оги. - Як там у тебе сказано, у "Неофiтах"? - спитав невдовзi. I сам згадав: Псалом новий господовi I новую славу Воспо╨м чесним собором, Серцем нелукавим... Пройшовши трохи мовчки, вiн зупинився i взяв Тараса за рукав: - А зна╨ш ти, що серед тих, хто викупляв мене з крiпацтва, був Котляревський, автор тi╨© п'╨си, яку сьогоднi грали ми з Пiуновою? Не став чекати вiдповiдi, почовпав далi. Та ©х уже наздоганяла юрба палких прихильникiв його таланту, що не могли не висловити йому свого захоплення. Старий зiтхнув, розвiв руками i зупинився... ...Кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори, змiтаючи все на шляху. Кохання - й цвiт, який прибити легко нещирiстю або холодним поглядом... Провiвши Щепкiна, мов одiрвав щось од душi. Засумував, занудив свiтом. Може, тому снрияла i заборона ©хати йому самому... А може, й те повергло його в журбу, що втратив суть, що зв'язувала його з Тетясею, як називали вони iз Щепкiним Катрусю Пiунову. Тепер вiн може прийти до не© тiльки як залицяльник. А помiж ними стоять батьки i... двадцять сiм прожитих ним i не прожитих нею буремних лiт!.. На масницю, ©© найперший, веселий день, вiн запросив свою Катрусю з матiр'ю про©хатись на тройцi в Бор, на лiвий берег Волги. Майбутня теща сiла, як чорна хмара, поряд iз ясним сонечком. Тарас вмостивсь навпроти й торкнув легенько кучера: - По©хали! Той усмiхнувся, вйокнув на гарних бiлих коней, i свiт поплив, поплив назад!.. - Що чути з Харкова? - спитала старша Пiунова. - Ну, мамочко!.. - обурилася молодша. - Послав листа директору. I Щепкiн теж, - сказав Тарас. Вiн клопотався долею зорi сво╨©, прагнучи знайти ©й мiсце в Харкiвському театрi, бо тут контракт закiнчувався. - Щось довго... - Дiло це непросте. Та й шлях чималий. Поки сюди, туди... I треба ж йому подумать... Коли б вiн бачив Катю, то вже прислав би згоду!.. Йому сяйнули вдячно таким блакитним поглядом, що свiт схитнувся. Господи, невже колись!.. - Ви зна╨те, що в Харкiв ма╨ ©хати i Катин батько? - спитала старша Пiунова. - Це врахувати треба в ©© контрактi. Службу ж вiн тут покине... - Мамо!.. - А ти помовч, - нахмурилася. - Ще молода втручатися в такi дiла. - Про мене ж, мамо, йдеться. - То й що! Ти б заспiвала краще для Тараса Григоровича. - Не хочеться... - знiтилась Катя. - Та й горло ще простуджу... - Спiвай, спiвай! - Яко©? - Що я згадала вранцi... А сани мчали Волгою, а свiт стояв довкола такий безмежний, бiлий, залитий хоч низьким ще, та вже веселим сонцем!.. I з того свiту, з маяння розкiшних грив, iз тупоту попи лiд вродилась пiсня-притча, яку вiн враз запам'ятав: Меня миленькой он журил-бранил, Он журил-бранил, добром, говорил, Ай люли-люли, выговаривал, Не ходи, девка, молода замуж, Наберись, девка, ума-разума, Ума-разума да сундук добра, Да сундук добра, коробок холста... Вiн пiдспiвав, й це не сподобалося майбутнiй тещi. Коли. напившись чаю, вони верталися у Нижнiй Новгород, вона ще двiчi змусила свою, аж, може, надто слухняну, доньку спiвать цю саму пiсню. Вже бiля двору ©хнього, коли його не запросили в хату, вiн зрозумiв, що так, словами пiснi, йому зробили натяк на марнiсть свiтлих його надiй. I все ж кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори... Оглушений тим почуттям, за кiлька днiв вiн кинувся, неначе з мосту в воду. Прийшовшi© в дiм до Пiунових, випровадив з кiмнати матiр, що не лишала нiколи ©х вiч-на-вiч, i... не посмiв сказати, чого прийшов. Натомiсть повiв нiкчемну мову про хтозна-що: - Це правда, що у театрi буде новий директор? - Кажуть. - А Варенцов? - Стомився, певно, з нами, - всмiхнулася i почала вдягатися. - Стривайте... Я... - Менi вже треба на репетицiю. Схопився з мiсця, чуючи, як похололо в грудях. - Не йдiть, прошу вас! Маю щось вам сказати... Кличте сюди батькiв! Вони ввiйшли, не почекавши поклику, оскiльки десь та©лися неподалiк i чули все. Вiд того аж розгубився: гадав, що ма╨ хвильку, щоб заспоко©тися... - Послухайте, батько-мати, i ти, Катрусю, вислухай... - сказав, ледь чуючи сво© слова. - Ви зна╨те мене давно. Який ╨ таким i буду, пiзно менi мiнятися... Вiддайте менi Катрусю!.. Сказав - i сам злякався того, що вдiяв. Господи, вони ж вiдмовлять зараз - i все, кiнець!.. А може, якби пождав ще трохи, та походив, та придивилися до нього батько, мати й сама вона... Стук каблучкiв привiв його до тями. Вона вдягнулася i хоче йти! - Куди ж ви? Як же?.. - кинувся. - Я мушу йти. Там репетицiя... Нехай, як батько... Вибiгла, i в хатi стало тихо. Десь за стiною зняли плач, крик брат i сестричка Катинi... - То що ви менi, шановнi, вiдповiсте?.. - спитав, хоча i так було вже ясно. - Для нас усе це так несподiвано... - озвався перший батько. - Подумать слiд... - ╞й рано замiж, - кинула похмуро мати. Так нiби вiн образив ©© сво©м проханням. - Ви чоловiк, сказати можна... - То все пусте, - не дав ©й далi мовити отець сiмейства. - Якщо сам цар помилував, то що вже тут балакати... Подума╨мо! Що наспiх, кажуть, робиться, те насмiх родиться... Не попрощавшись вийшов. Надворi вже його догнала мати й тицьнула мовчки йому кожух та шапку. Допоки йшов додому, - тепер вiн жив у Шрейдерса, - душею чув, що "думання" - то зволiкання... А втiм, хто зна╨... Може, ©м справдi треба зважитися, обговорити... Мерзенний стан оце ждання! Людина ста╨ рабом надi©. Та ще коли тебе за носа водять хтозна-чому, то й зовсiм зле... Невже вони чекають вiстей iз Харкова?.. За кiлька днiв вона йому наснилася. Власне, було то три подiбних сни. Мов одкровення... Спершу вiн був подумав, що то ©© остання роль Антуанетти з "Паризьких жебракiв", а потiм, коли вона постала у бiлiй свитi й червоному, як кров, очiпку, вiн зрозумiв, що йдеться не про Париж. Слiпа, брудна, обiрвана, вона тягла до нього худу кiстляву руку за подаянням... А потiм свитка бiла зробилась сiрою, забрудненою сухим багном, дiрок на нiй побiльшало, й крiзь них свiтило тiло... Ходив два днi, обдумував тi вiщi сни. Вiн певен був, що вiщi. Й не через те, що, може, ©х чекають злиднi, скрута. Було б то надто просто. Смисл десь та©вся глибше, i тих глибин йому, напевно, не осягнути... Зрадiв листовi з Харкова, немов небеснiй маннi серед пустелi. Директор радий взяти ©© в театр i просить прислать умови!.. Схопив, побiг до Пiунових. Як молодий. Забув, що й ноги йому болять - то на вiдлигу, то на мороз... - Добридень вам, паньматко! Де Катерина? - гукнув з порога. - Катi нема╨ дома, - сухо сказала мати. - ╙ новина! Iз Харкова... - ╞© нема╨ дома, - стояла так, щоб не проходив далi, не роздягався. - А де ж вона? - Не знаю. - Жаль... - Дали б ©й спокiй, пане. - Вона ж сама просила, щоб допомiг... - Мале - дурне. Прощайте! Не залишалось нiчого iншого, як вийти геть. Похнюпившись, побрiв вечiрнiм мiстом. Старий, важкий... О люди!.. Мусив ©й повiдомити. Хоча б листом. Це ж мати, а не вона... А втiм, у них в селi казали: "Як хочеш знати, якою буде жiнка, поглянь на матiр дiвчини"... Погана яблуня не родить добрих яблук... Нi, Катя гарна, щира й талановита!.. Вона, напевно, в батька. А вiн нiвроку... Може, ще з цього пива та буде диво?.. Щепкiн чомусь у тому впевнений... Ой, знав би, батьку, як тут тво╨му другу трудно!.. - Добривечiр! - почулось поряд. А-а, Варенцов! - Як ваш театр? - потис холодну руку. - Уже не мiй... Мирпов тепер директором. - Нова мiтла по-новому почне мести i... вимiтать? - Та нi... Вiн хитрий, трупу не розганя╨... - А я оце... - Контракти запропонував, - не слухав i вiв сво╨© пан Варенцов. - Найперша - хто б ви думали? - з ним пiдписала Тетяся ваша мила, мамзель Катруся Пiунова! - Не може бути!.. Харкiв... - ╞й-богу, правда! Бачив на власнi очi. Я ще сказав, що треба спитать у вас поради: - I що вона? - Всмiхнулася i пiдписала. Збагнув, що це пiдписано його подальшу долю. Таки де в батька - в матiр вона пiшла!.. - Прощайте, - вклонився екс-директоровi. - Пiду... Здiймалась вiхола. По вулицi мела поземка. Вiтер шукав шпаринки в одязi - аж дрож проймав... Сплив переписаний недавно вiрш Беранже про бiдолаху старого парубка... Печальна рiч - самотина... Вiд не©, видно, вже не втекти!.. ...Ждучи при©зду Шрейдерса, в якого жив, бродив його квартирою i почувався побитим псом. Навiщо йому здалася, господи, i ця любов, i ця Тетяся-Катя, i вся ©© родина!.. ╙дина користь, правда, що, збуджений сво©м коханням, вiн знову стрiвся з музою i за одним присiдом три вiршi втяв - у цьому роцi першi, - про долю, музу й славу. Послав уже ©х Щепкiну, щоб знав старий, як вiн живе. Хтось вклав йому у вуха, що, мов, Тарас у Нижньому знай п'╨-гуля╨, i за холодну воду не беручись. Знайшовсь i тут друг велiй. Не обiйшов його увагою, жбурнув багном!.. Стомившись, - ох цi ноги! - лiг на диван, простяг до столу руку i взяв наослiп книжку. Марко Вовчок... Вже якось брався його читать i - кинув. Щоправда, кинув вiн Кулiша, його велеречиву вступну статтю, чи пак передн╨ слово... А що ж сам автор? Чим же вiн завинив, що випхався поперед нього Пантелеймон i настовбурчив пiр'я, мов той павич?.. Послав Паньку переписати свою нову поему, а вiн ©©, непереписану, завiз, на лихо, в Бельгiю. Чому так раптом, що його туди погнало, немов чума? Ще згубить десь "Неофiти". Жаль буде, як пропадуть... "╙ретика" нiде нема. Вже всiм писав, Допитувався... Ну, то в бiдi, в переполосi... Навiщо вiн повiз поему в Бельгiю?.. Навiщо сам подався iз Петербурга, коли ось-ось прибуде туди товариш, якого вiн так вельми ждав?.. А може тому й чкурнув? А може, "Неофiти" його злякали?.. Вiн вiру╨ в царя нового, в мудрiсть його державну, в розвiй культури рiдно© пiд царським скiпетром, а тут - варнак у чоботях, кожусi й шапцi-бирцi, якого десять рокiв солдатчини не вгомонили... Якщо це так, - всмiхнувся, - то вже не довго ждати то вже десь там лiд рушив, i вiн ось-ось одержить право жити у Петербурзi... Перегорнув передн╨ слово книжки, а потiм, для цiкавостi, розкрив ©© на перших-лiпших сторiнках i став читати знехотя... "Iдуть до господи улицею, - як же глухо та сумно по селу, боже милий! Спом'янула Олеся: було, вона в сво╨му селi йде - той привiта╨, другий на здоров'я спита╨, декотрий пожарту╨, iнший стане на свiй смуток-жаль повiстить; i старi гомонять, i молодi, й дiтвора бубонить. Було, тiльки сонця кра╨чок засвiтить, уже й бряк, i дзвяк по селу, рух, стук - живий люд! А тут хто й стрiнеться - понурий, неговiркий, печаловитий..." Зчудований, заглянув далi й вихопив iще шматочок, теж будь-який. "Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи. Як там ©© лаяли, як на не© сварились - i не слуха╨, аби ©й до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише. - Тату! - крикнула..." Заплющив очi й слухав, як серце в груди гупа╨. Такого iн не сподiвався тут прочитать... Як пише!.. Як зна╨ мову, побит простих людей!.. Йому було достатньо кiлькох рядкiв, щоб розпiзнати в цьому Вовчку значний талант, якого, може, не було у рiднiй лiтературi. Вiн, цей Вовчок, так вражений великим злом крiпаччини, що пише скупо й коротко, немов крiзь зуби, зцiпленi вiд болю й слiз!.. Вернувся до оповiдання, яке натрапило йому на очi першим, й, затамувавши подих, почав читати. Господи, та це ж!.. Не встав, допоки не прочитав усi. Потому поклав на груди книжку й, не стримуючи щасливих слiз, радiв новiй цiй силi, що вiдгукнулася усiм ╨ством на стогiн люду, в'ярмленого панами. Картав себе, що стiльки днiв вiн нехтував таким високим словом, що вкрав цi днi у себе. Такi книжки пiдносять душу, роблять iз нас подобу божу. Хто ж вiн, цей Марко? Де вiн набрався сили й мужностi постать на зло, содiяне народу панством вкупi со iмператорами?.. Вовчок... Орел!.. Чудово вчинив Кулiш, що видав цi щиро-мудрi розповiдi! Аж дивно, як вiн зважився... Повiрив, певно, що цар-отець дасть волю бiдним людям, як обiця╨... Тут теж про це говорять... Узавтра ма╨ сам губернатор Муравйов вiдкрити збiр комiтету, створеного для розгляду питань про звiльнення селян. Пона©жджало сьогоднi панства!.. Цi звiльнять, цi "влаштують побут" сво©х нещасних пiдданцiв!.. Взяв книжку, знов перегорнув, спиняючись то тут, то там. Нi, враження його, що склалося по двох уривках, точне. Митець правдивий! Першi оповiдання - i вже така майстернiсть. Талант!.. А серце яке велике в нього, боляще за свiй народ... Дiстане десь адресу й напише йому листа!.. Марко Вовчок... Нiколи не чув такого... Лiтнiй чи молодий? З панiв чи свiй брат, iз крiпакiв або мiщан?.. Хтось подзвонив. - Заходьте! У нас не замкнено! - гукнув. Ще дзвонять. Певно, що не почули. Пiдвiвся, книжку поклав на стiл i рушив до передпокою. Ввiйшло якихось дво╨ молодикiв. - Чи тут живе Шевченко? - спитав один. - Та нiби тут... - сказав Тарас. - Гукни його, шановний, - озвався другий. - Нащо? - спитав Тарас. - Ми з Ки╨ва i хочемо з ним побалакать. - Прошу! Скидайте одяг, вiшайте. Ввiйшли в кiмнату. Сiли. - Я слухаю... - То ви - Тарас Шевченко? - схопились з мiсця хлопцi. - З ким маю честь? - всмiхнувся. - Малюга я. Студент недавнiй медицини. - А я Волконський. I медик теж. - Як там наш достославный Ки©в? Вже одинадцять рокiв, як я не був у ньому... - Буду╨ться, - сказав Малюга. - I волi жде. - Як милостинi? - спитав Тарас i спохватився. - Куди ж тепер? - В Iркутськ, - зiтхнув Малюга. - Вiдслужувати за навчання... Почули, що ви у Нижньому, i.