на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар - засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах. "Либонь, вiвчарi", - подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними. - Дружино! - крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. - Ми ©демо далi, на Преславу... Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом. - Хто ви? - заволав Борис. - Ми - болгари, - вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч. - То добре, - сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. - Тодi слухайте! Я - син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем... Царство мi* (*Царство мi - царство мо╨ (болг.).), - натхненно заволав вiн, - рiдна земле, я повертаюсь до тебе! Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря. - Ти сказав правду, - промовив бородатий болгарин, - у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не зна╨мо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес роме©в. - Як смi╨ш ти, раб, так говорити зi мною - кесарем Болгарi©? Обличчя у бородатого було суворе й безжальне. - Не сам я говорю, так говорить вся Болгарiя, земля i люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч. - Дружино! - пролунав його сухий, хрипкий голос. Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв. Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка - вiн вцiлив кесаревi просто в череп. Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися ©хнi конi, осiдлали ©х i рушили в гори. Через тиждень во© опинились у Воденi - фортецi, що прита©лась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, - це була нова столиця Болгарi©. У Воденi сидiв тодi Саму©л - наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дуна╨м, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Iоанном Цимiсхi╨м i князем Святсславом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе - ворогом Вiзантi©. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини - Давид, Мойсей, Аарон, Саму©л. Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарi© Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'╨днати сили, щоб бити вiйсько iмператора Iоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарi© час сидiли в сво©х городах i областях, ждали, хто ж переможе - Цимiсхiй чи Святослав, - i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi во© залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в сво© руки всю Болгарiю. Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарi©, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше - через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з'╨днувати Болгарiю, робити це було вже пiзно - вся Схiдна Болгарiя з ©© рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi. Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантi╨ю, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях* (*Харатiя - пергамент з шкiри.) написано, що вiн i помер, сидячи на конi. Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарi©, вони не розумiли, що там i тiльки там - над Дуна╨м i Руським морем, на широких долинах i над рiками - вирiшу╨ться й буде вирiшена доля Болгарi©, вони прагнули безкровно© борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi. I ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантi╨ю наближалась. Iмператор Iоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова - його акрити стоять над Дуна╨м i в долинi, йдуть i йдуть у гори. Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантi╨ю вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, - вiн оголошу╨ саму справжню вiйну болгарам, посила╨ легiони проти Шишманiв. Що ж робить i що ма╨ робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi во© пiшли за Дунай, а ©хнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лиша╨ться вiч-на-вiч з сво©м ворогом Вiзантi╨ю. I, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посила╨ послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона I, який обiця╨ допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, - муж вiзантiйсько© принцеси Феофано дума╨ про iнтереси не Болгарi©, а Вiзантi©. У цей же час Давид прийма╨ послiв вiд папи римського Бенедикта, що, виявля╨ться, багато чув i зна╨ про кровопролитну вiйну в Болгарi©, обiця╨ допомогу в боротьбi з Вiзантi╨ю. Давид, звичайно, вiрить у це, бо нема╨ в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й римський папа. Папа посила╨ Давиду на знак сво╨© прихильностi корону з священного города Рима. Проти римсько© корони пролунав один тiльки голос - патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольсько© битви тiка╨ в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними пере©жджа╨ з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос - патрiарх Дамiан дожива╨ вже останнi днi на свiтi. Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману - якщо папа римський дi╨ хрестом, то Вiзантiя дi╨ мечем: пiд городом Сера роме© вбивають у бою Давида, Мойсей пада╨ мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, - у Захiднiй Болгарi© залишаються два сини старого Шишмана: Саму©л, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi. Кесаревича Романа привели до комiта Саму©ла босого, бо вiн розбив сво© черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях. - Що це? Кого ти привiз, во╨водо Петре? - звернувся Саму©л до бородатого во©на, що супроводжував Романа. - Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що ©хав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, ©хав колишнiй кесар Болгарi© Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили. - Ти зробив справедливо, во╨водо Петре, - дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмi╨ переступити межi Болгарi©. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це? - Брат Бориса - Роман, - вiдповiв во╨вода Петро. - Вони ©хали разом. - Ха-ха-ха! - засмiявся Саму©л. - Отже, роме© посилали сюди двох кесарiв разом. - Нi! - подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарi©, а пiзнiше в Константинополi. - Нi? - далi смiявся Саму©л. - Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Iди, Петре, - звернувся вiн до во╨води, - ти, либонь, дуже стомився? - Так, комiте, дорога була далека. Мо© во© стоять пiд дверима. - Добре! I во╨вода Петро вийшов. Саму©л встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини. - Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? - обернувся до нього й запитав Саму©л. Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись? - Недавно проедр Василь велiв Борисовi ©хати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата... - Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря? - Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави. - Хитро дi╨ Вiзантiя, - засмiявся Саму©л. - Як i завжди, загрiба╨ жар чужими руками. А ти? Чого ти ©хав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем? Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль. - Я - кесар?! - пролунало в палатi. - Слухай, комiте Саму©ле, ти жарту╨ш, бо зна╨ш - я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарi©... - Нi, я не жартую i не знаю, чому ти ©хав з братом Менi здавалось, що коли загиба╨ один кесар, корону одяга╨ його брат. Роман крикнув: - Я говорю правду, як перед богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарi©, бо я не людина, Iоанн Цимiс хiй забрав у мене все, все... - Ти про що говориш? Роман подивився на Саму©ла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть. - Вiн оскопив мене, - сказав Роман, обхопивши голову руками. Комiт Саму©л стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина. - Романе! - голосно покликав вiн його. Той пiдняв голову, й Саму©л побачив на очах його сльози. - Слухай, Романе! - звернувся вiн. - А ти служитимеш менi? Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважа╨, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його - сина кесаря - сво©м рабом? - Служити тобi? Не знаю, комiте Саму©ле, як би я мiг служити тобi. - Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, - промовив Саму©л. - Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам? - Болгарам? - одразу ж вiдповiв Роман. - Згоден. - Ти й служитимеш ©м... Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що сто©ть у Скопi©, на Вардарi. - Спасибi, комiте, за честь i довiру, - тихо промовив вiн. - Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi зроблю все щоб помститись ромеям. 2 Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ©х з рук во©в, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках - поряд з шоломами й топорами перших князiв ки©вських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Iгоря. Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ©х з рук во©в, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил сво©х, нi життя! Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу. Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга. Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти збро╨ю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй - наставник, пестун.) - во╨воду Блюда. Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда ву╨м Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Ки╨ва, назвав во╨водою Гори. А Блюду тiльки цього й треба було - як во╨вода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов ©й у довiру, став у╨м Ярополка. Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi - володiти збро╨ю може навчити княжича Ярополка не тiльки во╨вода, а й кожен гридень, адже i ву╨м улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв - чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, - ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх сво©х трьох синiв; ви©жджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Ки╨вi Ярополка, в землi Деревськiй - Олега, а Володимира послав у Новгород. Слiд сказати, що Святослав так робив не з власно© волi - Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Ки╨вi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi - не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Ки╨вi ж сiв Ярополк. Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку - високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий - дуже гарний був княжич Ярополк. Але, як це iнодi бува╨, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у сво©х дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею. Так було, коли Святослав воював у Болгарi© й на Дуна©. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у сво©й землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк. Коли до Ки╨ва дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гiнцiв. Правди нiде дiти, ©м обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся ки©вська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород. Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на збро©, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. I Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами. Але ж Ярополк не додержав сво╨© присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати - з них один син рабинi - управляють землями. Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, - тихий, дуже несмiливий князь сидiв у сво©й глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Iскоростенi, справно посилав у Ки©в дань, давав во©в, виконував усi уроки. Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, - i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й во╨водство, мужi й старцi Гори зiбрали в сво©х руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; ©м уже мало було города Ки╨ва й Полянсько© землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях. - Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревсько©... Пошли, княже, в Iскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань. Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю во╨воду, сина Свенелда Люта, який став бити в ©© лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою, во╨водську дань. Покарати Люта ви©хав з дружиною сам князь Олег - на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, - наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi сво╨©. Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й во╨води ненавидiли цього нащадка свiонiв* (*Свiони - шведи), але гомонiли, бо хотiли бути хазя©нами всiх земель, а деревляни вбили во╨воду, деревський князь вийняв меч проти Гори. Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Iгоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув... Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега. Невдовзi туди прибув Ярополк. Вiн схиля╨ колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдка╨ться, - за що його вбили. Що сльози?! Хто ©м повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка. Ранньо© весни, тiльки затужавiв Соляний шлях* (*Соляний шлях - давнiй шлях з Ки╨ва до Криму), у полi за Днiпром з'явився невеликий загiн печенiгiв: деякi - на конях, частина - в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по ©хньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед сво©х кликунiв, якi й сказали, що це ©де в Ки©в на поклiн до князя Ярополка каган орди Iлдея. На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани ©здили на поклiн до ©хнiх князiв, старi, бувалi во© говорили: "Стережись хозарина на Iтилi-рiцi, ромея - над морем Руським, а печенiга - скрiзь у Дикому полi"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Ки╨ва послали гiнцiв, якi б дiзнались, що i як ©м робити. Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Iлдею, стоячи в Золотiй палатi пiд збро╨ю свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька. Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Iлде╨ю, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит. У високих, шитих iз цапино© шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Iлдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив: - Ми при©хали, щоб дiзнатись про здоров'я великого князя, усiх во╨вод i бояр руських... - Дяку╨мо, кагане! А як тобi ©халось у полi i як здоров'я тво╨ й iнших каганiв? - Спасибi, княже! I я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари. Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Iлде╨ю, розвернули мiхи й поклали перед князем дари - суво© фофудi©* (*Фофудiя - схiдна тканина.) з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану* (*Байдана - кольчуга.), криву шаблю в золотому окладi. - За дари дяку╨мо й да╨мо сво©. Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу. - Тво© дари дуже щедрi, - говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. - Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з тво©ми отцями й проливали руську й свою кровь. Мо© орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Ки╨вом. Хочемо вiрно тобi служити. Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Ки╨ва, бо зi сходу на простори мiж Iтилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазя©нами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половцi, кимаки, огузи - орди, що вийшли в кiнцi Х ст з глибин Азi©.), о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Iлде╨ю iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi. Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Iлдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi далi йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з'╨днатись з легiонами роме©в i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Iлде©: - Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi. I князь Ярополк вiдповiдав: - Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашо© дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й уличi. Так князь Ярополк заради слави сво╨© уклав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнно© фофудi©, iржаву байдану й отру╨ну шаблю вiддавав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i уличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзько© любовi й зради людям сво©м. Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами: ще каган Iлдея не покинув Ки╨ва, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi. Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Ки╨вi, каган Iлдея мчав з сво╨ю дружиною в Дикому полi, до Ки╨ва ж ©хали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги. 3 Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi, у ма©-розма©, вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй - справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями. На хеландiях при©хали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв роме©в Василя й Костянтина, що хотiли говорити з ки©вським князем. О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ©© Святослав! Вони знали, що гречини - льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантi© з'явились у Ки╨вi. Сли iмператорiв - славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папi©в Великого палацу Лев, ╨пископ з Сопунi Никодим та купець Феодор, - тiльки ©х завели до Золото© палати, почали: - Божою милостю, вiд василевсiв Римсько© iмперi© Василя i Костянтина ми, василiки, б'╨мо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти. Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились во╨водам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги ©х пiднесли ближче дари iмператорiв. Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), суво© найтоншого венецiйського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренцi©, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси* (*Вiнiси - гранати.), жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.). - За дари дяку╨мо, - вiдповiв князь Ярополк, - а iмператорам роме©в зичимо здоров'я, довгих лiт життя, щастя. А потiм василiки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну. - Iмператори роме©в стверджують мир i любов мiж Вiзантi╨ю i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Александром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Iоанном Цимiсхi╨м. Ми - руськi люди, - вiдповiв на це Ярополк, - та кожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами роме©в князi нашi, - вiчна ©м пам'ять, - Iгор, Ольга i отец мiй - великий князь ки©вський Святослав. - Iмператори роме©в не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, - продовжили василiки, - а бажають ©х змiцнити помножити. У Золотiй палатi почувся шепiт во╨вод i бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями роме©в доспiхи князя Iгоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлi╨ в пiсках над Руським морем, над Дуна╨м, у Болгарi©! О руськi люди, рiдна земле, чи чу╨те ви нинi роме©в?! Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв... I утвержда╨ться, множиться мир з Вiзантi╨ю - купцям грецьким дозволя╨ться торгувати не тiльки в Ки╨вi, а в усiх городах Русi, ки©вський князь дасть iмператорам во╨нну помiч, аще виникне в цьому потреба... Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиня╨ василiкiв, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договiр.) на харатiях. - А коли буде надоба, - каже вiн, - iмператори роме©в мусять допомогти й Ки╨ву, дати во©в з хеландiями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рiдина.). Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройне допомагала Вiзантi©, ки©вськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в роме©в. Проте василiки посмiхаються й записують до харатi© те що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк ╨пископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську ╨пархiю на Русi встановлену ще патрiархом Фотi╨м. Ярополк вага╨ться - християнин, оточений боярами, во╨водами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, - християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотi╨м Ки©вську ╨пархiю. Та вiн зна╨, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди ки©вських князiв, через що князь Iгор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю. Ярополк зна╨ й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людi╨ ©© моляться богам старим, дерев'яним i не приймуть християнства. - Я не знаю про ╨пархiю Фотiя, - хитро каже Ярополк, але одразу ж дода╨, що на Русi ╨ чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволя╨ грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, - а це вже зрада Русi, князь Ярополк лама╨ слово батька, вiдкрива╨ дверi до Русi найлютiшому вороговi. Так говорить князь Ярополк з василiками роме©в у Золотiй палатi, пiсля чого запрошу╨ ©х на обiд у стравницю. I саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори роме©в бажали б закрiпити мир i дружбу з ки©вським князем його шлюбом з жоною царсько© кровi, що царiвна ця нинi гостю╨ в Херсонесi i скоро може бути в Ки╨вi. Князь Ярополк, сп'янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислю╨ться, згаду╨ розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга ©здила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?! - Я зустрiну й з честю прийму в Ки╨вi царiвну, - каже василiкам князь Ярополк. А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однi╨© зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя яко© ховалось пiд темним покривалом. На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайно© краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум'янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi. "О боже, - подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлi╨ю, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, - де народилась i як потрапила до Ки╨ва ця красота незрiвнянна?" Вiн запрошу╨ Юлiю до Золото© палати й довго розмовля╨ там з нею, пiзнiше вона йде в княжi поко©, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збира╨ться пир, на якому Ярополк да╨ великi дари василiкам iмператорiв, пiднiма╨ за здоров'я царiвни, келих з медом. Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'╨, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, дума╨ важку чорну думу. Так мина╨ кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлi╨ю i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною. Однi╨© ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра. I раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонно© глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали... Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях* (*Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi ╨ в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашо© ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на та╨мниче небо. Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi. - О Юлi╨! - говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Ки©в. - Ти чу╨ш звуки бил - це мо© сторожi вiтають нашу любов, ти чу╨ш голоси Гори - це все людi╨ славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, - це сам бог вкрива╨ нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, - це знамено для всi╨© Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов! В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула сво© оздоби, ©© руки простяглися до Ярополка. 4 Княгиня Юлiя дуже швидко призвича©лась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Ки╨вi в той час жило чимало роме©в, що при©хали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожно© весни на Почайнi зупинялись хеландi© купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали сво© двори. Так було не тiльки з ромеями - Ки©в добре знав тодi свiонiв, що вiльно ©здили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Ки╨вi; над Почайною цiлий конець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв. Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя - могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й во╨водськими жонами, та вони й самi одна поперед друго© намагались побувати в теремi ново© княгинi. А вже боярськi й во╨водськi жони! У них тепер тiльки й було розмови: - Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одяга╨ться як! А ходить! А говорить! I вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлi© тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя. За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен ©здили до Константинополя, були християни, що огречинились давно. Особливо ж багато християн з'явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, - купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Iскус╨в, Ву╨фаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики церковнi сосуди. Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй встановив ╨пархiю руську, в Ки╨вi з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Iгоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарi© сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ©© онукiв, священиками в перших ки©вських церквах. Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Ки╨вi, анiж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цi╨ю ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях. Мало було християн лише серед во╨вод i тисяцьких, i то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Вiзантi╨ю вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед во╨вод деякi, як-то Вовчий Хвiст Слуда потай ходили до церкви над Почайною. Коли ж на Горi з'явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Ки╨ва й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Вiзантiю. Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав ©м або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити ╨пархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори роме©в, бо вiн же був нинi родичем ©хнiм, мав прияти, як i вони, славу. Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Ки╨ва при©хала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя ©хали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло. Проте вiн розумiв iмператорiв - ©м, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi - вiн у Ки╨вi, а ще один - Володимир - у Новгородi. На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору. Вона при©хала до Ки╨ва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою ©© полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ©© груди, стан, стегна, - Ки©в i Гора пiшли на користь Юлi©, вона розцвiла, як дивна квiтка. Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутн╨, хотiв мати сина царсько© кровi, але Юлiя не признавалась, не говорила, що збира╨ться стати матiр'ю. - Ти - справдi великий князь, - почала розмову Юлiя, - у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала. Поклавши руки на ©© плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей. - Чим же я кращий? Скажи, Юлi╨! - Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе ╨ надiйна пiдпора - во╨води тво© й бояри, мужi, дружина. Ки©в - це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв. - Чому тiльки схожий? Юлiя, напевне, давно готувалась до цi╨© розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити. - У Вiзантi© ╨ один тiльки iмператор, вiн - заступник бога на землi i ╨диний господар, василевс всi╨© iмперi©. Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка - порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, вiн не ╨ господарем всi╨© Русько© землi. - У Константинополi, - вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, - нинi ╨ два iмператори - Василь i Костянтин, на Русi ╨ два князi... Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала. - У Константинополi нинi, - з посмiшкою сказала Юлiя, - справдi ╨ два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперi╨ю править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi. Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлi©. - Так, - згодився вiн, - князь новгородський Володимир - мiй брат, але ми сини не однi╨© матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн - син рабинi. - А хiба син рабинi може бути князем? - запитала Юлiя. - Батько мiй Святослав поставив мене князем у Ки╨вi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж - у Новгородi, але зараз уже Олега нема╨, нас лишилось дво╨ - я та син рабинi Володимир. - Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? I чи не бо©шся ти, що цей... твiй брат з'╨дна╨ться з якоюсь iншою iмперi╨ю, пiде проти тебе? Ярополк розумi╨, на що натяка╨ Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру. - А Вiзантiя менi допоможе? - запитав Ярополк у Юлi©. Довга хвилина мовчання. Юлiя дума╨ - майбутн╨ висить на лезi меча. - Iмператори роме©в тобi допоможуть. На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi богородицi на вiзантiйськiй iконi. 