i
найдужче бояться правди й праведникiв.
   - Вчорашнiй гiсть нагнав на мене такого сну, - промовив устаючи.
   - У нас його тут звуть iще спокусником, - сказав  солдат  неголосно.  -
Всiм стеле вельми м'яко, а  спати  -  як  прийдеться...  У  душу  влазить,
лащиться... Прошу в проходку!
   - Сидоров, давай сюди! Ну, Сидоров!..
   - Чого це вiн завжди кричить? - спитав Тарас.
   - Хто, унтер? Така у нього служба. По крику й честь. Цей  хоч  не  лiзе
битися. А був до нього унтер - не дай вам бог!..
   - Чому - менi? - стривожився.
   - Вiд нас частенько таких, як ви, передають покутувати до  вiйськ,  якi
стоять за Каспi╨м чи на Кавказi...
   - Сидоров!!
   - Прошу в проходку! - виструнчився Сидоренко.
   Ця новина лягла на душу каменем. Вiн знав з дитинства, що лучче вмерти,
анiж пiти в солдати. До тих, що вiн уже  прожив,  додати  строк  у  чверть
столiття, i вийде... Боже праведний! Усе життя!..
   Сяк-так поснiдав ча╨м та куснем хлiба (решту вiддав Сидоренку) , лiг на
мишасту ковдру й дивився в сiре небо, якого ледь виднiлася  вузька  -  над
дахом! - смужечка. Ото i все, що ма╨ нинi  з  безмiру  небес  i  степу,  з
волi!.. На чому й де спiткнувся? Як дав себе загнати в  пастку?..  Мабуть,
тi зiбрання, де бiльше  дискутували,  анiж  робили  дiла,  тепер  вилазять
боком... Це ж так спокусливо  остерегти  вiд  змовникiв  його  величнiсть,
престол i всю iмперiю!.. Щаблi, якi долати мав би десятки лiт,  опустяться
тобi до нiг. Будь ласка! Ти знаменитий,  чиновний,  можний,  знаний  самим
царем!.. Iмперi© мiцнi людьми, якi живуть  чеканням  зради  ближнiх.  Тому
вони й зникають урештi-решт, руйнуються,  бо  хробаки-донощики  пiдточують
колись тверду основу,  знекровлюють  найперше  мозок  нацi©  або  держави.
Ледь-ледь озвалася суспiльна совiсть Ки╨ва, замислилася над тим, як  лiпше
побудувати життя народу й краю, а зрада вже насторожила  вуха,  а  хробаки
iмперi© заворушились, виповзли на ще здорове тiло -  i  почалася  мерзенна
©хня трапеза!..
   Солдатська зла недоля  страшнiша,  нiж  крiпакова.  Солдат  завжди  пiд
наглядом, завжди в гуртi нещасних, таких, як вiн. Той,  хто  додумався  до
цього зла пекельного, не був людиною, ба навiть звiром, бо звiр  не  стане
мучити так тяжко й довго жертву!.. Може, сказати все, жбурнути ©м  у  пику
те, що на думцi в нього, i заробити почесну смерть? Забiгали б, як  пацюки
у повiнь!.. ╞м цi слов'янськi братчики  тодi  здалися  б  дiтьми,  а  ©хнi
вчинки - грою!.. Спокiйно... Може, з ним  теж  умiло  граються...  Солдат,
зда╨ться, щирий. Тут не театр. Актор i то не зможе зiграти  так  правдиво.
Попов он гра╨ добренького, та пальцi знати...  А  як  стара╨ться!  Згадав,
безбровий, Пушкiна! "И за учителей своих  заздравный  кубок  поднимали..."
Нiчого собi навчитель юностi! Такий навчить... Про вовка, бач, помовка,  а
вiн i в хату!
   - Як тут? - долинув голос iз коридора.
   - Порядок повний, ваше благородi╨!
   - Та не кричи так, братику!.. Подумають, що горимо. Або що  хтось  утiк
iз камери...
   - На мiсцi всi, вашбродi╨!
   - Ну й голосок...
   - Стара╨мося!
   Заклацав ключ у дверях.
   Тарас пiдвiвсь на лiжку i, сидячи, чекав на гостя.
   - Ну ти, Шевченко,  й  завдав  роботи  нашим  перекладачам!  -  ввiйшов
поважно слiдчий. -  Потiють,  бiднi,  трудяться,  а  прочита╨ш,  вибач,  -
белiберда. За що тебе так розхвалила критика? А землячки  на  тебе  просто
моляться! Вбий, не збагну... А може, ти кудесник або чаклун?
   - Був би я чаклуном!.. - зiтхнув Тарас.
   - Майнув би звiдси в Ки©в, на Лису гору?
   - Таж не сидiв би...
   - Чим же тобi погано з нами? - примружив бiлi вi©. - Гуля╨ш, ©сти щодня
дають...
   - У гостях добре, мовиться, а вдома краще!
   - А де ж твоя домiвка? В Кирилiвцi ти вже чужий, вiдрiзана, як  кажуть,
скибка...  У  Р╨пнiних...  -  поглянув  гостро,  з  посмiшкою.  -  Схопив,
зда╨ться, облизня... Ну ти й нахаба, братику! Iз грязi - просто в князi!..
   - Княжну Варвару ви б залишили в споко©, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - Бо що? - на©жився.
   - Орлову може це не сподобатися. Вони, зда╨ться, родичi...
   Попов принишк, зiщулився.
   - Спасибi за попередження, - озвався нарештi тихо. - Я  це  сприйму  як
вiдгук серця вашого на все, що прагну зробити вам...
   - Ви й тут нещирi.
   - Ясно, що ви менi не вiрите... Хоч прикро, я не ображаюся... На  вашiм
мiсцi,  певно,  i  я  не  йняв  би   вiри...   З   яко©   речi,   справдi,
жандарму-слiдчому та вболiвати за тих, якi надумали пiдняти руку...
   - Нiчого ми не надумали, - сказав Тарас. - Пробачте... Про  це  мовчати
треба. Я розумiю.
   Тарас згорнувся в камiнь. Щось десь пронюхав певне чи так, старi доноси
про Р╨пнiна? Варвара йому розказувала  про  цi  чутки,  про  те,  як  радо
пани-вкра©нцi з Лiвобережжя зустрiли князя, коли вертався на Укра©ну...
   - Вам не зда╨ться, що гра свiчок не варта? - спитав тим часом слiдчий.
   - У карти я не граю.
   - Чого ж це ви? Такий азартний...
   - Нi на що. Та й не навчився змалку. Це ганж на гранi  злочину,  та  що
поробиш... Винен!
   -  Ви  жартiвник,  -  всмiхнувся  слiдчий.  -  Хочете  сховати  лiс  за
пiдлiском?
   - Не зрозумiв... - удав Тарас на©вного.
   - Старий фортель злочинцiв - признатися в якiйсь дрiбницi, аби уникнуть
кари за бiльший злочин.
   - Бiльший ще треба мати.
   - Бунт, повстання, по-вашому, лише якась невинна забавка?
   - Не можу мати думки про те, чого не знаю, чого в життi  не  бачив.  На
Укра©нi всюди було спокiйно.
   - Я не сказав би... Слухайте!  -  подавсь  до  нього  слiдчий.  -  Коли
повстала Польща, ви, як менi згадалося, були у Вiльнi?
   - У Вiльнi був Енгельгардт. А я при  ньому  служкою.  Та  й  ми  втекли
швиденько до Петербурга.
   - А хто це - ми?
   - Ми з Енгельгардтом. Правда, вiн сам по©хав, мене ж послав етапом, мов
каторжанина...
   - О, виявля╨ться, ви вже знайомi з оцим нелегким способом  мандрiвки  в
край вiддалений! - гукнув Попов. - I, попри це, дерзнули... Тут треба мати
мужнiсть i силу волi. Браво!
   - Я не дерзав, менi звелiли i повели, - звернув  Тарас_  _зi_  _стежки,
яку йому прослав Попов.
   - Хто? - стрепенувся слiдчий.
   - Таж Енгельгардт.
   - Того не може бути! Щоб Енгельгардт брав участь в крамольнiй змовi?..
   - У змовi? - посмикував Тарас за нитки цього вертепу.
   - Гада╨ш, нам не ясно, що ваше всеслов'янське братство лише  бiльш-менш
пристойна ширма?..
   - До чого тут слов'янське братство?
   - Я так i знав! - зрадiв Попов. - Гулак та iнша братiя - самi собою,  а
ви окремо, глибше?
   - Еге. Ми з паном Енгельгардтом...
   - Де вiн живе?
   - За рогом, тут, на Моховiй,  дiм  Щербакова.  Пан  Енгельгардт,  Павло
Васильович.
   - Полковник  гвардi©  його  величностi?  Хiба  вiн  теж  iз  ваших,  iз
малоросiв тобто?
   - Пшепрашам, трохи поляк, а трохи нiмець...
   - Чорт зна╨ що! - утерся слiдчий хусткою, що вже була геть мокра.  -  I
вiн у вас був, кажеш, за головного?
   - Людина - кремiнь. Спробуй десь не послухатися -_ _на_  _стайню  зразу
ж!
   - Тобi, напевно, теж перепало?
   - Вишмагали за паршивеньку свiчку. Я малював...
   - Щось я тебе, Шевченко, не зрозумiю... - сказав Попов,  помовчавши.  -
То брав полковник участь у вашiм дiлi?
   - В якому дiлi?
   Хтось за дверима пирхнув.
   Попов пiдвiвся, мовчки оглянув ще раз бранця, що незворушно  стежив  за
ним преясним поглядом, i видихнув iз явним розчаруванням:
   - А я принiс запитання, якi збира╨ться тобi  поставити  наш  генерал...
Тепер не дам! Побудеш в його руках, одразу порозумнiша╨ш. Вiн умовлять  не
любить... Ти ще згада╨ш, братику, мо╨ благе  бажання  допомогти,  та  буде
пiзно!..
   Вийшов, щосили грюкнувши зозла дверима. Тонко задеренчало скло у  вiкнi
за гратами, i стало тихо-тихо. Невдовзi клацнув двiчi ключ у замку.
   Не каявся,  що  поводив  за  носа  цю  бiлоброву  бестiю.  Бач,  уявив,
поганець, що ма╨ дiло з тетерваком,  якого  легко  можна  накрить  сiльцем
пiдступностi!.. А що, як хтось повiрить цьому  "друзяцi"  й  щиро  розкри╨
душу?.. Добре, що вiн нiкого з братчикiв не  посвятив  у  той  насправжнiй
повстанський план, який у серцi виплекав i вже почав  потроху  здiйснювати
на Укра©нi... У ньому теж братерство. Не всеслов'янська - бiдацька ╨днiсть
усiх слов'ян... Щоб рокiв три-чотири побув iще на волi, здригнувся б трон,
завирувала б уся iмперiя!.. Так по-дурному вскочили. Тепер усi  затаяться,
позалiзають нишком поглибше в нори. А  жаль...  Була  надiя!..  Республiки
братiв-народiв... Славно!..
   - Даремно ви, Тарасе, взяли на кпини слiдчого, -  ввiйшов  Сидоренко  з
обiдом iз  трактиру.  -  Хто  прагне  в  рай,  i  чортовi  повинен  свiчку
ставити... Тепер вiн буде мститися за те, що ви його пошили в дурнi.
   - Як бог не видасть, свиня не з'©сть, - махнув Тарас  рукою.  -  Склади
менi компанiю. Самому сумно ©сти.
   - Не велено, - зiтхнув солдат. - Спасибi... З усього видно,  скоро  вас
поведуть до Дубельта, - сказав тихенько. - Там ви вже не дражнiться...
   - Дякую. Ти як сюди попав, земляче? Пан здав за щось чи витяг номер?
   - Ат, iз дурного розуму. Найшло  -  i  влiз  у  це  лайно...  Бiжу,  бо
унтер!..
   - Сидоров!
   - Я тут! Обiд приносив.
   - Ну, Сидоров, наплачешся на гауптвахтi!
   - Велено ж приносить ©м обiдати...
   - Дурак! Базiкать з ними не дозволя╨ться! Утямив?
   - Слухаюсь, вашблагородi╨! - гукнув чимдуж Сидоренко i чiтко  вийшов  у
коридор. Ще й пiдморгнув Тарасовi.
   За  ним  конвой  прислали  на  третiй  день.  Кремезних  два   жандарми
ввалилися,_ _немов ведмедi, в дверi й одразу вихопили iз пiхов шаблi.
   - Пiшов! - звелiв один i перший рушив з -камери.  За  ним  -  Тарас.  А
другий гримiв слiдом пiдковами, як добрий огир.
   Був теплий день. Весною пахло навiть у цiм дворi, де все нове,  весняне
пригнiчувалося ще в бростi. Десь, на Фонтанцi,  мабуть,  заклично  кахкали
розбурханi квiтневим вiтром крижнi... Блакить i простiр!.. Воля!..
   - Пiшов! Пiшов! - паня╨, немов худобину, конвойний вiстрям шаблi.
   - Послухай, ти, обережнiше, - сказав Тарас. - Не зна╨ш, хто я, що я,  а
вже поводишся, мов з каторжанином. А може, я нi в чому не завинив?
   - Дивак. В Росi© всi винуватi в чомусь!
   - Окрiм царя i нас, жандармiв, - з  усмiшкою  додав  його  напарник.  -
Давай, давай!
   Вони ввiйшли у бiльший корпус,  спустилися  два  маршi  вниз,  а  потiм
стiльки ж пройшли  одразу  вгору  i  коридором  вийшли  до  розмальованих,
парадних, мабуть, сходiв. Дивно, що вiн цього нiчого не пам'ята╨, хоча вже
був тут у день при©зду...
   Ступав по бiлих сходинках i роздивлявся химерних  левiв  з  крилами  на
золотавих поручнях, пастушок поряд з вiвцями на мармурових  стовпчиках.  А
потiм звiв на стелю очi й пiрнув у вiк минулий, де ще  могли  вживатися  i
пастораль, i диба, i безпросвiтний несмак крiпосника...
   Нараз себе й жандармiв побачив у величезнiм  дзеркалi.  Зарослий  весь,
неначе старий варнак iз лiсу... Пан генерал зляка╨ться...
   Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
   - Давай-давай! - штовхнули в бiк. - Роззявився...
   - А може, вiн нiколи себе не бачив у дзеркалi? - хихикнув другий.
   - Зараз йому розпишуть пику! Назад iтиме, то не впiзна╨.
   Жандарм постукав у позолоченi високi дверi, прислухався... i вiдчинив.
   - Дозвольте ввести, вашблагородi╨!
   - Введiть, - сказав похмуро Дубельт, спiдлоба змiрявши  заарештованого.
- Самi побудьте там, за дверима.
   У кабiнетi, крiм генерала, було ще дво╨: Попов i незнайомець, так  само
в партикулярнiм одязi. В камiнi горiв огонь. На столику  стояла  пляшка  й
прозорi зграбнi чарочки...
   - Що, випить хочеться? - вловив Тарасiв погляд пан генерал.
   - Нi, - вiдповiв спокiйно, як наповчав його земляк Сидоренко.
   - Ти, кажуть, дружиш з Бахусом?
   - П'ю, як i всi, не бiльше.
   - А вiршi пишеш п'яний чи при тверезiм розумi?
   - Певно сказать не зважуся...
   - Пакость таку писати можна лише  в  гарячцi,  -_  _бридко_  _скривився
Дубельт, ткнувши рукою в грубий зошит.
   Тарас промовчав.
   - Ось вона, мужицька вдячнiсть! - пiднiс повчально палець пан  генерал.
- Воля таким шкiдлива! Викупили, знайшлись добренькi... Хто  iз  крiпацтва
викупив? Який болван?
   - Тут, ваше  превосходительство...  -  хотiв  Попов  сказати  щось.  Та
генерал його спинив.
   - Ну? - запитав Шевченка, пронизуючи його суворим поглядом.
   - Сказати можна, сам  iмператор...  -  протяг  Тарас,  любуючись  очима
Дубельта,  що  враз  полiзли  рогом.  -  Великий  Карл  намалював  портрет
Жуковського для iмператорсько© родини,  i  за  цi  грошi  я  викуплений  у
Енгельгардта.
   - Який ще Карл? - отямилось превосходительство.
   - Брюллов.
   - А-а, це вiд нього втекла  дружина,  знаю!  Таки  болван,  -  поглянув
багатозначно на двох сво©х помiчникiв. Тi усмiхнулись трепетно. - А чом це
ти, художник, не малював, а  кинувся  писати  вiршi?  Щоб  сiять  смуту  i
невдоволення?
   - Нi.  Я  з  дитинства  любив  поезiю  i  малювання.  Почав  писати  ще
крiпаком...
   - Навiщо, в iм'я чого?
   - Вони самi писалися, - знизав Тарас плечима. -_ _©х пiдхопили,  видали
й просили ще писати...
   - Хто?
   - Земляки, вкра©нцi.
   - Продовжуйте, - кивнув Попову Дубельт i пересiв у крiсло бiля камiна.
   Попов прокашлявся, заглянув скоса в якийсь папiр i запитав:
   - ╙ свiдчення, що ви були активним членом Товариства святих  Кирила  та
Мефодiя. Хто заснував це Товариство? Хто написав його статут?
   - Я тiльки тут почув про  це,  i  свiдчення,  коли  вони  насправдi  ╨,
брехливi.
   - Святий, святий!.. - озвався Дубельт. - Вперше вiн,  бачте,  чу╨...  А
хто кричав найдужче на зiбраннях i закликав до винищення усiх панiв?!
   - Не знаю. Бо я не був присутнiй.
   Попов заждав, чи ще щось скаже Дубельт, i запитав так  само  рiзко,  як
генерал:
   - Де ви збиралися дiстати зброю, коли i за яких обставин застосувати?
   Запала тиша. Чути було лише рипiння пера.
   - Я вже сказав, що не причетний до будь-якого Товариства. I через те не
можу  на  це  питання  вiдповiсти,  -  промовив  Тарас  спокiйно,  хоча  й
стривожився.  У  Товариствi,  власне,  не   ставилося   питання   збройних
виступiв... То, може, хтось потрапив до рук жандармiв  з  iнших,  тих,  що
слов'янську ╨днiсть i спiльну волю прагли здобути в битвах, кров'ю?
   - Ми володi╨м свiдченням,  що  саме  ви  спонукали  всiх  до  активних,
рiшучих дiй i що людей лояльних i щиро вiдданих престолу  та  iмператоровi
ви називали не раз падлюками. Це правда?
   - Нi.
   - Все бреше! - схопився з крiсла Дубельт i знову сiв. - Ну_,_ ти в мене
догра╨шся! - додав крiзь зуби. Рвучко  налив  |  у  чарку,  випив.  Потому
плюнув люто в огонь камiна.
   - Бiльшiсть iз ваших вiршiв - пасквiлi на лад, на уряд._ _Може,  ви  ©х
навмисне писали так, такими,  щоб  розповсюджувати  iде©  вашого  та╨много
Товариства i готувати збройне повстання? - спитав Попов.
   - Писав, та й годi, - мовив на те Тарас. -  А  про  якесь  повстання  я
вперше чую...
   Як ви дiйшли до  того,  що  написали  бридкi,  злочиннi  вiршi  супроти
священно©  особи  государя  iмператора  та  августiйшого  його  сiмейства,
забувши в них сво©х високих благодiйникiв?
   Тарас замислився, не поспiшав  давати  вiдповiдь.  Тут  треба,  мабуть,
сказати правду, оскiльки вiн не скаже бiльше,  як  вже  сказав  у  вiршах.
Правда ця проти них, за нього. Не пасквiлi вiн написав, а те, що  чув,  що
бачив скрiзь на власнi очi!
   - Бувши ще в Петербурзi, я  всюди  чув  невдоволення  та  гнiвний  осуд
государя та уряду. Повернувшись на Укра©ну, почув ще бiльше  й  гiрше  мiж
молодими людьми й статечними; я побачив нестерпну бiднiсть  i  неймовiрне,
просто-таки   жахливе   пригнiчення   селян    панами,    посесорами    та
економами-шляхтичами, й все це робилося  й  робиться  iменем  государя  та
уряду. Неправда, зло, неволя, гнiт, безправ'я!.. Вiд цього можна не те  що
вiршем висловити сво╨ обурення, а навiть з глузду з'©хати. Якби ви  тiльки
глянули на це життя, на цi страждання!..
   - Досить! - схопився Дубельт на рiвнi  ноги.  -  Чи  ти  i  нас  бажа╨ш
понавертати до Товариства святих Кирила й  Мефодiя?  А  ще  казав,  що  не
ганьбив нiколи уряду та государя.  Якщо  вже  й  тут,  при  нас  усiх,  не
стримався i розпустив дурний  язик,  то  що  вже  мовити  про  зiбрання  у
Ки╨вi!.. Негайно, все,  що  зна╨ш!  -  затупотiв  ногами.  -  Бо  я  звелю
застосувать тортури! Мо© хлоп'ята зроблять за пiвгодини з  тебе  торбу  iз
переламаними кiстками!.. Ну?!
   - Крiм того, що вже сказав, нiчого я не знаю, - мовив Тарас спокiйно. I
тим ще бiльше пiдлив в огонь олi©.
   - Недолюд, виродок! - пустився зовсiм берега пан  генерал.  -  Згною  в
тюрмi, на каторзi! Геть, геть з мо©х очей, бо  я  приб'ю  тебе  на  мiсцi,
зараз же!.. Конвой! Конвой! - заверещав, неначе його хтось пiк чи рiзав. -
Забрать його!
   Влетiли два молодцi з оголеними шаблями, взяли пiд пахви й вивели.
   - Пустiть! Якого бiса!.. - повiв Тарас плечима  уже  на  сходах  побiля
дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пiшов попереду,  а
другий, кинувши сво╨ "давай!", ступив назад.
   - А ти, брат, штучка!.. - мовив, коли спустились сходами в напiвпiдвал,
i, як здалось Тарасовi, захихотiв.
   У камеру його ввели, як у могилу.  Морок  тут  був  густий,  застояний.
Вiкно i навiть грати на тлi його зливалися в суцiльну темну пляму...
   Не чув, коли пiшов конвой,  коли  замкнули  дверi  (йому  щоразу  серце
проймалось тихим болем) i як прилiг на лiжко. Лежав, дивився  в  темiнь  i
намагався визначити, чим повернулася до нього доля  -  спиною  чи  осяйним
сво©м лицем. По тому, як було смеркотно в камерi, в  його  душi,  напевно,
мiг зробити сумний для себе висновок... Тодi поглянув на дiло так, немовби
в ньому йшлося про когось iншого, а не про нього. Переглядав  з  цiкавiстю
виставу "Допит у генерала" i не знаходив похибок у поведiнцi й  вiдповiдях
героя драми.  Може,  було  б  прикинутися  таким,  яким  його  вважа╨  пан
генерал?.. Хто зна╨, чи помогло б, а сам би потiм  бридився  не  день,  не
два. Для Дубельта вiн хлоп i бидло й досi, дарма що вже поет, художник, що
вiльний дев'ять рокiв... Минуло дев'ять рокiв, як вiн  на  волi!  Сьогоднi
двадцять  перше,  а  завтра  двадцять  друге  -  день   визволення,   день
найщасливiший в його життi!.. Аж дев'ять рокiв!.. Тiльки  якихось  дев'ять
рокiв... А тридцять три прожито!.. Вже  тридцять  три...  З  них  двадцять
чотири роки - в пiтьмi неволi! Нi, трохи бiльше. Вiд п'ятого  числа,  коли
його взяли жандарми на перевозi через Днiпро, вiн, власне,  втратив  волю.
Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на  Кавказ  чи
на Урал, за Каспiй, назад йому не повернутися... Украли  iроди  сiмнадцять
днiв! Не повних дев'ять рокiв...
   Йому так  жаль  зробилось  отих  украдених  у  нього  днiв,  що  сльози
виповнили розплющенi широко очi й поволi стали скочуватися по скронях...
   Не витирав, не намагався угамувати. Тут ©х нiхто не бачитиме,  а  може,
стане легше...
   Коли принiс Сидоренко вечiрнiй чай, удав, що спить.
   - Ну й чоловiк! - не добудившись, зiтхнув солдат. - Пiсля такого допиту
спить, як дитя...
   Це звеселило трохи. Пожалкував за  ча╨м  навiть.  Та  не  покликав,  не
попросив принести знову: мабуть,  усе  вже  випито,  i  земляковi  було  б
незручно...
   На вулицi або в дворi  тим  часом  спалахнуло  свiтло,  й  камера  ледь
прояснiла. Грати лягли на дверi й стелю побiля них,  мов  перекрили  дужче
йому дорогу звiдси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язницi широкий  шлях,
а з не© - тiльки стежечка... Погрожував йому тортурами...  Кортить  катюзi
вишмагати, як крiпака, не може вiн змиритися, що хтось позбувсь неволi, що
став також людиною, та  ще  й  не  просто  там  мiщанином,  ремiсником,  а
як-не-як художником, ще й вихованцем уславлено© на всю Росiю Академi©!  О,
©м усе дозволено! I вишмагають, i покалiчать, i ти  нiде,  нi  в  кого  не
знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про  iмператора  або  iмперiю,
закон втрача╨ силу i дi╨ тiльки примха та  дикий  страх  тирана,  що  десь
глибоко в серцi невольно носить сумнiв у правотi й законностi сво╨© влади.
Сумнiв - це звiр, який постiйно жада╨ жертви,  кровi.  У  груднi  двадцять
п'ятого вiн випив повну чашу, цей царський звiр, ця сутнiсть  царя  Миколи
Першого. Вiдтодi страх сто©ть за троном тiнню, мов кат з мечем. Котилися ж
iз плахи iмператорськi голови!..
   Коли б йому заснути й  справдi.  Ранок  мудрiший  вечора.  Хоч,  правду
кажучи, навряд чи вiн щось вигада╨, щоб  вирватися  з  цього  сiльця.  Тут
звикли не виявляти iстину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити,  а
навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому  ©хня  служба,  бо  цар  повинен
знати, що Третiй вiддiл пильно сто©ть мiж ним i  пiдданими,  що  тiльки  в
них, жандармах, його безпека й спокiй...
   Заплющив очi. Тихо почав наспiвувати далеку журну пiсню,  що  хтозна-як
потрапила до нього в душу. Певно, ©© спiвала мати бiля колиски Йосипа... А
мо', сестра... Попри неволю й злиднi, в селi у них спiвали й знали  пiсень
без лiку... Навiть  серед  двiрнi  у  Вiльнi  жили  тi  милi  спiви.  I  в
Петербурзi. Тiльки зберуться дво╨-тро╨ кирилiвчан i впевняться, що пан  не
вдома, зразу ж озветься з серця пiсня. То був немовби голос землi, з  яко©
вирвали ©х повелiнням пана й упхнули в цю  собачу  будку  бiля  палат,  де
мешка╨ вельможний ©хнiй власник... Що сталося  б  з  убогим  тим  козачком
Тарасом, якби не пiсня рiдна, не земляки!..
   Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомiсть пливли думки, летiли,
неначе дикi гуси в осiнньому сумному небi... Боже, це ж вiн уже,  напевно,
не проведе ©х поглядом на вольнiй волi, вiльний, як i вони!..
   I знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав ©х, змусив  йому
скоритись. Мовчки спiвав собi ту пiсню, що присипляла братика,  а  сон  не
йшов, бродив усе десь манiвцями мiста... Як вiн бродив у першу свою  весну
в Санкт-Петербурзi... Скiльки спливло води  за  цi  роки,  як  все  довкiл
змiнилося!... Й найбiльше вiн...
   Не спалося, а нiч - як сива туга... Немов туман, що з  моря  вповза╨  в
мiсто веснами...
   ...Уперше вийшов з двору аж навеснi,  коли  водою  взявся  i  задзвенiв
струмками столичний снiг. Стояв туман, в якому  ледве  вгадувалося  низьке
квiтневе сонце.  Баскi  змокрiлi  конi  вихоплювалися  за  кiлька  крокiв,
хлюпали на нього  талим  снiгом  i  пропадали  знову.  Сани  навперемiш  з
каретами... Тулився до вогких стiн, покритих слизькою  плiснявою  (гав  не
лови, бо це тобi не Вiльно, а  Петербург!),  i  прагнув  щось  розгледiти,
побачити незнане мiсто не тiльки першим планом, а й з перспективою, як  на
картинi. Старий Рустем навчив його цiй мудростi. Щоправда,  вiн  показував
на  полотнi,  накреслюючи   умiлим,   звичним   рухом   деталi   плану   i
перспективи... Туман також був сiрий, як полотно...
   - Побережись! - гукнув з туману кучер. Протупотiли мимо швидкi  копита,
зблиснула карета золотом, i щезло  все...  Натомiсть  вималювався  ажурний
мiст, пiдвiшений на ланцюгах над  рiчкою  або  каналом.  Складалось  дивне
враження: мiст вiв кудись у невiсть, спирався тiльки ближнiм сво©м  кiнцем
на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звiдти,  iз  небуття,
з'являлись iншi, мчали, летiли, йшли...
   - Побережись!..
   Став збоку, сперся на огорожу рiчки й глянув, притримавши рукою  шапку,
вниз. Вода була важка, холодно-сiра, крига - з побляклим снiгом, чорна...
   Промчали  кiлька  синьомундирих  вершникiв,  i  мiст  зiтхнув  натужно,
застугонiв. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
   За рiчкою з туману вималювався високий  шпиль,  якiсь  крилатi  постатi
людей чи птахiв... Сонце ледь-ледь пiдсвiчувало, й вони пливли, здавалося,
довкiл шпиля у небi, немов живi...
   Iз острахом ступив на мiст; той ледь  тремтiв,  погойдувався  вiд  двох
карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось iз дворових, що цим мостом
i вулицями, якi за ним, дiйти невдовзi можна до  набережно©  рiки  Неви  й
палацу, в якому нiби живе сам  цар.  У  Вiльнi,  коли  народ  пiднявся  на
боротьбу,  вiн  чув  не  раз  i  навiть  читав  на  аркушиках,  якi  вночi
розклеювали на стiнах, що iмператор - тиран, пригноблювач, кат i  душитель
волi. А тут на нього моляться, збiгаються з усiх-усюд,  коли  почують,  що
про©здить... Вiн, правда, сам не бачив, а тiльки чув вiд iнших,  вiд  тих,
що вже виходили iз двору в мiсто... Вийшли б стрiчать  царя  в  Кирилiвцi?
Напевно, так. Виходять же до перелазiв, стоять i довго дивляться,  коли  в
село в'©жджа╨ барвистий полк гусарiв... Ба, навiть зирили, мов  на  яке╨сь
диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринцiв аж у Вiльшану!.. А
тут - сам цар!..
   Коли зiйшов на тверду землю,  вiдчув  себе  певнiше.  Обабiч,  -  ще  в
туманi, який поволi рiдшав, - пiдходили аж до дороги ряди дерев, i зринула
в душi тривога, що вiн пряму╨ не в той, що треба, бiк  i  вже  виходить  з
мiста... Тодi чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?..  У
Вiльнi йому доводилося бувать на  вуличках,  де  тулиться  нужденний  люд;
карети там не стрiнеш. А тут - одна за одною!..
   Зiтхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен
дiм  немов  змагався  з  iншими  в  красi,  багатствi,  пишностi.  За  всi
сiмнадцять рокiв свого життя вiн ще не бачив  вкупi  тако©  сили  розкошi,
таких палацiв, вишикуваних один побiля одного, й  тако©  кiлькостi  карет,
панiв. Здавалося, що тут весь час трива╨ всепанський бал...
   Спинився, щоб перевести подих. Вiдчув при╨мне тепло в  ногах  i  глянув
лагiдно на ще новi шкаповi чоботи. Коли вели ©х з Вiльна, розлiзлися  його
старi, намучився, заледве нiг не вiдморозив, зате тепер блаженству╨. Як не
крутилися i пан, i  Прехтель,  його  дворецький,  а  мусили  новi  купити:
соромно, щоб козачок був схожий на жебрака.  Добрячi  чоботи!  Вважай,  це
першi в його життi, якi йому  дiсталися  не  пiсля  когось.  Завжди  чи╨сь
доношував. Бо сирота!..
   Чомусь спливла на пам'ять дорога в Ки©в, власне, аж у далеке Вiльно,  з
валкою для молодого пана,  що  там  служив.  Як  ночували  .вперше  побiля
Лисянки, до них прибився слiпий кобзар, що був не раз у Кирилiвцi й Тараса
мiг впiзнати по голосу. Дiзнавшись, куди й для чого  його  везуть,  старий
мовчав довгенько, а потiм мовив журно:
   - Не маю що подарувати тобi на згадку, то подарую  думу  про  сокола  i
соколя.
   Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч i заспiвав:

