лю кида╨ густу й широку. В затiнку ©© густо© крони вiн спить удень. Блаженство!.. - Все ждеш? - прийшов i сiв на лавцi поряд Андрiй - земляк з-пiд Лисянки, з яким вони зустрiлися i побраталися не так давно в укрiпленнi. Простий солдат, а не зламався за двадцять лiт неволi, лишився тим, ким i забрали з Рiзано©. - Нема... Кудись запропастилася, - сказав Тарас. - Ти плюнь на все й живи собi. - Не можу... Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гiрша муштри! - Ще з глузду з'©деш. - Може, з цi╨ю поштою вже буде щось iз Оренбурга... - Ти малював би краще чи щось писав у тiй сво©й землянцi. - В душi, Андрiю, пустка... Я геть зотлiв чекаючи... Дивилися на море вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, нiби небо в найбiльшу спеку... Раптом десь на городi знявся якийсь непевний гомiн, що покотився садом, неначе хвиля в бурю. - Що? - Де? - За ближньою! - Гада╨ш, вiн? - Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки. - Ти бачиш? - Он, за гауптвахтою!.. - гукнув Андрiй. - Димить котлом пекельним. - То я побiг! - Дай боже тобi удачi, - сказав Андрiй неголосно й перехрестив. Нестерпно довго йшов пароплав до пристанi, вивозили човнами пошту й iще якiсь мiшки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут розбирали. Потiм до коменданта впхався гурт офiцерiв, далi - хтось з морякiв... Коли ж, нарештi, Тарас ввiйшов, Iраклiй подав листа i грошi, присланi йому все тим же Лазаревським. - Зi штабу корпусу ╨ що-небудь? - спитав Тарас. - Нiчого. - Невже збрехала люб'язна панi Еггерт, коли вiтала мене iз волею? - Вона не з тих. - Минуло вже пiвмiсяця!.. Чи там усi заснули?.. Казала колись менi одна бабуся при смертi: "Широкий шлях iз раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла". - Чи вам там зле в саду живеться? - Iраклiю, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?! - Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкодi... Це остудило трохи. Вiн попрощався мовчки й пiшов у сад, де ждав Андрiй. За муром сiв на камiнь i розiрвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, i дух йому забило. "Ну, нарештi, поздоровляю тебе, мiй дорогий Тарасе Григоровичу, з великою милiстю царя... Я тiльки що дiзнався, що вже три днi, як послано бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що ти вiдповiдно просьбi графа Толстого i засвiдченню графа Перовського одержу╨ш вiдставку, з наданням вибору роду i мiсця життя..." Не змiг читати далi. Бо там були якiсь легенькi сумнiви, а так уже хотiлося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що та "бумага" вже в штабi корпусу й що в нiй таки ╨ воля. Сидiв i плакав тихо, не помiчаючи гiрких тих слiз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радостi... Тут i застав його Андрiй, що вийшов стрiти. - Ма╨ш? - спитав, помiтивши в руках листа. - I так, i нi... Нема наказу з корпусу... Тут ще одне пiдтвердження, - кивнув на лист, - що з Петербурга послано про це папiр... - Дiждешся: Тепер уже дiждешся! - втiшав його, хоч сам не мав i крихти надi© якось вирватися в свою далеку Рiзану. - Ну, як? - зустрiла ©х Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. - Прийшов наказ? - Нема╨... - Чого ти, Горич, плакав? - пiдбiгла й собi мала. - Тебе хтось бив чи лаяв? - Нi, ласочко, - узяв ©© на руки. - А очки чом червонi? - То, певно, вiтер з моря або пiсок зi степу... - Як хочеш, можеш взяти мого жука, - розкрила щедро кулачок, де зберiгався великий скарб - жук-гнойовик. - Спасибi, - взяв дарунок, притис маля до серця. - А там уже - ти бачив? - червонi трохи вишеньки, - втiшала його Наталя. - Хочеш ©х скуштувати? - Вони зеленi. Дякую. Нехай коли достигнуть. Бiля верби вона поспiшно злiзла на морiжок. - Лови мене! - вiдбiгла й стала, сяючи очима-терном. - Ну, Горич, ну!.. Я хочу спати, ласочко, - благальне сказав Тарас i важко сiв на лавку. Останнiм часом вiн спить i вдень по два-три рази. Ще й сняться сни. Як тiльки схилить голову, вже й щось сну╨ться, мариться. Здебiльшого iз досолдатського життя. I друзi тi, що ждуть його в столицi й на Укра©нi... Андрiй принiс шинелю, прослав, де тiнь. - Лягай, поспи... Дивись, аби тебе не доконала ця вiдпускна... Агата взяла Наталю i повела у свiй будинок лiтнiй. Та опиралась, хмикала... Невдовзi стало тихо. Тарас заплющив очi, вiдчув тепло розпечено© за день землi... Й одразу вгледiв Ки©в, собор Софiйський, натовп... А мiж людей - Сенчило, Кулiш, Сошенко й Семен Гулак-Артемовський в якомусь оперному костюмi... Не розтуляючи червоних уст, вiн раптом як зареве - мов пароплав!.. - Вiдходить котел пекельний... - мовив Андрi©в голос. - Як, як димить!.. Запахло димом. Видно, земляк узявсь до люльки... Сидiтиме отак весь час й охоронятиме Тарасiв сон. Сичить на всiх, хто б не проходив мимо, хай навiть то офiцер. I дивно, всi скоряються його турботi, вмовкають, йдуть навшпиньках... Земля ще й досi тепла, а тiло все мов невагоме... I сон не сон... Сам не збагне, чи спить, чи просто лежить собi та й дума╨... Це все листи Толсто© та Лазаревського й чекання волi... Волi, його свято© воленьки!.. Щокою тихо скочуються одна по однiй сльози. Вiн хоче ©х спинити, проте не годен... Може, це знову сон?.. Дрiмаючи, Андрiй мугиче пiсню. Про дiвчину i про вербу край ставу... Це ж вiн не знав любовi, не знав життя!.. Окрадений, ще молодим похований в сукнi шинелi, як у трунi, вiн пролива╨ незайману людську, батькiвську нiжнiсть на вусаня, що став йому ╨диним свiтлим променем у цiй тяжкiй неволi, привiтом з рiдно© його землi!.. Прокинувся вiд цих думок. Земляк дрiмав на лавцi, пiдклавши кулак пiд щоку. Тiнi були вже довгi-довгi... До нього бiгла радiсно мала Наталя, що, як завжди, уже давно чекала неподалiк... ...Сумуючи по десь заблудлiй волi, почав писать щоденник, або журнал. Це спонукало думати, шеретувати подi© давнi й нинiшнi й гасило хоч якоюсь мiрою жагу творити. Правда, вiн, не дiждавшись волi, почав писати вiршi, точнiше, виправив, переписав ще в Орськiй творену поему "Москалева криниця" й послав разом з автопортретом Кухаренку, що не забув про нього грiшного i слав листи та грошi. Та це митт╨вий спалах у тьмi чекання, в. оцiй, дасть бог, останнiй юдолi слiз... Сидiв, писав щоденник на лавцi бiля верби i раз у раз позиркував на син╨ лiтн╨ море. Укотре ждали пошти, а вiн - iз нею волi, що прилетiти мала iз Оренбурга... I тут в усiх кiнцях городу почулося чарiвне слово "пароплав"! Сховавши зошит, побiг до форту. Мусить уже прийти! Пiвсотнi днiв минуло вiдтодi, як послали папiр про волю до Оренбурга, i тридцять сiм, як бачили його у штабi корпусу!.. Пошта не прибула... Натомiсть - друга рота й руда персона - ©хнiй батальйонний командир. Тарас забув про нього, бо сподiвався визволення, i тим невдача стала стократ прикрiшою. Тепер було не до городу й не до щоденника! Рудим вогнем майор оббiгав усi казарми, дав по зубах фельдфебелям та iншим малим чинам, полаяв ротних та офiцерiв, якi потрапили йому пiд руку, й звелiв призначити на завтра огляд роти, в якiй, собi на лихо, служив Тарас. Всю нiч нещасна рота, тремтячи, готувалася до iстинно страшного суду i вже о п'ятiй ранку стояла, наче iграшка, посеред форту й ждала отця-майора Львова. О сьомiй вiн з'явився i цiлих три години ©х катував, чим тiльки мiг. Стомившись, гарно вилаяв, пообiцяв свiй скорий суд, рiзки й шпiцрутени. Потому всiх вiдпустив, а конфiрмованим звелiв з'явитися пiсля обiду на додатковий iспит. Коли i це випробування мужностi Тарас терпляче витримав i був щасливо забраний з-перед очей премудрого i престрашного Львова, зрадiв усiм солдатським тiлом, як одпущенню грiшник. Аж сам себе ненавидiв за ту велику радiсть!.. Майор, узявши змiнену четверту роту, вiдбув в Уральськ, i форт зажив старим життям. Тарас також. Щасливий, що так вiдносно легко вiдбув при©зд начальства, вiн знов чекав наказу iз Оренбурга, писав щоденно роздуми у свiй журнал... I раптом вскочив у яму, на днi яко© чавкало брудне багно. Чи комарi, якi надвечiр оволодiли садом, чи сподiвання, що на зорi прибуде пошта з Гур'╨ва, погнали, мов навмисне, його в укрiплення. Почувши спiв у флiгелi, де проживали офiцери, Тарас, на всякий випадок, осмикав кiтель, виструнчився... Ну й пiсня, боже праведний! Коврики на коврики Й шатрики на шатрики!.. Це ж хтось ©© для них "створив", хтось дав життя... - Шевченко! - вибiг на плац скуйовджений i весь червоний поручик Кампiньйонi. - А йди сюди! - схопив за руку. - Зараз я познайомлю тебе, Шевченко, з новоприбулими. Чудовi хлопцi! Ще з коридора вгледiв Тарас кошму, розiслану серед кiмнати, на нiй велику сулiю, довкруг яко© купчилися усi в червоних сорочках "чудовi хлопцi"... Коврики на коврики!.. Рвонувшись з рук Кампiньйонi, Тарс метнувся на майдан. Та офiцер побiг за ним i закричав: - Черговий! Унтер! Вiзьмiть його й - на гауптвахту! Вiн тiльки що образив тяжко офiцера! За п'ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидiв за гратами й зi страхом ждав атаки блощиць та блiх... Скрiзь кровопивцi, людям нема вiд них рятунку на цiй землi, на цьому злому свiтi!.. Раненько прийшов Усков i визволив його з бiди. На вечiр ждали пошти. Пронидiвши весь днь у клiтцi саду, Тарас подався знову в триклятий форт. Складати свою мiзерiю. Мав вiдчуття, що нинi прийде його щасливе звiльнення, i вiн тодi негайно, - з цим пароплавом! - кинеться навтiкача... А я по вас, - зустрiв його безвусий iще солдат, що був в Ускова вiстовим. - ©х благородi╨ звелiли вас покликати. - Що, пароплав?! - Нi, ще нема. Не мiг збагнуть, навiщо вiн коменданту. З ворiт ще раз поглянув на збiлене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!.. Iраклiй мовчки подав папiр. Тарас завмер. Нарештi! Збулось! Звершилось! Господи!.. - Читай. Зиркнув крiзь сльози i не повiрив сво©м очам. Це був паскудний рапорт Кампiньйонi про те, що вiн, Тарас Шевченко, у нетверезому ганебно станi облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон... - Це все брехня! - гукнув, коли отямився. - Не брав i в рот хмiльного i не сказав йому нi слова!.. Що дiяти? - Одне - просить пробачення, - зiтхнув Усков. - Вiн офiцер, йому повiрять бiльше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант. - Я присягну, що це неправда! - А вiн - що правда. - Нелюди!.. - Вдягай мундир i йди проси пробачення... Одяг, прийшов. Простояв у передпоко© аж двi години, й лише тодi його було допущено до скривлено© з похмiлля пики ©х благородiя. - Це ти? - Так точно! - Геть... - Прошу вислухати й пробачити менi вчорашнiй вчинок! - Ти визна╨ш свою вину? - прискалив лiве око. - Так точно! - Що, не хочеться iти пiд суд? - Так точно! Вiзьмiть назад свiй рапорт... - Бач, гордим став... Вже й випити не зволить з нами!.. З похмiлля, ваше благородi╨. Як тiльки глянув на сулiю, так пiдступив живiт до горла... - Правда. Таке бува╨, - глянув уже привiтнiше. - Ну, чорт в тобою, прощено! Пошли по четверть на мирову, а я сходжу по рапорт. Сам тут побудь, - всмiхнувся в передчуттi ново© випивки. - Не здумай знову!.. - Слухаюсь! Денщик принiс горiлку, а Кампiньйонi - рапорт. Принiс не сам - з усiм вчорашнiм кодлом сво©х достойних свiдкiв. - Отак-то, батечку, - сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. - Ви не бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогоднi змусили зробити нам таку велику ласку! Пiд п'яний смiх ©х благородiя пiдходили до рядового i гречно тисли руку. Знов сулiя, кошма, чарки, на©дки, жарти, "Коврики" й амурнi сальнi спогади... Прочумався Тарас в саду, в альтанцi коменданта, де жив останнiм часом. Не вiдав, хто й коли привiз його сюди. За тиждень згадав, що серед офiцерiв його теперiшньо© роти нема Обрядiна - ©© отця i командира. Спитав про це у каптенармуса Кулiха, який привiз з Уральська передану для нього книгу Лiбельта. Франц спохмурнiв. - А Скобел╨ва ти пам'ята╨ш? - спитав замiсто вiдповiдi. - Як зараз чую його чудовий сердечний спiв... Тече рiчка невеличка З вишневого саду... - Вже в арештантських ротах, аж у Сибiру. А перед тим пройшов зеленою але╨ю з двох тисяч палок, сирiч шпiцрутенiв. - За вiщо? - вражено спитав Тарас. - По пицi дав Обрядiну. Бо той привласнив грошi, якi прислав хтось Скобел╨ву. - Отак i дав?! - Нi, тiльки вже на здачi, як вдарив ротний "за клевету". - Нещасний, бiдний Скобел╨в!.. - сказав Тарас, похнюпившись. - А що ж Обрядiн? - Змусили подати у вiдставку. - Недавно Кампiньйонi хотiв мене пiд суд пiдвести... - Я чув про це. Паскудний вiн чоловiк. - Коли я звiдси вирвуся! - заскреготiв Тарас зубами. - Ось що вони зi мною роблять, кати людськi! Вже третiй мiсяць жду з Оренбурга волю!.. Чи послано ©© сюди на черепасi?.. - Десь хтось трима╨. Що ©м якийсь засланець! - промовив Кулiх. - Ах, бiдний, бiдний Скобел╨в... - зiтхнув Тарас, - Це ж треба було такому статися... Пiшов тихенький дощик. Зашелестiв, застукотiв об дах альтанки, зроблено© колись сердешним Скобел╨вим. I з того шуму, шелесту почувся м'яко й весело його дзвiнкий, при╨мний голос: Дощик, дощик Пада╨ дрiбненький. Я ж думала, я ж думала, Запорожець, ненько... ...Коли прийшов, нарештi, ласкавий дозвiл майора Львова на звiльнення його зi служби, Тарас уже i не зрадiв. Щось тiльки в серцi тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втраченi роки та днi. I нi вiтання друзiв, нi листування, що зав'язалося мiж комендантом i командиром пiвба-тальйону Косар╨вим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тодi... Що саме, йому нiхто не мiг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!.. Збагнув, що вже на волi, коли вертався з пристанi, точнiше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидiв по наклепу одно© пiдло© душi. Свiтив ледь-ледь ущерблений великий круглий мiсяць, що тiльки сплив на чисте, пустельне сiре небо. Нерiвний шлях до форту мiнився, сяяв, скелi - мов ожили, вiдкинули вузькi та довгi тiнi... Чарiвна казка... Господи, пустеля теж красива, коли на не© дивиться людина вiльна... Вiльний!.. Вiн не солдат, а знову - поет, художник!.. Вiльний!.. Його тепер не може у стрiй поставить Косар╨в, примусити з собою пити поручик Кампiньйонi!.. Мiсяць пiднявся вище, зменшився, i вся картина стала iще контрастнiшою, ще ближчою до вималювано© колись поетом, якого вже давно нема╨ серед живих. Выхожу один я на дорогу, Сквозь туман кремнистый путь блестит; Ночь тиха. Пустыня внемлет богу, И звезда с звездою говорит... Присiв на камiнь, щоб вiдпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там i краса, поезiя... Сiм рокiв тут промучився, а тiльки зараз, вiльним, збагнув цей край, цю землю i те, як можуть жити в такiй пустелi люди впродовж вiкiв чи навiть тисячолiть. Тепер вiн мiг дивитися спокiйно, без огиди на той флагшток на скелi, на батарею, на все гнiздо мерзоти i насильства, що цiлих сiм - найкращих, може, рокiв! - висотувало iз нього жили, цiдило кров. Вимучували, перетирали, нiвечили, а вiн, - на зло недолi, царям, жандармам, ротним та унтерам! - лишився тим, яким i був. Все горе, всi приниження, знущання нiби i не торкнулися його душi. Тепер, коли вiдрiзано той шмат життя, вiн зрозумiв, заглянувши в сво╨ ╨ство, що жодна грань чи рисочка його душi не пiддалась, не викривилася, що всi його переконання i всi високi прагнення - живi й готовi дiяти, як i колись. Звичайно, дещо висвiтлилось i набуло реальнiших, до сутi ближчих розмiрiв, та був тому виною вiк, а не гiркий солдатський досвiд. Радiсний, устав i рушив далi. Мiсяць уже поблiд, а зорi пояскравiшали. Небесна сфера нiби дзвенiла тихо ними, манила душу, кликала... Не згледiвся, як заспiвав: Та нема в свiтi гiрш нiкому, Як сiромi молодому... Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не спiвану й уже напiвзабуту найкращу в свiтi пiсню: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.. За пiвверсти до саду його зустрiв земляк Андрiй. - I де тебе бог носить о цiй порi? - У гостях був, - обняв Тарас друзяку. - Воно-то й видно, - буркнув старий солдат. - Бо добрi люди тодi й спiвають тiльки, як iдуть з гостей. Ввiйшовши в роль п'янрго, Тарас завiв ново©: Ой iде багач, ой iде дукач, Насмiха╨ться: - Ой за що, за що бiдна голота Напива╨ться? - Та годi, годi, - лагiдно вмовляв Андрiй. - Ходiмо краще спати.. Ой взяли дуку за чуб, за руку, Третiй в спину б'╨. - Ой не йди, не йди, превражий сину, Де голота п'╨!.. Андрiй узяв його пiд руку, провiв у сад, прослав шинель бiля верби й, нарвавши трави пiд голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пiшов кудись. Тарас лежав, розчулений до слiз любов'ю ближнього, й не смiв йому признатися, що вiн не пив, що просто нiч сьогоднi така хмiльна, що вiн збагнув нарештi себе на вольнiй волi!.. За кiлька днiв Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку. - Сiдай, - кивнув. - Спасибi. Тарас присiв на стiльчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввiйде хтось iз офiцерiв. - Я чув, як ти спiвав, iдучи з пристанi, - зiтхнув Iраклiй. - Голос, скажу тобi!.. - Була така чарiвна нiч... - До ранку потiм думав, - сво╨© вiв Iраклiй. - Про що, коли не та╨мниця? - Про солов'я, який i досi в клiтцi. - На волi вже. Помовчали. - Навiщо вони велять з'явитися тобi в Уральськ?.. - подумав Iраклiй вголос. - Звiльнений, а ©дь туди, куди тобi наказують... - Ай справдi? Вiльний, - отже, я маю право ©хати на всi чотири сторони. На бiса менi Уральськ! - У Петербурзi у тебе ╨ знайомий лiкар? - спитав Iраклiй, смикаючи себе за вус. - Не знаю. - Графиня, певно ж, ма╨... Та й Лазаревськi... Тарас кивнув. - Як щось не так - захворi╨ш, а друзi хай тим часом стають на захист... - снував якусь туманну думку комендант. - Чи я дурний, чи ти занадто мудрий... - сказав Тарас. - Не втямлю. - Жаль солов'я, - зiтхнув Iраклiй. - Треба йому летiти звiдси... - Куди? В Уральськ? - Додому чи в Петербург. Тарас схопився з мiсця. - Даси бiлет на ви©зд у Петербург? - Боюсь, а мушу дати... Я ж друг тобi? - Найкращий i найвiрнiший! - обняв Тарас Iраклiя. - До смертi я!.. - Тихiше, - спинив Усков. - Позавтрому вiд нас пiде на Астрахань рибальський човен. Як вiн тобi? - Хоч пiшки! - Ти ж не Христос, - всмiхнувся. I враз нахмурив брови. - Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всiх усюдах. Ти вже не обижайся... - Iраклiю, менi аби дiстатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втiк же я, а звiльнений самим царем. - Узавтра все оформимо, i - в добру путь, - сказав Iраклiй сумно. - А ми вже тут... - Спасибi тобi за все!.. Якби не ти, хто зна╨, чи дочекався б я дня цього... - ледь стримував Тарас щасливi сльози. - Тобi спасибi, - мовив на те Усков. - Що освiтив мо╨ життя, мов сонце похмурий день... Поцiлувались тричi, як личить добрим людям, i розiйшлись. На третiй день, у супроводi Андрiя Обеременка, Тарас iшов, прискорюючи все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Iншим, хто теж хотiв провести, Усков звелiв побуть у фортi: нiчого здiймати шум i все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя збагнула враз, що вiн далеко ©де, й не вiдпускала, плачучи на ши© в нього... Хоч квапили його з човна, зайшов на гауптвахту i попрощавсь з Мостовським. - От клятий - перехрестив тебе услiд по-сво╨му, - бурчав Андрiй. Вiн мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу. - Андрiю, вiн найлiпший - крiм Iраклiя - тут чоловiк. - сказав Тарас. - Держись його. - Про мене... Вiддавши торбу в човен, обняв Андрiя, мiцно поцiлував. Той вiдповiв, незграбно якось тикаючись лицем в лице, i заридав, гамуючи у грудях стогiн. Човен уже вiдплив, нiдняв вiтрило, виповнив його ногожим вiтром, а вiн стояв на пристанi, дивився вслiд... - Брат? - запитав керманич. Тарас кивнув. Осяяний низьким рожевим сонцем, здiймавсь на скелi в небо далекий форт. Здавалося, що вiн стояв на мiсцi чи навiть плив за ними страшним пустельним маревом... - У вас одне вiтрило? - спитав Тарас керманича. - Одне. А що? - Йдемо повiльно. - Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком... - Сiм рокiв там поховано! - зiтхнув Тарас i повернувся лицем в бiк моря й Астраханi... Здригнувся, враз почувши, що б'ють зорю. Оглянувся: довкола нiч. Нi форту, нi шуму хвиль... Це Федiр кинув дрова, готуючись топити грубку! Рано звик уставать. А може, старiсть... Старiсть!.. Пiдкралася зненацька так, що вiн не встиг помiтити. В Новопетровському ще нiби був здоровий i молодий, а в Петербурзi... Правда, вже й там, за Каспi╨м, мав ревматизм i лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко мiг обiйти довкола форт i не задихатись... Цур, цур йому! Тi десять лiт згадати нинi страшно, а як було ©х пережити!.. Князь Долгоруков зна╨, чим пригрозить... Навряд чи хто захоче пройти ще раз усi круги пекельнi, що вiн пройшов за тим Уралом!.. Важко перевернувся на другий бiк, вдихнув повiтря глибше. Спав чи не спав? Навряд. Тi видива були не сном, а скриком його душi, сльозою втрачених даремно лiт. Хто зна╨, яким було б його життя, коли б не Братство i не арешт та все, що потiм сталося... Нi, це не жаль, не каяття! Вiн чесно йшов. I в цьому вища iстина! Склепив повiки. Треба таки поспати. Хворий та ще невиспаний, не вдержить вiн рiзець у пальцях... А Клодт, точнiше, його портрет, чека╨ внизу труда... Людина, доки трудиться, доти й живе... Це дiд казав чи батько?.. Так, батька вiн, сказати можна, вже перерiс на цiлих два, нi, навiть трохи бiльше печальних лiт... До дiда вiн не доживе... Це треба ще так само, ще сорок сiм!.. Не попрощався з дiдом... I з Катрею... Завiяло город i двiр вишневим бiлим цвiтом... Летять, летять, загойдують його жалi, притишують у грудях бiль... На Новий рiк йому зробилось гiрше. Десь простудився, мабуть, бо на рiздво таки пiшов до левенят, як називав малих дiтей Жемчужникова, й дозволив ©м по©здити на ньому верхи, як на конi. Ще й чарку випив. Свято ж!.. Михайло сам привiв Барi. Той довго мовчки слухав його довкруг. Нарештi мовив: - Ось що... Режим постiльний. З хати анi ногою, навiть у коридор. - А як же?.. - Ви збира╨тесь, я чув, весною на Укра©ну, - сказав Барi суворо, - то хоч заради цього побережiть самi себе. Iнакше я умию руки... - Чу╨ш? - устряв Михайло лагiдно. - Гаразд, уже сидiтиму, - сказав Тарас. - I питиму мiкстури вашi... - Хоче на Укра©ну! - всмiхнувся лiкар. - Ви, Едуарде Яковичу, в нас не були? - спитав Тарас. - Це диво дивне!.. Казка!.. Як побудуюся бiля Днiпра, покличу вас поглянете. Не схочете вертать назад, у цю Пальмiру!.. - То що, згортати практику? - Не вiрите... - зiв'яв Тарас. - Нi, вiрю, вiрю, - втiшив його Барi. - При©ду i подивлюся! Ви ж тiльки, дуже прошу, побережiться. Щоб я мав змогу... Лiкар лише тодi добитись може успiху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! - додав поспiшно. - Будемо долати разом, - втомлено сказав Тарас. - Менi ось так потрiбно на Укра©ну!.. - провiв рукою навпроти горла. - Не можу тут... Пропаду... - Так, клiмат тут не з кращих. - Болото, гибле мiсце!.. - Менi пора, Григоровичу, - устав Барi. - Тримайтеся! Ось вам рецепт... - Михайле, десь грошi там... - Ну що ви, що ви! - спинив Барi, - Ви заплатили муками за нас усiх у вiйську. - Спасибi. - Завтра я забiжу... Михайло провiв Барi й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого. - А я тобi, Тарасе, принiс гостинець! - Дякую... - Не зна╨ш що... - Лихого ти, Михайло, не принесеш... Невже "Буквар"? - пiдвiвся. - Готовий? Вiн. - Дай глянути! Перегортав, прочитував напам'ять знанi тексти, й душа його радiла цьому сво╨му первiстковi на теренi недiльних шкiл. Хай вчаться, хай вiдходять од царства тьми! Людина неписьменна - напiвжива, напiвслiпа. Ця книжка - ключ до iстини, до пiзнання себе i свiту. Прагнув зробити так, як укладав. В народу взяв, народу дав... "Де ╨сть добрi люди, там i правда буде, а де кривда буде, там добра не буде"... "Лiчба"... Таблиця множення... Народнi думи... Приказки... - Це тiльки перша ластiвка, - схвильований, сказав Михайловi. - Пiддужаю i скомпоную окремо, книжкою "Лiчбу", чи "Арифметику", потiм "Географiю", "Iсторiю" народу нашого... А вже тодi i вмерти можна... - А як же вiршi? - тихо спитав Михайло. - Вiршi самi собою, друже, вiд них нiде не захова╨шся. Прийдуть, знайдуть, примусять себе записувати. - Щось ти давно... - Поезiя - це стан душi, а не робота... Колись, у сорок п'ятому, як пойняла вона мене, як закрутила вихором... Ото було... Поезiя!.. Зайшовся кашлем. Втомлено прилiг на лiжко. Справдi йому пошкодили тi кiлька виходiв у бiлий свiт чи просто ©сть його лиха хвороба?.. Цей бiль у грудях... - Збiгаю в аптеку, мабуть... А ти полеж, - узяв рецепт Михайло. Кивнув. Заплющив очi. Як же йому