авноминулого все рiдше й рiдше йому стискали мозок i холодили серце. Нарештi, зовсiм видужавши, одкрив Григорi╨вi свою тяжку пригоду, що не дала йому дожити вiку на Запорожжi. Розповiдав iз журбою, з болем, але розважливо, без тих ознак афекту, якi були ранiше. Коли згадав дружину, заплакав нишком, утер крадькома скупi козацькi сльози й почав громити панство, що розрослося буйно й на вольнiм Дикiм полi. Вони сидiли в затiнку пiд молодою яблунею i гомонiли стиха, як личить добрим людям. Над ними млiла в сонцi туга зелена зав'язь, а трохи збоку, на бiлiм тлi оселi, палав нестримним вогнищем розкiшний ряд пiвонiй. Десь на гряд ках за хатою лелiла пiсня-туга... Вона манила, кликала, сповняла груди щемом. Не уявляв Григорiй, як вiн без не© житиме, i через те сьогоднi вранцi вирiшив рушати знову в мандри. Прийшов оце прощатися, та все не мiг одважитись. Дивився сумно на цей куточок милий та на його господаря, ловив Оленин голос i не знаходив сили порвати пута приязнi. - Ну що ж, Iване Гнатовичу, - нарештi мовив, - менi нора! - Куди ти? - вiдчув Майор недобре. - Загостювався у ваших славних Валках... - Побiйся бога, Грицьку! - Спасибi за хлiб та сiль, за ласку. Я вже пiду. - Може, ми чимось тебе образили? - Нi, ви були, мов рiднi. Я щиро вдячний долi, що привела мене на ваш порiг, але не варто й зловживати ©© прихильнiстю. Майор заметушився в розпачi, не вiдаючи, чим зупинити гостя, який з'явився сонцем в його життi й тепер ось хоче щезнути. - Побудь хоч мiсяць, хоч кiлька днiв! - Не можу. - Чому, чому? - хапав Майор за.руки. Помовчавши i пересиливши бажання здатися на ласку долi, Григорiй мусив пiдняти трохи забороло. - Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда, або негайно йти звiдси геть... - Який верблюд? О господи! - не зрозумiв господар натяку i загукав: - Олено, доню, а йди сюди хутчiше! Знав, лихома, кого на помiч кликати. Тепер Григорi╨вi хоч закидай на плечi ноги й давай щодуху драла. Натомiсть вiн прирiс до столу й крiзь хату бачив, як розгинав вона на грядцi спину, здува╨ пасмо з виду i йде на батькiв поклик. - Григорiй Савич нас покида╨! - сказав Майор, як тiльки Олена вийшла з-за хати. Вона спинилась, нiби об щось спiткнулася. Проте за мить поволi знову рушила, всмiхнулась журно й проказала: - У кожного своя дорога, тату. От тiльки жаль - не справдяться мо© надi©... - Якi надi©? - спитав похмуро Сковорода. - Хотiла вас просити, аби навчили грамоти... - Тебе? Кивнула i зашарiлася. - Господи, а я й забув! - сплеснув Майор руками. - Навчiть ©©, Григорiю, не дайте життя прожити в темрявi. Ви ж гарно так розказували! Вона хоч дiвка, але тямуща та пам'ятка. Як показав ©й букви - до вечора вже i читала... Ну, от i все. Прощайте, села, люди, яких хотiв побачити, шляхи безжурних мандрiв, що вистелялися слухняно й лагiдно йому пiд ноги, думки, якi народжуються лише в дорозi. Хiба ж вiн зможе сказати "нi" людинi, що прагне знань! Майор ще й досi махав руками i щось доводив гаряче, але Григорiй його не чув. Тривожно слухав, як у душi лама╨ться на тлiнь i прах тверде недавн╨ рiшення втекти свiт за очi й перехитрити людську природу. Вiн нинi був великим полем битви, де в лютiм герцi стрiлися двi супротивнi сили - душа i розум. Вже котрий день iде ця брань у ньому, а все не видно краю. - По правдi кажучи, - долинув здалеку Майорiв голос, - менi на серцi легше, коли ти в нас на хуторi або десь поряд. - Я залишаюся, - сказав Григорiй стомлено. - На мiсяць-два... - Спасибi, добра душе, - прошепотiв Майор розчулено. - Вiк буду дякувати! - То я пiду полоти, - сказала швидко дiвчина й побiгла геть. - Узавтра зранку лекцi©! - гукнув услiд Григорiй. - Мо', я сходжу до мiста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом? - спитав Майор улесливо. - Про мене... - кинув байдуже i перший рушив iз двору. - Держiться, пане вчителю, - прошепотiв уже далеко в лiсi. - Це вам не клас спуде©в, а запорозька мавка, Венера- тiлом, душею - жiнка Спарти. Олена й справдi була на диво здiбна. До маковiя вона вже знала бiльше, нiж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вiльно й латиною. Григорiй, вражений таким талантом, дав ©й латинський вiрш (якого склав недавно й не встиг послати Ковалинському) i попросив за нiч та ранок вивчити. Вона взяла, поклала бiля книжок на покутi. - Якi ви добрi, Грицю... - прошепотiла вдячно. Всю нiч Григорiй марив тим вiршем, дiвчиною, ©© очима, голосом. Чарiвне, нiжне "Грицю", яке вона йому сказала вперше, лунало в серцi музикою. Нi, навiть краще! Перебирав у пам'ятi ©© слова, запитання, рухи, усмiшки i вiдчував, як герць стиха╨, гасне - душа була з вiкторi╨ю. Вiн не журився з того, а навпаки, радiв поразцi розуму. Щоправда, нинi йшлося вже не про ту красуню, яко© вiн боявся, а про Олену-друга, про винятково здiбну та мудру дiвчину, що i на глузд не гiрша, анiж на стан та личко. Прокинувся, як почало сiрiти. Вхiд був завiшаний старим рядном, i в куренi вiд того ще дужче пахло травами. Дiд спав посвистуючи, але коли Григорiй зашарудiв, взуваючись, озвався лагiдно: - Не спиться, синку? - Як солов'ю весною. - Настала, мабуть, твоя весна. - У сорок з гаком? - Коли кому судилося... Накинувши на плечi свиту (спас уже минув, i ночi були холоднi), Григорiй вийшов iз куреня. Над пасiкою i вздовж всього узлiсся, по улоговинi, стояв туман. Густий та бiлий, як молоко. Роса згинала трави й на кожен дотик вiдповiдала зливою важких холодних крапель. Старi кошлатi липи пливли у соннiм маревi... Григорiй вийшов iз пасiки й побрiв до лiсу стежкою, яку за лiто сам протоптав. Гiнкi дерева, пiдтримуючи склепiння крон, немов колони, тяглися стрiмко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкра©м храмом. Було так тихо й лунко, що кожен звук, - нехай то трiск галузки чи шерхiт чобiт, - напевно, чувся за пiвверсти. Туман порiдшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом згинув геть, i стало видно, як мiж дерев на сходi почав народжуватися новий серпневий день. I все ж було зарано йти до Майорiв. Тому Григорiй, вже перед самим хутором, звернув лiворуч. Не поспiшався нiби, а серце гупало, неначе дятел об сухостiйний стовбур. Iз ним щось дiялося незрозумiле, дивне: то завмирало, то стукотiло швидко, то заливало тiло якоюсь млiстю, щемом. Щодня й щоночi воно тягло Григорiя в цей березняк, до хутора, i не давало лишити Валки, пасiку й помандрувати далi. Давно закинув бiблiю, молився тiльки ввечерi, та й то, коли був поруч пасiчник, i все байдужiше, без болю, згадував сво©х та людських кривдникiв. Тут спокiй, добрi люди i чесний кусень хлiба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут щире серце жiнки, яка могла б йому навiки стати найближчим, вiрним другом. Тут вiн читав би, мислив та викривав у творах облудний свiт. I мав би щастя - справжн╨, земне, вiдчутне, а не примарне, як той туман. Ось знову вийшов до огорожi хутора! Ой Грицю, Грицю... Нi, так не скажеш. Вона промовила так нiжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав тин рукою, пiдняв червоне яблуко. Нi, не мана! Прислухався: десь за садком, за пасiкою (в оборi, мабуть), неначе кiт, вурчали тугi цiвки. Олена до©ть. Майор, напевно, уже подався в поле - сьогоднi мав орати. В печi горять сухi дубовi дрова i щось кипить, булькоче. На черенi досушуються пахнючi грушi, сливи... Вернувся в лiс, дiстав сопiлку i, притулившись спиною до двох сестер-берiзок, заграв, занурився у мрiйно-журну пiсню про лiс, про дiвчину, що наймилiша в свiтi, та про нетязьке серце, яке не знало ласки i марить щастямдолею. Прийшов у двiр, коли вже сонце пiдбилось вище лiсу. Олена вибiгла йому назустрiч i привiталась перша: - Добридень, пане вчителю. Григорiй звiв на не© очi, й вона притихла, насторожилася. Ох цi дiвчата: все по очах читають, мов по розкритiй книзi! - Ну, як урок? - насумрився. - Ще вчора вивчила. - Того не може бути... - ╞й-богу, правда. Хочете, я розкажу? Вона так смiшно звела докупи брiвки i, дивлячись кудись у лiс, мимо учителя, заговорила його "латинським" голосом: Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam Grex hominum rarus tamque pusillus adit... - Чудово! - спинив ©© Григорiй. - Тепер ти справжня латинниця. Зiтхнувши радiсно, вона спитала: - Про що говориться у цьому вiршi? - Про щастя. - Це так цiкаво! Перекладiть... "Ти пита╨ш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його так мало людей? - почав пiднесено Сковорода. - О, це тому, що ©м важко керувати сво╨ю душею, i тому, що вони не навчилися приборкувати сво© пориви. По звивистих шляхах, по горбах i через глибокi рови мчить недосвiдчений вершник, якщо вiн погано править конем. По морi 1 по сушi, крiзь меч i вогонь мчить той, хто нерозумну душу не скерову╨ розумом". Олена довго думала. - А в нас у Кам'янському один козак столiтнiй казав, що щастя там, де воля, - промовила вона нарештi. - Хiба порив до волi потрiбно теж приборкувати? Григорiй спершу розгубився. - Старий, нiвроку, мудрий... - протяг неквапно, вдумуючись. - У вiршi мовиться про нездiйсненнi прагнення. Порив до них приносить людям лише самi страждання. Задовольняйся тим, що ма╨ш, i будеш вiк щасливий. - А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди... - О, ти - фiлософ! - сказав Григорiй весело, хоча в душi нараз вiдчув тривогу за свiй взiрець щасливого. - Що це таке "фiлософ"? - Людина, що вмi╨ мудро мислити i там шукати iстину, де не шукають iншi... Без волi я не жив би, - додав рiшуче, твепдо. - Я теж! - сказала палко дiвчина. В душi Григорiя знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди, в голову. Вiн через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути ©© до серця. Краса та розум... - Чи е що в домi снiдати? - почулось нагло з вулицi, й у двiр зайшов господар. - А може, дiвка прогомонiла з парубком... - ╙, тату, е! - метнулася Олена в хату. - Здоровий був, Григорiю, - подав Майор важку велику руку. - Ну, як наука? - Добре. Нi, навiть вельми добре. - Ще б пак - такий учитель! - Виною всьому учениця. Майор знизав плечима i засмiявся. - Iване Гнатовичу,- гукнув Григорiй,- та ви не знаете. яка Олена здiбна! Це просто чудо! Я свiт пройшов, а не стрiчав, не бачив тако© мудро© та обдаровано© не тiльки жiнки, а й взагалi людини! - И тако© гарно©? - спитав Майор. I мовив журно: - Я геть так само думав, коли зустрiв свою Настусю... - I гарна, дуже гарна! - признався щиро Сковорода. Майор оглянувся на хатнi дверi, узяв пiд руку вчителя й одвiв убiк, до тину. - Якщо казати правду, то я вже чув усе це... - прошепотiв по-змовницькому. - Вiд кого? - Та вiд Олени... - Вона про себе таке казала? - Та нi... Про тебе. Сковорода заплющив очi. Аж дух забило з радостi! Вiн не любив, коли його хвалили, та цього разу слова Майоровi були для нього немов орлинi крила. I не гадав, що стiльки щастя кри╨ться у похвалi, яку донинi вважав за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрiсникiв. А може. вiн здитинився! Недарма кажуть, що кохання робить розумних дурнями, сердитих - смирними, а тихих - буйними... - А що я хочу тобi сказати, Грицьку,- несмiливо заговорив Майор.- Мо', кидай мандри та су╨ту су╨т, бери Олену, хутiр i живи, як люди... I я при вас. Та при онуках... Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо вiн малював прийдешн╨ таким, яким воно йому ввижалося. Було то справжн╨ щастя, земне i вiчне. Григорiй мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його брунатну, на житнiй хлiб схожу руку й поцiлував. - Олено, донечко! - гукнув Майор. Весiлля грали в жовтнi. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у Валках, нiкого э роду-племенi, знайшлися добрi люди, що помогли упорядити все як личить. Були й заручини, i коровай, i дiвич-вечiр. По молоду Григорiй ви©хав iз двору пасiчника. Стара Зиахариха (так називали ©© по-вуличному), яка була Сковородi за матiр, обсипала його зерном та грiшми, благословила i провела аж до ворiт, де молодого чекав весiльний по©зд. Довкола воза, високо вимощеного и покритого барвистим килимом, стояли дружко, бояри й iншi чини весiльнi. Усi на конях, та ще й при шаблях; хто у козацькiм стро©, а хто в гусарськiм. Вiд середини лiта на Слобожанщинi вже не було козацтва, були гусари ©© величностi iмператрицi. Григорiя, немов полковника, взяли пiд руки i посадили на женихове мiсце. Вiзниця здибив коней, вiзок рвонувся, й весiльний по©зд рушив. Бояри, що пропустили вже по чарчинi-другiй, гукнули пiсню. Сковорода сидiв, немовби скований. Чи то новий, незвичний одяг, чи перемiна стану й роль молодого, але щось муляло на серцi в нього i не давало радостi розправити крила. Вже бiльше мiсяця Григорiй жив, як у туманi; його крутило в передвесiльнiм вирi, перемивало, терло, аби зробився з мислителя i козака-нетяги статечний муж i гречкосiй... - Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго! - А мо', бо©ться! - Така вже, хлопцi, як допадеться!.. Смiх, жарти, регiт. I знову пiсня. Лiс гоготить, рве на шматки мелодiю, й вiд того хлопцям ще веселiше, ще бiльше хочеться спiвати, сипати дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно котромусь iз них переступив дорогу... Щиглик оженився, Щиглик утратився; Оженився, утратився, А жiнки не ма╨!.. Дорога - в багряно-жовтому полум'©. Дуби, берези, клени стоять у пишних шатах i сиплють iз тихим дзвоном пiд йоги коням золото... Цей шлях привiв Григорiя на зустрiч з долею, тут вiн почув уперше ©© закличний голос i зупинився вражений у саме серце, як мореходцi-еллiни чарiвним спiвом страшних сирен... Бiля ворiт гостей стрiчали дружки. Хвацько зiскочивши з струнких козацьких коней i пiдкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили з воза, взяли пiд руки i повели до хати. Нiколи ще цi двадцять-тридцять крокiв, що вiддiляли порiг од тину, не видавалися Сковородi такими довгими й такими трудними. Вiн нiби йшов на гору, де ще не був i де на нього чекало безлiч важких новин i несподiванок Як просто жити цим козакам, його боярам, жiнкам, дiвчатам яких набилося мало не повен двiр! Вони гуртом, громадою немов рiка з потоками. Вiн же - один. Та ще й закутий в кайдани розуму, що прагне все пiзнати, знайти Велику правду й дiйти до сутi, до потайно© iстини не тiльки свiту космосу, а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто зна╨ цiну мудростi i хто свiдомий сво╨© зверхностi та переваги над усiма, з ким здибу╨ться! Така людина мученикОлена була сьогоднi немов струнка рожева мальва. Не метушилася, не поривалась плакати. Спокiйна, тиха. замислена, вона виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дiйствi-звича©. Бояри взули ©© в червонi чобiтки й посадовили на пiкну дiжку, яку поставили посеред хати. Дiвчата-дружки спитали хором: - Пане старосто, i ви, отець та мати, дозвольте сво╨му дитятi косу розплiтати! Олена зблiдла. Украй схвильований Сковорода дивився на дiвчину, яка сьогоднi стане його дружиною, його супутницею у горi й радостi, його найближчим i найвiрнiшим другом. Не мав i краплi сумнiву: вона зiгрiв його остуджене вiтрами мандрiв серце, научить жити в затишку, народить дiток... Господи, за рiк чи два вiн буде батьком! А потiм... Потiм вiн повезе сво©х синiв у Ки©в, до Академi©! От Саму©л здиву╨ться... I тут йому вiйнуло в душу стужею: - А як же ти, Григорiю?! Чи ти готовий узяти стан хлiбороба, дружини, батька? - Так,готовий. - А вiк любити свою жону i дiток? - Любитиму. - А будеш сам орати, сiяти, збирати хлiб? - Напевне... - I не пiдеш iз хутора, не схочеш бiльше вiдчути вiтру волi, покуштувати води з нових криниць? - Не знаю... - Закинеш книги, забудеш мудрих римлян та величавих еллiнiв i не сягатимеш думками далi ниви? - Нi. - Зачерствi╨ш серцем i байдужiсiнько очима блиматимеш на те, як ближнi мучаться в ярмi неволi? - Цього не буде! - Пiдеш на прю з панами й горою станеш за свiй народ, за правду? - Так. Я ж фiлософ i во©н iстини. - I принесеш у жертву iстинi свiй статок, спокiй i навiть власну волю? - Не пощаджу! - I ©хн╨ щастя? - Чи╨? - Дружини, дiток... Сковорода облився холодним потом. Мов крiзь туман дивився на молоду, на дружок, якi ©© вбирали й спiвали дзвiнко й сумно. Чим соловейки не щебетали, Як сади процвiтали, Чом не плакала Олепа, Як косу розплiтали... Коли вбирання було закiнчено, бояри швидко забрали дiжку, а натомiсть поставили ослiн, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ i, держачи його в руках, сiв на ослонi. - Благословлятися, благословлятися... - зашепотiв хтось рiзко й пiдштовхнув Григорiя до молодо©, що вже стояла навпроти батька. Майор пiдвiвся, благословив i, передавши образ котрiйсь IЗ дружок, поцiлував спочатку доньку, а потiм зятя. - Iване Гнатовичу... Iване Гнатовичу... - почав був Григорiй. Але його вже пiдхопило й понесло геть iз хати. Небавом вiн сидiв на возi й спостерiгав, як свахи з Дружками на iнший вiз садовлять його Олену. Все йшло як личить, без зволiкань, без вiдступiв, немов рiка. Ось посiдали, рушили. I затужили свахи: Ой у недiленьку рано Та й синее море грало. Там Олена та й воду брала, А набравши, та й потопала... Сковорода схопився за це трагiчне слово й почав його вiдмiнювати: потопаю, потопа╨ш, потопа╨, потопа╨мо... О, скiльки нинi втоплено в житейськiм морi! Розтанули, як луговi тумани... Кричали, мрiяли, шукали корiнь iстини i присягалися довiку бути лицарями свято© правди, а потiм склали руки й пiшли на дно, мов каменi. Пiгме©!.. - А ти? - Я не пiгмей! - I тонеш... - Нi. Лише мiняю стан. I прагну трошки затишку, людського щастя... - Це виправдання всiх потопаючих. - Бредня! - Нi, правда!.. Рятуй, рятуй, та мiй братику, Не дай менi та й загинути, Не дай менi та й загинути - В син╨ море та й заплинути!.. Сковорода рвонувся з воза, але його притримали мiцнi боярськi руки. Вiн прича©вся, немов орел у клiтцi, напружив розум, прагнучи знайти вихiд. Збагнув, що справдi тоне, iде на дно, де сотнi, тисячi колишнiх мужнiх во©нiв, борцiв, мислителiв. Однi стомилися, тих заманило примарне мрево щастя, а третi просто зрадили сво© пориви молодостi. Найнебезпечнiшi i найстрашнiшi - втопленики! ©х вiчно палить вогонь сумлiння, й найкраща втiха для ©хнiх душ-чиясь бiда, чиясь поразка. Григорiй чув ©хнiй регiт, вiдчував ©хнi руки, якi хапали його за ноги й тягли до себе в нiму безодню. Весiльний по©зд в'©здив у Валки. Бiля тинiв стояли юрби, малеча бiгла слiдом. Смiх, тупiт, спiви. Аж бiля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скiнчилася, на папертi було багато люду. Окрiм його й Олени - двi юнi пари прибитих щастям молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар неголосно тягнув якусь жебрацьку пiсню. Помiж дорослими, як мiж деревами, ганяли дiти. Сковорода зiскочив з воза i в супроводi сво©х бояр пiшов рiшуче до молодо©. Вона зустрiла його тривожним поглядом й, зiгрiвши усмiшкою, торкнулася його руки сво╨ю. Боже, як не хотiлося йому лишати мило©! Вiн був свiдомий того, що цим завдасть образи й горя дiвчинi на кiлька рокiв, а може, й на все життя, що вже нiколи вони не стрiнуться, не поговорять... Почувся гомiн, човгання: кiнчилася вiдправа в церквi, й валчани хмарою покрили паперть. Чини весiльнi заклопоталися бiля сво©х князiв iз княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести ©х до храму. - Прости мене, Олено... - сказав Григорiй хрипко. - За що? - Прости... Я дуже-дуже тебе люблю... Вся зашарiвшись, вона стиснула вдячно його холодну руку. Вiн вiдповiв на потиск, легенько вивiльнився i, скориставшись шарварком, який зчинився, коли iз церкви вийшов високий сивий батюшка, пiрнув у натовп. СIТЬ ДЕВ'ЯТА Людинi чеснiй, добрiй завдати комусь горя втричi тяжче, нiж пережити його самому. В покривдженого ╨ спiвчуття, пiдтримка iнших, сльози. А в кривдника нема нiчого, крiм докорiв розуму та мук сумлiння. Аж до весни Сковорода карався болем хороших, рiдних йому людей, якi лишилися в далеких Валках i страждали нинi з його вини. Вiн жив пiд Харковом, у монастирськiм пiдварку, де переховувався сiм рокiв тому його земляк Ничипiр. Не жив - згоряв поволi на вогнищi самопокути, за зиму висох i пожовтiв, мов обкорований дубовий стовбур. Водовики, якi дiлилися з ним куснем хлiба й убогим ложем у невеликiй, тiснiй хатинi, лише зiтхали скрушно й шукали нишком йому рятунку то в молоцi, то в зiллi, то просто в дружнiй бесiдi. Й щось помогло. Можливо, час... Якось напровеснi, зоставшися сам на хазяйствi, Григорiй взувся у зашкарублi чоботи, накинув свиту, яка висiла, мов на кiлку, й помалу вийшов iз хижi. У груди бурхнуло терпке повiтря, вистояне на верболозi й променях. Аби не впасти, мусив узятися за грубовитесаний шорсткий одвiрок i зачекати, поки минуло запаморочення й свiт перестав хитатися. Стояв i дихав, дихав, п'ючи невидимий цiлющий трунок; так п'ють у спеку воду. Уже високе весняне сонце без мiри щедрило теплом та свiтлом. Снiг на осоннi танув i реготав струмками. Дзвенiв капiж. Примружившись i, як п'яний, хитаючись, Григорiй рушив у березневий, ще напiвсонний свiт. Пiд чобiтьми з при╨мним шерхотом розсовувалася присмагла снiжна каша. Ласкавий, теплий вiтер гойдав набрякле вiття, немов будив дерева й давав розгiн та силу живлющим ©хнiм сокам. Вiн пiдганяв Григорiя, чи загравав до нього, зриваючи стару кудлату шапку, чи припадав йому до нiг i лащився, неначе вiрний пес, який не бачив довго свого господаря. По синiмсинiм небi летiли з пiвдня, мов гуси, бiлi хмари. Посеред саду стоячи i дивлячись на ту безмежну зграю, вiн наливався силою, немов воскреслий Лазар. Його худе, кiстляве тiло ставало пружним, дужим. Неначебто вiн був недавно зв'язаний, а цс опали пута й дали свободу його думкам i грудям. Глибоко й часто дихаючи, зiбрав, стягнув докупи розтерзану свою могутню волю i спрямував ©© на власну Душу, де ще гнiздився морок. I все обрушилося, зануртувало в ньому, немовби скресла крига й пiшла, пiшла, невпинна i всемогутня. Якийсь незнании захват, якесь чуття солодке враз охопили найменшi фiбри тiла i запалили вогнище. А ще за мить отой вогонь, ота чарiвна сила завирувала в жилах. Сковорода зiрвався з мiсця й, не вiдчуваючинi рук, нi нiг, легкий, як полум'я, почав ходити по саду, а потiм бiгати. Його носило, рухало палке захоплення чи то життям, чи свiтом, а чи новим вiдродженням себе й природи. Перед очима в нього усе змiстилося, злилося м'яко у щось ╨дине цiле i задзвенiло радiстю. Струмки, дерева, хижа, блакить небес, хмарини сурмили славу сонцю, хвалу життю, осанну лiту, що вже було в дорозi!.. Коли до пiдварку пiд'©хала запряжена четвериком карета, Сковорода стояв пiд яблунею i тихо плакав. - Григорiй Савич? Сковорода? - пiдбiг до нього блискучий юний офiцер. - Так, я. - Вас виклика до себе його превосходительство! - Яке таке превосходительство? - Пан губернатор! - Не знаю я такого. Ми незнайомi, - сказав Григорiй рiзко й пiшов до хати. - Вас просить ╙вдоким Олексiйович Щербинiн, - наздоганяючи, промовив офiцер. - А! - зупинився Сковорода. - Чув про такого... Заждiть, я зараз. Нашмарувавши чоботи воловикiвським дьогтем i оперезавшись поясом, Григорiй вийшов iз хати й сiв у карету, де вже сидiв фельд'╨гер. Той вiдсахнувся i крикнув кучеровi: - Пiшов, пiшов! Щербинiн стрiв Григорiя ще на парадних сходах. - Григорiй Савич, я радий бачити тебе в сво©й господi! Ласкаво просимо! - узяв його пiд руку й повiв нагору мимо здивованих панiв, лаке©в та ад'ютантiв. - Менi розказували, що ти мудрець, а ще, крiм того, i музикант. Це правда? - Гргiю трохи. - На чому саме? - ╙ скрипцi, флейтi, бандурi, гуслях. - Orb! - просяяв пан губернатор. - Ти сущий скарб! Я теж любитель музики. Було, як врiже наш полковий оркестр, так i замру, а ноги, бестi©, самi собою рвуться марширували по плацу. У кабiнетi, куди зайшли невдовзi, вiн запросив сiдати, сiв поряд сам i, мружачи, немов кокетка, сво© блакитнi у бiлих вiях очi, враз запитав: - Чому не вiзьмеш ти собi якогось стану? - Добродiю, свiт наш подiбний до театру, - промовив повагом Сковорода. - Щоб грати з успiхом та похвалою, потрiбно брати ролi лише за здiбностями. Особа, дiюча в театрi, не через знатнiсть ролi, а за хорошу гру звеличу╨ться i прославля╨ться. Я це не раз обдумував та випробовував i переконався, що можу грати в театрi свiту лише таку просту й безпечну ролю, як граю нинi. - А може, у тебе здiбностi до чогось зовсiм iншого, до того. що давало б користь державi, свiтовi? - Були б такi - я знав би. - А вкоренiла звичка та упередженiсть... - Добродiю,- не дав йому скiнчити Сковорода, - коли б вiдчув я раптом, що можу й хочу рубати туркiв, то, не вагаючись, узяв би шаблю, надiв би кiвер i став гусаром. Труд за природною схильнiстю ╨ задоволенням. Чому, скажiмо, пес береже отару вдень i вночi, хоча йому при цьому загрожу╨ смерть од вовкiв? Кiнь чи свиня цього не роблять, бо не для цього створенi, природа ©хня iнша. - А як коня поставлять за охоронника? - Нещаснi будуть вiвцi! I кiнь також. - Коневi що! - Робити те, що не властиве тво©й душi, тво©й натурi, - трагедiя. - Навiть тодi, коли за це тебе звеличують i щиро платять золотом та орденами? - Вiд орденiв та золота нiхто не став мудрiшим, талановитiшим. - Це суща правда,- зiтхнув Щербинiн.