   _У недiлю барзе рано-пораненьку_
   _Налетiли соколи з чужо© далеко© сторони,_
   _Да сiли-упали у лiсi на преудобному деревi, на орисi,_
   _Да звили собi гнiздо шарлатне╨,_
   _Знесли яйце жемчужне╨_
   _Да, i сплодили собi дитя - _
   _Бездольне╨, безродне╨ соколя._
   _Як полетiв ясен сокiл у чисте╨ поле_
   _Живностi доставати;_
   _Ой да живностi не достав,_
   _А соколя сво╨, бездольне, безродне дитя, утеряв..._

   - Ти що, заснув? - заторсав його двiрник, тримаючи в руцi лопату, немов
рушницю.
   - Нi, дядечку... Згадав село...
   - Ти звiдки?
   - Аж з Укра©ни, з Ки©вщини.
   - А я, браток, орловський...
   - Далеко тут до Неви?
   - Йди прямо. А там вiзьмеш праворуч, де буде мiст.
   - Спасибi.
   - Ходи здоров! Чий будеш?
   - Я Енгельгардтiв.
   - А-а, чув. Недавно в'©хали в дiм Щербакова...
   Брiв по розкислiй вулицi й намарно  силувався  згадати  далi  думу  про
сокола i соколя. Пригадував, що соколя забрали якiсь стрiльцi, що  завдали
в неволю аж у далекий Царгород i що туди дiстався сокiл  i  визволив  сво╨
дитя...
   Коли зiйшов на зграбний мiст i глянув  униз  на  лiд,  почув  зненацька
голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пiсню:

   _А сокiл налiтав, та на крила взяв,_
   _Та на високу-високу гору пiдношав:_
   _"Ей, соколя мо╨, бездольне, безродне!_
   _Лучче ми будем по полю лiтати_
   _Та собi живностi доставати,_
   _Анiж у тяжкiй неволi_
   _У панiв проживати._
   _Ей, то ж то у панiв ╨сть що пити i ©сти,_
   _Та тiльки не волен свiт по свiту походити..."_

   Нева йому вiдкрилася спочатку дальнiм берегом, фортецею на тому боцi  й
шпилем, який впивався в небо посеред  не©.  Туман  порiдшав  чи  тут  його
прогнав солоний  вiтер,  що  дув  од  моря  видолинком,  покритим  льодом,
зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока i  неспокiйна,  нiби
вiдчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорнiли страшнi
вимо©ни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося,
що люди  йшли_  _по_  _кризi,  тодi  пiрнали  й  знову,  щасливо  й  легко
виринувши, продовжували свою дорогу льодом...
   Оглянувся i вгледiв ряд палацiв, якi  тяглися  шнуром  уздовж  Неви.  I
цього туманного  квiтневого  дня  вони  були  веселi,  свiтлi  й  нiби  аж
безтурботнi... Набережною повз них летiли вершники, карети,  сани...  Люди
сидiли в них гладкi, поважнi, випещенi, а дiти  -  схожi  на  херувимiв...
Були й простi, що ©хали в звичайних санях або  брели,  як  вiн,  дивуючись
всьому довкола...
   З того потоку вихопив двох паничiв,  що  йшли  поволi  вздовж  парапету
набережно© i розмовляли про те, якими фарбами слiд малювати рiчку,  закуту
в лiд, щоб передати фактуру й тон...
   - Пробачте, - ступив до них. -_ _Чи не могли б ви_ _менi_ _вказати,  де
Академiя?
   - Ой! - звiв крилатi брови один iз них. - Тебе Михайлом кличуть?
   - Нi, я Тарас.
   - А я уже  подумав,  що  Ломоносов  ще  раз  прийшов  творить  науку  в
Санкт-Петербург!..
   - ╞х тут аж двi, - сказав серйозно другий. - Яка тебе цiкавить?
   - Ну-у, та, де вчать художникiв...
   - Ого! - сказав насмiшкуватий. - То може, це Брюллов при©хав з Рима?
   Його товариш глянув на нього гостро i показав рукою кудись за рiчку:
   - Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Нi, краще ти йди набережною,
аж поки вгледиш пам'ятник - iз мiдi вершник,  -  минеш  його  й  навпроти,
через Неву, побачиш дiм...
   - Мокрицький, ти послав би лiпше його в Сенат...
   - Побережи, Елькане, свою дотепнiсть для когось iншого, - вiдрiзав той.
   - Спасибi. Я вже знайду! - побiг Тарас по набережнiй.
   Минав палаци, нiби простi селянськi хати,  й  весь  час  позиркував  на
другий берег рiчки, бо вiн таки розгледiв великий дiм з  низьким  округлим
дахом i скромним бiлим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди
моста... О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблi!.. Це,  певно,
Адмiралтейство. Вiн чув уже про нього... Два  мiсяцi  живе  в  столицi,  а
вперше змiг побачити ©© дива...
   Трiщала глухо,  кришачись,  на  рiчцi  крига.  Проте  чомусь  не  пахло
весняним соком, котиками, як то було у Вiльнi або в Кирилiвцi...  Вiн  так
любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження  всього  навколо.
Скресання рiчки, теплий вiльготний вiтер завжди в душi  народжували  якiсь
новi надi©... Торiк весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу  дiвчину,
що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду.  Вiн  теж  спочатку
кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потiм згадав село,  Оксану...  Очi
©© побачив поряд з лицем Ядвiги... А ще згадав при тому,  що  вiн  крiпак,
невольник!..
   Як затулило Адмiралтейство йому  Неву,  зробилось  страшно:  раптом  та
Академiя на тому боцi щезне, "яко щеза╨ дим".  Чомусь  цей  дивний  вислiв
прилип до нього ще з тих часiв, як жив з дяком Богорським, у школярах...
   Зрадiв, коли побачив вершника, за ним Неву й ще  далi  -  той  будинок,
який його цiкавив. Стояв вiн зовсiм близько бiля Неви,  й  вона  була  тут
вужча, нiж там, де вiн ©© побачив. Проте моста нiде  не  видно,  мовби  до
того берега тим, що жили на цьому, було байдуже... Як же  туди  дiстатися?
Як подолати вiдстань, що  нинi  вже  була  мiзерна  у  порiвняннi  з  тими
свiтами-землями, якi пройшов до не© на безнадiйних сво©х шляхах?..
   Спустився  вниз,  де  з  кам'яно©  сходинки  якийсь  бiдаха   пiдсакою,
позв'язуваною в кiлькох мiсцях, намарне прагнув спiймать рибину в  чорнiй,
немов смола, вузькiй водi. Ступив на лiд, де чiтко виднiлась стежка  через
Неву, попробував - нiвроку ще, мiцненький. Лякали чорнi ями удалинi, та ©х
не так багато. Порою лiд .здригався, мов вiд удару, рiчкою котився гул, та
Академiя була все ближче, ближче... Бачив широкi дверi, портик i три  ряди
великих, свiтлих вiкон. За ними нiби вгадувалися якiсь рухливi постатi...
   - Куди тебе чорти несуть! - схопили його за плечi червонi, мокрi  руки.
- Нева вже скресла, булькнеш в якусь промо©ну i тiльки!..
   - Я на той бiк, до Академi©... - сказав Тарас, i сам тепер злякавшись.
   - Приспiчило? Нема терпцю пождати,_ _як лiд зiйде в затоку  i  наведуть
мiст на човнах?
   - Я так хотiв поглянути!..
   - Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепськi жарти. Так  що  паняй
назад i жди моста, соколику...
   Йшли далi мовчки, нiби сказали все, що треба  було  обом  сказати.  Вже
бiля берега той чоловiк пiдняв свою пiдсаку i прикипiв очима до ополонки.
   З набережно© Тарас поглянув знову на Академiю,  на  широченну  й  немов
лускату рiчку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна  потвора...
Так довго йшов... Так довго!..
   ...Мистецтво прийшло саме  на  Мохову,  в  дiм  Щербакова.  Тарас  його
побачив уже тодi, коли наводився останнiй блиск - робилися  поправки  там,
де вказував пан Енгельгардт.  Художник  -  високий,  гарний,  впевнений  -
торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони теплiли;  наче  аж
оживали. Пан, що при©хав з дачi i  приймав  роботу,  тужився,  аби  знайти
побiльше вад у розписах, i майстер ждав терпляче тих вказiвок, проте робив
поправки так, як вважав за краще сам, i це найбiльш сподобалося Тарасовi.
   - Та-ак, кабiнет... - промовив iз присвистом пан Енгельгардт,  заходячи
поперед майстра в святая святих. - Все витримано в одному стилi?
   - Не сумнiвайтесь, витримано. Як малював, сам вiдчував себе  японцем  i
навiть чай пив, сидячи на килимку, iз порцелянових японських чашечок.
   - Так, так...  -  всмiхнувся  пан.  -  Так,  кажеш,  японський  чай,  з
японських чашечок... А подавав хто?
   - Учень, - знизав плечима майстер.
   - А я подумав - гейша... - примружив ласо очi.
   - Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
   - Тихiше!.. Там дружина, - кивнув на дверi.
   - Вибачте.
   - I статуетки справжнi?
   - Аякже, всi до одно©.
   - Дивись менi, Василю, щоб  без  обману!  Зна╨ш,  якi  у  мене  бувають
люди!..
   - Знаю, Павле Васильовичу, - чомусь прив'яв художник.
   - Я довiряв тобi в усьому. Ми ж як-не-як сусiди...
   Художник щось непевне гмикнув.
   - Мiй брат Андрiй i панi твоя Анна Григорiвна...
   - Прошу вас, Павле Васильовичу, - приклав  до  серця  руку  майстер,  -
дивiться далi. В мене сьогоднi можуть перехопити значний контракт.
   - Не любиш, як нагадують тобi минуле...  -  промовив  з  посмiшкою  пан
Енгельгардт. - При╨много, звичайно,  мало...  I  все  ж  даремно  ти  так,
голубчику! За добрим паном людям живеться значно  краще,  як  на  голоднiй
волi...
   - При©хали? - шепнув Iван Ничипоренко,  легенько  стисши  лiкоть  свого
дружка Тараса.
   - Як бачиш... Хто це?
   - Маляр, або художник, Василь Ширяев.
   - Важний...
   - Гаразд! - сказав нарештi  жадане  слово  пан  Енгельгардт.  -  Зажди,
ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб вiн розрахувався.
   - А може б, ви...
   - Не бiйся, вiн не викручуватиметься, - всмiхнувся пан. - Хiба що  буде
прагнути щось увiрвати й собi на куш.
   - I де ви його взяли такого!
   - А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрiбних, збiднiлих, правда...
   - Не позаздриш тим крiпакам, над ким вiн ма╨ владу.
   - До речi, ось один iз них, - кивнув Павло Васильович у бiк  Тараса.  -
Малю╨ теж.
   - А ходить у козачках?
   - Набрид менi проханнями вiддати його в науку.
   Тарас спiймав цiкавий погляд майстра  й  перетворився  увесь  на  слух.
"Вiзьмiть, вiзьмiть!" - благав-молився подумки.
   - Вiн справдi здiбний?
   - Вчився у Вiльнi трохи...
   - Гм, гм... - вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
   - Ось вiн зробив, - подав Iван малюнок, який устиг принести.
   Ширяев довго мовчки його вивчав, тодi всмiхнувся хитро:
   - Знайшли дурного... Дума╨те, що як нема диплома  вiд  Академi©,  то  я
повiрю, нiби це малював лакей ваш!..
   Пан Енгельгардт засяяв вiд задоволення.
   - Не тiльки мiй козачок, голубчику, а й учень  славного  на  всю  Литву
Рустема...
   - Професора унiверситету?
   - А то ж якого!.. Може, вiзьмеш його в свою артiль?
   Ширяев змiряв поглядом принишклого й  уже  напiвживого  вiд  нетерпiння
хлопця i запитав:
   - Пiдеш до мене учнем?
   Тарас не змiг сказати й слова.  Лише  стояв  i  слухав,_  _як_  _сльози
скочуються йому по щоках.
   - Пiде, пiде! - втрутився мерщiй Iван.
   - Контракт складете з Прехтелем. Завтра я пiдпишу, - сказав уже похмуро
пан Енгельгардт Ширяеву.
   ...Вiн бiг, летiв у ту гiрку свою науку, як пташка, випущена на волю  з
клiтки. Знав, розумiв, що це лише удвiчi бiльша клiтка, що вiн, крiм пана,
матиме  ще  й  майстра-вчителя,  та  все  ж  радiв  -  бо  вчитиметься.  I
малюватиме! Не крадькома, не криючись  з  шматком  паперу  та  олiвцем,  а
вiльно, без будь-якого страху за цi сво© художества попасти знов на стайню
для екзекуцi©. Ба навiть муситиме робити це найлiпше на свiтi дiло, бо  на
чотири роки вiн - учень майстра, знаного, напевно, всiй столицi! Тепер вiн
теж художник. Сам зароблятиме собi на хлiб, ще й пановi на рукавички чи ще
на щось, про що всi знають, окрiм само© панi©... Та бiс  iз  ним!  Вiднинi
вiн  не  сидiтиме,  мов  той  божок  японський,   пiд   кабiнетом   i   не
вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть  подати  люльку  чи  ще  якусь
дурничку, що взяти можна, навiть не встаючи з дивана... Тiльки було б чому
навчатися, а вiн уже не пошкоду╨ сили, перейме все до крихти!..
   Iшов весняним мiстом, немов селом. За рiк так  вивчив  Санкт-Петербург,
що чувся тепер у ньому, нiби тут народивсь i вирiс. Жаль, що в  мiстах  не
личить iти й спiвати. А то б гукнув на весь проспект Лiтейний свою  велику
радiсть! Чомусь прийшла на пам'ять i  поривалася  на  петербурзьку  вулицю
колись почута в Ки╨вi весела пiсня про чумака. Не мав де дiтись  з  нею  i
заспiвав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвiнко i так завзято, аж
перехожi на нього зиркали.

