сти на бiлий свiт! Потому вже не зможуть ©© зневажити, зробити вигляд, наче ©© нема╨ i не було. - Як просто й мудро... - тихо сказав друкар. - Аж зараз я збагнув не тiльки серцем, а й розумом велику користь мого труда... Тарас оглянув ще раз новий "Кобзар", перегорнув, страждаючи вiд "ям", прорубаних завзятим цензором в його поезiях, i мовив з тихим смутком: - Яка-то буде доля цi╨© книжки... - Не бiйся, батьку, - свiтла! - сказав Данило впевнено. - Всi ждуть ©©, допитуються, коли, нарештi, вийде. Приходили, вiдбитки брали - будуть статтi, рецензi©. Пiде ще бiльша слава про ваш "Кобзар"! - Не слави прагну - шани сво©й землi, народовi... - Чи тут показують новий "Кобзар"? - ввiйшов Михайло Лазаревський. - О! Звiдки ти дiзнався? - спитав Тарас. - Сюди йдучи, я стрiв Iвана, - сказав Данило весело. - А брат - бiгом до мене!.. Ану ж, ану ж... - взяв книжку. - Нарештi! Слава богу... - Йому подякуй спершу, - вказав Тарас на Каменецького. - Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось бiжить... - прислу хався. I справдi, дверi рвонуло вихром, i на порозi вирiс Гриць Честахiвський. - Вже ╨?! - спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках Михайлових. - Ура!! - Тихiше, - сказав Тарас. - Бо полiцмейстер iще подума╨, що ми пiшли в атаку на Академiю. - Заходжу до Данила i дiзнаюся, що вiн понiс Тарасовi оцей презент, - взяв книжку. Невдовзi витер сльози, обняв Тараса й поцiлував. - Звершилося!.. Останнiм прибiг Семен. - Та тут уже замало не вся громада наша! - гукнув, за повнюючи собою пiвмайстернi. - А я гадав, що буду перший... Де вiн, Тарас Шевченко? Подать сюди, я поцiлую його премудру голову! Тим часом Гриць дiстав з кишенi пляшку, якусь бурлацьку закусь. Потому збiгав на антресолi й принiс чарки... Тарас дивився мовчки, як добрi приятелi його радiють ново народженiй, - в тяжких i довгих муках! - давно жаданiй книзi, й грудьми його розходився щасливий щем. Укотре може вигукнути, що друзiв йому господь знаходить i посила╨ щи рих! А це велике благо на цiй землi, оскверненiй користолюб ством, пихою та плазуванням перед чинами й силою, в держа вi, де не уявляють собi життя без iдолiв, що полюбляють понад усе кривавi жертви й почестi дохристиянських старих часiв... ...I все-таки свiт не сто©ть на мiсцi! Нехай поволi, людство ста╨ мудрiшим, вищим... Як вийшов перший його "Кобзар", було всього - й осанна, i побиття камiнням. Тепер же всi редакцi© - одна поперед одною - роздмухували його пригаслу за стiльки лiт мовчання лiтературну славу й возносили в такi небеснi сфери, що iнодi ставало страшно. У той вогонь Турген╨в, який узявся гаряче за визволення його рiднi, пiдкинув ще й щасливу думку - створити i надрукувати в "Народном чтении" житт╨пис автора, що вийшов iз крiпакiв. I покотилися високi, дужi хвилi!.. За кiлька днiв по виходi в свiт "Кобзаря", коли Тарас обдумував проект сво╨© хати, в майстерню вбiг Микешин. - А ось i перша ластiвка! - потряс газетою, яку тримав, немов пернач полковницький. Тарас i дихать перестав. - Лупцюють?.. Це, певно, "Северная пчела"?.. - Вона. Але не б'╨, а хвалить! - Можна так похвалити... - Дай боже, батьку, кожному, - впав на диван, вiдсапався i розгорнув газету. - Послухайте... - Не може бути, щоб "Северная пчела"... - не вiрив ще в прихильнiсть цього видання. - Часи змiнюються, як полюбляли казати римляни! - гукнув Микешин. - Слухайте. "Поспiша╨мо повiдомити наших читачiв про вихiд у свiт поезiй малоросiйського поета Т. Г. Шевченка, пiд назвою "Кобзар". Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку, i найбагатшу, лiтературу: це по-справжньому генiальнi твори обдарованого художника. Шевченко - тип чисто народного поета-художника; у ньому, як у Криловi - Русь, вiдбилася вся Укра©на - поетична, фiлософська, житт╨ва i буденна! Чи нам, чи комусь iншому випаде честь написати огляд цi╨© книги, та ми вважа╨мо себе в достатнiй мiрi щасливими, оголосивши першими про ©© вихiд. Цiна один карбованець п'ятдесят копiйок срiблом. Прода╨ться в усiх книгарнях. До книги додано портрет Шевченка, добре виконаний, проте, як нам зда╨ться, не зовсiм схожий". - Хто це писав? - спитав Тарас схвильовано. - Якийсь поганець Блюммер. - Чому поганець? - Твердить, що я несхожим вас змалював!.. Виходить, вiн вас бачив... А ви такого зна╨те? Тарас напружив пам'ять. - Нi. Певно, якийсь студент... - I раптом спохватився: - Тут справдi так написано чи ти мiсцями щось додавав? Скажiмо, про генiальнiсть... - Ось хрест святий! Берiть, читайте, радуйтесь, - подав газету. - От же песиголовець - не зовсiм схожий, каже!... За мiсяць накотився дев'ятий вал. Надвечiр якось тихо постукав хтось у дверi, ледь прочинив i запитав: - Чи тут живе Шевченко Тарас Григорович? - Тут, тут! - гукнув Тарас i встав зустрiти гостя. Зiбрався саме писать листа Варфоломi╨вi, що взяв та й змовк, немов набрав у рот води. Внизу стояв хлопчина й терпляче ждав, допоки вiн зiйде униз. Вклонившись, подав журнал, який дiстав з-за пазухи. - Вам Добролюбов ось передав. - Спасибi... Не встиг розгледiти у негустих ще сутiнках, який це номер "Современника", хлопчина зник... О! Третiй... Ще березень не наступив, а вiн уже готовий... Щось в у ньому таке цiкаве, що Добролюбов прислав тепер, не дочекавшись виходу журналу в свiт?.. Пiднявся на антресолi, де вже горiла свiчка, - збирався ж писать у Корсунь Варфоломiввi, - i сiв до столу... Може, надрукували й вони листа-автобiографiю, якого вiн написав до Оболонського, редактора "Народного чтения"? Микола Добролюбов навiщось брав примiрник. Вiн знав про це... Пробiгся змiстом. Ось воно!.. Стаття про нього... Знайшов сторiнку дев'яносто дев'яту i розгорнув на нiй журнал. "Кобзар" Тараса Шевченка. Коштом Платона Симиренка, Санкт-Петербург, 1860 рiк". Заплющив очi. Що в нiй, оцiй статтi?.. На старiсть вiн став чомусь боятися всього, що мало якийсь стосунок... Не потерпав за славу свою, пiдбиту лихом, а нiби мимоволi оберiгав зболiле серце... У "Современнике" нiхто не може йому завдати болю!.. Коли вже "Северная пчела"... Рiшуче став читати. "Поява вiршiв Шевченка цiкава не для самих тiльки пристрасних прихильникiв малоросiйсько© лiтератури, але й для всякого любителя справжньо© поезi©..." За звичкою, читав не вряд, - це буде потiм, - а лиш вихоплюючи найголовнiше. "Вiн - поет цiлком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навiть Кольцов не йде з ним у порiвняння, тому що складом сво©х думок i навiть сво©ми прагненнями iнодi вiддаля╨ться вiд народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум i спiвчуттiв перебува╨ в цiлковитiй вiдповiдностi iз змiстом i ладом народного життя. Вiн вийшов з народу, жив з народом, i не тiльки думкою, а й обставинами життя був з ним мiцно i кровно зв'язаний..." А ось i лист-житт╨пис!.. Зда╨ться, весь... Ану ж, чи ╨ закiнчення?.. "...Скiльки рокiв утрачених! скiльки цвiту зiв'ялого! I що я купив у долi сво©ми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тiльки страшне розумiння свого минулого. Воно жахливе, воно тим бiльше для мене жахливе, що мо© рiднi брати i сестра, про яких менi тяжко було згадувати у сво©й розповiдi, ще й досi - крiпаки. Так, шановний пане, вони крiпаки i досi!" Утер сльозу, що впала йому на вуса... Турген╨в i Чернишевський пообiцяли визволити, вже залучають до цього дiла "Товариство для допомоги бiдним письменникам та вченим". Вiн сам не змiг, гуртом здолають... Про волю всiх людей i досi не чуть нiчого втiшного!.. Зiтхнув i рушив далi статтею... Хто ж це ©© писав? Не сказано... Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука... "...Ми не ма╨мо сумнiву, що Укра©на захоплено прийме "Кобзаря", давно вже ©й, зрештою, знайомого. Вiн близький до народно© пiснi, а вiдомо, що в пiснi вилилася вся минула доля, весь справжнiй характер Укра©ни; пiсня i дума становлять там народну святиню, краще добро укра©нського життя, в них горить любов до батькiвщини, виблиску╨ слава минулих подвигiв..." Не Малоросi©, а Укра©ни!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж лише недавно виповнилося двадцять чотири роки... В такому точно вiцi колись його самого з крiпацтва викупили... Воiстину, скiльки рокiв утрачених, скiльки цвiту зiв'ялого!.. . Журнал з його листом редакторовi йому прислав сам Оболонський. А незабаром й журнал "Отечественные записки" надрукував рецензiю. Про не© зовсiм Тарас не знав, аж поки в Костомарова, в його "гусарськiм" номерi, куди прийшов провiдати свого старого приятеля, не втрапив сам у пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Iванiв, сквитав йому "Бог дана"!.. - О, на ловця i звiр бiжить! - зрадiв професор гостевi. - Послухай, що про тебе пише якийсь Варсава... - узяв журнал, закладений паперу смужкою десь на сторiнцi п'ятдесятiй, i розгорнув: - "Талант Шевченка настiльки визнаний читаючою публiкою, а його твори настiльки загальновiдомi, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетiв слов'янського свiту. Його мiсце поряд з Мiцкевичем i Пушкiним". - Це ж хто такий? - знiяковiвши, спитав Тарас. - Не знаю я такого... - Ти слухай, слухай! - спинив його Микола. Перегорнув сторiнку, щось пропускаючи, i став читати знову: - "Якi ж духовнi потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно вiд усiх естетичних якостей його вiршiв, головне, що не тiльки приваблю╨ до нього читача, але й ставить поета вище рiвня звичайних письменникiв, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручнiсть i незручнiсть писання тi╨ю чи iншою мовою..." - Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якiсь рядки. - О! слухай, що тут сказано. "Вiн не належить до тих поетiв, якi тiльки засвоюють собi iснуючий спосiб виразу; в нього не пiдмiчене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ iще не говорив, але що вiн може сказати..." Вiд тих похвал Тарасовi зробилось терпко в грудях. I навiть трохи страшно. Iзгарячу так пiднесуть, потiшаться, а потiм глянуть пильно... Микола ще читав статтю, а вiн уже дивився в тi днi, коли вiдвернуться вiд нього знову, як то було ранiше, як нинi верне носа вiд деяких його нових поезiй Пантелеймон... - Ось так! - всмiхнувся, закривши книжку Костомаров. - Тепер ти мусиш ходити в нiмбi, голубе, i кожне слово зважувати на терезах свого святого сану. - А хто такий - Варсава? - спитав Тарас, нахмурившись. Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-пiд пелехатих жiночих вiй i вiдповiв: - Син Сави... або Григорiй Савич Сковорода. - Сковорода!.. - не зразу збагнув Тарас. - Та вiн же... Ну, Миколо! - схопився з мiсця. - Справдi, - всмiхнувся мило Костомаров. - Вiн це менi продиктував пiд час сеансу спiритичного в салонi мадам Хвостово©, куди ти необачно не захотiв зi мною, другом тво©м, пiти... Тарас обняв товариша й поцiлував. Нi, свiт таки перемiнився, вирiс i помудрiшав!.. ...