- Один - дурний аж свiтиться,- i при дворi, у почестях, а другий - розумний, здiбний, - i пропадав в глушинi, за тридев'ять земель... Григорiй ледве стримався, щоб не всмiхнутись або не висловити вельможi, витуреному iз Петербурга, сво©х нещирих спiвчуттiв. Ах, бiдолашний, йому так хочеться пiд царську сукню... чи то пак руку! Там iншi труться, а вiн, сердешний, повинен тут сидiти й навчати цих тубiльцiв, як слiд коритися сво©м панам i як служити ©© величностi iмператрицi. О, вже чимало зроблено! - Ти задоволений сво╨ю долею? - спитав нараз пан губернатор. - Нi. Я волiв би, аби мене не смикали, коли кому захочеться,- озвався рiзко Сковорода. - Не гнiвайся, достойний муже, що потривожили твiй велемудрий спокiй! - не без лукавства сказав Щербинiн.- Не для мо╨© примхи (хоча давно я мрiяв тебе побачити й насолодитися тво╨ю бесiдою), а ради дiла покликав я тебе до себе. Григорiй сiв зручнiше й приготувався слухати про те нагальне дiло. Цiкаво, що може бути спiльного у нього з Цим служакою... - ©© величнiсть дозволила нам додатковi класи, якi просив Колегiум,уже цiлком серйозно, офiцiально заговорив Щербинiн.- I нещодавно клас добронравностi, який дозволений теж, я побажав надати вам. ╙пiскоп, правда, був проти того... Однак, як бачите, я вас покликав i маю честь вам запропонувати це благородне дiло. Вiн усмiхнувся приязно, вдоволений своею силою й сво╨ю гречнiстю, i сiв за стiл у позолочене французьке крiсло. Григорi╨м оволодiли сумнiви. Його тягло до книг, до учнiв та втателiв, йому хотiлося принести користь людям, вiддати ©м i сво© знання, сво╨ бентежне серце. А зупиняли тi перемiни, що вiдбувалися вже три-чотири роки. Тепер Колегiум хiба що звався так, як колись. Усе ж останн╨ завзятi царськi слуги перелопатили на свiй манiр. Пона©здило французiв, нiмцiв та всяких iнших зайд. Студентська братiя теж оновилася. Його, скажiмо, Сковороду, не прийняли б учитися, бо не породистий, не iз шляхетських вилупкiв. - Ти задоволений? - спитав Щербинiн. - Не вiдаю, - знизав плечима Сковорода. - О! То ж чому? - Не хочеться менi шармаркати так, як попи з амвона... - Голубчику, то не шармаркай! Учи, як хочеш. Ти ж не священик. I зваж: виховувати потрiбно во©нiв, покiрних слуг престолу. Фiлософи нам нi до чого! - Я теж фiлософ... - Ти пiлiгрим, учитель, любитель муз та бiблi©, - сказав Щербинiн твердо, неначе знав Григорiя не пiвгодини, а все життя. - Тебе диву╨ моя обiзнанiсть? - лукаво звузив очi. - Така моя посада, звання i функцiя. У мене сотнi вух... - Фiскали нинi в модi, - сказав Григорiй. - На них сто©ть iмперiя! - зареготав Щербинiн. - Та на штиках... - Воiстину! - надувся пан губернатор. - Без нас, вiйськових, государевi що капельмейстру без музикантiв! - Глибокомудро сказано. - А що, ми теж не ликом шитi! Хоч в академiях не обреталися, так з малолiтства в армi©. А це така, брат, школа, що жоден ваш колегiум... Щербинiн клацнув пальцями и додав нахмурившися: - Коли б на мене, я всiх учив би в ротах. За п'ять-шiсть рокiв були б, як лялечки. Мов тесаки - нi почуттiв, нi нацiй, нi стародавнiх звича©в. Ать, два - i скрiзь порядочок. Вперед - вперед, назад г- назад! I армонiя... Сковородi набридло слухати, i вiн пiдвiвся: - Гаразд, я згоден. - От i чудово! - узяв перо Щербинiн. Щось пiдписав i подзвонив. Вбiг ад'ютант. - Вiзьми наказ ось i передай в училище. Той пiдiйшов, крутнувся i швидко вийшов. - Поздоровляю. Бажаю успiхiв! - простяг Щербинiн руку. - Я згоден, ваша милiсть, та при однiй умовi, - додав Григорiй. - Ну, ну? - Навчатиму я без платнi. У губернатора полiзли брови вгору, потому впали й покрили снiгом очi. - Не розумiю. - промовив сухо й холодно. - Як же ти житимеш? - Як i живу. З воловиками, по той бiк Лопанi. Губернатор знизав плечима i посмiхнувся: - Вас, малоросiв, зрозумiти важче, нiж море кухлем вичерпати. - Робiть, що легше, - сказав на те Григорiй i, попрощавшись, вийшов. Початок лекцiй припав на середу на страснiм тижнi. Коли Григорiй зiйшов на кафедру, нiхто у класi, та й у Колегiумi, i не пiдозрював, якi вiд того почнуться страстi у Харковi и у всiй епархi©. Обвiвши зором учнiв i дiставши зшиток iз тезами, Сковорода прокашлявся i раптом кинув у переповнену аудиторiю: - Свiт спить!.. Та ще не так спить, як то про праведника сказаро ("Якщо впаде, не розiб'╨ться"). Спить, простягнувшись глибоко, немов прибитий! А пастирi його не будять. Нi, ще погладжують: "Спи, спи, не бiйся! Хороше мiсце - чого боятися?" Клас одiзвався смiхом, палкими оплесками. Душа зайшлася радiстю. Ось та хвилина, задля яко© вiн Залишив вiдлюддя i в котрий раз наослiп кинувся у свiт, у море пристрастей та боротьби! Але згадалися колючi очi Крайського, дволикiсть Iова, солдатська гречнiсть губернатора, i вiн сховався у темнi хащi бiблi©. Студенти мовчки слухали. Переглядалися, немов були здивованi його раптовим вiдступом i розчарованi в сво©х надiях. Правицький Якiв, що найпалкiше вiтав початок лекцi©, тепер сидiв похнюпившись. На заднiх лавах перемовлялися... Видать, при©лися ©м прониснi бiблiйнi iстини й попiвська жуйка, яку лиша╨ться тiльки ковтати. I це чудово! Людина мисляча - людина iстинна. Гряде-бо homo novus... - Чу╨ш, християнине, з тво©м поганським серцем! - пiдвищив тон Григорiй. - Чи довго ти лежатимеш на землi? Чи станеш ти колись людиною? Аудиторi╨ю пронiсся тихий гомiн. Правицький пiдвiв пониклу голову, й в очах у нього сяйнула гордiсть за свого вчителя й наставника, яким пишався завжди, навiть тодi, коли того вигонили. - Людина iстинна... Однi шукають ©© у самовладдi Августа, в часах Тибсрiя. Другi винюхують ©© в ╙русалимах та Iорданах, у постах, молiннях. А третi прагнуть ©© знайти у свiтських почестях, у розкiшних палацах, у церемонiях, чинах та золотi... Не там, не там! Вiн говорив схвильовано, вкладаючи у кожне слово й фразу вогонь душi, свою велику вiру в те, що справжня людянiсть i справжня мудрiсть не там, де влада╨ пишнiсть, а в глибинi народу, в його синах, що виросли в трудi та вiчних злиднях. Як i ранiше, вiн раз у раз ховався в бiблiйних затiнках, але тепер студенти мовчки ждали, коли вiн знову вийде й засяв сонцем сво©х думок, таких рiдких, таких не схожих на все, що ©м втовкмачували з цi╨© й iнших кафедр. I пiсля дзвону нiхто не вийшов iз класу. Студенти збилися довкола вчителя густим бджолиним ро╨м i закидали його запитаннями. - Скажiть, а де шукати щастя? - Щастя нi вiд небес, нi вiд землi не залежить. Не шукай його за морем, не випрошуй його в людини, не волочись по палацах, не повзай по земнiй кулi, не броди по ╙русалимах. Шукай в собi самому. Пiзнай себе й живи життям, тобi властивим... - Щасливий той, хто ма╨ скриню золота! - За золото ти можеш купити все, але не купиш щастя. - Ви говорили, що бог наш ма╨ багато ймень. Яке ж iз них найголовнiше чи найправдивiше? - Бог - розум, iстина. - То хто ж тодi створив людину? - Премудрiсть! Iз бридких та диких монстрiв, або потвор, вона зробила нас людьми, тваринами, що здатнi жиги у товариствi, в дружбi. Ми вiдрiзня╨мося вiд диких звiрiв милосердям та справедливiстю, а вiд худоби - помiрнiстю й розумом. - Чому ж священики нам кажуть iнше? - Священики теж не пророки, а смертнi люди. - Вони ж посвяченi! - Посвяченiсть i благочестя - то не одне й те ж. - А церемонiя, обряд? - Церемонiя - це нiби листя бiля плодiв або лузга на зернах. Коли ж ця маска позбавлена сво╨© сили, то залиша╨ться тiльки лицемiрна видимiсть, обман. - Якщо те знають люди. А коли нi? Або вдають iз себе слiпих, глухих... - Воiстину, у нас так часто змiшують листя й плоди, лузгу й зерно, обряд i суть. А дехто навiть шану╨ бiльше маску, нiж благочестя. Сховавши зшиток, Григорiй рушив iз класу. За ним - юрба студентiв. Так, дискутуючи, пройшли через Колегiум, мимо здивованих учителiв та учнiв i рiкою вилилися на монастирський двiр. Такого тут ще не бувало! Новий префект, що замiнив Кордета, рiшуче вихопив iз того потоку одразу двох студентiв i став допитувати. Небавом, плутаючись у довгих полах ряси i важко дихаючи од хвилювання, побiг до ректора. За кiлька днiв про лекцi© й Сковороду, який читав ©х, заговорив мало не весь добропристойний Харкiв. А ще за тиждень прибув iз Б╨лгорода епiскоп Крайський i наказав негайно доставити йому той ╨ретичний зшиток, де викладав Григорiй суть добронравностi. Все прича©лося, чекало мовчки вироку. Не забарився! На другий день пополуднi Сковороду покликали до резиденцi© преосвященного, де вже були i консисторськi. - Сiдай, - суворо кинув Крайський. Вiн став гладкiшим, владнiшим. Пронизував очима Сковороду, мабуть, гадаючи його злякати сво©м нещадним поглядом. Смиренний Iов совався, так нiби сiв на щось жорстке, колюче. Попи цiкаво зиркали то на епiскопа, то на Григорiя. - Твоя це книжиця? - спитав нарештi Крайський, пiднявши вгору розкритий зшиток. - Моя, - озвався Сковорода. -_ Ти написав ©©, коли був хворий чи дуже вмснажений постом i працею? - Нi, я писав здоровий. - Коли ти став священиком? - Я не священик. - Тодi чому ти влiз у чужу парафiю i намага╨шся пiзнати бога, священнi та©нства, якi для свiтських за сiмома замками? - Я пiзнаю природу. Вона ж не може бути чи╨юсь власнiстю чи та╨мницею. - Бог не природа (як ти повторю╨ш чуже, поганське), а вседержитель, небесний цар. Це знають навiть дiти! - пiдвищив тон епiскоп. - Що добре дiтям, того замало мужевi. - Ти сумнiва╨шся в догматах вiри? - Я прагну iстини. - Яко©? - Вона одна. - То як же можна прагнути того, що ма╨ш! Iсус одкрив нам iстину. Його апостоли нам розжували ©© твердi горiшки. Ковтай i будеш ситий... - Якщо ковтати лише розжоване, тодi для чого ж зуби? - Щоб стримувати дурний язик! - Юпiтер гнiва╨ться... - всмiхнувся Сковорода. - Блазню╨ш знову... Чи не забув, як закiнчилися тво© минулi жарти? - Був вигнаний iз стiн училища, аки Люципер iз царства божого,- зiтхнув Григорiй. - От-от! Менi не хтiлося б це вiдправляти вдруге... - багатозначно додав епiскоп. - Менi тим паче, - розвiв руками Сковорода. Преосвященний оглянув пильно свою принишклу братiю i запропонував: - Спали цю книжицю, учи звичайно i будеш... у царствi божому. - Ви заклика╨те мене порушити дев'яту заповiдь? - Ти вже ©© порушив, - пiдняв епiскоп зшиток. - Тут стiльки лжi!... - Бiда тому, для кого правда - лжа, - вiдбив удар Григорiй. Лице епiскопа вiд гнiву стало бiлим. Схиливши голову, вiн довго часто дихав. - Ти хочеш мене учити правдi? - нарештi мовив жорстко. - Хто ти такий - пророк, апостол чи патрiарх?! - Людина. - Що ж це за чин? - Найвищий! - I ти у" цьому чинi... - вiдкинувся на спинку крiсла Крайський. - То як накажете вас величати: превосходительством, сiятельством чи, мо', величнiстю? - Для нас, людей, ще не придумано, як величати, - спо_кiйно мовив Сковорода. Вiн знав напевне, що цей химерний диспут не похитне нi в чому Крайського, i сперечався лише заради Iова та iнших членiв суду. Не сподiвався, щоб хтось iз них прийшов йому на помiч, але хотiлося, щоб у душi хоча б одного лишився сумнiв у правотi епiскопа i справедливостi нинi содiяного. - Ви бачили такого божевiльного! - промовив скрушно Крайський, звертаючись до консисторських. Тi, мов не чули, сидiли, втупившись очима в стiл. Лише смиренний Iов заметушився в крiслi та ще якийсь худий i лисий попик всмiхнувся трепетно, вловивши грiзний погляд преосвященного. - Лайка - то не найкращий доказ... - почав був Григорiй. - Замовкни! - крикнув Крайський. - Ми не студенти й не потребу╨мо тво©х повчань! - Мовчу, - зiтхнув Григорiй. - Неправi© завжди бояться слова. ╙пiскоп стис кулаки, якi лежали двома важкими молотами на оксамитовiм червонiм обрусi. - По-мо╨му, все зрозумiло, - сказав вiн, ледве стримуючись. - Чого не лiкують лiки, те вилiкову╨ залiзо... - Iнквiзиторам найбiльше до вподоби закiнчення цього рецепту, -додав Григорiй. -Чого не лiку╨ залiзо, те вилiкову╨ вогонь. - Ми не католики й не iнквiзитори, - промовив Крайський з притиском. - Ми милосерднi й довготерпеливi... Але коли в здоровiм тiлi щось загнилося, його найлiпше викинути! Чи так я мовлю, святi отцi? Тi закивали знехотя. Один смиренний Iов втягнув у плечi голову й заплющив очi, мов таким чином хотiв уникнути сказати власне слово. - Чи так я мовлю, Iове? - шулiкою упав на нього Крайський. - Я що... Я згоден... Я боронь боже!.. - Ну от i все, - сказав епiскоп стомлено i кинув зшиток авторовi. - Вiднинi ти, Григорiй Савич Сковорода, не ╨ в числi учителiв Колегiуму! - Не ви мене настановляли, не вам мене й вигонити, - промовив глухо Сковорода. - Пан губернатор... - То не твоя турбота, - всмiхнувся зверхньо Крайський i встав iз-за столу. - З ним я домовлюся... Григорiй теж пiдвiвся. Узяв свiй зшиток, поклав його в кишеню. Востанн╨ глянувши на враз побляклих суддiв, вiн Зрозумiв зненацька, вiдчув ╨ством, що це вже все, що бiльше йому не бути в класi, не грiти серця на теплотi цiкавих, палких очей студентiв i не радiти, стежачи, як дiтлахи стають мужами, а селюки - фiлософами. Щось обламалося в його душi, як обважнiла плодами гiлка яблунi. Проте, на диво, вiн не страждав i не оплакував того, загиблого, а був захоплений новим зеленим пагоном, який прорiс на зламi i забуяв, неначе трави пiсля дощу. Суворi суддi люблять стежити за муками сво©х засуджених. Вони зi злостi луснули б, якби заглянули в думки Григорiя вже за хвилинудругу по ритуалi знищення його як учителя й викладача Колегiуму! О vita nova, нове життя... Та, власне, вiн i до цього жив бiльше в мандрах, анiж у Харковi. Тепер же стане все на сво© мiсця i запану╨ спокiй у його душi. Хоча i пiзно, в сорок чотири роки, вiн остаточно збагнув себе самого й вiднинi житиме життям, спорiдненим сво©й натурi, й не пiддаватиметься химернiй мрi© служити народу звично, як усi освiченi, але статечнi, смирнi люди. То не його дорога. Вiн - мандрiвник, поборник iстини, апостол правди й волi! Тут i шукай, тут щастя. Навчати можна всюди - було б чого навчати. Григорiй це розумiв давно й тому без жалю й туги залишив Харкiв та монастирський пiдварок. По берегах в'юнко© Лопанi цвiв верболiз, до сонця пнулося всiляке зело, мостило гнiзда птаство. Сковородi чомусь не хтiлося так нагло кидати усю цю розкiш, i вiн, не довго думавши (сам собi пан!), пiшов по рiчцi вгору. Ще з тогорiчних мандрiв мав на прикметi одне чудове мiсце - над Лопанню посеред лiсу пасiка. Жива криниця в березi, столiтнi липи, клени та ясени... Куточок просто райський. Та й пан Земборський, господар тi╨© пасiки, не раз просив зайти, пожити в нього. Вiн, хоч багатий, можний, але не зовсiм випанiв i не цура╨ться гiрко© правди та закрiпачених братiв по роду-племенi. Що ж, нинi е нагода зайти й пожити трохи... Забрали кафедру, та залишилися перо й папiр! Бач, iз яким острахом, немов змiю отруйну, тримав епiскоп його злощаснi тези. Бояться слова деспоти. Заковують його в залiзо, щоб не волало пробi, чи осипають золотом, аби сiяло весело й слiпило людям очi... Нi пут, нi золота! Вiн захова╨ться у темнiй пущi i, мов Сократ, писатиме книжки-дiалоги, в яких учитиме, як пiзнавати свiт, себе та iстину. Пiшов шпаркiше: кортiло швидше взятися за первородний свiй фiлософський твiр, що аж за чверть столiття ним наречений буде "Наркiсс". За рiк нiщо тут не змiнилося, немов над цим шматоч ком свiту не владний час. I навiть пасiчник, - ще молодий, але похмурий вусатий дядько, - так само стрiв скупою усмiшкою i, показавши, де зберiга╨ться вода та ©жа, кудись подався поспiхом, так нiби ждав його приходу. Перекусивши, Григорiй вийняв iз торби книжки, напiр та каламар з чорнилом i, поки сонце свiтить, сiв до роботи. З чого ж почати? Хто буде дiяти у цьому творi-диспутi? Порфирiй, Iов... Нi, ©м не мiсце в книзi, яка, можливо, пройде крiзь час i розбрат, неначе ця дiброва i ця земля. Кордет, Михайло? Не варто, мабуть, виносити ©хнi думки та судження перед неситi очi душителiв людського духа... Кого ж узяти? Еврика! Лукаш, Лука. Так нiби кличуть неговiркого, вiдлюдькуватого тут владарюючого пасiчника. Ну що ж, Луко, порозмовля╨мо про пiзнання себе самого i доведемо, що головне в людинi не плоть, а мисль! Розкри╨мо священну бiблiю... Мисль, думка, серце... Що може розлитися так, як думки? О серце, ти-це безодня, ширша вiд моря й неба!.. Безмежне, ти все охоплю╨ш, саме ж не вмiщу╨шся нiде, нi в чому... Що ж нинi нам повiда╨ священна книга? "Не огемнiють очi тво©..." Ще скiльки, господи, на свiтi ╨ незрячих духом, ницих, плазуючих перед добром i злом! Iнодi шкода дивитися на цих iстот, що розминулися з всесильним богом мудростi i зупинилися напiвдорозi в людському поступi. Немов папуги, вони повторюють чужi слова, не можуть жити без iдола або кумира i, мов чорт ладану, бояться мислi. Людино, ти вмiстилище всього найкращого й всього найгiршого з того, що ╨ на свiтi... Перегорнув кiлька цупких, пожовклих аркушiв i зачепився оком за вислiв, схожий з його думками, з його метою зцiлити тих, хто отемнiв або й не був нiколи зрячим. "Послухайте мене тi, що згубили серце i вiдiйшли од правди!" Григорiй вчитувався у цi слова, мов випробовував ©х на вагу, на мiцнiсть; то шепотiв, то вимовляв на повен голос, i на галявину, де вiн сидiв i де стояла пасiка, поволi сходилося все бiльше й бiльше люду iз рiзних сiл, слобiд та мiст, де вiн бував в останнi десять рокiв. Лихi, пiдступнi, хитрi, пихатi, гордi, добрi, ласкавi, тихi... Але найбiльше було розгублених, прибитих страхом, готових стати на будь-яку дорогу, аби вцiлiти пiд величезним державно-панським каменем, що перемелю╨ живе зерно на порох... Григорiя пройняв великий жаль до цих нещасних. Поволi те спiвчуття перетворилося на люту зненависть до млинарiв та ©хнiх слуг. Вiдклавши бiблiю, вмочив перо i замiсть книги про пiзнання самих себе почав писати пiсню. Як, звiдкiля - хто зна╨, але з'явилася i задзвенiла якась незвична для його творiв музика. Слова також пiшли новi, химернi. Це був не псалом, не кант - сатира на людоморiв, пiдбита роздумами про власну душу, долю. Всякому городу нрав и права; Всяка имiет свои ум голова... Лише за тиждень лiг на папiр початок книги й заговорив як опонент Лука. (Лукаш мовчав). Сковорода так захопився цим "розгл'аголом", що забував про ©жу й нiяк не мiг змиритися з тим, що вночi був змушений задовольнятись лише обдумуванням майбутнiх герцiв Луки та Друга. (Друг виступай од автора й доводив те, чого Григорiй не встиг довести з кафедри). Вiн мiг сказати про себе словами з "Пiснi пiсень": я сплю, а серце мо╨ не спить. Не прилягало серце, уболiвало за душу людську, стоптану ногами хижих монстрiв, яким начхати на те, що ви - людина, створiння мисляче, а не худобина. Писав спокiйно, стримано, апелював до бiблi©, шукаючи у цiй небеськiй книзi пiдтвердження сво©м словам. Та час вiд часу щось нагло збурювалося в його ╨ствi, кричало криком i виливалося не фiлософським логосом, а сатиричними, земними образами в одежi притч або байок. Свiт не давав Григорi╨вi знайти у пущi спокiй, не випускав його з цупких обiймiв. Вiн одбивався, читав годинами святе письмо, розжовував його окремi вислови вдвох iз Лукою або з Клеопою й ще кiлькома особами, яких увiв до книги, проте не мiг цiлком вiддатися сво©м всесвiтнiм роздумам. Боровся стiйко, вперто й, здавалося, десь серед лiта був перемiг. Та несподiвано прийшли з Харкова Михайло з Яковом i принесли недобрi вiстi. Стояв липневий, пропахлий медом ранок. Лукаш кудись подався, й Сковорода сидiв один пiд куренем за грубо збитим столиком. Не писалося, якась тривога стискала серце, мозок i не давала думкам ширяти вiльно. У нежарких ранкових променях, що пробивалися крiзь нерухоме вiття, раз по раз мигали швидкi, завзятi бджоли. Метка сорока вертiлася, мовби цiкава жiночка, довкола житла пасiчника i поглядала скоса на дивака, що мiг годинами сидiти тихо-тихо... I раптом, скрикнувши, вона знялася злякано i шмигонула в хащi. Григорiй знехотя пiдвiв од зшитка голову - небесна сило, та це ж негаданi, але жаданi гостi! Простоволосий, босий Сковорода побiг назустрiч хлопцям, що, усмiхаючись i лячно щулячись вiд пролiтаючих довкола бджiл, iшли галявиною. - Михаиле! Якове! Вiн обнiмав ©х та вицiловував, немов синiв, яких не бачив вiчнiсть. Студенти теж розчулилися. - Не забули свого учителя. А я вже думав... - Та що ви, що ви, Григоре Савичу! - баском озвався Ковалинський. Йому було вже двадцять рокiв. Час, як рiка... - Вас пам'ятають друзi... - I вороги, - додав поспiшно Якiв. Михайло взяв його за лiкоть. Хлопчина знiтився й почервонiв. - Ну, як ви тут? - спитав Михайло й хазяйським оком окинув пасiку, курiнь i стiл. - Щось, певно, пишете? - Пишу, пишу, Михайлику... Сьогоднi з Харкова? - Нi. Вчора ввечерi. Заночували в Гужвах, у пана. Зборський нас i привiз. - Ви снiдали? - Якби не снiдання, прийшли б ранiше, - пiдкинув Якiв i замахав руками. - Не ворушись! - Коли ж у вiчi сичуться... - Ходiмо в лiс, бо покусають, - сказав Михайло, що також зиркав сторожко на кожну бджiлку, яка летiла мимо. Кепкуючи з страхополохiв, Сковорода повiв гостей у дiброву. - Ви тут один живете чи в товариствi пасiчника? - спитав Михайло, коли не чути стало дзижчання бджiл. - Один здебiльшого... - Т не гнiтить вас самотина? - Хто народився, щоб мати дiло з вiчнiстю, тому при╨мнiше жити в полях, гаях або садках, нiж у мiстах. - Я так не змiг би, - зiтхнув Михайло. - Сорока запитала Орла: "Скажи, як не набридне тобi весь час лiтати в небi?" "Я нiколи б не спускався на землю, якби не змушувала нужда тiлесна", - вiдповiв Орел. "А я нiколи 6 не одлiтала вiд мiста, коли б була Орлом..."- промовила Сорока. "Я теж, коли б я був Сорокою", - сказав Орел. Михайло почервонiв. - Григоре Савичу, чия це байка? - спитав невдовзi Якiв. Сковорода знизав плечима i не признався. - Хтозна... Що нового у вас, у Колегiумi? - Варягiв стало бiльше, - сказав Михайло. - Як Iов? - Крутиться. Всiм хоче бути добрим. Недавно стрiв мене в музеумi й про вас розпитував, шкодуючи, що ополчили ви проти себе многих... - Одного разу, побачивши, як рiзне птаство скубло Сову; Дрiзд запитав сердешну: "Чи вам не прикро, панi, що вас скубуть безвинно? Це ж нiсенiтниця". "Для мене те не дивина, - вiдповiла Сова. - Вони скубуться i мiж собою. А щодо прикростi, то я втiшаюсь тим, що нападають на мене линiе граки, сороки та ворони, але орел i пугач не займають. Та й афiняни сову шанують..." I як на мене. - додав Григорiй, -то краще бути в любовi й шанi в одного мудрого, анiж у сотнi дурнiв. - Це ваша байка? - знов загорiвся Якiв. - А що? - Чудова! - Моя... Григоре Савичу, i ви багато ©х написали? - Не написав ще жодно©, а от придумав аж пiвтора десятка... - Байок? - спитав Михайло з подивом. В його уявi, певно, Сковорода-фiлософ не сполучався з Сковородою-байкарем. - То розкажiть усi! - гукнув зрадiло Якiв. Йому було оокiв шiстнадцять - з дитини, як кажуть, вийшов, до парубка ще не дiйшов. Такого колись Григорiй зустрiв Михайла... Прокашлявшись i подолавши знiяковiння, яке i досi охоплювало його щоразу, коли доводилося комусь читати сво© незграбнi твори, Сковорода почав пiвголосом: -Ворона й Чиж. Неподалiк вiд озера, в якому водились жаби... Тим часом вийшли на берiг рiчки, i©оросла густо очеретами, вербами, Козача Лопань, як називали ©© гужвинцi, кишiла рибою й усяким птаством. То тут, то там на невеликих блакитних плесах скидались щуки; немов татарськi стрiли, перелiтали з води на воду лякливi згра© крижнiв. А над усiм оцим роздоллям пливли хмарки й свiтило сонце. - Сiдаймо, хлопцi, в ногах нема╨ правди, - сказав Григорiй. Знайшов найкраще мiсце - густий дубовий затiнок, З якого видно рiчку та степ за нею, i перший плюхнувся у нетолоченi дозрiлi трави. Студенти сiли поряд. - Ну, ну? Так що там Чиж iз Вороною? - терпець урвався Якову. Сковорода обняв хлопчину i став розказувати, немов читати з книги. Михайло слухав мовчки. А Якiв ойкав, охав, смiявся, схоплювався i знов сiдав. Коли ж Григорiй почав останню байку, про двох собак, вiн теж притих. - У селi в господаря жило дво╨ собак. Якось повз двiр той трапилося про©хати незнайомому. Один собака вибiг i гавкав доти, поки чоловiка й не видно стало. - I що тобi вiд того прибуло? - спитав завзятого товариш. - Принаймнi я розважився... - Адже не всi про©жджi, - сказав розумний пес, - такi, що слiд вважати за ворогiв господаря... Бути собакою - то не погане дiло, погано гавкати на всiх пiдряд... - Оце, Григоре Савичу, ви нiби в око встрелили! - сплеснув руками Якiв. -У Харковi таких собак!.. Уже другий мiсяць на вас невпинно брешуть... - Замовкни, Якове! - гукнув Михайло. - Нi, нi, розказуй, - звелiв Григорiй i весь напружився, приготувався зустрiти мужньо нову напасть. - От ще базiкало... - А що таке? Ми ж усе одно збиралися... - Не сперечайтеся, - насупив брови Сковорода. - Розповiдайте! - Гаразд, - сказав Михайло. - Ви не хвилюйтеся, нiчого там такого... - Ти мов придворна дама. - Кебетний учень Iова! - пiдкинув Якiв. Михайло змiряв його холодним поглядом, зиркнув тривожно на почорнiлого вiд поту й сонця друга, що заховався у цiй дрiмучiй пущi од лихослiв'я свiту, i тихо мовив: - Хтось розпуска╨ мiж харкiв'ян чутки, що ви засуджу╨те вживання м'яса, вина, горiлки... - Священики вас називають ╨ретиком i манихейським учнем, - доповнив Якiв. Михайло нишком дав стусана базiцi. - Крiм того, кажуть, - повiв статечно далi, - що ви вважа╨те шкiдливими золото, дорогоцiннi речi, розкiшний одяг... А так як усе це боже i богом створене, то... - Iменують вас богохульником! - не втерпiв знову Якiв. Григорiй лiг, поклав на руки голову i, дивлячись на сiре, зблякле небо та на хмарки, що раптом стали чорнi, спитав похмуро: - I це усе? - Усе, - сказав Михайло. - Нi, нi, Григоре Савичу, - схопився Якiв. -За те, що ви живете в пущi й цура╨теся попiв, панiв i взагалi суспiльства, миру, вас нарекли ще й мiзантропом... Який кричущий наклеп! Вiн - мiзантроп... Тодi Сократ, Платон, Еразм, Сенека також людиноненависники, бо усамотнювалися, щоб мати змогу мислити. Кохання й мислення не визнають юрби... Хiба ж вiн кинув мiсто заради себе? Для кого пише книгу, пiснi, байки? Кому знiмав ними з очей полуду? Вiн - мiзантроп i богохульник... Ще й Манихе©в учень! Воiстину, брехня не зна╨ мiри. Цi кровожернi гi╨ни в рясах готовi впитися зубами в кожного, хто не пiдспiву╨ ©хнiй осаннi боговi, в якiй нема╨ серця, а е лише облуда. Не лицемiриш, говориш те, що дума╨ш, - уже ╨ретик. Шука╨ш правди, iстини - гвалт, богохульник! Живеш сво©м, а не попiвським розумом - сектант, вiдступник, зрадця. О господи! Хiба людина, твоя земна подоба, уже не вiльна мислити?! Хто дав ©м право сковувати в залiзних путах цю всемогутню силу, пружину поступу, яка, мов доля, охочих веде, окрилю╨, а ретроградiв насильно тягне!.. - Брехня, - сказав Григорiй стримано. - Вiн посварився за вас iз префектом, - промовив Якiв i вказав очима на Ковалинського. - Коли б не ректор - не доучився б... - А вiн побився з трьома студентами, якi розносили попiвськi плiтки, - не залишився в боргу й Михайло. - Й студенти вiрять? - спитав Григорiй. - Не всi... А дехто. - Григоре Савичу, коли б самi ви... - почав несмiло Якiв. - Прийду! - рiшуче мовив Сковорода. У хлопцiв нiби гора з плечей звалилася. Знайшовши жолудя, Михайло пожбурив ним у Якова. Той кинув теж. За мить вони посхоплювалися, зiйшлися впритул, як молоденькi пiвники, i почали боротися. Сопiння, регiт, вигуки... Всмiхаючись, Григорiй стежив за цим кумедним герцем i вже громив наклепникiв, не залишаючи вiд ©хнiх злобних вигадок та лихослов'я каменя на каменi. До Харкова Сковорода прийшов надвечiр у понедiлок, якраз тодi, коли за звича╨м у губернатора збирався цвiт громади. Лакей в лiвре© загородив дорогу ще на порозi: - Тобi до кухаря? На чорний хiд! - Нi. Я до ╙вдокима Олексiйовича, - спокiйно мовив Сковорода. - У нього гостi. - То й що... - Ти з глузду з'©хав? Ось денщикiв покличу!.. - Вельмишановний цербере ', - спинив його Григорiй, - бiжи нагору й скажи сво╨му пановi, що завiтав до нього Григорiй Савич Сковорода! Лакей оглянув зайду сталевим поглядом, скривився в посмiшцi, а все ж пiшов. Поважно, гордо - як римський консул. Хвилин за кiлька лакуза вибiг, немов ошпарений, За ним З'явився пан губернатор, гостi. - Григоре Савичу, ласкаво просимо! Без тебе наш оркестрик що рота без правофлангового! Сковорода зiйшов мовчки по сходах i привiтався за стародавнiм звича╨м: - Дай боже радуватися! Пани, попи та офiцери вiдповiли хто як. Смиренний Iов кивнув, заплющив очi. У чималенькiй вмебльованiй розкiшне залi були самi чоловiки. В кутку на дзигликах лежали скрипки, флейти, бандури, гуслi. На позолоченому стрункому столику мiнилися всiма кольорами пляшки й чарки... Щербинiн узяв Сковороду пiд руку, одвiв убiк, де не було нiкого, i мовив тихо: - Ти, мабуть, гнiва╨шся, що я тебе не захистив? Я возпротивився, але епiскоп став дибки, мов огир... - Нi, я не гнiваюся, - сказав Григорiй. - Усяке лихо не без добра. Метнувши владний погляд на Iова, Щербинiн повiв сво╨© далi: - Ми вдвох iз ректором... Смиренний Iов пiдбiг, як песик, заусмiхався. - Сковорода не вiрить, що ми з тобою пiшли в штики на Крайського, - пiдпрiг його вельможний. - Вiр, Грицьку, вiр! - замекетав смиренний Iов. - Пан губернатор уболiвав душею. Я теж уболiвав... - Ах, бiдолашний! - спинив його Григорiй. - Ти й нинi, Iове, смертельно хворий. - Чим? На яку хворобу? - злякався ректор. Вiн запитав так голосно, що всi присутнi в залi вп'ялися в нього поглядами. - На пдазовитiсть, чи раболiпство! - Ти лихословиш, Грицьку... - прошепотiв смиренний Iов i заплющив очi, немов закрився в мушлi. - Не лихословити прийшов сюди я, - сказав Григорiй гучно, щоб чули всi, - а спростувати наклепи i лихослiв'я ваше! Елiта харкiвська нагострила вуха. Знайомi i незнайомi панки й священики поволi збилися довкола гостя. Цiкавiсть брала гору над етикетом i панським гонором. - Ви нарекли мене вiдступником i манихейським учнем за те, що я утримуюсь од зайвини. Я не засуджую вживання м'яса i вина, лише не схвалюю захоплення надмiру ними. Бо це, панове, шкодить не тiльки вам, багатим, а й тим, хто радий шматковi хлiба та квартi квасу... Ви розпустили плiтки, що нiби я вважаю дорогоцiннi метали й речi шкiдливими самi собою. Це ж нiсенiтниця! Вони шкiдливi, коли стають метою, iдолом i накопичуються в руках одного, двох. Вiд срiбла й золота втрачають часто розум i взагалi людську подобу. Ось де трагедiя! I тiльки нова людина, яка пiзна╨ себе i мир, очиститься й погляне просто й весело на всi скарби у свiтi, як нинi дивимося ми на квiтучi луки. Ви назива╨те мене людиноненависником, чи мiзантропом i Звинувачу╨те, що я навчаю отрокiв вiдрази, нехiтi до певних станiв, посад, чинiв, становищ... Бредня! Все зло вiд того, що ми в театрi свiту беремо ролю не за природою нашою, а якомога бiльшу i важливiшу. Скажiть, чому в народi таке збентеження й такий неспокiй? Чи не вiд того, що многi грають ролi не тi, що ©м властивi i вiдповiднi, тобто, не будучи грибами, полiзли в козуб? Один такий народний пастир наробить стiльки шкоди, що й п'ять достойних не зможуть виправити! Тому я завжди радив знайомим отрокам пiзнати спершу себе, свою природу, а вже тодi йти й вибирати ролю за покликанням... Я сподiвався, що, мо', хоча б у такий спосiб Зменшаться тi нарiкання й скарги, яких ще стiльки нинi межи людьми... Я сам сьогоднi ж кинув би свiй стан i вступив би до iншого, аби не знав, що клопотлива й меланхолiйна моя природа найбiльше здатна до щонайнижчо© та ще самiтно© в театрi ролi. Хай у цiй масцi не прислужуся я сво©й вiтчизнi милiй, зате принаймнi що маю сили старатимуся не завдавати шкоди! Передихнувши й витерши рукою пiт iз чола, Сковорода хотiв пiти, але Щербинiн його спинив. - Не поспiшай, Григорiю, - промовив люб'язно, хоча його блакитнi очi стали сiрi. - Ти палко так доводив, що поважа╨ш усi на свiтi стани i всiх людей, а сам бiжиш до чернi... - Ця ваша, панська, вигадка, - сказав Григорiй рiзко, - що начебто простий народ е чорний, смiшна. Така ж нiкчемна, як i тi, що твердять, нiби земля е мертва. Як же може мертва мати народжувати живих дiтей? I як же воно з утроби чорного народу могли вилупитися бiлi пани? Щербинiн зцiпив зуби. Панки насупилися. - Григоре Савичу, - заметушився смиренний Iов, що не витримував не тiльки гроз, а й передгроззя, - ти 6 заспiвав нам краще! Новий псалом, скажiмо... Товариство враз ожило, заворушилося. Вельможнi гостi одверто радувалися, що замiсть прикрих докорiв та небезпечних колючих слiв почують гарну сковородинську музику, яка вража╨ гармонi╨ю i благолiпством. Вони любили й знали його пiснi... Сковорода окинув зором знайомi лиця панiв полковникiв, хорунжих, суддiв, сотникiв, що вже були напiвдорозi у справжн╨ панство, освячене iмператрицею, i погодився. Вiн заспiва╨! Нехай закрутить у носi вражим дiтям. узяв бандуру, пройшов по струнах пальцями i, дивлячись у чорнi-чорнi, волоськi очi полковника Куликiвського, який торiк ще був господарем усi╨© Харкiвщини, почав свiй "псалом": Всякому городу нрав и права; Всяка имiет свой ум голова; Всякому сердцу своя есть любовь, Всякому горлу свой есть вкус каков, - А мнi одна только в свiтi дума, А мнi одно только не идет с ума. Провiв цiкавим, гострим поглядом по губернаторових притихлих гостях. Петр для чинов углы панскiи трет, Федька-купец при аршинi все лжет. Тот строит дом свой на новый манiр, Тот все в процентах, пожалуй, повiрь! А мнi одна только в свiтi дума, А мнi одно только не идет с ума. Панки дивилися на нього злякано, мов на суддю злочинцi. Два-три сховалися за спини iнших. Смиренний Iов так скривився, немов у нього враз заболiв живiт. Щербинiн склав на грудях руки i слухав з посмiшкою, що ледь виднiлася в куточках уст. Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота, Тi формируют на ловлю собак, Сих шумит дом от гостей, как кабак, - А мнi одна только в свiтi дума, А мнi одно только не идет с ума. Строит на свой тон юриста права, С диспут студенту трещит голова. Tix безпокоит Венерин амур, Всякому голову мучит свой дур, - А мнi одна только в свiтi дума, Как бы умерти мнi не без ума. Зробивши паузу, вiн уповiльнив темп i, наголошуючи ледь не на кажлiм словi, речитативом закiнчив пiсню: Смерте страшна, замашная косо! Ты не щадиш и царских волосов, Ты не глядиш, где мужик, а где царь, - Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чiя совiсть, как чистый хрусталь!.. Вiддав бандуру Iову i, обминаючи приголомшених панiв, попiв та офiцерiв, пiшов iз зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислi, волi! СIТЬ ДЕСЯТА Свiт-Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому кривавi рани, i як не вмер вiн досi, не вiдають навiть боги. Рвонувся з пут - встромили нiж у спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадi© та слiз сирiтських висипали над ним могили-гори. Сплять колi©, спить Гонта, розтерзаний оскаженiлим панством, десь брязкотить кайданами останнiй гетьман волi, а запорожцi, втерши мазку, кладуть чубатi голови на берегах Дунаю. Ave, imperator, morituri te salutant! Morituri te salutant... Приреченi тебе вiтають... Приреченi на вiчне рабство, на самовиродження!.. Петля крiпаччини все дужче й дужче стягу╨ козацьку шию... Коли Григорiй почув про повстання Омелька Пугача на яiку, зiтхнув печально й згадав свою московську подорож i Калiграфа, що вiдмовляв росiйським мужикам у вiльнодумствi. Дивак. Нема народу, який не прагнув би i не жадав би волi!.. За вiщо ж, господи, так не злюбив ти Русь, чим прогнiвили твою всесильнiсть цi незлобивi люди?.. Вже котрий рiк про це питав Сковорода. Бог нiмував. Мовчання - камiнь, скеля, що наляга на душу. I на душi в Григорiя ставало тяжче й тяжче. Найлiпший друг, Михайло, скiнчив Колегiум i, як усi панята, подався шукати слави й честi в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова i мислi, висiянi на серцi ближнього!.. Лишився Якiв. Висвятившись, вiн обiйняв парафiю неподалiк од Харкова, у Бабаях, i запросив до себе Сковороду. Село сто©ть на пагорбi, навкруг поля, дiброви, ставки, левади. А в улоговинi, мiж вiльх та верб, обвитих буйним хмелем, бiжить струмок, який збира╨ воду, що б'╨ з джерел, криничок. Бiля Холодно©, в старому лiсi за Кунчировим облюбував Григорiй вiдлюдну пасiку i поселився на нiй удвох iз бiблi╨ю. Вiдтодi, як залишив позаду пiвсотнi лiт i охолодi трупи сво©х надiй та сподiвань, священна книга стала його найближчим радником i спiврозмовником, тим джерелом, з якого черпав вiн сили й мислi, незрушним тихим храмом, в якому вiн ховався вiд су╨ти та злоби, вiд мертвих мрiй та ще живого вiдчаю. Все замiняла вона Григорi╨вi - дiтей, дружину, вино, достаток, друзiв... Нi, друзiв ма╨ i в Бабаях. Вже кiлька рокiв вони збираються i, мов стародавнi еллiни, провадять диспути на фiлософськi теми. Григорiй згодом цi вiльнi бесiди знов переорю╨, пересiвав добiрним зерном 1 вiдда╨ - вже на паперi - на суд громади. Благословенна праця! Благословеннi люди, якi в безчасся люте знаходять сили мислити i, зневажаючи камiнне слово догми, самi шукають iстину! На пасiцi бiля Холодно© почав Григорiй i свiй новий, вже шостий, твiр про суть людини, свiту та про душевний спокiй. Як нинi тихо в лiсi. Десь писне пташка; вiтер шелесне млосним листям 1 знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничцi, неначе хтось невидимий зробив сопiлку та й випробову╨ и безмежно довго... Блаженна тиша... Не йметься вiри, що позавчора о цiй порi тут вирували пристрастi, стояв гармидер, який бува╨ хiба на ярмарку. Прийшов Панас, i Якiв, i Ярмолай, i Логвин - найзаповзятiшi брати-софiсти iз Баба©в та ближнiх сiл. Заросившись, посперечалися i, не вгаваючи, дiстались петри, твердi, якою був для них Григорiй. - У чому сила вислову: пiзнай себе? - Нi! Ти скажи спочатку, що е премудрiсть i де ©© шукати! - Ми проповiду╨мо душевний мир та спокiй, а навкруги сум'яття! - Ти нiби сфiнкс ╨гипетський... - Спокiйно, други, не гарячкуйте й не поспiшайте з висновками, - утихомирив Григорiй братiю. - Так розмовляти - це все одно, що, поробившись п'ятьма вiтрами, здiймати хвилi на Чорнiм морi... З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом". Навiвши притчу про необачних мандрiвникiв по Iндi©, яку вiн чув ще в дитинствi вiд перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо й замислився. Душевний мир... Душа - mobile perpetuum, рухомiсть безперервна. Крила ©© - думки, поради, погляди; вона або чогось бажа╨, або тiка╨ вiд чогось; коли бажа╨ - любить, коли тiка╨ - страха╨ться. Коли ж не зна╨, чого жадати й вiд чого бiгти, тодi диву╨ться, стражда╨, тоне в сумнiвах; сюди, туди саха╨ться i крутиться, немов магнiтна стрiлка, аж доки теж вiдшука╨ свою заповiтну пiвнiч... Тернистий шлях людини. Нiщо так не заводить на манiвцi ©©, як самовпевненiсть, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, що не лише поважнi, лiтнi люди, а й ще зовсiм юнi вважають, що вони озбро╨нi проти всiх нещасть i переконанi, що, як окуляри ©хнiм очам, ©м не потрiбнi чи©сь поради, одвiчна мудрiсть людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кiльком словам iз iнших мов i побува╨ в знатних компанiях та в мiстах, десь покушту╨ геометрi© та астрономi©, переживе кiлька десяткiв пригод любовних та громадянських? Тодi до нього й не пiдступайся! Платони, Солони, Сократи, Пiфагори, Цiцерони i вся минувшина в порiвняннi з нашим орлом, що визна╨ лише захмар'я й космос, - метелики, якi лiтають бiля землi. I тут з'являються хвалителi, якi вiтають палко нову премудрiсть, що народилася в його мозку, а досi була прихована вiд мудрецiв за сiмома замками. Тодi ще дужче, ще заповзятiше великий Дiй наш, уявивши себе суддею свiту, перегляда╨ скарби минувшини й, мов ювелiр камiнчики, на власний розсуд схвалю╨ або знецiню╨. Для нього нiкчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячiлий розум. Лайливцi мудрих, ганьбителi великих предкiв! Окрiм сво©х сентенцiй, для них нема святого. Та и хто в нас не намага╨ться вести людей до щастя? Куди не глянь, самi вождi, фiлософи, якi упевненi, що вже давно заткнули собi за пояс i Цезаря, i Македонського. Вони всезнаючi! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадав, що всi науки йому пiдвладнi вiд альфи аж до омеги. Смiшнi! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистача╨ людського вiку... Писалось легко. Хоч був самотнiй, здавалося, що розмовляв iз друзями, вiдповiдав на ©хнi реплiки та запитання, доводив iстиннiсть сво©х рiзких, безкомпромiсних суджень, якi лякали часто його обтяжених чинами й статком учнiв. Тут взагалi чудове мiсце для роздумiв i для писання книг. На цiй же пасiцi рiк тому вiн за кiлька тижнiв створив ще пiвтора десятка байок i притч. А дiалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням творчостi - земля, вода, повiтря... I не помiтив, як пiдiйшли Панас, Логвин та Якiв. Вони були якiсь незвичнi - пiснi, смиреннi, немов ченцi пiсля причастя. - Дай боже радуватися! - озвався першим Якiв. Сковорода поклав перо й пiдвiвся. - Що вам сьогоднi снилося? - спитав Панас. Вiн, як завжди, всмiхався, немов у серцi в нього горiла вiчна свiчка добра й веселостi. - Нiчого. Спав аки праведник. - Того не може бути. Перед такою зустрiччю неодмiнно наснитись ма╨ пророчий сон! Забилось дужче серце. Гамуючи цю неслухняну птаху, Григорiй мовив весело: - Панасе, ти загордився! Коли на кожнi тво© вiдвiдини я буду снити... - Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться! - А я гадав - про тебе, - протяг Григорiй i обвiв очима той край галявини, де пробiгала стежка до Баба©в. - Явись, Михаиле! - гукнув тим часом Якiв. Iз-за старого дуба, немов у казцi, вийшов стрункий гвардiйський офiцер. Щоб не назвав Правицький iменi, Сковорода нiзащо не упiзнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всмiхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився i викарбовував навiки в серцi цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять лiт розлуки!.. Коли причахла радiсть зустрiчi i Ковалинський угамував Зрадливi сльози, Правицький узяв обох пiд руки й повiв до обруса, якого вiн iз Панасом i Логвином прослав у затiнку й заставив рiзним посудом. Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив - як старший вiком - цю лiсову, але святкову трапезу i запросив сiдати. - А де, шановнi, наш Ярмолай? - спитав у Якова, що наливав маленькi мiднi келишки. - У нього в Харковi якесь нагальне дiло. - То як же ми без Бахуса? - Вiн прибiжить, - сказав Панас. - У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала! Доки пили по чарцi-другiй, Сковорода очей не зводив iз гостя. Йому хотiлося поговорити з ним, як колись, не криючись i не вишукуючи округлих, певних слiв, та щось нове, незнане, яке з'явилося за цi роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гiсть взагалi тримався трохи дивно. То усмiхався лагiдно, то морщив лоба i поринав у щось сво╨, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять рокiв тому, хiба що схуд ще бiльше та постарiв. - Ну, де ж ти був, що бачив? - спитав Григорiй, так i не змiгши перебороти в собi вiдчуженостi. - Служив три роки в Петербурзi при Розумовському, а потiм був у Францi© та у Швейцарi©, - сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: - Григоре Савичу, я в Лозаниi зустрiв людину настiльки схожу на вас душею й тiлом, що я очам не вiрив. Ну просто брат ваш рiдний! Ми так зiйшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обо╨ плакали. Менi здавалося, немовби я прощався з вами... - Як звуть того лозанця? - спитав Григорiй. - Мейнгард Данило. - Вiднинi ця людина е i мо©м найкращим другом! - промовив палко Сковорода. - Вiват! - пiдтримав Якiв, узявши келишок. - Здоров'я друга Сковороди! Михайло випив мовчки i розстебнув свою гвардiйську "свиту". - Папе Михаиле, ви скиньте зовсiм, - порадив Логвин, який до цього не обiзвався й словом. - У Петербурзi, мабуть, не гаряче... - протяг Панас лукаво. Скривившися, Михайло зняв мундир i кинув геть. - Там припiка╨ так, - сказав невесело, - що нiде душу дiти!.. - Лютують? - Як показилися... Пiсля розгрому Пугача взялись до тих, ©ло поряд. - До просвiтителiв ©© величностi? - А то ж до кого! ©м не давали спокою Вольтер, Дiдро та Монтеск'╨, ©м снились ©хнi лаври. Вони - пером та книжечками, а ©х-обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Францiя, у нас не звикли панькатися... Луп, луп по головах - i вся мораль!.. - Обух-то ultima ratio regum, - сказав Григорiй повернувся до Ковалинського. - Ти захмелiв, Михайлику. Може, приляжеш трохи? - Я ще нiколи не був такий тверезий, - промовив журно гiсть i сам налив горiлки. Сумнi новини вразили й розвередили душу Сковороди. Вiн розумiв, що це не просто чвари чи мiжусобицi, а щось страшнiше - гинуть людськi надi©, вiра у доории генiй розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, коснiстю i самолюбством ситих. Аплодуйте - вистава закiнчилася, вовки зняли сво© овечi маски! - А про Козицького та Мотоноса не чув нiчого? - спитав тривожно. - Мотонiс ще в Сенатi. Статс-секретар Козицькии уже подав прошенiе, аби його звiльнили. Козицького цькують найбiльше, бо вiн очолював i захищав ослушникiв... - Ах, диваки, кому надумали читати проповiдi! - скрушався вголос Сковорода. - Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кiт не вiдпускав iз кiгтiв мишi, а жоден царствуючий - i крихти влади. - Вони повiрили ©© словам, обiцянкам, - пробурмотiв Михайло. - Коли б усе те справджувалося, що обiцяють можнi, свiт став би раем,сказав Григорiй. Обвiв очима сво©х пониклих друзiв i додав розважнiше: - Проте згадаймо слова Христовi: "Горе вам, лицемiри! Горе вам, якi смiються нинi!" Ще встане сонце правди... - Доки сонце встане, роса очi ви©сть,-сказав Панас i раптом вигукнув: - О! Ярмолай! Побiля дуба, де був ховався Ковалинський, з'явився вершник. Слинив коня, зiскочив i, зачепивши за луку повiд, попрямував до гурту. - От нюх так нюх! - кричав Панас зрадiло: йому набридла печальна мудра бесiда. - Вчув аж у Харковi! Тобi горiлки, меду? Та Ярмолай не одiзвався. - Панове, вiн, мабуть, тещу поховав! - зареготав Панас i, пiдхопившись, побiг назустрiч. Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок вiд обруса, стягнув спiтнiлу шапку i мовив тихо и хрипко: - Нема╨ Сiчi, люди... - Куди ж вона подiлася? Чорти вхопили?! - ще смiючись, спитав Панас. - Зруйновано... Iмператриця прислала вiйсько... - А запорожцi?! Всi полягли? - Нi. Розбрелися з миром... Сидiли мовчки. Сiв Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорiй весь онiмiв, i тiльки думка сумною чайкою кружляла в небi над запорозьким Великим Лугом i квилила скорботно й жалiбно. Вiн розумiв, був певен, що це кiнець, що бiльше не буде Сiчi, як i Гетьманщини та Слобiдських полкiв. Вiднинi скривджений не знайде в свiтi правди, крiпак не кине пановi слова про грiзну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами сво©х дiдiв i прадiдiв. Забрали душу, вийняли! I колi©, i Пугачев, i петербурзька вольниця, i запорожцi - всiх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вiчне око, як, при криваючись тво©м iм'ям, новiтнi iроди творять дiла мерзеннi i цiдять кров iз народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрiзь трупище. Iуди вже й не цiлують зрадно а просто тичуть пальцем - i розпинають мученикiв, iсусiп правди и волi!.. Коли стемнiло, гостi пiшли в село. Михайло також - служба, вiн мав уранцi ©хати. Сковорода лишився сам на пасiцi. Впав на колiна i Цiлу нiч молився за рiдний край, за свiй одурений, ногами попраний i на голгофу виведений святий народ. I плакав. I знов молився. I нiч над ним стояла така сумна, така печально слiзна... Вiд того дня не знав Григорiй спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомiн, холодний брязкiт збро©. I замiсть того, аби вслухатися в сво╨ ╨ство й писати книгу, вiн слухав лiс, ловив найменший шерех i весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввiйти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбiльш боявся зайти на пасiку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна i, Зруйнувавши, стерти з лиця землi! Нарештi вiн не витримав. Забрав сво© рукописи, книжки, сопiлку й подався геть. Перед свiтанком зайшов у двiр Правицького, постукав у шибку спальнi. Невдовзi вийшов Якiв i, позiхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темiнь: - Хто тут? - Це я... - Григорiй Савич?! - Так - Заходьте, прошу, - стунив iз порога Якiв. - Я простелю вам зараз... Нi, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися. - Куди ви, батьку? - проснувся вмить Правицький. - Не знаю... - Господи! То залишайтеся! - Там повен лiс... Там моторошно... - Живiть у мене! - Вони зруйнують хату. У тебе ж дiти, Якове... - Кому вона потрiбна! - А Сiч? Ти, я i нашi друзi мислимо, а мислити - протизаконне, крамольно, грiшно. За нас щомитi думав сама цнотливiсть, благополучно царствуюча жона фiлософ, жоначремудрiсть... - Тихiше, батьку, - зашепотiв Правицький. - Ще хтось почу╨ та донесе... - Воiстину! - зiтхнув Григорiй i посмiхнувся. - Доносити ми научилися - iз iскри розгорiлось полум'я... Не встигнеш рот розтулити - начальство зна╨. Один завзятий сотник донiс на ближнiх i навiть сам на себе. Був при дворi. Повiсився... Ну що ж, отець Iаков, - додав рiшуче, - прощайте. Vale! - Я проведу вас трохи. Спiвали третi пiвнi. По улоговинах стояв туман. Немов свiчки пiсля всеношно©, у небi гасли зорi. Бiло-рожевим сяйвом займався схiд. - Свiта╨... - промовив тихо Якiв. - Благословенний закон природи: на змiну темрявi пр^одить свiтло, на змiну горю - радiсть, - сказав Григорiй. Ступав широко, вiльно. Ранкова свiжiсть, роздолля нив та лукiв поволi сповнювали новою силою многострадальну душу. - Ви сподiва╨тесь на кращу долю? - Вiчна тiльки матерiя. Зло, як i все, минуще. - На жаль, i ми не вiчнi. Вмремо у тьмi кромiшнiй.. - Народ безсмертний. Вiн доживе. - Я теж хотiв би глянути. - Боротись, Якове, - уже велике щастя - З ким, як? - Найперше, сам iз собою. Пiзнай себе в народi, народ - у собi иуне дай понiвечити свою натуру, душу. Будь тим, ким ╨! Прекрасне все природне. - Але ж усе тече, все змiню╨ться... - Течи i змiнюйся в сво╨му руслi. Так, як тобi властиво, а не комусь. - Це дуже важко, батьку. - Менi також нелегко... Гада╨ш, я не хотiв би мати на схилi вiку над головою дах i рiдну душу поруч. - То майте, скiльки дiла! Я вам знайду... - А хто ж тодi повiрить мо©м словам? - спитав Григорiй рiзко. - Навчати iнших того, у що не вирш сам i не викону╨ш, то все одно, що сiяти мак на каменi або ловити руками рибу в морi. - Ой, скiльки ©х довкола, таких навчителiв! - не погодився Якiв. - Живуть князями, а проповiдують задовольнятися чим бог послав, кричать про щирiсть, а лицемiрствують. б'ють кулаками себе у груди i присягаються служити вiрно правдi - самi ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть зиску та орденiв... - I ти хотiв би, Якове, щоб я собою збiльшив велике юрбище цих фарисе©в? - спитав Григорiй жорстко. - Нi Я кажу, що нинi пану╨ лжа та напiвправда. Всi бачать це i миряться з цим неподобством, ба навiть шрять, що так i треба, що свiт iнакше завалився б. - Не падай духом, Якове, - сказав Григорiй. - То тiльки так зда╨ться. Слизькоязикi найголоснi©пе i найчастiше впевнюють про свою "правду". Гармидер, крик, сумяття! А толку з того - крихта. Неправдою свiт обiйдеш, але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про пастуха, якому двiчi вiрили, що до отари йдуть вовки, а втрет╨, коли насправдi ско©лася така бiда, громада на крик пастуший не повела i вухом... Всяк, кажуть, бреше на свою голову. На роздорiжжi стали - прийшла пора прощатися. - Куди ж ви нинi, батьку? - занудив знову Якiв. Зарошений, весь полотняно-бiлий, переступав з ноги на ногу й дивився жалiбно на невгамовного свого учителя. Григорi╨вi було також невесело. Вiн знав, що важить для цього доброго i до всього цiкавого, ще молодого батюшки його присутнiсть, його пiдтримка словом. Правицький - буйний хмiль, що розроста╨ться й дереться вгору лише по тичцi. Вiднинi вiн прив'яне, впаде на землю, зблякне. - Ат, побреду свiт за очi... - сказав не скоро. - Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотнiй... - Ми всi самотнi, Якове. Така пора настала. - То як нам жити? - Мислити. Шукати друзiв, ╨дностi, або конкордi©, як говорив колись Кордет Лаврентiй... Ти весь тремтиш! - Холоднувато... - Бiжи мерщiй до хати, бо ще застудишся! - Я зараз, зараз, батьку... Вiн пiдступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову. Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотiв: - Я ж не навiки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому свiту, брате... Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрiв додому, Григорiй витер очi й пiшов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике сонце. Хiба не все одно, куди тягтись бурлацi? Скрiзь вiн чужий i свiй, жаданий гiсть i пролiтаюча у безвiсть зiрка... Де заманеться - спиниться, куди захоче-зверне. Немовби пташка. Воля!.. Лише увечерi, аж бiля Змi╨ва, де рiчка Мжа впада╨ в Сiверський Донець, збагнув Григорiй, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять лiт на нього жде Лаврентiй - козак Мамай у рясi. Ось хто розбурха╨ його причахлу душу, вдихне надiю, вiру! Такого дива Григорiй ще не бачив. Iз зеленi дрiмучих пралiсiв над голубим Дiнцем здiймалися у син╨ небо химернi бiлi гори. Здавалося, на берег вийшли велетнi й закам'янiли, враженi красою рiчки, лукiв та солов'©них стрiмких дiбров. I на одному з тих чудо-велетнiв була корона - церква! Нi, недаремно цей чарiвний куточок свiту колись назвали Святими Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрiсть i незбагненна печать творця. Щасливi люди, якi живуть i славлять господа на цiй землi, якi вкутають таку красу щоденно! Отця Лаврентiя Сковорода знайшов ув однiй з келiй, висiчених у крейдяних, на храми схожих скелях. Кордет лежав на вбогiм ложi серед якогось шмаття й брудно© потертi. Худi, аж чорнi, ноги, немов старе полоззя, стирчали з того хаосу. - Дай боже радуватися... - сказав Григорiй здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мнiха пройшла тiнь думки, повiки сiпнулися i, тремтячи, одкрили соннi очi. Ще за хвилину заворушилося полоззя нiг, звелась i впала немiчне тонка рука. - Це ти, Григорiю, а чи мана? - почулось тихо-радiсно. - Я, я! - ступив до лiжка Сковорода. Кордет пiдвiвся, розкидав чорне шмаття i, щось бурмочучи, обняв Григорiя. Тривожно стислося i защемiло серце. Коли б не голос та не кордетiвськi розумнi карi очi, подумав би, що помилився келi╨ю i ненароком зайшов до когось iншого. Лаврентiй плакав... Пi, вiн не плакав - вiн був спокiй ний, напiвживий, мов дерево, i тiльки сльози капали з очей-надрiзiв, як березневий сiк. - Як довго ми пе бачилися... - прошепотiв вiн згодом. - Напевне, рокiв сорок... - Нi, тiльки десять. - Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тодi ще молодим, а нинi - дiд... - Неправда! Лаврентiй випустив з обiймiв гостя i сiв на лiжко. - Правда... - промовив тихо, скорбно. - В мо©й душi нема живого мiсця... Ти не принiс якого-небудь шкалика? - Нi. - Жаль... - Навiщо тобi той шкалик? Ти й так од вiтру хилишся. - А, все одно, - махнув Кордет рукою. - Хоч затуманю мозок... Коли б ти знав, Григорiю, як я стомився жити... Вiн похилив оброслу густо голову i задрiмав, надсадно й часто дихаючи. Григорiй сiв на лавку, що, як i стiл, була брудна й порожня (колись у келi© отця Лаврентiя владарювали книги!), й зняв iз плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало? - Де обрета╨шся? - спитав нараз Лаврентiй. - Нiде. - Блука╨ш? - Нуджу свiтом... Може, в ченцi постригтися... Кордет розплющив очi i посмiхнувся. - Ти все жарту╨ш, Грицьку. - Жартувала баба з колесом... - О, це страшнюще колесо! - гукнув Кордет. - Лама╨, трощить, нiвечить... - Ти довго був iгуменом? - Сiмнадцять днiв. - А потiм? - Прислав епiскоп iншого. - I це його робота? - обвiв Григорiй поглядом убогу келiю. - Його... Вiн майстер ламати хребти й духовно знищувати. - Навiщо дався в руки? Тiкав би геть! Це ж не в'язниця. - Гiрше. Тiкав не раз - ловили i запихали знову у цю нору-могилу. - Чого ж ти ждеш? Щось треба дiяти, шукать рятунку! - Досить. Мерцi повиннi гнити... - Лаврентiю! - наблизився до нього Сковорода. - Не пiддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотiв, мов полум'я, i скрiзь запалював погаслих духом! Лаврентiй лiг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очi. Озвався трохи згодом: - Перегорiв я. брате... Лишився тiльки попiл... Та й той розносить вiтер... - Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! - заторсав його Григорiй. - Лаврiне, чу╨ш? Тiкаймо вдвох, сьогоднi ж! Кордет лежав, як неживий. Кiстлявi довгi ноги пливли, вирiзьблювалися на тлi стiни, й тому здавалося, що лiжко - мари i хтось невидимий виносить труп Лаврентiя... Козака несуть I коня ведуть, Кiнь головоньку клонить... Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на свiтi йде шкереберть! Мiцне, струнке, могутн╨ лама╨ться, як очерет, а недолуге, душею й тiлом хирляве, буя╨, лiзе вгору. Рубають лiс - росте пiдлiсок... Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повiтря, простiр. Нема╨ доброго - жене непотрiб. Щось ма╨ жити, радiти свiтлу, темрявi, пускати нове пагiння... - Iди, Григорiю... - прошепотiв Лаврентiй. - Не оскверняйся трупищем i не терзай даремно серця... Ти, мабуть, сам прибiг сюди вiд розпачу... Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих, спасай живих, Григорiю! Кордет замовк. I хоч Григорiй стояв над ним ще довго, не обiзвався й разу, не ворухнувся навiть. Вiн ледве-ледве жеврiв... Поцiлувавши друга. Сковорода поволi вийшов iз келi©, надiв бриля, взяв на плече торбину i, похиливши голову, побрiв униз, до рiчки, куди вели крутi широкi сходи, з яких виднiвся добре чарiвний лiвий берег. Та рай померк Григорi╨вi. Краса лишилася, але вона не грiла душу - ятрила пекучу рану, яку Григорiй винiс iз монастирських мурiв. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовнi, е лиш облуда; вся суть у ядрi, яке заховане пiд шкаралупою. Горiх, бува, зда╨ться чистим, повним, а розкуси - здиву╨шся: ядро гниле! Краса оманлива, краса пiдступна, у нiй ховаються, немов змiя у квiтах, жорстокiсть, пiдлiсть, зрада. Не вiр очам, вiр розуму, бо тiльки розум здатен проникнути крiзь машкару, збагнути цiну речей... А може, бог навмисне все помiшав, посплутував - добро i зло, красу й потворнiсть, високе й нице, щоб люди вiчно мучилися, шукали iстину? I сам сидить, посмiю╨ться... Немов безжальний деспот, який завiв народ свiй у лабiринт законiв та беззаконня! Йти до живих, спасати живих - усе, що лишилося того страшного лiта в життi Григорiя. Зв©йсши серце, як гладiатор рану, i розганяючи вороння сумнiвiв, вiн одчайдушне кинувся на помiч спраглим духом. Втiшав, по©в, черпаючи З джерел бездонних бiблi©, натхненно кликав у свiт гармонi© душi i тiла, мети й можливостi... А вечорами, як залишався на самотi, вiч-на-вiч iз думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, ново© твердi, гаванi, куди б вiн мiг повести усiх стражденних, усiх жадаючих добути мир душовний i... все примарнiшу, все недосяжнiшу жар-птицю вольностей. Завжди i всюди його охоче слухали, кивали головами, зiтхали тяжко чи навiть плакали, та неодмiнно наприкiнцi розмови усi благали вказати шлях до волi. Вiн замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурнiли, запалювали сво© люльки, що, позабутi, згасли, i залишали його самого... Нi, вiн не сердився, не ображався. Вiн розумiв: душевний мир у рабствi - це нiсенiтниця! У рабствi вiчна мука. Або волячий спокiй... Страждав, шукав i не знаходив. Не помагало й святе письмо. I тут зустрiвся з Долею. На лiсовiй дорозi, неподалiк Куп'янська. Ще здалеку Сковорода побачив гурт козакiв. Гадав, мана: де б ©м узятися за сотнi верст од Сiчi, по цей бiк лiнi© та москалiв, якi полками стоять уздовж Орелi, Дiнця, Береки? Протер рукою очi - нi, запорожцi! Без коней, чорнi, в подертiм одязi, але при збро©, вони брели на пiвдень. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку i звiв курок пiстоля. За ним_ - уол ватага. Сковорода всмiхнувся: лякливi стали лицарi. - Не бiйтесь, хлопцi, я вас не битиму! - гукнув глузливо. Отаман похапцем забрав iз пiстоля руку й знiяковiв, не знаючи, куди ©© подiти. Хтось кинув дотеп. Пробiг смiшок. - Гляди, щоб ми тобi не всипали... - сказав отаман i раптом вигукнув: - Григорiй Савич! Оце так зустрiч, гос поди! Сковорода спинився навпроти сивого, вiтрами видубленого проводиря ватаги й ледве впiзнав у ньому свого старого приятеля i земляка Ничипора. - Живi? - Живий! - У добру пору втекли вiд пана. - I не нагадуй! Болячку б йому в живiт... - Нiде не здибувалися? - О, то було б на що поглянути! - пiдкинув хтось i? запорожцiв, що тiсно збилися довкола приятелiв. - Торiк ледь-ледь не здибалися... - зiтхнув Ничипiр. - Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля... - Батьку, а може б, ти подумав? - спитав той самий голос. - Це мiй земляк i друг, вiн може знати все, - сказав на те Ничипiр i обняв Григорiя. - Було п'ятсот нас, як шкло... - додав печально. - А нинi, бачиш, жменька... Всi полягли пiд Чорним Яром... ' Запорожцi поопускали голови. Григорiй зняв бриля. - Куди ж ви йдете? - спитав небавом. - На Сiч, на Сiч, Григорiю! - розважно мовив Доля, i вся ватага враз ожила, пiдбадьорилася. - Осточортiли пiжмурки. Лiсами бродимо, як вовкулаки... Ось за пiвмiсяця тебе зустрiли першого. Та й то злякалися - гадали, царський прихвостень... - Ну, як там нашi братчики? - спитав старий кремезний сiчовик з одрубаним по самий корiнь вухом. - Ще туркiв шарпають чи за сво©х взялися? Сковорода мовчав. Не стало мужностi повiдати цим сiромахам, що ©хня доля тяжча, анiж вони гадають. - Ось дай дiстатися Сiчi, - сказав Ничипiр, - я покажу, де ворог i об чи© поганi голови гострити треба шаблi! - А я з Днiпра нап'юся... - зiтхнув козак без вуха. - Я роздобуду собi коня. - Мене сини чекають, повиростали досi... Григорiй був у розпачi. Щосили зцiпив зуби й зiбгав бриля. - Григоре Савичу, та на тобi нема лиця! - стурбовано гукнув Ничипiр. Ватага стихла. - Ви нинi круглi сироти, - сказав Григорiй, вдивляючися у посмутнiлi брунатнi лиця. - Доки живе козацька мати Сiч, то запорожець не сирота, - промовив хтось iз гурту. - Нема╨ бiльше Сiчi i Запорожжя... - Ти зле жарту╨ш, хлопче! - скипiв козак без вуха. - Я не жартую. - Брешеш! - Зажди, Оверку, - спинив його Ничипiр. - Григорiй Савич не з тих, що брешуть. - Вiн пожував на сонцi вигорiлий, аж пожовтiлий, вус. - Коли i хто? - Днiв двадцять тому... Армiя, що повернулася з вiйни турецько©... Григорiй все розповiв, що знав про мирну здачу Сiчi, про втечу братчикiв кудись на низ, до туркiв. Ватага нижче й нижче хилила буйнi голови. Коли замовк Григорiй, мовчала теж, закам'янiвши, неначе жiнка Лотова, що побачила, як гине рiдне мiсто. - Це страшний суд... - озвався першим Доля. - Хай будуть проклятi усi царi й царята! - I розверзеться пiд тим земля, хто вкоротив козацтву вiку!.. Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потiм сiли стомлено в траву обабiч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на ©хнiй табiр. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, - смерть не страшна. - Слiд пом'янути неньку, - сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. - А ке сюди баклаги! - Товариство, ми ж у походi!.. -озвався хтось несмiливо. - Вiднинi ми в походi вiчно, - сказав Ничипiр. - I вiчно дома: де ми, там Сiч... Сiдай i ти, Григорiю, та випий з нами! Тепер ми всi бурлаки. Як тi нещаснi душi, яким нема╨ мiсця i на землi, й на небi... Поналивали кому у що - вiд казанка до пригорщi. Пили похмуро, похапцем, немов хотiли скорiше впитися, втопити розум, вирвати iз серця бiль-образу. Знов наливали i знов пили. Та хмiль не брав: горiлкою, як i сльозами, не допоможеш горю. - Як же тепер нам жити? - подумав уголос Доля. - Куди не ткнись - чужi багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха. - Як бог пошле, - сказав Оверко. - Бог уже послав, спасибi йому за ласку! - промовив Доля грiзно. - Коли б вiн був при розумi, то й ми були б при щастi! А то сидить i лупав, як той козел, очима. Сковорода дивився журно на цих iзго©в, що зупинилися на роздорiжжi й не можуть вирiшити, куди йти. Пiдеш налiво - залшпшнсн без голови, пiдеш праворуч - погубиш душу, а попряму╨ш - хтозна, що буде, але назад не вернешся... - А мо', братове, у монастир податися та пересидiти лиху годину? - спитав Нечипiр. - У мене ╨ тут недалечке приятель... - Лиха година наша - немов собача пiсня, - сказав Оверко. - Сiдниць не хватить, щоб пересидiти. - Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придума╨мо, - не вiдступав отаман. - Отець Лаврентiй виручить! - А може... Згода! - Згода! Повеселiшала, заворушилась братiя, готова йти хоч бiсу в зуби, аби не пану в руки. - Отця Лаврентiя уже нема, - сказав Григорiй. Йому сьогоднi випало вiщати все недобре. - Помер?! - Зiтлiв_ на пнi... Ничипiр перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як нiч, налита вщерть, як хмара, що народжу╨ бурi. - Тодi гульнемо, хлопцi! - гукнув Ничипiр. - Потiшим душi праведнi Залiзняка, i Гонти, i Пугача! - Гульнемо! - Помсти! - Кари! Отаман звiвся й пiднiс пернач. - Григорiю, я маю зайву шаблю... - Спасибi, батьку, за честь, за шану, - вклонився низько Сковорода. - У мене iнша зброя. - Як завжди - слово? - Iстинно. - Ну що ж, прощай! - Прощайте. Хай береже вас доля! - Побережу! - сказав Ничипiр весело й заткнув пернач за пояс. - Оверку, веди до лiсу хлопцiв. Знайдiть струмок, спочиньте й причепурiться перед великим дiлом. Я проведу Григорiя. Прощались мовчки, впевненi, що це остання зустрiч. Небавом Доля ступив з дороги, дiстав iз пiхов шаблю й зрубав кленка. - Зроблю на згадку палицю, - сказав, обстругуючи. - Собак вiдгонитимеш... З гущавини, куди пiшла ватага, знялася пiсня. Така сумна й така спорiднена з сiромою, яка спiвала, що, прислухаючись, Григорiй ледве дихав. Святая мить - народжувалася чи воскресала пiсня... "Добрий вечiр тобi, зелена дiброво! Переночуй хоч нiченьку мене молодого..." "Не переночую, бо славоньку чую А про твою, козаченьку, голову буйную..." - Григоре Савичу, що ж це на свiтi дi╨ться? - спитав тим часом Доля. - Пошились, батьку, в дурнi... "Добрий вечiр тобi, ти, темний байраче! Переночуй хоч нiченьку та волю козачу!" "Не переночую, бо жаль менi буде, - Щось у лузi сизий голуб жалiбненько гуде... - Ще хтось почу╨ та наведе драгунiв, - стривожився Сковорода. - Нехай спiвають, скучили. Пiвроку й так мовчали. А для драгунiв i в нас гостинцi знайдуться! Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають, Щодня й ночi в темнiм лузi все тебе шукають". Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: "На©жджайте, ворiженьки, сам вас накликаю!" Сковородi так захотiлося лишитись тут, причепуритися бiля струмка, надiти сорочку бiлу й пiти на смерть, на славу плiч-о-плiч iз Долею. Вiн зупинився. - Ну от, готовий журавель, - сказав Ничипiр, подаючи Григорi╨вi свiй подарунок. - Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди свiтанку, ори та сiй усюди крилате зерно волi. А ми свiтитимемо тобi свiчками панських палацiв! Вiн обiйняв Григорiя, поцiлував поквапливо, - немов боявся, що скоро смеркне i вiн не встигне поставити у небi заграву, й пiшов назад. Коли звертав до лiсу, пiдняв високо руку i помахав. - Прощайте, славнi лицарi, - прошепотiв схвильований Сковорода. - Хай береже господь... Бог - це недоля, вiдчай. Мандруючи, Сковорода стрiчав багато люду 1 всюди бачив, як поневоленi, у рабство проданi сини козацькi, що бога згадували лише на паску та на рiздво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорiй? Хiба ж даремно у Бабаях вiн прилiпився отак до бiблi©. В тяжкi часи iсторi©, коли людина ста╨ самотня i геть беззахисна, вона шука╨ сили, яка б пiдтримала ©© в духовнiй скрутi 1 не дала загинути. Сильнiшi мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкiшi - моляться. Бог - це надiя стомлених або лiнивих та страхопудiв, якi, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа. Все рiдше й рiдше виймав Григорiй бiблiю. Вона лежала в торбi й, немов нагадуючи йому про себе, постiйно муляла в плече цупкими палiтурками. А може, було ©й тiсно у товариствi Руссо й Вольтера, яких придбав Григорiй в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг. Святе письмо... Священна бiблiя... Страшенний сфiнкс, який весь час шука╨, кого 6 ковтнути! Вона збагачу╨ людину догмами, уже розжованими на вiки Iстинами, i обкрада╨, не даючи самому вiльно мислити. Хто ©й довiрився, не розгадавши ©© брехнi, той найнещаснiша людина в свiтi, бо краще мати крапельку сво©х думок, нiж океап чужих. Не мiг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так i засохло на тих трьох атжушах i на тому реченнi, пiсля якого прийшли брати-софiсти. А вже близька, навiть сто©ть бiля дверей, ворожа музам зима. Тодi вже треба буде не писати. а грiти руки... Нарештi аж в серединi вересня на тихiй пасiцi за Острогожськом, де починалася земля Росi©, Сковорода примусив себе засiсти за творчий труд. Коли ногами попранi свобода й правда, то гостра зброя не ма╨ права ржавiти в пiхвах. Розвiв чорнило, яке давно засохло в каламарi, перечитав написане бiля Холодно© у Бабаях i схвилювався, згадавши Якова, Панаса, Логвина та Ярмолая. Чудовi люди, чудовi днi, прожитi разом iз ними! - Ну, що ж, братове, продовжимо наш фiлософський диспут. ...Про щастя, отже, проповiду╨ iсторик, хiмiк, фiзик, граматик, землемiр, солдат, дзигарник - усi, кому лиш забагнеться. Апостолiв уже не хочуть слухати, самi залазяча на мiсце вчителя i просторiкують про все i вся... При©хав на возi пасiчник - час забирати вулики й ховати на зиму. - Здоровi будьте, дiду! - поклав перо Григорiй. - Що в свiтi чути? Старий знизав плечима. - Розперезались можнi, - озвався згодом. - Вiдколи Сiч Зруйновано, життя вiд них нема╨. Послухай ©х, то й не було козавтва, а всi ми зроду-вiку були боярським бидлом. Позабували швидко. - Ось нагадають... - Нема кому - аж на Дуна© хлопцi. - А гайдамаки? Тiльки махнув рукою. Поставили вдвох iз Григорi╨м на вiз три вулики, обклали сiном. - Побiля Гусинки, - промовив пасiчник, беручи до рук налигач, - на днях розбили загiн якогось Долi... - I всi загинули? - спитав Григорiй тужно. - Нiхто не вирвався? - Не вiдаю. За що купив, за те й продав... По©хав пасiчник. А на Григорiя насунулася така журба, така печаль, що не знаходив мiсця. Метавсь ошатним лiсом i то шепотiв молитви, то проклинав i свiт, i бога. Аж доки сiло сонце й на землю впала темрява. По спасi ночi свiжi, земля холоне бiльше, нiж нагрiва╨ться. Вечорами Григорiй звик сидiти побiля вогнища, у повнiй тишi, на гранi тьми i свiтла. Тому, коли стемнiло й похолоднiшало, Сковорода добув вогню i пiдпалив ще з дня готовi дрова. Сiв на пеньок i, дивлячись, як поглина╨ полум'я сухе гiлляччя, шукав хоч краплi глузду й логiки у нескiнченнiй карi, яку господь послав на люд свiй, на цю прекрасну Землю. Жорстокий деспот! Ти, як i всi тирани, блаженству╨ш, коли запахне кров'ю. Кров - це провiсник смертi. Кров - це вогонь, що спопеля╨ мужнiсть, iде©, розум - усе, чим страшна людина богам i деспотам!.. Тому-то стiльки кровi пролито божим iменем, на честь свято© вiри, яка щоразу чомусь на боцi дужчого. У кого сила, з тим i господь, з тим i вiкторiя. Ах, лицемiри! Вам мало вбити тiло, вам дай змертвити душу, зламати пагони, щоб не росло нiчого. Пустеля - рай тиранiв, заповiтна мрiя, яко© прагнуть, йдучи по трупах ближнiх! У свiтi все логiчне, потрiбне, мудро iстинне. I тiльки бог... Бог, як i все надумане, живе нагадуваннями, щоденним криком, страхом, який усюди сiють його апостоли, цi фарисе© в нiмбах... Розiпни, розiпни його!.. I розпинають. Скрiзь розпинають! А бог мовчить. Не вдарить громом, не розсiче мечем огненним катiвськi голови. Святий та крепкий... Ласкавий, добрий... Дурнi! Кому ви молитеся? Хiба вряту╨ вас вiд розп'яття той, хто послав на муки единородного свого Iсуса? Все дим, мана!.. Пiдкинув дров у вогнище i вийняв iз торби бiблiю й рукописи сво©х кпижок. Все дим, мана... Найкращi роки витратив на цю брехню! Читав, шукав, доскiпувався, щоб осягнути ©© премудру мудрiсть, розкрити символи, пiд шкаралупою уздрiти ядро. "Спочатку створив бог небо й землю". Ну й жартiвник! Створив iз нiчого те, що iсну╨ вiчно. Materia aeterna! Лише дитячий розум сказати може, що свiту нашого не iснувало або не буде... Бог плаче, сердиться, спить i розкаю╨ться. А люди стають стовпами з солi, пiдносяться аж до планет, возами ©здять по дну морському та у повiтрi; сонце, немов карета, спиня╨ться i пода╨ться назад; залiзо плава╨, рiчки течуть угору, вiд трубних звукiв рушаться фортечнi стiни; мов барани, стрибають гори, руками плещуть рiки, встають iз могил мертвi, а з хмар на землю пада╨ готова каша ще й з перепiлками!.. Зареготавши, Сковорода жбурнув у темiнь бiблiю. Розкрив "Симфонiю", написану в лiсах Земборських разом iз "Наркiссом". Пiзнай себе... Пiзнай свою природу... Навiщо? Аби пiзнати iстину... Дивак! Кому потрiбна iстина? Й твоя душа, твiй розум! Все дим, мана... Скрiзь, як Давид, устами благословляють i проклинають серцем... Усяк тiльки й дба╨ про свiй шматок насущний. Цiна душi - копiйка. Всяк, хто шука╨ правди, - харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землi... Все дим, мана!.. Рвонув "Симфонiю" й поклав на жар, у вже пригасле вогнище. Папiр скоцюрбився, затрiпотiв, мов пташка, й враз шугонув у небо високим бiлим полум'ям. Григорiй закрив лице руками й чекав - от-от розколе