що спини гнуть на клятiм панськiм полi й спливають болем, кров'ю пiд канчуками!.. Сидiв, трудився в затишку свого кутка бiля Козиного болота, а совiсть тихо скiмлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох мiсцях - i хоч на виставку... Костьол на чiльнiм мiсцi в Ки╨вi!.. У мiстi, з якого, власне, пiшла по всiх князiвствах руських не католицька, а православна вiра... Цей божий храм - як символ гнiту... Вибудуваний не так давно... Виходить, що i досi католицизм... А-а, ну його!.. Учора бiля фонтана, що на Подолi, вiн слухав спiви двох кобзарiв. Слiпi, старi, убогi, а попросив, i втнули пiсню про козака Нечая! _Ой з-за гори високо©,_ _З-пiд Чорного гаю,_ _Ой крикнули козаченьки:_ _"Утiкай, Нечаю!"_ Якi були колись пiснi!.. Це ж скiльки музик, поетiв вилили у них сво© печалi, радощi й пiшли з життя, не залишивши людям сво©х iмен!.. Вiн теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в свiт... Умер би, а пiсня собi жила б... Воскресни зараз усi творцi пiсень на Укра©нi, розвинь сво© обдарування - яка була б лiтература, скiльки було б iмен!.. Десятки, сотнi, тисячi!.. Нема, пропали, згасли, мов зорi в серпнi... Певно ж, були мiж ними й генi©, такi, як автор "Слова о полку Iгоревiм"... В кiмнату шаснув вiтер, гойднув фiранки, скинув якийсь папiр зi столу... Тi кобзарi допомогли йому згадати ще одну козацьку пiсню. Як воно?.. Ага, отак... _Вi╨ вiтер, вi╨ буйний,_ _Дуби нагина╨,_ _Сидить козак на могилi_ _Та й вiтра пита╨..._ В кiлькох словах - готова тобi картина! Експресiя, глибiнь i думка... Мабуть, творець ©© мав також хист художника... Знадвору вкупi з вiтром влетiла iнша пiсня, немовби хтось озвався на спiв його, на збурений козацький степ... Ой _у лузi криниченька,_ _Орли воду п'ють..._ Поклавши пензля, вибiг на тиху, сонну вулицю. Спiвали десь через дорогу, в захованiй в садку хатинi. Рушив на той при╨мний голос i незабаром вгледiв того спiвця. Сидiв на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумi очi. Русявий чуб звисав на юне його чоло... Коли замовк, Тарас кахикнув i привiтався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову. - А-а, добрий вечiр, - озвався хлопець по-укра©нському. - Хто? Брат чи ворог? - спитав Тарас, подаючи правицю. - Брат. Хоч i поляк... - Шевченко, - назвав себе. - Той самий, автор "Кобзаря"? - Та вiн же, вiн... - всмiхнувся. - А я студент унiверситету._ _Чи я назвався?_ _Нi? Юлiан_. _А прiзвище мо╨ Б╨лiна-Кенджицький. - Виходить, маю сьогоднi "польський" день, - сказав Тарас. - То малював отой костьол, що_ _на горi, то думав про нас i вас, а тут ще бог менi послав i пана Юлiана, який спiва╨ наших-таки пiсень... - Я вирiс мiж укра©нцями i мову вашу знаю незгiрш_ _сво╨©_._ - Отже, не ворог - брат! - обняв Тарас студента. - Нема за що ворогувати, - промовив той. - Побiльше б нам таких полякiв! - Кому це - нам? - Та ╨ тут... Звiдки родом? - З Немирова... Дозвольте вас пригостити ча╨м? - Це можна, добре дiло. - Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку... - Чого нема, того нема. Замiнимо його пiснями! - I вiршами. - Прекрасно. Буде в нас чай iз вiршами! Невдовзi вони уже сидiли один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечiр був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесiда. Здавалося, зустрiлись давнi, сердечнi друзi... - Так би нам споконвiку, брате, - сказав Тарас. - Пролито море кровi... За що!.. Жили б у мирi та береглися б разом од ворогiв... - Для того ж, певно, й виникла iдея унi©... - несмiливо на те озвався Юлiан. - Нi, друже, унiя була панам потрiбна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, - сказав Тарас. - Не братства прагли унi╨ю, а, навпаки, пiдкорення. Хто лiзе в душу братовi i топчеться по нiй ногами, не брат уже, а ворог i супостат!.. - Це правда. - Ти чув, щоб хтось з католикiв став унiатом? Тож-то! Не ╨дностi пани й ксьондзи хотiли, а лиш при╨днання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самi, вiдчують власним серцем, за що боролись козаки! - Вiдчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Рiч Посполита! - Самi тепер не вирветесь. Мiцнi кайдани царськi. - А ви? - I ми... Налий iще по склянцi, та й розбiгатимемося._ _Час_ _пiзнiй... - Треба - разом, - сказав рiшуче Юлiан. - Гуртом, як мовиться, i батька легше бити? - Повстали б разом!.. - Славно!.. Перемогли б, скажiмо, самодержавство, i що тодi? Пани й крiпацтво знову? - Не знаю... Вольность... - Шляхтi?.. Всiх вимiтати треба: царiв, панiв, жандармiв!.. А людям - волю! Кожному, хто б вiн не був, вiд Балтики до моря Чорного! - "Щоб усi слав'яне стали добрими братами i синами сонця правди"? - Звiдки ти взяв слова цi? - З вашого "╙ретика". - А хто ж тобi його давав_ _читати_?_ - Те я забув... - Ну й добре, - сказав Тарас, вдоволений з тако© вiдповiдi. - Гукнути б нам яко©сь, та пiзно вже! Хай iншим разом. Згода? Юнак кивнув. Прискалив хитро око: - Батьку, а ви таку чували? - I заспiвав: _Зародила, верба грушi,_ _А берiзонька пруття;_ _Не вiр, дiвко, козаковi,_ _Як вiн каже: "Вiзьму тя"╦._ - Не чув, ©й-богу! Певно, якась подiльська? - Наша... - Спiвай, спiвай!.. Воiстину н╨сть ©м числа!.. А нiч стояла тиха. Не по-осiнньому ласкава й тепла нiч... За кiлька днiв, зустрiвшись iз Костомаровим, Тарас повiв з ним мову про Юлiана. - Нi, нi, - вiдмахувався Микола. - Не вiрю я полякам! - Чому? - Ми довго з ними тузалися. Не вiрю, й край! - Ну, билися - було за що, - стенув Тарас плечима. - А зараз одна рука нас по голiвцi гладить... - З поляками нема про що балакати, - стояв незрушно Костомаров. - Вони завжди... - Збира╨шся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений i вiльний свiт, а iз поляком про це бо©шся погомонiти. То з ким же ти у батька чортового, Миколо, будеш будувати? З панками нашими того не втнеш, ©м тiльки б повне черево! - Гаразд, - промовив нехотя. - Зустрiнуся, поговорю... Хоч путнiй хлопець? - Путнiй. - Нехай прийде до тебе сьогоднi ввечерi, я теж прийду. - Миколо, ти не сердься, - сказав Тарас примирливо. - Самим царя не скинути... - А треба? - Що? - Скидати... - I знову ти за рибу грошi! - скипiв Тарас. - Тобi все зразу хочеться, одним ударом... - Був би ти крiпаком, то знав би, як тяжко ждати волi, - похмуро сказав Тарас. Помовчали. I розiйшлись. - Ти ж не забудь! - гукнув Тарас, оглянувшись, i помахав рукою. Забув чи нi, але прийшов увечерi... на другий день. Похмурий i невдоволений. - Ти нiби сам себе привiв на шворцi, - пожартував Тарас iз нього i заходився бiля самовара, позиченого в господаря. Микола змовчав. Сiв на стiлець, узяв зi столу якийсь малюнок i пильно став його вивчати. Аж тут з'явився i Юлiан. - Панове, добрий вечiр... Микола встав, подав студенту руку, ще й вимучив подiбне щось до усмiшки. Назвав себе, пiдсунув йому стiлець. Розмова в них не кле©лась, i, щоб змочити ©©, принаймнi гарячим ча╨м, Тарас зняв чобота, поставив його, як мiх, на самовар й почав роздмухувати. Сипнули iскри, дiло пiшло жвавiше. - Хлопцi, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка бо©ться давати в борг! - не витримав уже за ча╨м, слухаючи балачку ©хню про хтозна-що, окрiм, звичайно, дiла. - Ну ж, говори, Миколо, що ма╨ш йому сказати. Ти ж, Юлiане, розкажеш iншим разом про свiй Немирiв... Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком, що вiн себе притриму╨, немов ступити ма╨ на ледь замерзлий льодок ставка. Нарештi професор зважився i так почав ╨днати пана Юлiана до Товариства святих Кирила та Мефодiя: - Латинцi, нiмцi та англосакси - всi купи держаться, а ми, слов'яни, кожен йдемо шляхом осiбним, а то, бува, i в супрязi з якимось ворогом, тягнучи чужого воза... Тиша стояла довга, трудна. - Що ж тут порадити? - спитав студент. - Нам треба робити те, що iншi... - озвався глухо Костомаров. - Ти не крути, скажи йому, що дума╨ш, - напав Тарас на нього. - Свiтити хочеш, а каганець пiд стiл хова╨ш. Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув собi пiд нiс i неохоче мовив: - Найперше треба зiбрати всiх учених людей-слов'ян до одного товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш познайомляться, повiдають сво© потреби, недолю й долю... А згодом вже й до дiла можна братися... I знову стало тихо. Студент був явно вражений. А Костомаров аж почорнiв. - Це Товариство проторувати ма╨ шлях у майбутн╨, до федерацi© усiх слов'ян, - озвався знову. - Коли мiж нами скрiзь запану╨ згода, коли збагнемо ми силу ╨дностi, коли освiтимо народ наукою, тодi вже створимо одне слов'янське державне тiло, чи федерацiю... Пiд одним православним царем i в однiй православнiй вiрi всi по╨днатись ма╨мо... - Ось тобi, бабо, й весiлля! - гукнув Тарас, схопившись з мiсця. - Ти хочеш усiх слов'ян убгати в попову хату? - Не думаю, щоб хтось погодився задля науки й утопi© про федерацiю зректися сво╨© вiри й народностi, - сказав, зiтхнувши, Юлiан. - Та й цар... Нiхто не схоче ходити в нього на повiдку. - Там, далi, видно буде. До того ще далеко, - пiшов на згоду Костомаров. - Найперш потрiбно слов'янську силу, слов'янський свiт звернути на спiльний шлях, до працi задля ╨дностi!.. - А там усiх накриють цар з православi╨м? - спитав не дуже чемно Юлiан. - Даремно ти приплiв царя, Миколо, - сказав Тарас. - Це пугало всiх розжене ще далi, нiж зараз ╨! - Хтось мусить же очолити. - Народ собi дасть раду i без царiв. Республiка - ось досконала форма держави, влади й волi! - А як же бути iз федерацi╨ю? - спитав одразу ж Юлiан. - Щось не .збагну... - До не© ввiйдуть республiки. Як незалежнi, вiльнi i рiвноправнi члени, - сказав Тарас захоплено. - Дожити б до того дня!.. - Так не кричи, Тарасе, - спинив його Микола. - Вiкно, дивись, одчинене... Спасибi тобi за чай, - пiдвiвся. - I за при╨мну бесiду... I вам, юначе, дякую, - звернувся до Юлiана. - Не проводжайте! Я сам; тут близько... Вийшов - немов утiк. - Тяжке то дiло - братство... - сказав Тарас, приймаючи зi столу склянки. - Стiльки ворогували!.. - Я не сподобався йому, напевно, - сказав юнак, пiдводячись. - Не ображайся. Дiло це небезпечне. - Знаю. I ви також не гнiвайтесь... - За вiщо на тебе гнiватися? - розвiв широко руки. - Що ж то за Товариство, коли не вiльно в ньому сказати те, що дума╨ш!.. Ти йдеш уже? Я проведу. Надворi було безлюдно й мiсячно. У вiттi тьмяно сяяли хати й окремi вiкна. - Може, пройдемо в сад, що за костьолом, глянемо на сивий Днiпр? - спитав Тарас. - Це можна. Вже на горi, милуючись величним видом Днiпра й заток, що зблискували у тихiм свiтлi мiсяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно: - Якби у нас повстали, пiдтримали б поляки там,_ _за_ _Вiслою? - Не знаю... - сказав юнак одверто. - А ти спитай у тих, хто зна╨. Згода? - Чому б i нi, - всмiхнувся. - А як_ _же "вченi люди" i все таке? - Розмовами нiхто ще волi не добував. Тут треба щось надiйнiше... Яка краса! Ти тiльки глянь! - вказав рукою в далеч. Стояли довго мовчки, схвильованi чарiвним свiтом ночi... Днiпром униз плив човен, як бiлий привид... _За думою дума ро╨м вилiта╨;_ _Одна давить серце, друга роздира╨...-_ спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечi Юлiана й сказав з пекучим болем: - Пропало все! Ми билися, ми мордувалися - i вскочили у сiть крiпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!.. ...Вночi на Ки©в випав пречистий перший осiннiй снiг. Тарас прокинувся, немов вiдчувши ту перемiну в свiтi. А може, й те його збудило ще до зорi, що спать лягав iз думкою про цей прийдешнiй недiльний ранок. За час сво╨© подорожi аж на Подiлля i на Волинь вiн скучив за цими днями в Ки╨вi, якi назвав околичними або людськими. Вiдколи вiн у мiстi, недiлi всi та празники, коли трудящi люди вiдпочивають, присвячу╨ знайомству з ними, зустрiчам з простим народом Ки╨ва, що тулиться в сво©х хатках по дальнiх глухих околицях. На вулицi його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанiю у цих при╨мних, та iнодi i небезпечних мандрах. - Ну, як тво© поляки? - спитав, подавши руку. - Бояться нас, як Костомаров ©х, - сказав Тарас. - Побачать, що ╨ нагода, схопляться й собi за зброю! Грузнучи в пухкiм снiгу, минули ринок. - Знову на Куренiвку? - спитав Сенчило. - Може, до човнярiв та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, i в ©хнiх руках Днiпро... - Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться i нишпорки усюди носа тичуть. - То кепсько... - Я ©х знаю усiх в обличчя. Випроваджу! Не первина. - Ти там бував? - Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вiтрилом? - Коли пливли на "чорну раду" пiд Межигiр'я? - Згадав... - Таке, Олексо, не забувають. Тодi я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував... Я довго так, Олексо, чекав того побачення iз Укра©ною!.. - Я мiсяць жив у Петербурзi, та й то летiв до Ки╨ва, немов на крилах... - Глянь, глянь, який Днiпро сьогоднi! - гукнув Тарас, побачивши з гори рiку, весь бiлий Труханiв острiв i лiс за ним на видноколi. Вода, - густа, аж чорна, - текла мiж бiлих забережнiв, i в нiй пiрнали весело яскравоперi селезнi й сiренькi ©хнi подруги... Заснiженим, тонким ще льодом ступали гордо чорнi дзьобатi ворони... - Немов чиновники у сюртуках, - кивнув на них Олекса. - Обсiли всю Укра©ну, цiдять iз не© кров, - сказав Тарас, згадавши, скiльки людей в мундирах вiн зустрiчав, мандруючи. - П'явки, губителi всього живого... Змеркла краса зими. Втiшатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу. - Треба ж було згадати лихе порiддя... - бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Подiл. У шинку, куди зайшли по©сти й погомонiти з окiльним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидiв слiпий жебрак iз хлопцем-поводирем, а трохи ближче - гурт плотарiв, що добирались з пiвдня в сво© кра© на Тетеревi або на Ужi. - Рано... - шепнув Тарас товаришевi. - Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарцi меду, зiйдуться тво© пани рибалки та човнярi, - сказав Олекса, входячи слiдом за ним. I справдi, десь за годину-другу робiтний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забiгали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки. - Олекса! - впiзнав Сенчила дядечко iз шпакуватим чубом i довгими, як в запорожця, вусами. - Яким це вiтром? Вiльно тут бiля вас? - Сiдайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину? - Чого ж ©© i не налити! - пригладив Прокiп вуса. - На те ж вона й сотворена... Вiн сiв, узяв чарчину, що нiби враз поменшала в його руцi, i смачно випив. - Дякую. - Берiть, що ╨, закушуйте, - припрошував Сенчило дядька. Прокiп кивнув шинкарцi, й вона, звинувшись помiж столiв, принесла пляшку, чарки та цiлу миску смажено© (iз печi просто!) риби. - Миколо, Петре, а йдiть сюди! - гукнув тим часом Прокiп до двох нових пришельцiв, що озирались, видно, когось шукаючи. Вони всмiхнулись радiсно й посунули, немов човни мiж кригою, на дружнiй поклик. - Добридень вам! - зняли шапки. - Сiдайте, - дав мiсце ©м на лавцi Прокiп. - Вип'╨те? - Того й прийшли. - Весь тиждень у рот не брали. - Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо зна╨те. А друг його... - Шевченко, - сказав Тарас. - Художник, - додав Сенчило. Прокiп зламав широкi брови. - А не кобзар? Я чув, що ╨ кобзар Тарас Шевченко, пiснi склада╨, кличе до волi словом... От би зустрiтись з ним, спитати!.. - Про що? - всмiхнувсь Олекса. - Ось як