так схотiлося хоч кра╨м ока глянути на Кобзаря! - Спасибi... Я тут застряв. Заборонили в'©зд до столиць. - То ©дьте на Укра©ну. - Як не дозволять, так i зроблю. Хотiв спочатку вивчити гравiрування... - О! Ви читаете Марка Вовчка? - зрадiв Волконський книжцi, немов старiй знайомiй. - Вже прочитав. Сьогоднi. Чудова книжка й автор - справжнiй козак! Студенти перезирнулися. - Це жiнка... - Жiнка?! - Згадав свою актрису. - Не може бути! - Справдi, - сказав Малюга. - I прiзвище ©© - Маркович. Марiя Олександрiвна. - Вона з панiв? - Так. - Чудеса! - Ще й ваша палка прихильниця, - додав Волконський. - Принаймнi так казали люди, якi знайомi з нею... - А я - ©©! - гукнув Тарас. - Козак козака бачить iздалека, - сказав Малюга весело. Я напишу ©й, висловлю сво╨ захоплення! Чи ви не зна╨те ©© адреси? - запалювався Тарас. - Спитайте в Каменецького, повiреного Пантелеймона Кулiша у Петербурзi, - сказав Малюга. - Добру ви принесли менi, братове, звiстку! - радiв Тарас. - Спасибi. - Спасибi й вам, що прийняли нас, батьку, - вклонилися йому студенти, вставши. - Ця зустрiч нам свiтитиме усе життя! - По чарцi, може? - Дяку╨мо. Нам вже пора... Провiв, потиснув руки. Навiщо ©х послали аж у Сибiр? Аби боялись потiм попасти знову у тi кра©?.. Розкрив щоденник i записав сьогоднiшню при╨мну зустрiч iз земляками. А ще - про автора "Народних оповiдань". Сидiв потому й думав про цю Марiю Олександрiвну, перегортав ©© натхненну книжку... Нема й двi сотнi сторiнок, а як i стiльки сказано!.. I нiби тихо, нiжно... А кожна фраза пече вогнем, вола╨ про неволю i панську кривду!.. Якась там панi, жiнка... А вiн гайну╨ у Нижнiм час. Жде ласки вiд мiнiстрiв та iмператора, а муза його мовчить, вже майже вiльна муза!.. П'ять днiв пiшло на "Неофiти" й триптих, а iншi де? Ну, переписував свого "Матроса", повiсть... Невольнича його поезiя лежить i досi, мов сирота; не виправлена й не переписана, щоб показати людям!.. Дiстав оправлену дбайливо Герном книжку i став ©© гортати... Вiйнуло Орським степом, Уралом, Сирдар'╨ю, Аральським морем... Як воно писалось гiрко i зберiгалося!.. Вiн ма╨ лиш один примiрник, ось цю маленьку книжку, а не дай бог, щось трапиться iз цим його неоцiненним скарбом?.. Аж стало страшно... Треба переписати!.. До лиха все - страждання та женихання, i хай живе поезiя! Невольницька, солдатська муза повинна стати вiльною!.. Дiстав з шухляди синiй цупкий папiр поштовий, вмочив перо, подумав i написав-накреслив крупно, нiби нарисував: "Поезiя Тараса Шевченка 1847"... ...Вiдколи вiн на волi, багато спить. Так нiби довге ©© чекання стомило мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж рокiв, ослабла враз при звiстцi, що муки його скiнчилися. Вiн спав, - у день народження! - коли хтось лунко i настиренно затарабанив до нього в дверi. - Вам лист! Схопився i вiдчинив. То був поштар, який мав звичку листи розносити о будь-якiй порi доби. - Вам лист, шановний, а ви спите... - бурчав у вуса, подаючи йому конверт. Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб дати йому на чай, Меркурiй нижегородський вже був на вулицi. По почерку впiзнав, що лист вiд Лазаревського. Недавно вiн йому писав i передав, як повертався у Нижнiй Шрейдерс... Дивно... А може?.. Сiв, пiдсунув ближче свiчку... "20 лютого 1858 року С. - Петербург. Сьогоднi графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмiнно при©хав до не©. Овсянникова я не застав у квартирi i був у не© один, а до Овсянникова зараз же послав листа, що графиня чека╨ на нас обох неодмiнно пiслязавтра. Графiня прислала за мною, щоб оголосити, що на прохання графа Федора Петровича тобi дозволено жити у Петербурзi (пiд наглядом полiцi©) i пiд керiвництвом графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академi© мистецтв..." Заплющив очi. Стомлено впустив папiр... Нарештi!.. Пiд наглядом, та все ж не десь, а в Петербурзi... Вiдчув, як сон навалю╨ться на нього, тисне... Вирвався, схопився з мiсця!.. Рвучко узяв листа й звернув найперш увагу на кiлька рядкiв постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нiкому, аж поки про це об'являть офiцiально. Графиня, мов, бо©ться, аби чогось не вигадали..: Жаль... Вiн уже збирався будити Шрейдерса i подiлитись з ним новиною! Отже, у нього ╨, крiм друзiв, i вороги. Напевно, з них хто його обмовив перед Михайлом Щепкiним та й перед тими друзями, що в Петербурзi. Кулiш писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею i гультя╨м, як це було колись, у сорок сьомому, коли жандарми квапилися довести марнiсть волi - а то й шкiдливiсть! - для крiпака. Тодi весь час допитувалися, чи п'╨, чи пише вiршi, хильнувши добру чару. Знайомий стиль, тi ж пальцi знати... Перечитав всього листа. О, ще одна притичина! Чомусь його вмовляють не залишатись в Нижньому, а ©хати до Петербурга. Хiба казав комусь вiн або писав, що "звикся з Нижнiм", що хоче тут i далi жити? Дивно... Та вiн хотiв сьогоднi тiкати звiдси хоч пiд Москву, в Нiкольське! Якби не лист, по©хав би... Вже й книги сво© послав через контору транспортiв. I в Нижнiй вже збирався не повертатись; чекав би у Нiкольському сво╨© долi... Михайло ж його вмовля╨ ©хати у Петербург!.. Немов вiдчувши щось незвичайне, прокинувся його господар i спрямував сво© стопи до нього. Лист довелось сховати. Нiкому, то нiкому!.. - Вже не спите? - ввiйшов, закутуючись зi сну в халат. - Вiтаю вас з днем ангела! - поцiлував. - Спасибi. - Дай боже вам здоров'я i добрих вiршiв скриню! - Почав писати знову, - сказав Тарас. - Зда╨ться, що й не було всiх тих рокiв... - То покажiть. - Нехай уже при товариствi. Буде у нас обiд? - Аякже! О п'ятнадцятiй. Всi знають, всi готуються вiдсвяткувати ваш свiтлий день. - Ну що б я без вас робив!.. - обняв Тарас господаря. - Ви зна╨те, колись у давнiх еллiнiв найвищим благом, щастям вважалась дружба. Мудро!.. Писатиму сьогоднi лист Михайлу Лазаревському. Передавати од вас привiт? - Звичайно! I Артемовському. Семен, про що б не говорив, на вас зверта╨. Хоче вам поспiвати... - Добрий козак Семен! Не побоявся менi писати в Новопетровський i грошi слать, - сказав Тарас. - А це, видать, розледачiв - не пише... - Жде в Петербург. - Вже скоро! - зiтхнув Тарас. - По©дете сьогоднi ввечерi, з Климовським? - Нi. Передумав. Буду чекати тут. - Ну й славненько! - зрадiв господар щиро. - Без вас нам сумно буде... Вiтаю ще раз! - обняв i знову поцiлував. На добру дружню учту зiбралися лише найближчi приятелi Тараса. I серед них, як це не дивно, були й мiсцевi полiцейськi Кудлай та Лапа. Брилкiни прийшли обо╨ - Петро й Микола... Жiноцтва не запрошували. Нехай ©м грець!.. Климовський та Владимиров щось почали, було, розповiдати про свiй театр i Пiунову, та Шрейдерс ©х зупинив: - Панове, в нас сьогоднi Тарасiв день! Тi зрозумiли натяк. Тим часом Лапа одвiв на бiк Тараса, кахикнув нiяково в кулак i запитав: - Таки по©дете в оте Нiкольське!.. Може б, ви зачекали трохи?.. - Гаразд. Полковник скинув високо брови. - Правда? А то менi писати, щоб там за вами стежили... - скривився бридко. - Як ви у цiм вертепi служите? - спитав Тарас. - Зiслали теж, iз гвардi©... - Григоровичу, просiть гостей до столу! - гукнув з ©дальнi Шрейдерс. Стiл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сiдали також не за чинами. Тiльки "новонародженого" посадовили на чiльнiм мiсцi, поряд з букетом скромних квiтiв, якi хто зна╨ де добув Кудлай... I раптом стало тихо. - О, добрий ангел пролетiв.... - сказав Тарас, згадавши свою поему "Тризна" i Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москвi... - Дозвольте взяти слово, - пiдвiвся Брилкiн. - Просимо, Миколо Олександровичу! - гукнули дружно, радi його смiливостi. - Налийте всi, - сказав промовець тихо i, зачекавши, почав свiй тост: - Сьогоднi ми вшанову╨мо людину, всiм нам рiдну i дорогу. П'ять мiсяцiв, прожитi з нею в дружбi, на все життя залишаться для нас найкращим спомином. На жаль, ми мало зна╨мо його художнi твори, його поезi©, зате чудову душу пiзнали в повнiй мiрi, бо вiн людина щира, вiдкрита i безпосередня... П'ю за народ, - пiднiс бокал, - який дав нам, Росi©, свiтовi такого сина-велетня! Тарас отерп од тих високих похвальних слiв. Як у туманi бачив чарки, якi тяглись до нього, торкавсь до них сво╨ю... - Спасибi... Ви, звичайно, по добротi душевнiй... - Все правда! - мовив Лапа. - Я чув про вас багато й читав у "Русской беседе", що ви поет народний i самобутнiй! - Кулiш по дружбi... - Дружба... - протяг Кадницький. - Дружба.... Вона в мистецтвi, кажуть, химерна рiч... - Скорiше, ефемерна, - озвався Фрейлiх, мiсцевий архiтектор. - Здоров'я iменинника! - втрутився Шрейдерс. Випили, мов навздогiн, i почали закушувати. Були ще тости, жарти, пiснi та смiх. Нарештi, за шампанським, Тарас також сказав свiй спiч: - Спасибi вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили менi! Я щиро вдячний кожному, хто мовив добре слово про iменинника, про мiй народ, з яким я, правду кажучи, не розлучався i за Уралом. Тому, напевно, й вижив, бо без свого народу всi ми - билинки в полi, а з ним - дуби, вкорiненi у рiдну землю. Радий, що вас зустрiв на труднiй сво©й дорозi в Санкт-Петербург! Коли б менi бог посилав усюди таких людей, як тут сидять, я був би щиро вдячний. Те, що зробили для мене ви, братове, в тяжку годину, не можна висловити словами чи оцiнити... Крiзь все життя я пронесу у серцi всiх, хто зiгрiв мене у Нижнiм Новгородi теплом любовi й дружби!.. - Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: - А на прощання я прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вiрш... Вiн зветься "Доля"... Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом i сестрою Сiромi стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку I в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. "Учися, серденько, колись З нас будуть люде", - ти сказала. А я й послухав, i учивсь, I вивчився. А ти збрехала. Якi з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходiмо ж, доленько моя! Мiй друже вбогий, нелукавий! Ходiмо дальше, дальше слава, А слава - заповiдь моя... Куранти Петропавловсько© пробили дев'ять... Дивно, та ©хнiй бiй для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з'╨днана тим передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кiльця!.. Аж смiшно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини - дала йому в супутники аж до Москви жандарма! Нi, не для супроводу. Попутно. Вiн когось возив у Вятку i повертався порожняком... А може, так господь йому послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях од Пiтера до Оренбурга?.. Була й при╨мна зустрiч: iз Бутаковим, що знову ©хав на Сирдар'ю. Гора з горою, кажуть, не зустрiча╨ться... У Владимирi перепрягали коней, i вiн, зайшовши в станцiю, зiткнувся iз капiтаном. Ще й жiнку повiз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може, бiль утих би.... Тодi йому, ще до Владимира, щось сталось з лiвим оком. Гадав, мине, а довелося в Москвi спинитись аж на пiвмiсяця!.. Окрiм царя, щось не бажало його при©зду до Петербуга... От тiльки що?.. Москва його зустрiла дощем i мокрим снiгом. А Щепкiн - радiсними обiймами. Засокорив довкола нього, бiдкаючись позпухлим оком, мерщiй повiв до лiкаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. I той звелiв сидiти тиждень вдома i лiкуватися. На другий день навiдався, додав ще дво╨ лiкiв i повторив наказ сидiти в хатi. Господи!.. Стояв похмуро бiля вiкна, дивився на храм святого Пимона, що тiльки й видно йому було, коли влетiв Михайло Максимович. Помолодiлий, з вусами!.. Обняв, як брата, поцiлував. - Вiтаю тебе з при©здом, з волею! - Сиджу, сам бачиш, знову на гауптвахтi, - зiтхнув Тарас. - Що з оком? - Певно, десь застудив. У Нижньому ще не було... А ти ж тут як? - П'ять рокiв як одружений. - I дiтки ╨? - Нема╨... - враз посмутнiв. - Марiя моя, - всмiхнувся - в тво© пiснi закохана. I жде тебе, як бога. Коли вона при зустрiчi попросить, щоб благословив, то не дивуйся... - Слухай, - обняв Тарас його за плечi, - ти вчений муж, все зна╨ш... Боги також хворiють? - Навряд. - Не можна менi в такому виглядi являтися тво©й жонi Марi©! Побачить, що я не бог. - Веселий ти чоловiк. Як i колись... - Бабу грi╨ не кожух, а веселий теплий дух. Чував таку примовку?.. Цим духом, брате, й грi╨мося... - Як там було, в солдатчинi? - спитав, помовчавши, учений муж. - Погано. - Писав? Про прозу знаю. А вiршi? - Теж. Чотири першi роки. - I малював? - Потроху... Як мав на чому й чим малювать... - А заборона? Що мiг йому вiдповiсти!.. - Всi заборони для того й робляться, щоб ©х порушували, - пожартував. - Я чув, що сам Микола-цар, власноручно... - Народ - мiй цар, - сказав Тарас. - Йому одному вiрю i пiдкоряюся! Михайло глянув з подивом i перевiв розмову на iншу тему. Увечерi пiднявсь до нього Щепкiн i попросив, нiяковiючи, зiйти униз, де у вiтальнi зiбрались гостi-друзi й жадають хоч поглянути на знаменитiсть. - Iти в такому виглядi? - торкнувся Тарас пов'язки на головi. - Подумають, що я у тiй пустелi потурчився, побусурманився. - Ти ж сам казав, що хочеш щось написать про дервiша, - всмiхнувся Щепкiн. - Руки отак склади i привiтайся: "Аллах екбар!" - Тобi ось смiшно, а як менi?.. - Смiливо йди. Там люди всi розумнi та просвiщеннi. Тобi вони сподобаються, - сказав уже серйозно господар дому. Сходив слiдом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги. Гостей було душ п'ять чи шiсть. Разом iз домочадцями утворювали маленькi групи. Дружно всi повернулися у ©хнiй бiк, коли почули скрип дерев'яних сходинок. - Дозвольте вам представити, - врочисто мовив Щепкiн. - Тарас Шевченко. Групки умить розпалися, i гостi, не приховуючи свою цiкавiсть, пiшли назустрiч. Тисли по черзi руки. - Бабст. - Афанась╨в... Останнiй - вже немолодий, з допитливим i важкуватим поглядом - назвався раптом Кетчером. Тарас затримав руку i запитав: - Микола Христофорович? - Так, - усмiхнувся Кетчер. - Перекладач i видавець Шекспiра? - Вiн самий! - мовив Щепкiн. - Не сумнiвайся... - Готовий вам поцiлувати руку, - сказав Тарас схвильовано - Ця праця ваша менi вiдкрила чарiвний свiт! Якi думки геро©, стиль!.. Я книги цi возив з собою всюди по Укра©нi, та й за Уралом, куди менi прислали ©х як найдорожчий, безцiнний скарб. - Так любите цього поета? - Обожнюю! - Я теж... - всмiхнувся Кетчер. - Недавно я писав у Пiтер друговi, щоб десь купив i вислав менi у Нижнiй Новгород його у вашому перекладi. - I що? - Це штука, каже, рiдкiсна i дорога. - Друку╨ться нове видання. Матимете. - Не знаю, як i дякувати!.. - Ну, все, - промовив Щепкiн. - Зустрiлись два шекспiромани, i ©м уже нiхто й нiщо не треба... Тарас, хоч чув ту реплiку, узяв пiд руку Кетчера й вiдвiв набiк. Вiн, може, ждав цi╨© диво-бесiди десяток лiт!.. За кiлька днiв, коли йому полегшало i лiкарi пообiцяли скоро його звiльнити iз гауптвахти Пимона, як називав вiн свою кiмнату-келiю, Тарас не витримав i ввечерi тихцем подався до Р╨пнiно©. Iшов немовби й весело, а як торкнувся дверей ©© квартири, щось раптом зрушилося в його душi, осунулося, i з тих ру©н спливло колишн╨ - добре i гiркувате. А ще - чому вона покинула йому писати й не обiзвалася до нього в Нижнiй Новгород?.. Хотiв уже вернутися, та перемiг хвилинну слабiсть i подзвонив. Зустрiла його поко©вка. - До кого ви? - спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкаповi грубi чоботи. - Княжна Варвара вдома? - О цiй порi вона нiкого... - Рибонько, пiди й скажи Варварi Микола©внi, що хоче бачити ©© Тарас Шевченко, - сказав, уже дратуючись. - А я тим часом скину свiй кобеняк... Скрививши губи, вона пiшла в поко©. Невдовзi швидко вийшла княжна Варвара. Та i не та... Спинилася бiля дверей, немов об щось спiткнулася... Вiн пiдiйшов, гамуючи у горлi сльози, взяв бiлу нiжну руку й поцiлував. Заплакавши, вона його перехрестила мовчки i вiдступила, щоб мiг пройти. - Давно в Москвi? - спитала, коли обо╨ сiли в зручнi високi крiсла. - Вже тиждень. З оком щось у дорозi сталося, i лiкарi мене iз хати не випускали. - А нинi? - Втiк! Семенович i той не зна╨, що я чкурнув... Дивилася на нього так, неначе ще не вiрила в його реальнiсть. Та i не та... Навiщо ця борода? - спитала раптом. - Вибачте... - Щоб не впiзнали у Третiм вiддiлi, - пожартував. Княжна чомусь спахнула й сховала очi. - Мабуть, ви хтозна-що подумали, - озвалась згодом тихо, - коли я враз не стала писати вам?.. - Якщо казати правду, то й досi я не можу того збагнути... Ви й Лизогуб... - Орлов обом суворо заборонив. Менi листом, а Лизогубу усно. Вiд государевого iменi граф попередив, щоб взагалi я не втручалася у справи Малоросi©. I пригрозив. - Катюга... - Бог йому суддя, - смиренно склала руки. Ще й закотила очi, немов хотiла вгледiти когось на небi-стелi. Колись вона не мала тако© звички. I, як не дивно, вона потовщала та помолодшала... В очах з'явився якийсь незвичний iскристий блиск... Гай-гай!.. А втiм, яке йому до того дiло!.. - Дозволили вам жити в Петербурзi? - На ланцюгу. Сирiч пiд наглядом полiцi©. - Напевне, ви i досi для них страшнi... - Бо з бородою! - звернув на жарт. Всмiхнулася. Так, як колись, в Яготинi. - Ви тут давно? - Вiдколи мама вмерла... Я не змогла сама там жити... - схлипнула. - Пробачте... - Тут принаймнi серед людей... - Взяла хустинку, витерла поспiшно очi. - Як же ви там жили? - спитала. - Пропав би, мабуть, щоб не земляк, iз чорноморцiв... - Бог вам його послав, Тарасе! Всмiхнувся гiрко. А капiтана Косар╨ва, майора Львова та iже з ними?.. - Може... - I що ж тепер робитимете, у Петербурзi? - Вчитимусь гравiруванню. Вже маю дозвiл. - А вiршi ж як? - На них менi не треба чи╨©сь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у двох томах. - Ви й там писали?! - Навiть у казематi... - I не боялись? Змовчав. Писав, i все. Вiд когось чув, що соловей спiва╨ з заплющеними очима... - Давно були на Укра©нi? Як там? - спитав натомiсть. - Гiрше, анiж було... Всi волi ждуть, чутки всiлякi ходять... - У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вiльним словом сам губернатор Муравйов - вони ж нi звуку, наче всi геть глухi! - Господь вкладе у душу ©м милосердя... - Вкласти б ©м по ножацi! - вирвалося. Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону, що долинав з яко©сь церкви, й перехрестилась тричi малим хрестом. Потому знову глянула на гостя тихим поглядом, хотiла щось сказати i не сказала... Мовчки сидiв i вiн. Колись вони могли добу проговорити, аби лише не заважали... Сумно... Не сподiвався знайти в княжнi таких разючих перемiн. Була мiцна i непохитна духом. Гай-гай!.. Устав, злегка вклонився. - Вже мушу йти... Там Щепкiн мене шука╨ досi по Москвi... - Вiн добрий, - озвалася, немов зрадiвши, що вже iде. Не втримувала i для годиться. Напевно, й вiн для не© перемiнився. Чи, навпаки, не став таким, яким би ©й хотiлося ного побачить нинi. - В Москвi ще довго будете? - Як лiкарi... - Заходьте. - Спасибi. Ось дозволять менi виходити... Взяв обережно руку й поцiлував. Холодну, мов неживу. Княжна його перехрестила знову. Аж на пiдмерзлiй вулицi йому здавило горло. Гадав, що десять солдатських лiт пройшли повз душу маревом, не зачепивши нiяк ©©... Ось перша - i непоправна! - втрата... А скiльки ©х ще виявиться на велелюдних старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далi йти!.. ...На другий день вiдбувся перший "законний" вихiд. Щепкiн, коли дiзнався, що вже Тарас навiдався до Р╨пнiно©, оглянув хворе око й махнув рукою: - ╞демо дивитись мiсто! - Хочу до Максимовича, - сказав Тарас. - Вiд нього вi╨ Ки╨вом, Днiпром, Великим Лугом... - Архiвним пилом... - додав старий. - Якщо iз того пилу виходять на божий свiт дослiдження що воскрешають славу мого народу, то я вважаю той пiт i святим, - сказав Тарас врочисто. - Ти б прочитав його брошуру про Сагайдачного, яку менi вiн днями подарував! Уже в прольотцi чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень вiн переписував i правив вiршi, створенi ще в перший рiк заслання, в далекiй Орськiй. Моторошно i якось щемно торкатись днiв тих i тих рядкiв, що вирвалися крiзь заборону, нагляд i дику муштру... А нинi, вранцi, переписав свiй казематський цикл, згадав Фонтанну, братчикiв, безсоннi ночi й тривожнi днi... Як добре, що вiн писав, що не пiддався, як дехто, вiдчаю i грубiй силi церберiв царя Миколи!.. Бути самим собою всюди, за будь-яких обставин - ось в чому суть людини, ©© душi... Щоб мiг сказати потiм, як вiн сказав у вiршi "Доля": Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою!.. - Га? - стрепенувся Щепкiн, що задрiмав. - При©хали? - Нi, - одiзвався кучер. - Це я уголос думаю, - сказав Тарас. - Звик у пустелi... - Тут одвикай, тут кожне слово - не горобець; як вилетiло - вже не впiйма╨ш, - сказав старий з заплющеними очима. - Ищи-свищи! - хихикнув кучер. Квартира Максимовичiв завалена була книжками. З того хаосу мудростi, немов з ру©н старого мiста-замку, до них дрiбненько вийшов Михайло Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, i, роздягнувши, повiв у храм - свiй кабiнет. - Сиджу над "Русскою беседою", допомагаю редагувать, - кивнув на стос рукописiв. Тарас оглянув шафи, пройшов мiж скринь та столикiв, запруджених ущерть книжками, зiтхнув i мовив: - Славно!.. Чи поживу я хоч рiк отак, посеред книг?.. - При©деш у Петербург, одружишся, наймеш собi квартиру i заживеш, - сказав Михайло Олександрович. - Посватався до однi╨© в Нижньому й схопив гарбуз... Семенович iз нею грав на сценi, - сказав Тарас. - Не доля, видно, - втiшив його господар. - Твоя десь жде та рушники готу╨. - А де ж свою хова╨ш? - Пiшла до церкви. - Прикро... - Вона ось-ось повернеться, - дiстав годинник. - Служба вже закiнчилася. Сiдайте, прошу! - швидко звiльнив стiльцi. - В ногах нема╨ правди. - А в чому ╨? - озвався Щепкiн, вмощуючись. - Питання це не просте... - протяг Михайло Олександрович. - Як "бути чи не бути?" у принца Гамлета, - сказав Тарас. - Коли пiдходити до нього з боку етики... - А богослов'я? - спитав лукаво Щепкiн. - Ви ж зна╨те, що я не вiрю в мiфи... - В народi правда, други, - сказав Тарас. - Iнакше вiн не вижив би в тiй круговертi, яку йому послала доля... Пригляньтесь тiльки краще - i ви побачите в народi все, що тяжко так шука╨те по цих книжках! - Не треба перебiльшувати, - озвався Максимович. - У ньому також ╨ усього - добра i зла... - Як i в науцi. Правда - поняття вiчне, стале. - Де почерпнув ти такi знання? - спитав не без iронi© Михайло Олександрович. - Все там же, у народi, - сказав Тарас. - Коли народ оспiву╨ борця за правду, iстину, вiн не поясню╨, у чому суть тi╨© правди, - вiрить, що знають всi... - Добридень, - озвалась раптом пауза. - О, це Маруся уже прийшла! - зрадiв Михайло Олек сандрович. Тарас пiдвiвся, аби побачити його дружину, - сидiв до входу спиною, - i дух йому перехопило. Ну й антикварiй, ну й одхопив!.. - Вгадай, Марi╨, хто це? - спитав тим часом Максимович. Вона зиркнула пильно i зашарiлася. - Напевно, Тарас Шевченко... - мовила. - Вiн, вiн! - гукнув господар, нiби був не ученим мужем а школярем. Тарас ступив до жiнки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки руку й поцiлував. - Михайло, де ти таку знайшов?! - У Згарi, бiля Золотоношi. - По©ду туди женитися! А втiм, тако© друго©... - Там ╨ ще кращi, - мовила. - Я вам знайду. - Ну, все, Тарасе, бути тобi одруженим! - гукнув Михайло Олександрович. - У не© в цьому дiлi легка рука. Марiя глянула на чоловiка, i погляд той Тарасу здався не без лукавини. Учений муж нараз притих, де й дiлося його школярство. - Михайло Олександровичу, проси гостей в свiтлицю, а я скажу, щоб подали нам чаю, - згадала, хто господиня в домi. П'ючи пахучий домашнiй чай, Тарас раз по раз ловив ©© цiкавий погляд. - Може б, ти щось заграла, серденько?.. - спитав несмiливо професор. Мовчки пройшла i сiла за фортепiано. Нахмурила густi, крилатi брови, всмiхнулась гостевi й торкнулась нiжно клавiшiв. Свiтлицю враз наповнили чарiвнi знанi звуки, яких не чув вiн багато лiт... Лугом iду, коня веду; Розвивайся, луже. Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже... Заплющив очi й слухав далеку рiдну землю... Побачив луг зелений бiля В'юнищ, ясу Днiпра, ча©ний лет, далеку синю тору Монастирища... Очерет, осока, Чорнi брови в козака!.. Вона вже грала iншо©, й вiн усмiхавсь крiзь сльози... Не мав i гадки стрiтися в Москвi з тремтливим променем душi Вкра©ни!.. Тiльки вона скiнчила грати, вiн попросив перо й паперу аркуш, присiв до столу i написав на згадку ©й "Весняний вечiр": Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть... Розчулена таким дарунком, Марiя зняла поквапно з себе маленький зграбний обранок на ланцюжку i почепила йому на пiию. - Ки©вський... Торiк купила в Лаврi... Нехай хранить вас од усього злого!.. - Ну, нам пора, Григоровичу, - пiдвiвся Щепкiн. Михайло Олександрович також устав. Вiн був чомусь похмурий, мов занедужав. - Ще побули б... - Марiя благальне глянула на вже готових пiти гостей. - Хай iншим разом, доню, - не здався Щепкiн. - Тарас iще в Москвi побуде з тиждень... - Еге? - спитала весело. Тарас кивнув. У нiй була якась жагуча сила, що обпiкала душу, немов купальське вогнище... - Нам треба ще до Мокрицького... - прощався Щепкiн. - Дяку╨мо, що завiтали, - кланявся йому господар. Надворi, вже сiдаючи в прольотку, старий зiтхнув багатозначно й мовив: - Якби узяв Тетясю, було б тобi те саме... Мда-а!.. Аполлон Мокрицький прийняв ©х радо. Правда, лише старого Щепкiна. Тараса вiн не впiзнав. Ковзнув байдужим поглядом, - величний, гарний, як i колись! - i запросив сiдати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий кабiнет. Професор! - Оце сиджу та й думаю, - всмiхнувся Щепкiн, - що менi робити з вами?.. Знайомити - так ви давно знайомi... - З цим паном я не зустрiчався, - сказав Мокрицький впевнено. - Ти придивись... - Нi. Я ж художник, око мо╨ чiпке. - А я тебе впiзнав одразу, брате, - сказав Тарас. Мокрицький зморщив лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'ятi. - Пробачте, я... - Негарно так забувати друзiв, - пiд'юджував його Тарас. - Санкт-Петербург о цiй порi, Двiрцева набережна Неви, Елькан i ти... А я пiдходжу, сiрий, i з острахом питаю вас, де Академiя мистецтв... Стенув лише плечима. - А пам'ята╨ш, як ти менi прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятiй в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вi╨льгорський i ти в червонiй кiмнатi Карловiй... - Тарас! Шевченко! - скрикнув. Мiшаючи слова i сльози, вони вiдновлювали колишню дружбу. - Скiльки ж це ми не бачилися? - Шiстнадцять лiт. Вiдколи ти в Москву по©хав... - Що робить час!.. - Не так той час, як люди. - Ти звiдкiля? - З пустелi, що за Каспi╨м. - Я чув... - А ти? - Учительствую, малюю трохи... Тихо собi живу... - сказав, неначе вибачився за свiй добробут, Аполлон. - Куди ж тепер? - У Петербург. П'ять мiсяцiв не дозволяли, тримали в Нижнiм Новгородi. Дозволили! Але щоб жив пiд наглядом... - Ти ж був знайомий з братом мо©м Iваном? Так вiн керу╨ канцелярi╨ю самого обер-полiцмейстера. Я напишу. Вiн зробить для тебе все, що зможе... - Не знаю, як i дякувати! - На жаль, менi вже треба йти. Там учнi ждуть. Тарасе, приходь додому! Я покажу тобi ескiзи... Васi Штернберга. Семенович мою квартиру зна╨, розкаже, як ©© знайти. Пробачте!.. Оглянувся вже на порозi, махнув рукою... Нiби пiшов у ©хню молодiсть. Ретельний, щирий, добрий!.. - Цей чоловiк колись також зробив усе, щоб визволити мене з крiпаччини, - сказав Тарас. - А я й не знав... Нiколи навiть словом... - пiдвiвся Щепкiн. - Батьку, з якими я дружив людьми!.. - А з ким вони дружили! - обняв його старий актор. Як вийшли, московський хмурий березень вже не здававсь Тарасовi таким сумним, гнiтючим. Хоч сонце десь ховалося в суцiльнiй темнiй хмарi й снiг пролiтав, будинки, храми, люди освiтленi уже були весняним, теплим тоном... Чарiвна все-таки людська, звичайна воля!.. ...Великим днем для нього став суботнiй день напередоднi пасхи. Ще в Нижнiм Новгородi вiн полюбив iще одного старого велета Москви-столицi - Сергiя Тимофiйовича Аксакова Позаочi, з його двох книг, i з розповiдей Михайла Щепкiна. Послав йому свою "Прогулку с удовольствием й не без морали", щоб вiн сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох iз Щепкiним переступили вони порiг квартири, яка його манила, вiдколи вiн у Москвi. х стрiв Iван Сергiйович, один iз синiв письменника i сам письменник. - Батько, на жаль, прихворiв... - нiяково розвiв руками. - Прошу сiдати! - Ваня, дозволь тобi представити мого старого друга... - Шевченка? - Так. Iван подав пухку велику руку. - Я чув, що ви при©хали. Отець уже про вас питав... - Я теж хворiв. - Знайомтесь! Це Костянтин, мiй старший брат... До зали ввiйшов зарослий, мов старовiр, високий в боярськiй якiйсь сорочцi. - Здрастуйте, - вклонився всiм. - А це Тарас Шевченко, - додав Iван. - Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. - зiтхнув на повнi "боярськi" груди Костянтин. - Москва б так з вами не повелась... - Звичайно, - всмiхнувся Щепкiн. - Що там людину довго мучити в якiйсь пустелi!.. Вивели б на Лобне мiсце, голову - на плаху й ать сокирою!.. - То нiмцi все придумали, аби зганьбити стару Росiю, - хмуро сказав Iван. - Москва завжди була глибоковiруюча й гуманна, сирiч людяна. Сво© царi - не нiмцi!.. - Я чув, що вас заслали в солдатську службу за Товариство, що прагло об'╨днати усiх слов'ян? - спитав похмуро Костянтин. - Не зовсiм так, - сказав Тарас. - Я написав поему "Сон"... - Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав Фонтанку, Попова - друга щирого, й уник прямо© вiдповiдi. Хоча дiла то давнi, а все ж... - Бродiння умiв i душ, фантазi©!.. Брати притьмом перезирнулися. - А Костомаров твердить... - почав було молодший. - Чого ото ви в'язнете до чоловiка! - втрутився Щепкiн. - Мало йому дiсталося?.. - Ми ж тут сво©, - образився вже Костянтин. - Сво©, чужi... - сказав старий. - На пасху всi цiлуються, усi брати... А розпинають!.. - Ну, нам, Семеновичу, цього ти мiг би не говорити! Ти ж зиа╨ш нас. I друзiв наших зна╨ш... - Ви благороднi люди. - I нам не байдуже, з ким буде вiн, поет Шевченко, й тi, хто його шану╨ i йде за иим, - сказав одверто Костянтин. - За мною нинi йде тiльки вiн, актор Михайло Щепкiн, чи я - за ним, - пожартував Тарас, щоб збити врочистий тон. - Всi малороси, яких ми зна╨мо, благоговiють перед сво©м великим поетом-мучеником, - сказав Iван. - Спасибi за комплiмент... - Це правда, - пiдтримав i Костянтин. - Ми впевненi, що вам близька iдея ╨дностi усiх слов'ян, слов'янський дух, слов'янська велич, доля всiя Русi. - Не турок же... - ухильно сказав Тарас. Iдея "всiя Русi" для нього надто пахла самодержавством, синьомундирими захисниками царя й отечества. - Коли б ще волю людям!.. - I воля буде. Iз царських рук, - пообiцяв йому Iван. - Сказав слiпий, побачимо... Та й Укра©на... - Нам рятувати треба вiд нiмцiв Русь - ось головне! - схопився з крiсла Костянтин. - Вiд них усi напастi. ╙вропа нас понiвечила, перекрутила!.. - Прошу мене пробачити, - ввiйшла русява ставна дiвчина. - Шевченка й Щепкiна до себе просить батько. - Йому ж суворо заборонили лiкарi! - гукнув Iван. - На двi хвилини... Вiн як почув, хто завiтав, розхвилювався... Втрьох увiйшли тихенько до кабiнету, затiненого густими занавiсами, й почули тихий голос: - Щасливий бачити вас у Москвi... в мо╨му домi... Звикши до напiвтемряви, Тарас уздрiв на лiжку шляхетний вид Сергiя Тимофiйовича. - I я безмежно радий, що маю честь... - Як жаль, що я захворiв, що лiкарi не дозволяють менi... А то б ми з вами!.. Михайло, ти ж покажи йому Москву... - Показую вже п'ятий день. - Ну й добре... Ви, Тарасе, заходьте. Може, менi полегша╨... А лiтом ласкаво просимо до нас у село... Тим часом хтось торкнув Тараса за рукав, i вiн почав прощатися. - Видужуйте! Спасибi вам за книги. Я прочитав ©х iз на солодою. Освiтлена вiтальня змусила примружить очi. - Старiсть... - зiтхнув журливо Щепкiн. - Себе вiн зовсiм не береже, - похмуро буркнув Костянтин. - Працю╨, мов найнявся. - Охота гiрш неволi, - сказав Тарас. - Творцi горiти мусять, iнакше буде лише димок. - Ось так! - промовив до Костянтина молодший брат. - Труд, кажуть мудрi люди, всьому на свiтi голова. - Нам час. Прощайте! - мовив Щепкiн. - Григоровичу, ждемо до нас на Великдень, - подав Тарасу руку Костянтин. - Ми познайомимо вас з Хомяковим, Кошельовим... Чудовi люди! - Дякую. Зайду, зайду обов'язково!.. - В Кремлi сьогоднi будете? - спитав Iван. - Всеношна там - на всю Росiю! - Мороз iде по тiлу - так гарно, так глибинно-iстинно, - доповнив брата Костянтин. - Пiдете - не пожалку╨те. Там справжня Русь!.. - Умовили, - всмiхнувся братам Тарас. Перекусивши в Тро©цькому трактирi, прийшов додому з намiром лягти поспать, щоб вистояти всеношну. У Щепкiна були в театрi справи, й Тарас мiг жити, як заманеться. Добра, звичайно, рiч прогулянки, вiзити, дружнi зустрiчi, та... заважка. Роззувся, роздягнувся й лiг на диван. За звичкою, узяв зi столу книжку. О! Це ж "Полярная звезда", яку ще вчора йому позичив Микола Щепкiн, Михайлiв син... П'ять профiлiв синiв Росi©, кращих ©© синiв... Вони ©й прагли волi, вона ж дала ©м вiнець терновий мученикiв - Росiя царсько-панська, Росiя рабства. Воля i досi в нiй - крамола, державний злочин; слово саме прирiвняно до богохульства!.. "Княгиня Екатерина Романовна Дашкова..." Це ж подруга iмператрицi Катерини. I хто ж про не© пише? Сам Герцен!.. Власне, його цiкавить iмператриця, ©© "портрет", що виплива╨ з записок фрейлiни Дашково©... Цiкаво... Нiжна мудрiсть, що потопила в кровi уральську волю Пугачова, добила Сiч!.. Об одинадцятiй пiшов у Кремль. Розбурханий статтею Iскандера, а не впокорений перед лицем Всевишнього; в передчуттi грядущих бур, а не святого та©нства прилучення до воскресiння iз мертвих бога-сина. Iще на Краснiй площi попав у вир народу, що тягся в Кремль на головну пасхальну службу Москви-столицi, а може, i всiя Русi, як похвалявся Iван Аксаков. Iшли врочистi, стриманi, несли паски у кошиках, хустках - хто в чому. Мiж цих поважних, ситих то тут, то там траплялися простi та зовсiм бiднi, шмигали дiти, пiдлiтки, а парубки тихцем пощипували дiвчат, i тi пищали здавлено, закутуючись в ряснi хустки... Вгорi стояв великий жовтавий мiсяць, зорi свiтили теж... Воiстину пресвiтлий празник!.. Кремль стугонiв од натовпу. Здавалося, сюди сьогоднi збилася уся Москва, прочувши, що тут господь воскресне, що тiльки тут вони усi прилучаться до благодатi. Служилося в усiх церквах, яких було лиш на Соборнiй площi три чи чотири, линув сумний, iще передпасхальний, спiв, горiли грубi свiчi й повсюди пахло воском... Пiдходили якiсь пани, одягненi в боярськi шуби й шапки, i люди трепетно давали ©м дорогу в набитi густо храми... Метляли пишнi бороди, розкiшнi хутра, сукна, цвiли шовки й стояв туманом гомiн... Опiвночi з церков ударив дужий веселий спiв, забемкали на всiх дзвiницях дзвони... Христос вскресе из мертвых, Смертию смерть поправ И сущим во гробе Живот даровав!.. - Христос воскрес! Христос воскрес! - полинуло, неначi хвиля, натовпом, i вiн здригнувся, зрушився, завирував. Iз храмiв трохи поспiхом посунули тi, що стояли скраю, бiля дверей, за ними - густо, весело, хапаючи повiтря риб'ячими ротами, - хто був сподобився стояти глибше, бiля амвона а вже за тими, пiсля важко© паузи, пiшли попи з кадилами та клiр з хорогвами та образами... Христос воскресе из мертвих!.. Шалiли дзвони, натовп перешиковувався, даючи вiльний простiр довкiл церков, щоб ним врочисто рушив великий хрес ний хiд, очолений самим, напевно, патрiархом всiя Русi... Хтось скрикнув, хтось когось ударив... Iзнявся шум i раптом стих... Нарештi вся колона з попiв, свiчок та образiв з хорогвами, сяк-так зiбравшись, рушила. Христос воскресе из мертвых, Смертию смерть поправ!.. А дзвони б'ють, а натовп перелива╨ться, а полiцейськi луплять безбожно тих, хто сп'яна чи знiчев'я вискаку╨ наперерiз процесi©... Христос воскрес! Христос воскрес!.. Поволi в спiвi, в дзвонi процесiя пройшла за храм Успенiя... Христос воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцiлувався, - брат во Христе! - з худим обдертим жебраком i дав йому карбованця... В гуртi дiвчат та хлопцiв зiрвався смiх, на них хтось шикнув... Мiсяць кудись подiвся, i зiр також не стало видно. Знову пiдуть дощi та мокрий снiг... Iз-за Архангельського собору з'явились свiчi, ризи, блиск образiв. За ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви... - Не налягай! Дорогу! - метнулися городовi розширювати живий, рухливий коридор. - Таку твою!.. Христос воскресе из мертвых, Смертию смерть поправ!.. Тарас якимось чудом лишився поряд iз хресним ходом, чув запах воску, ладану, спiтнiлих тiл. Повз нього пройшли поволi вищi чини духовнi, чорнi, як нiч, ченцi, хоругвоносцi... Раптом посеред них впiзнав одного з братiв Аксакових! Нiс Костянтин лик Саваофа - гордо, ледь-ледь задерши голову i виставивши вперед широку, лапату бороду... Пройшов, неначе проплив у рай... Кондова Русь! ╙диновiрна, царствена!.. Свiй патрiарх, сво© палати, сво© покiрнi смерди й жiнки, закритi по теремах, як то було у добрi старi часи!.. На другий круг у хресний хiд вливалися пани, купцi, чиновники. Йдучи, спiвали з пiвчими й знай осiняли себе хрестом - розмашистим, як ©хнi душi, здатнi пропить за нiч всi грошi, шубу, коней та... крiпакiв... Братолюбивi стовпи царя росiйського, престолу та отечества!.. Коли вiльнiше стало, де вiн стояв, пiшов од храмiв божих у бiк ворiт. Не може Русь без iдола, без поклонiння. Не сотвори собi кумира - заповiдь, яко© вона i досi ще не почула, не сприйняла!.. ...