т нема.
   - От був би у нас капкан!..
   - Зробити можна.
   - Доки його змайстру╨ш...
   - Влашту╨м пастку з кiлькох рушниць, - дiстав Тарас  з  кишенi  шворки,
якими вiн запасся ще в  укрiпленнi,  бо  припускав,  що  ©м  джульбарс  не
стрiнеться. - Давай-но, Хомо, свого ножа!
   Вiн вирiзав мiцнi рогатки, встромив у землю  колом  iз  тушею  якраз  у
центрi й поклав на них аж шiсть рушниць.
   - Прив'язуйте, - звелiв солдатам та козакам. - Нацiльте ©х на кабана.
   - А хто ж стрiляти буде?
   - Сам тигр.
   - Його не вчили.
   - Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до тушi, i  тiльки
вiн потягне - рушницi залпом!..
   - Здорово! Ну й голова!..
   Назад  iшли  по-iншому.  Тi  шестеро,  що  без  рушниць,  оточенi  були
озбро╨ними, як арештанти. А тут iще спадали швидко сутiнки, i кожен звук у
плавнях здававсь ходою тигра.
   Зiтхнули лише тодi полегшено, як вийшли в степ. Уранцi, ще до снiдання,
бо нетерплячка, вся та компанiя, - окрiм сердеги унтера, що  мав  дiла  по
службi, - рвонула дружно у комишi, ©х  гнав  азарт  мисливський,  а  ще  -
бажання вгледiти сво© рушницi, бо  за  таку  пропажу...  Не  приведи  того
господь!..
   Рушницi, слава богу, лежали всi незайманi. Веприна теж була на мiсцi...
   - Братцi, курок мо╨© спущений! Моя стрiляла! - крикнув один солдат.
   - Моя також!
   - А тут ось кров!
   Всi шiсть рушниць - розрядженi. Новi слiди. I кров на них.
   - Гайда за ним! - гукнув Тарас.
   - Вiзьмiть рушницi навпереваги i зарядiть, бо, може, тигр iще живий!  -
сказав козак, досвiдчений у полюваннi.
   Слiд  вiв  у  глиб  дрiмучих  плавнiв,  i  через  те   мисливцi   скоро
попритихали. Ще й мимоволi вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи  й
фланги.
   Тарас iшов мiж Вернером i козаком, що вiв по слiду тигра.
   - Невже утiк? - спитав Хома.
   - Багато кровi втратив, - сказав козак. - Десь ляже...
   - Це ж треба - сила така страшна!
   - Цар звiрiв.
   - I тут царi!.. - зiтхнув Тарас.
   - Хтось мав давати лад, - сказав козак.
   - Ти,  братику,  те  назива╨ш  ладом,  що  витворяв  цей  лютий  цар  з
киргизами?
   - Ну-у... вiн, як мовиться, тут перегнув... зарвався...
   - I ма╨ те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'╨днаний.  А  як
народ вiдчу╨, що вiн...
   - Джульбарс! - гукнув козак.
   - Де?
   - Он лежить, на стежцi..
   - Живий?
   - Хто зна╨... Треба бути напоготовi... Скрадалися,  як  до  живого.  Аж
поки хтось торкнув багнетом звiра.
   - Готовий!
   - Ну й чудовисько!
   - Аршин десь буде до чотирьох!
   - Цар, справжнiй цар!..
   - I все ж ми, браття, його подужали, - сказав Тарас. - Коли  гуртом  та
дружно - нiякий цар нам не страшний...
   - Громада - то великий чоловiк, - додав  козак.  -  А  як  же  ми  його
допремо?
   - Навiщо? Знiмем шкуру, та й всi дiла, - сказав солдат  iз  сивими,  як
волоть, вусами. -  Вiн  попопив  людсько©  крiвцi.  Мусить  тепер  платити
шкурою.
   - Шiсть куль влучило!
   - Ловко!
   - Ну й голова!..
   У небi проплив гусиний веселий ключ.  Тарас  згадав  про  плавання,  що
ждало ©х з Хомою, i посмутнiв. До осенi,  аж  поки  гуси  не  полетять  на
пiвдень, ©м борознить пустельне Аральське море i жити тiльки споминами. Та
ще хiба надi╨ю на кращi днi...
   ...В'©жджаючи до Оренбурга осiннього грязького дня, Тарас  вiдкрив  для
себе цiкаву iстину: те саме мiсто може здаватись рiзним - в залежностi,  з
якого боку до нього  в'©деш.  Два  з  гаком  роки  тому,  коли  прибув  iз
Петербурга, фортеця на Уралi його пригнiтила, прибила навiть сiрiстю свого
буття, а нинi, пiсля Ра©ма й Орсько©, здалась  йому  замало  не  столицею.
Будинкiв  тьма,  народу,  хоч  прорiдженого  холерою,  також  лiчи  -   не
перелiчиш!.. А головне - вiн тут i далi буде при Бутакову,  художником,  а
не солдатом, який щодня викону╨ безглуздi вправи.
   Першим, кого  зустрiв  бiля  будинку,  де  мав  квартиру  Бутаков,  був
друг-земляк Левицький. - Сергiю! - крикнув з воза,
   Той  озирнувся,  зморщив  чоло,  пригадуючи,  де  бачив  вiн  цього  аж
бронзового вiд сонця й вiтру вусаня, i  враз  зiрвався  з  мiсця,  пiдбiг,
обняв, зсадив на землю.
   - Як ви тут? - спитав Тарас. - Спiва╨те?
   - Без вас нема╨ дiла! - радiв Сергiй. - У Федора слабенький голос...
   - Федiр ще тут чи, може, подався геть?
   - Вiн у степу. Вже днями бути ма╨.
   - То, може, я до вас, братове, у пiдсусiдки?..
   - Та, батьку, ми!.. - зрадiв Сергiй ще дужче. - Зроби таку нам ласку!
   - Спасибi вам, - зiтхнув Тарас полегшено. - В'©жджа╨мо у браму мiста, а
я сиджу та й думаю: де прихилюся, бiдний? Не йти ж менi в казарму, коли не
тягнуть...
   - Федiр про вас уже домовився i з господинею.
   - А звiдки вiн дiзнався, що я при©ду до Оренбурга?
   - Герн розказав.
   - Вiн тут?
   - Учора бачив.
   - Це чоловiк, скажу тобi! Ми познайомилися в Карабутацi.
   - I вiн те ж саме сказав про вас...
   - Ну й славно. На справжнiх друзiв життя  скупе  -  радiймо  ж,  други,
кожному!
   Вiн поспитався дозволу у Бутакова i, взявши речi (ранець  та  малярську
скриньку i два портфелi) рушив по знанiй вже дорозi до  дому  Кутiних,  де
мав тепер пристанище.  Сергiй  хотiв  забрати  все,  та  вiн  вiддав  лише
портфелi. Скриньку лишив собi: вiн нинi ще член експедицi©, ©© художник  i
ма╨ право... Права, коли казати щиро, йому нiхто так i не дав - не побажав
цар-батюшка. Так малював два лiта, на будь-що-будь...
   У хатi зняв шинель i чоботи, лiг на диван i втомлено заплющив очi.
   - Мо', поспите? - спитав Сергiй.
   - Нi. Просто я раюю... - сказав Тарас. - Два роки жив  як  вовкулака...
Казарма, джеломейка, тiсна каюта,  палуба...  Що  не  кажи,  людинi  треба
хата... Вернусь - збудую десь на  горi  щоб  видно  був  широкий  Днiпр!..
При©деш тодi до мене в гостi?
   - На крилах прилечу!
   - I сядемо з тобою ми на призьбi тi╨© хати, послуха╨мо бджолиний гул  у
вишнях i заспiва╨мо...
   - Яко© пiснi, батьку? Щоб я хоч знав...
   - Та будь-яко©, друже... Бо всi вони в нас гарнi... Що пiсня, то й душа
людська!..
   - Це правда... - зiтхнув Сергiй. - У них щось ╨  таке,  таке!..  Сказав
би, та слiв нема.
   - Словами того не скажеш... Вiдчути треба, злитися iз ними серцем.  То,
брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!..  Iсторiя  душi  народу,  яку
нiхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми  носимо
©© в собi. Вмираючи, лиша╨м дiтям... Може, це  та,  вважай,  ╨дина  у  нас
фортеця, яку не взяв нiякий ворог!.. Вiчна i неприступна!..
   У передпоко© нараз почулися швидкi, рiшучi кроки, i  на  порозi  постав
високий юний прапорщик.
   Тарас помимо волi зiрвавсь на ноги, виструнчився.
   - Лежiть, лежiть, - всмiхнувся той. - Добридень!.. А пана Федора  нема╨
ще?
   - Нема╨, - сказав Сергiй. - Знайомтеся, - узяв за лiкоть  Прапорщика  й
пiдвiв. - Поет Тарас Шевченко...
   - А-а! - засвiтився прапорщик. - Iса╨в я, Микола. Подав привiтно  руку,
легенько стис Тарасову.
   - Вiн, може, син Iса╨ва, що в Орськiй був комендантом? - спитав Тарас.
   - Нi. Я з Полтавщини.
   - Земляк,виходить?
   - Точно. Менi про вас Сергiй та Федiр понарозказували!
   - Спiвати вмi╨те?
   - Нi, бог не дав...
   - У нього iншi здiбностi, - сказав Сергiй лукаво. - До молодичок...
   - Хто з нас не без грiха! - прийшов Тарас на  допомогу  прапорщику,  що
зашарiвся, немов хлопчак. - Сiдайте в нашiй хатi.
   - Я вже пiду.  На  службу  час.  Спасибi...  Радий  був  познайомитися!
Крутнувсь i вийшов.
   - Красень... - сказав Тарас. - Полтавець!..
   - Вiн тiльки родом звiдти.
   - А я ж то чую - хоч би тобi словечко...
   - Ви справдi, батьку, ляжте та подрiмайте, -  запоспiшав  Левицький.  -
Менi також на службi треба бути. Харчi накритi он на столi...
   - Спасибi. Мабуть, так i зроблю.
   Коли Левицький вийшов, вiн зняв  мундир  i  знову  лiг.  Сон  навалився
раптом. Як у дитинствi...
   Федiр застав його за малюванням острова,  якого  виявили  вони  посеред
моря i нарекли iм'ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвiв
його i пояснив, що робить це заради них iз Вернером...
   Мовчки вони потисли руки, поцiлувалися,  i  Федiр  вийняв  зi  скриньки
аркуш.
   - Що це? - спитав Тарас.
   - Княжна Варвара Р╨пнiна пита╨, чи я не знай, де ви подiлися.
   - I що ж ти ©й вiдповiв? - узяв той лист, проглянув. - Вже цiлий рiк!..
   - Чекав, що ви повернетеся i все самi напишете. Я теж не знав нiчого...
Питав - на морi, кажуть, чи у Ра©мi...
   - Нiхто, крiм не©, не написав?
   - Принаймнi я не одержував.
   - Забули!..
   - Там також була холера...
   - Не вимерли ж вони усi. Було багато друзiв...
   - Нiчого. Ось напишете - i вiдгукнуться.
   - Одному я вже написав; Андрi╨вi, в чарiвний Седнiв.  А  де  твiй  брат
Михайло?
   - Ще в Петербурзi. Пише, що скоро ©хатиме до Оренбурга.
   - Хочу вас змалювати з братом, - сказав Тарас. - Допоки маю фарби... Бо
Олексiй Iванович, наш капiтан,  накидав  стiльки  менi  роботи,  що  фарби
просто тануть.
   - Брат привезе.
   - Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак...
   - Чого?
   - Шукать вугiлля.
   - Це ж так далеко! Тисяча, коли не бiльше,  верст!  У  Гур'╨в,  а  далi
морем...
   - Знову - як у могилу.
   - Може, ще перемiниться... - сказав не скоро Федiр. - Я попрошу  когось
iз штабу корпусу.
   Тарас iще раз перечитав листа  княжни  Варвари.  Турбу╨ться,  сердешна,
ним... Свята душа!.. Заступниця його ╨дина!..
   - Пiду явлюсь начальству, - озвався знову Федiр. - А  ввечерi  влашту╨м
учту. Треба ж нам порадiти зустрiчi!
   - Тим часом я складу листа княжнi  Варварi,  -  тихо  сказав  Тарас.  -
Напевно, вже й розучився...
   Вiдклав альбом, узяв перо й поквапне сiв до столу. Два роки  майже,  як
вiн одержував чи©сь листи, як сам писав!.. Два роки... Вiн  так  чекав  на
дружнiй бiлий аркушик в отiй сумнiй пустелi на  Сирдар'©...  Як  прибувала
пошта й солдат-поштар вручав листи, вiн йшов у степ i там собi доводив, що
так йому найлiпше, що звiстка з краю рiдного чи з Петербурга розвередила б
душу, якiй i так нелегко... А сам  чекав  тим  часом,  що  хтось  гукне  й
подасть йому конверта...
   Сидiв за чистим аркушем i намагався згадать лице Варвари, яке  нiяк  не
вимальовувалося в його уявi. Бачив окремi риси, жести, чув  навiть  голос,
проте не мiг злiпити з них портрета. Забув чи,  може,  вiн  не  смiв  тодi
вдивлятися в княжну, як в iнших, щось змушувало  його  вiдводити  вiд  не©
погляд. Напевно, те невловне "щось" вiдмовило його вiд  намiру  намалювати
©© портрет з натури...
   Чув серцем: нинi, зараз же  повинен  щось  зробити,  аби  спинить  сво╨
сповзання в нежитi╨ з гори  високих  помислiв  i  вболiвань.  У  морi,  на
Косаралi, де зимувала експедицiя, в Ра©мi -  скрiзь  вiн  жив  життям,  що
нищило поволi душу, змеяшувало у ньому опiр присуду катiв  людських.  Лист
до княжни Варвари - це  той  мiсток,  який  з'╨днати  може  з  минулим,  з
вiчним... Нi, вiн писав поезi© i малював. Та й зараз ось малю╨.  I  все  ж
вiдчув, - найдужче тут, вже в Оренбурзi, - що iншим  став,  байдужiшим  до
свiту й зла, яким його виповнюють царi  й  сатрапи  ©хнi  усiх  мастей  та
рангiв. А це - ознака краху, капiтуляцi©, як кажуть у вiйськових колах!..
   З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, iз  того,  що  вiн  не  винен  у
довгiм сво©м мовчаннi...
   Рвучко вмочив перо в чорнило. Ра©м, Аральське  море  враз  вiддалились,
зменшились. То все гiрке минуле, накинуте йому чужою  волею,  i  через  те
також чуже. Тепер чуже! Тягар рокiв, одбутих на засланнi,  скидати  ма╨  з
себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив - i слава богу. Хто  зна╨,
скiльки ще в цното ©х попереду... А всi разом не витрима╨ одна, - нехай  i
з кременю! - людська душа...
   ...Зiбралися на другий день, увечерi. Компанiя,  -  як  висловився  пан
Бронiслав Залеський, його новий знайомий i спiвробiтник, - була не  вельми
велика, але  вельми  поважна:  сам  Бутаков,  Посп╨лов,  Герн,  Залеський,
Вернер, ну i, звичайно ж, трiйця господарiв  -  Тарас,  Сергiй  та  Федiр.
Останнiй, правда, був невдоволений, що запросили "шляхту", та явно виду не
подавав.
   Пригубивши мiцного трунку, згадували кра© далекi милi. Це замiняло усiм
©м брак яскравих, щасних вражень у тому життi-буттi, яким жили, яке ©х тут
засмоктувало, вганяло в сон душi та думки.
   - У Микола╨вi акацiй тьма, - озвався Олексiй Iванович. - Як зацвiтуть -
все мiсто бiле-бiле... Прийдеш iз моря, глянеш - i щось таке тодi з  душею
ко©ться... А ще - дiвчата в бiлих весняних сукнях!..
   У нас весна - вся жовта... - зiтхнув Залеський. - Всюди вода, вода... I
в нiй, по синiх-синiх плесах, - яскраво-жовта лотать!..