побачу його самого... Кажуть, стрiчались з ним на Куренiвцi, i на Прiорцi... - Який же вiн iз себе? - спитав Олекса, лукаво мружачись. - Ще молодий, а вуса!.. - вказав рукою ледь не на пояс. - Козацький чуб - аж до плеча! I голос, голос!.. Страшно було Тарасовi назватись ©м, понiвечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, i вiн мовчав. - Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить ©х... Петро й Микола внесли й сво© штрихи до образу: - Ще б пак! - А може, вiн характерник... Узявши пляшку, Прокiп налив чарки й пiднiс свою: - Дай боже йому здоров'я! Сенчило пирснув, випив i запитав: - То що ж ти, Прокопе, хотiв почуть вiд нього? - Не я один... - викручувався. - Я з ним знайомий, Прокопе. I вiн також, - кивнув у бiк Тараса. - На власнi очi бачили? - аж подались до нього. - Отак, як вас. Притихли. Сусiди теж полишили сво© чарки, тяглись до них. - Хотiв його спитати... - поглянув довкола Прокiп, - чи довго нам терпiти, чи ╨ на свiтi сила, яка б змогла панiв, царя... - В них вiйсько! - А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи змiг би простий народ турнути ©х пiд гузно?.. - прошепотiв. - Народ, якщо вiн дружний, осилить все, - сказав Тарас. - Бiда лише у-тому, що ми хто в лiс, а хто по дрова! - Ми що... А в них i зброя, i солдати... - зiтхнув Петро. - То правда, - сказав Микола сумно. Тарас дiстав з кишенi насiння соняшнику, яким учора вiн був пригощений, i висипав його на стiл. Потому взяв з десяток, одгрiб убiк i мовив: - Оце вам цар з мiнiстрами, а це - народ, - вказав на_ _бiльшу купку. Згорнув ©© у жменю i висипав на ту, що менша. - Де вони? Нема, пропали, щезли! - Чорти вхопили, - басом сказав Петро. - Виходить нiби й добре... - пошкрiбся в тiм'© Прокiп. - Тiльки... не здатнi ми супроти вiйська... Сокира, плуг та борона - ось з чим ми дiло ма╨мо. - А славнi нашi прадiди хiба були не вiд землi? - спитав Тарас. - Ну, твiй, скажiмо... - хихикнув хтось. - Я з крiпакiв, дев'ятий рiк на волi. - Дива-а!.. - Ану ж тихiше! - пiднiс Олекса руку i прочитав напам'ять: _Було колись - в Укра©нi_ _Ревiли гармати;_ _Було колись - запорожцi_ _Вмiли панувати._ _Панували, добували,_ _I славу, i волю!.._ А чим ми з вами гiршi? - Воно-то так... - озвався у повнiй тишi Прокiп. - I все ж коли б спитати у Кобзаря... - Ну ти й затятий, Прокопе! - сказав Олекса весело. - Подай йому Тараса - де хоч вiзьми! - Це дiло важне, - мовив вусань суворо. - 3 ходу його не вхопиш, треба обмiзкувати... - Там хтось чужий! - гукнули бiля дверей. Тарас пiдсунув чарку i заспiвав: _Очерет, осока;_ _Чорнi брови в козака..._ - То не сюди! - гукнули знову. - Тихо! Спiвай, спiвай... Тарас кивнув Олексi й звернув на iншу стежку, на ту, якою сюди прийшли: _Горе менi, козаковi, що батька нема╨, -_ _Батька нема, мати чужа, а жiнка не любе;_ _Пiшов би я в Запорожжя, _- _дороги не знаю!.._ Хто змiг, його пiдтримали, i пiснi стало тiсно у стiнах шинку. Люди - цi плотарi та човнярi, рибалки та вантажники - вiдчули щось зата╨не вiд них життям, забуте в щоденних клопотах про хлiб насущний, i стали дужчi, вищi буттям i духом. Радiсно було на них дивитися, як на дерева в бростi, як на рiку, що скресла... Пiсня змiняла пiсню, аж доки всi стомилися i хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потiм враз загомонiли про давнину, про волю, про запорожцiв, якi ©© виборювали... - Ну ти й спiва╨ш, чоловiче! - сказав Петро Тарасовi. - Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, - додав Микола. Прокiп вдивлявся мовчки в нього. I раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад: - Коли б тобi козацькi довгi вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко... - Куди йому! - гукнув Олекса. - Якось прийду до вас iз Кобзарем! - Спасибi... I ти приходь, - торкнувся Прокiп руки Тарасово©. - У нас тут ╨ ще порох в порохiвницях... I шабель трохи знайдеться... - Прийду, - сказав Тарас, пiдводячись. - Нам вже пора. Мав звичку йти до того, коли сп'янiють люди i втратять здатнiсть мислити. Надворi, вже бiля Днiпра, Олекса мовив скрушно: - А може, ми повиннi були признатися, що ти i ╨ Тарас Шевченко? - Побили б ще за самозванство, - сказав Тарас. - Ти ж чув, який вiн, справжнiй. Вусища, чуб!.. - Якщо на слiд натраплять, шукатимуть його такого... - Бачиш, нема╨ зла, щоб на добре не вийшло! Набрав у пригорщ снiгу, злiпив чималу снiжку й жбурнув у ворона, що походжав поважно неподалiк. Той знявся важко, каркнув i полетiв. Бiля гори Олекса раптом згадав, що ма╨ пильне дiло тут, на Подолi, i розпрощався. Вгору Тарас iшов не кваплячись. Було шкода лишати цей зовсiм iнший, йому рiднiший, милiший свiт. Усе тут звичне, знане, без будь-яко© фальшi. I мова, i звича©, i типи лиць, характерiв утворювали те середовище, в якому вiн, попри свою освiту й теперiшнiй суспiльний стан, був наче риба у водi. Там, на Горi, йому весь час доводилося триматись ролi, грати когось, ким бачить його чиновно-мундирна братiя, пани та пiдпанки Старого мiста i ким йому не стати, хоч би й хотiв. Iз кручi поглянув ще раз на панораму рiки, Подолу, далечi, що за Днiпром, i посмiхнувся. Бродить десь по околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко - вусатий i з оселедцем аж до плеча!.. Удома на нього ждав Микола Костомаров. - Нарештi! - кинув книжку, яку читав. - Ну де тебе, Тарасе, носить? Я зранку тут... - А що таке? - Вакансiя! Художник Павлов подав прохання Траскiну звiльнити його з посади вчителя в унiверситетi. - I ти вважа╨ш, що я... - Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо разом навчати молодь, i вихованцi нашi роз'©дуться по Укра©нi!.. - Гада╨ш, дiлу буде iз того користь? - Молодь схильна до справедливостi, добра й свободи. Сотнi братiв по думцi вирушать будити люд i сiяти в його серцях святi iде© ╨дностi усiх слов'ян, братерства й волi! - Добре, - сказав Тарас. - Подумаю. Менi моя робота теж до душi... - А ти ©© не кидай. Встигатимеш i тут, i там. Ну, я побiг. На мене жде Алiна... - Гляди, Миколо, женишся! - Чи не пора? - Та, мабуть, уже пора... - згадав Тарас свою пригоду в Лаврi й те мелодiйне "мамо!", що так йому запало рвiйно в душу. Тiльки пiшов Микола, як до кiмнати з грюком влетiв Сенчило. - Радуйся! Допiру стрiв я Павлова, i той просив сказати тобi, що вiн подав... - Я знаю, вiд Костомарова, - сказав Тарас. - Чого ж ти тодi сто©ш? Давай папiр, перо й чорнило! Я напишу прошенi╨, а ти пiдпишеш, аки великий пан! - Гада╨ш, варто? - Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь училище чи iнститут шляхетних дiв! Не встиг Тарас спитати, чи годен вiн учительствувати в унiверситетi, як всi його папери злетiли геть зi столу й за ним поважно всiвся Олекса Флорович, вмочив перо в чорнило i написав на бiлому, мов снiжне поле, аркушi: "Его превосходительству господину попечителю Киевского учебного округа, свиты его императорского величества генерал-майору Траскину От художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение". - Ху-у, сатана! - вiдкинувся на спинку крiсла, нiби пiсля тяжко© працi. - Тепер диктуй... Вечiр застав ©х ще в трудах великих писарських. При свiчцi вже Тарас узяв перо в Олекси i пiдписав: "Художник Т. Шевченко..." ...