   _Що в Ки╨вi на риночку_
   _Та п'╨ чумак горiлочку._
   _Пропив воли, пропив вози,_
   _Пропив ярма, ще й занози - _
   _Все чумацьке╨ добро!.._

   А ось i храм Володимира... Той перший дiм на Загородньому  проспектi  -
Управа ремiсникiв. А трохи далi, за три будинки,  живе  Василь  Григорович
Ширяев... Вiднинi там, панове, житиме й  Тарас  Григорович  Шевченко!  Вiн
стане  кращим  учнем,  пiдмайстром,  майстром!..  Тiльки   було   б   чому
навчатися... Квартирнi стiни - це ще не полотно... Рустем навчив  його  не
тiльки класти мазки й штрихи, а й розумiти глибинну суть мистецтва як мови
образiв, як вираження людського духу... Ага, ось  дiм  Крестовського,  тут
десь живе Ширяев. Звичайно, вiн у бельетажi, де вiкна всi високi й свiтлi,
бiльшi ледве не вдво╨ од тих, якi на iнших  поверхах.  Художнику  потрiбне
свiтло. Як фарби й пензлi... Це теж  Рустемове.  Вiд  нього  вiн  перейняв
науку свiтлотiнi...
   - Чого роззявив рота? - спитав двiрник, наблизившись. - Чи примiря╨шся,
кудою легше влiзти?
   - Нi, не вгадали, дядьку, - сказав Тарас усмiхнено. - Для чого  влазити
тому, хто може ввiйти спокiйно в дверi? Художник Василь Григорович  Ширяев
живе в якiй квартирi?
   - Маляр Василь Ширяев? - перепитав чомусь двiрник.  -  Ти  ж  ким  йому
доводишся? - прискалив лiве око, мов прицiляючись.
   - Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
   - А-а... - повернувся до нього спиною двiрник.
   - То де живе Ширяев?
   - Он там, - вказав мiтлою на другий поверх. -_  _Ото  його_  _балкон  i
вiкна...
   - Дякую.
   З  трудом  знайшов  потрiбнi  дверi  й,  передихнувши,   постукав   так
несмiливо, як, певно, стукають новоприбулi душi в мiцнi ворота раю.  Нiхто
йому не вiдчинив, i вiн постукав дужче. Прислухався... У глибинi  квартири
почулись кроки, кашель. Нарештi дверi рипнули i попливли у коридор.
   - Заходьте, в нас не  замкнено,  -  долинув  iз  напiвмороку  хлопчачий
голос.
   - Здрастуйте, - ступив Тарас через порiг.
   - Новий, напевно, учень? - спитав той самий голос.
   - Еге.
   - Федот Ткаченко.
   - Нi, я Тарас Шевченко.
   - То я - Федот Ткаченко! -  гукнув  хлопчина  весело  й  закашлявся.  -
Прихворiв я... - сказав невдовзi сумно. - Тому й наставили мене лаке╨м.
   - А так ти хто?
   - Теж учень.
   Це не сподобалося Тарасовi. Йдучи сюди, був певен, що  з  тим  марудним
дiлом для нього все покiнчено...
   Тим часом вони ввiйшли до передпокою, де стало  добре  видно,  й  Тарас
розгледiв хлопця. Худий, високий, нiби  аж  перегнутий  бiля  плечей,  вiн
схожий був на молодого бусла. Подiбнiсть цю  пiдсилював  i  довгий  нiс  з
горбинкою. I тiльки очi були такi глибокi й такi якiсь дорослi,  що  важко
було у них дивитися.
   - Оце i всi тво© пожитки? -  спитав  Федот,  теж  роздивляючись  нового
учня. - Скупенький, братику, у тебе пан.
   - Для себе вiн не скупий.
   Федот зiтхнув, немов старий.
   - Де житиму? - оглянувся Тарас довкола.
   - Поко© учнiв вище, аж на горищi, - не без лукавства сказав Федот. - Ти
звик до панських, мабуть?
   - Горiли б вони вогнем!..
   - Можеш пройтись поглянути, яка колись  у  тебе  буде  хата,  -  сказав
Федот. - Як станеш майстром, викупишся, тодi й собi наймеш таку.
   - А й справдi, - пристав Тарас на пропозицiю. - Веди, показуй!
   Хлопець сховав за кашель посмiшку i вiдчинив найближчi дверi.
   - Це кабiнет. Василь Григорович  тут  спочивають,  творять  i  поучають
учнiв, як треба слухатися сво©х майстрiв-учителiв...
   Тарас не мiг очей одвести вiд шафи, геть заставлено© книгами.  Картини,
й тi не схвилювали так, як оця книжкова розкiш.
   - Ти що? - спитав Федот стурбовано.
   - I все те вiн чита╨?!
   - Як ма╨ час. Або коли не ма╨ чого робити.
   - Вiн справдi був крiпаком?
   Федот кивнув. Замислився.
   Стояли вдвох i думали, яке то щастя випало на долю майстра  ©хнього,  i
душi ©м поймала тяжка жура. Неволя  всiм  нелегка,  а  для  талантiв  вона
удвiчi важча.
   - Ти звiдки родом? - тихо спитав Тарас.
   - Iз Грунi, що на Полтавщинi.
   - А я з Кирилiвки, це поблизу Звенигородки.
   - Далеко ж ми зустрiлися!..
   Не вiдповiв. Згадалась знову дума про соколя, i стало жаль до болю,  що
пам'ята╨ з не© лише уривки...
   - Тепер пiдемо, глянеш, яка у нас вiтальня, - долинув, мов iз-за стiни,
Федотiв голос.
   - Досить... Ходiмо лiпше в сво╨ гнiздо пiд дахом, - сказав Тарас.
   ...Увечерi за ним прибiг, засапавшись, Федот Ткаченко.
   - Слухай!.. У кабiнетi  в  пана...  Тьху!..  В  майстра,  в  майстра...
Читають вiршi вголос...
   Тарас схопився з лiжка.
   - Чи©?
   - Зда╨ться, Пушкiна. Чита╨ Iван Кiндратович, земляк i друг Ширя╨ва.
   Коли вони спустилися, Тарас хотiв  шмигнути  до  кабiнету  (дверi  були
вiдчиненi), але Федот його притримав у передпоко©.
   - Туди не можна. Хазя©н буде гнiватися.
   У кабiнетi сидiло тро╨ чоловiкiв i господиня,  виряджена,  як  справжня
панi. Власне, i всi вони по одягу були пани. Василь Григорович мав  навiть
вигляд  аристократа.  Може,  у   порiвняннi   з   iншими,   що   виглядали
простакуватими, ба просто сiрими, i в модних фраках.
   - Нi, вiн чудесний, дивний! - манiрно мовила, подаючи  до  чаю  печиво,
панi Ширя╨ва. - Й такий незвичний - чорний i кучерявий...
   Бiлявий гiсть - мов вигорiлий на сонцi - тихенько пирснув  i  заходився
мiшати чай у чашечцi. Його рука була важка й незграбна.
   Василь Григорович спiдлоба глянув на благовiрну, що сiла поруч нього  i
поправляла сукню.
   - Ви пам'ята╨те, три роки тому  в  "Северной  пчеле"  був  надрукований
маленький вiршик Пушкiна "Портрет"? - спитав лукаво  третiй  з  чоловiкiв,
одягнений   з   претензi╨ю,   але   й   недбало   трохи,   як   одягаються
художники-академiсти. - Так, кажуть, вiн присвячений мадам Закревськiй...
   - Закревськiй Грунi? - перепитав Ширяев. - Що мiнiстерша?
   - Це ще не все, - всмiхнувся (певно, Iван Кiндратович!), -  "Наперсник"
теж про не©...

   _Твоих признаний, жалоб нежных_
   _Ловлю я жадно каждый крик..._

   - Це чортзна-що,  -  скривився  кремезний  гiсть.  -  Ну  переспав,  ну
спокусився дамочкою... Навiщо ж про це писати й друкувати!
   - Е, не кажiть! - пiшла на захист автора мадам Ширя╨ва. - Розумнi  люди
кажуть, що вся поезiя вiд цього йде...
   - Подай-но краще рому, - сказав Василь Григорович. - Коня кують...
   - Був мужиком i ним лишився! - кинула йому сердито жiнка. Проте пiшла й
принесла пляшку.
   -  "Гаврилиаду"  теж,  кажуть,  Пушкiн  написав...  -  бридливо   мовив
гiсть-пуританин.
   - Ми з Василем Григоровичем... - хотiла щось повiдати панi Ширя╨ва,  та
чоловiк ©© спинив, звернувшись до земляка: - Iване, ти прочитав  би  краще
нам iз "Полтави"! Те, пам'ята╨ш, мiсце, де гетьман ходить садом...
   Iван Кiндратович пiдвiвся,  взяв  iз  шафи  тоненьку  книжку,  послинив
палець, перегорнув.
   - Я теж люблю, в захопленнi вiд цих рядкiв, - сказав, сяйнувши зором. -
Яка краса, гармонiя!..

   _Тиха украинская ночь._
   _Прозрачно небо._
   _Звезды блещут._
   _Своей дремоты превозмочь_
   _Не хочет воздух_
   _Чуть трепещут_
   _Сребристых тополей листы._
   _Но мрачны странные мечты_
   _В душе Мазепы: звезды ночи,_
   _Как обвинительные очи,_
   _За ним насмешливо глядят._
   _И тополи, стеснившись в ряд,_
   _Качая тихо головою,_
   _Как судьи, шепчут меж собою,_
   _И летней, теплой ночи тьма_
   _Душна, как черная тюрьма..._

   Тарас заплющив  очi,  вслухаючись  у  дивну  музику  рядкiв  поеми  про
батькiвщину, й поволi голос перетворився у жеботiння  в  яру  струмка,  що
витiкав iз джерела... Над ним постали верби - русалками, що  чешуть  коси,
вдивляючись у дзеркало нiчного ставу... Вздовж берега пiшли рядком  тополi
- мов парубки на iнший куток села... А в небi сяяв круглим млиновим  колом
мiсяць i мерехтiли зорi - як спiлi вишнi... Тихо зiтха╨ вiл, натомлений за
день в ярмi... Десь цiвка╨ спросоння пташка... Садком  проходить  вiтер  -
пада╨ в траву достигле яблуко... По стежцi ледве чутно скрада╨ться  кудись
©жак... Далеко, десь у степу, iрже заклично й сумно козацький  кiнь  -  не
вiрить, що спить його господар холодним сном... Дзвiнкий дiвочий  голос  з
якимось свiтлим сумом виводить нитку пiснi:

   Ой на горi огонь горить,
   А в долинi козак лежить...

   - Пушкiн, панове, генiй! - ввiрвався в те видiння_ _Iван_ _Кiндратович.
   - Генiй i патрiот, - сказав невдовзi твердо  кремезний  гiсть,  -  Коли
французькi балакуни хотiли пiдтримать  бунт  полякiв,  вiн  дав  ©м  гарну
вiдсiч...
   Тарас згадав, як вирувало Вiльно, як люди прагли визволення  i  вiрили,
що час настав, що осiнь та для  Польщi  стане  весною  волi...  Ядзя  йому
розказувала...
   - Це  теж,  мiж  iншим,  Пушкiн,  -  сказав  Iван  Кiндратович,  пiднiс
натхненно голову i нiби викарбував на повнiй тишi кабiнету:

   _Во глубине сибирских руд_
   _Храните гордое терпенье,_
   _Не пропадет ваш скорбный труд_
   _И дум высокое стремленье._
   _Несчастью верная сестра,_
   _Надежда в мрачном подземелье_
   _Разбудит бодрость и веселье,_
   _Придет желанная пора:_
   _Любовь и дружество до вас_
   _Дойдут сквозь мрачные затворы,_
   _Как в ваши каторжные норы_
   _Доходит мой свободный глас._
   _Оковы тяжкие падут,_
   _Темницы рухнут - и свобода_
   _Вас примет радостно у входа,_
   _И братья меч вам отдадут._

   - То й що? - стенув плечима кремезний гiсть.
   - Виходить, рiзнi Пушкiни...
   - Пушкiн один i той же, теми й проблеми рiзнi. Та - во ганьбу  державi,
а ця - во славу...
   - Дзусь звiдси! - гаркнув Василь Григорович, помiтивши у дверях учнiв.-
Понаставляли вуха...
   ...Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врештi гукнули  ©х  до
майстра й дали роботу iншу: пофарбувати паркан особняка на Мойцi.
   - Поглянув би старий Рустем!.. - зiтхнув Тарас, коли  вони  взялись  до
дiла.
   - Хто це?
   - Професор Вiленського унiверситету, який менi давав уроки.
   - Ого! I довго ти у нього вчився?
   -  Мало...  Як  збунтувалось  Вiльно,  мiй  пан  покинув   службу   при
губернаторовi й утiк сюди.
   - Там страшно було?
   - Нiтрохи. Навiть весело!.. Так нiби лiд трiщить на рiчцi,  колеться  й
руша╨, зносячи усяке смiття...
   - Розбили ©х?
   - Розбили...
   Довгенько квецяли щiтками мовчки. Потiм Федот оглянувся,  чи  хтось  не
ходить близько, й промовив пошепки:
   - Той вiрш, який читав недавно Iван Кiндратович, - про декабристiв,  що
пiднялися проти царя Миколи тут, на Сенатськiй площi...
   - Давно?
   - Сiм рокiв тому. П'ятьох iз них повiсили, а iнших -_ _всiх_ _у  Сибiр,
на каторгу... Тс-с! Хтось iде...
   Фарбуючи  чавунне  пруття  огорожi,  Тарас  нiяк  не_  _мiг_  _збагнути
причину, яка спонуку╨ царiв, панiв боротися з людьми, що прагнуть кращого,
й не так для себе, як для свого народу...
   - Може, хоч на стовпах намалювати якiсь пейзажi або портрети... - мовив
Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щiткою. -  Я  другий
рiк навчаюсь цiй мудрагелi© i не  просунувсь  далi  нi  на  йоту...  Бiсiв
"парканний" клас!
   - Вже другий рiк? - перепитав, здивований i водночас  уражений.  -  Таж
майстер наш, як мовиться, також "iз грязi..."
   - Схоже, що вiн помща╨ться за все погане, чого зазнав, як був таким, як
нинi ми з тобою, - глибокомудро сказав Федот.
   - Це ж пiдло!
   - А я хiба кажу, що нi? - всмiхнувся журно хлопець. Приплющив лiве око,
змахнув-торкнувся пензлем до сiро© площини каменю - i вже на нiй, схиливши
лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов вирiс, пан...
   Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював  козу
та дiвчинку.
   Федот оббiг його i спритно накреслив голову коня в гнуздечцi...
   - Попсу╨те паркан, то матимете,  -  промовив  пан,  що  зупинився  бiля
Тарасово© "картини". - Це чортзна-що!..
   Злякавшись, хлопцi кинулися мерщiй замазувати сво© творiння.
   Пан зачекав, так нiби жив у цьому  домi,  й  пiшов,  насвистуючи  якусь
легку мелодiйку.
   Надвечiр, як закiнчилась фарба, Тарас  вiддав  Федотовi  сво╨  вiдро  i
щiтку, а сам побрiв по мiсту.
   - Ти ж не  загулюйся!  -  гукнув  йому  товариш.  -  Бува,  що  майстер
перевiря╨!
   - Прийду, коли стемнi╨!
   - Так нинi ж бiлi ночi!..
   Тарас розвiв руками: мовляв, у тiм нема╨ його вини, що в Петербурзi все
день та день.
   Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вiльний простiр  серед
тiсного мiста його приваблював, бо чимось подiбний був до степу.  Можливо,
обширом i свiжим вiтром, що гнав рiкою хвилi... Вiтер гойда╨ тирсу, котить
по нiй вали за обрiй... А може, тим, що тут так само легко дихалося, як  i
в степу...

   _В чистiм полi тирса шумить,_
   _Катран зеленi╨,_
   _В чистiм, полi своя воля,_
   _Що й серце нiмi╨..._

   Пiд теплим синiм  небом  аж  на  верху  могили  сидить  кобзар...  Весь
бiлий... I тiльки кобза чорна, немов труна...
   Прогнав далеке  марево,  оглянув  рiчку,  виповнену  вiтрильниками,  що
прича©лися на якорях i тихо ждали ночi, коли розводять  наплавний  мiст  й
дають ©м вiльно вийти в  широке  море...  Море...  Ось  що  йому  найбiльш
нагаду╨ безкра©й степ!.. I щогли - немов тополi...
   Пiшов неквапно набережною. Праворуч  хлюпала  в  камiнний  берег  стара
Нева. Лiворуч - бiло-синьо пишалися стрiмкi палаци. Мiж ними й  ним  текли
потоки екiпажiв, карет, барвистих вершникiв та  пiшоходiв,  i  той  живий,
розкiшний плин обходив його, мов явора,  що  хтозна-як  посiявся  i  вирiс
тут...  Нi,  вiн  собi  здавався  не  явором,  а  молоденьким  дубом,   що
вкоренився... Де там! Дубком, якого  вирвали  з  його  землi  й  гвалтовно
пересадили на це камiння!..