Прощатися почав уже напередоднi свого вiд'©зду. Михайло Максимович зiбрав велику учту, присвячену його особi, прощанню з ним. На нiй був цвiт мистецький, вся мисляча, жива Москва. Тарас прийшов iз Щепкiним пiзнiше всiх. Як видно, йому навмисне назвали час такий, щоб вийшла врочиста зустрiч. Вiтальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, i в тих очах було усе: повага, сум, iронiя... - Добридень вам, панове! - сказав нарештi здавленим вiд хвилювання голосом. - Пробачте... Ми, зда╨ться, спiзнились трохи... - Тарас Григорович Шевченко! - оголосив господар дому, як в iсторичних драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усi. А-а, нi - ╨ незнайомi лиця... - Погодiн, - представився один iз них, вивчаючи його уважним поглядом. - Професор, академiк i видавець, - додав Михайло Максимович. - А ще - ваш давнiй шанувальник, - додав вiдомий учений муж. - Наш "Москвитянин" писав не раз про вашi твори. Навiть, коли про них писати не дозволялося... - Спасибi. Я... - Дозвольте й менi, панове, - влiз помiж них усмiхнений сивенький старчик. - Я - Шевирьов, Степан Петрович. Прошу любити i шанувати... Хi-хi... Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядiв не подiляю ваших... - Також професор, академiк, вiдомий критик... - почав було пояснювати господар дому. - Знаю, - сказав Тарас. Цей монархiст уславився непримиреннiстю до всiх iнакомислячих. Дискутував колись з Б╨лiнським. Мусив подати руку. - А ви мене впiзна╨те? - всмiхнулися знайомi очi. - Пан Галаган? - Вiн самий, - обняв Тараса земляк, з яким вiн зустрiчався колись не раз. - 3 поверненням! - Були в Кремлi? - спитав Iван Аксаков. Тарас кивнув. - I як? Прекрасно, правда? - Японiя... - сказав Тарас, хоч не хотiв висловлюватися на цю непевну тему. Iван Сергiйович нiчого не зрозумiв. А Костянтин, що пiдiйшов тим часом, спитав: - Узавтра ©дете? - Пора, - розвiв Тарас руками. - Там жде мене моя свята заступниця, робота жде... - Нам буде вас не вистачати. - Дякую за добре слово... - А це Петро Iванович Бартен╨в, iсторик, археограф, - знайомив далi Максимович. Той уклонився мовчки... За пiвгодини ввiйшла чарiвна господиня i запросила усiх до столу. - Як здумаю, що ви вже ©дете, то плакать хочеться... - шепнула вона Тарасовi, коли схилився поцiлувати руку. В очах ©©, - великих, ясно-карих, - i справдi сяяли росою сльози. Учта розпочалася теплим напутнiм словом Щепкiна. - Панове, ми сьогоднi вшанову╨мо нам дорогу людину, що незабаром покине нас. За всi цi днi ми полюбили щиро простого, милого й талановитого Тараса - гостя нашого. Сво©м при©здом вiн звеселив, осяяв хмурий березень, вселив надiю в душi на кращий час не тiльки у природi, а й у суспiльствi нашому... Нехай же буде добре йому в дорозi i в Петербурзi! Всi встали й випили по першiй чарцi на честь засланця, що повертався за одинадцять рокiв iз невеселих, трагiчних мандрiв. Як почали обiдати, Тарас дивився нишком на цих людей, яких вiн знав давно колись, i тих, з якими оце в Москвi зустрiвся, i щось таке в його душi творилося, чому не мiг знайти одразу й назви. Було i жаль утрачених даремно лiт, i радiсно, що так його зустрiли вiдомi, славнi люди. Не всi вони, звичайно ж, читали те, що вiн створив, та всi схиляли голови перед його стражданням, вiддаючи данину його терпiнню, мужностi та силi волi, як висловився в сво©й промовi-тостi Iван Аксаков тiльки що. Старий друзяка Щепкiн, розчулившись, поцiлував промовця, чим ще додав олi© в огонь поваги та спiвчуття. Погодiн i той сказав коротке слово на честь поета-мученика, що постраждав за щирiсть, за свiй народ. Щоб був не вплiв сюди царя-надьожу, то мав би повний успiх у товариства... Останнiм встав господар. Гамуючи тремтячi руки й сльози вiн прочитав присвячений Шевченку вiрш, написаний перед обiдом-учтою. Хтось щось спитав Тараса, й вiн не почув початку, де йшлося про повернення його ж таки з кра©в далеких... Ой, як дуже за тобою Тужила Вкра©на - Усе тебе вспоминала, Як та мати сина. Тво© думки туманами На лугах вставали, Тво© сльози росицею По степах спадали; Тво© пiснi соловейком В садах щебетали... Не змiг читати бiльше. Стояв, схиливши голову, й стискав тремтливий аркушик з написаним на ньому вiршем... Нарештi, рушив далi, вiтаючи його на волi, зичачи йому здоров'я, слави й нових пiсень... Обiд уже скiнчився, i всi по тому вiршевi зiбралися бiля Тараса, вiтали, тисли руку, бажали щастя, успiхiв... I раптом - спершу тихо, а потiм дужче, дужче - полинула вкра©нська мила музика, вкра©нська пiсня!.. То господиня, сiвши за фортепiано, вiтала гостя голосом його землi, душею його народу, музикою його небес блакитних... Ой зiйду я на могилу Та стану-гляну у долину: Долина глибока, калина висока, Аж додолу гiлля гнеться... Всю нiч Тарасу снилися ©© пiснi, вона сама, могили, степ, Днiпровi синi гори... А вранцi, ледь розвиднiло, прощався з домом Щепкiна; i з ним самим. Старий актор зiбрався у Ярославль, вiн - в iнший бiк, де мав давно вже бути. До пошти мовчки ©хали. Лише коли поклали на дах карети речi, Семенович обняв Тараса, поцiлував i мовив: - Нехай щастить тобi, мiй добрий друже! - Спасибi за все, за все!.. - розчулено гукнув Тарас. Ямщик пiднявся на передок, взяв батога. I Щепкiн запоспiшав сiдати. Конi рвонули з мiсця... Коли-то знову стрiнуться?.. ╞хав Москвою вранiшньою, а був уже в Санкт-Петербурзi. Правда, не мiг побачити його виразно, чiтко: за одинадцять рокiв, - та, власне, всi тринадцять, - вiдколи вiн по©хав на Укра©ну! - геть призабув. Час трудиться - стирав щось, щось вимальову╨ на тому мiсцi... Вчора вiн стрiвся з дядьком княжни Варвари, якого часто згадували в Яготинi. Пробувши тридцять рокiв на каторзi та на засланнi, князь дожива╨ вiк у Москвi... Сергiй Волконський, декабрист, засуджений царем до страти!.. Москва пливла, вiдходила у тихий, добрий спомин. Старий Михайлiв кучер мугикав щось собi пiд нiс. Вiн знав, що по©зд iще не скоро, й не поспiшав... Раненько мав прийти до Щепкiна Михайло Олександрович i принести "Iвана Гуса", якого нiби десь вiдшукав новий знайомий Бартенев... Нi "Гуса", нi Михайла!.. Коли добув, то передасть йому у Пiтер Галаганом, який узавтра ©хатиме... Вокзал зустрiв багатолюддям. Публiка сюди приходила на рандеву, оскiльки i сам вокзал, i по©зд, i залiзниця були ще всiм удивину. Йому казав хтось, що по недiлях тут навiть гра╨ музика:.. Забравши свою мiзерiю i попрощавшись з кучером, пiшов шукати якусь харчевню, щоб пiдживитися. Харчi вiн мав у саквояжi, та шлях був довгий, а по©зд не дилiжанс: хто зна╨, як вiн ©де i де спиня╨ться... Дорогу цю збудовано, коли Тарас тягнув носок за Каспi╨м, i зараз вiн уперше мав довiритися огненнiй силi локомотива. Дива! Узавтра ввечерi вiн буде вже на березi рiки Неви, обнiме Лазаревського! Михайло жде. За муки його солдатськi господь послав такого друга вiрного. М'який, тихенький, навiть сором'язливий, а дiло робить вперто, не вiдступаючи, не даючи спокою iншим.... До по©зда було ще мало не двi години. Добре, що взяв квиток заздалегiдь. Семенович потурбувався. Вiн ©здить часто, зна╨... - Христос воскрес! - почулось раптом поряд. Звiв очi - леле!.. - Як ви тут опинилися? - Надумала провести вас, - всмiхнулася йому Марiя. - Цi сухарi ученi не догадаються... - Михайло Олександрович мав пiдiйти до Щепкiна, - сказав Тарас. - Вiн був... як ви по©хали, - скривилася, мов укусила кислого. - Не зна╨те, знайшов мого "╙ретика", або "Iвана Гуса"? - Так. - От спасибi за новину! Ввiйшли в примiщення i посiдали на вiльну лавку. Марiя так дивилася на нього сяючими очима, що вiн одводив погляд. - Ви теж з панiв? - спитав, аби поставити мiж ними щит. - Та нi, проста козачка. - Такими будуть усi мо© землячки, коли дамо ©м волю... - подумав Тарас уголос. - Бо воля - це як сонце в душi людини. Вiльного по ньому видно - свiтиться... - Я теж свiчусь? - Ви - ся╨те! - А вiн казав, що темна... - Хто? - Чоловiк... - Вiн, серденько, недобача╨. Прости його. Сидiли довго мовчки. Нарештi, вiн зиркнув на не© i стрiв ©© сумний i свiтлий погляд, що проникав у саму душу. Господи!.. Аби здолати чари, спитав грайливим тоном: - Ви не забули, що обiцяли менi при першiй зустрiчi? - Що? - Оженити мене у Прохорiвцi або в сво╨му Згарi. - Не мудре дiло... Жити по тому мудро... - мовила. - При©дете, то оженю! - всмiхнулася. Чомусь од то© усмiшки йому зробилось сумно... Де Згар, а де Новопетровський форт!.. - Про мене ви дiзналися од Максимовича? - Нi. Я сама читала i уявляла крiзь сльози вас... Ще дiвчиною... У залi раптом почався рух. - Напевно, по©зд? Треба менi вже йти... - пiдвiвся. Вона дiстала хусточку i втерла очi. Потiм всмiхнулась якось гiрко i запитала: - Можна поцiлувати вас на прощання? Тарас не встиг вiдповiсти. Впилася в губи, вирвалася - сама вiд себе - й швидко пiшла з вокзалу. По©зд прогуркотiв за вiкнами, протяжно свиснув, пирхну i зупинився. Вдарив вокзальний дзвiн... Лежав, лiчив удари, що долинали iз Петропавловсько©, i слухав бiль, що не вгавав у грудях... Уранцi забiг його провiдати Гриць Честахiвський. - Ну, як? - спитав. - Як бачиш... Нема╨ волi? - Кажуть, що буде в пiст. - Пiлати! - ╞м не пече. - Я ждав, я знаю... - Що я тебе проситиму, - присiв Грицько на лiжку, - не переймайся так дуже цим. Ти хворий, тобi одужать треба... - Коли ж не можу!.. - Вчора дув з пiвдня вiтер... Пахла в саду кора... Що чути вiд Варфоломiя? Вже сторгував той грунт побiля Канова? - Не знаю, - сумно сказав Тарас. - Чи вiн всього не пише, чи сам нiчого там не збагне... А це мовчить... - Весною по©ду я! - рiшуче сказав Грицько. - Коли тобi до серця ота земля пiд Кановом, то буде вона тво╨ю. Як звати те урочище? - Гора Чернеча... З не© чудовий вид на Заднiпров'я, i сам старий Славутич бiля пiднiжжя тече широко й вiльно!.. - Видужуй тiльки швидше. - Не знаю... Щось менi недобре, Грицьку... Думки сумнi приходять до голови... - Ти лiки п'╨ш? - Що толку з того!.. Гiрша╨ менi весь час... - Весна уже не за горами. Вирвешся на Укра©ну - враз оживеш. - Хоч глянути б з тих гiр на свiт!.. - зiтхнув Тарас. - Надивишся, - торкнувся його руки. - Якщо до квiтня мiсяця твiй брат не купить грунту, покину все й по©ду! Притихли. Теплий квiтень був ще такий далекий... - Ти не забув, як ряст цвiте? - спитав Тарас. - А сон-трава!.. - Менi стоять перед очима зелено-синi луки, гаптованi жовтавим цвiтом лотатi... - I солов'©... I жайворонки... - А над водою летять качки!.. Тарасовi згадався став, левада, струмок по нiй, що навеснi вбирався в цвiт i зело; а потiм - гори Канiвськi, зелений обшир лукiв, що за Днiпром... - Якщо умру, то поховайте на тiй горi, де думав хату ставити, - зненацька сказав Тарас, хоч сам про смерть не думав останнi днi. - Ну, що ти, що ти, батьку! - жахнувся Честахiвський. - Ще поживеш... - Дай боже!.. Кажу на всякий випадок... Не хочеться менi лежати в чужiй землi... - ╞й-богу, буду плакати... - Я ще не вмер, - всмiхнувся Тарас йому. - Та й краще менi сьогоднi нiбито... Вночi про Нижнiй згадував, i про Москву... Якi були надi©, а вийшло... - Грiх тобi гнiвити бога, - сказав Грицько. - Книжок он скiльки повидавав, став академiком, поезiй скiльки нових утнув!.. - Все так... А хати не збудував, не одружився i не пожив на рiднiй сво©й землi, - зiтхнув Тарас. - Одружишся i поживеш. А грунт - по©ду й тобi куплю! - рiшуче сказав Грицько. - Спасибi. Хтозна-чому Тарасовi враз захотiлося обнять Грицька, поцiлувати й сказать йому якiсь слова прощальнi. Були б такими всi земляки!.. - Чого ти так на мене сумно дивишся? - спитав Грицько, - Не знаю... Якась журба бере за душу... - Засидiвся ти в цiй норi. Давай на все начха╨мо й гульнемо вдвох по мiсту на вiзнику! - схопився. - Не можу. Груди в мене - немов склянi. Щось там таке... Торкнешся - i розiб'╨ться... Грицько погас. Похнюпившись, пройшов до столу та до вiкна, постояв там i повернувся. - Батьку, якби я мiг забрати твою хворобу!.. - мовив. - Я вiрю: ти забрав би, - сказав Тарас, розчулений його поривом. На антресолi пiднявся важко Федiр i повелiв: - Час умиватися i пити чай! - То я пiшов, - сказав Грицько. Нагнувся, поцiлував Тараса в лоб. - По©ду на кiлька днiв по службi. На тому тижнi знов забiжу. - Прощай. - Бувай здоровий! - Грицьку, ти ж не забудь, що я просив... Лише махнув рукою, пiшов униз. Тарас вслухався сторожко в його ходу i ясно бачив, як одягнувся, зиркнув на сходи й вийшов... Жаль, не сказав йому хороших, прощальних слiв!.. Цей тиждень ще пережити треба. З грудьми - як скло... У п'ятницю, напередоднi його дня ангела, прийшов Микола Костомаров. - О, ти працю╨ш! - мовив iще в порозi. - Чому ж не був у мене? Нездужаю, - сказав Тарас, поклавши пензлик. - Вчора менi полегшало. А то лежав. - Що ескулапи? - Хмуряться, рецепти пишуть, з хати не випускають... Сiдай. - А може, й справдi тобi полежать треба? - Належуся... Ну, як твоя наука? - 3 очима зле. Якраз ввiйшов у дiло, збагнув, руками взявся, а зiр все гiрше й гiрше. - У кожного своя бiда. - Ти хоч не стань фiлософом! - пожартував. - А що... Уже три мiсяцi, як маю час для роздумiв, - журливо сказав Тарас. - Удень ще хтось зайде, провiда╨, погомонить... А ночi - лише мо©... Думки, думки!.. Мов заново прожив життя... - Самотнiсть нас опосiла, брате. - Вона... Та ще ланцюг жандармський! - А що хiба? - спитав Микола тихо. - Вже другий рiк купу╨ грунт Варфоломiй. Нiхто продать не хоче! Пiдуть питати дозволу - бо це менi! - й назад, назад... - Пани тебе бояться. - А ти казав, що люблять... - I люблять, i бояться. Як я, скажiмо, або Кулiш, - всмiхнувся. - На себе ти не наговорюй! - Ти - свiточ, ми ж довкiл - метелики. Кортить наблизитися i страшно, бо згорiти можна... - сво╨© вiв Микола. - Погасну - будете мене топтать ногами... - Ти не погаснеш. - Колись же вмру. - Фiзична смерть для тебе стане новим народженням. Тебе тодi полюблять - не страшно! - всi... - I шеф жандармiв? - Мовлю про землякiв. А владi ти завжди будеш кiсткою в неситiм горлi. - Втiшив. Тепер i вмерти можна. - Живи й пиши! - Писав би, та, видно, вже... - Казав, що стало краще. - Борюсь, не можна менi лежать колодою, - сказав Тарас. - Пiтьма довкруг насову╨ться... Пригас - i вже вона з усiх сторiн!.. - Це правда, - зiтхнув Микола. - Волi так i не чути? - спитав Тарас. - Всi кажуть, що вже царем пiдписана... - А де ж вона? - Притримують. - Пiтьма, пiтьма... Як хочеться почути хоч про таку!.. - Вже скоро. - Для мене час тепер, Миколо, стисся: година - день чи й мiсяць, а день - як рiк... - Ти став-таки фiлософом! - Я написав останнiй вiрш, Миколо... Зависла довга тиша. Десь за вiкном дзвенiв капiж, поцiвкувала якась пташина... - Як там Нева, не ожила? - спитав Тарас. - Ще рано. - Лишилося чотири днi зимових. I все - весна!.. - Ти сплутав Неву з Днiпром. - По©ду на Укра©ну! Там поживу, подихаю... Менi б до ©хать тiльки!.. - Такий слабий? Промовчав. Хiба вiн зна╨, що з ним! Болить, i край... Дiстав годинник, куплений йому Михайлом, незграбно клацнув кришечкою. - Десята вже... Поглянь на це маленьке диво!.. - Перший? - Не мав за що ранiше, а це купив... Лежиш, не зна╨ш, котра уже година... А тут - будь ласка!.. Закрив, сховав. Здалося, що Костомаров лукаво якось глянув. Старий, а тiшиться, немов дитина... - Скiльки тобi узавтра стукне? - спитав Микола. - Сорок та ще i сiм. З базару ©дем, брате! - Менi вже теж сорок четвертий... Аби тодi був одружився... - Нема╨ зла, щоб на добро не вийшло, - бадьоро сказав Тарас, втiшаючи. - Вмремо, нiхто не плакатиме... - За мною - так, а за тобою... Краще живи, Тарасе, довго, до сотнi лiт! - Велиш, то що менi лиша╨ться?.. - всмiхнувся, слухаючи, як пiдступа╨ до серця бiль. - Я завтра прийти не зможу. Отже, прийми мо╨ вiтання! Звелись обо╨, поцiлувалися. - Вже йдеш? Прощай!.. Важливе щось хотiв тобi сказати... Бач, геть забув! - Прийдеш до мене - скажеш. А як нездужатимеш, то я прийду. Ти повiдом. - Гаразд. - Бувай здоровий! - Прощай... I цей пiшов. Мов бачив, як вiн iде академiчним коридором, - зсутулений, напiвслiпий, - як одчиня╨ дверi i боязко йде до Неви, щоб глянути, чи не збрехав, сказавши, що спить Нева... Морозним сизим оком вдивля╨ться у нього сфiнкс... Як вiчнiсть!.. За чотирнадцять рокiв дiдами стали тi, що найближче до серця брали долю свого народу. Тодi були завзятi i молодi, а нинi - сивi, немiчнi, принаймнi тiлом. Духом вони ще дужi!.. З жалем оглянув стiл з розкиданими малюнками, мольберт, палiтру й тихо пiшов до сходiв. Нiс обережно серце, мов кришталеву скриньку, в якiй було заховане його життя... Поволi ставив ногу на першу сходинку, яка озвалась глухо, мов ©й також болiло... Хитався свiт, окреслений одним вiкном та стiнами, пливли думки, неначе човни Днiпром, покритим нiчним туманом... Лiжку зрадiв, як твердi. Стiни, вiкно i все довкола поволi втихло, стало на звичне мiсце. Невже його так пiдкосили сумнi думки?.. Чи втома?.. Чи холод, що повзе з вiкна, з пiдлоги?.. Чи щось у грудях у нього перемiнилося?.. Ковтнути б чаю... Ось вiн, хоч i холодний, сто©ть собi на столику, а встати зась... Спочине i зведеться... А може, хтось навiда╨ться... Його незмiнний Федiр теж занедужав. Вчора прислав товариша. Гаврилом кличуть. Також старий солдат... А на нiч Михайло шле свого слугу Iвана; в майстернi спить... Вiддихавшись, устав, добувсь до чаю, випив. Палить його сьогоднi... Наче довкiл пустеля... Важко йому долати сходинки. Уперше нинi пошкодував, що мусить ходити ними... Може, i справдi лiпше йому було б в лiкарнi?.. Днями забiг сюди Жемчужников - не Лев, а брат молодший, Володимир - i запропонував лягти в лiкарню. Взявся добитись навiть мiсця... I третiй брат, Олексiй, такий же, здiбний... Брати Жемчужникови, Мокрицькi, Лазаревськi, Курочкiни - щасливi ©хнi матерi!.. О, геть забув, що у Мокрицького, Iвана Миколайовича, сьогоднi день народження! Торiк вони повеселилися в його гостиннiм домi!.. А нинi... Сiв до столу, вмочив перо i написав вiтання. Коротке. Сили йому не вистачило на довгий лист... Зайде Гаврило, то передасть... А нi - Iван Са╨нко, слуга Михайлiв, з'явиться, пошле його... Лiг вiдпочити. Нiби хтось увiйшов... Роздягся. Покашлюючи, пiшов нагору сходами... Михайло Лазаревський! - Ну, як ти тут? - Недавно сiмейство ваше згадував... - Хоч добрим словом? - Можеш не сумнiватися. Найкращим! - Снiдав? I лiки пив? - змiнив Михайло тему. - Як ти ввiйшов, менi немов полегшало, - сказав Тарас. - Сьогоднi ти бадьорiший... - Вже й працював. Зiйшов униз... Аж тут прийшов Микола... Бiда з ним - слiпне. Скiльки б вiн ще зробив!.. - Вниз не ходи. Там холодно, - благав його Михайло. - Коли ж кортить... Я, може, не написав найкращу свою картину!.. - Ви всi такi скаженi? - Не знаю... Тi принаймнi, у кого ╨ мета-зоря... - Твоя, звичайно ж... - Воля! - Цар скоро дасть. - Тi╨© волi нiхто не дасть, ©© добути треба! В царя, у панства вирвати!.. Аж потемнiло йому в очах. - Далека твоя зоря... - зiтхнув Михайло. - Довго до не© йти... - Дiйдемо! Не ми - онуки, правнуки... Пожити б нам з тобою на тiй землi, на вiльних горах Канiвських, мiж тих людей веселих!.. Помовчали. Шлях до зорi був довгий, а ©хнiй вiк короткий... - Хоч спом'януть тодi нас добрим словом? - спитав Тарас. Михайло не вiдповiв. Напевно, вiн i не чув, замислившись про той далекий прийдешнiй час. Нiколи вiн не висловився, не пояснив, чому так ревно дба╨, вiдколи познайомився, про гнаного царем поета, хоч це дiяння може... - могло не раз! - для нього зле скiнчитися. Нiколи вiн не говорив високих слiв про рiдну милу землю, про свiй народ... Брати також помовчували й робили дiло... Може, у цьому ╨ жертовний, найвищий смислi - Брат Федiр прислав листа, тобi привiт у ньому переда╨, - сказав Михайло тихо. - Вiн пам'ята╨ тво© слова. - Якi? - Що ти сказав, прощаючись: "Любiть селян!" Вiн геть забув, а Федiр, бач, пам'ята╨. На добрий грунт упали його слова i проросли дiлами добрими на користь бiдним людям... - Писатимеш - йому привiт передавай. Скажи, що я до смертi... Навiщо всi цi слова! Усяке добре дiло вiд вдячностi, що повторяють часто, втрача╨ свою красу. - Скажу, що ти запрошу╨ш до себе в гостi на гору бiля Канова... - Розумний ти чоловiк, Михайле! - Вiзьмеш мене керуючим сво©м хазяйством? - Ти ним давно керу╨ш. - А в Каневi? - Надумав ©хати на Укра©ну? - Якщо тобi в пригодi стану... - знiяковiв. - Та я без тебе, немов без рук! - Спасибi на добрiм словi... - Створимо там справжню Сiч, - гукнув Тарас щасливо, - i заживем! Всi рiвнi, всi - немов брати!.. Знов потемнiло йому в очах i стало душно. - Швидше... кватирку... - мовив. - Вiтру!.. Михайло виконав його прохання. Скривившись мученицьки, немов йому самому було недобре, мовчки стояв над ним. - Вже легше... - тихо сказав Тарас. Ще й усмiхнувся, - Часто таке з тобою робиться? - спитав Михайло журно. - Сьогоднi вдруге. - Треба гукнуть Круневича або Барi. - Що толку, - зiтхнув Тарас. - Мiкстури п'ю, а гiрша╨... Як сам не збореш хворостi, то хтось тобi не допоможе!.. - Колись казав, що Козачковський тобi помiг. - То ще було до муштри й нудьги в пустелi... Там що два роки мiняли роти, а я... сiм лiт на Мангишлацi!.. Знають царi й жандарми дiло. Журба, цинга та ревматизм - не гiршi кулi й шибеницi, дороблять те, що не змогли чи посоромилися зробить вони... - По©деш на Укра©ну, i все мине. Одружишся... - А ти? - I я... - Вiзьмемо кирн чорнявих; дiтей народять... Весело!.. Примовкли. Бачили сво©х дружин, сво©х дiтей на горах бiля Днiпра, самих себе - мов на картинi, збоку... - А як не пустять тебе Шувалов та Долгоруков? - спитав Михайло раптом. - Чому? - Забув, як ти вернувся iз Надднiпрянщини i як з тобою порозмовляв всесильний шеф жандармiв? - То все у воду кануло. - Хто зна╨... Лев Жемчужников менi казав... - Облиш, Михайле!.. Добре так зажили, - всмiхнувся, - а ти згадав жандармiв... Цур ©м! - Пiду скажу, щоб принесли тобi обiд, - помовчавши, торк нувся його руки Михайло, - Ти добре ©ж, щоб силу мав... до кирпи. Кивнув, пiшов. Кватирку лишив одчиненою. Старi вони вже парубки, пiдтоптанi... Встав, зачинив, бо вiтер бурхав снiгом йому на стiл. I знову лiг... Дiвчата-кирпи нехтують коханням ©хнiм... Думав з нево лi вирвать наймичку Варфоломi╨ву - не захотiла, вийшла за молодого... Ткаченко у Полтавi знайшов було хорошу дiвчину... Ликеру сам побачив i покохав... Прогнав зусиллям волi ледь-ледь усмiхнену ©© ману, вiд чувши, як стиска╨ться у грудях серце. Треба про щось веселе думати!.. Як вiн, скажiмо, пiсля арешту й слiдства на Укра©нi спочив душею в Гирявцi, в свято© неньки Лазаревських... Або як... Що веселого було у нього потiм, уже в столицi? Чим вiн повинен грiти душу, що вже не може витримати не тiльки горя - згадки про зло, наругу, муки, яких зазнав?.. Прийшов Iван Са╨нко, принiс обiд. Увечерi, як