амислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу - творця життя!.. Пан мiрчий зустрiв ©х радо. Хата його стояла над самим шляхом бiля ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi гусенята. В садку дзвенiли бджоли i пахло воском... - Тарас Григорович? - перепитав Варфоломi©в приятель, коли йому представили при©жджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар? - Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I взяв, як мовиться, бика за роги: - Хай погостю╨ в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь i заберу... - Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь - прийнять таку людину! Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк господаря. Сказав йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а потiм скинув бiлi рiденькi брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним. - Гаразд, гаразд, - одсторонив Варфоломiя i пiдiйшов до гостя. - Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович бо©ться ям на рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже iсторiя, дiла давно минулих днiв!.. - Скорiш - дiла прийдешнiх днiв, - сказав Тарас. - Початок, а не кiнець... - Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий. - Вам зi столицi, може, воно й виднiше... - То я по©хав, - м'явся Варфоломiй. - А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку гостя, повiв у дiм. Пiсля снiданку мiрчий ма╨тку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари. - Палите? - Нi. Зараз нi. - А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, - про той непослух? Вставите в якусь поему, може? Тарас стенув плечима: - Ми про таке читали лише в книжках... - Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних, вимучених i до всього байдужих, що враз вiдчули себе людьми!.. Отець Антонiй, наш благочинний, прислав менi цидулку з церкви, в якiй його затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден з i╨ромонахiв не захотiв i з келi© вийти. Страх що було! - Чого ж ченцi боялися? - Найперше, кому дiсталося, так це отцям духовним, ©х звинуватили у змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в козаче вiйсько... - Багато було бажаючих стать козаками? - Всi як один! - Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт, а в душах вона живе, не гасне й переда╨ться iз роду в рiд! - зрадiв Тарас. - Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути сво╨© думки: - Пам'ять про давню волю, може, ╨диний скарб, що в нас лишився. Поки ©© не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя... - На що? - спитав, прискалившись, господар дому. - На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку. - Чи ╨ тут хтось iз тих повстанцiв? - Кожен ходив у Корсунь. - Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж... Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр. - Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, - мовив. I перший рушив з хати. Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця, якого пiдвiв до нього мiрчий, i вткнув у землю вила. - Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi. - Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий. - Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося... Вiч-на-вiч з гостем наймит став настороженiшим. Оглянувся чомусь на хлiв, на вила... - Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки на животi. Порепанi селянськi руки... - Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно. - А в двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди... - Насправдi? - Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене заслали на край землi... - Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув. - У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi... про гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... - пiдсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба i прочитав напам'ять: А Ярема - страшно глянуть - По три, по чотири Так i кладе!.. - Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас. - Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого. - По що пiшли? - По волю. - До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона не кусень хлiба, щоб жебрати ©© в панiв! - Гадали, вiн прихову╨... - Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Укра©нi! - Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'© наймит. - Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво - воля, влада усiх для всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих людей, що трудяться, i благо панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надi©. - Виходить, спершу треба прибрать царя? - здивовано спитав бунтар гарбузинський. - Всiх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, мiнiстрiв та губернаторiв, жандармiв, панство... - Господи, це ж треба сили й сили! - Коли з'╨днати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперi©, то цар, жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться. Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирiшуючи. - Якби ж це ©м послухати... - сказав нарештi тихо. - Кому? - Та ╨ тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я... - Зведи мене iз ними. - Це треба якось... Може... - Я ще сюди при©ду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене... - Он пан!.. - шепнув по-змовницьки. Тарас притих, пiдтримуючи його даремний острах. А втiм, з панами будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий повстанський досвiд - пролита кров... ...Про Млi©в чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива, якi творили в Млi╨вi брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли про©здом до Кирилiвки побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi вза╨мини, що так вражали в морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд, який на них працю╨, несуть в собi прообраз чогось того, що знищить крiпосникiв-собачникiв i скине ©хнiх iдолiв з кривавих капищ. З Корсуня його привiз Варфоломiй. На хутiр до Хропаля, найближчого помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - при©хав щось узяти й перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млi©в. - Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса. - Бiда... - Вже скоро, може, звiльнять. - Чи побалакають, та й буде все, як i було! - Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом та ковбасою; потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для залiзниць... Того крiпак не зробить. Не схоче i не зумi╨. Вiн навчений робити хлiб, а тут - вогонь, залiзо, пара, гуркiт... - Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. - Я знаю те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього вдатним, спраглим i геть невтомним! Вчуся i вчитись хочеться. Яке це щастя - воля!.. Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли швидше. В'©жджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз. Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше бачив i парову машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i по©зд, що, неначе Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та тiльки тут, де зiбрано силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз - i вже безповоротно! - впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця. Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город, садок. А потiм ще - лiкарня, школа, лазня!.. Обiдали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зiбралося чимало люду. Вiд праотця цi╨© фiрми сiмдесятирiчного Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами. - Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!.. Кiндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, i похвала Тарасова була на руку старшому. - Кажи Платону Федоровичу, - всмiхнувся вiн. - Платоша сюди назвозив iз-за границi того добра. - Назвозив би, якби не ви... - чомусь знiтився Симиренко. - Та й школу вiн побудував. Лiкарню теж... - А церкву - ви, - не залишився в боргу Платон. I посмiхнувся. Видно, вони любили отак покпинити один iз одного, погрiти душу жартом. Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Цi заповзятi, вдатнi цукрозаводчики були обидва iз крiпакiв, а вславилися на всю Росiю умiнням вести дiло, дивитися у перспективу, розпiзнавати усе нове й корисне для процвiтання фiрми, ©© заводiв, краю... Вiдчув, що всi чомусь на нього дивляться. - ...З нового щось, недавнього... - сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б ©м таке?.. Хiба що це... Пiднiс правицю, втишуючи, й почав вiрш-бiль, написаний якраз рiк тому в Санкт-Петербурзi: На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать. Воно сповите╨ кричало У холодочку за снопом... Читав i бачив ниву - всю золоту, пiд синiм, чистим небом, - крiпачку з сином бiля грудей... Розповила, нагодувала, Попестила; i нiби сном, Над сином сидя, задрiмала. I сниться ©й той син Iван I уродливий, i багатий, Не одинокий, а жонатий На вольнiй, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волi; Та на сво©м веселiм полi Свою-таки пшеницю жнуть, А дiточки обiд несуть. I усмiхнулася небога... Обвiв присутнiх поглядом з-пiд обважнiлих навислих брiв i кинув, нiби докiр: Проснулася - нема нiчого... На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пiшла. Замовк. I всi мовчали. Вiрш був - як сiль на рану. Всi ждали людям волi, вона ж собi барилася в палатах царських та мiнiстерських. - Скоро ми прочита╨мо новий "Кобзар"? - спитав Хропаль. - Вже той давно зачитаний аж до дiрок... - Не скоро, - сказав Тарас. - Нiхто не хоче дати на нього грошей. А я сво©х не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться... - Багато треба грошей? - спитав у повнiй тишi Симиренко. - Та як для кого... Тисяча, а може, й бiльше! Платон дiстав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, i мовив: - Ви, Григоровичу, готуйте все, вирiшуйте сво© дiла з цензурою. А грошi будуть. Вишлю, як тiльки стане ясно, яку потрiбно суму. - Я поверну, - сказав Тарас поспiшно. - Грошима чи книжками. Книжками лiпше... - Згода. - Бо©ться, щоб вiд тисячi не занепала фiрма "Брати Яхненки i Симиренко"! - гукнув Кiндрат Михайлович. - Ну й молодця. Бо хто ж iще за нас подба╨!.. Тарас нахмурився, вловивши в жартi присмак тi╨© зверхностi, яка завжди з'явля╨ться у благодiйникiв. - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла привiтна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства. На другий день уранцi Тарас разом iз сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й вiн вибиравсь навшпиньки, немов тiкав. Навмисне вийшов босий. Хотiлося вiдчути пружну землю, траву, росу. На споришi посеред двору застиг, заплющив очi, вслухаючись у теплий лiтнiй досвiток, у те, як ноги лоскiтно холодять краплi, збитi його ходою... Яка це розкiш!.. Груди аж розпирав радiсть... А може, вiн ще й досi в Новопетровському i це йому лиш сниться?.. Нi, пахне терпко зеленню, вуркоче нiжно горлиця, i крiзь повiки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить сонце... Ласкаве, добре сонце його землi, його Вкра©ни мило©!.. В сад увiйшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли ©© не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як ви©хав з Новопетровського укрiплення, а й досi не може в те повiрити усiм ╨ством, здолати жах пробудження, що нависа╨ над ним мечем дамокловим. Найпершими його зустрiли вишнi, що вже ледь-ледь займалися. Вiн уявив собi на мить, як гарно тут, коли цвiтуть, i так йому зробилось жаль, що не при©хав у перших числах травня i не побачив того земного дива... Далi рядами йшли ще молодi, та вже з плодами яблунi. Маленькi, геть пухнастi, тендiтнi яблучка пахтiли зелом, всохлим недавно цвiтом... Грушi ж, - чи грушенята, скорше, - нiчим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощiв на час урочий стиглостi... А по межi - тополi вряд. Немов дiвчата вийшли водить танок... - Милу╨шся? - спитав Олексин голос. - Який садок!.. - зiтхнув Тарас, не озирнувшись. - Мав би ти десь пристанище... - Купити хочу бiля Днiпра хоч невеличкий шматок землi. На горах десь... - Купуй. А ми тобi посадимо такий садок! Тут шкiлка ╨, садiвники, а по Днiпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе ╨. - Спасибi. Тепер менi ще дужче хочеться поставити у цьому кра© хату й осiсти тут. - Додому тягне? - Треба на Укра©ну! Грiх залишати матiр, коли бiда... Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко? - Просто, як ╨ майстри i ╨ потрiбна криця... - знизав Хропаль плечима. - Ну, а пiстоль, рушницi? - Хто вмi╨, зробить. - А хто не вмi╨? - Вивчить i зробить теж. Аби стояли руки до ремесла... Зброярню тут вiдкрити хочеш? - Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети... - У Корсунi? Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пiшли залитим сонцем ранковим садом. Роси... - Я геть забув тобi сказати! - вдарив Хропаль себе по лобi. - Вчора я стрiв Добржинського, пристава нашого, i похвалився, що ти у мене гостем, так вiн зрадiв, схопився мов опечений i почухрав доповiдати справниковi. - Не залишають мене i тут у споко©, - сказав Тарас. - Живу весь час пiд наглядом синьомундирих... - Певно, велика птиця? Страшно!.. - Що я для них: старий, недужий, вимучений - таки ж по ©хнiй милостi! - десятком рокiв муштри... - Е-е, не скажи! - змахнув Хропаль руками. - Тарасе, ти не уявля╨ш, ким став Кобзар Шевченко для Укра©ни! Ти повернув ©й душу, вдихнув надiю!.. - Досить, - спинив Тарас господаря. - А то заплачу... Все цс я мiг зробити i не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповiв месiя учням: "Будьте мудрi, як змi©, i кроткi, як голуби". А я не був нi тим, нi тим. Я просто йшов, iз пiднятим одчайно й чесно заборолом... - Хто зна╨... Може, тим i страшний ти царевi й панству, що просто йдеш, що зневажа╨ш i ©х, i силу ©хню. I людям ти такий милiший. Народ одважних любить, без заборол. - Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову бiду, я хочу жити щасно, дружину мати, дiток... - I все ж, коли б тобi сказали, чи те, чи те, що вибрав би? - спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зiтхнув. - От бачиш! Не станеш ти нi голубом, анi змi╨ю. Ти - Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув... Тарас хотiв сказати щось, заперечити, проте не змiг: забило дух вiд хвилювання. Згадав, як слiдчий назвав його, збиткуючись, високим цим iменням, i як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во кра© цiм i цiм народi. Мабуть, вiн недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Укра©ну!.. - Ходiмо вже... Поснiда╨мо i на завод, - сказав Хропаль. - Сьогоднi ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речi, - стишив голос, - прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав... Стежка ©х привела в густий квiтник, де стiльки буяло барв, що боляче було на них дивитись. Тим часом з хати вибiгло до них дiвча. Тарас розставив руки, пiймав його, пiдняв високо над головою. - Добре мо©й Катрусi спалося? Дiвча смiялось, мружачись вiд сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, нiби в бубон, одуд, гула бджола... У коридорi гупали чи©сь неквапнi кроки й охриплий бас мугикав пiсню. Мабуть, хтось загуляв i тiльки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надi╨ю професорiв!.. Яке тодi високе все i чисте, якi чарiвнi мрi© п'янять щасливе й дуже юначе серце!.. Лiжко було тверде, й вiд того бiк йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився i важко сiв. Потому лiг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве лiто, в зелений сад!.. Чи на Днiпро, на гору, де вiн собi приглянув галявину мiж диких груш!.. Пан не продав, не захотiв продати... Варфоломiй знайшов з тим схожий грунт на землях мiста Канева... Чи то ж вони з Варфоломi╨м ходили там, коли шукали мiсця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всу╨... Вiн клопотався землею, садом, хатою, а полiцейськi нишпорки опiкували весь час його, шулiками вились над ним... ...Те мiсце було таке, як вiн хотiв. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З не©, як на долонi, старий Днiпро з лугами та рукавами, а вдалинi, на обрi©, немов хмарина в небi, Михайлова стрiмка гора, i Прохорiвка внизу пiд нею... Гарно!.. Ледь дочекавсь, коли вони iз управителем Вiтольдом Вольським, - збiднiлим шляхтичем, - та мiрчим панським iз Межирiч Хiлiнським при©хали на заповiтну гору. Хiлiнський взяв з собою i двох селян для допомоги. Тарас, як же господар, пройшов пiд "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тiнь, дiстав неквапно iз саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса. - Зна╨те, як купувати землю, - пожартував. - Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, - сказав Тарас. - Щоб бiльше трохи. Що цi двi десятини!.. - зняв козирок i витер пiт на лобi Вольський. Спека була страшна. - Менi аби пiд хату та пiд садок. - I поле треба. - Поле мо╨ - папiр та полотно. - То що, почнемо? - мовив до них Хiлiнський. - З богом, - махнув рукою Вольський i сiв пiд липу. - Дощику б!.. - Це що, - сказав Тарас, скидаючи й собi бриля. - Отам пече, за Каспi╨м... Нi кущика, нi деревини... Смажить, мов на пательнi... - Багато там було полякiв? - спитав тихенько Вольський. - В тому краю - немало. Й здебiльшого розумнi, чеснi хлопцi, - сказав Тарас. - Ми й досi друзi з деким... - Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна бiда... - О, гостi в нашу хату! - кивнув Тарас на стежку, якою йшли якiсь пани. - Перший - то пан Молендський, а другий - пан Козловський, якийсь там родич мiрчого, - всмiхнувся Вольський. - Вирядився, немов на бал... I справдi, пан Козловський прийшов у фрацi та рукавичках. На цiй горi, в такiй пекельнiй спецi вiн був кумедний. - Леле! Пан заблудився, певно? - спитав Тарас у дендi, як той вклонився вишукано, проте нетвердо. - Прошу, чому ви так подумали? - пiдправив гострий короткий вус. - Я вийшов на полювання. - А де ж рушниця ваша чи гончi пси? - Рушницю несе позаду мiй козачок. Тараса наче вжалили. - I пан стрiляти вмiв?! -смiявся вже у вiчi. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи вилiпити для пам'ятника, i кинув гордо: - Коли б менi попались ви в Житомирi, як я служив там становим!.. - То пан iще й алтинник[2]! - пiдсiк Тарас. - Панове, будьте свiдками, що цей мужик у сурдуцi образив мене, вродзоного!.. - Ти ж брав? - спитав зненацька Вольський. - Чого ж кричати! - Хто вiн, щоб тут колоти очi мо©м минулим?! - Добре, - устав Тарас. - Прошу менi пробачити. З'явi© лись так несподiвано та ще в такому одязi... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб... - Мирiться та будем пити могорича, - пiдтримав Вольський. - Дiло уже кiнчають... Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на не© сало, цибулю, хлiб, поставив пляшку й чарку. - Сiдайте, гостi дорогi! - вклонився всiм. - Сюди, сюди, лiд липу, - покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мiрчому. Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дiстались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, нiби тендiтну квiтку, вiн глянув приязно на новоспеченого сусiда-землевласника i мовив просто й щиро: - Нехай вам тут живеться щасливо й довго! - Ще спершу треба... - Купите. Парчевський стiльки винен, що з радiстю продасть вам землю. Перехилив, скривився i передав скляницю мiрчому, який сидiв по лiву руч од нього. Хiлiнський мовчки випив; лише кивнув Тарасовi. Козловський же, що перебрав у нього тост i чарку, пiдправив важно вуса й проголосив: - Здоров'я його величностi! Зробилось тихо-тихо. - Тарах по чагарях! - сказав Тарас, не витримавши цi╨© паузи. - Без нього тут не обiйдеться... Вольський забрав поспiшно пляшку, налив горiлки в чарку, яку тримав Молендський. - Не треба так високо дертись, панство, - сказав потому. - Досить цiв© кручi... Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядьковi. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. - Нехай вам бог поможе на цiй горi, - сказав i випив селянин. Вiддав порожню чарку не синовi, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася. - Бог нами гребу╨, - сказав Тарас, зиркнувши на Тимофiя. Вiн пригадав, як звуть старого. - Марно нам уповать на бога... - Пшепрашам! - вирячився на нього пан Козловський. - - В усiх костьолах моляться, ждучи вiд бога ласки, до нього всi звертаються в сво©х молитвах!.. - Що користi з тих молитов! - озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. - Попи, ченцi морочать людей в церквах... - По-вашому, всi богослови... - Мавпи i лицемiри, - устав Тарас. Зiрвав листок iз гiлки, що нависала якраз над ним, i запитав: - Хто це створив? - Звичайно, бог. - Так кажуть нам богослови. Хоч бiльшiсть з них, як мають розум, знають, що це не так. I знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив лiве око, мов прицiляючись, i запитав: - Ну, ви принаймнi вiру╨те в Марiю-дiву, матiр Iсуса, бога нашого? - Аякже... Мати-покритка - одвiчне лихо людства... То як у те не вiрити, що справдi ╨, що серед нас!.. - По-вашому, Iсус Христос?.. Боюся навiть мовити... - Хто постраждав за людство, за щастя всiх, достойний шани й вiри, - сказав Тарас схвильовано. - Хто б вiн не був!.. Козловський хотiв було продовжити цiкавий диспут, але Тарас нахмурився i, слухаючи, як наляга незвично на нього хмiль, почав читати писаний ще в Оренбурзi вiрш: А я так мало, небагато Благав у бога. Тiльки хату, Одну хатиночку в гаю, Та двi тополi коло не©, Та безталанную мою, Мою Оксаночку; щоб а нею Удвох дивитися з гори На Днiпр широкий, на яри, Та на лани золотополi... Важка сльоза скотилася йому на вуса. - Буде тепер у вас, Тарасе, хата бiля Днiпра, - тихо озвався Вольський. - Посадите собi садок, тополi... Щоб не заплакати отут, при людях, пiшов до кручi, звiдки ще краще видно далеч, Днiпро внизу i схили, вкритi лiсом... ...Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього бiльше доби, а й досi не мiг дiзнатись навiть, чи скоро буде ©х благородi╨ у Межирiччi. Вольський i той лише розводив мовчки руки, оскiльки мав оповiстку, що слiд чекати пана в суботу ввечерi. А нинi вже був понедiлок. Натомiсть тут уже два днi крутилися i становий, i справник аж iз Черкас, та ще жандарм iз Ки╨ва. У них, звичайно, сво© дiла, i все ж чогось цi цербери гнiтили настрiй, змушували перебирати в пам'ятi, що й де сказав, як з тим чи з тим повiвся. Здавалося, усе гаразд... От тiльки... Нi, в шинку, де вчора ввечерi вiн розмовляв з селянами, не помiчав когось такого... Трохи його помулював той могорич пiд липою i пан Козловський... Може, донiс уже?.. Був становим приставом... Коли сiдало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш i написав цидулку Варфоломi╨вi: "Я не дождався Парчевського, то й не зробив нiчого, тiлько купив гербового паперу; а на паперi тiм пишiть вже ви, що зна╨те i що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здоровi; нехай вам бог допомага╨ на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Iюль 13, 1859". Зробив пакет, вiддав Давиду-шинкаревi, щоб переслав узавтра в Корсунь, i попросив, таки ж у нього, коней до Пекарiв. Ще в п'ятницю, як обмiряли землю, одержав лист вiд Лазаревського, який його стривожив i засмутив, бо в ньому все було округле i несутт╨ве. Нi слова про цензуру та книгу, в не© послану, нi пiвсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досi в Академi©. Якщо екс-вiце-президента вiдтiль попросять вибратися, то й вiн, Тарас - раб божий, що на поруках у ©х сiятельства, зостатись може не тiльки без майстернi, а й без квартири... Конi бiжать неквапно, кучер мугиче щось, на пiсню схоже, чи просто так мелодiю... Думки ж прядуться далi. I все чогось сумнi, мiнорнi... Мабуть, за©де ще до Ки╨ва на кiлька днiв i в Гирiвку - обняти матiр Лазаревських, та й поверне голоблi на Петербург... До того, як придба╨ землю Варфоломiй i вибуду╨ на нiй якусь хатину!.. - Паняй, паняй! - гукнув хтозна для чого кучеровi. Той стрепенувся, вйокнув i... перестав мугикати свою журбу. На березi чекати мусив на перевiз. Сидiв на теплому - ще з дня - корiннi явора, що оголила повiнь, дивився, як у негустому вечорi несе могутнi води старий Днiпро, i