------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Этот роман - вторая книга  дилогии  известного  украинского  советского
писателя  о  Т.  Г.  Шевченко.  Она  продолжает  и  завершает  изображение
страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе "Сын  воли".  Годы
ссылки,  освобождения  и  трудный  путь  к  бессмертию  в  терновом   мире
самодержавия легли в основу книги.



   Чогось було сьогоднi йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха  в
хатi Лазаревського, - де вiн пробув години двi, не бiльше, - й тепер,  уже
надворi, в холоднiй, сiрiй мжичцi хапав повiтря жадiбно, як риба, викинута
на суходiл. Такого з ним ще не траплялося. Хворiв не  раз,  звичайно,  але
щоб так давило груди... Може, тому виною лiкар? "Тарасе,  вам  поберегтися
треба, полiкуватися!.." - сховав пiд брови очi. Цей Едуард  Барi  нагонить
страху на будь-кого, знайде в тобi хворобу, хоч ти як дуб... Навiщо  дався
вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнiв...  Ось  вирветься  на
Укра?ну - i все мине!.. Ця мжичка, i ця Нева, з яко? тягне холодом, неначе
з льоху, хiба уже одному тут вкоротили вiку... А вiн не дасться,  дзуськи!
Майне собi на милу рiдну землю, оселиться бiля Днiпра,  в  сво?й  сосновiй
хатi, посадить вишнi, яблунi...  Примружив  очi  -  й  тихо  йому  пахнуло
цвiтом, пробiг вiтрець, торкнувшись його чола. Ударила об  берег  хвиля...
Глухо, аж нiби гнiвно... Що це з його Днiпром?.. А-а, то Нева.  Вона  весь
час розбурхана, неначе прагне  вирватися  iз  кам'яного  жолоба,  яким  ??
скували люди... Вирватися... Чомусь усе частiше зринав це рiшуче  слово  в
його думках...
   Минув свою домiвку й вийшов на  спорожнiлу  набережну.  Безмовнi  вiчнi
сфiнкси похмуро щулилися в густiй моквi. ?м, певно, також  мариться  тепло
та сонце, рiдний далекий край...
   На тому боцi рiчки ледь-ледь проблиску? ряд лiхтарiв. А  вiкна  вже  не
свiтяться. Чи, може, ?х не видно. На цьому березi, бач,  ще  не  сплять  i
тут, i там... Он в Академi?, - де й вiн живе, - ще хтось з художникiв  при
свiтлi свiчки прагне знайти оте сво?, ?дине,  що  винесе  його  колись  до
сонця слави та визнання... Гай-гай, i  вiн  колись...  Це  ж  скiльки  вже
минуло лiт, як вiн зайшов уперше до Академi? законним учнем?  Аж  двадцять
два!.. Йому було двадцять чотири... Господи, як час бiжить, нурту?,  немов
Нева!..
   Чого ховав вiд нього очi лiкар?..
   Дощ перейшов у мокрий снiг, а потiм сипнуло враз крупою, i  в  нiй  усе
втонуло. Сфiнкс, - той, що ближче, - втиснувся в свою  плиту,  сховав  мiж
лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужинi!.. Вiн зна?.  Тi  десять  лiт
солдатчини, що вiдтрубив за Каспi?м i за Уралом, ще й досi  йому  здаються
жахливим сном...
   Рвучкий холодний вiтер прогнав крупу й принiс заряди снiгу.  Скорiше  б
уже зима. З морозами, з веселим бiлим iне?м!
   Йому в кожусi затишно,  i  шапку  теплу  ма?  -  добрячу  бирку.  Дехто
смi?ться з не?, кажуть, що тхне вiвцею... Хай собi! Його дiди та прадiди в
таких усi ходили, а чим же вiн од них дурнiший, щоб мерзнути у капелюсi...
   У круговертi снiгу сердито  вдарила  об  камiнь  рiчка,  -  аж  парапет
здригнувся, - i застогнала з болю а чи з розпуки...
   Кашель пiдплив до горла десь iз глибин  легенiв,  затрiпотiв,  забився,
мов раптом стало тiсно йому в старому тiлi... Яке у лиха воно  старе!  Ось
вiн одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет дiток... Нi,  хай
?м грець, усiм  жiнкам!  Не  вартi  вони  того,  щоб  мучитися,  страждать
коханням, марити людським звичайним щастям. Всi, всi  такi,  як  та  дурна
Ликера. Вiн задля не? душу готовий був дiстати з сво?х грудей,  вона  ж...
Не треба згадувати! Нехай собi живе, як хоче, а вiн i  так,  самотнiй,  не
пропаде. Нема? зла, щоб на  добро  не  вийшло.  Нiхто  йому  не  прогриза?
голову, не змушу? робити те, чого не хочеться, не  забира?  у  нього  час,
якого i так завжди браку?. Доба мала, а дiла стiльки - хоч розiрвись!.. Ще
добре, що вiн не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч  чим-небудь
та прислужитися сво?й землi, народовi...
   На вуса йому налипло снiгу, мов  на  траву.  Зняв  обережно...  Старий,
сердитий, каже... Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався...  Може
б, вона... Закоханi усi слiпi! Тобi ж казали люди... Пани казали,  голубе,
а для панiв вона - крiпачка, наймичка!..
   Зробилось душно. Аж употiв, знесилився. Останнiм часом  втома  находить
враз. Думки i тi виснажують. Та ще коли хвилюючi, що розтинають серце...
   - То ось ти де, Григоровичу! - iз хуртовини виринув, мов бiлий  привид,
Лазаревський. - Я скрiзь його шукаю...  -  передихнув,  дiстав  хустину  й
витер пiтне лице.
   - А що таке, Михайле?
   - Та-а... Лiкар сказав, що треба поберегтися,  побути  вдома...  щоб  у
теплi... А ти забрiв у вiхолу...
   Округле його лице в напiвпiтьмi свiтилося любов'ю i добротою, в  голосi
була жiноча нiжнiсть, яка завжди впокорювала, робила  м'якшим  кожного,  з
ким розмовляв.
   - У хатi менi труднiше дихати, - сказав Тарас. - А тут, на волi...
   - Хворий, то й пошануйся...
   - Хворий? Це пан Барi тобi сказав? Та я!..
   - Покашлю?ш... I в грудях тобi болить...
   - Минеться!
   - Авжеж, авжеж... - узяв його за лiкоть. - Та  береженого,  як  кажуть,
бог береже...
   Й не спостерiг, як рушили до Академi?. Притих, скорився волi  приятеля,
що розшукав його в  нiчнiй  хурделицi,  не  побоявшись,  що  змерзне  сам,
застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзiв! Щоб не вони...
   - Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, - тим часом  лагiдно  вмовляв  його
Михайло. - Тобою держиться уся громада наша; вся Укра?на, власне...
   - Втечу весною звiдси! Варфоломiй набачив бiля Канева таку,  як  треба,
гору. Днiпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую  хату,  сяду  собi  на
ганку й  слухатиму,  як  гомонить  старий  Козацький  Батько,  як  солов'?
витьохкують по всiй горi... А може, й ги зi мною?!
   - Спасибi. Я подумаю...  -  сказав  розважно  Лазаревський.  -  Ти  там
писатимеш та малюватимеш. А я?
   - Всiм дiла стане. Поки народ зведеться...
   - Тихо!..
   - В таку негоду не то жандармську нишпорку -  собаку  нiхто  надвiр  не
вижене.
   - Собаку, може, i пожалiють...
   - Правда, - зiтхнув Тарас, згадавши свiй солдатський  побит.  -  Царева
служба всюди бува не з медом...
   - Дивний ти чоловiк, Тарасе. Вже пожалiв i нишпорок.
   - Хiба вони не люди? День, бiдне,  гибi?,  щоб  заробити  ту  копiйчину
дiтям на чорний хлiб...
   - Мало, видать, тобi жандарми за шкуру сала залили!
   - У душу я не дав залити й  краплi,  -  мовив  Тарас  похмуро.  I  друг
вiдчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка болiла й досi.
   - Пробач... Махнув рукою.
   Бiля ворiт спинилися, i Лазаревський, грiючись, затупотiв ногами.
   - Бiжи додому, - мовив йому Тарас.
   - Тобi також завадить...
   - Гада?ш, що я збираюсь  тут  ночувати?  -  всмiхнувсь  у  вуса.  Ледве
здолавши кашель, що пiдступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:
   - Бувай здоровий! Дякую тобi за все.
   - Ат, що там я... - сказав Михайло. - Може, я проведу аж до майстернi?
   - Хiба я дiвка!
   - Правда...
   Пом'явшись iще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й  пiшов  додому,  що
бовванiв навпроти, на П'ятiй лiнi?.
   Якийсь  незвичний  нинi  його  найближчий  приятель  та   економ.   Мов
закохався, i всi йому здаються архангелами в людськiм поличчi.  Правда,  в
Михайла добре серце й смiливий дух.  Вiн  з  братом  Федором  ще  там,  за
Каспi?м i за Уралом, робили все, аби йому полегшити гiрку солдатську долю.
Не боячись за наслiдки, як дехто з його колишнiх друзiв!..
   Штурхнув рукою дверi бiчного входу  до  Академi?.  Недремний  страж  iз
вiдставних солдатiв його впiзнав i привiтався перший.
   - Ну, як живеться-ма?ться? - спитав Тарас.
   - Та-а, ма?мся... - зiтхнув солдат.
   - Весiлля скоро?
   - Ще молодий, тра пiдрости... - прошамкав беззубим ротом.
   Виссали з людини силу, молодiсть! За чверть столiття  служби  вони,  цi
бiднi парi?, ляльки в мундирах, знищуються  в  сво?й  первiснiй  сутi.  За
десять лiт вiн сам настiльки  перемiнився,  що  Костомаров  його  не  змiг
впiзнати, коли зустрiлись знову в Санкт-Петербурзi.  А  що  було  б...  Не
треба таких думок, таких страшних припущень!.. Вiн знову тут, на волi, вже
академiк, знаний усiй культурнiй публiцi поет, що десять рокiв страждав за
правду...
   Горло йому здавило знову. Кашель у коридорi гупав, як барабанна зоря  в
казармi...
   Важко сiв на диван, зняв шапку й  струсив  iз  не?  мокрий,  драглистий
снiг. Вiддихавшись, добув вогню i запалив нову високу свiчку,  що  сам  за
дня ще приготував. Як розгорiлася, обвiв цiкавим зором свою  майстерню:  й
досi йому не вiриться, що вiн живе i трудиться у  стiнах  альма-матер,  на
березi Неви-рiки. Он стiл, стiльцi... На стiнах ного офорти... Зробленi не
крадькома, а вiльно... Портрет Ликери... Треба його до бiса зняти!..
   Вогонь заблимав - тягне з вiкна холодним духом. Вiтер подув, напевно, з
пiвночi або зi сходу. Хоч груба ?, та мало з не? толку. Коли мороз, вода у
квартi шерхне, береться льодом... Хату свою збуду? так, щоб завжди  у  нiй
було i тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в  сорочцi...  Настеле
трав й ходитиме по них босонiж...
   Пiдвiвся, зняв кожуха й повiсив - хай просохне.  Тут  швидко  все  ста?
вологим. Вiльгiсть з'?дав  навiть  мармур.  Будинки  з  нього,  пам'ятники
стають брудними, бурими, немов болото...
   Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить...  Нi,  це  остання  буде
його зима в столицi! Вдихне повiтря рiдного й ураз  змiцнi?,  видужа?.  Он
дiд прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина.  А
я на волi!.. Був же  ти  крiпаком,  солдатом...  Тепер  я  знову  вiльний!
Поставлю хату бiля Днiпра, вiзьму якусь чорняву кирпу i заживу!..
   Дiстав зi столу вiдбиток свого портрета в шапцi  й  оцiм  таки  кожусi,
пiдсунув ближче свiчку зi свiчником. Вдивлявся, i сум  поймав  стривожену,
зболiлу душу. Кажеш, що вже на вольнiй волi, а сам  увесь  -  тяжка  жура;
торкнися - i бризнуть сльози... Зморшка  межи  бровами  -  мов  борозна...
Життя,  вважай,  минуло,  а   все   довкiл,   як   i   було:   крiпаччина,
самодержавство, панство... Про волю тiльки маримо, лл?мо  тихенько  сльози
за бiдним рiдним кра?м... Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
   Поклав офорт. Хай буде.
   Коли народ в неволi, нема його синам веселостi, веселi тiльки пiдлi або
дурнi!..
   Надворi вихрився снiг, шурхочучи в шибках вiкна, й  вiд  того  самотина
здавалася ще безнадiйнiшою.  Нi,  в  нього  досить  друзiв,  товаришiв  по
творчостi, по боротьбi за волю й долю, та в отакi хвилини нема з ким слова
мовити, вiдчути поряд душу чиюсь живу. Колись,  iще  в  казармi,  в  гуртi
солдат, як праглося йому тако? самотини, вiч-на-вiч з думами,  з  папером,
пензлями!.. Нинi ж цей стан гнiтить, холодить душу острахом.  На  старiсть
лiт вiн знову мов сирота, мов од гiллi одiрваний...
   Вiдомий, знаний, вславлений, i все ж самотнiй. Мабуть, людська душа  не
може отак, без пари, жити, в нiй  ще  вiд  дня  народження  тремтить  жага
кохання, продовження себе в дитинi...
   Узяв свiчник i неквапом пiшов до входу на антресолi,  де  мав  маленьку
спальню i кабiнет, точнiше -  стiл  з  паперами.  Чомусь  сьогоднi  трудно
скорялися йому спiральнi сходи, й, коли осилив, важко упав-присiв на лiжко
й заплющив очi. Дихав, як пiсля бiгу. Свiчка в його руцi  тремтiла,  немов
жива... Навпомацки приткнув ?? на столику бiля графина... I раптом  рвучко
звiвся. Це хтозна-що! Не дiд же вiн столiтнiй i не  панок,  рознiжений  на
подушках!.. Ступив до столу,  взяв  перший-лiпший  аркуш,  перо  вмочив  у
каламар... Закашлявся i знову сiв.
   На стiльчику бiля стола... Солдатчину не  полишив  за  Каспi?м,  привiз
сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи - царя-фельдфебеля, а
вирок його живе,  не  дозволя?  йому  писати  та  малювати  й  досi...  Не
дозволя?, а вiн писав, i пише, й писатиме!..
   О люди! люди небораки!
   Нащо здалися вам, царi?
   Нащо вдалися вам псарi?
   Ви ж таки люди, не собаки!..
   Перевернувся б у саркофазi, якби почув цю "оду" великий  Тормоз.  Всу?!
Царi лежать так  само  тихо,  як  i  найменшi,  найупослiдженiшi  у  ?хнiм
царствi... Добре. Вiн зараз спатиме. А вранцi, хоч би  й  камiння  з  неба
падало, до працi! Хто це гукнув у розпачi... Платон, зда?ться... "Друзi, я
втратив день!" Не зна?, скiльки зосталось днiв у нього, а  стiльки  ще  не
зроблено, а стiльки ще сказати ма? свiтовi!.. Боже,  коли  б  йому  осiсти
бiля Днiпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'?  витьохкували,
щоб рiднi люди...
   Сльози йому заслали очi.
   Пiдняв холодну ковдру i тихо лiг.
   Дмухнув на свiчку.
   Гори мо? високi?,
   Не так i високi,
   Як хорошi, хорошi?...
   Прокинувся  i  гарячково   став   одягатися:   бив   барабан   тривогу.
Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спiткнувся десь на останнiх  сходинках  й
прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осiннiй дощ чи мокрий снiг...
Виходить служба з нього, немов дорожнiй  зимовий  холод  у  теплiй  добрiй
хатi! Три роки, як на волi, а й досi ще  живе  у  ньому  цей  вседержавний
солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чу?. А  то
в оркестрi вловлював лише трубу чи ждав ?? появи  iз  виру  iнших  звукiв.
Трам-там... Ну й холодно!  Коли-то  Федiр  встане  й  протопить  грубку...
Напевно, ще й п'яти нема?... Нi, било п'ять. Вiн спершу почув той дзвiн, а
потiм грiм барабана. Може, якби не бiй курантiв, дощ не збудив би...
   Важко пiшов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю,  вертаючи  до  тих
рокiв  i  тих  кра?в  далеких,  з  яких  вiн   ледве   вирвався.   Бувало,
рано-вранцi... А хай ?м грець! Навiщо  таке  страхiття  згадувати.  Вперед
дивитись треба, труди i днi сво? звiряти iз днем прийдешнiм, а не з  давно
минулими, бо живемо  задля  майбутнiх  веселих  днiв.  Настануть  же  вони
колись!..
   Спускався вниз зi свiчкою, i тiнь його товклась за ним по сходах, немов
мара.
   Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Вiн чув його квапливi  кроки  по
коридору i запитав:
   - Що сталося? Здвигнув плечима:
   - Просто прийшов провiдати... А ти уже в трудах тяжких?
   - I радiсних! - поклав рiзець. - Нема  нiчого  кращого  вiд  працi,  що
хвилю?, що до душi.
   - Охота гiрш неволi, як кажуть...
   - Правда, то щира правда!
   - Ну, як ти тут? Не кашля?ш?
   - Та трохи ?.
   - Не мерзни. Лiкар каже...
   - Його б устами та пити мед,  -  нахмурився.  -  Цей  храм  мистецтв  -
льодовня...
   - То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансiоном!
   Довго Тарас мовчав. Не мiг же вiн сказати,  що  вже  самi  цi  стiни  -
благо, яким вiн снив не рiк, не два за Каспi?м, що домоглася для нього  ?х
його свята заступниця i визволителька Анастасiя Iванiвна Толстая...
   - Ат, якось тут перезимую, - махнув рукою байдуже. I  засвiтився:  -  А
навеснi, як тiльки землю купить Варфоломiй,  майну  в  тепло,  додому,  на
Укра?ну!..
   - Скажи принаймнi Федору, щоб дров для грубки не  шкодував.  Нi,  лiпше
сам з ним погомоню.
   - I що б я робив без тебе, друже!
   - Береш на кпини?
   - Я за тобою, справдi, як за горою.
   - Дякую...
   - Це я тобi до смертi буду вдячний!
   - Вдячнiсть, як i туман, зника?, коли пригрi? сонце...
   - Та я, Михайло!..
   - Вiрю, - спинив його. - Тим паче, що ти - не ти, - поет-художник Тарас
Шевченко, - а воля краю рiдного, його душа...
   - Михайле, я ж тебе просив... - скривився. - Не сотвори собi кумира!..
   - Вважа?ш, краще жити, немов худоба?
   - Нi. Люди ми.
   - А кажеш...
   Посидiли якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся,  Михайло  встав,
пройшов майстернею сюди, туди i мовив:
   - Хiба  ця  свитка  грi?,  -  кивнув  на  довгополий  Тарасiв  одяг  iз
домотканого сукна. - Вдягнув би ти кожуха.
   - А малювать? Кожух цупкий, великий.
   - Куди не кинь, усюди клин!..  -  розвiв  руками  скрушно  i  розсмiшив
Тараса сво?м дитячим, геть безпорадним виглядом.
   - Не потерпай, Михайле, -  сказав,  як  мiг,  бадьорiше.  -  Коли  мене
солдатчина не доконала, то петербурзький холод  переживу.  Зате  весною  -
чу?ш! - весною ми з тобою полетимо  на  Укра?ну,  збуду?м  свiтлу  хату  i
заживемо!..
   В очах Михайла зблиснули  зрадливi  сльози.  Вiн  одвернувся,  нiби  ?х
засоромившись, а далi рушив до дверей.
   - Трудися, - сказав незвично тихо. - А я пiду знайду твого солдата...
   Щось насторожувало в його словах i вчинках. Та за роботою не  мав  часу
дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
   Не встиг пiдправить трохи сумний портрет, - що у кожусi й шапцi,  -  як
до  майстернi,  не  поспитавши  дозволу,  ввiйшов  Василь,  сирiч   Василь
Михайлович, оскiльки час не оминув i Бiлозерського - колишнього  студента,
братчика i засланця.
   - Добридень вам...
   - Здоров, здоров, Василю! Бери стiлець... Чи на диванi вмощуйся... Яким
це вiтром?
   - Мимо якраз iшов...  -  зам'явся  хтозна-чого.  -  Дай,  думаю,  зайду
погляну...
   - Що там, журнал складають?
   - Вийде у сiчнi перший номер.
   - А не накриють, як рiк тому?
   - Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав...
   - Хто це тобi сказав? Барi, напевно? Кашляю. Не первина!
   - Звичайно... Хто не кашля?!.. Цей клiмат нам...
   - Весни дiждусь i - споро на Укра?ну! На сонцi добре вигрiюсь,  нап'юсь
з Днiпра... - поклав рiзець. - Пригаду?ш той дивний вечiр пiд  Межигiр'ям,
як ми з тобою стрiлися? Яка краса!.. Червонi трави, рiчка уся червона...
   - Хiба таке забудеш! - повеселiшав Василь Михайлович.
   - А в Ки?вi, коли збирались братчики!..
   - Тс!.. У Петрозаводську[1] ще холоднiше... - приклав до вуст бiлястого
тонкого пальця.
   Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тодi, хто смажився в жарких  пiсках
пустелi за те на?вне братство...
   - Ведмiдь iздох, а ми ще, слава богу, живi й здоровi, - мовив.
   - ? ведмежата, батьку, i вся звiрина зграя... Гада?ш, вони тобi  забули
"Сон"?
   - Вийти б оце в Пасажi та прочитати! Га? - засмiявся. - Ото було б!
   - Було б усiм, - сказав Василь похмуро. - Тим, хто читав,  i  тим,  хто
тiльки слухав...
   - А кажуть "вiльна думка", "лiбералiзм"! Дискусi? по всiх салонах!..
   - У нас же, батьку, Азiя. Балакай в межах усiм дозволеного. А проступив
-  i  ти  вже  "враг  отечества",  "преступник"  i  навiть  "изверг   рода
человеческого".
   - Коронний вислiв Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
   - Для них, хто мислить, - изверг, разбойник, вор.
   - Нещасна та держава, в якiй бояться думки i  слова  правди...  -  тихо
сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург,  за  всi
кра?, народи i племена, що гибiють пiд кутим чоботом самодержавства.
   - Менi пора, - пiдвiвся Василь Михайлович. - В  друкарню  треба.  Перше
число журналу - його лице, його судьба.
   - Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
   - Батьку, "Основа" - наша, спiльна. Й найперш - твоя. Без  тебе  ми  не
зважилися б на це велике дiло.
   - Ну, ну... Василю... - знiяковiв. Закашлявся навiть вiд хвилювання.
   - Може, прислати лiкаря? - стривожився Василь Михайлович.  -  Круневич,
кажуть, зна?ться на цих хворобах.
   - Скажи, ласкав будь,  Федоровi,  щоб  зготував  менi  крутого  чаю.  З
цiлющих трав, яких менi привезено з-понад Днiпра; вiн зна?...
   Василь зiтхнув i вийшов. Не попрощавшись, якось аж нiби боком. Що з ним
таке сьогоднi? Нiчим його, зда?ться, не переймеш, а тут... Торiк журнал не
дозволяли - один лиш вiн, редактор, не лютував, не слав прокльони.  Певно,
журнал да?ться важко. Те - недолуге, iнше - не пустить  цензор...  Скiльки
тих перешкод!.. А може, йому Барi  наговорив  страшного?  Чогось  же  вiн,
шановний доктор медицини, ховав пiд брови очi... Ет, панськi штуки! Що там
якийсь кашлюк для того,  хто  у  степах  киргизьких,  в  брудних  казармах
витримав жахливих десять рокiв!.. Тут холодно, i  тут  кислоти  всякi,  що
необхiднi йому для працi гравера, та це ж не плац, не муштра i  не  цинга;
не та журба бездонна за всiм далеким, рiдним,  що  спонукала,  просто-таки
тягла, манила у кращий свiт, де рiвнi всi...
   - Що, Федоре?
   - Просили ж чаю...
   - Дякую. Постав сюди, - прибрав на розi мiсце. - На травах чай?
   - Звелiли ж...
   - Нi, попросив. Хiба я пан чи офiцер!
   Старий всмiхнувсь у вуса.
   - Чого ти?
   -  Всi  аж  трiскаються,  щоб  стати  паном,  пiдпанком,  а  ви  чомусь
саха?тесь... Мов бо?теся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
   - Боюся.
   - Хiба то зле?
   - Нема гидоти бiльшо?, як наше панство! Сморiд на цiлий свiт.
   - Ось волю цар поверне людям, тодi й пани...
   - Нi, Федоре. Панiв не вми?ш волею, не вiдшкребеш. Пiд корiнь слiд,  як
той бур'ян!.. - махнув рукою, ледве не збивши кварти з ча?м.
   - То ви вже пийте - вичахне.
   - Спасибi.
   Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку,  що  пах  червневим  степом  та
сiнокосом, заплющив очi й мовив:
   - Трав насушу, щоб пахли  менi  всю  зиму...  Навiть  купатись  буду  в
травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зiллi?
   Сердешний Федiр тiльки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи  звiв
навислi сивi брови... Й нараз зайнявся спогадом:
   - Мене в снiгу купали. Iз банi винiс батько i - в кучугуру!.. Потiм - у
баню знову...
   - Леле! Й не застудився?
   - Та, мабуть, нi... Затямилось, як впав у снiг, як  борсався  i  як  по
тому хльоскали мене гарячим вiником... Ух, благодать!..
   Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тодi зробив якийсь  непевний
рух рукою i почвалав до виходу.
   - Пiду дрiвець пiдкину в грубу.  Справдi,  у  вас  собачий  холод...  -
сказав, немов до себе.
   Вiн також сам у свiтi, як сирота. Малим страшне сирiтство, а для старих
- жахливе. Малого всi  жалiють,  у  нього  ?,  здебiльшого,  якiсь  далекi
родичi, а одинока старiсть - тягар, завада людям, якi iще при силi.
   Вiд цих думок аж дрiж пройняв, так нiби вийшов голий на  зимний  вiтер.
Старiсть, самотина... Щось ? у  тому  дивне  i  незбагненне.  Може,  якась
печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом яко?сь жiнки, дiвчини -
i вже, дивись, одружений. А вiн усе самотнiй. Вiд нього тi, на кого накине
оком, нишком кудись щезають...  Старий  еси,  Тарасе.  Старий  i  лисий...
Добре. А до солдатчини? Був молодий,  стрункий,  чубатий,  гарний!  А  хто
пiшов за гарного i молодого?.. Мабуть, не стрiв сво??... Правда. А може, й
нi. Сiм'я - це спокiй, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди  у
вирi пристрастей, пiд пильним царським зором, щодня на гранi; лезо -  твоя
дорога!.. Iстинно. Для тих, хто прагне щастя сво?й землi,  народовi,  нема
дороги iншо?.
   Згадав про чай, допив напiвхолодний i - до роботи.
   Надвечiр  прийшов  Кулiш,  що  вже  давно  обходив  i  Академiю,  i  цю
майстерню-хату. Власне, вiн не прийшов, а прилетiв - аж вгрiвся.
   - А кажуть, ти захворiв! - гукнув iще в порозi, немовби з явним  жалем,
що не застав Тараса в лiжку.
   - Може б, хоч поздоровався? Не  терпиться  мене  в  труну  покласти?  -
спитав Тарас.
   - Твоя вiдвертiсть гiрша за будь-яку  гидку  брехню,  -  сказав  Кулiш,
почервонiвши.
   Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то i не жарт, а щира правда?
Господи, цього ще ?м не вистачало! Вже й  так  вони  з  Пантелеймоном  при
кожнiй стрiчi гиркаються, як вороги.
   - Проходь, сiдай, - повiв Тарас рукою. - Не роздягайся: холодно.
   - Пусте, - зняв шубу Пантелеймон i кинув на край дивана. - Кажеш, сто?ш
за правду, правдi ?дино молишся, а на мою ополчу?шся.
   - Бо правда твоя лукава. Що ти да?ш нещасним, убогим людям?  Проповiдi,
святе письмо й невiгластво? Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, тво? добро  до
мене, та ? таке в життi народу нашого (i в нас з тобою,  отже!),  що  вище
всiх людських вза?мин наших, вище життя i смертi. Молитвою нiхто  ще  волi
не здобував.
   - Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
   - Нi. Прагнем тiльки волi. Коли  ж  за  не?  треба  вiддать  життя,  то
вiддамо...
   - Чуже життя?
   - I власне. Найперш - сво?.
   - Як хутко ти позабув степи киргизькi, муштру й тво? кривавi  сльози  в
отiй пустелi дикiй.
   - Нi, не забув. I вдячний усiм, хто мав стосунок до визволення  мене  з
солдатiв...
   - А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
   - Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, - сказав Тарас бадьоро,  мов
справжнiй унтер.
   - Смiшки... Боюсь, що ти  не  вiда?ш,  чим  це  тобi  загрожу?,  бредеш
наослiп...
   - Може, бiда моя у тому, що я найлiпше бачу... Й  далеко  так,  що  очi
менi болять вiд сонця... Кулiш притих. Дiстав хустину, витер на лобi пiт.
   - Це правда... - сказав, нарештi, тихо. I раптом став  якимсь  колючим,
сiрим. - Тим бiльше зла вiд тебе для нас, для краю рiдного!
   - Ти мовиш - зла? - спитав Тарас зчудовано. Такого  вiн  не  сподiвавсь
почути навiть вiд Кулiша.
   - А хто  розбурхав,  зрушив  наш  тихий  рай,  вернув  жадобу  кровi  в
селянськi божi душi, ополчив ?х не тiльки на супостатiв, а й на сво?х?!
   - Отже, я збурив рай, де нiжилися селянськi божi душi? Крiпацький  рай!
- спахнув Тарас, аж потемнiло йому в очах. - Ти при сво?му розумi?
   - Я - при сво?му, - гордо сказав Кулiш. - А ти, а ти... живеш  чужим...
Поглянь лишень, хто в'?ться довкола тебе, з ким ти як рiдний брат!
   - Хто чесно прагне щастя для всiх людей, той брат менi. А розум  я  маю
власний, душу - свою, козачу...
   - Про душу ти помовчав би!
   - А то ж чому?
   - На нiй людськая крiвця.
   Тарас нахмурив брови, поклав рiзець, якого  й  досi  чомусь  тримав,  i
мовив чужим, прихриплим голосом:
   - Такi слова, друзяко, повиннi мати...
   - Мають! - не дав йому домовити Пантелеймон. - На вiтер ?х не кидаю, не
з вiтру взяв.
   - Тодi скажи, ласкавий будь...
   - Селянський бунт на Корсунщинi i кров, яка там пролилася  п'ять  рокiв
тому, твiй неодмольний, смертельний грiх!
   Зависла довга тиша. Iз вулицi долинув стук  легких  копит,  хтось  щось
гукнув.
   - Зда?ться, я був тодi  ще  за  Каспiйським  морем...  -  сказав  Тарас
розгублено. - То як же мiг...
   - Ти був за морем, правда... А дух твiй  жив  на  Укра?нi,  вiршi  тво?
розходилися по цiй землi й туманили народу, людям голови!
   - I ти гада?ш...
   - Знаю про те напевно, iз перших уст. Тво? завзятi учнi, точнiше,  тво?
апостоли, пiшли по селах, сiючи непослух, смуту, й люди тобi повiрили.
   Запала знову тиша.
   - Жаль, я не знав... - зiтхнув Тарас. - Торiк,  як  був  на  Укра?нi...
Дякую тобi сердечне за цю чудесну для мене вiсть!..
   - Ти радий, що пролилася вкра?нська кров?
   - Що люди йдуть за волю на вiрну смерть, що в  тому  ?  нехай  маленька
часточка мо?? працi, мого  старання  визволити  трудящий  люд...  А  кровi
жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того дiло...
   - Господь цього вам не простить! - устав Кулiш.
   - Ти, Паньку, забув, що з богом у  нас  сво?  рахунки,  що  перед  нами
господь в боргу. Кулiш накинув собi на плечi шубу, одяг боброву шапку.
   - Хто мудрий, ка?ться хоч перед  смертю,  -  мовив.  -  А  дурнi  б'ють
поклони усе життя!..
   Зоставшись сам, вiдчув якусь тупу незвичну  втому.  Навiщо  вiн  сказав
Паньковi дурну останню фразу? Навiщо той згадав про  смерть?..  Полаялися,
мов двi сусiдки через межу!.. Мужi статечнi, знанi  серед  людей,  а  бач,
почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулiшем. Все тiльки б вiн, щоб перед
ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здiбний же  чоловiк.
Сама вже "Чорна рада"...
   Дiстав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в  Микешиновiй  майстернi,
де на сьогоднi скликано велику чорну раду знавцiв i друзiв старовини.  Цей
бiлорус, хоч молодий, та ма? мудру голову i щире серце, прагне, щоб у його
роботi було все справжн?, сперте на глибину суспiльних знань. Не  жарти  -
взявся  хлопець  створити  пам'ятник  "Тисячолiття   Росi?",   та   ще   й
багатофiгурний, щоб вiдобразити могуть i мудрiсть благословенно?  в  дiлах
iмперi?. Тепер у нього, таки  в  Ливарному  дворi,  щочетверга  збираються
поважнi вченi, друзi з мистецьких кiл i дискутують про те, що врештi  буде
вирiшено - без церемонiй - в  придворних  та  урядових  сферах.  Як  часто
видимiсть громадських дiй нам замiняв дi?, задовольняв потребу в них i  не
дав помiтити, що ми лише товчемо в  ступi  воду  i  тiшимося  великим  тим
обманом!..
   Коли прийшов, уже кипiли пристрастi. Довкруг  особи  царя  Петра.  Його
велична  постать,  -  точнiше  статуя,  -  громадилася,  як  Командор  над
Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось,  здавалось,  гримне:  "Мовчати!  Я
вас!.."
   Нишком присiв на вiльне мiсце в затiнку, бiля рояля,  i  привiтався  iз
Костомаровим, який його помiтив. Кивнув йому i Помяловський, що теж сидiв,
як i щоразу, в закутку  й  незрушно,  мовчки  слухав  велеречивих  знавцiв
минувшини, професорiв...
   - Ви твердите, - схопився раптом Костомаров, - що славу й  честь  Росi?
складають лиш дiяння князiв, царiв та ?хнiх присних? Добре. Та як же  бути
з тими, хто цi ж таки дiяння робив iсторi?ю, хто ?х творив на полi бою?
   - Ви про бояр та во?вод чи генералiв?
   - Нi, про звичайних, простих людей.
   - Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сiрому
вилiпити й поставить поряд з Петром Великим на п'?десталi!..
   - Було б, ?й-богу,  по  справедливостi.  Без  вiйська  цар  чи  генерал
безсилi...
   - А вiйсько, батечку, без генерала або царя - дурна юрба, отара!
   - Народ спроможний з себе,  iз  власних  лав  пiдносити  сво?х  вождiв,
отаманiв, - устряв Тарас.
   - Ви забува?те, що влада - то вiд  бога.  Лише  порфиророднi  вдосто?нi
цього вiнця!..
   - Iснують же й республiки, - здвигнув Тарас плечима.
   - Ви б лiпше нас порадували новим чудовим вiршем або  "Вiрсавi?ю"...  -
сказав нескоро в тишi статечний муж, що палко  так  вiдстоював  "царя  вiд
бога".
   - Хто це? - спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи,  й
розвiв руками.
   Мабуть, так i зроблю, - зiтхнув Тарас з удаваною покiрнiстю. -  Iсторiю
творять царi, а пишуть гузнолизи...
   - А що це - гузнолизи?
   - Щасливi вiрнопiдданi, допущенi до ?х величностей вдень i вночi...
   - Григоровичу, - взяв Костомаров слово. - Сказати слiд точнiше... Ну-у,
гузнолизи - це щось немов камерфур'?ри, що при особi царствуючiй...
   - Панове, може, вип'?мо по чашцi чаю з ромом? - пiдвiвся бiля  Петрово?
ноги Микешин. Ховаючи лукавий усмiх, вiн заходився ставити на стiл великий
самовар, що пихкотiв i сяяв, мов генерал.
   Тарас пiдсiв до столу.  За  ним  мовчазно  виплив  iз  свого  закута  i
Помяловський.
   - Холод долать найкраще ча?м...  -  потер  червонi  руки.  -  I  ромом,
звiсно...
   - Iстинно! - сказав Тарас. - У цьому ми  всi  однодумцi.  За  ча?м  вже
сочилась бесiда про се, про те, й невдовзi ?х лишилося в майстернi  тiльки
тро?. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генiя його особи, що також
мав стояти на постаментi пам'ятника. Вiд горна йшло при?мне  легке  тепло,
чай з ромом грiли душу, i Помяловський розм'як, примружив очi... Тарас  же
тiльки дужче вiд того збуджувався. Сидiв, пив  чай,  а  в  грудях  скипала
лють, притримана ще на  пустому  диспутi.  Як  можуть  люди  мислячi,  мов
барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивцiв, деспотiв, вважати ?хню
владу законною, i навiть бiльше, - посланою ?м, дурням, з неба!..
   - Пику собi на?ло,  вбралося  в  тонкi  заморськi  сукна...  -  протяг,
напевно, вголос,  бо  Помяловський  ледь-ледь  розплющив  очi,  а  молодий
господар дому, чи пак майстернi, спитав:
   - Григоровичу, про кого ви?
   - Сто?ть менi перед очима й досi той царелюб...
   - А-а, генерал од iнфантерi?!
   - Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?
   - Запрошував. Вiн при дворi по пам'ятниках на першiй лавi... Добре,  що
ти не став iз ним на прю.
   - Що далi "гузна" ми не пiшли? А як менi  кортiло  втовкмачити  йому  в
макiтру, чого насправдi вартi всi  вiнценоснi  кати  народу!..  -  стиснув
кулак до болю.
   - Ви не правi в одному лиш, Григоровичу... - сказав на те Микешин. - Не
можна так огульно... Були царi...
   - Нi, не було! - схопився з мiсця, кинув на стiл  срiбляну  ложечку.  -
Самодержавство, як форма влади,  порочне  вже  в  основi,  воно  розбещу?,
вироджу? морально тих, хто вп'?ться його смертельним трунком. Коли  людина
може робити все, що  хоче,  що  забагнеться  ??  слабкому  розумовi,  вона
втрача? духовнi гальма, ста? жорстоким звiром. Нi, навiть гiрша звiра!  Бо
звiр вбива? лиш на потребу, а самодержцi...
   - Може, ще вип'?м чаю? - спитав господар, взявши поспiшно чашку.  Ложка
у нiй дзвенiла дрiбно.
   - Не хочу, вже напився, - не мiг Тарас спинитися. Проте притишив голос.
- Ось твiй Петро! - торкнувся пальцем гiпсово? ноги царя. - Що вiн  зробив
великого?
   - В ?вропу прорубав вiкно.
   - А на Вкра?нi?..
   - Полiтика! - розвiв руками скульптор. - Хто дужчий, той i зверху.
   - Принаймнi це хоч чесно й одверто сказано, - змахнув зi столу  крихти.
- А то спiвають гiмни, творять величнi оди, в поемах славлять!..  Пiдло!..
Державiн твiй в литаври вдарив - "Ода на честь вошестя на престол..."  Яка
там ода! Плакати, волосся рвати треба, а не радiти!.. Пушкiн i собi:
   "Невы державне? теченье..." А чим його загачено, болото  це?  Кiстками,
трупом отих людей, народу, яким нема? мiсця в тво?му  пам'ятнику  Росi?!..
Миколо, ти хоч скажи йому, - звернувся до Помяловського, який  дивився  на
нього гарними, ледь-ледь пригаслими уже очима, - Чого ти усе мовчиш?
   - Я слухаю... - озвався той. - Нiколи ще не чув, щоб так...
   - Бояться, тремтять усi!.. А ?м, царям-тиранам, того  i  треба  тiльки.
Страх - ?хня зброя i ?хнiй щит! У кожному з "порфирородних" сидить  Нерон,
готовий спалити Рим i згвалтувати матiр!..
   Передихнув, вбираючи грудьми повiтря, i прочитав хтозна-чому нiкому  ще
не читаний свiй "царський" вiрш, почавши iз середини:
   О скорб моя, моя печаль!
   Чи ти минеш коли? Чи псами
   Царi з мiнiстрами-рабами
   Тебе, о люту, зацькують!
   Не зацькують. А люде тихо,
   Без всякого лихого лиха,
   Царя до ката поведуть!..
   Впав на стiлець, знеможений. Мов у туманi бачив сво?х ще  юних  друзiв,
яким обом по двадцять п'ять. Микола щось говорив до нього, та вiн не  чув.
Михайло дививсь iз страхом,  трепетно,  як  дiти  в  церквi  дивляться  на
"Страшний суд"... Вiдчув у всьому тiлi пiдступний дрiж i звiвся.
   - Менi пора додому...
   - Я проведу вас!.. - схопивсь Микешин - добрий  його  супутник  у  всiх
вечiрнiх мандрах по Вавiлону, сирiч Санкт-Петербургу.
   Надворi стояв мороз. I темiнь. Щоправда, час од часу мiж хмар з'являвся
мiсяць, i мiсто враз висвiтлювалося,  мов  воскресало  з  мертвих.  Потiм,
блiде i ще напiвживе, лягало знов у труну...
   - Бр-р! Казна-що верзеться... - сказав,  аби  порушить  тишу,  прогнать
ману. - Ця осiнь зламала щось у мо?й душi... Мов гiлочку якусь  зi  цвiтом
чи деревце... Самотнiсть, мабуть, крутиться, як Марко в пеклi...  Нема  на
старiсть гiршого...
   - Вам ще до старостi!.. - озвавсь Микешин весело. - Ще о-го-го!..
   - Вже сорок шiсть... - закутався Тарас у кожух. - Смерть за  плечима...
Диха?...
   - Це не козацька мова, - сказав уже осудливо його супутник.
   - Правда! Розкис я геть, занудився, - зiтхнув Тарас. - Цей кашель, бiль
у грудях...  Колись  Iван  Максимович  хворiв,  хворiв...  А  вирвався  на
Укра?ну!..
   - Це ж хто такий?
   - Сошенко. Той, що меле колввь зувтрiв у Лiтньому й у люди вивiв.  Нинi
прислав сюди  Орловського...  До  пензля  теж  аж  труситься...  Талант!..
Приглянь за хлопцем, пiдпоможи...
   - А ви ж куди?
   - По?ду на Укра?ну!.. Як доживу...
   Попрощались мовчки. Тихо пройшов у дверi. Сторож хропiв, - аж  булькав,
як самовар, - закутавшись у свiй кожух по вуха. В майстернях  ще  подекуди
горiло свiтло. Трудяться... А вiн гуля?, нiби в запасi в нього сотня чи  й
бiльше лiт!.. Що вiн вiзьме для серця i для роботи з вечора,  який  минув?
Роз'ятрив тiльки душу, сипнув на рану солi, та й бiльш  нiчого.  Скульптор
поставить тi фiгури, якi йому накажуть,  газети  дружно  схвалять,  а  люд
дивитиметься на те велике  диво  й  пройматиметься  благоговiнням  до  тих
князiв, царiв, мiнiстрiв та iже з ними,  що  сотворили  славу  й  державну
велич та мiць Росi?-матушки. Неправда  тим  шкiдливiша,  чим  красивiше  й
талановитiше ?? пiдносять  людям!..  Талант  не  тiльки  благо,  а  й  зло
суспiльне? Отже, Микешин - зло?.. Не в ньому  суть,  iдеться  про  совiсть
всiх, кому у душу вкладено хоча б маленьку iскру того вогню,  що  Прометей
дав людям i мук зазнав за ту любов до ближнього. Нiщо не  може  виправдати
того, хто йде на компромiс iз совiстю, хто Промете?в  свiточ  несе  шляхом
неправди!..
   Кiмната стрiла тишею. Лиш холод та  порожнеча...  Вже  й  груба  зовсiм
вичахла... Цiкаво: тепла грубка - немов жива. Притулишся - i вже не сам...
   Тремтливий вогник свiчки, яку намацав i запалив, надав кiмнатi затишку.
Це  вже  була  людська  оселя,  пристанище  мандрiвника...  А  хитро  попи
придумали: на цьому свiтi ти тiльки гiсть, стражденний дух у плотi, а там,
за гранню життя i смертi-визволення, - ти вiчно сущий;  i  нi  печалi,  нi
воздиханiя...
   Ураз вiдчув чийсь погляд. Оглянувся  i  стрiвся  з  ним.  Ликера!  Його
бездольна доля, останнiй промiнь... Зорить йому з портрета. Така, якою  ??
побачив i змалював... По?де, десь над  Днiпром  знайде  собi  ще  кращуi..
Гай-гай...
   Взяв свiчку й понiс ?? нагору. На сходинках вiдчув,  що  ноги  в  нього
якiсь чужi, незграбнi. Такими вже не побiжиш за  дiвчиною,  не  доженеш...
Рiк тому мiг побiгти... Який там рiк! Улiтку ходив довкруг Ликери, як  той
павич... Нехай ?й грець, Ликерi! Свiт не зiйшовся клином на нiй  однiй.  ?
iншi... Тiльки б йому добутись у рiдний край, на  милу  серцю  землю,  пiд
яснi зорi!..
   Чомусь останнiм часом  не  може  вiн  без  слiз,  спокiйно  думати  про
Укра?ну, про свiй народ, про долю його  сирiтську.  Може,  тому,  що  сили
менша?, що усвiдомлю? трагiчну марнiсть сво?х  зусиль...  Ждуть  манiфесту
царського, що оголосить нiбито кiнець  крiпацтву.  Воля  iз  царських  рук
навряд чи буде справжньою. Як кажуть, ворон вороновi очей не виклю?.  Коли
б народ взяв волю, то взяв би всю, до крихти. А так - що пан удiлить.  Той
самий пан - собачник i крiпосник!..
   Роздягся, лiг у лiжко. А вогник  свiчки  не  погасив.  У  темрявi  йому
вповза? в груди холодний страх. Не те, щоб вiн боявся мертвих, привидiв чи
духiв злих. Зда?ться, що вiн немовби в склепi без вiкон i без дверей, один
як перст, що й голос нiхто не може почуть  на  бiлiм  свiтi  й  прийти  на
помiч... Якось не спостерiг, коли воно з'явилося,  це  вiдчуття;  напевно,
вкупi з кашлем, тодi, коли порвав з Ликерою... I  треба  ж  така  напасть!
Куди не кинь - Ликера, його невдатна люба, його i смiх, i  сльози...  Таки
вiд того часу вiн пiдупав, пiшов з гори,  пiддався  рiзним  хворостям,  що
потихеньку тлiли у ньому ще з пустелi, з солдатського нежитiя!.. А може, й
нi... Можливо, бiда прокинулася, коли побачив знову свою страшну в  неволi
землю, коли не змiг утриматися вiд слова правди й  втрапив  до  рук  панiв
жандармiв, що не спускали з нього свого всевидя-щого  "царева  ока"?..  Як
вiн до не? рвався, як не пускали його кати на Укра?ну, де вiн  не  був  аж
цiлих дванадцять лiт!..
   Дiстав "Буквар" зi столу й почав гортати аркушi, що мали стати книжкою.
Вiн видасть, пустить межи людей оце вiкно в самосвiдомiсть,  в  прийдешнiй
свiт! Освiта - шлях до правди. Тому-то деспоти i  самодержцi  дбають,  аби
народ був темний, аби ве знав, що дi?ться на бiлiм свiтi. Боляче було йому
побачити, що за дванадцять рокiв не вiдбулося нiяких змiн, що ?хнiй добрий
замiр вiдкрити всюди школи зостався тiльки замiром, та й то лише ледь-ледь
живим... Отак-то, други-братчики! Наш "добрий" цар  збагнув,  -  чи  хтось
йому про це шепнув на вухо, - що просвiтянство ваше -  крамола,  зло,  яке
душити треба так само в зародку, як всякий бунт...  А  ми  -  сво?,  а  ми
"Буквар" протягнемо через цензуру, та видруку?мо, та розiшлемо! Щоб  рiдне
слово входило iз нього в душу, щоб залишалось живим у  нiй,  щоб  проросло
жагою до знань, до правди й волi!..
   Радiсно було йому i сумно гортати цей гостинець для неписьменних  сво?х
братiв. Надiйний шлях, та довгий... Це ж скiльки треба  по  ньому  йти  до
сонця, до того дня, що стане Великим днем для долi його народу!..
   Зiтхнув, поклав рукопис i задивився на ледве жеврiючий печальний вогник
свiчки. Лiй розтiкався, скапував  по  свiчнику  сльозами...  Треба  купити
лампу! Якщо колись вони зi Штернбергом могли ?? купити, то нинi вiн... Уже
п'ятнадцять рокiв, як у могилi його Василь!.. Збiга? час... А з ним життя,
надi?, друзi... Знову дурнi цi сльози! Мусить долати  ?х,  знайти  в  собi
запас снаги!.. А може, всi на старiсть стають такi журливi?..  Старiсть  у
сорок шiсть!.. Це як кому  судилося,  хто  як  прожив.  А  в  нього  ?  що
згадувати. Йому на долю випало всього по стiльки, що iншим вистачило б  на
два життя!.. Його вже тричi заарештовували,  саджали,  мов  розбiйника,.до
буцегарнi.  Останнiй  раз   схопили   у   Прохорiвцi,   в   саду   Михайла
Максимовича...
   Дмухнув на свiчку, що зачадiла, i темрява накрила хвилею. Шукав рятунку
в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що  вкарбувалися  в  його  буття
назавжди i стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, -
вiдколи з'явився бiль у грудях, - щоночi важко переступити порiг мiж  сном
i мисленням. Так нiби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пiшло
намарно, вiддано на казна-що. А ще -  чомусь  боявся  сну.  Здавалося,  що
порина? у небуття, у ту безмежну вiчнiсть, з яко?, може, вирине, а може, й
нi... У нього ще стiльки дiла на цiй землi, вiн ще не звершив того, заради
чого прийшов на свiт. Нещасна його Вкра?на... З якою радiстю вiн  поспiшав
на  зустрiч  з  нею  пiсля  печальних  солдатських  днiв  за   Каспi?м   i
петербурзьких веселих днiв! Закоханий так не летить  до  мило?!..  Вона  ж
зустрiла, як i колись, добром i  злом,  красою  i  потворнiстю,  плачем  i
нiжним усмiхом... Любов його ?дина, його сльоза!..
   ...По-справжньому вiдчув, що вже на Укра?нi, вдома,  коли  зi  шляху  з
пагорба вiдкрилася долина Альти та Трубежа i серед не? вихопився з блакитi
й зела сам Переяслав. Аж дух йому  перехопило  й  з  очей  на  вуса  впали
невольнi сльози щастя... Вiн знову тут, на рiднiй  сво?й  землi,  пiд  цим
високим, чистим, залитим сонцем небом!..  Вiн  знову  п'?  пахучий  лiтнiй
ранок, вбира? серцем милу  цю  благодать,  яка  ввижалася  дванадцять  лiт
розлуки!.. Як довго, боже праведний, вiн  був  позбавлений  того,  що  ма?
кожний i що вважа? звичним, як хлiба шмат або ковток води!..
   Дiстав з кишенi хусточку, яку подарували  в  Лихвинi  пани  Хрущови,  й
нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини...  Серце...
Душа  людська...  Велика  вiчна  загадка!..  Там,  у  степах   киргизьких,
здавалось iнодi, що в ньому вбили душу, що вже вона нiколи  не  одозветься
болем за рiд людський, за гнаних та упослiджених, i раптом, наче усе  живе
напровеснi, його душа оновлювалася, ставала ще вразливiшою i вимагала  дi?
або хоча б нових рядкiв поезi?. Сьогоднi вiн так поспiшав на цю  прекрасну
зустрiч, що всю дорогу не дав спокою нi кучеру, анi поштовим  коням.  Душа
взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свiй при?зд, ба  навiть
за Переяслав i Козачковського, що в нiм живе... Тепер, коли побачив  старе
козацьке мiсто, вже мiг би трохи i заспоко?тися, проте щось  муляло  й  не
дозволяло радостi розправить крила. Може, боявся змiн, що сталися  за  час
його вiдсутностi (на добрi вiн не сподiвався!), а може,  щось  передчував,
як те бувало уже не раз... Мiг  бути  й  звичайний  страх  за  те  ж  таки
вразливе серце, якому з кожним роком ста? все важче й  важче  спостерiгати
людську бiду й неволю, жорстокiсть панства,  тупiсть  й  одверте  здирство
чиновникiв та духiвництва...
   - Пане, куди вам? - боязко опитав тим часом кучер.
   - До Козачковського. Бiля базару.
   - Мабуть, це той, що лiкар?
   - Iстинно!
   Злетiв батiг, рвонули конi швидше, й  назувтрiч  скоро  вибiгли  веселi
бiлi хати в хустках садiв.
   Андрi?в дiм упiзнав по в'язу, що рiс i нинi бiля ворiт. Подальший  шлях
про?хав немов у снi. З ним сталося незнане  щось.  Торговиця,  яка  шумiла
неподалiк, хати, дерева, небо  поблякли  раптом,  втратили  чiткi  знайомi
обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привiтався, а вiн  не  чув.
Отерпши, сидiв i бачив того в'язка, що  нiби  рiс  у  нього  перед  очима,
високий ганок, квiти й паркан, якого тут не було тринадцять рокiв тому...
   Коли вiзок спинився, на ганок вийшов господар дому, скинув високо брови
й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов слiпий.
   Тарас стрибнув на землю i теж без слiв, - ба навiть без жодно? сльози в
очах, - обняв товариша й поцiлував. Так  само  мовчки  вiн  привiтався  iз
господинею, що вийшла саме з хати, обняв дiтей, згадавши й тих, що  вмерли
за час його нежитiя в пустелi...
   Отямився аж у кiмнатi.
   - Зна?ш, - сказав Андрi?вi, що мовчки плакав, - я довго так цi?ю  миттю
марив... Аж сам не свiй... Сьогоднi що, базарний день?
   - Так... п'ятниця...
   - Ходiмо, друже, глянемо, - ожив ураз. - Для мене  це  мов  одкровення,
мов божий дар!..
   - Я тiльки трохи вмиюся, - сказав Андрiй,  всмiхнувшись,  як  те  дитя,
крiзь сльози. - Тобi також з дороги...
   Небавом вийшли з дому. Все ще були обо? якiсь немов напiвчужi, так нiби
роки розлуки пройшли мiж них розорою чи  навiть  ровом.  Зиркали  один  на
одного i полохливо ховали очi, наче було у тому вивченнi недобре щось. Час
марно не пролетiв, на кожному лишив свiй слiд... Нещадний слiд!..
   - Ти сивий став... - зiтхнув Тарас.
   - А ти хiба не сивий?
   Примовкли знов. Тарас дивився на  ярмарковий  рухливий  люд,  на  речi,
якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа  царська,  що  мала
дати  волю.  Якусь-то  панську,  вдiлену  од  ?х  "щедрот"!..  Пани   самi
вирiшували, як вiдпускати. Голих, в однiй сорочцi? А чи з землею?  Скiльки
вiддать землi й по скiльки здерти викупу?.. Хрущов,  з  яким  вiн  ?хав  з
Москви до Лихвина, про це лише й говорить.  Як  посланець  вiд  Харкiвщини
возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче  кодло!  I  жаль
пускать, i хочеться побiльше мати вигоди...
   - Ну, як у вас iз волею? - спитав Андрiя.
   -  Балака?мо,  проекти  власнi  шлемо...  -  знизав  Андрiй  плечима  i
спохмурнiв.
   - Ох, знали б ви, як тяжко ?? чекати, волi!
   - Не так воно все просто...
   - Вiддав, що взяв - i всi дiла!
   - А як же ми, помiщики?
   - Лишити й вам на потребу поля.
   - Потреба в нас та у селян...
   - Ви лiпшi? Ви бiла кiсть? Блакитна кров?
   - Скажи, з яко? речi я мушу все вiддати  тому,  хто,  може,  мо?  добро
проп'? узавтра в шинку? - спитав Андрiй похмуро. - I хто робитиме  на  тiй
землi, яка менi залишиться? Тобi казати легко...
   - А ти звiльни сво?х  селян,  вiддай  ?м  ?хню  землю  i  станеш  також
вiльним!
   - У мене жiнка, дiти... - сердито сказав Андрiй. Торговиця ?х закрутила
в сво?му вирi. То розвела, то знову зблизила  помiж  возiв  iз  глечиками,
мисками,  шлеями  та  рiзним  iншим  селянським  скарбом.  Довкола  чулася
солодкозвука, до слiз, до болю рiдна спiвуча мова. Сипалися, мов iз мiшка,
дотепнi жарти, приказки. А скiльки тут було красунь! Якi обличчя, постава,
рухи чоловiкiв!.. I це раби,  тi  чорнi,  темнi  люди,  якими  так  горду?
панство?
   - Тарасе, я стомився, - спiймав-таки його Андрiй. - Ходiмо вже обiдати.
   - Поглянь, поглянь, Андрiю, на цих людей, на цей  народ!  -  прошепотiв
йому Тарас схвильовано.
   - Оце з В'юнищ... Це з Андрушiв... А тi он люди з Козинцiв...
   - Для мене - всi з Укра?ни! - рiзко спинив Тарас товариша. - Мо? брати.
   Андрiй притих. Iшли базаром мовчки,  заглибленi  в  сво?  думки.  Тарас
вiдчув, що знову його вгорта? ота терпка вiдчуженiсть,  яка  було  прибила
йому велику радiсть повернення до Переяслава.
   - А буде, буде воля? - спинив Андрiя, мовби вiд нього все  залежало.  -
Чи, може, знову все це лише обман?
   - Сам iмператор!.. Що ти!
   - А Олександр, Миколин батько, не обiцяв, не загравав з народом i тими,
хто вважав ганьбою крiпацьке рабство? Менi колись розказували у Р?пнiних.
   - Не встиг, напевно...
   - Може, i Катерина Друга часу не мала звершити  сво?  прожекти  в  дусi
Дiдро, Вольтера i Монтеск'?? Одна рука ?? листи писала до вiльнодумцiв,  а
другою вона ж таки, Мiнерва в образi iмператрицi, додушувала козацьку волю
на Укра?нi, стирала з лиця землi ?? останнiй сховок - Сiч Запорозьку!
   - Правда... - зiтхнув Андрiй.
   Обiдали - мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у ?хнiх душах всевладний
час, порушив ту колишню приязнь, що зовнi нiби  й  витримала  випробування
долею. А  може,  ?м  зiпсувала  зустрiч  розмова  про  майбутню  волю  для
крiпакiв? Андрiй у цьому дiлi... Та й що ти  хочеш  -  власник  крiпацьких
душ, землi, з якою тяжко так розлучатися!..
   - Мо', ще по чарцi? - в'яло спитав господар.
   - Досить, - сказав Тарас.
   - Ти ж мiг колись добряче...
   - Був кiнь, та з'?здився.
   - Нелегко тобi пришилося у тiй солдатчинi?
   -  Пекельнiшого  чогось  придумати  не   мiг   би   й   сам   сатана...
Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат!
   - Тихiше!.. Жiнка, дiти...
   Тарас роздер ту сутiнь, що напливла йому на очi, й перемiнив розмову на
веселiше:
   - По?ду в Прохорiвку, до Максимовичiв, та й  оженюсь!  Марiя  пообiцяла
знайти менi хорошу бiдну дiвчину...
   - Що ж, бог у  помiч.  Добре  надумав  дiло,  брате,  -  сказав  Андрiй
статечно, неначе сват. - Коли гукнеш, при?демо тебе вiтати.
   - Дякую... Хто зна?, як воно там буде...
   Андрiй примружив очi й отак, ледь-ледь усмiхнений, озвався вiршем:
   Не женися на багатiй,
   Бо вижене з хати,
   Не женися на убогiй,
   Бо не будеш спати...
   Тарас згадав, що чув цей вiрш, що знав його.
   - Не впiзна?ш? - спитав Андрiй. Задумавшись, наморщив лоба й додав iще:
   Оженись на вольнiй волi,
   На козацькiй долi...
   - Братику, - гукнув Тарас, - це ж мiй давно загублений,  забутий  вiрш!
Ти, може, й iншi зна?ш?
   Андрiй розплився в усмiшцi, захвилювався, наче перед екзаменом. I  став
таким Андрi?м, як був колись, до бiд, якi звалилися тодi на ?хнi голови...
   Пiсля обiду вирiшили сьогоднi ж, зараз же по?хати на тi мiсця,  з  яких
Тарас побачив би й старий Днiпро,  i  кручi.  Цей  намiр  так  розхвилював
Тараса, що вiн не мiг дiждатися, коли зберуть, що  треба,  й  позапрягають
коней, i рушив пiшки. Господи, як вiн чекав оцих хвилин, як довго й трудно
до них iшов! Бувало, там, за Каспi?м i за  Уралом,  вiн  плакав,  згадуючи
Трубiж,  церкви,  заплави  бiля  В'юнищ   та   Андрушiв...   Найглибше   i
найяскравiше йому запали в пам'ять картина круч Трахтемирова й  Монастирка
та вид iз них на Переяслав i Заднiпров'я! Вiн марив ними,  снив  наяву,  i
ось вiн тут. За кiлька верст вiн знову взрить цю благодать, цей божий рай,
i впевниться, що ? вона на свiтi, що вiн таки дожив до щастя стати на  цiй
великiй твердi, над цим безкра?м обширом, пiд цим високим, нiби душа  його
народу, пречистим небом!..
   Дивно, проте  насправжня  зустрiч  iз  рiдним  кра?м  була  простiша  й
стриманiша, нiж вiн ?? собi намислив. I  водночас  схвильованiша.  Дорога,
верби, поле, яким котив зеленi хвилi вiтер, i диво-пiсня жайворонка -  все
вiдзивалося в його душi, притлумлювало прогiрклий бiль. Оця трава медунка,
цей бiлий цвiт ромашки, цей дрiбнолистий терен...
   Лiг на траву, незрячо вткнувся в пахощi землi  та  зела  й  слухав,  як
струменi? нiжне земне тепло до тiла, як зажива, вигою?ться його душа...
   - Диви, заснув... А може, вмер?.. - долинуло пiд стук колiс.
   - Знемiгся, бiдний, вистраждався... - сказав Андрiй.
   Всмiхнувся, нишком витер вологi очi й звiвся.
   - Чого б я ото вмирав... На волi, в такiй красi!
   - Знайомтесь, - кивнув Андрiй на чоловiка, який сидiв  на  возi.  -  Це
Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусiд i щирий приятель. А  це  -  Тарас
Шевченко.
   Кирило скочив з воза й подав велику руку.
   - Я ваш палкий прихильник!
   - Мiй? Чи мо?х поезiй?
   - А це хiба не все ?дино?
   - Iстинно... - сказав Тарас, подумавши. - Мене ж таки за  вiршi  вiддав
сам цар в солдати... Й заборонив писати ?х!
   - I не писали?
   - Де там! Хiба утерпиш...
   Весело стрибнув на вiз. Як молодий. Ще й ноги звiсив. Гарно!..
   - Паняй, Андрiю! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку?
   - Варить... на тому свiтi.
   - Добрий був чоловiк... Хай царству?!
   Веселий настрiй змiнила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрiма?  -
косить, кладе людей в покоси - аж свист сто?ть... Шурх, шурх!..
   - А де тепер Сошенко? Не чув, бува? - спитав Андрiя.
   - Мабуть, i досi в Нiжинi...
   - Цей чоловiк мене знайшов у Пiтерi, з неволi мудро визволив, -  сказав
уже Кириловi. - Зрадi?, як побачимося!..
   - Вам тут усi радiтимуть.
   - Не всi, - заскалив око. - ? люди...
   - Хто?
   - Жандарми, ?хнi нишпорки...
   - Зрадiють теж, - сказав Андрiй, торкнувши коней вiжками. - Така нагода
вислужитися!..
   - А я про це i не подумав, - тихо сказав Тарас.
   - Будь обережний
   - Треба... ?х розвелося  мов  сарани.  Куди  не  плюнь,  то  попадеш  у
нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? - спитав рiшуче у Тарасевича.
   - Я?.. - спалахнув. - Ось скаже нехай Андрiй!..
   - Пробачте... Я став такий... Усiх би ?х!..
   Попритихали.  Крiзь  стук  копит  раз  по  раз  чувся   високий   голос
жайворонка... Удалинi, за ще  не  видимою  рiкою,  знялись  у  небо  кручi
Правобережжя. Пiдсвiченi вже надвечiрнiм сонцем, вони,  здавалося,  сягали
хмар...
   - Ти не забув ту риболовлю нашу за  Андрушами?  -  тихо  спитав  Андрiя
Осиповича. - I ту картину-пiсню, яка постала з Монастирища...  Всi  десять
рокiв муштри в незамкненiй мо?й тюрмi я  жив  тим  дивним  вечором  i  тим
духовним злетом, що стався з  нами  на  цих...  на  цих  святих  окрадених
козацьких горах!..
   - Я пам'ятаю... - озвався друг.  -  Не  мiг,  було,  дивитися,  щоб  не
заплакати...
   Затихли знову. Сокiл, - як i тодi! - кружляв привiльне в небi... Пливли
хмарки... Залитi скiсно променями, свiтились верби...
   Й не спостерiг, як став читати давнi сво? рядки про  диво,  що  тримало
його на свiтi й вело сюди, манило, як труби в рай...

   Молюсь тобi, боже милий,
   Господи великий!
   Що не дав менi загинуть,
   Небесний владико,
   Що дав менi добру силу
   Пересидить горе
   I привiв мене, старого,
   На сi святi гори
   Одинокий вiк дожити,
   Тебе восхвалити
   I тво?ю красотою
   Серце веселити...
   I поховать побите?
   Грiхами людськими
   На горах оцих високих,
   I витать над ними...

   - Експромт? - спитав Кирило, як вiн замовк.
   - Нi. Орський сон...
   - Напевно, з тих, якi писались пiд забороною?
   - Заборонити тирани можуть усе, окрiм душi, думок. А  вiршi  -  це  моя
душа, мо? думки. Вони пiдвладнi лише менi!
   - Отже, поет за будь-яких обставин вiльний?
   - Якщо вiн служить людям, а не собi. Якщо страждав болем усiх людей...
   - Тпру-у! - натягнув тим часом вiжки Козачковський. - Отут,  панове,  й
станемо.
   Пiд'?хали аж до Днiпра. На  морiжку  -  геть  бiлому  вiд  конюшинки  -
порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилi з легким при?мним  шерхотом  то
пiдступали, то знов одкочувалися,  перевертаючи  округлi  мушлi  равликiв,
шматки якогось дерева та рогозу... Ген далi  вони  були  розлогiшi  й  уже
безмовнi, сповненi снагою, мiццю, силою, що не  була  впокорена  спокiйним
днем... Над тим хитливим полем лiтали вiльно чайки й стояло  син?  небо...
Днiпро-Славутич!.. Справдi вiн перед ним чи знов йому наснився  в  казармi
чи камiнно-сiрому Санкт-Петербурзi?..
   Сльози поволi  виповнили  Тарасу  очi,  впали...  Щоб  не  побачило  ?х
товариство, ступив наослiп аж до води, набрав у пригорщ,  хлюпнув  собi  в
лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!..
   Андрiй з Кирилом мовчки взялись ловити рибу,  йому  ж  дали  можливiсть
помилуватись вечором, що вже заходив  червоно  й  зливав  у  сутiнь  тiнi.
Оскiльки вiн до риби був не мастак, побрiв  пiщаним  берегом.  Земля  була
волога й пружна... Рiдна його земля!.. Схвильованiсть, що пiдступила  йому
до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкiл очима  митця,
художника, вловить штрихи, вiдтiнки... Вiн довго так i  так  болюче  марив
цi?ю зустрiччю, що вже не мiг спокiйно спостерiгати казку, що раптом стала
дiйснiстю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзi й невтiшно  мовчки  плакав...
Дванадцять лiт!.. Нерони лютi, виродки, кати бездушнi!. Нiвечити,  топтать
ногами душу людську за те, що прагне волi й долi сво?й землi,  народовi!..
Ви славите Христа ?дино, що  постраждав  за  людство,  самi  ж  тим  часом
множите нових страждальцiв iстини. Iсуса б  ви  розп'яли  без  слiдства  й
суду!.. Може, це й не найгiрша кара - смерть на хрестi...  Одмучився  добу
чи двi... Та це ж не десять рокiв,  це  ж  не  чотири  тисячi  солдатських
дiб!..
   В туманi бачив кручi на тому боцi. Церкви, яка тодi стояла пусткою, вже
не було. Призахiдне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Нiби  козацька
кров  повиступала  з  сумних  могил  i  розлилася  полем...  В  ярах  вона
чорнiла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як  слухав  пiсню
на тiй горi, як слалася вона водою...
   Та яром, яром за товаром...
   Пiсня також пропала, стихла в бiдi крiпацькiй. Нiмо котив  Днiпро  свою
могуть до моря, вливав ?? в байдужi його солонi  хвилi...  Чи  море  Чорне
посолонiло вiд наших слiз?..
   Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пiтьма
стелилася понад Днiпром, виповнювала вербовий гай, з якого вiн дивився  на
правий берег...
   Гори мо? високi?,
   Не так i високi,
   Як хорошi, хорошi?!..
   - А ми вже думали, що заблукав! - зрадiв Андрiй його появi. -  Кличемо,
а ти нi звуку...
   - Добре, що й так почув, - признався. - Коли думки обсядуть, то й  грiм
менi - як комариний писк. Ну й пахощi!..
   - Щерба готова.
   Справдi, у казанку над  вогнищем  кипiла  смачно  юшка,  а  на  попонi,
прикритiй бiлим обрусом, стояла  пляшка  з  чаркою,  лежали  ложки,  сало,
цибуля з пiр'ям, нарiзаний скибками хлiб...
   - Благословляй, Тарасе, трапезу! -  сказав  Андрiй,  знiмаючи  з  вогню
щербу.
   - Я ж вам не батюшка...
   - Ти теж духовний пастир. Поет!
   - Найбiльший на Укра?нi! - додав Кирило палко.
   - За цi роки мене забули, певно...
   - Нi, нi! Ви стали нiби думою, легендою нових часiв!
   - Я дiдом став, - сказав Тарас, щоб збити Кирилiв пафос. Андрiй прийшов
на допомогу:
   - Други, прошу до столу, сирiч до скатертини! Вони лягли, як стародавнi
еллiни, довкола миски й пляшки. Андрiй наповнив чарку й подав, як  личить,
гостевi.
   - За волю! - мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очi у
наймолодшого мiж них Кирила, як усмiхнувся гiрко на те Андрiй.
   - Бери, що ?, закушуй. Мiцна ж така...  Кирило  пив  за  гостя.  Андрiй
також.
   - Я тут не гiсть! - гукнув Тарас, хмелiючи. - Я вдома тут! Ось оженюсь,
поставлю хату й житиму на Укра?нi. Не проженете?
   - Що ти! Побiйся бога, брате!
   - Коли б я мав у гарнiм мiсцi землю... - зiтхнув Кирило.
   - Дякую, - сказав Тарас схвильовано. - Як вийде  книжка,  землю  я  сам
куплю. Для хати та для садка...
   - А скоро вийде?
   -  Хтозна...  В  цензурi  десь.  Вже  бiльше,  як  пiвроку.  Помовчали.
Вслухалися у теплий лiтнiй вечiр, де тiльки конi, форкаючи й переступаючи,
порушували правiчну тишу. Iнодi, - немов живий, наморений, - зiтхав Днiпро
й вiтрець проходив мiж шелюгою...
   - Ви, певно, все це впишете  в  сво?  майбутнi  вiршi?  -  тихо  спитав
Кирило.
   - Може... Поет так само, як i земля,  те  родить,  що  в  нього  впало,
висiяно життям.
   - Щасливi ви - творцi краси...
   - Ай справдi, - спитав Андрiй, - щасливий ти як поет?  Тарас  не  зразу
знайшов правдиву вiдповiдь.
   - Поетом  гарно  бути...  Якби  лише  поетом  i  не  в  такiй  же  мiрi
громадянином... А втiм, поет не може бути не громадянином. Це нiсенiтниця!
   - ? ж i такi... - несмiливо сказав Кирило.
   - То вiршомази.
   Знову запала тиша. Вогнище вже  ледве-ледве  жеврiло,  й  вiд  того  ще
яскравiшими здавались зорi. А ?х же - милий свiте! - сьогоднi висипало  на
небi стiльки, неначе й справдi кожна - жива душа...
   - Ти ще спiва?ш "Зiроньку"? - спитав Андрiй. - То, може б...
   - Я вам лiпше згадаю вiрш, написаний  давно  колись  у  Орську  про  цi
мiсця... Хоч трохи... що не забулося...
   - Той самий вiрш, що вже сьогоднi слухали? - схопивсь Кирило.
   - Правда... Як подивився на гори тi та на Днiпро...

   ...I Запорожжя, i село...
   I монастир святий, скарбниця, -
   Все, все неситi рознесли!..
   А ви? ви, гори, оддали!!
   Бодай нiколи не дивиться
   На вас, проклятi?!! Нi, нi...
   Не ви проклятi... а гетьмани,
   Усобники, ляхи поганi!!
   Простiть, високi?, менi!
   Високi?! i голубi?!
   Найкращi в свiтi! найсвятi?!
   Простiть!.. Я богу помолюсь...
   Я так ??, я так люблю
   Мою Укра?ну убогу,
   Що проклену святого бога,
   За не? душу погублю!..

   Сидiли скорбнi,  зболенi.  Пiд  зоряним,  високим  рiдним  небом...  На
споконвiку рiднiй сво?й  землi...  В  пiтьмi  зiтхав  i  схлипував  старий
Днiпро... А може, й справдi море посолонiло вiд слiз,  якi  Славута  щодня
вливав в нього впродовж столiть!..
   ...Так поспiшав у Прохорiвку, що  й  не  вернувся  до  Переяслава,  аби
забрати сво? пожитки. Дубом, який найняв таки  в  Козинцях,  де  ночували,
поплив на зустрiч з новим, незнаним свiтом i, може, навiть з  долею.  Щось
усесильно гнало його сюди, примушувало  лишити  друзiв,  берег,  який  був
милий i дорогий...
   Пливли униз,  за  течi?ю,  i  по  обiдi  вткнулися  в  розмитий  берег.
Прохорiвка! Село внизу, а на горi, високо  над  тим  селом,  немов  гнiздо
орлине, бiлi? дiм... Це ж треба знайти таке чарiвне мiсце!..  Мабуть,  вiн
не шукав, дiсталося йому у спадок. I ця гора, й цi люди... Напевно ж,  пан
професор не мозолями добув собi цю благодать!..
   Допоки зiйшов на гору, добряче впрiв. Чи поспiшав, чи серце вже застаре
для молодечих таких поривiв... Оглянувся - i все забув. З гори  вiдкрилася
така краса, така велично дивна картина свiту,  що  вiн  не  смiв  дихнути.
Внизу в садках та вербах бiлiли хати,  злiва  чорнiв  велично  i  та?мниче
порослий густо вiльхою старезний луг, а далi синьо-синьо, - залитий небом,
сонцем, - лежав Днiпро з затоками та островами. На обрi? за ним здiймались
гори й красуня Рось пiд ними сiяла в степ...
   Щось одiрвало нiби його вiд дива дивного й примусило зиркнуть назад, де
мiж акацiй в бiлому як снiг цвiту стояв будинок. З ганку, немов з  хмарини
янгол, дивилася на нього  жiнка  в  бiлому.  Ковтнув  судомно  грудку,  що
пiдступила йому до горла, й прошепотiв:
   - Марiя...
   - Тарас Григорович! - метнулася до нього жiнка. Спинилася на пiвдорозi,
мов завагавшись, а далi рвучко пробiгла вiдстань, що залишилася, схопила в
руки голову й поцiлувала його в чоло. - Михайло!! - крикнула.  -  Поглянь,
поглянь, кого нам бог послав!
   Професор вийшов, мружачись, одяг якiсь маленькi, немов дитячi,  окуляри
й розплився в радiй усмiшцi.
   - Оце-то гiсть!.. Нарештi...
   Вiн теж пiдбiг, - дрiбненько, мов  куличок,  -  обняв  Тараса  Й  тричi
поцiлував.
   - Василiвно, проси до хати гостя!..  А  ми  собi  й  не  думали,  й  не
сподiвалися...
   - Не ми, а ти, - спинила його Марiя. - Я знала, що  не  сьогоднi-завтра
вони при?дуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вiкно,  -  сяйнула  карим
оком.
   - А я не  мiг  збагнути,  чого  мене  так  потягло  у  Прохорiвку...  -
спромiгся й гiсть на слово. - Аж то синиця винна!
   - Ти звiдкiля? - спитав Михайло Олександрович.
   - Iз Переяслава. Ловили рибу вчора пiд Козинцями, а вранцi я на дуба  й
притьмом сюди! Покинув там i чемодан, i погрiбець...
   - Пошлю когось сьогоднi ж, аби привiз.
   - Спасибi... У вас тут рай!
   Всi кажуть, - зiтхнув чомусь господар. - Ти зна?ш, Гоголь  тут  написав
свiй знаменитий "Чуден Днепр...", пiд тою он сосною, - вказав  за  яр,  де
розметало низькi могутнi рала старе гiллясте дерево.
   - Коли вiн тут побував? - спитав Тарас, подумавши, що так, на  жаль,  i
не зустрiвся з Гоголем.
   - Вже десять лiт минуло... Хто мiг тодi подумати, що за два  роки  його
не стане...
   - Хай буде пухом йому земля, - перехрестилася Марiя скорбно, й  очi  ??
взялись сльозою.
   - Великий, мудрий i вболiваючий за всiх стражденних  Гоголь!  -  сказав
Тарас.
   - Спасибi, ви так чудово мовили... - вклонилася йому Марiя.
   -  Василiвно,  проси  до  хати  гостя!  -  заметушився   знову   старий
професор-антикварiй, як записав Тарас про нього в "Щоденнику"  при  першiй
зустрiчi пiсля повернення з пустельних мiсць.
   Його ввели до кабiнету, всуцiль заставленого книжками в шафах,  скринях
i просто в стосах, що височiли на лавах, крiслах, навiть на пiдвiконнях.
   - I скiльки ж тут цього добра? - спитав Тарас аж нiби трохи заздрiсно.
   - Двi тисячi томiв.
   - I всi тобою читанi?
   - Так. Майже всi.
   - То ось чого ти такий розумний, братику! - пожартував.
   - Тарасе, книги - ворота мудростi, -  чи  не  вловив,  чи  не  сприйняв
професор жарту.
   Ввiйшла Марiя. Сiли, де хто знайшов хоч трохи  вiльне  мiсце,  й  Тарас
спитав:
   - То як же тут моя княгиня? Чека? вже? Марiя глянула на нього  журно  й
вiдповiла:
   - Аби був князь, княгиня швидко знайдеться...
   - Була б, як кажуть, шия... - промимрив пан професор.
   - Мiй чоловiк нiяк не може звикнутися з життям сiмейним,  -  перепинила
його Марiя. - Жалку? все, що одружився. Хворi?, нудить свiтом...
   - Марi?, ти б!..
   - Тарас Григорович свiй чоловiк, - не угавала. - Хоче  сам  одружитися.
Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..
   - Подбала б лiпше про обiд.
   - Доварю?ться... Ну, як вам там, у  Петербурзi?  -  звернулася  вже  до
Тараса.
   - Добре, де нас нема?, серденько... Та й де ще ? така краса, як тут,  у
нас на Укра?нi!
   - "Нема на свiтi Укра?ни, Нема? другого Днiпра"? - спитала його ж  таки
рядками.
   - Ви зна?те мо? "Посланi?"?
   - Менi з тво?ми вiршами та з нею добрий клопiт, -  сказав  професор.  -
Вивчила й чита? скрiзь, де можна i де не можна...
   - А я собi й не вiдаю, що ? у мене щира така прихильниця! - пожартував,
хоча найменше йому хотiлося серйозну  цю  розмову  псувати  жартом.  Ну  й
антикварiй! Старий, пiдслiпуватий, а видивився, знайшов собi перлину!..
   - Це ще не все, - скуйовдив чуба Максимович. - Ждучи тебе,  взялася  до
вишивання тобi сорочки.
   - Справдi? - спитав Тарас, розчулений.
   Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього.
   Тараса так i поривало схопитися  на  рiвнi  ноги,  взяти  ??  ледь-ледь
присмаглу руку й поцiлувати. I тiльки  тон,  з  яким  Михайло  розповiдав,
утримав. Дивно, жiнки його поезiю збагнули тонше, глибше...  А  мо',  вони
щирiшi, сердечнiшi й чутливiшi до горя iнших, людства?.. Колись  давно  (в
його буттi теперiшньому багато так колишнього!) Панько  Кулiш  зачудувався
дiвчиною...
   - А Кулiшиха не ?хала разом iз вами? - мов прочитала думки Марiя.
   - То я  не  мiг,  бо  не  пускали  iз  Петербурга,  то  потiм  ?й  щось
перешкодило...
   - А правда, що пан Кулiш майнув за кимось аж до Нiмеччини?
   - Панько джигун над джигунами!
   - Бiдна дружина... I  всi  ми  бiднi  з  вами,  панове  мудрагелi!..  -
зiтхнула жiнка й г.лянула, - мов облила зневагою, -  на  благовiрного,  що
втисся лячно в крiсло. Мабуть, такi фiлiппiки йому, сердезi, не первина.
   - Ходiть  уже  обiдати!  -  покликала  огрядна  лiтня  куховарка,  ледь
прочинивши дверi до кабiнету.
   На другий день надвечiр, як привезли його добро, Тарас узяв, що  треба,
й подався в свiт вишукувати мiсця, достойнi пензля, ?х тут було так iусто,
що довго вiн не мiг вiддати перевагу котромусь з них. Нарештi, добряче вже
притомлений, сiв на пеньок неподалiк вiд гоголiвсько?  сосни  i  задивився
таки ж на милий серцю I "чудовий Днiпр", оспiваний великим Гоголем...  Вiн
теж любив нещасну рiдну землю, виводив ?? у свiт, мiж люди. доводячи сво?м
чарiвним словом, що заслугову? його землi. - убога i прекрасна! - на кращу
долю...
   Сонце слiпило очi й мдало вiд гiр на обрi?  та  верболозу  на  островах
легкi, прозорi тiнi... Вода в затоцi чи рукавi  внизу,  одразу  за  селом,
виб, шокувала, немовби скло...  Тi  гори,  якi  стоять  мiж  Кановом  т  i
Пекарями i звiдси добре виднi, ще нiби вищi й кращi од Трахтемирiвських...
Та, крайня, мабуть, Княжа... А та - Чернеча... Може, там пошукати мiсце? I
гори, й степ, й Днiпро внизу, пiд самим, вважай, порогом... Спитати  треба
буде, чия земля... Те, певно, знають у Пекарях та  Кановi.  Якогось  дуки,
мабуть... А то ж чия!..
   Узяв альбом i розгорнув. Накидав швидко гори  та  острови,  рожевi  вiд
шелюги... Нi, слiвець безсилий зобразити таку красу,  таку  величну  сцену
Чуття природи, свiту!.. Як передати обшир  i  глибину,  як  вiдтворити  тi
безконечнi змiни тонiв, вiдтiнкiв та кольорiв... А смисл,  що  схований  у
кожнiй гiлцi дерева, в травi, квiтках, i,овiтрi, небi,  сонцi!..  Вiчне  i
водночас  мiнливе,  живе...  Це  ж  нас  не  буде,  й  iншi   тямущi   очi
всотуватимуть цей дивосвiт, з якого, власне, вийшли i  до  якого,  врештi,
також повернутьря... Земля, коли задуматися, нас позича? тiльки... Кому?..
Душi, свiдомостi?.. Ат, хай собi тим  перейма?ться  учений  муж,  професор
Максимович! Природа, свiт, саме життя - його талан... Селяни он  витягують
з води важучi сiтi... Дивно, та вiн iще нiколи не бачив, як рибалки, -  не
для розваги, а на життя, - виловлюють iз тьми води свiй  хлiб  насушний  -
рибу...
   Закрив альбом i рушив просто кручею вниз до  води.  Прийшов,  коли  вже
риба була на возi, в цебрах, а мокрi геть, проте вдоволенi й тому  веселi,
рибалки вiшали на жердки сiтi й дивилися, чи десь нема? дiрки.
   - Бог вам у помiч, люди! - гукнув  Тарас.  Один  з  рибалок  гмикнув  i
запитав у другого, безвусого парубчака:
   - Арсене, а що казали ото боги?
   - "Щоб i ви помогли..." - одмовив той, Як видно, ця пара знала дiло,  i
на язик ?м краще не попадатися.  Тарас  поклав  альбом,  роззувся  i  зняв
сурдук.
   - Показуйте, де треба вам пiдпомогти!
   Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привiтання,  прискалив
лiве око i поманив рукою, схожою на добру довбню:
   - Вчасно ви нагодилися... У нас тут з сiттю лихо...  То,  може  б,  ви,
паночку, нам помогли розплутати всi цi вузли? Ось скiльки ?х! До ранку  не
порозв'язу?мо...
   - Це можна... Це для нас пусте... - всмiхнувшись, сказав  Тарас.  -  От
тiльки треба усi  вузли  послинити...  Ви  слиньте,  дядечку,  а  я  услiд
розв'язуватиму.
   - Я чув, що тут потрiбна собача слина, - не залишився в боргу рибалка.
   - I панська теж годиться, - пiдкинув iнший слово.
   - То ви пошлiть до пана, а я пошлю по кварту... - дiстав карбованця.  -
Бо всяке добре дiло кiнча?ться могоричем.
   - Ну й пан! - гукнув Арсен захоплено.
   Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, ?х злякала його незвичнiсть.
   - Може, з вас хтось бував на тому боцi в  Звенигородцi?  -  спитав  уже
нежартома.
   - Ну, я там був... - спiдлоба глянув Довбня. Тарас його  так  охрестив,
не знаючи, як на iмення.
   - Й чув про село Кирилiвку? То я iз не?...
   - Мабуть, пан Флiорковський? - знову озвався Довбня.
   - Нi. Я Шевченко, хлопцi. Iз крiпакiв.
   - Тарас Шевченко?
   - Справдi?
   - Той, що Кобзар?
   - Вiн самий.
   - Кобзар, я чув, у москалях... - не вiрив Довбня.
   - Випустили. Позаторiк...
   Нi, щось ?м муля?, чогось йому не довiряють цi трударi.
   - А можете щось проказать напам'ять  iз  "Кобзаря"?  -  спитав  невинно
Довбня.
   - Еге. Еге...
   Тарас вiдчув, що це останнiй iспит.
   - Що б вам таке?.. - задумався. - Хiба що це...

   Було колись - в Укра?нi
   Ревiли, гармати;
   Було колись - запорожцi
   Вмiли панувати.
   Панували, добували
   I славу, i волю;
   Минулося - осталися
   Могили на полi.
   Високi? тi могили,
   Де лягло спочити
   Козацьке? бiле тiло,
   В китайку повите.
   Високi? тi могили
   орнiють, як гори,
   Та про волю нишком в полi
   З вiтрами говорять...

   Не змiг читати далi. Побрiв пiском до рiчки. Як  почало  темнiти,  вони
вже всi по-дружньому сидiли в шинку й вели неквапну бесiду.  Щоправда,  та
неквапнiсть була лише назовнi, а в глибинi... Тепер у всiх на думцi  й  на
язицi, мов пташка, билась воля.
   Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слiд було, Тарас налив чарки  (вiн
пригощав рибалок) i виголосив короткий тост: _
   -_ За нашу волю!
   Випили. За?ли мовчки. Арсен спитав нарештi:
   - Дадуть ?? чи не дадуть?
   - Казав пан: кожух дам, - та слово його тепле.
   - Бог не допустить, може, щоб поманили тiльки, - озвався басом Довбня.
   Тарасовi недобре стислось серце. I знову бог... Ховаються за нього всi,
як дiти за материн рясний подiл!
   - Самому дбати треба, - сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбнi.
   - Що я один...
   - Один - нiщо. А вкупi, гуртом, селом, народом?
   - Он бiля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волi... А де вона?
   - Хто зна?... Може, й та кров примусила  царя  та  панство  думати  про
звiльнення селян з крiпаччини... - нескоро сказав Тарас. - Збагнули, може,
iроди, що лiпше дати волю, анiж дiждатися, коли ?? вiзьмуть самi...
   - А довго, дядьку, думатимуть? - спитав Арсен.
   - Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всi.
   - Нехай наступить нас мати божа,  -  глухо  сказав  поважний  Довбня  i
осiнив себе хрестом.
   - Марiя не заступила сина свого Iсуса, а ви ждете...
   - Ай справдi! - гукнув Арсен здивовано. - Чого вона...
   - Iшов би ти, Арсене, спати, - промовив Довбня, глянувши на хлопця так,
що той устав i мовчки покинув шинок.
   - Даремно ви... - сказав Тарас. - Теж бо?теся правди?
   - Правда - мов хлiб черствий, не кожен ?? ковтнути годен, - взяв  чарку
Довбня i рвучко випив. - Мотре! - гукнув зненацька.
   Мотря, - вертка шинкарка, - наче тут i вродилася.
   - Не притуляйся, Мотре, так щiльно вухом до дверей, бо приросте... Неси
ще кварту лiпше!
   А до гори Михайлово? iшли веселим гуртом. Вже пiсля перших пiвнiв.  Пiд
яснолицим мiсяцем i мiрiадами ряхтливих зiр. Арсен, який чекав на них  пiд
шинком, затяг високим голосом:

   Тече вода з-пiд каменя,
   З-пiд зеленого гаю;
   Ходить козак по куреню,
   Запасу шукав...

   У Максимовичевiй не дуже  панськiй  хатi  одне  вiкно  свiтилося.  Там,
видно, й досi виглядали з окiльних мандрiв гостя.
   ...За тиждень вiн наблукався Прохорiвкою, намилувався красою кра?видiв,
що вiдкривалися йому з  гори,  перезнайомився  з  мiсцевим  людом  i  враз
вiдчув, що мусить якнайшвидше ?хати в сво? село Кирилiвку, де вiн  не  був
аж чотирнадцять рокiв, де ждуть його.
   - Сьогоднi, зараз же, я  малюватиму  твою  парсуну,  братику!  -  обняв
Михайла Олександровича, коли ввiйшли до  кабiнету  опiсля  скромного,  але
добряче-таки поживного обiду.
   - Ну-у що ти... що ти.. - знiяковiв учений муж, який одвик од  слави  i
вiд уваги.
   - Змалюю вас з Марi?ю, - сказав Тарас, - i  ?хатиму...  Марiя  щось  не
квапиться шукать менi княгиню... Чи князь старий задуже, чи дiвоньки не на
порi...
   - Вона знайде, - утiшив  його  Михайло.  -  Мо',  сподiвалася,  що  сам
накинеш оком...
   Лише зiтхнув печально i не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: тi,
що йому до серця, уже чужi. Колись Закревська Ганна...  Вона  йому  стояла
перед очима i там, у тiй пустелi,  де  вiн  страждав...  А  нинi...  Може,
просто йому завидно! Глянув тодi, в Москвi, i серце впало в грудях...
   - Сiдай, - сказав рiшуче. - Отут, у крiсло...
   - Надовго?
   - Як сказати...
   - Читати можна?
   - Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!..
   Михайло сiв, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу.
   - Ти почувайся вiльно, - сказав Тарас, дiстаючи  з  портфеля  папiр  та
чорний iталiйський олiвець. - Забудь, що хтось тебе малю?...
   - Еге... Пiд пильним зором?..
   - Бо?шся, що я в тобi побачу не те, що слiд, не те, що бачать  iншi?  -
пожартував.
   - Нi, навпаки...
   - Що не побачу бiльше од всiх людей, що  не  збагну  твою  високомудру,
цнотливу, нiжну душу?!
   - Малюй уже... - по хвилi буркнув Максимович i весь  чомусь  зiщулився,
немов хотiв, щоб змалювали тiльки його розумну голову.
   Ввiйшла Марiя. Сiла бiля вiкна, щоб видно було обох i щоб  свiтлiше  ?й
вишивалося.
   Тарас накидав контур професорового обличчя i несподiвано  спiймав  себе
на тому, що в цей летючий начерк став мимоволi вписувати  ??  великi  очi.
Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..
   - Ви нас забули зовсiм... - почув Марi?н голос.  -  Усе  в  селi  Та  в
полi...
   - Я вже покаявсь, рибонько...
   Михайло крекнув.
   - Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово...
   - Марi?, ти б його женила швидше! - подався з крiсла Максимович i  знов
пiрнув.
   - Як бог захоче, женимо... - озвалась тихо жiнка. -  Вiн,  мабуть,  вже
собi знайшов...
   Тарас промовчав. Господи, i  треба  ж  ото  йому  на  старiсть  лiт  це
вогнище, що розгорiлося в його душi!..  При?хав,  щоб  одружитися,  а  сам
спахнув, неначе степ напровеснi... Нi, слiд  тiкати  швидше!..  Михайло  ж
мудрий i спостережливий, вже, певно, все побачив i зрозумiв...  Тим  паче,
що й Марiя...
   - Вiн бiльше iз мужиками водиться, - сказав професор з докором.
   - З людьми, з людьми, Михайле! То Укра?на справжня, глибинна, вiчна!
   - Простi, забитi люди...
   - Е-е, не скажи. То тiльки нам зда?ться, що ми  сягнули  вершин  науки,
мислi деiнде, в iнших сферах; насправдi ж  все  а  народу,  вiд  душ  оцих
забитих, простих людей... Це  ж  тiльки  здумати:  у  рабствi,  в  злиднях
вистояти, не розгубити сво?х скарбiв духовних,  не  втратити  свого  лиця!
Коли б ще ?х звiльнити!..
   - То що було б?
   - Була б, Михайле, воля! А воля - все! Без волi, - ти не зна?ш, -  нема
життя. Без волi - як без сонця!..
   - Чи й знатимуть, що ?м робити з нею, отi тво? рибалки, плугатарi...
   - Не будь смiшним, - нахмурився Тарас.  Пiдправив  довгого,  на  дзьоба
схожого, худого носа... Ти ?х звiльни, та дай ?м поля, лiсу!..
   - За поле ма? бути достатнiй викуп...
   - Викуп? - спахнув Тарас. - А ви купляли землю? Вам так дали! За вiщо ж
люди будуть платити вам? За те, що ви тягли iз них столiття i пiт, i кров?
   - На те ? воля божа, - зiтхнув Михайло.
   - Божа? А може, панська, царська? Попи iз вами купно вбивають народу  в
голову, що вас господь помазав на привiлей, i ти ще хочеш, щоб я цiй байцi
вiрив?
   - Я чув, що ти назвав десь матiр божу покриткою...  Подумав:  наклеп...
Нинi ж... - зсудомився в сво?му крiслi Максимович.
   - Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натуралiст, беззастережно
вiриш у непорочне зачаття в лонi...
   - Вийди, Марi?, звiдси, - вихопився на божий свiт Михайло.
   - Я ж не панянка, можу побути й тут, - рiшуче вiдповiла Марiя.
   Михайло влiз у мушлю крiсла й там прита?вся.  В  хатi  зробилось  тихо,
наче перед грозою в лiсi. Ще й потемнiло... Вечiр?
   Запрацювався та забалакався i не помiтив, як  день  пригас...  Портрет,
вважай, готовий... Торкнути комiр крейдою... Тут олiвцем, намiтити  плече,
рукав... Поставити рiк, день та мiсяць... Пiдпис... Завтра погляне ще раз,
виправить, де щось не так...
   - Завечорiло, - поклав папiр та олiвець. - Я прогуляюсь парком...
   Йому нiхто не вiдповiв.
   Надворi вже заходила чарiвна нiч. Мiсяць ще  не  зiйшов,  i  зорi  ясно
сiялися по чорнiм полi неба. Його, вкра?нськi зорi, що ними вiн так  часто
марив на берегах Уралу й Каспiю, що видавалися йому в пустелi очима рiдних
далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березi пiдсвiченi десь з  того
боку гори й Днiпро, яким поволi плинули вогнi плотiв...  Спiвали  внизу  в
селi дiвчата з дитинства знану пiсню про  греблю,  верби  й  милого,  який
по?хав колись за Десну...
   Плачте, очi, плачте, карi;
   Така ваша доля...
   Якi-то досi верби бiля ставка в Кирилiвцi?.. А  небожата?  Мабуть,  уже
дiвують та парубкують... Хрещеник  теж,  напевно,  уже  нiвроку...  Оксана
там... I Феодосiя, дочка отця Григорiя... А от i добре, що не вiддав  тодi
?? за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б  вона  солдаткою  поневiрялася
безжальним бiлим свiтом; та ще, гляди, i не сама... Яке ж то воно було  б,
оте дитя, його живе продовження на цiй землi?..
   Сосна на тлi води i неба здалася криком,  воланням  болю,  вiдчаю...  А
може, то ?й хочеться повiдать людям,  зорям  якусь  бiду,  трагедiю?..  Чи
пам'ята? вона Миколу Гоголя, чи зна?, що його, сердешного, давно  нема  на
свiтi?.. А раптом це його душа!..  Сто?ть  отут,  простерши  вiти-руки  до
обширу Днiпра, степiв... i молить нiмо спокою, вiдпущення  грiха  утечi...
Зачах душею, бiдний, i лiг в чужу, холодну землю... Господи!  Не  допусти,
щоб вiн також зламався, поник, упав дочасно!..
   Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брiв, пахтiла травою, цвiтом,
сонцем, назбираним за довгий день...
   Чи то йому здалося, чи й справдi хтось стояв пiд дубом, якого вiн любив
найдужче i пiд яким останнi днi обдумував  свою  нову  поему.  Чим  меншою
ставала вiдстань, тим бiльше вiн упевнювався,  що  там  його  чекають.  По
тому, як забилось серце  в  грудях,  мiг  угадати...  Мовчки,  затамувавши
подих, негоден щось з собою вдiяти, iшов, немов сновида, на  той  могутнiй
поклик... Небавом теплi руки лягли йому на плечi, вгорнули нiжно голову  й
пухкi вологi губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що вiн не  змiг
вiд того оборонитися, хоч знав, що грiх, що так  не  слiд  вiддячувати  за
щиру дружбу й приязнь...
   ...Щось ? у зустрiчi з селом, iз рiдним  кра?м  непiзнане  i  та?мниче.
Здавалося б, така ж земля, такi ж  хати,  як  всюди,  а  серце  б'?ться  в
грудях, - ледь-ледь не вирветься, - i сльози нiжно й терпко виповнюють усе
?ство, мов сiк весняний дерево, й готовi бризнуть, вилитися од  будь-якого
доторку. А ще  коли  при?зд  сюди  для  тебе  був  заказаний,  коли  тебе,
прикутого в чужому кра?, довбали довго муштрою i самотою!..
   Крiзь отакий, невидимий, серпанок слiз Тарас дивився на вже напiвзабутi
га?, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилiвку, на косарiв, що  йшли
ключем пташиним по сiножатi, на бiлi стiни хаток, i так  йому  було  шкода
прожитих лiт не в цiй  красi.  На  мить  забувся  навiть,  що  тут  неволя
панська, що тут бiда, що в цьому ра? пекло на панський  лад,  де  мучаться
невиннi, чистi душi, а грiшнi п'ють амброзiю, добутую з тi?? муки...
   - Ви звiдси родом, пане? - спитав вiзниця,  вгледiвши,  як  вiн  прилип
очима до недалекого уже села.
   - Он з тих панiв, що косять, - сказав Тарас. - Мо? брати i сестри ще  й
досi роблять панщину.
   Краса села поблякла. От бiсiв син! Не мiг помовчать, дати  йому  часину
щастя, радостi, яко? вiн.  так  довго  ждав  i  до  яко?  летiв  з  самого
Санкт-Петербурга...
   В'?хали в нiме село; безлюдне, нiби вимерле,
   - Зiнькевич дiло зна?! - зiтхнув вiзниця,
   - Хто це?
   - Та управитель ма?тку пана Флiорковського, що штири  роки  тому  купив
село Кирилiвку...
   Як не тримався, хвиля  розпуки,  болю  важко  знялася  десь  у  грудях,
шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий
боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання  усiх  людських  законiв?  Ти  ж  бо
створив людину, ?дину суть, а не раба та  пана!..  Нi,  ти  таки  продавсь
панам за фiмiам... Або тебе нема? на небесi!..
   Заплющив очi й далi вже ?хав так, щоб трохи погамувати серце.
   - Куди вам?
   - ?дь до греблi. Шевченка хата...
   - Може, ви брат Микити?
   - Правда...
   - А кажуть, вас забрали у москалi!
   - Паняй, бо конi он скубуть бур'ян...
   Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней.
   Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось  ?й  бракувало  нiби...
А-а, вже нема? яблунi, яка  завжди  стояла  бiля  причiлка!..  Червонобокi
великi яблука... Вiн намагався зараз згадати ?хнiй чудовий смак i  вже  не
мiг... А там, за Каспi?м, ще пам'ятав...
   Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок  свiту,
що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його  корiння,  його
сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки...
   Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.
   - Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. -  озвався  тихо.  -  Сучий  ти,  бачу,
син... Я ж свiй отут, а ти мене прийма?ш, як чужаницю...
   Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров.
   - Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же,  як  i
колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося,  що  й  цей  спориш,  що
слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд  Iван...  Чи
то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було...
   Звiв очi  й  побачив  жiнку  братову,  що  вийшла  стрiти  гостя  й  не
впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але
не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки  на  почорнiлу  i  геть  стару
Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i
ледве стримував щемливу хвилю слiз.
   - Не впiзна?ш, Палажко? - мовив-таки  неголосно.  Скривившись,  мов  од
болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки:
   - Де ти, Тарасе-брате, взявся?!
   Потому впала йому на груди i заридала.
   Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз.
   - Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла кра?чком хустки очi  й
оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз  вусами...  та  ще  й
лобатий... Що ж ми тут сто?мо! Ходiмо в хату.
   Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений  у  Максимовичiв,  i
переступив низький порiг угрузло? ледь не по вiкна хати.
   Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не
мiг iти статечно. Довго вiн ждав цi?? митi, цього повернення у свiт  свого
дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й  страждав,  що  тут
його нiхто тепер не впiзна?. Звичайно, час летить, тече,  все  змiню?,  та
щось було й з його  вини  у  тому  невпiзнаннi.  Що  саме,  не  мав  снаги
збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi кра?види,  хати,  дерева,
хмари, - що тут були немовби якiсь сво?, кирилiвськi, - й вертавсь  поволi
в лоно свого села i роду... Здавалось, довго  й  тяжко  бродив  болотом  з
пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях...
   Яринин двiр уразив сво?ю вбогiстю. Тут  i  ранiш  не  видно  було  руки
господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр.  Одмучив
??, сердешну...
   З клунi тим часом вийшла  дiвчина.  Спинилася  бiля  дровiтнi,  злякана
таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
   - Ти хто ж така? - спитав Тарас.
   - Устина...
   - А мати ж де?
   - В городi... полють...
   - Можеш ?? покликати? Скажи: Тарас при?хав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина
так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди пану?  страх!..
Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж  вона...
Розпрямилася  i,  притуливши   дашком   до   лоба   руку,   вдивлялася   в
прибульця-пана...
   - Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до  не?  руки.  Ярина  тихо
скрикнула.
   На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на  одного,  Тарас
поклав ?й на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином
спливла на серце мати, ?? тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать...
   Сестра тихенько плакала.
   - Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово.
   - Отак, як бачиш... Горе, а не життя...
   - Твiй Федiр давно помер?
   Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася  i  проказала  з
моторошною байдужiстю:
   - Що жив, що вмер... Хто зна?, чи варто нам на свiт родитись, брате...
   Не мав чого сказати. Такi думки й  самому  не  раз  приходили  в  тяжкi
хвилини розпачу та безнадi?. I все ж... I все ж...
   - А де сини?
   - На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят...
   - Iвась?
   - Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов.
   - Як я колись...
   Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi.
   Менi тринадцятий минало.
   Я пас ягнята за селом...
   - А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi.
   - Не одружився,  видно?  -  спитала  замiсть  вiдповiдi.  -  Гай-гай!..
Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила...
   Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв.
   Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом,
потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав.
   - Братику!.. Яким ти вiтром?..
   - Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову.
   - Жаль, Катерина наша...
   - Що з нею?!
   - Вмерла... Тiльки ти десь пропав...
   Стояв, схиливши голову, й пригадував свою  сестричку-няньку,  ??  лице,
поставу, рухи... Скiльки ж це ?й було, коли вона покинула цей бiлий чорний
вiд  горя  свiт?  Десь  сорок  п'ять...  чи  навiть  сорок  чотири...   Як
батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано...
   - Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. -  Глянеш,  який  уже
хрещеник твiй. Чита? i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише!  Вже
був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним  отаким  робитиму!..
Приходь i ти, Ярино, з дiтьми.
   Йосип його  забрав,  повiв,  розказуючи  сiльськi  новини,  а  вiн  усе
печалився одною з них - сестрою, що рано  так  пiшла  з  життя.  Проклятий
свiт, прокляте панство!..
   - Зна?ш, вiд чого вмерла Катря?
   Йосип знизав плечима.
   - Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам...
   - Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти
ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу...
   - Ну й завели весело?! - всмiхнувся Йосип.
   - Справдi... То скiльки вже у тебе чад?
   - Та сиплються, немов горох!  Три  сини...  Та  ще...  Он  мiй  Андрiй,
середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з  волоссям  до  самих
плiч.
   Обнявши небожа, Тарас спитав:
   - Чого це ти нестрижений?
   Хлопчак промовчав.
   - Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв...
   -  Неси,  Андрiю,  ножицi!  -  гукнув  Тарас,   згадавши   сво?   гiрке
козачкування.  -  Щоб  нам  якiсь  зiнькевичi  не   дозволяли   по-людськи
стригтись! Дзуськи!
   Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору  i  клацав
ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову  новоостриженому
Андрi?вi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й  на  панщинi  були  до
пiдвечiрка.
   Вже потемки прийшли  i  брат  Микита,  й  Гнат  Бондаренко,  iще  якiсь
напiвзнайомi люди, що теж були  колись  малими  i  вчилися  в  дяка  Петра
Богородського. Кожен  принiс  пляшину  меду  чи  оковито?,  веселу,  добру
приязнь i... сивину. Так дивно було  дивитися  на  цих  друзяк,  що  стали
раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже  прожито,
вважай, життя, вже багатьох нема?, а все довкола, як i колись... Нi волi в
них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його  при?зду  i  вже  гукнув
весело?, яко? ще Тарасовi не довелося слухати:
   Через греблю Микитину
   Ведуть Варку пiдтикану.
   Кричить Варка, репету?,
   Нiхто ?? не ряту?...
   Нi, ще нурту? козацький дух, iще не вмер у  ?хнiх  скорбних  душах,  не
згас,  прибитий  панщиною,  як  гасне  в  полi  вогнище!..  Чи  то   живий
суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку  зброю,  ждучи
його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I  всi,
що вже були готовi?.. Якщо не  знали,  де  вiн,  подумали,  що  зрадив  ?х
покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить  ?хню  спiлка  роздмухав  з
мало? iскри полум'я!..
   Iшли додому  з  Гнатом.  Село  вже  спало,  зморене  i  наболiле  Спало
тривожним сном невольника...
   - Ти чу?ш?
   - Що? - спинився Гнат.
   - Як стогне...
   - Хто?
   - Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Укра?на!..
   - Чи?сь воли в оборi...
   - Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!..
   - То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку.
   -  Не  знаю.  Ще  балакають  та  все  мудрують,  як  би  панам  зробить
полегкiсть...
   - А що, ?м важко нинi?
   - Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно.
   - А нам же як?
   - Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських  рук...  Свою  б  нам
волю, Гнате!
   - Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро.  -  Сво??  нам,
напевно, не дочекатися...
   - Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба!
   - Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому.
   - Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували
ще в Петербурзi. - Воля не по церквах прита?на, не в iнвентарних правилах,
не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй  ?дностi,  у
братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством!
   - Де вона? Хто нам ?? пошле, покаже?
   Самi ?днатись ма?мо. Село з селом, повiт з повiтом...  Щоб  весь  народ
тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..
   - Того не буде.
   - Буде!
   - То тiльки так зда?ться тобi з столицi. Ти тут побудь та  по?днай,  та
обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!..
   - Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло...
   - Тож-бо!
   - I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажа?м жити  i
стати знову рiдними синами долi!
   Гнат не сказав нiчого. Смоктав  свою  коротку  люльку,  яку  тут  звали
носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався.
   Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота  його  зоря  вечiрня,  якiй
звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi.
   Зоре моя вечiрняя,
   Зiйди над горою...
   Молився так на чужинi, в незамкненiй сво?й тюрмi. Й тепер вiн тут!  Ось
рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й  пастух  неквапний  -
мiсяць!.. Бiлiють  хати...  Верби  схиляють  вiти-коси,  немов  русалки...
Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цi?ю  нiччю,  музикою  тремтко?
тишi, пахощами садкiв та степу!..
   - Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той при?зд...
   Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби  дiвочу  бiлу
постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти  людське
пристанище на цiй землi...
   - То як же ?й ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток?  -  спитав
ревниво, з докором.
   - Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж...
   - А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом.
   - Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку.
   - Бiдна...
   - Вона аж нiби вiд того стратилася розуму...
   Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!..
   - Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш?
   - Аж до зими.
   - Це добре.
   Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч.
   Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв  зi  степу,  мов
гайдамака... Дивнi дiла тво?, преблагий  боже!  Нащадок  вiльних  козакiв,
пiднаглядний солдат-поет сто?ть  оце  в  селi  рабiв,  на  тiй  землi,  що
вирувала волею i  дивувала  тим  цiлий  свiт!..  Може,  воно  й  премудро,
господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi,  приниженi,
натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той  ?диний,  несхибний
шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?..
   Проходячи бiля верби, торкнувся вiття...  Вслухався  в  журливий  шепiт
листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю...  Пусте.  Нiщо  не  в  силi
змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках!
   Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр.  А  й  справдi,  що  вiн
здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб ?днався  трудящий
люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi  кличi  пустить  межи
людей, хто дасть болючим його словам про  волю  дорогу  в  рiдний  далекий
край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ
i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня  його  прийдешнього!..  Осiсти  в
гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола  друзiв  та  однодумцiв  i  так,
гуртом, поволi пiдняти дух народу, з'?днать докупи  знiчену  його  могутню
силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!..
   Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край  ворота  i  вiдчинив.
Негайно треба ?хати шукати землю десь над Днiпром, на  кручi,  щоб  з  не?
видно було далеко кожному, щоб переймався  кожен  красою,  духом,  величчю
свого Днiпра, сво?х степiв, сво?х лiсiв!..
   Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому  дiлi,  як  брат  його
троюрiдний Варфоломiй. Письменний,  мудрий,  чесний,  та  ще  й  живе  тут
недалеко, в Корсунi.
   Ввiйшов до хати повен надi?, сили, волi до боротьби.
   ...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить  хату,  дiзнайся,  хто
тво?  сусiди.  Тому  сприйняв  спокiйно  затримку  аж  на  цiлий   тиждень
здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не
знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто  жив  у
межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од ?х злиття, були  йому  цiкавi.  А  ще
йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про  бунт  селян  на  Корсунщинi,  про
розстрiл ?х на вулицi  перед  мостом.  Тут  пролилася  козацька  кров,  що
збурилася в крiпацьких грудях.
   Вже в  день  при?зду,  ввечерi,  коли  пригасла  трохи  велика  радiсть
зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломi?вi:
   - Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де  гуляв  свiженький
нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув:
   - А може, лiпше ще по однiй i спати?
   - На тому свiтi спатимемо,  -  сказав  Тарас.  Обняв  його  легенько  i
пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки,  що  вирувала,  здавлена
важким камiнням.
   - Незвиклий я прогулюватися...
   - Ну, ти у  нас  великий  пан!  -  сказав  Тарас  насмiшкувато,  -  Сам
управитель ма?тку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: -  А  як  же
ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нага?м?
   - Нi. Стараюся, щоб тут людей не били...
   - Й не б'ють?
   - Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха  не
взяв на душу.
   - А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь?
   - Я був тодi в Кирилiвцi.
   - Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда?
   - Так. Стрiляли в натовп, зблизька...
   - А чим були озбро?нi?
   - Хто?
   - Бунтарi.
   - Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами...
   - I йшли на вiйсько?
   - Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди ?х...
   - Видно, терпець уже врива?ться, не можуть бiльше в рабствi,  -  сказав
Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й  роки,  вiн  розумiв  ?х
серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним ?хнiм виступом, з  приходом
?хнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо,  чисто
- на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!..
   - Прийшли, щоб ?х вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй.
   - Щоб пан вписав?!
   - Напевно. Пустив хтось  чутку,  нiби  е  манiфест  про  вписування  до
козакiв.
   - Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис  кулаки,  аж  хруснули
вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали  ?х
у рабство!..
   Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слуха?, прошепотiв:
   - Тихiше!.. ? ж всякi люди...
   - Правда, - сказав Тарас. - У Ки?вi пiдслухав нас  один  студент  та  й
виказав...
   Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще  не  зiйшов,  -  i
кожен думав думу про щось сво?. Варфоломiй... Чи  можна  йому  довiритися,
сказати, що готу?ться робити тут, на Укра?нi, чим стане  дiм,  яким  тепер
клопочеться?.. Не варто ще.  Нехай  вважа?,  що  мучений  i  тертий  долею
спочити хоче в тишi й самотинi...
   - Бував на. горах Канiвських? - спитав його.
   - Що?.. А-а, на горах... Якось...
   - Мiж Пекарями й Кановом.
   - Бував, проте не придивлявся. Коли б знатт?, що треба буде...
   -_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не
зна?ш, чия земля?
   - Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.
   - I де ж його шукати?
   - У Межирiччi.
   - Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це  ж  недалеко.  Можна  човном  по
рiчцi!..
   - Краще по?дем кiньми. Кiньми -  воно  надiйнiше,  -  охолодив  Тарасiв
запал Варфоломiй.
   Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що  важко  сходив,  срiблячи
грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике  диво
й зiтхнув-озвався пiснею.
   Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
   Як млинове? коло,
   Ой вийди, вийди, серце дiвчино,
   Та промов до мене слово...
   Яка краса, яка безкра?сть духу!.. I скiльки в цiй мелодi?, у цих словах
печалi, самотини...
   - А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня.
   - Навчителька мо?х дiтей, чи гувернантка. А звуть ?? Наталкою...
   - Не та, не та, - скривився. - Що пора?ться по господарству...
   - Харита, може, наймичка?
   - Еге.
   - Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна...
   - Менi б таку дружину.
   - Вона крiпачка...
   - Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не то? ж кiстки? - вибухнув.
   - Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй.
   - То все пусте! - спинив Тарас. -  Найперше,  я  -  син  крiпака,  внук
гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi  i  кров  вiд  кровi  свого  народу,
бiдних, простих людей, що тут лягали  трупом  чотири  роки  тому!..  А  ти
"крiпачка", кажеш...
   - Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi  потрiбна  жiнка
освiчена, статечна, знаного якогось роду...
   - Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я ?днавсь з панами?
   - Не всi ж пани. ? просто вiльнi  люди.  Такi,  скажiмо,  як  Шуляченко
Роман Iванович, отець Наталки...
   - Хто ж вiн, оцей Роман Iванович?
   - Вiн становим приставом в Уманi...
   - Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи уда?ш
такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб  укра?нка,  простого  роду  й
наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю ?? щасливою...
   Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого  для  себе  дiла.  Варфоломiй
також притих. З панами водячись, навчився вчасно  стримувати  сво?  думки,
сво? слова.
   Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку,  бо
скрiзь така стояла тиша, що кроки ?хнi гупали,  неначе  йшло  не  дво?,  а
цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний  i  безнадiйний
похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл.
   - Ти зна?ш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто  бачив  сам  оте
повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно.
   - Таких людей тут вистача?... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй.
- Жандарми й досi нишпорять та вислухають.
   - Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про  се,
про те...
   - У мене ? в Гарбузинi,  -  де  закипала  каша,  -  знайомий...  навiть
приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити  по
чарцi-другiй?
   - А вiн тодi?..
   - Був у самому вирi.
   - Теж бунтував?
   - Нi. Хоч i був причетний...
   - Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю!
   - Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить  добрим  людям,  а
вже тодi?
   - То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж  нетерплячки.  Вiн
завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя
й панiв замислитись над тим ганебним станом, в якому гине  сила,  краса  й
душа народу - творця життя!..
   Пан мiрчий зустрiв ?х радо. Хата його  стояла  над  самим  шляхом  бiля
ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi  гусенята.  В  садку
дзвенiли бджоли i пахло воском...
   -  Тарас  Григорович?  -  перепитав  Варфоломi?в  приятель,  коли  йому
представили при?жджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар?
   - Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I  взяв,  як  мовиться,  бика  за
роги: - Хай погостю? в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь
i заберу...
   - Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь  -
прийнять таку людину!
   Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк  господаря.  Сказав
йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а  потiм  скинув  бiлi  рiденькi
брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним.
   - Гаразд, гаразд, -  одсторонив  Варфоломiя  i  пiдiйшов  до  гостя.  -
Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович бо?ться ям на
рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже  iсторiя,  дiла
давно минулих днiв!..
   - Скорiш - дiла прийдешнiх днiв,  -  сказав  Тарас.  -  Початок,  а  не
кiнець...
   - Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий.  -  Вам  зi
столицi, може, воно й виднiше...
   - То я по?хав, - м'явся Варфоломiй.
   - А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку  гостя,  повiв  у  дiм.
Пiсля снiданку мiрчий ма?тку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари.
   - Палите?
   - Нi. Зараз нi.
   - А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, -
про той непослух? Вставите в якусь поему, може?
   Тарас стенув плечима:
   - Ми про таке читали лише в книжках...
   - Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних,
вимучених i до всього байдужих,  що  враз  вiдчули  себе  людьми!..  Отець
Антонiй, наш благочинний, прислав менi  цидулку  з  церкви,  в  якiй  його
затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден
з i?ромонахiв не захотiв i з келi? вийти. Страх що було!
   - Чого ж ченцi боялися?
   - Найперше, кому дiсталося, так це отцям  духовним,  ?х  звинуватили  у
змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в  козаче
вiйсько...
   - Багато було бажаючих стать козаками?
   - Всi як один!
   - Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт,  а  в  душах
вона живе, не гасне й переда?ться iз роду в рiд! - зрадiв Тарас.
   - Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав
йому розвинути сво?? думки:
   - Пам'ять про давню волю, може, ?диний скарб, що в нас лишився. Поки ??
не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя...
   - На що? - спитав, прискалившись, господар дому.
   - На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку.  -
Чи ? тут хтось iз тих повстанцiв?
   - Кожен ходив у Корсунь.
   - Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж...
   Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр.
   - Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, -  мовив.  I
перший рушив з хати.
   Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця,  якого  пiдвiв
до нього мiрчий, i вткнув у землю вила.
   - Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi.
   - Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий.
   - Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося...
   Вiч-на-вiч з гостем наймит став  настороженiшим.  Оглянувся  чомусь  на
хлiв, на вила...
   - Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки
на животi. Порепанi селянськi руки...
   - Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно.  -  А  в
двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди...
   - Насправдi?
   - Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене
заслали на край землi...
   - Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув.
   - У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi...  про
гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... -  пiдсунувся  до  нього  ближче.  Потому
зморщив лоба i прочитав напам'ять:
   А Ярема - страшно глянуть -
   По три, по чотири
   Так i кладе!..
   - Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас.
   - Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого.
   - По що пiшли?
   - По волю.
   - До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона  не  кусень
хлiба, щоб жебрати ?? в панiв!
   - Гадали, вiн прихову?...
   - Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Укра?нi!
   - Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'? наймит.
   - Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво -  воля,  влада  усiх  для
всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих  людей,  що  трудяться,  i  благо
панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надi?.
   - Виходить, спершу треба  прибрать  царя?  -  здивовано  спитав  бунтар
гарбузинський.
   -  Всiх  за  одним,  як  кажуть,  махом!  Царя,  царят,  мiнiстрiв   та
губернаторiв, жандармiв, панство...
   - Господи, це ж треба сили й сили!
   - Коли з'?днати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперi?,  то  цар,
жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться.
   Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось,  певно,  думаючи  або
вирiшуючи.
   - Якби ж це ?м послухати... - сказав нарештi тихо.
   - Кому?
   - Та ? тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я...
   - Зведи мене iз ними.
   - Це треба якось... Може...
   - Я ще сюди при?ду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене...
   - Он пан!.. - шепнув по-змовницьки.
   Тарас притих, пiдтримуючи  його  даремний  острах.  А  втiм,  з  панами
будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий
повстанський досвiд - пролита кров...
   ...Про Млi?в чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива,  якi  творили  в
Млi?вi брати Яхненки та  Симиренко.  Тепер,  коли  про?здом  до  Кирилiвки
побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi вза?мини, що так вражали в
морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд,  який  на
них  працю?,  несуть   в   собi   прообраз   чогось   того,   що   знищить
крiпосникiв-собачникiв i скине ?хнiх iдолiв з кривавих капищ.
   З Корсуня його привiз Варфоломiй.  На  хутiр  до  Хропаля,  найближчого
помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - при?хав щось узяти й
перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млi?в.
   - Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса.
   - Бiда...
   - Вже скоро, може, звiльнять.
   - Чи побалакають, та й буде все, як i було!
   - Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що
вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом  та  ковбасою;
потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для  залiзниць...  Того  крiпак  не
зробить. Не схоче i не зумi?. Вiн навчений робити хлiб, а  тут  -  вогонь,
залiзо, пара, гуркiт...
   - Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. -  Я  знаю
те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього  вдатним,
спраглим i геть невтомним! Вчуся  i  вчитись  хочеться.  Яке  це  щастя  -
воля!..
   Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли  швидше.
В'?жджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз.
   Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше  бачив  i  парову
машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i по?зд, що,  неначе
Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та  тiльки  тут,  де  зiбрано
силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз -  i  вже
безповоротно! - впевнився, що шлях  подальший  людства  проходитиме  через
такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця.
   Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город,  садок.  А
потiм ще - лiкарня, школа, лазня!..
   Обiдали у Симиренка. Чи просто так,  чи  ради  гостя  зiбралося  чимало
люду. Вiд праотця цi?? фiрми сiмдесятирiчного
   Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами.
   - Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили!  Це
ж просто диво дивне!..
   Кiндрат Михайлович  поплямкав  ротом,  глянув  на  Симиренка  значущим,
хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися,  i  похвала
Тарасова була на руку старшому.
   - Кажи Платону Федоровичу, - всмiхнувся вiн. -  Платоша  сюди  назвозив
iз-за границi того добра.
   - Назвозив би, якби не ви... - чомусь знiтився Симиренко.
   - Та й школу вiн побудував. Лiкарню теж...
   - А церкву - ви, - не залишився в боргу Платон. I посмiхнувся.
   Видно, вони любили отак покпинити один iз одного, погрiти душу жартом.
   Тарас  дивився,  слухав,   мотав   на   вус.   Цi   заповзятi,   вдатнi
цукрозаводчики були обидва iз крiпакiв, а вславилися на всю Росiю  умiнням
вести дiло, дивитися у перспективу, розпiзнавати усе нове  й  корисне  для
процвiтання фiрми, ?? заводiв, краю...
   Вiдчув, що всi чомусь на нього дивляться.
   - ...З нового щось, недавнього...  -  сказав  Хропаль.  А-а,  прочитати
просять! Що б ?м таке?.. Хiба що це... Пiднiс правицю, втишуючи,  й  почав
вiрш-бiль, написаний якраз рiк тому в Санкт-Петербурзi:

   На панщинi пшеницю жала,
   Втомилася; не спочивать
   Пiшла в снопи, пошкандибала
   Iвана сина годувать.
   Воно сповите? кричало
   У холодочку за снопом...

   Читав i бачив ниву - всю золоту, пiд синiм, чистим небом, - крiпачку  з
сином бiля грудей...

   Розповила, нагодувала,
   Попестила; i нiби сном,
   Над сином сидя, задрiмала.
   I сниться ?й той син Iван
   I уродливий, i багатий,
   Не одинокий, а жонатий
   На вольнiй, бачиться, бо й сам
   Уже не панський, а на волi;
   Та на сво?м веселiм полi
   Свою-таки пшеницю жнуть,
   А дiточки обiд несуть.
   I усмiхнулася небога...

   Обвiв присутнiх поглядом з-пiд обважнiлих навислих брiв i  кинув,  нiби
докiр:

   Проснулася - нема нiчого...
   На сина глянула, взяла
   Його тихенько сповила
   Та, щоб дожать до ланового,
   Ще копу дожинать пiшла.

