житом на облозi й вслухався в лункий вечiрнiй степ. Все довшi й довшi ставали тiнi, а потiм злились докупи й покрили землю млою. Та мла, сховавши сонце, лягла на душу хлопцевi... Все рiдше й рiдше кричали в житi перепели, все далi й далi рипiв той вiз немазаний. Здавалось, свiт тонув навiки в мороцi... Спокiйно паслися воли. Знай загрiбали язиками розкiшну, темну уже траву й зiтхали, немов i в них була на серцi своя журба. Поволi згасли рожевi хмари на видноколi, i степ заснув. Нiде нi шереху... Вiтрець - i той прилiг, зморившись, десь на межi... I враз у тiй глибокiй тишi вловило вухо якiсь новi, стороннi звуки. Затамувавши подих, Тарас пiдвiвся й прислухався. Десь там, де мрi╨ в степу тополя... Почав вслухатися в ту диво-пiсню, що линула немовби з неба... Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слiв. Самi лиш звуки... Забувши i про волiв, i про попове жито, Тарас пiшов на пiсню... Житами, льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спiшив зустрiтись з гостею. Заплутавшись в цупкiй березцi, падав, вставав i знову все йшов i йшов, а далi бiг... Спинився в житi над самим шляхом, бiля тополi. Вже чув виразно глухий перестук колiс... А ще -сопiлчин голос, що розливався над вечоровим степом... Невдовзi з-за жита випливли великi роги, за ними сивi спини волiв i врештi - повна чумацька мажа. На мажi тiй лежав чумак, курив коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другiй мажi сидiли тро╨ i ©ли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу i Бессарабiю... Два вози йшли без господарiв. На п'ятiм возi лежав на сiнi безвусий хлопець, дивився в небо i грав на довгiй-довгiй сопiлцi. Щоб краще бачити, Тарас пiднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим часом вийняв сопiлку з рота i заспiвав неголосно: Ви на мене, Кармалюка _Всю надiю майте!.._ Помовчавши, затис в губах сопiлку й заграв тi╨© ж пiснi... За возом вiз пройшла у морок валка. Вляглась поволi курява... А пiсня й далi линула: _Хоч, зда╨ться, не в кайданах,_ _А все ж не на волi..._ Тарас стояв у житi бiля дороги й ловив останнi звуки, що вiддалялись, тихли... Над ним тремтiли зорi й вишелестувала свою журбу тополя... Воли ж тим часом паслися в поповiм житi... ...Iз першим снiгом пiшов Тарас у найми, щоб вiдробити шкоду, що заподiяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слiд i радiв, що снiг не сиплеться йому в дiрявi чоботи. Село бiлiло, сяяло й здiймало вгору стрiмкi рожевi хмари димiв. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене, сьогоднi, вбравшись у бiлi шати, воно стрiчало сонце, мов наречена судженого... Крiзь дiри в свитi холод торкався спини i не давав стоять на мiсцi. Спасибi Катрi, прийшла недавно провiдати й забрала з школи його одежу. А то ось зараз мусив би у найми бiгти в однiй сорочцi... Ну й осiнь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива мачуха. За всi цi мiсяцi нi разу книжки в руки не взяв, а малював хiба що в снi. Якi картини йому являлись у тих чарiвних, барвистих снах! Переливались маревом, легкi й мiнливi, немов веселки... Коли б то мiг одразу ©х змалювати... Та й хто ще зна, чи ╨ на свiтi фарби такi!.. Отець Григорiй зустрiв Тараса у чистiй, свiтлiй пекарнi. - Прийшов-таки! - сказав сердито i зазирнув у цебер, який нарештi наймичка наколотила свиням, що верещали, мов навiженi. - Довгенько, хлопче, збирався... - Та я давно б... - I не пускала, бiдного, мачуха? - всмiхнувсь лукаво отець Григорiй. - Ну, вiрю, вiрю! - пiднiс вiн руки, мов на молитвi. - Воiстину: дай пальця - вiдкусять руку... - Й звернувсь до матушки, що саме стала в рамку дверей: - Явився хлопець. Тепер по©демо з кучером. - Ну й слава богу. А свиням вже повиносили? - Понесла Ганна. - Тодi чого ж ти, отче, сто©ш? Вели уже запрягати! - Федося встала? Матушка кивнула ствердно, й отець Григорiй звелiв суворо Тарасовi: - Йди запрягай. Кобила в стайнi, а сани й упряж у клунi. По©деш з нами в Зелену. - В Зелену? - радiсно перепитав Тарас i побiг мерщiй запрягати. В Зеленiй - Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з темних сiней, почув, як пiп промовив до попадi: - Зда╨ться, шпетний хлопчина... Тим часом хтось загупотiв надворi й тi╨© ж митi стукнув дверми Тараса так, що той лише якимось чудом не впав. - А-а! - прошипiв Богорський, закривши собою дверi. - Попалась, вража личино! - Тарас вiдчув, що раптом земля втекла кудись з-пiд нiг. - Гора з горою не сходиться! - немов iз бочки, в обличчя дихав Богорський.- На стражi мо©й стану й зiйду на камiнь, як рече Авакум. I вчиню сiю минуту содом i гоморру, спопелю, зiтру з лиця землi i прах розвiю!.. - Ганно! - гукнула матушка з хати i запитала, прочинивши у сiни дверi: - Ти з ким там, дiвко, балака╨ш? Богорський випустив хлопця i вклонився паньматцi. - Добридень вам, шановна Ксенi╨ Прокопiвно! Аз ╨смь знову жаждущий i алчущий... Нi краплi в хатi - хоч запали! - Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися. - Вустами вашими та мед би пити, паньматко! Тарас проскочив нишком у нього пiд руками й побiг по упряж. Як пiд'©жджав до ганку, Богорський брiв навпростець пухнастим снiгом до школи. Отець Григорiй оглянув сани та збрую, поляпав по лискучiй спинi кобилу, а потiм став i задумався, з-пiд брiв позиркуючи на Тараса. Махнув рукою i, не сказавши й слова, пiшов рiшуче до хати. Невдовзi вийшов i погукав Тараса. - Скидай лахмiття! - I вказав на лаву, де красувались ще зовсiм цiла суконна свита, сорочка, шапка й штани: - А те вiзьми он та одягни. В руках отець Григорiй тримав добрячi шкаповi чоботи. Вiн поглядав раз по раз на них, а далi таки не втерпiв й поставив у запiчок. - Ще, може, Ясю згодяться... - промимрив тихо, мов засоромившись. - Ну, як одежа? Велика трохи? Нiчого, ще пiдростеш! На Яся шили торiк, а зараз вже й не налазить... Як перевдягся, надворi начебто потеплiшало. От тiльки ноги... Та бог вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може, то й справить кращi, такi, як в Яся, шкаповi. Тим часом вийшла на ганок матушка, за нею отець Григорiй з малою донькою на руках. Вмостились швидко й по©хали. Отець Григорiй зiскочив просто у снiг, зачинив важкi дубовi ворота i, наздогнавши сани, сказав: - Були б до ночi вiдчиненi... Хiба ©й клопiт, тiй Ганнi. Форкаючи i подзенькуючи вуздечкою, кобила жваво бiгла по снiговiй цiлинi, хто зна╨ як угадуючи дорогу. Не раз ©й, видно, доводилося возити батюшку й матушку в Зелену в гостi до отця Гаврила Лободи. Тарас був певен, що ©дуть саме до Лободи. Ослабив вiжки й замилувався степом. Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, i снiг уже не блищав. Тополi й верби, що раз у раз стрiчались бiля дороги, стояли соннi i нiби трохи враженi тим дивним дивом, що сталось нинi вночi... - Непорочна краса! - сказав отець Григорiй, який також замилувався зимою. - Такою ма╨ бути й людська душа, - додав вiн згодом, помовчавши. - Криштально чиста, до зла чутлива i до добра м'яка, смиренна i всепрощаюча. Любити ближнього нам заповiв господь. I не та©ти в серцi образи й помсти на ближнього... Ударив хтось тебе, скажiмо, в праву щоку, пiдстав i лiву. Смиренних любить господь i за муки ©хнi на нашiй грiшнiй землi приготував для них блаженство вiчне на небесi... Тарас вiдчув, до чого гне отець Григорiй: бо©ться, видно, щоб не спiткала дякова доля i його... Всмiхнувся тiльки, але промовчав. Тим паче пiп до нього нiби i не звертався. - Пiдняти руку на старшого - це смертний грiх! - промовив Кошиць прямо, без манiвцiв. I знов пустився у просторiкування про душу з воску й любов до всього, що ма╨ богом дане життя... Праворуч шляху Тарас помiтив темну цятку в снiгу, яка неначебто ворушилася. Пiдняв батiг i хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани, й вiд того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрiмати. - Чого ти гониш? - буркнув отець Григорiй. - Федося хай би iще поспала... Тарас встромив у сiно батiг, спинив кобилу i швидко скочив з саней. За кiлька крокiв вiд шляху в снiгу безсило борсався жайворонок. Пiднявши праве крило й волочачи пiдбите лiве, вiн марно прагнув злетiти в хмарне небо. Пташина лячно скрикнула й увiбрала голiвку в пiр'я, готова здатись на милiсть ворога. Тарас узяв легенько ©©, приклав обвисле крило i, вiдчуваючи, як пташка дрiбно тремтить, встромив за пазуху. - Що там таке? - спитав насуплений батюшка, що_ _вже_ _тримав полишенi Тарасом вiжки. Тарас пiдняв кра╨чок свитки i показав. - Тьху! - тiльки й мовив отець Григорiй. - А бiг, неначе по гаманця... Паняй! Зiгрiвшись, пташина стихла. Було при╨мно хлопцю, що поруч б'╨ться живе, спiвуче серце, яке так любить чисту, ясну блакить. I вiн почув, як забринiла пiсня: спочатку тихо-тихо, а потiм дужче й дужче, пiдносячись у безмiр неба... Аж до Зелено© вiн чув ©©. Не мiг лише збагнути, в чи╨му серцi вона народжувалась... Отець Гаврило, в однiй лиш рясi, вибiг назустрiч Кошицям аж за ворота. - Ну, слава, слава богу! - гукнув вiн радо й, узявши вiжки в Тараса, пiд'©хав просто пiд ганок. Iз хати вибiгла матушка, поцiлувалась зi Ксенi╨ю Прокопiвною, взяла дитину i, гуцаючи, понесла в хату. - Проси, Гавриле, гостей! - лишила дверi в сiни вiдчиненими. Запахло салом, млинцями i ще якимись на©дками. - Що, наймит новий у вас? - спитав отець Гаврило. - Диви, кирпатий який! - зареготав й насунув на лоба хлопцевi шапку. - Це не Шевченкiв часом? - Та ©хнiй... - буркнув Кошиць. - Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов менi, - звернувся вже до Тараса. - Що то за штука буде: не швець, не кравець, трима╨ нитку в ротi, а в руках ножицi? Тарас вiдгадку знав, але сказав навмисне зовсiм не те: нехай отець Гаврило потiшиться. - Не жук, не жук! - аж за боки взявся веселий попик. - Подумай краще... - Постав у стайню кобилу та йди на кухню, - звелiв отець Григорiй. - А можна, я до сестри? - спитав несмiло Тарас. - Як вiдгада╨ш - йди хоч до вечора! - гукнув отець Гаврило. - Та рак! - всмiхнувся Тарас. - А ще таку! - не здавався отець Гаврило. - Летить - мовчить, лежить - мовчить, а як помре - мов звiр, реве. - Снiг,- вiдповiв Тарас одразу, бо дуже йому хотiлося побiгти до Катерини. - Еге... - незадоволено буркнув господар. - Ходи, поглянеш, де кобилу поставити... Небожата зрадiли пташцi бiльше, нiж дядьковi. Не встиг вiн вийнять пташину з-за пазухи - поприбiгали й вп'ялись очима в малого гостя, що стрiвся вперше в ©хнiм життi. Правда, життя того на комариний нiс... Але малi вже знали, що навеснi так гарно в небi спiвають жайворонки. Сестра поклала веретено i гребiнь з мичкою на ослiн, зняла з Тараса холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки. - То ти вже служиш у Кошиця? - Служу... Оце при©хав з ними до Лободи. - Хрестити будуть Лободеня... - сказала журно Катря. додала: - А нам би краще i не родитися... Поклала свиту i задивилась, як жадiбно клю╨ пташина крихти. - А де хазя©н? - оглянув хату Тарас. Не зразу Катря вiдповiла. Взяла на руки меншенького, що схожий був на батька, поцiлувала в бiле волоссячко й крiзь сльози мовила: - Пiшов на панську стайню по нага©... Тарас полишив пташку. - Сказав супроти щось економовi, коли в чумачку ©хать вiдмовився, - вела похмуро сестра. - I ось звелiли прийти..! Всю нiч не мiг стулити очей. Хотiв спалить фiльварок... - зашепотiла. - Та, слава богу, мене i дiток пожалiв. - А я спалив би! - сказав Тарас. - Ти що? - жахнулась Катря... Вертались пiзно ввечерi. У небi вже мигтiли зорi, поблимували пiдслiпуватi вiкна. Отець Григорiй раз по раз брався спiвать яко©сь пiснi, та, мов на зло, зривався. Плювавсь зi_ _злостi й, перехрестившись, знову заводив то© ж. - Простудиш горло й прийдеш на службу завтра нiмим, як риба, - втрутилась врештi вже напiвсонна матушка. - Воiстину! - змиривсь отець Григорiй. Штурхнув у_ _бiк_ _Тараса: - Паняй, паняй!.. ...Коли достигли раннi солодкi сливи в Кошицевому саду, Тарас iз Ясем, що повернувся з бурси iз Богуслава, стали купцями. I почалось купецтво ©хн╨ з невдачi, яка спiткала ©х у тiй же таки Зеленiй. В недiлю рано два юнi соннi негоцiанти, вмостившись поруч на возi, повному слив, поволi рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили непоквапна. Часу достатньо, щоб подрiмать, подумати й послухати дiброву й поле... Сопе попович i плямка ротом: напевно, сняться смачнi на©дки матушчинi... Стукочуть букшi об стертi осi, кобила трюха не поспiшаючи, ледь-ледь подзвонюючи вудилами... Ширя╨ в небi сокiл... Пливуть хмарини бiлi - немов козацькi чайки безкра©м синiм морем... Вдивля╨ться - аж то не сокiл в небi над спраглим степом, а запорожець на вороному!.. - Диви, диви! - штовха╨ Яся. - Га? Що? - поводить той червоними зi сну очима. - Базар уже? - Козак, козак... на вороному! - показу╨ у степ Тарас i... бачить сам лиш сокола. - Приснилося? - дере попович рота. - Давно нема╨ вже козакiв... - Нi, ╨! Iз Яся сон немов зняло рукою. Засумнiвавшись, вiн довго й пильно дивиться в широке поле, аж ген в кiнцi якого-бiлiють хати Зелено© Дiброви. - Де ж той козак? - нарештi пита╨ злякано. Тарас смi╨ться: i цей бо©ться. А що вже справжнi пани? Його охоплю╨ нестримна, буйна якась веселiсть. Вона виру╨ в грудях, от-от готова, зламавши греблю, iз шумом вирватися у свiт. Вiн кра╨м ока стежить за попеням i розказу╨ про гайдамакiв. Аж сам диву╨ться, як добре все пригаду╨ться, що чув вiд дiда вже кiлька рокiв тому... Перед очима, мов наяву, проходять i Залiзняк, i Гонта, i Неживий, який зiбрав свою ватагу в Кирилiвцi... Ось гомонять тихенько в дубовiм лiсi пiд Чигирином... Ось правлять службу i на велике дiло святять козацьку зброю... I покотилися пихатi панськi голови!.. Палають Смiла, Вiльшана, Лисянка... I гайдамаки iдуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань... Не помiча╨, що вже давненько ©дуть Зеленою, й що з_ _них_ _дивуються зустрiчнi люди, i що на Ясевi вiд страху нема лиця... - На базарi, як посеред моря кривавого, стоять Гонта i Залiзняк, - пiдвiвсь на возi Тарас, - й кричать удвох: "Добре, дiти! Отак ©х, проклятих!.." Злякавшись, кобила рiзко рвонула вбiк, вiз нахиливсь, i сливи, мовби з решета, сипнули просто в рiчку, бо Залiзняк i Гонта гукнули саме на Нечитайловому мiстку. Тарас стрибнув у воду, а Ясь, мов куль, шелепнув у вкриту ряскою болотну твань. - Ря-а-атуйте!.. - почав було волати про допомогу, але, вiдчувши спиною надiйну твердь, замовк одразу. Й курцi тут не втопитися. - Тпру! Тпру! - гукав Тарас кобилi. Вона спинилась на тому березi й оглянулась немовби з подивом на купцiв: не повернули до стайнi батюшки Лободи, а пострибали хтозна-чого у рiчку! - От бачиш, бачиш, - захмикав, стоячи в_ _болотi_,_ Ясь. - Тепер збирай, витягуй скорше сливи! Штани й сорочка поприлипали йому до тiла, iз рук стiкала брудна вода. I смiх, i грiх! Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагрiб у пригорщ ослизлих слив й пiдняв поволi, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив: - Ну хто ж ©х такi куплятиме!.. Зневiрившись, що можуть удвох до ночi виловити сво╨ добро, пiшли просить розради до Лободи. Отець Гаврило уже вiдправив утреню й лагодивсь снiдати, коли прибiгли, немов чорти, бруднi й мокрi кирилiвчани. - Свят, свят! - жахнувся пiп i пирснув в жменю, не дохрестившись. Ясь розказав, яка лиха година спiткала ©х на мiстку, i попросив: - Допоможiть нам, отче! Кобила там, i сливи мокнуть у тiм багнi... Проте отець Гаврило не поспiшав. Нареготавшись вдосталь, прискалив око i запитав: - Яка кобила бува╨, як циган покупа╨? Ясь тiльки клiпав очима. - Ну? Ну? - спонукував лукаво попик, потираючи вiд задоволення короткопалi руки. - Гладка! - знiчев'я бовкнув молодший Кошиць. Отець Гаврило покрутив головою. - А вiдгадайте таку: вiд чийого-будь приходу скаче дурень з прiрви в воду. Ясь озирнувся на Тараса, розвiв руками i за©кнувся знову про власне лихо: - У нас там сливи, отче. - Е, нi! - змахнув руками господар. - Не встану з мiсця, доки не вiдгада╨те! - Та ми ж... - захмикав Ясь. - Ми на базар, до Шполи... - Ну ще таку... - хапався за соломинку отець Гаврило. - По землi ходить, неба не бачить, нiчого не болить, а все стогне? Тарас не витримав: - Мокра! Жаба! Свиня! Отець Гаврило скривився гiрко й гукнув до наймички: - Гей, дiвко! Позич-но хлопцям ось по сапетцi! Лише опiвднi дiсталися вони до Шполи. Ясь бiдкався, що сливам ©хнiм копiйка буде красна цiна. Тарас же зором нишпорив по всiх усюдах, чи не побачить де Перебендю. Базар ще був у розпалi. Ревла худоба, вже зголоднiла, змучена гедзями й спекою. Стояв невгавний гомiн вiд крикiв, смiху, пiсень i лайок. I п'янко пахло садовиною, дьогтем, солоним потом, розсолом, медом, горiлкою... Лiтало густо пiр'я... Бродили п'янi - хоробрi, щедрi, ласкавi, грiзнi й насмiшкуватi. Кляли лукаву долю, розмахували важкими репаними кулаками, божилися перелiчити ребра... Але кому - не признавались вголос, остерiгалися... Черницi, наче галки, тинялися помiж возами й збирали грошi на монастир,_ _©х_ _зачiпали хлопцi, манили в ночi, пропахлi сiном, зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки не кидали... Стояв жандарм, неначе iдол, серед майдану й гикав раз по раз чи то вiд спеки, чи то вiд зайвого могорича... Тарас не раз бував, ще з батьком, i на таких, i ще на бiльших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убира╨ воду пiсок. Тут не було i слiду вiд тих похмурих i мовчазних невольникiв, якi у сiрих сутiнках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома сво© крiпацькi ярма, тут розправляли плечi й хоч на пiвдня ставали схожими на вiльних, мужнiх прадiдiв... Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пiрнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив. - Тпру, тпру! - схопив за вiжки i зупинив кобилу вже у ряду бублейниць. Продавши сливи - таки за безцiнь - й сховавши грошi, Тарас iз Ясем пiшли шукати чогось напитися. Неподалiк стояли iз рiзним дрiб'язком кирилiвчани й погодилися доглянути кобилу й воза. - Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. - дивлячись на рiзнi ласощi, занудно скiмлив Ясь. - Поб'ють... ╞й-богу, всиплють не менше, як у бурсi... Все через тебе, злидню! - штовхнув пiд бiк Тараса, що озиравсь довкола. - Аж онде вiн! - зрадiв, немов побачив брата. Узяв за руку Яся i потягнув на край базару, де пiд стiною бiлiла плахта й на нiй рядками лежали рiзнi книжки. Упав навколiшки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вiтер, швидко й поклав назад. А потiм - другу, третю, четверту. До п'ято© мов прикипiв очима. - Ходiм... - заскiмлив iзнову Ясь. - Я, може, з ранку не ©в, не пив... - Купи! - схопив Тарас його за руку. - Це ж "Ене©да"! Зна╨ш? - благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей. Ясь глянув скоса: - Ет, казна-що! - Та ти послухай, ЯсюI - заметушився Тарас у вiдча©: _Еней був парубок моторний_ _I хлопець хоть куди козак..._ Перегорнув сторiнку-другу. - Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обiдали! _Поклали шальовки сосновi,_ _Кругом наставили мисок;_ _I страву всякую,_ без _мови,_ _В голодний пхали все куток._ _Тут з салом галушки лигали,_ _Лемiшку i кулiш глитали..._ Тим часом десь на базарi пiднявся крик, шум, i люди, неначе вiвцi, метнулися в той бiк, де завжди рядком сидiли старцi, калiки та кобзарi. - Назад! - гукнув хтось грубо. Хтось тихо зойкнув. I забринiла, рвучись, струна. Тарас пiрнув у натовп, але застряв мiж двох дядькiв. - Ого! - вказав один iз них на трьох жандармiв, що вiдтискали, крутячись на бiлих конях, базарний натовп вiд кобзарiв. - Угу... - згодився другий. - Це ж божi люди! Та що ж ви робите, iроди! - пронизливо волала з юрбища якась бабуся. - Шукають Сивого, - сказав чиновник, що теж застряв у натовпi. - Вiн од самого нiби Кармалюка... Тарас рвонувся далi. Спинився лише тодi, коли вiдчув гарячий кiнський подих i вгледiв просто перед собою багровий вид жандарма. Старцiв, калiк побили трохи та й залишили. А кобзарiв та ©хнiх геть наляканих поводирiв забрали i повели. Як не вдивлявся, та серед них не змiг впiзнати нi Перебендi, анi його завжди похмурого поводиря. Уже в дорозi Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотiв купити вражий бурсак... ...Йшли днi, минали тижнi. Дiброва вдягалась тричi в новi розкiшнi шати. Гули вiтри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сiкли дощi та випадали бiлi, пухкi снiги... I з кожним днем ставало все менше й менше в душi Тарасовiй хороших, свiтлих надiй. Тлiв каганець... I то лиш ледве блимав, як свiтлячок у глупу нiч... Ходив, немов козак Голота, обiрваний. Отець Григорiй той Ясiв одяг давав лише для ви©здiв, а так немовби й не помiчав, що наймит свiтить тiлом, що ходить в чоботях, а залиша╨ слiди вiд босих нiг. Пiп знав одне - аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олiвчик, малю╨ щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слiд на свiтi жити. I мрiя гасла... Все рiдше й рiдше його набряклi вiд працi руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вiльна, лягав i спав. Неначе вiл... Та й, правду кажучи, життя його було нiчим не краще... Ба, навiть гiрше: немов на смiх, бог крiпаковi дав душу й думку... Давно не був Тарас у рiднiй хатi. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорiй: бо©ться, щоб не занiс, бува, окрайця хлiба тим "вiчним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибiг без дозволу.__ У хатi навiть у лiтнiй день було задушно й темно, як у печерi. Спочатку Тарас стояв, немов слiпий, i бачив тiльки маленькi, вбогi вiкна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потiм вже, як очi звикли до напiвтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж лiжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, i сльози йому заслали очi. Одвернувся, аби нiхто того не бачив, й лише тодi збагнув, що тут побачить нiкому. Окрiм Микити, який ще спав, у хатi була одна Марiйка. Вона дивилася кудись у безвiсть, в свою безкраю вiчну темряву. Вловила його непевнi кроки бiля порога i насторожилася. - Хто там? - спитала лячно. - Це я, Марiйко, - озвався тихо, щоб не збудить Микити. - Хто ти?! Сестра уже не впiзна╨ по голосу!.. - Та я, Тарас! - сказав бадьоро, як тiльки мiг. - А чом ти плачеш? - зрадiла i засмутилася в одну й ту ж мить. - Хiба я плачу?! - всмiхнувся, мов говорив до зрячо©. - А де Ярина? - В полi... Микита спить. Вже третiй день... Тарас пройшов до лiжка i нахилився над хворим братом. Той весь пашiв. Стогнав i час вiд часу щось шепотiв, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... I вiдсахнувся. _Гей же, да журба мене скрутила,_ _Да журба мене зсушила, да гей... _- спiвав Микита печальну пiсню батькову. - Орав у дощ, - озвалася Марiйка знову,_ _неначе теж почула той шепiт-спiв, - i простудився. Тарас присiв на лiжко в ногах у брата. - А економ вишуку╨ для пана хлопцiв, - вела сестра тим часом. - На челядь нiби... На кухарiв, лаке©в рiзних та кучерiв... В душi його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й слiпа сестра, i злиднi в хатi, i власна доля наймитська так пригнiтили хлопця, що вже було байдуже до нових бiд, якi щодня бродили поряд й могли щомитi впасти як снiг на голову. - В Зеленiй двох уже взяли... - розповiдала далi. - Наш економ... - Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось пiдозрiле в свiтi. Надворi справдi загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сiнешнi дверi i за хвилину став на порозi. - Псякрев! Чому Микита не на жнивах? - Вiн хворий, пане, - озвалась лячно дiвчина. - Гарячка в нього... Економ ступив до лiжка, поклав на лоба Микитi руку. Щось гмикнув тихо i повернувся до Тараса. - А ти все нудиш свiтом? - Та вiн же служить в отця Григорiя! - схопилася Марiйка з мiсця. Тарас промовчав. Лише дививсь спiдлоба. - Стривай... А скiльки рокiв йому? - звернувсь до дiвчини економ. - Пiшов п'ятнадцятий... Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, i пiдiйшов до лiжка знову. Тарас тим часом шмигнув тихенько в сiни, з сiней у двiр, а з двору - на вулицю. Перестрибнув тинок i... втрапив просто комусь на голову. - Ти що?! - схопився на ноги Гнат. Це вiн куняв пiд тином. - Тiкай! - схопив друзяку Гонту за руку. - В нас економ! Гнат тiльки свиснув. Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бiдаху Гната, об'©здили! Благовiстив ранковий дзвiн. Тривожно, глухо, скорбно... Як люди вийшли з церкви, Тарас вiз вику з поля й вiч-на-вiч стрiвся iз Коваленками. Прикрив колiна рванi зеленим жмутом вики й хотiв про©хать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пiк за свiй убогий одяг. Коли б зiрвати з нього усi латки, то залишилися б самi рубцi... - Тарасе, здрастуй! - заговорила Оксана першою. - Ти що ж це, хлопче, - озвався батько, - обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнiвку? - Та вже навчився, дядьку, - всмiхнувся гiрко. - Малюю степ... косою, плугом та бороною... - Вiн i в селi учора втiк вiд мене, - поскаржилась Оксана батьковi. Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б вiн мiг, увесь би вiк дивився... - Я не тiкав... - заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж вiн ©м совать в очi сво© латки, сво© сирiтськi злиднi... - Тiкав, тiкав! - наполягала дiвчина. - От тобi й на! - пригладив вуса Коваленко. - Чи то ж годиться козаковi боятись дiвчини! - Вiн засмiявся i, пiдморгнувши по-панiбратськи хлопцевi, кивнув на доньку: - Весь вечiр плакала... - Ну тату! Що ж ви?! - затулилася руками дiвчина й побiгла геть. Тарас шарпнув за вiжки й втiк i собi. Не озирався, аби нiхто не бачив, як вiн зрадiв... А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорiй пив з економом. - Сказав - закон! - гримiв хмiльненький шляхтич. - Пшепрашам, пшепрашам, - вблажав його отець Григорiй. - Я вiрю, вiрю... Для вас це - сущая дурниця! - Та я - вродзоний шляхтич! - бив економ себе у груди. - Тарасе! - випливла з свiтлицi матушка. Важка, плямиста, мов навеснi зайчиха. - Сходи до ставу, поклич Яська обiдати. Та й сам приходь, скупавшись. Дива, та й годi! Ще ж бо нiколи Ксенiя Прокопiвна не говорила з ним так манiрно, лагiдно. Все гир та гир. Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишнi падала тiнь, а тiло все пеклось на сонцi. Хлопець крутивсь, стогнав i плямкав ротом, а не вставав. Тарас штурхнув його пiд бiк. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи i захропiв. Присiвши, вийняв тихо з штанiв очкур й вклав у кишеню Ясевi. Потiм, сховавшись поряд у вишняку, набрав повiтря в груди i закричав: - Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой! Тi╨© ж митi немовби вихор пiднiс поповича, жбурнув у сад i кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович лiг долiлиць й пiдставив голу спину страшнiй бiдi. Тарас набрав у пригорщ води й линув на не© просто. Ясь сiв i тiльки лупав злякано очима. - Обiдать кличуть! - змилувався. Попович зразу пiдбадьорився. В очах з'явилась думка, i рот розтягся аж до ушей. - А що варили? - Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... - став називати його любимi страви Тарас. Ясь пiдхопив штани руками й подавсь додому. Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорiй тримав його пiд руку i пiдбадьорював: - Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дiйти додому суща дурниця! - Та я!.. Та ми! - варнякав шляхтич i поривався вдарити себе у груди. - То хай уже пiсля Ки╨ва? - спитав отець Григорiй за ворiтьми. - Слово гонору! - таки ударив себе у груди економ. - Псякрев!.. Вернувшись, пiп зустрiв у сiнях Тараса, спинив за руку i наказав: - Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Ки©в до Академi©. Я теж по©хав би, так матушцi родити скоро... ...За метушнею зборiв, за тим завжди при╨мним передчуттям далеких мандрiв, цiкавих зустрiчей Тарас забувся зовсiм про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Ки©в. Ще як не спав попович, вона бродила десь манiвцями, то наближаючись, то вiддаляючись. А тiльки той засинав, щось заливало душу - густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у ©хнiй хатi та гостював у Кошиця!.. Лише коли на п'ятий день ополуднi на видноколi з'явився Ки©в, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнiм лiсi, що вiдпливав назад, похмурий i та╨мничий. Натомiсть враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що ма╨ тут з ним статися. Вдивлявся у розма©ття церков, будинкiв, садiв, людей... Коли ж праворуч у далинi пiд горами, покритими розкiшним вруном зеленi, засяяв Днiпро, пiдвiвсь на возi й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що вiн злетiв i лине, лине, мов птах, над Ки╨вом!.. Розбурхав Яся, пiдвiв за руки, як дитинча, i показав на те пресвiтле диво. Попович просто отетерiв. Труснув скуйовдженою головою i витрiщився на золоту отару церковних бань. Невдовзi, правда, сон поборов цiкавiсть. - Ну, що ж ти, Ясю! - затузав Тарас спудея. - Це ж Ки©в, Ки©в! - Одчепися! - дригнув ногою. - Питай отця Михайла, що на Подолi... Тарас знав сам, кого i де питати. Схопив батiг i хльоснув ним кобилу. Замiсть поповича. Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсiм близько вiд Академi©. Зустрiв привiтно хлопцiв, поцiлувався з Ясем. - То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? - допитувався отець Михайло, зiмкнувши руки_ _на_ _черевцi. В очах у нього то сяяли, то погасали веселi iскорки. - Та батько кажуть: до смертi буде хлiба шматок, - почухавсь Ясь i озирнувся на дверi в кухню, якi служниця лишила трохи прочиненими. - Ну що ти, синку! - розвiв руками батюшка. - А харч духовний? А слово боже i мудрiсть книжна, в яких пiзна╨ш самого себе i вознесешся духом?.. - То ж батько й кажуть: хлiба шматок... - знов бовкнув Ясь. Отець Михайло дiстав з кишенi хустку, обтер лице i теж поглянув на дверi в кухню. Напевне, й вiн тепер вважав, що краще сiсти обiдати. Не давши хлопцям i вiдпочити по щедрiй трапезi, отець Михайло повiв обох до Академi©. Вiн теж колись учився в нiй i називав тепер кумедно так - альма-матер. На кожнiм кроцi стрiчалися попи, ченцi та юнаки у чорних довгих не то жупанах, не то свитках. Iз багатьма отець Михайло вiтався. Майдан кишiв усяким людом. У рiзних напрямках перерiзали його вози, карети та солдати на тонконогих конях... - А ось i наша Академiя! - врочисто мовив отець Михайло, коли пройшли пiд аркою в просторий двiр. Тарас простежив за поглядом отця Михайла й побачив серед церков, будинкiв, що тут стояли, двоповерховий довжезний дiм з високим дахом та золотою банею на причiлку. "Це тут учився Петро Богорський..." - згадав дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сiрим i непривабливим. Неподалiк собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим стовпом i похвалився гордо, неначе сам створив те диво: - Годинник сонячний! Побудували п'ять рокiв тому. - "Часы: полуденные", - прочитав уголос Тарас. На сусiднiй залiзнiй дошцi було: "Часы: восточные". - То й ти читати вмi╨ш? - здивувався отець Михайло. Тарас кивнув. - Сковорода також учився в цiй Академi©? - Григорiй Савич? - перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув. - Еге... Той, що складав пiснi та вiршi... - Тут, тут! - промовив швидко отець Михайло. - Ось ми пiдемо зараз у той будинок, глянемо. - Вiн крадькома зиркнув на хлопця-наймита, посмикав чорну бороду й звернув праворуч, до Академi©. Там, де здiймався в небо високий хрест дзвiницi, притишив кроки i прочитав спiвуче, наче школяр: _Стоит явор над горою,_ _Все кивает головою..._ Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду. _Буйнi вiтри, повiвають,_ _Руки явору ламають,-_ додав Тарас. Отець Михайло лише кахикнув i рушив далi. Перед дверима вiн зупинився. - То хто з вас, хлопцi, при©хав вчитися? - спитав не без лукавства. - Та я ж бо, дядьку! - озвався Ясь, що саме стежив, як зграя галок зняла гармидер бiля дзвiницi. - Я, я! - тицьнув рукою себе у груди. Щоб справити сильнiше враження, отець Михайло одразу повiв при©жджих на другий поверх i розчинив залiзнi дверi, якi вели в найбiльшу залу. Тарас i дихать перестав. I не величнiсть, не висота в три хати його так вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всiх стiн ледь не до стелi. Тоненькi, товщi й грубi, немов прачi. Вони манили, тягли до себе хлопця. Переступив порiг i враз вiдчув, як щось здавило в горлi: то не для нього оцi високi стоси премудростi, де що не книжка, то цiлий свiт! Нiколи вiн не зможе сiсти за котрийсь iз цих столiв, дiстати книги з котро©сь з отих полиць й припасти до ©х живого джерела!.. Мов здалеку чув, як отець Михайло розповiдав йому та Ясевi про визначних людей, що закiнчили цю Академiю... А потiм хтось у чорному заговорив iз батюшкою про зовсiм ветхе панiкадило i про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму... - Ну, ви дивiться, хлопцi, самi, - запоспiшав отець Михайло. - А я пiду... Додому втрапите? Тарас кивнув. Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся: - Боже, ©х всi читати треба?.. На Контрактовому майданi, куди невдовзi вийшли, попович зовсiм духом упав. Зiпершись спиною на огорожу, занудив свiтом: - Пропала бiдна моя голiвонька! Все вчись та вчись... За хлiб якийсь... А вдома ж хлiба - хоч завалися! I сало, й мед, i грушi, й сливи, й вареники... Тарас не слухав. Знову був у полонi Ки╨ва. За торговицею i за будинками, що лiзли вгору, нiби живi, торкалось неба блакитно-бiле диво яко©сь церкви. А там - iще... Одна, двi, три... Церкви, будинки, садки пливли, здавалось, у пiднебессi, легкi, мов хмари, чарiвнi, наче дитячi сни... - Ходiм на Гору! - схопив Тарас за руку Яся i потягнув у мандри, хоч той заскiмлив про бiднi збитi ноги, про борщ, який кипiв на кухнi в отця Михайла, i про домашнiй смачний окiст, початий тiльки вчора... ...Довго тi╨© ночi не мiг заснути. Переживав минулий день: ходив по кручах ки©вських, стояв перед картинами то в тiй, то в iншiй церквi... А лиш склепляв повiки - якась печаль йому зринала в серцi. Тарас нiяк не мiг збагнути ©©, журби тi╨©, що проганяла вiд нього сон, який давно вже владарював над стародавнiм мiстом... Затих Подiл... Гора, немовби натомлений в жорстоких битвах велетень, дрiмала в хмарах... I Лавра... Тарас аж сiв у лiжку. Мазницький! "Найлiпший гравер лаврський!.." Вiн не по©де з мiста, не побувавши в Лаврi й не глянувши хоча б кра╨чком ока на чудотворця!.. Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру. - Ти що, лайдаку?! - аж бризкав слиною. - Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!.. - Зажди, зажди, - втрутився отець Михайло. - А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам... - Тарас? Молитись? - витрiщив очиська Ясь i засмiявся: - Хiба що дiдьку! - Не богохульствуй, Ясю! - нахмурився отець Михайло i повернувся до Тараса: - На прощу йдеш в святi печери лаврськi? Еге ж? Тарас кивнув. Вiн справдi йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда рiзцями й пензлями... - З богом! - благословив отець Михайло. Вже височенько пiдбилось сонце, коли Тарас дiстався лаврських могутнiх мурiв. Пiшов уздовж у той же бiк, куди тяглися тендiтнi панни i чорнi юрби брудних, покритих пилом дорiг прочан. Дiди, бабусi - обдертi, босi, змученi - благоговiйно падали на стертий камiнь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгi поли й просили в них благословення... В соборi, що височiв якраз навпроти брами, спiвали гарно пiвчi. На папертi вздовж бiлих стiн сидiли уряд старцi i тицяли у вiчi кожному свою нужду, сво╨ страшне калiцтво. Дiдок з великим мiдним хрестом на впалих грудях здiймав угору кiстлявi руки й погрожував прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький прихiд якого йому одкрив святий Марко у церквi Спаса на Берестовi. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповiдала похапцем свою бiду. - Молись, раба... - перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець i поспiшив у дiм, з якого звабно пахло гарячим хлiбом. Тарас подався слiдом. Аби спитать, де тут у них друкарня i де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кiлька крокiв i зупинився. На тому ж домi, лiворуч трохи, вiн прочитав великий напис "Книгарня". I вже нiщо не в силi було його зманить, привабить, окрiм великих вiкон, в яких - за рядом ряд - стояли новенькi, чистi книги. Як пiдiйшов, впiзнав "свою", iз кунштиками руки Мазницького. Тут ©х аж три! А поруч такi, що ©х Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном - полицi ©х. Заходь, купуй... Хоч всi купуй! - Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець. - Та я... друкарню... - знiяковiв. - Оно вона! - вказав чернець. - Он за пекарнею... Прошу! Прошу! - розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон. - У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!.. Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з не© якраз виносили й складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки. - Не гнись, не гнись! - гукав проворний ченчик двом бiдакам, що заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi пiд казани! - Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. - Але ж там легше буде... - А то ж чому? - Бо й ти носитимеш. - А дзуськи! - закозирився на те чернець. - Весь вiк святi книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному? - Хто зна... - Й не сперечайся, Павле, - озвався другий iз бiдакiв-вантажникiв. - Святий Петро ©х преподобi╨ бiля ворiт прив'яже замiсто пса... Чернець сердито плюнув i вiдiйшов. - Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, - де мiг я побачить пана Мазницького? - Кого, кого? - спитав чернець. - Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що маляр... Ну, стовп друкарнi вашо©... Чернець нахмурив брови й пробурмотiв: - Коли б, не приведи господь, були лише такi стовпи,_ _не_ _то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав сердито: - Нема його! Вже рухнув стовп... Пон╨же був душею слаб i гординi червом iзгложен вельми. Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотiв: - Зажди внизу... Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але коли нарештi той розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi й сизi, як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi ки©всько©. - А що казати, як запита╨, де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi. - Скажи, що я пiшов в Успенський собор поставить свiчку воротаревi райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат, напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв сво╨© далi: - Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi... Журиться, що ╨ браток у нього, а де - не зна╨... Десь з кобзарем пiшов по свiту... Ото зрадi╨ братиковi!.. Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись, хто вiн. Йому здавалося, що справдi брат його десь тут стражда╨ за ту "гординю", яко© так бояться попи й пани. А скiльки вiн про це наслухався i сам вiд Кошиця!.. - Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тiльки дзьобнув - зразу втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло. Тут аж кишiло людом. Однi спускалися вниз, у печери, iншi вже вибирались звiдти на божий свiт, гасили свiчi й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця. Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повiв Тараса у чорну нору печер. Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас став дещо бачити... Долiвка. Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима й сто©ть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там, i там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп? Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса. Далi пiшов навшпиньки. Не дихаючи, Тарас подався слiдом. За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку долонею, покрався далi. Невдовзi печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а бiля нього на ланцюзi - худу, страшну людину. Нещасний звiвся, лячно закрив од свiтла очi й затремтiв. Павло пiднiс угору свiчку, i той, впiзнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши мiцний ланцюг, вiн розпростер, як крила, руки i закричав: - Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!.. Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому: - Твiй брат... Знайшовся, чу╨ш? Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й_,_ залившись раптом слiзьми, став на колiна. - Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!.. Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i вiн прикутий був до стовпа. - Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. - Це знову ти?! - схопив Павла за груди. Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала ©х. А з пiдземелля усе глухiше доносивсь голос мученика: - Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!.. Надворi зустрiв ©х грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь за Днiпро. Позадиравши голови, прочани знай осiняли себе хрестом, аби святий Iлля не поразив ©х стрiлами. За звичкою Павло також хотiв було перехреститися, але спинився на пiвдорозi i показав Iллi дебелого, в друкарськiй фарбi, кулака. - За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою. - Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав Павло. - Ще й написав: "Благословен, хто ©здить верхи на ближньому!.." ...Думки, думки... Як бистрокрилi птицi, летять, летять... Пливуть назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом встають удалечi й, пiдперши небо, поволi тануть... Риплять колеса, нiби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi чимось до лаврських нiр... Холоне в грудях, коли згада╨ ©хню жаску пiтьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як пiдiйде напитись. I п'╨ гiрку, од слiз сво©х солону воду... То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Ки©в ринув потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з не© ©© зчерствiлу душу. Ревiв Днiпро, здiймав, як гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос ©х тонув у свистi й громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля i небо злились, змiшалися... Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр отця Михайла. Запрiг кобилу, узяв торбину з хлiбом й, не попрощавшись, ви©хав. Кричав щось Ясь, i пiп в однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся навiть. Господнi слуги!.. Катюги в рясах!.. Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому й розписували церкви у Ки╨вi, не помирали сво╨ю смертю?.. Хто зна, яка ©х доля, як вiдплатили за ©хнi руки золотi, за труд великий ©хнiй князi й пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один магнат садiвника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чека╨ всiх, хто, наче бог, творити здатний земнi дива?.. Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня i та на панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм - не видна майже за бур'яном. Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi... Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана i ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом, що поглина╨ широкий шлях... Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж груш статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд пiд вiттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся до лiсу-вiйська. Палав огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть ©© не змiг би й ситий. Дядьки сидiли бiля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися. - Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися руденькi вуса. - Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака! - А може, пан?.. Пробiг смiшок. - Що пан, то пан! - Весь аж лиснить! - А шати якi на ньому!.. Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу неподалiк: хто ж любить, коли кепкують з нього... - А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок. Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати. - Диви, диви... - розвiв дiдок руками. - ©й-богу, пан! Як закопилив губу! - Та дайте хлопцевi коня попорать! - втрутився хтось, i чумаки притихли. Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка. - Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. - Та вiн же точно, неначе викапаний! - Не Ступа, пшепрашам пана, - озвався той самий бас, що зупиняв дотепникiв, - Ступiцький ╨стем! I знову смiх. - А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом! - Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось. - Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест... - Виходить - хряк!.. Тарас пустив кобилу пастися, щоб напо©ти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось ╨ у них цiкаве дуже й, видать, смiшне... На щастя, дiдок покликав його удруге: - Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визрi╨... Одному й лiс не затишний. Тарас не став чекати, коли запросять ще раз. - А хто ж оце? - заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi. - Жандарм... - Полковник... А може, навiть i генерал! - Та це ж сам цар!.. Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач. - Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший? Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!.. Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за пазухи нову грубеньку книжку. - Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було... - А може, то чужий якийсь? До дiдька ╨ на свiтi отих царiв! - озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице. - Мужик то наш... - То й що? - А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу! - Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки! Скачи, Iване, аж доки духу стане... Дядьки притихли, поопускали очi. Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi. Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу виткнув червонi роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко - мов сто музик зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте... Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i запалили люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму. - 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок. Але нiхто не вiдгукнувся на те зата╨не глибоко в серцi, не розпитав, не заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми. Таким добром вони були багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю ©хню зiбрать i разом вилити в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на веснi!.. I тiльки згодом, коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом затягнув печальну пiсню: _Зiбралися всi бурлаки_ _До рiдно© хати:_ _"Тут нам мило, тут нам любо_ _Журби заспiвати._ _Грай же котрий на бандуру..._ I пiдхопили всi: _Сумно так сидiти;_ _Нехай же ми будем знати,_ _Хоч чи© ми дiти!.."_ _-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих, що примостились збоку в густiй травi. Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав. - Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза. Наступного дня Тарас разом iз сонцем по©хав далi. I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють громи i закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi й роки, i лiс, i поле, i напiвмертвi села без пiснi й смiху... Пливуть левада, гребля, ставок, i рiдна хата, й Кирилiвка... Стривай! ╞© ж не видно навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами... А все ж пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по чорнiй кручi i простяга до нього руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ. Чекають, ждуть, аби вiддать Тараса до пана в челядь... Схопився й сiв. На мить якусь видiння щезли. Але з'явились iншi... Пливли церкви й зеленi кручi ки©вськi. Хрести та банi то вигравали тонко, то покривались тiнню передгрозових хмар... I богородиця, неначе хмарка, зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря до грудей, пiшла по селах на глум людський... "Паперу й фарб! Вогню! Вогню!.." - стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де взявсь вогонь! Вiн розiдрав пiвнеба, як шмат старо© хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк i Гонта гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi... А з полотна, з картини маляра з Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши голову, i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi на срiбнiй тирсi сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось спiва╨... Сльози з очей незрячих котяться йому по щоках, по бородi... Тече Днiпро... Летять козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв... Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б'╨ться серце; так нiби вiн допiру вернувся з степу, з Ки╨ва... За гратами сiрiв свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта долати сон найважче... Колись, малим, так трудно було вставати... А зараз нiч продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно: не вiдчував утоми, а, навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очнiй ставцi, вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля ©хня переiнакшиться, що звiдси ©м не вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом, лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому й вiдвiдав подумки сво╨ тяжке i миле сво╨ дитинство, щоб перейти межу з душею, виповненою минулим, яке небавом буде його ╨диним скарбом... За кiлька днiв укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився iще в порозi. - Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! - сказав, уже сiдаючи. - Тверда рука... - Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому Тарас, хоча, по правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий. - Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. - Щоб так, одною фразою зламать людину!.. - Щось ви не те говорите. Ламать людей, зда╨ться, ваше ремесло. - Куди вже нам! Ми билися над ним днiв десять i домоглись, розкрили йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волi, а щось значнiше, бiльше!.. - Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас. - День загадок для нас почався вчора... - примружив Попов безбарвнi очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi... - То це ж ваш хлiб - розплутувати всiлякi загадки, - сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велiй. - Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. - Проте i нам не хочеться гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз назад? - спитав уже серйозно. - Кому? - Андрузькому. - Коли? - На очнiй ставцi. - Ви ж чули все. - Орлов i Дубельт бачать у тих словах прихований вiд непосвячених, та╨мний смисл - Зда╨ться, я сказав тодi, що хлопцевi ще довго жити межи людьми й дивитись ©м у вiчi... Який же тут "та╨мний смисл"? - На перший погляд, справдi... А як копнути глибше, то виплива╨ ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге, що хова╨ться за цим невинним висловом? По-трет╨, чом слова цi так потрясли, так вплинули на юнака? - Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються, що вiн зi страху зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що жити йому й надалi межи людьми... - Iуда зрадив бога! - Вiд того суть не змiню╨ться... - То хто ж у вас месiя? Ти? - спитав Попов, збиткуючись. - Чи Костомаров? - Ви ставите такi запитання, мов справжнiй книжник i фарисей. Учительство вам не пiшло на користь. Попов помовчав трохи i запитав: - А чи не кри╨ться у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намiрiв? - Так можна науявляти хтозна-чого! - Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i готувати далi злочинне чорне дiло? - Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави. - Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся в тiм'©, висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час зда╨ться, що ви не просто собi писали та малювали... I ваша очна ставка з Юрком Андрузьким... - Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав Тарас,_ _не_ _давши йому домовити. - Кортять чини? - Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом... Чую, що пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала... - Дивнi у вас фантазi©, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився i посмiхнувся: - Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!.. - Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань, якi давав ранiше, i раптом став упертий, як сто ослiв. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою вину i виказав проводирiв? - Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть... - Совiснi не виступають проти свого царя. - Чудово! А як же бути з совiстю, коли довкола панують несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися слiпим, глухим? - Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил, - сказав Попов суворо, мов школяревi. - Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло! - Облиште вашi жарти. - Будь ласка... Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши марнiсть сво©х змагань. Наскочила коса на камiнь. - I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний приступ, - хто ти такий, Шевченко... - Вам чи Орлову й Дубельту? - Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам довiдатися. Точнiше, хочу переконатися, що й цього разу мiй дар проникнення у пота╨мне менi не зрадив... - То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл! - Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий. - Жандарми всi вважають, що тiльки ©м властиве це почуття? - Аякже. Ми сто©мо на стражi... - Чого? - Царя, держави, щастя свого народу! Тарас всмiхнувся. - Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот. - Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум... - Чого? - Та-а... п'ятака на випивку й сво╨© спини... - Не доберу, що спiльного мiж мною й ним... - П'ятак. - П'ятак?! - Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I спина, певно, пещенiша... - А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав сво© поезi©? - схопився слiдчий з мiсця. - Нi, теж за мзду... - Ага, ага! - У вас тепер одержую... Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скорiш за звичкою, анiж з потреби) i повернувся лицем до в'язня. - З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно, стримано. - У тебе гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що... - Чому "пропав"? - Гада╨ш, що звiдси ти по©деш до Рима вчитися чи в Ки©в - генерал-губернатором?.. - Нi. Я ще, слава богу, не з'©хав з глузду. - Звiдси дорiг багато, i всi вони стражденнi, ведуть у невiсть, у забуття. Це сумно, та що поробиш... Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор". Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, - духовнi виродки i каторжани... - Нема╨ лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу. - Звiсно, i каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодостi... - протяг Попов, погоджуючись. - Проте така наука обходиться для всiх занадто дорого. - ╙ речi, вартi страдництва. - Абстрактно - так. Скажiмо, в лiтературi, в повчаннях рiзних, прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали... - Натура панська, нiжна. - У нас i крiпшi падають на всi чотири й лижуть Орлову чоботи! - зловтiшне мовив слiдчий. - Сказано, слабка людина... - В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч ви й поет. - Це сумно, та що поробиш... - Повторю╨ш чужi думки? - Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було. - Дивуюся, - сказав Попов не скоро, - як ти зумiв за кiлька рокiв добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка? - I в Академi© мистецтв. - Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань там не добудеш, треба унiверситет. - Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив... - Чому? Навiщо? - Може, що був позбавлений цього в неволi... А ще - хотiлось стати Людиною, хотiлось сонця в душу... - Селянський син - i раптом такi потреби, замiри! - здвигнув Попов плечима. - Покликання. - Хто зна╨ де, у глибинi провiнцi©, де безкультур'я, дикiсть, суцiльне неуцтво?.. - Мiй дiд читати вмi╨. Та й батько вмiв. - Нда-а, ви якiсь химернi... - I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас. - Цiкаво, чим же? - Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй манiр. ╙ ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають власнi риси, смiшнi для вас чи просто незрозумiлi. - Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не нам його й ламати. В сiм'© он дiти, вирiсши, принижують сво©х батькiв i мають ©х за нiщо... - Це ж пiдло. - Згоден з вами. Щодо сiм'©! - додав поспiшно. - Страшно? - Чого? - Й жандармам страшно мовити щось не туди? - А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати... В кожного ╨ за плечима жаждучий тво©х чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова он беруть сюди на службу... - Того, який донiс на нас? Попов кивнув. - Теж патрiот? - Опора царя й отечества. - Ви так сказали, нiби його не любите. - За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись. - Ну... Ось ведете слiдство... Нагода ╨ показати свою стараннiсть государевi... - Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А як почне рости по службi? - О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи. - Вам смiшно... Я тут служу сiмнадцять рокiв, а государ про мене, вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!.. - Отже, у нас ╨ спiльний недруг? Попов промовчав. - Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах, проте, свiтилась хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють кудись подалi... - Мене? Чи всiх? - Одного. Тарас зiтхнув полегшено. - Поки це не затвердив сам государ, ще можна щось перемiнити, полегшити... - вкрадався в душу слiдчий. - Навiщо? - Ви не зна╨те, яка тяжка то кара! А для артиста[8] вона - пекельна мука. - Живуть же й там. - Там служать, а не живуть. Подумайте! - Солдати - це чудово! - смiявсь у вiчi йому Тарас. - Живеш собi, не думаючи. Ать, два, кругом, налiво, на караул!.. Суцiльна гра, гармонiя душi та тiла, ода державнiй силi й мудростi!... - Притих, пiдвiвся з лiжка й сказав уже без жартiв: - Iдiть-но, пане, звiдси!.. Втрачати нам нема чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити... Слiдчий збiлiв ще дужче. Боком пройшов повз нього й жаско затарабанив двома руками в дверi. Як вiдчинились, шаснув у ще вузьку щiлину й затупотiв по сходах вниз. - Чого це вiн так дременув? - ввiйшов Сидоренко. - Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а прикида╨ться сердечним другом, лiзе змi╨ю в душу!.. - В нього такий артикул. - В'©дливий... Коли пiшов Сидоренко i клацнув замок дверей, Тарас вiдчув, як острах йому холодить груди, стиска╨ ©х. Був певен, що не пуста погроза в лихих словах Попова, що там, в Орлова й Дубельта, вготована йому гiрка солдатська доля, повiльна смерть. Хто зна╨, може, краще було б одразу... Пострiл або петля... Для нього досить сказати все, жбурнути ©м у вiчi слова всi╨© правди, весь гнiв, що зiбраний в його душi, в мiльйонах душ!.. Що толку з того? Хто тi слова почу╨, винесе з цього вертепу, випустить у вiльний свiт?.. Можливо, ©м, сатрапам царським, саме цього i треба, можливо, всi цi дружнi жандармськi бесiди для того ними й вигаданi, аби зламати волю, посiять страх i вiдчай в його душi?.. Напевно, Попов побiг до Дубельта i доповiв: зiрвався, почав кричать, погрожувати! А той лише всмiха╨ться та потира╨ руки вiд задоволення... Тепер заждуть, допоки вiн полiзе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано й розiграно, як на театрi... Може, вiн сам надав уявi чiтко© форми дiйства... Як там не ╨, а треба не пiддаватись настрою, триматись мiцно. Вiльний завжди лиш той, хто може за будь-яких обставин залишитися самим собою... Як не крiпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого, дужого - це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрiчному, що звик до волi, впився красою барв i музикою дзвiнкого вiрша!.. Тоскно блукав тiсною камерою, - мов звiр у клiтцi, - марно старався бути сильним i незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть, зумiв би вдати мужа, якому все пiд силу, а сам на сам, без свiдкiв, не мiг збороти жаху перед прийдешнiм. Знав, розумiв, що жертва його пробудить тисячi його синiв по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло втратив i на яку йому, напевно, уже нема надi©... Не каявся i не картав себе за все содiяне, а тiльки мучився тим, що його спинили на пiвдорозi. Визволься народ з ярма, i вiн умре спокiйно, щасливий щастям iнших! Та де вона, та воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволя╨ш iродам водить щодня, роками, сво©х синiв на муки? Вже свiт увесь - Голгофа, а ©х ведуть, регочучи, i розпинають!.. Всу╨... Бог онiмiв, учадiвши вiд фiмiаму, яким його окурюють кати людськi!.. Спинився бiля вiкна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його, що тихо ховався в бiлiй хмарi, мов немовля в сорочцi матерi... Вiйнуло чимось рiдним, далеким, милим... Може, колись i вiн зазнав би втiхи бачити щасливу юну матiр в сво©й оселi... Всу╨!.. Коли зашлють у вiйсько, повернеться уже старим i немiчним... Та й то, якщо повернеться... Скiльки ©х забирали в селах, а виживало... може, один iз ста!.. Прогнав думки, полишенi йому жандармським слiдчим, i вже збиравсь настро©тись на днi, коли потрапив у козачки до пана, як у дворi побачив постать жiнки. За мiсяць уперше янгол переступив порiг цього вертепу, i це було як диво!.. Хода, постава жiнки здались йому знайомими, в обличчi теж знаходив якiсь уже ним баченi недавно зовсiм риси... Це ж мати, мати Костомарова, з якою вiн востанн╨ стрiвся на станцi© у Броварах десь трохи бiльше мiсяця тому! З квiтучо©, хоча уже й не молодо© жiнки зробилась бабця. Зчорнiла, схудла, згорблена, вона брела, немов слiпа, до флiгеля, де ©х держали в камерах. Аж ось коли вона знайшла Миколу, аж ось коли дозволили зустрiтись ©й iз сином!.. Цих сорок днiв, напевно, були для не© довшi, нiж сорок лiт... Тортура, яку придумать можуть лише пекельнi душi!.. Хотiв гукнуть до не©, та через силу стримався. Метнувся, щоб сказати про матiр друговi, та наштовхнувсь на дверi... Згадав свою померлу рано неньку, село, замученого в роботi панськiй батька - й зрадiв сирiтськiй долi!.. Та будь вони живими, його страждання стали б страшнiшi, тяжчi вдвiчi!.. Давно вже, мабуть, доля його пiдводила до цих рокованих, трагiчних днiв. Нема нi батька-матерi, нi вiрно© дружини й дiток... _Молюся! господи, молюсь!_ Хвалить тебе не перестану! _Що я нi з ким не подiлю_ _Мою тюрму, мо© кайдани!.._ Дiстав папiр, олiвчик i записав наприкiнцi сторiнки. Потому вивiв вище так само дрiбно: "М. Костомарову". Задумався лише на мить i швидко сипнув, як маком, лiтерами: _Веселе сонечко ховалось_ _В веселих хмарах весняних._ _Гостей закованих сво©х_ _Сердешним ча╨м напували_ _I часових перемiняли,_ _Синемундирих часових .._ Як записав, полегшало. Папiр не раз ставав йому в пригодi в тяжкi хвилини. Вилл╨ш свою журбу на нього й мов вiддаси, позбудешся. Вона i ╨, вже ©© нема╨. Бо стала вiршем, болем усiх людей... Прислухався. За дiлом не спостерiг, як увiйшла та скорбна мати до сина в камеру, як скрикнула чи заридала... Вона пiшла вже в сутiнках. Така, якою була колись, у Ки╨вi. Оглянувшись, всмiхнулась навiть. Мабуть, Микола ©й сказав про те, що в'язнi дивитимуться на не© з вiкон. Iншого, чогось хоч трохи втiшного, не мiг вiн ©й повiдати, бо не було... - Чай, чай! - ввiйшов Сидоренко. - У Костомарова сьогоднi радiсть. - Бачив... Не дай господь нiкому! - Шукала, каже, мiсяць. Про вас питала... - Дякую. - Я ©й сказав, що ви - козак справжнiсiнький, мiцнiший всiх. I сина ©х похвалив. - Спасибi... - Щось ви сьогоднi неговiркий. - Наговоривсь iз слiдчим. - А вiн такий, що заговорить будь-кого! - Та й мати ось... Згадав свою... - Жива ще? - Давно нема. - А батько? - Також умер на панщинi... - Де Сидоров? - почулось грiзне в коридорi. - Розносить чай, вашблагородi╨! - Глядiть менi!.. Щоб був порядок. - Слухаюсь! - Новий наш ротний... - хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту i швидко вийшов. Сутiнки ставали все густiшi, переростали в темряву, яка стискала з усiх сторiн, давила тiло, душу. Вiн ладен був завити, мов той печерський в'язень: "Вогню! Вогню!.." Тримався, бо мусив бути мужнiм i непохитним. Козак справжнiсiнький!.. Такий йому поставив "номер" солдат-земляк. Пiд цим, найвищим, номером повинен вийти звiдси i далi жити, що б там iз ним не сталося... Зрадiв блiдому вiдблиску вiд лiхтаря. Ба, навiть тiнь од грат здалася йому веселою. У нiй було щось тепле, немов живе... Вогню, вогню!.. Вiн завжди страждав вiд браку свiтла, бо тьма примушувала його лишати пензлi та полотно або папiр i ждати ранку, сонця... Колись вони зi Штернбергом купили лампу й тiшилися, немовби дiти... Важко тому повiрити, що вже звернуло на другий рiк, як нiжний, добрий, милий його Василь пiшов з життя... Як рвався вiн до Рима, як прагнув вiн всотати в душу його красу, його мистецтво - вiчне й неперевершено!.. Незнанi шляхи людськi... Вiн рвався теж до Рима, де ждав його друг Штернберг, а ©здив на Укра©ну, вiн розпочав чудову серiю офортiв про рiдний край - покинув i замiсть них створив "Три лiта", книгу, що потрясла не тiльки друзiв, а й цей вертеп синьомундирих... Вже мав нагоду й кошти на закордонну подорож, а доведеться ©хати кудись у глиб Росi©, в пустельний край. Думки снувались пружно, немов суровi нитi, обплутували його в пiтьмi. Встав, походив по камерi... Вогню, вогню!.. Була б у нього свiчка та добра, мудра книга!.. Або папiр та iталiйський олiвець, що вiдiбрали... Ще де той суд i вирок, а вiн уже покараний, стражда╨ вже найважчим з усiх страждань. В художника забрати фарби й пензлi!.. Добре, що приховав паперу аркуш та олiвець. Мережить нишком, спису╨ на той папiр рядки журби, що й тут не кидають його в бiдi, народжуються йому на втiху i на печаль. Невольничi, загратнi дiти... Музи теж люблять вiльних i вболiваючих за волю ближнiх!.. Немов родився вдруге, коли побув на Укра©нi, в Ки╨вi, в сво©м селi. Щось ожило, воскресло в його душi, змiцнiло i розрослося, виповнивши його снагою, яко© досi не вiдчував. Вiн був один, а став одним iз сонму свого народу й зробивсь вiд того велетом, богатирем, якому все пiд силу. Прекрасне, дивне те вiдчуття причетностi до мiльйонiв сво©х братiв по племенi та до землi, де твiй народ столiттями виборю╨ сво╨ життя!.. До того вiн був двiчi в Петергофi, на царськiм святi, й лише за третiм разом, уже Анте╨м, що доторкнувся матерi, побачив вiн усю мерзоту двору - царя, мiнiстрiв, панства - й жахнувся сам. Його очима глянула вся Укра©на, вихопила з шовкiв та золота огидну, ницу сутнiсть цього збiговиська i засмiялась. Блазнi й кати, що грають свою бридку комедiю на потi й кровi iнших, яких вони погордливо не називають уже й людьми!.. Стояв, дивився на це пикате та черевате стадо, що товпилося бiля фонтанiв, рохкало межи собою, чавкало та посмiхалося крiзь злобу й хiть, i серце йому пекло, болiло, а в головi вихрилися слова-ножi... Великi, мудрi, милостивi отцi народу! Святi й правi у всьому! Оспiванi з усiх сторiн облесниками iз вiршомазiв, безсрiбники i патрiоти, в яких одна турбота - про свiй народ, отечество!.. Вiн засмiявся вголос, i всi довкола витрiщилися на нього, готовi вмить роздерти, змести з лиця землi... О, як тодi писалося йому на волi! За кiлька днiв, затоплений дев'ятим валом вiршiв, вiн сiв до столу й не встав, допоки не написав свою страшну комедiю, сатиру "Сон"... Як прочитав Гребiнцi, той зблiд i довго не мiг сказати й слова. Коли ж прийшов до тями, прошепотiв: "Спали. Спали негайно! Бо це - Сибiр!.." Вiдтодi ╙вген його саха╨ться, хоч виду й не пода╨... У _всякого своя доля_ _I свiй шлях широкий;_ _Той муру╨, той руйну╨,_ _Той неситим оком -_ _За край свiта зазира╨..._ Тепер його самого зашлють за "дерзкие" крамольнi вiршi на край землi... А може, й на край життя?.. Нi, цим не пахне начебто... А декабристи?.. Звiсно, якби жандарми знали й про тi його... Тс-с!.. Тi дiла i люди не знанi ним, нiчого вiн про них не чув, не вiда╨!.. Перемiняли варту. Напевно, вже одинадцята... Бувають днi, коли сюди приносить вiтер дзвiн дзигарiв iз Петропавловсько© фортецi. Це нiби ©м нагадування про те, що ©х чека╨, що з владою поганi жарти... А може, треба було тiкати? Вже був би десь на вiльнiй волi!.. А братчики уже сидiли б у Петропавловськiй i слухали б ©© куранти! Кажуть, там каземати - справжнi пекельнi нори... I довгi свiтлi плями, i тiнь од грат погойдувалися. Напевно, знявся вiтер, погнав Невою хвилi... Тут, на вузькiй Фонтанцi, йому нема╨ де розгулятися... Закута в камiнь, тихо вона несе в затоку сво© покiрнi води... Закута в камiнь... Слово ж яке - залiзне чи кам'яне... Закутий люд, закутий край... Душа закута, тихо, покiрно спить... Вiн, власне, вже кiлька рокiв будить заснулу мiцно душу свого народу. I толку з того мало. _Оглухли, не чують,_ _Кайданами мiняються,_ _Правдою торгують!.._ Бiда не тiльки в тому, що спить народ. Вiн збайдужiв, утратив бажання встати, скинути кайдани з себе. Вже пiдступав i так, i сяк до нього... На вiршi ще вiдгукуються - сльозою, тихим стогоном або зiтханням, а на живопис - гляне та й одвернеться. Уклав i час, i всi сво© мiзернi кошти у "Мальовничу Укра©ну", аби пiзнали глибше свiй рiдний край, самих себе й задумалися, протерли очi. Всу╨!.. I досi жаль... Найдужче йому пече, що рiдних сво©х не викупив. Хотiв зiбрати грошi (двi тисячi!), та не зiбрав, не заробив офортами. Ще й все, що мав, потратив на цю затiю... Бути ©м крiпаками... Добре, що не хвалився, не обiцяв. Важко тому на свiтi жити, в кого нема надi©, але нестерпно зовсiм тому, у кого вона була i згасла!.. З минулих лiт, iз темряви, що панувала в камерi, спливло обличчя Щепкiна, його сумнi, глибокi очi... Коли вони з ним бачилися востанн╨ (та ще й ранiше, у Петербурзi), Михайло вже не вiрив у перемогу добра над злом, вiдчаявся. Десятки лiт зi сцени звертався вiн до людей зi словом правди, щиростi та милосердя, - а що вiд того перемiнилося? Все, як було! Колись так само викуплений з крiпацтва, уболiвав душею за в'ярмлений трудящий люд i прагнув щось зробити для визволення сво©х братiв по духу i по недолi. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бiсер перед свиньми - даремне, марне дiло... Коли Тарас сказав, що треба гострить ножi на панство й самодержавство, лише махнув рукою. Помовчавши якусь часину, озвався тихо, крiзь безнадiю: "Сонний ножа не вiзьме. Збудити спершу треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всiм..." "Сплячий - це ще не мертвий, збудиться!" - сказав Тарас словами Сковороди, якi вiн чув iще в селi, в дитинствi. "Я вже старий, Тарасе, не доживу..." - зiтхнув печально Щепкiн... Бодянський теж не вiрить, що ╨ в народi сила пiднести меч за волю. Помалу, мовить, треба, не поспiшаючи, без су╨ти, пiднятися усiм слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те диво станеться, за сотню лiт? Ти можеш ждати. Осипе, тобi воно не припiка╨... А як же тим нещасним (мiльйони ©х!), що роблять на панських нивах тяжко, що йдуть на муки в солдати, в лаке©, покритками попiд тинами? ╞м ждати теж, допоки ти просвiтиш свинячi панськi голови й примусиш ©х засоромитися сво©м суспiльним станом? Не бути тому довiку, щоб пан, - насильник, деспот - сам дав народу волю! ╞© добути треба, в бою вiдбити, вирвати! ╞й-богу, воля варта трудiв i жертв!.. Чи то йому здалося, чи й справдi вiтер донiс iз-за Фонтанки, iз-за Неви ледь чутний дзвiн курантiв. Не розiбрав, яку годину било, бо за дверима почувся рух, глухi команди, гупання. Перемiняли знов вартових. Лiг горiлиць на лiжко й заплющив очi. Може, прилине сон. Думки його не стомлюють, не присипляють. Думки, думки!.. ╙дине, над чим нiхто, крiм нього, не ма╨ сили. Думка ширя╨ вiльним соколом, i ©й нема нi гратiв, нi кам'яниць, нi вiдстаней. Порадниця i вiрний друг самотнiх... Злий генiй тих, що впали, зламались духом... - Мов наслання - прокинутися нiяк не можу! - долинуло iз-за дверей. Звичайно, це Сидоренко. - А що ти дума╨ш... Цей землячок твiй... Запросто!.. - Можливо, вiн i характерник... - протяг Сидоренко. - Та насилати на мене сон йому нема потреби... Сам зна╨ш... - Дивний вiн чоловiк... Коли б менi лиш натякнули!.. - За всiх болi╨ серцем. - Виходить, ╨ ще люди... - Як бачиш. - Я зневiрився, коли мене забрили. - За вiщо ж ти попав сюди? - За бариню, - зiтхнув солдат. - Ударив чи не послухався? - Та нi... - хихикнув. - Слухався i догоджав, як тiльки мiг... Не жiнка, скажу тобi,лошиця!.. - I так ото вiддячила? - Вона щоразу - бiленьку менi за труд... Ще трохи - був би викупився... - I що? - Так пан, хоча i хирлявий, додумався чи хтось шепнув йому про те... Спiймали мене на шкодi, всипали i вiдвезли в Калугу, здали в солдати... От, брат, якi дiла!.. - Гiрке кохання панське... - сказав на те Сидоренко. - Пограються, як кiт iз мишею... - I ти? - спитав зчудовано солдат з калузьких. - Майже... Хоча моя пригода на iнший кшталт... Я сам пiшов у солдати... - Вигаду╨ш! - ╞й-богу, сам. - По п'янцi, мабуть? - З горя... - Такого я ще не стрiчав... - Була в селi в нас дiвчина... - не скоро почав розказувати Сидоренко. - Що гарна, що розумна!.. Не вздрiв, коли на нiй менi зiйшовся весь бiлий свiт... - Вона ж любила iншого? - Нi. I вона мене назвала судженим. Як не прийду якийсь там вечiр, плаче... - То сватав би! - Пiшов до пана... Каже: мала ще, трохи хай пiдросте. Вчащаю я до Ганнусi ще цiлий рiк, та й знов до пана, в ноги йому: "Вiддайте!" - "Так припекло? - смi╨ться. - Коли даси п'ятсот рублiв, бери хоч зараз..." - Леле, п'ятсот рублiв?! - Тако© сили грошей не тiльки я, нiхто не бачив у нас в селi... Поплакав я, потужив з Ганнусею... - Iз розпачу пiшов сюди? - Нi. Заробляти грошi. Сходив i Дон, i Чорноморiю, трудився денно й нiчно два довгих роки. Радий прийшов назад... - З грошима? - Ще й з подарунками! - Завзятий. - Я до дiвчини, аж там не хата - пустка! Одна лиш мати, напiвжива, в лахмiттi, не злазить з печi... Я викресав вогню, до не© - вона ж мене не впiзна╨... Побiг я швидше до попа, приводжу, а мати вже й не диха╨... Сусiд менi все розказав... Пiшла моя Ганнуся аж у Сибiр... Панич накинув оком; взяли у двiр, збезчестили... Як привела, втопила дитя в криницi... - Ох ти ж!.. - Вогнем менi сипнуло в груди!.. Я взяв ножа i мовчки пiшов до двору панського... - I що, прирiзав гадину? - Нi. Не застав. По©хав до школи в Ки©в... Хотiв спалить палати й позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив... - По©хав би за ним, знайшов би! - Вiн тут... Його до нас перевели недавно... Iз армi©, чи що... - Наш ротний? Довго стояла тиша. Пiдвiвся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору. - Ну ось тепер i приколи! - Не можу... Зотлiло все у грудях, лишився тiльки попiл... - Пiдпомогти? - Нехай живе... - Ну й дурень! - Коли б дiйшло до дiла... А так... - Ех, всiх би ©х!.. - Тихiше! - Нема ж нiкого... - В'язнi почути можуть. Тут же, окрiм одного, нинi усi пани. Принишкли. Невдовзi знову загомонiли. Тихо, так, що слова зливалися i жебонiли, немов струмок напровеснi. Тарас не став вслухатися. Нехай собi. Нещаснi... Понiвечили обом життя. За вiщо? В iм'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в багно людину, нищити ©© пiд корiнь, нiби це безсловесне дерево чи придорожнiй камiнь?.. Нещадна влада сили, прикрита блиском церкви та лицемiрством ©© отцiв! Як можна щиро вiрити в Iсуса, сина божого, що мук зазнав за людство, за упослiджених, i мучити сво©х братiв беззахисних, висотуючи iз них останнi жили в рабськiй тяжкiй роботi? Знають, що неправi, що кривдники, що кровопивцi, бо навiть слово жаха╨ ©х!.. Що ©м зробили злого вiн сам, всi iншi, тихi, братчики? Осмiлилися подумать трохи вголос, помислити для блага краю рiдного, а вже - злочинцi, татi, достойнi тiльки каторги!.. Устав, напився чаю, що залишився в квартi, й пройшовся тихо камерою. Нехай собi солдати погомонять... Спинився бiля вiкна, знайшов у теплiй сiростi свiтлiшу смужку неба, на нiй блiдi та немiчнi, як iскри в попелi, пiвнiчнi зорi... Зоре моя вечiрняя!.. Нi, не просив, аби вона зiйшла над ним сьогоднi, на тiй небеснiй смужечцi, що видно йому з вiкна. Боявся, чи буде з ним хоч небо його Вкра©ни, зорi ©© чарiвнi, коли його зашлють кудись на край держави, на край землi... Не знав чому, найдужче йому було шкода нiчного неба його Кирилiвки, отари зiр на ньому й гайдая-мiсяця. Може, що вiн здебiльшого, вiд холодiв до холодiв, спав пiд одкритим небом i зжився з ним... Веселим лiтнiм зорям звiряв сво© печалi, дитячi сльози, радощi, якi також бували в його життi... А й справдi, нiде нема такого неба, як над Кирилiвкою!.. Його носило всюди, побачив свiту й люду, а зiр таких не зустрiчав, i глибини, й прозоростi, й тако©... нiби дзвiнкостi нiчних небес... Шелесне вiтер гiлкою - i вже вони вiдлунюють той тихий-тихий шелест... Скрикне спросоння пташка - й голос ©© полине свiтом, як благовiст... А тьохне десь соловейко в лузi - весь небозвiд озветься на тi чарiвнi звуки, потро©ть ©х, забарвить... А як спiвалось дзвiнко пiд тим високим небом, якi пiснi возносилися до тих тремтливих, мов очi, зiр!.. Не знав, ба навiть i не пiдозрював, що вiн такий багатий, що стiльки ╨ на свiтi, межи людей, на рiднiй йому землi безцiнного, якого жаль лишати й за чим страждатиме в чужому кра© його душа. Власне, вiн зрозумiв цю iстину, коли при©хав ще раз на Укра©ну, два роки тому. Першi його вiдвiдини, - чи перше лiто, як назвав у вiршi цю неповторну зустрiч iз Укра©ною, - були немовби святом, вiдновленням свого корiння, новим вростанням у призабуту землю дiдiв та прадiдiв. Було цiкаво, дивно, сумно, а то й до слiз обидно за муки рiдних йому людей, i вiн прийшов до тями аж в Академi©, осмислив усе побачене в поемi "Сон". На другу зустрiч вирушив уже зрiлiшим мужем, готовим взяти в душу й глибинну сутнiсть, виявити добро та зло в борiннi i твердо, дужо стати на бiк добра. Ця боротьба, цей радiсно-тривожний поступ до збурення нiмих рабiв, до волi - також його набуток, його добро безцiнне, яке йому до болю жаль покинути... Вiдчувши втому, тихо пройшов до лiжка й сiв. Заснути б!.. Лiг, заплющив очi... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Iз-за дверей доносився неквапний гомiн вартових... Проте i вiн не мiг приспати, втишити його всевладних роздумiв... Таке було з ним в останню зиму в Санкт-Петербурзi. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед очима його земля, ©© статечнi люди, якi i в тьмi неволi свiтилися якоюсь дивною, що йшла з душi, шляхетнiстю. Вiн нiби був знайомий iз усiма, знав ©х давно... Й вони його стрiчали без остороги, так нiби вiн не був iз ними ну день чи два... Десь ще зимою раптом, - хто зна╨ як, - вiдчув, що, тiльки прийде весна, не зможе вiн жити тут, далеко вiд Укра©ни. Ще покрiпився трохи й подав прошення до Академi©, щоб надала йому звання художника i видала квиток на ви©зд на Укра©ну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав листи - короткi й нетерпеливi, робив запас паперу й фарб... I снив уже Вкра©ною, ©© мiстами, селами... А ще - мандрiвкою аж в Чорноморiю, до Кухаренка. Страх як хотiлося йому поглянути хоч кра╨м ока на запорожцiв, що там живуть, почути ©хн╨ слово, сказать сво╨... То ж сила!.. Не втерпiв i в день вiд'©зду на Укра©ну послав листа до Якова, щоб ждав його пiд осiнь... Летiв на крилах радостi, в передчуттi великих справ, жадаючи дiянь та звершень в iм'я свого народу i волi всiх уярмлених. Нi милий, добрий Щепкiн, нi потайний - i через те ще бiльше мудрий - Бодянський Осип, що просвiтив його слов'янством, чехами, не зупинили його в Москвi. Багно дорiг, вiдсутнiсть коней, муки поштових станцiй i вiчне зло - трагiчна нестача грошей були не в силi збавити палкий порив ╨днання з землею, з родом-племенем, з самим собою врештi. Бо знав уже напевне, що тiльки там, на Укра©нi, вiн стане тим, ким ма╨, мусить стати!.. У Ки╨вi знайшлося дiло, що мов навмисне вигадане якраз для нього, ©здити по Укра©нi, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати - що може бути кращого й зручнiшого для сiяча свободи й правди! Знали б панове Бiбiков i Траскiн со Юзефовичем, у чому йому сприяють!.. Аж засмiявся, як уявив у цiй химернiй сценi стовпiв престолу, ки©вських отцiв науки та просвiщенiя... I спохмурнiв, згадавши свою наступну зустрiч - в Яготинi. Княжна Варвара, вiдколи вiн ©© не бачив, перемiнилася, що ледве змiг впiзнати. Смерть князя-батька й похорон його у Густинському монастирi бiля Прилук допомогли ©й справитися з останнiм, може, порухом живого серця жiнки. Лишилась тiльки панi, княжна, яка не проти того, щоб подiлитись з бiдним та упослiдженим шматком зi столу й мудрiстю прожитих лiт... Зате Федот Ткаченко потiшив його в Полтавi! Стрункий, високий, пещений сво©м кирпатим сонечком отець сiмейства i пан учитель малювання зробився схожим на аристократа. Поважнi жести, мова - немов процiджена i перемита, новий сурдут... I тiльки десь на днi очей ледь-ледь лукаво свiтиться отой Федот, колишнiй, з яким Тарас учився й жив. По правдi, вiн аж позаздрив трохи його влаштованостi й умiнню так триматися... У Полтавi ж вiн зустрiвся iз Котляревським. Вже неживим. Будинок його на кручi намалював. Вклонився його могилi. I проказав над нею, немов молитву, подумки, свiй давнiй вiрш... _...Будеш, батьку, панувати,_ _Поки живуть люди,_ _Поки сонце з неба ся╨,_ _Тебе не забудуть!.._ Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що на могилi... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згада╨ хтось ненароком? Чи позiхне, читаючи тво© творiння?.. А може, в тому слава, щоб злитися з сво©м народом, бути йому потрiбним, милим i пiсля смертi?.. Треба прожити так, щоб смерть була лиш перемiною, а не кiнцем, щоб серце тво╨, душа зосталися в душi народу, стали ©© набутком, скарбом, як i вона, нетлiнним!.. Уперше це йому вiдкрилося, зiйшло на нього як одкровення, коли стояв на кручi неподалiк Монастирища i спрагло пив простори Днiпра, лугiв за рiчкою удалинi та сяйво церковних бань на обрi©, де Переяслав... Мабуть, тодi й почав розкручуватися той поетичний вихор, що пiдхопив його, понiс!.. Десь брязнуло вiкно чи дверi... Стражi його притихли. Наговорилися чи задрiмали... I тiльки вiн не мiг нiяк уговтати сво©х думок, настро©тися на тихий сон... Лежав, дивився на тiнь од грат... Не спалося... Пiтьма довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурханi, як горобина серпнева нiч... ...Над ранок буря вщухла, й умитий день свiтився, мов дiамант. Земля, пригрiта сонцем, пахтiла зелом, хлiбом. Шпаки шугали зграями, готуючись у дальню путь... - Минуло красне лiтечко... - провiв Самойлов поглядом одну з таких невтомних зграйок. - Осенi я не люблю... - А я люблю всi пори року, - жваво сказав Тарас. - У кожнiй ╨ своя краса. - Й не дивно. Ви молодий. Це ж скiльки вам? - Уже звернуло на тридцять другий. - Пора людсько© зрiлостi, вершина духу й сили!.. Чи так, Андрiю Осиповичу? - поглянув на Козачковського. - Як лiкар, ви пiдтвердите мо© слова? Поправивши тонкi ремiннi вiжки i вйокнувши на добру пару коней, Андрiй (вони були з Тарасом, як давнi щирi друзi, без церемонiй) поважно мовив: - Справдi, життя людське випису╨, як i природа, коло. У нього ╨ своя весна, i лiто... - Ви в лiтi ще, а в мене - осiнь, - сумно сказав Самойлов. Вiн справдi був якийсь прив'ялий, хоч нiби ще i не старий, цей власник третини села В'юнищ. Щось там його гризе всерединi, якщо находять такi печальнi думи. Вони з Андрi╨м приятелi, обидва - щирi душi... Бувають, - правда, рiдко, - й такi мiж власниками крiпацьких душ. - Ще не забув, як вариться iз риби юшка? - спитав Андрiй Самойлова. - Мiй прадiд був на Сiчi за кашовара, - всмiхнувся той. - Варив найлiпшу щербу. Сам кошовий... - А що це воно таке? - спитав Андрiй, примружившись. Вiн, певно, чув уже не раз це житi╨ i брав тепер на кпини. - Ну... щерба - густа пшоняна юшка з рибою. - Була така, - прийшов Тарас старому на допомогу. - Я десь читав про не©. Смачнюща страва! - Iстинно! - пiднiс Самойлов палець. - Наука в лiс не веде. Як сказано ще у писанi©. - Тарас, гляди, подума╨, що ти читав, Степане, святе письмо! - розвеселився нарештi лiкар. Ударив коней вiжками. Вiз покотився швидше. Невдовзi стали табором. Бiля якогось озера чи то затоки. З гiлля та сiна звели курiнь, - збирались тут i ночувати, - дiстали з воза снастi для риболовлi й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й стояла тепла днина. Вогонь - це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнiм мiсцi. Ловити рибу Тарас не вмiв, та й не любив дивитися на те, як ловлять iншi. Пробачившись, побрiв зеленим берегом мiж осокорiв та верболозу. Гостро пахтiло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно насiння i доживали останнi днi. В травi стрибали коники, й здавалося, що та сама саха╨ться його ходи. Отавою цибав лелека, кланяючись зустрiчним жабам. У високостi, в синявi ясних небес кружляв неквапно сокiл... З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнiв, залопотiла крилами й розтанула в слiпучiй зливi променiв... Сплеснула на глибинi рибина... I знову стало тихо... Лiг на траву, лицем до неба. Сокiл уже кудись вiдлинув, i замiсть нього синявою пливла легка хмарина - немов чиясь невинна, свята душа... Який величний спокiй, яка краса!.. Де не взялась сорока. Метляючи тонким хвостом, застрекотiла, мов на пожежу. Звiвся й пiшов поволi лугом. Мiж верб на сонцi зблискував старий Днiпро, вилискували пiщанi голi пагорби... Кружляли бiлi чайки... I раптом йому вiдкрився високий правий берег. Осяянi навскiсне сонцем гори стояли геть блакитнi, жовтiло урвище, зелено-синiм затiнком - мiж круч байрак; мов дiти в бiлих льолях, розбiглися хатки зеленим яром... А вище, ген на пригорi, чорнiла вбога церква з похиленим старим хрестом... Ще далi - пiшли такi ж обдертi, - немов торби жебрацькi, - похмурi хати... Господи! Це ж Трахтемирiв, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре знане було колись як сiчова обитель, останнiй прихисток борцiв за волю... Всу╨ пропало все. Козацькi дiти у крiпаках. Поникла церква сумно темнi╨ лутками побитих вiкон... Забутi сплять плечистi старi ченцi - скалiченi в жорстоких битвах лицарi... Несе Днiпро до Сiчi гiркi крiпацькi сльози... День потемнiв, померкло навiть сонце, й Днiпро зробився сiрим i неживим... Побрiв назад, до вогнища i куреня. Дивився на зелень верб, на трави, в яких iще подекуди яскрiли пiзнi квiти, а бачив синi гори понад Днiпром, а серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькiй славi... Що робить час, що роблять злi© люди з тим, що повинне бути нетлiнним, вiчним!.. Такi були титани, орли свободи, духу, а ми на ©хнiх святих кiстках посiяли покiрно гречку й тiшимося, що добре родить!.. - Тарасе, що з тобою? - спитав Андрiй стривожено. - Образив хтось? Чи занедужав? - Та нi... - махнув рукою. - Не ловиться сьогоднi риба, - сказав Степан Никифорович. - Ось тiльки два пiдлящики й один линок... - Спiйма╨мо! - гукнув Андрiй. - Чи можна перевезтися через Днiпро? - спитав Тарас. - Гада╨ш, там наловимо? - Нi. Хочу глянути на Трахтемирiв, Монастирище... - Добре, - сказав Андрiй. - Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми з Тарасом зараз... - Iдiть, iдiть! - пiднiс Самойлов руки. - На вечiр буде юшка. Ви ж не барiться! Довго шукали човен, весла. Андрiй ходив по них аж у село й добряче впрiв. Нарештi сiли, рушили. Трудились тяжко, - зносила ©х течiя, - а все ж дiстались берега, i саме там, де треба. Йдучи на гору стежкою, Тарас студив долонi, що аж горiли. - Це, братику, тобi не пензлики i не перо! - смiявся з нього Козачковський. Тарас мовчав. Довкруг була убогiсть i запустiння. Люди - i тi кудись подiлися. Хати дивились слiпо на перехожих. Стовбурчилися кiлки тинiв - поламаних, оброслих мохом. - А ти мене притишу╨ш, застерiга╨ш... - сказав Тарас. - Ось подивись, до чого ми дотерпiлися!.. - Така вже доля наша... - Нi, ми такi! Який народ так довго i так покiрно несе свою недолю, свою ганьбу, приниження? Коли б ще ми не знали волi... А то ж була! Дiди ще нашi брали до рук ножi, боролись!.. - Минулося. Не тi часи... - Крiпаччина - ось невигойна рана, що губить люд беззахисний... А ви собi дрiма╨те! Напхали ©длом черева... Родзянки он i Галагани!.. Клейнодiв ©м браку╨... Бо мало, бач, дiсталося козацьких душ? - Всi прагнуть волi. - Волi здирати шкуру з брата? Це все обман, облуда! Вони свавiлля хочуть, а не козацьких вольностей. Де ще ©м лiпше буде, як не в iмперi©, не при царях? - Напевно, вони вважають, що й за республiки крiпак лишиться крiпаком... - То ╨, скажи, в них розум? Коли народ повстане, змете i ©х! Для нього - усi пани однаковi. Чужi, сво©... Тi - зайди, а цi ж таки iз козакiв. Дворянства ©м захотiлося, крiпацьких душ, ма╨ткiв!.. Iуда був достойнiший: вiн зрадив тiльки бога, а цi - народ! - Може, ти й ма╨ш рацiю, - сказав Андрiй не скоро. - От тiльки хто пiднiме i поведе народ у бiй за волю, як не освiченi, заможнi, вiльнi люди? - Колись такi знаходились. - Та то ж колись! - Знайдуться. Аби народ пiднявся... - Ти, може? - спитав Андрiй насмiшливо. - До шаблi я не здатен, - зiтхнув Тарас. - Вже майже вiк, як ми ©© не бачили, тi╨© шаблi. Коса, чепiги плуга, граблi та цiп... - I зненависть до рабства та самодержавства!.. - Тарасе, ти страшна людина!.. - Андрiй спинився навiть, вiдстав на кiлька крокiв, щоб роздивитись краще свого супутника. - Гляди, писне хтось у Петербург царевi або Орлову!.. - Ти не писнеш. - А iншi? - Я з iншими не починаю таких розмов. - А "Сон", оту комедiю, читав не раз. - Ну.. Вiршi для того, друже, й пишуться, щоб ©х читали люди. - Забув, що всюди царевi очi й вуха? - Для них у мене - жарти, смiшнi бувальщини та чарка й пляшка. Вийшли на верх побiля церкви. Неподалiк тулилося убоге старе сiльце, й несила було повiрити, що тут колись шумiло козацьке мiсто Трахтемирiв, яке не раз давало вiйську свою, окрему сотню. Церква стояла теж забута i занехаяна. На цвинтарi ледь-ледь виднiлися старi могили, сiрiв пожухлим каменем козацький хрест... ╙диний, вже без напису... - Сумна картина... - тихо сказав Андрiй. - Ось що таке, мiй друже, народ без пам'ятi, кра©на без iсторi©. Так легше тримать людей в крiпаччинi. Минуле - це духовний скарб народу, який належить кожному й злива╨ нас в одне велике цiле. Ми спадко╨мцi славетних справ, високих, мудрих звершень, кровi, пролито© за те, щоб ми були людьми на рiднiй, оцiй землi... - Аж моторошно... Iз поля вiтер принiс загусклi пахощi прив'ялих трав i сонця. Вiйнуло степом, волею... Почувся навiть дрiбний перестук вершникiв, що мчать кудись, виблискуючи списами... Й над тим безкра©м простором - високе син╨ небо й призахiдне велике, чисте сонце... А в iнший бiк... Спинилися над крутояром i занiмiли в подивi. Днiпро мiнився золотом... Сiяв над ним округлий вербовий гай... По той бiк мрiли, нiби ©х хтось гойдав, залитi свiтлотiнями старi, могутнi явори... А далi ще - бiлiли хатки притулених до лугу сiл, темнiв густий сосновий бiр... За ними, вже на межi землi та неба, сяяли хрести та банi храмiв... То Переяслав з останнiх сил пишався диво-храмами... Над ним, неначе душi двох гордих, славних гетьманiв, ширяли дво╨ соколiв: один десь ген над Альтою, а другий над Трубежем... За мiстом ледь-ледь виднiлось поле, могили, лiс... Довкола стояла тиша. Врочиста, дивна тиша... Немовби вся натомлена за день трудiв кра©на спинилася, щоб перевести подих... Сонце сiдало в степ. Кривавилась вода Днiпра, куди сягали променi, а пiд горою, в затiнку, вона була неначе аж фiолетова... Густiшали й ставали довшi тiнi... Внизу, пiд кручею, бiля води, з'явилась бiла цяточка._ _На_ _мить завмерла... Рушила у бiк села, черкаючи ногами геть прозорий бiлястий плин... I раптом вдарила в густу безмежну тишу дзвiнким жiночим голосом: _Та яром, яром за товаром,_ _Манiвцями за вiвцями..._ I залунав, озвучився увесь безмежний обшир! Долинув шум пропахлого серпневим степом вiтру, зашелестiло за день прив'яле листя, озвалась тихим тоном суха билина, здалеку, iз-за Днiпра, розкотисте доплив вечiрнiй церковний дзвiн... Андрiй врочисто перехрестився. - Нема на свiтi кращого, нiж ця земля... - схвильовано сказав Тарас. - Умерти б тут i злитися навiк iз нею... ...Уже минуло лiто, а вiн нiяк не мiг зiбратись у Чорноморiю. Одне, що з грiшми сутужно, а друге - дiло рухалося, мов на волах. На дещо вiн спромiгся, чогось досяг за мiсяцi, прожитi на Укра©нi, та все те, правду кажучи, було лише початком, прологом до прологу. Надiю мав на Чигирин, точнiше, на сам Суботiв та козака Яременка. Тому-то так i поспiшав на Тясмин, як заробив достатню кiлькiсть грошей на цю мандрiвку. У Чигиринi за два минулi роки не сталося нiяких змiн. Стояли тi ж будинки, й тi ж самi нiби кури попiд тинами вишукували якусь поживу... Хiба що справник погладшав на хабарах i втратив трохи пильностi та заповзяття будь-що знайти крамолу й на нiй просунутися на ранг угору. - А-а, пан художник... - сонно всмiхнувся вiн, коли заглянув до подорожньо©. - Ви знову тут?.. Святi мiсця? - Я нинi тут за дорученням Археографiчно© комiсi©... - Це та, що ри╨? Ми вже копали. Пусто! Один мертвяк, закований в залiзнi пута. - Мо╨ завдання скромне - змалювати старi церкви, ру©ни... - Ну, це вони зоставили, - промовив справник скрушно. - А от скарби... - Вони, либонь, не сподiвалися, що ви аж тут шукатимете, - пiдколупнув. - Нiчого. Ми знайдемо! - сказав рiшуче справник i розписався на подорожнiй. Як не кортiло йому в Суботiв, Тарас найняв кiмнату в Чигиринi. Узяв портфель з малярським причандаллям i поспiшив на вулицi. В самому мiстi, - якщо його так можна було назвати, - не залишилося нiчого вартого уваги й пензля, i вiн подався за обмiлiлий Тясмин у монастир. Знав ще з того при©зду, що там також не густо з старовиною, та все ж була доколi©вська церква, дзвiниця... Врештi i Чигиринський дiвичий не оминули хвилi страшних подiй, що вiдбувалися у цих краях, вирiшуючи народну долю. Вбогiсть та запустiння витали й тут. Обитель ця не славилася, - чи не зумiла себе прославити якимось чудом! - i через те ледь животiла. Боговi, як видно, теж угоднi бiльше спритнi та винахiдливi... Не встиг знайти найлiпшу точку й сiсти до малювання, як пiдiйшла ще не стара черниця з суворим, владним поглядом i запитала: - Хто ви? - Художник, матушко, - устав Тарас. - Малюю ваш монастир. - А може... - Нi, - всмiхнувся. - На богове не зазiхаю... Давно спасають душi у цiй обителi? - Iз тисяча шiстсот сiмнадцятого року. - Ото! Виходить, ще до Хмельниччини... А молитесь за Укра©ну, матушко? - спитав нараз. Черниця гостро глянула й зiтхнула; - Молимося за всiх скорблящих i потерпаючих... Як бог велить... - А ви що-небудь чули про гайдамакiв? - спитав, аби подратувати матушку. - Читала книжку, - мовила. - Принiс хтось сестрам у монастир. - А що за книжка? - Вiршами. Страшна така... Шевченко ©© писав. Тарас притих. Нiколи не сподiвався, що слово його доходитиме i до таких глухих куткiв, в чернечi келi©... - Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, - долинуло до нього нiби здалеку. Сiв на пеньок, з якого встав недавно, взяв пензель в руку, швидко вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже тодi накидати дзвiницю в центрi аркуша... - Що то, як божий дар!.. - врочисто зiтхнула матушка й, не попрощавшись, пiшла кудись мiж келi©, що схожi були на звичайнiсiнькi селянськi хати. Молитвами за всiх скорблящих i потерпаючих, як видно, не розбагатi╨ш на цьому свiтi. Бачив у Петербурзi, в Ки╨вi монастирi - розкiшнi, мов царедворцi!.. Увечерi, напившись чаю в бруднiй корчмi, чи то трактирi, пiшов на гору, де був Богданiв замок. Мiсяць зiйшов великий, круглий. Висипали на чисте небо зорi... Богданiв замок... А син його привiв пiд цю фортецю туркiв... У тому, певно, найбiльше зло - роз'╨днанiсть, неодностайнiсть. Кожен iшов туди, куди вважав за краще... А може, туди, де вигiднiше?.. Нi, йшов, куди велiла йому душа й питався рiдко в розуму. Уособицi, що почалися ще за князiв... Чомусь ураз перехотiлось дертися по крутосхилi. Сiв на якусь колоду бiля старого тину... Отут колись були палати гетьманськi... Це ж звiдсiля виходили гiнцi й пани полковники, щоб здiйснювати державну волю... Сонно десь ремига╨ в оборi вiл... Похлюпу╨ вода в криницi, й рипить над нею журавель... Ледь блима╨ самотнiй вогник свiчки чи каганця... Пiдвiвся, рушив поволi вниз. Аж дивно: собаки й тi не сполошилися його ходою... Сонне, забуте богом царство ру©ни й журних спогадiв... Нi, "спогадiв" тут не на мiсцi. Скорiше, марень або легенд, вiдгомонiв того, що тут творилося в часи офiр, якi пiшли у небуття, неначе вода в пiсок... Що вибороли, за що поклали голови великi нашi прадiди?.. Боролись марно, отже? I жертви всi були даремнi?.. А дух, порив до волi й свiдомiсть слави й сили, що залишилися од тих часiв, хiба не скарб, не зброя!.. Це нiби вiчно жива модель для всiх повстань, що будуть, для тих, кому ввiрветься терпець раба!.. Так мало i так багато... Мiсяць стояв уже високо, й пiд ним сумирний Тясмин блищав, немовби шабля. Вранцi Тарас пiшов дорогою, яка вела в Суботiв. Не поспiшав. Чомусь боявся зустрiчi з тим козаком, що нинi живе на хуторi, який колись належав гетьмановi Хмельниц