т... - Стрiлецький бунт? - спитав Тарас. - Ви ж зна╨те, що бороди у нас не в модi... - Добре. Зголю крамольну, - з усмiшкою сказав Тарас, пiдводячись. - Носив без злого умислу... Iван хутенько вийшов iз-за стола, провiв його аж до дверей. - Моя дружина хоче на вас хоч глянути, - сказав неофiцiйно. - Землячка теж? - Зi Свiчок. - А-а, я ©х знав, бував у них... - Я повiдомлю, коли вас зможе прийняти граф, - подав Мокрицький руку. На восьмий день, поснiдавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на себе фрак, - як в Оренбурзi, Федорiв! - щоб нанести вiзит сiятельному наглядачевi, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалi не впiзнавав себе без звично© вже бороди. Ще добре, що не звелiли зрiзати й крамольнi вуса, оскiльки в них бiлiла густа солдатська сивина й виказувала, що Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в якi попасти легко, а вирватися iз них щастить не кожному з малих й великих грiшникiв. Фрак був тiсний, та досвiд iз мундиром зробив сво╨, i рядовий Шевченко, як названо його в цидулцi, невдовзi був готовий зробити другий печальний крок у напрямi свого минулого життя-буття. Найбiльше його кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч вiдставний, та все ж солдат, а не художник. Виходить, вiн не вирвався назовсiм iз солдатчини, лише додав до "рядового" благословенне, та все ж гнiтюче слово "одставний". Його зустрiв Мокрицький i, привiтавшись, - руки при людях знов не подав, - провiв до графа у кабiнет. Сам тут же вийшов. - А-а, рядовий Шевченко!.. - всмiхнувся обер-полiцмейстер, ще зовсiм молодий генерал. - Сiдайте, прошу. Як вам у Петербурзi? Вже звикли? Тарас присiв на край стiльця. - Ходжу та все милуюся, ваше сiятельство. I згадую... - Згадати ╨ що, мабуть? - примружив очi генерал. - Було всього... - Чим дума╨те зайнятися? - Гравiруванням. - Ви ж живописець начебто? - За десять рокiв служби... - Так, так... Сумна iсторiя... Прошу вас, будьте стриманi. Ви прощенi, i вам дозволено жить у столицi, проте... такий наказ, - розвiв руками генерал, - пiд полiцейським наглядом. Ми постара╨мось не набридати, але ж i ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрiчатися. Принаймнi тут... - всмiхнувся. - Радий був познайомитися!.. Тарас устав, вклонився i мовчки вийшов, Бiля дверей його чекав Мокрицький. - Ну як? - На диво, мирно погомонiли, - сказав Тарас. Iван розплився в усмiшцi. Напевно, тут без нього не обiйшлося. Не кожного приймають так у кабiнетi самого обер-полiцмейстера. - Маруся жде. Зайдете? Це зовсiм поряд... - Дякую. Зайду, - не змусив себе упрошувати. - Шувалов, хоч i ввiчливий, та полiцейський... Навiщо вiн сказав менi про нагляд!.. Тепер усi здаватимуться... - У цьому вам i вiдповiдь. Аби завжди i всюди ви пам'ятали: стежать! Страх - зброя влади... Справдi, землячка ждала його й хотiла йому зробити хоча б малу при╨мнiсть - вдяглась у все вкра©нське й наготувала вкра©нських страв. А гарна ж була яка! Не стримався i, замiсть ручки, як тут годиться, поцiлував у теплу пружну щiчку. - Де ви викопу╨те таких жiнок! - оглянувся на чоловiка. - Ти, Максимович, Семен... - Якби я знала, що нежонатi, заждала б вас... - всмiхнулась ясно жiнка. - Бо мiй Iван не бачить... - Та бачу, бачу, серденько! - обняв Мокрицький жiнку, й Тарас подумав: добре, що не пiшла за нього в Нижньому Тетяся Пiунова!.. Воiстину, нема╨ зла, щоб на добро не вийшло... - Iване, ти пiклуйся гостем, - викрутилася. - Проси до столу... - Спершу омити маю руки, - сказав Тарас. - Я ж був... - Тарасе, ви невиправнi! - мовив на те Мокрицький з посмiшкою. - Вiн тiльки що порозмовляв iз графом... - додав, аби й дружина ©х зрозумiла. - Толстой теж граф... - сказав Тарас. - Iз обер-полiцмейстером! - Казала ж я тобi, Iване, не влазь у це негарне дiло... - пiдтримала його Маруся у свiй, жiночий спосiб. - А хто б тодi зустрiв його по-людськи? - кивнув на гостя. - Шувалов, може? Зна╨ш, якi у нас там звича©, який народ!.. - Покваптеся! - зiтхнула жiнка скрушно. - Бо все холоне... Любите ви пампушки, вареники? - А де вони?! Жартуючи, помили руки й сiли за стiл, накритий вишитим пiвнями обрусом... Найтяжче йому було ступити останнiй крок, зробити який впросила його графиня Анастасiя Iванiвна, ©й вiн не мiг вiдмовити. Одягши знову Федорiв тiснющий фрак, пiшов туди, куди його привезли казенним коштом з Ки╨ва у квiтнi сорок сьомого. Ще й, мов на смiх, замало не того ж дня. Цей збiг обставин скрашував йому вiзит, принаймнi бачив у тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такiй годинi князь буде в себе у кабiнетi й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його чекатиме! Йому лише сказали, точнiше, передали графинею, що зводять його прийняти о цiй порi. I все ж iшов, як на зарiз, все уповiльнюючи ходу. Де Мойка злилась з каналом, вiн ледь було не повернув голоблi й не втiк кудись на набережну Неви; уже скресала крига i нуртувала важка i чорна, як нiч, вода. Примусив себе пiти в бiк Ланцюгового хиткого мосту через Фонтанку. Ще здалеку побачив той будинок, i тi ворота, i той парадний сiренький вхiд, в який ввiйти так легко, а вийти... Нi, сьогоднi його нiхто не стане затримувати чи не пускати - сво╨ вiдбув, - а все ж, а все ж... Фонтанка також здибилася, взялась горбами, трiщинами та ополонками... Згадав, як вiн два тижнi тому чкурнув бридливо звiдси, й лише зiтхнув. Що на роду написано, того, як видно, не обминеш... У дверях, вже всерединi, його спитав синьомундирий вартовий, до кого йде. Почувши, що до князя, вiн мимоволi виструнчився. Вас ждуть, - спитав, - чи ви самi? - Домовлено. Шевченко я... - Проходьте! Тi ж параднi сходи, i дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже минуло аж одинадцять лiт!.. Та ще яких!.. Вiн тут тодi проходив - чубатий i молодий, а зараз - дiд... Ще й ноги тягне сходами... Проте живий, з не зламаною душею, такий, як був!.. - Заходь, заходь... - звiв очi на нього князь. - Шевченко? - Так, ваше сiятельство. - Тобi було достатньо десятка лiт, щоб зрозумiти хибнiсть того шляху, яким пiшов? Дивись менi, Шевченко!.. Як тiльки щось, знов одягнеш мундир солдата. Або... Ти чу╨ш далекий дзвiн? То голос Петропавловсько©. У нiй тобi завжди знайдеться мiсце, як вiзьмешся знов за сво╨! Збагнув? - Так точно. - Добре... Iз Петербурга рiк нi ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я сподiваюся, що на Невi при╨мнiше, нiж на Уралi!.. - пожартував. Тарас злегка вклонився i з миром вийшов. Аж за Фонтанкою згадав наказ не ви©здити рiк з Петербурга. То не впускали, iроди, а нинi вже не випускають! Драма, чи пак трагедiя, переросла в комедiю!.. Театр життя... I в ньому нам вiдведена нiкчемна роль марiонеток, нiмих ляльок!.. ...Два мiсяцi не мiг нiяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в Ермiтаж, уроки брав у Йордана, замовив мiдну дошку, а дiло анi з мiсця. Художник без майстернi, що птаха без гнiзда... I знову йому прийшла на помiч його свята заступниця... Вiн розповiв свою бiду, вона уважно вислухала й пообiцяла допомогти. Тим паче, вiн у не© з графом на поруках i ма╨, власне, жити в одному домi з ними... Йому дали кiмнату в будинку Академi©, ба, майже двi! Кiмнату з антресолями, де можна спати, ©сти, писати вiршi, бо сам собi в сво©й господi!.. Вперше... В сорок чотири роки!.. Ходив по тiй кiмнатi, вслухаючись у власнi кроки, й душа його роздвоювалася. З одного боку - радiсть, а з другого... Вiн на поруках... Вiльний, а на поруках! Так, нiби пес на прив'язi, а ця майстерня - будка... Вiкном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цiвка╨. I видно небо, хмари... Жаль, що не буде сонця, та то пусте... Вже ма╨ де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре... Найперше йому потрiбен робочий стiл. Отут, звичайно, бiля вiкна... Якийсь стiлець, щоб сiсти, i ще один - прийняти гостя... На антресолях, щоб спати, лiжко... I стiл також... Ой, скiльки всього потрiбно!.. А що було б, коли б при©хав з жiнкою?.. Химерна штука - доля. Гада╨ш iнодi, що повернулась до тебе спиною, аж то - лицем... - Куди нести? - почулось у коридорi. - Сюди, сюди!.. - поспiшно озвався Федiр, служник майстерень, теж вiдставний, старий солдат. Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, i вiдчинились дверi. - Чи тут живе художник Тарас Шевченко? - з'явилася у них широка усмiшка його нового друга i земляка - художника Честахiвського. - Тут, Грицю, тут! - Я чув, що в тебе нема стола для працi... - Таки нема. - Несiть сюди! - гукнув Грицько у коридор i розчинив рiшуче дверi. - Диванчик теж вам не завадить? - спитав Микешин, входячи вслiд за столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрiвся в сiм'© Толстих. - Принiс, то матимеш на чому сiсти, - сказав Тарас, радiючи, що менше буде клопоту - при безгрошiв'© - з меблями. Десь купить лiжко - й матиме сво╨ житло. Для працi ╨ термометр, стiнний годинник... - Де ставити? - спитав Микешин, вносячи удвох з Григорi╨м свiй подарунок. - Мабуть, пiд лiву стiнку... - До столу ближче треба... - протяг Грицько. - Щоб гiсть iз нього дiстав спокiйно чарку... - Без чарки меблi трiскаються, - пiдтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати iз Лазаревським, вживав до нього бiльш прiзвище, хоча воно було незвичне вельми. - Я в церквi чув, що пити грiх, - дражнився. - А ми з хрестом, з молитвою, - не угавав Григорiй. Дiстав з кишенi пляшку й поставив ©© на стiл. - Зi входинами вас, дорогий Григоровичу! Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кiмнату, що тут була неподалiк, Микешин з Честахiвським пiшли по закусь. Стомлено Тарас присiв на ще мiцний диванчик, торкнувсь стола долонею... Вiднинi тут його робiтня... Як довго вiн до не© йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер вiн може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночi; нiкому не звiтуючи, нi в кого не питаючи, трудитись тут... I що найбiльше грi╨ - вiн в Академi©!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмi!.. Про це не смiв i мрiяти, коли бродив довкола форту чи нудив свiтом у тiснявi брудних казарм... А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Нi. Вiн не знав Микешина та Честахiвського, а сниться те, що зна╨ш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вiкна, до сходiв на антресолi... Ввi снi не можна дiяти на власний розсуд... - Федоре! - гукнув у дверi. - Що вам? - озвався той. - Ти ╨? - А де б я дiвся!.. - У тебе чарка знайдеться? - спитав, аби спитати. - Було б що в не© лити... Узяв чарчину й знову сiв на диван. I Федiр не мiг йому наснитися... Гаряча хвиля радостi хлюпнула в душу. Вiльний!.. Тихенько, так, що й не почув, ввiйшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт. - Спасибi, - сказав Тарас. - Це я, щоб ти живопису не забував... Що там? - кивнув на стелю-антресоль. - Ще порожньо, як у пустелi... Зна╨ш, я тiльки що злякався, чи це не сон... - I треба ж так замордувать людину!.. - зiтхнув Михайло скрушно. - Туди тобi потрiбно лiжко, письмовий стiл, ще столик - для умивання, ну й два стiльцi, - вказав великим пальцем на антресоль. - Те я беру на себе. - Спасибi! - обняв Тарас товариша. - Для мене це - що темний лiс. Як здумаю!.. - Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи... Сюди стiльцi... Якiсь картини... А на вiкно... - Менi потрiбне свiтло! - Так зробимо, щоб кози ситi i сiно цiле. Можна легкi гардини... - Нi, бог менi тебе послав! - Та й ти не кимось посланий для нас усiх... Роби свою роботу, а ми свою, - сказав Михайло твердо, мов наказав. - О, й гостi в хату! - вбiг Честахiвський. - Добрий у тебе нюх, - поклав на стiл пакунки, хлiб. - Освятимо нову оселю батькову! - А чи не рано, отче? - Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не пiдступитись з чаркою. Знаю це по собi. - А що? - сказав Тарас Михайловi. - Сей муж рече правдиво, й грiх буде не послухатися його поради. - Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим до боку, ввiйшов Микешин. - Здрастуйте!.. - кивнув вiн Лазаревському. - О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався... - Чим я вiддячу вам, мо© сердечнi други! - радiв Тарас старанням товаришiв. - Не потерпай. Ми не задарма, - мовив йому Григорiй. - Хочемо на новосiллi випити! Жартуючи, накрили стiл, вмостилися довкола нього, випили по першiй чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли на iншi теми. Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди вiд не© ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм iнших. Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по iмперi© повзли чутки, утворювалися комiсi© та комiтети, - таки з панiв! - i кожен, хто брав слово, - все тi ж пани, - вiдстоював сво© добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi бунти, й влада гасила ©х, як завжди, людською кров'ю... - Не зможу я спокiйно жити, поки брати мо© в неволi! - сказав Тарас Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це пiдло!.. - Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор. - Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що вiн ухопиться за сокири - й сторiками полл╨ться кров! - Тихiше... Ви ж пiд наглядом... А тут будь-хто пiдслухать може у коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi. - Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський. - Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум... Григорiй мовив скрушно: - Вже й хата ╨, а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд! - Радiти? - спитав Тарас. - Я, справдi, тiшусь хатою... Бо свiй куток... Та що менi робити в ньому? - Як що? Писати та малювати! - Який художник з мене - я знаю й сам. Три мiсяцi ось байдикую... А щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл. - Вiд кого? - спитав Григорiй. - Можеш читати вголос! Григорiй так поволi та обережно виймав з конверта аркуш, що вiн не витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому: - "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр. Виконую свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лiрик, елегiст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепнi..." Ось так, панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас. - I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський. - Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'©в... - Та плюнь ти, батьку! - гнiвно гукнув Григорiй. - Що там вiн розумi╨!.. - В листi високо ставиться твоя поезiя... - несмiливо хотiв утiшить Лазаревський. - А другий лист - про не©, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша. Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом. - То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти дума╨ш iз сво©ми думами i поемами чинити? Чи не можна б ©х огласити мировi? Присядь же, братику, да помiзкуй над ними сво╨ю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать духовно© пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хлiб на всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате, громаду i себе самого перед громадою..." - Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це пише тобi Кулiш? Тарас подав йому листа. - Його рука... - Мо', блекоти об'©вся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись. - Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоуча╨ i що, i як менi писати. Для нього я ще й досi темний, простий мужик... - А ви згадайте, як прийма╨ вас Петербург, - сказав Микешин тихо. - Що говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь... - А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано. - Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив! Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали. Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!.. ...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до нього, послала ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв. Тарас трудився саме в сво©й уже обжитiй майстернi-хатi в Академi©, коли ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав: - Здоров, Тарасе... Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей нiс i губи, в яких блукала усмiшка... - Не призна╨ш? - Пробачте, не пригадую... - А ще казав, що будемо укупi жити... Дивно, i голос чув, i рухи рук знайомi... Життя його так кидало й стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його сердешнiй пам'ятi. - Хто ж ви такий, добродiю? - Микола Костомаров... Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знiмав маленькi окуляри. - Змiнився й ти, Тарасе... - Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи... - Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй. За рiк отой постарiв на десять лiт... А потiм жив у Саратовi... - Жаль, я тебе там не застав! - А я при©хав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i кажуть, що ти подався у Петербург. - Тепер звелiли звiдси не ви©здити аж цiлий рiк. - Чому? - Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь. - Ти все жарту╨ш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"? ...Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога... - Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув Тарас. - Аж двiчi мо╨ iм'я викреслював зi списку амнiстованих. Образив матiр, каже!.. - Воно таки... - Не матiр, а царицю! Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi ще й досi спомини. - Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу... - Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах... - Тобi хiба не все одно? Аби на волi... - Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в неволi. Або тодi вiн не поет! - Тарасе, ти нагаду╨ш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров. - Кого? - Миколу Чернишевського. - Ти з ним знайомий? - Близько. Вiн iз Саратова. - Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити, ще в першi днi... А потiм якось... - Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною? - Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi. - Вiн теж за те, щоб всi гуртом. Цiкавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодiя... - Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн не любив нав'язуватись, iти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзi з Астраханi, у Петербурзi не побажав прийняти, оскiльки вже збирався... сiдать обiдати. - Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а я тво© поезi© йому читав, розказував, який ти ╨ i що ти значиш для Укра©ни. - Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Зда╨ться, у "Современнике" читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйсько© лiтератури"... - Тодi сам бог велить вам стрiтись i побалакати! - сказав Микола весело. - А поки що ходiмо десь пообiда╨мо. Коли б ти знав, який я радий нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без батька дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!.. - А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас. - Сидiв три роки у Шлiссельбурзькiй, а зараз живе в Пермi, пiд полiцейським наглядом. - Дiсталося йому, сердезi... Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви. - Ще трохи помордують царi народ, - сказав Тарас задумливо, - й мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчу╨ться пора мовчання, гряде час дi©!.. Коли почув на другий день, що ©дуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн учився й жив у Ширя╨ва, де довго й тяжко марив сво╨ю волею. - Стiй! - зупинив узятий на Василь╨вському екiпаж. - Ми тут зiйдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав: - Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського? Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за двадцять лiт нiтрохи не змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли... - Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного маляра... - Цiкаво. Де? - Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце... - Тяжко тобi було? - Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди - вiд пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi жаль мене бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком... - Не знав? Кивнув i рвучко пiшов у бiк Стременно©, якою - мимо церкви - був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський. Вiн одчинив ©м дверi, так нiби ждав когось до себе. - О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу... - Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!.. - Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я чув, що ви при©хали, й чекав нагоди... - Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... - почав було якусь розумну думку Костомаров. - Ти зна╨ш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому ©© скiнчити. - Прошу, прошу до кабiнету! - втрутився Чернишевський. - У мене Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi найкраще зна╨ Тарас Григорович... Зигмунт пiдвiвся, виструнчився. - Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, - бо всi ми тут рядовi. - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса. - Прошу сiдати. Ми ось, - повiв розмову Чернишевський, - iз паном Зигмунтом не помирилися в одному пунктi... - Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський. - Будь ласка... - Ти з Правобережжя? Тарас кивнув. - Як ставляться у вас в селi до шляхти? - Ненавидять. - Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно. - А до панiв, якi сво©, вкра©нцi? - спитав Тараса Чернишевський. - Ненавидять. - Проте не так, як шляхту? - Ще бiльш. - Чому? - Бо цi сво©, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi. - Отже, не в тому суть, що тi поляки чи укра©нцi, а що пани? - Звичайно. - Неправда! - крикнув Сераковський. - Вiн це навмисне каже, щоб пiдiграти тво©м думкам. - По-перше, я не знаю його думок, - сказав Тарас розважливо, - по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк. - Чудово! - вiдкинувся в сво╨му крiслi Чернишевський. - Я так i думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком. - Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в тво©х поемах б'ють не сво©х, а все полякiв? - Шляхту! - сказав Тарас. - Б'ють тих, хто прагнув огнем i мечем тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть нам лiтописи, були й поляки. - Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни... - ╞х що ╨днало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський. - Жага до волi! - палко сказав Тарас. - Ось ми й дiйшли до головного, - зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. - Жага до волi може з'╨днати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть не здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся руки Тарасово©. - Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. - Зайди i глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко! Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi. Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував ©й руку. - Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу - дiоскури, Поллукс i Кастор... - Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров. - Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв ©© ласкавим, довгим поглядом. Тодi зiтхнув... - ╙диний твiй, Миколо, великий грiх... - озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. - Не дай господь, щось станеться, як жити ©й з малими дiтьми... - Я попередив ©© про це, коли просив руки, - сказав серйозно Чернишевський. - I не злякалася? - спитав Тарас. - Як бачите... - Бувають же такi жiнки! - Ви, певно, неодруженi? - Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби... - Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. - Ми ось з Миколою Iвановичем ще у Саратовi читали вашi вiршi й захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю простим, робочим людям, сво©й землi. Якби було можливо, я в дисертацi© назвав би вас як приклад служiння правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось i чай!.. - всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"? - I нашу хату, - приязно сказала Ольга. - Дякую. Не омину i те, i те! - Нам ╨ про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому. - Правда... - Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки Костомаров, - Я хочу ще пожити у Петербурзi... - То, може, й ви?.. - Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург. - Чудово. - Ти в Тарасовi не сумнiвайся, - озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. - Вiн - криця... В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай... ...