   Замовк. I всi мовчали. Вiрш був - як сiль  на  рану.  Всi  ждали  людям
волi, вона ж собi барилася в палатах царських та мiнiстерських.
   - Скоро ми прочита?мо новий "Кобзар"? - спитав Хропаль. - Вже той давно
зачитаний аж до дiрок...
   - Не скоро, - сказав Тарас. - Нiхто не хоче дати на нього грошей.  А  я
сво?х не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться...
   - Багато треба грошей? - спитав у повнiй тишi Симиренко.
   - Та як для кого... Тисяча, а може, й бiльше! Платон  дiстав  хустинку,
тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, i мовив:
   - Ви, Григоровичу, готуйте все, вирiшуйте сво? дiла з цензурою. А грошi
будуть. Вишлю, як тiльки стане ясно, яку потрiбно суму.
   - Я поверну, - сказав Тарас поспiшно. - Грошима чи  книжками.  Книжками
лiпше...
   - Згода.
   -  Бо?ться,  щоб  вiд  тисячi  не  занепала  фiрма  "Брати  Яхненки   i
Симиренко"! - гукнув Кiндрат Михайлович. - Ну й молодця. Бо хто ж  iще  за
нас подба?!..
   Тарас нахмурився, вловивши в жартi присмак тi?? зверхностi, яка  завжди
з'явля?ться у благодiйникiв.
   - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла привiтна господиня, що,  видно,  тут
завжди була душею товариства.
   На другий день уранцi Тарас разом iз сонцем прийшов у сад.  Хропаль  та
доньки спали, й вiн вибиравсь навшпиньки,  немов  тiкав.  Навмисне  вийшов
босий. Хотiлося вiдчути пружну землю,  траву,  росу.  На  споришi  посеред
двору застиг, заплющив очi, вслухаючись у теплий лiтнiй досвiток, у те, як
ноги лоскiтно холодять краплi, збитi його ходою... Яка це розкiш!..  Груди
аж розпирав радiсть... А може, вiн ще й досi в Новопетровському i це  йому
лиш сниться?.. Нi, пахне терпко зеленню, вуркоче нiжно  горлиця,  i  крiзь
повiки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить  сонце...  Ласкаве,  добре
сонце його землi, його Вкра?ни мило?!..
   В сад увiйшов уже з розплющеними очима: зробилось  раптом  страшно,  що
вся краса ця зникне, коли ?? не берегтиме зором. Ось скоро вже  два  роки,
як зняв мундир, як ви?хав з Новопетровського укрiплення, а й досi не  може
в те повiрити усiм ?ством, здолати жах пробудження,  що  нависа?  над  ним
мечем дамокловим.
   Найпершими його зустрiли вишнi, що вже ледь-ледь займалися.  Вiн  уявив
собi на мить, як гарно тут, коли цвiтуть, i так йому зробилось жаль, що не
при?хав у перших числах травня i не  побачив  того  земного  дива...  Далi
рядами йшли ще молодi, та вже з плодами яблунi. Маленькi,  геть  пухнастi,
тендiтнi яблучка пахтiли зелом, всохлим недавно цвiтом... Грушi  ж,  -  чи
грушенята, скорше, - нiчим йому  не  пахли,  мов  берегли  запас  казкових
пахощiв на час урочий стиглостi... А по межi - тополi вряд. Немов  дiвчата
вийшли водить танок...
   - Милу?шся? - спитав Олексин голос.
   - Який садок!.. - зiтхнув Тарас, не озирнувшись.
   - Мав би ти десь пристанище...
   - Купити хочу бiля Днiпра хоч невеличкий шматок землi. На горах десь...
   - Купуй. А ми тобi посадимо такий садок! Тут шкiлка ?, садiвники, а  по
Днiпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе ?.
   - Спасибi. Тепер менi ще дужче хочеться поставити у цьому кра?  хату  й
осiсти тут.
   - Додому тягне?
   - Треба на Укра?ну! Грiх залишати матiр,  коли  бiда...  Скажи,  ласкав
будь, шаблю зробити важко?
   - Просто, як ? майстри i ? потрiбна криця... - знизав Хропаль плечима.
   - Ну, а пiстоль, рушницi?
   - Хто вмi?, зробить.
   - А хто не вмi??
   - Вивчить i зробить теж. Аби стояли руки  до  ремесла...  Зброярню  тут
вiдкрити хочеш?
   - Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети...
   - У Корсунi?
   Тарас кивнув. Постояли якусь  часину  мовчки  й  пiшли  залитим  сонцем
ранковим садом. Роси...
   - Я геть забув тобi сказати! - вдарив Хропаль себе по лобi. -  Вчора  я
стрiв Добржинського, пристава нашого, i похвалився, що ти у  мене  гостем,
так вiн зрадiв, схопився мов опечений i почухрав доповiдати справниковi.
   - Не залишають мене i тут у споко?, - сказав Тарас. - Живу весь час пiд
наглядом синьомундирих...
   - Певно, велика птиця? Страшно!..
   - Що я для них: старий, недужий, вимучений - таки ж по ?хнiй милостi! -
десятком рокiв муштри...
   - Е-е, не скажи! - змахнув Хропаль руками. - Тарасе, ти не уявля?ш, ким
став Кобзар Шевченко для Укра?ни! Ти повернув ?й душу, вдихнув надiю!..
   - Досить, - спинив Тарас господаря. - А то  заплачу...  Все  цс  я  мiг
зробити i не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що  заповiв  месiя
учням: "Будьте мудрi, як змi?, i кроткi, як голуби". А я не був нi тим, нi
тим. Я просто йшов, iз пiднятим одчайно й чесно заборолом...
   - Хто зна?... Може, тим i страшний ти царевi й панству, що просто йдеш,
що зневажа?ш i ?х, i силу ?хню. I людям ти такий милiший.  Народ  одважних
любить, без заборол.
   - Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж  боюсь  ускочити  в  нову
бiду, я хочу жити щасно, дружину мати, дiток...
   - I все ж, коли б тобi сказали, чи те, чи те, що вибрав  би?  -  спитав
Хропаль не без лукавства. Тарас зiтхнув.
   - От бачиш! Не станеш ти нi голубом, анi змi?ю.  Ти  -  Прометей!..  Як
хтось учора висловився, щоб ти не чув...
   Тарас хотiв сказати щось, заперечити, проте не  змiг:  забило  дух  вiд
хвилювання. Згадав, як  слiдчий  назвав  його,  збиткуючись,  високим  цим
iменням, i як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во
кра? цiм i цiм народi. Мабуть, вiн  недаремно  прожив  життя,  пройшов  по
муках, душу поклав за волю та Укра?ну!..
   - Ходiмо вже... Поснiда?мо i на завод, - сказав Хропаль. - Сьогоднi  ти
побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речi, - стишив голос,  -
прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав...
   Стежка ?х привела в густий квiтник, де стiльки буяло  барв,  що  боляче
було на них дивитись.
   Тим часом з хати вибiгло до них дiвча.  Тарас  розставив  руки,  пiймав
його, пiдняв високо над головою.
   - Добре мо?й Катрусi спалося?
   Дiвча смiялось, мружачись вiд сонця, вмитого  погожим  ранком.  Горлиця
йому вторила, гупав десь, нiби в бубон, одуд, гула бджола...
   У коридорi гупали чи?сь неквапнi кроки й охриплий  бас  мугикав  пiсню.
Мабуть, хтось загуляв i тiльки зараз весело вертавсь  додому.  Добре  буть
молодим художником, надi?ю професорiв!.. Яке тодi високе все i чисте,  якi
чарiвнi мрi? п'янять щасливе й дуже юначе серце!..
   Лiжко було  тверде,  й  вiд  того  бiк  йому  закляк,  поболював.  Десь
просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися,  поправить  ковдру...
Треба!.. Напружився i важко сiв. Потому лiг на спину й  укрився...  От  би
зараз йому в ласкаве лiто, в зелений сад!.. Чи на Днiпро, на гору, де  вiн
собi приглянув галявину мiж  диких  груш!..  Пан  не  продав,  не  захотiв
продати... Варфоломiй знайшов з тим схожий грунт на землях мiста Канева...
Чи то ж вони з Варфоломi?м ходили  там,  коли  шукали  мiсця  для  хати  й
саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!..  Всу?...  Вiн  клопотався
землею, садом, хатою, а полiцейськi  нишпорки  опiкували  весь  час  його,
шулiками вились над ним...
   ...Те мiсце було таке, як вiн хотiв. Гора,  поросла  липами,  грушками,
глодом... З не?, як на долонi, старий  Днiпро  з  лугами  та  рукавами,  а
вдалинi, на обрi?,  немов  хмарина  в  небi,  Михайлова  стрiмка  гора,  i
Прохорiвка внизу пiд нею... Гарно!..
   Ледь  дочекавсь,  коли  вони  iз  управителем  Вiтольдом  Вольським,  -
збiднiлим шляхтичем, - та мiрчим панським iз Межирiч  Хiлiнським  при?хали
на заповiтну гору. Хiлiнський взяв з собою i двох селян для допомоги.
   Тарас, як же господар, пройшов пiд "власну" липу, що  кидала  на  землю
гарну, велику тiнь, дiстав неквапно iз саквояжа пляшку, закуску  й  чарку.
Вольський пригладив вуса.
   - Зна?те, як купувати землю, - пожартував.
   - Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, - сказав Тарас.
   - Щоб бiльше трохи. Що цi двi десятини!.. - зняв козирок i витер пiт на
лобi Вольський. Спека була страшна.
   - Менi аби пiд хату та пiд садок.
   - I поле треба.
   - Поле мо? - папiр та полотно.
   - То що, почнемо? - мовив до них Хiлiнський.
   - З богом, - махнув рукою Вольський i сiв пiд липу. - Дощику б!..
   - Це що, - сказав Тарас,  скидаючи  й  собi  бриля.  -  Отам  пече,  за
Каспi?м... Нi кущика, нi деревини... Смажить, мов на пательнi...
   - Багато там було полякiв? - спитав тихенько Вольський.
   - В тому краю - немало. Й здебiльшого розумнi, чеснi хлопцi,  -  сказав
Тарас. - Ми й досi друзi з деким...
   - Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна бiда...
   - О, гостi в нашу хату! - кивнув Тарас на стежку, якою йшли якiсь пани.
   - Перший - то пан Молендський, а другий - пан Козловський,  якийсь  там
родич мiрчого, - всмiхнувся Вольський. - Вирядився, немов на бал...
   I справдi, пан Козловський прийшов у фрацi та рукавичках. На цiй  горi,
в такiй пекельнiй спецi вiн був кумедний.
   - Леле! Пан заблудився, певно? - спитав Тарас у дендi, як той вклонився
вишукано, проте нетвердо.
   - Прошу, чому ви так подумали? - пiдправив гострий короткий  вус.  -  Я
вийшов на полювання.
   - А де ж рушниця ваша чи гончi пси?
   - Рушницю несе позаду мiй козачок. Тараса наче вжалили.
   - I пан стрiляти вмiв?! -смiявся вже у вiчi. Козловський став  у  позу,
немов його збирався хтось намалювати чи вилiпити для пам'ятника,  i  кинув
гордо:
   - Коли б менi попались ви в Житомирi, як я служив там становим!..
   - То пан iще й алтинник[2]! - пiдсiк Тарас.
   - Панове, будьте  свiдками,  що  цей  мужик  у  сурдуцi  образив  мене,
вродзоного!..
   - Ти ж брав? - спитав зненацька Вольський. - Чого ж кричати!
   - Хто вiн, щоб тут колоти очi мо?м минулим?!
   - Добре, - устав  Тарас.  -  Прошу  менi  пробачити.  З'явi?  лись  так
несподiвано та ще в такому одязi... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб...
   - Мирiться та будем пити могорича, - пiдтримав Вольський.  -  Дiло  уже
кiнчають...
   Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас  прослав
хустину, поклав на не? сало, цибулю, хлiб, поставив пляшку й чарку.
   - Сiдайте, гостi дорогi! - вклонився всiм. - Сюди, сюди,  лiд  липу,  -
покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мiрчому.
   Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка  й  слово
дiстались пану Вольському. Тримаючи  скляницю  в  пальцях,  нiби  тендiтну
квiтку, вiн глянув приязно на новоспеченого сусiда-землевласника  i  мовив
просто й щиро:
   - Нехай вам тут живеться щасливо й довго!
   - Ще спершу треба...
   - Купите. Парчевський стiльки винен, що з радiстю продасть вам землю.
   Перехилив, скривився i передав скляницю мiрчому, який сидiв по лiву руч
од нього.
   Хiлiнський мовчки випив;  лише  кивнув  Тарасовi.  Козловський  же,  що
перебрав у нього тост i чарку, пiдправив важно вуса й проголосив:
   - Здоров'я його величностi! Зробилось тихо-тихо.
   - Тарах по чагарях! - сказав Тарас, не витримавши  цi??  паузи.  -  Без
нього тут не обiйдеться...
   Вольський забрав поспiшно пляшку, налив горiлки  в  чарку,  яку  тримав
Молендський.
   - Не треба так високо дертись, панство, - сказав потому. - Досить  цiв?
кручi...
   Випивши,  мовчазний  пан  Молендський  оддав  скляницю  дядьковi.  Ледь
повагавшись, Вольський йому налив. - Нехай вам бог поможе на цiй  горi,  -
сказав i випив селянин. Вiддав порожню чарку  не  синовi,  а  вже  до  рук
Тараса. Вона одразу ж виповнилася.
   - Бог нами гребу?, - сказав Тарас, зиркнувши на Тимофiя. Вiн  пригадав,
як звуть старого. - Марно нам уповать на бога...
   - Пшепрашам! - вирячився на нього пан Козловський. - - В усiх костьолах
моляться,  ждучи  вiд  бога  ласки,  до  нього  всi  звертаються  в  сво?х
молитвах!..
   - Що користi з тих молитов! - озвався Тарас, закушуючи шматочком  сала.
- Попи, ченцi морочать людей в церквах...
   - По-вашому, всi богослови...
   - Мавпи i лицемiри, - устав Тарас. Зiрвав листок iз гiлки, що  нависала
якраз над ним, i запитав: - Хто це створив?
   - Звичайно, бог.
   - Так кажуть нам богослови.  Хоч  бiльшiсть  з  них,  як  мають  розум,
знають, що це не так.
   I знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив лiве око, мов
прицiляючись, i запитав:
   - Ну, ви принаймнi вiру?те в Марiю-дiву, матiр Iсуса, бога нашого?
   - Аякже... Мати-покритка - одвiчне  лихо  людства...  То  як  у  те  не
вiрити, що справдi ?, що серед нас!..
   - По-вашому, Iсус Христос?.. Боюся навiть мовити...
   - Хто постраждав за людство, за щастя всiх, достойний шани  й  вiри,  -
сказав Тарас схвильовано. - Хто б вiн не був!..
   Козловський хотiв було продовжити цiкавий диспут, але Тарас  нахмурився
i, слухаючи, як наляга незвично на нього хмiль, почав читати писаний ще  в
Оренбурзi вiрш:
   А я так мало, небагато
   Благав у бога. Тiльки хату,
   Одну хатиночку в гаю,
   Та двi тополi коло не?,
   Та безталанную мою,
   Мою Оксаночку; щоб а нею
   Удвох дивитися з гори
   На Днiпр широкий, на яри,
   Та на лани золотополi...
   Важка сльоза скотилася йому на вуса. - Буде тепер у вас,  Тарасе,  хата
бiля Днiпра, - тихо озвався Вольський. - Посадите собi садок, тополi...
   Щоб не заплакати отут, при людях, пiшов до кручi, звiдки ще краще видно
далеч, Днiпро внизу i схили, вкритi лiсом...
   ...Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був  невловний  для  покупця  з
Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього  бiльше  доби,  а  й  досi  не  мiг
дiзнатись навiть, чи скоро буде ?х благородi? у Межирiччi. Вольський i той
лише розводив мовчки руки, оскiльки мав оповiстку, що слiд чекати  пана  в
суботу ввечерi. А нинi вже  був  понедiлок.  Натомiсть  тут  уже  два  днi
крутилися i становий, i справник аж iз Черкас, та ще жандарм iз  Ки?ва.  У
них, звичайно, сво? дiла, i все  ж  чогось  цi  цербери  гнiтили  настрiй,
змушували перебирати в пам'ятi, що й де сказав, як з тим чи з тим повiвся.
Здавалося, усе гаразд... От тiльки... Нi, в шинку, де  вчора  ввечерi  вiн
розмовляв з селянами, не помiчав когось такого... Трохи його помулював той
могорич пiд липою i пан Козловський... Може,  донiс  уже?..  Був  становим
приставом...
   Коли сiдало сонце, не витримав. Узяв паперу  аркуш  i  написав  цидулку
Варфоломi?вi:
   "Я не дождався Парчевського,  то  й  не  зробив  нiчого,  тiлько  купив
гербового паперу; а на паперi тiм пишiть вже ви, що зна?те i що вам бог на
розум пошле. Оставайтеся здоровi; нехай вам бог допомага?  на  все  добре.
Щирий брат ваш Т. Шевченко. Iюль 13, 1859".
   Зробив пакет, вiддав Давиду-шинкаревi, щоб переслав узавтра в  Корсунь,
i попросив, таки ж у нього, коней до Пекарiв.
   Ще в п'ятницю, як обмiряли землю, одержав лист вiд Лазаревського,  який
його стривожив i засмутив, бо в ньому все було  округле  i  несутт?ве.  Нi
слова про цензуру та книгу, в не? послану, нi пiвсловечка  й  про  те,  чи
граф Толстой живе ще й досi в Академi?. Якщо  екс-вiце-президента  вiдтiль
попросять вибратися, то й вiн, Тарас - раб  божий,  що  на  поруках  у  ?х
сiятельства, зостатись може не тiльки без майстернi, а й без квартири...
   Конi бiжать неквапно, кучер мугиче щось, на пiсню схоже, чи просто  так
мелодiю... Думки ж прядуться далi. I все чогось сумнi, мiнорнi...  Мабуть,
за?де ще до Ки?ва на кiлька днiв i в Гирiвку - обняти матiр  Лазаревських,
та й поверне голоблi на Петербург... До того, як придба? землю  Варфоломiй
i вибуду? на нiй якусь хатину!..
   - Паняй, паняй! - гукнув хтозна для  чого  кучеровi.  Той  стрепенувся,
вйокнув i... перестав мугикати свою журбу.
   На березi чекати мусив на перевiз. Сидiв  на  теплому  -  ще  з  дня  -
корiннi явора, що оголила повiнь, дивився,  як  у  негустому  вечорi  несе
могутнi води старий Днiпро, i серце йому  стискала  туга.  Так  рвавсь  на
рiдну землю, так марив нею, бачив ?? у снах, а  наяву...  Були  i  радiсть
зустрiчей, i сльози щастя; нинi ж надходить час скорботи.  Не  сталось  ще
нiчого, окрiм затримки з купчою та скупченням чинiв полiцi?  у  Межирiччi,
та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю  дорогу  через  Днiпро...
Куди ж подiвся той перевiзник?.. Вечеря? чи п'? з рибалками на тому боцi в
Прохорiвцi?.. А може, ти, старий джигуне, так припустив iз  Межирiччя,  бо
закортiло глянути в глибiнь очей Марi??.. Пусте! Там  грошi  й  речi...  I
вишита тобi сорочка?.. Згинь, сатано! Доскiпу?шся, немовби слiдчий. Що я -
чернець, аскет  чи,  може,  ходячий  труп?  Живий,  здоровий,  здатний  до
боротьби й до щастя простих людських вза?мин!.. Ну ж,  ну...  Дай  спокiй!
Бачиш, горять вогнi на рiчцi? То плотарi сплавляють лiс. Пристати б оце до
них i... Он, зда?ться, пливе й Харон  днiпровський!  Таки  гуляв  на  тому
боцi. Чи ставив десь у затоках вершi...
   - Добривечiр! - пiдвiвся з кореня, коли Харонiв човен уткнувся носом  у
мiлину. - По?хали?
   - Сiдайте вже.. - нечемно буркнув перевiзник. Тарас ступив  у  човен  i
сiв на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пiшли,  пiшли  у  невiсть
ночi, злилися з нею... Тiльки вже з середини рiчки, як бiльше висипало  на
небо зiр, вони ледь-ледь окреслилися по верховiттях i стали  чимось  схожi
на приднiпровськi кручi.
   Гори мо? високi?!.. -
   знялось щемливо в серцi, так нiби вiн плив не Днiпром,  а  сiрим  чужим
Уралом. Вгледiвся i в далинi, на тлi зiрок та неба, побачив Княжу гору,  а
поряд - ту, яку обрав для того, щоб поселитися.
   Не так i високi,
   Як хорошi, хорошi?!..
   Та що це з ним сьогоднi дi?ться?.. I перевiзник чомусь  мовчить,  немов
набрав у рот води.
   - Ви, дядьку, що ж, iз Пекарiв чи з Прохорiвки?
   Не вiдповiв.
   Махав затято веслами, неначе бив днiпрову воду, зганяючи на  нiй  якусь
свою досаду.
   Невдовзi з ночi випливли тремтливi цятки вiкон Михайлово? гори. Отак, з
води, вiн ?х уперше бачив i враз вiдчув свою самотнiсть на цiй землi.  Нi,
друзiв ? немало; ще бiльше тих, хто любить його поезi?, хто  поважа?  його
за них. I попри все це душить його  сирiтська,  вiчна  самотина.  Хто  вiн
такий на цiй землi великiй.. Хто жде його i хто за ним печалиться  в  оцiй
пiтьмi?..  Марiя?..  Чужа  жона!..  Брати,  сестра?..  В  них  ?  за   ким
печалитись, а вiн давно  вiдiрваний  од  ?х  гiллi...  Як  плiт  отой,  що
проплива позаду, на бистринi, вiд лiсу...
   Тут човен зменшив швидкiсть, черкнув об дно й  спинився.  Тарас  вiддав
монету за перевiз, яку давно приготував, i вискочив на чорний берег.
   - Дякую! - гукнув у темiнь.
   Хлюпнули водою весла... Скинулась на плесi риба чи птах  якийсь  ударив
нехотя крилом об воду... Тиша...
   Зiтхнув, поглянув (свiтяться пiд небом зiкна!) й пiшов на них,  мов  на
маяк блукаючий у морi човен. Стежка вгиналась м'яко,  стелячись  йому  пiд
ноги... Як-то iтиме вiн за рiк чи два до власно? сво?? хати? Що  почувають
люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, iдуть, i все. Бо звиклi.
Бо впевненi, що так повинно бути, що в кожного,  -  нехай  то  й  звiр  чи
пташка, - ? десь сво? пристанище, сво? гнiздо...
   Чи то йому здалося, чи й справдi вгледiв крiзь  буйну  кропу  яблунi  в
одному з свiтлих вiкон ?? такий знайомий i все ж  такий  далекий  кирпатий
профiль...
   - Стiйте! - спинив його рiшучий владний окрик. Iз темряви чи з-за кущiв
на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський,  якого  вiн  сьогоднi
бачив у Межирiччi, та ще якiсь, озбро?нi кiлками, люди.
   - Стiйте... - сказав пристав, вiдсапуючись. - Тарас Шевченко?
   - Слухаю.
   - Я мушу вас арештувати.
   - За що?
   - Не знаю. В мене такий наказ. - Дiстав хустинку, витер на лобi пiт.  -
Прошу до рiчки - в човен!
   Оглянувшись  на  свiтлi  вiкна  дому,  в  який  iшов,  на  вiття  саду,
вирiзьблене на тому тлi, ступив униз, шукаючи  ногами  стежку,  що  раптом
десь подiлася. Попереду бiлiла спина соцького або десяцького, обабiч  теж,
позаду сопiв пристав Добржинський.
   На диво був спокiйний. Логiчно все! У кожного своя робота й сво?  також
уявлення про честь та совiсть...
   Тiльки глибоко десь у серцi тривожно щось озвалося i розлилось йому  по
грудях холодом. Уже напiвзабутим, отим  страшним,  що  на  межi  неволi  й
волi...
   Глянув на розсип зiр, на мiсяць, що  пiдiймався  з  лiсу,  й  одвiв  на
темiнь очi... Мав бути знову кременем!..
   ...Його збудив уранцi на другий день не хто-небудь,  а  сам  черкаський
справник. По тому, як вiн увiйшов, як випинав  затиснутi  мундиром  груди,
Тарас збагнув, що дiло кепське, що для Табачникова (учора чув, як  зветься
справник) вiн послужити може твердим, надiйним  гарним  засобом  доскочити
нового чину.
   - Виспалися? - спитав, коли Тарас пiдвiвся  i  сiв  на  лавi,  засланiй
старим рядном. - Не на перинi, звiсно...
   - Ми до перин не звикли, - сказав Тарас. Нахмурився i запитав: - Яке ви
мали право повестись так зi мною?!
   Табачников пройшов до столу, поважно сiв, чомусь  потер  долонями  сво?
округле масне лице з очицями, як в поросяти, i теж спитав iз посмiшкою:
   - Не зна?те того самi?
   Тим часом ввiйшов жандармський офiцер.
   - А-а, пан поручик... Прошу, прошу! - вказав на крiсло справник.
   - Це хто? - кивнув жандарм.
   - Художник iз Петербурга.
   - Той самий?
   - Так.
   Ввiйшло ще дво?. Певно, якiсь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сiли.
   - То що ж це ви? - звернувся вiн до Тараса. - Немолодий вже, служите  в
Санкт-Петербурзi, а дозволя?те собi таке!..
   - Ви, може, менi, панове,  скажете,  чим  зобов'язаний  такiй  увазi  й
такому дикому до мене ставленню? - спитав Тарас.
   - Ну, добре, - випнув груди й поклав на стiл важкий кулак Табачников. -
Чотири днi тому назад ви обмiряли землю у Пекарях?
   - Так. Хочу там поставить хату.
   - А з вами там були пани Хiлiнський, Молендський, Вольський та  селянин
Садовий з сином?
   - Були.
   - Ви пригощали цих вищеназваних людей горiлкою?
   - Хiба це грiх?
   - Грiх потiм був!
   - Не розумiю...
   - Що ви ?м говорили, випивши? Про бога, матiр божу та про Iсуса?
   Ось воно з якого боку вiтер! Вже хтось донiс про диспут довкруг листка.
Чи не Козловський?
   - Це все обмова, наклеп, - сказав спокiйно справнику. - Таких речей  ми
не торкалися на тiй горi. Пили, про щось бесiдували, спiвали трохи...
   - А хто казав, що божа матiр - покритка? Ви!
   - Я такого не говорив. Покепкував з  Козловського,  а  вiн  зi  злостi,
мабуть, i набрехав.
   - Ви й Саваофа лаяли, ще й пiдставляли йому, - яке блюзнiрство! - прошу
пардону,  задницю  для  поцiлунку!  Тарас  пiдвiвся,  глянув  у  бiлi  очi
справника:
   - I ви могли повiрити в таку мерзоту?! Справник устав також.
   - Сiдайте! - мовив з притиском. - Питати тут буду я. Чи пан Крижицький,
- глянув у бiк жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв
у допит:
   - В шинку Давида ви фiглювали зерном пшеницi  й  жита,  доводячи  перед
селянами злочинну думку знищення царя й панiв народом. Було таке?
   - Я там казав, що скоро цар  дасть  волю,  i  всi  селяни,  -  жито,  -
вважатимуться, як i пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмiшцi.
   -  Я  доповiм  про  все  це  ки?вському   генерал-губернаторовi   князю
Васильчикову, - сказав рiшуче, вставши iз-за стола.
   - Все ж ?дете? - спитав несмiло справник. - Гадав, що ми сьогоднi...
   - Вже запрягають коней.
   - Вiзьмiть мене з собою! - ступив Тарас до нього. Жандарм  звiв  брови,
скоса зиркнув на справника й розвiв руками:
   - Взяв би, але, на жаль, нема? мiсця в екiпажi.
   - Я проведу вас, - спритно схопився справник.  Вже  вiд  порога  грiзно
сказав Тарасовi: - А ви... Допоки вестиму слiдство, житимете отут, у  домi
станового. В селi собi гуляйте. А за село - боронь вас боже!
   Вийшов слiдом за трiйцею, що чимось, видно, муляла йому в душi.
   Вiдчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави i  важко  сiв.  Ускочив  у
полiцейсько-жандармську сiть!.. Тепер вони не випустять його  сяк-так.  Не
жарт - спiймали на богохульствi! Це ж шанс який довести свою  стараннiсть,
вислужитись. Недремне око!..
   Серце мов хтось здавив...
   Пiдвiвся, вийшов у коридор, набрав води  з  вiдра,  що  тут  стояло,  й
припав до кварти... Вскочив!..
   У середу, вже аж надвечiр, йому  сказав  хтось,  що  у  Мошни  при?хали
Шевченко з Корсуня та Симиренко iз Городища. При?хали до управителя  цього
мавтку Ягницького, що жив у панському палацi в парку. Хотiв одразу ж  пiти
туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не прогавити Варфоломiя  та
Симиренна, побрiв по тiй дорозi, якою мали ?хати вони назад. Це ж,  певно,
брат вважа?, що вiн уже в Максимовича чи навiть десь пiд Ки?вом... Три днi
минуло... Леле, уже три днi, як вiн в неволi знову! Нехай  вона  ще  й  не
така, як в роцi сорок сьомому, та все ж страшна... Тодi вiн  був  молодий,
здоровий, а зараз кожна прикрiсть йому  холодить  серце  й  стиска?  болем
голову. Душа  мiцна,  як  i  колись,  а  тiло  вже  пiдупало,  тяжко  йому
витримувати таке буття, таку наругу... Муштра й життя  в  пустелi,  видно,
наклали карби глибшi, нiж те здавалось спершу.  Вдовбалися  таки  добряче!
Серце, хоч ожило, вже не смi?ться знову...
   Постукування легких колiс  прогнало  сумнi  думки.  Зда?ться,  ?дуть...
Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За  ним  весь  час  хтось
назира? в оцих Мошнах!.. Чогось  сумнi  та  невеселi,  -  як  конотопський
сотник, - його дружки...
   - Тпру! - зупинив баских лискучих коней Варфоломiй. Платон стрибнув  на
землю, подав холодну руку.
   - Ви чули мою пригоду? - тихо спитав Тарас, вiтаючись з Варфоломi?м.
   - Того сюди й при?хали, - сказав Платон.
   - Гадали, мо', Ягницький зарадить лиховi... - додав похмуро Варфоломiй.
   - Вiдмовився?
   - Та вiн би й рад... Табачников немов зiрвався  з  цепу.  Той  роздува?
довкiл таке!.. Послав у Ки?в рапорт, а  сам  тим  часом  нишпорить,  шука?
всюди змовникiв.
   - Засидiвся уже в Черкасах, хоче перелетiти в Ки?в, - сказав Платон.
   - На спинi мо?й за?хати...
   - Хотiли дать на руку, так не бере, собачий син, - озвався  Варфоломiй.
- Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспiшив  iз  рапортом.  Та  ще  й
жандарм якийсь тут був...
   - Учора вдвох допитували мене у хатi станового, - сказав Тарас.
   - Той взяв би теж, - пiдкинув думку Симиренко.
   - По?хав ще учора вранцi в Ки?в.
   - Виходить, кепське дiло.., - мало не плакав Варфоломiй.
   - Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'?сть, - утiшив його Тарас. -  А
он i страж мiй пильний - пан становий!
   Дорогою у ?хнiй  бiк  неквапно  йшов  Добржинський.  Не  йшов,  а  так,
прогулювався у надвечiр'?...
   - Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дiвку.
   - А що? - сяйнули очi в Симиренка. - Дiждемось ночi десь  у  яру  чи  в
лiсi, пiдхопимо тебе i чвалом!..
   - Куди? - спитав Варфоломiй.
   - Жила б оце Сiч Запорозька! - сказав Тарас.
   - Ще, може, щось придума?мо, - подав Платон правицю. - Я днями  буду  в
Ки?вi... А зараз треба ?хати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди...
   Варфоломiй обняв по-братньому, поцiлував. Не втримався, щоб не  вколоти
докором:
   - Казав же я тобi, Тарасе, - побережись...
   - Добереглися, що далi нiкуди! - спахнув Тарас. - Табачников тут бог  i
цар!.. Паскудство.. Вiзок хитнувся, затупотiли конi, рвучись у путь.
   - Бог милостивий!.. - махнув рукою Варфоломiй.
   - Прощайте! Я напишу!.. - гукнув Тарас.
   Знялася легка вечiрня курява й осiла тихо, згладжуючи слiди колiс...
   ...Чекаючи наказу з Ки?ва, Табачников  носився  з  ним,  як  дурень  iз
дверима. Стурбований тим поговором, який пiшов межи людьми по  селах  бiля
Мошен, вiн пiдхопив цей неспокiйний i нелегкий для себе скарб, примчався з
ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в сво?му домi. Чи  щоб  не  втiк,
чи, може, мав iще якийсь, лише йому вiдомий, замiр.
   Увечерi, за кiлька днiв, гукнув його до кабiнету, де на столi,  замiсть
паперiв, стояла пляшка, келишки та вишуканi, як для Черкас, на?дки.
   - Сiдайте, - сам пiдсунув йому стiлець.
   - Що сталося? - гукнув Тарас, - Прийшов указ про те, що  я  призначений
якимсь мiнiстром?
   - Хочеться покуштувати влади? - спитав замiсто вiдповiдi. - Менi чомусь
зда?ться, що ви берете вище...
   -  Тако?!  Хто  б  подумав,  що  ви  вважа?те  звання  поета  вищим  од
мiнiстерського!
   - Поет i вождь... - примружився, мов кiт на мишу,  полiцейський.  Налив
тим часом келишки, один пiдсунув "гостевi", а другий взяв, мов щось  живе,
в кулак. Як видно, звик усе тримати мiцно.  I  запитав.  -  Взяли  б  мене
мiнiстром, коли б я став на вашу сторону?
   - Чи ви не з глузду з'?хали? - як мiг спокiйно мовив  на  те  Тарас.  -
П'?те задуже, мабуть... Табачников пiднiс правицю з келишком.
   - Я п'ю здоров'я ваше!
   - Спасибi...
   Дружно випили i закусили.
   - Минуло всього три днi, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем,  -
сказав серйозно справник. - Цибульськi просто моляться на  ваш  пресвiтлий
образ.  Отець  Петро  Марковський,  диякон  Шпак,  моряк  Степан  Хоменко,
Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Н?сть ?м числа!
   - Ви що ж, за мною бiгали усi цi днi? - спитав Тарас. - Негарно...
   - Нi. Очi й вуха у мене скрiзь.
   - Обплутали, як той павук?
   - Годжуся я в мiнiстри?
   - I знов за рибу грошi!..
   - Пора по другiй.
   - Дума?те, що я сп'янiю швидко й почну молоти вам хто-зна-що?
   - Сп'янiли ж ви у Пекарях...
   - Нi. Я тодi не впився.
   - Не був п'яний, а нiс таке!.. Тепер  самi  подумайте,  що  виплива?  з
цього...
   - Що?
   - Божевiлля...
   - Славненько! То я оце, по-вашому... - всмiхнувся, ще не вловлюючи,  до
чого гне Табачников.
   - Лиш божевiльний може постать супроти бога i влади, ним  помазано?!  -
державне випнув груди фiлософ-справник.
   - Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й задн? мiсце, аби довести?..  -
гнiвно спитав Тарас. - Це ж пiдло!
   - Я - патрiот, - промовив гордо справник. - А ви - загроза ладовi, який
у нас пану?, царевi, всiй iмперi?. Од  вас  чекати  можна  чого  завгодно:
бунту, рiзнi, мазепинщини... А доля так  розпорядилася,  що  я,  звичайний
справник, урятувати можу свою Росiю вiд зло? смути...
   - Що вам на розум спало? - глухо спитав Тарас.
   - Послати вас у божевiльню в Ки?в... Це вдарило немов обухом по головi.
   - Гада?те, у вашiй владi? - спитав неначе iз-за стiни.
   - У мене там ? приятель, який на всiх  таких,  як  ви,  недобрим  духом
дише. Вiн зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократiю...
   - Мене знайдуть i визволять.
   - Нехай собi, - всмiхнувся хижо справник. - Чутки пiдуть, - а в тому ми
посприя?мо! - що ви звихнулись, з'?хали, як мовлять тут, iз глузду... Що б
не казав - усе бредня, химерiя... Кiнець кумиру, амба!
   Тарас мовчав. Думки снувались швидко,  вдарялися  одна  об  одну,  знов
розбiгалися. Замiр цього катюги чорний... Навряд чи вiн без губернатора на
те одважиться... А що, як вигадав усе не вiн, а хтось iз вищих?..
   - Як патрiот, я, зiзнаюсь, нещадний, - сво?? вiв  Табачнiков.  -  А  як
людина... Можу вам дати шанс!
   - Цiкаво... - протяг Тарас, пригадуючи, де вiн уже це чув. А-а, слiдчий
Третього вiддiлу Попов! Його слова, його гидотний спосiб... Якi ж вони всi
схожi - мов вiд одно суки!..
   - Ви намалю?те портрет його величностi, - на повний зрiст, при орденах,
- i я повiшу його...
   - Кого? - всмiхнувся. - Царя? Табачников побагровiв.
   - Такi, Шевченко, жарти!.. - аж засичав.
   - Не я сказав "повiшу", - стенув Тарас плечима.
   - Ти намалю?ш портрет царя, - олi?ю, на повний зрiст,  -  i  чiтко  так
пiдпишеш: "Тарас Шевченко", а я його...  портрет  той!  -  повiшу  тут,  у
кабiнетi, аби начальство бачило, який ти вiрнопiдданий. Га?!
   - Ми, зда?ться, ще не пили на брудершафт, а ви менi вже тика?те, - утiк
Тарас од вiдповiдi.
   - Пардон! Пардон! - пiдвiвся справник. - Буде портрет чи нi?
   - Як кажуть, рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. -  Не  можу  я
намалювати такий портрет.
   - Чому?
   - Нема моделi.
   - Чого нема?
   - Царя, кажу, нема? тут.  Щоб  вiн,  як  ми  оце,  посидiв,  а  я  його
намалював...
   - Змалю?ш так.
   - Нi. Мiй учитель, покiйний Карл  Брюллов,  щодня  повторював,  щоб  не
робили ми нi мазка, коли нема моделi...
   - Напав, гада?ш, на простачка? - всмiхнувся. - Я теж учивсь. У Ки?вi, в
унiверситетi.
   - То ось чого вiн, бiдний, почервонiв!..
   Табачников налив собi по вiнця келих, випив. Потому вп'явся поглядом  в
заарештованого i проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:
   - Портрет царя. За кiлька днiв... Iнакше  -  я  пошлю  дружку  мо?му  в
Ки?в... I хай господь вас заступа? там!..
   Уже в сво?й кiмнатi... в чужiй кiмнатi-камерi, -  хоча  вона  була  без
грат та без замка,  -  Тарас  дав  волю  серцю  -  вдарив  стiлець  ногою.
Пройшовшись сюди-туди кiмнатою, завважив  раптом  келишок,  якого  й  досi
чомусь тримав затиснутим в пiтнiй руцi. Жбурнув його  в  одчинене  навстiж
вiкно i сiв до столу. Iроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть,
гризуть iз року в рiк!.. .Погрожу? йому Кирилiвським монастирем...  Це  ж,
певно, в тому рапортi, що справник  послав  самому  губернаторовi,  вже  ?
пером написанi його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще  страшнiше;
це не заслання i не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний,  творитиметься
така ганьба й наруга на цiй землi!..
   На очi йому потрапив аркуш,  змережаний  густим  письмом.  Це  ж  вiрш,
написаний учора тут... Як мiг його залишити, не заховать!.. Дай боже,  щоб
справник тут не побував i не побачив... А втiм,  зда?ться,  в  ньому  нема
чогось такого... Йому ж iще не заборонено  -  новим  царем!  -  писати  та
малювати!.. Бач, звик ховатися за десять лiт заслання... I недарма. Гаразд
iще, що зшиток з його поезiями забутий в  брата  в  Корсунi.  Якби  колись
покинув у Сологуба отi сво? "Три лiта", то, може б, легше  йому  прийшлося
потiм...
   Узяв перо,  вмочив  його  i  написав  на  аркушi,  вгорi,  над  вiршем:
"Сестрi". Пробiг рядки очима, де йшлось про  сон,  i  зупинився,  вражений
пророчiстю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповнi лише сьогоднi.

   I в хвилi човен порина,
   "Мiй братику! моя ти доле!"
   I ми прокинулися. Ти...
   На панщинi, а я в неволi!..
   Отак нам довелося йти
   Ще змалечку колючу ниву!..

   Правда: знов порина? човен його життя... Вiн не  писав  царевi  од,  не
буде й нинi тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й  справдi  треба
було втекти на вороних з Платоном i Варфоломi?м?! Вже був би досi... Всу?!
Людинi чеснiй, щирiй i справедливiй нiде нема? мiсця, за нею скрiзь  чига?
влад.i неволi й зла... Хотiв хоч  тут,  на  берегах  Днiпра,  знайти  собi
пристанище на старiсть лiт... Минуло менше тижня, а вже йому вда?ться,  що
те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде...
   Вмочив перо, пiдсунув аркуш i, як завжди  в  тяжку  хвилину  вирвав  iз
серця бiль, розпуку рядками вiрша-стогону:

   Колись дурною головою
   Я думав: "Горенько зо мною!
   Як доведеться в свiтi жить?
   Людей i господа хвалить?
   В багнi колодою гнилою
   Валятись, старiтися, гнить,
   Умерти й слiду не покинуть
   На обiкраденш землi...
   О горе! горенько менi!
   I де я в свiтi заховаюсь?
   Щодень пiлати розпинають,
   Морозять, шкварять на огнi!"

   Знесилений, обм'яклий  весь,  сидiв  над  вiршем,  вдумуючись,  чи  все
сказав,  чи  так  сказав.  Тепер,   вiдколи   вирвався   iз   тих   пiскiв
закаспiйських, старався кожне слово, немов стрiлу,  пускати  в  цiль.  Хто
зна?, скiльки йому вiдпущено паперу й днiв?..
   Згорнув, нарештi, аркушi, зиркнув довкiл, - як у казармi!  -  й  сховав
мерщiй в кишеню. Так буде лiпше. Можна б i за халяву, але чобiт нема?.
   Хоча була глибока нiч, у хатi стояла денна спека. Дмухнув на  свiчку  й
тихо, щоб не збудити справника, покрався в сiни. Садом вже йшов  звичайно.
Правда, його  чомусь  похитувало,  неначе  випив  зайве...  Так,  мимохiть
оглянувся i вгледiв бiлу постать, що йшла за  ним.  Десяцький!  Не  спить,
дурний, несе собачу службу!.. Бо?ться, бiдний, справника... Це ж утечи вiн
зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка...
   З високого крутого замчища  йому  вiдкрилось  диво  -  Днiпро  у  сяйвi
мiсяця!.. Його Днiпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб
мiг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й лiтав би вiльно  й  вiчно
над цим безкра?м обширом!..
   На сходi ледь-ледь свiтлiло небо... З iмли на плесо  виповз,  мов  Змiй
Горинич, сиплючи снопами iскри, пароплав...
   ...Несповiдимi путi  господнi...  й  справниковi!  Ще  снiдали  вони  в
Черкасах, а на обiд примчали вдвох у тi ж Мошни, якраз на борщ i  кашу  до
станового. За всю дорогу справник не обiзвавсь i словом. Та й вiн  мовчав:
учора наговорилися!
   - Де вашi речi? - вийшов iз дому  справник,  коли  Тарас  одпочивав  на
колодках пiд грушею.
   - У Прохорiвцi. А що?
   - Пишiть листа, i я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався  з
двору,  а  вiн  дiстав  iз  саквояжа  (треба   його   з   листом   вернути
Максимовичам!) папiр та чим писати й  замислився.  Погано,  страх  погано,
коли не сам собi господар, коли  подальша  доля  в  чужих  руках!..  Що  ж
написати? Правду? А де вона й навiщо нею лякать людей, якi не можуть  тобi
зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" i написав:
   "Мо? ?динi друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те
скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мо? речi,  i
грошi, i сорочку, як пошита,  i  бриль.  Може,  я  ще  за?ду  до  вас,  як
вертатимусь у Петербург, а може, й нi, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь
здоровi! Нехай вам бог помага? на все добре. На той рiк, може, буду  вашим
сусiдом, а поки що не забувайте щирого вашого
   Т. Шевченка.
   А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!"
   Згорнув удво? аркуш. Навряд чи вiн за?де... Мо',  повезуть...  Казенним
коштом, споро!.. Тодi везли дванадцять дiб. По  бездорiжжю.  Нинi  ж...  А
може, ще цей препаскудний справник здiйснить свою погрозу? Навряд. Хiба як
вищi властi дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан,  коли
безсилий вирватися з липких тенет!..
   Пiдвiвся i сам пiшов до хати шукать пристава. Завидна  нехай  би  хтось
по?хав до Максимовичiв...
   За кiлька днiв, надвечiр, коли  привiз  малих  синiв  Добржинського  до
управителя, вiдчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не  стежать,
аж на тобi!
   - Ви з нами йдете, дядьку? - спитав молодший хлопець.
   - Нi. Йдiть самi, - озвався. Не мав чомусь бажання  провадить  свiтськi
бесiди. Та й не хотiлося йому - на зло! - тiкати вiд тих очей.  Оглянувся.
Ще молодий... Рокiв сiмнадцять,  може...  Поволi,  мов  знiчев'я,  iде  до
нього. Очi аж завеликi, повнi якогось палу...  Радий,  що  не  прогавив...
Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне...
   - Здрастуйте!.. Я... я давно хотiв зустрiтись з вами... - залепетало. -
Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Вiн Яровий, i  служить  тут...
О! Ви, напевно, зна?те його дружину! Вона дочка  художника,  професора  по
малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Ки?вi. Я  чув,  що  ви
збиралися посiсти мiсце...
   - Вибачте, - сказав Тарас сердито. - Я  маю  йти.  Мене  там  ждуть,  -
кивнув у бiк палацу панського, куди пiшли приставенята.
   -  Зайдiть  до  нас!  Будь  ласка!..  -  молив  юнак.  -  Я  снив  цi?ю
зустрiччю... Коли б ви знали!..
   Мовчки пiшов але?ю. Юнак за ним. На вiдстанi, яка поволi збiльшувалась.
   Нiхто ще так за ним не стежив... Зна? про нього те, що вiн давно i  сам
забув... Це ж треба!.. Йде. Несмiливо, мов собача  бездомне,  якому  кинеш
кiстку... А може, вiн, цей хлопець, за ним поплiвся з голоду?  Так  нi  ж,
тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями  предержащими",  i
становий примусив його служити нишпоркою? Нi, так не служать з примусу!..
   З палацу вибiгли малi Добржинськi, радi, що попрощалися, що можна  знов
податися  кудись  на  рiчку,  в  поле.  Завтра  ?м,  бiдним,   ?хати   вiд
батька-неньки в Ки?в, науку гризти...
   - Васю! Ти ?деш з  нами?  -  кинулися  вони  до  хлопця,  що  зупинився
осторонь.
   - Авжеж... по?ду... - мовив, не зводячи очей з поета, якого добрi  конi
от-от помчать вiд нього.
   Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя,  чогось
душа взялася льодком журби.
   Прислухався. I вiн, як видно, теж гiмназист, i вчиться теж у Ки?вi... О
свiт, о люди!..
   Ввечерi, коли прийшов у гостi (Табачников десь загуляв) в  одну  родину
милу й принiс дарунок Максимовичiв - свiженьку першу книгу "Украинца",  тi
сяючi, пекучi очi з'явилися  туди  ж  за  ним.  Господаря  нiтрохи  це  не
схвилювало й не насторожило, хоч вiн живе й працю? тут i, певно, зна? усе,
що дi?ться в селi й ма?тку.
   - Прошу! - ледь уклонивсь Тарасовi, запрошуючи його в свiтлицю, де  вже
поквоктував новий блискучий самовар i чашечки до нього  збiглись  обрусом,
немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч i поляк, а дiло зна?!..
   Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарештi,  й  до  Максимовича,
оскiльки в книзi, яку принiс, були лише його труди на нивi лiтературнiй та
iсторичнi студi?.
   - Що то як вчений муж,  -  сказав  Тарас,  гортаючи.  -  Зiбрав  докупи
всячину, i - ма?ш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
   - Цiкаво... Що ж вiн пише в сво?х листах Погодiну?
   - Таж про Хмельницького...
   - Спiва хвалу чи ла??
   - Ще не читав.
   - О! Тут i "Песнь о полку Игореве, переложенная на  украинское  наречие
М. Максимовичем".
   - А ке сюди!
   Ця пам'ятка старовини його давно хвилю?, вабить, проситься йому до  рук
чи до пера, та все нiяк не змусить себе покинути усi дiла й засiсти за  цю
тяжку роботу. А вiн, дивись, одважився, знайшов снагу i втяв-таки!  Ну  ж,
ну, подивимось та почита?мо вже надруковане...
   - Що, справдi там по-укра?нському? - спитав господар.
   -  Слухайте!  -  сказав  Тарас,  устигши  вже  прочитати  рядкiв   десь
вiсiм-десять:
   Боян вiщий було схоче
   Кому пiсню заспiвать,
   Зараз думкою по древу
   Почина? вiн лiтать;
   Бiжить вовком-сiроманцем
   По горах i по долах;
   Орлом сизим пролiтав
   В пiднебесних облаках...
   Примовк, заглянув далi.
   - Що? - запитав Грудзинський.
   - Жаль... Не знайшов тональнiсть... - сказав Тарас.  -  Це  ж  геро?чна
пiсня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай:
   О Бояне, соловею
   Давньо? години!
   Коли б ти защебетав був
   Про оцi дружини!
   Коли б ти iзвив був славу
   Вкруг се? години!..
   - Мда-а... - вiдхиливсь Грудзинський на спинку крiсла. - Трохи воно...
   - Хай вибачить, та далi я не можу цього читати! - тяжко зiтхнув  Тарас.
- Це ж треба так...
   - Взялися б ви!
   - Я думав...
   - Будь ласка, дайте менi цю книжку хоча б на нiч! - пiдбiг той  пильний
хлопець. - Я вранцi вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов  затулив
?? собою.
   - Васю, йди погуляй... -  ласкаво  сказав  Грудзинський.  -  Розмова  в
нас... Юнак умить почервонiв i вибiг.
   - Хто вiн такий? - похмуро спитав Тарас.
   - Хороший хлопець... Що з ним таке сьогоднi?.. Слухайте! Цю штуку треба
робити вам, Тарасе! I тiльки вам!
   - Спасибi на добрiм словi... Вирвусь, дасть бог, на волю - спробую...
   - Шевченко тут?!  -  вбiг  становий  Добржинський.  -  Вiд  губернатора
прийшла бумага...
   - Що в нiй?
   - Велять, щоб вас негайно прислали в Ки?в.
   - А там куди?
   - В полiцiю.
   - Ну, слава богу!.. - тихо сказав Тарас, згадавши,  чим  йому  грозився
справник.
   Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися...
   ...Хiба ж отак збирався в'?хати в старий i славний Ки?в! Хоча  на  возi
поряд сидiв звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас  не  мiг  забути
анi на мить, що ?де вiн казенним  коштом  i  не  до  друзiв  милих,  а  на
розправу   до   полiцмейстера,   який   повинен   виконати   високу   волю
генерал-губернатора.
   В полiцi? його зустрiли радiсно.
   - Де вас чорти носили? - насипався якийсь, напевно, високий чин.
   - Таж ?хали... - протяг незрушно соцький.
   - П'ять днiв з Мошен до Ки?ва?!
   - Таж поламалось колесо...
   Високий чин сердито пирхнув i  наказав  одному  з  трохи  менших  чинiв
полiцi?:
   - Негайно до генерал-губернатора!
   - Обох?
   - Нi. Тiльки пана академiка.
   Невдовзi вiн, раб божий, стояв  уже  перед  дверима  до  кабiнету  його
сiятельства князя Васильчикова i Андрi?вський, -  чиновник  для  особливих
доручень при  генерал-губернаторi,  -  напоучав  його  тихенько,  як  слiд
поводитись i що казати князевi.
   - Ви ж не  забудьте,  прошу:  дискутували  про  вiру  й  матiр  божу  з
католиком!   I   тiльки   з   ним.   Iларiон   Iларiонович    не    любить
польсько-латинський дух... I ви ж - еге? - не любите... А ще  якби  змогли
розчулитися, пустить сльозу!.. Вiн страх як любить сльози i каяття...
   - Не маю в чому каятися, - сказав Тарас.
   - То вiд образи плачте... При?хали на рiдну землю  глянути,  вклонитися
могилам батька, матерi, а вас якийсь  поляк-католик  зiткнув  з  полiцi?ю.
Хiба не прикро?
   - Просто-таки обурливо!
   - Тихiше!.. Вже виходять пани купцi... Купцi пройшли, здивованi  якiсь,
розгубленi.
   - Ввiйшли по шерсть, а вийшли стриженi? - спитав Тарас чиновника.
   Той усмiхнувся тiльки i пiдштовхнув його легенько до дверей.
   Князь щось шукав у течцi й не помiчав ?х довго.  Нарештi  звiв  байдужi
очi.
   - Слухаю... А-а, це, напевно, пан академiк iз Петербурга!
   - Тарас Григорович Шевченко, - представив його чиновник князевi.  Тарас
злегка вклонився. Як при знайомствi.
   - Що ж ви там?.. Менi таке тут написав Табачников!.. -  узяв  зi  столу
аркуш i знов поклав.
   - Я розпитав Шевченка, -  встряв  Андрi?вський.  -  Справника  ввели  в
оману. Шляхтич один, Козловський...
   - Було блюзнiрство чи не було? - спитав суворо губернатор.
   - Католик той все вигадав, - сказав Тарас. - Я трохи з нього покепкував
за те, що вiн прийшов у фраку "na роlоwanie"; вiн розгнiвився i отав  мене
спонукувати до диспуту про бога й вiру...
   - Треба з цим щось робити! - кинув сердито  князь.  -  Поляки  цi  чужi
Росi? та православiю. А гонору, дурних претензiй!..
   - Правда, - пiддакнув скромно Андрiввський. - Нам цi ляхи...
   - Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберiться  у  цiй  пригодi.  А
вам, - кивнув Тарасовi, - я радив би вернутись швидше до  Петербурга.  Там
люди бiльш розвинутi, за будь-яку дрiбницю не прагнуть взяти ближнього  за
горло й вислужитися...
   - Я тут хотiв купити... - почав Тарас, та Андрi?вський його смикнув.  -
Спасибi! Так i зроблю...
   Як вийшли, Марко Олександрович зiтхнув полегшено  i  посмiхнувся.  А  в
кабiнетi, куди привiв Тараса, щоб "розiбратися", сказав повчально  й  нiби
не без iронi?:
   - Коли начальство радить, бiжи мерщiй виконувати, бо то наказ!
   - То що, я можу ?хати? - спитав Тарас.
   - Заждiть. Побудьте в Ки?вi. Тим часом ми з вами  вдвох  напишемо  таке
собi пояснення, яке дало б пiдставу закрити це печальне дiло... Ма?те,  де
зупинитися?
   - Та вже знайду, - сказав Тарас, подумавши, що краще вiн подба? сам про
житло, як ма? дбати пан полiцмейстер.
   - Добре, - подав правицю Марко Олександрович. - Зайдiть до мене...  так
днiв за три. Я пiдготую проект пояснювально? записки й вам покажу.
   Проводячи iз кабiнету, шепнув уже бiля дверей:
   - Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович...
   Тарас хотiв спитати, де може вiн забрать сво? пожитки,  як  розчинились
дверi й до кабiнету влетiв, як вихор, патлатий пiп.
   - Тут, кажуть, Тарас Шевченко!  -  рявкнув  таким  густющим  басом,  що
задзвенiло у вiкнах скло.
   - Ну-у, батюшко, я ж вас просив... - скривився Марко  Олександрович.  -
Це ж вам не храм...
   - Чистилище! - притишив трохи голос могутнiй пiп. - А може, й  пекло!..
- Рiзко одвiв рукою миршавого чиновника й постав у  всiй  сво?й  козацькiй
величi перед Тарасом. - Здрастуйте, мiй дорогий! - обняв його,  поцiлував.
- Я вас беру до себе! Бо цi песиголовцi вас замордують голодом i чарки теж
не пiднесуть... Марко не проти. Еге? - звернувся до Андрi?вського.
   - Будь ласка. Навiть радий, - всмiхнувся той. Пiп розшукав i сам  понiс
Тарасiв нехитрий скарб. Крiзь простiр i крiзь юрбу проходив, як нiж  крiзь
масло, тiльки метлялась ряса та довга грива...
   - Вибач! Я ж не назвався, мабуть? - спинився вже бiля  Софi?.  -  Отець
Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгiйович. А он мо? обiйстя!  -  кивнув
на двiр, обнесений мiцним парканом. - Як десь у когось перебереш,  питайся
брами Заборовського: мiй дiм навпроти не?, утрапиш  сам.  Собакам  я  тебе
представлю - знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як пiп  рвонувся  далi.
За  кiлька  днiв  у  домi  отця  Юхима  зiбралася  велика  учта  на  честь
"привезення Тараса в Ки?в". Юхим Георгiйович, щоправда,  висловився  бiльш
по-церковному: "честных мощей Тараса" i цим надав великiй  учтi  непевного
якогось тону. А втiм, компанiя була така, що збити ?? з  намiчено?  дороги
не змiг би вже й потоп всесвiтнiй.  I  як  нагадувала  вона  Тарасовi  тих
мочеморд, яких колись очолював i надихав Закревський Вiктор!..
   - Братiв! - пiднiс  срiбляний  келих  отець  Юхим.  -  Сьогоднi  в  нас
врочистий день - вшанову?мо такого гостя, якого ще, - не ображайтеся, - не
бачили в мо?му домi! Он вiн сидить, нахмуривши ясне чоло...
   - Бо хоче швидше випити, - пiдкинув слiвце подiльський купчик Балабуха,
Юхимiв щирий приятель.
   - Не заважай! - зиркнув на  нього  гнiвно  отець  Юхим.  -  Ми  нинi  в
храмi... Бiльшому, нiж храм Софi?, вищому, анiж дзвiниця  лаврська.  Ми  в
храмi - мислi! - Передихнув, поставив келих i знову взяв.  -  Наш  дорогий
Кобзарю! Хоч ти до нас при?хав не дуже весело й не по  сво?й,  як  кажуть,
волi, ми всi щасливi з того, що ти сидиш  отут  мiж  нас,  тво?х  завзятих
пошанувальникiв i щирих друзiв. Батьку, ти нам сказав, хто ми такi,  якого
роду-племенi, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
   - А в тiло ми його ввiлл?мо зараз, - озвався знову пан Балабуха.
   Пiп знову блиснув поглядом, як би ножем,  проте  не  став  продовжувати
свою застольну проповiдь. Струснув, мов лев, чуприною, пiднiс вагому  чару
й проголосив:
   - Тарасе, будь здоровий.
   - I вiльний будь! - додав панок, який весь час крутився перед  очима  i
лип до гостя, немов реп'ях.
   - Спасибi. Будьмо!
   Вже по якiйсь там чарцi панок-реп'ях, що пив  i  ?в  чи  не  найбiльше,
гукнув писклявим голосом:
   - Тарасовi, панове, слово! Нехай нам скаже  батько,  як  далi  в  свiтi
жити, куди iти!
   Тарас  умить  насторожився.  Чогось  йому  здалося,  що  цей  панок  не
випадково блука? слiдом, крутиться довкола нього.
   - Слово мо? просте... - пiдвiвся. - Будьмо завжди людьми!.. I ви також,
- додав тихiше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
   - Та що ж це ти,  Тарасе!  Такий  поет  i  златоуст,  а  нам  не  хочеш
мовити... Хоч прочитай новеньке щось,  колюче,  щоб  тим  песиголовцям  аж
закрутило в носi!
   - Тарасе, батьку, просимо!
   - Ми так давно хотiли вас послухать!
   - "Послання"!
   - "Сон"! - гукнув Реп'ях. - Де про царя...
   - Ну, добре, - спинив Тарас той гамiр. - Я прочитаю, панове, "Сон"...
   еп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очi в нього зблискували.
   арас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорi у Симиренка:
   На панщинi пшеницю жала...
   Отець Юхим аж просльозився. Iншi лише  похнюпились,  як  дочитав.  Один
Реп'ях скривив тоненькi губи i пiдкусив словами iз "Кобзаря":
   - "Було колись - в Укра?нi ревiли гармати..." Не тi тепер  вам  сняться
сни!
   Кров шугонула в голову, але Тарас змiг подолати  волею  бажання  вилить
чарку в ?хидну пику. Може, йому  цього  i  треба,  щоб  був  скандал,  щоб
розiйшлись по Ки?ву бруднi плiтки про нього.
   - Мо' б, лiпше ми щось заспiвали? - мовив як тiльки мiг спокiйнiше.
   - Божественну якусь, панове! - пiдтримав на свiй манiр мерзенний  шпиг,
гадаючи, що вiн, Тарас, одразу стане цапа й почне  блюзнiрствувати,  як  в
Пекарях. Бридота!..
   Поставив чарку й рвучко, рiшуче встав.
   - Тарасе, що з тобою? - гукнув Юхим.
   - Спасибi. Менi пора...
   - Куди ти?
   - Я вже пiду.
   - Надворi нiч. Дощ та багно!
   - З багна прийшли, в багно усi й повернемося. То все земля...
   Протисся мiж стiною та спинами вже геть хмiльно? братi?.
   - Та що ж це, люди добрi! - ударився руками в боки  пiп.  -  Ти  ж  нам
псу?ш, Тарасе, усю обiдню! Гарно так почали... Зостанься!
   - Не можу. Вибач... - вислизнув з його ручищ.
   - Гей, хто там ?, замкнiть ворота!
   Хихочучи, Реп'ях побiг до брами, замкнув ??, а ключ вiддав господаревi.
   Тарас рвонувся з хати, як звiр iз пастки. Може, вiн не замкнув,  а  лиш
удав, що замика?!..
   Брама була мiцна, паркан високий, щiльний,  замок  важкий.  Коли  б  ще
грати...
   -  Батьку,  Христом  тебе  благаю,  вернися  в  дiм!  Та  вип'?мо,   та
поспiва?мо!.. - молив Юхим, з якого хмiль немов зняло рукою.
   - Нi. Я пiду, - похмуро сказав Тарас.
   - У глупу, холодну нiч?!
   - Йди вiдмикай ворота.
   - А я ж збирався вранцi з тобою  вдвох  навiдатися  у  фотографiю  пана
Гудовського й запечатл?ть...
   - Iван Гудовський? - радо спитав Тарас. - То це ж товариш по  Академi?!
Ворота, отче, бо буду лiзти через паркан!
   Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкiшну бороду  й  дiстав
ключа з-пiд ряси...
   ...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався
поцiлувать.
   - Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так,  мов  завинив.  -
Той Петербург... з його вiтрами, сирiстю...
   Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по  мiсту,  жалiючи
будити друга.
   - Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?
   - Будь ласка!
   - Пошли когось до Ботвиновського, - отця Юхима, який живе бiля Софi?, -
хай принесуть мо? пожитки.
   - Ти з ним знайомий?
   - Лихо нас познайомило. Козак нiвроку... Тiльки довкола нього крутиться
такий народ!..
   - Компанiя у них весела, - зiтхнув Iван. - Всi мов бики, ?дять i  п'ють
за десятьох, жирують. А тут!.. - махнув рукою,  I  раптом  звiв  здивовано
рiдкi, пожухлi брови: - То ти уже на волi?! Давно?
   - Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за  Кановом  мене  схопили
знову i привезли сюди на слiдство та розправу.
   - За що?
   - Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.
   - Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
   - Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...
   - Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Ки?вi, зроблю я з  тебе  фото!  На
добру пам'ять людям. Гаразд?
   - Авжеж.
   - Тодi скорiше снiдати i-за  роботу!  Трудячись  над  фотокарточками  в
сво?й тiснiй майстернi, де панувала темрява й  ледь-ледь  свiтив  червоним
малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста.  Його  салон
фотопортрета, як величав вiн  власне  фотографiчне  дiло,  був  зосереддям
плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав  "Iван  Максимович"  i
тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга.
   - Який Iван Максимович?!
   - Сошенко...
   - Вiн у Ки?вi?
   - А ти не знав?
   - Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не  перекинувши  якiсь  ночовки  з
розчином. - Де вiн живе?
   - В  будинку  церкви  Всiх  скорбних.  Сiнний  майдан...  Зажди,  зажди
хвилинку! Бо зiпсу?ш менi все дiло свiтлом...
   Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в
скорiм часi  стояв  уже,  вiдхекуючись,  перед  його  дверима.  Серце  так
калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi  дубовi  дошки.  Сам
вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi
в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i
снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi...
   - Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко  звiв  свою  лобасту  голову,
примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав!
   - З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки.
   - Батьку, та що ж це ти!
   - Невже Тарас?
   - А то ж яка личина!
   Iван Максимович поклав рушник й,  очей  не  зводячи  з  негаданого,  та
дорогого гостя, пiшов довкола столу.
   Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув:
   - Марi?! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас при?хав гiсть!  На
крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина.
   - Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив  його
Iван.
   - Менi також дозвольте... - почувся тихий голос.
   - А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна  Леонтина.
А це Тарас Шевченко, поет, художник...
   Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що  гiсть
згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них  з
Iваном.
   -  jestem  kawalerem,  panno,  prosze  zwazys...[3]   -   мовив   Тарас
по-польськи.
   - Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym  razem
kawalera...[4]
   - Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти
вже повернувся звiдти... Це ж скiльки?
   - Десять рокiв.
   - А малював? - спитав Iван похмуро.
   - Так, крадькома... Тепер зробився гравером...
   - Казав тобi: покинь тi клятi вiршi!
   - I що було б? - всмiхнувся.
   - Художник був би, славний.
   - Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?..
   - I без заслання!
   - Сво??  долi,  кажуть,  не  об'?деш  i  на  конi...  -  сказав  Т  рас
примирливо.
   - Така скучна розмова... - надула губки панна.
   - Не заважай! - вiдтрутив ?? Iван.
   Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
   - Це подруга мо?? жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно,  щоб  унести
яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубку?ш?
   - Де б я там оженився...
   - Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться!
   - Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко.  -  Хочуть  мене
вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше...
   - За вiршi знов?
   - Нi. Кажуть - за богохульство.
   - А хоч було?
   - Та-а, трохи... ?м аби вчепитись... - мовив.
   - Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода.
   - Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк.
   - Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч  гостю.
- Зна?ш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi
сивi вуса... Тарас Шевченко!
   - Не може бути!..
   - Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе тво?ми вiршами!
   Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець.
   - Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт.
   - Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i ?хнiй першiй приязнi.
- Скажи, що ти колега мiй,  iнспектор  Друго?  гiмназi?,  -  напоучав  вiн
жартома.
   - Так, так...
   - Не ма?те мого "Iвана Гуса"?
   - На жаль...
   - Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат,  торiк  в  Москвi
надибали.
   - На жаль, не бачив i не читав,  -  розвiв  руками  Чалий.  -  А  втiм,
спитати треба в одного хлопця...
   - Можна до вас зайти?
   - Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
   - Марi?! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день
увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що
кортiло взнати, чи не знайшов вiн "?ретика",  сирiч  "Iвана  Гуса".  Якраз
застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти,  звiсно,  -  веселi,  вийшли
глянути на вечоровий Ки?в.
   - Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас.
   - Про що ти? - спитав Iван.
   - Та "Гуса" жаль...
   - Знайдеться!
   - Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його  i
Чалий. -  Той  гiмназист,  якого  я  питав  про  "Гуса",  де  тiльки  мiг,
вишукував, збирав...
   - Як прiзвище його?
   - Маслiй.
   На всяк випадок закарбував у пам'ятi.
   - До речi, треба вчити простих людей. Гiмназi? - це крапля в морi, та й
то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися  iз
Чалим. Iнспектор же!
   - Коли i як? Ось заковика...
   - Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у  тому
допомогли б... До  неписьменних  мислi  найполум'янiших,  пророчих  навiть
вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо  цю
пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути!
   Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед  ними,  в  сяйвi
старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама  на  Заднiпров'я,  Подiл,
Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили...
   Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i  чорний  лiс,
який зливався з небом  у  темнiй,  ледь  пiдсвiченiй  далечинi,  i  рукави
Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй  зливi,  i  сонний
пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат  iз  тьмяними  вогнями  вiкон...
Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на  тiй  горi,  за  Кановом,  i
милуватись, слухати ласкаву, тиху  вкра?нську  нiч!..  А  по  Днiпру  повз
нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом  човни,  дуби,
вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрi?,  стоятиме,  мов  хмара,
лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський  крутить...
Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл,  бо  вся
земля закладена за тi борги, в якi залiзли ?? колишнi хазя?ни...
   - У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi  ночi...  -  тихо  сказав
Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш...
   - А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин.
   - Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригаду?ш,  як  ми  з  тобою
сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв?
   Хоча Тарас такого  й  не  пам'ятав,  проте  не  став  спростовувати.  У
молодостi бува? все!..
   - Тако? ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я  ледь
не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов  мiсцину
в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли...  Помiтили,
що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут  i  -
воля!..
   Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям...
   - А якось тут, на Укра?нi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще
пригоду. - Якраз було перед Великоднем.  Струмки  бiжать,  латаття  пахне,
мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли  до
церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок.  От-от  мав
бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща,  дрiмаю...
Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по  кладцi  чеше  сам  панотець.  Як
тiльки вiн дiстався до середини, я  раптом:  "Тю!"  Тут  батюшка  притьмом
шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми...
   - Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий.
   - Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович.
   Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився
там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього  рiжка  було  вже  видно  i
Ланцюговий постiйний мiст через  Днiпро  -  одна  з  новин,  якi  найдужче
вразили Тараса, що довго так не був у Ки?вi...
   - Як вам, Тарасе, пам'ятник святому  князю  Володимиру?  -  спитав  тим
часом Чалий.
   - А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить,
чи не горить що на Подолi...  Мiг  би  наш  славний  Клодт  i  лiпше  щось
зробити.
   - З Днiпра - чудово! - сказав  Iван  Максимович.  -  Ти  бачив  його  з
Днiпра?
   - Ще нi.
   - Найми човна, поплавай i подивися!
   Коли Тарас оглянувся на голос  друга,  вгледiв  неподалiк  пiд  деревом
якусь незрушну постать. Згадав, що  й  там,  де  зупинялись  вони  ранiше,
враженi красою ночi та кра?виду, цей чоловiк також  стояв  i...  Слухав?..
Нишпорка? Мерзенний шпик?..
   Нiч посiрiла, втратила казковий чар.
   - Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха.
   - Де? - здивувався Чалий.
   - Укляк оно пiд деревом.
   - А може, просто дивиться, гуля?...
   - Бридко!
   Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились  друзi.
А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать.
   - Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович.
   -  Тiкати  треба...  Завтра  ж  чкурну  кудись  на  Куренiвку   чи   на
Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили
усi околицi...
   - В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь...
   Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити  задум  iз  пере?здом.  Не
йшов, а бiг з гори в сво? пристанище бiля Козиного болота,  що  стало  вже
майданом.
   - Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А  Чалий  мовчки,  вперто
йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт.
   ...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на  захiд,
у тi мiсця, де Ки?в ста? селом.  Минув  уже  й  Кирилiвську,  -  оту  таки
лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а  все  не  мiг  спинити
зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата.
Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр  i
погукав:
   - Чи ? хто вдома?
   Вийшла ще не стара охайна жiнка.
   - Здрастуйте! - вклонився ?й. - Оце iшов, дивлюся - сто?ть  хатина,  не
то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла,  а
на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби  кличуть  мене  до
себе... Можна я поживу у вас у борг?
   - Хто ж ви такий? - всмiхнулася.
   - Та-а, чоловiк собi...
   На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога:
   - Входьте.
   - Чи я сказав...
   - Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса:
   - Правда. -
   Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад.  Спасибi.  То  я
пiду до мiста та привезу сво? пожитки? З богом!
   Надвечiр вiн, - уже преварський житель, -  прийшов  провiдать  давнього
(як час бiжить!) i вiрного свого товариша  Сенчила-Стафановського.  Дорогу
знав, нiкого й не розпитував.
   Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав  з  кишенi  старенькi
вбогi окуляри й повiсив ?х на нiс та вуха.
   - Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. -  Що  ж  ти,  старий  гультяю,
ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не  впiзна?,
забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Ки?в. - Згадай, як ми з тобою  були
в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...
   - Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i
раптом скрикнув: - Батьку!.. ?й-богу, ти! - заплакав.  -  Ах,  що  ж  вони
зробили з тобою, батьку!..
   Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову.
   - Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. -  Яким  взяли,
таким на волю випустили.
   - Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Укра?нi. Студенти тут були й
казали...
   - Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату.
   - Правда? Так це ж чудово!
   - Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг!
   - В хурдигу?
   - Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на  приколi,  немов  бичок...  Васильчиков
порадив швидше ?хати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi...
   - А тут тебе студенти ждуть...
   - Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом.
   - Зна?ш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас  душу...  Бачиш,
яким я став?..
   - Не одружився?
   - Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi,  його
квартира мала печальний  вид.  Убогi  меблi,  всюди  слiди  злидарства  та
запустiння.
   - Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче.
   - А ти хiба?..
   - Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву  кирпу!..  -  пригладив  ус.  -
Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти...
   - Якби й менi до тебе ближче...
   - Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй...
   - Покличеш - все покину й пiду до тебе!
   - Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати.
   - Я й так, зда?ться...
   - Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних.
   - Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi  книг,
нi коштiв, нi вчителiв...
   - Знайдеться все, якщо гуртом...  Постукавши  i  не  заждавши  дозволу,
влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зелено? Дiброви.
   - О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас  шукаю  всюди.  Немов  у
воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку.
   - Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при  знайомствi  в
хатi отця Юхима просив про те.
   - Нi... ? хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами...
   - Хорошi?
   Так. Студенти, учителi, чиновники...
   Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець.
   - Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода.  -  Ви
тут тепер живете?
   - Нi. На Преварцi. Шукай Пашковсько? Варвари дiм.
   - То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було  вже  десь  пiд
тридцять. - Зберемося за кiлька днiв.
   - Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi  дверi,
- Скоро мене вiдпустять з Ки?ва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали...
   - Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi.
   - Ти зна?ш ?х?
   - Кого?
   - Ну, тих студентiв та вчителiв...
   Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер  старанно  ?х  хустиною,
знов одягнув i посмiхнувся:
   - Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
   - Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже
геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша.
   - Свiтюсь тво?ю славою, - всмiхнувся той. - Хто  зна?,  чув,  що  ми  з
тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
   - Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. -  Поставлю  хату  -  й
житимемо, як з братом брат!..
   Хазяйка його зустрiла весело. З ?? очей  випорскували  iскринки  смiху.
Наймичка всмiхалась також.
   - Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись,
у господинi.
   - Та ви ж мене й розвеселили, - мовила  i  погрозила  пальцем:  -  Бач,
прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi ма?!..
   - Прислали вже з Петербурга?
   - Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали ?й випрати.
   - Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв
у борг десять копiйок.
   - Аж двадцять вiсiм.
   - Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала?
Мовчки взяла б собi...
   - Як можна!.. Вони ж чужi.
   - Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки.
   - Тепер не треба буде вам жити  в  борг,  -  промовила,  вiддаючи  його
добро, хазяйка.
   - Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч.  -  Борги
сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
   В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще  поки  дiти
спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс  iз
сiножатi учора скошено? трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На  обрусi,  що
постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою  поставили  в  мисках  гостиь  з
торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток.
   Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як  сходили  на  учту  дiти.
Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували
й сiдали швидше за дивний стiл.
   - А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло,  взяти
що-небудь з миски.
   - Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала  дiвчинка  з  блакитними,  як
льону цвiт, очима.
   - А мо', хто вмер?
   - Напевно, хтось iменинник!..
   - Може, Тарас Григорович?
   - Або Оришка...
   - Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi!
   - Мабуть, дядько Тарас!..
   Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим.
   Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки
   - Це вам усе!.. Берiть смiливо, ?жте!..
   Малi злякались, бiльшi схопились з  мiсця,  кинулися  за  куп  бузку  i
витягли "страшне" у  двiр.  Тарас  упав,  обвiшаний  малим  народом,  iншi
метнулись теж до кучi невелико?... Смiх вереск, жарти!..
   Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та  скатертини  i
почали трапезувати. Боже, якi були  в  них  милi  щасливо-мрiйнi  личка  i
сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!..
   ...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки.  Лiто  ж!..
Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух.
   Зiбралися бiля училища, де  жив  Сенчило-Стефановський  Взяли  припасу,
чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були
не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола  Ки?ва,  ?м  заперечив  якийсь
студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжн? диво -  за
Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро...
   Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а  друге  -
тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали  вiд  нього  слiв,
достойних його поезiй, його  парсуни,  вималювано?  в  цих  добрих,  щирих
душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря свято? правди свiточа
сво?х надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрi?вського й чекав, коли  пiлати
дозволять йому зiтхнути вiльно, з  миром  зiйти  з  голгофи  й  ви?хати  в
Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти  кудись  у  пустинь  чи
катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Ки?ва й гукнути  людям
сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами,  горем,
кров'ю свого народу, болем за рiдний край!..  Натомiсть  iшов  i  мимоволi
вивчав  супутникiв,  шукав  мiж  них  зата?ну  чужу  людину,   шпика   вiд
жандармерi?... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата,  ближнього,  сусiда,
друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi
?ле?м слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!..
Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно  -
вогонь повстання бунту не спалахне. Один не во?н, сила народу в ?дностi!..
   - Не притомився? - спитав Сенчило.
   - Трохи... Так нiби духу не вистача?...
   - Може, десь ближче станемо?
   -  Нi,  нi.  Йдемо,  куди  намiтили.  Для  молодi  поет  повинен   бути
вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину  й  витер  на  лобi
пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з  якими  мав  зустрiтися,
вже дещо роблять, з'?днанi в якийсь гурток чи товариство, що в них ? друзi
в Харковi... Що ж вiн ?м мовить нинi, якi слова? Одкрити душу,  вибухнути,
а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се,  про
те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не
йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг  би  собi  до
смертi!..
   Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це)  вони  були  притишенi,
врочистi, мов у церквi, а там, за  крокiв  тридцять,  вже  чулись  вiльно.
Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його  насправжня
молодiсть розпочалася тiльки в  двадцять  чотири  роки,  коли  вiн  скинув
рабство й розправив плечi... Зда?ться, те було недавно, а вже  ось  лисий,
сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну,
бездонну прiрву!..
   Мiсто давно скiнчилося, i  йшли  вже  лугом,  мiж  озерець  та  шелюги.
Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди  сягало
око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами  то  тут,  то  там  стояли
лози...
   - А пам'ята?ш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило.
   - Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас.
   - Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!..
   - Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I  я  носив.
Кулiш також недавно про вечiр  той  нагадував...  Нi,  брате,  все  хороше
навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка  ж
краса!.. Як диха?ться на цiй широкiй волi!..
   - Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля
вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв  двадцять  рiчка.  Слiди  старого
вогнища...
   - Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над  рiчкою  посеред  луки
привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб  вiтер  дув,
розгонив гедзiв та комарiв... Чогось  останнiм  засом  за  мною  в'яжеться
всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти,  вона  вже  в  очi
сичеться...
   Молодики взяли сво? торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр.
   - Можуть, гада?ш,  бути  пiдслухачi?  -  спитав  Олекса,  мружачись  на
непроглядний вербовий гай.
   - На луцi легше диха?ться, - сказав Тарас. - I видно далi...  Глянь-но!
То ж, мабуть, славний Вишгород?
   - А певно ж вiн.
   - От жаль, що треба ?хати!..
   - Хiба тебе хтось пiдганя?? Гуляй собi!
   - Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче
вислужитись... Та  й  Андрi?вський  менi  звелiв  сирiч  порадив,  просити
дозволу якнайскорiше  ви?хати  до  Петербурга.  Я  попросив.  Тепер  чекаю
вiдповiдi...
   Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з  полудня,  та
ще пекло. А тут було так добре i прохолодно.
   Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце  озвалось  болем,  нiби
йому на щось жалiдося...
   Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав.
   За ча?м з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом)  усiх
йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн,  Гаврило,  Леон,  два
Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники  та  четверо  учителiв.
Всi молодi,  гарячi.  Вiн  сам,  Сенчило  та  Лобода  були  мiж  них,  мов
патрiархи...
   - Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський.  -  За  що
вас знову арештували? Там, бiля Канова.
   Всi зата?ли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну.  А
втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було  i  справдi
як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре  було
б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать ?х, та  вiн  не
смiв i тим карався тяжко.
   - Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що ?м ста?  не  по
собi, коли мене не бачать.
   - Як можете, то розкажiть хоч трохи про  Товариство  святих  Кирила  та
Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром?
   Тут жартом не одмахнешся, бо ?хня  ота  бiда  повинна  стати  досвiдом,
застерегти. I все ж...
   - Були  високi  помисли  про  всеслов'янську  ?днiсть,  про  волю  всiм
народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк.  -  Дискутували,
писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили д?ла!
- додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся
гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу  братчикам
i... всiх продав! Студенти поопускали очi.
   - А де тепер вiн, зна?те? - спитав Гаврило.
   - Мабуть, десь процвiта?... Або знайшов свою осику...
   - Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - ?м честь
i шана!
   - Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали  ще  в  Стародавнiй
Грецi?, - сказав Тарас. - Насильство,  страх  перед  людьми,  що  прагнуть
свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу.  Нове  шука?  мудростi,  старе  -
покори й слави з уст лицемiрiв...
   - Кому, панове,  чаю?  -  схопив  Сенчило  раптом  уже  давно  холодний
порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного?
   Оглянувшись,  Тарас  побачив  вершника,  що  наближавсь  ступою   понад
Почайною.
   - Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором.
   - Здоровi будьте ?хавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо".
   Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами.
Той окрунувся, нiби хотiв також  пристати  до  чаювання,  i  боком,  боком
рушив.
   - Гада?те, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода.
   - Хто зна?... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. -  А
ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
   - Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило.
   - - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... -  тужив  Тарас.  -
Ось що таке великий державний страх!
   - Береженого бог береже, - сказав Сенчило й  пiдвiвся  важко.  -  Лiпше
пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий  будь,
по воду!
   Студент взяв у  Сенчила  чайник  i  почвалав  до  рiчки,  що  хлюпотiла
неподалiк.
   - А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов.
   - Далеко? - спитав Тарас.
   - Коли говорять голосно, то чути все.
   - Вiн справдi ловить рибу чи удав?
   - Пiти спитати, може?
   - Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв.
   - Тихiше, хлопцi!.. - шикнув  на  них  Сенчило.  I  стало  чути  рiчку,
потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки...
   - Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон.
   - Було таке.
   - I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова?
   - Я неслухняний, хлопцi, - сказав  Тарас.  -  Написано  ще  цiлу  торбу
вiршiв.
   - I де ж вони? Коли ми ?х побачимо та почита?мо?
   - Як свисне рак!
   - Ви б нам дали, а ми б ?х нишком-тишком переписали й пустили в люди...
   - Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi.
   - У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко  Бекман.
- Народ ?х ма? знати, читати ?х щоденно, немов молитви!
   - Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх!
   - А як?
   - Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму  та  читанню,
але й лiчбi, iсторi?... Iсторiя - це мов душа, без не? народ не може стати
на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами  впертися  у  рiдний
грунт...
   - Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i  я  зрушу  землю",  -
сказав, пiднiсши палець, Лобода.
   - От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя  -  всуцiль
страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi,  ординцi,
турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi  прагли  нас  пригнути,  на
порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Нема? нам дороги iншо?,  як
воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!..
   - Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн.
   - Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А  може,  навiть
совiстю... А вчився я в Академi? мистецтв.
   - Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос.
   - Вчать, та не нашу, брате. До нашо? нема нiкому дiла!
   - Тому-то ви писали про Гамалiю, Трясила, Гонту, Залiзняка?.. -  спитав
один з учителiв.
   - То наша слава! I, може, наша "точка  опори",  щоб  зрушити  цей  свiт
крiпаччини, неволi, зла... Над вогнищем застукотiв, запирхав чайник.
   - Налл?мо ще по склянцi чаю, хлопцi? - спитав  Тарас,  вiдчувши  раптом
холод у всьому тiлi.
   Сонце  вже  потемнiло,  збiльшилось...  Згортало  крила  променiв,  щоб
опуститися кудись за гори ки?вськi...
   - Краса ж яка!.. - зiтхнув Тарас, вiдчувши раптом серцем iще  не  знану
йому бiду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустрiччю,  такi  надi?
на не? мав, а скоро вже й прощатися...
   - Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? - спитав Сенчила згодом, як
захiд став червоним.
   - Вона...
   Тарас поставив склянку й пiдвiвся. Ки?в, гори взялись багровим тоном...
Подiл покрила довга вечiрня тiнь; тут починались  ки?вськi  погiднi,  тихi
ночi й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом...
   Вiд Оболонi поплив туман. Купчастий, свiтло-сизий, вiн  заливав  поволi
рiчку, луки... Ставало свiжо й нiби аж якось  моторошно.  Здавалось,  свiт
тонув у ньому, знищувався, щезав навiки...
   Ки?в теж пригасав. Подiльськi тiнi скрадливо сягали вжо Андрi?всько?  й
Золотоверхо? церков, дзвiницi Лаври, фортечних мурiв...
   Сльози здушили горло. Мовчки пiшов у сивий рiдкий туман, аби  нiхто  не
бачив тих слiз журби й зачарування... Раптом на вже погаслiм небi  помiтив
ледве видиму правiчну й непогасну свою зорю... Вечiрню, ту, що сяяла  йому
в Кирилiвцi, свiтила в душу ночами в Санкт-Петербурзi й сходила  до  нього
там, за Каспi?м та за Уралом, щоб  вiн  зiгрiвся  нею  на  чужинi  й  змiг
витримати неволю й муштру...
   Плачучи хтозна-чого, спинився i заспiвав пеан зорi:
   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
   Рада б аiрка зiйти - чорна хмара наступа?;
   Рада, б дiвка вийти, так матуся ?? не пуска?...
   А нiч усе густiшала, вгортала в морок милу  картину  лугу,  Ки?ва...  I
серце бралось тугою,  неначе  все  те  диво  вiн  не  побачить  знову,  не
доторкнеться во вiки вiчнi душею, всiм сво?м ?ством того,  за  що  готовий
був щомитi прийняти муки, навiть пiти на смерть!..
   Туман, туман... Клубочиться, тече кудись...
   Трам-там-татам!
   Схопився - вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир i не знаходив.  Щось
перекинув раптом - i той уже, не барабанний, звук привiв його до тями.
   Зiтхнув полегшено й, знесилений, прилiг на лiжко. Радуючись, що то були
лише куранти Петропавловсько?, вернувся знову в Ки?в,  на  Укра?ну...  Хоч
розпинали його i там, ця подорож була як свято серця,  як  подарунок-плата
за всi страждання... Совiсть його не мучила, коли вернувся до  Петербурга.
Був, правда, жаль, що так повiвся iз гiмназистом, який сердечно прагнув  з
ним познайомитися в Мошнах, почуть вiд нього  слово...  Прислав  листа  iз
Ки?ва. Юнак, а так глибоко  й  щиро  збагнув  його  поезiю,  його  зболiлу
душу!.. Вже рiк минув, а й досi сто?ть той  лист  перед  очима  -  бери  й
читай.
   "...Цi три побачення, як три зорi, як вiра, надiя i любов, будуть мо?ми
керiвниками в життi..."
   "...Давно вже я присвятив сво? життя вивченню Ваших,  творiв,  витканих
iз горя та печалi й пiдбитих гнiвом, - труд, для якого мало життя, над ним
мають працювати вiки й нащадки. Кiлька рокiв я збираю Вашi твори,  вишукую
в усiх Малоросiйських бiблiотеках, перериваю шафи  -  i  праця  моя  часто
увiнчу?ться успiхом. Останнiй твiр, добутий мною, ?  "Сон",  ця  генiальна
сатира, що так влучно  вiдбила  в  собi  пороки  петербурзьких  придворних
вельмож, що  так  грiзно  кара?  наших  мучителiв,  розкрива?  рани  нашо?
Укра?ни..."
   Василь  Маслiй...  Той  бiсiв  справник  забив  йому  так  баки   сво?м
"усердием", що вiн образив тяжко таке дитя,  таку  людину  мислячу!..  Ось
купить землю, перебереться на Укра?ну, тодi знайде  i  вибачиться...  Щось
там не так,  з  купiвлею!..  Вже  бiльше  року  крутиться  на  цьому  дiлi
Варфоломiй, а вiз, як мовиться, i нинi там...
   Примусив себе пiдвестися  i  запалити  свiчку.  Нi,  треба  якнайшвидше
придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись  купили
iз Штернбергом... Ет, то пусте! Нi Васi тим  не  воскресиш,  нi  молодiсть
свою не вернеш...
   Одягся повагом, узяв свiчник i рушив схiдцями в  свою  майстерню.  Ноги
були важкi й незграбнi, так нiби за нiч не  вiдпочили.  Ба,  навiть  стали
важчi... I голова якась несвiжа... Мабуть, усе вiд холоду  та  ревматизму,
який привiз iз тих пустель, давно забутих богом... Е-е, нi, так можна геть
розкиснути! До бiса всi хвороби! Йому ж  бо  тiльки  буде...  ось  за  три
мiсяцi сорок i сiм. Для мудростi найкращий вiк!..
   Пiшов жвавiше, нiби вiд слiв сво?х  став  дужчим.  Порипували  пiд  ним
тужливо сходи... О, Федiр вже давненько встав i запалив (бо тепла) грубку!
Послухався старий Михайла... А може... той сказав йому?.. Ет, що  вiн  мiг
сказати! Тут всi зимою кашляють, усi носами хлюпають... Ось  вирветься  на
Укра?ну i заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзiв...
   Ну що ж там монявться Варфоломiй! Останнiй лист вiд нього прийшов...  у
вереснi, а нинi вже зима надворi... Коли б то сам по?хав!..
   Узяв портрет свiй - в шапцi та у кожусi - й довго  вдивлявся  в  нього.
Ма? зробити так, щоб це був твiр, картина, а не його подоба чи тiнь  його.
Так, схожостi одно? мало... Портрет людський -  це  вiддзеркалення  скорiш
душi, духовний образ...
   Рiзець був нiби з льоду, аж пальцi зводив  холодом.  I  мiдна  дошка  -
крига.
   Рiшуче сiв до столу, поставив свiчку вище,  на  стосик  книг,  i  -  до
роботи!.. Мабуть, пiдмерзло знову. Краплi не барабанили, й з  вiкна  тягло
не вiльгiстю, а льодяним зимовим духом... Ще  до  весни  аж  цiлих  чотири
мiсяцi! Щоправда, можна ви?хати  ранiше  трохи  й  мати  тепло  весняне  в
березнi... В них там у цьому мiсяцi вже сiють!.. Жайворонки  дзвенять  над
полем, мрево сто?ть тремтке, пронизане промiнням сонця...  Що  це  з  його
очима? Сльози весь час iзкраю...
   Як розвиднялося, прийшов Михайло.
   - Трудишся? - спитав вiн замiсть привiтання.
   - Господь робив i нам велiв.
   - Його не брали хворостi.
   - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся. - Чогось-то вiн недочува?...  Бува,
так ревно моляться, а вiн i вухом не поведе!..
   - Дай, думаю, зайду до служби,  гляну,  -  перемiнив  Михайло  тему.  -
Снiдать тобi принiс...
   - Спасибi.
   - Ти лiки пив?
   Хотiв сказать неправду, але не змiг.
   - Нi. Геть забув, - признався.
   - З цим не жартуй, - нахмурився, немов хлопчак, хайло. - Барi сказав...
   - Що вiн сказав? - спитав тривожно.
   - Треба поберегтися, попити лiки, вилежатись.
   - Гаразд. Я лiки питиму, - зiтхнув Тарас. -  Робити  брате,  мушу.  Без
працi я зведусь на пси i справдi зляжу...
   - Горе менi з тобою, - нiжно обняв його Михайло. А може б, ти пiшов  до
мене жити?
   - Нi, нi, - сказав рiшуче. - Я вперше, брате, за все життя отак собi...
- обвiв майстерню поглядом.
   - Чого ж тодi шукав собi дружину?
   - То зовсiм iнше дiло. То вже сiм'я... Згадав Ликеру i спохмурнiв.
   - Ти й досi ?? коха?ш? - тихо спитав Михайло, нiби хтось мiг почути.
   Змовчав. Не знав i сам. Була якась  бездонна  пустка  талi,  де  колись
витала його Ликера, й невтихлий смуток.
   - Вибач... - торкнувся знову його плеча Михайло, що  був  також  старим
невдатним парубком. - Як видно,  нам  з  тобою  не  доведеться  по-людськи
жити...
   - Вирвуся iз Петербурга, поставлю хату  бiля  Днiпра  й  женитимусь!  -
сказав Тарас. - Ткаченко мене в Полтавi женить.
   - Еге, еге...
   - Не вiриш? Вiн там одну був напитав!..
   - I що?
   - Давно не пише. I карточки ?? не шле...
   - Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми...
   - Тiпун тобi, Михайло, на язик! Помовчали, посумували.
   - Бери скорiше снiдай, бо захолоне! -  схопив  Михайло  кошик,  з  яким
прийшов.
   - Спасибi.
   Прибрав хоч трохи мiсця на столi й пiшов помити руки.
   - То я побiг. Увечерi загляну ще, - запоспiшав Михайло.
   - I що б я тут робив без тебе!.. - вдячно гукнув йому. Невдовзi  прибiг
iще один сердечний друг  -  Григорiй  Честахiвський.  Засапаний,  впав  на
диван, засяяв сонцем усмiшки.
   - А кажуть, ти захворiв...
   - Кулiш сказав?
   - Та нi. Барi. Зустрiв його в театрi... Ледь дочекався  ранку...  А  ти
собi нiвроку!
   - Пiдстрибую, - сказав Тарас.
   - Ти снiдав?
   - Тут Михайло недавно був, принiс менi гаряченького... Що в свiтi чути?
Воля вже скоро буде?
   - Як видно, дуже панам не  хочеться  ??  давати  людям.  Знай  тягнуть,
тягнуть!..
   - Може, то все обман? - подумав Тарас уголос.  -  Щоб  ошукати  дурнiв?
Почують, хто чим дише, - й по головi, по головi!..
   - Це надто пiдло навiть i для мiнiстрiв... - сказав Григорiй. - Цар  же
пообiцяв...
   - Цар, цар! - скипiв Тарас. Не мiг спокiйно чути цього бридкого  слова.
- В царевi зло! Цар - то уже неволя, гнiт.  Назви  менi  такого,  щоб  вiн
стояв за правду, за рiвнiсть всiх, за щастя свого народу!
   - Ану ?х, батьку, к бiсу... - безжурно мовив Честахiвський.  -  Чи  нам
нема? чим  клопотатися?..  О,  геть  забув!  "Буквар"  твiй  вже  дозволив
духовний цензор!
   Тарасовi ця новина була цiлющiшою од всяких лiкiв.
   - Справдi? Й псалми пройшли?
   - Напевно. Бо про купюри менi нiхто нiчого не говорив.
   - За це не грiх i випити!
   - То, може, збiгати та принести?
   - Не можна. Я нездужаю...
   - Таки Барi не обманув... - притих Григорiй. - Що ж  ти  мене  морочиш,
батьку?
   - Барi не бог, - на?жився. - Почни ?х тiльки слухатись, тих лiкарiв, то
й жити буде нiколи.
   - Вiн доктор медицини! А це не жарт.
   - У нас був лiкар у Новопетровському, - всмiхнувсь  у  вуса.  -  Тiльки
прийде недобра звiстка, що ?де наш  батальйонний  командир,  одразу  всiх,
кого не можна йому показувати, - до лазарету, в лiжка!
   - Ти першим бiг, звичайно, в тi райскi кущi?
   - Дивно, - сказав Тарас роздумуючи, - та я  нiколи  там  не  ховався...
Влазив у свiй мундир парадний i йшов на плац, на ту страшну голгофу...
   - Чому?
   - Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечi...
   - Досi ти не розказував менi нi разу про тi часи.
   - Минули, й слава богу!..
   Григорiй взяв зi столу дошку з його портретом i запитав:
   - Ти й досi б'?шся над цим сво?м поличчям?
   - За вiсiм днiв скiнчити мушу.
   - А що таке?
   - В суботу в Артемовсько? велика учта, i я  вже  ?й  пообiцяв  вiдбиток
цього портрета.
   - Ти сам пiдеш?
   - Не знаю...
   - Тодi i я з тобою! Як джура, як тiлохранитель, - поклав портрет.
   - Спасибi...
   Увага ця була йому при?мна, та навiвала сумнi думки.  Вiдтодi,  як  вiн
упав недавно посеред вулицi (земля йому схитнулась i  попливла),  Микешин,
Честахiвський та Лазаревськi не вiдпускають його самого в мiсто,  хтось  з
ним iде. Круневич каже - серце... То лiкар  теж,  знайомий  по  Оренбургу.
Щоправда, стрiлися вже тiльки тут, у Петербурзi..
   - ...Кажу, що треба менi вже йти! - гукнув Григорiй.
   - Чую. Чого кричиш?
   - Я двiчi мовив тихо.
   - Пробач. Думки усякi лiзуть до голови...
   Лишившись сам, вiдчув, що геть стомився. Може, коли б йому не  заважали
друзi, зробив би бiльше... А втiм, нiчого б вiн не зробив без друзiв!  Тим
паче нинi, хворий, з пiдступним болем в грудях... Нi, до  Семена  в  гостi
пiде, хоч там лети камiння з неба! I так занудився в оцiй майстернi-келi?,
вже котрий день нi за порiг. Бадьоро вийшов  у  коридор,  знайшов  старого
Федора i попросив приготувати чаю. Таки свого, з цiлющих трав,  привезених
iз Укра?ни...
   Суботнiй день удавсь на славу: сонячний,  з  дитинно  чистим  снiгом  й
легким морозцем. Нiби на Укра?нi... Чи то, що йшов до  земляка,  чи  через
те, що думав про рiдний край в безсонну нiч i ждав листа iз Корсуня,  йому
згадався раптом отой такий далекий рiздвяний день у Ки?вi, коли  збиралось
Братство й Кулiш йому пообiцяв раптову i та?мничу подорож в ?вропу...
   Навмисне вийшов за пiвгодини, аби зустрiтись з Грицем на пiвдорозi.  Та
й, правду кажучи, хотiлося пройтись зимовим мiстом на самотi, поглянути на
все, чого, можливо, вiн  не  побачить  бiльше  в  такiй  красi.  По?де  на
Укра?ну, й хто зна, чи будуть  у  нього  час  i  грошi,  щоб  при?здити  в
Санкт-Петербург...
   Од свiжого повiтря й сонця ураз сп'янiв. Постояв бiля Неви, помилувався
сфiнксами, якi сьогоднi були кумедно  мурими,  -  бо  розтавала  паморозь,
пригрiта сонцем, - i почвалав на величезний  постiйний  мiст  через  Неву.
Дивився на все довкiл, i щось його помулювало, чогось не  мiг  збагнути...
Нева текла, лише мiсцями скута тонким грудневим  льодом,  по  нiй  iшли  -
останнi в цьому роцi - натомленi, немовби соннi човни та бiльшi судна... З
високого,  мiцного  мосту  вiдкрився  вид  на   Петропавловську   фортецю,
Кунсткамеру i водночас на лiвий берег, де вигравали вiкнами та  позолотою,
залитi сонцем Адмiралтейство, Зимовий... Скiльки ?х, тих палацiв!.. Дивно,
колись вони вражали, окремi з них  захоплювали,  а  нинi  тiльки  давлять,
дратують навiть величчю та розкiшшю сво?х фасадiв...
   Дiставшись того берега, звернув уздовж Неви, лiворуч. Шлях  цей  любив.
Вода його приваблювала  як  грiзна  сила,  здатна  за  будь-яких  обставин
лишатися сама собою. А ще - як шмат природи.  Хоча  й  закутий  в  камiнь,
проте нескорений i та?мничий...
   По праву руч масивно й легко зводився Iсаакi?вський собор. Вiн  погубив
Брюллова, й того Тарас не мiг простити... Не знав,  кому.  Хто  завинив  у
тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) полiз пiд саму баню робити розпис  i
там зачах на протягах, у каторжнiй щоденнiй працi?..  Кому  була  потрiбна
така офiра?  Боговi?  Царевi?  Людям?..  Що  з  ним,  сердечним,  сталося:
порфирородним кидав смiливо й гордо виклик, а тут зламався...
   Вершник бiлiв од снiгу й паморозi, кiнь басував, змiя звивалась мiддю в
його ногах...
   - Ху-у, ледь догнав!.. - спинився поряд Честахiвський. - Чого це ти  не
дочекався?
   - Схотiв пройтися, глянути на рук Петра творiння...
   - Чи ти на нього не надивився!
   - Сьогоднi я немовби з ним прощаюся... - промовив тихо. - Наче останнiй
раз... Прийде весна, по?ду на Укра?ну... I все!..
   - Тако?! - жваво гукнув Григорiй.  -  При?деш,  як  захочеться,  дорогу
добре зна?ш. Та й до весни ще!..
   - Правда... - зiтхнув Тарас. Зима ще тiльки розпочалася, а вiн уже  так
тяжко чекав весни.
   По набережнiй сюди й туди летiли  сани,  вершники  в  яскравих  строях,
схожi на снiгурiв...
   - Стомився? Може, взяти й нам вiзника? -  турботливо  спитав  Григорiй,
завваживши його цiкавий погляд.
   - Нi, нi, - сказав поспiшно. - Пройдемося. Я десять днiв не був нiде...
Коли Михайло взна?, що я чкурнув,  обом  нам,  братику,  влетить  по  саму
зав'язку!
   - То, може, й справдi?..
   - Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привiтав його дружину милу!
   Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому  забракне  виконати
сво? палке бажання.
   Семен напався з докорами:
   - Прийшов, нарештi, зволив! Я вже забув, який ти з виду...  Шурочко!  -
гукнув у глиб квартири. - Тарас прийшов! I з ним Грицько!
   - Бiжу, бiжу!.. -  з'явилася,  немов  рожеве  марево.  Пiдставила  щоку
Тарасовi, тодi Грицьковi. - Що ж  це  ви  про  нас  забули  зовсiм?  А  де
портрет?
   Тарас дiстав iз течки, вручив з поклоном.
   - Можна менi поглянути? - спитав Семен i взяв офорт. - Чудово!
   - На жаль, сумний, - сказала Олександра. - Усi  портрети  вашi  -  сама
печаль.
   - Таким удався, мабуть...
   - Це все тому, що нежонатий...
   - Шурочко!.. - спинив Семен.
   - По?ду на Укра?ну й там оженюсь, - невпевнено сказав Тарас.
   - Та щоб було весiлля, щоб мiй Семен гукнув вам "многа лiта"!..
   - Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останнiми, - кивнув  Семен  на
дверi, в яких виднiлись постатi струнких жiнок, огрядних чоловiкiв...
   Бенкет удавсь на славу.  Верталися  глухо?  ночi.  Стомленi  й  щасливi
братством, музикою, усiм, чим може нагородить  людину  вза?мна  приязнь  i
добрий стiл. Григорiй випив зайве i, як завжди  в  таких  випадках,  почав
молитися на свiтлий образ Батька i пiддавать анафемi всiх тих, хто й  досi
ще не зрозумiв його ваги та значення для Укра?ни й людства.
   - Вгамуйся, Грицю, - лагiдно просив Тарас. - За богом i за  народом  не
пропаде.
   - Смi?шся? Плакать треба!
   - Ну, добре, я заплачу, коли тобi так хочеться, але  i  ти  дай  спокiй
Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось iде за нами...
   - От цi панове знають, чого ти варт! - сво?? вiв Григорiй.
   - Тихiше. Прошу тебе,  Григорiю...  Причепиться  якийсь  квартальний  -
будемо тодi доводити, що ми не ми...
   - На добрий лад ти мав би жити в  теплiй  i  вiльнiй  хатi,  кiмнат  на
п'ять, писати i малювати, а ми - ходить навшпиньки та прислухатися, чи  не
браку? тобi чогось!..
   - Хiба я пан?
   - Нi, ти - душа народу, його надiя,  батьку!  А  ми  тебе  занапастили,
кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з полiцi?!
   - Зате я вiльний.
   - Вiльний? - аж зупинився Честахiвський. - То, може, йде слiдом за нами
воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик?
   - По?ду на Укра?ну...
   - А хто тебе потурив звiдти?
   - Поставлю хату й житиму, - сердито сказав Тарас.
   - Чому тобi нiхто не хоче продать землi?
   - Торгу?ться Варфоломiй...
   - А може, князь Васильчиков не дозволя??
   Припущення було страшне. I  схоже  на  щиру  правду.  Вже  вiсiмнадцять
мiсяцiв Варфоломiй купу? марно землю!.. I все ж не  мiг  повiрити  в  таку
бiду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рiдну землю i свiй народ.
   Хапнув повiтря ротом, бо враз його не стало, i зупинився.
   - Батьку, пробач менi... - протверезiв його супутник. - Дурний язик...
   - Нiчого... Зараз воно мине...
   Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-бiлi  забережнi  та
кам'янi опори, вiд чого мiст ледь-ледь тремтiв.
   - Ну й сила... - сказав Тарас.
   - Про що ти?
   - Нева як котить води... А ти Днiпра не бачив  пiд  час  грози?  От  де
могуть!.. Григорiй став у позу i прочитав з "Причинно?":

   Реве та стогне Днiпр широкий,
   Сердитий вiтер завива,
   Додолу верби гне високi,
   Горами хвилю пiдiйма!..

   Пiшли мостом. Григорiй чогось притих, сумирний став. Стомився чи  хмiль
минув.
   - Полегшало тобi? - озвався.
   Тарас узяв його пiд руку. Лунко рипiв снiжок пiд чобiтьми... З-за хмари
виплив мiсяць - тонкий, мов серп, рiжками вгору...
   - Бачиш, мороз мiцнiшатиме, - кивнув Тарас на ту красу.

   I блiдий мiсяць на ту пору
   Iз хмари де-де виглядав... -

   сказав Григорiй сонно й повис у друга на руцi...
   Мороз таки ударив справжнiй. Вистачило кiлькох днiв, аби  Нева  всуцiль
взялася льодом; по нiй помчали сани, як по шляху... А потiм випав глибокий
снiг, i потеплiло знову.
   Побачивши, що прота? на шибах лiд, Тарас утратив спокiй.  Хоч  як  йому
болiло в грудях, поклав рiзець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся
швидко й рушив у бiлий свiт. Цi лiкарi домучать його, примушуючи сидiти  в
хатi, пити якiсь огиднi лiки й не працювати.. Як же  йому  лежати  лежнем,
коли вже стiльки найкращих лiт змарновано, пiшло на плац, казарму,  "тягни
носок"! Вiн так його й не витяг хоча  б  на  унтера,  аби  полегшити  свою
солдатську долю...
   Що снiгу!.. Вже подекуди були стежки: якiсь служивi люди прокопували  в
снiгу новi; по  набережнiй,  мов  по  пустелi,  борсався  розкiшний  ви?зд
четвериком, хропли натужно конi, гукав до  них  щось  кучер,  хльоскав  по
мокрих спинах батогом... Бери  отак  -  i  в  бронзу!..  Дрiмали  сфiнкси,
вкрившись пустельно бiлим снiгом...
   Набрав повiтря в груди i рiзко, дужо видихнув.  Кортiло  взять  лопату,
покидать снiг. Або злiпити снiговика... Струсити  снiг  iз  дерева  ген  у
Румянцевському скверi!.. Не  можна.  Кажуть,  треба  поберегтися...  А  до
Румянцевського таки пiде. Хоч це й не лiс, а все ж дерева. Як-то  тепер  у
лiсi?.. А на горi бiля Днiпра?.. Це ж там краса-а!.. В снiгу рiка, i луки,
i верболози, i той далекий-далекий лiс, що злився з небом!..
   Бiля високих вiкон квартири вiце-президента пройшов,  схиливши  голову.
Тут пустка теж... I граф Толстой, i все його сiмейство, що стало рiдним  i
вiдставному рядовому (як iменують ще й досi чини  полiцi?  та  жандармерi?
художника-академiка Т. Г. Шевченка!), по?хали  десь  за  кордон.  Графиня,
його свята заступниця Анастасiя Iванiвна, прощалась з ним, як назавжди...
   - Побережись! - рвонули конi  з-за  Академi?,  обкидали  його  шматками
збитого копитом снiгу.
   Золочений орел колони-пам'ятника Румянцеву  дивився  хижо,  нiби  хотiв
злетiти, вдарити залiзним клювом.  Побережить!..  Тут  всюди  це  трикляте
слово!.. Може, коли б йому дав  бог  осiсти  на  березi  Днiпра-Славутича,
зiтхнув би легше Звiльнять людей чи  нi?!  Окрiм  чуток,  пересудiв,  нема
нiчого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про  те  бояться,
iроди!.. Хiба зайти до Чернишевського й спитать його? Вiн  зна?,  у  нього
сходяться усi новини, всi полiтичнi  зрушення,  оскiльки  вiн  скрiзь  ма?
палких сво?х прихильникiв, кореспондентiв i просто чесних во?нiв свободи й
правди.. Добре,  що  вiн  недавно  тут  поселився,  на  Другiй  лiнi?.  На
Поварський провулок, аж за Неву, дiйти не змiг би нинi...
   Дiстав годинник. Можна. У них такi стосунки, що без умовностей. Зайшов,
i все. По дiлу чи й так, аби побачитись, погомонiти...
   Його зустрiла Ольга Сократiвна, чи  просто  Ольга.  Хiба  вi?  мiг  так
офiцiйно  звати  цю  милу  жiнку,  матiр,  з  очима  сарни,  з   посмiшкою
Джоконди!..
   - Добридень вам! - вклонився. - Микола вдома? Не зайнятий?
   - Для вас, Григоровичу, вiн завжди  вiльний,  -  всмiхнулася.  Взяла  у
нього шапку i палицю. - До речi, вiн збирався зайти до вас, провiдати.  Та
ви вже, слава богу, здолали хворiсть.
   - Вашими б устами, Олечко, та пити мед! - зiтхнув Тарас.  -  Долаю  ??,
прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покiрний...
   - Що ж каже лiкар?
   Тiльки махнув  рукою.  Скинув  i  сам  повiсив  свою  овечу  шубу  бiля
господарево?. Згадав ?нотову, що вiн колись носив, як вирвався iз панських
рук. Ах, що то воля, молодiсть i свiт, для того  створений,  щоб  ти  його
пiзнав, скорив i чим-небудь покращив!..
   - О,  на  ловця,  як  кажуть,  i  звiр  бiжить!  -  схопився  з  крiсла
Чернишевський. - А я оце сиджу й читаю гранки статтi про ваш новий  журнал
"Основа".
   - Сво???
   - Так.
   - То це чудово. Будеш хрещеним батьком!
   - Хочеш, я прочитаю тобi окремi ?? мiсця? Тодi  сiдай  у  крiсло...  До
речi, як здоров'я?
   - Борюсь...
   Господар зняв окуляри i проказав:

   Борiтеся - поборете,
   Вам бог помага?!
   За вас правда, за вас слава
   I воля святая!..

   Чи так?
   - Ну й пам'ять! - гукнув Тарас. - Коли-то я тобi читав поему... Вже рiк
чи навiть бiльше?
   - Вони завжди зi мною, оцi рядки. Як заповiдь, як волi вiщий голос!..
   Нiби засоромившись високих слiв, Микола Гаврилович знов запросив сiдати
гостя, сiв сам i взяв одну з кiлькох широких гранок.
   - Мета статтi не тiльки iнформативна, - сказав уже по-дiловому  просто.
- Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати  по
носi тим, хто через брак розуму чи за iнерцi?ю вважа? вашу прекрасну  мову
лише нарiччям нашо?, а все на нiй  написане  -  не  вартим  честi  зватись
лiтературою...
   - Дай, дай, Миколо! - радо сказав Тарас. - Щоб ?м  три  днi  крутило  й
чхалось!
   - Слухай, що я пишу.  "Питають  iнодi:  чи  здатна  малоросiйська  мова
досягти вищого лiтературного розвитку? Нам зда?ться, що прощенна рiч, коли
ставлять таке запитання люди,  якi  нiколи  не  думали  про  малоросiйську
народнiсть, - не через вiдсутнiсть симпатi? до не?, а просто тому,  що  не
випадало ?м думати нi про Малоросiю, нi про Росiю, нi про ?вропу,  нi  про
Америку, та й нi про що в свiтi, як  не  випадало  прочитати  Кольцова  чи
Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми
трохи обража?мось за Малоросiю, коли таке  саме  запитання  ставлять  собi
малороси, нiбито про це можна питати! Та хiба дозволено мати тут будь-який
сумнiв?.."
   - Побусурманилися! Заради лакомства нещасного  готовi  все  вiддати!  -
ударив Тарас рукою по столу. - Пробач... - знiтився. - Добре  ти  ?м  утер
кабаки.
   Узявши iншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув  поверх  сво?х  маленьких
окулярiв  на  темпераментного  надмiру  гостя,  i  ледь  помiтна   усмiшка
торкнулася його тонких виразних уст.
   - Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне,  найголовнiше...
Що й казати, яких тiльки людей не носить наша матiнка Велика Русь. ?  такi
молодцi, якi не тiльки не почуватимуть дружньо? прихильностi до  ёОснови",
- не почувають ?? нi до  жодного  бiльш-менш  порядного  московського  або
петербурзького  журналу;  якi   не   те   що   по-малоросiйському,   а   й
по-великоруському вчитися не дали б нiкому. Та про таких людей нема чого й
говорити: ми готовi були б вiддати ?х усiх з головою не тiльки  малоросам,
а хоч би й друзам, але й тi не вiзьмуть до себе.  Ми  говоритимемо  тiльки
про тих великоросiв, яких може, не соромлячись, назвати сво?ми  людьми  ?х
батькiвщина, i ми можемо запевнити малоросiв, що нiхто з  таких  людей  не
вiдмовиться назвати сво?ю думкою такий  погляд  на  лiтературнi  прагнення
малоросiйсько? народностi.
   Вiдтодi, як будь-хто у великоруськiй лiтературi холодно вiдзивався  про
це прагнення, часи змiнилися, не мало змiнилися  ми,  та  й  малоросiйська
лiтература набула вже такого розвитку, що могла б обiйтися  i  без  нашого
великоруського схвалення, якби могли ми не спiвчувати ?й. Коли  у  полякiв
з'явився Мiцкевич, ?м уже не потрiбнi  стали  поблажливi  вiдгуки  якихось
французьких  чи  нiмецьких  критикiв:  не  визнавати  польську  лiтературу
означало б тодi тiльки виявляти власну дикiсть. Маючи тепер такого  поета,
як Шевченко, малоросiйська лiтература також не потребу? нiчи??  ласки.  Та
й, крiм Шевченка, пишуть тепер малоросiйською мовою люди, якi  були  б  не
останнiми письменниками в лiтературi навiть багатшiй, нiж великоруська..."
Ось так!
   Тарас сидiв, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути.
Йому хотiлося поцiлувати автора, подякувати йому за них i водночас  боявся
здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу.
   - Ти й справдi так про мене дума?ш, як написав? - спитав нарештi тихо.
   - Хiба я дав тобi чим-небудь  привiд  засумнiватися  в  мо?й  любовi  й
щиростi?
   - Крий боже!  Ми  брати  по  Правдi.  Добре  сказав  про  нашу  мову  й
лiтературу. Дяка тобi за це!
   - Стаття пiде  у  перший  номер  "Современника"...  -  знiяковiв  тепер
господар. - Оленько! - гукнув, немов рятуючись од похвали. -  Будь  ласка,
дай нам чаю!
   Пили гарячий трунок i розмовляли стиха про те, що  вже  волало  на  всю
Росiю. Мислячi, поряднi, чеснi люди не мали сили ждати й шукали  свiтла  в
темрявi, зорi в нiчному мороцi самодержавства.
   - Пристойний ви журнал зробили, - знову торкнувся гранок Чернишевський.
- Програма теж цiкава... Боюсь лише одного: аби Кулiш  та  iже  з  ним  не
вибудували  на  цiй   "Основi"   свiй   панський   дiм   етнографiзму   та
хуторянщини...
   - Допоки я живий, Миколо, того не буде, - твердо сказав Тарас. -  Матню
не важко вишити, а як ?? носити серед людей!
   - ?й-богу, гарно сказано! Цього i я злегка торкнувся у цiй статтi...  I
вам потрiбно, браття, iти вперед, iз усiма, хто встав за кращу долю!
   - Правда, - зiтхнув  Тарас.  -  Жаль,  я  старим  зробився...  У  сорок
шiсть...
   - По?деш на Укра?ну й там помолодша?ш, - торкнувся його руки  господар.
- Ще не купили землю?
   - Щось там таке... Не прода? нiхто менi...
   - Ще ? мiська, не панська. Не пробували купить таку?
   - Дiйшли до цього саме. Так пише брат.
   - У вас там - бочка з порохом. Подвiйний гнiт,  дух  волi  й  така,  як
дзвiн, iсторiя!..
   - Пiдмокла бочка...
   - Висохне. Для того, певно, ?деш на Укра?ну?..
   - Ну й хитрий ти, Миколо! - всмiхнувся на те Тарас.  -  Пiдсову?ш  сво?
думки... Зi мною мiг би бути й одвертiший.  Ще  до  заслання,  братику,  я
намагався робити щось, аби то?! порох висушити...
   - Пробач, ласкав будь... Добре, щоб ти осiв там,  батьку  пустив  мiцне
корiння по всьому Пiвдню...
   - Тiльки б менi одужати!
   - А лiкар був?
   - Та-а, слухав...
   - I що?
   - Велять сидiти в хатi... А як же в нiй усидиш, коли душ за все болить,
коли сатрапи хочуть селянству дати волi i в  жебрацькiй  торбi!..  Що  там
чувать нового? Буде вже т хиренна воля?
   - Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землi. Вив'язують
такi вузли...
   - Сокирою по тих вузлах, сокирою!
   - Без не? нам не обiйтися, батьку. Розхвилювавшись,  Тарас  вiдчув,  що
час iти, що сили в нього стане лише дiстатись, дому. Пiдвiвся важко.
   - Вибач. Я мушу йти... Жаль, пiзно ми зустрiлися!..
   Коли прощався  з  Ольгою,  торкнувся  ??  щоки  сво?ю,  а  потим  ще  й
поцiлував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись  так,  серйозно,
мов назавжди.
   Надворi стало легше. Нi, вiн таки людина волi, простору! Напевно, це  в
кровi у нього, вiд козакiв, яким був степ домiвкою, а шабля жiнкою. А мо',
й сирiтськi мандри дають про себе знати й на старiсть лiт. Тодi вiн - боже
праведний! - попоблукав...
   Дороги вже попрокидали. Обабiч них  здiймались  гори  снiгу...  Як  вiн
хотiв побачити Кубань, Кавказькi гори - не довелося!.. Може, коли одужа? i
житиме бiля Днiпра, по?де... Там Кухаренко намарне жде... Як кажуть,  йому
вже боком вилiзли з засланцем дружба  та  листування.  Хто  зна?,  що  вiн
дума?, проте нiчим нi разу не дорiкнув...  Нi,  Якiв  справжнiй  i  вiрний
друг!.. О! Хто ж то вийшов  такий  знайомий  постаттю  з  дверей  парадних
Академi??.. Жемчужников, либонь...
   - Левко! - гукнув.
   Спинився, постояв мить у нерiшучостi й оглянувся-таки.
   - Куди ж це ти тiка?ш, Левку? Всмiхнувся в пишнi вуса, пiшов назад.
   - Дай, думаю, зайду провiдать хворого. А вiн в бiгах! -  обняв,  притис
легенько, поцiлував.
   - Чкурнув iз дому трохи. Я ж степовик, син волi...
   - Тобi уже покращало? - з надi?ю спитав Левко. Вiн, власне, Лев, русак,
як кажуть, справжнiй, а так  шану?  щиро  все  укра?нське,  що  радий  цiй
маленькiй змiнi свого iмення.
   - Та нiби став оклигувати... А може, звик... Ну, як там моя землячка?
   - Добре.
   - А дiти?
   - Теж, як видно, степовики - розносять дiм, - всмiхнувся.  -  Про  тебе
знай питають.
   - Зайду, зайду. Ось трохи ще пiддужчаю... Який з недужого ?м буде кiнь!
Лев усмiхнувся:
   - Мають уже сiдло, гнуздечку й допитуються, де взять вiвса.
   - Ох бiдна ж моя голiвонька! - сплеснув Тарас руками. - Та як же я його
жувати буду!..
   Пересмiявшись, пiшли поволi набережною. Лев рушив  перший,  нiби  хотiв
вiдвести друга на вiльний простiр, далi вiд Академi?. Бiля Неви,  де  снiг
не був прокиданий, а тiльки ледь протоптаний, вiн зупинився, глянув  з-пiд
брiв на сфiнксiв, на вкриту снiгом рiчку й сказав Тарасовi:
   - Читав твою "Марiю"... Страшна то рiч...
   - Для бога чи для попiв?
   - Для тебе.
   - Я ж не пускаю ?? до друку.
   - А по руках вона пiшла?
   - Дав декому...
   - Коли сюди додати ще й iншi твори, вислови тво?  в  салонах,  що  враз
стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним
для вiрнопiдданих, то вийде мало втiшного...
   - Я не збираюся когось втiшати, - рiзко сказав Тарас.
   - Про тебе йдеться... Я чув, що шеф жандармiв  князь  Долгоруков  знову
тобi погрожував... Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.
   - Крий боже!.. - тихо сказав Тарас. - Я звiдти вже не вийду...
   Вiн  нiби  був  десь  поряд;  дивився,  слухав  сво?  слова   й   слова
Жемчужникова i з похололим серцем уболiвав за долю  таки  ж  себе  самого.
Подiбного з ним не було нiколи. Навiть в найтяжчi митi його життя.
   - Наш "добрий" цар натiшився лiбералiзмом i вже, вважай, готовий  явити
кiгтi... Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..
   I знову це сакраментальне "побережись"! Воно  йому  вже  так  по  серцю
рiже, як гострий нiж.
   - То що ж менi, не жити, а берегтись? -  спитав,  ураз  вiдчувши  знову
себе готовим до протидi? та до борнi.
   - Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах.  Он  Чернишевський  пише
сво? статтi з параболами та паралелями, а б'? у цiль, бо кожному, хто  ма?
розум, ясно, про кого йдеться.
   - Знаю... I все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою,  де
мiлкiший снiг, ходили чорнi ворони. Лискучi, гордi, стриманi. Ну, справжнi
царськi птицi.
   - Не зна?ш, де вони живуть? - спитав Тарас.
   - Хто?
   - Тi круки чи ворони. Не при царевi часом?
   - Так, вид у них придворний, - всмiхнувся Лев.  -  Постав  людськi  лиш
голови - й хоч у Державну раду!..
   - Пiду додому, мабуть... - сказав Тарас,  вiдчувши  знову  втому.  Вона
находить хвилями, немов туман в осiннiм лузi.
   - Менi також уже пора, - озвався Лев. -  Скажу  малим,  що  ти  прийдеш
небавом. Хоч на рiздво... Домовилися?
   - Вiвсом нехай пiдзапасуться!
   - Буде. Не потерпай, - обняв Тараса. - Глянеш, коли прийдеш,  -  я  вже
скiнчив "Покинуту".
   - Ти хитрий, зна?ш, що прибiжу!..
   Як Лев пiшов, оглянувся i похолонув: ворони йшли по снiгу до нього!  За
рядом ряд - лискучi, грiзнi, чорнi...
   В майстернi трудно сiв на диван. Втiшався тим, що мав вiкно не на Неву,
а в тихий дворик, де, крiм колони  й  кiлькох  дерев,  i  не  було  на  що
дивитись... Смеркалося. Пiтьма вповзала  важко,  мов  волохатий  неквапний
звiр...  Спочатку  вiн  збирався  в  кутках  кiмнати,  потiм  поволi   рiс
частинами, що пiдповзали з усiх сторiн до столу  та  до  дивана,  щоб  тут
зiйтися, злитися у щось ?дине цiле й ковтнути... зорю?..
   Встав, добув вогню i запалив руками, якi йому  не  пiдкорялися,  високу
грубу свiчку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають  отi  лискучi
ворони... Бридня! Вони давно в сво?х палацах... Господи,  та  що  ж  це  з
ним!..  Звичайнi  собi  круки,   а   вiн   з   них   робить...   Смiшно...
Трам-там-татам!..  О!  Б'ють  зорю?..  Нi,  хтось  пройшов  по   коридору,
пiдстрибуючи. Це з молодих художникiв. Знайшов  якесь  цiкаве  рiшення  чи
свiтлотiнь  i  радий...  Та  нi,  таки  б'?   барабан...   Трам-там-татам!
Трам-там-татам!.. Все  дужче,  дужче,  дужче...  Кудись  iдуть  солдатики.
Напевно, цар надумав помилуватись ?хнiм парадним стро?м. А може, стягу? до
себе ближче вiрнi сво? полки? Як випустить селян на волю в однiй сорочцi -
буде  для  них  робота...  Звiдки  Левко  дiзнався  про  тi  погрози  шефа
синьо-мундирих? Де взяв "Марiю"?.. Мабуть, поему дав йому  Тарновський  чи
Лазаревський... А в колах тих, де обрета?ться  князь  Долгоруков,  у  Лева
повно родичiв. Толстi, Перовськi... Трам-там-татам!.. Не може вiн спокiйно
згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодiйником", у
тiм сумнiм Закаспi?. Хоч вiн i дядько Лева,  а  справжнiй  пес  придворний
Миколи Першого... Якась дурниця вийшла... Лев, пес...  Невже  так  вдарила
йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!..  А  втiм,  якщо
згадать Мошни, Черкаси, Ки?в та бесiди  "во  назидание"  вже  тут-таки,  в
Санкт-Петербурзi, то перспектива померкне  вельми,  як  тiльки  що  померк
недовгий зимовий день.
   Поволi встав, роздягся i тiльки зараз помiтив кошик з ?жею. Михайло був
i не застав! Сваритиме тепер... Вiн сварить також лагiдно, мов винен сам у
всьому... Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у першi днi заслання вони  йому
зустрiлися, цi Лазаревськi! Щирi, чарiвнi душi... Спершу подумав  був,  що
то лукава щирiсть, що поцiлунок за срiбняки... I досi  сором  пече  за  ту
лиху пiдозру, за ту невiру. Вибачився, - й "неоднократне"! - а десь на днi
душi помулю?, мов неодмольний смертельний грiх...
   - А-а, вже прийшли?..
   Не спостерiг, як одчинились дверi й у них з'явився Федiр.  Його  мундир
ударив, наче блискавка; аж потемнiло в хатi й  душа  пiшла,  пiшла  кудись
униз, у прiрву!.. В солдати, мо', не вiддадуть - старий уже й недужий...
   - Вечерю он принiс Матвiйович.
   - Спасибi, бачив... - ледве добув iз горла слово.
   - Лаявся за ваш  непослух...  Може,  щось  треба  вам,  то  ви  кажiть.
Матвiйович мене просив дивитись, як за дитиною...
   - Нi. Все гаразд, - поспiшно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. -
По?м i - спати, спати!..
   - Тодi добранiч...
   Дверi тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очi й почув, як
лоскiтне душа сплива? в груди... Та нi, тепер до вiйська не вiддадуть... А
раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ...
   Схопився, узяв  свiчник.  Вогонь  тремтiв...  Свiчник  тремтiв...  Рука
тремтiла... К бiсу! Цього  iще  не  вистачало,  щоб  вiн  боявся!..  Треба
спинити дрiж!.. Отак, отак... Вогонь пала? рiвно... Ледь-ледь схитнувсь...
То протяг... Гаразд... Тепер вечеряти! Як ?сть, так робить,  кажуть...  Що
тут принiс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якiсь немов чужi...
   На антресолi, в лiжку, вiдчув, як добре мати  свою  кiмнату...  I  свiй
вогонь... Горить, ледь-ледь похиту?ться, немов живий... В казармi... А хай
?й грець! Навiщо про не?, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату  собi
поставить вiкнами па широчiнь Днiпра-Славути... Як же вiн переборов наругу
ту, як витримав?.. Це ж десять рокiв!.. Нi, трохи бiльше.  Його  взяли  на
рiчцi у квiтнi, п'ятого, взяли жандарми; i почалися його невольничi,  його
"христовi страстi". А вирвався у серпнi, другого числа... Вважай,  iще  аж
цiлих чотири мiсяцi!.. I, мабуть, тi чотири були  найважчi...  А  першi  -
легшi?..  Першi  були  борнею,  герцем,  що  розпочався  ще  в   казематах
Дубельта...
   У Петропавловськiй пробило вiсiм... Вiн чув цей дзвiн i на Фонтанцi,  у
сорок сьомому, коли сидiв iз братчиками в тому  розбiйницькому  вертепi...
Цi дзигарi й гармата, яка стрiля ополуднi - мов "благовiст" столицi, немов
нагадування синам царя й отечества, що ?х  там  ждуть,  що.  за  найменший
спротив чека? кара... Певно, Левко Жемчужников не  все  сказав,  що  зна?.
Його щось  тяжко  змусило  гукнуть  йому:  "Побережись!"  Даремно  вiн  не
потривожив би...
   У грудях бiль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А  може,
справдi треба сидiти вдома й ждати... Чого?.. Одужання.  Весни.  Мандрiвки
на Укра?ну!.. Або жандармiв... Лiзе чорт зна?  що  у  голову!  Як  бог  не
видасть, свиня не з'?сть.
   Дмухнув на свiчку. Спати! Раненько встане. Треба кiнчать портрет барона
Клодта... Вiчно щось та не так! Як ма? час, майстерню, робочий стiл - нема
здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому  ж  сам  цар  заборонив
писати i малювати. Ать, два, тягни носок - i все  життя!..  Найдужче  його
обурило якраз це мiсце вироку. I, як не  дивно,  зробило  дужчим,  здатним
пiти на прю з усiм, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи  царськi,
пiдлi його кати. Ще в кабiнетi Дубельта,  перед  портретом  грiзного  царя
Миколи, коли йому оголосили  вирок,  вiн  присягнув,  -  звичайно,  тiльки
подумки, - що марна праця ?хня, що вiн не дасться зробити, з себе iграшку,
захисника царя й престолу,  що  вiн  нiколи  не  осягне  того,  чого  його
навчатимуть... А може, то було пiзнiше, вже  на  плацу  в  убогiй  Орськiй
фортецi? I там, i там. Хiба ж то раз  доводилося  йому  клястися  в  тому,
долати вiдчай та безнадiю!..
   Про?хав хтось по  Другiй-Третiй  лiнi?...  Невдовзi  ще...  А  потiм  -
вершник чвалом промчав у  глиб  Василь?вського.  Конита  били  лунко,  мов
барабан...
   ...Його везли, як на пожежу.  Наче  там,  за  рiкою  Волгою,  в  степах
Уральських, раптом  усе  завмерло,  вклякло,  ждучи  нового  во?на,  грози
хiвинцiв диких i всiх, хто ще не втямив, як добре жить пiд скiпетром  царя
Миколи.
   Трудно тому повiрити, та все  ж  на  восьму  тяжку  добу  солдат  Тарас
Шевченко вночi влетiв  до  Оренбурга,  зiскочив  з  воза  й  миттю...  був
упроваджений у передпокiй самого штабу корпусу, де й переспав до ранку  на
голiй, наче бубон, бруднiй пiдлозi.
   Десь пiд обiд, приласканий  уже  батьками-командирами,  лежав  собi  на
нарах у пересильнiй  тiснiй  казармi  й  читав  слов'янську  бiблiю,  коли
почулася швидка хода, стук-грюк i молодий панок-чиновник кинувся  йому  на
шию. Наглядачi, яких було тут дво?, перезирнулися.
   - З ким маю честь? - пiдвiвся Тарас iз нар.
   - Я ваш земляк, iз Гирявки пiд Конотопом. А звуся Федiр,  Лазаревський.
Я тут служу. Чи можу я вам  чимось  допомогти?  -  посипав,  як  iз  мiшка
горохом.
   - Спасибi, - хмуро сказав Тарас. Попов у  Третiм  вiддiлi  навчив  його
обачностi. - Я сам собi допоможу. Юнак знiтився, глянув на караульних.
   - Повiрте, я вiд душi!.. -  прошепотiв.  -  Ми  з  братом  читали  вашi
книги...
   - А як же ви дiзналися, що я це я? - всмiхнувся.
   - Сказав земляк, що чув про вас вiд офiцера,  який  приймав.  Прибiг  i
нiби вдарив мене по серцю: "Вночi до нас Шевченка привезли!"
   Тарас не знав, як бути. I конфiрмацiя,  i  перемiна  стану,  й  далекий
шлях, i ця неждана зустрiч змiшалися в його душi.
   - Пробачте... - озвався вже привiтнiше до юнака. - Два мiсяцi  ледь  не
щодня мене терзали i так, i сяк, аби загнати на слизьке...
   - Жандарми?
   - Третiй вiддiл.
   - Чув про такий... Вас вiддали в солдати?
   - Еге ж. Iз правом вислуги.
   - За вiршi?
   - Хто багато зна?, ста? старим...
   Постояли якусь часину тихо. А далi Федiр мовив, аби його пiдтримати  чи
й справдi так вважаючи:
   - I тут ? добрi люди. Щось зробимо для вас!..
   - Спасибi.
   - Я побiжу, - скривився Федiр болiсно. - Ждiть тут!
   - А де ж менi подiтися... - всмiхнувся на те Тарас. -  До  смертi  буду
ждати...
   На третiй день його покликали до генерал-губернатора.  Вели  бiгом.  Як
везли iз Петербурга. Напевно, тут  вважа?ться,  що  швидкiсть  рiвнозначна
посадi й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.
   Проте прийняв не генерал,  а  пiдполковник.  Глянув  на  нього  пильно,
гмикнув у пишнi чорнi вуса i раптом мовив лагiдно:
   - Берiть стiлець, сiдайте,
   Тарас присiв на край стiльця, готовий до будь-чого. Попов, друг  велiй,
також бував з ним лагiдний...
   - Тарасiй, син Григорiя? - спитав так чемно. - А я Юхим Матвiйович... -
Хотiв подати руку, але зам'явся i не подав. - Пан Лазаревський - родич  чи
давнiй друг?
   - Нi се, нi те. Ми вперше тут зустрiлися.
   - Прекрасно!.. Вiн так перейнявся вами, що  я  не  мiг  повiрити...  Це
робить честь йому i вам, - пригладив вуса. - То ви поет, художник?
   Лише кивнув. Слова цi йому здушили горло. Було колись...
   - За що ж до нас попали?
   - В паперах сказано "за сочинение возмутительных  й  в  высшей  степени
дерзких стихотворений".
   - Ну й ну... Кого ж вони так "возмутили?" - примружив гарнi очi.
   - Царя самого нiби...
   - Ото! То ви.. - затнувся, не доказав того, що  мав  на  думцi.  Устав,
пройшовся по кабiнету, хмурячи густi кошлаг брови. - Можете провiдать пана
Лазаревського й заночувати в  нього.  Бiля  костьолу,  будинок  Кутiна,  -
сказав, нарештi тихо. - Куди дали призначення?
   - Фортеця Орська. П'ятий батальйон.
   - А-а, до М?шкова. Iса?в там комендантом.
   Таки подав правицю i мiцно стис Тарасаву.
   Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не дiяв, пiшов шукать  ?диного
свого знайомого в усьому цьому кра?. Може якби сюди при?хав сам,  iз  волi
власно?, зустрiв  би  щось  цiкаве  i  навiть  варте  пензля,  -  як  Вася
Штернберг! - а так  усе  довкiл  йому  було  чуже  й  вороже.  В'язниця  ?
в'язниця, нехай вона й не замкнена. Iшов, а серце  бралось  тугою,  а  очi
повнилися йому сльозами, а думка билась, нiби орел у  клiтцi...  Гори  мо?
зеленi, i мiй Днiпро, i Ки?в  мiй  золотоглавий,  i  милий  степ!..  Новий
знайомий Федiр зустрiв його, як брата рiдного.
   - А це Сергiй  Левицький,  також  земляк,  -  пiдвiв  до  нього  русого
молодика.
   - Яке це щастя!.. - радiсно схопив його долоню i  стис  легенько,  нiби
вона була з кришталю чи порцеляни.
   - Щастя мо? лишилось, друже, на Укра?нi, - сказав Тарас.
   - Пробачте... Я мав на  увазi  лише  себе...  що  бачу  вас...  -  геть
розгубився хлопець. - Я знаю вас ще з Ки?ва, де вчився в унiверситетi...
   - Ми зустрiчалися?
   - На жаль... - розвiв руками.
   - Сiдайте. Зараз  ми  щось  придума?мо...  Ну,  молодець  Матв??в!..  -
заметушився Федiр.
   - Юхим Матвiйович? То я оце вiд нього. Покликав сам, поговорив i навiть
дав твою адресу.
   - То чоловiк! Iз козакiв уральських. Зна?, почому лихо.
   - Не думав я i не гадав,  що  й  тут  знайду  спiвзвучнi,  рiднi  душi.
Спасибi вам! - сказав Тарас розчулено.
   - Все ваш "Кобзар"  та  "Гайдамаки",  -  признався  щиро  Федiр.  -  Як
прочитав-то нiби менi-розвиднiлося, немовби я лише тодi став зрячим...
   - А я не мiг повiрити, що ? таке, що можуть бути вiршi, якi отак беруть
за душу, - додав Сергiй.
   - Ну, хлопцi, годi, годi!.. - спинив Тарас. - Захвалите, i стану  дерти
носа...
   - А вiн i так у вас кирпатий, - пирснув зненацька Федiр.
   - Справдi? - пiдтримав жарт. -  Вiн  був  прямий...  Це  вже  в  дорозi
вигнувся, бо везли, наче генерала, - аж заганяли коней.
   - Судив сам цар? - спитав Сергiй серйозно.
   - Нi, граф Орлов. А цар лише погодився i ще  додав,  як  кажуть,  рукою
власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать  й  рисовать".  Ось
так, панове молодцi... Прошу любити i жалувати!..
   - За що ж вас так? - скривився Федiр, нiби хотiв заплакати.  -  За  ваш
"Кобзар"?
   - Нi. Iншi вiршi тому виною, що не друкованi. Поеми "Сон", "Кавказ", "I
мертвим, i живим..."
   - Поглянути б хоч кра?м ока! - вигукнув Сергiй пiвголосом.
   А Федiр взяв його за лiкоть  i  показав  на  дверi,  де  хтось  мiг  ?х
пiдслухати.
   - А що, якби ви, хлопцi, мене вгостили ча?м? - гукнув Тарас. - Та ще  б
коли до чаю якусь закусiю!..
   Пiсля вечерi зняли матраци з лiжок, поклали ?х на пiдлозi та й полягали
покотом: Сергiй, Тарас i  Федiр.  В  будинку  тихо-тихо.  I  з  вулицi  не
долiтало й звуку...
   - Як у могилi!..
   - Рано лягають спати... - сказав Сергiй.
   - Разом з курми, - озвався Федiр.
   - От би хоч щось почути  iз  тих  поем!  -  не  мiг  Сергiй  лати  свою
цiкавiсть.
   - Далеко сплять хазя?ни?
   - Аж в iншому крилi будинку, - шепнув Сергiй.
   Тодi чого ж ми шепчемося, мов неофiти у  катакомбах?  А  й  справдi,  -
мовив Федiр i засмiявся.
   - Дещо я розкажу по пам'ятi... Але дивiться, хлопцi, аби нiде нiкому!..
Бо вам ще гiрше буде. Менi вже й так, як кажуть, по саму зав'язку...
   - А смертна кара? - глухо спитав Сергiй.
   -  Мiй  вирок  -  гiрший  смертi.  Повiльна  смерть  страшнiша  кулi  й
шибеницi...
   В незрушнiй, мертвiй тишi Тарас почав неголосно поему "Сон":

   У всякого своя доля
   I свiй шлях широкий:
   Той муру?, той руйну?,
   Той неситим оком
   За край свiта зазирав,
   Чи нема кра?ни,
   Щоб загарбать i з собою
   Взять у домовину.
   Той тузами обирав
   Свата в його хатi,
   А той нишком у куточку
   Гострить нiж на брата.
   А той, тихий та тверезий,
   Богобоязливий,
   Як кiшечка, пiдкрадеться,
   Вижде нещасливий
   У тебе час та й запустить
   Пазурi в печiнки, -
   I не благай: не вимолять
   Нi дiти, нi жiнка...

   Читав усе, що пам'ятав, що збереглось  у  вирi,  який  його  викручував
останнiм часом, i сам немовби знов повертався у тi  роки  й  години,  коли
писалися оцi рядки любовi й гнiву, коли вiн зносився на крилах муз,  сягав
вершин людського духу й радо вiв за собою iнших, тих, що дрiмали  довго  й
попрокидалися, почувши дзвiн його душi. Не бачив лиць, а тiльки  чув  нiму
спiвзвучнiсть хлопцiв, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до
краю голос i пропускав мiсця найбiльш крамольнi, та все ж було й вiд  тих,
невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу"  мiсце,  яке  немов
написане й про цi кра?:

   ...Чита?м божi? глаголи!..
   I од глибоко? тюрми
   Та до високого престола -
   Усi ми в золотi i голi.
   До нас в науку! ми навчим,
   Почому хлiб i сiль почiм!
   Ми християне; храми, школи,
   Усе добро, сам бог у нас!
   Нам тiльки сакля очi коле:
   Чого вона сто?ть у вас,
   Не нами дана; чом ми вам,
   Чурек же ваш та вам не кинем,
   Як тiй собацi!..

   - Там ходить хтось, - сказав тихенько Федiр i  доторкнувся  його  руки.
Прислухався... I справдi нiби ходить, рипить пiдлога.
   - Тарасе, ви зiйшли до нас iз неба!.. - прошепотiв Сергiй Левицький.
   - Коли б то, - тихо  зiтхнув  Тарас.  -  З  Фонтанки  я,  iз  казематiв
Третього вiддiлу "зiйшов" сюди.
   - А ще ранiш, до того?
   - З крiпацьких злиднiв. Хлопцi, я чверть столiття був крiпаком!..
   - Жахливо...
   - Злочин!..
   - Нинi в неволi знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тишi.
Не стало чути крокiв у коридорi.
   Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюблено? сво?? пiснi:
   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная...
   Не змiг спiвати далi, бо та зоря, та дiвчина  i  та  земля  тепер  йому
явитись можуть хiба ввi снi...
   Здолавши тугу, тихо завiв iще сумнiшо?, бо всю дорогу вiд Петербурга  в
душi його вилися лише пiснi печалi й горя:
   Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька.
   Заболiло тiло, бурлацьке? бiле,
   Ще й головонька, ще й головонька.
   Нiхто не заплаче по бiлому тiлу,
   По бурлацькому, по бурлацькому;
   Нi отець, нi мати, нi брат, нi сестриця,
   Нi жона його, нi жона його...
   Сергiй пiдтримав - гарним, високим голосом, пiшов за ним по пiснi,  мов
по життi. I Федiр вторив баском, крiзь сльози; бо всi вони були  тут,  мов
тi бурлаки, без матерiв, дружин, дiтей...
   В чужiй землi, й самi чужi...
   Раненько прибiг солдат,  розгублено  оглянув  ?х,  не  бачачи  мiж  них
вiйськового, i мовив, дивлячись собi пiд ноги:
   - Шевченко, до каптенармуса!
   - Ну, от i все, - сказав Тарас. - Прощайте, други! Маю уже призначення.
Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!..
   - Гора з горою, кажуть... - почав Сергiй було втiшати, але замовк.
   - Чим зможем, допомагатимемо, -  сказав  похмуро  Федiр  i  вiдвернуся,
дiстав хустину.
   - Пiду вже, мабуть, браття...
   Обняв по черзi, поцiлував i швидко вийшов.
   Невдовзi його ввели в якусь похмуру кам'яницю, i чоловiчок з хитрим, як
у кота, обличчям недбало глянув, змiрявши його очима, узяв мундир,  штани,
шинель i кинув йому на груди.
   - Мiряй! - сказав так, нiби Тарас просив у нього собi обнови.
   - Що, прямо тут? - оглянувся. - А як зайде хто-небудь?
   - Не бiйся - дами тут не бувають! - оскалив зуби пан каптенармус.
   Солдат також всмiхнувся. Пiдвiв до  лавки  й  спритно  стягнув  сюртук.
Подав мундир.
   - Вдягайте.
   - Воно ж тiсне...
   - Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!
   - Штани також?
   - Звичайно... Тепер шинель...
   - Як влито! - в долонi ляпнув каптенармус i пiдкрутив котячi вуса. -  А
ти казав...
   Тарас стояв i слухав, як кров  йому  поволi  холоне  в  жилах.  Ось  та
страшна, пекельна мить, що вiдокремить його вiд свiту волi, вiд того,  чим
вiн жив останнi дев'ять рокiв i що зробило з нього людину, вiльну  серцем,
i правдослова гноблених!.. Кати людськi, сатрапи царя-тирана, цербери!..
   Щосили зцiпив зуби, щоб зупинити сльози, якi уже душили горло й ось-ось
могли йому заслати очi. Повинен бути кременем,  бо  це  лише  початок,  бо
попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..
   ...Перше, що вiн побачив в Орськiй, - це каторжан, якi понуро  лагодили
розбитий шлях, та муштру (сво? тяжке прийдешн?!)  бiля  казарми.  Вiн  так
уп'явсь очима в це богомерзьке дiйство, що й не  помiтив,  коли  спинились
конi й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собi:
   - При?хали!
   Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офiцером i знову  глянув
на всипаний жорствою плац.
   - Подоба?ться? - спитав поручик. - Завтра i ти почнеш отак "виходити  в
люди". Ти ж з правом вислуги? - перепитав.
   - Еге... А iншого шляху нема??
   - Для конфiрмованих, - та ще самим! - пiднiс рудий вiд  тютюну  великий
палець, - ? тiльки цей. Ать-два, ать-два - i в унтерах! Ну, як?
    Це поки сонце зiйде, то роса очi ви?сть... - зiтхнув Тарас.
   - Тут не столиця, i плац, на жаль, не бальний зал... - . всмiхнувся.
   Хотiв йому сказати, що вiн з людей, а не з панiв,  та  не  сказав:  хай
думають собi, що хочуть.
   - Зажди отут, - звелiв поручик строго, коли ввiйшли у сiни чи  коридор.
Сам одчинив неоковирнi й скошенi сосновi  дверi,  виструнчився  i  увiйшов
таким же кроком, як ходять тi горопашнi там, на плацу.  Невдовзi,  правда,
почувся смiх, вiтальнi дружнi вигуки. Як кажуть,  ворон  вороновi  ока  не
виклю?... А з вулицi через прочиненi надвiрнi дверi чулися рiзкi  команди,
гупання важких чобiт i брязкiт збро?. "Тягни носо-ок!  Тягни  носо-ок!"  -
"спiвав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав  Тарасовi  весняний
стогiн горлицi.
   Ховаючи папiр, - розписку, певно, - поручик вийшов швидко i наказав:
   - Марш  представлятись  батальйонному!  Потому,  вже  тихiше,  можливо,
навiть iз спiвчуттям, промовив людськi слова:
   - Прощай, солдат. Моя тобi порада:  як  гнуть,  то  гнись,  викручуйся;
iнакше - геть зламають... Ну, будь здоров!
   Пригнувшись, - дверi були низькi,  -  шмигнув  мерщiй  на  вулицю.  Той
батальйонний, видно, не з тих, iз ким поручики запанiбрата...
   - Заходь! - гукнули басом iз кабiнету. Тарас  поставив  ранець,  поклав
шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у дверi.
   - Здрастуйте... - сказав несмiло, вгледiвши похмурий вид батальйонного,
що возсiдав гранiтне якось, монументально за невеликим легким столом.
   - Шевченко? - звiв на прибулого бровастi чорнi очi. Тарас кивнув.
   - Ще не служив?
   - Бог милував.
   - Не до душi вiйськова служба? - скривив м'ясистi губи. - Художник я.
   - А вскочив за написання вiршiв!.. - узяв папiр i знову поклав на стiл.
   - I вiршi також пишу...
   - Писав! - пiднiс гранiтний палець. - Зна?ш, що заборонено тобi  писати
i малювати? Гляди менi, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за  тебе...
- примружив гостро очi. - То я вiзьмусь, при змозi, сам i вимуштрую такого
унтер-офiцера, що рiдна мати тебе впiзнать не зможе!
   - Вони просили, певно...
   - Мовчати!  -  встав.  -  Вiднинi  ти  повинен  знати  одне  лиш  слово
"слухаюсь"! Ну, ще хiба "так точно!"...
   - Так точно! Слухаюсь! - хтозна-чому гукнув Тарас.
   - Отак-то, - вже спокiйнiше сказав гранiтний капiтан.  -  Служитимеш  у
третiй ротi, за номером сто дев'яносто першим. Iди й  представся  ротному.
Зда?ться, вiн на плацу. Й гляди менi, Шевченко...
   - Щоб був як штик! Так точно! Слухаюсь!
   - У тебе добра пам'ять, - глибокомудро нахмурив брови  батальйонний.  -
Збагнеш статут... Старайся!
   - Дозвольте йти?
   - Iди.
   - Так точно! Слухаюсь!
   Крутнувся,  мало  не  впавши,  й  поспiшно  вийшов  iз  кабiнету.  Ледь
зачинивши дверi, вiн засмiявся. Може, щоб не заплакати. Матв??в просив  за
нього, мабуть, i цей М?шков тепер покаже йому  козу  осмалену!..  Звiрюка,
кат... Який-то ротний? Певно, отой спiвун? "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!"
О господи! Тобi ще мало рабства, що допустив на цiй землi й солдатчину!..
   На лихо, вiн угадав. Якийсь похмурий унтер йому вказав на Спiвуна, коли
спитав,  хто  буде  його  начальством.  Цей  також  був  капiтаном.  Проте
струнким, високим, як тополина.
   - Здрастуйте! - гукнув Тарас, вловивши мить,  коли  Спiвун  дав  спокiй
сво?м спiтнiлим жертвам.
   - Здоров. Що скажеш? - вирячився на новачка.
   - Прибув у вашу роту.
   - Ще не служив?
   - Так точно!
   - Прибув звiдкiль?
   - Iз Петербурга.
   - Горiлку п'?ш?
   - Так точно!
   - А де навчився правильно вiдповiдать начальству?
   - Ось тiльки що сподобили пан батальйонний.
   - О, вiн сподобить!.. - хмикнув. - Новеньких страх як любить. А ще коли
з артистiв!..
   - Художник я, Шевченко.
   - Хохол?
   - Так точно!
   - Будеш козлом одпущення. У тебе ? двi вади: хохол, артист...
   - I третя - людина я.
   - Тю-тю! Вiднинi лише солдат. Як хочеш жить, забудь про все... А  зараз
- марш в казарму!
   - Слухаюсь!
   - Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! - зигтiв аж до  казарми  високий  голос
ротного.
   На другий день раненько взялись за нього, грiшного. Приставили найперше
"дядька", аби навчив усiх солдатських мудрощiв, а по снiданку вивели  його
на плац, дали рушницю в  руки  i  почали  робити  з  нього  слугу  царя  й
захисника отечества. Як видно, це для них було розвагою,  щось  на  зразок
театру або вертепу. Крiм Спiвуна, прийшло душ п'ять молодших офiцерiв, двi
жiнки й сам  батальйонний  командир.  Спiвун  командував,  старий  солдат,
приставлений до новачка, показував, як  що  робити.  "Публiка"  втручалась
теж. Мовчав  один  лише  М?шков.  Нарештi,  й  вiн  не  витримав.  Пiдбiг,
вiдтрутив ротного й узявся сам до дiла.
   - Носок, носок, таку твою!
   Здуваючи  з  вусiв  краплини  поту,  Тарас  потяг  носок   навмисне   у
протилежний бiк. М?шков вiд того осатанiв.
   - Стiй! Струнко! - крикнув. -  Налiво  кроком  руш!  Ать-два,  ать-два!
Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! Куди ж ти  тягнеш,  йолоп  царя  небесного?!
Отак, отак! - пройшовся сам, чим викликав  аплодисменти  дамсько?  частини
глядачiв. - А що в руках у тебе? - спинився перед новобранцем.
   - Не знаю, ваше благородi?!.. - вiдсапуючись, сказав Тарас.
   - Рушниця! Для чого вона тобi? Стрiлять, колоть врага царя й отечества!
   - Так точно!
   Свiдок тому сам бог, як пiдмивало використати властивiсть  ту  рушницi,
бо лютий враг отечества стояв за крок вiд нього i намагався знищити людину
в ньому, вбити живу i вiчну душу!..
   - Збагнув, збагнув, таку твою? - мов випробовував його терпiння.
   Тарас мовчав. Щосили зцiпив зуби. Проте в очах у нього, напевно, все  ж
вiдбилося його страшне бажання, бо,  стрiвшись  з  ними  поглядом,  М?шков
знiтився раптом, позадкував i крикнув:
   - Струнко! Направо! Марш! Iшов i чув м?шковський бас:
   - Фу-у, сатана... Художник!.. Розбiйник вiн справжнiсiнький!..
   Щось щебетали дами. Почув лише: смiються з його вусiв, вiдпущених ще  в
казематi. Бороду зголив давно,  а  вуса  лишив  собi,  хай  будуть;  як  в
запорожцiв...
   - Кру-у-гом!
   На зло крутнувся не через те, що вчили його,  плече.  Нiколи  нiхто  не
зробить з нього солдата, ляльку! Вiн краще вмре...
   - Стiй! До ноги! Поставив не до тi??.
   - Тьху! - плюнув iзпересердя пан батальйонний. - Ти в школi вчивсь?
   - Так точно!
   - В дяка?
   - А потiм ще й в Академi? мистецтв.
   - Бездарнiшого не зустрiчав! - розвiв М?шков руками.
   Тарас всмiхнувся нишком. Почув би це великий  Карл!  Аби  Жуковський...
Може, якби вони побачили його в такiй бiдi, то помогли б...  Подати  б  ?м
iзвiдси голос!.. Мов з того свiту...
   - Струнко! - пiдскочив знову батальйонний. Вiн, мабуть, трохи з мухою у
головi... - На пле-е-че! Кру-у-гом! На-а-лiво! Марш!
   - Вiдставити! - почувся iнший голос. Так захопилися, що й не  помiтили,
як пiдiйшов сам комендант фортецi.
   - Що за солдат?
   - Новенький, ваше благородi?. Iз конфiрмованих по височайшому указу.
   - А-а, пан художник!.. - немов зрадiв уже, як голуб, сивий  генерал.  -
Панове, ви всi вiльнi! - недбало кинув через плече. - А з вами я погомоню.
Ось хустка, витрiть, будь ласка, пiт... Менi писав про вас Матв??в...
   - Спасибi... Думав, що  пропаду...  -  сказав  Тарас,  вiдсапуючись.  -
Взялися круто...
   - З нудьги вони втрачають тут людську подобу. Горiлка, карти,  пiдступи
один супроти одного... Ви не мисливець? Тут полювання знатне! Пташви!..
   - Не знав... не взяв, що треба... - озвався.
   - То не страшно. Вiзьмете в мене.
   - А випускатимуть мене з фортецi на  полювання?  -  схопився  Тарас  за
ниточку.
   - У вiльний час - будь ласка.
   О, це вже щось! На волi, десь пiд кущем над рiчкою чи й у степу, писати
можна нишком...
   - Дозвольте, ваше благородi?, просити вас... - осмiлився.
   - Ви хочете найнять квартиру? - зрадiв старий сво?й догадливостi.
   - Немов у воду глянули... Казарми...
   - Знаю, знаю! Скажу сьогоднi ж Фiшеру, щоб пiдшукав для вас  що-небудь.
Фiшер  -  також  солдат  iз  конфiрмованих.  Поляк.  Ви  теж  iз   Царства
Польського?
   - Нi. З Укра?ни.
   - А-а, з Малоросi?... То я скажу М?шкову, щоб вам  дозволив  жити  поза
казармою.
   Сказав, пiшов. Так нiби раптом вичерпався запас снаги  на  добре  дiло.
Дивуючись, Тарас провiв його очима аж до будинку, який  стояв  на  чiльнiм
мiсцi. Нi, свiт таки не без людей! Коли вже й тут, у дикiй  оцiй  пустелi,
знайшлись вони, то доля ще вiд нього не вiдвернулася!..
   ...Пригнiчене, прибите .зло затаю?ться i жде, коли проб'? його година.
   Надвечiр якось Тарас iшов з  казарми  в  свою  кiмнатку,  найняту  йому
поляком Фiшером, задумався про щось сво? i вгледiв батальйонного всього за
кiлька крокiв. Спинився, зняв кашкет не лiвою, а правою рукою.
   - Шевченко, а йди сюди! - пiдкликав його М?шков, який  недавно,  днями,
одержав чин майора. - Ось ти себе вважа?ш за благородного, а й досi ще  не
зна?ш, як слiд знiмать кашкет перед начальством. Ступай  на  гауптвахту  й
скажи, що я звелiв вiдсидiти тобi добу за незнання статуту.
   - Так точно! Слухаюсь! - гукнув Тарас.
   - До речi, - хмурячись, спитав майор, - ти на  квартирi?  Завтра  ж,  -
коли вiдсидиш, - збереш сво? манатки i марш менi в казарму!
   Тарас  був  так  уражений,  що  не  спромiгся   мовити   сакраментальне
"слухаюсь!". Проте М?шков, на диво, не зауважив йому за те, а мовчки пiшов
собi.
   Iз жалем Тарас звернув на стежку, втоптану до гауптвахти, й  побрiв  по
нiй, мов на голгофу. Десь трохи бiльше мiсяця погралася iз ним, як кiшка з
мишею, примхлива доля. Вiн жив собi пристойно (для цих умов) i раптом - ця
фатальна зустрiч!.. Треба ж було пiти якраз сюдою й  саме  о  цiй  порi...
М?шков його не зачiпав вiд того дня, коли Iса?в визволив i взяв пiд  добру
руку, а  тут  одразу  вдарив  iз  двох  стволiв.  Губа  й  казарма!  Знову
випробування. Iще одне. А скiльки ?х попереду?..
   Унтер, що вислухав його печальний вирок, дiстав ключi,  безмовно  завiв
його до камери й замкнув. Ну, геть як на Фонтанцi! Тiльки йе те вiкно,  не
та пiдлога, стеля, та й замiсть лiжка - нари... Замок так само  клацнув...
Треба сприймать такi обставини як ординарнi, треба  звикать  до  них.  Хто
став на прю з тиранами з одним лише сумлiнням та небажанням  сприяти  злу,
приречений страждать i дух свiй змiцнювати в нерiвнiй битвi з ворогом!.. А
може, це йому спочинок перед казармою, де п'ятдесят нещасних душ живуть  у
брудi й смородi?.. Це, може,  бог  йому  послав  М?шкова  як  благодать?..
Всемилостивий угледiв з неба, що вiн, Тарас, уник яко?сь дещицi з тих мук,
яких йому призначено зазнати тут, i возроптав, ошуканий в сво?х  найкращих
замiрах...

