с пiдняв ряднину, вкрив нею батька i метнувся до мисника. Схопив рушник, намочив i, викрутивши, приклав до лоба недужому. Той притих поволi, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз щось бурмотiв. Тарас уже хотiв був вийти з хати, щоб гукнути когось iз дорослих, та батько запручався, мов од когось вириваючись, i закричав: - Коня! Коня! Одчинiть ворота! Мури душать! Коня!.. ...Другого дня вранцi батьку полегшало. Заснув, як почала займатись зоря, й проспав до снiдання. Прокинувшись, обвiв очима хату, нiби щойно звiдкись при©хав, i попросив узвару. Мачуха, що зiбралась було на панщину, внесла з комори грушок, помила, налила окропом i поставила у ще не вичахлу пiч. - Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,- втiшала хворого, як малого.- А мо', поснiдай спершу? Млинцi сьогоднi пекла... - Гречанi? - поцiкавився батько. - Еге, еге! - зрадiла мачуха i метнулась до печi, де на жару стояла миска з млинцями. Батько випив кварту узвару й задивився на сонце, що вляглося посеред хати на рудiй нерiвнiй долiвцi. Потiм повернувся до вiконця над поликом i, помилувавшись трохи морiжком пiд грушею, зiтхнув глибоко i запитав: - Ще далеко до благовiщення? - У вiвторок, з недiлi, - кинула мачуха, пов'язуючи бiлу хустку поверх очiпка. - А який же сьогоднi день? - П'ятниця. Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток, де навiть ясного дня лише рiдiли сутiнки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати й Тарас узяв зi столу батькiв дарунок, щоб заховати, обернувся до сина i запитав: - Розумна книжка? Тарас кивнув. Чомусь не мiг промовити й слова. Батько став прислухатися до чогось у повнiй тишi й усе бiльше й бiльше хмурити брови. Потiм закашлявся, забився в лiжку, немов рибина, викинута на берег, i довго не мiг заспоко©тись. Поборовши кашель, витер сльози шкарубкою долонею й запитав: - Уже цвiте барвiнок? - Бiля хати засинiли вчора двi квiточки... - А в садку... на могилi? - Цвiте... - промовив пошепки. Й додав поспiшно й весело: - А вся левада бiла-бiла вiд рясту! Зiрвався з мiсця, наослiп вискочив з хати, побiг садком до левади i, ковтаючи сльози, нарвав зелено-бiлого цвiту. Вертавсь поволi, щоб заспоко©тись. Обiйшов далеко могилу матерi й навпроти клунi вийшов на гору. Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболiлу душу й вдивлявся у тi далекi й тривожнi марева, якi доступнi людям тiльки на гранi смертi й життя. Прокинувся лише надвечiр. Поманив до себе пальцем Тараса й звелiв покликати в хату усiх дiтей, Павла, дiда_ _та_ _мачуху. Не помiтив рясту, що лежав на лiжку бiля подушки... Коли зiйшлися рiднi й запалили на столi каганця, батько розплющив очi, обвiв усiх журним, прощальним поглядом i почав дiлити свою убогу злидарську спадщину: - Микита буде вам за хазя©на... Ти, Микито, - зупинивсь очима на найстаршому синовi, - мусиш менших до пуття довести... Тобi ж одежа моя, реманент... i все, що ╨ у нас для хазяйства... Замовк. Облизав пошерхлi губи i попросив напитися. Коли вiддихавсь трохи, зупинив свiй погляд на похнюпленому Тарасовi. Тарас напружився i закусив нижню губу, щоб не розплакатись. Тим часом батько, так нiчого й не сказавши, перевiв_ _очi_ _на Ярину й Марiйку, що тулились злякано пiд долонi дiда Iвана. - Дочкам Яринi та Марiйцi - все, що в хатi залишилось вiд матерi... - через силу мовив батько й притих. Iз запалих тьмяних очей його покотились великi сльозини. - Йосипу... - заговорив вiн згодом спокiйним голосом, - сукно на свитку, що я купив торiк у Вiльшанiй... Тарас погладив голову Йосипа, що прича©вся поруч нього й дивився на батька майже радiсними очима. Йому, напевне, було цiкаво, що в хату набилось стiльки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав, i що дiдусь принiс йому аж два пироги... - Синовi Тарасу... - почув зненацька Тарас, - iз мого хазяйства нiчого не треба... - Батько перевiв подих i, спинившись поглядом на миготливому вогнику каганця, мовив журно i впевнено: - Вiн не буде абияким чоловiком... З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо... - Помовчавши якусь часинку, додав, немов у вiдповiдь на нiмий загальний подив з такого дивного рiшення: - Для нього мiй спадок або нiчого не буде значити, або нiчого не допоможе... Тарас вiдчув, що батько дивиться на нього. Пiдняв очi й справдi стрiвся з батьковим поглядом. - Учися, синку... - промовив батько, ледве ворушачи губами. Застогнав, скривився болiсно й кинув рiзко, нiби аж з розпачем: - Просiть Богорського!.. Богорський наче тут i вродився. Як чорний привид, вирiс вiн на порозi, пропустив поперед себе отця Григорiя i кахикнув глухо в кулак, мов збирався перехилити чарчину. - Слава богу, - привiтався тихо отець Григорiй, вийняв з кишенi ряси згорнуту ╨пiтрахiль, одягнув ©©, не поспiшаючи, завченим рухом i пiдiйшов до хворого. Всi, хто був у хатi, позадкували похапцем до дверей, нiби хворий вiд то© митi, як увiйшов отець Григорiй, бiльше ©м не належав. Останнiм вийшов Богорський. Зачинив за собою дверi, кахикнув ще раз i подався з двору, нi до кого навiть не обiзвавшись. Мачуха було рвонулась за ним, але Павло спинив ©© за плече i сказав, що сам пiде й поговорить з дяком про небожа. Тарас один лишився в сiнешнiй темрявi. Спершись на драбину, яка вела на горище, тамував плач. Доки ще не було попа, жеврiла надiя. А зараз... Iще не знав Тарас випадку, щоб одужав хтось у Кирилiвцi пiсля того, як приходив отець Григорiй i вiдпускав сердезi його останнi грiхи. На подвiр'© гомонiли родичi, бiдкалися, що нема сестри Катерини, просили когось сходити чи з'©здити у Зелену Дiброву. Iз хати долинув голос отця Григорiя. Тарас причинив сiнешнi дверi й став прислухатися. - Зате, глаголю, будеш в раю,- сказав розважливо батюшка. Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже не мiг здолати вiдстанi мiж лiжком i сiньми. - Не стрiнеш пана, Грицьку, не стрiнеш! - пробасив розкотисто пiп. - До раю втраплять лише нужденнi i страждущi! Багатим у рай пролiзти важче, нiж верблюду крiзь вушко голки... З подвiр'я в сiни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати. - Не гнiви, Григорiю, господа, - почувся знову батюшчин голос. - Молися краще й уповай на милiсть його... Проща╨ться раб божий Григорiй, - забурмотiв вiн поспiхом, грюкнув ослоном, на якому, видно, сидiв, i вiдчинив у сiни дверi, притиснувши ними Тараса до драбини. Тихо зайшли у хату дiти та родичi. Хворий дивився на всiх уже далеким, туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло. - Просiть Богорського, - промовив поспiхом, немов боявся, що не встигне сказати, - може б, вiн узяв до школи Тараса... Не оставте й ви, батюшко, бiдного сироту... - звернувся до отця Григорiя, що неквапно й вiдчужено згортав ╨пiтрахiль. - Не оставимо, не оставимо... - кинув пiп, беручись_ _за_ _клямку. - Усi ми смертнi, i всi пiд богом ходимо... Раптом пiп вiдсахнувся. Рвучко вiдчинилися дверi, й_ _на_ _порозi вирiс економ. - Григорiй! Завтра з плугом у поле! - гукнув, немовби надворi. Знiтився, коли помiтив у хатi батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши чобiтьми, пошкрiб потилицю i сховав за спину руку з нагайкою. - Одробив уже сво╨, одробив... - схлипнула бiля столу мачуха. - Слава богу, звiльнився... - зiтхнув з полегкiстю батько. На його обличчi проходять тiнi то жалю, то горя, то радостi. - Хоч тепер звiльнився... - додав уже ледве чутно. Зiтхнув, заплющив очi... У недiлю вже й поховали... А в понедiлок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив кварту води i, струснувши стриженою пiд макiтру головою, опустився важко на лавку. Хмуро оглянув малечу, що сидiла, ждучи снiданку, потер долонями скронi (перебрав, напевно, на поминках) i сказав, не дивлячись на Тараса: - Ходiм до мене, мабуть, Тарасе... Ти бачиш, скiльки ротiв... - I що я, бiдна, з ними робитиму?! - сплеснула руками мачуха. Сльози так i бризнули в не© з очей. - Прошу, благаю вас, дiвере, вiзьмiть хоча б цього одного, понурого! - Вона сердито ткнула коцюбою в той бiк, де мовчки сидiв Тарас. - То як, небоже? - повiв бровами Павло. - Доки тепло, пастимеш свинi... А як захука╨ - помагатимеш по хазяйству... Зате не будеш жадний шматочка хлiба. Й при дiлi будеш. I в люди, бог дасть, вийдеш... Я ж бо зичу тобi добра.__ Тарас мовчки пiдвiвся i став збирати сво© пожитки. Хiба йому тепер не однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сиротi хоч з мосту та в воду... Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир i дiстав з полицi Сковороду. - А ця мiзерiя й нi до чого, - нахмурив брови дядько Павло. - Хрякам що "тму", що "мну" - все одно... Тарас жбурнув торбину на стiл, а коли Павло одвернувся, сховав останнiй батькiв дарунок за пазуху. Байдуже ступав слiдом за дядьком по стежцi, вмитiй росою... I цар Давид був пастухом!.. Ще з похорону лунають в душi пiснi чи псалми цього царя-поета. Примружиться i нiби бачить його з гирлигою... Ось мерехтить серпанком безкра©й степ, яким сумними хмарами сунуть отари. Тремтить багрове сонце, а в голубiй височинi ширя╨ кiбчик... Тихо... I раптом знову зрина╨ звiдкись жалiбна музика. Гудуть дуби, спiва╨ птаство, i вiтер ледве-ледве перебира╨ срiблястi струни променiв... Тарас поволi стишу╨ ходу, зверта╨ на iншу стежку i, поминувши крайню хату, виходить у степ. Немов вiтрило, надува╨ вiтер йому сорочку, куйовдить чуб i притиска╨ холодну книжку до грудей. Не чути дуба, але голосять, тужать вiтри... Зеленим вруном - панська озимина... Праворуч, нiби латки на сiрiй свитi, - маленькi клаптi людських ланiв... З гори в долину проклада╨ орач лискучу борозну, по якiй поважно ходять такi ж граки... А далi, ген, аж на могилi, хтось мрi╨ бiлий-бiлий - немов упала з неба хмаринка... Якась невiдома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсiм малий, отак пiшов вiн степом шукать залiзнi стовпи, що пiдпирають небо... Усе гучнiше луна╨ музика. Голосять струни, тихий, прихриплий голос виводить щось журливе. То бiла хмарка квилить на степовiй могилi. В руках у хмарки кобза. А вуса довгi й сивi, волосся бiле як молоко... В _чистiм, полi тирса шумить,_ _Катран зеленi╨,_ _В чистiм полi своя воля,_ _Що й серце нiмi╨..._ Спiва кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечiнь. Торка╨ струни, i тi рокочуть, нiби вони живi... Гойда╨ вiтер суху билину, хилить срiблясту тирсу хвилею... Зда╨ться, що сива тирса i в кобзаря на головi... Ой _зiйду я на могилу -_ _Гляну-подивлюся,_ _Як вгадаю про ту волю,_ _То й знов зажурюся..._ Тарас спиня╨ться, щоб не сполохати. Перебендя легенько пестить струни, i сльози котяться йому по щоках... - Це ти, Тарасе? - враз озива╨ться i поверта╨ голову, неначе може його побачити. Тарас сiда╨ неподалiк. Старий втира╨ очi, всмiха╨ться знiяковiло: - Вiтер... Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навiть Iвася, поводиря, вiн не бере з собою в степ на могилу. Iде навпомацки. Йде в степ молитися. I якось дивно молиться: спiва та плаче... - Ну, як там батько? Одужав, певно? - пита╨ жваво Перебендя. Коли прийшов уперше пiсля зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав. - Сховали вчора... Кобзар поклав на землю кобзу, звiвся i пiдiйшов до хлопця. Намацав мовчки його плече, притис до себе... Вертались разом. Палав багрово захiд. Немов струмки до ставу, стiкалися в село з ланiв похмурi орачi. Пилили битим шляхом наморенi за день воли. Дiвчата, далеко десь, iще в степу, тягли журливу пiсню про кинуту нещасну дiвчину. Цвiла зоря вечiрня, неначе ружа... На греблi Тарас попрощався iз кобзарем. Звернув лiворуч i пiшов додому левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потрiсканi, побитi ноги. За пазуху залазив холод. Хотiлось ©сти... Лише коли почув сердитий голос мачухи, яка кляла когось з дiтей, згадав, що вже не тут його домiвка. Густим сусiдським садом прокравсь до клунi. Залiз у солому, що пахла й досi полем, спекою, згорнувсь калачиком i прича©вся. Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипiли й постукували на груддi... На сливняку, що за стiною, возились кури... Пройшла по греблi пiсня й невдовзi згасла, як гасне в полi вогнище... ...Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим i смиренним, наче пустельник. Ще десь-то доля не одвернулась зовсiм вiд нього, коли сьогоднi саме взяла за руку i привела у цю простору й порожню хату, де все, що можна було пропити, давно пропите. Торiк, як вiн тiкав зi школи, в дяковiй хатi стояло лiжко, накрите плахтою, а за столом на покутi висiли в два ряди образи. Богорський пiдвiвся з полика, пригладив пальцями розкiшну кучму на головi й здивовано уп'явсь очима в малого гостя. - З чим бог послав? - спитав нарештi. Сховавши за спину торбу з сво©м школярським начинням, Тарас сказав: - Учитись хочу... - О-о! - пiднiс Богорський угору палець. - Не забув-таки раба свого нещасного, господи! - повернувся вiн до кутка, де чорнiли слiди образiв, маючи намiр перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою i пiдступив до хлопця так обережно, нiби той був маною, духом, що мiг розтанути. - Давай! - простяг одразу обидвi руки. Тарас мовчав похнюпившись. Богорський все зрозумiв. Ураз поник, почухав лiву ногу пальцями право© i поплiвся до полика. - Я вам буду за наймита!.. - гукнув Тарас. Богорський став. - Ти чий кумедний такий? - спитав, прискалившись, i сам собi вiдповiв: - А-а, Шевченкiв, Грицькiв!.. То, кажеш, - в найми? - присiв на голий полик. - А блохи путать умi╨ш? А борщу зварити з сокири? - Як навчите, то вмiтиму,- не розгубився Тарас. Богорський гмикнув, пошкрiб потилицю i поцiкавився: - А що нам скаже преподобна мачуха Ксенiя? - Поставить кварту на радощах... Богорський довго мовчав. - Ну, добре, отроче! - пiдвiвся повагом, пiдiйшов до вiкна, за яким уже скрадались сутiнки, пошкрiбся знову у потилицi й полiз пiд полик по чоботи. - Покинь де-небудь сво© пожитки... - сказав сердито з-пiд полика. - Щоб торба вiльна була... Дiстань iз печi глечика... Коли стемнiло, учитель з учнем вийшли на вулицю. Богорський вийняв з тину дрючок, попробував, чи замашний, i рушив далi, спираючись на цей вербовий посох. Тарас слухняно плiвся позаду й нiяк не мiг збагнути, куди й по що вони йдуть. Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже й крайня хата поволi зникла в темрявi. Прямували на Тарасiвку. Позаду тьмяно блимали вогники. В степу лiворуч виходив з балки багровий мiсяць, немов великий мiдний п'ятак... - "Богом iзбранную" зна╨ш? - запитав Богорський. - Еге, - озвався жваво Тарас. Йому подобалось, що перший день його навчання в дяка почався так щасливо й весело. Кудись мандрують... А що може бути при╨мнiшим вiд мандрiв! _Богом iзбранная дiва_ _В Вiфлi╨мi народила..._ заспiвав Богорський жалiбно-жалiбно. Лишивши божу матiр висiти у повiтрi, вiн кинув коротко: "Пiдтягай!" - i знов затяг, неначе голодний пес на мiсяць: _Народила бога-сина,_ _В сiно в яслах положила..._ Тарас уловчився i пiдтягнув. Богорський озирнувся, закивав головою, благословляючи свого малого помiчника, й пiшов, спiваючи, далi. Завернули в перший же двiр. Не встигли рипнуть ворота, як пiд ноги кинувся худий патлатий псюра i схопив дяка за халяву. I тут Тарас збагнув, для чого був узятий дрючок. Скуштувавши палицi, пес завищав i миттю щез пiд коморою. Богорський став пiд вiкном, поманив Тараса i завiв "Богом iзбранную". Хоч-не-хоч довелося Тарасовi пiдтягати. Тепер вiн все зрозумiв. Було так прикро й соромно. Та що тут вдi╨ш! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб... Дверi тихенько рипнули, i на порозi з'явилась бiла примара. Навiть при свiтлi мiсяця обличчя жiнки здавалось черепом, обтягнутим шкiрою. Худющi пальцi неначе аж бряжчали, коли вона взялася ними за рябi вiд тiней одвiрки. - Подайте, ради Христа... - почав було Богорський, але затнувся. - А я зрадiла... - розчаровано сказала жiнка, коли вони виходили з двору. - Гадала, бог прийшов по нашi душi... Минувши кiлька дворiв, Богорський знов подався на каганець. Але не встигли проспiвати й кiлькох рядкiв, як з хати вибiг хлопчик рокiв восьми й замахав руками, аби замовкли. - Батько насилу заснули... - пояснив вiн пошепки. - Сьогоднi вранцi ©х на стайнi побили... - Тьху! - сердито сплюнув дяк за ворiтьми. - Так можна й дуба врiзать пiд тином. I нi печалi тобi, нi воздиханiя... Цього разу зайшли у двiр десь аж посеред села. Сiнешнi дверi були вiдчиненi навстiж, в пiдслiпуватiм круглiм вiкнi ледь блимав вогник. Дяк було спинився бiля вiкна, а тодi пiшов рiшуче до дверей. Намацав клямку в темних маленьких сiнцях й рвонув за ручку. Тарас, а вслiд за ним i Богорський, заклякли в порозi. На вбогiм лiжку лежала, плачучи, дiвчина, а бiля нiг ©© сидiла згорблена мати й, вхопивши голову в руки, спiвала тихо весiльно©: _Кидай, мати, в пiч дрова,_ _Оставайся здорова..._ Раптом вона вiдчула чужих, вся затремтiла, затулила собою дiвчину й заголосила: - Ой паночку, голубчику, не займайте бiльше ©©!.. - А тодi, так само раптом, всмiхнулася, схилила голову на долоню i заспiвала знову весiльно©: _Рятуй, рятуй, та мiй братику!_ _Не дай менi та й загинути..._ Задкуючи, учитель з учнем вийшли з темних сiней. Аж на вулицi Богорський мовчки перехрестився i повернув додому, в Кирилiвку. Тарас iшов, наче у снi. Перед очима знов i знов поставали щойно баченi хати i люди, в яких вони з дяком сподiвалися роздобути щось на вечерю. За сво© одинадцять лiт Тарас побачив чимало горя, свого й чужого. Але цi зустрiчi приголомшили i його. А може, вони з дяком заблудилися? Може, замiсть Тарасiвки, зайшли до пекла? Напевне, щось подiбне здалося й дяковi. Вiн шпарко йшов, не озираючись, i шепотiв молитву, яку проказують вiд нечисто© сили. В село ввiйшли, коли вже мiсяць був височенько. За тинами гарчали соннi собаки. В хлiвах ремигала худоба. Нiде не блимало й вогника. Хiба що... Дяк спинився, поправив глечик пiд пахвою, прокашлявся й, переконавшись, що Тарас не вiдстав, пiшов рiшуче просто на вогник. У воротях почули хриплий дитячий крик. Богорський ринувся в дверi, немов у хатi плакала його ╨дина дитина. - Прийдiмо i поклонiмося! - сказав, шукаючи клямки. - Хоч ми не волхви, так i младенець же не Iсус! Гостей зустрiв щасливий батько. - Синок родився... Три дiвки ма╨мо, а тут - синок! - Господь турбу╨ться, щоб було кому на свiтi горiлку пити! - захихотiв Богорський, потираючи руки, - Нехай росте здоровий, як риба, гожий, як вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, i багатий, як земля! Батько аж сльозу пустив вiд розчулення. Гукнув на бабку, щоб прибрала ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жiнкою, що свiтила з лiжка ясними очима, i полiз до скринi по пляшку. - Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, - почав хазя©н припрошувати. - За здоров'я сина... мого синочка... О господи! Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло, як у порожню бочку. Сам налив собi другу i послав услiд за першою. Тим часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала все на стiл. - Сiдай, Тарасе, - гукнув господар, випивши чарку. - Горiлки, правда, не лишилось тобi... - А вiн у нас непитущий! - зачерпнув Богорський iз миски повну ложку борщу. Iз хати вийшли вже пiсля пiвночi. Богорський кинув посох i обома руками тримав глечик з узваром. Час вiд часу вiн прикладався, робив кiлька ковткiв i, крякаючи на все село, фiлософствував: - Велике дiло зробив господь, сотворивши рiзнi кваси й узвари! Бувало, в бурсi у Ки╨вi як продамо з десяток пречистих дiв та як впремось у шинок з хлопцями-богомазами... Так на другий день тiльки квасом i спасалися... Рожд╨ство тво╨, Христ╨, бо-о-оже наш! - заспiвав вiн, начебто в церквi. Потiм сплюнув, озирнувся довкола i, вiддавши глечик Тарасовi, наказав: - Додому йди, вилазь на пiч i предавайся сну! Невдовзi трiснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукiт у вiкно, потiм брязнула клямка й вiдчинились, рипнувши, дверi... Тарас зiтхнув з полегкiстю, напивсь узвару й пiшов до школи, яка сьогоднi стала йому домiвкою... ...Над осiнь почали потроху вертатись учнi, що торiк розбiглися вiд Богорського. Який не ╨, а все ж учитель, вчився аж в Академi©. Не закiнчив, правда... Та коли б закiнчив, то не був би, звiсно, дяком. Десь дали б йому мiсце батюшки, ще й попiвну в придачу. Тепер би славив господа в барвистих ризах та на©дав черево. Хiба ж колись не марив юний попович цим! Гай-гай... Пропало те уповання, розтало, щезло, "яко iсчеза╨т дим, яко та╨т воск от лiца огня"... I, може, саме тому пустивсь, як кажуть, Богорський берега, запив, зненавидiв усе i вся, що прагне знань i тягнеться до науки. Першим прибiг до школи Тарасiв друг Гнат Бондаренко. - Пугу! Пугу! - гукнув вiн, склавши долонi трубкою бiля рота, коли помiтив Тараса, що саме мазав у темних сiнях долiвку. Залiзняк iз Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах i, немов стомившись вiд радостi, посiдали на призьбi, яку розмалював учора гле╨м Тарас. Гнат поклав торбину на колiна, загадково пiдморгнув друговi й засунув у не© руку. Спершу витяг олiвець, потiм - кiлька шматкiв цупкого сiрого паперу. - Коли б менi хто-небудь намалював того коня... - показав рукою на вигiн поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, - то я, як каже дяк, безвозмездно увесь вiддав би оцей причандал... Тарас дивився мовчки на Гната, i руки його самi тяглися до паперу та олiвця. - Тобi, тобi!.. - промовив поспiшно Гнат. Хiба ж вiн мiг подумати, що друг отак нестямно зрадi╨ його дарунковi. - I кобилу, й лоша! - сказав нарештi Тарас, схопивши в руки той дивний скарб. - А там лошати нема╨... - В попа нема, а в нас кобила буде з лошам! Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на_ _не©_ _аркуш. Грифель торкнувсь паперу i залiтав по ньому, немов рукою хлопця водив всевишнiй, який в таких дiлах, напевне, знався, коли зумiв створити стiльки всяко© всячини на землi. Кобила нiби перебiгала з вигону на папiр. Тарас поставив руба книжку разом з папером, витягнув руку, примружив очi i, схиливши голову на лiвий бiк, вдивлявся довго в малюнок... Торкнувся швидко конячих вух олiвцем i всмiхнувся до Гната. - Ти диви! - зачудовано вигукнув Гнат. - Як жива! Того гляди - заiрже... - Тепер - лоша... - А потiм ще - москаля! З рушницею та шаблюкою... Чи, Мамая з бандурою... Тарас уже того не чув. Отямився лише тодi, як на папiр упала зненацька тiнь i потягло горiлкою. - Ану подай-но сюди... - сказав суворо Богорський. Тарас пiдвiвся i вiддав дяковi малюнок. Спiдлоба стежив, як той вдивлявся в папiр i повертав його на всi боки, неначе циган на базарi коня. - А долiвку ти вимазав? Тарас промовчав. Стояв лихий, на©жений, не зводячи очей з малюнка, який тремтiв у дяковiй руцi. - Свинячим писком та в пшеничне тiсто... - скривився дяк, зiбгав малюнок i, хитнувшись, дав Тарасовi запотиличника. - А хто ж крутитиме волам хвости?! Тарасовi кров шугонула в голову. - Казали батько... - втрутився Гнат. - Давай! - простяг Богорський руку. - Дяковi теж потрiбно жити за щось... Тарас поклав на призьбу книжку та олiвець й пiшов од хати. - Куди?! - гукнув Богорський. Не озирнувся навiть... Зiйшов з гори навпроти греблi, перехопився через ярок, яким весною в леваду збiгали струмки, i хотiв було пiрнути в густий сусiдський садок, де вiн завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але почув там голоси й пiшов левадою уздовж струмка. Свинячий писок... Хоч розумiв, що дяк сказав це не про його обличчя, все ж зупинився бiля невеличко© сажалки, розгорнув осоку й нахилився, щоб побачити себе у дзеркалi води. Звичайне собi лице... Кирпатий нiс, глибокi очi пiд вицвiлими бровами й високий лоб, прикритий зверху темно-русим волоссям. Пшеничне тiсто... Виходить, i це не для таких, як вiн, Тарас Шевченко, ©м тiльки мазати долiвку й стiни - ото i все художество. Ну... може, ще намалювати гле╨м голубiв по бiлiй печi... Спiткнувся i ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча, який, мов пан, розлiгся якраз на стежцi, й жбурнув його у терен пiд кручею. Корч глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил i вiдкривши чорний вхiд у печеру. Трухляве кiлля, нiби зламанi ребра, визирнуло з-пiд дерну... Пригнувшись i затуливши лице руками, Тарас пiрнув у хащi терну та дерези i незабаром виринув бiля самого зсуву. Звичайно, це була печера. Хтось затулив до не© вхiд мiцним частоколом, приклавши зверху дерном, щоб було непомiтно. Тепер те кiлля геть погнило. Розчистив вхiд. Обережно влiз до печери. У повнiй темрявi вiдчув: земля тверда тут, як на подвiр'©. Поволi встав i не вдарився головою. Ступив три кроки вперед, й рука уперлася в стiну. Тим часом очi звикли до темряви, й Тарас побачив злiва уздовж всi╨© стiни широку призьбу. I в цей же час з-пiд нiг його метнулось щось, забряжчавши. Тарас завмер. А в смузi свiтла, що вляглась бiля входу, крутнувшись кiлька разiв, заспоко©вся невеличкий казанчик. Тарас побiг надвiр i назбирав бадилля. Дiстав торбинку з трутом, кременем та кресалом i почав розпалювати вогнище. Бадилля довго димiло, жеврiло й не хотiло займатися. А коли спалахнув нарештi вогонь, Тарас пiдвiв голову i побачив на призьбi зiтлiлий синiй жупан i козацьку шапку з малиновим шликом. Затамувавши подих, пiдiйшов до призьби i хотiв було взяти в руки жупан. Але той вiд першого ж доторку розпався на клаптi. Тарас не став тривожити шапки. Напевне, тут ховався один iз тих колi©в, що розбрелися свiтом пiсля поразки... Може, навiть хтось iз кирилiвських, ©х же було немало у вiйську Залiзняка... Дiд Iван не раз про це розповiдав... "А може, шабля або пiстоль десь тут захованi?" - подумалось. Пiдкинув у пригасле вогнище палива i почав шукати козацьку зброю. Та, крiм кiлькох вуглинок, нiчого бiльше не знайшов. Присiв на призьбу-лiжко, щоб заспоко©тись. Серце так прудко билося в грудях, нiби i справдi стрiвся тут з гайдамакою. Ось-ось, здавалось, трiсне надворi хмиз, загляне хтось вусатий, з оселедцем на головi й спитав гнiвним голосом: "А хто тут ходить у мо©й печерi?!" Тарас прислухався, проте знадвору не досягало сюди нi звуку. Сидiв так довго. А потiм звiвся й, узявши почорнiлий мiдний казанчик, почав копати землю. Коли останки жупана й шапки були похованi, постояв мовчки, як личить бiля могили, i вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечiр'я... ...