серце йому стискала туга. Так рвавсь на рiдну землю, так марив нею, бачив ©© у снах, а наяву... Були i радiсть зустрiчей, i сльози щастя; нинi ж надходить час скорботи. Не сталось ще нiчого, окрiм затримки з купчою та скупченням чинiв полiцi© у Межирiччi, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Днiпро... Куди ж подiвся той перевiзник?.. Вечеря╨ чи п'╨ з рибалками на тому боцi в Прохорiвцi?.. А може, ти, старий джигуне, так припустив iз Межирiччя, бо закортiло глянути в глибiнь очей Марi©?.. Пусте! Там грошi й речi... I вишита тобi сорочка?.. Згинь, сатано! Доскiпу╨шся, немовби слiдчий. Що я - чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських вза╨мин!.. Ну ж, ну... Дай спокiй! Бачиш, горять вогнi на рiчцi? То плотарi сплавляють лiс. Пристати б оце до них i... Он, зда╨ться, пливе й Харон днiпровський! Таки гуляв на тому боцi. Чи ставив десь у затоках вершi... - Добривечiр! - пiдвiвся з кореня, коли Харонiв човен уткнувся носом у мiлину. - По©хали? - Сiдайте вже.. - нечемно буркнув перевiзник. Тарас ступив у човен i сiв на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пiшли, пiшли у невiсть ночi, злилися з нею... Тiльки вже з середини рiчки, як бiльше висипало на небо зiр, вони ледь-ледь окреслилися по верховiттях i стали чимось схожi на приднiпровськi кручi. Гори мо© високi©!.. - знялось щемливо в серцi, так нiби вiн плив не Днiпром, а сiрим чужим Уралом. Вгледiвся i в далинi, на тлi зiрок та неба, побачив Княжу гору, а поряд - ту, яку обрав для того, щоб поселитися. Не так i високi, Як хорошi, хорошi©!.. Та що це з ним сьогоднi дi╨ться?.. I перевiзник чомусь мовчить, немов набрав у рот води. - Ви, дядьку, що ж, iз Пекарiв чи з Прохорiвки? Не вiдповiв. Махав затято веслами, неначе бив днiпрову воду, зганяючи на нiй якусь свою досаду. Невдовзi з ночi випливли тремтливi цятки вiкон Михайлово© гори. Отак, з води, вiн ©х уперше бачив i враз вiдчув свою самотнiсть на цiй землi. Нi, друзiв ╨ немало; ще бiльше тих, хто любить його поезi©, хто поважа╨ його за них. I попри все це душить його сирiтська, вiчна самотина. Хто вiн такий на цiй землi великiй.. Хто жде його i хто за ним печалиться в оцiй пiтьмi?.. Марiя?.. Чужа жона!.. Брати, сестра?.. В них ╨ за ким печалитись, а вiн давно вiдiрваний од ©х гiллi... Як плiт отой, що проплива позаду, на бистринi, вiд лiсу... Тут човен зменшив швидкiсть, черкнув об дно й спинився. Тарас вiддав монету за перевiз, яку давно приготував, i вискочив на чорний берег. - Дякую! - гукнув у темiнь. Хлюпнули водою весла... Скинулась на плесi риба чи птах якийсь ударив нехотя крилом об воду... Тиша... Зiтхнув, поглянув (свiтяться пiд небом зiкна!) й пiшов на них, мов на маяк блукаючий у морi човен. Стежка вгиналась м'яко, стелячись йому пiд ноги... Як-то iтиме вiн за рiк чи два до власно© сво╨© хати? Що почувають люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, iдуть, i все. Бо звиклi. Бо впевненi, що так повинно бути, що в кожного, - нехай то й звiр чи пташка, - ╨ десь сво╨ пристанище, сво╨ гнiздо... Чи то йому здалося, чи й справдi вгледiв крiзь буйну кропу яблунi в одному з свiтлих вiкон ©© такий знайомий i все ж такий далекий кирпатий профiль... - Стiйте! - спинив його рiшучий владний окрик. Iз темряви чи з-за кущiв на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський, якого вiн сьогоднi бачив у Межирiччi, та ще якiсь, озбро╨нi кiлками, люди. - Стiйте... - сказав пристав, вiдсапуючись. - Тарас Шевченко? - Слухаю. - Я мушу вас арештувати. - За що? - Не знаю. В мене такий наказ. - Дiстав хустинку, витер на лобi пiт. - Прошу до рiчки - в човен! Оглянувшись на свiтлi вiкна дому, в який iшов, на вiття саду, вирiзьблене на тому тлi, ступив униз, шукаючи ногами стежку, що раптом десь подiлася. Попереду бiлiла спина соцького або десяцького, обабiч теж, позаду сопiв пристав Добржинський. На диво був спокiйний. Логiчно все! У кожного своя робота й сво© також уявлення про честь та совiсть... Тiльки глибоко десь у серцi тривожно щось озвалося i розлилось йому по грудях холодом. Уже напiвзабутим, отим страшним, що на межi неволi й волi... Глянув на розсип зiр, на мiсяць, що пiдiймався з лiсу, й одвiв на темiнь очi... Мав бути знову кременем!.. ...Його збудив уранцi на другий день не хто-небудь, а сам черкаський справник. По тому, як вiн увiйшов, як випинав затиснутi мундиром груди, Тарас збагнув, що дiло кепське, що для Табачникова (учора чув, як зветься справник) вiн послужити може твердим, надiйним гарним засобом доскочити нового чину. - Виспалися? - спитав, коли Тарас пiдвiвся i сiв на лавi, засланiй старим рядном. - Не на перинi, звiсно... - Ми до перин не звикли, - сказав Тарас. Нахмурився i запитав: - Яке ви мали право повестись так зi мною?! Табачников пройшов до столу, поважно сiв, чомусь потер долонями сво╨ округле масне лице з очицями, як в поросяти, i теж спитав iз посмiшкою: - Не зна╨те того самi? Тим часом ввiйшов жандармський офiцер. - А-а, пан поручик... Прошу, прошу! - вказав на крiсло справник. - Це хто? - кивнув жандарм. - Художник iз Петербурга. - Той самий? - Так. Ввiйшло ще дво╨. Певно, якiсь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сiли. - То що ж це ви? - звернувся вiн до Тараса. - Немолодий вже, служите в Санкт-Петербурзi, а дозволя╨те собi таке!.. - Ви, може, менi, панове, скажете, чим зобов'язаний такiй увазi й такому дикому до мене ставленню? - спитав Тарас. - Ну, добре, - випнув груди й поклав на стiл важкий кулак Табачников. - Чотири днi тому назад ви обмiряли землю у Пекарях? - Так. Хочу там поставить хату. - А з вами там були пани Хiлiнський, Молендський, Вольський та селянин Садовий з сином? - Були. - Ви пригощали цих вищеназваних людей горiлкою? - Хiба це грiх? - Грiх потiм був! - Не розумiю... - Що ви ©м говорили, випивши? Про бога, матiр божу та про Iсуса? Ось воно з якого боку вiтер! Вже хтось донiс про диспут довкруг листка. Чи не Козловський? - Це все обмова, наклеп, - сказав спокiйно справнику. - Таких речей ми не торкалися на тiй горi. Пили, про щось бесiдували, спiвали трохи... - А хто казав, що божа матiр - покритка? Ви! - Я такого не говорив. Покепкував з Козловського, а вiн зi злостi, мабуть, i набрехав. - Ви й Саваофа лаяли, ще й пiдставляли йому, - яке блюзнiрство! - прошу пардону, задницю для поцiлунку! Тарас пiдвiвся, глянув у бiлi очi справника: - I ви могли повiрити в таку мерзоту?! Справник устав також. - Сiдайте! - мовив з притиском. - Питати тут буду я. Чи пан Крижицький, - глянув у бiк жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв у допит: - В шинку Давида ви фiглювали зерном пшеницi й жита, доводячи перед селянами злочинну думку знищення царя й панiв народом. Було таке? - Я там казав, що скоро цар дасть волю, i всi селяни, - жито, - вважатимуться, як i пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмiшцi. - Я доповiм про все це ки©вському генерал-губернаторовi князю Васильчикову, - сказав рiшуче, вставши iз-за стола. - Все ж ©дете? - спитав несмiло справник. - Гадав, що ми сьогоднi... - Вже запрягають коней. - Вiзьмiть мене з собою! - ступив Тарас до нього. Жандарм звiв брови, скоса зиркнув на справника й розвiв руками: - Взяв би, але, на жаль, нема╨ мiсця в екiпажi. - Я проведу вас, - спритно схопився справник. Вже вiд порога грiзно сказав Тарасовi: - А ви... Допоки вестиму слiдство, житимете отут, у домi станового. В селi собi гуляйте. А за село - боронь вас боже! Вийшов слiдом за трiйцею, що чимось, видно, муляла йому в душi. Вiдчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави i важко сiв. Ускочив у полiцейсько-жандармську сiть!.. Тепер вони не випустять його сяк-так. Не жарт - спiймали на богохульствi! Це ж шанс який довести свою стараннiсть, вислужитись. Недремне око!.. Серце мов хтось здавив... Пiдвiвся, вийшов у коридор, набрав води з вiдра, що тут стояло, й припав до кварти... Вскочив!.. У середу, вже аж надвечiр, йому сказав хтось, що у Мошни при©хали Шевченко з Корсуня та Симиренко iз Городища. При©хали до управителя цього мавтку Ягницького, що жив у панському палацi в парку. Хотiв одразу ж пiти туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не прогавити Варфоломiя та Симиренна, побрiв по тiй дорозi, якою мали ©хати вони назад. Це ж, певно, брат вважа╨, що вiн уже в Максимовича чи навiть десь пiд Ки╨вом... Три днi минуло... Леле, уже три днi, як вiн в неволi знову! Нехай вона ще й не така, як в роцi сорок сьомому, та все ж страшна... Тодi вiн був молодий, здоровий, а зараз кожна прикрiсть йому холодить серце й стиска╨ болем голову. Душа мiцна, як i колись, а тiло вже пiдупало, тяжко йому витримувати таке буття, таку наругу... Муштра й життя в пустелi, видно, наклали карби глибшi, нiж те здавалось спершу. Вдовбалися таки добряче! Серце, хоч ожило, вже не смi╨ться знову... Постукування легких колiс прогнало сумнi думки. Зда╨ться, ©дуть... Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За ним весь час хтось назира╨ в оцих Мошнах!.. Чогось сумнi та невеселi, - як конотопський сотник, - його дружки... - Тпру! - зупинив баских лискучих коней Варфоломiй. Платон стрибнув на землю, подав холодну руку. - Ви чули мою пригоду? - тихо спитав Тарас, вiтаючись з Варфоломi╨м. - Того сюди й при©хали, - сказав Платон. - Гадали, мо', Ягницький зарадить лиховi... - додав похмуро Варфоломiй. - Вiдмовився? - Та вiн би й рад... Табачников немов зiрвався з цепу. Той роздува╨ довкiл таке!.. Послав у Ки©в рапорт, а сам тим часом нишпорить, шука╨ всюди змовникiв. - Засидiвся уже в Черкасах, хоче перелетiти в Ки©в, - сказав Платон. - На спинi мо©й за©хати... - Хотiли дать на руку, так не бере, собачий син, - озвався Варфоломiй. - Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспiшив iз рапортом. Та ще й жандарм якийсь тут був... - Учора вдвох допитували мене у хатi станового, - сказав Тарас. - Той взяв би теж, - пiдкинув думку Симиренко. - По©хав ще учора вранцi в Ки©в. - Виходить, кепське дiло.., - мало не плакав Варфоломiй. - Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'©сть, - утiшив його Тарас. - А он i страж мiй пильний - пан становий! Дорогою у ©хнiй бiк неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так, прогулювався у надвечiр'©... - Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дiвку. - А що? - сяйнули очi в Симиренка. - Дiждемось ночi десь у яру чи в лiсi, пiдхопимо тебе i чвалом!.. - Куди? - спитав Варфоломiй. - Жила б оце Сiч Запорозька! - сказав Тарас. - Ще, може, щось придума╨мо, - подав Платон правицю. - Я днями буду в Ки╨вi... А зараз треба ©хати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди... Варфоломiй обняв по-братньому, поцiлував. Не втримався, щоб не вколоти докором: - Казав же я тобi, Тарасе, - побережись... - Добереглися, що далi нiкуди! - спахнув Тарас. - Табачников тут бог i цар!.. Паскудство.. Вiзок хитнувся, затупотiли конi, рвучись у путь. - Бог милостивий!.. - махнув рукою Варфоломiй. - Прощайте! Я напишу!.. - гукнув Тарас. Знялася легка вечiрня курява й осiла тихо, згладжуючи слiди колiс... ...