   Не нам на прю з тобою стати!
   Не нам дiла тво? судить!
   Нам тiльки плакать, плакать, плакать,
   I хлiб насущний замiсить
   Кровавим потом i сльозами.
   Кати знущаються над нами,
   А правда наша п'яна спить... -

   спливло з далеких кра?в i днiв... Ой, як тодi писалося!.. Лише два роки
тому!.. Пропало все... Ще добре, що цей "Кавказ" устиг послати за  кордон.
То, може, там не згине...
   Сiв на кра?чок убогих нар. Це ж на  Вкра?нi  в  розпалi  зелене,  дивне
лiто, як все росте, буя?, повниться новим життям!.. А тут -  пiски,  якась
убога травка, кущi, обдертi  вiтром,  i  сонце,  сонце...  З  чого  живуть
киргизи?  Убогi  страх,  а  гордi,  якiсь  величнi  навiть,   i   водночас
простi-простi, мов дiти... Йому б сюди паперу, фарб та пензлiв!.. Без них,
без вiршiв вiн згасне тут, як вогнище посеред поля, i тим  потiшить  лютих
сво?х катiв!..
   Зiскочив з нар, пройшовся сюди, туди. Ну, тiло вони  заслали,  замкнули
тут, у цiй хурдизi, а дух, душа - на волi! Вiн може думать, згадувати свiй
рiдний край, журитися його журбою, вiн може й далi словом ламать кайдани в
душах свого народу, будить людей i тим не дать заснути  собi  самому.  Вiн
плоть од плотi i кров од кровi...
   Крiзь вир думок, крiзь муку, а може, з не?, вродилися новi слова,  новi
рядки, нове життя:

   Думи мо?, думи, мо?,
   Ви мо? ?динi,
   Не кидайте хоч ви мене
   При лихiй годинi.
   Прилiтайте, сизокрилi
   Мо? голуб'ята,
   Iз-за Днiпра широкого
   У степ погуляти...

   Спинився, вражений цим воскресiнням  себе  самого,  й  метнувся  шукать
папiр та олiвець. В кишенях голо, порожньо, в хурдизi теж...  Прокляття!..
Хiба що -  запам'ятовувати,  ховати  в  мозку,  в  серцi?..  Злякано  знов
прочитав по пам'ятi... ?, ?! Не сон, не  виплiд  його  уяви,  а  справжнiй
вiрш!..

   З киргизами убогими.
   I вони убогi,
   Уже голi... Та на волi
   Ще моляться богу.

   Пробiгся знову камерою, шепочучи новi рядки, i раптом вкляк бiля вiкна,
залитого багровим сяйвом сонця, що вже сiдало десь за  степами.  Може,  на
Укра?нi...

   Прилiтайте ж, мо? сизi,
   Тихими речами
   Привiтаю вас, як мати,
   I заплачу з вами...

   Перечитав   ще   й   ще...   Сльозами   втiхи,   радостi   омив   свого
новонародженого, сво? дитя ?дине на цiй землi з  пiску  та  сонця...  Тiло
замкнути можна, а душу зась! Душа людини вiльна, допоки ? у нiй  любов  до
того, що дороге, що варте мук!
   Веселий вийшов з камери на другий день. Аж унтер  на  нього  вирячився,
мов на блаженного.
   Збирав свою мiзерiю, готуючись брести в казарму,  коли  прийшла  чудова
думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до не? вiршi й ховати  в
чобiт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й нi разу вiн не  бачив,
щоб хтось полiз у чоботи... То це ж його рятунок!
   Схопив паперу аркуш, згорнув  його  учетверо  i  записав  щонайдрiбнiше
"Думи мо?", свiй перший вiрш солдатчини. Як милувався зробленим,  почулися
чи?сь  поквапнi  кроки,  i  вiн  мерщiй  запхав  той  зшиток  за   халяву.
Вдоволений, пiдняв свiй ранець...
   - Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? - запитали його спiвучою, яко? вiн
iще не чув тут, мовою.
   Подумав - Федiр Лазаревський! Проте,  коли  оглянувся,  побачив  зовсiм
iншого, не знаного йому панка.
   - Так, - мовив стримано, бо земляки йому стрiчались всякi.
   - А я - Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який...
   - Та знаю, знаю! - радо не дав йому домовити. Впустив до бiса ранець i,
пiдiйшовши, подав пришельцю руку. - Менi  про  вас  розказував  ваш  милий
брат.
   - Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про  вас  дiзнався,  бо
?здив у службових справах далеко в степ.
   - Сiдайте, прошу! - скинув з стiльця шинель. - Оце зiбравсь... Наказано
в казармi жити...
   - Хто наказав?
   - Майор М?шков. Хiба пiти до генерала?..
   - Iса?ва зняли з посади коменданта.
   - Коли?
   - Учора вже й передав усi дiла.
   - А я ламаю голову, чого М?шков за знятий не так кашкет послав мене  на
гауптвахту... - зiтхнув Тарас.
   - Я попрошу!..
   - Не треба. Вже вiдсидiв.  I  як!  -  засяяв  усмiшкою.  Кортiло  страх
похвастати сво?м солдатським  первiстком,  та  побоявся.  Краще,  аби  про
зустрiч з музою нiхто не знав. Йому ж царем заказано писати вiршi!..
   - Я тут привiз журналiв трохи.
   - Справдi? -  зрадiв  Тарас.  -  Уже  чотири  мiсяцi,  як  я  не  бачив
жодного... Тут цiлий скарб!..  I  "Современник"  навiть!..  "Отечественные
записки"!
   - А як у вас з грошима? - спитав Михайло тихо, нiяковiючи.
   - Спасибi. ? ще трохи. Пропити мусив  iз  офiцерами,  щоб  не  ввавжали
гордим... А ще один позичив i - мов забув...
   - Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справдi, тут  не  варто  тримати
зайвi грошi. Помовчали.
   - Менi пора, - зiтхнув Тарас. - Вiдбiй небавом. Треба переселятися.
   - Можна, я проведу? - схопив Михайло ранець. Тарас забрав.
   - Звичайно. А нести цю мiзерiю я маю сам. Смiятимуться...  Тут  ?  сво?
закони. Окрiм статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.
   - Спасибi вам, Мустафа!  -  гукнув,  щоб  чув  господар.  Визирнувши  в
ледь-ледь прочиненi убогi дверi, той закивав:
   - Корош, корош.
   Надворi Тарас оглянувся i мовив сумно:
   - Добре на самотi... А там, у тому вавiлонi!.. - кивнув у бiк  казарми.
- Не побажа?ш того i вороговi... Пiвсотнi доль - понiвечених,  напiвживих,
зхудоблених... Вже за одну солдатчину царi достойнi!.. Вибачте...
   - А що з людьми  тут  дiють!  -  пiдтримав  його  думки  Михайло.  -  Я
надивився. Нiби вони й не люди, а так собi, скотина... Весь корпус  тут  i
сто?ть для того, щоб "усмирять".
   - Товариш був у мене, - сказав Тарас, - убили десь на Кавказi... Волею,
сердешний, снив, а вмер, чужу пригнiчуючи...
   - Тут теж бунтують iнодi, - сказав Михайло з натяком.
   - Я все одно стрiляти в цiль не вмiю.
   - Навчать.
   - Якщо не схочу, то не навчать!
   - А як уб'ють?
   - Коли прийдеться вибрати,  чи  смерть,  чи  кат,  я  виберу,  Михайло,
перше...
   Били уже  вiдбiй.  Солдати,  що  десь  затрималися,  вбiгали  мерщiй  в
казарми. Темрява лягла раптово, нiби звалилась з неба,  де  ще  кривавився
далекий край.
   - Спасибi вам, Михайло, - сказав Тарас, подавши руку. -  Будете  у  цих
краях, провiдуйте.
   - Василь також вiта? вас, страждаючи бiдою вашою.
   - Це ж хто такий?
   - Наш старший брат.
   Тарас обняв Михайла й, розчулений, врочисто мовив:
   - Благословенна мати, що народила таких синiв!
   Не озираючись, пiшов у чорнi дверi свого вертепу, звiдки ще чувся крик,
команди, п'янi брутальнi спiви...
   ...Цей день був днем велико? печалi  й  радостi!  Нi,  спершу  все-таки
явилась радiсть...
   Знеможений цингою та ревматизмом, що мучили його всю осiнь-зиму,  лежав
собi в казармi й радiв, що день уже минув,  що  взавтра  знов  недiля  (на
муштру не поведуть!), аж вiдчинились дверi й поштар гукнув:
   - Шевченко, тобi посилка!
   Скочив на рiвнi ноги, як молодий, пiдбiг, узяв. Вiд Лизогуба!  Господи,
то, може, це?..
   - Важке й незручне... Поки допер, упрiв.. - занудив старий поштар.
   Дiстав останнiх пiвкарбованця, вiддав йому i знову  впився  поглядом  у
дорогий пакунок. Поклав на нари, з яких устав (таки важке!),  обмацував  з
усiх бокiв, а розкривать боявся... Малярська скринька нiби?.. Твердi  кути
i гранi... Де ж нiж?.. Та ось вiн, ось вiн...
   Руки  йому  тремтiли,  як  розрiзав,  знiмав  торбинку  бiлу...  Це   ж
полотно!.. ?й-богу, скринька й фарби!.. Скарб, сущий скарб!
   Обмацував, немов слiпий, новенькi, ще не займанi всiлякi  тюбики  й  не
витирав щасливих слiз. Рiк, цiлий рiк не бачив вiн цього  добра!  А  ще  ж
папiр i пензлi та олiвцi!.. Й Вiльям Шекспiр!.. А  скринька  та,  яку  вiн
бачив ще недоробленою в майстернi в Седневi... Хто б мiг тодi подумати, що
через  рiк  вона  до  нього  з'явиться,  мов  благовiст,  в   оцiй   тюрмi
незамкненiй, в оцiй пустелi!..
   Брав кожну фарбу в руки, ласкаво пестив, нiби  вона  жива,  i  цiлував,
нестямлений таким дарунком. Добре, що всi кудись  запропастилися  й  нiхто
того не бачив, нiхто не лiз дивитися... чи й куштувать. Тут тьма була така
густа, дрiмуча, що все оцiнювалося лише на зуб  чи  горло.  Хiба  то  раз,
вернувшись з  мандрiв  за  межi  фортецi  i  не  знайшовши  сво?х  книжок,
випитував, в який занесли шинок, i викуповував з того полону!..
   Як стали сходитися, вiн заховав пiд голови свiй  дивний  скарб  i  знов
розкрив лише тодi, коли вся бiдна братiя позасинала. При свiчечцi, що ледь
яскрiла, перебирав сво? добро неоцiненне i знову плакав. За вiсiм  мiсяцiв
життя в казармi, якi, вважай, прослабував (останнiм часом  болiли  зуби  й
очi), вiн став таким чутливим i тонкосльозим, що соромно було людей.  Ледь
що, у сльози. З болю не плакав,  правда.  Бiльше  з  журби,  з  нудьги  та
радощiв. Одержав лист вiд Лизогуба, - таки Андрiя, а не Iллi, - посипалися
його гiркi. А там княжна Варвара озвалася до нього щирим словом... Михайло
Лазаревський лист надiслав iз  Петербурга,  куди  по?хав...  А  то  Василь
прислав сигар  i  п'ятдесят  карбованцiв...  I  Федiр  його  весь  час  не
забува?... Це вохра? Це, зда?ться, сурик?.. Щось став вiн гiрше  бачити...
I як художник, втратив колишнiй зiр. Аж страшно! Колись, було, дивився  на
все в природi - живе, ба навiть  i  неживе,  як  на  довершенiсть,  як  на
картину, викiнчену i досконалу, а нинi нiби очi перемiнилися: нi лiнiй, нi
барв не бачить бiльше... Господи, а раптом те вiдчуття  прекрасного  пiшло
назовсiм, втрачено!.. Ось буде день... День  буде.  А  дозвiл  малювати?..
Поганин Август i той, як висилав Овiдiя в страшну кра?ну гетiв, не боронив
писати та малювати, а християнський "ласкавий" цар  заборонив  йому  рукою
власною i те, i те!..
   Сiрiло, коли заснув, сховавши сво? багатство. I снилося  воно  йому.  А
може, вiн i  не  спав,  розбурханий  давно  незнаним  щастям,  передчуттям
повернення у царство лiнiй та кольорiв, у свiт краси?..
   Прокинувся iз усiма i, тiльки змiг, чкурнув у  степ.  Скрадаючись  поза
валами, - бо прихопив папiр малярський та олiвець, -  невдовзi  вийшов  на
вiльний  берег  рiчки,  порослий  де-де  шелюгою,  що   вже   прокинулась,
зарожевiла й пахла так само, як днiпровська... З веселим криком плинуло на
пiвнiч птаство, й душа його зривалася услiд йому. Всiм тiлом вiн  чув  той
тужний весняний крик, той помах крил закутих i навiть десь кра?чком  серця
вiрив, що раптом злине, злине в блакить небес  i  стане  там  журавлем  чи
лебедем...
   Урал набух, пiдняв високо воду й шумiв густою, кригою, що йшла i йшла в
далеке Каспiйське море. А берег був пустельний. Пiсок, бур'ян та шелюга...
Це те, що там, на рiднiй його землi...
   Примружившись,  побачив  луг  iз  вербами  та  яворами,  дубовий   гай,
заквiтчаний внизу веселим рястом, мiлку  затоку  в  квiтах,  рожеве  мрево
котикiв над верболозом i теплий дощик з  неба,  що  ледь  взялося  туманом
хмар... А далi, далi, ген за Днiпром, - блакитнi гори в синiй красi небес,
залитi сонцем, нiжним весняним дзвоном жайворонкiв!..
   Зiтхнув i рушив далi, де в межирiччi Уралу й Орi слалося пiщане  мертве
поле. Подекуди виднiвся снiг, поточений, побитий сонцем, видолинки ряхтiли
синьо-бiлим серпанком вод, i в ньому дивно змiщувалися качки, бекаси, гуси
та журавлi...
   Дiстав папiр,  поклав  його  на  книжку  й  оглянувся,  на  що  б  його
присiсти...  I  тут  помiтив,  -що  вiн  не  сам.  Неподалiк  з  рушницями
напереваги бродили ротний командир та пiдпоручик Бархвiц, який  iще  торiк
позичив у нього мало не сiмдесят карбованцiв i не  вiддав.  Коли  ж  Тарас
осмiлився про це йому сказати, той звинуватив його у  наклепi  й  ледь  не
пiдвiв пiд суд...
   Сховавши мерщiй папiр  та  книжку,  Тарас  подався  у  протилежний  вiд
офiцерiв бiк i вже не став ризикувати. Ходив собi на волi, пiд  височенним
синiм весняним небом i дихав, дихав... Сонце його ласкаво  грiло,  вiтрець
ледь-ледь побурхував йому в лице, пташиний хор втiшав зболiлу душу хоралом
степу, неба, й вона скресала, сповнювалася жагою жити й мислити. Чув, як у
нiй зароджувалися ще невловимi  тiнi  майбутнiх  дум,  i,  щоб  пiдтримати
святий вогонь поезi?, читав уголос вiршi, якi  були  вже  тут  написанi  й
та?лись нинi в книжечцi бiля ноги. Вiн ?х, тi думи-сироти, весь  час  собi
повторював, щоб не забуть. На той лихий  випадок,  як  доведеться  знищити
дрiбнi та?мнi записи...

   Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!
   Хто тебе не мучив? Якби розказать
   Про якого-небудь одного магната
   Iсторiю-правду, то перелякать
   Саме б пекло можна. А Данта старого
   Полупанком нашим можна здивувать.
   I все то те лихо, все, кажуть, вiд бога!
   Чи вже ж йому любо людей мордувать?
   А надто сердешну мою Укра?ну.
   Що вона зробила? За що вона гине?
   За що ?? дiти в кайданах мовчать?..

   Замовк. Не мiг  сьогоднi  згадувати  такi  рядки...  Щось  треба  iнше,
легше...

   Ще як були ми козаками,
   А унi? не чуть було,
   Отам-то весело жилось!
   Братались з вольними ляхами,
   Пишались вольними степами,
   В садах кохалися, цвiли,
   Неначе лiлi?, дiвчата...

   Полякiв тут багато. Не тiльки в Орськiй, кажуть. По всьому кра?... Вони
бунтують, тужаться спихнуть царя зi спини,  а  ?х  -  сюди,  в  солдати!..
Братаються, шукають дружби... Скiльки намарно кровi пролито!.. А  стрiлися
в неволi, тут, за тисячi печальних верст од Ки?ва i вiд Варшави...
   У цих кущах на березi тодi мiлко?  Орi  торiк  над  осiнь  вiн  написав
вiрш-вiдповiдь на ще одне прилюдне його  приниження,  коли  М?шков  послав
його на гауптвахту за рукавицi, одягненi на хворi руки...
   О думи мо?! о славо злая!
   За тебе марно я в чужому краю
   Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
   Стис кулаки. Останнiм часом в нього з'явилась звичка стримувати себе  в
такий, спартанський, мабуть, спосiб. Як зле йому, як хочеться вчинити щось
одчайне i непродумане, стиска? пальцi у кулаки, збира? силу волi  й  дола?
гнiв, обурення, якi могли б завдати тiльки шкоди. "Караюсь, мучуся...  але
не каюсь!" - стало його магiчним висловом, його молитвою iз молитов,  його
спасiнням у днi тяжких випробувань. Недавно...
   - Шевченко! Ей, Шевченко! -  долинуло  супроти  вiтру,  що  дув  у  бiк
фортецi. З  пагорба  йому  махав  рукою  солдат  з  його  казарми.  I  тут
знайшли... Недiля ж...
   Пiшов до нього.
   - Швидше! Тебе до штабу кличе майор М?шков! Як мовиться, про вовка рiч,
а вiн навстрiч. Давно його не напоучував, яким повинен  бути  солдат  його
величностi!..  "Тягни  носо-ок!"  -  ось  альфа  й  омега  мудростi,   яку
сповiдують такi, як вiн, уся мерзенна зграя цих кровопивць!..
   - Два рази вже присилав по тебе... -  вiдхекуючись,  сказав  солдат.  -
Подать йому Шевченка хоч з-пiд землi!.. Ще добре, що хтось iз роти  бачив,
куди пiшов...
   Майор зустрiв його суворим поглядом.
   - Де пропадав?
   - Недiля ж. Ходив у степ.
   - Чого ходив?
   - Молитися.
   - Ну, ну... - сказав, пом'якшивши свiй командирський  холодний  зiр.  -
Солдат неважний з тебе, то, може, хоч псаломщик  вийде,  -  хмикнув.  -  А
втiм... Питають iз Оренбурга, - поклав брунатну руку на бiлий аркуш, -  чи
вартий ти клопотання про височайший дозвiл малювати...
   Тарас увесь напружився.  Iще  одна  надiя  шелеснула  йому  крильми.  А
скiльки тих легких, тендiтних крилець уже зламалось!..
   - Вбий, не збагну, - примружився майор М?шков, - чого тобою  такi  тузи
клопочуться... Чи, може, ти якогось князя нешлюбний син?
   - Берiть, майоре, вище...
   - О?!
   - Крiпака.
   - Цiкаво... - сказав майор, помовчавши. - I неймовiрно...
   - Ще десять рокiв тому я й сам був просто крiпаком.
   - I як же ти... I як же ви уникли того ярма?
   - Був здiбний до малювання, зустрiлись добрi люди i  викупили  мене  на
волю.
   - За скiльки?
   - Двi з половиною.
   - Сотняги срiблом?
   - Тисячi.
   - Ого! Маленьке, та важеньке... Я теж з простих, - признався. -  Горбом
беру... Ну, добре. Якщо дозволять вам малювати, пiдете в похiд художником,
вивчатимете Аральське море.
   - Спасибi.
   - Там пустеля, хвороби рiзнi, спека... Й хiвинцi, бува, пострiлюють  чи
налiтають iз-за барханiв...
   - Нехай собi. Зате я зможу там малювати!
   - О, ви, як видно, не з боязких?
   - За що й попав у службу.
   Помовчали. Майор вичитував щось у паперi. Потiм поволi звiв на Шевченка
очi й сказав:
   - Iдiть. Я напишу, що заслугову?те на клопотання про височайший дозвiл.
   Тарас крутнувсь i вийшов. Слiпило сонце, небо було високе,  син?,  а  в
ньому тихо й рiвно плив журавлиний весняний ключ...
   ...А за два мiсяцi Тарас прощався з Орською. Прощався радо, хоча  й  не
знав, що попереду, якi новi випробування на нього ждуть. Принаймнi вже  не
муштра i не смердюча, брудна казарма!..
   Вiн ледь дiждався митi, коли скiнчивсь молебень i величезний  транспорт
поволi рушив у ще зелено-жовтий травневий  степ.  Щоб  не  вернули  часом,
пiшов одним iз перших, з провiдниками. Тепер його начальством був Бутаков,
моряк i... добро? душi людина. Вiн тiльки числився в його командi,  а  сам
мiг  дiяти,  як  заманеться,  i  бути,  де  завгодно  (звичайно,  в  межах
транспорту), i це давало вiдчуття хоча й не волi, та вже принаймнi  чогось
на не? схожого. А головне - вiн право мав тут малювати,  був  зобов'язаний
робити це! Несповiдимi путi господнi...
   Сам Обручов,  командуючий  Окремим  оренбурзьким  корпусом,  провiв  ?х
кiлька верст,  а  потiм,  ставши  з  почтом  на  невисокiм  пагорбi,  всiх
пропустив повз себе i попрощався. Нiби йшли на вiйну...
   Рипiли сотнi важких возiв, кричали, знай, верблюди i цокотiли  козацькi
конi, поки ще не натомленi, спочилi в Орськiй. Сонце  пекло  все  дужче  й
дужче. Хвилями жовтiла аж до обрiю уже присохла тирса. I тiльки талi води,
якi стояли по улоговинах, синiли звабно й весело.
   - Тарас Григорович? - спинив коня бiля Тараса штабс-капiтан.
   - Так точно!..
   Той скривився, стрибнув на землю i пiдiйшов.
   - Макше?в я, -  подав  привiтно  руку.  -  Прибув  у  груднi  мiсяцi  з
Санкт-Петербурга. Менi про вас розказували ще у столицi. Та й в  Оренбурзi
- вашi хорошi друзi... Маю на возi тут джеломейку, можу вам  запропонувати
у нiй ночiвлю... Чи ви вже?..
   - Щиро вдячний, - сказав Тарас. - Оце подумав, де ночуватиму, а  тут  i
вас господь послав...
   - Домовилися, - кивнув йому штабс-капiтан. Сiв на коня. - Держiться  до
Бутакова ближче, я вас знайду!
   Надвечiр, коли ставали табором, Тарас прийшов до  екiпажу,  як  називав
свою команду Бутаков, i вже застав Макше?ва.
   - А ми якраз про вас говоримо, - всмiхнувся  Олексiй  Iванович.  -  Ось
тезко мiй, штабс-капiтан, пропону? на весь похiд пристанище... Якщо  i  ви
не проти...
   - Я згоден.
   - Ну й чудово. Чим бiльше ми подружимося на суходолi, тим легше в  морi
буде.
   - I ви пiдете в плавання? - спитав Тарас Макше?ва.
   - Коли вiзьме пан капiтан...
   - Ви будете мо?м найпершим помiчником! -  сказав  врочисто  Бутаков.  -
Звичайно, пiсля штурмана...
   - Та хоч i пiсля кока!
   - Оце моряк! Чого ви не на флотi?
   - Судьба... - зiтхнув Макше?в. - По духу я географ i мандрiвник...
   - Щастить менi: в цiй глушинi зустрiти двох  одержимих  -  художника  й
мандрiвника! - обняв ?х i пригорнув.
   На другий день знялися з мiсця зi сходом сонця. Було ще  прохолодно,  й
Тарас дiстав iз воза свою шинель.  Як  одягав,  скривився,  i  це  помiтив
штабс-капiтан.
   - У мене ?  пальто  з  собою.  Можете  вдягнуть  його.  Щоправда,  воно
приношене... - озвався вiн несмiливо.
   - А на губу не втраплю? - спитав Тарас, згадавши про рукавицi  й  добу,
за них вiдсиджену.
   -  Тодi  ми  зробимо  такий  фортель,  -  всмiхнувся  штабс-капiтан.  -
Шевченко! - гукнув, неначе справжнiй тобi  фельдфебель.  -  Одiть  пальто!
Шинель сховать! Побережемо добро казенне.
   - Слухаюсь! Це, власне, перша була команда, яку вiн радо виконав.
   - Якби ще бриль... - оглянув себе в пальтi.
   - А що то таке, Григоровичу?
   - Це... капелюх солом'яний... Такi в нас носять на Укра?нi...
   - Ну-у, ви вже хочете як мед, то й ложкою! Дай бриль, то ви  запрагнете
ще й хату бiлу, вишнi...
   - Й Днiпро!.. Були б ми зараз десь на Днiпрi!.. Садки цвiтуть,  лiтають
крижнi, луки - зелено-жовтi, з купами по них  червоно?,  як  захiд  сонця,
смiлки...
   - Ну, ну, не треба  слiз...  -  долинув  нiби  здалеку  ласкавий  голос
штабс-капiтана. - Опишемо Аральське море й за  цi  труди  вам  виклопочемо
якесь звання... А там рiк-другий, та й у вiдставку!..
   - Вибачте... Не можу я спокiйно все те згадувати...
   - Любити край свiй-благо, а не ганьба. Коли б усi любили його, як ви...
   - Були б усi в солдатах.
   - Так... Парадокс! Любов зробили злочином. Та ще яким - державним!..
   Обоз iшов рiвниною, яка не мала  нiде  кiнця.  Здавалося,  що  ковилове
бiло-жовтаве поле вливалося навсюдибiч у  небо,  й  вози,  верблюди,  люди
ось-ось також розтануть у тiй безмежнiй невiстi, як розта?, щеза? мрево...
I нi пташини тобi нiде, нi звуку, - окрiм  густого  стугону  обозу,  -  нi
хмарки в небi... Сонце i ковила!..
   Вже пiсля полудня на видноколi злiва з'явилась  бiла  хмарка.  Невдовзi
щезла, потiм злетiла знову, ширячись...
   - Що, буде дощик, може? - спитав Тарас у козака, що ?хав сонний поряд.
   Козак зиркнув на хмару,  штурхнув  сусiда,  який  також  куняв,  руками
впершись в луку сiдла.
   - Угу... - озвався той. Пiднявся на стременах, приклав до лоба  руку  i
знову сiв. - Степ палять.
   - Хто? - спитав Тарас.
   - Киргизи.
   - Навiщо?
   - Хто ?х зна?... По паленому обоз труднiше йтиме...
   - Бояться нас?
   - Та ? й чого! Три тисячi лише возiв. I тисяча  верблюдiв.  Та  козаки,
солдати...
   Подув вiтрець, i в ньому справдi чувся ледь вловний запах диму.
   Попереду тим часом блиснула в'юнлива Ор,  уздовж  яко?  вони  ще  йшли,
дихнула тихо свiжiстю ?? затока, що нiби вийшла в поле зустрiть обоз.
   Тарас побiг, зняв одяг i кинувся в ту благодать.
   Як почало смеркати, вогонь зайняв пiвнеба. Спочатку  вiн  вставав  лише
загравою, та чим густiшала довкiл пiтьма, заграва та ставала ближча й нiби
пойнята кров'ю. То тут, то там на обрi? зривалися у бурячкове небо  великi
пасма полум'я, летiли iскри...
   Пiд'?хав верхи штабс-капiтан i, кинувши слузi  сво?му  повiд,  спинився
поряд.
   - Гарно... I трохи страшно... Наче iз апокалiпсиса... До речi, Шрейбер,
наш генерал i повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали
це диво в див...
   - Отже, - зрадiв Тарас, - я мушу виконати його наказ, хоч дозволу  царя
й нема?!
   - Звичайно. Ви ж у вiйську, де всi накази для вас - закон.
   - Так точно! Слухаюсь!  -  ступив  Тарас  в  глиб  джеломейки,  знайшов
малярське причандалля i вийшов знову.
   - Скiльки не малювали? - спитав Макше?в тихо.
   - Вже бiльше року.
   - Мучилися?
   - I не питайте!..
   Трепетно розкрив  альбом,  взяв  олiвець  i,  сiвши  по-козацьки,  став
малювати. Вогнище, яке горiло неподалiк, давало мало  свiтла,  проте  йому
того було достатньо, аби зробити начерк огненно? картини степу,  башкирiв,
що варили кашу неподалiк, возiв,  якi  стояли  стiнкою,  впритул  один  до
одного довкiл затоки... Колись  отак,  -  вiн  бачив  десь  малюнок,  -  i
запорожцi ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймнi кiньми  не
вскочиш нагло в табiр... Дивно, рука його ще не забула,  нiби  сама  собою
трудиться,  i  з-пiд  тонкого  вiстря,   заздалегiдь   заструганого,   вже
приготованого, на  всяк  випадок,  олiвця  випурху?  штрих  за  штрихом...
Узавтра вдень, при сонцi, вiн покладе на цю основу фарби. Видовисько  таке
страшне й прекрасне, що вiн  не  зможе  його  забути,  що  довго  ще  воно
стоятиме перед очима в усiй сво?й могутнiй дикiй силi...
   - Ну як? - спитав Макше?в, що встиг уже перевдягтися в нiчний  домашнiй
одяг.
   - Малюю... Гляньте, гляньте, он караван верблюдiв на тлi пожежi!..
   - Для щастя вам, артистам, так мало треба...
   Тарас притих, замислився.
   - Людина може бути вповнi щаслива лише тодi, коли  народ  ??  щасливий,
вiльний... - тихо сказав Макше?ву.
   Вогонь тим часом бурхнув з новою  силою.  Огненнi  смерчi  вирвалися  з
густо? хмари диму й лизнули небо...
   - Коли писав поему про гайдамакiв, ввижалися менi такi картини... Аж де
побачив ?х наяву!..
   Закрив альбом з уже готовим начерком, прилiг  на  бiк  i  так  всю  нiч
дивився на те велике огнище...
   ...За  десять  днiв  дiсталися  Карабутаку-рiчки  й  нового  форту,  що
будувався. Тут, як було задумано  ще  в  Орськiй  фортецi,  обоз  спинився
табором не тiльки на нiч, а i на день та другу нiч.
   Уранцi батюшка, що ?хав до Ра?ма, мав освятити мiсце нового форту,  аби
господь простер над ним свою десницю, сущу над  багатьма  укрiпленнями  по
прикордоннiй лiнi?. Без бога в цiй пустелi  не  витримав  би,  напевно,  й
камiнь. Правда, киргизи якось жили й живуть...
   Допоки тривав молебень, Тарас трудився, прагнучи замалювати цю урочисту
для форту мить. Коли ж гарматний пострiл iз бастiону благовiстив - замiсто
дзвонiв - звершення святого дiйства, його знайшли й  покликали  в  кибитку
штабс-капiтана Герна - будiвника укрiплення, - де мав вiдбутися  бенкет  з
нагоди зустрiчi христолюбивих во?нiв й освячення iще одного  гнiзда  орлiв
його величностi.
   - Сердечно радий, - потис Тарасовi правицю  Герн.  -  Я  знаю  про  вас
давно.  Ще  як  навчався  в  Петербурзi  у   вiйськовiй   академi?,   менi
колеги-укра?нцi  читали  вашi  вiршi.  А  в  Оренбурзi  Михайло  й   Федiр
Лазаревськi... Пробачте. Маю стрiти генерала... Ви ж  не  тiкайте  -  хочу
поговорити з вами!..
   Протягом всi?? учти  Тарас  вивчав  нового  свого  знайомого.  Вiн  був
простий, уважний до всiх однаково, й тому, напевно, його  здебiльшого  тут
величали не по званню, а Карпом Iвановичем.  Не  забував  господар  i  про
?диного тут рядового, стежив, щоб вiн мав що i випити, i закусити...
   - Ви що, давно знайомi? - спитав Макше?в, який сидiв бiля Тараса.
   - Добрий вiн чоловiк... - ухильно сказав Тарас, який, по правдi кажучи,
нiяк не мiг повiрити, що, вирушивши в похiд з обозом, втрапив геть в iнший
свiт, де люди - люди, навiть коли вони в мундирах та еполетах.
   - А чом нема? батюшки? - спитав у Герна генерал.
   - Вiн,  кажуть,  надто  буйству?,  коли  хильне...  То  ми  його  й  не
запросили.
   - Все-таки слуга господнiй...
   - Це я взяв грiх на душу, - сказав Макше?в рiзко.
   - А-а!.. Ну, тодi... - зам'явся Шрейбер. Потiм звернув иа  жарт:  -  Бо
шкода, аби за це наш милий Карл Iванович колись зазнав пекельних мук...
   - Панове, хочу сказати тост! - пiднiс маленьку чарку Бутаков. - Я прошу
всiх вас випити за флот Аральський!
   Випили пiд схвальний гомiн. Знали, що на возах "пливе" безмежним степом
розiбрана новенька шхуна  "Константин",  яка  невдовзi  стане  вже  третiм
судном на цьому морi серед пустель.
   Тарас згадав свою мандрiвку  Балтiйським  морем,  хворобу,  Ревель,  де
мусив зiйти на берег... I Васю Штернберга, якого вiн провiв у море i... не
зустрiв... Тепер йому самому на долк випало пiти в  недовiдоме  не  тiльки
йому, а й штурманам Аральське море, й хто зна?, чи вернутися...  Вiн  чув,
що там...
   - Вас просять щось сказати, - шепнув йому Макше?в. - Сам генерал...
   Тарас пiдвiвся.
   - Трудно менi,  панове,  сказати  щось  розумне  або  дотепне  в  цьому
мундирi, на цiй землi... Я прочитаю лiпше рядки написанi колись давно... З
поеми "Тризна"...
   Провидя жизни. назначенье,
   Великий божий приговор,
   В самопытливом размышленье
   Он подымал слезящий взор
   На красоты святой природы.
   "Как все согласно!" - он шептал
   И край родной воспоминал;
   У бога правды и свободы
   Всему живущему молил,
   И кроткой мыслию следил
   Дела минувшие народов,
   Дела страны своей родной,
   И горько плакал... "О святая!
   Святая родина моя!
   Чем помогу тебе, рыдая?
   И ты закована, и я.
   Великим словом божью волю
   Сказать тиранам - не поймут!
   И на родном прекрасном поле
   Пророка каменьем побьют!
   Сотрут высокие могилы
   И понесут их словом зла!
   Тебя убили, роздавили;
   И славословить запретили
   Твои великие дела!.."
   Замовк i сiв.
   - Чудово! Браво!..
   - Вип'?мо за государя нашого! - пiдвiвся Герн. - Усi ми живемо тут його
високим розумом... Вiват, панове!
   Встали i мовчки випили.
   Коли стемнiло й вийшли на моцiон, Герн щось  сказав  Макше?ву,  знайшов
Тараса й лагiдно торкнувся його руки сво?ю.
   - Обоз руша? вранцi...  -  промовив  журно.  -  Хто  зна,  коли  ми  ще
побачимося...
   - Те море, кажуть, кляте.
   - Пусте! Я плавав торiк по ньому... Просто, цей край такий  великий,  а
нас так мало... Вибачте, що я  з  тим  тостом  вискочив,  немов  Пилип  iз
конопель... Тут, зна?те, також усякi люди...
   - Цiкавий тост. Як хочеш, так i розумiй, - всмiхнувся.
   - Коли дивитись аж звiдсiля, то ми замало не земляки. Я з Вiтебщини.
   - А я iз Ки?всько? губернi?. Крiпак колишнiй...
   - Знаю i розумiю... - притишив голос.  -  Ваше  життя  та  здiбностi  -
найкращий доказ того, яка ганебна рiч крiпацтво, яке гальмо для поступу.
   Тарас мовчав, хоч любо було йому тут чути  такi  слова,  зустрiти  таку
людину.
   - Я дворянин, - щоправда, безма?тковий,  -  i  ви,  звичайно,  в  правi
остерiгатися, проте повiрте в щирiсть i слiв мо?х,  i  ставлення  мого  до
вас, - вiв далi Герн. - Пiдозра, страх  перед  доносом  -  це  найсильнiша
зброя тих, хто при владi. Кожен - один як перст, i  що  вiн  може  вдiяти,
коли один!.. Не думайте, що я герой, що з кожним так розмовляю... Хочеться
менi зiйтися з вами, полегшить, хоч духовно, солдатську долю вашу, зробити
щось для того, хто кинув виклик царству неволi й тьми!..
   - Спасибi, - сказав Тарас. - За одинадцять мiсяцiв я в Орськiй одвик од
щирих людських вза?мин...
   - Як вiн, майор М?шков, був з вами?
   -  Ганяв  щодня.  Я,  каже,   зроблю   солдата   з   тебе   чи   навiть
унтер-офiцера!..
   - А ми ж з бригадним командиром писали йому листа, просили, щоб допомiг
по-людськи вам...
   - Я вдячний вам i генераловi за добре серце...
   - Ну, вепр старий, - не мiг простити М?шкову  Герн.  -  Хiба  i  ти  не
спотикнешся!.. Федяев, хоч  i  добренький,  падлюк  караб  без  будь-якого
жалю!..
   - Бог з ним, з Мвшковим, - тихо сказав Тарас. - Аби менi до нього  знов
не втрапити...
   - На морi ви пробудете десь рокiв два...
   - А пошта туди хоч ходить?
   - Лише в Ра?м. Та й то на рiк два рази.
   - Забудуть мене i тi, хто досi ще не забув, - зiтхнув Тарас.
   - Не пишуть?
   - Нi. Було колись, кинь у собаку палицю, а попадеш у друга. Тепер же  -
голо, нiби усi, крий боже, вимерли...
   - Бояться.
   - Певно...
   - - Ну що ж це ви, мiй дорогий? - наткнувсь на Герна  Шрейбер,  що  був
таки добряче напiдпитку. - Ми вас усi шука?мо... Ще по однiй - на  посошок
- i спатоньки!.. Нам рано в путь...
   До табору вертались геть за пiвнiч. Балакали про се, про те,  як  люди,
що захмелiли... I раптом - бах, бах, бах!
   - Сво?, сво?! - гукнули, вже втискаючись у теплий ще, сухий пiсок.
   - Пароль? Пароль?!
   Нiхто не знав. Забули, мов на лихо, що йтимуть пiзно ввечерi.
   - Башкири тут на постах, - зiтхнув Макше?в. - Можуть перестрiляти...
   - Я - генерал! - пiдвiвся трохи Шрейбер. -  Покличте  когось  iз  ваших
офiцерiв!
   Стояла довго тиша. Тарас угрiвся - аж задрiмав. Хто  зна?,  може,  куля
отут була б для нього найбiльшим благом?..
   - Хто там?! - спитали ?х росiйською.
   - Я - Шрейбер! Ми забули узять пароль!
   - Багато вас? П'ятнадцять!
   - Один - до мене, iншим лежать на мiсцi! Встав генерал. Струсив пiсок з
мундира й пiшов на голос. Вранцi,  як  тiльки  табiр  заворушився,  "слуга
господнiй", знехтуваний учора Герном, зчинив содом з гоморрою.  Наповнивши
утробу духом, - так називав вiн премудро спирт! - святий отець у супроводi
п'яно? в дим попадi наблизився  до  вчора  ним  освяченого  нового  форту,
пiднiс трагiчно руки й гукнув на всю свою дияконiвську горлянку:
   - Нехай не буде благословення божого над фортом цим!!
   А матушка зняла такий прокльонний лемент, що здибилися  козачi  конi  й
рвонули в степ...
   ...На край iмперi? обоз дiстався на сороковий день. Коли  на  видноколi
постав  Ра?м  -  укрiплення  на  Сирдар'?,   в   степу   з'явились   групи
бiдах-солдатiв, якi iшли назустрiч сво?м жiнкам, що ?хали до них з обозом.
Бiльшiсть iз них не бачилися по дев'ять-десять рокiв i ледь могли впiзнати
сво? подружжя миле. Стояв смiх, плач...
   В укрiпленнi Тараса вже чекав Макше?в, який помчав  туди  ще  вранцi  з
якимось мiсцевим князем або султаном. Невдовзi серед площi поставлена була
кибитка, занесенi до не? речi - й житло готове.
   - А  що  то  за  ру?ни?  -  спитав  Тарас  Макше?ва.  -  Немов  верблюд
двогорбий...
   - Могила батира Ра?ма.
   - Он звiдки назва!.. Хто вiн, якi дiла уславили його iм'я?..
   - Киргизи, певно, знають, - сказав Макше?в. - Поки чужа нам ?хня слава,
?хня iсторiя, ми будемо для них також чужими...
   - Це правда. Шлях руйнацi?, зневаги, гнiту та  заборони  до  дружби  не
приводить.
   - Киргизи тут колись жили i навiть хлiб вирощували.
   - Куди ж вони подiлися?
   - Вiдкочували в пустельний степ, як  почали  тут  будувать  укрiплення.
Один лишився, кажуть. Йому за це дали землi в спадкове володiння.
   - Дали йому його ж землi? - спитав Тарас.
   - Виходить, так...
   - Христолюбиве во?нство!..
   - Де Бутаков?
   - Повiз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний свiт.
   - Вiн справжнiй вчений i мандрiвник-першопроходець!
   - Хоче за мiсяць скласти шхуну i вийти в море.
   - Вийде! - сказав Макше?в твердо. -  О,  комендант  вже  шле  гiнця  по
мене... Дослужу? останнi днi. Матв??в мав при?хать з нами...
   - Юхим Матвiйович? - спитав Тарас.
   - Ви зна?те його?
   - Стрiчались в Оренбурзi. Торiк iще. Як тiльки мене привезли з  Пiтера.
Душевний вiн чоловiк...
   - Це точно. I вмi? дати усьому лад.
   - Вашбродi?, - гукнув солдат, як на парадi, - пан командант!..
   - Iду, iду, - скрививсь Макше?в. - Чого кричиш?
   - Не знаю, ваше благородi?!
   - Твоя також при?хала?
   - Так точно!
   - Що ж це тебе начальство не вiдпустило?
   - Не можу знати, ваше благородi?!
   Вони пiшли, i стало тихо-тихо.
   - Одружений? - спитав Тарас слугу Макше?ва.
   - Нi.
   - Я також...
   Матв??в його зустрiв на верфi, де будували шхуну. Сам  пiдiйшов.  Хотiв
подати руку, та не посмiв при людях.
   -  Ну,  як  ви  тут?  -  спитав,  коли  Шевченко   виструнчився   перед
начальством. - Вiдставити. Ви не в строю...
   - Малюю ось! - усмiхнено сказав Тарас. - Спасибi тим, хто визволив мене
iз Орсько?.
   - Живете де?
   - В кибитцi штабс-капiтана.
   - I як живете?
   - Добре. Мов з братом рiдним.
   - Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське  море  -  будемо  робити
щось для вислуги. Ця експедицiя для вас ?диний пристойний шанс.
   - Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що  малював  би  i
день, i нiч.
   - Ну й славно! - всмiхнувся мило Юхим Матвiйович. - Заходьте  в  гостi.
Не як солдат, а як художник i просто друг.
   - Спасибi. Не знаю, як вiддячу...
   - Ви наперед вiддячили.
   - Чим?
   - Ваш земляк Левицький читав менi "Кобзар" ваш i "Гайдамаки"...  Я  теж
козак, уральський!..
   Матв??в сiв на коня, пiдведеного йому солдатом, i взяв його в  остроги,
немов хотiв пiдтвердити свою козацьку сутнiсть. Помчав у бiк Ра?ма  -  мов
полетiв!..
   Прибiг  геолог  Вернер,   що   помагав   на   верфi   складати   шхуну.
Поляк-засланець. Теж рядовий.
   - На скiльки дiб? Звелiв носить мундира?
   - Нi, брате. Просто погомонiв...
   - Дива-а! Ти що, Тарасе, чару?ш ?х?
   - Чудово, що й пiд мундиром б'ються такi серця... - сказав Тарас не  то
Хомi, не то собi самому.  У  цiй  проклятiй  Орськiй  вiн  був  вiдча?вся,
зненавидiв  усе  мундирне  та  еполетне,  а  познайомився  iз   Бутаковим,
Макше?вим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на  Карлiв!)  й  пiднiсся
духом. Ведмiдь Микола, царствуючий рукою  твердою,  не  все  ще  вбив,  не
винищив у людських душах честi та потягу до справедливостi.
   - А ти не хочеш вибитися принаймнi в унтер-офiцери?
   - Тут, Хомо, дiло принципу, - сказав Тарас. - Для чого вони вписали  до
конфiрмацi? пiдступне "з правом вислуги"? Щоб я старався, прагнув  служити
так царю й отечеству,  як  служать  ?м  м?шкови,  щоб  я  iз  жертви  став
добровiльним - i через те без мiри лютим! - катом. Був сином волi, лицарем
добра i правди-iстини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителiв, якi
його заслали у цi степи, - ось що ?м, брате, бачилося,  коли  вони  давали
право вислуги!
   - А як тобi присвоять якесь звання пiсля Аралу?
   - То iнша рiч, - всмiхнувся. - Вони менi  заборонили  малювати,  а  тут
взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут  заковика,  хто  на
конi?
   - Вою?ш з самим царем...
   - В самодержавствi найбiльше зло. Де свiжа  думка  -  злочин,  там  все
гни?, ста? болотом, гине.
   - А як же ми?
   - Нам треба  не  загнистися,  вистояти!  Тим  самим  ставши  прикладом,
зразком для тих, хто, як i ми, не зможе байдужим бути  в  свiтi  неволi  й
зла.
   - Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Цiцерон!
   - А то не я, то зболена душа мого народу, що довго  так  мовчала...  Що
там за регiт? - оглянувся на будiвництво шхуни.
   - Ходiмо й ми, подивимося, - всмiхнувся Вернер. - Цiкавий тип тубiльця!
   Матроси якраз  зiбрались  на  обiд,  чогось  там  ждали,  i  серед  них
показував якiсь химернi вправи байгуш[6] киргиз.
   - Джульбарс[7], як тигр скрада?ться до кабана? - гукнув матрос з  рябим
лицем.
   Байгуш тi?? ж митi упав на руки й ноги, поповз, поповз.  Спинився  весь
напружений, немов чогось чекаючи,  проповз  iще...  i  раптом  кинувся  на
кабана, яким служив дiрявий  старий  халат.  Хропiння,  рик,  повискування
почулись з  хмарки  куряви,  яку  пiдняв,  звиваючись,  байгуш  Джульбарс.
Нарештi, вкрай знеможений, облитий потом, вiн заспоко?вся i  лiг  на  бiк,
простигши лапу-руку для подаяння.
   Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув  гудзика,  який  блищав,
мов золотий. А кухар, щось бурмочучi? у довгi сивi  вуса,  поставив  миску
кашi, зiтхнув i мовив сво?й братвi:
   - Знайшли собi забаву... Марш до столiв!
   - Хто вiн, цей бiдолаха? - спитав Тарас у кухаря.
   - Киргиз, який залишився бiля укрiплення.
   - ?диний тут землевласник, - додав Хома насмiшкувато. Тарас зиркнув  на
байгуша, що ?в квапливо кашу, i вiдвернувся.
   - Пiду ще трохи помалюю, - сказав Хомi.
   - А каша?
   -  Не  хочеться  чогось  обiдати...  Нещасний  цей...  Махнув  рукою  i
вiдiйшов. Побрiв до того мiсця, де малював ранiше, щоб мати той же ракурс.
Наполовину готова  шхуна  здiймалась  гордо,  весело  й  на  тлi  рухливих
купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося,  кудись  пливла  -
без весел та без вiтрил...
   ...За мiсяць, справдi, вийшли в Аральське море, де не було,  крiм  них,
нiкого. Щоправда,  десь  блукали  у  синiй  цiй  пустелi  вiйськова  шхуна
"Николай" i рибальська, - теж  торiк  привезена,  -  "Михаил",  проте,  як
тiльки зникли вони за обрi?м та островами, на "Константине"  вiдчули  враз
одiрванiсть свою вiд свiту i вiд землi. Нiхто  не  знав  нi  розмiрiв,  нi
глибини, нi норову цього безмежжя.  Плавання  у  невiдомiсть  було  цiкаве
вельми, але й  тривожне  в  тiй  же  чи  навiть  бiльшiй  мiрi.  Принаймнi
новоспечений моряк-художник скоро вiдчув журбу,  якусь  густу  осмуту,  що
полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь,  обмежена  бортами
шхуни, була така ж мала й нiкчемна, як камера або казарма. Тiльки  й  того
добра, що тут не мав нi муштри, нi наглядацьких стежень. Жили  хоч  тiсно,
скупчене, зате по-братськи дружно. I, може, це  морське  одвiчне  братство
дало ?м сили витримати оте одне з найважчих випробувань.
   Був гарний день. Нiщо, здавалося, не провiщало лихих якихось перемiн, i
Бутаков  звелiв  Макше?ву  разом  iз  прапорщиком  Акишевим  та   вiсьмома
матросами обстежить острiв  Барсакельмес.  ?х  висадили,  дали  харчiв  на
тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самi ж на  шхунi  рушили  до
Куланди, пiвострова, де нещодавно знайшли шматки вугiлля.
   Попутний вiтер туго напнув  вiтрила,  тонко  свистiв  у  снастях,  нiби
спiвав якусь киргизьку сумну й безмежну пiсню. Шхуна ледь-ледь здригалася,
здiймала бризки носом. Невдовзi вже не видно стало Барсакельмесу й бiлого,
як сiль, намету...
   Тарас стояв на палубi й дивився в далеч, де,  крiм  води  та  неба,  не
вловлював уже нiчого... Е нi, на обрi? з'явився темний острiв...  А  може,
хмара... Де ?й, тiй хмарi,  взятися?  Три  мiсяцi,  як  вийшли  з  Орсько?
фортецi, а ще не бачили дощу нi краплi...
   Почувши стук, оглянувся. То капiтан узяв  трубу  пiдзорну  й  вдивлявся
теж. Невдовзi вiддав ?? Поспелову, який  стояв  на  вахтi  бiля  керма,  i
штурман також довго вивчав ту сiру смугу на видноколi.
   I що воно за Змiй Горинич? - спитав Тарас, наблизившись до морякiв.
   - Зда?ться, буря буде... - озвався штурман.
   - Скiльки до Куланди?
   - Ще зо три милi.
   - Встигнемо?
   - Навряд...
   А вiтер вже не свистiв у снастях, а завивав голодним вовком.
   - Усiх наверх! - подав команду Бутаков. - Знiмати парус! Та темна хмара
чи пелена росла й росла, охоплюючи все бiльше неба й моря. Вiтер  зробився
пружним, зимним... I раптом вдарив шквалом, крутнув, як трiску, шхуну, яка
була вже, правда, без головного паруса.
   Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову,
i вiн на мить чи й  бiльше  завис  мiж  небом  i  кораблем.  В  очах  йому
стемнiло... Нi, це померк довкола свiт. Буран закрив низьке ранкове  сонце
й творив сво? жорстоке, чорне дiло в напiвпiтьмi...
   - Ну, як ви тут? - долинув голос Бутакова. Тарас хотiв пiдвестися,  але
не змiг.
   - Лежiть, лежiть! Звикайте! - гукнув до нього капiтан.
   - Надовго це?
   - Хто зна?... Для нас довкiл,  як  кажуть,  -  terra  incognita,  земля
незнана... А може, ви в каюту спуститеся?
   - Нi. Буду тут. Мо? далекi прадiди ходили Чорним морем аж до Босфору!..
Таки вловчився i став на ноги.
   - Браво! - схвалив його вiдвагу Бутаков. - У вас морський характер.
   Розвеселившись  вiд  похвали  чи  вiд  шаленства  бурi,   Тарас   почав
кобзарським речитативом:

   Гей, на Чорному морi,
   На каменi бiленькiм,
   Там сидить сокiл яснесенький,
   Жалiбно квиле-проквиляе
   I на Чорне море
   Спильна поглядав,
   Що на Чорному морi
   Щось недобре почина?:
   Злосупротивна хвилечна
   Хвиля встава?,
   Судна козацькi молодецькi
   На три частi розбива?...

   - Це вашi вiршi? - гукнув крiзь бурю Бутаков.
   - Козацька пiсня-дума...
   Прибiг матрос i крикнув до капiтана:
   - Вашбродi?, нас швидко зносить до Куланди!
   - Пробачте... Iншим разом  продовжимо  цiкаву  нашу  бесiду,  -  сказав
Тарасу Бутаков. - Не дай господь, потоне "Константин",  тi,  що  тепер  на
островi Барсакельмесi, всi перемруть вiд голоду.
   - А ми? - спитав матрос. - Що з нами буде?
   - Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острiв посеред моря.
   Лишившись сам, Тарас узявсь мiцнiше за конопляний  шорсткий  канат,  що
йшов до рей, i став дивитися на збурене, пекельне просто  море.  За  валом
вал котилися високi  сiрi  хвилi,  над  ними,  ще  прудкiше,  зриваючи  iз
гребенiв бризки, мчали баскими кiньми лютi морськi вiтри, i  в  бiлопiннiй
цiй веремi? гойдалась ?хня шхуна, така змалiла раптом, така беззахисна...
   Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була,  як  кажуть,  вирiшена,
матроси встигли пiднять вiтрило. Шхуну рвонуло вбiк, схилило на лiвий борт
i винесло назад у море. Потiм вона  пройшла  вздовж  берега,  минувши  мис
Куланди, й притихла в бухтi, знову вже без вiтрила.
   - Кок, де обiд?! - гукнув до трюму Бутаков.
   - Готую, ваше благородi?! - озвались звiдти весело. Шторм не вгавав. До
острова Барсакельмесу шлях був одрiзаний, i, щоб не гаяти часу даремно, на
третiй день рискнули  висадитись  на  Куланди  i  пошукать  вугiлля.  Поки
ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубi вiд нетерплячки, так нiби
весь горiв бажанням знайти  горючий  камiнь  для  пароплавiв,  якi  колись
ходитимуть Аральським морем.
   - Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде  коли  затрублять
початок гонiв? - спитав Тарас насмiшкувато. - Тебе обходять  вельми  купцi
московськi, що запускають лапи в цей дикий край?
   Хома спинився, глянув печально так на нього i вiдповiв серйозно, як  на
духу:
   - Коли знайду вугiлля, пiдстава буде Бутакову просити менi звання.  Вiн
сам сказав.
   - А-а! Вибачай...
   - I це ?диний для мене шанс побачити свою Варшаву.
   - Тодi i я з тобою!
   Шлюпка не допливла до берега, бо скрiзь були мiлини,  i  ?м  нiчого  не
залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сiру воду й брести по нiй  до
пагорба iз черепашок. Один матрос почав бурчать,  готовий  плюнути  на  цю
затiю, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи нi скарг, нi навiть бурi,
що бушувала в морi.
   На суходолi вiн вiдпочив, не викрутивши  одягу,  як  те  зробили  iншi,
пiдвiвся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ.
   Тарас здолав утому й також  устав.  Радiв,  що  Вернер  виявився  таким
затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волi. Рiдна йому душа!..
   Вони знайшли! Аж за версту вiд моря. Набравши повну торбу, що  прихопив
Хома з собою, вернулися на "Константин", де ?х давно чекали. Шторм починав
стихати, i можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс  на
острiв Барсакельмес.
   Йшли цiлу нiч, - бо вiтер був ледь  не  зустрiчний,  -  i  цiлий  день.
Надвечiр удалинi побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив  з
моря.  Стояли  всi  на  палубi  й  похмуро,  мовчки  ждали.  Тi  десятеро,
остров'яни, могли зчинити панiку, побитися за невелику  барку  i  вийти  в
море, прагнучи дiстатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли  б
щось сталося з шхуною, у них, по правдi кажучи, i не було б  яко?сь  iншо?
надi? на порятунок. Пустельний острiв, море, чуже, незнане, спека...
   Вже почало темнiти, а острiв нiби тiкав вiд них,  не  збiльшувався,  не
наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стiну й не рухалася. Слiд за
кормою, правда, було виразно видно, хоч мiсяць ще не  зiйшов  i  зорi  теж
ледь-ледь поблимували в густiй iмлi. Вгорi на щоглi вивiсили  лiхтар.  Хоч
тут, в Аральськiм морi, зiткнутись з iншим судном ще менш ймовiрно,  як  у
степу двом вершникам, такi морськi традицi? - лiхтар повинен бути.
   - Невже нема нiкого? - спитав Тарас у Вернера, який стояв з  ним  поряд
на носi шхуни.
   - Якби були, вогонь горiв би... Вечiр...
   - Макше?в не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупi в море.
   - Страх дужчий всiх штабс-капiтанiв. Вiн - як вогонь в сухому лiсi...
   - Де, де вогонь?! - спитали десь по борту.
   - Нема вогню! - гукнув матрос, який чiпляв лiхтар на  мачтi  та  й  там
лишився стежити за видноколом. - А  злiва  нiби  блиска?...  -  сказали  з
борту.
   - Братцi, вогонь, вогонь! - гукнув матрос зi щогли.  -  Розпалюють  для
нас сигнал!
   - Лiво руля! - подав  команду  Бутаков.  Невдовзi  всi  побачили  ясний
вогонь на обрi?, що розгорявся, бурхаючи в пiтьму снопами полум'я.
   - Ура-а! - гукнув матрос на щоглi й шугнув униз...
   ...Вертаючись  до  Оренбурга,  Макше?в  лишив  Тарасовi  свою  ра?мську
джеломейку, або кибитку, яка стояла  неподалiк  могили  батира.  Це  житло
звабило Тараса переселитися iз Косаралу, де шхуна зимувала, в  Ра?м.  Своя
квартира все-таки! Мав "квартиранта" навiть - з ним жив Хома, з яким  вони
здружилися в Аральськiм морi...
   Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустiв снiжок пiд чобiтьми, а вранцi
вони прокинулися вiд дивних звукiв - весело  вдаряли  краплi  об  металеву
миску, яку забув Хома надворi.
   Тарас  одразу  ж  вибiг  iз  джеломейки,  вдихнув  повiтря,  вогкого  й
ледь-ледь пропахлого очеретами, i звiв до неба очi, шукаючи ключ  журавлiв
чи жайворонка.

   А вже весна, а вже красна,
   Iз стрiх вода капле... -

   заскiмлила в душi далека пiсня. Там, на Вкра?нi... Сльози йому  здушили
горло, ?? вiн одiйшов за джеломейку, аби Хома не  бачив  його  журби.  Вiн
мусить бути сильним, бо вiн поет!.. Розтане лiд, i  знову  вони  пiдуть  у
плавання, i знову - тiльки шхуна, вода, пустельний берег... I нi вiд  кого
звiсточки... Чи там вони повимирали, на тiй далекiй,  святiй  землi?..  За
цiлий рiк нi слова!.. Тут хоч надiю ма?, а в морi...
   - Йду по ?жу! - гукнув Хома.
   Вiн чуйний друг, цей Вернер. Не лiзе в душу. Бродить  десь  по  пiвдня,
коли в Тараса муза. Хоч це й не жiнка в плотi, та все  ж  та?мнi  зустрiчi
поета з нею люблять  самотину...  А  на  Вкра?нi...  Скоро  уже  два  роки
виповниться його розлуцi з нею. Два  роки...  Скiльки  встиг  би  вiн  там
зробить для волi!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се,  про  те...
Без рiдного свого народу, землi, що, нiби мати, одна в усьому свiтi,  поет
- лиш тiнь поета. Тому тирани й  вигадали  для  них  заслання...  Мило  як
жебонить майданом до Сирдар'? дзвiнкий струмок... Заплющиш очi - й нiби ти
у Кирилiвцi, десь на вгородi...
   Швидко ввiйшов у "хату", лiг на матрац й дiстав з-пiд нього  зшиток  та
олiвець. Задумався... Тут вiршi важче пишуться. Не налiтають, як  буревiй,
- скрадаються... А на Вкра?нi... Боже, чи вiн ?? побачить хоч кра?м ока?..
Мабуть, тут i помре, i ляже в чужий пiсок...

   Заросли шляхи, тернами
   На тую кра?ну,
   Мабуть, я ?? навiки,
   Навiки покинув.
   Мабуть, менi не вернутись
   Нiколи додому?..

   Писав про думи-сироти, про нерозтрачене сво? кохання, про все страшнiшу
й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу... Мовчки здолав
розпуку й скiнчив свiй плач невольника:

   Тяжко менi, боже милий,
   Носити самому
   Оцi думи. I не дiлить
   Нi з ким, - i нiкому
   Не сказать святого слова,
   I душу убогу
   Не радовать, i не корить
   Чоловiка злого,
   I умерти!.. О господи!
   Дай менi хоч глянуть
   На народ отой убитий,
   На тую Украйну!

   Лежав ослаблий, нiби пiсля тяжко? хворостi, й  тихенько  пестив  думкою
сво? дитя, народжене не у законi. Як хтось iз злих дiзна?ться та донесе!..
А за кибиткою спiвав струмок, радiючи веснi та сонцю... Десь мекетало мале
ягня... Забемкав дзвiн до утренi...
   - Там привезли каракалпакiв зранених, - ввiйшов Хома. - Тигр-людо?д...
   - Напав на гурт? У полi, в очеретах? - здивовано спитав Тарас.
   - Нi, гiрше. Внадився ходить у стiйбище, хапати  верблюженят,  а  потiм
так знахабнiв, що й спать лишався в стiйбищi. Ходив лише  прогулюватися  у
комишi.
   - Змiнили б мiсце.
   - Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стiйбища.
   - Ну, справжнiй князь!
   - А потiм став вбивати й малих дiтей, що вийшли необережно.
   - I люди те терпiли?
   - Озбро?лись чим бог послав, - рушниць у них нема i рушили  в  кривавий
бiй.
   - Тигр не злякався, не вiдступив?
   - Шiстьох роздер i двадцятьох поранив.
   - А сам?
   - Пiшов у плавнi. Зранений, проте живий, не переможений.
   - Ось що таке тирани, - сказав  Тарас,  схвильований  отим  смертельним
бо?м. - Дозволили брать верблюжат - схотiлося людсько? кровi. Треба  таким
давати зразу по зубах! Щоб не кортiло!
   - Народ терплячий, вiрить у перемогу добра над злом...
   - А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп'?ться в тiло  -  не
вiдiрвеш! Надворi почулись кроки, гомiн, якiсь тривожнi вигуки.
   - Пiдходимо, а там уже немав пiвкабана. Слiди такi... ну, як кашкет!
   - Кабан великий ?
   - Пудiв, напевно, з двадцять.
   - Ото! I за нiч з'?в пiвтушi? А може, це той самий, що людо?д?
   - Ми теж таке подумали i накивали п'ятами!..
   - Хомо, пiдемо на людо?да! - устав Тарас.
   - Ми?! - вирячився на нього Вернер.
   - Ти ж чув, що джульбарс бере дiтей, верблюженят. А ти у нас ще юний...
   Тарас притьмом метнувся iз джеломейки, аби знайти охочих до полювання.
   Пiд вечiр вже, з рушницями напоготовi,  душ  десять  найхоробрiших  (на
тигрiв тут, вважай, не полювали!)  ввiйшли  солдатським  цепом  у  комишi.
Тарас iшов у центрi, як заводiй, лiворуч -  Вернер.  Добре,  що  тут  були
стежки, протоптанi до водопою, бо стовбури стояли густо, волотi здiймались
в небо на сажнiв п'ять...
   Щось трiснуло, i всi завмерли. Рушили, коли Тарас  махнув  рукою.  Нiби
iшли на бiй... Багнети тьмяно зблискували в  низькому  сонцi...  Десь  пiд
грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах... Очi  -  до  болю  пильнi,
вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вiтру...
   - Буде вiн нас чекати... - тихо сказав Хома.
   - Якщо це той, поранений, прийде до тушi знову, бо, певно, вiн  не  ма?
сили пiймати свiжу здобич, - шепнув Тарас.
   Спинилися неподалiк галявини,  де  був  кабан.  Пiвтушi  лежало,  як  i
вранцi.
   - Чекати будемо? - спитав козак, що вчора вбив  веприська.  -  Засядемо
i...
   - А з якого боку його чекати?
   - Справдi...
   - А може, лiпше кинути марудне дiло? - мучився страхами  унтер,  що  за
компанiю прийшов сюди.
   - Чи викопати глибоку яму?
   - Лопат нема.
   - От був би у нас капкан!..
   - Зробити можна.
   - Доки його змайстру?ш...
   - Влашту?м пастку з кiлькох рушниць, - дiстав Тарас  з  кишенi  шворки,
якими вiн запасся ще в  укрiпленнi,  бо  припускав,  що  ?м  джульбарс  не
стрiнеться. - Давай-но, Хомо, свого ножа!
   Вiн вирiзав мiцнi рогатки, встромив у землю  колом  iз  тушею  якраз  у
центрi й поклав на них аж шiсть рушниць.
   - Прив'язуйте, - звелiв солдатам та козакам. - Нацiльте ?х на кабана.
   - А хто ж стрiляти буде?
   - Сам тигр.
   - Його не вчили.
   - Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до тушi, i  тiльки
вiн потягне - рушницi залпом!..
   - Здорово! Ну й голова!..
   Назад  iшли  по-iншому.  Тi  шестеро,  що  без  рушниць,  оточенi  були
озбро?ними, як арештанти. А тут iще спадали швидко сутiнки, i кожен звук у
плавнях здававсь ходою тигра.
   Зiтхнули лише тодi полегшено, як вийшли в степ. Уранцi, ще до снiдання,
бо нетерплячка, вся та компанiя, - окрiм сердеги унтера, що  мав  дiла  по
службi, - рвонула дружно у комишi, ?х  гнав  азарт  мисливський,  а  ще  -
бажання вгледiти сво? рушницi, бо  за  таку  пропажу...  Не  приведи  того
господь!..
   Рушницi, слава богу, лежали всi незайманi. Веприна теж була на мiсцi...
   - Братцi, курок мо?? спущений! Моя стрiляла! - крикнув один солдат.
   - Моя також!
   - А тут ось кров!
   Всi шiсть рушниць - розрядженi. Новi слiди. I кров на них.
   - Гайда за ним! - гукнув Тарас.
   - Вiзьмiть рушницi навпереваги i зарядiть, бо, може, тигр iще живий!  -
сказав козак, досвiдчений у полюваннi.
   Слiд  вiв  у  глиб  дрiмучих  плавнiв,  i  через  те   мисливцi   скоро
попритихали. Ще й мимоволi вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи  й
фланги.
   Тарас iшов мiж Вернером i козаком, що вiв по слiду тигра.
   - Невже утiк? - спитав Хома.
   - Багато кровi втратив, - сказав козак. - Десь ляже...
   - Це ж треба - сила така страшна!
   - Цар звiрiв.
   - I тут царi!.. - зiтхнув Тарас.
   - Хтось мав давати лад, - сказав козак.
   - Ти,  братику,  те  назива?ш  ладом,  що  витворяв  цей  лютий  цар  з
киргизами?
   - Ну-у... вiн, як мовиться, тут перегнув... зарвався...
   - I ма? те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'?днаний.  А  як
народ вiдчу?, що вiн...
   - Джульбарс! - гукнув козак.
   - Де?
   - Он лежить, на стежцi..
   - Живий?
   - Хто зна?... Треба бути напоготовi... Скрадалися,  як  до  живого.  Аж
поки хтось торкнув багнетом звiра.
   - Готовий!
   - Ну й чудовисько!
   - Аршин десь буде до чотирьох!
   - Цар, справжнiй цар!..
   - I все ж ми, браття, його подужали, - сказав Тарас. - Коли  гуртом  та
дружно - нiякий цар нам не страшний...
   - Громада - то великий чоловiк, - додав  козак.  -  А  як  же  ми  його
допремо?
   - Навiщо? Знiмем шкуру, та й всi дiла, - сказав солдат  iз  сивими,  як
волоть, вусами. -  Вiн  попопив  людсько?  крiвцi.  Мусить  тепер  платити
шкурою.
   - Шiсть куль влучило!
   - Ловко!
   - Ну й голова!..
   У небi проплив гусиний веселий ключ.  Тарас  згадав  про  плавання,  що
ждало ?х з Хомою, i посмутнiв. До осенi,  аж  поки  гуси  не  полетять  на
пiвдень, ?м борознить пустельне Аральське море i жити тiльки споминами. Та
ще хiба надi?ю на кращi днi...
   ...В'?жджаючи до Оренбурга осiннього грязького дня, Тарас  вiдкрив  для
себе цiкаву iстину: те саме мiсто може здаватись рiзним - в залежностi,  з
якого боку до нього  в'?деш.  Два  з  гаком  роки  тому,  коли  прибув  iз
Петербурга, фортеця на Уралi його пригнiтила, прибила навiть сiрiстю свого
буття, а нинi, пiсля Ра?ма й Орсько?, здалась  йому  замало  не  столицею.
Будинкiв  тьма,  народу,  хоч  прорiдженого  холерою,  також  лiчи  -   не
перелiчиш!.. А головне - вiн тут i далi буде при Бутакову,  художником,  а
не солдатом, який щодня викону? безглуздi вправи.
   Першим, кого  зустрiв  бiля  будинку,  де  мав  квартиру  Бутаков,  був
друг-земляк Левицький. - Сергiю! - крикнув з воза,
   Той  озирнувся,  зморщив  чоло,  пригадуючи,  де  бачив  вiн  цього  аж
бронзового вiд сонця й вiтру вусаня, i  враз  зiрвався  з  мiсця,  пiдбiг,
обняв, зсадив на землю.
   - Як ви тут? - спитав Тарас. - Спiва?те?
   - Без вас нема? дiла! - радiв Сергiй. - У Федора слабенький голос...
   - Федiр ще тут чи, може, подався геть?
   - Вiн у степу. Вже днями бути ма?.
   - То, може, я до вас, братове, у пiдсусiдки?..
   - Та, батьку, ми!.. - зрадiв Сергiй ще дужче. - Зроби таку нам ласку!
   - Спасибi вам, - зiтхнув Тарас полегшено. - В'?жджа?мо у браму мiста, а
я сиджу та й думаю: де прихилюся, бiдний? Не йти ж менi в казарму, коли не
тягнуть...
   - Федiр про вас уже домовився i з господинею.
   - А звiдки вiн дiзнався, що я при?ду до Оренбурга?
   - Герн розказав.
   - Вiн тут?
   - Учора бачив.
   - Це чоловiк, скажу тобi! Ми познайомилися в Карабутацi.
   - I вiн те ж саме сказав про вас...
   - Ну й славно. На справжнiх друзiв життя  скупе  -  радiймо  ж,  други,
кожному!
   Вiн поспитався дозволу у Бутакова i, взявши речi (ранець  та  малярську
скриньку i два портфелi) рушив по знанiй вже дорозi до  дому  Кутiних,  де
мав тепер пристанище.  Сергiй  хотiв  забрати  все,  та  вiн  вiддав  лише
портфелi. Скриньку лишив собi: вiн нинi ще член експедицi?, ?? художник  i
ма? право... Права, коли казати щиро, йому нiхто так i не дав - не побажав
цар-батюшка. Так малював два лiта, на будь-що-будь...
   У хатi зняв шинель i чоботи, лiг на диван i втомлено заплющив очi.
   - Мо', поспите? - спитав Сергiй.
   - Нi. Просто я раюю... - сказав Тарас. - Два роки жив  як  вовкулака...
Казарма, джеломейка, тiсна каюта,  палуба...  Що  не  кажи,  людинi  треба
хата... Вернусь - збудую десь на  горi  щоб  видно  був  широкий  Днiпр!..
При?деш тодi до мене в гостi?
   - На крилах прилечу!
   - I сядемо з тобою ми на призьбi тi?? хати, послуха?мо бджолиний гул  у
вишнях i заспiва?мо...
   - Яко? пiснi, батьку? Щоб я хоч знав...
   - Та будь-яко?, друже... Бо всi вони в нас гарнi... Що пiсня, то й душа
людська!..
   - Це правда... - зiтхнув Сергiй. - У них щось ?  таке,  таке!..  Сказав
би, та слiв нема.
   - Словами того не скажеш... Вiдчути треба, злитися iз ними серцем.  То,
брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!..  Iсторiя  душi  народу,  яку
нiхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми  носимо
?? в собi. Вмираючи, лиша?м дiтям... Може, це  та,  вважай,  ?дина  у  нас
фортеця, яку не взяв нiякий ворог!.. Вiчна i неприступна!..
   У передпоко? нараз почулися швидкi, рiшучi кроки, i  на  порозi  постав
високий юний прапорщик.
   Тарас помимо волi зiрвавсь на ноги, виструнчився.
   - Лежiть, лежiть, - всмiхнувся той. - Добридень!.. А пана Федора  нема?
ще?
   - Нема?, - сказав Сергiй. - Знайомтеся, - узяв за лiкоть  Прапорщика  й
пiдвiв. - Поет Тарас Шевченко...
   - А-а! - засвiтився прапорщик. - Iса?в я, Микола. Подав привiтно  руку,
легенько стис Тарасову.
   - Вiн, може, син Iса?ва, що в Орськiй був комендантом? - спитав Тарас.
   - Нi. Я з Полтавщини.
   - Земляк,виходить?
   - Точно. Менi про вас Сергiй та Федiр понарозказували!
   - Спiвати вмi?те?
   - Нi, бог не дав...
   - У нього iншi здiбностi, - сказав Сергiй лукаво. - До молодичок...
   - Хто з нас не без грiха! - прийшов Тарас на  допомогу  прапорщику,  що
зашарiвся, немов хлопчак. - Сiдайте в нашiй хатi.
   - Я вже пiду.  На  службу  час.  Спасибi...  Радий  був  познайомитися!
Крутнувсь i вийшов.
   - Красень... - сказав Тарас. - Полтавець!..
   - Вiн тiльки родом звiдти.
   - А я ж то чую - хоч би тобi словечко...
   - Ви справдi, батьку, ляжте та подрiмайте, -  запоспiшав  Левицький.  -
Менi також на службi треба бути. Харчi накритi он на столi...
   - Спасибi. Мабуть, так i зроблю.
   Коли Левицький вийшов, вiн зняв  мундир  i  знову  лiг.  Сон  навалився
раптом. Як у дитинствi...
   Федiр застав його за малюванням острова,  якого  виявили  вони  посеред
моря i нарекли iм'ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвiв
його i пояснив, що робить це заради них iз Вернером...
   Мовчки вони потисли руки, поцiлувалися,  i  Федiр  вийняв  зi  скриньки
аркуш.
   - Що це? - спитав Тарас.
   - Княжна Варвара Р?пнiна пита?, чи я не знай, де ви подiлися.
   - I що ж ти ?й вiдповiв? - узяв той лист, проглянув. - Вже цiлий рiк!..
   - Чекав, що ви повернетеся i все самi напишете. Я теж не знав нiчого...
Питав - на морi, кажуть, чи у Ра?мi...
   - Нiхто, крiм не?, не написав?
   - Принаймнi я не одержував.
   - Забули!..
   - Там також була холера...
   - Не вимерли ж вони усi. Було багато друзiв...
   - Нiчого. Ось напишете - i вiдгукнуться.
   - Одному я вже написав; Андрi?вi, в чарiвний Седнiв.  А  де  твiй  брат
Михайло?
   - Ще в Петербурзi. Пише, що скоро ?хатиме до Оренбурга.
   - Хочу вас змалювати з братом, - сказав Тарас. - Допоки маю фарби... Бо
Олексiй Iванович, наш капiтан,  накидав  стiльки  менi  роботи,  що  фарби
просто тануть.
   - Брат привезе.
   - Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак...
   - Чого?
   - Шукать вугiлля.
   - Це ж так далеко! Тисяча, коли не бiльше,  верст!  У  Гур'?в,  а  далi
морем...
   - Знову - як у могилу.
   - Може, ще перемiниться... - сказав не скоро Федiр. - Я попрошу  когось
iз штабу корпусу.
   Тарас iще раз перечитав листа  княжни  Варвари.  Турбу?ться,  сердешна,
ним... Свята душа!.. Заступниця його ?дина!..
   - Пiду явлюсь начальству, - озвався знову Федiр. - А  ввечерi  влашту?м
учту. Треба ж нам порадiти зустрiчi!
   - Тим часом я складу листа княжнi  Варварi,  -  тихо  сказав  Тарас.  -
Напевно, вже й розучився...
   Вiдклав альбом, узяв перо й поквапне сiв до столу. Два роки  майже,  як
вiн одержував чи?сь листи, як сам писав!.. Два роки... Вiн  так  чекав  на
дружнiй бiлий аркушик в отiй сумнiй пустелi на  Сирдар'?...  Як  прибувала
пошта й солдат-поштар вручав листи, вiн йшов у степ i там собi доводив, що
так йому найлiпше, що звiстка з краю рiдного чи з Петербурга розвередила б
душу, якiй i так нелегко... А сам  чекав  тим  часом,  що  хтось  гукне  й
подасть йому конверта...
   Сидiв за чистим аркушем i намагався згадать лице Варвари, яке  нiяк  не
вимальовувалося в його уявi. Бачив окремi риси, жести, чув  навiть  голос,
проте не мiг злiпити з них портрета. Забув чи,  може,  вiн  не  смiв  тодi
вдивлятися в княжну, як в iнших, щось змушувало  його  вiдводити  вiд  не?
погляд. Напевно, те невловне "щось" вiдмовило його вiд  намiру  намалювати
?? портрет з натури...
   Чув серцем: нинi, зараз же  повинен  щось  зробити,  аби  спинить  сво?
сповзання в нежитi? з гори  високих  помислiв  i  вболiвань.  У  морi,  на
Косаралi, де зимувала експедицiя, в Ра?мi -  скрiзь  вiн  жив  життям,  що
нищило поволi душу, змеяшувало у ньому опiр присуду катiв  людських.  Лист
до княжни Варвари - це  той  мiсток,  який  з'?днати  може  з  минулим,  з
вiчним... Нi, вiн писав поезi? i малював. Та й зараз ось малю?.  I  все  ж
вiдчув, - найдужче тут, вже в Оренбурзi, - що iншим  став,  байдужiшим  до
свiту й зла, яким його виповнюють царi  й  сатрапи  ?хнi  усiх  мастей  та
рангiв. А це - ознака краху, капiтуляцi?, як кажуть у вiйськових колах!..
   З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, iз  того,  що  вiн  не  винен  у
довгiм сво?м мовчаннi...
   Рвучко вмочив перо в чорнило. Ра?м, Аральське  море  враз  вiддалились,
зменшились. То все гiрке минуле, накинуте йому чужою  волею,  i  через  те
також чуже. Тепер чуже! Тягар рокiв, одбутих на засланнi,  скидати  ма?  з
себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив - i слава богу. Хто  зна?,
скiльки ще в цното ?х попереду... А всi разом не витрима? одна, - нехай  i
з кременю! - людська душа...
   ...Зiбралися на другий день, увечерi. Компанiя,  -  як  висловився  пан
Бронiслав Залеський, його новий знайомий i спiвробiтник, - була не  вельми
велика, але  вельми  поважна:  сам  Бутаков,  Посп?лов,  Герн,  Залеський,
Вернер, ну i, звичайно ж, трiйця господарiв  -  Тарас,  Сергiй  та  Федiр.
Останнiй, правда, був невдоволений, що запросили "шляхту", та явно виду не
подавав.
   Пригубивши мiцного трунку, згадували кра? далекi милi. Це замiняло усiм
?м брак яскравих, щасних вражень у тому життi-буттi, яким жили, яке ?х тут
засмоктувало, вганяло в сон душi та думки.
   - У Микола?вi акацiй тьма, - озвався Олексiй Iванович. - Як зацвiтуть -
все мiсто бiле-бiле... Прийдеш iз моря, глянеш - i щось таке тодi з  душею
ко?ться... А ще - дiвчата в бiлих весняних сукнях!..
   У нас весна - вся жовта... - зiтхнув Залеський. - Всюди вода, вода... I
в нiй, по синiх-синiх плесах, - яскраво-жовта лотать!..
   - По  чагарях  у  видолинках  бiлi?  ряст...  -  примружившись,  сказав
Левипький, що був замало не земляком Залеського. - Iдеш отим  зелено-бiлим
ра?м, i так спiвати хочеться, що сили нема? втриматися...
   - А я люблю цвiт льону, - озвався Федiр. - Тодi земля i небо -  всуцiль
блакить... I жайворонки дзвенять у небi, благовiстять...
   Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскiс  промiнням
сонця, i в ньому роги й спини волiв, що йшли у  плузi...  А  далi  -  цвiт
калини. В левадi в них, бiля  струмка...  Барвiнку  синь  по  всiй  могилi
матерi... Як посадила Катря, то й досi синьо дивиться на свiт його нещасна
мати... Торiк, посеред моря,  згадалась  раптом  старша  його  сестра.  Аж
заболiло в грудях. Чи не лучилася якась бiда?..
   - Я тут служу ледь не п'ятнадцять рокiв!.. - промовив Карл Iванович.  -
Свою радзiму Вiтебщину вже геть забув...
   - Не тягне? - тихо спитав Сергiй.
   - Весною щось як найде, бува?!.. Тут маю дiм, дружину, дiток...
   - А я пiшов би пiшки на Укра?ну, - сказав Тарас.
   Запала довга тиша.
   - Ось за аральськi  мандри  присвоять  вам  якесь  звання,  то  зможете
по?хать кiньми, - озвався першим Бутаков.
   - То як ще цар подивиться... - зiтхнув Тарас.
   - Чи правда, що государ дав грошi на викуп ваш iз крiпаччини? -  спитав
Посп?лов. - Ходять такi чутки...
   - Брехня, - аж надто грубо сказав Тарас. - Пiдстро?ли, аби  iмператриця
портрет той виграла у лотерею.
   - Який портрет?
   - Жуковського. Призначений менi на волю.
   - То ви з царем знайомi?
   - Нi. Бачив тiльки здалеку. У Петергофi.
   - Це звiдти "Сон"? - всмiхнувся Сергiй по-змовницькому.
   - Ваш новий вiрш? - озвався вперше Вернер.
   - Нi. Це старе. Поема.
   - То, може б, ви нам прочитали? - втрутився Герн,
   - I рада б душа у рай... -  розвiв  Тарас  руками.  -  Рукопис  десь  у
Дубельта, на зберiганнi...
   - А може б, ви... - почав було Левицький. Тарас спинив:
   - Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув i щоб мене забули...
   Федiр був тямковитий чоловiк: схопив гранчасту пляшку й поналивав.
   - Як у поета сказано, - зиркнув лукаво на Тараса, - й  записано  вуглем
на стiнцi шинку...
   Вип'?ш першу - стрепенешся,
   Вип'?ш другу - схаменешся,
   Вип'?ш третю - в очах ся?,
   Думка думку поганяв.
   Тарас знiтився. Справдi, було таке. Як познайомився iз Забаржадою...
   - А що, як хтось вiзьме стiну ту й пошле у Третiй вiддiл  власно?  його
iмператорсько? величностi канцелярi?? - спитав Хома.
   - Орлов пошле подяку Обручову, - скривився Карл Iванович. -  Горiлка  -
дiло государево, i славити ?? похвально.
   - Це все одно, що ода дому царствуючому... - додав Залеський.
   - Хочете, щоб я i  тут  тягнув  носок?  -  спитав  Тарас  похмуро.  Хоч
розумiв, що друзi мають  рацiю,  що  треба  кожен  вчинок  i  кожне  слово
зважувати на терезах сво?? долi, свого покликання на цiй землi.
   - За добре дiло можна i потягнути, - сказав Хома.
   - Це правда!.. - зiтхнув Тарас.
   - Тож вип'?мо по другiй чарцi i  схаменiмося!  -  гукнув  Посп?лов,  що
зрозумiв, як видно, чотиривiрш Тарасiв i без перекладу.
   Сергiй тим часом внiс самовар, поставив чашки, цукор. Всi потяглись  до
чаю. Лише Тарас сидiв у роздумi про нелегке життя поета, що став на прю iз
силами неволi й зла.
   Вiн ма? завжди бути на висотi свого звання, обов'язку перед народом...
   - Налити вам? - спитав Сергiй.
   - Будь ласка.
   - Як гарно це звучить у вас - "будь ласка..." - промовив Карл Iванович.
   - Бо наша мова нiжна i мелодiйна.
   - А кажуть, це нарiччя великорусько?, - не то спитав, не то  пiдтвердив
чи?сь думки Посп?лов.
   - З Росi?ю ми тiльки двiстi рокiв...  До  того,  отже,  жили  без  мови
власно?, були нiмi?
   - Ай справдi! У вас залiзна логiка. Сергiй подав Тарасовi налиту  чашку
i пiдморгнув, вдоволений його  знанням  iсторi?,  його,  нехай  малою,  та
перемогою.
   - Найдужче що мене вража? на Укра?нi, то це пiснi... - сказав  замрiяно
Бутаков. - I те, що всi спiвають... Та як! Спiвзвучно, вмiло ведучи  кожну
партiю... I хоч би хто коли сфальшивив...
   - Таку б нам ?днiсть в iншому, - сказав Тарас. - А то хто в тин, а  хто
в ворота...
   - Була ж колись, - сказав Сергiй.
   Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а вiн  знав  добре,  що  завело  його
народ в крiпаччину. Сьорбнув iз  чашки  чаю,  набрав  повiтря  в  груди  i
заспiвав:

   Ой хмелю ж мiй, хмелю,
   Хмелю зелененький...
   Сергiй його пiдтримав високим, чистим голосом.
   Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   I Федiр влив свiй баритон у дивний  трунок  спiву.  Тепер  вони  в  три
голоси знялись на крилах пiснi й ширяли вiльно й радiсно в безкра?м рiднiм
небi...

   Зимував я в лузi на калинi
   Та й не розвивався!..

   Коли скiнчилась пiсня, - широка, вiльна, наче козацький степ, -  i  всi
мовчали,  враженi  ??  роздоллям  i  фiлософським  настро?м,  Тарас  почав
весело?:

   Ой горе, горе,
   Який я вдався;
   Брiв через рiченьку
   Та й не вмивався...

   Бачив, як ожили,  заусмiхались  гостi,  й  згадав  гучне  весiлля  бiля
Борзни, де вiн спiвав цю пiсню i вчив ?? спiвати ясну  Панькову  наречену,
що вiддавала вiно на подорож його до Рима... Ось де той Рим, ласкава панно
Олександре!.. А де-то нинi брати-соузники? Чи згадують його в сво?й тяжкiй
неволi?.. Чи всi живi?..
   - Дивний ви чоловiк, Григоровичу, - сказав Посп?лов згодом. -  Спiва?те
веселу, жваву пiсню, самi ж печальнi...
   - Доля така у нас... Я зараз мав би бути в Iталi?, на  берегах  старого
Тiбру...
   - Ка?тесь, що написали вiршi, якi загнали вас на  Урал?  Тарас  вагався
довго з вiдповiддю i все ж признався, мов на духу:
   - Нi. Я не схибив. Пiдло впиватись щастям, волею, коли народ твiй  гине
в ярмi неволi!..
   - Браво! - гукнув Залеський. - Вольность вище життя!
   - Тихiше.. Ми ж не в катакомбах, - озвався Герн. - Спiвайте лiпше.
   - Може, ще по однiй? - спитав Посп?лов.
   - Досить, - спинив його порив  до  чарки  Бутаков.  -  Я  вже  пiду,  -
пiдвiвся. - Спасибi вам за гарний вечiр!
   - Час i менi додому, - схопився Герн. - Дружина жде.
   - Красуня вона у вас, штабс-капiтане... - заздро зiтхнув Посп?лов.
   - Правда, - всмiхнувся Герн. - Вона менi осяю? цей хмурий край...
   Як Бутаков i Герн пiшли, Посп?лов кинув не без лукавства:
   - Кажуть, ваш землячок Iса?в туди взяв курс...
   - Оцей Адонiс-прапорщик? - спитав Хома.
   - Панове! - рiзко сказав Тарас. - Дружина друга нашого,  як  i  дружина
Цезаря, поза пiдозрою. Чи личить нам повторювати чи?сь плiтки?..
   - У вас залiзна логiка, - узяв Посп?лов пляшку. - Давайте вип'?мо ще по
однiй, i хто куди!
   Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригiнальну,  думку.  Тим
паче час був пiзнiй.
   Прощалися бiля ворiт.
   - Тарасе, треба якось зустрiтись вам з  поляками,  -  сказав  Залеський
тихо. - Сусiди ми... Та й доля у нас тепер, вважай, одна...
   - Гуртом, як мовиться, i батька бити легше?
   - Вiтчима, прошу пана!..
   - Гаразд, - подав правицю i мiцно стис. - А де Посп?лов?
   - Певно, поплив в якусь та?мну гавань...
   Стихли в густiй пiтьмi осiннiй неквапнi кроки Хоми та Бронiслава, а вiн
стояв i думав про Бутакова, Герна,  його  дружину  милу  та...  Забаржаду,
дiвчину з тонким i гнучким станом, що приголомшила його  красою-дивом,  як
карагач серед пiскiв пустелi...
   ...Йдучи у дiм до Чернишових (прибiг хлопчак, покликав), Тарас  не  мiг
подумати, що  саме  тут  вiдбудеться  ота  братерська  зустрiч,  яку  йому
пообiцяв Залеський. Дива! Сьогоднi бачилися, трудились поряд аж до  темна,
i вiн про те й не натякнув. Напевно, так i треба. Поляки  мають  досвiд  у
цих дiлах.
   - Не роздягайся: будемо в холоднiй хатi... - зустрiв його  молодший  iз
Чернишових, який навчався ще в Академi? мистецтв i - о  сюрпризи  долi!  -
вчив малювати дiтей царя.
   - Що сталося? - спитав Тарас тривожно.
   Нiц, - вiдповiв йому чомусь по-польськи Олексiй. I посмiхнувся в  чорнi
козацькi вуса. З кiмнати чувся гомiн, приглушений басистий смiх.
   - Бенкет? З якого приводу?
   - Вас ждуть, - узяв за лiкоть Олексiй i вiдчинив важкi дубовi дверi.
   У хатi враз запанувала тиша. Iз не? вийшов йому назустрiч Вернер.
   - Панове! - мовив вiн урочисто. - Поет Тарас Шевченко! ?х тут було  душ
десять. Здебiльшого простi солдати. Мовчки, один за одним  вони  пiдходили
й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та  Попеля,
якого знав ще в Орськiй.
   - I ти - поляк? - спитав у брата  Олексiевого,  що  пiдiйшов  потиснути
Тарасу руку.
   - Урядник Оренбурзького козачого вiйська  Олександр  Чернишов!  -  став
струнко той.
   - Не бачиш, що я в пальтi?.. - всмiхнувся Тарас також.
   - Крiзь драп у вас просвiчу?ться чин генерала!
   - Скажу про це начальству й подам  негайно  у  вiдставку,  -  пiдтримав
жарт. I  спохмурнiв,  згадавши,  що  цар  пiдтвердив  заборону  писати  та
малювати й вiдстрочив тим присво?ння йому звання.
   - Я вибачаюся,  що  так  повiвся  з  вами,  не  попередив...  -  сказав
Залеський. - За нами й тут потроху стежать...  Чули  про  той  конфуз,  що
стався з Обручовим бiля костьолу? Нi? Хтось донiс, що вечорами в  костьолi
свiтиться i там збираються та?мно засланi сюди поляки.  Наш  генерал  взяв
плац-майора та полiцмейстера й  наскочив  раптом.  Дверi  були,  на  лихо,
замкнутi. Гукнули ксьондза Зельонку, той вiдiмкнув...
   - I що?
   - То сонце, вже призахiдне, свiтило в  рiзнокольоровi  шибки  вiвтарних
вiкон!
   - Невже прибiг сам генерал-губернатор?
   - У тому-то i весь комiзм пригоди.
   - Трагiзм, скорiше... Спробуй збагнути ?х, цих унтерiв во  генералах!..
А я гадав, що Обручов...
   - Панове,  -  мовив  Вернер.  -  Солдатам  не  дозволено  судить  сво?х
начальникiв.
   - Це тiльки осуд, братику, - озвавсь Попель. - Суд десь iще попереду...
   - А поки суд та дiло, прошу до столу! - мовив ?м Олексiй.
   - Хотiлось би поговорити... - скривився Попель.
   - Раптом хтось набiжить, а стiл сто?ть не займаний. Якi  ж  у  бiса  це
iменини!
   - Хто iменинник? - спитав Турно.
   - Хай буде - ви.
   - Чудово. Тодi прошу, панове, повiншувати мене з днем ангела! - ввiйшов
у роль.
   За стiл сiдали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "ру?ни".
   - Ну що, - спитав Тарас лукаво, - не посрамили христолюбиве во?нство?
   - Я певен був, що ви солдати, вiрнi царю й отечеству, - в тон  вiдповiв
учитель царських чад.
   Одвiвши вбiк Тараса й пригладивши короткi вуса, Попель  сказав  глухим,
статечним голосом:
   - Я тут давно, вже цiлих десять рокiв... То вибачайте, коли скажу  щось
не до ладу...
   - Аж десять лiт!..
   - Засуджено було до страти. А потiм цим замiнено.
   - За що?
   - Ми всi тут виннi в одному "злочинi" - бажаннi волi.
   - Правда.
   - На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за
вашi вiршi, свiдчить,  що  ви  поет  великий,  чесний  i  вiльнодумний.  -
Передихнувши, Попель ураз спитав: - Чому ми тут?
   - Тому, що тягнемо у рiзнi боки. Як лебiдь, рак та  щука  з  вiдомо?  i
вам, напевно, байки.
   - У саму суть влучили! - зрадiв словам тим  Попель.  -  Якби  повстання
нашi пiдтримали на Укра?нi, то ми, напевне, тут не були б!..
   Тарас вже чув такi розмови й такi думки, сам мiзкував над цим питанням,
проте не мав твердо? вiдповiдi,  оскiльки  все  було  таке  заплутане,  що
тiльки час та спiльне лихо могли навести потрiбний лад.
   - А хто б ?х мав пiдтримати? - спитав спокiйно.
   - Звiсно - пани, народ.
   - Панам i так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борнi за  волю
з Польщею.
   - Коли-то все те було!
   - Ай досi нам вилазить боком. I вам також.
   - Ой правда!.. - сказав Турно.
   - Колишн? слiд забути, - озвався Вернер. Iншi теж пiдiйшли.
   - Ми й так уже забули стiльки, що ледь згадали, хто ми, - сказав Тарас.
- I все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.
   - I Польща також.
   - Добре. А як же буть, - всмiхнувся, - з отим великопанським "вiд  можа
i до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..
   - Iдеться тепер про iнше, - подав Залеський голос. - Боротись  слiд  за
волю для всiх знедолених!
   - I росiян в тому  числi,  -  додав  Тарас.  -  Лише  тодi  ми  зможемо
перемогти.
   - Тарасе, ви вгадали мо? думки, - сказав урядник  палко.  -  Солдат  це
хто? Крiпак колишнiй, мученик. Щоб вiн не став стрiлять у волю, треба, аби
вiн знав, що то його свобода, його життя!
   Знiяковiвши, вiн вiдiйшов до брата, який  сидiв  побiля  столу  й  щось
замальовував собi в альбом.
   - Чим бiльший обсяг, тим менший змiст. Так вчить наука логiки, - сказав
похмуро Попель. - Ви нас втопити хочете у снах сво?х народiв.  Польща  вже
стiльки рокiв бореться, а ви спите...
   - Сплячий - не мертвий,  колись  прокинеться,  як  мовить  наш  фiлософ
Сковорода, - сказав Тарас.
   - А нам сидiти й ждати?!
   Будить гуртом. ?днатись для свободи.
   - Так ми не вирвемося i до страшного суду!.. Притихли. Стало  чути,  як
олiвець шурхоче об бiле поле аркуша.
   - Я не полiтик, други, - сказав Тарас, - не генерал... -  оглянувся  на
Чернишових, - i все ж менi зда?ться, що iншого шляху нема.
   - Тарасе, вiн занадто довгий.
   - По ньому ми, присутнi тут, не дiйдемо.
   - Народ вiд нас одвернеться!
   - Вважатиме за боягузiв.
   - Або й за зрадцiв!..
   - Знаю те по собi, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволi... -
сказав Тарас. - Сам плакав од безсилля зробити щось  негайно...  I  все  ж
терпiнням треба нам запастися.
   - Сидiти й ждати?
   - Дiяти! Та не наослiп, з розумом. Здолать такого змiя, що мучить  нас,
не можна тiльки серцем. Урядник правду мовить: солдат - крiпак недавнiй  -
повинен знати iстину i свiй "маневр" у битвi зi стоголовим чудиськом.
   Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумлiння  i
долi власно?, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
   Тарас вдивлявся в братчикiв, - як подумки назвав полякiв, згадавши Ки?в
i Товариство святих Кирила та Мефодiя, - й не мiг збагнуть, як сталося, що
вiн на першiй зустрiчi розкрив ?м душу. Правда, вони також не крилися... А
Чернишови? Цих знав давно i вiрив ?м...
   - Що буде, те, дасть бог, побачимо, - сказав Залеський,  немов  старий,
хоч був молодший вiд багатьох. - А треба нам триматись разом, дiяти  плече
в плече...
   На вулицi почулись кроки, гомiн.
   Поляки враз всi подались до столу, взяли чарки.
   - Здоров'я пана Людвiга! - пiднiс свою Залеський.
   - Панове, це не Обручов, - сказав Тарас, що  прича?вся  бiля  вiкна.  -
Якiсь веселi  панни  iз  кавалерами!  Жарт  був  не  дуже  вдалий.  Поляки
настовбурчилися.
   I тут прийшов на допомогу дружбi Олексiй.  Всмiхнувшись,  вiн  промовив
голосно i безтурботно:
   -  Прошу  до  мене  ближче!  Допоки  ви  дискутували,  я  вас,  панове,
намалював! Як говорили еллiни, життя коротке, а мистецтво...
   - Вiчне! - додав Тарас.
   На аркушi було чудово  вирисувано  портрети  всiх  присутнiх.  Художник
навiть встиг згрупувати постатi, вiдбивши в цiй композицi? момент розмови.
Попель щось  промовля?,  iншi  його  уважно  слухають...  Тарас  про  щось
замислився, ще не ввiйшов у бесiду i в товариство... Схожiсть була разюча.
Всiх одинадцяти.
   - Ну як? - спитав художник.
   - Чудово, - першим сказав Тарас.
   - От тiльки я... - озвався i Бронiслав Залеський. - Я ж не сидiв...
   - Так треба для композицi?. Ти ж сам малю?ш... Липський i  ти  присiли,
щоб покурити...
   - Солдати, що всi стоять, нагадуватимуть  скорiше  стрiй,  анiж  цiкаву
бесiду на iменинах у пана Людвiка, - додав Тарас.
   - А ви в пальтi, - помiтив Попель. - Добре, як  не  побачать,  кому  не
слiд...
   - За це спокiйнi будьте, - промовив твердо Олексiй. - Ви ж зна?те  мене
i брата...
   - Зна?мо, - сказав Залеський. - Пiзно. Час розбiгатись...
   - Може б, Тарас  Григорович  нам  прочитав  щось  iз  свого...  на  сон
грядущий?.. - спитав несмiло Людвiк.
   - Панове, тiльки з пам'ятi, - сказав Тарас у тишi, що наступила. - Та й
то фрагмент...

   Менi аж страшно, як згадаю
   Оту хатину край села!
   Такi?, боже наш, дiла
   Ми творимо у нашiм ра?
   На праведнiй тво?й землi!
   Ми в ра? пекло розвели,
   А в тебе другого блага?м,
   З братами тихо живемо,
   Лани братами оремо
   I ?х сльозами полива?м...

   Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не пота?в,  не  убоявся
його страшно? кари за щиру правду, й чув, як мороз бiжить по спинi, бачив,
як пiднiма?ться на головi волосся в Людвiга... Притишивши ледь не до  краю
голос, ударив, нiби шаблею:

   Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
   А кров, та сльози, та хула,
   Хула всьому! Нi, нi, нiчого
   Нема святого на землi...
   Менi зда?ться, що й самого
   Тебе вже люди прокляли!