   - По  чагарях  у  видолинках  бiлi╨  ряст...  -  примружившись,  сказав
Левипький, що був замало не земляком Залеського. - Iдеш отим  зелено-бiлим
ра╨м, i так спiвати хочеться, що сили нема╨ втриматися...
   - А я люблю цвiт льону, - озвався Федiр. - Тодi земля i небо -  всуцiль
блакить... I жайворонки дзвенять у небi, благовiстять...
   Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскiс  промiнням
сонця, i в ньому роги й спини волiв, що йшли у  плузi...  А  далi  -  цвiт
калини. В левадi в них, бiля  струмка...  Барвiнку  синь  по  всiй  могилi
матерi... Як посадила Катря, то й досi синьо дивиться на свiт його нещасна
мати... Торiк, посеред моря,  згадалась  раптом  старша  його  сестра.  Аж
заболiло в грудях. Чи не лучилася якась бiда?..
   - Я тут служу ледь не п'ятнадцять рокiв!.. - промовив Карл Iванович.  -
Свою радзiму Вiтебщину вже геть забув...
   - Не тягне? - тихо спитав Сергiй.
   - Весною щось як найде, бува╨!.. Тут маю дiм, дружину, дiток...
   - А я пiшов би пiшки на Укра©ну, - сказав Тарас.
   Запала довга тиша.
   - Ось за аральськi  мандри  присвоять  вам  якесь  звання,  то  зможете
по©хать кiньми, - озвався першим Бутаков.
   - То як ще цар подивиться... - зiтхнув Тарас.
   - Чи правда, що государ дав грошi на викуп ваш iз крiпаччини? -  спитав
Посп╨лов. - Ходять такi чутки...
   - Брехня, - аж надто грубо сказав Тарас. - Пiдстро©ли, аби  iмператриця
портрет той виграла у лотерею.
   - Який портрет?
   - Жуковського. Призначений менi на волю.
   - То ви з царем знайомi?
   - Нi. Бачив тiльки здалеку. У Петергофi.
   - Це звiдти "Сон"? - всмiхнувся Сергiй по-змовницькому.
   - Ваш новий вiрш? - озвався вперше Вернер.
   - Нi. Це старе. Поема.
   - То, може б, ви нам прочитали? - втрутився Герн,
   - I рада б душа у рай... -  розвiв  Тарас  руками.  -  Рукопис  десь  у
Дубельта, на зберiганнi...
   - А може б, ви... - почав було Левицький. Тарас спинив:
   - Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув i щоб мене забули...
   Федiр був тямковитий чоловiк: схопив гранчасту пляшку й поналивав.
   - Як у поета сказано, - зиркнув лукаво на Тараса, - й  записано  вуглем
на стiнцi шинку...
   Вип'╨ш першу - стрепенешся,
   Вип'╨ш другу - схаменешся,
   Вип'╨ш третю - в очах ся╨,
   Думка думку поганяв.
   Тарас знiтився. Справдi, було таке. Як познайомився iз Забаржадою...
   - А що, як хтось вiзьме стiну ту й пошле у Третiй вiддiл  власно©  його
iмператорсько© величностi канцелярi©? - спитав Хома.
   - Орлов пошле подяку Обручову, - скривився Карл Iванович. -  Горiлка  -
дiло государево, i славити ©© похвально.
   - Це все одно, що ода дому царствуючому... - додав Залеський.
   - Хочете, щоб я i  тут  тягнув  носок?  -  спитав  Тарас  похмуро.  Хоч
розумiв, що друзi мають  рацiю,  що  треба  кожен  вчинок  i  кожне  слово
зважувати на терезах сво╨© долi, свого покликання на цiй землi.
   - За добре дiло можна i потягнути, - сказав Хома.
   - Це правда!.. - зiтхнув Тарас.
   - Тож вип'╨мо по другiй чарцi i  схаменiмося!  -  гукнув  Посп╨лов,  що
зрозумiв, як видно, чотиривiрш Тарасiв i без перекладу.
   Сергiй тим часом внiс самовар, поставив чашки, цукор. Всi потяглись  до
чаю. Лише Тарас сидiв у роздумi про нелегке життя поета, що став на прю iз
силами неволi й зла.
   Вiн ма╨ завжди бути на висотi свого звання, обов'язку перед народом...
   - Налити вам? - спитав Сергiй.
   - Будь ласка.
   - Як гарно це звучить у вас - "будь ласка..." - промовив Карл Iванович.
   - Бо наша мова нiжна i мелодiйна.
   - А кажуть, це нарiччя великорусько©, - не то спитав, не то  пiдтвердив
чи©сь думки Посп╨лов.
   - З Росi╨ю ми тiльки двiстi рокiв...  До  того,  отже,  жили  без  мови
власно©, були нiмi?
   - Ай справдi! У вас залiзна логiка. Сергiй подав Тарасовi налиту  чашку
i пiдморгнув, вдоволений його  знанням  iсторi©,  його,  нехай  малою,  та
перемогою.
   - Найдужче що мене вража╨ на Укра©нi, то це пiснi... - сказав  замрiяно
Бутаков. - I те, що всi спiвають... Та як! Спiвзвучно, вмiло ведучи  кожну
партiю... I хоч би хто коли сфальшивив...
   - Таку б нам ╨днiсть в iншому, - сказав Тарас. - А то хто в тин, а  хто
в ворота...
   - Була ж колись, - сказав Сергiй.
   Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а вiн  знав  добре,  що  завело  його
народ в крiпаччину. Сьорбнув iз  чашки  чаю,  набрав  повiтря  в  груди  i
заспiвав:

   Ой хмелю ж мiй, хмелю,
   Хмелю зелененький...
   Сергiй його пiдтримав високим, чистим голосом.
   Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   I Федiр влив свiй баритон у дивний  трунок  спiву.  Тепер  вони  в  три
голоси знялись на крилах пiснi й ширяли вiльно й радiсно в безкра©м рiднiм
небi...

   Зимував я в лузi на калинi
   Та й не розвивався!..

   Коли скiнчилась пiсня, - широка, вiльна, наче козацький степ, -  i  всi
мовчали,  враженi  ©©  роздоллям  i  фiлософським  настро╨м,  Тарас  почав
весело©:

   Ой горе, горе,
   Який я вдався;
   Брiв через рiченьку
   Та й не вмивався...

   Бачив, як ожили,  заусмiхались  гостi,  й  згадав  гучне  весiлля  бiля
Борзни, де вiн спiвав цю пiсню i вчив ©© спiвати ясну  Панькову  наречену,
що вiддавала вiно на подорож його до Рима... Ось де той Рим, ласкава панно
Олександре!.. А де-то нинi брати-соузники? Чи згадують його в сво©й тяжкiй
неволi?.. Чи всi живi?..
   - Дивний ви чоловiк, Григоровичу, - сказав Посп╨лов згодом. -  Спiва╨те
веселу, жваву пiсню, самi ж печальнi...
   - Доля така у нас... Я зараз мав би бути в Iталi©, на  берегах  старого
Тiбру...
   - Ка╨тесь, що написали вiршi, якi загнали вас на  Урал?  Тарас  вагався
довго з вiдповiддю i все ж признався, мов на духу:
   - Нi. Я не схибив. Пiдло впиватись щастям, волею, коли народ твiй  гине
в ярмi неволi!..
   - Браво! - гукнув Залеський. - Вольность вище життя!
   - Тихiше.. Ми ж не в катакомбах, - озвався Герн. - Спiвайте лiпше.
   - Може, ще по однiй? - спитав Посп╨лов.
   - Досить, - спинив його порив  до  чарки  Бутаков.  -  Я  вже  пiду,  -
пiдвiвся. - Спасибi вам за гарний вечiр!
   - Час i менi додому, - схопився Герн. - Дружина жде.
   - Красуня вона у вас, штабс-капiтане... - заздро зiтхнув Посп╨лов.
   - Правда, - всмiхнувся Герн. - Вона менi осяю╨ цей хмурий край...
   Як Бутаков i Герн пiшли, Посп╨лов кинув не без лукавства:
   - Кажуть, ваш землячок Iса╨в туди взяв курс...
   - Оцей Адонiс-прапорщик? - спитав Хома.
   - Панове! - рiзко сказав Тарас. - Дружина друга нашого,  як  i  дружина
Цезаря, поза пiдозрою. Чи личить нам повторювати чи©сь плiтки?..
   - У вас залiзна логiка, - узяв Посп╨лов пляшку. - Давайте вип'╨мо ще по
однiй, i хто куди!
   Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригiнальну,  думку.  Тим
паче час був пiзнiй.
   Прощалися бiля ворiт.
   - Тарасе, треба якось зустрiтись вам з  поляками,  -  сказав  Залеський
тихо. - Сусiди ми... Та й доля у нас тепер, вважай, одна...
   - Гуртом, як мовиться, i батька бити легше?
   - Вiтчима, прошу пана!..
   - Гаразд, - подав правицю i мiцно стис. - А де Посп╨лов?
   - Певно, поплив в якусь та╨мну гавань...
   Стихли в густiй пiтьмi осiннiй неквапнi кроки Хоми та Бронiслава, а вiн
стояв i думав про Бутакова, Герна,  його  дружину  милу  та...  Забаржаду,
дiвчину з тонким i гнучким станом, що приголомшила його  красою-дивом,  як
карагач серед пiскiв пустелi...
   ...Йдучи у дiм до Чернишових (прибiг хлопчак, покликав), Тарас  не  мiг
подумати, що  саме  тут  вiдбудеться  ота  братерська  зустрiч,  яку  йому
пообiцяв Залеський. Дива! Сьогоднi бачилися, трудились поряд аж до  темна,
i вiн про те й не натякнув. Напевно, так i треба. Поляки  мають  досвiд  у
цих дiлах.
   - Не роздягайся: будемо в холоднiй хатi... - зустрiв його  молодший  iз
Чернишових, який навчався ще в Академi© мистецтв i - о  сюрпризи  долi!  -
вчив малювати дiтей царя.
   - Що сталося? - спитав Тарас тривожно.
   Нiц, - вiдповiв йому чомусь по-польськи Олексiй. I посмiхнувся в  чорнi
козацькi вуса. З кiмнати чувся гомiн, приглушений басистий смiх.
   - Бенкет? З якого приводу?
   - Вас ждуть, - узяв за лiкоть Олексiй i вiдчинив важкi дубовi дверi.
   У хатi враз запанувала тиша. Iз не© вийшов йому назустрiч Вернер.
   - Панове! - мовив вiн урочисто. - Поет Тарас Шевченко! ╞х тут було  душ
десять. Здебiльшого простi солдати. Мовчки, один за одним  вони  пiдходили
й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та  Попеля,
якого знав ще в Орськiй.
   - I ти - поляк? - спитав у брата  Олексiевого,  що  пiдiйшов  потиснути
Тарасу руку.
   - Урядник Оренбурзького козачого вiйська  Олександр  Чернишов!  -  став
струнко той.
   - Не бачиш, що я в пальтi?.. - всмiхнувся Тарас також.
   - Крiзь драп у вас просвiчу╨ться чин генерала!
   - Скажу про це начальству й подам  негайно  у  вiдставку,  -  пiдтримав
жарт. I  спохмурнiв,  згадавши,  що  цар  пiдтвердив  заборону  писати  та
малювати й вiдстрочив тим присво╨ння йому звання.
   - Я вибачаюся,  що  так  повiвся  з  вами,  не  попередив...  -  сказав
Залеський. - За нами й тут потроху стежать...  Чули  про  той  конфуз,  що
стався з Обручовим бiля костьолу? Нi? Хтось донiс, що вечорами в  костьолi
свiтиться i там збираються та╨мно засланi сюди поляки.  Наш  генерал  взяв
плац-майора та полiцмейстера й  наскочив  раптом.  Дверi  були,  на  лихо,
замкнутi. Гукнули ксьондза Зельонку, той вiдiмкнув...
   - I що?
   - То сонце, вже призахiдне, свiтило в  рiзнокольоровi  шибки  вiвтарних
вiкон!
   - Невже прибiг сам генерал-губернатор?
   - У тому-то i весь комiзм пригоди.
   - Трагiзм, скорiше... Спробуй збагнути ©х, цих унтерiв во  генералах!..
А я гадав, що Обручов...
   - Панове,  -  мовив  Вернер.  -  Солдатам  не  дозволено  судить  сво©х
начальникiв.
   - Це тiльки осуд, братику, - озвавсь Попель. - Суд десь iще попереду...
   - А поки суд та дiло, прошу до столу! - мовив ©м Олексiй.
   - Хотiлось би поговорити... - скривився Попель.
   - Раптом хтось набiжить, а стiл сто©ть не займаний. Якi  ж  у  бiса  це
iменини!
   - Хто iменинник? - спитав Турно.
   - Хай буде - ви.
   - Чудово. Тодi прошу, панове, повiншувати мене з днем ангела! - ввiйшов
у роль.
   За стiл сiдали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "ру©ни".
   - Ну що, - спитав Тарас лукаво, - не посрамили христолюбиве во©нство?
   - Я певен був, що ви солдати, вiрнi царю й отечеству, - в тон  вiдповiв
учитель царських чад.
   Одвiвши вбiк Тараса й пригладивши короткi вуса, Попель  сказав  глухим,
статечним голосом:
   - Я тут давно, вже цiлих десять рокiв... То вибачайте, коли скажу  щось
не до ладу...
   - Аж десять лiт!..
   - Засуджено було до страти. А потiм цим замiнено.
   - За що?
   - Ми всi тут виннi в одному "злочинi" - бажаннi волi.
   - Правда.
   - На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за
вашi вiршi, свiдчить,  що  ви  поет  великий,  чесний  i  вiльнодумний.  -
Передихнувши, Попель ураз спитав: - Чому ми тут?
   - Тому, що тягнемо у рiзнi боки. Як лебiдь, рак та  щука  з  вiдомо©  i
вам, напевно, байки.
   - У саму суть влучили! - зрадiв словам тим  Попель.  -  Якби  повстання
нашi пiдтримали на Укра©нi, то ми, напевне, тут не були б!..
   Тарас вже чув такi розмови й такi думки, сам мiзкував над цим питанням,
проте не мав твердо© вiдповiдi,  оскiльки  все  було  таке  заплутане,  що
тiльки час та спiльне лихо могли навести потрiбний лад.
   - А хто б ©х мав пiдтримати? - спитав спокiйно.
   - Звiсно - пани, народ.
   - Панам i так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борнi за  волю
з Польщею.
   - Коли-то все те було!
   - Ай досi нам вилазить боком. I вам також.
   - Ой правда!.. - сказав Турно.
   - Колишн╨ слiд забути, - озвався Вернер. Iншi теж пiдiйшли.
   - Ми й так уже забули стiльки, що ледь згадали, хто ми, - сказав Тарас.
- I все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.
   - I Польща також.
   - Добре. А як же буть, - всмiхнувся, - з отим великопанським "вiд  можа
i до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..
   - Iдеться тепер про iнше, - подав Залеський голос. - Боротись  слiд  за
волю для всiх знедолених!
   - I росiян в тому  числi,  -  додав  Тарас.  -  Лише  тодi  ми  зможемо
перемогти.
   - Тарасе, ви вгадали мо© думки, - сказав урядник  палко.  -  Солдат  це
хто? Крiпак колишнiй, мученик. Щоб вiн не став стрiлять у волю, треба, аби
вiн знав, що то його свобода, його життя!
   Знiяковiвши, вiн вiдiйшов до брата, який  сидiв  побiля  столу  й  щось
замальовував собi в альбом.
   - Чим бiльший обсяг, тим менший змiст. Так вчить наука логiки, - сказав
похмуро Попель. - Ви нас втопити хочете у снах сво©х народiв.  Польща  вже
стiльки рокiв бореться, а ви спите...
   - Сплячий - не мертвий,  колись  прокинеться,  як  мовить  наш  фiлософ
Сковорода, - сказав Тарас.