Першим прийшов здоровити його з рiздвом Юрко Андрузький. Та ще й не просто - вiршем. Весь зашарiвшись, юнак дiстав з кишенi аркушик i прочитав тремтячим вiд хвилювання голосом свiй щирий твiр-звертання: _Скажи, менi, батьку,_ _Що дi╨ться з нами, _-__ _Як на тебе глянем,_ _Мов не тi© станем..._ Тарас обняв сердегу й поцiлував. - Спасибi ж тобi за вiрш! - Прийдете до Гулака? - Звичайно. - Тодi здоровi будьте до вечора. Зоставшись сам, Тарас iще раз перечитав нехитрий вiрш Андрузького, в якому той, наслiдуючи його поезi©, так палко прагнув висловити сво© жалi та сподiвання на кращу долю Укра©ни... Народжу╨ться нова людина, рушиться столiтнiй сон!.. Невдовзi прийшов Кулiш. Спочатку Тарас його i не впiзнав, подумав, що хтось iз тих аристократiв, з якими вiн колись стрiчався в Санкт-Петербурзi. - Не радий? - всмiхнувся гiсть. - Чи ти, бува, Тарасе, не загордився! - Панько?! _-_ Еге ж. Чоломкнулись i посiдали. - Може б, ти роздягнувся? - згадав Тарас, що вiн господар. - Зайве. Я на хвилину тiльки. Просив Гулак... - Ну й славно! Я теж iду. На вулицi, точнiше, аж на валу, яким пiшли в бiк Золотих ворiт, Кулiш спитав: - Не гнiва╨шся за той мiй лист? - Як буду знов друкувати, виправлю. - Усе? - Тодi б я став би вже не Шевченком, а Кулiшем, - всмiхнувся. Помовчавши, додав серйозно: - Добре ти написав про чорну раду! - Дякую... - Чита╨ш - дух захоплю╨. - Не все ж тобi! - За весь цей рiк - два вiршики... - А хтось казав, що копу, та ще яких! - Торiк - було, - всмiхнувся. - Найшло на мене... - Правда, що ти подав на вчителя в унiверситет? - Це ще, як кажуть, вилами та по водi. - А за кордон? Уже не хочеш ©хати? - Хiба за злиднi... - буркнув. - Закиснеш тут як маляр... - Б'╨ш не по чiм - по головi! Кулiш спинився, передихнув i урочисто мовив: - ╙ змога тобi по©хати на рокiв три! Щоправда, за умови: ти не допитуватимешся, хто дасть на цю по©здку грошi. - А може, це якийсь собачник? - хмуро спитав Тарас, хоч серце затанцювало з радостi. - Нi. Укра©нка, щира твоя прихильниця. - То поцiлуй ©© за мене! ╞ду!! Вiн закрутив Панька, та так, що ледве не попадали обо╨ з валу, яким iшли. Вони бродили довго старим зимовим мiстом, де мiж ру©н постали новi будинки, й прийшли тодi вже до Гулака, коли в його свiтлицi кипiли пристрастi. Людей було не так багато. Накритий стiл стояв iще не займаний i вабив зiр натомлених i зголоднiлих новоприбулих. - Зда╨ться, ви, панове, не з того краю почали! - гукнув Тарас. - Воiстину! - додав Кулiш, скидаючи свою розкiшну шубу. - 3 рiздвом Христовим, браття! - Диви, ©й-богу, Пантелеймон! - схопився з мiсця Костомаров. Пiдбiг, обняв i тричi поцiлував. Тим часом Тарас потис спiтнiлу руку Савича, що чимось був схвильований. - Принiс "Кавказ"? - спитав, зиркнувши гостро на Костомарова. Тарас вiддав прим'ятий зошит i мовив тихо, з сумом: - Париж побачиш скоро!.. З Мiцкевичем погомониш... Ти ж не забудь! - Вважай, що вiн уже чита╨ твою поему, - всмiхнувся Савич i взяв його пiд руку. - Цей Костомаров!.. - Знову зчепились з ним? - Послухай, що вiн каже! - Миколо, то для тебе у дивину. А я вже тут наслухався... - Не може вiн без бога та без царя! Ще мало нас, сердешних, у цiм ярмi... Пiд корiнь треба вдарити! - Пеньок прибрати, виорати й засiять добрим зерном! Так? - Тiльки так. Заплутались ми в цiй науцi, ╨дностi усiх племен слов'янських... - Змiшали грiшне з праведним, - сказав Тарас. - А треба зiбрати все в один кулак i ним - царя, крiпацтво!.. - Всi за столом, панове... - втрутився в ©хню бесiду господар дому. Сiли, взяли чарки. А Костомаров узяв для тосту слово. Вiн говорив сперш про рiздво, а потiм про Кулiша, слов'ян, просвiту... Слухав його Тарас, i серце тисла йому журба. Минуло знову лiто, а воля все ще за сiмома замками!.. Що в цих розмовах толку, у цих зiбраннях, коли вони обмежуються словами, та й тi вза╨мознищуються, оскiльки кожен тягне кудись у свiй, окремий бiк... Це лихо, власне, i привело Вкра©ну, ©© народ на грань буття... Випив iз усiма. - А де, Миколо Йвановичу, ваш неофiт, студент Петров? - спитав тим часом Савич у Гулака. - Пасе двох чад паньматки Якубович, що ви©хала в село на празник. - Надто до вас прилип цей ваш сусiд... - Вiн бiльше про вас розпиту╨ i ледь на вас не молиться за те, що ви хоч зараз готовi взятись... - Браття! - пiдвiвся знову Костомаров. - Ми рiдко зустрiча╨мося таким собором, i через те, гадаю, не зайве буде сьогоднi нам поговорити, як далi дiяти, куди iти. Ви майже всi знайомi як з "Книгами буття", так i з "Статутом", що, власне, ╨ проектами, якi нам слiд обговорити i, виправивши, прийняти десь у тому роцi, що наступа╨. Було б, звичайно, добре, щоб ми дiйшли яко©сь згоди, щоб не тягли, мов лебiдь, рак та щука, свого важкого воза. У нас останнiм часом були розмови, диспути не так про цiлi, як про шляхи та засоби, й ми не змогли зiйтись на чомусь певному. Тепер нас бiльше, отже, ми розумнiшi вкупi, тверезiшi... - Ось вип'╨мо по другiй-третiй чарцi, й стане все навпаки - п'янкiшi вкупi будемо, - сказав Тарас. - Хто вип'╨, а хто i нi... - не залишився в боргу промовець. - Оскiльки я вже розiгнався, то мушу вам повiдати сво© думки. Наука та просвiта, вза╨мини племен слов'янських, зближення в iм'я мети: об'╨днання у федерацiю - ось напрям дi©, поле, яке нам треба в трудах пройти, осилити. Слов'янство i православi╨... - Пробач менi, Миколо, що переб'ю, - сказав Тарас, пiдводячись. - На те, що ти пропону╨ш, не стане вiку нашого. - То будуть дiти, внуки... - А крiпаки? А Укра©на? А вся олжа, сваволя i гноблення, що ними виповнена iмперiя вже через край, теж будуть? - промовив гнiвно, нiби то Костомаров винен. - Ти можеш ждати i рiк, i два, i двадцять... А як менi? Як рiдним мо©м братам i сестрам, що й досi ходять у крiпаках? Як ждати всiм, хто ще й не бачив волi?.. - Нам не пiд силу визволити людей з крiпацтва зараз, - розвiв руками Костомаров. - Ми так лише погубимо себе i дiло. - Страх - кепський радник. Треба зробити все, що можемо, щоб совiсть наша потiм не докоряла нi нам, нi дiтям нашим. Може, у запорожцiв - наших дiдiв i прадiдiв - було по два чи три життя? Чи, може, ©х не брали кулi? - спитав Тарас. - Коли б вони боялися, як нинi ти, то ми були б давно вже бездумним бидлом, гно╨м для тих, хто дужчий i нахабнiший! - Тарасе, ти, як i Микола, зверта╨ш нас на манiвцi, - взяв слово Пантелеймон. - Якби у нас була одна неволя, та, що тобi найбiльш болить, крiпаччина, то ми змогли б для не© щось намислити, здолать ©© у той чи iнший спосiб. Та в нас ╨ дiло бiльше. Вкра©на вже стiльки лiт стражда╨ в тяжкiй неволi гемонськiй, що нам усiм потрiбно, забувши чвари внутрiшнi i менше зло, подбати... - Крiпаччина - це менше зло? - скипiв Тарас. - Звичайно. Сво©х панiв опiсля ми змусили б селянам дати волю, - сказав Кулiш. - А спершу мо© брати повиннi, обнявшись з паном Енгельгардтом, пiти на бiй за Укра©ну? - Пан Енгельгардт нам чужаниця... - Гаразд! Обнявшись iз Лукашевичем або Родзянком? - Якщо вони постануть за Укра©ну... - Навряд... Коли й постануть, то певно ж зовсiм не за таку, якою хочу бачити ©© в часи прийдешнi, а за свою, козацько-панську, чорну для тих, хто нинi мучиться, а не живе! - Там видно буде... - Класти на полi бою голови, щоб замiнити чужих панiв на "рiдних"? Це треба з глузду з'©хати! - В тобi сидить дух бунту, дух гайдамаччини, - сердито сказав Кулiш. - А тут - державне дiло, де треба мати досвiд та кругозiр... - Я пильно, Паньку, вивчив iсторiю свого народу й знаю, що майже всi повстання терпiли крах з вини тво©х "досвiдчених" панiв старшин, якi свою вигоду щоразу вище ставили вiд долi тих, що з "духом бунту", тобто народу й краю рiдного! Ви, кармазинники, - мов гандж на шаблi... - Що ж ми, не укра©нцi, не козаки? - всмiхнувся зверхньо Пантелеймон. - Якого ж роду?.. - Панського! - Це щось нове... - Панове, ми так во вiки вiчнi не зможемо дiйти до згоди, - скривився тяжко Костомаров. - Нам треба бути м'якшими, поступливiшими один стосовно другого... - Шевченко ма╨ рацiю, - сказав Гулак. - Найбiльше зло - крiпаччина, i бити треба в не©. Цей заклик скрiзь почу╨ трудящий люд, в якому наша сила. Самi пани чи вченi люди, - глянув на Костомарова, - не зможуть дати ради. Коли народ повстане, простий народ, тодi й пани, хто совiснiший, пiдуть за ним i кров'ю змиють свою ганьбу гнобителiв братiв незрячих. - Правда, - устав Посяда. - Я теж з селян i знаю, як i Тарас Григорович, що найпекучiша бiда - неволя панська, рабство. Крiпак почути може один лиш заклик: визвольмося вiд пана! Потiм, уже на волi, ставши й душею вiльним, певно, вiн забажа╨ бiльшого... - Я за повстання також! - гукнув рiшуче студент Навроцький. - Ми геть забули, братчики, за мед-горiлку! Треба й зубам роботу дати, щоб не скучали, - втрутився знову Костомаров у не властивий для нього спосiб. - Гулаче, ти ж господар, то наливай! - А й справдi. Прошу, прошу! - пiдтримав його Гулак. Не зразу, якось нехотя, взялись до чарки. Почувся смiх, хтось щось згадав рiздвяне... - Чому мовчав? - спитав Тарас у Савича. - Набридло. Стiльки я вже буцявся iз Костомаровим, у цiй-таки господi, що вже язик стомився. - Ти вчився з ним у Харковi, в унiверситетi? - Було... - Пропоную за гостя тост, за пана Пантелеймона! - не випускав iз рук узятих вiжок Костомаров.