Василь Шевчук. Син волi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Хто б мiг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижнi тому вiн був ще вiльним соколом, а нинi ©де Санкт-Петербургом, мiстом сво╨© молодостi, пiд пильним наглядом двох охоронцiв, нiби якийсь варнак... До Гатчини вiн ще тримався, легко прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третiй вiддiл власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©. Коли ж збагнув, що скоро кiнець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очi самi набiгли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби нiхто не бачив його таким, розслабленим, i потiм довго й тяжко долав ту хвилю розпачу... - Ну, слава богу, при©хали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт, яких у всiй Росi© боялися не менше, нiж страшно© брами пекла. Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся. - Возславиш iм'я господн╨, як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно. - А може, я невинний? - Перед престолом усяк у чомусь та завинив. - I ви? - Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм. - I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там ╨? - постукав у куту браму. Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний мiст i на Михайлiвський величний замок... Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як називали цей дiм в оточеннi Карла Брюллова. - Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота. - Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу. - Хохол, напевне? - Точно. - У нас таких чимало зараз кука╨. Та все пани, студенти!..- змiряв цiкавим зором новоприбулого. - Попов прийма╨? - Знамо. Малороси - його парафiя. З у©дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в людях. Сидiв, не знаючи, що ма╨ дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка його ╨ства кричить, вола╨, рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiва╨ з яру серед весни останнiм чорним льодом... - Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi, який прийшов прийняти бранця. - Папери з ним? Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями. - Чудово,- потер чиновник руки. - Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При©хала у двiр людина, а вiн... Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув кра╨чком ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi бiсики, вклонився гречно "гостевi": -Ласкаво просимо, ваше високоблагородi╨! Давно на вас чека╨мо. Свiтлиця вже приготована... Тарас стрибнув на землю. - Смiятися з чужого горя... - Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни у вiльнiм номерi! Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанi© жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском: - Вперед! Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо. Тарас оглянувся в сво©й новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку, хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати - рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще - ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки©вський, що удавав iз себе людину чесну й вiддану сво©й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся, зрадив друзiв?.. Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так нiби вiн не ©хав сюди iз Ки╨ва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б, витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ©х, сво©х похмурих стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень. Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче! За тобою. Морозенку, Вся Вкра©на плаче!.. I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу... Десь зрошу╨ слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ©й ще довго ©хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об'╨днання братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi© хотiв читати проповiдi про благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську ╨днiсть!.. Дитина ╨си, Миколо, хоч i професор... Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро©,- рiзка, прихрипла мова. I знову все затихло... Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з тако© ж, мабуть, камери... Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський встигли перевезтися через кордон, чи ©х також схопили?.. Iз вулицi ледь долина╨ стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека╨? Тяжкi, брутальнi допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi ©хнi помисли i ©хнi душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар звелить! Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом: - Вечерять будете? Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла! - Буду. - Як ма╨те за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних... - Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф, що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навiки кануть його найкращi вiршi, його рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати! _...Аж ось i сам,_ _Високий, сердитий,_ _Виступав; обок його_ _Цариця небога,_ _Мов опеньок засушений,_ _Тонка, довгонога..._ ╙ вiршi, ╨... I ╨ за що вчепитися, заслати його в Сибiр!.. Можливо, треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько та рятувався смертю сво©х дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надiя ╨: ©м треба документальнi свiдчення його крамольностi, його вини. Вони тут тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його коротший... Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди iдуть на смерть, на каторгу в iм'я свято© волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами! Рил╨╨в, Пестель... То все - було!.. I зараз ╨... Ти мовиш про тих, що нинi звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. ╙ i в Пiтерi... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирi!.. Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i в порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом i зняв серветку. - Ось, пане, ©жте, - мовив. I осмiхнувсь у вуса. Потому старанно з кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде. - Залиш собi. - Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому. - Не з Укра©ни часом? - спитав Тарас. - Сидоренко... - всмiхнувся гiрко. - Служиш уже давно? - Дванадцять рокiв... - Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину! Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов. - Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi. - Нi, ти таки доходишся! - Приносив ©сти пановi, вашблагородi╨. - Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра. - Так точно, ваше благородi╨! - вигукнув солдат зрадiло. Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком чи щось хотiв спитати, та не насмiлювався - Ви й справдi, пане, будете з людей простих? - озвався-таки пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани... - Художник я, чоловiче,- сказав Тарас. - Виходить, пан... - Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мо© в неволi. - Втекли вiд пана?! - Викупили. Знайшлися добрi люди. - Бредня. Нема╨ таких людей... - ╙, друже, ╨! - У бiдних чортма за що, а панство... - Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки i тихо вийшов. - Слухаюсь, вашблагородi╨! Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi, холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко© втечi й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ©хн╨ було не чимсь, а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли... - Виходь! _-_ почулось. Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути пильним... Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу. Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблi?.. На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок, метеликами в'ючись довкола лiхтаря... Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими "вперед", "лiворуч!" - Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його становищi... - Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ©хн╨ життя. Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i через те якийсь тривожний i та╨мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян. - Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати! - Тарас Шевченко... - Знаю. Як виявля╨ться, у нас iз вами ╨ спiльнi, так би мовити, знайомi... - Цiкаво... Хто ж це? - Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви... Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому при╨мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi© мистецтв? - Так. - Дещо бачив iз ваших творiв - гарно! З вас мiг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, зна╨те Вiссарiона Б╨лiнського? Так я колись, iще в гiмназi©, навчав його. Блискучий був гiмназист! З апломбом був, щоправда, з претензiями на генiальнiсть... Та хто не мрi╨ в молодостi перевернути гори й розкрити людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас з крiпацтва викупила августiйша iмператорська родина? - Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для iмператорсько© родини, i за тi грошi менi купили волю. - Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi, не здивувався б... - Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий iконостас, - сказав Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов, Жуковський, Вi╨льгорський, Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi. - Чудово, що ви про те не забува╨те, - примружив очi слiдчий. - Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в сво©х поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величнiстю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тонi про iмператора й iмператрицю!.. - Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас. - Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий пес, пан слiдчий.- Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?! - Недоля. - Так... - схопив перо, пiдсунув аркуш. - Iм'я, по батьковi? Де прожива╨? - Iмен, на жаль, багато... - Назвiть усi. - Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування, брехня, пiдступнiсть, здирство, хабарництво... I батьком всього цього вважа╨ться межи людьми ©х_ _iмператорська величнiсть... - Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усмiхнувся приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце вибрали не пiдходяще... - Жартувала баба з колесом... - Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарну╨ться... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсiм мудрi. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролiзти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу? - Куди - збагнув, а от за що - не знаю. - I не догаду╨теся, що вам загрожу╨? - Якщо вини не зна╨ш, то як же можна визначити за не© кару? - Мудро... Одна лише поправочка: ви добре зна╨те свою вину. Не гiрш од нас. А нам усе вiдомо! - Тодi навiщо допит, уся оця комедiя? - вiдкинувся Тарас на спинку крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати... - Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов крiзь зуби, мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А от коли потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я? - Нi. - Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства? - А граф Орлов? - Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу вiдверто, бо ви менi подоба╨теся,- що лiпше з нею не зустрiчатися... - Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима. - Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросi©, чи, як ви кажете, на Укра©нi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки! - Бог свiдок, я... - Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. - Оскiльки ви i з богом не дуже панька╨теся, то ми не ма╨мо пiдстав вважати "божi" свiдчення за щиру правду. - Ви хочете менi накинути ще й богохульство? - Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi? - Негарно, добрий паночку, загонити мене на лiд,сказав Тарас.- Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль... - ╞й-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона... Проте у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено: _И за учителей своих_ _Заздравный кубок подымает..._ - Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я з радiстю пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас. - Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували вас до писання крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя. - Я ж вам сказав... - Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили, що я нiчого не записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював слов'янське ваше братство пан Костомаров? Чи ви? - Я не належав нi до якого братства i через те не можу нiчого вам повiдомити. - Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли б не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, - твердить, що ви були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i, так би мовити, вождем духовним... - Видно, ви налякали його до смертi i вiн сказав те, що хотiли вiд нього чути. - Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений. - Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився... - Чи не вважа╨те себе месi╨ю? - спитав з лукавим усмiхом. - Нi._ _Я поет, художник. - Е-е, не кажiть!.. Iз ваших вiршiв видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтi╨вi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi... _Як умру, то поховайте_ _Мене на могилi,_ _Серед степу широкого,_ _На, Вкра©нi милiй..._ - Я був тодi смертельно хворий... - Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки! _Поховайте та вставайте,_ _Кайдани порвiте_ _I вражою злою кров'ю_ _Волю окропiте._ - У вас чудова пам'ять i вимова цiлком пристойна. Ви часом не з Укра©ни? -.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери i примирилися iз тим, що ╨, що буде... - Того, що буде, нiхто не зна╨... - Знаю. Iмперiя, як i тепер! - Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовля╨те в потребi вiри, в правi на власну душу. - Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов! - У рабських душах?! Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт". - Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я розумiю вашу палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном виросли i мали душ, скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншо©... Моя вам дружня рада: не зачiпайте цi╨© теми, принаймнi тут, де в кожного ╨ крiпаки, що теж не дуже втiшенi сво©м становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь... - Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду? - Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим серцем, а ви б'╨те простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку... - А може, в нiй безчестя? - Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству... - Напевно, ви вважа╨те, що я не маю честi, й тому пропону╨те менi таку бридоту? - У кожного сво© обов'язки перед Росi╨ю i государем... - Ви ж не крiпак, самi такi обрали. - Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись з самодержавством, не припуска╨те, що хтось глибоко вiрить у досконалiсть тако© влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею? - Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством? - Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезi©, - поклав на зошит руку. - Не кимось,- прошу вiдзначити, - а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, ╨ змога i заперечити, довести, що все брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано пером... - Того не виволочеш волом. - У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть, а де ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стiл. - Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця пiдколодна гадина куса╨ враз. - Я ж не панич, - всмiхнувся, - щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговiр? - Ви не носили цього святого знака? - Не розумiю... Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит. - Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. - Порятувати вас од Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти ©х величностi, - це вже бунтар, злочинець, i не якийсь - державний! - пiднiс покритий прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем. "Мов хижий кiготь... - зринула тривожна думка. - Вп'╨ться - не оддереш..." - Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне i - лл╨ться, лл╨ться, лл╨ться!.. - Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро слiдчий, - що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий? Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова пiдступна пастка. - Отже, ви щиро вiруючий i навiть бiльше - речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрiбна вiра беззастережна, а ви в сво╨му "Exegi monumentum" замаху╨теся i на Всевишнього. Пригаду╨те? _Як понесе з Укра©ни_ У син╨╨ море _Кров ворожу... отодi я_ _I лани, i гори -_ _Все покину i полину_ _До самого бога_ _Молитися... а до того_ _Я не знаю бога._ А другий момент - ще тяжчий для вас, оскiльки вiн не приватний, а фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що й вседержитель осуджу╨ самодержавство i государя iмператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скорiше схоже на маячню!.. - Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув. - То, може, будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполяга╨те, що автором "Закону божого" були не ви, а теж господь? - Я не писав такого вiрша. - Лише записували? - Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi ╨вангелi╨? - Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж не ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров? - Ви про таке пита╨те, чого не знаю, - стримано сказав Тарас, хоча в душi вже закипала злiсть. - Все ясно - ви бажа╨те погомонiти iз генералом Дубельтом... - сказав Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас мо╨ сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди... - Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'©сть... - Язик - ваш ворог, - кивнув похмуро слiдчий. - Унтер! - гукнув пiдводячись. В порозi вирiс унтер. - Я тута, ваше благородi╨! - У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог... - Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм. Лише махнув рукою. - Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи. - Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув. У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тiльки серед пiдлоги ледь-ледь вiдсвiчувалося вiкно у гратах, вище i вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дiйснiсть i вiдображення його у творах... Звiдки вони дiзналися про "Закон божий", чи "Книги буття укра©нського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав же ©м: не треба документiв! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумнi ж наче, професори та вчителi... Цей теж учитель нiби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За пiвнiч, певно... Чи то вже знають в Академi© про злу його пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику ма╨ силу!.. Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей ╨зу©т: не вирватися йому iз ©хнiх залiзних рук!.. Повимiчали, бачив, у рукописнiй книжцi мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу. Iч, закрутило в носi! Покайся, мовить, викажи сво©х братiв по мислi - i будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вдiлили дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. ╞х не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише про власну шкуру. В кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто ©м про це розкаже, ба навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, - нi, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашнi, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Iсусовi, що постраждав за iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, сво©х iсусiв!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз ними радишся в дiлах земних, бо стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?! Хтось гомонить у коридорi... Мiняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гада╨, що я тiкатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мо© завзятi спiльники... Гай-гай! Нiхто й не пiкнув, шаснули одразу врозтiч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижнi ©хали. Двох-трьох тих "спiльникiв" було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили i ким лише не називали, а як дiйшло до дiла, а як спiткала його бiда - i вусом не повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих слуг i стражiв самодержавства... Спокiйно спи, мiй враже в личинi друга, визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi священних прав на дружбу i товариство, на ту велику ╨днiсть, що звуть народом. У полi один не во©н, кажуть. I не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собi, тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони створили, братчики, якусь подобу ╨дностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а ©х луп, луп по головах - та в каземат, та пiд тортури страхом! I знову: ти вряту╨шся, коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!.. Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат i вiдсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!.. Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов мiж лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив на нього верхнiй одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд не©. Ось вiн, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв! У казематi навряд чи можуть снитися чарiвнi сни... Хто зна╨... Людська душа - вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв, нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що вiн, отой засмиканий i шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане i що його прийматимуть у всiх ма╨тках панських на Укра©нi?.. Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не понiжишся, на цiм спартанськiм ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Укра©ну. Хтось, певно, думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце сво╨ притримував, щоб там йому, зболiлому за рiдним, милим кра╨м, не розiрватись з горя. А ще йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi самому, - що воля його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини, вона розтане, "яко вiск розта╨ перед лицем вогню", i вiн впаде в неволю, мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на пота╨мнiй його стежинi до водопою... Сон не приходив. В мiстi, як у селi, озвався пiвень, iнший його пiдтримав... Першi? А може, другi?.. Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар" - свiй трудний первiсток - i "Гайдамакiв"... Тiльки тодi наважився ступити й сам на рiдну землю, глянути в глибокi, журнi очi сво©х людей, з якими вкупi вирiс i вiд яких пiшов у свiт. З чужо© волi, спiйманий в степу, бездомний, але не вiльний... Були там, правда, й iншi - неситi панськi очi. Вiн цих боявсь найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства - свого ж таки, "рiдненького", - яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пiшов по Укра©нi його "Кобзар"... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?.. Почулася чиясь хода, рiзкi команди. - Усе гаразд? Спокiйно? - Так точно, ваше благородi╨! - На мiсцi всi "голубчики"? - А де ж ©м, бiдним, дiтися... - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер! - Слухаюсь! Поволi стихли кроки. Тiнь од вiкна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвiн курантiв... А може, те йому лише здалося... Не спалося. А нiч була як море... ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Укра©нi, як з-за Днiпра побачив на горах Ки©в. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв довгi роки, вона йому ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль... - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби зустрiв тут батька рiдного, й побiг до рiчки. Хвиля, хтозна-чому i де здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий пiною та черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь, зiтхала й вiдходила кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в суцiльне сяйво-марево, в якому плив вiтрильник i тихо слались чайки... Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi в лице. Заплющивши вiд щастя очi, слухав, як диха╨ старий Днiпро, як скочуються щоками сльози, змiшанi з його солодким плином... - Ви, пане, що, давно води не бачили? - спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзi сiв на вiзок. - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в нього крила.- Днiпро! Днiпро!! - Вода, та й годi,- буркнув. - Козацький батько!.. Хурман спiдлоба глянув на подорожнього, всмiхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом: - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар... - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей. - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней вiжками. В'©жджали саме на наплавний днiпровський мiст. По той бiк, вже бiля гори, ©х зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко: - Хто i куди? - Учень Санкт-Петербурзько© Академi© мистецтв Шевченко Тарас Григорович,- дiстав Тарас папери.- А ©ду в Ки©в. Поки що... Суворий страж махнув рукою. Конi взяли завзято з мiсця: збагнули, мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом. Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в хатки, притуленi на латочках пiд кручею, на бастiони й вежi, що вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi простити того дурного "поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi десь на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що ма╨ силу й владу тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому бридко й сумно... Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустрiла_ _©х iще одним шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими. Правда, тут не питали, хто вiн, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Нiколи ще, напевно, бiля Печерського монастиря не скупчувалося стiльки солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу... Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней бiля зеленого будинку з вивiскою "Трактир" i запитав: - Тут зупинятиметеся? Тарас мовчав вагаючись. Вiн ©хав, власне, в Ки©в, а тут було щось... . - Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите? - Нi, думаю. - А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, ╨ номери i де по©сти й випити. - Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. - Немовби ©хав, ©хав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi... - ╙ ще трактир. Аж на Подолi, правда... - Вези туди! Одержиш на могорич. - Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань обiцянкою. - Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станцiя... - Трактир сто©ть бiля Днiпра? - Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити, - розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, ся╨ хрестами й банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря... - Я знаю, я вже бував колись давно у Ки╨вi, - розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову диво старого Ки╨ва, вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут вита╨... З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город! Не в первозданнiй сво©й красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а вже в ру©нi, в скорбнiм напiвжиттi, де кожен камiнь - спогад, та й той напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!... Вiз покотився вниз, i стародавнiй Ки©в поволi став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже в долинi, проплив фонтан, з якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром, вже до Днiпра. Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд. - Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман. - Нового завжди страшно, - сказав Тарас. - I колеса колись боялись люди... - Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини. - Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кiнь чи вiл. - Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман. - Мабуть, така натура в не©. Зате ж i сила!.. Ви©хали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгiв, праворуч, зовсiм близько, плескалася у берег рiчка, далi, аж ген по той бiк, зелено прослався острiв, знову синiв Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс... - При©хали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм пiд вивiскою. Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий портфель i рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар i, ледь вклонившись, мовив: - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер? - З вiкном на рiчку ма╨те? - Аякже. Все для пана! Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_ _мовчки м'явся поруч. - Спасибi. - Вам спасибi, що довезли! Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки крiзь невеликi, проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкра©нськiй, в самому Ки╨вi, ось зовсiм поряд iз нескоримим старим Днiпром!.. Що ж серце не засмi╨ться в грудях, не затрiпоче пташкою, а прича©лось, нiби його приклали каменем?.. Щоб не за©хав був до Качанiвки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш, Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на свято, тiльки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мiльйони впали у летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у прийдешн╨ гляне, коли забуто, у снi поволi втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, i вiн спокiйно змириться з сво©м гiрким сучасним, а над майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у жилах кров!.. Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв, а Ки©в такий великий i мальовничий! Небавом вийшов на божий свiт, - на дивний свiт для художника! - i роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всiм цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавн╨ мiсто, звiдки все почалося! Крута гора... А як-то було на не© дертися з мечем в руцi, пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято було Бати╨м вiд тих ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр... Чим вище вiн пiднiмавсь по кручi, тим бiльше дух захоплювало вiд перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на Подiл. Десятки верст, величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку нелегко ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю i шлях, яким недавно ©хав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що пiднiмався важко по той бiк яру-вулицi. Праворуч, зовсiм близько, бiлiв костьол... На Ки©вськiй горi-легендi, горi-великомученицi ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських згубцiв та ╨зу©тiв! Звернув праворуч. У далечi йому вiдкрився собор Михайлiвський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно, церква свято© Анни i Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорiм часi прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбiльш подобалася сво©м великим уболiванням за долю Польщi, може, любив ©© за пристрасну ©© готовнiсть офiрувати усе, що мала, навiть саме життя, на благо краю рiдного, свого народу... Бiля собору, на морiжку, побачив сплячу жiнку iз немовлям. Обвiтренi, ледь-ледь прикритi латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Ки╨ва благати в бога долi!.. Так нiби вiн живе десь тут, на цих сумних ру©нах... Нi, бог цей край, цей город давно забув_!.._ Тихенько сiв на лавку, дiстав альбом та олiвець i швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкiшний пiп, i вiн попав у начерк, бо тiй нещаснiй треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль працi, жаль молитви iз скорбних уст!.. Вiдчув: хтось диха╨ йому в потилицю. Оглянувся i вгледiв пильний погляд, який одразу ж, спiйманий на пiдгляданнi, засяяв тихо усмiшкою. - Пробачте, пане... - знiтився той чоловiк. - Я, зна╨те, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспiльний тон!.. - Шевченко, - подав Тарас правицю. - Тарас Григорович? - О! Ви зна╨те мене? - Мiй дорогий, та хто ж не зна╨ вас_ _на Вкра©нi! - От бачите... Примусили мене... - ╞й-богу, батьку, слава про вас пiшла, як хвиля по синiм морi! Зна╨те, я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив i "Гайдамакiв". _Гомонiла Укра©на,_ _Довго гомонiла,_ _Довго, довго кров степами_ _Текла-червонiла_ / _день i нiч гвалт, гармати;_ _Земля стогне, гнеться;_ _Сумно, страшно, а згада╨ш_ _Серце усмiхнеться..._ О, я забув назватися! Учитель малювання у Ки╨во-Подiльському повiтовому дворянському училищi Олекса Фролович Сенчило-Стефановський. - Звучить поважно, наче "його величнiсть государ iмператор всiя Русi..." - всмiхнувся Тарас. Сенчило розвiв руками: - Звичка... Посада, титул бiльше важать, анiж сама людина, ©© iм'я... - Та хай воно все западеться! - гукнув Тарас. - Сiдай, Олексо, та розкажи, як тут живете-ма╨те. - Ат... Що розказувати, - присiв Сенчило поруч. - Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очi... Нинi ж i в нас уже щось робиться... ╙ славна молодь... Перший - Кулiш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити. - З простих чи пан? - Та... з кармазинникiв. Проте душевний хлопець, до рiдного всього аж труситься. Запису╨ пiснi, казки, повiр'я... А ще - малю╨. Пробу╨... - А ти з яких? - спитав похмуро. - Батьку, я з богомазiв... - скрушно зiтхнув Сенчило. - Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя iз малювання, спочатку тут, а потiм i в Академi©... - В Санкт-Петербурзi? - А де ж iще... - Давно? - Сiм рокiв тому. - А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у Ширяева... - Зазнав бiди? - На трьох би, брате, вистачило! Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi. - Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, - вказав очима на морiжок. Дiстав мерщiй карбованця. - Пiди вiддай, - тицьнув Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму... Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й нiби ранiше ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга, з яким вони одразу зiйшлися серцем. Власне, це був вiн сам, такий, яким вiн мрiяв стати колись, iще в Кирилiвцi, в сво©х "малярських" мандрах. Нiвроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн, Шевченко, в сво©м плащi (чи балахонi!) та картузi з просто© бiло-сiро© парусини здавався, мабуть, учнем на побiгеньках... - А що, Олексо, взяв би мене до себе помiчником? Розтерти фарбу, збiгати кудись по щось... - Збитку╨шся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не всiм же бути... - Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству. - Ма╨ш тепер навчителя? - простив Сенчило. - Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов! - Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був тво©м учителем... - Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився на мiй невдалий жарт... - ╞й-богу, нi, Тарасе! - приклав до серця руку. - Брюллов великий майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - ╨диний, один у нашiм кра© i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос божий, знамення, поклик волi!.. - Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись ©©, мов присуду, - не гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я з плотi й кровi... Мучуся, шукаю, йду навпомацки... - Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що всiх веде до спiльно© мети... Ти, батьку, нам возсiяв!.. - Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано. - По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фiзичну мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не бо©ться, ба навiть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе й Панько, он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я забiжу й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою, хоч молодою, громадкою тво©х палких прихильникiв. Вони щасливi будуть... - Я оселився в тому трактирi, що коло станцi©, бiля Днiпра. - Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати тебе до хати... - Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду. - Хочеш до нас у Ки©в? - а подивом спитав Сенчило. - Ми тут взялися цвiллю... Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя на рiк чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо: - Там чужина... ╙, правда, люди душевнi, чеснi, мудрi... А скiльки, брате, панства! Собачники та горлохвати, крiпосники, лакузи царськi, наволоч у позолочених мундирах!.. - Гада╨ш, тут нема таких? - Я знаю... ©х розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ мiй, моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати ©м всього себе - до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми нiхто ще муру не розколов. Тож досить слiз! Час дiяти, шукать рятунку! Тисячi, мiльйони в рабствi скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!.. - Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи навколо. - Ще хтось почу╨... - Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як здума╨ чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi, а я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю... - Ввечерi чекай на мене! - Буду в сво╨му номерi. Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору, вишукуючи собi мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте вiн мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Ки©в такий багатий на кра╨види й старовину! Десь тут колись, при Ярославi Мудрому, писались книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, во©нiв, простих киян?.. За панством хiба протовпишся!.. Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третiй i зупинився... Що вiн там за один, отой Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi? Чи слави власно©? Ой цi пани та паничi!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече... А ©х з рушниць, з гармат - беззахисних!.. Гадали, цар зляка╨ться? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю весь Петербург, усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти з цим Кулiшем. I паничi порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi стрiчав таких. Завзятi, добре вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi панщини, хто не робив пiд нага╨м, надовго того не стане, влiзе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потiм каятися i що ╨ сили впевнювати словами й дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi... Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша. Застав Панька за малюванням. Кiмната вся була завiшана людськими постатями, накресленими вугiллям i тушувальним олiвцем, а на мольбертi стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям. - Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши себе в сво©й стихi©. Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, - нiби зробив велику ласку, - i вiдказав: - Шевченко. - Вiн, ©й же богу! - вигукнув Тарас, зрадiлий, що стрiв i тут товариша по ремеслу, або покликанню. Подав Паньковi руку. Той, нiби якось нехотя, простяг свою. Рука була мiцна, кiстлява. - То як же ви впiзнали мене, добродiю? - Олекса був i розповiв. - А-а... - Ви гадали, що бог менi благовiстив появу вашу в Ки╨вi? - пiдколупнув, усе ще мило так усмiхаючись. - Та нi... Пробачте... - знiяковiв. - Сiдайте, прошу! - Дякую. Сiв на стiлець, що був один лиш вiльний од книжок, паперiв, полотен. - Читав, читав я ваш "Кобзар", - сказав Кулiш, вважаючи, що саме це найбiльш цiкавить гостя. - I "Гайдамакiв"... Добре! Жаль тiльки, ╨ недогляди... А втiм, ©х можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, сво©. I справу спiльну робимо... - То, може б, ми були на "ти"? - спитав Тарас. -_ _Щоб_ _легше вести мову i почувати себе вiльнiше. Кулiш не змiг одразу вiдповiсти. Зробивсь серйозним, очi ще погарнiшали. Нарештi мовив стримано: - Нехай i так. Хоча в народi нашому... - А в запорожцiв? - Добре, - всмiхнувся знову. - Звiдки у тебе стiльки всiляких знань з iсторi© та етнографi©? Зда╨ться, ти не вчився в унiверситетi... - Я ж вирiс на Звенигородщинi, в селi Кирилiвцi, вважай, в самiй iсторi©. Мiй дiд Iван брав участь у Колi©вщинi... А ще - книжки. Знайшлися щирi люди i в Петербурзi, зглянулися на сироту, порадили, що прочитать, довiрили сво© скарби... Та й в Академi© навчають теж не тiльки малюванню... О! Що це ти малю╨ш? Автопортрет? - Та-а, пробую... Чомусь нiяк не вловлю╨ться... Тарас умить примружився, зиркнув на контур i на модель. - А дай-но, Паньку, пензля! Кулiш подав, не знаючи, як повестись. - Ти хочеш... - почав було. - Сiдай сюди, - пiдвiвся Тарас рiшуче. - Отак, отак... Посунься трохи... Дивись на мене... Славно! Схопив палiтру, змiшав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок. - Надовго? - Що? - Прикував мене? - А-а... Можеш триматись вiльно i розмовляти. - Що ж вийде? - Образ. Я ж Кулiша малюю, а не його парсуну. Менi побачить треба, який ти ╨. Тво© думки, природу, уподобання... - Отак, при першiй зустрiчi? - скривився в посмiшцi,Не забагато? - Хтозна... - А як же з пудом солi? - Ат! - вiдмахнувся Тарас, працюючи. - Як кажуть, видно пана i по халявах. Та я вже й знаю дещо про Кулiша... - Що? - насторожився. - Не потерпай, хороше. - Коли ж ти встиг узнати? - Менi той самий янгол благовiстив. - Сенчило? - нахмурився Кулiш.- Поганець!.. Щоб так, уперше стрiвши... - Вiн зна╨ мене давно. - Ви з ним ранiше здибувалися? - спитав чомусь ревниво. - Читав "Кобзар". - I-i, братику! Поет i вiршi суть не одне й те ж саме. - Я - суть мо© поезi© i навпаки, - промовив твердо, не залишаючи тим самим мiсця сумнiву. Кулiш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свiй портрет, набрав значно© пози й весь час тримався не©, так нiби прагнув змусити митця побачити себе таким. - Не дмися так, - сказав Тарас. - Ти ж поки що не ментор, не вождь, не батько кошовий... - Ти й це в менi побачив? - спитав Кулiш, здивований, - То, може, ти вiщун, кудесник? - захихотiв непевно якось. - Паньку, при малюваннi модель завжди ста╨ у позу сво©х найвищих духовних злетiв i заповiтних, та╨мних мрiй. Художник мусить вибрати лише сутт╨вi риси, глибинний смисл, натуру й вiдкинути все показне, уявне... - Ти хочеш цим сказати, що я не здатний... - Що ти! - змахнув Тарас руками, в яких були палiтра й пензель.- Колись менi один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мо© долонi, що я не маю здiбностей анi до чого, навiть до шевства й бондарства. То як же можу гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився? - Дякую. Менi не зле... Дозволь хоч кра╨м ока глянути... - Нi. Ще не час. Бо потiм тобi ввижатиметься пiв-Кулiша, - всмiхнувся. I спохмурнiв. - Ти зна╨ш, я боявся ©хати на Укра©ну... Боявся, що, крiм плачу, нiчого тут не почую... - Всi ви в тiм Петербурзi!.. - буркнув на те Кулiш, немов Тарас образив чимось його самого чи рiдний край. - А стрiв тебе, Олексу - й душа моя всмiхнулася! Правий, мабуть, Гребiнка, а з ним Григорiй Сковорода, що сплячий - це ще не мертвий... - Ти бачив ╙вгена Павловича, ви зна╨теся? - аж весь подався Кулiш до нього. - Вже рокiв сiм, напевно. I ©хали вдвох з Петербурга аж до самого Нiжина. Кулiш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на помiч: - Ну, як тут, брате, ╨ ще порох в порохiвницях? - Збира╨мо собi потроху... А звiдкiля ти зна╨ш Сковороду? - Я списував колись, малим, його пiснi, - зiтхнув Тарас, згадавши себе у полi бiля овець. - Пишу, спiваю, плачу... Минуло стiльки рокiв, а все не можу згадувати того без слiз... - Видать, багато перестраждав? - Бодай не згадувати!.. Менi вже двадцять дев'ять... А ще п'ять рокiв тому був крiпаком! - поклав мазок, та так, що пензель переламався. - Пробач... Ти зна╨ш пiсню про Сагайдачного? - Тодi пiдтягуй! - Поправив на полотнi ледь припухлi, мов у дитини, губи й змахнув рукою, нiби дячок чи регент перед церковним хором: _Ой на горi да женцi жнуть_ _А попiд горою,_ _Яром-долиною_ _Козаки йдуть!.._ Кулiш йому пiдспiвував, проте несмiло, нiби не знав_ _нi_ _слiв, анi мелодi©. А може, просто не мав до спiву хисту. - Та в тебе ж голос янгольський! - гукнув, коли вони дiстались до Сагайдачного. - I треба ж: усе однiй людинi!.. Нi, тут господь розщедрився... - Мабуть, з похмiлля був, - сказав Тарас суворо. - Забувся волю дати. - I все-таки тобi роптати на нього грiх. Вже й волю ма╨ш. - Маю. Коли б не добрi люди, то мав би я вiд бога дулю з маком! - Свят, свят... - Кулiш перехрестився. - Ти з глузду з'©хав, брате! А може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот? - Мо©х братiв, мо©х сестер, мiльйони душ, уярмлених лукавим панством, теж випробовують на небесi? В iм'я чого? Блаженства, може, райського? Аби потрапити по смертi в рай, потрiбно тут життя прожити в пеклi?! - Ти перебiльшу╨ш сво© й чужi страждання, - сказав Кулiш. - Пани ж не звiрi, люди... Ну, ╨ поганi, грубi, - пiдвищив голос, бачачи, що цi слова ╨лейнi дратують гостя, - та в бiльшостi сво©й поряднi й чеснi, навiть патрiотичнi... Вiзьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського... - А зна╨ш ти, - скипiв Тарас, - з кого завiв собi гарем Тарновський? З небог! - Брехня! Щоб пан Григорiй, любитель муз, вiдомий на всю Росiю меценат!.. Тобi на нього наговорили злi язики, а ти й повiрив. Грiх, брате, грiх!.. - Я щойно iз Качанiвки. Та й в Петербурзi бачив мерзеннi наслiдки його родинних "благодiянь"... Кулiш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидiв, схиливши голову, й кусав нервово губи. - Дивись сюди! - звелiв Тарас, Примружився. - Браку╨ чогось очам... Сум'яття в них... Гординя... I щось таке... - А йди ти пiд три чорти! - образився нараз Кулiш, пiдвiвся i вiдiйшов аж до вiкна. - Малю╨ш, то й малюй портрет... - Ну, добре, - сказав Тарас примирливо. - Лице, вважай, готове... Решту сам доведеш до толку. Кебету ма╨ш i ма╨ш хист... На перший, раз достатньо. Еге? Ввiрвався, наговорив аж сто мiшкiв тi╨© вовни... Вибач! Менi вже час. Ось пензель, ось палiтра. Ось мiй портфель... А по цiй мовi будьте здоровi! - Де зупинився? - спитав Кулiш, не озирнувшись. - В трактирi бiля поштово© станцi©. - Надовго? - Нi, на кiлька днiв. Додому вже подать рукою. А я не був там аж чотирнадцять лiт!.. - Пробач i ти, - оглянувся-таки Кулiш. - Гадаю, ми ще стрiнемося... Як там не ╨, а мусимо триматись разом. Дiло ж у нас одне! - Сенчило прийде до мене ввечерi. Приходь i ти. - Спасибi... Може б, ти пiдписав малюнок? Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-лiпшу - червону - фарбу i розписався на полотнi. - Тепер менi всi заздритимуть! - сказав Кулiш, поглянувши на свiй портрет. - Освiтлений тво©м сiянням, i я, гляди, уславлюся... Принаймнi тут, у Ки╨вi... - Недовiдомi путi господнi, як говорив колись мiй вчитель-дяк, коли не мав чим похмелитися, та не втрачав надi©. Ще, може, ти колись боятимешся цього портрета, пiдпису i вiдречешся тричi, допоки пiвень прокукурiка╨! - Я ж не Петро, i ти - Тарас, а не Iсус, - сказав, неначе вдарив. - Поети теж, як i путi господнi, недовiдомi... - протяг Тарас, жартуючи. I раптом сам збагнув, що мовлено цiлком серйозно. Хто зна╨, що напишеться сьогоднi, завтра чи через рiк... Майбутн╨ його не буде сонячним, бо все в пiтьмi довкола, бо сльози його пекучi не змиють зла й неволi на цiй землi... - Ти слуха╨ш мене чи нi? - спитав Кулiш. - Я думаю... Про долю нашу... Паньку, ти познайом мене з людьми хорошими. Менi казав Олекса, що ╨ такi. - Зустрiнешся, побачиш сам. - Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи мiстом та подивлюсь... Я стiльки марив у Петербурзi цим днем, цим щастям! Надiв картуз, узяв портфель i вийшов на помережану вже довгими густими тiнями парку червневу вулицю. Вони зiйшлися, як неофiти, за двi доби до ви©зду Тараса з Ки╨ва. Правда, не в катакомбах, а на зеленiм лузi пiд Межигiр'ям. Тарас приплив вiтрильником, який добув Сенчило i сам же вiв, не сидячи, а стоячи бiля стерна. Його лице, постава, рухи - все, все змiнилося, вiдколи сiли в човен i пiдняли вiтрило. Так наче щось, а може, хтось прокинувся в його душi, розправив груди, плечi. Свистiв у снастi вiтер, вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, i ясне сонце зблискувало на синiх хвилях... Мовчали, нiби слово могло порушити цю благодать, гармонiю ©х i Днiпра... Невже й вони, славетнi ©хнi дiди та прадiди, пливли отак, вчарованi красою вод, i неба, i берегiв?.. Що в ©хнiх душах дiялося, якi думки снували у ©хнiх буйних головах пiд час морських походiв?.. Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розумiли. Хiба що так, душею, чимось отим у серцi, в кожнiй найменшiй фiбрi тiла, що робить нас спорiдненими з людьми давно померлими i ненародженими... Он вiн сто©ть, Сенчило, i в ньому гра╨, бурха╨ вiдвага тих забутих старих часiв! Спитай, куди вiн править, i, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де знемагають його брати та сестри в тяжкiй неволi... Вiн сам торiк, як плив Балтiйським морем у Швецiю (i не доплив через хворобу), вiдчув себе на Чорнiм морi, у байдаку, межи сiчовим славним товариством, що линуло на поклик-плач: _О милий боже Укра©ни,_ _Не дай пропасти на чужинi,_ _В неволi вольним козакам!_ _I сором тут, i сором там -_ _Вставать з чужо© домовини,_ _На суд твiй праведний прийти,_ _В залiзi руки принести_ _I перед всiми у кайданах_ _Стать козаковi..._ Вiтер дзвенить вiтрилом, жене крутi зеленi хвилi лозами i пiнить воду за байдаком!.. - О господи! - Олекса сiв на зчорнiлу лаву й всмiхнувся тихо, нiяково. - Я не терплю вiтрил опущених i голих щогл... - озвався враз, немов вони вели розмову, а не мовчали. - А я - човнiв прикутих, на ланцюгу, - сказав Тарас. - Довкiл води!.. Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть... - Он Вишгород! - вказав Сенчило на правий берег, що був од них по лiву руку. Хатки, ру©ни, церква... А був же город, згадуваний не раз в лiтописах, ще починаючи вiд Ольги й Iгоря!.. Та й Межигiр'я, кажуть, уже не те, спалив його Потьомкiн, щоб догодити сво©й любасцi... I пам'ять нищать! Мабуть, вона страшна для самодержцiв... Бо воскреша╨, будить заснулий дух, б'╨ в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберiга╨ться серед святинь безсмертна його душа!.. Ще здалеку з Днiпра побачили хрести та банi Межигiрського монастиря. Тарас устав, вiдчувши, як хвилювання йому стиска╨ груди. Цей монастир був особливий. Сюди приходили на схилi лiт тi запорожцi, якi вцiлiли в кривавих битвах, звiдси на Сiч привозили попiв, дияконiв, якi могли орудувати шаблею так само вправно, як i хрестом. Козацький дух тут жив найдовше в душах пiд довгим чорним одягом... Кулiш зустрiв ©х бiля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували вiтрило. - А iншi ж де? - спитав Олекса. - Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гнiздо орлине, щось замалю╨мо, а потiм час настане для кашi й чарки. Хлопцi вже постараються, щоб пригостити батька, - так звуть вони тебе, Тарасе, - за добрим давнiм звича╨м! Ну, як пливлося? - Гарно!.. - гукнув Олекса. - Вiтер у спину дув, старався, неначе знав, для кого. - Ви, братики, хвалiть, та мiру знайте, - сказав Тарас похмуро. - Теж правда, - пiдтримав його Кулiш. - Гiркого також треба. Щоб не завадило, бува, солодке. - Хiба йому ще мало всипали по тих журналах! - мовив Олекса. - Справжн╨ не перехвалиш. - Хто зна, хто зна... - озвався Кулiш непевно. - Воно якби пiдсипати... Та тiльки не з того боку... - Паньку! - спахнув Олекса.- Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це тобi не по губах салата? Кулiш притих, насумрився. Тарас не став втручатися. Нехай собi! Вiн гiсть. Сьогоднi тут, а завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все iнше - то вже не його турбота. Одне збагнув за днi, прожитi на Укра©нi: його думки знаходять щирий вiдгук, тривожать, будять, збурюють. А це - найбiльше щастя! Страшне, коли вола╨ш до порожнечi! Що може бути гiршого вiд голосу, що вопi╨ в пустелi!.. Ступав двором монастиря, i кожен крок вiдлунював йому в душi. Послухати б - хоч кра╨м вуха - козацькi думи, спогади, якi ро©лися в смиренних сивих головах... Щоб хтось тодi додумався та позаписував хоч основне, почуте од цих ченцiв, ото була б iсторiя!.. - Тут був колись послушником сам Залiзняк, - долинули слова Панька. - Максим? - Еге ж. Так люди кажуть... Ти зна╨ш, я добився дозволу вiд губернатора на огляд усiх архiвiв Ки©вщини. - Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Колi©вщину. Бо все загине, вивiтриться з людсько© пам'ятi... - Це тут похований Семен Палiй? - озвався Олекса пошепки. - Так, - кинув нехотя Кулiш. Ще гнiвався за тi слова, що мовленi були Сенчилом бiля притики. - А чули, як Семен Палiй прощався з братчиками-сiчовиками, коли надумав пiти в ченцi? - спитав Тарас. - Не чули? Менi повiдав один старий, якого я пригостив чарчиною в трактирi... Прибув Палiй з ватагою сiчовикiв у достославний Ки©в i на торговицi, що на Подолi, скупили всю горiлку, мед та вина й гульнули так, що весь Подiл три днi був п'яний. Потiм ватага та у супроводi хмiльних киян посунула до Межигiр'я, а попереду знай витанцьовував старий козак, прощаючись iз вольним бiлим свiтом... - Йому було що спокутувати в монастирi, - сказав Кулiш похмуро. I спохватився: - Хлопцi, як хочемо щось змалювати, то час до дiла братися! Вже сонце ген на заходi. Порадившись, всi тро╨ вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стiну, будинки за огорожею, i заходилися бiля паперу. Десь за годину Кулiш закрив альбом, дiстав хустинку, витер на лобi пiт i пiдiйшов до дерева, бiля якого сидiв Тарас. - Ну як? - спитав. - Виходить? - Це ж не картина, а лиш етюд, - озвався. - Що, вже пора? - Не чу╨ш, як пахне з лугу кашею? - ╞й-богу, пахне! - Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услiд жбурнув олiвчика. - Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в потi чола? - Спить, аки праведник. Лише пiвцеркви й намалював. - Олексо! - гукнув Тарас. - А бог же бачить, сидячи на небесi! - Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... - всотав повiтря носом. - То пригоря╨ каша, - сказав Тарас. - Чого ж ми тут сто©мо?! Ходiмо швидше, може, ще поряту╨мо! Пiд вербами посеред лугу, вже аж червоного вiд повенi липко© смiлки й призахiдного низького сонця, ледь-ледь димiло вогнище, а бiля нього поралися п'ять юнакiв. Коли вони помiтили тих, що пiдходили, всi повставали й зняли брилi та картузи. - Оце i ╨ мала громада ваша? - спитав Тарас у Кулiша й Сенчила. - Найлiпшi, цвiт, - сказав Кулiш. - Тво© палкi прихильники, - додав Олекса. - Тарасе, ти ж шануйся, - шепнув Кулiш, - Для них ти свiточ iстини, вважай, пророк... - А чарку можна випити? - розвеселився чомусь Тарас. На нього iнодi таке находить. Коли врочисто надто, йому смiятись хочеться i жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все бiльше входить у мiжлюдськi вза╨мини. - Одну хiба, для апетиту. - Скажуть: це не козак! - Козак, по-тво╨му, повинен пити цебром? - Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка. - Це ж хто такий? - Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморцiв. Кулiш нiчого на те не мовив: пiдходили до кашоварiв. Прокашлявшись, почав було: - Панове! Це вам усiм вiдомий... - Облиш, Панько, - спинив Тарас. - Не на балу ж ми... - З усмiшкою ступив у гурт притихлих молодикiв. - Здоровi будьте, хлопцi! Чого це ви так посмутнiли? Мо', не вдалася каша? - Та нi... вдалася, - зважився один iз них на вiдповiдь. I зашарiвся. - Це Бiлозерський Василь, - втрутився-таки Кулiш. - Тобою снить... Тарас подав хлопчинi руку й вiдчув його легенький, скромний потиск. - Тулуб. - Маркович. - Пильчиков. - Навроцький... - Каша сьогоднi - просто чудо! - гукнув Олекса, вже скуштувавши страви. - Тодi чого ж ми баримося? - пiдтримав його Тарас, зрадiвши нагодi визволитися з-пiд зачарованих очей "громади". Як посiдали довкруг казана, поставленого на камiнцi, Кулiш узяв чималу гранчасту пляшку, налив горiлки в чарку й подав ©© з малим поклоном гостевi. - Здоровi будьмо! - коротко сказав Тарас i випив. -Ух же й мiцна!.. - Закушуйте, - подав Василь шмат сала. Коли пройшла по колу стара срiбляна чарка й ложки зашкрябали в дно казанка, вжили неквапно ще по однiй, i всiм схотiлось висловитися. Усiм, крiм гостя. Вiн спохмурнiв, заглибився в сво© думки. Як вип'╨, людська бiда пече йому ще дужче, i те, що робить для краю рiдного i для свого народу, тодi йому зда╨ться таким малим, мiзерним. Слова втрачають свiй вiщий смисл, вiн прагне дiла й гаряче карта╨ iнших, друзiв, за бездiяльнiсть. - Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? - несмiливо спитав Василь. - З нового маю лиш "Гамалiю", - сказав Тарас. - Гадалось надрукувати, та... - лиш махнув рукою. Оглянув луг, притихлий у вечоровiм мороцi, багровий вiдблиск сонця десь на Днiпрi, що, нiби кров козацька, палав i гас поволi, ковтнув судомно терпкий клубок, що пiдступив йому до горла, i мовив, наче заголосив: Oй _нема, нема нi вiтру, нi хвилi_ _Iз нашо© Укра©ни!