Те, що жага до волi, об'╨днуючи, дола╨ все, Тарас укотре впевнився, зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра грав Отелло, вiн розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав нi слова з мови п'╨си, вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй дi© всiх полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до вiце-президента, бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак. Айра встав йому назустрiч. - Спасибi Вам за овацi©, - всмiхнувся. - Я вчора Вас примiтив i грав для Вас. Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася. - Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все в менi перевернулося. Живий Шекспiр! - Ви любите цього поета? - Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть! - О, ви вiйськовий? - Та нi. Мене, були, заслали... - За що? - Бо прагнув волi... - Собi? - Всiм людям... Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали й промовив сумно, з гнiвом, що пробивався з суму: - Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi © рабствi, де на дверях театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто ма╨ грошi й владу!.. Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн стрепенувся, глянув на друга з подивом: - Це правда? - Що? - Що ви були також рабом? - Аж двадцять чотири роки. - А скiльки ви були в солдатах? - Ще десять... - Тридцять чотири роки рабства!.. А волi? - Десять... - I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвiв руками. Олдрiдж обняв його й поцiлував: - Як добре, що ми з тобою стрiлися!.. - Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат! - I ти менi! - В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя... - О, ти козак? А що це? - Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю... - I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки! - Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домi? Хочу намалювати тво╨ лице, на пам'ять... - О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд? - I я, i я! - пiдбiгла ©© сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами! - Куди це ви зiбралися? - спитала господиня. - Тарас Григорович малюватиме Айру, - сказала Катя. - Можна нам подивитися? - Звичайно, ©м же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу до столу! - То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас. Актор кивнув, засяявши разком зубiв. Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англi©, Отелло в плотi й кровi. За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi Олдрiдж прийшов до нього. Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотiв i запитав: - Ти тут i живеш? Чи в тебе ╨ квартира? - Нема. Це все. - Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i в старостi живе, як ти, у нього совiсть чиста!.. - Совiсть - душа митця. Нема ©© - вiн мертвий, - сказав Тарас. - А тут довкола не твiй народ? - Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi... - Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку? - Так. - Там народ мiй, брате... Вiн спохмурнiв, замислився, а далi тихо-тихо завiв якусь тягучу й печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на укра©нський мелос, на ту журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу... - Айро, - сказав Тарас, як гiсть замовк, - ти зна╨ш, у нас пiснi подiбнi!.. Ось геть така... Ой не шуми, луже, зелений байраче!.. Не плач, не журися, молодий козаче!.. Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк. - I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi... - Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну, Айро, до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!.. Сiдай отут. - Подав стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче... Айра сiв на стiлець, набрав значно© пози, так нiби вiн принаймнi був полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися. - Не дмися так... - сказав Тарас. - Я хочу бути схожим на короля! - Навiщо воно тобi? - Аби мене боялися, як королiв. - Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе... Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi, чого собi не дозволяли вдома, ©м явно тут подобалося. Тим часом Олдрiдж набрав нового образу. Вiн став таким печальним i розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем... - Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись. Актор удав, що геть злякався, i вмить зробився iншим. Це вже сидiв зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те комiчний теж. Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець. - Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!.. - О'кей! I справдi, вiн присмирнiв, замислився... А за хвилину-другу спитав трагiчним тоном: - А хоч спiвати можна? - Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, i слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь не пiвсвiту. То вiн спiвав гортанно, аж нiби якось трубно, сумнi пiснi, то розправляв широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволi гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом... - Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малю╨, - Я так не можу... Сльози менi роботу застують... Тi╨© ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув, нiби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тiло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував ╨днатись з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!.. Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позу╨, що то й не вiн допiру чинив таке шаленство в майстернi of the artist[10], як називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я. Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню пiсню мамину... Таким його й намалював. Був певен, що це i ╨ вiн справжнiй. Сумний i добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в плотi й кровi... ...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його листи у Нижнiй i в Петербург iз хутора бiля Борзни, а потiм i з Брюсселя пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якiсь ознаки цих перемiн... Як не просив Тарас Панька при©хати до нього в Нижнiй Новгород, - хоча б на день! - не захотiв, пославшись на те, що ©хня зустрiч зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда на Укра©ну, а потiм далi... Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, яко© вiн не бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!.. Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i щось здавило в горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!.. - Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора бiля Борзни. - Не кажуть... - знiтилася служниця. - Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так, як питав у не© колись давно в Мотронiвцi. - Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок. - Я, серце, я!.. Обняв ©©, поцiлував, вiдчувши смак ©© сльози. - Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала. - Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку. - Я ще мiцний... А голову то притрусило снiгом... - Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!.. - Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину ма╨, ще й вереду╨! - Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не змiнився майже, хiба що став поважнiшим. - Боярин твiй. - Невже Тарас?.. - А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував. - От ми й зустрiлись, брате!.. - Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон. Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий зустрiччю, що не звернув уваги. - Ну, як там, як на Укра©нi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима. - Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало бiльше дiвчат гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв. - То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась мо╨ю буде! - Ти в Нижньому не одружився? - Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну. - З бiдностi не будеш хлiба ©сти... - сказав Кулiш. I спохватився: - Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О, тут був цвiт громади, ©© душа й окраса! - Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевсько©. - Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас бува╨те? - примружила вiястi очi. - Мо', захопились кимось?.. - Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта... - Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!.. - Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися, - спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько. - А хiба що? - Вже з усiма встиг посваритись... - О, й Вася тут! - зрадiв Тарас. - Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов. - Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я до смертi буду Васею, i це мо╨ найбiльше щастя. - ╞й-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми... - Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд того злиться... - То не жiноче дiло! - спинив ©© Пантелеймон. I до Тараса: - Вибач, коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то мусимо самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого, й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!.. - Хiба це зле? - Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi. - Правда. - Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух! - Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та й, врештi-решт, не шапка вiршi пише, а голова... - Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. - Тво© останнi вiршi... Тi ж "Неофiти"... - Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так не писав поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч... - Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. - Нiхто тобi так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги... - Про ворогiв, ©й-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас. - Ще й досi нема╨ дозволу на видання хоча б старих поезiй. - Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!.. - Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. - А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом? - Мiй лист тобi нашкодив би. - Найперш - тобi? - Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка. - Не будь смiшний! Хто витяг мене з того болота, розжився тiльки на непри╨мностi. - Я чув, що ти вчаща╨ш до "Современника". - То й що? - Пана╨в i Некрасов - мо© смертельнi недруги. - У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i в них один i той же ворог. - Який? - Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно: - Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглi© тобi забити баки!.. - Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака... - Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга? - Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги. - То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського! - З поклоном? Я? - перепитав Тарас, обурившись. - Царевi й то не кланявся!" - З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11]. - Я вибрав - друга по боротьбi, захисника знедолених, який тору╨ безстрашно шлях... - На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон. - А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши. - Були дурнi. - Нi, Паньку, чеснi й совiснi! - За що усiм нам знiвечили життя... - "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рил╨╨в! - А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно. - Ми в Ки╨вi чи в Петербурзi? - Коли жадають волi, за не© йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут ╨ якась не знана нам закономiрнiсть... - Нам мало так зосталось жити. - Народ безсмертний!.. - Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i господиня. - Ми ©х ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують! - Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як видно, в них з Пантелеймоном нема╨ миру й злагоди. - Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марi© Олександрiвни, той впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас. - Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара Якiвна й зиркнула на Кулiша. - Я - особливо, серденько. - Чому? - Бо ще не бачив ©© саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх скорблящу... Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки... - Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон. - Сьогоднi в нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!.. Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше. - Панове, прошу випити за нашого Тараса-во©на, що повернувся з далеких меж держави по добротi царя-отця! Тепер ми в змозi, - дякуючи таки ж царевi, - не тiльки так писати, як то велить нам совiсть, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки менi сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу... - Паньку, побiйся бога! - мовила його дружина. - П'яненьку навiть музу, - пiдвищив голос, - найкращого з поетiв наших усiх часiв. Хай вибача╨ за цi слова, бо мовленi вони ╨дино, щоб наш народ звеличився... - Для цього конче треба принизити його окрасу? - спитав Василь. - Я все сказав, - велично закiнчив тост незрушний Пантелеймон. - За гостя! - Вiн заздрить вам, як заздрив колись Саль╨рi Моцарту, - шепнула, цокаючись з Тарасом, панi Карташевська. - Й вiд того дужче й дужче втрача╨ глузд... - Жаль... Вiн талант!.. Усе, за що не вiзьметься... - До дна, до дна! - гримiв господар, змушуючи всiх пити так, як вiн бажав... ...Не тiльки кажуть, свiту, що у вiкнi. Допоки Кулiш вагався й вередував, Кожанчиков вiддав складати новий "Кобзар"... I тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармiв - наклав ведмежу лапу. "Пiдбурлива його поезiя. Заборонити!.." Оце тобi цар-батечко й ласкавi його опричники!.. Так, нiби клятий Микола-Тормоз i не вмирав, а й досi благополучно царству╨. Достойний син катюги батька!.. Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, - грошi. Як добре, що вiн не взяв ©х у видавця i не потратив! Клiпав би тепер очима... А потiм душу виповнила липка журба. Не сподiвався, що iмператор його зустрiне, як рiдний брат, i все ж гадав, що вiршi йому дозволять видати. Хоч тi, якi були друкованi й допущенi колись цензурою. Аж нi!.. Михайло Лазаревський звiстив йому невдачу i, не знайшовши, чим утiшити, подався геть... Рiзець валився з холодних рук. Надворi гуляла рання вiхола, й з вiкна нещадно дуло - аж снiг бiлiв на пiдвiконнi... Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька... Художника вони ще якось терплять. Малюй собi. Щоправда, пiд наглядом начальства Академi©... А вiршi - зась!.. Якби писав ©м оди та панегiрики, то мав би все - i славу, й грошi, й твори в кiлькох томах, як дехто... Шерега книг у золотi!.. Шекспiра так не видавали, мабуть... Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужiй бiдi? Немислiе i слабосилля в усi часи бундючилися, ховалися в блискучi лати!.. Вiдчув, що змерз. Пiдвiвся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робiтникiв на винограднику", яку йому весь час кортiло полiпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пiшов нагору. Може, там трохи затишнiше... Та й мав нагальне дiло - писать листи. Сьогоднi настрiй саме як для листiв. Колись, як вiв щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же - хоч напише комусь листа... За весь цей час, вiдколи у Петербурзi, з душi зненацька вихлюпнувся один лиш вiрш; ще влiтку... На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать... Це, власне, сон про волю. Чекання волi... Де вона? Не випускають iз рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть... Така у них натура вовча... Скiльки його помучили, як випускали iз тих солдатiв!.. I в Нижньому держали кiлька мiсяцiв... Тепер примкнули, як пса, в столицi. Вiршi його також тримають на ланцюгу. Пiдбурливi!.. Прийняв книжки i сiв до столу. Мабуть, в його душi нема╨ вже живого мiсця - стiльки туди жбурнули каменiв!.. Панько й собi... Розхристана, п'яненька муза, каже... Вiн ще тодi, у Ки╨вi, хотiв ©© позастiбати, витверезити на свiй манiр!.. Нi кроку вiд етнографi©! На хутiр всi, на хутiр! На©стись сала й ждати!.. Чого дiждешся сидячи? Без боротьби, без працi й жертв в iм'я народу, волi!.. Вже й так хто хоче, той i скубне. В Москвi затiяли нову газету, слов'янську нiби, "Парус". Вже видали "унiверсал", в якому всiх згадали, крiм укра©нцiв. Нема таких i не було!.. А Максимович, - учений муж, знавець слов'янства й рiдно© таки ж iсторi©, - не вчув зневаги в тому i просить слати вiршi в ганчiрку ту, почеплену на щоглу мракобiсся й самодержавства!.. Вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш... Нi, спершу вiн напише лист Марi©, його дружинi дивнiй, щоб зм'якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче на©вного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привiт... Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить ©© лице, поставу, рухи... "Спасибi Вам, мо╨ серце ╨дине╨, за Ваше щиро ласкаве привiтання. Я думав, що Ви давно вже в Москвi суму╨те, аж бачу, що Ви тепер по Михайловiй горi походжа╨те, на синi гори погляда╨те, з Днiпром розмовля╨те та й мене, сiрому одинокого на чужинi, не забува╨те. Спасибi ж Вам ще раз, мо╨ серце ╨дине╨. Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москвi, та заходилися гарненько коло сего святого дiла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже i забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженiть, будьте ласкавi, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так i пропаду бурлакою на чужинi..." Зiтхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу: "На те лiто, як бог поможе, я буду в Ки╨вi i на Михайловiй горi, а Ви там де-небудь пiд явором або пiд вербою i поставте Мою заквiтчану княгиню, а я пiду погулять та й зустрiну ©©..." Вiн уявив ту гору, i ту вербу, i дiвчину, яку Марiя... От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечiр... У небi повний мiсяць, i солов'© витьохкують... А зiр, а зiр!.. Прогнавши миле видиво, закiнчив мерщiй листа й переписав до нього "Сон". Хай прочита╨... Може, на цi рядки впаде росою чистою ©© сльоза - й не буде для нього щастя бiльшого!.. I справдi, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманiшим, хоча по сутi сво©й одвертим, безкомпромiсним. З "Парусом", який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозi. Поет - провiсник, лицар прийдешнiх днiв i волi!.. Вже й рiк кiнча╨ться, а щось ©© не видно, однi чутки... Ранiше хоч про цю "велику милiсть" всi говорили, а нинi вже попритихали. Благо, яке творять обiцянками, перероста╨ поволi в зло... А може, пани навмисне вигадали пiдступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волi, вбити бунти майбутнi в зародку!.. Схопився з мiсця бiля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича... Вони морочать голови та похихикують собi в кулак, а ми ждемо, а ми рiзцями бавимося тодi, коли потрiбно братись за сокири!.. Сiв знову, взяв перо й папiр, вiдчувши в них потребу, як спраглий подорожнiй в ковтку води. Прислухався до власного ╨ства, до нерших тихих поштовхiв думок, рядкiв, що стовпилися в його душi, мов перед бо╨м во©ни, i розчинив фортечну браму... Я не нездужаю, нiвроку, А щось таке╨ бачить око, I серце жде чогось. Болить, Болить, i плаче, i не спить, Мов погодована дитина. Лихо©, тяжко© години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподiвано© волi... Вiдчув, що дух йому забило гнiвом та хвилюванням. Вiдкинувся на спинку, стомлено заплющив очi... Й знов стрепенувся, вгледiвши царя Миколу, нiби вiн знову був на святi у Петергофi... Погана яблуня не родить добрих яблук!.. Вона заснула:, цар Микола ╞© приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собi небога До суду божого страшного! Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку i кожне слово... Добре!.. Лише кiнця нема╨, завис i жде... Хiба що так... А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та вiзантiйство прославлять, Та й бiльше, бачиться, нiчого. Поклав перо i знову перечитав. Аж мурашки йому пробiгли спиною... Коли цей вiрш потрапить до Долгорукова, всесильний шеф жандармiв од злостi лусне!.. Спершу тебе розчавить чоботом за те, що знов, невдячний, "дерзнул" перо пiднести на вiнценосцiв!.. Правда... Зiтруть на порох... Хоч не показуй друзям - перелякаються... ╙диний, хто зрадi╨ цьому його творiнню, Микола Чернишевський!.. Закле©в лист i написав адресу. Сховавши вiрш до шухляди, узяв конверт i зiйшов униз; озувся, вдягся... Думка була ще там, витала довкiл новонародженого його дитяти... Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить!.. Взяв шапку, мить постояв у нерiшучостi й пiшов нагору сходами. Згорнувши аркуш з вiршем, встромив у чобiт. Звичка, яку нажив вiн в Орськiй, ще знадобиться, стане йому в пригодi. Казарма й тут, кра©на вся - казарма!.. Хоча фельдфебель iнший, та барабан лишився той же, й "тягни носок!"' луна╨ дзвiнко й грiзно, як i лунав!.. У Петропавловськiй пробило десять чи одинадцять. Десi деренчала шибка. Напевно, знявся вiтер... Двором пробiгло дво╨, долинув смiх... Хтось, мабуть, iз художникiв, що маютi тут майстернi чи тут живуть... I вiн колись був молодим... Тi що колись - два роки тому мiг написать "я не нездужав нiвроку"! А нинi... Лежить, немов пiдбитий птах, таму╨ бiл у грудях, i бореться з самотиною, з темрявою, з передчуттям ще бiльших бiд... Вiн завжди жив на людях i завжди прагнув трошки побуть самому, вслухатися в сво╨ ╨ство i не пiдозрював, що ╨ на свiтi мука самотини. Щоправда, вже в триклятiм Третiм вiддiлi вiдчув ©© холодний подих. Та був тодi здоровий i молодий, та мав ще свiжi спогади про Укра©ну, з яко© вихром вихопили його жандарми... Боже, чи то йому ще доведеться на нiй пожить, повеселити-печальний зiр красою ©© степiв, долин та гiр, блакиттю ©© Днiпра!.. Тодi, два роки тому, вiн затужив, заплакав серцем змученим за рiдним кра╨м!.. Мабуть, нема людинi щастя на чужинi... Народ, земля, якi дали тобi життя i душу, притягують, немов магнiт, тривожать, спонукують до вороття, i вiдстань тут безсила... А ще коли у душу, спраглу й зболену, дихне весна, всмiхнеться сонце з неба й загра╨ марш веселий, дзвiнкий капiж!.. ...Провiвши Айру Олдрiджа, - мiнiстр двора не побажав продовжити iз ним контракт, - Тарас ще дужче засумував. Де б не ходив, що б не робив, ввижалася йому дорога, конi, що вiдмiряють ногами шлях... Надворi трiщав мороз, вихрили бiлi вiхоли, а вiн крiзь них виразно бачив садки в цвiту, ошатнi бiлi хати... Неначе там, на Укра©нi його далекiй, завжди була весна... Воiстину i дим вiтчизни нам солодкий i при╨мний!.. Уранцi Федiр йому подав цидулку вiд Карташевсько©, принесену ©© слугою. "Батьку! Прийдiть до нас - та неодмiнно! - сьогоднi ввечерi. Не пожалку╨те! Варвара К." Бiда йому, та й годi. Вже ледь не рiк, як вiн у Петербурзi, а й досi ще гостю╨ то тут, то там. По ресторанах його вiтають радо, бо вiн туди з'явля╨ться щоразу з кимось iншим, так нiби водить до них навмисне сво©х численних приятелiв та шанувальникiв. Комусь прибуток з того, а вiн лиш га╨ безцiнний час... Поклав цидулку й взявся до дошки, де вже вимальовувалося чудове трiо Соколова, що мало назву "Приятелi". Вже чувся досить впевнено у цiй важкiй роботi, i справа йшла коли й не зовсiм весело, то хоч принаймнi споро, без мук учнiвства. Господи, як славно бути майстром, творцем нового!.. Втягнув повiтря носом. I що воно так по-весняному при╨мно пахне серед кислот, з якими вiн працю╨ над акватинтою?... А-а, це послання Варвари Якiвни!.. Який сюрприз сьогоднi приготувала вона йому? Земляк якийсь, напевно, iз меценатствуючих... Або вдовичка-панi, яка не проти того, щоб ощасливити його особу нинi, прiсно, i... далi видно буде!.. Вiн каже ©м, Варварi й Олександрi, що вiзьме тiльки наймичку, - не вiрять, знай пiдшукують йому iз пань. I смiх, i грiх!.. Нi, треба таки пiти. Тим паче, вже увечерi, пiсля трудiв... У домi Карташевських збираються цiкавi люди, i вiн там вже давненько свiй чоловiк, приходить без попереджень, як до рiднi. Бува╨, що у потребi, коли нема╨ за що купити щось на обiд. На жаль, i тут нестача грошей, злиднi над ним весь час звисають, як чорна хмара... Добре, що вiн сюди при©хав сам, не одружився в Нижньому! Нещасний був би... Може, колись Андрiй у Переяславi i правду йому сказав, що лiпше жити весь вiк бурлакою... Коли б не ця самотина!.. Вдень ще сяк-так, а нiч прийде, навалиться на тiло й душу темрявою - хоч вовком вий... Це поки вiн здоровий. А занедужа╨, не приведи господь, та зляже... Тодi бiда!.. Прогнав зусиллям волi сумнi думки i, щоб вони до нього не повернулися, устав з-за столу, вийшов у коридор i попросив, щоб Федiр зiгрiв для нього чаю та щось купив на снiдання. Увечерi причепурився, вдягнув свiй фрак - Варвара каже: треба! - й пiшов на мiст через Неву. Не гаявся, бо йти таки далеко - аж за Фонтанку й Загородний проспект. На вiзника не мав полтини. Можна було б позичити, та вже i так старий вояка Федiр бурчить на нього... Благо, водохреснi морози зменшилися, i йти було при╨мно. Мiг заразом помилуватись мiстом, бо тиждень весь трудився денно й нiчно над "Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину цю, бо в нiй показано його народ, важку, тужливу пiсню... Сидять i так спiвають, що бачиш душу ©хню, яка нурту╨, прагне на волю й простiр, нiби рiка пiд льодом... Вже за Фонтанкою де взявся вiтер, лапатий снiг. Слiпило очi, вуса пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнiм iшов сюди!.. Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як вiдчинились дверi, й сама Варвара Якiвна в усiй сво©й звабливостi метнулася допомагати йому виборсуватися з-пiд снiгу й одягу. - Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у снiг? - заохкала. - Я чоловiк обачливий - йшов пiшака. - Аж з-за Неви, з Васильввського?! - Весь день сидiв. Дай, думаю, пройдуся трохи... - Знала б, прислала б коней! - Дякую... Дiстав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим розсмiшив Варвару. - Чого так тихо в залi? Нема нiкого? Свiтиться... - Ждуть вас. - Мене? - стенув плечима. - Зда╨ться, я сьогоднi не iменинник... - Хто зна, хто зна... - всмiхнулася. Взяла його за лiкоть i повела. У залi справдi досить було людей. Знайомi й незнайомi. - Добривечiр! - вклонився всiм. Кулiш чогось скривився. А Бiлозерський поспiшно встав. - Григоровичу, дозвольте вам представити, - промовила Варвара Якiвна, - вам добре знану панi Марiю Олександрiвну! Йому назустрiч рушила геть молода, прегарна жiнка й сказала тихо: - Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас знiтився. Хто вона?.. I раптом вгледiв на мармурово-бiлiй ©© руцi браслет, який улiтку вони купили в складчину, i вiн послав Марку Вовчку... - Марiя?! Донечка моя ╨дина!.. Забувши про етикет, обняв ©©, поцiлував. - Допався... - протяг Кулiш. - Глянь, Паньку, яка у мене доня! - радiв Тарас. - Я знав, що дуже гарна. Та щоб така-а!.. Марiя тихо плакала. Всмiхаючись, ковтала сльози радостi. - Дозвольте й нам... - несмiливо озвався басом ставний чорнявий чоловiк. - Панас, напевно? - Вирiс? - всмiхнувся той оксамитове. Тарас обняв товариша по тiй бiдi, що впала на них у сорок сьомому. - То це з-за тебе ми всi страждали? - пожартував. Маркевич звiв широкi чорнi брови: - Не розумiю... - Нас узяли, щоб вислати тебе в Орел, аби тобi спiймалася оця жар-птиця!.. - глянув у бiк Марi©. - Я ж не просився, - збагнув Маркевич. - Бiбiков... - Дiзнайся вiн, яку цим вчинком користь принiс культурi нашiй, вдавився б нишком! - А хто, хто перший видрукував оповiдання Марка Вовчка? - пiдбiг Кулiш. - Ти, Паньку, й дяка тобi за це. - А кажуть, що ти ©© хрещений батько!.. - Справдi... - зiтхнув Тарас. - Якби не ви, не вашi твори тобто, - прийшла йому па помiч Марiя Олександрiвна, - хто зна, чи я взялася б за перо. Ви розбудили в менi любов до ближнього й жагу творити, словом обороняти людей простих, нещасних! - Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, - сказав Тарас. - I виблагав! Почув-таки i зжалився над нашим кра╨м... - Послуха╨ш тво╨© мови, - сказав Кулiш ображено, - то може здатися, що до появи Марка Вовчка нiхто i пальцем не ворухнув... - Тво© "Записки" славнi, i "Чорна рада"... Тiльки так, як вона, ця мила й мужня жiнка, нiхто не змiг, - чи не посмiв! - розкрити всю ганебнiсть рабства, витягнути на бiлий свiт панiв-тиранiв. - Що не зроблю, то все на власну голову... - зiтхнув Кулiш, жартуючи. Щоправда, в тому жартi було гiркоти бiльше, анiж веселостi. - Коли б знаття... - То й книжки не друкував би? - спитав Тарас, вiдчувши, що це вже щира правда. - Гада╨ш, я не дбаю про наш розвiй, про долю Укра©ни?... - нахмурився Пантелеймон. I стало раптом тихо. - Ну, що там дi╨ться на Укра©нi? - не витримав Тарас мовчання. - Всi волi ждуть, - сказав Маркевич. - Народ, мов тiсто, бродить, - пiдтримала його Марiя. - Як не дадуть... - То сам вiзьме! - рубнув Тарас рукою. - Колись це ж мусить статися!.. - Цар волю дасть, - примирливо сказав Кулiш. - Вiн не такий, як Миколай... - Ат, всi вони!.. - почав Тарас i спохватився. Варвара Якiвна його просила якось, щоб вiн в ©© салонi утримувався вiд слiв, що всiм завдати можуть лиха. - Помазаники господнi... - Ви не були ще, батьку, на Укра©нi, вiдколи?.. - Нi, Марi╨, не випускають звiдси. На рiк взяли пiдписку про мiй неви©зд... Пiшки уже пiшов би!.. - Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"? - Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комiтетах. Пiвроку вже... - Невесело... - сказав Маркевич. - I все ж - на волi! - Страшно було в солдатах? Це ж десять лiт!.. - Жахливий сон... А як то тим, що служать всi двадцять п'ять! - з журбою сказав Тарас. - Нещаснi люди, каторжники казарм i муштри... Це ще один смертельний грiх володарiв!.. Пардон, Варваро Якiвно, не буду бiльше... - Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? - спитала лагiдно Марiя Олександрiвна. - Зробiть таку велику ласку, - приклав до серця руку. - Хоч там нема╨, власне, й на що дивитися... - Гнiздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... - сказав Василь Михайлович, що досi мовчки слухав. - А що, вiн правду мовить, - пiдтримала його сестра Олександра i глянула на чоловiка. Кулiш скривився. - Може, ми заспiва╨м лiпше? - гукнув Тарас, не знаючи, як повестися у цiй пригодi. - "Зiроньку"! - ступила до нього панi Олександра, згадавши, певно, як вiн навчав ©© цi╨© пiснi пiд час весiлля. - Зна╨те, як вiн спiва╨!.. Тарас обняв ©© за плечi, дав тон, примружився, мов поринаючи у дивний свiт, i заспiвав, засумував за милим рiдним кра╨м: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя, Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.. ...Коли прийшов Микешин i сповiстив, запрошуючи, що в нього нинi на iменинах будуть Марко Вовчок й Турген╨в, Тарас зрадiв i водночас злякався. Нi, не Турген╨ва, що вже давно, вiдчув Тарас, шукав нагоди з ним познайомитися, а сам себе, точнiше, ново© зустрiчi з цi╨ю диво-жiнкою. Так, i його, як мовиться, не оминула чаша сiя!.. ╙дине, чим вiдрiзнявся вiд Кулiша й Турген╨ва, що не ходив слiдом за нею, не набридав, ба, навiть не натякнув Марi© Олександрiвнi на свiй трагiкомiчний душевний стан. Комiчним було його при╨днання до сонму залицяльникiв, якi обсiли його чарiвну доню i послiдовницю. А те, що вiн зустрiв - нарештi! - жiнку, яку шукав даремно усе життя, було його трагедi╨ю. Зустрiв уже чужою, дружиною старого друга, матiр'ю його дитини!... А бог же - був упевнений - створив ©© для нього i не послав йому ©© в покуту за слово правди, мовлене в поривi гнiву й вiдчаю!.. Тепер ©х звiв, знущаючись, показуючи свою всесильнiсть... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити людину в ньому й на смiх перетворити поета в звiра, рикаючого на лiсовiй галявинi в чеканнi змаги з iншим таким же звiром!.. Годинник вже показував фатальний час, а вiн сидiв, замислившись, бiля сво©х готових майже "Приятелiв". Не працював, боровся сам з собою, аби прийти в майстерню, куди збираються сьогоднi друзi з нагоди дня народження Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не оленем... I досi чув, хоча минуло вже днiв п'ятнадцять, ©© ходу, ©© ласкаву мову в цих непривiтних стiнах... Вона прийшла iз Опанасом, дивилася, як гравiру╨, як пригоща╨ гостей наливкою, що земляки прислали йому з Борзни, i як чита╨ вiршi, написанi ще на засланнi... Чарiвна, звабна, мудра!.. Хоч вiн тому противився, зiйшла нагору, глянула й зiтхнула важко. Певно, ©й не сподобалася його майстерня-келiя, його спартанське житло. А може?.. Нi! Про це не смiй i думати!.. Вже пiвгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увiрував у тi слова, що кажуть йому цiнителi його таланту... Спершу йому було це - нiби червневий дощ на висохлу вiд спеки землю, потiм вiдчув незручнiсть, нинi ж уже ледь терпить, вiдаючи, що людям дуже хочеться, щоб рiдне слово, мовлене його вустами, линуло по всiй землi. Прокинулися!.. Рiшуче встав, пiшов нагору перевдягатись. I тут, коли побачив перо й папiр, схотiлося хтозна-чому вручить Марi© Олександрiвнi написаний про не© вiрш. На згадку про першу ©хню зустрiч! Сiв, вивiв крупно "Марку Вовчку. На спомин 24 сiчня 1859 року" й переписав дрiбними. Поставив дату, пiдпис i рвучко встав. Тепер вiн може смiливо йти. Вiрш був отим чарiвним колом, що вiддiляло його надiйно од всiх спокус. Його зустрiли докорами. Не жарт - годину ждали. - Спокутую свою провину, - сказав, вiтаючись найперш iз винуватцем поважного цього зiбрання. - Чим i коли? - спитав Микешин коротко. Тут пiдiйшла Марiя, i вiн не встиг вiдповiсти. - Добридень, - вклонився ©й, взяв подану привiтно руку й, нагнувшись, гречно поцiлував. - Ми, вас ждучи, оглянули скульптури i малюнки, - мовила без тiнi докору чи невдоволення. - I як? - Чудовi просто! - Справдi, вiн молодець.. - Я знудилася в тому Немировi й тепер вбираю в себе мистецький свiт, неначе губка воду... О! Я ж хотiла вас познайомити!.. Оглянулася i пiдвела його до вишукано одягненого довгобразого стрункого пана. - Оце Iван Сергiйович, а це Тарас Шевченко, - всмiхнулася ясним весняним сонечком. - Турген╨в, - стис Тарасу руку Iван Сергiйович. - Менi при╨мно вельми. - Менi також. - Про вас я чув багато, i все хороше... - I я про вас. Микола Чернишевський... Iван Сергiйович враз спохмурнiв: - Вiн надто нетерплячий i запальний. Ви зна╨те, я вiдiйшов останнiм часом вiд "Современника". - А жаль... - Вони вас втягнуть в якусь бiду. Ви б краще побереглись. Я чув, що й так вам перепало... - Дивно, - сказав Тарас, роздумуючи уголос. - Гадав, що ви не марно колись сидiли на гауптвахтi... Iван Сергiйович почервонiв. - ╙ шлях прямий, а ╨ в обхiд - мета ж одна, - промовив, беручи в свiдки Марiю Олександрiвну. - Йдучи в обхiд, забути можна i про мету. Чи заблукати на манiвцях, - сказав Тарас. - У мене добра пам'ять, - не залишився в боргу Iван Сергiйович. - Панове, скiльки можна менi чекати, щоб привiтатись iз земляком! - втрутилась саме вчасно Варвара Якiвна, що теж прийшла здоровити хоч молодого, та вже вiдомого в мистецьких колах скульптора. - Пробачте! Ми тут трошки погомонiли... - сказав Тарас. - Я чув, у вас збираються цiкавi люди... - озвався i Турген╨в. - О, ми були б щасливi прийняти вас! - Спасибi, - вклонився вiн. - Прийду обов'язково. Марiя Олександрiвна покаже менi дорогу... Марiя зашарiлася i стала ще гарнiшою. Варвара це помiтила, зiтхнула скрушно. Досi вона була окрасою громади укра©нцiв, якi жили в Санкт-Петербурзi. У кожного своя бiда - Тарас вловив ласкавий довгий погляд, яким осяяв доню його Турген╨в, i спалахнув. Щоправда, тiльки внутрiшньо, не давши ревностi явити свiту, людям його чуття. Звичайно, будь вiн батьком не по перу, а справжнiм!.. - Я теж хотiв би внести свою посильну лепту в становлення культури й мови вашо©. Народ ваш нiжний, мужнiй, вiн заслугову╨ на кращу долю, - сказав йому тим часом Iван Сергiйович. - Дружити можна з рiвним, а не з пiдлеглим. - I Чернишевський вважав так. - Не згадуйте менi про нього!.. Я маю власну думку i власний шлях... Микешин принiс вино у келихах. - Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку... - Оскiльки ви ще не жонатий, сам бог велiв приймати гостей у стилi а lа hаtе, - утiшила його Варвара Якiвна. - Це ж скiльки вам? - Двадцять чотири... - I вже сягнули таких вершин!.. Григоровичу, а ви в сво© двадцять чотири вже ким були? - спитала у Тараса, не вiдаючи, як нетактовно чинить. - Був крiпаком. - Пробачте... - зашарiлася. - Я не зрiкаюся страшних тих днiв, - сказав Тарас. - Вони завжди зi мною. Як оберiг од всiх спокус... - Так, ви поет народний, - озвався й Iван Сергiйович. - Це зле? - Вважаю, що навпаки - велика честь! Ми тiльки-тiльки прагнемо, а ви - одразу, з перших сво©х рядкiв... Думи мо©, думи мо©, Лихо менi з вами! Нащо стали на паперi Сумними рядами?.. Чудово! Й так пророче... Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"? - Не знаю, чи й дiждуся... Головiн менi пiдпакостив тим виданням[12]. Гукали в Третiй вiддiл й питали, як потрапили мо© "злочиннi" вiршi до нього в Лейпцiг... - О tempora, o mores[13], як мовили у давнину!.. - гукнув Микешин. - Часи жандармськi, звича© самодержавнi, - сказав Тарас. Варвара аж звинулася i вiдiйшла. - Михайло, будь здоровий! - пiднiс Тарас свiй келих. - Живи й твори, мiй соколе, та так, щоб славна була тобою вся Бiла Русь! - Спасибi. Я постараюсь, батьку... Як випили, заговорили про молодих, про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей. - Iсторiя це вам не рак, назад не йде, - обняв Тарас Михайла. - Всього бува... - сказав Iван Сергiйович. - То тiльки так зда╨ться, що повторилося добро чи зло. Насправдi ж людство руха╨ться лише вперед, i руховi тому нiколи нема╨ впину... Тарас замовк, й нiхто йому не заперечив. - Ви прочитали б нам щось з нового, - тихо сказав Турген╨в. - А чим збиравсь покутувати сво╨ запiзнення? - спитав Михайло. - Вiршем. Таки новим... Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню? - Що ви! Хiба я варта... Господи!.. Дiстав з кишенi аркуш i розгорнув. - На спомин про нашу першу зустрiч... Михайле, вже менi пробач... - Передихнув i став читать хвилюючись: Недавно я поза Уралом, Блукав i господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; I виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка I обличителя жестоких Людей неситих. Свiте мiй! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Свiти на мене, i огрiй, I оживи мо╨ побите Убоге серце, неукрите, Голодне╨. I оживу, I думу вольную на волю Iз домовини воззову. I думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Тво╨ю думу назову. Замовк. I довго-довго стояла мертва тиша... Подав Марi© аркуш. Вона взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили ©© великi й гарнi до болю очi... - Вибачте... Я мушу йти... - промовив, вiдчувши враз, що серце його не витрима╨ цього прощання... ...З весною, з першим дощиком прийшла журба. Майстерня йому тiсною стала, немов зробилась меншою, i щось тягло в широкий свiт, на простiр, пiд небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна козацька кров. Весна - час сiяння i час походiв... Тут вiн даремно марну╨ вiк, якого вже лишилося так небагато. Вiршi, що написав, - чотири за цiлий рiк! - офорти, - кiлька вдалих! - мiзерна частка працi, яку мав намiр виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна муза чека╨ теж хтозна-чого... А ще - ця клята самотина!.. ╙ в нього друзi, щирi його прихильники, i все ж вiн сам. Людинi треба мати свою сiм'ю, постiйне коло рiдних, близьких людей, якi в бiдi i в щастi не вiдiйдуть, роздiлять усе з тобою порiвну... Як вийшов з Академi©, вдихнув п'янкого вiтру, що пах уже корою i талим снiгом, - аж голова запаморочилася... Постояв трохи, слухаючи той дивний стан, i рушив понад Невою. Сфiнкси були ще в бiлiй паморозi. Можливо, з того боку, де зрiдка грi╨ сонце, вони уже й повiдтавали, а тут промерзлий камiнь ще мiцно спав. Нева також була закута кригою; чорнiлi© лиш промо©ни на бистринi... А там уже, напевно, сiють, на Укра©нi, в його селi!.. Рiлля лиснить, пару╨, i нею ходять чорнi, як нiч, граки, вишукують собi поживу... А в небi дзвонять жайворонки!.. Нi, треба було таки по©хати через Кубань та Укра©ну!.. Вернули б звiдкись у Оренбург. Не скрiзь же так йому щастило б на полiцмейстерiв, як пощастило в Нижньому... Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку невську далеч, так нiби в нiй був вихiд iз лабiринту мiста, що дужче й дужче його гнiтив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподiванням на кращi днi, мiг не зважать на прикрощi та безгрошiв'я, що почалося вже восени. Тепер вiдчув: терпiнню приходить край. Якщо найближчим часом не дасть цензура дозволу на видання його поезiй i вiн не зможе взяти хоч трохи грошей у видавця, - не матиме за що купити хлiба та чаю фунт... Зiтхнув, поправив шапку i рушив далi. Мусить десь пообiдати. Так, ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно ©в... А втiм, якщо так просите... Всмiхаючись сво©м думкам, - ще не сприймав трагiчно обсiлих злиднiв, - спинився бiля Вершника й згадав, як вiн уперше його побачив... Коли б не йшов тут, з далечi прожитих лiт зрина╨ той щасливий день прилучення до Петербурга i той юнак, що жадiбно вбирав очима мiсто сво╨© долi-Набережною летiли сани. Снiгу було ще досить, хоч вiн пiдтав иа сонцi i потемнiв. Зимовий вже де-не-де вiдсяював вогнями вiкон... Гнiздо царiв!.. Найбiльша скверна, серце самодержавства... Дали йому, нарештi, дозвiл на Ермiтаж - вiдвiдувати i працювати. Рiк добивався!.. Мабуть, усе могуття, влади спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив i берегти, яко зiницю ока, саму себе!.. Одвiчний ворог поступу, його гальмо... Семена вiн не застав. Обо╨ у театрi. Тому побрiв до Вознесенського проспекту, де жив Кулiш. Панько навряд чи вдома... Його нечистий крутить довкiл Марi©. Просто якась напасть! Хоча б не з'©хав з глузду... Жаль Олександри, змучилася до краю з ним... А пара ж яка була!.. На щастя, - що то злиднi! - прийшов якраз учасно. - О, теща ваша ще десь пiдстрибу╨! - гукнула Олександра. - За стiл зiбрались саме... Нiчого ©й не сказав. Роздягся, сiв до столу. Бiля стiльця господаря, що залишився вiльним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмiв, не стало духу. Згодом, коли обiд скiнчився, вона сама торкнулася цi╨© рани. - .Так i живу... - зiтхнула. - Не жiнка i не вдова... Як вовкулака, бродить по Петербургу... - Може, менi про це погомонiти з Пантелеймоном? - спитав Тарас. - Оскiльки був боярином... - Ви ж зна╨те його, Тарасе. Зашкодить тiльки, - схлипнула. - Може, вiн перегра╨, втишиться... Я чула, що Маркевичi збираються кудись майнути... У грудях щось стенулося i залишилось лежати там шматочком льоду. Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга... Нi, вiн не бiгав, не набридав. Радiв, що ╨ вона десь тут, неподалiк, що можна ©© зустрiти, що час вiд часу його убога келiя осяю╨ться ©© небеським сяйвом, i потiм довго чу╨ться йому i шерех сукнi, i голос, що розказу╨ мiськi смiшнi новини й сво© домашнi та творчi клопоти... - Ви щось сказали? Зна╨те, я нинi стала якась така... Щось мовлять, а я не чую... З горя писати навiть розпочала... - О! Може, з цього пива дiждемось дива, - радо вхопивсь Тарас за соломинку. - Я ще тодi, в Мотронiвцi, вiдчув, що ви не просто гарна й розумна дiвчина... Якби ви знали, серденько, як я тодi позаздрив Пантелеймону!.. - Справдi? - засяяла крiзь сльози тиха усмiшка. - Ось хрест святий! - Треба було сказати про те менi... То, може б, я... Для мене ви були що бог!.. - Боги не крадуть чужих невiст... А вкравши, стають простими смертними... - Нi, ви щасливим стали б! - Я став солдатом, серденько... На десять лiт... - На нас усiх лежить якесь прокляття! - Самодержавство йому iм'я. Помовчали. Тарас давно помiтив, що Олександра враз замикалася, вiдсторонялась нiби, коли торкались тем полiтичних. Може, це в не© ще вiдтодi, як розлучили ©© з Паньком жандарми уже на другiм мiсяцi по весiллi... - Я геть забула про лист Марусi Максимович! - озвалась раптом господиня. - Вона й про вас там каже... Пiшла в свою кiмнату й принесла аркуш, списаний йому знайомим почерком. Узяв iз впалим серцем. Можливо, в нього вже ╨ своя княгиня?.. - Читайте тут. Як завжди, нiчого певного. Все словеса, обiцянки та ледве-ледве вловне незадоволення його бажанням взяти собi просту селянку. - ╞хатимете, вiзьмiть мене з собою на Укра©ну... - А що Панько? - Вiн, певно, i не помiтить... - Ой закричить: "Грабують! Пробi!" - сказав Тарас. - А може, менi до вас позалицятися, щоб вiн тримався хати й сво╨© жiнки? - Кепку╨те! А я гадала... - Вибачте. Невдало, видно, пожартував... - знiтився. - Сидиш один в майстернi... Гаразд. Як буду ©хати, то вам скажу. - Спасибi! - Хто зна╨ ще, чи пустять мене туди, чи буде за що по©хати... - Таки лежить прокляття... - Брила неволi царсько©, духовне рабство лежить на нас! А ще - людська байдужiсть, душевний сон, - аж, може, надто рiзко сказав Тарас. Пiдвiвся. - Пiду вже, мабуть... Дякую вам за обiд! - Нема за що. - Е-е, не кажiть! Порою хлiба кусень дорожчий учти пишно© у ресторанi... - Чи ви, бува, Тарасе, не голоду╨те? - нахмурила так мило брiвки. - Ну, що ви! - не признався. - Я ж як-не-як поет, художник!.. - Треба вам одружитися. - Нема╨ з ким. - Взяли б собi вдовицю. Щоб при достатках, гарна i молода. Щоб укра©нка... У мене ╨ вже й на прикметi... - А скiльки в не© крiпацьких душ? - спитав Тарас. - Та, певно, з двiстi. - Чудово. Взяв би iз них Тараса за козачка... - скривився. - Хороший пан - це благо i для селян... - "Пан", Олександре! I цим уже все сказано... Маруся менi знайде у Прохорiвцi просту трудящу дiвчину, таку, як сам, i заживем!.. - Дай боже... Вiн попрощався й вийшов у березневий вечiр. Пiдмерзло знову. Хрускав грудкастий снiг. Повiтря було лунке й прозоре. В небi яскрiли зорi. А мiсяць, мабуть, ще не зiйшов... Там, на Вкра©нi милiй, прокинулася б його сердешна муза, заговорила б на повний голос!.. Поет без краю рiдного, без мук i радощiв свого народу, без вiдчуття його плеча - пропаща сила!.. Що вiн тут зачерпне, по цих салонах панських?.. Чотири вiршi за цiлий рiк, рiк волi!.. Нi, треба, треба ©хати!.. Вдихнути вiтру рiдного, послухать думи труднi сво©х людей, припасти до джерела й напитись води живлющо©... Не буде грошей, пiшки пiде додому. З села в село... Як в давнину ходили дяки вандровнi, як проходив усе життя Григорiй Сковорода... Добутись до Укра©ни, а там уже!.. Спинився, бо сльози застували йому дорогу... ...Iшов на двiр поштовий, як на тортуру. Власне, вже попрощався вчора. Сьогоднi ж... Боже праведний, якби ж ти знав, як тяжко йому проводити ©© в цi мандри!.. Може, щось вiдчува╨ його душа... Чи просто зринув спогад про проводи до Рима Васi Штернберга, з яким вони нiколи вже не зустрiнуться?.. Вiдтодi вiн не полюбля╨ проводiв, розлук, прощань. У них щось е трагiчне... Марко Вовчок... Марiя... Його ╨дина доня... ╙диний син! Бо хто iз пишучих чоловiкiв зрiвнятись може з нею? Нема таких. У рiднiй лiтературi поети й белетристи здебiльшого спiвати люблять дискантом, пiд солов'я... А треба вить совою, кричать орлом, щоб свiт почув, щоб моторошно вiд того стало свiтовi й щоб вiн жахнувся долею твого народу!.. Вони уже стояли бiля карети чи дилiжанса. Опанас, Марiя, малий Богдан... Побачили його i дружно пiшли назустрiч, Мабуть, рушають хутко. - Ну, слава богу, встигли! - гукнув Маркевич. - Чогось менi так тяжко... - сказав Тарас. - Неначе оце навiки... - Ну що ви! Я при©ду чи ви до мене, в Дрезден... - озвалася Марiя весело. - Вам, справдi, треба глянуть на заграницю, - пiдтримав ©© Маркевич, що сам не ©хав, а проводжав лиш до застави, - Щоб бачити i далi, й глибше... - Еге, еге... Та хоч би мене пустили на Укра©ну... - зiтхнув Тарас. - Питали? - Боюсь. Та й грошей iще нема. - Цензура не "соизволила"? - Мовчить... Марiя так уважно й глибоко так вдивлялася в його лице, що вiн вiдчув, знiтився. Ой недарма, ой чу╨ ©© душа!.. Заграв рiжок. Тривожний, немов подзвiн. - Сiдати кличуть, - сказав, ураз заметушившись, Опанас. - Прощайтесь! Тарас обняв Богданка. Поспiхом, бо