Гната до ворiт, Тарас зайшов у хату. Дiд спав на полику, не роздягнувшись. З покутя свiтив очима Саваоф... Заплутавшись у павутиннi, дзижчала тоскно муха... Тихенько вийшов з хати. Поклав альбом та олiвець у свiй бувалий у не одних бувальцях старий портфель... А може, i справдi збирати грошi не на по©здку до вимрiяного роками Рима, а на братiв?.. Паскудно як звучить звичайне слово, коли його ужити в паскуднiм дiлi! Грошi на брата... Мовби це на коня, корову!.. Людьми торгують нелюди!.. Почому брат? А що ви просите за цю сестру?.. Як скинете хоч п'ять карбованцiв, то я вiзьму... ╙диний шлях добути грошi - портрети панськi! Взяти в одних панiв, дiстати панзлем iз гаманцiв, набитих туго, й вiддати в iнший гаман. Мета така висока, що задля не© можна й залiзти в твань, в якiй живе i борса╨ться вельможне панство!.. Вiн малюватиме одну за одною надутi, ситi пики й лупитиме з них, скiльки зможе. Грошi в них все одно украденi, чужi, крiпацькi, зiбранi iз поту й слiз. Проп'ють ©х, десь змарнують на чужинi, а так - пiдуть на волю. Чудово!.. Нинi можна й полишити сво╨ село, братiв, сестер й по©хати, як домовлялися, в оте Убiжище, де жде Гребiнка. Вiн обiцяв представити його панам-сусiдам, якi зберуться скоро на пишний бал iз приводу чи iменин, чи ювiлею якогось дуки. ╞хати!.. I не казати сво©й рiднi нi слова, щоб ©х отак не мордувало тяжке ждання, як мордувало колись його. Добуде й скаже. Воля дорожча Рима!.. Хто ж це iде селом, так гупаючи? Для череди ще нiби рано... Може, ввiйшли в село гусари?.. Брязь, брязь рушницями... - Кругом! Гуп, гуп... А-а, вартових мiняють! Жандармам теж не спиться. Недремне око його величностi государя!.. Добре, що не всевидяще... Пiвцарства вже було б на каторзi! По всiй iмперi© клянуть царя, мiнiстрiв, тупу чиновну братiю. Все прогнило, погрязло в брехнi, моральнiй ницостi та в хабарах!.. А кажуть, все благоденству╨... Крiпак радi╨ сво©й неволi, солдат безглуздiй муштрi, усi малi народи - високiй царськiй милостi, що внеможливила духовний ©хнiй розвиток, звела до стану бидла, яке ще ©сть, працю╨, множиться, але душi не ма╨ уже давно!.. ...Гребiнка його зустрiв, мов брата. Нiщо тут, власне, i не нагадувало про панський двiр. Все просто, щиро, по-старосвiтськи. Не дiм, а добра хата, не флiгель для при©жджих, а звичайнiсiнька собi хатина, розписана, немов яйце на великдень. I господиня, стара вдова, турбу╨ться не про ма╨тки-статки, а лиш про те, щоб усi були на©денi по саме годi. Правда, ╨ дворових душ п'ять чи шiсть. Та що це за дворовi! Рiдня чи добрi приятелi... ╙вген прослав рядно в саду, пiд грушею, лежить у синiх шароварах та вишиванцi... Рай на землi! Утечище од всiх скорбот, що ними свiт переповнився. Рай серед пекла... Праведник, який не творить зла й заплющу╨ смиренно очi на муки ближнiх... Праведник?.. - Лягай, Тарасе, та вiдпочинь з дороги, - посунувся на край ряднини. - Завтра у нас похiд у Мойсiвку, де буде справжнiй шарварок. Такого ти не бачив i в Петербурзi!.. Обiдати нас погука паньматка... Тарас сiв поряд. Раптом йому одкрився духовний свiт Гребiнки, якого вiн ранiше нiяк не мiг збагнути. Вони давно знайомi, ╙вген зробив для нього багато справдi доброго, не раз пiдтримував, намовив Мартоса на видання тепер уже вiдомого всiй Укра©нi "Кобзаря", i, попри все це, друзями вони не стали. Мабуть, причина в цьому хуторi, в Убiжищi, якого навiть у Петербурзi не покидав ╙вген нiколи, прагнучи прожить життя без зайвих бур, без ризику. Вiн добрий, чуйний, лагiдний, залюблений у степ, садок та хату на березi крутому Оржицi... Малорос, сказати можна, хрестоматiйний, такий, якими нас хотiли б бачити i друзi, й недруги... А де ж отi, засмаглi, дужi, з шаблею в мiцнiй руцi, з розмаяним на вiтрi чубом? Де лицарi, що йшли на смерть, на муки за рiдний край, за волю, за те, щоб плем'я наше не стерлося з лиця землi, щоб слово не онiмiло в нiмих устах нащадкiв? Хiба ©х кров не обiзветься у жилах правнукiв, не збурить ©хнi душi бажанням люто вирватися iз панських пут, з кайданiв?.. - Ти спиш? - спитав. - Дрiмаю... - сказав господар. I запитав: - А що? - Ти сам дрiма╨ш i присипля╨ш iнших. - Лягай i спи... - Спасибi. Колись iз нас смiятимуться, що ми проспали свiй рiдний край!.. Вже й так нас звуть тетерваками й мають скрiзь за нiщо... - Я ж говорив: не ©дь, Тарасе, на Укра©ну, - сказав ╙вген не скоро. - Ти ж не послухався... - Боятись глянути у вiчi правдi? - Правду не всяк витриму╨... - То що ж менi, сховатися у нору? - Ще ваш Григорiй Сковорода вважав безпечнiшим гнiздо мостити в травцi, а не вгорi, де кiбчики чигають хижим оком... - А як на мене, то лiпше смерть у кiгтях кiбця, нiж пiд копитом вола чи хряка! - Лiпше прожить життя i вмерти сво╨ю смертю. - Прожить?_ _Чи_,_ може, проживотiти? Гребiнка не вiдповiв. Дрiмав собi, i жодна рисочка не ворухнулась на його лицi. Нараз ледь-ледь здригнувся i насторожився. - Обiдать час! - промовив i спритно встав. - Не кликали ж... - Борщем запахло. Отже, пора творить молитву i приступати. Не встигли вийти з саду, як справдi стрiли покликача. - О! - пiднiс врочисто палець i усмiхнувся господар гостевi... ...У Мойсiвку вони при©хали пiсля снiданку. ╙вгена Павловича вiтали вельми радо. Чутка, що вiн прибув, пiшла палацом, i гостi висипали з усiх кiмнат та зали, щоб глянути на вславленого письменника. Тарас тримався осторонь. Розцiлувавшись з якимсь панком, Гребiнка взяв його за плечi i пiдштовхнув легенько у бiк Тараса. - Знайомтеся! Це Олександр Афанась╨в-Чужбинський. А це... Тарас Шевченко. - Кобзар?! - засяяв Афанась╨в. Тарас обняв його: вiн перший iз землякiв прислав йому iз Укра©ни вiдгук на першу книжку. Вiршем! - Спасибi вам, Олександре... То був для мене голос землi мо╨©, серця, що усмiхнулося менi навстрiч. - Прошу до мене, хлопцi! - узяв нових гостей пiд руки Олександр. - Уми╨тесь з дороги, струсите з одежi пил. Я маю тут хоч невеличку, проте окрему "комнату", сирiч свою свiтличку. Палац Волховсько©, на диво, був якийсь легкий, прозорий нiби. Може, його таким робили великi, свiтлi вiкна, а може, те, що в нiм жили бездумно, пускаючи на вiтер тисячi та й сам ма╨ток, бо господиня не вболiвала, що i кому залишить пiсля себе. У не©, власне, була одна турбота - розтринькати сво╨ майно, i з цим веселим замiром вона справлялась легко, незважаючи на свiй уже похилий вiк. Причепурившись, Гребiнка тут же спустився вниз. - Як прочитав, Тарасе, я твiй "Кобзар", щось сталося таке, таке зi мною!.. - розхвилювався Чужбинський. - Сиджу, не бачу свiту, i серце ледь не вискочить менi з грудей... "Ось вiн, прийшов, явився!.. - сну╨ться думка. - Господи, невже таки ти зглянувся на Укра©ну!.." - Спасибi... я... - не знав Тарас, що мовити. Не сподiвався, ©дучи сюди, почути такi слова. - Всi тут немов прокинулись вiд "Кобзаря"!.. - Дозвольте? - з'явилася в порозi усмiшка ледь не до вух, а слiдом вповзло пузце.- Тут, кажуть, Тарас Григорович? Тарас пiдвiвся. - Закревський, Вiктор. Прошу не плутати мене з Платоном, мо©м ╨диноутробним братиком, що зневажа╨ мене за те ╨дино, що я не вдався в нього, - обняв Тараса, нiби вони давно знайомi. - То ось який вiн, Тарас Шевченко! - вiдсторонився, щоб роздивитися. - В такiй звичайнiй чарцi таке вино!! - Софiя вам доводиться... - Моя сестра, - махнув рукою Вiктор. - Читав ©© роман i повiсть. Гарно! - Як сходить сонце, зорi одразу блiднуть... - Можна? - ввiйшов новий вiдвiдувач. - Пан Лукашевич, - представив його Закревський, i, як здалось Тарасовi, не без iронi©.- Вiдомий вам етнограф. Мiж iншим, теж Платон, як i мiй брат... - Платон Якимович, - вклонився гречно. Тарас також вклонився. - Поручкайся, старий самiтнику, зi славним нашим гостем! - гукнув Закревський. - Здрастуйте,- подав, скривившись, руку пан Лукашевич. Й спитав бридливо в Закревського: - Ти вже залився зранку? - Не висох ще пiсля вчорашнього, - всмiхнувся той. - Mon cher Капнiст! - розкрив обiйми, вгледiвши нового гостя. - Ось вiн, кобзар Тарас Шевченко! - Вiтаю вас у рiднiм кра©, - мило всмiхнувсь Капнiст.- Щасливий, що маю честь... - Олексо, без церемонiй, - спинив його Закревський. - Ми ж козаки, брати свободи й рiвностi! Облобизай Тараса, а ти - його... Отак... Амiнь! - Ти вже того, занадто!.. - насумрився пан Лукашевич, аж вид йому почервонiв. - Кричиш, шумиш... - Я знаю, чого ти трешся-мнешся, - примружив очi Вiктор. - Тобi, Платоне, муля╨... - Панове! - вчасно прийшов Гребiнка.- В залi жде господиня, що хоче теж побачити i привiтати поета нашого в сво╨му домi. Тарасовi дали дорогу, i вiн у супроводi сво©х прихильникiв пiшов до зали. На всiм шляху його вiтали радо окремi гостi, а бiля входу, де стовпилося з пiвсотнi гарно вбраних чоловiкiв, жiнок, дiвчат, зустрiли оплесками, якимись вигуками, що ©х не змiг почуть виразно вiд хвилювання. Невже його поезiя, його думки, його кривавi сльози знайшли такий палкий, сердечний вiдгук у цих людей, панiв, яких карта╨ вiн за муки свого народу, вважай, у кожнiм словi сво©х книжок?.. - Тетяно Густавiвно, дозвольте вам представити Тараса Григоровича Шевченка, поета i художника, - долинув до нього голос ╙вгена Павловича, й Тарас побачив перед собою стару, всю бiлу панi, що приязно йому всмiхалася i подавала руку. Взяв обережно, ледь-ледь потиснув i вiдпустив. Годилося б поцiлувати, але не змiг примусити себе. - Ви так люб'язнi, що завiтали до нас на свято ангела мого покiйного... Ви, мабуть, десь купили неподалiк ма╨ток? На скiльки душ? - Я ледве сам з душею вирвався вiд Енгельгардта! - сказав Тарас так голосно, що всi довкола стихли. - Чудовий у вас, паничу, батечко! - сплеснула бiлими руками панi. - Пан Енгельгардт... - I вороговi не побажа╨ш, - буркнув Тарас. I раптом йому здалося, що наступа╨ вечiр. Гребiнка, як добрий дух, прийшов на помiч. - Панi, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо тут iще ╨ дами, якi горять бажанням з ним познайомитись... Вже вибачай ©©, стару, - шепнув Тарасовi, як вiдiйшли. - ╞й цього року стукнуло вiсiмдесят. - Ого! - простив Тарас. - Нiвроку собi бабуся... А мати моя померла в сорок... - Коли кому написано... Ви, панi Ганно, все розквiта╨те! - перепинив струнку чорнявку iз чорними, аж нiби синiми, очима. Тако© вроди Тарас не бачив навiть у Петербурзi. Умить забуто прикрiсть iз господинею, сумнi думки. Вся зала втонула в сонцi... - Зна╨те, ми "Катерину" вашу читали не менше ста разiв, - сказала, нiби завуркотiла струмком весняним. _Не слухала Катерина_ _Нi батька, нi неньки,_ _Полюбила москалика,_ _Як знало серденько..._ - Ви так чита╨те, що я свiй вiрш не впiзнаю! - спромiгся на комплiмент Тарас. - Яка вимова, дикцiя!.. - На Полтавщинi у нас не те, що за Днiпром, - сказав Гребiнка. - Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домiшку. - Платоне, а йди сюди! - покликала красуня пана, що йшов поважно залою. - Мiй чоловiк. - Закревський. - Ми чули, ви художник, - всмiхнулась мило Ганна. - То, може б, ви намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко... - Знаю. Сьогоднi мимо ©хали з ╙вгеном Павловичем. - Як жаль, що нас там не було! - Тарас Григорович! - пiшов на нього, немов ведмiдь, Тарновський. - От добре, синку, що я тебе побачив. ╙ дiло. Треба зняти копiю з портрета князя Р╨пнiна. - А де портрет? - В Яготинi. Капнiст тобi туди покаже шлях. Я чув, що й ти, Олексо, бажа╨ш мати копiю з того портрета? - Правда. - Тодi, вважай, домовилися... Тарновський вийняв хустку i смачно, з шумом висякав свого великого важкого носа. I, не поглянувши на товариство, пiшов собi. - Кажуть, у нього Глинка писав "Руслана i Людмилу", - озвалась Ганна. - Iстинно, - сказав Тарас. - Сам Глинка менi про це розповiдав. - Щасливий! Ви знайомi з генi╨м... - А чули, якi романси вiн написав на вiршi Вiктора Забiли? - спитав Капнiст. - Я чув, я знаю, - встряв i собi Чужбинський. _Гуде вiтер вельми в полi,_ _Реве, лiс лама╨..._ Тарас скривився i пiдхопив: _Плаче козак молоденький,_ _Долю проклина╨..._ - Ще, ще, Тарасе Григоровичу! - аж подалась до нього Ганна. - Голос у вас!.. - Я лiпше вам заспiваю iншо©, - не став Тарас манiжитись. - Пiдпомагайте! - Новий романс столичний? - засяяли ©© великi й гарнi, до щему в серцi, очi. - Нi. Це "романс" тутешнiй. Таких столицi не написать... - сказав Тарас. Притих, знайшов тональнiсть i заспiвав - широко, вiльно, нiби посеред степу, ©дучи на мажi з сiллю: Ой _у полi криниченька,_ _З не© вода протiка╨._ _Ой там чумак сiрi воли пасе_ _Та з криницi напува╨!.._ Бачив, що панство враз прича©лося, здерев'янiло. Зала була заповнена нiмими постатями, немов скульптурами... Зробивши паузу, вiн перейшов на повну силу голосу: _Воли ревуть, води не п'ють, -_ _Бо в Крим дорiженьку чують._ _Ой бог зна╨ та бог вiда╨,_ _Де чумаченьки ночують..._ Спiвав i нiби бачив себе в степу, на возi, пiд всiяним зiрками небом. Неквапно iдуть воли, риплять колеса, линуть ключем на пiвдень гуси чи журавлi... Похиту╨ться широка спина батькова у вицвiлiй старiй сорочцi, а сам вiн, батько, нiби весняний птах, дзвенить журбою-пiснею... _Насипали над чумаком_ _Та високую могилу,_ _Ой посадили та в головоньках_ _Та червону калину..._ Коли замовк, у залi якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А потiм - нiби пострiл: - Обiдать подано. Прошу до столу, гостi дорогi! - промовив син Волховсько©. I раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплескiв. Хтось щось кричав, хтось навпростець протовплювався до того мiсця, де ще у чарах пiснi стояв Тарас... Закревська також стямилася i привселюдно оповила руками шию спiвака й поцiлувала його в наповненi сльозами очi. - Та ви ж, як бог, спiва╨те!.. - промовила також крiзь сльози. I розвела руками: - В простiй селянськiй хатi вродилося таке незнане диво!.. - Дай же i я чоломкну тебе, Тарасе-братику, - полiз, сопучи, пан Лукашевич. - Багато я чув чудових спiвiв, а щоб такий!.. - Прошу, прошу до столу! Обiдать час, панове! Тлум став поволi меншати, перемiщатися до iнших, менших зал... ...Удвох з Капнiстом вiн ©хав, нетерпеливлячись, до Лукашевича у Березань. Щоправда, пан Олекса не полюбляв чомусь Платона Якимовича i супроводжував Тараса тiльки до яготинського ма╨тку князя Р╨пнiна, де сам тодi вiн тимчасово жив. - I справдi в нього ╨ стiльки книг? - спитав Тарас, не вiрячи, що в цiй глухiй далечинi, в якогось пана-хуторянина ховаються такi скарби. - Не знаю, люди кажуть... Вiн вихваля╨ться, де тiльки може. - А був на Сiчi? - ╞здив. I за кордон, в Червону Русь та Чехiю. Щось там придбав з рукописiв... Лице Капнiста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний вiн чоловiк: вiд настрою враз перемiню╨ться, мов додають до нього рiзних контрастних фарб. - Ви зна╨те, коли казати щиро, я вражений тутешнiм панством, - мовив Тарас задумливо. - Як ©хав iз-за Днiпра, готовий був... Ет, що недобре згадувати!.. В нас там здебiльшого пихата шляхта. Крiвцi з нас попили!.. - Кров п'ють усюди... Й питимуть, допоки ми не станемо, як iншi люди, вiльними вiд зло© сили самодержавства... - А правда, що ви були з святими лицарями свободи у груднi двадцять п'ятого? Капнiст поправив вiжки, нокнув на конячину. - Хто був - загув, - озвався. - Волконський, князь, що жiнка за ним в Сибiр по©хала, то ж рiдний брат Р╨пнiна. - Не розумiю. - ╙ давнiй звичай. Коли славетний рiд переводиться через вiдсутнiсть чоловiкiв, комусь iз рiдних по материнськiй лiнi© передають i титул, i всi права та прiзвище... От ми вже майже й дома!.. - Це Яготин? - Ото палати княжi... На дощ збира╨ться? - Щось дуже схоже... Гарно!.. Палац, парк, рiчка, хмари... - А Р╨пнiни i досi ще листуються з опальним родичем, - не мiг Капнiст спинитися. Видать, йому з думок не йшла ця тема. - Старого князя, власне, позбавили усiх постiв, "замкнули" тут, а вiн не хилить голову... Не жарт, колишнiй вiце-король Саксонi©, губернатор Малоросi©, член Державно© ради!.. Цар побоявся, щоб вiн не став на Укра©нi гетьманом... Княгиня ж - внучка Розумовського... - Дружина князя Р╨пнiна? Капнiст кивнув. I раптом зробився майже красенем, пiдсвiчений якимось внутрiшнiм, незримим сяйвом. - А правнучка Кирила-гетьмана, княжна Варвара, що за душа! Невдовзi в'©хали в розкiшний парк, у глибинi якого бiлiв палац. Одразу стало душно. У верховiттi навiть не ворушилось листя, хоча велика, аж чорно-синя хмара закрила вже пiвнеба. - Но, но! - захльоскав вiжками Капнiст. - Не вистачало, щоб ми намокли за чверть версти вiд дому. Кiнь припустив. Колеса зашурхотiли м'яко по вкоченiй жовтавiй рiнi, й тому здавалося, що дощ уже почався. В'©жджали в двiр, пiд флiгель, де жив Капнiст, немов за ними гналися розбiйники або вовки. - Ху-у!.. - засмiявся, оддавши вiжки конюховi, Капнiст. - Проскочили... Не зна╨ш, де княгиня? - спитав слугу, що вибiг ©м назустрiч. - ╞хнi сiятельства ось тiльки що пiшли гулять по саду. - Спитати треба дозволу, - сказав Капнiст Тарасовi. - Картини тi у вiтальнi. Пiдемо в сад? - Ходiмо... - здвигнув Тарас плечима. Княгиню з донькою вони знайшли на луцi, коли вже чорна хмара, немов кошлата овеча шапка, накрила весь Яготин. - Вертайтеся,- пiдбiг Капнiст.- От-от гроза почнеться! Стара княгиня глянула з-пiд капелюшка на темне небо, скривилася, мов дитинча, в якого хочуть забрати iграшку, й промовила м'яким, та владним голосом: - Ще обiйдемо хоч раз лужок, устигнемо. Тарас вклонився мовчки, бо Олексiй Васильович забув його представити. Вiдповiла лише княжна - висока, ставна дiвчина уже в лiтах: напевно, ©й було за тридцять... Тим часом лунко ударив грiм, де взявся дужий вiтер, i дощ линув немов з вiдра. Капнiст схопив за руку стару княгиню i кинувся_ _iз нею в сад. Княжна побiгла слiдом. Тарас лишився. Може, що не покликали його пани, а може, що не хотiлося йому страхатися свято© зливи перед жiнками. Вимокне - то й що? Надворi лiто, дощик хоч i рясний, та теплий... _Iди, iди, дощику!_ _Зварю тобi борщику_ _У новому горщику,_ _Тобi каша, а нам борщ,_ _Щоб ряснiший iшов дощ!-_ згадав дитячу приспiвку. Дощ - благодать, дощ - хлiб i мед, дощ_..._ - Ради бога, вибачте! - пiдбiг Капнiст. - Я думав... Я геть забув вас познайомити i запросити!.. - Пусте,- сказав Тарас, потiшений тим, що Капнiст не впав нiтрохи в його очах. - Чому ви тут лишилися? - Не знаю...- мовив щиро.- Чудовий дощ! - Ви мокрий весь. - А ви сухий? - До ниточки! Йшли, смiючись, байдужi до зливи й грому. А на балконi, мов на хмаринi ангел, на них чекала княжна Варвара. Порожевiла, збурена грозою, бiгом. - Швидше! - махнула ©м рукою, немов крилом. - Го-го-го-го! - розкрилив руки й собi Капнiст. - Прекрасний дощ, божественний!.. До Березанi при©хав пiзно ввечерi. Платон Якимович iще не спав. Удвох з якоюсь пишною, ще молодою жiночкою пили наливку в залi, або свiтлицi, й розкiшнi вуса його стовбурчились, як у кота. Тарас ввiйшов, не дочекавшись, поки слуга запросить, i привiтався, мабуть, занадто голосно, бо пан Платон розлив наливку з чарки. Нахмурившись, уже збирався гаркнути_ _на_ _пiзнього такого гостя, але впiзнав Шевченка й розплився в щедрiй усмiшцi. - Тарас Григорович! Оце презент! А я, по правдi кажучи, й не сподiвався. - Знали, чим заманити, - книгами... - обняв Тарас господаря, що встав i вийшов йому назустрiч.- Не бачу щось... Напевно, у кабiнетi?.. - Терезi╨, - гукнув Платон до жiночки, - подай-но ще карафу! Та й закусити, що бог послав. Терезiя звелась немовби аж невдоволено, хитнула звабно стегнами й понесла свою красу з свiтлицi, мов повну чару. - Дружина? - Як сказати... - всмiхнувся, нiби муркнув, Платон Якимович. - Аж проситься на полотно. Натура! - То намалюй! - спiймав його на словi. - Я заплачу, що скажеш. Краса, вона недовговiчна... А так було б колись на що поглянути i що згадати... - Як пустиш покриткою? - Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вiльна. Та й розпечатана не мною грiшним... - Жаль? - Все, все в руках господнiх, братику!.. - зiтхнув грайливо, вгледiвши в дверях Терезiю, що спритно несла тацю з карафою i тарiлками. - Терезi╨, це пан Тарас, художник iз Петербурга. Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душi, ледь-ледь присiла, як роблять панночки, що вчилися в iнститутi, й промовила нарозспiв, нiби i не по-нашому: - Тер-резiя. - Тарас Григорович тебе змалю╨. - Справдi? - зрадiла жiнка. - Мене нiхто нiколи не малював! - Не дивно. В цiй Тмутороканi... По©хали б у Петербург... - Ну що ти, що ти, братику! - сполошився Платон Якимович. - Хiба ©й тут погано? Терезi╨, запрошуй гостя! Iч, налякався! Де вiн таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самi уже пiдтоптанi, а бач, яких красунечок собi взяли... Закревська - просто диво!.. - Прошу, Тарасе, спробуй мо╨© власно©, - пiдсунув повну чарку Платон Якимович. Тарас узяв i випив мовчки. - Оце таки по-нашому! - потер господар руки. - Бери, що ╨, закушуй. - Спасибi. Я вечеряв в Яготинi з Капнiстом. У вас був дощ сьогоднi? А там такий вперiщив!.. То де ж тво©, Якимовичу, книжки, пiснi, лiтописи? - На все свiй час, - пригладив господар вуса. - Завтра настане ©хня черга... Такi дiла робити треба, братику, при яснiм сонцi... - Тодi дозволь менi пiти спочити. На©здився за цiлий день... - Це можна. Федоре! Влетiв слуга й завмер, мов камiнь, бiля порога. - Федоре, - звелiв уже ласкавiше, - влаштуй ось пана на нiч. Гукни Параску, треба ж постiль послати гостевi... Терезiя грайливо пирхнула. Цей ритуал, напевно, тут вiдбувавсь не вперше. - Не клич нiкого, Федоре, - сказав Тарас, як вийшли в сiни чи коридор. - Сам постелю. А хто така Параска? - Поко©вка, - озвався тихо Федiр. - Була торiк при пановi, тепер же... Федiр не доказав. Завiв його в кiмнату з мiцним широким лiжком, добув вогню i запалив воскову свiчку. - Мо', щось бажа╨те? - Нi. Тiльки сну. - Добранiч вам. - Спасибi. Пан довго спить? - Вилежу╨ться... Слуга пiшов. Роздягшись, Тарас пiрнув пiд прохолодну ковдру, дмухнув на свiчку. В темрявi переглядав минулий день. Вже ледь не мiсяць кружля╨ вiн Лiвобережжям, знайомиться з тутешнiм панством (здебiльшого з старшин колишнiх!) i не збагне його ╨ства. Там, за Днiпром, це - шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що вiдродилось i розрослося пiд скiпетром царiв росiйських. Там - вороги, одвертi, навiть чеснi в сво©й ворожостi його народовi. А тут - i вiра, i кров одна... Колись же ©хнi дiди i прадiди, напевно, десь плiч-о-плiч iшли на смерть за волю, за рiдний край, а нинi однi - пани, а другi - в них у рабствi. Дiди лежать, можливо, в однiй могилi, вбитi одним i тим же недругом, а внуки - за стiл не сядуть разом, не знайдуть мови спiльно©, бо - вороги... Щоправда, вже щось бродить, багато хто iз цих панiв соромиться свого становища, яке ©х змушу╨ визискувати братiв по роду-племенi, шукають навiть виходу - хто в "мочемордi©", хто у збираннi та виданнi народних старих пiсень (як Лукашевич!), хто у журбi за тим, що вже минуло i поросло травою... Може, коли б ©м дати поштовх, пiдняти ©х i вивести на спiльний шлях до волi, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всiм степу, а наша кров, пролита впродовж столiть!.. Розвихрено летять полями конi, гарячим сяйвом зблискують козацькi шаблi... Вiктор, Платон Закревськi... Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею... Тарновський мчить, i кiнь пiд ним аж свiтиться вiд дорого© збру©... А далi, ген по той бiк поля, суне, як хмара, лава вершникiв... I вся чомусь назустрiч першiй лавi!.. Вiн мчить мiж них, - теж з шаблею i на конi, - гукаючи, щоб повернули, що тут сво©... Не слухають. Земля двигтить, здiйма╨ться до неба чорна курява... У нiй, мов тiнi, лиця його братiв Микити, Йосипа, Варфоломiя... З ними слуга Платонiв Федiр, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилiвчан, iз яготинцiв!.. Прокинувшись, не мiг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, i важко дихав. Правиця й досi ще вiдчувала рукiв'я шаблi, в горлi стояв луною крик-Дверi тихенько рипнули, i в щiлинi з'явились зляканi й цiкавi очi Лукашевича. - Ти вже не спиш? - Заходь, заходь. - Менi сказали, що ти кричиш. - Приснилася якась химерiя. - Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий. - Параска - моя сестра. - Того не може бути! - гукнув Платон Якимович. - Я не купляв нiкого у Енгельгардта... Вона тутешня iз дiда-прадiда. - I все ж - сестра, - сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкрiб мiцну потилицю. - А-а! - посмiхнувся. - Втямив. Це фiгурально мовлячи... Прекрасно! Може, навiть i благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив Парасок на радiсть нам, мужчинам. - Бог сотворив - людину. - В двох iпостасях. - Рiвних. Бо внеможливив життя одно©, котро©сь, без iпостасi друго©. В письмi святому сказано, що жiнку створено було пiзнiше, отже, як майстер вже мав досвiд i мiг творити краще i досконалiше. Ти тiльки глянь на себе i на Терезiю... - Тьху! - спалахнув Платон Якимович. - Не вболiвай. Чоловiки також потрiбнi, кориснi... - не пощадив його Тарас. - Терезiя ж - то материнське лоно. А що ╨ в свiтi вищого, як мати? Мати!.. - Виходить, я повинен ©й мити ноги? - Мудрий ти чоловiк, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити i юшку пити. - Ти жартiвник, - всмiхнувся. - Вставай мерщiй, вмивайся, бо снiдання уже готове. - А кажуть, ти довго спиш. - Хто каже? Федiр, може? - нахмурився Платон Якимович. - Нi. Чув у Мойсiвцi, - уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню. - У Мойсiвцi всього почу╨ш... Тiльки не всьому треба вiрити... Приходь мерщiй. Поснiда╨мо - й за харч духовний. Духовний харч i справдi був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львiвського лiтопису, i повстання Трясила, яке його давно цiкавило i хвилювало, заграло зовсiм iншими, новими гранями. Тут недалеко, пiд Переяславом, велась вiйна за визволення всього народу з ярма духовного i полiтичного, тут пролунав, можливо, перший дзвiн того походу, в який повiв Богдан Хмельницький сво© полки супроти Речi Посполито©. Кров пролилась немарне, вона вiдлупилася за два десятки лiт у переможних битвах, у визволеннi землi вкра©нсько© вiд зло© волi шляхти i короля!.. У визволеннi... Де ж дiлася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не цi рукописи, не жалюгiдна кiлькiсть книжок, що чудом вирвалися iз забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, ╨ ще думи, пiснi, казки, легенди... Проте вони пiдтримують i живлять душу; розум жада╨ правди чисто©, iмен та фактiв, прагне знайти причини явищ, добути з них суспiльний досвiд, визначити сво╨ духовне ставлення до днiв давно минулих i все ж близьких. Iсторiя - корiння древа нацi©, його зв'язок живлющий iз джерелом, що б'╨ з землi... - Ну як? - ввiйшов Платон Якимович до кабiнету. - Це сущий скарб! - Як будеш ©хати до Петербурга, вiзьмеш, даси в цензуру. Десь видруку╨мо - нехай читають люди... - Вiн був уже друкований в Москвi, чотири роки тому. - У мене ще ╨ дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, - сказав Платон Якимович багатозначно. - Такi книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожнiй хатi. - Це золотi слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике дiло... - Не всi пани такi, як я, твiй скромний друг, - зiтхнув Платон Якимович. - Я вчився, брате, з Гоголем у Нiжинськiй гiмназi© вищих наук, навчався потiм у Рiшель╨вському лiце© аж у Одесi, збирав пiснi та думи... - Хочеш, я поцiлую тебе за це? - Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для Укра©ни. - Ти, кажуть, був на Запорожжi, на Хортицi? Там ╨ хоч щось? Я хочу теж по©хати, хоч кра╨м ока глянути. - По©дь. Далека, правда, й тяжка дорога... - На Сiч ми всi повиннi ©здити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвiчний дух народу й волi!.. - Налiзло всiляких зайд! - обурився нараз Платон Якимович. - Зло у самому рабствi, - махнув Тарас рукою, неначе шаблею. - Чужi, сво©!.. - Е-е, не кажи! З сво©ми легше. - Правда... - всмiхнувся на те Тарас. Сво©х давно б упорали! Коли б не братство панське, не спiльна ©хня сила, народ хiба носив би сво╨ ярмо!.. 0! Може, в тому iстина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, якi вiн читав про Сiч та Запорожжя, ╨ свiдчення того, що Сiч приймала всiх голякiв i приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхностi над сiчовими братчиками та хуторiв, хоча отi "добродi©" були й сво©ми... - Ось намалюю портрет Терезi©, - сказав Тарас рiшуче, - й гайну на Сiч! Коли-то ще я матиму таку можливiсть... - Оженишся або пiдеш на службу - i поминай як звали! Вже, певно, ╨ на оцi якась чорнявка? - Козак спочатку ©де на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак i я... Платоне, завтра ж... нi, краще зараз же почну портрет Терезi©! ...Вiтер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорi похмурi та щедросльозi, нiби були то плакальницi по запорозькiй вольницi, що тут колись гуляла... Тепер гуляв канчук по спинах онукiв славних лицарiв!.. На Хортицi статечнi нiмцi-колонiсти копали бульбу й гергали межи собою, нiби зальотнi сiрi гуси. Коли сказав ©м з докором, що тут колись жили та билися iз ворогами козаки, вони лише посмiювалися... I Чигирин, гетьманська резиденцiя в часи Хмельниччини та пiсля не©, зустрiв його ру©ною та запустiнням. Нiщо тут, власне, i не нагадувало тi╨© слави... Тясьмин дрiмав, зарослий кугою та осокою, i понад ним лiтали не шестикрильцi соколи та чайки - душi тих, що полягли за волю, а вороння. Чогось воно, зiбравшись у чорнi згра©, то кружеляло над Чигирином, то враз, немов сполохавшись хтозна-чого, вкривало степ чи гору, де був Богданiв замок, сво©м сумним покровом... Може, i досi сняться воронам козацькi очi, видовбанi тут сто шiстдесят п'ять рокiв тому, як турки в лютiй битвi взяли фортецю, вирiзали усе живе довкола... Хатки, хатки... Густа осiння курява на споришi, на лопухастих пустищах та пiд тинами, де бабраються лiниво кури, свинi та дiтлашня... ╙врейський говiр... Сонний, спiдлоба погляд стрiчного... Важка, помiрна хода волiв, порипування старого воза... Iшов i ледве втримував себе вiд того, аби не звести руки й не крикнути крiзь сльози й гнiв до бога, свiту цiлого про цю страшну трагедiю його землi, його народу-мученика!.. За вiщо ж ти впродовж столiть кара╨ш люд свiй, господи? Чи ми не ставили тобi церков, чи не приносили тобi офiр, вертаючись iз битви з половцями в далекiм Полi? Може, ти так на нас розгнiвався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия, впустивши ©х у храми, де ти витав? Тодi дозволь лиш нагадати, господи, що ми стояли мужньо i падали вже тiльки мертвi, що вороги ввiйшли по наших трупах i по мечах... Ми добрi були й довiрливi. Занадто, може... I пiднялась рука у тебе, господи, за це карати, коли ти сам велiв нам бути такими в сво©х священних заповiдях!.. Спинився бiля ╨дино© в Чигиринi, та й то обдерто©, кам'яницi, де мали бути "присутственные места" Богданово© столицi. Почув би його думки тутешнiй справник! Ще ©дучи до Чигирина, вiн знав, що той гребе ногами землю i скрiзь, де тiльки може, вишуку╨ ворожий дух, крамолу. Вiн десь, напевно, вичитав, що тут колись потужно билось велике серце Укра©ни, i прагне вислужитися, пiдслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке вiдлуння того биття. Як там не ╨, а мусив зайти i взяти дозвiл у пана справника на огляд "города" та ви©зд з нього. Стрiвся з чiпким, суворим поглядом. - Слухаю вас, пан... - Шевченко. - То чим служити можу? - Ось тут, на подорожнiй, поставте свiй автограф. - Не зрозумiв. - Ну, дайте дозвiл на прожиття i ви©зд. - Чого при©хав? - Глянути на Чигирин, дихнуть його повiтрям i змалювати дещо. - Щось ви, панове, внадилися!.. - Тепер вже я "не зрозумiв". - Тут був Кулiш... - А-а, пан Панько! I що ж вiн? - Ходив, бродив, розпитував i малював. Не можете нiяк забути! Та зрозумiйте, що назавжди докiнчено i з Укра©ною, i з вiльнодумством! - Спасибi вам, що пояснили, - приклав Тарас до серця руку. - Тепер ми твердо знатимемо. А то були вагання... - То-то ж! - закозирився. - Давай бумагу. Шмякну тобi що треба. Вийшов, ще посмiхаючись, на сонну вулицю. I смiх, i грiх! I сльози... Ось хто тепер пану╨, де панував ти, Хмелю... Ясновельможний посол його величностi у чинi справника!.. Вiн може, ма╨ право та повноваження будь-що зробити з кожним, хто потрапля╨ йому на очi, бо вiн - всевладна рука царя. Цей туполобий страж спокiйно може собi дозволити читати проповiдi й напоумляти професорiв, поетiв, художникiв, бо вiн себе вважа╨ вищим, бо вiн отут, у Чигиринi, i цар, i бог... До Суботова вела вузька дорога попiд горою. Заросла густо споришем, так нiби тут не ©здив нiхто возами. Певно, в селi лишилось мало дворiв, що мають коней або волiв. Ще трохи - й пiде весь край з торбами. Тiльки куди ж iти? Де ╨ земля жирнiша, i лiто лагiднiше, й дощi ряснiшi, й народ охочiший до працi в полi?.. Неквапно, сонно в'╨ться в долинi тихий Тясмин. За ним махають крилами два вiтряки й поблискують хрести дiвочого монастиря. А на горi, праворуч, темнiють убогi залишки гнiзда орлiв Богданових i бiля них чорнi╨ трагiчно й моторошно високий хрест. Богданiв хутiр зустрiв пришельця храмом, що схожий був на саркофаг. Запущенiсть, похилий хрест на геть облiзлiй банi навiювали гiрку печаль. Нi огорожi, нi деревця, нi будь-якого знаку турбот людських... Воiстину гробниця волi й долi!.. Ще й, мов на смiх, цей хутiр тепер належав не пановi чи крiпаковi, а козаку, що чудом якимсь уник крiпаччини, Можливо, аби душа Богданова, що й досi тут вита╨, не знала, що пороблено з його орлами, як гнуть вони мiцнi козацькi спини на панськiм полi?.. - Добридень вам, - почув нараз несмiливе. Ось вiн, козак Антiн Яременко, прямий нащадок гетьмана! Нi, не по кровi (яко© вже, напевно, не залишилося нiде i слiду!), а по ру©нах хутора. Сто©ть худий, спрацьований, у полотняних штанях i латанiй старiй сорочцi... - Козаче, я тобi не пан, - сказав Тарас, подаючи правицю. - Мене Тарасом кличуть. Тарас Шевченко. - Невже отой, що "Гайдамаки"? - спитав господар вражено. - Не хто ж, а вiн! - Нi, правда? - Ось хрест святий! - перехрестився. Яременко заметушився внутрiшньо, зиркнув сюди, туди й нарештi гукнув кудись за поруйноване склепiння льоху: - Гафi╨! Текле! Синку! До нас прийшов кобзар Тарас Шевченко! Несiть хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, - прошу до хати! Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак! - Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся i знов пишу... Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки, якi самi мережилися вiдгомоном його думок, так привiтають люди, вiзьмуть у душу, нiби сво© думки... I справдi, його зустрiли хлiбом на рушнику, ввели в свiтлицю, як дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав на стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на гостя. Потiм примружив гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi: _Сини мо©, гайдамаки,!_ _Свiт широкий, воля, -_ _Iдiть, сини, погуляйте,_ _Пошукайте долi..._ Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся: - Пишу i плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Кулiша, а вiн смi╨ться й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!" - Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас. - Гафi╨, а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо', й з нами, батьку, вип'╨те? - Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не обiдав... - Гафi╨, Текле, швидше несiть усе, що ма╨те! - зрадiв Антiн такiй "людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки? - Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро. - Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй гостевi. - Я думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми... - Налив по чарцi. - Будьмо! Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його руцi старого срiбла... - Викопав ©© в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу. - Мабуть, iще часiв хмельниччини... - Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс благально руку. - Менi при╨мно думатиметься, що ви п'╨те з мо╨© чарки. - Дякую. За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, i врештi-решт не витримав: - Чого ви так придивля╨тесь? Я вам когось нагадую? - Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам вас за отамана... - То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод. - Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi. Ми вигребли б царя i панство начисто! - Козаче, то не жарти. - Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але так само вперто. - Ми почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство ©хн╨ солодше, батьку, нашого? - Неволя скрiзь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати... - А ви пишiть! Правдиве ваше слово гучнiше дзвонiв, дужче од ста гармат! Я знаю це по собi. Я нiби став стосилим. Читаю, гнiваюся i наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!.. - Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами. - В дячка. А що? - Говорите, немов поет. - До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав, душа моя дрiмала, як вiл у спеку. - Будемо будить людей, знiмать з очей полуду, з душi - байдужiсть, вiдчай. А там саме покаже... - Будити i запасатись збро╨ю! - Тихiше... - Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас. I заспiвав, на подив, словами iз "Гайдамакiв": _Лiта орел, лiта сивий_ _Попiд небесами;_ _Гуля Максим, гуля батько_ _Степами-лiсами._ _Ой лiта╨ орел сизий,_ _А за ним, орлята;_ _Гуля Максим, гуля батько,_ _А за ним хлоп'ята..._ - Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас. - Не знаю, - знизав Антiн плечима. - ╞© спiвав пiд кобзу старий кобзар, коли ножi святили. - Ти ж там не був. - Хто зна╨... Дiд, може, був... Чи прадiд... _Запорожцi тi хлоп'ята,_ _Сини його, дiти._ _Помiрку╨, загада╨,_ _Чи бити, чи пити..._ На другий день вiн ви©хав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi лунала та дивна пiсня, створена хто зна╨ ким. _Нема в його нi оселi,_ _Нi саду, нi ставу..._ _Степ i море; скрiзь битий шлях,_ _Скрiзь золото, слава..._ ...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову, як вiн побачив княжну Варвару Р╨пнiну. Власне це вже була не перша зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царсько©, та все ж носив таке звання ©© химерний прадiд. Козацький син, граф, президент Академi© наук i гетьман. Бiдняк i власник тисяч крiпацьких душ. Брат фаворита iмператрицi... Його привiв до не© Варварин брат Василь, який зустрiв художника i влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня, князь, двi дiвчини, одна з яких одразу впала в око. Спочатку його представили княгинi й князевi, а потiм уже княжнi Варварi. - Моя сестра, - сказав Василь. - Шевченко. - А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й лице ©© враз засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ята╨те оту раптову зливу? - Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А через мене й Капнiст!.. Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що роздiляють людей, якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було й щось iнше, дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю. - А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь Миколайович. - Глафiра теж малю╨... Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода i гарна... Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком. _-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара. - Нi. Тiльки копi© з портрета Горнунга. - Ви бачили його? - У вереснi, як ви були у Седневi, я за©здив навмисне, щоб, подивитися. - Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?.. - ╞здив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в сво╨ село Кирилiвку... - Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi? Тарас нахмурився, i те княжна помiтила. - Пробачте. Певно, я завдала вам болю? - Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть сво╨ ярмо крiпацьке... В очах княжни з'явились сльози. - Треба ©х якось викупити, - сказала згодом твердо. - Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи два добуду таким ось робом грошi i визволю. - Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася: - Дозвольте вас так називати... - Дякую. - За що? - За ваше добре слово. Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала: - Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля? - Я ж вам сказав. - Домовилися! Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi, в них утворився якийсь осiбний, лише для двох призначений духовний свiт. Слова, якi тут вимовлялися, були простi, звичайнi, проте вони лунали для них обох по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi очi осяяло душевне чисте свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ! Княжни й сiльського хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то тiльки шоста частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж за усi крiпацькi... Тепер тебе приймають як рiвного в такiй сiм'©!.. Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти став борцем за волю, за свiй народ, тво© пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкра©нi!.. Вiн помiча╨ раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi уважнi, гарнi очi, й душа його вже опуска╨ться на грiшну землю. - Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано. - Прекрасний твiр, - всмiхнувся. - У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали деякi, як за©здили... - ╙ твори, в якi вдивлятись можна усе життя. - Це правда. В Женевi я... - Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив Базiль. - Моя сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабко© статi, вона розумна надто. - Розум не може бути вадою, - сказав Тарас. - От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна Варвара. - Ти кажеш так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких... - Краса - це розум жiнки! - Краса вiд бога, братику, а розум можна i вдосконалювати, - не залишилася в боргу княжна Варвара. - Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. - Ходiмо лiпше вип'╨мо чогось мiцного!.. - Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала владно, хоча i зовсiм тихо княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажа╨ш. А вiн - поет, володар душ!.. Ви ж не п'╨те, Тарасе? - Т-а... як коли... - зам'явся. - Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви згоднi з цим? - Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста? - Кажу про вас, Тарасе. - Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мо© вуста ще, слава богу, лише мо©! - Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. - У нас пiшла тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них тепер отаманом... Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману! - Я постараюся, - вклонився чемно. Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання. - Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом сухо. - Я ©й була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за три мiсяцi помер i ©хнiй батько. - Тяжка сирiтська доля... Сам сиротою вирiс. Згадаю - страшно робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi... - Бiдний... - В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi... - Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!.. Вона була цi╨© митi така прекрасно-гнiвна, така пiднесена в сво©м поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi вiн не стрiчав тако© i, правду кажучи, не сподiвався колись зустрiти. - Менi Капнiст розповiдав, що ви та гетьман Розумовський... - тихо почав Тарас. - У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, - сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом не менше, анiж гербами князiв Волконських та Р╨пнiних. - Ви дивна жiнка! - Дивна... Бо ви не зна╨те, що декабрист Волконський - мiй рiдний дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним слiдством, що ми усi тут, власне, як на засланнi... Ваш друг Капнiст, мiж iншим, сидiв також у Петропавловськiй... - Як декабрист? - Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку... - Все фiлософству╨те? - прийшов з буфетно© Варварин брат, причмокуючи губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не да╨ш можливостi нiкому з ним погомонiти. - Про що? - примружила княжна Варвара очi. - Цiкавлять вас, Тарасе, новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I схаменулася: - Пробачте ще раз... - Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович ©м прочитав поему про Катерину. - Дива, та й годi, - мовила на те княжна Варвара. - Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як ма╨ткове панство! Iдiть, iдiть читайте. Я теж послухаю. Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрiй, дружнiй бесiдi: _Катерино, серце мо╨!_ _Лишенько_ з _тобою!_ _Де ти в свiтi подiнешся_ _З малим сиротою?_ _Хто спита╨, привiта╨_ _Без милого в свiтi?_ _Батько, мати_ - _чужi люде,_ _Тяжко а ними жити!.._ Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався: _Вичуняла Катерина,_ _Одсуне кватирку,_ _Погляда╨ на вулицю,_ _Колише дитинку..._ Читав, i серце бралось мукою, тi╨ю, що п'ять рокiв тому примусила його полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було вiтальнi, укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому бiдна покритка iз немовлям... _Реве, стогне хуртовина,_ _Котить, верне полем..._ За що вони страждають, ошуканi в сво©й довiрi чи просто взятi силою? Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством, кинуто на глум пiд ноги людям! Щастя ста╨ трагедi╨ю, любов бiдою... Мало ©м поневолити труди i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого, того, що нас трима╨ на висотi людського духу i не да╨ нам стати бидлом, яке лиш зна╨ плуга та жмут трави!.. Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Р╨пнiна, побачив - жiноцтво плакало. Невже i в них ще ╨ в серцях щось схоже на спiвчуття до скривджених сво©х сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!.. Перший озвався князь Миколай Григорович: - Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрача╨ться художня сила... Я, що прожив так довго на Укра©нi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч була написана доступною для всiх нас мовою, воiстину ©й не було б цiни! - Так, так, - пiдтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а глибина поезi© лиша╨ться поза душею... - Можливо, ця поезiя для iнших душ... - пiдкинув слiвце I Базiль. Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, - в буфетну. - Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня. - Поезiя без читача - це той же голос, що вопi╨ в пустелi, - промовив князь. - "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара. - I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала ©© Глафiра. - Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiда╨ про цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з бiди людсько©? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi на те, що рабство - анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр! Княгиня теж устала. - Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли княжна збиралася заволодiти гостем. Варвара згасла, нiби згадала враз, що ©й уже за тридцять i що давно одквiтла ©© дiвоча днина. - Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь Р╨пнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Зна╨ людей i свiт. - Спасибi. Я подумаю. - Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тiльки значний талант, а й розум тако© ж сили. - Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту... Уже в сво╨му флiгелi (вiн ще не жив нiколи в таких розкiшних апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, i стомлено заплющив очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те нещасна, мабуть... Кого вона в цiм вавiлонi мойсiвському (бо ж там збираються усi достойнiшi пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники та мочеморди!.. ╙, правда, дво╨-тро╨ iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й тi весь час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше. Граф, офiцер, а щира душа!.. Не сподiвався зустрiти тут таких панiв, такий прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов брата рiдного, то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всiх на балу у Мойсiвцi!.. У не© диво-очi, якiсь аж чорно-синi! I вся вона... Вiн намалю╨ ©© портрет, вiн скаже ©й... Хай подумки... Заснути б швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось ╨ у нiй... Розумнi й до болю чеснi очi... Тихо поплив у них, як в озеро... ...