5 Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, ©хало два священнослужителi - ╨пископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у вiзку, ©ли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озбро╨них вершникiв. Так вони дiстались до города Ки╨ва з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка. Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв ©х у Золотiй палатi, вислухав. - Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше - польського князя Мешка. I папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче. - Спасибi папi римському, що памята╨ про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, - вiдповiв на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й ©м мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю? - Як слуги господа, дба╨мо не токмо про свою паству, дума╨мо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, тво© сусiди - поляки, княже Ярополче, - також мають ╨пископiв вiд папи. Бажали б ми й при©хали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги. Князь Ярополк вiдповiв на це: - Я християнин. ╙пископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi. - Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв? - Нi, я прийняв ©© вiд болгарських священикiв. - На болгарських священиках нема╨ благодатi божо©, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають. - Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам. - Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiйма╨ весь свiт. Ярополк довго думав. - Думаю, вiра християнська прийде на Русь, - повiльно сказав вiн. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати ©© всiм сво©м людям. На все свiй час... - Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ©© вiд нас. Папа римський благословить людей руських i дасть ©м церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями ки©вських князiв. Ярополк розумiв, чому цi священики з'явились у Ки╨вi, - отже, не тiльки вiра, а й зброя була в ©хнiх руках. - Святi отцi, - вiдповiв вiн, - про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми сво©ми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважа╨ нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi! 6 I тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й дiди... Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, - вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Iлде╨ю й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дуна╨м, - вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi роме© прибули до нього в Ки©в i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, римського папи, - ось сли нiмецького iмператора Оттона й ╨пископ папи римського сидять у нього в Ки╨вi, захоче князь Ярополк - Русь навiки побрата╨ться з Вiзантi╨ю, зрадить Вiзантiя - разом з нiмецьким iмператором вiн покара╨ роме©в... "А коли, - думав Ярополк, - сли нiмецького iмператора й ╨пископ римського папи по©дуть з Ки╨ва до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними ? " - Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, - каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. - Кличу Володимира до Ки╨ва, нехай у Новгородi буде тiльки посадник! - Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужi. - Ми тобi пiдпора в цьому. Брань?! Хто зна╨, князь Ярополк дума╨, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побо©ться, при©де до Ки╨ва, а вже тут його покара╨, знищить Гора. - Посилай гiнцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Ки╨ва!.. Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Русько© землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить. Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато во╨вод i тисяцьких. - Я посилаю гiнцiв до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Iлде©, - нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й во╨води думають - сили нинi в Гори невеликi, дружина - нечисленна, на земське во©нство мало надi©, але ж ©м справдi мусять допомогти й допоможуть роме©, печенiги! - Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! - гуде Золота палата. Вони одностайнi в замислах сво©х, - заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати ╨диним господарем Русi, ненаситна Гора бажа╨ брати дань з усiх городiв i земель. Пустити на Русь роме©в i печенiгiв, воювати чужими мечами - що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство - в князя. У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i во╨водам келихи, з яких спада╨ жовтувата густа пiна, п'ють гучно, смакуючи, передихують... Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки. - Пiдемо за тобою, княже! Вели ©хати слам. Ми з тобою ╨динi. Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiга╨ тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ©© поблискують, грають. Ближчими днями гiнцi ви©жджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли - до печенiгiв i роме©в, - над землею Руською нависа╨ хмара, буде гроза, кривавий дощ. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Звiстка про те, що робиться в Ки╨вi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир. Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорсько© князiвни - Ярополк i Олег - з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир - робочич, син ключницi. Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем! Та нiколи Володимир не виказав сво©х почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко. Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько - хто ж вiн - не муж, не коханий, - батько навiть не знав, чи жива Малуша? Батько ж так любив Малушу, мрiяв про не©, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про не©, i полюбив ©©, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив. Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв: - Со братами сво©ми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво© робитимуть по покону отцiв - будь в'╨дно з ними... Вiн говорив це, знаючи, що ©де, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малушi. I Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Iдучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цi╨© полунощно© землi - часто з великим болем згадував Ки©в - там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша. Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про не©. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ©© не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ©© крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ©© уст, поклала руку - дуже теплу й нiжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав - яка ж вона, його мати? Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Ки©в, - велика земля Новгородська, на полуднi впира╨ться в Полотську волость, на заходi тягнеться до ╙мi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ©© б'╨ться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь - на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збира╨ в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки ки©вському князю. А земля ця й неспокiйна - за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Iтилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй - налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi. I уже кiлька разiв об'©хав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайно© сили люди ©©, полюбив вiн i Новгород - це ж вони, лiпшi мужi, бояри, во╨води новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспо©ти i вскормити, i все зробили, - твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й во╨води, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, - во╨вода, уй Добриня. Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж ки©вський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря. Багатий Володимир i знатне його боярство й во╨водство добре берегли пiвнiчнi укра©ни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати. Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Ки©в, брата Ярополка. Виявилось, що й Олег недолюблю╨ Ярополка. Сидячи в Деревлянськiй землi, зна╨ його чорнi намiри, жде нагоди об'╨днатись з Володимиром. Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Ки╨ва, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як ки©вському князевi честь i славу. Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Ки╨вi, Олега - в Деревлянськiй землi, його, Володимира, - в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочива╨ в Перунових садах. А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега. Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира. Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата. Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спира╨ться на дужу ки©вську Гору, ма╨ велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, деревлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода. А з Ки╨ва йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк прийма╨ в Золотiй палатi печенiзького кагана Iлдею, уклада╨ з ним мир, да╨ йому городи й землi над Днiстром, - Новгород виру╨, во╨води й бояри лютують - як може ки©вський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати ©м пожалування? У Ки╨вi князь Ярополк прийма╨ слiв Вiзантi©, уклада╨ з ними мир, обiця╨ збройне допомагати, дозволя╨ ширити богопротивну християнську вiру ще й одружу╨ться з грецькою царiвною... Новгород люту╨. Непоко©ться, уболiва╨ i князь новгородський Володимир. Разом з князем Володимиром непоко©ться i вуй його - во╨вода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; вiн не тiльки во╨вода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добринi, вiн його рiдний дядько. Нiхто цого не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ©© брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ©© загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав ву╨м свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто зна╨, якi почуття керували князем, - страждаючи все життя вiд глибоко© рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина... Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, i хто б не був його матiр'ю, вiн ╨ нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя сво╨ вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi ©хнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя - Володимира - й привiз його в Ки©в, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?! Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабюii, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. I нiхто, навiть сам Володимир, не зна╨, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько. I не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн во╨вода, права рука князя, живе в злагодi з во╨водами й боярами новгородськими, здобува╨ князевi - княже, собi - сво╨. А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування - терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у сво©х руках скотницю Новгородсько© землi, у теремi сво╨му Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом. Так i жив Добриня - у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i во╨водством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня - права рука князя Володимира. А боярам i во╨водам ╨ про що дбати - у Ки╨вi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й во╨водами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiлив теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, во╨води, купцi. Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв - боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гостi бiля озера Онего, а ще один - аж над Крижаним морем, во╨вод Тудора, Iваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости - в п'ятинах* (*П'ятини - п'ять частин Новгородсько© землi.), во╨вод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло. I навiть бiльше - якщо у бояр чи во╨вод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й во╨водами або у домi когось iз них, - про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн ©хнiм заступником i перед князем. А там трапилось ще одно - неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього - немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi - уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на во╨воду Добриню. Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi во╨води, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня. I нiхто не знав, що во╨вода Володимира ма╨ iншу, свою думу - раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темно© ночi, як велiв покон, умкнув ©© i запер у сво╨му теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування; дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну. 3 До Новгорода прибули гiнцi з Ки╨ва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку ©м велено було вiддати тiльки в руки Володимиру. Вiн прийняв гiнцiв, узяв у них грамоту, прочитав ©© i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле сво©ми гiнцями пiзнiше, вiдпустив ©х. Того ж дня гiнцi Ярополка ви©хали назад до города Ки╨ва, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й во╨вод Новгорода. Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробива╨ться свiтло, зараз i його нема╨ - за стiнами терема вже нiч. Але князь Володимир поспiша╨, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм во╨водам i боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгородi. I вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами. Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому ╞х промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними. У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва ╙мця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски. - Чолом тобi, княже! - прокочу╨ться в палатi. Князь сто©ть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що увiйшли в палату з ним разом, вiчник* (*Вiчник (у Ки╨вi - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощу╨ться бiля самого помосту з берестяними сво©ми звитками, гострими залiзцями - вiн запише все, що велить князь. - Бояри мо©, во╨води, мужi, посадники з п'ятий! - зверта╨ться до всiх князь Володимир. - Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд ки©вського князя Ярополка. Вiн зупиня╨ться на якусь хвилину, вийма╨ з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгорта╨ й не чита╨ - кожне слово цi╨© грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi - вперше за всi лiта - князя ки©вського Ярополка сво©м братом. - Князь ки©вський Ярополк, - каже далi Володимир, - пише менi, аби ©хав я до Ки╨ва, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, - пише Ярополк, - зумi╨мо правити землею з города Ки╨ва... - Хто це "ми"? - вирива╨ться в темному кутку палати. - А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо луна╨ ще один голос. Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запиту╨. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання. - Про кого дума╨ князь Ярополк, - вiдповiда╨ вiн людям, - всi ви, мужi мо©, зна╨те. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами роме©в, учинив мир з печенiгами, нинi дума╨, либонь, спертись на них. - Пуска╨ ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спира╨ться? Але ж ми ©х сюди не пустимо. Про кого вiн дума╨? Що каже про Новгород? Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, виру╨ мiж скель, вирива╨ться з берегiв. - Князь Ярополк пише про нас, - вiдповiда╨ Володимир, - у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику мо╨му... Князь Володимир замовка╨, мовчить усе боярство й во╨води, у палатi ста╨ так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шуга╨ вiтер. I враз зборище прорива╨. Першим вста╨ жрець ╙мець - вiн викида╨ вгору свiй бубон, кiлька разiв б'╨ в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв во╨води. - Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосiв. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи сво╨ слово, послухай нас, не хочемо, не волимо! У зливi голосiв, що наповню╨ палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав. - Мужi новгородчi! - зверта╨ться вiн. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi... Тодi наперед протиску╨ться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, во╨вода Михало. Нiхто не гнiва╨ться. Михало такий - хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i ггятини, сам ©здив до Ки╨ва просити князя, вiн привiз сюди й Володимира. - А я ужо скажу, - з того й почина╨ Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. - Ужо я скажу, - суворо й грiзно продовжу╨ вiн, - i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибуха╨ вiн.-- Де ми живемо? Хто ми ╨? Во╨вода запиту╨, але не жде вiдповiдi, вiн зверта╨ться, либонь, до душi сво╨©, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжу╨: - Ми, новгородчi, блюдемо закон i гюкон отцiв наших, самi усгрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ята╨те, новгородчi, як було з свiонами - ©хнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашо© землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Iзборськ, а тiкав звiдти, аки вовк... Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, зна╨мо, що князi Олег i Iгор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Ки©в i про Новгород. Коли княгиня при©хала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Ки╨вi сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi? - Так, Михале! - загомонiли всi навкруг. - Правду говориш, дiло, слуха╨мо... - Зараз почу╨те! Все почу╨те! - вiв далi Михало. - Ужо я скажу. Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те вiн сказав так: - Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Ки╨вi, то бачився i говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", - сказав я йому. "Знаю, i сам хочу дати, - вiдповiв менi покiйний князь, - iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Ки╨вi, Олега посилаю в землю Деревлянську". - "Володимира", - вiдповiв я. "А ви зна╨те, хто вiн ╨?" - "Усе знаю, i Новгород зна╨, - сказав я князевi Святославу, - через те й просимо його". - "Даю вам Володимира, - промовив князь Святослав, - то ╨ мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." - "Спасибi, - подякував я князевi, - не турбуйся, вспо©мо, вскормимо..." Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси: - Не ©дь, княже, до Ки╨ва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити... - Ми тебе по©ли й кормили, життя вiддамо за тебе княже! - Аще так, не коримось Ярополку... Не вiзьмемо його посадника... Клич вiче, княже!.. - На Ки©в, княже, на Ки©в!.. Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша. - Так, людi╨ мо©, - промовив вiн. - Мушу йти на Ки©в, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами сво©ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво© робитимуть по покону отцiв - будь в'╨дно з ними. Аще зрадять покон - бути ©м в татя мiсто..." - Бути Ярополку в татя мiсто! - заволали всi. - На Ки©в! На Ки©в! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. - Клич, княже, вiче! Веди нас на Ки©в! Князь Володимир помахом руки зупинив ©х - Як же поведу вас, людi╨ мо©? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги - брати Ярополковi, роме© - його друзi, вiн поведе з собою полян, деревлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi... А ми, новгородчi, пiдемо з ким? - Усi полунощнi землi пiдуть з нами - весь i меря, чудь... Пiдемо на брань - i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чу╨, де правда, а де зло... Князь Володимир дивиться на бояр i во╨вод. - Так, - каже повiльно вiн. - У тяжкi години Русь i ©© люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзна╨ться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?! Володимир замислю╨ться. За стiнами палати ви╨ й ви╨ полунощний вiтер, вiн пробива╨ться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату. - Дивлюсь на схiд, - веде далi Володимир, - бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Ки©в... - Не клич ©х, княже! - Дивлюсь на захiд - бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли ©хнi разом з священиками папежу римського побували в нас. - Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже! - Не вiрю, - твердо каже Володимир. - Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у сво©х землях укласти. - По©демо, княже! - встають усi в палатi. - Веду вас! - рiшуче промовля╨ Володимир. - А в пiдмогу покличу варягiв - вони вiри сво╨© не нав'язують, нових поконiв не дають, воюють за золото. - Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти - там i ми! 4 Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожно© хвилини на мореходця чату╨ смерть. Сувора та кам'яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги ©х - одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його - Фрiгг, а найлютiший - син ©х громовержець Тор, що прича©вся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кида╨ стрiли-блискавицi на купцiв i во©в, якi ©дуть до Упсали. Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв - на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодi© бiля крутих скелястих берегiв Упсали. Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi ©м письмена, подекуди стояли висiченi з каменюк постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi. - Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли. Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота. - Конунг Олаф жде новгородського князя... З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й поко© пробива╨ться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, сто©ть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги. З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину. Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на ши© волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн сто©ть бiля столу в кутку свiтлицi - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi - до колiн - штани, на ногах високi пiдкованi чоботи. - Чолом тобi б'ю, Олафе Скетконунгу, - почина╨ князь Володимир, - прийми дари вiд мене й Новгорода. Во© князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболинi хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камiнь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв - для конунга, емалi - для його жони, лунницi з сканню - для дочок. - Добрi дари ти привiз, гардський княже, - вiдповiда╨ Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - кра©на городiв (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?* (*Свеарiке (або Свiонiя) - Швецiя.) Вони сiдають один проти одного за столом. Во© князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами. - Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство мо╨© землi - i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Iде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Ки╨вi-городi... - Ки©вгард, - примружу╨ очi конунг Олаф. - О, я багато чув про нього. - Тому я й прибув до Свеарiке, - продовжу╨ князь Володимир. - Маю багато во©в з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi во©в. Во©-све©, - закiнчу╨ князь Володимир, - хоробрi, ©х зна╨ весь свiт. - Так, у свiтi знають наших во©в, - згоджу╨ться конунг Олаф. - Та й самi мо© во© люблять далекi походи. Але вони, - конунг посмiха╨ться, - дуже люблять городи, землi, дань. - Городiв i земель я дати не можу, - вiдповiда╨ князь Володимир, - то не мо© городи, а людей мо©х, вони ж, зна╨ш сам, не терплять iноземцiв. А золото тво©м воям дам. - Це буде довго? - До Ки╨ва-города й назад - рiк. А може, во© тво© попливуть далi, до Вiзантi©. - Двi тисячi во©в... Рiк, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду. Тiльки темнi╨, в ущелинi за Упсалою, що горловиною сво╨ю виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалю╨ться безлiч вогнiв, народжу╨ться спiв, чути людськi голоси. Шляхом, що в'╨ться над морем, до цi╨© ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами* (*Гiрдмани - охоронники.), ©де з ярлами i лагманами* (*Лагмани - управителi земель.) Олаф Скетконунг. Ще одна колiсниця пряму╨ за першою, в нiй сидять князь Володимир, во╨води новгородськi, вони пильно озираються навкруг. Горять смолоскипи, ©хнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi. У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирають викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу* (*Тiнг - урочистi збори.) й священно© жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiйма╨ться до неба високе полум'я вогнища, воно освiтлю╨ великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерцi.), ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани. Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають сво© мiсця на лавах, слуги стоять навкруг. Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слуха╨, як поволi стиха╨ людський шум, - чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi. - Ярли й лагмани! - почина╨ Олаф Скетконунг. - Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з кра©ни городiв руських.) Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Ки©вгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу? - Скiльки треба во©в? - пiдводиться з лави ярл Фулнер. - Двi тисячi. - А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звiдусiль голоси. Почина╨ться торг, який невдовзi закiнчу╨ться успiшно. Тодi старший гiрдман налива╨ й пода╨ з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайнi роги, з яких п'ють усi, аi братафули* (*Братафули - священнi, клятвенi чашi.), гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земно© лжi й чвар, пода╨ ©х конунгу й князевi через розкладене на землi багаття - вогонь очища╨ все, вiн зробить чистим i мед у рогах. Конунг Свiонi© i князь Володимир випивають до дна сво© роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловiчо© статi, як це велiв закон, кров ©х зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили во©в, а служки подавали ©м смаженину. Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi - скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б'ють i б'ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть. У кутку велико© свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали ©© чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою. Проте конунг не спить. Вiн сто©ть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слуха╨ шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря. За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим iм'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикрива╨ чорна пов'язка, нiс нагаду╨ дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби - справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха. Про що дума╨ Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цiлу зливу думок. Конунг дума╨ про Свiонiю, Норвегiю, Данiю - три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це - чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси... Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi - Данська, Норвезька, конунг Данi© евен Твескегг i конунг Норвегi© Ерiк - близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз свата╨ його дочку Астриду. Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали* (*Одали - земельнi володiння.), ╨ лiси й рiки, в морях повно морського звiра. Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi ©х предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою. I вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт залив кров'ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту. А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в ©хнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сiцiлiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто... У той час коли конунги Данi©, Норвегi© переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонi© думали про землi на схiд вiд Варязького моря - про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i ©х люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом. I вiкiнги з Свiонi© перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англi©, Францi©, Римськiй землi. Але в Гардарику вiкiнги Свiонi© нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цi╨© землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi... Не пощастило й iншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Iзборськ, але змушений був тiкати й звiдти. Вiкiнги Свiонi© вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в сво© подi© зброю, прикривали ©© згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг* (*Штрангуг (вiд шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити цi городи. I от князь Гольмгарду Володимир зверта╨ться до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi во©в, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у сво©й землi. - Слухай, Фулнер! - одверта╨ться нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших во©в iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Ки╨вi - це мало для cвена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбива╨ Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров сво©х во©в. Мiж Новгородом i Ки╨вом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'╨дна╨ться з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи ©м, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Ки╨вi. Фулнер слуха╨, й посмiшка залива╨ його спотворене обличчя. Нi, немарне старого ярла прозвали жорстоким! 