Зимою ще вiн якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всiма його дiлами, живе далеко вельми, i той не змусив себе просити двiчi. За кiлька днiв потому, як приписався Тарас утрет╨ на Морськiй, - йому дали свiдоцтво знову лише на рiк i знову як рядовому, що у вiдставцi! - Михайло рано-вранцi прийшов до нього. - Трудишся? - спитав, подавши руку. Вiн був сьогоднi дивний, так нiби щось приховував, приберiгав, хоч страшно йому кортiло звiльнитися вiд новини. - Така робота в мене, - сказав Тарас. - Штрих до штриха, штрих до штриха... - Писати вiршi легше? - Не знаю... Вiршi - немов молитва... - Поклав рiзець, замислився. - Вони, як спалах духу... - Великдень? - Так. То празник... А це, - кивнув на дошку, - щоденний труд... - Вже грошi ╨, тебе друкують всюди - покинув би марудне дiло, - тихо сказав Михайло. - Що ти! Сидiти, склавши руки, й чекати вiршiв? - Нащо... Читай, гуляй, роби вiзити, мисли, вишукуй теми... - Вони мене самi знаходять, просяться, щоб написав... Аж смiшно: скiмлять iнодi, як цуценята... Крiм того, я - художник. Коли б ти знав, як я тужив за фарбами в отiй пустелi!.. - Iстинно... Тодi малюй... Вгадай, що я прийшов тобi сказати? - таки не втерпiв. - Скажеш. - А ти вгадай! - Ну-у... що в якiйсь газетi з'явилась ще рецензiя на мiй "Кобзар"... - Нi... Я живу вiднинi не на Морськiй, а на Васильевському! - Де? - Тут, на П'ятiй лiнi©, навпроти Академi©. - Спасибi, - мовив глухо, - ти справжнiй друг. Помовчали. - Листа послали пановi тво©х братiв? - спитав Михайло згодом. - Давно. - Нема╨ вiдповiдi?.. Хто пiдписав? - Сам голова пан Ковалевський, Тургенев, Чернишевський, Анн╨нков, Нiкiтенко, всi iншi члени Комiтету. - Повинен, мусить зважити той Флiорковський! Такi особи вславленi... - Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не зна╨ш шляхти!.. - Пiду, - зiтхнув Михайло, - наводить лад. Обiдать будеш тепер у нас! Приходь у дiм Воронiна... О! Геть забув. Тобi ось лист, - дiстав конверт з кишенi. - О п'ятiй жду! Лист був з Михайлово© гори, де й досi жив Максимович. I починався вiн якось дивно, нiби старий учений ураз здитинився чи перевчився: "Тарасовi Григоровичу Шевченку, мостивому спiввiтчизниковi мо╨му i приятелевi мо╨му вельми любому, ознаймую сим мо©м листом, iж всеблагий отець усiх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старiсть мою, дарувавши менi первородного сина Олексiя..." Не мiг читати далi: кров шугонула в голову. В Михайла син!.. В Марi© син... Ще в лютому прийшов у свiт син Олексiй... У лютому... Можливо, вони тому i не при©хали до нього в Ки©в, як вiн просив?.. Вiн був у них у червнi... Наприкiнцi... Iз гуркотом зi столу впала дошка, яку почав сьогоднi гравiрувати. - Що тут таке? - ввiйшов одразу ж Федiр. - Ось скинув ненароком... - А я подумав - вдарив хтось iз гармати чи гримнув грiм. - Таж гримнув... з ясного неба... - тихо сказав Тарас. Як Федiр вийшов, вiн дочитав листа з Михайлово© гори, вишукуючи у ньому слiв Марi©них, i, не знайшовши, пiшов чомусь на антресолi. Знайшов книжки Михайловi, якi сам автор йому колись подарував, i став вивчати, нiби у них була першопричина "благоволiння божого" до Максимовича. Ще у Мошнах кривився, читаючи переклад "Слова о полку Iгоревiм", i тут вчепився найперш у нього. Чи не так би спiвать лучче, О Велесiв славний внуче: Iржуть конi за Сулою, А в Ки╨вi дзвенить слава; Трублять труби над Десною, У Путивлi стоять стяги... Ну, хоч iди навприсядки! Трагiчна пiсня з танцем... Читав, i злiсть його поймала. Господи! Знавець чудовий старовини, а не збагнув, що це велична дума, високий епос!.. То княгиня Ярославна У Путивлi на стiнi Заридала, загукала, Як зозулька на зорi... Схопив у руки голову i впав на лiжко... "...Всеблагий отець усiх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старiсть мою, дарувавши менi первородного сина Олексiя..." Дiждавшись вечора, взяв Максимовичiв переклад "Слова" й пiшов на суд третейський до Костомарова. Той жив тепер близенько. Хотiв почути з професорських учених уст, чи вiн не помиля╨ться стосовно тону "Слова".. А ще, по правдi кажучи, боявся сам лишитись дома, де все йому ввижалися чужа далека Прохорiвка, гора, садок, Марiя i... первородний син Олексiй. Чомусь йому здавалося, що немовлятко, всiма забуте, плаче, що щось йому загрожу╨... Якась мана!.. На вулицi той голос стих. А на Дев'ятiй лiнi©, де жив Микола, й видiння щезло. Добре-таки зробив, що вийшов з дому - вулиця хороший лiкар... Микола був, на жаль, не сам. У кабiнетi, куди його ввела Миколина старенька мати, сидiв юнак. - Князь Церетелi, - представився, схопившись, вiн. Стрункий, високий, гарний. Тарас зиркнув на Костомарова, який iще не так давно противився знайомству з родиною графа Толстого, i той додав поспiшно: - Грузинський князь... А це - Тарас Шевченко! - всмiхнувся юнаковi. Той аж стенувся. Потiм зiв'яв, притих. Напевно, вiн уявляв його собi Фархадом чи ще якимось богатирем. - Ви живете постiйно у Петербурзi? - спитав Тарас. - Навчаюся в унiверситетi. - Вiн мiй студент, - втрутився Костомаров. - Мiж iншим, Грузiя теж православна. Чи не з четвертого столiття? - Так, - мовив Церетелi. - Хоча були в нас християни i в першому столiттi... - Звiдки вам це вiдомо? За усними переказами? Чи ╨ письмовi свiдчення? - Звичайно, ╨. - Давно у вас писемнiсть? - спитав Тарас. - 3 часiв iще дохристиянських. Якщо легендам вiрити. А з п'ятого столiття - точно. - Уже в дванадцятому, коли жила i правила Тамара, в них повний розквiт лiтератури! - сказав Микола, знявши i знов одягши окуляри. - Геть, як у нас... - У нас? - спитав здивовано. - В дванадцятому столiттi? Щось ти... - А "Слово о полку Iгоревiм"! - В цей час у нас з'явилися Хонелi, Руставелi, Шавтелi, Чахрухадзе, - промовив гордо князь Церетелi. - Чому ж про них нiчого тут не знають? - спитав Тарас. - Чи вас минуле ваше вже не цiкавить? - На це не можна просто вiдповiсти... - зам'явся Церетелi. - Причин багато... Тiльки про них, напевно, краще не говорити... - Ми теж лише на ноги зводимося, - не скоро сказав Тарас. - Орда, шляхетська Польща, царськi великi й щедрi милостi... Аж шiсть столiть! Подумать страшно... - А в нас - постiйнi вiйни з магометанами... - Причини нiби рiзнi, а суть одна, - сказав Тарас. - Миколо, як багато спiльного у ©хнього народу з нашим! I доля у нас одна... - Живемо на перехрестях, - зiтхнув професор. - Мамо, та що ж це ви! - метнувсь Тарас допомагати старенькiй неньцi, що несла чай. - Крiпаччина прибила нас. I, звiсно, самодержавство, його чиновницько-жандармська зграя, - гнiвно сказав Тарас, коли старенька вийшла. - При©деш у рiдний край, а там таке твориться, що кров скипа╨ в серцi!.. Худобу й то шанують бiльше, як той нещасний простий народ!.. - I в нас те ж саме, - тихо сказав студент. - Коли недавно в Корсунi стрiляли залпами в повсталий люд, примусили стать на колiна... - заскреготiв Тарас зубами. - Ординцi, турки, шляхта нас не змогли поставити впродовж столiть!.. - кипiв Тарас. - А тут якийсь собачник, синьомундирий кривавий кат!.. До третьо© години ночi тривала та палка сердечна бесiда. I розiйшлися вони iз молодим, та мудрим князем друзями. На все життя... ...Вже цiлий мiсяць носив у серцi "Слово о полку Iгоревiм". Писав потроху вiршi i малював, а "Слово" йому не йшло з-перед очей. Вiн бачив, немов живi, картини й сцени, вималюванi в поемi, чув голоси, дзвiн збро©, крики вражених, виття вовкiв i клекiт орлiй... Проте не чув, не бачив найголовнiшого - спiвця-поета, голосу його дзвiнкого, само© пiснi, i через те не мiг до столу сiсти й почать свою роботу. Думав переспiвать чи перекласти цей вiчний твiр сво©х далеких прадiдiв, вернувши йому життя не тiльки у кабiнетах вчених, аматорiв старовини, а й в кожнiй хатi краю, де пролунали вперше натхненнi й мудрi його рядки. Був переконаний, що пiсня ця була епiчним твором, доступним людям, дiючим, а не сказанням книжним, написаним для грамотi©в. Хотiв, щоб люди знали свiй дух, свою безсмертну душу вiд тих великих i славних днiв, а не лише вiд Хмеля чи Наливайка... Рiшуче сiв до столу, пiдсунув бiлий аркуш. "Не лiпо ли ны бяшетъ, братие..." Не лiпо!.. Щось у мовi цiй було вiд стилю канцеляристiв... Чи навпаки!.. Мистецтво, лiтература повиннi мислити i говорити ясно, доступно всiм, на кого вони спрямованi, кому служити прагнуть в iм'я людського поступу. Оцим "не лiпо ли ны бяшетъ, братие" хтось так сховав найвищий твiр дванадцятого столiття од власного свого народу, що й досi ще народ не взяв його назад у душу. Лежить пiд спудом тяжких столiть "перл драгоценный"!.. Хтось увiйшов i важко став пiднiматися. - Що, Федоре? - впiзнав ходу. - Вам лист. - Спасибi. - Обiдатимете у Лазаревського? Бо маю дiло на Петербурзькiй сторонi... - Я пан тепер! Обiдаю, як всi поряднi люди, - сказав Тарас. - Ну ©© слава богу... - зiтхнув старий вояка й пiшов униз. Писав з Полтавщини Пантелеймон, що вже подався в мандри по Укра©нi. Чого це вiн надумав прислать листа? Згадав, нарештi, змилувався!.. А стиль! "Високоповажний добродiю Тарасе Григор'╨вичу!" Не може вiн по-людськи, просто... Об чiм же лист? "Полтавцi, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торiк не завiтали. Скiльки не було там на бенкетi рiчей поважних, то знай. Ваше славне i шановне iм'я споминали так, як рiдна сiм'я спомина╨ про свого батька, що десь далеко живе на чужинi. Пили не раз за Ваше здоров'я i просили мене благати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши ©й свою кохану i шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обiцянку, запевняю Вас, що нiгде в свiтi таких щирих i прихильних до себе дiтей не знайдете, як у тiй Полтавi. Тут-бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим "Кобзарем", наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко вже й книжок ©м буде не треба, бо повитверджували всi Вашi стихи напам'ять i, тривайте, чи не по "Кобзаревi" вже й богу моляться..." Заплющив очi, слухаючи, як серце стислось в грудях вiд хвилювання. Цей лист, точнiше, те, що спонукало його писати Пантелеймона Кулiша, було йому дорожче усiх рецензiй. Люди, яким призначено його "Кобзар", признали думки та сльози, вилитi рядками вiршiв, трепетно взяли до серця!.. Кулiш i той не витримав. Хоча й не без iронi©, а написав душевний лист, потiшив його найвищою з усiх похвал... Колись, десь двадцять рокiв тому, вiн написав молитву до Укра©ни, в якiй просив за думи сво©, народженi на чужинi для не©, й вона почула, щиро ©х привiтала. Як i тепер, по довгiй, сумнiй розлуцi... Думи мо©, думи мо©, Квiти мо©, дiти!.. Нема╨ в нього, крiм цих, дiтей... Нема кого привезти на Укра©ну, навчить ©© любити бiльш од життя... Сховав листа в шухляду. Спасибi тим полтавцям! Не за хвалу - за вiдчуття його душi, за вiдгук на бiль його i на його надiю... Вiн ма╨, мусить ©хати у рiдний край, бо тут журба задушить, попри повагу й славу, що збiльшу╨ться iз кожним днем!.. Що особиста слава у порiвняннi з безслав'ям рiдного народу, землi, яка просякла кров'ю одчайних, мужнiх мученикiв за волю!.. Без Укра©ни нема йому натхнення, нема життя... У цьому роцi - червень уже зайшов - утяв лише п'ять вiршiв... I муза його покинула!.. Нi, треба швидше ©хати. Чого там возиться Варфоломiй? Купляв би вже скорiше... Господи, чи вiн дiждеться тi╨© днини, митi, коли на призьбi сяде бiля сво╨© хати, зiтхне й крiзь сльози гляне на широченний старий Днiпро, на луки i лiс у далечi, на миле син╨ небо!.. Послав уже Варфоломi╨вi проект-малюнок хати, сам бачив ©© у снах - на горах бiля Днiпра, у бiлiм шумi цвiту... Й тодi, напевно, цвiли сади, як Iгор-князь iшов у степ, як падали од стрiл ворожих русичi... I Ярославна зорила Сейм, i луки, i степ за ними в буйствi весняних барв... I теплий легiт-вiтер приносив ©й на крилах сум... I серце ©© стискалося в передчуттi бiди в степу, i сльози синьо скапували на бiлi щоки, нiби роса на цвiт... В Путивлi-градi вранцi-рано Спiва╨, плаче Ярославна, Як та зозуленька ку╨, Словами жалю дода╨... Схопив перо i записав, тремтячи вiд хвилювання. Перечитав плач Ярославни в "Словi" й поволi рушив далi: "Полечу, - каже, - зигзицею, Тi╨ю чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В рiцi Каялi. I на тiлi, На княжiм бiлiм, помарнiлiм, Омию кров суху, отру Глибокi©, тяжкi© рани..." Перечитав... Почати слiд було б з "Не лiпо ли ны бяшетъ, братие", бо "Плач" це нiби вставка, де iнший ключ та iнший тон. Не взяти б його фальшиво, не перенести б на всю поему... "Не лiпо ли..." Та Ярославна не поступалась мiсцем, не сходила iз заборола в Путивлi-градi!.. I квилить, плаче Ярославна В Путивлi рано на валу: "Вiтрило-вiтре мiй ╨диний! Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилi На во© любi© мо©, На князя, ладо мо╨ миле, Ти хановi мета╨ш стрiли? Не мало неба, i землi, I моря синього. На морi Гойдай насади-кораблi. А ти, прелютий... Горе! Горе! Мо╨ веселi╨ украв, В степу на тирсi розiбгав"... Вiдкинувшись на спинку, слухав плач Ярославни, що вже зажив новим життям, злетiвши з його душi зигзицею. Його було лиш половина, та вiн вже був - почутий, ось тут записаний!.. Вiд нього терпко вiяло старою Руссю, вiруванням, якi народжувалися ще в племенах, десь на зорi народу... Все "Слово" - то вiдгомiн, можливо, навiть останнiй сплеск язичества у християнськiй, княжiй, новiй Русi. Тому-то в ньому стiльки пахощiв i та©ни, тому в душi вiд нього щось озива╨ться вже незбагненне й для нас самих, проте живе... Ми носимо в собi безсмертну душу сво©х дiдiв i прадiдiв, далеких наших пращурiв, бо ми - нащадки ©хнi, продовження того життя, його одвiчна i вiчна суть... Суму╨, квилить, плаче рано В Путивлi-гродi Яраславна... Як дописав "Плач Ярославни", вiдчув зненацька острах. Сьогоднi ж бо торкнувся духу предкiв, переступив невидимий порiг буття! Незнаний автор "Слова" воскрес у ньому, зринув з пiтьми вiкiв, набув нового голосу. Що скаже вiн, почувши власну пiсню, чи прийме, чи впiзна╨ у нiй себе?.. Вiн, може, нинi тихо сидить на горах Ки©вських - з мечем при боцi, думний... Сивий чи молодий?.. Славетний i не названий нiде нiким, вiн - всюди, де живе безсмертний його народ, де чути рiдну мову i рiдну пiсню!.. Рвучко поклав перо, пiдвiвся. Так нiби хтось його покликав крiзь далину... Нi, треба мерщiй додому!.. Митець, одiрваний вiд краю рiдного й свого народу - суть пустоцвiт, суть рiчка без джерела чи без корiння дерево!.. У цiй- камiннiй пущi не зможе вiн заврунитись, зазеленiти, бо тут не свiтить сонце душi народу. Ма╨, як той спiвець, сидiти десь на рiдних горах, бачити свою рiку, сво╨ високе й сине, мов цвiт барвiнку, небо!.. I плаче, плаче Ярославна В Путивлi на валу, на брамi... За ним нiхто нiде не плаче... Не шле йому на море слiз, не просить вiтру дужого, щоб не метав на нього гострi стрiли!.. Сумно... А десь же ╨ призначена йому Даждьбогом лада, подружi╨ його ╨дине, пресвiтла доля його людська!.. ...Шукав ©© далеко, людей просив ©© знайти, а виявилося, що тут вона, з ним поряд. Його чарiвна люба, його зоря!.. Вiн бачив ©© не раз у Карташевських, та не звертав уваги. А тут, на дачi в Стрельнi, його немов осяяло! Можливо, йому помiг квiтучий луг, i сонячний липневий день, i дiти, з якими вiн прийшов сюди, гуляючи... Стомився й сiв на схилi рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у рiзнотрав'я луки. Як час бiжить!.. Iз матiр'ю цих двох дiвчаток вiн познайомився в Мотронiвцi пiд час весiлля, де був боярином у Кулiша. Учив ©© спiвати. Обох сестер - Надiю та Олександру... Тепер вони - поважнi, пишнi панi©, - радiють його вiдвiдинам, хоч вiн також уже не схожий зовсiм на пишночубого того поета, що чарував ©х вiршами й пiснями бiдного свого народу зимою сорок сьомого... На нього сиплються всiлякi квiти, дзвенить дитячий щасли вий смiх, тупочуть дрiбно нiжки, i знову тихо... Лiчить комусь лiта зозуля... На осокорi карка╨ лискучо-чорний великий крук... I вiтер вi╨ з пiвдня, iз Укра©ни... Може, вже сторгував ту землю, що бiля Канова, Варфоломiй. Там, пише, ╨ галявина посеред лiсу, й вода кринична, й повно грушок та яблунь диких - ростиме сад... Там, може, вiн доспiва╨ "Слово", що тут не йде, хоч сядь та й плач!.. Вiн чу╨, як скрадаються до нього дiти, а виду не пода╨... Пошикуючи одна на одну, дiвчатка Надинi, пардон, Надi© Михайлiвни Забiли, кладуть йому на плечi квiти i, засмiявшись, тiкають геть. Вiн схоплю╨ться, немов злякавшись, свариться на них суворо пальцем... I раптом бачить... дiвчину, що йде до нього лугом, у повенi червоно-жовтих квiтiв! Корсет на нiй блакитний, строката плахта... Коси на пишнi груди падають, мов перевесла... Хода легка i грацiозна... Ввижа╨ться? Чи справдi йде до нього така краса?.. Гойдаються жовтець i смiлка... - Добридень вам, - озвалося чарiвне мрево, й усмiшка ледь доторкнулася вишневих уст. - Надi╨, Маню! Дiти прибiгли вмить, вчепилися у плахту ручками. Мадонна... - Ви, зда╨ться, у Карташевських служите?.. - спитав Тарас. Вона кивнула. - Здрастуйте!.. - Вони по©хали й мене лишили служити тут, - зiтхнула. - Як кличуть вас? - Ликерою. - А я Тарас... Григорович. Запала довга тиша. Дiвчатка й тi примовкли, позиркуючи то на Ликеру, то на ураз знiяковiлого старого дядька Кобзаря. - Казали панi, щоб ви вже йшли обiдати, - озвалася Ликера першою. У не© був при╨мний чистий голос. Спiва╨, мабуть, гарно... - Спасибi... - Ми, Ликеро, не нагулялися! - гукнула Маня. - Мама звелiла йти, - погладила голiвку ©й натрудженою рукою. I той звичайний жiночий жест щось сколихнув йому в душi, щось воскресив давно забуте... Мати, уже смертельно хвора, торкнулася отак рукою!.. Довго потому чув, тиняючись по бур'янах, ©© тепло, ©© шершавi пальцi... - Ходiм, ходiм! - тягла його за полу Надя. - Вибачте... - отямивсь. Взяв за руку дiвчинку й пiшов слухняно лугом. Ликера йшла праворуч, iз Манею. Хтось гляне збоку, скаже: одна сiм'я... Зиркнув кра╨чком ока i здивувався: як вiн мiг не помiтити ©© краси, ©© п'янко© молодостi?.. - Ви звiдкiля? - спитав Ликеру тихо. - З-пiд Нiжина. - Батьки в селi? - Я сирота. - Крiпачка? - Так. Мiй пан Микола Якович. - Макаров? - радо спитав Тарас, бо то був добрий приятель. - Еге... Вона похнюпилася, принишкла, нiби згадка про пана й стан ©© крiпацький прибили в нiй людську веселiсть, молодiсть. - Вже скоро буде воля, - сказав Тарас. Промовчала. Не вiрить теж. Нiхто уже не сподiва╨ться на ту хиренну волю. Тому-то й вiн клопочеться про викуп сво©х братiв... - Чи так, чи так, а воля скоро буде! - промовив рiзко. Аж налякав сердешну дiвчину. Тому додав, хоч, мабуть, i не до речi: - Я теж колись був крiпаком... - I що? - спитала лише очима. - Викупили. - А що таке "був крiпаком"? - спитала раптом Надя. - Це, рибонько, коли людина живе, як пес, на прив'язi, й шанують ©©, мов пса, - сказав Тарас. - Ти жив у будцi? - весело спитала Маня. Ликера осмiхнулася. I якось так, що вiн аж дихать перестав. Лице ©© мов засвiтилося, заграло сонцем... - Де я лишень не жив!.. - озвався. - Тому-то й хочу пожить у власнiй хатi... Купую землю побiля Канова, щоб там поставить хату, - сказав уже Ликерi. - Людинi треба мати сво╨ гнiздо... - Хiба людина - пташечка? - спитала Надя. - Ох ти ж, мо╨ малесеньке! - пiдняв високо дiвчинку. - I все тобi потрiбно знати... Обiд не був парадним, та все ж, за давнiм звича╨м, не без врочистостi. Тарасовi дiсталось мiсце по праву руч господинi, й вiн з нього добре бачив, як вносили новi й новi на©дки проворнi слуги. Власне, вiн помiчав сьогоднi одну лише Ликеру, що подавала блюда панам на стiл. - Як вам, Григоровичу, зелений борщ? - спитала Кулiшиха. - Такий, як в нас, на Укра©нi? - Спасибi. Добрий борщик!.. Хто ж це варив? Чи не Ликера? - Що ви, у нас в кухар, - мовила ©© сестра Надiя. Вона сидiла пишна та величава. I хоч була не набагато старша вiд Олександри, здавалась тут паньматкою для всiх присутнiх. Тим часом, щось приймаючи, Ликера нахилилася мiж ним та господинею, i вiн побачив збоку звабливий обрис ©© грудей, руки та ши©... - Правда, що ви купили землю десь бiля Канова? - спитала Олександра. - Ще не купив... Якась мара весь час ста╨ на перешкодi, - сказав Тарас. - А в панi, яку ми вам ╨днали, землi сво╨© вдосталь... - зiтхнула господиня. - Всього там ╨! - Чого ж, при╨мна жiночка... - сказав Тарас. - Хоч мав ваду... Сестри перезирнулися. - Яку? - спитала старша. - Вона - графиня. - Титули нiколи ще не йшли за гандж... - Колись вiд них одхрещуватимуться, - сказав Тарас. - Так то колись, - всмiхнулась господиня. - А поки що... - Вiзьму собi таку, як сам. Крiпачку. Одну хоч визволю, спасу нещасну душу... - Свою зате погубите. - По плотi й духу я син i брат народу нашого, що в безталаннi гибi╨; то як же я у ньому душу погублю!.. - Берiть печеню, прошу, - по довгiй паузi звернулась до нього панi господиня. Сестра ©© чомусь ховала очi. Змiнилася за цi роки. Ликера внесла блюдо на перемiну. Пройшла, поставила, мов молода чарiвна жриця, зiбрала зайвий посуд i винесла, неначе скарб... Вiн зупинив ©© в уявi, перевдягнув i посадив на вiльне мiсце поряд iз Олександрою. Та стрепенулась, заметушилася. - Берiть варенички, панi Ликеро! 3 сиром... Сама доглянула. - Я не голодна. Дякую... - Не погордуйте, - кида╨ слiвце й Надiя. - Може, у вашiм домi й лiпшi... Ликера бере ловкенько, виделкою, надкушу╨ лише скра╨чку й великодушно мовить: - Смачнi, смачнi... Учора ми обiдали в графiв Толстих, то Анастасiя Iванiвна... - Чому це ви всмiха╨теся? - спитала його Надiя. - Згадали якусь смiшну iсторiю? - Нi. Уявив... - То розкажiть. - Хай потiм. Iще не час... - Берiть узвар. Iз наших груш, мотронiвських, - припрошувала люб'язна панi Олександра. Вiн брав i ©в, гамуючи у грудях смiх... ...З коханням не жартують, як i з вогнем. Та сценка, що уявив Тарас пiд час обiду в Стрельнi, не йшла йому iз голови. А ще картина лугу з Ликерою посеред квiтiв... А ще - вони з дiвчатками вертають iз прогулянки... Де б вiн не був, що б не робив, стояли перед очима тi дачнi дивнi видива, ©© лице, постава, коси, усмiшка!.. Вiн навiть чув Ликерин голос, коли вона була за двадцять верст вiд нього. В ©© устах слова забарвлювалися, ставали зовсiм iншими, так нiби ©м передавалась частка ©© душi. Душа ж дiвоча, змучена сирiтством, рабством, була якась туманна i та╨мнича. Може, не мiг ©© пiзнати, бо насторожувалася i замикалася, як тiльки вiн пiдходив, а може, в нiй бродило все, влягалося, як то бува╨ в молодостi... На третiм тижнi вiн зрозумiв, що любить ©© всiм серцем, що без не© йому не буде щастя на цiй землi!.. Згадав Катрусю, Нижнiй i засмутився. Холодом йому вiйнуло в душу. Ликера гарна i молода, а вiн... За Каспi╨м та за Уралом розвiялася його весела молодiсть, найкращi його лiта!.. У Стрельну ©хав з острахом. Плив пароплавом то надто швидко, то нiби геть на мiсцi... Вiд моря йшов, як не сво©ми... Господи, навiщо ти в любовi змiшав печаль i радiсть, порив i страх, велике й нице, щастя й найтрагiчнiше, що ╨ в життi!.. На луцi шукав очима марно ©©, дiвчаток. Трави стояли щiткою. Ще де-не-де яскрiв жовтець... На яворi охрипло кахкав лискучий крук. Наврочить йому, поганець!.. Любу свою застав на ганку - мов солов'я в калинi. Сидiла й тьохкала, неначе знала, що вiн летить, що серце вже круг не© в'╨ться: Де мiй милий чорнобривий Коня напува╨?.. Забувши сво© лiта, пiдкрався i налякав: - А де ж твiй милий? Зойкнула, та не втекла, всмiхнулася сво╨ю диво-усмiшкою. - Що панi? Снiдають. - Ходiмо в сад. - Не можу... - Чому? - нахмурив брови. - Робота ╨ - витрушувати дорiжки, - зiтхнула. - Важко тобi у них? - кивнув на дiм. - Пiдлогу мию, воду ношу цеберками, дорiжки чищу та килими, ще й подаю обiдати... - Що платять тобi за це? - На мiсяць два карбованцi. Сiв поряд. Наймичка i сирота... Якраз така, яку хотiв узяти собi дружиною, порятувати, визволити, зробити, у мiру сил, щасливою... - У тебе ╨ хтось iз рiднi? - Не знаю... Були колись... Я змалку все при панах... - А хочеться тобi на волю? - Певно... Хоча й боюсь... - Од волi нема на свiтi кращого! - промовив палко. - Досi, як пригадаю той день, ту мить, коли менi вручили вольну, вiд щастя плакать хочеться!.. З великих карих ©© очей скотилася важка сльоза. Вона й розбила його страхи, прогнала останнi сумнiви. - Поклич менi, будь ласка, панi Олександру. - На рандеву? - всмiхнулася. - Нi, дiло маю. Хочу поговорити. - А пан Кулiш?.. Ревну╨ вона, чи що? Його нiхто нiколи не ревнував!.. Хiба княжна Варвара, в Яготинi... - Кулiш такий упевнений в сво©й вродливостi й непереможностi, що не повiрить, навiть коли побачить на власнi очi, - пожартував. Вона звелася швидко - мов здогадалася, про що вiн хоче поговорити, - й пiшла у дiм, як попливла. Дивився вслiд, i холод знов пiдступив йому до серця. Така ж бо гарна i молода! Вiдмовить йому як стiй... - Чого це ви не йдете в хату? - сполохала його думки, поставши в дверях, Олександра. Вiдколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара, ходить. - Хотiв iз вами погомонiти о важнiм дiлi... - Добре. Пройдемо в сад? Йшли мовчки. Вже, коли нiхто не мiг ©х чути, Тарас сказав: - При©хав оце Ликеру сватать. - Ликеру? - стала, немов спiткнулась об тi слова. - Ликеру?.. Це кепський жарт! - Я не жартую. Хочу просити вас допомогти менi у цьому дiлi... В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квiтцi. - Нi, ви берете мене на кпини, - мовила. - Це ж нiсенiтниця!.. - Чому? Вона така ж людина, як я, як ви... - Напевно... - скривилась Олександра. - Проте для вас, Григоровичу, потрiбна жiнка не будь-яка - розумна, чесна, вихована!.. - Ликера зна╨ грамоту i не дурна, охайно ходить... - Що ви про не© зна╨те! - зiрвалась Олександра. - Вона пуста, розбещена... - Я не помiтив. - Можете спитати тут усякого, - скривила губи в посмiшцi, - i вам напевно скажуть, що всi лаке© носять ©й у кишенях м'ясо iз панських кухонь... - Гарна! - Вам це байдуже? - Гiрше, якби пани приносили. Цi буга©... Пробачте! Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним але╨ю, не смiючи пiдвести зiр. - Як жiнка, вона, звичайно, звабна... Хоч не красуня, - мовила. - Проте цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждiть! - спинила його протест. - Ви з нею не зможете пiти в театр або в салон на вечiр, бо скрiзь вона... - Якщо проста, то й не людина? - спахнув Тарас. - Навчиться панських штучок! В салонах тих красуються такi дурепи... - Згодна. ╙ i дурнi, - всмiхнулась Олександра. - Та вам розумну треба. Щоб не ганьбила iм'я Шевченка, знаного по всiй Русi! - Таку, як ви? Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камiнь. - Я не хотiв образити вас, Олександре... - тихо сказав Тарас. - Нема образи в цьому, - всмiхнулась гiрко. - Справдi, якби була я вiльна... - почервонiла. - Я знав, що вашим коштом я мав по©хати у вiчний Рим, - признався. - Хто вам сказав? Пантелеймон? - нахмурилася. - Забiла Вiктор... Треба менi женитися, - торкнувся ©© руки. - Ви любите ©©? - Люблю. - Така на свiтi несправедливiсть... - Менi вже сорок сьомий, а й досi без домiвки та без сiм'©... Спинились бiля лавочки. Проте не сiли. Мовчки, мов вiдпливаючи кудись одне вiд одного, дивилися в зелену далеч лугу. - То я пiду... - сказала тихо Олександра й оглянулася на двiр, де чистила дорiжки наймичка. - Пришлiть сюди Ликеру. - Заждете, поки вми╨ться? - сяйнула гострим поглядом. - ╞й добре й так. - Звичайно!.. Коли пiшла, вiн сiв на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Вiн на словах розумник i демократ... Пообiцяв зайти до Герцена i передати йому "Кобзар"... - Осьо вода. - Яка вода? - стенувся. - Просили ж... - А-а! Спасибi, - взяв кварту й випив. - Дякую... Сядь бiля мене. Сiла i склала руки на фартусi. Мовчали. Як то важко сказати це ╨дине слово, зважитися на невiдоме, нове життя!.. - Пiдеш за мене? - видушив крiзь чорний страх. - Пiду, - сказала просто. Оглушений тим найсвятiшим словом, вiн нахилився, лелiйно взяв Ликерину шорстку, засмаглу руку й поцiлував. На них уже чекали. - Ликеро, йди доводь дорiжки до пуття, - звелiла господиня. Тарас хотiв був заступитися, але згадав, що вiн iще на те не ма╨ права. Коли Ликера вийшла, оголосив: - Люблю Ликеру й хочу на нiй женитися! - Ви ©й про це сказали? - спитала Надiя Михайлiвна. - Так. I вона дала вже згоду. - Господи! - звела вона до стелi руки. - Та ви ж ©© не зна╨те! Ледача, геть розбещена, пiдступна, хитра!.. - Легко того ганьбити, кого нiхто не захистить, - похмуро сказав Тарас. - Як сирота, то й вiтер в очi... - Справдi вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште цю затiю! Знайдете iншу, будете щасливi з нею... - Нинi я вже знайшов, - уперто сказав Тарас. - Прошу вас вважать ©© мо╨ю нареченою. - Та з вас смiятиметься весь Петербург! Поет узяв поко©вку!.. Iз хама, скажуть злi язики, не може бути пана... - А я в пани й не пнуся! Я - волi син! - всмiхнувся. - Облиш його, Надi╨, - втрутилась Олександра. - В Ликери ╨ господар... - Макарову я напишу, - сказав Тарас рiшуче. - А ви, ласкавi будьте, допоможiть менi й Ликерi подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крiм вас, нiкого... Потому вийшов, зiрвав з куща шипшини рожеву свiжу квiтку й подав ©© Ликерi. - Вiзьми й носи. Хай бачать, що наречена!.. ...Не знав, що ╨ таке велике щастя - ходити по крамницях i вибирать дарунки для мило© сво╨© дiвчини! Тримать цi речi, думати про те, як прийме вона, подяку╨... А згодом - боже праведний! - ще й поцiлу╨!.. Купив коралi, хустку; хотiв каблучки взяти, але не знав, який потрiбен розмiр... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб вiдпустили на день Ликеру в мiсто купити дещо - всу╨. Тепер ось ©де за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Вiн, справдi, мало зна╨ свою майбутню жiночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рiк в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'©хати, коли побачиш рiдне сво╨ дитя!.. На луцi вже трава лежала скошена й пахтiла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидiв на тому ж деревi й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста рокiв. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькi трупи на незлiченних полях бо©в... - Киш! Киш! I оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накарка╨ йому бiди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро i зло... Ликера його побачила ще вiддаля, пiшла йому назустрiч, i той звичайний вчинок пiднiс його на крилах щастя. - Здрастуй! - хотiв ©© поцiлувати в щiчку. Вона уникла спритно i подала для поцiлунку руку. Ще й озирнулася на двiр та ближню дачу... Пиша╨ться, що наречена, що ©й цiлують руки, неначе панi!.. - Заплющ-но очi, - мовив. - Не хитрувать! Ще, ще... Коралi й хустка нiжно лягли на плечi й шию. - Ой! - скрикнула. - Це все менi? - А то кому ж... - нахмурився. - Хiба у мене двi нареченi... - Дякую! - Носи здорова. Панi Надiя дома? - Сердиться, що ви мене просили в мiсто... - Того й прибув. По©демо наступним рейсом. Треба ж тобi одежу справити... Вона притихла. Боязко пiшла за ним до хати. - Чого це ви хова╨те вiд нареченого його невiсту? - пожартував, вiтаючись з Надi╨ю Михайлiвною. - Хiба вiн вовк!.. - За не© я вiдповiдаю, - сказала та похмуро. - Щось станеться, тодi на мене впаде вина. - То ви менi, паньматко, не довiря╨те? Я ж не джигун безсовiсний, не пустобрех... - Ат, всi однаковi! - Паньматко, тиждень тому - ну, може, трохи бiльше, - ви так захоплювалися мо©м талантом, розумом... - ще намагався втриматися у тонi жарту. - Й раптом... - Розумний так не зробить, як ви зробили, - буркнула. - Чи мало вам було дiвчат!.. - Гада╨те, що я не маю права на власний розсуд вибрати собi дружину? Я ж не крiпак... - Ви раб сво╨© пристрастi. Слiпий, глухий... - Дай боже кожному такого рабства! - мовив i взяв за руку дiвчину, яка стояла мовчки, нi пари з уст. Крiпачка й панi!.. - Хочу по©хать з нею в мiсто, купити дещо з одягу, - сказав, уже ледь стримуючи сво╨ обурення. - Саму ©© не вiдпущу. - То ви по©дьте з нами. - Часу не маю. Дiти i все таке... В кiмнатi стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зi дзвоном знялась з грудей до голови... - Ну-у... а були б ми вiнчанi, то вiдпустили б?.. - мовив, неначе був далеко десь вiд себе. - Звичайно. Я не мала б права тодi ©© тримати... Ах лицемiри! Богом спiшать прикрити свою духовну ницiсть... Ступив до столу, де був папiр, перо й чорнило, - певно, листа зiбралася писать Макарову! - i, щоб не вибухнуло вiд болю серце, хлюпнув той бiль на бiле поле вiршем: Моя ти любо! мiй ти друже! Не ймуть нам вiри без хреста, Не ймуть нам вiри беа попа Раби, невольники недужi! Заснули, мов свиня в калюжi, В сво©й неволi! Мiй ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, I не кленись, i не молись Нiкому в свiтi! Збрешуть люде, I вiзантiйський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать i милувать це буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо, усмiхнись I вольную святую душу, I руку вольную, мiй друже, Подай менi... Зчахаючи, вiн дописав свiй гнiвний вiрш i вкляк, не вiдаючи, що з ним робити далi. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навiщо?.. Жодна з них не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймнi кiлька рокiв озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!.. Згорнув поволi аркушик i заховав. Нехай пожде... - То, може, ви дозволите пiти Ликерi зi мною в сад? Нам треба поговорити... - спитав з гiркою посмiшкою. - Та йдiть уже, - всмiхнулась. - Поговорiть... Любов та добра злагода! - Ходiм, Ликеро, - мовив, як мiг, спокiйнiше. - У нас сво© турботи... В альтанцi, де вони знайшли пристанище, було не зовсiм затишно. Сидiли, власне, мов на белебнi; тiльки й того, що тiнь та лавочки. - Ходiмо десь... - устав Тарас. - Тут добре, - не зрозумiла його Ликера. Сiла зручнiше, так, щоб видно було дорiжку, що йшла повз сад до лугу й моря. - Гарно!.. Скорився. Сiв навпроти, щоб надивитися на цiлий тиждень. Зможе при©хати знову аж у недiлю. - Мiй брат троюрiдний Варфоломiй купу╨ для мене землю в Каневi, - почав неквапно бесiду. - В самому мiстi? - глянула на нього ледь стривожено. - Нi. На горi мiж Кановом та Пекарями... Вид на Днiпро й на лiвий берег!.. - Що ми на тiй землi робитимем? - Поставим хату, сад розведем i житимемо, - здвигнув плечима. - Зроду не працювала в полi. - I я, - зiтхнув. - Хiба в дитинствi трохи. Та й то... Не мав кебети до хлiборобства! - Здасте в оренду землю? - Нi. Може, дасть нам раду сестра Ярина... - Лучче зостатись тут, у Петербурзi, - мовила Ликера тихо й твердо. Вiн розгубився навiть. Ще не доводилось од не© чути думки, в якiй було б таке глибоке переконання. - У гостях, як кажуть, добре, а вдома лiпше, серденько, - сказав спокiйно, м'яко. - Там наш народ, земля дiдiв i прадiдiв... - А тут - столиця, люди. - I що тобi, Ликеро, вiд тих людей!.. - Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й про©хатися... - Хiба ж ти панi? - Ви ж пан, то й я за вами стану панею, - всмiхнулась мило. Що вiн ©й мiг на це сказати!.. Доводити, що вiн не пан, що серцем вiн, як був простим, то ним лишився й досi?.. На стежцi за парканом почувся смiх, якийсь веселий гомiн. Ликера випросталася, прибрала позу "панську"... - Що там таке? - спитав Тарас. - То заздрiсники мо© з двiрнi, - сказала. - Й пани, що тут на дачi. - Чого вони? - нахмурився. - Смiються з нас. - Чому, з яко© речi? - Що пан бере поко©вку собi за жiнку. - Звiдки вони про те дiзналися? - Я похвалилась декому... Та й панi вас на кпини брала перед людьми... - Ходiмо звiдси! - Думатимуть, що ми втекли, злякались ©х... Хай дивляться. Мо', повилазить!.. - визвiрилася. I стала враз якась чужа й негарна. Всмiхнулась роблено, а далi сiла поряд i чмокнула його в щоку. Знай наших! Ця гра в любов на публiку геть зiпсувала Тарасу настрiй. - Треба тебе забрати звiдси, - сказав похмуро. - В багнi цьому... - Без дозволу не маю права, - мовила. - Не вiльна ж я... - Твiй пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невiста, була крiпачкою, - дасть вольну. Ось побачиш! Ликера зашарiлася. Схопилася з лавки, сiла. До не© щось гукнули зi стежки за парканом... - Ходiмо в хату, - звiвся. - Помислимо, як припинити це лицедiйство дачне... - Ми скоро поверта╨мось у Петербург. Учора про це казала панi. - Гаразд, - дав ©й пройти. - А там i пан Микола пришле листа iз батькiвським благословенням... Ликера не озвалася. Всмiхнулась тiльки криво й пiшла вперед стежиною, посипаною морським пiском... ...Уперше вона прийшла до нього, щоб повiдомити чудову вiсть. Знайшла сама майстерню i враз постала сонцем в його похмурiй келi©. - Добридень... - Федоре! - гукнув Тарас, не тямлячи себе вiд радостi. - Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщiй хоч чаю! Федiр вклонився чемно молодiй i пiдморгнув Тарасовi. Потому щез. - Сiдай, сiдай, Ликеро, ось на диванi... - заметушився Тарас, не вiрячи, що це йому не сниться. - Стомилася, йдучи сюди? - А я не йшла - при©хала, - нахмурила так мило брiвки. - Нинi менi сказали, що я вже вiльна... Рвучко Тарас ступив до не© й поцiлував. - Чого ж сумна? Макаров, твiй колишнiй пан... - А зна╨те, що я - козачка, вiльна? - Вiднинi ти... - Я не була крiпачкою! - аж тупнула вона ногою. - Мене пани взяли у двiр малою, мов крiпосну... - заплакала. - А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська... Мовчки узяв ©© за плечi й посадовив. Сiв поряд сам. Оце тобi, мiй голубе, й сво© пани!.. Взяли сирiтку в рабство, iз-милосердились!.. - Тепер ти вiльна, отже, i жити можеш вiльно, де забажа╨ш, - мовив, щоб зняти гнiв iз серця. - Знайду тобi квартиру, i там живи. Допоки не обвiнча╨мося... - А пан?.. - Ти вiльна, вiльна! Зна╨ш, тут, в Академi©, i я колись одержав волю! Це добрий знак... - схопився Тарас на ноги. - Федоре! - Несу, несу, - почулось iз коридору. Тарас метнувсь до столу, згорнув папiр, малюнки на дальнiй край. - Влашту╨мо маленький бал!.. Ликера вiльна, Федоре! - Поздоровляю, - внiс тацю з чашками старий солдат. - На волi лiпше любиться... - Тако©! Ти, Ликеро, розворушила й камiнь, - сказав Тарас. - Наш Федiр жiнок давно, як не злюбив... - Чому? - Бо дуже кохав одну, зрадливу, - промовив старий солдат. - Не дай вам бог!.. Як Федiр по щось пiшов, Ликера раптом хмикнула: - Такий старий, а теж... - Вiн, рибонько, колись також був молодий, - зiтхнув Тарас. - Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федiр мав би