- Скажу одверто, в мене на Кулiша надiя в однiй важливiй справi... - В якiй? - звiв брови Пантелеймон. - Нi, спершу треба випити i закусити, а вже тодi й повернемося до наших справ. Здоров'я пана Кулiша!.. Розходилися о третiй ночi. Брав морозець, i снiг рипiв так лунко пiд чобiтьми, що кожен крок здавався гучним пострiлом. Студентiв це розважало, тiшило, немов дiтей, i серед тишi сонного нiчного мiста вони зчинили таку веселу веремiю, що мусив ©х угамувати. Притихли, збилися довкола нього, i тiльки час вiд часу хтось не витримував - штовхав ледь-ледь товариша, той вiдбивався... - То що ви, батьку, скажете про замiр iз часописом? - спитав Маркович, який найдужче узяв до серця новi "Сiльськi читання", що ©х вони надумали найближчим часом улаштувати. - Всу╨... - сказав Тарас. - Для цього треба грошi, ще й не малi, а хто ©х дасть?.. I взагалi, - махнув рукою. - Шилом вхопили патоки... Замiсто дiла справжнього, святого дiла, кинули вам, голуб'ята, iграшку! - Якщо гарненько взятися, то i часопис стане... - почав було Андрузький. - За шаблi треба братися, - сказав Тарас. - Падлюки тi, хто вiру╨ в царя й престол!.. Пiд корiнь!.. Студенти попритихали. Вони були не проти рiшучих дiй, проте така вiдверта, безкомпромiсна ненависть до государя i ©х лякала. - Треба йти до людей, будити, збирати ©х, озброювати!.. Принаймнi я не буду сидiти тут i ждати ласки царсько©. - Так схоплять же й посадять, - зiтхнув Маркович. - Можуть. Проте i в нас ╨ голови, щоб все робити з розумом, не на очах у справникiв. Там, де кiнчався бiля Козиного болота вал, спинився, щоб попрощатись. - Батьку, утнiть що-небудь ваше на день грядущий! - першим озвавсь Навроцький, який усю дорогу чомусь мовчав. Вiн був лицем i голосом на диво схожий на Гулака, свого двоюрiдного брата. Тарас на мить задумався. Всмiхнувся далi й мовив: - Мене Кулiш назвав сьогоднi гайдамакою... То я вам, хлопцi, i прочитаю щось гайдамацьке, з вiрша "Холодний Яр". _...Де ж ти дiвся, в Яр глибокий_ _Протоптаний шляху?_ _Чи сам зарiс темним лiсом,_ _Чи то засадили_ _Новi кати? Щоб до тебе_ _Люди не ходили_ _На пораду: що ©м дiять_ _З добрими панами,_ _Людо©дами лихими,_ _З новими ляхами?_ _Не схова╨те! над Яром_ _Залiзняк вита╨_ _I на Умань позира╨,_ _Гонту вигляда╨._ _Не ховайте, не топчiте_ _Святого закона,_ _Не зовiте преподобним_ _Миколу-Нерона!.._ Аж очi йому наповнилися сльозами. Замовк, натяг на лоба шапку й пiшов униз, до хати... ...Забiлу Тарас застав уже в тяжкiй журбi за щирим сво©м коханням, яке убили жорстокi люди за грошi й статки. А тут iще Пантелеймон прислав йому цидулку, в якiй просив на двадцять четверте сiчня в Оленiвку, у Вознесенську церкву, де вiн вiнчатись ма╨ iз Олександрою Бiлозерською, таки ж сестрою Василя. Коли збирався ©хати у цю чернiгiвську Тмуторокань, i Костомаров, що проводжав ©х з Гулаком (Гулак подався до Петербурга), також просив прибути, але на п'яте квiтня, коли вони з Алiною... Мов наслання чи пошесть якась страшна! Одружуються його друзяки, i тiльки вiн... Нема йому подружжя, нема кутка, де прихилив би голову!.. - Налий-но ще по крапелинi... Вiктор зняв руку з кобзи, хлюпнув йому й собi горiлки. - За що? - За волю! Випили, за©ли мовчки. Тиждень отак сидять, потрошку п'ють, бесiдують, спiвають, плачуть... - То що менi сказать Миколi Костомарову? - спитав Тарас. - Нiчого... - А як спита╨? - Скажеш, що я пустив корiння, немов кiлок вербовий, - не виривати ж силою. - Байдужий ти чоловiк. А ще поет! - Який вже ╨... Давно ти бачив Глинку? Постарiв, мабуть... - мовив господар з натяком на те, що два романси написано не на чи©сь там вiршi, а на його. Торкнувся струн i заспiвав: _Гуде вiтер вельми в полi,_ _Реве, лiс лама╨.,_ _-_ Розкукурiкався![12]сказав Тарас сердито.- Залив горлянку, черево напхав сальцем та ковбасою... - А ти дивився тiльки i в рот не брав? - розплився в милiй усмiшцi. - Не пiст же в нас - водохреще: пий i гуляй!.. - А скiльки тих нещасних, якi не мають нинi чим зароситися! - Мо© селяни не голодують. - Цього, вважа╨ш, досить? - Я ж не мiнiстр чи губернатор - простий гусар, та й то, вважай, колишнiй. - А ма╨ш коня, сiдло та шаблю? - Все ╨, i все напохватi! - узяв якийсь гучний акорд на кобзi. - Ти глянь... А сiв би ти на коня, коди б народ пiднявся на бiй за волю? - Сiв би, але не сяду. - Тобто? - Ти бачив, який на рiчцi товстенний лiд? - сказав не скоро Вiктор. - Замерзло вельми... - Буде ж колись весна! - Напевно. Та нинi ще й не пахне нею... Вип'╨мо? Тарас посунув чарку. - Глядiв би й ти себе, Тарасе, трохи... Взяв би на гаплики кожуха, а то, дивись, простудишся... - Воля - не великодня крашанка, нiхто ©© не подару╨, - сказав Тарас. Забiла поклав на лаву кобзу i пiдiйшов до геть замерзлого вiкна. Продмухавши на шибцi вiчко, приклавсь до нього й мовив: - Мете... В дорозi зараз, десь у степу, не солодко!.. Тарас повiв плечима, немов вiдчув на них морозний вiтер, поправив шарф на ши©, що нiби грiв не тiльки вовною, а й малиновим кольором. - I треба ж було Паньковi в таку хурделицю... - Хiба вiн знав! - О цiй порi завжди морози, вiхоли, - пiдвiвся й собi Тарас. - Не хочеться менi чогось на те весiлля... - Треба. Сусiди й трохи родичi... - То, може, ти по©деш сам? - Не можна. - Страшно мене самого лишать на хуторi, бiля дiвчат? - спитав Тарас i нагерголився, неначе пiвень: - А я такий! - Нi, - не пiдтримав господар жарту. - Мабуть, того не слiд було б казати... - Почав - кажи, - нахмурився. - Все вiно, яке дають за Олександрою, пiде на те, щоб ти по©хав... - Господи, то це Панькова наречена! - Тiльки нiде нi слова, - приклав до вуст Забiла пальця. - Я ж обiцяв... - Мовчатиму... I треба ж!.. Хто б подумав!.. Його таки розхвилювала ця новина. Дiвча, яке його не бачило нi разу в вiчi, зробило те, про що нiхто i не подумав... Справдi, недовiдомi путi господнi й серця жiнок! Офiра варта пензля Мiкеланджело чи Тiцiана! - При©хав хтось? - припав до вiчка Вiктор. - ╞й-бо, до нас! Розкуту╨ться... Вста╨... Iде до хати... Рипнули сiнешнi дверi, прогупотiли твердi поквапнi кроки, i на порозi виросла заснiжена висока постать з усмiшкою на все лице. - Чи тут боярин мiй Тарас Григорович Шевченко? - спитала лунко голосом Пантелеймона Кулiша. - Тут, князю, тут! - пiшов назустрiч йому Тарас. Щоб подивитися на це вiнчання, зiйшлася тьма народу, й, коли скiнчилась служба, всi збилися на невеликiй папертi й позиркували на шлях, яким при©хать мав iз Мотронiвки весiльний по©зд. "Князь" нервував, виймав щопiвхвилини годинник... Проте найдужче, мабуть, найнетерплячiше чекав княгиню боярин князя. Пантелеймон йому сказав сьогоднi, що й познайомився вiн з Олександрою над "Кобзарем", що з того, як вона читала й вiдгукувалась на кожен вiрш, вiн зрозумiв ©© прекрасну душу i покохав... - Вже ©дуть, ©дуть! - крикнув хтось iз юрби. У веремi©, яка зчинилася, Тарас не змiг побачити як слiд ©©, i тiльки в церквi, в тишi перед вiнчанням, вiн роздивився. Дивна була це пара: на нареченому санкт-петербурзький надмодний фрак, а наречена - в одязi свого народу, в стрiчках, в разках намиста i чобiтках. Вона була струнка, висока, зграбна; з лиця не дуже гарна, проте немов осяяна якоюсь диво-лагiднiстю i добротою. Очi швидкi, виразнi, чистi - мов двi тернини... Заговорити до не© змiг аж у Мотронiвцi, куди вони при©хали пiсля вiнчання. Пiдходячи iз привiтанням до молодих, Тарас згадав слова з колядки й вигукнув: - Чи ти царiвна, чи королiвна? - На чужий коровай очей не поривай да собi дбай! - пожартував увесь залитий щастям i, як завжди, упевнений Пантелеймон. А молода всмiхнулася i мимоволi ступила крок йому назустрiч. Тарас обняв ©© легенько й поцiлував у ще холодну з морозу щiчку. - Поздоровляю! Будьте щасливi й дружнi! - Будемо, - сказала так просто й щиро Олександра, що вiн, собi на сором, позаздрив друговi. Бач, вiдкопав у цiй борзенськiй глушинi "перл драгоценный"!.. Його вiдтисли iншi поздоровляльники, i вiн, чогось засумувавши, знайшов куточок затишний i сiв, аби побути на самотi. Проте Панько, не бачачи свого боярина, розшукав його невдовзi й повiв за стiл, де вже всiдалися весiльнi гостi. Княгиня йому всмiхнулася i подала, замiсть серветки, вишиваний червоно-чорним сiльський рушник. I далi вона весь час чим-небудь його пiдтримувала та видiляла з-помiж гостей... Пантелеймон не тiльки не ревнував, а й сам чим мiг виказував йому свою повагу. Нарештi встав i виголосив за нього тост. - Панове! Сьогоднi в нас з Олександрою великий день. Тому, що ми з'╨днали сво© серця, чого давно вже прагли, бо створенi одне для одного. А ще й тому, що в радiсну для нас годину тут, бiля нас, як друг i брат, присутнiй вiдомий вам поет, художник i патрiот Тарас Шевченко. П'ю за його здоров'я, за пристрасний його талант, якого довго ждала вся Укра©на! Вiддав дружинi чарку, обняв Тараса, що також встав, i лунко поцiлував. З усiх бокiв до них тяглися келихи, чарки, обличчя, усмiшки; дзвенiв кришталь. Останньою була чарчина молодо© - така ж струнка i грацiозна, як i вона. - Спасибi вам, - промовила тремтячим, тихим голосом. - До смертi ми не забудемо цi╨© честi!.. Тарас також розхвилювався i не знаходив слова, аби достойно вiдповiсти. Напевно, Кулiш чекав, що вiн щось скаже добре про молодого "князя" та й дiяча на рiднiй нивi... - Я вдячний вам за шану й славу, - мовив, здолавши нiяковiсть. - Радий, що голос мiй знайшов вiдлуння в душах мо©х землячок i землякiв... - Помiтив пильний погляд Вiкторa, який сидiв навскiс вiд нього. - А вiн, мiй голос тобто, то, власне, крик братiв молодших ваших, яких зневажили, впрягли в ярмо. Як бачите, у них також ╨ серце i ╨ душа, яка болить неволею, ганебним рабством. Як же воно так сталося, що на козацькiй волi зросли пани й невольники?.. Сказав би вам ще бiльше, та в нас сьогоднi свято, веселий день... Хай будуть щасливi князь з княгинею! Хай так живуть i трудяться, щоб Укра©на-мати радiла ©хнiй працi й уславила навiки ©х! - Вiват! - гукнув панок, що вже набрався зранку. Почувся смiх, веселий гомiн, дзенькiт чарок та келихiв... Смеркалося, як почалися танцi. Звичайно ж, панськi. Свiчi горiли ясно, музика гримiла гучно, весело. Тарас стояв iз Вiктором, перемовлявся знехотя, а сам очима стежив за Олександрою. Не через те, що раптом вiн закохався в не©. Йому хотiлось вивiдати, що спонукало дiвчину пiти на жертву вiна, кортiло взнати бiльше ©© химерну, як для цього оточення, жiночу душу... Вихопив iз виру танцю, одвiв убiк i став чомусь випитувати, чи гарний в не© голос, якi пiснi спiва╨. Вона, ще часто дихаючи, вiдповiдала то усмiшкою, то жартiвливим словом, напевно, теж бажаючи дiзнатись спершу, нащо йому той голос i тi пiснi. - А цю ти зна╨ш, серденько? - спитав уже суворо й почав спiвати тихо: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.._ - Не знаю. Вперше чую... - А гарна? - Дуже гарна! - То вчись. Отак, разом зi мною... Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя..._ Чудово! Ще спочатку... Прийшов спiтнiлий Пантелеймон i також став пiдспiвувати. А далi змовк, заслухавшись. Тарас пiдвищив голос. Тим часом стихла музика, i пiсня вирвалася на простiр зали. - Боже, який чарiвний, небеський спiв!.. - сплеснула руками панi Олександра, як сплескувала колись його Оксана, його зоря... I вiн уже не мiг спинити пiснi, як лету хмар, як вiтру, як хвилi тирси в полi... _Рада б зiрка зiйти - чорна хмара наступа╨;_ _Рада б дiвка вийти, так матуся ©© не пуска╨..._ Коли замовк, побачив, що всi весiльнi гостi зiбралися довкола нього. Вибухнули гарячi оплески i не стихали довго. - Тарасе, ще, будь ласка! Яко©сь ще... - благав Кулiш. Його усi пiдтримали. Задумався, поправив шарф i вволив ©хню волю. Торкнув струну забуту, давню, болiсну. Ой _Морозе, Морозенку,_ _Ой да ти славний козаче!_ _За тобою, Морозенку,_ _Вся Вкра©на плаче!.._ Потому враз, без паузи, так нiби сльози змiнив на смiх, розпуку на безтурботнiсть: _Ой горе, горе, який я вдався,_ _Брiв через рiченьку та й не вмивався..._ Спiвав одну за одною - сумнi, веселi, мужнi - й на подив бачив, як прокидалося в очах гостей Панькових щось геть забуте, витравлене iз ©хнiх душ. Хтось ворушив губами, пiдспiвуючи дзвiнким словам, хтось плакав, не помiчаючи цих свiтлих слiз, хтось пещену, у перснях руку поклав туди, де мала бути шабля... А далi й сам вознiсся на крилах пiснi, злинув у син╨ чисте небо й дзвенiв весняним жайворонком... - Пробач... Зда╨ться, Паньку, я зiпсував тобi весiлля, - мовив, коли настала пора прощатися. - Нi, ти прикрасив його, Тарасе! - обняв Кулiш, - Сьогоднi ми почули першу вкра©нську оперу... - От бач, уже й смi╨шся! - Вiн каже правду. Дяку╨мо за все, за все! - всмiхнулася крiзь втому панi Олександра. - Нехай i так... А що ви менi дасте на пам'ять, серденько? Пiднiсши руку, вирвала з вiнка бiленьку квiточку i подала поетовi. Бабусi лячно охнули: це ж на бiду... - Спасибi, - сказав Тарас. - Щастить тобi, Пантелеймоне! - Не все ж - тобi... Лише махнув рукою. Поцiлувався з князем, з княгинею, iз Василем, що закрутився у господарських клопотах i тiльки зараз попав йому на очi. - Тарасе, конi мерзнуть бiля порога, - квапив його Забiла. - Ходiмо вже... - Ходiмо! Швидко вдягнув кожуха, шапку й пiрнув у вир хурделицi, що не вщухала вже третiй день. Хропли, мiсили ногами снiг прикрашенi стрiчками конi, вiтер жбурляв колючим снiгом, слiпив... - Ти зна╨ш, - мучився Тарас весiллям, - вийшло не до ладу... - Про що ти? - сонно спитав Забiла. - Вийшло, що я полiз у князi, на чiльне мiсце... А треба було триматися в тiнi!.. - Панька, Тарасе, в глухий куток не заженеш. Пропха╨ться i стане в першiм рядi, бiля амвона! - озвався Вiктор iз глибини свого кожуха. - А голос, братику, у тебе справдi славний! Менi б такий, до кобзи... - Вiддам, якщо пiдеш по Укра©нi з пiснею, - сказав Тарас. - Ви дуже добрi. Дякую!.. Я лiпше цiвкатиму сво©м тихеньким голосочком на власнiм хуторi, де завжди тепло й затишно... Бадьорий, гарний настрiй кудись пропав. Позаду було весiлля панське, попереду - старшинський сонний хутiр, де марнував сво╨ життя Забiла - гусар, поет та бандурист... А вiтер гув, заносячи поснулi села снiгом, а нiч стояла темна, сирiтська нiч... ...