почало темнiти, встав, запалив нову високу свiчку й, передчуваючи безсонну нiч, знайшов лiтопис Само видця. Давно хотiв перечитати, проникнути у суть дiянь Богданових, в його падiння, злети... Хоч Костомаров усе де тально вивчив i написав чудову книгу у двох томах, хотiлося почути ще раз голос того, хто все те бачив на власнi очi. Бачив!.. Лiг, розгорнув на будь-якiй сторiнцi... Коли вертався з Ки╨ва у Петербург i глянув на Переяслав... Нi, книжку цю сьогоднi йому читать не можна! Веселостi в нiй не знайдеш, а горя вiн не витрима╨. Дiла давно минулi - його дiла... У Петропавловськiй пробило сьому вечора. Дiстав годинник, звiрив. I в старостi в нас залиша╨ться щось вiд дитини... Тiшимося хто зна╨ чим... А може, у цьому наше благо, жива душа, не вбита, не розтоптана важким життям?.. Взяв iншу, легшу, книжку. "Слово о полку Игореве"... "Не лiпо ли ны бяшетъ, братие..." Жаль, не зробив перекладу на укра©нську мову... Яка краса, поезiя, думки - високi й мужнi!.. Щоб не Ликера... Господи, спаси його i заступи вiд цих печальних спогадiв, вiд цих очей, що зорять йому i досi в душу!.. Сiв рiзко, щоб хоч болем прогнать ману, та груди не одiзвалися. Сьогоднi, слава богу, йому i справдi легше. Як так пiде, то, може, вiн до вiвторка видужа╨ i, всiм на подив, з'явиться у Костомарова. А от i я, наново, не сподiвалися? Ото вже буде радостi!.. I не пригаду╨, коли там був... Так само i в Бiлозерського... Микешин десь завiявся. А може, денно й нiчно вилiплю╨ сво©х царiв для пам'ятника "Тисячолiття"?.. Грицько при©де, певно; з ним i пiде. Самому буде тяжко: просидiв стiльки в хатi!.. Звичайно, перш, нiж ©хати на Укра©ну, вiн ма╨ всiх вiдвiдати, побачити й погомонiти. А з Чернишевським треба без зайвих вух... Не буде ж вiн, Шевченко, сидiти, склавши руки, на Укра©нi! Там дiла стане. Навiть коли крiпацтву прийде кiнець... Тепер хитрiшим буде. Не дасть себе впiймати в пастку... Тiльки б йому одужати!.. Внизу почулась чиясь хода, кахикання. Прийшов Са╨нко на нiч. Дарма його прислав Михайло. Гибiтиме тут на диванi, в холодi... - Ще не спите? - пiднявся на антресолi. - Чогось, мо', треба? - Дякую. Усе гаразд. Менi сьогоднi краще, - сказав Тарас. - Гукнете, коли чого... Зiйшов униз, покректуючи, лiг на диван... Бурлака теж. Що воля дасть йому тепер - старому, понiвеченому крiпаччиною! Служитиме, як i служив, хiба що вже де схоче. I все ж чека╨ волi, розпиту╨, коли дадуть! Чадiла свiчка. Мусить устать i зняти нагар зi гнота... Долинув бiй курантiв iз Петропавловсько©, i вiн, подумавши, дмухнув на свiчку. Треба йому поспати, набратись сили. Взавтра прийдуть його вiтати з днем iменин, i всiх потрiбно стрiти, уважно, чемно вислухати, не зiпсувавши настрою сво©м болящим виглядом... Вже сорок сiм... Як ©хав на Укра©ну два роки тому, чувся при добрiй силi... За рiк, що тут прожив, утiкши вiд рiзних там Табачникових, Грибовських та Василь-чикових, де й дiлося його здоров'я... Навпомацки дiйшов до лiжка й лiг. Вiдзначив радо: болю не вiдчува╨... Тiльки б йому одужати!.. Надворi десь свiтилося, - чи╨сь вiкно навпроти або лiхтар, - i гола гiлка дерева погойдувалася на тiй стiнi, де дверi, немов химерний привид. Сюди, туди... Угору, вниз... Неначе пташка в клiтцi. Чи звiрина, яку загнали в пастку... На Укра©нi, коли його затримали в саду Михайла Максимовича й не вiдпускали в Мошнах, Черкасах, Ки╨вi, вiдчув себе затравленим. Звичайно, виду не подавав, а на душi було недобре... Тiльки його пустили, рвонув чимдуж iз Ки╨ва. Як навеснi - iз Петербурга!.. Хоч круть, хоч верть... Озвався бiль у грудях. Якийсь новий. Так нiби щось там рвалося... На щастя, стих. Утома лише з'явилася у всьому тiлi... Та порожнеча... Геть, як тодi, коли зустрiв у коридорi Федора, й старий солдат... Нi, вiн вiдчув ранiше, при в'©здi в мiсто, що вiдiбрали в нього велике щось i свiтле - побачення iз рiдним кра╨м пiсля тако© страдницько© розлуки. То, мабуть, перше було повернення до Петербурга без звично© в таких випадках радостi. I рай, коли вiн з примусу, нам здатись може пеклом!.. ...На станцi© взяв вiзника. Ще грошi мав - позичив Василь Тарновський, виручив. Дивився на Петербург, що пропливав поволi, - вiзник не гнав, i вiн його не пiдганяв, - а серцем був на кручах бiля Днiпра... Вiн купить там шматок землi, поставить хату, житиме! Це, врештi-решт, його земля, його дiдизна, щедро полита кров'ю прадiдiв. Табачникови, Парчевськi й iже з ними тому його бояться, що в них нема корiння, а в нього ╨. Хоч сила в них, та всюди ©м увижа╨ться останнiй день Помпе©, яку вони звели на схилах приспаного вулкана, що може враз прокинутися i спопелити сво©м огненним гнiвом велике зло неволi ©© усiх ©© недремних стражiв... Купить землi сво╨©, нехай там що, i житиме пiд рiдним небом!.. Сфiнкси його зустрiли посмiшкою, ледь-ледь паруючи в ранкових скiсних променях. Вночi, напевно, була роса... А може, вони кепкують з нього, з його нещасних мандрiв у рiдний край?.. ╞м що, вони камiннi й вiчнi! Неволя ©хня - тiльки мiзерна частка того буття, що випало на долю ©м. Байдужiсть - добра зброя камiнних душ; для душ живих - дочасна смерть. Старий служака Федiр його зустрiв у коридорi, неначе ждав чи бачив його при©зд. - Ну як ви тут, пiдстрибу╨те? - обняв Тарас солдата. - Ми що... ми тягнем день до вечора... - зам'явся той. - А вас давно чека╨ наш полiцмейстер... - Набатов? - Так. Звелiв негайно бути. Сердитий - жах... - Майстерню, може, хочуть?.. - Вiн не казав. Приходив тричi, лаявся, що вас нема. Тарас занiс до хати чемодан та скриньку. Нова мiтла по-новому, видать, мете... Цей князь Гагарiн, що замiнив Толстого, лад наведе, очистить авгi╨вi стайнi!.. - Iдiть хутчiй, - озвався Федiр. - Дуже вiн був лихий. - Ще рано. - Вже прибiгав годину тому. Наче десь щось горить. Тарас оглянув сумно свою майстерню, пiдняв малюнок, скинутий на землю протягом, поклав на стiл... Яка не ╨, а все ж своя, в будинку Академi©!.. Брiв коридором, нiби на гауптвахту. Хтось привiтався, про щось спитав - лише махнув рукою... З огню, як кажуть, та просто в полум'я!.. Це ж поки вiн знайде квартиру, - та ще таку, щоб можна в нiй було займатись гравiруванням! - це ж поки вiн добуде, чим заплатити... Книга його в цензурi й досi, хоч ще весною нiби все обiйшлося добре... Мов вовкулаки, п'ють з нього кров тупi сатрапи царськi!.. Ще й досi вiн ма╨ вид на проживання лише на рiк. Не як художник, а як солдат колишнiй, рядовий лiнiйного батальйону номер один!.. Хоч у вiдставцi, але солдат, замало не каторжанин!.. - Нарештi! - стрiв його Набатов. - Зволили таки прибути до Петербурга! Ви ж мали бути, батечку, ще в тому мiсяцi... - Не знав, що тут мене так ждуть, - всмiхнувся. - Менi то що... - знiтився полiцмейстер. - Мо╨ теляче дiло... - Все князь Гагарiн? Може, вiзьме собi... - Князь, та не той, - спинив його Набатов. Помовчав, звiвся, ще й осмикнув мундир поспiшно, нiби перед начальством. - Два тижнi вже чека╨ вас князь Долгоруков! - А я було подумав... - зiтхнув Тарас полегшено. - Що iмператор? - хмуро спитав Набатов. - Ви жартiвник... - Подумав, що квартиру мою беруть. - Радiтимете, як не дадуть квартири... у Третiм вiддiлi, - сказав, лукаво глянувши, i засмiявся зi свого жарту. - Зараз же iдiть туди, - зробився знову офiцiальним. - Такий наказ самого князя Долгорукова! На всякий випадок знайшов старого Федора й сказав йому, що йде в ту саму хату, де жив у сорок сьомому. Щоб друзi знали, де вiн, якщо жандарми здумають погратись ним у пильнiсть. Фонтанка це Фонтанка, там не жартують!.. Радiсть, з якою вiн сприйняв слова Набатова, що жде його не князь Гагарiн, аби забрать майстерню, поволi, та невiдступно зменшувалась. Вже на мосту через Неву подумав, що страх його даремний, можливо, був би благом у порiвняннi з тим, що на нього чека╨ в Третiм вiддiлi. Туди не кличуть так собi. Його пригода, певно, тому причиною. Примусили молитись богу дурнiв, вони й розбили лоба. Та не собi - пiднаглядному, де й так уже немало гуль... Нева текла могутня, чорна, гнiвна на береги, закутi в камiнь. Вiльна колись рiка i досi билась, прагнучи старого русла, простору... "Невы державное теченье..." Гай-гай!.. Пiшов по набережнiй, яку любив. По╨днання рiки й палацiв створювало химерний настрiй... Правда, тому, хто йде на зустрiч з шефом синьомундирих, не до химер... Жандарми й фiлософiя суть вороги. "Не рассуждать!" - чудовий ©хнiй доказ, яким розв'язуються усi проблеми й сумнiви. Платон i той позаздрив би!.. Минувши Марсове, ввiйшов у Лiтнiй безлюдний сад... Пани ще сплять. Вони живуть, як сови, нiчним життям... А на Фонтанцi? Там сови теж... Щоправда, вони i сплять, а бачать крамоли, змови, замахи. Цареве око!.. Воно, як i всевидяче, все бачить, все... Нехай ©м чорт! Такi думки - тортура, яка вбива╨ волю заздалегiдь, принижу╨, руйну╨ душу. Вiн не пiддасться. Просто прийде, послуха╨ "святе" повчання i вийде... Звiсно, якщо дадуть ще вийти... Коли б Набатов щось знав таке, то не дозволив би собi спартанських жартiв... На незворушнiй водi ставка бiлiли соннi лебедi... Ось так прийде спокiйно... Не думати тепер про те! Що вiн для них i що вони для нього!.. За ним сто©ть уся Вкра©на, за ними ж - тiльки пани та цар. Народ бо©ться ©х i ненавидить, як злих собак!.. Спинився, сiв на лавку. Спокiйно... Серце гупа╨ у дзвiн грудей... Спада╨ тихо перший пожовклий лист... Оджив сво╨... Нiчого нема пiд сонцем вiчного. Це знав iще цар Соломон... Микола-цар, що дописав на вироку "пiд найсуворiший нагляд i з забороною писати й малювати", давно в землi. Жив, тремтячи, i вмер, як пес побитий... Нiхто тепер i не згада╨ добрим чи хоч байдужим словом!.. Рiшуче встав. Його спинив якийсь пихатий молодик, що йшов назустрiч коридором. - До кого ви? - Напевно, до головного. - Вас викликав його сiятельство князь Долгоруков? - Так. - Зачекайте у цiй кiмнатi, - кивнув на дверi поряд. - Вiн скоро буде. - Дякую. Дверей навмисне не зачинив, щоб бачити, коли прибуде всесильний князь... Нiчого нема пiд сонцем вiчного!.. Не так давно владарювали в цьому вертепi Орлов та Дубельт... Ба-ба! Один знайшовся вiчний - Друг велiй Понов Михайло, Максимiв син!.. - Не впiзна╨те? - спитав, як той уп'явся в нього поглядом, спинившись бiля дверей. - Як кажуть, вашими молитвами! - Щось не пригадую... - примружив бiлi вi©. - Я був тодi чубатий i молодий. Улюбленець жiнок i муз... - Шевченко, певно? - Що то як давнiй друг - впiзнав-таки! - всмiхнувся. - Я теж, зда╨ться, не помолодшав за цi роки, - зiтхнув Понов. - Ви зна╨те, що це таке - лiнiйний батальйон? Та ще в пустелi? - Менi не сняться крамольнi "Сни"... - сказав Понов. - До речi, в яку халепу ви там ускочили, на Укра©нi? - На кого бог, на того й люди. Вчули, що я пiд вашим наглядом, та й ну вислужуватися... - О! Вже прийшов. Пiду спитаю, чи прийме вас... - враз перейшов на шепiт. Прибiг хвилин за десять. - Скорiше! ╞х сiятельство у добрiм гуморi. Стара╨ться. Озвалась совiсть чи так начальству лиже колишнiй вчитель i лiтератор? Князь, справдi, стрiв не офiцiйно. - Що скажеш? - скинув очi. - Ви повелiли менi прийти, то ви й кажiть... - Гм... Я, Шевченко, тебе, зда╨ться, попереджав, - нахмурив брови. - Жити тобi тихенько треба, а ти сво╨© знову!.. Зажди. Тво╨ пояснення я прочитав. Допустимо, так i було, - скривився. - Та тiльки ще раз трапиться з тобою щось подiбне!.. - поклав долоню рiзко на стос паперiв. - Нiхто тобi не допоможе - пiдеш ведмедiв пасти! - Я пас ягнят i знаю, як це робиться, - сказав Тарас, немовби й не зрозумiв його погрози. - Жарти тут недоречнi, - буркнув сердито князь. А що менi лиша╨ться? - спитав Тарас. - Умерти? - Я не сказав... - Будь-хто напише суплiку, й одразу хап, на допит! - Iди, - озвався стомлено. - Щоб я про тебе бiльше отут не чув!.. Попов чекав у коридорi. - Ну, як? - спитав. - Роботу пообiцяв... - Яку? - подавсь до нього. - Ведмедiв пасти. Вийшов, здолав мостом Фонтанку й лише тодi вiдчув, що серце йому осклiло в грудях. Ступить - i враз воно розсиплеться... Пронiс його у Лiтнiй сад, поставив бiля дерева... Вдихнув повiтря... ...