нинi свою сiм'ю, притулок на старiсть лiт... - Це ваш лакей? - спитала так, мов прицiлялася до того, хто ©й слугуватиме, як стане панею. - Нi, - надто рiзко сказав Тарас. I схаменувся, пом'якшив тон: - Вiн, серденько, менi у дечiм просто допомага╨. А я йому грошима. Так i живемо - два вiдставнi солдати... - То ви солдат? А Кулiшиха каже, що сибiряка... Всмiхнувсь у вуса. - Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, - мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою. Хотiв сказать, що ©й також дiсталося iз тих же вуст, та передумав: досить i так в болотi бабралася, що розвело лукаве панство в сво©х домах. Нехай тепер виясню╨ться ©© душа, верта╨ться у рiдний свiт!.. Тим часом Федiр весело внiс самовар, а потiм рiзнi ласощi. Вклонившись дамi, виструнчився: - Прошу. Чай подано! Тарас подав стiльця Ликерi, заждав, допоки сяде, i запросив усе ще виструнченого солдата: - Сiдайте, батьку, з нами! Ликерi це не сподобалося. Напевно, ©й здалося, що цим запрошенням Тарас вернув ©©, сердешну, з князiв у грязь... А Федiр аж втер сльозу ребром долонi. - Гарна у вас дружина буде, - сказав, сiдаючи на край стiльця. - Поштива, тиха, лагiдна... - Не захвалiть... А ось i мiй боярин! - побачив уже в майстернi Михайла Лазаревського. - Хлiб-сiль... - Сiдай до нас! Михайло, зашарiвшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потiм вже привiтався з рештою. - Поможеш менi знайти кiмнату для наречено©? - спитав Тарас. - Вона вже вiльна, й треба ©© забрати з того содому панського. - Вважай, що вже допомагаю, - всмiхнувсь Михайло, - Маю таку в запасi. Можемо хоч i сьогоднi глянути... - Це управитель мо©х ма╨ткiв, серденько, - сказав Тарас Ликерi. - У вас ма╨тки? Де вони? - Ось тут i там, - вказав на антресолi. - Та в головi... Ликерi жарт не сподобався. I друг його прийшов на допомогу: - Йому належить нинi вся Укра©на! - Як то? - Ну-у, славний вiн на всю Вкра©ну. - Зi слави хлiба не ©дять, - сказала чи©сь слова Ликера. I пiдвелася. - Вже мушу йти. Спасибi за чаювання... - Надвечiр я забiжу, пiдем дивитись хату, - сказав Тарас уже на набережнiй, саджаючи в ландо Ликеру. - Пане, куди везти? - спитав вiзник. - За Мойку, в Малу Мiщанську. Навiть не озирнулася. Хоч вiн стояв, аж поки видно було мiж люду та екiпажiв ©© голiвку з стрiчкою. Увечерi була сумна й неговiрка. Вдяглася, вийшла до екiпажа, яким Тарас при©хав, i мовчки сiла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, лiпше того не знати? Жiнки... Ах, що ти петра╨ш у цьому дiлi! Хто звiкував у парi, та й то чужi бувають, а тут... - Щось невесела моя невiста нинi... - зiтхнув Тарас. - Нездужа╨ться? - Страху нагнали панi, - озвалася-таки Ликера. - Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сiльце для пташки... - Силувати тебе нiхто не буде, - сказав Тарас. - Як скучиш за наймитуванням, пiдеш назад. До волi теж людинi треба звикнути!.. - А скiльки менi ©© лишилося? Якийсь там мiсяць-другий... - сказала зло. - Вважа╨ш шлюб неволею? - спитав Тарас. - Зi мною шлюб?.. - Не знаю, - вiдповiла й згорнулась знову, немов ©жак. Михайло ©х уже чекав бiля будинку, де напитав кiмнату для наречено©. Боярин знав сво© обов'язки i дiло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера вiд Академi©. Хазяйка ©х зустрiла радо, сипнула комплiментамиi - Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такi вродливi й милi... Вам у палатах жити!.. - Показуйте сво© "палати", - спинив Тарас той фей╨рверк. - Ось ця i ця кiмнати, - повiдчиняла дверi. - Звичайно, вам з прислугою? - Нi. - Я хотiла б, щоб iз прислугою, - втрутилася Ликера. - 3 прислугою воно зручнiше. I мало що дорожче, - пiдтримала ©© хазяйка. - Я дам хорошу дiвчину... - Крiпачку? - Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в ма╨тку... З прислугою й кiмната лiпша... - Нi, - мовив твердо. Всмiхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: - Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Цiна? - звернувся знову до господинi. - Про це я сам домовлюся, - сказав Михайло. - Дiло мо╨ таке... Надворi вже гуляв осiннiй вiтер, хоч тiльки-тiльки як розпочався вересень. - Не холодно тобi, Ликеро? - потурбувався, бо нещодавно вона хворiла. - Нi. - Мо', зайдемо до мене в гостi? - Треба уже додому ©хати. На мене там чекають... - Хто? - Молодий i нескупий. - Ти зле жарту╨ш, серденько. Шануйся, бо... - Не бiйтеся, - захихотiла, - цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я... Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Вiн розгубився навiть, не знаючи, як повестися i що сказати милiй сво©й майбутнiй парi. - Ликеро, жiнка повинна бути скромна, - сказав не скоро. - Мати ж!.. Пани й неволя нiвечать народу душу... - То ви ще й пiп? - прискалила лукаво очi. - Стiй, стiй! - гукнула до вiзника, що ©хав неподалiк. - Чи, може, ви бажа╨те, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? - пiдколупнула. Тарас спинив той екiпаж, помiг ©й сiсти й дав вiзниковi грошi. - В Малу Мiщанську! Важко побрiв до сфiнксiв набережною. У свiтлi двох лiхтарiв обличчя одного з них йому здалось насмiшкуватим... ...Збулось, нарештi, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж нiде не дiлися - розглянули його роботи i надали йому звання статечне академiка. На урочистих зборах, пiд звуки труб, затвердили й оголосили це попередн╨ рiшення, i вiн iз зали вийшов не рядовим, що у вiдставцi, а академiком i титулярним радником. Як був, у фрацi, кинувся мерщiй порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд i готувала собi весiльний одяг. Вона i справдi зрадiла вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще нiколи його не бачила. - А ви, Тарасе, у цiй одежинi ну чистий пан! - сплеснула вона руками. - А не збрехала панi Кулiшиха, розповiдаючи, що на весiллi в не© ви теж були у фрацi... - Сьогоднi, серденько, великий день! - промовив урочисто. - Великдень був весною, - поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. - Нинi вже до покрови йдеться... - Великий день в мо©м життi, - терпляче продовжив вiн. - Сьогоднi став академiком! Ось тiльки що... - То вже не треба буде iз Петербурга ©хати? - по-сво╨му це сприйняла Ликера. Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому ©© супротиву лиш бракувало! - Звання й чини не можуть нам замiнити душу, - озвався глухо. - Житимемо на Укра©нi. У повнiй тишi чути було, як ходить хтось за стiною. Нiби важкий, великий маятник... - Там хоч сусiди будуть? - озвалася Ликера журно. - Хiба в пустелi житимемо? Народ довкiл... - Я про панiв питаю. - Пани... пани... - тримався, як тiльки мiг. - Це зiлля - немов пирiй... Побудуть якийсь там час!.. - А нас вони прийматимуть? Нiчого не вiдповiв. Поганого ©й не хотiв казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'©лося людинi в душу, виро стило в нiй лиш одне бажання - зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобi смертельним, лютим ворогом. - Ну, як ти тут? Вже звикла? - спитав натомiсть. - Носять тобi обiди? - Спасибi, - буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крiсла, сховала в шафу. Тарас оглянув хату i не впiзнав. Так нiби хтось навмисне усе в нiй зрушив з мiсця, порозкидав... Ковтнувши суху, колючу слину, - як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлi, - ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена... - Скiльки вона сто©ть? - Хто зна╨... Хазяйка ще наливала... - Важко перемiнити? - зиркнув спiдлоба. - Може, води не стало в Пiтерi?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна... - Овва! - Нечепурна дружина не треба навiть цигановi. - Казала ж я, щоб узяли з прислугою! - Хiба тобi самiй прибрати важко? Для себе ж... - Я наприбиралася за двадцять лiт! По-людському тепер пожити хочу. - А я тобi про що кажу? - удав Тарас, що не збагнув зата╨ного в ©© словах. - Якщо людина дужа i молода, то ©й за виграшки навести лад у хатi... Промовчала. Накинула на плечi хустку й стала бiля вiкна. Струнка, жадана, мила, як божий день, що пригасав, поймаю-чись осiннiм вогким холодом!.. За кiлька днiв прийшов сумирний, тихий. Велике дiло - якась вода в графинi! Узяв би нишком i помiняв... Де ©й було навчитися хазяйнувати в хатi, коли вона нiколи ©© не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не подивитися... Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, i провела лукавим, довгим поглядом. Про воду, певно, зна╨... А може?.. В тому поглядi помiтив вiн зневагу i спiвчуття... О господи! Невже йому судилося й крiзь це пройти?.. Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася. Щоправда, вже в халатi, який вiн ©й недавно подарував. У хатi був хаос, ру©на - зроду не довелось йому такого бачити!.. Постiль не прибрана, в калюжi бiля графина - з волоссям гребiнь, поряд бруднi панчохи... Заплющив очi, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки... - Не хочу я тако© жiнки! - крикнув. - I ти менi не треба, старий шкарбун! - хихикнула. Бочком, бочком шмигнула з хати. - По©деш сам у свiй нiкчемний Канiв!.. Стояв, якби закам'янiв. Останн╨ слово зойкнуло луною в мозку й згасло десь у глибинах його ╨ства... Вiдчувши ноги, рушив, немов сновида, в дверi. Невже кiнець? Фiаско знову?.. Може, ще перемелеться... Навести лад у хатi - не мудре дiло... А лад в душi?.. Ти хочеш, щоб у просто© дiвчини, яка зросла серед двiрнi й набачилася там усього, були високi принципи й гармонiя краси душi та тiла?.. Принаймнi... Ти ж чотири роки був козачком при пановi. Хiба забув?.. Душа народу, вiчна ©© цнота... В усi часи пани розбещували народну душу, знищували у нiй святе! Раб ма╨ бути ницим, iнакше вiн не схоче жйти в рабствi... Нева його зустрiла вiтром, бризками. Могутня i та╨мнича, вона несла широко води, звихрюючись побiля мосту... Сфiнкси були похмурi, наче аж невдоволенi. Камiннi ©хнi лиця... Та дай ©м спокiй, сфiнксам! Ти тiльки що необережним словом розруйнував до половини зведену останню, може, вежу свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на кожну сварку мiж молодятами... Старий шкарбун!.. Душею я молодий... Душею? А треба ©й твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племенi... Хтось, iдучи назустрiч, зняв капелюха i привiтався. Ого! Забрiв на Стрiлку... Колись вони з Сошенком любили тут гуляти... Смiшний, тодi вiн бiдкався, що Петропавловська, - яка сьогоднi - мов на долонi, - не для таких, як вiн, нещас них крiпакiв!.. Тепер вiн ма╨ право, йому не раз обiцяно у нiй достойне мiсце... Пiшов назад. Поставили посеред мiста пугало!.. Можливо, тому вiн тут не побував з Ликерою... Чи ж то вона вже заспоко©лася, пожалкувала, що так його образила?.. Старий шкарбун... Це ж треба таке сказать!.. Всмiхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тi╨© ти заспiва╨ш! При силi ще, хвалити бога... Може, сидить i плаче? Кинув ©й у лице такi слова!.. До слiз йому зробилось жаль Ликери. Забув, лихий, що сирота, що наймичка, що, може, ©й не випало на долю й крихти щастя!.. Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи вiд iнших ласки, щиростi, самi ста╨м жорстокими в сво©х вимогах!.. А потiм ще й хизу╨мося сумлiнням чистим, впертiстю у досяганнi iстини, що нам тодi здавалася незаперечною. А суддi хто?.. Хазяйка дому стрiла його колючим поглядом. Не пропустила, коли хотiв пройти в "свою" кiмнату. - ╞© нема╨! - крикнула. - Гуляти вийшла? - Кобто... Забрала все й по©хала. - Куди? - А це вже, батечку, ©© саму спитайте, - пiдколупнула. - Може, коханця ма╨... Вибiг на вечорову вулицю, облiзлу й сiру, наче стара шинель. День згас уже, а нiч ще десь барилася. Осiння нiч... На перехрестi взяв вiзника й по©хав на Малу Мiщанську, у дiм Астаф'╨во©, де проживала вона ранiше, коли служила в Забiли-Бiлозерсько©. Як розповiв, що за бiда його сюди пригнала. Забiла сполошилася i водночас зрадiла. - Нема╨ в нас, Григоровичу, i не було. Казала ж вам... - Образилася, - зiтхнув Тарас. - Накинувсь ледь не з кулаками!.. Зiрвався... - Скажу вам вашу ж примовку: нема╨ зла, щоб на добро не вийшло. - Що доброго в самотинi!.. Та ще коли, як кажуть, ©деш з ярмарку... - сказав Тарас печально. Й вiдчув, що груди стали немов склянi. - Будь ласка, дайте ковток води... - простяг отерплу руку. - Iз серцем щось... Знайшов ©© на другий день. Там, де й шукав: прийшла, коли вже вiн по©хав до Академi©. - Вони не хочуть прийняти вас, - ввiйшла в свiтлицю панi, яка сама ходила його послом. - Чому? - Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!.. - Я ж попросив пробачення... - Не прийняли, не зводили, - смiялася Забiла в очi. - Я напишу! - Будь ласка. Ось вам папiр, перо, чорнило... Я вiднесу. Це ж так пiкантно - служити сво©й поко©вцi!.. Вернулася вона не скоро, але - бог змилувався! - iз вiдповiддю Ликери. - Ну, що? - подався до папiрця, який тримала в руцi Забiла. - Соблаговолили прислати це послання! - вручила йому врочисто. - Примусили чекати вас - писали вельми трудно... Вiн розгорнув поспiшно i прочитав, не вiрячи сво©м очам: "Послухай, Тарас! Тво©х записок тут нiхто не потребу╨. У нас в сортирi паперу й так достатньо", - Це... це вона писала?! - А хто ж iще... Свiт почорнiв, обвуглився. Затис в руцi той папiрець i важко встав... Похитуючись, ступив чомусь холодною, як лiд, пiдлогою i скрикнув - щось йому рвонуло груди!.. Отямившись, збагнув, що вiн у себе на антресолi. Лежить не в лiжку, а на пiдлозi, з яко© тягне холодом, немов зi склепу... Спробував поворушитись - груди озвались болем. Дихав i то ледь-ледь, бо кожен глибокий вдих вiдлунював у тiй болючiй пустцi. Почулись кроки... - Що тут? - спитав Са╨нко. Ледве добув iз горла голос: - Ходи сюди... Упав ось... - Може, добуть вогню i запалити свiчку? - Менi б пiдвестись... Згодом вiдчув, як дужi руки взяли його й пiднесли... Так батько брав заснулого бiля кабицi й вкладав на сiно в клунi або на полик в хатi... От тiльки бiль!.. - Нап'╨тесь, може, лiкiв? - страждав над ним Са╨нко. Уже горiла свiчка, i видно було схвильоване його лице. - То дай... - озвався тихо. Знав по собi, як важко бачити чужi страждання й не мати сили допомогти... Ох тi пекельнi ночi бiля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!.. Слухняно випив лiки й лiг, удаючи, нiби йому полегшало. - Йди спи, Iване, - мовив. - А свiчка нехай горить... Вже ранок, мабуть, скоро... - Який там сон... - махнув Iван рукою. Проте пiшов. - Гукайте, коли чого!.. - озвався вже з майстернi. - Гаразд. Ти спи... Бiль не вгавав. Помiтив, що вiн навально збiльшувався, коли лягав, тому пiдтягся трохи й сiв, мов у крiслi. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути... Дихать ста╨ все важче, ковток повiтря кошту╨ йому страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону iз Петропавловсько©. Без не©, бач, не обiйтись... Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Iвана дмухнуть на свiчку. Може, в пiтьмi заснув би швидше... Самому йому не встати... - Мамо!.. - покликав раптом матiр i сам злякався. - Ти все не спиш? - озвалася. - Спiвала ж тобi "Котка"... - Я вже старий, нездужаю... - Для мене ти сьогоднi лиш народився... Принесла бабка погодувати - а очi в тебе синi, немов барвiнок... - Вони тепер уже не тi... - Я пам'ятаю синi... Зелененький барвiночку, Стелися низенько... Сльоза скотилася йому щокою, вусами... Першим прийшов його повiншувати iз днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очi, Тарас збагнув, що вигляд у нього нинi кепський. Та й бiль у грудях не вiдпускав... - Ну як тут наш новонароджений? - спитав Михайло весело. - Готовий приймать здоровлення? Нагнувся, поцiлував у щоку. - Недобре менi сьогоднi, брате... - сказав Тарас. - Погiршало менi вночi... - Я вже послав за лiкарем. - Ти напиши Варфоломi╨вi, що зле... Замовк, оскiльки кожне слово вiдлунювало у грудях болем. - Прилiг би... - ледь не плакав над ним Михайло. - Учора ж ти... - Не можу лягти - болить... А де ж той Едвард Якович? Чув голос свiй, мов за стiною, далеко десь. - Михайло! - Я тут. - Ти ж напиши... Де ж той Барi?.. Вогонь у грудях... Крокiв вiн не почув. I перших слiв. Побачив уже обличчя лiкаря, який схилився над ним, щоб вислухати. - Як ви? - спитав Барi. - Пiдстрибую... - всмiхнувся. - З ночi пекучий бiль у грудях... Барi нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас вiдчув полегкiсть. Не став питати, що з ним. Хоч не хотiлось вiрити, вiдчув, що справдi пора настала "риштувать вози в далекую дорогу"!.. - Прийшла депеша з Харкова, - сказав Михайло тихо. - Вiтають iз днем народження, бажають щастя... - Дякую... - 3 Москви також, Михайло Щепкiн... - Добрий вiн чоловiк... - I з Нижнього. - Спасибi всiм... Вiдчув, що очi йому стуля╨ спiзнiлий сон. - Хтось вiдчинiть кватирку... Й дайте ковток води... - озвався знову здалеку. Коли заплющив очi, долинув голос материн, якого вiй згадав лише сьогоднi... Ходить сон коло вiкон, дрiмота коло плота... Хотiв гукнути матiр, та побоявся сполохати ©© "Котка". Став дрiмоту сон питати: - Де ми будем ночувати?.. Коли б iще побачити ©© лице... А душi мають лиця?.. Iнакше як впiзнати свою рiдню, померлих друзiв?.. Чи то Брюллов за муки сво© в Iсаакi©вському попав у рай?.. А як нема нiчого, окрiм життя, на цьому свiтi бiлому?! ╙ добра пам'ять, дiло, що ти зробив... I в народ - безсмертя тво╨ i всiх!.. Там, де хата теплесенька, Де дитина малесенька... Побачити б ©© лице!.. Бо як ©© впiзна╨ у сонмi душ?.. Бiль розбудив. А може, вiн i не спав, а тiльки марив, змучений... У грудях клекотiло, так нiби там кипiло щось... Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку... Оглушений нестерпним болем, не чув тих слiв. Напевно, поздоровляв... Були тут ще Василь та Олександр - брати Михайла Лазаревського. Похмурi всi, стривоженi... О, тут i Лев Жемчужников!.. Кивнув йому i запитав, ледь чуючи свiй незнайомий голос: - ╙ манiфест? Дали вже людям волю?.. - Нема╨. - Вмру й не знатиму... - Та що ти, батьку! Лiкар менi сказав... - Чи душi мають лиця? Присутнi перезирнулися. - Зустрiну там Брюллова, Жуковського... - Ти нас усiх ще переживеш! - крiзь сльози гукнув Жемчужников. - А де Барi? - От-от прийде, - сказав Михайло Лазаревський. - Пробачте, що зiпсував так iменини... - Видужа╨те, то надолужимо! - утiшив його Микешин. У Петропавловськiй пробило третю. - Волi ще не чувати? Що кажуть тво© царi й вельможi? - всмiхнувся до Микешина. - Мо© - мовчать. У них iз гiпсу голови... - У бронзi знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великi й славнi!.." Де ж той Барi?.. Бiль роздирав, накочувався, мов хвилi в морi. Мушка уже не дiяла. Йому дали мiкстуру... Мов крiзь туман iз болю, побачив знову лiкаря. Вiн щось писав... Напружився й почув його, дав вiдповiдь, що впала, як у воду, у той туман... Невдовзi вiдчув полегкiсть. Груди йому отерпли раптом, здерев'янiли. - А де Барi? - У нього ж ти не один, i гiршi ╨, - сказав Михайло, щоб пiдбадьорити. - Ти будеш уже одужувати... Хоч знав, що це пустi слова, на диво, йому хотiлося повiрить ©м. - Коли б менi дiждатись квiтня, рушив би на Укра©ну... I не вернувся б!.. - Землю ще ж не купили, - сказав Василь. - Пожив би поки в приятелiв... - Обрид тобi так Петербург? - спитав Михайло. - Славлять тебе, друкують... - Слава, як колискова пiсня, нагонить сон... Додому треба ©хати, у свiй народi.. - По©демо, Тарасе, вдвох, - сказав Василь. - Я буду вам за джуру. - Для цього ти, Василю, вже заважкий, - всмiхнувся. - На побратима тягнеш... Якби менi додому, я там ураз одужав би!.. - А так, а так... - погоджувався iз ним Михайло. I тiльки очi були у нього сумнi-сумнi... Увечерi прийшли Барi й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзi груди й мовчки зiйшли униз. - Консилiум... - сказав Василь... - Щоб дво╨ таких знавцiв та не здолали якусь там хворiсть!.. Йому ж тим часом гiршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили бiль, що задрiмав... Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас i, не спiймавши погляду, все зрозумiв. - Давати й далi лiки, - сказав Барi Михайловi. - Поставим другу мушку... - Це криза, пiк хвороби, - озвався i Круневич. - Узавтра буде краще... - Весною ми по©демо на Укра©ну, - сказав Василь. - Дозволите? - По-мо╨му, - стенув Барi плечима, - це буде лиш на користь... - Принаймнi не зашкодить, - пiдтримав його Круневич. Вони пiшли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою. Тебе здоровлять знову! - Читай... - "Петербург, Академiя мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавцi поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". - Спасибi, що не забувають... - не скоро сказав Тарас. Чи бiль, чи сльози йому здавили горло. Воiстину: я сплю, а серце мо╨ не спить! Вiн тут нездужа╨ вже третiй мiсяць, а вiршi його мандрують по Укра©нi, знаходять вiрних друзiв, а може, й послiдовникiв ним розпочатих великих справ... - Ви, мабуть, хочете побуть самi? - спитав Василь. - Заснути б... - Поспи, поспи, - торкнувся його чола Михайло. - Ми там, внизу, посидимо. - Iдiть додому, - тихо сказав Тарас. - Iван побуде... - Вранцi я забiжу, - не мiг нiяк лишити його Михайло. Не помiчав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бородi. - Спасибi тобi за все, Михайло, - сказав Тарас. - Не мав я жiнки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами тво©ми милими... - То вранцi я забiжу... Кивнув йому, всмiхнувся крiзь бiль i жаль. Провiв його очима, послухав добре знану його ходу... Хотiв назад гукнути i щось сказать важливе, та голос десь подiвся!.. Ат, все одно... Важливi нинi тiльки життя i смерть... Не через те, що вiн бо©ться смертi, - вмирати всiм не хочеться, - а через малiсть зробленого для Укра©ни, для волi й долi рiдного свого народу. Може, якби вiдчув, що мало так лишилося йому на свiтi жити, i зосередив усю свою увагу i силу всю на основному, то мав би бiльшi успiхи... Або не мав би й того, що ╨... I все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. I мало так написано за цi роки поезiй... А в них же, в них його найбiльша сила!.. Малюнки що - подивляться, похвалять чи погудять i йдуть собi... Поезiя ж - огненний меч, що захища╨ правду й кара╨ зло!.. Невидима i всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гурту╨ ©х у легiони мислячих i небайдужих. А там, де мисль i совiсть, там - перемога iстини!.. У Петропавловськiй куранти били пiвнiч. Розпочиналася нова доба... Для нього ж цi удари розпочинали i сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме... Лиш сорок восьме... Мало це чи багато? Старiсть чи тiльки зрiлiсть?.. Дiд он прожив удвiчi бiльше!.. А батько й мати?.. А Катерина - його сестра... Потрiскуючи, спливала свiчка, танула... Чомусь йому здалось пророчим ©© горiння, i вiн дмухнув, аби не дати вогниковi дiйти кiнця i згаснути в калюжцi лою. Бiль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!.. Уже в пiтьмi вслухався, як затуха╨, зменшу╨ться гаряча хвиля... Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка... Дивно, але думки, його нiчнi самотнi й щирi думи тамують бiль... Двором, куди виходило його вiкно, пробiг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а нiч, видать, iз морозцем... Як там не ╨, а по зимi... Почувся смiх. Жiночий, схожий вельми... Та цур йому! Минуло вже пiвроку, а вiн, той смiх Ликерин, не затиха╨ в його душi... Йому зда╨ться iнодi, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрiбне не затулило сутi, а чорна хмара рабства не заступила ©м сонця волi... Он Лев Жемчужников узяв просту, крiпачку, а як живуть!.. А скiльки тобi лишилося того життя?.. Хто зна╨... Можливо, в тiй любовi, в тому одруженнi i перемiнi було його здоров'я, його лiта... Вiн вiдчував, вiн намагався вирватися з цього старого склепу, iз Петербурга, з жандармських рук на волю, на Укра©ну, на крутолобий берег свого Днiпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозумiла його душi, не пiднялася серцем сво©м жiночим над напiвсонним розумом i марнотою свiту, в якому гiрко виросла i розцвiла... Обох згубила, бiдна... Вона, можливо, i не збагне, ким мала стати i ким не стала по пустотi сво©й душевнiй, а вiн вiдчув вiд того дня, що в грудях носить камiнь, який весь час зростав i важчав... Дивно: була любов, а став холодний камiнь... Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стiни, темрява!.. Добув вогню i запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свiчку. Пробило першу ночi. Коли б поспати трохи... А сон не йде, а думка б'╨ться-в'╨ться, неначе зiгнана з гнiзда пташина... Може, вона помiтила тiнь чорних крил?.. Та нiби ж йому полегшало... Бiль ледве-ледве жеврi╨... Як i тодi, коли з'явився вiн бiля серця вперше, в безсоннi ночi страдницького кохання... ...