Вже кiлька днiв на думцi йому крутилася з дитинства знана пiсенька про весну та про мандрiвку. Коли ж прибiгли вiд Лизогубiв конi з легким вiзком i вiн покинув Бiгач, де малював портрети княгинi Кейкуатово© та трьох княжат, ця пiсня з'явилась знову, випурхнувши на вiльну волю, нiби iз клiтки пташка. _А вже весна, а вже красна,_ _Iз стрiх вода капле;_ _Молодому козаковi_ _Мандрiвочка пахне!.._ Вдихав весняне лагiдне, терпке повiтря, пестив очима син╨ небо, де пропливали бiлi, мов запорозькi чайки, неквапнi хмари, й чомусь йому було так весело i так тривожно. В лiсi спинив вiзок, пройшовся рястом, вирвав на згадку квiтку-другу й поклав у зошит, де переписанi були його останнi вiршi та передмова до "Кобзаря", нового, що мав колись ще вийти в свiт. Весна була вже в розпалi, якраз така, яку любив. Не буйна квiтом, зеленню, а тiльки ледь накреслена, тремтлива, нiжно виповнена надiями i та©ною... - Краса... - зiтхнув вiзниця, i тим ╨диним словом сказав усе. Стрiчаючи бiля ворiт, Андрiй Iванович обняв, неначе вони давно не бачились, i наказав вiзницi нагодувати коней, бо до Чернiгова шлях не близький. - А може, я поштовими? - сказав Тарас. - Щоб потiм мене сумлiння мучило? - не приставав на те Андрiй Iванович. - Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо... - Спасибi, я поснiдав. Та й поспiшаю: завтра женити буду Костомарова, - сказав Тарас. - Не передумали стосовно Братства? Андрiй Iванович помовчав трохи, глянув, чи не почу╨ кучер, i вiдповiв непевно якось, мов вибачаючись: - Чим зможу, тим сприятиму, а в члени - нi... По правдi, я не вiрю, що Братством можна зрушити таку важенну скелю... - Пiдважимо з усiх сторiн. - Нема кому. - Знайдуться люди!.. Як там мо© рукописи i все таке? - Готовi, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили ©х? - узяв за лiкоть гостя. - Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду... - Хочу новий "Кобзар" скомпонувати й видати, - сказав Тарас. - А ще - збираюсь ©хати на рокiв три в чужi кра©, до Рима. Вже грошi ╨, i скоро буде паспорт. - Не знаю. Щось мене тривожить... Та й брат Iлля... - До речi, вiн удома? - Заснув якраз. Нездужа╨. - Передавайте йому привiт. Дружинi, дiтям, лiкаревi...! - I не зайдете в хату? - Спасибi. Треба ©хати! Весна мене бентежить, будить, кличе у зелен-свiт... Це, мабуть, ще з дитинства... Як висидиш у хатi зиму... Стривайте, щось хотiв просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловiк, iз лiсу, то скажете йому: "Суботiв. Козак Яременко". - Гаразд, - зiтхнув Андрiй Iванович i глянув жалiбно, неначе мати на одинця, що йшов, на лихо, в прийми. Гукнув поко©вку, яка по щось там вийшла, i попросив принести згорток iз кабiнету. - На жаль, не встиг переписати... - сказав, ховаючи вологi очi. - Я попрошу когось у Ки╨вi... I передам, - утiшив його Тарас. Нарештi конi були готовi, папери схованi до чемодана. - Ну от i все. Прощайте! - обняв Тарас господаря. - Спасибi вам за хлiб, за сiль, за ласку! - Не забувай... - уткнувся Андрiй Iванович йому в плече. - Прощайте! - гукнув, коли вже рушили веселим чвалом конi, зняв капелюха i помахав. Андрiй Iванович стояв, схиливши голову ледь-ледь набiк, i сльози скочувалися йому з очей. Всмiхнувся, мов дитинча, пiднiс поволi руку й перехрестив на добру путь веселого мандрiвника... Дорога й справдi випала йому весела й добра. Вже за добу дiстався до Броварiв, i, поки перепрягали коней, вiн поголився, вмився, одягся у фрак, оскiльки часу зосталось мало. Микола там уже, напевно, пережива╨ та вигляда╨, бiдний, свого боярина!.. - Шевченко... Гм... - I так, i сяк дивився на подорожню рудий станцiйний наглядач. - У Ки©в, отже, ©дете? - Таж не куди... - Днiпро розлився саме. Довозим тiльки до перевозу... - Швидше давайте коней! - Конi уже готовi... Тут ╨ один попутник, вiзьмiть його. - Будь ласка. Де вiн? - Чека╨ там, - кивнув на двiр. Спiдлоба змiряв поглядом Тараса з нiг до голови й тицьнув йому спiтнiлу вiд рук його "бумагу". Бiля вiзка стояв стрункий гусарський офiцер. - Прошу! - Тарас Григорович? - всмiхнувся вiн. - Оце так зустрiч! Радий... - Чомусь я вас не знаю... - Не дивно. Ми не здибувалися. Менi про вас розповiдала Глафiра Псьол, показувала вас на портретi... - Сiдайте. Треба ©хати, - сказав Тарас. - Одружу╨ться мiй добрий приятель, а я вже й так затримався... Паняй! - торкнувся спини кучера. Вже за селом, дiзнавшись, що офiцер - Глафiрин родич, Тарас надумав його схилити до власних замiрiв або хоча б до Товариства Кирила та Мефодiя. Почав, як кажуть, здалеку - спитав, чи ма╨ вiн крiпакiв. Гусарин почервонiв i тим сказав багато. - Я хоч би й зараз повiдпускав, так зацькують, зживуть зi свiту. - Правда. Вже добре й те, що ви свiдомi, яку ганьбу покладено на вашу душу - рабство. - Глафiра вам казала, що предок наш був запорожцем? Тарас кивнув. - Ви ма╨те якийсь зв'язок iз нею? - спитав гусарина. - Вряди-годи... Така у мене служба! - Якщо потрiбнi будете, чи зможу я через Глафiру вас розшукати? - Зможете. До ваших послуг завжди! - Не поспiшайте... Може, я щось таке проситиму, що ви мене... - Нi, батьку, я за вами хоча б i чорту в зуби! - Спасибi. - Я недавно читав "Послання" ваше. - А де взяли? - Студент привiз i дав сво╨му братовi, а той менi, бо зна╨, що не продам... Тарас кивнув на кучера, й гусар замовк. Вiзок трясло, гуцикало на вимощенiй дорозi, де був ще кiлька рокiв тому грузький пiсок. I знову перед очима, як тiльки з лiсу ви©хали, постало диво Ки╨ва. Скiльки б не пiд'©жджав до нього по цiй дорозi, щоразу дух захоплю╨ ця широчiнь, цей простiр, осинений Днiпром i небом, замкнутий у перспективi горами, з яких возноситься золотоверхий, святий i все ж забутий богом, Ки©в... Той чорний штрих забутостi та упослiдженостi потьмарю╨ йому картину й спонуку╨ сумнi думки. При©де, оженить друга, стане i сам навчати рисунка молодь в унiверситетi, а дiло його життя повзтиме, як черепаха... Мабуть, тут щось не так, потрiбно, мабуть... Братство з його невизначенiстю, з його вiдкритiстю для всiх вiтрiв, до волi не приведе... Його ж потуги також - вiн розумiв - не можуть скоро зрушити безкра╨ сонне царство: один - не во©н!.. Треба... Коли б то вiн мiг знати, що треба, як, з якого боку взятись за це святе i трудне дiло!.. - Гляньте, бiля Днiпра стовбичать два жандарми, - сказав гусар. - Порома ждуть, напевно. - Або когось... Собача служба! - Вчора стояли теж, - озвався кучер. - Вперше за всю дорогу. - Й на тому боцi тро╨. - Напевно, хтось про©де важний, - глянув на тi ляльки синьомундирi й собi Тарас. - Сказали б нам... - пошкрiбся кучер пужалном у головi. - А так нiхто нiчого... Пором ще був посеред рiчки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий вiз i рушили до перевозу, де, крiм жандармiв, ждало ще кiлька душ мандрiвних, пiдвода з сiном та пан з чималим виводком. - Добридень вам! - гукнув Тарас. Хто вiдповiв, а хто й не глянув. Гусар дiстав тютюн та люльку i запалив. Попихкуючи собi димком, дивився, як течiя несе корчi, колоди, якийсь селянський убогий скарб... - Могуть! - озвався згодом. - Велика рiка Вкра©ни, свiдок ©© падiнь i злетiв!.. - сказав Тарас. Гусар помовчав трохи й озвався знову - вiршем, таки ж його, Тарасовим: _Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!_ _Багато ти, батьку, у море носив_ _Козацько© кровi..._ Хвилююче i дивно якось було почути сво© рядки з чужих, не знаних вуст... А вiн, цей Днiпр широкий, ось тут котив могутнi води в далеке Чорне море, i все довкруг здавалося таким дрiбним i немiчним... Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звiльняли й вкочували на нього воза з сiном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на береги, покритi туманом вiття в бростi. Коли ж зiйшли на дощану хитаву твердь, помiтили, що й царськi стражi в синьому покинули пiщаний лiвий берег. - Чогось менi це, батьку, не до душi... - шепнув гусар Тарасовi. - Два днi стояли, й на тобi!.. Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станцiйний наглядач до подорожньо©, як перепитував, чи вiн у Ки©в ©де... Зиркнув кра╨чком ока - стоять собi... Щоправда, вдають, мов ©м до нього байдуже... В одного з оком щось негаразд, iз ганджем око... Глянув i вiдвернувся... - Зда╨ться, це, Григоровичу, по вашу душу, - тихо сказав гусар. - Чи ╨ у вас у чемоданi щось небезпечне, цiкаве ©м? Тарас знизав плечима: - Рукописи, малюнки, одяг... - "Послання" теж? - I дещо гiрше... - Може, зiпхнути в воду? - Нi, нi! - жахнувся. - Нехай беруть... Як уявив, що все написане у Переяславi та бiля нього пiд час хвороби пiде на дно й нiколи потiм люди не прочитають отих його гарячих дум, аж стало страшно. Що вiн без тих поем, без "Як умру...", "Трьох лiт"!.. Жандарми ©х збережуть як доказ його вини, крамольностi... Серед Днiпра жандарм iз зизим оком ступив до нього i запитав: - Шевченко Тарас Григорович? - Так... - Ось наказ про ваш арешт, - дiстав папiр. - З яко© речi? Це чортзна-що! - обурився гусар для того, певно, щоб випитати у них причину. - Не знаю. Велено привести ©х до губернатора, - сказав жандарм. - Навiщо такi врочистостi! Зайшов би й сам... - спромiгся Тарас на посмiшку. I тут жандарм ледь одхилив завiсу: - Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому... Волков, вiзьми у пана чемодан! Жандарм зробив, що велено, i виструнчився, мов на парадi. Вiн, мабуть, знав, що дiло тут серйозне, царське. - Можна вас тет-а-тет? - спитав гусар жандарма, що не вiдходив уже вiд них з Тарасом. - Нi. Тут кажiть, - нахмурився. - Хотiлося без зайвих вух... - Не можна. Гусар схилився йому до вуха i щось сказав, кивнувши на чемодан. Тарас почув, що мова йде про вiршi та грубi грошi. Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дiтьми й жiнкою i мовив з жалем: - Пiзно... Тарас дивився журно на воду, кручi берега, i жаль стискав йому до болю серце. Пропало все!.. Без нього й те, що зроблено, зiйде нiнащо, спиниться... Суботiв, Седнiв, Ки©в та всi мiста i села, де встиг збудити, вивести людей смiливих на вiрний шлях, без нього осиротiють... За Братство вiн i не журився, Братство, видать, i ╨ причиною його арешту. Мабуть, не вiн один пiд ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали, то Костомаров i всi пани студенти - за гратами, в руках жандармiв i губернатора. Цей зизоокий зна╨, напевно, те, що знали тiльки братчики. Не скоро, каже, випаде ходить самому... Отже, святi Кирило та Мефодiй не затулили Братства сво©м покровом! Всу╨... Пором торкнувся берега, й хитнулись гори ки©вськi, хрести та банi храмiв. На нього справдi ждали ще три жандарми з возом. - Аж два? - спитав один з них у зизоокого. - Нi, той гусар не з ©хнiх. - Прощайте, батьку! - крикнув йому Глафiрин родич, як вiз минув заставу, i помахав рукою. Тарас всмiхнувся гiрко: боярин ©де паном, iз пишним почтом; а де-то князь?.. I конi йшли помалу, а так неждано швидко з'явилась брама й сiрий печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, га©в, i сльози заслали очi. Зцiпив щосили зуби. Мусить вiднинi бути дужим, твердим, як кремiнь. Плачуть спiвцi, поети; во©ни не знають слiз!.. Ударили дзвiнкi куранти Лаври. Ще й ще... Спiзнився-таки! Вiнчання вже почалось... Схопився з лiжка. В камерi стояв свiтанок. Не розiбрав, яку пробило у Петропавловцi. Не вiдав, чи спав хоч трохи, чи тiльки думав, згадував, витав далеко звiдси, над Укра©ною. Так ясно нинi бачив сво╨ життя, сво© минулi труди та днi, що стiни цi, цi грати й окутi дверi були немовби поганим сном... Тепер йому полегшало, тепер вiн був спокiйний, умиротворений, бо твердо знав: жив чесно, по правдi жив! З дитячих сирiтських лiт i до арешту на перевозi через Днiпро пронiс свою козацьку душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням чинiв та влади. Правда, було таке, що думав сiсти на вороного й вивести полки на битву за волю краю рiдного i всiх, хто скнi╨ в рабствi. Так, марив цим. Проте не задля слави, не для чинiв. Хотiв одного - вирвати убогий люд з неволi, повести тих до сонця, хто бачив тiльки землю у борознi!.. Не сталося... Хто зна, чи ╨ у тому його провина... Може, вiн поспiшав, горiв занадто, нетерпеливився?.. Спливала болем його душа, страждала несправедливiстю, насиллям, злом, приниженням, що розлились iмперi╨ю, немов чума, то як же мiг вiн ждати!.. У коридорi почулись кроки, гомiн, слова команди. Вертеп ожив, прокинувся... Зашарудiв, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце... Душу не розiб'╨ш, не вип'╨ш з не© думки!.. ...За десять днiв, уранцi, прийшли конвойнi, вийняли iз пiхов шаблi. - Взяти усi пожитки! - Нарештi... - радо зiтхнув Тарас. Жандарми перезирнулися, i старший кинув з посмiшкою, в якiй сiрiла зверхнiсть: - Дивак - чому радi╨... - Набридло тут. - Тут квiточки, там - ягiдки!.. Готовий? Марш! Надворi було вже справжн╨ лiто. Пiд муром, нiби злякано, тулилась травка, листячко якогось зiлля... В небi пливли високi хмари, пiдсвiченi з одного боку сонцем... - Яке число сьогоднi? - спитав Тарас. - Передостаннiй весняний день,- озвався той, що спереду. - Тридцяте, отже, травня... У глибинi пiдвалу стояв зимовий холод, i вiн зрадiв, як вийшли у вестибюль. На диво, його чекав сам Дубельт. Попов з Нордстремом були також. Врочистi всi, в мундирах, при орденах. Його поставили перед столом, де пiд портретом царя Миколи сидiв начальник вiддiлу й перебирав якiсь папери. Конвой завмер за спиною, не вклавши шабель. Дубельт пiдвiвся важко. Зразу ж устали й слiдчi. - Iменем його величностi! - врочисто мовив Дубельт. Узяв папiр i прочитав: - "Шевченка опридiлити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, iз правом вислуги, пiд найсуворiший нагляд, iз забороною писати i малювати, i щоб вiд нього нi пiд яким виглядом не могло виходити обурливих i пасквiльних творiв". Тараса найдужче вразило оте "iз забороною писати i малювати". Бач, не збрехав "друг велiй", таки в солдати... - Хочете сказати щось? - спiдлоба глянув Дубельт. - Спасибi. Гарний вирок. I сатана не вигадав би менi чогось жорстокiшого!.. - Ведiть! Його взяли пiд руки, затисли й вивели iз кабiнету. Аж унизу, в пiдвалi, спинилися i вiдпустили. - Фу ти, як налякав! - промовив старший. - Вирок тобi написаний самим царем, блаженний! У дворi вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата. Тарас притьмом поглянув на вiкна камер i серед тих, хто вийшов хоч так його провести, побачив першим Костомарова. Микола плакав. Сльози йому стiкали по бородi й, немов росинки, зблискували на сонцi. Лiворуч стояв Гулак, нахмурений i незворушний. Далi були обличчя Навроцького та_ _Бiлозерського, когось iще... Всмiхнувшись, зняв капелюха i помахав. Прибiг Попов. Вiддав пакет конвойному й, не глянувши на арештанта, пiшов назад. Друг велiй!.. Коли сiдав, помiтив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув... Його штовхнули грубо у глиб фургона, слiдом залiз один жандарм, за ним упхався другий. - Пiшов, пiшов! Рвонули конi чвалом. Заторохтiли об брук колеса... Жаско, мов барабанний солдатський дрiб... [1] Пробачте, мiй дорогий _(фр.)._ [2] Геро©ня поеми "Слепая". [3] Хранитель базарних вагiв i мiр. [4] Домашнiй лiкар Р╨пнiних. [5] До побачення, друже! _(Фр.)_ [6] Вид мурашок. [7] Помiчник учителя. [8] Тут - у значеннi "митець". [9] Тобто млинових каменях. [10] Контрактовий ярмарок у Ки╨вi. [11] Iнститут шляхетних дiвчат. [12] Гра слiв. Хутiр В. Забiли звався Кукурiкiвщиною.