   Схопивши шапку, вибiг в морозну нiч.  Не  мiг  же  вiн  явити  слабiсть
людям, якi самi  шукають  в  нього  сили,  вогню  сво?м  пригаслим  душам,
вимученим в оцiй страшнiй пустелi!..
   ...Вже другий мiсяць жив сиротою - Федiр  подавсь  на  зиму  в  Гур'?в,
Михайло й Сергiй - на службу в Санкт-Петербург, а  Бутаков  по?хав  також,
змусивши тим самим дружну свою команду  шукать  -  хто  де  -  пристанища.
Тараса взяв до себе Герн, вiддав йому весь флiгель, i виявилося, що  всяке
зло не без добра. Тут, на Слобiдцi, в затишку садиби друга Тарас  знайшов,
нарештi, те, чого йому завжди найбiльше бракувало: самотину i незалежнiсть
вiд будь-кого. ?фрейтор, найнятий за невеликi грошi, повiдомляв, коли була
потреба прийти в казарму, й на цьому служба,  власне,  й  вичерпувалалася.
Малюй, пиши, ходи, як вiльнi люди, на гулянки та на бали, де вiн - у фрацi
з плеча друзяки Федора - стрiчався i розмовляв з батьками-командирами, якi
вдавали, що рядовий Шевченко i цей артист[8] - не мають нiчого  спiльного.
Сам  Обручов  замовив  йому  портрет  дружини.  I   заплатив,   як   iншi,
пiдкресливши сво?ю  мздою,  що  малював  художник,  а  не  пiдлеглий  йому
солдат...
   Iса?в його знайшов у Герна, хоч не питав нiколи, де вiн живе. Ввiйшов у
двiр i  стежкою  попрямував  до  флiгеля,  немовби  вже  бував  не  раз  у
земляка-солдата.
   Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч  це  була  дитяча
гра: Iса?в бачив, як малював портрет братiв Михайла й Федора.
   - Добридень вам, Григоровичу! - гукнув привiтно прапорщик. - Нудьгу?те?
   - Та нi, бог милував... - сказав Тарас, пiдводячись назустрiч гостевi.
   - Один як перст... Жахливо!
   - Я не один.
   - О! Де ж вона? - всмiхнувся ласо прапорщик й огляну ся. - Не  вiдiб'ю,
не бiйтеся!..
   - Я не боюсь...
   - Чому? - спитав здивовано.
   - Бо це, паничу, вам не пiд силу.
   - Овва! - як пiвень, випнув груди. - Щоб я якусь татарочку!..
   - Попали пальцем в небо, - всмiхнувся на те Тарас.
   - А хто ж вона? Я знаю тiльки про Забаржаду...  Тарас  помовчав  трохи,
щоб молодик помучивсь бiсом заздрощiв, i мовив тихо:
   - Вiрна моя супутниця - тривожна й нiжна Думка.
   - Я не розслухав... Дунька? По-вашому то буде "мысль".
   - А-а! Ви ж поет, фiлософ... Анахорет!  -  чомусь  зрадiв  Iса?в.  -  I
раптом став поважним: - А втiм, у мене ? до вас серйозне дiло.
   - Яке?
   - Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку...
   Грошi у мене ?!
   - Я, зна?те... - зам'явся було Тарас.
   - Ви ж малювали iнших.  Чи,  може,  я  з  лиця  бридкий?  -  всмiхнувся
самовдоволено.
   - Часу нема...
   - Помалу, не поспiшаючи, -  вмовляв  уперто  прапорщик.  -  Приходитиму
сюди, до вас, о цiй порi...
   - Ну, добре, - здався-таки Тарас. - Як земляковi...
   - Дякую. Коли почнемо? - дiстав годинник i заметушився. - Завтра!
   - А може...
   - Завтра, завтра!..
   Iса?в швидко вийшов, так нiби його  погнало  з  хати.  На  другий  день
з'явився, мов на службу, роздягся, сiв.
   - Малюйте, - кинув коротко.
   Тарас дiстав з-пiд лiжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
   - Як вас?
   - Ат, все одно! - махнув рукою прапорщик, Вiн був i тут, i нiби десь за
стiнами цi?? хати.
   - Зробимо в овалi...
   - Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадi?!..
   - Дуже хотiла бачити вас офiцером?
   - У не? був якийсь роман з гусаром,  i  це  з  дитинства  вирiшило  мою
судьбу.
   - А ви самi?
   - Мене хiба питали!.. А втiм, я навiть радий, що вийшло так. Служи собi
i в вус не дуй!
   - Чудово...
   - Що?
   - У цьому суть: служи й не дуй...
   - А-а... - Вiн ураз прислухався. Дiстав годинник, глянув i посмiхнувся:
- Точно!
   - Що?
   - Йде годинник...
   Тарас хотiв спитати, по чому прапорщик його звiряв, та саме  щось  таке
побачив в очах "моделi", що побоявся втратити. Що сам не мiг назвати  того
живого вiдблиску душi Iсаева, та зрозумiв, що саме в ньому сутнiсть  цього
синка залюблено? в гусарiв мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...
   - Все. На сьогоднi досить! - пiдвiвся рвучко прапорщик.
   - Посидьте ще...
   - Не можу. Служба, служба!..
   Схопив шинель i - з хати.  Мигнув,  як  вихор,  перед  вiкном,  на  тлi
дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, i враз... з'явився  знову.
Оглянувшись, немов варнак, пiрнув у дiм i причинив сiнешнi дверi.
   Тарас i дихать  перестав.  Згадалися  йому  плiтки  про  прапорщика  та
Гернову гарненьку жiнку... Першим прийшло бажання кинутися  за  ловеласом,
схопить за комiр, вивести на божий  свiт,  та  зупинився  вчасно.  Що  дiм
чужий, а що Iса?в - прапорщик. Пришиють напад на офiцера, й нiхто тобi  не
допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто ?х там розбере - чужа  сiм'я...  Мовчати?
Так друг же Карл Iванович!.. Це ж  нiби  зрадить  друга...  Тим  паче  цей
зальотник спочатку йде до нього, а вже тодi...
   Всю нiч продумав. Зате удень, коли прийшов Iса?в, готовий був до дi? на
захист честi Герна.
   - Чого це ви сьогоднi такi похмурi? - спитав у нього прапорщик.
   - Погано спав.
   - Блощицi?
   - Нi. Думки...
   - А-а, це отi, яких я сплутав з Дунькою! - зареготав.
   - Сiдайте. Сьогоднi я повинен скiнчить портрет, - сказав Тарас суворо.
   - Одержали якесь нове замовлення?
   - Не те.
   - То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...
   - Не треба.
   - Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми  подружимося...  Все  ж
земляки... - завiв сумно? прапорщик.
   - Ви ма?те, Миколо, друзiв? - спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
   - Удома мав... I тут... А що?
   - Честь друзiв вам дорога?
   - Звичайно.
   - Менi також.
   - Ви ж благородний!
   - Батько мiй був iз роду Чесних...
   - Не чув таких... - стенув плечима прапорщик. - Це за Днiпром, напевно,
де шляхтичi?
    Вгадали.
   - Пробачте, я щось не збагну, - наморщив  лоба  прапорщик,  -  до  чого
ви...
   - Ну... як би вам доступнiше це пояснити... - протяг Тарас, усе ще десь
сподiваючись, що омине його невдячна  доля  сказати  в  очi  правду  цьому
самозакоханому Нарцису. - Коли б, скажiмо, ви запримiтили, що друг  ваш...
ну, що друговi загрожу? безчестя,  поголос,  що  б  ви  тодi  зробили?  Як
повелися б?
   - А винен сам? - спитав похмуро прапорщик.
   - Та нi. Все зло вiд iншого, йому чужого зовсiм, ледь-ледь знайомого...
   - Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
   - I це було б порядно?
   - Цiлком!
   - А що, як той, скажiмо, вищий чином? Вiн прапорщик, а ви...
   - Я - прапорщик.
   - Припустимо, ви - рядовий...
   Iсавв звiв докупи брови й одразу став негарним.
   - Шевченко, ви, зда?ться, зайшли далеко надто... - сказав  крiзь  зуби.
Певно, таки збагнув, про кого мова.
   - Радий, що ви такi догадливi, - зiтхнув Тарас. - Страх як не  хочеться
менi робити, як ви допiру радили...
   - Ну, як портрет? - спитав недобрим голосом.
   - Готовий майже...
   - Досить. Давай сюди! Що з мене?
   - Дарую так, без грошей, - вiддав папiр. - I дуже вас прошу, Миколо,  -
як старший вiком i як земляк, - забути шлях на Слободу!.. Штабс-капiтан...
   - А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись iз офiцером,
- не залишився в боргу Iса?в i швидко встав. Схопив шинель.  -  Хоч  ви  й
земляк... - скривився в зверхнiй посмiшцi.
   Пiшов,  сердито  кинувши  сiнешнi  дверi.  Правда,  вже  не   в   поко?
штабс-капiтаншi, а до ворiт, на вулицю. Тримаючи в руках папiр.  Як  образ
чи iндульгенцiю...
   ...Весна прийшла бурхлива, дружна. Снiги зiйшли, й  пригрiтий  степ  за
мiстом прорiс одразу  зелом.  Вдень  i  вночi  на  пiвнiч  пливло  ключами
птаство, спiваючи хвалу веснi. Порою цiлi згра?  гусей,  качок  i  лебедiв
сiдали спочивати на широченну повiнь рiки Уралу, й тодi здавалося, що бiла
хмара впала на синь води...
   Вертаючись  з  рiки  додому,  виповнений  красою  свiту,   дивом   його
вiдродження, Тарас угледiв постать, що, наче  злодiй,  шаснула  з  будинку
Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як i  ходив!..  А  добрий  Карл
Iванович хмелиною довкола жiнки в'?ться: "Софi?чко моя!  Лебiдонько!.."  I
мiж людьми. А тi хихочуть нишком i перемивають йому, сердезi, кiсточки...
   Обуривсь так, що пензель тремтiв,  мов  лист  осиковий,  в  його  руцi.
Жбурнув у скриньку й вийшов. Не мiг дивитися на вiкна Герново? оселi...  А
раптом Карл Iванович прийде до нього зараз?.. Нi, вiн не зможе глянути, як
завжди, чесно в очi й удати, нiби в його душi пану? весна-красна!..
   До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:
   - Стряслося щось?!
   - Той баламут Iса?в таки до не? ходить! Сам бачив нинi...
   - Що ти, - озвався Федiр, - бачив?
   - Як вiн вискакував iз дому Гернiв.
   - Тобi-то що?
   - Карл друг менi! Його безчестять, зраджують. Я покажу цiй шльондрi, не
дам ганьбить безкарно таку людину!..
   - Хто ти? - спитав похмуро Федiр.  -  Лише  солдат.  Iса?в  же  офiцер.
Плюгавий, та офiцер!  I  не  дай  бог,  ти  зробиш,  про  що  кричиш,  цей
прапорщик...
   - Начхать менi на нього!
   - А Герн, гада?ш, буде тобi безмiрно вдячний за розкриття?
   - Принаймнi я не буду ховать вiд нього очi, - не мiг Тарас угамуватися.
Вiн весь кипiв обуренням i вболiванням за друга, що так близько  до  серця
взяв його неволю. - Краще нехай гiрка, та правда,  нiж  солоденька,  слiпа
брехня!
   - Тарасе, я набачився тут усього. ? речi...
   - Нi, я виведу на чисту воду! - гримiв Тарас.
   - Тихiше!.. Хазяйка он почу?...
   Крутнувсь i вибiг.
   Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай ?м бiс! Та й
шило в мiшку не вта?ш довго, вилiзе...
   За кiлька днiв, у п'ятницю на страснiм тижнi,  вийшов,  немов  на  зло,
якраз тi?? митi, коли зальотник  юний  за  спиною  бiдахи  Герна  проворно
шаснув в його гнiздо. Кров шугонула в голову, аж свiт йому схитнувся... Не
стямився, як наздогнав штабс-капiтана й промовив глухо:
   - Прапорщик ось тiльки що ввiйшов у дiм твiй, Карле!..
   Герн сполотнiв, торкнувся рукiв'я шаблi й незграбно пiшов назад.
   А далi все вiдбулося точно, як  у  поганiй  драмi  чи  водевiлi.  Крик,
гвалт, плюгавий прапорщик у  неглiже...  Якби  Тарас  не  вирвав  зброю  в
штабс-капiтана, то був би труп... Мерзота!..
   Друзяка Федiр,  коли  почув  про  страстi,  що  розiгралися  у  страсну
п'ятницю, похнюпив носа.
   - Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобi цього Iса?в не подару?...
   - А що вiн може вдiяти! Я не  торкнувся  до  нього  й  пальцем.  Навiть
оборонив вiд гнiву Карла!..
   - Хоча б не входив з Герном, побув надворi...
   - Ввiйшов, бо Карл ще на порозi вийняв iз пiхов шаблю.
   - Що ж нам тепер робити? - терзався Федiр. - Кликано мене  на  учту  до
губернатора. Йти чи не йти?
   - Як хочеш,  -  сказав  Тарас,  що  був,  собi  на  диво,  спокiйний  i
розважливий. - А я по?ду в гостi.
   - Куди?
   - Ти ж зна?ш.
   Федiр лише кивнув.
   - Нi, я побуду вдома, - сказав невдовзi.  -  Поки  щось  проясниться...
Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу.
   - Швидше! - шепнув йому надворi. - Герн при?здив. Iса?в подав донос про
те, що ти малю?ш, пишеш ще й ходиш у партикулярнiм  одязi!  Обручевим  уже
наказано зробити в тебе обшук.
   - То й що?
   - Спалити треба усе, що може чимось тобi зашкодити! На щастя,  встигли.
Флiгель ще був не займаний, усi папери цiлi.
   Зiбравши ?х докупи, - й недомальованi портрети теж, -  Тарас  спитав  у
Федора:
   - Що ж тут палити?
   - Може, щось ? в листах?
   - Пали листи княжни Варвари!
   Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'?дав слова княжни,
якi летiли його зiгрiти, втiшити й  тепер  конали  в  муках.  Вiн  чув  ?х
крик...
   - Тут ? листи Левицького, Александрiйського, а також  брата  Василя,  -
озвався Федiр здалеку.
   - Пали!
   - У них нема нiчого, що не дозволене...
   - Пали!
   - А як по цьому взнають,  що  попереджено?  Почнуть  шукати  винного  й
дiйдуть до Герна?
   - Правда, - зiтхнув Тарас. - Нехай беруть...
   - А вiршi?
   - Цього не дам! I не спалю!
   Зiбрав маленькi зшитки, в яких вiдбита, мов на портретi, його  душа,  й
сховав у чобiт, де ?м  було  безпечно  й  звично.  Серце  чомусь  до  болю
стислося. Згадало, певно, Орську,  де  вiн  почав  писати  у  книжечках  i
зберiгати ?х за халявою. Одвик за цi два роки i вiд казарми, i вiд  дурно?
муштри, i вiд мундира...
   - ?дьмо! - сказав рiшуче Федiр. - Щоб не застали тут нас з тобою.
   - Вогонь залив?
   - Аякже. I все розклав - немовби нас не було... Од'?хали вiд дому Герна
в темряву й зiтхнули разом.
   - Добре, що  я  в  мундирi.  Нiби  передчував...  -  сказав  Тарас,  як
пiд'?здили вже до ворiт фортецi.
   - А одяг ми не забрали! - став у прольотцi Федiр.
   - То, може?
   - Пiзно. Тихо!.. - закрив його собою Федiр. Назустрiч  ?хало  на  конях
тро?: плац-ад'ютант Мартинов i полiцмейстер; третього не розпiзнали.
   - Це по твою, Тарасе, душу... - журно озвався Федiр.
   - По бiдне тiло, брате. А до душi мо?? усiм ?м зась!.. - сказав  Тарас,
згортаючись, немов ?жак, в мiцний клубок i виставляючи довкiл голки.
   Всю нiч не спали: ждали "гостей" iз  штабу  корпусу.  Христос  воскрес,
освячено було паски й сповiщено про це веселим  дзвоном,  а  тi  не  йшли.
Натомiсть при?хав добрий приятель Александрiйський i розповiв, що  Обручов
кричав на нього нинi, цитуючи з його листа Тарасовi. Потому  за?хав  Герн,
повiдавши, що Обручов назвав при  ньому  прапорщика  мерзотником,  бо  той
послав  також  учора  донос  на   генерал-губернатора   прямiсiнько   шефу
жандармiв...
   Ця новина була найгiрша. Обручов тепер покаже кiгтi, бо  власна  шкура,
звiсно, йому дорожча.
   Сидiли  вдвох  i  ждали.  Незайманою  стояла  паска,  яку  принесла  ?м
господиня дому. Холонув чай.
   - Я ждав вiд нього помсти, - озвався перший Федiр. - Та щоб  таку!..  -
розвiв руками.
   - Орля царя Миколи, - сказав Тарас. - 3 кадетського його гнiзда...
   Хоч з болем, вiн уже змирився з думкою, що наста? чи не  найгiрша  пора
його заслання, i готувався зустрiти мужньо все, що пошле  йому  солдатська
доля. Був вдячний ?й за осiнь, зиму й  весну,  якi  прожив  мiж  друзiв  у
Оренбурзi, за те, що встиг зробити за цi шiсть мiсяцiв...
   - У тебе вже, напевно, не буде сьогоднi обшуку, - дiстав свiй скарб  iз
чобота. - Вiзьми, будь ласка, цi книжечки й вiддай ?х Герну на зберiгання.
У нього ? де заховати...
   - Може, ще пронесе, замнеться якось...
   - Там, у листi Левицького, ?, пам'ята?ш, мiсце про Головка...
   - Що математик? Тарас кивнув.
   - Той Головко, - як пише Сергiй в листi, - сказав, що, замiсть мене, за
наше дiло стало людей до тисячi, що всi вони готовi стоять за  правду,  за
те, що я колись казав...
   - Ми ж не спалили цього листа! - жахнувся Федiр. -  Це  ж  постраждають
тепер Левицький i Головко!..
   - Не хитрi ми, не вмi?мо, виходячи на бiй  зi  злом,  ховать  лице  пiд
заборолом... Чу?ш? Вона вже йде! - прислухався до крокiв десь у коридорi.
   - Хто, батьку?
   - Кара за прямодушнiсть!..
   Тарас пiдвiвся з крiсла. Чомусь ураз схотiлося бiду зустрiти стоячи. Як
у бою. Без стуку ввiйшов фельдфебель. Виструнчився i гаркнув:
   - Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусi[9]!
   Тарас обняв товариша, поцiлував i мовчки, швидко вийшов...
   ...I вiтри повертають на круги сво?... Цей вислiв з бiблi? прийшов йому
на думку, коли з дороги вгледiв  знайомий  обрис  Орсько?.  Солдати,  яких
етапом гнали разом iз ним, iшли сюди ще вперше  й  не  знали,  що  на  них
чека?, а вiн... Умерти б лiпше, впасти у цей пiсок!.. Душа  його  спливала
болем, кров'ю, волала криком вiдчаю до всiх богiв вiд Саваофа до Перуна  i
скулювалася, не дочекавшись на тi волання вiдповiдi!.. А ненависна  Орська
росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала  все
грiзнiшою...
   Нi! Вiн не хоче згадувати того, що потiм сталося!
   Схопився, сiв у лiжку. Густа пiтьма... Вже й лiхтарi не блимають...  Нi
зiр нема, нi мiсяця... Ледь видно грати... Боже, iзбав його вiд цих думок!
То ж просто собi вiкно його майстернi в Академi?, людське вiкно!..
   Болiло в грудях. Важко було сидiти, а знов лягти боявся... Вiдсидiв там
п'ять  мiсяцiв.  Допоки  десь  вирiшувалася  його  подальша  доля...   Сто
п'ятдесят пекельних днiв!.. Найтяжчих в його життi... А на кiнець вiзок, в
якому його везли iз Орсько?, понесли раптом конi, i вiн, злетiвши з нього,
побився геть!.. Трiск, крик, iржання коней, тупiт...
   Знесилений, упав на лiжко. Певно, нам не  дано  тако?  сили  волi,  щоб
вирвати з минулих лiт найгiрше, забути, стерти з пам'ятi. То ми самi!  Тим
паче, коли нема? в ньому й зерна неправди нашо?...
   Десь на Невi б'ють склянки на кораблi. Мiст, певно, вже  розведений,  i
судна йдуть до моря... Нi, лiд сто?ть на рiчцi.  То  вчулося...  Бурхливий
Каспiй в жовтнi, й дзвiн корабельний ззойку? при кожному ударi хвиль...
   ...Од Гур'?ва до Мангишлаку  й  Новопетровського  укрiплення  йшли  три
доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас,
i раз у раз вкрадалася пiдступна думка:  добре  було  б  сьогоднi  пiти  в
глибини моря, щоб  не  зазнати  завтра  нових  страждань!..  Не  мiг  собi
дозволити тако? малодушностi, - на борт поставив ногу, стрибнув - i все! -
щоб не потiшити царя й Орлова з Дубельтом. Ну  а  якби  баркас  пiшов  пiд
хвилю... I, мабуть, вiн о тiм молив би господа, коли б плив сам!.. Команда
i два недремнi стражi його особи хотiли жить; напевно,  у  них  ?  дiти...
Дивна душа людська! Турбу?ться не так про себе, як про дiтей... Вiн  бачив
це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому  вже
тридцять сьомий, а й досi вiн не зазнав простого щастя затишку в  родиннiм
колi, не доторкнувся щокою щiчки рiдно? i не почув  оглушливого,  як  грiм
весняний, "тату!"...
   - Форт! Видно форт! - гукнув матрос, який стояв на вахтi бiля керма.
   Тарас пiдвiвся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку  пiдняв
на вулицi в далекому вже мiстi Гур'?вi, i  став  вдивлятися  в  затягнутий
iмлою обрiй. Невдовзi вирiзнив серед низини пагорб, на ньому церкву,  вежi
чи бастiони  i  черепичнi  дахи  казарм...  Нова  його  в'язниця!..  Юдоль
журби...
   - Де приставати будемо? - спитав матрос у капiтана.
   - Давай на ближню пристань!
   - Ну, от i все, Шевченко, -  зiтхнув  конвойний  унтер.  -  Здамо  тебе
начальству...
   - I нi печалi тобi, браток, нi воздиханiя, - додав хорунжий ?риклинцев,
другий його конво?р.
   - Тут що два роки мiняють роти гарнiзону, - пошкрiбся в тiм'? унтер.
   - Чому? - похмуро спитав Тарас.
   - Бо мiсце гибле. Мабуть, найгiрше в кра?.
   - Живуть же й тут... - сказав хорунжий.
   - Ясно. Куди ?м, бiдним, дiтися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
   - Верба. Ввiткну, й нехай росте. Жива ще...
   - То марна праця. Бачиш: нема нiде нi деревця, нi  кущика...  Пiсок  та
голi скелi...
   - Колодязь ??
   - Аякже.
   - А де вода, там i верба, - сказав, хоч сам  тепер  уже  не  вiрив,  що
патичок цей стане колись зеленим деревом.
   Як вiддали швартови, вони зiйшли на берег бiля округло? низько? вежi  й
зрадiли твердi. Море за три доби було вже у печiнках. А тут - земля!.. Яка
не ?, а все ж сто?ть на мiсцi, не ри? носом моря...
   - Далеко йти! - сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився  у  сiре
небо десь за версту чи й бiльше. - Вербу свою не позабув? - спитав Тараса.
   - Буде принаймнi  палиця,  -  озвався  унтер.  -  Тут  скарб  i  це.  В
укрiплення вони ввiйшли надвечiр,  як  сонце  сiло  в  море,  заливши  все
довкола багровим сяйвом.
   - Застрянемо ми тут, Булатов! - сказав хорунжий унтеру,  оглянувшись  з
гори на море. - Сонце сiда? знову в шторм...
   Заходячи до коменданта,  Тарас  згадав  М?шкова  й  свою  з  ним  першу
зустрiч. Напружився увесь, зiбрався, щоб мужньо стати  перед  начальницькi
суворi очi. А все ж льодок з'явився десь пiд грудьми...  Чув,  як  Булатов
браво доповiда? ?х благородiю  про  прибуття,  про  нього,  а  сам  боявся
глянути iз-за хорунжого, який  стояв  попереду,  на  коменданта.  Коли  ж,
нарештi, зважився,  побачив  вже  немолодого  пiдполковника  з  утомленим,
блiдим лицем й сумними, як у вдови, очима.
   - Гаразд, - спинив вiн унтер-офiцера. - Iдiть скажiть Потапову, щоб вас
прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся.
   - Слухаюсь, вашблагородi?! - гукнув Тарас.
   - Облиште... - махнув рукою комендант.
   Конвой тим часом вийшов, i в кабiнетi запала тиша.
   -  Чому  це  вам  заборонили  писати  i  малювати?  -  спiдлоба  глянув
комендант.
   - За вiршi, ваше благородi?.
   - То ви поет?
   - Так точно. Був поетом...
   - Талант - вiд бога... Звiдки ви?
   - Я з Укра?ни, з Ки?вщини.
   - Ледь не земляк... - всмiхнувся.
   - Дозвольте, ваше  благородi?,  -  ввiйшов  похмурий  штабс-капiтан.  -
Новенький? - глянув гостро. - Тих, з Гур'?ва, я влаштував...
   - Спасибi, -  не  по-вiйськовому  подякував  пан  комендант.  -  Меркул
Матвiйович, звелiть, кому належить, щоб прийняли Шевченка i все таке...
   Потапов гмикнув i наказав Тарасовi:
   - Кру-угом! В казарму марш!
   А вранцi вiн, раб божий, уже стояв лiвофланговим роти  i  журно  слухав
напоучання штабс-капiтана. Мiж двох будинкiв видно  було  йому  розбурхане
осiнн? море з бiлястими верхами хвиль... Безмежнiсть, сила, воля!.. Колись
таким могутнiм вiн бачив рiдний  старий  Днiпро...  А  вiн  десь  там,  на
заходi... Щоб мiг лiтать...
   Його штовхнув сусiд у бiк.
   - Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Вiн  вийшов,  став,  чекаючи
всiм настороженим, нещасним тiлом, що буде далi.
   - Напра-аво! Марш!
   Згадавши Орську муштру, пiшов, пiшов, пiдносячи, як тiльки мiг,  високо
ноги.
   - Стiй! Хто ж так ходить, йолопе? - з'явилося поперед  нього  скривлене
лице Потапова, i волохатий рудий кулак пiдплив, як кара  божа,  пiд  самий
нiс... Не вдарив на перший раз!..
   - Я виб'ю з тебе дурiсть! Носка тягнуть не вмi?, а мислить, лiзе й собi
в полiтику... Ти як рушницю держиш?! - почервонiв зi злостi штабс-капiтан.
- Фельдфебель, три години ганять його i вчити! Окремо, не шкодуючи чобiт i
плацу!
   - Слухаюсь! - гукнув фельдфебель весело i  пiдлетiв  до  жертви,  немов
коршак. - Налiво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рiвнiше корпус, голову!..  Раз,
два! Раз, два!..
   В казарму його привiв якийсь солдат з лицем, побитим вiспою. Поклав  на
нари мовчки й пiшов собi. Це спiвчуття ще дужче  роз'ятрило  Тарасу  душу.
Сльози, - як не крiпився, - стали йому клубком у горлi. Проклятий  свiт!..
Прокляте лоно матерi, що породило таких катiв!.. Мерзеннi душi,  знiвеченi
самодержавством, армi?ю та беззаконням можних!..
   Хотiв устать, напитися води з вiдра, яке стояло неподалiк, але не змiг:
все тiло за тригодинну муштру перетворилося в суцiльну втому, в  беззвукий
гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю  збуджена,  на  думку  гостра.
Може, коли б заснув... Вечеря скоро - виженуть i кроком руш... Мов  череду
на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..
   Намацав палку. З нею дiйде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба
мерщiй знайти десь мiсце i посадити. П'ята уже доба!..
   Пiдвiвся, злiз з обчовганих до блиску нар i  зойкнув,  -  так  заболiли
ноги у кiсточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать  тепер
не може... Отак, отак, спираючись, немов дiдусь, на костур...
   Напився. Нiби зробилось легше. Почапчалапав далi,  бо  жаль  було  йому
верби, що, може, вже й не виросте...
   - Куди? - спитав понурий унтер бiля дверей.
   - Привiз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер  оглянув  пильно  палицю,
здвигнув плечима i проказав привiтнiше:
   - В долинi ? у нас город.
   - То, може, там?
   - Ступай. Вечерю скажу тобi залишити.
   - Я й так...
   - Порядок ? порядок!
   Надворi йому таки полегшало. А за  воротами,  коли  вдихнув  повiтря  з
моря, пiшов рiвнiше й швидше.
   - Де тут город? -  спитав  у  стрiчного  немолодого  уже  солдата.  Той
показав. - Далеко!..
   - Верста. Коли не бiльше.
   I все ж пiшов. Не мiг згубити дерева. Воно тут, може,  буде  лише  одне
нагадувати про Укра?ну, про той далекий  пекельний  рай,  про  милу  рiдну
землю!..
   Город уже був зiбраний. Валялося якесь сухе бадилля...  Воно  колись  i
вдома йому навiювало Журбу, а тут...  Вiдмерле  листя,  спустошена  тверда
земля,  що  так  iще  недавно  по?ла  соком  зело...   Покинута,   самотня
старiсть... Така десь жде на нього...  Це  в  кращiм  разi...  Гiрко,  але
мудрiше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же iншi...
   Знайшов низинку, викопав рукiв'ям ложки ямку, встромив вербу  й  загрiб
руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..
   З моря городом шаснув вiтер, крутнув пiсок,  бадилля,  помчав  у  степ.
Лягав  на  землю  вечiр.  Чужий,  холодний,  виповнений  та?мних   звукiв,
шерехiв... У фортi зблиснув вогник. I не погас...
   ...Вiдколи вiн на Мангишлацi, нiхто з колишнiх друзiв не  обiзвавсь  до
нього. Писав Варварi  i  Лизогубам...  Нi  слова,  нi  пiвслова!..  Гадав,
весною, iз вiдкриттям на морi навiгацi?, прийдуть листи.  Приходили  човни
поштовi з Астраханi, але йому нiчого не привезли... Чи повмирали вони  там
всi на Укра?нi, чи вiдцурались його в бiдi?..
   Проте весна послала йому таки три радостi.  Найпершою  була  верба,  що
прийнялась. Коли йому про це сказав городник, вiн так зрадiв, що ладен був
цiлувати кожну набухлу бруньку. А пахне як!  Заплющить  очi  й  слуха?  ??
веснянi, ледь терпкуватi пахощi, а серце вже на Укра?нi,  в  Кирилiвцi,  в
левадi тiй, куди збiга? ?хнiй старий ставок...
   А друга радiсть -  дiти.  У  коменданта,  який  вже  кiлька  рокiв  жив
удiвцем, були два хлопцi, й Антон Петрович (вiн так  дозволив  звати  себе
вiч-на-вiч) ?х доручив Тарасовi як вчителевi письма й лiчби.
   У травнi прийшла i третя радiсть. Iз Гур'?ва баркас  привiз  йому  двох
оренбурзьких  друзiв  -  Залеського  i  Турно  Людвiка,  що  прибули   пiд
керiвництвом штабс-капiтана шукать вугiлля на Мангишлацi.
   Вiн вийшов стрiти човен, - ще сподiваючись на лист iз краю рiдного, - i
раптом серед кiлькох вiйськових, що прибули, побачив Бронiслава!
   - Залеськийi! - крикнув радiсно. Той озирнувся, кинув якийсь мiшок,  що
тяг з човна, й пiдбiг, обняв.
   - I Турно тут, - сказав крiзь  сльози.  -  Людвiк!  Вилiзши  з  тiсного
трюму, Турно засяяв весь.
   - Невже Тарас?!
   За мить вiн був також в обiймах.
   - Звiдки тобi вiдомо стало про наш при?зд? - спитав Залеський.
   - Просто прийшов зустрiти пошту... - признався  щиро.  -  Жодного  тобi
листа, вiдколи тут!
   - Бiдаха...
   - Що нового? Пан Обручов уже оговтався пiсля доносу? - спитав Тарас.
   - Ти що, не чув, що в нас вже iнший губернатор? - втрутився Людвiк.
   - Нi. Хто?
   - Перовський.
   Серце Тараса  тьохнуло.  Це  ж  той  вельможа,  який  просив  за  нього
Дубельта! Нехай не сам,  а  на  прохання  iнших,  але  просив.  Тепер,  як
мовиться, йому i карти в руки!..
   - Ти з ним знайомий?
   - Трохи... Точнiше, вiн знайомий мо?х знайомих...
   - То, може,  вiн,  -  зрадiв  Залеський,  -  викличе  тебе  хоча  б  до
Оренбурга?
   - Боюсь уже й надiятися...
   - А поки що по?деш, може, з нами?
   - Куди?
   - Шукать вугiлля на Каратау. Ти ж мав туди по?хати з Хомою Вернером. То
що?
   - Хоч бiсу в зуби, аби вiд муштри далi та вiд казарми! От тiльки що нам
скаже пан комендант...
   - Ма?вський... - стишив голос Бронiслав, - з таких, як ми, засланцiв...
У цих краях з тридцятого... З тобою як?
   - По-братньому.
   - От бачиш... Ну ж, допомагай, колего!
   Вони всi тро? метнулись дружно до баркаса й взялись до працi.
   Вийшли в похiд, спорядженi усiм, що треба  мати  мандрiвникам  пустелi.
Сам комендант Ма?вський подбав про те; ще й перевiрив напередоднi виступу,
чи все гаразд.
   Напевно, справдi  згарячу,  -  як  висловився  хтось  iз  солдатiв,  що
супроводжували обоз, - вони здолали за перший день  аж  тридцять  верст  i
зупинилися в урочищi Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо  хоч
i на полк. Увечерi, коли прийшли,  розгледiли  старi  товстеннi  стовбури,
пiщану гору й кiлька малих надгробкiв. А  на  зорi  очам  вiдкрився  цiлий
давно завмерлий, печальний свiт. Iз того, що тут були колодязi й жива вода
джерельна, неважко визначити, що в кра? цiм  колись  давно  буяло  людське
життя. Надгробки та мавзоле? нiмо про це розказували мандрiвникам.
   - Чому в оцiй долинi лишились тiльки мертвi? - озвався сумно Бронiслав.
- Вода й дерева свiдчать, що тут була оаза...
   - Десь пiд пiском,  напевно,  ?  родючий  грунт,  -  оглянувся  довкола
Людвiк.
   - Вiйни. Чи мор якийсь, - сказв  Тарас.  -  А  може,  й  зла  неволя...
Народи, що живуть пiд гнiтом iнших, лишають тiльки такi слiди... Все  гине
в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великi й мудрi еллiни, а як
попали пiд владу римлян, виродилися, звелись нiнащо... Воля - це як вода в
пустелi чи сонце в нас, на Укра?нi!..
   - Сумну ти мовив правду, - зiтхнув Залеський.
   - Страшно!.. - повiв плечима Турно, - Це й ми  колись...  Замовкли,  бо
пiдiйшов Антипов, начальник ?хнiй, штабс-капiтан.
   - Чого носи похнюпили? - спитав бадьоро. - У Польщi нема тако? пустелi?
   - Нема.
   - Дай боже, щоб не було...
   - Складайтесь. Скоро рушимо.
   - А можна нам намалювати цей кра?вид? - спитав Залеський.
   -  Можна.  Якщо  зберетесь  швидко,  -  махнув  рукою  штабс-капiтан  i
вiдiйшов.
   - Менi також?.. - несмiливо спитав Тарас Залеського.
   - Нам - це,  Тарасе,  тобi  й  менi,  бо  Людвiк  наш  не  зна?ться  на
малюваннi.
   Йому тремтiли руки, як дiставав паперу аркуш та  олiвець,  а  в  грудях
щось таке п'янке здiймалося, що ладен був  смiятися,  кричать,  спiвати...
Зараз, ось зараз вiн торкнеться чорним грифелем до бiлого, м'якого поля, i
приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душi, як  то  було
уже не раз!..
   - Вгамуйся... Тут ти зможеш  помалювати  донесхочу!..  -  помiтив  його
душевний стан Бронiслав.
   - До бога звiдси ближче, нiж до царя, - всмiхнувся Людвiк.
   Справдi, вiн малював потому  скрiзь,  де  зупинялась  експедицiя.  А  в
Каратау, коли знайшли вугiлля i стали  мiцно  табором,  узявся  навiть  до
акварелi, хоча пiсок, що проникав усюди, знай заважав...
   Вертався з портфелем начеркiв i вже готових сепiй  та  акварелей.  I  з
острахом  перед  прийдешнiм...  Кожна  верста,  подолана  на  цiм   шляху,
вкорочувала його пустельную волю i  наближала  муштру,  придирки  ротного,
ганьбу щоденних обшукiв, якi йому вчиняли всi  його  тупi  наглядачi.  Вiд
форту вiн iшов завжди попереду,  а  нинi  плiвся  ззаду,  примушуючи  себе
брести гарячим, - хоча скiнчилось лiто, - сипким пiском.
   - Чи ти, бува, не занедужав? - пождав його Залеський. - Сядь на коня.
   - Спасибi. Я здоровий...
   - Стомився?
   - Нi... Не хочеться менi в казарму... Йду, наче пес до ланцюга...
   - А може, там уже тебе чека? наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж  бачив,
я послав ще з Каратау лист Сераковському i попросив його сходить до Герна,
поклопотатися...
   - Перовський - це не Обручов... Герн не посмi? навiть його просити...
   - Знав би ти Сераковського! Вiн сам знайде хоч сто шляхiв до визволення
тебе з казарми цього забутого людьми i богом форту!
   Тарас всмiхнувся.
   Стрiнеш його - вiтай i поцiлуй за мене. Як кажуть, намiр - вже половина
дiла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподiвання ?хнi спираються
   Ц лише на пристрасну жагу до волi, на вiру в те, що вiчного нема нiчого
в свiтi...
   - Вiзьми мо? малюнки, - сказав Тарас нарештi. - Хоч котрi вже готовi...
Пошли комусь iз друзiв на Укра?ну... Нехай продасть чи так вiддасть, аби у
добрi руки...
   - Пошлю в Одесу до Венгжиновського.
   - Ще нагадай, щоб стрiвся iз  Р?пнiною  i  розповiв,  як  тут  живу.  Я
написав ?й iще зимою, а вiдповiдi нема й нема... Нiхто менi не  пише;  мов
онiмiли...
   - Слухай! - аж зупинився  Бронiслав.  -  А  може,  ?м  заборонили  тобi
писати? В душу йому вiйнуло холодом.
   - З яко? речi?..
   - В Орськiй, - ти ж сам казав,  -  тебе  i  в  тому  звинувачували,  що
листувався з друзями!
   - Я ж пояснив, що заборонено менi писати вiршi.
   - Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.
   - О господи, - зiтхнув Тарас, - чи буде край мо?м стражданням!..
   Валка була уже далеко, й вони пiшли шпаркiше, щоб не  вiдстати  зовсiм.
Пустеля ця та?ла в собi не тiльки спрагу, голод, а й небезпеку зустрiчi  з
арканом чи з булатом шаблi вершника, що набiгали iнодi аж  вiд  кордону  з
Хiвою...
   ...Весна йому принесла дивну звiстку з його землi, з його  села.  ?дину
за шiсть останнiх рокiв.
   Прийшовши вiд коменданта, де вiн давав уроки хлопцям, Тарас  прилiг  на
нари й узяв один iз двох томiв Шекспiра, якi  прислали  чотири  роки  тому
Лизогуби. Шекспiр йому не набридав нiколи. Вiн мiг  його  читати  вдень  i
вночi, хоч знав уже ледь не напам'ять. Генiй! Якi високi  пристрастi,  якi
думки, характери!.. I дiя, рух, дотепне, гостре слово...
   Почув ходу. Звiв очi i зовсiм близько побачив прапорщика  Михайлова,  а
поруч нього - хорунжого. Ще  молодого,  з  пишними,  як  козаковi  личить,
вусами. Схопився з нар...
   Цей чоловiк прийшов тебе побачити, - сказав Михайлов тихо.
   - Хорунжий Савичев, Микита Федорович.
   Тарас кивнув. Вiдсунув мерщiй матрац.
   - Сiдайте, прошу... .
   - Дякую, - присiв хорунжий. - Ось вам листи... -  дiстав  з  кишенi.  -
Кланяються усi знайомi вашi з Уральська й Гур'?ва.
   - Спасибi. Ви з Уральська? -  спитав  Тарас,  ховаючи  листи  в  кишеню
шароварiв.
   - Так. Я прибув iз  батальйонним  вашим...  Не  для  ревiзi?!  -  додав
поспiшно. - Скорше, в приватнiй справi... Ви не могли  б  зайти  до  мене,
коли для вас зручнiше?
   - Куди?
   - З майором ми на однiй квартирi.
   Тарас всмiхнувся. Лiзти начальству просто в зуби?..
   - А може б, ви зайшли сюди десь по обiдi? - мовив. - Спека уже спаде, й
ми прогулялися б у поле чи до моря...
   - Гаразд, - збагнув хорунжий i швидко встав.
   Як тiльки гостi вийшли, Тарас дiстав послання друзiв. Перше iз них було
вiд Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки  тому  в  Орську.
Цей петрашевець зразу припав йому до серця. I тим, за  що  засуджено  його
було до розстрiлу, замiненого солдатчиною, i  непокiрним  духом  борця  за
волю...
   Швидко ввiйшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й  Тарас,  на
всякий випадок, сховав листи.
   Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з  фортецi  в  улоговину,
пiшли по нiй до кручi, а там, дiставшись ?? верха, присiли на теплiй брилi
черепашнику. Неподалiк плескалось син? море...
   - Як там здоров'я Ханикова? - спитав Тарас. - Вiн був тодi недужий...
   - Це врятувало його, сердегу, вiд арештантських рот, -  сказав  похмуро
Савичев. - М?шков хотiв перед начальством вислужитися  i  написав  на  них
донос...
   - Я чув. Один iз них, Невельський, тут... - сказав Тарас. I запитав:  -
А вам за те, що ви зi мною просто, не нагорить?
   - Козацтво - це не армiя, у нас сво? звича?, - всмiхнувся Савичев. - Як
ми стояли у Малоросi?, то в нас один вiйськовий старшина хотiв, було...
   - То ви були на Укра?нi? - не дав Тарас домовити про старшину.
   - Торiк лише вернулися.
   - А де?
   - В Звенигородцi.
   - Сам бог послав менi тебе, козаче! - схопився з мiсця Може,  був  i  в
Кирилiвцi?
    Аякже.
   - В кого саме?
   - В отця Григорiя... Ну, ще були в диякона...
   - А брата, брата мого Микиту бачив?! Вiн там живе поблизу.
   - Ну звiдки я мiг знати, що там ваш брат? - стенув плечима Савичев.
   - Кажи на "ти". Ми ж козаки обо?, - пiдсiв Тарас до нього. -  Кирилiвка
- то ж батькiвщина моя нещасна!.. Я вирiс там...
   - Коли б знаття!.. - здивовано промовив Савичев.  -  Про  тебе  я  таки
почув у тiй же Звенигородцi...
   - Що?
   - Добре слово, брате. Тобою там захопленi. Говорять -  очi  сяють,  мов
про святого!
   - Може б, ти розказав детальнiше про те, що чув, що бачив у нас в селi?
- знiяковiвши, мовив мерщiй Тарас. - У кого жив?
   - Не знаю...
   - Може, щось запримiтив?
   - Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали грушi з ??
верха...
   - Це в Гната, мого дружка! - зрадiв Тарас.  -  Тако?  нема  нi  в  кого
бiльше. Я ласував ?? грушками ще отаким, - провiв собi долонею бiля колiн.
- Нi, бог тебе послав менi! - обняв, як брата, гостя. - Розказуй  ще!..  А
Феодосiю, попову доньку бачив?
   - Були якiсь дiвчата... - сказав непевно Савичев. -  Ми  танцювали  пiд
трiо з скрипки, бандури й бубна.
   - В отця Григорiя?
   - Та в нього ж, в нього ж на iменинах.
   - I ти не вгледiв Феодосi??!
   - Горiлка там така скажена... - зiтхнув хорунжий. -  Добре,  що  хоч  у
став не вскочив, прочумався бiля води...
   Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та пiдсвинкiв  на
збитому грузькому березi,  так  i  зайшовся  смiхом.  А  далi  знову  враз
посмутнiв, згадавши, як далеко у часi й просторi до тих  ставкiв,  до  тих
людей, до того неба синього... Шумiло море, бiгли по  ньому  ледь  помiтнi
ягнята-хвилi... Вечiр лягав на землю швидко, мов поспiшав... На небi блiдо
вирiзьбився дворогий мiсяць...
   Дiзнавшись, що молодий хорунжий малю? теж, Тарас  наважився  за  кiлька
днiв одкрити йому  портфель  з  малюнками.  Одне,  щоб  той  повчився,  ?х
розглядаючи, а друге - страх  хотiлося  поспiлкуватися  з  собi  подiбним,
вислухати його думки. Митець без середовища - пропаща сила.
   Город для цього дiла найлiпше мiсце. Видно на  всi  чотири  сторони,  -
нiхто зненацька не надiйде, - та й сторож - свiй чоловiк. А ще коли налити
йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь i попильну? вiд злих очей.
   В альтанцi було розкiшно: затiнок i вiтерець!..
   - Про те, що тут побачиш, - сказав Тарас хорунжому, - нiде нi звуку.
   - Буду, яко нiмий!
   Одкрив портфель i вийняв перший-лiпший. З  автопортретом.  Людвiк  йому
служив натурою, i вийшов спиною до глядача...
   - Ця спина - шедевральна! - гукнув тим  часом  Савичев.  -  Ну,  просто
чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!..
   - Дивись, дивись... - дiстав iще малюнок.
   - Хто був тво?м учителем?
   - Сам Карл Брюллов.
   - Ти вчився в Академi??
   Тарас кивнув. I вийняв з портфеля "Цигана".
   - Ну й ну!.. - стогнав хорунжий. - Яка експресiя усiх фiгур, освiтлення
i чистота малюнка!..
   Етюди, також виконанi на Каратау, справили на Савичева хороше враження,
i вiн благальне мовив:
   - Чи ти не змiг би подарувати менi один? Тарас сховав  етюди  й  сказав
великодушно:
   - Я намалюю в пам'ять про нашу зустрiч... ну... твiй портрет.
   - Ти справдi? Чи жарту?ш? - аж засвiтився Савичев.
   - Ходiмо! ?  тут,  братику,  один  предобрий  чоловiк.  У  нього  ми  й
сотворимо твою парсуну. До речi, вiн також козак уральський...
   - На батаре??
   - Точно. У нього я ховаю сво? малярство.
   Сходами зiйшли на скелю, де розмiщались дворик, казарма й  двi  кiмнати
для офiцерiв, обнесенi низьким камiнним  муром.  Назустрiч  вийшов  старий
урядник - найвища влада.
   - Федоре, приймай гостей! -  гукнув  Тарас.  -  Хорунжий  ось  почув  в
Уральську запах тво?х пельменiв...
   - Зробимо! - озвався в тому ж тонi господар батаре?. Потис обом ?м руки
i наказав комусь у сiни: - Хлопцi, пельменi враз!
   Невдовзi вони уже сидiли за пельменями та чихирем, привезеним недавно з
Астраханi, й вели неквапну бесiду.
   Портрет було почато й закiнчено на другий день.
   Коли, вже в червнi мiсяцi, майор Михайлов, а з  ним  i  Савичев,  пiсля
велико?, з шампанським, учти на честь Ма?вського, що саме був iменинником,
верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому:
   -  За  всi  цi  днi,  Микито,  я  не  збагнув  мети  твого  при?зду   в
Новопетровське.
   Той, хоч i був добряче напiдпитку, всмiхнувся, обняв Тараса i запитав:
   - Сказати правду?
   - Тiльки...
   - Я при?здив... побачитися з Шевченком! Не мiг тому повiрити:
   - За тисячу чи й бiльше верст?!
   - Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. -  мовив  хорунжий  тихо,  аби
нiхто того не чув.
   I все ж  вiрменський  батюшка,  що  при?здив  до  пастви,  яка  жила  i
торгувала бiля укрiплення, озвався теж:
   - I я до смертi згадуватиму, як стрiвся тут з Шевченком i подружив!
   - Спасибi вам... - усе, що змiг сказати обом Тарас.
   На  рейдi  вже  димiли  труби  двох  пароплавiв,  а  бiля  пристанi  на
мореплавцiв ждали човни з матросами...
   ...За ясним днем завжди iде негода, за радiстю iде  печаль.  Ма?вський,
його заступник перед лицем суворих буднiв служби, по iменинах прожив  лише
пiвроку та й перебравсь, сердешний, у кращий  свiт.  Покинув  форт,  малих
синiв i зовсiм тепер беззахисного учителя сво?х дiтей.
   У квiтнi, з першим пароплавом, прибув  новий  володар  Новопетровського
майор Усков. Високий, грiзний, з вусами,  якi  звисали  стрiхою  сiльсько?
хати й ховали рот. Звелiв  негайно  вишикувати  весь  гарнiзон,  пройшовся
мовчки двiчi, пронизуючи ряди солдат  суворим,  гострим  поглядом,  i,  не
сказавши нiкому й слова, звелiв командировi пiвбатальйону Косар?ву одвести
всiх у казарми. Офiцери перезирнулися. Бо за  статутом  ?м  всiм  належало
тут, на плацу, представитися начальству.
   - А вас, панове офiцери, прошу до мене завтра, о п'ятiй пiсля  полудня!
- додав похмуро, нiби хотiв усiх послати на гауптвахту.
   Тараса вiн покликав за кiлька днiв. Iшов у добре знаний дiм  коменданта
з острахом. За мiсяцi, вiдколи вмер Ма?вський,  наслухався  i  натерпiвся.
Косар?в, як i Потапов, якого, - бог почув молитви ?хнi, - перевели  кудись
в Уфу, iз шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...
   - Дозвольте, ваше благородi?? - спитав бридким, охриплим вiд хвилювання
голосом, переступаючи порiг кiмнати.
   Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку i запитав:
   - Шевченко Тарас Григорович?
   - Так точно!
   - Як вам служиться?
   Тарас завважив незвичне "вам" i розгубився.
   - Добре. Труджусь на рай... - промовив.
   Усков звiв брови, прагнучи збагнути суть химерних слiв
   - Сiдайте, - вказав на крiсло перед столом. Ввiйшла вагiтна жiнка.
   - Iраклiю...
   Помiтивши, що чоловiк не сам, знiтилася.
   -  Агато,  це  Тарас  Григорович,  -  встав  комендант.   Вона   злегка
вклонилася. Тарас також. Дива, та й годi!..
   - Може б, ви... - запитально глянула на чоловiка. - Обiд готовий...
   - Славно! - потер великi руки комендант. - Йдемо, йдемо... Григоровичу,
прошу вас з нами пообiдати, - торкнувся лiктя.
   - Дякую... Я ж...
   - Ми, на жаль, не познайомилися ранiше, в Оренбурзi, - не зважив на той
протест Усков. - Хоча й жили в одному домi...
   - В Кутiних? Бiля костьолу? - вражено спитав Тарас.
   - Так точно.
   - Не пам'ятаю...
   - Федiр вам передав вiтання. I Карл Iванович. Матв??в теж...
   - Спасибi!
   Стiл в ?дальнi накритий був на три особи.
   - А Дмитрик спить? - спитав Усков дружину.
   - Так.
   - Це наш син, йому вже третiй, - сказав Усков. - До речi, я  -  Iраклiй
Олександрович. А жiнка моя - Агата Омелянiвна.
   - Гафiйка, - мило всмiхнулась та. - Як кажуть в нас, у Ки?вi...
   - То ви киянка?
   - Точно, - кивнув Усков. - Я там ?? i здибав...
   - Зустрiв, Iраклiю! -  поправила  його  дружина.  -  Або  -  мав  щастя
стрiти!..
   - Це точно.
   Вiн пiдсунув стiлець дружинi, тодi Тарасовi.
   - Прошу, сiдайте. Вже борщ несуть...
   - Борщ?!
   - Так. Зелений. В  Гур'?вi  знайшли  щавлю.  Ледь  довезли.  В  сухому,
правда, виглядi.
   - Несповiдимi путi господнi!..
   - Жiночi теж. Агата Омелянiвна хотiла вас подивувати.
   - Не знаю, як i дякувати... - сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
   Агата зашарiлася. I тiльки зараз, вперше Тарас помiтив ??  вродливiсть,
нiжнiсть ?? лиця, хоча воно було  уже  ледь-ледь  припухле.  Високий  лоб,
великi карi очi i довга нiжна шия... Давно вже вiн так  близько  не  бачив
жiнки, матерi. Це хвилювало й сковувало, неначе й досi був юнаком...
   - А ось i ми, - ввела хлоп'ятко няня. Воно  було  рожевощоке,  з  бiлим
пушком волосся. Помiтивши  чужого  в  домi,  глянуло  спiдлоба  батьковими
очима.
   - Це добрий дядя, Дмитрику, - всмiхнулася до нього  мати.  I  вiд  тi??
усмiшки в Тараса щось стрепенулося побiля серця. - Йди, йди до мами!
   Чимось вона йому нагадувала Закревську  Ганну...  Може,  отим  ласкавим
"йди, йди до мами", яке звучанням навiть було подiбне... Господи! Йому вже
тридцять дев'ять, пiшло з гори, а вiн i досi дивиться з  благоговiнням,  з
трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже ма? внукiв...
   Пив чарку, ?в, прихвалював зелений борщ, а сам не смiв  на  не?  звести
очi. Йому було достатньо, - чи й забагато! - ?? розмови з сином,  дитячого
ясного смiху...
   Як Дмитрик бiг повз нього, спинив  рукою,  мовчки  ледь-ледь  притис  i
вiдпустив. Невдовзi хлоп'я,  уже  навмисне,  наблизилося  i,  засмiявшись,
кинулось навтiкача,  як  вiн  хотiв  узяти  його  за  ручку.  Дiти  одразу
вловлюють, кому вони до серця...
   - Спасибi. Менi пора, - пiдвiвся господар дому.
   - Дякую, - встав i Тарас.
   - Сидiть, сидiть, - спинив Iраклiй Олександрович. - За мною ви,  як  за
горою.
   - Побудьте, справдi, - мовила й собi Агата.
   - Дякую. Я все ж пiду, - вклонився. Ускови перезирнулися.
   - Тодi ось що... - пригладив ус комендант. -  Приходьте  до  нас  щодня
обiдати. I на вечiрнiй чай. Я Косар?ву про це скажу.
   Клубок пiдплив до горла й не дав йому подякувати.
   Минали днi, а вiн хтозна-чого обходив гостинний дiм i намагався  навiть
нiде не стрiтися iз комендантом, щоб  той  його  не  запитав  причини.  Не
вiдав, що вiдповiсти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант -
з ним добрий, а з iншими суворий, навiть грiзний. А може,  те  не  звiдане
людське чуття, що  стрепенулося  в  його  душi,  коли  побачив  милу  його
дружину-матiр, мале хлоп'я... При згадцi про тi вiдвiдини i той обiд  його
пойма? великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
   Усков знайшов нагоду зустрiтись з ним вiч-на-вiч.  Коли  Тарас  увечерi
стояв на вартi бiля флагштока, - цей пост йому подобався самотиною,  -  де
не вiзьмися комендант. Тарас забiг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
   - Хто йде? - гукнув.
   - Усков! - почув у вiдповiдь.
   Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у фортi, внутрiшнiй.
   Усков присiв на огорожу, дiстав з кишенi люльку, набив ?? i запалив.
   - Поставте зброю, сядьте... - сказав  невдовзi  тихо.  -  Чого  це  ви,
Григоровичу, хова?тесь вiд нас з Агатою? Образились за щось? Скажiть, i ми
це дiло виправимо... Негарно якось вийшло...
   Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмiв, а правди сказать не смiв.
   - Менi здалось... - почав було.
   - Що ми не щирi з вами? - спитав Усков.
   - Не те... Що я... - зам'явся. - Дружина ваша така... така...
   - Недобра, зла?
   - Нi, нi! Чарiвна...
   - Фу  ти!  -  зiтхнув  Усков  полегшено.  -  А  я,  було,  подумав  про
хтозна-що!.. Ви неодруженi? - всмiхнувсь у вуса. - Точно... В жiнках добро
i зло в жiнках!.. Химери все... Ви ж зна?те, що запорожцi не допускали  на
Сiч жiнок?
   Тарас i дихать перестав.
   - Я - знаю... - озвався зачудовано. -  А  звiдкiля  вiдомо  вам?  Усков
пригладив вуса й також спитав:
   - Ви звiдки родом?
   - З Ки?вщини, - сказав Тарас. - Звенигородку зна?те?
   - Чував, чував... А я з Кубанi.
   - Справдi? - не мiг Тарас повiрити.
   Усков зиркнув на море, освiтлене низьким великим мiсяцем,  зiтхнув  так
с.умно-сумно i заспiвав - не голосно, та чисто, без акценту:
   Ой матiнко, чорноморець
   Вивiв мене босую на морозець.
   Вивiв мене босую та й пита?:
   "Чи ? мороз, дiвчино, чи нема??.."
   Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий  Каспiй,  сказав  з  журбою  в
голосi:
   - У форт оцей я напросився  ?хати...  Аби  не  бути  в  Перовського  на
побiгеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь - i щось менi в душi...
   - Напевно, голос прадiдiв, якi ходили морем на славних чайках.
   - Може... Менi пора, - пiдвiвся з огорожi. - То ви приходьте завтра!..
   - Прийду, - вже твердо сказав Тарас. I заспiвав ту пiсню далi, чуту вiд
Кухаренка:
   Ой нема морозику - тiльки роса,
   А я молодесенька стою боса...
   ...Нi, зi всевишнiм щось негаразд! Яка ж у тому мудрiсть, що вiн  кара?
праведних, а  грiшникiв  благословля?  щастям?..  А  може,  бог  позбавляв
радостi в такий жорстокий спосiб його,  вигнанця  бiдного,  що  прилiпився
серцем до цих людей?..
   У перших числах червня в Ускових  з'явилася  мала  Наталя.  Не  встигли
вiдсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранцi був  веселий,  ходив
гулять з вусатим лисим дядею, - як називав Тараса, - а  по  обiдi  зiв'яв,
зiв'яв i лiг на килим "спатки".
   Тарас торкнувся його чола - малий пашiв. Схопив на руки, швидше занiс у
лiжко. Дмитрик йому всмiхнувся i застогнав. Не знав, що далi  дiяти.  Його
скував холодний страх. Таке мале, безпомiчне!.. Зi спальнi, де прокинулася
Наталя, долинув смiх, агукання Агати й нянi Катi...
   Вiн пiдiйшов й покликав матiр. Вийшла весела, нiжно  сяюча,  -  аж  вiн
примружив очi, - й спитала:
   - Що, Григоровичу?
   - Там Дмитрик... Вiн увесь горить!..
   Погасла. Замiсть усмiшки лицем пройшов судомний бiль.
   - Що з ним таке?
   - Не знаю...
   Притьмом побiгла, впала бiля малого, що вже метався в лiжку.
   - Бiжiть мерщiй по лiкаря!
   Нiкольський, старший лiкар форту, не  перейнявся  його  тривогою.  До?в
обiд, одягся, не  поспiшаючи,  взяв  саквояж...  Помiтивши  Тарасiв  стан,
промовив високодумно:
   - Людина, поки вона мала, повинна всiм перехворiти... Як  витрима?,  то
буде жить... Кожен повинен сам долать сво? хвороби...
   - Для чого ж ви, лiкарi?
   - Щоб ставити здоровим людям клiзми й засвiдчувати природну смерть.
   - Ви пiдупали духом, - сказав Тарас. - Людина, що не вiрить  сама  собi
та дiлу, якому служить, приносить бiльше шкоди, анiж добра.
   - Не зовсiм так. Принаймнi  у  медицинi...  Ще  Гiппократ  дотримувався
принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не  зашкодити.
I нам цю мудрiсть заповiдав.
   -  Дитина  там,  Сергiю  Родiоновичу!  Нiкольський   глянув   скоса   i
посмiхнувся:
   - Коли б не знав, що ти давно безви?зне живеш у нас, подумав би, що  це
твiй син. А втiм... Йому, зда?ться, два з половиною...
   - Сергiю, ти ж розумний чоловiк!
   - Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Iраклiй  Олександрович  не
так до сина горнеться, як "лисий дядя"...
   - Бовкало, ходiмо швидше!..
   Лiкар також притих, коли оглянув хворого.
   - Що з ним? - спитала мати.
   - Аnginае follicularis, або ангiна гнiйна... - протяг Нiкольський.
   - Господи! - збiлiла мати.
   - Донечку тримайте якнайдалi. Хвороба ця заразна.
   - Спаси й помилуй, господи!.. - прошепотiла, хрестячись, сердешна мати.
   - Постiль, компреси для зiгрiвання; по?ти теплим... - перераховував  на
пальцях лiкар. - Якби був мед, лимони... Та де ?х тут узяти!
   - Казала ж я Iраклiю: не ?дьмо з Оренбурга!.. - ламала руки мати.
   Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матiр, за дитину, за  людство,
що беззахисне, мов деревце в пустелi...
   - Бог дасть, минеться, - тихо втiшав Агату лiкар.
   - Краще б вiн не давав хвороби! - сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й
гiркi тi сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
   - Дайте йому напитися, - сказав Нiкольський. - Треба, щоб часто пив.
   Тарас пiшов на кухню, налив води з чавунчика,  яка  була  ще  тепла,  й
принiс, подав Агатi.
   Тим часом вбiг Iраклiй Олександрович.
   - Що... тут таке?.. Менi сказали: лiкар...
   - Захворiв Дмитрик, - зойкнула. - Просила ж я!.. Усков присiв на лiжко,
помацав лоба синового.
   - Хвороби всюди, - мовив. - Хiба в раю нема?...
   - Мовчи про рай! - скривилася Агата болiсно i затулила руками вуха.
   - ?х старшенький помер недавно в Оренбурзi, - шепнув Нiкольський, який,
хоч жив самiтником, знав геть усе, що дiялось  у  фортi  та  поза  ним.  -
Прислати вам сидiлку? - спитав уголос.
   - Можна, я з ним побуду? - ступив Тарас до коменданта.
   - Спасибi.
   - Кращо? не побажа?ш, - всмiхнувся лiкар. - Та при такiй сидiлцi  малий
ураз одужа?!
   - Устами вашими та пити б мед.. - зiтхнув Iраклiй Олександрович.
   За тиждень, - як не билися, що не робили,  -  малий  помер.  Ховали  на
другий день. I тут Тарас не витримав. Наослiп вибiг iз  форту  в  степ,  а
далi  крiзь  пелену,  що  застилала  очi,  побрiв  у  царство   каменю   i
черепашкових бiлястих скель. Навiщо ця безглузда смерть, цi  муки  батька,
матерi? Чим прогрiшило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що
звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканцiв? Тут стiльки
? вже старих i хворих, зневiрених у смислi  далi  жити,  а  ти  обрав  для
прояву сво?? сили й влади зелений, нiжний пагiн, якому свiт ще вiдкривався
тiльки в усiй первiснiй його красi... В iм'я чого?  Що  ти  хотiв  довести
цi?? смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нiчого тобi  сказати,  боже,  -  святий  та
крiпкий! - на виправдання...
   В ущелинi, куди ввiйшов, мав пота?мне мiсце  мiж  черепашкових  великих
брил. Звiдси вiн бачив син? море удалинi, блакитне чисте  небо...  Його  ж
нiхто не мiг отут помiтити. Сиди i вiльно мисли, малюй,  пиши!..  Сьогоднi
сльози застували йому i море, й небо. Вiн бачив мертве личко свого  малого
й щирого в найвищiй мiрi друга й нiяк не мiг змиритися,  пристать  на  те.
Хто нинi торкнеться нiжним пальчиком його брови, пригладжуючи ?? острiшок,
хто поведе його шукати вбогi пустельнi квiти й  радiтиме  тим  дивобарвним
краплям на тлi пiску?.. А мати! Як ?й,  бiднiй,  це  пережити,  витерпiти?
Недавно  був,  смiявся,  плакав,  грався,  а  нинi  -  тiльки  горбик   на
кладовищi!.. Це жах такий, що й словом того  не  скажеш!..  Треба  зробити
пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пiсок заносить  все,  вирiвню?,  хова?
слiд... Невмольна  смерть!  Як  той  коршак,  чату?,  жде,  щоб  налетiти,
вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла  того,  хто
був йому найближчий i найдорожчий? Можливо, тут його вина, що  вiн,  нехай
невольно, уник коси... Хiба вiн раз  на  муштрi  ??  гукав!  Не  чула,  не
йшла... Нiкчемна стара карга!..
   Десь одiрвався i покотився вниз камiнець.  I  тут  iде  повiльна  праця
знищення... Вiтри, дощi та сонце руйнують гори... Нiби  там  хтось  iде?..
Мо', смерть почула його слова?..
   Пiдвiвся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг...  Дивно,
та йшли сюди, в ущелину, в  його  та?мне  сховище.  Невже  iще  хтось  ма?
мiсцину цю за власну затишну гавань?..
   - Вибачте... - сказав солдат, спинившись за кiлька сажнiв.  -  Мене  по
вас послали...
   Спершу вiн не завважив, як мовленi були слова. Коли ж збагнув, не  змiг
тому повiрити.
   - А хто послав? Фельдфебель?
   - Нi, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
   - Невже земляк?
   - З Херсонщини, - всмiхнувся той.
   - Чому ж уперше бачу?
   - Бо я приплив недавно.
   - I зна?ш, де мене шукати?
   - Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
   - Чому ж ти, братику, не пiдiйшов? Земляк же...
   - Ви з панами... - прискалив хитро око. - А ми  простi...  Тарас  обняв
солдата i запитав:
   - Як звати?
   - Кличте: Скобел?в. Я так тепер записаний... А справжн? мо?  iм'я  -  в
ревiзькiй книзi, в пана...
   - Втiкач? Здвигнув плечима:
   - З вогню, як кажуть, в полум'я...
   - Не можу  слiз  уговтати...  -  сказав  Тарас.  -  Чуже,  а  жаль,  як
рiдного...
   - А рiднi ??
   - Нема?.
   - То ви по них i плачете, тут сидячи... - зiтхнув солдат. - Ходiмо,  бо
вас там ждуть. За стiл без вас не сядуть, сказав майор.
   Вони пiшли  до  форту,  зближаючись,  як  два  човни  в  пустелi  моря,
радуючись, що день печалi скрасився для них початком приязнi,  а  може,  й
дружби. Вiчнiсть не тiльки в смертi, вiчне й саме життя...
   ...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий,
звiсно, а з верб, тополь, шовковиць, якi привезти можна з Ханга-Баби.
   - А що? - сказав  Iраклiй,  коли  Тарас  з  ним  подiлився  задумом.  -
?й-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропону?!
   - Ну?.. - вийшла та з дитячо?, де годувала малу Наталю груддю.
   - Садити сад бiля городiв.
   - То й що? - спитала байдуже. Вона ще й досi не ожила, не стямилася  по
смертi сина.
   - Можна поставить там будиночок, де ви могли б улiтку  жити,  -  сказав
Тарас. - Город, дерева, зелень, повiтря з моря...
   - Справдi, було б, як дача! - палко гукнув  Усков.  Схопивсь  на  рiвнi
ноги. - Дерева випишемо iз Астраханi чи Гур'?ва...
   - А трохи можна викопати в урочищi Ханга-Баба, -  додав  Тарас.  -  Сам
бачив там два роки тому ще молодi шовковицi.
   - Майстри в нас ?, а каменю - хоч i  на  цiле  мiсто,  -  вже  прикидав
Iраклiй як комендант. - Коли садити краще? - спинився бiля Тараса.
   - Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтнi...
   - Баркас сьогоднi ж вишлю за деревцями в Астрахань! - запалювався новим
для себе дiлом комендант. - Тарасе, ти  вiзьмеш  два  вози  та  охорону  й
вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим  сад!..
- примружився. - I буде в нас, як на Кубанi...
   - Чи як у нас, в Кирилiвцi... - зiтхнув Тарас.
   - Розмрiялися... А скiльки-то воно ростиме! - охолодила Агата ?х.
   - За рокiв три-чотири вже буде тiнь i затишок, -  сказав  Тарас.  -  Як
поливати добре й пiдживлювати, то ще й ранiш.
   - Призначимо садiвника,  самi,  чим  зможем,  допомагатимемо,  й  нехай
росте, - рiшуче сказав Усков. - Пiду звелю, щоб готували баркас у путь!
   Iраклiй Олександрович на вiтер слiв не кидав. Уже за тиждень  майбутнiй
сад, розмiчений довкруг верби Тарасово?, завирував робiтним людом з  числа
солдатiв форту. Картина ця порадувала Тараса й  Скобел?ва,  що  прибули  з
Ханга-Баби й привезли двi пiдводи малих шовковиць.
   - Славно! - схвалив Усков, потерши руки вiд задоволення. -  По  скiльки
?м? - кивнув у бiк шовковиць.
   - По рокiв три чи й бiльше, - сказав Тарас. - Ледь викопали.
   - Корiння - мов у сома вуса! - всмiхнувся Скобел?в.
   - Гаразд. Ямки готовi, берiть садiть, - звелiв Усков.
   - Це б чорно? на спiд землi... - зiтхнув Тарас.
   - Згрiбайте на городi. А  з  Астраханi  я  наказав  привезти  разом  iз
деревцями й чорноземлi. Поповнимо  городу  збиток  нею.  Довкiл  будиночка
залиште мiсце для тополь. Щоб шелестiли на вiтрi листям...
   - Як на Кубанi?
   - Точно! Прислати вам пiдмогу?
   - Нi. Ми самi упора?мося, - озвався знову Скобел?в. - Це ж не робота  -
празник.
   Невдовзi вiн, саджаючи в глибоку ямку  дерево,  затяг  високим  голосом
якусь  незнану  пiсню.  Тарас  вловив  мелодiю,  помiг  йому,   поймаючись
первiсним чаром спiву... Нi, вiн таки ?? десь чув, цю, може, ще язичницьку
молитву-заговорювання малого зела-древа й  землi,  що  ма?  дати  паростку
могуть i силу велета... Як був  малим.  Напевно,  ??  спiвала  мати...  Чи
Катерина, його сестра i нянька...
   Коли стемнiло, вирушили гуртом до форту. Збудженi, веселi навiть. Кожен
згадав щось миле серцю, таке, що вiчним маревом сто?ть у ?хнiх  душах  усе
життя...
   Тi?? ночi довго Тарас не  мiг  заснути.  Щось  нiби  зрушилося  в  його
зболiлому  стражданням  серцi.  Лежачи  серед  пiвсотнi   бiдах-солдат   у
вистудженiй бруднiй казармi, вiн проглядав сво? життя за три останнi роки,
i в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав  зробити  з
себе фрунтовика. Щось малював, лiнив iз глини барель?фи... А пiсня,  пiсня
- його найбiльша мука й найбiльше щастя його -  мовчала!  Не  написав  анi
рядка... Так нiби в Орськiй, на гауптвахтi, забув свою стражденну  музу...
Ще там писав. А вийшов, ви?хав - i сталось так, що серце  мов  скам'янiло.
Навiть похiд на Каратау не оживив його  всього,  не  доторкнувся  в  ньому
струни поезi?...
   Хропли солдати, скрикували в  тривожних  снах  цi  обездоленi,  пропащi
люди, вирванi з життя свого народу, з його нехай гiрко?, та все  ж  яко?сь
долi... А може, й вiн тому не пише вiршiв, що забува? народ i  край,  який
уклав йому в дитячi груди душу, навчив любити i ненавидiти?..  Ранiше  хоч
листи приходили, а зараз... Нi, вже обiзвався Козачковський iз Переяслава.
Iншi мовчать, неначе в рот води набрали... Iз Петербурга  прислав  аж  два
листи i грошi (за не  написаний  колись  портрет!)  артист  iмператорських
театрiв Семен Гулак-Артемовський, таки земляк iз Городища. Та Лазаревський
Федiр теж обiзвався; ?здив до Петербурга, тому й мовчав... I все ж  за  цi
три роки далека  його  земля  покрилася  немов  туманом.  Ранiше  вiн  мiг
будь-коли покликати в думках ??, побачити, як наяву, в живих  картинах,  в
пахощах, в розма? барв, а нинi, як не прагне, вигулькують  iз  сiрих  мрев
лише якiсь деталi, окремi люди... Гiрко!..  Шiсть  рокiв  вiн  не  був  на
рiднiй сво?й землi... А що ж з ним, бiдним, стане, як проживе у цих пiсках
шiстнадцять!..
   Устав,  набрав  води  й  напився,  бо  серце  стислось  грудочкою,  мов
заховатись прагло саме в собi... Шiстнадцять лiт!.. А двадцять п'ять!..
   Лежав, дивився в темiнь, й здавалося, що вiн  уже  в  могилi,  в  чужiй
землi...
   Схопився, сiв на нарах. Умерти тут душею - ганебна зрада себе, людей  i
волi, яко? ждуть на Укра?нi мiльйони його братiв,  його  сестер!  Коли  не
ма?ш сили зламать бiду, стерпiти муштру й вiдчай у цих пiсках, навiщо ж ти
розбурхав ?х, уклав надiю в серце сво?м гарячим словом?.. Ти став на шлях,
з якого спихнути ма? право одна лиш смерть!.. Я тут  уже  напiвживий...  I
все ж живий, не мертвий! Лягай i спи, щоб завтра  мати  силу  долати  зло,
зневiру, сум - усе, чим хочуть змусити тебе  зректися  бога  свято?  волi,
вiри в прийдешн? щастя людства!..
   Зiтхнувши, лiг. Заплющив очi, спробував перелетiти в сво? село, в  свою
леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось  рiвно
серце,  душа  його  торкнулася  калини  -  ще  твердо?,  червоно-буро?,  -
вербового вузького листя, яблунь,  барвiнку,  що  блакитно  обплiв  могилу
матерi...
   Прокинувся з нежданим рiшенням: писатиме! Не вiршi  -  прозу.  Вона  не
дасть узятись цвiллю його душi, поверне в  свiт,  який  любив  i  за  який
стражда? нинi тяжко.
   Оскiльки бог якраз послав недiлю, вiн захопив святе письмо -  Шекспiра,
папiр й усе, без чого повiстi не розпочнеш (це вам не вiрш, якого можна  й
запам'ятати!) i рушив  iз  укрiплення.  Солдат,  що  нудився  бiля  ворiт,
спитав:
   - Куди це ти, Григоровичу?
   - Йду, брате, думу думати.
   - А я гадав: до утренi, та заблукав...
   - У кожного своя молитва i свiй олтар.
   - Це правда...
   З ворiт узяв праворуч, пiд гору, що тримала форт на собi. Мав намiр  до
холодiв писати в катакомбi, в отiй сво?й ущелинi, з яко? видно море i чути
шум прибою. А далi щось придума?. Не всi ж i тут, як Косар?в або  Обрядiн,
- щирi його начальнички. Щоб не Усков, цi солдафони досi його  звели  б  в
могилу...
   Самотина! I бич i розкiш... Зна?ш, що ти один, що жодне пильне  око  не
стереже твою "цноту"... I все ж i тут так хочеться поговорити з кимось про
заповiтне, розкрити душу, вислухати чужi  думки!  Помiтив  уже  давно,  що
розум найбiльш вiдточу?ться  у  спiлкуваннi,  в  бесiдах  з  людьми,  тобi
подiбними душевним складом. Диспут iз антиподами лише драту?, збуджу? i...
не збагачу? нiчим, окрiм досади.
   Робiтня стрiла тишею. Прибiй морський ледь долинав,  бо  вiтер  дув  зi
степу.
   Знайшов "стола", пiдсунув собi "стiлець" i зручно сiв. Папiр поклав  на
книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспiр уже йому  пробачить...
Вмочив перо в чорнило... А що писать?  Поезiя  сама  вривалась,  змушувала
хапать перо, а проза... Все  побачене  колись,  почуте  й  пережите  -  ??
пiдгрунтя. А ще - думки. Чи роздуми,  якщо  точнiше  висловитись...  Життя
його багате зустрiчами, людьми, що вартi пам'ятi... I все ж почати треба з
сюжету вже готового, зiгрiтого теплом душi, поезi?, з такого, що розбурха?
забутi днi, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сiльська iсторiя,  в
якiй духовна велич його братiв по долi та по землi...
   Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потiм на  мить  замислився,
згадав, де саме сталася подiя, що лягла в основу його поеми, i написав:
   "Между  городом   Кременчугом   й   городом   Ромнами   лежит   большая
транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
   Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули  в  туманi  слiз.  Не
знав i сам, що дi?ться з його душею, чого ?й так зробилось жаль... Поезi??
Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом вiн ще не мiг?..
   Сидiв i слухав душу, що нiмо, тихо плакала,  прибою  шум,  що  вiдбивав
секунди життя землi, його життя...
   З далеко?, як Укра?на, молодостi спливли рядки, що виявилися пророчими:
   Сидить козак на тiм боцi, -
   Гра? сине море.
   Думав, доля зустрiнеться, -
   Спiткалося горе.
   А журавлi летять собi
   Додому ключами.
   Плаче козак - шляхи битi
   Заросли тернами...
   ...Звiстка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспi?м  у  той  же
день, що i наказ майора Львова зробити iз Шевченка зразкового фрунтовика.
   Тарас iшов iз церкви, де оголошували державну вiсть, разом з Усковими i
ледве-ледве стримував свою велику радiсть. Цар-кат вiддав,  нарештi,  душу
боговi! Скорiше, чорту! Стiльки на тiй душi грiхiв смертельних, що шлях ?й
- просто в пекло! I в цьому, певно, благо для ?х величностi, бо  душi  ним
замучених десь у раю i через те не стрiнуться з його душею...
   Iраклiй iшов  похмурий,  скорбний.  Агата  теж.  Одна  Наталя  ласочкою
перебiгала з одних на iншi руки й смiялася, хоч як ?? спиняла мати.  Жiнок
вража? смерть будь-чия, бо знають, як  тяжко  давать  життя.  Агатi  можна
вибачити. А друг Iраклiй Олександрович!..
   - Не знав, що ви так тяжко сприймете цю  новину...  -  не  втерпiв-таки
Тарас, пiдколупнув.
   - То що було б? - спитав Усков.
   - Благав би ?х величнiсть не покидати сво?х надмiру вiрних пiдданих.  О
тiм молився б господу.
   - Молись о скорбнiй долi  раба  його  Тарасiя,  -  багатозначно  сказав
Усков.
   - Цар Олександр, напевно, вже пiдписав помилування всiм  ворогам  свого
отця...
   - Дай бог! А то...
   - Що? - насторожився.
   - Iз батальйону прийшов наказ...
   - Що рядовий Шевченко за поданням ?х благородiя генерала Фреймана  став
унтер-офiцером?
   - Нi. Командир  а  Уральська  прислав  наказ  зробити  спершу  з  цього
Шевченка лялечку, а вже потому i представлять на унтера.
   - Майор заважив бiльше, нiж генерал?.. - спитав могильним голосом.
   Усков розвiв руками.
   - Фрейман не здогадався, мабуть, про вас  з  майором  поговорити...  Чи
говорив, але не так, як той бажав... А втiм, коли амнiстiя торкнеться вас,
то цей наказ не приведеться в дiю. Пождемо трохи...
   - Справдi, тепер одна надiя - на манiфест... - сказав Тарас похмуро.  -
Можливо, син не схоче йти по слiдах свого вiтця...
   - Не бачив його колись, у Петербурзi? - спитав Усков.
   - Не тiльки бачив, а й розмовляв.
   - Та ну?
   - Ви розмовляли з самим царем? - спинилася й собi Агата.
   - Тодi вiн був наслiдником.
   - То, може, вiн вас не забув?
   - Я тiльки йому показував портрети, писанi великим  Карлом,  давав,  де
слiд, пояснення.
   - Вiн не спитав, як звати вас?
   - Нi. Тiльки злився, що не Брюллов... До речi, Брюллов тодi був дома  й
не побажав, послав мене з Мокрицьким.
   - Гоноровитий... - протяг Iраклiй,
   - Гордий! - сказав Тарас.
   Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
   - Гордим господь противиться, - повчально мовила йому Агата, знаючи, що
й вiн такий.
   - Покiрних теж не милу?, не захища? вiд злих людей, - сказав  Тарас.  -
Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
   Дзвiночком смiх.
   - Гадалось, як найкраще, а вийшло гiрше... - думав Усков уголос.
   - Ма?ш послать мене на муштру? - спитав Тарас.
   - Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
   - Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть менi зробити,  переверта?ться
на бiльше зло!..
   - То, певно, доля у вас така... - зiтхнула комендантша. - Подвижницька,
великострадна...
   - Боюсь, що мiй "знайомий" цар не випустить  мене  на  волю,  -  сказав
Тарас.
   - Чому? - спитав Iраклiй.
   - Царi не люблять правди i тих, хто ?м нагаду? про не?.
   - Як кажуть, бог не без милостi, а козак не без долi! - сказав Iраклiй,
сходячи на комендантський ганок.
   I бог явив Тарасу милiсть. Одразу пiсля великодня йому звелiли вийти  в
строю на плац, навчатись iз усiма, а по  обiдi,  як  друга  рота  пiшла  в
кар'?р  заготовляти  камiнь  для  будiвництва,  його  самого   вивели   на
спорожнiлий курний майдан i муштрували ще цiлих три години. Так всi  шiсть
днiв. На сьомий вiн не мiг устати вранцi. Що ревматизм, а що  печаль,  яка
щодня пiдточувала його душевнi сили... Прийшов Нiкольський.
   - Скобел?в менi сказав... Ну, що з тобою?  Ноги?  Чи  ще  якась,  нова,
хвороба? Тарас промовчав.
   - Ясно.  Загнали  сивку-бурку!..  -  Сiв  у  ногах  на  нари.  Зiтхнув,
пошкрiбся в тiм'?. - Я заберу тебе в шпиталь.  Полежиш  тиждень-другий,  а
там, дивись...
   - Не треба! - рiшуче сказав Тарас. - Ховатися по шпиталях не буду.  Хай
мучать, хай домучують!..
   - При?де Львов, i ми його умовимо,  аби  вiн  сам  представив  тебе  на
унтер-офiцера.
   - Не треба! Всяка жалiсть чи спiвчуття  менi  вилазять  боком.  Щоб  не
просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене,  старого  дурня,  не
муштрували б по вiсiм годин на день!..
   Ввiйшов Мостовський, приятель його з полякiв, що також був у рядових, а
нинi вже поручик. Зi свiтла вiн примружився, протер рукою очi.
   - Це ти? - спитав Нiкольського. - А де Тарас?
   - Повержений штабс-капiтаном  Косар?вим,  що  душу  вклав  у  виконання
наказу пана Львова.
   Поручик сiв по другий бiк. Невдовзi мовив глухо, з душевним болем:
   - Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу  Ускова,  аби  дозволив  жити
тобi зi мною.
   - Хочеш, щоб те було, що в Орськiй? - спитав Тарас. - Хтось донесе,  що
ти з простим солдатом запанiбрата, i загримиш до мене, у рядовi.
   - Чорт з ним. Ходiмо!
   - Дякую. Я буду тут.
   Помовчали. В казармi, крiм них, нiкого вже не було. Недiля.
   Хто до церкви, а хто до "спиртомiра", аби залити душу хоча б на день.
   - Оце сиджу та й думаю, - сказав Нiкольський. - Буде ще коронацiя,  ну,
й манiфест, амнiстiя для полiтичних...
   - Був манiфест з нагоди вошестя на престол, - сказав Тарас. -  Та  щось
мене не кличуть у Петербург...
   - Тож-то й воно... Аби там хтось царевi та й нагадав про тебе...
   - А що, це добра думка! - пiдтримав його Мостовський. - Чи в тебе  ?  в
столицi такi шляхи?
   - Не знаю... - сказав Тарас. - Хiба такий... За звича?м, у  президентах
Академi?  мистецтв  завжди  врочисто  ходить  хтось   iз   найближчих   до
iмператора... Тепер Марiя Микола?вна, сестра царя...
   - Чудово! - схопивсь Мостовський з мiсця. - А в Академi? у тебе ? такi,
що попросили б ?? височество?
   Тарас не мiг одразу вiдповiсти. Перебирав у пам'ятi тих, хто живий, хто
ма? силу й титули, i зупинився на Толстому Федоровi Петровичу.
   - Хiба що граф Толстой, постiйний вiце-президент... - сказав непевно.
   - Вхожий вiн до велико? княгинi? - спитав Мостовський.
   - Звiсно. Керу? вiн, але вона пiдпису? i представля? собою  вищу  владу
Академi?.
   - Пиши листа!
   - Кому?
   - Толстому. Вiн заступиться?
   Тарас зам'явся. Що вiн ?м мiг на те сказати?.. Просив Брюллова -  всу?,
писав листа Жуковському - не вiдповiв... Для вищих кiл суспiльства  вiн  -
каторжанин; може, i не злочинець, але  невдячний  колишнiй  хлоп...  Хтось
розпустив про нього чутку, якою коле очi його заступникам у Оренбурзi  сам
граф Перовський, що вiн, Шевченко тобто,  з  крiпацтва  викуплений  царем,
сiм'?ю царською...
   - Не знаю, браття... - мовив. - Чужа душа - що темний лiс...  Тим  паче
графа й вiце-президента...
   - Ти напиши, а там воно покаже, - не вiдступавсь Мостовський.
   Нiкольський теж був за листа в Санкт-Петербург.  Вони  взяли  Тараса  й
ледь не за руки вивели на божий свiт з казарми. Вiн  шкутильгав,  стогнав,
кряхтiв, мов ветхий дiд, а все ж iшов, бо розумiв, що це його ?диний  шанс
на рятунок. У дверях  стрiлись  iз  байгушами-дiтьми.  Простягуючи  бруднi
маленькi руки, вони просили ?сти, бо на грошах мiсцевий люд ще й  досi  не
розумiвся.
   - Заждiть, я зараз! - мовив Тарас до друзiв i почвалав  назад,  у  свiй
солдатський дiм. В шинелi мав прихований ним для Наталi цукор.
   Малi  терпляче  ждали.  Взяли  цнотливо,  нiяково  (не   звикли   ще!),
подякували й пiшли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
   -  Чи  й  справдi  ?х  спонуку?  до  жебрiв  скрута?..  -  тихо  спитав
Нiкольський.
   - Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хлiба, - сказав
Тарас. - Тяжке це дiло - знаю... В душi не  раз  все  перевернеться,  доки
простягнеш руку...
   - А я то думаю, чого ти  так  не  хочеш  писать  листа!  -  обняв  його
Мостовський.
   Тарас зiтхнув й нiчого не вiдповiв...
   ...Не  знав  уже,  що  краще:  чи  безпросвiтна,  тупа  солдатчина,  чи
зманлива, але пуста надiя, розтягнена на мiсяцi. Той лист, що  вiн  послав
Толстому до Академi?, як видно, збурив пекло, бо вже два роки  вперто  йде
боротьба й до нього доходить тiльки ?? вiдгомiн. Очолила велику  битву  не
знана ним дружина графа Анастасiя Iванiвна, й тепер вiн  мав  в  ??  особi
найзаповзятiшого свого прихильника й захисника. Листи були то радiснi,  то
знов тривожнi... Прислали вже й на дорогу грошi, а воля  десь  блукала  по
мiнiстерствах та канцелярiях, й нiхто не знав, чи вийде вона на  свiт,  чи
там поляже знову, що  сталося  уже  не  раз.  Як  сповiстив  йому  Михайло
Лазаревський, цар дозвiл дав звiльнити його з солдатчини у  перших  числах
сiчня, а й досi ще нема нiчого певного, хоча минув i травень, десятий  вже
в його гiркiй неволi. Власне, вже одинадцятий, бо перший з  них  прожив  у
Третiм вiддiлi, де теж було не з медом. Подумать  страшно:  цiлий  десяток
лiт безправ'я, муштри, злигоднiв, надiй i дуже болiсних розчарувань! А  як
то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Вiдколи стало тепло,  живе
в саду й чека? того забарного святого дня...
   Ще вчора мав привезти пошту пароплав, i вiн  очей  не  зводив  з  моря.
Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А  втiм,  нема  йому
нiде удачi. За п'ять останнiх рокiв вiн написав до двох десяткiв  повiстей
i теж без толку. Що вже вiн не робив, кому не слав,  та  жодна  з  них  не
вийшла в свiт. "К. Дармограй" - псевдонiм, яким  пiдписував  сво?  прозовi
опуси, лишився знаним тiльки його найближчим приятелям.  Малюнки,  правда,
через Залеського, що вже давно на волi, пiшли мiж люди, вирвалися з  цього
людьми i богом проклятого пустельного кутка землi... Та ще  -  верба!  Вже
виросла така, що тiнь на землю кида? густу й широку. В затiнку  ??  густо?
крони вiн спить удень. Блаженство!..
   - Все ждеш? - прийшов i сiв  на  лавцi  поряд  Андрiй  -  земляк  з-пiд
Лисянки, з яким вони зустрiлися i побраталися не так давно  в  укрiпленнi.
Простий солдат, а не зламався за двадцять лiт неволi, лишився тим,  ким  i
забрали з Рiзано?.
   - Нема... Кудись запропастилася, - сказав Тарас.
   - Ти плюнь на все й живи собi.
   - Не можу... Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гiрша муштри!
   - Ще з глузду з'?деш.
   - Може, з цi?ю поштою вже буде щось iз Оренбурга...
   - Ти малював би краще чи щось писав у тiй сво?й землянцi.
   - В душi, Андрiю, пустка... Я геть зотлiв чекаючи... Дивилися  на  море
вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, нiби  небо  в  найбiльшу  спеку...
Раптом десь на городi знявся якийсь непевний гомiн,  що  покотився  садом,
неначе хвиля в бурю.
   - Що?
   - Де?
   - За ближньою!
   - Гада?ш, вiн?
   - Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки.
   - Ти бачиш?
   - Он, за гауптвахтою!.. - гукнув Андрiй. - Димить котлом пекельним.
   - То я побiг!
   - Дай боже тобi удачi, - сказав Андрiй неголосно й перехрестив.
   Нестерпно довго йшов пароплав до пристанi, вивозили човнами пошту й iще
якiсь мiшки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут  розбирали.  Потiм
до коменданта впхався гурт офiцерiв, далi - хтось  з  морякiв...  Коли  ж,
нарештi, Тарас ввiйшов, Iраклiй подав листа i грошi, присланi йому все тим
же Лазаревським.
   - Зi штабу корпусу ? що-небудь? - спитав Тарас.
   - Нiчого.
   - Невже збрехала люб'язна панi Еггерт, коли вiтала мене iз волею?
   - Вона не з тих.
   - Минуло вже пiвмiсяця!.. Чи там усi заснули?.. Казала колись менi одна
бабуся при смертi: "Широкий шлях iз раю, а в рай вузенька стежечка,  та  й
та колючим терном поросла".
   - Чи вам там зле в саду живеться?
   - Iраклiю, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?!
   - Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкодi...
   Це остудило трохи. Вiн попрощався мовчки й пiшов у сад, де ждав Андрiй.
   За муром сiв на камiнь i розiрвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, i
дух йому забило.
   "Ну, нарештi, поздоровляю  тебе,  мiй  дорогий  Тарасе  Григоровичу,  з
великою милiстю царя... Я тiльки що дiзнався, що вже три днi,  як  послано
бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що  ти  вiдповiдно  просьбi  графа
Толстого i засвiдченню графа Перовського одержу?ш  вiдставку,  з  наданням
вибору роду i мiсця життя..."
   Не змiг читати далi. Бо там були якiсь  легенькi  сумнiви,  а  так  уже
хотiлося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що  та  "бумага"  вже  в
штабi корпусу й що в нiй таки ? воля. Сидiв i плакав  тихо,  не  помiчаючи
гiрких тих слiз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радостi...
   Тут i застав його Андрiй, що вийшов стрiти.
   - Ма?ш? - спитав, помiтивши в руках листа.
   - I так, i нi... Нема наказу з корпусу... Тут ще одне пiдтвердження,  -
кивнув на лист, - що з Петербурга послано про це папiр...
   - Дiждешся: Тепер уже дiждешся! - втiшав його, хоч сам не мав i  крихти
надi? якось вирватися в свою далеку Рiзану.
   - Ну, як? - зустрiла ?х Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. -
Прийшов наказ?
   - Нема?...
   - Чого ти, Горич, плакав? - пiдбiгла й собi мала. - Тебе хтось  бив  чи
лаяв?
   - Нi, ласочко, - узяв ?? на руки.
   - А очки чом червонi?
   - То, певно, вiтер з моря або пiсок зi степу...
   - Як хочеш, можеш  взяти  мого  жука,  -  розкрила  щедро  кулачок,  де
зберiгався великий скарб - жук-гнойовик.
   - Спасибi, - взяв дарунок, притис маля до серця.
   - А там уже - ти бачив?  -  червонi  трохи  вишеньки,  -  втiшала  його
Наталя. - Хочеш ?х скуштувати?
   - Вони зеленi. Дякую. Нехай коли достигнуть. Бiля верби  вона  поспiшно
злiзла на морiжок.
   - Лови мене! - вiдбiгла й стала, сяючи очима-терном. - Ну, Горич, ну!..
   Я хочу спати, ласочко, - благальне сказав Тарас i важко сiв  на  лавку.
Останнiм часом вiн спить i вдень по два-три рази. Ще  й  сняться  сни.  Як
тiльки схилить голову, вже  й  щось  сну?ться,  мариться.  Здебiльшого  iз
досолдатського життя. I друзi тi, що ждуть його в столицi й на  Укра?нi...
Андрiй принiс шинелю, прослав, де тiнь.
   - Лягай, поспи... Дивись, аби тебе не доконала ця вiдпускна...
   Агата взяла Наталю i  повела  у  свiй  будинок  лiтнiй.  Та  опиралась,
хмикала...
   Невдовзi стало тихо. Тарас заплющив очi,  вiдчув  тепло  розпечено?  за
день землi... Й одразу вгледiв Ки?в, собор  Софiйський,  натовп...  А  мiж
людей - Сенчило, Кулiш,  Сошенко  й  Семен  Гулак-Артемовський  в  якомусь
оперному костюмi... Не розтуляючи червоних уст, вiн раптом як зареве - мов
пароплав!..
   - Вiдходить  котел  пекельний...  -  мовив  Андрi?в  голос.  -  Як,  як
димить!..
   Запахло димом. Видно, земляк узявсь до люльки... Сидiтиме отак весь час
й охоронятиме Тарасiв сон. Сичить на всiх, хто б  не  проходив  мимо,  хай
навiть то офiцер. I дивно, всi скоряються його турботi,  вмовкають,  йдуть
навшпиньках...
   Земля ще й досi тепла, а тiло все мов невагоме... I сон не  сон...  Сам
не збагне, чи спить, чи просто лежить собi та  й  дума?...  Це  все  листи
Толсто? та Лазаревського й чекання волi... Волi, його  свято?  воленьки!..
Щокою тихо скочуються одна по однiй сльози. Вiн хоче ?х спинити, проте  не
годен... Може, це знову сон?.. Дрiмаючи, Андрiй мугиче пiсню. Про  дiвчину
i про вербу край ставу... Це ж  вiн  не  знав  любовi,  не  знав  життя!..
Окрадений, ще молодим похований в сукнi шинелi, як у трунi,  вiн  пролива?
незайману людську, батькiвську нiжнiсть на вусаня,  що  став  йому  ?диним
свiтлим променем у цiй тяжкiй неволi, привiтом з рiдно? його землi!..
   Прокинувся вiд цих думок. Земляк дрiмав на лавцi, пiдклавши  кулак  пiд
щоку. Тiнi були вже довгi-довгi...
   До нього бiгла радiсно мала Наталя, що, як  завжди,  уже  давно  чекала
неподалiк...
   ...Сумуючи по десь заблудлiй волi, почав писать щоденник,  або  журнал.
Це спонукало думати, шеретувати подi? давнi й нинiшнi й гасило хоч  якоюсь
мiрою жагу творити. Правда, вiн, не дiждавшись волi, почав  писати  вiршi,
точнiше,  виправив,  переписав  ще  в  Орськiй  творену  поему  "Москалева
криниця" й послав разом з автопортретом Кухаренку, що не забув  про  нього
грiшного i слав листи та грошi. Та це митт?вий спалах у тьмi  чекання,  в.
оцiй, дасть бог, останнiй юдолi слiз...
   Сидiв, писав щоденник на лавцi бiля верби i раз  у  раз  позиркував  на
син? лiтн? море. Укотре ждали пошти, а вiн - iз  нею  волi,  що  прилетiти
мала iз Оренбурга... I тут в усiх кiнцях  городу  почулося  чарiвне  слово
"пароплав"!
   Сховавши зошит, побiг до форту. Мусить уже прийти! Пiвсотнi днiв минуло
вiдтодi, як послали папiр про волю до Оренбурга, i тридцять сiм, як бачили
його у штабi корпусу!..
   Пошта не прибула... Натомiсть - друга  рота  й  руда  персона  -  ?хнiй
батальйонний командир. Тарас забув про нього, бо сподiвався визволення,  i
тим невдача стала стократ прикрiшою. Тепер було  не  до  городу  й  не  до
щоденника!  Рудим  вогнем  майор  оббiгав  усi  казарми,  дав   по   зубах
фельдфебелям  та  iншим  малим  чинам,  полаяв  ротних  та  офiцерiв,  якi
потрапили йому пiд руку, й звелiв призначити на завтра огляд роти, в якiй,
собi на лихо, служив Тарас.
   Всю нiч нещасна рота, тремтячи, готувалася до iстинно страшного суду  i
вже о п'ятiй ранку стояла, наче iграшка, посеред форту й ждала отця-майора
Львова. О сьомiй вiн з'явився i цiлих три години ?х  катував,  чим  тiльки
мiг.  Стомившись,  гарно  вилаяв,  пообiцяв  свiй  скорий  суд,  рiзки   й
шпiцрутени. Потому всiх вiдпустив, а конфiрмованим звелiв з'явитися  пiсля
обiду на додатковий iспит.
   Коли i це випробування мужностi Тарас терпляче витримав i  був  щасливо
забраний з-перед  очей  премудрого  i  престрашного  Львова,  зрадiв  усiм
солдатським тiлом, як одпущенню грiшник.  Аж  сам  себе  ненавидiв  за  ту
велику радiсть!..
   Майор, узявши змiнену четверту роту, вiдбув в Уральськ,  i  форт  зажив
старим життям. Тарас також. Щасливий, що так вiдносно легко вiдбув  при?зд
начальства, вiн знов чекав наказу iз Оренбурга, писав  щоденно  роздуми  у
свiй журнал...
   I раптом вскочив у яму, на днi яко? чавкало брудне  багно.  Чи  комарi,
якi надвечiр оволодiли садом, чи сподiвання, що на зорi  прибуде  пошта  з
Гур'?ва, погнали, мов навмисне, його в укрiплення.
   Почувши спiв у флiгелi, де проживали офiцери, Тарас, на всякий випадок,
осмикав кiтель, виструнчився... Ну й пiсня, боже праведний!

   Коврики на коврики
   Й шатрики на шатрики!..

   Це ж хтось ?? для них "створив", хтось дав життя...
   - Шевченко! - вибiг  на  плац  скуйовджений  i  весь  червоний  поручик
Кампiньйонi. - А йди сюди! - схопив за руку. - Зараз  я  познайомлю  тебе,
Шевченко, з новоприбулими. Чудовi хлопцi!
   Ще з коридора вгледiв Тарас кошму,  розiслану  серед  кiмнати,  на  нiй
велику сулiю, довкруг яко?  купчилися  усi  в  червоних  сорочках  "чудовi
хлопцi"...
   Коврики на коврики!..
   Рвонувшись з рук Кампiньйонi, Тарс метнувся на майдан. Та офiцер  побiг
за ним i закричав:
   - Черговий! Унтер! Вiзьмiть його й  -  на  гауптвахту!  Вiн  тiльки  що
образив тяжко офiцера!
   За п'ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидiв за  гратами  й  зi  страхом
ждав атаки блощиць та  блiх...  Скрiзь  кровопивцi,  людям  нема  вiд  них
рятунку на цiй землi, на цьому злому свiтi!..
   Раненько прийшов Усков i визволив його з бiди.
   На вечiр ждали пошти. Пронидiвши весь днь у клiтцi саду, Тарас  подався
знову в триклятий форт. Складати  свою  мiзерiю.  Мав  вiдчуття,  що  нинi
прийде його щасливе звiльнення, i вiн тодi негайно, - з цим пароплавом!  -
кинеться навтiкача...
   А я по вас, - зустрiв  його  безвусий  iще  солдат,  що  був  в  Ускова
вiстовим. - ?х благородi? звелiли вас покликати.
   - Що, пароплав?!
   - Нi, ще нема.
   Не мiг збагнуть, навiщо вiн коменданту. З  ворiт  ще  раз  поглянув  на
збiлене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!..
   Iраклiй мовчки подав папiр.
   Тарас завмер. Нарештi! Збулось! Звершилось! Господи!..
   - Читай.
   Зиркнув крiзь сльози i не повiрив сво?м очам. Це був  паскудний  рапорт
Кампiньйонi про те, що вiн, Тарас Шевченко, у  нетверезому  ганебно  станi
облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон...
   - Це все брехня! - гукнув, коли отямився. - Не брав i в рот хмiльного i
не сказав йому нi слова!.. Що дiяти?
   - Одне - просить пробачення,  -  зiтхнув  Усков.  -  Вiн  офiцер,  йому
повiрять бiльше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант.
   - Я присягну, що це неправда!
   - А вiн - що правда.
   - Нелюди!..
   - Вдягай мундир i йди проси пробачення...  Одяг,  прийшов.  Простояв  у
передпоко? аж двi години, й лише тодi його було допущено до  скривлено?  з
похмiлля пики ?х благородiя.
   - Це ти?
   - Так точно!
   - Геть...
   - Прошу вислухати й пробачити менi вчорашнiй вчинок!
   - Ти визна?ш свою вину? - прискалив лiве око.
   - Так точно!
   - Що, не хочеться iти пiд суд?
   - Так точно! Вiзьмiть назад свiй рапорт...
   - Бач, гордим став... Вже й випити не зволить з нами!..
   З похмiлля, ваше благородi?. Як тiльки глянув на сулiю,  так  пiдступив
живiт до горла...
   - Правда. Таке бува?, - глянув уже привiтнiше.  -  Ну,  чорт  в  тобою,
прощено! Пошли по четверть на мирову,  а  я  сходжу  по  рапорт.  Сам  тут
побудь, - всмiхнувся в передчуттi ново? випивки. - Не здумай знову!..
   - Слухаюсь!
   Денщик принiс горiлку, а Кампiньйонi - рапорт. Принiс не сам -  з  усiм
вчорашнiм кодлом сво?х достойних свiдкiв.
   - Отак-то, батечку, - сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. - Ви не
бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогоднi змусили  зробити  нам  таку
велику ласку!
   Пiд п'яний смiх ?х благородiя пiдходили  до  рядового  i  гречно  тисли
руку.
   Знов сулiя, кошма, чарки, на?дки,  жарти,  "Коврики"  й  амурнi  сальнi
спогади...
   Прочумався Тарас в саду, в альтанцi коменданта, де жив останнiм  часом.
Не вiдав, хто й коли привiз його сюди.
   За тиждень  згадав,  що  серед  офiцерiв  його  теперiшньо?  роти  нема
Обрядiна - ?? отця i командира. Спитав про це у каптенармуса Кулiха,  який
привiз з Уральська передану для нього книгу Лiбельта.
   Франц спохмурнiв.
   - А Скобел?ва ти пам'ята?ш? - спитав замiсто вiдповiдi.
   - Як зараз чую його чудовий сердечний спiв...
   Тече рiчка невеличка
   З вишневого саду...
   - Вже в арештантських ротах, аж у Сибiру. А перед тим  пройшов  зеленою
але?ю з двох тисяч палок, сирiч шпiцрутенiв.
   - За вiщо? - вражено спитав Тарас.
   - По пицi дав Обрядiну. Бо той  привласнив  грошi,  якi  прислав  хтось
Скобел?ву.
   - Отак i дав?!
   - Нi, тiльки вже на здачi, як вдарив ротний "за клевету".
   - Нещасний, бiдний Скобел?в!.. - сказав Тарас, похнюпившись. - А  що  ж
Обрядiн?
   - Змусили подати у вiдставку.
   - Недавно Кампiньйонi хотiв мене пiд суд пiдвести...
   - Я чув про це. Паскудний вiн чоловiк.
   - Коли я звiдси вирвуся! - заскреготiв Тарас зубами. - Ось що  вони  зi
мною роблять, кати людськi! Вже третiй мiсяць жду з Оренбурга  волю!..  Чи
послано ?? сюди на черепасi?..
   - Десь хтось трима?. Що ?м якийсь засланець! - промовив Кулiх.
   - Ах, бiдний, бiдний Скобел?в... - зiтхнув Тарас, -  Це  ж  треба  було
такому статися...
   Пiшов  тихенький  дощик.  Зашелестiв,  застукотiв  об   дах   альтанки,
зроблено? колись сердешним Скобел?вим. I  з  того  шуму,  шелесту  почувся
м'яко й весело його дзвiнкий, при?мний голос:
   Дощик, дощик
   Пада? дрiбненький.
   Я ж думала, я ж думала,
   Запорожець, ненько...
   ...Коли прийшов, нарештi, ласкавий дозвiл майора Львова  на  звiльнення
його зi служби, Тарас уже i не зрадiв. Щось  тiльки  в  серцi  тьохнуло  й
переросло в пекучий жаль за марно й тяжко  втраченi  роки  та  днi.  I  нi
вiтання друзiв, нi листування, що зав'язалося мiж комендантом i командиром
пiвба-тальйону Косар?вим про скромну його особу, не хвилювали тепер  його.
Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тодi...  Що  саме,
йому нiхто не мiг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде
у рай, та й та колючим терном поросла!..
   Збагнув,  що  вже  на  волi,  коли  вертався  з  пристанi,  точнiше,  з
гауптвахти, де гостював у  друга  свого  Мостовського,  що  там  сидiв  по
наклепу одно? пiдло? душi.
   Свiтив ледь-ледь ущерблений великий круглий мiсяць, що тiльки сплив  на
чисте, пустельне сiре небо. Нерiвний шлях до форту мiнився, сяяв, скелi  -
мов ожили, вiдкинули вузькi та довгi  тiнi...  Чарiвна  казка...  Господи,
пустеля теж красива, коли на не? дивиться людина вiльна... Вiльний!..  Вiн
не солдат, а знову - поет, художник!.. Вiльний!.. Його  тепер  не  може  у
стрiй поставить Косар?в, примусити з собою пити поручик Кампiньйонi!..
   Мiсяць пiднявся вище, зменшився, i вся картина стала iще контрастнiшою,
ще ближчою до вималювано? колись  поетом,  якого  вже  давно  нема?  серед
живих.
   Выхожу один я на дорогу,
   Сквозь туман кремнистый путь блестит;
   Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
   И звезда с звездою говорит...
   Присiв на камiнь, щоб вiдпочити й помилуватися  красою  скель,  долини,
моря, неба. Це все його!.. Де воля, там i краса, поезiя... Сiм  рокiв  тут
промучився, а тiльки зараз, вiльним, збагнув цей край, цю землю i  те,  як
можуть жити в такiй пустелi люди впродовж вiкiв чи навiть тисячолiть.
   Тепер вiн мiг дивитися спокiйно, без огиди на той флагшток на скелi, на
батарею, на все гнiздо мерзоти i насильства, що  цiлих  сiм  -  найкращих,
може,  рокiв!  -  висотувало  iз  нього  жили,  цiдило  кров.  Вимучували,
перетирали, нiвечили, а вiн, - на зло недолi, царям, жандармам, ротним  та
унтерам! - лишився тим, яким i був. Все  горе,  всi  приниження,  знущання
нiби i не торкнулися його душi. Тепер, коли вiдрiзано той шмат життя,  вiн
зрозумiв, заглянувши в сво? ?ство, що жодна грань чи рисочка його душi  не
пiддалась, не викривилася, що всi його переконання i всi високi  прагнення
- живi й готовi дiяти, як i колись. Звичайно, дещо висвiтлилось  i  набуло
реальнiших, до сутi ближчих розмiрiв, та був тому виною вiк, а  не  гiркий
солдатський досвiд.
   Радiсний, устав i рушив далi. Мiсяць уже поблiд, а зорi  пояскравiшали.
Небесна  сфера  нiби  дзвенiла  тихо  ними,  манила  душу,  кликала...  Не
згледiвся, як заспiвав:
   Та нема в свiтi гiрш нiкому,
   Як сiромi молодому...
   Покинув цю, занадто  вона  сумна,  й  почав  давно  не  спiвану  й  уже
напiвзабуту найкращу в свiтi пiсню:
   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
   За пiвверсти до саду його зустрiв земляк Андрiй.
   - I де тебе бог носить о цiй порi?
   - У гостях був, - обняв Тарас друзяку.
   - Воно-то й видно, - буркнув старий солдат. -  Бо  добрi  люди  тодi  й
спiвають тiльки, як iдуть з гостей. Ввiйшовши в роль п'янрго, Тарас  завiв
ново?:
   Ой iде багач, ой iде дукач,
   Насмiха?ться:
   - Ой за що, за що бiдна голота
   Напива?ться?
   - Та годi, годi, - лагiдно вмовляв Андрiй. - Ходiмо краще спати..
   Ой взяли дуку за чуб, за руку,
   Третiй в спину б'?.
   - Ой не йди, не йди, превражий сину,
   Де голота п'?!..
   Андрiй узяв його пiд руку, провiв у сад, прослав шинель бiля  верби  й,
нарвавши трави пiд голови,  поклав  сердегу  спати.  Перехрестивши,  пiшов
кудись.
   Тарас лежав, розчулений до слiз  любов'ю  ближнього,  й  не  смiв  йому
признатися, що вiн не пив, що просто нiч сьогоднi  така  хмiльна,  що  вiн
збагнув нарештi себе на вольнiй волi!..
   За кiлька днiв Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.
   - Сiдай, - кивнув.
   - Спасибi.
   Тарас присiв на стiльчик, ще кожну мить  готовий  швидко  встати,  коли
ввiйде хтось iз офiцерiв.
   - Я чув, як ти спiвав, iдучи з пристанi, - зiтхнув  Iраклiй.  -  Голос,
скажу тобi!..
   - Була така чарiвна нiч...
   - До ранку потiм думав, - сво?? вiв Iраклiй.
   - Про що, коли не та?мниця?
   - Про солов'я, який i досi в клiтцi.
   - На волi вже.
   Помовчали.
   - Навiщо вони велять з'явитися тобi в  Уральськ?..  -  подумав  Iраклiй
вголос. - Звiльнений, а ?дь туди, куди тобi наказують...
   - Ай справдi? Вiльний, - отже, я маю право ?хати на всi чотири сторони.
На бiса менi Уральськ!
   - У Петербурзi у тебе ? знайомий лiкар? - спитав Iраклiй, смикаючи себе
за вус.
   - Не знаю.
   - Графиня, певно ж, ма?... Та й Лазаревськi... Тарас кивнув.
   - Як щось не так - захворi?ш, а друзi хай тим часом стають на захист...
- снував якусь туманну думку комендант.
   - Чи я дурний, чи ти занадто мудрий... - сказав Тарас. - Не втямлю.
   - Жаль солов'я, - зiтхнув Iраклiй. - Треба йому летiти звiдси...
   - Куди? В Уральськ?
   - Додому чи в Петербург.
   Тарас схопився з мiсця.
   - Даси бiлет на ви?зд у Петербург?
   - Боюсь, а мушу дати... Я ж друг тобi?
   - Найкращий i найвiрнiший! - обняв Тарас Iраклiя. - До смертi я!..
   - Тихiше, - спинив Усков.  -  Позавтрому  вiд  нас  пiде  на  Астрахань
рибальський човен. Як вiн тобi?
   - Хоч пiшки!
   - Ти ж не Христос, - всмiхнувся. I враз нахмурив  брови.  -  Якщо  мене
притиснуть тут, я  буду  тебе  розшукувати  по  всiх  усюдах.  Ти  вже  не
обижайся...
   - Iраклiю, менi аби дiстатись до Петербурга, а там уже не  пропаду!  Не
втiк же я, а звiльнений самим царем.
   - Узавтра все оформимо, i - в добру путь, - сказав Iраклiй сумно.  -  А
ми вже тут...
   - Спасибi тобi за все!.. Якби не ти, хто зна?, чи  дочекався  б  я  дня
цього... - ледь стримував Тарас щасливi сльози.
   - Тобi спасибi, - мовив на те Усков. - Що освiтив мо? життя, мов  сонце
похмурий день...
   Поцiлувались тричi, як личить добрим людям, i розiйшлись.
   На третiй день, у супроводi Андрiя Обеременка, Тарас iшов,  прискорюючи
все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Iншим,
хто теж хотiв провести, Усков звелiв побуть у фортi: нiчого здiймати шум i
все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя  збагнула  враз,  що  вiн
далеко ?де, й не вiдпускала, плачучи на ши? в нього...
   Хоч  квапили  його  з  човна,  зайшов  на  гауптвахту  i  попрощавсь  з
Мостовським.
   - От клятий - перехрестив тебе услiд по-сво?му, -  бурчав  Андрiй.  Вiн
мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу.
   - Андрiю, вiн найлiпший - крiм Iраклiя - тут чоловiк. - сказав Тарас. -
Держись його.
   - Про мене...
   Вiддавши торбу в човен, обняв Андрiя, мiцно  поцiлував.  Той  вiдповiв,
незграбно якось тикаючись лицем  в  лице,  i  заридав,  гамуючи  у  грудях
стогiн.
   Човен уже вiдплив, нiдняв вiтрило, виповнив його ногожим вiтром, а  вiн
стояв на пристанi, дивився вслiд...
   - Брат? - запитав керманич.
   Тарас кивнув.
   Осяяний низьким рожевим сонцем, здiймавсь на скелi в небо далекий форт.
Здавалося, що  вiн  стояв  на  мiсцi  чи  навiть  плив  за  ними  страшним
пустельним маревом...
   - У вас одне вiтрило? - спитав Тарас керманича.
   - Одне. А що?
   - Йдемо повiльно.
   - Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком...
   - Сiм рокiв там поховано! - зiтхнув Тарас i повернувся лицем в бiк моря
й Астраханi...
   Здригнувся, враз почувши, що б'ють зорю.  Оглянувся:  довкола  нiч.  Нi
форту, нi шуму хвиль... Це Федiр кинув  дрова,  готуючись  топити  грубку!
Рано звик уставать. А може, старiсть... Старiсть!..  Пiдкралася  зненацька
так, що вiн не встиг помiтити. В Новопетровському ще нiби був  здоровий  i
молодий, а в Петербурзi... Правда, вже й там, за Каспi?м, мав ревматизм  i
лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко мiг обiйти довкола  форт  i
не задихатись... Цур, цур йому! Тi десять лiт згадати нинi страшно,  а  як
було ?х пережити!.. Князь Долгоруков зна?, чим пригрозить... Навряд чи хто
захоче пройти ще раз усi круги пекельнi, що вiн пройшов за тим Уралом!..
   Важко перевернувся на другий бiк, вдихнув повiтря глибше.  Спав  чи  не
спав? Навряд. Тi видива  були  не  сном,  а  скриком  його  душi,  сльозою
втрачених даремно лiт. Хто зна?,  яким  було  б  його  життя,  коли  б  не
Братство i не арешт та все, що потiм сталося... Нi, це не жаль, не каяття!
Вiн чесно йшов. I в цьому вища iстина!
   Склепив повiки.  Треба  таки  поспати.  Хворий  та  ще  невиспаний,  не
вдержить вiн рiзець у пальцях... А Клодт,  точнiше,  його  портрет,  чека?
внизу труда... Людина, доки трудиться, доти й  живе...  Це  дiд  казав  чи
батько?.. Так, батька вiн, сказати можна, вже перерiс на  цiлих  два,  нi,
навiть трохи бiльше печальних лiт... До дiда вiн не доживе... Це треба  ще
так само, ще сорок сiм!.. Не попрощався з дiдом... I з  Катрею...  Завiяло
город i двiр вишневим бiлим  цвiтом...  Летять,  летять,  загойдують  його
жалi, притишують у грудях бiль...
   На Новий рiк йому зробилось гiрше.  Десь  простудився,  мабуть,  бо  на
рiздво таки пiшов до левенят,  як  називав  малих  дiтей  Жемчужникова,  й
дозволив ?м по?здити на ньому верхи, як на конi. Ще й чарку  випив.  Свято
ж!..
   Михайло сам привiв Барi. Той довго мовчки слухав його довкруг.  Нарештi
мовив:
   - Ось що... Режим постiльний. З хати анi ногою, навiть у коридор.
   - А як же?..
   - Ви збира?тесь, я чув, весною на Укра?ну, - сказав Барi суворо,  -  то
хоч заради цього побережiть самi себе. Iнакше я умию руки...
   - Чу?ш? - устряв Михайло лагiдно.
   - Гаразд, уже сидiтиму, - сказав Тарас. - I питиму мiкстури вашi...
   - Хоче на Укра?ну! - всмiхнувся лiкар.
   - Ви, Едуарде Яковичу, в нас  не  були?  -  спитав  Тарас.  -  Це  диво
дивне!.. Казка!.. Як побудуюся бiля  Днiпра,  покличу  вас  поглянете.  Не
схочете вертать назад, у цю Пальмiру!..
   - То що, згортати практику?
   - Не вiрите... - зiв'яв Тарас.
   - Нi, вiрю, вiрю, - втiшив його  Барi.  -  При?ду  i  подивлюся!  Ви  ж
тiльки, дуже прошу, побережiться. Щоб  я  мав  змогу...  Лiкар  лише  тодi
добитись може успiху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! - додав
поспiшно.
   - Будемо долати разом, - втомлено сказав Тарас. - Менi ось так потрiбно
на Укра?ну!.. - провiв рукою навпроти горла. - Не можу тут... Пропаду...
   - Так, клiмат тут не з кращих.
   - Болото, гибле мiсце!..
   - Менi пора, Григоровичу, - устав Барi. - Тримайтеся! Ось вам рецепт...
   - Михайле, десь грошi там...
   - Ну що ви, що ви! - спинив Барi, - Ви заплатили муками за нас  усiх  у
вiйську.
   - Спасибi.
   - Завтра я забiжу...
   Михайло провiв Барi й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого.
   - А я тобi, Тарасе, принiс гостинець!
   - Дякую...
   - Не зна?ш що...
   - Лихого ти, Михайло, не принесеш...  Невже  "Буквар"?  -  пiдвiвся.  -
Готовий?
    Вiн.
   - Дай глянути!
   Перегортав, прочитував напам'ять знанi тексти, й душа його радiла цьому
сво?му первiстковi на теренi недiльних шкiл. Хай вчаться, хай вiдходять од
царства тьми! Людина неписьменна - напiвжива, напiвслiпа. Ця книжка - ключ
до iстини, до пiзнання себе i свiту. Прагнув зробити так,  як  укладав.  В
народу взяв, народу дав... "Де ?сть добрi люди, там i правда  буде,  а  де
кривда буде, там добра не буде"... "Лiчба"... Таблиця множення...  Народнi
думи... Приказки...
   - Це  тiльки  перша  ластiвка,  -  схвильований,  сказав  Михайловi.  -
Пiддужаю i скомпоную  окремо,  книжкою  "Лiчбу",  чи  "Арифметику",  потiм
"Географiю", "Iсторiю" народу нашого... А вже тодi i вмерти можна...
   - А як же вiршi? - тихо спитав Михайло.
   - Вiршi самi собою,  друже,  вiд  них  нiде  не  захова?шся.  Прийдуть,
знайдуть, примусять себе записувати.
   - Щось ти давно...
   - Поезiя - це стан душi, а не робота... Колись,  у  сорок  п'ятому,  як
пойняла вона мене, як закрутила вихором... Ото було... Поезiя!..
   Зайшовся кашлем. Втомлено прилiг на лiжко. Справдi  йому  пошкодили  тi
кiлька виходiв у бiлий свiт чи просто ?сть його лиха хвороба?.. Цей бiль у
грудях...
   - Збiгаю в аптеку, мабуть... А ти полеж, - узяв рецепт Михайло.
   Кивнув. Заплющив очi. Як же йому лежати, господи, коли роботи стiльки i
стiльки добрих намiрiв,  коли  вiн  чу?  стогiн  з  усiх  усюд  уярмленого
народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворiсть, щоб прислужити
панству,  яке  тобi  церкви  буду?,  закову?  тво?  парсуни  в  золото   i
славословить щедрiсть тво?х дарункiв можним?.. Щось тут  не  так...  Якась
гiрка несправедливiсть!..
   Пiдвiвся, сiв. Найлегше скласти руки  й  чекать  на  милiсть  божу,  на
кращий стан здоров'я. Та ? ще й другий спосiб - борня, клин клином! Десять
солдатських рокiв мусив коритись волi iнших, виконувати лише чужi накази й
чекать на все команди. Ганебний стан!..
   Похитуючись, зiйшов униз i сiв до столу. Клодт виглядав iз дошки, немов
з туману. Правда, й на фотокартцi сьогоднi також барон розплився...
   Витер рукою очi й узяв рiзець. Холодний, мов бурулька. З  вiкна  тягло,
на пiдвiконнi бiлiла паморозь, а може, й снiг... Скорiше б уже весна!..

   А вже весна, а вже красна,
   Iз стрiх вода капле.
   Молодому козаковi
   Мандрiвочка пахне...