   - А нам сидiти й ждати?!
   Будить гуртом. ╙днатись для свободи.
   - Так ми не вирвемося i до страшного суду!.. Притихли. Стало  чути,  як
олiвець шурхоче об бiле поле аркуша.
   - Я не полiтик, други, - сказав Тарас, - не генерал... -  оглянувся  на
Чернишових, - i все ж менi зда╨ться, що iншого шляху нема.
   - Тарасе, вiн занадто довгий.
   - По ньому ми, присутнi тут, не дiйдемо.
   - Народ вiд нас одвернеться!
   - Вважатиме за боягузiв.
   - Або й за зрадцiв!..
   - Знаю те по собi, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволi... -
сказав Тарас. - Сам плакав од безсилля зробити щось  негайно...  I  все  ж
терпiнням треба нам запастися.
   - Сидiти й ждати?
   - Дiяти! Та не наослiп, з розумом. Здолать такого змiя, що мучить  нас,
не можна тiльки серцем. Урядник правду мовить: солдат - крiпак недавнiй  -
повинен знати iстину i свiй "маневр" у битвi зi стоголовим чудиськом.
   Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумлiння  i
долi власно©, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
   Тарас вдивлявся в братчикiв, - як подумки назвав полякiв, згадавши Ки©в
i Товариство святих Кирила та Мефодiя, - й не мiг збагнуть, як сталося, що
вiн на першiй зустрiчi розкрив ©м душу. Правда, вони також не крилися... А
Чернишови? Цих знав давно i вiрив ©м...
   - Що буде, те, дасть бог, побачимо, - сказав Залеський,  немов  старий,
хоч був молодший вiд багатьох. - А треба нам триматись разом, дiяти  плече
в плече...
   На вулицi почулись кроки, гомiн.
   Поляки враз всi подались до столу, взяли чарки.
   - Здоров'я пана Людвiга! - пiднiс свою Залеський.
   - Панове, це не Обручов, - сказав Тарас, що  прича©вся  бiля  вiкна.  -
Якiсь веселi  панни  iз  кавалерами!  Жарт  був  не  дуже  вдалий.  Поляки
настовбурчилися.
   I тут прийшов на допомогу дружбi Олексiй.  Всмiхнувшись,  вiн  промовив
голосно i безтурботно:
   -  Прошу  до  мене  ближче!  Допоки  ви  дискутували,  я  вас,  панове,
намалював! Як говорили еллiни, життя коротке, а мистецтво...
   - Вiчне! - додав Тарас.
   На аркушi було чудово  вирисувано  портрети  всiх  присутнiх.  Художник
навiть встиг згрупувати постатi, вiдбивши в цiй композицi© момент розмови.
Попель щось  промовля╨,  iншi  його  уважно  слухають...  Тарас  про  щось
замислився, ще не ввiйшов у бесiду i в товариство... Схожiсть була разюча.
Всiх одинадцяти.
   - Ну як? - спитав художник.
   - Чудово, - першим сказав Тарас.
   - От тiльки я... - озвався i Бронiслав Залеський. - Я ж не сидiв...
   - Так треба для композицi©. Ти ж сам малю╨ш... Липський i  ти  присiли,
щоб покурити...
   - Солдати, що всi стоять, нагадуватимуть  скорiше  стрiй,  анiж  цiкаву
бесiду на iменинах у пана Людвiка, - додав Тарас.
   - А ви в пальтi, - помiтив Попель. - Добре, як  не  побачать,  кому  не
слiд...
   - За це спокiйнi будьте, - промовив твердо Олексiй. - Ви ж зна╨те  мене
i брата...
   - Зна╨мо, - сказав Залеський. - Пiзно. Час розбiгатись...
   - Може б, Тарас  Григорович  нам  прочитав  щось  iз  свого...  на  сон
грядущий?.. - спитав несмiло Людвiк.
   - Панове, тiльки з пам'ятi, - сказав Тарас у тишi, що наступила. - Та й
то фрагмент...

   Менi аж страшно, як згадаю
   Оту хатину край села!
   Такi©, боже наш, дiла
   Ми творимо у нашiм ра©
   На праведнiй тво©й землi!
   Ми в ра© пекло розвели,
   А в тебе другого блага╨м,
   З братами тихо живемо,
   Лани братами оремо
   I ©х сльозами полива╨м...

   Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не пота©в,  не  убоявся
його страшно© кари за щиру правду, й чув, як мороз бiжить по спинi, бачив,
як пiднiма╨ться на головi волосся в Людвiга... Притишивши ледь не до  краю
голос, ударив, нiби шаблею:

   Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
   А кров, та сльози, та хула,
   Хула всьому! Нi, нi, нiчого
   Нема святого на землi...
   Менi зда╨ться, що й самого
   Тебе вже люди прокляли!

   Схопивши шапку, вибiг в морозну нiч.  Не  мiг  же  вiн  явити  слабiсть
людям, якi самi  шукають  в  нього  сили,  вогню  сво©м  пригаслим  душам,
вимученим в оцiй страшнiй пустелi!..
   ...Вже другий мiсяць жив сиротою - Федiр  подавсь  на  зиму  в  Гур'╨в,
Михайло й Сергiй - на службу в Санкт-Петербург, а  Бутаков  по©хав  також,
змусивши тим самим дружну свою команду  шукать  -  хто  де  -  пристанища.
Тараса взяв до себе Герн, вiддав йому весь флiгель, i виявилося, що  всяке
зло не без добра. Тут, на Слобiдцi, в затишку садиби друга Тарас  знайшов,
нарештi, те, чого йому завжди найбiльше бракувало: самотину i незалежнiсть
вiд будь-кого. ╙фрейтор, найнятий за невеликi грошi, повiдомляв, коли була
потреба прийти в казарму, й на цьому служба,  власне,  й  вичерпувалалася.
Малюй, пиши, ходи, як вiльнi люди, на гулянки та на бали, де вiн - у фрацi
з плеча друзяки Федора - стрiчався i розмовляв з батьками-командирами, якi
вдавали, що рядовий Шевченко i цей артист[8] - не мають нiчого  спiльного.
Сам  Обручов  замовив  йому  портрет  дружини.  I   заплатив,   як   iншi,
пiдкресливши сво╨ю  мздою,  що  малював  художник,  а  не  пiдлеглий  йому
солдат...
   Iса╨в його знайшов у Герна, хоч не питав нiколи, де вiн живе. Ввiйшов у
двiр i  стежкою  попрямував  до  флiгеля,  немовби  вже  бував  не  раз  у
земляка-солдата.
   Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч  це  була  дитяча
гра: Iса╨в бачив, як малював портрет братiв Михайла й Федора.
   - Добридень вам, Григоровичу! - гукнув привiтно прапорщик. - Нудьгу╨те?
   - Та нi, бог милував... - сказав Тарас, пiдводячись назустрiч гостевi.
   - Один як перст... Жахливо!
   - Я не один.
   - О! Де ж вона? - всмiхнувся ласо прапорщик й огляну ся. - Не  вiдiб'ю,
не бiйтеся!..
   - Я не боюсь...
   - Чому? - спитав здивовано.
   - Бо це, паничу, вам не пiд силу.
   - Овва! - як пiвень, випнув груди. - Щоб я якусь татарочку!..
   - Попали пальцем в небо, - всмiхнувся на те Тарас.
   - А хто ж вона? Я знаю тiльки про Забаржаду...  Тарас  помовчав  трохи,
щоб молодик помучивсь бiсом заздрощiв, i мовив тихо:
   - Вiрна моя супутниця - тривожна й нiжна Думка.
   - Я не розслухав... Дунька? По-вашому то буде "мысль".
   - А-а! Ви ж поет, фiлософ... Анахорет!  -  чомусь  зрадiв  Iса╨в.  -  I
раптом став поважним: - А втiм, у мене ╨ до вас серйозне дiло.
   - Яке?
   - Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку...
   Грошi у мене ╨!
   - Я, зна╨те... - зам'явся було Тарас.
   - Ви ж малювали iнших.  Чи,  може,  я  з  лиця  бридкий?  -  всмiхнувся
самовдоволено.
   - Часу нема...
   - Помалу, не поспiшаючи, -  вмовляв  уперто  прапорщик.  -  Приходитиму
сюди, до вас, о цiй порi...
   - Ну, добре, - здався-таки Тарас. - Як земляковi...
   - Дякую. Коли почнемо? - дiстав годинник i заметушився. - Завтра!
   - А може...
   - Завтра, завтра!..
   Iса╨в швидко вийшов, так нiби його  погнало  з  хати.  На  другий  день
з'явився, мов на службу, роздягся, сiв.
   - Малюйте, - кинув коротко.
   Тарас дiстав з-пiд лiжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
   - Як вас?
   - Ат, все одно! - махнув рукою прапорщик, Вiн був i тут, i нiби десь за
стiнами цi╨© хати.
   - Зробимо в овалi...
   - Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадi╨!..
   - Дуже хотiла бачити вас офiцером?
   - У не© був якийсь роман з гусаром,  i  це  з  дитинства  вирiшило  мою
судьбу.
   - А ви самi?
   - Мене хiба питали!.. А втiм, я навiть радий, що вийшло так. Служи собi
i в вус не дуй!
   - Чудово...
   - Що?
   - У цьому суть: служи й не дуй...
   - А-а... - Вiн ураз прислухався. Дiстав годинник, глянув i посмiхнувся:
- Точно!
   - Що?
   - Йде годинник...
   Тарас хотiв спитати, по чому прапорщик його звiряв, та саме  щось  таке
побачив в очах "моделi", що побоявся втратити. Що сам не мiг назвати  того
живого вiдблиску душi Iсаева, та зрозумiв, що саме в ньому сутнiсть  цього
синка залюблено© в гусарiв мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...
   - Все. На сьогоднi досить! - пiдвiвся рвучко прапорщик.
   - Посидьте ще...
   - Не можу. Служба, служба!..
   Схопив шинель i - з хати.  Мигнув,  як  вихор,  перед  вiкном,  на  тлi
дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, i враз... з'явився  знову.
Оглянувшись, немов варнак, пiрнув у дiм i причинив сiнешнi дверi.
   Тарас i дихать  перестав.  Згадалися  йому  плiтки  про  прапорщика  та
Гернову гарненьку жiнку... Першим прийшло бажання кинутися  за  ловеласом,
схопить за комiр, вивести на божий  свiт,  та  зупинився  вчасно.  Що  дiм
чужий, а що Iса╨в - прапорщик. Пришиють напад на офiцера, й нiхто тобi  не
допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто ©х там розбере - чужа  сiм'я...  Мовчати?
Так друг же Карл Iванович!.. Це ж  нiби  зрадить  друга...  Тим  паче  цей
зальотник спочатку йде до нього, а вже тодi...
   Всю нiч продумав. Зате удень, коли прийшов Iса╨в, готовий був до дi© на
захист честi Герна.
   - Чого це ви сьогоднi такi похмурi? - спитав у нього прапорщик.
   - Погано спав.
   - Блощицi?
   - Нi. Думки...
   - А-а, це отi, яких я сплутав з Дунькою! - зареготав.
   - Сiдайте. Сьогоднi я повинен скiнчить портрет, - сказав Тарас суворо.
   - Одержали якесь нове замовлення?
   - Не те.
   - То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...
   - Не треба.
   - Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми  подружимося...  Все  ж
земляки... - завiв сумно© прапорщик.
   - Ви ма╨те, Миколо, друзiв? - спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
   - Удома мав... I тут... А що?
   - Честь друзiв вам дорога?
   - Звичайно.
   - Менi також.
   - Ви ж благородний!
   - Батько мiй був iз роду Чесних...
   - Не чув таких... - стенув плечима прапорщик. - Це за Днiпром, напевно,
де шляхтичi?
    Вгадали.
   - Пробачте, я щось не збагну, - наморщив  лоба  прапорщик,  -  до  чого
ви...
   - Ну... як би вам доступнiше це пояснити... - протяг Тарас, усе ще десь
сподiваючись, що омине його невдячна  доля  сказати  в  очi  правду  цьому
самозакоханому Нарцису. - Коли б, скажiмо, ви запримiтили, що друг  ваш...
ну, що друговi загрожу╨ безчестя,  поголос,  що  б  ви  тодi  зробили?  Як
повелися б?
   - А винен сам? - спитав похмуро прапорщик.
   - Та нi. Все зло вiд iншого, йому чужого зовсiм, ледь-ледь знайомого...
   - Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
   - I це було б порядно?
   - Цiлком!
   - А що, як той, скажiмо, вищий чином? Вiн прапорщик, а ви...
   - Я - прапорщик.
   - Припустимо, ви - рядовий...
   Iсавв звiв докупи брови й одразу став негарним.
   - Шевченко, ви, зда╨ться, зайшли далеко надто... - сказав  крiзь  зуби.
Певно, таки збагнув, про кого мова.
   - Радий, що ви такi догадливi, - зiтхнув Тарас. - Страх як не  хочеться
менi робити, як ви допiру радили...
   - Ну, як портрет? - спитав недобрим голосом.
   - Готовий майже...
   - Досить. Давай сюди! Що з мене?
   - Дарую так, без грошей, - вiддав папiр. - I дуже вас прошу, Миколо,  -
як старший вiком i як земляк, - забути шлях на Слободу!.. Штабс-капiтан...
   - А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись iз офiцером,
- не залишився в боргу Iса╨в i швидко встав. Схопив шинель.  -  Хоч  ви  й
земляк... - скривився в зверхнiй посмiшцi.
   Пiшов,  сердито  кинувши  сiнешнi  дверi.  Правда,  вже  не   в   поко©
штабс-капiтаншi, а до ворiт, на вулицю. Тримаючи в руках папiр.  Як  образ
чи iндульгенцiю...
   ...Весна прийшла бурхлива, дружна. Снiги зiйшли, й  пригрiтий  степ  за
мiстом прорiс одразу  зелом.  Вдень  i  вночi  на  пiвнiч  пливло  ключами
птаство, спiваючи хвалу веснi. Порою цiлi згра©  гусей,  качок  i  лебедiв
сiдали спочивати на широченну повiнь рiки Уралу, й тодi здавалося, що бiла
хмара впала на синь води...
   Вертаючись  з  рiки  додому,  виповнений  красою  свiту,   дивом   його
вiдродження, Тарас угледiв постать, що, наче  злодiй,  шаснула  з  будинку
Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як i  ходив!..  А  добрий  Карл
Iванович хмелиною довкола жiнки в'╨ться: "Софi╨чко моя!  Лебiдонько!.."  I
мiж людьми. А тi хихочуть нишком i перемивають йому, сердезi, кiсточки...
   Обуривсь так, що пензель тремтiв,  мов  лист  осиковий,  в  його  руцi.
Жбурнув у скриньку й вийшов. Не мiг дивитися на вiкна Герново© оселi...  А
раптом Карл Iванович прийде до нього зараз?.. Нi, вiн не зможе глянути, як
завжди, чесно в очi й удати, нiби в його душi пану╨ весна-красна!..
   До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:
   - Стряслося щось?!
   - Той баламут Iса╨в таки до не© ходить! Сам бачив нинi...
   - Що ти, - озвався Федiр, - бачив?
   - Як вiн вискакував iз дому Гернiв.
   - Тобi-то що?
   - Карл друг менi! Його безчестять, зраджують. Я покажу цiй шльондрi, не
дам ганьбить безкарно таку людину!..
   - Хто ти? - спитав похмуро Федiр.  -  Лише  солдат.  Iса╨в  же  офiцер.
Плюгавий, та офiцер!  I  не  дай  бог,  ти  зробиш,  про  що  кричиш,  цей
прапорщик...
   - Начхать менi на нього!
   - А Герн, гада╨ш, буде тобi безмiрно вдячний за розкриття?
   - Принаймнi я не буду ховать вiд нього очi, - не мiг Тарас угамуватися.
