутi, порозстiбавши тiснi  мундири,
сидiли довкола пляшки  москалi.  Вони,  видати,  були  давненько  тут,  бо
розмовляли криком, та ще и усi разом. Посеред хати, немов без батька дiти,
пили похмуро козаки. Iмператриця ©х поробила сиротами, а незабаром  (чутки
ходили)  поробить  пiдданцями  чи  пiкiнерами...  Ледь  не  в  порозi,  за
невисоким довгим столом гуляла ки©вська й захожа з усiх-усюд  сiрома.  Тут
веселилися, як хто хотiв, бездумно, щедро й вiдчайдушне.
   Шинкарка  прибрала  стiл  неподалiк  шинквасу  й  удвох  iз  Варкою  на
величезних тацях принесла для майстрових  печене,  варене,  горiлку,  мед,
вишнiвку, слив'янку та чужоземнi вина.
   Каменярi й митцi-муровщики аж  очi  вирячили,  до  краю  враженi  такою
розкiшшю.
   - Мотре, ти при сво╨му розумi?
   - Ти ж нас iз торбами пустиш!
   - Не скиглiть, дiтоньки,- втiшала ©х шинкарка.- Це пан Ковнiр  замовив,
а ваше дiло пити i за©дати...
   - Ковнiру слава!
   - Вiват!
   Зрадiла братiя метнулася до ватажка, але старий ©х  зупинив  спокiйним,
владним жестом.
   - Сiдайте, хлопцi, бо передумаю. Ми заросилися, а нашi гостi, мов ще  й
не снiдали...
   - Ми снiдали. В монастирi,- сказав Григорiй.
   - Вхопили  шилом  патоки,-  всмiхнувся  майстер,  садовлячи  насамперед
гостей.
   Каменярi притихли, взяли в облогу стiл. I почалася трапеза. Пили i  ©ли
дружно. Напевно, так i трудилися цi  невгамовнi  люди,  без  зайвих  слiв,
невтомно, сплавляючи руками й  розумом  в  одне  прекрасне  цiле  вапно  i
камiнь, красу i мiцнiсть. У  них  були  великi  грубi  руки  робiтникiв  i
обличчя святих  пророкiв.  Вони,  звичайно,  знали  собi  цiну,  проте  не
чванилися; поважали свого ватага, але не лестили, не плазували перед  його
особою. Та й сам великий майстер не козирився перед простими смертними,  а
розмовляв i пив та ©в, як рiвний з рiвними, хiба що старший вiком.
   На третiй чарцi Ковнiр спiткнувся й, лише пригубивши, вiдсунув геть.
   - Чого ти, батьку? - затурбувалися каменярi. - Горiлка кепська?
   - Нi, оковита добра, - зiтхнув старий. - Лiта не тi... Сiмдесятий -  це
вам не жарти! Вже щось здоров'я, хлопцi...
   - Оттако©?
   - Та що з тобою?
   - Аз слаб i немощен...
   - Го-го-го-го!
   - Згадай-но, батьку, як ти кулачив старосту!
   - Так то ж коли...
   -  Ти  й  зараз,  батьку,  ведмедю  шию  звернеш!  Старий  примружився,
пригладив вуса й, не поспiшаючи, поважно випив.
   - Оце по-нашому, по-каменярськи!  -  гукнув  Рябий  i  теж  хильнув  на
радощах.
   I раптом у шинку стало тихо. Москалi й  тi  замовкли,  пооберталися  до
сусiднього стола. Похмуро, важко, - як i пили, - з-за нього встали козаки,
розрахувались  золотом  i,  брязкаючи  кривими  шаблями,  суворим   гуртом
посунули до дверей.
   - Гуля козацтво на власних похоронах... - сказав хтось журно.
   - Не пропадуть, - додав Рябий. - Ми ж ось живемо...
   - Живемо? - перепитав Ковнiр. - Ми скнi╨мо, а не живемо! Хто я такий?
   - Ти архiтектор, батьку, великий майстер! -  гукнули  дружно  каменярi.
Мабуть, не вперше чули таке запитання.
   - Великий пiдданець, чернецький раб! - ударив Ковнiр об  стiл  долонею.
Помовчав трохи й заговорив з такою тугою, що в Григорiя закам'янiло серце:
- Вже сiмдесят, життя прожито... А що зробив я, що збудував...
   - Побiйся бога, батьку, -  устряв  Рябий.  -  А  Василькiвська  церква!
Загомонiли всi.
   - Книгарня в Лаврi!
   - Кухня.
   - Дзвiницi!
   - Келi©.
   - А Кловський палац!
   - Iконостас у Спасi на Берестовi!..
   - Бредня! - спинив ©х грiзно майстер. - Це все нiкчемна частка того, що
мiг я зробити з вами, хлопцi...
   - То ми ще зробимо!
   - Нi. Не злетiти соколовi, в якого крила зв'язанi...  Вiн  може  тiльки
бiгати. Як пiвень, качур або гусак... Без волi, други, нема  життя,  нема╨
злету, творчостi!
   Запала тиша. Де й дiвся хмiль.  Каменярi  сидiли,  поопускавши  голови,
тверезi, страднi, неначе мученики, якi воскресли на стiнах ©хнiх храмiв.
   Сковорода вдивлявся в скорботнi лиця майстрових, i в грудях зиову росло
бажання не розлучатися з ними, лишитись тут, у Ки╨вi, де поряд iз  древнiм
було теперiшн╨, були Ковнiри, якi незгiрш од стародавнiх  умiли  бачити  й
творити красне.
   - А може,  вдаримо  об  землю  лихом  та  заснiваемо?  -  спитав  Рябий
зненацька.
   - Це можна.
   - Пiсня - немов трава цiлюща...
   - Чи оковита, - додав Рябий i затягнув високим чистим голосом:
   Радуйся, чарко, Веселися, пляшко!
   Каменярi заусмiхалися i пiдхопили:
   Ти, калач,
   Не плач!
   Й тобi дiло буде...
   Зайшли музики - цимбали,  скрипка,  бубон.  Спiвцi  замовкли,  й  Рябий
метнувся, аби забрати музик до себе. Але  шинкарка  перейняла  ©х  чаркою,
посадовила бiля шинквасу, на слободi, щоб не було за них  роздору  з-помiж
гостей. Проте, як кажуть, що  ма╨  статися,  те  неодмiнно  станеться.  Не
встигли музики втертися пiсля горiлки,  як  звiдусiль  на  них  посипалися
прохання грати i не що-небудь, а саме той чи iнший танець.
   - Гопак! Гопак! - гукали дружно каменярi.
   - Камаринскую! - не поступались ©м москалi-драгуни.
   - До бiса!
   - К чорту!
   Упала пляшка, друга. Хтось перекинув лаву з  каменярами.  Смiх,  гвалт,
прокльони...
   Сковорода кивнув Михайловi i швидко вибрався з юрби i з шинку.