   Гай-гай... Козак уже  пiдтоптаний.  Тягни  носо-ок,  тягни  носо-ок!  А
витягли iз нього силу, молодiсть... Нiчого. Ще поборемося,  ще  поживем!..
Чи так,  бароне?  Хмуришся...  Тобi  також  невесело,  хоч  ти  й  вiдомий
скульптор i не тягнув нi перед ким носок... А мо', й тягнув? Чужа  душа  -
що темний лiс... Ось  зараз  ми  просвiтлимо  тобi  лице,  вiдтiним  бiлим
комiром...
   - Тарасе, що ж ти дi?ш! - напав  Михайло  коршуном.  -  Барi  ж  звелiв
лежати, а ти до працi взявся!
   - Лежати, - отже, думати, а думи в нас нерадiснi... - сказав  Тарас.  -
Що чути про манiфест?
   - Нiхто не зна? толком.
   - Дадуть ту бiдну волю чи не дадуть?
   - Дадуть.
   - Коли?
   - Чекали бiльше...
   - Хочу дожить до волi, брате... Бо,  як  умру  ранiше,  влаштую  ?м  на
небесi такий содом з гоморрою!.. - поклав рiзець.
   - А ти такий, - всмiхнувсь Михайло. - Зробиш! Тим паче там  не  звикли,
певно, до бунтарiв...
   - Гада?ш, бог не ма? синьомундирих стражiв? - спитав Тарас.
   - Навiщо вони йому?
   - Тодi нехай натисне на вiнценосного, як хоче мати спокiй!
   - Так наляка?ш господа, що вiн тебе безсмертним зробить на вiдчiпного.
   - А я такий! - всмiхнувся Тарас, пiдводячись. - Побудь, допоки виберуся
нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти...
   В лiжку, лишившись сам,  узяв  буквар,  помилувався  його  обкладинкою,
перегорнув... Хто зна, коли вiн вирветься на Укра?ну, а книжка ця, зiгрiта
його душею, швидко дiйде туди, почне свою роботу. Цих  десять  тисяч  його
гiнцiв i вiрних помiчникiв пiдуть мiж люди, знiмуть з очей полуду  панську
й покажуть шлях до правди й волi... Я сплю, а серце мо? не спить!..  Пiшов
"Кобзар" ще в тому роцi, скоро пiде  "Основа"...  Серце  мо?  не  спить...
Дзвенить тривожним дзвоном понад Днiпром!..
   "Основу" йому принiс на другiм тижнi нового року Гриць Честахiвський.
   - Батьку, шквар гопака! - гукнув iще з порога.
   - ? манiфест про волю?
   - Чого схотiв!.. "Основа" вийшла в люди, i  Бiлозерський  тобi  прислав
двi книжки!
   Роздягшись, вiн пiднявся на антресолi й нахмурився, коли побачив Тараса
в лiжку.
   - Це все Михайло iз  тим  Барi?  -  спитав  сердито.  -  Вклали  такого
вернигору!..
   - Хоч ти мене пiдтриму?ш... Давай журнал!..  Ще  теплий...  Як  з  печi
хлiб... - обмацував i навiть нюхав фарбу. - Дiждалися-таки!..
   - I довго ж ждали, батьку! - зiтхнув Грицько. -  Вже  iншi  добрi  люди
наткали i полотна, а ми ще на основу не намилу?мося.
   - Не тьмар нам, Грицьку, радостi, -  сказав  Тарас.  -  Дай  боже,  щоб
перший не був також останнiм!
   - А що? - Грицько стривожився.
   - Набридне бути добрим царевi-батечку, ногою  тупне  -  й  часопис  наш
урiже дуба.
   - Сумно...
   - Отож радiймо, Грицьку!  Й  пишаймося,  що  перший  "блин"  i  вже  не
"комом".
   - У "Современнике" про це також написано, у першiй  книжцi!  -  змахнув
Грицько руками. - Й про тебе добре сказано. Забув принести...
   - Дякую. Я вже читав, у гранках.
   - Слабу?ш, а встига?ш скрiзь ранiше нас, здорових! - присiв на лiжко. -
Як тобi?
   - Нiчого... Тiльки у грудях бiль; та кашель i нежить ось вчепилися... -
сказав Тарас невесело i спохватився: - Лiпше давай журнал  проглянемо!  Як
мовили колись розумнi люди: життя коротке, а мистецтво вiчне.
   - Я геть забув - тобi цидулка вiд  Бiлозерського!  -  дiстав  з  кишенi
аркушик. - Так гнав сюди на радощах, так хотiв тобi...
   - Читай, - спинив його Тарас. Чогось  останнiм  часом  не  терпить  вiн
багатослiв'я  i  надто  вже  бурхливих  проявiв  хай  навiть   щонайкращих
почуттiв.
   Грицько пiдвiвся,  крякнув,  немов  дячок  у  церквi,  й  почав  читать
нарозспiв, для урочистостi:
   - "Все мы душевно пожалели о  Вашем  нездоровьи,  многоуважаемый  Тарас
Григорьевич, но не теряем надеждьi, что при добром желании Вы превозможете
немножко  себя  и  не  лишите  нас   удовольствия   видеть   Вас   посреди
"основателей", как первоначальника общего дела..."
   - Не треба далi!
   - Вiн вибача?ться, що сам не змiг...
   - Прийде, то я  йому  скажу...  -  кипiв  Тарас.  -  Забув,  що  вiн  з
Мотронiвки бiля Борзни!.. "Не лишите нас  удовольствия  видеть  Вас..."  -
передражнив. - Язик собi злама?, а не напише по-людськи, щиро й просто!..
   - Великий пан... -  розвiв  Грицько  руками.  -  Взяв  жiнку  з  добрим
посагом...
   - А-а, хай ?м грець, усiм панам! - сказав Тарас. - Така натура  ?хня...
То що у першiй книжцi?
   - "Кобзар" Шевченка.
   - Зна?мо, - перегорнув сво? поезi?. - Марко Вовчок "Три  долi".  Славно
пише! Суворо й щиро, без  квiточок.  А  мова,  мова!..  Мене  спитав  Iван
Турген?в, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я ?? порадив - Марка
Вовчка, сирiч Марiю Олександрiвну.
   - А не Шевченка?
   - Вона одна в нас зна? мову... Господи,  до  чого  ми  вже  дожилися  -
ставимо на кожнiм  словi  наголос!..  -  перегортав  чомусь  важкi,  немов
залiзнi, сторiнки.
   - Що, зле тобi? - помiтив те Честахiвський.
   - Як каже Едвард Якович, пiдводить серце, щось там iз ним не так...  Не
можна менi радiти, каже, i гнiватися, i сумувати... А що ж то був би я  за
поет, якби не гнiвався i не радiв!
   - Ой скiльки ? у нас таких!
   - То вiршомази, Грицьку. Поезiя - це гнiв  i  бiль,  любов  i  радiсть!
Байдужiсть - смерть поезi?.
   - А серце ж як?
   - Воно це я, а я - воно. Не можна нас роздiлити. Хай  терпить,  скiльки
зможе...
   - Нещадний ти.
   - До себе - так. Я втратив стiльки рокiв!..
   - Все хочеш сам зробити?
   - Нi, тiльки те, для чого прийшов на свiт.
   - Ти зна?ш?
   - Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всiх...
   - Ти свiточ краю нашого, його зоря! - схвильовано сказав Грицько.
   - А мо', лише кресало, що викреше живлющу iскру в душах...
   - Iскра у нас була. А ти ??  роздмухав  сво?м  крилатим  словом,  повiв
крiзь нiч!
   - Григорiю, не сотвори собi кумира, - мовив, знiяковiвши вiд похвали.
   - От чув моя душа, що ти колись...
   - Прошу тебе - не сотворяй, - всмiхнувся. - Я ще живий. I грiшний...
   - Поезiя твоя - свята!
   Не мав нi слiв, нi сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з  людини
робить хворiсть...
   - Поглянь, Григорiю, чи Костомаров видрукував сво? думки  про  Ки?вську
Русь? - сказав натомiсть стомлено.
   - Всi ?, Григоровичу:  i  Костомаров,  i  пан  Кулiш,  i  Стороженко...
Руданський, Глiбов. Ганна, котра Барвiнок... Гарно!..
   - Ну й слава богу...
   - Я геть забув, що маю буть  на  службi!  -  запоспiшав  ураз  Грицько.
Поклав журнал. - Узавтра знов забiжу. Бувай здоровий!
   Вибiг - аж задзвенiли сходи. А славний хлопець!..  Щира,  проста  душа.
Такий пiде за тебе в огонь i в воду, серце сво? вiддасть... Чи  й  справдi
серцю легше, коли людинi байдуже: добро чи  зло...  Навряд.  Байдужi  люди
живуть не довше... Власне, i не живуть, валяються, немов  гнила  колода...
Жити - страждать, боротись, прагнути чогось нового, свiтлого! Вдоволенiсть
- не суть життя... Свиня в сажi вдоволена, як не голодна. Дрiма собi...
   Хтось увiйшов.
   - Ти, Федоре?
   - Це я, Микешин!.. Просто вiд панi  Юргенс...  ?вши,  згадав  про  вас,
Григоровичу, i той бiфштекс застряв менi у горлi. Ви ж тут голоднi, певно?
   - Спасибi. Снiдав...
   - Правду шепнув господь. Коли було  те  снiдання!  -  вознiсся  вiн  на
антресолi веселим добрим янголом.  З  морозу  навiть  щоки  були  у  нього
янгольськi - червонi, мов калина. I курка, яку принiс  сповитою  в  цупкий
папiр, аж сяяла пiдсмаженими боками!..
   - Божественна! - втягнув повiтря "янгол" i повелiв: Вставайте ?сти!
   Тарас пiдвiвся, кривлячись вiд болю в грудях.
   - Таким харчем i мертвого пiдняти можна... - мовив. - Та  ще  вiд  панi
Юргенс... Колись Брюллов любив також посидiти у милiй тiй харчевнi...
   - Ви змерзнете, - схопив Микешин свиту, яка служила у хатi цiй халатом,
i вкрив дбайливо плечi.
   - Спасибi... - вдячно кивнув Тарас. - Так от Брюллов...
   - Це правда, що ви дружили?
   - Правда... - зiтхнув Тарас. - Великий був чоловiк!..
   - А можна менi сказати буде, що я дружив  iз  вами?  -  спитав  Микешин
щиро, як здатнi справдi талановитi люди.
   - Кажи. Якщо тобi це буде в радiсть.
   - Батьку, на все життя!..
   - Михайло, не присягайся в дружбi, -  спинив  Тарас.  -  Цi  клятви  не
надiйнi... Найвищий прояв вiрностi -  йти  до  зорi,  яка  ?днала  друзiв,
свiтила ?м на трудних шляхах життя...
   - Я прагнутиму, допоки стане сили!..
   - Спасибi... Це найкращi лiки хворому...
   - То, може, вам подати краплi чи щось таке?
   - Давай вже лiпше курку, а то iз рук не випуска?ш...
   - Справдi! - всмiхнувся гiсть. - Пробачте. Вже й прохолола...
   - Курка у будь-якому виглядi суть божий дар, як висловився  колись  мiй
перший вчитель Петро Богорський, - сказав Тарас. - I то ?дина iстина, яко?
вiн мене навчив; крiм азбуки...
   Коли пiшов Микешин, вiдчув себе бадьорiшим. Чи спiлкування з молодiстю,
чи "божий дар", та щось його пiдбадьорило. Встав, випив лiки (ложка вже не
тремтiла йому в руцi!)  й  спустився  вниз.  Найгiрше  було  в  хворобi  -
слабiсть, що не давала йому трудитись, як би хотiв... А втiм, що  толку  з
його трудiв теперiшнiх, - скажiмо, таки з того ж портрета  Клодта,  -  для
Укра?ни, ?? народу бiдного?..  Послав  учора  тисячу  сво?х  букварикiв  у
славний Ки?в Чалому, щоб розповсюджував на користь недiльних  шкiл,  -  це
дiло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу,  яку
йому пообiцяв знайти Федот. По?де туди весною, жениться... Не буде  ж  вiн
сидiть, як сич, на тiй горi пiд  Кановом,  що  напитав  Варфоломiй!..  Без
жiнки хата - пустка. А без дiтей...
   Зiтхнув.  Згадав  Ускових.  Наталi  вже  восьмий  рiк...  А  Надi,   що
народилася за рiк до того, як вiн по?хав, чотири, п'ятий...
   Дiло нiяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лiзли в  голову  якiсь
думки i заважали. Власне, думки тепер були  його  розрадою,  його  життям.
Прикутий в цiй майстернi,  один  як  перст  здебiльшого,  вiн  ма?  в  них
товариша, дружину, дiток... Друзi прийшли й пiшли, а думи його не кидають,
а думи з ним... Та бiль у грудях... Може, якби не вiн, писав би  вiршi,  й
легше тодi було б... Давно, давно не прилiтала муза в його барлiг!..  Була
б Ликера... Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пiзню його
любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами,  жалями?..  Усе
минулося, перегорiло, як восени опалий лист, на вогнищi добра i зла!..
   Пiдвiвся, узяв свiчник i важко, ледь похитуючись, пiшов  по  сходах.  В
лiжку стихав набридлий кашель. I там,  на  антресолях,  з  стiни  йому  не
усмiхалась звабливо його остання люба, осiннiй цвiт...
   За тиждень вiн по-справжньому сiв до роботи. Нежить  уже  минув,  i  це
маленьке благо здалось Тарасу гаслом  його  одужання.  У  грудях  ще  йому
болiло, та мiдна дошка кликала i хвилювала. Праця  тепер  була  для  нього
самим життям, утечищем вiд грiзних дум, що обсiдали  його  щодня,  щоночi.
Нiч особливо була важка, бо темрява, самотина... Вiн хитрував,  вкорочуючи
?? роботою. Вставав о п'ятiй. Доки там ще розвидниться, а  вiн  тим  часом
трудиться, живе!..
   Так захопився, що  й  не  почув,  як  увiйшли.  Звiв  ненароком  очi  й
побачив... еполети!..
   - Ти, Федоре, мене  злякав,  -  озвався,  коли  впiзнав  господаря  цих
еполетiв. Це був земляк Черненко, душа  громади  ?хньо?.  Точнiше,  мир  i
спокiй, бо вiн гасив розважнiстю та добротою всi суперечки  й  пристрастi,
що вибухали часто мiж "громадян".
   - Вiдколи ти мене бо?шся? - спитав, скидаючи i вiшаючи шинель.
   - Сидить i досi в менi солдат, який весь час напружений  i  жде  щомитi
лиха й несправедливостi вiд офiцерiв...
   - Ну й залили вони тобi за шкуру сала!
   - Досi в усьому чую бiй барабана... - журно сказав Тарас.
   - Такий нагнали на тебе страх?
   - Нi... Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися  вмить  у
клубок i виставляти довкiл голки...
   Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.
   - Нездужа?ш? - спитав Черненко.
   - Кашель та бiль у грудях.
   - Бачив уже "Основу"? Тарас кивнув.
   - Панько таки друку?  сво?  "Листи  iз  хутора".  Не  зважили  на  твiй
протест.
   - Печально... - поклав рiзець.  -  Не  через  те,  що  знехтували  мо?ю
думкою, - додав поспiшно. - В отих листах початок кiнця журналу...
   - Чому?
   - Бо всяке дiло житиме лише тодi, коли воно веде  вперед.  А  Хуторянин
тягне  людей  назад.  Помiтив,  вiн   грозиться   писать   про   все,   що
друкуватиметься в "Основi"? Отже, Кулiш усiм нам буде за судiю, за цензора
iз хуторян! Бог-автор, бог-редактор i бог-читач в однiй особi Кулiша.
   - Редактор же Бiлозерський...
   - Панько його затурка?, зiмне, приб'? сво?м талантом, пихою,  -  сказав
Тарас. - Поглянь на першу книжку: Кулiш про  Гоголя,  про  Климентiя,  про
Котляревського, i Хуторянин таки ж Кулiш.
   - А бачив ти його нову "Граматку"?
   - Читав. Бiда!
   Панько тако? ж думки про твiй "Буквар"... О! Чи не вiн?  -  прислухався
до грюку й шуму у коридорi. - Держись, Тарасе!
   - Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить... - згадав  Тарас  дитячу
казку.
   - Вчора вiн розкричався... Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибiжить,
- шепнув Черненко.
   - Дякую, - сказав Тарас. - Оскiльки вiн без еполетiв, то я i сам...
   Рвонуло вихором дверi, i на порозi вирiс Панько Кулiш.
   - Добридень вам... - знiтився, побачивши тут  i  Черненка.  Федiр  умiв
його приговтувати, збивати гонор.
   - Здоров. Заходь, - спокiйно  сказав  Тарас,  пiдводячись,  щоб  стрiти
гостя. Панько руки не подавав, i це було ознакою того, що вiн прийшов не з
миром.
   Все ж роздягнувсь. Потому дiстав з кишенi  шуби  "Буквар"  Шевченкiв  i
демонiчно жбурнув на стiл.
   - Якщо кебету ма?ш писати гарнi вiршi, то це ще зовсiм не  означа?,  що
ма?ш право вчити!
   - Тим паче, що i вiршi менi не дуже  пишуться...  -  всмiхнувся  на  те
Тарас.
   - От, от!
   - Сiдай. Бо мушу сiсти...
   Кулiш не чув його припросин, а може, вдав глухого.
   - Ти геть пустився берега, - почав повчальним тоном, як батько  синовi.
- То повiстi, то  зарiзяцькi  вiршi,  а  це  -  буквар,  де  ?  усе,  крiм
основного, найголовнiшого, - святого бога! Дружки iз "Современника" та iже
з ними тебе весь час пiдхвалюють, перекладають,  виводять  лицедiйствувати
перед людьми в Пасажi, а ти й повiрив тим славословам, що всiх заткнув  за
пояс, пiднявсь до хмар!..
   - Пантелеймоне Олександровичу, - втрутивсь Черненко, - треба ж  i  мiру
знати...
   - Правда не ма? мiри, правда така, як ?.
   - Ти певен, що зна?ш правду? - глухо спитав  Тарас.  Йому  немовби  мiж
двох крижин здавило серце.
   - Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, вiруючим...
   - I крiпаком, - додав Тарас за нього.
   - Це не найбiльше, як кажуть, зло.
   -  Ти  чув?  -  схвильовано  спитав  Тарас  Черненка.  -   Крiпак   пiд
паном-братом живе в раю, вiн благоденству?!.. Вiн пише листи в  журнал  iз
хутора, що хоче вiчно бути таким, як ?, що нi науки, нi промисловостi, анi
культури йому не треба...
   - Бо так i ?. Це правда! - гукнув Кулiш.
   - Чому ж тодi твiй хуторянин - темний, непросвiщенний - в листi  сво?му
сипле слiвця, якi почути мiг вiн тiльки в унiверситетi?
   - Вiн протесту?, бореться iз тим усiм!
   - З чим? З тим, чого не зна??
   - Вiн зна? все.
   - Тодi вiн не хуторянин! I  лист  твiй  з  хутора  -  облуда,  фальш  i
фарисейство, - сказав Тарас. - Ти ж не  сидиш  на  хуторi,  а  вивчився  в
унiверситетi, працю?ш у столицi, друку?ш книги, пишеш!..
   - То - я.
   - А iншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як
вовчуки, i ждуть, коли Панько  Кулiш  дозволить  ?м,  сердешним,  вийти  з
хутора на шлях широкий поступу? Це смiшно, пане Пантелеймоне, це все одно,
що ?хати вздовж залiзницi кiньми або ставать на рейках i не пускати руками
по?зд.
   - Я стану, впрусь i не пущу! - гукнув Кулiш. - Щоб зберегти народ  мiй,
яким вiн ?, яким вiн був i ма? бути далi!
   - Стояча вода цвiте, - сказав Тарас. - Крiм того, ти - хай  мимоволi  -
сво?м завзяттям  служиш  самодержавству  i  тим,  з  ким  нiби  вийшов  на
боротьбу...
   - Ти научивсь словесним фiглям  у  Чернишевського.  Сказав  би  просто,
ясно!
   - Так i кажу. Хто наш народ довiв до того стану, який тобi так до душi?
Царi! Хто прагнув i прагне нинi втримати трудящий люд у темрявi, в неволi,
в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз'?днаний по хуторах,
вiдтручений од поступальних рухiв, якi тепер народжуються в  столицях,  не
здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю.
   - Волю ?м цар да?! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для
Укра?ни.
   - Той час настав. У нас, в Росi?, в Польщi все мисляче i  чисте  серцем
тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвiчним  борцям  за  волю,
стояти збоку й тим помагати гнобленню?
   - В цiй боротьбi ми втратимо самих себе! Як втратив ти в сво?х останнiх
вiршах! В майстернi стало тихо.
   - Що я... - сказав Тарас  з  осмутою.  -  Пiщинка...  Писав  i  жив  по
совiстi... А що зробив, те скажуть потiм люди... Ти  ж  намага?шся  убгати
цiлу  нацiю  в  патрiархальний  хутiр,  одгородити  його  невiглаством   i
зберегти. Для чого? На посмiх людям?
   - Щоб не згубитись, не розчинитися мiж iнших нацiй, - сказав  Кулiш.  -
Етнографiзм...
   - Не згубимось, коли вперед  iтимемо,  коли  сягнемо  розумом  людських
вершин у мудростi, в науках, волi духу! Не жаль повиннi ми викликати сво?м
життям, не спiвчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжнiй шлях!..
   - Без бога нi до порога!
   - Бери його хоч за порiг, але не лiзь з богами вперед наук, не  затуляй
iконою людинi очi, дай змогу ?й збагнути свiт i вибрати найлiпший шлях!
   - Бог вибере, бог поведе...
   - Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторi,  а  в  Петербурзi!  -  сказав
Тарас. - Вiн  нас  завiв...  Дай  боже  якось  вирватися!..  Не  чути  про
манiфест? - спитав Черненка.
   Федiр розвiв руками:
   - Мудрують щось, викручують.
   - Казав пан: кожух дам, та слово його тепле...
   Кулiш пiдбiг до шуби, вхопив ??. Одягшись, мовчки вийшов.
   - Я теж пiду, - сказав Черненко. - Буде тепер тобi!
   - Не вперше.
   - Амбiтний понад мiру. Не може з тим змиритися, що вiн не перша  зiрка,
що ти його затьмарю?ш.
   - Роботи в нас ще стiльки i тьма така, що й сотнi стане дiла, -  сказав
Тарас. - Ми тiльки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок,
од сили два...
   - Iди лягай, Тарасе, - подав Черненко руку, - бо на тобi нема лиця...
   Зоставшись сам, Тарас i справдi вiдчув себе недобре. Гукнувши сторожа i
попросивши чаю, пiшов нагору. Сходи пiд ним хитались, нiби майстерня стала
шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море...
   Михайло Лазаревський, що завiтав увечерi на  другий  день,  привiв  iще
одного лiкаря. На всякий випадок, як вiн шепнув Тарасовi.  Це  був  старий
знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда.
   - Ну, як ви, батечку? - спитав, помивши руки.
   - Болить у грудях, Павле, i дихать важко...
   - А що п'?те?
   - На жаль, лише мiкстури, - пожартував.
   - Чудово! Бо хтось менi, - чи не Кулiш? -  сказав,  що  ви  похмурий  i
роздратований...
   - Паньковi ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю "Основу", от вiн  i
злиться.
   - Справдi?
   - Це просто жарт. Невдалий, певно...
   - Хтозна... - сказав Михайло. - Вчора Кулiш був тут, затiяв диспут...
   - Вам хвилюватись протипоказано! - пiднiс рiшуче палець Павло Адамович.
- Ви хворi серцем.
   - Гiрше, якби сумлiнням, - кволо всмiхнувсь Тарас.
   - Сумлiння - то не моя парафiя... Знiмiть сорочку, вислухаю... З надi?ю
Тарас дивився йому в лице  й  не  бачив  там  нiчого  для  себе  втiшного.
Круневич хмурив брови, сопiв, вiдводив погляд...
   - Так, так... - протяг нарештi. - П'?те мiкстуру, кажете?..  Це  добре.
Пийте й далi... А може б, вас забрати звiдси, в якусь сiм'ю?  Де  затишок,
харчi...
   - Такi поганi мо? дiла?
   - Нi. Просто вам потрiбен догляд, тепло, режим... В цьому ж  барлозi...
Вибачте!
   - Я щось знайшов би... - тихо сказав Михайло.
   - Дякую. Не треба. Вiк свiй поневiрявся в чужих кутках, то хоч  умру  в
сво?му.
   - Тако?! Йдеться про те, щоб жити! - палко гукнув Павло Адамович,  i  в
тому був недобрий знак.
   - Як жить, то й жить, - всмiхнувся Тарас над силу. I раптом  мовив  про
заповiтне: - Хочу поставить хату бiля Днiпра... Щоб хвиля поряд хлюпала...
   - При?ду в гостi. Можна?
   - Ласкаво прошу. Скiльки ще в нас зими?.. Од сили зо два мiсяцi... А  в
квiтнi вже по?ду на Укра?ну!..
   - Це вам пiшло б на користь, -  сказав  Павло  Адамович.  -  Бо  клiмат
тут...
   - Мiй друг Iван Сошенко геть пропадав, а ви?хав у рiдний  край  i  став
здоровим. Вже двадцять лiт живе собi, не тужить.
   - Так, так... А поки що я випишу для вас iще мiкстурки... -  присiв  до
столу лiкар.
   Тарас почув, що в грудях знову заболiло. Дивно, коли  Круневич  слухав,
вiн болю не вiдчував...
   - Я через день заходитиму.
   - Так зле менi?
   - Вам треба поберегтися... - протяг Павло Адамович. - В  теплi  побуть,
по?сти всмак... А може, хай Матвiйович вам пiдшука? якусь сiм'ю?..
   - Нi. Буду тут, - так твердо  сказав  Тарас,  що  лiкар  не  наполягав.
Зiбрав свою мiзерiю у саквояж i,  попрощавшись,  вийшов.  Михайло  з  ним.
Провести i розпитать без хворого про те,  чого  йому  не  варто  чути.  Ця
хитрiсть стара, як свiт.
   Вiн десь читав, що  еллiни  вже  користались  нею.  Сократ,  наприклад,
твердив, що не сказати хворому всi?? правди  -  то  добрий  вчинок,  а  не
лукавство... Що вони, цi лiкарi, знаходять у нього в грудях?.. Може,  якби
вiн знав... Ат, що там може бути!..  Дiжде  весни,  при?де  на  Укра?ну...
Садки цвiтуть, луги цвiтуть... Повiтря пахне рястом та медуницею...
   - Чого ти плачеш? - тихо спитав Михайло, що повернувся.
   - Плачу? Тобi здалося...
   - Каже Павло Адамович, Що ма? стати краще за тиждень-два...
   - То добре. У мене ? замовлення, портрет одно? панi...
   - Чи не куми Надi??
   - А-а, це секрет! - всмiхнувся.
   - Застану тут, то й знатиму.
   - Хай покортить!
   - То, може, це?..
   - Нi, нi. Федот знайде менi в Полтавi кирпу,  просту.  А  це,  Михайле,
панi.
   - То й що? Усi однаковi...
   - Як братиму, то тiльки таку, як сам, просту й трудящу!..
   - Вольному, як кажуть, воля... Вип'?ш десь за годину  лiки.  Обiдати  я
принесу.
   - Вже йдеш?
   - ? пильне дiло.
   - Подай менi Величка, вiн на столi... Спасибi.
   - Збира?шся щось написать?
   - Не знаю ще... Хотiлося б...
   Провiв Михайла поглядом, а далi тiльки слухом аж до дверей i  розгорнув
на будь-якiй сторiнцi трагедiю свого народу...
   Не мiг читать. Чогось  останнiм  часом  не  може  вiн  нi  слухать  про
Укра?ну, нi думать: сльози здавлюють йому одразу горло... Так нiби  вiн  у
скорiм часi знову кудись майне вiд не? на край землi... Це, певно, й  досi
отi слова Левковi дають про себе знати... Чи хворе серце...
   Вiтер гуде надворi, сипле у шиби снiгом. Нинi вiн вже шкоду?, що з хати
видно дворик, а не Неву. Це б пiдiйшов, поглянув на бiлий свiт...
   Встав, одягнув  халат-свитину  i  заходився  накапувати  собi  у  ложку
лiки...
   Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання.
   - Хто там? - спитав.
   - Це я, Л?сков...
   - А йдiть сюди, добродiю!
   Л?сков пiднявся нiяково, кра?чком  ока  глянув  на  розгардiяш  кiмнати
хворого.
   - Будь ласка, вибачте, що так приймаю, - сказав Тарас. - Зiйти униз  не
можу: пiдлога там, як у льодовнi. Сiдайте ось до столу... Я вип'ю лiки...
   Запанувала якась напружена, холодна тиша.  I  щоб  ??  порушити,  Тарас
кивнув на лiки:
   - Ось пропадаю...
   - Видужа?те, - озвався гiсть. - Зима нерiвна.  Хворих  тепер  багато  в
мiстi...
   - Коли б не бiль у грудях та не задишка... Геть зледачiв - робить нема?
сили...
   - Як видужа?те, то надолужите, - втiшав Л?сков.
   - Ну, годi вже про мене. Ви б  розказали  краще  про  Укра?ну.  Що  там
чувати доброго?
   - Як скрiзь... - непевно озвався гiсть. - Привiти вам передавали  отець
Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський i Лобода...
   - А як Iван Гудовський?
   - Геть хворий.
   - Бiдний... Треба ж: на ноги тiльки сп'явся, а тут тобi... Коли ви всiх
?х бачили?
   - Ще в тому роцi, в груднi.
   - А гарно там, на Укра?нi? Л?сков здвигнув плечима:
   - Зима...
   - В нас гарнi зими... - примружившись, сказав Тарас  -  i  мов  побачив
Днiпро й Подiл з гори побiля монастиря. - М'якi, здоровi... Може, коли б я
жив цю зиму на Укра?нi... Ви  бачили  оцю  "Граматку"  Кулiша?  -  спитав,
помiтивши перед собою книжку, яка весь  час  дражнила  суздальщиною  свого
оформлення.
   - Так. - То скажiть, для кого вона написана?
   - Для кого? - з подивом спитав Л?сков. - Ну, звiсно...
   - Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрiбно навчати розуму!..
   - Недiльнi школи в Ки?вi великий мають успiх... - уник  Л?сков  розмови
про Кулiша й "Граматку". Тарасовi зробилось тоскно.
   - Дiждатися б оце весни,  Миколо...  Та  на  Вкра?ну!..  Може  б,  менi
полегшало, ще, може,  там  подихав  би...  А  як  Варшавська  залiзниця  i
Ки?вське шосе? Будуються?
   Л?сков кивнув. Вiн раптом втратив мову й також ховав вiд нього очi.
   - Швидше б уже ходили i  там  поштовi  екiпажi,  бо  не  до?ду  на  тих
проклятих перекладних... А треба ?хати! Бо тут помру...
   Л?сков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чека?.
   - Спасибi, що не  забува?те,  -  сказав  Тарас.  -  Заждiть...  -  узяв
"Буквар" зi столу. - Вiзьмiть оце прогляньте й скажiть  менi,  що  ви  про
нього дума?те.
   Л?сков пiшов, потиснувши йому поспiшно руку. Внизу  вiн  хлюпав  носом,
неначе плакав, довго взував  галошi...  Дверi  потому  стукнули,  i  стало
тихо-тихо...
   В сум'яттi духу, збуджений  приходом  гостя,  Тарас  пройшов  сюди-туди
кiмнатою, спинився  бiля  вiкна,  дмухнув  на  шибку...  Що  вiн  тут  мiг
побачити!.. Якби ж вiкно виходило на iнший бiк, де простiр, Нева та  лiвий
берег!.. Десь там i мила його Вкра?на... За тисячу зимових верст, далека й
недосяжна йому тепер, як вечорова зiрка!..
   В останнiх числах сiчня, пiсля  водохрещенських  морозiв  та  хуртовин,
згадав, що вже давно не шле листiв. Варфоломiй, не пише,  як  там  дiло  з
купiвлею землi пiд Кановом. Сказати смiшно: вже другий рiк  вони  торгують
землю, а все не зрушать з мiсця. Так, нiби вперлись лобом в  якусь  стiну.
Весна вже зовсiм близько, а хату ставить нiде i  ?хати  нема  куди.  Садок
також не саджений...
   Сидiв у лiжку й слухав,  як  стукають  йому  в  вiкно  синицями  веселi
краплi. Перша, вважай, вiдлига у цьому роцi, гонець весни. Ще мiсяць...  У
лютому на Укра?нi вже зацвiтають котики  й  довкруг  дерев  утворюються  в
снiгу проталини.  Так  наче  кожен  стовбур  звiльня?ться  вiд  пут  зими,
готу?ться ожити соком, бростю... А тут зима  -  до  квiтня!..  Учора  один
земляк заходив, щоб попрощатися, - в  Одесу  ?де,  -  й  нагнав  на  нього
смутку,  роз'ятрив  душу.  ?де...  Вiн  же  тут  мусить  гибiти  й  чекати
хтозна-чого.. А в тiй Одесi, мабуть, уже теплiнь... I на  Кубанi...  Довго
чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не  рiк...  Аби  чого  не
сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами... Писав, писав  i  враз
умовк... Неначе Сергiй Левицький... Вiн слав йому привiти, а той уже давно
був мертвий... Бiдний, його убив той лист  ?диний  iз  Петербурга,  що  не
спалили вони у Герна з Федором... Як це вiн написав?  "Багацько  ?сть  тут
таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на  мiсто  того
стало бiльше людей аж до 1000, готових стоять за  все,  що  Ви  казали..."
Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився пiд час арешту.
Сергiй стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзi,
випущений iз Петропавловсько?... Аж тут уже, у  Петербурзi,  йому  про  це
повiдав Федiр Лазаревський. Той Синiй мiст на Мойцi тепер йому - як  докiр
за необачнiсть. Спалили б тодi цей лист... На  Мойцi  вiн  колись  побачив
смерть поета... Зимового сумного дня вмирав вiд рани Пушкiн... У  сiчнi...
Та трагедiя лучилася двадцять дев'ятого... То це ж якраз сьогоднi!..
   Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом  Федором,  i...  не
знайшов нi слова про ту бiду, про Пушкiна. I досi  вiн  "не  чиновний,  не
занимавший никакого положення по государственной  службе",  як  висловився
тодi мiнiстр Уваров. Мiнiстр освiти!.. Кра?вський  колись  розказував,  що
мав догану за некролог, ним надрукований в сво?й газетi... Пушкiн для  них
не вартий добрих посмертних слiв!..
   Жбурнув газету. Влада, що зневажа? i нищить цвiт народу, не  ма?  права
на iснування! Вона такими дiями розпису?ться в сво?й неiстинностi. Бо  хто
бо?ться правди, вже неживий.
   Дiстав зi столу склянку й напився чаю. Вже  прохолов.  Тут  швидко  все
холоне. Камiнний склеп... Нi, вiн поставить  хату  з  сухого  дерева,  щоб
пахла лiсом, сонцем, яке ввiбрав той лiс зеленим листом!.. Чому ж не  пише
Варфоломiй? Чи  приключилася  якась  бiда,  чи  зледащiв?..  Послав  листа
недавно, а нiби так уже давно. Для нього  час  тепер  повiльно  тягнеться.
Колись на конях мчався, а нинi  все  волами  неквапно  ?де.  Майже  як  на
засланнi, коли чекав на волю...
   I не помiтив, як стало темно. Давить його пiтьма,  пригнiчу?...  Встав,
одягнувся i запалив грубезну свiчку. Федiр купив таку, аби горiла довше...
Iз мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило... Сiсти б  та  написати...
Вiршi - це стан душi, а в нього зараз зовсiм у нiй нема поезi?,  ?  тiльки
бiль за себе, за рiдний край, за волю... I просто бiль, у грудях...
   Вмочив перо i сiв до столу. Неквапно, важко вивiв  "29  сiчня  1861"...
Перемiстив лiворуч руку, яка була така важка, мов  дерев'яна,  й  з  цього
почав свiй лист до брата Варфоломiя:
   "Так менi погано, що я ледве перо в руках  держу,  i  кат  його  батька
зна?, коли воно полегша?..."
   Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а  як
же гравiруватиме?..
   Поволi, нiби вергаючи камiннi брили, писав  слова  турботи  про  небожа
свого Каленика, повiдомляв адресу вчорашнього свого  вiдвiдувача,  що  мiг
йому допомогти з роботою, про "Букваря" й  "Основу",  якi  послав  недавно
Варфоломi?вi... Знемiгся геть, коли дiйшов  до  основного,  хоча  й  писав
якнайкоротше. Посидiв трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вiкна,
й узявся знов до працi:
   "Кiнчай швидше в Каневi та напиши менi,  як  кончиш,  щоб  я  знав,  що
робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за  одним  заходом
змолотив. Цiлую твою жiнку i тво?х дiточок".
   На пiдпис уже не стало сили й вiн вивiв "Т".
   Поклав перо, ковтнув, як лiд, холодного, чомусь гiркого, чаю i перейшов
до лiжка. Здавався сам собi скляним, таким, що  досить  доторку  -  й  вiн
задзвенить, розсиплеться...
   В постелi стало легше. Напiвлежав, примружившись, i слухав,  як  стиха?
шум у головi, як гояться од втоми руки, ноги... Поганi тво?  дiла!..  Коли
пiде так далi, то як же ти, сердешний, на бiлiм свiтi житимеш?.. Менi  аби
додому, на Укра?ну!.. Дихну повiтрям рiдним - i все мине... Там не  дадуть
хворiти природа, люди, клопоти по  влаштуванню  свого  гнiзда...  Я  зможу
щодня й щоночi слухати неквапну, мудру мову мого Днiпра,  перегук  зiр  на
небi, зiтхання, шепiт лiсу i шум трави пiд вiтерцем...
   Вiдчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, i  зруйнував  iдилiю
свого життя на кручi бiля Днiпра. Хто зна?, як там буде! Недарма мовиться,
що добре там, де нас нема... Ти це зi зла, з розпуки,  що  тут  лежиш,  що
сили нема? ?хати! I дим вiтчизни нам солодкий i при?мний...  Весняний  дим
надвечiр,  як  спалюють  сухе  бадилля...  Лункi  незвично  голоси,  скрип
журавлiв бiля криниць... А потiм - пiсня!.. Дивна, якась свята,  правiчна,
що серце, душу твою з грудей вийма?...
   Двором пройшов хтось, хрускаючи уже пiдмерзлим снiгом, i  нагадав  йому
при?зд до Петербурга ледь не три роки тому... Хiба не так вiн рвався, -  а
може, й дужче, - сюди, в столицю, з Новопетровського, а потiм  з  Нижнього
Новгорода!.. Якi були надi?, якi великi задуми!.. Чому ж так тiсно й душно
йому тепер у Петербурзi? Де дiлась та велика радiсть, з якою вiн летiв  на
крилах волi в цю Академiю, на цей гранiтний берег рiки Неви, до  друзiв  i
до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на  рiк...
Рiк волi, працi, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлацi, що став  такий
вiдомий, такий близький, такий потрiбний людям на Укра?нi i в  Петербурзi,
що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання  страждальця,
мученика за кращу  долю  людства.  А  для  уварових  вiн  теж  лишився  не
чиновним. I не художником, а вiдставним солдатом iз  конфiрмованих,  що  й
далi мусить жити пiд ?хнiм пильним оком... Можливо, це й  потьмарило  його
велику радiсть... Чи вiстi з Укра?ни?.. Чи почуття не виконаного обов'язку
перед сво?м народом-мучеником?.. А може, все потроху?..
   Годинник Петропавловсько? пробив дев'яту. Господи, ще тiльки дев'ять!..
Ночi такi страшнi й предовгi, налитi вщерть  думками,  болем,  передчуттям
чогось сумного... Нiччю самотина його вгорта?, душить... А ще коли удвох з
пiтьмою!.. Якби ж вiн мiг заснути звечора й проспати нiч, то, може,  чувся
б лiпше...Знову хтось прочвалав,  похрускуючи  пришерхлим  снiгом...  Хоча
тодi був березень, - ба, навiть уже останнi  числа,  -  снiг  ще  лежав...
Морозець теж прихвачував його надвечiр кiркою... Хоч  вiн  тодi  нестямний
був од щастя, а пам'ята? добре i свiй при?зд, i першi днi в столицi...
   ...Локомотив посiпався, протяжно свиснув i зупинився. Крiзь вiкна й уже
з перону бачив таке знайоме i незнайоме мiсто... Гадав тут бути ще восени,
а вже й весна  надворi.  Iз  Петербурга  в  киргизький  степ  його  колись
доправили за вiсiм днiв, а звiдти до Петербурга вiн дiставався  трудно  аж
вiсiм мiсяцiв! Не через те, що  шлях  розбитий  був  або  стряслося  якесь
стихiйне лихо чи моровиця, - його  затримали  на  пiвдорозi  й  заборонили
в'?зд до столиць. Хотiли ще й вернути до  Оренбурга,  так  добрi  люди  не
допустили...
   Як не було, а вiн стояв на петербурзькiй вулицi й не мiг тому повiрити.
Збулось нарештi!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожi  чули
той урочистий, святковий дзвiн, бо озирались... Господи, невже кiнець його
стражданням, його тяжкiй покутi за грiх великий - правду!.. Взяв вiзника й
сказав йому, щоб ?хав Невським. - Та не гони  так,  братику!  -  торкнувся
його плеча. - Дай подивитись...
   Вперше у нас у Петербурзi? - спитав вiзник.
   - Нi... Просто не був давно, вважай, тринадцять  рокiв...  Жаль,  темно
вже!..
   - В готель якийсь по?демо?
   - Нi, на Морську, будинок графа Уварова.
   Вiзник зиркнув з повагою. Аж нiби якось виструнчився, наскiльки це було
можливо зробити сидячи. Невдовзi вiн засовався, засумнiвався. Видно, малий
багаж та борода при?жджого йому вселяли сумнiв.
   - А ви... - хотiв спитати.
   - Не граф. У графа живе мiй друг, - внiс яснiсть. -  I  в  мене  ?  чим
розплатитись з вами. Вiзник притих, втягнув у комiр голову.
   - Гони! - гукнув йому Тарас.
   Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянiм свiтлi
батогом.
   Михайло його одразу i не впiзнав. Дивився  сво?м  ласкавим  поглядом  i
нiяковiв.
   - Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченкiв щирий приятель...
   - Тарас?! - гукнув господар вражено.
   - А то ж яка личина... Обнявшись мiцно, поцiлувалися.
   - Лаке? графськi мене злякались: думали, що я варнак. - сказав Тарас iз
посмiшкою.
   - А ти ввiйшов з Велико? Морсько??
   - Еге. Бо ти ж менi писав "у домi графа Уварова".
   - I не сказав, що вхiд до мене з Мойки? Ну й ну... З незвички  терлись,
м'ялись, - бо дружба ?хня,  власне,  була  листовна,  -  й  не  знали,  як
повестись далi.
   - Слухай, - сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, - у тебе  ?
щось на вечерю?
   - Знайдеться...
   - Ну й чудово! Бо я голодний, як сiрий вовк!
   А  я  розвiсив  вуха...  Пробач,  -  засяяв  усмiшкою  Михайло.  -  Тут
роздягнись, а тут з дороги вмийся... Проходь туди... Я зараз!
   Невдовзi вони уже сидiли за сервiрованим на двох столом.
   - З при?здом!
   - Будь здоровий... Ух!.. Ну й горiлка!..
   - Наша. Прислала мати з Гирявки.
   - Дай боже ?й здоров'я.
   - Кому? Горiлцi?
   - Матерi!.. I сало звiдти?
   - Як ти про все дiзнався?
   - Я укра?нське сало впiзнаю навiть на тому свiтi!
   - По другiй?
   - Можна, - кивнув Тарас. - Щоб першiй було  не  так  самотньо...  Ну  й
сало, ну й горiлка!..
   - Ти, як Семен...
   - Гулак, котрий ще й Артемовський?
   - Жде не дiждеться. Мiсяць ледь не щодня навiду?ться, чи не при?хав...
   - Славних я маю друзiв! Що б я без вас робив!..
   - А що було б без тебе з нами?.. - м'яко сказав Михайло. Це впало тихим
щастям йому на душу.
   - Слухай, а Федiр, брат твiй, у Петербурзi? - змiнив скорiше тему.
   - I так, i нi. Вiн служить тут, та нинi у вiд'?здi.
   - Жаль.
   - Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро - так що держись...
   - I всi, як ти, як Федiр i як Василь?
   - Як Олександр, як Якiв та як Iван!.. - сховався за жарт Михайло.
   - Славно! - гукнув Тарас. - Де шiсть, там сiм! Дозволь менi матусю вашу
звати сво?ю матiр'ю?
   - Спасибi...
   Встали, поцiлувалися i сiли знов.
   - Я ж сирота з дитячих лiт...
   - Налл?мо ще?
   - Нi, досить, - вiдсунув чарку. - Як тут моя свята заступниця Анастасiя
Iванiвна? Коли я зможу впасти до нiг ???
   - Графиня й граф у  Петербурзi.  I  ждуть  тебе,  як  брата,  -  сказав
Михайло. - Свiтла вона душа...
   - Скажи комусь, то й не  повiрить,  що  можна  так  проникнутися  чужим
життям, зробити неймовiрне для незнайомо?, вважай, людини!
   - Завтра пiдеш до не?, вклонишся... Ото  вже  буде  радостi!  -  зацвiв
Михайло усмiшкою. - Всi ждуть тебе!.. Побачиш... - примружив очi.
   - Господи! Невже я справдi у Петербурзi, сиджу з  тобою,  вiльний!..  -
розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силi щось промовити.
   - Кулiш i досi ще у Брюсселi?
   - Мудру? там.
   - А Бiлозерський?
   - Чека? твого при?зду!.. Всi земляки,  як  сонця  пiсля  ночi,  Тарасе,
ждуть тво?? з'яви i покладають на тебе кращi сво? надi?.
   - Чи я один? Чи тiльки свiту, що у вiкнi?
   - Я не суддя... - зiтхнув Михайло. -  Тiльки  уся  громада  наша  вкруг
iменi твого живе, до тебе щиро горнеться.
   - Тяжка це ноша, брате... - не скоро сказав Тарас.  -  Та  ще  коли  не
можеш людям мовити всi?? правди, коли за кожним кроком тво?м пильну?  хиже
"цареве око"...
   - До речi, ти повинен  якнайскорiше  з'явитися  на  свiтлi  очi  самому
обер-полiцмейстеру.
   - Нi, спершу я з'явлюсь до друзiв, а вже тодi - до  ворогiв,  -  вперто
сказав Тарас. - Навiщо ти згадав ?х супроти ночi!..
   - Вибач, - знiяковiв Михайло. - Прийшлось до слова...  Лежав  потому  в
лiжку, яке Михайло ще восени поставив,  ждучи  його  при?зду,  а  в  серцi
радiсть змiшувалася з гiркотою. Порою чув, як Мойка  хлюпала  в  гранiтний
берег... А може, те йому лише здавалося, бо лiд на  нiй  iще  стояв...  По
набережнiй  хтось  про?жджав...  Якась  компанiя,  вже  напiдпитку,  брела
кудись, жартуючи i смiючись...
   - Ти спиш? - спитав Михайло тихо.
   - Нi.
   - До Толстих пiдемо завтра ввечерi. А вдень ти що робитимеш?
   - Дивитимусь на Петербург... Змиватиму його красою  з  душi  солдатську
втому й смагу, що накипiла за десять лiт...
   - I досi не очистився?
   - Цi?? рани стане менi до смертi.
   - Ще де та смерть!..
   Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона вiд них, та все ж прийде, ??
нiхто не омине...
   - Так мало я встиг зробити... - сумно сказав Тарас.
   - Ось надолужиш.
   - Як матиму на те здоров'я, силу... Я там пробув, зда?ться, не менш  як
двадцять рокiв...
   Хлюпала у берег Мойка... Не Каспiй, нi! Не Волга навiть... Мойка!..
   - Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському менi останнiм часом ледь
не щоночi снилися такi картини, зустрiчi... Прокинуся - а я в пустелi!..
   - Це вже не сон. Ти в Петербурзi, в мене.
   - I завтра я побачу свою святу заступницю, Семена i Василя?..
   - Мовчи, бо я заплачу...
   Тарас притих. Дивився на ледь просвiтленi шибки вiкна, вслухався у стук
копит та екiпажiв, що долинав iз вулицi... Поволi  щастя  хмаркою  оповило
його всього, вгорнуло, наче  в  милi  жiночi  руки-крила,  й,  погойдуючи,
знялося з ним у тихий блакитний сон...
   ...Прокинувсь  рано  й  вийшов  у  сонне,  вогке  мiсто.  Зрадiв,  коли
упевнився, що справдi вiн у Петербурзi, на набережнiй  вузько?  Мойки,  що
пiд ногами хлюпа? пiдталий снiг i хруска? льодок  калюж,  утворюючи  давно
знайому музику весняних  вулиць  мiста  його  тепер  далеко?,  та  дорого?
молодостi. Санкт-Петербург уперше вiн побачив о цiй  порi  -  з  туманами,
зводнiлим  снiгом   i   з   цим   раптовим,   моторошним:   "Побережись!..
Побережись!.." Тепер iшов, i  вулицi,  мости,  будинки  мов  воскресали  з
попелу його душi, вiдроджувалися в сво?й  первиннiй  сутi,  ставали  знову
скарбом його очей, як би сказав про  це  убогий  киргизький  бакса,  сирiч
кобзар по-нашому.
   Ноги самi звернули у бiк Неви, згадавши, певно, що вiн любив найдужче у
Петербурзi якраз Неву та  набережнi,  весь  цей  природний  i  рукотворний
простiр,  де  легко  й   вiльно   дихалося   пiсля   впритул   заставлених
гранiтно-сiрих вулиць. Бiля Iсаакi?вського собору згадав Брюллова. Кажуть,
що тут зачах на протягах великий Карл.  Вiддав  жерцям  на  згубу  i  свiй
талант, i славу, й саме життя!.. В iм'я чого? Мистецтва чи райських кущiв?
Нинi сидить в едемi, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса i  попива
амброзiю, чи що там п'ють на небесi... Великий Карл!..  Хiба  було  замало
того, що вiн зробив для звiльнення iз  рабства  ближнього,  аби  потрапити
колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила вiку  i  не  наблизила
його до бога. Та й  що  йому  робити  там  -  в  юрбi  царiв,  сановникiв,
багатi?в, що жертвували на храми i через те блаженствують на  небесi?  Всi
цi спасенники, - хоч i кати! - якщо  попам  повiрити,  ввiйдуть  у  рай  i
сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братiю, а вмер за  те,
щоб бути з нею вiчно!..
   Зиркнув лише на перспективу площi з Олександрiвським стовпом на  нiй  i
взяв лiворуч, мимо Адмiралтейства, до пам'ятника царю Петру. Вiн,  власне,
йшов не до Петра,  а  звiдси  прагнув  якнайскорiше  глянути  на  Академiю
мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.
   Гранiт i мiдний вершник були в  ранковiй  паморозi,  що  пiдтавала  вже
де-не-де й рябiла в очi...
   Сонце, яке зненацька вирвалося  з  полону  хмар,  осяяло  Петра,  Неву,
закуту ще у кригу, будинок Академi?...
   Вiн пiдiйшов до парапету набережно? i впився зором в милий йому будинок
на тому боцi. Портик його, велично-скромний, хiба-то раз приходив Тарасу в
сни!.. Як чверть столiття тому, вiн зачаровано й благоговiйно  дививсь  на
храм прекрасного i ледве-ледве стримувався, щоб не побiгти  туди  непевним
льодом...
   Щоб не заплакати, одвiв лiворуч очi й побачив - мiст! Не  наплавний,  а
величезний, справжнiй, що  з'?днував  через  Неву  два  береги  надiйно  й
вiчно... Довго ж вiн проблукав пустелями!..
   Величне диво мосту ще збiльшило його бажання  зараз  же  здолать  Неву,
наблизитися до альма-матер й переступити  ??  порiг.  Вiн,  певно,  так  i
вчинив би, якби не там жили Толстi. До них iти ще рано.  А  бути  на  тому
березi й не завiтати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини,  вiн
теж не мiг.
   Зiтхнув i рушив набережною у протилежний вiд мосту бiк.
   Проходячи бiля Зимового, впiзнав те мiсце, де вперше  вiн  зустрiвся  й
заговорив iз Аполлоном. Не з богом  i  повелителем  пресвiтлих  муз,  а  з
другом сво?м Мокрицьким, одним iз тих, хто визволив  його  з  крiпацтва  й
увiв до царства вiльних та обдарованих. В Москвi зайшов до  нього,  то  не
впiзнав. Шiстнадцять лiт не бачились!.. А завтра йти до брата його  Iвана,
що управля? нинi  канцелярi?ю  обер-полiцмейстера...  Все  в  цьому  свiтi
переплелося!.. Чи то згада? знайомство ?хн? давн?, чи  вдасть,  що  вперше
бачаться?.. А хай ?м грець, тим полiцмейстерам з  усiм  причетом  ?хнiм!..
Тут, ось на цьому мiсцi, вiн. запитав у Аполлона, де Академiя... Той був з
Ельканом... Чи то живий усюдисущий i все на свiтi знаючий старий брехун iз
добрим, милим серцем?..
   Вiд Петропавловсько? долинув пострiл. Слухайте i пам'ятайте, сини  царя
й отечества!..
   Окрiм при?мних зустрiчей, вiн пережити ма? й  такi,  що  будуть  ятрити
його пришерхлi рани. Скажiмо, рiг Фонтанки й Пантелеймонiвсько?, де Третiй
вiддiл, вiн обiйде, а як йому обходитися без  Ермiтажу,  без  нового  його
примiщення, збудованого царем Миколою!..
   Ще здалеку почув команди,  тупiт  i  насторожився.  Затамувавши  подих,
оглянувся на лiд Неви, на Мармуровий важкий палац i мужньо рушив далi.  Це
Петербург, це марширу? гвардiя на Марсовому полi!.. А вiн на вольнiй волi,
вiн перехожий.
   Хоч рядовий, та вiдставний, i в цьому суть! Нiхто його не  виструнчить,
не крикне йому охриплим вiд перепою голосом - "тягни носок!"...
   I все ж вiн боком, боком, понад Невою, пройшов-пробiг те мiсце, з якого
видно  було  солдатiв  та  офiцерiв,  що  муштрувались.  Аж  за  Лебедячою
Канавкою, прикритий Лiтнiм садом, пiшов тихiше.  Серце  шалено  билося,  в
очах стояв якийсь туман... Далась тобi та муштра!..
   Всмiхнувся. Став, зiпершись на огорожу спиною, i переводив подих...  Ну
й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що пiдкликав його  до  себе
пальцем...  Мана,  а  стало  моторошно...  Страшнiше,  як  там  було,   за
Каспi?м...
   Дiстав хустинку й витер на лобi пiт. Вiдчув,  що  ма?  ноги,  й  побрiв
неквапно далi. Це хтозна-що! Сахатися вiд  барабана,  вiд  офiцерiв,  яким
нема до тебе дiла... Справдi, нiкому вже нема до нього дiла! Вiльний!..
   Бадьоро, слухаючи лише кра?чком вуха дрiб барабана,  ввiйшов  до  саду.
Радiсть химерно змiшувалася iз сумом за тим ширя?вським убогим учнем, який
забрiв сюди знiчев'я i зупинився, вражений не так самим, хоча  й  чудовим,
садом, як статуями, що тут стояли  густо  на  всiх  алеях...  Скiльки  вже
пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не мiг уже  беззастережно  сприймать
богiв, геро?в, що мерзли тут, за витвори людського генiя. Вiн  бачив  ?хнi
вади, i це псувало враження, збивало радiсть зустрiчi. А може, вiк i  стан
душi були тому причиною?.. Дрiб барабана...
   Звернув у бiк Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх,  з  хрестом
на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледiв той  клятий  дiм,  з
якого  розпочалися  його  страждання,  його  солдатська  одiссея.   Вертеп
розбiйникiв, царева псарня!.. Вiн мiг пройти повз не?, - чи й  плюнути  ?й
на порiг, - проте  вважав  за  краще  звернути  до  каналу  й  податися  у
протилежний вiд псарнi бiк. Не через те, що лячно йому ??. Скорiш, огидно.
Люди, що душать думку, слово, йому бридкi. Це каменi, якi тримають поступ,
вчепившись йому до нiг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..
   Притишився аж на  Садовiй  вулицi,  за  Iнженерним,  або  Михайлiвським
палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберiг йому життя.  Коли  синок
наврипиться прибрать зi свiту батька, нiщо тому не допоможе. Та й  батечко
нiвроку був... Помазаники  царя  небесного!  Напевно,  в  бога  злиднi  на
вiнценосних, якщо вiн шле Росi? таких царiв!..
   Снiг розтавав по-справжньому. По колiях текли струмки, в яких  грайливо
зблискувало  промiння  сонця,  i  горобцi,  вiдчувши  весну,  купалися   у
калюжках, цвiрiнькали так вiдчайдушне й лунко, немов, крiм них,  нiкого  в
мiстi не iснувало. Це пiдняло Тарасовi прибляклий добрий настрiй,  вернуло
те вiдчуття дня радостi, з яким вiн  вийшов  вранцi  на  першу  зустрiч  з
молодiстю, iз Петербургом.
   Садовою, а далi набережною Фонтанки дiстався Аничкового мосту.  Власне,
йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових  славетних  коней,  якi
стояли  здибленi  на  чотирьох  його  кутках.  Напроти  Аничкового  палацу
пiднiсся гордо новий палац, i конi вносили у це змагання величi свiй  ледь
помiтний, але сутт?вий штрих...  Так,  Клодт  досяг  найбiльшого  тут,  на
мосту. Експресiя i досконалiсть форми! Статичнiсть, рух - все злито в один
порив, в один шедевр... ?х, власне, тут чотири,  i  кожен  щось  дода?  до
iнших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонiю...
   Стомлений, Тарас присiв на парапет i раптом згадав, що в  Лiтньому  вiн
не побачив пам'ятника Крилову! Iшов туди не тiльки, аби згадати  давн?,  а
щонайбiльш - поглянути на витвiр Клодта. Як же воно так сталося?  Чому  це
вiн, як мовиться, у церквi був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той
барабан! Погнав його, сердешного, у бiк Фонтанки,  а  пам'ятник  сто?ть  у
центрi саду, про що було вiдомо йому з газет...
   Хоч жаль було, пiдвiвся i рушив далi, в напрямку сво??  "хати",  бо  ще
туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться...
   А вдома його чекав актор, земляк i щирий друг Семен Гулак-Артемовський!
Стрункий, величний, дужий, вiн згрiб Тараса в сво? мiцнi ручища, притис до
себе, поцiлував... I враз заплакав:
   - Батьку!.. Нарештi, ти... Нарештi, ти на волi!.. ...За пiвгодини  вони
були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вмiла а арфи видобути
чарiвнi звуки.
   - Оце i ? Тарас Шевченко, серденько!  -  представив  його  Семен  сво?й
дружинi милiй. - Варваро, а йди сюди! - гукнув i  доньку,  що  визирала  з
iншо? кiмнати. - Не бiйся. Це хороший дядя...
   - Скорiше, дiд, - погладив Тарас свою розкiшну бороду.  Дiвча  ввiйшло,
присiло. Йому було десь рокiв сiм. На радощах вiн геть забув про  нього  i
не принiс, як личить добрим людям, щось на гостинець.
   - Шурочко, проси до столу гостя! -  гукнув  Семен,  аж  задзвенiв  десь
посуд чи скло в вiкнi.
   - Ну й глас...
   - Iз нього, братику, i хлiб ?мо, - сказав  уже  тихiше.  Квартира  була
простора, зi смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.
   - Ну як, пристойна хата? - спитав Семен. - А Шура каже, тiсно.
   - Я не кажу... - озвалася з ?дальнi жiнка.
   - То дума?ш!
   - Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гiсть...
   - I де ти таку доп'яв? - спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.
   - Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами  -  менi  i
дух забило... Й не одпустило, вважай, i досi.
   - Про що це ви шепочетесь?
   - Та про дiвчат, - сказав Семен. - Тарас ще неодружений.
   - То зле, - всмiхнулась мило. - Сiм'я - це спокiй, затишок...
   - У Нижньому я ледве-ледве не одружився,  -  сказав  Тарас.  -  Актриса
теж...
   - Хто? - зацiкавлено спитав Семен.
   - Та... Пiунова...
   - На жаль, не чув.
   - ?й усього сiмнадцять лiт.
   - Ну, зна?ш, - штурхнув Семен його пiд бiк. - А кажеш, що вже дiдусь!..
   - Як бачиш, при?хав сам, без жiнки...
   - Жiнку знайдеш собi i в Петербурзi! - утiшив його Семен.
   - Шукатиму на Укра?нi, - сказав Тарас. - Щоб наймичка  i  сирота...  Не
змiг усiм в пригодi стати, то хоч одну, мiй друже, зроблю щасливою...
   - Ти не змiнився. Такий, як був!
   Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись i господинi, що вибiгла по щось
до iншо? кiмнати.
   - За що пили? - спитала, коли прийшла i взяла свою чарчину.
   - За мiцнiсть духу, - сказав Семен.
   - А я - за гостя! - випила. - Щоб був здоровий!..
   - Дякую, - приклав Тарас до серця руку. - А Варця ж де?
   - Пiшла гуляти з нянею.
   - Щасливi ви...
   - Одружишся, i в тебе будуть дiти, - сказав Семен, узявши знову пляшку.
   - Спасибi. Я  не  питиму,  -  вiдсторонив  ??  Тарас.  -  Сьогоднi  йду
вклонитися сiм'? Толстих.
   - Коли?
   - О шостiй вечора.
   - Жаль, я в спектаклi зайнятий... Воiстину святе  сiмейство...  Здолать
царя, примусити його пiти на поступку, собi самому наперекiр!..
   - ?м це колись ще вiдiлл?ться, - зiтхнула Олександра. - Царi принук  не
терплять i помщаються тому, хто ?х примушу? зробити щось, не вгодне ?м.
   - I звiдкiля тобi вiдомi, Шурочко, такi  придворнi  тонкощi!  -  гукнув
Семен, бажаючи все перевести на звичайнiсiньку собi балачку.
   - Це знають всi, крiм тебе, - вiдрiзала йому дружина.
   - Не дай господь... - сказав Тарас. Вiн вiрив i не вiрив, щоб iмператор
запам'ятав таке дрiбне для нього дiло та ще й помстився  згодом  за  нього
графовi. А втiм, все може статися. Якщо в людини дрiбна  душа,  вона  живе
дрiбницями i з того ма? втiху.
   Пiсля обiду, який тривав недовго,  Семен  пiдвiвся  першим  i  запросив
Тараса до кабiнету.
   - На жаль, часу в нас мало, - сказав, сiдаючи до фортепiано.  -  Я  так
хотiв...
   - Щось заспiвати менi з "Руслана i Людмили"?
   - Не тiльки це... - зам'явся. - Ти  зна?ш,  я...  Ну,  як  би  це  тобi
сказати?.. Почав писати музику...
   - I слава тобi за це!
   - Не поспiшай. Ще слави не заробив,  ще  тiльки  першi  спроби...  Отак
взяло, примусило...
   - То бог почув, Семене, мо? молитви! - сказав Тарас.  -  Колись,  було,
дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нiкого, хто  б  вивiв
нашу музику в музичний свiт, на сцену, де чару? Глинка та iталiйцi.
   - В тобi i справдi ? демонiчна сила, - сказав Семен  серйозно.  -  Коли
сiдав за власнi твори, думав завжди про тебе, згадував  тво?  слова,  тво?
пiснi, тво? горiння волею...
   - Тому й писав менi листи i надсилав якiсь химернi грошi,  не  боячись,
що вскочиш зi мною в халепу?
   - А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня,  що  я  тобi  не  винен  нiяких
грошей за малювання... - обурено сказав Семен.
   - Хто ж знав, що грошi слати менi не можна...
   - Писали навiть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пiшли чутки...
   -  А  я  сиджу  й  страждаю:  забули  мене  усi!..  Один  Семен  згада?
вряди-годи, та й то з якимись фiглями...
   - Ну-у, що було, те загуло! - сказав Семен рiшуче. - Я стiльки,  друже,
думав про цi хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане,  а  ти  сидиш  i
слуха?ш...
   - Я? - запитав здивовано.
   - Еге... I тiльки щось десь не так, вiдчую твiй безмовний докiр...
   - Я ж тут не був.
   - Був! Може, навiть бiльше, анiж колись, як  вчився  i  як  писав  сво?
пiснi та думи...
   Ця новина Тарасовi була немов бальзам на рани. По  правдi  кажучи,  вiн
сподiвався на щось таке, ще  сидячи  у  Третiм  вiддiлi,  та  потiм  згас,
упевнився, що то були iлюзi?, обман себе самого. Виходить, нi?  Страждання
його будили совiсть в iнших! I вiршi теж трудилися, робили  дiло,  кликали
до боротьби!..
   Семен заграв. Знайоме щось i незнайоме,  але  на  диво  сонячне,  живе,
жагуче.
   - Що це таке? - спитав Тарас очима, щоб не  завадити  чарiвнiй,  дивнiй
музицi.
   - Дивертисмент "Укра?нське весiлля", - сказав Семен уголос.
   Тарас примружив очi, щоб зосередитись лише на  грi,  на  музицi,  й  не
спостерiг, як перелинув на Укра?ну, мiж рiдний люд. Мелодi?  були  йому  з
дитинства знанi, та водночас  немовби  iншi,  глибшi,  приведенi  в  якусь
струнку систему, в гармонiю. I до Семена то тут, то там хтось брав народну
музику, сяк-так ?? пригладжував чи обробляв, i вже романс чи пiсня. А  вiн
копнувся глибше, створив сво?, виводячи його з народу й вiддаючи  народовi
з музичним твором душу свою, бентежну й щиру...
   - Ти щось таке, таке зробив!.. - гукнув  Тарас,  коли  затихли  останнi
дивнi звуки.
   - Не муляло мо? не дуже чемне поводження з народним  нашим  мелосом?  -
спитав Семен.
   - Це справжнiй шлях: з народу для народу! Крiзь власну душу й думу.  Ти
молодець!
   - А зна?ш, хто менi вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.
   - Щось не збагну... Я в музицi...
   - Поезiя твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.
   - ?й-богу, я не шукав, - сказав Тарас. - Писав, i все.
   - Ти - генiй!..
   - Ну, Семене... - знiяковiв. - Гостей на кпини брати - поганий тон...
   - Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих сво?х Закаспiях, до тебе  тут
приглянулися i зрозумiли твiй феномен, сплели вiнок лавровий.
   - А може, тут виною терновий, той, що одягай менi жандарми й лихi царi?
   - I це  якоюсь  мiрою,  -  сказав  Семен  роздумливо.  -  Жандарми  теж
пiдпомогли, примусили людей пильнiше глянути на поетичнi тво? труди, як це
бува?  часто  вже  пiсля  смертi  автора...  Готовий  будь,   Тарасе,   до
восхваляння, слави та... заздрощiв Пантелеймона Кулiша!  -  всмiхнувся.  -
Вiн став такий...
   Тарас здвигнув плечима.
   - Писав менi у Нижнiй, "Кобзар" мiй хоче видати...
   - Бог з ним, - торкнувся клавiшiв. - Послухай ще фрагменти iз музики до
водевiлю "Нiч напередоднi Iванового дня"...
   - Чий водевiль?
   - Ти десь блукав, то мусив сам писати...
   - ?й-богу, ти, Семене, вже ходиш бiля опери! -  гукнув  Тарас,  як  вiн
замовк, чекаючи його оцiнки.
   - Правда... - зiтхнув Семен. -  Подумую  уже  давно...  На  жаль,  нема
лiбретто. I теми теж... Чекав  на  тебе,  думав,  що  ти  менi  в  пригодi
станеш...
   - До чого серце тягнеться?
   - Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа  пресвiтла,  журба  i
смiх, ласкавiсть i геро?зм...
   - Мо', "Ене?ду" Котляревського?
   - Нi. То бурлеск. Троянцi, Рим... А треба, щоб насправдi,  болюче  щось
для нас, для всiх...
   - То, може, як зруйновано було козацьку матiр Сiч Запорозьку? Як козаки
тiкали аж за Дунай?
   - Чи навпаки, - сказав Семен схвильовано. - Як сумували  й  прагли  вiд
туркiв вирватися у рiдний край?.. Ввiйшов Михайло Лазаревський.
   - Тарасе, час!
   - Подумай, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - Побудьте ще. Якраз така розмова... - зiв'яв Семен.
   - Аби i так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвiв руками:
   - Це перший день, а не останнiй, брате. Тепер живем!.. На вулицi на них
з Михайлом чекав розкiшний, з конюшнi графа, екiпаж...
   ...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав,  що,
як вони настали, вiн розгубився, втратив отой порив до  зустрiчi,  в  який
вкладав себе всього. Ще на мосту тримався,  вiдповiдав  Михайловi,  вбирав
очима далеч, яка  тонула  в  мороцi  й  спливала  знову  вогниками,  а  на
Василь?вському мов скам'янiв. Сидiв, пойнятий  острахом,  напiвживий,  так
нiби вiн на страту ?хав, а не на радiсну, щасливу зустрiч з друзями. Хотiв
гукнути кучеровi, проте не змiг, i мусив торкнутися його плеча рукою.  Той
зупинив розгарячiлих коней  i  запитально  глянув  на  пана  з  вусами  та
бородою, як у розкольника.
   - Ти ?дь, а ми пройдемось трохи, - спромiгся-таки на слово.
   Вийшли на ледь пiдмерзлий весняний снiг i зупинилися бiля Неви.
   - Чого це ти? - спитав Михайло тихо.
   - Щось стало зле... Подихаю...
   - А-а...
   - Двадцять рокiв тому, - сказав Тарас,  -  я  тут  бродив,  чекаючи  на
зустрiч з волею...
   - То ж як?
   - Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, i я  вiдчув,
що це вона... I справдi, в той день менi вручили  вiдпускну!...  Щоправда,
був тодi надворi квiтень, свiтило сонце...
   - Скiльки ж було тобi?
   - Двадцять чотири роки...
   Сфiнкси лежали чорнi, вогкi. Мов покупалися i вийшли грiтись...  Вiчнi,
холоднi сфiнкси... Дивляться на небо,  рiчку,  мiсто,  й  нiщо  у  них  не
стрепенеться, не заболить... А може, вони  й  не  бачать  нiчого  в  свiтi
бiльше, крiм один одного?  Та  ще  хiба  сво?х  пустель,  вiдбитих  теплим
спомином у ?хнiх грудях...
   - Треба, Тарасе, йти, - сказав Михайло, взявши його за руку.
   - Так, так! - стенувся. - Зна?ш, що б не сказав, що б не зробив  -  усе
мiзерним буде у порiвняннi з тим, що вони зробили!.. В iм'я чого?..
   - Просто?, може, людяностi. Чи справедливостi.
   - Того не знають, певно, й вони самi... А втiм, це ще прекраснiше!
   Затамувавши  подих,  ввiйшов  у  рiднi  дверi  Академi?.  Хоча   стояла
напiвпiтьма,  просяяна  двома  свiчками,  вiн  бачив,  вiн  пам'ятав   усе
довкiл...
   - До кого ви? - спитав швейцар.
   - Нас ждуть  у  графа,  -  мовив  йому  Михайло.  Швейцар  вклонився  i
вiдступив кудись у морок.
   - Здрастуй!.. - шепнув Тарас чи, може, мовив  подумки,  обводячи  очима
альма-матер. - Ти, певно, вже  забула,  а  я  тебе  нiколи  не  забував...
Пресвiтлий храм мистецтва, прийми стражденну  душу,  як  ти  прийняв  мене
колись!..
   Ледь подзвонили, дверi ?м вiдчинив старий слуга, що, мабуть,  чекав  на
них. Взяв одяг i запросив до зали.
   Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у дверi й вгледiв  ще  молоду
тендiтну жiнку, що пiдвелася з крiсла йому назустрiч. Гамуючи шалене серце
й сльози, пiшов до не? слiпо... Чув, як вона охоплю? йому руками голову  i
як цiлу? його в чоло, сам цiлував  тi  милi  нiжнi  руки,  шепочучи  слова
подяки, радостi... А потiм вгледiв графа, обняв його... Отямився в обiймах
двох дiвчаток, що  цiлували  його  також,  неначе  вiн  ?м  був  принаймнi
дядьком.
   - Це нашi дiти, - плачучи i смiючись, сказала йому графиня. - Вони  так
ждали!..
   - Навiть хотiли ?хати стрiчати вас на вокзал, - озвався граф.  Постарiв
вiн, подався за цi тринадцять рокiв. - Це наша старша, Катя...
   - Спасибi вам!  -  притис  Тарас  чарiвних  уболiвальниць.  Нараз  вони
знiяковiли, легенько вивiльнилися  з  його  обiймiв  i  пурхнули  в  куток
вiтальнi.
   - Як ?халося вам  iз  Москви?  -  заповнила  маленьку  паузу  Анастасiя
Iванiвна.
   - Чудово! Уперше ?хав по?здом, - сказав Тарас.
   - Прошу сiдати.
   - Дякую... На пароплавi я плив по Волзi, з Астраханi. Могуття!..
   - Гарна Волга? - втрутився граф.
   - Прекрасна!.. Проте Днiпро ще кращий.
   - Я чув, що ви хотiли ?хати через Кубань та Малоросiю.
   - Хотiв. А потiм вирiшив побачити спочатку вас, подякувати...  А  ще  -
почати дiло...
   - Яке?
   - Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже,  вважай,  пропащий...
Мистецтво пiшло вперед, а я - назад...
   - Що ж... Хай господь вам помага?!..
   - I ти. Як вiце-президент, - всмiхнулася йому дружина.
   - Звичайно, я, чим зможу, допоможу.
   - Так скучив за роботою, за справжнiм дiлом!.. - зiтхнув Тарас.  -  Оте
сидiння в Нижньому... А потiм ще в Москвi застряв...
   - Хворiли? - насторожилася графиня.
   - Щось приключилось з оком. А Щепкiн так стривожився, що  показав  мене
одразу двом знаменитостям. Оце земляк!
   - Душевний вiн, - сказала графиня  лагiдно.  -  Ми  дружнi  з  ним.  Як
при?здить до Петербурга, обов'язково бува? в нас.
   Ви зна?те, вiн був у мене в Нижньому! На Новий рiк. Про?хав у  снiг,  у
вiхолу чотири сотнi верст! Внесли шампанське.
   - Вип'?мо за дорогого гостя, - мовила графиня тихо, як узяли бокали.  -
За те, що вiн вже з нами.
   - Спасибi вам! Якби не ви...
   - У кожного ? свiй обов'язок перед людьми i совiстю, - промовив граф.
   - Але не всi це пам'ятають, - скааав Михайло.
   - Менi щастить на добрих, справжнiх друзiв, де б я  не  був,  -  сказав
Тарас. - Так нiби хтось менi весь час ?х посилав...
   - Напевно, бог, - озвався граф Федiр Петрович.
   - Чи ваш талант, - всмiхнулася графиня.
   - Щоправда, й пiдлi люди не переводилися...  -  зiтхнув  Тарас.  -  Для
рiвноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице  Анастасi?
Iванiвно, за вас, шановний Федоре Петровичу!
   Як випили, Михайло тихо сказав йому:
   - Прощатись час... Граф нездоровий...
   Тарас кивнув i, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:
   - Спасибi вам за все, за все!.. Не маю слiв, щоб висловити те, що  було
на думцi, в мо?й душi... Дозвольте нам вiдкланятися.
   - Ми вiдсвятку?мо у ширшiм дружнiм  колi  щасливу  зустрiч  з  вами,  -
сказала йому графиня, коли вiн благоговiйно ?й  цiлував  маленьку  зграбну
руку.
   - Зустрiньтесь iз Йорданом, - промовив граф, прощаючись. - Вiн допоможе
швидше оволодiти технiкою гравiрування.
   Дiвчатка теж прибiгли з ним попрощатися.
   Святе сiмейство!.. ? ж бо на свiтi люди!..
   Вiдмовившись вiд екiпажа, пiшли неквапно  набережною.  Мороз  подужчав,
видно: льодок хрустiв пiд чобiтьми, далеко чулись кроки, стук екiпажiв.
   - Лунко... - сказав Михайло. - Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав
про свiй при?зд, про зустрiч, що вiдбулася  тiльки  що,  про  нетотожнiсть
намiрiв i дiй в життi...
   Невдячна штука вдячнiсть, - сказав, нарештi, сумно.
   - Про що це ти?
   - Вони таке, таке зробили!..  А  я  прийшов,  розплакався,  пробурмотiв
якiсь слова... Не те, не те!
   - По-мо?му, було все гарно, щиро... - сказав Михайло.
   - Можливо, виною тут суспiльний стан... З тобою ми без клопоту, хоч  ти
зробив для мене багато теж, усе зробив, що тiльки мiг!..
   - Ми - iнше дiло, - мовив на те Михайло.
   - Правда. Одна душа... Пiдемо десь повечеря?мо?
   - Вечеря нас уже чека?.
   - Де?
   - Це сюрприз.
   - Принаймнi не у якогось князя?
   - Хай покортить! Не велено тобi казати.
   - Ну й день! Такий менi не мiг наснитись навiть. Невже  це  я  ходжу  з
тобою бiля Неви? Невже ми вийшли тiльки що з Академi??... Щоб був молодший
трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?
   - На той бiк.
   - Я так входився нинi, що ноги мов не мо?.
   - Ти ж був мiцний.
   - Той ревматизм, ще Орський, нiде не дiвсь, лиш прича?вся...
   - Лишенько! А як же буде з танцями?
   - Якими?
   - Ти як глянеш, хто ждав тебе, пiдеш в танок.
   - Веди мерщiй на ту вечерю тайну!
   Будь тут, а я пiду по вiзника, - сказав Михайло владно. Зоставшись сам,
Тарас помiтив дивне якесь окружжя, що пiднiмалося шпилем фортецi  чи  десь
за Петропавловською. Спочатку вiн подумав, що то заграва, а  придивився  -
мiсяць... Аж дух йому перехопило. Й не так  те  дивне  коло,  як  панорама
мiста,  осяювана  все  дужче  ним...  Нева,   колони   Стрiлки,   Зимовий,
Адмiралтейство, Iсаакiй, мiдний вершник - все тихо-тихо випливло з нiчного
мороку й постало  в  пишнiй  сво?й  красi...  Санкт-Петербург  хотiв  йому
сподобатися, хотiв забрати душу його в полон. I вiн  стояв  незрушно,  мов
зачарований, як чверть столiття тому, коли побачив  вперше  це  рукотворне
пишне пiвнiчне диво...
   ...З прольотки вони зiйшли в Аптекарському провулку, неподалiк од Мойки
й останньо? квартири Пушкiна.
   - Хто ж тут живе? - спитав Тарас.
   Михайло лише всмiхався, дратуючи його цiкавiсть. Тим часом рушив у глиб
ворiт i повернув лiворуч, в якiсь йому лиш знанi дверi.
   - Куди ти мене ведеш?
   - На третiй поверх, квартира номер десять, - хихикнув у тьмi Михайло.
   - Вб'юся - ти будеш винен...
   - А ти держись за поручень. Одвик уже?..
   - У нас там все бiля землi...
   - "У них", мiй любий!
   - Справдi... Назвав сво?м те пекло...  Цур,  пек  йому!  Михайло  тричi
смикнув дзвiнок,  ?м  вiдчинили  дверi  й  при  тьмянiм  свiтлi  свiчки  у
передпоко? забрали одяг. З вiтальнi чувся гомiн, рiзкi окремi вигуки...
   - Проходь, - вказав Михайло йому на тi склянi високi дверi.
   Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем  i  вiдчинив.  Кiмната
була залита свiтлом. Пiд лампою стояв великий накритий стiл, а в дальньому
кутку  за  ним   виднiлось   кiлька   постатей.   Вони   умить   притихли,
насторожилися.
   Тарас оглянувся на Лазаревського, що усмiхавсь лукаво, i привiтався:
   - Здрастуйте!..
   - Невже Тарас?! - почулось з того гурту. Було ?х там аж четверо, в тому
числi два офiцери.
   - А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти...  -  кивнув  на  стiл.  -
Василь?!
   - Тарасе, батьку!.. - кинувся до нього той. - Ой як же ти  перемiнився!
- зiтхнув, коли поцiлувалися.
   - Та й ти, Василю, не помолодшав за цi роки, - сказав Тарас, дивуючись,
як упiзнав в статечному - за тридцять рокiв  -  пановi  соузника  свого  й
сусiда по каземату, прихильника його поезiй, палкого Васю Бiлозерського.
   - Панове! - мовив Бiлозерський на польський лад. - Знайомтесь! Це...
   - Тарас Шевченко! - дружно гукнули тi й наблизилися.
   - Чи це не Ян Станевич? - спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого,  що
мав погони прапорщика.
   - Так точно, ваше благородi?! - пристукнув той закаблуками.
   Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, якi той слав  йому  на
Мангишлак.
   Тим часом поруч виструнчився високий мужнiй офiцер з чолом Сократа.
   - Зигмунт?.. - спитав Тарас, бо  саме  таким  чомусь  вiн  уявляв  собi
заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
   Той усмiхнувся.
   - Господи! - гукнув Тарас. - Та це ж як сон!.. Обiйми ?хнi  нагло  були
перерванi виттям сови.
   - Пан Желiговський? Сова! - метнувся Тарас притьмом до  незнайомця,  що
дав про себе знати в такий химерний спосiб.
   -  Вiн  не  сказав,  до  кого  йдеш?  -  спитав  Василь,  кивнувши   на
Лазаревського.
   - Нi. Вiв мене, як неофiта у катакомби.
   - А я злякався: що воно за борода?!
   - Гада?ш, я не виструнчився десь у душi, побачивши тут  офiцерiв?..  До
речi, ви тут служите, в самiй столицi? - глянув на офiцерiв.
   - Бери, Тарасе, вище, - озвався Сераковський. - Вчимося в Академi?  при
Генеральнiм штабi.
   - Вас змусили пiти туди?
   - Нi. Ми самi.
   - Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?
   - Сво?й вiтчизнi милiй, - сказав Станевич тихо.
   - ?й теж потрiбнi люди, що можуть дати вiйську належний  лад,  -  додав
iще тихiше Сераковський. - Як ти живеш, наш лебедю?
   - Тепер живу! - обняв Тарас товаришiв.  -  Пiвдня  пробiгав  мiстом,  а
потiм - скiльки зустрiчей!.. Не день, а пiсня, казка!..
   - Прошу до столу! - виник мiж них Василь.
   - То це твоя квартира? - спитав  Тарас.  -  Михайло  менi  й  цього  не
говорив.
   - Сюрприз! -  всмiхнувся  Лазаревський,  сiдаючи  без  церемонiй.  Вiн,
видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.
   - Батьку! - привiтно глянув на Тараса, який  сидiв  навпроти  нього.  -
Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що  зробив  найбiльше
на тiй дорозi труднiй, якою ми йдемо також. I постраждав ти бiльше нас. Та
й важиш так багато для Укра?ни й для всiх слов'ян, що  ми  схиля?мо  перед
тобою голови. Зажди, - спинив Тараса, що щось хотiв  сказати.  -  Тобi,  я
знаю, муля? ця похвала... Аж цiлих десять рокiв тебе лише  принижували,  i
ти терпiв. Тож потерпи i дружн?, мовлене вiд серця слово.  Якби  ти  знав,
якi ми радi, що ти уже на волi, що ти мiж нас! Вiват!
   Закусуючи,  Тарас  вiдчув  чийсь  погляд  i  звiв  на  нього  очi.   То
Бiлозерський по-материнськи свiтло дививсь на  нього,  й  сльози,  як  двi
перлини, сяяли в його очах...
   -  Дозволь  i  менi,  Тарасе-брате,  мовити  тобi  вiтання,   -   встав
Желiговський. - Нарештi ми зустрiлися! Та ще й не десь, а в Петербурзi,  в
колi найближчих друзiв. Вiдтодi, як я  почув  про  тебе  i  прочитав  тво?
огненне слово, ти став для мене прикладом служiння волi...
   - Едварде, -  спитав  Тарас,  -  невже  ти  хочеш,  щоб  ми,  ледь-ледь
зустрiвшись, знов розлучилися?
   - А що таке?
   - Почу? бог iз уст тво?х, який я щирий праведник, i спуститься сюди  до
нас, i забере мене з собою на небеса... Давайте лiпше вип'?мо за нас усiх,
за стрiчу цю, за те, щоб ми браталися, поки i свiту сонця!
   - Дивно... - озвався згодом Желiговський, коли вже випили  за  братство
двох народiв. - Невже тобi не хочеться почути щось високе,  гарне,  дружн?
по всьому, що ти пережив?..
   Тарас не змiг одразу вiдповiсти. Бо й сам не вiдав певно.
   - Звичайно, Други, хочеться... - признався, врештi, щиро. -  Мета  мого
заслання - принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибi вам,  що
прагнете мене зросити, витягти з  того  багна,  в  яке  роками  втоптували
синьомундирi!.. Ще там, за Каспi?м, я змiг сказать, принаймнi на сторiнках
щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфiрмацi? я
не зламав. Тi десять лiт пройшли повз мене тiнню, не  залишивши  й  малого
слiду в мо?й душi. Так, я постарiв i пiдупав здоров'ям тiла. В душу ж я не
впустив нi сумнiву, нi каяття, нi розпачу!.. Звичайно, я десь випив  зайве
з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слiд, поговорив...  I  все
ж, признаюсь, як на духу, кати мо? мети сво?? не  досягли!..  Писать  менi
заборонили - а я писав. I малював! I думав про  Укра?ну,  про  мiй  народ,
зневажений царем i панством!.. Отже, - передихнув, - не варто тратить сили
на славослiв'я. Думаймо про те, для чого прийшли на  свiт,  про  тих,  чия
недоля нам нiби цвях, забитий в серце!..
   Зигмунт перезирнувся з Яном, i той сказав:
   - ? люди й тут, Тарасе, якi так само мислять... Ми познайомимо тебе,  -
як схочеш, - з ними...
   - А хто вони?
   - Ну... Чернишевський, Добролюбов...
   - Iз "Современника"? - спитав Тарас.
   - Так.
   - Спершу зроблю вiзити сво?м катам, - нахмуривсь, - а вже тодi...  Десь
при нагодi... Я й досi ще пiд наглядом.
   - Розумно, -  тихо  сказав  Станевич.  -  А  чом  це  ти,  Василю,  так
посмiха?шся?   -   спитав   зненацька   Бiлозерського.    Шевченко    став
розважливим...
   - Бiда навчить, - сказав Тарас. - Та й одинадцять рокiв я не проспав  -
промислив!
   - I все ж... Ми вперше стрiлися пiсля  таких  суворих  випробувань,  iз
деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив...
   - Я вiрю ?м. Це браття, - сказав Тарас.
   - А я? - ударив себе у груди, - Можливо, я...
   - Ти - з ними, отже, зi мною теж.
   - Тебе збагнути важко, - сказав Василь. - Ти не такий, як ми, як всi...
   - А може, ми заспiва?мо? - обняв Тарас товариша. - Я так давно  вже  не
спiвав iз друзями!..
   - Панове, в нього голос!.. - зрадiв Василь. - Ви б чули, як вiн  спiвав
иа свайбi в сестри мо?? та Кулiша!..
   - Було колись... - зiтхнув Тарас. - Тепер не той вже голос...
   - Кулiш те саме мовить, - сказав Василь.
   - Коли вiн чув? Ми ж нiби ще не стрiчалися.
   - Про вiршi, що написанi пiсля арешту, вiн так сказав.
   Запала тиша. Першим ?? порушив Лазаревський.
   - Дурнi слова, Василю, того не вартi,  щоб  ?х  повторювати,  -  сказав
сердито.
   - Вибач менi, Тарасе, я ненароком... Зiрвалось якось iз язика...
   - Ти сам тако? ж думки? - спитав Тарас.
   - Як прочитаю, тодi скажу. Панько змiнився дуже.  При  ньому  ти,  будь
ласка, держи язик на прив'язi...
   - Що, донесе?
   - Нi. Ви, як стiй,  посваритесь.  Вiн  став  такий  дражливий.  А  нам,
Тарасе, треба триматись гурту...
   - Що ж це ми не спiва?мо? - спитав Станевич. - Зигмунте, оскiльки ти  з
Волинi, розпочинай!
   - Нехай Тарас. Я можу лише пiдтягувати. Тарас був вдячний Яновi, що вiн
повiв розмову на iншу тему. Вiршi йому болiли. Писанi в тяжкiй бiдi,  вони
були, як бiднi дiти матерi, дорожчi тих, що вихлюпнулися з  його  душi  на
волi. Та й скiльки ?х вiн прочитав, отой Панько!..
   - Тарасе, ту, про зiроньку, - просив Василь.
   - "Ой хмелю..." - вставив слово й собi Михайло.
   - На Мангишлацi в мене лишився друг, який любив спiвати тако? пiснi,  -
сказав Тарас. Помовчав, згадав Iраклiя  бiля  флагштока  й  почав  широко,
вiльно:
   Ой матiнко, чорноморець
   Вивiв мене босую на морозець...
   ...Бог свiдок, як нелегко йому було примусити  себе  зробити  цей  крок
назад... Нi, цiлих три!..
   У Нижньому вiн "подружив"  з  полiцi?ю,  точнiше,  з  Лапою,  тамтешнiм
полiцмейстером, й не мав iз нею клопоту. А потiм  була  дорога,  Москва  i
знов дорога, вчорашнiй день... Сьогоднi  ж  мусить  йти  на  побачення  до
обер-полiцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там  ?  землячок  -  сам
управитель канцелярi?! - його старий знайомий, брат Аполлона  Мокрицького,
з яким вони зустрiлися оце в Москвi, не мiг настро?тись на бравий лад. Так
нiби вiн щось вiдчував для  себе  зле.  Довго  валявся  в  лiжку,  снiдав.
Михайло вже давно побiг у справах, i вiн був сам собi господар, нiхто його
не квапив, не пiдганяв. I все ж - куди подiнешся! - вдягнувсь i  вийшов  з
дому. Мiсто  за  нiч  зсiрiло,  зблякло.  Бруднi  калюжi,  стiни  в  рудих
патьоках, люди якiсь похмурi, заспанi... Ба, навiть сонце вигулькнуло було
з-за хмар i знов пiрнуло в сиву ?х клубочiнь... Дув вогкий  вiтер,  мружив
надльодну воду в Мойцi...
   Звернув сюди, звернув туди - хотiлося втекти кудись, принаймнi зайти на
iншу вулицю, на iнший край, щоб звикнути, щоб  примиритись  з  думкою  про
неминучiсть цього вiзиту. Всу?! Душа  його  впиралася  й  волала  пробi...
Змусив ?? притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-бiч  i
рушив прямим шляхом. Чим швидше вiн вiдбуде це  препаскудне  дiйство,  тим
менше вистражда? його душа!
   Мокрицький мовчки вказав йому на крiсло. А дочитавши якийсь папiр, звiв
важко карi, як в Аполлона, очi й спитав байдужим голосом:
   - З ким маю честь? I по якому дiлу?
   - Шевченко я... З'явився, бо велено було менi...
   - Шевченко? Тарас Григорович? - перепитав Мокрицький з подивом, й лицем
його пройшла легка судома. - Даруйте, я не впiзнав...  -  пiдвiвся.  Проте
руки не подавав.
   Тарас також схопився з крiсла.
   - Сидiть, сидiть, - спинив його господар. Сiв  сам.  Схопився  знову  й
подав, нарештi, руку. - Брат написав менi про вас... Де зупинились?
   - На Мойцi, в домi графа Уварова.
   - В самого?
   - Нi, в управителя, Михайла Лазаревського.
   - А-а, знаю. Милий чоловiк!
   - Оце прийшов...
   - Ви зна?те, потрiбно буде з'явитися i до самого графа Шувалова,  сирiч
до обер-полiцмейстера. Тарас зiтхнув.
   - З'явлюся... Коли?
   - Про час i день я повiдомлю... Тiльки... я вам порадив би зголити вашу
чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледiв у нiй протест...
   - Стрiлецький бунт? - спитав Тарас.
   - Ви ж зна?те, що бороди у нас не в модi...
   - Добре. Зголю крамольну, - з усмiшкою  сказав  Тарас,  пiдводячись.  -
Носив без злого умислу...
   Iван хутенько вийшов iз-за стола, провiв його аж до дверей.
   - Моя дружина хоче на вас хоч глянути, - сказав неофiцiйно.
   - Землячка теж?
   - Зi Свiчок.
   - А-а, я ?х знав, бував у них...
   - Я повiдомлю, коли вас зможе прийняти граф, - подав Мокрицький руку.
   На восьмий день, поснiдавши чим бог послав, Тарас почав  натягувати  на
себе фрак, - як в Оренбурзi, Федорiв!  -  щоб  нанести  вiзит  сiятельному
наглядачевi, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалi не впiзнавав
себе без звично? вже бороди. Ще добре, що не звелiли зрiзати  й  крамольнi
вуса, оскiльки в них бiлiла  густа  солдатська  сивина  й  виказувала,  що
Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а  скорше,  кола  пекла,  в  якi
попасти легко, а вирватися iз них щастить не кожному  з  малих  й  великих
грiшникiв. Фрак був тiсний, та досвiд iз мундиром зробив сво?,  i  рядовий
Шевченко, як названо його в цидулцi, невдовзi був готовий  зробити  другий
печальний крок  у  напрямi  свого  минулого  життя-буття.  Найбiльше  його
кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч вiдставний, та все ж  солдат,  а  не
художник. Виходить, вiн не вирвався назовсiм iз солдатчини, лише додав  до
"рядового" благословенне, та все ж гнiтюче слово "одставний".
   Його зустрiв Мокрицький i, привiтавшись,  -  руки  при  людях  знов  не
подав, - провiв до графа у кабiнет. Сам тут же вийшов.
   - А-а, рядовий Шевченко!.. - всмiхнувся  обер-полiцмейстер,  ще  зовсiм
молодий генерал. - Сiдайте, прошу. Як вам у Петербурзi? Вже звикли?
   Тарас присiв на край стiльця.
   - Ходжу та все милуюся, ваше сiятельство. I згадую...
   - Згадати ? що, мабуть? - примружив очi генерал.
   - Було всього...
   - Чим дума?те зайнятися?
   - Гравiруванням.
   - Ви ж живописець начебто?
   - За десять рокiв служби...
   - Так, так... Сумна iсторiя... Прошу вас, будьте стриманi. Ви  прощенi,
i вам дозволено жить у столицi, проте...  такий  наказ,  -  розвiв  руками
генерал, - пiд полiцейським наглядом. Ми постара?мось не набридати, але  ж
i ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не  було  причини  нам  зустрiчатися.
Принаймнi тут... - всмiхнувся. - Радий був познайомитися!..
   Тарас  устав,  вклонився  i  мовчки  вийшов,  Бiля  дверей  його  чекав
Мокрицький.
   - Ну як?
   - На диво, мирно погомонiли, - сказав Тарас. Iван розплився в  усмiшцi.
Напевно, тут без нього не обiйшлося. Не кожного приймають так  у  кабiнетi
самого обер-полiцмейстера.
   - Маруся жде. Зайдете? Це зовсiм поряд...
   - Дякую.  Зайду,  -  не  змусив  себе  упрошувати.  -  Шувалов,  хоч  i
ввiчливий, та полiцейський... Навiщо вiн сказав менi про  нагляд!..  Тепер
усi здаватимуться...
   - У цьому вам i вiдповiдь. Аби завжди i всюди  ви  пам'ятали:  стежать!
Страх - зброя влади...
   Справдi, землячка  ждала  його  й  хотiла  йому  зробити  хоча  б  малу
при?мнiсть - вдяглась у все вкра?нське й наготувала вкра?нських  страв.  А
гарна ж була яка!
   Не стримався i, замiсть ручки,  як  тут  годиться,  поцiлував  у  теплу
пружну щiчку.
   - Де  ви  викопу?те  таких  жiнок!  -  оглянувся  на  чоловiка.  -  Ти,
Максимович, Семен...
   - Якби я знала, що нежонатi, заждала б вас... - всмiхнулась ясно жiнка.
- Бо мiй Iван не бачить...
   - Та бачу, бачу, серденько! - обняв Мокрицький жiнку, й Тарас  подумав:
добре, що не пiшла за нього в Нижньому Тетяся Пiунова!..  Воiстину,  нема?
зла, щоб на добро не вийшло...
   - Iване, ти пiклуйся гостем, - викрутилася. - Проси до столу...
   - Спершу омити маю руки, - сказав Тарас. - Я ж був...
   - Тарасе, ви невиправнi! - мовив на те Мокрицький з  посмiшкою.  -  Вiн
тiльки що порозмовляв iз графом... - додав, аби й дружина ?х зрозумiла.
   - Толстой теж граф... - сказав Тарас. - Iз обер-полiцмейстером!
   - Казала ж я тобi, Iване, не влазь у це негарне  дiло...  -  пiдтримала
його Маруся у свiй, жiночий спосiб.
   - А хто б тодi зустрiв його по-людськи? - кивнув на гостя.  -  Шувалов,
може? Зна?ш, якi у нас там звича?, який народ!..
   - Покваптеся! - зiтхнула жiнка скрушно. - Бо все  холоне...  Любите  ви
пампушки, вареники?
   - А де вони?!
   Жартуючи,  помили  руки  й  сiли  за  стiл,  накритий  вишитим  пiвнями
обрусом...
   Найтяжче йому було ступити останнiй крок, зробити  який  впросила  його
графиня Анастасiя Iванiвна, ?й вiн не мiг вiдмовити.
   Одягши знову Федорiв тiснющий фрак,  пiшов  туди,  куди  його  привезли
казенним коштом з Ки?ва у квiтнi сорок сьомого. Ще й, мов на смiх,  замало
не того ж дня. Цей збiг обставин скрашував йому вiзит, принаймнi  бачив  у
тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такiй годинi князь буде в себе у
кабiнетi й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його
чекатиме! Йому лише сказали, точнiше, передали графинею, що  зводять  його
прийняти о цiй порi. I все ж iшов, як на зарiз, все уповiльнюючи ходу.
   Де Мойка злилась з каналом, вiн ледь було не повернув голоблi й не втiк
кудись на набережну Неви; уже скресала крига i нуртувала важка i чорна, як
нiч, вода. Примусив себе  пiти  в  бiк  Ланцюгового  хиткого  мосту  через
Фонтанку.
   Ще здалеку побачив той будинок, i тi ворота, i той  парадний  сiренький
вхiд, в який ввiйти так легко, а вийти... Нi, сьогоднi його нiхто не стане
затримувати чи не пускати - сво? вiдбув, - а все ж, а все ж...
   Фонтанка також здибилася, взялась горбами, трiщинами  та  ополонками...
Згадав, як вiн два тижнi тому чкурнув бридливо звiдси, й лише зiтхнув.  Що
на роду написано, того, як видно, не обминеш...
   У дверях, вже всерединi, його спитав синьомундирий  вартовий,  до  кого
йде. Почувши, що до князя, вiн мимоволi виструнчився.
   Вас ждуть, - спитав, - чи ви самi?
   - Домовлено. Шевченко я...
   - Проходьте!
   Тi ж параднi сходи, i дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже  минуло
аж одинадцять лiт!.. Та ще яких!.. Вiн  тут  тодi  проходив  -  чубатий  i
молодий, а зараз - дiд... Ще й ноги тягне сходами...  Проте  живий,  з  не
зламаною душею, такий, як був!..
   - Заходь, заходь... - звiв очi на нього князь. - Шевченко?
   - Так, ваше сiятельство.
   - Тобi було достатньо десятка лiт, щоб зрозумiти хибнiсть  того  шляху,
яким пiшов? Дивись менi, Шевченко!.. Як тiльки щось, знов  одягнеш  мундир
солдата. Або... Ти чу?ш далекий дзвiн? То голос  Петропавловсько?.  У  нiй
тобi завжди знайдеться мiсце, як вiзьмешся знов за сво?! Збагнув?
   - Так точно.
   -  Добре...  Iз  Петербурга  рiк  нi  ногою!..  Ясно?  Тепер  гуляй.  Я
сподiваюся, що на Невi при?мнiше, нiж на Уралi!.. - пожартував.
   Тарас злегка вклонився i з миром вийшов.
   Аж за Фонтанкою згадав наказ  не  ви?здити  рiк  з  Петербурга.  То  не
впускали, iроди, а  нинi  вже  не  випускають!  Драма,  чи  пак  трагедiя,
переросла в комедiю!.. Театр життя... I в  ньому  нам  вiдведена  нiкчемна
роль марiонеток, нiмих ляльок!..
   ...Два мiсяцi не мiг нiяк узятись за роботу. Ходив  на  виставки  та  в
Ермiтаж, уроки брав у Йордана, замовив мiдну дошку, а дiло  анi  з  мiсця.
Художник без майстернi, що птаха без гнiзда... I  знову  йому  прийшла  на
помiч його  свята  заступниця...  Вiн  розповiв  свою  бiду,  вона  уважно
вислухала й пообiцяла допомогти. Тим паче, вiн у не? з графом на поруках i
ма?, власне, жити в одному домi з ними...
   Йому дали  кiмнату  в  будинку  Академi?,  ба,  майже  двi!  Кiмнату  з
антресолями, де можна спати, ?сти, писати  вiршi,  бо  сам  собi  в  сво?й
господi!.. Вперше... В сорок чотири роки!..
   Ходив  по  тiй  кiмнатi,  вслухаючись  у  власнi  кроки,  й  душа  його
роздвоювалася. З одного боку - радiсть, а з другого...
   Вiн на поруках... Вiльний, а на поруках! Так, нiби пес на  прив'язi,  а
ця майстерня - будка... Вiкном у  сад.  Маленький,  проте  зелений.  Якась
пташина цiвка?. I видно небо, хмари... Жаль,  що  не  буде  сонця,  та  то
пусте... Вже ма? де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре...  Найперше
йому потрiбен робочий стiл. Отут, звичайно, бiля вiкна... Якийсь  стiлець,
щоб сiсти, i ще  один  -  прийняти  гостя...  На  антресолях,  щоб  спати,
лiжко... I стiл також... Ой, скiльки всього потрiбно!.. А що було б,  коли
б при?хав з жiнкою?.. Химерна штука - доля. Гада?ш iнодi,  що  повернулась
до тебе спиною, аж то - лицем...
   - Куди нести? - почулось у коридорi.
   - Сюди, сюди!.. -  поспiшно  озвався  Федiр,  служник  майстерень,  теж
вiдставний, старий солдат.
   Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, i вiдчинились дверi.
   - Чи тут живе художник Тарас Шевченко? - з'явилася у них широка усмiшка
його нового друга i земляка - художника Честахiвського.
   - Тут, Грицю, тут!
   - Я чув, що в тебе нема стола для працi...
   - Таки нема.
   - Несiть сюди! - гукнув Грицько у коридор i розчинив рiшуче дверi.
   - Диванчик теж вам не завадить? -  спитав  Микешин,  входячи  вслiд  за
столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас  зустрiвся
в сiм'? Толстих.
   - Принiс, то матимеш на чому сiсти, - сказав Тарас, радiючи,  що  менше
буде клопоту - при безгрошiв'? - з меблями. Десь купить лiжко -  й  матиме
сво? житло. Для працi ? термометр, стiнний годинник...
   - Де  ставити?  -  спитав  Микешин,  вносячи  удвох  з  Григорi?м  свiй
подарунок.
   - Мабуть, пiд лiву стiнку...
   - До столу ближче треба... - протяг  Грицько.  -  Щоб  гiсть  iз  нього
дiстав спокiйно чарку...
   - Без чарки меблi трiскаються,  -  пiдтримав  гру  Михайло.  Так  звали
скульптора. Тарас, аби не плутати iз Лазаревським, вживав до  нього  бiльш
прiзвище, хоча воно було незвичне вельми.
   - Я в церквi чув, що пити грiх, - дражнився.
   - А ми з хрестом, з молитвою, - не угавав  Григорiй.  Дiстав  з  кишенi
пляшку й поставив ?? на стiл. - Зi входинами вас, дорогий Григоровичу!
   Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кiмнату, що  тут  була
неподалiк, Микешин з Честахiвським пiшли по закусь. Стомлено Тарас  присiв
на ще  мiцний  диванчик,  торкнувсь  стола  долонею...  Вiднинi  тут  його
робiтня... Як довго вiн до не? йшов!..  Як  тяжко  вона  йому  далася,  ця
благодать!.. Тепер вiн може жити,  як  заманеться,  вставати  хоч  посеред
ночi; нiкому не звiтуючи, нi в кого не  питаючи,  трудитись  тут...  I  що
найбiльше грi? - вiн в Академi?!.. Нехай не  жрець,  та  все  ж  в  самому
храмi!.. Про це не смiв i мрiяти,  коли  бродив  довкола  форту  чи  нудив
свiтом у тiснявi брудних казарм... А може, це лише  жорстокий  солдатський
сон?.. Нi. Вiн не знав Микешина та Честахiвського, а сниться те, що зна?ш,
що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вiкна,  до  сходiв  на
антресолi... Ввi снi не можна дiяти на власний розсуд...
   - Федоре! - гукнув у дверi.
   - Що вам? - озвався той.
   - Ти ??
   - А де б я дiвся!..
   - У тебе чарка знайдеться? - спитав, аби спитати.
   - Було б що в не? лити...
   Узяв чарчину й знову сiв на диван. I Федiр  не  мiг  йому  наснитися...
Гаряча хвиля радостi хлюпнула в душу. Вiльний!..
   Тихенько, так, що й не  почув,  ввiйшов  Михайло  Лазаревський.  Вручив
мольберт.
   - Спасибi, - сказав Тарас.
   -  Це  я,  щоб  ти  живопису  не  забував...  Що  там?  -   кивнув   на
стелю-антресоль.
   - Ще порожньо, як у пустелi... Зна?ш, я тiльки що злякався,  чи  це  не
сон...
   - I треба ж так замордувать людину!.. - зiтхнув Михайло скрушно. - Туди
тобi потрiбно лiжко, письмовий стiл, ще столик - для умивання,  ну  й  два
стiльцi, - вказав великим пальцем на антресоль. - Те я беру на себе.
   - Спасибi! - обняв Тарас товариша. - Для мене це - що  темний  лiс.  Як
здумаю!..
   - Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи...  Сюди  стiльцi...  Якiсь
картини... А на вiкно...
   - Менi потрiбне свiтло!
   - Так зробимо, щоб кози ситi i сiно цiле. Можна легкi гардини...
   - Нi, бог менi тебе послав!
   - Та й ти не кимось посланий для нас усiх... Роби  свою  роботу,  а  ми
свою, - сказав Михайло твердо, мов наказав.
   - О, й гостi в хату! - вбiг Честахiвський.  -  Добрий  у  тебе  нюх,  -
поклав на стiл пакунки, хлiб. - Освятимо нову оселю батькову!
   - А чи не рано, отче?
   - Якраз пора.  Коли  Тарас  засяде  за  акватинту,  до  нього  буде  не
пiдступитись з чаркою. Знаю це по собi.
   - А що? - сказав Тарас Михайловi. - Сей муж рече правдиво, й грiх  буде
не послухатися його поради.
   - Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим
до боку, ввiйшов Микешин.
   - Здрастуйте!.. - кивнув  вiн  Лазаревському.  -  О!  Ви  мольберт  вже
принесли, а я збирався...
   - Чим я вiддячу вам,  мо?  сердечнi  други!  -  радiв  Тарас  старанням
товаришiв.
   - Не потерпай. Ми не задарма,  -  мовив  йому  Григорiй.  -  Хочемо  на
новосiллi випити!
   Жартуючи, накрили стiл, вмостилися  довкола  нього,  випили  по  першiй
чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли  на  iншi  теми.
Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди  вiд
не? ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм  iнших.
Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по  iмперi?  повзли  чутки,
утворювалися комiсi? та комiтети, - таки з панiв!  -  i  кожен,  хто  брав
слово, - все тi ж пани, - вiдстоював сво?  добра  й  готовий  був  пустити
селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi  бунти,  й  влада
гасила ?х, як завжди, людською кров'ю...
   - Не зможу я спокiйно жити, поки брати мо? в  неволi!  -  сказав  Тарас
Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це
пiдло!..
   - Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор.
   - Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що  вiн  ухопиться  за
сокири - й сторiками полл?ться кров!
   - Тихiше... Ви ж пiд наглядом...  А  тут  будь-хто  пiдслухать  може  у
коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi.
   - Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський.
- Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум...
   Григорiй мовив скрушно:
   - Вже й хата ?, а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд!
   - Радiти? - спитав  Тарас.  -  Я,  справдi,  тiшусь  хатою...  Бо  свiй
куток... Та що менi робити в ньому?
   - Як що? Писати та малювати!
   - Який художник з мене - я знаю й сам. Три  мiсяцi  ось  байдикую...  А
щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл.
   - Вiд кого? - спитав Григорiй.
   - Можеш читати вголос!
   Григорiй так поволi та обережно виймав з  конверта  аркуш,  що  вiн  не
витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому:
   - "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр.  Виконую
свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно  нижча
Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви  лiрик,
елегiст; Ваш гумор невеселий, а  жарти  не  завжди  дотепнi..."  Ось  так,
панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас.
   - I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський.
   - Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'?в...
   - Та плюнь  ти,  батьку!  -  гнiвно  гукнув  Григорiй.  -  Що  там  вiн
розумi?!..
   - В листi високо ставиться твоя поезiя...  -  несмiливо  хотiв  утiшить
Лазаревський.
   - А другий лист - про не?, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша.
Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом.
   - То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти дума?ш  iз  сво?ми
думами i поемами чинити? Чи не можна б ?х  огласити  мировi?  Присядь  же,
братику, да помiзкуй над ними сво?ю  здоровенною  головою,  щоб  було  так
охайно та оглядно все, як у  того  Пушкiна,  щоб  чистим  зерном  одсипать
духовно? пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь  хлiб  на
всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате,
громаду i себе самого перед громадою..."
   - Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це  пише  тобi  Кулiш?  Тарас
подав йому листа.
   - Його рука...
   - Мо', блекоти об'?вся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись.
   - Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоуча? i що, i як менi  писати.
Для нього я ще й досi темний, простий мужик...
   - А ви згадайте, як прийма? вас Петербург, - сказав Микешин тихо. -  Що
говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь...
   - А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано.
   - Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з  половою,
не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на  муки,  як
ти ходив!
   Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали.
   Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!..
   ...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до  нього,  послала
ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв.
   Тарас трудився саме в сво?й уже обжитiй майстернi-хатi в Академi?, коли
ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав:
   - Здоров, Тарасе...
   Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей  нiс
i губи, в яких блукала усмiшка...
   - Не призна?ш?
   - Пробачте, не пригадую...
   - А ще казав, що будемо укупi жити...
   Дивно, i голос чув, i рухи рук  знайомi...  Життя  його  так  кидало  й
стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його
сердешнiй пам'ятi.
   - Хто ж ви такий, добродiю?
   - Микола Костомаров...
   Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й  соузника  по
каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж  розчулився.  То  одягав,  то
знову знiмав маленькi окуляри.
   - Змiнився й ти, Тарасе...
   - Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи...
   - Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй.  За  рiк  отой  постарiв  на
десять лiт... А потiм жив у Саратовi...
   - Жаль, я тебе там не застав!
   - А я при?хав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i
кажуть, що ти подався у Петербург.
   - Тепер звелiли звiдси не ви?здити аж цiлий рiк.
   - Чому?
   - Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь.
   - Ти все жарту?ш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"?
   ...Обок його
   Цариця небога,
   Мов опеньок засушений,
   Тонка, довгонога...
   - Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув  Тарас.  -
Аж двiчi мо? iм'я  викреслював  зi  списку  амнiстованих.  Образив  матiр,
каже!..
   - Воно таки...
   - Не матiр, а царицю!
   Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi
ще й досi спомини.
   - Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу...
   - Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не
художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах...
   - Тобi хiба не все одно? Аби на волi...
   - Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в  неволi.  Або
тодi вiн не поет!
   - Тарасе, ти нагаду?ш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров.
   - Кого?
   - Миколу Чернишевського.
   - Ти з ним знайомий?
   - Близько. Вiн iз Саратова.
   - Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити,  ще  в  першi
днi... А потiм якось...
   - Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною?
   - Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi.
   - Вiн теж за те, щоб всi гуртом.  Цiкавився  не  раз  тобою,  Братством
святих Кирила та Мефодiя...
   - Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн  не  любив  нав'язуватись,
iти туди, куди  його  не  просять.  Ця  риса  ще  поглибилася,  коли  його
"сердечний друг" Сапожников, з яким вони  так  гарно  пливли  по  Волзi  з
Астраханi, у Петербурзi не  побажав  прийняти,  оскiльки  вже  збирався...
сiдать обiдати.
   - Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а  я
тво? поезi? йому читав, розказував, який ти ? i що ти значиш для Укра?ни.
   - Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Зда?ться,  у  "Современнике"
читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйсько? лiтератури"...
   - Тодi сам бог велить  вам  стрiтись  i  побалакати!  -  сказав  Микола
весело. - А поки що ходiмо десь пообiда?мо. Коли б ти знав, який  я  радий
нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без  батька
дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
   - А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас.
   - Сидiв три  роки  у  Шлiссельбурзькiй,  а  зараз  живе  в  Пермi,  пiд
полiцейським наглядом.
   - Дiсталося йому, сердезi...
   Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви.
   - Ще трохи помордують  царi  народ,  -  сказав  Тарас  задумливо,  -  й
мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчу?ться пора мовчання, гряде  час
дi?!..
   Коли  почув  на  другий  день,  що   ?дуть   у   Поварський   провулок,
розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн  учився
й жив у Ширя?ва, де довго й тяжко марив сво?ю волею.
   - Стiй! - зупинив узятий на Василь?вському екiпаж. - Ми  тут  зiйдем...
Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав:
   - Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського?
   Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за  двадцять  лiт  нiтрохи  не
змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли...
   - Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного
маляра...
   - Цiкаво. Де?
   - Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце...
   - Тяжко тобi було?
   - Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди -  вiд
пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi  жаль  мене
бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком...
   - Не знав?
   Кивнув i рвучко пiшов у бiк  Стременно?,  якою  -  мимо  церкви  -  був
найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
   Вiн одчинив ?м дверi, так нiби ждав когось до себе.
   - О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу...
   - Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
   - Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я
чув, що ви при?хали, й чекав нагоди...
   - Поки ви церемонились та придивлялись  здалеку  один  до  одного...  -
почав було якусь розумну думку Костомаров.
   - Ти зна?ш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому ?? скiнчити.
   - Прошу, прошу  до  кабiнету!  -  втрутився  Чернишевський.  -  У  мене
Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi  найкраще
зна? Тарас Григорович...
   Зигмунт пiдвiвся, виструнчився.
   - Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, -  бо  всi  ми
тут рядовi.
   - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса.
   - Прошу сiдати. Ми ось, -  повiв  розмову  Чернишевський,  -  iз  паном
Зигмунтом не помирилися в одному пунктi...
   - Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський.
   - Будь ласка...
   - Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
   - Як ставляться у вас в селi до шляхти?
   - Ненавидять.
   - Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно.
   - А до панiв, якi сво?, вкра?нцi? - спитав Тараса Чернишевський.
   - Ненавидять.
   - Проте не так, як шляхту?
   - Ще бiльш.
   - Чому?
   - Бо цi сво?, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi.
   - Отже, не в тому суть, що тi поляки чи укра?нцi, а що пани?
   - Звичайно.
   - Неправда! -  крикнув  Сераковський.  -  Вiн  це  навмисне  каже,  щоб
пiдiграти тво?м думкам.
   - По-перше, я  не  знаю  його  думок,  -  сказав  Тарас  розважливо,  -
по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
   - Чудово! - вiдкинувся  в  сво?му  крiслi  Чернишевський.  -  Я  так  i
думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз
перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком.
   - Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в  тво?х
поемах б'ють не сво?х, а все полякiв?
   - Шляхту! - сказав Тарас. -  Б'ють  тих,  хто  прагнув  огнем  i  мечем
тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть  нам
лiтописи, були й поляки.
   - Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни...
   - ?х що ?днало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський.
   - Жага до волi! - палко сказав Тарас.
   - Ось ми й дiйшли до головного, - зняв  Чернишевський  окуляри  й  знов
одягнув. - Жага до волi може з'?днати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть  не
здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся  руки  Тарасово?.  -
Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. -  Зайди  i
глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко!
   Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi.
   Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував ?й руку.
   - Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово  пану
Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу -  дiоскури,  Поллукс  i
Кастор...
   - Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров.
   - Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв ??  ласкавим,
довгим поглядом. Тодi зiтхнув...
   - ?диний твiй, Миколо, великий грiх...  -  озвавсь,  як  Ольга  вийшла,
Костомаров. - Не  дай  господь,  щось  станеться,  як  жити  ?й  з  малими
дiтьми...
   -  Я  попередив  ??  про  це,  коли  просив  руки,  -  сказав  серйозно
Чернишевський.
   - I не злякалася? - спитав Тарас.
   - Як бачите...
   - Бувають же такi жiнки!
   - Ви, певно, неодруженi?
   - Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби...
   - Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. -
Ми  ось  з  Миколою  Iвановичем  ще  у  Саратовi  читали  вашi   вiршi   й
захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю  простим,  робочим  людям,  сво?й
землi. Якби було можливо, я в дисертацi? назвав би вас як приклад служiння
правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось  i  чай!..  -
всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
   - I нашу хату, - приязно сказала Ольга.
   - Дякую. Не омину i те, i те!
   - Нам ? про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому.
   - Правда...
   - Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки  Костомаров,
- Я хочу ще пожити у Петербурзi...
   - То, може, й ви?..
   - Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург.
   - Чудово.
   -  Ти  в  Тарасовi  не  сумнiвайся,   -   озвався   тихо   Зигмунт   де
Чернишевського. - Вiн - криця...
   В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
   ...Те, що жага до волi, об'?днуючи, дола? все, Тарас укотре  впевнився,
зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра  грав  Отелло,  вiн
розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав  нi  слова  з  мови  п'?си,
вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й
незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй  дi?  всiх
полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу,
що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув
на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до  вiце-президента,
бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак.
   Айра встав йому назустрiч.
   - Спасибi Вам за овацi?, - всмiхнувся. - Я вчора Вас  примiтив  i  грав
для Вас.
   Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася.
   - Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все  в  менi
перевернулося. Живий Шекспiр!
   - Ви любите цього поета?
   - Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть!
   - О, ви вiйськовий?
   - Та нi. Мене, були, заслали...
   - За що?
   - Бо прагнув волi...
   - Собi?
   - Всiм людям...
   Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали  й  промовив  сумно,  з
гнiвом, що пробивався з суму:
   - Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi  ?  рабствi,  де  на  дверях
театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!..  Я  знаю,
що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто ма? грошi й владу!..
   Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн  стрепенувся,  глянув  на
друга з подивом:
   - Це правда?
   - Що?
   - Що ви були також рабом?
   - Аж двадцять чотири роки.
   - А скiльки ви були в солдатах?
   - Ще десять...
   - Тридцять чотири роки рабства!.. А волi?
   - Десять...
   - I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i  художником,
але й зажити слави в свого народу?! Тарас  розвiв  руками.  Олдрiдж  обняв
його й поцiлував:
   - Як добре, що ми з тобою стрiлися!..
   - Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат!
   - I ти менi!
   - В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя...
   - О, ти козак? А що це?
   - Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю...
   - I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки!
   - Ти зможеш днями прийти в мою майстерню,  що  в  цьому  ж  домi?  Хочу
намалювати тво? лице, на пам'ять...
   - О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд?
   - I я, i я! - пiдбiгла ?? сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами!
   - Куди це ви зiбралися? - спитала господиня.
   - Тарас Григорович  малюватиме  Айру,  -  сказала  Катя.  -  Можна  нам
подивитися?
   - Звичайно, ?м же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу  до
столу!
   - То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас.
   Актор кивнув, засяявши разком зубiв.
   Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англi?,
Отелло в плотi й кровi.
   За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi  Олдрiдж  прийшов  до  нього.
Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет"  на  антресолях,  погмикав,
щось пробурмотiв i запитав:
   - Ти тут i живеш? Чи в тебе ? квартира?
   - Нема. Це все.
   - Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i  в  старостi
живе, як ти, у нього совiсть чиста!..
   - Совiсть - душа митця. Нема ?? - вiн мертвий, - сказав Тарас.
   - А тут довкола не твiй народ?
   - Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi...
   - Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку?
   - Так.
   - Там народ мiй, брате...
   Вiн спохмурнiв, замислився, а  далi  тихо-тихо  завiв  якусь  тягучу  й
печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на укра?нський  мелос,  на  ту
журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу...
   - Айро, - сказав Тарас, як гiсть  замовк,  -  ти  зна?ш,  у  нас  пiснi
подiбнi!.. Ось геть така...
   Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
   Не плач, не журися, молодий козаче!..
   Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк.
   - I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi...
   - Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну,  Айро,
до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!..  Сiдай  отут.  -  Подав
стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче...
   Айра сiв на стiлець, набрав значно? пози, так нiби  вiн  принаймнi  був
полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися.
   - Не дмися так... - сказав Тарас.
   - Я хочу бути схожим на короля!
   - Навiщо воно тобi?
   - Аби мене боялися, як королiв.
   - Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе...
   Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi,
чого собi не дозволяли вдома, ?м явно тут подобалося.
   Тим часом Олдрiдж набрав нового образу.  Вiн  став  таким  печальним  i
розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем...
   - Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись.
   Актор удав, що геть злякався, i вмить  зробився  iншим.  Це  вже  сидiв
зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те
комiчний теж.
   Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець.
   - Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
   - О'кей!
   I справдi, вiн присмирнiв,  замислився...  А  за  хвилину-другу  спитав
трагiчним тоном:
   - А хоч спiвати можна?
   - Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся  в
риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на  мить,  i
слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь  не  пiвсвiту.  То
вiн спiвав гортанно, аж нiби якось  трубно,  сумнi  пiснi,  то  розправляв
широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня  його  ставала  схожа  на
буй-коня, що вирвався у дикий  степ,  то  сила  та  вгамовувалася,  поволi
гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом...
   - Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малю?, - Я так  не  можу...
Сльози менi роботу застують...
   Тi?? ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув,  нiби  його  ужалили,  й  почав
якийсь химерний танець, в якому тiло грало,  текло,  звивалось.  Ритм  був
такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував  ?днатись
з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками.  Ба,
й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!..
   Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позу?, що то  й
не вiн допiру чинив таке шаленство  в  майстернi  of  the  artist[10],  як
називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я.
   Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь
пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в  звуки  дивних
чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню
пiсню мамину...
   Таким його й намалював. Був певен, що це i ? вiн  справжнiй.  Сумний  i
добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в  плотi  й
кровi...
   ...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його  листи
у Нижнiй i в Петербург iз  хутора  бiля  Борзни,  а  потiм  i  з  Брюсселя
пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така
метаморфоза!..  Щоправда,  вже  в  його  листах  були  якiсь  ознаки   цих
перемiн... Як не просив Тарас Панька при?хати до нього в Нижнiй  Новгород,
- хоча б на день!  -  не  захотiв,  пославшись  на  те,  що  ?хня  зустрiч
зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда  на
Укра?ну, а потiм далi...
   Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув
й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, яко?  вiн  не
бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!..
   Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i  щось  здавило  в
горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
   - Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь  нагадувала
ту Олександру з хутора бiля Борзни.
   - Не кажуть... - знiтилася служниця.
   - Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так,  як  питав  у  не?
колись давно в Мотронiвцi.
   - Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок.
   - Я, серце, я!..
   Обняв ??, поцiлував, вiдчувши смак ?? сльози.
   - Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала.
   - Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку.  -  Я
ще мiцний... А голову то притрусило снiгом...
   - Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!..
   - Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину ма?, ще й вереду?!
   - Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не  змiнився  майже,
хiба що став поважнiшим.
   - Боярин твiй.
   - Невже Тарас?..
   - А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував.  -  От  ми  й
зустрiлись, брате!..
   - Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон.
   Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий  зустрiччю,
що не звернув уваги.
   - Ну, як там, як на Укра?нi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима.
   - Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало  бiльше  дiвчат
гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв.
   - То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась мо?ю буде!
   - Ти в Нижньому не одружився?
   - Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну.
   - З бiдностi не будеш хлiба ?сти... - сказав Кулiш.  I  спохватився:  -
Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О,  тут  був  цвiт  громади,  ??  душа  й
окраса!
   - Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевсько?.
   - Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас бува?те? - примружила вiястi очi.
- Мо', захопились кимось?..
   - Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта...
   - Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!..
   - Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися,  -  спинив  сестру  Макаров.
Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько.
   - А хiба що?
   - Вже з усiма встиг посваритись...
   - О, й Вася тут! - зрадiв Тарас.
   - Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов.
   - Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я  до
смертi буду Васею, i це мо? найбiльше щастя.
   - ?й-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми...
   - Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд
того злиться...
   - То не жiноче дiло! - спинив ?? Пантелеймон. I  до  Тараса:  -  Вибач,
коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то  мусимо
самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого,
й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!..
   - Хiба це зле?
   - Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi.
   - Правда.
   - Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
   - Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та  й,  врештi-решт,  не
шапка вiршi пише, а голова...
   - Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. -  Тво?  останнi  вiршi...  Тi  ж
"Неофiти"...
   - Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так  не  писав
поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч...
   - Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. -  Нiхто  тобi  так  не
порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги...
   - Про ворогiв, ?й-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас.  -  Ще  й  досi
нема? дозволу на видання хоча б старих поезiй.
   - Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!..
   - Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. -
А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом?
   - Мiй лист тобi нашкодив би.
   - Найперш - тобi?
   - Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка.
   - Не будь смiшний! Хто витяг мене з того  болота,  розжився  тiльки  на
непри?мностi.
   - Я чув, що ти вчаща?ш до "Современника".
   - То й що?
   - Пана?в i Некрасов - мо? смертельнi недруги.
   - У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i  в  них
один i той же ворог.
   - Який?
   - Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно:
   - Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглi?  тобi
забити баки!..
   - Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака...
   - Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга?
   - Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги.
   - То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського!
   - З поклоном? Я? - перепитав  Тарас,  обурившись.  -  Царевi  й  то  не
кланявся!"
   - З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11].
   - Я вибрав -  друга  по  боротьбi,  захисника  знедолених,  який  тору?
безстрашно шлях...
   - На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон.
   - А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши.
   - Були дурнi.
   - Нi, Паньку, чеснi й совiснi!
   - За що усiм нам знiвечили життя...
   - "Но где, скажи, когда была  Без  жертв  искуплена  свобода?"  Хто  це
сказав? Рил??в!
   - А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно.  -  Ми  в  Ки?вi  чи  в
Петербурзi?
   - Коли жадають волi, за не? йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут
? якась не знана нам закономiрнiсть...
   - Нам мало так зосталось жити.
   - Народ безсмертний!..
   - Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i  господиня.  -  Ми  ?х
ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують!
   - Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як  видно,
в них з Пантелеймоном нема? миру й злагоди.
   - Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марi? Олександрiвни,  той
впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас.
   - Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара
Якiвна й зиркнула на Кулiша.
   - Я - особливо, серденько.
   - Чому?
   - Бо ще не бачив ?? саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх  скорблящу...
Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки...
   - Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон.  -  Сьогоднi  в
нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!..
   Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше.
   - Панове, прошу випити за нашого Тараса-во?на, що повернувся з  далеких
меж держави по добротi царя-отця! Тепер ми  в  змозi,  -  дякуючи  таки  ж
царевi, - не тiльки так писати, як то велить нам совiсть,  а  й  видавати.
Може, нескромно мовлю, коли скажу,  що  руки  менi  сверблять  привести  в
належний стан розхристану козацьку музу...
   - Паньку, побiйся бога! - мовила його дружина.
   - П'яненьку навiть музу, - пiдвищив голос, - найкращого з поетiв  наших
усiх часiв. Хай вибача? за цi слова, бо мовленi вони ?дино, щоб наш  народ
звеличився...
   - Для цього конче треба принизити його окрасу? - спитав Василь.
   - Я все сказав, - велично закiнчив тост  незрушний  Пантелеймон.  -  За
гостя!
   - Вiн заздрить вам, як  заздрив  колись  Саль?рi  Моцарту,  -  шепнула,
цокаючись з Тарасом, панi Карташевська. - Й вiд того дужче й дужче втрача?
глузд...
   - Жаль... Вiн талант!.. Усе, за що не вiзьметься...
   - До дна, до дна! - гримiв господар, змушуючи всiх  пити  так,  як  вiн
бажав...
   ...Не тiльки  кажуть,  свiту,  що  у  вiкнi.  Допоки  Кулiш  вагався  й
вередував, Кожанчиков вiддав складати новий "Кобзар"...  I  тут  втрутився
синьомундирий всевладний шеф жандармiв - наклав ведмежу лапу.  "Пiдбурлива
його  поезiя.  Заборонити!.."  Оце  тобi  цар-батечко   й   ласкавi   його
опричники!.. Так,  нiби  клятий  Микола-Тормоз  i  не  вмирав,  а  й  досi
благополучно царству?. Достойний син катюги батька!..
   Коли йому принесли цю новину, найперше, про що  подумав,  -  грошi.  Як
добре, що вiн не взяв ?х у видавця i не потратив! Клiпав би тепер очима...
   А потiм душу виповнила липка журба. Не сподiвався,  що  iмператор  його
зустрiне, як рiдний брат, i все ж гадав, що вiршi йому  дозволять  видати.
Хоч тi, якi були друкованi й допущенi колись цензурою.  Аж  нi!..  Михайло
Лазаревський звiстив йому невдачу i, не знайшовши,  чим  утiшити,  подався
геть...
   Рiзець валився з холодних рук. Надворi гуляла рання вiхола, й  з  вiкна
нещадно дуло - аж снiг бiлiв на пiдвiконнi...
   Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька...
   Художника вони ще якось терплять. Малюй собi.  Щоправда,  пiд  наглядом
начальства Академi?... А вiршi - зась!.. Якби писав ?м оди та  панегiрики,
то мав би все - i славу, й грошi, й твори в  кiлькох  томах,  як  дехто...
Шерега книг у золотi!.. Шекспiра так  не  видавали,  мабуть...  Чи  ти  не
заздриш?..  Заздрити  чужiй  бiдi?  Немислiе  i  слабосилля  в  усi   часи
бундючилися, ховалися в блискучi лати!..
   Вiдчув, що змерз. Пiдвiвся, з жалем глянув  на  дошку  з  "Притчею  про
робiтникiв  на  винограднику",  яку  йому  весь  час  кортiло   полiпшити,
допрацювати, хоч та була давно готова, й пiшов  нагору.  Може,  там  трохи
затишнiше... Та й мав нагальне дiло - писать листи. Сьогоднi настрiй  саме
як для листiв. Колись, як вiв щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же - хоч
напише комусь листа... За весь цей  час,  вiдколи  у  Петербурзi,  з  душi
зненацька вихлюпнувся один лиш вiрш; ще влiтку...

   На панщинi пшеницю жала,
   Втомилася; не спочивать
   Пiшла в снопи, пошкандибала
   Iвана сина годувать...

   Це, власне, сон про волю. Чекання волi... Де вона? Не випускають iз рук
пани. Все радяться,  хитрують,  тягнуть...  Така  у  них  натура  вовча...
Скiльки його помучили, як  випускали  iз  тих  солдатiв!..  I  в  Нижньому
держали кiлька мiсяцiв... Тепер примкнули, як пса, в столицi.  Вiршi  його
також тримають на ланцюгу. Пiдбурливi!..
   Прийняв книжки i сiв до столу. Мабуть, в його  душi  нема?  вже  живого
мiсця - стiльки туди жбурнули каменiв!..  Панько  й  собi...  Розхристана,
п'яненька муза, каже... Вiн  ще  тодi,  у  Ки?вi,  хотiв  ??  позастiбати,
витверезити на свiй манiр!.. Нi кроку вiд етнографi?!  На  хутiр  всi,  на
хутiр! На?стись сала й ждати!.. Чого дiждешся сидячи?  Без  боротьби,  без
працi й жертв в iм'я народу, волi!.. Вже й так хто хоче, той i  скубне.  В
Москвi  затiяли  нову  газету,  слов'янську  нiби,  "Парус".  Вже   видали
"унiверсал", в якому всiх згадали, крiм укра?нцiв. Нема таких i не було!..
А Максимович, - учений муж, знавець слов'янства й рiдно? таки ж iсторi?, -
не вчув зневаги в тому i просить слати вiршi в ганчiрку ту,  почеплену  на
щоглу мракобiсся й самодержавства!..
   Вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш... Нi, спершу вiн напише лист Марi?,
його дружинi дивнiй, щоб зм'якшити узяту болем душу й не  вдарити  занадто
боляче на?вного анахорета. Вона його не позабула, передала йому  привiт...
Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить ?? лице, поставу, рухи...
   "Спасибi Вам, мо? серце ?дине?, за  Ваше  щиро  ласкаве  привiтання.  Я
думав, що Ви давно  вже  в  Москвi  суму?те,  аж  бачу,  що  Ви  тепер  по
Михайловiй горi походжа?те, на синi гори погляда?те, з Днiпром розмовля?те
та й мене, сiрому одинокого на чужинi, не забува?те. Спасибi ж Вам ще раз,
мо? серце ?дине?.
   Якби ще Ви згадали про те, що я просив  Вас  в  Москвi,  та  заходилися
гарненько коло сего святого дiла, то ще було б так. А Ви,  мабуть,  уже  i
забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили.
Оженiть, будьте ласкавi, а то як Ви не ожените, то й сам бог  не  оженить,
так i пропаду бурлакою на чужинi..."
   Зiтхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й  торкнувся  знов  пером
паперу:
   "На те лiто, як бог поможе, я буду в Ки?вi i на Михайловiй горi,  а  Ви
там де-небудь пiд явором або пiд вербою i поставте Мою заквiтчану княгиню,
а я пiду погулять та й зустрiну ??..."
   Вiн уявив ту гору, i ту вербу, i дiвчину, яку Марiя... От би знайшла на
себе схожу!.. Весняний тихий вечiр... У  небi  повний  мiсяць,  i  солов'?
витьохкують... А зiр, а зiр!..
   Прогнавши миле видиво, закiнчив  мерщiй  листа  й  переписав  до  нього
"Сон". Хай прочита?... Може, на цi рядки впаде росою чистою ?? сльоза -  й
не буде для нього щастя бiльшого!..
   I справдi, лист до Михайла Олександровича  потому  вийшов  стриманiшим,
хоча по сутi сво?й одвертим,  безкомпромiсним.  З  "Парусом",  який  пливе
кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозi. Поет  -  провiсник,  лицар
прийдешнiх днiв i волi!.. Вже й рiк кiнча?ться, а щось ?? не  видно,  однi
чутки... Ранiше хоч про цю "велику  милiсть"  всi  говорили,  а  нинi  вже
попритихали. Благо, яке творять обiцянками, перероста? поволi в  зло...  А
може, пани  навмисне  вигадали  пiдступну  гру  у  визволення  селян,  щоб
пригасити жагу до волi, вбити бунти майбутнi в зародку!..
   Схопився з мiсця бiля стола, жбурнув перо, яким збирався писать  адресу
Максимовича... Вони морочать голови та похихикують  собi  в  кулак,  а  ми
ждемо, а ми рiзцями бавимося тодi, коли потрiбно братись за сокири!..
   Сiв знову, взяв перо й папiр,  вiдчувши  в  них  потребу,  як  спраглий
подорожнiй в ковтку води. Прислухався до власного ?ства, до  нерших  тихих
поштовхiв думок, рядкiв, що стовпилися в його душi, мов перед бо?м  во?ни,
i розчинив фортечну браму...

   Я не нездужаю, нiвроку,
   А щось таке? бачить око,
   I серце жде чогось. Болить,
   Болить, i плаче, i не спить,
   Мов погодована дитина.
   Лихо?, тяжко? години,
   Мабуть, ти ждеш?
   Добра не жди,
   Не жди сподiвано? волi...

   Вiдчув, що дух йому забило гнiвом та хвилюванням. Вiдкинувся на спинку,
стомлено заплющив очi... Й знов стрепенувся, вгледiвши царя  Миколу,  нiби
вiн знову був на святi у  Петергофi...  Погана  яблуня  не  родить  добрих
яблук!..

   Вона заснула:, цар Микола
   ?? приспав. А щоб збудить
   Хиренну волю, треба миром,
   Громадою обух сталить;
   Та добре вигострить сокиру -
   Та й заходиться вже будить.
   А то проспить собi небога
   До суду божого страшного!

   Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку i  кожне  слово...
Добре!.. Лише кiнця нема?, завис i жде... Хiба що так...

   А панство буде колихать,
   Храми, палати муровать,
   Любить царя свого п'яного,
   Та вiзантiйство прославлять,
   Та й бiльше, бачиться, нiчого.

   Поклав перо i знову перечитав. Аж мурашки йому пробiгли спиною...  Коли
цей вiрш потрапить до Долгорукова,  всесильний  шеф  жандармiв  од  злостi
лусне!..  Спершу  тебе  розчавить  чоботом  за  те,  що  знов,  невдячний,
"дерзнул" перо пiднести на вiнценосцiв!.. Правда...  Зiтруть  на  порох...
Хоч не показуй друзям - перелякаються... ?диний,  хто  зрадi?  цьому  його
творiнню, Микола Чернишевський!..
   Закле?в лист i написав адресу. Сховавши вiрш до шухляди, узяв конверт i
зiйшов  униз;  озувся,  вдягся...  Думка  була  ще  там,   витала   довкiл
новонародженого його дитяти...
   Громадою обух сталить;
   Та добре вигострить сокиру -
   Та й заходиться вже будить!..
   Взяв  шапку,  мить  постояв  у  нерiшучостi  й  пiшов  нагору  сходами.
Згорнувши аркуш з вiршем, встромив  у  чобiт.  Звичка,  яку  нажив  вiн  в
Орськiй, ще знадобиться, стане йому в пригодi. Казарма й тут, кра?на вся -
казарма!.. Хоча фельдфебель iнший, та барабан лишився  той  же,  й  "тягни
носок!"' луна? дзвiнко й грiзно, як i лунав!..
   У Петропавловськiй пробило десять чи одинадцять. Десi деренчала  шибка.
Напевно, знявся вiтер... Двором  пробiгло  дво?,  долинув  смiх...  Хтось,
мабуть, iз художникiв, що маютi тут  майстернi  чи  тут  живуть...  I  вiн
колись був молодим... Тi що колись - два роки  тому  мiг  написать  "я  не
нездужав нiвроку"! А нинi... Лежить, немов  пiдбитий  птах,  таму?  бiл  у
грудях, i бореться з самотиною,  з  темрявою,  з  передчуттям  ще  бiльших
бiд... Вiн завжди жив на людях i  завжди  прагнув  трошки  побуть  самому,
вслухатися в сво? ?ство i не пiдозрював, що  ?  на  свiтi  мука  самотини.
Щоправда, вже в триклятiм Третiм вiддiлi вiдчув ?? холодний подих. Та  був
тодi здоровий i молодий, та мав ще  свiжi  спогади  про  Укра?ну,  з  яко?
вихром вихопили його жандарми... Боже, чи то йому  ще  доведеться  на  нiй
пожить, повеселити-печальний зiр красою ?? степiв, долин та гiр,  блакиттю
?? Днiпра!..
   Тодi, два роки тому, вiн затужив, заплакав серцем  змученим  за  рiдним
кра?м!.. Мабуть, нема людинi щастя на чужинi...  Народ,  земля,  якi  дали
тобi життя i душу, притягують,  немов  магнiт,  тривожать,  спонукують  до
вороття, i вiдстань тут безсила... А ще коли у душу,  спраглу  й  зболену,
дихне весна, всмiхнеться сонце з неба  й  загра?  марш  веселий,  дзвiнкий
капiж!..
   ...Провiвши Айру Олдрiджа, - мiнiстр двора не побажав продовжити iз ним
контракт, - Тарас ще дужче засумував. Де  б  не  ходив,  що  б  не  робив,
ввижалася йому дорога, конi, що вiдмiряють ногами шлях...  Надворi  трiщав
мороз, вихрили бiлi вiхоли, а вiн крiзь них виразно бачив садки  в  цвiту,
ошатнi бiлi хати... Неначе там,  на  Укра?нi  його  далекiй,  завжди  була
весна... Воiстину i дим вiтчизни нам солодкий i при?мний!..
   Уранцi Федiр йому подав цидулку вiд Карташевсько?, принесену ?? слугою.
   "Батьку! Прийдiть до  нас  -  та  неодмiнно!  -  сьогоднi  ввечерi.  Не
пожалку?те! Варвара К."
   Бiда йому, та й годi. Вже ледь не рiк, як вiн у Петербурзi, а й досi ще
гостю? то тут, то там. По  ресторанах  його  вiтають  радо,  бо  вiн  туди
з'явля?ться щоразу з кимось iншим, так нiби водить до них  навмисне  сво?х
численних приятелiв та шанувальникiв. Комусь прибуток з того,  а  вiн  лиш
га? безцiнний час...
   Поклав цидулку й взявся до дошки, де вже  вимальовувалося  чудове  трiо
Соколова, що мало назву "Приятелi". Вже чувся досить впевнено у цiй важкiй
роботi, i справа йшла коли й не зовсiм весело, то хоч принаймнi споро, без
мук учнiвства. Господи, як славно бути майстром, творцем нового!..
   Втягнув повiтря носом. I що воно так по-весняному при?мно  пахне  серед
кислот, з якими вiн працю? над акватинтою?...  А-а,  це  послання  Варвари
Якiвни!.. Який сюрприз сьогоднi  приготувала  вона  йому?  Земляк  якийсь,
напевно, iз меценатствуючих... Або вдовичка-панi, яка не проти  того,  щоб
ощасливити його особу нинi, прiсно, i... далi видно буде!.. Вiн  каже  ?м,
Варварi й Олександрi,  що  вiзьме  тiльки  наймичку,  -  не  вiрять,  знай
пiдшукують йому iз пань. I смiх, i грiх!.. Нi, треба таки пiти. Тим  паче,
вже увечерi, пiсля трудiв... У домi Карташевських збираються цiкавi  люди,
i вiн там вже давненько свiй чоловiк, приходить  без  попереджень,  як  до
рiднi. Бува?, що у потребi, коли нема? за що купити щось на обiд. На жаль,
i тут нестача грошей, злиднi над ним весь час звисають, як чорна  хмара...
Добре, що вiн сюди при?хав сам, не  одружився  в  Нижньому!  Нещасний  був
би... Може, колись Андрiй у Переяславi i правду йому сказав, що лiпше жити
весь вiк бурлакою... Коли б не ця самотина!..  Вдень  ще  сяк-так,  а  нiч
прийде, навалиться на тiло й душу темрявою - хоч вовком вий... Це поки вiн
здоровий. А занедужа?, не приведи господь, та зляже... Тодi бiда!..
   Прогнав зусиллям волi сумнi думки i, щоб вони до нього не  повернулися,
устав з-за столу, вийшов у коридор i попросив, щоб Федiр зiгрiв для  нього
чаю та щось купив на снiдання. Увечерi причепурився, вдягнув свiй  фрак  -
Варвара каже: треба! - й пiшов на мiст через Неву. Не гаявся, бо йти  таки
далеко - аж за Фонтанку й Загородний проспект. На вiзника не мав  полтини.
Можна було б позичити, та вже i так старий вояка Федiр бурчить на нього...
Благо, водохреснi морози зменшилися,  i  йти  було  при?мно.  Мiг  заразом
помилуватись  мiстом,  бо  тиждень  весь  трудився  денно  й   нiчно   над
"Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину  цю,  бо  в  нiй  показано  його
народ, важку, тужливу пiсню... Сидять i так спiвають, що бачиш душу  ?хню,
яка нурту?, прагне на волю й простiр, нiби рiка пiд льодом...
   Вже за Фонтанкою де взявся  вiтер,  лапатий  снiг.  Слiпило  очi,  вуса
пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнiм iшов сюди!..
   Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як вiдчинились  дверi,
й сама Варвара Якiвна в усiй сво?й звабливостi метнулася  допомагати  йому
виборсуватися з-пiд снiгу й одягу.
   - Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у снiг? - заохкала.
   - Я чоловiк обачливий - йшов пiшака.
   - Аж з-за Неви, з Васильввського?!
   - Весь день сидiв. Дай, думаю, пройдуся трохи...
   - Знала б, прислала б коней!
   - Дякую... Дiстав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим
розсмiшив Варвару.
   - Чого так тихо в залi? Нема нiкого? Свiтиться...
   - Ждуть вас.
   - Мене? - стенув плечима. - Зда?ться, я сьогоднi не iменинник...
   - Хто зна, хто зна... - всмiхнулася. Взяла його за лiкоть i повела.
   У залi справдi досить було людей. Знайомi й незнайомi.
   - Добривечiр! - вклонився всiм. Кулiш чогось скривився. А  Бiлозерський
поспiшно встав.
   - Григоровичу, дозвольте вам представити, - промовила Варвара Якiвна, -
вам добре знану панi Марiю Олександрiвну!
   Йому назустрiч рушила геть молода, прегарна жiнка й сказала тихо:
   - Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас  знiтився.  Хто
вона?.. I раптом вгледiв на мармурово-бiлiй ?? руцi браслет,  який  улiтку
вони купили в складчину, i вiн послав Марку Вовчку...
   - Марiя?! Донечка моя ?дина!.. Забувши про етикет, обняв ??, поцiлував.
   - Допався... - протяг Кулiш.
   - Глянь, Паньку, яка у мене доня! - радiв Тарас.  -  Я  знав,  що  дуже
гарна. Та щоб така-а!.. Марiя тихо плакала.  Всмiхаючись,  ковтала  сльози
радостi.
   - Дозвольте  й  нам...  -  несмiливо  озвався  басом  ставний  чорнявий
чоловiк.
   - Панас, напевно?
   - Вирiс? - всмiхнувся той оксамитове. Тарас обняв товариша по тiй бiдi,
що впала на них у сорок сьомому.
   - То це з-за тебе ми всi страждали? - пожартував. Маркевич звiв  широкi
чорнi брови:
   - Не розумiю...
   - Нас  узяли,  щоб  вислати  тебе  в  Орел,  аби  тобi  спiймалася  оця
жар-птиця!.. - глянув у бiк Марi?.
   - Я ж не просився, - збагнув Маркевич. - Бiбiков...
   - Дiзнайся вiн, яку цим вчинком користь принiс культурi нашiй, вдавився
б нишком!
   - А хто, хто перший видрукував оповiдання Марка Вовчка? - пiдбiг Кулiш.
   - Ти, Паньку, й дяка тобi за це.
   - А кажуть, що ти ?? хрещений батько!..
   - Справдi... - зiтхнув Тарас.
   - Якби не ви, не вашi твори  тобто,  -  прийшла  йому  па  помiч  Марiя
Олександрiвна, - хто зна, чи я взялася б за  перо.  Ви  розбудили  в  менi
любов до  ближнього  й  жагу  творити,  словом  обороняти  людей  простих,
нещасних!
   - Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, - сказав
Тарас. - I виблагав! Почув-таки i зжалився над нашим кра?м...
   - Послуха?ш тво?? мови, - сказав Кулiш ображено, - то може здатися,  що
до появи Марка Вовчка нiхто i пальцем не ворухнув...
   - Тво? "Записки" славнi, i "Чорна рада"... Тiльки так, як вона, ця мила
й мужня жiнка, нiхто не змiг, - чи не посмiв! -  розкрити  всю  ганебнiсть
рабства, витягнути на бiлий свiт панiв-тиранiв.
   - Що не зроблю, то все на власну голову... - зiтхнув  Кулiш,  жартуючи.
Щоправда, в тому жартi було гiркоти  бiльше,  анiж  веселостi.  -  Коли  б
знаття...
   - То й книжки не друкував би? - спитав Тарас, вiдчувши, що це вже  щира
правда.
   - Гада?ш, я не дбаю про наш розвiй, про долю Укра?ни?...  -  нахмурився
Пантелеймон. I стало раптом тихо.
   - Ну, що там дi?ться на Укра?нi? - не витримав Тарас мовчання.
   - Всi волi ждуть, - сказав Маркевич.
   - Народ, мов тiсто, бродить, - пiдтримала його Марiя. - Як не дадуть...
   - То сам вiзьме! - рубнув Тарас рукою. - Колись це ж мусить статися!..
   - Цар волю дасть, -  примирливо  сказав  Кулiш.  -  Вiн  не  такий,  як
Миколай...
   - Ат, всi вони!.. - почав Тарас  i  спохватився.  Варвара  Якiвна  його
просила якось, щоб вiн в ?? салонi утримувався вiд слiв, що  всiм  завдати
можуть лиха. - Помазаники господнi...
   - Ви не були ще, батьку, на Укра?нi, вiдколи?..
   - Нi, Марi?, не випускають  звiдси.  На  рiк  взяли  пiдписку  про  мiй
неви?зд... Пiшки уже пiшов би!..
   - Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"?
   - Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комiтетах. Пiвроку вже...
   - Невесело... - сказав Маркевич.
   - I все ж - на волi!
   - Страшно було в солдатах? Це ж десять лiт!..
   - Жахливий сон... А як то тим, що  служать  всi  двадцять  п'ять!  -  з
журбою сказав Тарас. - Нещаснi люди, каторжники казарм i муштри...  Це  ще
один  смертельний  грiх  володарiв!..  Пардон,  Варваро  Якiвно,  не  буду
бiльше...
   - Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? - спитала лагiдно Марiя
Олександрiвна.
   - Зробiть таку велику ласку, - приклав до серця руку. - Хоч там  нема?,
власне, й на що дивитися...
   - Гнiздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... - сказав Василь
Михайлович, що досi мовчки слухав.
   - А що, вiн правду  мовить,  -  пiдтримала  його  сестра  Олександра  i
глянула на чоловiка. Кулiш скривився.
   - Може, ми заспiва?м лiпше? - гукнув Тарас, не знаючи, як  повестися  у
цiй пригодi.
   - "Зiроньку"! - ступила до нього панi Олександра, згадавши,  певно,  як
вiн навчав ?? цi?? пiснi пiд час весiлля. - Зна?те, як вiн спiва?!..
   Тарас обняв ?? за плечi, дав тон, примружився, мов поринаючи  у  дивний
свiт, i заспiвав, засумував за милим рiдним кра?м:
   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя,
   Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
   ...Коли прийшов Микешин i сповiстив, запрошуючи, що  в  нього  нинi  на
iменинах будуть Марко Вовчок й Турген?в, Тарас зрадiв i водночас злякався.
Нi, не  Турген?ва,  що  вже  давно,  вiдчув  Тарас,  шукав  нагоди  з  ним
познайомитися, а сам себе, точнiше, ново?  зустрiчi  з  цi?ю  диво-жiнкою.
Так, i його, як мовиться, не оминула чаша сiя!..  ?дине,  чим  вiдрiзнявся
вiд Кулiша й Турген?ва, що не ходив слiдом за нею, не набридав, ба, навiть
не натякнув Марi?  Олександрiвнi  на  свiй  трагiкомiчний  душевний  стан.
Комiчним було його при?днання до  сонму  залицяльникiв,  якi  обсiли  його
чарiвну доню i послiдовницю. А те, що вiн зустрiв - нарештi! - жiнку,  яку
шукав даремно усе життя, було його трагедi?ю. Зустрiв уже чужою,  дружиною
старого друга, матiр'ю його дитини!... А бог же - був упевнений -  створив
?? для нього i не послав йому ?? в  покуту  за  слово  правди,  мовлене  в
поривi гнiву  й  вiдчаю!..  Тепер  ?х  звiв,  знущаючись,  показуючи  свою
всесильнiсть... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити  людину
в ньому й на смiх перетворити поета в звiра, рикаючого на лiсовiй галявинi
в чеканнi змаги з iншим таким же звiром!..
   Годинник вже показував фатальний час, а вiн сидiв,  замислившись,  бiля
сво?х готових майже "Приятелiв". Не працював, боровся  сам  з  собою,  аби
прийти в майстерню, куди збираються сьогоднi друзi з нагоди дня народження
Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не  оленем...  I  досi  чув,  хоча
минуло вже днiв п'ятнадцять, ?? ходу, ?? ласкаву мову  в  цих  непривiтних
стiнах... Вона прийшла iз Опанасом, дивилася,  як  гравiру?,  як  пригоща?
гостей наливкою, що земляки прислали йому з  Борзни,  i  як  чита?  вiршi,
написанi  ще  на  засланнi...  Чарiвна,  звабна,  мудра!..  Хоч  вiн  тому
противився,  зiйшла  нагору,  глянула  й  зiтхнула  важко.  Певно,  ?й  не
сподобалася його майстерня-келiя, його спартанське житло.  А  може?..  Нi!
Про це не смiй i думати!..
   Вже пiвгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увiрував  у  тi
слова, що кажуть йому цiнителi його таланту... Спершу йому було це -  нiби
червневий дощ на висохлу вiд спеки землю, потiм вiдчув незручнiсть, нинi ж
уже ледь терпить, вiдаючи,  що  людям  дуже  хочеться,  щоб  рiдне  слово,
мовлене його вустами, линуло по всiй землi. Прокинулися!..
   Рiшуче встав, пiшов нагору перевдягатись. I тут, коли  побачив  перо  й
папiр, схотiлося хтозна-чому вручить Марi? Олександрiвнi написаний про не?
вiрш. На згадку про першу ?хню зустрiч!
   Сiв, вивiв крупно "Марку Вовчку.  На  спомин  24  сiчня  1859  року"  й
переписав дрiбними. Поставив дату, пiдпис i рвучко встав. Тепер  вiн  може
смiливо йти. Вiрш був отим чарiвним колом, що вiддiляло  його  надiйно  од
всiх спокус.
   Його зустрiли докорами. Не жарт - годину ждали.
   - Спокутую свою провину, -  сказав,  вiтаючись  найперш  iз  винуватцем
поважного цього зiбрання.
   - Чим i коли? - спитав Микешин коротко. Тут пiдiйшла Марiя,  i  вiн  не
встиг вiдповiсти.
   - Добридень, - вклонився ?й, взяв подану привiтно руку  й,  нагнувшись,
гречно поцiлував.
   - Ми, вас ждучи, оглянули скульптури  i  малюнки,  -  мовила  без  тiнi
докору чи невдоволення.
   - I як?
   - Чудовi просто!
   - Справдi, вiн молодець..
   - Я знудилася в тому Немировi й тепер вбираю в  себе  мистецький  свiт,
неначе губка воду... О! Я ж хотiла вас познайомити!..
   Оглянулася i пiдвела його до вишукано одягненого довгобразого стрункого
пана.
   - Оце Iван  Сергiйович,  а  це  Тарас  Шевченко,  -  всмiхнулася  ясним
весняним сонечком.
   - Турген?в, - стис Тарасу руку Iван Сергiйович. - Менi при?мно вельми.
   - Менi також.
   - Про вас я чув багато, i все хороше...
   - I я про вас. Микола Чернишевський... Iван Сергiйович враз спохмурнiв:
   - Вiн надто нетерплячий i запальний. Ви  зна?те,  я  вiдiйшов  останнiм
часом вiд "Современника".
   - А жаль...
   - Вони вас втягнуть в якусь бiду. Ви б краще побереглись. Я чув,  що  й
так вам перепало...
   - Дивно, - сказав Тарас, роздумуючи уголос. - Гадав,  що  ви  не  марно
колись сидiли на гауптвахтi... Iван Сергiйович почервонiв.
   - ? шлях прямий, а ? в обхiд - мета ж одна, - промовив, беручи в свiдки
Марiю Олександрiвну.
   - Йдучи в обхiд, забути можна i про мету. Чи заблукати на  манiвцях,  -
сказав Тарас.
   - У мене добра пам'ять, - не залишився в боргу Iван Сергiйович.
   - Панове, скiльки можна менi чекати, щоб  привiтатись  iз  земляком!  -
втрутилась саме вчасно  Варвара  Якiвна,  що  теж  прийшла  здоровити  хоч
молодого, та вже вiдомого в мистецьких колах скульптора.
   - Пробачте! Ми тут трошки погомонiли... - сказав Тарас.
   - Я чув, у вас збираються цiкавi люди... - озвався i Турген?в.
   - О, ми були б щасливi прийняти вас!
   - Спасибi, - вклонився вiн. - Прийду обов'язково.  Марiя  Олександрiвна
покаже менi дорогу...
   Марiя зашарiлася i стала ще гарнiшою.  Варвара  це  помiтила,  зiтхнула
скрушно.  Досi  вона  була  окрасою  громади   укра?нцiв,   якi   жили   в
Санкт-Петербурзi. У кожного своя  бiда  -  Тарас  вловив  ласкавий  довгий
погляд, яким осяяв доню  його  Турген?в,  i  спалахнув.  Щоправда,  тiльки
внутрiшньо, не давши ревностi явити свiту,  людям  його  чуття.  Звичайно,
будь вiн батьком не по перу, а справжнiм!..
   - Я теж хотiв би внести свою посильну лепту в  становлення  культури  й
мови вашо?. Народ ваш нiжний, мужнiй, вiн  заслугову?  на  кращу  долю,  -
сказав йому тим часом Iван Сергiйович. - Дружити можна з рiвним,  а  не  з
пiдлеглим.
   - I Чернишевський вважав так.
   - Не згадуйте менi про нього!.. Я маю власну думку i власний шлях...
   Микешин принiс вино у келихах.
   - Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку...
   - Оскiльки ви ще не жонатий, сам бог велiв приймати гостей у стилi а lа
hаtе, - утiшила його Варвара Якiвна. - Це ж скiльки вам?
   - Двадцять чотири...
   - I вже сягнули таких вершин!..  Григоровичу,  а  ви  в  сво?  двадцять
чотири вже ким були? - спитала у Тараса, не вiдаючи, як нетактовно чинить.
   - Був крiпаком.
   - Пробачте... - зашарiлася.
   - Я не зрiкаюся страшних тих днiв, - сказав Тарас.  -  Вони  завжди  зi
мною. Як оберiг од всiх спокус...
   - Так, ви поет народний, - озвався й Iван Сергiйович.
   - Це зле?
   - Вважаю, що навпаки - велика честь! Ми тiльки-тiльки прагнемо, а ви  -
одразу, з перших сво?х рядкiв...
   Думи мо?, думи мо?,
   Лихо менi з вами!
   Нащо стали на паперi
   Сумними рядами?..
   Чудово! Й так пророче... Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"?
   - Не знаю, чи й дiждуся... Головiн менi пiдпакостив  тим  виданням[12].
Гукали в Третiй вiддiл й питали, як  потрапили  мо?  "злочиннi"  вiршi  до
нього в Лейпцiг...
   - О tempora, o mores[13], як мовили у давнину!.. - гукнув Микешин.
   - Часи жандармськi, звича? самодержавнi, -  сказав  Тарас.  Варвара  аж
звинулася i вiдiйшла.
   - Михайло, будь здоровий! - пiднiс Тарас свiй келих. -  Живи  й  твори,
мiй соколе, та так, щоб славна була тобою вся Бiла Русь!
   - Спасибi. Я постараюсь, батьку... Як випили, заговорили  про  молодих,
про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей.
   - Iсторiя це вам не рак, назад не йде, - обняв Тарас Михайла.
   - Всього бува... - сказав Iван Сергiйович.
   - То тiльки так зда?ться, що повторилося  добро  чи  зло.  Насправдi  ж
людство руха?ться лише вперед, i руховi тому нiколи нема? впину...
   Тарас замовк, й нiхто йому не заперечив.
   - Ви прочитали б нам щось з нового, - тихо сказав Турген?в.
   - А чим збиравсь покутувати сво? запiзнення? - спитав Михайло.
   - Вiршем. Таки новим... Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню?
   - Що ви! Хiба я варта... Господи!.. Дiстав з кишенi аркуш i розгорнув.
   - На спомин про нашу першу зустрiч... Михайле,  вже  менi  пробач...  -
Передихнув i став читать хвилюючись:

   Недавно я поза Уралом,
   Блукав i господа благав,
   Щоб наша правда не пропала,
   Щоб наше слово не вмирало;
   I виблагав. Господь послав
   Тебе нам, кроткого пророка
   I обличителя жестоких
   Людей неситих. Свiте мiй!
   Моя ти зоренько святая!
   Моя ти сило молодая!
   Свiти на мене, i огрiй,
   I оживи мо? побите
   Убоге серце, неукрите,
   Голодне?. I оживу,
   I думу вольную на волю
   Iз домовини воззову.
   I думу вольную... О доле!
   Пророче наш! Моя ти доне!
   Тво?ю думу назову.

   Замовк. I довго-довго стояла мертва тиша...  Подав  Марi?  аркуш.  Вона
взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили ?? великi  й  гарнi  до  болю
очi...
   - Вибачте... Я мушу йти... - промовив, вiдчувши враз, що серце його  не
витрима? цього прощання...
   ...З весною, з першим дощиком  прийшла  журба.  Майстерня  йому  тiсною
стала, немов зробилась меншою, i щось тягло в широкий  свiт,  на  простiр,
пiд небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна
козацька кров. Весна - час сiяння i час походiв... Тут вiн даремно  марну?
вiк, якого вже лишилося так небагато. Вiршi, що написав, - чотири за цiлий
рiк! - офорти, - кiлька вдалих! - мiзерна  частка  працi,  яку  мав  намiр
виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна  муза  чека?
теж хтозна-чого... А ще - ця клята самотина!.. ? в нього друзi, щирi  його
прихильники, i все ж вiн сам. Людинi треба мати свою сiм'ю, постiйне  коло
рiдних, близьких людей, якi в бiдi i в щастi не вiдiйдуть, роздiлять усе з
тобою порiвну...
   Як вийшов з Академi?, вдихнув п'янкого вiтру, що пах уже корою i  талим
снiгом, - аж голова запаморочилася... Постояв трохи, слухаючи  той  дивний
стан, i рушив понад Невою. Сфiнкси були ще в бiлiй  паморозi.  Можливо,  з
того боку, де зрiдка грi? сонце, вони уже й повiдтавали, а тут  промерзлий
камiнь ще мiцно спав. Нева також була закута кригою; чорнiлi? лиш промо?ни
на бистринi... А там уже, напевно, сiють, на Укра?нi, в його селi!.. Рiлля
лиснить, пару?,  i  нею  ходять  чорнi,  як  нiч,  граки,  вишукують  собi
поживу... А в небi дзвонять жайворонки!..  Нi,  треба  було  таки  по?хати
через Кубань та Укра?ну!.. Вернули б звiдкись у Оренбург. Не скрiзь же так
йому щастило б на полiцмейстерiв, як пощастило в Нижньому...
   Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку  невську
далеч, так нiби в нiй був вихiд iз лабiринту мiста, що дужче й дужче  його
гнiтив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподiванням на кращi  днi,
мiг не зважать на прикрощi та безгрошiв'я, що почалося вже восени.
   Тепер вiдчув: терпiнню приходить край. Якщо найближчим часом  не  дасть
цензура дозволу на видання його поезiй i вiн  не  зможе  взяти  хоч  трохи
грошей у видавця, - не матиме за що купити хлiба та чаю фунт...
   Зiтхнув, поправив шапку i  рушив  далi.  Мусить  десь  пообiдати.  Так,
ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно ?в... А  втiм,  якщо  так
просите...
   Всмiхаючись сво?м думкам, - ще не сприймав трагiчно обсiлих злиднiв,  -
спинився бiля Вершника й згадав, як вiн уперше його побачив... Коли  б  не
йшов тут, з далечi прожитих лiт зрина? той  щасливий  день  прилучення  до
Петербурга i той юнак, що жадiбно вбирав очима мiсто сво?? долi-Набережною
летiли сани. Снiгу було ще досить, хоч вiн пiдтав  иа  сонцi  i  потемнiв.
Зимовий вже де-не-де вiдсяював вогнями вiкон... Гнiздо царiв!..  Найбiльша
скверна, серце самодержавства... Дали йому, нарештi, дозвiл на  Ермiтаж  -
вiдвiдувати i працювати.  Рiк  добивався!..  Мабуть,  усе  могуття,  влади
спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив i берегти,
яко зiницю ока, саму себе!.. Одвiчний ворог поступу, його гальмо...
   Семена вiн не застав. Обо? у  театрi.  Тому  побрiв  до  Вознесенського
проспекту, де жив Кулiш. Панько навряд чи вдома... Його  нечистий  крутить
довкiл Марi?. Просто якась напасть! Хоча б  не  з'?хав  з  глузду...  Жаль
Олександри, змучилася до краю з ним... А пара ж яка була!.. На щастя, - що
то злиднi! - прийшов якраз учасно.
   - О, теща ваша ще десь пiдстрибу?! -  гукнула  Олександра.  -  За  стiл
зiбрались саме...
   Нiчого ?й не сказав. Роздягся, сiв до столу. Бiля стiльця господаря, що
залишився вiльним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмiв,
не стало духу.
   Згодом, коли обiд скiнчився, вона сама торкнулася цi?? рани.
   - .Так i живу... - зiтхнула. - Не жiнка i  не  вдова...  Як  вовкулака,
бродить по Петербургу...
   - Може, менi про це погомонiти  з  Пантелеймоном?  -  спитав  Тарас.  -
Оскiльки був боярином...
   - Ви ж зна?те його, Тарасе. Зашкодить тiльки, - схлипнула. - Може,  вiн
перегра?, втишиться... Я чула, що Маркевичi збираються кудись майнути...
   У грудях щось  стенулося  i  залишилось  лежати  там  шматочком  льоду.
Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга...  Нi,
вiн не бiгав, не набридав. Радiв, що ? вона десь тут, неподалiк, що  можна
?? зустрiти, що час вiд часу  його  убога  келiя  осяю?ться  ??  небеським
сяйвом, i потiм довго чу?ться йому i шерех сукнi,  i  голос,  що  розказу?
мiськi смiшнi новини й сво? домашнi та творчi клопоти...
   - Ви щось сказали? Зна?те, я нинi стала якась така... Щось мовлять, а я
не чую... З горя писати навiть розпочала...
   - О! Може, з цього пива  дiждемось  дива,  -  радо  вхопивсь  Тарас  за
соломинку. - Я ще тодi, в Мотронiвцi, вiдчув, що  ви  не  просто  гарна  й
розумна  дiвчина...  Якби  ви  знали,  серденько,  як  я  тодi   позаздрив
Пантелеймону!..
   - Справдi? - засяяла крiзь сльози тиха усмiшка.
   - Ось хрест святий!
   - Треба було сказати про те менi... То, може б, я... Для мене  ви  були
що бог!..
   -  Боги  не  крадуть  чужих  невiст...  А  вкравши,   стають   простими
смертними...
   - Нi, ви щасливим стали б!
   - Я став солдатом, серденько... На десять лiт...
   - На нас усiх лежить якесь прокляття!
   - Самодержавство йому iм'я.
   Помовчали.  Тарас  давно  помiтив,  що  Олександра   враз   замикалася,
вiдсторонялась нiби, коли торкались тем полiтичних.  Може,  це  в  не?  ще
вiдтодi, як розлучили ?? з  Паньком  жандарми  уже  на  другiм  мiсяцi  по
весiллi...
   -  Я  геть  забула  про  лист  Марусi  Максимович!  -  озвалась  раптом
господиня. - Вона й про вас там каже... Пiшла в свою  кiмнату  й  принесла
аркуш, списаний йому знайомим почерком.
   Узяв iз впалим серцем. Можливо, в нього вже ? своя княгиня?..
   - Читайте тут.
   Як завжди, нiчого певного. Все словеса, обiцянки та ледве-ледве  вловне
незадоволення його бажанням взяти собi просту селянку.
   - ?хатимете, вiзьмiть мене з собою на Укра?ну...
   - А що Панько?
   - Вiн, певно, i не помiтить...
   - Ой закричить: "Грабують! Пробi!" - сказав Тарас. - А  може,  менi  до
вас позалицятися, щоб вiн тримався хати й сво?? жiнки?
   - Кепку?те! А я гадала...
   - Вибачте. Невдало, видно, пожартував... - знiтився.  -  Сидиш  один  в
майстернi... Гаразд. Як буду ?хати, то вам скажу.
   - Спасибi!
   - Хто зна? ще, чи пустять мене туди, чи буде за що по?хати...
   - Таки лежить прокляття...
   - Брила неволi царсько?, духовне рабство лежить на нас! А ще -  людська
байдужiсть, душевний сон, - аж, може, надто рiзко сказав Тарас.  Пiдвiвся.
- Пiду вже, мабуть... Дякую вам за обiд!
   - Нема за що.
   -  Е-е,  не  кажiть!  Порою  хлiба  кусень  дорожчий  учти   пишно?   у
ресторанi...
   - Чи ви, бува, Тарасе, не голоду?те? - нахмурила так мило брiвки.
   - Ну, що ви! - не признався. - Я ж як-не-як поет, художник!..
   - Треба вам одружитися.
   - Нема? з ким.
   - Взяли б  собi  вдовицю.  Щоб  при  достатках,  гарна  i  молода.  Щоб
укра?нка... У мене ? вже й на прикметi...
   - А скiльки в не? крiпацьких душ? - спитав Тарас.
   - Та, певно, з двiстi.
   - Чудово. Взяв би iз них Тараса за козачка... - скривився.
   - Хороший пан - це благо i для селян...
   - "Пан", Олександре! I цим уже все  сказано...  Маруся  менi  знайде  у
Прохорiвцi просту трудящу дiвчину, таку, як сам, i заживем!..
   - Дай боже...
   Вiн попрощався й вийшов у березневий вечiр.  Пiдмерзло  знову.  Хрускав
грудкастий снiг. Повiтря було лунке й прозоре.  В  небi  яскрiли  зорi.  А
мiсяць, мабуть, ще не зiйшов... Там, на Вкра?нi милiй, прокинулася б  його
сердешна муза, заговорила б на повний голос!.. Поет без краю рiдного,  без
мук i радощiв свого народу, без вiдчуття його плеча - пропаща  сила!..  Що
вiн тут зачерпне, по цих салонах панських?.. Чотири вiршi  за  цiлий  рiк,
рiк волi!.. Нi, треба, треба ?хати!.. Вдихнути  вiтру  рiдного,  послухать
думи труднi сво?х людей, припасти до джерела й напитись  води  живлющо?...
Не буде грошей, пiшки пiде додому. З села в село... Як  в  давнину  ходили
дяки вандровнi, як проходив усе життя Григорiй  Сковорода...  Добутись  до
Укра?ни, а там уже!..
   Спинився, бо сльози застували йому дорогу...
   ...Iшов на двiр поштовий, як на тортуру. Власне, вже попрощався  вчора.
Сьогоднi ж... Боже праведний, якби ж ти знав, як тяжко йому проводити ?? в
цi мандри!.. Може, щось вiдчува? його душа... Чи просто зринув спогад  про
проводи до Рима Васi Штернберга, з яким вони нiколи вже не зустрiнуться?..
Вiдтодi  вiн  не  полюбля?  проводiв,  розлук,  прощань.  У  них  щось   е
трагiчне... Марко Вовчок... Марiя... Його ?дина доня... ?диний син! Бо хто
iз  пишучих  чоловiкiв  зрiвнятись  може  з  нею?  Нема  таких.  У  рiднiй
лiтературi поети й белетристи здебiльшого спiвати люблять  дискантом,  пiд
солов'я...
   А треба вить совою, кричать орлом, щоб свiт почув,  щоб  моторошно  вiд
того стало свiтовi й щоб вiн жахнувся долею твого народу!..
   Вони  уже  стояли  бiля  карети  чи  дилiжанса.  Опанас,  Марiя,  малий
Богдан... Побачили його i дружно пiшли назустрiч, Мабуть, рушають хутко.
   - Ну, слава богу, встигли! - гукнув Маркевич.
   - Чогось менi так тяжко... - сказав Тарас. - Неначе оце навiки...
   - Ну що ви! Я при?ду чи ви до  мене,  в  Дрезден...  -  озвалася  Марiя
весело.
   - Вам, справдi, треба глянуть на заграницю, - пiдтримав ?? Маркевич, що
сам не ?хав, а проводжав лиш до застави, - Щоб бачити i далi, й глибше...
   - Еге, еге... Та хоч би мене пустили на Укра?ну... - зiтхнув Тарас.
   - Питали?
   - Боюсь. Та й грошей iще нема.
   - Цензура не "соизволила"?
   - Мовчить...
   Марiя так уважно й глибоко так вдивлялася в його лице, що  вiн  вiдчув,
знiтився. Ой недарма, ой чу? ?? душа!..  Заграв  рiжок.  Тривожний,  немов
подзвiн.
   - Сiдати кличуть, - сказав, ураз заметушившись, Опанас. - Прощайтесь!
   Тарас обняв Богданка. Поспiхом, бо той уже душею  був  у  дилiжансi,  в
мандрах.
   Марiя лишилась з ним вiч-на-вiч.
   - Ну-у, що тобi сказати на добру путь... - озвався,  мов  з-пiд  землi,
ледь чуючи сво? слова. - I там про нас не забувай... Вертайся,  як  тiльки
зможеш, бо без свого народу нема? нам звитяги,  нема  для  чого  на  свiтi
жить. Йди, як iдеш, не слухай тих, хто схоче збити тебе з дороги правди...
   - Я не зiйду! Клянуся вам!
   - Спасибi.
   - Менi вже час... Прощайте!
   Вгорнула в бiлi руки його знiмiлу голову й поцiлувала врочисто  в  лоб.
Приклалася, мов до iкони!..
   Обняв i чоломкнув смачно, щоб пам'ятала, що вiн жива людина, а не якiсь
там мощi чи дух святий.
   Марiя, скiльки й видно було, махала йому з вiкна.
   Побрiв поволi вулицею, яка вела на набережну Неви. Вода  його  втiшала,
настроювала на фiлософський, розважний лад. Був сам не свiй. Так,  нiби  з
нього вийняли й повезли серце... Бачив ?? великi, виповненi сльозами  очi,
й тi сльози тихо скапували йому на душу... Вася йому всмiхався з палуби...
Й не повернувся!..
   - Побережись!!
   Сахнувся аж до стiни. Одне це  кляте  "побережись!"  його  виводить  iз
рiвноваги. Нiби весь час  йому  нагаду?  недремне  царське  око,  щоб  був
обачний, тихий... Добереглись!.. Зда?ться, далi нiкуди!..
   Нева текла, велична, бiло-чорна - мов королiвська мантiя...
   Знав, розумiв, що то вода й крижини, а все ж  не  мiг  дивитися  на  цю
"державну" рiчку. Оскiльки мав роботу, примусив себе облишити, сумнi думки
й пiти на мiст. Олi?ю писав портрет,  який  йому  замовив  прямий  нащадок
Кочубея, що з Iскрою колись давно послали суплiку  царю  Петру  про  чорну
зраду гетьмана. Завдаток взяв на фарби та прожиття, тепер трудись, небоже,
малюй невдатну голову, яку зрубали... таки ж за  вiрнопiдданство!  Й  таке
бува. З царями жарти кепськi...
   Сонце уже мостилось на нiч. Мiст парував, нагрiтий,  немов  димiв.  Над
ним стояв серпанок, в якому все заломлювалося, змiщалось, грало хвилями...
Марiя вже, мабуть, десь за мiстом, вже чу?  пiсню  жайворонка,  струмочкiв
спiв... Напевно, по тiй дорозi ?хатиме, якою вiн колись прийшов етапом  до
Петербурга, зимою, в драних чоботах... Бр-р! Страшно згадувати, а як  було
те пережити!.. Етапом його водили  двiчi:  iз  Вiльна  у  Петербург  та  з
Оренбурга в Орську. Не так уже й багато, як для iмперi?,  де  кожне  слово
правди - державний злочин... Возили ще казенним коштом, як благородного. I
все бiгом, мов на пожежу... Скiльки даремно грошей витратили! А ?х  добуто
працею, солоним потом...
   - Господи, вiн тут сто?ть, милу?ться собi Невою, а я гасай, розшукуй! -
почув знайомий голос. Микешин бiг до нього вiд Академi?.
   - Знов щось горить, кудись потрiбно ?хати? - спитав, iще в полонi сво?х
думок.
   - Вас хоче бачити Федiр Петрович, вiце-президент! Де ви були?
   - Якесь нагальне дiло?
   - Звичайно!
   - Може, волю дали селянам? Так нiби ще...
   - Подати слiд прошення.
   - Куди, про що?
   Микешин схопив його за руку й потяг вiд сфiнксiв до Академi?.
   - Сьогоднi Рада буде, й граф просить вас негайно дать прошення про  те,
щоб Рада вас удосто?ла звання академiка гравiрування! -  гукнув  уже  бiля
дверей.
   Ця новина його при?мно вразила. Вiн не казав  про  те  нiчого  графовi,
графинi теж не натякав. Звичайно ж, вона шепнула  мужевi,  що  досить  уже
Шевченку поневiрятись нi в сих нi в  тих...  Ба,  вiн  жалiвся  якось,  що
офiцiйно влада його вважа? лиш вiдставним солдатом!.. Свята душа...
   - Чого так спiшно? Треба ж було подумати  та  вiдiбрати  краще  з  мо?х
робiт...
   - Ми всi пiд богом ходимо, - сказав Микешин  тихо.  -  I  пiд  царем...
Боюсь, що граф пiзнiше не зможе вам вчинити тако? ласки.
   - Я чув плiтки, що графа жде вiдставка...
   - На жаль, то щира правда. Сам граф сказав менi про це.
   - Жаль...
   - Царська воля!
   В майстернi, поки Тарас роздягся, Микешин збiгав на антресолi й  принiс
папiр, перо та каламар.
   - Менi писать? Чи ви самi?
   - Сiдай пиши... Будь ласка... А  я  займусь  офортами.  Перебирав  сво?
малюнки, зваленi в одну чималу купу на розi його робочого стола, й ставало
йому невесело. Так  мало,  мало  зроблено!  Вiдклав  "Святе  сiмейство"...
Жбурнув  назад...  Хiба  оцей?..  Нiвроку!  "Притча  про   робiтникiв   на
винограднику", за Рембрандтом...
   - А що писати?
   - Шапку вже начертав? Тодi  пиши...  Якби  ж  воно  по-людськи!..  Язик
зламати можна на цих крючках чиновницьких...
   - Коли скiнчили ви Академiю?
   - У сорок п'ятому.
   - А що дасте на розгляд Ради?
   - "Притчу про робiтникiв на винограднику" та... "Приятелiв" Соколова...
- сказав Тарас невпевнено.
   - Чудово! Я писатиму, а ви знайдiть вiдбитки, якi виразнiшi...
   - А може?..
   - Цих достатньо. Коли б  я  мiг  утять  такi!..  -  пiдвiвся.  -  Прошу
автограф, ваше благородi?!
   Тарас  проглянув  (ловко!),  вмочив  перо  i  пiдписав:  "Художник   Т.
Шевченко". Вгорi поставив дату: "16 квiтня 1859 р."
   Микешин схопив папiр, офорти й побiг здавати: Рада уже збиралася.
   Тарас же сiв, знеможений, на свiй диван. Церата була липка на ньому, аж
нiби вогка. Дивно, пiсля повернення iз мiсць свого заслання не  годен  вiн
хвилюватися, вирiшувати раптово щось. Йому ста?  вiд  того  млосно,  серце
кудись немов дiва?ться, лишаючи замiсто себе хоча й не сильний, але тупий,
тягучий бiль. Не потура? сво?й цiй слабостi - вста? i йде  на  вулицю,  де
свiжий вiтер...
   Звiвся, вдягнувся й вийшов. Сфiнкси хтозна-чого  його  тягли  до  себе.
Може, тому, що тут колись прожив останнi сво? хвилини рабства, чекаючи  на
час, призначений йому для  щастя  друзями  i  вчителями,  а  може,  в  них
знаходив щось притаманне власнiй буремнiй долi.  Вони  також  привезенi  в
Санкт-Петербург, i ?м так само холодно пiд  нежарким  пiвнiчним  сонцем...
Правда, вони камiннi, мертвi... А втiм, що зна?мо ми  про  природу  свiту,
про та?ну його буття!..
   Нева була вже iншою. Текла вже чорно-бiлою, бо криги стало  менше...  А
на Вкра?нi, а на Днiпрi!..
   Микешин не дав йому побути на Укра?нi. Прийшов, став мовчки поряд.
   - То що, вiдмовили? - спитав Тарас.
   - Та нi... Визнали призначеним вас в академiки i задали програму на  це
звання... Вхопили шилом патоки!
   - I це вже щось, - розважив його Тарас. - 3 солдатiв в  академiки!  Оце
було б незвично. А так усе в порядку. Щоб "осознал" велику честь...
   - Толстой також засмучений. "Не встиг, не встиг!.." - скруша?ться.
   - Спасибi вам  за  вболiвання,  -  обняв  Тарас  Михайла.  -  По?ду  на
Укра?ну!.. А там не ма? значення, хто я такий за чином.
   - Хто зна, хто зна... - сказав Микешин журно. - Чин - це  магiчна  рiч!
Принаймнi в нас, в iмперi?...
   - Я маю чин - кобзарський, i для людей цього достатньо!
   - А для жандармiв?
   - Менi аби на Укра?ну! А там уже, що бог дасть...  -  сказав  Тарас.  -
Дихну, води нап'юсь Днiпрово? i...
   - Що?
   - Не знаю... Буду знов сином волi, правди!..
   - Щасливий ви... - сказав Микешин. - Ма?те таку любов у серцi!..
   ...Ту  першу  добру  звiстку  йому  принiс  Михайло  Лазаревський.  Сам
видавець Кожанчиков  сказав  йому,  що  цензор  Палаузов  схвалив  рукопис
"Поезiя Т. Шевченка. Том перший" i  написав  про  це  належний  рапорт  до
комiтету.
   - I що Дмитро Юхимович? - спитав Тарас.
   - Сказав, що риба в сiтцi! Хоч зараз йди й бери завдаток.
   - Справдi?
   Для нього це були не грошi, а зустрiч з рiдним кра?м. За  них  вiн  мiг
по?хати й прожити там до осенi чи й до зими!..
   - Вiн зна?, як ти прагнеш на Укра?ну, - сказав Михайло лагiдно. I якось
надто тихо.
   Тарас хотiв  спитати  його  про  це,  та  пригадав,  що  тут  виною  не
Лазаревський, а серце його натруджене, що  не  витриму?  раптових  змiн  i
потрясiнь - чи добрi вони, чи злi... Сiв на дiван...
   - О! ?хатиму через Орел, то зазирну до Федора, в його контору!  -  радо
гукнув Тарас.
   - Вiн жде давно, бо зна?, що ти збира?шся...
   - Дозволять менi по?хати? - спитав ураз, згадавши, що вiн пiд  наглядом
i що його вже рiк нiкуди не випускають iз Петербурга.
   - Хтозна... Як Долгоруков скаже...
   Тарас схопився з мiсця i заходив майстернею. Мов звiр  у  клiтцi.  Доля
його залежить од  того,  що  спаде  на  думку  шефу  синьомундирих  чи  ще
комусь!..
   - Чого ото морду?шся? - спинив його Михайло. - Може, нiщо й не стане на
перешкодi. Вже рiк минув. Нiхто тебе не зачiпав...
   - Забув про книжку в Лейпцiгу? Сам Долгоруков...
   - Нiби ж ти ?м довiв. Принаймнi бiльше не викликали у той вертеп...
   - А книжка й досi ще у цензурi!
   - Гада?ш, це не без жандармiв?
   - У нас вони, куди не ткнись. Все обплели, обплутали й  вичiкують,  щоб
ухопити чергову жертву!.. Михайло аж оглянувся, втягнув  у  плечi  голову.
Тараса це розвеселило.
   - Тут кислота, шкiдливi рiзнi випари... Коли б сидiв десь хтось iз них,
то неодмiнно чхнув би.
   Всмiхнувшись  нiяково,  Михайло  глянув  скоса  на   мiдну   дошку   та
причандалля, яким Тарас гравiрував, i мовив другу новину:
   - Пантелеймон чкурнув та?мно iз Петербурга...
   - Я чув.
   - А де з'явився, зна?ш? У Дрезденi, бiля Марi? Олександрiвни!
   - Вже так таки й бiля Марi??
   - Принаймнi в тому ж мiстi.
   - Геть з глузду з'?хав чоловiк,  -  сказав  Тарас.  Йому  було  i  жаль
Панька, i прикро з того, що розпочате з розмахом  таке  потрiбне,  корисне
громадське дiло, як  друкування,  полишене  на  друкаря.  Хоч  Каменецький
розумний, щирий i послiдовний в правдi, вiн без господаря,  ким  ?  Кулiш,
мов кiнь стриножений...
   - Кажу, пiду вже... - ледь-ледь торкнувся його руки Михайло.
   - Дякую тобi за вiсть!
   - То взяти у Кожанчикова для тебе грошi?
   - Вiзьми, - мить повагавшись, сказав Тарас. - Без них менi не  бути  на
Укра?нi...
   Коли Михайло вийшов, Тарас  зiтхнув  полегшено.  Нарештi,  прояснилося!
Точнiше, ? просвiток. Бо як не дасть князь Долгоруков дозволу, то й  грошi
не допоможуть йому здолати вiдстань мiж Петербургом i милим рiдним  кра?м,
де вiн не був... дванадцять лiт!..
   Побоювався йти до правлiння Академi?, бо ще не вiрив  щастю,  яке  йому
всмiхнулося, i все ж примусив себе вдягнутися належним  чином,  пригладить
залишки колись густого чуба й вийти у коридор... I тут йому  Зевес  послав
Меркурiя в особi Федора, що, посмiхаючись, подав листа.
   - Пахтить при?мно, - хмикнув. - Напевно, вiд  мадами...  Тарас  тицьнув
йому монету  в  руку,  схопив  конверт  i  надiрвав.  Писала  йому  Маруся
Максимович з Михайлово? гори!
   Хоч знов не дуже певно, та все ж, та все ж... Оженить вона його, знайде
йому княгиню!..
   Це додало рiшучостi, i вiн пiшов - ледь не побiг - до вiце-президента.
   Граф вислухав його уважно, звелiв гукнути писаря i тут  же  продиктував
листа до графа Адлерберга, мiнiстра двора його величностi...
   Чекав п'ять днiв. Нi звуку! Так, нiби вкинули той лист  Толстого  не  в
канцелярiю мiнiстра, а в швидкоплиннi води рiки Неви. Вже  й  грошi  давно
були при ньому i  зроблено  давно  запаси  паперу,  фарб  та  пензлiв,  що
знадобляться йому в чарiвних мандрах по Укра?нi, яка  прибралася  весняним
цвiтом, мов наречена, i жде його, а дозволу все не давали. Робота валилась
з рук, книжок i то не мiг читати довго: вривалися гiркi думки, припущення,
а то й смiливi замiри, що призвели б до хтозна-чого.  Стримував  себе,  як
мiг,  гасив  огонь  обурення.  А  на  Вкра?нi  цвiли  садки,   i   солов'?
витьохкували, i розливалися  морями  рiки,  й  плугатарi  йшли  за  волами
чорними масними борознами, i парубки з дiвчатами збирались  вечорами  бiля
ставкiв,  щоб  упiзнати  суджених  i  перелитися  в  солодкозвуку   пiсню,
пiднестись з нею духом над безпросвiтнiстю свого буття в неволi!..
   Схопився з лiжка, де вiн лежав,  повержений  нудним,  важким  чеканням,
жбурнув журнал, яким хотiв розважитись, i збiг униз. Постояв тут, сновидою
пройшов вiд сходiв до вiкна й, не глянувши в убогий двiр, де тiльки-тiльки
з'являлась брость на чорних ще деревах, пiшов назад. Спинився бiля  ширми,
що затуляла сходи,  й  на  нiй,  немов  на  полотнi,  побачив  синю  воду,
побрижену весняним рвiйним  вiтром,  зелено-жовту  кручу,  порослу  купами
дерев, кущiв i ген над ними -  церкву  iз  чорними  очима  вiкон...  Це  ж
Трахтемирiв!..
   Видиво одразу щезло. Сiв  на  диван,  схопив  у  руки  голову,  бажаючи
побачить ще якусь картину з-над берегiв свого Днiпра, й уже не змiг.  Була
майстерня, тиха чиясь хода у коридорi й самотина... Не думав i  не  гадав,
як прагнув у  сум'яттi  казарм,  квартир,  де  надавали  йому  пристанище,
побутi, хоч трохи на самотi, що цей омрiяний  душевний  стан  бував  таким
страшним. Ще, може, якби мав право куди завгодно ?хати i де завгодно жити,
то гостро так не вiдчував  би...  Щось  ско?лося  iз  ним  -  постарiв  чи
знемiгся, - що став таким нетерпеливим. Чиновники i зла недоля  за  десять
рокiв служб .i його привчили ждати не днями - мiсяцями  або  й  роками.  А
нинi... Може, вiдчув, що мало йому зосталось  жити,  що  грiх  тяжкий  так
марнувати днi золотi, осiннi днi?...
   По-молодому звiвся i заходив майстернею. Примкнули йо на волi, обклали,
наче звiра, в  оцiй  норi  мисливцi  од  жандармерi?!..  Вiн  мусить  щось
зробити, порвати пута, вирватись в широкий свiт!..  Пожде  ще  трохи  й...
Господи, невже i ?? твоя всеблага воля, невже i  ти  з  жандармами  твориш
гвалтовнiсть душам  сво?х  людей?..  Мовчиш,  мовчиш?..  Бо  соромно  тобi
зiзнатись, боже, у цiй ганьбi!..  Iсус,  твiй  син,  пiшов  на  смерть  за
скривджених, а торжествують можнi,  а  той,  хто  був  зневажений,  ним  i
лишився, господи!..
   Вiдчув, у серцi скупчилося вже  стiльки  болю,  гнiву,  щ  може  раптом
вибухнути, немов ядро. Щось мав негайно вдiяти, порятуватись чимось!..
   Оглянувшись i не знайшовши виходу, пiшов чимдуж нагор; i сiв  за  стiл.
На вiршi не сподiвався, то хоч листа напише i в ньому вилл? душу, вiддасть
паперу частку сво?х жалiв Чекаючи  того  дурного  виду,  чи  паспорта,  не
вiдповiв Марусi що жде його, - а може, вже й не сама! - в гостину.  Напише
поки що все так, як ?...
   Узяв паперу аркуш, вмочив перо й, перш  нiж  писать,  примружив  очi  й
спробував ?? побачити перед собою... Не змiг.  Самi  лиш  очi  глянули  на
нього так, мов скрикнули, мо? пропекли вогнем жагучим душу... Як у Москвi,
коли вона спiвала йому пiснi народу, що ?м обом був  рiдний  i  дорогий...
"Мiй любий, мiй ?диний друже! - почав писати, терпнучи  пiд  тим  одвiчним
поглядом. - Спасибi Вам, мо? серденько, за Ваше щире?, ласкаве? письмо.  В
той самий день, як я получив його, заходився клопотать о  паспортi,  та  й
досi ще не знаю, чи дадуть менi його, чи  нi.  -  Задумався,  згадав  сво?
"велике сидiння" в Нижньому i рушив гнiвно далi:  -  Перше  в  столицю  не
пускали, а тепер з цi?? смердячо? столицi не випускають. Доки вони  будуть
знущатись надо мною? Я не знаю, що менi робить i що  почать.  Утiкти  хiба
нищечком до Вас та, одружившi?ся у Вас, i заховаться. Зда?ться, що я так i
зроблю..." Внизу почулись кроки та скрип дверей.
   - Хто, хто в цiй хатi живе?! - гукнув бадьоро Честахiвський.
   - Я, вовчик-братик! Заходь, зави?мо з тобою вдвох!
   - Нi, заспiва?мо яко?сь, батьку, ?  новина!  -  збiг  Честахiвський  на
антресолi. - Зустрiв мене пан Бiлозерський, котрий  Василь  Михайлович,  i
попросив покликать вас до нього, аби порадитись... Про що б ви думали?  Та
про... журнал!
   - Про наш журнал? - схопився Тарас на ноги. - Таки одважився Василь  на
се святе? дiло!..
   Обняв Грицька й поцiлував. За добру вiсть...
   ...Як не зрадiв, а не одразу  побiг  на  поклик  Бiлозерського.  Вiддав
листа на пошту  i  вже  тодi,  прогулюючись,  пiшов  у  бiк  Аптекарського
провулку, де жив Василь... чи пак  Василь  Михайлович,  як  зауважив  йому
Кулiш... Стривай, а як же без Кулiша? Без Костомарова,  що  й  досi  ще  в
Саратовi, куди подався торiк у серпнi служити  в  комiтетi  по  звiльненню
селян? А втiм, вiн ма? вже повернутися - його  запрошено  посiсти  кафедру
росiйсько? iсторi? у Петербурзькому унiверситетi. I  вiтри  повертають  на
круги сво?! Микола знов професор, лише  не  в  Ки?вi,  а  в  Петербурзi...
Тринадцять рокiв тому, також у травнi мiсяцi, вiн готувався  стати  на  цю
стезю... Якi вони були тодi гарячi та молодi!..  Так  нiби  й  досi  бачив
Хрещатик, двiр iз садом,  що  у  цвiту...  Гуде  бджола...  Й  на  них  iз
Костомаровим спада? снiгом тихий вишневий цвiт... Тодi ото й сказав Микола
про Товариство святих Кирила i Мефодiя... Були думки i про  журнал,  та  в
скорiм часi... Може, хоч нинi збудеться та заповiтна мрiя!..
   Його зустрiла у передпоко? Надiя Олександрiвна, дружина Бiлозерського.
   - Ви зовсiм нас  одцуралися,  -  сказала  з  милим  докором.  -  Василь
пережива?...
   - Дiла й журба, Надiйко!  -  розвiв  Тарас  руками.  -  Вам  добре,  ви
родиною...
   - То одружiться скоренько.
   - Нема? з ким... Ось вирвусь на Укра?ну i там - нехай камiння з неба! -
знайду свою княгиню.
   - Ви, мабуть, вельми перебира?те?
   - Та нiби й нi... Тут просто нема таких...
   Василь не змiг дiждатись у кабiнетi, прибiг на голос.
   - Правда? - спитав Тарас, вiтаючись.
   - Ви про журнал?
   - А то ж про що!
   - Ходiмо до кабiнету, - нахмурив брови  Василь  Михайлович.  -  Розмова
довга...
   Вiн споважнiв, вiдколи вони не бачилися. А  може,  важне  дiло  наклало
свою печать?..
   Господар чемно сам вiдчинив дверi.
   Iз крiсла пiдвiвся Чернишевський.
   - Хiба не вiда?ш, де я живу?
   - Не всiм потрiбно знати про нашi з вами зустрiчi...
   - А я зрадiв, - втрутився Бiлозерський. -  Сам  бог  послав  його  менi
порадитись про наш журнал! Прошу, сiдайте. Надю! - гукнув. -  Будь  ласка,
чаю!
   - З ромом! - додав Тарас. - Якщо, звичайно, можна...
   - Ви й досi любите вживати чай iз ромом? - спитав Василь Михайлович.
   - Ти ж зна?ш: я людина твердих i сталих переконань, - пожартував.
   - Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, - озвався Чернишевський.
   - Колись ?м так хотiлося  оголосити  мене  п'яницею  i  волоцюгою,  аби
довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, - сказав Тарас.
   - Це на Фонтанцi, в Третьому?
   - Попов старався, Дубельт...
   - I що?
   - Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора  пiдбурливе  супротицарських
вiршiв...
   Принесли чай i пляшку з ромом.
   - Налити? - тихо спитав Василь Михайлович.
   - Хай трохи згодом, - сказав  Тарас.  -  А  то  Микола,  Гаврилiв  син,
подума?, що я люблю ром бiльше, нiж наш журнал майбутнiй...
   - Скажу одразу, - мовив Василь врочисто, - це ваш журнал,  Григоровичу,
для вас iду я на цю голгофу!
   - Голгофу? - глухо спитав Тарас.
   - Дiстати  дозвiл  -  мука,  цензура  буде  все  розглядати  в  лупу  -
страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив  на  манiвцi  -  це
вiчний бiй Давида i Голiафа!..
   - Останнiй пункт - вузловий, - озвався Чернишевський. - Кулiш активний,
впертий i не безправний в цьому трудному дiлi. Вiн буде гнуть сво??, вести
журнал на хутiр i... на поразку. Бо хто в наш час захоче iти назад, тонути
в етнографiзмi!
   - У нас таких доволi, - сказав Тарас. - I в  тому  зло.  ?  люди,  яким
зда?ться, нiби народ наш нiжно-мрiйний...
   - Хiба ж i нi? -  схопився  Бiлозерський.  -  Та  ви  самi...  у  ваших
творах!..
   - Васю, - спинив його ласкаво. - Я  ж  не  сказав,  що  це  не  правда.
Правда. Але  не  вся.  У  нас  тяжка  iсторiя,  полита  кров'ю,  вистелена
кiстками... Й ворожими в тому числi!..
   - Так, ваша правда... - втисся Василь у крiсло, немов  хотiв  сховатися
од всiх майбутнiх клопотiв.
   -  Бачиш,  журнал  повинен  кликати  не  тiльки  до   задумливостi   та
споглядання, а й до рiшучих дiй.
   - Як кажуть, вам i карти в руки, - сказав Василь.
   - Я все зроблю, що зможу. Проте цього  замало.  Важливий  тон  журналу,
його  загальний  напрямок,  мета,  яко?  прагне  i  до  яко?   кличе   вiн
передплатникiв...
   - То, може б, ви взяли кермо?  -  спитав  Василь.  -  Я  вам  би  ревно
допомагав...
   - Нi, - встав Тарас. - Журнал  з  таким  редактором  у  свiт  нiхто  не
пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге,  братiя
пишуща наша - хто в  лiс,  а  хто  по  дрова,  ?й  треба  час,  щоб  взяти
правильний, ?диний тон. Я для такого дiла гарячий надто, а ти - якраз...
   - Розумно i переконливо, - пiдтримав Чернишевський.
   - А ваш журнал? - пручався Бiлозерський. - Некрасов же...
   - Пана?вський! Ваш буде - Бiлозерський... Запала довга  тиша.  Напевно,
Василевi не дуже грiло душу це  порiвняння,  оскiльки  Петербургом  ходили
рiзнi бруднi плiтки про спiвредакторiв журналу "Современник".
   - А чай прочах! -  сказав  Тарас,  сьорбнувши  з  чашки.  Василь  хотiв
гукнути, щоб замiнили, але Тарас його спинив:
   - Зiгрi?м ромом, други. Холодний чай не так вганя? старих у пiт.
   - Хоча й нема мiж нас старих, пристанемо на цю премудру думку, - сказав
Василь.
   - Пристанемо, - влив i собi в чай рому Чернишевський.  -  Ми,  смертнi,
мусим знати, що полюбляють пити великi нашi люди!
   - Миколо, грiх вам буде...
   - У правдi нема грiха. Це каже вам попович.
   - То ви з духовних, а не з дворян? - спитав Тарас. - А я ж то бачу...
   - Що? - .спохмурнiв.
   - Свiй чоловiк!
   - А я - не свiй? - образився Василь Михайлович.
   - Василю, ти, мiй голубе, iз козакiв, що вибилися в якесь там  панство.
В тобi ще, слава богу, бунту? вiльний козацький дух, - утiшив його Тарас.
   - Спасибi...
   - Настане час,  коли  поряднi  люди  соромитимуться  звання  дворян,  -
сказав-подумав Чернишевський. - Цей клас вже  так  себе  зганьбив,  що  не
одмитися йому вовiки!..
   - Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, -  сказав  Василь
Михайлович.
   - Нi, перейде в нову, ще гiршу якiсть. Хто жив чужою працею, i далi нею
житиме. Реформа не розв'яже цього гордi?вого вузла.
   - Його рубати треба, - сказав Тарас. - Сокирою!
   - Голос народу - голос божий, - пiдтримав Чернишевський. - Це  розумiли
ще старожитнi римляни.
   - Де ж той народ? - оглянувся Василь Михайлович.
   - Ось вiн  -  Тарас  Шевченко,  душа  народу,  згусток  його  найкращих
якостей!..
   - Миколо, грiх смiятися з простих людей... - скривився на те Тарас.
   - Я не смiюсь.
   - А про журнал забули! - гукнув Тарас,  згадавши,  чого  прийшов.  Коли
його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
   - За лiто все залагодимо, зберемо  силу  творчу  i  грошову,  а  восени
почнемо дружно дiло, - сказав Василь Михайлович. - Дасте до першого  числа
журналу вiршiв?
   - Вважай, що вже ?х ма?ш. Марка Вовчка не омини!
   - А кажете, що кепський з вас редактор.
   -  Ну  ось,  третина  номера  уже  готова,  та  ще  яка!  -  всмiхнувся
Чернишевський.
   - Кулiш щось дасть i Костомаров... - сказав Тарас.
   - Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про iншi можна  думати.
Та перш за все - добути треба дозвiл на видання! - встав Чернишевський.  -
Дякую. Менi вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зi мною трохи?
   - Змогли б, - всмiхнувся на те Тарас. - "Для милого дружка й сережку из
ушка". Зда?ться, так в народi вашiм кажуть?
   - I роблять так.
   - Устами б вашими та пити мед, - нахмурився, згадавшi? Третiй вiддiл  i
конфiрмацiю.
   - Я ж не сказав - жандарми, - вловив той  настрiй  Чернишевський.  -  В
Орлових та Долгорукових теж ? "дружки" i серед ваших землякiв.
   - Це правда.
   - Принести, може, чаю? - спитав Василь Михайлович,  який  боявся  таких
розмов.
   - Нi. Ми йдемо. Спасибi, - сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрiйно: -
Чудо!.. Вертаю з Укра?ни, а в нас - журнал!.. Як у людей...
   - Я трупом ляжу,  а  це  зроблю,  -  врочисто  й  твердо  мовив  Василь
Михайлович...
   ...Над Петербургом простерла крила тепла травнева нiч... Не бiла ще,  а
сивувата, наче морський туман. I лiхтарi горiли не скрiзь,  та  тiльки  то
тут, то там. Як вовчi очi...  Мойка  зiтхала  сонно,  хлюпаючи  в  слизьке
камiння набережно?... Мовчали довго, слухали, як  засина?  мiсто...  Тарас
озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
   - Я був у вас на Волзi... Могуть, краса!..
   - Коли вертались iз-за Уралу? - спитав спокiйно Чернишевський.
   - Вiдвiдав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
   - Ви зна?те, що вiн при?де скоро?
   - Чув. Тiльки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...
   - Збира?теся на Укра?ну?
   - Я там не був аж цiлих дванадцять лiт!.. - не скоро сказав Тарас.
   - Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?
   - Едем!.. - всмiхнувся гiрко. - Крiпацькi райськi кущi...