_ _Чи там раду радять, як на турка стати, -_ _Не чу╨мо на чужинi._ _Ой повiй, повiй, вiтре, через море_ _Та з Великого Лугу,_ _Суши нашi сльози, заглуши кайдани,_ _Розвiй нашу тугу!.._ Читав, а друзi його новi сидiли, поопускавши голови. Гiркою була бiда невольникiв, що виглядали з моря козацьких чайок, сумно дзвенiли ©хнi залiзнi пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля у них якась химерна - тiльки для живота, та ще для нiг. ╞ж, пий, що хочеш, iди, куди бажа╨ш, а мислити чи говорити зась... _Гамалiя по Скутарi -_ _По пеклу гуля╨,_ _Сам хурдигу розбива╨,_ _Кайдани лама╨!..-_ рвонув Тарас, як струни, голос, i хлопцi враз стрепенулися, мов теж були в тiй битвi й рубали люто ворога... Коли смiливцi визволили сво©х братiв з неволi i вихопилися з Босфору в море, де тiльки хвилi й вiтер, та ще розлога пiсня, мала громада ки©вська сидiла довго мовчки. Цей твiр був чимось бiльшим, нiж розповiдь про вдалий напад запорожцiв на бусурман, у ньому щось приховано було таке, що кров холодить, душу шмату╨ давнiм, пригаслим болем... - Батьку, це як молитва! - першим озвавсь Олекса. - Як дзвiн на сполох! - скочив на рiвнi ноги Бiлозерський. Хотiв iще щось мовити, та не знаходив потрiбних слiв i тiльки дихав важко i м'яв бриля. - О господи! - гукнув Тулуб. - Невже нiколи бiльше не буде воля сяяти? Козак в ярмi, козак на панськiм полi оре та сi╨ пановi! - Скрiзь чужаки, обсiли, мов сарана, i соки п'ють... - сказав Кулiш. - А нашi пани одказуються? - спитав Тарас крiзь зуби. - Сво© пани ще гiршi! Брат поневолив брата, козак такого ж козака i, щоб не втратити цих привiле©в, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!.. - Тарасе, це не основне, - спинив Кулiш його гарячу мову. - Нам треба дружно стати, плече в плече, щоб визволитися... - З ким? Iз Тарновським?! - спахнув Тарас.- Чи, може, з паном Галаганом, в якого цiле вiйсько закутих - рiдних, козацьких! - душ? - В тобi кричить недоля твоя колишня, - сказав Кулiш. - Згадайте, як там у Котляревського? "Де обще╨ добро в упадку, забудь отця, забудь i матку, лети повинность iсправлять!" - Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине сво© ма╨тки? А сам ти, Паньку, скажеш сво©м братам-невольникам, що ти вiднинi вже ©м не пан? - Ну, я скажу... - озвався Кулiш спроквола, - а що це дасть? Це ж крапля в морi. - З краплi й дощ почина╨ться. Сьогоднi - ти, вiн - завтра, - вказав рукою на Бiлозерського, що вiдiйшов за вогнище. - А далi - iншi... - "Далi" твого не буде, - сказав Кулiш. - За звiльнення сво©х селян карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову снагу в заснулий дух козацтва! - Не муч себе, - махнув Тарас рукою. - Трудящий люд сам визволиться. Терпiння лусне - й рiками полл╨ться панська крiвця! - Так не кричiть, ще хтось почу╨, - прошепотiв Навроцький. Вiн весь тремтiв. Вiд холоду чи вiд страху? Вогонь пригас, жар брався сiрим попелом. - Пора i в Ки©в. Поки-то доберемося... - сказав Олекса сонно. - Ваш човен тут? - спитав Кулiш у когось iз юнакiв. - В затоцi. - ╞дьте першi. А я - з Тарасом та Олексi╨м. - Добранiч! - З богом!.. Мовчки брели травою. Небо ряхтiло зорями, й на тому тлi темнiли, неначе пiднятi до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далi, десь за притикою, бiля води, горiло кiлька вогнищ... - Хтось пiзно кашу варить, - сказав Олекса. - Мабуть, якiсь бурлаки... - То плотарi, - вточнив Кулiш. - Сплавляють лiс на низ Днiпра... - Ходiмо до плотарiв! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть, пiсню якусь запишемо! - ожив Тарас, немовби й не вiн допiру думав про лiжко в номерi свого трактиру. - Пiзно, - мовив Кулiш. - А втiм, якщо громада... - Ви йдiть, а я посплю в човнi, на парусi, - рiшуче сказав Олекса. Стенувся, нiби його морозило, й пiшов у бiк притики, де ледве мрiла щогла. - Я, може, Паньку, марив такою нiччю в Санкт-Петербурзi... - сказав Тарас. - Пiд рiдним небом, з рiдними менi людьми, пiд звуки пiснi!.. Чу╨ш, вони спiвають!.. - Добре,- погодився Кулiш.Ходiмо. Вони пiшли поволi на свiтло вогнищ. Пiсня росла, манила, кликала, як журний голос матерi... - От хрест святий, спiвають про гайдамакiв!.. - шепнув Тарас, прискорюючи ходу... ...Благословенна будь дорога у рiдний край. Де б не бродили ми на цiй землi великiй, чим не втiшали б цiкавий зiр, оцей маленький куточок свiту не полиша╨ i вiчно вабить, наче ясна зоря. Вiзок котився споро, i з кожним обертом його колiс коротшою ставала вiдстань, що роздiляла його, Тараса, i тi мiсця, де вирiс i де не був вiдтодi, як сиротою-пiдлiтком його взяли до двору й одвезли пановi в далеке мiсто Вiльно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у нiй зринали Ки©в i та чудова нiч на Днiпрi пiд Межигiр'ям, де прилучився знову до пота╨мних глибин народу, та вже вповзав терпкий, холодний острах i нетерпiння скорiше в'©хати в сво╨ село, обняти рiдних. Мучив його найдужче одяг, що мiг постати перепоною мiж ним та бiдними його братами й сестрами. Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що вiн такий же, як i колись!.. Тi плотарi тямущi люди. Зовнi, можливо, навiть вони убогiшi, забитiшi вiд крiпакiв Качанiвки, а як довiрилися йому, розкрили серце, - всуцiль онуки гайдамакiв!.. Кулiш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли пливли до Ки╨ва, дав волю гнiву. Ти не шкоду╨ш для них життя, обурювався, а при нагодi вони пiдпалять тобi ма╨ток!.. Правда. Хiба свiй пан солодший? Чи не живе так само з гiркого поту ©хнього?.. А як спiвають! Нiби сама земля ©х деревлянська дзвенить устами ©хнiми!.. О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ... - А що це ви спiва╨те? - спитав у нього. Дядько одразу стих, зiщулився. - Ет, щось верзеться, пане... - Який я пан! - обурився. - Я теж мужик. - Еге, еге... - погоджувався, але дивився спiдлоба, хитро, наче на дивака. Коли його так само стрiнуть рiднi!.. Люди такi затурканi, пiдбитi страхом. Кожен, хто в сурдутi, для них уже - тривога i небезпека. Одяг - це теж ознака стану, межа, яка роз'╨дну╨ на два свiти. Свiт свитки i свiт жупана чи сурдута!.. Вiн з'явиться в сво©м селi зi свiту, який ворожий його братам, односельчанам... По одягу - вiн пан Шевченко. Смiшно... Хто ж ти ╨си, Тарасе? Вже не крiпак. Проте й не пан. Син волi!.. Як iскорка, вона яскрi╨ пiд сiрим шаром попелу... Допоки ╨, не згасла ота поменшена стократ зоря, - живе й надiя... Колись хтось ма╨ прийти, роздмухати святий вогонь i, високо його пiднiсши, вказати шлях до визволення всiм поневоленим!.. Вiз стукотить, погойду╨ться, немовби човен, у хвилях жита. Панського... Довкiл усе тут панське, усе чуже. Хiба що сонця й неба ще не загарбали, не роздали панам та пiдпанкам за псячу службу!.. Вже впiзна╨ урочища, мiсця, з якими зв'язанi його дитячi мандри, його сирiтська доля. Сумнi, тяжкi тi спомини, а все ж од них повiяло чарiвним чимось, нiжним, як пахощi весняних, перших квiтiв... Кра©на його дитинства, нещасна його земля!.. Не спостерiг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив те й одвiв вiд нього очi. Похльоскуючи старим куценьким батiжком, знов замугикав пiсню: _Ой не пугай, пугаченьку,_ _В зеленому байраченьку!.._ Тарас пiдтримав пiсню, тодi повiв, i хурман не вiдхилив, як перше, його плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свiй тепер ╨диний, останнiй, може, захисток. _Ой як менi не пугати,_ _Що все гори та байраки:_ _Нiде менi гнiзда звити_ _I дiточок розплодити!.._ Спiваючи отак дуетом, пiд'©хали до крайнiх хат Кирилiвки. Тарас притих, немовби ввiйшов у дверi храму, й поволi зняв солом'яного бриля. - Ви звiдси родом, пане? - спитав,_ _теж тихо, хурман. - Мо╨ село... - Гм-м... Енгельгардта нiби... - Мо© хати, мо© сади, моя калина в лузi... I сонце, й небо, й жайворонки!.. Я вирiс тут, i батько мiй, i дiд, i прадiд... - Всi ми десь виростали, - мовив, зiтхнувши, хурман. - Тiльки нема у нас свого нiчого... - Все наше, все! - розкинув руки, нiби хотiв обняти безкра©й степ. - Було i буде наше! - Химерний пан, - стенув плечима хурман. - Куди_ _вам треба? - Зна╨ш ставок i греблю? - Знаю. - Отам живе мiй старший брат Микита. - Грушiвський? Ви, напевно, Тарас Шевченко! - вигукнув. - Це ваш "Кобзар" i "Гайдамаки"? Господи, а я й не втямив, кого везу!.. Вернусь додому, в Лисянку, так не повiрять!.. Тарас не знав, як бути i що казати хурмановi, який аж сяяв, радий, що вiз його, поета. - Спасибi вам на добрiм словi, дядьку... - таки озвався вдячнiстю. I не гадав, що тут, у темних панських селах, почутi його думки-поезi©. - Ви вчились десь? - В дяка навчався зиму... А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток, старе й мале!.. Нi, не повiрять, скажуть, що перебрав чи з глузду з'©хав... Он, он обiйстя ваше! - вказав зненацька пужалном, як проминули дякову хату-школу. Схвильований, Тарас не змiг розгледiти в буяннi вишень, яблунь свою стару оселю. В очах усе зливалося, пливло в туман... Зда╨ться, двiр Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що вiд родини ©хньо© лишилось тiльки дво╨: Павло й Оксана, сироти... Тут мало хто встига╨ догодувати сво©х дiтей, побачити малих онукiв...' - Тпр-ру! ╙ живий хто? Стрiчайте гостя! - крикнув, натягши вiжки, хурман. Тарас дивився на почорнiлий, похилий тин, на хату, що дужче вгрузла в землю, на яблуню бiля причiлка й ковтав судомно сльози. Ось те гнiздо, з якого вiн так гiрко рушив у невiдомий жорстокий свiт i до якого нинi вже прилетiв, окрилений сво©м талантом, музами!.. Нiхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотiв, ховаючись - задком, задком - у дрова. Видать, йому, сердезi, перепадало вiд злих "гостей"... Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього. Тарас дiстав з кишенi грошi. - Батьку, не обижайте, - мовив, знiяковiвши, хурман, хоч був напевно за вiком старший. - Менi найбiльша плата, що з вами ©хав, спiвав, чув мову вашу. А не повiрять дома, як розкажу!.. - всмiхнувся. Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис мiцнi брунатнi пальцi хурмана. - Спасибi вам! - Пишiть iще. - Писатиму... - Жаль, не повiрять! - ще раз зiтхнув вiзниця. Вйокнув на припiтнiлих коней, стрибнув на вiз. - Прощайте! Мiй прадiд був у гайдамаках... Вйо, вйо! Вiзок закрила курява. Й коли вона осiла, вулиця була порожня, лиш дереза погойдувалася на крутосхилi. Село неначе вимерло. Нiде нiкого. Мабуть, усi на полi панському. Пора гаряча, лiтня, час полоття, косiння трав... Занiс у двiр сво╨ добро й хотiв зайти до хати. Та передумав. Спершу пiде в садок, до матерi. Пригадував окремi риси ©© лиця, а повнiстю не мiг нiяк побачити. Чомусь воно розходилося, мов акварельна фарба на недостатньо якiсному паперi. Це ж вiн не зможе навiть намалювати ©© портрет з уяви!.. Батька також забув... Погладив кору яблунi - ласкаву, теплу, бережно, самими пучками пригнув тоненьку гiлку, облiплену ще зовсiм юним плодом, i притулив до скронi. Яблучка були пухнастi й нiжнi, немов малi курчатка... Стежка вилася вниз, блискуча, нiби покрита лаком або поливою. Обабiч пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то пирiй, а ген спориш, i тут же поряд лапатий мак. Могила була в барвiнку. Мати його любила вельми, й, коли вона померла, дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-пiд тину... - Добридень, мамо... - мовив беззвучно, серцем тiльки. - Ось я й прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вiльний, вiльний!.. Як запорожець, мамо, чи в небi сокiл!.. Можна, я сяду тут, скра╨чку? Як ви померли, рiдко я ласку бачив... Люди такi жорстокi, мамо... Жорстокий свiт!.. Минуло стiльки рокiв, як вас не стало, а що довкiл змiнилося? Неволя та ж i та ж бiда... Я вирвався, а iншi вашi дiти й онуки вашi, мамо, в тому ж ярмi!.. Я жив по правдi й житиму... Не задля себе, мамо, а задля них, мо©х братiв знедолених по всiй Вкра©нi. Воля серед неволi - бiда також, бо зна╨ш, що втрачають люди, у чому ©х окрадено... Так, мамо, це нелегко i небезпечно... Мабуть, мiй хрест такий. Хтось мусить... Ще допоки у наших душах жеврiють останнi зблиски пам'ятi, мене почують, вийдуть менi назустрiч. Бо потiм буде пiзно... Прогув важкий, рахманний джмiль i сiв на квiтку. Так закортiло його погладити, що простягнув до нього руку, не боячись, що вжалить. Джмiль забринiв погрозливо, проповз по краю квiтки, злетiв i щез у зелi... Здавалося, Тарас зустрiв у ньому друга свого дитинства, щось невiд'╨мне, вiчне на цiй землi... А може, то джмелиним рiдним голосом озвалася до нього материна душа?.. Звiв очi на буйний сад, леваду й струмок, що бiг за нею мiж верб, кущiв калини, на той, високий, берег, що затуляв вiд нього степ, i попливло, озвалося його дитинство, яке давно минуло в цьому раю, з якого цар з панами зробили пекло. Вже вечорi╨, а ще не чути в селi людського голосу, ще всi, всi всi - старе й мале - на панщинi... Нiме село, нiмi раби!..! Щоб мiг один нiкчема, пан Енгельгардт, прожити вiк у розкошах, живуть у злиднях тисячi!.. Заради волi тисяч мiльйони ходять, брязкаючи кайданами, одягненими на ©хнi душi!.. Господи, i ти взира╨ш мовчки на цю ганьбу, ти миришся з оцим грiхом смертельним тво©х створiнь, обранцiв долi-шлюхи?.. Пробачте, мамо, вирвалося погане слово... Заторохтiв далеко десь, за цариною, вiз... Левада, верби, берег взялись рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заiржало тонко мале лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати... - Тату, там хтось сидить над стежкою!.. - почувся шепiт злякано© дитини. - Хто? - одiзвався байдужий бас. - Не знаю. Зда╨ться, пан... Тарас пiдвiвся. Знявши дiрявий бриль, до нього йшов Микита. Щоб десь зустрiв, а не в городi, то не впiзнав би: панщина зробила з нього дiда. У тридцять два! - Добридень, пане... - тихо промовив брат, спинившись за кiлька крокiв. Тарас ледь стримався, щоб не заплакати. - Не впiзна╨ш? - спитав як мiг бадьорiше. - Нi, пане... - Братику, це ж я, Тарас! Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, i раптом сльози, мов сiк iз клена, закапотiли йому з очей. Тарас пiдбiг, обняв Микиту. Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози, зиркали один на одного, немовби ще не вiрили, що доля ©х звела докупи на цiй батькiвськiй стежцi, бiля могили матерi. - Мамо, там тато плачуть з паном, - долинув той же дитячий голос i вивiв ©х iз стану зацiпенiння. - ╞й-богу, пан! - гукнув Микита вражено. - Прошу тебе, - торкнувся братово© руки. - Не називай таким поганим словом... Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе ╨?.. - Та знайдеться... Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився. - Люди, Микито, тут. А там!.. - махнув рукою. - Тобi виднiше... Був би хоч написав, коли при©деш. - Думалося, по©ду вчитися аж до самого Рима, - зiтхнув Тарас. - Не вийшло. - Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходiмо в хату, братику, та повечеря╨мо, чим бог послав, - ступив Микита вбiк, аби звiльнити стежку. - Ото Надiйка, певно? - спитав Тарас, помiтивши за рогом хати дiвчинку. - Вона, вона. Надiйко, а йди сюди! Не бiйся, це дядько твiй. Тарас обняв дiвчатко й поцiлував. - А Сава ж де? - Ще в полi, бiля овець. Iз хати вийшла худенька жвава жiнка. - Моя стара, - сказав Микита. - Здрастуйте, - вклонилась гречно гостевi. В ©© ходi, у голосi було щось нiби материне. А може, так йому здалося, що поралася вона, де й мати, i вже була змарнiла. Обняв невiстку, чмокнув у висхлу, темну щоку. - Так ось яка ти... Жiнка скривилась гiрко й, плачучи, пiшла до хати. - Хвора вона, нездужа╨ робити справно панщини, - сказав Микита. Тарас промовчав. Серце йому взялося холодом, немов туди вповзла змiя. На панщинi померла мати у сорок лiт, а батько - в сорок чотири... Микита взяв чемодан з портфелем i запросив до хати гостя. Надя шмигнула слiдом. Хата була такою ж, як i колись. Нiчого тут не змiнилося. Тi ж стiл i лави, полик, над ним високо жердка для одягу, в кутку старенька скриня... Тi ж образи, у маминих ще рушниках... I пiч та сама, з ямкою на передпiччi, де ставлять горщики, аби зручнiше взяти ©х рогачем... Хiба що стала нижча його хатина: вгрузла чи вирiс вiн... - Надiйко, бiжи до Йосипа, скажи, що дядько Тарас при©хав! - звелiв Микита доньцi. - А де Марiйка? - В Зеленiй зараз, у Катерини, - дiстав Микита пляшку. - На тому тижнi були у нас Красицькi й забрали трохи погостювати. - Не зобиджа╨те? - Та що ти, брате!.. Тарас дiстав гостинцi. Коли вручав тернову хустку братовiй, згадалась знову мати, пов'язана такою ж хусткою у день при©зду батькового з чумачки... Першими прибiгли дiти. Порiг розквiт барвiнковими очима. - Це все Ярининi? - сплеснув Тарас руками. - Наш маляр п'╨, а дiла не забува╨... Оце Устина, старшенька? А це, Лаврентiй, певно? Найменший, звiсно, Логвин? - Давав гостинцi, гладив ©х по голiвках, i щось таке в душi його творилося, чому не мiг сам дати назви. Може, то закричали тужно його сини, якi могли вже бути серед живих i на яких ще не було й надi©... - А Йосип що ж? - Побачиш. Мотря вже споважнiла, - сказав Микита весело. - На осiнь ждуть. - Дiд ще живий? - Живий, живий. Дiждусь Тараса, каже, та й умиратиму. До дiда завтра сходиш, бо досi спить, ляга╨ разом з курми. До хати вбiгла сестра Ярина, кинулася, було, до гостя i зупинилася на пiвдорозi, злякана його незвичним панським виглядом. - Я, сестро, я... - сказав Тарас крiзь сльози й ступив до не©. - Господи, а я ж подумала, що хтось прийшов з Вiльшано©! - смiялася на грудях в нього.- Аж це Тарас... - Признала? - гладив ©© волосся, мов повернулося до них дитинство.- А твiй же де? - Бо©ться зайти до хати, iрод. Ти так його пужнув листом, що... - Кинув, може, пити? - Нi, п'╨, - зiтхнула, - а битись остерiга╨ться. - Гукни ж його. - Надiйко, поклич-но дядька Федора, - сказав Микита. - Можна б уже й до столу. Йосип ввiйшов бочком, несмiливо. Без слiв обняв Тараса, втер мовчки сльози кулаком, як i давно, маленьким. Йому прийшлось найтяжче, коли померла мати. Його дружина тiльки всмiхнулась приязно... Влетiв до хати Сава, Микитин син. За ним ступив_ _iз_ _острахом Яринин маляр... - Прошу до столу, гостi дорогi! Чим бог послав...- гукнув Микита повагом, коли Тарас роздав гостинцi родичам. Просидiли до других пiвнiв. Дiти давно вже спали покотом, i як розходилися, сестра взяла з собою лише найменшого. Вкутала його в дарунок (жiнкам усiм привiз хустки), поцiлувала сонне кирпате личко. Мати!.. - Я проведу вас,- звiвся й собi Тарас. - Вiдпочивав би лiпше, - сказав Микита. - Хочу на нашу нiч поглянути. - Нiч скрiзь однакова. - Е-е, не кажи!.. Тут ночi - диво дивне, молитва, пiсня... Справдi, надворi нiч стояла, як зачарована. На небi зiр без лiку, i майже повний мiсяць, а на землi - в садках бiлiють хати, блищить ставок пiд мiсяцем... - Жаль, солов'©в не чути!.. - Переспiвали, - тихо озвався Йосип. Iншi пiшли вперед. - А де Оксана? - спитав Тарас по хвилi. - Яка? - Сусiдка наша, дочка Степана Коваленка... - В Пединiвцi. Четвертий рiк, як вийшла замiж. Карпо Сорока. Може, ти й знав його. Побiля хати старезний дуб... - Забулося... - Дiток у не© дво╨. I чоловiк нiвроку. - Слухай, а де мiй друг Гнат Бондаренко? - В Кирилiвцi. Вже другий рiк за титаря. - А дяк Богорський? - Згадував тебе не раз. Нап'╨ться i ну себе жалiти. Я, каже, ©м, антихристам, "аз, буки, ведi", а вiн мене - рiзками, як школяра!.. - Дiйшло-таки, запам'ятав, старий бурсак! Пiдстрибу╨? - Кудись подався ще в тридцять шостому й пропав... Ось ми i вдома. Зайдеш? - Йди спи, - обняв за плечi братика. - Он Мотря жде... А де ж Ярина? Й не попрощалися... - Той Федiр у не© - добра штучка. - Бiдаха... - Ну, добранiч! Затихли кроки, рипнули сiнешнi дверi, й стало - немов у вусi. Iнодi зiтхне в хлiвi худобина, озветься писком пташка, стривожена легким поривом вiтру, що налетить зi степу... Рай, тихий рай!.. Навiщо шукать, благати iншого, як ма╨ш цей, не вимолений, а справжнiй, рiдний, даний тобi дiдами й прадiдами?.. Тут жити б, славити щедроти божi гiмнами, коли б не пекло панщини, не зло неволi, рабства!.. Чим же ми завинили перед тобою, господи, за що кара╨ш тяжко людей сво©х?.. Побрiв поволi вулицею, пригадуючи чия де хата, й село виповнювалося перед його уявним зором постатями кирилiвчан. Вiн бачив мiж них себе, малого, бездомного й завжди напiвголодного, з одним просвiтком - милою ©© красою. Оксана, друг його дитинства... Аж потiм вже, пiдрiсши, вiн зрозумiв те щастя, що випало йому, сердезi, у цiм раю, у цьому пеклi. Очi ©© свiтили, як двi зорi, на петербурзькому сумному небi, кликали його думки, його отерплу душу з убогого горища маляра в оцi степи, пiд це високе небо, в цей дивний свiт, у давню козацьку волю!.. Може, вона i ╨ та сама, його ╨дина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вiльно i Петербург осяювались для нього iнодi дiвочим щирим усмiхом, та сяйво те згасало не розгорiвшись. Вiчною була лише ©© зоря, Оксанина...Минувши крайню хату, подався в степ. Стежки були тi самi i слалися йому самi пiд ноги, так нiби вiн нiкуди й не ви©здив. Брiв свiтом, виповненим хлiбами, небом, зорями й великим ясним мiсяцем, i дух його возносився в якiсь чарiвнi сфери, у тi високi мислi та почуття, де завжди, коли таке траплялося, i сам вiн чувся часткою землi, природи, людства, i мiг пiднести iнших сво©м простим, схвильованим, з душi добутим словом. Вони, слова тi, бралися хтозна-звiдкiль, ладналися в рядки, лилися, мов з джерела жива вода, й спинялися також самi собою... Нинi вiн просто йшов i зносився на крилах пiснi, створено© колись давно таким же, як вiн, спiвцем, загубленим навiки в часi й просторi, але живим, оскiльки жило його творiння, його душа... _Ой i_ _зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_ _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!_ Той, що створив цю пiсню, мов побував у нього в самiй душi!.. А може, вiн, Тарас, народжений з цi╨© пiснi?.. _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступа╨;_ _Рада б дiвка вийти, так матуся ©© не пуска╨._ Яка краса, яка висока, чиста, ясна поезiя! А тi, естети випещенi, копилять губу, кривляться, не визнають того, що живить душу мiльйонам, втриму╨ ©© на рiвнi буття людського i в чорнiй ночi рабства!.. Ой _зiронька зiйшла, усе поле й освiтила,_ _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._ Спiвав i слухав серцем чуже палке кохання, виповнювався його жагою, вiрнiстю i чимось, ще не збагненим, тим, що дало ©й вiчнiсть. Сiяли в небi зорi, й когось хтось десь, напевно, iзвеселяв, як i тодi, коли творилось диво само© пiснi... Вмовк, як побачив у свiтлi мiсяця крислате вiття дуба й за ним бiленькi стiни... Пединiвка!.. Карпова хата... Як вiн сюди потрапив? Вийшов з села у степ, пiд зоряне безкра╨ рiдне небо, а ноги вкупi з пiснею, бач, привели до то©, яка його збудила, як будить теплий вiтер замерзлу рiчку. Може, вона й не вiда╨, що натворила в його душi, яку зняла в нiй бурю, що й досi ще не вщухла... Вже чотирнадцять рокiв, як вiн ©© не бачив, не грiвся в сяйвi ©© очей, а не забув, не змiг забути. Може, знайшов би iншу, взяв би ©© за жiнку й мав би тепер сво╨ пристанище, як iншi люди, на цiй землi, так ця любов дитяча, великi карi очi його Оксани всюди йому являлись, змушували в останню мить (було й таке!) тiкати в свою самотнiсть, ©й вже давно за двадцять, а вiн ©© ще й досi бачить юною, вона живе у ньому без жодних змiн, над нею не владний час... Сьогоднi, тут, якщо дiждеться ранку, той давнiй образ може навiки щезнути чи перейти в реальний, теперiшнiй. Яка ж то нинi його чорнява юнача мрiя, його зоря?.. Вiн i жадав, i водночас боявся цi╨© зустрiчi, цього великого перевороту в сво©й душi, боявся пустки. Стiльки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось сподiватися, iти до чогось, прагнути i наближати новi часи... Сiв пiд кущем калини, який ховав його самого й не заважав дивитися на сонний двiр. Чи то ж вiдчу╨ його Оксана-ласочка, його любов ╨дина, що вiн тут, поруч, що серце б'╨ться голосно як i колись?.. Нi, мабуть. Дiти, клопоти... Вона , живе. Вiн - тiльки прагне жити людським життям..._'_ Свiтало. Мiсяць поблiд i став хилитися до виднокола. На сходi зiр поменшало. Вiйнув вiтрець... Оглянувся, чи можна звiдси вибратися, аби нiхто не вгледiв. Був би вiн у простому одязi... Вже добре бачив на тлi стiни i вiкна, й дверi... Вдарив, немов куранти, пiвень. Його пiдтримав iнший. Селом пiшла могутня хвиля пiвнячо© симфонi© - провiсник дня. Ще можна було покинути свою та╨мну схованку, - що нагадала йому пристанище дитячих лiт, - зiйти в ярок, лишивши в душi ту дiвчину, яко© вже, напевно, нiхто, крiм нього, не пам'ятав. Вiн навiть звiвся, струшуючи з гiлок росу, та ноги мов приросли. Хто зна╨, коли вiн ще при©де в сво╨ село, наважиться прийти сюди... Хоч глянути, кра╨чком ока!.. Стiльки до цього йшов - i зараз втекти отак, злякавшись правди?.. Десь заскрипiли дверi чи журавель... Почувся плач дитини... Тарас увесь напружився: йому здалося, що то в Карповiй хатi, що то маля Оксанине озвалося до нього плачем. Може, йому нездужа╨ться... Таке мале, а вже стражда╨, бiдне... Дверi враз провалилися у темнi сiни, i на порозi вирiс Карпо Сорока. Хоч знав його колись давно, тепер не мiг впiзнати. Карпо потягся смачно й пiшов у хлiв. Невдовзi вигнав у двiр корову, припнув ©© налигачем бiля ворiт, ще раз оглянув небо, - чи не збира╨ться, бува, на дощ, - i повагом пiшов до хати. Тарас i дихать перестав. Хоч вiн давно жив по мiстах, знав достеменно, що зараз ма╨ вийти з дiйницею в руцi Оксана. Тут кожен крок розписано давно й навiки. З досвiтку i до темна. Лиш народившись, людина входить у круговерть життя-борнi, життя-страждання... Ось вона! Худа, висока, чорна, немов циганка... I тiльки очi, очi ©©, Оксанинi, мов двi зорi!.. Чув, як спадають сльози його лицем, як серце рветься в грудях, що стали враз тiсними... Пройшла двором, спинилася бiля корови i, мовби щось вiдчувши, дивилась довго й сумно в той бiк, де вiн ховався. Зiтхнула врештi й сiла до©ть корову. Вуркали тугi цiвки, туманом плив довкола дух молока... Таку красу, таку людину висушили, не давши ©й розквiтнути, ввiйти у силу!.. Бачив iз нею поряд такого ж вiку панiй, i серце бралось кров'ю... Навiщо вiн сюди при©хав, що сподiвався вгледiти?! Неволя все руйну╨, нищить, нiвечить!.. Мiй свiте ясний, зоре моя пригасла на панськiм полi! Чим же я розплачуся з ними за цей розбiй, за цю страшну наругу!.. Тягло метнутися до не© в двiр, поцiлувати руки, якi колись втiшали його в сирiтськiм горi, а потiм довго снилися на чужинi, та вiн не смiв. Вона - дружина, мати, й тепер належить iншому, а вiн - бурлака, вiльний, але не вольний дiяти на зло комусь. Пiшов назад, у поле, й ще довго чув веселий вуркiт цiвок, дух молока. I роси були на смак солонi аж до Кирилiвки... Дiд упiзнав Тараса. Правда, йому сказали, що вiн при©хав, пiдготували старечi очi до споглядання не знаного в роду Шевченкiв "пана". Старий аж був ображений, що внук прийшов до нього у шароварах i вишитiй простiй сорочцi. - Гм, гм... - поплямкав ротом, як обнялися i почоломкалися за християнським звича╨м. - А Йосип менi казав, що ти незгiрше вдягнений од панича... Видать, збрехнув... - Нi, дiду, правда,- сiв поруч з ним на призьбу й поклав портфель з малярським причандаллям: хотiлося намалювати дiда, поки ще топче ряст. - Нехай би люди бачили. Та й економ... Коли б це був не дiд Iван, сказав би йому!.. - Ще здужа╨те? - спитав натомiсть. - Чого це ви посеред лiта в кобеняку? - Хiба тепер, Тарасе, лiто... Колись було! В однiй сорочцi ходиш од снiгу аж до снiгу. Жаль, очi в дiда уже пригасли, вицвiли. I вид якийсь напiвзастиглий... - А може, ви постарiли? - обняв кiстлявi плечi. - Це ж котрий вам? - Та вже до сотнi наближа╨ться, - озвався старий вдоволено. - Нiкого нема в селi старiшого. - Я хочу вас намалювати, дiду, -сказав Тарас, побоюючись, що дiд ще може i не погодитись. - Малюй. Хай буде тобi та людям пам'ять. Велике прожив життя!.. - А вашi ж де, на панщинi? - спитав Тарас, не бачачи в дворi, крiм дiда, й душi живо©. - Гонять до сходу сонця. З дiтьми. Щось десь не так, одразу б'ють, жiнок вагiтних, i тих не милують. - А ви менi про панський одяг мовите... - сказав Тарас похмуро. - Щоб люди мене сахалися? - Не всякий пан... - Усi вони - катюги! Дiд озирнувся, крекнув у сивi вуса й промовив майже пошепки: - Такi слова, онучку, пахнуть каторгою... - А тут хiба не каторга? Старий нiчого не вiдказав. Сидiв похмурий, думний... Якраз такий, як треба для малювання. Тарас дiстав швиденько альбом i перший, який до рук потрапив, олiвець. Так, так, дiдуню... Перевернiть у пам'ятi сво╨ життя i покладiть на шальки добро та зло... Побачите, що переважить... - Може, воно i так... - озвався, немовби сам до себе. - Все ж каторга удома легша, межи людей, на нашiй-таки землi... - На нашiй - не сво©й землi! - спахнув Тарас. I схаменувся. Навiщо вiн спереча╨ться, тривожить душу дiдову!.. Чим далi, тим болючiша йому ганьба-неволя свого народу, вiн ледве-ледве стриму╨ться, щоб не волати до серця й мозку кожного, з ким почина╨ мову про цю кричущу несправедливiсть, про цей людський (чи божий!) смертельний грiх. Допоки ж, браття, будемо терпiти зло!.. - Малю╨ш? Жаль, що я погано бачу... - сказав старий. - Про колi©в ти написав геть-чисто, як все було. Здавалося, не залишилося вiд них i слiду... Аж нi, не вмерла слава!.. - Спасибi вам... - розхвилювався Тарас од слiв старого. - Коли б не ви, не вашi розповiдi про Колi©вщину!.. - Я багатьом, Тарасе, розповiдав, а ти один почув душею, серцем... Батько твiй, умираючи, сказав слова пророчi, що з тебе станеться великий чоловiк. - Або ледащо, також велике,- додав Тарас, знiяковiвши вiд дiдово© хвали. - Ледащо тим прикметне, що байдуже йому до всього, крiм живота, - не приставав старий на жарт. - Ти ж плачеш о всiм народi, молишся за весь народ... Тарас притих. Так коротко i так високо нiхто ще досi не оцiнив його поезiй. Ось вона, прекрасна мить, заради яко© варто пройти усе, що вiн пройшов, i витримати, що б не послала доля йому в майбутньому!.. - Таки Тарас?! - почулось нагло поряд. Звiв очi й вгледiв кремезного, мiцного дядька, який iшов до нього, розкинувши широко руки. - Не впiзна╨ш? - осяяв вуса усмiшкою.- Гнат Бондаренко! - Хiба тебе впiзна╨ш - розрiсся, нiби столiтнiй дуб! - зрадiв Тарас товаришевi. Вiтаючись, вони вдивлялись з подивом один ув одного i засмiялися нарештi разом. - Ну й Гонта! - Ну й Залiзняк! Знов обнялись i ще раз поцiлувалися. - Ти й досi ще гайдамачиш? - спитав друзяка Гнат. - А ти забув дитячi нашi iгри? - То як дивитися...- насумрився.- Сам добре зна╨ш, як крiпакам козакувати... Запала тиша. В'яла весела радiсть зустрiчi. - Ви побалакайте, а я пiду полежу, - устав старий i сторожко, мов був скляний, пiшов до хати. - Ну, як ти? - сiв на призьбу Гнат. - Малюю ось... - Похожий. А пам'ята╨ш, як ти менi кобилу Кошицеву намалював? А школи нашо© не позабув? - Гiрка була наука. Менi ще й досi сняться рiзки дяковi... - Те що, - озвався рiзко Гнат. - От нага© на панськiй стайнi!.. - Мене також не поминула ця благодать, - сiв поруч. - Лише п'ять лiт, як я на волi. - Щасливий. - Нi! Довкола стiльки горя, наруги, зла, що серце сходить кров'ю. Я вирвався. А ти, Микита, Йосип? А вся Кирилiвка, увесь народ наш бiдний? Як можу я дивитися на цю ганьбу й радiти, що сам тепер на волi!.. - Нi, ти радiй, Тарасе. Хай вороги не тiшаться, що ми й на це не здатнi. - Коли б менi сказали: вернися сам у крiпаки - й за те народ твiй звiльнимо, я з радiстю одяг би знов кайдани! - Тарасе, ти згориш, як свiчка, що надто ясно свiтить, - промовив скрушно Бондаренко. - Не можу, брате, блимати. В душi таке щось дi╨ться, виру╨ так!.. - Ти плачеш? - Глянь довкола, прислухайся... Село неначе вимерло!.. Як у хлiвi, з якого вранцi вивели волiв до плуга... А ми ж бо козаки, ми ж люди, ми всi - народ, що потрясав Стамбул, Варшаву, кров'ю писав свою iсторiю, сво© права та вольностi! Де все це нинi, хто ми?! Раби нiмi, худоба, яку пани мордують... - Тихiше!.. Ще хтось почу╨ та донесе до панських вух... - злякався Гнат. Тарас махнув рукою. - Згадай, куди загнали Залiзняка... - А Гонту, брате, четвертували. - Я нинi - титар... - Читав мою поему про Колi©вщину? - Аякже! - Титар був закатований. - Хоч круть, хоч верть... - розвiв руками Гнат. - Нема╨ нам, Тарасе, куди подiтися! - Я знаю шлях, та ще мости на ньому не всi помощенi... - сказав Тарас неголосно. Гнат тiльки глянув i не спитав нiчого. Сидiли довго мовчки; кожен шеретував почуте_ _нинi_ _й сказане. - Недавно в нас, у Павлiвцi, убили пана, - перший озвався Гнат. - Шмагав людей, безчестив сiльських дiвчат, а потiм бив вагiтних... - I що? - Розправилися, мов з гайдамаками. Суд був. Пiшли_ _на_ _каторгу... - А що ж на те кирилiвчани? ╞м не пече? - За сповiдними розписами у нас сiмнадцять покриток. I кожен другий битий... - А ти диву╨шся мо©м сльозам!.. - скочив Тарас на ноги. - Вiн хоче ©м читати тихi проповiдi та просвiщати ©х пiдлi панськi душi!.. Дурний ╨си!.. - Про кого ти? - Про Кулiша. Завiвся в мене такий ласкавий приятель... Пiд корiнь всiх - чужих, сво©х! Щоб потiм комусь iще не закортiло на шию людям сiсти!.. I знов мiж них постала тиша. Гнат озирався нишком,_ _чи_ _хтось не чув, не бачив. Тарас ходив нервово тiсним двором, гамуючи налите гнiвом серце. - ╞дь швидше звiдси, - озвався Гнат, пiдводячись. - Не муч себе. I нам нiчим не допоможеш, i сам ускочиш в якусь бiду... - Мо© брати тут, сестри! - скипiв Тарас. - Збери, як можеш, грошi та й викупи свою рiдню. - Ми вирвемо усiх людей з неволi! - Ти ж сам сказав, що треба ще мости робити на тiй дорозi. Як мовиться, синиця в жменi лiпша од журавля, що в небi... ╞дь, Залiзняче, з миром i, як поможе тобi господь, добийся волi хоча б сво©м! - Це ж прiрву грошей треба, - сказав Тарас похмуро. - Чи рiки кровi... Ввечерi приходь до мене. Зiйдемося усiм школярським братством. - Брат во рiзках Богорського! - А що? I досi, як згадаю, всю спину менi пече. - Зате зробився титарем. - А ти поетом. - Господи, а я то думав, звiдки вони беруться, вiршi! - Все, все з вишневих рiзок, братику, - обняв Тараса Бондаренко. Провiвши