   - Де владарюють горiлка й пристрастi, фiлософам робити нiчого, -  мовив
розсудливо, як тiльки вихопилися па велелюдну святкову вулицю.
   Сонце уже стояло в полуднi i припiкало так, що, поки вийшли  за  вал  у
поле, добряче впрiли i потомилися. Неподалiк у видолинку знайшли джерельну
воду, густий вербовий затiнок i, вдовольнивши спрагу, лягли спочити.
   Збудило сонце й горлиця. Зиернувши з полудня i перенiсши на iнше  мiсце
тiнi, небесне вогнище взялося знову  шкварити  мандрiвникiв.  А  голосиста
горлиця, уздрiвши людей у свому га©, затуркотiла злякано й шугнула в хащi.
   Перехопившись через Хрещатий яр, покритий густо винницями, Сковорода  й
Михайло вiддихалися i по крутiй  дорозi  мiж  чагарiв  та  пагорбiв  пiшли
угору,  на  Печерськ.  Минувши  царський  палац   i   Пустинно-Микiльський
монастир, вони побачили перед собою церкви й дзвiницю Лаври. Щоправда, мiж
ними й Лаврою було ще з пiвверсти дороги, високий  вал,  з  водою  рiв  та
бастiони.
   Жарота трохи спала, i пiлiгрими з Харкова взяли фортецю з ходу.
   З усiх бокiв до Лаври йшли прочани.  Притихлi,  враженi,  в  передчуттi
прилучення до чудодiйних  та©нств,  до  мiсць  великих  духовних  подвигiв
суворих схимникiв, вони вливалися живою рiчкою у дивовижнi Святi ворота й,
уздрiвши Велику лаврську церкву - собор  Успенiя,  благоговiйно  падали  i
цiлували землю. Як повелося здавна, прочани мусили повзти навколiшки аж до
собору.
   Григорiй не вперше спостерiгав це збиткування, цей дикий звичай,  проте
здригнувся, побачивши юрбу повзучих, цiлуючих та осiняючих  себе  хрестом.
Затисши муку в серцi, йшов, наче велетень  серед  пiгме©в,  ширяв  орлиним
зором по велелюднiй дорозi-вулицi  й  ледь-ледь  справлявся  з  бурею,  що
бушувала в грудях. Було до болю прикро за цей при нижений, забитий, темний
люд; нестерпно хтiлося звернутись до них зi словом правди, зiрвати  з  них
облуду, в яку закутали ©х лицемiри в рясах, розкрити очi, навчити  кожного
самоповаги, гiдностi. Але не мiг, не вистачало сили чи мужностi, а може, й
сам був скований залiзом звички, сумнiвiв...
   Отямившись, почав шукати друга. Михайло повз навколiшки, хрестився, бив
поклони i цiлував святу дорогу.
   Сковорода вернувся, узяв за плечi хлопця й поставив на ноги.
   -  Хто  прагне  iстини,  тому  не  личить  повзати!   Плазують   темнi,
душеубогi... й пiдлi, якi, згинаючись, сягають влади, сили, щоб мати змогу
гнути, ламати волю iнших. Ти ж не з таких.
   - Це ж Лавра, свята земля... - прошепотiв Михайло.
   - Свята - земля, що родить. А тут лиш прах та камiнь.
   - Благословенна господом...
   - Так, як i все на свiтi!
   Вони стояли  серед  потоку  вiруючих  i  сперечалися,  дискутували  про
святiсть мiсця.
   До них прибилося кiлька прочан - худих,  знеможених,  покритих  курявою
далеких  мандрiв.  Прислухавшись,  вони  пiдводилися  й  кивали   ствердно
головами; Слова Григорiя передавалися iз уст в уста...
   I тут з'явилися господнi слуги в чорному. Порозпихавши паству,  мордатi
пастирi вмить оточили Сковороду i вiдтiснили вбiк.
   - Ти що ж це, iроде, - схопив за груди один iз ченцiв, як  опинилися  в
безлюднiм закутку бiля дзвiницi, - супроти церкви учиш?!
   - ╙си безбожник? - спитав крiзь зуби другий.
   - Вiн ╨зу©т, напевно, - пiдкинув третiй.
   - Перехрестись!
   - Не хочу, - спокiйно мовив Сковорода. - Ви ж не iкони i не угодники, а
звичайнiсiнькi нахабнi, ситi пики, ченцi-насильники, що позбулися  совiстi
й перетворили iм'я господн╨ на пугало, а слово боже розпрода╨те  вроздрiб,
як крамарi горiхи...
   - Заткнiть йому пащеку, -  озвався  басом  старий  чернець,  що  мовчки
стежив, як навертав братiя якогось зайду до лона церкви й вiри.
   Ще мить - i почалося 6 "хрещення". Але прибiг Михайло i  з  ним  друкар
соборний, Григорi©в далекий родич Iустин.
   - Кого я бачу! - гукнув вiн радо i, розпростерши руки. схопив в  обiйми
Сковороду. - Яким це вiтром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували.
Тут, зна╨ш, скiльки Зiбралось наших братчикiв!
   Христовi во©ни, немов побитi  пси,  поопускавши  голови,  пошились  хто
куди.
   - У вас давно так проповiдують? - спитав  Григорiй,  провiвши  поглядом
сво©х патлатих кривдникiв.
   - А, не звертай уваги, -  розважно  мовив  Iустин.  -  У  кожного  своя
робота...
   - Де не бере хрестом, там - кулаком?
   - Iнакомислiя нiхто не терпить i не терпiтиме...
   - Дурницi! Терпимiсть - важiль прогресу, поступу, i де ©© нема╨, там не
бува╨ правди, свободи, руху, бо з протирiч народжу╨ться  велика  й  свiтла
iстина!
   -  Кому  вона  тепер  потрiбна?  -  спитав  друкар   печально.   -   Ще
напiвiстина...
   - Це все одно, що на пiввозi ©хати, -  сказав  Григорiй  i  пiдштовхнув
Михайла до друкаря. - Мiй щирий друг i учень!
   Iустин потиснув руку хлопцевi.
   - Ач, молодець - не розгубився, коли учитель влип у халепу... Ну що  ж,
панове, прошу ласкаво до господи!
   - Вiн ще не був у Лаврi, - кивнув Григорiй  на  Михайла.  -  То,  може,
спершу покажемо йому церкви, печери й тво╨ друкарське дiло?
   - Усе покажемо, - всмiхнувся тихо Iустин. - Нiде  не  дiнеться!  Стояло
сотнi рокiв i, бог дасть, ще посто©ть. А от у мене в  келi©...  щось  може
щезнути, яко щеза╨ дим i яко тане вiск перед лицем вогню...
   Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну  вулицю,
якою повзли й повзли прочани, лишив  праворуч  Велику  лаврську  церкву  i
повернув на вулицю, що йде на пiвнiч, впираючись в Економiчну браму.
   В келi©, куди привiв ©х невдовзi  Iустин,  стояв  великий  шарварок,  i
серед братi© Сковорода впiзнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося,
що вiн студент i ненароком втрапив на гульбу, влаштовану  десь  на  Подолi
хлопцями.