На другiм тижнi пiсля рiздва вернулись з Ки╨ва чумаки. Вони були схвильованi i та╨мничi. Розпрягали мовчки волiв, а в очах раз по раз загорялись вогники радостi. Надвечiр пробiгла чутка селом: недовго вже панам панувати, посмоктали людсько© кровi... Тарас почув цю новину вiд Гната: той бiг по щось у шинок i заскочив до школи, щоб порадувати друга. - Уже повстали чернiгiвцi. Коваленко мо╨му батьковi розповiдав... - сказав вiн пошепки в сiнях i побiг по бiлiй стежцi до шинку... Дяк хропiв на печi - прийшов недавно додому лика не в'яжучи. Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучi й швиденько взувся. Накинув свитку, одягнув на голову шапку, яку вiн сам собi пошив, i вибiг з хати. Пiд вечiр мороз подужчав. На заходi пiднявся в небо багровий стовп. Вились високо вгору стрункi дими. Iскристий снiг зiтхав i охкав пiд чобiтьми... Здавалось дивним, що люди топлять печi, вечеряють. Уже повстали чернiгiвцi! Ось-ось в степу забемка дзвiн i шугоне у небо червона заграва... Може, знову десь у Холоднiм Яру гайдамаки святять ножi!.. Вихором влетiв Тарас у хату до Коваленкiв. Там було вже чимало людей. Усi притихли i насторожились. Але, впiзнавши, знову загомонiли, запихкали люльками. За столом, бiля самого господаря, виднiлась сива дiдова голова. - Ну, ну! - нетерпляче пiдганяв старий Коваленка. - Так ото я й кажу, - почав пiвголосом той. - Ночували ми у Васильковi. Коли це, ще нi свiт нi зоря, надворi знявся переполох. Рiзкi команди, крики, iржання коней i навiть пострiли. Вибiга╨мо з хати - повне мiсто солдатiв. "Царя не буде!" - перебiга╨ чутка з двору до двору. А слiдом за нею ще приголомшливiша, ще радiснiша: "Землю i волю всiм!" - Коваленко трохи помовчав, зiтхнув з полегшенням i додав: - А ми додому швидше... Аби без нас не подiлили... - А хто ж у них отаманом? - поцiкавився дiд Iван. - Може, хто з старих колi©в? - Якийсь Апостол, казали люди. - Був колись такий гетьман... - подумав уголос дiд. - Та це задовго до Колi©вщини... Як я малим ще був, розказували старi... Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнiвався, надiявся. Кожен, певно, згадав, що нема╨ нiчого вiчного в свiтi. Була воля - потопили в козацькiй кровi та в крiпацькому потi... Та й неволя ж, мабуть, не вiчна! Врiже дуба колись же! Тiльки ©й у цьому треба допомогти... Миналi днi. Вихрiв снiгами сiчень, стискав в обiймах рiки, простягував холоднi руки у глиб землi. I бiло-бiло довкiл було. Навiть надвечiр, коли заходило сонце, у небi не з'являлося червоних спалахiв. Звисали хмари, неначе стеля в старенькiй хатi, що наполовину вже вгрузла в землю. I ночi теж були довкола чорнi, як крiпацька журба. Даремно люди вставали з теплих лiжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись i вслухалися. Нiде нi звуку (лиш вiтер свище) й нi клаптя заграви... То де ж та воля?! Де ж той Апостол, що возвiстив_ _©©_ _щасливий прихiд i загубився у хуртовинi?.. Вечорами збиралися у котрiйсь хатi i гомонiли, думали. А потiм хтось просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, i дiд Iван, який приходив першим щовечора, статечно кашляв у кулак i починав завжди одною й тою ж примовкою: "Коли старi люди брешуть, то i я з ними..." А потiм йшла нова цiкава iсторiя. Тарас уже чув не раз ©х. Коли ще батько й мати були живi, у недiлю часто збирались люди в ©хнiй хатi, випивали для веселощiв по чарчинi й просили дiда розказати про гайдамакiв, Але сьогоднi дiдусь почав щось зовсiм нове. Дядьки притихли, як школярi. Навiть дiти, що вовтузились на печi, прича©лися. Оксана забула, що одягла кумедну Тарасову шапку, пiдперла голову кулачком - заслухалась... - А було це недалеко вiд Будища. Там в яру ще й досi ╨ озеро. А над ним лiс невеликий... - Гупалiвщина! - пiдкинув котрийсь з дядькiв. - Еге ж, еге ж, - зрадiв пiдтримцi дiдусь i запитав: - А чому вiн зветься так - Гупалiвщина? Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалiвщина, та й годi... - Отож-то й ╨! - пiднiс угору палець старий. - Як спалила шляхта вiльшанського титаря, на другий чи на третiй день примчав iз хлопцями Залiзняк. Розпитав, чи нема поблизу панкiв-ляшкiв (а ©х ще вчора всiх перерiзали), коня пiд боки острогами й полетiв зi сво©ми Старим шляхом, нiби на Звенигородку. Минули хутiр Боровикiв i звернули понад яром на Будище. Оточили нишком той лiсочок над озером i почали пiдкрадатися. Ну, а в лiсi - анi душi! Коли гульк - на деревах, неначе грушi, сидять пани вродзонi. Позбивали! -А як упоралися iз шляхтою, таки ж у тому лiсi знайшли льохи пота╨мнi, в яких грошей було повнi скринi... Й подалися на Лисянку... - А чому ж Гупалiвщина? - розвiв руками котрийсь iз дядькiв. Iншi дружно зареготали. - Пани ж, як падали, гупали... - пригладив сивi вуса дiдусь. Притихли знову. Та старий не почав ново© iсторi©. Озирнувся на темнi вiкна i попросив: - Ану погляньте котрийсь, чи не свiта╨... - Ще й першi пiвнi не кукурiкали! - засмiявся той самий дядько, що перепитував про Гупалiвщину. Цього разу нiхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати, постояв трохи в дворi, пройшов пiд вiкнами на причiлок i повернувся. - Нi. Темно й тихо... Дядьки зiтхнули i попiдводились... Пiсля водохрещ, коли стояли морознi сонячнi днi, прийшов кобзар у село. Вiн нiколи до цього не бував зимою в Кирилiвцi. З'являвся завжди разом iз жайворонками, нiби також лiтав на зиму в теплi кра©. Оксана перша стрiла в селi його, запросила в хату заночувати. Було вже пiзно, i старий не вiдмовився. - Добрий вечiр вам, люди добрi! - Ласкаво просимо, дiду, - пiшов йазустрiч Оксанин батько, зняв з Перебендi торбу та кобзу, взяв пiд руку й провiв до столу. Дiтлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали, спитали, як звати, i гуртом, немов горобцi, шугонули у тепле просо на пiч. Тарас прийшов, як тiльки стало темнiти. Вже кiлька днiв не був вiн у Коваленкiв, а це неначе хтось узяв його за руку i вивiв зi школи на знайому дорогу. Кобзар якраз узявсь до миски з борщем. - От спасибi, от спасибi... - сяяв вiд задоволення. - Знакомитий борщик у вас!.. - Раптом вiн насторожився й, зупинивши повну ложку на пiвдорозi, обернувся в той бiк, де присiв на край ослона Тарас. - Це ти, Тарасе? - запитав, немов побачив, та не впiзнав. Коваленки перезирнулися: вiн нюхом чу╨, чи що? - Вiн, вiн, дiдусю! - закивала Оксана, подаючи на пiч малому Йвасю-поводиревi пшоняну кашу i кварту теплого молока. - Ну, що там дi╨ться в свiтi? - запитав господар якомога байдужiше, коли старий на©вся й напився. Кобзар нiчого не вiдповiв. Намацав шапку й кобзу, прокашлявсь тихо, перехрестився й подякував за вечерю. Лише потому похмуро буркнув у вiдповiдь: - Слiпий я, синку, незрячий... - А ми тут волi ждали, надiялись... - обiзвався журно господар. У хатi зробилось тихо. Навiть дiти не вовтузились на печi. - Спiткнулась воля... - сказав неголосно Перебендя. - Умилась кров'ю та й в кайдани озулася... У хатi знову зависла тиша. Тiльки чути було, як на ставу трiскався лiд, нiби хтось мерзлим груддям кидав у домовину... - Розбили пiд Ковалiвкою... - промовив згодом кобзар. - А iнших, ©хнiх друзiв та однодумцiв, ще десь у груднi, у Петербурзi... Тарас поглянув на Коваленка. Сусiд беззвучно плакав... ...Чию многострадальну душу доведеться йому сьогоднi супроводжувати сво©м читанням в царство небесне, Тарас не знав до самого вечора. Дяк потинявсь по школi, помугикав грайливу пiсеньку, яку можна спiвати лише на вухо, та й то не кожному, i вклавсь на полику спати. А в Тараса набралось стiльки дiла, що не мав хвилини забiгти хоча б до сусiдiв i дiзнатися, хто помер. Правду кажучи, Тарас не дуже i переймався тим. В його життi недовгiм було вже стiльки смертей, стiльки близьких i рiдних вiдмучилося!.. Рубав гiлляччя, доки аж не стемнiло. Повносив дрова до хати, знайшов навпомацки псалтир i пiдступив до хазя©на. Збудить дяка не так-то просто, та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вмiння i неабияке. - Акиш, проклятi! Киш! Киш! - задригав дяк ногами, коли Тарас почав стягати з нього кожуха. - Послухай, ти! Ти, ти, що хвостик скручений бубликом... Не п'яль сво©х чортячих баньок! Пiдлiзеш ще - як двину! I смiх i грiх! Дяковi знову сняться чорти. Тарас побiг до печi, знайшов на припiчку соломину i встромив у нiздрю грiшниковi. Дяк запручався, забурмотiв прокляття i врештi так чхнув, що сам прокинувся i сiв на полику з переляку. - Бр-р-р! - струснув патлатою головою, немов собака, вилiзши з рiчки. - Це ти? - спитав, уздрiвши Тараса. - Да воскресн╨т бог i растачаться вразi ╨го... - почав було молитву, а потiм сплюнув i, мов згадавши щось, уп'явсь очима в хлопця: - Що, ранок вже? Пора до утренi? - Та нi... Ще вечiр, - вiдступив на кiлька крокiв Тарас. - То якого ж бiса! - аж пiдскочив дяк вiд обурення. - Над ким читати псалтир? Богорський довго чухав потилицю, кривився, м'явся - не мiг згадати усопшо©. - Ну, та... ота... Ну, як же в бiса ©©? Та сама, що й богородиця! Ну, як же ту, непорочну? - Марiя? - Еге! Еге! - зрадiв Богорський i покотився, неначе вiз, якого витягли з тванi. - Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на Вiльшану. Ну, хата вгрузла в землю i рудий собака, що хапа╨, навiть не гавкнувши... Тарас не слухав бiльше дяка. Вражений, скорiше вийшов iз хати. Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава бабця Марiя, що так любила слухати, як хтось чита╨ книжку. Псалтир, житiя i навiть граматику вона сприймала, як боже слово, i вважала кожного, хто умiв хоч трохи читати, напiвбогом-напiвлюдиною. А найдужче вона любила слухати вiршi. Заплющивши очi й затамувавши подих, вона сидiла, мов кам'яна, й лише на висохлiм ©© лицi свiтилось тихе блаженство... I ось умерла бабуся, якiй було за чим на свiтi жалiти... Тарас не йшов до не©, а бiг. Не мiг змиритися, повiрити,_ _що_ _вже ©© нема╨. Зустрiла його Оксана. Змарнiла вся, заплакана. - Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... - сказала в сiнях пошепки. У хатi було багато людей: Йому дали дорогу, як дяковi чи батюшцi, зняли свитину й запалили бiльше свiчок, щоб видно було читати. Тарас тремтiв вiд хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його наскрiзь, доки йшов вiд школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долiвку, вiн поклав його бiля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи нагрiвся та заспоко©вся, набравсь хоробростi й зиркнув на бабу Марiю. Вона лежала наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очi, всмiхнеться тихо йому i попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас оглянув тих, хто прийшов вiддать останню шану бабi Марi© i провести в останню путь. Схрестивши вузлуватi руки на животi, стояв Оксанин батько, дививсь на матiр й не помiчав великих сльозин, що, нiби краплi воску зi свiчки, спадали просто йому на руки. Iз-за його широко© спини визирала Оксана. Вона вже не плакала, тiльки схлипувала та раз по раз витирала червонi очi. З обох сторiн завмерли в тихiй жалобi близькi й далекi родичi та сусiди. Спохватившись, Тарас узяв iз лави псалтир, повернувся до свiтла i розкрив на першiй сторiнцi... Скiнчив читати уже при денному свiтлi. Важко човгаючи натомленими ногами, пройшов до полика, знайшов у купi одягу свою свитину, шапку й, одягнувшись, ступив до дверей. У головi шумiло, стискало скронi, язик у ротi ледь повертався. Востанн╨ глянув на домовину й попрощався з бабунею. Уже в холодних сiнях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з грiшми, дала пiд руку теплу паляницю i перев'язаний нитками згорток. - Тут ремiнь, пришви на чоботи... Тобi бабуся Марiя оставили... Лише надворi, коли дихнув в обличчя теплий вiтрець, Тарас поволi вiдтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з коминiв i пах так смачно, що наморочилось у головi. Хтось пiк гречанi млинцi... У когось цибуля смажилась... Життя i смерть... I завжди поруч! Згадався страшний той вечiр, коли ходили вони з Богорським просити хлiба в Тарасiвку. Одне, поживши на свiтi, вмира╨, тим часом iнше народжу╨ться. Недарма ж кажуть, що половина свiту плаче, а половина скаче... Ось пiшла на той. свiт добра людина, а йому i журно, й весело. Жаль бабусi, ще й дуже жаль. А весело тримати в руках добрячi пришви на чоботи! Подумать тiльки, ще ж не мав вiн сво©х чобiт. Ходив завжди в чи©хось недоносках... Приталий снiг сiдав пружисто, i кожен крок лишавсь на ньому, мов на паперi. Цвiрiнчали весело горобцi, стрибали зграйками на дорозi й раз по раз чистили пiр'ячко. Тарас ковзнувсь по стежцi, й пташки ураз знялися й перелетiли на кущ бузку, що вже стояв без снiгу. Тарас хотiв ковзнутись ще, та вчасно стримав себе, бо ледь не випустив хлiб. Поправляючи пiд пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слiдом за ним по дорозi. Худий, облiзлий, з голодним блиском в очах, вiн спинився за кiлька крокiв вiд хлiба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен, що пес не бачить його, а тiльки хлiб, який стирчить з-пiд пахви. Поклавши пришви на стежку, вiдламав вiд буханця чималий шматок i кинув псовi просто пiд ноги. Собака навiть не вiдсахнувся. Схопив зубами й лапами i ©в, заплющивши очi. Богорський стрiв Тараса в порозi. - Давай, - простяг вiн руку до хлiба. Нахмурив брови, коли побачив, що хлiбина надламана, але простив i вп'явсь зубами в хрустку скоринку. Тарас вiддав дяковi хустину з грiшми, а згорток з пришвами сховав за спину й ступив назад до дверей. - Давай! - промовив владно Богорський i схопив Тараса за руку. - Це пришви, пришви на чоботи! - запручався Тарас. - Менi дали, менi бабуся оставила! Богорський мовчки розгорнув чистеньку бiлу шматину, оглянув ремiнь i, пiднiсши вгору тремтячий довгий палець, прорiк: - Блаженни непорочни, в путь ходящi© в закон╨ господн╨м! - Подумав трохи, почухав спину об дубовий одвiрок i додав, ламаючи хлiб: - ╙сть путь, мнящiйся битi прав, посл╨дняя же ╨го - ад... Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати пiч. Ну що ти вдi╨ш з цим патлатим п'яницею! Тим часом Богорський вкинув останнiй кусень у рот, одягнув кожуха й, поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався. На обличчi в нього промайнула тiнь яко©сь внутрiшньо© боротьби, рука немов сама собою потяглась до кишенi. Зiтхнувши тяжко, дiстав хустину з грiшми, розв'язав i вийняв мiдного п'ятака. - Вiзьми на бублики... - простягнув монету Тарасовi й потупив очi, засоромившись сво╨© щедростi й доброти. Тарас удав, що прислуха╨ться, як сичать розталi дрова в печi. Подавися тим п'ятаком! Богорський плюнув, кинув мiдяк на припiчок i вийшов з хати, не зачинивши дверей... ...Весна - що рiдна мати для сироти. Приголубить ясним промiнням, теплим вiтром розчеше, заколише тихим дзвоном струмкiв i надiю вселить у серце. А коли збiжать струмками снiги i навшпиньки стане озимина, потягнувшись пружно до неба, цiлий свiт тодi належить бiдному сиротi. Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита рястом та хрещатим барвiнком, кличе поле, над яким видзвоню╨ жайворон... I розбуха╨ серце, як закута зимою брунька, розцвiта╨ цвiтом пишним, iм'я якому - любов. Любов до вiтру, до маленьких перших листочкiв, до пухнастих вербових котикiв, до гусей, якi з веселим криком повертаються з вирiю, до людей, що йдуть за плугом по борознi чи ронять тепле зерно в пахучу чорну рiллю... Цiни ©й не було б, веснi, коли б не мала вона субот - воiстину днiв чорних для школярiв. Ще рано-вранцi дяка гукнули до Кошицiв. Хлопцi ждали, сумнi, пригнiченi. Однi тинялись мовчки по школi, iншi, повиймавши саморобнi ножi, вкотре обдивлялись рiзки, щоб на жоднiй не лишилося i сучечка: вишня - це тобi не верба. Не виглядали вчителя: щоб вернувся вiн не сердитий. А то як прийде злющим - пам'ятатимеш до нових вiникiв. Богорський довго не заходив до школи. Чортихаючись i бурмочучи щось сам до себе, подався спершу в хату, потiм вийшов надвiр, постояв трохи, тоскно дивлячись на шинок, сердито сплюнув i пiшов рiшуче назад. Грiзно блискаючи очима, вiн постав на порозi, зачинив на клямку дверi й ступив до Гната. - Ану, раб божий, постав ослона й лягай! - сказав спокiйно, з притиском, так, що в хлопцiв серце миттю опинилося в п'ятах. Зцiпивши зуби, Гнат винiс на середину школи ослiн, спустив штани до колiн i впокорено лiг. У покорi тiй був для нього сьогоднi ╨диний рятунок. Зумiв уплести червону стрiчку сонному дяковi в косу, зумiй тепер спокiйно влежати пiд рiзками. Богорський вибрав найзамашнiшу, хльоснув нею в повiтрi, поплював на руки, розмахнувся i крикнув: "Четверту заповiдь!" - мов не мiг без цього ударити. - Помнi день суботнiй... -промовив глухо хлопець i в ту ж мить вчепивсь руками в ослiн. Богорський сiк сьогоднi натхненно. Вся Гнатова спина одразу покрилася смугами, а потiм чвиркнула кров. Лише тодi Богорський пожбурив рiзку й пiшов у куток до води. - Катюга... - сказав, пiдводячись Гнат. - Хто? Хто це сказав? -уп'явсь очима, нiби кiгтями, в Гната, збагнувши, видно, що саме вiн вiд злостi i болю мовив те слово. - Мало всипав? Добавити? - Це я, - промовив тихо Тарас i пiшов до ослона. Дяк довго дивився то на одного, то на другого, нiби жалiючи розлучатись з Гнатовою спиною, потiм заревiв, як поранений звiр, i схопив свiжу рiзку. У недiлю, зразу ж пiсля обiднi, старенький Кошицiв наймит запрiг кобилу у вiзок, накрив сидiння з сiна квiтчаним килимом i пiд'©хав до брами. Iз церкви вийшов заклопотаний батюшка, вмостивсь на возi й нетерпляче став вдивлятися у бiчнi дверi, з яких давно мав вийти Богорський. Нарештi той з'явився, облизуючись. Пiп сердито буркнув на нього й звелiв вiзницi рушати. Дяк незграбно стрибнув на вiз уже на ходу. Тарас пiрнув у юрбу, що все ще гомонiла на папертi, роздiлившись на купки. Було цiкаво: куди це Кошиць з Богородським по©хали? Та люди, як на зло, розмовляли про все, крiм того, що вiн хотiв почути. Власне, до попа йому було байдуже, а от дякова доля його цiкавила. Коли б по©хав надовго... Господи! Скiльки можна обходити свiту, скiльки побачити! В кишенi муляв п'ятак - ще з тих грошей, що дала Оксана за читання над бабою, - на нього можна роздобути в шинку паперу... - ╙пископ буде у Вiльшанiй про©здом, - почув нарештi Тарас. Озирнувся - то титар мовив до когось. - З усiх приходiв довколишнiх духiвництво збира╨ться... Отже надовго! Тарас дiстав з кишенi монету i, затиснувши ©© в кулацi, пiшов неквапно до шинку. Болiла спина, не давала пiдбiгти. А так хотiлося скорiше вийти в поле, за леваду, ген туди, де говорить з вiтром тополя!.. Ось вiзьме паперу у шинкаря, пiде й змалю╨ ©©. А поруч з нею - Оксану!.. Тим часом щось тихенько заскiмлило. Тарас спинивсь, прислухався. Нiде нiкого. Хiба що там, навпроти шинку на вигонi. Наддав ходи - плач стало чути дужче... На морiжку пiд вбогим тином сидiла жiнка з дитиною. Худа, аж чорна вiд пилюки та сонця, вона стромляла пусту торбинку грудей в рожевий ротик дитини й сама беззвучно плакала. Над нею бiлобiло цвiла черешня й бринiли бджоли, а в синiм небi, неначе гори, пливли врочистi хмари й шугали весело ластiвки... Тарас звернув з дороги i пiдiйшов до жiнки. Вона звела на нього очi й, знiяковiвши, прикрила груди хустиною. Тiльки зараз помiтив, яка ця мати ще молода. Лiт сiмнадцять - не бiльше. Блакитнi очi, немов двi квiтки барвiнку, голубiли на засмаглiм, чорнiм лицi, i стiльки в них уже було журби та муки людсько©, що мурашки побiгли в хлопця по спинi. Дитина знову заскiмлила... Поклав на кущик споришу п'ятака й побiг майданом до греблi. У ставку плескалось, нiби бавлячись, сонце. Вiтряк махав крильми, тремтiв i тужився, а злетiти не мiг... Веселий вiтер, мов зальотник-джигун, загравав до тополi, а вона пручалась, рвалась з його обiймiв, розметавши коси по густiй блакитi небес... I серце в грудях тихо-тихо вiдходило. Щемiло тiльки, як руки взимку, коли з морозу в хатi заходять зашпори... Постояв трохи на вершечку могили, знайшов у небi ледь помiтну тремтливу грудочку, що вся дзвенiла, сипала дощем iз звукiв, й пiшов рiллею до лiсу. Земля була пухка й волога, то тут, то там на нiй виднiлись гранчастi зерна. Й на мить здалось Тарасовi, що вiн ступа╨ розливом цвiту... Гудуть довкола бджоли, i пахне медом... А потiм враз зашурхотiли стебла, й на босi ноги впали важкi достиглi зернята... А лiс бринiв, смiявся, плакав, виспiвував. Найдужче гупали одуди. Меткi, барвистi, вони гасали лiсом, немов пiдпилi хлопцi на вечорницях. Сварились, гнiвалися сороки, перегукувались поважнi, стриманi вивiльги, й раз по раз пробував сво╨ тендiтне горлечко соловей... Внизу, на мертвiм листi, також буяло життя. Шмигали чорнi кундоперки[6], рудi, опасистi ковалi тягли в сво© хати-кургани удвiчi, втричi бiльшi "колоди" i не спинялись навiть вiдпочивати. Лiтали, бiгали, лазили якiсь жучки й комашки, що теж радiли, мабуть, веснi. Цвiли фiалки синьо, крiзь прiле листя рвалась угору тонка i гостра трава... Чого тiльки нема╨ в свiтi! I все живе, вмира╨ й народжу╨ться... Все хоче ©сти, пити та хоч маленький промiнчик сонця! I вистача╨ всього для всiх. Однi лиш люди... Звiдки й куди мандру╨ ота нещасна покритка?.. У лiсi раптом зробилось сумно й темно. Притихло птаство. Замовкли навiть одуди... Тягло iз яру вогкiстю i прохолодою... Село вже спало, коли вертався з лiсу. В садках бiлiли тьмяно хати, розшитi тiнями, й тополi ген по той бiк Кирилiвки здiймались вгору, немов списи. Свiтилося лише в корчмi та ще... в дяковiй хатi, й чомусь не там, де жили вони з Бо-горським, а з iншого боку. Тарас спинився, здивований. Нiколи ще не бачив свiтла в школi! Побiг майданом прямо на та╨мничий вогник. Вiкно було прикрите чимось зсередини. Вловивши тихий гомiн, прислухався. Кахикнув хтось, i знову стало тихо. Тарас пiдкрався до дверей i шаснув у сiни. - Ха-ха-ха! - зареготав хтось так, що задрижала хата. - Ти що, звихнувся, пане дияконе? - спитав Богорський. - Га-га-га! - гримiв диякон. - А пам'ята╨ш, Петре, як обригав ти рясу протоi╨ре╨вi? Шовкову, бiлу! - За що й був iзгнан, яко люципер з царства небесного! - додав тоненько хтось третiй i захiхiкав не без лукавства. - То будьмо ж! Сто болячок йому в печiнку! - сказав Богорський сердито. I Тарас зрозумiв, що розмова ця дяку була не до вподоби. Задзвенiли чарки. Хтось крякнув, випивши, i так поставив чарку на стiл, що той, напевно, трiснув. Дяки гуляють! Тарас намацав клямку дверей до хати i ненароком брязнув. - Кого там носить нечиста сила? - спитав Богорський, розчинивши дверi у темнi сiни. - Це я, - озвався Тарас. - То консул[7] мiй,- пояснив Богорський через плече. - А йди-но, хлопче, сюди! - гукнув диякон, нiби в порожню бочку. Поманив до себе Тараса й, пiднявши чарку, сказав: - А нумо, отроче! Щоб не образить гостя, Тарас узяв горiлку, заплющив очi й випив. Немов огню линули в горло. Розкривши рота, хапав повiтря. Дяки за боки брались вiд реготу. - На хлiба, хлiба на, закуси! - гукав диякон. Лице його здалось Тарасовi багровим круглим мiсяцем, на якому вмостилася кучмата хмара волосся. - Сiдай до столу! - посунувсь трохи диякон. Тарас зиркнув на Богорського й, не стрiвшись з його очима, присiв на край ослона. - Не iскушай... - похмуро кинув сухорлявий, щуплий дячок, що сидiв лiворуч диякона. Лицем вiн був похожий на Микиту-великомученика, якого змалював недавно для церкви маляр iз Тарасiвки. Диякон звiв докупи брови i вiдповiв багатозначно вiршем_ _Сковороди: _Ах ты, тоска проклята! 