той уже душею був у дилiжансi, в мандрах. Марiя лишилась з ним вiч-на-вiч. - Ну-у, що тобi сказати на добру путь... - озвався, мов з-пiд землi, ледь чуючи сво© слова. - I там про нас не забувай... Вертайся, як тiльки зможеш, бо без свого народу нема╨ нам звитяги, нема для чого на свiтi жить. Йди, як iдеш, не слухай тих, хто схоче збити тебе з дороги правди... - Я не зiйду! Клянуся вам! - Спасибi. - Менi вже час... Прощайте! Вгорнула в бiлi руки його знiмiлу голову й поцiлувала врочисто в лоб. Приклалася, мов до iкони!.. Обняв i чоломкнув смачно, щоб пам'ятала, що вiн жива людина, а не якiсь там мощi чи дух святий. Марiя, скiльки й видно було, махала йому з вiкна. Побрiв поволi вулицею, яка вела на набережну Неви. Вода його втiшала, настроювала на фiлософський, розважний лад. Був сам не свiй. Так, нiби з нього вийняли й повезли серце... Бачив ©© великi, виповненi сльозами очi, й тi сльози тихо скапували йому на душу... Вася йому всмiхався з палуби... Й не повернувся!.. - Побережись!! Сахнувся аж до стiни. Одне це кляте "побережись!" його виводить iз рiвноваги. Нiби весь час йому нагаду╨ недремне царське око, щоб був обачний, тихий... Добереглись!.. Зда╨ться, далi нiкуди!.. Нева текла, велична, бiло-чорна - мов королiвська мантiя... Знав, розумiв, що то вода й крижини, а все ж не мiг дивитися на цю "державну" рiчку. Оскiльки мав роботу, примусив себе облишити, сумнi думки й пiти на мiст. Олi╨ю писав портрет, який йому замовив прямий нащадок Кочубея, що з Iскрою колись давно послали суплiку царю Петру про чорну зраду гетьмана. Завдаток взяв на фарби та прожиття, тепер трудись, небоже, малюй невдатну голову, яку зрубали... таки ж за вiрнопiдданство! Й таке бува. З царями жарти кепськi... Сонце уже мостилось на нiч. Мiст парував, нагрiтий, немов димiв. Над ним стояв серпанок, в якому все заломлювалося, змiщалось, грало хвилями... Марiя вже, мабуть, десь за мiстом, вже чу╨ пiсню жайворонка, струмочкiв спiв... Напевно, по тiй дорозi ©хатиме, якою вiн колись прийшов етапом до Петербурга, зимою, в драних чоботах... Бр-р! Страшно згадувати, а як було те пережити!.. Етапом його водили двiчi: iз Вiльна у Петербург та з Оренбурга в Орську. Не так уже й багато, як для iмперi©, де кожне слово правди - державний злочин... Возили ще казенним коштом, як благородного. I все бiгом, мов на пожежу... Скiльки даремно грошей витратили! А ©х добуто працею, солоним потом... - Господи, вiн тут сто©ть, милу╨ться собi Невою, а я гасай, розшукуй! - почув знайомий голос. Микешин бiг до нього вiд Академi©. - Знов щось горить, кудись потрiбно ©хати? - спитав, iще в полонi сво©х думок. - Вас хоче бачити Федiр Петрович, вiце-президент! Де ви були? - Якесь нагальне дiло? - Звичайно! - Може, волю дали селянам? Так нiби ще... - Подати слiд прошення. - Куди, про що? Микешин схопив його за руку й потяг вiд сфiнксiв до Академi©. - Сьогоднi Рада буде, й граф просить вас негайно дать прошення про те, щоб Рада вас удосто©ла звання академiка гравiрування! - гукнув уже бiля дверей. Ця новина його при╨мно вразила. Вiн не казав про те нiчого графовi, графинi теж не натякав. Звичайно ж, вона шепнула мужевi, що досить уже Шевченку поневiрятись нi в сих нi в тих... Ба, вiн жалiвся якось, що офiцiйно влада його вважа╨ лиш вiдставним солдатом!.. Свята душа... - Чого так спiшно? Треба ж було подумати та вiдiбрати краще з мо©х робiт... - Ми всi пiд богом ходимо, - сказав Микешин тихо. - I пiд царем... Боюсь, що граф пiзнiше не зможе вам вчинити тако© ласки. - Я чув плiтки, що графа жде вiдставка... - На жаль, то щира правда. Сам граф сказав менi про це. - Жаль... - Царська воля! В майстернi, поки Тарас роздягся, Микешин збiгав на антресолi й принiс папiр, перо та каламар. - Менi писать? Чи ви самi? - Сiдай пиши... Будь ласка... А я займусь офортами. Перебирав сво© малюнки, зваленi в одну чималу купу на розi його робочого стола, й ставало йому невесело. Так мало, мало зроблено! Вiдклав "Святе сiмейство"... Жбурнув назад... Хiба оцей?.. Нiвроку! "Притча про робiтникiв на винограднику", за Рембрандтом... - А що писати? - Шапку вже начертав? Тодi пиши... Якби ж воно по-людськи!.. Язик зламати можна на цих крючках чиновницьких... - Коли скiнчили ви Академiю? - У сорок п'ятому. - А що дасте на розгляд Ради? - "Притчу про робiтникiв на винограднику" та... "Приятелiв" Соколова... - сказав Тарас невпевнено. - Чудово! Я писатиму, а ви знайдiть вiдбитки, якi виразнiшi... - А може?.. - Цих достатньо. Коли б я мiг утять такi!.. - пiдвiвся. - Прошу автограф, ваше благородi╨! Тарас проглянув (ловко!), вмочив перо i пiдписав: "Художник Т. Шевченко". Вгорi поставив дату: "16 квiтня 1859 р." Микешин схопив папiр, офорти й побiг здавати: Рада уже збиралася. Тарас же сiв, знеможений, на свiй диван. Церата була липка на ньому, аж нiби вогка. Дивно, пiсля повернення iз мiсць свого заслання не годен вiн хвилюватися, вирiшувати раптово щось. Йому ста╨ вiд того млосно, серце кудись немов дiва╨ться, лишаючи замiсто себе хоча й не сильний, але тупий, тягучий бiль. Не потура╨ сво©й цiй слабостi - вста╨ i йде на вулицю, де свiжий вiтер... Звiвся, вдягнувся й вийшов. Сфiнкси хтозна-чого його тягли до себе. Може, тому, що тут колись прожив останнi сво© хвилини рабства, чекаючи на час, призначений йому для щастя друзями i вчителями, а може, в них знаходив щось притаманне власнiй буремнiй долi. Вони також привезенi в Санкт-Петербург, i ©м так само холодно пiд нежарким пiвнiчним сонцем... Правда, вони камiннi, мертвi... А втiм, що зна╨мо ми про природу свiту, про та©ну його буття!.. Нева була вже iншою. Текла вже чорно-бiлою, бо криги стало менше... А на Вкра©нi, а на Днiпрi!.. Микешин не дав йому побути на Укра©нi. Прийшов, став мовчки поряд. - То що, вiдмовили? - спитав Тарас. - Та нi... Визнали призначеним вас в академiки i задали програму на це звання... Вхопили шилом патоки! - I це вже щось, - розважив його Тарас. - 3 солдатiв в академiки! Оце було б незвично. А так усе в порядку. Щоб "осознал" велику честь... - Толстой також засмучений. "Не встиг, не встиг!.." - скруша╨ться. - Спасибi вам за вболiвання, - обняв Тарас Михайла. - По©ду на Укра©ну!.. А там не ма╨ значення, хто я такий за чином. - Хто зна, хто зна... - сказав Микешин журно. - Чин - це магiчна рiч! Принаймнi в нас, в iмперi©... - Я маю чин - кобзарський, i для людей цього достатньо! - А для жандармiв? - Менi аби на Укра©ну! А там уже, що бог дасть... - сказав Тарас. - Дихну, води нап'юсь Днiпрово© i... - Що? - Не знаю... Буду знов сином волi, правди!.. - Щасливий ви... - сказав Микешин. - Ма╨те таку любов у серцi!.. ...Ту першу добру звiстку йому принiс Михайло Лазаревський. Сам видавець Кожанчиков сказав йому, що цензор Палаузов схвалив рукопис "Поезiя Т. Шевченка. Том перший" i написав про це належний рапорт до комiтету. - I що Дмитро Юхимович? - спитав Тарас. - Сказав, що риба в сiтцi! Хоч зараз йди й бери завдаток. - Справдi? Для нього це були не грошi, а зустрiч з рiдним кра╨м. За них вiн мiг по©хати й прожити там до осенi чи й до зими!.. - Вiн зна╨, як ти прагнеш на Укра©ну, - сказав Михайло лагiдно. I якось надто тихо. Тарас хотiв спитати його про це, та пригадав, що тут виною не Лазаревський, а серце його натруджене, що не витриму╨ раптових змiн i потрясiнь - чи добрi вони, чи злi... Сiв на дiван... - О! ╞хатиму через Орел, то зазирну до Федора, в його контору! - радо гукнув Тарас. - Вiн жде давно, бо зна╨, що ти збира╨шся... - Дозволять менi по©хати? - спитав ураз, згадавши, що вiн пiд наглядом i що його вже рiк нiкуди не випускають iз Петербурга. - Хтозна... Як Долгоруков скаже... Тарас схопився з мiсця i заходив майстернею. Мов звiр у клiтцi. Доля його залежить од того, що спаде на думку шефу синьомундирих чи ще комусь!.. - Чого ото морду╨шся? - спинив його Михайло. - Може, нiщо й не стане на перешкодi. Вже рiк минув. Нiхто тебе не зачiпав... - Забув про книжку в Лейпцiгу? Сам Долгоруков... - Нiби ж ти ©м довiв. Принаймнi бiльше не викликали у той вертеп... - А книжка й досi ще у цензурi! - Гада╨ш, це не без жандармiв? - У нас вони, куди не ткнись. Все обплели, обплутали й вичiкують, щоб ухопити чергову жертву!.. Михайло аж оглянувся, втягнув у плечi голову. Тараса це розвеселило. - Тут кислота, шкiдливi рiзнi випари... Коли б сидiв десь хтось iз них, то неодмiнно чхнув би. Всмiхнувшись нiяково, Михайло глянув скоса на мiдну дошку та причандалля, яким Тарас гравiрував, i мовив другу новину: - Пантелеймон чкурнув та╨мно iз Петербурга... - Я чув. - А де з'явився, зна╨ш? У Дрезденi, бiля Марi© Олександрiвни! - Вже так таки й бiля Марi©? - Принаймнi в тому ж мiстi. - Геть з глузду з'©хав чоловiк, - сказав Тарас. Йому було i жаль Панька, i прикро з того, що розпочате з розмахом таке потрiбне, корисне громадське дiло, як друкування, полишене на друкаря. Хоч Каменецький розумний, щирий i послiдовний в правдi, вiн без господаря, ким ╨ Кулiш, мов кiнь стриножений... - Кажу, пiду вже... - ледь-ледь торкнувся його руки Михайло. - Дякую тобi за вiсть! - То взяти у Кожанчикова для тебе грошi? - Вiзьми, - мить повагавшись, сказав Тарас. - Без них менi не бути на Укра©нi... Коли Михайло вийшов, Тарас зiтхнув полегшено. Нарештi, прояснилося! Точнiше, ╨ просвiток. Бо як не дасть князь Долгоруков дозволу, то й грошi не допоможуть йому здолати вiдстань мiж Петербургом i милим рiдним кра╨м, де вiн не був... дванадцять лiт!.. Побоювався йти до правлiння Академi©, бо ще не вiрив щастю, яке йому всмiхнулося, i все ж примусив себе вдягнутися належним чином, пригладить залишки колись густого чуба й вийти у коридор... I тут йому Зевес послав Меркурiя в особi Федора, що, посмiхаючись, подав листа. - Пахтить при╨мно, - хмикнув. - Напевно, вiд мадами... Тарас тицьнув йому монету в руку, схопив конверт i надiрвав. Писала йому Маруся Максимович з Михайлово© гори! Хоч знов не дуже певно, та все ж, та все ж... Оженить вона його, знайде йому княгиню!.. Це додало рiшучостi, i вiн пiшов - ледь не побiг - до вiце-президента. Граф вислухав його уважно, звелiв гукнути писаря i тут же продиктував листа до графа Адлерберга, мiнiстра двора його величностi... Чекав п'ять днiв. Нi звуку! Так, нiби вкинули той лист Толстого не в канцелярiю мiнiстра, а в швидкоплиннi води рiки Неви. Вже й грошi давно були при ньому i зроблено давно запаси паперу, фарб та пензлiв, що знадобляться йому в чарiвних мандрах по Укра©нi, яка прибралася весняним цвiтом, мов наречена, i жде його, а дозволу все не давали. Робота валилась з рук, книжок i то не мiг читати довго: вривалися гiркi думки, припущення, а то й смiливi замiри, що призвели б до хтозна-чого. Стримував себе, як мiг, гасив огонь обурення. А на Вкра©нi цвiли садки, i солов'© витьохкували, i розливалися морями рiки, й плугатарi йшли за волами чорними масними борознами, i парубки з дiвчатами збирались вечорами бiля ставкiв, щоб упiзнати суджених i перелитися в солодкозвуку пiсню, пiднестись з нею духом над безпросвiтнiстю свого буття в неволi!.. Схопився з лiжка, де вiн лежав, повержений нудним, важким чеканням, жбурнув журнал, яким хотiв розважитись, i збiг униз. Постояв тут, сновидою пройшов вiд сходiв до вiкна й, не глянувши в убогий двiр, де тiльки-тiльки з'являлась брость на чорних ще деревах, пiшов назад. Спинився бiля ширми, що затуляла сходи, й на нiй, немов на полотнi, побачив синю воду, побрижену весняним рвiйним вiтром, зелено-жовту кручу, порослу купами дерев, кущiв i ген над ними - церкву iз чорними очима вiкон... Це ж Трахтемирiв!.. Видиво одразу щезло. Сiв на диван, схопив у руки голову, бажаючи побачить ще якусь картину з-над берегiв свого Днiпра, й уже не змiг. Була майстерня, тиха чиясь хода у коридорi й самотина... Не думав i не гадав, як прагнув у сум'яттi казарм, квартир, де надавали йому пристанище, побутi, хоч трохи на самотi, що цей омрiяний душевний стан бував таким страшним. Ще, може, якби мав право куди завгодно ©хати i де завгодно жити, то гостро так не вiдчував би... Щось ско©лося iз ним - постарiв чи знемiгся, - що став таким нетерпеливим. Чиновники i зла недоля за десять рокiв служб .i його привчили ждати не днями - мiсяцями або й роками. А нинi... Може, вiдчув, що мало йому зосталось жити, що грiх тяжкий так марнувати днi золотi, осiннi днi?... По-молодому звiвся i заходив майстернею. Примкнули йо на волi, обклали, наче звiра, в оцiй норi мисливцi од жандармерi©!.. Вiн мусить щось зробити, порвати пута, вирватись в широкий свiт!.. Пожде ще трохи й... Господи, невже i ©© твоя всеблага воля, невже i ти з жандармами твориш гвалтовнiсть душам сво©х людей?.. Мовчиш, мовчиш?.. Бо соромно тобi зiзнатись, боже, у цiй ганьбi!.. Iсус, твiй син, пiшов на смерть за скривджених, а торжествують можнi, а той, хто був зневажений, ним i лишився, господи!.. Вiдчув, у серцi скупчилося вже стiльки болю, гнiву, щ може раптом вибухнути, немов ядро. Щось мав негайно вдiяти, порятуватись чимось!.. Оглянувшись i не знайшовши виходу, пiшов чимдуж нагор; i сiв за стiл. На вiршi не сподiвався, то хоч листа напише i в ньому вилл╨ душу, вiддасть паперу частку сво©х жалiв Чекаючи того дурного виду, чи паспорта, не вiдповiв Марусi що жде його, - а може, вже й не сама! - в гостину. Напише поки що все так, як ╨... Узяв паперу аркуш, вмочив перо й, перш нiж писать, примружив очi й спробував ©© побачити перед собою... Не змiг. Самi лиш очi глянули на нього так, мов скрикнули, мо© пропекли вогнем жагучим душу... Як у Москвi, коли вона спiвала йому пiснi народу, що ©м обом був рiдний i дорогий... "Мiй любий, мiй ╨диний друже! - почав писати, терпнучи пiд тим одвiчним поглядом. - Спасибi Вам, мо╨ серденько, за Ваше щире╨, ласкаве╨ письмо. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспортi, та й досi ще не знаю, чи дадуть менi його, чи нi. - Задумався, згадав сво╨ "велике сидiння" в Нижньому i рушив гнiвно далi: - Перше в столицю не пускали, а тепер з цi╨© смердячо© столицi не випускають. Доки вони будуть знущатись надо мною? Я не знаю, що менi робить i що почать. Утiкти хiба нищечком до Вас та, одружившi©ся у Вас, i заховаться. Зда╨ться, що я так i зроблю..." Внизу почулись кроки та скрип дверей. - Хто, хто в цiй хатi живе?! - гукнув бадьоро Честахiвський. - Я, вовчик-братик! Заходь, зави╨мо з тобою вдвох! - Нi, заспiва╨мо яко©сь, батьку, ╨ новина! - збiг Честахiвський на антресолi. - Зустрiв мене пан Бiлозерський, котрий Василь Михайлович, i попросив покликать вас до нього, аби порадитись... Про що б ви думали? Та про... журнал! - Про наш журнал? - схопився Тарас на ноги. - Таки одважився Василь на се святе╨ дiло!.. Обняв Грицька й поцiлував. За добру вiсть... ...Як не зрадiв, а не одразу побiг на поклик Бiлозерського. Вiддав листа на пошту i вже тодi, прогулюючись, пiшов у бiк Аптекарського провулку, де жив Василь... чи пак Василь Михайлович, як зауважив йому Кулiш... Стривай, а як же без Кулiша? Без Костомарова, що й досi ще в Саратовi, куди подався торiк у серпнi служити в комiтетi по звiльненню селян? А втiм, вiн ма╨ вже повернутися - його запрошено посiсти кафедру росiйсько© iсторi© у Петербурзькому унiверситетi. I вiтри повертають на круги сво©! Микола знов професор, лише не в Ки╨вi, а в Петербурзi... Тринадцять рокiв тому, також у травнi мiсяцi, вiн готувався стати на цю стезю... Якi вони були тодi гарячi та молодi!.. Так нiби й досi бачив Хрещатик, двiр iз садом, що у цвiту... Гуде бджола... Й на них iз Костомаровим спада╨ снiгом тихий вишневий цвiт... Тодi ото й сказав Микола про Товариство святих Кирила i Мефодiя... Були думки i про журнал, та в скорiм часi... Може, хоч нинi збудеться та заповiтна мрiя!.. Його зустрiла у передпоко© Надiя Олександрiвна, дружина Бiлозерського. - Ви зовсiм нас одцуралися, - сказала з милим докором. - Василь пережива╨... - Дiла й журба, Надiйко! - розвiв Тарас руками. - Вам добре, ви родиною... - То одружiться скоренько. - Нема╨ з ким... Ось вирвусь на Укра©ну i там - нехай камiння з неба! - знайду свою княгиню. - Ви, мабуть, вельми перебира╨те? - Та нiби й нi... Тут просто нема таких... Василь не змiг дiждатись у кабiнетi, прибiг на голос. - Правда? - спитав Тарас, вiтаючись. - Ви про журнал? - А то ж про що! - Ходiмо до кабiнету, - нахмурив брови Василь Михайлович. - Розмова довга... Вiн споважнiв, вiдколи вони не бачилися. А може, важне дiло наклало свою печать?.. Господар чемно сам вiдчинив дверi. Iз крiсла пiдвiвся Чернишевський. - Хiба не вiда╨ш, де я живу? - Не всiм потрiбно знати про нашi з вами зустрiчi... - А я зрадiв, - втрутився Бiлозерський. - Сам бог послав його менi порадитись про наш журнал! Прошу, сiдайте. Надю! - гукнув. - Будь ласка, чаю! - З ромом! - додав Тарас. - Якщо, звичайно, можна... - Ви й досi любите вживати чай iз ромом? - спитав Василь Михайлович. - Ти ж зна╨ш: я людина твердих i сталих переконань, - пожартував. - Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, - озвався Чернишевський. - Колись ©м так хотiлося оголосити мене п'яницею i волоцюгою, аби довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, - сказав Тарас. - Це на Фонтанцi, в Третьому? - Попов старався, Дубельт... - I що? - Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора пiдбурливе супротицарських вiршiв... Принесли чай i пляшку з ромом. - Налити? - тихо спитав Василь Михайлович. - Хай трохи згодом, - сказав Тарас. - А то Микола, Гаврилiв син, подума╨, що я люблю ром бiльше, нiж наш журнал майбутнiй... - Скажу одразу, - мовив Василь врочисто, - це ваш журнал, Григоровичу, для вас iду я на цю голгофу! - Голгофу? - глухо спитав Тарас. - Дiстати дозвiл - мука, цензура буде все розглядати в лупу - страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манiвцi - це вiчний бiй Давида i Голiафа!.. - Останнiй пункт - вузловий, - озвався Чернишевський. - Кулiш активний, впертий i не безправний в цьому трудному дiлi. Вiн буде гнуть сво╨©, вести журнал на хутiр i... на поразку. Бо хто в наш час захоче iти назад, тонути в етнографiзмi! - У нас таких доволi, - сказав Тарас. - I в тому зло. ╙ люди, яким зда╨ться, нiби народ наш нiжно-мрiйний... - Хiба ж i нi? - схопився Бiлозерський. - Та ви самi... у ваших творах!.. - Васю, - спинив його ласкаво. - Я ж не сказав, що це не правда. Правда. Але не вся. У нас тяжка iсторiя, полита кров'ю, вистелена кiстками... Й ворожими в тому числi!.. - Так, ваша правда... - втисся Василь у крiсло, немов хотiв сховатися од всiх майбутнiх клопотiв. - Бачиш, журнал повинен кликати не тiльки до задумливостi та споглядання, а й до рiшучих дiй. - Як кажуть, вам i карти в руки, - сказав Василь. - Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, яко© прагне i до яко© кличе вiн передплатникiв... - То, може б, ви взяли кермо? - спитав Василь. - Я вам би ревно допомагав... - Нi, - встав Тарас. - Журнал з таким редактором у свiт нiхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братiя пишуща наша - хто в лiс, а хто по дрова, ©й треба час, щоб взяти правильний, ╨диний тон. Я для такого дiла гарячий надто, а ти - якраз... - Розумно i переконливо, - пiдтримав Чернишевський. - А ваш журнал? - пручався Бiлозерський. - Некрасов же... - Пана╨вський! Ваш буде - Бiлозерський... Запала довга тиша. Напевно, Василевi не дуже грiло душу це порiвняння, оскiльки Петербургом ходили рiзнi бруднi плiтки про спiвредакторiв журналу "Современник". - А чай прочах! - сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотiв гукнути, щоб замiнили, але Тарас його спинив: - Зiгрi╨м ромом, други. Холодний чай не так вганя╨ старих у пiт. - Хоча й нема мiж нас старих, пристанемо на цю премудру думку, - сказав Василь. - Пристанемо, - влив i собi в чай рому Чернишевський. - Ми, смертнi, мусим знати, що полюбляють пити великi нашi люди! - Миколо, грiх вам буде... - У правдi нема грiха. Це каже вам попович. - То ви з духовних, а не з дворян? - спитав Тарас. - А я ж то бачу... - Що? - .спохмурнiв. - Свiй чоловiк! - А я - не свiй? - образився Василь Михайлович. - Василю, ти, мiй голубе, iз козакiв, що вибилися в якесь там панство. В тобi ще, слава богу, бунту╨ вiльний козацький дух, - утiшив його Тарас. - Спасибi... - Настане час, коли поряднi люди соромитимуться звання дворян, - сказав-подумав Чернишевський. - Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовiки!.. - Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, - сказав Василь Михайлович. - Нi, перейде в нову, ще гiршу якiсть. Хто жив чужою працею, i далi нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордi╨вого вузла. - Його рубати треба, - сказав Тарас. - Сокирою! - Голос народу - голос божий, - пiдтримав Чернишевський. - Це розумiли ще старожитнi римляни. - Де ж той народ? - оглянувся Василь Михайлович. - Ось вiн - Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!.. - Миколо, грiх смiятися з простих людей... - скривився на те Тарас. - Я не смiюсь. - А про журнал забули! - гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле. - За лiто все залагодимо, зберемо силу творчу i грошову, а восени почнемо дружно дiло, - сказав Василь Михайлович. - Дасте до першого числа журналу вiршiв? - Вважай, що вже ©х ма╨ш. Марка Вовчка не омини! - А кажете, що кепський з вас редактор. - Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! - всмiхнувся Чернишевський. - Кулiш щось дасть i Костомаров... - сказав Тарас. - Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про iншi можна думати. Та перш за все - добути треба дозвiл на видання! - встав Чернишевський. - Дякую. Менi вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зi мною трохи? - Змогли б, - всмiхнувся на те Тарас. - "Для милого дружка й сережку из ушка". Зда╨ться, так в народi вашiм кажуть? - I роблять так. - Устами б вашими та пити мед, - нахмурився, згадавшi© Третiй вiддiл i конфiрмацiю. - Я ж не сказав - жандарми, - вловив той настрiй Чернишевський. - В Орлових та Долгорукових теж ╨ "дружки" i серед ваших землякiв. - Це правда. - Принести, може, чаю? - спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов. - Нi. Ми йдемо. Спасибi, - сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрiйно: - Чудо!.. Вертаю з Укра©ни, а в нас - журнал!.. Як у людей... - Я трупом ляжу, а це зроблю, - врочисто й твердо мовив Василь Михайлович... ...Над Петербургом простерла крила тепла травнева нiч... Не бiла ще, а сивувата, наче морський туман. I лiхтарi горiли не скрiзь, та тiльки то тут, то там. Як вовчi очi... Мойка зiтхала сонно, хлюпаючи в слизьке камiння набережно©... Мовчали довго, слухали, як засина╨ мiсто... Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох: - Я був у вас на Волзi... Могуть, краса!.. - Коли вертались iз-за Уралу? - спитав спокiйно Чернишевський. - Вiдвiдав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова. - Ви зна╨те, що вiн при©де скоро? - Чув. Тiльки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося... - Збира╨теся на Укра©ну? - Я там не був аж цiлих дванадцять лiт!.. - не скоро сказав Тарас. - Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай? - Едем!.. - всмiхнувся гiрко. - Крiпацькi райськi кущi... Не називаю ©© ра╨м, Тi© хатиночки у га© Над чистим ставом край села. Мене там мати повила I, повиваючи, спiвала, Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тiм гаю, У тiй хатинi, у раю Я бачив пекло... Там неволя, Робота тяжкая, нiколи I помолитись не дають... - Якi страшнi й прекраснi вiршi! Це, звiсно, вашi? - Писанi ще за Уралом, - глухо сказав Тарас. - Наперекiр всьому i всiм!.. - Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, - озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. - Було б таких багато, ми визволили б народи нашi!.. Тарас промовчав: мимо пройшло якихось дво╨ молодикiв, а вiн же знав iз уст Мокрицького, що до його особи полiцiя i досi не байдужа. Та й Чернишевським вона також цiкавиться... У Петропавловцi пробило одинадцять. - На вулицi нам не дадуть поговорити толком, - сказав Тарас. - Коли б кудись... - На Марсовому, як у степу, все видно. - Ай справдi! На засланнi, як треба було погомонiти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ. - Чи скоро ви по©дете на Укра©ну? - промовив Чернишевський, як вибралися з тiсно©