   _Я ж думала, що дуб зелененький,_
   _А то стояв козак молоденький..._

   Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок мiсько© вулицi долинув  вiн  -з
Кирилiвки чи, може, з серця?
   - Ти вмi╨ш плести вiнки?
   - Я так давно не плiв ©х...
   - Бiдненький мiй...
   - Не треба мене жалiти, бо плакатиму...
   - Ти вже великий, плакати тобi не личить.
   - Плачу за Укра©ною... I за кущем калини, що на вгородi...
   - Посторонись!!
   Вiйнуло вiтром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкiшний  ви©зд.
За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка  поволi  зменшувалася,
точнiше сказать, залюднювалася.
   Сенатська площа стрiла його вечiрнiм сутiнком.  Призахiдне  червонувате
сонце ледь  дiставало  вершника,  й  над  ним  свiтився  мiдний,  багровий
вiдблиск - нiби сочилась кров... Чого вони, тi декабристи, повстали тут?..
За що вони повстали? I хто вони?..
   Пройшов довкiл, оглянув коня та вершника i прочитав слова, накованi  на
постаментi: "Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782"... Це той Петро, що
вимостив кiстьми людськими цi болота, а Катерина - iмператриця, що завдала
в крiпаччину всю Укра©ну... Коли б не це,  вiн  був  би  вiльний!..  Козак
Тарас Шевченко!..
   Пiшов на мiст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, i  мiст  зiтхав,
порипував, мов був живий. По  ньому  теж  лилися  навстрiч  потоки  карет,
людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
   Оглянувся i вгледiв вершника, що мчав за ним, пiднiсши праву руку,  так
мов велiв йому вернутись чи зупинитися!..  По  скелi  лунко  гупали  важкi
копита...
   Здолавши страх, що пiдмивав його побiгти хитким мостом,  Тарас  постояв
трохи, вслухаючись у дзюркотiння води межи човнами, й поволi  рушив  далi.
Не озирався, правда. Натомiсть пильним поглядом вивчав ряди  вiтрильникiв,
якi чекали ночi. Вишукував  мiж  них  подiбнi  до  запорозьких  чайок,  чи
байдакiв, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, ©х у  життi  не  бачив,
тих байдакiв, а от шукав мiж цих заморських суден i не знаходив...

   Ой на Чорному морi,
   _На бiлому каменi,_
   _Ой там сидить ясен сокiл-бiлозiрець,_
   _Низенько голову склонив_
   _Та жалiбно квилить-проквиля╨..._

   Як тiльки вийшов на твердь Василь╨вського  острова,  узяв  лiворуч,  до
Академi©. Пiдходив тихо, сторожко,  благоговiйно  якось,  немов  цей  храм
мистецтва мiг побачити його  й  прогнати.  Дивився  трепетно  на  скромний
портик, на де-не-де освiтленi великi вiкна...  Не  смiв  зайти  до  храму.
Вдивлявся тiльки пильно в тих, хто виходив звiдти... Вони собi смiялися  i
розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потiм ще й гукали  один
до одного про казна-що!..
   Пройшов ще далi, вибрав бiльш-менш безлюдне мiсце  й  присiв  на  сiрий
камiнь, що мав лягти в нову гранiтну пристань. Поки там  майстер  кинеться
його розшукувати, вiн зможе тут пораювать на волi, вiдчути  себе  творцем,
художником...
   Заходила червнева бiла нiч. Сонце уже лягло, занурилося в холоднi хвилi
моря, а навкруги було так само видно, як i при  ньому.  Правда,  не  стало
тiней i перспектива зменшилася  наполовину...  Нишкли  межи  колон,  немов
когось злякалися, двi бiлi стату©, що прикрашають портик... Одне за  одним
гасли близькi й такi далекi академiчнi високi вiкна... Холод скрадавсь  од
моря набережною... Густий пiвнiчний холод...
   Вiдчув, що змерз, що тягне з вiкна за гратами нiчна квiтнева вiльгiсть.
Намацав на бильцi лiжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне
скорiше... Котра ж тепер  година?..  Ат,  все  одно!  Його  години  лiчить
жандармський корпус, породження страху володарiв  перед  сво©м  народом...
О!.. Знову десь озвався пiвень. Другий його пiдтримав... Якi ж  це  вже?..
Не третi. Мабуть, першi... Там, на горищi,  мiсяць  свiтив  якраз  у  мале
вiконечко i тiнь од рами падала теж на стiну й пiдлогу, як тут од  грат...
Щоправда, та тiнь йому здавалася хрестом... Вiдтодi, як  залишився  в  тiй
комiрчинi сам, без Федота...
   ...Вiн тiльки вiдав та, може, бог, що дiялося в його душi, як друг його
й товариш по комiрчинi Федот Ткаченко одержав вiльну!.. Та ще й не сам,  з
братами, що теж були художниками... Нi,  вiн  страждав  не  вiд  надмiрних
заздрощiв, не через те, що гiрко йому було дивитися на радiсть друга. Щиро
радiв за нього, плакав разом iз ним, обнявшись... Коли ж лишився  в  оселi
сам, весь жах його становища найшов на нього, нiби буремна нiч. Раб,  раб,
раб, раб!.. Йому  минуло  двадцять,  а  вiн  не  те  що  волi  -  й  надi©
визволитися, хоча б колись, не ма╨!.. Сидiв у темрявi, як у журбi, й журба
його була неначе темрява. Мiсяць, що  зазирав  iзвечора  в  його  вiконце,
пiшов собi по небу далi, й тепер нiчого не осявало сумну оселю...  Мiг  би
добуть вогню i запалити свiчку, але не мав: господар не дозволяв  свiтити,
щоб не було пожежi. Та й, правду  кажучи,  йому  в  пiтьмi  сьогоднi  було
немовби легше. Спостерiгати себе в бiдi, в  розпуцi  -  це  нiби  грати  в
театрi роль... Театр, живопис, музика, лiтература - все, все для iнших,  а
не для нього!.. Чим же вiн завинив перед тобою, господи, що  душу  дав,  а
волю лишив у скриньцi панськiй, за сiмома печатями?!
   Лiг на сво╨  убоге  учнiвське  лiжко,  пiрнув  лицем  у  злежану  масну
подушку, проте думки вiд  того  не  вгомонилися,  не  задрiмали,  стомленi
недавнiм шалом. Стали хiба ще важчi, нiби замерзле груддя. Вергав одну  за
одною, а ©х усе не меншало, вони лише перемiщались, змiшувалися... Та й що
вiн мiг удiяти в сво©й тяжкiй недолi, чим сам собi  допомогти?  Просити  в
пана волi, так вiн не дасть, для нього талант, мистецтво  -  тiльки  пустi
слова...  Щоправда,  коли  зробив  його  портрет  (сидiв,   сердешний,   i
позував!), вiн зрозумiв, що  з  нього  можна  мати  для  себе  зиск:  став
вимагати, щоб малював його утриманок, яких було...  Ат,  що  лiчити  чужих
коханок!.. Може, пiти i - з мосту  в  воду?..  Без  боротьби,  без  спроби
використати усе, що можна в його становищi, для долi й волi?..
   Перевернувся, лiг горiлиць. Довкола  стояла  така  пiтьма,  що  очi  не
розрiзняли нiчого в нiй... Йому на мить здалося, що вiн уже в могилi. I не
злякавсь нiтрохи. Навiть вiдчув якусь полегкiсть...
   Схопився, сiв. Не штука пiти з життя... Звичайно, йому знайдеться мiсце
в раю, бо тут стражда╨ тяжко... Чому ж тодi,  аби  попасти  в  тi  райськi
кущi, нiхто з людей багатих не прагне  вистраждатись  на  цiй  землi?..  А
раптом вони щось вiдають таке,  чого  не  кажуть  бiдним?..  Можливо,  бог
шепнув ©м, що рай на цьому свiтi i пекло - тут!.. Он майстер не ходить сам
до церкви i ©х не  дуже  силу╨...  Щось  тут  не  так...  Олжа  злилася  з
правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт  живе  собi
по-райському, а вiн, Тарас, i тисячi таких, як вiн, iснують лише для того,
щоб слугувати пановi, трудитися на нього в потi, оберiгати  його  добра  й
умножувати щоденно ©х?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда,
вигадка  на  власне  благо  панства!..  Чим  Енгельгардт,   скажiмо,   так
прислужився боговi, що той зробив його володарем  крiпацьких  душ,  i  чим
вони, нещаснi, так завинили тяжко,  що  бог  вiддав  ©х  пановi  на  вiчнi
муки?.. Пiдло й несправедливо!.. I це  всеблагий  батько,  творець  всього
живого й сущого!..
   Ширя╨в, не дочекавшись учня, пiднявся до нього сам.
   - Чого це ти вилежу╨шся? - гукнув з порога.- Сонце уже ген де, а  ти...
Вставай негайно - i до роботи!
   Не вiдповiв. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
   Ширяев тихо гмикнув i пiдiйшов. Торкнув плече рукою,  в  якiй  уже  був
острах, i попросив, зрадiвши, видно, що все гаразд:
   - Ну ж уставай... Вже всi давно поснiдали й до працi  стали...  Хлопче,
не випробовуй мого терпiння! - зiрвався знову на звичний тон. - Гада╨ш, як
похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти,  у  мене!..
Ти ж сам просив узяти тебе в науку?
   - Вважа╨те, що  це  наука?  Що  терти  фарби  та  фарбувать  паркани  -
мистецтво, краща школа для живописця?
   - Робитимеш, що я звелю, - сказав суворо майстер.  -  Моя  артiль,  мiж
iншим, не Академiя... Чи ти бажа╨ш знову пiти  до  пана  у  козачки?  Або,
або!..
   - ╙ трет╨... з мосту в рiчку...
   - Це, брат, пусте, - озвався тихо майстер.
   - А вiчно носить ярмо крiпацьке - велика мудрiсть?!
   - Я ж визволився. Ткаченко теж, - присiв Ширяев на лiжко,  яке  недавно
займав Федот. - Бач, випурхнув, - оглянув ковдру, наче  хотiв  знайти  там
тiнь Федотову. - Тепер, я чув, готу╨ться до Академi©...
   - Менi вже двадцять рокiв, а що я вмiю, знаю?
   - Малюй, учись...
   - Де ? Як?.. Ви он книжки хова╨те, так нiби я, читаючи, ©х погризу!
   - Скажу, аби давали тобi книжки... Надумав таке дурне -  топитися!..  -
пробурмотiв. - Ти ж не якась панянка...
   - Людина я, художник!! Вже краще б я не мав нiяких здiбностей!
   - Ти, мабуть, правду мовиш,  -  сказав  Ширяев  тихо.  -  Простiй  душi
спокiйнiше... I все ж талант - вiд бога...
   - А мо', вiд чорта? Може, вiн iскру ту пiдкинув, щоб ми  зазнали  пекла
ще на землi?
   - Не знаю, - зiтхнув  Ширяев.  -  Може...  Ти  вже  вставай,  вмивайся,
снiдай... Робота, вона не любить ждати! А в вiльний час - малюй  побiльше.
Потiм знайдем тобi дорогу до Товариства заохочення художникiв. Я теж  його
не оминув, Тарасе...
   Майстер рiшуче встав i вийшов.
   Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обiцяв, побiг слiдом.
   - А можна зараз взяти одну з книжок, що на комодi?
   -  Еллiнами  тобi  займатись  рано,  -  зiтхнув  Ширяев,  певно,  тепер
жалкуючи. - Та вже бери...
   - Спасибi! - гукнув Тарас й побiг униз по сходах.
   ...Мабуть,  щоб  заспоко©ти  (чи  налякати!),  за  кiлька  днiв  Ширяев
покликав учня i показав йому  сво©  роботи  й  теми,  якi  виконувалися  в
Академi© лиш кiлька рокiв тому. Були  це  "Смерть  Лукрецi©",  та  "Смерть
Вiргiнi©", та "Смерть Сократа", та "Смерть Олега, князя древлянського"...
   Слов'яни, греки, римляни!.. Потрiбно стiльки знати!.. А вiн, сердешний,
вчився лише в дячка... В Рустема, правда,  вчився!..  Читати  вмi╨?  Вмi╨.
Iншi про те все знають не з досвiду, а теж з книжок...
   Накинувся на книгозбiрню майстра й за кiлька  мiсяцiв  вiдчув,  що  Рим
йому вiдомий бiльше, нiж Петербург. В останньому тепер  вiн  бачив  безлiч
ознак старого Рима. Колони, портики, особняки,  ансамблi  цiлi...  Власне,
тут  теж  раби  й  патрицi©,  безправ'я  люду  бiдного  й  безмежне  право
панства... Неволя - скрiзь неволя. Та й можнi, що на Тiбрi, що на Невi,  -
однаковi... Лукрецiя ж - звичайна покритка, збезчещена жорстоким  паном...
Скiльки таких дiвчат у Петербурзi, по селах, там, на Укра©нi!..
   Тепер йому давали свiчi, й  щовечора  робив  ескiзи  й  шукав  найлiпше
композицiйне вирiшення малюнка про смерть Лукрецi©...
   Була якраз недiля, й одразу пiсля снiдання  Тарас  засiв  за  цю  тяжку
роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й  вгадати  смаки
всiх чи принаймнi бiльшостi поважних членiв комiтету Товариства заохочення
художникiв. Пiдтримка ©хня була для нього нинi ╨диним шансом вийти на шлях
мистецтва й волi.
   Не мав нi фарб, нi пензлiв i через  те  робив  малюнок  тушшю...  Сюжет
простий: Лукрецiя, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським  сином,
заколю╨ себе ножем. Все дiло в тому, як розмiстити  постатi,  яку  сюжетну
ролю надати кожнiй. Не забути й одягу.  Бо  драпiровка,  як  i  виразнiсть
тiла, в пошанi в класах Академi© i  в  Товариствi.  Вiн  чув  про  це  вiд
Зайцева (Iван Кiндратович) та й вiд самого майстра. А ще - малюнок повинен
мати ╨диний центр, довкiл якого, мов вулицi довкола площi, збереться все й
триматиметься...  Напевно,  центром  треба  зробити  постать  дiвчини,  що
завдала собi смертельно© рани... Просто, й так роблять всi... Всi - це  не
кращий доказ... Кожен художник ма╨ душу i власнi очi,  кожен  щось  прагне
висловити сво©м малюнком... Сюжет - це тiльки привiд  до  самовираження...
Суть не в самiй  Лукрецi©,  точнiше,  не  тiльки  в  нiй...  Наруга  гiрша
смертi... Смерть як очищення... А засiб - нiж... Нiж  ма╨  бути  в  центрi
всього малюнка! Пiднятий високо нiж, який хтось, - може, батько, - за мить
до цього вихопив iз неживого серця...  Нiж  як  трагiчний  символ  свободи
вибору мiж злом неслави й смертю!.. Правда,  по  селах  покритки  вдаються
часто до  ополонки...  Зимовий  став  -  теж  символ...  Скiльки  ©х,  тих
сiльських Лукрецiй, iде пiд лiд!.. А скiльки ©х марнують сво╨ життя  попiд
тинами, жебраючи й покутуючи невольний грiх свiй... Iншi, яких  батьки  не
вигнали й не довела до вiдчаю  сiльська  мораль,  годують  сво©х  дiтей  в
самотностi... Його сестра у третьому недавно стала покриткою вiд  офiцера.
Яка ж була струнка, вродлива дiвчина!.. Катруся... Вiн,  бувало,  дивитись
мiг годинами на ту красу... Писав йому Микита-брат у Вiльно,  що  Катерину
Гриневу перед рiздвом накрили... Це нинi ©й вже двадцять п'ять, а  донечцi
©© - чотири... Була б утiха матерi...  А  так!..  Всю  нiч  тодi  не  змiг
заснути. I не стрiчався вiдтодi з Ядзею, бо чим могли скiнчитися  тi  милi
зустрiчi!.. Вiн-бо крiпак... До смертi - раб!.. Не мiг же  вiн  у  рабство
заманювати коханням вiльну дiвчину!.. Колись, як ще жив у Кирилiвцi,  йому
завжди здавалося, що  то  про  доньку  Гриневу  та  про  Романа  Жорнового
спiвають хлопцi пiсню:

   Ой у полi криниченька;
   В нiй холодна водиченька,
   Ой там Роман воли пасе;
   Катерина воду несе...

   Вiн справдi якось бачив ©х бiля криницi... Господи, яка була то пара!..
Якщо йому на долю випаде десь пiдучитися, вiн намалю╨ таку  картину...  Не
намалю╨, бо сльози застуватимуть йому  ©©...  Знiвечено  той  диво-цвiт!..
Катрусю звабив пан-офiцер, Романа геть скалiчили на панськiй стайнi...
   Сидiв над чистим аркушем, i щось таке творилося в його душi, чого i сам
не мiг збагнути. Рим, i Лукрецiя, i царський син-спокусник, i Петербург  з
будинком, де жив Ширя╨в з учнями, розтали нiби, зникли у  мревi-далечi,  а
замiсть них до комiрчини, в якiй сидiв, до серця, що лунко билося  в  його
тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днiв, пейзажi його  села
i люди, що з ними вирiс i до яких  його  тягла  невидима,  проте  незборна
сила. Йому хотiлось плакати,  смiятись  з  жартiв,  чутих  на  колодках  в
Кирилiвцi, бiля толоки, спiвать пiсень, якi ввiйшли у  плоть  i  кров,  як
входять у нас свiдомiсть i мова матерi, виспiвувати свою журбу за  рiдним,
далеким  кра╨м.  Серце  його  виповнювалося  п'янким   бажанням   зменшити
багатоверсту прiрву, що пролягала тепер мiж ним та  рiдними  йому  людьми,
мiж цим брудним горищем i повним вiтру степом, де хоч нема╨  волi,  так  ╨
веселi спомини, казки й пiснi про волю. I ╨, нехай химерна, прибита горем,
злиднями й слабка, мов iскра в попелi,  та  все  ж  жива  надiя!..  Сидiв,
вслухався з подивом у власну душу, нiби чиюсь чужу, не знану досi, й  тихо
поймався  страхом.  Потiм  зринала  радiсть:  вловлював  у   тiй   терпкiй
незна╨мостi врочисте щось, хвилююче,  ледь  не  святе...  Не  мiг  сказати
певно, що то було, - якесь лиш дивне  марево,  передчуття  чогось  нового,
вiщого...
   Отямився, коли побачив аркуш, перо в руцi й маленький шкалик  з  тушшю.
Лукрецiя! Його зоря надi©, ╨диний шлях до волi та Академi©!..
   У центрi ма╨ стати той чоловiк з ножем, пiднесеним  як  символ  волi...
Праворуч, трохи ближче, вже нежива Лукрецiя, напiвлежить у крiслi.  Довкiл
рабинi, мабуть, ©© коханий - римлянин з мечем при боцi... Далi -  до  краю
вражений якийсь патрицiй. Може, нехай ця постать буде батьком?.. Прибiг на
крик... Лiворуч, трохи збоку, щоб видiлити  ножа  в  руцi,  ще  розмiстити
двох. Щоб замикали групу композицiйне... Так вчив Рустем...
   Намiтив, ледь-ледь, фiгури та iнтер'╨р, поставив  аркуш  бiля  стiни  i
вiдiйшов, щоб глянути на нього здалеку... Нiчого. Може бути...  Задрапiру╨
весь заднiй план, поставить лiжко, чи то пак ложе... Праворуч -  грубку  з
вазою а ля декор, як каже ©хнiй майстер, розтягуючи  безбожно  "о".  Щораз
немовби хоче почати пiсню. I пiдмайстри та учнi не пропускають таких нагод
- затягують котрусь  на  "ой".  Ширя╨в  злиться,  пирха╨.  А  раз  притих,
заслухався, коли Тарас почав свою улюблену - про зiроньку,  що  заховалася
за чорну хмару... Дивно... Чому в душi у нього весь час луна╨ пiсня?... Чи
тiльки щось подiбне - без слiв, сама мелодiя... Або  слова  без  музики...
Якi десь чув... Бува╨, хтозна-якi, що раптом  зринають  з  серця...  Дивнi
якiсь слова: на пiсню схожi нiби, проте й не з пiснi; вiршi,  проте  й  не
схожi зовсiм на тi, що чув вiд когось або читав...
   Геть, геть химери! Треба робити дiло. Аркуш  сто©ть,  давно  полишений,
осиротiлий... Старий Рустем сказав би, що спершу треба оволодiти рисунком.
"Шiсть рокiв рисуй, шiсть мiсяцiв малюй  i  будеш  майстром..."  Оволодiти
можна, от тiльки де?.. Коли б йому потрапити до Академi©!.. Вiн там учився
б i денно, й нiчно!..
   Зiтхнув, узяв свiй начерк i сiв до столу. За  лiто  мусить  пiдготувати
кiлька таких робiт, подать на розгляд до Товариства.
   Почав чомусь iз постатi, яка з  ножем...  Згадався  дiд,  його  вечiрнi
розповiдi про Колi©вщину, i комiрчина нараз розсунулася до  безконечностi.
Перед очима постав старезний дубовий лiс, по ньому скрiзь  гайдамаки...  Й
вози з ножами, шаблями... Спiвають пiвнi, батюшка врочисто кропить  зброю,
благословляючи на бiй за волю...
   Поклав перо, схопив у руки голову i довго  отак  сидiв  на  роздорiжжi,
слухаючи то крики римлян,  вражених  безумним  вчинком  дiвчини,  то  глас
старого батюшки, що надихав ватагу Залiзняка...
   ...Як мовиться, нема╨ злого, щоб на добро не вийшло. У Товариствi  йому
сказали: "Поки що нема пiдстав. Надалi матимемо  вас  на  увазi.  Працюйте
бiльше..." Хотiв спитати, коли i де, та не посмiв. А навеснi  знайшов  сам
вихiд. Його фiгурним класом став Лiтнiй сад, де  на  алеях  бiлiли  стату©
старих богiв. I тут невдовзi сталася знаменна зустрiч, що повернула  круто
його крiпацьку долю.
   Липень почався дощами, грозами. Третього  дня  Тарас  прокинувсь  рано,
немов вiдчув, що буде сьогоднi тихо й  сонячно,  накинув  тиковий  брудний
халат, схопив вiдро iз фарбою й великий стертий пензель. Оглянувся, чи  не
забув чогось узяти, й побiг униз.
   Ще тiльки ледь займався рожевим  схiд.  Санкт-Петербург  велично  спав,
натомлений гульнею, працею... Позавчорашн╨ свято в Петергофi  його  самого
стомило так, що вчора ледь прочумався. Не мiг же вiн признатися, що був на
гульбищi замiсть роботи, й тому старався,  трудячись  за  двох  чи  трьох.
Робота була проста, дешева. Не те, що вiн виконував ранiш на набережнiй  в
Сенатi, де працювала артiль Ширяева три роки тому...
   Пiсля дощу так легко, гарно дихалося. Схололi за  нiч  вулицi  були  ще
чистi, вмитi, якiсь рахманнi... Чимось вони нагадували  йому  село...  Та,
власне, i в Лiтнiй сад вiн ходить ранками, аби вiдчути красу природи, душу
дерев, трави... I малювати! Це основне... У Лiтньому вiн забува╨ iнодi, що
в Петербурзi, в мiстi... Заплющить очi й нiби сидить у парку в  Будищах...
Щоправда, там, у Будищах або  Кирилiвпi,  все  пахло  дужче,  бiльше  було
пташок... А як гули джмелi та бджоли!..
   Бiля Фонтанки стрiвся iз першим променем. Власне,  побачив  вiдблиск  у
верхнiх вiкнах замку, що височiв по той бiк рiчки, навпроти входу  в  сад.
Вода ледь-ледь туманилася, i мiст, яким iшов, здавалося, плив у повiтрi...
Нiби казковий килим чи корабель...
   У Лiтньому було ще сiро й вогко. Тут ще стояла бiла коротка нiч...
   На озерi дрiмали бiлi лебедi...
   Сьогоднi вiн мав змалювати статую, яка зображувала Сатурна,  що  по©да╨
свою дитину.
   Заглибившись у Лiтнiй сад до перехрестя алей велико©_ _та_ _поперечно©,
оглянув  кiлька  богiв  Еллади  й  Риму  i  зупинився  перед   Сатурном...
Освiтлення було слабке, всi лiнi© - якiсь  розмитi...  Та  що  мав  дiяти?
Вдень тут людей!..
   Сiв на вiдро (для цього сам зробив мiцну i щiльну кришку), дiстав папiр
та олiвець. Примружив очi й швидко, одним рiшучим рухом  накреслив  контур
плеча й руки, якою бог пiдтримував маленьку  нiжку...  Дивно:  вiн  по©дав
сво©х дiтей, а люди його  за  те  шанують...  Чи  шанували...  Сатурн  був
начебто колись царем Iталi©, при ньому всi жили щасливо  й  вiльно...  При
пожирателi сво©х дiтей?.. Он Iрод  побив  дiтей  у  Вiфлi╨мi,  аби  знайти
Iсуса, й за те його осуджують... Цар Олександр звелiв  убити  царя  Павла,
свого татуся рiдного, й нiхто йому не докоря╨!.. А Катерина послала вбивць
до чоловiка й зробила ©х коханцями... Це не боги, земнi царi... А  кажуть,
богом данi!.. Все ж не боги... А як же римляни могли вклонятись боговi, що
©в сво╨ потомство? На честь Сатурна зводили величнi храми. А  перед  Новим
роком три днi весь Рим гуляв на сатурналiях, i в  день  останнiй,  третiй,
раби вважались вiльними... Вiльний лиш день на рiк!.. Цiкаво, як  то  себе
вiдчути вiльним?.. Це зла, нелюдська вигадка - лиш день на  рiк!..  Неволя
не ма╨ свят чи вихiдних, це як безмежна, суцiльна нiч!..
   Почулись нагло кроки, й Тарас сховав папiр за пазуху.  Оглянувся  -  до
нього йшов невисокий худий панок.
   - Ти що  тут  робиш,  хлопче?  -  спитав  вiн  раптом,  нiби  десь  пiд
Вiльшаною.
   Тарас знiтився:
   - Я тут нiчого... Я не роблю... Йшов на роботу_ _мимо й зайшов  сюди...
Помалювати...
   - Справдi? - всмiхнувся пан. - Дай глянути.
   Тарас дiстав з-за пазухи папiр з малюнком.
   - Добре... ©й-богу, добре! - сказав,  немов  зрадiвши,  коли  розглянув
начерк. - Ти часто тут малю╨ш?
   - Та... щонедiлi... - знiтився. - А як працю╨мо неподалiк, то забiжу  i
в будень...
   - Ти вчишся десь на маляра?
   - Й на живописця,- сказав Тарас поспiшно.- Вчусь у Ширя╨ва...
   - Я знаю його, земляче! Ти звiдкiля?
   - З Кирилiвки.
   - З тi╨©, що бiля Вiльшани?
   - Ви зна╨те мо╨ село?
   - Земляче, я iз Богуслава! I вчуся тут в Академi©.
   - На живописця?
   - Еге. Мене Iваном кличуть. Iван Сошенко. А ти ж хто будеш?
   - Тарас... Ой! Я вже мушу бiгти! - зиркнув на сонце, що ледь  пробилось
променем крiзь темiнь крон.
   - Куди це ти так поспiша╨ш?
   - Таж на роботу...
   - Слухай, зайди до мене в недiлю вранцi i принеси з собою сво© малюнки.
   - А де менi шукати вас?
   Сошенко взяв олiвець у нього i на малюнку просто щось написав.
   - То ти ж приходь!
   - Спасибi! - гукнув  Тарас,  вже  на  бiгу  ховаючи  папiр  за  пазуху.
Оглянувся, чи це не сон, не витвiр його уяви. Земляк  стояв  i,  мило  так
всмiхаючись, махав йому рукою.
   Наступного дня увечерi, коли до зустрiчi лишалась тiльки  одна  коротка
нiч, Тарас збагнув, що вчора вiн зустрiвся, власне, iз Академi╨ю. Хоч знав
кiлькох людей, що вчилися у цьому храмi, й стрiчався з ними iнодi, то  все
були, за винятком братiв Ткаченкiв, чужi, байдужi до нього люди.  А  це  -
земляк, iз Богуслава!.. Бач,  не  пройшов  повз  нього,  сам  поцiкавився,
назвався, дав адресу i запросив додому...
   Лежав  на  лiжку,  втомлений,  дивився  в  бiлу  стелю,  а  бачив  сад,
скульптури,  чув  тихий,  теплий  голос...  Iван...  Iван  Сошенко!..  Сам
пiдiйшов, назвався... А як сказав,  розглянувши  його  малюнок:  "Добре...
©й-богу, добре!.."
   Сльози йому заслали очi... Якiсь спокiйнi, лоскiтнi.  Ранiше  плакав  з
горя чи вiд образи, а  це  -  вiд  щастя,  вдячностi...  Бач,  пiдiйшов!..
Навча╨ться в нiй, в Академi©, а не погребував убогим учнем  маляра!..  Мов
старший брат, мов батько... Зайди до мене, каже, i принеси сво© малюнки...
   Схопився з лiжка й кинувся збирати все, що встиг зробити за  час  свого
учнiвства. Були  тут  тi  малюнки,  якi  носив  показувати  до  Товариства
заохочення художникiв, i тi, що нiс за пазухою крiзь хуртовини з Вiльна, й
останнi, тi, що виконав у бiлi  ночi  в  Лiтньому.  Не  знав,  якi  з  них
кращi... Згорнув усi.  Такого,  як  цей  земляк,  нема  чого  боятися.  Не
насмi╨ться, глянувши на цi учнiвськi вправи, а  щось  порадить,  певно,  i
допоможе. Вчиться ж в Академi©!.. Коли б йому на  волю  та  в  Академiю!..
Так, як брати Ткаченки... Федот заходив якось... Орел!.. Щось воля  робить
таке з людьми... Висвiтлю╨ немовби ©х iзсередини...
   Щоб не заплакати, став  до  вiкна,  де  тихо-тихо  сяяла  липнева  нiч.
Похмурий дах будинку стримiв мiж ним та небом, немов гора...
   Раненько, коли ще дiм i вулиця глибоко  спали,  встав,  одягнув  ╨диний
свiй коричневий сюртук, який  придбав  недавно  в  того  ж  таки  Ширя╨ва,
причепурився i, прихопивши сувiй з малюнками, зiйшов униз. Той настрiй,  з
яким  заснув  увечерi,  вгорнув  його  ще  дужче.  Груди   немов   набухли
передчуттям чогось ясного, щасного, а в головi пливли одна за одною  думки
- як бiлi хмари в блакитi  неба...  Просто  так  пiдiйшов,  озвався  щирим
словом... Добра, мабуть, душа!..  Iван  Сошенко...  Гарно...  "Ти  що  тут
робиш, хлопче?" Це запитання,  що  налякало  тодi  його,  тепер  здавалось
музикою... Дивно, вiн не помiтив  спершу,  що  розмовляють  з  ним  рiдною
мовою!.. Земляк... Маруся Богуславка колись  з  неволi  визволила  сiмсот,
невольникiв,  що  тридцять  лiт  були  в  кайданах...  А  це  Iван...  Теж
Богуславець... Чи то йому зда╨ться, чи  справдi  чув  колись  i  думу  про
Богуславця, що вирвався з неволi сам i вивiв сотнi бранцiв на рiдну Сiч!..
Поволi все забува╨ться... Пiснi, слова, обличчя рiдних...
   Й спливла молитва з думи про Богуславку... Чи Богуславця?..