0 докучлива печаль!_ _Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь._ - Не забув "Божественных пъсней"! - всмiхнувсь Микита-великомученик. - Боготворю! - прогув диякон i притьмом схопився за пляшку. Тарас узяв шматочок сала, який поклав йому диякон опiсля хлiба, i ©в, заплющивши очi, аби не так хитались вiкна, стiл i дяки. Одне - вiд того, що випив, а друге - що й рiски в ротi не мав вiд самого ранку. - Аби побачив де пристойний список Сковороди, - говорив, наливаючи чарку, диякон, - ©й-богу, дав би два золотих! Богорський швидко глянув на Тараса, але, зустрiвши його байдужий погляд, закашлявся. - Загнув ти, пане дияконе! - промовив згодом. - От хрест святий! - перехрестився велетень.- Ще й цю вiддав би в придачу! - вийняв з кишенi невеличку, проте грубеньку книжку. - Вгадайте, хто робив оцi достойнi кунштики? - пiдняв диякон угору книжку й розгорнув якраз на малюнку. Богорський одразу розвiв руками, а Микита-великомученик придивлявся довго й уважно. Аж пiдвiвся й потягнувся до книжки, як коза до листка на вершечку куща. - Не тужся, дяче, все одно не вгада╨ш! - засмiявся диякон. - Афанасiй Мазницький! - сказав вiн так урочисто i голосно, нiби оголошував iм'я патрiарха всiя Русi. Дяки й роти пороззявляли вiд подиву. - Отой плохий, задрипаний? - скривився, нiби розкусив кислицю, Богорський. - В якого подiльськi кози солому смикали_ _крiзь дiри в чоботях? - пропищав Микита-великомученик. - Що завжди був голодний, неначе вовк, i канючив у тебе недо©дки? - спромiгся ще на запитання Богорський. - Той, той! - потряс диякон книжкою. - Байстрюк, бродяга i голодранець! А нинi - найлiпший гравер лаврськiй, стовп друкарнi, чудотворець i любимець його величностi Аполлона! - Воiстину путi господнi несповiдимi! - розвiв руками великомученик. Тарас аж дихать перестав, слухаючи цю дияконову мову. Невже той славний маляр був таким горопахою? Пройшов тернисту путь сироти вiд домiвки пiд тином до палат друкарнi лаврсько©! Тарас був певен, що книжки друкують у найкращих в свiтi палацах. - Дайте поглянути, - попросив тихенько диякона. Диякон гмикнув, поставив чарку, яку збирався перехилити в свою бездонну горлянку, й подав Тарасовi книжку. А той уп'явсь очима в перший кунштик, який потрапив пiд руку, i не мiг вiдiрватись... - Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею! - сердито кинув Богорський. Микита-великомученик тiльки хiхiкнув i потягся до пляшки. Один диякон придивлявся до Тараса з цiкавiстю. - Ти, може, теж малю╨ш? - спитав вiн раптом,_ _як здалося хлопцю ласкаво. Тарас хотiв було про все йому розповiсти й попросити поради, але Богорський став на завадi. - Тож вип'╨м! - вигукнув вiн. - За альма-матер! - додав Микита-великомученик. - За славетний малярський цех! - гукнув диякон захоплено, i задзвенiли чарки. - Смирися, хлопче, - сказав сердито Богорський, коли Тарас узявся перегортати книжку. Тарас поклав ©© на вiльне мiсце перед дияконом. - Ну що ти, дяче! - заступився диякон. - Вiн смирний отрок... - Ви спитали б краще в нашого економа! - посмикав вус Богорський i розповiв, як падав шляхтич з коня. - Гайдамака! Справжнiй тобi гайдамака! - опустив диякон руку Тарасовi на плече. - То, кажеш, пан економ з коняки сторч головою? - Не iскушай, - втрутився великомученик. - На все ╨сть воля божа. I пан, i слуги вiрнi його - вiд господа... - Або вiд чорта! - сердито кинув диякон. - Диявол теж не дрiма╨. - Не плюй в колодязь... - примружив очi великомученик. - Бо що?! - подавсь до нього диякон. - Позбавлять сану... - А це ось з маком! - пiдсунув пiд самий нiс великомученика прездоровенну дулю. - Я чхать хотiв! - Але на кого вiн збирався начхати, диякон так i не сказав. Хильнув чарчину горiлки, вкинув у рот огiрка й, пiдвiвшись, набрав у груди повiтря i рявкнув так, що погасли свiчки: - Многая л╨та, многая л╨та, мно-о-огая л╨-е-ета! Замовк, а голос його ще довго гримiв у Тарасових вухах, аж поки Богорський не простягнув сво╨ багатозначне: "Да-а!"... - Отож-то й ╨! - промовив гордо диякон. - Такi горлянки не валяються по дорогах! Навiть коли вони i плюнуть часом у колодязь... - додав навмисне для Микити-великомученика... Той немов i не чув. Лупив кресалом об кремiнь й раз у раз роздмухував трут. Дяки лишилися на нiч. Микита-великомученик було зiбрався додому, але одумавсь згодом i теж зостався. Власне, вiн повернувся з ночi по тiй простiй причинi, що десь подiлась клята його Тарасiвка. Так ось чому дячок був схожий на Микиту-великомученика! То маляр сам себе змалював! Доки дячок мостився на двох ослонах, Тарас при тьмянiм свiтлi недогарка уважно стежив за ним. Уперше ж бачив живого маляра. Вiн ©в i пив, кресав вогонь i ось тепер ляга╨ спати, як кожен смертний! У нього навiть руки такi ж звичайнi, як i в людей, хiба що трохи тендiтнiшi... Тим часом диякон удвох з Богорським прибрали посуд зi столу, i стiл тривожно зойкнув пiд важучим гостевим тiлом. - Х-хох! - зiтхнув диякон i погасив недогарок. - А пропади ти пропадом! Отак i вдома, хоч цiлий вечiр рота не роззявляй... Наказанi╨ суще! Ох-хо-хох... Що ж то дi╨ там моя благов╨рна?.. Воiстину за шматком кишки сiм верст пiшки! -Тягнутись з Лисянки до Вiльшано©, щоб узр╨ть i услишатi... Вже досi втяв би двi богородицi!.. - Не богохульствуй, - крiзь сон промимрив маляр з Тарасiвки. - Та спи, таранько нещасна! - огризнувся диякон, проте затих. Тарас лежав на свитi, кинутiй на черiнь, i згадував увесь вечiр вiд тi╨© хвилини, коли в дверях з'явився Богорський i дужий голос гукнув: "А йди-но, хлопче, сюди!" Велична постать маляра з Лисянки геть закрила собою дячка з Тарасiвки i його "Iвана-во©на" та "Микиту-великомученика", якими вславивсь вiн по всьому, мабуть, повiтi. А голос, голос! Тарас немовби i досi чув, як б'╨ться дияконiв голос у затiснiй хатинi, мов птиця в клiтцi... I серце, видно, в диякона добре, щире та щедре. Бач, чарку дав, i хлiба, i сала... Богорський вiк прожив би, а до цього не додумався б! Йому аби напхати власну пельку та завалитись спати на полику... Хропе он - нiби свиняка рохка╨... А той, що кози солому смикали! Байстрюк, бродяга... А нинi - стовп друкарнi лаврсько©! В книжках малю╨... Й паперу в нього, напевне, скiльки загодно, i фарб, i пензлiв... Думки пливли й пливли... Стелились спершу веселим сонячним маревом, а потiм ©х поволi пойняв туман... Спiвали другi пiвнi. А третiх уже Тарас не почув... ...Голод, кажуть не тiтка. Хто був хоч раз голодний, той зна╨, яка то мука - думать тiльки про кусень хлiба. Весь свiт тодi ста╨ людинi не бiльший вiд паляницi. Вже другий день Тарас никав селом в такому станi. Богорський щез напередоднi вранцi, як вiн ще спав. Опохмелившись, пiшли i гостi. Як не шукав Тарас в обох кiмнатах i навiть у сiнях - не роздобув i крихти. Однi пляшки порожнi та чарка, забута кимось. (Дяки ходили завжди при чарцi, як козаки при шаблi: бувають рiзнi-бо несподiванки!). Поткнувсь додому, та довелось тiкати, спiймавши облизня. У хатi мачуха саме чинила суд i розправу над дiтьми. Подався в поле, де сiяв гречку Микита, але i там не пощастило: прийшов запiзно - Микита вже пообiдав. Так голодним i спати лiг. I встав з одною думкою: чим би десь поживитися? Нарештi, на другий вечiр припхавсь додому Богорський. Обiйшов Тараса стороною, немов боявся, що той укусить, i, сито гикнувши, щось вийняв нишком з-за пазухи й поклав у пiдпiччя, закривши заслiнкою. - Отак-то краще, - зашепотiв ласкаво, обдивляючись, чи нема╨ де щiлини. - А то сидиш на сливi... Лисицi ж ходять i прочi рiзнi тварi! Ну, ну! Посидь спокiйно до ранку, а там нiзидеш в царство небесне... I нi печалi тобi, анi воздиханiя! 3 пiдпiччя киркнула курка. - Та тихо ти! - притулив до рота палець Богорський i промовив вже заспокiйливо: - Якi там в бiса в тебе грiхи! Та й завтра встигнеш покаятись... Дяк глянув скоса на Тараса, що сидiв на лавi бiля вiкна, й пiшов навшпиньках до полика. - Ну й хрестини господь послав! - обiзвався згодом захоплено. - Коли б щодня хоч трохи схожi на цi, то можна жити було б... Дарма що шляхтич, а нашим братом, бач, не горду╨. I зна╨ толк. Не встигнеш випить, а вже грядущая - суща! В пiдпiччi поралась курка, й Тарас вслухався в мову дяка лише кра╨чком вуха, а всю свою увагу й голодний погляд не мiг одвести вiд печi. Та раптом дяк сказав таке, що хлопець миттю насторожився. - А я й кажу... Який же в бiса з тебе шляхтич, що ти з коняки сторч головою?! "Псякрев! -як схопиться вiн. - Коли б дiзнався, яке це бидло!.." Матка боска! - додав Богорський по-польськи. - Розiйшовся - ледве всi гуртом вгомонили... Спи спокiйно, хлопче! - додав вiн, трохи помовчавши... Ми теж не ликом шитi, i душа в нас не з лопуцька... Невдовзi дяк захропiв. Тарас сховав у кишеню кресало, вiдтулив пiдпiччя й, забравши курку, подавсь бiгом до печери. Немов у снi розклав багаття, принiс води iз ставка, попатрав курку й поставив варитися. Лише тодi вiдчув якийсь неспокiй у серцi. Що не кажи, а курка все-таки крадена... Пiдкладав дрiвця в огонь i нiяк не мiг заспоко©тись. Здавалось, все у ньому роздiлилось рiвно надво╨, засперечалося. Один Тарас не мiг дивитись на казанок, з якого стирчали жовтi курячi ноги, страждав вiд того, що взяв чуже. А другий - не мiг дiждатись, коли вже курка звариться, й кричав, що взяти крадене - пiвгрiха! Богорський вкрав, хоч був по горло ситий. А вiн же стiльки часу не ©в!.. Не мiг терпiти пахощiв, що йшли, як хвилi тирсою, вiд казанка, й, пiдклавши хмизу, вийшов. Пiсля печери так легко дихалось на повiтрi. Пах терпко терен, що вже готовий був зацвiсти. Здавалось, навiть зорi пахли в безкра©м небi... В селi спiвали хлопцi. _Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_ _Ой i вийди., вийди, дiвчинонько моя вiрная!_ А десь вiд ставу, iз ще прозорих затiнкiв, злетiв урочистий i журний спiв дiвочий: _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступа╨;_ _Рада б дiвка вийти, так матуся ©© не пуска╨..._ Коли б спiвали аж до зорi, стояв би, певне, й не ворухнувся б. Сам знав пiсень багато, а цю любив найдужче. Не мiг сказати, коли уперше ©© почув. Зда╨ться, що й народився iз нею в серцi... _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила_ _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._ Вiд ставу долинув смiх, дiвочi зойки, басистi вигуки парубкiв... На©вшись, присипав жар, позгортав кiстки та пiр'я i вийшов з печери. Було за пiвнiч. Великий Вiз от-от готовий був перекинутись на безконечному Чумацькому Шляху. Леваду вщерть заповнив бiлий туман. Немов русалки, порозпускавши коси i задивившись сумно на жовтий мiсяць, купалися в ньому верби. Десь у садках за левадою завзято тьохкали солов'©. А над зануреним у сон ставком спiвали нову журбу дiвчата... Тарас не чув ранiше цi╨© пiснi. _В кiнцi греблi шумлять верби,_ _Що я насадила..._ Дiвчата й хлопцi сидiли справдi бiля греблi пiд вербами, i Тарасовi здалося, що самi вони складають пiсню. _Нема того козаченька,_ _Що я полюбила_ Пiдкрався ближче i прича©вся за кущем бузини. Мелодiю вловив одразу. Тихенько почав i сам пiдспiвувати, й терпка жура поволi лягла йому на душу. Жаль козака i дiвчини його покинуто©... А ще йому здавалося, що то дiвчата тужать найбiльш за волею... _Плачте, очi, плачте, карi,-_ _Така ваша доля..._ Коли скiнчили пiсню, сидiли довго тихо. Витьохкував десь соловей. - Мовчан вродився, - промовив згодом котрийсь_ _iз_ _хлопцiв. - Напевне, наш економ. - Коли б то йому зацiпило! - Псякрев! - хтось крикнув економовим голосом, i хлопцi дружно зареготали. Смiялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем ©м на панщину. Звелися мовчки iз морiжка й пiшли в село. Коли дiвчата й хлопцi були уже по той бiк ставу, Тарас тихенько вийшов зi схованки. Пiшов до греблi, не поспiшаючи, щоб не наткнутись часом на закохану пару, що могла прита©тися в тiнi мiж вербами. Побачать i кепкуватимуть, що й вiн вже ходить парубкувати... Але було безлюдно й тихо. Не озивались навiть i солов'©. Все спало, всюди владарювали туман i сон... Наступного дня селом пройшла тривожна чутка: в печерi, що за левадою, ночами свiтить нечиста сила. Набожна жiнка Грицька П'яного розповiла, що нiби у воду канула ©хня рябенька курка, яка любила ночувати на сливi, i що тут, звичайно, не без лихого. Богорський теж пiдтримав оте припущення, бо й справдi курка зникла, хоча не з сливи, а в нього з