Перше, що вiн, при©хавши, зробив по добрiй волi, - послав листа Варфоломi╨вi i попросив, щоб той кiнчав скорiше дiло з купiвлею або орендою землi, яка йому припала так до душi. Щоночi снився йому Днiпро, i темний лiс попiд горою, i далеч, що закiнчувалася хоч ледь помiтною, та все ж iснуючою на вiдстанi зiркого ока Михайловою горою... А друге - стрiвся iз Чернишевським. Не став чекать нагоди. Створив ©© на власний розсуд. Знаючи, що ним пiклу╨ться "недремне око", вийшов заздалегiдь. Вже бiля мосту взяв вiзника, до©хав до Садово©, розрахувався i, наче риба в рiчку, пiрнув у велелюдний Гостиний двiр. Блукав по ньому довго, торгуючись за чортзна-що й позиркуючи, чи вiн тут сам, без тiнi. Вже в сутiнках подався далi Невським, де бiльше було людей... Зустрiла його Сократiвна. - Ви в Петербурзi? Здрастуйте! - За вами скучив, серденько, - пожартував, цiлуючи хазяйцi руку. - Вдома? - вказав очима на кабiнет. - Працю╨... Вже цiкавився у Костомарова, чи вас нема╨... - пошепки вiдповiла. Тут, видно, був культ глави родини й дiла, якому вiн так ревно й самовiддано весь час служив. - Дозвольте? - ступив Тарас у кабiнет. Чернишевський його одразу i не впiзнав. Лише як вийшов iз напiвтемряви, що купчилася бiля дверей, схопився з крiсла. - Здрастуйте! А я про вас хвилину тому думав... Ну, як вам ©здилося? - посадовив навпроти себе, - Час як бiжить!.. Невже минуло цiлих п'ять мiсяцiв?.. - наморщив лоба. - Менше, - сказав Тарас. - Мене, було, там знову арештували... - За вiщо? - Богохульство. Що матiр божу покриткою назвав... Та, власне, це лиш привiд... Я землю там приторгував, щоб хату собi поставити на кручi бiля Днiпра, i це комусь прийшлося не по нутру... Ледь вирвався i втiк сюди! - Сидiли довго? - Тiльки був пiд домашнiм та на поруках. Поки велося слiдство... - А потiм? - Нiби виправдали. Й "порадили" тiкати швидше у Петербург. I ось я тут! - розвiв руками. - Вислали вас з Укра©ни, - тихо сказав господар. - Як видно, ви для панства тамошнього i влади реrsona non grata, сирiч не бажана особа. - Я трохи там... - Забули, що пiд наглядом? - всмiхнувся Чернпшевський. - Як подивився на ту мерзоту панську, на ту бiду, безправ'я!.. - У Корсунi хоч побували? - Це встиг... Замало пiднять народ - його озбро©ть треба. Iнакше вийде бойня. Як це було у Корсунi чотири роки тому... I - водночас! Мов буря - по всiй iмперi©!.. А так - даремно пролита кров... - Хтось починати мусить, - озвався Чернишевський. - Коли надiя з'явиться, що всюди ©х пiдтримають. - Для цього ми й тружда╨мося... Помовчали. - Вони iшли колоною... - сказав Тарас. - Попереду - всi, мов дуби... А ©х - впритул, з десятка сажнiв, залпом!... - Як на Сенатськiй площi... - озвався Чернишевський. - Хоч тi i мали зброю... Тут ╨ над чим помислити! - В iсторi© бували випадки й навмисного кровопускання. Щоб збить напругу, виявити проводирiв... - Так, провокацiй слiд берегтись, - зняв окуляри Чернишевський. Протер хустиною, знов одягнув. - А як вас тут зустрiли? - Покликали у Третiй вiддiл, i сам сiятельний князь Долгоруков погрожував менi ведмедями, сирiч Сибiром, - сказав Тарас. - А ви казали - виправдали! - На волi ж... Ти не бiйся, - торкнувся його руки. - Я йшов сюди, петляючи аж двi години. Оглянув весь Гостиний двiр, поторгувався!.. Господар усмiхнувся. - Це смiшно? - Нi, - вiдкинувся на спинку крiсла Чернишевський. - В родинi нашiй кажуть, що ви, Григоровичу, страшенно схожi на Гарiбальдi... - Спасибi. Гарний чоловiк. - Ви бачились iз Костомаровим? - спитав, немов про щось згадавши. - Ще нi. - А вiн живе в Балабинському готелi... - Що на Садовiй? Я ж там блукав допiру!.. I не зайшов... - У нього щовiвторка збираються хорошi люди. - Салон? - Щось на зразок... Приходьте. Тарас устав. - Був радий вас побачити. - I я, - пiдвiвся Чернишевський. - Над тим, що ми тут говорили, думатиму... Ви будете у цей вiвторок? - Зараз же зайду до нього! - гукнув Тарас. Прощалися у передпоко©, куди, почувши, що гiсть iде, з'явилася i господиня. Хтозна-чому, дiставшись до Садово©, вiн не пiшов одразу до Костомарова. Пройшовся спершу вулицею, в трактирi випив чаю, перекусив... Немов помщався йому за те, що вiн колись не побажав зробити так i зазирнути в Нижнiй. Всього сто верст!.. Нарештi, взнавши, де тут живе професор унiверситету, ввiйшов без стуку. Звичайно, той i не почув. Сидiв при свiчцi, впершись у грубу книжку носом, зарослий геть волоссям, немов чернець. Всi лiтописцi, певно, були самiтниками, фанатиками свого ярма... - Вони собi читають, а гiсть сто©ть у дверях, як сирота... - сказав Тарас неголосно. Микола ледь стенувся, проте вiд книжки погляду не вiдiрвав. Подумав, мабуть, що то йому вчува╨ться чийсь вередливий голос. Тим паче iз трактиру виразно линув гомiн та музика, що грала ©© машина. - Гусар, гусар!.. А кажуть, що тут живе професор... Цей балаган годиться тiльки для диких оргiй... - Хто тут? - одкинув лячно голову. - Не бiйся... Дух Богдана, - пожартував. - Ти написав про мене книгу?.. Професор зблiд. У Петербурзi якраз у моду входив спiритизм та медiуми, що викликають духiв. - Я... - Мудра книга... Добре, що ти не змiг заглянути менi в розбиту душу!.. - Я прагнув... - Прагнути - лише пiвдiла!.. Випити б!.. - Чого бажа╨те? - Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Ки╨вi. - Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав... - Ото не вiр дурницям всяким. Здрастуй! - пiдняв Миколу з крiсла й поцiлував. А той нiяк не мiг прийти до тями: - I голос, голос!.. Немов труба... - То з переляку тобi здалось, Миколо. Пробач. Напевне, я невдало пожартував. - Чого ж, дотепно... Справдi, коли писав цю книгу, менi не раз ввижалися i тi часи, й тi люди... - Менi також. Коли водив на шворцi справник по Укра©нi... - На шворцi? - Пiд арештом... - Тебе там знову заарештовували?! - Лиш мiсяць i погуляв на рiднiй сво©й землi. - За вiщо? - Ат, - махнув Тарас рукою. - Для них ми всi злочинцi та варнаки. - I все ж таки - була якась причина? - Один нiкчемний шляхтич... - почав Тарас розказувати, та передумав. - Ну ©х, тих голопузих шляхтичiв, приставiв, справникiв i губернаторiв!.. Чим ти живеш? - Наукою. - У цiй харчевнi? - Поряд бiблiотека... Та й нiколи менi шукати кращу, нiж ця, квартиру. - Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського i вiн знайде? - Не треба. Я поки тут... - Професор!.. - Ще не затвердили, - швиденько сказав Микола, немов зрадiв, що вiдшукав причину лишатись тут, не клопотатись новим житлом, i перевiв розмову на iншу тему: - Був дома, бачив рiдних? Тарас кивнув. - Щось написав новеньке? - Ет... кiлька вiршiв... Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не почну: чогось нема, осяйностi не вистача╨... - Про що, коли не та╨мниця? - Марiя... - Мати божа? - Так. Божа покритка... В кiмнатi стало тихо. Лиш за стiною грала машинна музика та хтось кричав, що зовсiм ще тверезий. - Тво© путi, Тарасе, як i господнi, несповiдимi... - сказав, нарештi, Костомаров. - Ти зазира╨ш туди, куди всiм iншим зась... - Нiчого тут нема такого! - гукнув Тарас. - Була звичайна дiвчина. Гарненька, чесна... - Годi! - спинив його Микола i затулив руками вуха. - Спершу ти напиши, а вже тодi... я прочитаю... Звiсно, коли господь допустить... - То що ти будеш читать студентам? - спитав Тарас. - Iсторiю. - А я, було, подумав, що теологiю... Бувай! Вийшов у прохолодну осiнню нiч. Побрiв додому пiшки. Куди йому спiшити, хто жде його в сумнiй, порожнiй хатi!.. ...У листопадi цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його "Кобзар". I швидко як! Ще не минуло й двох повних рокiв, як вiн подав рукопис, а вже вона розглянула. I вилучила не всi рядки, лишила дещо i для складання... Дозволили, щоправда, тiльки твори, що вже були друкованi до того, як смиренний ©хнiй автор попав у Третiй вiддiл... Переглядав нещасний свiй рукопис, i сльози й гнiв скипали йому в душi. Ще навеснi, у травнi, здавалося, що все гаразд, що дозвiл ╨. Вiн навiть взяв був грошi пiд ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надiя - на Симиренка. Той обiцяв пiдтримати, допомогти... Вбiг Каменецький. - Глянули? - Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила! - Пусте, пусте... - вiдсапуючись, втiшав його Панькiв керуючий друкарнею. - Складати швидше треба i видавати! Бо, не дай бог, одумаються... - З яко© речi? - Дозвiл нам, власне, дав мiнiстр освiти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков? - То поспiшай! - Я нишком склав уже третину, - всмiхнувся Каменецький. - Щоб пан Кулiш не знали... Якби на мене, - раптом вiн посерйознiшав, - то все давно надрукував би й пустив у свiт... Нехай би тодi шукали! - Не голка ж... - Треба з розумом... Сво©ми лише людьми... Кулiш торiк вже був погодився, а далi задки, задки... - Достатньо нам мороки i з тим, що вийшло в Лейпцiгу. Ледь одхрестився. - Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... - зiтхнув Данило. - Треба ловити мить - складати i видавати! Тарас згорнув рукопис i мовчки вiддав Даниловi. - То я побiг! - всмiхнувся той. - За кiлька днiв покличу вас читати коректуру. - Спасибi, друже... - Дякуватимете, як вийде книжка! - кинув уже з порога. Книжка... Як тяжко ©й прийти у свiт, коли вона не забавка, а крик душi, людська любов i ненависть!.. На нiй лежить прокляття страху можних, пiдступних, пiдлих, заздрiсних - усiх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так i ма╨ бути. У кожнiм словi спротиву вони вбачають замах на ©хн╨ благо й дужий здiймають крик: мов, рушаться усто© людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру... З майстернi Тарас пiднявся у "кабiнет" i сiв до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Вiн обiцяв позичити потрiбну суму на видання... Зiтхнув, - цi клятi грошi! - вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш i написав: "С. - Петербург, 26 листопада 1859. Добродiю Платоне Федоровичу! Сьогоднi одержав я сво© твори а цензурного комiтету, що дуже постраждали вiд тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджу╨ться надрукувати ©х на умовах, на якi я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицiю прийму я нинi як благодiяння з глибокою вдячнiстю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованцiв. Якщо ви погодитеся одержати вашi грошi екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обiцяю вам повернути ранiше, нiж за рiк, з десятим вiдсотком. Робiть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарнi до Нового року..." У груднi Симиренко прислав потрiбну суму. А в сiчнi Каменецький принiс йому до хати новий "Кобзар". - Примiрник перший - авторовi! - подав, щасливо сяючи, неначе вiн був автором. Тарас узяв, не дихаючи, й пiдвiвся... Справдi в його руках нова - так довго ждана! - книжка чи це один iз мальовничо-химерних снiв, що почалися iще в саду на Мангишлацi?.. Оглянув зовнi i розгорнув. Портрет затемний трохи... Зда╨ться, пiсля Штернберга його нiхто не малював... А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через нього книжка спiзнилася ледь не на мiсяць... Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне кле╨м, фарбою... - То як? - спитав Данило. - Спасибi... Дай же, братику, я поцiлую тебе за це! Обняв i тричi поцiлував. Даниловi аж сльози виступили в очах. - Чого ти плачеш? - тихо спитав Тарас. - Вiд радостi... Чи думав я, читаючи десятирiчним ту вашу першу книжку, що друкуватиму цi твори сам, що матиму за цi труди цiлунок вiд Кобзаря!.. - Скiльки ж це лiт спливло? - спитав Тарас. - Аж дев'ятнадцять... - Немало... Десять iз них - найкращих! - у небуття... Помовчали. - Ви ж там писали, - втiшив його Данило. - Iз вiршiв тих та найновiших вийде добрячий том! - Читав мою "Марiю"? - Могутня, чудова рiч! Але, на жаль, - зам'явся, - ©© нiхто не пустить у другий том... - Ти вiриш, що так було? - Що я... - скривився. - I про богiв писати треба правду, а не курити ©м фiмiам, - обняв Тарас Данила. - Бог - iстина... - Ну, а коли бог - iстина, то як же можна вкутувати його в брехню! - ╙вангелi╨ писалось, батьку, тими, хто жив тодi, хто бачив. - Час очища╨ правду, висвiтлю╨ ©© з туману пристрастей та боротьби; на вiдстанi вона виднiша. - I нашу правду лiпше колись побачать люди? - спитав Данило журно. - Як не ослiпнуть, плачучи... - сказав Тарас. I спохватився, здумавши, що перед ним людина, якiй потрiбна вiдповiдь одверта й точна. - Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, - сказав рiшучим голосом. - I нам призначено ©© збудити, виве