5 Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонi©, разом з ним при©хало й двi тисячi во©в Олафа Скетконунга. У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив ©х до города, лодi© ярла Фулнера стояли там, де Волхов доплива╨ до Iльмень-озера. Але що могли зробити цi двi тисячi во©в? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодi© з усiх п'ятий Новгородсько© землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир'ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори. Усiх ©х мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецько© вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницько© - котки для волокiв, з Щитно© - щити та мечi, з Кожевницько© - збрую, сiдла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви. Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв - Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях сво©х мужiв, дiвчата проливали сльози за сво©ми молодими. Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонi©, вiн послав сво©х слiв на чолi з во╨водою Михалом у Полотськ, до князя Регволда. Усе боярство й во╨води чули, як князь сказав: - Ти, во╨водо Михале, ©деш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Ки©в утверждати Русь. - Князь Регволд - вельми хитрий i лживий, - вiдповiв на це Михало. - Як можемо ми вiрити його слову? - Гаразд, - повiв далi князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь... - Добре розсудив, княже! - загомонiли во╨води й бояри. - Так i говори! I ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона. Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад сво©м слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ©© не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi. Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на подiях в озеро Iльмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi ©х самих, анi звiстки. Над Iльменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, во© дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини - лодiй новгородських не було й не було. I от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гiнцi: на далекому плесi Iльменя з'явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, во╨вода Михало поверта╨ться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з во╨водами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрi╨м побачили знайомi вiтрила. Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, во©, напевне, сiли на весла - пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Iльменя було важко; тiльки надвечiр лодi© новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег. Князь Володимир слухав сво©х слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, - вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами - мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, во╨води й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв ╙мець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з'явився i князь. - Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палатi, во╨води й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, ╙мець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук при╨днався до шуму в палатi. - Будьте здоровi й ви, мужi новгородцi! - вiдповiв на ©х вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець. У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрн╨ промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому ©х сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови во╨води Добринi i ще кiлькох старших во╨вод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем. Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що ©здили в землю Полотську. Ось наперед вийшов во╨вода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин. - Чолом тобi б'╨мо, княже, i всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли. - Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! - вiдповiв на це князь. - Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались? - Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, - вирвалось у Михала, - а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа. - Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнiв Володимир. - А вже лiпше б ми не ©хали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всi╨ю силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя. Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлю╨ться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно: - За тво©м загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя. - Ви бачили його? - запитав Володимир. - Бачили, - заспiшив Михало, - сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як. уставили князi Олег i Iгор, княгиня Ольга i син ©© Святослав, та ще так, як велять нашi боги. I тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах. - Чого ж ти замовк? - Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропону╨ш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе. - I що вiдповiв Регволд? - Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю... Во╨води й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами. - Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! - закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами. Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв. - Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн. - Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, - промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, - i менi негоже ©х говорити. - Нi, говори! - велiв Володимир. - Князь Регволд, - рiшуче почав Михало, - сказав, що його диву╨ грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти - з Новгородом чи Ки╨вом. - I вже вiн обрав? - Так, княже, обрав, бо дi╨ в'╨дно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпа╨ во╨вода очима. - Що ж ти замовк? - Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди. Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду. - I на тебе вони образу клали, - закiнчив Михало. - Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi... Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова во╨води. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на во╨вод i бояр, Володимир ждав ©хнього слова. I вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - слiпий.) на одно око. - Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дi╨ в'╨дно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда... - То правда, правда! - загомонiли всi в палатi. Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, ╨дине око блищало хижо. - А ще я скажу, - закiнчив вiн, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся вiн до Володимира, - то й веди нас тепер за собою. - Пiдемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали во╨води й бояри. У палату долинули протяжнi звуки дзвону - збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо. Пiсля вiча Володимир говорив у сво©й свiтлицi на верху терема з Добринею. Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з подiй, далекий смутний спiв. - От i все готове, во╨водо мiй, тепер i в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Ки©в, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi. - Чого печалишся, княже? - пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти iдеш на праве дiло, захища╨ш закон i покон отцiв сво©х, ма╨ш з собою во©нство незлiченне, певен я, що при╨днаються, стануть пiд тво╨ знамено й полуденнi землi. - Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь? Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрi╨м пробiгала тонка змi©ста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Iльменя, лiси. Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту. - Мушу йти! - промовив вiн. - Нехай Перун благословить все мо╨ во©нство. - Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою. Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ©©. - Нi, Добрине! - вiдповiв йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу. Во╨водi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не дума╨ брати його з собою? - Я люблю Ки©в, - поволi говорив Володимир, - за цi ж лiта полюбив Новгород... I як ©х не любити? Ки©в - отчина моя, а вспо©в мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п'ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця. - Цi люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня. - От через це й не хочу я, - нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, - залишити ©х сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари. - Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив i я його. - Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю. - Так i зроби, княже! - Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе. - Мене? - Так, мiй вуйку й во╨водо! Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрi© роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце во╨води. Вiн хотiв би пiти з Володимиром - похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях ©х ждала перемога. Правда, Добриня непоко©вся, думаючи про Ки©в. Володимир, - вiн вiрив у це, - переможе Ярополка, сяде на столi отця свого. Гора, яка нинi схиля╨ться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому. Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-у╨м Володимира. Що жде його, коли вiн при©де в Ки©в з Володимиром? Князь - дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й во╨водства. У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i во╨водам, сто©ть над ними, бо ╨ правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником. - Дуже уболiваю я, княже, - важко зiтхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi... Пам'ятай, княже, що аки во©н твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по тво╨му слову. Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави... Проте це була одна тiльки мить. А що подума╨ i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсiм розгубився, - князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою? Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього ╨ терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазя©ном i княжого двору в Ракомi. © Добриня не сказав потрiбного щирого слова. - Прощавай, княже! Щаслива путь! - тiльки й прошепотiв вiн сухими устами. 6 За Новгородом, там де Волхов-рiка з'╨дну╨ться з Iльмень-озером, ╨ гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досi. У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам'яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг - богiв п'ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливо© квiтки, день i нiч палали кострища* (*Кострища - жертовнi вогнища.). Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв во©нству зiбратись на березi Iльменя, сам прибув туди й з во╨водами став пiдiйматись на гору. Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався ©хнiм очам, князь i во╨вода бачили в затоцi Iльменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п'ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi. З гори видно було i шлях, яким во© мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Iльменя, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина. На требищi вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубни й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба. Перинь-гора не могла вмiстити всiх во©в, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. ╙м, водь, саамi й комi* (*╙м, водь, саамi, комi - пiвнiчнi племена Русi.), що ©хали на рать з сво©ми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв - дерев'янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, - пiд удари бубнiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись. На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п'ятин Святовит, Бiлбог, Триглав - подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однi╨ю головою у дiтородному закутку - i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, ╨мi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь. У цей день i годину за князя Володимира i всiх во©в, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному мiсцi в самому городi - там у невеликiй християнськiй дерев'янiй церквi Iоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа. Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi во╨води позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Iльменем. А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз. Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Iльменя очi, мiцно стиснутi уста. - За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! - чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, вiн готовий був вести ©© до Ки╨ва, до самих далеких укра©н Русi. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно ©здили Днiпром i перетинали Руське море, при©жджаючи з Ки╨ва, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними. У Великому палацi про цi подi© знали ще бiльше - готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь сво©х слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати ╨пархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, - Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв сво©х, продавав iмператорам роме©в руськi землi. Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу - перший з них проводив днi i ночi з сво©ми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь. Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландi© з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б ки©вському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили велико© шкоди. Легiони роме©в над Днiпром i в Ки╨вi - та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi! Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя само© iмперi© було в небезпецi. Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Iоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Iоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра. Проедр Василь дiяв рiшуче - прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, - так у рiзнi феми Мало© Азi© потрапили Дельфiни, Куркуаси. Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикi© самi тiкали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменi©, Грузi©, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно. Проедр Василь розумiв, яка сила збира╨ться в Малiй Азi©, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок - увiльня╨ iменем iмператорiв Варда Склiра з високо© посади доместика, признача╨ його дукою* (* Дука - губернатор) Антiохi©. Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд сво╨ю рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперi©, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантi©, що мала незчисленнi багатства. Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азi© й навiть у ╙вропi, також пiдтримували його. Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантi©, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тiгром i ╙вфратом, волостелин Багдада й Вавiлона Адудаула - всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу. Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя - вiн знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував - одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантi©? Розмiрковуючи далi, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би ©х i далi. Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Саму©ла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарi©, iншi стверджували, що Саму©л призначив Романа начальником всього свого вiйська. Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарi© - нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантi╨ю височiли Родопи, - загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари. Там, за Родопами, вже збира╨ться й насува╨ на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з'являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперi© загрожувала смертельна небезпека. Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Ки╨ва, ©х, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до свято© Софi© й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива - золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири. Одного тiльки - вiдповiдi на прохання князя Ярополка - мужi нарочитi не мали, iмператори велiли ©м ждати й ждати. 2 У лiсах над Захiдною Двiною, до яко© з право© руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiво© - Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ. Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступа╨ довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiдда╨ за труд - навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна доплива╨ до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту. Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв* (* Латгали, земгали, куршi - древнi племена, що жили над Балтiйським морем), що мали сво© покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках. На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали сво© пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх I Птицелов i син його iмператор Оттон I, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також сво© загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв'я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Ки╨ва. Через це люди Полотсько© землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ. Правили Полотськом i всi╨ю цi╨ю землею сво© князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими - Тур i Регволд - рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип'ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом. А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодi© з його дружинами увесь час ©здили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга - там ©х гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам. Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений сво╨ю дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв - Роальда i Свена - та ще дочку - сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь. Вона була мрi╨ю багатьох вiкiнгiв i скальдiв* (* Скальди - мандрiвнi спiвцi), просити ©© руки при©жд