Чекаючи наказу з Ки╨ва, Табачников носився з ним, як дурень iз дверима. Стурбований тим поговором, який пiшов межи людьми по селах бiля Мошен, вiн пiдхопив цей неспокiйний i нелегкий для себе скарб, примчався з ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в сво╨му домi. Чи щоб не втiк, чи, може, мав iще якийсь, лише йому вiдомий, замiр. Увечерi, за кiлька днiв, гукнув його до кабiнету, де на столi, замiсть паперiв, стояла пляшка, келишки та вишуканi, як для Черкас, на©дки. - Сiдайте, - сам пiдсунув йому стiлець. - Що сталося? - гукнув Тарас, - Прийшов указ про те, що я призначений якимсь мiнiстром? - Хочеться покуштувати влади? - спитав замiсто вiдповiдi. - Менi чомусь зда╨ться, що ви берете вище... - Тако©! Хто б подумав, що ви вважа╨те звання поета вищим од мiнiстерського! - Поет i вождь... - примружився, мов кiт на мишу, полiцейський. Налив тим часом келишки, один пiдсунув "гостевi", а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати мiцно. I запитав. - Взяли б мене мiнiстром, коли б я став на вашу сторону? - Чи ви не з глузду з'©хали? - як мiг спокiйно мовив на те Тарас. - П'╨те задуже, мабуть... Табачников пiднiс правицю з келишком. - Я п'ю здоров'я ваше! - Спасибi... Дружно випили i закусили. - Минуло всього три днi, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, - сказав серйозно справник. - Цибульськi просто моляться на ваш пресвiтлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Н╨сть ©м числа! - Ви що ж, за мною бiгали усi цi днi? - спитав Тарас. - Негарно... - Нi. Очi й вуха у мене скрiзь. - Обплутали, як той павук? - Годжуся я в мiнiстри? - I знов за рибу грошi!.. - Пора по другiй. - Дума╨те, що я сп'янiю швидко й почну молоти вам хто-зна-що? - Сп'янiли ж ви у Пекарях... - Нi. Я тодi не впився. - Не був п'яний, а нiс таке!.. Тепер самi подумайте, що виплива╨ з цього... - Що? - Божевiлля... - Славненько! То я оце, по-вашому... - всмiхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников. - Лиш божевiльний може постать супроти бога i влади, ним помазано©! - державне випнув груди фiлософ-справник. - Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й задн╨ мiсце, аби довести?.. - гнiвно спитав Тарас. - Це ж пiдло! - Я - патрiот, - промовив гордо справник. - А ви - загроза ладовi, який у нас пану╨, царевi, всiй iмперi©. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, рiзнi, мазепинщини... А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росiю вiд зло© смути... - Що вам на розум спало? - глухо спитав Тарас. - Послати вас у божевiльню в Ки©в... Це вдарило немов обухом по головi. - Гада╨те, у вашiй владi? - спитав неначе iз-за стiни. - У мене там ╨ приятель, який на всiх таких, як ви, недобрим духом дише. Вiн зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократiю... - Мене знайдуть i визволять. - Нехай собi, - всмiхнувся хижо справник. - Чутки пiдуть, - а в тому ми посприя╨мо! - що ви звихнулись, з'©хали, як мовлять тут, iз глузду... Що б не казав - усе бредня, химерiя... Кiнець кумиру, амба! Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбiгалися. Замiр цього катюги чорний... Навряд чи вiн без губернатора на те одважиться... А що, як вигадав усе не вiн, а хтось iз вищих?.. - Як патрiот, я, зiзнаюсь, нещадний, - сво╨© вiв Табачнiков. - А як людина... Можу вам дати шанс! - Цiкаво... - протяг Тарас, пригадуючи, де вiн уже це чув. А-а, слiдчий Третього вiддiлу Попов! Його слова, його гидотний спосiб... Якi ж вони всi схожi - мов вiд одно суки!.. - Ви намалю╨те портрет його величностi, - на повний зрiст, при орденах, - i я повiшу його... - Кого? - всмiхнувся. - Царя? Табачников побагровiв. - Такi, Шевченко, жарти!.. - аж засичав. - Не я сказав "повiшу", - стенув Тарас плечима. - Ти намалю╨ш портрет царя, - олi╨ю, на повний зрiст, - i чiтко так пiдпишеш: "Тарас Шевченко", а я його... портрет той! - повiшу тут, у кабiнетi, аби начальство бачило, який ти вiрнопiдданий. Га?! - Ми, зда╨ться, ще не пили на брудершафт, а ви менi вже тика╨те, - утiк Тарас од вiдповiдi. - Пардон! Пардон! - пiдвiвся справник. - Буде портрет чи нi? - Як кажуть, рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Не можу я намалювати такий портрет. - Чому? - Нема моделi. - Чого нема? - Царя, кажу, нема╨ тут. Щоб вiн, як ми оце, посидiв, а я його намалював... - Змалю╨ш так. - Нi. Мiй учитель, покiйний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми нi мазка, коли нема моделi... - Напав, гада╨ш, на простачка? - всмiхнувся. - Я теж учивсь. У Ки╨вi, в унiверситетi. - То ось чого вiн, бiдний, почервонiв!.. Табачников налив собi по вiнця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в заарештованого i проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово: - Портрет царя. За кiлька днiв... Iнакше - я пошлю дружку мо╨му в Ки©в... I хай господь вас заступа╨ там!.. Уже в сво©й кiмнатi... в чужiй кiмнатi-камерi, - хоча вона була без грат та без замка, - Тарас дав волю серцю - вдарив стiлець ногою. Пройшовшись сюди-туди кiмнатою, завважив раптом келишок, якого й досi чомусь тримав затиснутим в пiтнiй руцi. Жбурнув його в одчинене навстiж вiкно i сiв до столу. Iроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть iз року в рiк!.. .Погрожу╨ йому Кирилiвським монастирем... Це ж, певно, в тому рапортi, що справник послав самому губернаторовi, вже ╨ пером написанi його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще страшнiше; це не заслання i не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цiй землi!.. На очi йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вiрш, написаний учора тут... Як мiг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував i не побачив... А втiм, зда╨ться, в ньому нема чогось такого... Йому ж iще не заборонено - новим царем! - писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять лiт заслання... I недарма. Гаразд iще, що зшиток з його поезiями забутий в брата в Корсунi. Якби колись покинув у Сологуба отi сво© "Три лiта", то, може б, легше йому прийшлося потiм... Узяв перо, вмочив його i написав на аркушi, вгорi, над вiршем: "Сестрi". Пробiг рядки очима, де йшлось про сон, i зупинився, вражений пророчiстю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповнi лише сьогоднi. I в хвилi човен порина, "Мiй братику! моя ти доле!" I ми прокинулися. Ти... На панщинi, а я в неволi!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву!.. Правда: знов порина╨ човен його життя... Вiн не писав царевi од, не буде й нинi тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справдi треба було втекти на вороних з Платоном i Варфоломi╨м?! Вже був би досi... Всу╨! Людинi чеснiй, щирiй i справедливiй нiде нема╨ мiсця, за нею скрiзь чига╨ влад.i неволi й зла... Хотiв хоч тут, на берегах Днiпра, знайти собi пристанище на старiсть лiт... Минуло менше тижня, а вже йому вда╨ться, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде... Вмочив перо, пiдсунув аркуш i, як завжди в тяжку хвилину вирвав iз серця бiль, розпуку рядками вiрша-стогону: Колись дурною головою Я думав: "Горенько зо мною! Як доведеться в свiтi жить? Людей i господа хвалить? В багнi колодою гнилою Валятись, старiтися, гнить, Умерти й слiду не покинуть На обiкраденш землi... О горе! горенько менi! I де я в свiтi заховаюсь? Щодень пiлати розпинають, Морозять, шкварять на огнi!" Знесилений, обм'яклий весь, сидiв над вiршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, вiдколи вирвався iз тих пiскiв закаспiйських, старався кожне слово, немов стрiлу, пускати в цiль. Хто зна╨, скiльки йому вiдпущено паперу й днiв?.. Згорнув, нарештi, аркушi, зиркнув довкiл, - як у казармi! - й сховав мерщiй в кишеню. Так буде лiпше. Можна б i за халяву, але чобiт нема╨. Хоча була глибока нiч, у хатi стояла денна спека. Дмухнув на свiчку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сiни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве... Так, мимохiть оглянувся i вгледiв бiлу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Бо©ться, бiдний, справника... Це ж утечи вiн зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка... З високого крутого замчища йому вiдкрилось диво - Днiпро у сяйвi мiсяця!.. Його Днiпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб мiг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й лiтав би вiльно й вiчно над цим безкра©м обширом!.. На сходi ледь-ледь свiтлiло небо... З iмли на плесо виповз, мов Змiй Горинич, сиплючи снопами iскри, пароплав... ...Несповiдимi путi господнi... й справниковi! Ще снiдали вони в Черкасах, а на обiд примчали вдвох у тi ж Мошни, якраз на борщ i кашу до станового. За всю дорогу справник не обiзвавсь i словом. Та й вiн мовчав: учора наговорилися! - Де вашi речi? - вийшов iз дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках пiд грушею. - У Прохорiвцi. А що? - Пишiть листа, i я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а вiн дiстав iз саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папiр та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собi господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навiщо нею лякать людей, якi не можуть тобi зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" i написав: "Мо© ╨динi друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мо© речi, i грошi, i сорочку, як пошита, i бриль. Може, я ще за©ду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й нi, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здоровi! Нехай вам бог помага╨ на все добре. На той рiк, може, буду вашим сусiдом, а поки що не забувайте щирого вашого Т. Шевченка. А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!" Згорнув удво╨ аркуш. Навряд чи вiн за©де... Мо', повезуть... Казенним коштом, споро!.. Тодi везли дванадцять дiб. По бездорiжжю. Нинi ж... А може, ще цей препаскудний справник здiйснить свою погрозу? Навряд. Хiба як вищi властi дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!.. Пiдвiвся i сам пiшов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось по©хав до Максимовичiв... За кiлька днiв, надвечiр, коли привiз малих синiв Добржинського до управителя, вiдчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобi! - Ви з нами йдете, дядьку? - спитав молодший хлопець. - Нi. Йдiть самi, - озвався. Не мав чомусь бажання провадить свiтськi бесiди. Та й не хотiлося йому - на зло! - тiкати вiд тих очей. Оглянувся. Ще молодий... Рокiв сiмнадцять, може... Поволi, мов знiчев'я, iде до нього. Очi аж завеликi, повнi якогось палу... Радий, що не прогавив... Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне... - Здрастуйте!.. Я... я давно хотiв зустрiтись з вами... - залепетало. - Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Вiн Яровий, i служить тут... О! Ви, напевно, зна╨те його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Ки╨вi. Я чув, що ви збиралися посiсти мiсце... - Вибачте, - сказав Тарас сердито. - Я маю йти. Мене там ждуть, - кивнув у бiк палацу панського, куди пiшли приставенята. - Зайдiть до нас! Будь ласка!.. - молив юнак. - Я снив цi╨ю зустрiччю... Коли б ви знали!.. Мовчки пiшов але╨ю. Юнак за ним. На вiдстанi, яка поволi збiльшувалась. Нiхто ще так за ним не стежив... Зна╨ про нього те, що вiн давно i сам забув... Це ж треба!.. Йде. Несмiливо, мов собача бездомне, якому кинеш кiстку... А може, вiн, цей хлопець, за ним поплiвся з голоду? Так нi ж, тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями предержащими", i становий примусив його служити нишпоркою? Нi, так не служать з примусу!.. З палацу вибiгли малi Добржинськi, радi, що попрощалися, що можна знов податися кудись на рiчку, в поле. Завтра ©м, бiдним, ©хати вiд батька-неньки в Ки©в, науку гризти... - Васю! Ти ©деш з нами? - кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь. - Авжеж... по©ду... - мовив, не зводячи очей з поета, якого добрi конi от-от помчать вiд нього. Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби. Прислухався. I вiн, як видно, теж гiмназист, i вчиться теж у Ки╨вi... О свiт, о люди!.. Ввечерi, коли прийшов у гостi (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й принiс дарунок Максимовичiв - свiженьку першу книгу "Украинца", тi сяючi, пекучi очi з'явилися туди ж за ним. Господаря нiтрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч вiн живе й працю╨ тут i, певно, зна╨ усе, що дi╨ться в селi й ма╨тку. - Прошу! - ледь уклонивсь Тарасовi, запрошуючи його в свiтлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар i чашечки до нього збiглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч i поляк, а дiло зна╨!.. Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарештi, й до Максимовича, оскiльки в книзi, яку принiс, були лише його труди на нивi лiтературнiй та iсторичнi студi©. - Що то як вчений муж, - сказав Тарас, гортаючи. - Зiбрав докупи всячину, i - ма╨ш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав. - Цiкаво... Що ж вiн пише в сво©х листах Погодiну? - Таж про Хмельницького... - Спiва хвалу чи ла╨? - Ще не читав. - О! Тут i "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем". - А ке сюди! Ця пам'ятка старовини його давно хвилю╨, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все нiяк не змусить себе покинути усi дiла й засiсти за цю тяжку роботу. А вiн, дивись, одважився, знайшов снагу i втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почита╨мо вже надруковане... - Що, справдi там по-укра©нському? - спитав господар. - Слухайте! - сказав Тарас, устигши вже прочитати рядкiв десь вiсiм-десять: Боян вiщий було схоче Кому пiсню заспiвать, Зараз думкою по древу Почина╨ вiн лiтать; Бiжить вовком-сiроманцем По горах i по долах; Орлом сизим пролiтав В пiднебесних облаках... Примовк, заглянув далi. - Що? - запитав Грудзинський. - Жаль... Не знайшов тональнiсть... - сказав Тарас. - Це ж геро©чна пiсня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай: О Бояне, соловею Давньо© години! Коли б ти защебетав був Про оцi дружини! Коли б ти iзвив був славу Вкруг се© години!.. - Мда-а... - вiдхиливсь Грудзинський на спинку крiсла. - Трохи воно... - Хай вибачить, та далi я не можу цього читати! - тяжко зiтхнув Тарас. - Це ж треба так... - Взялися б ви! - Я думав... - Будь ласка, дайте менi цю книжку хоча б на нiч! - пiдбiг той пильний хлопець. - Я вранцi вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив ©© собою. - Васю, йди погуляй... - ласкаво сказав Грудзинський. - Розмова в нас... Юнак умить почервонiв i вибiг. - Хто вiн такий? - похмуро спитав Тарас. - Хороший хлопець... Що з ним таке сьогоднi?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! I тiльки вам! - Спасибi на добрiм словi... Вирвусь, дасть бог, на волю - спробую... - Шевченко тут?! - вбiг становий Добржинський. - Вiд губернатора прийшла бумага... - Що в нiй? - Велять, щоб вас негайно прислали в Ки©в. - А там куди? - В полiцiю. - Ну, слава богу!.. - тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник. Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися... ...Хiба ж отак збирався в'©хати в старий i славний Ки©в! Хоча на возi поряд сидiв звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не мiг забути анi на мить, що ©де вiн казенним коштом i не до друзiв милих, а на розправу до полiцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора. В полiцi© його зустрiли радiсно. - Де вас чорти носили? - насипався якийсь, напевно, високий чин. - Таж ©хали... - протяг незрушно соцький. - П'ять днiв з Мошен до Ки╨ва?! - Таж поламалось колесо... Високий чин сердито пирхнув i наказав одному з трохи менших чинiв полiцi©: - Негайно до генерал-губернатора! - Обох? - Нi. Тiльки пана академiка. Невдовзi вiн, раб божий, стояв уже перед дверима до кабiнету його сiятельства князя Васильчикова i Андрi╨вський, - чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторi, - напоучав його тихенько, як слiд поводитись i що казати князевi. - Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про вiру й матiр божу з католиком! I тiльки з ним. Iларiон Iларiонович не любить польсько-латинський дух... I ви ж - еге? - не любите... А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Вiн страх як любить сльози i каяття... - Не маю в чому каятися, - сказав Тарас. - То вiд образи плачте... При©хали на рiдну землю глянути, вклонитися могилам батька, матерi, а вас якийсь поляк-католик зiткнув з полiцi╨ю. Хiба не прикро? - Просто-таки обурливо! - Тихiше!.. Вже виходять пани купцi... Купцi пройшли, здивованi якiсь, розгубленi. - Ввiйшли по шерсть, а вийшли стриженi? - спитав Тарас чиновника. Той усмiхнувся тiльки i пiдштовхнув його легенько до дверей. Князь щось шукав у течцi й не помiчав ©х довго. Нарештi звiв байдужi очi. - Слухаю... А-а, це, напевно, пан академiк iз Петербурга! - Тарас Григорович Шевченко, - представив його чиновник князевi. Тарас злегка вклонився. Як при знайомствi. - Що ж ви там?.. Менi таке тут написав Табачников!.. - узяв зi столу аркуш i знов поклав. - Я розпитав Шевченка, - встряв Андрi╨вський. - Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський... - Було блюзнiрство чи не було? - спитав суворо губернатор. - Католик той все вигадав, - сказав Тарас. - Я трохи з нього покепкував за те, що вiн прийшов у фраку "na роlоwanie"; вiн розгнiвився i отав мене спонукувати до диспуту про бога й вiру... - Треба з цим щось робити! - кинув сердито князь. - Поляки цi чужi Росi© та православiю. А гонору, дурних претензiй!.. - Правда, - пiддакнув скромно Андрiввський. - Нам цi ляхи... - Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберiться у цiй пригодi. А вам, - кивнув Тарасовi, - я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди бiльш розвинутi, за будь-яку дрiбницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися... - Я тут хотiв купити... - почав Тарас, та Андрi╨вський його смикнув. - Спасибi! Так i зроблю... Як вийшли, Марко Олександрович зiтхнув полегшено i посмiхнувся. А в кабiнетi, куди привiв Тараса, щоб "розiбратися", сказав повчально й нiби не без iронi©: - Коли начальство радить, бiжи мерщiй виконувати, бо то наказ! - То що, я можу ©хати? - спитав Тарас. - Заждiть. Побудьте в Ки╨вi. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собi пояснення, яке дало б пiдставу закрити це печальне дiло... Ма╨те, де зупинитися? - Та вже знайду, - сказав Тарас, подумавши, що краще вiн подба╨ сам про житло, як ма╨ дбати пан полiцмейстер. - Добре, - подав правицю Марко Олександрович. - Зайдiть до мене... так днiв за три. Я пiдготую проект пояснювально© записки й вам покажу. Проводячи iз кабiнету, шепнув уже бiля дверей: - Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович... Тарас хотiв спитати, де може вiн забрать сво© пожитки, як розчинились дверi й до кабiнету влетiв, як вихор, патлатий пiп. - Тут, кажуть, Тарас Шевченко! - рявкнув таким густющим басом, що задзвенiло у вiкнах скло. - Ну-у, батюшко, я ж вас просив... - скривився Марко Олександрович. - Це ж вам не храм... - Чистилище! - притишив трохи голос могутнiй пiп. - А може, й пекло!.. - Рiзко одвiв рукою миршавого чиновника й постав у всiй сво©й козацькiй величi перед Тарасом. - Здрастуйте, мiй дорогий! - обняв його, поцiлував. - Я вас беру до себе! Бо цi песиголовцi вас замордують голодом i чарки теж не пiднесуть... Марко не проти. Еге? - звернувся до Андрi╨вського. - Будь ласка. Навiть радий, - всмiхнувся той. Пiп розшукав i сам понiс Тарасiв нехитрий скарб. Крiзь простiр i крiзь юрбу проходив, як нiж крiзь масло, тiльки метлялась ряса та довга грива... - Вибач! Я ж не назвався, мабуть? - спинився вже бiля Софi©. - Отець Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгiйович. А он мо╨ обiйстя! - кивнув на двiр, обнесений мiцним парканом. - Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мiй дiм навпроти не©, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю - знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як пiп рвонувся далi. За кiлька днiв у домi отця Юхима зiбралася велика учта на честь "привезення Тараса в Ки©в". Юхим Георгiйович, щоправда, висловився бiльш по-церковному: "честных мощей Тараса" i цим надав великiй учтi непевного якогось тону. А втiм, компанiя була така, що збити ©© з намiчено© дороги не змiг би вже й потоп всесвiтнiй. I як нагадувала вона Тарасовi тих мочеморд, яких колись очолював i надихав Закревський Вiктор!.. - Братiв! - пiднiс срiбляний келих отець Юхим. - Сьогоднi в нас врочистий день - вшанову╨мо такого гостя, якого ще, - не ображайтеся, - не бачили в мо╨му домi! Он вiн сидить, нахмуривши ясне чоло... - Бо хоче швидше випити, - пiдкинув слiвце подiльський купчик Балабуха, Юхимiв щирий приятель. - Не заважай! - зиркнув на нього гнiвно отець Юхим. - Ми нинi в храмi... Бiльшому, нiж храм Софi©, вищому, анiж дзвiниця лаврська. Ми в храмi - мислi! - Передихнув, поставив келих i знову взяв. - Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас при©хав не дуже весело й не по сво©й, як кажуть, волi, ми всi щасливi з того, що ти сидиш отут мiж нас, тво©х завзятих пошанувальникiв i щирих друзiв. Батьку, ти нам сказав, хто ми такi, якого роду-племенi, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!.. - А в тiло ми його ввiлл╨мо зараз, - озвався знову пан Балабуха. Пiп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповiдь. Струснув, мов лев, чуприною, пiднiс вагому чару й проголосив: - Тарасе, будь здоровий. - I вiльний будь! - додав панок, який весь час крутився перед очима i лип до гостя, немов реп'ях. - Спасибi. Будьмо! Вже по якiйсь там чарцi панок-реп'ях, що пив i ©в чи не найбiльше, гукнув писклявим голосом: - Тарасовi, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далi в свiтi жити, куди iти! Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блука╨ слiдом, крутиться довкола нього. - Слово мо╨ просте... - пiдвiвся. - Будьмо завжди людьми!.. I ви також, - додав тихiше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост. - Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет i златоуст, а нам не хочеш мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носi! - Тарасе, батьку, просимо! - Ми так давно хотiли вас послухать! - "Послання"! - "Сон"! - гукнув Реп'ях. - Де про царя... - Ну, добре, - спинив Тарас той гамiр. - Я прочитаю, панове, "Сон"... еп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очi в нього зблискували. арас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорi у Симиренка: На панщинi пшеницю жала... Отець Юхим аж просльозився. Iншi лише похнюпились, як дочитав. Один Реп'ях скривив тоненькi губи i пiдкусив словами iз "Кобзаря": - "Було колись - в Укра©нi ревiли гармати..." Не тi тепер вам сняться сни! Кров шугонула в голову, але Тарас змiг подолати волею бажання вилить чарку в ╨хидну пику. Може, йому цього i треба, щоб був скандал, щоб розiйшлись по Ки╨ву бруднi плiтки про нього. - Мо' б, лiпше ми щось заспiвали? - мовив як тiльки мiг спокiйнiше. - Божественну якусь, панове! - пiдтримав на свiй манiр мерзенний шпиг, гадаючи, що вiн, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнiрствувати, як в Пекарях. Бридота!.. Поставив чарку й рвучко, рiшуче встав. - Тарасе, що з тобою? - гукнув Юхим. - Спасибi. Менi пора... - Куди ти? - Я вже пiду. - Надворi нiч. Дощ та багно! - З багна прийшли, в багно усi й повернемося. То все земля... Протисся мiж стiною та спинами вже геть хмiльно© братi©. - Та що ж це, люди добрi! - ударився руками в боки пiп. - Ти ж нам псу╨ш, Тарасе, усю обiдню! Гарно так почали... Зостанься! - Не можу. Вибач... - вислизнув з його ручищ. - Гей, хто там ╨, замкнiть ворота! Хихочучи, Реп'ях побiг до брами, замкнув ©©, а ключ вiддав господаревi. Тарас рвонувся з хати, як звiр iз пастки. Може, вiн не замкнув, а лиш удав, що замика╨!.. Брама була мiцна, паркан високий, щiльний, замок важкий. Коли б ще грати... - Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дiм! Та вип'╨мо, та поспiва╨мо!.. - молив Юхим, з якого хмiль немов зняло рукою. - Нi. Я пiду, - похмуро сказав Тарас. - У глупу, холодну нiч?! - Йди вiдмикай ворота. - А я ж збирався вранцi з тобою вдвох навiдатися у фотографiю пана Гудовського й запечатл╨ть... - Iван Гудовський? - радо спитав Тарас. - То це ж товариш по Академi©! Ворота, отче, бо буду лiзти через паркан! Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкiшну бороду й дiстав ключа з-пiд ряси... ...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать. - Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. - Той Петербург... з його вiтрами, сирiстю... Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга. - Можна, я поживу у тебе днiв два чи три? - Будь ласка! - Пошли когось до Ботвиновського, - отця Юхима, який живе бiля Софi©, - хай принесуть мо© пожитки. - Ти з ним знайомий? - Лихо нас познайомило. Козак нiвроку... Тiльки довкола нього крутиться такий народ!.. - Компанiя у них весела, - зiтхнув Iван. - Всi мов бики, ©дять i п'ють за десятьох, жирують. А тут!.. - махнув рукою, I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови: - То ти уже на волi?! Давно? - Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Кановом мене схопили знову i привезли сюди на слiдство та розправу. - За що? - Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана. - Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго? - Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги... - Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Ки╨вi, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд? - Авжеж. - Тодi скорiше снiдати i-за роботу! Трудячись над фотокарточками в сво©й тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста. Його салон фотопортрета, як величав вiн власне фотографiчне дiло, був зосереддям плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав "Iван Максимович" i тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга. - Який Iван Максимович?! - Сошенко... - Вiн у Ки╨вi? - А ти не знав? - Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не перекинувши якiсь ночовки з розчином. - Де вiн живе? - В будинку церкви Всiх скорбних. Сiнний майдан... Зажди, зажди хвилинку! Бо зiпсу╨ш менi все дiло свiтлом... Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в скорiм часi стояв уже, вiдхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi дубовi дошки. Сам вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi... - Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко звiв свою лобасту голову, примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав! - З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки. - Батьку, та що ж це ти! - Невже Тарас? - А то ж яка личина! Iван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пiшов довкола столу. Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув: - Марi╨! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас при©хав гiсть! На крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина. - Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив його Iван. - Менi також дозвольте... - почувся тихий голос. - А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник... Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що гiсть згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них з Iваном. - jestem kawalerem, panno, prosze zwazys...[3] - мовив Тарас по-польськи. - Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym razem kawalera...[4] - Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти вже повернувся звiдти... Це ж скiльки? - Десять рокiв. - А малював? - спитав Iван похмуро. - Так, крадькома... Тепер зробився гравером... - Казав тобi: покинь тi клятi вiршi! - I що було б? - всмiхнувся. - Художник був би, славний. - Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?.. - I без заслання! - Сво╨© долi, кажуть, не об'©деш i на конi... - сказав Т рас примирливо. - Така скучна розмова... - надула губки панна. - Не заважай! - вiдтрутив ©© Iван. Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий. - Це подруга мо╨© жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно, щоб унести яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубку╨ш? - Де б я там оженився... - Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться! - Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко. - Хочуть мене вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше... - За вiршi знов? - Нi. Кажуть - за богохульство. - А хоч було? - Та-а, трохи... ©м аби вчепитись... - мовив. - Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода. - Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк. - Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч гостю. - Зна╨ш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi сивi вуса... Тарас Шевченко! - Не може бути!.. - Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе тво©ми вiршами! Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець. - Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт. - Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i ©хнiй першiй приязнi. - Скажи, що ти колега мiй, iнспектор Друго© гiмназi©, - напоучав вiн жартома. - Так, так... - Не ма╨те мого "Iвана Гуса"? - На жаль... - Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат, торiк в Москвi надибали. - На жаль, не бачив i не читав, - розвiв руками Чалий. - А втiм, спитати треба в одного хлопця... - Можна до вас зайти? - Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято! - Марi╨! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що кортiло взнати, чи не знайшов вiн "╙ретика", сирiч "Iвана Гуса". Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти, звiсно, - веселi, вийшли глянути на вечоровий Ки©в. - Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас. - Про що ти? - спитав Iван. - Та "Гуса" жаль... - Знайдеться! - Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його i Чалий. - Той гiмназист, якого я питав про "Гуса", де тiльки мiг, вишукував, збирав... - Як прiзвище його? - Маслiй. На всяк випадок закарбував у пам'ятi. - До речi, треба вчити простих людей. Гiмназi© - це крапля в морi, та й то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися iз Чалим. Iнспектор же! - Коли i як? Ось заковика... - Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у тому допомогли б... До неписьменних мислi найполум'янiших, пророчих навiть вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо цю пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути! Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед ними, в сяйвi старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама на Заднiпров'я, Подiл, Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили... Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i чорний лiс, який зливався з небом у темнiй, ледь пiдсвiченiй далечинi, i рукави Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй зливi, i сонний пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат iз тьмяними вогнями вiкон... Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на тiй горi, за Кановом, i милуватись, слухати ласкаву, тиху вкра©нську нiч!.. А по Днiпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом човни, дуби, вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрi©, стоятиме, мов хмара, лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить... Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл, бо вся земля закладена за тi борги, в якi залiзли ©© колишнi хазя©ни... - У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi ночi... - тихо сказав Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш... - А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин. - Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригаду╨ш, як ми з тобою сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв? Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодостi бува╨ все!.. - Тако© ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я ледь не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов мiсцину в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли... Помiтили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут i - воля!.. Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям... - А якось тут, на Укра©нi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще пригоду. - Якраз було перед Великоднем. Струмки бiжать, латаття пахне, мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща, дрiмаю... Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладцi чеше сам панотець. Як тiльки вiн дiстався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми... - Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий. - Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович. Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього рiжка було вже видно i Ланцюговий постiйний мiст через Днiпро - одна з новин, якi найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Ки╨вi... - Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? - спитав тим часом Чалий. - А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить, чи не горить що на Подолi... Мiг би наш славний Клодт i лiпше щось зробити. - З Днiпра - чудово! - сказав Iван Максимович. - Ти бачив його з Днiпра? - Ще нi. - Найми човна, поплавай i подивися! Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледiв неподалiк пiд деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони ранiше, враженi красою ночi та кра╨виду, цей чоловiк також стояв i... Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?.. Нiч посiрiла, втратила казковий чар. - Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха. - Де? - здивувався Чалий. - Укляк оно пiд деревом. - А може, просто дивиться, гуля╨... - Бридко! Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились друзi. А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать. - Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович. - Тiкати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренiвку чи на Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усi околицi... - В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь... Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити задум iз пере©здом. Не йшов, а бiг з гори в сво╨ пристанище бiля Козиного болота, що стало вже майданом. - Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт. ...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на захiд, у тi мiсця, де Ки©в ста╨ селом. Минув уже й Кирилiвську, - оту таки лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а все не мiг спинити зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата. Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр i погукав: - Чи ╨ хто вдома? Вийшла ще не стара охайна жiнка. - Здрастуйте! - вклонився ©й. - Оце iшов, дивлюся - сто©ть хатина, не то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби кличуть мене до себе... Можна я поживу у вас у борг? - Хто ж ви такий? - всмiхнулася. - Та-а, чоловiк собi... На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога: - Входьте. - Чи я сказав... - Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса: - Правда. - Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад. Спасибi. То я пiду до мiста та привезу сво© пожитки? З богом! Надвечiр вiн, - уже преварський житель, - прийшов провiдать давнього (як час бiжить!) i вiрного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нiкого й не розпитував. Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав з кишенi старенькi вбогi окуляри й повiсив ©х на нiс та вуха. - Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. - Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не впiзна╨, забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Ки©в. - Згадай, як ми з тобою були в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко... - Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i раптом скрикнув: - Батьку!.. ©й-богу, ти! - заплакав. - Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!.. Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову. - Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. - Яким взяли, таким на волю випустили. - Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Укра©нi. Студенти тут були й казали... - Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату. - Правда? Так це ж чудово! - Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг! - В хурдигу? - Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколi, немов бичок... Васильчиков порадив швидше ©хати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi... - А тут тебе студенти ждуть... - Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом. - Зна╨ш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас душу... Бачиш, яким я став?.. - Не одружився? - Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi, його квартира мала печальний вид. Убогi меблi, всюди слiди злидарства та запустiння. - Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче. - А ти хiба?.. - Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву кирпу!.. - пригладив ус. - Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти... - Якби й менi до тебе ближче... - Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй... - Покличеш - все покину й пiду до тебе! - Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати. - Я й так, зда╨ться... - Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних. - Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi книг, нi коштiв, нi вчителiв... - Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши i не заждавши дозволу, влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зелено© Дiброви. - О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку. - Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при знайомствi в хатi отця Юхима просив про те. - Нi... ╙ хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами... - Хорошi? Так. Студенти, учителi, чиновники... Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець. - Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода. - Ви тут тепер живете? - Нi. На Преварцi. Шукай Пашковсько© Варвари дiм. - То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь пiд тридцять. - Зберемося за кiлька днiв. - Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi дверi, - Скоро мене вiдпустять з Ки╨ва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали... - Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi. - Ти зна╨ш ©х? - Кого? - Ну, тих студентiв та вчителiв... Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер старанно ©х хустиною, знов одягнув i посмiхнувся: - Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився... - Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша. - Свiтюсь тво╨ю славою, - всмiхнувся той. - Хто зна╨, чув, що ми з тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять... - Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. - Поставлю хату - й житимемо, як з братом брат!.. Хазяйка його зустрiла весело. З ©© очей випорскували iскринки смiху. Наймичка всмiхалась також. - Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись, у господинi. - Та ви ж мене й розвеселили, - мовила i погрозила пальцем: - Бач, прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi ма╨!.. - Прислали вже з Петербурга? - Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали ©й випрати. - Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв у борг десять копiйок. - Аж двадцять вiсiм. - Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собi... - Як можна!.. Вони ж чужi. - Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки. - Тепер не треба буде вам жити в борг, - промовила, вiддаючи його добро, хазяйка. - Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч. - Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!.. В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще поки дiти спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс iз сiножатi учора скошено© трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На обрусi, що постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток. Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як сходили на учту дiти. Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували й сiдали швидше за дивний стiл. - А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло, взяти що-небудь з миски. - Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала дiвчинка з блакитними, як льону цвiт, очима. - А мо', хто вмер? - Напевно, хтось iменинник!.. - Може, Тарас Григорович? - Або Оришка... - Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi! - Мабуть, дядько Тарас!.. Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим. Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки - Це вам усе!.. Берiть смiливо, ©жте!.. Малi злякались, бiльшi схопились з мiсця, кинулися за куп бузку i витягли "страшне" у двiр. Тарас упав, обвiшаний малим народом, iншi метнулись теж до кучi невелико©... Смiх вереск, жарти!.. Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та скатертини i почали трапезувати. Боже, якi були в них милi щасливо-мрiйнi личка i сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!.. ...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки. Лiто ж!.. Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух. Зiбралися бiля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола Ки╨ва, ©м заперечив якийсь студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжн╨ диво - за Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро... Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а друге - тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали вiд нього слiв, достойних його поезiй, його парсуни, вималювано© в цих добрих, щирих душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря свято© правди свiточа сво©х надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрi╨вського й чекав, коли пiлати дозволять йому зiтхнути вiльно, з миром зiйти з голгофи й ви©хати в Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Ки╨ва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров'ю свого народу, болем за рiдний край!.. Натомiсть iшов i мимоволi вивчав супутникiв, шукав мiж них зата╨ну чужу людину, шпика вiд жандармерi©... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусiда, друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi ╨ле╨м слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!.. Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно - вогонь повстання бунту не спалахне. Один не во©н, сила народу в ╨дностi!.. - Не притомився? - спитав Сенчило. - Трохи... Так нiби духу не вистача╨... - Може, десь ближче станемо? - Нi, нi. Йдемо, куди намiтили. Для молодi поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину й витер на лобi пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрiтися, вже дещо роблять, з'╨днанi в якийсь гурток чи товариство, що в них ╨ друзi в Харковi... Що ж вiн ©м мовить нинi, якi слова? Одкрити душу, вибухнути, а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се, про те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг би собi до смертi!.. Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це) вони були притишенi, врочистi, мов у церквi, а там, за крокiв тридцять, вже чулись вiльно. Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його насправжня молодiсть розпочалася тiльки в двадцять чотири роки, коли вiн скинув рабство й розправив плечi... Зда╨ться, те було недавно, а вже ось лисий, сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну, бездонну прiрву!.. Мiсто давно скiнчилося, i йшли вже лугом, мiж озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди сягало око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози... - А пам'ята╨ш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило. - Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас. - Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!.. - Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I я носив. Кулiш також недавно про вечiр той нагадував... Нi, брате, все хороше навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка ж краса!.. Як диха╨ться на цiй широкiй волi!.. - Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв двадцять рiчка. Слiди старого вогнища... - Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над рiчкою посеред луки привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб вiтер дув, розгонив гедзiв та комарiв... Чогось останнiм засом за мною в'яжеться всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти, вона вже в очi сичеться... Молодики взяли сво© торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр. - Можуть, гада╨ш, бути пiдслухачi? - спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай. - На луцi легше диха╨ться, - сказав Тарас. - I видно далi... Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород? - А певно ж вiн. - От жаль, що треба ©хати!.. - Хiба тебе хтось пiдганя╨? Гуляй собi! - Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче вислужитись... Та й Андрi╨вський менi звелiв сирiч порадив, просити дозволу якнайскорiше ви©хати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю вiдповiдi... Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре i прохолодно. Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце озвалось болем, нiби йому на щось жалiдося... Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав. За ча╨м з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом) усiх йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн, Гаврило, Леон, два Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники та четверо учителiв. Всi молодi, гарячi. Вiн сам, Сенчило та Лобода були мiж них, мов патрiархи... - Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський. - За що вас знову арештували? Там, бiля Канова. Всi зата©ли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну. А втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було i справдi як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать ©х, та вiн не смiв i тим карався тяжко. - Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що ©м ста╨ не по собi, коли мене не бачать. - Як можете, то розкажiть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром? Тут жартом не одмахнешся, бо ©хня ота бiда повинна стати досвiдом, застерегти. I все ж... - Були високi помисли про всеслов'янську ╨днiсть, про волю всiм народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк. - Дискутували, писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили д©ла! - додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу братчикам i... всiх продав! Студенти поопускали очi. - А де тепер вiн, зна╨те? - спитав Гаврило. - Мабуть, десь процвiта╨... Або знайшов свою осику... - Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - ©м честь i шана! - Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали ще в Стародавнiй Грецi©, - сказав Тарас. - Насильство, страх перед людьми, що прагнуть свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу. Нове шука╨ мудростi, старе - покори й слави з уст лицемiрiв... - Кому, панове, чаю? - схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного? Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною. - Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором. - Здоровi будьте ©хавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо". Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами. Той окрунувся, нiби хотiв також пристати до чаювання, i боком, боком рушив. - Гада╨те, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода. - Хто зна╨... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. - А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю... - Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило. - - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... - тужив Тарас. - Ось що таке великий державний страх! - Береженого бог береже, - сказав Сенчило й пiдвiвся важко. - Лiпше пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий будь, по воду! Студент взяв у Сенчила чайник i почвалав до рiчки, що хлюпотiла неподалiк. - А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов. - Далеко? - спитав Тарас. - Коли говорять голосно, то чути все. - Вiн справдi ловить рибу чи удав? - Пiти спитати, може? - Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв. - Тихiше, хлопцi!.. - шикнув на них Сенчило. I стало чути рiчку, потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки... - Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон. - Було таке. - I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова? - Я неслухняний, хлопцi, - сказав Тарас. - Написано ще цiлу торбу вiршiв. - I де ж вони? Коли ми ©х побачимо та почита╨мо? - Як свисне рак! - Ви б нам дали, а ми б ©х нишком-тишком переписали й пустили в люди... - Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi. - У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко Бекман. - Народ ©х ма╨ знати, читати ©х щоденно, немов молитви! - Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх! - А як? - Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму та читанню, але й лiчбi, iсторi©... Iсторiя - це мов душа, без не© народ не може стати на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рiдний грунт... - Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i я зрушу землю", - сказав, пiднiсши палець, Лобода. - От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя - всуцiль страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi, ординцi, турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Нема╨ нам дороги iншо©, як воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!.. - Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн. - Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А може, навiть совiстю... А вчився я в Академi© мистецтв. - Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос. - Вчать, та не нашу, брате. До нашо© нема нiкому дiла! - Тому-то ви писали про Гамалiю, Трясила, Гонту, Залiзняка?.. - спитав один з учителiв. - То наша слава! I, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей свiт крiпаччини, неволi, зла... Над вогнищем застукотiв, запирхав чайник. - Налл╨мо ще по склянцi чаю, хлопцi? - спитав Тарас, вiдчувши раптом холод у всьому тiлi. Сонце вже потемнiло, збiльшилось... Згортало крила променiв, щоб опуститися кудись за гори ки©вськi... - Краса ж яка!.. - зiтхнув Тарас, вiдчувши раптом серцем iще не знану йому бiду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустрiччю, такi надi© на не© мав, а скоро вже й прощатися... - Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? - спитав Сенчила згодом, як захiд став червоним. - Вона... Тарас поставив склянку й пiдвiвся. Ки©в, гори взялись багровим тоном... Подiл покрила довга вечiрня тiнь; тут починались ки©вськi погiднi, тихi ночi й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом... Вiд Оболонi поплив туман. Купчастий, свiтло-сизий, вiн заливав поволi рiчку, луки... Ставало свiжо й нiби аж якось моторошно. Здавалось, свiт тонув у ньому, знищувався, щезав навiки... Ки©в теж пригасав. Подiльськi тiнi скрадливо сягали вжо Андрi©всько© й Золотоверхо© церков, дзвiницi Лаври, фортечних мурiв... Сльози здушили горло. Мовчки пiшов у сивий рiдкий туман, аби нiхто не бачив тих слiз журби й зачарування... Раптом на вже погаслiм небi помiтив ледве видиму правiчну й непогасну свою зорю... Вечiрню, ту, що сяяла йому в Кирилiвцi, свiтила в душу ночами в Санкт-Петербурзi й сходила до нього там, за Каспi╨м та за Уралом, щоб вiн зiгрiвся нею на чужинi й змiг витримати неволю й муштру... Плачучи хтозна-чого, спинився i заспiвав пеан зорi: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.. Рада б аiрка зiйти - чорна хмара наступа╨; Рада, б дiвка вийти, так матуся ©© не пуска╨... А нiч усе густiшала, вгортала в морок милу картину лугу, Ки╨ва... I серце бралось тугою, неначе все те диво вiн не побачить знову, не доторкнеться во вiки вiчнi душею, всiм сво©м ╨ством того, за що готовий був щомитi прийняти муки, навiть пiти на смерть!.. Туман, туман... Клубочиться, тече кудись... Трам-там-татам! Схопився - вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир i не знаходив. Щось перекинув раптом - i той уже, не барабанний, звук привiв його до тями. Зiтхнув полегшено й, знесилений, прилiг на лiжко. Радуючись, що то були лише куранти Петропавловсько©, вернувся знову в Ки©в, на Укра©ну... Хоч розпинали його i там, ця подорож була як свято серця, як подарунок-плата за всi страждання... Совiсть його не мучила, коли вернувся до Петербурга. Був, правда, жаль, що так повiвся iз гiмназистом, який сердечно прагнув з ним познайомитися в Мошнах, почуть вiд нього слово... Прислав листа iз Ки╨ва. Юнак, а так глибоко й щиро збагнув його поезiю, його зболiлу душу!.. Вже рiк минув, а й досi сто©ть той лист перед очима - бери й читай. "...Цi три побачення, як три зорi, як вiра, надiя i любов, будуть мо©ми керiвниками в життi..." "...Давно вже я присвятив сво╨ життя вивченню Ваших, творiв, витканих iз горя та печалi й пiдбитих гнiвом, - труд, для якого мало життя, над ним мають працювати вiки й нащадки. Кiлька рокiв я збираю Вашi твори, вишукую в усiх Малоросiйських бiблiотеках, перериваю шафи - i праця моя часто увiнчу╨ться успiхом. Останнiй твiр, добутий мною, ╨ "Сон", ця генiальна сатира, що так влучно вiдбила в собi пороки петербурзьких придворних вельмож, що так грiзно кара╨ наших мучителiв, розкрива╨ рани нашо© Укра©ни..." Василь Маслiй... Той бiсiв справник забив йому так баки сво©м "усердием", що вiн образив тяжко таке дитя, таку людину мислячу!.. Ось купить землю, перебереться на Укра©ну, тодi знайде i вибачиться... Щось там не так, з купiвлею!.. Вже бiльше року крутиться на цьому дiлi Варфоломiй, а вiз, як мовиться, i нинi там... Примусив себе пiдвестися i запалити свiчку. Нi, треба якнайшвидше придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись купили iз Штернбергом... Ет, то пусте! Нi Васi тим не воскресиш, нi молодiсть свою не вернеш... Одягся повагом, узяв свiчник i рушив схiдцями в свою майстерню. Ноги були важкi й незграбнi, так нiби за нiч не вiдпочили. Ба, навiть стали важчi... I голова якась несвiжа... Мабуть, усе вiд холоду та ревматизму, який привiз iз тих пустель, давно забутих богом... Е-е, нi, так можна геть розкиснути! До бiса всi хвороби! Йому ж бо тiльки буде... ось за три мiсяцi сорок i сiм. Для мудростi найкращий вiк!.. Пiшов жвавiше, нiби вiд слiв сво©х став дужчим. Порипували пiд ним тужливо сходи... О, Федiр вже давненько встав i запалив (бо тепла) грубку! Послухався старий Михайла... А може... той сказав йому?.. Ет, що вiн мiг сказати! Тут всi зимою кашляють, усi носами хлюпають... Ось вирветься на Укра©ну i заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзiв... Ну що ж там монявться Варфоломiй! Останнiй лист вiд нього прийшов... у вереснi, а нинi вже зима надворi... Коли б то сам по©хав!.. Узяв портрет свiй - в шапцi та у кожусi - й довго вдивлявся в нього. Ма╨ зробити так, щоб це був твiр, картина, а не його подоба чи тiнь його. Так, схожостi одно© мало... Портрет людський - це вiддзеркалення скорiш душi, духовний образ... Рiзець був нiби з льоду, аж пальцi зводив холодом. I мiдна дошка - крига. Рiшуче сiв до столу, поставив свiчку вище, на стосик книг, i - до роботи!.. Мабуть, пiдмерзло знову. Краплi не барабанили, й з вiкна тягло не вiльгiстю, а льодяним зимовим духом... Ще до весни аж цiлих чотири мiсяцi! Щоправда, можна ви©хати ранiше трохи й мати тепло весняне в березнi... В них там у цьому мiсяцi вже сiють!.. Жайворонки дзвенять над полем, мрево сто©ть тремтке, пронизане промiнням сонця... Що це з його очима? Сльози весь час iзкраю... Як розвиднялося, прийшов Михайло. - Трудишся? - спитав вiн замiсть привiтання. - Господь робив i нам велiв. - Його не брали хворостi. - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся. - Чогось-то вiн недочува╨... Бува, так ревно моляться, а вiн i вухом не поведе!.. - Дай, думаю, зайду до служби, гляну, - перемiнив Михайло тему. - Снiдать тобi принiс... - Спасибi. - Ти лiки пив? Хотiв сказать неправду, але не змiг. - Нi. Геть забув, - признався. - З цим не жартуй, - нахмурився, немов хлопчак, хайло. - Барi сказав... - Що вiн сказав? - спитав тривожно. - Треба поберегтися, попити лiки, вилежатись. - Гаразд. Я лiки питиму, - зiтхнув Тарас. - Робити брате, мушу. Без працi я зведусь на пси i справдi зляжу... - Горе менi з тобою, - нiжно обняв його Михайло. А може б, ти пiшов до мене жити? - Нi, нi, - сказав рiшуче. - Я вперше, брате, за все життя отак собi... - обвiв майстерню поглядом. - Чого ж тодi шукав собi дружину? - То зовсiм iнше дiло. То вже сiм'я... Згадав Ликеру i спохмурнiв. - Ти й досi ©© коха╨ш? - тихо спитав Михайло, нiби хтось мiг почути. Змовчав. Не знав i сам. Була якась бездонна пустка талi, де колись витала його Ликера, й невтихлий смуток. - Вибач... - торкнувся знову його плеча Михайло, що був також старим невдатним парубком. - Як видно, нам з тобою не доведеться по-людськи жити... - Вирвуся iз Петербурга, поставлю хату бiля Днiпра й женитимусь! - сказав Тарас. - Ткаченко мене в Полтавi женить. - Еге, еге... - Не вiриш? Вiн там одну був напитав!.. - I що? - Давно не пише. I карточки ©© не шле... - Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми... - Тiпун тобi, Михайло, на язик! Помовчали, посумували. - Бери скорiше снiдай, бо захолоне! - схопив Михайло кошик, з яким прийшов. - Спасибi. Прибрав хоч трохи мiсця на столi й пiшов помити руки. - То я побiг. Увечерi загляну ще, - запоспiшав Михайло. - I що б я тут робив без тебе!.. - вдячно гукнув йому. Невдовзi прибiг iще один сердечний друг - Григорiй Честахiвський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмiшки. - А кажуть, ти захворiв... - Кулiш сказав? - Та нi. Барi. Зустрiв його в театрi... Ледь дочекався ранку... А ти собi нiвроку! - Пiдстрибую, - сказав Тарас. - Ти снiдав? - Тут Михайло недавно був, принiс менi гаряченького... Що в свiтi чути? Воля вже скоро буде? - Як видно, дуже панам не хочеться ©© давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!.. - Може, то все обман? - подумав Тарас уголос. - Щоб ошукати дурнiв? Почують, хто чим дише, - й по головi, по головi!.. - Це надто пiдло навiть i для мiнiстрiв... - сказав Григорiй. - Цар же пообiцяв... - Цар, цар! - скипiв Тарас. Не мiг спокiйно чути цього бридкого слова. - В царевi зло! Цар - то уже неволя, гнiт. Назви менi такого, щоб вiн стояв за правду, за рiвнiсть всiх, за щастя свого народу! - Ану ©х, батьку, к бiсу... - безжурно мовив Честахiвський. - Чи нам нема╨ чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твiй вже дозволив духовний цензор! Тарасовi ця новина була цiлющiшою од всяких лiкiв. - Справдi? Й псалми пройшли? - Напевно. Бо про купюри менi нiхто нiчого не говорив. - За це не грiх i випити! - То, може, збiгати та принести? - Не можна. Я нездужаю... - Таки Барi не обманув... - притих Григорiй. - Що ж ти мене морочиш, батьку? - Барi не бог, - на©жився. - Почни ©х тiльки слухатись, тих лiкарiв, то й жити буде нiколи. - Вiн доктор медицини! А це не жарт. - У нас був лiкар у Новопетровському, - всмiхнувсь у вуса. - Тiльки прийде недобра звiстка, що ©де наш батальйонний командир, одразу всiх, кого не можна йому показувати, - до лазарету, в лiжка! - Ти першим бiг, звичайно, в тi райскi кущi? - Дивно, - сказав Тарас роздумуючи, - та я нiколи там не ховався... Влазив у свiй мундир парадний i йшов на плац, на ту страшну голгофу... - Чому? - Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечi... - Досi ти не розказував менi нi разу про тi часи. - Минули, й слава богу!.. Григорiй взяв зi столу дошку з його портретом i запитав: - Ти й досi б'╨шся над цим сво©м поличчям? - За вiсiм днiв скiнчити мушу. - А що таке? - В суботу в Артемовсько© велика учта, i я вже ©й пообiцяв вiдбиток цього портрета. - Ти сам пiдеш? - Не знаю... - Тодi i я з тобою! Як джура, як тiлохранитель, - поклав портрет. - Спасибi... Увага ця була йому при╨мна, та навiвала сумнi думки. Вiдтодi, як вiн упав недавно посеред вулицi (земля йому схитнулась i попливла), Микешин, Честахiвський та Лазаревськi не вiдпускають його самого в мiсто, хтось з ним iде. Круневич каже - серце... То лiкар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрiлися вже тiльки тут, у Петербурзi.. - ...Кажу, що треба менi вже йти! - гукнув Григорiй. - Чую. Чого кричиш? - Я двiчi мовив тихо. - Пробач. Думки усякi лiзуть до голови... Лишившись сам, вiдчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзi, зробив би бiльше... А втiм, нiчого б вiн не зробив без друзiв! Тим паче нинi, хворий, з пiдступним болем в грудях... Нi, до Семена в гостi пiде, хоч там лети камiння з неба! I так занудився в оцiй майстернi-келi©, вже котрий день нi за порiг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора i попросив приготувати чаю. Таки свого, з цiлющих трав, привезених iз Укра©ни... Суботнiй день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снiгом й легким морозцем. Нiби на Укра©нi... Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рiдний край в безсонну нiч i ждав листа iз Корсуня, йому згадався раптом отой такий