Йдучи з обiду, бачив ключ журавлiв. Летiли в сiрiм небi й кричали тужно... Сфiнкси ©х провели байдужим камiнним зором, а вiн, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на ©хнiй лет... Чого вони, сердешнi, так припiзнилися, хто не пускав?.. Тепер сидiв у темнiй сво©й майстернi, а думкою летiв на пiвдень, туди, де ясно й тепло, де золотом горять га© i терпко пахне яблуками й отавою... Вiн не просив ще дозволу по©хати на Укра©ну, та з дечого вже зрозумiв, що й академiк Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих i що йому не вiльно ©хати, куди захоче, i жити там, де прагне його душа... А журавлi летять собi Додому ключами. Плаче козак - шляхи битi Заросли тернами... Згадався вiрш, написаний ще того року, як викупили його з крiпацтва. Минуло ледь не чверть столiття, власне, життя його минуло, а й досi мiж ним i рiдним кра╨м - тернистий шлях!.. Узяв портрет зi столу. Тут вiн ще дужий i молодий. Зi свiчкою в однiй руцi й пером у другiй... Влiтку зробив офорт... Тодi вже його поймала туга за втраченими давно лiтами. Мов вiдчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що вiн старий... Лише тепер побачив, що написав "Плач Ярославни" на цьому ж таки офортi. Попав пiд руку, видно... Як вiршi йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стiнах просто... Було, було!.. - Дозвольте? - А-а! Заходь, заходь, Миколо, - устав назустрiч Гербелю. - А я оце сиджу собi та й згадую свою далеку молодiсть... - Я пам'ятаю вас молодим, у Нiжинi, - нодав Микола руку. - Таким, як я оце тепер... Й ви написали менi в альбом: "За думою дума ро╨м вилiта╨..." Який я був тодi щасливий!.. - А нинi я щасливий, що ти прийшов, - обняв Тарас хоч молодого вiком, але старого приятеля. - Хiба вже хтось вам показав? - Що? - Таж "Кобзар" росiйською... А я хотiв вам особисто!.. - Нi, ще не бачив. - Справдi? - засяяв Гербель. - Ось вiн! - дiстав iз саквояжа. - Прошу любити й жалувати... Дивно було тримати в руках свою на iншiй мовi книжку. Все те i нiби якесь чуже... Перекладали Крестовський, Курочкiн. Берг, Мей, Плеще╨в, Михайлов i, найбiльше, звичайно Гербель, сам видавець. - Спасибi тобi i всiм, - розчулено сказав Тарас. - Це наш святий обов'язок. I щастя! - мовив Гербель. - Дозвольте, я тут напишу... Присiв до столу, узяв перо. - Тарасу Григоровичу Шевченку, - казав уголос те, що писав, - вiд шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творiв Миколи Гербеля... А що це у вас таке? - узяв офорт iз "Плачем Ярославни". - Почав переклад "Слова о полку Iгоревiм"... - Давно? - Ще влiтку. - Скiльки вже переклали? Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точнiше, щоб не його любов до не©, то, може, все зробив би... А втiм, не тiльки його невдале сватання та женихання тому виною... - А землю вже купили бiля Днiпра? - Ще нi. Не хочуть менi продати панки-ляшки. Купую вже бiльше року... - Справдi, це хтозна-що! А ви купiть на брата або сестру. - Вже пробував. I нинi брат Варфоломiй в одному мiсцi моститься... - сказав Тарас. - По©ду на Укра©ну... Оце дивлюся, що б вам подарувати... - Автограф! Усмiхнувся, узяв iз купи аркушiв рукопис вiрша, написаного не так давно, й подав Миколi Гербелю. Той ухопив i став читати вголос: Поставлю хату i кiмнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я i походжу В сво©й маленькiй благодатi. Та в одинi-самотинi В садочку буду спочивати. Присняться дiточки менi, Веселая присниться мати, Давне-колишнiй та ясний Присниться сон менi!.. i ти!.. Нi, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. I в малий Райочок мiй спiдтиха-тиха Пiдкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мiй самотний... Замовк. Дiстав хустину i витер очi. - Жiнки, жiнки! - озвався. - Все зло вiд них! - I нашi матерi були жiнками... - тихо сказав Тарас. Помовчали. Микола нишком перечитав iще раз вiрш, згорнув ласкаво аркушик i заховав собi в кишеню. - Дякую. Я став сьогоднi багачем! - всмiхнувся. - До речi, ви пам'ята╨те, з ким при©здили в Нiжин, коли ми з вами стрiлися? То вiн прибув у Петербург, питав про вас. - Чужбинський? - Еге. Тарас нахмурився. - А чи читали його паскудну оду царевi й збро©, що вiн вмiстив у "Русском инвалиде" чотири роки тому? - В "Санкт-Петербургских ведомостях", - поправив чемно Гербель. - Читали отже? Пiдлiсть, та ще яка! - Не перший i не останнiй... - Я ж з ним дружив, - сказав Тарас. - А цим лестивим опусом вiн нiби плюнув менi у саму душу!.. Солдатовi, в страшнiй пустелi... - Хто з нас, Григоровичу, не без грiха... - Поет не ма╨ права на грiх вiдступництва. Iнакше вiн не поет. - Як точно й страшно сказано!.. Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернiговi, де вiн платив сво©ми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вiрш Чужбинського... - То я пiду, - сказав Микола тихо, помiтивши його задуму. - Дякую за подарунок. - Спасибi й вам за книжку! - обняв Тарас за плечi i так провiв аж до дверей. Вернувшись, сiв на диван й узяв "Кобзарь", що пах при╨мно фарбою... За кiлька днiв i справдi пан Афанась╨в, вiн же Чужбинський, прийшов провiдати старого друга. Стяв у порозi, руки розкинув крилами i запитав: - Не впiзна╨ш, Григоровичу? - Нi. - Та не може бути! Невже я так перемiнився? - Напевно. - Я - Чужбинський. Тепер впiзнав? - пiшов до столу, не опускаючи сво©х рук-крил. - Нi, нi! Сюди не можна! - спинив Тарас його порив. - Кислоти тут шкiдливi! Сiдайте там, бiля дверей. Чужбинський сiв, знiтившись (Тарасовi аж стало жаль бiдаху), дiстав хустку й витер спiтнiлий лоб. - Гадав, що ми... - озвався, - що нашi мандри, бесiди... - Я теж гадав... - сказав Тарас похмуро, не полишаючи рiзця i дошки, - Гарнi були часи. - Ти не забув? - зрадiв Чужбинський. - Iскiвцi, по©здку в Нiжин, Ки©в... - А ви?.. Сидiть, сидiть! Тут небезпечно. Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сiв, а далi встав. - Як вам живеться нинi? - спитав теж сухо, офiцiально. - Спасибi, добре. - Вас одностайно хвалять, пiдносять... Можна i запишатися... - Звичайно. Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля. - Я вже пiду... - непевно сказав Чужбинський. - Дякую, що завiтали. - Пробачте... - Йдiть здоровi... Як зачинились дверi й затихли кроки у коридорi, Тарас поклав рiзець на стiл. Щось пiдмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тiльки жарт, що вiн йому проща╨ дурний той вiрш, що хто з нас, правду кажучи, не без грiха, - як тут сказав недавно Микола Гербель, - та вiн не встав i не побiг. Всепрощення не менший грiх, нiж зрада та плазування в ногах у сильних свiту!.. Постарiв теж Олександр... Це ж скiльки вони не бачилися? Аж чотирнадцять рокiв!.. Волосся, правда, в нього густе i чорне... Борiдка також... Господи, навiщо ти так роз'╨днав старих i добрих друзiв?.. Ти ж заповiв прощати ближнiм малi грiхи... Цей грiх - тяжкий!.. А ти спитав, дiзнався, що спонукало його вчинить i як велось потому тво╨му приятелевi i земляковi? Можливо, вiн покаявся, i бог йому простив колишню слабiсть?.. Заплакало дощем вiкно. Майстерня миттю виповнилася густим осiннiм мороком, що брав за душу, серце стискав журбою... ...Про те, що Лев Жемчужников вернувся iз Парижа й тепер живе неподалiк, Тарас почув од Кулiша. Принiс надвечiр коректуру в його друкарню, де мала вийти "Катерина", аж тут Панько. На диво, був привiтний, i навiть дружнiй. Може, його так гарно стрiли на Укра©нi, що вiн собi дозволив вiднинi бути великодушним. - Наш спiльний друг у Пiтерi... - Хто? - Лев Михайлович. - Четвертий брат Жемчужникових? - Еге, - всмiхнувся. - Вчора я слово дав вас познайомити... - То познайом! - Не можна ж так, - здвигнув плечима, - зразу... Хай при нагодi... - Де вiн живе? Кулiш назвав адресу. I враз додав, заскалившись: - В його родинi ти цар i бог... Всi люди трiйцi моляться, вони ж, Тарасовi, четвертому... - I де в тобi та злiсть береться, Пантелеймоне!.. - сказав Тарас. - Та в нас роботи стiльки, що вистачило б на добру сотню таких, як ми, Шевченкiв i Кулiшiв... - Шевченкiв i Кулiшiв! - скривився Пантелеймон. - Ти й тут попереду, - пожартував, хоч видно було й слiпому, що цей ранжир помулю╨ йому всерйоз. - Став навпаки. - Кулiш i... не звучить!.. Як коректура? - Вичитав. - На днях дадуть i "Гамалiю". Дозволили, то треба швидше пускати в свiт! - Хiба я проти... - Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та справ! Служу тобi... - всмiхнувся. А чи заплакав серцем. Хiба збагнеш цього Панька!.. Хоч був ще тiльки жовтень, а вечiр уже стояв зимовий, снiжний. Вiтер гуляв проспектами й нахабно лiз пiд поли, неначе унтер з обшуком... Як не стара╨ться забути тi тяжкi роки, вони живуть у ньому, приходять снами, спогадами чи навiть образами - як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осiнь якась холодна вельми. А може, сам став мерзляком... I справдi, вiн почав боятись холоду, шукать тепла. Це старiсть чи якась хвороба?.. Бр-р-р!.. На Морськiй взяв вiзника, закутався i так дiстався дому. Майстерня стрiла тишею, що виповня╨ пустки й оселi лiтнiх парубкiв. Грубка була уже ледь тепла й повiльно грiла руки. Темрява стояла затхла, кисла: сьогоднi вiн гравiрував. Для гравера в майстернi жити кепсько. Та ще в такiй, де спальня на антресолях... Вже був найняв квартиру, куди привести мав молоду, i дров купив на зиму... Забути все, з корiнням вирвать, витравити!.. Сiв на диван, бо пiдкосились ноги. Солдатський ще ревматизм да╨ про себе знати, нагаду╨, що вiн не спить, а лиш дрiма╨... Господи, яка гнiтюча штука самотина!.. Цi вечори, цi ночi... Щось скажеш мимоволi чи запита╨ш, i тi слова потонуть страшно в тишi, не одiзвуться вiдповiддю, не вродять iншу думку... Стягнув холодну шапку, струсив ©©. За звичкою, бо снiг не йшов сьогоднi. Пробило десять... Треба було не йти додому, побути десь серед людей... Напитись навiть!.. Боже, не допусти ганьби тако©! Привiд завжди знайдеться - горя в усiх достатньо. А ще журба, невдачi, бiль... Н╨сть ©м числа!.. Рiшуче встав, оглянувся. Холодний склеп... Пiти хiба до Льва Жемчужникова? Коли то ще Кулiш надума╨ ©х познайомити!.. Навмисне зволiкатиме, аби Тарас не заступив його собою в душi людини, що прихилилася до упослiдженого народу, вiдчула в ньому силу й красу духовну, навiть взяла собi дружиною його дочку-невольницю... Нi, вiн повинен зараз же побачить ©х, обняти!.. На набережнiй, якою йшов, тяглась легка поземка, крутило снiгом на перехрестях. Нева ще не замерзла, текла широко й чорно, погойдуючи стрункi вiтрильники, якi терпляче ждали, коли почнуть розводить мiст. Все дужче пахло морем... До Дев'ятнадцято© лiнi© дiставсь, коли пробило вже одинадцяту. Одне вiкно свiтилося, i визначивши, що це його, Жемчужникова, Тарас пiднявся й постукав тихо в дверi. Потому вдруге, втрет╨. Почулась чиясь хода, невдовзi стукнув засув.... Вiн увiйшов i вгледiв гарну жiночку, що, затуляючи рукою свiчку, з острахом вп'ялась у нього поглядом. - Я думала, що чоловiк... - Аж це земляк! - всмiхнувся. - Невже... Тарас Григорович? - Вiн самий. Добрий вечiр! Не стямився, як обнялися й поцiлувалися, мов давнi добрi друзi. - А як же ви мене впiзнали, серденько? - спитав уже в вiтальнi, сiдаючи в зручне глибоке крiсло. - Ви геть такий, як на портретi, який Кулiш привiз у Париж для лiтографi©. Вона так легко вимовила трудне останн╨ слово, що не повiрив би, якби не знав, в ©© просте походження. Заскiмлило десь бiля серця... - А де Левко? Пробачте, Лев Михайлович... - спитав аж надто вже по-родинному як для знайомства. - Для вас - Левко, - всмiхнулася. - Коли б ви знали, як вiн вас полюбив! - Мене чи вiршi? - хитро спитав Тарас, згадавши, як сестра Толсто© бесiдувала з Ликерою. - А то хiба не все одно? - подивувалася Левкова жiночка. - I книжка у вас "Кобзар", i вас повсюди звуть Кобзарем... - загнала його в куток. Йому така поразка була при╨мною. Проста селянська дiвчина за кiлька рокiв оволодiла принаймнi мiнiмумом потрiбних знань, щоб стати другом, а не лише дружиною, освiченому художнику. Чому ж таiс всi стривожилися i возопили, як вiн посватався до Полусмаково©? В Ликери гострий розум. От тiльки... - Вашi вiршi Левка мого, як вiн сам каже, переродили, душу йому вдихнули в тiло, - - розповiдала до болю гарна господиня. Бувають