i. Вона розплакалася i побiгла жалiтися батьковi. I от вибiгав цей розлючений i бородатий бугай i женеться за мною. Я бiжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене млiють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, i земля хита╨ться пiдi мною... Але куркуль мене не наздогнав... Якось вiн показував сво©х коней управителевi економi© (Кам'янський зрошувальний участок). Той у бiлому костюмi й такiй же шляпi при©хав у фаетонi з дружиною. Важко з нього вилiз i, заклавши руки за спину, гладкий i мовчазний, дивився, як куркуль перед ним i бiднотою, що зiйшлась подивитись, хизувався сво©ми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкiрою баскими кiньми. Дивився управитель, дивились люди, але очi у них дивились по-рiзному. В управителя в очах - панська поблажливiсть, а в людей - сум i гнiв... Раз я пiшов на подвiр'я нашого сусiди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, i я з ним по-дитячому дружив. Я стояв у дворi, а вiн недалеко вiд мене розкрутив у себе над головою кийка, а вiн вирвався з його рук... Я iнстинктивно нахилив голову, i смерть страшно джикнула надi мною... А сусiдня, з iншого боку, дiвчинка Оксана чарувала мою маленьку душу сво©м задуманим лицем i чорними бровами. Я любив ©©. Звичайно, моя любов була на©вна i чиста, як роса на травах у зорi, як тьохкання соловейка в кущах, коли вi╨ солодкий вiтер свiтання. Потiм, коли я вже вчився в сiльськогосподарськiй школi при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрiчав ©©, коли чергував на фермi, а вона там працювала, i потiм мене чарувала ©© горда краса. Але я ©й нiчого i не сказав. XVI У сво©х родичiв, Сидора Сосюри i його дружини, тьотi Галi, я цiле лiто робив на гарманi. За це я одержав на кiнець лiта пуд борошна. Борошно я продав на базарi за 75 копiйок i за цi грошi купив квиток на право навчання до нашо© 2-класно© Мiнiстерсько© школи, в якiй треба було вчитись п'ять рокiв. Але мене прийняли до третього вiддiлення, а не до першого, бо батько мене пiдготував до нього, ще коли вiн учителював по селах Донбасу. Я став учнем. I це для мене було таке щастя, таке щастя! Коли нам задавали уроки, наприклад, по iсторi© "от сюда - до сюда", то мене не задовольняло читати "до сюда", а я читав далi. Мене цiкавило, що далi... Взагалi я дуже багато чи©ав маленьким. Я вже полюбив бронзовi образи "Iлiади", "Одiссе©" 1, плакав над "Кубком Шiллера", захоплювався Зейдлiцом i Уландом2 у перекладах Жуковського i Л╨рмонтова, ну i, звичайно, заливав сльозами сторiнки "Кобзаря" Шевченка. Казки Пушкiна мене чарували, як i "Демон" Л╨рмонтова, i це поряд iз "сищиком" i "Пещерою Лейхтвейса" та "Индейскими вождями"... Тiльки ясно, що в мо©й головi цi╨© мiшанини, що я запо╨м ковтав, не було. Мов якась чарiвна рука все дбайливо i нiжно розкладала в мо©й душi по поличках, а непотрiб викидала, i моя душа все росла, росла, i ©© крила поволi обростали орлиним пiр'ям, крила знань i фантазi©. У нас у школi раз на тиждень був спiльний урок спiвiв, якi нам викладав (теорiю i практику) завiдуватель школи Василь Мефодiйович Крючко. На цьому уроцi завжди були присутнi учнi 3-го, 4-го, 5-го вiддiлень. Ми часто спiвали патрiотичних пiсень i особливо: Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце для народа бьется! Там, у цiй пiснi, е слова: Пока люди все на свете превратятся в гномов! Василь Мефодiйович спитав, звертаючись до учнiв усiх трьох вiддiлень (я тодi був у третьому): - Кто мне скажет, что такое гномы? Всi мовчали. Тодi я пiдняв руку. - Ну, Сосюра! Я сказав: - Карлик. А вже в четвертому вiддiленнi, коли Василь Мефодiйович бiля дошки довiв другий випадок рiвностi трикутникiв, задаючи на урок на другий день, вiн раптом спитав: - А кто мне сейчас докажет эту теорему? Всi мовчали. Тодi я простяг руку. - Ну, Сосюра! Я вийшов iз-за парти i слово в слово, як Василь Мефодiйович, довiв теорему. Вiн казав учням про мене: "Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут". А я дiйсно iнодi задавав йому запитання, тiльки у Василя Мефодiйовича вуха в'янули не вiд сорому за мене, а за себе. Бо вiн не мiг вiдповiсти на мо© запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирiчним хлопчиком питав у не©: "Почему Бог создал человека таким непрочным?" Ванi вже не було. I я сам носив воду додому. Але у нас не було бичовки. Менi соромно просити бичовки у людей, i я зимою на льоду, що наплыв i замерз од розлито© води, в маминiй теплiй кофтинi й великих на мене батькових чоботях стою бiля колодязя i мовчки мерзну. I от пiдходить гладка i рум'яна тепло одягнена багатiйка. Вона дивиться на мене i, спiвчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже: - Бiдна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посинiли! Витягла воду й пiшла. А ось пiдходить бiдна жiнка. Вона мовчки витягне води, спершу налл╨ менi, а потiм собi й пiде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жiнка-тру жениця з велико© лiтери. А таких мiльйони. Потiм уже, на фронтах громадянсько© вiйни, ми йдемо, пiсля тифу, в обозi, худi, виснаженi, жовтi й голоднi. Йдемо через село. А бiля ворiт стоять гладкi куркулихи й, склавши хрестом руки на сво©х високих, повних сала й молока грудях, спiвчутливо хитають сво©ми свинячими головами. А хлiба дадуть? - Давай бiлизну! А де ©© вiзьмеш тодi, бiлизну, коли ми ©© давно промiняли на хлiб. А бiдна жiнка мовчки винесе нам з останнього буханку хлiба, а то й нагоду╨ кислим молоком iз мамалигою. Святi й прекраснi жiнки нашого народу! Вони мовчки робили сво╨ святе дiло. А куркулихи не жiнки нашого народу. То потвора без душi, якi не мають нiякiсiнького права зватися людьми. Василь Костянтинiв, що потiм, у вiйну, був добровiльцем батальйонiв смертi, менi подобався. Красивий, чорнобривий i хоробрий, вiн був дуже сильний i запальний. Менi тiльки не подобалось, що вiн такий жорстокий. Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам вiн теж волох) убивали на глинищi бiля Дiнця собаку. Вони це робили радiсно i завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кiстку собацi у залите кров'ю око... I був ще на селi один Василь Костянтинiв з могучим басом. Вiн з усi╨© сили бив себе кирпичиною в сво© груди, що гули, як орган, i доiсторичний крик його, мабуть, долiтав од нашо© хати до заводу. Вiн потiм став червоногвардiйцем i тримав себе геро╨м. Ми часто купалися на Дiнцi, майже жили водяним життям. Особливо ми любили купатися в гарячiй водi, що текла з заводських труб пiд землею i виходила на береги Бiло© (що впадала в Дiнець) i Дiнця. Нам подобалось iз гарячо© води (Бiла, коли пiдходила до Дiнця, ставала гарячою од гарячо© води з заводу) запливати в холоднi зеленi й швидкi води Дiнця. Все тiло наше кололо безлiччю голок вiд раптового переходу од гарячого до холодного. Дiнець. Рiка мого золотого дитинства. Ти вiчно в менi, в мо©х золотих згадках про тебе, про солодке й гiрке, що переснилося i одснилося мо©м карим i сумним очам, душi мо©й тривожнiй... XVII Ми йшли на гору од Дiнця. Юзефович, мiй шкiльний товариш, iшов останнiм за мною iз твердим, як залiзо, сучком iз держалном, виламаним iз грубенько© дошки. Нечутно наблизившись до мене, вiн з усi╨© сили рiзонув мене тим сучком у лiву половину голови, за вухом. Голова моя якось легко закрутилась, i я упав, нi, не упав, а земля сама до мене пiдлетiла i чомусь з правого боку, як стiна... I я лiг на не©, як на теплу, уютну i м'яку подушку. Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тiкав "бочонок". - Чого ж ви сто©те? - крикнув я до хлопцiв, але всi розгублено мовчали, а Нестор, теж шкiльний товариш, тiльки знизав плечима. Потiм у школi, коли я узнав, звiдки людина вiдчува╨, що вона сто©ть, сидить чи лежить, я зрозумiв, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рiдину в полукружних каналах середнього вуха. Кiстка черепа за вухом не трiснула, а трохи вгнулася i здавила слуховий нерв. Я став глухим на лiве вухо, i з того часу у мене в лiвiй половинi голови вiчний шум, як розвiяний дзвiн, який то слабне, то дужча╨. "Бочонка" я таки спiймав на тiм же Дiнцi i важкими грудками засохло© землi загнав у капусник. Удари гулко гупали по ньому, а вiн, як хижа кiшка, вишкiрившi© гострi зуби, стрибав по вогкiй землi i нiяк не мiг прорватися до мене крiзь гнiвний град грудок завбiльшки з дитячу голову. XVIII Ми переходили через ярок, що бiля кладовища, повз яке нам треба було йти. Було ще темно, i снiг пiд нашими маленькими ногами так гостро i холодiю скрипiв... Раптом до нас метнулися двi великi чорнi тiнi. - Давай грошi! Ми плачемо, не да╨мо, а вони, вищi за нас у пiвтора раза, здавили нас сво©ми важкими, залiзними руками. Той, що обшукував мене, сказав: - Я всi не заберу. Але вiн забрав усi мо© нещаснi мiдяки, i я нiколи не забуду хижо© куркульсько© руки в правiй кишенi мо©х штанцiв, що розчепiрила там пальцi, а потiм люто й переможно стиснулась в кулак з мо©м нахристославленим гонораром. Ну, ясно, що це були куркульськi мордатi буцiвки, бо дiти бiдних людей нiколи б на таке дiло не пiшли. Наша сучка народила багато цуценят i здохла. Цуценятка були слiпенькi й безпорадно вовтузились бiля мертво© матерi, а потiм почали подихати одне за одним. Менi було важко дивитись на ©х муки, i я взяв ©х уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку i понiс на кручу над Дiнцем, щоб вiдтiля (круча була дуже висока) покидати ©х униз, а вони долетять до землi i зразу повбиваються. Дурний, я зовсiм забув, що внизу було гнойовище!.. Була нiч, темна й жорстока нiч, коли я, маленький, пiд донецьким вiтром, з городу вийшов на кручу. Я поставив бiля себе корзину i з плачем витяг iз не© тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим i холодним носиком менi в руку. I в чорнiй вiтрянiй тьмi я, з серцем, що розривалося од жалостi, високо розмахнувся над головою цуценятком i шпурнув його вниз... Воно десь там, у глухiй тьмi, м'яко i страшно гупнулось об землю i почало кричати... Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить... Решти цуценяток я бiльше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побiг навкруги кручi на крики мого маленького братика... XIX Осiннiй ярмарок на вигонi за селом, море фарб i кольорiв, вигукiв, i все це райдужно руха╨ться концентричними хвилями. Пахне борщем i ковбасою, що тут же, пiд полотняними напиналами, ©дять заклопотанi люди. Бiля коней, що вихваляють чорнi бiлозубi цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавцiв i цьвохкають батiжками, що тримають за пужално, ©х жилавi й натрудженi руки, руки степових богатирiв. I тут же, в цьому барвистому i рiзноголосому гомонi, грають у рулетку люди, забувшi© од звiрячо© жадоби навiть про епiлептика, що лежить пiд столом з рулеткою. Його щоки то кругло i туго надимаються, вiн диха╨ страшно i важко, а над ним його "ближнi" гризуться, як вовки, за нещаснi копiйки, забувши, що у них пiд ногами стогне i мучиться людина в епiлептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на грошi балки каруселi, i од цього крутилися люди на дерев'яному конi. А за це один раз задурно катались на каруселi пiд мотив пiснi: Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет. А з балаганiв повибiгали "на раут" мандрiвнi артисти i закликають публiку. Хазя©н звiринця на очах у всiх встромля╨ в рот слизьку й холодну голову удава, строката лiана якого обвилась йому круг ши©, пояса i звивисто збiга╨ до нiт. Я купив за п'ятак квиток i зайшов у звiринець. Менi було 12-13 лiт, а я заранi, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, мо©х давнiх знайомих по Майн Рiду 1 i Густаву Емару. Особливо менi сподобались мавпи i мавпенята, що, незважаючи на присутнiсть публiки, меланхолiйно займалися пристойними i непристойними справами. Був пiзнiй вечiр, коли я, покинувши звiринця, повертався до сво╨© рiдно© хворостянки, що ще й досi менi сниться, хоч менi вже майже шiстдесят два роки. Я навчився ходити на руках, як ярмарковi гiмнасти. Спочатку це довго не виходило, i я часто звозив до кровi собi вилицi й щоки об землю. Але я уперто продовжував i таки навчився. Тодi не було на селi iнструкторiв фiзкультури. Я не знав мiри i зводив важкi каменюки на витягненiй руцi, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсiм затримував дихання. А потiм, бо менi набридло ждать, поки одхлине кров од голови, пiдстрибував i всiм витягненим тiлом бився об землю пiдошвами, вiд чого весь стрясався, як од грому... I це не раз i не два... I от одного разу, коли я читав дiдусевi "Вершника без голови" 2 (сам я був без голови з тим стрибанням i ходiнням на руках!), у мене в серцi щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка... Я захлинувся... i продовжував далi читати. Через небагато днiв, якось прийшовши iз школи, я потягнувся до полицi з книжками, що була прибита на стiнi вище мо╨© голови, i вiдчув, так страшно вiдчув, що все менi в грудях поповзло вниз... I весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче i дужче i, не витримавши цi╨© муки, з плачем вибiг на вулицю i, пiдiймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця... Воно билося швидко, швидко. Я пiшов до Трохима Iвановича, нашого вiчно молодого з гiгантським досвiдом фельдшера, що мiг дати сто очкiв наперед першому-лiпшому докторовi з дипломом, хоч вiн i без диплома. Вiн вислухав мо╨ серце i сказав: - Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце. XX На горi заводський посьолок, а пiд горою содовий завод i наше село. Вузька i каламутна рiчка Бiла одрiзня╨ нас од заводу. Вона тече в Дiнець, що срiбним поясом лине повз димний гай заводських труб i замрiяних селянських хатин. А за заводом станцiя. Залiзниця лежить пiд горою, золотою пiдковою протинав село i зника╨ за синiми вiтряками. А по нiй вiчно дзвонять i хитаються червонi змi© по©здiв, i видно, як пiд колесами, на стиках, ритмiчно вгинаються рейки i шпали. Ми чiпля╨мось на ходу, i за нами ганяються кондуктори. Багато хлопчикiв лишило сво© голови i ноги на кривавих i димних рейках нашо© залiзницi... Але це не спиняло iнших. I було геро©змом зiскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти мiж рейками i шпалами, а над тобою громово пролiта╨ потяг i смертно дзвенить ланцюгами... Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не пiдводиш голови... Все зда╨ться, що потяг летить над тобою, i повна грому твоя душа... А спробуйте ви пройти по однiй рейцi од будки до будки або стрибнути з високо© верби в Дiнець, ударитись головою об затоплений човен i лишитись живим... Вiчно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дiнцем лiс, i летять у димнiй синявi вагончики за Дiнець i на далекi шахти. А вночi, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий дiамант, повний гулу й електрики завод i смутнi каганцi села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, мо╨ бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами й долiвками з глини, рушниками й вродливими дiвчатами!.. Тво© пiснi, й гармонi, й парубкiв... Такi села ╨ тiльки в тебе, моя могутня Укра©но, мiй цвiте чарiвний i нiжний! Мо╨ дихання й очi снять тобою... Твiй синiй вiтер i золотi вечiрнi верби, тво© мiсячнi ночi у дзвонi солов'©в i поцiлункiв, з довгими тiнями яворiв... Третя Рота... Спiва╨ телефон у полях, i по стовбовiй дорозi летять ©вто, а в них сидять люди, в шубах i синiх окулярах. Обдертi й замурзанi, ми вибiга╨мо дивитись на них, за ними женуться нашi крики й собаки... Авто хрипко i страшно кричить, i од його крику конi злякано несуть дядькiв у бiдних свитинах, з суворими i засмаглими лицями пiд золотими брилями... Це - мо© дядьки, це - моя Укра©на... Яке щастя, що я - укра©нець, що я син мо╨© прекрасно© i трагiчно© нацi©! XXI В кiнцi Красно© вулицi, бiля волоха Арифея й пивно© Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабi Цибульчисi, за землю. Вона, як догорiла свiчка, вiчно лежала на печi, вiдкiля виглядало ©© зморщене, як вiск i земля, лице. Люди приносили ©й окрайцi хлiба й воду. Одного разу вода лишилася не випитою й хлiб не з'©деним. На печi лежало маленьке й висохле тiло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю носом. Чужi люди обмили й поховали самотню i неогороджену любов'ю, як тином ©© хворостянка, бабусю. Ми стали жити в цiй хворостянцi. Нас було десять душ; батько, мати й вiсiм душ дiтей - три хлопцi i п'ять дiвчат. Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горiлку, - i ми стали жити погано. Мати вiчно бiгала за ним, щоб вiн не пропив грошей, - i ми росли, як трава, в брудi й сонцi - вiчно голоднi й немитi. Обдертi, ми покотом спали на сво©й одежi, у снi мочилися на нiй i жили, як мавпи... Вночi приходив вiчно п'яний батько, i хату заливав горiлчаний дух, i плач, i лайки матерi... А батько в туманi алкоголю не бачив нiчого i на голоднi докори матерi вiдповiдав: - Бог даст день, бог даст пищу. У нього було вузьке татарське лице, опуклi карi очi, орлиний нiс з чулими й тонкими нiздрями, довгi козацькi вуса i безвольне нiжне пiдборiддя, бороди не було, а пiд нижньою яркою i повною губою рiс кущик волосся - буланжа. Пальцi в нього були жовтi вiд махорки, i задуманi очi завжди дивились униз. Вiн ходив трохи зiгнуто в чоботях i сорочцi, пiдперезанiй мотузком, любив спiвати сумних укра©нських пiсень i писав вiршi. Говорив вiн росiйською мовою. Це був феномен i жертва того часу. Вiн п'яти рокiв став школярем i на колiнах у вчителя рiшав завдання. Потiм, у штейгерськiй школi, вiн, першокласник, готував до випуску сво©х товаришiв, третьокласникiв. Тодi вiн був тонким юнаком з натхненними свiтлими очима. Як тяжко пригадувати цi днi, коли за вiкнами стогне завiрюха, кричать авто, i в димi мiських цигарок, крiзь сльози споминiв, мерехтить смугляве личико задуманого хлопчика на дерев'яних коньках, закручених цурками й мотузками... Менi вже тридцять рокiв, у мене два сини, i один страшно подiбний до мене. Я дивлюсь на нього, на його рученята й капризнi губи... i непереможно вста╨ бажання ще раз прожити, хоч у споминах, сво╨ життя над золотим Дiнцем, у шумi тихих верб i осик, у янтарному цвiтi акацiй i дзвонах, церковних дзвонах, тепер чужих, а колись таких мiстичних i рiдних. О моя Третя Рота... Твiй вiтер тепло й ласкаво б'╨ в мо╨ лице, я плачу вiд любовi й музики, що не вернувся до тво©х кривеньких тинiв, далеких яблунь i мо╨© молодостi. Моя смуглява й темноока мати варить борщ i проклина╨ свою долю. Ми, замурзанi i обдертi, бiга╨мо круг не©, нам хочеться ©сти, мii з ранку нiчого не ©ли, i, щоб не так хотiлося ©сти, довго спали... Та це не помага╨, i ми морду╨мо матiр сво©ми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у бруднiй спiдницi, б'╨ нас, худеньких сво©х катiв, i витира╨ полою злi сльози. Ми рано навчилися знати все. П'янi сцени, повнi плачу й лайки, зробили нас нервовими i вразливими старичками з не по лiтах розумними й печальними очима. Кругом жили щасливi люди. Сусiдськi дiти були гарно одягненi, купували на ярмарках ляльки, цукерки, i вони весело дивилися на свiт. А ми, в брудi й холодi, були подiбнi до картоплi, що блiдо цвiте в темних i холодних погребах. А поруч, у пивнiй, пiд ногами п'яних робiтникiв гримiла пiдлога i одчайдушний голос виводив: Получил получку я, веселись, душа моя. Веселись, душа и тело, вся получка пролетела. Пиво й сльози лилися рiкою, i золотою рiкою ц.-iивли у безвiсть смутнi огнi над селом i над димом заводу. I крiзь дим вони здавались очима печальних матерiв, що плачуть над пропащою долею сво©х дiтей. Ранками владно кричав гудок на заводi, йому хрипко вiдповiдали гудки на шахтах, i сiрою низкою тяглися робiтники з клунками сво╨ю вiчною дорогою. А ми, дiтвора, зимою грали в ковiньки, розбивали носи на сковзалках, весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили на Дiнцi, а восени рвали багряний i солодкий глiд у золотих балках над "чавункою". Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася холодна осiння грязь цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй руцi заквiтчану курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i п'яний, за ним iшли бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в грязi боролась за конфети, що ©м щедро розкидали родичi молодих. А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн кидав роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь вiн любив вбирати хрестики, видурював ©х у дiтей, а то й просто зривав а ши© разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з сво©м нудним i вiчним: - Дай х'╨стика. Маленький i кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом. А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу сво╨© матерi й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало: - Ой мамо, мамо... Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i пожари. Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i гостра руда борода сумно хиталась пiд незрозумiле бурмотiння. Ларька й Федька Горошенята ходили зi мною на смiтники заводського магазину. Цiлими днями копались у брудi, шукаючи солодких ягiдок i кольорових папiрцiв. Нам тiльки снилося прекрасне життя iнших, що не мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i ляльки, i теплi кiмнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копа╨мось у багнi й чужих недо©дках. Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила доля. Я плавав з капiтаном Немо на пiдводному човнi, був в'язнем на повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на iндiянiв на далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами, повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив ©х у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав: - Дядя! У вас нет сыщиков? Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу, i я годинами на жорстокому морозi стояв бiля ©х ворiт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку. Але вреднi дiти бруднили й рвали книжки так, що не можна було ©х повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi, так що менi не можна було нiкуди й пiти. Пам'ятаю, була холера, i я надiйно думав: - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив. I раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спiймав мене з хлопцями на Дiнцi. Втекти я не мiг i покiрно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову. - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi покажу, як не повертати чужих книжок. I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком. Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що рвуть чужi книжки. Я дуже люблю ©х, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити. Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тiльки здивовано розводив руками: - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним i чекав на свою долю. Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я замовк, вiн, блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнiв од спинено© кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин: - Доки ти будеш мучити цю дитину? Хлопцi ©х розняли. Але цей парубок бiльше мене не чiпав. Вiн навiть запросив мене до себе i дав ще книжок. Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод. Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводсько© бiблiотеки Сергiй Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати книжки. Як сон були менi Третя Рота й порожнiй живiт. Книжки замiнили менi товаришiв i ласку матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла ярко i любовно пiд сяйвом звiльнено© думки. Вони дали менi крила й майбутн╨, розкрила менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила одкрили менi сво╨ лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi чарiвно© музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли чита╨ш книжку, я так намозолив очi господинi iлюзiону, що вона дозволила менi безплатно ходити на картини. Звичайно, мо©ми улюбленими були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог у животi. I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне життя, яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити, до якого нiколи менi не долетiти, хоч у мене й ╨ крила, але крила фантазi©, на яких справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашо© хворостянки. I коли бархатнi акорди невiдомо© музики заливають темний зал iлюзiону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що вiд них ста╨ мокре пiдборiддя й мо© дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти, так i я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному свiтi, сидiв у темнiй залi i плакав над загубленою радiстю. На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i робив вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив. Але потiм я кинув красти, бо в цьому не бачив нiяко© радостi, крiм перспективи ходити з одбитими печiнками. Я дуже любив собак, кiшок i коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку, що водила тiчок по городах, прив'язали ©© до тину i почали вбивати. Били вони ©© тоненькими дубцями i тiльки мучили ©©. I я, повний невимовно© сили, весь у сльозах, розiгнав хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив ©© на волю. Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили подихати конi. Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, ©м смертно тремтiла облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали шию в синяву й свiтло до холодних осiннiх зiр. А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили сво╨ дiло на ©х димних од кровi тiлах. XXII Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем i задушевним голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв сво╨ю роботою, любив нас, як сво©х дiтей, а ми за це неможливо шумiли й на перервах пiдiймали такий пил, що лице Василя Мефодiйовича плавало в ньому, наче одiрване вiд тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима. Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительсько© вдарив свого товариша. Спокiйно й терпляче робив вiн сво╨ непомiтне й велике дiло. До кожного вiн пiдходив iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi. Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв. Просто така в мене була пам'ять. В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi пирiжки i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла. А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати ©й, як я ©© люблю, що лице ©©, в райдузi золотого волосся, з синiми й печальними очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею. I в свiтанковiм трепетi мо╨© закохано© душi звучало: Милая, знаешь ли, вновь видел тебя я во сне. В сердце проснулась любовь, ты улыбалася мне. Где-то, в далеких лугах, ветер вздохнул обо мне... Степь поживала в слезах, ты размечталась во сне... Ты улыбалась, любя, помня о нашей весне... Благословляя тебя, был я весь день, как во сне. А. Белый_ 1 Була весна, i ми з Лiзою пiшли за станцiю готуватися до iспитiв. Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг сказати Лiзi про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на не©, як на святу, i молився на ©© золоту потилицю. Од не© вiяло таким щастям i ароматом, що я захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве мо╨ лице, але не мiг сказати ©й про свою та╨мницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився на ©© нiжнi рухи, як вона томно повертала сво╨ лице й поправляла непокiрне волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на ©© рожевих i [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi: - Куди це ти ©© водив?.. Лiза вiдповiдала: - Не он, а я его водила. I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз очима, менi хотiлося, щоб нiколи не було села i цих противних хлопцiв, щоб я вiчно йшов за Лiзою, дивився на ©© нiжнi рухи й молився на ©© золоту потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хита╨ться в янтарному полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя. Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати сво╨© радостi. Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч i знав я, як щасливо засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали тепло й жагу наших тiл. Тiльки тепер я вiд Лiзино© подруги узнав, що вона мене любила. За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице мо╨© молодостi дивиться в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу за тремтячу руку i скажу ©й про свою любов, загляну в блiде восторжене лице, i мо© губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першо© любовi. Та не скло мiж мною i мо╨ю молодiстю, а довгi огненнi роки, повнi любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене, i прокляте марево ©х затуля╨ од мене синi й далекi очi мо╨© першо© любовi. Дзвонить годинник, одбива╨ хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi вказiвки не покрутяться назад крiзь кров i снiг мого минулого, щоб наблизити до мене розширенi й коханi очi. За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть. XXIII Пухка ©© срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця рипiла на вулицях Третьо© Роти, коли ми з батьком ©хали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв знайти в нього працю. Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми ©хали "зайцями". Була нiч. Стомлений батько лiг i заснув бiля станцiйного буфету, прямо на паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого чобота вдарив його в бiк. - Вставай! Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiвано© образи. - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком? I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он тебя засадит в тюрьму", батько не звернув на це уваги i так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання гаряче тиснув батьковi руку. З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова. I колi© ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i чорнявий, закричав на батька: - Ты чего здесь? - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош. Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку. Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок. Дiти Уварова були, як квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й багато розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але я був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив. Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це я сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний плач братiв i лайки матерi, що буде холодно вдягатися, i в запорошенi вiкна гляне вороже сонце, i блакитнi шибки заллються шумом нового голодного дня. Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого заводу задимiли надi мною. Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi. Я почав ходити на щебiнь. Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали пiвнi, й холодна зоря тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я йшов туди, де над "чавункою" i гулом по©здiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де нам видавали на снiданок iржавi оселедцi, i важка тачка з камiнням натирала мо© руки до кривавих пухирiв. На щебенi робило багато дiвчат, i часто пiсля роботи пiд холодними зорями в шумi трав i молодо© кровi вони кликали мене ночувати в половниках, повних золото© соломи й мiсячного промiння. До ранку ми вовтузились i нарештi засинали з блiдими й стомленими обличчями й схрещеними ногами. А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi тiнi, а повз каменярень пролiтали по©зди, i я замрiяно дивився на дiвчат, що в шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi: - Чорнявий, по©дем з нами. Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубi, вони димно летiли в даль, i ©х повнi голоси нагадували менi про рум'янi степи, привiтний шум га©в i кохання пiд зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важко© i монотонно© працi, кидав ©© i йшов до сво©х книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки. Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння, ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй але©. Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив менi бiльш, нiж роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi недокурок, i обридлi розмови про давно обридлi речi. Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi зiр зливалися з його огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць чiпляв на ©х вiтах срiбне павутиння. На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками, смутно долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або гармонiя ридала й жалiлася над спокiйним свiчадом рiки. На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi мерехтiли над ним. Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так без кiнця й краю на iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати себе щасливою часткою яркого й коханого свiту. А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi нашо© хворостянки i до ранку сидiв у сiнях над книжкою, де пригоди й любов у середньовiчних мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний полон, i дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося сном мо╨ дiйсне життя, що я зовсiм не в хворостянцi, а в розкiшному палацi володарiв Iндi© або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу. XXIV Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi розповiдав менi про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки, "котiв", артисток i вино, що лл╨ться рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах. Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи до волошок. Вiн не мiг ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг перейшла йому до рук, i нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв. В теплi янтарнi вечори вiн плакав i спiвав про зрадливе життя й циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i сльози дiвчини, що "полюбила козаченька, при мiсяцi стоя". I якось не в'язалось його цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i вульгарнi частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу. Пiсля роботи до пивно© збиралися хлопцi, i знову гримiла пiдлога пiд буйними молодими ногами. Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв i кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами. Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i недавнi вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi могоричi, цiлув.ались i п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi. Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з синiми на©вними очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його на©хала узвозна вагонетка в кар'╨рi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий. Та скоро вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотiлося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, i його хотiв схопити Заяць, якому теж дуже хотiлося курити. Та не встиг вiн добiгти, як недокурок опинився в довгiй руцi Юхима. - Вiддай. - Одскоч. I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотiв видерти недокурок iз залiзних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний мур. Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки Заяць не захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою. - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють. Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля нашо© хати. Вiн ударив бiдного Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi з повним ротом кровi й вибитих зубiв. Його одливали водою. Та Кричун був дитиною в порiвняннi з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село. Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'╨ ворога з нiг, то бере його обома руками за штани й пiджак i б'╨ об землю. Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки багато людей. Пiдходжу ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий i побитий. Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою. У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту. Вони вночi прийшли до хати того, що побив Серьогу, i почали його викликати. Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн узяв велику макiтру, i, тримаючи ©© перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння вiд макiтри в його руках лишилося тiльки денце. Старий Гавриленко робив у кар'╨рi i дуже любив випивати. Вiн часто танцював пiд акомпанемент мо╨© гiтари доти, доки мо© пальцi одмовлялися торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене. Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був слабосильний i помстився Гавриленковi так. Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi. Гавриленко просить у Арифея четвертак на горiлку, але той згодився поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупа╨ться в калюжi. I Гавриленко згодився. Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу. Арифей сто©ть на сухому, танцю╨ од радостi й кричить: - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув. - Пiрнай ще. Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей. А Гавриленко випив i другого дня, мов нiчого не було, пiшов ламати крейду. XXV Дядько Кирило Науменко, чоловiк мо╨© тiтки Гашi Холоденко, мо╨© тiтки в третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв працював на заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не було. Замiсть них, фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян. Удян вiчно щось майстрував на подвiр'© або в хатi, i я нiколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайнятi. Такий був i Ягор. Вiн прекрасно, з солов'©но-мрiйним захватом спiвав: "По синим волнам океана" Зейдлiца в генiальному перекладi Л╨рмонтова (або, зда╨ться, Гете в перекладi невiдомого автора): Оружьем на солнце сверкая, под звуки лихих трубачей, по улицам пыль поднимая, проходил полк гусар-усачей. У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав. Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв менi в них. Особливо менi сподобалась одна книжка про розбiйникiв i ©хня пiсня: Я твой, когда заря востока моря златит. Я твой, когда сапфир потока луна сребрит. Я твой... (тут я не пам'ятаю все) когда пришлец блуждает в горах у сивiм туманi... I кiнець: И в хоре звезд рубиновых мелькает мне образ твой. Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая": А там, чуть подняв занавеску, чьих-то пара голубеньких глаз... що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втрет╨, уже не в сiрi i карi, а в голубi очi i так само уявляв ©х, як той розбiйник у горах, коли в морi зiр за розсуненими мо╨ю уявою стiнами й стелею казарми ©© обличчя широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi губи до фiзичного вiдчуття притулялися до мо©х гарячих i жадiбних губ... XXVI Був липень 1914 року... Бiля прохiдно© конторки стояло багато людей i тривожно дивилися на вiдозви з чорними великими лiтерами. Нiмеччина оголосила нам вiйну. Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по вулицях ходили манiфестацi© з портретами царя i оркестром, яким керував австрi╨ць з блiдим i печальним лицем. Тужливi сцени проводiв на фронт, станцiя, повна ридань i пiсень, останнi дзвiнки й не останнi сльози... Урочисто ходили полiца©, всi в чорному, з медалями на грудях. Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i боявся дивитися ©м у вiчi. Однi╨© ночi я йду по вулицi од заводу i насвистую якусь пiсню. Пiдходить полiцай i каже: - Не свисти. - Що ж тут такого, що я свистю? - А может, ты кого вызываешь. Я перестав свистiти. Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону, залитому сльозами матерiв, крутили сво© довгi вуса i, як коти, поглядали на осиротiлих солдаток. А десь шумiли по©зди, повнi людей у сiрих шинелях, одiрваних од звичайно© працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi смертельнi поля. Я поступив в агрономiчну школу бiля станцi© Яма. Зимою ми вчилися, а лiтом робили в полi й економi©. Я був стипендiатом. В маревi споминiв вста╨ обличчя Сергiя Васильовича Смирнова, що викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi ми спiвали пiсень i росiйських, i наших. Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею зiницями, а вона летить в холодному класi, й нам тепло, тепло... Укра©но моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку, ∙ там я був щасливий... I менi зда╨ться, що я вже багато пережив i десь на чужинi згадую мiй край, мою далеку Укра©ну, печальнi карi очi покинуто© дiвчини, i я в'яну од журби з повними слiз гарячими очима... А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всi веселi, з буйно заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i золотiй збро©. Тiльки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньо© рiки чекають смерть i слава, десь кривавi й жаднi губи персiянки притиснуться до мо©х, але ж чи повернусь я до русих кiс i синiх очей ╨дино©, що там десь чека╨ свого "буйна молодца"?.. А пiсня летить, i хита╨ться рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено пливе над ними... Це - пiсня. А товаришi... Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi: - Докажи, що це я тобi налив чорнила. Ми всi смi╨мось. А Кривсун, високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить. Вiн був не тiльки дурний, але й скупий. Од батька, лiсовика, пiн привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загально© шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав ©© на великий замок. По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав сво╨ сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi. Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але нiяк не могли одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно просто скинули ©© на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало. Кривсун мовчки дивився, як Альохiн ©в його сало. Альохiн навiть говорив йому про це. - Докажи, що я ©м тво╨ сало. Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може, тво╨ тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки занесли снiги нашо© велико© революцi©? Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами лиця. Вiн дуже боляче б'╨ мене, щоб я не матюкався, i ми з ним ходимо на кухню ночувати до дiвчат. Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку розчiсу╨ пальцями сво╨ волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а вiн не любив ©© i одружився на простiй дiвчинi з економi©. Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i та╨мно бурмоче: - Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?.. I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од велико© муки й любовi. Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем. В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в не© проводив канiкули. Вона була релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив. Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево од ©х дихання, пахло ладаном, холодом i свiчками. Я любив дивитися на стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi, коли всi спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна й довго молитися, але порив зникав, i я засинав без молитви. В школi було багато журналiв, i мене захоплювали патрiотичнi вiршi в них. Я теж почав писати вiршi. Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр. Першi мо© вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене недосяжним iдеалом, i мо© зошити були повнi ©х вiршiв. Починав я росiйською мовою. Пам'ятаю першi рядки: Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими. Прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Милая родина, многострадальная, милая, светлая Русь. Я о спасеньи твоем, лучезарная, жгуче и жарко молюсь. Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час? В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько захворiв i ©й нема чим жити. Я мусив покинути школу. Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не мiг довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його. Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i вже не мiг викашлять мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi вонючо© й зелено© слизi. Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти. Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще вiн говорив, що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру. А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед смертю вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його поклали бiля порога. Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами. Починалась агонiя. При©хала бабуся. Вона плакала дрiбними старечими сльозами, здiймала догори руки, i я чув крiзь ©© тонкий плач скорбне й монотонне: - Ох Коля, Коля. Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв матiр i по ©© блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема. Його любили селяни, i за гробом iшло все село. Мокрою од слiз землею засипали мого батька. Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом з костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу. Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод. Часто ми ©здили з помiчником маркшейдера на шахти, i в задушливих i мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв. Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка вагонеток, i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими. Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це можна умерти далеко вiд сонця з горами землi на грудях. Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки". А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечiр, i зорi холодно й далеко свiтили над землею. XXVII Кравця Кривов'яза (у нього дiйсно були кривi в'язи) проводжали на фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене була гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка. Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як птиця влетiли в мою душу, а мо╨ сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду щастя тiльки дивитись на не©. Мене закрутив солодкий вир першого кохання. Було дуже весело i сумно. Мене вразила пiсня: Козак вiд'©жджа╨, дiвчино-о-нька плаче. Куди вiд'©жджа╨ш, мiй милий козаче! А вiн одповiда╨: Я ©ду на той пир, де роблять на диво з кровi супостата червоне╨ пиво. I менi здавалось, що це не Кривов'яз ©де на фронт, а плаче за мною моя перша любов (©© звали Докiя, Дуся). I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в тому мiсцi, де "Дiвчино-о-нька плаче", одразу спалахне мить, коли я блискавично вiдчував холод щастя першо© справжньо© любовi. Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця, а проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся спитала мене сво©м грудним, задушевним голосом. У цiй солодкiй i та╨мнiй напiвтьмi, де так чарiвно туманiло ©© дороге навiки лице. - Грешен? - Да. - Сколько раз согрешил? - Десять раз. Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв. Але ми загубили лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали сво╨© черги. Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашо© станцi©. Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою. Та це нiчого. Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на не© i чув ©© голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене. Коли ж попрощалися i вона з подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче на мо© очi опустилась чорна завiса. I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить ©©, тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що полонив мою душу: "Володя!.." I цього менi було досить. I одного разу, коло ©© дому, на Базарнiй вулицi, я сказав ©й: - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону. Ми були не однi. Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла зi мною за рiг будинку, де було темно i не було людей. I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од хвилювання сiмнадцятилiтнiй голос: - Дуся!.. Я люблю тебя... - Ну?! Я незграбно взяв ©© за плечi, а вона стала на дибочки i припала гарячими губами до мо©х жадiбних губ... Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя. Три роки я любив ©© так, як нiколи i нiкого не любив до не©. I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем. Був квiтень 1917 року. Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви, коли вона вийде зi сповiдi. Я знову був учнем сiльськогосподарчо© школи, i прийшов у форменiй шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм. Уночi було ще вогко й холодно. Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i розiслав ©© на вогкiй i чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на не©. Я обняв i притулив ©© до свого серця, захлинаючись од любовi, а вона почала плакати i благати мене, щоб я ©© не покинув, вимагала клятв у вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся ©й, як Демон Тамарi. Тiльки чому, коли вона плакала, ©© вi© пiд мо©ми губами були сухi?.. Потiм вона спитала: - Ты завтра придешь? - Нет. У меня болит голова. - Все вы такие!.. ╞© дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила. Так розбилося мо╨ перше кохання. Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах мо╨© муки i нiяк не могло злетiти в небо... В нiч, коли розбилось мо╨ кохання золотою голiвкою об гостре камiння, Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по вулицi, де мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй традицi©. Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, пiдiймають вище сво©х голiв i з розгону мiсцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю. Ну, в людини пiсля цього все всерединi пообрива╨ться або висить на волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому холодно луна╨ в синьому i байдужному небi... Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i юнiстю, я по дорозi заходив в примiщення нашо© станцi© погрiтися пiсля морозно© мандрiвки, бо одягнений я був не дуже тепло. В юрбi людей я часто бачив смугляву дiвчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами. Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на не©, швидко повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене. I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод i мрiяли, як дiвчата, милуючись сво╨ю красою у чарiвному склi, що вiдбивало ©х у хитливiй глибинi. Щовечора ми ходили на станцiю зустрiчати пасажирський по©зд, що пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок. Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи од шаленого бiгу уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Пере©зно©, як звали нашу станцiю. Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого вушка. Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була дуже схожа на не©. Я так любив Дусю, що коли побачу ©©, враз, як той боягуз од переляку на фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того, як моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в серце, повне любовi й жалю... Провiвши по©зд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був мiж станцi╨ю i заводом, i пiд срiбнi звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопцi залицялися до дiвчат, а дiтвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до ©х суконь... Ми ходили вперед i назад по головнiй але© двома довгими рядами, i голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж але©. Мiй товариш сказав менi: - З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав: - А вона красива? Товариш усмiхнувся: - Як на чий смак. Та ось вона йде! Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любовi очима на станцi©. Ми познайомились. ╞© звали Тетяна. Поруч iз великим сквером був маленький сквер, куди майже нiхто не заглядав. Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi. Довго мовчали. I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди... - Володя!.. Я люблю тебе!.. - прошепотiла вона i майже в нестямi застигла на мо©м плечi... Пiзно вночi я проводжав ©© на гору повз татарських казарм. Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру... Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi... Я не любив Тетяни. Менi тiльки при╨мно було, що вона мене любить. Потiм на ганку ©© хати ми довго сидiли. Цiлувалися в сполохах блискавиць... А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася менi, боролася зi мною, закохана й жагуча... А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба... I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала: - Ти ж не кажи нiкому. Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'╨р за посьолком, i я любив дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба... Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу вести ©© куди захочу i що хочу робити з нею. Але моя робота в шахтi не давала менi змоги допомагати матерi, як я хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi. Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене: - Тогда я тебя потеряю. Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами завжди ходили купками дiвчата, i за спиною я чув ©х комплiменти на мою адресу: - Хорошенький!.. - Хорошенький!.. I менi при╨мно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло заводу, де ми гуляли по путях до станцi©, волоськi дiвчата добре частували мене верболозом у вербну недiлю. Цим вони виявляли свою симпатiю до мене. Словом, я був нiчого собi хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий. I от, коли я гуляв у садку кiнотеатру, що бiля шахти "Дагмара" в Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що зi мною хоче познайомитись одна дiвчина. Я подивився, куди менi показав хлопчик. У формi лисичансько© прогiмназi© назустрiч менi йшла пишна смуглянка, справжня бiблiйська красуня. Ми познайомились. ╞© звали - Юлiя. Пiсля кiно я проводив ©© додому. Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарно© будки. Я почав ©© цiлувати. А вона якось чудно розтулила губи, так що замiсть поцiлунку виходив один свист, i я цiлував тiльки ©© дихання... Я розсердився i покинув ©© одну нiччю на базарi... В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од Юлi, в якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром неба разразил мою душу...." Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн ©© мiг пропалити наскрiзь, коли його i не було, а був тiльки порожнiй свист... Менi непри╨мно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1 i С╨верянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв. I знову Лисиче. На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь, гуляв i я. Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i йшла з подругою. Я пiшов ©й назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi. Ми пiшли за село. I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi розкiшна Юля з великими, чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета... Вся моя душа рветься до не©, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руцi й кажу: - Поздно. Мне пора домой. А вона не пiдводиться i владно чека╨. Мене обурювало те, що ©© очi мали надi мною якусь майже непереможну силу. Потiм вона менi писала в школу, що я - ©© мрiя, i вона хоче з цi╨ю мрi╨ю "реально столкнуться". Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив ©©. Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла проводжати мене за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьо© Роти... Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно... I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя ледве не розлучилася з мо©м тiлом, щоб навiки злитися з ©© душею... Але я стояв як кам'яний. Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала: - Значит, надежды нет? I холодно злетiло з мо©х байдужих губ: - Нет. Тодi Юля чорною тiнню повернулась iз опущеними плечима й руками, зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Мо╨ серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний. XXVIII Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляматори", художнi читанки та рецензi© на вiршi в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять тi поезi©, що мене захоплювали. Я дуже хотiв бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайнi люди: до них, в ароматнi кiмнати, приходять закоханi й покiрнi жiнки, неодмiнно з жертвенним i тихим коханням, i, звичайно, у цих жiнок синi небеснi очi й золоте волосся... Особливо мене захопив вiрш Дмитрiя Цензора 2: "Любил я женщину с лазурными глазами..." ╙ такi поети, що за сво╨ життя можуть написати один-два чудеснi вiршi. Такий i Дмитрiй Цензор. Не можу не навести цього вiрша: Любил я женщину с лазурными глазми, не знал я женщины безмолвней и грустней. Загадка нежности меня пленяла в ней и грусть покорных глаз с их тихими слезами... Покорно, как дитя, пошла она за мной, на нежность и любовь ответа не просила... И в этом чудилась непонятая сила, томившая своей безмолвной тишиной... Однажды вечером, под шелест листопада, она безропотно ответила: "Прощай..." И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас... Прости. Так суждено. Так надо". И жадно я искал... И много, много раз любовь была как сон, как призрак, как вериги... И женские сердца я изучал, как книги, но позабыть не мог печаль покорных глаз. Когда мне больно жить, мне хочется сначала молитвенно прильнуть к душе ее простой. Ведь я не знал тогда, что нежной красотой цвела ее любовь и жертвенно молчала. Чому менi сподобався цей вiрш? Менi зда╨ться, з двох причин. Тут намальовано образ iдеально© для мене жiнки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах сво╨© iндивiдуальностi подiбний до Дмитрiя Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотiв бути Дмитрiй Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть i гiперболiзують або гарне, або погане в людинi. Колись я ворожив на оракула (не смiйтеся, мо© любi читачi, я ж був дурний, маленький - дванадцять рокiв) пшеничною зернинкою, i менi на запитання: "Кто меня будет любить?" - показано: "Женщины". Значить, психологiчна пiдготовка, хоч i на мiстичному грунтi, - але я певний, що цьому були вiдповiднi психофiзiологiчнi причини в формуваннi мо╨© iндивiдуальностi. Може, тому, що я ще маленьким жив у мiстi i звуковi й зоровi вражiння одклалися та╨мними й солодкими шарами в мо©й пiдсвiдомостi, я завжди мрiяв жагуче про мiсто: там контрасти, там рух, там нiжнiсть i жорстокiсть переплелися в такiй могутнiй гармонi©, що вона, як магнiт, тягнула мою уяву в далекi, широкi, повнi пригод i кохання мiста. Я ж жив у глухiй провiнцi© пiд вiчним гуркотом заводу i криками по©здiв, що пролiтали крiзь наше село, особливо увечерi, коли пасажирськi вагони ярко i огненно з веселими й невiдомими людьми все летiли туди, в невiдомi й прекраснi мiста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде ╨сенiн ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крiзь смiшнi й на©внi сльози, що заливають мо© очi, звучать менi слова поета: Милый, милый, смешной дуралей! Ну куда он, куда он .гонится.? 5 Але жереб'я стало великим поетом Укра©ни, воно наздогнало залiзного коня i злилося з ним у шаленому руховi в Прийдешн╨. Писали вiршi й мiй дiд, i мiй батько (укра©нською й росiйською мовами), я теж почав писати вiршi, не тому тiльки, що писали ©х мiй дiд i мiй батько, а й тому, що взагалi люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить? Колись до нас на ярмарок при©хали акробати. Вони в балаганi ходили на руках, я захоплено дивився на них i думав, вони ж ходять на руках, а вони такi ж люди, як i я. Значить, i я навчуся ходити на руках. I я навчився ходити на руках. Правда, я позвозив собi скронi до кровi, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопцi з мене смiялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе геро╨м. Одного разу, коли я (чотирнадцять рокiв) писав першого свого вiрша, то у мене було таке iдiотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума". Я перелякався й покинув писати вiршi. Але коли почалася iмперiалiстична вiйна, злива патрiотичних вiршiв у тодiшнiх журналах захопила й закрутила мене. Я остаточно порiшив бути поетом. В якiйсь книзi я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!" 1 я подумав, що коли в мене буде "сорок стихотворений", я стану справжнiм поетом. Взагалi, люди певного вiку починають писати вiршi, коли закохуються, я ж почав писати вiршi на релiгiйному грунтi. ╙сенiн 6 був пiд великим впливом свого релiгiйного дiда, а я - сво╨© релiгiйно© бабусi. Взагалi, я хотiв бути ченцем. Ось мiй перший вiрш (я почав писати росiйською мовою тому, що вчився в росiйськiй школi й читав дуже багато росiйських книжок): Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими, прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Я [ж] хотiв бути святим, як "Iоан Кронштадтський", творами якого я, мiж iншим, захоплювався i через те не любив читати Толстого 7. А ось про вiйну: Друг друга люди бьют и режут, забыли, что придет пора, прорвется грешной жизни нить, и все их грешные дела придется богу рассудить. Коли я писав вiршi, то думав, що вони генiальнi i кожний вiрш кошту╨ десять тисяч карбованцiв... А це про колективну творчiсть. I знов-таки про ярмарок i балаган. Мандрiвнi артисти завжди спiвали в балаганi: Живо, живо! Подай пару пива! Подай поскорей, чтоб было веселей!.. А в нас, коли хто нап'╨ться, хлопцi казали: "Що?! Нагазувався?" У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорi: там дуже важно, i робiтник мiг витримувати тiльки двi години, - пiсля цього його за ноги майже в нестямi витягали на повiтря. Вiд цього й пiшло (щодо п'яних): "нагазувався". Тодi я придумав, власне, переробив "Живо, живо подай пару пива!": "Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей". I всi почали спiвати. Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, - вони не вiрили менi i навiть били мене, вважаючи, що це ©хн╨: "созданное тобою уже не принадлежит тебе". Я дуже любив чигати [про] сищикiв: Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кiнг, Арсена Люпена i т. д. Взагалi я дуже любив читати про пригоди i зовсiм не любив поезi©. Коли йде опис природи, то я перегортав цi сторiнки й читав далi: мене цiкавив розвиток дi© - "що далi..." XXIX Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я нiяк не мiг навiть на роботi не мрiяти про мою любов до Дусi. Вона так i стояла завжди перед мо©ми очима. Гiпноз кохання! Одного разу я так замрiявся, уявляючи лице мо╨© першо© любовi, що, забувши про все на свiтi, подув на волосинку, щоб диханням здути ©© з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку. I, о жах, я видув не тiльки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план. Розвал, наш начальник, почервонiв, як гребiнь пiвня, i крикнув на мене: "Болван!" Я спокiйно пiдiйшов до вiшалки, зняв свого пiджака i, одягаючись, сказав: - Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем. I пiшов за рощотом. Товаришi менi кажуть, що скоро мобiлiзацiя мого року i мене заберуть на вiйну, але я не слухав ©х. Управитель заводу Вульфiус гарно до мене ставився i покликав до себе. - Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмiшкою подивився на мене: - Ну что, Володя, давайте помиримся. - Давайте. Але я не заробляв собi навiть i на чоботи i замiсть помагати матерi сидiв у не© на ши©. Я взяв вiдпуск i по©хав знову до тi╨© школи, де я вчився. Управитель Григорiй Павлович Фiалковський сказав, що мене можуть прийняти тiльки до першого класу через конкурсний iспит. Я ж одним iз кращих учнiв перейшов до другого класу, i от - iспит. Виходу не було, i я згодився. Iспит я витримав, але на медичнiй комiсi© в мене знайшли анемiю, i я мусив ©хати додому. Я порiшив iти на вiйну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до вiйськового начальника. На однiй станцi© мене зустрiв шкiльний товариш Жорж Науменко i порадив пiти до заводського лiкаря. Може, в мене нема анемi©, i тодi мене приймуть до школи. З посвiдченням, що в мене нема анемi©, я при©хав до школи. Управитель глянув на мене. - Сколько заплатили? Я нiчого не сказав. - Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять. - Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери - это кончить ваше училише. - Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете. Я трохи не збожеволiв, поки йшла нарада. Нарештi виходить управитель. - Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть. Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендiатом. А як же тепер?.. Я пiшов у завод до Вульфiуса, i вiн, нiмець, зовсiм чужа менi людина, згодився платити за мене. Вiн знав, що я пишу вiршi, але коли я казав йому ще на заводi, що хочу вчитися, вiн радив менi робити це i казав: - Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом. I я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворiю i мене виключать iз школи. Менi навiть так i снилось, що я хворий i мушу ©хати додому. Я ридав у снi. I на ранок товаришi мене питали: - Чого ти плакав, Володя? I за кiлька день до рiздвяних канiкул я не витримав вiчно© тривоги, й коли о шостiй годинi задзвонили на роботу, я не мiг пiдвестись. Я захворiв. Приходить управитель. Його ненависнi свинячi в кривавих жилках очi глузливо глянули на мене: - А вы ж обещали не болеть. Я мовчав. Що я мiг сказати цьому кату, од якого залежало мо╨ життя. Ми його продражнйли "Плюшкiн" 1. Весною пiд час робiт i лiтом вiн стежив за нами в бiнокль iз балкона, збирав iржавi гвiздки i клав ©х у кишеню свого снiжно-бiлого пiджака. Свого сина Павлика вiн заставляв збирати такi гвiздки i платив йому по копiйцi за дюжину. Вiн часто приходив i дивився, як ми працю╨м. Були такi хлопцi, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсiм нiчого не робили. А я робив i спочивав, чи був управитель, чи його не було. I хлопцiв, що тiльки на його очах робили, вiн хвалив, а мене лаяв. А кругом шумiла посадка з шовковиць i диких маслин, i я часто писав там вiршi. Управитель глузував з мене: - Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично. XXX На заводському майданi грозово лунали мiтинги, охриплi агiтатори в хрестах кулеметних стрiчок закликали до червоних лав, але робiтники сумно й нiяково стояли й мало хто йшов до смертникiв революцi©. I чого ©м iти, коли в заводському магазинi пшоно, м'ясо й олiя продаються по цiнах мирного часу, наприклад, хлiбина на вiсiм фунтiв коштувала 18 к., а коли чого не було в магазинi, то робiтникам зверх звичайно© платнi видавали грошi на цi речi по пiнах ринку. Завод належав чужоземцям, i директор Теплiц знав, що робив. Тiльки окремi геро© йшли до червоно© гвардi©. Я при©жджав на один день додому i узнав, що учнi штейгерсько© школи скинули свого управителя, несправедливу i вредну людину. Ну, думаю, коли вони це зробили, так i ми це можемо зробити. Я пiшов до латиша, комiсара станцi© Яма, розказав йому все про управителя i що я хочу зробити так, щоб його скинули. Вiн порадив менi зв'язатися з робiтниками економi©, а коли справа не вийде, то вiн сам ©© докiнчить. I запропонував менi органiзувати в школi гурток соцiалiстично© iнтелiгенцi©. Коли я прийшов до школи, гнiв зовсiм вибив з мо╨© голови пораду комiсара. Я тiльки зговорився з кiлькома товаришами, якi обiцяли пiдтримать мене, взяв дзвiнок i почав дзвонити на збори. Всi бiжать i питають, у чiм рiч. - Зараз узна╨те, - кричу я i ще дужче калатаю дзвоником. Зiбралися всi учнi. - Кличте управителя, - владно кажу я, i хлопцi побiгли за ним. Управитель прийшов у парадному мундирi, блiдий i спокiйний. Я вийшов i став перед ним. - Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском. Раптом чую позаду: - Мы тебя не уполномачивали. Я обернувся i дивлюсь на тих, що обiцяли мене пiдтримати, а вони опустили голови i мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова i Степана Каще╨ва. Од гнiву кров так бурно менi прилила до голови, що, здавалося, ©© напор проб'╨ мо╨ тiм'я i тугим фонтаном ударить в стелю. - Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. - Обертаюсь до управителя. - Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блiдий i переляканий Плюшкiн попросив води. - Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место. Вiн почав перераховувати всi комiтети й комiсi©, де вiн головою, i пiднялась цiла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрiбний був пiдпис Фiалковського на випускному атестатi. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фiалковського i надалi бути управителем. Я побiг до комiсара. Недалеко од станцi© я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купрiяновича. - Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо. А нiмцi вже захопили Харкiв 1 Я згодився з ним, та, по правдi, менi стало трохи жалко управителя, бо вiн був чудесний лектор. Плюшкiн подав заяву до педагогiчно© ради за те, що я назвав його контрреволюцiонером. Мене викликають. Я забув, що на педнарадi, i почав свистiти. Мене закликали до порядку. Я сказав, що управителя назвав тiльки духовним контрреволюцiонером, розказав все те, що говорив управителевi, що вiн ставиться так не тiльки до мене, а й до iнших. - Да, это - издевательство, - сказав один, i мене одпустили, не зробивши навiть менi i догани. А нiмцi пiдходили все ближче. Дiтей бiдних батькiв весною вiдпускали на три мiсяцi для допомоги в господарствi. Одпустили й мене. Демобiлiзованi солдати органiзували секцiю при радi депутатiв i, скориставшись повстанням куркулiв, обеззбро©ли заводський загiн червоногвардiйцiв, поклялися радi, що будуть вiрнi революцi©, i стали нести охоронну службу. Я записався в цей загiн. Секцi© дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останнiми загонами червоно© гвардi©. Бо© йшли вже бiля Сватово©. Ми несли варту на залiзничному мосту через Дiнець. Уночi я стояв на вартi i тривожно вдивлявся в кущi, якi у тьмi здавалися живими iстотами, ворогом, що хижо лiзе з динамiтом зiрвати в повiтря залiзного велетня, що гув i хитався пiд мо©ми ногами у симфонi© зоряно© ночi. Тихо линув димний молодик над могутнiми горами, над лiсом i водою, i його промiння тонко торкалося до багнета i сумно тремтiло на затворi мо╨© рушницi. Був теплий i погожий день, i раптом тривожно i дико закричав гудок на заводi. Це був без краю довгий крик, вiн бив по нервах i кликав до бою. Я схопив рушницю i вибiг на вулицю. На заводi вже гримiла стрiльба i гулко били гармати. А по "чавунцi", що йшла пiвколом через село i була над ним, грiзно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатiв i спровокованих заводською адмiнiстрацi╨ю робiтникiв, що не дали ©м спалити порома через Дiнець. Червоногвардiйцi густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги i без лiку падали пiд кулями спровокованих братiв. Я ие схотiв бити по них i вiддав рушницю одному солдатовi. До мене пiдскаку╨ на конi мiй родич Холоденко, начальник загону солдатсько© секцi©. - Ти чого без винтовки? - Я зараз пiду ©© принесу. Вiн пiдозрiло глянув на мене i помчав далi. Але коли я ще бiг i провулки були так повнi стрiляниною, що, здавалося, стрiляють бiля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нiкого, бо я цiлився в покрiвлi вагонiв, але вона одiрвала менi серце. Червонi броньовики одiйшли до Лоскутовки i почали бити по штабу. Пiсля кожного удару в небi тонко шумiли набо© й пихкали хмарки розривiв, або набiй поцiляв у залiзницю, i тодi здавалося, що гримить i розлiта╨ться весь свiт. ╞м вiдповiдали заводськi гармати за горою. Бiй припинився, i червоногвардiйцi прислали до нас делегатiв. Вони ©хали в фаетонi в золотiй спецi дня, сухорлявi й спокiйнi. В штабi я бачив нашого червоногвардiйця Вельцмана Михайла. Вiн у кулеметних стрiчках сумно стояв i слухав члена Ради Ажипу. Той гаряче й страсно говорив: - Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда - могучие, светлые и непобедимые. Я пiшов, але довго перед мо©ми очима стояло сумне обличчя червоного героя. XXXI Я хмуро стояв на "чавунцi", а мимо гримiли обози нiмецько© армi©. Синьо й грiзно йшли кованим кроком незлiченнi колони баварсько© пiхоти, i ритмiчно хиталися в сiдлах кавалеристи. Мене вразив один вродливий юнак офiцер. Вiн був тонкий i нiжний, як дiвчина. I йому так личила жовта каска. Важко i невблаганно повзли гармати i тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрiчок. I знову повернувся колишнiй жах i колишнiй пристав на заводi. Блистiла багнетами гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центрально© Ради 1.© в Нiмеччину висмоктували довгi ешелони муку й сало. По селах катували селян, повертали майно й землю помiщикам i без кiнця розстрiлювали червоногвардiйцiв i матросiв. Я нiде не мiг знайти роботи, ходив з хлопцями до дiвчат i в чаду самогонки марив про якiсь синi очi, якi я мушу зустрiти, хоч i не бачив нiколи. Почав захоплюватись Олесем 2 i Вороним 3. Iнодi писав укра©нськi вiршi. Я не мiг так просто пити самогону i затуляв пальцями нiс, щоб не чути його жахного паху. А потiм плакав п'яними сльозами над "Катериною" Шевченка, над сво©м минулим i лiз цiлуватися до товаришiв. Один нiмець полiз до дiвчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, нiмець був гладкий i сильний. Але Серьога збив його з нiг, схопив його за штани й блузу i почав бити об долiвку. У нiмця вже мертво телiпа╨ться голова, i кров перестала йти з горла, а Серьога все гупа╨ ним об долiвку. Дiвчата попередили його, що бiжать нiмцi. Серьога вискочив i побiг. Нiмцi, стрiляючи на бiгу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дiнцем. Було вже холодно, i Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дiнець. Пiд огнем вiн переплив осiнню рiку i став на березi. Кулi чокають об пiсок пiд його ногами, а вiн усмiхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився нiмцям i зник у лiсi. Один нiмець теж стрибнув у Дiнець, переплив його, добiг до лiсу, але далi побоявся йти i повернувся назад. XXXII Був травень, i на село при©хали та╨мнi органiзатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутсько© комендантсько© сотнi, щоб мати в руках зброю, i коли почнеться вибух, при╨днатися до повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями. Ми порiшили, коли сотня буде не з потрiбного матерiалу, розкласти ©©. В Бахмутi нас привели в казарми на Магiстральнiй вулицi, i ми почали нести охоронну службу. Бунчужного, що був одним iз тих, що агiтували нас за вступ до сотнi, раптом зняли з посади, i вiн зник невiдомо куди. Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо вiн гарна людина i нам потрiбний. Нас чотирьох делегували до сотенного. Вiн тiльки глянув на заяву i став кривавим од лютi. Зiницi його очей звузились i стали колючими. Вiн холодно глянув на нас. - Ви всi заарештованi. Вас одправлять до австрiйського штабу. В мене холодно упала душа. - Пане сотнику, ми ж не зна╨мо, в чому рiч. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, i нам його жалко. Можете нас заарештувати, але знайте, що всi ми були пiд кулями червоних. Лице сотенного пом'якшало: - Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифiлiс. Я вiдпускаю вас, але знайте, що це вам не вiльне козацтво, i щоб бiльше таких заяв не було. Ми пiшли, блiдi й радi. Почали при©жджати офiцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас i казали, що тепер ©хнiй час. Ми тiльки хмуро дивилися на них. Козаки були покiрнi й забитi. Нам стало ясно, що, коли ©х пошлють на селян, то вони хоч i з плачем, а будуть розстрiлювати сво©х братiв. Ми почали прикладом i словом розхитувати дисциплiну. Був у мене товариш, колишнiй шахтар, вiн матюкався i ходив до наймичок, але коли заспiва╨ - море мурашок залива╨ мене, i я в'яну од насолоди. Був вечiр, i ми стояли з ним бiля розчиненого вiкна. Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком i синiми ставнями. На ганку сидiла дiвчина i читала книжку. Товариш мiй заспiвав, i дiвчина пiдвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув i, хоч не бачив ©© очей, зразу вiдчув, що в не© тi синi очi, що так довго менi сняться... А пiсня на сво©х огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопцi з поля i "через тин перехилилась голова дiвчини"... I я уявляв, як томно i нiжно вона перехилилась через тин i слухав пiсню хлопцiв... Нi, то не хлопцi спiвають, а зоря, що залила небо над яворами, i на ©© фонi самотня фiгура дiвчини бiля тину. Нi, не бiля тину, а ось вона сидить на ганку в лiловiй шалi, така незнайома й рiдна... Я написав ©й записку й передав козаком. Написав так: "Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо. Жемчужный". Вона менi вiдповiла: "Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей. Констанция". I ми почали листуватися. Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всi заснуть, я роздягаюсь голий i пишу ©й вiршi, щовечора по сiм штук. А потiм лежу на спинi й уявляю до фiзичного болю ©© губи й очi. Ось ©© лице нахиля╨ться над мо©м, пропадають стiни, i синi очi заливають все небо... Губи, теплi й вiчно знанi, притуляються до мо©х, i, як у молитвi, завмира╨ моя душа... I в один вечiр я замiсть козака, що був нашим листоношею, пiдiйшов до хвiртки, де стояла Констанцiя. - Вы уже приготовили ответ моему товарищу? - Нет еще. Я вже не мiг грати i близько пiдiйшов до не©. - Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. - I я простягнув ©й свою руку. - Жемчужный. Вона тихо зiтхнула i трохи не впала менi на груди. - Какие у вас глаза?.. I наче крiзь марево далекого сну, як музика всiх мо©х поривiв i шукань, тихо злетiло з ©© губ: - Голубые. Та ©© покликала мати, i вона пiшла од мене. Одлетiв новий день, i вечiр тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шумiли дерева, i наймички гуляли з козаками. Я вийшов i побачив Констанцiю на протилежнiй панелi. Вона грацiйним i нiжним поворотом голови кликала мене. Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цiм боцi, щоб не помiтили iншi, що йду до не©. Ми йшли до дерев, де було темно i не видно людей. I коли ми зiйшлись, я тричi поцiлував Констанцiю, i ©© губи, як вiчна рана, ввiйшли в мо╨ серце. Вона мене познайомила з сво©ми батьками й братом. Це була тиха польська сiм'я, i Польща, щоб вони ©© не забули, дала ©м на спомин золоте волосся й синi очi. Батько ©©, Iполит Вiкентiиович, огрядний i високий, з гордо поставленою головою, був подiбний на золотого лева. Вiн працював у банку i за обiдом говорив такi речi, що ми всi червонiли i трохи не захлиналися од смiху. Вiн говорив це так просто, це виходило так на©вно й безгрiшно, що зовсiм не було нiяково. Я почував себе з ним так, як дома, вiн був такий безпосереднiй, що його не можна було не полюбить. Мати, Полiна Василiвна, енергiйна й моторна, все курила й шила жiночi вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила i нiколи не сидiла на мiсцi. Вона ласкаво дивилася на мене i дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо. Брат, Броня, вилита копiя батька, вчився в реальнiй школi, марив про червоне чудо i вирiзував на деревi коханi iнiцiали. Ми ходили з Котьою в поле i довго сидiли над ярком. Од ©© покiрних i гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок. Я любив, коли пiд мо©м поглядом блiде й нiжне лице Котi поволi заливалося кров'ю, як зорею... Тодi вона нахиляла голову i не могла дивитися на мене. Щовечора через Котю я пропускав перевiрку, i за це поза чергою щоранку чистив картоплю. З вiкна казарми менi було видно лице Котi в вiкнi. Вона вчилася в гiмназi©, i я дуже любив, коли вона менi читала по-французьки, хоч я i не розумiв нi слова. Мене просто чарувала музика звукiв. Часто зiр мiй летiв через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробiгали по менi мурашки, i з очей пливли якiсь могутнi хвилi. Щоб ©х викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот i робив внутрiшн╨ напруження... Котя здригала i пiдiймала голову. Вона завжди вiдчувала мiй зiр i боялася його. Я приходив до Котi, вона вчила голосно уроки, i коли я починав думати про не©, вона поволi замовкала, пiдходила до мене, брала мою руку i клала собi на груди. Я цiлував ©© руки на внутрiшнiй сторонi лiктя i дивився на не©, подiбну до янголiв на польських цвинтарях. Ми ходили мимо ярко© й шумно© каруселi в поле, я, Котя, ©© подруга Марiя i Броня. Раз ми були в полi. Котя сидiла, а нашi голови, моя й Марi©на, лежали на колiнах. Я почав думати про Марiю, як про Котю, i вiдчув, що ©© рука в мо©й зробилася в'ялою й безвольною, а тiло покiрно пода╨ться до мене. Я кажу: - Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона пiдiйма╨ голову, й ми цiлу╨мось з Марi╨ю куточками губ. Котя помiтила й руками розняла нашi голови. А по дорозi вона менi говорила. - Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень. XXXIII Потяг летiв безмежними полями, заходило сонце, i його промiння, як кров розстрiляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидiв i мрiяв про Констанцiю. За синi горизонти заходило сонце. I в одноманiтному гуркотi колес перед мене пливло блiде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання. Ця кров зливалася з багряними ручаями зорi на холодних вечiрнiх травах i шумiла в мо©х жилах. Констанцiя... Ось вона сто©ть, боса й рiдна, бiля хвiртки. Сонце поклало вiнок на ©© волосся i золотим дощем залило вбрання. Сонце!.. А потяг летить у громi й хитаннi вагонiв, холодно блистять дула гармат i даленiють синьокрилi вiтряки, станцi© й села, залитi вечiрнiм багрянцем. Непривiтно гудуть телеграфнi дроти й бiжать [то], вгору, то вниз перед мо©м затуманеним зором. I знову тихий Бахмут, i в вечiрньому шумi дерев синiй зiр i покiрнi коханi губи. В Констанцiю закохався один козак i земляк мiй Митя Дибтан. Вiн зустрiв мене в темному кутку i схопив за петельки: - Уступи. - Кого? - Котю. - Та що ж вона - мо© чоботи, чи що? Але вiн мене не слухав i трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним дверi. Вiн говорив хлопцям: - I за що вона його любить? У нього й каблуки кривi. Було вже темно. Я пiшов до Котi. В кiмнатах горiла електрика i не було нiкого. Котя повела мене до спальнi i, коли ми цiлувалися, виключила свiтло i впала на лiжко. Я впав на не© i, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому мiсцi, бо знав, що можу згорiти в огнi близького повстання, а ©й це на все життя. I як будуть думати про мене ©© батьки, такi добрi й хорошi. Нi! Котя плакала, а я пiдвiвся i нiчого не зробив. В червнi нас розформували. Я попрощався з Рудзянськими i самотнiй пiшов на вокзал. Котя дала менi промокатку i взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон. I, коли одлунали останнi дзвiнки, я розгорнув промокатку. На нiй було нашкрябано булавкою: "Люблю". Якраз скiнчився мiй вiдпуск, i я при©хав до школи. Там стояв батальйон нiмцiв, i якби в мене не було посвiдчення, що я був козаком, мене б розстрiляли. Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи й фiгуру, пiдiйшов до мене й сказав: - Хитрость жизни. Мене виключили зi школи. XXXIV Я знову на селi. В шумi вiтру, в тремтiннi зiр i хвиль надi мною плив, i танув, i знову яснiв образ Констанцi©. По вечорах пiд горою в чорних хрестах рам жовто горiли вiкна великих панських будинкiв пiд горою, i на ©хньому тлi чiтко i чорно рiзьбилося дороге лице. Груди мо©, рано моя... Хто в вас налив вiчного болю, з яким судилося менi йти до краю мо╨© дороги. I в кiно, в риданнi пiанiно душа моя рвалась од крику i, як птиця з пiдтятими крилами, билася в кровi мов© муки. Пiанiстка завжди грала одну рiч, де був такий акорд, що, коли вiн наставав i гримiв в менi, я до божевiлля ярко уявляв себе птицею, що рветься в синi простори i чу╨, що нiколи вже не лiтати ©й, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'╨ться в тузi й з останнiх сил повзе по землi, лишаючи на нiй багрянi плями й пiр'я... Тiльки тепер я узнав, що ця рiч зветься "Ранений орел". I летiли днi, повнi туги, самотнього забуття й розгулу молодо© кровi. Я iнодi забував Констанцiю, 1 тодi знову робився смуглявим i веселим селюком. Нi, нi... Бо коли я цiлував дiвчину, я закривав очi i уявляв, що цiлую Констанцiю. По-старому цокотiв завод, але в тонких криках паровозiв уже_ почувалися тривога i гнiв мiльйонiв. Мою тiтку Гашку Холоденчиху в молодостi обдурив i покинув один п'арубок Михайло. Тодi ©© брат Федот спiймав його i вдарив у лiве вухо так, що iз правого чвиркнула кров. Михайло одружився на Гашцi i швидко вмер. Федот жив за "чавункою" бiля Вовчеярiвки. Його сусiда, сторож заводсько© лазнi, вибирав усю воду з Федотово© криницi й поливав свiй садок, а Федотовiй сiм'© навiть не було чого пити. Вони часто сварилися за це. Од слiв перейшли до дiла, i одного разу високий Федот насiв маленького банщика i почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та вiн витяг ножика i встромив у серце Федота. I велетень з ножем у серцi встав, пройшов три кроки i з криком: - Ой, Химко, мене зарiзали! - впав на землю. Банщика судили й виправдали. Вiн i зараз живий, ходить по Третiй Ротi i пiвнем дивиться на гiгантiв-синiв Федота. Федька Горох став нальотчиком i ходив тiльки вночi вiчно в тривозi, блiдий i напружений. Ларька поступив до художньо© школи, жив у мiстi й малював куховарок, а вони його за це годували. На кожнiй станцi© стояли загони окупантiв. У них були важкi й могутнi конi, i вони сидiли на них, неначе вилитi з мiдi. Нахабно i гордо лунали по мiстах Укра©ни чужоземнi пiснi завойовникiв. Я повiз у велике мiсто вiршi. Самотнiй i розгублений, ходив я в шумi юрб i дзвонi трамва©в, а перед очима все стояли слова забутого поета: И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача. Ночував я на вокзалi, i мене там обiкрали. Забрали мо© вiршi й бiлизну. I я знову повернувся на село. Я так швидко й нервово йшов по перону нашо© станцi©, що озбро╨ний нiмецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене. XXXV Щороку 14 вересня у нас бува╨ ярмарок. Ну а щовечора хлопцi йдуть на вулицю до дiвчат. Я не знав, що з Лисичого до нас при©хав карний загiн i що заборонено пiзнiше десято© години бути на вулицi. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулицi. Ви ж розумi╨те- теплi ночi вересня i дiвчата... Смiх пiд зорями, солодкi тиски гарячих i жадiбних рук. Я чомусь найбiльше смiявся, смiявся так, що хлопцi казали: - Ой, Володько, мабуть, на сво╨ горе ти смi╨шся, хтось тебе битиме... Я не звертав на це уваги i смiявся, смiявся... Вже по десятiй почали розходитися. Iду я Красною вулицею. I вже лишилося до хати крокiв зо сто, як летить вершник i немилосердно лупцю╨ нага╨м чоловiка, який неймовiрно кричить од болю. Я йду спокiйно. Думаю - хтось прокрався на ярмарку, а менi що... Iду, i враз я й не побачив, як опинився в колi кiлькох вершникiв... - Ти хто? - Володька. - Вiдкiля? - Та вiдцiля. Аж он моя й хата. Бачите, свiтиться вiкно? - А зброя в тебе ╨? - каже вершник i, нахилившись, маца╨ мо© кишенi... А другий вершник перегнувся до мене та як оперiщить нага╨м раз i другий... I все намага╨ться через лоб, а я одхиляюся трохи в бiк, i вiн попадав через плече... - За що? I на©жджа╨ на мене грудьми коня ©хнiй блискучий капiтан i кричить менi: - Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!.. Я бiжу, а вiн за мною... Та хiба од коня утечеш... Я перестрибнув через паркан й прича©вся. I от чую: - Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так. Кричить уже побитий хазя©н гостиного двору, куди я заховався, робiтник Свинаренко. То йшли робiтники з заводу пiсля десято©, яких каральники почали лупцювати, як i всiх. Звичайно, вiн це кричав, коли козацькi конi тупотiли вже далеко вниз по Краснiй вулицi. А на ранок... У всiх хлопцiв моргулi то на лобi, то на _скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, вiн, хоч i на милицях, а хлопепь гарний i його люблять волоськi молодицi, правда, за те, що в його батька пивна, так i того не пожалiли. Вiн кричить: - Я iнвалiд... А вони його шпарять... Я вже радiю з того, що хоч i в мене червоно-синя попруга ╨, але пiд френчем не видно... Ну а в листопадi - повстання. Робiтники обеззбро©ли карний загiн i блискучого капiтана, що гнався за мною, посадовили на прохiднiй конторцi. I кожний робiтник мiг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть i дати йому свого характеристику i язиком, i ногами... А в нас характеристики дуже влучнi. Потiм при©хав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрiлю╨ каральникiв, обеззброю╨ нiмцiв, трима╨ фронт роти дончакiв 1... Ви розумi╨те, як це вплива╨ на на©вного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини... А тут вона жива... Воскресла моя синя омрiяна Укра©на, махнула клинком, i зацвiла земля козацькими шликами... Та ще й кажуть: - Ми бiльшовики, тiльки ми укра©нцi. Ну й я укра©нець. Чого ж менi треба? I записався я до повстанцiв у такий момент. На Сватово по©хали обеззброювати нiмецьку кiнноту. Наш ешелон спокiйно пiд'©хав майже до перону... Iшов нiмець з чайником кип'ятку. I якийсь iдiот навiв його на мушку... I не стало нiмця, не стало далекого фатерлянду i золотоволосо© Гретхен... Тiльки мозок, як кип'яток з розбитого i погнутого чайника, розплескався по рейках... Нiмцi б мирно вiддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3 Нашi в станцiю... Нiмцi вiдступили... А потiм пiдковою почали наступати. Хлопцi, замiсть брати зброю, почали надiвати на себе по кiлька штанiв та шинелiв, розпухли, як баби, й стали жабами... Нiмцi нас одсунули з бо╨м од станцi©... В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобi кiлька штанiв та шинелiв... Звичайно, тi хлопцi, що заскочили в станцiю, не встигли вискочити з не©... I став на дверях нiмецький офiцер i кожного, хто похапливо вискакував iз дверей, бив просто в голову... А потiм нiмцi а купою трупiв вiддали нам i свою зброю. Козакiв ховали з музикою... А обеззбро╨нi нiмцi сумно й грiзно, синiми спокiйними колонами йшли на гору до татарських казарм. I думав я: якби нiмцi захотiли, то тiльки соплi лишилися б вiд мо╨© синьо© омрiяно© Укра©ни... Але я ще вiрив... Бо з усiх сiл iшли до нас дядьки в свитках i з торбинками. Записувалися i спокiйно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть... I я завжди дивився ©м у вiчi... Перед бо╨м у одних очi бувають сумнi й слiзно-прозорi, а у других веселi й каламутнi... I тi, в кого перед бо╨м були сумнi очi, бiльше нiколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скiлькох вони забили... Коли ж нiмцi почали нас бити так, що небо й снiг робилися чорними од шестидюймових, то хлопцi почали тiкати додому, звичайно, зi збро╨ю i обмундируванням. - Хай прийдуть до нас на село. Ми ©м покажемо... - нахвалялися вони, озираючись на всi боки, чи не видно нiмцiв. От одного спiймали (з Борiвського за Дiнцем - руська колонiя) i почали шомполувати... Козаки обурились. - Ми революцiйна армiя. Ганьба. Геть шомполи! Вiдпустiть його! А сотенний Глущенко: - Без балачок! Зараз покличу старих гайдамакiв i всiх перестрiляю. I я дiзнався тодi, що таке старi гайдамаки. "Борiвшанина" все ж вiдпустили... Але нас, як що, так i лякають: старi гайдамаки... Це тi, що в сiчнi 1918 року розстрiляли в Ки╨вi червоний "Арсенал" 4, ядро полку. Я терпiв, терпiв та й собi втiк. XXXVI Грудень 1918 року. Мобiлiзацiя. Мiй рiк ма╨ йти. Мати мене жене з дому: в мене вже й штанiв нема╨. Я ©й кажу: "Пiдождiть, ось уже недалеко червонi". А вона менi: - Доки прийдуть тво© червонi, так ти будеш свiтити голими... Iди, сукин син, доки ти будеш сидiти на мо©й ши©... Що ти поробиш... Пiшов. Тiльки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селi. Думаю, все одно. Всi однаковi, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дiвчат. (Ох, дiвчата, дiвчата! Може, й ви виннi, що я став петлюрiвцем). Ну i знову бо©, вже з бiлими, на Алмазнiй, Дебальцевiй (де я народився)... I от занесли снiги дорогу, "чавунку"... I по©хали ми на паровозi очистити од снiгу "чавунку"... I заспiвав п'яний кочегар: "Смело, товарищи, в ногу..." I заплакав я, вiдчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з сво©ми, буду проти сво©х. Ще одна дрiбниця. Власне, тодi вже не була для мене дрiбницею. Холодний, порожнiй вагон. Я при©хав на Сватове, записатися до повстанцiв... Тихо. I враз: - Сосюра... - Що? Нiкого. - Сосюра! - Що?.. Нiкого. - Сосюра? - Що? Три рази мене кликало, i три рази я озивався. Старi люди кажуть, що не треба озиватись. Але три рази мене кликало, i три рази я озивався. Це - на смерть. Але я записався. Ще. Розстрiлювали варту. Нiч. Караульне помешкання - II клас нашо© станцi©. Привезли обеззбро╨них карникiв i ©х начальника з синьою од побо©в, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди i, хитаючись, усе хотiв йому щось довести i нiяк не мiг... ╞х вистро©ли. I мiж ними стояли два бiлих лiтуни, яких хлопцi випадково збили з аероплана на станцi© Нирковiй. Один каштан (ранений), а другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкiна 1. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав: - Передайте моей жене. ╞х повели. XXXVII Вагони. Пахне самогоном, патронами i олi╨ю, пахне нiгом i кров'ю... Менi й тепер iнодi зимою... коли снiг i я один, поду╨ кийсь вiтер i запахне... снiгом i... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП i i мiхова доха...). Ще пахло кожушиною i козацькими онучами... Нас вiдправляють на позицi©. I чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тiльки сестра моя стояла бiля дзвiнка гумно, сумно дивилася на мене... Вона вмерла в 1919 роцi, я так ©© й не бачив. А мати не прийшла