лежати, господи, коли роботи стiльки i стiльки добрих намiрiв, коли вiн чу╨ стогiн з усiх усюд уярмленого народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворiсть, щоб прислужити панству, яке тобi церкви буду╨, закову╨ тво© парсуни в золото i славословить щедрiсть тво©х дарункiв можним?.. Щось тут не так... Якась гiрка несправедливiсть!.. Пiдвiвся, сiв. Найлегше скласти руки й чекать на милiсть божу, на кращий стан здоров'я. Та ╨ ще й другий спосiб - борня, клин клином! Десять солдатських рокiв мусив коритись волi iнших, виконувати лише чужi накази й чекать на все команди. Ганебний стан!.. Похитуючись, зiйшов униз i сiв до столу. Клодт виглядав iз дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартцi сьогоднi також барон розплився... Витер рукою очi й узяв рiзець. Холодний, мов бурулька. З вiкна тягло, на пiдвiконнi бiлiла паморозь, а може, й снiг... Скорiше б уже весна!.. А вже весна, а вже красна, Iз стрiх вода капле. Молодому козаковi Мандрiвочка пахне... Гай-гай... Козак уже пiдтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли iз нього силу, молодiсть... Нiчого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся... Тобi також невесело, хоч ти й вiдомий скульптор i не тягнув нi перед ким носок... А мо', й тягнув? Чужа душа - що темний лiс... Ось зараз ми просвiтлимо тобi лице, вiдтiним бiлим комiром... - Тарасе, що ж ти дi╨ш! - напав Михайло коршуном. - Барi ж звелiв лежати, а ти до працi взявся! - Лежати, - отже, думати, а думи в нас нерадiснi... - сказав Тарас. - Що чути про манiфест? - Нiхто не зна╨ толком. - Дадуть ту бiдну волю чи не дадуть? - Дадуть. - Коли? - Чекали бiльше... - Хочу дожить до волi, брате... Бо, як умру ранiше, влаштую ©м на небесi такий содом з гоморрою!.. - поклав рiзець. - А ти такий, - всмiхнувсь Михайло. - Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарiв... - Гада╨ш, бог не ма╨ синьомундирих стражiв? - спитав Тарас. - Навiщо вони йому? - Тодi нехай натисне на вiнценосного, як хоче мати спокiй! - Так наляка╨ш господа, що вiн тебе безсмертним зробить на вiдчiпного. - А я такий! - всмiхнувся Тарас, пiдводячись. - Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти... В лiжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув... Хто зна, коли вiн вирветься на Укра©ну, а книжка ця, зiгрiта його душею, швидко дiйде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гiнцiв i вiрних помiчникiв пiдуть мiж люди, знiмуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волi... Я сплю, а серце мо╨ не спить!.. Пiшов "Кобзар" ще в тому роцi, скоро пiде "Основа"... Серце мо╨ не спить... Дзвенить тривожним дзвоном понад Днiпром!.. "Основу" йому принiс на другiм тижнi нового року Гриць Честахiвський. - Батьку, шквар гопака! - гукнув iще з порога. - ╙ манiфест про волю? - Чого схотiв!.. "Основа" вийшла в люди, i Бiлозерський тобi прислав двi книжки! Роздягшись, вiн пiднявся на антресолi й нахмурився, коли побачив Тараса в лiжку. - Це все Михайло iз тим Барi? - спитав сердито. - Вклали такого вернигору!.. - Хоч ти мене пiдтриму╨ш... Давай журнал!.. Ще теплий... Як з печi хлiб... - обмацував i навiть нюхав фарбу. - Дiждалися-таки!.. - I довго ж ждали, батьку! - зiтхнув Грицько. - Вже iншi добрi люди наткали i полотна, а ми ще на основу не намилу╨мося. - Не тьмар нам, Грицьку, радостi, - сказав Тарас. - Дай боже, щоб перший не був також останнiм! - А що? - Грицько стривожився. - Набридне бути добрим царевi-батечку, ногою тупне - й часопис наш урiже дуба. - Сумно... - Отож радiймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший "блин" i вже не "комом". - У "Современнике" про це також написано, у першiй книжцi! - змахнув Грицько руками. - Й про тебе добре сказано. Забув принести... - Дякую. Я вже читав, у гранках. - Слабу╨ш, а встига╨ш скрiзь ранiше нас, здорових! - присiв на лiжко. - Як тобi? - Нiчого... Тiльки у грудях бiль; та кашель i нежить ось вчепилися... - сказав Тарас невесело i спохватився: - Лiпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумнi люди: життя коротке, а мистецтво вiчне. - Я геть забув - тобi цидулка вiд Бiлозерського! - дiстав з кишенi аркушик. - Так гнав сюди на радощах, так хотiв тобi... - Читай, - спинив його Тарас. Чогось останнiм часом не терпить вiн багатослiв'я i надто вже бурхливих проявiв хай навiть щонайкращих почуттiв. Грицько пiдвiвся, крякнув, немов дячок у церквi, й почав читать нарозспiв, для урочистостi: - "Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьi, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди "основателей", как первоначальника общего дела..." - Не треба далi! - Вiн вибача╨ться, що сам не змiг... - Прийде, то я йому скажу... - кипiв Тарас. - Забув, що вiн з Мотронiвки бiля Борзни!.. "Не лишите нас удовольствия видеть Вас..." - передражнив. - Язик собi злама╨, а не напише по-людськи, щиро й просто!.. - Великий пан... - розвiв Грицько руками. - Взяв жiнку з добрим посагом... - А-а, хай ©м грець, усiм панам! - сказав Тарас. - Така натура ©хня... То що у першiй книжцi? - "Кобзар" Шевченка. - Зна╨мо, - перегорнув сво© поезi©. - Марко Вовчок "Три долi". Славно пише! Суворо й щиро, без квiточок. А мова, мова!.. Мене спитав Iван Турген╨в, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я ©© порадив - Марка Вовчка, сирiч Марiю Олександрiвну. - А не Шевченка? - Вона одна в нас зна╨ мову... Господи, до чого ми вже дожилися - ставимо на кожнiм словi наголос!.. - перегортав чомусь важкi, немов залiзнi, сторiнки. - Що, зле тобi? - помiтив те Честахiвський. - Як каже Едвард Якович, пiдводить серце, щось там iз ним не так... Не можна менi радiти, каже, i гнiватися, i сумувати... А що ж то був би я за поет, якби не гнiвався i не радiв! - Ой скiльки ╨ у нас таких! - То вiршомази, Грицьку. Поезiя - це гнiв i бiль, любов i радiсть! Байдужiсть - смерть поезi©. - А серце ж як? - Воно це я, а я - воно. Не можна нас роздiлити. Хай терпить, скiльки зможе... - Нещадний ти. - До себе - так. Я втратив стiльки рокiв!.. - Все хочеш сам зробити? - Нi, тiльки те, для чого прийшов на свiт. - Ти зна╨ш? - Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всiх... - Ти свiточ краю нашого, його зоря! - схвильовано сказав Грицько. - А мо', лише кресало, що викреше живлющу iскру в душах... - Iскра у нас була. А ти ©© роздмухав сво©м крилатим словом, повiв крiзь нiч! - Григорiю, не сотвори собi кумира, - мовив, знiяковiвши вiд похвали. - От чув моя душа, що ти колись... - Прошу тебе - не сотворяй, - всмiхнувся. - Я ще живий. I грiшний... - Поезiя твоя - свята! Не мав нi слiв, нi сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворiсть... - Поглянь, Григорiю, чи Костомаров видрукував сво© думки про Ки©вську Русь? - сказав натомiсть стомлено. - Всi ╨, Григоровичу: i Костомаров, i пан Кулiш, i Стороженко... Руданський, Глiбов. Ганна, котра Барвiнок... Гарно!.. - Ну й слава богу... - Я геть забув, що маю буть на службi! - запоспiшав ураз Грицько. Поклав журнал. - Узавтра знов забiжу. Бувай здоровий! Вибiг - аж задзвенiли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий пiде за тебе в огонь i в воду, серце сво╨ вiддасть... Чи й справдi серцю легше, коли людинi байдуже: добро чи зло... Навряд. Байдужi люди живуть не довше... Власне, i не живуть, валяються, немов гнила колода... Жити - страждать, боротись, прагнути чогось нового, свiтлого! Вдоволенiсть - не суть життя... Свиня в сажi вдоволена, як не голодна. Дрiма собi... Хтось увiйшов. - Ти, Федоре? - Це я, Микешин!.. Просто вiд панi Юргенс... ©вши, згадав про вас, Григоровичу, i той бiфштекс застряв менi у горлi. Ви ж тут голоднi, певно? - Спасибi. Снiдав... - Правду шепнув господь. Коли було те снiдання! - вознiсся вiн на антресолi веселим добрим янголом. З морозу навiть щоки були у нього янгольськi - червонi, мов калина. I курка, яку принiс сповитою в цупкий папiр, аж сяяла пiдсмаженими боками!.. - Божественна! - втягнув повiтря "янгол" i повелiв: Вставайте ©сти! Тарас пiдвiвся, кривлячись вiд болю в грудях. - Таким харчем i мертвого пiдняти можна... - мовив. - Та ще вiд панi Юргенс... Колись Брюллов любив також посидiти у милiй тiй харчевнi... - Ви змерзнете, - схопив Микешин свиту, яка служила у хатi цiй халатом, i вкрив дбайливо плечi. - Спасибi... - вдячно кивнув Тарас. - Так от Брюллов... - Це правда, що ви дружили? - Правда... - зiтхнув Тарас. - Великий був чоловiк!.. - А можна менi сказати буде, що я дружив iз вами? - спитав Микешин щиро, як здатнi справдi талановитi люди. - Кажи. Якщо тобi це буде в радiсть. - Батьку, на все життя!.. - Михайло, не присягайся в дружбi, - спинив Тарас. - Цi клятви не надiйнi... Найвищий прояв вiрностi - йти до зорi, яка ╨днала друзiв, свiтила ©м на трудних шляхах життя... - Я прагнутиму, допоки стане сили!.. - Спасибi... Це найкращi лiки хворому... - То, може, вам подати краплi чи щось таке? - Давай вже лiпше курку, а то iз рук не випуска╨ш... - Справдi! - всмiхнувся гiсть. - Пробачте. Вже й прохолола... - Курка у будь-якому виглядi суть божий дар, як висловився колись мiй перший вчитель Петро Богорський, - сказав Тарас. - I то ╨дина iстина, яко© вiн мене навчив; крiм азбуки... Коли пiшов Микешин, вiдчув себе бадьорiшим. Чи спiлкування з молодiстю, чи "божий дар", та щось його пiдбадьорило. Встав, випив лiки (ложка вже не тремтiла йому в руцi!) й спустився вниз. Найгiрше було в хворобi - слабiсть, що не давала йому трудитись, як би хотiв... А втiм, що толку з його трудiв теперiшнiх, - скажiмо, таки з того ж портрета Клодта, - для Укра©ни, ©© народу бiдного?.. Послав учора тисячу сво©х букварикiв у славний Ки©в Чалому, щоб розповсюджував на користь недiльних шкiл, - це дiло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообiцяв знайти Федот. По©де туди весною, жениться... Не буде ж вiн сидiть, як сич, на тiй горi пiд Кановом, що напитав Варфоломiй!.. Без жiнки хата - пустка. А без дiтей... Зiтхнув. Згадав Ускових. Наталi вже восьмий рiк... А Надi, що народилася за рiк до того, як вiн по©хав, чотири, п'ятий... Дiло нiяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лiзли в голову якiсь думки i заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цiй майстернi, один як перст здебiльшого, вiн ма╨ в них товариша, дружину, дiток... Друзi прийшли й пiшли, а думи його не кидають, а думи з ним... Та бiль у грудях... Може, якби не вiн, писав би вiршi, й легше тодi було б... Давно, давно не прилiтала муза в його барлiг!.. Була б Ликера... Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пiзню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегорiло, як восени опалий лист, на вогнищi добра i зла!.. Пiдвiвся, узяв свiчник i важко, ледь похитуючись, пiшов по сходах. В лiжку стихав набридлий кашель. I там, на антресолях, з стiни йому не усмiхалась звабливо його остання люба, осiннiй цвiт... За тиждень вiн по-справжньому сiв до роботи. Нежить уже минув, i це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому болiло, та мiдна дошка кликала i хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем вiд грiзних дум, що обсiдали його щодня, щоночi. Нiч особливо була важка, бо темрява, самотина... Вiн хитрував, вкорочуючи ©© роботою. Вставав о п'ятiй. Доки там ще розвидниться, а вiн тим часом трудиться, живе!.. Так захопився, що й не почув, як увiйшли. Звiв ненароком очi й побачив... еполети!.. - Ти, Федоре, мене злякав, - озвався, коли впiзнав господаря цих еполетiв. Це був земляк Черненко, душа громади ©хньо©. Точнiше, мир i спокiй, бо вiн гасив розважнiстю та добротою всi суперечки й пристрастi, що вибухали часто мiж "громадян". - Вiдколи ти мене бо©шся? - спитав, скидаючи i вiшаючи шинель. - Сидить i досi в менi солдат, який весь час напружений i жде щомитi лиха й несправедливостi вiд офiцерiв... - Ну й залили вони тобi за шкуру сала! - Досi в усьому чую бiй барабана... - журно сказав Тарас. - Такий нагнали на тебе страх? - Нi... Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок i виставляти довкiл голки... Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку. - Нездужа╨ш? - спитав Черненко. - Кашель та бiль у грудях. - Бачив уже "Основу"? Тарас кивнув. - Панько таки друку╨ сво© "Листи iз хутора". Не зважили на твiй протест. - Печально... - поклав рiзець. - Не через те, що знехтували мо╨ю думкою, - додав поспiшно. - В отих листах початок кiнця журналу... - Чому? - Бо всяке дiло житиме лише тодi, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помiтив, вiн грозиться писать про все, що друкуватиметься в "Основi"? Отже, Кулiш усiм нам буде за судiю, за цензора iз хуторян! Бог-автор, бог-редактор i бог-читач в однiй особi Кулiша. - Редактор же Бiлозерський... - Панько його затурка╨, зiмне, приб'╨ сво©м талантом, пихою, - сказав Тарас. - Поглянь на першу книжку: Кулiш про Гоголя, про Климентiя, про Котляревського, i Хуторянин таки ж Кулiш. - А бачив ти його нову "Граматку"? - Читав. Бiда! Панько тако© ж думки про твiй "Буквар"... О! Чи не вiн? - прислухався до грюку й шуму у коридорi. - Держись, Тарасе! - Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить... - згадав Тарас дитячу казку. - Вчора вiн розкричався... Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибiжить, - шепнув Черненко. - Дякую, - сказав Тарас. - Оскiльки вiн без еполетiв, то я i сам... Рвонуло вихором дверi, i на порозi вирiс Панько Кулiш. - Добридень вам... - знiтився, побачивши тут i Черненка. Федiр умiв його приговтувати, збивати гонор. - Здоров. Заходь, - спокiйно сказав Тарас, пiдводячись, щоб стрiти гостя. Панько руки не подавав, i це було ознакою того, що вiн прийшов не з миром. Все ж роздягнувсь. Потому дiстав з кишенi шуби "Буквар" Шевченкiв i демонiчно жбурнув на стiл. - Якщо кебету ма╨ш писати гарнi вiршi, то це ще зовсiм не означа╨, що ма╨ш право вчити! - Тим паче, що i вiршi менi не дуже пишуться... - всмiхнувся на те Тарас. - От, от! - Сiдай. Бо мушу сiсти... Кулiш не чув його припросин, а може, вдав глухого. - Ти геть пустився берега, - почав повчальним тоном, як батько синовi. - То повiстi, то зарiзяцькi вiршi, а це - буквар, де ╨ усе, крiм основного, найголовнiшого, - святого бога! Дружки iз "Современника" та iже з ними тебе весь час пiдхвалюють, перекладають, виводять лицедiйствувати перед людьми в Пасажi, а ти й повiрив тим славословам, що всiх заткнув за пояс, пiднявсь до хмар!.. - Пантелеймоне Олександровичу, - втрутивсь Черненко, - треба ж i мiру знати... - Правда не ма╨ мiри, правда така, як ╨. - Ти певен, що зна╨ш правду? - глухо спитав Тарас. Йому немовби мiж двох крижин здавило серце. - Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, вiруючим... - I крiпаком, - додав Тарас за нього. - Це не найбiльше, як кажуть, зло. - Ти чув? - схвильовано спитав Тарас Черненка. - Крiпак пiд паном-братом живе в раю, вiн благоденству╨!.. Вiн пише листи в журнал iз хутора, що хоче вiчно бути таким, як ╨, що нi науки, нi промисловостi, анi культури йому не треба... - Бо так i ╨. Це правда! - гукнув Кулiш. - Чому ж тодi твiй хуторянин - темний, непросвiщенний - в листi сво╨му сипле слiвця, якi почути мiг вiн тiльки в унiверситетi? - Вiн протесту╨, бореться iз тим усiм! - З чим? З тим, чого не зна╨? - Вiн зна╨ все. - Тодi вiн не хуторянин! I лист твiй з хутора - облуда, фальш i фарисейство, - сказав Тарас. - Ти ж не сидиш на хуторi, а вивчився в унiверситетi, працю╨ш у столицi, друку╨ш книги, пишеш!.. - То - я. - А iншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як вовчуки, i ждуть, коли Панько Кулiш дозволить ©м, сердешним, вийти з хутора на шлях широкий поступу? Це смiшно, пане Пантелеймоне, це все одно, що ©хати вздовж залiзницi кiньми або ставать на рейках i не пускати руками по©зд. - Я стану, впрусь i не пущу! - гукнув Кулiш. - Щоб зберегти народ мiй, яким вiн ╨, яким вiн був i ма╨ бути далi! - Стояча вода цвiте, - сказав Тарас. - Крiм того, ти - хай мимоволi - сво©м завзяттям служиш самодержавству i тим, з ким нiби вийшов на боротьбу... - Ти научивсь словесним фiглям у Чернишевського. Сказав би просто, ясно! - Так i кажу. Хто наш народ довiв до того стану, який тобi так до душi? Царi! Хто прагнув i прагне нинi втримати трудящий люд у темрявi, в неволi, в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз'╨днаний по хуторах, вiдтручений од поступальних рухiв, якi тепер народжуються в столицях, не здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю. - Волю ©м цар да╨! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для Укра©ни. - Той час настав. У нас, в Росi©, в Польщi все мисляче i чисте серцем тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвiчним борцям за волю, стояти збоку й тим помагати гнобленню? - В цiй боротьбi ми втратимо самих себе! Як втратив ти в сво©х останнiх вiршах! В майстернi стало тихо. - Що я... - сказав Тарас з осмутою. - Пiщинка... Писав i жив по совiстi... А що зробив, те скажуть потiм люди... Ти ж намага╨шся убгати цiлу нацiю в патрiархальний хутiр, одгородити його невiглаством i зберегти. Для чого? На посмiх людям? - Щоб не згубитись, не розчинитися мiж iнших нацiй, - сказав Кулiш. - Етнографiзм... - Не згубимось, коли вперед iтимемо, коли сягнемо розумом людських вершин у мудростi, в науках, волi духу! Не жаль повиннi ми викликати сво©м життям, не спiвчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжнiй шлях!.. - Без бога нi до порога! - Бери його хоч за порiг, але не лiзь з богами вперед наук, не затуляй iконою людинi очi, дай змогу ©й збагнути свiт i вибрати найлiпший шлях! - Бог вибере, бог поведе... - Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторi, а в Петербурзi! - сказав Тарас. - Вiн нас завiв... Дай боже якось вирватися!.. Не чути про манiфест? - спитав Черненка. Федiр розвiв руками: - Мудрують щось, викручують. - Казав пан: кожух дам, та слово його тепле... Кулiш пiдбiг до шуби, вхопив ©©. Одягшись, мовчки вийшов. - Я теж пiду, - сказав Черненко. - Буде тепер тобi! - Не вперше. - Амбiтний понад мiру. Не може з тим змиритися, що вiн не перша зiрка, що ти його затьмарю╨ш. - Роботи в нас ще стiльки i тьма така, що й сотнi стане дiла, - сказав Тарас. - Ми тiльки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок, од сили два... - Iди лягай, Тарасе, - подав Черненко руку, - бо на тобi нема лиця... Зоставшись сам, Тарас i справдi вiдчув себе недобре. Гукнувши сторожа i попросивши чаю, пiшов нагору. Сходи пiд ним хитались, нiби майстерня стала шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море... Михайло Лазаревський, що завiтав увечерi на другий день, привiв iще одного лiкаря. На всякий випадок, як вiн шепнув Тарасовi. Це був старий знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда. - Ну, як ви, батечку? - спитав, помивши руки. - Болить у грудях, Павле, i дихать важко... - А що п'╨те? - На жаль, лише мiкстури, - пожартував. - Чудово! Бо хтось менi, - чи не Кулiш? - сказав, що ви похмурий i роздратований... - Паньковi ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю "Основу", от вiн i злиться. - Справдi? - Це просто жарт. Невдалий, певно... - Хтозна... - сказав Михайло. - Вчора Кулiш був тут, затiяв диспут... - Вам хвилюватись протипоказано! - пiднiс рiшуче палець Павло Адамович. - Ви хворi серцем. - Гiрше, якби сумлiнням, - кволо всмiхнувсь Тарас. - Сумлiння - то не моя парафiя... Знiмiть сорочку, вислухаю... З надi╨ю Тарас дивився йому в лице й не бачив там нiчого для себе втiшного. Круневич хмурив брови, сопiв, вiдводив погляд... - Так, так... - протяг нарештi. - П'╨те мiкстуру, кажете?.. Це добре. Пийте й далi... А може б, вас забрати звiдси, в якусь сiм'ю? Де затишок, харчi... - Такi поганi мо© дiла? - Нi. Просто вам потрiбен догляд, тепло, режим... В цьому ж барлозi... Вибачте! - Я щось знайшов би... - тихо сказав Михайло. - Дякую. Не треба. Вiк свiй поневiрявся в чужих кутках, то хоч умру в сво╨му. - Тако©! Йдеться про те, щоб жити! - палко гукнув Павло Адамович, i в тому був недобрий знак. - Як жить, то й жить, - всмiхнувся Тарас над силу. I раптом мовив про заповiтне: - Хочу поставить хату бiля Днiпра... Щоб хвиля поряд хлюпала... - При©ду в гостi. Можна? - Ласкаво прошу. Скiльки ще в нас зими?.. Од сили зо два мiсяцi... А в квiтнi вже по©ду на Укра©ну!.. - Це вам пiшло б на користь, - сказав Павло Адамович. - Бо клiмат тут... - Мiй друг Iван Сошенко геть пропадав, а ви©хав у рiдний край i став здоровим. Вже двадцять лiт живе собi, не тужить. - Так, так... А поки що я випишу для вас iще мiкстурки... - присiв до столу лiкар. Тарас почув, що в грудях знову заболiло. Дивно, коли Круневич слухав, вiн болю не вiдчував... - Я через день заходитиму. - Так зле менi? - Вам треба поберегтися... - протяг Павло Адамович. - В теплi побуть, по©сти всмак... А може, хай Матвiйович вам пiдшука╨ якусь сiм'ю?.. - Нi. Буду тут, - так твердо сказав Тарас, що лiкар не наполягав. Зiбрав свою мiзерiю у саквояж i, попрощавшись, вийшов. Михайло з ним. Провести i розпитать без хворого про те, чого йому не варто чути. Ця хитрiсть стара, як свiт. Вiн десь читав, що еллiни вже користались нею. Сократ, наприклад, твердив, що не сказати хворому всi╨© правди - то добрий вчинок, а не лукавство... Що вони, цi лiкарi, знаходять у нього в грудях?.. Може, якби вiн знав... Ат, що там може бути!.. Дiжде весни, при©де на Укра©ну... Садки цвiтуть, луги цвiтуть... Повiтря пахне рястом та медуницею... - Чого ти плачеш? - тихо спитав Михайло, що повернувся. - Плачу? Тобi здалося... - Каже Павло Адамович, Що ма╨ стати краще за тиждень-два... - То добре. У мене ╨ замовлення, портрет одно© панi... - Чи не куми Надi©? - А-а, це секрет! - всмiхнувся. - Застану тут, то й знатиму. - Хай покортить! - То, може, це?.. - Нi, нi. Федот знайде менi в Полтавi кирпу, просту. А це, Михайле, панi. - То й що? Усi однаковi... - Як братиму, то тiльки таку, як сам, просту й трудящу!.. - Вольному, як кажуть, воля... Вип'╨ш десь за годину лiки. Обiдати я принесу. - Вже йдеш? - ╙ пильне дiло. - Подай менi Величка, вiн на столi... Спасибi. - Збира╨шся щось написать? - Не знаю ще... Хотiлося б... Провiв Михайла поглядом, а далi тiльки слухом аж до дверей i розгорнув на будь-якiй сторiнцi трагедiю свого народу... Не мiг читать. Чогось останнiм часом не може вiн нi слухать про Укра©ну, нi думать: сльози здавлюють йому одразу горло... Так нiби вiн у скорiм часi знову кудись майне вiд не© на край землi... Це, певно, й досi отi слова Левковi дають про себе знати... Чи хворе серце... Вiтер гуде надворi, сипле у шиби снiгом. Нинi вiн вже шкоду╨, що з хати видно дворик, а не Неву. Це б пiдiйшов, поглянув на бiлий свiт... Встав, одягнув халат-свитину i заходився накапувати собi у ложку лiки... Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання. - Хто там? - спитав. - Це я, Л╨сков... - А йдiть сюди, добродiю! Л╨сков пiднявся нiяково, кра╨чком ока глянув на розгардiяш кiмнати хворого. - Будь ласка, вибачте, що так приймаю, - сказав Тарас. - Зiйти униз не можу: пiдлога там, як у льодовнi. Сiдайте ось до столу... Я вип'ю лiки... Запанувала якась напружена, холодна тиша. I щоб ©© порушити, Тарас кивнув на лiки: - Ось пропадаю... - Видужа╨те, - озвався гiсть. - Зима нерiвна. Хворих тепер багато в мiстi... - Коли б не бiль у грудях та не задишка... Геть зледачiв - робить нема╨ сили... - Як видужа╨те, то надолужите, - втiшав Л╨сков. - Ну, годi вже про мене. Ви б розказали краще про Укра©ну. Що там чувати доброго? - Як скрiзь... - непевно озвався гiсть. - Привiти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський i Лобода... - А як Iван Гудовський? - Геть хворий. - Бiдний... Треба ж: на ноги тiльки сп'явся, а тут тобi... Коли ви всiх ©х бачили? - Ще в тому роцi, в груднi. - А гарно там, на Укра©нi? Л╨сков здвигнув плечима: - Зима... - В нас гарнi зими... - примружившись, сказав Тарас - i мов побачив Днiпро й Подiл з гори побiля монастиря. - М'якi, здоровi... Може, коли б я жив цю зиму на Укра©нi... Ви бачили оцю "Граматку" Кулiша? - спитав, помiтивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення. - Так. - То скажiть, для кого вона написана? - Для кого? - з подивом спитав Л╨сков. - Ну, звiсно... - Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрiбно навчати розуму!.. - Недiльнi школи в Ки╨вi великий мають успiх... - уник Л╨сков розмови про Кулiша й "Граматку". Тарасовi зробилось тоскно. - Дiждатися б оце весни, Миколо... Та на Вкра©ну!.. Може б, менi полегшало, ще, може, там подихав би... А як Варшавська залiзниця i Ки©вське шосе? Будуються? Л╨сков кивнув. Вiн раптом втратив мову й також ховав вiд нього очi. - Швидше б уже ходили i там поштовi екiпажi, бо не до©ду на тих проклятих перекладних... А треба ©хати! Бо тут помру... Л╨сков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чека╨. - Спасибi, що не забува╨те, - сказав Тарас. - Заждiть... - узяв "Буквар" зi столу. - Вiзьмiть оце прогляньте й скажiть менi, що ви про нього дума╨те. Л╨сков пiшов, потиснувши йому поспiшно руку. Внизу вiн хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галошi... Дверi потому стукнули, i стало тихо-тихо... В сум'яттi духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кiмнатою, спинився бiля вiкна, дмухнув на шибку... Що вiн тут мiг побачити!.. Якби ж вiкно виходило на iнший бiк, де простiр, Нева та лiвий берег!.. Десь там i мила його Вкра©на... За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зiрка!.. В останнiх числах сiчня, пiсля водохрещенських морозiв та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листiв. Варфоломiй, не пише, як там дiло з купiвлею землi пiд Кановом. Сказати смiшно: вже другий рiк вони торгують землю, а все не зрушать з мiсця. Так, нiби вперлись лобом в якусь стiну. Весна вже зовсiм близько, а хату ставить нiде i ©хати нема куди. Садок також не саджений... Сидiв у лiжку й слухав, як стукають йому в вiкно синицями веселi краплi. Перша, вважай, вiдлига у цьому роцi, гонець весни. Ще мiсяць... У лютому на Укра©нi вже зацвiтають котики й довкруг дерев утворюються в снiгу проталини. Так наче кожен стовбур звiльня╨ться вiд пут зими, готу╨ться ожити соком, бростю... А тут зима - до квiтня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, - в Одесу ©де, - й нагнав на нього смутку, роз'ятрив душу. ╞де... Вiн же тут мусить гибiти й чекати хтозна-чого.. А в тiй Одесi, мабуть, уже теплiнь... I на Кубанi... Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рiк... Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами... Писав, писав i враз умовк... Неначе Сергiй Левицький... Вiн слав йому привiти, а той уже давно був мертвий... Бiдний, його убив той лист ╨диний iз Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором... Як це вiн написав? "Багацько ╨сть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на мiсто того стало бiльше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився пiд час арешту. Сергiй стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзi, випущений iз Петропавловсько©... Аж тут уже, у Петербурзi, йому про це повiдав Федiр Лазаревський. Той Синiй мiст на Мойцi тепер йому - як докiр за необачнiсть. Спалили б тодi цей лист... На Мойцi вiн колись побачив смерть поета... Зимового сумного дня вмирав вiд рани Пушкiн... У сiчнi... Та трагедiя лучилася двадцять дев'ятого... То це ж якраз сьогоднi!.. Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, i... не знайшов нi слова про ту бiду, про Пушкiна. I досi вiн "не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе", як висловився тодi мiнiстр Уваров. Мiнiстр освiти!.. Кра╨вський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в сво©й газетi... Пушкiн для них не вартий добрих посмертних слiв!.. Жбурнув газету. Влада, що зневажа╨ i нищить цвiт народу, не ма╨ права на iснування! Вона такими дiями розпису╨ться в сво©й неiстинностi. Бо хто бо©ться правди, вже неживий. Дiстав зi столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камiнний склеп... Нi, вiн поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лiсом, сонцем, яке ввiбрав той лiс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломiй? Чи приключилася якась бiда, чи зледащiв?.. Послав листа недавно, а нiби так уже давно. Для нього час тепер повiльно тягнеться. Колись на конях мчався, а нинi все волами неквапно ©де. Майже як на засланнi, коли чекав на волю... I не помiтив, як стало темно. Давить його пiтьма, пригнiчу╨... Встав, одягнувся i запалив грубезну свiчку. Федiр купив таку, аби горiла довше... Iз мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило... Сiсти б та написати... Вiршi - це стан душi, а в нього зараз зовсiм у нiй нема поезi©, ╨ тiльки бiль за себе, за рiдний край, за волю... I просто бiль, у грудях... Вмочив перо i сiв до столу. Неквапно, важко вивiв "29 сiчня 1861"... Перемiстив лiворуч руку, яка була така важка, мов дерев'яна, й з цього почав свiй лист до брата Варфоломiя: "Так менi погано, що я ледве перо в руках держу, i кат його батька зна╨, коли воно полегша╨..." Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравiруватиме?.. Поволi, нiби вергаючи камiннi брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повiдомляв адресу вчорашнього свого вiдвiдувача, що мiг йому допомогти з роботою, про "Букваря" й "Основу", якi послав недавно Варфоломi╨вi... Знемiгся геть, коли дiйшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидiв трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вiкна, й узявся знов до працi: "Кiнчай швидше в Каневi та напиши менi, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цiлую твою жiнку i тво©х дiточок". На пiдпис уже не стало сили й вiн вивiв "Т". Поклав перо, ковтнув, як лiд, холодного, чомусь гiркого, чаю i перейшов до лiжка. Здавався сам собi скляним, таким, що досить доторку - й вiн задзвенить, розсиплеться... В постелi стало легше. Напiвлежав, примружившись, i слухав, як стиха╨ шум у головi, як гояться од втоми руки, ноги... Поганi тво© дiла!.. Коли пiде так далi, то як же ти, сердешний, на бiлiм свiтi житимеш?.. Менi аби додому, на Укра©ну!.. Дихну повiтрям рiдним - i все мине... Там не дадуть хворiти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнiзда... Я зможу щодня й щоночi слухати неквапну, мудру мову мого Днiпра, перегук зiр на небi, зiтхання, шепiт лiсу i шум трави пiд вiтерцем... Вiдчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, i зруйнував iдилiю свого життя на кручi бiля Днiпра. Хто зна╨, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема... Ти це зi зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили нема╨ ©хати! I дим вiтчизни нам солодкий i при╨мний... Весняний дим надвечiр, як спалюють сухе бадилля... Лункi незвично голоси, скрип журавлiв бiля криниць... А потiм - пiсня!.. Дивна, якась свята, правiчна, що серце, душу твою з грудей вийма╨... Двором пройшов хтось, хрускаючи уже пiдмерзлим снiгом, i нагадав йому при©зд до Петербурга ледь не три роки тому... Хiба не так вiн рвався, - а може, й дужче, - сюди, в столицю, з Новопетровського, а потiм з Нижнього Новгорода!.. Якi були надi©, якi великi задуми!.. Чому ж так тiсно й душно йому тепер у Петербурзi? Де дiлась та велика радiсть, з якою вiн летiв на крилах волi в цю Академiю, на цей гранiтний берег рiки Неви, до друзiв i до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рiк... Рiк волi, працi, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлацi, що став такий вiдомий, такий близький, такий потрiбний людям на Укра©нi i в Петербурзi, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових вiн теж лишився не чиновним. I не художником, а вiдставним солдатом iз конфiрмованих, що й далi мусить жити пiд ©хнiм пильним оком... Можливо, це й потьмарило його велику радiсть... Чи вiстi з Укра©ни?.. Чи почуття не виконаного обов'язку перед сво©м народом-мучеником?.. А може, все потроху?.. Годинник Петропавловсько© пробив дев'яту. Господи, ще тiльки дев'ять!.. Ночi такi страшнi й предовгi, налитi вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного... Нiччю самотина його вгорта╨, душить... А ще коли удвох з пiтьмою!.. Якби ж вiн мiг заснути звечора й проспати нiч, то, може, чувся б лiпше...Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снiгом... Хоча тодi був березень, - ба, навiть уже останнi числа, - снiг ще лежав... Морозець теж прихвачував його надвечiр кiркою... Хоч вiн тодi нестямний був од щастя, а пам'ята╨ добре i свiй при©зд, i першi днi в столицi... ...Локомотив посiпався, протяжно свиснув i зупинився. Крiзь вiкна й уже з перону бачив таке знайоме i незнайоме мiсто... Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворi. Iз Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вiсiм днiв, а звiдти до Петербурга вiн дiставався трудно аж вiсiм мiсяцiв! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихiйне лихо чи моровиця, - його затримали на пiвдорозi й заборонили в'©зд до столиць. Хотiли ще й вернути до Оренбурга, так добрi люди не допустили... Як не було, а вiн стояв на петербурзькiй вулицi й не мiг тому повiрити. Збулось нарештi!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожi чули той урочистий, святковий дзвiн, бо озирались... Господи, невже кiнець його стражданням, його тяжкiй покутi за грiх великий - правду!.. Взяв вiзника й сказав йому, щоб ©хав Невським. - Та не гони так, братику! - торкнувся його плеча. - Дай подивитись... Вперше у нас у Петербурзi? - спитав вiзник. - Нi... Просто не був давно, вважай, тринадцять рокiв... Жаль, темно вже!.. - В готель якийсь по©демо? - Нi, на Морську, будинок графа Уварова. Вiзник зиркнув з повагою. Аж нiби якось виструнчився, наскiльки це було можливо зробити сидячи. Невдовзi вiн засовався, засумнiвався. Видно, малий багаж та борода при©жджого йому вселяли сумнiв. - А ви... - хотiв спитати. - Не граф. У графа живе мiй друг, - внiс яснiсть. - I в мене ╨ чим розплатитись з вами. Вiзник притих, втягнув у комiр голову. - Гони! - гукнув йому Тарас. Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянiм свiтлi батогом. Михайло його одразу i не впiзнав. Дивився сво©м ласкавим поглядом i нiяковiв. - Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченкiв щирий приятель... - Тарас?! - гукнув господар вражено. - А то ж яка личина... Обнявшись мiцно, поцiлувалися. - Лаке© графськi мене злякались: думали, що я варнак. - сказав Тарас iз посмiшкою. - А ти ввiйшов з Велико© Морсько©? - Еге. Бо ти ж менi писав "у домi графа Уварова". - I не сказав, що вхiд до мене з Мойки? Ну й ну... З незвички терлись, м'ялись, - бо дружба ©хня, власне, була листовна, - й не знали, як повестись далi. - Слухай, - сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, - у тебе ╨ щось на вечерю? - Знайдеться... - Ну й чудово! Бо я голодний, як сiрий вовк! А я розвiсив вуха... Пробач, - засяяв усмiшкою Михайло. - Тут роздягнись, а тут з дороги вмийся... Проходь туди... Я зараз! Невдовзi вони уже сидiли за сервiрованим на двох столом. - З при©здом! - Будь здоровий... Ух!.. Ну й горiлка!.. - Наша. Прислала мати з Гирявки. - Дай боже ©й здоров'я. - Кому? Горiлцi? - Матерi!.. I сало звiдти? - Як ти про все дiзнався? - Я укра©нське сало впiзнаю навiть на тому свiтi! - По другiй? - Можна, - кивнув Тарас. - Щоб першiй було не так самотньо... Ну й сало, ну й горiлка!.. - Ти, як Семен... - Гулак, котрий ще й Артемовський? - Жде не дiждеться. Мiсяць ледь не щодня навiду╨ться, чи не при©хав... - Славних я маю друзiв! Що б я без вас робив!.. - А що було б без тебе з нами?.. - м'яко сказав Михайло. Це впало тихим щастям йому на душу. - Слухай, а Федiр, брат твiй, у Петербурзi? - змiнив скорiше тему. - I так, i нi. Вiн служить тут, та нинi у вiд'©здi. - Жаль. - Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро - так що держись... - I всi, як ти, як Федiр i як Василь? - Як Олександр, як Якiв та як Iван!.. - сховався за жарт Михайло. - Славно! - гукнув Тарас. - Де шiсть, там сiм! Дозволь менi матусю вашу звати сво╨ю матiр'ю? - Спасибi... Встали, поцiлувалися i сiли знов. - Я ж сирота з дитячих лiт... - Налл╨мо ще? - Нi, досить, - вiдсунув чарку. - Як тут моя свята заступниця Анастасiя Iванiвна? Коли я зможу впасти до нiг ©©? - Графиня й граф у Петербурзi. I ждуть тебе, як брата, - сказав Михайло. - Свiтла вона душа... - Скажи комусь, то й не повiрить, що можна так проникнутися чужим життям, зробити неймовiрне для незнайомо©, вважай, людини! - Завтра пiдеш до не©, вклонишся... Ото вже буде радостi! - зацвiв Михайло усмiшкою. - Всi ждуть тебе!.. Побачиш... - примружив очi. - Господи! Невже я справдi у Петербурзi, сиджу з тобою, вiльний!.. - розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силi щось промовити. - Кулiш i досi ще у Брюсселi? - Мудру╨ там. - А Бiлозерський? - Чека╨ твого при©зду!.. Всi земляки, як сонця пiсля ночi, Тарасе, ждуть тво╨© з'яви i покладають на тебе кращi сво© надi©. - Чи я один? Чи тiльки свiту, що у вiкнi? - Я не суддя... - зiтхнув Михайло. - Тiльки уся громада наша вкруг iменi твого живе, до тебе щиро горнеться. - Тяжка це ноша, брате... - не скоро сказав Тарас. - Та ще коли не можеш людям мовити всi╨© правди, коли за кожним кроком тво©м пильну╨ хиже "цареве око"... - До речi, ти повинен якнайскорiше з'явитися на свiтлi очi самому обер-полiцмейстеру. - Нi, спершу я з'явлюсь до друзiв, а вже тодi - до ворогiв, - вперто сказав Тарас. - Навiщо ти згадав ©х супроти ночi!.. - Вибач, - знiяковiв Михайло. - Прийшлось до слова... Лежав потому в лiжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його при©зду, а в серцi радiсть змiшувалася з гiркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранiтний берег... А може, те йому лише здавалося, бо лiд на нiй iще стояв... По набережнiй хтось про©жджав... Якась компанiя, вже напiдпитку, брела кудись, жартуючи i смiючись... - Ти спиш? - спитав Михайло тихо. - Нi. - До Толстих пiдемо завтра ввечерi. А вдень ти що робитимеш? - Дивитимусь на Петербург... Змиватиму його красою з душi солдатську втому й смагу, що накипiла за десять лiт... - I досi не очистився? - Цi╨© рани стане менi до смертi. - Ще де та смерть!.. Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона вiд них, та все ж прийде, ©© нiхто не омине... - Так мало я встиг зробити... - сумно сказав Тарас. - Ось надолужиш. - Як матиму на те здоров'я, силу... Я там пробув, зда╨ться, не менш як двадцять рокiв... Хлюпала у берег Мойка... Не Каспiй, нi! Не Волга навiть... Мойка!.. - Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському менi останнiм часом ледь не щоночi снилися такi картини, зустрiчi... Прокинуся - а я в пустелi!.. - Це вже не сон. Ти в Петербурзi, в мене. - I завтра я побачу свою святу заступницю, Семена i Василя?.. - Мовчи, бо я заплачу... Тарас притих. Дивився на ледь просвiтленi шибки вiкна, вслухався у стук копит та екiпажiв, що долинав iз вулицi... Поволi щастя хмаркою оповило його всього, вгорнуло, наче в милi жiночi руки-крила, й, погойдуючи, знялося з ним у тихий блакитний сон... ...Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке мiсто. Зрадiв, коли упевнився, що справдi вiн у Петербурзi, на набережнiй вузько© Мойки, що пiд ногами хлюпа╨ пiдталий снiг i хруска╨ льодок калюж, утворюючи давно знайому музику весняних вулиць мiста його тепер далеко©, та дорого© молодостi. Санкт-Петербург уперше вiн побачив о цiй порi - з туманами, зводнiлим снiгом i з цим раптовим, моторошним: "Побережись!.. Побережись!.." Тепер iшов, i вулицi, мости, будинки мов воскресали з попелу його душi, вiдроджувалися в сво©й первиннiй сутi, ставали знову скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сирiч кобзар по-нашому. Ноги самi звернули у бiк Неви, згадавши, певно, що вiн любив найдужче у Петербурзi якраз Неву та набережнi, весь цей природний i рукотворний простiр, де легко й вiльно дихалося пiсля впритул заставлених гранiтно-сiрих вулиць. Бiля Iсаакi©вського собору згадав Брюллова. Кажуть, що тут зачах на протягах великий Карл. Вiддав жерцям на згубу i свiй талант, i славу, й саме життя!.. В iм'я чого? Мистецтва чи райських кущiв? Нинi сидить в едемi, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса i попива амброзiю, чи що там п'ють на небесi... Великий Карл!.. Хiба було замало того, що вiн зробив для звiльнення iз рабства ближнього, аби потрапити колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила вiку i не наблизила його до бога. Та й що йому робити там - в юрбi царiв, сановникiв, багатi©в, що жертвували на храми i через те блаженствують на небесi? Всi цi спасенники, - хоч i кати! - якщо попам повiрити, ввiйдуть у рай i сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братiю, а вмер за те, щоб бути з нею вiчно!.. Зиркнув лише на перспективу площi з Олександрiвським стовпом на нiй i взяв лiворуч, мимо Адмiралтейства, до пам'ятника царю Петру. Вiн, власне, йшов не до Петра, а звiдси прагнув якнайскорiше глянути на Академiю мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина. Гранiт i мiдний вершник були в ранковiй паморозi, що пiдтавала вже де-не-де й рябiла в очi... Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву, закуту ще у кригу, будинок Академi©... Вiн пiдiйшов до парапету набережно© i впився зором в милий йому будинок на тому боцi. Портик його, велично-скромний, хiба-то раз приходив Тарасу в сни!.. Як чверть столiття тому, вiн зачаровано й благоговiйно дививсь на храм прекрасного i ледве-ледве стримувався, щоб не побiгти туди непевним льодом... Щоб не заплакати, одвiв лiворуч очi й побачив - мiст! Не наплавний, а величезний, справжнiй, що з'╨днував через Неву два береги надiйно й вiчно... Довго ж вiн проблукав пустелями!.. Величне диво мосту ще збiльшило його бажання зараз же здолать Неву, наблизитися до альма-матер й переступити ©© порiг. Вiн, певно, так i вчинив би, якби не там жили Толстi. До них iти ще рано. А бути на тому березi й не завiтати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, вiн теж не мiг. Зiтхнув i рушив набережною у протилежний вiд мосту бiк. Проходячи бiля Зимового, впiзнав те мiсце, де вперше вiн зустрiвся й заговорив iз Аполлоном. Не з богом i повелителем пресвiтлих муз, а з другом сво©м Мокрицьким, одним iз тих, хто визволив його з крiпацтва й увiв до царства вiльних та обдарованих. В Москвi зайшов до нього, то не впiзнав. Шiстнадцять лiт не бачились!.. А завтра йти до брата його Iвана, що управля╨ нинi канцелярi╨ю обер-полiцмейстера... Все в цьому свiтi переплелося!.. Чи то згада╨ знайомство ©хн╨ давн╨, чи вдасть, що вперше бачаться?.. А хай ©м грець, тим полiцмейстерам з усiм причетом ©хнiм!.. Тут, ось на цьому мiсцi, вiн. запитав у Аполлона, де Академiя... Той був з Ельканом... Чи то живий усюдисущий i все на свiтi знаючий старий брехун iз добрим, милим серцем?.. Вiд Петропавловсько© долинув пострiл. Слухайте i пам'ятайте, сини царя й отечества!.. Окрiм при╨мних зустрiчей, вiн пережити ма╨ й такi, що будуть ятрити його пришерхлi рани. Скажiмо, рiг Фонтанки й Пантелеймонiвсько©, де Третiй вiддiл, вiн обiйде, а як йому обходитися без Ермiтажу, без нового його примiщення, збудованого царем Миколою!.. Ще здалеку почув команди, тупiт i насторожився. Затамувавши подих, оглянувся на лiд Неви, на Мармуровий важкий палац i мужньо рушив далi. Це Петербург, це марширу╨ гвардiя на Марсовому полi!.. А вiн на вольнiй волi, вiн перехожий. Хоч рядовий, та вiдставний, i в цьому суть! Нiхто його не виструнчить, не крикне йому охриплим вiд перепою голосом - "тягни носок!"... I все ж вiн боком, боком, понад Невою, пройшов-пробiг те мiсце, з якого видно було солдатiв та офiцерiв, що муштрувались. Аж за Лебедячою Канавкою, прикритий Лiтнiм садом, пiшов тихiше. Серце шалено билося, в очах стояв якийсь туман... Далась тобi та муштра!.. Всмiхнувся. Став, зiпершись на огорожу спиною, i переводив подих... Ну й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що пiдкликав його до себе пальцем... Мана, а стало моторошно... Страшнiше, як там було, за Каспi╨м... Дiстав хустинку й витер на лобi пiт. Вiдчув, що ма╨ ноги, й побрiв неквапно далi. Це хтозна-що! Сахатися вiд барабана, вiд офiцерiв, яким нема до тебе дiла... Справдi, нiкому вже нема до нього дiла! Вiльний!.. Бадьоро, слухаючи лише кра╨чком вуха дрiб барабана, ввiйшов до саду. Радiсть химерно змiшувалася iз сумом за тим ширя╨вським убогим учнем, який забрiв сюди знiчев'я i зупинився, вражений не так самим, хоча й чудовим, садом, як статуями, що тут стояли густо на всiх алеях... Скiльки вже пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не мiг уже беззастережно сприймать богiв, геро©в, що мерзли тут, за витвори людського генiя. Вiн бачив ©хнi вади, i це псувало враження, збивало радiсть зустрiчi. А може, вiк i стан душi були тому причиною?.. Дрiб барабана... Звернув у бiк Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледiв той клятий дiм, з якого розпочалися його страждання, його солдатська одiссея. Вертеп розбiйникiв, царева псарня!.. Вiн мiг пройти повз не©, - чи й плюнути ©й на порiг, - проте вважав за краще звернути до каналу й податися у протилежний вiд псарнi бiк. Не через те, що лячно йому ©©. Скорiш, огидно. Люди, що душать думку, слово, йому бридкi. Це каменi, якi тримають поступ, вчепившись йому до нiг. Мерзенна роль, мерзенна доля!.. Притишився аж на Садовiй вулицi, за Iнженерним, або Михайлiвським палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберiг йому життя. Коли синок наврипиться прибрать зi свiту батька, нiщо тому не допоможе. Та й батечко нiвроку був... Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злиднi на вiнценосних, якщо вiн шле Росi© таких царiв!.. Снiг розтавав по-справжньому. По колiях текли струмки, в яких грайливо зблискувало промiння сонця, i горобцi, вiдчувши весну, купалися у калюжках, цвiрiнькали так вiдчайдушне й лунко, немов, крiм них, нiкого в мiстi не iснувало. Це пiдняло Тарасовi прибляклий добрий настрiй, вернуло те вiдчуття дня радостi, з яким вiн вийшов вранцi на першу зустрiч з молодiстю, iз Петербургом. Садовою, а далi набережною Фонтанки дiстався Аничкового мосту. Власне, йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, якi стояли здибленi на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу пiднiсся гордо новий палац, i конi вносили у це змагання величi свiй ледь помiтний, але сутт╨вий штрих... Так, Клодт досяг найбiльшого тут, на мосту. Експресiя i досконалiсть форми! Статичнiсть, рух - все злито в один порив, в один шедевр... ©х, власне, тут чотири, i кожен щось дода╨ до iнших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонiю... Стомлений, Тарас присiв на парапет i раптом згадав, що в Лiтньому вiн не побачив пам'ятника Крилову! Iшов туди не тiльки, аби згадати давн╨, а щонайбiльш - поглянути на витвiр Клодта. Як же воно так сталося? Чому це вiн, як мовиться, у церквi був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той барабан! Погнав його, сердешного, у бiк Фонтанки, а пам'ятник сто©ть у центрi саду, про що було вiдомо йому з газет... Хоч жаль було, пiдвiвся i рушив далi, в напрямку сво╨© "хати", бо ще туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться... А вдома його чекав актор, земляк i щирий друг Семен Гулак-Артемовський! Стрункий, величний, дужий, вiн згрiб Тараса в сво© мiцнi ручища, притис до себе, поцiлував... I враз заплакав: - Батьку!.. Нарештi, ти... Нарештi, ти на волi!.. ...За пiвгодини вони були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вмiла а арфи видобути чарiвнi звуки. - Оце i ╨ Тарас Шевченко, серденько! - представив його Семен сво©й дружинi милiй. - Варваро, а йди сюди! - гукнув i доньку, що визирала з iншо© кiмнати. - Не бiйся. Це хороший дядя... - Скорiше, дiд, - погладив Тарас свою розкiшну бороду. Дiвча ввiйшло, присiло. Йому було десь рокiв сiм. На радощах вiн геть забув про нього i не принiс, як личить добрим людям, щось на гостинець. - Шурочко, проси до столу гостя! - гукнув Семен, аж задзвенiв десь посуд чи скло в вiкнi. - Ну й глас... - Iз нього, братику, i хлiб ©мо, - сказав уже тихiше. Квартира була простора, зi смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно. - Ну як, пристойна хата? - спитав Семен. - А Шура каже, тiсно. - Я не кажу... - озвалася з ©дальнi жiнка. - То дума╨ш! - Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гiсть... - I де ти таку доп'яв? - спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла. - Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами - менi i дух забило... Й не одпустило, вважай, i досi. - Про що це ви шепочетесь? - Та про дiвчат, - сказав Семен. - Тарас ще неодружений. - То зле, - всмiхнулась мило. - Сiм'я - це спокiй, затишок... - У Нижньому я ледве-ледве не одружився, - сказав Тарас. - Актриса теж... - Хто? - зацiкавлено спитав Семен. - Та... Пiунова... - На жаль, не чув. - ╞й усього сiмнадцять лiт. - Ну, зна╨ш, - штурхнув Семен його пiд бiк. - А кажеш, що вже дiдусь!.. - Як бачиш, при©хав сам, без жiнки... - Жiнку знайдеш собi i в Петербурзi! - утiшив його Семен. - Шукатиму на Укра©нi, - сказав Тарас. - Щоб наймичка i сирота... Не змiг усiм в пригодi стати, то хоч одну, мiй друже, зроблю щасливою... - Ти не змiнився. Такий, як був! Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись i господинi, що вибiгла по щось до iншо© кiмнати. - За що пили? - спитала, коли прийшла i взяла свою чарчину. - За мiцнiсть духу, - сказав Семен. - А я - за гостя! - випила. - Щоб був здоровий!.. - Дякую, - приклав Тарас до серця руку. - А Варця ж де? - Пiшла гуляти з нянею. - Щасливi ви... - Одружишся, i в тебе будуть дiти, - сказав Семен, узявши знову пляшку. - Спасибi. Я не питиму, - вiдсторонив ©© Тарас. - Сьогоднi йду вклонитися сiм'© Толстих. - Коли? - О шостiй вечора. - Жаль, я в спектаклi зайнятий... Воiстину святе сiмейство... Здолать царя, примусити його пiти на поступку, собi самому наперекiр!.. - ╞м це колись ще вiдiлл╨ться, - зiтхнула Олександра. - Царi принук не терплять i помщаються тому, хто ©х примушу╨ зробити щось, не вгодне ©м. - I звiдкiля тобi вiдомi, Шурочко, такi придворнi тонкощi! - гукнув Семен, бажаючи все перевести на звичайнiсiньку собi балачку. - Це знають всi, крiм тебе, - вiдрiзала йому дружина. - Не дай господь... - сказав Тарас. Вiн вiрив i не вiрив, щоб iмператор запам'ятав таке дрiбне для нього дiло та ще й помстився згодом за нього графовi. А втiм, все може статися. Якщо в людини дрiбна душа, вона живе дрiбницями i з того ма╨ втiху. Пiсля обiду, який тривав недовго, Семен пiдвiвся першим i запросив Тараса до кабiнету. - На жаль, часу в нас мало, - сказав, сiдаючи до фортепiано. - Я так хотiв... - Щось заспiвати менi з "Руслана i Людмили"? - Не тiльки це... - зам'явся. - Ти зна╨ш, я... Ну, як би це тобi сказати?.. Почав писати музику... - I слава тобi за це! - Не поспiшай. Ще слави не заробив, ще тiльки першi спроби... Отак взяло, примусило... - То бог почув, Семене, мо© молитви! - сказав Тарас. - Колись, було, дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нiкого, хто б вивiв нашу музику в музичний свiт, на сцену, де чару╨ Глинка та iталiйцi. - В тобi i справдi ╨ демонiчна сила, - сказав Семен серйозно. - Коли сiдав за власнi твори, думав завжди про тебе, згадував тво© слова, тво© пiснi, тво╨ горiння волею... - Тому й писав менi листи i надсилав якiсь химернi грошi, не боячись, що вскочиш зi мною в халепу? - А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобi не винен нiяких грошей за малювання... - обурено сказав Семен. - Хто ж знав, що грошi слати менi не можна... - Писали навiть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пiшли чутки... - А я сиджу й страждаю: забули мене усi!.. Один Семен згада╨ вряди-годи, та й то з якимись фiглями... - Ну-у, що було, те загуло! - сказав Семен рiшуче. - Я стiльки, друже, думав про цi хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш i слуха╨ш... - Я? - запитав здивовано. - Еге... I тiльки щось десь не так, вiдчую твiй безмовний докiр... - Я ж тут не був. - Був! Може, навiть бiльше, анiж колись, як вчився i як писав сво© пiснi та думи... Ця новина Тарасовi була немов бальзам на рани. По правдi кажучи, вiн сподiвався на щось таке, ще сидячи у Третiм вiддiлi, та потiм згас, упевнився, що то були iлюзi©, обман себе самого. Виходить, нi? Страждання його будили совiсть в iнших! I вiршi теж трудилися, робили дiло, кликали до боротьби!.. Семен заграв. Знайоме щось i незнайоме, але на диво сонячне, живе, жагуче. - Що це таке? - спитав Тарас очима, щоб не завадити чарiвнiй, дивнiй музицi. - Дивертисмент "Укра©нське весiлля", - сказав Семен уголос. Тарас примружив очi, щоб зосередитись лише на грi, на музицi, й не спостерiг, як перелинув на Укра©ну, мiж рiдний люд. Мелодi© були йому з дитинства знанi, та водночас немовби iншi, глибшi, приведенi в якусь струнку систему, в гармонiю. I до Семена то тут, то там хтось брав народну музику, сяк-так ©© пригладжував чи обробляв, i вже романс чи пiсня. А вiн копнувся глибше, створив сво╨, виводячи його з народу й вiддаючи народовi з музичним твором душу свою, бентежну й щиру... - Ти щось таке, таке зробив!.. - гукнув Тарас, коли затихли останнi дивнi звуки. - Не муляло мо╨ не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? - спитав Семен. - Це справжнiй шлях: з народу для народу! Крiзь власну душу й думу. Ти молодець! - А зна╨ш, хто менi вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко. - Щось не збагну... Я в музицi... - Поезiя твоя така! Ти перший знайшов цей шлях. - ╞й-богу, я не шукав, - сказав Тарас. - Писав, i все. - Ти - генiй!.. - Ну, Семене... - знiяковiв. - Гостей на кпини брати - поганий тон... - Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих сво©х Закаспiях, до тебе тут приглянулися i зрозумiли твiй феномен, сплели вiнок лавровий. - А може, тут виною терновий, той, що одягай менi жандарми й лихi царi? - I це якоюсь мiрою, - сказав Семен роздумливо. - Жандарми теж пiдпомогли, примусили людей пильнiше глянути на поетичнi тво© труди, як це бува╨ часто вже пiсля смертi автора... Готовий будь, Тарасе, до восхваляння, слави та... заздрощiв Пантелеймона Кулiша! - всмiхнувся. - Вiн став такий... Тарас здвигнув плечима. - Писав менi у Нижнiй, "Кобзар" мiй хоче видати... - Бог з ним, - торкнувся клавiшiв. - Послухай ще фрагменти iз музики до водевiлю "Нiч напередоднi Iванового дня"... - Чий водевiль? - Ти десь блукав, то мусив сам писати... - ╞й-богу, ти, Семене, вже ходиш бiля опери! - гукнув Тарас, як вiн замовк, чекаючи його оцiнки. - Правда... - зiтхнув Семен. - Подумую уже давно... На жаль, нема лiбретто. I теми теж... Чекав на тебе, думав, що ти менi в пригодi станеш... - До чого серце тягнеться? - Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвiтла, журба i смiх, ласкавiсть i геро©зм... - Мо', "Ене©ду" Котляревського? - Нi. То бурлеск. Троянцi, Рим... А треба, щоб насправдi, болюче щось для нас, для всiх... - То, може, як зруйновано було козацьку матiр Сiч Запорозьку? Як козаки тiкали аж за Дунай? - Чи навпаки, - сказав Семен схвильовано. - Як сумували й прагли вiд туркiв вирватися у рiдний край?.. Ввiйшов Михайло Лазаревський. - Тарасе, час! - Подумай, - сказав Тарас, пiдводячись. - Побудьте ще. Якраз така розмова... - зiв'яв Семен. - Аби i так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвiв руками: - Це перший день, а не останнiй, брате. Тепер живем!.. На вулицi на них з Михайлом чекав розкiшний, з конюшнi графа, екiпаж... ...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, вiн розгубився, втратив отой порив до зустрiчi, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, вiдповiдав Михайловi, вбирав очима далеч, яка тонула в мороцi й спливала знову вогниками, а на Василь╨вському мов скам'янiв. Сидiв, пойнятий острахом, напiвживий, так нiби вiн на страту ©хав, а не на радiсну, щасливу зустрiч з друзями. Хотiв гукнути кучеровi, проте не змiг, i мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячiлих коней i запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника. - Ти ©дь, а ми пройдемось трохи, - спромiгся-таки на слово. Вийшли на ледь пiдмерзлий весняний снiг i зупинилися бiля Неви. - Чого це ти? - спитав Михайло тихо. - Щось стало зле... Подихаю... - А-а... - Двадцять рокiв тому, - сказав Тарас, - я тут бродив, чекаючи на зустрiч з волею... - То ж як? - Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, i я вiдчув, що це вона... I справдi, в той день менi вручили вiдпускну!... Щоправда, був тодi надворi квiтень, свiтило сонце... - Скiльки ж було тобi? - Двадцять чотири роки... Сфiнкси лежали чорнi, вогкi. Мов покупалися i вийшли грiтись... Вiчнi, холоднi сфiнкси... Дивляться на небо, рiчку, мiсто, й нiщо у них не стрепенеться, не заболить... А може, вони й не бачать нiчого в свiтi бiльше, крiм один одного? Та ще хiба сво©х пустель, вiдбитих теплим спомином у ©хнiх грудях... - Треба, Тарасе, йти, - сказав Михайло, взявши його за руку. - Так, так! - стенувся. - Зна╨ш, що б не сказав, що б не зробив - усе мiзерним буде у порiвняннi з тим, що вони зробили!.. В iм'я чого?.. - Просто©, може, людяностi. Чи справедливостi. - Того не знають, певно, й вони самi... А втiм, це ще прекраснiше! Затамувавши подих, ввiйшов у рiднi дверi Академi©. Хоча стояла напiвпiтьма, просяяна двома свiчками, вiн бачив, вiн пам'ятав усе довкiл... - До кого ви? - спитав швейцар. - Нас ждуть у графа, - мовив йому Михайло. Швейцар вклонився i вiдступив кудись у морок. - Здрастуй!.. - шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. - Ти, певно, вже забула, а я тебе нiколи не забував... Пресвiтлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!.. Ледь подзвонили, дверi ©м вiдчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг i запросив до зали. Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у дверi й вгледiв ще молоду тендiтну жiнку, що пiдвелася з крiсла йому назустрiч. Гамуючи шалене серце й сльози, пiшов до не© слiпо... Чув, як вона охоплю╨ йому руками голову i як цiлу╨ його в чоло, сам цiлував тi милi нiжнi руки, шепочучи слова подяки, радостi... А потiм вгледiв графа, обняв його... Отямився в обiймах двох дiвчаток, що цiлували його також, неначе вiн ©м був принаймнi дядьком. - Це нашi дiти, - плачучи i смiючись, сказала йому графиня. - Вони так ждали!.. - Навiть хотiли ©хати стрiчати вас на вокзал, - озвався граф. Постарiв вiн, подався за цi тринадцять рокiв. - Це наша старша, Катя... - Спасибi вам! - притис Тарас чарiвних уболiвальниць. Нараз вони знiяковiли, легенько вивiльнилися з його обiймiв i пурхнули в куток вiтальнi. - Як ©халося вам iз Москви? - заповнила маленьку паузу Анастасiя Iванiвна. - Чудово! Уперше ©хав по©здом, - сказав Тарас. - Прошу сiдати. - Дякую... На пароплавi я плив по Волзi, з Астраханi. Могуття!.. - Гарна Волга? - втрутився граф. - Прекрасна!.. Проте Днiпро ще кращий. - Я чув, що ви хотiли ©хати через Кубань та Малоросiю. - Хотiв. А потiм вирiшив побачити спочатку вас, подякувати... А ще - почати дiло... - Яке? - Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий... Мистецтво пiшло вперед, а я - назад... - Що ж... Хай господь вам помага╨!.. - I ти. Як вiце-президент, - всмiхнулася йому дружина. - Звичайно, я, чим зможу, допоможу. - Так скучив за роботою, за справжнiм дiлом!.. - зiтхнув Тарас. - Оте сидiння в Нижньому... А потiм ще в Москвi застряв... - Хворiли? - насторожилася графиня. - Щось приключилось з оком. А Щепкiн так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк! - Душевний вiн, - сказала графиня лагiдно. - Ми дружнi з ним. Як при©здить до Петербурга, обов'язково бува╨ в нас. Ви зна╨те, вiн був у мене в Нижньому! На Новий рiк. Про©хав у снiг, у вiхолу чотири сотнi верст! Внесли шампанське. - Вип'╨мо за дорогого гостя, - мовила графиня тихо, як узяли бокали. - За те, що вiн вже з нами. - Спасибi вам! Якби не ви... - У кожного ╨ свiй обов'язок перед людьми i совiстю, - промовив граф. - Але не всi це пам'ятають, - скааав Михайло. - Менi щастить на добрих, справжнiх друзiв, де б я не був, - сказав Тарас. - Так нiби хтось менi весь час ©х посилав... - Напевно, бог, - озвався граф Федiр Петрович. - Чи ваш талант, - всмiхнулася графиня. - Щоправда, й пiдлi люди не переводилися... - зiтхнув Тарас. - Для рiвноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасi╨ Iванiвно, за вас, шановний Федоре Петровичу! Як випили, Михайло тихо сказав йому: - Прощатись час... Граф нездоровий... Тарас кивнув i, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив: - Спасибi вам за все, за все!.. Не маю слiв, щоб висловити те, що було на думцi, в мо©й душi... Дозвольте нам вiдкланятися. - Ми вiдсвятку╨мо у ширшiм дружнiм колi щасливу зустрiч з вами, - сказала йому графиня, коли вiн благоговiйно ©й цiлував маленьку зграбну руку. - Зустрiньтесь iз Йорданом, - промовив граф, прощаючись. - Вiн допоможе швидше оволодiти технiкою гравiрування. Дiвчатка теж прибiгли з ним попрощатися. Святе сiмейство!.. ╙ ж бо на свiтi люди!.. Вiдмовившись вiд екiпажа, пiшли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустiв пiд чобiтьми, далеко чулись кроки, стук екiпажiв. - Лунко... - сказав Михайло. - Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свiй при©зд, про зустрiч, що вiдбулася тiльки що, про нетотожнiсть намiрiв i дiй в життi... Невдячна штука вдячнiсть, - сказав, нарештi, сумно. - Про що це ти? - Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотiв якiсь слова... Не те, не те! - По-мо╨му, було все гарно, щиро... - сказав Михайло. - Можливо, виною тут суспiльний стан... З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тiльки мiг!.. - Ми - iнше дiло, - мовив на те Михайло. - Правда. Одна душа... Пiдемо десь повечеря╨мо? - Вечеря нас уже чека╨. - Де? - Це сюрприз. - Принаймнi не у якогось князя? - Хай покортить! Не велено тобi казати. - Ну й день! Такий менi не мiг наснитись навiть. Невже це я ходжу з тобою бiля Неви? Невже ми вийшли тiльки що з Академi©?... Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти? - На той бiк. - Я так входився нинi, що ноги мов не мо©. - Ти ж був мiцний. - Той ревматизм, ще Орський, нiде не дiвсь, лиш прича©вся... - Лишенько! А як же буде з танцями? - Якими? - Ти як глянеш, хто ждав тебе, пiдеш в танок. - Веди мерщiй на ту вечерю тайну! Будь тут, а я пiду по вiзника, - сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помiтив дивне якесь окружжя, що пiднiмалося шпилем фортецi чи десь за Петропавловською. Спочатку вiн подумав, що то заграва, а придивився - мiсяць... Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама мiста, осяювана все дужче ним... Нева, колони Стрiлки, Зимовий, Адмiралтейство, Iсаакiй, мiдний вершник - все тихо-тихо випливло з нiчного мороку й постало в пишнiй сво©й красi... Санкт-Петербург хотiв йому сподобатися, хотiв забрати душу його в полон. I вiн стояв незрушно, мов зачарований, як чверть столiття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне пiвнiчне диво... ...З прольотки вони зiйшли в Аптекарському провулку, неподалiк од Мойки й останньо© квартири Пушкiна. - Хто ж тут живе? - спитав Тарас. Михайло лише всмiхався, дратуючи його цiкавiсть. Тим часом рушив у глиб ворiт i повернув лiворуч, в якiсь йому лиш знанi дверi. - Куди ти мене ведеш? - На третiй поверх, квартира номер десять, - хихикнув у тьмi Михайло. - Вб'юся - ти будеш винен... - А ти держись за поручень. Одвик уже?.. - У нас там все бiля землi... - "У них", мiй любий! - Справдi... Назвав сво©м те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричi смикнув дзвiнок, ©м вiдчинили дверi й при тьмянiм свiтлi свiчки у передпоко© забрали одяг. З вiтальнi чувся гомiн, рiзкi окремi вигуки... - Проходь, - вказав Михайло йому на тi склянi високi дверi. Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем i вiдчинив. Кiмната була залита свiтлом. Пiд лампою стояв великий накритий стiл, а в дальньому кутку за ним виднiлось кiлька постатей. Вони умить притихли, насторожилися. Тарас оглянувся на Лазаревського, що усмiхавсь лукаво, i привiтався: - Здрастуйте!.. - Невже Тарас?! - почулось з того гурту. Було ©х там аж четверо, в тому числi два офiцери. - А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... - кивнув на стiл. - Василь?! - Тарасе, батьку!.. - кинувся до нього той. - Ой як же ти перемiнився! - зiтхнув, коли поцiлувалися. - Та й ти, Василю, не помолодшав за цi роки, - сказав Тарас, дивуючись, як упiзнав в статечному - за тридцять рокiв - пановi соузника свого й сусiда по каземату, прихильника його поезiй, палкого Васю Бiлозерського. - Панове! - мовив Бiлозерський на польський лад. - Знайомтесь! Це... - Тарас Шевченко! - дружно гукнули тi й наблизилися. - Чи це не Ян Станевич? - спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика. - Так точно, ваше благородi╨! - пристукнув той закаблуками. Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, якi той слав йому на Мангишлак. Тим часом поруч виструнчився високий мужнiй офiцер з чолом Сократа. - Зигмунт?.. - спитав Тарас, бо саме таким чомусь вiн уявляв собi заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського. Той усмiхнувся. - Господи! - гукнув Тарас. - Та це ж як сон!.. Обiйми ©хнi нагло були перерванi виттям сови. - Пан Желiговський? Сова! - метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосiб. - Вiн не сказав, до кого йдеш? - спитав Василь, кивнувши на Лазаревського. - Нi. Вiв мене, як неофiта у катакомби. - А я злякався: що воно за борода?! - Гада╨ш, я не виструнчився десь у душi, побачивши тут офiцерiв?.. До речi, ви тут служите, в самiй столицi? - глянув на офiцерiв. - Бери, Тарасе, вище, - озвався Сераковський. - Вчимося в Академi© при Генеральнiм штабi. - Вас змусили пiти туди? - Нi. Ми самi. - Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству? - Сво©й вiтчизнi милiй, - сказав Станевич тихо. - ╞й теж потрiбнi люди, що можуть дати вiйську належний лад, - додав iще тихiше Сераковський. - Як ти живеш, наш лебедю? - Тепер живу! - обняв Тарас товаришiв. - Пiвдня пробiгав мiстом, а потiм - скiльки зустрiчей!.. Не день, а пiсня, казка!.. - Прошу до столу! - виник мiж них Василь. - То це твоя квартира? - спитав Тарас. - Михайло менi й цього не говорив. - Сюрприз! - всмiхнувся Лазаревський, сiдаючи без церемонiй. Вiн, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський. - Батьку! - привiтно глянув на Тараса, який сидiв навпроти нього. - Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбiльше на тiй дорозi труднiй, якою ми йдемо також. I постраждав ти бiльше нас. Та й важиш так багато для Укра©ни й для всiх слов'ян, що ми схиля╨мо перед тобою голови. Зажди, - спинив Тараса, що щось хотiв сказати. - Тобi, я знаю, муля╨ ця похвала... Аж цiлих десять рокiв тебе лише принижували, i ти терпiв. Тож потерпи i дружн╨, мовлене вiд серця слово. Якби ти знав, якi ми радi, що ти уже на волi, що ти мiж нас! Вiват! Закусуючи, Тарас вiдчув чийсь погляд i звiв на нього очi. То Бiлозерський по-материнськи свiтло дививсь на нього, й сльози, як двi перлини, сяяли в його очах... - Дозволь i менi, Тарасе-брате, мовити тобi вiтання, - встав Желiговський. - Нарештi ми зустрiлися! Та ще й не десь, а в Петербурзi, в колi найближчих друзiв. Вiдтодi, як я почув про тебе i прочитав тво╨ огненне слово, ти став для мене прикладом служiння волi... - Едварде, - спитав Тарас, - невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрiвшись, знов розлучилися? - А що таке? - Почу╨ бог iз уст тво©х, який я щирий праведник, i спуститься сюди до нас, i забере мене з собою на небеса... Давайте лiпше вип'╨мо за нас усiх, за стрiчу цю, за те, щоб ми браталися, поки i свiту сонця! - Дивно... - озвався згодом Желiговський, коли вже випили за братство двох народiв. - Невже тобi не хочеться почути щось високе, гарне, дружн╨ по всьому, що ти пережив?.. Тарас не змiг одразу вiдповiсти. Бо й сам не вiдав певно. - Звичайно, Други, хочеться... - признався, врештi, щиро. - Мета мого заслання - принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибi вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирi!.. Ще там, за Каспi╨м, я змiг сказать, принаймнi на сторiнках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфiрмацi© я не зламав. Тi десять лiт пройшли повз мене тiнню, не залишивши й малого слiду в мо©й душi. Так, я постарiв i пiдупав здоров'ям тiла. В душу ж я не впустив нi сумнiву, нi каяття, нi розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слiд, поговорив... I все ж, признаюсь, як на духу, кати мо© мети сво╨© не досягли!.. Писать менi заборонили - а я писав. I малював! I думав про Укра©ну, про мiй народ, зневажений царем i панством!.. Отже, - передихнув, - не варто тратить сили на славослiв'я. Думаймо про те, для чого прийшли на свiт, про тих, чия недоля нам нiби цвях, забитий в серце!.. Зигмунт перезирнувся з Яном, i той сказав: - ╙ люди й тут, Тарасе, якi так само мислять... Ми познайомимо тебе, - як схочеш, - з ними... - А хто вони? - Ну... Чернишевський, Добролюбов... - Iз "Современника"? - спитав Тарас. - Так. - Спершу зроблю вiзити сво©м катам, - нахмуривсь, - а вже тодi... Десь при нагодi... Я й досi ще пiд наглядом. - Розумно, - тихо сказав Станевич. - А чом це ти, Василю, так посмiха╨шся? - спитав зненацька Бiлозерського. Шевченко став розважливим... - Бiда навчить, - сказав Тарас. - Та й одинадцять рокiв я не проспав - промислив! - I все ж... Ми вперше стрiлися пiсля таких суворих випробувань, iз деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив... - Я вiрю ©м. Це браття, - сказав Тарас. - А я? - ударив себе у груди, - Можливо, я... - Ти - з ними, отже, зi мною теж. - Тебе збагнути важко, - сказав Василь. - Ти не такий, як ми, як всi... - А може, ми заспiва╨мо? - обняв Тарас товариша. - Я так давно вже не спiвав iз друзями!.. - Панове, в нього голос!.. - зрадiв Василь. - Ви б чули, як вiн спiвав иа свайбi в сестри мо╨© та Кулiша!.. - Було колись... - зiтхнув Тарас. - Тепер не той вже голос... - Кулiш те саме мовить, - сказав Василь. - Коли вiн чув? Ми ж нiби ще не стрiчалися. - Про вiршi, що написанi пiсля арешту, вiн так сказав. Запала тиша. Першим ©© порушив Лазаревський. - Дурнi слова, Василю, того не вартi, щоб ©х повторювати, - сказав сердито. - Вибач менi, Тарасе, я ненароком... Зiрвалось якось iз язика... - Ти сам тако© ж думки? - спитав Тарас. - Як прочитаю, тодi скажу. Панько змiнився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив'язi... - Що, донесе? - Нi. Ви, як стiй, посваритесь. Вiн став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту... - Що ж це ми не спiва╨мо? - спитав Станевич. - Зигмунте, оскiльки ти з Волинi, розпочинай! - Нехай Тарас. Я можу лише пiдтягувати. Тарас був вдячний Яновi, що вiн повiв розмову на iншу тему. Вiршi йому болiли. Писанi в тяжкiй бiдi, вони були, як бiднi дiти матерi, дорожчi тих, що вихлюпнулися з його душi на волi. Та й скiльки ©х вiн прочитав, отой Панько!.. - Тарасе, ту, про зiроньку, - просив Василь. - "Ой хмелю..." - вставив слово й собi Михайло. - На Мангишлацi в мене лишився друг, який любив спiвати тако© пiснi, - сказав Тарас. Помовчав, згадав Iраклiя бiля флагштока й почав широко, вiльно: Ой матiнко, чорноморець Вивiв мене босую на морозець... ...Бог свiдок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад... Нi, цiлих три!.. У Нижньому вiн "подружив" з полiцi╨ю, точнiше, з Лапою, тамтешнiм полiцмейстером, й не мав iз нею клопоту. А потiм була дорога, Москва i знов дорога, вчорашнiй день... Сьогоднi ж мусить йти на побачення до обер-полiцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там ╨ землячок - сам управитель канцелярi©! - його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрiлися оце в Москвi, не мiг настро©тись на бравий лад. Так нiби вiн щось вiдчував для себе зле. Довго валявся в лiжку, снiдав. Михайло вже давно побiг у справах, i вiн був сам собi господар, нiхто його не квапив, не пiдганяв. I все ж - куди подiнешся! - вдягнувсь i вийшов з дому. Мiсто за нiч зсiрiло, зблякло. Бруднi калюжi, стiни в рудих патьоках, люди якiсь похмурi, заспанi... Ба, навiть сонце вигулькнуло було з-за хмар i знов пiрнуло в сиву ©х клубочiнь... Дув вогкий вiтер, мружив надльодну воду в Мойцi... Звернув сюди, звернув туди - хотiлося втекти кудись, принаймнi зайти на iншу вулицю, на iнший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучiсть цього вiзиту. Всу╨! Душа його впиралася й волала пробi... Змусив ©© притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-бiч i рушив прямим шляхом. Чим швидше вiн вiдбуде це препаскудне дiйство, тим менше вистражда╨ його душа! Мокрицький мовчки вказав йому на крiсло. А дочитавши якийсь папiр, звiв важко карi, як в Аполлона, очi й спитав байдужим голосом: - З ким маю честь? I по якому дiлу? - Шевченко я... З'явився, бо велено було менi... - Шевченко? Тарас Григорович? - перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. - Даруйте, я не впiзнав... - пiдвiвся. Проте руки не подавав. Тарас також схопився з крiсла. - Сидiть, сидiть, - спинив його господар. Сiв сам. Схопився знову й подав, нарештi, руку. - Брат написав менi про вас... Де зупинились? - На Мойцi, в домi графа Уварова. - В самого? - Нi, в управителя, Михайла Лазаревського. - А-а, знаю. Милий чоловiк! - Оце прийшов... - Ви зна╨те, потрiбно буде з'явитися i до самого графа Шувалова, сирiч до обер-полiцмейстера. Тарас зiтхнув. - З'явлюся... Коли? - Про час i день я повiдомлю... Тiльки... я вам порадив би зголити вашу чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледiв у нiй протес