же такi вродливi люди!.. - Пробачте, я не хотiв... - сказав Тарас. - Чого, Григоровичу, ви не хотiли? - нахмурила рiвненькi чорнi брiвки. Як видно, тут не пожарту╨ш... - А як вас звати? - Ольга. Левко мене так назива╨. А я була Килиною... - I як же ви в Парижi, не знаючи, пробачте, мови ©хньо©?.. - спитав Тарас. - Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тiльки ми повiнчались... Вибачте. На дiток треба глянути, - схопилась з крiсла. - Хоч кра╨м ока можна?.. - спитав, також пiдводячись. - Будь ласка! Ви одруженi? - Нi... Скiльки ©х? - Вже двiйко, - всмiхнулася. Дитяча була простора, й лiжечка у нiй пливли, немов човни широким чистим ставом... Вiддавши йому пiдсвiчник, Ольга пройшла пройшла навшпиньки, вкрила i повернулася. - Мо© перлинки... - мовила таким щасливим тоном, що затремтiв йому в руцi веселий вогник свiчки. Вони сидiли в крiслах i розмовляли жваво, коли прийшов додому Левко Михайлович. - О! - тiльки й мовив, вгледiвши, що в домi гiсть. - Не впiзна╨ш? - спитала Ольга. - Ревнощi менi заслали очi, - всмiхнувся Лев. - А я такий!.. - сказав Тарас. - Шевченко?! Вони зiйшлись серед вiтальнi й поцiлувались тричi, неначе добрi друзi, якi давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах. - Поплачемо? - спитав Тарас. - Возраду╨мося! - гукнув господар. - Жiнко, неси нам каву чи щось таке! - Коли вже нести, то - щось таке... - всмiхнувся. - Ми ж козаки... I ти козак! По духу i по дiлах, - обняв Левка. - Спасибi тобi за все! - То дяка вам... - Кажи менi, як брату, "ти". Нас побратала, Левку, любов до правди й волi!.. Гаразд? Жемчужников лише кивнув. З'явився столик, пляшка, якiсь на©дки. Що то, як в домi ╨ жiночi руки!.. - Згадав сумне? - помiтив його журбу господар. - Хотiв недавно взяти собi дружину... - I що? Махнув рукою. - Прошу, прошу до столу, - запоспiшав, аби змiнити тему, тактовний Лев Михайлович. Прийшла Килина-Ольга, й вони утрьох взялись до пляшки французького якогось трунку, що дивно пах. А в Петербурзi стояла мерзла осiння нiч, дув з моря вiтер, воду вганяв назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережнiй: "Побережись!.." ...Нарештi, чадолюбивий i мудрий цар Олександр дозволив новий журнал "Основу"! Минуло тiльки десь трохи бiльше року, як подали прошення, а вiн вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до дiла братися, творити те велике диво. Жоден iз сотворителiв не мав у цьому досвiду й не уявляв, з якого боку братися, а слiд було якнайскорiше зробити перший номер i далi йти. Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, - iще торiк весною! - що пильнуватись найбiльше слiд Пантелеймона Кулiша. Вiд нього суть добро i зло "Основi". Добро, бо вiн сам мiг заповнювати наполовину всi номери, а зло - що круто i войовниче потяг журнал на манiвцi, до хутора, вважаючи, що саме там народжу╨ться i визрiва╨ нова Вкра©на, виплекана на старожитнiх звичаях та доброчесностях... Це зiбрання фундаторiв та авторiв було гаряче вельми. Слова, якi ранiше розносив вiтер та випадковi гостi, вiднинi мали переливатись у справжн╨ дiло, в книги, що розлетяться птахами по Укра©нi... Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку i витирав на лобi пiт. Так, нелегка ти, шапка редактора!.. - Не можемо ми, браття, бiгти за "Современником"! - гримiв Кулiш. - Не можемо. Хай вибачить менi наш гiсть, - зиркнув на Чернишевського, пiдкресливши таким звертанням, що той не ма╨ права голосу, - та я глибоко впевнений, що мусимо вести часопис сво©м шляхом, осiбним. Народ наш ще ледь прокида╨ться, i вiн од нас одвернеться, якщо ми дуже побiжимо... - Для цього ви й да╨те "Листи iз хутора"? - спитав Турген╨в тихо. - Цей мужичок... - Полупанок! - сказав Тарас, не витримавши. - А може, й пан, що зата©всь на хуторi. - Цей хуторянин - що божий глас, оракул, - докiнчив думку Iван Сергiйович. - Складеться швидко враження, що пiд його сопiлку... - хотiв було сказати щось Чернишевський. Але Кулiш його одразу ж перебив: - Вам не збагнути, вибачте, вкра©нську душу. - Дивно... - всмiхнувся той. - Шевченкову я розумiю... - Вiн вирiс на чужинi, його душа... - Спинiться, Пантелеймоне! - гукнув Чужбинський. - Так ви... - Не заважай! - одбився Кулiш сердито. - Ми ма╨мо не про Шевченка дбати, а про народ та рiдний край. - А вiн хiба не частка того народу, не дух його? - втрутився i Костомаров. - Я можу тут сказати слово правди? - спитав Кулiш у повнiй тишi. Йому нiхто не вiдповiв. - Спасибi, що дозволя╨те... - скривився в гострiй посмiшцi. - Шевченко - син народу, великий син. Нiхто цього, панове, не заперечу╨... - Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, - сказав Тарас. - Народжу╨ться новий журнал, i зараз тут вирiшу╨ться, яким вiн буде... Мусимо iти вперед, вiд хутора, а не на хутiр. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що дбати ма╨мо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли i так, сердешний, вiн там засидiвся через неволю? Задкують тiльки раки... А ми ж, панове, вiльне козацьке плем'я, що пронесло дух волi та свiтло знань i по землi Росi©!.. Ти ж це читав, ти зна╨ш... - А що за це одержали? Крiпацтво, - хмуро сказав Кулiш. - То iнша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тiльки душ, а й помислiв. Часопис наш повинен бути на висотi подiй та дум, що визначають поступ. I грiх було б, розпочинаючи таке велике дiло, не використати усе, що ╨ найкращого, скажiмо, досвiд "Современника"... - Гiркий це досвiд, - сказав Кулiш. - То як для кого, Паньку. Для декого журнал i справдi гiркiший редьки... - Оскiльки в нас один часопис поки що, - озвався знову Костомаров, - то в ньому ма╨мо вмiщати усе цiкаве та необхiдне. Вiдтак наш диспут, власне, втрача╨ сенс... - Програма все ж повинна бути, - сказав редактор Бiлозерський. - Без не© важко тримати курс; як кораблю без компаса... Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кiлька менших. Купками дискутували далi, й редакцiя - вона ж квартира Бiлозерських - перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а дiла грохи. - Як там тво© перлинки, жiночка? - спитав Тарас Жемчужникова, також запрошеного на зiбрання. - Спасибi. Усе гаразд. Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий... Чи не захворiв часом?.. А може, так кара╨ться отим грiхом i карою, що вiдбулась при зустрiчi. Як там не ╨, а вiн зробив немало, принаймнi як етнограф... - Обiд! Прошу до столу! - збирав господар знову сво©х гостей. За ним пливла, мов лебiдь, його дружина мила, що погарнiшала i роздобрiла, як народила сина... Прощаючись, Тарас не змiг утриматись, щоб не заглянути i до дитячо©, куди пiшла Надiя Олександрiвна. - А як тут мiй хрещеник? - спитав тихенько. - Вирiс за кiлька днiв, що я не був? - Аякже!.. Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом. - Скiльки це вже йому? - Дев'ятий мiсяць. - Скоро вже побiжить... Кiмната враз розмилася йому в очах... Поспiшно вийшов до передпокою i мовчки став одягатися. На сходах вгледiв, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду. Внизу спитав несмiливо: - Куди ви? Додому? - Нi. Пiду до Вольфа Невським... - До Невського нам по дорозi. - То й добре... Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобцi. Нарештi Тарас не витримав i запитав: - Що дi╨ться на Укра©нi? - Всi волi ждуть. - Всi? - Так. Пани зi страхом. А крiпаки з надi╨ю. Не чути про манiфест? - Нема нiчого певного, - зiтхнув Тарас. - Щось схоже, що не дадуть землi народу. - Певно. То ж капiтал, багатство панське... - Як кажуть, ворон вороновi очей не виклю╨... Коли б народ сам визволився, то мав би й землю!.. Якийсь панок оглянувся на тi слова. - Писали там, за Каспi╨м? - спитав Чужбинський. - Трохи. - Чому ж "Кобзар" без тих поезiй вийшов? - Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали бiльше року по комiтетах. Ви ж бачили, як покалiчили усе й старе. - Гадав, що то самi ви... - Тако©! 3 глузду я ще не з'©хав. - Вибачте... Зелений мiст одкрився раптом простором, серед якого стримiли тiльки його чотири вежки. - То, може, й ви зайдете? - спитав Тарас, спиняючись бiля кондитерсько©. - Зайду. У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собi по склянцi чаю з ромом. - Марка Вовчка читали? - спитав Тарас, згадавши, як вiн сюди заходив з Марi╨ю та Опанасом. - Так... проглядав... - Вiзьмiть i прочитайте. Шекспiр у прозi! - вигукнув ледь не на всю кондитерську. Притишив голос i розповiв, як Кулiшеве передн╨ слово збило його колись iз пантелику i як вiн потiм вiдкрив для себе чари Марка Вовчка. Чужбинський зашарiвся, i, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що стало мiж них марою: - Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрiв? - Якщо по правдi... - В душу менi колись ви плюнули. - Я?! - Ще страждаючи в отiй пустелi, я прочитав ваш вiрнопiдданський довжезний вiрш... - А-а!.. То було потьмарення... Здалось менi, що новий цар... Хоч соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш i волом!.. Це каяття при╨мне було Тарасовi. Не сумнiвався в щиростi, бо знав-таки Чужбинського, з ним солi з'©в нехай не пуд, а все ж не мало. - Добре, - поклав свою долоню йому на руку, яка бiлiла знiчено на скатертинi. - Вважатимемо, що ти спiткнувся, але не впав... - ╞й-богу, я!.. - Став могорич, - всмiхнувся, бо й сам зрадiв. - Ще склянку чаю з ромом! Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга, розбити лiд вiдчуженостi... ...Читання, яке вiдбутись мало в залi Пасажу, розбурхало Тарасу душу. За всi сво© замало не сорок сiм вiн ще нiколи не виступав, немов актор, при публiцi, не уявляв, що саме слiд читати. Вистави в Новопетровському, в яких вiн грав, не йшли нi в яке порiвняння з цим нововведеним лiтературним дiйством у центрi Петербурга... Ще з ранку влiз у груди бiль, якраз побiля серця... Нi, страху вiн не вiдчував. Було щось iнше, глибше. Вiн намагався спершу його збагнути, визначити, а потiм кинув цей безнадiйний замiр i став себе настроювати на геро©чно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повiдомили, хто виступа╨, народ розмiв одразу всi геть квитки, й тепер одне лишилося - iти й читати. Може, якби читав у Ки╨вi або ж у Кановi, де мав поставить хату i доживати вiку, вiн так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всi збагнуть прочитане, вiзьмуть у серце. Як ©й, санкт-петербузькiй публiцi, донести те, про що його поезiя, за що болить скорботна його душа!.. О третiй зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий сво©м могутнiм голосом. - Чого це ти так зажурився? - гукнув з порога. - Маю iти в Пасаж, на публiку, - зiтхнув Тарас. - То й що? Я ледве не кожен день... - Ти - лицедiй, а я поет... - То й що? - А раптом виявиться, що я писав не так, не те... - Та хто ж у всiй Росi© вiд тебе пише лiпше! - впав на диван. - Ти не суддя, бо ти мiй друг, Семене... - Тако©! - знов пiдвiвся. - Хто це сказав: "Платон мiй друг, а iстина - ще бiльший друг"? - Напевно, Арiстотель. - О! Мудрий був чоловiк, - пiднiс угору палець. - А ще сказав великий грек, що... треба нам пообiдати. - Де? - В земляка, по-нашому. - Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспiвай впiвголоса яко©сь пiснi... Просить чогось душа... Семен притих, замислився. А потiм мовив сумно; - Сьогоднi раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю, бринить у серцi... Скинув густi широкi брови i заспiвав: Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене зсушила, да гей! Гей же, за чужими волами ходячи Да чужi вози мажучи, да гей! Гей же, ой крикнули журавлi, а ходячи по рiллi, да гей!.. - Чого ти плачеш? - вгледiв сльозу в очах Тарасових. - Цю пiсню батько колись спiвав, вмираючи... Запала тиша. Чути було, як б'╨ться в шиби колючий снiг... - За чужими волами ходячи да чужi вози мажучи!.. - зiтхнув Тарас. - Така вже доля наша... - додав Семен. Одягшись мовчки, вийшли на бiлий свiт. Снiжок трусив лiниво, сонно. Iнодi зривався вiтер, кидав його в обличчя. Осiнь... Пасаж зустрiв вогнями та велелюддям. Багато було таких, що не дiстали ранiш квиткiв, i прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання тiльки розпочалися, а вже на них такий великий попит, нiби на iталiйську оперу... Як i було домовлено, ввiйшов з бiчного входу, роздягся, - тут уже висiло кiлька всiляких шуб, - i в с