   Не називаю ?? ра?м,
   Тi? хатиночки у га?
   Над чистим ставом край села.
   Мене там мати повила
   I, повиваючи, спiвала,
   Свою нудьгу переливала
   В свою дитину... В тiм гаю,
   У тiй хатинi, у раю
   Я бачив пекло... Там неволя,
   Робота тяжкая, нiколи
   I помолитись не дають...

   - Якi страшнi й прекраснi вiршi! Це, звiсно, вашi?
   - Писанi ще за Уралом, - глухо  сказав  Тарас.  -  Наперекiр  всьому  i
всiм!..
   - Я радий, я щасливий, що  познайомився,  Тарасе,  з  вами,  -  озвався
Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим  голосом.  -  Було  б  таких
багато, ми визволили б народи нашi!..
   Тарас промовчав: мимо пройшло якихось дво? молодикiв, а вiн же знав  iз
уст Мокрицького, що до  його  особи  полiцiя  i  досi  не  байдужа.  Та  й
Чернишевським вона також цiкавиться...
   У Петропавловцi пробило одинадцять.
   - На вулицi нам не дадуть поговорити толком, - сказав Тарас. -  Коли  б
кудись...
   - На Марсовому, як у степу, все видно.
   - Ай справдi! На засланнi, як треба було погомонiти з кимось без зайвих
вух, ми йшли у степ.
   - Чи  скоро  ви  по?дете  на  Укра?ну?  -  промовив  Чернишевський,  як
вибралися з тiсно? набережно? на вiльний простiр Марсового.
   - Вже клопочусь об паспортi, - сказав Тарас. - П'ять днiв як подано про
це прошення, а вiд мiнiстра двора нема нiчого. Ви ж  зна?те,  що  Академiя
йому пiдлегла?
   - Дiло це полiтичне, отже, - як скаже Третiй вiддiл, то так i буде.
   - Жандармське царство!
   - Будете на Укра?нi, в народнiй гущi,  вслухайтесь  i  придивiться,  що
там... Якi iде? бродять? Чи  ще  надовго  стане  терпiння  ждати  волi  iз
царських рук? Яко? волi прагнуть простi селяни-крiпаки?  Чи  змовчать,  чи
пiдкоряться, якщо ?х звiльнять без землi? - промовив тихо Чернишевський.
   - На майже все я мiг би вам i зараз вiдповiсти... - сказав Тарас. -  Та
хай уже, як побуваю вдома, на Укра?нi...
   - Ви ма?те якiсь зв'язки з домiвкою?
   - Я ?х нiде й нiколи  не  поривав.  Тим  паче  тут,  у  Петербурзi,  де
землякiв чимало й вони постiйно ?здять сюди й туди.
   - Це все панки. Мене ж цiкавить простий народ.
   - Мене також, - всмiхнувся. - Панки  самi  не  ?здять,  iз  ними  слуги
рiзнi, з якими я знаходжу спiльну мову скорiше, нiж з панами. А в дворових
рiдня по селах...
   - I все ж самi побачите i бiльше, й глибше.
   - Мабуть...
   -  Я  всiх  розпитую,  хто  побував  у  селах,  у  глушинi.  Чекаю   на
Костомарова... Цiкаво, що там дi?ться у нас, на Волзi-матiнцi!.. Все спить
чи вже розплющу? на волю очi?..
   Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вiрша:

   Не жди сподiвано? волi -
   Вона заснула: цар Микола
   ?? приспав. А щоб збудить
   Хиренну волю, треба миром,
   Громадою обух сталить;
   Та добре вигострить сокиру -
   Та й заходиться вже будить!..

   - Не скажеш краще! Коротко i просто в  цiль.  Як  пострiл!..  "Громадою
обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?
   - Торiк, десь перед Новим роком.
   - Надрукувати б цей вiрш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...
   - Спробу?мо? - спитав Тарас.
   - Нi... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор знiме...
   - Знаю. Я так сказав,  жартуючи,  -  зiтхнув  Тарас.  -  Тирани  можуть
вдержатися при владi лише тодi, як музам  заткнуть  роти.  I  навпаки,  та
влада, яка так дi?, суть тиранiя.
   - Ви ще й фiлософ!.. Звiдки у вас знання?
   - Бiда навчала. I вчився сам, де тiльки мiг.
   - Ви, ваш талант i, врештi, ваша  доля  доводять  красномовно,  що  лад
iснуючий, який пригнiчу? народнi маси, знекровлю? кра?ну, поступ  людства,
-  сказав  суворо  Чернишевський.  -  Ви  вирвалися  з  пiтьми  до  свiтла
творчостi,  а  скiльки  там   лишилося   Шевченкiв,   Ломоносових!..   Вiд
Петропавловсько? долинув бiй курантiв.
   - Нагадують, що там нас ждуть, що мiсце добрим людям завжди знайдеться,
- тихо сказав Тарас.
   - Про що ви?
   - Про фортецю й всевидяще жандармське око.
   - А-а... Вас гнiтить ця перспектива?
   - Нi, швидше злить!.. Поставили на пострах  шведам  мури,  самi  ж  тим
часом мучать у них найкращих сво?х людей. Тут пiдiйшов, хитаючись,  худий,
тонкий чиновник.
   - Це ви? - спитав.
   - Нi. Чорт! - пужнув Тарас цiкавого.
   Той осiнив себе хрестом, проте тiкати не поспiшав.
   - Згинь, очмано, а то гукнем  квартального!  -  додав  Тарас.  Чиновник
позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далi кинувся навтiкача.
   - У мене ще до вас прохання, - озвався  тихо  Чернишевський.  -  Чотири
роки тому на Ки?вщинi зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озбро?нi  хто
що схопив... ?х розстрiляли...
   - Я побуваю у тих мiсцях, - сказав Тарас. - Менi уже розказували...
   - Дiзнайтесь якнайбiльше. Це знадобитись може. Як свiжий  досвiд  i  як
урок, з якого слiд зробити належнi висновки...
   - Гаразд.
   Невою в сiрiй нiчнiй iмлi пливли вiтрила, щогли...
   - Мiст розвели! - стривожився за нього Чернишевський.
   - Нiчого. Я вернуся до Бiлозерських чи погуляю Лiтнiм, як то  бувало  в
молодостi, - сказав Тарас.
   - Коли ж ви ?хатимете?
   - Давно готовий. Тiльки одержу паспорт, так i на по?зд!
   - Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!
   - Спасибi. Правду кажучи... - протяг Тарас, - менi аж страшно  ?хати...
Не можу я дивитися на цю ганьбу!..
   - Вiд того злiшi будете.
   - У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся...
   - Менi пора... Дозвольте вас поцiлувати! Хто зна, коли побачимося...
   Вже попрощавшись, рушили  на  перехрестя,  де  мали  бути  вiзники.  До
Поварського звiдси шлях не близький.
   - Аж заздрю вам... - озвався Чернишевський. - Весна в селi!.. Та ще  на
пiвднi, де буйне все, розкiшне...
   - I рiднi мо? на панщинi...
   - Пробачте. Мимоволi завдав вам  болю...  Повернетесь,  то  треба  буде
гуртом над цим подумати...
   На розi, де зливалися канал i Мойка, куняв вiзник.
   Потисли мовчки руки. Застукотiли об  брук  копита,  й  вiзок  пiрнув  у
туманець, що розпливався iз Мойки набережною... I стало тихо-тихо... Як  у
пустелi...
   ...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днiв. Тарасовi терпець давно
урвався, i вiн уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не
стримував його Толстой, що  вигадав  шлях  обхiдний  для  добування  виду.
Дiзнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвiл  Шевченку  ви?хати
на  Укра?ну,  вiн  написав  записку  секретаревi  ??  височества,   сво?му
приятелевi, Мюссару, щоб той ще раз  звернувся  до  iмператорово?  сестри.
Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обiцяв сприяти, як тiльки буде
формальний дозвiл ?? височества Марi? Микола?вни.
   Сидiв i ждав.  Вже  все  було  спаковане  у  чемодан  i  скриньку,  вже
попрощався з друзями, - вони були упевненi, що дозвiл ось-ось дадуть! -  а
вiз не зрушив з мiсця, загруз в багнi узгоджень та листувань. Учора Мюссар
вернув записку з магiчним словом "згодна", й Тарас занiс Мокрицькому листа
вiд Академi? з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже  граф  Шувалов,
столичний обер-полiцмейстер.
   Прокинувся, коли пробило п'яту, й не змiг заснути бiльше. Лежав,  ходив
вiд столу до умивальника, спускався вниз  i  згодом  знову  "зносився"  на
антресолi. Щось мав робити, дiяти, а що, не знав. Даремно, мабуть,  здався
на умовляння старого вiце-президента й не втiк iз  Петербурга!..  Гай-гай,
колишнього, екс-вiце-президента!.. Пiдписано указ царя про змiщення його з
посади. Вже вiдбулися й проводи, що влаштували  йому  митцi  столицi.  Нi,
власне, то був урочистий вечiр на честь Толстого,  а  проводами  вiн  став
тому, що в часi  спiвпав  з  вiдставкою...  Щоправда,  дехто  тiшить  себе
надi?ю, що iмператор змiнить, як кажуть, гнiв на  милiсть.  Принаймнi  ще,
формально, Толстой i досi вiда? всiма дiлами в Академi?...
   Проходячи, - укотре вже! - побiля столу, згадав, що в клопотах про  вид
на ви?зд забувся геть вiдповiсти  Маркевич,  яка  прислала  йому  листа  з
Нiмеччини. Пригнiчений i водночас зрадiлий, долив води у каламар, що  геть
засох, дiстав папiр, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький,
чистий аркуш чекав заклично бiло, а вiн не знав, з чого почати...  Врештi,
вмочив перо й поставив  дату  "25  травня"...  Згадав,  як  ?хала  вона  з
столицi, як проводжав. Побачив  ??  лице,  великi,  гарнi  очi...  I  став
писати. Швидко, не зупиняючись:
   "Спасибi тобi, моя доню люба, моя ?диная, що ти  мене  хоч  у  Дрезденi
згадала. Я ще й досi тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не  знаю,
що й робить. Чи не повiситися часом? Нi, не повiшусь, а втечу на  Укра?ну,
оженюсь i вернуся як умитий в столицю..."
   Спинив перо, згадавши ту Марiю, сирiч Марусю, що жде його на кручi бiля
Днiпра, що обiцяла знайти йому вродливу, добру дiвчину... Чи то знайшла?..
Там, може, його вже ждуть як  "князя"  iз  рушниками,  а  вiн  тут  нудить
свiтом!..
   Пустив  перо  на  бiле  поле  аркуша  i  написав  про  зустрiч  свою  з
Кожанчиковим, про звича? тих книгарiв, з якими  ?м  доводиться,  на  лихо,
мати справу, про свiй журнал, що  матимуть  вони  цi??  осенi...  Поставив
пiдпис i дописав:
   "Як матимете час, то пишiть до мене через Каменецького, бо вiн знатиме,
де я повертаюсь".
   Перечитав, дiстав конверт i запечатав... Справдi,  йому  полегшало,  як
подiлився бiдою з ближнiм... Магiя  пера  й  паперу!..  Чи  спiлкування?..
Невже повернеться вiн з Укра?ни уже не сам - з дружиною?.. Яка вона?.. Ат,
все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому  на  добрi  руки
покласти сиву голову... О, знову  сльози  застують  йому  вiкно,  конверт,
перо... Щоразу, як подума? про суджену свою незнану, ця  голубiнь  печалi,
немов туман, виповню? його всього... Вже iншi внукiв мають, а вiн  усе  ще
парубок, козак-нетяга, самотина...
   Рiшуче встав, умився. Чи так, чи так, а на  Вкра?нi  буде!  Хрущов  уже
чека? його в Москвi. Хоч пан, а прихилився до нього нiби  щиро,  в  ма?ток
свiй запросив... Принаймнi ? попутник. А доведеться ?хати без  дозволу  та
подорожно?, то пан Хрущов послужить i прикриттям. Вiн, як не ?, а  депутат
вiд Харкiвщини у комiтетi по звiльненню селян з крiпацтва!..
   Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту  сходить  -  все-таки
якась розвага... Коли людина в русi, то й час мина?  швидше.  Вiн  стiльки
ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгiрша кара... Може,  пiти  й
узяти квиток на по?зд? Не на сьогоднi. Завтра  о  чотирнадцятiй  вiдходить
по?зд, яким вiн ще устиг би в Москву до ви?зду Хрущова з не?...
   Вже був готовий вийти, як хтось спинився бiля дверей i, впевнившись, що
це його майстерня, постукав рiзко, владно.
   - .Ввiйдiть! - гукнув.
   Гiсть не примусив себе чекати. Рвучко  ввiйшов  до  хатг  й  дверi  сам
причинив. Це був Iван Мокрицький!
   - Добридень вам! - всмiхнувся.
   - Ну як?.. - з завмерлим серцем спитав Тарас.
   - Гаразд.
   - ? вид? Я можу ?хати на Укра?ну? Iван подав йому напiр.
   - Спасибi...
   - Дружина вас вiта?.
   - Не знаю, як i дякувати!..
   - Побережiться, - тихо сказав Iван, - За вами буде нагляд.
   - Еге, еге...
   - Як можете, то ?дьте швидше, поки  граф  Адлерберг  та  Долгоруков  не
стали цапа, що не дiждались ласки iз ?хнiх рук.
   - Узавтра ж!
   - Ну й чудово. Я вже пiду... Прощайте! - подав правицю.
   Вийшов, i в хатi знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був  папiр  з
орлом двоглавим, що дозволяв мандрiвку у рiдний край!.. На  диво,  радостi
не вiдчував. Спустошений, сiв на диван. Лише тепер дiйшли до  нього  слова
Iвановi про полiцейський нагляд i на Вкра?нi... Невже вiн  такий  страшний
для влади? Невже його поезiя  жила  з  людьми,  будила  ?х  i  кликала  на
боротьбу за волю, коли вiн сам тягнув носок за Каспi?м?.. Виходить, цар  з
усiм жандармським корпусом безсилий проти слова!..
   Це вiдкриття, ця житт?дайна  думка  окрилила  його  натомлену  чеканням
душу, влила снагу. Пiдвiвся, сховав вид-паспорт й  пiшов  нагору  взяти  у
скриньцi грошей. Зараз  же  по?де  й  купить  собi  квиток  на  завтрашнiй
московський по?зд!..
   Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумнi. Так нiби вiн
зiбрався на край землi.
   - Чого носи похнюпили? - спитав Тарас ?х весело.
   - За кiлька днiв ти будеш на Укра?нi... - зiтхнув Михайло.
   - Там гарно нинi... - журно додав Грицько. Тарас уперше  бачив  його  в
печалi.
   - Михайле, ти ж при?деш погостювати в Гирявку?
   - Як справи пустять... Федора знайди в Орлi. Вiн буде радий.
   - Добре.
   Вже екiпаж неквапно ?хав Невським. Тарас позиркував  то  в  той,  то  в
iнший бiк i з подивом спiймав себе  на  тому,  що  залиша?  з  жалем  таке
набридле йому останнiм часом казенно-панське мiсто.
   - Ще як то там мене зустрiнуть!.. - подумав раптом вголос.
   - Зустрiнуть добре, батьку, не  сумнiвайся,  -  сказав  Гринько.  -  На
другий раз по?ду я iз вами. Вiзьмете?
   - Ще пита?ш!
   - Воно б i зараз треба комусь по?хать... - пошкрiб Грицько потилицю.  -
Не докумекали з тобою ми, Матвiйовичу... Михайло глянув нiяково, признаючи
свою вину.
   - До?ду й сам, - сказав  Тарас,  потiшений  словами  Честахiвського.  -
Додому ж, на Вкра?ну!
   - Одружитеся? - спитав Грицько.
   - Та, мабуть... - розплився в добрiй усмiшцi. - Маруся Максимович...
   - Щось часто ви про не? нинi згаду?те... - примружив Гриць вiястi  сiрi
очi.
   - Ану тебе!.. - не став Тарас виправдуватись. - При?хали уже, чи що?
   - Вокзал! - сказав вiзник врочисто.
   До по?зда iшов, як пан. Михайло був зiбрався когось найнять,  та  Гриць
не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку i рушив  до  перону,
де вже чекав на пасажирiв по?зд.
   Прощатись вийшли на бiлий свiт. ?м, звиклим до екiпажiв, вагон здавався
бочкою, розпеченою на сонцi.
   - Щасливо? тобi дороги, батьку! - обняв Грицько й поцiлував.
   Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив  тим  часом  свиснув,
чмихнув.
   - Руша?мо! - почулось десь попереду.
   Тарас ввiйшов у "бочку", вона сiпнулась, рипнула, й перон поволi поплив
назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всмiхавсь чи плакав - не
розбереш...
   Жандарм стояв спокiйно пiд лiхтарем.
   Нарештi! Вирвавсь, ви?хав!.. Пливли будинки, вулицi, i  кожен  стук  на
рейках лунав для нього весело, мов благовiст!..
   Незчувся, коли заснув. Прокинувся - вже свiтлий день залив усю кiмнату.
Синицею, що провiща? гостя, постукував iзнов капiж...  Вiн,  власне,  живе
тепер думками та друзями,  якi  його  вiдвiдують  у  цiй  майстернi-келi?.
Прикутий хворим серцем та лiкарями, вiн  може  вiльно  згадувати,  як  жив
колись. Минуле - благо мислячих самотнiх душ. Воно наш скарб, приховане  в
засiках збiжжя, яке ми в час печалi провiю?мо й перебира?мо, щоб вiддiлити
зерно мiцне вiд куколю...
   Солдат принiс снiданок. Хотiв йому допомогти вдягнутися, але  Тарас  не
дався - одягся сам. I вмився. I поголився навiть, хоч бритва йому  в  руцi
тремтiла, немов жива.
   - Ти ось що, Федоре, коли ще силу ма?ш, - сказав старому хрипко (щось з
голосом таке зробилося, що сам його не впiзнавав), - сходи, мiй голубе, до
Афанась?ва, котрий також Сашко Чужбинський, i мов  йому,  аби  прийшов  до
мене. ? пильне дiло, скажеш.
   - Сходжу, - озвався Федiр. - Поснiдали? То пийте лiки.
   - Добре.
   - Нi, пийте зараз, щоб при менi. Матвiйович мене просив простежити.
   Налив i випив мовчки. Потерпить це нежитi? до  теплих  днiв  i  зчинить
бунт. Повикида? всi пляшечки з мiкстурами та порошки, збере свою мiзерiю i
- на вокзал!..
   - Ну й молодець... - всмiхнувся Федiр лагiдно, щасливий тим, що виконав
свiй нелегкий обов'язок. - Зберу ось посуд, вимию  i  побiжу  покличу  вам
Олександра батьковича...
   - Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручнiше.  Я  тут  весь
час...
   - Скажу i це.
   - Ти щось сьогоднi добренький. Приклався зранку?
   - Грiх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навiть. Добрий, бо предвкушаю!..
Вчора дали рубля...
   Солдат пiшов, мугикаючи якусь нехитру пiсеньку. I хату знову  виповнила
самотина.
   Чужбинський прийшов лише за кiлька днiв. Тарас якраз пiддужчав i зiйшов
униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислiв, як
на потребу. "Буквар" iз'?в всi кошти, а вiн же був лиш першим iз книг  для
шкiл.
   - Пробач, що я загаявся. Також хворiв, - сказав Чужбинський,  струшуючи
iз шапки снiг.
   - Проходь, сiдай. Я зараз... Торкнуся тут... i трошки тут...
   - Тобi лежати треба!
   - Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто  за  мене  зробить  мою
роботу?
   - Чи мало тут художникiв! Два рази ледь не збили  з  нiг,  допоки  йшов
коридором.
   - I в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... -  сказав
Тарас. - I свiй талан... Нiхто того не викона?, що випало зробити нам!..
    Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тодi до дiла братись.
   - Дiло - найкращi лiки!
   - Тут дме з вiкна й пiдлога, наче з льоду.
   - Зате не душно, свiже весь час повiтря.
   - А цi кислотнi випари!
   - Назвавсь грибом - лiзь у кошiль... Не можна тут без кислоти. Така моя
робота.
   - Твоя робота, брате, писати вiршi.
   - Вiршi... - зiтхнув Тарас. - А де б я жив, хто дав би менi звання, щоб
я не був лиш вiдставним солдатом?
   - Це правда... Ще народ наш не може  дати  тобi  за  них  нiчого...  Нi
звань, нi навiть шматка землi пiд хату...
   - Дай боже, щоб хоч на могилу ?? дали, - похмуро  сказав  Тарас.  -  Не
хочу тут лежати...
   - Тако?! Ще тобi зарано думати про цi дiла.
   - Хто зна?... Iнодi поймають душу якiсь  недобрi  передчуття...  Пiтьма
гнiтить, самотнiсть... I хата ця зда?ться склепом...
   - Дiждись весни i ?дь-додому, наУкра?ну.
   - Варфоломiй нiяк не купить грунту.
   - ?дь просто так. А я слiдом.
   - Надумав?
   - А я такий! - згадав примовку ?хню Олександр. -  Пригаду?ш,  як  ми  з
тобою ?здили? Ото було!..
   - Коли руша?ш?
   - Певно, десь на початку червня.
   - Я буду бiля Канева, вниз по Днiпру. Варфоломiй торгу? землю...
   - Знайду. По?дем разом на Запорожжя!
   - А Ще - в Полтаву... - мрiйно сказав Тарас. - Там друг Федот  Ткаченко
пiдшуку? менi чорнявку... Треба ж дружину в хату!
   - Звiсно. Яка ж то хата без господинi...
   - Ти бачив план мо?? хати? Чи я тобi ще не показував? -  Пiдвiвся,  щоб
знайти той аркуш серед листiв, ескiзiв, вiдбиткiв тих офортiв,  якi  робив
недавно. - Я зараз, зараз... Ось вiн!.. Черненко  менi  помiг...  У  цьому
дiлi Федiр собаку з'?в!.. Ось тут свiтлиця буде, кiмната тут, тут кухня, а
це - майстерня... Бачиш, яке вiкно велике?  I  з  нього  видно  буде  менi
Днiпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а вiн, старий  Славута,  до  моря  котить
води!.. За ним луги, бори сосновi, небо... Краса!..
   - Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш...
   - Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай.
   - Це хворiсть твоя сльозами сходить. Як видужа?ш, усе мине.
   - Так довго жду того гнiзда на кручi, що вже, зда?ться, i не дiждусь...
   Сiв на диван, знеможений. Вслухався в бiль у  грудях,  що  рiс  i  рiс,
розпростувався, немов живий.
   - Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. - озвався журно. - Силу мою
розвiяли  по  тiй  пустелi,  брате...  Журба,  цинга  та  ревматизм...  Та
муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя...
   - Ти, може, лiг би?
   - Ляжу... - зiтхнув Тарас. - Побудь  поблизу  сходiв,  бо  ще  впаду...
Виходжу - свiт хита?ться... Як шхуна в морi...
   - Добре. Я йтиму слiдом.
   Сторожко, мов серце мав з кришталю, пiдвiвся, рушив...
   - Власне, я погукав  тебе,  Сашко,  для  того,  аби  порадитись...  про
видання...
   - Книжок для шкiл?
   - Догадливий...
   - Колись казав, що кликатимеш, от я й того...
   - Ти зна?ш, що хочу я, крiм "Букваря", надрукувати ще  й  "Арифметику",
"Iсторiю" свого народу i "Географiю" та "Етнографiю", - сказав Тарас, коли
вже лiг у лiжко. - Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти,  Степановичу,
вiзьмеш на себе дещо, хоч "Етнографiю"?
   - Вiзьму. Принаймнi спробую... - озвався скромно Олександр.
   - Спасибi!
   - Нащо дяку?ш? Хiба менi чуже це дiло i цей народ, якого ти  так  ревно
прагнеш вивести у свiтлий день?
   - Пробач. Я так, вiд радостi... Ти гарно  мовив,  брате,  -  у  свiтлий
день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби пiти хоча  б  в  якусь
оранжерею i глянути на цвiт дерев!..
   - Менi недавно подарували квiтучий кущ камелi?,  -  гукнув  Чужбинський
весело. - Пришлю тобi.
   - Спасибi. У тебе ж вiн лише один... Не треба... Як  оселюсь  на  кручi
бiля Днiпра, насiю всюди квiтiв!.. Щоб вся гора менi цвiла, щоб ясно  було
на нiй вiд цвiту!..
   - Яз Iскiвцiв тобi пришлю насiння. У мене там цього добра!..
   - Садок ростиме довго. А квiти - враз. За мiсяць ужо цвiтуть... При?деш
на ту красу?
   - Аякже!
   - Поставим стiл пiд деревом, - там, певно, ? дерева!  -  i  питимемо  з
тобою чай... Настурцiя  цвiте,  майорцi...  I  матiола  пахтить,  пригрiта
сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Днiпром... А хмари там  -  неначе
соняшники в цвiту!.. Чого ти плачеш?
   - Плачу? Тобi здалося... Вiйка попала в око...
   Тарас притих.
   - Не вiриш, що буде так? - озвався згодом.
   - Вiрю. Чого б я мав не вiрити...
   Мовчали довго, дивлячись кудись убiк.
   - Я вже пiду, - озвався гiсть неголосно.  -  Стомив  тебе  розбурхав...
Прощай!
   - Спасибi, що завiтав, - пiдвiвся, сiв у лiжку. - Подумай, хто б узявся
за "Географiю"? "Iсторiю" сам напишу...
   - Видужуй швидше!
   Стежив, як порина? сходами пiд антресоль  Чужбинський  i  так  хотiлося
його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це  остання  зустрiч...
Химери! Де вiн дiнеться? Прийде. А нi, самi покличемо чи завiта?мо в  його
квартиру...
   I все ж, як дверi грюкнули, упало серце. Довго лежав, сумуючи над  тим,
чого не сталося i що лише вiдчула його душа. Це, певно, все самотнiсть, ??
нудьга. Радi?, як хто прийде, надмiру й печалиться, розстаючись, так, нiби
то н;i завжди... Прийшов, пiшов - не вперше i не востанн?!.. Не  сходяться
гора з горою, кажуть, а люди iнше дiло... По?дуть ось на Укра?ну...  А  як
поставить хату бiля Днiпра, на горах, усi його  друзяки  топтатимуть  туди
стежки!..
   Спочивши трохи, звiвся, накинув свиту, взувся в м'якi кiмнатнi чоботи й
зiйшов униз. Робота - його рятунок. Iз нею вiн уже не сам.
   Не взявся до офорта, де треба сили й сили,  а  сiв  бiля  мольберта,  з
якого хмуро зирив недомальований  автопортрет,  точнiше,  повторення  того
портрета, який торiк на виставцi  купити  зволила  ??  височество  княгиня
Олена Павлiвна.  I  досi  вiн  не  збагне,  навiщо  вiн  ?й  здався,  його
портрет?.. А може, ?й вiн сам вже тим  цiкавий,  що  висмiяв  ??  чванливу
родичку, дружину царя Миколи?.. Жiнки, жiнки!..
   Поклав мазок, примружився, щоб  зосередити  усю  увагу  на  полотнi,  й
вiдчув,  як  зноситься  його  душа...  Що  не  кажiть,  а  фарбами  писати
найпри?мнiше!.. Офорт хороше дiло, та й акварель чи сепiя... I все ж  таки
художником себе вповнi вiдчу?ш лише, коли малю?ш на полотнi, олiйними!..
   Стомився швидко. Пензель його не слухався, i  через  те  примусив  себе
полишити таку при?мну працю. I  вкрай  потрiбну.  Грошi  за  цей  портрет,
призначений для лотере?, пiдуть на тi книжки для шкiл, якi вiн ма?  видати
i про якi сьогоднi вони вели розмову з недавнiм гостем...
   Згадка про Олександра вiйнула в душу знову холодним духом. Мабуть, щось
ма? статись... Може, Сашко також захворi??  Ще  лютий  мiсяць.  Холодно  i
водночас уже волого. А вiн же теж не бережеться...
   Вiдчув, що змерз. З вiкна таки добряче дме. Напевно, вiтер з пiвночi...
Якби ж йому з майстернi видно було Неву, ?? вiдкритий простiр!.. I  трошки
сонця... Господи, як скучив вiн за сонцем!.. Як випаде погожий день, нехай
там що, махне рукою на заборону i  вийде  в  свiт  -  поглянути,  вдихнути
вiтру, променiв!..
   Зиркнув на сiре, з забережнями довкруг вiкно й  пiшов  нагору.  Бродить
отак щодня мiж лiжком та мольбертом або  столом,  змагаючись  з  усiм,  що
прагне його зламати, змусити лягти й чекати  тихо  хтозна-чого.  Невпинний
герць, упертий бiй!.. А  серце  йому  болить,  а  в  грудях  йому  пече...
Мiкстури щось не дуже допомагають. I лiкарi його сумнi... Коли б  писались
вiршi, то легше йому було б!.. Принаймнi так зда?ться йому тепер, оскiльки
вони не йдуть, не пишуться... Вони приходять з болю...  Але  душi!..  Бiль
тiла - завада вiршам, творчостi... А може, тi його  кати  з  Фонтанки,  не
справившись з його душею, взялись ламати тiло, щоб вбити так поезiю?..  За
десять лiт зробили з нього дiда i  прикували  хворостями  в  оцих  важких,
холодних стiнах... Може, тому його пужнули так з Укра?ни, щоб не ожив,  як
Прометей, не вирвався з цього полону?..
   Упав на лiжко. Потiм схопився, сiв до столу. Вмочив перо...  Нi,  вiршi
так не пишуться,.. Це стан душi... Картину можна  вилiпити  з  мазкiв,  як
лiплять гнiзда ластiвки, а вiрша - зась...
   Пустельне бiлiв папiр. Перо в руцi тремтiло. Аж поки впало,  крутячись,
немов пiдбитий в польотi птах... О музо! Ти полишила його в юдолi печалi й
слiз i десь собi повiялася попiд тинами та по  шинках?..  А  чи  в  покоях
панських, п'яненька, тихо бренька?ш на дзвiнкоструннiй лiрi?..
   Не обiзвалась... Жiнка, яка мовчить затято, страшнiша двох сварливих...
I що ти тямиш у цих жiнках!.. Принаймнi з музою  ми  прожили  в  любовi  й
злагодi вже чверть столiття... Вiдкинь сiм лiт розлуки на Мангишлацi  -  i
стане менше... Справдi, вiн там прожив, не написавши, вважай,  рядка.  Вже
пiд кiнець, як ждав наказу  про  звiльнення,  утяв  поему  про  москаля  й
криницю, точнiше, переробив написану ще в Орськiй фортецi. I  все...  Зате
вiн там помалював!..
   Схопився рвучко й метнувся вниз. До пензлiв та мольберта...  За  кiлька
днiв йому погiршало в черговий раз,  i  Лазаревський  привiв  одразу  двох
ескулапiв. Барi й Круневича. Злякався, видно, щирий його друзяка...
   - Ну, як ви тут? - спитав Барi. - Лежiть, лежiть!..
   - Воюю... - всмiхнувся гiрко.
   - Добре... Допоможiть йому сорочку скинути, - сказав Барi Михайловi.
   Той пiдiйшов до лiжка, пiд руки взяв i посадив. Потому зняв сорочку.
   Круневич стежив мовчки, як слуха? колега серце, груди. Так само  мовчки
ступив до лiжка, коли- Барi звiльнив для нього  мiсце  побiля  хворого,  й
почав вистукувати по грудях пальцями та прикладати то тут, то там тендiтну
жовту трубку.
   Тепер Барi похмуро спостерiгав.
   - Ну що? - спитав Тарас. - Уже ладнати воза чи ще заждать?
   Спитав i сам зiщулився, ждучи удару. Навiть на мить  забув,  що  лiкарi
нiколи не кажуть правди хворому, якщо вона невтiшна.
   - На Укра?ну тепер найлiпше ?хати через Москву, по  залiзницi,  -  удав
Павло Адамович, що не збагнув його питання. - Навiщо вам, батьку, вiз!..
   - Так, справдi, треба ?хати на Укра?ну, - сказав Барi. - Там здоровiший
клiмат. I взагалi...
   - А зможу я в такому станi? - журно спитав Тарас.
   - Бог дасть, i стан покраща?, - сказав Павло Адамович. - Ми з  Едуардом
Яковичем пропишем знову лiки... Ви питимете та берегтиметесь...
   - Режим i спокiй! - твердо додав Барi. - Не працювать,  не  хвилюватись
зовсiм, читати белетристику...
   - А воля скоро буде? - спитав Тарас. - Не чули?
   - Сьогоднi в нас?..
   - Чотирнадцяте.
   - Заждiть п'ять днiв. Рiчниця воцарiння повинна стати великим  днем,  -
упевнено сказав Барi. - Принаймнi ходять такi чутки...
   - А звiльнять як: з землею чи без землi?
   - Хто зна?...
   - Тягнуть - то без землi. Бояться гнiву звiльнених,  -  похмуро  сказав
Тарас. - Паскуди!..
   - Не можна вам хвилюватися, -  пiдбiг  Круневич.  -  Думайте  про  щось
хороше, гарне. Скажiмо, луку в квiтах...  Ви  бачили  травневу  луку,  яка
цвiте?..
   - Так. Панську бачив... А  ще  -  бiду,  недолю,  злиднi...  Старцiв  з
торбами бачив... I байгушiв за Каспi?м... Як звiльнять лише з душею,  буде
?х на мiльйони бiльше, усi пiдуть з торбами!..
   - Робитимуть, як i робили, в сво?х панiв, - сказав Круневич тихо.
   - А як же - воля, воля?!
   - Ви згорите, як будете так хвилюватись, - мовив йому Барi й приклав до
лоба руку.
   Тарас сiпнувся, - нiби бажав уникнуть доторку, - проте притих.
   - Пити по ложцi тричi ту ж  мiкстуру...  I  берегтись!  -  сказав  Барi
невдовзi. - Згоднi? - спитав уже Круневича.
   Павло лише розвiв руками. I цей непевний, безсилий жест Тарасовi сказав
усе. Так, кепськi його дiла!..
   - До лiта хоч дотягну? - спитав, аби почути якесь утiшне слово.
   - Ну що ви, що ви! - обурився Павло Адамович. - Ми ще при?демо до вас у
Канiв погостювати!
   - Еге, еге... - всмiхнувся. Крiзь гострий бiль у грудях.
   - Видужуйте. На днях iще зайдемо, - сказав Барi.
   - Спасибi...
   Вони зiйшли в  майстерню,  погомонiли  трохи,  пересипаючи  розмову  ту
латиною, i попрощались iз Лазаревським. Михайло  довго  не  пiднiмався  на
антресолi, хоч не пiшов.
   - Михайле!
   - Гов.
   - Ти що там робиш?
   - Трохи наводжу лад...
   Сказав неправду. Мабуть, почув таке вiд лiкарiв, що  ма?  сам  спочатку
перестраждати, а вже тодi з'явитися йому на очi. Щирий, сердечний Друг!..
   Не кликав бiльше. Влiгся на подушках зручнiше i думав трудну думу. Якщо
по правдi мовити, то рано йому лишати цей бiлий свiт... Вiн,  власне,  iще
не жив по-людськи, як всi живуть... Нехай не всi, а бiльшiсть...  Напевно,
в цьому способi життя людини ? вищий смисл...  Гнiздо,  подружжя,  дiти...
Велике коло вiчностi!.. Бо кола цi вiдновлюються у наших дiтях...  Дiти!..
Вiн бачив ?х не раз у снах,  сво?х  дiтей...  У  довгих  бiлих  льолях,  з
блакитними, як  цвiт  барвiнку,  поглядами...  Нiколи  ?х  не  пестив,  не
обнiмав, а тiльки бачив здалеку, мов на картинi...
   - Може, спочити хочеш? - спитав Михайло тихо. - То я пiду...
   - Задумався i не почув, як ти пiднявся. Вибач.
   - Я трохи там поприбирав... Ну, на столi...
   - Спасибi... Роблю, роблю, i раптом бiль!..
   - Сказали, що вiдступа? хворiсть, що скоро зможеш ?хати  на  Укра?ну...
На те вони i лiкарi!..
   - Звичайно, - пiдтримав гру. На жаль, не чувся краще,  а  навпаки...  -
Там, на столi, де ти сто?ш, вiзьми  вiдбиток  мого  портрета  в  кожусi  й
шапцi... подай сюди... Спасибi. Хочу глянути,  чого  йому  браку?...  Щось
муля? менi у ньому...
   - Я вже пiду.
   - Ходи здоровий!..
   Слухав важку ходу Михайлову, скрип сходинок  та  стук  дверей  i  думав
зовсiм не про офорт. Вiн теж самотнiй, його надiйний i добрий друг...  Хоч
? брати у нього i мати ?... Всього себе  вiддав  йому,  прикутому  в  оцiй
майстернi!..
   Дивився в кут кiмнати й виразно бачив набережну,  якою  йде  Михайло  в
свою контору... Вiтер зрива? з нього сiру стару шинель: вiн нишком вклада?
власнi грошi в його  дiряву  касу  й  тому  живе,  ледь  зводячи  кiнцi  з
кiнцями... Ще й сердиться, коли Тарас щось каже йому про це!..
   Прогупав хтось у коридорi, й  картина  зникла.  Знову  було  вiкно,  та
стiни, та свiй портрет на ковдрi - мов  на  снiгу...  Сумний  портрет.  Нi
iскорки нема? в нiм веселостi. Журба та дума... Дума... Вона пройшла з ним
разом шляхи життя, не кидала його нiде... Якби йому потрiбно було  назвати
музу, назвав би просто - Дума... Без  думи  нема  поезi?.  Недарма  кажуть
"бездумний вiрш"... Виходить, вiн не одинокий, допоки поряд муза, тривожна
дума - крила його душi!.. Смерть чим страшна - згасанням думи, мислi...  А
лiкарi вже зараз радять не хвилюватися, не вдумуватися  в  добро  та  зло,
замкнутися в сво?й бiдi-хворобi, боротись тiльки з нею...
   Немов почувши його думки, у серцi бiль подужчав, i стало важче  дихати.
Здавалось,  камiнь  вклали  йому  в  болящi,  груди,  й  вiн  тис,  давив,
знесилюючи... Враз вiдступив, лишаючи осклiлу пам'ять болю... Отак i  може
вмерти... Не попрощавшись з музою,  яка  була  за  жiнку  i  за  сестру...
Прости, моя ?дина, що докоряв, що мислив про тебе зле!..  Я  думав,  ти  -
натхнення, не вiдаючи, що ти -  Велика  Дума,  сама  душа...  Що  вiршi!..
Крихта тво?х щедрот...
   Уставши, взяв олiвець зi столу. А на папiр не вистачило уже снаги...
   Як вiдпочив, побачив аркуш свого портрета й  книжку,  яку  читав  перед
приходом Барi й  Круневича...  Поклав  портрет  на  книжку  i  на  зворотi
трепетно почав писати тихi, сумнi рядки:

   Чи не покинуть нам, небого,
   Моя сусiдонько убога,
   Вiршi нiкчемнi вiршувать
   Та заходиться риштувать
   Вози в далекую дорогу,
   На той свiт, друже мiй, до бога,
   Почимчику?м спочивать...

   Заплющив очi стомлено, перечекав пекучий  приступ  болю,  що  накотився
хвилею, а потiм втих, розтанув, i став писати далi;

   Втомилися, i пiдтоптались,
   I розуму таки набрались,
   То й буде з нас! Ходiмо спать,
   Ходiмо в хату спочивать...
   Весела хата, щоб ти знала!..

   Так, нiби цi його слова були магiчнi, вiщi, все в ньому враз  обурилося
наближенням кiнця життя, думки спахнули, звихрилися жагою свiту, мислення:

   Ой не йдiмо, не ходiмо,
   Рано, друже, рано -
   Походимо, посидимо -
   На сей свiт поглянем...

   Писав свiй жаль за свiтом, за iiсiм, що мав  покинути  i  що  було  для
нього веселим  знаком  вiчностi.  Думки  лились,  скла  далися  в  дзвiнкi
рядки... А далi заметалися, шукаючи йому рятунку то в лiках, то в молитвах
щирих боговi, й втонули врештi, в пiнявiй червонiй хвилi болю...
   Отямившись, поволi рушив далi. Не озиравсь  на  те,  що  вже  написано,
берiг i час, i сили.

   ...О мiй сопутниче святий!
   Поки огонь не захолонув,
   Ходiмо лучче до Харона -
   Через Лету бездонную
   Та каламутную
   Перепливем, перенесем
   I Славу святую -
   Молодую, безвiчную...

   Знесилений, поклав отерплу  руку  бiля  паперу,  який  ще  був  недавно
пустельне бiлий i мовчазний, а нинi  нiс  його  страждання  й  думи,  його
життя...
   Невдовзi з шуму й болю  затято  зринула  велика  давня  мрiя  i  набула
гiрко?, ледь усмiхнено? ново? форми:

   Або цур ?й, друже,
   I без не? обiйдуся -
   Та як буду здужать,
   То над самим Флегетоном
   Або над Стiксом, у раю,
   Неначе над Днiпром широким,
   В гаю - предвiчному гаю,
   Поставлю хаточку, садочок
   Кругом хатини насаджу;
   Прилинеш ти у холодочок,
   Тебе, мов кралю, посаджу.
   Днiпро, Укра?ну згада?м,
   Веселi селища в гаях,
   Могили-гори на степах -
   I веселенько заспiва?м...

   Зронив ослаблi руки на подушки й  повторював  рядки  про  хату  бiлу  в
зеленому гаю Едему, над  повноводим  Стiксом...  На  кручi,  геть  як  над
Днiпром... I Дума-муза поралася в його обiйстi - в запасцi та намiтцi... А
може, й краще, що вiн зостався з нею, не треба  буде  ?м  розлучатися  при
переходi у лiпший свiт!.. ?х двi було, що полонили серце й зробили з  мужа
юнака. У Нижньому зайнявся, наче порох, старий солдат, побачивши  красу  й
талант Катрусi Пiуново?... А в Петербурзi...
   Болем озвався другий спогад... Мо', щоб не те його нещасне сватання...
   Прогнав ману. Пiдвiвся важко з лiжка й сховав офорт iз вiршем в одну  з
шухляд. Ще рано!.. Вiн ма? жити в хатi бiля Днiпра, з дружиною iз плотi  й
кровi, з дiтьми, якi прийдуть у цей жорстокий чарiвний свiтi..
   Чотири днi чекав спокiйно волi, а вже на п'ятий вранцi знетерпеливився.
О п'ятiй встав, одягся хтозна для чого й ходив по  хатi  маятником.  Душею
чув: одурять, потягнуть ще ?м звичне й миле рабство. Повипускати з  клiтки
мiльйони душ - це вам не жарт! Сьогоднi ти господар сво?х рабiв, а  завтра
- ти ?м нiхто, вони тобi не вклоняться, коли зустрiнуть, i ти не зможеш ?х
за таке зухвальство послать на стайню i вiдшмагати!..
   Бачив десятки, сотнi, тисячi вгодованих сердитих пик, що затуляли собою
шлях до волi, чув ?хнiй злобний, звiриний рик i переймався  вiдча?м.  Хiба
вони поступляться, зiйдуть набiк!..
   Аби прогнать те видиво, зiйшов униз, сiв до мольберте З темряви густого
тла висвiтлювалося його лице... Зда?ться Мiкеланджело  колись  сказав,  що
вiн од брили мармуру прийма? зайве i залиша? те, що потрiбне постатi,  яку
вiн творить... А тут по-iншому. З пiтьми буття  вирiзьблю?тьс  лише  лице,
лише душа, що прагне з не? вирватися з останнi сил... З пiтьми буття...  А
може, цар не забажав, щоб день його вошестя на престол став днем  людсько?
волi?.. Якби вои була насправжня, чесна, вiн обнародував би свiй  манiфест
сьогоднi!.. Бо?ться - отже, щедроти царськi  куцi...  Скорiш  би  день!  В
газетах, може, повiдомлять...
   У Петропавловськiй пробило сiм. За двi години  вже  можи  буде  послати
Федора купить газету... Чи хтось прийде . розкаже... Недiля, день  вошестя
- в церквах попи проголосили б волю... Може, все мiсто вже про  не?  зна?,
один лиш вiн?..
   Поклав палiтру, пензля i визирнув у коридор. Нiкого.  I  темно-темно...
Правда, з кiмнати, де живуть старi солдати, в щiлини в'?ться свiтло...  Не
сплять. Гукнути, може?.. А раптом ще вiдпочивають? Пiдтоптанi такi  ж,  як
вiн...
   На скрип дверей невдовзi з'явився Федiр.
   - Може, вам щось потрiбно?
   - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас. - Не чув чогось про волю?
   - Мовчать...
   - До церкви сьогоднi йдеш?
   - Не знаю... - пошкрiбся той у потилицi й примружиь хитро очi.
   - Ось на тобi полтину, - дiстав Тарас з кишенi. - За здачу  купиш  менi
газету. Свiжу!
   - Таку, аби не пахла?
   - Нi, навпаки, щоб пахла фарбою. Це ж, Федоре, не оселедець.
   Всмiхнувся й вийшов.
   Раптом напала втома. А з нею - бiль у грудях. Тому побрiв  нагору,  щоб
прилягти. Коли вже вiн домучить цей свiй  портрет?...  Зосталось  трохи...
Ех, був би вiн при силi та при здоров'?!..
   Хитались сходи... Нiби вiн плив човном до  Астраханi...  Тодi  штормило
море. Щоправда, вiн на радощах тi?? бурi не помiчав. Боявсь одного тiльки:
аби вiтри ?х не пригнали знову на Мангишлак!..
   I лiжко йому хиталося. Заплющить очi  -  й  нiби  воно  пливе...  Аж  в
Астраханi, коли зiйшов на берег та  глянув  на  сотнi  верст  ще  спiнено?
дороги, що вiддiляла його вiд форту, повiрив волi  й  радiсно  жбурнув  на
землю кашкет солдатський з номером останньо? сво?? роти!..
   Лежав, дивився у сiрий сутiнок свого вiкна, що починалося, немов  вода,
бiля пiдлоги, i вдруге плив широкою, неначе море, Волгою... Чув, як  гребе
машина., осiннi води рiчки, як  ледь  тремтить  од  гулу  й  мопi  корпус,
долаючи могутнiй плин... Схвильований, вiн записав  тодi  в  журналi,  або
щоденнику:
   "Великий ФультонI I великий Уатт! Ваше молоде, що  росте  не  днями,  а
годинами, дитя в найближчiм часi  зжере  нагайки,  престоли  i  корони,  а
дипломатами й помiщиками лише закусить, поласу?, немов школяр льодяниками.
Те, що почали у Францi? енциклопедисти, те завершить на всiй нашiй планетi
ваше колосальне генiальне дитя. Пророцтво мо? безсумнiвне..."
   Тодi вiн був i справдi немов пророк. Дивi?вся в глиб  прийдешнього,  де
визрiвала нова доба, де не було i не могло знайтися мiсця рабству,  царям,
панам!.. Аж страшно  нинi  згадувати  те  одкровення,  проникнення  у  хiд
буття...
   Стрясаючи всю антресоль, пiднявся важко Федiр i, сапаючи, подав газету.
   - Свiжа... Учора тiльки спечена...
   - Та я ж просив сьогоднiшню!
   - Сьогоднiшнiх iще нема... Ця теж смердить... селедцем... Не став  йому
доводити. Подякував i вiдпустив. З кишенi в Федора  стирчала  пляшка,  яка
була солдатам, що доживали  вiку  при  Академi?,  ?диною  на  цьому  свiтi
втiхою. Вони пили  потроху.  Й  потому  нiжно  згадували  сво?  дитинство,
юнiсть...
   А службу - нi. Так, нiби тих лiт страшних i не було нiколи  на  ?хньому
вiку...
   Все ж Федiр принiс йому снiданок, чай.
   До полудня, немов на зло, нiхто в  майстерню  не  зазирнув.  Хоча  була
недiля. Як правило, в недiлю дверi його домiвки не зачиняються,  а  тут...
Коли б щось сталось з волею, прибiг би хтось, сказав би... А може, всi  на
радощах його забули?..
   Сiв, скинув ковдру. Вийти та розпитати?.. Були б Толстi!.. Микешин теж,
напевно, в сво?й майстернi,  з  парственнишi  особами,  в  яких  iз  гiпсу
голови...
   Одягши свиту й чоботи, спустився до майстернi, щоб визирнути у коридор.
Пустеля!.. Куди ж Михайло запропастився? Захворiв, мабуть... Треба послати
Федора, щоб хоч дiзнався, що з ним...
   Проходячи бiля мольберта, зиркнув за звичкою на свiй портрет на ньому i
вгледiв те, чого не мiг побачити вже кiлька днiв. Отут потрiбна блискiтка,
щоб вiн ожив, осяявся душевним свiтлом!..
   Взяв пензель, швидко вмочив у фарбу  й,  примружившись,  торкнувся  ним
полотна. Отак, отак!..
   Стомився, нiби день малював. Сiв на диван. Що дi?ться з його грудьми!..
Як так пiде... Ще довго як до весни!.. До березня i то  ще  майже  десяток
днiв, а до тепла...  Дихнути  б  весняним,  добрим  вiтром!..  А  поки  що
пiднятись треба й випити бридку мiкстуру.
   Сходи хитались знову. Дивно... Це з ним  нове  щось  -  паморочиться  у
головi... Сказати треба лiкаровi... Ще дасть одну мiкстуру  чи  порошки...
Як вирветься на Укра?ну, не питиме нiяких лiкiв!.. Хiба однi -  пахуче,  з
дiйницi просто, молоко...
   Вiдчув той смак i той чарiвний запах...  Та  щоб  окра?ць  хлiба!..  Ще
теплого, хрусткого хлiба з печi... Який пекла в недiлю мама...  Матiр  вiн
пережив, вона померла в сорок... А батько в сорок  та  ще  чотири...  Йому
уже... за тиждень буде аж сорок сiм!..
   Всмiхнувся гiрко. Випив  гiрку  мiкстуру...  Чаша  його  в  надто  була
гiрка!..
   Внизу почулася чиясь хода. Хтось роздягнувся, струсив шинель чи шубу й,
повiсивши ??, неквапно пiшов нагору.
   - Вклякши бiля стола, Тарас чекав, дратуючись, що довго так дола? сходи
той чоловiк... Черненко Федiр, пан iнженер!..
   - Що? Воля ??.. ? манiфест?! - спитав, не давши i привiтатися. В сумних
очах побачив нiму недобру вiдповiдь. - Нема?.. Нема...  Коли  ж  вона,  та
бiдна воля, буде?! Не випускають катюги з рук!..
   - Я чув, царем пiдписаний вже манiфест,  -  сказав  поспiшно  Федiр.  -
Сьогоднi вранцi...
   - Де ж вiн? Чому його не оголошено?
   - Ждуть посту нiби...
   - Нащо?
   - А щоб народ зустрiв  велику  царську  милiсть  не  по  шинках,  а  по
церквах.
   - Бандюги! Це ж, брате, ще пiвмiсяця!.. Я ждав, я знаю, як  марудно  ??
чекати, волю!..
   - До Петербурга ввели вiйська й  послали  по  пiввзводу  до  кожно?,  з
частин полiцi?... I... роздали патрони!..
   - Це означа?: волю дадуть селянам голу; звiльнять, та без землi!
   - У Польщi бунт.
   - I в нас повстануть люди, як взнають, що за волю ?м пiднесли! - гукнув
Тарас. - Як жаль, що я нездужаю!... А тут, у нас, що дi?ться?
   - Всi мовчки ждуть.
   - Не славлять уже царя, як батька i визволителя?
   - Притихло все, неначе перед грозою...
   - Ударить грiм, а я отут лежатиму!.. -  страждав  Тарас.  -  Я  стiльки
ждав!..
   - Одужа?ш. До посту ще далеко.
   - Нi, я не влежу, встану хоч i з труни!.. Де Чернишевський?
   - Мабуть, у Петербурзi...
   - Я тут валяюсь...
   Болем йому прошило груди - аж задзвенiло  в  скронях.  Хапаючи  повiтря
ротом, ступив до лiжка... Федiр його пiдтримав, поволi вклав, зняв чоботи.
   - Не можна тобi отак... - промовив  з  докором.  -  Iз  хворим  серцем,
Григоровичу, поганi жарти... "З народом теж", - подумав, а не  сказав,  не
стало сили.
   - Збиралася громада наша вчора... - далеко десь розповiдав Черненко.  -
Про батька всi розпитували,  бажали  швидше  видужати...  Без  тебе  ми  -
розгардiяш... Був Костомаров.  Хоче  прийти  провiдати,  та  все  нiяк  не
вибереться: загруз у тiй науцi по самi вуха... О, це вони!
   - Хто?
   - Я замовив  тобi  обiд  у  Павлово?.  Борщ  з  пампушками,  печеню  та
вареники... Сьогоднi ж бо свята недiля!
   - Дякую...
   Коли зостався в кiмнатi  сам,  уже  сiрiли  сутiнки.  Вiкно  пришерхло:
видно, мороз подужчав на нiч. У Петропавловськiй пробило шiсть... Ще  день
минув. Тривожний день чекання. Цар святкував сво? вошестя  на  престол,  а
люди ждали волi, а вся iмперiя вслухалася у шал осанни, щоб  вчути  в  нiй
звук поховальний рабству...
   Покректуючи i щось  бурмочучи  собi  пiд  нiс,  на  антресолi  пiднявся
Федiр-служка, добув вогню i запалив грубезну свiчку.
   - Дякую, - сказав Тарас.
   - А то, мов сич, у темрявi...
   - Ти пообiдав?
   - Лакома, скажу вам, штука оцi варенiки!
   - Вареники. Ну, повтори: ва-ре-ни-ки.
   Солдат зiтхнув. Бурмочучи, пiшов  униз.  Все  поламали  в  ньому  п'янi
панове офiцери!.. Перемололи, вичавили... Колись Мешков й до нього  взявся
в Орськiй... Якби тако? служби та двадцять п'ять пекельних лiт!.. Ще слава
богу... Друзям навiки слава, що вирвали його з казарми!..  Як  тяжко  ждав
тi?? митi... Й досi згадати страшно... Iроди! Карають швидко, милувати  не
поспiшають - така звiрина сутнiсть усiх тиранiв. Жаль випускати здобич  iз
гострих кiгтiв. I, може, трохи страшно. Тиранам завжди  страшно  тиранства
iнших - дужчих або хитрiших. Причина тисяч даремних жертв - у страсi Не за
державу чи лад, який пану?, - за власну владу. Тиран -  хижак.  На  здобич
вiн накида?ться,  вона  його  драту?,  збуджу?  а  потiм,  вже  примучена,
напiвжива, - байдужа йому, бридка; вiн зорить iншу жертву, а цю  трима?  з
остраху. Так, як трима його, Тараса, в Новопетровському, як нинi  довго  й
тяжi; не випуска? крiпацький люд на волю...
   Пробило сьому вечора. Як нудно тягнеться в самотинi, в  ч?каннi  час!..
Коли його, вже вiдставного рядового, спишiлi в Нижньому, здалось йому,  що
зупинився й час...  Ат,  що  там  згадувати  старе  лихе,  коли  й  нового
досить!.. Його тодi одного припнули мiж Оренбургом та Петербургом, а  нинi
припнут мiльйони душ. Чекають митi визволення,  страждають  невi  домiстю.
Якби-то йшлося лише про час, а то ж зневiра точить, бо люди  добре  знають
сво?х панiв, свого царя... Добута воля - певна! А подарована...
   Дiстав рушник i витер пiт на  лобi.  Було  так  важко  дихати..  Чадiла
свiчка. Треба було б пiдвестись i  знять  нагар...  Коли  коли  вже  стане
достатньо тепло, щоб вiдчинити можна було  вiкно  чи  й  вийти  в  свiт!..
Додушить його зима... Та, в Ниж ньому, також була не з лiпших...
   Дмухнув на свiчку i застогнав: у грудях подужчав бiль,  Заждавши  якусь
хвилину, поволi встав, пройшов до столу  босим  i,  повагавшись,  поправив
гнiт, щоб не чадiв. Хоч вiн тепер i не боявся темряви, як то було у  першi
днi хвороби, та все ж при свiчцi чувся впевненiше. Вогонь - це  наче  жива
душа у хатi... Жива душа... Живлюща i житт?дайна... У Нижньому  вiн  стрiв
таку жiночу юну душу... Вона було осяяла  його  пригасле  серце.  А  потiм
знову кинула в густу пiтьму...
   Лiг обережно, нiби боявся щось розхлюпати у себе в грудях.  Iнодi  йому
зда?ться, - зараз була якраз така химерна мить, - що вiн  ущерть  налитий,
та й сам скляний. Про це нiкому ще не розказував. Бо?ться. Скажуть, старий
почав химерити... Хоча Барi й Круневич питали якось його, чи часто  брякне
йому лице... Можливо, вони догадуються?..
   З вiкна подуло, й свiчка тихенько  трiснула,  вогонь  схитнувся.  Тiнню
його волосся й лисини на тлi  стiни  пройшла  судомна  хвиля...  Тiнь  теж
неначе жива душа... Щоправда, хмура, темна... Вона важка, статечна,  немов
журба... У Нижньому, коли зостався в кiмнатi сам, сахався спершу тiнi.  Не
через те, що в нiй вбачав якусь ворожу  силу  чи  небезпеку;  просто  йому
здавалося, що й досi ще  в  казармi,  що  то  ворушиться,  лежить  чи  йде
котрийсь його товариш по тiй бiдi... На пароплавi, коли пливли  по  Волзi,
Сапожников, - сирiч хазя?н фiрми i корабля, -  так  пригощав  щоденно  всю
невелику, але чесну компанiю, що  падав  з  нiг  увечерi  i  засинав  сном
праведника... Було таке, що й мученика...  У  Петербурзi  парняга  цей  не
захотiв його прийняти якось... Бог з ним.  Довiз  до  Нижнього,  й  за  те
спасибi!..
   Тiнь попливла, погойдуючись, немов його разом iз лiжком виносив хтось з
майстернi...
   Заплющив  очi.  Чулася  важка  хода,  розмова...  Хтось  тихо   плакав,
схлипуючи...
   Схопився, сiв, спустивши босi ноги. Тiнь сiла теж... Прислухався.  Нiде
нi звуку... Свiчка горiла рiвно... Витер холодний пiт. Це хтозна-що!..  Не
спав же нiби... Справдi, заснути треба, вирватися  з  полону  дум!..  I  з
болю, що не вгава? в грудях...
   Устав, дмухнув на свiчку i знову лiг. Навпомацки, в  густiй  i  затхлiй
темрявi... Поволi вона зробилась рiдшою; предмети, стiни, рама  спливли  з
пiтьми, мов привиди, й лишилися в цiй iпостасi...
   Видзвонюючи весняним смiхом, двором пройшла весела юна  пара...  Дивно,
та вiн нi разу не був отак щасливий... Хiба у Вiльнi з Ядзею... Та,  може,
ще з Марусею, яку вiдбив у друга свого Сошенка... Нi, вiн ?? не  вiдбивав,
вона сама з них двох його  обрала...  Гай-гай!  Коли  то  все  це  було!..
Тетяся, або Катруся у Нижнiм Новгородi йому нагадувала собою ту  Марусю...
Як кажуть, сивина в бороду, а бiс у голову!..
   Тепер вiн  бачить  i  розумi?,  тодi  ж  ослiп,  оглушений  ??  красою.
молодiстю i, як йому здалося  спершу,  розумом...  Старий  друзяка  Щепкiн
тодi, звичайно ж, добре усе збагнув, а не втрутився, змовчав!.. Надто  вже
делiкатний вiн чоловiк... I сильний. Не побоявся вирватися  серед  зими  з
Москви в приволзьку Тмуторокань, аби обнять пiднаглядного, якому в'?зд  до
столиць заборонили!..
   Коли почув про цю монаршу волю, то... Нi, спочатку збiг з  пароплава  й
подавсь у мiсто... Не так було. Аж потiм прийшов  папiр  iз  Оренбурга.  А
спершу Брилкiн йому сказав, що жде  його  полiцiя  i  що  йому,  керуючому
конторою, повелено подать негайно звiстку, як тiльки цей Шевченко  прибуде
в Нижнiй Новгород...
   ...Вiн не прибув, вiн прилетiв у мiсто, з якого шлях простилався  далi,
аж до Москви та Петербурга! За кiлька днiв вiн був би уже в Москвi...
   Слова Миколи Олександровича його пiдбили, неначе птаха на льоту. Навiщо
вiн полiцi?? Не втiк же, все, як i належить... Хiба що трохи  попростував,
минувши свiй батальйон в Уральську...  Iраклiй  це  передбачав,  тому  так
довго м'явся з квитком на Астрахань i Петербург...
   Поснiдавши сяк-так, - шматок йому не лiз до горла, - побрiв похмуро  на
пароплав. Вiн, правду кажучи, не сподiвався на цю бiду, гадав, що  там,  у
фортi, залишив службу, Косар?ва, який  завзято  прагнув  зробити  з  нього
фрунтовика, що батальйонне i корпусне начальство лише  приснитись  може  в
жахливих снах... Аж нi! Його особу вже тут чекають вищi чини полiцi?,  щоб
вволити якусь та?мну волю старих отцiв-мучителiв!.
   Веселий Нижнiй Новгород стояв тепер незатишним i  незугарним.  Сьогоднi
вранцi мiсто йому здалося  казковим,  дивним  видивом,  що  пiднялось  над
Волгою, а нинi все це зблякло. вподобилося до Оренбурга...  Мабуть,  його,
сердегу, змусять вернутися у ту пустельну Скiфiю, - яка Овiдiю  здалася  б
справжнiм пеклом, - щоб вислухати iще одне повчання майора Львова, а може,
щось i гiрше. Вiн звик уже до того, що всi чудовi намiри в покращеннi його
лихо? долi закiнчувалися ще бiльшим злом. Чому останнiй - звiльнення  його
в одставку - не може раптом вилитися в Сибiр чи навiть  каторгу?  Безмежнi
царськi милостi, й сваволя теж!..
   Знайомий "Князь Пожарский" стояв на тому ж  мiсцi.  Сьогоднi  вiн  ледь
прочалапав останнi версти, бо друге колесо  не  працювало:  лопнув  якийсь
шатун. Не витримав. А вiн залiзний!..
   Волга була печальна й  сiра.  Низькi  осiннi  хмари  рябили  ??  дощем,
змiтали до берегiв вiтрильники й малi човни... Глибоко тут чи  мiлко?..  ?
ще такий прадавнiй спосiб розв'язувати тугi вузли... Як повертатися аж  за
Урал, то, мо', простiше кинутися у чорний вир?..
   Намоклий трап був небезпечний, палуба  також  слизька...  Почувши  його
ходу, з каюти вийшов капiтан.
   - Коли в Москву? - спитав привiтно й сумно. Вони здружилися  за  довгий
мiсяць плавання.
   - Як свисне рак...
   - Що сталося?
   - Полiцiя мене вже жде, Васильовичу...
   - Ви ж не втекли, квиток у вас законний, - здвигнув плечима Кишкiн.
   - Законне в нас лиш беззаконня, - сказав  Тарас.  -  До  речi,  де  мiй
квиток? Я мушу здати Брилкiну, а вiн вiддасть полiцi?. Такi дiла!..
   В каютi, куди ввiйшли, пан капiтан дiстав зi столу паспорт, або квиток,
i мовчки тицьнув його Тарасовi. Той розгорнув, упевнився, що не  чужий,  а
далi взяв сво? сакви i вийшов.
   - Спасибi вам за хлiб, за сiль i за компанiю! - подав правицю Кишкiну.
   - Що ж буде?
   - Ат... Що бог дасть... Чи губернатор...
   - Це не годиться... Треба самим подумати...
   - За нас жандарми думають. Вони тепер - усьому голова, - сказав  Тарас,
завдаючи на плечi сво? пожитки. - Дякую, що довезли! Прощайте!..
   У Брилкiна, куди прийшов, мов пiлiгрим, на нього вже чекали.
   - Овсянников, - всмiхнувся йому назустрiч ставний  високий  чоловiк,  -
Павло Абрамович.
   - З полiцi??
   - Нi. Архiтектор i помiчник керуючого конторою, - кивнув на Брилкiна. -
До речi, я ваш земляк, iз Конотопа...
   - Славно! - гукнув Тарас. - Колись було прислiв'я: "Що не байрак, то  i
козак", ну а тепер точнiше буде мовiпч  "Що  не  козак,  то  мiй  земляк".
Скрiзь земляки!
   - Якщо не проти, будете у мене жити...
   - З радiстю, - не став Тарас  вдаватись  до  церемонiя.  -  Коли  мене,
звичайно, не забере до себе пан полiцмейстер.
   - Не забере, - озвався Брилкiн. - Лапа свiй чоловiк. I  теж,  зда?ться,
ваш землячок...
   - З Литви, - сказав Павло Абрамович. Вiн  якось  дивно  так  говорив  -
неначе гладив. - Треба зайти до нього...
   - Спершу придумать слiд, як бути, - рiшуче мовив Брилкiн.
   - ? випробуваний в таких випадках спосiб, -  звiв  смiшно  брови  Павло
Абрамович. - Хвороба...
   - Я здоровий, - сказав Тарас.
   - Хороший лiкар завжди знайде в людинi якусь пристойну хворiсть...
   - А як напише, що прикидаюся, то позичати очей в сiрка? Запала тиша.
   - Кишкiн менi сказав, що ви були в солдатах аж десять лiт... -  озвався
першим Брилкiн. - От жартiвник!..
   - Це правда.
   - I ви нi разу не симульнули? - лагiдно спитав Павло Абрамович.
   - Принижувати себе таким!..
   - Ну зна?те! А де ж маневр, солдатська хитрiсть? - звiвся на рiвнi ноги
Брилкiн.
   - Я не солдат.
   - Були ж?
   - Не був!
   - А мовили, що десять лiт... - протяг Павло Абраiмович.
   - Ходив у формi, службу якусь справляв... Проте  не  був  солдатом!  Не
дався ?м...
   - Феноменально? - змахнув руками Брилкiн. - Не обламали? Дивно...
   - Я ж присягнув.
   - Кому?
   - Собi.
   - I витримали? - звiв знову смiшно брови Павло Абрамович. -  Я  так  не
змiг би...
   - Змiг би, - сказав Тарас. - Якби iз вами поряд був ваш народ...
   - I все ж прошу вас... треба застосувати  хитрiсть,  -  сказав  похмуро
Брилкiн. - Безглуздо вам  повертатися  аж  в  Оренбург!  Тарас  промовчав.
Справдi, це чортзна-що!..
   - Все буде якнайкраще... - погладжував  його  Овсянников.  -  Прийдуть,
напишуть акта, й гуляй собi по  Нижньому  та  клопочись  про  дозвiл  далi
?хати... Полiцiя велике дiло! Якщо  вона  розумна...  А  Лапа  наш  i  наш
Кудлай...
   - В обох собачi прiзвища? - спитав Тарас, повеселiвши.
   - Люди зате хорошi...
   - Ой-йой!.. - схопивсь за груди.
   - Що з вами? - кинувся до нього Брилкiн.
   - Болить у грудях i голова...
   - Гукнути треба лiкаря! - пiдбiг Павло Абрамович.
   - I полiцмейстера... щоб склали акт...
   - Ну ви й артист! - заклiпав очима Брилкiн. - Я думав, справдi...
   - Недарма грав на сценi  в  Новопетровському,  -  сказав  Тарас.  -  Ми
ставили там "Сво? люди..." Островського.
   - У нас театр не з  гiрших!  -  гукнув  Павло  Абрамович.  -  Актори  ?
талановитi. Скажiмо, Катя Пiунова...
   - Домовились? - спинив його тираду Брилкiн. - То я скажу,  Григоровичу,
що ви захворiли i лежите в Овсянникова...
   - Скажiть! - махнув рукою. - Не грiх вiдвести пiдлiстi хитрiстю.
   -  Господь  простить!..  -  звiв   очi   горi   Павло   Абрамович.   I,
посмiхнувшись, мовив, як пригорнув: - Ходiмо додому, батьку...
   На другий день вони зiйшлись провести сiм'ю Сапожникова в Москву.  Обiд
пройшов так само дружньо й весело, як  на  "Пожарском".  Щоправда,  обмаль
часу,  -  ?хали  вони  поштовими,  -  та  важкуватий  настрiй   Олександра
Олександровича ущербили останню ?хню зустрiч. А може, вся причина  була  в
пiдлеглих, що теж прийшли. Не кожен з владу маючих,  -  чи  маючих  багато
грошей! - в  присутностi  сво?х  службовцiв  зумi?  бути  простим  веселим
смертним, яким був пан Сапожников на пароплавi...
   До пошти йшли поволi. Прислуга несла  валiзи  та  саквояжi.  Сапожников
давав останнi розпорядження  щодо  Балахни,  де  будували  судна...  Тарас
тримався з останнiх сил, щоб не заплакати. Це ж рушилися усi  його  чудовi
плани, зустрiчi. омрiяне нове життя в столицi!..  Допоки  це  триватиме?..
Прокляття всiм, причетним до цих страждань!..
   Сiдали не поспiшаючи. Мiльйон важкий, хоч ти його i не везеш з собою...
Поштмейстер теж не квапив, люб'язно дбав,  щоб  ?халося  всьому  сiмейству
зручно, щоб не забули чогось з речей на станцi?.
   - А ви? - спитав Тараса, вловивши, мабуть, його бажання ?хати.
   - Я погостюю в Нижньому, - зiтхнув Тарас. - Таке чудово  мiсто...  Куди
Москвi! Поштмейстер глянув з подивом, але промовчав.
   - Ну-у, будь здоров, Григоровичу! - обняв Сапожников свого похнюпленого
супутника i протеже. - Коли не так щось, вибач...
   - Спасибi! Все чудово!.. -  таки  не  втримав  сльози  Тарас.  -  Ви  ж
поцiлуйте у Петербурзi мою святу заступницю графиню Анастасiю i розкажiть,
що тут зi мною сталося!..
   - Зроблю, зроблю... Прощайте.
   Ще поцiлунки, сльози, якiсь прощальнi вигуки... Нарештi,  конi  рушили,
застукотiли об брук колеса, i... вiн, Тарас,  лишився  сам.  Хоч  вiддалiк
стояли Брилкiн, Овсянников та ще якiсь йому не  знанi  люди,  вiдчув  себе
таким самотнiм, що хоч бери i вий услiд каретам, якi вже  бiгли  весело  у
бiк Москви. Хтось iнший зайняв призначене  для  нього  мiсце  в  однiй  iз
них!..
   Щоб не побачили його невольничих  пекучих  слiз,  пiшов  куди  дивились
очi...
   ...Вже десять днiв чекав вiзиту лiкаря  та  полiцмейстера,  вони  ж  не
йшли. Забули про "болящого" чи знали,  що  не  втече  безпаспортний...  Ще
добре, що його новi знайомi накидали йому книжок, журналiв,  що  вийшли  в
свiт за всi роки його  вiдсутностi  в  культурнiм  свiтi.  Спраглий  серед
пустелi, напевне, так не припада?  до  джерела,  як  вiн  припав  до  того
диво-чтива. Нi, нi, не все було достойне хвали й захоплення,  та  вже  сам
факт тако? зливи творiв, прилучення його до них робили геть щасливим. Один
"Богдан Хмельницький" Костомарова перетворив два сльотяних осiннiх  днi  в
осяянi незгасним сонцем мудростi.  Чудова  книга!  Видно,  за  десять  лiт
iсторiя, як вид науки, далеко пiшла вперед. I що найрадiснiше - вона тепер
висвiтлю? i тi подробицi,  якi  були  закопченi  густющим  димом  фiмiаму,
кадимого з таким старанням порфiрородним iдолам!..
   Десятий день... Хоча вони йому й не  дуже  треба,  той  полiцмейстер  з
лiкарем, та все ж тривожно якось, так, наче вiн пiдвiшений мiж  Нижнiм  та
Оренбургом... Оце ждання,  непевнiсть  йому  здоров'я  збавлять  рокiв  на
п'ять!.. За службу свою  солдатську  наждався  вже  по  саме  годi,  душею
знидiв... Господи, вiн так жагуче прагне роботи, дi?,  руху,  а  тут  його
примусили сидiти на ланцюгу i ждати, ждати хтозна-чого!..
   Схопився, кинув  книжку  й  пiшов  шукать  господаря.  Знайшов  його  у
кабiнетi.
   Слухай, Павле Абрамовичу! Дозволь менi намалювати твою парсуну.  Посидь
хоч, поки прийде ваш Лапа й лiкар... Руки сверблять до працi, скучили!..
   - Гаразд, малюйте, - скипув високо брови. - Щоб схожий був!
   - Як бог дасть, - сказав Тарас. -  Принаймнi  вас  по  ньому  знатимуть
нащадки нашi... Скажуть: таким вiн був, Овсянников...
   - Тодi малюйте гарним!
   - Яка душа - такий портрет. А душу не прихова?ш...
   - Ви чарiвник?
   - Художник. I в цьому суть!..
   Острашений таким прологом, Павло Абрамович по  спокiйно  всидiти,  весь
час його тягло пiдвестись, глянути, який вiн ? в очах людей, художника.
   - Не сiпайтесь, бо вийде в нас одна якась судома, - впиняв Тарас.
   - Цiкаво ж...
   - Душа не зовсiм чиста? ? каламуть?
   - То ви ще й пiп?
   - Крий боже!
   - Навiщо ж вам борода?
   - Для форсу.
   - Тепер не в модi бороди.
   - Тому й завiв. Щоб бачили й  непросвiщеннi  люди,  що  дiють  з  нашим
братом батьки-царi.
   - Ви - мстивий?
   - Нi. Упертий i послiдовний... А втiм,  у  нас  з  Миколою  смертельний
герць...
   - Якщо з царем - ви виграли, оскiльки вiн вже мертвий, а ви живий.
   - ? Олександр...
   - Ну, цей не схожий зовсiм! Всi кажуть так.
   - Побачимо...
   Розмова була слизька й на тому згасла.
   Десь за  годину  Тарас  зiтхнув  полегшено,  поставив  дату,  пiдпис  i
урочисто вручив портрет господаревi. Той глянув з острахом, а  потiм  ледь
усмiхнувся.
   - Ну, як душа? - спитав Тарас.
   - Нiвроку... Спасибi...
   - Йду гуляти! Я чесно ждав до двох годин. Посвiдчите?
   - Iдiть. Портрет посвiдчить. Ну, й добра чарка!.. Випогодилося.  Аж  на
бульварi  Тарас  помiтив  цю  перемiну.  Мiсто  повеселiшало,  всмiхаючись
хрестами храмiв. Тут ? старi, первиннi, ще тих часiв, коли смаки й таланти
були високi, чистi, а ? i "ступа",  зведена  немов  самим  Миколою:  П'ять
товкачiв ??  он  видно...  Справдi,  до  чого  б  вiн  не  торкнувся,  цей
iмператор, все набува потворностi!.. Виходить, несмак того, хто ма? владу,
розходиться, немов отрута, тонкими жилами  усiх  мистецтв?..  Жiнки  i  тi
якiсь безбарвнi й немiчнi... А хоч би тобi одна красуня чи  навiть  просто
звабна!.. По-тво?му, i тут Микола винен? Ти просто все готовий звалить  на
Тормоза, як  називав  цього  царя  святий  вигнанець  Iскандер[14].  Жiнки
принаймнi... Жiнка - тонке створiння, квiтне лише в теплi, любовi,  а  цей
тиран усюди сiяв холод, тупу байдужiсть ката i солдафона!..
   Позаду враз  почувся  смiх.  Дзвiнкий,  дитячий  -  наче  задзенькотiла
весело, радiючи веснi, синиця.  Оглянувся  i  вгледiв  зграйку  дiток,  що
наближалася якимось дивним плетивом. Не мiг збагнуть,  чи  танцювали  вони
отак, чи гралися, чи просто йшли, як ходять тiльки дiти, що  вирвалися  па
вiльну волю... А втiм, цi юнi птахи не знали клiтки, пурхали, куди хотiли.
Костюми ?хнi були якiсь химернi, мов театральнi. Дiвчатка всi, - ?х  тро?,
- у коротеньких, в дiрках, мантильках, що рук ?м зовсiм не прикривали,  на
хлопчику ще й капелюх з пiр'?ною... А на ногах!.. Чи? вони,  яка  бiда  ?х
вигнала напiв-одягнених на цей бульвар осiннiй?..
   - Не зна?те, де тут кондитерська? - спитав  у  них.  Спинилися.  Чотири
милих личка, розчервонiлих од бiгу й холоду, мов соняшники, осяяли  сумний
бульвар.
   - Тут недалечке, дядю! - озвалась  старша  дiвчинка,  якiй  було  десь,
може, рокiв вiсiм. - Як хочете, ми проведемо.
   - Дякую. Як звать тебе?
   - Я - Катя.
   - Надя, - зробила кнiксен меншенька.
   - А я - Докiйка, - тихо всмiхнулась третя.
   Хлопчик дивився мовчки. Чистими, як джерело, очима.
   - Мене Тарасом кличуть. А як тебе? - присiв Тарас до нього.
   - Сашко.
   - Ведiть мене в кондитерську! Бо страх, як хочеться чогось смачного...
   - Там ? солодкi пирiжки, - сказала Катя. - Чудо!
   - Багато ?х?
   - Отака гора!
   - А ви чи??
   - Арбень?вськi. Наш татко - Друга скрипка в театрi Варенцова, - сказала
гордо Катя.
   - Колега, отже...
   - Ви теж музика, дядю?
   - Нi. Я художник...  О,  ми  прийшли!  Заходьте.  Вони  зам'ялися  бiля
дверей, позиркуючи одне на одного, тодi несмiливо переступили  страшний  i
звабливий порiг кондитерсько? i вклякли, причарованi горою диво-ласощiв.
   - Всiм пирiжкiв! - гукнув Тарас. - По п'ять на душу.
   - Мама!.. - зiтхнув Сашко i засмiявся...
   Лапа прийшов-таки. На другий день. Високий, бравий полковник гвардi? не
схожий був на полiцмейстера, хоч обiймав таку посаду в Нижньому.
   - То де тут наш претяжко хворий? - спитав з порога весело.
   Тарас поклав малюнок та олiвець, пiдвiвся.
   Тримаючи в сво?й руцi Тарасову, пан старший полiцмейстер  звернувсь  до
лiкаря, що увiйшов услiд за ним:
   - По-мо?му, ця борода, шановний Август Генрiхович...
   - Так, це симптом серйозний, - озвався лiкар. -  Гартвiг!  -  вклонивсь
Тарасовi.
   - Вiн хворий геть! - розвiв руками Лапа.
   - Я, ваше благородi?, тако? ж думки. Треба складати акт.
   - Пишiть, пишiть. Куди йому вертатися в той Оренбург!.
   - Смертельно, - дiстав папiр i сiв до столу лiкар. - Не можемо ми взяти
грiх на душу...
   Хоч розумiв всю ?хню гру, Тарас i справдi раптом вiдчув  себе  недужим.
Пiд серцем стало холодно, а потiм там, де серце, зробилась пустка...
   - Довго я тут хворiтиму? - спитав так сумно в лiкаря, що той аж звiв на
нього великi карi очi й сказав у тон:
   - Аж доки вашi друзi у Петербурзi  не  виклопочуть  ще  бiльшу  царську
милiсть...
   - А височайшi милостi - найкращi лiки жаждущим попасти  до  столицi!  -
прорiк, пiднiсши палець, пан полiцмейстер. - Iстинно  тобi  глаголю,  сину
мiй!..
   - Павле Вiльгельмовичу, ви не були колись ченцем чи ксьондзом? - спитав
лукаво Гартвiг.
   - Не був. Бо вельми любив пан?нок п?нкних!..  -  зiтхнув  полковник.  -
Мама ж моя так мрiяла!..
   - Сердешна... Акт готовий! - пiдвiвся  лiкар.  -  Ваше  преосвященство,
отут засвiдчiть пiдписом - i можна йти...
   - А могорич?! - обурився громоподiбно Лапа. - Хазя?н, де шампанське?
   Овсянников, що, певно,  ждав  цi??  митi,  внiс  тацю  з  пляшкою,  яка
спiтнiла, й келихами.
   - Пся крев!.. - всмiхнувсь у пишнi вуса пан  полiцмейстер.  -  Хворiсть
потрiбно час вiд часу гарненько сприскувати щоб  не  взяла  над  чоловiком
гору...
   - Павле Вiльгельмовичу, ви не були колись мо?м колегою? - спитав удруге
лiкар. - Такi знання...
   - Кепкуй, кепкуй - зостанешся без  клi?нтури...  -  сказав  крiзь  зуби
Лапа. I вистрелив у стелю корком...
   ...Сидiв i ждав, прикутий до Волги й Нижнього. Сполоханi його  листами,
санкт-петербурзькi друзi, що вже  радiли  визволенню  його  з  солдатчини,
зiтхнувши тяженько, взялися знов до  дiла.  Чи  буде  цьому  кiнець?..  Iз
Нижнього до Оренбурга пiшла також депеша: що, мов, та як?  Там  був  новий
командуючий, Катенiн, родич ново? панi Бiлозерсько?...  Так,  так,  Василь
узяв та й одружився!.. Це ж скiльки йому? За тридцять... Пора! Бо зараз як
не одружиться, то довго буде... Декому вже сорок три, а й досi...  Куди  б
вiн мав привести жiнку - в казарму?.. Справдi, не до одруження йому  було.
Та й де в тому Новопетровському знайти дружину?.. Забути, викинути геть  з
голови той форт, i ту пустелю, i те життя!..
   Бульвар, яким вiн звик тепер гуляти, стояв уже без  листя,  притрушений
злегка снiжком. На жаль, не встиг до холодiв намалювати усi мiсця  цiкавi,
щоб мати взимку над чим трудитись. Видно, вiн зазиму?  в  Нижньому,  бо  й
досi ще не зна? толком, що сталося i що його жде попереду. Михайло,  слава
богу, прислав недавно грошей,  i  вiн  тепер  не  почува?  себе  набридлим
гостем. Вже другий мiсяць, як вiн "гостю?" в Нижньому!.. Перезнайомився iз
товариством, звик сам, завсiдником став у театрi... ? там одна артистка  -
жива душа, а iншi - так собi... Ця Пiунова Катя...
   -  Добривечiр!  -  почулось  знане,  рiдне.  Задумався  i  не   помiтив
Шрейдерса,  що  йшов  йому  назустрiч.   Земляк   також,   iз   Ки?вського
унiверситету.
   - А-а, Кость Антонович!.. - зрадiв Тарас. - Пробачте, я замислився...
   - Про долю людства, певно? - спитав юнак, якому теж було вже  десь  пiд
тридцять.
   - Про жiночку одну гарненьку... - розвiв Тарас руками, мов вибачаючись.
   Кость усмiхнувся. Хоч вiн служив чиновником для особливих доручень  при
генерал-губернаторi, а був простий i щирий.
   - Це треба також... Може, ви в нас одружитеся?
   - Знiчев'я, щоб не тратить часу даремно?
   - До речi, там прийшов папiр iз Оренбурга...
   - Про мене?
   - Так.
   - I що в нiм? - спитав зчужiлим голосом.
   - Я не читав. Пiшов одразу шукати вас, щоб разом. Папiр той у керуючого
канцелярi?ю Кадницького...
   - Ходiмо швидше!
   - Встигнемо, - всмiхнувся скупо Шрейдерс. - Дiла в нас туго  рухаються,
мов на волах...
   По тому,  як  вiн  стримував  його  порив  побачити  мерщiй  папiр,  як
намагався вiдволiкти увагу й розважити iсторi?ю з мiсцевих звича?в,  Тарас
збагнув, що Шрейдерс папiр читав i що напевно в ньому нема нiчого доброго.
   - Чому так видно стало? Там  щось  горить!  -  сказав  Тарас,  вiдчувши
раптом острах перед прийдешнiм, яке його чекало у губернатора.
   - Пусте.  Якась  контора...  Нову  поставлять...  Тепер  вони  обо?  не
поспiшали. А все ж iшли. Бо долю, як i нещаднiсть  влади,  не  оминеш,  не
обхитру?ш. Просто потрiбен час, щоб звикнути, щоб  назбирати  сили  на  ще
одну свою бiду...
   Кадницький був сама люб'язнiсть, ще й  схожий  зовнi  на  Лазаревського
Михайла.
   - Радий знайомству з вами, - потис легенько  руку.  -  Я  чув  про  вас
багато вельми гарного...
   - З листа, який прийшов сьогоднi до губернатора? - спитав Тарас.
   - Нi, нi, Григоровичу! - знiяковiв Кадницький вiд тих не  дуже  чемних,
колючих слiв.
   - Пробачте... - сказав Тарас. - Я жду вже цiлий мiсяць того листа й  не
знаю, що зi мною буде далi.
   - Вам заборонено в'?жджати у столицi. А ще - ви  ма?те  перебувати  пiд
пильним i та?мним наглядом полiцi?, - подав Кадницький йому папiр з гербом
i пишним витiюватим пiдписом.
   - Оце така свобода?! - не стримав Тарас  обурення.  -  Давали  довго  й
тяжко, а взяти нема чого!..
   - Все ж не казарма... - озвався тихо Шрейдерс.
   - I Нижнiй Новгород - не Оренбург, - додав Кадницький. - Звiдси до  тих
столиць подать рукою!..
   - Легше  поклопотатись  буде.  Я  часто  ?жджу  в  Москву  i  навiть  у
Петербург, - промовив Шрейдерс  палко.  -  I  будь-яке  доручення,  що  ви
дасте...
   - Спасибi... Я так хотiв, так мрiяв про Академiю!.. - ледь не заплакав.
   Вийшли  надвiр  утрьох.  Мовчали.   Монарша   милiсть!..   Чадолюбивий,
добренький, надiя лiбералiв!.. Отець народу, плакальник його неволi!.. Все
лиш обман, гра лицемiрiв, пiдлiсть!..
   - Пiду додому, мабуть, - сказав Тарас. - Зализувати душевну рану...
   - Дуже не побивайтеся, - потис Кадницький руку, затримавши ?? в  сво?й.
- Хоч ми й маленькi люди, вас не дамо в обиду.
   - Принаймнi поки ви в Нижнiм Новгородi, - додав вiд себе Шрейдерс.
   Пожежа вже скiнчилася. Бульваром слався легкий димок, послаблюючи убоге
свiтло лiхтарiв. Снiжок стемнiв вiд диму... Прощай надовго, i Петербург, i
Академiя, i мила серцю  акватинта,  якою  мав  оволодiти,  аби  поширювати
прекрасне й мудре межи людей!.. Що вiн робитиме у цьому мiстi  -  доброму,
десь вiльнодумному, та все ж глибоко провiнцiальному?.. I на Вкра?ну  йому
не радить ?хати Михайло Лазаревський,  що  розмовляв  про  нього  в  сiм'?
Толстих... Та й де вона, та Укра?на! Вiн мусить тут "хворiти",  аби  назад
не ?хати, аж на Урал... Все переплуталося, загальмувалося в його життi, що
славно так розпочалося, коли рибальський човен  покинув  з  ним  на  борту
Новопетровський форт... Це вiн давно вже був би у Петербурзi, ходив би там
на виставки та в Ермiтаж, стрiчався б iз земляками, що так його, сердешнi,
ждуть, з Семеном Артемовським, братами Лазаревськими та Кулiшем!..
   - Григоровичу, на вас лиця нема?! Що сталося? - зустрiв його Овсянников
у передпоко?.
   - Папiр прийшов iз Оренбурга... Нев'?зд в  столицi,  нагляд,  та  ще  й
суворий!..
   Павло Абрамович не змiг знайти одразу якогось слова втiхи. Помiг Тарасу
зняти важкий кожух, струсив i сам повiсив.
   - Подумать треба, -  мовив.  -  Ходiмо  в  мiй  кабiнет.  Там  жде  нас
Бридкiй... Може, в три голови ми знайдемо якусь  стежину  в  цьому  завалi
царському...
   Микола  Олександрович  також  стривожився,  коли  побачив  ?хнi   сумнi
обличчя.
   - Знову якась бiда? - пiдвiвся.
   - Бiда та сама, тiльки в усiй красi, - зiтхнув Тарас, сiда ючи, бо ноги
стали немов чужi. Овсянников переказав суть дiла, й запала довга тиша.
   - Тут без царя, звичайно, не обiйшлося... - озвався перший  Брилкiн.  -
Тому потрiбна витримка...
   - I хитрий хiд, - додав Павло Абрамович.  -  Ви  якось  нам  казали,  -
звернувся до Тараса, - що е у вас заступниця, якась графиня...
   - Правда. Вона добилась визволення мене з казарми.
   - То, може б, ви...
   - Нi! Совiсно, - рiшуче сказав Тарас, -  Вона  вже  й  так...  Хiба  що
граф?..
   - Вiн ма? якийсь стосунок до ваших справ? - втрутився Брилкiн.
   - Аякже. Вiце-президент мо?? Академi?.
   - А президент?
   - Сестра царя Марiя.
   -  Ось  хiд!  -  гукнув  Овсянников.  -  Пишiть  прощення  графовi,  як
вiце-президентовi, щоб вам хоч тимчасово, скажiмо, на рокiв два, дозволили
зайнятись акватинтою при Академi? мистецтв.
   - Не жити, а навчатися, - пiдтримав його Микола Олександрович.  -  Якщо
ворота замкнено, iдуть у хвiртку, пiшечки...
   - Подiбне щось порадив менi мiй друг Михайло, що в Петербурзi, - сказав
Тарас. - А вiн почув таку пораду iз уст самого графа...
   - От бачите! - зрадiв Павло Абрамович. - Хоч ми того не вiдали,  а  всi
зiйшлись на думцi писати графу.
   - Радять менi також не ?хати, як тiльки  можна,  до  Оренбурга,  а  тут
чекати паспорта...
   - Це ми берем на себе, - всмiхнувся Брилкiн. - Лапа не пiдведе.
   - I що б я без вас робив у Нижньому!  -  гукнув  Тарас,  розчулений  ?х
спiвчуттям. - Пропав би!..
   - I ми без вас пропали б... - врочисто мовив Брилкiн. I уточнив: -  Без
декабристiв, Герцена, Шевченка, Чернишевського...
   - Ну-у, це вже ви... - знiяковiвши, почав Тарас.
   - Пишiть листа до графа, - прийшов йому на помiч Павло Абрамович.  -  I
хай господь вам помага?! Брилкiн подав тим часом руку:
   - Вже мушу йти... Я вiрю, що скоро  ви  засмутите  ниже-городцiв  сво?м
вiд'?здом у Петербург.
   - Устами б вашими та пити мед, Миколо!..  -  обняв  Тарас  людину,  яка
зустрiла i прихистила на цiй землi, у мiстi, що стало йому надiйним  домом
в тяжку годину...
   ...Сидiв, як пес на прив'язi, й ждав iз столицi  вiстки.  Послав  листи
Толстому, Толстiй, Михайлу Лазаревському... А вчора - Щепкiну та Кулiшу: з
проханням, щоб при?хали до  нього  в  Нижнiй  Новгород  на  тиждень-два...
Сидить i жде... Нi, вiн купа?ться в книжках,  журналах!  За  десять  рокiв
стiльки, - по царськiй милостi! - вiн не пiзнав, не прочитав, не  осягнув,
що нинi все вбира? в себе, всмокту?, як грунт сухий  живлющу  воду.  Може,
воно й на краще, що не при?хав просто у Петербург... З'явився б таким собi
пустельником, що нi про що, для  iнших  знане,  звичне,  не  чув  i  кра?м
вуха... А так при?де гоголем, як iз Сорбонни!..  Бiдний  Микола  Гоголь...
Згубив  життя  велике,  зачах...   Жаль,   що   вони   не   стрiлись,   не
познайомились!.. Тепер уже хiба на тому свiтi... Тут в Олександра  Гранта,
англiйця тiлом  i  душею,  вiн  вперше  побачив  твори  Гоголя  у  виданнi
Пантелеймона Кулiша та Терпенову "Полярную Звезду"; обкладинка ??  кричала
профiлями п'ятьох великих мученикiв, повiшених царем Миколою...  Як  добре
було б, щоб вибили медаль на пам'ять про цю мерзенну, страшну  подiю!..  З
одного боку портрети п'ятi? великомученикiв iз написом:  "Першi  росiйськi
провiсники волi", а на зворотi - портрет Миколи-Тормоза i напис:
   "Не перший росiйський коронований кат"!..
   Вже  тут  недавно  вiн  познайомився  з  одним  iз  декабристiв  Iваном
Анненковим, що пере?хав пiсля амнiстi? з Сибiру в  Нижнiй.  Аж  до  години
ночi вони бесiдували про все вiдверто  й  щиро,  як  два  вигнанцi,  во?ни
свободи й правди...
   Нинi йому наснилась Орська, ?? в'язниця  каторжна,  в  якiй  сидiв  сiм
рокiв тому влiтку, пiсля доносу прапорщика, застуканого в  чужо?  жiнки...
Хурдига та розбурхала його всесвiтнi роздуми. А ще так  званi  петрашевцi,
яких слiдом за ними заслали в тi забутi богом землi... Теж во?ни свободи й
правди!.. Микола-цар життя поклав  на  стримування  цi??  хвилi  мислення,
жадання волi. Замучив сотнi, тисячi, а не здолав, як i Нерон, ново?  вiри.
Вона мiцнi?, входить в серця людей, спонуку? до боротьби!..
   Не згледiвся, як сiв до столу. Давне, напiвзабуте щось  розросталося  в
його душi, шукаючи собi простору, дi?. Вiн не одразу  навiть  збагнув  цей
стан. Не вiдгукнувся радiстю. Рука сама знайшла папiр,  взяла  перо,  яким
учора ввечерi писав листи... Всi самодержцi схожi, й  усi  борцi  за  волю
подiбнi теж... Микола-цар - мов рiдний син Нерона чи тiнь його... Володар,
що не стриму?ться народом, став тираном, звiром... Нерон ним став, i  став
Микола - росiйський iмператор. Де Рим, а де Санкт-Петербург, та суть одна!
Iсторiя внесла лише поправки на час i простiр, та  на  мiсцевi  звича?,  а
люди, душi ?хнi - як i були. Нерон карав провiсникiв  ново?  вiри,  Микола
теж...
   Вмочив перо... Аж дивно, отой крилатий душевний стан, що переймав  його
в хурдизi Орськiй, озвавсь луною нинi... Гадав, що вiн  давно  пропав,  що
вмер, iще не народившись, високий вiрш, аж  нi  -  пройшов  крiзь  муштру,
недолю, вiдчай i в добрий час устав iз тлiну й попелу!..

   Давно вже я, сиджу в неволi,
   Неначе злодiй взапертi,
   На шлях дивлюся, та на поле,
   Та на ворону на хрестi
   На кладовищi. Бiльш нiчого
   З тюрми не видно...

   Тепер вiн був свiдомий свого покликання, того вогню, що  не  погас,  що
тлiв, як iскра, й нинi зайнявся ясно й дужо. Рядки пливли, лягали вслiд за
пером, ба, навiть випереджаючи на мить перо, народжувалися  в  його  душi,
зливаючи в одне тривожне цiле Рим, християн, Санкт-Петербург  i  тих,  хто
став на площi бiля Петра в нiме каре,  щоб  крикнути  на  цiлий  свiт  про
волю...

   Благословенная в женах,
   Святая праведная мати
   Святого сина на землi,
   Не дай в неволi пропадати,
   Летучi лiта марне тратить.
   Скорбящих радосте! пошли,
   Пошли менi святе? слово,
   Свято? правди голос новий!
   I слово розумом святим
   I оживи, i просвiти!..

   Знеможений, схилив на стiл враз обважнiлу голову... й  побачив  скорбну
матiр, що з божо? зробилась просто  матiр'ю  закутого  в  кайдани  сина...
Ревiв святами, оргiями могутнiй Рим, гуляв - карав i милував -  Нерон,  на
диво, схожий на iмператора всiя Русi...
   Схопившись, знову споро пустив перо на бiле поле аркуша.

   ...Молю ридаючи: пошли,
   Подай душi убогiй силу,
   Щоб огненна заговорила,
   Щоб слово пломенем взялось,
   Щоб людям серце розтопило,
   I на Украйнi понеслось,
   I на Укра?нi святилось
   Те слово...

   Не дописав рядка, заснув.
   Чотири днi та ночi тривало чудо творення свято? птицi з попелу, в  який
?? перетворив новий Нерон i слуги його завзятi - кати людськi. Чотири  днi
та ночi народжувалась нова  поема-пiсня  в  душi,  що  довго  й  гiрко  не
озивалася прибитим рiдним словом. Коли ж поставив  крапку  i,  повагавшись
трохи, нарiк сво? нове творiння  "Неофiтами",  пiдвiвся,  впав  на  лiжко,
схопився знов i крикнув, мов на пожежу:
   - Павло! Павло Абрамович!..
   Його ж нема? вдома...  Вiн  геть  забув.  А  може,  ?м,  нижегородським
приятелям, не слiд читать поему, в якiй слiпий хiба що  не  вгледить  сутi
справжньо?, царя, його сатрапiв i тих, хто йде за волю на муки  й  смерть?
Не через те, що в чомусь не довiря?,  а  щоб  не  стати  приводом  для  ?х
турбот, а може, i  непри?мностей.  Цей  полiцмейстер  Лапа  з  усiми  ними
запанiбрата. Та хто сказати може, як поведеться, коли бiда, коли  до  -рук
йому потрапить донос якогось iще Петрова а чи Iса?ва?..
   Пiдбiг до столу, перегорнув сво? нове творiння, сво? дитя... Аж  дивно!
Чотири днi тому поеми ще не було, а зараз - ось вона, у плотi  й  кровi!..
Жива душа, що житиме й торкатиметься душi людей... От хто ?? послухав  би,
i зрозумiв би, i пiдказав би, що в нiй не так, -  старий  Михайло  Щепкiн,
земляк i друг! Йому нехай  i  буде  вона  присвячена...  При?де  в  Нижнiй
Новгород, то подару?...

   I мечi в руках ?х добрi,
   Острi обоюду,
   На отмщенiе язикам
   I в науку людям.
   Окують царей неситих
   В залiзнi? пута,
   I ?х, славних, оковами
   Ручними скрутять,
   I осудять неправедних
   Судом сво?м правим...

   Накрив рукою аркушi. Таки не варто нею тут похвалятися... Поема  ця  не
для цензури. Як тi, що писанi були колись у В'юнищi та  Переяславi...  Для
друку, - якщо дозволять,  -  щось  нашкребе  iз  захалявних  записiв,  якi
прислав, оправивши, друзяка  Герн.  А  це  сво?  творiння,  новий  псалом,
пiзнiше пустить мiж люди так, у списку, як ходять  десь  на  Укра?нi  i  в
Петербурзi, - йому про це сказали! - "Холодний Яр", "Кавказ", "I  мертвим,
i живим...", "Сон", "?ретик", "Великий льох"...
   Згорнув, поклав до внутрiшньо? кишенi, - щоб не пом'ялись  аркушики,  -
одяг кожух i вийшов з дому. Як написав поему, то став немовби бiльшим,  аж
тiсно йому зробилося в сво?й кiмнатi, в домi. Йшов по  бульвару,  вулицею,
що тут була, як Невський у Петербурзi, i вiдчував себе високим,  дужим  та
молодим. Тепер вiн знав достеменно, що  гнуло  його  весь  час,  що,  крiм
обмежень на в'?зд та нагляду, гнiтило душу,  гнало  важкi  думки.  Вiн  не
писав, не був поетом, тим Кобзарем, яким  його  заслали  в  Орську!..  Все
повернув чи просто не дав прибити: гiднiсть, здоров'я,  хист  художника  i
навiть, власне, волю, а музу, ту, що вивела його у першi  лави  борцiв  зi
злом крiпаччини й самодержавства, десь загубив сiм рокiв тому  в  Орськiй,
чи по дорозi з не? до Оренбурга, чи вже в  Уральську,  в  Гур'?вi,  чи  на
Каспiйськiм морi, як плив на той забутий  богом  Мангишлак...  Тепер  вона
вернулася до нього знов, дихнула в душу  силою  живого  слова!..  Вiн  мов
воскрес  iз  мертвих,  пiдняв  i  скинув  камiнь,   яким   його   приклали
кати-жандарми!.. Всу? весь ?хнiй труд. Тепер вiн  може  ждати,  коли  йому
дозволять в'?хати до Петербурга!..
   Рiка, що враз вiдкрилася йому згори широким бiлим плесом,  забила  дух.
Стояв, дививсь у волзьку сиву далеч, а бачив старий  Днiпро,  а  чув  його
нескорену, хоча й закуту силу... Вiн, врештi-решт, по?де на  Укра?ну!  Там
ждуть його... Принаймнi вiн жада?  дихнуть  ??  повiтрям,  наповнить  душу
пiснею, красою рiк, га?в, степiв i словом  iз  мудрих  уст  народу...  Якi
слова, якi пiснi, якi там люди, господи!..
   Оглянувся, чи хто не бачить його сльози. На вулицi анi  душi,  пустеля.
Лиш вiтер, нiби граючись, жене легку поземку...
   ...З усiх, кого запрошував вiдвiдати його, бiдаху, в Нижньому,  озвався
дiлом тiльки старий Михайло Щепкiн. Який там вiн у бiса тобi старий! Юнак,
що ради друга сiв у поштовi сани i крiзь мороз, хурделицю помчав з  Москви
на берег Волги. Чотириста зимових верст!..
   Читав його короткого, але такого радiсного листа й поймався  щастям.  ?
ще на свiтi люди - душевнi, щирi, справжнi!
   Толстая теж прислала йому листа. На це  ж  рiздво  граф  звернеться  до
президента  Марi?  Микола?вни  з  проханням  клопотатися  про  страждущого
Шевченка, аби йому дозволили в'?зд до столиць  й  навчання  в  Академi?...
Коли ж  то  вiн  побачить  ту  Академiю,  коли  обняти  зможе  свою  святу
заступницю!..
   Не мiг удома всидiти.  Схопив  цидулку  Щепкiнову  й  пiшов  мерщiй  до
Варенцова, директора театру. Той також жде великого  Михайла  Щепкiна,  що
дав люб'язну згоду зiграти в кiлькох виставах! Свято!  Рiздво  рiздвом,  а
Щепкiн теж нижегородцям празник!..
   У вестибюлi зустрiв актрису Пiунову, з  якою  був  уже  знайомий.  Вона
також його впiзнала.
   - Здрастуйте... - озвалась перша.
   - ?де!
   - Хто?
   - Щепкiн ?де в Нижнiй! До мене в гостi, - чмокнув ?? тендiтну ручку.
   - А грати буде?
   - Буде! В кiлькох виставах.
   - Як би менi хотiлося зiграти з ним!.. -  сказала  просто,  щиро  й  аж
засвiтилася вiд хвилювання.
   - А що?.. Ви брали участь у "Москалi-чарiвнику"?
   - Нi.
   - Жаль...
   - Я можу швидко вивчити!
   - Роль укра?нська...
   - Байдуже!
   - Не можу вам пообiцяти, - сказав Тарас i тiльки тут помiтив, що й досi
ще трима? в сво?й руцi ?? маленьку руку. -  Я  попрошу,  щоб  вiн  замовив
слово...
   - Дякую! - вся зайнялася радiстю. - Ви дуже добрi... Провiв ?? очима аж
до дверей, зiтхнув i рушив до Варенцова. Чекати став ще зранку  на  третiй
день, як ви?хав гiсть  дорогий  до  Нижнього.  Бродив  довкола  пошти,  не
пропускаючи нi тройки з тих, що при?здили. Поштмейстер вже, помiтивши його
старання, пообiцяв, що сповiстить при?зд артиста, i попросив iти додому  й
чекати там. Не витримав. Надвечiр знову вийшов  i  крiзь  густу  хурделицю
прибiг на пошту.
   - Ще не було з Москви нiкого?
   - Дивний ти чоловiк, - зiтхнув поштмейстер стомлено. - При?де - де  вiн
дiнеться... Пiде до вас, - я знаю, в дiм Овсянникова! - або в готель...
   - А може, ви...
   - Прогавив? Кого? Михайла Щепкiна?.. Та я його люблю з дитинства!..
   - Вибачте... Ми стiльки лiт не бачилися!..
   - При?де.
   - Справжня вiхола...
   - Дорога тут стовпова; i конi,  i  ямщики  про?дуть  ??  з  зав'язаними
очима. Чи ?м звикать!
   - Коли ж чекати?
   - Певно, десь аж опiвночi... Або й пiзнiше... Йшли б ви додому спати. Я
накажу, щоб пiдвезли старого пiд самий дiм.
   Не мав чого робити - пiшов у  снiг.  А  й  справдi,  хвилю?ться,  немов
дитина... Ви?хав, то буде  тут.  Вiн  мандрiвник  бувалий.  Гастролi  тут,
гастролi там!.. За сiмдесят  прожитих  лiт...  О  господи!  Йому  вже  сiм
десяткiв... Як час бiжить! Не зглянешся, як i старий... Та й нинi - вже  з
базару. Два мiсяцi - й вiн iменинник знову!.. Так нiби заснув  знiчев'я  у
тридцять три й прокинувся в сорок чотири. Пройшов крiзь пекло справжн?,  а
наче й зовсiм не жив тих лiт, згадати нема  чого...  Нi,  страшно  все  те
згадувати! Жахливий сон... Солдатське нежитi?!..  Чому  Кулiш  не  побажав
при?хати? Чи побоявся справдi дурних розмов дурних людей, чи,  запишавшись
вельми, погордував?.. А Костомаров? Пише, що довго ждав його у Петербурзi,
а сотнi верст зробити круга не  захотiв,  як  ?хав  до  Саратова...  Дива,
дива!.. Таки бояться братчики його особи... Нехай... Куди ?м дiтися,  коли
при?де у Петербург!.
   Пiдставив спину вiтровi. Кожух мiцний, не просiче... З  трактиру,  мимо
якого якраз iшов, долинув спiв: у когось Iсус уже  родився,  на  двi  доби
ранiше...
   I тут згадав, що не обiдав, а далi - боже праведний! - що  в  Брилкiних
сьогоднi свято - сiм лiт подружнього життя i що  його  запрошено  було  до
них!..
   Весь у снiгу, вбiг до вiтальнi.
   - Де тут  новоодруженi?  Адела?до  Олексi?вно,  Миколо  Олександровичу,
дозвольте вас привiтати!.. Бо поспiшаю!..
   - Куди?
   - Стрiчати Щепкiна...
   - Ще не при?хав?
   - Вiхола ж!..
   - Ось що, Григоровичу, - сказав господар владно. - Ви роздягайтеся, а я
пошлю на пошту хлопця попильнувати гостя i накажу, щоб вiв сюди, як тiльки
той при?де... Iване! - крикнув у передпокiй i вийшов сам на розшуки  свого
гiнця.
   Адела?да Олексi?вна, - уся  в  шовках  та  золотi,  -  не  пiдiйшла,  а
пiдпливла.
   - Прошу до столу, гостю дорогий, - вклонилася за старожитним звича?м.
   - Ось роздягнусь... - зiтхнув Тарас.
   -  Дозвольте  вашу  шубу  чи  кобеняк,  як   ви   ??   звете,   Тарасе,
по-нетутешньому, - постав Петро, Миколин брат. - I - повний хiд!..
   - Не буде сьогоднi повного - я гостя жду.
   - Тодi малим пiдемо, - зняв шубу, нiби шкуру iз дичини.
   - Прошу! - взяла пiд руку Адела?да. - Сiдайте тут, побiля мене...
   - Дякую.
   - Iван побiг, - сказав  Микола  Олександрович,  сiдаючи  по  праву  руч
дружини. - Ви змерзли? Швидше випийте!
   - I закусiть!.. - додав Тарас, радiючи теплу, обiду, друзям.  -  Живiть
сто лiт, як голуб'ята!.. - пiднiс високо келих.
   Опiвночi покинув хату Брилкiних останнiй гiсть, а Щепкiна все не  було.
Iвана теж.
   - Я буду йти, -  сказав  Тарас  господаревi,  що  вже  куняв.  Адела?да
Олексi?вна пiшла ранiше спати. - Спасибi вам...
   Надворi легше дихалося. Хоч вiтер стих, зате мороз  подужчав.  Снiг  аж
стрiляв пiд чобiтьми. Нелегко йому в дорозi, бiдному!.. Не треба,  мабуть,
було просити в Нижнiй, а ?хати  на  зустрiч  з  ним  пiд  Москву,  в  село
Нiкольське, як спершу було  пропоновано...  Туди  при?хать  згоджувався  i
Лазаревський... Пiзно! Старий уже десь пiд'?здить до Нижнього,  Михайло  в
Петербурзi, Тарас iде до станцi?, а Катя Пiунова... До чого тут Пiунова?..
Вона так хоче зiграти з Щепкiним! Тетяну, скажемо, iз "Москаля-чарiвника".
Чим не Тетяна?.. Надто вже молода... Ти й скажеш!  Молодiсть  ще  не  була
нiкому в такому дiлi ганджем...
   Станцiя була безлюдна й тиха. Бiля дверей, на лавi сидячи, дрiмав Iван.
   - Ви Щепкiн? - кинувся. - А-а!.. - потягнувся смачно.
   - Iди, Ванюшо, спати, - сказав Тарас.
   - А ви?
   - Чекатиму. Вiн скоро вже при?де... Ти не проспав, бува, його?
   - Ну що ви! Я вибiгав на кожен звук.
   - Спасибi.
   Iван пiшов. Затихла його хода... На лавцi бiля столу хтось смачно  спав
похропуючи... Ледь-ледь свiтила лампа...
   Щоб не заснути, вийшов. Вдихнув морозу... Гарна в Миколи  жiночка...  А
руки так i в'ються - мов два крила!.. Катруся,  ставши  жiнкою,  ще  краща
буде...
   Вслухався:  здалось,  що  чути  далекий  стугiн  швидких  копит,  скрип
полозкiв i срiбна пiсня дзвоника... I голос в не? гарний. Вiн  якось  чув,
спiвала в якiйсь виставi... Та що це з ним! Розм'як, розкис вiд  чарки  та
вiд тепла бiля чужого вогнища... А втiм,  бурлака  кожен  тихенько  марить
затишком, сiм'?ю, щастям.
   Аж душно стало йому в кожусi. Лiзуть такi думки  до  голови!..  Оклигав
трохи в Нижньому, побув на волi, межи людьми i настовбурчив  пiр'я,  хвiст
розпустив... Жорстокий ти! Хiба я мертвий,  чи  кам'яний,  чи  не  така  ж
людина, як всi довкiл?.. На все свiй час... Мiй час давно сплив  за  водою
пропащих лiт!..
   - Ви знову тут? - де взявсь поштмейстер. - Спали б... Я ж обiцяв.
   - Не спиться менi, шановний... Думи спать не дають...
   - Хай конi думають,  у  них  на  те  i  голова  велика,  -  пожартував,
закутуючись у шубу.
   Постояли якусь часину  мовчки.  З-за  хмар  з'явився  мiсяць.  Ущербний
трохи, бiлий...
   - На завтра стихне. Тобто уже сьогоднi, - сказав поштмейстер. -  Старий
погоду нам привезе...
   - Якщо при?де...
   - Вже дав би звiстку досi.
   - Мiг занедужати в останню мить...
   - Тихiше! - схопив його поштмейстер  за  рукав.  -  Зда?ться,  ?дуть...
?дуть!
   Тарас метнувся  вулицею  назустрiч  тройцi.  Постояв,  слухаючи,  побiг
назад. Поштмейстера вже не  було  надворi...  А  дзвоник  дужчав,  дужчав,
перестук рiс, насовувався, мов ураган...
   Нарештi, конi стали, вiдсапуючись хмарками духу.
   - Як ви тут? - спитав ямщик, звертаючись до  пасажирiв.  Тарас  пiдбiг,
рвонув дверцята.
   - Щепкiн Михайло ??
   - ?, ?, земляче! - музикою озвався голос, i на мороз, немов  ведмiдь  з
барлогу, посунуло щось величезне, кругле i розхвильоване.
   Тарас обняв, ковтаючи щасливi сльози, знайшов лице, закутане  в  хустки
та хутра, й поцiлував...
   ...Вже того дня уранцi Тарас збагнув, що допустився помилки,  домiгшись
згоди Щепкiна порадувати нижегородцiв сво?м мистецтвом.  Не  встигли  вони
поснiдати та надивитися один на одного, як увiрвався пан Варенцов i досить
нецеремонно заволодiв чудесним гостем.
   - П'ять днiв? Щовечора один спектакль.  Уранцi  репетицi?.  Умови  вашi
прийнятi.
   - Я ж не сказав...
   - Ми  згоднi  на  будь-якi  умови.  Прошу!  Карету  подано!  -  махнув,
вклонившись, шапкою.
   - З гербом? - всмiхнувся Щепкiн.
   - Ну-у... Просто добрi сани.
   - По?хали? - спитав Тараса Щепкiн.
   А що було робити! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб, кажуть.
   Попали саме на  репетицiю.  Директор  знав,  в  яких  виставах  гратиме
великий Щепкiн, i трупа вся трудилася вже кiлька днiв.
   Старого стрiли оплесками. Вiн уклонився чемно й сiв у партерi.
   - Гра?мо! - гукнув акторам  Варенцов.  -  А  ви,  Семеновичу,  вiзьмете
участь у репетицi?? - спитав пречемно гостя.
   - Сьогоднi я подивлюсь, - озвався той неголосно, щоб не завадити  сво?м
колегам. - А завтра вже...
   - Чудово.
   Тарас, який сидiв по  iнший  бiк  вiд  Щепкiна,  вiдчув  чийсь  гострий
погляд. А-а, це Катруся Пiунова пита? його зi сцени, чи не  забув  сказати
про не? гостевi!..
   - Зверни увагу на те дiвча... - шепнув Тарас.
   - А що?
   - Хотiлося б, щоб ти ?? пiдтримав...
   - Гарненька... Ма? здiбностi?
   - Природня, щира, з голосом...
   - I?..
   - Що?
   - Тобi подоба?ться, - всмiхнувся гiсть.
   Тарас вiдчув, що спаленiв.
   - Нi... Просто так... Просила, щоб попросив... - признався чесно.
   Щепкiн лише примружився, мов хитрий кiт. Невдовзi мовив:
   - Славна... Вона не зна? мови?
   - Яко??
   - Нашо?. Щоб грать Тетяну у "Москалi".
   - Сказала, вивчить.
   - Треба, щоб ти помiг.
   - Я з радiстю!
   - Ще б пак...
   - ?й-богу, я, Семеновичу...
   Старий всмiхнувся, а далi враз нахмурився i мовив Варенцову:
   - Яка актриса!..
   - Хто? А-а... Це Пiунова Катя.
   - Тетяна, справжня тобi Тетяна для "Москаля-чарiвника"!.. Я хочу з  нею
грати. Як ви?..
   - Будь ласка! Ми тут, зна?те... Щепкiн ледь пiдморгнув Тарасовi.
   - Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була  вкра?нська,
справжня. Чи так? Тарас кивнув.
   - Чудово! - схопився з мiсця Варенцов. - Сьогоднi ж вас познайомлю з ??
вiтцем...
   - Я з ним давно знайомий, - шепнув Тарасу Щепкiн, - i  Катю  що  колись
малою бачив...
   - Ну ти й хитрун, Семеновичу! - зрадiв Тарас, що так ус? склада?ться.
   Коли прийшли додому, гiсть розморився, сонно прилiг на лiжко...
   - Старiсть... - зiтхнув. - Я  тут  ударю  по  Комарницькому,  -  сказав
невинним голосом, - а ти вiзьми он п'?су та батька Катриного -  на  перший
раз - i йди навчай... Це дiло для них трудне...
   - Хотiв нову поему... - почав Тарас.
   - Сьогоднi я з дороги, - не дав йому домовити.  -  Не  втямлю  -  будеш
злитися... Поему ми прочита?м завтра! Якщо вона написана, то не втече... А
дехто...
   - Батьку, що ти ото вигаду?ш!
   - Коли я, друже, був молодий... такий, як ти...
   - Менi вже сорок з гаком!..
   - Чудовий вiк! Якраз все ?: здоров'я, розум, грошi...
   - 3 грошима туго.
   - Будуть. Аби було здоров'я... Ну, йди, Григоровичу, а я посплю...
   I враз захрiп. Лицем округлий, мирний, ще й  плямка  ротом,  наче  мала
дитина...
   Стрiла ?х Катерина. Кинулася знiмати з гостя важкий кожух.
   - Я сам, я сам, - вiдтрутив ?? Тарас. - Ну, як? Вчиш роль?
   - Таке нарiччя
   - Мова, Катрусю, мова!
   - Чайку б нам... Мати, напевно, в церквi? - озвався Катрин батько.
   - I дiти з нею... Можна...
   - Не треба чаю, серденько, - сказав Тарас. - Учитимемося допоки в  хатi
тихо.
   При свiтлi свiчки вона здалась якоюсь аж неземною.  Великi  очi  сяяли,
мов двi зорi, волосся...
   Струснув  химерне   видиво   й   почув   слова,   якi   читала   смiшно
актриса-учениця.
   - Не так, - торкнувся ?? руки. - "Уже ви iз сво?? благопристойностi  чи
виходите, чи нi, до того менi мало дiла; тiлько знайте:  язиком  що  хочеш
роби, а рукам волi не давай".
   Вона слухняно повторила. Як музику, бо навiть голос його зiграла.
   - Серденько, не забувай, що роль жiноча...
   - Правда, - всмiхнулась просто. - Зараз... Вона настро?лася, i в хатi в
Нижньому враз залунала дзвiнка жiноча мова Полтави чи Звенигородки.
   - Чудово!.. Тiльки казати слiд "годилось", а не "годiлось".
   - А що воно по-нашому?
   "Прилично". "Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить".
   Чомусь йому весь час здавалось,  що  тi  слова  та  реплiки,  якi  вони
вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало.
   - "Я не потраплю з вами спiвати, а може, й пiснi тако? не знаю, яку  ви
зна?те".
   - Твердiше треба. "Зна?те", - поправив глухо.
   Вона всмiхнулася i  повторила  точно.  При  тому.  так  повела  плечем,
прикритим хусткою, що серце в нього впало  й  лишилося  десь  там  лежати.
Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було.  Тодi,  коли
зустрiв Закревську Ганну...
   - А що таке "несамовитi"? - спитала дiвчина i привела його до тями.
   - Ну-у, слово це багато ма? значень... У цьому ж випадку слiд  розумiти
як "невменяемые".
   - Напевно, Финтик так закохався в Таню!
   - Нi. Це пародiя на модний спiв... Чи гру на сценi...
   - Правда... - схилила щiчку на кулачок. - I  в  нас  вважа?  дехто,  що
почуття геро?в передавати треба з надривом, в стилi несамовитостi...
   - Не пiддавайся на це хоч ти! - гукнув Тарас, злякавшисi. за ученицю.
   - Що тут таке? - ввiйшов господар дому.
   - Нiчого. Ми бесiду?мо про гру в театрi, - мовила йому спокiйно Катя.
   - А я подумав...
   Очi ?? сяйнули зоряним чарiвним блиском.
   - Мабуть, я вже пiду, - пiдвiвся з стiльця Тарас.
   - Так скоро? - зламала брiвки дiвчина.
   - У мене ж гiсть...
   - Спасибi вам за протекцiю.
   Промовчав. Нiби в густiм туманi  вийшов  до  передпокою,  одяг  кожуха,
шапку.
   - Добранiч вам!..
   - Прийдете завтра? - дзенькнуло з небесних сфер.
   - Звичайно...
   Аж на морозi трохи йому полегшало. Туман розтанув, речi набрали звичних
абрисiв. Було i страшно, й смiшно. Брiв молодим, веселим снiгом, що осявав
грудневий раннiй вечiр, i вiдчував у грудях замiсть  серця  тендiтну  бiлу
квiтку. Хотiлося йому спiвати, плакати, кричати хтозна-кому й  хтозна  для
чого, щоб подiлитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув  "Ой
хмелю" чи "Морозенка" на повен голос!..
   Снiг  осiдав,  порипуючи,  пiд  чобiтьми.  Дими  вилися  вгору  -  брав
морозець. Поблискували свiчками вiкна... Може, колись i в нього буде  сво?
обiйстя, хата i в нiй родинний вогник, довкiл якого... жiнка  в  накинутiй
на плечi хустцi, дiти, вiн  сам,  статечний,  неговiркий  -  як  же  отець
сiмейства... Знадвору чути рипiння, смiх... "Дозвольте заколядувати?.."

   Iшов, перейшов мiсяць по небу;
   Щедрий вечiр!
   Да стрiвся мiсяць з ясною зорьою;
   Щедрий вечiр!..

   Щепкiн, напевно, жде господаря, що загуляв... Там ? Павло Абрамович,  i
вiн не дасть йому скучати... Господи, кутя ж  сьогоднi!  Вiн  геть  забув,
зустрiвши свою зорю... Свою?..
   - Нарештi! - гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати.
   - Як там наш гiсть?
   - Нiвроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а вiн собi всмiха?ться... Оце
допiру лише сказав, що ви в актриси Пiуново?.
   - Учили роль Тетяни iз "Москаля-чарiвника".
   - Чудово!
   - Дай-то боже...
   - Вам Пiунова не до вподоби?
   Не знав, що мовити на  дружне  те  запитання,  i  через  те  промовчав,
удавши, що не почув.
   Бiля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гiсть. Лице його було,
мов ясний мiсяць...

   Iшов, перейшов мiсяць по небу;
   Щедрий вечiр!..