Вперше вiн зрозумiв, що не байдужий княжнi Варварi, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. I це злякало. Не тим, що так боявся дiвочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботiв i козака Яременка, який хотiв хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, бiль Укра©ни!) ведуть його до того, щоб вiн з'╨днав людей в однiм палкiм поривi до визволення з-пiд чорних сил крiпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навiть князь з презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капнiст, Закревський... Вiктор. Платон помовчу╨ i, кажуть, сам на стайнi б'╨ крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторi© вiдiграють активну роль... Гада╨ш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть, вона сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно, вiзьме права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й права!.. I все-таки для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права й закони лише з його благословення, Кирило - справжнiй гетьман... Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне? Коли ти ©й до серця, вона - тобi... Менi до серця Ганна, чужа дружина. Стрiв би ©© п'ять рокiв тому, коли була ще дiвчиною!.. Вона пiшла б, гада╨ш, за крiпака?.. Проклятий свiт, проклятi люди! А ця пiде за вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що мiй талант?.. Багатство... Вiн мiй лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рiдного! Я ©й такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi мо╨© усе, що там зiбралося, як потече сторiками по Укра©нi, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я ©м читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березанi, як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навiть не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич. Платону навiть не прочитав... То буде потiм... Потiм? А зараз ослiп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята по сутi! Може, це ще й при╨мна жертва... Стати - хай тимчасово - власником крiпацьких душ?.. Ти можеш ©х не взяти... Вона вiзьме! Для не© це хоча й огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же ©© слова?.. Слова й дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна. А щоб звiльнити, знищити несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!.. Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копi©, яку, вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас - крiзь нього, неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний князь... У них сво© рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла нема дрiбниць, все ма╨ пiти на користь справi!.. - Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина, яку недавно взяли з села в поко©вки. - Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився Тарас укотре. - Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула? - Так не бува╨, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...- всмiхнулася лукаво дiвчина Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути... - То ви прийдете чи вам сюди принести? - Прийду, прийду. Лише помию руки. Дiвчина нечутно зникла, а вiн стояв i вдумувався в страшнi слова, промовленi йому дитинними ©© устами. Можливо, вона вкладала у них простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв, як по╨днати, злити цi два свiти для себе i для борнi!.. Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача. Вже за столом, за ча╨м, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного рому, й тому невдовзi вони удвох iз княжичем дiйшли такого стану, коли ©х, зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки, як хлопчакiв. Княжна хотiла угамувати, проте Базiль вiдтрутив ©© з рiшучiстю, достойною якогось лiпшого застосування: - Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i ти не псуй його сво©ми проповiдями! Княжна як стiй насумрилася. Дивилася у чашку з ча╨м, i це чомусь Тарасовi здалось смiшним, ба навiть вартим кари. Вiн пiдморгнув до молодого князя i помiнявся iз ним мiсцями, аби сидiти бiля Глафiри. Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не почув нiхто, крiм нього: - Варвара буде гнiватися... - Заради вас я згоден на будь-якi тортури! - Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина. - Вас це гнiтить? - Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра злякано. - А може, я тут зайвий? - спитав Тарас. - Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм... - Гада╨те, княжна Варвара... - Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi... - Ви так висловлю╨тесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру. - Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя. - Та ну?! - Тихiше! На нас i так вже дивляться... Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру в слiпу бабу, i в салонi знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часiв Кирила Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь уже пiшли в сво© поко©, i не було кому спинити чи втихомирити пiдвипилих санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обо╨ дружно не помiчали, й та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафiра ©й пiддалась навмисне, i це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула ©© Глафiрi, пiшла в куток i сiла в глибоке крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв, а зараз нiхто на те i не звернув уваги. Глафiра так старанно виконувала свою комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище... Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала: - А нас за етот шалость не будут трошки вис╨ч? Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та передумав i став знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину. - Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi. Жарт не пiдтримали. Глафiра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салонi лад, так нiби й справдi всiм ©м загрожувало шмагання на княжiй стайнi. I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело: - Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях! Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав "виставу": - А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi й станьте по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й не ощущаю оним живую плоть... Чому одразу четверо? - Нас дво╨, батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом: - Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!.. - Господи, то як же ©м без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею. Всi засмiялись... Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила: - Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовiстити сво©м братам по вiрi й по народовi, ви тут блазню╨те, жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе... У повнiй тишi, вражений ©© словами, Тарас пiдбiг до не©, схопив блiду, тремтячу руку й поцiлував. Княжна спахнула. Очi ©© взялись туманом. - Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила його пониклу голову... У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас до флiгеля, сiв у пiтьмi на круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в одне вiкно й ледь-ледь присвiчував йому замiсто свiчки... Яка людина, жiнка! Яка духовна сила й готовнiсть жертвувати заради iнших, бути для них зорею ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi збочити, нi занепасти духом. Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня, пишна сво©м духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спинi при цих словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути, вiн просто був таким, яким удався... Може, вона i ма╨ рацiю, можливо, й справдi вiн мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним i непогрiшним? Витiвками чи недотепним жартом руйну╨ться його пресвiтлий образ, лице спiвця-пророка, що вимальову╨ться з його поезiй. Коли читав недавно свою "Слепую", вони усi розчуленi були до слiз, хвалили його росiйську мову й росiйський вiрш, i раптом вiн - лицедiй, зображу╨ сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого забути такт i вичитати йому, немов хлопчиськовi!.. Звичайно, ма╨ рацiю. Проте чи зможе вiн утриматися в ©© прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб бути в образi, який вона вважа╨ для нього справжнiм, iстинним? Нудна це, мабуть, штука поет-пророк! Нi випити, нi закусити, нi мовити людське, звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилю╨ i збуджу╨ в тобi земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... ╞й що! Намислила його таким i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий символ вiри, на пам'ятник собi самому. Невже його поезi© окреслюють його таким? Нi! Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той ма╨ стати свiточем, який горить, не гаснучи, i по якому звiряють шлях до iстини!.. Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи пiдуть за ним таким, Варвариним, козак Антiн Яременко, Гнат Бондаренко, отi чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям? Хтозна, хтозна... Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде, може, уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, вита╨ i квилить досi чайкою (совою ви╨!), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер колись за волю, за Укра©ну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти, вдихнути в груди людям вогонь борнi й пожертви, зiбрати всiх в одну могутню силу, вдарити i розiрвати пута!.. Гада╨ш, ти достойний тако© честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн лиш надав цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки, i тут, у нас на Укра©нi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене тут кличуть батьком, як то колись отаманiв... Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному одязi!.. Всмiхнувся. Ця Варвара-великомучениця (в дiвках сiмнадцять рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли ╨ шанс зробити щось для волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що князь з княгинею вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься... Вона тебе обплута╨, що не посмi╨ш i вгору глянути... Бридня. За мною, братику, стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький люд з обох сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу, вiрю, що лиш поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те, що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. ╙ тiльки дух, iдея. Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде форми й вилл╨ться живим, гарячим словом, що, мов мiсток, проляже до iнших душ... ...Як не тримався образу, в який його убгала княжна Варвара, та при однiй оказi© (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть й упав пiд ноги. Достеменно про те не мiг сказати, бо погуляли добре i вiн збагнув сво╨ падiння аж у Зеленiй Рудцi, в ма╨тку панiв Закревських. Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в смак i запитав: - Я часом не у раю? - Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на нього по тому глянула, що дух йому перехопило... Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день суботнiй", коли княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його почне шмагати рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж аркушiв його "Слепой", яку княжна для нього переписала, знайшов ©© послання. "Немногим даны в удел лира и свирель, но имеющие сердце любят вслушиваться в бряцание певцов восторженных или жалобно вопиющих, и в ответ на их золото есть и у них для обладателей высокого таинственная молитва и искренние желания, и они (имеющие сердца), чающие в будущем прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой поэт забывает тебя!" На другiм боцi аркушика мiстивсь не менш прозорий натяк, який його розчулив. Вона так прагне, бiдна, порятувати грiшника, уберегти для людства його талант, перебираючи на себе трудну роль ангела, що осiня╨ його святими крилами. "...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая, золотая струя на самом краю готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его прожгла и обновила: он не погиб - нет!.." Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за те шаленство, яке вони чинили з його високомочемордiем Закревським Вiктором, i серце пiк йому великий сором перед княжною. Свята душа! Уболiва╨ за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав до серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi, чим сколихнув ©© давно вже приспане бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь вiддати трепетно усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i найсильнiшим духом!.. Не смiв пiти i глянути княжнi Варварi в очi. Хотiлось чимось виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн ма╨ бути в ©© очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий сюжет чи тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим настро╨м, з якого завжди й раптом народжувалися його поеми. Правда, таких поем, якою мала бути зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у нiй з'╨днати почуте все i пережите в Яготинi, сво╨ життя i мученицький жертовний подвиг лицарiв свято© волi, якi пiшли за не© на шибеницю або в Сибiр, не каючись i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон, пройшовши по ©хнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн ©хнiй мужностi й самопожертвi, бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не жалкуючи за тим, що вже полишено й до чого вже нема╨ нам вороття, добути можна iстину, перемогти ворожу силу, вирвати iз не© долю свого народу. Горiв минулим, давнiм, а линув думкою в прийдешн╨, де не буде неволi, зла i розбрату. Ловив у фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що звершили визначене для них iсторi╨ю, а сам ╨днався серцем з тим поколiнням мислячих i не бажаючих i далi жити в рабствi, коли ╨дино, на що потрiбен розум, - щоб славословити тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при владi й силi. Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний, приречений ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться, - до болю в грудях, - вийти на свiй майдан i крикнути тиранам в очi правду!.. Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр, як завжди, усiм ╨ством, забувши про все на свiтi. Писалось легко й важко: рядки лягали швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно важче, анiж сво©, що спурхували, мов солов'©, i сповнювали солодким щемом душу. Тут вiн писав, нехай - творив, а там, на рiднiм теренi, рядки лились, виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження. Воiстину чотири днi трудився в потi чола i все заради того, щоб зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi пани... Чому вони, проживши стiльки рокiв на Укра©нi, не вивчили, не осягнули мови ©© народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i по-французькому всi розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати можна те, що iсну╨, що визна╨ш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а дiалект, "наречие", яке того не варте, щоб витрачати на нього час. О господи!. Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив пiти в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на княжну Варвару за те ©© послання. Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон. - Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки. Княжна Варвара почервонiла, а далi зблiдла i пiдiйшла до нього, тримаючи в руках червоний вовняний шарф. - Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi здалось, Тарасе, що ви на мене гнiва╨теся... Чотири днi!.. - Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом... - Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання. Вийде iз послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба ©й? - Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну, немов у плуг запрiгся!.. Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол. Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала. Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й Танi, що розглядали якийсь альбом, i запитав: - Казав Капнiст, що дiд ваш був_ _на Запорожжi кантаржi╨м[3]. Це правда? - Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була напружена i насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна. - А чули ви, що хто привiв би на Сiч та╨мно жiнку (бо явно заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? - спитав Тарас. - Щоправда, був i такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти погоджувалася собi узять за чоловiка котрась з дiвчат, якi жили в зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики вважали одруження страшнiшим смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю... - Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, - сидiли б краще й далi в самотинi. I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах. - О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi. - Ви вмi╨те ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То розкажiть i нам, про що вони говорять. Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток вiтальнi, де на тендiтнiм столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав писати. Вiдтодi, як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в душi зажеврiли рядки присвяти - вiдповiдi на всю ©© турботу та вболiвання. _На пам'ять 9 ноября 1843 года._ _Княжне Варваре Николаевне Репниной._ __ _Душе с прекрасным назначеньем_ _Должно любить, терпеть, страдать;_ _И дар господний, вдохновенье,_ _Должно слезами поливать._ _Для вас понятно это слово!.._ _Для вас я радостно сложил_ _Свои житейские оковы,_ _Священнодействовал я снова_ _И слезы в звуки перелил._ _Ваш добрый ангел осенил_ _Меня бессмертными крылами_ _И тихоструйными речами_ _Мечты о рае пробудил._ Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi. - Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше. Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки ©© поблiдли, губи тремтливо стиснулися, немов вона збирала всю силу волi, щоб не вчинити чогось такого, що недозволено в ©хньому колi, й стала читати вiрш удруге. - Дайте менi ваше чоло, - сказала вона нарештi й поцiлувала поета чистим поцiлунком, в якому була, проте, й прихована вiд iнших пристрасть... Поема була закiнчена в селi Андрi©вцi, по©хати куди умовив його Базiль, i прочитати ©© Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада, як повернувся до Яготина. В Андрi©вцi ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що вiл повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко, плювався, лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На бiса тобi, Тарасе, моя сестра!.. Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в сво©х словах. Коли вони при©хали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всi були, окрiм княгинi, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку обiцянку, яко©, власне, прямо i не давав: не пiдiйшов i не подав руки княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн з'явився в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i сiв за стiл на вiльне мiсце мiж Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не звела на нього погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в них гостював, лишився. На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати. I цього разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в ©© город. Почав з молитви, яку вона дала Тарасовi перед вiд'©здом з Яготина. Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не пропустив нагоди: - Бiдний Тарас Григорович,- зiтхнув печально.- Iншим дають у путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву... Спинимося, було, обiдати; я наминаю, аж трiск iде, а вiн, сердешний, вийме напахчений духами аркушик, пiднiме очi горi й проказу╨ свою молитву... А може, ти, Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно й нiчно читати цю молитву"? - Не слухайте його, панове, то вiн усе вигаду╨,сказав Тарас, не гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я ╨дино, щоб вiн не з'©в усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцi©. - Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не читав? - спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди. - То й що? - Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався, а на четвертий - не витримав i согрiшив со чаркою, со ковбасою i со шинкаркою... - Стривай! А де взялась шинкарка? - ...I со борщем, який з усмiшкою нам подала шинкарка! - вточнив Базiль. Варвара, яка сидiла помiж Капнiстом i Рекордон, зiскочила, немов дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть. - Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо. - Вона також не зна╨ мiри... - Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - ╙ речi, з яких не слiд смiятися... - Мене вони поставили в чортзна-яке становище, i я ж повинен панькатися! - скипiв завжди веселий княжич. Тарас вiдчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базiль в Андрi©вцi, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для не©, пiдбадьорити ©© i втiшити. Тяжкi часи для не© ще попереду. Видно, це квiточки, а ягiдки ще не дозрiли... - Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль. - Я думаю. - Про що? ╞й-богу, я не хотiв, так вийшло... - Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову поему. Гаразд? - Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче я ще не був у мами. - То ти ж пришли Варвару! - Скажу дружинi. Швидше ©© послуха╨ться. - Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст, коли Базiль, кивнувши всiм, пiшов з вiтальнi. - Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему. - О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._ - Тут i в Андрi©вцi. - Це та, присвячена княжнi Варварi? Тарас кивнув. Дiстав з кишенi зошит i стрiвся раптом з поглядом притихло© давно Глафiри. Ступив до не©. - Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму... - Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина. - I вам. Поема ©й присвячена, але написана вона для всiх. Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста. Той щось спитав. Вона похмуро вiдповiла. Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високi свiжi свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу, коли виносив на суд людський сво╨ нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом: _Двенадцать приборов на круглом столе, _ _Двенадцать бокалов высоких стоят;_ _И час уж проходит,_ _Никто не приходит;_ _Должно быть, друзьями_ _Забыты они._ _Они не забыты,- в урочную пору,_ _Обет исполняя, друзья собрались,_ _И вечную памятъ пропели собором,_ _Отправили тризну - и все разошлись._ _Двенадцать их было; все молоды были,_ _Прекрасны и сильны; в прошедшем году_ _Наилучшего друга они схоронили..._ Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим кроком до княжни. Вона тихенько плакала... - Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. - Проте не все. В окремих мiсцях розтягнуто, i ╨ рядки, подiбнi до вже колись написаного... Тарас обминув одного з живих геро©в твору i зупинився перед Варварою. - Це вам, - промовив глухо. - Ще до цього рукопису належить мiй автопортрет, який вручу вам завтра. I вийшов геть, не вислухавши ©© подяки. ...