Семен Скляренко. Володимир ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша СИН РАБИНI РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Пiсля загибелi князя Святослава во©н Микула добирався до Ки╨ва й рiдного Любеча дуже довго. Уночi на островi Хортицi, коли на руських во©в зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, во©н Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг: Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам'ятi повалився поруч з ним. Нiби увi снi пам'ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, во©в, що стояли серед холодних пiскiв, а там - темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть... Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Во© з княжо© дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром. Одного ранку Микула прийшов до пам'ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодi©, яку гнали супроти течi© десяток жилавих рук; попереду, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй - все, що лишилось вiд во©нства князя Святослава. - От як судив Перун, - здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. - Костi зрослись, шкiру затягло - такий нiбито я, як i був... Дивний чоловiк Микула-любечанин. Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, - волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його. - Гай-гай! - тихо говорив сам з собою Микула. - Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, - вiн доторкнувся до них рукою, - i дань моя не пропала, - Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, - все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам... Додому, додому! - вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав. Так повертались з далекого походу проти роме©в во© князя Святослава. ╞х було небагато - з Ки╨ва виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани. Навкруг буяла весна, на очах во©в росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Во©нь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Iван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Ки╨ва. Ки©в!!! О, як часто i з якою любов'ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони - закривавленi, посiченi - лежали на холоднiй землi й не знали, що готу╨ ©м наступний день, - завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Ки©в пiдтримувала ©х, давала силу й наснагу. I от за Вiтичiвським поворотом, коли лодi© проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довго© стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя. Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша - гребцi опустили в воду довжелезнi сво© весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча. - Людi╨! Ки©в! - залунало раптом на однiй лодi©, на другiй, третiй... I, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих во©в, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi - о рiдна земле, яка ти солодка ╨си! А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодi© просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м'язи пружними, лодi© вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода. До Ки╨ва вже давно, ще ранньо© весни, долинула вiсть, що во© князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п'ять лiт тому, Ки©в проводжав у далекий похiд во©в, ©х вирушала тодi на п'ятистах подiях двадцять тисяч, суходолом - через землi тиверцiв i уличiв - ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях - скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорно© пащi Руського моря, скiльки во©в - ©хнiх батькiв, синiв, братiв - несуть на собi?! У Ки╨вi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра - чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються во© з походу? I в той час, коли во© князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Ки©в, звiдти з гiр одразу побачили лодi©, всюди покотилась вiсть, що лодi© пливуть, во© повертаються додому. Множество людей кинулось до Почайни - тут були горяни* (*Горяни - мешканцi Гори.), ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi* (*Ницi - убогi, бiднi.) люди з Подолу. Коли лодi© стали наближатись до Ки╨ва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений во╨водами й боярами i князь Ки©вського столу Ярополк. Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей - у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) чоботях, з мечем бiля пояса - молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава. Лодi© наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега - червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами. Рипiв пiсок. Лодi© одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов'© стояли люди на березi. Скiльки ©х, цих лодiй, - десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Во© на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей. Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й во©. Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до сво©х рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшо© дружини, це во╨вода Рубач, що дивиться нинi на свiт ╨диним правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказу╨: - Приготуймося, во©! I всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi во© - з списами, луками, пращами - десятками й сотнями за ними. Першим руша╨ вперед во╨вода Рубач, за ним кроку╨ старша дружина, iдуть риндi* (*Риндi - прапороносцi.) - вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним - меч його i щит. Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей во©в i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту* (*Давати роту - присягати.) над збро╨ю князя Святослава. - Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! - промовив, зблiднувши, князь Ярополк. - Слухайте ж мене, дружино, мужi, людi╨, i нехай це чу╨ вся Русь... По завiту предкiв мо©х i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi сво©й, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил сво©х, нi самого життя! Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами. Во©в оточили люди ки©вськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочива╨ у вирi©, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач - то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили сво©х чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв. 2 Ранiше нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Ки╨вi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi ©х отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi - на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги. Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той - корчагу молока, розпитували, як во© боролись з ромеями в далекiй Болгарi©, згадували мертвих, поминали ©х душi. А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: "Князь Ярополк - неситий та хижий. Разом iз сво╨ю дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити - якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого хова╨ться наш князь? Кажуть, що домовля╨ться вiн з ромеями, iншi - що посила╨ слiв до полякiв, нiмцiв. I це, може, й так - на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка - ще далi... А найгiрше те, - стиха говорили люди воям, - що нема╨ ладу мiж самими братами, синами Святослава. I виннi в цьому не Олег i Володимир, - нi, кожен iз них сидiв у сво©й землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата... А тепер куди збира╨ться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!" Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали ©х во© князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще нема╨ ладу в отчинi?.. А там брали сво© убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до сво©х домiвок, i гiркi почуття огортали ©хнi душi. Во©н Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. I йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу. "Як шкода, - думав вiн, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. I знайшов би, неодмiнно знайшов би ©©, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне". Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг. Так прийшла ще одна нiч. Усi во© князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодi© темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча. Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. I вiн довго сидiв у рiжку лодi© в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один - набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий - виринув пiд кущами з води. Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи - Микула почув спiв пiзнiх солов'©в у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом. А далi Микула почув кроки - хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна. Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодi© хтось ╨, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз. - Добрий вечiр, чоловiче! - пролунав близько голос. - Добрий вечiр, людi╨! - вiдповiв Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки. - Чи не ╨ ти во©н князя Святослава Микула? - запитав чоловiк. - Во©н Микула... А що? - Ось ми принесли тобi по©сти, - сказав чоловiк, - i платно принесли. Чули, що поранений. - Навiщо ж? - щиро здивувався Микула. - Менi вже тi╨© ©жi доста наносили... I платно я маю ще з походу. - А тут нова сорочка й ногавицi, - почув тодi Микула жiночий голос. - Вiзьми, во©не, сама пряла, ткала й пошила. - Спасибi, спасибi! - подякував Микула. - Та чого ж ви сто©те, людi╨, пiдходьте ближче, спочиньте. Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка - пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк - проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетина╨ глибокий шрам. - То й ти, бачу, помiчений! - промовив вiн. - Було таке, - махнув рукою чоловiк. - Тiльки давно, вже й забулося. - О нi, - заперечив Микула i торкнувся свого чола, - таке, чоловiче, не забува╨ться! Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього. - Куди ж ти по©деш? - запитав його чоловiк. - I коли? - А куди ж? - вiдповiв Микула. - Додому, до Любеча. Жiнка зiтхнула. - Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрi, далеко - за морем Руським, за Дуна╨м-рiкою, за горами Родопськими... - I князя Святослава бачив? - запитав чоловiк. Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка. Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку. - Гай-гай! - вiдповiв вiн чоловiковi. - Пита╨те, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi - ╨ такий город над Дуна╨м - мiй меч князевi Святославу життя врятував... Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку. - А в останню нiч, - вiв вiн, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, во© спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солов'© спiвають - дихнути бо©шся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рiдна земля, нiде кращо© нема╨..." - I бiльш нiчого не говорив князь? - сухим голосом запитала жiнка. - О нi, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповiв про себе, просив у гостi при©хати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тодi говорили... I про дочку я його просив. - Про дочку? - насторожилась жiнка. - А я хiба не розповiдав вам про не©?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там при©хав до мене син Добриня, забрав ©© сюди, в Ки©в... Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ©© княгиня в якесь село... - Звiдкiля ж ти, чоловiче, це зна╨ш? - тихо промовила жiнка. - А я, коли йшов на брань, був у Ки╨вi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона - Пракседою, зда╨ться, ©© звали, ключниця княжа, - розповiла про Малушу... I молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловiка й жiнки, - може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть... - Почекай, чоловiче, - суворо втрутилась жiнка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?.. - Аякже, аякже! - вiдповiв ©й Микула. - Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу. - I що князь? - "Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Ки╨вi - знайдеш Малушу. I я сам допоможу - пошукаю ©©... Жива вона й здорова, де ж ©й бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь. Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали. - Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, - нарештi промовила жiнка. - Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ©© в село сво╨... - Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ©©, заберу в Любеч. Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ©© нiс, пiдборiддя, очi. Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше - страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ©© обличчя. - Не шукай сво╨© дочки, во©не, - промовила жiнка, - бо вона померла. Вiн схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки. - Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, - вiн зробив крок у лодi©, - скажи менi правду, невже вона, моя Малуша... Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно: - Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла. - Коли? - Навеснi... Тодi, коли загинув i князь Святослав. - Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ©© могила? Якщо нема╨ в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву. Жiнка промовила: - Не знайдеш ти могилки Малушi... втонула вона в Днiпрi... 3 Обхопивши голову руками, сидiв Микула, - вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодi©, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром. Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду - жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась. Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро. - Боже мiй, боже мiй! - задихаючись, схопилась за груди жiнка. - Бiдний, нещасний мiй батько Микула... Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ©©, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля не©. Розбита тим, що сталось цi╨© ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ©© за плечi. - Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур. - О нi, нi! - вiдповiла вона. - Вiдтодi як я побачила його мiж во©в, мо© думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати. Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла: - А батьковi я сказала правду. Нема╨ Святослава, нема╨ й мене. Усе ╨ - i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки нема╨ нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все - i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi... Нехай дума╨, що я вмерла, так йому буде легше, краще, нема╨ Малушi... Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро. - То й мене нема╨, - засмiявся Тур. - Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис... Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього ╨ iншi, молодi, добрi гриднi... Нема╨ тебе, нема╨ й мене, Малушо! - Забрали меч, щит i спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти ╨? - Був гридень, а тепер нiхто. - Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засмiявся: - Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин зна╨ двiр, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазя©н нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я... - Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: - Я людина з поля... - Як же так сталось, чому? - Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землi Деревлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збира╨ нову дружину, i вже ми - гриднi Святослава - йому негоднi. - Тодi тобi дадуть пожалування? - Пожалування? - навiть засмiявся Тур. - Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лиша╨ться. I Святославових во©в Ярополк не пожалу╨ - iншi во© йому потрiбнi. - А чому? - Князь Ярополк добре зна╨, що ми не пiднiмемо меч супроти сво©х братiв. - Проти кого ж вiн дума╨ йти? - Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя. - Супроти сина мого Володимира? - у Малушi було перелякане обличчя. - Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб'╨ його. - I я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подола╨ Володимира... Нi, Малушо, - закiнчив вiн, - i ти, i я - ми ще мусимо жити! 4 Ще здалеку, вiд Стрийово© могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П'ять лiт - це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн. Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше ©х бачив. Звичайно, змiни цi помiтно були не на городищi, що було колись середовищем ©хнього роду, - там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi. Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город. Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм. За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.), височiла тепер стiна з важких колод, а поверх не© витикались гострi кiлки... "Аки князь!" - подумав Микула про брата. I терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча - праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч - терем без огорожi, бiля самого лiсу - знайома Микулi з давнiх часiв корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга. Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами. "Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..." Вiн хотiв тiльки одного - швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища. Тут йому пощастило - одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю. - Вiсто! - закричав Микула. - Гей, Вiсто, це я! Чи чу╨ш?! Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д'горi, пiшла, побiгла, кинулась вперед - на схил, на вал городища. - Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло! Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця. Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей. - Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур'янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, - пiд стiною хижi. I чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина. - Не плач! - суворо сказав вiн Вiстi. - Диви, - засварився вже вiн, - сво©ми сльозами всю твар менi змочила. - Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. - Ти краще скажи, як тут? - Що повiм? - вiдповiла вона. - Усе як було. Де ти так забарився? Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях. - Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тiльки князя нашого Святослава не стало... - Чула! Ходiмо до хижi, Микуло. I вони пiшли - бiгцем по схилу валу, повiльнiше - двором. - Чула, чула, - говорила Вiста. - Вiд багатьох чула про князя. I вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав. - Нi! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вiсто! Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi. Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили. I хто зна╨, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром. - I як живе рiд наш? - запитав, сiвши бiля очага, Микула. - Усе як було... Нема╨ роду. - А брати Бразд i Сварг? - Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив... - Бачив... Добрий терем. А брат Сварг? - Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра. - А iншi родовичi нашi? - Усе далi й далi люди вiд людей. - Чому ж, Вiсто? - У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було. I вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища: - А ти, Микуло, щось принiс? Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запиту╨. - Ти про що говориш? - Чи ╨ в тебе в торбi, - задихаючись, запитувала вона, - гривнi, золото, срiбло, багатство? Микула подивився на не©, нiби не впiзнавав. - Багатство? О так, маю, он воно в торбинi. - I можна менi взяти подивитись? - Дивись, дивись! Поспiшаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з не© викладати. - Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi... А це ногавицi... Знову кров! А це що?! Якесь жито? - Дань узяв, - посмiхнувся Микула. - Гречка це. Вiста розгублено опустила руки. - А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срiбло? - Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, вiн додав: - Що багатство?! Он, у Ки╨вi бувши, шукав дочку нашу Малушу... ©© нема╨, Вiсто! Навеснi померла... у Днiпрi втопла... - Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув ©х у вогонь. - За спокiй ©© душi. Вiста заплакала так, як плачуть дiти, - невтiшно, навзрид... 5 Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе. - Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, - одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився? - Чого б то я став гордитись, брате? - вiдповiв на це Микула. - I чим? - А хто тебе зна╨? Ми - землянi люди, ти ж во©н... Проте ходiмо до дому. Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда - Гордiй, Самсон, Вавило, i Минула навiть не пiзнав ©х - недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i ©х батько. - Бачу, сини в тебе могутнi, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже. - Аякже! - засмiявся Бразд. - Так усе йде в свiтi - однi мруть, iншi дорогу труть, одно загиба╨ - нове вироста╨... А сини мо© справдi могутнi. - У батька пiшли, - засмiявся й Микула. - А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так i ╨, - в мене, в батька. Сини недовго побули в теремi - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. I зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько ©м був нецiкавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотiла частувати. - То де ж ти бував? - поцiкавився Бразд. - Де ходив? - Навiщо запиту╨ш? - махнув рукою Микула. - Сам зна╨ш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней... Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою: - Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли - давали князям воли, конi, жито всяке... i людей не одинажде давали... - Дуже великi бранi були над Дуна╨м, брате, - зiтхнув Микула. - Як i вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Русько© землi, лише втратили князя... - Що ж, Святославу честь i слава, - спокiйно сказав Бразд. - Ма╨мо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столi Ки©вському сидить твердо, його слуха╨ вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало? - Мiй меч ходить там, де вороги землi нашо©, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало. - Що ж, - промовив Бразд, - робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим... А ти сам де дума╨ш з ралом ходити - на княжiй землi чи на сво©й? - Де ж тепер земля княжа, а де моя? - Як велить закон, княже завжди ╨ княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове - суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був. - Перед бранню, - зiтхнув Микула, - ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках. - То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра - там стоять i знамена* (*Знамено - княжий знак.). Брати помовчали, Микула збирався вже й iти. - А чи не забув ти, брате, - сказав раптом Бразд, - що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа - позичка.) - Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чу╨ш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, - то хiба ж я не одробив купи? - Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi... Що не мо╨, те не мо╨... - Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти дума╨ш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом? - А чого б то ти i йшов на рать? - Якби-то ти знав, заради чого я ходив! - з болем сказав Микула. - Але коли так запиту╨ш, i сам уже не знаю, чому пiшов. - Покиньмо про це, - суворо сказав Бразд. - Брате! - Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало... Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумi╨ш одразу - платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку - холопом станеш на княжому дворi. Микула мовчав. - I не гнiвайся на мене, брате, - промовив Бразд. - Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмi╨ - приробить, хто незугарний - усе втратить... Так каже князь, так велить i бог. Минула пильно подивився на брата. - То ти християнин? - Християнин, - гордовито вiдповiв Бразд. - А хiба моя вiра гiрша вiд тво╨©? Побачимо, брате, як допоможуть тобi тво© боги?! 6 Пiшов Микула i до брата Сварга. Iшов з важким серцем - пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони - три сини Анта - в батькiвськiй хижi i коли обидва брати - i Бразд, i Сварг - брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг - не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю? Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзно© кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився. - Невже Микула? - промовив Сварг, коли той наблизився. - Вiн i ╨! - одказав Микула. - Чолом тобi, брате, чолом, - радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався. Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами. - Ходiмо ж до дому, брате Микуло! - говорив Сварг. - Дай подивлюся, який ти став. Диви, ╨й-╨й, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер - як дружинник княжий. Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до не© ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей. Вони й виходили - два кузнецi виринули з чорно© пiтьми корченицi - старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв - також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки. - Бачу, пiзна╨ш, - говорив Сварг. - Працю╨мо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тi╨© кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми сто©мо, ходiмо до терема, там i поговоримо. Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси. - А згиньте, проклятi, згиньте! - заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi. - Ну й пси! - говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. - Аки звiрi, ╨й-╨й, аки звiрi. Та чого ж ти сто©ш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло. Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля. - То як же ти, брате? - запитав Сварг, коли вони сiли до столу. - Я? - щиро здивувався Микула. - Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся. Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували. - Так я i знав! - промовив вiн. - Не там була брань, де ти ходив... Микула здивовано подивився на брата. - ╙ й нинi, - посмiхнувся Сварг, - i хозари i булгари, i печенiги, i роме©, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину. - Хто ж iде i супроти кого? - тихо запитав Микула. - Оцi, - вiдповiв одразу ж Сварг, - Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках - усе в ©хнiх руках. Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив. - Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, - сказав вiн. - Ти дума╨ш, чого це Сварг нарiка╨ на Бразда, адже ╨ в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, - iз жалем крикнув Сварг, - у мене нема╨ того, що ма╨ Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, - замислився вiн, - о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все - золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло дерево, - це було мо╨, тво╨, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чи© береги? - князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в лiс - знамена. Чий лiс? - князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi... Пам'ята╨ш, тi╨© ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: "Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ©© полюбля╨ш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда. Микула розгонисте й голосно засмiявся. - Ти чого смi╨шся? - запитав у нього Сварг. - Як же менi не смiятись, - вiдповiв одверто вiн, - прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом... - Нi!.. - вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. - Братiв нинi вже нема╨, багатий багатому нинi також ворог. - Бачу! - з гiркотою сказав Микула. - Тро╨ було нас у батька Анта, i дво╨ досi йшли проти одного. Нинi ж усi тро╨ стали вже ворогами... - Не говори так, - перебив його Сварг. - Хто ж ╨ твiй ворог? - Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив ©©. А вiн каже: "Вiддай!" Чим же я йому купу цю вiддам ? - Ха-ха-ха! - засмiявся Сварг. - А ти йому купи не вiддавай! - То тодi я стану обельним холопом у брата. - А яку ти брав купу в нього? - поцiкавився Сварг. - Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав: - Двi гривнi кун i п'ять р╨зан... - Не розумiю, - промовив Микула. - Зате я розумiю, - сердито сказав Сварг. Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла. - Вiзьми, - сказав Сварг. - Нащо? - Двi гривнi кун i п'ять р╨зан вiддай Бразду. - Почекай, Сварг! Як же це так, що ти да╨ш менi оцi гривнi й р╨зани?! - Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, - поклав на плече Микули свою руку Сварг. - Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш... - Нi, - вiдповiв Микула. - Чи в тебе, чи в Бразда купа - однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань... 7 Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька - старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокида╨ться, лiта╨ над вогнем i по хижi, розмовля╨ з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають. I цi╨© ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!.. Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути - i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто зна╨, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд - старiйшина-витязь Во©к. Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився - Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, - край мiсяця нiби присипаний попелом. На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв - все ку╨ й ку╨ Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi... По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина. Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя ©хнього роду - старiйшину Во©ка. Вiн стояв - закам'янiлий во©н у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса - тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в'©лися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном. Тiльки обличчя во©на було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, - широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, - такий вiн дивився вiки й цi╨© ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. I Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Василевс* (*Василевс - iмператор.) Схiдно© Римсько© iмперi© Iоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг ©сти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi. Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр* (*Проедр - перший мiнiстр.), постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, ©х везли з далеко© Сiрi©, Венецi©, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб'ями його лiкувати. Один тiльки лiкар - це був славетний Уне-Ра з ╙гипту, - здавалося, розгадав та╨мничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Iоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить... - О, я розумiю... - прошепотiв лiкар Уне-Ра. Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу. Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав: - Ти, лiкарю, зна╨ш, що це за хвороба? - Так, - вiдповiв лiкар. - Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали... - Чому ти замовк? - зашепотiв проедр. - Iмператору Iоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi - в ╙гиптi, у верхiв'ях Нiлу. - Ти божевiльний... Константинополь i Нiл... Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору? - Не знаю, - низько вклонився лiкар Уне-Ра. - Я говорю тiльки те, що бачу й знаю. - Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж нема╨ лiкiв, якi б припинили дiю тi╨© отрути? - Я знаю такi лiки, - тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра. Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав: - Якщо вони ╨, ©х треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чу╨ш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикi╨м iмперi©, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса. Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував ©х i, може, вилiкував би iмператора Iоанна, але наступно© ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. ╙диний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Iоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп. Iмператор Iоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, - Iоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт. Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм'я Христа-спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Iоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла. Але все це були тiльки пустi слова - Iоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить. Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв - маючи незчисленнi ма╨тки в усiх фемах* (*Феми -областi.) iмперi©, вiн велить один iз них, - невеликий, пiд Константинополем, - продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучо© хвороби. Iоанн Цимiсхiй робить це навмисне - божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Iоанна. Згаду╨ Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонi╨м, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азi©, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Iоанна. Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а ╨пископа адрiанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а ╨пископ ствердив, висповiдався в сво©х грiхах, благав ╨пископа бути посередником мiж ним i богом. Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непоко©вся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав ©х вiд себе, благав ©х шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ©© лабетiв, жити, жити! Василiса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб'я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимiсхiя. В одну з ночей Iоанн довго мовчки лежав на сво╨му ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусi©* (*Мусi© - моза©ки.) колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi. - I ╨ одно, що не да╨ менi спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос. Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав: - Ти про щось говориш? - Я говорю про те, - вiдповiв Iоанн, - що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi. По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка. - Але чому ти забув про мене? - запитав вiн. - Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе. - Проедре! - прохрипiв Iоанн. - Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi. - Спасибi тобi, василевсе, - схилив голову Василь. - I ще я вiрю однiй людинi в свiтi, - продовжував Iоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебува╨ зараз далеко вiд Константинополя. - Ти про кого дума╨ш? - Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю. Проедр мовчки стояв перед iмператором. - Я звик вгадувати тво© думки, - сказав вiн, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона ╨дина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон* (*Дромон - великий корабель.). - Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з'явиться в Константинополi. 2 Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Iоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полi╨вкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софi©, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю. Iмператор Iоанн додержав слова - усi цi роки Феофано жила у Вiрменi©, в городi Анi* (*Анi - столиця Вiрменi©.), як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ©© дочки - Зоя й Анна. На десятому роцi менша ©© дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна. Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, - завзятою, упертою, жорстокою, в сво© тридцять п'ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ©©, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодно© зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ©©, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi. Однаковим лишилося й серце Феофано - рiк за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Iоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана бiльше, нiж з Iоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру сво╨му Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Iоанна Цимiсхiя. I Феофано готувалася до боротьби з ними - тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв* (*Iшхани - аристократiя, знать (вiрм.).), раз i другий ©здила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами* (*Азнаури - дворяни (груз.).), Феофано зна╨, що робить, - у Грузi© й Вiрменi© безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити ©хнi землi, i Ашот, i Давид - вороги iмператорiв роме©в, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати ©х щирим другом. Вплива╨ й краса Феофано, боже, до чого чудова ця удовиця-василiса! Не забува╨ Феофано ще одного - недалеко звiдси, в Каппадокi©, пiдiймали повстання проти Iоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений у Амазi©, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiча╨ в Анi його прихильникiв - все в цьому свiтi може знадобитись! Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменi©, ожив духом. Вард Фока добре пам'ята╨ свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ©© краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить. У Константинополi також пам'ятали про Феофано. У Вiрменi© вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров'я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано. I от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв ©й негайно повертатись до столицi iмперi©. Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменi© й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксiнському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-роме© боялись вирушати в небезпечну путь. Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ©© й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-роме© боялись у цю пору року скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, - вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азi©. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Iраклiя, дромон наближався до Константинополя. Iнодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед - на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрi╨м висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому. - Ти чого тремтиш, мамо? - запитувала перелякана дочка Анна. - Там, - вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, - над Евксiнським Понтом лежить страшна земля - Русь, мешканцi яко© дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, ©дять сире м'ясо, не вiрять у Христа, моляться сво©м дерев'яним богам. I вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, ©хнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя. - Але зараз вони не йдуть на нас? - О нi, дочко, - посмiхнулась Феофано. - Iоанн Цимiсхiй достойно провчив ©хнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись ©х надалi, завжди. Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що ©й розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останн╨, - що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала: - А до них далеко, мамо? - О так, - уже засмiялась Феофано, - туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого ©хнього города Ки╨ва ©хати ще мiсяцi. - Це справдi дуже далеко, - засмiялась i дiвчинка. - Я не боюсь ©х, - закiнчила вона зухвало. Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона по©де до далеко© Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Ки©в? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньо© василiси Феофано з туго нап'ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд. 3 Нiхто в Константинополi не бачив, як однi╨© темно© ночi дромон з Вiрменi© проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi - напроти Влахернського палацу, - як пiзнiше до цього корабля пiд'©хали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй. На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушне стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду сво© весла, - всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в ©хню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало - свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано. Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодi© розрiзав рiнь. Впала походня. Чи©сь руки пiдхопили Феофано, ©© повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам'яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява. - Привiт тобi, василiсо! Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса - о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя тут, у Константинополi! Вiн ступив до не© ближче й узяв ©© за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого - скопець, проедр iмперi©, й Феофано - колишня василiса, а нинi - жiнка в темному покривалi. - Ти така ж, як i колись, Феофано, - промовив проедр Василь. - Ти була й нинi ╨ найкращою жiнкою свiту. Скинь з сво╨© голови цей чорний саван. - Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось? - Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далеко© дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксiнському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш ©сти? Тут ╨ з чого вибрати. Пий, ©ж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далеко© дороги. - А за кого ж пити? - посмiхнулась Феофано i сiвши до столу, взяла келих з вином. - Вiн помира╨, - сказав проедр, - скоро, либонь кiнець. - Яка в нього хвороба? - Ти зна╨ш, Феофано. - Мiй порошок з ╙гипту? - Так, вiн. - Ця отрута дi╨ дуже швидко. - Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втра тив силу. Крiм того, Маленький* (*Цимiсхiй - маленький (вiрм.)) виявився дуже мiцним Вiн подиха╨ вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець - Для чого ж ти кликав мене? - О Феофано, нам треба зробити дуже багато В iмперi© неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азi© спалахують повстання за повстанням. - Тепер я добре знаю Малу Азiю, - посмiхнулась Феофано. - Це - справжнiй вулкан, який кожно© години може вибухнути: Сiрiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними -араби... - Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! I в Константинополi неспокiйно. Я розумiю й знаю все це, - холодно сказала Феофа но. - Але що менi до цього? - Це моя й твоя справа, Феофано. Iоанна скоро не стане... - I що? Ви пожина╨те те, що посiяли. Iоанн ма╨ нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ©© патрiарх благословить. Проедр посмiхнувся. - Не тiльки Феодора, ╨ й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, - це тобi, напевне, зрозумiло, - не влаштовують нi Феодора, нi - ти не ображайся, Феофано, - нi тво© сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Мало© Азi©. - I кого вони приготували? - Менi зда╨ться - Варда Склiра. Ти добре його зна╨ш - вiн був полководцем Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти ©х престол. - Варда Склiра я знаю, - промовила Феофано. - Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором. - I це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумi╨ш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв тво©х, нi тебе - Вони не допустять, тебе, - засмiялась Феофано. Говори правду, проедре! - Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв тво©х i мене також, - згодився проедр. - Тепер ти менi подоба╨шся, Василю, - поглузувала з проедра Феофано. - А мусить бути так, - встав i ступив близько до Феофано проедр, - коли Iоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть тво© сини, поряд з ними як регентша й соправительниця. а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, - проедр благальне подивився на Феофано, - буду тим, ким i був - вашим, тво©м паракимоменом, проедром. Феофано так хвилювалась, що ©й важко було дихати. О, якi величнi обрi© вiдкривались перед нею! Вiрити сво╨му щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ©© й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Iоанном. - Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? - суворо сказала Феофано. - Так, Феофано, обох... Я домiгся того, що Iоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумi╨ш все зробити. Що ж, василiсо, - пiдняв вiн келих, - може, ми тепер вип'╨мо за наше щастя й успiх?.. - Вiн помовчав i кiнчив: - Та ще за те, щоб Iоанн швидше зайняв сво╨ мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа-спасителя! - О нi, - вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. - Я вип'ю за те, щоб Iоанн ще пожив... доки ми не закiнчимо сво╨© справи. 4 Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Iоанна, але в проедра скрiзь - i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi - стояли сво© люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, вона, як етерiот* (*Етерiот - охоронник.), разом iз сторожею друго© змiни пройшла до Великого палацу, там ©© повiв переходами начальник етерi© Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч. Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Iоанн i Феодора. Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх - з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними. Зараз на цьому ложi лежав Iоанн Цимiсхiй - той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано. Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Iоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ©© ненаситну пристрасть. На ложi лежав кiстяк Iоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова - облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах. - Iоанне! - голосно промовила вона. - Вiтаю тебе, василевсе! - Феофано! - глухо прозвучало в спочивальнi. Щоб не заважати ©хнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi. - Ти мене, либонь, не пiзнала, - промовив Цимiсхiй. - Вiдтодi як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано? Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа. - О нi, - сказала Феофано. - Ти - хворий i змiнився, але не страшний. - Проклята хвороба! - хвилювався вiн. - Нiхто ©© не зна╨, а вона мучить, виснажу╨ мо╨ тiло й душу. Я вже втратив усi сили. Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на не© - таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано. - Спасибi, що ти при©хала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiва╨шся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софi©, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi ви©хати до Вiрменi©. - Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано. - Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую нiч у Софi©, - промовила Феофано, - i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачу╨шся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати - i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тiльки для чого, для чого, Iоанне? Вiй безпомiчно озирнувся по спочивальнi. - Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один. - Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софi©. Пригаду╨ш, ти сам говорив про це. - Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба. - Ти захворiв, Iоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку. Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi. - Ти дума╨ш, хтось мiг це зробити навмисне? - Не тiльки мiг, а й зробив. - Але хто? Невже вiн? - Iоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр. - О нi, - одразу ж вiдповiла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн. - Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi... бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром. - ╙ отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки... - А далi? - Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть? Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки. - О нi! - впевнено вiдповiла вона. - Проти кожно© отрути ╨ лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувала б тебе. - Спасибi, що ти мене пiдтриму╨ш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ©© ще раз i ще раз. - Чоловiк або жiнка, - коротко процiдила Феофано Вiн пильно з западин свого черепа дивився на не© - Ти дума╨ш, що це жiнка? - Жiнка i чоловiк. - Феофано! Скажи менi правду. - Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про не© ще у Вiрменi©, а тепер i в Константинополi, - це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть трима╨ тут сво© легiони. Феодора i Склiр - для них це було б непогано. - Який жах! - говорив вiн. - Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ©©... Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр - невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що ©хнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть. Феофано байдуже нiбито сказала: - Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Iоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, вряту╨ тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки. - Спасибi, Феофано! Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора. - Iмператор мусить дiяти спокiйно, - нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. - У тебе ╨ багато ворогiв. - Я знаю, що в мене i в тебе ╨ багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, - також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. - Нинi ще досить одного мого слова - й усе буде, як я хочу Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки сама жди мого слова. - Прощай. До побачення, любий василевсе! 5 У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй - сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа. - Помираю я, отче, - почав iмператор. Патрiарх смиренно сказав: - Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров'я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантi© й усього свiту. - Нi, отче, днi мо© порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi мо© розпорядження. - Великий василевсе, - говорив патрiарх, - церква день i нiч молиться за тво╨ здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене - патрiарха, а якогось адрiанопольського ╨пископа... Хоч, правда, - закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д'горi, - всi ми рiвнi перед богом: василевс, патрiарх i ╨пископ також-де, а перед смертю тим бiльше. Iмператор розумiв образу старого патрiарха. - Я кликав багатьох i багатьох осiб, - сказав вiн, - i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. I ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, - коли iмперi© було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ©© пiльги, якi забранi були в не© передаю ©й храми, дам землi в Македонi© й Фракi©. - Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки. - Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi сво© грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд бога... - Говори, василевсе, а я iменем господа бога вiдпущу тобi всi грiхи. - Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб. Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Iоанна. - Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано - дружини Романа... - О, розумiю, - суворо промовив патрiарх, - спорiдненiсть третього колiна, а церква забороня╨ кровозмiшання до шостого колiна... Пам'ятаю, патрiарх Полi╨вкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ©© дiтей... А тут справа гiрша. - Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?.. - Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх. - Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його... - Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розрива╨ твiй шлюб з Феодорою. Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Iоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Iоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор - кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою ╨ кровозмiшанням. З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше - що Iоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення сво╨© мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступно© ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд - до Проту. I, звичайно, Феодора не була Феофано - надi© повернутися в Константинополь не мала. Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiда╨ про Малу Азiю, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сiрiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Iверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першо©-лiпшо© нагоди, щоб напасти на Вiзантiю. Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполяга╨, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперi©. - Iмператорська десниця, - закiнчу╨ проедр Василь, - признача╨ доместиком легiонiв у Малiй Азi© славетного нашого полководця Варда Склiра. I Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиля╨ низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ©©, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн - кращий полководець iмперi©, саме iм'я якого було грозою для ворогiв* (*Склiр - жорстокий.), славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислуха╨ться весь синклiт, нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь. 6 Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг. У таку нiч звичайно кожна людина почува╨ себе недобре, хова╨ться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантi© Iоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав. З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтриму╨ серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, - але йому вже нiщо не допомагало. Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля важко перекочувалось камiння. У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь. - Я спав? - запитав iмператор. - Так, ти спав, - вiдповiв проедр. - Феодору вислали? - Так, досi вона на Протi. - А Вард Склiр? - Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь. - Як дуже шумить хвиля... Зачини проедре, дверi, вiкна... Мене драту╨ цей шум... Проедр виконав загад Цимiсхiя. - Отепер краще... Тихо... Навiть дуже тихо... Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано... - Зараз пiзня година, завтра вона буде тут. - Проедре, ти чогось не договорю╨ш... I чому ти так дивишся на мене?. Ти дума╨ш... ти дума╨ш, що я вмираю? - Ти помира╨ш дуже довго, довше, нiж треба... - Що?.. Зiбравши всi сили, Iоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим. - Василю!.. Проедре! Це ти хочеш мо╨© смертi? - Так, - пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. - Я давно, давно вже хочу тво╨© смертi, бо ти - нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене - сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу... Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту... Iмператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип: - Феофано! - Мовчи! - голосно промовив проедр. - Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, - це i ╨ твоя остання отрута... - Боги! - Тепер тобi вже нiхто не допоможе. 7 Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна. Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу* (*Перу - берег Золотого Рогу.) народжу╨ться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. I ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерi©. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно. - Вiчна пам'ять iмператору Iоанну, - долинув у свiтлицю гучний крик, - нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!.. Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ©© нестямно калатало. "Вiчна пам'ять iмператору Iоанну", - отже, цi╨© ночi його не стало. "Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!" - отже, сини ©© сiли на трон. Так закiнчилося все з Iоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились. Але чому, чому ж мати ©х - порфiроносна Феофано - не зна╨, що сталось цi╨© ночi у Великому палацi, чому вона довiду╨ться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя? Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожно© хвилини, до не© з'явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ©© у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Iоанн, а Василь i Костянтин - ©© ж сини. Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, ©й треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси. А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софi© молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золото© палати, проедр Василь звернувся до них iз словом. Чому ж вiн не кличе ©©? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi... Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить ©й чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з поко©в, спуска╨ться вниз. Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей... Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ©© вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у сво© поко©. Там, зiрвавши з голови, ши©, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: "Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!" - скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв. Отже, проедр Василь не допустив ©© до трону. 8 Схiдна Римська iмперiя - Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ©© - Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з'╨днали в'╨дно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт сво╨ю силою, при╨днували до iмперi© новi й новi землi в ╙вропi, Азi© й навiть Африцi, - у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами. Проте цi часи минули, вiд всемогутньо© колись iмперi© вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання - зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ само© Вiзантi© не раз пiднiмались проти iмператорiв. Час, у який василевсами були Роман I i Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi - коханцi Феофано Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй, i, нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантi© - iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань. Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Iоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому трима╨ться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв'язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав'язав. Важко в самiй iмперi©: у фемах ©© кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ©© нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма ма╨тками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикi©, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в ╙вропi й Малiй Азi©. Важко доводилось Вiзантi© i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперi© протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, ©й належали землi вiд Варязького* (*Варязьке море - Балтiйське море.) до Середземного моря, майже вся Iталiя, острови на Середземному морi. Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперi╨ю iмператор Никифор Фока, але перемогти ©© не мiг. Iоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона I, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд - ©© легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагнула скласти угоду з iмперi╨ю, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантi©, скерову╨ його проти полякiв, чехiв, Русi. Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантi©. Там, в Азi©, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй все сво╨ життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти сво╨ життя й честь, нехай повою╨ в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азi© всiх його поплiчникiв, - пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме сво© справи. Iнше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперi©... Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарi╨ю й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського* (*Гiперборейський - пiвнiчний.) вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантi©? Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарi╨ю й знав, що в той час, коли iмператор Iоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарi© пiдняли повстання комiт* (*Комiт - правитель областi, комiтопул - син комiта.). Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Саму©л невпинно поширювали сво╨ царство, нинi сидять у Веденi, готують похiд проти Вiзантi©. Неспокiйний був проедр i за Русь - там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Ки╨вi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з'╨днаються вони, крий боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до римського папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора? Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не вигра╨ ©©, а втратить усе. 9 Проедр Василь поспiша╨. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарi© Бориса й довго розмовля╨ з ним. Кесар Борис ма╨ жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають. I не дивно - вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Iоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в'язень, з ним ╨ жона Марiя, дво╨ дiтей. Проедр цiкавиться здоров'ям Бориса, запиту╨ про його дружину Марiю й дiтей, розповiда╨ про те, що роблять у Болгарi© Шишмани. - Проклятi комiти! - вирива╨ться в Бориса. - Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять ©©. Проедр Василь посмiха╨ться всiм сво©м безбородим обличчям, пiдбадьорю╨ Бориса: - Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани - вони вискочки, самозванцi, в них нема╨ й краплини царсько© кровi. Борис розправля╨ плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарне нинi покликав його до себе. - Так, великий проедре. Шишмани - вискочки, самозванцi, ©х нiколи не пiдтримають болгари. Тодi проедр Василь переходить до дiла. - Покiйний iмператор Iоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, - каже вiн, - але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв, багряницю й сандалi©... Ти з братом сво©м Романом, - суворо й повагом каже проедр, - по©деш до Болгарi© й посядеш трон у Преславi. У сво©й борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантi©. Борис низько схиля╨ться й цiлу╨ кощаву руку проедра Вiзантi©. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, ви©де до Болгарi©. Але з ким, з якою силою? - Проедре Василю, - каже вголос про це Борис, - на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами? Проедр посмiха╨ться. - Кесарю Борисе, - глузливо цiдить вiн, - тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарi© надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, бо©лiв, кметiв* (*Боляри, бо©ли, кметi - бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.). Дати тобi сво╨ вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв - для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарi©. - А корона? - вирвалося у майбутнього кесаря. - Тобi вiдомо, - спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, - що Iоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю - кесареве! Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь поверта╨ йому корону, але одягти ©© на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати! Проедр Василь запрошу╨ до сво©х поко©в у Великому палацi патрикiя Феодора. Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожно© весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Ки╨ва, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, - його навiть прозивали Феодором Боре╨м* (*Борей, Бореас - пiвнiчний вiтер, пiвнiч (гр.).). Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантi© завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана* (*Каган - князь.) Курi, коли Iоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава. I патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарi©в, а каган навеснi дiждався князя - вбив його на островi Хортицi. Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi. - Я чув, патрикiю Феодоре, - почав розмову проедр, - що ти тiльки-но прибув з Ки╨ва. - Так, проедре Василю, я прибув з Ки╨ва три днi тому. - Ти ©хав морем? - Нi, по Борисфену й Понтом я боявся ©хати. На цей раз я ©хав кiньми через землi тиверцiв i уличiв, а потiм через Болгарiю. - I, чув я, ти знову вируша╨ш до Ки╨ва? - Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно ви©ду в Ки©в. - Ти - справжнiй рус! - засмiявся проедр. - Руса з мене нiколи не буде, - жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, - хоч багато русiв вважають мене сво©м роме╨м. - Ти, казали менi, навiть ма╨тки ма╨ш на Русi? Феодор Борей посмiхнувся. - Купець, який торгу╨ в чужих землях, мусить молитись сво©м i чужим богам. - Але вiру╨ш ти в ╨диного бога? - А вiрую тiльки в ╨диного бога, i iмператори Вiзантi©, й ти, проедре Василю, це зна╨те. - Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава. - Я нiколи нiкого не вбивав, - суворо промовив патрикiй Феодор, - князя Святослава вбив каган Куря. - За наше золото... - Так, золото було наше, - згодився Феодор. - А тобi не страшно там, у городi Ки╨вi? - А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Ки╨вi, ╨ там нашi купцi, i, крiм мене, двори ©хнi ╨ на пiвночi Русi - в Новгородi. Торгу╨мо, проедре Василю, i торгу╨мо непогано. Багата земля Русь, нам ╨ що ©м продати, ще бiльше можемо купити в них. - А як руси ставляться до наших купцiв? - Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз збро╨ю вдира╨ться до них... А ми, вибачай менi на словi, вдира╨мось i вдира╨мось до них. - Слухай, патрикiю, - проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, - зараз Вiзантiя не хоче й не ма╨ сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько ©хнього князя Iгоря пiд Константинополем, Святослава - на Дуна©... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi? - Що саме тебе цiкавить, проедре? - Великий палац ки©вських князiв. Патрикiй Феодор посмiхнувся. - Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Ки╨вi нема╨. - Мене цiкавить не сам палац, а князi. - Розумiю... на Русi нинi сидять сини князя Святослава. - Скiльки ©х? - У Ки╨вi сидить Ярополк, пiд Ки╨вом у землi древлян - Олег, вони - сини Святослава й угорсько© князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi - вiн син князя Святослава й рабинi. Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв. - А хто з них, - запитав вiн, - найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чу╨ш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти. - Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде ©© й скорити... - Я бачу, що ти мене розумi╨ш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантi©? - Тiльки ки©вський князь Ярополк. Вiн - християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв сво©х, особливо сина рабинi Володимира. - Вiн одружений? - Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить... - Цiкавить, i навiть дуже, бо ти по©деш весною до Ки╨ва не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою по©де кiлька слiв, а може, i ╨пископ... По дорозi до Ки╨ва ви мусите знайти печенiгiв. - Ти замислив убити Ярополка? - Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана. - Курю? - Нi. Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн ©хав до Ки╨ва й уклав мир з Ярополком... - Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре I - Пiзнiше ти все зрозумi╨ш... А тим часом слiдом за печенiгами ви по©дете до Ки╨ва, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете може князевi й жону. - О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Яропол ку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор. - На цей раз брань буде без кровi. - А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi.. 10 Над самим берегом Тiбру, на кам'янистому пагорбi Ватiканi, оточена ровом i валами, сто©ть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiйма╨ться на нiч, важкими залiзними ворiтьми. Такi ж споруди видно й на iнших горах - Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолi©, - всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам'ятники, багатства. Та споруда на Ватiканському пагорбi над Тiбром - це не тiльки фортеця - колись пiд ©© стiнами точились жорстокi бо©, лилась людська кров, нинi ж тут живе з сво©м конклавом намiсник бога на землi - римський папа. У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовля╨ з ╨пископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди ©здив потай, як купець. - Отже, iмператора Iоанна не стало... - Так, всесвятiший, господь бог покликав його до себе. - Певен, що господь бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантi©. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин. - Над ними сто©ть все той же проедр Василь. - О - посмiха╨ться папа, - цей проедр - хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Iоанн. - Це правда, - згоджу╨ться ╨пископ, - вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже ви©хав до Болгарi©, а на Русь вiн збира╨ться послати сво©х слiв i ╨пископiв. ╙пископ замовка╨. У палатi, де вони сидять, пану╨ тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчно© сторожi на вежах Ватiкану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки - вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй... Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, ╨пископ нестерпно хоче спати. Але папа не вiдпуска╨ його, схилившись на стiл, дума╨. Зовнi нiщо не виказу╨, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м'яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмiшка. У головi папи пролiта╨ тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки. З Ватiканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згаду╨ давню Римську iмперiю, цезарiв ©© i iмператорiв, силу, вiд яко© колись здригався весь свiт. Римська iмперiя! О, ©© уже нема╨, уся пiвнiчна й середня частина давньо© iмперi© захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантi©. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi - цi двi iмперi© владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперi© цезарiв, загрожують самому Риму. Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згаду╨ свого попередника папу Iоанна XII, - у той час коли нiмецький король Оттон I захопив Пiвнiчну Iталiю, брав городи Середньо© Iталi© i вже загрожував Риму, папа Iоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив ©х до Рима. Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон I не мав сили посуватись далi в Iталi©, гiнцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя - iмператори роме©в, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим. Оттон I пише папi Iоанну XII, що вiн згоден зупинити сво╨ вiйсько й не пiде на Рим, але вимага╨, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецько© iмперi©, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперi╨ю. Священна Римська iмперiя нiмцiв - це було зухвальство й просто божевiлля, - нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперi╨ю, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою. Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною? Папа розумi╨, що кри╨ться за вимогою нiмецького короля. Iмперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну ©й у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намага╨ться поглинути весь свiт, нинi ©й можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, - папа Iоанн згоджу╨ться коронувати Оттона. Але Iоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, й тому вимага╨, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд ©хньою рукою повиннi бути Рим, Iталiя, всi кра©ни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ╨русалимською й константинопольською церквами. Папа Iоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував ©м, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення ╨пископiв i суду над ними. Король Оттон знав, що Костянтинiв дар - це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватiканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону. Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперi╨ю, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв. Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в ©хнiх руках лишалась сила, з допомогою яко© можна було зробити набагато бiльше, нiж збро╨ю, - тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити сво© права мечем. У цьому папам пощастило. Слуги Ватiкану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францi©, Англi©, весь Захiд заливала хвиля католицизму. Нiчого не могли вдiяти слуги Ватiкану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов'янських земель, ще року 956-го в Нiмеччинi при Магдебурзькому ╨пископствi було створено двi новi ╨пархi© - "Раrtibus infidelium"* (*Раrtibus infidelium - областi язичникiв (латан.)) - для Польщi й для Русi. Самочинно створивши цi ╨пархi©, Оттон I i папа Iоанн XII дiють i далi: призначають "╨пископом руським" Адальберта, посилають його до Ки╨ва. Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький iмператор i римський папа, - не стала навiть розмовляти з "╨пископом руським", люди ж руськi вигнали Адальберта з Ки╨ва, а весь його почет перебили. - Ми також почнемо розмову з ки©вським князем, - пiдводить нарештi голову й каже ╨пископу Льву папа Бенедикт. - Ти не будеш довго спочивати, ╨пископе, а ви©деш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi - на Русь. ╙пископ дивиться на папу зляканими очима. - Боюсь, що мене там жде доля Адальберта. - Iсторiя з Адальбертом не повинна повторитись, - заспоко©в переляканого ╨пископа папа. - ╙пархi© для язичникiв нинi не iсну╨, руського ╨пископа в Магдебурзi нема╨, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо. - Цi князi - язичники, варвари! - Нi, варвара й язичника князя Святослава вже нема╨. Iмператор Оттон повiдомив мене, що в Ки╨вi сидить син його Ярополк. Вiн - християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiда╨ й нашу вiру. Ти, ╨пископе, на шляху до Ки╨ва за©деш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, - закiнчу╨ вiн, - пошлемо сво©х слiв у Ки©в, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посила╨ спочатку сво© легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними! На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарi© був захоплений акритами* (*Акрити - прикордоннi вiйська Вiзантi©.), i вже наближався до Родопiв* (*Родопи - Ватiканськi гори.), бачив удалинi зеленi передгiр'я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта. Вiн був не один, поряд з ним на конi ©хав брат Роман, ©х оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв - все, що мiг дати йому проедр Василь. Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, - що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю? Через це кесар, пере©жджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих бо©лiв, кметiв i боляр просив у них помочi, радився, як йому бути? Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч - грошi, а найпаче людей, - назбирали ©х сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше. Так i наближався кесар до Родопiв - з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню во©нiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, - допомогти той не може, а дума╨, либонь, сам про корону кесаря, - вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрада╨ться в Болгарi©, як злодiй. Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньо© Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере во©в, пiде з ними проти Шишманiв. Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах* (*Катун - хижа чабана.) на одному з перевалiв, прокинувся