   ...Свята не iдеальний час для розумних бесiд. Тим паче дли поезi?.
   Благi пориви сiсти i прочитати вголос нову поему вдалося  ?м  здiйснити
аж на четвертий день по  при?здi  Щепкiна.  У  круговертi  свята,  вистав,
навчання Катрi та репетицiй ?м випала година-друга побути вдвох, i  добрий
друг, зiтхнувши, сам попрохав:
   - Ну-у, братику, читай свою  поему!  Пора.  Бо  завтра  останнiй  день.
По?ду, щоб рiк новий зустрiти вдома...
   - Може, побув би ще?..
   - Нi. Бенефiс у мене... Та й тягне щось мене в Москву Бодай  чогось  не
сталося... Душа болить...
   - Химери...
   - Бери й читай.
   - Я присвятив ?? тобi.
   -  Спасибi,  -  приклав  до  серця  руку.  Подумав  трохи  i   проказав
схвильовано: - Аж ось коли зажив я слави вiчно?!..
   - Жарту?ш?
   - Нi. Ти вiчний. I я вiднинi буду скрiзь при тобi...
   - Побiйся бога, батьку! Такий актор!..
   - Що толку? Допоки гра?ш - славний, валодар дум, а перестанеш грати або
умреш - i все, нема... А ти, тво? поезi? - як сонце в небi!..
   - Що ж ти зi мною робиш, старий лестивцю! - гукну? Тарас. - Я ж можу  в
те повiрити i стать нещасним!
   - Вiд того, ким ти станеш, нiчого вже не  змiниться,  -  сказав  суворо
Щепкiн. - Поезiя твоя - мов джин, якого випустили iз глека... Он Гоголь що
хотiв зробити iз "Ревiзором" i "Мертвi душi"  сво?  палив!..  А  залишився
Гоголем... Отак i ти, - всмiхнувся. - Ти можеш навiть  тут  одружитися,  а
слави мо?? цим не похитнеш!..
   - Тво???
   - Того, кому присвячено нову твою поему. То як ти ?? назвав?
   - Зда?ться, буде "Неофiти"!..
   - Хороша назва. Слухаю...
   Тарас дiстав з кишенi аркушi, розгладив ?х i прочитав  епiграф,  узятий
ним iз бiблi?:
   - "Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося
спасенне мо? прийти, й милость моя открыется. Исаия.  Глава  5,  стих  I".
Михайловi Семеновичу Щепкiну на пам'ять 24 грудня 1857 року.
   Передихнув i, дивлячись на присмирнiлого актора-друга, почав  читать  з
присвяти:

   Возлюбленику муз i грацiй,
   Ждучи тебе, я тихо плачу
   I думу скорбную мою
   Тво?й душi передаю.
   Привiтай же благодушне
   Мою сиротину,
   Наш великий чудотворче,
   Мiй друже ?диний!
   Привiта?ш - убогая,
   Сiрая, з тобою
   Перепливе вона Лету,
   I огнем-сльозою
   Упаде колись на землю
   I притчею стане
   Розпинателям народним,
   Грядущим тиранам...

   Ти, мов дитя, не вiда?ш, хто сам ?си! - промовив Щепкiн з подивом.
   Тарас стояв, розбурханий сво?м читанням, аркушами, якi  тримав  в  обох
руках, - щоб не тремтiли, - й проймався знову трепетом, як  i  тодi,  коли
писав поему. - Пробач. Читай. Я слухаю-Читав про  Рим,  про  християн,  що
йшли на муки, тортури й смерть заради добра i правди, про iмператора, який
жорстокiсть зробив сво?ю  вiрою,  а  бачив  пишний  Санкт-Петербург,  царя
Миколу, мученикiв в'язниць, казарм, сибiрських  каторг  i...  матерiв,  що
омивають слiзьми трагiчну долю сво?х синiв...

   I ти слова його живi?
   В живую душу прийняла.
   I на торжища, i в чертоги
   Живого iстинного бога
   Ти слово правди понесла.

   Поклав на стiл рукопис i важко  сiв.  Помiтив  кра?м  ока,  iпо  Щепкiн
дивиться на нього, мов на брюлловський "Останнiй день Помпе?".
   - Ти не зламався... Навiть не похитнувся!.. Святий огонь поезi? не  дав
залити брудом сатрапам царським!..  -  мовив  iз  глибини  м'якого  крiсла
Щепкiн. - А правду кажучи, я те боявся -
   - Теж? - запитав отямлюючись.
   - Ну, як Кулiш, як Максимович...
   - Тому й тягнув з читанням, старий хитрюго? - розвеселився.  -  Мiг  би
менi сказати!
   - Звiдти нiхто, Тарасе, не поверта?ться таким, як був Ти - перший!
   Помовчали. Мов пом'янули погаслий дух борцiв за правду й волю...
   - Поема справжня. Власне, це алегорiя... - озвався знову Щепкiн.
   - Ти зрозумiв?
   - Я, братику,  прожив  життя...  -  всмiхнувся  Щепкiн.  -  Треба  тобi
вертатись швидше у Петербург! А то Кулiш...
   - Не захотiв при?хати, - сказав Тарас. - Пiдуть розмови, каже...  А  ти
розмов не побоявся!
   - То я... Пора збиратись! - схопився з крiсла, як молодий. Обняв Тараса
й поцiлував. - Спасибi!.. Перепиши й пришли менi... Нi,  передай.  Певнiше
буде... Як там Тетяна наша? Мабуть, уже  тремтить...  Ех,  що  то,  брате,
молодiсть!..
   Театр був  повен.  Щепкiн!  Володар  душ!..  Не  крiпацьких,  -  сам  з
крiпакiв, - а тих, що вклав господь людинi,  щоб  розумiла  вона  красу  i
мудрiсть... Тарас сидiв, дивився на те, що дiялося на сценi,  на  Пiунову,
яка пишалася в яскравiй плахтi й вишитiй ряснiй сорочцi, i так  було  йому
на серцi дивно. Хоч сам навчав вимовi, хоч чув цi реплiки iз уст ?? уже не
раз, лунали вони для нього музикою... Талант, талант!.. Так  нiби  вона  i
виросла  на  Укра?нi!..  Солдата  й  Финтика  ледь  помiчав.  Одна   вона,
здавалося, була на сценi -  мила  й  така  реальна,  справжня,  хоч  грала
роль...
   I тут ввiйшов Михайло - Щепкiн. Молодший ледь не вдвiчi, як на виставах
учора й позавчора -
   -  Здорова  була,  моя  жiнко,  моя  голубко!  -  обняв  Тетяну.  -  Як
пожива?ш?..
   Достеменно це був полтавський чоловiк - довiрливий i щиросердний, ще  й
вимовляв  так  мило,  ледь  пом'якшено  вкра?нське  "л"!  Де   дiвся   той
городничий, що потрясав, немов Юпiтер, тупу чиновну братiю на цiй же сценi
два днi тому. Великий маг i чудотворець!..
   - Чого ти так довго барився? Я ждала,  ждала,  та  й  годi  сказала,  -
залебедiла до  нього  жiночка,  й  Тарасовi  здалось  вараз,  що  то  його
стосу?ться, що то його так докоряв Катя,  що  не  Чупрун  Михайло,  а  вiн
барився довго...
   Заплющив очi, слухаючи ?? спiвучий голос, такий знайомий i  незнайомий,
вже дорогий його душi i ще чужий...
   - ...Та й менi ?сти хочеться. Чи нема чого? - басу? лагiдно помолодiлий
Щепкiн.
   - Що ж менi на свiтi робити? Хiба паляницi, або що?
   Неправда ця обурю? Тараса, псу?  йому  солодкий  настрiй.  Дружина,  що
хова?  вiд  чоловiка  ?жу,  припасену  для  залицяльника...  Зал   вибуха?
оплесками,  захоплений  якимось  жестом,  мiмiкою  чи  iнтонацi?ю  Михайла
Щепкiна. А може, й Пiуново?. Вона сьогоднi на висотi, на злетi - Коли б ще
хтось iз тих вусатих панiв-гусарiв та не накинув  оком  на  Катерину!..  О
господи, уже ревну? до глядачiв, до оплескiв, до того, що захоплюються  ??
красою, молодiстю!.. Не будь смiшним, отямся... Дивись,  дивись  на  друга
свого великого, що завтра ?де! Виступить iще в однiй виставi  й  з  театру
прямо - в сани, в морозну нiч, у вiхолу, що знов  знялась  надвечiр...  Що
робить iз глядачами цей чарiвник!.. На нього  теж,  напевно.  вплива?  чар
партнершi...
   Верталися додому вдвох. По правдi кажучи, втекли тихенько,  щезли,  яко
щезав дим. Були з того веселi, мов хлопчаки
   - Ну, як тобi Катруся, не заважала? - спитав Тарас.
   - Та що ти! Я вперше грав Чупруна так радiсно, й вона була, мiй  друже,
тому виною. Самойлова у порiвняннi з нею - солдатка!..
   - О! Чи ти, бува, не закохався?
   - Може... Я о-го-го! - закозирився. - Менi нема? навiть сiмдесяти!.. Ще
одинадцять  мiсяцiв...  -  зiтхнув  i  враз  постарiв,  стомлено  зачовгав
чоботами об мерзлий снiг дороги.
   - Як там у тебе сказано, у "Неофiтах"? - спитав невдовзi. I сам згадав:

   Псалом новий господовi
   I новую славу
   Воспо?м чесним собором,
   Серцем нелукавим...

   Пройшовши трохи мовчки, вiн зупинився i взяв Тараса за рукав:
   - А зна?ш ти,  що  серед  тих,  хто  викупляв  мене  з  крiпацтва,  був
Котляревський, автор тi?? п'?си, яку сьогоднi грали ми з Пiуновою?
   Не став чекати вiдповiдi, почовпав далi. Та  ?х  уже  наздоганяла  юрба
палких прихильникiв його таланту, що не  могли  не  висловити  йому  свого
захоплення. Старий зiтхнув, розвiв руками i зупинився...
   ...Кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори, змiтаючи  все  на
шляху. Кохання -  й  цвiт,  який  прибити  легко  нещирiстю  або  холодним
поглядом...
   Провiвши Щепкiна, мов одiрвав щось од душi. Засумував, занудив  свiтом.
Може, тому снрияла i заборона ?хати йому самому... А може, й  те  повергло
його в журбу, що втратив суть, що зв'язувала його з Тетясею,  як  називали
вони iз Щепкiним Катрусю Пiунову. Тепер вiн може прийти до не?  тiльки  як
залицяльник. А помiж ними стоять батьки i... двадцять сiм прожитих  ним  i
не прожитих нею буремних лiт!..
   На масницю, ?? найперший, веселий день, вiн  запросив  свою  Катрусю  з
матiр'ю про?хатись на тройцi в Бор, на лiвий берег  Волги.  Майбутня  теща
сiла, як чорна хмара, поряд iз ясним сонечком. Тарас вмостивсь навпроти  й
торкнув легенько кучера:
   - По?хали!
   Той усмiхнувся, вйокнув на гарних бiлих коней, i  свiт  поплив,  поплив
назад!..
   - Що чути з Харкова? - спитала старша Пiунова.
   - Ну, мамочко!.. - обурилася молодша.
   - Послав листа директору. I Щепкiн теж, - сказав Тарас. Вiн  клопотався
долею зорi сво??, прагнучи знайти ?й мiсце в Харкiвському театрi,  бо  тут
контракт закiнчувався.
   - Щось довго...
   - Дiло це непросте. Та й шлях чималий. Поки сюди,  туди...  I  треба  ж
йому подумать... Коли б вiн бачив Катю, то вже прислав би згоду!..
   Йому сяйнули  вдячно  таким  блакитним  поглядом,  що  свiт  схитнувся.
Господи, невже колись!..
   - Ви зна?те, що в Харкiв ма? ?хати i Катин  батько?  -  спитала  старша
Пiунова. - Це врахувати треба в ?? контрактi. Службу ж вiн тут покине...
   - Мамо!..
   - А ти помовч, - нахмурилася. - Ще молода втручатися в такi дiла.
   - Про мене ж, мамо, йдеться.
   - То й що! Ти б заспiвала краще для Тараса Григоровича.
   - Не хочеться... - знiтилась Катя. - Та й горло ще простуджу...
   - Спiвай, спiвай!
   - Яко??
   - Що я згадала вранцi...
   А сани мчали Волгою, а  свiт  стояв  довкола  такий  безмежний,  бiлий,
залитий хоч низьким ще, та вже веселим сонцем!..
   I з того свiту, з маяння розкiшних грив, iз тупоту попи  лiд  вродилась
пiсня-притча, яку вiн враз запам'ятав:

   Меня миленькой он журил-бранил,
   Он журил-бранил, добром, говорил,
   Ай люли-люли, выговаривал,
   Не ходи, девка, молода замуж,
   Наберись, девка, ума-разума,
   Ума-разума да сундук добра,
   Да сундук добра, коробок холста...

   Вiн пiдспiвав, й це не сподобалося майбутнiй тещi. Коли. напившись чаю,
вони верталися у Нижнiй Новгород, вона ще двiчi змусила  свою,  аж,  може,
надто слухняну, доньку спiвать цю саму пiсню. Вже бiля двору ?хнього, коли
його не запросили в хату,  вiн  зрозумiв,  що  так,  словами  пiснi,  йому
зробили натяк на марнiсть свiтлих його надiй.
   I все ж кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори...  Оглушений
тим почуттям,  за  кiлька  днiв  вiн  кинувся,  неначе  з  мосту  в  воду.
Прийшовшi? в дiм до Пiунових, випровадив з кiмнати  матiр,  що  не  лишала
нiколи ?х вiч-на-вiч, i... не  посмiв  сказати,  чого  прийшов.  Натомiсть
повiв нiкчемну мову про хтозна-що:
   - Це правда, що у театрi буде новий директор?
   - Кажуть.
   - А Варенцов?
   - Стомився, певно, з нами, - всмiхнулася i почала вдягатися.
   - Стривайте... Я...
   - Менi вже треба на репетицiю.
   Схопився з мiсця, чуючи, як похололо в грудях.
   - Не йдiть, прошу вас! Маю щось вам сказати... Кличте сюди батькiв!
   Вони ввiйшли, не почекавши поклику, оскiльки десь та?лися  неподалiк  i
чули  все.  Вiд  того  аж  розгубився:  гадав,   що   ма?   хвильку,   щоб
заспоко?тися...
   - Послухайте, батько-мати, i ти, Катрусю, вислухай...  -  сказав,  ледь
чуючи сво? слова. - Ви зна?те мене давно. Який ? таким i буду, пiзно  менi
мiнятися... Вiддайте менi Катрусю!..
   Сказав - i сам злякався того, що  вдiяв.  Господи,  вони  ж  вiдмовлять
зараз - i все, кiнець!.. А може, якби пождав  ще  трохи,  та  походив,  та
придивилися до нього батько, мати й сама вона...
   Стук каблучкiв привiв його до тями. Вона вдягнулася i хоче йти!
   - Куди ж ви? Як же?.. - кинувся.
   - Я мушу йти. Там репетицiя... Нехай, як батько... Вибiгла,  i  в  хатi
стало тихо. Десь за стiною зняли плач, крик брат i сестричка Катинi...
   - То що ви менi, шановнi, вiдповiсте?.. - спитав, хоча i так  було  вже
ясно.
   - Для нас усе це так несподiвано... - озвався перший батько. - Подумать
слiд...
   - ?й рано замiж, - кинула похмуро мати. Так нiби вiн образив  ??  сво?м
проханням. - Ви чоловiк, сказати можна...
   - То все пусте, - не дав ?й далi мовити отець сiмейства. - Якщо сам цар
помилував, то  що  вже  тут  балакати...  Подума?мо!  Що  наспiх,  кажуть,
робиться, те насмiх родиться...
   Не попрощавшись вийшов. Надворi вже його догнала мати й тицьнула мовчки
йому кожух та шапку.
   Допоки йшов додому, - тепер вiн  жив  у  Шрейдерса,  -  душею  чув,  що
"думання" - то зволiкання... А втiм, хто зна?... Може,  ?м  справдi  треба
зважитися, обговорити...
   Мерзенний стан оце ждання! Людина ста? рабом надi?. Та ще коли тебе  за
носа водять хтозна-чому, то й зовсiм зле... Невже вони чекають  вiстей  iз
Харкова?..
   За кiлька днiв вона йому наснилася. Власне, було то три  подiбних  сни.
Мов одкровення... Спершу вiн був подумав, що то ?? остання роль Антуанетти
з "Паризьких жебракiв", а  потiм,  коли  вона  постала  у  бiлiй  свитi  й
червоному, як кров, очiпку, вiн зрозумiв, що йдеться не про Париж.  Слiпа,
брудна, обiрвана, вона тягла до нього худу кiстляву руку за подаянням... А
потiм свитка бiла зробилась сiрою, забрудненою сухим багном, дiрок на  нiй
побiльшало, й крiзь них свiтило тiло...
   Ходив два днi, обдумував тi вiщi сни. Вiн певен  був,  що  вiщi.  Й  не
через те, що, може, ?х чекають злиднi, скрута. Було  б  то  надто  просто.
Смисл десь та?вся глибше, i тих глибин йому, напевно, не осягнути...
   Зрадiв листовi з Харкова, немов небеснiй маннi серед пустелi.  Директор
радий взяти ?? в театр i просить прислать умови!..
   Схопив, побiг до Пiунових. Як молодий. Забув, що й ноги йому  болять  -
то на вiдлигу, то на мороз...
   - Добридень вам, паньматко! Де Катерина? - гукнув з порога.
   - Катi нема? дома, - сухо сказала мати.
   - ? новина! Iз Харкова...
   - ?? нема? дома, - стояла так, щоб не проходив далi, не роздягався.
   - А де ж вона?
   - Не знаю.
   - Жаль...
   - Дали б ?й спокiй, пане.
   - Вона ж сама просила, щоб допомiг...
   - Мале - дурне. Прощайте!
   Не залишалось  нiчого  iншого,  як  вийти  геть.  Похнюпившись,  побрiв
вечiрнiм мiстом. Старий, важкий... О люди!.. Мусив ?й повiдомити.  Хоча  б
листом. Це ж мати, а не вона... А втiм, у них в  селi  казали:  "Як  хочеш
знати, якою буде жiнка, поглянь на  матiр  дiвчини"...  Погана  яблуня  не
родить добрих яблук... Нi, Катя гарна, щира й талановита!.. Вона, напевно,
в батька. А вiн нiвроку... Може, ще з цього пива та  буде  диво?..  Щепкiн
чомусь у тому впевнений... Ой,  знав  би,  батьку,  як  тут  тво?му  другу
трудно!..
   - Добривечiр! - почулось поряд. А-а, Варенцов!
   - Як ваш театр? - потис холодну руку.
   - Уже не мiй... Мирпов тепер директором.
   - Нова мiтла по-новому почне мести i... вимiтать?
   - Та нi... Вiн хитрий, трупу не розганя?...
   - А я оце...
   - Контракти запропонував, - не слухав  i  вiв  сво??  пан  Варенцов.  -
Найперша - хто б ви думали? - з ним пiдписала Тетяся  ваша  мила,  мамзель
Катруся Пiунова!
   - Не може бути!.. Харкiв...
   - ?й-богу, правда! Бачив на власнi очi. Я ще сказав, що треба спитать у
вас поради:
   - I що вона?
   - Всмiхнулася i пiдписала.
   Збагнув, що це пiдписано його подальшу долю. Таки де в батька - в матiр
вона пiшла!..
   - Прощайте, - вклонився екс-директоровi. - Пiду...
   Здiймалась вiхола. По вулицi мела поземка. Вiтер шукав шпаринки в одязi
- аж дрож проймав... Сплив переписаний недавно вiрш Беранже  про  бiдолаху
старого парубка... Печальна рiч -  самотина...  Вiд  не?,  видно,  вже  не
втекти!..
   ...Ждучи при?зду Шрейдерса,  в  якого  жив,  бродив  його  квартирою  i
почувався побитим псом. Навiщо йому здалася, господи, i  ця  любов,  i  ця
Тетяся-Катя, i вся ?? родина!.. ?дина користь, правда, що, збуджений сво?м
коханням, вiн знову стрiвся з музою i за одним присiдом три вiршi втяв - у
цьому роцi першi, - про долю, музу й славу. Послав  уже  ?х  Щепкiну,  щоб
знав старий, як вiн живе. Хтось вклав  йому  у  вуха,  що,  мов,  Тарас  у
Нижньому знай п'?-гуля?, i за холодну воду не беручись.  Знайшовсь  i  тут
друг велiй. Не обiйшов його увагою, жбурнув багном!..
   Стомившись, - ох цi ноги! - лiг на диван, простяг до столу руку i  взяв
наослiп книжку. Марко Вовчок... Вже якось брався його читать  i  -  кинув.
Щоправда, кинув вiн Кулiша, його велеречиву вступну статтю, чи пак передн?
слово... А що ж сам автор? Чим же вiн завинив, що випхався  поперед  нього
Пантелеймон  i  настовбурчив  пiр'я,  мов  той  павич?..   Послав   Паньку
переписати свою нову поему, а вiн ??,  непереписану,  завiз,  на  лихо,  в
Бельгiю. Чому так раптом, що його туди погнало,  немов  чума?  Ще  згубить
десь "Неофiти". Жаль буде, як пропадуть... "?ретика" нiде нема.  Вже  всiм
писав, Допитувався... Ну, то в бiдi,  в  переполосi...  Навiщо  вiн  повiз
поему в Бельгiю?.. Навiщо сам подався iз Петербурга, коли ось-ось  прибуде
туди товариш, якого вiн так вельми ждав?.. А може тому й чкурнув? А  може,
"Неофiти" його злякали?..  Вiн  вiру?  в  царя  нового,  в  мудрiсть  його
державну, в розвiй культури рiдно? пiд царським скiпетром, а тут -  варнак
у  чоботях,  кожусi  й  шапцi-бирцi,  якого  десять  рокiв  солдатчини  не
вгомонили... Якщо це так, - всмiхнувся, - то вже не  довго  ждати  то  вже
десь там лiд рушив, i вiн ось-ось одержить право жити у Петербурзi...
   Перегорнув передн? слово книжки, а потiм, для цiкавостi, розкрив ??  на
перших-лiпших сторiнках i став читати знехотя...
   "Iдуть до господи улицею, - як же глухо та сумно по селу,  боже  милий!
Спом'янула Олеся: було, вона в сво?му селi йде - той привiта?,  другий  на
здоров'я спита?,  декотрий  пожарту?,  iнший  стане  на  свiй  смуток-жаль
повiстить; i старi гомонять, i молодi, й дiтвора  бубонить.  Було,  тiльки
сонця кра?чок засвiтить, уже й бряк, i дзвяк по селу, рух,  стук  -  живий
люд! А тут хто й стрiнеться - понурий, неговiркий, печаловитий..."
   Зчудований, заглянув далi й вихопив iще шматочок, теж будь-який.
   "Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.
   Як там ?? лаяли, як на не? сварились - i не слуха?, аби  ?й  до  вечора
дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от  уже  й
вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона  до
колиски, за дитину - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
   - Тату! - крикнула..."
   Заплющив очi й слухав, як серце в груди гупа?. Такого iн не  сподiвався
тут прочитать... Як пише!.. Як зна? мову, побит простих людей!.. Йому було
достатньо кiлькох рядкiв, щоб розпiзнати в цьому  Вовчку  значний  талант,
якого, може, не було у рiднiй лiтературi. Вiн, цей  Вовчок,  так  вражений
великим злом крiпаччини, що  пише  скупо  й  коротко,  немов  крiзь  зуби,
зцiпленi вiд болю й слiз!..
   Вернувся  до  оповiдання,  яке  натрапило  йому  на  очi   першим,   й,
затамувавши подих, почав читати. Господи, та це ж!..
   Не встав, допоки не прочитав усi. Потому поклав на груди книжку  й,  не
стримуючи щасливих слiз, радiв новiй цiй силi, що вiдгукнулася усiм ?ством
на стогiн люду, в'ярмленого панами.  Картав  себе,  що  стiльки  днiв  вiн
нехтував таким високим словом,  що  вкрав  цi  днi  у  себе.  Такi  книжки
пiдносять душу, роблять iз нас подобу божу. Хто ж вiн, цей Марко?  Де  вiн
набрався сили й мужностi постать на зло, содiяне народу панством вкупi  со
iмператорами?..  Вовчок...  Орел!..  Чудово  вчинив  Кулiш,  що  видав  цi
щиро-мудрi розповiдi! Аж дивно, як  вiн  зважився...  Повiрив,  певно,  що
цар-отець дасть волю бiдним людям, як обiця?... Тут теж про це говорять...
Узавтра ма? сам губернатор Муравйов вiдкрити збiр комiтету, створеного для
розгляду питань про звiльнення селян. Пона?жджало сьогоднi  панства!..  Цi
звiльнять, цi "влаштують побут" сво?х нещасних пiдданцiв!..
   Взяв книжку, знов перегорнув, спиняючись то тут, то там.  Нi,  враження
його,  що  склалося  по  двох  уривках,  точне.  Митець  правдивий!  Першi
оповiдання - i вже така майстернiсть.  Талант!..  А  серце  яке  велике  в
нього, боляще за свiй народ... Дiстане десь адресу й напише йому  листа!..
Марко Вовчок... Нiколи не чув такого... Лiтнiй чи молодий? З панiв чи свiй
брат, iз крiпакiв або мiщан?..
   Хтось подзвонив.
   - Заходьте! У нас не замкнено! - гукнув.  Ще  дзвонять.  Певно,  що  не
почули. Пiдвiвся, книжку поклав на стiл i  рушив  до  передпокою.  Ввiйшло
якихось дво? молодикiв.
   - Чи тут живе Шевченко? - спитав один.
   - Та нiби тут... - сказав Тарас.
   - Гукни його, шановний, - озвався другий.
   - Нащо? - спитав Тарас.
   - Ми з Ки?ва i хочемо з ним побалакать.
   - Прошу! Скидайте одяг, вiшайте. Ввiйшли в кiмнату. Сiли.
   - Я слухаю...
   - То ви - Тарас Шевченко? - схопились з мiсця хлопцi.
   - З ким маю честь? - всмiхнувся.
   - Малюга я. Студент недавнiй медицини.
   - А я Волконський. I медик теж.
   - Як там наш достославный Ки?в? Вже одинадцять рокiв, як  я  не  був  у
ньому...
   - Буду?ться, - сказав Малюга. - I волi жде.
   - Як милостинi? - спитав Тарас i спохватився. - Куди ж тепер?
   - В Iркутськ, - зiтхнув Малюга. - Вiдслужувати за  навчання...  Почули,
що ви у Нижньому, i.так схотiлося хоч кра?м ока глянути на Кобзаря!
   - Спасибi... Я тут застряв. Заборонили в'?зд до столиць.
   - То ?дьте на Укра?ну.
   - Як не дозволять, так i зроблю. Хотiв спочатку вивчити гравiрування...
   - О! Ви читаете Марка Вовчка? - зрадiв Волконський книжцi, немов старiй
знайомiй.
   - Вже прочитав. Сьогоднi. Чудова книжка  й  автор  -  справжнiй  козак!
Студенти перезирнулися.
   - Це жiнка...
   - Жiнка?! - Згадав свою актрису. - Не може бути!
   - Справдi,  -  сказав  Малюга.  -  I  прiзвище  ??  -  Маркович.  Марiя
Олександрiвна.
   - Вона з панiв?
   - Так.
   - Чудеса!
   - Ще й ваша палка прихильниця, - додав  Волконський.  -  Принаймнi  так
казали люди, якi знайомi з нею...
   - А я - ??! - гукнув Тарас.
   - Козак козака бачить iздалека, - сказав Малюга весело.
   Я напишу ?й, висловлю сво? захоплення! Чи ви не  зна?те  ??  адреси?  -
запалювався Тарас.
   - Спитайте в Каменецького, повiреного Пантелеймона Кулiша у Петербурзi,
- сказав Малюга.
   - Добру ви принесли менi, братове, звiстку! - радiв Тарас. - Спасибi.
   - Спасибi й вам, що прийняли нас, батьку, - вклонилися  йому  студенти,
вставши. - Ця зустрiч нам свiтитиме усе життя!
   - По чарцi, може?
   - Дяку?мо. Нам вже пора...
   Провiв, потиснув руки. Навiщо ?х послали аж у Сибiр? Аби боялись  потiм
попасти знову у тi кра??..
   Розкрив щоденник i записав сьогоднiшню при?мну зустрiч iз земляками.  А
ще - про автора "Народних оповiдань". Сидiв потому й думав  про  цю  Марiю
Олександрiвну,  перегортав  ??  натхненну  книжку...  Нема  й  двi   сотнi
сторiнок, а як i стiльки сказано!.. I нiби тихо, нiжно...  А  кожна  фраза
пече вогнем, вола? про неволю i панську кривду!.. Якась там панi, жiнка...
А вiн гайну? у Нижнiм час. Жде ласки вiд мiнiстрiв та iмператора,  а  муза
його мовчить, вже майже вiльна муза!.. П'ять днiв  пiшло  на  "Неофiти"  й
триптих, а iншi де? Ну, переписував свого "Матроса", повiсть... Невольнича
його поезiя лежить i досi, мов сирота; не виправлена й не переписана,  щоб
показати людям!..
   Дiстав оправлену дбайливо Герном книжку i став  ??  гортати...  Вiйнуло
Орським степом, Уралом, Сирдар'?ю, Аральським морем...  Як  воно  писалось
гiрко i зберiгалося!.. Вiн ма? лиш один примiрник, ось цю маленьку книжку,
а не дай бог, щось трапиться iз цим його неоцiненним скарбом?..  Аж  стало
страшно... Треба переписати!.. До лиха все - страждання  та  женихання,  i
хай живе поезiя! Невольницька, солдатська муза повинна стати вiльною!..
   Дiстав з шухляди синiй цупкий папiр поштовий, вмочив  перо,  подумав  i
написав-накреслив крупно, нiби нарисував:
   "Поезiя Тараса Шевченка 1847"...
   ...Вiдколи вiн на волi, багато спить. Так нiби довге ?? чекання стомило
мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж рокiв, ослабла враз
при звiстцi, що муки його скiнчилися.
   Вiн спав, -  у  день  народження!  -  коли  хтось  лунко  i  настиренно
затарабанив до нього в дверi.
   - Вам лист!
   Схопився i вiдчинив. То був поштар, який мав звичку листи  розносити  о
будь-якiй порi доби.
   - Вам лист, шановний, а ви спите...  -  бурчав  у  вуса,  подаючи  йому
конверт.
   Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб  дати  йому  на  чай,
Меркурiй нижегородський вже був на вулицi.
   По почерку впiзнав, що лист вiд Лазаревського. Недавно вiн йому писав i
передав, як повертався у Нижнiй Шрейдерс... Дивно... А може?..
   Сiв, пiдсунув ближче свiчку...
   "20 лютого 1858 року С. - Петербург. Сьогоднi графиня прислала до  мене
Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмiнно при?хав до не?.  Овсянникова
я не застав у квартирi i був у не? один, а до Овсянникова зараз же  послав
листа, що  графиня  чека?  на  нас  обох  неодмiнно  пiслязавтра.  Графiня
прислала за мною, щоб оголосити, що на  прохання  графа  Федора  Петровича
тобi дозволено жити у Петербурзi (пiд наглядом полiцi?) i пiд керiвництвом
графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академi? мистецтв..."
   Заплющив очi. Стомлено впустив папiр... Нарештi!.. Пiд наглядом, та все
ж не десь, а в Петербурзi...
   Вiдчув, як сон навалю?ться на  нього,  тисне...  Вирвався,  схопився  з
мiсця!.. Рвучко узяв листа  й  звернув  найперш  увагу  на  кiлька  рядкiв
постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нiкому, аж  поки  про  це
об'являть офiцiально. Графиня, мов, бо?ться,  аби  чогось  не  вигадали..:
Жаль... Вiн уже збирався будити Шрейдерса  i  подiлитись  з  ним  новиною!
Отже, у нього ?, крiм друзiв, i вороги. Напевно, з них  хто  його  обмовив
перед Михайлом Щепкiним та й перед тими друзями, що  в  Петербурзi.  Кулiш
писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб
не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею i гультя?м,
як це було колись,  у  сорок  сьомому,  коли  жандарми  квапилися  довести
марнiсть волi -  а  то  й  шкiдливiсть!  -  для  крiпака.  Тодi  весь  час
допитувалися, чи п'?, чи пише вiршi, хильнувши добру чару. Знайомий стиль,
тi ж пальцi знати...
   Перечитав всього листа. О, ще одна притичина! Чомусь його вмовляють  не
залишатись в Нижньому, а ?хати до Петербурга. Хiба казав  комусь  вiн  або
писав, що "звикся з Нижнiм", що хоче тут i  далi  жити?  Дивно...  Та  вiн
хотiв сьогоднi тiкати звiдси хоч пiд Москву, в Нiкольське! Якби  не  лист,
по?хав би... Вже й книги сво? послав через контору транспортiв. I в Нижнiй
вже збирався не повертатись; чекав би у Нiкольському сво?? долi... Михайло
ж його вмовля? ?хати у Петербург!..
   Немов вiдчувши щось незвичайне, прокинувся його  господар  i  спрямував
сво? стопи до нього. Лист довелось сховати. Нiкому, то нiкому!..
   - Вже не спите? - ввiйшов, закутуючись зi сну в халат. -  Вiтаю  вас  з
днем ангела! - поцiлував.
   - Спасибi.
   - Дай боже вам здоров'я i добрих вiршiв скриню!
   - Почав писати знову, - сказав Тарас. - Зда?ться, що й не було всiх тих
рокiв...
   - То покажiть.
   - Нехай уже при товариствi. Буде у нас обiд?
   - Аякже! О п'ятнадцятiй. Всi знають, всi  готуються  вiдсвяткувати  ваш
свiтлий день.
   - Ну що б я без вас робив!.. - обняв  Тарас  господаря.  -  Ви  зна?те,
колись у давнiх еллiнiв найвищим благом, щастям вважалась дружба. Мудро!..
Писатиму сьогоднi лист Михайлу Лазаревському. Передавати од вас привiт?
   - Звичайно! I Артемовському.  Семен,  про  що  б  не  говорив,  на  вас
зверта?. Хоче вам поспiвати...
   - Добрий козак Семен! Не побоявся менi писати в Новопетровський i грошi
слать, - сказав Тарас. - А це, видать, розледачiв - не пише...
   - Жде в Петербург.
   - Вже скоро! - зiтхнув Тарас.
   - По?дете сьогоднi ввечерi, з Климовським?
   - Нi. Передумав. Буду чекати тут.
   - Ну й славненько! - зрадiв господар щиро. - Без вас нам сумно  буде...
Вiтаю ще раз! - обняв i знову поцiлував.
   На добру дружню учту зiбралися лише найближчi приятелi Тараса. I  серед
них, як це не дивно, були й мiсцевi полiцейськi Кудлай та  Лапа.  Брилкiни
прийшли обо? -  Петро  й  Микола...  Жiноцтва  не  запрошували.  Нехай  ?м
грець!.. Климовський та Владимиров щось почали, було, розповiдати про свiй
театр i Пiунову, та Шрейдерс ?х зупинив:
   - Панове, в нас сьогоднi Тарасiв день! Тi зрозумiли натяк.
   Тим часом Лапа одвiв на бiк Тараса, кахикнув нiяково в кулак i запитав:
   - Таки по?дете в оте Нiкольське!.. Може б, ви зачекали трохи?..
   - Гаразд.
   Полковник скинув високо брови.
   - Правда? А то менi писати, щоб там  за  вами  стежили...  -  скривився
бридко.
   - Як ви у цiм вертепi служите? - спитав Тарас.
   - Зiслали теж, iз гвардi?...
   - Григоровичу, просiть гостей до столу! - гукнув з ?дальнi Шрейдерс.
   Стiл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сiдали також  не
за чинами. Тiльки "новонародженого" посадовили на чiльнiм мiсцi,  поряд  з
букетом скромних квiтiв, якi хто зна? де добув Кудлай...
   I раптом стало тихо.
   - О, добрий ангел пролетiв.... -  сказав  Тарас,  згадавши  свою  поему
"Тризна" i Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москвi...
   - Дозвольте взяти слово, - пiдвiвся Брилкiн.
   -  Просимо,  Миколо  Олександровичу!  -  гукнули  дружно,   радi   його
смiливостi.
   - Налийте всi, - сказав промовець тихо i, зачекавши, почав свiй тост: -
Сьогоднi ми вшанову?мо людину, всiм нам рiдну  i  дорогу.  П'ять  мiсяцiв,
прожитi з нею  в  дружбi,  на  все  життя  залишаться  для  нас  найкращим
спомином. На жаль, ми мало зна?мо його художнi твори,  його  поезi?,  зате
чудову душу пiзнали  в  повнiй  мiрi,  бо  вiн  людина  щира,  вiдкрита  i
безпосередня... П'ю за народ, - пiднiс  бокал,  -  який  дав  нам,  Росi?,
свiтовi такого сина-велетня!
   Тарас отерп од тих високих похвальних слiв. Як у  туманi  бачив  чарки,
якi тяглись до нього, торкавсь до них сво?ю...
   - Спасибi... Ви, звичайно, по добротi душевнiй...
   - Все правда! - мовив Лапа. - Я чув про вас багато й читав  у  "Русской
беседе", що ви поет народний i самобутнiй!
   - Кулiш по дружбi...
   - Дружба... - протяг Кадницький. - Дружба.... Вона в мистецтвi, кажуть,
химерна рiч...
   - Скорiше, ефемерна, - озвався Фрейлiх, мiсцевий архiтектор.
   - Здоров'я iменинника! - втрутився Шрейдерс. Випили, мов  навздогiн,  i
почали закушувати. Були ще  тости,  жарти,  пiснi  та  смiх.  Нарештi,  за
шампанським, Тарас також сказав свiй спiч:
   - Спасибi вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили менi! Я  щиро
вдячний кожному, хто мовив добре слово про iменинника, про  мiй  народ,  з
яким я, правду кажучи, не розлучався i за Уралом. Тому, напевно, й  вижив,
бо без свого народу всi ми - билинки в полi, а з ним - дуби,  вкорiненi  у
рiдну  землю.  Радий,  що  вас  зустрiв  на   труднiй   сво?й   дорозi   в
Санкт-Петербург! Коли б менi бог посилав усюди таких людей, як тут сидять,
я був би щиро вдячний. Те, що  зробили  для  мене  ви,  братове,  в  тяжку
годину, не можна висловити словами чи оцiнити... Крiзь все життя я пронесу
у серцi всiх, хто зiгрiв мене у Нижнiм Новгородi теплом любовi й дружби!..
- Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: - А  на  прощання  я
прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вiрш... Вiн зветься "Доля"...

   Ти не лукавила зо мною,
   Ти другом, братом i сестрою
   Сiромi стала. Ти взяла
   Мене, маленького, за руку
   I в школу хлопця одвела
   До п'яного дяка в науку.
   "Учися, серденько, колись
   З нас будуть люде", - ти сказала.
   А я й послухав, i учивсь,
   I вивчився. А ти збрехала.
   Якi з нас люде? Та дарма!
   Ми не лукавили з тобою,
   Ми просто йшли; у нас нема
   Зерна неправди за собою.
   Ходiмо ж, доленько моя!
   Мiй друже вбогий, нелукавий!
   Ходiмо дальше, дальше слава,
   А слава - заповiдь моя...

   Куранти Петропавловсько? пробили дев'ять... Дивно,  та  ?хнiй  бiй  для
нього  немов  ланцюг,  яким  прикутий.  Кожна  година-ланка  з'?днана  тим
передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять,  давлять  кiльця!..
Аж смiшно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини - дала
йому в супутники аж до Москви жандарма! Нi, не для супроводу. Попутно. Вiн
когось возив у Вятку i повертався порожняком... А може, так  господь  йому
послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях  од  Пiтера
до Оренбурга?.. Була й при?мна зустрiч: iз Бутаковим,  що  знову  ?хав  на
Сирдар'ю.  Гора  з  горою,  кажуть,  не   зустрiча?ться...   У   Владимирi
перепрягали коней, i вiн, зайшовши в станцiю, зiткнувся iз капiтаном. Ще й
жiнку повiз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може,  бiль
утих би.... Тодi йому, ще до Владимира, щось сталось з лiвим оком.  Гадав,
мине, а довелося в Москвi спинитись аж на пiвмiсяця!.. Окрiм царя, щось не
бажало його при?зду до Петербуга... От тiльки що?..
   Москва його зустрiла дощем  i  мокрим  снiгом.  А  Щепкiн  -  радiсними
обiймами. Засокорив довкола нього, бiдкаючись позпухлим оком, мерщiй повiв
до лiкаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. I  той  звелiв  сидiти
тиждень вдома i лiкуватися. На другий день навiдався, додав ще дво?  лiкiв
i повторив наказ сидiти в хатi. Господи!..
   Стояв похмуро бiля вiкна, дивився на храм святого Пимона, що  тiльки  й
видно йому було, коли влетiв Михайло Максимович. Помолодiлий, з вусами!..
   Обняв, як брата, поцiлував.
   - Вiтаю тебе з при?здом, з волею!
   - Сиджу, сам бачиш, знову на гауптвахтi, - зiтхнув Тарас.
   - Що з оком?
   - Певно, десь застудив. У Нижньому ще не було... А ти ж тут як?
   - П'ять рокiв як одружений.
   - I дiтки ??
   - Нема?... - враз посмутнiв. - Марiя моя, - всмiхнувся - в  тво?  пiснi
закохана. I жде тебе, як бога.  Коли  вона  при  зустрiчi  попросить,  щоб
благословив, то не дивуйся...
   - Слухай, - обняв Тарас його за плечi, - ти вчений  муж,  все  зна?ш...
Боги також хворiють?
   - Навряд.
   - Не можна менi в такому виглядi являтися тво?й жонi  Марi?!  Побачить,
що я не бог.
   - Веселий ти чоловiк. Як i колись...
   - Бабу грi? не кожух, а веселий теплий дух. Чував таку примовку?..  Цим
духом, брате, й грi?мося...
   - Як там було, в солдатчинi? - спитав, помовчавши, учений муж.
   - Погано.
   - Писав? Про прозу знаю. А вiршi?
   - Теж. Чотири першi роки.
   - I малював?
   - Потроху... Як мав на чому й чим малювать...
   - А заборона?
   Що мiг йому вiдповiсти!..
   - Всi заборони для того й робляться, щоб ?х порушували, - пожартував.
   - Я чув, що сам Микола-цар, власноручно...
   - Народ - мiй цар, - сказав Тарас. - Йому одному вiрю i пiдкоряюся!
   Михайло глянув з подивом  i  перевiв  розмову  на  iншу  тему.  Увечерi
пiднявсь до нього Щепкiн i попросив, нiяковiючи, зiйти униз, де у вiтальнi
зiбрались гостi-друзi й жадають хоч поглянути на знаменитiсть.
   - Iти в такому  виглядi?  -  торкнувся  Тарас  пов'язки  на  головi.  -
Подумають, що я у тiй пустелi потурчився, побусурманився.
   - Ти ж сам казав, що хочеш щось  написать  про  дервiша,  -  всмiхнувся
Щепкiн. - Руки отак склади i привiтайся: "Аллах екбар!"
   - Тобi ось смiшно, а як менi?..
   -  Смiливо  йди.  Там  люди  всi  розумнi  та  просвiщеннi.  Тобi  вони
сподобаються, - сказав уже серйозно господар дому.
   Сходив слiдом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги.  Гостей  було
душ п'ять чи шiсть. Разом iз домочадцями утворювали маленькi групи. Дружно
всi повернулися у ?хнiй бiк, коли почули скрип дерев'яних сходинок.
   - Дозвольте вам представити, - врочисто мовив Щепкiн. - Тарас Шевченко.
   Групки умить розпалися, i гостi, не приховуючи  свою  цiкавiсть,  пiшли
назустрiч. Тисли по черзi руки.
   - Бабст.
   - Афанась?в...
   Останнiй - вже немолодий, з допитливим i важкуватим поглядом - назвався
раптом Кетчером. Тарас затримав руку i запитав:
   - Микола Христофорович?
   - Так, - усмiхнувся Кетчер.
   - Перекладач i видавець Шекспiра?
   - Вiн самий! - мовив Щепкiн. - Не сумнiвайся...
   - Готовий вам поцiлувати руку, - сказав Тарас схвильовано  -  Ця  праця
ваша менi вiдкрила чарiвний свiт! Якi думки геро?,  стиль!..  Я  книги  цi
возив з собою всюди по Укра?нi, та й за Уралом, куди менi прислали  ?х  як
найдорожчий, безцiнний скарб.
   - Так любите цього поета?
   - Обожнюю!
   - Я теж... - всмiхнувся Кетчер.
   - Недавно я писав у Пiтер друговi, щоб  десь  купив  i  вислав  менi  у
Нижнiй Новгород його у вашому перекладi.
   - I що?
   - Це штука, каже, рiдкiсна i дорога.
   - Друку?ться нове видання. Матимете.
   - Не знаю, як i дякувати!..
   - Ну, все, - промовив Щепкiн. - Зустрiлись два шекспiромани, i  ?м  уже
нiхто й нiщо не треба...
   Тарас, хоч чув ту реплiку, узяв пiд руку Кетчера й вiдвiв  набiк.  Вiн,
може, ждав цi?? диво-бесiди десяток лiт!..
   За кiлька днiв, коли йому  полегшало  i  лiкарi  пообiцяли  скоро  його
звiльнити iз гауптвахти Пимона, як називав вiн свою  кiмнату-келiю,  Тарас
не витримав i ввечерi тихцем подався до Р?пнiно?. Iшов немовби й весело, а
як торкнувся дверей ??  квартири,  щось  раптом  зрушилося  в  його  душi,
осунулося, i з тих ру?н спливло колишн? - добре i гiркувате. А ще  -  чому
вона покинула йому писати й не обiзвалася до нього  в  Нижнiй  Новгород?..
Хотiв уже вернутися, та перемiг хвилинну слабiсть i подзвонив.
   Зустрiла його поко?вка.
   - До кого ви? - спитала, оглянувши його кожуха, шапку й  шкаповi  грубi
чоботи.
   - Княжна Варвара вдома?
   - О цiй порi вона нiкого...
   - Рибонько, пiди й скажи Варварi Микола?внi, що хоче  бачити  ??  Тарас
Шевченко, - сказав, уже дратуючись. - А я тим часом скину свiй кобеняк...
   Скрививши губи, вона пiшла  в  поко?.  Невдовзi  швидко  вийшла  княжна
Варвара. Та i не та... Спинилася бiля дверей, немов об щось спiткнулася...
   Вiн пiдiйшов, гамуючи у горлi сльози, взяв бiлу нiжну руку й поцiлував.
Заплакавши, вона його перехрестила мовчки i вiдступила, щоб мiг пройти.
   - Давно в Москвi? - спитала, коли обо? сiли в зручнi високi крiсла.
   - Вже тиждень. З оком щось у дорозi сталося, i лiкарi мене iз  хати  не
випускали.
   - А нинi?
   - Втiк! Семенович i той не зна?, що я чкурнув... Дивилася на нього так,
неначе ще не вiрила в його реальнiсть. Та i не та...
    Навiщо ця борода? - спитала раптом. - Вибачте...
   - Щоб не  впiзнали  у  Третiм  вiддiлi,  -  пожартував.  Княжна  чомусь
спахнула й сховала очi.
   - Мабуть, ви хтозна-що подумали, - озвалась згодом тихо, - коли я  враз
не стала писати вам?..
   - Якщо казати правду, то й  досi  я  не  можу  того  збагнути...  Ви  й
Лизогуб...
   - Орлов обом суворо  заборонив.  Менi  листом,  а  Лизогубу  усно.  Вiд
государевого iменi граф попередив, щоб взагалi я не  втручалася  у  справи
Малоросi?. I пригрозив.
   - Катюга...
   - Бог йому суддя, - смиренно склала руки.  Ще  й  закотила  очi,  немов
хотiла вгледiти когось на небi-стелi. Колись вона не мала тако? звички. I,
як не дивно, вона потовщала  та  помолодшала...  В  очах  з'явився  якийсь
незвичний iскристий блиск... Гай-гай!.. А втiм, яке йому до того дiло!..
   - Дозволили вам жити в Петербурзi?
   - На ланцюгу. Сирiч пiд наглядом полiцi?.
   - Напевне, ви i досi для них страшнi...
   - Бо з бородою! - звернув на  жарт.  Всмiхнулася.  Так,  як  колись,  в
Яготинi.
   - Ви тут давно?
   - Вiдколи мама вмерла... Я не змогла сама там жити... - схлипнула.
   - Пробачте...
   - Тут принаймнi серед людей... - Взяла хустинку, витерла поспiшно  очi.
- Як же ви там жили? - спитала.
   - Пропав би, мабуть, щоб не земляк, iз чорноморцiв...
   - Бог вам його послав, Тарасе!
   Всмiхнувся гiрко. А капiтана Косар?ва, майора Львова та iже з ними?..
   - Може...
   - I що ж тепер робитимете, у Петербурзi?
   - Вчитимусь гравiруванню. Вже маю дозвiл.
   - А вiршi ж як?
   - На них менi не треба чи??сь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у
двох томах.
   - Ви й там писали?!
   - Навiть у казематi...
   - I не боялись?
   Змовчав. Писав, i все. Вiд когось чув, що соловей спiва? з  заплющеними
очима...
   - Давно були на Укра?нi? Як там? - спитав натомiсть.
   - Гiрше, анiж було... Всi волi ждуть, чутки всiлякi ходять...
   - У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вiльним словом сам
губернатор Муравйов - вони ж нi звуку, наче всi геть глухi!
   - Господь вкладе у душу ?м милосердя...
   - Вкласти б ?м по ножацi! - вирвалося.
   Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону,  що  долинав  з
яко?сь церкви, й перехрестилась тричi малим хрестом. Потому знову  глянула
на гостя тихим поглядом, хотiла щось сказати i не сказала... Мовчки  сидiв
i вiн. Колись  вони  могли  добу  проговорити,  аби  лише  не  заважали...
Сумно... Не сподiвався знайти в княжнi таких разючих перемiн. Була мiцна i
непохитна духом. Гай-гай!..
   Устав, злегка вклонився.
   - Вже мушу йти... Там Щепкiн мене шука? досi по Москвi...
   - Вiн добрий, - озвалася, немов зрадiвши, що вже iде. Не  втримувала  i
для годиться. Напевно, й вiн для не? перемiнився.  Чи,  навпаки,  не  став
таким, яким би ?й хотiлося ного побачить нинi.
   - В Москвi ще довго будете?
   - Як лiкарi...
   - Заходьте.
   - Спасибi. Ось дозволять менi виходити...
   Взяв обережно руку  й  поцiлував.  Холодну,  мов  неживу.  Княжна  його
перехрестила знову.
   Аж  на  пiдмерзлiй  вулицi  йому  здавило  горло.  Гадав,   що   десять
солдатських лiт пройшли повз душу маревом, не  зачепивши  нiяк  ??...  Ось
перша - i непоправна! - втрата... А скiльки ?х ще виявиться на  велелюдних
старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далi йти!..
   ...На другий  день  вiдбувся  перший  "законний"  вихiд.  Щепкiн,  коли
дiзнався, що вже Тарас навiдався до Р?пнiно?, оглянув хворе око  й  махнув
рукою:
   - ?демо дивитись мiсто!
   - Хочу до Максимовича, - сказав Тарас. - Вiд нього вi? Ки?вом, Днiпром,
Великим Лугом...
   - Архiвним пилом... - додав старий.
   - Якщо iз того пилу виходять на божий свiт дослiдження  що  воскрешають
славу мого народу, то я вважаю той пiт i святим, - сказав Тарас  врочисто.
- Ти б  прочитав  його  брошуру  про  Сагайдачного,  яку  менi  вiн  днями
подарував!
   Уже в прольотцi чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень
вiн переписував i правив вiршi, створенi  ще  в  перший  рiк  заслання,  в
далекiй Орськiй. Моторошно i якось щемно торкатись днiв тих i тих  рядкiв,
що вирвалися крiзь заборону, нагляд  i  дику  муштру...  А  нинi,  вранцi,
переписав свiй казематський цикл,  згадав  Фонтанну,  братчикiв,  безсоннi
ночi й тривожнi днi... Як добре, що вiн писав, що не пiддався,  як  дехто,
вiдчаю i грубiй силi церберiв царя Миколи!.. Бути самим  собою  всюди,  за
будь-яких обставин - ось в чому суть людини, ?? душi...  Щоб  мiг  сказати
потiм, як вiн сказав у вiршi "Доля":
   Ми просто йшли; у нас нема
   Зерна неправди за собою!..
   - Га? - стрепенувся Щепкiн, що задрiмав. - При?хали?
   - Нi, - одiзвався кучер.
   - Це я уголос думаю, - сказав Тарас. - Звик у пустелi...
   - Тут одвикай, тут кожне слово - не горобець;  як  вилетiло  -  вже  не
впiйма?ш, - сказав старий з заплющеними очима.
   - Ищи-свищи! - хихикнув кучер.
   Квартира Максимовичiв завалена була книжками. З  того  хаосу  мудростi,
немов з  ру?н  старого  мiста-замку,  до  них  дрiбненько  вийшов  Михайло
Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, i, роздягнувши, повiв
у храм - свiй кабiнет.
   - Сиджу над "Русскою беседою", допомагаю редагувать, - кивнув  на  стос
рукописiв.
   Тарас оглянув шафи, пройшов мiж скринь та столикiв, запруджених  ущерть
книжками, зiтхнув i мовив:
   - Славно!.. Чи поживу я хоч рiк отак, посеред книг?..
   - При?деш у Петербург, одружишся, наймеш собi  квартиру  i  заживеш,  -
сказав Михайло Олександрович.
   - Посватався до однi?? в Нижньому й схопив гарбуз... Семенович  iз  нею
грав на сценi, - сказав Тарас.
   - Не доля, видно, - втiшив його господар. - Твоя десь  жде  та  рушники
готу?.
   - А де ж свою хова?ш?
   - Пiшла до церкви.
   - Прикро...
   -  Вона  ось-ось  повернеться,  -  дiстав  годинник.   -   Служба   вже
закiнчилася. Сiдайте, прошу! - швидко звiльнив стiльцi. -  В  ногах  нема?
правди.
   - А в чому ?? - озвався Щепкiн, вмощуючись.
   - Питання це не просте... - протяг Михайло Олександрович.
   - Як "бути чи не бути?" у принца Гамлета, - сказав Тарас.
   - Коли пiдходити до нього з боку етики...
   - А богослов'я? - спитав лукаво Щепкiн.
   - Ви ж зна?те, що я не вiрю в мiфи...
   - В народi правда, други, - сказав Тарас. - Iнакше вiн не  вижив  би  в
тiй круговертi, яку йому послала доля... Пригляньтесь тiльки краще - i  ви
побачите в народi все, що тяжко так шука?те по цих книжках!
   - Не треба перебiльшувати, - озвався Максимович.  -  У  ньому  також  ?
усього - добра i зла...
   - Як i в науцi. Правда - поняття вiчне, стале.
   - Де  почерпнув  ти  такi  знання?  -  спитав  не  без  iронi?  Михайло
Олександрович.
   - Все там же, у народi, - сказав Тарас. - Коли народ оспiву?  борця  за
правду, iстину, вiн не поясню?, у чому суть  тi??  правди,  -  вiрить,  що
знають всi...
   - Добридень, - озвалась раптом пауза.
   - О, це Маруся уже прийшла! - зрадiв Михайло Олек сандрович.
   Тарас пiдвiвся, аби побачити його дружину, - сидiв до входу спиною, - i
дух йому перехопило. Ну й антикварiй, ну й одхопив!..
   - Вгадай, Марi?, хто це? - спитав тим часом Максимович.
   Вона зиркнула пильно i зашарiлася.
   - Напевно, Тарас Шевченко... - мовила.
   - Вiн, вiн! - гукнув господар, нiби був не ученим мужем а школярем.
   Тарас ступив до жiнки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки
руку й поцiлував.
   - Михайло, де ти таку знайшов?!
   - У Згарi, бiля Золотоношi.
   - По?ду туди женитися! А втiм, тако? друго?...
   - Там ? ще кращi, - мовила. - Я вам знайду.
   - Ну, все, Тарасе, бути тобi одруженим! - гукнув Михайло Олександрович.
- У не? в цьому дiлi легка рука.
   Марiя глянула на чоловiка, i погляд той Тарасу здався не без  лукавини.
Учений муж нараз притих, де й дiлося його школярство.
   - Михайло Олександровичу, проси гостей  в  свiтлицю,  а  я  скажу,  щоб
подали нам чаю, - згадала, хто господиня в домi.
   П'ючи пахучий домашнiй чай, Тарас раз по раз ловив ?? цiкавий погляд.
   - Може б, ти щось заграла, серденько?.. - спитав несмiливо професор.
   Мовчки пройшла i сiла за фортепiано. Нахмурила  густi,  крилатi  брови,
всмiхнулась гостевi й торкнулась нiжно клавiшiв. Свiтлицю  враз  наповнили
чарiвнi знанi звуки, яких не чув вiн багато лiт...
   Лугом iду, коня веду;
   Розвивайся, луже.
   Сватай мене, козаченьку,
   Люблю тебе дуже...
   Заплющив очi й слухав далеку рiдну землю... Побачив  луг  зелений  бiля
В'юнищ, ясу Днiпра, ча?ний лет, далеку синю тору Монастирища...
   Очерет, осока,
   Чорнi брови в козака!..
   Вона вже грала iншо?, й вiн усмiхавсь крiзь сльози... Не  мав  i  гадки
стрiтися в Москвi з тремтливим променем душi Вкра?ни!..
   Тiльки вона скiнчила грати, вiн попросив перо й паперу аркуш, присiв до
столу i написав на згадку ?й "Весняний вечiр":

   Садок вишневий коло хати,
   Хрущi над вишнями гудуть...

   Розчулена  таким  дарунком,  Марiя  зняла  поквапно  з  себе  маленький
зграбний обранок на ланцюжку i почепила йому на пiию.
   - Ки?вський... Торiк купила в Лаврi...  Нехай  хранить  вас  од  усього
злого!..
   - Ну, нам пора, Григоровичу, - пiдвiвся Щепкiн.  Михайло  Олександрович
також устав. Вiн був чомусь похмурий, мов занедужав.
   - Ще побули б... - Марiя благальне глянула на вже готових пiти гостей.
   - Хай iншим разом, доню, - не здався  Щепкiн.  -  Тарас  iще  в  Москвi
побуде з тиждень...
   - Еге? - спитала весело.
   Тарас кивнув. У нiй була якась жагуча сила,  що  обпiкала  душу,  немов
купальське вогнище...
   - Нам треба ще до Мокрицького... - прощався Щепкiн.
   - Дяку?мо, що завiтали, - кланявся йому господар. Надворi, вже  сiдаючи
в прольотку, старий зiтхнув багатозначно й мовив:
   - Якби узяв Тетясю, було б тобi те саме... Мда-а!..
   Аполлон Мокрицький прийняв  ?х  радо.  Правда,  лише  старого  Щепкiна.
Тараса вiн не впiзнав. Ковзнув байдужим поглядом, - величний, гарний, як i
колись! - i запросив сiдати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий
кабiнет. Професор!
   - Оце сиджу та й думаю, - всмiхнувся Щепкiн, - що менi робити з вами?..
Знайомити - так ви давно знайомi...
   - З цим паном я не зустрiчався, - сказав Мокрицький впевнено.
   - Ти придивись...
   - Нi. Я ж художник, око мо? чiпке.
   - А я тебе впiзнав одразу, брате, - сказав  Тарас.  Мокрицький  зморщив
лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'ятi.
   - Пробачте, я...
   -  Негарно  так  забувати  друзiв,  -   пiд'юджував   його   Тарас.   -
Санкт-Петербург о цiй порi, Двiрцева набережна Неви, Елькан i  ти...  А  я
пiдходжу, сiрий, i з острахом питаю вас, де Академiя мистецтв...
   Стенув лише плечима.
   - А пам'ята?ш, як ти менi прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятiй
в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вi?льгорський i  ти  в  червонiй
кiмнатi Карловiй...
   - Тарас! Шевченко! - скрикнув.
   Мiшаючи слова i сльози, вони вiдновлювали колишню дружбу.
   - Скiльки ж це ми не бачилися?
   - Шiстнадцять лiт. Вiдколи ти в Москву по?хав...
   - Що робить час!..
   - Не так той час, як люди.
   - Ти звiдкiля?
   - З пустелi, що за Каспi?м.
   - Я чув...
   - А ти?
   - Учительствую, малюю трохи...  Тихо  собi  живу...  -  сказав,  неначе
вибачився за свiй добробут, Аполлон. - Куди ж тепер?
   - У Петербург. П'ять мiсяцiв не дозволяли, тримали в Нижнiм  Новгородi.
Дозволили! Але щоб жив пiд наглядом...
   - Ти ж був знайомий з братом мо?м Iваном?  Так  вiн  керу?  канцелярi?ю
самого обер-полiцмейстера. Я напишу. Вiн зробить для тебе все, що зможе...
   - Не знаю, як i дякувати!
   - На жаль, менi вже треба йти. Там учнi ждуть. Тарасе, приходь  додому!
Я покажу тобi ескiзи... Васi  Штернберга.  Семенович  мою  квартиру  зна?,
розкаже, як ?? знайти. Пробачте!..
   Оглянувся вже на порозi, махнув рукою... Нiби пiшов у  ?хню  молодiсть.
Ретельний, щирий, добрий!..
   - Цей чоловiк колись також зробив усе, щоб визволити мене з крiпаччини,
- сказав Тарас.
   - А я й не знав... Нiколи навiть словом... - пiдвiвся Щепкiн.
   - Батьку, з якими я дружив людьми!..
   - А з  ким  вони  дружили!  -  обняв  його  старий  актор.  Як  вийшли,
московський  хмурий  березень  вже  не  здававсь  Тарасовi  таким  сумним,
гнiтючим. Хоч  сонце  десь  ховалося  в  суцiльнiй  темнiй  хмарi  й  снiг
пролiтав,  будинки,  храми,  люди  освiтленi  уже  були  весняним,  теплим
тоном... Чарiвна все-таки людська, звичайна воля!..
   ...Великим днем для нього став суботнiй день напередоднi  пасхи.  Ще  в
Нижнiм Новгородi вiн полюбив iще одного старого  велета  Москви-столицi  -
Сергiя Тимофiйовича Аксакова Позаочi, з його двох  книг,  i  з  розповiдей
Михайла Щепкiна. Послав йому свою  "Прогулку  с  удовольствием  й  не  без
морали", щоб вiн сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох  iз  Щепкiним
переступили вони порiг квартири, яка його манила, вiдколи вiн у Москвi.
   х стрiв Iван Сергiйович, один iз синiв письменника i сам письменник.
   - Батько, на жаль,  прихворiв...  -  нiяково  розвiв  руками.  -  Прошу
сiдати!
   - Ваня, дозволь тобi представити мого старого друга...
   - Шевченка?
   - Так.
   Iван подав пухку велику руку.
   - Я чув, що ви при?хали. Отець уже про вас питав...
   - Я теж хворiв.
   - Знайомтесь!  Це  Костянтин,  мiй  старший  брат...  До  зали  ввiйшов
зарослий, мов старовiр, високий в боярськiй якiйсь сорочцi.
   - Здрастуйте, - вклонився всiм.
   - А це Тарас Шевченко, - додав Iван.
   - Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. -  зiтхнув  на  повнi  "боярськi"
груди Костянтин. - Москва б так з вами не повелась...
   - Звичайно, - всмiхнувся Щепкiн. - Що там людину довго мучити в  якiйсь
пустелi!.. Вивели б на Лобне мiсце, голову - на плаху й ать сокирою!..
   - То нiмцi все придумали, аби зганьбити стару  Росiю,  -  хмуро  сказав
Iван. - Москва завжди була глибоковiруюча й гуманна,  сирiч  людяна.  Сво?
царi - не нiмцi!..
   - Я чув, що вас заслали в солдатську службу за  Товариство,  що  прагло
об'?днати усiх слов'ян? - спитав похмуро Костянтин.
   - Не зовсiм так, - сказав Тарас. - Я написав поему "Сон"...
   - Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав  Фонтанку,  Попова  -
друга щирого, й уник прямо? вiдповiдi. Хоча дiла то давнi, а все ж...
   - Бродiння умiв i душ, фантазi?!.. Брати притьмом перезирнулися.
   - А Костомаров твердить... - почав було молодший.
   - Чого ото ви в'язнете до чоловiка! - втрутився  Щепкiн.  -  Мало  йому
дiсталося?..
   - Ми ж тут сво?, - образився вже Костянтин.
   - Сво?, чужi... - сказав старий. - На пасху всi цiлуються, усi брати...
А розпинають!..
   - Ну, нам, Семеновичу, цього ти мiг би не говорити! Ти ж зиа?ш  нас.  I
друзiв наших зна?ш...
   - Ви благороднi люди.
   - I нам не байдуже, з ким буде вiн, поет Шевченко, й тi, хто його шану?
i йде за иим, - сказав одверто Костянтин.
   - За мною нинi йде тiльки вiн, актор Михайло Щепкiн, чи я - за  ним,  -
пожартував Тарас, щоб збити врочистий тон.
   - Всi малороси,  яких  ми  зна?мо,  благоговiють  перед  сво?м  великим
поетом-мучеником, - сказав Iван.
   - Спасибi за комплiмент...
   - Це правда, - пiдтримав i Костянтин. - Ми  впевненi,  що  вам  близька
iдея ?дностi усiх слов'ян, слов'янський дух, слов'янська велич, доля  всiя
Русi.
   - Не турок же... - ухильно сказав Тарас. Iдея  "всiя  Русi"  для  нього
надто пахла самодержавством, синьомундирими захисниками царя й  отечества.
- Коли б ще волю людям!..
   - I воля буде. Iз царських рук, - пообiцяв йому Iван.
   - Сказав слiпий, побачимо... Та й Укра?на...
   - Нам рятувати треба вiд нiмцiв Русь - ось головне! - схопився з крiсла
Костянтин. - Вiд них усi напастi. ?вропа нас понiвечила, перекрутила!..
   - Прошу мене пробачити, - ввiйшла русява ставна дiвчина. -  Шевченка  й
Щепкiна до себе просить батько.
   - Йому ж суворо заборонили лiкарi! - гукнув Iван.
   - На двi хвилини... Вiн як почув, хто завiтав, розхвилювався...
   Втрьох увiйшли тихенько до кабiнету, затiненого густими  занавiсами,  й
почули тихий голос:
   -  Щасливий  бачити  вас  у  Москвi...  в  мо?му  домi...   Звикши   до
напiвтемряви, Тарас уздрiв на лiжку шляхетний вид Сергiя Тимофiйовича.
   - I я безмежно радий, що маю честь...
   - Як жаль, що я захворiв, що лiкарi не дозволяють менi... А то б  ми  з
вами!.. Михайло, ти ж покажи йому Москву...
   - Показую вже п'ятий день.
   - Ну й добре... Ви, Тарасе, заходьте. Може, менi  полегша?...  А  лiтом
ласкаво просимо до нас у село...
   Тим часом хтось торкнув Тараса за рукав, i вiн почав прощатися.
   - Видужуйте! Спасибi вам  за  книги.  Я  прочитав  ?х  iз  на  солодою.
Освiтлена вiтальня змусила примружить очi.
   - Старiсть... - зiтхнув журливо Щепкiн.
   - Себе вiн зовсiм не береже, - похмуро буркнув Костянтин. - Працю?, мов
найнявся.
   - Охота гiрш неволi, - сказав Тарас. -  Творцi  горiти  мусять,  iнакше
буде лише димок.
   - Ось так! - промовив до Костянтина молодший брат. - Труд, кажуть мудрi
люди, всьому на свiтi голова.
   - Нам час. Прощайте! - мовив Щепкiн.
   -  Григоровичу,  ждемо  до  нас  на  Великдень,  -  подав  Тарасу  руку
Костянтин. - Ми познайомимо вас з Хомяковим, Кошельовим... Чудовi люди!
   - Дякую. Зайду, зайду обов'язково!..
   - В Кремлi сьогоднi будете? - спитав Iван. -  Всеношна  там  -  на  всю
Росiю!
   - Мороз iде по тiлу - так гарно, так глибинно-iстинно, - доповнив брата
Костянтин. - Пiдете - не пожалку?те. Там справжня Русь!..
   -  Умовили,  -  всмiхнувся  братам  Тарас.  Перекусивши  в   Тро?цькому
трактирi, прийшов додому з намiром лягти поспать, щоб вистояти всеношну. У
Щепкiна були в театрi справи, й Тарас  мiг  жити,  як  заманеться.  Добра,
звичайно, рiч прогулянки, вiзити, дружнi зустрiчi, та... заважка.
   Роззувся, роздягнувся й лiг на диван. За звичкою, узяв зi столу книжку.
О! Це ж "Полярная звезда",  яку  ще  вчора  йому  позичив  Микола  Щепкiн,
Михайлiв син... П'ять профiлiв синiв Росi?, кращих  ??  синiв...  Вони  ?й
прагли  волi,  вона  ж  дала  ?м  вiнець  терновий   мученикiв   -   Росiя
царсько-панська, Росiя рабства. Воля i досi в  нiй  -  крамола,  державний
злочин;  слово  саме  прирiвняно  до  богохульства!..  "Княгиня  Екатерина
Романовна Дашкова..." Це ж подруга iмператрицi Катерини. I хто ж  про  не?
пише? Сам Герцен!.. Власне, його цiкавить iмператриця,  ??  "портрет",  що
виплива? з записок  фрейлiни  Дашково?...  Цiкаво...  Нiжна  мудрiсть,  що
потопила в кровi уральську волю Пугачова, добила Сiч!..
   Об одинадцятiй пiшов у Кремль.  Розбурханий  статтею  Iскандера,  а  не
впокорений перед лицем  Всевишнього;  в  передчуттi  грядущих  бур,  а  не
святого та?нства прилучення до воскресiння iз мертвих бога-сина.
   Iще на Краснiй площi попав у вир народу, що тягся в Кремль  на  головну
пасхальну службу Москви-столицi, а може, i всiя Русi, як  похвалявся  Iван
Аксаков. Iшли врочистi, стриманi, несли паски у кошиках, хустках -  хто  в
чому. Мiж цих поважних, ситих то тут, то там траплялися простi  та  зовсiм
бiднi, шмигали дiти, пiдлiтки, а парубки тихцем пощипували  дiвчат,  i  тi
пищали  здавлено,  закутуючись  в  ряснi  хустки...  Вгорi  стояв  великий
жовтавий мiсяць, зорi свiтили теж... Воiстину пресвiтлий празник!..
   Кремль стугонiв  од  натовпу.  Здавалося,  сюди  сьогоднi  збилася  уся
Москва, прочувши, що  тут  господь  воскресне,  що  тiльки  тут  вони  усi
прилучаться до благодатi. Служилося в  усiх  церквах,  яких  було  лиш  на
Соборнiй площi три чи чотири, линув  сумний,  iще  передпасхальний,  спiв,
горiли грубi  свiчi  й  повсюди  пахло  воском...  Пiдходили  якiсь  пани,
одягненi в боярськi шуби й шапки, i  люди  трепетно  давали  ?м  дорогу  в
набитi густо храми... Метляли пишнi бороди, розкiшнi хутра,  сукна,  цвiли
шовки й стояв туманом гомiн...
   Опiвночi  з  церков  ударив  дужий  веселий  спiв,  забемкали  на  всiх
дзвiницях дзвони...

   Христос вскресе из мертвых,
   Смертию смерть поправ
   И сущим во гробе
   Живот даровав!..

   - Христос воскрес! Христос воскрес! - полинуло, неначi хвиля, натовпом,
i вiн здригнувся, зрушився, завирував. Iз храмiв трохи  поспiхом  посунули
тi, що стояли скраю, бiля дверей, за ними - густо, весело, хапаючи повiтря
риб'ячими ротами, - хто був сподобився стояти глибше, бiля амвона а вже за
тими, пiсля важко? паузи, пiшли попи з кадилами та  клiр  з  хорогвами  та
образами...

   Христос воскресе из мертвих!..

   Шалiли дзвони, натовп перешиковувався,  даючи  вiльний  простiр  довкiл
церков, щоб ним врочисто рушив  великий  хрес  ний  хiд,  очолений  самим,
напевно, патрiархом всiя Русi... Хтось скрикнув,  хтось  когось  ударив...
Iзнявся шум i раптом стих...
   Нарештi вся колона з попiв, свiчок  та  образiв  з  хорогвами,  сяк-так
зiбравшись, рушила.

   Христос воскресе из мертвых,
   Смертию смерть поправ!..

   А дзвони б'ють, а натовп перелива?ться, а полiцейськi луплять  безбожно
тих,  хто  сп'яна  чи  знiчев'я  вискаку?  наперерiз  процесi?...  Христос
воскрес! Христос воскрес!..
   Поволi в спiвi, в дзвонi процесiя пройшла за  храм  Успенiя...  Христос
воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцiлувався, - брат во Христе! - з  худим
обдертим жебраком i дав йому  карбованця...  В  гуртi  дiвчат  та  хлопцiв
зiрвався смiх, на них хтось шикнув...
   Мiсяць кудись подiвся, i зiр також не стало видно. Знову пiдуть дощi та
мокрий снiг...
   Iз-за Архангельського собору з'явились свiчi, ризи, блиск  образiв.  За
ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви...
   - Не налягай! Дорогу! - метнулися городовi розширювати живий,  рухливий
коридор. - Таку твою!..

   Христос воскресе из мертвых,
   Смертию смерть поправ!..

   Тарас якимось чудом лишився поряд iз хресним ходом,  чув  запах  воску,
ладану, спiтнiлих тiл. Повз нього пройшли поволi вищi чини духовнi, чорнi,
як нiч, ченцi, хоругвоносцi...
   Раптом посеред них впiзнав одного з братiв Аксакових! Нiс Костянтин лик
Саваофа - гордо, ледь-ледь задерши  голову  i  виставивши  вперед  широку,
лапату  бороду...  Пройшов,  неначе  проплив  у   рай...   Кондова   Русь!
?диновiрна, царствена!.. Свiй патрiарх, сво? палати, сво? покiрнi смерди й
жiнки, закритi по теремах, як то було у добрi старi часи!..
   На другий круг у хресний хiд вливалися пани, купцi,  чиновники.  Йдучи,
спiвали з пiвчими й знай осiняли себе хрестом - розмашистим, як ?хнi душi,
здатнi пропить за нiч всi грошi, шубу, коней та... крiпакiв... Братолюбивi
стовпи царя росiйського, престолу та отечества!..
   Коли вiльнiше стало, де вiн стояв, пiшов од храмiв божих у  бiк  ворiт.
Не може Русь без iдола, без поклонiння. Не сотвори собi кумира - заповiдь,
яко? вона i досi ще не почула, не сприйняла!..
   ...Прощатися почав уже напередоднi свого вiд'?зду.  Михайло  Максимович
зiбрав велику учту, присвячену його особi, прощанню з ним. На нiй був цвiт
мистецький, вся мисляча, жива Москва.
   Тарас прийшов iз Щепкiним пiзнiше всiх. Як видно, йому навмисне назвали
час такий, щоб вийшла врочиста зустрiч.
   Вiтальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, i в тих очах було  усе:
повага, сум, iронiя...
   - Добридень вам, панове! -  сказав  нарештi  здавленим  вiд  хвилювання
голосом. - Пробачте... Ми, зда?ться, спiзнились трохи...
   - Тарас Григорович Шевченко! - оголосив господар дому, як в  iсторичних
драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усi. А-а, нi - ? незнайомi лиця...
   - Погодiн, - представився один iз них, вивчаючи його уважним поглядом.
   - Професор, академiк i видавець, - додав Михайло Максимович.
   - А ще - ваш давнiй шанувальник, - додав  вiдомий  учений  муж.  -  Наш
"Москвитянин" писав не раз про вашi твори. Навiть, коли про них писати  не
дозволялося...
   - Спасибi. Я...
   - Дозвольте й менi, панове,  -  влiз  помiж  них  усмiхнений  сивенький
старчик. - Я - Шевирьов,  Степан  Петрович.  Прошу  любити  i  шанувати...
Хi-хi... Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядiв не подiляю ваших...
   - Також професор, академiк, вiдомий критик... - почав  було  пояснювати
господар дому.
   - Знаю, - сказав Тарас. Цей монархiст уславився непримиреннiстю до всiх
iнакомислячих. Дискутував колись з Б?лiнським.
   Мусив подати руку.
   - А ви мене впiзна?те? - всмiхнулися знайомi очi.
   - Пан Галаган?
   - Вiн самий, - обняв Тараса земляк, з яким вiн  зустрiчався  колись  не
раз. - 3 поверненням!
   - Були в  Кремлi?  -  спитав  Iван  Аксаков.  Тарас  кивнув.  -  I  як?
Прекрасно, правда?
   - Японiя... - сказав Тарас, хоч не хотiв висловлюватися на  цю  непевну
тему.
   Iван Сергiйович нiчого не зрозумiв. А Костянтин, що пiдiйшов тим часом,
спитав:
   - Узавтра ?дете?
   - Пора, - розвiв Тарас руками. - Там жде  мене  моя  свята  заступниця,
робота жде...
   - Нам буде вас не вистачати.
   - Дякую за добре слово...
   - А це Петро Iванович Бартен?в, iсторик,  археограф,  -  знайомив  далi
Максимович.
   Той уклонився мовчки...
   За пiвгодини ввiйшла чарiвна господиня i запросила усiх до столу.
   - Як здумаю, що ви вже ?дете, то плакать  хочеться...  -  шепнула  вона
Тарасовi, коли схилився поцiлувати руку. В очах ??, - великих, ясно-карих,
- i справдi сяяли росою сльози.
   Учта розпочалася теплим напутнiм словом Щепкiна.
   - Панове, ми сьогоднi вшанову?мо нам дорогу людину, що незабаром покине
нас. За всi цi днi ми полюбили щиро простого, милого й талановитого Тараса
- гостя нашого. Сво?м при?здом вiн звеселив, осяяв хмурий березень, вселив
надiю в душi на кращий  час  не  тiльки  у  природi,  а  й  у  суспiльствi
нашому... Нехай же буде добре йому в дорозi i в Петербурзi!
   Всi встали й випили по першiй чарцi на честь засланця, що повертався за
одинадцять рокiв iз невеселих, трагiчних мандрiв.
   Як почали обiдати, Тарас дивився нишком на цих  людей,  яких  вiн  знав
давно колись, i тих, з якими оце в Москвi зустрiвся, i щось  таке  в  його
душi творилося, чому не мiг знайти одразу й назви. Було i  жаль  утрачених
даремно лiт, i радiсно, що так його зустрiли вiдомi, славнi люди.  Не  всi
вони, звичайно ж, читали те, що вiн створив, та всi схиляли  голови  перед
його стражданням, вiддаючи данину його терпiнню, мужностi та силi волi, як
висловився в сво?й промовi-тостi Iван Аксаков тiльки  що.  Старий  друзяка
Щепкiн, розчулившись, поцiлував промовця, чим ще додав олi? в огонь поваги
та спiвчуття. Погодiн i той сказав коротке слово на честь  поета-мученика,
що  постраждав  за  щирiсть,  за  свiй  народ.  Щоб  був  не  вплiв   сюди
царя-надьожу, то мав би повний успiх у товариства...
   Останнiм встав господар. Гамуючи тремтячi руки й  сльози  вiн  прочитав
присвячений Шевченку вiрш, написаний перед обiдом-учтою. Хтось щось спитав
Тараса, й вiн не почув початку, де йшлося про повернення  його  ж  таки  з
кра?в далеких...

   Ой, як дуже за тобою
   Тужила Вкра?на -
   Усе тебе вспоминала,
   Як та мати сина.
   Тво? думки туманами
   На лугах вставали,
   Тво? сльози росицею
   По степах спадали;
   Тво? пiснi соловейком
   В садах щебетали...

   Не змiг читати бiльше. Стояв, схиливши  голову,  й  стискав  тремтливий
аркушик з написаним на ньому вiршем... Нарештi, рушив далi,  вiтаючи  його
на волi, зичачи йому здоров'я, слави й нових пiсень...
   Обiд уже скiнчився, i  всi  по  тому  вiршевi  зiбралися  бiля  Тараса,
вiтали, тисли руку, бажали щастя, успiхiв...
   I раптом - спершу тихо, а потiм дужче, дужче - полинула вкра?нська мила
музика, вкра?нська пiсня!.. То  господиня,  сiвши  за  фортепiано,  вiтала
гостя  голосом  його  землi,  душею  його  народу,  музикою   його   небес
блакитних...

   Ой зiйду я на могилу
   Та стану-гляну у долину:
   Долина глибока, калина висока,
   Аж додолу гiлля гнеться...

   Всю нiч Тарасу снилися ?? пiснi, вона сама, могили, степ, Днiпровi синi
гори...
   А вранцi, ледь розвиднiло, прощався з домом Щепкiна;  i  з  ним  самим.
Старий актор зiбрався у Ярославль, вiн - в iнший бiк,  де  мав  давно  вже
бути.
   До пошти мовчки ?хали. Лише коли поклали на дах карети речi,  Семенович
обняв Тараса, поцiлував i мовив:
   - Нехай щастить тобi, мiй добрий друже!
   - Спасибi за все, за все!.. - розчулено гукнув Тарас.
   Ямщик пiднявся на передок, взяв батога. I Щепкiн запоспiшав сiдати.
   Конi рвонули з мiсця...
   Коли-то знову стрiнуться?..
   ?хав Москвою вранiшньою, а був уже в Санкт-Петербурзi. Правда,  не  мiг
побачити його виразно, чiтко: за  одинадцять  рокiв,  -  та,  власне,  всi
тринадцять, -  вiдколи  вiн  по?хав  на  Укра?ну!  -  геть  призабув.  Час
трудиться - стирав щось,  щось  вимальову?  на  тому  мiсцi...  Вчора  вiн
стрiвся з  дядьком  княжни  Варвари,  якого  часто  згадували  в  Яготинi.
Пробувши тридцять рокiв на каторзi та на засланнi,  князь  дожива?  вiк  у
Москвi... Сергiй Волконський, декабрист, засуджений царем до страти!..
   Москва пливла, вiдходила у тихий, добрий спомин. Старий Михайлiв  кучер
мугикав щось собi пiд  нiс.  Вiн  знав,  що  по?зд  iще  не  скоро,  й  не
поспiшав...
   Раненько мав прийти до Щепкiна Михайло Олександрович i принести  "Iвана
Гуса", якого нiби десь вiдшукав новий знайомий Бартенев... Нi  "Гуса",  нi
Михайла!.. Коли добув, то передасть йому у Пiтер Галаганом,  який  узавтра
?хатиме...
   Вокзал  зустрiв  багатолюддям.  Публiка  сюди  приходила  на   рандеву,
оскiльки i сам вокзал, i по?зд, i залiзниця були  ще  всiм  удивину.  Йому
казав хтось, що по недiлях тут навiть гра? музика:..
   Забравши свою мiзерiю i попрощавшись  з  кучером,  пiшов  шукати  якусь
харчевню, щоб пiдживитися. Харчi вiн мав у саквояжi, та шлях був довгий, а
по?зд не дилiжанс: хто зна?, як вiн  ?де  i  де  спиня?ться...  Дорогу  цю
збудовано, коли Тарас тягнув носок за Каспi?м,  i  зараз  вiн  уперше  мав
довiритися огненнiй силi локомотива. Дива! Узавтра ввечерi вiн буде вже на
березi  рiки  Неви,  обнiме  Лазаревського!  Михайло  жде.  За  муки  його
солдатськi господь послав такого друга вiрного. М'який, тихенький,  навiть
сором'язливий, а дiло робить  вперто,  не  вiдступаючи,  не  даючи  спокою
iншим....
   До  по?зда  було  ще  мало  не  двi  години.  Добре,  що  взяв   квиток
заздалегiдь. Семенович потурбувався. Вiн ?здить часто, зна?...
   - Христос воскрес! - почулось раптом поряд. Звiв очi - леле!..
   - Як ви тут опинилися?
   - Надумала провести вас, - всмiхнулася йому Марiя. - Цi сухарi ученi не
догадаються...
   - Михайло Олександрович мав пiдiйти до Щепкiна, - сказав Тарас.
   - Вiн був... як ви по?хали, - скривилася, мов укусила кислого.
   - Не зна?те, знайшов мого "?ретика", або "Iвана Гуса"?
   - Так.
   - От спасибi за новину!
   Ввiйшли в примiщення i посiдали на вiльну лавку. Марiя так дивилася  на
нього сяючими очима, що вiн одводив погляд.
   - Ви теж з панiв? - спитав, аби поставити мiж ними щит.
   - Та нi, проста козачка.
   - Такими будуть усi мо? землячки, коли дамо ?м волю... - подумав  Тарас
уголос. - Бо воля - це як сонце в душi людини. Вiльного по ньому  видно  -
свiтиться...
   - Я теж свiчусь?
   - Ви - ся?те!
   - А вiн казав, що темна...
   - Хто?
   - Чоловiк...
   - Вiн, серденько, недобача?. Прости його.
   Сидiли довго мовчки. Нарештi, вiн зиркнув на не? i стрiв  ??  сумний  i
свiтлий погляд, що проникав у саму  душу.  Господи!..  Аби  здолати  чари,
спитав грайливим тоном:
   - Ви не забули, що обiцяли менi при першiй зустрiчi?
   - Що?
   - Оженити мене у Прохорiвцi або в сво?му Згарi.
   - Не мудре дiло... Жити по тому  мудро...  -  мовила.  -  При?дете,  то
оженю! - всмiхнулася.
   Чомусь  од  то?  усмiшки  йому  зробилось  сумно...  Де  Згар,   а   де
Новопетровський форт!..
   - Про мене ви дiзналися од Максимовича?
   - Нi. Я сама читала i уявляла крiзь сльози вас... Ще дiвчиною...
   У залi раптом почався рух.
   - Напевно, по?зд? Треба  менi  вже  йти...  -  пiдвiвся.  Вона  дiстала
хусточку i втерла очi. Потiм всмiхнулась якось гiрко i запитала:
   - Можна поцiлувати вас на прощання?
   Тарас не встиг вiдповiсти. Впилася в губи, вирвалася - сама вiд себе  -
й швидко пiшла з вокзалу.
   По?зд прогуркотiв за вiкнами, протяжно  свиснув,  пирхну  i  зупинився.
Вдарив вокзальний дзвiн...
   Лежав, лiчив удари, що долинали iз Петропавловсько?, i слухав бiль,  що
не вгавав у грудях...
   Уранцi забiг його провiдати Гриць Честахiвський.
   - Ну, як? - спитав.
   - Як бачиш... Нема? волi?
   - Кажуть, що буде в пiст.
   - Пiлати!
   - ?м не пече.
   - Я ждав, я знаю...
   - Що я тебе проситиму, - присiв Грицько на лiжку, - не  переймайся  так
дуже цим. Ти хворий, тобi одужать треба...
   - Коли ж не можу!..
   - Вчора дув з  пiвдня  вiтер...  Пахла  в  саду  кора...  Що  чути  вiд
Варфоломiя? Вже сторгував той грунт побiля Канова?
   - Не знаю, - сумно сказав Тарас. - Чи вiн всього не пише, чи сам нiчого
там не збагне... А це мовчить...
   - Весною по?ду я! - рiшуче сказав Грицько. - Коли  тобi  до  серця  ота
земля пiд Кановом, то буде вона тво?ю. Як звати те урочище?
   - Гора Чернеча... З не?  чудовий  вид  на  Заднiпров'я,  i  сам  старий
Славутич бiля пiднiжжя тече широко й вiльно!..
   - Видужуй тiльки швидше.
   - Не знаю... Щось менi недобре, Грицьку...  Думки  сумнi  приходять  до
голови...
   - Ти лiки п'?ш?
   - Що толку з того!.. Гiрша? менi весь час...
   - Весна уже не за горами. Вирвешся на Укра?ну - враз оживеш.
   - Хоч глянути б з тих гiр на свiт!.. - зiтхнув Тарас.
   - Надивишся, - торкнувся його руки. - Якщо до квiтня мiсяця  твiй  брат
не купить грунту, покину все й по?ду!  Притихли.  Теплий  квiтень  був  ще
такий далекий...
   - Ти не забув, як ряст цвiте? - спитав Тарас. - А сон-трава!..
   - Менi стоять перед очима зелено-синi луки, гаптованi  жовтавим  цвiтом
лотатi...
   - I солов'?... I жайворонки...
   - А над водою летять качки!..
   Тарасовi згадався став, левада, струмок по нiй, що навеснi  вбирався  в
цвiт i зело; а  потiм  -  гори  Канiвськi,  зелений  обшир  лукiв,  що  за
Днiпром...
   - Якщо умру, то поховайте  на  тiй  горi,  де  думав  хату  ставити,  -
зненацька сказав Тарас, хоч сам про смерть не думав останнi днi.
   - Ну, що ти, що ти, батьку! - жахнувся Честахiвський. - Ще поживеш...
   - Дай боже!.. Кажу на всякий випадок... Не хочеться менi лежати в чужiй
землi...
   - ?й-богу, буду плакати...
   - Я ще не вмер, - всмiхнувся Тарас йому. - Та  й  краще  менi  сьогоднi
нiбито... Вночi про Нижнiй згадував, i про Москву...  Якi  були  надi?,  а
вийшло...
   - Грiх тобi гнiвити  бога,  -  сказав  Грицько.  -  Книжок  он  скiльки
повидавав, став академiком, поезiй скiльки нових утнув!..
   - Все так... А хати не збудував, не одружився  i  не  пожив  на  рiднiй
сво?й землi, - зiтхнув Тарас.
   - Одружишся i поживеш. А грунт - по?ду й тобi куплю!  -  рiшуче  сказав
Грицько.
   - Спасибi.
   Хтозна-чому Тарасовi  враз  захотiлося  обнять  Грицька,  поцiлувати  й
сказать йому якiсь слова прощальнi. Були б такими всi земляки!..
   - Чого ти так на мене сумно дивишся? - спитав Грицько,
   - Не знаю... Якась журба бере за душу...
   - Засидiвся ти в цiй норi. Давай на все начха?мо й  гульнемо  вдвох  по
мiсту на вiзнику! - схопився.
   - Не можу. Груди в мене - немов склянi. Щось там таке... Торкнешся -  i
розiб'?ться...
   Грицько погас. Похнюпившись, пройшов до столу та до вiкна, постояв  там
i повернувся.
   - Батьку, якби я мiг забрати твою хворобу!.. - мовив.
   - Я вiрю: ти забрав би, - сказав Тарас, розчулений його поривом.
   На антресолi пiднявся важко Федiр i повелiв:
   - Час умиватися i пити чай!
   - То я пiшов, - сказав Грицько. Нагнувся, поцiлував  Тараса  в  лоб.  -
По?ду на кiлька днiв по службi. На тому тижнi знов забiжу.
   - Прощай.
   - Бувай здоровий!
   - Грицьку, ти ж не забудь, що я просив...
   Лише махнув рукою, пiшов униз. Тарас вслухався сторожко в його  ходу  i
ясно бачив, як одягнувся, зиркнув на сходи й  вийшов...  Жаль,  не  сказав
йому хороших, прощальних слiв!.. Цей тиждень ще пережити треба. З  грудьми
- як скло...
   У п'ятницю, напередоднi його дня ангела, прийшов Микола Костомаров.
   - О, ти працю?ш! - мовив iще в порозi. - Чому ж не був у мене?
   Нездужаю, - сказав Тарас, поклавши пензлик. - Вчора менi  полегшало.  А
то лежав.
   - Що ескулапи?
   - Хмуряться, рецепти пишуть, з хати не випускають... Сiдай.
   - А може, й справдi тобi полежать треба?
   - Належуся... Ну, як твоя наука?
   - 3 очима зле. Якраз ввiйшов у дiло, збагнув, руками взявся, а зiр  все
гiрше й гiрше.
   - У кожного своя бiда.
   - Ти хоч не стань фiлософом! - пожартував.
   - А що... Уже три мiсяцi, як маю час для  роздумiв,  -  журливо  сказав
Тарас. - Удень ще хтось зайде,  провiда?,  погомонить...  А  ночi  -  лише
мо?... Думки, думки!.. Мов заново прожив життя...
   - Самотнiсть нас опосiла, брате.
   - Вона... Та ще ланцюг жандармський!
   - А що хiба? - спитав Микола тихо.
   - Вже другий рiк купу? грунт Варфоломiй. Нiхто продать не хоче!  Пiдуть
питати дозволу - бо це менi! - й назад, назад...
   - Пани тебе бояться.
   - А ти казав, що люблять...
   - I люблять, i бояться. Як я, скажiмо, або Кулiш, - всмiхнувся.
   - На себе ти не наговорюй!
   - Ти - свiточ, ми ж довкiл - метелики. Кортить наблизитися  i  страшно,
бо згорiти можна... - сво?? вiв Микола.
   - Погасну - будете мене топтать ногами...
   - Ти не погаснеш.
   - Колись же вмру.
   - Фiзична смерть для тебе стане новим народженням. Тебе тодi  полюблять
- не страшно! - всi...
   - I шеф жандармiв?
   - Мовлю про землякiв. А владi ти завжди будеш кiсткою в неситiм горлi.
   - Втiшив. Тепер i вмерти можна.
   - Живи й пиши!
   - Писав би, та, видно, вже...
   - Казав, що стало краще.
   - Борюсь, не можна менi  лежать  колодою,  -  сказав  Тарас.  -  Пiтьма
довкруг насову?ться... Пригас - i вже вона з усiх сторiн!..
   - Це правда, - зiтхнув Микола.
   - Волi так i не чути? - спитав Тарас.
   - Всi кажуть, що вже царем пiдписана...
   - А де ж вона?
   - Притримують.
   - Пiтьма, пiтьма... Як хочеться почути хоч про таку!..
   - Вже скоро.
   - Для мене час тепер, Миколо, стисся: година - день чи й мiсяць, а день
- як рiк...
   - Ти став-таки фiлософом!
   - Я написав останнiй вiрш, Миколо...
   Зависла довга тиша. Десь за вiкном  дзвенiв  капiж,  поцiвкувала  якась
пташина...
   - Як там Нева, не ожила? - спитав Тарас.
   - Ще рано.
   - Лишилося чотири днi зимових. I все - весна!..
   - Ти сплутав Неву з Днiпром.
   - По?ду на Укра?ну! Там поживу, подихаю... Менi б до ?хать тiльки!..
   - Такий слабий?
   Промовчав. Хiба вiн зна?, що з ним! Болить, i край...
   Дiстав годинник, куплений йому Михайлом, незграбно клацнув кришечкою.
   - Десята вже... Поглянь на це маленьке диво!..
   - Перший?
   - Не мав за що ранiше,  а  це  купив...  Лежиш,  не  зна?ш,  котра  уже
година... А тут - будь ласка!..
   Закрив, сховав. Здалося, що Костомаров лукаво якось глянув.  Старий,  а
тiшиться, немов дитина...
   - Скiльки тобi узавтра стукне? - спитав Микола.
   - Сорок та ще i сiм. З базару ?дем, брате!
   - Менi вже теж сорок четвертий... Аби тодi був одружився...
   - Нема? зла, щоб на добро не вийшло, - бадьоро сказав Тарас,  втiшаючи.
- Вмремо, нiхто не плакатиме...
   - За мною - так, а за тобою... Краще живи, Тарасе, довго, до сотнi лiт!
   - Велиш, то що менi лиша?ться?.. - всмiхнувся, слухаючи,  як  пiдступа?
до серця бiль.
   - Я завтра прийти не зможу. Отже, прийми мо? вiтання!
   Звелись обо?, поцiлувалися.
   - Вже йдеш? Прощай!.. Важливе щось  хотiв  тобi  сказати...  Бач,  геть
забув!
   - Прийдеш до мене - скажеш. А як нездужатимеш, то я прийду. Ти повiдом.
   - Гаразд.
   - Бувай здоровий!
   - Прощай...
   I цей пiшов. Мов бачив, як вiн iде академiчним коридором, - зсутулений,
напiвслiпий, - як одчиня? дверi i боязко йде до Неви, щоб глянути,  чи  не
збрехав, сказавши, що спить Нева...  Морозним  сизим  оком  вдивля?ться  у
нього сфiнкс... Як вiчнiсть!.. За чотирнадцять рокiв дiдами стали  тi,  що
найближче до серця брали долю свого народу. Тодi були завзятi i молодi,  а
нинi - сивi, немiчнi, принаймнi тiлом. Духом вони ще дужi!..
   З жалем оглянув стiл з розкиданими малюнками, мольберт, палiтру й  тихо
пiшов до сходiв. Нiс обережно серце, мов кришталеву скриньку, в якiй  було
заховане його життя... Поволi ставив ногу на першу сходинку, яка  озвалась
глухо, мов ?й також болiло... Хитався свiт,  окреслений  одним  вiкном  та
стiнами, пливли думки, неначе човни Днiпром, покритим нiчним туманом...
   Лiжку зрадiв, як твердi. Стiни, вiкно  i  все  довкола  поволi  втихло,
стало на звичне мiсце. Невже його так пiдкосили сумнi думки?.. Чи втома?..
Чи холод, що повзе з  вiкна,  з  пiдлоги?..  Чи  щось  у  грудях  у  нього
перемiнилося?.. Ковтнути б чаю... Ось вiн, хоч i холодний, сто?ть собi  на
столику,  а  встати  зась...  Спочине  i  зведеться...   А   може,   хтось
навiда?ться... Його незмiнний Федiр теж занедужав. Вчора прислав товариша.
Гаврилом кличуть. Також старий солдат... А на нiч Михайло шле свого  слугу
Iвана; в майстернi спить...
   Вiддихавшись, устав, добувсь до чаю,  випив.  Палить  його  сьогоднi...
Наче довкiл пустеля... Важко йому долати сходинки. Уперше нинi пошкодував,
що мусить ходити ними... Може, i справдi лiпше йому було  б  в  лiкарнi?..
Днями забiг сюди Жемчужников - не Лев, а  брат  молодший,  Володимир  -  i
запропонував лягти в лiкарню. Взявся добитись  навiть  мiсця...  I  третiй
брат,  Олексiй,  такий  же,  здiбний...  Брати  Жемчужникови,   Мокрицькi,
Лазаревськi, Курочкiни - щасливi  ?хнi  матерi!..  О,  геть  забув,  що  у
Мокрицького, Iвана Миколайовича,  сьогоднi  день  народження!  Торiк  вони
повеселилися в його гостиннiм домi!.. А нинi...
   Сiв до столу, вмочив перо i написав  вiтання.  Коротке.  Сили  йому  не
вистачило на довгий лист... Зайде Гаврило, то передасть...  А  нi  -  Iван
Са?нко, слуга Михайлiв, з'явиться, пошле його...
   Лiг вiдпочити. Нiби хтось увiйшов... Роздягся. Покашлюючи, пiшов нагору
сходами... Михайло Лазаревський!
   - Ну, як ти тут?
   - Недавно сiмейство ваше згадував...
   - Хоч добрим словом?
   - Можеш не сумнiватися. Найкращим!
   - Снiдав? I лiки пив? - змiнив Михайло тему.
   - Як ти ввiйшов, менi немов полегшало, - сказав Тарас.
   - Сьогоднi ти бадьорiший...
   - Вже й працював. Зiйшов униз... Аж тут прийшов Микола... Бiда з ним  -
слiпне. Скiльки б вiн ще зробив!..
   - Вниз не ходи. Там холодно, - благав його Михайло.
   - Коли ж кортить... Я, може, не написав найкращу свою картину!..
   - Ви всi такi скаженi?
   - Не знаю... Тi принаймнi, у кого ? мета-зоря...
   - Твоя, звичайно ж...
   - Воля!
   - Цар скоро дасть.
   - Тi?? волi нiхто  не  дасть,  ??  добути  треба!  В  царя,  у  панства
вирвати!..
   Аж потемнiло йому в очах.
   - Далека твоя зоря... - зiтхнув Михайло. - Довго до не? йти...
   - Дiйдемо! Не ми - онуки, правнуки... Пожити  б  нам  з  тобою  на  тiй
землi, на вiльних горах Канiвських, мiж тих людей веселих!..
   Помовчали. Шлях до зорi був довгий, а ?хнiй вiк короткий...
   - Хоч спом'януть тодi нас добрим словом? - спитав Тарас.
   Михайло не вiдповiв. Напевно,  вiн  i  не  чув,  замислившись  про  той
далекий прийдешнiй час. Нiколи вiн не висловився,  не  пояснив,  чому  так
ревно дба?, вiдколи познайомився, про гнаного царем поета, хоч  це  дiяння
може... - могло не раз! - для нього зле скiнчитися. Нiколи вiн не  говорив
високих  слiв  про  рiдну  милу  землю,  про  свiй  народ...  Брати  також
помовчували й робили дiло... Може, у цьому ? жертовний, найвищий смислi
   - Брат Федiр прислав листа, тобi  привiт  у  ньому  переда?,  -  сказав
Михайло тихо. - Вiн пам'ята? тво? слова.
   - Якi? - Що ти сказав, прощаючись: "Любiть селян!"
   Вiн геть забув, а Федiр, бач, пам'ята?.  На  добрий  грунт  упали  його
слова i проросли дiлами добрими на користь бiдним людям...
   - Писатимеш - йому привiт передавай. Скажи, що я до смертi...
   Навiщо всi цi слова! Усяке добре  дiло  вiд  вдячностi,  що  повторяють
часто, втрача? свою красу.
   - Скажу, що ти запрошу?ш до себе в гостi на гору бiля Канова...
   - Розумний ти чоловiк, Михайле!
   - Вiзьмеш мене керуючим сво?м хазяйством?
   - Ти ним давно керу?ш.
   - А в Каневi?
   - Надумав ?хати на Укра?ну?
   - Якщо тобi в пригодi стану... - знiяковiв.
   - Та я без тебе, немов без рук!
   - Спасибi на добрiм словi...
   - Створимо там справжню Сiч, - гукнув Тарас щасливо, - i  заживем!  Всi
рiвнi, всi - немов брати!..
   Знов потемнiло йому в очах i стало душно.
   - Швидше... кватирку... - мовив. - Вiтру!..
   Михайло виконав  його  прохання.  Скривившись  мученицьки,  немов  йому
самому було недобре, мовчки стояв над ним.
   - Вже легше... - тихо сказав Тарас. Ще й усмiхнувся,
   - Часто таке з тобою робиться? - спитав Михайло журно.
   - Сьогоднi вдруге.
   - Треба гукнуть Круневича або Барi.
   - Що толку, - зiтхнув Тарас. - Мiкстури п'ю,  а  гiрша?...  Як  сам  не
збореш хворостi, то хтось тобi не допоможе!..
   - Колись казав, що Козачковський тобi помiг.
   - То ще було до муштри й нудьги в пустелi... Там  що  два  роки  мiняли
роти, а я... сiм лiт на Мангишлацi!.. Знають царi й жандарми дiло.  Журба,
цинга та ревматизм - не гiршi кулi й шибеницi, дороблять те, що не  змогли
чи посоромилися зробить вони...
   - По?деш на Укра?ну, i все мине. Одружишся...
   - А ти?
   - I я...
   - Вiзьмемо кирн чорнявих; дiтей народять... Весело!..
   Примовкли. Бачили сво?х дружин, сво?х дiтей на горах бiля Днiпра, самих
себе - мов на картинi, збоку...
   - А як не пустять тебе Шувалов та Долгоруков? - спитав Михайло раптом.
   - Чому?
   - Забув, як ти вернувся iз Надднiпрянщини  i  як  з  тобою  порозмовляв
всесильний шеф жандармiв?
   - То все у воду кануло.
   - Хто зна?... Лев Жемчужников менi казав...
   - Облиш, Михайле!.. Добре так зажили,  -  всмiхнувся,  -  а  ти  згадав
жандармiв... Цур ?м!
   - Пiду скажу, щоб принесли тобi обiд, -  помовчавши,  торк  нувся  його
руки Михайло, - Ти добре ?ж, щоб силу мав... до кирпи.
   Кивнув, пiшов.  Кватирку  лишив  одчиненою.  Старi  вони  вже  парубки,
пiдтоптанi...
   Встав, зачинив, бо вiтер бурхав снiгом йому на  стiл.  I  знову  лiг...
Дiвчата-кирпи нехтують коханням ?хнiм... Думав з нево лi вирвать  наймичку
Варфоломi?ву - не захотiла,  вийшла  за  молодого...  Ткаченко  у  Полтавi
знайшов було хорошу дiвчину... Ликеру сам побачив i покохав...
   Прогнав зусиллям волi  ледь-ледь  усмiхнену  ??  ману,  вiд  чувши,  як
стиска?ться у грудях серце.  Треба  про  щось  веселе  думати!..  Як  вiн,
скажiмо, пiсля арешту й слiдства на Укра?нi  спочив  душею  в  Гирявцi,  в
свято? неньки Лазаревських... Або як... Що веселого було  у  нього  потiм,
уже в столицi? Чим вiн повинен грiти душу, що вже  не  може  витримати  не
тiльки горя - згадки про зло, наругу, муки, яких зазнав?..
   Прийшов Iван Са?нко, принiс обiд.
   Увечерi, як почало  темнiти,  встав,  запалив  нову  високу  свiчку  й,
передчуваючи  безсонну  нiч,  знайшов  лiтопис  Само  видця.  Давно  хотiв
перечитати, проникнути у суть дiянь Богданових, в його  падiння,  злети...
Хоч Костомаров усе де тально вивчив i написав чудову книгу у  двох  томах,
хотiлося почути ще раз голос  того,  хто  все  те  бачив  на  власнi  очi.
Бачив!..
   Лiг, розгорнув  на  будь-якiй  сторiнцi...  Коли  вертався  з  Ки?ва  у
Петербург i глянув на Переяслав...
   Нi, книжку цю сьогоднi  йому  читать  не  можна!  Веселостi  в  нiй  не
знайдеш, а горя вiн не витрима?. Дiла давно минулi - його дiла...
   У Петропавловськiй пробило сьому вечора. Дiстав годинник, звiрив.  I  в
старостi в нас залиша?ться щось вiд дитини... Тiшимося хто зна?  чим...  А
може, у цьому наше благо,  жива  душа,  не  вбита,  не  розтоптана  важким
життям?..
   Взяв iншу, легшу, книжку. "Слово о полку Игореве"...  "Не  лiпо  ли  ны
бяшетъ, братие..." Жаль, не зробив перекладу  на  укра?нську  мову...  Яка
краса, поезiя, думки - високi й мужнi!.. Щоб не Ликера...  Господи,  спаси
його i заступи вiд цих печальних спогадiв, вiд цих очей, що зорять йому  i
досi в душу!..
   Сiв рiзко, щоб  хоч  болем  прогнать  ману,  та  груди  не  одiзвалися.
Сьогоднi, слава богу, йому i справдi легше. Як так пiде, то, може, вiн  до
вiвторка видужа? i, всiм на подив, з'явиться у  Костомарова.  А  от  i  я,
наново, не сподiвалися? Ото вже буде радостi!.. I не  пригаду?,  коли  там
був... Так само i в Бiлозерського... Микешин десь завiявся. А може,  денно
й нiчно вилiплю?  сво?х  царiв  для  пам'ятника  "Тисячолiття"?..  Грицько
при?де, певно; з ним i пiде. Самому буде тяжко: просидiв стiльки в хатi!..
Звичайно, перш, нiж ?хати на Укра?ну, вiн ма? всiх вiдвiдати,  побачити  й
погомонiти. А з Чернишевським треба без  зайвих  вух...  Не  буде  ж  вiн,
Шевченко, сидiти, склавши руки, на Укра?нi! Там дiла  стане.  Навiть  коли
крiпацтву прийде кiнець... Тепер хитрiшим буде. Не дасть себе  впiймати  в
пастку...
   Тiльки б йому одужати!..
   Внизу почулась чиясь хода, кахикання. Прийшов Са?нко на нiч. Дарма його
прислав Михайло. Гибiтиме тут на диванi, в холодi...
   - Ще не спите? - пiднявся на антресолi. - Чогось, мо', треба?
   - Дякую. Усе гаразд. Менi сьогоднi краще, - сказав Тарас.
   - Гукнете, коли чого...
   Зiйшов униз, покректуючи, лiг на диван... Бурлака теж.  Що  воля  дасть
йому тепер - старому, понiвеченому крiпаччиною! Служитиме,  як  i  служив,
хiба що вже де схоче. I все ж чека? волi, розпиту?, коли дадуть!
   Чадiла свiчка. Мусить устать i зняти  нагар  зi  гнота...  Долинув  бiй
курантiв iз Петропавловсько?, i вiн, подумавши, дмухнув на  свiчку.  Треба
йому поспати, набратись сили. Взавтра прийдуть його вiтати з днем  iменин,
i всiх потрiбно стрiти, уважно, чемно  вислухати,  не  зiпсувавши  настрою
сво?м болящим виглядом... Вже сорок сiм... Як ?хав  на  Укра?ну  два  роки
тому, чувся при добрiй силi... За рiк, що тут прожив,  утiкши  вiд  рiзних
там  Табачникових,  Грибовських  та  Василь-чикових,  де  й  дiлося   його
здоров'я...
   Навпомацки дiйшов до лiжка й лiг. Вiдзначив радо: болю  не  вiдчува?...
Тiльки б йому одужати!..
   Надворi десь свiтилося, - чи?сь вiкно навпроти або  лiхтар,  -  i  гола
гiлка дерева погойдувалася на тiй стiнi, де дверi, немов химерний  привид.
Сюди, туди... Угору, вниз... Неначе  пташка  в  клiтцi.  Чи  звiрина,  яку
загнали в пастку...  На  Укра?нi,  коли  його  затримали  в  саду  Михайла
Максимовича й  не  вiдпускали  в  Мошнах,  Черкасах,  Ки?вi,  вiдчув  себе
затравленим. Звичайно, виду не подавав, а на душi було  недобре...  Тiльки
його пустили, рвонув чимдуж iз Ки?ва. Як навеснi -  iз  Петербурга!..  Хоч
круть, хоч верть...
   Озвався бiль у грудях. Якийсь новий. Так нiби щось  там  рвалося...  На
щастя, стих. Утома лише з'явилася у всьому тiлi... Та  порожнеча...  Геть,
як тодi, коли зустрiв у коридорi Федора, й старий солдат... Нi, вiн вiдчув
ранiше, при в'?здi в мiсто, що вiдiбрали в нього велике щось  i  свiтле  -
побачення iз рiдним кра?м пiсля тако? страдницько?  розлуки.  То,  мабуть,
перше було повернення до Петербурга без звично? в таких випадках  радостi.
I рай, коли вiн з примусу, нам здатись може пеклом!..
   ...На станцi? взяв вiзника. Ще грошi мав - позичив Василь  Тарновський,
виручив. Дивився на Петербург, що пропливав поволi, - вiзник  не  гнав,  i
вiн його не пiдганяв, - а серцем був на кручах бiля Днiпра...  Вiн  купить
там шматок землi, поставить хату, житиме!  Це,  врештi-решт,  його  земля,
його дiдизна, щедро полита кров'ю прадiдiв. Табачникови, Парчевськi й  iже
з ними тому його бояться, що в них нема корiння, а в нього ?. Хоч  сила  в
них, та всюди ?м увижа?ться останнiй день Помпе?, яку вони звели на схилах
приспаного вулкана, що може враз прокинутися i  спопелити  сво?м  огненним
гнiвом велике зло неволi ?? усiх  ??  недремних  стражiв...  Купить  землi
сво??, нехай там що, i житиме пiд рiдним небом!..
   Сфiнкси його зустрiли посмiшкою, ледь-ледь паруючи в  ранкових  скiсних
променях. Вночi, напевно, була роса... А може, вони кепкують  з  нього,  з
його нещасних мандрiв у рiдний край?.. ?м що, вони камiннi й вiчнi! Неволя
?хня - тiльки мiзерна частка того буття, що випало на долю ?м.  Байдужiсть
- добра зброя камiнних душ; для душ живих - дочасна смерть. Старий служака
Федiр його зустрiв у коридорi, неначе ждав чи бачив його при?зд.
   - Ну як ви тут, пiдстрибу?те? - обняв Тарас солдата.
   - Ми що... ми тягнем день до вечора... - зам'явся той. -  А  вас  давно
чека? наш полiцмейстер...
   - Набатов?
   - Так. Звелiв негайно бути. Сердитий - жах...
   - Майстерню, може, хочуть?..
   - Вiн не казав. Приходив тричi, лаявся, що вас нема.
   Тарас занiс до хати чемодан та скриньку. Нова мiтла по-новому,  видать,
мете... Цей князь Гагарiн,  що  замiнив  Толстого,  лад  наведе,  очистить
авгi?вi стайнi!..
   - Iдiть хутчiй, - озвався Федiр. - Дуже вiн був лихий.
   - Ще рано.
   - Вже прибiгав годину тому. Наче десь щось горить.
   Тарас оглянув сумно свою майстерню, пiдняв малюнок, скинутий  на  землю
протягом, поклав на стiл... Яка не ?, а все ж своя, в будинку Академi?!..
   Брiв коридором, нiби на гауптвахту. Хтось привiтався, про щось спитав -
лише махнув рукою... З огню, як кажуть, та просто в полум'я!.. Це  ж  поки
вiн знайде квартиру, -  та  ще  таку,  щоб  можна  в  нiй  було  займатись
гравiруванням! - це ж поки вiн  добуде,  чим  заплатити...  Книга  його  в
цензурi й досi, хоч ще весною нiби все обiйшлося добре...  Мов  вовкулаки,
п'ють з нього кров тупi сатрапи царськi!..  Ще  й  досi  вiн  ма?  вид  на
проживання лише на рiк. Не як художник,  а  як  солдат  колишнiй,  рядовий
лiнiйного батальйону номер один!.. Хоч у вiдставцi, але солдат, замало  не
каторжанин!..
   - Нарештi! - стрiв його Набатов. - Зволили таки прибути до  Петербурга!
Ви ж мали бути, батечку, ще в тому мiсяцi...
   - Не знав, що тут мене так ждуть, - всмiхнувся.
   - Менi то що... - знiтився полiцмейстер. - Мо? теляче дiло...
   - Все князь Гагарiн? Може, вiзьме собi...
   - Князь, та не той, - спинив  його  Набатов.  Помовчав,  звiвся,  ще  й
осмикнув мундир поспiшно, нiби перед начальством. - Два  тижнi  вже  чека?
вас князь Долгоруков!
   - А я було подумав... - зiтхнув Тарас полегшено.
   - Що iмператор? - хмуро спитав Набатов. - Ви жартiвник...
   - Подумав, що квартиру мою беруть.
   - Радiтимете, як не дадуть квартири...  у  Третiм  вiддiлi,  -  сказав,
лукаво глянувши, i засмiявся зi свого жарту. -  Зараз  же  iдiть  туди,  -
зробився знову офiцiальним. - Такий наказ самого князя Долгорукова!
   На всякий випадок знайшов старого Федора й сказав йому,  що  йде  в  ту
саму хату, де жив у сорок сьомому. Щоб друзi знали, де вiн, якщо  жандарми
здумають  погратись  ним  у  пильнiсть.  Фонтанка  це  Фонтанка,  там   не
жартують!..
   Радiсть, з якою вiн сприйняв слова  Набатова,  що  жде  його  не  князь
Гагарiн, аби забрать майстерню, поволi, та невiдступно  зменшувалась.  Вже
на мосту через Неву подумав, що  страх  його  даремний,  можливо,  був  би
благом у порiвняннi з тим, що на нього чека? в  Третiм  вiддiлi.  Туди  не
кличуть так собi. Його пригода, певно, тому причиною.  Примусили  молитись
богу дурнiв, вони й розбили лоба. Та не собi - пiднаглядному, де й так уже
немало гуль...
   Нева текла могутня, чорна, гнiвна на береги, закутi  в  камiнь.  Вiльна
колись рiка i досi  билась,  прагнучи  старого  русла,  простору...  "Невы
державное теченье..." Гай-гай!..
   Пiшов по набережнiй, яку любив. По?днання  рiки  й  палацiв  створювало
химерний  настрiй...  Правда,  тому,  хто   йде   на   зустрiч   з   шефом
синьомундирих, не до  химер...  Жандарми  й  фiлософiя  суть  вороги.  "Не
рассуждать!" - чудовий ?хнiй доказ,  яким  розв'язуються  усi  проблеми  й
сумнiви. Платон i той позаздрив би!..
   Минувши Марсове, ввiйшов у Лiтнiй безлюдний сад... Пани ще сплять. Вони
живуть, як сови, нiчним життям... А на Фонтанцi? Там сови теж... Щоправда,
вони i сплять, а бачать крамоли, змови, замахи. Цареве око!.. Воно,  як  i
всевидяче, все бачить, все... Нехай ?м чорт! Такi  думки  -  тортура,  яка
вбива? волю заздалегiдь, принижу?, руйну? душу. Вiн не пiддасться.  Просто
прийде, послуха? "святе"  повчання  i  вийде...  Звiсно,  якщо  дадуть  ще
вийти...  Коли  б  Набатов  щось  знав  таке,  то  не  дозволив  би   собi
спартанських жартiв...
   На незворушнiй водi  ставка  бiлiли  соннi  лебедi...  Ось  так  прийде
спокiйно... Не думати тепер про те! Що вiн для них i що вони для  нього!..
За ним сто?ть уся Вкра?на, за ними ж - тiльки пани та цар.  Народ  бо?ться
?х i ненавидить, як злих собак!..
   Спинився, сiв на лавку.  Спокiйно...  Серце  гупа?  у  дзвiн  грудей...
Спада? тихо перший пожовклий лист... Оджив сво?... Нiчого нема пiд  сонцем
вiчного. Це знав iще цар Соломон... Микола-цар, що дописав на вироку  "пiд
найсуворiший нагляд i з забороною писати й малювати", давно в землi.  Жив,
тремтячи, i вмер, як пес побитий... Нiхто тепер i не згада? добрим чи  хоч
байдужим словом!..
   Рiшуче встав.
   Його спинив якийсь пихатий молодик, що йшов назустрiч коридором.
   - До кого ви?
   - Напевно, до головного.
   - Вас викликав його сiятельство князь Долгоруков?
   - Так.
   - Зачекайте у цiй кiмнатi, - кивнув на дверi поряд. - Вiн скоро буде.
   - Дякую.
   Дверей  навмисне  не  зачинив,  щоб  бачити,  коли  прибуде  всесильний
князь... Нiчого нема пiд сонцем вiчного!..  Не  так  давно  владарювали  в
цьому вертепi Орлов та Дубельт... Ба-ба!  Один  знайшовся  вiчний  -  Друг
велiй Понов Михайло, Максимiв син!..
   - Не впiзна?те? - спитав, як той уп'явся в нього  поглядом,  спинившись
бiля дверей. - Як кажуть, вашими молитвами!
   - Щось не пригадую... - примружив бiлi вi?.
   - Я був тодi чубатий i молодий. Улюбленець жiнок i муз...
   - Шевченко, певно?
   - Що то як давнiй друг - впiзнав-таки! - всмiхнувся.
   - Я теж, зда?ться, не помолодшав за цi роки, - зiтхнув Понов.
   - Ви зна?те, що це таке - лiнiйний батальйон? Та ще в пустелi?
   - Менi не сняться крамольнi "Сни"... - сказав Понов. - До речi,  в  яку
халепу ви там ускочили, на Укра?нi?
   - На кого бог, на того й люди. Вчули, що я пiд вашим наглядом, та й  ну
вислужуватися...
   - О! Вже прийшов. Пiду спитаю, чи прийме  вас...  -  враз  перейшов  на
шепiт.
   Прибiг хвилин за десять.
   - Скорiше! ?х сiятельство у добрiм гуморi.
   Стара?ться. Озвалась совiсть чи так начальству лиже колишнiй вчитель  i
лiтератор?
   Князь, справдi, стрiв не офiцiйно.
   - Що скажеш? - скинув очi.
   - Ви повелiли менi прийти, то ви й кажiть...
   - Гм... Я, Шевченко, тебе, зда?ться, попереджав, -  нахмурив  брови.  -
Жити тобi тихенько треба, а ти сво??  знову!..  Зажди.  Тво?  пояснення  я
прочитав. Допустимо, так i було, - скривився. - Та тiльки ще раз трапиться
з тобою щось подiбне!.. - поклав долоню рiзко на  стос  паперiв.  -  Нiхто
тобi не допоможе - пiдеш ведмедiв пасти!
   - Я пас ягнят i знаю, як це робиться, -  сказав  Тарас,  немовби  й  не
зрозумiв його погрози.
   - Жарти тут недоречнi, - буркнув сердито князь. А що менi лиша?ться?  -
спитав Тарас. - Умерти?
   - Я не сказав...
   - Будь-хто напише суплiку, й одразу хап, на допит!
   - Iди, - озвався стомлено. - Щоб я про тебе бiльше отут не чув!..
   Попов чекав у коридорi.
   - Ну, як? - спитав.
   - Роботу пообiцяв...
   - Яку? - подавсь до нього.
   - Ведмедiв пасти.
   Вийшов, здолав мостом Фонтанку  й  лише  тодi  вiдчув,  що  серце  йому
осклiло в грудях. Ступить - i враз  воно  розсиплеться...  Пронiс  його  у
Лiтнiй сад, поставив бiля дерева... Вдихнув повiтря...
   ...Перше, що вiн, при?хавши, зробив по  добрiй  волi,  -  послав  листа
Варфоломi?вi i попросив, щоб  той  кiнчав  скорiше  дiло  з  купiвлею  або
орендою землi, яка йому припала так до душi. Щоночi снився йому Днiпро,  i
темний лiс попiд горою, i далеч, що закiнчувалася хоч  ледь  помiтною,  та
все ж iснуючою на вiдстанi зiркого ока Михайловою горою...
   А друге - стрiвся iз Чернишевським. Не став чекать нагоди.  Створив  ??
на власний розсуд.  Знаючи,  що  ним  пiклу?ться  "недремне  око",  вийшов
заздалегiдь. Вже бiля мосту взяв вiзника, до?хав до Садово?,  розрахувався
i, наче риба в рiчку, пiрнув у велелюдний Гостиний двiр. Блукав  по  ньому
довго, торгуючись за чортзна-що й позиркуючи, чи вiн тут  сам,  без  тiнi.
Вже в сутiнках подався далi Невським, де бiльше було людей...
   Зустрiла його Сократiвна.
   - Ви в Петербурзi? Здрастуйте!
   - За вами скучив, серденько, -  пожартував,  цiлуючи  хазяйцi  руку.  -
Вдома? - вказав очима на кабiнет.
   - Працю?... Вже цiкавився у Костомарова,  чи  вас  нема?...  -  пошепки
вiдповiла. Тут, видно, був культ глави родини й дiла, якому вiн так  ревно
й самовiддано весь час служив.
   - Дозвольте? - ступив Тарас у кабiнет.
   Чернишевський його одразу i не впiзнав. Лише як вийшов iз напiвтемряви,
що купчилася бiля дверей, схопився з крiсла.
   - Здрастуйте! А я про вас хвилину тому думав... Ну, як вам ?здилося?  -
посадовив навпроти себе, - Час  як  бiжить!..  Невже  минуло  цiлих  п'ять
мiсяцiв?.. - наморщив лоба.
   - Менше, - сказав Тарас. - Мене, було, там знову арештували...
   - За вiщо?
   - Богохульство. Що матiр божу покриткою назвав... Та,  власне,  це  лиш
привiд... Я землю там приторгував, щоб хату собi поставити на  кручi  бiля
Днiпра, i це комусь прийшлося не по нутру... Ледь вирвався i втiк сюди!
   - Сидiли довго?
   - Тiльки був пiд домашнiм та на поруках. Поки велося слiдство...
   - А потiм?
   - Нiби виправдали. Й "порадили" тiкати швидше у Петербург. I ось я тут!
- розвiв руками.
   - Вислали вас з Укра?ни, - тихо сказав господар. -  Як  видно,  ви  для
панства тамошнього i влади реrsona non grata, сирiч не бажана особа.
   - Я трохи там...
   - Забули, що пiд наглядом? - всмiхнувся Чернпшевський.
   - Як подивився на ту мерзоту панську, на ту бiду, безправ'я!..
   - У Корсунi хоч побували?
   - Це встиг... Замало пiднять народ - його озбро?ть треба. Iнакше  вийде
бойня. Як це було у Корсунi чотири роки тому... I - водночас! Мов  буря  -
по всiй iмперi?!.. А так - даремно пролита кров...
   - Хтось починати мусить, - озвався Чернишевський.
   - Коли надiя з'явиться, що всюди ?х пiдтримають.
   - Для цього ми й тружда?мося...
   Помовчали.
   - Вони iшли колоною... - сказав Тарас. - Попереду - всi, мов дуби...  А
?х - впритул, з десятка сажнiв, залпом!...
   - Як на Сенатськiй площi... - озвався Чернишевський. - Хоч  тi  i  мали
зброю... Тут ? над чим помислити!
   - В iсторi?  бували  випадки  й  навмисного  кровопускання.  Щоб  збить
напругу, виявити проводирiв...
   - Так, провокацiй слiд берегтись, - зняв окуляри Чернишевський.  Протер
хустиною, знов одягнув. - А як вас тут зустрiли?
   -  Покликали  у  Третiй  вiддiл,  i  сам  сiятельний  князь  Долгоруков
погрожував менi ведмедями, сирiч Сибiром, - сказав Тарас.
   - А ви казали - виправдали!
   - На волi ж... Ти не бiйся, - торкнувся  його  руки.  -  Я  йшов  сюди,
петляючи аж двi години. Оглянув весь Гостиний двiр, поторгувався!..
   Господар усмiхнувся.
   - Це смiшно?
   - Нi, - вiдкинувся на спинку крiсла Чернишевський.  -  В  родинi  нашiй
кажуть, що ви, Григоровичу, страшенно схожi на Гарiбальдi...
   - Спасибi. Гарний чоловiк.
   - Ви бачились iз Костомаровим? - спитав, немов про щось згадавши.
   - Ще нi.
   - А вiн живе в Балабинському готелi...
   - Що на Садовiй? Я ж там блукав допiру!.. I не зайшов...
   - У нього щовiвторка збираються хорошi люди.
   - Салон?
   - Щось на зразок... Приходьте.
   Тарас устав.
   - Був радий вас побачити.
   - I я, - пiдвiвся  Чернишевський.  -  Над  тим,  що  ми  тут  говорили,
думатиму... Ви будете у цей вiвторок?
   - Зараз же зайду до нього! - гукнув Тарас.
   Прощалися у передпоко?,  куди,  почувши,  що  гiсть  iде,  з'явилася  i
господиня.
   Хтозна-чому, дiставшись до Садово?, вiн не пiшов одразу до Костомарова.
Пройшовся  спершу  вулицею,  в  трактирi  випив  чаю,  перекусив...  Немов
помщався йому за те, що вiн колись не побажав зробити так  i  зазирнути  в
Нижнiй. Всього сто верст!..
   Нарештi, взнавши, де тут живе професор унiверситету, ввiйшов без стуку.
Звичайно, той i не почув. Сидiв при свiчцi, впершись у грубу книжку носом,
зарослий  геть  волоссям,  немов  чернець.  Всi  лiтописцi,  певно,   були
самiтниками, фанатиками свого ярма...
   - Вони собi читають, а гiсть сто?ть у дверях,  як  сирота...  -  сказав
Тарас неголосно.
   Микола ледь стенувся, проте вiд книжки погляду  не  вiдiрвав.  Подумав,
мабуть, що то йому вчува?ться чийсь вередливий голос. Тим паче iз трактиру
виразно линув гомiн та музика, що грала ?? машина.
   - Гусар, гусар!..  А  кажуть,  що  тут  живе  професор...  Цей  балаган
годиться тiльки для диких оргiй...
   - Хто тут? - одкинув лячно голову.
   - Не бiйся... Дух Богдана, - пожартував. - Ти написав про мене книгу?..
   Професор зблiд. У Петербурзi якраз у моду входив спiритизм та  медiуми,
що викликають духiв.
   - Я...
   - Мудра книга... Добре, що ти не змiг заглянути менi в розбиту душу!..
   - Я прагнув...
   - Прагнути - лише пiвдiла!.. Випити б!..
   - Чого бажа?те?
   - Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Ки?вi.
   - Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав...
   - Ото не вiр дурницям всяким. Здрастуй! -  пiдняв  Миколу  з  крiсла  й
поцiлував.
   А той нiяк не мiг прийти до тями:
   - I голос, голос!.. Немов труба...
   - То з переляку  тобi  здалось,  Миколо.  Пробач.  Напевне,  я  невдало
пожартував.
   - Чого ж,  дотепно...  Справдi,  коли  писав  цю  книгу,  менi  не  раз
ввижалися i тi часи, й тi люди...
   - Менi також. Коли водив на шворцi справник по Укра?нi...
   - На шворцi?
   - Пiд арештом...
   - Тебе там знову заарештовували?!
   - Лиш мiсяць i погуляв на рiднiй сво?й землi.
   - За вiщо?
   - Ат, - махнув Тарас рукою. - Для них ми всi злочинцi та варнаки.
   - I все ж таки - була якась причина?
   - Один нiкчемний шляхтич... - почав Тарас розказувати, та передумав.  -
Ну ?х, тих голопузих шляхтичiв, приставiв,  справникiв  i  губернаторiв!..
Чим ти живеш?
   - Наукою.
   - У цiй харчевнi?
   - Поряд бiблiотека... Та й нiколи менi шукати кращу, нiж ця, квартиру.
   - Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського i вiн знайде?
   - Не треба. Я поки тут...
   - Професор!..
   - Ще не  затвердили,  -  швиденько  сказав  Микола,  немов  зрадiв,  що
вiдшукав причину лишатись тут, не  клопотатись  новим  житлом,  i  перевiв
розмову на iншу тему: - Був дома, бачив рiдних?
   Тарас кивнув.
   - Щось написав новеньке?
   - Ет... кiлька вiршiв... Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не
почну: чогось нема, осяйностi не вистача?...
   - Про що, коли не та?мниця?
   - Марiя...
   - Мати божа?
   - Так. Божа покритка...
   В кiмнатi стало тихо. Лиш за  стiною  грала  машинна  музика  та  хтось
кричав, що зовсiм ще тверезий.
   - Тво? путi, Тарасе, як i господнi, несповiдимi... -  сказав,  нарештi,
Костомаров. - Ти зазира?ш туди, куди всiм iншим зась...
   - Нiчого тут нема такого! - гукнув  Тарас.  -  Була  звичайна  дiвчина.
Гарненька, чесна...
   - Годi! - спинив його Микола i затулив руками вуха. - Спершу ти напиши,
а вже тодi... я прочитаю... Звiсно, коли господь допустить...
   - То що ти будеш читать студентам? - спитав Тарас.
   - Iсторiю.
   - А я, було, подумав, що теологiю... Бувай!
   Вийшов у прохолодну осiнню нiч. Побрiв додому пiшки. Куди йому спiшити,
хто жде його в сумнiй, порожнiй хатi!..
   ...У листопадi цензура царствуючого ласкаво таки дозволила  надрукувати
його "Кобзар". I швидко як! Ще не минуло й двох повних рокiв, як вiн подав
рукопис, а вже вона розглянула. I вилучила не всi рядки, лишила дещо i для
складання... Дозволили, щоправда, тiльки твори, що вже були  друкованi  до
того, як смиренний ?хнiй автор попав у Третiй вiддiл...
   Переглядав нещасний свiй рукопис, i сльози й гнiв скипали йому в  душi.
Ще навеснi, у травнi, здавалося, що все гаразд, що дозвiл  ?.  Вiн  навiть
взяв був грошi пiд ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй  нема.  Тепер
одна надiя - на Симиренка. Той обiцяв пiдтримати, допомогти...
   Вбiг Каменецький.
   - Глянули?
   - Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила!
   -  Пусте,  пусте...  -  вiдсапуючись,  втiшав  його  Панькiв   керуючий
друкарнею.  -  Складати  швидше  треба  i  видавати!  Бо,  не   дай   бог,
одумаються...
   - З яко? речi?
   - Дозвiл нам, власне, дав мiнiстр  освiти  Ковалевський.  А  як  на  це
подивиться князь Долгоруков?
   - То поспiшай!
   - Я нишком склав уже третину, - всмiхнувся Каменецький. - Щоб пан Кулiш
не знали... Якби на мене, - раптом  вiн  посерйознiшав,  -  то  все  давно
надрукував би й пустив у свiт... Нехай би тодi шукали!
   - Не голка ж...
   - Треба  з  розумом...  Сво?ми  лише  людьми...  Кулiш  торiк  вже  був
погодився, а далi задки, задки...
   - Достатньо нам мороки i з тим, що вийшло в Лейпцiгу. Ледь одхрестився.
   - Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... -  зiтхнув  Данило.  -  Треба
ловити мить - складати i видавати!
   Тарас згорнув рукопис i мовчки вiддав Даниловi.
   - То я побiг! - всмiхнувся той. - За кiлька  днiв  покличу  вас  читати
коректуру.
   - Спасибi, друже...
   - Дякуватимете, як вийде книжка! - кинув уже з порога.
   Книжка... Як тяжко ?й прийти у свiт, коли вона не забавка, а крик душi,
людська любов i  ненависть!..  На  нiй  лежить  прокляття  страху  можних,
пiдступних, пiдлих, заздрiсних - усiх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що
так i ма? бути. У кожнiм словi спротиву вони вбачають замах на ?хн?  благо
й дужий здiймають крик: мов, рушаться усто? людства, влади!  А  йдеться  в
тих словах-громах лише про власну шкуру...
   З майстернi Тарас пiднявся у "кабiнет" i сiв  до  столу.  Треба  писать
листа! До Симиренка. Вiн обiцяв позичити потрiбну суму на видання...
   Зiтхнув, - цi клятi грошi! -  вмочив  перо,  пiдсунув  чистий  аркуш  i
написав:
   "С. -  Петербург,  26  листопада  1859.  Добродiю  Платоне  Федоровичу!
Сьогоднi одержав я сво? твори а цензурного комiтету, що  дуже  постраждали
вiд тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджу?ться надрукувати
?х на умовах, на якi я не можу й не маю права погодитися. Вашу  благородну
пропозицiю прийму я нинi як  благодiяння  з  глибокою  вдячнiстю.  Видання
коштуватиме тисячу сто карбованцiв. Якщо ви погодитеся одержати вашi грошi
екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обiцяю
вам повернути ранiше, нiж за рiк, з десятим вiдсотком. Робiть, як вам  бог
на думку покладе. Книга вийде з друкарнi до Нового року..."
   У груднi Симиренко прислав потрiбну суму. А в сiчнi Каменецький  принiс
йому до хати новий "Кобзар".
   - Примiрник перший - авторовi! - подав, щасливо сяючи, неначе  вiн  був
автором.
   Тарас узяв, не дихаючи, й пiдвiвся... Справдi в його руках нова  -  так
довго ждана! - книжка чи це один iз мальовничо-химерних снiв, що  почалися
iще в саду на Мангишлацi?.. Оглянув зовнi i  розгорнув.  Портрет  затемний
трохи... Зда?ться, пiсля Штернберга його нiхто не малював... А тут Микешин
взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через
нього книжка спiзнилася ледь не на мiсяць... Ну, слава богу, вийшла!..  Ще
пахне кле?м, фарбою...
   - То як? - спитав Данило.
   - Спасибi... Дай же, братику, я поцiлую тебе за це!
   Обняв i тричi поцiлував. Даниловi аж сльози виступили в очах.
   - Чого ти плачеш? - тихо спитав Тарас.
   - Вiд радостi... Чи думав я, читаючи десятирiчним ту вашу першу книжку,
що друкуватиму цi твори сам, що матиму за цi труди цiлунок вiд Кобзаря!..
   - Скiльки ж це лiт спливло? - спитав Тарас.
   - Аж дев'ятнадцять...
   - Немало... Десять iз них - найкращих! - у небуття...
   Помовчали.
   - Ви ж там писали, - втiшив його Данило. - Iз вiршiв тих та  найновiших
вийде добрячий том!
   - Читав мою "Марiю"?
   - Могутня, чудова рiч! Але, на жаль, - зам'явся, - ?? нiхто не  пустить
у другий том...
   - Ти вiриш, що так було?
   - Що я... - скривився.
   - I про богiв писати треба правду, а не курити ?м фiмiам, - обняв Тарас
Данила.
   - Бог - iстина...
   - Ну, а коли бог - iстина, то як же можна вкутувати його в брехню!
   - ?вангелi? писалось, батьку, тими, хто жив тодi, хто бачив.
   - Час очища? правду, висвiтлю? ?? з туману пристрастей та боротьби;  на
вiдстанi вона виднiша.
   - I нашу правду лiпше колись побачать люди? - спитав Данило журно.
   - Як не ослiпнуть, плачучи... - сказав Тарас. I спохватився,  здумавши,
що перед ним людина, якiй потрiбна  вiдповiдь  одверта  й  точна.  -  Наша
велика правда  приспана  лукавим  панством,  темрявою,  -  сказав  рiшучим
голосом. - I нам призначено ?? збудити, вивести на бiлий свiт! Потому  вже
не зможуть ?? зневажити, зробити вигляд, наче ?? нема? i не було.
   - Як просто й мудро... - тихо сказав друкар. - Аж зараз  я  збагнув  не
тiльки серцем, а й розумом велику користь мого труда...
   Тарас оглянув ще раз новий "Кобзар", перегорнув, страждаючи  вiд  "ям",
прорубаних завзятим цензором в його поезiях, i мовив з тихим смутком:
   - Яка-то буде доля цi?? книжки...
   - Не бiйся, батьку, - свiтла! - сказав Данило впевнено. - Всi ждуть ??,
допитуються, коли, нарештi, вийде.  Приходили,  вiдбитки  брали  -  будуть
статтi, рецензi?. Пiде ще бiльша слава про ваш "Кобзар"!
   - Не слави прагну - шани сво?й землi, народовi...
   - Чи тут показують новий "Кобзар"? - ввiйшов Михайло Лазаревський.
   - О! Звiдки ти дiзнався? - спитав Тарас.
   - Сюди йдучи, я стрiв Iвана, - сказав Данило весело.
   - А брат - бiгом до мене!.. Ану ж, ану ж... - взяв книжку.  -  Нарештi!
Слава богу...
   - Йому подякуй спершу, - вказав Тарас на Каменецького.
   - Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось бiжить... - прислу хався.
   I справдi, дверi рвонуло вихром, i на порозi вирiс Гриць Честахiвський.
   - Вже ??! - спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках  Михайлових.
- Ура!!
   - Тихiше, - сказав Тарас. - Бо полiцмейстер iще подума?, що ми пiшли  в
атаку на Академiю.
   - Заходжу до Данила i дiзнаюся, що вiн понiс Тарасовi оцей  презент,  -
взяв  книжку.  Невдовзi  витер  сльози,  обняв  Тараса  й   поцiлував.   -
Звершилося!..
   Останнiм прибiг Семен.
   - Та тут уже замало не вся громада наша! - гукнув,  за  повнюючи  собою
пiвмайстернi. - А я гадав, що  буду  перший...  Де  вiн,  Тарас  Шевченко?
Подать сюди, я поцiлую його премудру голову!
   Тим часом Гриць дiстав з кишенi пляшку, якусь бурлацьку закусь.  Потому
збiгав на антресолi й принiс чарки...
   Тарас дивився мовчки, як добрi приятелi його радiють ново народженiй, -
в тяжких i довгих муках! - давно жаданiй книзi, й грудьми його  розходився
щасливий щем. Укотре може вигукнути, що друзiв йому  господь  знаходить  i
посила? щи рих! А це велике благо на  цiй  землi,  оскверненiй  користолюб
ством, пихою та плазуванням перед чинами  й  силою,  в  держа  вi,  де  не
уявляють собi життя без iдолiв, що полюбляють понад усе кривавi  жертви  й
почестi дохристиянських старих часiв...
   ...I все-таки свiт не сто?ть  на  мiсцi!  Нехай  поволi,  людство  ста?
мудрiшим, вищим... Як вийшов перший його "Кобзар", було всього - й осанна,
i побиття  камiнням.  Тепер  же  всi  редакцi?  -  одна  поперед  одною  -
роздмухували його пригаслу за стiльки лiт  мовчання  лiтературну  славу  й
возносили в такi небеснi сфери, що iнодi ставало  страшно.  У  той  вогонь
Турген?в, який узявся гаряче за  визволення  його  рiднi,  пiдкинув  ще  й
щасливу думку -  створити  i  надрукувати  в  "Народном  чтении"  житт?пис
автора, що вийшов iз крiпакiв. I покотилися високi, дужi хвилi!..
   За кiлька днiв по виходi в свiт "Кобзаря", коли Тарас обдумував  проект
сво?? хати, в майстерню вбiг Микешин.
   - А ось i перша ластiвка! - потряс газетою, яку  тримав,  немов  пернач
полковницький.
   Тарас i дихать перестав.
   - Лупцюють?.. Це, певно, "Северная пчела"?..
   - Вона. Але не б'?, а хвалить!
   - Можна так похвалити...
   - Дай боже, батьку, кожному, - впав на диван,  вiдсапався  i  розгорнув
газету. - Послухайте...
   - Не може бути, щоб "Северная пчела"... - не вiрив  ще  в  прихильнiсть
цього видання.
   - Часи змiнюються, як полюбляли казати римляни!  -  гукнув  Микешин.  -
Слухайте. "Поспiша?мо повiдомити наших читачiв про  вихiд  у  свiт  поезiй
малоросiйського поета Т. Г. Шевченка, пiд назвою  "Кобзар".  Ця  невелика,
але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку, i найбагатшу,  лiтературу:
це по-справжньому генiальнi твори обдарованого художника. Шевченко  -  тип
чисто народного поета-художника; у ньому, як у Криловi -  Русь,  вiдбилася
вся Укра?на - поетична, фiлософська, житт?ва i буденна! Чи нам, чи  комусь
iншому випаде честь написати огляд цi??  книги,  та  ми  вважа?мо  себе  в
достатнiй мiрi щасливими, оголосивши  першими  про  ??  вихiд.  Цiна  один
карбованець п'ятдесят копiйок срiблом. Прода?ться  в  усiх  книгарнях.  До
книги додано портрет Шевченка, добре виконаний, проте, як нам зда?ться, не
зовсiм схожий".
   - Хто це писав? - спитав Тарас схвильовано.
   - Якийсь поганець Блюммер.
   - Чому поганець?
   - Твердить, що я несхожим вас змалював!.. Виходить, вiн вас бачив...  А
ви такого зна?те?
   Тарас напружив пам'ять.
   - Нi. Певно, якийсь студент... - I раптом спохватився:  -  Тут  справдi
так написано чи ти мiсцями щось додавав? Скажiмо, про генiальнiсть...
   - Ось хрест святий! Берiть, читайте, радуйтесь, - подав газету. - От же
песиголовець - не зовсiм схожий, каже!...
   За мiсяць накотився дев'ятий вал.
   Надвечiр якось тихо постукав хтось у дверi, ледь прочинив i запитав:
   - Чи тут живе Шевченко Тарас Григорович?
   - Тут, тут! - гукнув Тарас i встав зустрiти гостя. Зiбрався саме писать
листа Варфоломi?вi, що взяв та й змовк, немов набрав у рот води.
   Внизу  стояв  хлопчина  й  терпляче  ждав,  допоки  вiн   зiйде   униз.
Вклонившись, подав журнал, який дiстав з-за пазухи.
   - Вам Добролюбов ось передав.
   - Спасибi...
   Не  встиг  розгледiти  у  негустих   ще   сутiнках,   який   це   номер
"Современника", хлопчина зник... О! Третiй... Ще березень не  наступив,  а
вiн уже готовий... Щось в у  ньому  таке  цiкаве,  що  Добролюбов  прислав
тепер, не дочекавшись виходу журналу в свiт?..
   Пiднявся на антресолi, де вже горiла свiчка,  -  збирався  ж  писать  у
Корсунь Варфоломiввi, -  i  сiв  до  столу...  Може,  надрукували  й  вони
листа-автобiографiю,  якого  вiн  написав   до   Оболонського,   редактора
"Народного чтения"? Микола Добролюбов навiщось брав  примiрник.  Вiн  знав
про це...
   Пробiгся змiстом. Ось воно!..  Стаття  про  нього...  Знайшов  сторiнку
дев'яносто дев'яту i розгорнув на нiй журнал.  "Кобзар"  Тараса  Шевченка.
Коштом Платона Симиренка, Санкт-Петербург, 1860 рiк".
   Заплющив очi. Що в нiй, оцiй статтi?..  На  старiсть  вiн  став  чомусь
боятися всього, що мало якийсь стосунок...  Не  потерпав  за  славу  свою,
пiдбиту лихом, а нiби мимоволi оберiгав зболiле серце... У  "Современнике"
нiхто не може йому завдати болю!.. Коли вже "Северная пчела"...
   Рiшуче став читати.
   "Поява  вiршiв  Шевченка  цiкава  не  для  самих   тiльки   пристрасних
прихильникiв  малоросiйсько?  лiтератури,  але  й  для  всякого   любителя
справжньо? поезi?..."
   За звичкою, читав не  вряд,  -  це  буде  потiм,  -  а  лиш  вихоплюючи
найголовнiше.
   "Вiн - поет цiлком народний, такий, якого ми не можемо вказати у  себе.
Навiть Кольцов не йде з ним у порiвняння, тому що складом  сво?х  думок  i
навiть сво?ми прагненнями  iнодi  вiддаля?ться  вiд  народу.  У  Шевченка,
навпаки,  все  коло  його  дум  i  спiвчуттiв   перебува?   в   цiлковитiй
вiдповiдностi iз змiстом i ладом народного життя. Вiн вийшов з народу, жив
з народом, i не тiльки думкою, а й обставинами життя був  з  ним  мiцно  i
кровно зв'язаний..."
   А ось i лист-житт?пис!.. Зда?ться, весь... Ану ж,  чи  ?  закiнчення?..
"...Скiльки рокiв утрачених! скiльки цвiту зiв'ялого! I що я купив у  долi
сво?ми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тiльки страшне  розумiння
свого минулого. Воно жахливе, воно тим бiльше для  мене  жахливе,  що  мо?
рiднi брати  i  сестра,  про  яких  менi  тяжко  було  згадувати  у  сво?й
розповiдi, ще й досi - крiпаки. Так, шановний пане, вони крiпаки i досi!"
   Утер  сльозу,  що  впала  йому  на  вуса...  Турген?в  i  Чернишевський
пообiцяли визволити, вже залучають до цього дiла "Товариство для  допомоги
бiдним письменникам та вченим". Вiн сам не змiг,  гуртом  здолають...  Про
волю всiх людей i досi не чуть нiчого втiшного!..
   Зiтхнув i рушив далi статтею...  Хто  ж  це  ??  писав?  Не  сказано...
Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука...
   "...Ми не ма?мо сумнiву, що Укра?на захоплено прийме  "Кобзаря",  давно
вже ?й, зрештою, знайомого. Вiн близький до народно? пiснi, а вiдомо, що в
пiснi вилилася вся минула доля, весь справжнiй характер Укра?ни;  пiсня  i
дума становлять там народну святиню, краще добро укра?нського життя, в них
горить любов до батькiвщини, виблиску? слава минулих подвигiв..."
   Не Малоросi?, а Укра?ни!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж  лише
недавно виповнилося двадцять чотири роки... В  такому  точно  вiцi  колись
його самого з крiпацтва викупили...  Воiстину,  скiльки  рокiв  утрачених,
скiльки цвiту зiв'ялого!.. . Журнал з його листом редакторовi йому прислав
сам Оболонський.
   А незабаром й журнал "Отечественные записки" надрукував  рецензiю.  Про
не? зовсiм Тарас не знав, аж  поки  в  Костомарова,  в  його  "гусарськiм"
номерi, куди прийшов провiдати свого старого приятеля, не  втрапив  сам  у
пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Iванiв, сквитав  йому  "Бог
дана"!..
   - О, на ловця i звiр бiжить! - зрадiв професор гостевi. - Послухай,  що
про тебе пише якийсь Варсава... - узяв журнал, закладений  паперу  смужкою
десь на сторiнцi п'ятдесятiй, i розгорнув: -  "Талант  Шевченка  настiльки
визнаний читаючою публiкою, а його твори настiльки загальновiдомi,  що  ми
не помилимось, якщо скажемо, що,  на  нашу  думку,  Шевченко  належить  до
першокласних поетiв слов'янського свiту. Його мiсце поряд з  Мiцкевичем  i
Пушкiним".
   - Це ж хто такий? - знiяковiвши, спитав Тарас. - Не знаю я такого...
   - Ти слухай, слухай! - спинив його Микола.  Перегорнув  сторiнку,  щось
пропускаючи, i став читати знову: - "Якi ж духовнi  потреби  задовольняють
твори  Шевченка?  Незалежно  вiд  усiх  естетичних  якостей  його  вiршiв,
головне, що не тiльки приваблю? до нього читача, але й ставить поета  вище
рiвня звичайних письменникiв, це те, що поява Шевченка переможно  наносить
поразку старим забобонам про зручнiсть i незручнiсть писання тi?ю чи iншою
мовою..." - Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якiсь  рядки.  -  О!
слухай, що тут сказано.  "Вiн  не  належить  до  тих  поетiв,  якi  тiльки
засвоюють собi iснуючий спосiб виразу; в нього не пiдмiчене в народу,  але
й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ  iще  не  говорив,
але що вiн може сказати..."
   Вiд тих похвал Тарасовi зробилось  терпко  в  грудях.  I  навiть  трохи
страшно. Iзгарячу так пiднесуть, потiшаться, а потiм глянуть пильно...
   Микола ще читав статтю, а вiн уже дивився в тi днi,  коли  вiдвернуться
вiд нього знову, як то було ранiше, як нинi верне  носа  вiд  деяких  його
нових поезiй Пантелеймон...
   - Ось так! - всмiхнувся, закривши книжку Костомаров. - Тепер  ти  мусиш
ходити в нiмбi, голубе, i кожне слово зважувати на терезах  свого  святого
сану.
   - А хто такий - Варсава? - спитав Тарас, нахмурившись.
   Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-пiд пелехатих  жiночих  вiй  i
вiдповiв:
   - Син Сави... або Григорiй Савич Сковорода.
   - Сковорода!.. - не зразу збагнув Тарас. - Та вiн же... Ну,  Миколо!  -
схопився з мiсця.
   - Справдi, - всмiхнувся мило Костомаров. - Вiн це менi продиктував  пiд
час сеансу спiритичного в салонi мадам  Хвостово?,  куди  ти  необачно  не
захотiв зi мною, другом тво?м, пiти...
   Тарас обняв товариша й поцiлував. Нi, свiт таки  перемiнився,  вирiс  i
помудрiшав!..
   ...Зимою ще вiн якось пожалкував, що Лазаревський, який займався  всiма
його дiлами, живе далеко вельми, i той не змусив себе  просити  двiчi.  За
кiлька днiв потому, як приписався Тарас утрет? на Морськiй,  -  йому  дали
свiдоцтво знову лише на рiк i знову як рядовому, що у вiдставцi! - Михайло
рано-вранцi прийшов до нього.
   - Трудишся? - спитав, подавши руку. Вiн був сьогоднi дивний,  так  нiби
щось приховував, приберiгав, хоч  страшно  йому  кортiло  звiльнитися  вiд
новини.
   - Така робота в мене, - сказав Тарас.  -  Штрих  до  штриха,  штрих  до
штриха...
   - Писати вiршi легше?
   - Не знаю... Вiршi - немов молитва... - Поклав  рiзець,  замислився.  -
Вони, як спалах духу...
   - Великдень?
   - Так. То празник... А це, - кивнув на дошку, - щоденний труд...
   - Вже грошi ?, тебе друкують всюди - покинув би марудне  дiло,  -  тихо
сказав Михайло.
   - Що ти! Сидiти, склавши руки, й чекати вiршiв?
   - Нащо... Читай, гуляй, роби вiзити, мисли, вишукуй теми...
   - Вони мене  самi  знаходять,  просяться,  щоб  написав...  Аж  смiшно:
скiмлять iнодi, як цуценята... Крiм того, я - художник. Коли б ти знав, як
я тужив за фарбами в отiй пустелi!..
   - Iстинно... Тодi малюй... Вгадай, що я прийшов тобi сказати? - таки не
втерпiв.
   - Скажеш.
   - А ти вгадай!
   - Ну-у... що в якiйсь газетi з'явилась ще рецензiя на мiй "Кобзар"...
   - Нi... Я живу вiднинi не на Морськiй, а на Васильевському!
   - Де?
   - Тут, на П'ятiй лiнi?, навпроти Академi?.
   - Спасибi, - мовив глухо, - ти справжнiй друг.
   Помовчали.
   - Листа послали пановi тво?х братiв? - спитав Михайло згодом.
   - Давно.
   - Нема? вiдповiдi?.. Хто пiдписав?
   - Сам  голова  пан  Ковалевський,  Тургенев,  Чернишевський,  Анн?нков,
Нiкiтенко, всi iншi члени Комiтету.
   - Повинен, мусить зважити той Флiорковський! Такi особи вславленi...
   - Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не зна?ш шляхти!..
   - Пiду, - зiтхнув Михайло, - наводить лад. Обiдать будеш тепер  у  нас!
Приходь у дiм Воронiна... О! Геть забув. Тобi ось лист, - дiстав конверт з
кишенi. - О п'ятiй жду!
   Лист був з Михайлово? гори, де й досi жив Максимович. I  починався  вiн
якось дивно, нiби старий учений ураз здитинився чи перевчився:
   "Тарасовi Григоровичу  Шевченку,  мостивому  спiввiтчизниковi  мо?му  i
приятелевi мо?му вельми любому, ознаймую сим  мо?м  листом,  iж  всеблагий
отець усiх благоволив сього року лютеня 22  дня  звеселити  старiсть  мою,
дарувавши менi первородного сина Олексiя..."
   Не мiг читати далi: кров шугонула в голову. В Михайла  син!..  В  Марi?
син... Ще в лютому прийшов у свiт син Олексiй... У лютому... Можливо, вони
тому i не при?хали до нього в Ки?в, як вiн  просив?..  Вiн  був  у  них  у
червнi... Наприкiнцi...
   Iз гуркотом зi столу впала дошка, яку почав сьогоднi гравiрувати.
   - Що тут таке? - ввiйшов одразу ж Федiр.
   - Ось скинув ненароком...
   - А я подумав - вдарив хтось iз гармати чи гримнув грiм.
   - Таж гримнув... з ясного неба... - тихо сказав Тарас.
   Як Федiр вийшов, вiн дочитав листа з Михайлово? гори, вишукуючи у ньому
слiв Марi?них, i, не знайшовши, пiшов чомусь на антресолi. Знайшов  книжки
Михайловi, якi сам автор йому колись подарував, i став вивчати, нiби у них
була першопричина  "благоволiння  божого"  до  Максимовича.  Ще  у  Мошнах
кривився, читаючи переклад  "Слова  о  полку  Iгоревiм",  i  тут  вчепився
найперш у нього.