хати. А може, й вiн повiрив у нечисту силу, бо нi слова не сказав про курку Тарасовi. В суботу ввечерi жiнки прийшли смиренним гуртом до Кошицiв, вручили матушцi копу я╨ць i попросили батюшку святим хрестом й кропилом вигнати лихе й недобре з того вертепу. В недiлю, зразу ж пiсля обiднi, отець Григорiй, звелiвши взяти велику чашу й свячену воду, вiдро яко© стояло в церквi з водохрещ, рушив разом з дяком i пiвчими за село. Пiшли жiнки i навiть дехто з чоловiкiв. З усiх дворiв злiтались зграйками цiкавi дiти. Малеча бiгла попереду, а старшi дiти iшли позаду трохи, на вiдстанi, щоб не побачили i не прогнали ©х матерi. Тарас встигав побути всюди i з усiма. Вiн ледве стримувався, аби не видати себе невольним смiхом. Одне бентежило - казанок. Побачать костi, то не бiда. Чортяка теж не буде ©сти курки з кiстками! А от варити... - Бо©шся? - прошепотiла йому Оксана, помiтивши, як враз нахмурив брови Тарас. - Еге... - I я боюся... - призналась дiвчина. - Воно ж з рогами, мабуть, та ще й з хвостом... Тарас таки не витримав i засмiявся. Баби поспiшно стали хреститися, отець Григорiй озирнувся i похитав докiрливо головою, а Богорський показав кулака. Минули греблю i вийшли в поле понад левадою. Спiвали пiвчi. Бубнiв щось батюшка, i Богорський пiдтягав йому. Жiнки хрестилися i метали грiзнi погляди на дiтей, якi занадто близько пiдбiгали до тернику i наражались на небезпеку. Коли дiйшли, отець Григорiй вмочив кропило в чашу з водою i став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву. Юрба зiтхнула й заворушилася. Тепер нечистiй силi кiнець! - Амiнь! - поважно промовив батюшка й додав, звертаючись до людей: - Оглянуть треба! Лише вiтрець шелестiв у тернi та крутив хоругви. - Чи ╨ охочi?! - спитав суворо батюшка. - Григорiю! - гукнув господаря курки, яку схопила з сливи нечиста сила. - Полiзь та глянь! Григорiй мовчки позадкував. - Давайте скинемось, хто скiльки може, - озвався вiн iз натовпу, - й дамо смiливцю... Тi╨© ж митi пустив хтось з рук у руки бриля, i в нього стали кидати мiдну дрiбноту. Тараса так i пiдмивало забрать тi грошi собi. Паперу скiльки купив би, та, може, й фарб привiз би хтось iз Ки╨ва! Крiм того, хлiба... Але було незручно перехопити куш у вiдчайдуха, що вдарить страхом об землю й полiзе в зуби нечистiй силi... - Так хто огляне?! - гукав тим часом отець Григорiй, подзвонюючи мiдяками. Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський свiтив очима на бриль iз грiшми й от-от готовий був за ту "закуску й пляшку" полiзти в лiгво сатани... I тут Тарас згадав, що вiн забув у печерi свого бриля! Того бриля, якого сплiв для нього торiк дiдусь i якого знало ледве не пiвсела. - Я згоден! - вийшов наперед. Юрба заворушилася i вп'ялася поглядами в смiливця. Оксана тихо зойкнула. "Не йди! Не йди!" - кричали ©© великi очi. - Не йди, Тарасе! - гукнула одна з бабусь i, повернувшись до всього миру, сказала тихо й розпачливо: - Воно i так немов одiрване вiд гiллi... - Хай iнший хтось! - пiдтримав бабу Шевченкiв сусiд Жених. - Нехай iде! - втрутився раптом Богорський, i Тарас, зустрiвшись з дяковим поглядом, одразу все зрозумiв. Загребти жар чужими руками!.. - Воно мале, - пiдтримав хтось iз юрби. - До нього, може, i не коснеться. Отець Григорiй благословив. У повнiй тишi Тарас пiшов до входу в печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно. З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що дяк помiтив щось i пiдморгнув поповi. - Прив'яжiть до мене мотузок, - попросив Тарас у попа. - Бо так боюся... У когось знайшовся. Тарас пiдперезався ним i вiддав П'яному кiнець. - Як стану смикать - тягнiть, - промовив тихо й пiрнув у темний отвiр печери. Навпомацки знайшов бриля, склав костi в казанок. А потiм все це сховав у ямцi пiд "тапчаном", притрусив торiшнiм листом та сухою травою i швидко вийшов. - Нема нiчого... Його зустрiли веселим гомоном. Отець Григорiй висипав i у пригорщ хлопцевi мiдяки i запросив обiдати. Але Богорський був тут як тут: - Ходiм додому, хлопче! Погубиш грошi... Тарас шукав очима в юрбi, що вже потроху стала розходитись, Оксану. Дiвча стояло неподалiк i витирало сльози, всмiхаючись. Як добрий пастир малу заблудлу вiвцю, привiв Богорський Тараса в хату й... почав стригти, закривши дверi сво╨ю грiзною постаттю. Довго дивився пильно на хлопця, немов ждучи вiд нього чогось такого, до чого той сьогоднi сам повинен додуматись. Переступав з ноги на ногу. Нарештi, вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть, лукаво мудрствувати: - Господь противиться гордим, смиренним же да╨ благодать... Тарас промовчав. Шалено шукав якогось виходу i не знаходив. Прощався з фарбами, з папером i навiть iз хлiбом, якi вмiщались нинi в його кишенi, перевтiленi в мiдяки. - Блаженни нiщi╨... - далеко десь промовив дяк i грiзно пiшов на нього. Тарас метнувся до дверей. Але Богорський пiймав його i, перегнувши, немов снопа, яким вивершують полукiпок, затиснув лiвою рукою, а права спритно вигребла з кишенi грошi. Тарас рвонувся i ледь не вдарився об одвiрок. Не пам'ятаючи себе вiд лютi, схопив у кутку рогача й ступив до кривдника. - Ти що? Ти що?! - розгубився було Богорський. Але коли Тарас замахнувся рогачем, щоб ударити, дяк спритно шаснув убiк. Рогач в ту ж мить рвонувся з хлопцевих рук i впав йому на спину. Тепер - надiя на власнi ноги! Зупинився аж у левадi, в Жениховiм саду. Лiг на землю в гущавинi i розплакався. Не жаль було нi грошей, нi спини, якiй така наруга не новина, - душа болiла, пекла образа в грудях, немов туди хтось вкинув пригорщ вогню... Ревла худоба, повертаючись з пасовиська. Курiли греблею вiвцi. Багрове сонце, зачепившись за гору, поволi зсовувалося в улоговину й заливало бiлi хмарки довкруг червоним полум'ям... Напевне, десь там, у Лисянцi, диякон-маляр кiнча╨ образ, кладе останнi вмiлi мазки на пурпуровий одяг божо© матерi... А може, ради недiлi, сидить на ганку або на призьбi й чита╨ книжку з кунштиками, милуючись великим хистом Мазницького, який колись просив у нього ©сти й ходив у драних чоботях... - Яри-и-ино! Яри-и-ино! - гука╨ мачуха бiля хати. - А щоб тобi покорчило ноги! А щоб ти причастя божого не дiждала! А щоб тебе лиха година побила! Тарас затуля╨ вуха долонями й притиска╨ться до землi. Нещаснi сестри! Нещасна мати... Вона в могилi, мабуть, щоденно чу╨, яку наругу терплять ©© сирiтки... Коли б вiн вивчився на маляра, то, може б, i сестрам чимось допомiг... Поволi думки вертаються до Богорського. Недолюдок, мучитель, кат! Ну як такого носить свята земля!.. I раптом Тарасовi зробилось страшно. Неначе вперше побачив вiн i себе самого, i вчителя, збагнув усю його нiкчемнiсть i гiрку свою сирiтську долю. Схопивсь на ноги, глянув довкiл прозрiлими ураз очима й жахнувсь ще дужче... Густi й важкi лягали сутiнки... На луг, на сад, на всю його Кирилiвку... Лише ген-ген на заходi яснiло небо i пломенiли рожево-бiлi хмари... Перестрибнув канаву й побiг до школи по теплiй ще блiдо-рожевiй курявi. З сонцем вiн ма╨ знову стрiтись у Лисянцi!.. Богорський спав. Сивушний дух наповнив хату. Бiлiли в сутiнках штани дяковi, випранi таки ж Тарасом. Дзижчала муха, якiй чомусь не спалося... Тарас знайшов свою шкiльну торбину, обережно, щоб не збудить хазя©на, полiз на пiч, де в чистiй шматцi на коминi лежав його ╨диний скарб - дорогоцiнна книжка Сковороди. Давно вже вiн не заглядав до не©, бо знав напам'ять, а тут iще й весна була така тривожна. Чужа бiда йому болiла, немов своя; бiди ж тi╨© було у кожнiй хатi доволi. Якесь чудне йому щоночi снилося. Походи, битви та козаки... Або тополi в полi, якi по-людськи плачуть сльозами-росами... А часом вiн лiта╨, неначе птах! Змахне руками - i лине в небо, легко, немов лелека... Кажуть, у снах лiтають люди, коли ростуть... Порою сняться якiсь пiснi, новi й нечутi. Й щоразу в полi. Неначе вiн iде й спiва╨. Про сад, про верби, про солов'©в... А як проснеться, нiяк згадать не може. Немов туман ранковий, зникають слова тi в сонцi... Намацав книжку й почав спускатися. Завмер, як рипнув полик. З хвилину стежив, чи не прокинувся Богорський, тодi стрибнув на землю й подався з хати. Не взяв, крiм книжки, нiчого. Усе: i свита, й шапка, й чоботи були такi старi та дранi, що годi з ними й носитися... Уже надворi, при свiтлi мiсяця, хотiв покласти книжку в торбину, але рука немов сама спинилась на пiвдорозi. Невже усохла книжка на коминi i стала вдвiчi меншою?.. Стривожившись, почав поволi виймати книжку з ганчiрки, немов вона могла втекти... Друкована! Малюнки гарнi... Це ж та, яку показував диякон лисянський! А де ж подiлась батькова? Невже... Й згадалось йому дияконове: "Аби побачив де пристойний список Сковороди, ©й-богу, дав би два золотих!.." Продав Богорський! Пропив останнiй батькiв дарунок!.. Поклавши книжку й торбу на призьбi, Тарас влетiв до хати, аби пiднять Богорського i кинути йому в лице увесь свiй гнiв, всю правду. Проте коли пiдбiг до полика i вгледiв голу дякову спину, змiнив свiй намiр. Метнувся в дверi й побiг у сад, що постачав на ©хнi спини пруття. Знайшов, зламав. Вже повертаючись, дiстав з кишенi мотузок, з яким вiн лазив у печеру. Спинився в сiнях, щоб перевести подих, i сторожко ввiйшов до хати... Дяк форкав, неначе кiнь на лузi. Лежав незручно, уткнувшись носом у рукав кожуха. Аби не змiг за ним погнатись, коли проснеться, Тарас зв'язав найперш бруднi кiстлявi ноги, а потiм склав докупи дяковi руки й скрутив ©х теж. Богорський повiв плечем, промимрив щось. Тарас не став чекати, поки вiн геть прокинеться. Узявши рiзку, вдарив по голiй спинi. Дяк закрутився неначе в'юн, забелькотав щось люте й незрозумiле. Бив, примовляючи без слiв, у душi, де по краплинi зiбралась помста, все те, про що хотiв давно вже мовити в лице Богорському: - Катюга! Злодiй! П'яниця! Стомившись, кинув рiзку, витер пiт рукавом i рушив з хати. - Киш! Киш! Киш! Да воскресн╨т бог!..- метавсь на полику дяк. Йому здалося, мабуть, що вiн вже в пеклi i що його шмагають рiзками й от-от посадять на розпашiлу сковороду. Узявши торбу й книжку, Тарас вiддихався й пiшов у нiч. Дорогу в Лисянку вiн добре знав. Проте звернув на греблю, щоб вийти в степ за левадою й пiти полями просто на захiд. Нiч - мати, а степ широкий - батько для козака!.. Срiблилось поле у тьмянiм сяйвi мiсяця. Немов скирти по косовицi, в степу темнiли сумнi могили. Верби обабiч шляху - немов чумацькi мажi... Всiляким зiллям пахне i травами, якими вкритi кручi та облоги... Так гарно пахло в хатi в них, коли ще мати була жива... Бувало, виймуть з-за образiв чи принесуть з комори сухого зiлля, вкладуть в казан з окропом й готують купiль для дiтлахiв. Дарма що в вiкна б'╨ться хуга, у хатi пахне лiтом... I мати тихо-тихо спiва про степ, про дiвчину та козака... Усе повiльнiше ступа╨ хлопець. Нарештi зовсiм спиня╨ться... Ще добре видно Кирилiвку... Хати бiлiють навпроти мiсяця... Садки - неначе хмари, в яких, мов зорi, блимають каганцi... Леваду залив туман... А ©хню хату видно мов на долонi! Вербу i клуню... Й садок, в якому могила матерi... Ой _i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! -_ далеко тужить хтось з парубкiв, i пiсня та, мов хвиля, б'╨ у груди. Нi, нi! Не може вiн пiти отак одразу з села! Не попрощавшись навiть з Оксаною... Чомусь завжди, коли вiн чу╨ журливу пiсню про зiроньку, перед очима ста╨ вона, Оксана... _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила..._ Вже спить, напевно. А рано-вранцi, до сходу сонця, худобу вижене в череду... I не помiтив, як повернув назад, в село... У коридорi знову мiняли варту. Брязкала сердито зброя. Чулися слова команди. Слухав ту "царську службу", й стискалось болем серце. Скiльки ©х, цих нещасних, якi марнують сво╨ життя в казармах, одiрванi од рiдних сiл, вiд люду, що ©х родив i виростив! Живi ляльки, воли, призначенi на забиття... Який в них може бути патрiотизм, коли вiд них одрубано усе корiння, забрано не тiльки тiло, волю, а й душу - цвiт людини, ©© духовну сутнiсть! Захисники вiтчизни, яко© ©х позбавили!.. Це найстрашнiше, мабуть, - забути все, чим жив колись, чому радiв, печалився... Самодержавна влада мiцна лише немислi╨м, нiкчемством духу пiдданих... Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах свiтло вiд лiхтаря... ...Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту Тарас почув могутнiй регiт й пiшов на нього лугом. Ноги пiрнули в трави, немов у теплу повiнь. Упав, знеможений, i чув, як втома тiка╨ з тiла в землю. Весь день iшов гарячим степом. Черствим окрайцем поснiдав у чи╨мусь садку пiд Моринцями, а зараз - сонце на заходi. Уже й не видно сонця, а тiльки вiкна горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах... Знайомий регiт пiдняв з землi. Тарас узяв торбину й побрiв до саду. Аж легше дихать стало, немов позичив сили в землi, у трав, у квiтiв... Диякон сидiв удвох з панком якимось в саду, в альтанцi. Був у пiдряснику, що, мов палiтра, рябiв од фарб. - Так не хочете богородицi?! - нагнувся маляр до гостя. - Мг... мг... - зам'явся панок. - Я не проти дiви пречисто©... - Гаразд! - поставив диякон на стiл кулак, - Зроблю Георгiя Побiдоносця! На конi i списом коле лютого змiя! Тiльки цей вояка з вас потягне, мосьпане, аж за шiсть богородиць. Панок скривився, пiдкрутив тоненькi вуса, що стирчали в нього, мов шпичаки, i закахикав у кулачок. Схиливши голову й лукаво свiтячи з-пiд острiшкiв навислих брiв очима, диякон стежив за гостем й не поспiшав пiдсiкати. Вiн знав, що раз вже рибка клюнула, не зiрватися ©й з гачка. - А дешевше?.. - благальне глянув панок. I диякон раптом пiдсiк: - Козак Мамай! Лише за три богородицi. - З конем? - пiдскочив панок. - I навiть з дубом та кобзою. Панок i маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарцi. - Берiть, берiть, мосьпане, закушуйте, - припрошував господар весело, пiдсовуючи панковi шматки товстого сала й зелену буйну цибулю. В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся i сiв на стежцi мiж яблунями. Внизу горiла багрянцем рiчка, й здiймавсь над лугом сизий димок. Ревла худоба, чуючи близьку домiвку. Кричав, мов хльоскав пугою, перепел. Сварились десь в мiстечку жiнки. - Коли ж приходити, пане дияконе? - спитав панок. Тарас оглянувся й побачив зовсiм близько замовника. Це був низький, пузатий чоловiк, високо стрижений пiд макiтерку. На пухлiй, сонцем спаленiй пицi сидiв, немов прикле╨ний, нiс, до смiху схожий на картоплину. Очей в панка, вважай, не було: щось там немов теплилось у щiлинах межи бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався i пирснув. - Сьогоднi... в нас? - протяг, скривившись, диякон. - Зда╨ться, зранку був понедiлок... - Тодi приходьте в середу ввечерi! Як для вас - постараюся. Панок пiшов до хвiртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку на бiк. Хазя©н дибав слiдом. Вiн був смiшний, i вайлуватий, наче ведмiдь, коли старався йти у ногу з панком. Нарештi плюнув й, вiдставши трохи, ступив хоч раз, та гаразд. - На добранiч! - вклонивсь по той бiк тину панок. - Iдiть здоровi! - сказав, як в бочку бухнув, диякон i, потираючи вiд задоволення сво© ручиська, пiшов назад до альтанки. Тарас заступив йому дорогу. Той зупинився, примружив очi й спитав зчудовано: - Ти де тут взявся, парубче? - Прийшов з Кирилiвки. - Так ти, виходить, консул Богорського?! - зрадiв диякон. - А я ламаю дурно голову. Десь бачив нiби, а де... Ну як там наш Петро Федорович? Вою╨ з зеленим змi╨м? Чи, може, здумав стати святим? - Та де там, - махнув Тарас рукою. - I денно, й нiчно! - Ха-ха-ха! - зареготав диякон й поклав ручисько Тарасовi на плече. - I денно, й нiчно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав? - Я сам... Прийшов проситися в учнi... - Гм... - не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з плеча. - Так, кажеш, в учнi?.. До мене, кажеш, у пiдмайстри? - Старатись буду й слухатись, - додав Тарас благально. - Гм... Гм... - зашкрiбся диякон в кучмi волосся. - А скiльки рокiв тобi? - Дванадцять, отче, тринадцятий! - вiдчув Тарас у тому запитаннi щось схоже на згоду. - Ну... добре, добре, - нарештi зважився диякон, озирнувшись на вулицю. У ворота входили вiвцi. За ними кiлька корiв, телят i навiть четверо пiдсвинкiв, худих й вертлявих, як гончi пси. - Ось на, - подав вiн дво╨ вiдер Тарасовi, - й бiжи по воду до Тiкичу. Худобу тра напо©ти. - Гись, гись, проклятi! - кричала з хати диякониха. - Старий! А де ти в чорта? Он вiвцi вже в квiтнику! Не бiг, летiв Тарас садком i городом до рiчки. Де й дiлась втома. Не жарти - учень маляра, який учився в Ки╨вi!.. Коли пiднявся втрете з важкими вiдрами, диякон взяв його за плечi й повiв у клуню. - Отут i спатимеш, - вказав на сiру стару ряднинку, яка лежала якраз на смузi свiтла, що йшла з порога аж до стiни. Тарас звалився в сiно, мов у безодню. Коли розплющив очi, у клунi майстра вже не було. Пищали мишi, бабраючись у сiнi, а за стiною, десь зовсiм поруч, зiтхала важко худобина... Не знав, чи довго спав. Можливо, тiльки склепив повiки, а може, й ранок скоро... Проснувсь вiд голоду. Обмацав торбу й лише тодi згадав, що навiть крихти з'©в у Почапинцях. Помiтив вузеньку смужку свiтла в дверях, пiдвiвсь на ноги й почовгав просто на не©. Пройшов двором, прислухався. Нiде нi звуку. Лиш тихий шерех десь у хлiвi. Блищать хрести на церквi напроти мiсяця... Звернув у сад й пiрнув пiд темну крислату яблуню. Прислухавсь знову i вибравсь тихо на стежку, яка бiлiла аж до альтанки. Запахло салом, хлiбом, цибулею... Метнувсь в альтанку, почав мерщiй обмацувати стола. Такi залишать! Вечерять дати не здогадались... Спать не хотiлося, й Тарас надумав пiти в село, оглянути колись славетну Лисянку. Iз хвiртки вийшов прямо на залитий мiсяцем сiльський майдан. Стримiли в чисте небо списи тополь, а тiнi ©хнi лежали поряд на споришi. Праворуч, немов скирти побiля панського току, тулились тiсно одна до одно© малi й великi крамницi. За ними йшли рядами довгi столи, якi бувають лиш на базарах. Вони здавались в м'якому сяйвi мiсяця святково чистими, немов були усi накритi плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась бiло рiчка... А ген на кручi, по той бiк Тiкичу, чорнiло згарище... Мiцна рука козацька! Коли гуляли тут гайдамаки, а й досi мертвi панськi хороми... I раптом де не взялася пiсня, яку спiвають хлопцi, йдучи в танок... Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю... _На городi пастернак, пастернак;_ _Чи я ж тобi не козак, не козак?.._ Базар виру╨ пiснями, смiхом, танцями. Горять, мов свiчi, панськi будинки. I мiсяць в небi - козацька шабля... - А-а-а! - десь крикнув сич, й одразу стало тихо. Тарас обвiв туманним зором нiчний базар й пiшов до брами. Дива, та й годi! Ну чув же, бачив, мов наяву... I Гонти голос, й Залiзняка... Все, все, як дiд Iван розказував!.. Зривались зорi й падали кудись у степ. Тьмянiли, блiдли тiнi. Рожевим сяйвом тихо займався обрiй. З рiчки скрадавсь досвiтнiй вiтер й гасав майданом, як гайдамака... У домi майстра-маляра уже свiтилося... На третiй день надвечiр Мамай стояв на лавi поруч iз богородицями. Кiнь чорний, дуб - i навiть стовбур! - зелений, жупан червоний; як море, синi штани; бандура жовта... Обличчя, шабля, порохiвниця i спис, пiд дубом встромлений в землю, такi багровi, неначе сонце на заходi. А сам Мамай, коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця! Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного. - Пан Ступа ще не прийшов? - пiдняв веселi очi на хлопця, що вперше за всi цi днi забiг сюди. Тарас здригнувся (вiн думав саме, чому в Мамая лiве плече удвiчi ширше вiд правого) й так само весело вiдповiв: - Ще нi! Йому чомусь зробилось смiшно. Жупан без складок!.. А дуб... - Малярство - штука мудра, Тарасе! - заговорив повчально й гордо диякон, витираючись рушником. - Дар божий, хлопче, який да╨ться щонайдостойнiшим, та й то одному з тисяч таких. - I вам дали? - спитав Тарас лукаво. - Як бачиш! - розвiв ручиська, неначе крила, диякон. - Достойнi, видно? - Авжеж! Наш рiд старий дияконський. I батько, й дiд, i прадiд, й прапрадiд навiть!.. - I геть усi маляри?! - здивувався хлопець не жартома. А що, як маляр тiльки вiд маляра? Адже нiхто з Шевченкiв не малював... - Лише мене господь позначив сво©м перстом, - сказав смиренно й гордо диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився. - Господар вдома? - почулось з двору. - Та дома, дома, пане, - защебетала диякониха. - Заходьте, прошу! Вiн у малярнi, з учнем... - Зробив? - Аякже, пане Ступо, аякже! - диякон кинувся до дверей. - Не Ступа я, пшепрашам, Ступiцький ╨стем! Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з рiзних бокiв i двiчi навiть дививсь за раму. Зiтхав, всмiхавсь, прицмокував. Як на базарi циган бiля коня. Здавалось, пан шукав в картинi рота, аби заглянуть у зуби, й страждав вiд того, що не знаходив. - Без фальшi, пане Ступицький, без фальшi, - не втримавсь урештi маляр i, зазираючи панковi в очi, додав на диво лагiдним голосом. - Вiдомi ж вашi бардзо велкi смаки! Таких, як ви, не ошука╨ш... А Ступа мовчки чухав потилицю. - Воно-то так... - озвався непевним голосом. - Пан правду каже... Але, пшепрашам, чому ж це кiнь без сiдла? Собi лишили? - пом'якшив докiр легкою посмiшкою. - Та що, що ви! - заметушився маляр й побiг по пензля й фарби. - Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке? - На бога, польське! - замахав руками панок. Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярнi. От-от диякон мiг спалахнути й прогнати учня. - Ну ось, - всмiхнувся маляр й одступив два кроки_ _вiд_ _полотна. - Сiдельце - хоч пiд полковника! - Добряча збруя... - непевно мовив панок. - Таку не грiх повiсити в залi... Але... Пшепрашам пана... Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу. Тарас завмер. Збирались хмари... - Незручно якось, що голомозий... - розвiв панок руками. Диякон шумно видихнув, всмiхнувся криво й перепитав: - Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову? - Еге ж, еге ж!.. - Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? - затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину. - Пшепрашам пана, конфедератку, - крутнув гайдуцькi вуса панок. Диякон побагровiв. I тут Тарас побачив, уперше за цi три днi, того диякона, з яким вiн стрiвся в Кирилiвцi. - Як пан не хоче або не вмi╨... - спогорда мовив Ступа, - то я... - й пiшов рiшуче до дверей. - Ну що ви, що ви! - метнувсь диякон слiдом. - Я просто думав, яку б найлiпше конфедератку! Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, i нишком вийшов. Лежав на сiнi в клунi й не мiг заснути. Думки пливли, неначе хмари, одна за одною, важучi, тоскнi, хмурi. Хотiлось плакать з жалю, кричать, клясти свою гiрку недолю. Кричав би, плакав i проклинав, коли б то знав, що це поможе... У напiвснi постав залитий сонцем ставок у них в левадi. Крислатi верби ронять зеленi вiти в воду... А там хати горою iдуть над ставом, i ©хня хата, й Оксанина... Хмаринки летять у небi, мов перелiтнi гуси... В садках, усипаних опалим цвiтом, щебече птаство... Зiтхнув - i все пропало в темрявi. Лиш смужка свiтла - немов застряла в дверях... Намацав торбу з книжкою, заплющив очi, щоб знову побачити Кирилiвку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа: - Псякре-ев! - Ой паночку, голубчику! А поруч сто©ть Богорський, у боки взявшись, хтозна-чого регоче... Й диякон вторить йому розлогим басом... Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За стiною, в хлiвi, вурчали цiвки молока... Пора! Iз двору вийшов, аби нiхто не бачив, садом. Повiсив торбу через плече, умивсь росою в лузi й подався в степ... ...Кирилiвку обходив полем. Пiрнав у хвилi жита, як тiльки хтось з'являвся неподалiк. Не те щоб вiн боявся сво©х людей... Боявся бiльше себе самого, того, який тягнув його пiд рiдну стрiху, де сухо в дощ, у холод тепло i прохолодно в спеку. Здавалось, вiк не бачив братiв, сестер i дiда... Хто зна, чи буде краще у того маляра... Здiйнявши куряву, гарячий вiтер погнав зелено-сизi хвилi хлiбiв й над ними рiзне птаство, яке не встигло сховатись десь у борознi... Дячка Тарас побачив бiля ворiт. Приклавши руку до тонко© великомученицько© брови, вдивлявсь у звихрену, вже посiрiлу далечiнь i шепотiв щось сам до себе. - Утремо носа батюшцi! - нарештi мовив радiсно й, потерши руки вiд задоволення, передражнив: - "Путi господнi несповiдимi..." Хi-хi... А пiвень зна╨. На тин - й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею... Що за проява?! - побачив вiн Тараса. - Марино! А дай-но скибку ось старченятi! - гукнув у чорну яму дверей. - Я вчитись хочу! - пiдбiг Тарас до маляра. - Вiзьмiть мене за учня! Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав: - То ти до школи хочеш? - До вас, малярству вчитися, - припав Тарас грудьми до тину. - Я вмiю трохи... - Хi-хi! - зненацька пирхнув дячок. - Малярству, значиться? Хi-хi... Прийшов, навчився й намалював! - вколов сердитим поглядом. - Не треба хлiба! - прогнав дружину, що пiдiйшла було до них, й ступив рiшуче вперед. - Ану дай руку! Та лiву, лiву! Тарас подав. Дяк довго й пильно шукав чогось на долонi, кректав i мгикав, а потiм плюнув на руку хлопцевi i витер старанно рукавом. - Так, так... - озвавсь нарештi. - Поганi справи, хлопче... Тут ясно все на долонi. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не вийде i навiть бондаря... Немов на смiх, господь кругом обдiлив! Тарас не зразу все зрозумiв. Вiдчув лише, що сталось щось непоправне. Цей здогад зрiс, коли дячок тарасiвський байдуже кинув: - На все ╨ воля божа... Зробилось зовсiм темно, немов погасло сонце й настала нiч. Упали першi краплi - на пил дороги, на лопухи... Iлля метнув стрiлу вогненну в небi й помчав, помчав за нею iз грiзним гулом... Маляр перехрестився похапцем й, пiдстрибуючи, побiг до хати. Гукнув Марину, щось перекинув у темних сiнях i чортихнувся. Тарас побрiв рябим майданом. То тут, то там перебiгали вулицю люди, здiймались в небо стовпи бадилля, куряви. А грiм вдаряв усе частiше й дужче. Блискучi змi© звивалися у чорних хмарах, мiнились, гасли, трiскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землi... Коли линуло як iз вiдра, Тарас уже був за селом. Згадав про книжку й побiг до хати, яка чорнiла неподалiк. Стояв i ледь не плакав... У шумi й шелестi почулась тоскна пiсня, до болю схожа на голосiння... Став дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським спiвали вперше й просили хлiба! I тут, он з тих дверей, до них явилася та бiла жiнка - напiвжива, безсила тiнь крiпачки... Поглянув скоса на вiкна й дверi, забитi дошками, i сiв на призьбi. Одмучились, дiждались смертi... I враз таким мiзерним здалося власне горе!.. Пiдставив руку пiд дощ, що лив i лив на вбогу пустку, на двiр, який порiс густим розкiшним споришем, й вiдчув, як став потроху вiдболiвати. Немов краплин у зливi - людського горя в свiтi, й лише одна з тi╨© безлiчi - його бiда... ...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а потiм весело звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава. Чудне створiння вiвця. Спокiйне, мирне i незахищене. Нi рогiв, нi iкол, анi копит, якими можна оборонятися. I все ж живе! А може, i краще бути вiвцею? Живи й не думай; на©всь, напився i жди, як знову виженуть на пасовисько. Остригли - добре, не жарко буде, а вовна знов вiдросте. I доки хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку i дрiмай собi на здоров'я. Радiй травичцi, дощику... _Ой ты, птичко жолтобоко,_ Не клади гнiзда высоко! - сплива╨ раптом пiсня Сковороди. - Гись! Гись! - кричить Тарас, помiтивши у панськiй гречцi двох баранiв. Коли ж отара сипнула схилом яру, задумавсь знову. Був мудрий дядько Сковорода! _А я буду собi тихо_ _Коротати милый вiк._ _Так минет мене все лихо,_ _Щаслив буду чоловiк..._ Не сподiвався, що i його мине все лихо бiля овець, проте одного, вважай, позбувся з ©х допомогою. Вже досi з'©ла б мачуха, коли б не взявся пасти громадську отару. А так - вiн сам собi голова! Пасе та все чита╨ книжку з малюнками, хоча напам'ять зна╨ ©©. Жаль, що пропала батькова книжка... Одне - що пам'ять, а друге - вiршi... А в них же стiльки мудрого! Чита╨ш всоте, а завмира╨ серце i сльози котяться хтозна-чого... - Гись! Гись! У гречцi тi ж барани. Завзятi, дiти бiсовi! А вiршi знов i знов спливають тихо в пам'ятi,_ _немов_ _прозорi тiнi вiд хмар бiжать нестримно у далечiнь. _Буйны вiтры повiвают,_ _Руки явору ламают..._ I раптом страшно ста╨ Тарасовi. А що, коли рядки цi зникнуть, розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом зiрвав торбину з плечей, вийняв книжку iз кунштиками, а з не© чистий сiрий папiр. Сiв у бур'ян там, де стояв, i взявся складать маленьку книжечку. _Всякому городу нрав и права..._ Написав угорi на першiй сторiнцi. Одвiв руку з папером, примружив очi й подивився, оцiнюючи. Поклав на книжку i став мережить дрiбнi рядки. Лишав довкола поле, аби засiять потiм барвiнком, маком, ружами. Писав старанно, чисто, як малював. Здавалось, днi i ночi сидiв би так i, слово за словом, встеляв рядками папiр. Ловив себе на тому, що той чи iнший рядок писав iнакше, нiж Сковорода, простiше i зрозумiлiше. Напевно, так колись i було, а потiм хтось зробив, як кажуть, по-сво╨му. _Буйнi вiтри повiвають,_ _Руки явору ламають..._ Вогнем упав йому на спину канчук. - Псякрев! Пасеш отару у панськiй гречцi?! Тарас схопився на ноги й побiг виганяти з гречки овець. У шкодi, власне, були лише отi зловреднi два барани, але i вся отара от-от могла до них при╨днатися. - Книжками, бидло, бавишся?! - вперiщив ще раз економ i, розрiзаючи, немов потiк, отару, помчав у степ. З'явився й щез. Мов вихор, в якiм сидить нечистий. Коли б не бiль у спинi, подумать мiг би, що то мана промчала й зникла, марево. Не плакав, стиснув зуби. Пiдняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папiр й олiвчик знайшов край гречки у бур'янi. Навмисне сiв на тому ж мiсцi, де й перш сидiв. Поклав папiр на книжку i знов узявся виводить лiтери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, якi пекли на спинi, й не дати волi сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлi, входили у тi сумирнi вiршi словами помсти й ненавистi. Не кожен, видно, здатний бути вiвцею... Сльоза - вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть i виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серцi? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава... Коли рука стомилася, лiг долiлиць, пiдпер долонями зважнiлу голову. Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились i борюкалися. Ну чисто дiти! Вiтерець приносив зi степу дзвiн та свист коси... Гули джмелi, пiрнали в квiти i затихали... Ширяли в небi ластiвки... I раптом мов прокинувся! Сiв рвучко й з жахом вiдчув, що свiт навколо темнi╨, блякне i погаса╨. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сiрим, а бiле, все в зелених кучериках село - похмурим, чорним... - Чужi хати!.. - шпигнула думка в серце. - Чужi ягнята! Усе, усе довкiл чуже! Не дав нiчого бог сиротi... I сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкi, сирiтськi сльози. Затих, коли чи©сь ласкавi, теплi руки лягли йому на скронi. Мов крiзь туман, побачив добрi очi й почув Оксанин голос. - Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слiзки... - втiшала, нiби мати давно колись, i витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскiнь. - Тепер просушим очки... - й поцiлувала лiве, а потiм праве око. Де й дiвся смуток! Блакить небесна знову бiлiла хмарами, i в нiй купалось сонце, ллючи на землю променi. Синiв, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополi мрiли в ньому, немов вiтрила... - Ну ж, ну, всмiхнися! - благала дiвчина; сама ж ледь-ледь не плакала. Тарас всмiхнувся. Вона схопила його пiд руки i, смiючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтiкача, i просто в панське жито. - Гись! Гись! - крiзь смiх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слiдом. Коли пiдбiг, Оксана рвала в житi волошки й спiвала тихо, нiби сама для себе, а все ж кра╨чком ока позиркуючи на хлопця: _Я ж думала, що дуб зелененький,_ _А то стояв козак молоденький..._ - Ти вмi╨ш плести вiнки? - спитала. - Авжеж! Тарас забiг у жито, зiрвав двi квiтки i, склавши навхрест, почав вiнок. - Давно навчився? - сторожко звела докупи брови. - Давно! - озвався радо. - Яринi плiв... - Якiй Яринi? - глянула, мов опекла. - Та нашiй, нашiй... - лиш зараз вчув тривогу в голосi дiвчини. - А я гадала - Терешковiй! - прикрилась жартом. Тарас всмiхнувся й собi. Ярина та була найкраща дiвка в Кирилiвцi, й за нею сохли всi парубки. Коли вiнок вже був готовий, Тарас пiдняв його врочисто в обох руках й одяг Оксанi на чорнi кучерi. Та зашарiлася, впустила квiти й побiгла геть. - Ягнята пити просять! - гукнула здалеку, вже знов ясна й весела. Жартуючи, вони погнали вiвцi униз в леваду, до водопою... ...При тьмянiм свiтлi каганця Тарас мережив цвiтом береги ново© книжки Сковороди. За кiлька днiв переписав усе, що залишилось у пам'ятi, й тепер хотiлося зробити так, аби ця книжка була не гiрша вiд то©, що продав Богорський диякону... Дiтвора спала. Сновигала по хатi мачуха, сердито гримаючи горшками. - Сидить малю╨, нiби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всi iншi дiти як дiти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олiя горечка набира╨ться... Микита добрий на згадцi. Намацав у сiнешнiй теменi клямку й, похмурий, став на порозi. - Тарасе, кидай! - сказала рiшуче мачуха.- Проспиш за тим писанням отару. - Та вже... - зiтхнув Микита. - Була отара, та загула... У Тараса i серце впало. - Звелiв прогнати пан економ. Застав овець у панськiй гречцi... - Мучитель... Iрод! - метнулась мачуха в куток до печi по рогача. Пiднявши руки, Микита мовчки став на дорозi. Лише коли рогач вернувся на мiсце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом: - А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хлiба не ©стимеш... - Вiн зняв бриля i пiдiйшов до брата. - Земля одна трима на свiтi людину... Еге? - Помовчав трохи i сiв на лавцi бiля Тараса. - Менi самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйну╨мо вiднинi вдвох! Тупа байдужiсть, що вже прийшла на змiну гiркому враженню вiд новини, неначе сон, все бiльше й бiльше оповивала хлопця. Лишивши квiтку недомальованою, затис олiвчика в кулацi й дивився мовчки в темний куток. А потiм тихо звiвся, сховав за пазуху сво╨ добро й пiшов у клуню спати. - То як, Тарасе? - догнав Микита в сiнях. - Як хочеш... - От i гаразд! - зрадiв Микита. - Навчишся ходити бiля землi i будеш добрим господарем. Як запрягали вранцi волiв, придибав дiд, а трохи згодом зайшов провiдати молодих господарiв i Коваленко. Зi свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам. - Бог в помiч вам! - гукнув з дороги, спершись на тин. - Спасибi, дядьку, - озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу. - Раннi пташки... - Раннi пташки росу п'ють, а пiзнi - слiзки ллють! - повчально мовив дiдусь Iван. Для хлопцiв бiльше, бо Коваленко й так уставав ранiше вiд сонця. - Авжеж, авжеж, - пiдтримав його сусiд. - Коли б ще волики власнi... - зiтхнув дiдусь. - Дасть бог, колись i на худiбку стягнуться! - сказав сусiд бадьоро. - Я теж лiт десять не мав сво©х, - додав уже невесело. - Та й то... Якi там власнi, коли i ми самi належим пановi!.. Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сiдати Тарасовi, дiдусь поправив злегка ярмо i запитав, iз жалем глянувши на Тараса: - I вiн з тобою на панщину? - Та нi! - сказав Микита, - Поперед батька в пекло? - Й додав помовчавши: - Позвозить хочу сiно в стiжок. А завтра - знову... - i замахнувся прутом на волiв. За чужими волами ходячи, чужi вози мажучи!.. Квилило серце Тарасове... Ой крикнули журавлi, да ходячи по рiллi!.. Прощався з книжкою iз кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще. Хто зна, що зробить з нею дiтвора... Нехай!.. Ще рiк... А там - крiпак... Навiшо книги крiпаковi! Здавалося, коли б вiн вивчився на маляра, то нiби вiльним став би наполовину... - Ти глянь! - вказав Микита на схiд рукою. - Пробилось сонце. Не буде, мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сiно сухим. Тарас зiтхнув. Нiколи досi вiн не замислювався, чи буде дощ, чи сонце ясно свiтитиме. Радiв усьому... - Пшениця гарна, - уголос думав Микита. - Коли зiбрати вдасться як слiд, то з хлiбом будемо зимою... "А весною?" - хотiв спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав сам. Для чого сипати на рану сiль! За чим живуть всю весну й лiто до жнив? Скотина давно не витримала б... Воли iшли поважно, тихо, не поспiшаючи. Ремигали, зганяли хвостами мух i не звертали анiнайменшо© уваги на Микитине гейкання. - Воли узяв на вiдрiбок? - спитав у брата Тарас. - Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! - звернув з дороги. - В жнива три днi... Тпр-ру, сивi. При©хали! Надвечiр, як привезли останню хуру й приклали жердками стiжок, Микита випряг волiв, гукнув Тараса й звелiв погнати ©х у поле попасти. То тут, то там у хлiбах кричали перепiлки - скликали на нiч перепелят. Вертались люди з панщини i гомонiли стиха. Рипiв десь вiз. В левадi мекали вiвцi... Тарас лежав пiд