Вiн весь кипiв обуренням i вболiванням за друга, що так близько  до  серця
взяв його неволю. - Краще нехай гiрка, та правда,  нiж  солоденька,  слiпа
брехня!
   - Тарасе, я набачився тут усього. ╙ речi...
   - Нi, я виведу на чисту воду! - гримiв Тарас.
   - Тихiше!.. Хазяйка он почу╨...
   Крутнувсь i вибiг.
   Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай ©м бiс! Та й
шило в мiшку не вта©ш довго, вилiзе...
   За кiлька днiв, у п'ятницю на страснiм тижнi,  вийшов,  немов  на  зло,
якраз тi╨© митi, коли зальотник  юний  за  спиною  бiдахи  Герна  проворно
шаснув в його гнiздо. Кров шугонула в голову, аж свiт йому схитнувся... Не
стямився, як наздогнав штабс-капiтана й промовив глухо:
   - Прапорщик ось тiльки що ввiйшов у дiм твiй, Карле!..
   Герн сполотнiв, торкнувся рукiв'я шаблi й незграбно пiшов назад.
   А далi все вiдбулося точно, як  у  поганiй  драмi  чи  водевiлi.  Крик,
гвалт, плюгавий прапорщик у  неглiже...  Якби  Тарас  не  вирвав  зброю  в
штабс-капiтана, то був би труп... Мерзота!..
   Друзяка Федiр,  коли  почув  про  страстi,  що  розiгралися  у  страсну
п'ятницю, похнюпив носа.
   - Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобi цього Iса╨в не подару╨...
   - А що вiн може вдiяти! Я не  торкнувся  до  нього  й  пальцем.  Навiть
оборонив вiд гнiву Карла!..
   - Хоча б не входив з Герном, побув надворi...
   - Ввiйшов, бо Карл ще на порозi вийняв iз пiхов шаблю.
   - Що ж нам тепер робити? - терзався Федiр. - Кликано мене  на  учту  до
губернатора. Йти чи не йти?
   - Як хочеш,  -  сказав  Тарас,  що  був,  собi  на  диво,  спокiйний  i
розважливий. - А я по©ду в гостi.
   - Куди?
   - Ти ж зна╨ш.
   Федiр лише кивнув.
   - Нi, я побуду вдома, - сказав невдовзi.  -  Поки  щось  проясниться...
Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу.
   - Швидше! - шепнув йому надворi. - Герн при©здив. Iса╨в подав донос про
те, що ти малю╨ш, пишеш ще й ходиш у партикулярнiм  одязi!  Обручевим  уже
наказано зробити в тебе обшук.
   - То й що?
   - Спалити треба усе, що може чимось тобi зашкодити! На щастя,  встигли.
Флiгель ще був не займаний, усi папери цiлi.
   Зiбравши ©х докупи, - й недомальованi портрети теж, -  Тарас  спитав  у
Федора:
   - Що ж тут палити?
   - Може, щось ╨ в листах?
   - Пали листи княжни Варвари!
   Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'©дав слова княжни,
якi летiли його зiгрiти, втiшити й  тепер  конали  в  муках.  Вiн  чув  ©х
крик...
   - Тут ╨ листи Левицького, Александрiйського, а також  брата  Василя,  -
озвався Федiр здалеку.
   - Пали!
   - У них нема нiчого, що не дозволене...
   - Пали!
   - А як по цьому взнають,  що  попереджено?  Почнуть  шукати  винного  й
дiйдуть до Герна?
   - Правда, - зiтхнув Тарас. - Нехай беруть...
   - А вiршi?
   - Цього не дам! I не спалю!
   Зiбрав маленькi зшитки, в яких вiдбита, мов на портретi, його  душа,  й
сховав у чобiт, де ©м  було  безпечно  й  звично.  Серце  чомусь  до  болю
стислося. Згадало, певно, Орську,  де  вiн  почав  писати  у  книжечках  i
зберiгати ©х за халявою. Одвик за цi два роки i вiд казарми, i вiд  дурно©
муштри, i вiд мундира...
   - ╞дьмо! - сказав рiшуче Федiр. - Щоб не застали тут нас з тобою.
   - Вогонь залив?
   - Аякже. I все розклав - немовби нас не було... Од'©хали вiд дому Герна
в темряву й зiтхнули разом.
   - Добре, що  я  в  мундирi.  Нiби  передчував...  -  сказав  Тарас,  як
пiд'©здили вже до ворiт фортецi.
   - А одяг ми не забрали! - став у прольотцi Федiр.
   - То, може?
   - Пiзно. Тихо!.. - закрив його собою Федiр. Назустрiч  ©хало  на  конях
тро╨: плац-ад'ютант Мартинов i полiцмейстер; третього не розпiзнали.
   - Це по твою, Тарасе, душу... - журно озвався Федiр.
   - По бiдне тiло, брате. А до душi мо╨© усiм ©м зась!.. - сказав  Тарас,
згортаючись, немов ©жак, в мiцний клубок i виставляючи довкiл голки.
   Всю нiч не спали: ждали "гостей" iз  штабу  корпусу.  Христос  воскрес,
освячено було паски й сповiщено про це веселим  дзвоном,  а  тi  не  йшли.
Натомiсть при©хав добрий приятель Александрiйський i розповiв, що  Обручов
кричав на нього нинi, цитуючи з його листа Тарасовi. Потому  за©хав  Герн,
повiдавши, що Обручов назвав при  ньому  прапорщика  мерзотником,  бо  той
послав  також  учора  донос  на   генерал-губернатора   прямiсiнько   шефу
жандармiв...
   Ця новина була найгiрша. Обручов тепер покаже кiгтi, бо  власна  шкура,
звiсно, йому дорожча.
   Сидiли  вдвох  i  ждали.  Незайманою  стояла  паска,  яку  принесла  ©м
господиня дому. Холонув чай.
   - Я ждав вiд нього помсти, - озвався перший Федiр. - Та щоб  таку!..  -
розвiв руками.
   - Орля царя Миколи, - сказав Тарас. - 3 кадетського його гнiзда...
   Хоч з болем, вiн уже змирився з думкою, що наста╨ чи не  найгiрша  пора
його заслання, i готувався зустрiти мужньо все, що пошле  йому  солдатська
доля. Був вдячний ©й за осiнь, зиму й  весну,  якi  прожив  мiж  друзiв  у
Оренбурзi, за те, що встиг зробити за цi шiсть мiсяцiв...
   - У тебе вже, напевно, не буде сьогоднi обшуку, - дiстав свiй скарб  iз
чобота. - Вiзьми, будь ласка, цi книжечки й вiддай ©х Герну на зберiгання.
У нього ╨ де заховати...
   - Може, ще пронесе, замнеться якось...
   - Там, у листi Левицького, ╨, пам'ята╨ш, мiсце про Головка...
   - Що математик? Тарас кивнув.
   - Той Головко, - як пише Сергiй в листi, - сказав, що, замiсть мене, за
наше дiло стало людей до тисячi, що всi вони готовi стоять за  правду,  за
те, що я колись казав...
   - Ми ж не спалили цього листа! - жахнувся Федiр. -  Це  ж  постраждають
тепер Левицький i Головко!..
   - Не хитрi ми, не вмi╨мо, виходячи на бiй  зi  злом,  ховать  лице  пiд
заборолом... Чу╨ш? Вона вже йде! - прислухався до крокiв десь у коридорi.
   - Хто, батьку?
   - Кара за прямодушнiсть!..
   Тарас пiдвiвся з крiсла. Чомусь ураз схотiлося бiду зустрiти стоячи. Як
у бою. Без стуку ввiйшов фельдфебель. Виструнчився i гаркнув:
   - Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусi[9]!
   Тарас обняв товариша, поцiлував i мовчки, швидко вийшов...
   ...I вiтри повертають на круги сво©... Цей вислiв з бiблi© прийшов йому
на думку, коли з дороги вгледiв  знайомий  обрис  Орсько©.  Солдати,  яких
етапом гнали разом iз ним, iшли сюди ще вперше  й  не  знали,  що  на  них
чека╨, а вiн... Умерти б лiпше, впасти у цей пiсок!.. Душа  його  спливала
болем, кров'ю, волала криком вiдчаю до всiх богiв вiд Саваофа до Перуна  i
скулювалася, не дочекавшись на тi волання вiдповiдi!.. А ненависна  Орська
росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала  все
грiзнiшою...
   Нi! Вiн не хоче згадувати того, що потiм сталося!
   Схопився, сiв у лiжку. Густа пiтьма... Вже й лiхтарi не блимають...  Нi
зiр нема, нi мiсяця... Ледь видно грати... Боже, iзбав його вiд цих думок!
То ж просто собi вiкно його майстернi в Академi©, людське вiкно!..
   Болiло в грудях. Важко було сидiти, а знов лягти боявся... Вiдсидiв там
п'ять  мiсяцiв.  Допоки  десь  вирiшувалася  його  подальша  доля...   Сто
п'ятдесят пекельних днiв!.. Найтяжчих в його життi... А на кiнець вiзок, в
якому його везли iз Орсько©, понесли раптом конi, i вiн, злетiвши з нього,
побився геть!.. Трiск, крик, iржання коней, тупiт...
   Знесилений, упав на лiжко. Певно, нам не  дано  тако©  сили  волi,  щоб
вирвати з минулих лiт найгiрше, забути, стерти з пам'ятi. То ми самi!  Тим
паче, коли нема╨ в ньому й зерна неправди нашо©...
   Десь на Невi б'ють склянки на кораблi. Мiст, певно, вже  розведений,  i
судна йдуть до моря... Нi, лiд сто©ть на рiчцi.  То  вчулося...  Бурхливий
Каспiй в жовтнi, й дзвiн корабельний ззойку╨ при кожному ударi хвиль...
   ...Од Гур'╨ва до Мангишлаку  й  Новопетровського  укрiплення  йшли  три
доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас,
i раз у раз вкрадалася пiдступна думка:  добре  було  б  сьогоднi  пiти  в
глибини моря, щоб  не  зазнати  завтра  нових  страждань!..  Не  мiг  собi
дозволити тако© малодушностi, - на борт поставив ногу, стрибнув - i все! -
щоб не потiшити царя й Орлова з Дубельтом. Ну  а  якби  баркас  пiшов  пiд
хвилю... I, мабуть, вiн о тiм молив би господа, коли б плив сам!.. Команда
i два недремнi стражi його особи хотiли жить; напевно,  у  них  ╨  дiти...
Дивна душа людська! Турбу╨ться не так про себе, як про дiтей... Вiн  бачив
це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому  вже
тридцять сьомий, а й досi вiн не зазнав простого щастя затишку в  родиннiм
колi, не доторкнувся щокою щiчки рiдно© i не почув  оглушливого,  як  грiм
весняний, "тату!"...
   - Форт! Видно форт! - гукнув матрос, який стояв на вахтi бiля керма.
   Тарас пiдвiвся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку  пiдняв
на вулицi в далекому вже мiстi Гур'╨вi, i  став  вдивлятися  в  затягнутий
iмлою обрiй. Невдовзi вирiзнив серед низини пагорб, на ньому церкву,  вежi
чи бастiони  i  черепичнi  дахи  казарм...  Нова  його  в'язниця!..  Юдоль
журби...
   - Де приставати будемо? - спитав матрос у капiтана.
   - Давай на ближню пристань!
   - Ну, от i все, Шевченко, -  зiтхнув  конвойний  унтер.  -  Здамо  тебе
начальству...
   - I нi печалi тобi, браток, нi воздиханiя, - додав хорунжий ╙риклинцев,
другий його конво©р.
   - Тут що два роки мiняють роти гарнiзону, - пошкрiбся в тiм'© унтер.
   - Чому? - похмуро спитав Тарас.
   - Бо мiсце гибле. Мабуть, найгiрше в кра©.
   - Живуть же й тут... - сказав хорунжий.
   - Ясно. Куди ©м, бiдним, дiтися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
   - Верба. Ввiткну, й нехай росте. Жива ще...
   - То марна праця. Бачиш: нема нiде нi деревця, нi  кущика...  Пiсок  та
голi скелi...
   - Колодязь ╨?
   - Аякже.
   - А де вода, там i верба, - сказав, хоч сам  тепер  уже  не  вiрив,  що
патичок цей стане колись зеленим деревом.
   Як вiддали швартови, вони зiйшли на берег бiля округло© низько© вежi  й
зрадiли твердi. Море за три доби було вже у печiнках. А тут - земля!.. Яка
не ╨, а все ж сто©ть на мiсцi, не ри╨ носом моря...
   - Далеко йти! - сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився  у  сiре
небо десь за версту чи й бiльше. - Вербу свою не позабув? - спитав Тараса.
   - Буде принаймнi  палиця,  -  озвався  унтер.  -  Тут  скарб  i  це.  В
укрiплення вони ввiйшли надвечiр,  як  сонце  сiло  в  море,  заливши  все
довкола багровим сяйвом.
   - Застрянемо ми тут, Булатов! - сказав хорунжий унтеру,  оглянувшись  з
гори на море. - Сонце сiда╨ знову в шторм...
   Заходячи до коменданта,  Тарас  згадав  М╨шкова  й  свою  з  ним  першу
зустрiч. Напружився увесь, зiбрався, щоб мужньо стати  перед  начальницькi
суворi очi. А все ж льодок з'явився десь пiд грудьми...  Чув,  як  Булатов
браво доповiда╨ ©х благородiю  про  прибуття,  про  нього,  а  сам  боявся
глянути iз-за хорунжого, який  стояв  попереду,  на  коменданта.  Коли  ж,
нарештi, зважився,  побачив  вже  немолодого  пiдполковника  з  утомленим,
блiдим лицем й сумними, як у вдови, очима.
   - Гаразд, - спинив вiн унтер-офiцера. - Iдiть скажiть Потапову, щоб вас
прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся.
   - Слухаюсь, вашблагородi╨! - гукнув Тарас.
   - Облиште... - махнув рукою комендант.
   Конвой тим часом вийшов, i в кабiнетi запала тиша.
   -  Чому  це  вам  заборонили  писати  i  малювати?  -  спiдлоба  глянув
комендант.
   - За вiршi, ваше благородi╨.
   - То ви поет?
   - Так точно. Був поетом...
   - Талант - вiд бога... Звiдки ви?
   - Я з Укра©ни, з Ки©вщини.
   - Ледь не земляк... - всмiхнувся.
   - Дозвольте, ваше  благородi╨,  -  ввiйшов  похмурий  штабс-капiтан.  -
Новенький? - глянув гостро. - Тих, з Гур'╨ва, я влаштував...
   - Спасибi, -  не  по-вiйськовому  подякував  пан  комендант.  -  Меркул
Матвiйович, звелiть, кому належить, щоб прийняли Шевченка i все таке...
   Потапов гмикнув i наказав Тарасовi:
   - Кру-угом! В казарму марш!
   А вранцi вiн, раб божий, уже стояв лiвофланговим роти  i  журно  слухав
напоучання штабс-капiтана. Мiж двох будинкiв видно  було  йому  розбурхане
осiнн╨ море з бiлястими верхами хвиль... Безмежнiсть, сила, воля!.. Колись
таким могутнiм вiн бачив рiдний  старий  Днiпро...  А  вiн  десь  там,  на
заходi... Щоб мiг лiтать...
   Його штовхнув сусiд у бiк.
   - Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Вiн  вийшов,  став,  чекаючи
всiм настороженим, нещасним тiлом, що буде далi.
   - Напра-аво! Марш!
   Згадавши Орську муштру, пiшов, пiшов, пiдносячи, як тiльки мiг,  високо
ноги.
   - Стiй! Хто ж так ходить, йолопе? - з'явилося поперед  нього  скривлене
лице Потапова, i волохатий рудий кулак пiдплив, як кара  божа,  пiд  самий
нiс... Не вдарив на перший раз!..
   - Я виб'ю з тебе дурiсть! Носка тягнуть не вмi╨, а мислить, лiзе й собi
в полiтику... Ти як рушницю держиш?! - почервонiв зi злостi штабс-капiтан.
- Фельдфебель, три години ганять його i вчити! Окремо, не шкодуючи чобiт i
плацу!
   - Слухаюсь! - гукнув фельдфебель весело i  пiдлетiв  до  жертви,  немов
коршак. - Налiво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рiвнiше корпус, голову!..  Раз,
два! Раз, два!..
   В казарму його привiв якийсь солдат з лицем, побитим вiспою. Поклав  на
нари мовчки й пiшов собi. Це спiвчуття ще дужче  роз'ятрило  Тарасу  душу.
Сльози, - як не крiпився, - стали йому клубком у горлi. Проклятий  свiт!..
Прокляте лоно матерi, що породило таких катiв!.. Мерзеннi душi,  знiвеченi
самодержавством, армi╨ю та беззаконням можних!..
   Хотiв устать, напитися води з вiдра, яке стояло неподалiк, але не змiг:
все тiло за тригодинну муштру перетворилося в суцiльну втому, в  беззвукий
гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю  збуджена,  на  думку  гостра.
Може, коли б заснув... Вечеря скоро - виженуть i кроком руш... Мов  череду
на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..
   Намацав палку. З нею дiйде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба
мерщiй знайти десь мiсце i посадити. П'ята уже доба!..
   Пiдвiвся, злiз з обчовганих до блиску нар i  зойкнув,  -  так  заболiли
ноги у кiсточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать  тепер
не може... Отак, отак, спираючись, немов дiдусь, на костур...
   Напився. Нiби зробилось легше. Почапчалапав далi,  бо  жаль  було  йому
верби, що, може, вже й не виросте...
   - Куди? - спитав понурий унтер бiля дверей.
   - Привiз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер  оглянув  пильно  палицю,
здвигнув плечима i проказав привiтнiше:
   - В долинi ╨ у нас город.
   - То, може, там?
   - Ступай. Вечерю скажу тобi залишити.
   - Я й так...
   - Порядок ╨ порядок!
   Надворi йому таки полегшало. А за  воротами,  коли  вдихнув  повiтря  з
моря, пiшов рiвнiше й швидше.
   - Де тут город? -  спитав  у  стрiчного  немолодого  уже  солдата.  Той
показав. - Далеко!..
   - Верста. Коли не бiльше.
   I все ж пiшов. Не мiг згубити дерева. Воно тут, може,  буде  лише  одне
нагадувати про Укра©ну, про той далекий  пекельний  рай,  про  милу  рiдну
землю!..
   Город уже був зiбраний. Валялося якесь сухе бадилля...  Воно  колись  i
вдома йому навiювало Журбу, а тут...  Вiдмерле  листя,  спустошена  тверда
земля,  що  так  iще  недавно  по©ла  соком  зело...   Покинута,   самотня
старiсть... Така десь жде на нього...  Це  в  кращiм  разi...  Гiрко,  але
мудрiше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же iншi...
   Знайшов низинку, викопав рукiв'ям ложки ямку, встромив вербу  й  загрiб
руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..
   З моря городом шаснув вiтер, крутнув пiсок,  бадилля,  помчав  у  степ.
Лягав  на  землю  вечiр.  Чужий,  холодний,  виповнений  та╨мних   звукiв,
шерехiв... У фортi зблиснув вогник. I не погас...
   ...Вiдколи вiн на Мангишлацi, нiхто з колишнiх друзiв не  обiзвавсь  до
нього. Писав Варварi  i  Лизогубам...  Нi  слова,  нi  пiвслова!..  Гадав,
весною, iз вiдкриттям на морi навiгацi©, прийдуть листи.  Приходили  човни
поштовi з Астраханi, але йому нiчого не привезли... Чи повмирали вони  там
всi на Укра©нi, чи вiдцурались його в бiдi?..
   Проте весна послала йому таки три радостi.  Найпершою  була  верба,  що
прийнялась. Коли йому про це сказав городник, вiн так зрадiв, що ладен був
цiлувати кожну набухлу бруньку. А пахне як!  Заплющить  очi  й  слуха╨  ©©
веснянi, ледь терпкуватi пахощi, а серце вже на Укра©нi,  в  Кирилiвцi,  в
левадi тiй, куди збiга╨ ©хнiй старий ставок...
   А друга радiсть -  дiти.  У  коменданта,  який  вже  кiлька  рокiв  жив
удiвцем, були два хлопцi, й Антон Петрович (вiн так  дозволив  звати  себе
вiч-на-вiч) ©х доручив Тарасовi як вчителевi письма й лiчби.
   У травнi прийшла i третя радiсть. Iз Гур'╨ва баркас  привiз  йому  двох
оренбурзьких  друзiв  -  Залеського  i  Турно  Людвiка,  що  прибули   пiд
керiвництвом штабс-капiтана шукать вугiлля на Мангишлацi.
   Вiн вийшов стрiти човен, - ще сподiваючись на лист iз краю рiдного, - i
раптом серед кiлькох вiйськових, що прибули, побачив Бронiслава!
   - Залеськийi! - крикнув радiсно. Той озирнувся, кинув якийсь мiшок,  що
тяг з човна, й пiдбiг, обняв.
   - I Турно тут, - сказав крiзь  сльози.  -  Людвiк!  Вилiзши  з  тiсного
трюму, Турно засяяв весь.
   - Невже Тарас?!
   За мить вiн був також в обiймах.
   - Звiдки тобi вiдомо стало про наш при©зд? - спитав Залеський.
   - Просто прийшов зустрiти пошту... - признався  щиро.  -  Жодного  тобi
листа, вiдколи тут!
   - Бiдаха...
   - Що нового? Пан Обручов уже оговтався пiсля доносу? - спитав Тарас.
   - Ти що, не чув, що в нас вже iнший губернатор? - втрутився Людвiк.
   - Нi. Хто?
   - Перовський.
   Серце Тараса  тьохнуло.  Це  ж  той  вельможа,  який  просив  за  нього
Дубельта! Нехай не сам,  а  на  прохання  iнших,  але  просив.  Тепер,  як
мовиться, йому i карти в руки!..
   - Ти з ним знайомий?
   - Трохи... Точнiше, вiн знайомий мо©х знайомих...
   - То, може,  вiн,  -  зрадiв  Залеський,  -  викличе  тебе  хоча  б  до
Оренбурга?
   - Боюсь уже й надiятися...
   - А поки що по©деш, може, з нами?
   - Куди?
   - Шукать вугiлля на Каратау. Ти ж мав туди по©хати з Хомою Вернером. То
що?
   - Хоч бiсу в зуби, аби вiд муштри далi та вiд казарми! От тiльки що нам
скаже пан комендант...
   - Ма╨вський... - стишив голос Бронiслав, - з таких, як ми, засланцiв...
У цих краях з тридцятого... З тобою як?
   - По-братньому.
   - От бачиш... Ну ж, допомагай, колего!
   Вони всi тро╨ метнулись дружно до баркаса й взялись до працi.
   Вийшли в похiд, спорядженi усiм, що треба  мати  мандрiвникам  пустелi.
Сам комендант Ма╨вський подбав про те; ще й перевiрив напередоднi виступу,
чи все гаразд.
   Напевно, справдi  згарячу,  -  як  висловився  хтось  iз  солдатiв,  що
супроводжували обоз, - вони здолали за перший день  аж  тридцять  верст  i
зупинилися в урочищi Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо  хоч
i на полк. Увечерi, коли прийшли,  розгледiли  старi  товстеннi  стовбури,
пiщану гору й кiлька малих надгробкiв. А  на  зорi  очам  вiдкрився  цiлий
давно завмерлий, печальний свiт. Iз того, що тут були колодязi й жива вода
джерельна, неважко визначити, що в кра© цiм  колись  давно  буяло  людське
життя. Надгробки та мавзоле© нiмо про це розказували мандрiвникам.
   - Чому в оцiй долинi лишились тiльки мертвi? - озвався сумно Бронiслав.
- Вода й дерева свiдчать, що тут була оаза...
   - Десь пiд пiском,  напевно,  ╨  родючий  грунт,  -  оглянувся  довкола
Людвiк.
   - Вiйни. Чи мор якийсь, - сказв  Тарас.  -  А  може,  й  зла  неволя...
Народи, що живуть пiд гнiтом iнших, лишають тiльки такi слiди... Все  гине
в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великi й мудрi еллiни, а як
попали пiд владу римлян, виродилися, звелись нiнащо... Воля - це як вода в
пустелi чи сонце в нас, на Укра©нi!..
   - Сумну ти мовив правду, - зiтхнув Залеський.
   - Страшно!.. - повiв плечима Турно, - Це й ми  колись...  Замовкли,  бо
пiдiйшов Антипов, начальник ©хнiй, штабс-капiтан.
   - Чого носи похнюпили? - спитав бадьоро. - У Польщi нема тако© пустелi?
   - Нема.
   - Дай боже, щоб не було...
   - Складайтесь. Скоро рушимо.
   - А можна нам намалювати цей кра╨вид? - спитав Залеський.
   -  Можна.  Якщо  зберетесь  швидко,  -  махнув  рукою  штабс-капiтан  i
вiдiйшов.
   - Менi також?.. - несмiливо спитав Тарас Залеського.
   - Нам - це,  Тарасе,  тобi  й  менi,  бо  Людвiк  наш  не  зна╨ться  на
малюваннi.
   Йому тремтiли руки, як дiставав паперу аркуш та  олiвець,  а  в  грудях
щось таке п'янке здiймалося, що ладен був  смiятися,  кричать,  спiвати...
Зараз, ось зараз вiн торкнеться чорним грифелем до бiлого, м'якого поля, i
приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душi, як  то  було
уже не раз!..
   - Вгамуйся... Тут ти зможеш  помалювати  донесхочу!..  -  помiтив  його
душевний стан Бронiслав.
   - До бога звiдси ближче, нiж до царя, - всмiхнувся Людвiк.
   Справдi, вiн малював потому  скрiзь,  де  зупинялась  експедицiя.  А  в
Каратау, коли знайшли вугiлля i стали  мiцно  табором,  узявся  навiть  до
акварелi, хоча пiсок, що проникав усюди, знай заважав...
   Вертався з портфелем начеркiв i вже готових сепiй  та  акварелей.  I  з
острахом  перед  прийдешнiм...  Кожна  верста,  подолана  на  цiм   шляху,
вкорочувала його пустельную волю i  наближала  муштру,  придирки  ротного,
ганьбу щоденних обшукiв, якi йому вчиняли всi  його  тупi  наглядачi.  Вiд
форту вiн iшов завжди попереду,  а  нинi  плiвся  ззаду,  примушуючи  себе
брести гарячим, - хоча скiнчилось лiто, - сипким пiском.
   - Чи ти, бува, не занедужав? - пождав його Залеський. - Сядь на коня.
   - Спасибi. Я здоровий...
   - Стомився?
   - Нi... Не хочеться менi в казарму... Йду, наче пес до ланцюга...
   - А може, там уже тебе чека╨ наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж  бачив,
я послав ще з Каратау лист Сераковському i попросив його сходить до Герна,
поклопотатися...
   - Перовський - це не Обручов... Герн не посмi╨ навiть його просити...
   - Знав би ти Сераковського! Вiн сам знайде хоч сто шляхiв до визволення
тебе з казарми цього забутого людьми i богом форту!
   Тарас всмiхнувся.
   Стрiнеш його - вiтай i поцiлуй за мене. Як кажуть, намiр - вже половина
дiла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподiвання ©хнi спираються
   Ц лише на пристрасну жагу до волi, на вiру в те, що вiчного нема нiчого
в свiтi...
   - Вiзьми мо© малюнки, - сказав Тарас нарештi. - Хоч котрi вже готовi...
Пошли комусь iз друзiв на Укра©ну... Нехай продасть чи так вiддасть, аби у
добрi руки...
   - Пошлю в Одесу до Венгжиновського.
   - Ще нагадай, щоб стрiвся iз  Р╨пнiною  i  розповiв,  як  тут  живу.  Я
написав ©й iще зимою, а вiдповiдi нема й нема... Нiхто менi не  пише;  мов
онiмiли...
   - Слухай! - аж зупинився  Бронiслав.  -  А  може,  ©м  заборонили  тобi
писати? В душу йому вiйнуло холодом.
   - З яко© речi?..
   - В Орськiй, - ти ж сам казав,  -  тебе  i  в  тому  звинувачували,  що
листувався з друзями!
   - Я ж пояснив, що заборонено менi писати вiршi.
   - Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.
   - О господи, - зiтхнув Тарас, - чи буде край мо©м стражданням!..
   Валка була уже далеко, й вони пiшли шпаркiше, щоб не  вiдстати  зовсiм.
Пустеля ця та©ла в собi не тiльки спрагу, голод, а й небезпеку зустрiчi  з
арканом чи з булатом шаблi вершника, що набiгали iнодi аж  вiд  кордону  з
Хiвою...
   ...Весна йому принесла дивну звiстку з його землi, з його  села.  ╙дину
за шiсть останнiх рокiв.
   Прийшовши вiд коменданта, де вiн давав уроки хлопцям, Тарас  прилiг  на
нари й узяв один iз двох томiв Шекспiра, якi  прислали  чотири  роки  тому
Лизогуби. Шекспiр йому не набридав нiколи. Вiн мiг  його  читати  вдень  i
вночi, хоч знав уже ледь не напам'ять. Генiй! Якi високi  пристрастi,  якi
думки, характери!.. I дiя, рух, дотепне, гостре слово...
   Почув ходу. Звiв очi i зовсiм близько побачив прапорщика  Михайлова,  а
поруч нього - хорунжого. Ще  молодого,  з  пишними,  як  козаковi  личить,
вусами. Схопився з нар...
   Цей чоловiк прийшов тебе побачити, - сказав Михайлов тихо.
   - Хорунжий Савичев, Микита Федорович.
   Тарас кивнув. Вiдсунув мерщiй матрац.
   - Сiдайте, прошу... .
   - Дякую, - присiв хорунжий. - Ось вам листи... -  дiстав  з  кишенi.  -
Кланяються усi знайомi вашi з Уральська й Гур'╨ва.
   - Спасибi. Ви з Уральська? -  спитав  Тарас,  ховаючи  листи  в  кишеню
шароварiв.
   - Так. Я прибув iз  батальйонним  вашим...  Не  для  ревiзi©!  -  додав
поспiшно. - Скорше, в приватнiй справi... Ви не могли  б  зайти  до  мене,
коли для вас зручнiше?
   - Куди?
   - З майором ми на однiй квартирi.
   Тарас всмiхнувся. Лiзти начальству просто в зуби?..
   - А може б, ви зайшли сюди десь по обiдi? - мовив. - Спека уже спаде, й
ми прогулялися б у поле чи до моря...
   - Гаразд, - збагнув хорунжий i швидко встав.
   Як тiльки гостi вийшли, Тарас дiстав послання друзiв. Перше iз них було
вiд Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки  тому  в  Орську.
Цей петрашевець зразу припав йому до серця. I тим, за  що  засуджено  його
було до розстрiлу, замiненого солдатчиною, i  непокiрним  духом  борця  за
волю...
   Швидко ввiйшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й  Тарас,  на
всякий випадок, сховав листи.
   Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з  фортецi  в  улоговину,
пiшли по нiй до кручi, а там, дiставшись ©© верха, присiли на теплiй брилi
черепашнику. Неподалiк плескалось син╨ море...
   - Як там здоров'я Ханикова? - спитав Тарас. - Вiн був тодi недужий...
   - Це врятувало його, сердегу, вiд арештантських рот, -  сказав  похмуро
Савичев. - М╨шков хотiв перед начальством вислужитися  i  написав  на  них
донос...
   - Я чув. Один iз них, Невельський, тут... - сказав Тарас. I запитав:  -
А вам за те, що ви зi мною просто, не нагорить?
   - Козацтво - це не армiя, у нас сво© звича©, - всмiхнувся Савичев. - Як
ми стояли у Малоросi©, то в нас один вiйськовий старшина хотiв, було...
   - То ви були на Укра©нi? - не дав Тарас домовити про старшину.
   - Торiк лише вернулися.
   - А де?
   - В Звенигородцi.
   - Сам бог послав менi тебе, козаче! - схопився з мiсця Може,  був  i  в
Кирилiвцi?
    Аякже.
   - В кого саме?
   - В отця Григорiя... Ну, ще були в диякона...
   - А брата, брата мого Микиту бачив?! Вiн там живе поблизу.
   - Ну звiдки я мiг знати, що там ваш брат? - стенув плечима Савичев.
   - Кажи на "ти". Ми ж козаки обо╨, - пiдсiв Тарас до нього. -  Кирилiвка
- то ж батькiвщина моя нещасна!.. Я вирiс там...
   - Коли б знаття!.. - здивовано промовив Савичев.  -  Про  тебе  я  таки
почув у тiй же Звенигородцi...
   - Що?
   - Добре слово, брате. Тобою там захопленi. Говорять -  очi  сяють,  мов
про святого!
   - Може б, ти розказав детальнiше про те, що чув, що бачив у нас в селi?
- знiяковiвши, мовив мерщiй Тарас. - У кого жив?
   - Не знаю...
   - Може, щось запримiтив?
   - Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали грушi з ©©
верха...
   - Це в Гната, мого дружка! - зрадiв Тарас.  -  Тако©  нема  нi  в  кого
бiльше. Я ласував ©© грушками ще отаким, - провiв собi долонею бiля колiн.
- Нi, бог тебе послав менi! - обняв, як брата, гостя. - Розказуй  ще!..  А
Феодосiю, попову доньку бачив?
   - Були якiсь дiвчата... - сказав непевно Савичев. -  Ми  танцювали  пiд
трiо з скрипки, бандури й бубна.
   - В отця Григорiя?
   - Та в нього ж, в нього ж на iменинах.
   - I ти не вгледiв Феодосi©?!
   - Горiлка там така скажена... - зiтхнув хорунжий. -  Добре,  що  хоч  у
став не вскочив, прочумався бiля води...
   Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та пiдсвинкiв  на
збитому грузькому березi,  так  i  зайшовся  смiхом.  А  далi  знову  враз
посмутнiв, згадавши, як далеко у часi й просторi до тих  ставкiв,  до  тих
людей, до того неба синього... Шумiло море, бiгли по  ньому  ледь  помiтнi
ягнята-хвилi... Вечiр лягав на землю швидко, мов поспiшав... На небi блiдо
вирiзьбився дворогий мiсяць...
   Дiзнавшись, що молодий хорунжий малю╨ теж, Тарас  наважився  за  кiлька
днiв одкрити йому  портфель  з  малюнками.  Одне,  щоб  той  повчився,  ©х
розглядаючи, а друге - страх  хотiлося  поспiлкуватися  з  собi  подiбним,
вислухати його думки. Митець без середовища - пропаща сила.
   Город для цього дiла найлiпше мiсце. Видно на  всi  чотири  сторони,  -
нiхто зненацька не надiйде, - та й сторож - свiй чоловiк. А ще коли налити
йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь i попильну╨ вiд злих очей.
   В альтанцi було розкiшно: затiнок i вiтерець!..
   - Про те, що тут побачиш, - сказав Тарас хорунжому, - нiде нi звуку.
   - Буду, яко нiмий!
   Одкрив портфель i вийняв перший-лiпший. З  автопортретом.  Людвiк  йому
служив натурою, i вийшов спиною до глядача...
   - Ця спина - шедевральна! - гукнув тим  часом  Савичев.  -  Ну,  просто
чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!..
   - Дивись, дивись... - дiстав iще малюнок.
   - Хто був тво©м учителем?
   - Сам Карл Брюллов.
   - Ти вчився в Академi©?
   Тарас кивнув. I вийняв з портфеля "Цигана".
   - Ну й ну!.. - стогнав хорунжий. - Яка експресiя усiх фiгур, освiтлення
i чистота малюнка!..
   Етюди, також виконанi на Каратау, справили на Савичева хороше враження,
i вiн благальне мовив:
   - Чи ти не змiг би подарувати менi один? Тарас сховав  етюди  й  сказав
великодушно:
   - Я намалюю в пам'ять про нашу зустрiч... ну... твiй портрет.
   - Ти справдi? Чи жарту╨ш? - аж засвiтився Савичев.
   - Ходiмо! ╙  тут,  братику,  один  предобрий  чоловiк.  У  нього  ми  й
сотворимо твою парсуну. До речi, вiн також козак уральський...
   - На батаре©?
   - Точно. У нього я ховаю сво╨ малярство.
   Сходами зiйшли на скелю, де розмiщались дворик, казарма й  двi  кiмнати
для офiцерiв, обнесенi низьким камiнним  муром.  Назустрiч  вийшов  старий
урядник - найвища влада.
   - Федоре, приймай гостей! -  гукнув  Тарас.  -  Хорунжий  ось  почув  в
Уральську запах тво©х пельменiв...
   - Зробимо! - озвався в тому ж тонi господар батаре©. Потис обом ©м руки
i наказав комусь у сiни: - Хлопцi, пельменi враз!
   Невдовзi вони уже сидiли за пельменями та чихирем, привезеним недавно з
Астраханi, й вели неквапну бесiду.
   Портрет було почато й закiнчено на другий день.
   Коли, вже в червнi мiсяцi, майор Михайлов, а з  ним  i  Савичев,  пiсля
велико©, з шампанським, учти на честь Ма╨вського, що саме був iменинником,
верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому:
   -  За  всi  цi  днi,  Микито,  я  не  збагнув  мети  твого  при©зду   в
Новопетровське.
   Той, хоч i був добряче напiдпитку, всмiхнувся, обняв Тараса i запитав:
   - Сказати правду?
   - Тiльки...
   - Я при©здив... побачитися з Шевченком! Не мiг тому повiрити:
   - За тисячу чи й бiльше верст?!
   - Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. -  мовив  хорунжий  тихо,  аби
нiхто того не чув.
   I все ж  вiрменський  батюшка,  що  при©здив  до  пастви,  яка  жила  i
торгувала бiля укрiплення, озвався теж:
   - I я до смертi згадуватиму, як стрiвся тут з Шевченком i подружив!
   - Спасибi вам... - усе, що змiг сказати обом Тарас.
   На  рейдi  вже  димiли  труби  двох  пароплавiв,  а  бiля  пристанi  на
мореплавцiв ждали човни з матросами...
   ...За ясним днем завжди iде негода, за радiстю iде  печаль.  Ма╨вський,
його заступник перед лицем суворих буднiв служби, по iменинах прожив  лише
пiвроку та й перебравсь, сердешний, у кращий  свiт.  Покинув  форт,  малих
синiв i зовсiм тепер беззахисного учителя сво©х дiтей.
   У квiтнi, з першим пароплавом, прибув  новий  володар  Новопетровського
майор Усков. Високий, грiзний, з вусами,  якi  звисали  стрiхою  сiльсько©
хати й ховали рот. Звелiв  негайно  вишикувати  весь  гарнiзон,  пройшовся
мовчки двiчi, пронизуючи ряди солдат  суворим,  гострим  поглядом,  i,  не
сказавши нiкому й слова, звелiв командировi пiвбатальйону Косар╨ву одвести
всiх у казарми. Офiцери перезирнулися. Бо за  статутом  ©м  всiм  належало
тут, на плацу, представитися начальству.
   - А вас, панове офiцери, прошу до мене завтра, о п'ятiй пiсля  полудня!
- додав похмуро, нiби хотiв усiх послати на гауптвахту.
   Тараса вiн покликав за кiлька днiв. Iшов у добре знаний дiм  коменданта
з острахом. За мiсяцi, вiдколи вмер Ма╨вський,  наслухався  i  натерпiвся.
Косар╨в, як i Потапов, якого, - бог почув молитви ©хнi, - перевели  кудись
в Уфу, iз шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...
   - Дозвольте, ваше благородi╨? - спитав бридким, охриплим вiд хвилювання
голосом, переступаючи порiг кiмнати.
   Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку i запитав:
   - Шевченко Тарас Григорович?
   - Так точно!
   - Як вам служиться?
   Тарас завважив незвичне "вам" i розгубився.
   - Добре. Труджусь на рай... - промовив.
   Усков звiв брови, прагнучи збагнути суть химерних слiв
   - Сiдайте, - вказав на крiсло перед столом. Ввiйшла вагiтна жiнка.
   - Iраклiю...
   Помiтивши, що чоловiк не сам, знiтилася.
   -  Агато,  це  Тарас  Григорович,  -  встав  комендант.   Вона   злегка
вклонилася. Тарас також. Дива, та й годi!..
   - Може б, ви... - запитально глянула на чоловiка. - Обiд готовий...
   - Славно! - потер великi руки комендант. - Йдемо, йдемо... Григоровичу,
прошу вас з нами пообiдати, - торкнувся лiктя.
   - Дякую... Я ж...
   - Ми, на жаль, не познайомилися ранiше, в Оренбурзi, - не зважив на той
протест Усков. - Хоча й жили в одному домi...
   - В Кутiних? Бiля костьолу? - вражено спитав Тарас.
   - Так точно.
   - Не пам'ятаю...
   - Федiр вам передав вiтання. I Карл Iванович. Матв╨╨в теж...
   - Спасибi!
   Стiл в ©дальнi накритий був на три особи.
   - А Дмитрик спить? - спитав Усков дружину.
   - Так.
   - Це наш син, йому вже третiй, - сказав Усков. - До речi, я  -  Iраклiй
Олександрович. А жiнка моя - Агата Омелянiвна.
   - Гафiйка, - мило всмiхнулась та. - Як кажуть в нас, у Ки╨вi...
   - То ви киянка?
   - Точно, - кивнув Усков. - Я там ©© i здибав...
   - Зустрiв, Iраклiю! -  поправила  його  дружина.  -  Або  -  мав  щастя
стрiти!..
   - Це точно.
   Вiн пiдсунув стiлець дружинi, тодi Тарасовi.
   - Прошу, сiдайте. Вже борщ несуть...
   - Борщ?!
   - Так. Зелений. В  Гур'╨вi  знайшли  щавлю.  Ледь  довезли.  В  сухому,
правда, виглядi.
   - Несповiдимi путi господнi!..
   - Жiночi теж. Агата Омелянiвна хотiла вас подивувати.
   - Не знаю, як i дякувати... - сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
   Агата зашарiлася. I тiльки зараз, вперше Тарас помiтив ©©  вродливiсть,
нiжнiсть ©© лиця, хоча воно було  уже  ледь-ледь  припухле.  Високий  лоб,
великi карi очi i довга нiжна шия... Давно вже вiн так  близько  не  бачив
жiнки, матерi. Це хвилювало й сковувало, неначе й досi був юнаком...
   - А ось i ми, - ввела хлоп'ятко няня. Воно  було  рожевощоке,  з  бiлим
пушком волосся. Помiтивши  чужого  в  домi,  глянуло  спiдлоба  батьковими
очима.
   - Це добрий дядя, Дмитрику, - всмiхнулася до нього  мати.  I  вiд  тi╨©
усмiшки в Тараса щось стрепенулося побiля серця. - Йди, йди до мами!
   Чимось вона йому нагадувала Закревську  Ганну...  Може,  отим  ласкавим
"йди, йди до мами", яке звучанням навiть було подiбне... Господи! Йому вже
тридцять дев'ять, пiшло з гори, а вiн i досi дивиться з  благоговiнням,  з
трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже ма╨ внукiв...
   Пив чарку, ©в, прихвалював зелений борщ, а сам не смiв  на  не©  звести
очi. Йому було достатньо, - чи й забагато! - ©© розмови з сином,  дитячого
ясного смiху...
   Як Дмитрик бiг повз нього, спинив  рукою,  мовчки  ледь-ледь  притис  i
вiдпустив. Невдовзi хлоп'я,  уже  навмисне,  наблизилося  i,  засмiявшись,
кинулось навтiкача,  як  вiн  хотiв  узяти  його  за  ручку.  Дiти  одразу
вловлюють, кому вони до серця...
   - Спасибi. Менi пора, - пiдвiвся господар дому.
   - Дякую, - встав i Тарас.
   - Сидiть, сидiть, - спинив Iраклiй Олександрович. - За мною ви,  як  за
горою.
   - Побудьте, справдi, - мовила й собi Агата.
   - Дякую. Я все ж пiду, - вклонився. Ускови перезирнулися.
   - Тодi ось що... - пригладив ус комендант. -  Приходьте  до  нас  щодня
обiдати. I на вечiрнiй чай. Я Косар╨ву про це скажу.
   Клубок пiдплив до горла й не дав йому подякувати.
   Минали днi, а вiн хтозна-чого обходив гостинний дiм i намагався  навiть
нiде не стрiтися iз комендантом, щоб  той  його  не  запитав  причини.  Не
вiдав, що вiдповiсти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант -
з ним добрий, а з iншими суворий, навiть грiзний. А може,  те  не  звiдане
людське чуття, що  стрепенулося  в  його  душi,  коли  побачив  милу  його
дружину-матiр, мале хлоп'я... При згадцi про тi вiдвiдини i той обiд  його
пойма╨ великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
   Усков знайшов нагоду зустрiтись з ним вiч-на-вiч.  Коли  Тарас  увечерi
стояв на вартi бiля флагштока, - цей пост йому подобався самотиною,  -  де
не вiзьмися комендант. Тарас забiг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
   - Хто йде? - гукнув.
   - Усков! - почув у вiдповiдь.
   Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у фортi, внутрiшнiй.
   Усков присiв на огорожу, дiстав з кишенi люльку, набив ©© i запалив.
   - Поставте зброю, сядьте... - сказав  невдовзi  тихо.  -  Чого  це  ви,
Григоровичу, хова╨тесь вiд нас з Агатою? Образились за щось? Скажiть, i ми
це дiло виправимо... Негарно якось вийшло...
   Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмiв, а правди сказать не смiв.
   - Менi здалось... - почав було.
   - Що ми не щирi з вами? - спитав Усков.
   - Не те... Що я... - зам'явся. - Дружина ваша така... така...
   - Недобра, зла?
   - Нi, нi! Чарiвна...
   - Фу  ти!  -  зiтхнув  Усков  полегшено.  -  А  я,  було,  подумав  про
хтозна-що!.. Ви неодруженi? - всмiхнувсь у вуса. - Точно... В жiнках добро
i зло в жiнках!.. Химери все... Ви ж зна╨те, що запорожцi не допускали  на
Сiч жiнок?
   Тарас i дихать перестав.
   - Я - знаю... - озвався зачудовано. -  А  звiдкiля  вiдомо  вам?  Усков
пригладив вуса й також спитав:
   - Ви звiдки родом?
   - З Ки©вщини, - сказав Тарас. - Звенигородку зна╨те?
   - Чував, чував... А я з Кубанi.
   - Справдi? - не мiг Тарас повiрити.
   Усков зиркнув на море, освiтлене низьким великим мiсяцем,  зiтхнув  так
с.умно-сумно i заспiвав - не голосно, та чисто, без акценту:
   Ой матiнко, чорноморець
   Вивiв мене босую на морозець.
   Вивiв мене босую та й пита╨:
   "Чи ╨ мороз, дiвчино, чи нема╨?.."
   Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий  Каспiй,  сказав  з  журбою  в
голосi:
   - У форт оцей я напросився  ©хати...  Аби  не  бути  в  Перовського  на
побiгеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь - i щось менi в душi...
   - Напевно, голос прадiдiв, якi ходили морем на славних чайках.
   - Може... Менi пора, - пiдвiвся з огорожi. - То ви приходьте завтра!..
   - Прийду, - вже твердо сказав Тарас. I заспiвав ту пiсню далi, чуту вiд
Кухаренка:
   Ой нема морозику - тiльки роса,
   А я молодесенька стою боса...
   ...Нi, зi всевишнiм щось негаразд! Яка ж у тому мудрiсть, що вiн  кара╨
праведних, а  грiшникiв  благословля╨  щастям?..  А  може,  бог  позбавляв
радостi в такий жорстокий спосiб його,  вигнанця  бiдного,  що  прилiпився
серцем до цих людей?..
   У перших числах червня в Ускових  з'явилася  мала  Наталя.  Не  встигли
вiдсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранцi був  веселий,  ходив
гулять з вусатим лисим дядею, - як називав Тараса, - а  по  обiдi  зiв'яв,
зiв'яв i лiг на килим "спатки".
   Тарас торкнувся його чола - малий пашiв. Схопив на руки, швидше занiс у
лiжко. Дмитрик йому всмiхнувся i застогнав. Не знав, що далi  дiяти.  Його
скував холодний страх. Таке мале, безпомiчне!.. Зi спальнi, де прокинулася
Наталя, долинув смiх, агукання Агати й нянi Катi...
   Вiн пiдiйшов й покликав матiр. Вийшла весела, нiжно  сяюча,  -  аж  вiн
примружив очi, - й спитала:
   - Що, Григоровичу?
   - Там Дмитрик... Вiн увесь горить!..
   Погасла. Замiсть усмiшки лицем пройшов судомний бiль.
   - Що з ним таке?
   - Не знаю...
   Притьмом побiгла, впала бiля малого, що вже метався в лiжку.
   - Бiжiть мерщiй по лiкаря!
   Нiкольський, старший лiкар форту, не  перейнявся  його  тривогою.  До©в
обiд, одягся, не  поспiшаючи,  взяв  саквояж...  Помiтивши  Тарасiв  стан,
промовив високодумно:
   - Людина, поки вона мала, повинна всiм перехворiти... Як  витрима╨,  то
буде жить... Кожен повинен сам долать сво© хвороби...
   - Для чого ж ви, лiкарi?
   - Щоб ставити здоровим людям клiзми й засвiдчувати природну смерть.
   - Ви пiдупали духом, - сказав Тарас. - Людина, що не вiрить  сама  собi
та дiлу, якому служить, приносить бiльше шкоди, анiж добра.
   - Не зовсiм так. Принаймнi  у  медицинi...  Ще  Гiппократ  дотримувався
принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не  зашкодити.
I нам цю мудрiсть заповiдав.
   -  Дитина  там,  Сергiю  Родiоновичу!  Нiкольський   глянув   скоса   i
посмiхнувся:
   - Коли б не знав, що ти давно безви©зне живеш у нас, подумав би, що  це
твiй син. А втiм... Йому, зда╨ться, два з половиною...
   - Сергiю, ти ж розумний чоловiк!
   - Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Iраклiй  Олександрович  не
так до сина горнеться, як "лисий дядя"...
   - Бовкало, ходiмо швидше!..
   Лiкар також притих, коли оглянув хворого.
   - Що з ним? - спитала мати.
   - Аnginае follicularis, або ангiна гнiйна... - протяг Нiкольський.
   - Господи! - збiлiла мати.
   - Донечку тримайте якнайдалi. Хвороба ця заразна.
   - Спаси й помилуй, господи!.. - прошепотiла, хрестячись, сердешна мати.
   - Постiль, компреси для зiгрiвання; по©ти теплим... - перераховував  на
пальцях лiкар. - Якби був мед, лимони... Та де ©х тут узяти!
   - Казала ж я Iраклiю: не ©дьмо з Оренбурга!.. - ламала руки мати.
   Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матiр, за дитину, за  людство,
що беззахисне, мов деревце в пустелi...
   - Бог дасть, минеться, - тихо втiшав Агату лiкар.
   - Краще б вiн не давав хвороби! - сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й
гiркi тi сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
   - Дайте йому напитися, - сказав Нiкольський. - Треба, щоб часто пив.
   Тарас пiшов на кухню, налив води з чавунчика,  яка  була  ще  тепла,  й
принiс, подав Агатi.
   Тим часом вбiг Iраклiй Олександрович.
   - Що... тут таке?.. Менi сказали: лiкар...
   - Захворiв Дмитрик, - зойкнула. - Просила ж я!.. Усков присiв на лiжко,
помацав лоба синового.
   - Хвороби всюди, - мовив. - Хiба в раю нема╨...
   - Мовчи про рай! - скривилася Агата болiсно i затулила руками вуха.
   - ╞х старшенький помер недавно в Оренбурзi, - шепнув Нiкольський, який,
хоч жив самiтником, знав геть усе, що дiялось  у  фортi  та  поза  ним.  -
Прислати вам сидiлку? - спитав уголос.
   - Можна, я з ним побуду? - ступив Тарас до коменданта.
   - Спасибi.
   - Кращо© не побажа╨ш, - всмiхнувся лiкар. - Та при такiй сидiлцi  малий
ураз одужа╨!
   - Устами вашими та пити б мед.. - зiтхнув Iраклiй Олександрович.
   За тиждень, - як не билися, що не робили,  -  малий  помер.  Ховали  на
другий день. I тут Тарас не витримав. Наослiп вибiг iз  форту  в  степ,  а
далi  крiзь  пелену,  що  застилала  очi,  побрiв  у  царство   каменю   i
черепашкових бiлястих скель. Навiщо ця безглузда смерть, цi  муки  батька,
матерi? Чим прогрiшило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що
звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканцiв? Тут стiльки
╨ вже старих i хворих, зневiрених у смислi  далi  жити,  а  ти  обрав  для
прояву сво╨© сили й влади зелений, нiжний пагiн, якому свiт ще вiдкривався
тiльки в усiй первiснiй його красi... В iм'я чого?  Що  ти  хотiв  довести
цi╨© смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нiчого тобi  сказати,  боже,  -  святий  та
крiпкий! - на виправдання...
   В ущелинi, куди ввiйшов, мав пота╨мне мiсце  мiж  черепашкових  великих
брил. Звiдси вiн бачив син╨ море удалинi, блакитне чисте  небо...  Його  ж
нiхто не мiг отут помiтити. Сиди i вiльно мисли, малюй,  пиши!..  Сьогоднi
сльози застували йому i море, й небо. Вiн бачив мертве личко свого  малого
й щирого в найвищiй мiрi друга й нiяк не мiг змиритися,  пристать  на  те.
Хто нинi торкнеться нiжним пальчиком його брови, пригладжуючи ©© острiшок,
хто поведе його шукати вбогi пустельнi квiти й  радiтиме  тим  дивобарвним
краплям на тлi пiску?.. А мати! Як ©й,  бiднiй,  це  пережити,  витерпiти?
Недавно  був,  смiявся,  плакав,  грався,  а  нинi  -  тiльки  горбик   на
кладовищi!.. Це жах такий, що й словом того  не  скажеш!..  Треба  зробити
пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пiсок заносить  все,  вирiвню╨,  хова╨
слiд... Невмольна  смерть!  Як  той  коршак,  чату╨,  жде,  щоб  налетiти,
вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла  того,  хто
був йому найближчий i найдорожчий? Можливо, тут його вина, що  вiн,  нехай
невольно, уник коси... Хiба вiн раз  на  муштрi  ©©  гукав!  Не  чула,  не
йшла... Нiкчемна стара карга!..
   Десь одiрвався i покотився вниз камiнець.  I  тут  iде  повiльна  праця
знищення... Вiтри, дощi та сонце руйнують гори... Нiби  там  хтось  iде?..
Мо', смерть почула його слова?..
   Пiдвiвся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг...  Дивно,
та йшли сюди, в ущелину, в  його  та╨мне  сховище.  Невже  iще  хтось  ма╨
мiсцину цю за власну затишну гавань?..
   - Вибачте... - сказав солдат, спинившись за кiлька сажнiв.  -  Мене  по
вас послали...
   Спершу вiн не завважив, як мовленi були слова. Коли ж збагнув, не  змiг
тому повiрити.
   - А хто послав? Фельдфебель?
   - Нi, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
   - Невже земляк?
   - З Херсонщини, - всмiхнувся той.
   - Чому ж уперше бачу?
   - Бо я приплив недавно.
   - I зна╨ш, де мене шукати?
   - Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
   - Чому ж ти, братику, не пiдiйшов? Земляк же...
   - Ви з панами... - прискалив хитро око. - А ми  простi...  Тарас  обняв
солдата i запитав:
   - Як звати?
   - Кличте: Скобел╨в. Я так тепер записаний... А справжн╨ мо╨  iм'я  -  в
ревiзькiй книзi, в пана...
   - Втiкач? Здвигнув плечима:
   - З вогню, як кажуть, в полум'я...
   - Не можу  слiз  уговтати...  -  сказав  Тарас.  -  Чуже,  а  жаль,  як
рiдного...
   - А рiднi ╨?
   - Нема╨.
   - То ви по них i плачете, тут сидячи... - зiтхнув солдат. - Ходiмо,  бо
вас там ждуть. За стiл без вас не сядуть, сказав майор.
   Вони пiшли  до  форту,  зближаючись,  як  два  човни  в  пустелi  моря,
радуючись, що день печалi скрасився для них початком приязнi,  а  може,  й
дружби. Вiчнiсть не тiльки в смертi, вiчне й саме життя...
   ...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий,
звiсно, а з верб, тополь, шовковиць, якi привезти можна з Ханга-Баби.
   - А що? - сказав  Iраклiй,  коли  Тарас  з  ним  подiлився  задумом.  -
©й-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропону╨!
   - Ну?.. - вийшла та з дитячо©, де годувала малу Наталю груддю.
   - Садити сад бiля городiв.
   - То й що? - спитала байдуже. Вона ще й досi не ожила, не стямилася  по
смертi сина.
   - Можна поставить там будиночок, де ви могли б улiтку  жити,  -  сказав
Тарас. - Город, дерева, зелень, повiтря з моря...
   - Справдi, було б, як дача! - палко гукнув  Усков.  Схопивсь  на  рiвнi
ноги. - Дерева випишемо iз Астраханi чи Гур'╨ва...
   - А трохи можна викопати в урочищi Ханга-Баба, -  додав  Тарас.  -  Сам
бачив там два роки тому ще молодi шовковицi.
   - Майстри в нас ╨, а каменю - хоч i  на  цiле  мiсто,  -  вже  прикидав
Iраклiй як комендант. - Коли садити краще? - спинився бiля Тараса.
   - Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтнi...
   - Баркас сьогоднi ж вишлю за деревцями в Астрахань! - запалювався новим
для себе дiлом комендант. - Тарасе, ти  вiзьмеш  два  вози  та  охорону  й
вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим  сад!..
- примружився. - I буде в нас, як на Кубанi...
   - Чи як у нас, в Кирилiвцi... - зiтхнув Тарас.
   - Розмрiялися... А скiльки-то воно ростиме! - охолодила Агата ©х.
   - За рокiв три-чотири вже буде тiнь i затишок, -  сказав  Тарас.  -  Як
поливати добре й пiдживлювати, то ще й ранiш.
   - Призначимо садiвника,  самi,  чим  зможем,  допомагатимемо,  й  нехай
росте, - рiшуче сказав Усков. - Пiду звелю, щоб готували баркас у путь!
   Iраклiй Олександрович на вiтер слiв не кидав. Уже за тиждень  майбутнiй
сад, розмiчений довкруг верби Тарасово©, завирував робiтним людом з  числа
солдатiв форту. Картина ця порадувала Тараса й  Скобел╨ва,  що  прибули  з
Ханга-Баби й привезли двi пiдводи малих шовковиць.
   - Славно! - схвалив Усков, потерши руки вiд задоволення. -  По  скiльки
©м? - кивнув у бiк шовковиць.
   - По рокiв три чи й бiльше, - сказав Тарас. - Ледь викопали.
   - Корiння - мов у сома вуса! - всмiхнувся Скобел╨в.
   - Гаразд. Ямки готовi, берiть садiть, - звелiв Усков.
   - Це б чорно© на спiд землi... - зiтхнув Тарас.
   - Згрiбайте на городi. А  з  Астраханi  я  наказав  привезти  разом  iз
деревцями й чорноземлi. Поповнимо  городу  збиток  нею.  Довкiл  будиночка
залиште мiсце для тополь. Щоб шелестiли на вiтрi листям...
   - Як на Кубанi?
   - Точно! Прислати вам пiдмогу?
   - Нi. Ми самi упора╨мося, - озвався знову Скобел╨в. - Це ж не робота  -
празник.
   Невдовзi вiн, саджаючи в глибоку ямку  дерево,  затяг  високим  голосом
якусь  незнану  пiсню.  Тарас  вловив  мелодiю,  помiг  йому,   поймаючись
первiсним чаром спiву... Нi, вiн таки ©© десь чув, цю, може, ще язичницьку
молитву-заговорювання малого зела-древа й  землi,  що  ма╨  дати  паростку
могуть i силу велета... Як був  малим.  Напевно,  ©©  спiвала  мати...  Чи
Катерина, його сестра i нянька...
   Коли стемнiло, вирушили гуртом до форту. Збудженi, веселi навiть. Кожен
згадав щось миле серцю, таке, що вiчним маревом сто©ть у ©хнiх  душах  усе
життя...
   Тi╨© ночi довго Тарас не  мiг  заснути.  Щось  нiби  зрушилося  в  його
зболiлому  стражданням  серцi.  Лежачи  серед  пiвсотнi   бiдах-солдат   у
вистудженiй бруднiй казармi, вiн проглядав сво╨ життя за три останнi роки,
i в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав  зробити  з
себе фрунтовика. Щось малював, лiнив iз глини барель╨фи... А пiсня,  пiсня
- його найбiльша мука й найбiльше щастя його -  мовчала!  Не  написав  анi
рядка... Так нiби в Орськiй, на гауптвахтi, забув свою стражденну  музу...
Ще там писав. А вийшов, ви©хав - i сталось так, що серце  мов  скам'янiло.
Навiть похiд на Каратау не оживив його  всього,  не  доторкнувся  в  ньому
струни поезi©...
   Хропли солдати, скрикували в  тривожних  снах  цi  обездоленi,  пропащi
люди, вирванi з життя свого народу, з його нехай гiрко©, та все  ж  яко©сь
долi... А може, й вiн тому не пише вiршiв, що забува╨ народ i  край,  який
уклав йому в дитячi груди душу, навчив любити i ненавидiти?..  Ранiше  хоч
листи приходили, а зараз... Нi, вже обiзвався Козачковський iз Переяслава.
Iншi мовчать, неначе в рот води набрали... Iз Петербурга  прислав  аж  два
листи i грошi (за не  написаний  колись  портрет!)  артист  iмператорських
театрiв Семен Гулак-Артемовський, таки земляк iз Городища. Та Лазаревський
Федiр теж обiзвався; ©здив до Петербурга, тому й мовчав... I все ж  за  цi
три роки далека  його  земля  покрилася  немов  туманом.  Ранiше  вiн  мiг
будь-коли покликати в думках ©©, побачити, як наяву, в живих  картинах,  в
пахощах, в розма© барв, а нинi, як не прагне, вигулькують  iз  сiрих  мрев
лише якiсь деталi, окремi люди... Гiрко!..  Шiсть  рокiв  вiн  не  був  на
рiднiй сво©й землi... А що ж з ним, бiдним, стане, як проживе у цих пiсках
шiстнадцять!..
   Устав,  набрав  води  й  напився,  бо  серце  стислось  грудочкою,  мов
заховатись прагло саме в собi... Шiстнадцять лiт!.. А двадцять п'ять!..
   Лежав, дивився в темiнь, й здавалося, що вiн  уже  в  могилi,  в  чужiй
землi...
   Схопився, сiв на нарах. Умерти тут душею - ганебна зрада себе, людей  i
волi, яко© ждуть на Укра©нi мiльйони його братiв,  його  сестер!  Коли  не
ма╨ш сили зламать бiду, стерпiти муштру й вiдчай у цих пiсках, навiщо ж ти
розбурхав ©х, уклав надiю в серце сво©м гарячим словом?.. Ти став на шлях,
з якого спихнути ма╨ право одна лиш смерть!.. Я тут  уже  напiвживий...  I
все ж живий, не мертвий! Лягай i спи, щоб завтра  мати  силу  долати  зло,
зневiру, сум - усе, чим хочуть змусити тебе  зректися  бога  свято©  волi,
вiри в прийдешн╨ щастя людства!..
   Зiтхнувши, лiг. Заплющив очi, спробував перелетiти в сво╨ село, в  свою
леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось  рiвно
серце,  душа  його  торкнулася  калини  -  ще  твердо©,  червоно-буро©,  -
вербового вузького листя, яблунь,  барвiнку,  що  блакитно  обплiв  могилу
матерi...
   Прокинувся з нежданим рiшенням: писатиме! Не вiршi  -  прозу.  Вона  не
дасть узятись цвiллю його душi, поверне в  свiт,  який  любив  i  за  який
стражда╨ нинi тяжко.
   Оскiльки бог якраз послав недiлю, вiн захопив святе письмо -  Шекспiра,
папiр й усе, без чого повiстi не розпочнеш (це вам не вiрш, якого можна  й
запам'ятати!) i рушив  iз  укрiплення.  Солдат,  що  нудився  бiля  ворiт,
спитав:
   - Куди це ти, Григоровичу?
   - Йду, брате, думу думати.
   - А я гадав: до утренi, та заблукав...
   - У кожного своя молитва i свiй олтар.
   - Це правда...
   З ворiт узяв праворуч, пiд гору, що тримала форт на собi. Мав намiр  до
холодiв писати в катакомбi, в отiй сво©й ущелинi, з яко© видно море i чути
шум прибою. А далi щось придума╨. Не всi ж i тут, як Косар╨в або  Обрядiн,
- щирi його начальнички. Щоб не Усков, цi солдафони досi його  звели  б  в
могилу...
   Самотина! I бич i розкiш... Зна╨ш, що ти один, що жодне пильне  око  не
стереже твою "цноту"... I все ж i тут так хочеться поговорити з кимось про
заповiтне, розкрити душу, вислухати чужi  думки!  Помiтив  уже  давно,  що
розум найбiльш вiдточу╨ться  у  спiлкуваннi,  в  бесiдах  з  людьми,  тобi
подiбними душевним складом. Диспут iз антиподами лише драту╨, збуджу╨ i...
не збагачу╨ нiчим, окрiм досади.
   Робiтня стрiла тишею. Прибiй морський ледь долинав,  бо  вiтер  дув  зi
степу.
   Знайшов "стола", пiдсунув собi "стiлець" i зручно сiв. Папiр поклав  на
книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспiр уже йому  пробачить...
Вмочив перо в чорнило... А що писать?  Поезiя  сама  вривалась,  змушувала
хапать перо, а проза... Все  побачене  колись,  почуте  й  пережите  -  ©©
пiдгрунтя. А ще - думки. Чи роздуми,  якщо  точнiше  висловитись...  Життя
його багате зустрiчами, людьми, що вартi пам'ятi... I все ж почати треба з
сюжету вже готового, зiгрiтого теплом душi, поезi©, з такого, що розбурха╨
забутi днi, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сiльська iсторiя,  в
якiй духовна велич його братiв по долi та по землi...
   Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потiм на  мить  замислився,
згадав, де саме сталася подiя, що лягла в основу його поеми, i написав:
   "Между  городом   Кременчугом   й   городом   Ромнами   лежит   большая
транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
   Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули  в  туманi  слiз.  Не
знав i сам, що дi╨ться з його душею, чого ©й так зробилось жаль... Поезi©?
Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом вiн ще не мiг?..
   Сидiв i слухав душу, що нiмо, тихо плакала,  прибою  шум,  що  вiдбивав
секунди життя землi, його життя...
   З далеко©, як Укра©на, молодостi спливли рядки, що виявилися пророчими:
   Сидить козак на тiм боцi, -
   Гра╨ сине море.
   Думав, доля зустрiнеться, -
   Спiткалося горе.
   А журавлi летять собi
   Додому ключами.
   Плаче козак - шляхи битi
   Заросли тернами...
   ...Звiстка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспi╨м  у  той  же
день, що i наказ майора Львова зробити iз Шевченка зразкового фрунтовика.
   Тарас iшов iз церкви, де оголошували державну вiсть, разом з Усковими i
ледве-ледве стримував свою велику радiсть. Цар-кат вiддав,  нарештi,  душу
боговi! Скорiше, чорту! Стiльки на тiй душi грiхiв смертельних, що шлях ©й
- просто в пекло! I в цьому, певно, благо для ©х величностi, бо  душi  ним
замучених десь у раю i через те не стрiнуться з його душею...
   Iраклiй iшов  похмурий,  скорбний.  Агата  теж.  Одна  Наталя  ласочкою
перебiгала з одних на iншi руки й смiялася, хоч як ©© спиняла мати.  Жiнок
вража╨ смерть будь-чия, бо знають, як  тяжко  давать  життя.  Агатi  можна
вибачити. А друг Iраклiй Олександрович!..
   - Не знав, що ви так тяжко сприймете цю  новину...  -  не  втерпiв-таки
Тарас, пiдколупнув.
   - То що було б? - спитав Усков.
   - Благав би ©х величнiсть не покидати сво©х надмiру вiрних пiдданих.  О
тiм молився б господу.
   - Молись о скорбнiй долi  раба  його  Тарасiя,  -  багатозначно  сказав
Усков.
   - Цар Олександр, напевно, вже пiдписав помилування всiм  ворогам  свого
отця...
   - Дай бог! А то...
   - Що? - насторожився.
   - Iз батальйону прийшов наказ...
   - Що рядовий Шевченко за поданням ©х благородiя генерала Фреймана  став
унтер-офiцером?
   - Нi. Командир  а  Уральська  прислав  наказ  зробити  спершу  з  цього
Шевченка лялечку, а вже потому i представлять на унтера.
   - Майор заважив бiльше, нiж генерал?.. - спитав могильним голосом.
   Усков розвiв руками.
   - Фрейман не здогадався, мабуть, про вас  з  майором  поговорити...  Чи
говорив, але не так, як той бажав... А втiм, коли амнiстiя торкнеться вас,
то цей наказ не приведеться в дiю. Пождемо трохи...
   - Справдi, тепер одна надiя - на манiфест... - сказав Тарас похмуро.  -
Можливо, син не схоче йти по слiдах свого вiтця...
   - Не бачив його колись, у Петербурзi? - спитав Усков.
   - Не тiльки бачив, а й розмовляв.
   - Та ну?
   - Ви розмовляли з самим царем? - спинилася й собi Агата.
   - Тодi вiн був наслiдником.
   - То, може, вiн вас не забув?
   - Я тiльки йому показував портрети, писанi великим  Карлом,  давав,  де
слiд, пояснення.
   - Вiн не спитав, як звати вас?
   - Нi. Тiльки злився, що не Брюллов... До речi, Брюллов тодi був дома  й
не побажав, послав мене з Мокрицьким.
   - Гоноровитий... - протяг Iраклiй,
   - Гордий! - сказав Тарас.
   Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
   - Гордим господь противиться, - повчально мовила йому Агата, знаючи, що
й вiн такий.
   - Покiрних теж не милу╨, не захища╨ вiд злих людей, - сказав  Тарас.  -
Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
   Дзвiночком смiх.
   - Гадалось, як найкраще, а вийшло гiрше... - думав Усков уголос.
   - Ма╨ш послать мене на муштру? - спитав Тарас.
   - Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
   - Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть менi зробити,  переверта╨ться
на бiльше зло!..
   - То, певно, доля у вас така... - зiтхнула комендантша. - Подвижницька,
великострадна...
   - Боюсь, що мiй "знайомий" цар не випустить  мене  на  волю,  -  сказав
Тарас.
   - Чому? - спитав Iраклiй.
   - Царi не люблять правди i тих, хто ©м нагаду╨ про не©.
   - Як кажуть, бог не без милостi, а козак не без долi! - сказав Iраклiй,
сходячи на комендантський ганок.
   I бог явив Тарасу милiсть. Одразу пiсля великодня йому звелiли вийти  в
строю на плац, навчатись iз усiма, а по  обiдi,  як  друга  рота  пiшла  в
кар'╨р  заготовляти  камiнь  для  будiвництва,  його  самого   вивели   на
спорожнiлий курний майдан i муштрували ще цiлих три години. Так всi  шiсть
днiв. На сьомий вiн не мiг устати вранцi. Що ревматизм, а що  печаль,  яка
щодня пiдточувала його душевнi сили... Прийшов Нiкольський.
   - Скобел╨в менi сказав... Ну, що з тобою?  Ноги?  Чи  ще  якась,  нова,
хвороба? Тарас промовчав.
   - Ясно.  Загнали  сивку-бурку!..  -  Сiв  у  ногах  на  нари.  Зiтхнув,
пошкрiбся в тiм'©. - Я заберу тебе в шпиталь.  Полежиш  тиждень-другий,  а
там, дивись...
   - Не треба! - рiшуче сказав Тарас. - Ховатися по шпиталях не буду.  Хай
мучать, хай домучують!..
   - При©де Львов, i ми його умовимо,  аби  вiн  сам  представив  тебе  на
унтер-офiцера.
   - Не треба! Всяка жалiсть чи спiвчуття  менi  вилазять  боком.  Щоб  не
просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене,  старого  дурня,  не
муштрували б по вiсiм годин на день!..
   Ввiйшов Мостовський, приятель його з полякiв, що також був у рядових, а
нинi вже поручик. Зi свiтла вiн примружився, протер рукою очi.
   - Це ти? - спитав Нiкольського. - А де Тарас?
   - Повержений штабс-капiтаном  Косар╨вим,  що  душу  вклав  у  виконання
наказу пана Львова.
   Поручик сiв по другий бiк. Невдовзi мовив глухо, з душевним болем:
   - Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу  Ускова,  аби  дозволив  жити
тобi зi мною.
   - Хочеш, щоб те було, що в Орськiй? - спитав Тарас. - Хтось донесе,  що
ти з простим солдатом запанiбрата, i загримиш до мене, у рядовi.
   - Чорт з ним. Ходiмо!
   - Дякую. Я буду тут.
   Помовчали. В казармi, крiм них, нiкого вже не було. Недiля.
   Хто до церкви, а хто до "спиртомiра", аби залити душу хоча б на день.
   - Оце сиджу та й думаю, - сказав Нiкольський. - Буде ще коронацiя,  ну,
й манiфест, амнiстiя для полiтичних...
   - Був манiфест з нагоди вошестя на престол, - сказав Тарас. -  Та  щось
мене не кличуть у Петербург...
   - Тож-то й воно... Аби там хтось царевi та й нагадав про тебе...
   - А що, це добра думка! - пiдтримав його Мостовський. - Чи в тебе  ╨  в
столицi такi шляхи?
   - Не знаю... - сказав Тарас. - Хiба такий... За звича╨м, у  президентах
Академi©  мистецтв  завжди  врочисто  ходить  хтось   iз   найближчих   до
iмператора... Тепер Марiя Микола©вна, сестра царя...
   - Чудово! - схопивсь Мостовський з мiсця. - А в Академi© у тебе ╨ такi,
що попросили б ©© височество?
   Тарас не мiг одразу вiдповiсти. Перебирав у пам'ятi тих, хто живий, хто
ма╨ силу й титули, i зупинився на Толстому Федоровi Петровичу.
   - Хiба що граф Толстой, постiйний вiце-президент... - сказав непевно.
   - Вхожий вiн до велико© княгинi? - спитав Мостовський.
   - Звiсно. Керу╨ вiн, але вона пiдпису╨ i представля╨ собою  вищу  владу
Академi©.
   - Пиши листа!
   - Кому?
   - Толстому. Вiн заступиться?
   Тарас зам'явся. Що вiн ©м мiг на те сказати?.. Просив Брюллова -  всу╨,
писав листа Жуковському - не вiдповiв... Для вищих кiл суспiльства  вiн  -
каторжанин; може, i не злочинець, але  невдячний  колишнiй  хлоп...  Хтось
розпустив про нього чутку, якою коле очi його заступникам у Оренбурзi  сам
граф Перовський, що вiн, Шевченко тобто,  з  крiпацтва  викуплений  царем,
сiм'╨ю царською...
   - Не знаю, браття... - мовив. - Чужа душа - що темний лiс...  Тим  паче
графа й вiце-президента...
   - Ти напиши, а там воно покаже, - не вiдступавсь Мостовський.
   Нiкольський теж був за листа в Санкт-Петербург.  Вони  взяли  Тараса  й
ледь не за руки вивели на божий свiт з казарми. Вiн  шкутильгав,  стогнав,
кряхтiв, мов ветхий дiд, а все ж iшов, бо розумiв, що це його ╨диний  шанс
на рятунок. У дверях  стрiлись  iз  байгушами-дiтьми.  Простягуючи  бруднi
маленькi руки, вони просили ©сти, бо на грошах мiсцевий люд ще й  досi  не
розумiвся.
   - Заждiть, я зараз! - мовив Тарас до друзiв i почвалав  назад,  у  свiй
солдатський дiм. В шинелi мав прихований ним для Наталi цукор.
   Малi  терпляче  ждали.  Взяли  цнотливо,  нiяково  (не   звикли   ще!),
подякували й пiшли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
   -  Чи  й  справдi  ©х  спонуку╨  до  жебрiв  скрута?..  -  тихо  спитав
Нiкольський.
   - Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хлiба, - сказав
Тарас. - Тяжке це дiло - знаю... В душi не  раз  все  перевернеться,  доки
простягнеш руку...
   - А я то думаю, чого ти  так  не  хочеш  писать  листа!  -  обняв  його
Мостовський.
   Тарас зiтхнув й нiчого не вiдповiв...
   ...Не  знав  уже,  що  краще:  чи  безпросвiтна,  тупа  солдатчина,  чи
зманлива, але пуста надiя, розтягнена на мiсяцi. Той лист, що  вiн  послав
Толстому до Академi©, як видно, збурив пекло, бо вже два роки  вперто  йде
боротьба й до нього доходить тiльки ©© вiдгомiн. Очолила велику  битву  не
знана ним дружина графа Анастасiя Iванiвна, й тепер вiн  мав  в  ©©  особi
найзаповзятiшого свого прихильника й захисника. Листи були то радiснi,  то
знов тривожнi... Прислали вже й на дорогу грошi, а воля  десь  блукала  по
мiнiстерствах та канцелярiях, й нiхто не знав, чи вийде вона на  свiт,  чи
там поляже знову, що  сталося  уже  не  раз.  Як  сповiстив  йому  Михайло
Лазаревський, цар дозвiл дав звiльнити його з солдатчини у  перших  числах
сiчня, а й досi ще нема нiчого певного, хоча минув i травень, десятий  вже
в його гiркiй неволi. Власне, вже одинадцятий, бо перший з  них  прожив  у
Третiм вiддiлi, де теж було не з медом. Подумать  страшно:  цiлий  десяток
лiт безправ'я, муштри, злигоднiв, надiй i дуже болiсних розчарувань! А  як
то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Вiдколи стало тепло,  живе
в саду й чека╨ того забарного святого дня...
   Ще вчора мав привезти пошту пароплав, i вiн  очей  не  зводив  з  моря.
Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А  втiм,  нема  йому
нiде удачi. За п'ять останнiх рокiв вiн написав до двох десяткiв  повiстей
i теж без толку. Що вже вiн не робив, кому не слав,  та  жодна  з  них  не
вийшла в свiт. "К. Дармограй" - псевдонiм, яким  пiдписував  сво©  прозовi
опуси, лишився знаним тiльки його найближчим приятелям.  Малюнки,  правда,
через Залеського, що вже давно на волi, пiшли мiж люди, вирвалися з  цього
людьми i богом проклятого пустельного кутка землi... Та ще  -  верба!  Вже
виросла така, що тiнь на зем