   Чи не так би спiвать лучче,
   О Велесiв славний внуче:
   Iржуть конi за Сулою,
   А в Ки?вi дзвенить слава;
   Трублять труби над Десною,
   У Путивлi стоять стяги...

   Ну, хоч iди навприсядки! Трагiчна пiсня з танцем...
   Читав, i злiсть його поймала. Господи! Знавець чудовий старовини, а  не
збагнув, що це велична дума, високий епос!..

   То княгиня Ярославна
   У Путивлi на стiнi
   Заридала, загукала,
   Як зозулька на зорi...

   Схопив у руки голову  i  впав  на  лiжко...  "...Всеблагий  отець  усiх
благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старiсть мою, дарувавши менi
первородного сина Олексiя..."
   Дiждавшись вечора, взяв Максимовичiв переклад "Слова" й  пiшов  на  суд
третейський до Костомарова.  Той  жив  тепер  близенько.  Хотiв  почути  з
професорських учених уст, чи вiн не помиля?ться стосовно тону "Слова"..  А
ще, по правдi кажучи, боявся сам лишитись дома, де все йому ввижалися чужа
далека Прохорiвка, гора, садок, Марiя i... первородний син Олексiй. Чомусь
йому  здавалося,  що  немовлятко,  всiма  забуте,  плаче,  що  щось   йому
загрожу?... Якась мана!..
   На вулицi той голос стих. А на Дев'ятiй лiнi?, де жив Микола, й видiння
щезло. Добре-таки зробив, що вийшов з дому - вулиця хороший лiкар...
   Микола був, на жаль, не сам.  У  кабiнетi,  куди  його  ввела  Миколина
старенька мати, сидiв юнак.
   - Князь Церетелi, - представився, схопившись, вiн.  Стрункий,  високий,
гарний.
   Тарас  зиркнув  на  Костомарова,  який  iще  не  так  давно  противився
знайомству з родиною графа Толстого, i той додав поспiшно:
   - Грузинський князь... А це - Тарас Шевченко! - всмiхнувся юнаковi.
   Той аж стенувся. Потiм зiв'яв, притих. Напевно, вiн  уявляв  його  собi
Фархадом чи ще якимось богатирем.
   - Ви живете постiйно у Петербурзi? - спитав Тарас.
   - Навчаюся в унiверситетi.
   - Вiн мiй студент, - втрутився Костомаров.  -  Мiж  iншим,  Грузiя  теж
православна. Чи не з четвертого столiття?
   - Так, - мовив Церетелi. - Хоча  були  в  нас  християни  i  в  першому
столiттi...
   - Звiдки вам це вiдомо? За усними переказами? Чи ? письмовi свiдчення?
   - Звичайно, ?.
   - Давно у вас писемнiсть? - спитав Тарас.
   - 3 часiв iще  дохристиянських.  Якщо  легендам  вiрити.  А  з  п'ятого
столiття - точно.
   - Уже в дванадцятому, коли жила i правила Тамара, в них повний  розквiт
лiтератури! - сказав Микола, знявши i знов одягши окуляри.
   - Геть, як у нас...
   - У нас? - спитав здивовано. - В дванадцятому столiттi? Щось ти...
   - А "Слово о полку Iгоревiм"!
   - В цей час у нас з'явилися Хонелi, Руставелi, Шавтелi,  Чахрухадзе,  -
промовив гордо князь Церетелi.
   - Чому ж про них нiчого тут не знають? - спитав Тарас. - Чи вас  минуле
ваше вже не цiкавить?
   - На це не можна просто вiдповiсти... -  зам'явся  Церетелi.  -  Причин
багато... Тiльки про них, напевно, краще не говорити...
   - Ми теж лише на ноги зводимося, -  не  скоро  сказав  Тарас.  -  Орда,
шляхетська Польща, царськi великi й щедрi  милостi...  Аж  шiсть  столiть!
Подумать страшно...
   - А в нас - постiйнi вiйни з магометанами...
   - Причини нiби рiзнi, а суть одна, - сказав Тарас. - Миколо, як  багато
спiльного у ?хнього народу з нашим! I доля у нас одна...
   - Живемо на перехрестях, - зiтхнув професор.
   - Мамо, та що ж це ви! - метнувсь Тарас допомагати  старенькiй  неньцi,
що несла чай.
   -   Крiпаччина   прибила   нас.   I,   звiсно,   самодержавство,   його
чиновницько-жандармська зграя,  -  гнiвно  сказав  Тарас,  коли  старенька
вийшла. - При?деш у рiдний край, а там таке твориться, що  кров  скипа?  в
серцi!.. Худобу й то шанують бiльше, як той нещасний простий народ!..
   - I в нас те ж саме, - тихо сказав студент.
   - Коли недавно в Корсунi стрiляли залпами в  повсталий  люд,  примусили
стать на колiна... - заскреготiв Тарас зубами. -  Ординцi,  турки,  шляхта
нас не змогли поставити впродовж столiть!.. - кипiв Тарас. - А тут  якийсь
собачник, синьомундирий кривавий кат!..
   До третьо? години ночi тривала та палка сердечна бесiда.  I  розiйшлися
вони iз молодим, та мудрим князем друзями. На все життя...
   ...Вже цiлий мiсяць носив у  серцi  "Слово  о  полку  Iгоревiм".  Писав
потроху вiршi i малював, а "Слово" йому не йшло з-перед очей.  Вiн  бачив,
немов живi, картини й сцени, вималюванi в поемi, чув голоси, дзвiн  збро?,
крики вражених, виття вовкiв i клекiт орлiй...  Проте  не  чув,  не  бачив
найголовнiшого - спiвця-поета, голосу його дзвiнкого, само? пiснi, i через
те не мiг до столу сiсти  й  почать  свою  роботу.  Думав  переспiвать  чи
перекласти цей вiчний твiр сво?х далеких прадiдiв, вернувши йому життя  не
тiльки у кабiнетах вчених, аматорiв старовини, а й в кожнiй хатi краю,  де
пролунали вперше натхненнi й мудрi його рядки. Був переконаний,  що  пiсня
ця була епiчним твором, доступним людям, дiючим, а не  сказанням  книжним,
написаним для грамотi?в. Хотiв, щоб люди знали свiй дух,  свою  безсмертну
душу вiд тих великих i славних днiв, а не лише вiд Хмеля чи Наливайка...
   Рiшуче сiв до столу, пiдсунув бiлий  аркуш.  "Не  лiпо  ли  ны  бяшетъ,
братие..." Не лiпо!.. Щось у мовi цiй було вiд стилю  канцеляристiв...  Чи
навпаки!.. Мистецтво, лiтература повиннi мислити i говорити ясно, доступно
всiм, на кого вони спрямованi, кому  служити  прагнуть  в  iм'я  людського
поступу. Оцим "не лiпо ли ны бяшетъ, братие"  хтось  так  сховав  найвищий
твiр дванадцятого столiття од власного свого народу, що й досi ще народ не
взяв  його  назад  у  душу.  Лежить  пiд  спудом  тяжких   столiть   "перл
драгоценный"!..
   Хтось увiйшов i важко став пiднiматися.
   - Що, Федоре? - впiзнав ходу.
   - Вам лист.
   - Спасибi.
   - Обiдатимете у Лазаревського? Бо маю дiло на Петербурзькiй сторонi...
   - Я пан тепер! Обiдаю, як всi поряднi люди, - сказав Тарас.
   - Ну ?? слава богу... - зiтхнув старий вояка й пiшов униз.
   Писав з Полтавщини Пантелеймон, що вже подався  в  мандри  по  Укра?нi.
Чого це вiн надумав  прислать  листа?  Згадав,  нарештi,  змилувався!..  А
стиль!  "Високоповажний  добродiю  Тарасе  Григор'?вичу!"  Не   може   вiн
по-людськи, просто... Об чiм же лист?
   "Полтавцi, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували,  що  Ви  до  них
торiк не завiтали. Скiльки не було там на бенкетi рiчей поважних, то знай.
Ваше славне i шановне iм'я споминали так,  як  рiдна  сiм'я  спомина?  про
свого батька, що десь далеко живе на чужинi. Пили не раз за Ваше  здоров'я
i просили мене благати Вас, щоб Ви хоч на  ту  весну  пошанували  Полтаву,
явивши ?й свою  кохану  i  шановну  персону.  Оце  ж  я,  виповняючи  свою
обiцянку, запевняю Вас, що нiгде в свiтi таких щирих i прихильних до  себе
дiтей не знайдете, як у тiй Полтавi. Тут-бо не  то  пани  та  паненята,  а
всяка душа письменна й щира  з  Вашим  "Кобзарем",  наче  з  яким  скарбом
дорогим,  носиться,  та  хутко  вже  й  книжок  ?м  буде  не   треба,   бо
повитверджували всi Вашi стихи напам'ять i, тривайте, чи не по "Кобзаревi"
вже й богу моляться..."
   Заплющив очi, слухаючи, як серце стислось в грудях вiд хвилювання.  Цей
лист, точнiше, те, що спонукало його писати Пантелеймона Кулiша, було йому
дорожче усiх рецензiй. Люди, яким призначено його "Кобзар", признали думки
та сльози, вилитi рядками вiршiв, трепетно взяли до серця!.. Кулiш  i  той
не витримав. Хоча й не без iронi?, а написав душевний лист,  потiшив  його
найвищою з усiх похвал... Колись, десь двадцять рокiв  тому,  вiн  написав
молитву до Укра?ни, в якiй просив за думи сво?, народженi  на  чужинi  для
не?, й вона почула, щиро ?х привiтала.  Як  i  тепер,  по  довгiй,  сумнiй
розлуцi...

   Думи мо?, думи мо?,
   Квiти мо?, дiти!..

   Нема? в нього, крiм  цих,  дiтей...  Нема  кого  привезти  на  Укра?ну,
навчить ?? любити бiльш од життя...
   Сховав листа в шухляду.  Спасибi  тим  полтавцям!  Не  за  хвалу  -  за
вiдчуття його душi, за вiдгук на бiль його i на  його  надiю...  Вiн  ма?,
мусить ?хати у рiдний край, бо тут журба задушить, попри повагу  й  славу,
що збiльшу?ться iз  кожним  днем!..  Що  особиста  слава  у  порiвняннi  з
безслав'ям рiдного народу, землi, яка  просякла  кров'ю  одчайних,  мужнiх
мученикiв за волю!.. Без Укра?ни нема  йому  натхнення,  нема  життя...  У
цьому роцi - червень уже зайшов - утяв лише п'ять вiршiв...  I  муза  його
покинула!.. Нi, треба швидше ?хати. Чого там возиться  Варфоломiй?  Купляв
би вже скорiше... Господи, чи вiн дiждеться  тi??  днини,  митi,  коли  на
призьбi сяде бiля сво?? хати, зiтхне й крiзь сльози  гляне  на  широченний
старий Днiпро, на луки i лiс у далечi, на миле син? небо!.. Послав уже
   Варфоломi?вi проект-малюнок хати, сам бачив ?? у снах - на  горах  бiля
Днiпра, у бiлiм шумi цвiту... Й тодi, напевно, цвiли сади,  як  Iгор-князь
iшов у степ, як падали од стрiл ворожих русичi... I Ярославна зорила Сейм,
i луки, i степ за ними в буйствi весняних  барв...  I  теплий  легiт-вiтер
приносив ?й на крилах сум... I серце ?? стискалося  в  передчуттi  бiди  в
степу, i сльози синьо скапували на бiлi щоки, нiби роса на цвiт...

   В Путивлi-градi вранцi-рано
   Спiва?, плаче Ярославна,
   Як та зозуленька ку?,
   Словами жалю дода?...

   Схопив  перо  i  записав,  тремтячи  вiд  хвилювання.  Перечитав   плач
Ярославни в "Словi" й поволi рушив далi:

   "Полечу, - каже, - зигзицею,
   Тi?ю чайкою-вдовицею,
   Та понад Доном полечу,
   Рукав бобровий омочу
   В рiцi Каялi. I на тiлi,
   На княжiм бiлiм, помарнiлiм,
   Омию кров суху, отру
   Глибокi?, тяжкi? рани..."

   Перечитав... Почати слiд було б з "Не лiпо ли ны  бяшетъ,  братие",  бо
"Плач" це нiби вставка, де iнший ключ  та  iнший  тон.  Не  взяти  б  його
фальшиво, не перенести б на всю поему... "Не лiпо ли..."
   Та  Ярославна  не  поступалась  мiсцем,  не  сходила  iз   заборола   в
Путивлi-градi!..

   I квилить, плаче Ярославна
   В Путивлi рано на валу:
   "Вiтрило-вiтре мiй ?диний!
   Легкий, крилатий господине!
   Нащо на дужому крилi
   На во? любi? мо?,
   На князя, ладо мо? миле,
   Ти хановi мета?ш стрiли?
   Не мало неба, i землi,
   I моря синього. На морi
   Гойдай насади-кораблi.
   А ти, прелютий... Горе! Горе!
   Мо? веселi? украв,
   В степу на тирсi розiбгав"...

   Вiдкинувшись на спинку, слухав  плач  Ярославни,  що  вже  зажив  новим
життям, злетiвши з його душi зигзицею. Його було лиш половина, та вiн  вже
був - почутий, ось тут записаний!.. Вiд нього терпко вiяло  старою  Руссю,
вiруванням, якi народжувалися ще в племенах, десь на  зорi  народу...  Все
"Слово" -  то  вiдгомiн,  можливо,  навiть  останнiй  сплеск  язичества  у
християнськiй, княжiй, новiй Русi.  Тому-то  в  ньому  стiльки  пахощiв  i
та?ни, тому в душi вiд нього щось озива?ться вже  незбагненне  й  для  нас
самих, проте живе... Ми носимо  в  собi  безсмертну  душу  сво?х  дiдiв  i
прадiдiв, далеких наших пращурiв, бо ми - нащадки ?хнi,  продовження  того
життя, його одвiчна i вiчна суть...

   Суму?, квилить, плаче рано
   В Путивлi-гродi Яраславна...

   Як дописав "Плач Ярославни", вiдчув зненацька  острах.  Сьогоднi  ж  бо
торкнувся духу предкiв, переступив невидимий порiг буття!  Незнаний  автор
"Слова" воскрес у ньому, зринув з пiтьми вiкiв, набув  нового  голосу.  Що
скаже вiн, почувши власну пiсню, чи прийме, чи впiзна? у нiй себе?..  Вiн,
може, нинi тихо сидить на горах Ки?вських - з мечем  при  боцi,  думний...
Сивий чи молодий?.. Славетний i не названий нiде нiким, вiн  -  всюди,  де
живе безсмертний його народ, де чути рiдну мову i рiдну пiсню!..
   Рвучко поклав перо,  пiдвiвся.  Так  нiби  хтось  його  покликав  крiзь
далину... Нi, треба мерщiй додому!.. Митець, одiрваний вiд краю рiдного  й
свого народу - суть пустоцвiт, суть  рiчка  без  джерела  чи  без  корiння
дерево!.. У цiй- камiннiй пущi не зможе вiн  заврунитись,  зазеленiти,  бо
тут не свiтить сонце душi народу. Ма?, як  той  спiвець,  сидiти  десь  на
рiдних горах, бачити свою рiку, сво? високе й  сине,  мов  цвiт  барвiнку,
небо!..

   I плаче, плаче Ярославна
   В Путивлi на валу, на брамi...

   За ним нiхто нiде не плаче... Не шле йому  на  море  слiз,  не  просить
вiтру дужого, щоб не метав на нього гострi стрiли!.. Сумно... А десь же  ?
призначена йому Даждьбогом лада, подружi? його ?дине, пресвiтла доля  його
людська!..
   ...Шукав ?? далеко, людей просив ?? знайти, а виявилося, що тут вона, з
ним поряд. Його чарiвна люба, його зоря!..
   Вiн бачив ?? не раз у Карташевських, та не звертав  уваги.  А  тут,  на
дачi в Стрельнi, його немов осяяло! Можливо, йому помiг  квiтучий  луг,  i
сонячний липневий день, i дiти, з якими вiн прийшов сюди, гуляючи...
   Стомився й сiв на схилi рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у
рiзнотрав'я луки. Як час  бiжить!..  Iз  матiр'ю  цих  двох  дiвчаток  вiн
познайомився в Мотронiвцi пiд час весiлля, де був боярином у Кулiша.  Учив
?? спiвати. Обох сестер - Надiю та Олександру...  Тепер  вони  -  поважнi,
пишнi панi?, - радiють його вiдвiдинам, хоч вiн також уже не схожий зовсiм
на пишночубого того поета, що чарував ?х вiршами й пiснями  бiдного  свого
народу зимою сорок сьомого...
   На нього сиплються всiлякi квiти,  дзвенить  дитячий  щасли  вий  смiх,
тупочуть дрiбно нiжки, i знову тихо... Лiчить  комусь  лiта  зозуля...  На
осокорi карка? лискучо-чорний великий крук... I вiтер  вi?  з  пiвдня,  iз
Укра?ни... Може, вже сторгував ту землю, що бiля Канова, Варфоломiй.  Там,
пише, ? галявина посеред лiсу, й вода кринична, й повно грушок  та  яблунь
диких - ростиме сад... Там, може, вiн доспiва? "Слово", що тут не йде, хоч
сядь та й плач!..
   Вiн чу?, як скрадаються до нього дiти, а  виду  не  пода?...  Пошикуючи
одна на одну, дiвчатка Надинi, пардон, Надi?  Михайлiвни  Забiли,  кладуть
йому на плечi квiти i, засмiявшись, тiкають геть. Вiн  схоплю?ться,  немов
злякавшись, свариться на них суворо пальцем... I раптом бачить... дiвчину,
що йде до нього лугом, у  повенi  червоно-жовтих  квiтiв!  Корсет  на  нiй
блакитний,  строката  плахта...  Коси  на   пишнi   груди   падають,   мов
перевесла... Хода легка i грацiозна... Ввижа?ться? Чи справдi йде до нього
така краса?.. Гойдаються жовтець i смiлка...
   - Добридень вам, - озвалося чарiвне мрево, й усмiшка ледь  доторкнулася
вишневих уст. - Надi?, Маню!
   Дiти прибiгли вмить, вчепилися у плахту ручками. Мадонна...
   - Ви,  зда?ться,  у  Карташевських  служите?..  -  спитав  Тарас.  Вона
кивнула. - Здрастуйте!..
   - Вони по?хали й мене лишили служити тут, - зiтхнула.
   - Як кличуть вас?
   - Ликерою.
   - А я Тарас... Григорович.
   Запала довга тиша. Дiвчатка й тi примовкли, позиркуючи то на Ликеру, то
на ураз знiяковiлого старого дядька Кобзаря.
   - Казали панi, щоб ви вже йшли обiдати, - озвалася Ликера першою.
   У не? був при?мний чистий голос. Спiва?, мабуть, гарно...
   - Спасибi...
   - Ми, Ликеро, не нагулялися! - гукнула Маня.
   - Мама звелiла йти, - погладила голiвку ?й натрудженою рукою.
   I той звичайний жiночий жест щось сколихнув йому в душi, щось воскресив
давно забуте... Мати, уже смертельно хвора, торкнулася отак рукою!.. Довго
потому чув, тиняючись по бур'янах, ?? тепло, ?? шершавi пальцi...
   - Ходiм, ходiм! - тягла його за полу Надя.
   - Вибачте... - отямивсь. Взяв за руку дiвчинку й пiшов слухняно лугом.
   Ликера йшла праворуч, iз Манею. Хтось гляне збоку, скаже: одна сiм'я...
   Зиркнув кра?чком ока i здивувався: як вiн мiг не помiтити ?? краси,  ??
п'янко? молодостi?..
   - Ви звiдкiля? - спитав Ликеру тихо.
   - З-пiд Нiжина.
   - Батьки в селi?
   - Я сирота.
   - Крiпачка?
   - Так. Мiй пан Микола Якович.
   - Макаров? - радо спитав Тарас, бо то був добрий приятель.
   - Еге...
   Вона похнюпилася, принишкла, нiби згадка про пана й стан ??  крiпацький
прибили в нiй людську веселiсть, молодiсть.
   - Вже скоро буде воля, - сказав Тарас.
   Промовчала. Не вiрить теж. Нiхто уже  не  сподiва?ться  на  ту  хиренну
волю. Тому-то й вiн клопочеться про викуп сво?х братiв...
   - Чи так, чи так, а воля скоро  буде!  -  промовив  рiзко.  Аж  налякав
сердешну дiвчину. Тому додав, хоч, мабуть, i не до речi: -  Я  теж  колись
був крiпаком...
   - I що? - спитала лише очима.
   - Викупили.
   - А що таке "був крiпаком"? - спитала раптом Надя.
   - Це, рибонько, коли людина живе, як пес, на прив'язi,  й  шанують  ??,
мов пса, - сказав Тарас.
   - Ти жив у будцi? - весело спитала Маня.
   Ликера осмiхнулася. I якось так, що вiн аж дихать перестав. Лице ?? мов
засвiтилося, заграло сонцем...
   - Де я лишень не жив!.. - озвався. - Тому-то й хочу  пожить  у  власнiй
хатi... Купую землю побiля Канова, щоб там поставить хату,  -  сказав  уже
Ликерi. - Людинi треба мати сво? гнiздо...
   - Хiба людина - пташечка? - спитала Надя.
   - Ох ти ж, мо? малесеньке! - пiдняв  високо  дiвчинку.  -  I  все  тобi
потрiбно знати...
   Обiд не був парадним, та все ж, за давнiм звича?м, не без врочистостi.
   Тарасовi дiсталось мiсце по праву руч господинi, й вiн  з  нього  добре
бачив, як вносили новi й новi на?дки проворнi слуги. Власне,  вiн  помiчав
сьогоднi одну лише Ликеру, що подавала блюда панам на стiл.
   - Як вам, Григоровичу, зелений борщ? - спитала Кулiшиха. - Такий, як  в
нас, на Укра?нi?
   - Спасибi. Добрий борщик!.. Хто ж це варив? Чи не Ликера?
   - Що ви, у нас в кухар, - мовила ?? сестра Надiя.
   Вона сидiла пишна та величава.  I  хоч  була  не  набагато  старша  вiд
Олександри, здавалась тут паньматкою для всiх присутнiх.
   Тим часом, щось приймаючи, Ликера нахилилася мiж ним та  господинею,  i
вiн побачив збоку звабливий обрис ?? грудей, руки та ши?...
   - Правда, що ви купили землю десь бiля Канова? - спитала Олександра.
   - Ще не купив... Якась мара весь час ста? на перешкодi, - сказав Тарас.
   - А в панi, яку ми вам  ?днали,  землi  сво??  вдосталь...  -  зiтхнула
господиня. - Всього там ?!
   - Чого ж, при?мна жiночка... - сказав Тарас. - Хоч мав ваду...
   Сестри перезирнулися.
   - Яку? - спитала старша.
   - Вона - графиня.
   - Титули нiколи ще не йшли за гандж...
   - Колись вiд них одхрещуватимуться, - сказав Тарас.
   - Так то колись, - всмiхнулась господиня. - А поки що...
   - Вiзьму собi таку, як сам. Крiпачку. Одну хоч визволю,  спасу  нещасну
душу...
   - Свою зате погубите.
   - По плотi й духу я син i брат народу нашого, що в безталаннi гибi?; то
як же я у ньому душу погублю!..
   - Берiть печеню, прошу, - по довгiй  паузi  звернулась  до  нього  панi
господиня.
   Сестра ?? чомусь ховала очi. Змiнилася за цi роки.
   Ликера внесла блюдо на перемiну. Пройшла, поставила, мов молода чарiвна
жриця, зiбрала зайвий посуд i винесла, неначе скарб...
   Вiн зупинив ?? в уявi, перевдягнув i посадив на вiльне мiсце  поряд  iз
Олександрою. Та стрепенулась, заметушилася.
   - Берiть варенички, панi Ликеро! 3 сиром... Сама доглянула.
   - Я не голодна. Дякую...
   - Не погордуйте, - кида? слiвце  й  Надiя.  -  Може,  у  вашiм  домi  й
лiпшi...
   Ликера бере ловкенько, виделкою, надкушу? лише скра?чку  й  великодушно
мовить:
   - Смачнi, смачнi... Учора ми обiдали в  графiв  Толстих,  то  Анастасiя
Iванiвна...
   - Чому це ви всмiха?теся? - спитала його Надiя. - Згадали якусь  смiшну
iсторiю?
   - Нi. Уявив...
   - То розкажiть.
   - Хай потiм. Iще не час...
   - Берiть узвар. Iз наших груш, мотронiвських, -  припрошувала  люб'язна
панi Олександра.
   Вiн брав i ?в, гамуючи у грудях смiх...
   ...З коханням не жартують, як i з вогнем. Та сценка, що уявив Тарас пiд
час обiду в Стрельнi, не йшла йому iз голови. А ще картина лугу з  Ликерою
посеред квiтiв... А ще - вони з дiвчатками вертають iз прогулянки... Де  б
вiн не був, що б не робив, стояли перед очима тi дачнi  дивнi  видива,  ??
лице, постава, коси, усмiшка!.. Вiн навiть чув Ликерин  голос,  коли  вона
була за двадцять верст вiд нього. В ?? устах слова забарвлювалися, ставали
зовсiм iншими, так нiби ?м передавалась частка ??  душi.  Душа  ж  дiвоча,
змучена сирiтством, рабством, була якась туманна i та?мнича. Може, не  мiг
?? пiзнати, бо насторожувалася i замикалася, як  тiльки  вiн  пiдходив,  а
може, в нiй бродило все, влягалося, як то бува? в молодостi...
   На третiм тижнi вiн зрозумiв, що любить ?? всiм серцем, що без не? йому
не буде щастя на цiй землi!.. Згадав Катрусю, Нижнiй i засмутився. Холодом
йому вiйнуло в душу. Ликера гарна i молода, а  вiн...  За  Каспi?м  та  за
Уралом розвiялася його весела молодiсть, найкращi його лiта!..
   У Стрельну ?хав з острахом. Плив пароплавом то надто  швидко,  то  нiби
геть на мiсцi... Вiд моря йшов, як  не  сво?ми...  Господи,  навiщо  ти  в
любовi змiшав печаль i радiсть, порив i страх,  велике  й  нице,  щастя  й
найтрагiчнiше, що ? в життi!..
   На луцi шукав  очима  марно  ??,  дiвчаток.  Трави  стояли  щiткою.  Ще
де-не-де  яскрiв  жовтець...  На  яворi  охрипло  кахкав  лискучий   крук.
Наврочить йому, поганець!..
   Любу свою застав на ганку - мов солов'я в калинi.  Сидiла  й  тьохкала,
неначе знала, що вiн летить, що серце вже круг не? в'?ться:
   Де мiй милий чорнобривий
   Коня напува??..
   Забувши сво? лiта, пiдкрався i налякав:
   - А де ж твiй милий?
   Зойкнула, та не втекла, всмiхнулася сво?ю диво-усмiшкою.
   - Що панi? Снiдають.
   - Ходiмо в сад.
   - Не можу...
   - Чому? - нахмурив брови.
   - Робота ? - витрушувати дорiжки, - зiтхнула.
   - Важко тобi у них? - кивнув на дiм.
   - Пiдлогу мию, воду ношу цеберками, дорiжки чищу та килими, ще й  подаю
обiдати...
   - Що платять тобi за це?
   - На мiсяць два карбованцi.
   Сiв поряд. Наймичка i  сирота...  Якраз  така,  яку  хотiв  узяти  собi
дружиною, порятувати, визволити, зробити, у мiру сил, щасливою...
   - У тебе ? хтось iз рiднi?
   - Не знаю... Були колись... Я змалку все при панах...
   - А хочеться тобi на волю?
   - Певно... Хоча й боюсь...
   - Од волi нема на свiтi кращого! - промовив палко. - Досi, як  пригадаю
той день, ту мить, коли менi вручили вольну, вiд щастя плакать хочеться!..
   З великих карих ?? очей скотилася важка сльоза.  Вона  й  розбила  його
страхи, прогнала останнi сумнiви.
   - Поклич менi, будь ласка, панi Олександру.
   - На рандеву? - всмiхнулася.
   - Нi, дiло маю. Хочу поговорити.
   - А пан Кулiш?..
   Ревну? вона, чи що?  Його  нiхто  нiколи  не  ревнував!..  Хiба  княжна
Варвара, в Яготинi...
   - Кулiш такий упевнений в сво?й вродливостi  й  непереможностi,  що  не
повiрить, навiть коли побачить на власнi очi, - пожартував.
   Вона звелася швидко - мов здогадалася, про що вiн хоче поговорити, -  й
пiшла у дiм, як попливла. Дивився вслiд, i холод знов  пiдступив  йому  до
серця. Така ж бо гарна i молода! Вiдмовить йому як стiй...
   - Чого це ви не йдете в  хату?  -  сполохала  його  думки,  поставши  в
дверях, Олександра. Вiдколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара,
ходить.
   - Хотiв iз вами погомонiти о важнiм дiлi...
   - Добре. Пройдемо в сад?
   Йшли мовчки. Вже, коли нiхто не мiг ?х чути, Тарас сказав:
   - При?хав оце Ликеру сватать.
   - Ликеру? - стала, немов  спiткнулась  об  тi  слова.  -  Ликеру?..  Це
кепський жарт!
   - Я не жартую. Хочу просити вас допомогти менi у цьому дiлi...
   В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квiтцi.
   - Нi, ви берете мене на кпини, - мовила. - Це ж нiсенiтниця!..
   - Чому? Вона така ж людина, як я, як ви...
   - Напевно... - скривилась Олександра. -  Проте  для  вас,  Григоровичу,
потрiбна жiнка не будь-яка - розумна, чесна, вихована!..
   - Ликера зна? грамоту i не дурна, охайно ходить...
   - Що  ви  про  не?  зна?те!  -  зiрвалась  Олександра.  -  Вона  пуста,
розбещена...
   - Я не помiтив.
   - Можете спитати тут усякого, - скривила  губи  в  посмiшцi,  -  i  вам
напевно скажуть, що всi лаке?  носять  ?й  у  кишенях  м'ясо  iз  панських
кухонь...
   - Гарна!
   - Вам це байдуже?
   - Гiрше, якби пани приносили. Цi буга?... Пробачте!
   Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним але?ю, не смiючи пiдвести зiр.
   - Як жiнка, вона, звичайно, звабна... Хоч не красуня, - мовила. - Проте
цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждiть! - спинила його  протест.  -
Ви з нею не зможете пiти в театр або в салон на вечiр, бо скрiзь вона...
   - Якщо проста, то й не людина? - спахнув Тарас.  -  Навчиться  панських
штучок! В салонах тих красуються такi дурепи...
   - Згодна. ? i дурнi, - всмiхнулась Олександра. - Та вам розумну  треба.
Щоб не ганьбила iм'я Шевченка, знаного по всiй Русi!
   - Таку, як ви?
   Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камiнь.
   - Я не хотiв образити вас, Олександре... - тихо сказав Тарас.
   - Нема образи в цьому, - всмiхнулась гiрко.  -  Справдi,  якби  була  я
вiльна... - почервонiла.
   - Я знав, що вашим коштом я мав по?хати у вiчний Рим, - признався.
   - Хто вам сказав? Пантелеймон? - нахмурилася.
   - Забiла Вiктор... Треба менi женитися, - торкнувся ?? руки.
   - Ви любите ???
   - Люблю.
   - Така на свiтi несправедливiсть...
   - Менi вже сорок сьомий, а й досi без домiвки та без сiм'?...
   Спинились бiля лавочки. Проте не сiли. Мовчки, мов  вiдпливаючи  кудись
одне вiд одного, дивилися в зелену далеч лугу.
   - То я пiду... - сказала тихо  Олександра  й  оглянулася  на  двiр,  де
чистила дорiжки наймичка.
   - Пришлiть сюди Ликеру.
   - Заждете, поки вми?ться? - сяйнула гострим поглядом.
   - ?й добре й так.
   - Звичайно!..
   Коли пiшла, вiн сiв на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Вiн на словах
розумник  i  демократ...  Пообiцяв  зайти  до  Герцена  i  передати   йому
"Кобзар"...
   - Осьо вода.
   - Яка вода? - стенувся.
   - Просили ж...
   - А-а! Спасибi, - взяв кварту й випив. - Дякую... Сядь бiля мене.
   Сiла i склала руки на фартусi. Мовчали. Як то важко  сказати  це  ?дине
слово, зважитися на невiдоме, нове життя!..
   - Пiдеш за мене? - видушив крiзь чорний страх.
   - Пiду, - сказала просто.
   Оглушений тим найсвятiшим словом, вiн нахилився, лелiйно взяв  Ликерину
шорстку, засмаглу руку й поцiлував.
   На них уже чекали.
   - Ликеро, йди доводь дорiжки до пуття, - звелiла господиня.
   Тарас хотiв був заступитися, але згадав, що вiн iще на те не ма? права.
Коли Ликера вийшла, оголосив:
   - Люблю Ликеру й хочу на нiй женитися!
   - Ви ?й про це сказали? - спитала Надiя Михайлiвна.
   - Так. I вона дала вже згоду.
   - Господи! - звела вона до стелi руки. - Та ви ж ?? не зна?те!  Ледача,
геть розбещена, пiдступна, хитра!..
   - Легко того ганьбити, кого нiхто не захистить, - похмуро сказав Тарас.
- Як сирота, то й вiтер в очi...
   - Справдi вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште  цю
затiю! Знайдете iншу, будете щасливi з нею...
   - Нинi я вже знайшов, - уперто сказав Тарас. -  Прошу  вас  вважать  ??
мо?ю нареченою.
   - Та з вас смiятиметься весь Петербург! Поет узяв поко?вку!.. Iз  хама,
скажуть злi язики, не може бути пана...
   - А я в пани й не пнуся! Я - волi син! - всмiхнувся.
   - Облиш його, Надi?, - втрутилась Олександра. - В Ликери ? господар...
   - Макарову я напишу, - сказав Тарас рiшуче. -  А  ви,  ласкавi  будьте,
допоможiть менi й Ликерi подбать про все, що треба. У  мене  ж  тут  нема,
крiм вас, нiкого...
   Потому вийшов, зiрвав з куща шипшини рожеву свiжу  квiтку  й  подав  ??
Ликерi.
   - Вiзьми й носи. Хай бачать, що наречена!..
   ...Не знав, що ? таке велике щастя - ходити  по  крамницях  i  вибирать
дарунки для мило? сво?? дiвчини! Тримать цi речi, думати про те, як прийме
вона, подяку?... А згодом -  боже  праведний!  -  ще  й  поцiлу?!..  Купив
коралi, хустку; хотiв каблучки взяти, але не знав, який потрiбен розмiр...
Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб вiдпустили на день  Ликеру  в
мiсто купити дещо - всу?. Тепер ось ?де за нею сам. А може, то й на краще!
Побуде довше з милою, погомонить. Вiн, справдi, мало  зна?  свою  майбутню
жiночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рiк в них знайдеться  синок  чи
донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'?хати,  коли  побачиш  рiдне  сво?
дитя!..
   На луцi вже  трава  лежала  скошена  й  пахтiла  так,  що  голова  йшла
обертом... А чорний крук сидiв на тому ж деревi й натужно каркав.  Кажуть,
вони живуть по триста  рокiв.  Нащо?..  Цей,  може,  бачив  Хмеля,  клював
козацькi трупи на незлiченних полях бо?в...
   - Киш! Киш!
   I оком не поведе. Таки старий,  бувалий...  Накарка?  йому  бiди...  Що
ворон! Людей боятись треба, у людях все добро i зло...
   Ликера його побачила ще вiддаля, пiшла йому назустрiч, i той  звичайний
вчинок пiднiс його на крилах щастя.
   - Здрастуй! - хотiв ?? поцiлувати в щiчку.
   Вона уникла спритно i подала для поцiлунку руку.  Ще  й  озирнулася  на
двiр та ближню дачу... Пиша?ться, що наречена, що ?й цiлують руки,  неначе
панi!..
   - Заплющ-но очi, - мовив. - Не хитрувать! Ще, ще...
   Коралi й хустка нiжно лягли на плечi й шию.
   - Ой! - скрикнула. - Це все менi?
   - А то кому ж... - нахмурився. - Хiба у мене двi нареченi...
   - Дякую!
   - Носи здорова. Панi Надiя дома?
   - Сердиться, що ви мене просили в мiсто...
   -  Того  й  прибув.  По?демо  наступним  рейсом.  Треба  ж  тобi  одежу
справити...
   Вона притихла. Боязко пiшла за ним до хати.
   - Чого це  ви  хова?те  вiд  нареченого  його  невiсту?  -  пожартував,
вiтаючись з Надi?ю Михайлiвною. - Хiба вiн вовк!..
   - За не? я вiдповiдаю, - сказала та похмуро. - Щось станеться, тодi  на
мене впаде вина.
   - То ви менi, паньматко, не довiря?те? Я ж не  джигун  безсовiсний,  не
пустобрех...
   - Ат, всi однаковi!
   -  Паньматко,  тиждень  тому  -  ну,  може,  трохи  бiльше,  -  ви  так
захоплювалися мо?м талантом, розумом... - ще намагався втриматися  у  тонi
жарту. - Й раптом...
   - Розумний так не зробить, як ви зробили, - буркнула.  -  Чи  мало  вам
було дiвчат!..
   - Гада?те, що я не маю права на власний розсуд вибрати собi дружину?  Я
ж не крiпак...
   - Ви раб сво?? пристрастi. Слiпий, глухий...
   - Дай боже кожному такого рабства! - мовив i взяв за руку дiвчину,  яка
стояла мовчки, нi пари з уст. Крiпачка й панi!.. - Хочу по?хать  з  нею  в
мiсто, купити дещо з одягу, - сказав, уже ледь стримуючи сво? обурення.
   - Саму ?? не вiдпущу.
   - То ви по?дьте з нами.
   - Часу не маю. Дiти i все таке...
   В кiмнатi стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зi дзвоном  знялась  з
грудей до голови...
   - Ну-у... а були б ми вiнчанi, то вiдпустили б?.. - мовив,  неначе  був
далеко десь вiд себе.
   - Звичайно. Я не мала б права тодi ?? тримати...
   Ах лицемiри! Богом спiшать прикрити свою духовну ницiсть...
   Ступив до столу, де був папiр, перо й чорнило, - певно, листа зiбралася
писать Макарову! - i, щоб не вибухнуло вiд болю серце, хлюпнув той бiль на
бiле поле вiршем:

   Моя ти любо! мiй ти друже!
   Не ймуть нам вiри без хреста,
   Не ймуть нам вiри беа попа
   Раби, невольники недужi!
   Заснули, мов свиня в калюжi,
   В сво?й неволi! Мiй ти друже,
   Моя ти любо! Не хрестись,
   I не кленись, i не молись
   Нiкому в свiтi! Збрешуть люде,
   I вiзантiйський Саваоф
   Одурить! Не одурить бог,
   Карать i милувать це буде:
   Ми не раби його - ми люде!
   Моя ти любо, усмiхнись
   I вольную святую душу,
   I руку вольную, мiй друже,
   Подай менi...

   Зчахаючи, вiн дописав свiй гнiвний вiрш i вкляк, не вiдаючи, що  з  ним
робити далi. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навiщо?.. Жодна з  них
не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще  принаймнi  кiлька
рокiв озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!..
   Згорнув поволi аркушик i заховав. Нехай пожде...
   - То, може,  ви  дозволите  пiти  Ликерi  зi  мною  в  сад?  Нам  треба
поговорити... - спитав з гiркою посмiшкою.
   - Та йдiть уже, - всмiхнулась. - Поговорiть... Любов та добра злагода!
   - Ходiм, Ликеро, - мовив, як мiг, спокiйнiше. - У нас сво? турботи...
   В альтанцi, де вони знайшли пристанище, було не зовсiм затишно. Сидiли,
власне, мов на белебнi; тiльки й того, що тiнь та лавочки.
   - Ходiмо десь... - устав Тарас.
   - Тут добре, - не зрозумiла його Ликера. Сiла зручнiше, так, щоб  видно
було дорiжку, що йшла повз сад до лугу й моря. - Гарно!..
   Скорився. Сiв навпроти, щоб надивитися на цiлий тиждень. Зможе при?хати
знову аж у недiлю.
   - Мiй брат троюрiдний Варфоломiй купу? для мене землю в Каневi, - почав
неквапно бесiду.
   - В самому мiстi? - глянула на нього ледь стривожено.
   - Нi. На горi мiж Кановом та Пекарями...  Вид  на  Днiпро  й  на  лiвий
берег!..
   - Що ми на тiй землi робитимем?
   - Поставим хату, сад розведем i житимемо, - здвигнув плечима.
   - Зроду не працювала в полi.
   - I я, - зiтхнув. - Хiба в дитинствi трохи. Та й то... Не мав кебети до
хлiборобства!
   - Здасте в оренду землю?
   - Нi. Може, дасть нам раду сестра Ярина...
   - Лучче зостатись тут, у Петербурзi, - мовила Ликера тихо й твердо.
   Вiн розгубився навiть. Ще не доводилось од не? чути думки, в якiй  було
б таке глибоке переконання.
   - У гостях, як кажуть,  добре,  а  вдома  лiпше,  серденько,  -  сказав
спокiйно, м'яко. - Там наш народ, земля дiдiв i прадiдiв...
   - А тут - столиця, люди.
   - I що тобi, Ликеро, вiд тих людей!..
   - Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й про?хатися...
   - Хiба ж ти панi?
   - Ви ж пан, то й я за вами стану панею, - всмiхнулась мило.
   Що вiн ?й мiг на це сказати!.. Доводити, що вiн не пан, що серцем  вiн,
як був простим, то ним лишився й досi?..
   На стежцi за  парканом  почувся  смiх,  якийсь  веселий  гомiн.  Ликера
випросталася, прибрала позу "панську"...
   - Що там таке? - спитав Тарас.
   - То заздрiсники мо? з двiрнi, - сказала. - Й пани, що тут на дачi.
   - Чого вони? - нахмурився.
   - Смiються з нас.
   - Чому, з яко? речi?
   - Що пан бере поко?вку собi за жiнку.
   - Звiдки вони про те дiзналися?
   - Я похвалилась декому... Та й панi вас на кпини брала перед людьми...
   - Ходiмо звiдси!
   - Думатимуть,  що  ми  втекли,  злякались  ?х...  Хай  дивляться.  Мо',
повилазить!..  -  визвiрилася.  I  стала  враз  якась  чужа   й   негарна.
Всмiхнулась роблено, а далi сiла поряд i чмокнула його в щоку. Знай наших!
   Ця гра в любов на публiку геть зiпсувала Тарасу настрiй.
   - Треба тебе забрати звiдси, - сказав похмуро. - В багнi цьому...
   - Без дозволу не маю права, - мовила. - Не вiльна ж я...
   - Твiй пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невiста, була крiпачкою,  -
дасть вольну. Ось побачиш!
   Ликера зашарiлася. Схопилася з лавки, сiла.  До  не?  щось  гукнули  зi
стежки за парканом...
   - Ходiмо в хату, - звiвся. - Помислимо,  як  припинити  це  лицедiйство
дачне...
   - Ми скоро поверта?мось у Петербург. Учора про це казала панi.
   - Гаразд, - дав ?й пройти. -  А  там  i  пан  Микола  пришле  листа  iз
батькiвським благословенням...
   Ликера не озвалася. Всмiхнулась тiльки криво й пiшла  вперед  стежиною,
посипаною морським пiском...
   ...Уперше вона прийшла до нього, щоб повiдомити чудову  вiсть.  Знайшла
сама майстерню i враз постала сонцем в його похмурiй келi?.
   - Добридень...
   - Федоре! - гукнув Тарас, не тямлячи себе вiд радостi. -  Це  ж  молода
моя прийшла!.. Неси мерщiй хоч чаю!
   Федiр вклонився чемно молодiй i пiдморгнув Тарасовi. Потому щез.
   - Сiдай, сiдай, Ликеро,  ось  на  диванi...  -  заметушився  Тарас,  не
вiрячи, що це йому не сниться. - Стомилася, йдучи сюди?
   - А я не йшла - при?хала, - нахмурила так  мило  брiвки.  -  Нинi  менi
сказали, що я вже вiльна...
   Рвучко Тарас ступив до не? й поцiлував.
   - Чого ж сумна? Макаров, твiй колишнiй пан...
   - А зна?те, що я - козачка, вiльна?
   - Вiднинi ти...
   - Я не була крiпачкою! - аж тупнула вона ногою. -  Мене  пани  взяли  у
двiр малою, мов крiпосну... - заплакала.  -  А  вчора  вдень,  як  узялися
писати вольну, виявилося, що я не панська...
   Мовчки узяв ?? за плечi й посадовив.  Сiв  поряд  сам.  Оце  тобi,  мiй
голубе, й сво? пани!.. Взяли сирiтку в рабство, iз-милосердились!..
   - Тепер ти вiльна, отже, i жити можеш вiльно, де забажа?ш, - мовив, щоб
зняти гнiв iз серця. -  Знайду  тобi  квартиру,  i  там  живи.  Допоки  не
обвiнча?мося...
   - А пан?..
   - Ти вiльна, вiльна! Зна?ш, тут, в Академi?, i я колись  одержав  волю!
Це добрий знак... - схопився Тарас на ноги. - Федоре!
   - Несу, несу, - почулось iз коридору.
   Тарас метнувсь до столу, згорнув папiр, малюнки на дальнiй край.
   - Влашту?мо маленький бал!.. Ликера вiльна, Федоре!
   - Поздоровляю, - внiс тацю з чашками старий солдат.  -  На  волi  лiпше
любиться...
   - Тако?! Ти, Ликеро, розворушила й камiнь, - сказав Тарас. - Наш  Федiр
жiнок давно, як не злюбив...
   - Чому?
   - Бо дуже кохав одну, зрадливу, - промовив старий солдат. - Не дай  вам
бог!..
   Як Федiр по щось пiшов, Ликера раптом хмикнула:
   - Такий старий, а теж...
   - Вiн, рибонько, колись також був молодий, - зiтхнув Тарас. -  Можливо,
якби не та, зрадлива, то й Федiр мав  би  нинi  свою  сiм'ю,  притулок  на
старiсть лiт...
   - Це ваш лакей?  -  спитала  так,  мов  прицiлялася  до  того,  хто  ?й
слугуватиме, як стане панею.
   - Нi, - надто рiзко сказав Тарас. I схаменувся, пом'якшив тон:  -  Вiн,
серденько, менi у дечiм просто допомага?. А я йому грошима. Так i живемо -
два вiдставнi солдати...
   - То ви солдат? А Кулiшиха каже, що сибiряка...
   Всмiхнувсь у вуса.
   - Дуже панам не хочеться,  щоб  ми  побрались,  -  мовив,  ото  вони  й
ганьблять мене перед тобою.
   Хотiв сказать, що ?й також дiсталося iз  тих  же  вуст,  та  передумав:
досить i так в болотi бабралася, що розвело лукаве панство в сво?х  домах.
Нехай тепер виясню?ться ?? душа, верта?ться у рiдний свiт!..
   Тим часом Федiр весело внiс самовар, а потiм рiзнi ласощi.  Вклонившись
дамi, виструнчився:
   - Прошу. Чай подано!
   Тарас подав стiльця Ликерi, заждав, допоки  сяде,  i  запросив  усе  ще
виструнченого солдата:
   - Сiдайте, батьку, з нами!
   Ликерi це не сподобалося. Напевно, ?й здалося, що цим запрошенням Тарас
вернув ??, сердешну, з князiв у грязь...
   А Федiр аж втер сльозу ребром долонi.
   - Гарна у вас дружина буде,  -  сказав,  сiдаючи  на  край  стiльця.  -
Поштива, тиха, лагiдна...
   - Не захвалiть... А ось i мiй боярин! - побачив уже в майстернi Михайла
Лазаревського.
   - Хлiб-сiль...
   - Сiдай до нас!
   Михайло, зашарiвшись, найперш припав до  ручки,  яку  йому  було  охоче
подано, а потiм вже привiтався з рештою.
   - Поможеш менi знайти кiмнату для наречено?? - спитав Тарас. - Вона вже
вiльна, й треба ?? забрати з того содому панського.
   - Вважай, що вже допомагаю, - всмiхнувсь Михайло, - Маю таку в  запасi.
Можемо хоч i сьогоднi глянути...
   - Це управитель мо?х ма?ткiв, серденько, - сказав Тарас Ликерi.
   - У вас ма?тки? Де вони?
   - Ось тут i там, - вказав на антресолi. - Та в головi...
   Ликерi жарт не сподобався. I друг його прийшов на допомогу:
   - Йому належить нинi вся Укра?на!
   - Як то?
   - Ну-у, славний вiн на всю Вкра?ну.
   - Зi слави хлiба не ?дять, - сказала чи?сь слова Ликера. I пiдвелася. -
Вже мушу йти. Спасибi за чаювання...
   - Надвечiр я забiжу,  пiдем  дивитись  хату,  -  сказав  Тарас  уже  на
набережнiй, саджаючи в ландо Ликеру.
   - Пане, куди везти? - спитав вiзник.
   - За Мойку, в Малу Мiщанську.
   Навiть не озирнулася. Хоч вiн стояв, аж поки видно  було  мiж  люду  та
екiпажiв ?? голiвку з стрiчкою.
   Увечерi була сумна й неговiрка. Вдяглася, вийшла до екiпажа, яким Тарас
при?хав, i мовчки сiла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, лiпше
того не знати? Жiнки... Ах, що ти петра?ш у цьому  дiлi!  Хто  звiкував  у
парi, та й то чужi бувають, а тут...
   - Щось невесела моя невiста нинi... - зiтхнув Тарас. - Нездужа?ться?
   - Страху нагнали панi, - озвалася-таки  Ликера.  -  Служи,  як  служиш,
кажуть... Квартира та, мовляв, сiльце для пташки...
   - Силувати тебе  нiхто  не  буде,  -  сказав  Тарас.  -  Як  скучиш  за
наймитуванням, пiдеш назад. До волi теж людинi треба звикнути!..
   - А скiльки менi ?? лишилося? Якийсь  там  мiсяць-другий...  -  сказала
зло.
   - Вважа?ш шлюб неволею? - спитав Тарас. - Зi мною шлюб?..
   - Не знаю, - вiдповiла й згорнулась знову, немов ?жак.
   Михайло ?х уже чекав бiля будинку, де напитав  кiмнату  для  наречено?.
Боярин знав сво? обов'язки i дiло знав: потурбувався, щоб не  далеко  жила
Ликера вiд Академi?.
   Хазяйка ?х зустрiла радо, сипнула комплiментамиi
   - Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня!  Господи,  бувають  же
такi вродливi й милi... Вам у палатах жити!..
   - Показуйте сво? "палати", - спинив Тарас той фей?рверк.
   - Ось ця  i  ця  кiмнати,  -  повiдчиняла  дверi.  -  Звичайно,  вам  з
прислугою?
   - Нi.
   - Я хотiла б, щоб iз прислугою, - втрутилася Ликера.
   - 3 прислугою воно  зручнiше.  I  мало  що  дорожче,  -  пiдтримала  ??
хазяйка. - Я дам хорошу дiвчину...
   - Крiпачку?
   - Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в  ма?тку...
З прислугою й кiмната лiпша...
   - Нi, - мовив твердо. Всмiхнувся до Ликери, яка була, мов  хмара  перед
грозою: - Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька...  Цiна?  -
звернувся знову до господинi.
   - Про це я сам домовлюся, - сказав Михайло. - Дiло мо? таке...
   Надворi вже  гуляв  осiннiй  вiтер,  хоч  тiльки-тiльки  як  розпочався
вересень.
   - Не холодно тобi, Ликеро? - потурбувався, бо нещодавно вона хворiла.
   - Нi.
   - Мо', зайдемо до мене в гостi?
   - Треба уже додому ?хати. На мене там чекають...
   - Хто?
   - Молодий i нескупий.
   - Ти зле жарту?ш, серденько. Шануйся, бо...
   - Не бiйтеся, - захихотiла, - цього добра  вам  вистачить!..  Аби  було
здоров'я...
   Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила.
Вiн розгубився навiть, не знаючи, як повестися i що  сказати  милiй  сво?й
майбутнiй парi.
   - Ликеро, жiнка повинна бути скромна, - сказав не скоро.  -  Мати  ж!..
Пани й неволя нiвечать народу душу...
   - То ви ще й пiп? - прискалила лукаво очi. - Стiй, стiй! -  гукнула  до
вiзника, що ?хав неподалiк. -  Чи,  може,  ви  бажа?те,  щоб  я  за  Мойку
тьопала, аби поглянути, чи я проворна? - пiдколупнула.
   Тарас спинив той екiпаж, помiг ?й сiсти й дав вiзниковi грошi.
   - В Малу Мiщанську!
   Важко побрiв до сфiнксiв набережною. У  свiтлi  двох  лiхтарiв  обличчя
одного з них йому здалось насмiшкуватим...
   ...Збулось, нарештi, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все
ж нiде не дiлися - розглянули його роботи i надали  йому  звання  статечне
академiка. На урочистих зборах, пiд звуки труб, затвердили й оголосили  це
попередн? рiшення, i вiн iз зали вийшов не  рядовим,  що  у  вiдставцi,  а
академiком i титулярним радником.
   Як був, у фрацi, кинувся мерщiй порадувати свою  Ликеру  любу,  що  вже
жила тут поряд i готувала собi весiльний одяг.
   Вона i справдi зрадiла вельми. Власне, не так йому, як фраку,  в  якому
ще нiколи його не бачила.
   - А ви, Тарасе, у цiй одежинi ну чистий пан! - сплеснула вона руками. -
А не збрехала панi Кулiшиха, розповiдаючи, що на весiллi в не? ви теж були
у фрацi...
   - Сьогоднi, серденько, великий день! - промовив урочисто.
   - Великдень був весною, - поправила його Ликера зверхньо, як  нерозумну
малу дитину. - Нинi вже до покрови йдеться...
   - Великий день в мо?м життi, - терпляче продовжив вiн. - Сьогоднi  став
академiком! Ось тiльки що...
   - То вже не треба буде iз Петербурга ?хати? -  по-сво?му  це  сприйняла
Ликера.
   Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому ?? супротиву лиш бракувало!
   - Звання й чини не  можуть  нам  замiнити  душу,  -  озвався  глухо.  -
Житимемо на Укра?нi.
   У повнiй тишi чути було,  як  ходить  хтось  за  стiною.  Нiби  важкий,
великий маятник...
   - Там хоч сусiди будуть? - озвалася Ликера журно.
   - Хiба в пустелi житимемо? Народ довкiл...
   - Я про панiв питаю.
   - Пани... пани... - тримався,  як  тiльки  мiг.  -  Це  зiлля  -  немов
пирiй... Побудуть якийсь там час!..
   - А нас вони прийматимуть?
   Нiчого не вiдповiв. Поганого ?й не хотiв казати, а доброго не мав чого.
Прокляте рабство! В'?лося людинi в душу, виро стило в нiй лиш одне бажання
- зробитись тим, хто понукав  роками,  хто  був  тобi  смертельним,  лютим
ворогом.
   - Ну, як ти тут? Вже звикла? - спитав натомiсть. - Носять тобi обiди?
   - Спасибi, - буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крiсла, сховала в
шафу.
   Тарас оглянув хату i не впiзнав. Так нiби  хтось  навмисне  усе  в  нiй
зрушив з мiсця, порозкидав...
   Ковтнувши суху, колючу слину, - як хвилювався, йому чомусь пересихало в
горлi, - ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в  ньому  вода
зелена...
   - Скiльки вона сто?ть?
   - Хто зна?... Хазяйка ще наливала...
   - Важко перемiнити? -  зиркнув  спiдлоба.  -  Може,  води  не  стало  в
Пiтерi?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна...
   - Овва!
   - Нечепурна дружина не треба навiть цигановi.
   - Казала ж я, щоб узяли з прислугою!
   - Хiба тобi самiй прибрати важко? Для себе ж...
   - Я наприбиралася за двадцять лiт! По-людському тепер пожити хочу.
   - А я тобi про що кажу? - удав Тарас, що  не  збагнув  зата?ного  в  ??
словах. - Якщо людина дужа i молода, то  ?й  за  виграшки  навести  лад  у
хатi...
   Промовчала. Накинула на плечi  хустку  й  стала  бiля  вiкна.  Струнка,
жадана, мила, як божий  день,  що  пригасав,  поймаю-чись  осiннiм  вогким
холодом!..
   За кiлька днiв прийшов сумирний, тихий. Велике  дiло  -  якась  вода  в
графинi! Узяв би нишком i помiняв... Де ?й було  навчитися  хазяйнувати  в
хатi, коли вона нiколи ?? не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не
подивитися...
   Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, i  провела  лукавим,  довгим
поглядом. Про воду, певно, зна?... А може?.. В тому  поглядi  помiтив  вiн
зневагу i спiвчуття... О господи! Невже йому судилося й крiзь це пройти?..
   Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася.  Щоправда,  вже  в  халатi,
який вiн ?й недавно подарував. У хатi був хаос, ру?на - зроду не  довелось
йому такого бачити!.. Постiль не прибрана,  в  калюжi  бiля  графина  -  з
волоссям гребiнь, поряд бруднi панчохи...
   Заплющив очi, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки...
   - Не хочу я тако? жiнки! - крикнув.
   - I ти менi не треба,  старий  шкарбун!  -  хихикнула.  Бочком,  бочком
шмигнула з хати. - По?деш сам у свiй нiкчемний Канiв!..
   Стояв, якби закам'янiв. Останн? слово зойкнуло луною в мозку  й  згасло
десь у глибинах його ?ства...
   Вiдчувши ноги, рушив, немов сновида,  в  дверi.  Невже  кiнець?  Фiаско
знову?.. Може, ще перемелеться... Навести лад у хатi - не мудре дiло...  А
лад в душi?.. Ти хочеш, щоб у просто? дiвчини, яка зросла серед  двiрнi  й
набачилася там усього, були високi  принципи  й  гармонiя  краси  душi  та
тiла?.. Принаймнi... Ти ж  чотири  роки  був  козачком  при  пановi.  Хiба
забув?.. Душа народу, вiчна  ??  цнота...  В  усi  часи  пани  розбещували
народну душу, знищували у нiй святе! Раб ма? бути  ницим,  iнакше  вiн  не
схоче жйти в рабствi...
   Нева його зустрiла вiтром, бризками. Могутня  i  та?мнича,  вона  несла
широко води, звихрюючись побiля мосту... Сфiнкси  були  похмурi,  наче  аж
невдоволенi. Камiннi ?хнi лиця... Та дай ?м спокiй, сфiнксам! Ти тiльки що
необережним словом розруйнував до половини  зведену  останню,  може,  вежу
свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на
кожну сварку мiж молодятами... Старий шкарбун!.. Душею я молодий... Душею?
А треба ?й твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племенi...
   Хтось, iдучи назустрiч, зняв капелюха  i  привiтався.  Ого!  Забрiв  на
Стрiлку... Колись вони з Сошенком любили тут гуляти... Смiшний,  тодi  вiн
бiдкався, що Петропавловська, - яка сьогоднi - мов на  долонi,  -  не  для
таких, як вiн, нещас них крiпакiв!.. Тепер вiн  ма?  право,  йому  не  раз
обiцяно у нiй достойне мiсце...
   Пiшов назад. Поставили посеред мiста пугало!.. Можливо, тому вiн тут не
побував з Ликерою... Чи ж то вона вже заспоко?лася,  пожалкувала,  що  так
його образила?.. Старий шкарбун... Це ж треба таке сказать!..
   Всмiхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тi?? ти заспiва?ш! При  силi
ще, хвалити бога... Може, сидить i плаче? Кинув ?й у лице такi слова!..
   До слiз йому  зробилось  жаль  Ликери.  Забув,  лихий,  що  сирота,  що
наймичка, що, може, ?й не випало на долю й крихти щастя!..
   Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи вiд iнших ласки, щиростi, самi  ста?м
жорстокими в сво?х вимогах!.. А потiм ще  й  хизу?мося  сумлiнням  чистим,
впертiстю у досяганнi iстини, що нам тодi здавалася незаперечною. А  суддi
хто?..
   Хазяйка дому стрiла його колючим поглядом. Не  пропустила,  коли  хотiв
пройти в "свою" кiмнату.
   - ?? нема?! - крикнула.
   - Гуляти вийшла?
   - Кобто... Забрала все й по?хала.
   - Куди?
   - А це вже, батечку, ?? саму спитайте, - пiдколупнула. - Може,  коханця
ма?...
   Вибiг на вечорову вулицю, облiзлу й сiру, наче стара шинель. День  згас
уже, а нiч ще десь барилася. Осiння нiч...
   На  перехрестi  взяв  вiзника  й  по?хав  на  Малу  Мiщанську,  у   дiм
Астаф'?во?, де проживала вона ранiше, коли служила в Забiли-Бiлозерсько?.
   Як розповiв, що за  бiда  його  сюди  пригнала.  Забiла  сполошилася  i
водночас зрадiла.
   - Нема? в нас, Григоровичу, i не було. Казала ж вам...
   - Образилася, - зiтхнув  Тарас.  -  Накинувсь  ледь  не  з  кулаками!..
Зiрвався...
   - Скажу вам вашу ж примовку: нема? зла, щоб на добро не вийшло.
   - Що доброго в самотинi!.. Та ще коли, як кажуть, ?деш з  ярмарку...  -
сказав Тарас печально. Й вiдчув, що груди стали немов склянi.
   - Будь ласка, дайте ковток води... - простяг отерплу руку. - Iз  серцем
щось...
   Знайшов ?? на другий день. Там, де  й  шукав:  прийшла,  коли  вже  вiн
по?хав до Академi?.
   - Вони не хочуть прийняти вас, - ввiйшла  в  свiтлицю  панi,  яка  сама
ходила його послом.
   - Чому?
   - Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!..
   - Я ж попросив пробачення...
   - Не прийняли, не зводили, - смiялася Забiла в очi.
   - Я напишу!
   - Будь ласка. Ось вам папiр, перо,  чорнило...  Я  вiднесу.  Це  ж  так
пiкантно - служити сво?й поко?вцi!..
   Вернулася вона не скоро, але - бог змилувався! - iз вiдповiддю Ликери.
   - Ну, що? - подався до папiрця, який тримала в руцi Забiла.
   - Соблаговолили прислати  це  послання!  -  вручила  йому  врочисто.  -
Примусили чекати вас - писали вельми трудно...
   Вiн розгорнув поспiшно i прочитав, не  вiрячи  сво?м  очам:  "Послухай,
Тарас! Тво?х записок тут нiхто не потребу?. У нас в сортирi паперу  й  так
достатньо",
   - Це... це вона писала?!
   - А хто ж iще...
   Свiт почорнiв, обвуглився.
   Затис в руцi той папiрець i важко встав... Похитуючись,  ступив  чомусь
холодною, як лiд, пiдлогою i скрикнув - щось йому рвонуло груди!..
   Отямившись, збагнув, що вiн у себе на антресолi. Лежить не в  лiжку,  а
на  пiдлозi,  з  яко?  тягне  холодом,  немов   зi   склепу...   Спробував
поворушитись - груди озвались  болем.  Дихав  i  то  ледь-ледь,  бо  кожен
глибокий вдих вiдлунював у тiй болючiй пустцi. Почулись кроки...
   - Що тут? - спитав Са?нко.
   Ледве добув iз горла голос:
   - Ходи сюди... Упав ось...
   - Може, добуть вогню i запалити свiчку?
   - Менi б пiдвестись...
   Згодом вiдчув, як дужi руки взяли його й пiднесли...  Так  батько  брав
заснулого бiля кабицi й вкладав на сiно в клунi або на полик в хатi...  От
тiльки бiль!..
   - Нап'?тесь, може, лiкiв? - страждав над ним Са?нко. Уже горiла свiчка,
i видно було схвильоване його лице.
   - То дай... -  озвався  тихо.  Знав  по  собi,  як  важко  бачити  чужi
страждання й не мати сили допомогти... Ох тi  пекельнi  ночi  бiля  малого
Дмитрика, що згас в Новопетровському!..
   Слухняно випив лiки й лiг, удаючи, нiби йому полегшало.
   - Йди спи, Iване, - мовив.  -  А  свiчка  нехай  горить...  Вже  ранок,
мабуть, скоро...
   - Який там сон... - махнув Iван рукою. Проте  пiшов.  -  Гукайте,  коли
чого!.. - озвався вже з майстернi.
   - Гаразд. Ти спи...
   Бiль не вгавав. Помiтив, що вiн навально збiльшувався, коли лягав, тому
пiдтягся трохи й сiв, мов у крiслi. Що там у  нього  в  грудях  сталося?..
Якби  заснути...  Дихать  ста?  все  важче,  ковток  повiтря  кошту?  йому
страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й  тепер  мав
ждати дзвону iз Петропавловсько?. Без не?,  бач,  не  обiйтись...  Заснути
б!.. Даремно, мабуть, не попросив Iвана дмухнуть на свiчку. Може, в пiтьмi
заснув би швидше... Самому йому не встати...
   - Мамо!.. - покликав раптом матiр i сам злякався.
   - Ти все не спиш? - озвалася. - Спiвала ж тобi "Котка"...
   - Я вже старий, нездужаю...
   - Для мене ти сьогоднi лиш народився... Принесла бабка погодувати  -  а
очi в тебе синi, немов барвiнок...
   - Вони тепер уже не тi...
   - Я пам'ятаю синi...
   Зелененький барвiночку,
   Стелися низенько...
   Сльоза скотилася йому щокою, вусами...
   Першим  прийшов   його   повiншувати   iз   днем   народження   Михайло
Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги  очi,  Тарас  збагнув,  що
вигляд у нього нинi кепський. Та й бiль у грудях не вiдпускав...
   - Ну як тут наш новонароджений? -  спитав  Михайло  весело.  -  Готовий
приймать здоровлення?
   Нагнувся, поцiлував у щоку.
   - Недобре менi сьогоднi, брате... -  сказав  Тарас.  -  Погiршало  менi
вночi...
   - Я вже послав за лiкарем.
   - Ти напиши Варфоломi?вi, що зле...
   Замовк, оскiльки кожне слово вiдлунювало у грудях болем.
   - Прилiг би... - ледь не плакав над ним Михайло. - Учора ж ти...
   - Не можу лягти - болить... А де ж той Едвард Якович?
   Чув голос свiй, мов за стiною, далеко десь.
   - Михайло!
   - Я тут.
   - Ти ж напиши... Де ж той Барi?.. Вогонь у грудях...
   Крокiв вiн не почув. I перших слiв.
   Побачив уже обличчя лiкаря, який схилився над ним, щоб вислухати.
   - Як ви? - спитав Барi.
   - Пiдстрибую... - всмiхнувся. - З ночi пекучий бiль у грудях...
   Барi нахмурив брови,  приклав  до  вуха  трубку.  Не  довго  й  слухав.
Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав
на груди, Тарас вiдчув полегкiсть. Не  став  питати,  що  з  ним.  Хоч  не
хотiлось вiрити, вiдчув, що справдi пора настала "риштувать вози в далекую
дорогу"!..
   - Прийшла депеша з Харкова, - сказав Михайло тихо. -  Вiтають  iз  днем
народження, бажають щастя...
   - Дякую...
   - 3 Москви також, Михайло Щепкiн...
   - Добрий вiн чоловiк...
   - I з Нижнього.
   - Спасибi всiм...
   Вiдчув, що очi йому стуля? спiзнiлий сон.
   - Хтось вiдчинiть кватирку... Й дайте ковток води...  -  озвався  знову
здалеку.
   Коли заплющив  очi,  долинув  голос  материн,  якого  вiй  згадав  лише
сьогоднi...

   Ходить сон коло вiкон, дрiмота коло плота...

   Хотiв гукнути матiр, та побоявся сполохати ?? "Котка".

   Став дрiмоту сон питати: -
   Де ми будем ночувати?..

   Коли б iще побачити ?? лице... А душi мають лиця?.. Iнакше як  впiзнати
свою рiдню, померлих друзiв?.. Чи то Брюллов за муки сво? в Iсаакi?вському
попав у рай?.. А як нема нiчого, окрiм життя, на цьому  свiтi  бiлому?!  ?
добра пам'ять, дiло, що ти зробив... I в народ - безсмертя тво? i всiх!..
   Там, де хата теплесенька,
   Де дитина малесенька...
   Побачити б ?? лице!.. Бо як ?? впiзна? у сонмi душ?..
   Бiль розбудив. А може, вiн i не спав, а  тiльки  марив,  змучений...  У
грудях клекотiло, так нiби там кипiло щось...
   Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку...  Оглушений  нестерпним
болем, не чув тих слiв. Напевно, поздоровляв...  Були  тут  ще  Василь  та
Олександр - брати Михайла Лазаревського. Похмурi всi, стривоженi... О, тут
i Лев Жемчужников!..
   Кивнув йому i запитав, ледь чуючи свiй незнайомий голос:
   - ? манiфест? Дали вже людям волю?..
   - Нема?.
   - Вмру й не знатиму...
   - Та що ти, батьку! Лiкар менi сказав...
   - Чи душi мають лиця?
   Присутнi перезирнулися.
   - Зустрiну там Брюллова, Жуковського...
   - Ти нас усiх ще переживеш! - крiзь сльози гукнув Жемчужников.
   - А де Барi?
   - От-от прийде, - сказав Михайло Лазаревський.
   - Пробачте, що зiпсував так iменини...
   - Видужа?те, то надолужимо! - утiшив його Микешин.
   У Петропавловськiй пробило третю.
   - Волi ще не чувати? Що кажуть тво? царi й вельможi?  -  всмiхнувся  до
Микешина.
   - Мо? - мовчать. У них iз гiпсу голови...
   - У бронзi знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великi й славнi!.." Де
ж той Барi?..
   Бiль роздирав, накочувався, мов хвилi в морi. Мушка уже не дiяла.  Йому
дали мiкстуру...
   Мов крiзь туман iз  болю,  побачив  знову  лiкаря.  Вiн  щось  писав...
Напружився й почув його, дав  вiдповiдь,  що  впала,  як  у  воду,  у  той
туман...
   Невдовзi вiдчув полегкiсть. Груди йому отерпли раптом, здерев'янiли.
   - А де Барi?
   - У нього ж ти не один, i гiршi ?, - сказав Михайло, щоб  пiдбадьорити.
- Ти будеш уже одужувати...
   Хоч знав, що це пустi слова, на диво, йому хотiлося повiрить ?м.
   - Коли б менi дiждатись квiтня, рушив би на Укра?ну...  I  не  вернувся
б!..
   - Землю ще ж не купили, - сказав Василь.
   - Пожив би поки в приятелiв...
   - Обрид  тобi  так  Петербург?  -  спитав  Михайло.  -  Славлять  тебе,
друкують...
   - Слава, як колискова пiсня, нагонить сон... Додому треба ?хати, у свiй
народi..
   - По?демо, Тарасе, вдвох, - сказав Василь. - Я буду вам за джуру.
   - Для цього ти, Василю, вже заважкий,  -  всмiхнувся.  -  На  побратима
тягнеш... Якби менi додому, я там ураз одужав би!..
   - А так, а так... - погоджувався iз ним Михайло. I тiльки  очi  були  у
нього сумнi-сумнi...
   Увечерi прийшли Барi й Круневич. Похмуро,  мовчки  вислухали  по  черзi
груди й мовчки зiйшли униз.
   - Консилiум... - сказав Василь...  -  Щоб  дво?  таких  знавцiв  та  не
здолали якусь там хворiсть!..
   Йому ж тим часом гiршало. Як вислуховували, то  повертали  сюди-туди  й
збудили бiль, що задрiмав...
   Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас i,  не  спiймавши  погляду,
все зрозумiв.
   - Давати й далi  лiки,  -  сказав  Барi  Михайловi.  -  Поставим  другу
мушку...
   - Це криза, пiк хвороби, - озвався i Круневич. - Узавтра буде краще...
   - Весною ми по?демо на Укра?ну, - сказав Василь. - Дозволите?
   - По-мо?му, - стенув Барi плечима, - це буде лиш на користь...
   - Принаймнi не зашкодить, - пiдтримав його Круневич.
   Вони пiшли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою.
   Тебе здоровлять знову!
   - Читай...
   - "Петербург, Академiя  мистецтв,  Тарасу  Шевченку.  Батьку!  Полтавцi
поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i  просять:  утни,  батьку,  орле
сизий! Полтавська громада".
   - Спасибi, що не забувають... - не скоро  сказав  Тарас.  Чи  бiль,  чи
сльози йому здавили горло. Воiстину: я сплю, а серце мо? не спить! Вiн тут
нездужа? вже третiй мiсяць, а вiршi його мандрують по  Укра?нi,  знаходять
вiрних друзiв, а може, й послiдовникiв ним розпочатих великих справ...
   - Ви, мабуть, хочете побуть самi? - спитав Василь.
   - Заснути б...
   - Поспи, поспи, -  торкнувся  його  чола  Михайло.  -  Ми  там,  внизу,
посидимо.
   - Iдiть додому, - тихо сказав Тарас. - Iван побуде...
   - Вранцi я забiжу, - не мiг нiяк лишити його Михайло.  Не  помiчав,  що
сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бородi.
   - Спасибi тобi за все, Михайло, - сказав  Тарас.  -  Не  мав  я  жiнки,
брате, зате господь мене сподобив другом  таким,  як  ти,  братами  тво?ми
милими...
   - То вранцi я забiжу...
   Кивнув йому, всмiхнувся крiзь бiль i жаль. Провiв його очима,  послухав
добре знану його ходу... Хотiв назад гукнути i щось  сказать  важливе,  та
голос десь  подiвся!..  Ат,  все  одно...  Важливi  нинi  тiльки  життя  i
смерть... Не через те, що вiн бо?ться смертi, - вмирати всiм не  хочеться,
- а через малiсть зробленого для Укра?ни, для волi й  долi  рiдного  свого
народу. Може, якби вiдчув, що мало так лишилося  йому  на  свiтi  жити,  i
зосередив усю свою увагу i  силу  всю  на  основному,  то  мав  би  бiльшi
успiхи... Або не мав би й того, що ?... I все-таки, якщо признатись  щиро,
згайновано часу немало. I мало так написано за цi роки поезiй... А  в  них
же, в них його найбiльша сила!.. Малюнки що -  подивляться,  похвалять  чи
погудять i йдуть собi... Поезiя ж - огненний  меч,  що  захища?  правду  й
кара? зло!.. Невидима i всепроникна зброя, що множиться  в  серцях  людей,
гурту? ?х у легiони мислячих i небайдужих. А там, де мисль i совiсть,  там
- перемога iстини!..
   У Петропавловськiй куранти били пiвнiч. Розпочиналася нова доба...  Для
нього ж цi удари розпочинали i сорок восьме коло його  життя!..  Аж  сорок
восьме... Лиш сорок восьме...  Мало  це  чи  багато?  Старiсть  чи  тiльки
зрiлiсть?.. Дiд он прожив удвiчi бiльше!.. А батько й мати?.. А Катерина -
його сестра...
   Потрiскуючи, спливала свiчка, танула... Чомусь йому здалось пророчим ??
горiння, i вiн дмухнув, аби не дати вогниковi дiйти  кiнця  i  згаснути  в
калюжцi лою. Бiль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!..
   Уже в пiтьмi вслухався, як затуха?, зменшу?ться гаряча  хвиля...  Тихо,
немов скрадаючись, вернулась думка... Дивно, але думки, його нiчнi самотнi
й щирi думи тамують бiль...
   Двором, куди виходило  його  вiкно,  пробiг  хтось,  хруськаючи  тонким
льодком. Минулий день був теплий, ледь не  весняний,  а  нiч,  видать,  iз
морозцем... Як там не ?, а по зимi...
   Почувся смiх.  Жiночий,  схожий  вельми...  Та  цур  йому!  Минуло  вже
пiвроку, а вiн, той смiх Ликерин, не затиха? в його душi... Йому  зда?ться
iнодi, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрiбне не затулило сутi,
а чорна хмара рабства не заступила ?м сонця  волi...  Он  Лев  Жемчужников
узяв просту, крiпачку,  а  як  живуть!..  А  скiльки  тобi  лишилося  того
життя?.. Хто зна?... Можливо, в тiй любовi, в тому  одруженнi  i  перемiнi
було його здоров'я, його лiта... Вiн вiдчував, вiн намагався  вирватися  з
цього старого склепу, iз  Петербурга,  з  жандармських  рук  на  волю,  на
Укра?ну, на крутолобий берег свого Днiпра!.. На жаль, вона,  його  остання
люба, не зрозумiла його  душi,  не  пiднялася  серцем  сво?м  жiночим  над
напiвсонним розумом i марнотою свiту, в якому гiрко виросла i  розцвiла...
Обох згубила, бiдна... Вона, можливо, i не збагне, ким мала стати i ким не
стала по пустотi сво?й душевнiй, а вiн вiдчув вiд того дня,  що  в  грудях
носить камiнь, який весь час зростав i важчав... Дивно: була любов, а став
холодний камiнь...
   Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стiни, темрява!..
   Добув вогню i запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свiчку.
   Пробило першу ночi. Коли б поспати трохи...  А  сон  не  йде,  а  думка
б'?ться-в'?ться, неначе зiгнана з гнiзда пташина...  Може,  вона  помiтила
тiнь чорних крил?.. Та нiби ж йому полегшало... Бiль ледве-ледве жеврi?...
Як  i  тодi,  коли  з'явився  вiн  бiля  серця  вперше,  в  безсоннi  ночi
страдницького кохання...
   ...Йдучи з обiду, бачив ключ журавлiв. Летiли в сiрiм  небi  й  кричали
тужно... Сфiнкси  ?х  провели  байдужим  камiнним  зором,  а  вiн,  Тарас,
прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись  на  ?хнiй  лет...  Чого
вони, сердешнi, так припiзнилися, хто не пускав?..
   Тепер сидiв у темнiй сво?й майстернi, а думкою летiв на пiвдень,  туди,
де ясно й тепло, де золотом горять га? i терпко пахне яблуками й отавою...
Вiн не просив ще дозволу по?хати на Укра?ну, та з дечого вже зрозумiв,  що
й академiк Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих i що йому  не  вiльно
?хати, куди захоче, i жити там, де прагне його душа...
   А журавлi летять собi
   Додому ключами.
   Плаче козак - шляхи битi
   Заросли тернами...
   Згадався вiрш, написаний ще того року, як викупили  його  з  крiпацтва.
Минуло ледь не чверть столiття, власне, життя його минуло, а  й  досi  мiж
ним i рiдним кра?м - тернистий шлях!..
   Узяв портрет зi столу. Тут вiн ще дужий i молодий. Зi свiчкою  в  однiй
руцi й пером у другiй... Влiтку зробив офорт... Тодi вже його поймала туга
за втраченими давно лiтами. Мов  вiдчував,  що  незабаром  кинуть  йому  в
обличчя, як звинувачення, що вiн старий...
   Лише тепер побачив, що написав "Плач Ярославни" на цьому ж таки офортi.
Попав пiд руку, видно... Як вiршi йдуть, то пише, де завгодно. Було, й  на
стiнах просто... Було, було!..
   - Дозвольте?
   - А-а! Заходь, заходь, Миколо, - устав назустрiч Гербелю.  -  А  я  оце
сиджу собi та й згадую свою далеку молодiсть...
   - Я пам'ятаю вас молодим, у Нiжинi, - нодав Микола руку. - Таким, як  я
оце тепер... Й ви написали менi в альбом: "За думою дума ро?м  вилiта?..."
Який я був тодi щасливий!..
   - А нинi я щасливий, що ти прийшов, - обняв Тарас хоч  молодого  вiком,
але старого приятеля.
   - Хiба вже хтось вам показав?
   - Що?
   - Таж "Кобзар" росiйською... А я хотiв вам особисто!..
   - Нi, ще не бачив.
   - Справдi? - засяяв Гербель. - Ось вiн! - дiстав iз саквояжа.  -  Прошу
любити й жалувати...
   Дивно було тримати в руках свою на iншiй мовi книжку.  Все  те  i  нiби
якесь чуже... Перекладали  Крестовський,  Курочкiн.  Берг,  Мей,  Плеще?в,
Михайлов i, найбiльше, звичайно Гербель, сам видавець.
   - Спасибi тобi i всiм, - розчулено сказав Тарас.
   - Це наш святий обов'язок. I щастя! - мовив Гербель. - Дозвольте, я тут
напишу...
   Присiв до столу, узяв перо.
   - Тарасу Григоровичу Шевченку, - казав  уголос  те,  що  писав,  -  вiд
шанувальника його таланту й перекладача  та  видавця  його  творiв  Миколи
Гербеля... А що це у вас таке? - узяв офорт iз "Плачем Ярославни".
   - Почав переклад "Слова о полку Iгоревiм"...
   - Давно?
   - Ще влiтку.
   - Скiльки вже переклали?
   Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точнiше, щоб не його  любов  до  не?,
то, може, все зробив би... А втiм, не  тiльки  його  невдале  сватання  та
женихання тому виною...
   - А землю вже купили бiля Днiпра?
   - Ще нi. Не хочуть менi продати панки-ляшки. Купую вже бiльше року...
   - Справдi, це хтозна-що! А ви купiть на брата або сестру.
   - Вже пробував. I нинi брат Варфоломiй в одному  мiсцi  моститься...  -
сказав Тарас. - По?ду на Укра?ну... Оце дивлюся, що б вам подарувати...
   - Автограф!
   Усмiхнувся, узяв iз купи  аркушiв  рукопис  вiрша,  написаного  не  так
давно, й подав Миколi Гербелю. Той ухопив i став читати вголос:
   Поставлю хату i кiмнату,
   Садок-райочок насаджу.
   Посиджу я i походжу
   В сво?й маленькiй благодатi.
   Та в одинi-самотинi
   В садочку буду спочивати.
   Присняться дiточки менi,
   Веселая присниться мати,
   Давне-колишнiй та ясний
   Присниться сон менi!.. i ти!..
   Нi, я не буду спочивати,
   Бо й ти приснишся. I в малий
   Райочок мiй спiдтиха-тиха
   Пiдкрадешся, наробиш лиха...
   Запалиш рай мiй самотний...
   Замовк. Дiстав хустину i витер очi.
   - Жiнки, жiнки! - озвався. - Все зло вiд них!
   - I нашi матерi були жiнками... - тихо сказав Тарас.
   Помовчали. Микола  нишком  перечитав  iще  раз  вiрш,  згорнув  ласкаво
аркушик i заховав собi в кишеню.
   - Дякую.  Я  став  сьогоднi  багачем!  -  всмiхнувся.  -  До  речi,  ви
пам'ята?те, з ким при?здили в Нiжин, коли  ми  з  вами  стрiлися?  То  вiн
прибув у Петербург, питав про вас.
   - Чужбинський?
   - Еге.
   Тарас нахмурився.
   - А чи читали його паскудну оду  царевi  й  збро?,  що  вiн  вмiстив  у
"Русском инвалиде" чотири роки тому?
   - В "Санкт-Петербургских ведомостях", - поправив чемно Гербель.
   - Читали отже? Пiдлiсть, та ще яка!
   - Не перший i не останнiй...
   - Я ж з ним дружив, - сказав Тарас. - А цим лестивим  опусом  вiн  нiби
плюнув менi у саму душу!.. Солдатовi, в страшнiй пустелi...
   - Хто з нас, Григоровичу, не без грiха...
   - Поет не ма? права на грiх вiдступництва. Iнакше вiн не поет.
   - Як точно й страшно сказано!..
   Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернiговi, де вiн  платив
сво?ми й  за  Олександра,  що  мав  незборну  пристрасть  до  самовара,  й
Новопетровський  забутий  богом   форт,   де   прочитав   довжезний   вiрш
Чужбинського...
   - То я пiду, - сказав Микола тихо, помiтивши його задуму.  -  Дякую  за
подарунок.
   - Спасибi й вам за книжку! - обняв Тарас за плечi i так  провiв  аж  до
дверей.
   Вернувшись, сiв на диван й узяв "Кобзарь", що пах при?мно фарбою...
   За кiлька днiв i справдi пан Афанась?в,  вiн  же  Чужбинський,  прийшов
провiдати старого друга. Стяв у порозi, руки розкинув крилами i запитав:
   - Не впiзна?ш, Григоровичу?
   - Нi.
   - Та не може бути! Невже я так перемiнився?
   - Напевно.
   - Я - Чужбинський. Тепер впiзнав? - пiшов до столу, не опускаючи  сво?х
рук-крил.
   - Нi, нi! Сюди не можна! - спинив  Тарас  його  порив.  -  Кислоти  тут
шкiдливi! Сiдайте там, бiля дверей.
   Чужбинський сiв, знiтившись (Тарасовi аж  стало  жаль  бiдаху),  дiстав
хустку й витер спiтнiлий лоб.
   - Гадав, що ми... - озвався, - що нашi мандри, бесiди...
   - Я теж гадав... - сказав Тарас похмуро, не полишаючи рiзця i дошки,  -
Гарнi були часи.
   - Ти не забув? -  зрадiв  Чужбинський.  -  Iскiвцi,  по?здку  в  Нiжин,
Ки?в...
   - А ви?.. Сидiть, сидiть! Тут небезпечно.
   Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сiв, а далi встав.
   - Як вам живеться нинi? - спитав теж сухо, офiцiально.
   - Спасибi, добре.
   - Вас одностайно хвалять, пiдносять... Можна i запишатися...
   - Звичайно.
   Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля.
   - Я вже пiду... - непевно сказав Чужбинський.
   - Дякую, що завiтали.
   - Пробачте...
   - Йдiть здоровi...
   Як зачинились дверi й затихли кроки у коридорi, Тарас поклав рiзець  на
стiл. Щось пiдмивало його вернуть товариша,  сказать,  що  це  був  тiльки
жарт, що вiн йому проща? дурний той вiрш, що хто з нас, правду кажучи,  не
без грiха, - як тут сказав недавно Микола Гербель, - та вiн не встав i  не
побiг. Всепрощення не менший грiх, нiж  зрада  та  плазування  в  ногах  у
сильних свiту!.. Постарiв теж Олександр... Це ж скiльки вони не  бачилися?
Аж чотирнадцять рокiв!.. Волосся, правда, в нього густе i чорне... Борiдка
також... Господи, навiщо ти так роз'?днав старих i добрих друзiв?..  Ти  ж
заповiв прощати ближнiм малi грiхи... Цей грiх - тяжкий!..  А  ти  спитав,
дiзнався, що спонукало його вчинить i як велось потому тво?му приятелевi i
земляковi? Можливо, вiн покаявся, i бог йому простив колишню слабiсть?..
   Заплакало дощем  вiкно.  Майстерня  миттю  виповнилася  густим  осiннiм
мороком, що брав за душу, серце стискав журбою...
   ...Про  те,  що  Лев  Жемчужников  вернувся  iз  Парижа  й  тепер  живе
неподалiк, Тарас  почув  од  Кулiша.  Принiс  надвечiр  коректуру  в  його
друкарню, де мала вийти "Катерина", аж тут Панько. На диво, був привiтний,
i навiть дружнiй. Може, його так гарно стрiли  на  Укра?нi,  що  вiн  собi
дозволив вiднинi бути великодушним.
   - Наш спiльний друг у Пiтерi...
   - Хто?
   - Лев Михайлович.
   - Четвертий брат Жемчужникових?
   - Еге, - всмiхнувся. - Вчора я слово дав вас познайомити...
   - То познайом!
   - Не можна ж так, - здвигнув плечима, - зразу... Хай при нагодi...
   - Де вiн живе?
   Кулiш назвав адресу. I враз додав, заскалившись:
   - В його родинi ти цар i бог...  Всi  люди  трiйцi  моляться,  вони  ж,
Тарасовi, четвертому...
   - I де в тобi та злiсть береться, Пантелеймоне!.. - сказав Тарас. -  Та
в нас роботи стiльки,  що  вистачило  б  на  добру  сотню  таких,  як  ми,
Шевченкiв i Кулiшiв...
   - Шевченкiв i Кулiшiв! - скривився Пантелеймон. - Ти й тут попереду,  -
пожартував, хоч видно було й слiпому, що цей ранжир помулю? йому всерйоз.
   - Став навпаки.
   - Кулiш i... не звучить!.. Як коректура?
   - Вичитав.
   - На днях дадуть i "Гамалiю". Дозволили,  то  треба  швидше  пускати  в
свiт!
   - Хiба я проти...
   - Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та  справ!  Служу  тобi...  -
всмiхнувся. А чи заплакав серцем. Хiба збагнеш цього Панька!..
   Хоч був ще тiльки жовтень, а вечiр уже стояв  зимовий,  снiжний.  Вiтер
гуляв проспектами й нахабно лiз пiд поли, неначе унтер з обшуком... Як  не
стара?ться забути тi тяжкi роки, вони живуть  у  ньому,  приходять  снами,
спогадами чи навiть образами - як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в
кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осiнь якась холодна вельми.  А  може,
сам став мерзляком... I справдi, вiн почав боятись холоду,  шукать  тепла.
Це старiсть чи якась хвороба?.. Бр-р-р!..
   На Морськiй взяв вiзника, закутався i так дiстався дому.
   Майстерня стрiла тишею, що виповня? пустки  й  оселi  лiтнiх  парубкiв.
Грубка була уже ледь тепла й повiльно грiла руки. Темрява  стояла  затхла,
кисла: сьогоднi вiн гравiрував. Для гравера в майстернi жити  кепсько.  Та
ще в такiй, де спальня на антресолях...  Вже  був  найняв  квартиру,  куди
привести мав молоду, i дров  купив  на  зиму...  Забути  все,  з  корiнням
вирвать, витравити!..
   Сiв на диван, бо пiдкосились ноги. Солдатський  ще  ревматизм  да?  про
себе знати, нагаду?, що вiн не спить, а лиш дрiма?... Господи, яка гнiтюча
штука самотина!.. Цi вечори, цi ночi... Щось скажеш мимоволi чи  запита?ш,
i тi слова потонуть страшно в тишi, не одiзвуться вiдповiддю,  не  вродять
iншу думку...
   Стягнув холодну  шапку,  струсив  ??.  За  звичкою,  бо  снiг  не  йшов
сьогоднi. Пробило десять... Треба було не йти додому,  побути  десь  серед
людей... Напитись навiть!.. Боже, не допусти ганьби тако?!  Привiд  завжди
знайдеться - горя в усiх достатньо. А ще журба, невдачi, бiль... Н?сть  ?м
числа!..
   Рiшуче  встав,  оглянувся.  Холодний  склеп...  Пiти   хiба   до   Льва
Жемчужникова?
   Коли то ще Кулiш надума? ?х познайомити!..  Навмисне  зволiкатиме,  аби
Тарас  не  заступив  його  собою  в  душi  людини,   що   прихилилася   до
упослiдженого народу, вiдчула в ньому силу й красу духовну,  навiть  взяла
собi дружиною його дочку-невольницю... Нi, вiн повинен зараз  же  побачить
?х, обняти!..
   На набережнiй, якою йшов, тяглась  легка  поземка,  крутило  снiгом  на
перехрестях. Нева ще не замерзла, текла широко й чорно, погойдуючи стрункi
вiтрильники, якi терпляче ждали, коли почнуть розводить  мiст.  Все  дужче
пахло морем...
   До Дев'ятнадцято? лiнi? дiставсь, коли  пробило  вже  одинадцяту.  Одне
вiкно свiтилося, i визначивши, що це його, Жемчужникова, Тарас пiднявся  й
постукав тихо  в  дверi.  Потому  вдруге,  втрет?.  Почулась  чиясь  хода,
невдовзi стукнув засув....
   Вiн увiйшов i вгледiв гарну жiночку,  що,  затуляючи  рукою  свiчку,  з
острахом вп'ялась у нього поглядом.
   - Я думала, що чоловiк...
   - Аж це земляк! - всмiхнувся.
   - Невже... Тарас Григорович?
   - Вiн самий. Добрий вечiр!
   Не стямився, як обнялися й поцiлувалися, мов давнi добрi друзi.
   - А як же ви мене впiзнали, серденько? - спитав уже в вiтальнi, сiдаючи
в зручне глибоке крiсло.
   - Ви геть такий,  як  на  портретi,  який  Кулiш  привiз  у  Париж  для
лiтографi?.
   Вона так легко вимовила трудне останн? слово, що не повiрив би, якби не
знав, в ?? просте походження. Заскiмлило десь бiля серця...
   - А де Левко?  Пробачте,  Лев  Михайлович...  -  спитав  аж  надто  вже
по-родинному як для знайомства.
   - Для вас - Левко, - всмiхнулася.  -  Коли  б  ви  знали,  як  вiн  вас
полюбив!
   - Мене чи вiршi? - хитро спитав  Тарас,  згадавши,  як  сестра  Толсто?
бесiдувала з Ликерою.
   - А то хiба не все одно? - подивувалася Левкова жiночка. - I  книжка  у
вас "Кобзар", i вас повсюди звуть Кобзарем... - загнала його в куток.
   Йому така поразка була при?мною. Проста  селянська  дiвчина  за  кiлька
рокiв оволодiла принаймнi мiнiмумом потрiбних знань, щоб стати  другом,  а
не лише дружиною, освiченому художнику. Чому ж  таiс  всi  стривожилися  i
возопили, як вiн посватався до Полусмаково?? В Ликери  гострий  розум.  От
тiльки...
   - Вашi вiршi Левка  мого,  як  вiн  сам  каже,  переродили,  душу  йому
вдихнули в тiло, - - розповiдала до болю гарна господиня. Бувають же  такi
вродливi люди!..
   - Пробачте, я не хотiв... - сказав Тарас.
   - Чого, Григоровичу, ви не хотiли? - нахмурила рiвненькi чорнi  брiвки.
Як видно, тут не пожарту?ш...
   - А як вас звати?
   - Ольга. Левко мене так назива?. А я була Килиною...
   - I як же ви в Парижi, не знаючи, пробачте,  мови  ?хньо??..  -  спитав
Тарас.
   - Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тiльки ми повiнчались...
Вибачте. На дiток треба глянути, - схопилась з крiсла.
   - Хоч кра?м ока можна?.. - спитав, також пiдводячись.
   - Будь ласка! Ви одруженi?
   - Нi... Скiльки ?х?
   - Вже двiйко, - всмiхнулася.
   Дитяча була простора, й лiжечка  у  нiй  пливли,  немов  човни  широким
чистим ставом...
   Вiддавши йому пiдсвiчник, Ольга пройшла пройшла  навшпиньки,  вкрила  i
повернулася.
   - Мо? перлинки... - мовила таким щасливим тоном, що  затремтiв  йому  в
руцi веселий вогник свiчки.
   Вони сидiли в крiслах i розмовляли жваво,  коли  прийшов  додому  Левко
Михайлович.
   - О! - тiльки й мовив, вгледiвши, що в домi гiсть.
   - Не впiзна?ш? - спитала Ольга.
   - Ревнощi менi заслали очi, - всмiхнувся Лев.
   - А я такий!.. - сказав Тарас.
   - Шевченко?!
   Вони зiйшлись серед вiтальнi й поцiлувались тричi, неначе добрi  друзi,
якi давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах.
   - Поплачемо? - спитав Тарас.
   - Возраду?мося! - гукнув господар. - Жiнко, неси нам каву чи щось таке!
   - Коли вже нести, то - щось таке... - всмiхнувся. - Ми ж козаки... I ти
козак! По духу i по дiлах, - обняв Левка. - Спасибi тобi за все!
   - То дяка вам...
   - Кажи менi, як брату, "ти". Нас побратала, Левку, любов  до  правди  й
волi!.. Гаразд?
   Жемчужников лише кивнув.
   З'явився столик, пляшка, якiсь на?дки.  Що  то,  як  в  домi  ?  жiночi
руки!..
   - Згадав сумне? - помiтив його журбу господар.
   - Хотiв недавно взяти собi дружину...
   - I що?
   Махнув рукою.
   - Прошу, прошу до столу, - запоспiшав, аби змiнити тему, тактовний  Лев
Михайлович.
   Прийшла Килина-Ольга, й вони  утрьох  взялись  до  пляшки  французького
якогось трунку, що дивно пах.
   А в Петербурзi стояла мерзла осiння нiч, дув з моря вiтер, воду  вганяв
назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережнiй: "Побережись!.."
   ...Нарештi, чадолюбивий i мудрий цар Олександр  дозволив  новий  журнал
"Основу"! Минуло тiльки десь трохи бiльше року, як подали прошення, а  вiн
вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до  дiла  братися,
творити те велике диво. Жоден iз сотворителiв не мав у цьому досвiду й  не
уявляв, з якого боку братися, а  слiд  було  якнайскорiше  зробити  перший
номер i далi йти.
   Микола Чернишевський немов дививсь у воду,  коли  казав,  -  iще  торiк
весною! - що пильнуватись найбiльше слiд Пантелеймона  Кулiша.  Вiд  нього
суть добро i зло "Основi". Добро, бо вiн сам  мiг  заповнювати  наполовину
всi номери, а зло - що круто i  войовниче  потяг  журнал  на  манiвцi,  до
хутора, вважаючи, що  саме  там  народжу?ться  i  визрiва?  нова  Вкра?на,
виплекана на старожитнiх звичаях та доброчесностях...
   Це зiбрання фундаторiв та авторiв було гаряче вельми. Слова, якi ранiше
розносив вiтер та випадковi гостi, вiднинi мали  переливатись  у  справжн?
дiло, в книги, що розлетяться птахами по Укра?нi...
   Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку i  витирав  на  лобi  пiт.
Так, нелегка ти, шапка редактора!..
   - Не можемо ми, браття, бiгти за "Современником"! - гримiв Кулiш. -  Не
можемо.  Хай  вибачить  менi  наш  гiсть,  -  зиркнув  на  Чернишевського,
пiдкресливши таким звертанням, що той не ма? права голосу, - та я  глибоко
впевнений, що мусимо вести часопис сво?м шляхом,  осiбним.  Народ  наш  ще
ледь прокида?ться, i вiн од нас одвернеться, якщо ми дуже побiжимо...
   - Для цього ви й да?те "Листи iз хутора"? - спитав Турген?в тихо. - Цей
мужичок...
   - Полупанок! - сказав Тарас,  не  витримавши.  -  А  може,  й  пан,  що
зата?всь на хуторi.
   - Цей хуторянин  -  що  божий  глас,  оракул,  -  докiнчив  думку  Iван
Сергiйович.
   - Складеться швидко враження, що  пiд  його  сопiлку...  -  хотiв  було
сказати щось Чернишевський. Але Кулiш його одразу ж перебив:
   - Вам не збагнути, вибачте, вкра?нську душу.
   - Дивно... - всмiхнувся той. - Шевченкову я розумiю...
   - Вiн вирiс на чужинi, його душа...
   - Спинiться, Пантелеймоне! - гукнув Чужбинський. - Так ви...
   - Не заважай! - одбився Кулiш сердито.  -  Ми  ма?мо  не  про  Шевченка
дбати, а про народ та рiдний край.
   - А вiн хiба не  частка  того  народу,  не  дух  його?  -  втрутився  i
Костомаров.
   - Я можу тут сказати слово правди? - спитав Кулiш у повнiй  тишi.  Йому
нiхто не вiдповiв. - Спасибi,  що  дозволя?те...  -  скривився  в  гострiй
посмiшцi. - Шевченко - син народу, великий син. Нiхто  цього,  панове,  не
заперечу?...
   - Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, - сказав Тарас. - Народжу?ться
новий журнал, i зараз тут вирiшу?ться, яким вiн буде... Мусимо iти вперед,
вiд хутора, а не на хутiр. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу,  що
дбати ма?мо ми про народ... Це правда.  То  як  же  ми,  про  нього  чесно
дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли  i
так, сердешний, вiн там засидiвся через неволю? Задкують тiльки раки...  А
ми ж, панове, вiльне козацьке плем'я, що пронесло дух волi та свiтло знань
i по землi Росi?!.. Ти ж це читав, ти зна?ш...
   - А що за це одержали? Крiпацтво, - хмуро сказав Кулiш.
   - То iнша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тiльки душ, а й
помислiв. Часопис наш повинен бути на висотi подiй та дум,  що  визначають
поступ. I грiх було б, розпочинаючи таке велике дiло, не використати  усе,
що ? найкращого, скажiмо, досвiд "Современника"...
   - Гiркий це досвiд, - сказав Кулiш.
   - То як  для  кого,  Паньку.  Для  декого  журнал  i  справдi  гiркiший
редьки...
   - Оскiльки в нас один часопис поки що, - озвався знову Костомаров, - то
в ньому ма?мо вмiщати усе цiкаве та необхiдне. Вiдтак наш диспут,  власне,
втрача? сенс...
   - Програма все ж повинна бути, - сказав редактор  Бiлозерський.  -  Без
не? важко тримати курс; як кораблю без компаса...
   Розмова  враз,  хтозна-чому,  розпалася  на  кiлька   менших.   Купками
дискутували  далi,  й  редакцiя  -  вона   ж   квартира   Бiлозерських   -
перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а дiла грохи.
   - Як там тво? перлинки, жiночка? -  спитав  Тарас  Жемчужникова,  також
запрошеного на зiбрання.
   - Спасибi. Усе гаразд.
   Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний,  схудлий...
Чи не захворiв часом?.. А може, так кара?ться  отим  грiхом  i  карою,  що
вiдбулась при зустрiчi. Як там не ?, а вiн  зробив  немало,  принаймнi  як
етнограф...
   - Обiд! Прошу до столу! - збирав господар знову сво?х  гостей.  За  ним
пливла, мов лебiдь, його дружина мила, що  погарнiшала  i  роздобрiла,  як
народила сина...
   Прощаючись, Тарас не змiг утриматись, щоб не заглянути  i  до  дитячо?,
куди пiшла Надiя Олександрiвна.
   - А як тут мiй хрещеник? - спитав тихенько. - Вирiс за кiлька днiв,  що
я не був?
   - Аякже!..
   Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом.
   - Скiльки це вже йому?
   - Дев'ятий мiсяць.
   - Скоро вже побiжить...
   Кiмната враз розмилася йому в очах...
   Поспiшно вийшов до  передпокою  i  мовчки  став  одягатися.  На  сходах
вгледiв, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду.
   Внизу спитав несмiливо:
   - Куди ви? Додому?
   - Нi. Пiду до Вольфа Невським...
   - До Невського нам по дорозi.
   - То й добре...
   Йшли якусь часину мовчки,  понастовбурчувавшись,  як  горобцi.  Нарештi
Тарас не витримав i запитав:
   - Що дi?ться на Укра?нi?
   - Всi волi ждуть.
   - Всi?
   - Так. Пани зi страхом. А крiпаки з надi?ю. Не чути про манiфест?
   - Нема нiчого певного, - зiтхнув Тарас. -  Щось  схоже,  що  не  дадуть
землi народу.
   - Певно. То ж капiтал, багатство панське...
   - Як кажуть,  ворон  вороновi  очей  не  виклю?...  Коли  б  народ  сам
визволився, то мав би й землю!..
   Якийсь панок оглянувся на тi слова.
   - Писали там, за Каспi?м? - спитав Чужбинський.
   - Трохи.
   - Чому ж "Кобзар" без тих поезiй вийшов?
   - Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали бiльше року по комiтетах. Ви ж
бачили, як покалiчили усе й старе.
   - Гадав, що то самi ви...
   - Тако?! 3 глузду я ще не з'?хав.
   - Вибачте...
   Зелений мiст одкрився раптом простором,  серед  якого  стримiли  тiльки
його чотири вежки.
   -  То,  може,  й  ви  зайдете?  -   спитав   Тарас,   спиняючись   бiля
кондитерсько?.
   - Зайду.
   У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили  собi
по склянцi чаю з ромом.
   - Марка Вовчка читали? - спитав Тарас, згадавши, як вiн сюди заходив  з
Марi?ю та Опанасом.
   - Так... проглядав...
   - Вiзьмiть i прочитайте. Шекспiр у прозi! - вигукнув  ледь  не  на  всю
кондитерську. Притишив голос i розповiв, як Кулiшеве передн?  слово  збило
його колись iз пантелику i як  вiн  потiм  вiдкрив  для  себе  чари  Марка
Вовчка.
   Чужбинський зашарiвся, i, може, це штовхнуло Тараса мовити про  те,  що
стало мiж них марою:
   - Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрiв?
   - Якщо по правдi...
   - В душу менi колись ви плюнули.
   - Я?!
   - Ще  страждаючи  в  отiй  пустелi,  я  прочитав  ваш  вiрнопiдданський
довжезний вiрш...
   - А-а!.. То було потьмарення...  Здалось  менi,  що  новий  цар...  Хоч
соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш i волом!..
   Це каяття при?мне було Тарасовi. Не сумнiвався в щиростi, бо  знав-таки
Чужбинського, з ним солi з'?в нехай не пуд, а все ж не мало.
   - Добре, - поклав свою долоню йому  на  руку,  яка  бiлiла  знiчено  на
скатертинi. - Вважатимемо, що ти спiткнувся, але не впав...
   - ?й-богу, я!..
   - Став могорич, - всмiхнувся, бо й сам  зрадiв.  -  Ще  склянку  чаю  з
ромом!
   Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в  серце  друга,
розбити лiд вiдчуженостi...
   ...Читання, яке вiдбутись мало в залi Пасажу, розбурхало  Тарасу  душу.
За всi сво? замало не сорок сiм вiн ще нiколи не  виступав,  немов  актор,
при публiцi, не уявляв, що саме слiд читати. Вистави в Новопетровському, в
яких вiн грав, не йшли нi в яке порiвняння з цим нововведеним лiтературним
дiйством у центрi Петербурга...
   Ще з ранку влiз у груди бiль, якраз побiля серця... Нi, страху  вiн  не
вiдчував. Було щось iнше, глибше.  Вiн  намагався  спершу  його  збагнути,
визначити, а потiм кинув цей безнадiйний замiр i став себе настроювати  на
геро?чно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях"  вже  повiдомили,  хто
виступа?, народ розмiв одразу всi геть квитки, й тепер одне лишилося - iти
й читати. Може, якби читав у Ки?вi або ж у Кановi, де мав поставить хату i
доживати вiку, вiн так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всi  збагнуть
прочитане, вiзьмуть у серце. Як ?й,  санкт-петербузькiй  публiцi,  донести
те, про що його поезiя, за що болить скорботна його душа!..
   О третiй зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий  сво?м  могутнiм
голосом.
   - Чого це ти так зажурився? - гукнув з порога.
   - Маю iти в Пасаж, на публiку, - зiтхнув Тарас.
   - То й що? Я ледве не кожен день...
   - Ти - лицедiй, а я поет...
   - То й що?
   - А раптом виявиться, що я писав не так, не те...
   - Та хто ж у всiй Росi? вiд тебе пише лiпше! - впав на диван.
   - Ти не суддя, бо ти мiй друг, Семене...
   - Тако?! - знов пiдвiвся. - Хто це сказав: "Платон мiй друг, а iстина -
ще бiльший друг"?
   - Напевно, Арiстотель.
   - О! Мудрий був чоловiк, - пiднiс угору палець. - А ще  сказав  великий
грек, що... треба нам пообiдати.
   - Де?
   - В земляка, по-нашому.
   - Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспiвай впiвголоса яко?сь  пiснi...
Просить чогось душа...
   Семен притих, замислився. А потiм мовив сумно;
   - Сьогоднi раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю,
бринить у серцi...
   Скинув густi широкi брови i заспiвав:
   Гей же, да журба мене скрутила,
   Да журба мене зсушила, да гей!
   Гей же, за чужими волами ходячи
   Да чужi вози мажучи, да гей!
   Гей же, ой крикнули журавлi,
   а ходячи по рiллi, да гей!..
   - Чого ти плачеш? - вгледiв сльозу в очах Тарасових.
   - Цю пiсню батько колись спiвав, вмираючи...
   Запала тиша. Чути було, як б'?ться в шиби колючий снiг...
   - За чужими волами ходячи да чужi вози мажучи!.. - зiтхнув Тарас.
   - Така вже доля наша... - додав Семен.
   Одягшись мовчки, вийшли на бiлий свiт.  Снiжок  трусив  лiниво,  сонно.
Iнодi зривався вiтер, кидав його в обличчя. Осiнь...
   Пасаж зустрiв вогнями та велелюддям. Багато було таких, що  не  дiстали
ранiш квиткiв, i прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання  тiльки
розпочалися, а вже на них такий великий попит, нiби на iталiйську оперу...
   Як i було домовлено, ввiйшов з  бiчного  входу,  роздягся,  -  тут  уже
висiло кiлька всiляких шуб, - i в супроводi  Михайла  Федорова,  секретаря
Лiтфонду, пройшов у ту кiмнату, з яко? мали вони виходити  на  кiн  читати
твори.
   Вже всi були на мiсцi, крiм Досто?вського.
   - Добривечiр! - сказав Тарас якимось дивним голосом. Чи тут  була  така
акустика, чи сталось щось iз ним самим. Весь  день  болить  десь  там,  де
серце...
   - Здрастуйте, - ступив  йому  назустрiч  Майков.  -  Вже  бачили  новий
"Кобзар", росiйський?
   - Аякже. Гербель менi принiс, подарував.
   - У "Светоче" вже ? рецензiя.
   - "Семейный круг" теж вiдгукнувся. Здрастуйте! - подав Полонський руку.
- Пiшла, пiшла, Тарасе, слава по Русi!
   Писемський, що проглядав газету бiля  пiдсвiчника  з  трьома  свiчками.
Гмикнув.
   - I слава, други милi, бува? рiзна, - мовив, коли  вiдчув,  що  всi  на
нього дивляться. - Лиха i добра...
   - Тобто? - нахмурив брови Майков.
   - Розбiйник теж бува? славним...
   - Щось я тебе, Олексо Феофiлактовичу, не розумiю, - сказав  Полонський.
- Нiби тебе взяли й перемiнили...
   - Все змiню?ться - нам кажуть мудрi! - не втерпiв  Бенедиктов,  що  був
мiж них найстарший.
   - I ви? - всмiхнувся Майков.
   - I я... Причiм, хоч як не дивно, у кращий бiк...
   - Це так, - пiдтримав його Тарас. - Я й досi ще пам'ятаю  переклад  ваш
iз Барб'?, "На новий рiк", який почув на Волзi...
   - Панове, почина?мо! - ввiйшов Михайло Федоров.
   - А Досто?вський? - спитав Тарас.
   -  Прийде.  Почнемо  з  вас,  Володимире   Григоровичу,   -   вклонився
Бенедиктову.
   - Ну що ж... - пiдвiвся той. - Але, панове, як primus inter pares!.. Як
перший серед рiвних, - додав, зиркнувши на Тараса.
   Невдовзi  зала  вибухнула  тривалим  шквалом  оплескiв.  А  потiм  враз
притихла, й полився рiвний голос, який читав палкi й спiвучi вiршi.
   Вбiг Досто?вський.
   - Вибачте... Зда?ться, я припiзнився трохи...
   Подав Тарасу руку, а потiм iншим. Писемський  загородив  себе  газетою,
удавши, що не вгледiв i не почув появи Досто?вського. Той уклонивсь газетi
i вiдiйшов.
   - Чита? Бенедиктов? - спитав Тараса. - Як ви, не бо?теся? А я тремчу...
Вже нерви геть... Жахи ночами сняться...
   - Менi також - бiй барабана, - сказав Тарас.
   - Жандарми дiло знають.
   - Царi незгiрш...
   Нахмурившись, Федiр Михайлович бочком, бочком пiшов у  темний  закут  i
зата?вся в крiслi.
   За Бенедиктовим читав Полонський...
   Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт.
   Виходив на кiн напружений, але спокiйний. Всiх прийняли сердечне, щиро.
Чим же вiн може викликати несприйняття...
   Шквал оплескiв його спинив за крокiв п'ять од кафедри. Здавалось, море,
збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу...
   - Шевченку слава!
   - Мучениковi за волю слава!
   - Вiват! Вiват!..
   Далi вiн вже не чув окремих слiв - усе втонуло в бурi, що одiзвалася  у
нього в грудях болем, густою млостю... Потiм iз  шуму  моря  вирвався  бiй
барабана, крики:
   - Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!..
   Бiль, жаль i сльози зринули йому до горла, забили дух.
   Схопив лице руками i вибiг з кону...
   Його спинив хтось лагiдно,  подав  води...  Чув,  як  об  склянку  зуби
вистукували йому зорю...
   - Ну як?
   - Вже лiпше...
   - Зможете туди вернутись?
   - Треба...
   Коли вiн  знову  вийшов,  його  зустрiли  оплесками  i  зливою  вiтань,
здоровлень.
   Вийняв з кишенi аркуш  з  вiршами,  ледь  розгорнув  -  так  руки  йому
тремтiли - й почав читати. Це був уривок iз "Гайдамакiв".
   Стало, немов у вусi, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя,  в
тишу, а потiм позливалися в рядки iз крицi. Голос його змiцнiв, а з ним  i
тiло. Чувся, як молодий, такий, яким писав  поему.  Вже  не  було  довкруг
нiчого - тiльки людськi уважнi очi,  якi  свiтили  зорями  в  напiвпiтьмi.
Фрагмент давно скiнчився, а вiн читав по пам'ятi - могутнiй i молодий!..
   Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибiй овацiй, ковтнув води зi
склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, i знову став читати.
   Вже iнший твiр, гарячий, немовби тiльки вихоплений з його душi:

   Думи мо?, думи мо?,
   Квiти мо?, дiти!
   Виростав вас, доглядав вас, -
   Де ж менi вас дiти?
   В Укра?ну iдiть, дiти!
   В нашу Укра?ну,
   Попiдтинню, сиротами,
   А я - тут загину.
   Там найдете щире серце
   I слово ласкаве,
   Там найдете щиру правду,
   А ще, може, й славу...

   Передихнув, утер сльозу, що впала йому  на  щоку,  i  закiнчив,  неначе
палку молитву боговi:

   Привiтай же, моя ненько,
   Моя Укра?но,
   Мо?х дiток нерозумних,
   Як свою дитину!..
   Стояла довго тиша.

   А далi щось таке зчинилося у переповненiй людьми й чуттями залi, що вiн
знетямивсь знову...
   Лежав у тьмi з розплющеними очима й не розумiв, що сталося.  Бiль  десь
пропав... Поворушивсь, а потiм сiв i звiсив ноги - хоч би тобi  озвався!..
Не знав, чи сон, чи спогад про не такi й далекi веселi днi, та  щось  його
зцiлило, порятувало...  Може,  вiн  задрiмав,  i  це  йому  лиш  мариться,
сну?ться в снi?..
   Добув вогню i запалив спокiйно, твердо свiчку. Таки не сон!..
   У Петропавловськiй пробило  п'яту  ранку.  Про?хав  набережною  -  стук
ледве-ледве чувся - якийсь квапливий  вершник...  Все  наяву!..  I  дихать
стало легше. Лиш дзвiн сто?ть у вухах. Напевно,  ще  вiд  хвилювання,  яке
згадав...
   В Укра?ну iдiть, дiти!
   В нашу Укра?ну!..
   Купив брат землю чи не купив?... - три днi зими осталося...
   А вже весна, а вже красна!..
   Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте нi болю  в  грудях,  нi
страху впасти не вiдчував. Як гарно, коли  здоровий,  коли  нiщо  нiде  не
допiка? болем, не приверта? весь час думки!..
   Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такi ж, домашнi, чоботи.
   Краса!.. I тепло, й зручно... Як  у  раю...  Даремно  писав  той  вiрш,
останнiй... Всiх ошукав!.. Мiцний козак, здолав хворобу, видужав!..
   Пройшов i сiв до столу. Взяв чистий бiлий аркуш,  поклав  перед  собою,
тодi поглянув, чи ? перо й чорнило в каламарi. Все ?, все жде  його  руки,
його думок... По?де на Укра?ну, й вона його благословить на труд новйй, на
пiсню, яко? ще не проспiвав... Сьогоднi що, недiля?  То,  може,  буде  той
манiфест?.. Бояться - отже воля там не така, яко? ждуть! 3 добром iдуть на
люди, несуть, як хлiб, а зло таять, приховують. Державне  зло!..  Брати  й
сестра не витримали - взяли вiд пана волю без клаптя грунту. Просив же  ?х
заждати, допоки пан дасть згоду продать землi -  послухалися  чужо?  ради.
Дико... А може, ?м терпець урвався? Може, теж не могли в неволi далi жити,
як вiн колись!..
   Вiдчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його
до дна,  як  буря  море.  Треба  поберегтися,  видужати,  щоб  сили  стало
вибратися iз Петербурга. Весна, дорога,  воля  вдихнуть  снаги  в  зболiле
тiло, душу йому окрилять радiстю!..
   Схотiлось пити. Рано ще, жаль  будить  Iвана...  А  може,  вiн  уже  не
спить?..
   - Чи ? там хто? - навмисне спитав неголосно,  щоб  не  почув,  якщо  не
встав.
   - Обо? тут. Щось треба?
   - Будь ласка, склянку чаю...
   - Зараз пiду поставлю  самовар,  -  озвався  i  Гаврило.  У  нього  був
прихриплий бас, в Iвана ж - тенор; нiжний, ледь  не  жiночий.  I  сам  вiн
тихий, лагiдний, немов травневий погожий день... Чи вечiр...  Коли  хрущi,
та бiлий цвiт, та зорi високо в чистiм небi...
   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная...
   Зiтхнув.
   Не вийде, нема кому виходити... Хiба Федот Ткаченко знайде в Полтавi...
   Серце озвалось знову.
   Серце... Душа... Вона в собi вмiщав весь бiлий свiт, за  все  болить...
Найбiльше диво свiту!..
   Бездушний - отже, як неживий...
   Iз пам'ятi спливло лице  Оксанине,  ??  великi  очi...  Сльозини,  наче
перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя ?дина, вiрна моя  любов?..
Я ще живий, я нинi вже  одужую,  збираюся  в  далеку  путь,  до  тебе,  на
Укра?ну... Не плач, а то  i  я  заплачу...  Отак.  отак...  У  тебе  гарна
усмiшка!.. Ти знову в сльози...
   - Ви чай з вершками питимете? - спитав Iван iзнизу.
   - Який дасте...
   Бурчать цiвки в дiйницi, двором, як дим, розходиться  дух  щолока...  I
мама тихо й лагiдно говорять щось до корови...  Батько  вигонить  вiвцi...
Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б'? барабан...
   Пiдхоплю?ться i бачить темно-русу кудлату голову,  що  пiднiма?ться  на
антресолi.
   - То ви вже встали, ходите?..
   - Пора, Iване, - мовив, як мiг, бадьорiше. -  Удома  в  нас  розквiтли,
мабуть, котики...
   - Авжеж, авжеж... I снiг пiдтанув довкруг дерев... - зiтхнув Iван.
   - Весна-красна!..
   Взяв склянку з ча?м, жадiбно ковтнув гарячого, пахкого трунку й  одразу
сiв, знесилений.
   - Пустеля...
   - Що?
   - Спалило менi всерединi...
   - I так ще диво, батьку, - сказав Iван, який не вмiв  приховувати  сво?
думки. - Був полiцмейстер вчора, про вас питав, то  лiкар  йому  сказав...
Ой, вибачте!..
   - Одуримо, Iване, всiх... Пiддужаю i - на Вкра?ну]
   - Дай боже...
   - Ти, будь ласка, тут прибери, а я зiйду в майстерню...
   Допивши чай,  поставив  склянку  й  раптом  згадав  слова  Iвановi  про
полiцмейстера. Це й досi вiн пiд наглядом! На прив'язi, на ланцюгу!..
   - Що з вами? Ви...
   - Пусте, пусте, Iване...  -  намацав  стiл  рукою,  обперся,  встав.  -
Збиратись швидше треба...
   - Куди?
   - Додому!.. Ти тут поприбирай,  а  я  пiду  складати  свою  мiзерiю,  -
запоспiшав. - Там верболiз уже цвiте... По кручах бiля Днiпра...
   Хитавою, як човен, твердю дiстався сходiв i  зупинився,  щоб  перевести
подих.  Заплющив  очi...  Вiтер  йому  вiйнув  в  обпалене,  сухе  лице...
Днiпровий свiжий вiтер... З гори окинув далеч -  аж  до  лiсiв  на  обрi?,
провiв очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вiтром  плеса,
й оглянувся  на  вкритий  тирсою  козацький  степ...  Безкра?  сизi  хвилi
котилися помiж могил до моря, i в них тонули i виринали вершники,  пливли,
мов щогли, пiки... Сiяло сонце, линули хмарки стогами бiлими...
   Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева  з'явились  очi...
Сльози стоять у них... Не мiг уже впiзнати, чи? вони: потьмарилося йому  в
очах... Чув шум Днiпра, свист вiтру, рокiт грому...
   Квилила чайка...
   Обертом йшла голова. Так нiби вiн на човнi посеред хвиль  на  збуреному
до дна Днiпрi...  Побачив  верби,  шарпанi  сердитим,  дужим  вiтром...  I
мiсяця, що виринав iз хмари жовтавим колом...
   Трiснув на кручi дуб й, розчахнутий, упав на чорнi трави!..
   Ступив ще раз - у бурю, у сотворiння свiту, що йшов на змiну сущому...
   I раптом синя блискавка сяйнула в очi!..
   Падаючи, почув квилiння чайки, що завмирало в стихлiй далечинi...



   [1] Мiсце заслання В. Бiлозерського.
   [2] Тут у-значеннi хабарник.
   [3] Я парубок, прошу на це зважити.
   [4] Добре! То дуже добре! Не маю нинi кавалера...
   [5] Так тодi називали Прiорку.
   [6] Бiдний, жебрак (тюрк.).
   [7] Тигр (тюрк.).
   [8] У значеннi "митець".
   [9] Караульне примiщення.
   [10] Митець
   [11] Чернишевський вчився в семiнарi?.
   [12] Йдеться про  збiрник  "Новые  стихотворения  Пушкина  й  Шевченки"
(Лейпциг, 1859)
   [13] О часи, о звича?
   [14] Герцен

Популярность: 10, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT