Василь Шевчук. Терновий свiт ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Этот роман - вторая книга дилогии известного украинского советского писателя о Т. Г. Шевченко. Она продолжает и завершает изображение страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе "Сын воли". Годы ссылки, освобождения и трудный путь к бессмертию в терновом мире самодержавия легли в основу книги. Чогось було сьогоднi йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха в хатi Лазаревського, - де вiн пробув години двi, не бiльше, - й тепер, уже надворi, в холоднiй, сiрiй мжичцi хапав повiтря жадiбно, як риба, викинута на суходiл. Такого з ним ще не траплялося. Хворiв не раз, звичайно, але щоб так давило груди... Може, тому виною лiкар? "Тарасе, вам поберегтися треба, полiкуватися!.." - сховав пiд брови очi. Цей Едуард Барi нагонить страху на будь-кого, знайде в тобi хворобу, хоч ти як дуб... Навiщо дався вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнiв... Ось вирветься на Укра©ну - i все мине!.. Ця мжичка, i ця Нева, з яко© тягне холодом, неначе з льоху, хiба уже одному тут вкоротили вiку... А вiн не дасться, дзуськи! Майне собi на милу рiдну землю, оселиться бiля Днiпра, в сво©й сосновiй хатi, посадить вишнi, яблунi... Примружив очi - й тихо йому пахнуло цвiтом, пробiг вiтрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля... Глухо, аж нiби гнiвно... Що це з його Днiпром?.. А-а, то Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися iз кам'яного жолоба, яким ©© скували люди... Вирватися... Чомусь усе частiше зринав це рiшуче слово в його думках... Минув свою домiвку й вийшов на спорожнiлу набережну. Безмовнi вiчнi сфiнкси похмуро щулилися в густiй моквi. ╞м, певно, також мариться тепло та сонце, рiдний далекий край... На тому боцi рiчки ледь-ледь проблиску╨ ряд лiхтарiв. А вiкна вже не свiтяться. Чи, може, ©х не видно. На цьому березi, бач, ще не сплять i тут, i там... Он в Академi©, - де й вiн живе, - ще хтось з художникiв при свiтлi свiчки прагне знайти оте сво╨, ╨дине, що винесе його колись до сонця слави та визнання... Гай-гай, i вiн колись... Це ж скiльки вже минуло лiт, як вiн зайшов уперше до Академi© законним учнем? Аж двадцять два!.. Йому було двадцять чотири... Господи, як час бiжить, нурту╨, немов Нева!.. Чого ховав вiд нього очi лiкар?.. Дощ перейшов у мокрий снiг, а потiм сипнуло враз крупою, i в нiй усе втонуло. Сфiнкс, - той, що ближче, - втиснувся в свою плиту, сховав мiж лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужинi!.. Вiн зна╨. Тi десять лiт солдатчини, що вiдтрубив за Каспi╨м i за Уралом, ще й досi йому здаються жахливим сном... Рвучкий холодний вiтер прогнав крупу й принiс заряди снiгу. Скорiше б уже зима. З морозами, з веселим бiлим iне╨м! Йому в кожусi затишно, i шапку теплу ма╨ - добрячу бирку. Дехто смi╨ться з не©, кажуть, що тхне вiвцею... Хай собi! Його дiди та прадiди в таких усi ходили, а чим же вiн од них дурнiший, щоб мерзнути у капелюсi... У круговертi снiгу сердито вдарила об камiнь рiчка, - аж парапет здригнувся, - i застогнала з болю а чи з розпуки... Кашель пiдплив до горла десь iз глибин легенiв, затрiпотiв, забився, мов раптом стало тiсно йому в старому тiлi... Яке у лиха воно старе! Ось вiн одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет дiток... Нi, хай ©м грець, усiм жiнкам! Не вартi вони того, щоб мучитися, страждать коханням, марити людським звичайним щастям. Всi, всi такi, як та дурна Ликера. Вiн задля не© душу готовий був дiстати з сво©х грудей, вона ж... Не треба згадувати! Нехай собi живе, як хоче, а вiн i так, самотнiй, не пропаде. Нема╨ зла, щоб на добро не вийшло. Нiхто йому не прогриза╨ голову, не змушу╨ робити те, чого не хочеться, не забира╨ у нього час, якого i так завжди браку╨. Доба мала, а дiла стiльки - хоч розiрвись!.. Ще добре, що вiн не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь та прислужитися сво©й землi, народовi... На вуса йому налипло снiгу, мов на траву. Зняв обережно... Старий, сердитий, каже... Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався... Може б, вона... Закоханi усi слiпi! Тобi ж казали люди... Пани казали, голубе, а для панiв вона - крiпачка, наймичка!.. Зробилось душно. Аж употiв, знесилився. Останнiм часом втома находить враз. Думки i тi виснажують. Та ще коли хвилюючi, що розтинають серце... - То ось ти де, Григоровичу! - iз хуртовини виринув, мов бiлий привид, Лазаревський. - Я скрiзь його шукаю... - передихнув, дiстав хустину й витер пiтне лице. - А що таке, Михайле? - Та-а... Лiкар сказав, що треба поберегтися, побути вдома... щоб у теплi... А ти забрiв у вiхолу... Округле його лице в напiвпiтьмi свiтилося любов'ю i добротою, в голосi була жiноча нiжнiсть, яка завжди впокорювала, робила м'якшим кожного, з ким розмовляв. - У хатi менi труднiше дихати, - сказав Тарас. - А тут, на волi... - Хворий, то й пошануйся... - Хворий? Це пан Барi тобi сказав? Та я!.. - Покашлю╨ш... I в грудях тобi болить... - Минеться! - Авжеж, авжеж... - узяв його за лiкоть. - Та береженого, як кажуть, бог береже... Й не спостерiг, як рушили до Академi©. Притих, скорився волi приятеля, що розшукав його в нiчнiй хурделицi, не побоявшись, що змерзне сам, застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзiв! Щоб не вони... - Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, - тим часом лагiдно вмовляв його Михайло. - Тобою держиться уся громада наша; вся Укра©на, власне... - Втечу весною звiдси! Варфоломiй набачив бiля Канева таку, як треба, гору. Днiпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую хату, сяду собi на ганку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов'© витьохкують по всiй горi... А може, й ги зi мною?! - Спасибi. Я подумаю... - сказав розважно Лазаревський. - Ти там писатимеш та малюватимеш. А я? - Всiм дiла стане. Поки народ зведеться... - Тихо!.. - В таку негоду не то жандармську нишпорку - собаку нiхто надвiр не вижене. - Собаку, може, i пожалiють... - Правда, - зiтхнув Тарас, згадавши свiй солдатський побит. - Царева служба всюди бува не з медом... - Дивний ти чоловiк, Тарасе. Вже пожалiв i нишпорок. - Хiба вони не люди? День, бiдне, гибi╨, щоб заробити ту копiйчину дiтям на чорний хлiб... - Мало, видать, тобi жандарми за шкуру сала залили! - У душу я не дав залити й краплi, - мовив Тарас похмуро. I друг вiдчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка болiла й досi. - Пробач... Махнув рукою. Бiля ворiт спинилися, i Лазаревський, грiючись, затупотiв ногами. - Бiжи додому, - мовив йому Тарас. - Тобi також завадить... - Гада╨ш, що я збираюсь тут ночувати? - всмiхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що пiдступав до горла, давив його, Тарас подав правицю: - Бувай здоровий! Дякую тобi за все. - Ат, що там я... - сказав Михайло. - Може, я проведу аж до майстернi? - Хiба я дiвка! - Правда... Пом'явшись iще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пiшов додому, що бовванiв навпроти, на П'ятiй лiнi©. Якийсь незвичний нинi його найближчий приятель та економ. Мов закохався, i всi йому здаються архангелами в людськiм поличчi. Правда, в Михайла добре серце й смiливий дух. Вiн з братом Федором ще там, за Каспi╨м i за Уралом, робили все, аби йому полегшити гiрку солдатську долю. Не боячись за наслiдки, як дехто з його колишнiх друзiв!.. Штурхнув рукою дверi бiчного входу до Академi©. Недремний страж iз вiдставних солдатiв його впiзнав i привiтався перший. - Ну, як живеться-ма╨ться? - спитав Тарас. - Та-а, ма╨мся... - зiтхнув солдат. - Весiлля скоро? - Ще молодий, тра пiдрости... - прошамкав беззубим ротом. Виссали з людини силу, молодiсть! За чверть столiття служби вони, цi бiднi парi©, ляльки в мундирах, знищуються в сво©й первiснiй сутi. За десять лiт вiн сам настiльки перемiнився, що Костомаров його не змiг впiзнати, коли зустрiлись знову в Санкт-Петербурзi. А що було б... Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Вiн знову тут, на волi, вже академiк, знаний усiй культурнiй публiцi поет, що десять рокiв страждав за правду... Горло йому здавило знову. Кашель у коридорi гупав, як барабанна зоря в казармi... Важко сiв на диван, зняв шапку й струсив iз не© мокрий, драглистий снiг. Вiддихавшись, добув вогню i запалив нову високу свiчку, що сам за дня ще приготував. Як розгорiлася, обвiв цiкавим зором свою майстерню: й досi йому не вiриться, що вiн живе i трудиться у стiнах альма-матер, на березi Неви-рiки. Он стiл, стiльцi... На стiнах ного офорти... Зробленi не крадькома, а вiльно... Портрет Ликери... Треба його до бiса зняти!.. Вогонь заблимав - тягне з вiкна холодним духом. Вiтер подув, напевно, з пiвночi або зi сходу. Хоч груба ╨, та мало з не© толку. Коли мороз, вода у квартi шерхне, береться льодом... Хату свою збуду╨ так, щоб завжди у нiй було i тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочцi... Настеле трав й ходитиме по них босонiж... Пiдвiвся, зняв кожуха й повiсив - хай просохне. Тут швидко все ста╨ вологим. Вiльгiсть з'©дав навiть мармур. Будинки з нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото... Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить... Нi, це остання буде його зима в столицi! Вдихне повiтря рiдного й ураз змiцнi╨, видужа╨. Он дiд прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волi!.. Був же ти крiпаком, солдатом... Тепер я знову вiльний! Поставлю хату бiля Днiпра, вiзьму якусь чорняву кирпу i заживу!.. Дiстав зi столу вiдбиток свого портрета в шапцi й оцiм таки кожусi, пiдсунув ближче свiчку зi свiчником. Вдивлявся, i сум поймав стривожену, зболiлу душу. Кажеш, що вже на вольнiй волi, а сам увесь - тяжка жура; торкнися - i бризнуть сльози... Зморшка межи бровами - мов борозна... Життя, вважай, минуло, а все довкiл, як i було: крiпаччина, самодержавство, панство... Про волю тiльки маримо, лл╨мо тихенько сльози за бiдним рiдним кра╨м... Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!.. Поклав офорт. Хай буде. Коли народ в неволi, нема його синам веселостi, веселi тiльки пiдлi або дурнi!.. Надворi вихрився снiг, шурхочучи в шибках вiкна, й вiд того самотина здавалася ще безнадiйнiшою. Нi, в нього досить друзiв, товаришiв по творчостi, по боротьбi за волю й долю, та в отакi хвилини нема з ким слова мовити, вiдчути поряд душу чиюсь живу. Колись, iще в казармi, в гуртi солдат, як праглося йому тако© самотини, вiч-на-вiч з думами, з папером, пензлями!.. Нинi ж цей стан гнiтить, холодить душу острахом. На старiсть лiт вiн знову мов сирота, мов од гiллi одiрваний... Вiдомий, знаний, вславлений, i все ж самотнiй. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в нiй ще вiд дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитинi... Узяв свiчник i неквапом пiшов до входу на антресолi, де мав маленьку спальню i кабiнет, точнiше - стiл з паперами. Чомусь сьогоднi трудно скорялися йому спiральнi сходи, й, коли осилив, важко упав-присiв на лiжко й заплющив очi. Дихав, як пiсля бiгу. Свiчка в його руцi тремтiла, немов жива... Навпомацки приткнув ©© на столику бiля графина... I раптом рвучко звiвся. Це хтозна-що! Не дiд же вiн столiтнiй i не панок, рознiжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-лiпший аркуш, перо вмочив у каламар... Закашлявся i знову сiв. На стiльчику бiля стола... Солдатчину не полишив за Каспi╨м, привiз сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи - царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволя╨ йому писати та малювати й досi... Не дозволя╨, а вiн писав, i пише, й писатиме!.. О люди! люди небораки! Нащо здалися вам, царi? Нащо вдалися вам псарi? Ви ж таки люди, не собаки!.. Перевернувся б у саркофазi, якби почув цю "оду" великий Тормоз. Всу╨! Царi лежать так само тихо, як i найменшi, найупослiдженiшi у ©хнiм царствi... Добре. Вiн зараз спатиме. А вранцi, хоч би й камiння з неба падало, до працi! Хто це гукнув у розпачi... Платон, зда╨ться... "Друзi, я втратив день!" Не зна╨, скiльки зосталось днiв у нього, а стiльки ще не зроблено, а стiльки ще сказати ма╨ свiтовi!.. Боже, коли б йому осiсти бiля Днiпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'© витьохкували, щоб рiднi люди... Сльози йому заслали очi. Пiдняв холодну ковдру i тихо лiг. Дмухнув на свiчку. Гори мо© високi©, Не так i високi, Як хорошi, хорошi©... Прокинувся i гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спiткнувся десь на останнiх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осiннiй дощ чи мокрий снiг... Виходить служба з нього, немов дорожнiй зимовий холод у теплiй добрiй хатi! Три роки, як на волi, а й досi ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чу╨. А то в оркестрi вловлював лише трубу чи ждав ©© появи iз виру iнших звукiв. Трам-там... Ну й холодно! Коли-то Федiр встане й протопить грубку... Напевно, ще й п'яти нема╨... Нi, било п'ять. Вiн спершу почув той дзвiн, а потiм грiм барабана. Може, якби не бiй курантiв, дощ не збудив би... Важко пiшов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих рокiв i тих кра©в далеких, з яких вiн ледве вирвався. Бувало, рано-вранцi... А хай ©м грець! Навiщо таке страхiття згадувати. Вперед дивитись треба, труди i днi сво© звiряти iз днем прийдешнiм, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутнiх веселих днiв. Настануть же вони колись!.. Спускався вниз зi свiчкою, i тiнь його товклась за ним по сходах, немов мара. Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Вiн чув його квапливi кроки по коридору i запитав: - Що сталося? Здвигнув плечима: - Просто прийшов провiдати... А ти уже в трудах тяжких? - I радiсних! - поклав рiзець. - Нема нiчого кращого вiд працi, що хвилю╨, що до душi. - Охота гiрш неволi, як кажуть... - Правда, то щира правда! - Ну, як ти тут? Не кашля╨ш? - Та трохи ╨. - Не мерзни. Лiкар каже... - Його б устами та пити мед, - нахмурився. - Цей храм мистецтв - льодовня... - То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансiоном! Довго Тарас мовчав. Не мiг же вiн сказати, що вже самi цi стiни - благо, яким вiн снив не рiк, не два за Каспi╨м, що домоглася для нього ©х його свята заступниця i визволителька Анастасiя Iванiвна Толстая... - Ат, якось тут перезимую, - махнув рукою байдуже. I засвiтився: - А навеснi, як тiльки землю купить Варфоломiй, майну в тепло, додому, на Укра©ну!.. - Скажи принаймнi Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Нi, лiпше сам з ним погомоню. - I що б я робив без тебе, друже! - Береш на кпини? - Я за тобою, справдi, як за горою. - Дякую... - Це я тобi до смертi буду вдячний! - Вдячнiсть, як i туман, зника╨, коли пригрi╨ сонце... - Та я, Михайло!.. - Вiрю, - спинив його. - Тим паче, що ти - не ти, - поет-художник Тарас Шевченко, - а воля краю рiдного, його душа... - Михайле, я ж тебе просив... - скривився. - Не сотвори собi кумира!.. - Вважа╨ш, краще жити, немов худоба? - Нi. Люди ми. - А кажеш... Посидiли якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди i мовив: - Хiба ця свитка грi╨, - кивнув на довгополий Тарасiв одяг iз домотканого сукна. - Вдягнув би ти кожуха. - А малювать? Кожух цупкий, великий. - Куди не кинь, усюди клин!.. - розвiв руками скрушно i розсмiшив Тараса сво©м дитячим, геть безпорадним виглядом. - Не потерпай, Михайле, - сказав, як мiг, бадьорiше. - Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною - чу╨ш! - весною ми з тобою полетимо на Укра©ну, збуду╨м свiтлу хату i заживемо!.. В очах Михайла зблиснули зрадливi сльози. Вiн одвернувся, нiби ©х засоромившись, а далi рушив до дверей. - Трудися, - сказав незвично тихо. - А я пiду знайду твого солдата... Щось насторожувало в його словах i вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив... Не встиг пiдправить трохи сумний портрет, - що у кожусi й шапцi, - як до майстернi, не поспитавши дозволу, ввiйшов Василь, сирiч Василь Михайлович, оскiльки час не оминув i Бiлозерського - колишнього студента, братчика i засланця. - Добридень вам... - Здоров, здоров, Василю! Бери стiлець... Чи на диванi вмощуйся... Яким це вiтром? - Мимо якраз iшов... - зам'явся хтозна-чого. - Дай, думаю, зайду погляну... - Що там, журнал складають? - Вийде у сiчнi перший номер. - А не накриють, як рiк тому? - Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав... - Хто це тобi сказав? Барi, напевно? Кашляю. Не первина! - Звичайно... Хто не кашля╨!.. Цей клiмат нам... - Весни дiждусь i - споро на Укра©ну! На сонцi добре вигрiюсь, нап'юсь з Днiпра... - поклав рiзець. - Пригаду╨ш той дивний вечiр пiд Межигiр'ям, як ми з тобою стрiлися? Яка краса!.. Червонi трави, рiчка уся червона... - Хiба таке забудеш! - повеселiшав Василь Михайлович. - А в Ки╨вi, коли збирались братчики!.. - Тс!.. У Петрозаводську[1] ще холоднiше... - приклав до вуст бiлястого тонкого пальця. Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тодi, хто смажився в жарких пiсках пустелi за те на©вне братство... - Ведмiдь iздох, а ми ще, слава богу, живi й здоровi, - мовив. - ╙ ведмежата, батьку, i вся звiрина зграя... Гада╨ш, вони тобi забули "Сон"? - Вийти б оце в Пасажi та прочитати! Га? - засмiявся. - Ото було б! - Було б усiм, - сказав Василь похмуро. - Тим, хто читав, i тим, хто тiльки слухав... - А кажуть "вiльна думка", "лiбералiзм"! Дискусi© по всiх салонах!.. - У нас же, батьку, Азiя. Балакай в межах усiм дозволеного. А проступив - i ти вже "враг отечества", "преступник" i навiть "изверг рода человеческого". - Коронний вислiв Дубельта! Й тебе той цербер так називав? - Для них, хто мислить, - изверг, разбойник, вор. - Нещасна та держава, в якiй бояться думки i слова правди... - тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всi кра©, народи i племена, що гибiють пiд кутим чоботом самодержавства. - Менi пора, - пiдвiвся Василь Михайлович. - В друкарню треба. Перше число журналу - його лице, його судьба. - Хай буде вона щасливою в твого дитяти! - Батьку, "Основа" - наша, спiльна. Й найперш - твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике дiло. - Ну, ну... Василю... - знiяковiв. Закашлявся навiть вiд хвилювання. - Може, прислати лiкаря? - стривожився Василь Михайлович. - Круневич, кажуть, зна╨ться на цих хворобах. - Скажи, ласкав будь, Федоровi, щоб зготував менi крутого чаю. З цiлющих трав, яких менi привезено з-понад Днiпра; вiн зна╨... Василь зiтхнув i вийшов. Не попрощавшись, якось аж нiби боком. Що з ним таке сьогоднi? Нiчим його, зда╨ться, не переймеш, а тут... Торiк журнал не дозволяли - один лиш вiн, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал да╨ться важко. Те - недолуге, iнше - не пустить цензор... Скiльки тих перешкод!.. А може, йому Барi наговорив страшного? Чогось же вiн, шановний доктор медицини, ховав пiд брови очi... Ет, панськi штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять рокiв!.. Тут холодно, i тут кислоти всякi, що необхiднi йому для працi гравера, та це ж не плац, не муштра i не цинга; не та журба бездонна за всiм далеким, рiдним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий свiт, де рiвнi всi... - Що, Федоре? - Просили ж чаю... - Дякую. Постав сюди, - прибрав на розi мiсце. - На травах чай? - Звелiли ж... - Нi, попросив. Хiба я пан чи офiцер! Старий всмiхнувсь у вуса. - Чого ти? - Всi аж трiскаються, щоб стати паном, пiдпанком, а ви чомусь саха╨тесь... Мов бо©теся завше, щоб не подумали про вас, що пан... - Боюся. - Хiба то зле? - Нема гидоти бiльшо©, як наше панство! Сморiд на цiлий свiт. - Ось волю цар поверне людям, тодi й пани... - Нi, Федоре. Панiв не вми╨ш волею, не вiдшкребеш. Пiд корiнь слiд, як той бур'ян!.. - махнув рукою, ледве не збивши кварти з ча╨м. - То ви вже пийте - вичахне. - Спасибi. Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сiнокосом, заплющив очi й мовив: - Трав насушу, щоб пахли менi всю зиму... Навiть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зiллi? Сердешний Федiр тiльки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звiв навислi сивi брови... Й нараз зайнявся спогадом: - Мене в снiгу купали. Iз банi винiс батько i - в кучугуру!.. Потiм - у баню знову... - Леле! Й не застудився? - Та, мабуть, нi... Затямилось, як впав у снiг, як борсався i як по тому хльоскали мене гарячим вiником... Ух, благодать!.. Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тодi зробив якийсь непевний рух рукою i почвалав до виходу. - Пiду дрiвець пiдкину в грубу. Справдi, у вас собачий холод... - сказав, немов до себе. Вiн також сам у свiтi, як сирота. Малим страшне сирiтство, а для старих - жахливе. Малого всi жалiють, у нього ╨, здебiльшого, якiсь далекi родичi, а одинока старiсть - тягар, завада людям, якi iще при силi. Вiд цих думок аж дрiж пройняв, так нiби вийшов голий на зимний вiтер. Старiсть, самотина... Щось ╨ у тому дивне i незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом яко©сь жiнки, дiвчини - i вже, дивись, одружений. А вiн усе самотнiй. Вiд нього тi, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий i лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пiшов за гарного i молодого?.. Мабуть, не стрiв сво╨©... Правда. А може, й нi. Сiм'я - це спокiй, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирi пристрастей, пiд пильним царським зором, щодня на гранi; лезо - твоя дорога!.. Iстинно. Для тих, хто прагне щастя сво©й землi, народовi, нема дороги iншо©. Згадав про чай, допив напiвхолодний i - до роботи. Надвечiр прийшов Кулiш, що вже давно обходив i Академiю, i цю майстерню-хату. Власне, вiн не прийшов, а прилетiв - аж вгрiвся. - А кажуть, ти захворiв! - гукнув iще в порозi, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в лiжку. - Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? - спитав Тарас. - Твоя вiдвертiсть гiрша за будь-яку гидку брехню, - сказав Кулiш, почервонiвши. Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то i не жарт, а щира правда? Господи, цього ще ©м не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожнiй стрiчi гиркаються, як вороги. - Проходь, сiдай, - повiв Тарас рукою. - Не роздягайся: холодно. - Пусте, - зняв шубу Пантелеймон i кинув на край дивана. - Кажеш, сто©ш за правду, правдi ╨дино молишся, а на мою ополчу╨шся. - Бо правда твоя лукава. Що ти да╨ш нещасним, убогим людям? Проповiдi, святе письмо й невiгластво© Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, тво╨ добро до мене, та ╨ таке в життi народу нашого (i в нас з тобою, отже!), що вище всiх людських вза╨мин наших, вище життя i смертi. Молитвою нiхто ще волi не здобував. - Ви з Чернишевським прагнете пролити кров! - Нi. Прагнем тiльки волi. Коли ж за не© треба вiддать життя, то вiддамо... - Чуже життя? - I власне. Найперш - сво╨. - Як хутко ти позабув степи киргизькi, муштру й тво© кривавi сльози в отiй пустелi дикiй. - Нi, не забув. I вдячний усiм, хто мав стосунок до визволення мене з солдатiв... - А робиш так, щоб знову тебе туди загнали! - Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, - сказав Тарас бадьоро, мов справжнiй унтер. - Смiшки... Боюсь, що ти не вiда╨ш, чим це тобi загрожу╨, бредеш наослiп... - Може, бiда моя у тому, що я найлiпше бачу... Й далеко так, що очi менi болять вiд сонця... Кулiш притих. Дiстав хустину, витер на лобi пiт. - Це правда... - сказав, нарештi, тихо. I раптом став якимсь колючим, сiрим. - Тим бiльше зла вiд тебе для нас, для краю рiдного! - Ти мовиш - зла? - спитав Тарас зчудовано. Такого вiн не сподiвавсь почути навiть вiд Кулiша. - А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу кровi в селянськi божi душi, ополчив ©х не тiльки на супостатiв, а й на сво©х?! - Отже, я збурив рай, де нiжилися селянськi божi душi? Крiпацький рай! - спахнув Тарас, аж потемнiло йому в очах. - Ти при сво╨му розумi? - Я - при сво╨му, - гордо сказав Кулiш. - А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто в'╨ться довкола тебе, з ким ти як рiдний брат! - Хто чесно прагне щастя для всiх людей, той брат менi. А розум я маю власний, душу - свою, козачу... - Про душу ти помовчав би! - А то ж чому? - На нiй людськая крiвця. Тарас нахмурив брови, поклав рiзець, якого й досi чомусь тримав, i мовив чужим, прихриплим голосом: - Такi слова, друзяко, повиннi мати... - Мають! - не дав йому домовити Пантелеймон. - На вiтер ©х не кидаю, не з вiтру взяв. - Тодi скажи, ласкавий будь... - Селянський бунт на Корсунщинi i кров, яка там пролилася п'ять рокiв тому, твiй неодмольний, смертельний грiх! Зависла довга тиша. Iз вулицi долинув стук легких копит, хтось щось гукнув. - Зда╨ться, я був тодi ще за Каспiйським морем... - сказав Тарас розгублено. - То як же мiг... - Ти був за морем, правда... А дух твiй жив на Укра©нi, вiршi тво© розходилися по цiй землi й туманили народу, людям голови! - I ти гада╨ш... - Знаю про те напевно, iз перших уст. Тво© завзятi учнi, точнiше, тво© апостоли, пiшли по селах, сiючи непослух, смуту, й люди тобi повiрили. Запала знову тиша. - Жаль, я не знав... - зiтхнув Тарас. - Торiк, як був на Укра©нi... Дякую тобi сердечне за цю чудесну для мене вiсть!.. - Ти радий, що пролилася вкра©нська кров? - Що люди йдуть за волю на вiрну смерть, що в тому ╨ нехай маленька часточка мо╨© працi, мого старання визволити трудящий люд... А кровi жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того дiло... - Господь цього вам не простить! - устав Кулiш. - Ти, Паньку, забув, що з богом у нас сво© рахунки, що перед нами господь в боргу. Кулiш накинув собi на плечi шубу, одяг боброву шапку. - Хто мудрий, ка╨ться хоч перед смертю, - мовив. - А дурнi б'ють поклони усе життя!.. Зоставшись сам, вiдчув якусь тупу незвичну втому. Навiщо вiн сказав Паньковi дурну останню фразу? Навiщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов двi сусiдки через межу!.. Мужi статечнi, знанi серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулiшем. Все тiльки б вiн, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здiбний же чоловiк. Сама вже "Чорна рада"... Дiстав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновiй майстернi, де на сьогоднi скликано велику чорну раду знавцiв i друзiв старовини. Цей бiлорус, хоч молодий, та ма╨ мудру голову i щире серце, прагне, щоб у його роботi було все справжн╨, сперте на глибину суспiльних знань. Не жарти - взявся хлопець створити пам'ятник "Тисячолiття Росi©", та ще й багатофiгурний, щоб вiдобразити могуть i мудрiсть благословенно© в дiлах iмперi©. Тепер у нього, таки в Ливарному дворi, щочетверга збираються поважнi вченi, друзi з мистецьких кiл i дискутують про те, що врештi буде вирiшено - без церемонiй - в придворних та урядових сферах. Як часто видимiсть громадських дiй нам замiняв дi©, задовольняв потребу в них i не дав помiтити, що ми лише товчемо в ступi воду i тiшимося великим тим обманом!.. Коли прийшов, уже кипiли пристрастi. Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, - точнiше статуя, - громадилася, як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне: "Мовчати! Я вас!.." Нишком присiв на вiльне мiсце в затiнку, бiля рояля, i привiтався iз Костомаровим, який його помiтив. Кивнув йому i Помяловський, що теж сидiв, як i щоразу, в закутку й незрушно, мовчки слухав велеречивих знавцiв минувшини, професорiв... - Ви твердите, - схопився раптом Костомаров, - що славу й честь Росi© складають лиш дiяння князiв, царiв та ©хнiх присних? Добре. Та як же бути з тими, хто цi ж таки дiяння робив iсторi╨ю, хто ©х творив на полi бою? - Ви про бояр та во╨вод чи генералiв? - Нi, про звичайних, простих людей. - Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сiрому вилiпити й поставить поряд з Петром Великим на п'╨десталi!.. - Було б, ©й-богу, по справедливостi. Без вiйська цар чи генерал безсилi... - А вiйсько, батечку, без генерала або царя - дурна юрба, отара! - Народ спроможний з себе, iз власних лав пiдносити сво©х вождiв, отаманiв, - устряв Тарас. - Ви забува╨те, що влада - то вiд бога. Лише порфиророднi вдосто╨нi цього вiнця!.. - Iснують же й республiки, - здвигнув Тарас плечима. - Ви б лiпше нас порадували новим чудовим вiршем або "Вiрсавi╨ю"... - сказав нескоро в тишi статечний муж, що палко так вiдстоював "царя вiд бога". - Хто це? - спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвiв руками. Мабуть, так i зроблю, - зiтхнув Тарас з удаваною покiрнiстю. - Iсторiю творять царi, а пишуть гузнолизи... - А що це - гузнолизи? - Щасливi вiрнопiдданi, допущенi до ©х величностей вдень i вночi... - Григоровичу, - взяв Костомаров слово. - Сказати слiд точнiше... Ну-у, гузнолизи - це щось немов камерфур'╨ри, що при особi царствуючiй... - Панове, може, вип'╨мо по чашцi чаю з ромом? - пiдвiвся бiля Петрово© ноги Микешин. Ховаючи лукавий усмiх, вiн заходився ставити на стiл великий самовар, що пихкотiв i сяяв, мов генерал. Тарас пiдсiв до столу. За ним мовчазно виплив iз свого закута i Помяловський. - Холод долать найкраще ча╨м... - потер червонi руки. - I ромом, звiсно... - Iстинно! - сказав Тарас. - У цьому ми всi однодумцi. За ча╨м вже сочилась бесiда про се, про те, й невдовзi ©х лишилося в майстернi тiльки тро╨. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генiя його особи, що також мав стояти на постаментi пам'ятника. Вiд горна йшло при╨мне легке тепло, чай з ромом грiли душу, i Помяловський розм'як, примружив очi... Тарас же тiльки дужче вiд того збуджувався. Сидiв, пив чай, а в грудях скипала лють, притримана ще на пустому диспутi. Як можуть люди мислячi, мов барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивцiв, деспотiв, вважати ©хню владу законною, i навiть бiльше, - посланою ©м, дурням, з неба!.. - Пику собi на©ло, вбралося в тонкi заморськi сукна... - протяг, напевно, вголос, бо Помяловський ледь-ледь розплющив очi, а молодий господар дому, чи пак майстернi, спитав: - Григоровичу, про кого ви? - Сто©ть менi перед очима й досi той царелюб... - А-а, генерал од iнфантерi©! - Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов? - Запрошував. Вiн при дворi по пам'ятниках на першiй лавi... Добре, що ти не став iз ним на прю. - Що далi "гузна" ми не пiшли? А як менi кортiло втовкмачити йому в макiтру, чого насправдi вартi всi вiнценоснi кати народу!.. - стиснув кулак до болю. - Ви не правi в одному лиш, Григоровичу... - сказав на те Микешин. - Не можна так огульно... Були царi... - Нi, не було! - схопився з мiсця, кинув на стiл срiбляну ложечку. - Самодержавство, як форма влади, порочне вже в основi, воно розбещу╨, вироджу╨ морально тих, хто вп'╨ться його смертельним трунком. Коли людина може робити все, що хоче, що забагнеться ©© слабкому розумовi, вона втрача╨ духовнi гальма, ста╨ жорстоким звiром. Нi, навiть гiрша звiра! Бо звiр вбива╨ лиш на потребу, а самодержцi... - Може, ще вип'╨м чаю? - спитав господар, взявши поспiшно чашку. Ложка у нiй дзвенiла дрiбно. - Не хочу, вже напився, - не мiг Тарас спинитися. Проте притишив голос. - Ось твiй Петро! - торкнувся пальцем гiпсово© ноги царя. - Що вiн зробив великого? - В ╙вропу прорубав вiкно. - А на Вкра©нi?.. - Полiтика! - розвiв руками скульптор. - Хто дужчий, той i зверху. - Принаймнi це хоч чесно й одверто сказано, - змахнув зi столу крихти. - А то спiвають гiмни, творять величнi оди, в поемах славлять!.. Пiдло!.. Державiн твiй в литаври вдарив - "Ода на честь вошестя на престол..." Яка там ода! Плакати, волосся рвати треба, а не радiти!.. Пушкiн i собi: "Невы державне╨ теченье..." А чим його загачено, болото це? Кiстками, трупом отих людей, народу, яким нема╨ мiсця в тво╨му пам'ятнику Росi©!.. Миколо, ти хоч скажи йому, - звернувся до Помяловського, який дивився на нього гарними, ледь-ледь пригаслими уже очима, - Чого ти усе мовчиш? - Я слухаю... - озвався той. - Нiколи ще не чув, щоб так... - Бояться, тремтять усi!.. А ©м, царям-тиранам, того i треба тiльки. Страх - ©хня зброя i ©хнiй щит! У кожному з "порфирородних" сидить Нерон, готовий спалити Рим i згвалтувати матiр!.. Передихнув, вбираючи грудьми повiтря, i прочитав хтозна-чому нiкому ще не читаний свiй "царський" вiрш, почавши iз середини: О скорб моя, моя печаль! Чи ти минеш коли? Чи псами Царi з мiнiстрами-рабами Тебе, о люту, зацькують! Не зацькують. А люде тихо, Без всякого лихого лиха, Царя до ката поведуть!.. Впав на стiлець, знеможений. Мов у туманi бачив сво©х ще юних друзiв, яким обом по двадцять п'ять. Микола щось говорив до нього, та вiн не чув. Михайло дививсь iз страхом, трепетно, як дiти в церквi дивляться на "Страшний суд"... Вiдчув у всьому тiлi пiдступний дрiж i звiвся. - Менi пора додому... - Я проведу вас!.. - схопивсь Микешин - добрий його супутник у всiх вечiрнiх мандрах по Вавiлону, сирiч Санкт-Петербургу. Надворi стояв мороз. I темiнь. Щоправда, час од часу мiж хмар з'являвся мiсяць, i мiсто враз висвiтлювалося, мов воскресало з мертвих. Потiм, блiде i ще напiвживе, лягало знов у труну... - Бр-р! Казна-що верзеться... - сказав, аби порушить тишу, прогнать ману. - Ця осiнь зламала щось у мо©й душi... Мов гiлочку якусь зi цвiтом чи деревце... Самотнiсть, мабуть, крутиться, як Марко в пеклi... Нема на старiсть гiршого... - Вам ще до старостi!.. - озвавсь Микешин весело. - Ще о-го-го!.. - Вже сорок шiсть... - закутався Тарас у кожух. - Смерть за плечима... Диха╨... - Це не козацька мова, - сказав уже осудливо його супутник. - Правда! Розкис я геть, занудився, - зiтхнув Тарас. - Цей кашель, бiль у грудях... Колись Iван Максимович хворiв, хворiв... А вирвався на Укра©ну!.. - Це ж хто такий? - Сошенко. Той, що меле колввь зувтрiв у Лiтньому й у люди вивiв. Нинi прислав сюди Орловського... До пензля теж аж труситься... Талант!.. Приглянь за хлопцем, пiдпоможи... - А ви ж куди? - По©ду на Укра©ну!.. Як доживу... Попрощались мовчки. Тихо пройшов у дверi. Сторож хропiв, - аж булькав, як самовар, - закутавшись у свiй кожух по вуха. В майстернях ще подекуди горiло свiтло. Трудяться... А вiн гуля╨, нiби в запасi в нього сотня чи й бiльше лiт!.. Що вiн вiзьме для серця i для роботи з вечора, який минув? Роз'ятрив тiльки душу, сипнув на рану солi, та й бiльш нiчого. Скульптор поставить тi фiгури, якi йому накажуть, газети дружно схвалять, а люд дивитиметься на те велике диво й пройматиметься благоговiнням до тих князiв, царiв, мiнiстрiв та iже з ними, що сотворили славу й державну велич та мiць Росi©-матушки. Неправда тим шкiдливiша, чим красивiше й талановитiше ©© пiдносять людям!.. Талант не тiльки благо, а й зло суспiльне? Отже, Микешин - зло?.. Не в ньому суть, iдеться про совiсть всiх, кому у душу вкладено хоча б маленьку iскру того вогню, що Прометей дав людям i мук зазнав за ту любов до ближнього. Нiщо не може виправдати того, хто йде на компромiс iз совiстю, хто Промете©в свiточ несе шляхом неправди!.. Кiмната стрiла тишею. Лиш холод та порожнеча... Вже й груба зовсiм вичахла... Цiкаво: тепла грубка - немов жива. Притулишся - i вже не сам... Тремтливий вогник свiчки, яку намацав i запалив, надав кiмнатi затишку. Це вже була людська оселя, пристанище мандрiвника... А хитро попи придумали: на цьому свiтi ти тiльки гiсть, стражденний дух у плотi, а там, за гранню життя i смертi-визволення, - ти вiчно сущий; i нi печалi, нi воздиханiя... Ураз вiдчув чийсь погляд. Оглянувся i стрiвся з ним. Ликера! Його бездольна доля, останнiй промiнь... Зорить йому з портрета. Така, якою ©© побачив i змалював... По©де, десь над Днiпром знайде собi ще кращуi.. Гай-гай... Взяв свiчку й понiс ©© нагору. На сходинках вiдчув, що ноги в нього якiсь чужi, незграбнi. Такими вже не побiжиш за дiвчиною, не доженеш... Рiк тому мiг побiгти... Який там рiк! Улiтку ходив довкруг Ликери, як той павич... Нехай ©й грець, Ликерi! Свiт не зiйшовся клином на нiй однiй. ╙ iншi... Тiльки б йому добутись у рiдний край, на милу серцю землю, пiд яснi зорi!.. Чомусь останнiм часом не може вiн без слiз, спокiйно думати про Укра©ну, про свiй народ, про долю його сирiтську. Може, тому, що сили менша╨, що усвiдомлю╨ трагiчну марнiсть сво©х зусиль... Ждуть манiфесту царського, що оголосить нiбито кiнець крiпацтву. Воля iз царських рук навряд чи буде справжньою. Як кажуть, ворон вороновi очей не виклю╨. Коли б народ взяв волю, то взяв би всю, до крихти. А так - що пан удiлить. Той самий пан - собачник i крiпосник!.. Роздягся, лiг у лiжко. А вогник свiчки не погасив. У темрявi йому вповза╨ в груди холодний страх. Не те, щоб вiн боявся мертвих, привидiв чи духiв злих. Зда╨ться, що вiн немовби в склепi без вiкон i без дверей, один як перст, що й голос нiхто не може почуть на бiлiм свiтi й прийти на помiч... Якось не спостерiг, коли воно з'явилося, це вiдчуття; напевно, вкупi з кашлем, тодi, коли порвав з Ликерою... I треба ж така напасть! Куди не кинь - Ликера, його невдатна люба, його i смiх, i сльози... Таки вiд того часу вiн пiдупав, пiшов з гори, пiддався рiзним хворостям, що потихеньку тлiли у ньому ще з пустелi, з солдатського нежитiя!.. А може, й нi... Можливо, бiда прокинулася, коли побачив знову свою страшну в неволi землю, коли не змiг утриматися вiд слова правди й втрапив до рук панiв жандармiв, що не спускали з нього свого всевидя-щого "царева ока"?.. Як вiн до не© рвався, як не пускали його кати на Укра©ну, де вiн не був аж цiлих дванадцять лiт!.. Дiстав "Буквар" зi столу й почав гортати аркушi, що мали стати книжкою. Вiн видасть, пустить межи людей оце вiкно в самосвiдомiсть, в прийдешнiй свiт! Освiта - шлях до правди. Тому-то деспоти i самодержцi дбають, аби народ був темний, аби ве знав, що дi╨ться на бiлiм свiтi. Боляче було йому побачити, що за дванадцять рокiв не вiдбулося нiяких змiн, що ©хнiй добрий замiр вiдкрити всюди школи зостався тiльки замiром, та й то лише ледь-ледь живим... Отак-то, други-братчики! Наш "добрий" цар збагнув, - чи хтось йому про це шепнув на вухо, - що просвiтянство ваше - крамола, зло, яке душити треба так само в зародку, як всякий бунт... А ми - сво╨, а ми "Буквар" протягнемо через цензуру, та видруку╨мо, та розiшлемо! Щоб рiдне слово входило iз нього в душу, щоб залишалось живим у нiй, щоб проросло жагою до знань, до правди й волi!.. Радiсно було йому i сумно гортати цей гостинець для неписьменних сво©х братiв. Надiйний шлях, та довгий... Це ж скiльки треба по ньому йти до сонця, до того дня, що стане Великим днем для долi його народу!.. Зiтхнув, поклав рукопис i задивився на ледве жеврiючий печальний вогник свiчки. Лiй розтiкався, скапував по свiчнику сльозами... Треба купити лампу! Якщо колись вони зi Штернбергом могли ©© купити, то нинi вiн... Уже п'ятнадцять рокiв, як у могилi його Василь!.. Збiга╨ час... А з ним життя, надi©, друзi... Знову дурнi цi сльози! Мусить долати ©х, знайти в собi запас снаги!.. А може, всi на старiсть стають такi журливi?.. Старiсть у сорок шiсть!.. Це як кому судилося, хто як прожив. А в нього ╨ що згадувати. Йому на долю випало всього по стiльки, що iншим вистачило б на два життя!.. Його вже тричi заарештовували, саджали, мов розбiйника,.до буцегарнi. Останнiй раз схопили у Прохорiвцi, в саду Михайла Максимовича... Дмухнув на свiчку, що зачадiла, i темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди i стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, - вiдколи з'явився бiль у грудях, - щоночi важко переступити порiг мiж сном i мисленням. Так нiби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пiшло намарно, вiддано на казна-що. А ще - чомусь боявся сну. Здавалося, що порина╨ у небуття, у ту безмежну вiчнiсть, з яко©, може, вирине, а може, й нi... У нього ще стiльки дiла на цiй землi, вiн ще не звершив того, заради чого прийшов на свiт. Нещасна його Вкра©на... З якою радiстю вiн поспiшав на зустрiч з нею пiсля печальних солдатських днiв за Каспi╨м i петербурзьких веселих днiв! Закоханий так не летить до мило©!.. Вона ж зустрiла, як i колись, добром i злом, красою i потворнiстю, плачем i нiжним усмiхом... Любов його ╨дина, його сльоза!.. ...По-справжньому вiдчув, що вже на Укра©нi, вдома, коли зi шляху з пагорба вiдкрилася долина Альти та Трубежа i серед не© вихопився з блакитi й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольнi сльози щастя... Вiн знову тут, на рiднiй сво©й землi, пiд цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Вiн знову п'╨ пахучий лiтнiй ранок, вбира╨ серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять лiт розлуки!.. Як довго, боже праведний, вiн був позбавлений того, що ма╨ кожний i що вважа╨ звичним, як хлiба шмат або ковток води!.. Дiстав з кишенi хусточку, яку подарували в Лихвинi пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини... Серце... Душа людська... Велика вiчна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось iнодi, що в ньому вбили душу, що вже вона нiколи не одозветься болем за рiд людський, за гнаних та упослiджених, i раптом, наче усе живе напровеснi, його душа оновлювалася, ставала ще вразливiшою i вимагала дi© або хоча б нових рядкiв поезi©. Сьогоднi вiн так поспiшав на цю прекрасну зустрiч, що всю дорогу не дав спокою нi кучеру, анi поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свiй при©зд, ба навiть за Переяслав i Козачковського, що в нiм живе... Тепер, коли побачив старе козацьке мiсто, вже мiг би трохи i заспоко©тися, проте щось муляло й не дозволяло радостi розправить крила. Може, боявся змiн, що сталися за час його вiдсутностi (на добрi вiн не сподiвався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Мiг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком ста╨ все важче й важче спостерiгати людську бiду й неволю, жорстокiсть панства, тупiсть й одверте здирство чиновникiв та духiвництва... - Пане, куди вам? - боязко опитав тим часом кучер. - До Козачковського. Бiля базару. - Мабуть, це той, що лiкар? - Iстинно! Злетiв батiг, рвонули конi швидше, й назувтрiч скоро вибiгли веселi бiлi хати в хустках садiв. Андрi©в дiм упiзнав по в'язу, що рiс i нинi бiля ворiт. Подальший шлях про©хав немов у снi. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шумiла неподалiк, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чiткi знайомi обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привiтався, а вiн не чув. Отерпши, сидiв i бачив того в'язка, що нiби рiс у нього перед очима, високий ганок, квiти й паркан, якого тут не було тринадцять рокiв тому... Коли вiзок спинився, на ганок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов слiпий. Тарас стрибнув на землю i теж без слiв, - ба навiть без жодно© сльози в очах, - обняв товариша й поцiлував. Так само мовчки вiн привiтався iз господинею, що вийшла саме з хати, обняв дiтей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитiя в пустелi... Отямився аж у кiмнатi. - Зна╨ш, - сказав Андрi╨вi, що мовчки плакав, - я довго так цi╨ю миттю марив... Аж сам не свiй... Сьогоднi що, базарний день? - Так... п'ятниця... - Ходiмо, друже, глянемо, - ожив ураз. - Для мене це мов одкровення, мов божий дар!.. - Я тiльки трохи вмиюся, - сказав Андрiй, всмiхнувшись, як те дитя, крiзь сльози. - Тобi також з дороги... Небавом вийшли з дому. Все ще були обо╨ якiсь немов напiвчужi, так нiби роки розлуки пройшли мiж них розорою чи навiть ровом. Зиркали один на одного i полохливо ховали очi, наче було у тому вивченнi недобре щось. Час марно не пролетiв, на кожному лишив свiй слiд... Нещадний слiд!.. - Ти сивий став... - зiтхнув Тарас. - А ти хiба не сивий? Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речi, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вдiлену од ©х "щедрот"!.. Пани самi вирiшували, як вiдпускати. Голих, в однiй сорочцi? А чи з землею? Скiльки вiддать землi й по скiльки здерти викупу?.. Хрущов, з яким вiн ©хав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець вiд Харкiвщини возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче кодло! I жаль пускать, i хочеться побiльше мати вигоди... - Ну, як у вас iз волею? - спитав Андрiя. - Балака╨мо, проекти власнi шлемо... - знизав Андрiй плечима i спохмурнiв. - Ох, знали б ви, як тяжко ©© чекати, волi! - Не так воно все просто... - Вiддав, що взяв - i всi дiла! - А як же ми, помiщики? - Лишити й вам на потребу поля. - Потреба в нас та у селян... - Ви лiпшi? Ви бiла кiсть? Блакитна кров? - Скажи, з яко© речi я мушу все вiддати тому, хто, може, мо╨ добро проп'╨ узавтра в шинку? - спитав Андрiй похмуро. - I хто робитиме на тiй землi, яка менi залишиться? Тобi казати легко... - А ти звiльни сво©х селян, вiддай ©м ©хню землю i станеш також вiльним! - У мене жiнка, дiти... - сердито сказав Андрiй. Торговиця ©х закрутила в сво╨му вирi. То розвела, то знову зблизила помiж возiв iз глечиками, мисками, шлеями та рiзним iншим селянським скарбом. Довкола чулася солодкозвука, до слiз, до болю рiдна спiвуча мова. Сипалися, мов iз мiшка, дотепнi жарти, приказки. А скiльки тут було красунь! Якi обличчя, постава, рухи чоловiкiв!.. I це раби, тi чорнi, темнi люди, якими так горду╨ панство? - Тарасе, я стомився, - спiймав-таки його Андрiй. - Ходiмо вже обiдати. - Поглянь, поглянь, Андрiю, на цих людей, на цей народ! - прошепотiв йому Тарас схвильовано. - Оце з В'юнищ... Це з Андрушiв... А тi он люди з Козинцiв... - Для мене - всi з Укра©ни! - рiзко спинив Тарас товариша. - Мо© брати. Андрiй притих. Iшли базаром мовчки, заглибленi в сво© думки. Тарас вiдчув, що знову його вгорта╨ ота терпка вiдчуженiсть, яка було прибила йому велику радiсть повернення до Переяслава. - А буде, буде воля? - спинив Андрiя, мовби вiд нього все залежало. - Чи, може, знову все це лише обман? - Сам iмператор!.. Що ти! - А Олександр, Миколин батько, не обiцяв, не загравав з народом i тими, хто вважав ганьбою крiпацьке рабство? Менi колись розказували у Р╨пнiних. - Не встиг, напевно... - Може, i Катерина Друга часу не мала звершити сво© прожекти в дусi Дiдро, Вольтера i Монтеск'╨? Одна рука ©© листи писала до вiльнодумцiв, а другою вона ж таки, Мiнерва в образi iмператрицi, додушувала козацьку волю на Укра©нi, стирала з лиця землi ©© останнiй сховок - Сiч Запорозьку! - Правда... - зiтхнув Андрiй. Обiдали - мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у ©хнiх душах всевладний час, порушив ту колишню приязнь, що зовнi нiби й витримала випробування долею. А може, ©м зiпсувала зустрiч розмова про майбутню волю для крiпакiв? Андрiй у цьому дiлi... Та й що ти хочеш - власник крiпацьких душ, землi, з якою тяжко так розлучатися!.. - Мо', ще по чарцi? - в'яло спитав господар. - Досить, - сказав Тарас. - Ти ж мiг колись добряче... - Був кiнь, та з'©здився. - Нелегко тобi пришилося у тiй солдатчинi? - Пекельнiшого чогось придумати не мiг би й сам сатана... Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат! - Тихiше!.. Жiнка, дiти... Тарас роздер ту сутiнь, що напливла йому на очi, й перемiнив розмову на веселiше: - По©ду в Прохорiвку, до Максимовичiв, та й оженюсь! Марiя пообiцяла знайти менi хорошу бiдну дiвчину... - Що ж, бог у помiч. Добре надумав дiло, брате, - сказав Андрiй статечно, неначе сват. - Коли гукнеш, при©демо тебе вiтати. - Дякую... Хто зна╨, як воно там буде... Андрiй примружив очi й отак, ледь-ледь усмiхнений, озвався вiршем: Не женися на багатiй, Бо вижене з хати, Не женися на убогiй, Бо не будеш спати... Тарас згадав, що чув цей вiрш, що знав його. - Не впiзна╨ш? - спитав Андрiй. Задумавшись, наморщив лоба й додав iще: Оженись на вольнiй волi, На козацькiй долi... - Братику, - гукнув Тарас, - це ж мiй давно загублений, забутий вiрш! Ти, може, й iншi зна╨ш? Андрiй розплився в усмiшцi, захвилювався, наче перед екзаменом. I став таким Андрi╨м, як був колись, до бiд, якi звалилися тодi на ©хнi голови... Пiсля обiду вирiшили сьогоднi ж, зараз же по©хати на тi мiсця, з яких Тарас побачив би й старий Днiпро, i кручi. Цей намiр так розхвилював Тараса, що вiн не мiг дiждатися, коли зберуть, що треба, й позапрягають коней, i рушив пiшки. Господи, як вiн чекав оцих хвилин, як довго й трудно до них iшов! Бувало, там, за Каспi╨м i за Уралом, вiн плакав, згадуючи Трубiж, церкви, заплави бiля В'юнищ та Андрушiв... Найглибше i найяскравiше йому запали в пам'ять картина круч Трахтемирова й Монастирка та вид iз них на Переяслав i Заднiпров'я! Вiн марив ними, снив наяву, i ось вiн тут. За кiлька верст вiн знову взрить цю благодать, цей божий рай, i впевниться, що ╨ вона на свiтi, що вiн таки дожив до щастя стати на цiй великiй твердi, над цим безкра©м обширом, пiд цим високим, нiби душа його народу, пречистим небом!.. Дивно, проте насправжня зустрiч iз рiдним кра╨м була простiша й стриманiша, нiж вiн ©© собi намислив. I водночас схвильованiша. Дорога, верби, поле, яким котив зеленi хвилi вiтер, i диво-пiсня жайворонка - все вiдзивалося в його душi, притлумлювало прогiрклий бiль. Оця трава медунка, цей бiлий цвiт ромашки, цей дрiбнолистий терен... Лiг на траву, незрячо вткнувся в пахощi землi та зела й слухав, як струменi╨ нiжне земне тепло до тiла, як зажива, вигою╨ться його душа... - Диви, заснув... А може, вмер?.. - долинуло пiд стук колiс. - Знемiгся, бiдний, вистраждався... - сказав Андрiй. Всмiхнувся, нишком витер вологi очi й звiвся. - Чого б я ото вмирав... На волi, в такiй красi! - Знайомтесь, - кивнув Андрiй на чоловiка, який сидiв на возi. - Це Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусiд i щирий приятель. А це - Тарас Шевченко. Кирило скочив з воза й подав велику руку. - Я ваш палкий прихильник! - Мiй? Чи мо©х поезiй? - А це хiба не все ╨дино? - Iстинно... - сказав Тарас, подумавши. - Мене ж таки за вiршi вiддав сам цар в солдати... Й заборонив писати ©х! - I не писали? - Де там! Хiба утерпиш... Весело стрибнув на вiз. Як молодий. Ще й ноги звiсив. Гарно!.. - Паняй, Андрiю! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку? - Варить... на тому свiтi. - Добрий був чоловiк... Хай царству╨! Веселий настрiй змiнила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрiма╨ - косить, кладе людей в покоси - аж свист сто©ть... Шурх, шурх!.. - А де тепер Сошенко? Не чув, бува? - спитав Андрiя. - Мабуть, i досi в Нiжинi... - Цей чоловiк мене знайшов у Пiтерi, з неволi мудро визволив, - сказав уже Кириловi. - Зрадi╨, як побачимося!.. - Вам тут усi радiтимуть. - Не всi, - заскалив око. - ╙ люди... - Хто? - Жандарми, ©хнi нишпорки... - Зрадiють теж, - сказав Андрiй, торкнувши коней вiжками. - Така нагода вислужитися!.. - А я про це i не подумав, - тихо сказав Тарас. - Будь обережний - Треба... ©х розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? - спитав рiшуче у Тарасевича. - Я?.. - спалахнув. - Ось скаже нехай Андрiй!.. - Пробачте... Я став такий... Усiх би ©х!.. Попритихали. Крiзь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка... Удалинi, за ще не видимою рiкою, знялись у небо кручi Правобережжя. Пiдсвiченi вже надвечiрнiм сонцем, вони, здавалося, сягали хмар... - Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? - тихо спитав Андрiя Осиповича. - I ту картину-пiсню, яка постала з Монастирища... Всi десять рокiв муштри в незамкненiй мо©й тюрмi я жив тим дивним вечором i тим духовним злетом, що стався з нами на цих... на цих святих окрадених козацьких горах!.. - Я пам'ятаю... - озвався друг. - Не мiг, було, дивитися, щоб не заплакати... Затихли знову. Сокiл, - як i тодi! - кружляв привiльне в небi... Пливли хмарки... Залитi скiсно променями, свiтились верби... Й не спостерiг, як став читати давнi сво© рядки про диво, що тримало його на свiтi й вело сюди, манило, як труби в рай... Молюсь тобi, боже милий, Господи великий! Що не дав менi загинуть, Небесний владико, Що дав менi добру силу Пересидить горе I привiв мене, старого, На сi святi гори Одинокий вiк дожити, Тебе восхвалити I тво╨ю красотою Серце веселити... I поховать побите╨ Грiхами людськими На горах оцих високих, I витать над ними... - Експромт? - спитав Кирило, як вiн замовк. - Нi. Орський сон... - Напевно, з тих, якi писались пiд забороною? - Заборонити тирани можуть усе, окрiм душi, думок. А вiршi - це моя душа, мо© думки. Вони пiдвладнi лише менi! - Отже, поет за будь-яких обставин вiльний? - Якщо вiн служить людям, а не собi. Якщо страждав болем усiх людей... - Тпру-у! - натягнув тим часом вiжки Козачковський. - Отут, панове, й станемо. Пiд'©хали аж до Днiпра. На морiжку - геть бiлому вiд конюшинки - порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилi з легким при╨мним шерхотом то пiдступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлi мушлi равликiв, шматки якогось дерева та рогозу... Ген далi вони були розлогiшi й уже безмовнi, сповненi снагою, мiццю, силою, що не була впокорена спокiйним днем... Над тим хитливим полем лiтали вiльно чайки й стояло син╨ небо... Днiпро-Славутич!.. Справдi вiн перед ним чи знов йому наснився в казармi чи камiнно-сiрому Санкт-Петербурзi?.. Сльози поволi виповнили Тарасу очi, впали... Щоб не побачило ©х товариство, ступив наослiп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собi в лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!.. Андрiй з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливiсть помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутiнь тiнi. Оскiльки вiн до риби був не мастак, побрiв пiщаним берегом. Земля була волога й пружна... Рiдна його земля!.. Схвильованiсть, що пiдступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкiл очима митця, художника, вловить штрихи, вiдтiнки... Вiн довго так i так болюче марив цi╨ю зустрiччю, що вже не мiг спокiйно спостерiгати казку, що раптом стала дiйснiстю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзi й невтiшно мовчки плакав... Дванадцять лiт!.. Нерони лютi, виродки, кати бездушнi!. Нiвечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волi й долi сво©й землi, народовi!.. Ви славите Христа ╨дино, що постраждав за людство, самi ж тим часом множите нових страждальцiв iстини. Iсуса б ви розп'яли без слiдства й суду!.. Може, це й не найгiрша кара - смерть на хрестi... Одмучився добу чи двi... Та це ж не десять рокiв, це ж не чотири тисячi солдатських дiб!.. В туманi бачив кручi на тому боцi. Церкви, яка тодi стояла пусткою, вже не було. Призахiдне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Нiби козацька кров повиступала з сумних могил i розлилася полем... В ярах вона чорнiла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пiсню на тiй горi, як слалася вона водою... Та яром, яром за товаром... Пiсня також пропала, стихла в бiдi крiпацькiй. Нiмо котив Днiпро свою могуть до моря, вливав ©© в байдужi його солонi хвилi... Чи море Чорне посолонiло вiд наших слiз?.. Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пiтьма стелилася понад Днiпром, виповнювала вербовий гай, з якого вiн дивився на правий берег... Гори мо© високi©, Не так i високi, Як хорошi, хорошi©!.. - А ми вже думали, що заблукав! - зрадiв Андрiй його появi. - Кличемо, а ти нi звуку... - Добре, що й так почув, - признався. - Коли думки обсядуть, то й грiм менi - як комариний писк. Ну й пахощi!.. - Щерба готова. Справдi, у казанку над вогнищем кипiла смачно юшка, а на попонi, прикритiй бiлим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пiр'ям, нарiзаний скибками хлiб... - Благословляй, Тарасе, трапезу! - сказав Андрiй, знiмаючи з вогню щербу. - Я ж вам не батюшка... - Ти теж духовний пастир. Поет! - Найбiльший на Укра©нi! - додав Кирило палко. - За цi роки мене забули, певно... - Нi, нi! Ви стали нiби думою, легендою нових часiв! - Я дiдом став, - сказав Тарас, щоб збити Кирилiв пафос. Андрiй прийшов на допомогу: - Други, прошу до столу, сирiч до скатертини! Вони лягли, як стародавнi еллiни, довкола миски й пляшки. Андрiй наповнив чарку й подав, як личить, гостевi. - За волю! - мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очi у наймолодшого мiж них Кирила, як усмiхнувся гiрко на те Андрiй. - Бери, що ╨, закушуй. Мiцна ж така... Кирило пив за гостя. Андрiй також. - Я тут не гiсть! - гукнув Тарас, хмелiючи. - Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Укра©нi. Не проженете? - Що ти! Побiйся бога, брате! - Коли б я мав у гарнiм мiсцi землю... - зiтхнув Кирило. - Дякую, - сказав Тарас схвильовано. - Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка... - А скоро вийде? - Хтозна... В цензурi десь. Вже бiльше, як пiвроку. Помовчали. Вслухалися у теплий лiтнiй вечiр, де тiльки конi, форкаючи й переступаючи, порушували правiчну тишу. Iнодi, - немов живий, наморений, - зiтхав Днiпро й вiтрець проходив мiж шелюгою... - Ви, певно, все це впишете в сво© майбутнi вiршi? - тихо спитав Кирило. - Може... Поет так само, як i земля, те родить, що в нього впало, висiяно життям. - Щасливi ви - творцi краси... - Ай справдi, - спитав Андрiй, - щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву вiдповiдь. - Поетом гарно бути... Якби лише поетом i не в такiй же мiрi громадянином... А втiм, поет не може бути не громадянином. Це нiсенiтниця! - ╙ ж i такi... - несмiливо сказав Кирило. - То вiршомази. Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жеврiло, й вiд того ще яскравiшими здавались зорi. А ©х же - милий свiте! - сьогоднi висипало на небi стiльки, неначе й справдi кожна - жива душа... - Ти ще спiва╨ш "Зiроньку"? - спитав Андрiй. - То, може б... - Я вам лiпше згадаю вiрш, написаний давно колись у Орську про цi мiсця... Хоч трохи... що не забулося... - Той самий вiрш, що вже сьогоднi слухали? - схопивсь Кирило. - Правда... Як подивився на гори тi та на Днiпро... ...I Запорожжя, i село... I монастир святий, скарбниця, - Все, все неситi рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай нiколи не дивиться На вас, проклятi©!! Нi, нi... Не ви проклятi... а гетьмани, Усобники, ляхи поганi!! Простiть, високi©, менi! Високi©! i голубi©! Найкращi в свiтi! найсвятi©! Простiть!.. Я богу помолюсь... Я так ©©, я так люблю Мою Укра©ну убогу, Що проклену святого бога, За не© душу погублю!.. Сидiли скорбнi, зболенi. Пiд зоряним, високим рiдним небом... На споконвiку рiднiй сво©й землi... В пiтьмi зiтхав i схлипував старий Днiпро... А може, й справдi море посолонiло вiд слiз, якi Славута щодня вливав в нього впродовж столiть!.. ...Так поспiшав у Прохорiвку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати сво© пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустрiч з новим, незнаним свiтом i, може, навiть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзiв, берег, який був милий i дорогий... Пливли униз, за течi╨ю, i по обiдi вткнулися в розмитий берег. Прохорiвка! Село внизу, а на горi, високо над тим селом, немов гнiздо орлине, бiлi╨ дiм... Це ж треба знайти таке чарiвне мiсце!.. Мабуть, вiн не шукав, дiсталося йому у спадок. I ця гора, й цi люди... Напевно ж, пан професор не мозолями добув собi цю благодать!.. Допоки зiйшов на гору, добряче впрiв. Чи поспiшав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривiв... Оглянувся - i все забув. З гори вiдкрилася така краса, така велично дивна картина свiту, що вiн не смiв дихнути. Внизу в садках та вербах бiлiли хати, злiва чорнiв велично i та╨мниче порослий густо вiльхою старезний луг, а далi синьо-синьо, - залитий небом, сонцем, - лежав Днiпро з затоками та островами. На обрi© за ним здiймались гори й красуня Рось пiд ними сiяла в степ... Щось одiрвало нiби його вiд дива дивного й примусило зиркнуть назад, де мiж акацiй в бiлому як снiг цвiту стояв будинок. З ганку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жiнка в бiлому. Ковтнув судомно грудку, що пiдступила йому до горла, й прошепотiв: - Марiя... - Тарас Григорович! - метнулася до нього жiнка. Спинилася на пiвдорозi, мов завагавшись, а далi рвучко пробiгла вiдстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцiлувала його в чоло. - Михайло!! - крикнула. - Поглянь, поглянь, кого нам бог послав! Професор вийшов, мружачись, одяг якiсь маленькi, немов дитячi, окуляри й розплився в радiй усмiшцi. - Оце-то гiсть!.. Нарештi... Вiн теж пiдбiг, - дрiбненько, мов куличок, - обняв Тараса Й тричi поцiлував. - Василiвно, проси до хати гостя!.. А ми собi й не думали, й не сподiвалися... - Не ми, а ти, - спинила його Марiя. - Я знала, що не сьогоднi-завтра вони при©дуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вiкно, - сяйнула карим оком. - А я не мiг збагнути, чого мене так потягло у Прохорiвку... - спромiгся й гiсть на слово. - Аж то синиця винна! - Ти звiдкiля? - спитав Михайло Олександрович. - Iз Переяслава. Ловили рибу вчора пiд Козинцями, а вранцi я на дуба й притьмом сюди! Покинув там i чемодан, i погрiбець... - Пошлю когось сьогоднi ж, аби привiз. - Спасибi... У вас тут рай! Всi кажуть, - зiтхнув чомусь господар. - Ти зна╨ш, Гоголь тут написав свiй знаменитий "Чуден Днепр...", пiд тою он сосною, - вказав за яр, де розметало низькi могутнi рала старе гiллясте дерево. - Коли вiн тут побував? - спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, i не зустрiвся з Гоголем. - Вже десять лiт минуло... Хто мiг тодi подумати, що за два роки його не стане... - Хай буде пухом йому земля, - перехрестилася Марiя скорбно, й очi ©© взялись сльозою. - Великий, мудрий i вболiваючий за всiх стражденних Гоголь! - сказав Тарас. - Спасибi, ви так чудово мовили... - вклонилася йому Марiя. - Василiвно, проси до хати гостя! - заметушився знову старий професор-антикварiй, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першiй зустрiчi пiсля повернення з пустельних мiсць. Його ввели до кабiнету, всуцiль заставленого книжками в шафах, скринях i просто в стосах, що височiли на лавах, крiслах, навiть на пiдвiконнях. - I скiльки ж тут цього добра? - спитав Тарас аж нiби трохи заздрiсно. - Двi тисячi томiв. - I всi тобою читанi? - Так. Майже всi. - То ось чого ти такий розумний, братику! - пожартував. - Тарасе, книги - ворота мудростi, - чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту. Ввiйшла Марiя. Сiли, де хто знайшов хоч трохи вiльне мiсце, й Тарас спитав: - То як же тут моя княгиня? Чека╨ вже? Марiя глянула на нього журно й вiдповiла: - Аби був князь, княгиня швидко знайдеться... - Була б, як кажуть, шия... - промимрив пан професор. - Мiй чоловiк нiяк не може звикнутися з життям сiмейним, - перепинила його Марiя. - Жалку╨ все, що одружився. Хворi╨, нудить свiтом... - Марi╨, ти б!.. - Тарас Григорович свiй чоловiк, - не угавала. - Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!.. - Подбала б лiпше про обiд. - Доварю╨ться... Ну, як вам там, у Петербурзi? - звернулася вже до Тараса. - Добре, де нас нема╨, серденько... Та й де ще ╨ така краса, як тут, у нас на Укра©нi! - "Нема на свiтi Укра©ни, Нема╨ другого Днiпра"? - спитала його ж таки рядками. - Ви зна╨те мо╨ "Посланi╨"? - Менi з тво©ми вiршами та з нею добрий клопiт, - сказав професор. - Вивчила й чита╨ скрiзь, де можна i де не можна... - А я собi й не вiдаю, що ╨ у мене щира така прихильниця! - пожартував, хоча найменше йому хотiлося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварiй! Старий, пiдслiпуватий, а видивився, знайшов собi перлину!.. - Це ще не все, - скуйовдив чуба Максимович. - Ждучи тебе, взялася до вишивання тобi сорочки. - Справдi? - спитав Тарас, розчулений. Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього. Тараса так i поривало схопитися на рiвнi ноги, взяти ©© ледь-ледь присмаглу руку й поцiлувати. I тiльки тон, з яким Михайло розповiдав, утримав. Дивно, жiнки його поезiю збагнули тонше, глибше... А мо', вони щирiшi, сердечнiшi й чутливiшi до горя iнших, людства?.. Колись давно (в його буттi теперiшньому багато так колишнього!) Панько Кулiш зачудувався дiвчиною... - А Кулiшиха не ©хала разом iз вами? - мов прочитала думки Марiя. - То я не мiг, бо не пускали iз Петербурга, то потiм ©й щось перешкодило... - А правда, що пан Кулiш майнув за кимось аж до Нiмеччини? - Панько джигун над джигунами! - Бiдна дружина... I всi ми бiднi з вами, панове мудрагелi!.. - зiтхнула жiнка й г.лянула, - мов облила зневагою, - на благовiрного, що втисся лячно в крiсло. Мабуть, такi фiлiппiки йому, сердезi, не первина. - Ходiть уже обiдати! - покликала огрядна лiтня куховарка, ледь прочинивши дверi до кабiнету. На другий день надвечiр, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в свiт вишукувати мiсця, достойнi пензля, ©х тут було так iусто, що довго вiн не мiг вiддати перевагу котромусь з них. Нарештi, добряче вже притомлений, сiв на пеньок неподалiк вiд гоголiвсько© сосни i задивився таки ж на милий серцю I "чудовий Днiпр", оспiваний великим Гоголем... Вiн теж любив нещасну рiдну землю, виводив ©© у свiт, мiж люди. доводячи сво©м чарiвним словом, що заслугову╨ його землi. - убога i прекрасна! - на кращу долю... Сонце слiпило очi й мдало вiд гiр на обрi© та верболозу на островах легкi, прозорi тiнi... Вода в затоцi чи рукавi внизу, одразу за селом, виб, шокувала, немовби скло... Тi гори, якi стоять мiж Кановом т i Пекарями i звiдси добре виднi, ще нiби вищi й кращi од Трахтемирiвських... Та, крайня, мабуть, Княжа... А та - Чернеча... Може, там пошукати мiсце? I гори, й степ, й Днiпро внизу, пiд самим, вважай, порогом... Спитати треба буде, чия земля... Те, певно, знають у Пекарях та Кановi. Якогось дуки, мабуть... А то ж чия!.. Узяв альбом i розгорнув. Накидав швидко гори та острови, рожевi вiд шелюги... Нi, слiвець безсилий зобразити таку красу, таку величну сцену Чуття природи, свiту!.. Як передати обшир i глибину, як вiдтворити тi безконечнi змiни тонiв, вiдтiнкiв та кольорiв... А смисл, що схований у кожнiй гiлцi дерева, в травi, квiтках, i,овiтрi, небi, сонцi!.. Вiчне i водночас мiнливе, живе... Це ж нас не буде, й iншi тямущi очi всотуватимуть цей дивосвiт, з якого, власне, вийшли i до якого, врештi, також повернутьря... Земля, коли задуматися, нас позича╨ тiльки... Кому?.. Душi, свiдомостi?.. Ат, хай собi тим перейма╨ться учений муж, професор Максимович! Природа, свiт, саме життя - його талан... Селяни он витягують з води важучi сiтi... Дивно, та вiн iще нiколи не бачив, як рибалки, - не для розваги, а на життя, - виловлюють iз тьми води свiй хлiб насушний - рибу... Закрив альбом i рушив просто кручею вниз до води. Прийшов, коли вже риба була на возi, в цебрах, а мокрi геть, проте вдоволенi й тому веселi, рибалки вiшали на жердки сiтi й дивилися, чи десь нема╨ дiрки. - Бог вам у помiч, люди! - гукнув Тарас. Один з рибалок гмикнув i запитав у другого, безвусого парубчака: - Арсене, а що казали ото боги? - "Щоб i ви помогли..." - одмовив той, Як видно, ця пара знала дiло, i на язик ©м краще не попадатися. Тарас поклав альбом, роззувся i зняв сурдук. - Показуйте, де треба вам пiдпомогти! Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привiтання, прискалив лiве око i поманив рукою, схожою на добру довбню: - Вчасно ви нагодилися... У нас тут з сiттю лихо... То, може б, ви, паночку, нам помогли розплутати всi цi вузли? Ось скiльки ©х! До ранку не порозв'язу╨мо... - Це можна... Це для нас пусте... - всмiхнувшись, сказав Тарас. - От тiльки треба усi вузли послинити... Ви слиньте, дядечку, а я услiд розв'язуватиму. - Я чув, що тут потрiбна собача слина, - не залишився в боргу рибалка. - I панська теж годиться, - пiдкинув iнший слово. - То ви пошлiть до пана, а я пошлю по кварту... - дiстав карбованця. - Бо всяке добре дiло кiнча╨ться могоричем. - Ну й пан! - гукнув Арсен захоплено. Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, ©х злякала його незвичнiсть. - Може, з вас хтось бував на тому боцi в Звенигородцi? - спитав уже нежартома. - Ну, я там був... - спiдлоба глянув Довбня. Тарас його так охрестив, не знаючи, як на iмення. - Й чув про село Кирилiвку? То я iз не©... - Мабуть, пан Флiорковський? - знову озвався Довбня. - Нi. Я Шевченко, хлопцi. Iз крiпакiв. - Тарас Шевченко? - Справдi? - Той, що Кобзар? - Вiн самий. - Кобзар, я чув, у москалях... - не вiрив Довбня. - Випустили. Позаторiк... Нi, щось ©м муля╨, чогось йому не довiряють цi трударi. - А можете щось проказать напам'ять iз "Кобзаря"? - спитав невинно Довбня. - Еге. Еге... Тарас вiдчув, що це останнiй iспит. - Що б вам таке?.. - задумався. - Хiба що це... Було колись - в Укра©нi Ревiли, гармати; Було колись - запорожцi Вмiли панувати. Панували, добували I славу, i волю; Минулося - осталися Могили на полi. Високi© тi могили, Де лягло спочити Козацьке╨ бiле тiло, В китайку повите. Високi© тi могили орнiють, як гори, Та про волю нишком в полi З вiтрами говорять... Не змiг читати далi. Побрiв пiском до рiчки. Як почало темнiти, вони вже всi по-дружньому сидiли в шинку й вели неквапну бесiду. Щоправда, та неквапнiсть була лише назовнi, а в глибинi... Тепер у всiх на думцi й на язицi, мов пташка, билась воля. Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слiд було, Тарас налив чарки (вiн пригощав рибалок) i виголосив короткий тост: _ -_ За нашу волю! Випили. За©ли мовчки. Арсен спитав нарештi: - Дадуть ©© чи не дадуть? - Казав пан: кожух дам, - та слово його тепле. - Бог не допустить, може, щоб поманили тiльки, - озвався басом Довбня. Тарасовi недобре стислось серце. I знову бог... Ховаються за нього всi, як дiти за материн рясний подiл! - Самому дбати треба, - сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбнi. - Що я один... - Один - нiщо. А вкупi, гуртом, селом, народом? - Он бiля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волi... А де вона? - Хто зна╨... Може, й та кров примусила царя та панство думати про звiльнення селян з крiпаччини... - нескоро сказав Тарас. - Збагнули, може, iроди, що лiпше дати волю, анiж дiждатися, коли ©© вiзьмуть самi... - А довго, дядьку, думатимуть? - спитав Арсен. - Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всi. - Нехай наступить нас мати божа, - глухо сказав поважний Довбня i осiнив себе хрестом. - Марiя не заступила сина свого Iсуса, а ви ждете... - Ай справдi! - гукнув Арсен здивовано. - Чого вона... - Iшов би ти, Арсене, спати, - промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав i мовчки покинув шинок. - Даремно ви... - сказав Тарас. - Теж бо©теся правди? - Правда - мов хлiб черствий, не кожен ©© ковтнути годен, - взяв чарку Довбня i рвучко випив. - Мотре! - гукнув зненацька. Мотря, - вертка шинкарка, - наче тут i вродилася. - Не притуляйся, Мотре, так щiльно вухом до дверей, бо приросте... Неси ще кварту лiпше! А до гори Михайлово© iшли веселим гуртом. Вже пiсля перших пiвнiв. Пiд яснолицим мiсяцем i мiрiадами ряхтливих зiр. Арсен, який чекав на них пiд шинком, затяг високим голосом: Тече вода з-пiд каменя, З-пiд зеленого гаю; Ходить козак по куреню, Запасу шукав... У Максимовичевiй не дуже панськiй хатi одне вiкно свiтилося. Там, видно, й досi виглядали з окiльних мандрiв гостя. ...За тиждень вiн наблукався Прохорiвкою, намилувався красою кра╨видiв, що вiдкривалися йому з гори, перезнайомився з мiсцевим людом i враз вiдчув, що мусить якнайшвидше ©хати в сво╨ село Кирилiвку, де вiн не був аж чотирнадцять рокiв, де ждуть його. - Сьогоднi, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! - обняв Михайла Олександровича, коли ввiйшли до кабiнету опiсля скромного, але добряче-таки поживного обiду. - Ну-у що ти... що ти.. - знiяковiв учений муж, який одвик од слави i вiд уваги. - Змалюю вас з Марi╨ю, - сказав Тарас, - i ©хатиму... Марiя щось не квапиться шукать менi княгиню... Чи князь старий задуже, чи дiвоньки не на порi... - Вона знайде, - утiшив його Михайло. - Мо', сподiвалася, що сам накинеш оком... Лише зiтхнув печально i не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: тi, що йому до серця, уже чужi. Колись Закревська Ганна... Вона йому стояла перед очима i там, у тiй пустелi, де вiн страждав... А нинi... Може, просто йому завидно! Глянув тодi, в Москвi, i серце впало в грудях... - Сiдай, - сказав рiшуче. - Отут, у крiсло... - Надовго? - Як сказати... - Читати можна? - Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!.. Михайло сiв, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу. - Ти почувайся вiльно, - сказав Тарас, дiстаючи з портфеля папiр та чорний iталiйський олiвець. - Забудь, що хтось тебе малю╨... - Еге... Пiд пильним зором?.. - Бо©шся, що я в тобi побачу не те, що слiд, не те, що бачать iншi? - пожартував. - Нi, навпаки... - Що не побачу бiльше од всiх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, нiжну душу?! - Малюй уже... - по хвилi буркнув Максимович i весь чомусь зiщулився, немов хотiв, щоб змалювали тiльки його розумну голову. Ввiйшла Марiя. Сiла бiля вiкна, щоб видно було обох i щоб свiтлiше ©й вишивалося. Тарас накидав контур професорового обличчя i несподiвано спiймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволi вписувати ©© великi очi. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!.. - Ви нас забули зовсiм... - почув Марi©н голос. - Усе в селi Та в полi... - Я вже покаявсь, рибонько... Михайло крекнув. - Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово... - Марi╨, ти б його женила швидше! - подався з крiсла Максимович i знов пiрнув. - Як бог захоче, женимо... - озвалась тихо жiнка. - Вiн, мабуть, вже собi знайшов... Тарас промовчав. Господи, i треба ж ото йому на старiсть лiт це вогнище, що розгорiлося в його душi!.. При©хав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровеснi... Нi, слiд тiкати швидше!.. Михайло ж мудрий i спостережливий, вже, певно, все побачив i зрозумiв... Тим паче, що й Марiя... - Вiн бiльше iз мужиками водиться, - сказав професор з докором. - З людьми, з людьми, Михайле! То Укра©на справжня, глибинна, вiчна! - Простi, забитi люди... - Е-е, не скажи. То тiльки нам зда╨ться, що ми сягнули вершин науки, мислi деiнде, в iнших сферах; насправдi ж все а народу, вiд душ оцих забитих, простих людей... Це ж тiльки здумати: у рабствi, в злиднях вистояти, не розгубити сво©х скарбiв духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще ©х звiльнити!.. - То що було б? - Була б, Михайле, воля! А воля - все! Без волi, - ти не зна╨ш, - нема життя. Без волi - як без сонця!.. - Чи й знатимуть, що ©м робити з нею, отi тво© рибалки, плугатарi... - Не будь смiшним, - нахмурився Тарас. Пiдправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа... Ти ©х звiльни, та дай ©м поля, лiсу!.. - За поле ма╨ бути достатнiй викуп... - Викуп? - спахнув Тарас. - А ви купляли землю? Вам так дали! За вiщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли iз них столiття i пiт, i кров? - На те ╨ воля божа, - зiтхнув Михайло. - Божа? А може, панська, царська? Попи iз вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привiлей, i ти ще хочеш, щоб я цiй байцi вiрив? - Я чув, що ти назвав десь матiр божу покриткою... Подумав: наклеп... Нинi ж... - зсудомився в сво╨му крiслi Максимович. - Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натуралiст, беззастережно вiриш у непорочне зачаття в лонi... - Вийди, Марi╨, звiдси, - вихопився на божий свiт Михайло. - Я ж не панянка, можу побути й тут, - рiшуче вiдповiла Марiя. Михайло влiз у мушлю крiсла й там прита©вся. В хатi зробилось тихо, наче перед грозою в лiсi. Ще й потемнiло... Вечiр? Запрацювався та забалакався i не помiтив, як день пригас... Портрет, вважай, готовий... Торкнути комiр крейдою... Тут олiвцем, намiтити плече, рукав... Поставити рiк, день та мiсяць... Пiдпис... Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так... - Завечорiло, - поклав папiр та олiвець. - Я прогуляюсь парком... Йому нiхто не вiдповiв. Надворi вже заходила чарiвна нiч. Мiсяць ще не зiйшов, i зорi ясно сiялися по чорнiм полi неба. Його, вкра©нськi зорi, що ними вiн так часто марив на берегах Уралу й Каспiю, що видавалися йому в пустелi очима рiдних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березi пiдсвiченi десь з того боку гори й Днiпро, яким поволi плинули вогнi плотiв... Спiвали внизу в селi дiвчата з дитинства знану пiсню про греблю, верби й милого, який по©хав колись за Десну... Плачте, очi, плачте, карi; Така ваша доля... Якi-то досi верби бiля ставка в Кирилiвцi?.. А небожата? Мабуть, уже дiвують та парубкують... Хрещеник теж, напевно, уже нiвроку... Оксана там... I Феодосiя, дочка отця Григорiя... А от i добре, що не вiддав тодi ©© за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневiрялася безжальним бiлим свiтом; та ще, гляди, i не сама... Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цiй землi?.. Сосна на тлi води i неба здалася криком, воланням болю, вiдчаю... А може, то ©й хочеться повiдать людям, зорям якусь бiду, трагедiю?.. Чи пам'ята╨ вона Миколу Гоголя, чи зна╨, що його, сердешного, давно нема на свiтi?.. А раптом це його душа!.. Сто©ть отут, простерши вiти-руки до обширу Днiпра, степiв... i молить нiмо спокою, вiдпущення грiха утечi... Зачах душею, бiдний, i лiг в чужу, холодну землю... Господи! Не допусти, щоб вiн також зламався, поник, упав дочасно!.. Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брiв, пахтiла травою, цвiтом, сонцем, назбираним за довгий день... Чи то йому здалося, чи й справдi хтось стояв пiд дубом, якого вiн любив найдужче i пiд яким останнi днi обдумував свою нову поему. Чим меншою ставала вiдстань, тим бiльше вiн упевнювався, що там його чекають. По тому, як забилось серце в грудях, мiг угадати... Мовчки, затамувавши подих, негоден щось з собою вдiяти, iшов, немов сновида, на той могутнiй поклик... Небавом теплi руки лягли йому на плечi, вгорнули нiжно голову й пухкi вологi губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що вiн не змiг вiд того оборонитися, хоч знав, що грiх, що так не слiд вiддячувати за щиру дружбу й приязнь... ...Щось ╨ у зустрiчi з селом, iз рiдним кра╨м непiзнане i та╨мниче. Здавалося б, така ж земля, такi ж хати, як всюди, а серце б'╨ться в грудях, - ледь-ледь не вирветься, - i сльози нiжно й терпко виповнюють усе ╨ство, мов сiк весняний дерево, й готовi бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли при©зд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому кра©, довбали довго муштрою i самотою!.. Крiзь отакий, невидимий, серпанок слiз Тарас дивився на вже напiвзабутi га©, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилiвку, на косарiв, що йшли ключем пташиним по сiножатi, на бiлi стiни хаток, i так йому було шкода прожитих лiт не в цiй красi. На мить забувся навiть, що тут неволя панська, що тут бiда, що в цьому ра© пекло на панський лад, де мучаться невиннi, чистi душi, а грiшнi п'ють амброзiю, добутую з тi╨© муки... - Ви звiдси родом, пане? - спитав вiзниця, вгледiвши, як вiн прилип очима до недалекого уже села. - Он з тих панiв, що косять, - сказав Тарас. - Мо© брати i сестри ще й досi роблять панщину. Краса села поблякла. От бiсiв син! Не мiг помовчать, дати йому часину щастя, радостi, яко© вiн. так довго ждав i до яко© летiв з самого Санкт-Петербурга... В'©хали в нiме село; безлюдне, нiби вимерле, - Зiнькевич дiло зна╨! - зiтхнув вiзниця, - Хто це? - Та управитель ма╨тку пана Флiорковського, що штири роки тому купив село Кирилiвку... Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усiх людських законiв? Ти ж бо створив людину, ╨дину суть, а не раба та пана!.. Нi, ти таки продавсь панам за фiмiам... Або тебе нема╨ на небесi!.. Заплющив очi й далi вже ©хав так, щоб трохи погамувати серце. - Куди вам? - ╞дь до греблi. Шевченка хата... - Може, ви брат Микити? - Правда... - А кажуть, вас забрали у москалi! - Паняй, бо конi он скубуть бур'ян... Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней. Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось ©й бракувало нiби... А-а, вже нема╨ яблунi, яка завжди стояла бiля причiлка!.. Червонобокi великi яблука... Вiн намагався зараз згадати ©хнiй чудовий смак i вже не мiг... А там, за Каспi╨м, ще пам'ятав... Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок свiту, що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його корiння, його сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки... Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто. - Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. - озвався тихо. - Сучий ти, бачу, син... Я ж свiй отут, а ти мене прийма╨ш, як чужаницю... Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров. - Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же, як i колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд Iван... Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було... Звiв очi й побачив жiнку братову, що вийшла стрiти гостя й не впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнiлу i геть стару Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i ледве стримував щемливу хвилю слiз. - Не впiзна╨ш, Палажко? - мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки: - Де ти, Тарасе-брате, взявся?! Потому впала йому на груди i заридала. Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз. - Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла кра╨чком хустки очi й оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз вусами... та ще й лобатий... Що ж ми тут сто©мо! Ходiмо в хату. Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичiв, i переступив низький порiг угрузло© ледь не по вiкна хати. Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не мiг iти статечно. Довго вiн ждав цi╨© митi, цього повернення у свiт свого дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й страждав, що тут його нiхто тепер не впiзна╨. Звичайно, час летить, тече, все змiню╨, та щось було й з його вини у тому невпiзнаннi. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi кра╨види, хати, дерева, хмари, - що тут були немовби якiсь сво©, кирилiвськi, - й вертавсь поволi в лоно свого села i роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях... Яринин двiр уразив сво╨ю вбогiстю. Тут i ранiш не видно було руки господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр. Одмучив ©©, сердешну... З клунi тим часом вийшла дiвчина. Спинилася бiля дровiтнi, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла. - Ти хто ж така? - спитав Тарас. - Устина... - А мати ж де? - В городi... полють... - Можеш ©© покликати? Скажи: Тарас при©хав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди пану╨ страх!.. Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася i, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана... - Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до не© руки. Ярина тихо скрикнула. На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на одного, Тарас поклав ©й на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, ©© тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать... Сестра тихенько плакала. - Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово. - Отак, як бачиш... Горе, а не життя... - Твiй Федiр давно помер? Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася i проказала з моторошною байдужiстю: - Що жив, що вмер... Хто зна╨, чи варто нам на свiт родитись, брате... Не мав чого сказати. Такi думки й самому не раз приходили в тяжкi хвилини розпачу та безнадi©. I все ж... I все ж... - А де сини? - На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят... - Iвась? - Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов. - Як я колись... Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi. Менi тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом... - А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi. - Не одружився, видно? - спитала замiсть вiдповiдi. - Гай-гай!.. Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила... Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв. Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав. - Братику!.. Яким ти вiтром?.. - Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову. - Жаль, Катерина наша... - Що з нею?! - Вмерла... Тiльки ти десь пропав... Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, ©© лице, поставу, рухи... Скiльки ж це ©й було, коли вона покинула цей бiлий чорний вiд горя свiт? Десь сорок п'ять... чи навiть сорок чотири... Як батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано... - Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. - Глянеш, який уже хрещеник твiй. Чита╨ i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь i ти, Ярино, з дiтьми. Йосип його забрав, повiв, розказуючи сiльськi новини, а вiн усе печалився одною з них - сестрою, що рано так пiшла з життя. Проклятий свiт, прокляте панство!.. - Зна╨ш, вiд чого вмерла Катря? Йосип знизав плечима. - Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам... - Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу... - Ну й завели весело©! - всмiхнувся Йосип. - Справдi... То скiльки вже у тебе чад? - Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мiй Андрiй, середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з волоссям до самих плiч. Обнявши небожа, Тарас спитав: - Чого це ти нестрижений? Хлопчак промовчав. - Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв... - Неси, Андрiю, ножицi! - гукнув Тарас, згадавши сво╨ гiрке козачкування. - Щоб нам якiсь зiнькевичi не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи! Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору i клацав ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову новоостриженому Андрi╨вi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й на панщинi були до пiдвечiрка. Вже потемки прийшли i брат Микита, й Гнат Бондаренко, iще якiсь напiвзнайомi люди, що теж були колись малими i вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен принiс пляшину меду чи оковито©, веселу, добру приязнь i... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох нема╨, а все довкола, як i колись... Нi волi в них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його при©зду i вже гукнув весело©, яко© ще Тарасовi не довелося слухати: Через греблю Микитину Ведуть Варку пiдтикану. Кричить Варка, репету╨, Нiхто ©© не ряту╨... Нi, ще нурту╨ козацький дух, iще не вмер у ©хнiх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полi вогнище!.. Чи то живий суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I всi, що вже були готовi?.. Якщо не знали, де вiн, подумали, що зрадив ©х покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить ©хню спiлка роздмухав з мало© iскри полум'я!.. Iшли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене i наболiле Спало тривожним сном невольника... - Ти чу╨ш? - Що? - спинився Гнат. - Як стогне... - Хто? - Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Укра©на!.. - Чи©сь воли в оборi... - Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!.. - То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку. - Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкiсть... - А що, ©м важко нинi? - Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно. - А нам же як? - Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських рук... Свою б нам волю, Гнате! - Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро. - Сво╨© нам, напевно, не дочекатися... - Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба! - Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому. - Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзi. - Воля не по церквах прита╨на, не в iнвентарних правилах, не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй ╨дностi, у братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством! - Де вона? Хто нам ©© пошле, покаже? Самi ╨днатись ма╨мо. Село з селом, повiт з повiтом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!.. - Того не буде. - Буде! - То тiльки так зда╨ться тобi з столицi. Ти тут побудь та по╨днай, та обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!.. - Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло... - Тож-бо! - I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажа╨м жити i стати знову рiдними синами долi! Гнат не сказав нiчого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався. Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота його зоря вечiрня, якiй звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi. Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою... Молився так на чужинi, в незамкненiй сво©й тюрмi. Й тепер вiн тут! Ось рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й пастух неквапний - мiсяць!.. Бiлiють хати... Верби схиляють вiти-коси, немов русалки... Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цi╨ю нiччю, музикою тремтко© тишi, пахощами садкiв та степу!.. - Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той при©зд... Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби дiвочу бiлу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цiй землi... - То як же ©й ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток? - спитав ревниво, з докором. - Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж... - А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом. - Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку. - Бiдна... - Вона аж нiби вiд того стратилася розуму... Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!.. - Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш? - Аж до зими. - Це добре. Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч. Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв зi степу, мов гайдамака... Дивнi дiла тво©, преблагий боже! Нащадок вiльних козакiв, пiднаглядний солдат-поет сто©ть оце в селi рабiв, на тiй землi, що вирувала волею i дивувала тим цiлий свiт!.. Може, воно й премудро, господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi, приниженi, натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той ╨диний, несхибний шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?.. Проходячи бiля верби, торкнувся вiття... Вслухався в журливий шепiт листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю... Пусте. Нiщо не в силi змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках! Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр. А й справдi, що вiн здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб ╨днався трудящий люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi кличi пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рiдний далекий край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осiсти в гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола друзiв та однодумцiв i так, гуртом, поволi пiдняти дух народу, з'╨днать докупи знiчену його могутню силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!.. Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край ворота i вiдчинив. Негайно треба ©хати шукати землю десь над Днiпром, на кручi, щоб з не© видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Днiпра, сво©х степiв, сво©х лiсiв!.. Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому дiлi, як брат його троюрiдний Варфоломiй. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсунi. Ввiйшов до хати повен надi©, сили, волi до боротьби. ...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить хату, дiзнайся, хто тво© сусiди. Тому сприйняв спокiйно затримку аж на цiлий тиждень здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто жив у межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од ©х злиття, були йому цiкавi. А ще йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про бунт селян на Корсунщинi, про розстрiл ©х на вулицi перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в крiпацьких грудях. Вже в день при©зду, ввечерi, коли пригасла трохи велика радiсть зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломi╨вi: - Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де гуляв свiженький нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув: - А може, лiпше ще по однiй i спати? - На тому свiтi спатимемо, - сказав Тарас. Обняв його легенько i пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки, що вирувала, здавлена важким камiнням. - Незвиклий я прогулюватися... - Ну, ти у нас великий пан! - сказав Тарас насмiшкувато, - Сам управитель ма╨тку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: - А як же ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нага╨м? - Нi. Стараюся, щоб тут людей не били... - Й не б'ють? - Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха не взяв на душу. - А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь? - Я був тодi в Кирилiвцi. - Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда? - Так. Стрiляли в натовп, зблизька... - А чим були озбро╨нi? - Хто? - Бунтарi. - Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами... - I йшли на вiйсько? - Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди ©х... - Видно, терпець уже врива╨ться, не можуть бiльше в рабствi, - сказав Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й роки, вiн розумiв ©х серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним ©хнiм виступом, з приходом ©хнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо, чисто - на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!.. - Прийшли, щоб ©х вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй. - Щоб пан вписав?! - Напевно. Пустив хтось чутку, нiби е манiфест про вписування до козакiв. - Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис кулаки, аж хруснули вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали ©х у рабство!.. Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слуха╨, прошепотiв: - Тихiше!.. ╙ ж всякi люди... - Правда, - сказав Тарас. - У Ки╨вi пiдслухав нас один студент та й виказав... Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще не зiйшов, - i кожен думав думу про щось сво╨. Варфоломiй... Чи можна йому довiритися, сказати, що готу╨ться робити тут, на Укра©нi, чим стане дiм, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважа╨, що мучений i тертий долею спочити хоче в тишi й самотинi... - Бував на. горах Канiвських? - спитав його. - Що?.. А-а, на горах... Якось... - Мiж Пекарями й Кановом. - Бував, проте не придивлявся. Коли б знатт╨, що треба буде... -_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не зна╨ш, чия земля? - Та, мабуть, пана Никодима Парчевського. - I де ж його шукати? - У Межирiччi. - Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по рiчцi!.. - Краще по©дем кiньми. Кiньми - воно надiйнiше, - охолодив Тарасiв запал Варфоломiй. Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що важко сходив, срiблячи грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике диво й зiтхнув-озвався пiснею. Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млинове╨ коло, Ой вийди, вийди, серце дiвчино, Та промов до мене слово... Яка краса, яка безкра©сть духу!.. I скiльки в цiй мелодi©, у цих словах печалi, самотини... - А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня. - Навчителька мо©х дiтей, чи гувернантка. А звуть ©© Наталкою... - Не та, не та, - скривився. - Що пора╨ться по господарству... - Харита, може, наймичка? - Еге. - Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна... - Менi б таку дружину. - Вона крiпачка... - Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не то© ж кiстки? - вибухнув. - Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй. - То все пусте! - спинив Тарас. - Найперше, я - син крiпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi i кров вiд кровi свого народу, бiдних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти "крiпачка", кажеш... - Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi потрiбна жiнка освiчена, статечна, знаного якогось роду... - Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я ╨днавсь з панами? - Не всi ж пани. ╙ просто вiльнi люди. Такi, скажiмо, як Шуляченко Роман Iванович, отець Наталки... - Хто ж вiн, оцей Роман Iванович? - Вiн становим приставом в Уманi... - Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи уда╨ш такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб укра©нка, простого роду й наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю ©© щасливою... Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого для себе дiла. Варфоломiй також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати сво© думки, сво© слова. Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку, бо скрiзь така стояла тиша, що кроки ©хнi гупали, неначе йшло не дво╨, а цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний i безнадiйний похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл. - Ти зна╨ш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно. - Таких людей тут вистача╨... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй. - Жандарми й досi нишпорять та вислухають. - Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про се, про те... - У мене ╨ в Гарбузинi, - де закипала каша, - знайомий... навiть приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити по чарцi-другiй? - А вiн тодi?.. - Був у самому вирi. - Теж бунтував? - Нi. Хоч i був причетний... - Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю! - Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тодi? - То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж нетерплячки. Вiн завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панiв з