   _Ой_ _визволи, боже,
   Нас всiх бiдних невольникiв_
   _З тяжко© неволi,_
   _З вiри бусурменсько©,_
   _На яснi зорi,_
   _На тихi води,_
   _У край веселий,_
   _У мир хрещений!.._

   Вже на Болотнiй, де жив Iван Сошенко, Тарас спинився, бо  зрозумiв,  що
надто рано вибрався до нього в гостi. Мiсто ще всюди спало... Власне,  тут
вже була околиця чи передмiстя. Вулиця вся забудована  особнячками,  серед
яких найвищi - триповерховi. Удалинi стояв туман, а в ньому  бiлiли,  нiби
привиди,  худi  берiзки...  Мабуть,  тут  справдi  десь  болото.   Болотна
вулиця... I як воно, це мiсто, виросло на болотах? Низина  скрiзь,  рiчки,
затоки. Скiльки сюди вгатити треба було людсько© працi,  каменю!..  Сто  з
гаком рокiв гатять, копають, крiплять, мучаться у днi жахливих  повеней...
Так нiби в усiй iмперi© нема сухого мiсця!..
   Ось цей будинок... Гарний.  Один  з  найвищих.  Найкращий  дiм  на  всю
Болотну  вулицю!..  Бiля  ворiт  росте  береза...  Нiби   струнка   русява
дiвчина... Або русалка... Кажуть, у  них  зеленi  коси...  Там  зеленiють,
мабуть, бо топляться таки ж дiвчата русi  або  чорнявi...  Горе  жене  ©х,
бiдних, iз цього свiту. Може, вони тому й не люблять живих  людей,  що  не
дали дожити вiку...
   Вийшов двiрник з ворiт, потягся i насторожено зиркнув на нього.
   - Когось шука╨ш? - мовив зi сну охриплим голосом.
   - Шукаю дiм Шумилово©, а в ньому учня Академi© Iвана...
   - Пан Сошенко живе он  там,  -  сказав  двiрник  кудись_  _на_  _третiй
поверх, i не дослухавши. - У цi ось дверi входиш i пiднiма╨шся...
   Потягся знову i позiхнув, прикривши дрiбним хрестом свiй волохатий рот.
З похмiлля, певно, мучиться.
   - Ступай, ступай, - пiдбадьорив вiн гостя. - Iван Максимович у  нас  iз
раннiх пташок.
   Вже на площадцi вiн зупинивсь, картаючи себе за  те,  що  не  спитав  у
двiрника квартири. Дверей було аж дво╨, i невiдомо, якi Сошенковi. Хотiв в
однi постукати, а далi в другi, та не посмiв. Стояв i ждав оказi©...  День
розгорявся, люди вже прокидались: чулись десь тихi кроки, гомiн... Мабуть,
Iван Максимович (зда╨ться, так сказав двiрник) малю╨ вже  чудово...  Жаль,
не спитав, чи вiн давно навча╨ться... Це ж треба так  узяти  i  пiдiйти!..
Нi, ╨ ще добрi люди на цiй землi!.. Хоч з виду пан, насправдi ж...
   - Здоров, земляче! - мовив знайомий голос.
   Дверi були зачиненi, й Тарас оглянувся. На самiй верхнiй сходинцi стояв
Iван Максимович i простягав до нього руку...
   Не тямлячи себе вiд радостi, Тарас метнувсь до нього, схопив ту  братню
руку й нагнувся, щоб поцiлувати. Рука лякливо вирвалася, i,  щось  сердито
буркнувши, Iван Максимович пройшов повз нього в дверi, якi були праворуч.
   Тарас закляк. Це ж вiн подумав, певно, що раб хотiв поцiлувати пана, що
вбогий учень маляра й душею вбогий!.. Боже, яка ганьба!..
   Хоч дверi були вiдчиненi, рвонув униз, по сходах.
   Отямився, як опинивсь на Загородньому проспектi, неподалiк  будинку,  в
якому жив. Збiг на сво╨ горище, жбурнув сувiй з малюнками i впав  лицем  у
вогку, тверду подушку...
   Вони зустрiлись знову аж  через  тиждень.  Проте  зустрiлись!..  Бо  що
написано на роду, того не об'©деш i на льоду. А може, просто  обо╨  прагли
зустрiчi. Хто зна╨,  що  творилося  в  душi  Сошенка,  а  для  Тараса  цей
довгий-довгий тиждень був справдi страсним тижнем...
   Таки в недiлю вранцi вiн малював у Лiтньому одну  з  численних  статуй.
Володаря  прекрасних  муз,  зцiлителя  i  сонцелюба  чомусь  поставили   в
самотинi, в глухому закутi неподалiк  од  каналу.  Стояв,  розвiвши  руки,
неначе кликав нiмо сво©х чарiвних подруг i дивувався, що тi  не  йдуть  на
владний поклик Аполлона...
   Вiдра не мав сьогоднi й  тому  присiв  пiд  деревом  на  корневищi,  що
випирало з грунту. Освiтлення  було  мiзерне,  без  свiтлотiней...  От  би
намалювати удень, при сонцi!.. Мрiя, якiй не збутися... Що б  вiн  сказав,
той добрий Iван Максимович, оглянувши його малюнки?.. Уже три  роки  тому,
коли розписували Сенат, вiн був не просто учнем,  а  рисувальником,  робив
картони й часто ©х сам виконував на стiнах, стелi та полотнi. Та  й  пiсля
того... Все це не те, не те! Йому потрiбна школа, професори, освiта!.. Вiн
не якийсь там хлопчик i розумi╨, що без науки, без Академi© не стати  йому
художником. Он вже на що Ширя╨в, а не  дали  йому  звання  художника,  хоч
подавав сво© роботи до Академi©...
   Прилаштував зручнiше картон, папiр i видобув з кишенi олiвця.  Коли  не
ма╨ змоги спiймать у небi  журавля,  нехай  же  цiвка╨  хоча  б  синиця  в
жменi!..
   Як i тодi, почув чи©сь неквапнi кроки й, напружившись увесь, оглянувся.
Це йшов Iван Максимович! До нього йшов... Якась  гаряча  хвиля  захлюпнула
його вiд нiг до голови, й коли б його спитали, чого було в  нiй  бiльше  -
страху чи щастя-радостi, не вiдповiв би, бо сам того не вiдав...
   Не привiтавшись, мовчки Сошенко взяв його  за  руку  й  повiв  ранковим
садом.  Слухняно  йшов,  залитий  все  ще  хвилею,  i  так  йому  хотiлося
поцiлувати руку, яка його тримала й кудись вела!..
   - Гарсоне, двi склянки чаю! - гукнув Iван  Максимович,  як  увiйшли  до
павiльйону, - Та бубликiв нам кiлька штук!.. Сiдай, будь  ласка,  -  мовив
уже до нього. Пiдсунув  йому  стiльця,  сiв  сам,  всмiхнувся  приязно.  -
Гарячий чай iз  бубликами  -  мо╨  любиме  снiдання...  Ти  любиш  чай  iз
бубликами?
   - Я все люблю, - сказав Тарас.
   - Скупий, видать, хазя©н? - зiтхнув Iван Максимович.
   - Не тiльки мiй, - всмiхнувся. - Така хазяйська вдача...
   Принесли  чай  та  бублики.  Сошенко  щедрим  жестом  дiстав  монету  i
розплатився. Та все ж  Тарас  помiтив,  що  з  грiшми  в  нього  туго,  що
розлучався Iван iз ними, як iз близькими родичами.
   Чай ©х зiгрiв i зблизив. А може, й  те,  що  пан  Iван  Максимович  був
тiльки з виду паном. Як там не ╨, а вийшли iз павiльйону, мов давнi, добрi
друзi. I тут Iван Максимович згадав ту прикру зустрiч на третiм поверсi.
   - Чого це ти тодi дав драла? - спитав мов так, мiж iншим.
   Тарас спахнув. Гаряча хвиля знову його накрила, хлюпнула йому в лице.
   - Злякався... Ви розгнiвалися... - почав було виправдуватися.
   - Я не розгнiвавсь, - тихо сказав Iван Максимович.  -  Менi  лиш  стало
гiрко...
   - Менi також...
   - Що, пан примушу╨ вас цiлувати руку?
   - Я краще вмер би! - палко гукнув Тарас. I мовив згодом тихо: -  Я  вам
хотiв, як батьковi... Усi чужi, байдужi... I раптом - ви!..
   Сошенко обняв його правицею, притис до себе мiцно i вiдпустив.
   - Пiди вiзьми сво© малюнки й приходь до  мене!  Благо,  дорогу  ти  вже
зна╨ш... - всмiхнувся вiн самими лише очима. - I зви мене Iваном. Як  звав
би брата. Добре?
   Тарас зiрвався з мiсця, нiби вiдчув на спинi  крила,  й  побiг  додому.
Крокiв за сто спинився, пiднiс високо руку й гукнув, немов у Будищах або в
сво©й Кирилiвцi, смакуючи дзвiнке iм'я:
   - Iване, я зараз же прийду до вас!..
   ...Натхненний, просто вражений тим дивним днем, прожитим  у  товариствi
вiльного (та ще й художника!), Тарас за тиждень знову прийшов трудитися  у
Лiтнiй сад. Хоча Iван Максимович, розглянувши його малюнки  i  похваливши,
порадив бiльше писать з натури, йому  хотiлося  домалювати  свого  нiчного
Аполлона. Розпочались роботи по розпису  Великого  театру,  й  тепер  сюди
заходити не по дорозi, та й нiколи. Лише недiлi вiльнi...
   Чомусь увесь цей тиждень йому стояло перед очима  його  село,  вiн  чув
пiснi, якi спiвали хлопцi на колодках, страшнi казки, бувальщини, якi вони
розказували... Вiн бачив рiдне небо, великий повний мiсяць i розсип зiр...
Надворi лiта полудень, а вiн стояв на Невському, йдучи з роботи, й  слухав
спiв солов'©в... Не петербурзьких - рiдних, тих, що  йому  спiвали  колись
давно, в дитинствi... В левадi ©х тьма-тьмуща!.. Сядеш, було,  в  ногах  у
мами (бiля хреста чомусь незатишно) i цiлий вечiр слуха╨ш  i  солов'©в,  i
шерех крил кажанiв, i сплеск рибин у ставi, i  перемову  в  глибинах  неба
чистих великих зiр... А раз, в театрi просто, пiд час роботи, йому прийшов
на пам'ять старий Днiпро - весь збурений, мов горобина, жахлива нiч,  яким
його вiн бачив, коли возив до Ки╨ва Iвася, сина Кошиця...
   Вода стояла в озерi така спокiйна й рiвна, як чисте скло. Легкий  туман
завис над нею хмаркою, що вся була прозора... А ген  пiд  дальнiм  берегом
бiлiли, мов русалки, величнi соннi лебедi...
   Бог Аполлон  i  досi  мовчки  кликав  до  себе  муз.  Бiдаха!..  Стояв,
простерши руки у безнадiю... Може, вiн зачарований?..
   Вдивлявся довго в  статую,  ходив  довкола,  вишукуючи  ознак  життя...
Химери!.. Чого  ти  бродиш,  тягнеш?  Сiдай,  малюй!..  Смi╨ться  хтось?..
Спiва╨?..

   _Ух! Ух!_
   _Солом'яний дух, дух!.._

   Оглянувся - i спiв затих. Нема нiде нiкого...
   Вслухаючись, сiв бiля дерева, де малював минулого разу, поклав  картон,
дiстав з кишенi олiвець, якого йому вручив Iван Максимович...  Водив  його
обiдати до  панi  Юргенс,  подарував,  крiм  олiвцiв,  аж  два  естампи...
Душевний вiн чоловiк!.. Iван Сошенко... Iван Сошенко-Богуславець...

   _Iван Богуславець те╨ зачува╨,_
   _Словами промовля╨:_
   _"Не лайте мене, браття, не проклинайте,_
   _Може, нам, браття, бог милосердний буде помагати,-_
   _Чи не будем ми з неволi виступати?.."_

   Кобзар сидить у тирсi бiля могили, i  сивий  вiтер  котить  повз  нього
хвилi-гори...
   Потер рукою очi, аби прогнати видиво й почать роботу. Скоро  скiнчиться
нiч i люди заповнять сад. У нього тiльки , якась година...
   Дивився то на Аполлона, то на папiр,  торкаючи  його  чудовим  олiвцем,
дарованим найлiпшим другом-братом, а думка його  вилась  над  степом,  над
вербами, що посхиляли вiття в днiпровий плин... Де бачив вiн оцi  старезнi
верби? У Ки╨вi?.. А може, десь над Россю?.. Кигичуть чайки, плачуть хтозна
за ким... Десь кiнь iрже, об землю б'╨ копитом...

   Ой _конику вороненький,_
   _А де ж мiй син молоденький?.._

   Спiймав себе на тому, що не малю╨, а слуха╨  старi  пiснi,  якi  колись
посiялися в його душi й аж нинi враз проросли... Чув  голоси:  то  батькiв
("Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене  зсушила,  да  гей!"),  то
материн ("Тихо-тихо Дунай воду несе, А ще тихше дiвка косу  чеше..."),  то
дiда Йвана голос, що дивно так, нарозспiв, розказував про те,  що  дiялося
колись давно... Вони, далекi тi голоси, були живi чи воскресали  в  ньому,
так нiби вiн берiг ©х багато лiт, носив з собою, в серцi...
   Малюнок був ледь розпочатий. Гiрше - пропало те завзяття, з яким iшов у
Лiтнiй сад, щоб змалювати бога усiх мистецтв, володаря чарiвних  муз!..  А
вже край неба висвiтлився, мов сповiщаючи ще  сонний  свiт,  що  йде  ясне
свiтило й розпочина╨ться грядущий день...
   Згадалась раптом тиха весняна нiч, край неба,  з  якого  теж  осяйно  й
врочисто виплив мiсяць... Нi, тiльки серпик  мiсяця,  що  враз  пiрнув  за
хмару, а потiм  знову  виринув...  Пiд  ним  -  крислатi  верби,  якi,  де
взявшись, люто терза╨ вiтер... Хвилi щосили  б'ють  у  берег...  Аж  серцю
тiсно в грудях; немов воно удвiчi, втричi виросло...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива..._

   Не проспiвалися, а якось дивно  мовилися  слова,  сплiтаючись  у  стрiй
рядкiв, нечуванi якiсь слова...

   _Додолу верби гне високi,_
   _Горами хвилю пiдiйма..._

   Пiшли за тими iншi, спiвзвучнi ©м, також ранiш не  чутi  слова,  рядки.
Виходить, словом, нiби фарбою, намалювати можна живу картину... Навiть  ще
яскравiшу, глибшу!..

   / _блiдий мiсяць на ту пору_
   _Iз хмари, де-де виглядав..._

   Перевернув скорiше  аркуш  iз  Аполлоном  i  записав  те,  що  спливло,
вродилося в його душi, набравши плотi слова,  поезi©  чи,  може,  пiснi...
Лячно було дихнути, поворухнутися, щоб  не  прогнати  чари,  що  хтозна-де
взялися в цю бiлу нiч...

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав...-'_

   доповнив образ мiсяця,  породженого  тим  дивним  чаром,  спомином  про
рiдний край. Ця нiч була, вiн бачив ©©... А може,  вона  йому  приснилася,
намалювалась пензлем в його уявi?.. Буряна, тривожна  нiч...  I  хвилi,  й
верби, й мiсяць!.. I пiвнiв спiв... Вони ж  таки  спiвали?..  Нi,  то  вже
потiм, потiм, коли на свiт благословиться в далекiм небi... А поки  що  то
тiльки скрип якогось старого дерева... Та крик сичiв...
   Мiцнiше стис олiвця i дописав - чотири уже рядки:

   _Ще третi пiвнi не спiвали,_
   _Нiхто нiде не гомонiв,_
   _Сичi в гаю перекликались,_
   _Та ясен раз у раз скрипiв..._

   Сидiв, дивився з подивом на свiй нежданий витвiр, сяк-так записаний  на
тому аркушi, що був призначений для бога муз, i вiдчував -  свiт  навкруги
став iншим, перемiнився. Власне, перемiнився лише вiн сам,  збагнувши,  що
малювати  може  не  тiльки  пензлем,  фарбами...  Брав  аркуш  з   вiршем,
вiдстороняв, як те робив з малюнками, i роздивлявся, вчитувався.

   _Реве та стогне Днiпр широкий..._

   Якихось два чи три мазки - й картина! Не тiльки вималювана, але  й  уже
озвучена... Заплющиш очi - й нiби усе те бачиш, чу╨ш... Реве, аж стогне...
Дужий, широкий Днiпр... А вiтер гне додолу верби й котить за валом вал, як
тут бува, на морi... Невже це вiн намалював?.. Нi,  написав!..  Аж  дивно:
писати вiн не любив, листа Микитi-братовi й то малював би лiпше, якби було
можливо, i раптом - на тобi!..

   _Ще третi пiвнi не спiвали..._

   Це час, коли русалки виходять грiтися пiд ©хнiм сонцем - мiсяцем,  коли
сновиди бродять або причиннi...
   Поклав на мiсце аркуш, взяв олiвець з картону й застиг,  уже  побачивши
нову картину... В нових тонах... О господи!..

   _В таку добу пiд горою,_
   _Бiля того гаю,_
   _Що чорнi╨ над водою,_
   _Щось бiле блука╨..._

   Отямився, коли почув за спиною  чи©сь  квапливi  кроки.  Згорнув  папiр
швиденько й сховав його за пазуху.
   Це знову був Iван Максимович!
   - Ти тут... - сказав засапано. - А я тебе вже шостий день шукаю!.. Куди
ти щез?
   - Щез... канув... виринув... - протяг Тарас,  немовби  хотiв  слова  цi
випробувати на смак. Засяяв тихо  усмiшкою  i  проказав,  як  дiд  колись,
нарозспiв:

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав!.._

   - Захворiв? - спитав Iван Максимович.
   - Ми почали роботу в Великому театрi, - сказав Тарас бадьоро,  устаючи.
- Тепер менi не до богiв...
   - Ну й добре. Пиши з натури бiльше.
   - Пишу, пишу, Iване!..- обняв Тарас товариша.
   Проте свого "малюнка" не показав.
   Про©хала  нiчна  карета.  Хмiльнi  гвардiйцi  (лише  вони  могли   собi
дозволити спiвати тут посеред  ночi!)  горланили  фривольну  пiсеньку  про
нескупу мамзель-актрису та про корнета, що звершив кiлька подвигiв за бiлу
нiч... I знову стало тихо. Напевно, вже було над ранок, а сон  не  йшов...
Поезiя тодi немов прийшла на помiч йому i тим, хто згодом не шкодував часу
i сили, аби його, Тараса, умкнуть з неволi пансько©. Поезiя  ж  у  тiй  же
мiрi збiльшила його страждання, коли тривала битва титанiв од мистецтва iз
Енгельгардтом - найбiльшою свинею в торжкових туфлях,  як  висловився  про
нього Карл Брюллов. Поет повинен бути вiльним; хоча б душею, духом!.. Були
раби  поетами?  Навряд...  А  хто  складав  невольницькi  пiснi  та  думи?
Невольники, або раби!.. Нi, козаки нiколи не пiдкорялись рабству й серцями
були завжди на волi! Хто скуштував цей  райський  плiд,  не  може  жити  в
путах, його душа витатиме нескута,  вiльна  й  прагнутиме  лише  одного  -
вирвати й нещасне тiло з каторги!..
   ...Уперше вiн повiрив у те, що може бути  звiльнений,  коли  почув,  що
Карл Брюллов ходив  до  пана  Енгельгардта.  Великий  Карл  кипiв  великим
гнiвом. I хоч його дипломатична мiсiя не мала  успiху,  Тарас  зрадiв.  За
нього дба╨, прагне його звiльнити великий майстер, свiточ  мистецьких  кiл
Росi©!
   Розповiдаючи про цей вiзит, Iван зiтхав трагiчно. Нарештi вiн  пiдвiвся
з хиткого стiльчика й сказав:
   - Ходiмо ще до одного Павловича.  Покажеш  йому  тi  вiршi,  якi  давав
Мокрицькому.
   - Гребiнка з них смiятиметься, -  нахмурився_  _Тарас_,_  згадавши,  як
╙вген Павлович на кпини брав недавно_ _чи©сь пристойнi вiршi.
   - Нехай собi, - махнув Iван рукою.  -  Брюллов  i  то  не  посмiявся...
Дивно, - озвався вiн по хвилi, - якiсь школярськi вiршi  на  Карла  бiльше
вплинули од всiх тво©х малюнкiв...
   Вiд жовтня мiсяця Сошенко жив  на  Василь╨вському,  в  одному  домi  iз
земляком, що вже вiдомий був не лише наливками, смачним домашнiм салом,  а
й "Малоросiйськими приказками", як вiн назвав сво© дотепнi й мужнi  байки.
Тарас уже ©х прочитав i полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.
   ╙вген зустрiв ©х стримано, вже по лицю Iвановому, напевно,  визначивши,
що ©х ввела до нього якась недоля.
   - Брюллов нi з чим вернувся од Енгельгардта? - спитав iще у передпоко©.
   Виходить, вiн посвячений, а виду, бач, не  подавав.  Жалiють  його,  не
хочуть, щоб вiн даремно мучився, ждучи свято© волi. Знали б вони, цi добрi
люди, що вiн ще змалку мучиться, щодня,  щороку  прагнучи  лише  одного  -
волi!..
   - Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собi весь вечiр  мiсця,
- сказав Сошенко. - Бачиш, а вiн смi╨ться! - кивнув у бiк Тараса.
   - Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, - пирснув.
   - Кого? - спитав Гребiнка.
   - Таж Енгельгардта!
   - Чому "в торжкових туфлях"? - здвигнув ╙вген плечима.
   - Й амфiбi╨ю!..
   ╙вген лише щось буркнув i запросив гостей пройти до кабiнету, в чарiвне
царство книг. Вiдколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у
нього перед очима i кожна книжка гука╨, кличе, манить його до себе. Щоб не
╙вген, до смертi, мабуть, не розiбрався б в цьому хаосi  добутих  людством
знань.
   - Сiдайте, прошу.
   - Треба робити щось, ╙вгене Павловичу, - сказав Сошенко твердо. Вiн хоч
плохий та несмiливий, а, як потрiбно, впертий, цей  Богуславець.  -  Може,
сходив би ти?
   Гребiнку аж пересмикнуло.
   - Бачиш... Коли вже вiн Брюллову вказав на дверi...
   - А звiдкiля ти зна╨ш? - почудувався Iван словам господаря.
   - Я знаю Карла Павловича, - всмiхнувся той.
   -  Вони  там  добре  зрiзалися.  Брюллов  одвик  в  Iталi©  вiд   наших
диво-звича©в i наших типiв. Треба пiти тобi, ╙вгене! - сво╨© вiв Сошенко.
   Гребiнка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зi столу  книжку,
поклав назад, пройшовся по кабiнету. Щось муляло йому.
   - Я ж не художник, хлопцi... - озвався вiн нарештi. - Яке  тво╨  собаче
дiло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче...
   - А дiло, Павловичу, тво╨ пряме, - не випускав  Сошенко  з  рук.  -  Ти
вiршi його читав?
   - Вже й Енгельгардт узявся за вiршування?!
   - Нi. Наш Тарас...
   - Ти справдi пишеш вiршi? - спитав не скоро,  змiрявши  Тараса  гострим
поглядом.
   - Пишу... - пiдвiвся  Тарас  iз  крiсла,  весь  спаленiвши,  нiби  його
спiймали на недозволеному.
   - I можеш ©х показати?
   - Може, - сказав Iван Максимович. - У нього дещо ╨ при собi. Тарасе, не
будь макухою!
   Тарас дiстав з кишенi зошит, в який недавно переписав свою  "Причинну",
й подав Гребiнцi.
   Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити  зошит  i  прочитати
чужу ганьбу,  ще  раз  поглянув  пильно  на  настиренних  сво©х  гостей  i
зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя...
   Тарас згорнувся в крiслi, як зайченя, налякане  далеким  шумом  орлиних
крил, й очей не зводив з  його  лиця.  Воно  було  спочатку  якесь  пiсне,
байдуже, а потiм брови рiзко полiзли вгору, впали й застигли так, аж  поки
з грудей ╙вгена Павловича не вирвався якийсь непевний,  мабуть,  невольний
звук. Потому лицем пройшла i  щезла  легка  судома  й  на  лобi  виступили
краплини поту...
   -  Кажеш,  ТИ  написав?...  -  спитав  Гребiнка  глухо,  немов   чогось
злякавшись. - А може, просто переписав?
   - Переписав, бо перше було вчитати важко...
   - I звiдки ж ти переписав? - скривився.
   - Та з аркуша, де Аполлон...
   - А звiдкiля до тебе втрапив той божий  аркуш?  -  з  притиском  спитав
Гребiнка, нiби чинив судейський допит.
   - Ну як  тобi  "Причинна"?  -  втрутився  Iван  Максимович.  -  Як  для
початку...
   - Де ви ©© взяли? - ступив до них Гребiнка.
   - Вiн написав, - тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.
   - Справдi?! - не мiг тому повiрити.
   -  Давно  вже...  В  Лiтньому   саду...   Як   малював   там   Аполлона
Бельведерського...
   Гребiнка сiв у крiсло й перегорнув негрубий зошит._ _Не_ _стямився,  як
став читати вголос:

   _Вона все ходить, з уст нi пари._
   _Широкий Днiпр не гомонить:_
   _Розбивши вiтер чорнi хмари,_
   _Лiг бiля моря одпочить,_
   _А з неба мiсяць так i ся╨;_
   _I над водою, i над га╨м,_
   _Кругом, як в усi, все мовчить..._

   - Ти бачив Чорне море? - спитав ураз.
   - В чумачку з батьком ©здив, як був малий.
   - Ти написав одну лиш цю баладу?
   - Та нi... Були ще й iншi...
   - I де ж вони?
   - Порвав.
   - Чому?
   - Бо вийшли якiсь... немовби недомальованi...
   Гребiнка встав, пройшовся  по  кабiнету,  не  випускаючи  з  руки  його
"Причинно©".
   - Ось де вони! - ввiйшов Мокрицький рвучко.  -  О!  Ти  вже,  певно,  i
прочитав? - побачив зошит з  вiршем.  -  А  я  оце  прибiг  до  тебе,  щоб
розказать, порадувати...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива.._

   Прекрасно!  Яка  картина!..  I  хто?  Якийсь  пiдмайстер  маляра!..   -
пожартував. Примружив раптом очi й приклав до лоба руку. - Нi, я тебе десь
бачив... до того, як познайомив нас Iван Максимович...
   - I я вас... - тихо сказав Тарас.
   - Де i коли?
   - Весною тридцять першого... На березi рiки Неви...
   - Я сам там був?
   - З Ельканом...
   - То це тобi я показав дорогу до Академi©?!
   Тарас лише всмiхнувся.
   - Ну-у, показати - не  мудре  дiло...  А  ти  введи!  -  пiдкинув  Iван
Максимович. - Ти ж Аполлон...
   - Стара╨мося! - крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький.  -  Я  тiльки  що
зустрiв старого Венецiанова i розмовляв...
   - Ось хто нас може виручити! - сказав Гребiнка  весело.  -  Венецiанов!
Для нього це не первина.
   - Про що ви? - спитав Мокрицький.
   - Вчора менi сказав Карл Павлович,  щоб  я  сходив  до  Енгельгардта  й
дiзнавсь... - зам'явся Iван  Максимович.  -  А  я  подумав:  краще  комусь
статечнiшому... Й прийшов сюди...
   Гребiнка розвiв руками, стрiвшись iз запитальним поглядом нового гостя.
   I стало тихо.
   - Треба просити, Йване, Венецiанова, - зiтхнув Мокрицький. - Треба...
   - То я пiду, - пiдвiвся Iван Максимович, - Як кажуть, куй залiзо,  поки
воно гаряче...
   Тарас сидiв, дивився на цих людей, що стали йому мов рiднi, й не  знав,
як дякувати ©м за велике ©хн╨ уболiвання.
   - Спасибi вам... - озвався.
   - Поки нема за що, - сказав Мокрицький просто, так нiби йшлося про щось
дрiбне. Сiв на те  саме  крiсло,  з  якого  встав  Сошенко,  й  додав  уже
серйозно: - Аби була вiд тебе слава для Укра©ни...
   Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й  про  Укра©ну,  коли  ще
досить пановi кивнути пальцем - i вiн на стайнi чиститиме пiд кiньми!..
   Гребiнка знову й знову читав його "Причинну", неначе прагнув вичитати у
нiй якiсь та╨мнi знаки, i це весь час примушувало Тараса  бути  пильним  i
ждать_ _тi╨© митi,_ _коли_ _нарештi скаже той власний присуд вiршевi.
   - Це неймовiрно!.. - мовив. - Щоб перший твiр...
   - Я прочитав Жуковському... - почав було Мокрицький.
   - I що? - спитав Гребiнка, не дочекавшись, коли скiнчиться пауза.
   - Сказав, що це хвилююче i...  дуже,  дуже  талановито...  Не  задирай,
Тарасе, носа!
   - У нього вiн i так весь час задертий, - сказав Гребiнка з усмiхом.
   - Зате у нас з тобою носи дзьобами! - скочив на рiвнi ноги Аполлон, - Я
зголоднiв. ╙вгене, у тебе десь був добрий кусень  сала  i  в  пляшцi  -  я
пригадую - лишилася ота наливка бiсова, що спуту╨ по другiй чарцi ноги,  а
ке на стiл!
   Коли вони виходили iз кабiнету, вiн пригорнув Тараса  i  мовив  просто,
тихо, але схвильовано:
   - А ти пиши, Тарасе. Малюй, пиши. Щоб ми гуртом не вирвали тебе у пана?
Того не може бути!..
   Венецiанов не тiльки взявся виконати таку складну i делiкатну мiсiю,  а
за годин двi-три, вертаючись вiд  Енгельгардта  з  Мохово©,  сам  поспiшив
принести добру звiстку.
   - Вiтаю вас, панове! - гукнув з порога. - Що ви тут спожива╨те?
   - Наливку, сало, пундики, - сказав Мокрицький, ловлячи  його  захований
за скельця погляд.
   - Налийте й нам пiвчарочки! - без церемонiй до столу сiв Венецiанов.
   - Ну як? - не витримав Iван Максимович,  що  теж  прийшов  сюди  чекати
добро© чи зло© звiстки.
   Тарас також напружився, бо розумiв, що, може, в цi години  вирiшувалася
його подальша доля.
   - Чого Брюллов з ним зрiзався?.. - сказав, уживши чарку, Венецiанов.  -
Звичайний пан, помiщик... Щоправда, з гонором. Протримав мене, як  личить,
у передпоко© годину з гаком i лиш  потому  вже  запросив  до  кабiнету.  А
кабiнет  -  в  японськiм  стилi,  розкiшний  i  дорогий.  Якесь  набобство
просто!.. Так от. Вiн слухав, слухав  мене  уважно  i  перебив:  "Скажiть,
панове, прямо, чого вiд мене хочете ви та Брюллов?  Послухайте  -  вiн  же
справжнiсiнький американський дикун!" Пан Енгельгардт зареготав. Я спершу,
правду кажучи, був розгубився,  а  там  прийшов  до  тями  i  просто,  без
дипломатi©, все пояснив. "Отак би й зразу,- мовив, -  а  то  заводите  про
фiлантропiю!.. То вас цiна цiкавить? Двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв.  Ви
згоднi?" Я погодився. I ось я тут!..
   - Спасибi вам велике! - устав Iван Максимович. -  Я  зараз  же  пiду  й
скажу Брюллову.
   - Це вам спасибi, братцi, -  всмiхнувся  Венецiанов,  -  Коли  б  я  ще
зустрiвся iз диваком, що назива╨  великого  Карла  Брюллова  американським
дикуном!
   Тарас злякався суми. I тiльки те, що друзi його не дуже цим зажурилися,
пiдбадьорило трохи  i  повернуло  йому  надiю.  Правда,  у  цiй  печальнiй
певностi (╨ панська згода й сума!) була i ще  одна  гiрка  краплина:  йому
цiна двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв...  Йому  цiна...  Мов  хряковi  або
коневi!.. Його, нащадка волi й сина ©© степiв, купують i  продають!..  Двi
тисячi п'ятсот карбованцiв - ось красна тобi цiна, Тарасе... Вiн,  звiсно,
знав i бачив сам, як продавалися крiпацькi душi, та тiльки зараз, нинi, як
сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебнiсть  такого  торгу.  Душу  його
живу,  надiлену  великим  вмiнням  мислити,  писати  вiршi  та   малювати,
виводять, мов худобину, i продають!.. Нехай на волю, в iнше,  нове  життя,
та продають!..
   - Тарасе, ти не радий? - спитав його Мокрицький, що був уже напiдпитку.
- В такому дiлi згода - половина справи.  Тепер  одне  лишилося  -  добути
грошi.
   - Радий, - сказав  Тарас,  пiдводячись.  -  Я  вже  пiду.  Хазя©н  буде
гнiватися...
   - Скажи йому...
   - Що вивели мене на торг? - спитав крiзь сльози, рiзко. - А раптом