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас мав бiльше часу для малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них усе було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв думки про те, що вийде з "Варварiади", як сам назвав вза╨мини сво© з княжною. Тепер вiн бiльше ©здив, вивчав усюди настро© простих людей i панства, бо, як сказав би колись у Римi старий Катон, й наш Карфаген повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у споко©, як вiн ©©. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим його на кiлька днiв розхвилювала знову. Бiдна, нещасна жiнка, що вже сто©ть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за тобою - пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!.. Прощання ©хн╨, власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали на полотнi чужих дiтей. Вiн малював, вона, як мати, бавила базiленят. Вдивляючись у ©хнi милi личка, в шовковi кучерi, в невинно-хитрi очi, в яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не виказати i, може, навiть не розридатись. Власне, вiн не кохав княжни Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна Варвара... Вiн чув ©© тужливу щиру душу, вiн мiг би поряд жити на будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою йому як жiнка... - Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з дiтьми княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки... Вся - доброта, вся - ласка!.. Тарасовi заслало слiзьми очi. Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру, пензель i швидко вийшов... За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном. Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз у лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували в Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн неначе бачив_ _©х в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним сяйвом нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут, мов на припонi... Гребiнка вже давненько у Петербурзi... Брюллов сидить з палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед сво╨ю замученою уже давно "Облогою" i дума╨ про свiй невдалий - тепер уже колишнiй - шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля ©хня не знала пут сiмейних? Як ризику╨ш, то тiльки сам. Удача, слава самi знайдуть, з ким подiлитись радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Злама╨шся - теж з легким серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю... Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас не зразу почув несмiливий, примерзлий стук у дверi. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике, залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це. - Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже десь чув. Вiн зняв кожух iз подорожнього, струсив. Тим часом гiсть стягнув закляклими руками шапку. - Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром? - Панським, - скривився той, зриваючи бурульки з вусiв. - Прямо iз Березанi... - На конях ©хав? - Пiшки... - Всi тридцять верст?! - Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр. Тарас побiг в ©дальню, налив горiлки в келих (добре, що був учора Фiшер[4] з сво©м запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку. - Вам пан прислав... Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке нагальне дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав Платон. - Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще - вино токайське, яке менi привезли вчора з Ки╨ва. Платон". - Це все? - спитав похмуро Федора. - Нiчого бiльше не давали Платон Якимович... - Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи й лягай у лiжко! - крикнув. - Погнать людину за тридцять верст чортзна-чого... Скотина!.. Чого сто©ш? Негайно знiмай свою взувачку i - в тепле лiжко!.. - Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж бути вдома... - В степу замерзнеш! - Мушу. А то приб'╨. Вже краще... - Я не пущу! - Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша. Федiр став одягатися. Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i написав, роздрипуючи чорнило: "Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?! В мороз, в завiю послати людину пiшки за тридцять верст! Оце любов до ближнього? Оце козацька воля, яко© ти бажа╨ш для Укра©ни? Катюги всi ви, змi©, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги мо╨© не буде бiльше у Березанi!" Згорнув, тицьнув у руку Федоровi. - На. Вiддаси сво╨му пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти ©в сьогоднi? - В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав тривожно. - Треба, - сказав Тарас. - Ми надто вже терплячi до цих свиней годованих, ©х треба всiх!.. - махнув рукою. - Добре... Здоровi будьте, батьку! Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?.. Метався по кабiнету, й думки також металися, пекли нестерпно душу. Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не пiшов: одного поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Сво© пани, не шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi, приймають, нiби рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат" Платон в натурi, без машкари. Собачник, собача кров!.. На другий день ополуднi той самий Федiр знову прийшов до нього за тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула ця була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У мене таких олухiв, як той, що привiз тебе до мене, триста!" - Ти зна╨ш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора. - Менi того пан не казав. - Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i що таких, як брат мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ. - Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр. - Не змерз? - Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста... - Бив?! - Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся криво Федiр. Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був щось вдiяти, i це найбiльше мучило. - Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос. - То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе пiдставив пiд батоги. - Йому що ╨ причина, а що нема!.. Як справився з осклiлим серцем, Федiр уже пiшов. Чорнiло тiльки розталим снiгом, де вiн стояв... Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст узяв на себе роль духiвника, довiрено© особи батька-матерi i виконавця вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав. Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _©©_ _самотнiстю на все життя, узявсь за iншу жертву. Коляска вже була готова, коли ввiйшов до флiгеля i запропонував, а може, просто оголосив: - Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви, мабуть, тут. По©хали до Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й ╨ про що погомонiти нам тет-а-тет... - 3 речами чи без речей? - Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись... - Ця прямота вам робить честь. - Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка. - Там знають? - Так. - По©хали! Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову; - Я можу бути з вами цiлком одвертим? - Дивно... Боюсь, що ви не зможете, - сказав Тарас, дратуючись. Аби чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!.. - Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби сiмейству, яке вас щиро любить i поважа╨, зробилось зле?.. - Я не замислив нiчого злого для Р╨пнiних. - Бува╨ зло приховане... - Ви обiцяли бути цiлком одвертим. Капнiст помовчав, глянув кра╨чком ока на спiврозмовника (сидiли поряд) i запитав: - Ви бачите, в якому станi княжна Варвара? - В доброму, живому станi. - Ви не шану╨те ©© нiтрохи? - Люблю, як може брат любити свою сестру. - Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не малi й не з'©хали ще, слава богу, з розуму, аби повiрити в безглузду байку. Братство таке, як правило, веде до шлюбу... - Це не природно? Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском: - Варвара роду княжого... - А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати. - Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все ж княжнi Варварi... - Потрiбен князь? - Принаймнi... - Даремно ви так сполошилися! Iз не© вийшла б гарна, розумна, добра жiнка, та вся бiда у тому, що серед ваших княжичiв та усiляких iнших панiв-псарiв нема╨ ©й до пари жодного. - Вважа╨те, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст. - Нi, не вважаю! Менi ©© безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти... Я з крiпакiв, з народу, i мiсце мо╨ мiж бiдних, простих людей. Варварi ж зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша каста. У нас дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице в лице, у лавах, повних зненавистi!.. Капнiст нiчого не вiдповiв. - Даремно ©© козацький прадiд берiг батiг у шафi. Хто паном став, напився з народу поту й кровi, тому нема шляху назад, мiж ним i нами прiрва. - В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що так успiшно (i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю. - Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно! - Згоден, що нас колись прирiжуть сво© ж селяни, - мовив на те Капнiст. - А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин. - Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни Варвари? - Й княжни Варвари. - Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не помогла, сердешнiй, i прадiдiвська релiквiя... Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копi© з його портрета. Назовсiм по©хав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року. Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло. Тарас хотiв щось мовити ©й на прощання, але не змiг. Ховаючи налитi слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати. Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг, що пiд копитами ставав брудним, аж чорним... Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за усiм тамтешнiм побитом i жениханням, - коли так можна висловитися про ©хнi складнi вза╨мини, - вiн призабув важливiше - неволю рiдних йому людей. Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може, той задум був ще з самого свого початку бiльше, нiж легковажний i нездiйсненний, але ж вiн був i спробувати його здiйснити - святий обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, - чи пак, панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старi часи... Вiд того вiн не став би князем, та увiйшов би в ©© родину, в кола, в яких вiн був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди, - чи пак, пани, - й вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це вiн такий похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..." Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочива╨ш. Одне погано тiльки, що на замку й за гратами i що тво╨ прийдешн╨ в чужих руках... Усе в руках господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шука╨, як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це щастя, що вiн один як палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!.. Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може, раннiй надто) екiпаж, i знову стало тихо. Як добре, що ╨ в людини пам'ять, що все прожите нами належить нам i що до нього короткi руки навiть синьомундирих!.. Ось тут його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуля╨ по рiднiй сво©й землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не може заборонити. Йому кують кайдани, а вiн ширя╨ соколом над запорозьким безкра©м степом i видивля╨ крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чу╨ пiснi свого народу ще тих часiв, коли його не змусили зiйти з коня, вiддати гостру шаблю i похилити голову... Допоки в нас ╨ пам'ять i ╨ душа, ми вiльнi навiть у казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!.. Десь дзигарi пробили п'ять. Почулася рiзка команда, кроки. Хтось перевiрив замок дверей, пристукнув, мов кiнь копитом, чоботом, i кроки - iншi, соннi - прогупотiли тихнучи... Заснути б!.. Вiн заплющив намученi безсонням очi, й сон огорнув його туманним мревом, як немовля... Прокинувся вiд обережних поштовхiв. - Як ви мене злякали! - зiтхнув солдат полегшено. - Я вже було подумав... Вставати час. - Не спалося менi всю нiч, земляче... - З незвички всiм не спиться. Та це мине. Людина звика до всього. Спершу, було, в казармi я теж не спав - все думав, думав... А довелося якось ставати в стрiй з шпiцрутеном - я навiдрiз! Усипали й менi з пiвсотнi - допомогло... - Ну, Сидоров! Опять болта╨ш? - почулось десь у коридорi. Солдат швиденько вийшов i причинив важкi окутi дверi. Було вже зовсiм видно. На вулицях усе густiшав гуркiт та цокання об брук пiдкiв. Санкт-Петербург - простий, трудящий - ставав до працi. Панський ще мiцно спав... Коли ж за нього вiзьмуться його новi мучителi? Десь серед дня, напевно. А може, ©х примусить нагальнiсть справи i значення, яке, з усього видно, ©й надають, при©хати сюди ще зранку... Жаль, не звiльнив свою рiдню!.. Для того, - аби добути грошi, - вiн розпочав, як повернувся до Петербурга, свою офортну серiю про Укра©ну. Тепер вона приречена, як i багато дечого в його життi!.. Не мав iлюзiй щодо сво╨© долi, бо тут було недремне "око государево", а вiн посмiв у вiршах сказати щиру правду й про августiйших катiв народу. Спочатку мав би викупити братiв, сестер, а потiм уже до дiла братися... А втiм, у цьому теж ╨ небезпека вiдступу: сво©, приватнi справи, коли на них зважати, так нас засмоктують, що на велике дiло не залишають уже снаги. Вони ж нам служать часто i виправданням байдужостi чи небажання офiрувати в iм'я народу, волi та справедливостi. Своя сорочка до тiла ближча - iстина, чи постулат, що робить народ безсилим, кволим i непридатним до громадянських рiшучих дiй... - Ви й досi ще не встали? - принiс Сидоренко з трактиру тацю з ©жею. - Журюсь, що дечого не доробив, - сказав Тарас. - Коли б знаття... - То ж недаремно кажуть, що вiд суми та вiд тюрми... - Тодi про це не думалося... День проминув у марному чеканнi виклику до кабiнету слiдчого. Уже надходив вечiр, коли цей друг сердечний i рiдний батько заблудлих душ з'явився сам. В партикулярнiм одязi, з привiтним, милим усмiхом. - Ну, як ви тут? - спитав з порога, нiби прийшов у гостi. - Кука╨мо, - сказав Тарас. - Це що... - оглянув Попов похмуру камеру, неначе був уперше. - У Петропавловськiй - ото, скажу вам, камери! Камiння, вогкiсть, а на додачу - ще й пацюки... Зайдеш по службi iнодi на п'ять хвилин - п'ять днiв потому моторошно... Не дай вам бог!.. - Сiдайте, - вказав Тарас на лiжко. - Спасибi. Я вже якось... - всмiхнувся Попов, - Хоч тут не камери, а номери, як у готелi, сидiти в них не з медом! - пожартував. I все ж присiв на край вузького лiжка. - Сiдайте й ви. - Я й так сиджу, - пiдтримав жарт. - Печально... - Радуватись нема пiдстав. - Ви зна╨те, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу... Не поспiшайте мене спростовувати! - пiднiс рiшуче руку. - Гада╨те, менi при╨мно, коли такi таланти, такi уми Росi© марнуються, йдуть у Сибiр, на каторгу або в солдати? Я патрiот... Не смiйтеся! Так, патрiот. I гiрко менi дивитися, як iз дурного розуму... Пардон! Через свою на©внiсть i недосвiдченiсть такi чудовi люди занапащають собi життя. - Дивно менi це слухати, - сказав Тарас. - Не сподiвались, що й тут ╨ чеснi, поряднi люди? - Та нi... По правдi кажучи, не сподiвався, що ви мене вважатимете за простачка, якого можна пошити в дурнi ба╨чкою. - Не вiрите, - промовив сумно. - А я ж до вас зi щирим серцем... Як здумаю про вашу зустрiч з Дубельтом або Орловим, менi ста╨ не по собi. Ото жандарми iстиннi! Ми, вся молодша чиновна братiя, ©х бо©мося, нiби самi у чомусь виннi, самi дерзнули в помислах... Бр-р!.. - I чого ж ви хочете? - спитав Тарас. - Вам слiд признатися, - сказав Попов схвильовано. - Покаятись i попросити милостi у государя... - У чому маю каятися? - В сво©х злочинних намiрах. - А признаватися? - Все розказать одверто, назвати спiвучасникiв, розкрити всi нюанси злочину... - I що за те? - Гадаю, що государ зважатиме на каяття i на всiляку помiч у розкриттi... - А тридцять срiбникiв? - Не розумiю. - Будуть, питаю, тридцять срiбникiв? Iуда ©х одержав, а чим би я поступавсь Iудi Iскарiотському, якби пристав на вашу раду! - Отже, вам ╨ iз чим та©тися? - Нема. - Дозвольте тодi спитати, за що давати срiбники? - За принцип зради. Чи за готовнiсть зрадити. Ви дума╨те, що, поламавши в людинi гiднiсть, зробите ©© вiрнiшою престолу i батькiвщинi? I дерево з гнилим нутром не дерево, а порохня, нi на що вже не годна й недовговiчна. - Коли вже ви так полюбля╨те художнi образи, я теж скажу: й здоровому, мiцному дереву порою слiд зiгнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетiв - розпрямилося i знов живе i зеленi╨... - А як з душею, совiстю? - спитав Тарас. - У дерева нема душi, - зiрвався з тону слiдчий. - А в мене ╨. I в кожного, кого ви нинi прагнете зiгнути вiтром влади, погроз, обiцянок. Нiчого ми такого не наробили, щоб нас ламати, нiвечити, плювати нам у душi. - Ви посягнули на лад, у нас iснуючий. - Коли i чим? Я вже сказав, що нi про яке там Товариство... - А хто писав оцi рядки? _За богами - панства, панства_ _В серебрi та златi'_ _Мов кабани годованi,-_ _Пикатi, пузатi!.._ _Аж потiють та товпляться,_ _Щоб то ближче стати_ _Коло самих: може, вдарять_ _Або дулю дати_ _Благоволять; хоч маленьку,_ _Хоч пiвдулi, аби тiлько_ _Пiд самую пику .._ - Не правда, може, скажете? - спитав Тарас похмуро, бо що тут може вiн заперечити. Попов знизав плечима: - Я при дворi, тим паче при виходах ©х iмператорсько© величностi, не був нi разу... - I я не був. Хiба що у Петергофi... - От бачите. А написав, облив багном щонайдостойнiших людей iмперi©! - Такими ©х уявляють люди по ©х дiлах. - Хто? Iмена! - подавсь Попов до нього, на мить забувши, що вiн прийшов як добрий друг. - Вiзьмiть ревiзькi книги усiх ма╨ткiв панських i прочитайте, - сказав Тарас. - Як мовиться, н╨сть ©м числа! - А ти, Шевченко, штучка!.. - скривився на те Попов. - Виходить, правду каже твiй землячок Андрузький, що ти у цьому дiлi був голова. Ну, може, i не голова... А що душа, то це менi вже ясно! - Як видно, вiн сказав вам те, що ви хотiли вiд нього чути. - Найбiльше кажуть власнi тво© поезi©, - всмiхнувся хитро слiдчий. - А це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, дума╨ш... - Що я роблю, всiм видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте, власна моя парафiя, i вам до не© зовсiм нема╨ дiла. - Нам ╨ до всього дiло. Ми - око й вухо государево. - Звучить, нiвроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп ваш кажуть у Петербурзi! - Бояться, отже, - гмикнув самовдоволено. - Й сидять тихенько, мирно. I тiльки ви, панове, з дурного розуму затiяли свою возню з слов'янством... - Принаймнi я нiчого не затiвав, - сказав Тарас, не уловивши, куди вiн гне. - Я знаю, ти, Шевченко, дививсь на це як на дитячу забавку... - примружив слiдчий очi. - Ти прагнув значно бiльшого, того, про що тво© на©внi слов'янофiли не смiли навiть мрiяти!... - У вас тому ╨ докази? - спитав Тарас спокiйно, хоча пiд серце вповз холодок. Як стали ©м вiдомi найпота╨мнiшi його думки? - Коли б були, ми трусонули б так тi губернi©, що тiльки пух!.. - розкрився лише на мить i знову влiз в овечу шкуру слiдчий: - Це жарт, звичайно. Вибачте. Як патрiотовi, вам тяжко слухати такi погрози. Все розумiю. I спiвчуваю навiть... Я вже пiду, - пiдвiвся. - А ви собi подумайте. По правдi мовлячи, у вас нема нiяких шансiв на порятунок. Окрiм одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не сiче! Не попрощавшись, вийшов. Тарас сидiв у сутiнках i намагався визначити, що знають тут про нього й по що Попов приходив. Не мав i краплi сумнiву в його змi©нiй сутi. Бажав лише дiзнатися, чого йому потрiбно, яка мета кiнцева його вiдвiдин. Щось вiн уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий великий замiр визволення з-пiд панства чи тiльки вчув, помiтив його страшну самодержавству тiнь?.. Згадав лише Андрузького, який не знав бiльше, нiж iншi братчики... Добре, що на гарячих диспутах про товариство, його мету й можливостi вiн не сказав нiчого про те, над чим три роки трудився сам i люди, якi збирали силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що iдуть, за що готовi вмерти!.. ╙дине, за що вхопитись можуть царевi пси, - це Кухаренко, точнiше, ©хн╨ листування, в якому, правда, нема нiчого "предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братiя! Язик зламати можна. За пiвверсти смердить мундиром i канцелярi╨ю... Ач, закрутило в носi ©м вiд поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" i за придворну зграю - "щонайдостойнiших людей iмперi©". Яка iмперiя, такi й достойники, що пiдпирають ©© усто©!.. Нiяких шансiв, каже, на порятунок... Окрiм одного - зради!.. Йому тепер не страшно, бо вiн здiйснив найголовнiшу частку свого призначення: мов Прометей, дав Укра©нi живий вогонь неспокою, самоповаги, гiдностi й жаги до волi. Правда, лише жаги. А мiг би дати й волю. Ще б рiк, два, три!.. Тривалий, глибокий сон знесилив його народ, занурив у безнадiю... Каже, що трусонули б так тi губернi©, що тiльки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й кинути катам пiд ноги... Вiн розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволi, не гарячкуючи, а тут вiзьмуть i зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесi й якщо тобi не затягло полудою недремнi очi, не допусти!.. Що той Сибiр, що каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на горло навiть - то все пусте; поезi© його вже вилетiли у бiлий свiт, мiж люди. Тiльки б не вмер народ i воля жила б у нього в серцi, хоч ледве тлiла б малою iскрою пiд попелом згорiлих душ!.. Схопився i заходив тiсною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить примовкли, а потiм тихо вишикувалися в стрункi рядки поезi© i полилися, збурюючи тривожно серце: _Менi однаково, чи буду_ _Я жить в Укра©нi, чи нi._ _Чи хто згада╨, чи забуде_ _Мене в снiгу на чужинi -_ _Однаковiсiнько менi._ _В неволi вирiс меж чужими,_ _I, не оплаканий сво©ми,_ _В неволi, плачучи, умру,_ _I все з собою заберу,_ _Малого слiду не покину_ _На нашiй славнiй Укра©нi,_ _На нашiй - не сво©й землi..._ Дiстав з кишенi згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олiвця i сiв мерщiй, щоб записати... Темно! Вогню нема. I свiчки... Хай буде так! Звикати треба в пам'ятi тримати все, що зрине в це врем'я люте його життя... I не пом'яне батько з сином,_ _Не скаже синовi: "Молись._ _Молися, сину: за Вкра©ну_ _Його замучили колись"._ _Менi однаково, чи буде_ _Той син молитися, чи нi..._ Ковтнув невольнi сльози, що пiдступили йому до горла, й мовив уже уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей: _Та не однаково менi,_ _Як Укра©ну злi© люде_ _Присплять, лукавi, i_ в _огнi_ _╞©, окраденую, збудять..._ _Ох, не однаково менi._ Заплющив очi i сiв, знеможений стрiмким душевним спалахом, на арештантське ложе. Всмiхнувся. Вiн прикутий а муза його ширя╨ вiльно!.. Завзятi царськi цербери, ну що ви знати можете про серце спiвця людей!.. Похилу голову меч не сiче... А гордiй - меч не страшний! Сон навалився хмарою. Солодкий сон... I знову його збудив Сидоренко. - Ну ви й спите! - всмiхнувся. - Одразу видно, що без грiха. Тарас не став спростовувати його хоча i мудру, та хибну думку. Праведники спокiйно можуть спати перед судом царя небесного. Царi ж земн