   - Воньми-и! - затяг хтось басом, i всi, притихши, вп'ялися поглядами  в
новоприбулих.
   - Кого послав господь? - речитативом спитав той самий голос.
   - Ко-го по-слав гос-подь? - немов на криласi, в чотири голоси  озвалась
дружно братiя.
   - Не впiзна╨те?
   - Нi-i!
   - Григорiй... Сковорода!
   Вiдсовуючи стiльцi та лави, ченцi метнулися до кондисципула, з яким  не
бачилися хто одинадцять, а хто i бiльше рокiв. Обiйми, жарти, вигуки!
   Григорiй геть розчулився. В  зарослих  бородами  чернецьких  ликах  вiн
упiзнавав товаришiв по бурсi, по навчанню;
   одне за одним  спливали  ©хнi  ймення  i  прiзвища.  Якi  кумеднi,  якi
незвичнi хлопцi в клобуках та довгих чорних скуфiях!..
   Його взяли пiд руки й пiд  урочистий  студентський  гiмн  не  повели  -
понесли пiд образи на покуть.
   Gaudeamus igitur
   Juvenes durn sumus;
   Post jucundam juventutern,
   Post molestam sencchitcm,
   Nos habebit humus.
   Vivat academia,
   Vivat professores!..'
   (Будемо веселитися,
   Поки ми молодi;
   Пiсля радiсно© юностi,
   Пiсля важко© старостi
   Нас поглине земля.
   Хай живе академiя,
   Хай живуть професори!..)
   Коли  прочахла  гаряча  радiсть  зустрiчi,   академiсти   вдарилися   у
богословiв та фiлософiю.  Почався  справжнiй  диспут.  I  не  про  те,  як
сотворив господь свiтила й землю або як ╙ва впала у  первородний  грiх,  а
про життя, про мiсце людини мислячо© у боротьбi з  нечистим,  що  виступав
нинi не у сво╨му образi, а в машкарi, у нiмбi святого й праведного.
   - Григорiю, лишайся в нас! - зненацька мовив Iустин.
   - Воiстину! - гукнули дружно братчики.
   - А що я тут робитиму? - спитав  Григорiй.  -  Прочан  дубаситиму,  аби
повзли навколiшки?
   - Навiщо, - озвався келар. - Для  цього  е  послушники  i  всяка  нижча
братiя.
   - Ходи до нас, у друкарi.
   - Або до пiвчих регентом.
   - Свята робота знайдеться, - обняв  за  плечi  келар.  -  Нам  потрiбнi
розумнi люди. Перезиму╨мо - пострижемо. А там, за кiлька рокiв,  поставимо
архiмандритом, захисником обителi, ©© угодникiв...
   - Найпаче вас самих?
   - I нас, - згодився келар i пiдморгнув до братi©.  -  Ми  ж  неабищо  в
Лаврi!..
   - Ви - сила?
   - Звiсно. Та ще й яка!..
   - I сто©те за правду?
   - Аякже, Грицьку.
   - Тодi чому ж вельможi й дуки у  двiр  в'©жджають  на  фаетонах,  а  не
повзуть,  як  бiднi?  -  закрив  сiльце  Григорiй.  Перезирнувшись,  ченцi
притихли.
   - У них важкi калитки, -  промовив  келар  згодом.  -  Не  донесуть  до
церкви. Ще по дорозi згублять...
   - А як же з рiвнiстю всiх перед богом? Ченцi запирхали.
   - Григорiю, не бийся в стiнку лобом, - порадив тихо брат Iустин. - Ви ж
слуги божi! - гукнув Григорiй.- Борцi за  людськi  душi,  святi  угодники.
Чому ж ви можете навчити ближнiх, коли самi не вiрите в сво© слова, в сво©
казання й проповiдi?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти  преподобними
i як багато очарувала, обокаянствувала! Свiт ловить людей  у  рiзнi  сiтi:
багатства, почестей, вигод, утiх, святинi... I найнещаснiша з них остання.
Блаженний той, хто святiсть серця, долю i власне щастя не заховав у  рясу.
Найбiльше зло - це лицемiрство,  обман,  нещирiсть;  вони  З'©дають  душу,
немов iржа залiзо. А ви на цих трьох вiслюках-близнятах за©хать  хочете  у
царство боже!..
   Ченцi дивилися на нього з  жахом,  так  нiби  вiн  рвав  плащаницю  або
священну книгу.
   - Вже пiзно, братi╨,-  промовив  жорстко  келар.Пора  молитися  на  сон
грядущий.
   - Справдi! - пiдтримав його поспiшно Iустин.
   - Прощайте.
   - З богом!
   Небавом у друкаревiй  келi©  лишилось  тро╨.  Прибравши  сяк-так  пiсля
нашестя братi©, господар прослав постелi й обняв за плечi Сковороду.
   - Я  й  сам  так  мислю,  брате,  але  боявся  про  те  i  писнути.  Ця
криводушнiсть менi мов нiж у серцi, а чорний одяг-клiтка. Не знаю  тiльки,
чи стане сили вирватись, чи зможу я...
   - Людина може все,сказав Григорiй i  враз  вiдчув,  що  сили  не  стане
пробути довго в Ки╨вi. Тягло у степ, на волю, мiж  люд  простий  i  сiрий,
нужденний, вбогий, та не лукавий, як цi колишнi друзяки-мрiйники,  а  нинi
ситi пастирi, вiтчими, повнi злоби.
   За день, як час настав прощатися, у друкаревiй  келi©  Знову  зiбралися
академiсти-братчики. Були_ мовчазнi, замкнутi.
   - Ну що ж, панове кондисципули,- озвався першим Iустин.-  Григорiй  нас
залиша╨. Щасливо© тобi дороги, брате, й тобi, Михаиле! Не пам'ятайте  зла,
коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? -  додав,  помовчавши.  Й
загомонiла братiя:
   - Лишайся!
   - Годi бродити свiтом!
   - Пора пристати й тобi до берега.
   - Усiм вiдомi тво© таланти, i Лавра прийме тебе, як мати
   сво╨ достойне чадо.
   - Ти будеш стовпом свято© церкви й окрасою монастиря!
   Сковорода всмiхнувся.
   - Ах, преподобнi! Не хочу я собою збiльшувати стовпотворiння. Досить  i
вас - стовпiв неотесаних у храмi божому!
   Узяв iз лави бриль i, ледве стримуючи  бажання  вийти  з  келi©  й,  не
попрощавшися навiть iз ректором, лишити Ки©в, мовив:
   - Ми вельми вдячнi вам, святi отцi, за хлiб, за  сiль  i...  за  науку.
Творiть, що хочете, але без мене.
   - Одумайся!
   -Не iскушай фортуну!
   - Вгамуй гординю!
   Й не озирнувся. Лише на кручi, по той бiк валу и рову, дiстав хустину i
витер пiт.
   - Жарота...
   - А на левадi, у нас за  Лопанню,  вже,  мабуть,  хлопцi  знову  печуть
картоплю i про Сiрка спiвають... - додав Михайло мрiйно.
   - Й отець Лаврентiй  лежить  на  сiнi  бiля  криницi,  пасе  хмарини  й
мислить...
   - Чи прислуха╨ться, як вiд горiлки гудуть джмелi в  макiтрi.  Смiючись,
вони рушають далi. Й хоча довкола  в  останнiх  променях  горять  золоченi
хрестi! тi© банi чудових древнiх храмiв, а пiд горою тече широко  й  синьо
старий Днiпро, Сковорода й Михайло уже не в Ки╨вi. Вони в путi, в  дорозi:
один iз казки, другий - з сво╨© молодостi. Прекрасна  казка  здалеку...  I
те, що кануло, носити краще в серцi й не намагатися прожити ще раз.  Всуе!
Життя, мов рiчку, не повернути назад, угору...
   - Крайський кусатиме вiд злостi лiктi, коли дiзна╨ться, що ви  зi  мною
©здили, - дзвенить Михайлiв голос.
   - Всуе... - шепоче Сковорода i надда╨ ходи.



   СIТЬ ВОСЬМА

   Багато у бiди дорiг. Новий архiмандрит i ректор смиренний Iов Ьазилевич
був м'якосердий, хирявий. ╙пiскоп жив у Б╨лгорода и  за  всеньку  зиму  не
при©здив до Харкова жодного разу и не викликав нiкого  перед  сво©  суворi
очi. I раптом - на тобi!
   Якось ввечерi, коли Григорiй з Кордетом сидiли в  префектськш  келi©  i
мiзкували, хто правий -  бiблiя  чи  Мiколай  Коперник,  прибiг  наляканий
Правицький Яша й прошепотiв:
   - I вас, i вас гука╨ ректор. Преосвященний при©хав тiльки що!
   - Це вже по мене... -  зiтхнув  Кордет.  -  Plaudite  cives,  piaudite,
amici, finita est comoedia!
   - Передчуття?
   - Hi, логiка.  Порфирiй  Крайський  не  з  тих  людей,  що  зупиняються
напiвдорозi. Дiстав зi скринi пляшку, вiдкоркував i випив просто  з  шийки
усе, що в нiй було.
   - Тепер ходiмо - Оглянув келiю, закрив книжку й дмухнув на свiчку. -  О
tempora, o mores!
   Преосвященний зустрiв ©х тепло. Благословивши, потиснув руки i запросив
сiдати.
   Смиренний Iов принишк у крiслi й лише поблискував очима-iскорками.
   - Ну, як живете-ма╨те? - спитав епiскоп лагiдно.  Це  вийшло  якось  не
зовсiм щиро, бо навiть усмiшка була у нього лукава, хижа.
   - Гаразд.
   - Нiвроку.
   - I слава богу! I слава богу... Ще не занудилися!  -  примружився,  мов
кiт на мишу. -Iз року в рiк одне и те саме...
   - Нi, отче, - сказав Кордет спокiйно. - Ми люди тихi, незаздрi,  чеснi.
Нам досить дещицi. В чини не лiземо, грунтiв не стягу╨мо й грошей у  боднi
не склада╨мо. Як казали римляни: omnia mea mecum porto.
   ╙пiскоп цмокнув:
   - Вас хоч бери та й прилучай до лику... Послухай, Iове, так це ж чудова
думка. Чим не iгумен! - I вiн кивнув на Кордета.  Той  побiлiв.  А  ректор
навiть не ворухнувся. - Отець Лаврентiй, -перевiряв  на  слух  епiскоп,  -
iгумен  Святогорського  монастиря...  Звичайно,  жаль  нам  розлучатися  з
сердечним другом, - протяг насмiшкувато. - Та що поробиш, треба.  Бог  над
усе!..
   - Я не по©ду звiдси, - сказав Кордет крiзь зуби.  ╙пiскоп  звiв  очi  й
заговорив, мов забиваючи в колоду цвяхи:
   - Не поспiшай, Лаврентiю. Вiдмовитись не пiзно завжди.  Подумай,  зваж.
Така обитель! Це ж мов ╨пархiя...
   - Та я ж фiлософ! Кого я там навчатиму? - закричав Кордет.
   - Чернечу братiю, -уже вiдверто знущався з нього Крайський.- Там  давно
ждуть не дiждуться лекцiй. Без фiлософi© ©м як без рук...
   - Збитку╨шся?! - прошепотiв Лаврентiй, пiдводячись. Смиренний Iов умить
схопився з крiсла i затулив епiскопа.
   - Вгамуйся, синку,- пiдняв кiстляву руку перед Кордетом.- На все е воля
божа.
   - Його це воля!
   - Ти помиля╨шся,- промовив тихо Iов.- Це я вмолив  преосвященного  тебе
послати у Святогорський.
   - Для чого, Iове? - ошелешено спитав Кордет, намацуючи рукою крiсло.
   - Щоб недалеко ©хати. Це ж не Сибiр...
   ╙пiскоп грався чотками. Смиренний Iов стояв, мов напiвживий мученик.  А
пан префект сидiв блiдий, неначе його зняли з хреста.
   - Не люди - змi©,- пiдвiвся вiн невдовзi.- Хай буде проклятий той  день
i час, коли я дався опутати цим людоловам у клобуках  та  рясах!  Пекельнi
муки - виграшки перед земними муками!  Скрiзь  фарисейство,  пiдступнiсть,
лжа. Людина для можновладцiв - то не жива душа i неповторнiсть, а одиниця,
паличка, якою  можна  крамарювати,  нехтувати  i  користатися  на  власний
розсуд. Господи, якщо ти чу╨ш, бачиш, то плюнь ©м у ситi очi!
   Вiн швидко вийшов.
   - Даремно, Iове, ти заступився за цього гевала i  гайдамаку,пробурмотiв
епiскоп.Через таких у Петербурзi на нас i досi злим оком дивляться,  та  й
кра╨м ходить смута...
   - А то б давно усi ходили в крiпаках,- додав Григорiй.
   - Що ти сказав? - перепитав епiскоп.
   - Були б усi рабами.
   -   Григорiю,   не   випробовуй   мого   терпiння,-    недобре    мовив
Крайський.Гада╨ш, я не вiдаю, з ким був Михайло в Ки╨вi? Або не чув,  який
гармидер ти зняв у Лаврi...
   - У вас фiскальський нюх. ╙пiскоп зцiпив зуби.
   - Григорiю, чи не пора  тобi  змiнити  свиту  на  щось  пристойнiше?  -
втрутився ректор.- Не личить якось... Та й можнi нам тобою очi колють.
   - Хiба менi не вiльно носити те, що хочу? Я ж не солдат.
   - Та вiльно, вiльно,- скривився Iов.- Але...
   - Ти теж на службi царськiй i  зволь  коритися  ©©  регламенту,-  додав
спокiйно Крайський.
   - Нi, я на службi людськiй. Громадi ж байдуже, який  у  мене  одяг.  Не
свита вчить, а голова.
   - Розумний...
   - Чого про вас не скажеш.
   ╙пiскоп втисся в крiсло. I раптом зареготав:
   - Ти просто жмуд '! На язицi все, що на думцi. Iове, тобi  тут,  видно,
весело! Послухай,- звернувся знову до Григорiя,- а чому ти вважа╨ш,  що  я
дурний?
   - Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир,
а приласкав би, зiгрiв би добрим словом i спрямував ©© палку, завзяту душу
на путь добра i правди.
   -  Найлiпший  путь  для  нього  -  етап  на  каторгу,  -промовив  рiзко
Крайський.- Ти чув його сатири та епiграми?  Всiм  невдоволений,  на  всiх
жбурля╨ брудом!
   - До чистих бруд не приста╨, а хто в багнi купа╨ться...
   - Геть iз очей мо©х! - затупотiв епiскоп. - Одним ви миром  мазанi!  До
ранку щоб не було i твого духу в Харковi!
   - О господи... - зiтхнув печально Iов i прича©вся,  втягнувши  в  плечi
голову.
   Сковорода пiдвiвся, поправив пояс i, хоч душа кипiла гнiвом,  спокiйно,
мовчки вийшов.
   Тирани люблять сльози i каяття, а нерозчавлена чужа достойнiсть для них
що нiж у серце.
   Ще вдосвiта Григорiй встав, умився i, склавши  в  торбу  сво©  пожитки,
тихенько вийшов iз монастиря. Не зазирнув i до Лаврентiя: часу багато буде
- зайде до нього на Святi Гори.
   Туманним сонним мiстом попростував  до  Тро©цько©,  де  у  отця  Бориса
квартирував Михайло. Не вiдав сам, куди подасться  i  що  робитиме  у  цiм
тiснiм безмежнiм свiтi, де розминутись нiде пихатiй кривдi з правдою. Було
шкода лишати Харкiв, учнiв i свiй музеум, де мав тепло i  затишок.  Але  й
радiв, що не пiддався силi, не пiдкорився волi фiскала Крайського.  ╙диний
скарб вiн ма╨ - свободу  духу  i  тiла,  тож  пильнувати  мусить,  щоб  не
пошитись якось ненароком самому в дурнi й не залишитися без цього  скарбу.
Нi за яких обставин не слiд мiняти волю на  кусень  хлiба.  Як  часто  ми,
боячись лишитися голоднi тiлом, зi страху нiвечимо свiй дух,  принижу╨мося
перед володарями i навiть тими, хто може дати  ©сти.  Коли  б  не  це,  не
розрослася б так буйно кривда на полi правди, iстини.
   Ковалинський уже не спав. Наслiдуючи свого учителя, вiн уставав рано  й
починав одразу черпати пригорщами з криницi знань.
   Не здивувався гостевi. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:
   - Куди ви, Савичу?
   - У свiт, у свiт! - сказав бадьоро Сковорода, хоч на душi  було  ой  як
невесело.- Певно, судилося менi життядорога...
   - Надовго?
   - Хтозна.
   - А як же ми, Колегiум?
   - Преосвященний отець Порфирiй осипле вас сво©ми милостями!
   - Вiн тут?
   - При©хав учора ввечерi.
   - Коли ж вiн устиг прогнати вас iз Колегiуму?
   - Кордита також.
   - Господи, як дозволя╨ш таке свавiлля! - прошепотiв Михайло гаряче.
   - Бог,  мабуть,  спав,  -  пожартував  Григорiй.  -  Було  ж  це  пiзно
ввечерi... Ну що ж, прошай, мiй друже! - обняв Михайла й поцiлував.
   - Куди ж тепер ви? - спитав юнак розгублено.
   - Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.
   - Проклятий свiт, проклятi люди! - гукнув небавом iз вiдча╨м.
   - Не треба так, - спинив його Григорiй. - I люди, й свiт прекраснi.  По
виродках не слiд судити про свiй народ  i  людство.  Учися,  думай  i  сiй
знання довкола. Тирани можуть правити лише у  страсi  й  темрявi.  Але  не
вiчно ж стояти ночi. Колись настане ранок!
   Ще раз обнявши друга й поцiлувавши тричi, Григорiй пiшов iз двору.
   - Пишiть!
   - Аякже!
   - Не забувайте!
   - Що ти!..
   Туман порiдшав. Уже стало видно рiчку й голий лiс За нею. Пiщана вулиця
пришерхла легким весняним приморозком, а мо', земля зiгрiлася  i  видихала
жорсткий Зимовий холод. Завзято, буйно, радiсно  цвiрiнькали  хмiльнi  вiд
щастя горобцi. Перегукуючись  сусiд  iз  сусiдом,  граки  мостили  гнiзда.
Пахтiло зелом, цвiтом, хоч ©хнiй час ще не настав.
   Весна летiла на теплих крилах вiтру,  будила  землю,  птаство,  людськi
серця.
   Збентежений,  до  краю  сповнений  думок,  мелодi©,  вiршiв,   Григорiй
вихопився  на  правий  берег  Лопанi.  Спинився,  глянув  на  свiй  музей,
Колегiум, узяв лiворуч, щоб вiтер бив в обличчя, й пiшов дорогою, яка вела
на пiвдень.
   З весною стрiвся в мандрах. Засмаг, змiцнiв,  обвiтрився.  Як  i  птахи
небеснi, не жав, не сiяв, але не був голодний. У кожнiй хатi його приймали
радо, дiлилися усiм, що мали,  З  благоговiнням  слухали  його  казання  й
розповiдi про тi мiста i землi, в яких бував чи про якi  читав  у  книгах.
Зробив нову сопiлку i грав дiдам на пасiках, статечним лiтнiм  людям  бiля
церков на папертях, а молодим на вигонi, на колодках. Нiде не жив подовгу.
За день, за два його пiдхоплювало й несло все далi й далi, в незнанi села,
пасiки та хутори.
   I так було до травня. Й до хуторiв неподалiк од Валок.
   Дорога йшла старим дубовим лiсом. Серед пухнастих зелених крон  чорнiло
вiття нелинiв. То тут, то там обабiч шляху цвiли хмарками  дички.  Спiвали
вивiльги. Й Сковороду теж потягло  на  пiсню.  Простуючи  рябим  од  тiней
шляхом, вiн  насолоджувався  привiллям,  рухом,  радiстю  вiд  щастя  бути
вiльним, не зобов'язаним нiчим нiкому в свiтi, окрiм людей,  якi  дiлилися
сво©м шматком, немовби з рiдним. Щоправда, цi його добродi© не вимагали за
хлiб i сiль нiчого, а навпаки, були  цнотливо  вдячнi  за  честь  зустрiти
гостя, нагодувати й почути слово про те, що в свiтi дi╨ться. Благословеннi
люди, свята земля, що ©х народила!
   Намацуючи,  нiби  слiпий  стежину,  слова  й  мелодiю,  вiн   заспiвав,
висловлюючи сво© думки-тривоги, сво╨ житт╨ве i фiлософське кредо:
   Нинiскипетр и булава,
   Утро вставши - худа слава, Сердце рробождает сквозi,
   Руцi связанны и нозi.
   Как избiгнуть сiти?
   Мов юна мати первiстковi, радiв Григорiй пiснi i трепетав перед великим
чудом ©© народження. Ще й ще повторював, варiював, шукав найкращу форму  i
насолоджувався словами, музикою.  Це  справжн╨  та©нство!  Ген  бiля  того
хутора який вiн поминув недавно, ще не було нiчого, окрiм думок i настрою,
а зараз - пiсня, у плотi  й  кровi,  нове  створiння,  що,  може  статися,
переживе не тiльки його самого, а й усiх живущих нинi i иезачатих.
   Днесь пiнна скачет воля,
   Утро вставши - тщетна доля... -
   повiв Григорiй далi. Й нараз вiдчув,  що  до  його  мелодi©  врива╨ться
якась чужа, стороння. Вiн зупинився i перестав спiвати. Праворуч шляху, на
лiсовiй галявинi, оточена з усiх бокiв березами, виднiлась  хата,  а  бiля
не© хлiви, садок та пасiка. Десь  звiдтiля,  iз  саду,  покритого  туманом
цвiту, i линув спiв. Спiвала дiвчина. На диво, голос був у не©  стриманий,
грудний, величний. Вона долала легко i  нижнi  й  верхнi  ноти,  дарма  що
вибрала важку козацьку пiсню.
   Ой да пiшов би я та й на Запорожжя,
   Сам дорiженьки не знаю:
   Гей, либонь, стану, стану, подивлюся,
   Гей, дорiженьки розпитаю...
   Григорiй слухав, забувши геть про тiльки що народжений  свiт  кант  або
псалом. Вiн нiби бачив дiвчину - струнка, чорнява, з косою нижче  пояса  й
очима, повними якогось смутку-горя... Вона стояла  у  вишнику  пiд  лiсом,
дивилася у сине-сине небо, облямоване вишневим бiлим  цвiтом,  i  виливала
душу. Спiвала так натхненно i так вживаючись у кожен звук i  слово,  що  у
Григорiя отерпло серце. Вiн ще не чув нiколи такого  спiву,  не  зустрiчав
тако© дiвчини.
   Ой да пiшов козак, ой да пiшов молоденький
   Та хустиною ма╨;
   Гей, за ним, за ним молода дiвчина,
   Гей, дрiбнi сльози пролива╨...
   I не помiтив, як повернув з дороги й попрямував  до  хутора.  Отямився,
коли вже вперся у невисокий лозовий тин. I знову побрiв у лiс. Якась мана,
чаклунство!  Поважний  муж,  учитель  побiг  за  дiвчиною,  мов   парубчак
безвусий.
   Пекло у грудях, i серце гупало, неначе дзвiн на  сполох.  Наддав  ходи.
Проте не мiг утекти од чарiв пiснi. Вона летiла слiдом, слiпила очi,  била
у душу крилами i завертала назад, до хутора.
   Аж бiля Валок стишився. Сiв на пеньок, вiддихався. I засмiявся: оце дав
дьору - забiг хтозна-куди! Довкола граб i липа. Удалинi село й фортеця,  а
на узлiссi неподалiк - велика пасiка, колод на сто. Над  нею  в  небi  уже
низьке рожевувате сонце... Туркоче  горлиця.  Десь  бiля  пасiки  повторю╨
перед нiчним концертом сво© колiнця  й  трелi  соловей...  Повiтря  чисте,
свiже, хмiльне вiд квiтiв, зеленi... Рай, просто  рай!  Чого  ще  в  свiтi
треба? В старого пасiчника, напевне, знайдеться, чим вдовольнити  голод  i
де прихилити голову...
   Страху, з яким тiкав од хутора, вже не було. Була байдужiсть, утома. Та
ще велика нехiть лишати це  благословенне  мiсце  i...  цю  дiвочу  пiсню.
Боявся сам собi признатися, геть проганяв ту хутiрську ману, проте вона не
йшла iз серця i раз у раз вiдлунювалася хоча  й  тривожним,  але  при╨мним
щемом. Вiн розумiв, що це спокуса, випробування мужностi. Не знав  лише  -
вiд  кого.  Якщо  то  деймон  затiяв  з  ним  таку  пiдступну  прю  -  хай
начува╨ться! Коли ж то бог...
   Хотiлось ©сти, пити. Пiднявши з землi свою торбину й не Закидаючи ©© на
плечi, побрiв до пасiки.
   Його  зустрiв  високий  сивий   дiд.   Пропахлий   воском,   медом   та
рiзнотрав'ям,  старий   здавався   чарiвником,   бджолиним   богом.   Ледь
усмiхаючись, одчинив сякi-такi ворiтця i вклонився:
   - Ласкаво просимо. На хлiб, на мед та на джерельну воду!
   - Спасибi, батьку. Хлiб та вода, то козацька ©да! А  як  Знайдеться  ще
трохи сiна, щоб переспати нiч, то вже нетязi й рай...
   - Чом не знайдеться, - всмiхнувся пасiчник. - Ночуй Здоровий!
   - Дякую.
   Вони  пройшли  стежиною  помiж  двома  рядами  вуликiв  до  куреня,  що
прича©вся бiля старо© липи.
   - Сiдай, козаче, - сказав дiдусь ласкаво.  -  Спочинь  з  дороги.  А  я
зберу, що бог послав, та повечеря╨мо, поки лампада свiтить.
   Вiн подивився на пригасаюче надвечорове  сонце,  звiльнив  бджолу,  яка
заплуталася в його волоссi, й зайшов, пригнувшись, до куреня.
   Сковорода поклав пiд липу торбу, накрив брилем i лiг на спориш.
   Втягнув  повiтря:  тут  гостро  пахло  напiвсухими  травами,  корiнням,
квiтами, неначе хтось поруч викосив чарiвну луку, де  квiтувало  з  усього
свiту зiлля... Заплющив очi й нараз почув матусин слiзний голос.
   - Бабуню, рибонько, рятуйте хлопця!
   - Не голоси, Палажко. I не  таких  я  вiдволоджувала.  Л  це  пристрiт,
дрiбниця. Ось пошепчу, дамо вiдвару...
   - Заснув, сердешний,- почулось поряд пасiчникове.
   - Нi, батьку, нi, - розплющив очi Сковорода. - Задалося,  як  ще  малим
мене водила ненька на хутори до знахарки.
   Пiдвiвся, сiв по-козацькому.
   - .Й допомогло? - озвався пасiчник, прославши бiлу плахту.
   - Як бачите.
   Старий поклав брунатний свiжий буханець, поставив миску меду.
   - Велика сила в зiллi, - сказав небавом. -  У  кожнiй  травцi  -  зброя
супроти рани, виразки або хвороби. Коли 6  напевне  знати,  яке  вiд  чого
зiлля, то не хворiли б люди. Ми по здоров'ю ходимо...
   - А ви не знахар, дiду? - спитав Григорiй.
   - Нi, - одмахнувся пасiчник i, осiнивши себе хрестом,  узяв  хлiбину  в
руки. Нарiзав скибок i став припрошувати: - Ось хлiб, ось мед  -  вечеряй.
Не осуди за бiднiсть. Чим ма╨мо, тим i прийма╨мо.
   - Вечеря царська.
   - ╞ж на здоров'я...
   Угамувавши голод, Сковорода дiстав сопiлку.
   - Калинова? - пригладив вуса пасiчник.  Узяв,  оглянув  i,  повернувши,
заговорив, немовби муляли йому цiлющi зела й древа: - Здавалося б,  ну  що
таке калина? Звичайний кущ. Нi жердки з нього, нi навiть пужална; хiба  що
ягоди на пироги... А придивися та поспитай в людей  бувалих,  знаючих,  то
перед нею, матiнкою, знiмати шапку треба. Простуда, кашель або  гарячка  -
запарюй цвiт калини. Болить живiт - ©ж ягоди. А  кровотеча,  рана  кладай,
заго©ться...
   - А пошептати? - спитав Григорiй не без лукавства. Вiн  певен  був,  що
здибав дiда-знахаря.
   - То все пусте! - махнув старий рукою. - Морочать людям  голову.  Не  в
шепотiннi - в самому зiллi сила.
   - Ви лiкарю╨те?-не угавав Григорiй.
   - Допомагаю iнколи... - признався той нарештi. - Даю  поради,  трави...
Хорують люди, то треба ж якось ©м рятуватися.
   Сковородi стало прикро за ту настирливiсть, з якою вiн допитувався,  чи
знахарю╨ пасiчник.  Аби  спокутувати  свою  провину,  заговорив  серйозно,
стримано, немов колега:
   - Аякже, треба. Треба... Я чув  колись,  що  в  Iндi©,  хто  скорпiоном
ужалений, бере i ним же натира╨ ще свiжу рану. Допомага╨!  Там  скорпiонiв
повно, i через те у кожнiй хатi напоготовi сто©ть посудина, в якiй вони  в
олi© плавають.
   - Напевно, в тiлi ©хньому, окрiм отрути, е й проти не© сила,  -  сказав
старий, подумавши. I попросив: - Заграй-но щось душевне.
   Уже смеркалося. На заходi ще догасала червона крайка вiдблискiв,  а  на
всхiд сонця свiт огортала густа  пiтьма.  День  засинав,  натомлений.  Анi
шелесне. Тиша. На чисте поле неба повибiгали зорi...
   Григорiй узяв у рот свою калинову, вдихнув повiтря, щоб перелити його в
журбу мелодi©, i занiмiв: над головою тьохнув сам  лiсовий  маестро.  Взяв
ноту-другу та як зайшовся, защебетав!..
   -  Не  можу,  батьку,  -  прошепотiв  Григорiй.  -  З   таким   спiвцем
змагатися...
   Старий кивнув, заплющив очi, слухаючи.
   А лiс дзвенiв пiснями. По хуторах i пасiках, по приструмкових  хащах  i
непролазних тернах, по байраках, долинах нi  на  хвилину  не  затихав  той
спiв, та музика, те вечорове весняне диво.
   - Земля спiва╨...
   - Iстинно.
   Коли  лягали  спати  у  куренi,  обвiшаному  всiляким  зiллям,  цвiтом,
Григорiй знову крiзь солов'©ний щебет почув дiвочий голос.  Прислухався  -
розтанув,  щез.  Та  лиш  склепив  повiки  -  розлився  в  грудях  хвилею.
Закалатало серце.
   - Батьку, а чий то хутiр, у березняку? - спитав тихенько пасiчника.
   - Побiля шляху?
   - Так.
   - Упала в око дiвчина?
   - Та нi...
   - Балакай! Коли б менi хоч рокiв сорок скинули... А хутiрець Майорiв.
   - Вона панянка?
   - Де там. Майор - це прiзвисько. Iз посполитих чи з  козакiв...  Чотири
роки тому купили пасiку та клаптик  лiсу  й  поставилися.  Вони  при©жджi,
здалеку...
   I, засинаючи, Григорiй чув, крiм  солов'©в,  широку,  журну  пiсню  про
козака, який шукав на Сiч  дорогу,  та  про  кохану  дiвчину,  що  омивала
слiзьми його слiди.
   Вене явилася за кiлька днiв ополуднi.
   Сковорода  сидiв  у  затiнку  й  читав  ╨врейську  бiблiю,  яку   йому,
прощаючись, подарував Миславський. Недавно щедрив  дощик,  i  все  довкола
мiнилось, грало, сяяло. Рахманнi, мокрi бджоли,  п'ючи  росу  з  нектаром,
сушили крильця в променях. Дерева, трави, квiти - усе тяглось до сонця, аж
шелестiло. Завзято, весело шугали в небi ластiвки. Десь  недалеко  в  лiсi
навперебiй лiчили  комусь  лiта  зозулi.  Весь  у  пил  ку  та  пелюстках,
зарошений, вернувся з лiсу пасiчник i, сидячи  в  задумi,  перебирав  свою
цiлющу здобич.
   - Добридень вам... - долинуло чи╨сь несмiливе.
   Сковорода звiв погляд i неподалiк на стежцi побачив дiвчину. Вона  була
струнка,  чорнява,  з  косою  нижче  пояса  й   очима,   повними   якогось
смутку-горя... Це ж Майорiвна!
   - Здорова будь i ти, - озвався глухо пасiчник. - Що
   скажеш, дочко?
   - Щось iз татусем недобре дi╨ться, - аж подалася до нього дiвчина. - Не
©сть, не спить, покiйну матiр згаду╨ i все чогось жаха╨ться...
   - Й давно це з ним?
   - Вiд позавчора. Старий зiтхнув.
   - Допоможiть, дiдусю!
   - Коли б я мiг, Оленко, - розвiв руками пасiчник. - Я гою тiло. Вiн  же
душею хворий... Григорiю, а може, ти Зарадиш? Це ж по тво©й парафi©.
   Сковорода здригнувся: отерпши весь, прикипiв очима до лiсовички й ледве
збагнув, чого вiд нього хочуть.
   - Чим я зараджу, батьку... - озвався хрипко. - Я ж не священик...
   - Ти любомудр, учитель.
   Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора,  стримана  в
сво©й печалi, вона дивилася кудись у лiс, за пасiку,  i  по  щоках  поволi
скочувалися важкi скупi сльозини.
   - Я йду, я згоден, - поклав Григорiй  бiблiю.  Йому  пекли  тi  сльози,
немовби падали не на сорочку дiвчини, а на його вразливе, нiжне серце.
   Гiнка, розмашиста, немов тополька, дiвчина ступала  легко,  по-лiсовому
м'яко, ©й десь було лiт двадцять, а може,  й  бiльше.  Якась  достойнiсть,
самоповага або природна мудрiсть робили ©© обличчя не  по-земному  гарним,
не по лiтах серйозним, але таким привабливим, що неможливо  було  вiдвести
погляд.
   Аби  розвiяти  дiвочi  чари,  Григорiй  вирiшив   поговорити   з   нею,
переконатися, що це звичайна жiнка, i, головне, дiзнатись дещо  про  ©хнiй
побит та про минуле батькове в якому, певно, кри╨ться його хвороба.
   - Ви вдвох живете з батьком?  -  спитав  спокiйно  й  на  вмисне  трохи
байдуже.
   - Удвох. А що? - насторожилась дiвчина.
   - Нiчого... Давно померла ненька?
   - Вже п'ятий рiк.
   - Хворiла довго, мабуть?
   - Нi. Налякалась дуже, коли горiла хата...
   - I батько теж?
   - Напевне. Ми ледве вирвалися...
   - З вогню?
   - З паланки.
   - Орда?
   - Куди там! Татари нас боялися, - мов рубонула шаблею.
   - А хто?
   Промовчала. Присiвши, вирвала стебельце  синiх  дзвоникiв  i  крадькома
зиркнула пильним  оком  на  незнайомця.  Григорiй  знiтився.  Збагнув,  що
дiвчина бо©ться мовити йому всю правду. Картався сво╨ю цiкавiстю  й  шукав
дороги, яка б найскорше вивела його з цi╨© прикростi. Не раз  упевнювався:
якщо довiр'я прагнеш, то не та©ся сам. Тому й на сей раз  вдався  до  того
чудо-засобу.
   - А я п'ять рокiв учив студентiв у нашiм  славнiм  Харковi,-сказав  вiн
дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрi душi. - Прогнали теж...
   - I де ж ви нинi? - озвалась миттю дiвчина
   - Ось тут! -  спинився  Сковорода.  Вона  всмiхнулася,  зiрвала  квiтку
вогника i запитала неСМIЛИВО:
   - А там дiвчата вчаться?
   Розвiв руками.
   - Жiнок нема в Колегiумi.
   Помiж дубiв, немов дiвчата мiж козакiв, замиготiли стрiмкi берiзки. Пiд
ноги хлюпнула барвиста повiнь квiтiв. Сипнуло сонце променями.
   Олена вибiгла на лiсову галявину.
   - Он наша хата й пасiка! - сказала весело. I враз погасла, звела докупи
брови.
   Не озираючись, пiшла вперед.
   Григорiй, мовби у снi, поплiвся слiдом. Тривожне й  радiсне  передчуття
якихось зрушень та перемiн в його примхливiй  долi  то  заливало  груди  й
п'янило серце, мозок, то вiдступало, тануло й лишало тоскну пустку.
   Бiля ворiт Олена його заждала i повела до хати через  маленький  чистий
дворик.
   Майор лежав у лiжку.  Худий,  смаглявий,  з  горбатим  довгим  носом  i
руками, кинутими на простирадло, вiн схожий був па  степового  сокола,  що
натрудив у летi крила i впав, © украй знеможений.
   - Татуню, я привела вам лiкаря, - сказала Олена лагiдно.
   - Майор i вухом не повiв. Не спав, дивився кудись у кут - пiд  стелю  й
постогнував.
   -_ Мир дому вашому! - врочисто мовив Сковорода i пiдiйшов до хворого. -
Вставайте, дядьку, та пообiда╨мо, бо я й не снiдав досi!
   Той тiльки блимнув на нього тьмяним оком i ворухнув бровою.
   - Що вам болить?
   - Нiчого... i все... - таки озвався.
   - Моторошно? - спитав  Григорiй.  Вiн  говорив  навмисне  голосно,  щоб
розiгнати гнiтючу тишу хутора, в якiй потонув господар. - I бiлий свiт  не
милий?
   Обличчям хворого пройшла легка судома.
   - Ви, мабуть, добрий лiкар - наче у воду дивитеся... - промовив тихо  й
хрипко.
   - Вони, татуню, аж iз самого Харкова, - пiдкинула слiвце Олена.
   - А я то думаю: нiби й не валкiвський... - повеселiшав хворий. -  Панiв
старшин лiку╨те?
   - Бува й таке. Здебiльшого, вiд марнославства й гонору.
   - Це у дукiв наших найтяжча нинi хворiсть, - аж сiв Майор  у  лiжку.  -
Вже козакiв та посполитих  за  власне  бидло  мають...  Олено!  -  крикнув
раптом. - Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчiй обiдати. А то пан  лiкар
зовсiм охляне з голоду...
   Вiн скинув ковдру й спустив додолу кiстлявi жовтi ноги.
   - Як  ви  прийшли,  добродiю,  менi  немов  розвиднiлося,  -  заговорив
довiрливо. Й пiдняв тремтячу руку: - Все тiльки дим, дим, дим... А кров  з
нагайки капа╨...
   - У вас велика пасiка? - спитав Григорiй, аби звернути  його  з  дороги
спогадiв.
   Майор заклiпав часто й нараз осмiхнувся:
   - Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасiцi?!
   - Сьогоднi вранцi, - поставила на стiл вареники. - Багатий взяток  буде
- цвiт буйний-буйний.
   Повеселiвши,  Олена  нiби  ще  покращала:  в  очах  заграли  блискiтки,
порум'янiло личко, а спритнi довгi руки так i лiтали, так  i  вилися,  мов
лебединi крила.
   Якусь часину чоловiки сидiли мовчки i милувалися цим карооким  вихором.
А далi знову Майор нахмурив брови, весь потемнiв, неначе перед  грозою,  i
простогнав так жалiбно, що у Григорiя душа зайшлася болем:
   - Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... - Не побивайтесь, дядьку, -
узяв його за руку. - Не треба так жалкувати тяжко за тим,  що  втрачено  i
пережито.
   Радiйте краще тому, що ма╨те. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку,  працi,
такiй дочцi...
   - Дочка у мене - золото, - сказав  Майор.  -  Що  роботяща,  а  що  вже
краля...
   - Тату, берiть уже обiдайте! - зачервонiлась дiвчина й,  поставивши  на
стiл узвар, побiгла геть iз хати.
   Лише надвечiр Сковорода залишив хутiр. I все ж господар  приндився,  не
вiдпускав. Проте Григорiй був невблаганний:  горе  тому  метеликовi,  який
кружляв  бiля  вогню.  Пообiцяв  приходити  (i  навiть  завтра   зранку!),
вклонився дiвчинi за частування й пiрнув у лiс, як риба в воду.
   Вiд того дня Майор радiв Григорi╨вi, немов дитина  матерi.  Помалу  вiн
очунював i набирався вiри в життя, у свiт, у людськiсть. Страхи й  примари
д