. М а т и Лукашу, ти провiв би. Л у к а ш Чом же, можу. К и л и н а (погляда╨ на нього) Та, май, робота ╨... М а т и Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги. Самiй увечерi в сiй пущi сумно. Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав! К и л и н а Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали! Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось! Л у к а ш Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу! М а т и Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте! К и л и н а Нi, то я жартома... (Завважа╨ Лева). Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? Л е в (уда╨, мов не дочув) Га? iдiть здоровi! (Йде собi в лiс). К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю! (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не да╨, обтира╨ собi рота фартухом i тричi "з церемонi╨ю" цiлу╨ться з Килиною). К и л и н а (вже на ходi) Живi бувайте, нас не забувайте! М а т и Веселi будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату i засову╨ дверi за собою). Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiда╨ на похилену вербу, склоня╨ голову на руки i тихо плаче. Почина╨ накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiка╨ галяву, хату й гай. Р у с а л к а (пiдплива╨ до берега i загляда╨ до Мавки, здивована i цiкава) Ти плачеш. Мавко? М а в к а Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько? Р у с а л к а 0, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi! М а в к а Русалко! ти нiколи не кохала... Р у с а л к а Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжн╨! Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, гра╨, пестить, затяга╨ й топить. Де пал - воно кипить, а стрiне холод - ста╨ мов камiнь. От м о ╨ кохання! А те тво╨ - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марно© досади, пiд пiзнiми дощами каяття. М а в к а (пiдводить голову) Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи ка╨ться вона за тi© ночi, коли весняний вiтер розплiтав ©й довгу косу? Р у с а л к а А чого ж суму╨? М а в к а Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям. Р у с а л к а Чому? М а в к а Бо милий той - весняний вiтер. Р у с а л к а Нащо ж було кохати ©й такого? М а в к а Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, ©й розвивав листочки, милуючи, розмаяв ©й вiночка i, пестячи, кропив росою косу... Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала. Р у с а л к а Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув. (Тихо, без плеску, вiдплива╨ вiд берега i зника╨ в озерi). Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Почина╨ться вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба. М а в к а (тихо, з глибокою журбою) Так... вiн уже пролинув... Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй кире© барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю. Л i с о в и к Доню, доню, як тяжко ти кара╨шся за зраду!.. М а в к а (пiдводить голову) Кого я зрадила? Л i с о в и к Саму себе. Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась. До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором ©й не да╨ жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли тво╨ кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари ! М а в к а Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнi© корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. М а в к а (поривчасто вста╨) То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи мо╨© ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкрива╨ свою кирею i дiста╨ досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiва╨ багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко лама╨ на нiй червонi китицi ягiд, звива╨ собi вiночок, розпуска╨ собi коси, квiтча╨ться вiнком i склоня╨ться перед Лiсовиком, - вiн накида╨ ©й срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши ©й головою, меткою походою йде в гущавину i зника╨). З лiсу вибiга╨ Перелесник. М а в к а Знов ти? (Намiря╨ться втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода... А ти змарнiла щось. М а в к а (гордо) Тобi зда╨ться! П е р е л е с н и к Зда╨ться, кажеш? Дай я придивлюся. (Пiдходить до не©. Мавка вiдступа╨). Та ти чого жаха╨шся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю. М а в к а Геть! не глузуй! П е р е л е с н и к Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побрата╨мось. М а в к а З тобою? П е р е л е с н и к А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку. Мавка трохи нерiшуче пода╨ йому руку. Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько тво╨ блiде. (Мавки одхиля╨ться, вiн все-таки ©© цiлу╨). О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливi©, незапашнi, осiннi... (Не випускаючи ©© руки, огляда╨ться по галявi). Поглянь, як там лiта╨ павутиння, кружля╨ i виру╨ у повiтрi... Отак i ми... (Раптом порива╨ ©© в танець). Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами! Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче! Так от i я... так от i я... Будь же мов iскра, кохана моя! Прудко виру╨ танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника. М а в к а Годi!.. ой годi!.. П е р е л е с н и к В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить! Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить! Танець робиться шаленим. Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! зажиймо вогнистого раю! М а в к а Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю. (Голова ©© пада╨ йому на плече, руки опускаються, вiн мчить ©© в танцi омлiлу). Раптом з-пiд землi з'явля╨ться темне, широке, страшне Марище. М а р и щ е Вiддай менi мо╨. Пусти ©©. П е р е л е с н и к (спиня╨ться i випуска╨ Мавку з рук, вона безвладно спуска╨ться на траву) Хто ти такий? М а р и щ е Чи ти мене не зна╨ш? - "Той, що в скалi сидить". Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простяга╨ руки взяти ©©. М а в к а Нi, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива! "Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь" Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли. Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiва╨ мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млi╨ш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива. М а в к а (вста╨) Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмира╨. М а р и щ е Почiм ти зна╨ш те? М а в к а По тiм, що муку свою люблю i ©й даю життя. Коли б могла я тiльки захотiти ©© забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття. В лiсi чу╨ться шелест людсько© ходи. Ось той iде, що дав менi ту муку! Зникай, Маро! Iде моя надiя! "Той, що в скалi сидить" вiдступа╨ться в темнi хащi i там притаю╨ться. З лiсу виходить Лукаш. Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя ©© вiдбива╨ смертельною блiдiстю проти яскраво© одежi, конаюча надiя розширила ©© великi темнi очi, рухи в не© поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обрива╨ться. Л ук а ш (побачивши ©©) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспiша╨ до хати, стука╨ в дверi, мати вiдчиня╨, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi). Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Iде в хату, дверi зачиняються). "Той, що в скалi сидить" виходить i пода╨ться до Мавки. М а в к а (зрива╨ з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!" Той, що в скалi сидить" торка╨ться до Мавки; вона, крикнувши, пада╨ йому на руки, вiн закида╨ на не© свою чорну кирею. Обо╨ западаються в землю. ДIЯ III Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, у©дливо хававкають пущики. Раптом все покрива╨ться протяглим сумним вовчим виттям, що розляга╨ться все дужче, дужче i враз обрива╨ться. Наста╨ тиша. Почина╨ться хворе свiтання пiзньо© осенi. Безлистий лiс ледве мрi╨ проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi сну╨ться розтрiпаний морок. Лукашева хата почина╨ бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнi╨ якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красi╨ маленький калиновий пучечок. Коли розвидня╨ться, на галявi ста╨ видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра. Л i с о в и к (придивляючись до постатi пiд хатою) Ти, донечко? М а в к а (трохи поступа╨ до нього) Се я. Л i с о в и к Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"? М а в к а Ти визволив мене сво©м злочином. Л i с о в и к Ту помсту ти злочином назива╨ш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi тво╨му? Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом? Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, ви╨, хай прагне кровi людсько©, - не вгасить сво╨© муки зло©! М а в к а Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я те╨ слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди поверта╨. Л i с о в и к (тупа╨ зо злостi ногою i лама╨ з трiском свого цiпка) Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський! М а в к а О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було... Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу... I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мо© нiмi© оживило, i я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено менi. Л i с о в и к Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою? Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як тво╨ кохання? М а в к а Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий... I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надi©... Людина тiльки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей. Л i с о в и к I що ж тепер ти дума╨ш робити? М а в к а Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю край се© хати. Я не маю сили покинути ©©... Я серцем чую - вiн вернеться сюди... Лiсовик мовчки журливо хита╨ головою. Мавка знов прихиля╨ться до стiни. Л i с о в и к Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий? Невже нема спочинку в рiднiм гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась. Iди спочинь. М а в к а (тихо) Не можу я, дiдусю. Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чу╨ться навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиня╨ться. К у ц ь (вискаку╨ з-за хати, потираючи руки, i спиня╨ться, побачивши Мавку) Ти, Мавко, тут? М а в к а А ти чого ника╨ш? К у ц ь Я ©м коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востанн╨, вже не возитиме нiкого бiльше! М а в к а Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс! Се так держиш умову з дядьком Левом? К у ц ь Умова наша вмерла вкупi з ним. М а в к а Як? Дядько Лев умер? К у ц ь Он i могила. Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати. М а в к а Обо╨ полягли... Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати... (Надходить до могили). Ой як же плаче серце по тобi, ╨диний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спада╨, наче мертвий лист... К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому ©здить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну й я ж вiддячив ©м! Найкращi конi на смерть за©здив; куплять - знов за©жджу. Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб ©м корови геть-чисто попсувала. Хай же знають! Ще ж Водяник стiжка ©м пiдмочив, а Потерчата збiжжя погно©ли, Пропасниця ©х досi б'╨ за те, що озеро коноплями згидили. Не буде ©м добра тепер у лiсi! Вже тут навколо хати й Злиднi ходять. З л и д н i (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе? М а в к а (кида╨ться ©м навперейми до дверей) Геть! Щезайте! Нiхто не кликав вас! О д и н З л и д е н ь Злетiло слово - назад не вернеться. З л и д н i (обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi! М а в к а Я не пущу туди! З л и д н i То дай нам ©стиI М а в к а (з жахом) Нiчого я не маю... З л и д н i Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай! М а в к а Се кров моя! З л и д н i Дарма! Ми любим кров. Один Злидень кида╨ться ©й на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки. К у ц ь Ей, Злиднi, залишiть - то не людина! Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду. З л и д н i (до Куця) Так дай нам ©сти, бо й тебе з'©мо! (Кидаються до Куця, той вiдскаку╨), К у ц ь Ну-ну, помалу! З л и д н i ╞сти! Ми голоднi!! К у ц ь Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде ©жа, а менi забава. (Бере грудку землi, кида╨ в вiкно i розбива╨ шибку), Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о © (в хатi) Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! К у ц ь (до Злиднiв пошепки) А бачите - прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, - вона се вмi╨. Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм ©© голос, а згодом Килинин. Г о л о с м а т е р и н О, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же! Бодай навiк заснула... Встань! А встань, бодай ти вже не встала! Г о л о с К и л и н и (заспано) Та чого там? М а т и (у©дливо) Пора ж тобi коровицю здо©ти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала. К и л и н а (вже прочумавшись) Я тi© подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока - хунт масла буде... М а т и Отже й не змовчить! Хто ж винен, що набiлу в нас не стало? З такою господинею... ой горе! Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову? К и л и н а А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, - було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi! М а т и А що ж - гада╨ш, нi? Таки й була б! Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани... Узива╨ш ©© задрипанкою, а сама ©© зелену сукню перешила та й досi сова╨ш - нема╨ встиду! К и л и н а Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, - нi жiнка, нi вдова - якась покидька! М а т и Який би чоловiк з тобою всидiв? Бiдо напрасна! Що було - то з'©ла з дiтиськами сво©ми, - он, сидять! - бодай так вас самих посiли злиднi! К и л и н а Нехай того посядуть, хто ©х кличе! На сих словах одчина╨ дверi з хати. Куць утiка╨ в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни. Килина з вiдром у руках шпарко пробiга╨ до лiсового потоку, з гуркотом набира╨ вiдром воду i верта╨ться назад уже трохи тихшою ходою. Завважа╨ близько дверей Мавку, що сто©ть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина (спиня╨ться i становить вiдро долi) А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Термосить Мавку за плече). М а в к а (насилу, мов борючися з тяжкою зморою) Сон мене змага╨... Зимовий сон... К и л и н а (вiдслоня╨ ©й обличчя i пiзна╨) Чого сюди прийшла ? Тобi не заплатили за роботу? М а в к а (як i перше) Менi нiхто не може заплатити. К и л и н а До кого ти прийшла? Його нема. Я знаю, ти до нього! Признавайся - вiн твiй коханок? М а в к а (так само) Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер... вiн уже вмер... К и л и н а Ти божевiльна! М а в к а (так само) ВIльна я, вiльна... Сунеться хмарка по небу повiльна... йде безпричальна, сумна, безпривiтна... Де ж блискавиця блакитна? К и л и н а (сiпа╨ ©© за руку) Геть! не мороч мене! Чого сто©ш? М а в к а (притомнiше, вiдступаючи од дверей) Стою та дивлюся, якi ви щасливi. К и л и н а А щоб ти стояла у чудi та в дивi! Мавка змiня╨ться раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям. К и л и н а (оговтавшись вiд здумiння, ворожо) Чи ба! Я в добрий час тобi сказала! Ну-ну, тепер недовго насто©шся!.. Х л о п ч и к (вибiга╨ з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми ©сти хочем, а баба не дають! К и л и н а Ей, одчепися! (Нишком, нахилившись до нього). Я там пiд печею пирiг сховала, - як баба вийде до комори, - з'©жте. Х л о п ч и к Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то? К и л и н а Тобi до всього дiло! Х л о п ч и к Я з не© врiжу дудочку! К и л и н а Про мене! Хлопчик вирiзу╨ гiлку з верби i верта╨ться в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. К и л и н а (скрику╨ радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада таму╨ ©й радiсть) Таки явився! Де тебе носило так довго? Л у к а ш Не питай! К и л и н а Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо зна╨ де, по яких свiтах, та й "не питай"! Ой любчику, не тра менi й питати... Вже десь ота корчма сто©ть на свiтi, що в нiй балю╨ досi свита й шапка. Л у к а ш Не був я в корчмi... К и л и н а Хто, дурний, повiрить? (Заводить). Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею! Л у к а ш Мовчи! Не скигли!! Килина спиня╨ться, глянувши на нього з острахом. Ось я тебе тепера попитаю! Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить? К и л и н а (спочатку збилась, але хутко стямилась) А що ж ми мали тута - голод ©сти? Прийшли купцi, купили, та й уже. Велике щастя - дуб! Л у к а ш Таж дядько Лев заклявся не рубати. К и л и н а Дядька Лева нема на свiтi, - що з його закляття? Хiба ж то ти заклявся або я? Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща. Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно! I що нам з того лiсу за добро? Стика╨мось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками зави╨м! Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи! (В голосi його чутно божевiльний жах), Ти кажеш продати лiс... зрубати... а тодi вже не буде так... як ти казала? К и л и н а Як? Що вовк... Л у к а ш (затуля╨ ©й рота) Нi, не кажи! К и л и н а (визволившись вiд нього) Та бiйся бога! Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив? Ходи до хати. Л у к а ш Зараз... я пiду... от тiльки... тiльки... ще води нап'юся! (Ста╨ навколiшки i п'╨ з вiдра. Потiм уста╨ i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця). К и л и н а Ну? Що ж ти дума╨ш? Л у к а ш Я? Так... не знаю... (Вагаючись). Чи тут нiхто не був без мене? К и л и н а (шорстко) Хто ж би тут бути мав? Л у к а ш (спустивши очi) Не знаю... К и л и н а (злiсно посмiхнувшись) Ти не зна╨ш, то, може, я що знаю. Л у к а ш (тривожно) Ти? К и л и н а А що ж! Я вiдаю, кого ти дожида╨ш, та тiльки ба! - шкода твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пiшло... Л у к а ш Що ти говориш? К и л и н а Те, що чу╨ш. М а т и (вибiга╨ з хати i кида╨ться з обiймами до Лукаша. Вiн холодно прийма╨ те вiтання) Сину!.. Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою! Л у к а ш (здригнувшись) З якою? М а т и (показу╨ на Килину) З тею ж! Л у к а ш (зневажливо всмiхаючись) I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж ©© хотiли. М а т и Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!.. К и л и н а (впада╨ в рiч) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав! Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! - залiзо - й те перегризе! Л у к а ш А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза. К и л и н а Вiд тебе дочекаюсь оборони! Тако© матерi такий i син! Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною? М а т и (до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш ©й стулити губу? Що ж то, чи я ©й поштурховисько якесь? Л у к а ш Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду! К и л и н а (до матерi) А що? дiждалась? М а т и Щоб ти так дiждала вiд свого сина! (Розлючена йде до хати, на порозi стрiча╨ться з Килининим сином, що вибiга╨ з сопiлкою в руках). Оступися, злидню! (Штурха╨ хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима). Х л о п ч и к Ви-те прийшли вже, тату? Л у к а ш Вже, мiй сину. (На словi "сину" кладе iронiчний притиск). К и л и н а (вражена) Ну, то скажи йому, як ма╨ звати, - уже ж не дядьком? Л у к а ш (трохи присоромлений) Та хiба ж я що? Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся. (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi). Чи то ти сам зробив сопiлку? Х л о п ч и к Сам. Та я не вмiю грати. Коб ви-те! (Простяга╨ Лукашевi сопiлку), Л у к а ш Ей, хлопче, вже мо╨ грання минулось!.. (Смутно задуму╨ться). Х л о п ч и к (пхикаючи) I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти? К и л и н а Iще чого! Потрiбне те грання! Л у к а ш А дай сюди сопiлочку. (Бере сопiлку). Хороша. З верби зробив? Х л о п ч и к А що ж,, он з те©-о. (Показу╨ на вербу, що сталася з Мавки). Л у к а ш Щось наче я ©© не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? К и л и н а Хто б ©© садив? Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся. Тут як з води росте - таже дощi! Х л о п ч и к (вередливо) Чому ви-те не гра╨те? Л у к а ш (задумливо) Заграти?.. (Почина╨ грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодi© N 8] почина╨ промовляти словами). "Як солодко гра╨, як глибоко кра╨, розтина╨ менi груди, серденько вийма╨..." Л у к а ш (випуска╨ з рук сопiлку) Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари! Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати. Кажи, чаклунко, що то за верба? (Хапа╨ Килину за плече). К и л и н а Та вiдчепися, вiдки маю знати? Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай ©©, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру. (Витяга╨ йому з сiней сокиру). Л у к а ш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки) Нi, руки не здiймаються, не можу... чогось за серце стисло... К и л и н а Дай-но я! (Вихоплю╨ вiд Лукаша сокиру i широко замаху╨ться на вербу). В сю мить з неба вогненним змi╨м-метеором злiта╨ Перелесник i обiйма╨ вербу. П е р е л е с н и к Я визволю тебе, моя кохана! Верба раптом спалаху╨ вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекида╨ться на хату, солом'яна стрiха займа╨ться, пожежа швидко пойма╨ хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоря╨ться. М а т и (до Лукаша) Чого сто©ш? Рятуй сво╨ добро! Л у к а ш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом) Добро? А може, там згорить i лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалю╨ться, i вся хата оберта╨ться в кострище. Надходить важка бiла хмара, i почина╨ йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не ста╨ нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показу╨, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдша╨, то видко чорну пожарину, що диму╨ i сичить од вогкостi. Матерi Лукашево© i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрi╨ недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння. К и л и н а (з останнiм клунком у руках, сiпа╨ Лукаша за рукав) Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв? Хоч би помiг менi носити клунки! Л у к а ш Та вже ж ви повиносили всi злиднi. К и л и н а Бийся по губi! Що се ти говориш? Л у к а ш (смi╨ться тихим, дивним смiхом) Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став... К и л и н а (злякана) Ой чоловiче, щось ти таке говориш... я боюся! Л у к а ш Чого бо©шся? Дурня не боялась, а мудрого бо©шся? К и л и н а Лукашуню, ходiмо на село! Л у к а ш Я не пiду. Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду. К и л и н а Та що ж ти тут робитимеш? Л у к а ш А треба все щось робити? К и л и н а Як же ма╨м жити? Л у к а ш А треба жити? К и л и н а Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що? То так тобi з переляку зробилось. Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох! (Тягне його за руку). Л у к а ш (дивиться на не© з легковажною усмiшкою) А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде? (Показу╨ на вiз i начиння). К и л и н а (господарно) Ой правда, правда, ще порозтягають! Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тi©! То вже хiба постiй тут, Лукашуню. Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини тве©, може, пустять... Ой горе! Якось треба рятуватись... Останнi слова промовля╨, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжа╨ ©© тихим смiхом. Незабаром ©© не ста╨ видко. Вiд лiсу наближа╨ться якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиня╨ться i низько нахиля╨ться, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиня╨ться бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випросту╨ться, i тодi видно ©© змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого. Л у к а ш Хто ти? Що ти тут робиш? П о с т а т ь Я - загублена Доля. Завела мене в дебрi нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала... Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!.. Л у к а ш Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину! Д о л я Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила. Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги... Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Л у к а ш Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку. Д о л я Похололи вже руки, що й пучками - не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, руша╨), Л у к а ш (простягаючи руки до не©) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi! Д о л я (показу╨ на землю в нього пiд ногами) Як одрiзана гiлка, що валя╨ться долi! (Iде, хиляючись, i зника╨ в снiгах). Лукаш нахиля╨ться до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере ©© до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiда╨ пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагаду╨ Мавку, з'явля╨ться з-за берези i схиля╨ться над Лукашем. П о с т а т ь М а в к и Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося вiд мене. Л у к а ш Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкрива╨ груди). Живи мо╨ю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив... М а в к а Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж да╨ вербовiй тихiй гiлцi голос. Л у к а ш Я душу дав тобi? А тiло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на не©). М а в к а О, не журися за тiло! Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло. Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець. Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi, ©м промовляти душа моя буде. Я обiзвуся до них шелестом тихим вербово© гiлки, голосом нiжним тонко© сопiлки, смутними росами з вiтiв мо©х. Я ©м тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрi© збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш почина╨ грати. Спочатку гра його [мелодi© N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутн╨, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дi©] покрива╨ тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiня╨ться в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалаху╨ раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кида╨ться до не© з покликом щастя. Вiтер збива╨ бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закрива╨ закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий кра╨вид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i пада╨, пада╨ без кiнця... [25/VII 1911 р.] ** ОДЕРЖИМА ** (Драматична поема) I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнi╨ люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блука╨ помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi зда╨ться, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт ося╨. Ох, коли ж, коли вона розiб'╨ темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема ©м впину, а йому спочинку... Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месi© що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях..." А для Месi©? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месi╨ю, що свiт ряту╨, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшно© слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiда╨ пiд скелею i схиля╨ться на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся... Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiва╨ стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не ста╨. (Спiва╨ знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiле©. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месi©, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'©. Я не знаю, чого я йшла з юрбою... (Спiва╨ знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiва╨) А що ж менi браку╨? О Месi╨, ти, може, зна╨ш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до не© з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш... М i р i а м (з поривом) Нi, Месi╨, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiка╨шся спокою, ╨дино© потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не ма╨ш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i поверта╨ться йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкрива╨ лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месi╨, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступа╨). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти зна╨ш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиня╨ться. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месi╨. М е с i я Ти прийняла мо© слова? М i р i а м Нiколи я не забуду ©х. М е с i я I вслiд ©х пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова тво© огнистi, - слiди мо© вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що зна╨ волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (пада╨ навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже ©© нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала... М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла тво© слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайво© на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнi╨ порожнечею. Вода тво©х речей, цiлюща та живуща, душi мо╨© виго©ть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Сво©х? М i р i а м Тво©х. М е с i я Я ©х казав любити. М i р i а м А я люблю... не ©х. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд ╨хидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I ╨хидна несвiдома, а всяк ©© розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби ╨хидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш ╨хидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого_ ся темрява до себе не прийма╨? Я вiрю, що ти слово - i такого_ отой глухорожденний люд не чу╨? ╞м, може, треба iншого Месi©? ╞м, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало ©м для вiри, ©м треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чи╨© кровi, вчителю? М е с i я Мо╨©. М i р i а м Хай ©м вона на голову впаде! М е с i я Не проклинай, верта╨ться прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В мо©х очах я чую збро© полиск, в мо©х речах я чую збро© брязкiт, так я узбро╨на в свою ненависть, як вартовий коло царсько© брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiдда╨? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, яко© ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю ©х любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Нема╨ сонця в мо©й душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надi╨ю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за ©х! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу... М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потаку╨ мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю ©х. М i р i а м Месi╨! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не зна╨ш. (Вiдходить). Мiрiам зоста╨ться в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, ста╨ в найглибшiй тiнi, звiдки ©й видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi... Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сi© люди твердiшi вiд камiння... Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх ©х найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший... Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема... Я приступлю до нього... (Вихиля╨ться трохи з тiнi, але знов хова╨ться). Нi, не смiю... Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одверта╨ться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислуха╨ться). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша... М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажа╨ш, а не як я... М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь... Який злий дух трима╨ мо© слова? Учителю! ╙диний! О свiточу мо©х очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! ...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце... Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месi©, але швидко вибiга╨ з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месi©. М i р i а м Вiн ©м простив. Вiн ©м усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою ©м будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу ©м простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимага╨ страждання, кровi й смертi соромно© того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами ©м в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi ©м випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те... що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не ма╨ голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене... О сине божий! Нехай в мо©м життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе_ любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огорта╨ все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в ╙русалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч ©й Йоганна, одна з прихильниць Месi©. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почу╨ хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви бо©тесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Пролл╨м, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгу╨ш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не зна╨ш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що ╨ кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смi╨ться). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто_ його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для се© само© юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месi©! Й о г а н н а Зда╨ться, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом хова╨ться в поблизький гурток. М i р i а м (©й услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам зверта╨ться до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього... (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиня╨ться. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi нема╨ плями! С т а р и й А в кого ж ╨? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю... С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою сво╨© кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Сво╨© кровi? Та невже ти, дiду, гада╨ш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй ге╨нi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi мо╨© не зруйну╨ сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месi©, що вiн ©© за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш... М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про те╨ розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин хова╨ться мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви зна╨те, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй кра©нi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапа╨ ©© за руки, кива╨ на слугу) А дай шнурка, ми спута╨мо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиля╨ться, бере камiнь i пуска╨ в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! ╞© знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтира╨ кров, а другою помага╨ в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба мина╨ все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месi© зникли, а надбiгла юрба iуде©в, фарисе©в та садуке©в, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклина╨! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що ©й треба? За що ©© зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месi╨! коли ти пролив за мене... хоч краплю кровi дарма... я тепер за тебе вiддаю... життя... i кров... i душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... нi... з любовi! (Пада╨ пiд градом камiння) 18/1 1901 ** ОРГIЯ ** драматична поема ДIЯЧI А н т е й - спiвець. Г е р м i о н а - мати його. Е в ф р о з i н а - сестра його. Н е р i с а - жiнка його. Х i л о н - ученик його. Ф е д о н - скульптор. М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената. П р е ф е к т. П р о к у р а т о р. Гостi на оргi©, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв. Дi╨ться в Корiнфi пiд римським пануванням. I Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей. Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку. Г е р м i о н а (не встаючи) Хто там? Г о л о с (за хвiрткою) Се я, Хiлон Алкмеонiд. Г е р м i о н а (гука╨ в напрямi других дверей) Антею, вийди! Ученкк до тебе! (Сама лиша╨ться сидiти, лише нижче спуска╨ покривало). А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиня╨ Хiлоновi хвiртку) Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився. Всi учнi розiйшлися. Х i л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю) Вибачай... але... я, власне, не прийшов учитись... А н т е й (привiтно) Будь гостем. (Сiда╨ на ослонi пiд деревом i показу╨ Хiлоновi мiсце коло себе, але той лиша╨ться стояти). Чом не сядеш? Х i л о н Маю справу... А н т е й Аж сiсти нiколи, таку нагальну? Х i л о н Воно-то нi... але... пробач... я мушу подякувать сьогоднi за науку... Я бiльше не прийду. А н т е й Чому? Хiлон мовчить. Та правда, менi про се питать не випада╨. Я, очевидячки, не догодив тобi наукою. Що ж, не соромся, - соромитись приходиться менi. Х i л о н (щиро) Нi, нi, учителю! Того не думай! От свiдок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощi мiстерiй! А н т е й Тодi не розумiю... (Перебива╨ сам себе, вдарившись долонею по чолi). Догадався! (Видно, що й йому трохи нiяково). Хiлоне, слухай... Я пождати можу, поки скiнчиш усю мою науку... Та я волiв би i зовсiм не брати вiд тебе грошей, як тобi то трудно... Х i л о н Учителю, та ти ж не багатир. А н т е й Хiлоне, я скажу тобi по правдi, хоч ти ще молодий таке╨ слухать, але iнакше трудно довести... Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок, та хист мiй я таки цiную вище, нiж тi© грошi, що приходять з нього. Я талану нiкого не навчив i не навчу - се ж тiльки бог здола╨, - отож коли я вчу людей звичайних, недiткнутих рукою Аполлона, то - я навчаю ©х мало© втiхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразнiше, вони ж менi дають дещицю грошей, i так ми в обрахунку. Як же бог менi пошле обранця молодого, щоб я йому служив сво©м здобутком, i бачу я, що кожна мертва форма, яку я викладаю перед ним, присво©вшись йому, вмить ожива╨, i генiй молодий в прадавнiй формi шуму╨ та iскриться самоцвiтом, як молоде вино в старiм кришталi, - тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, - я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотiв. Тепер ти розумi╨ш? Х i л о н Учителю... (Зворушення не да╨ йому говорити, вiн низько похиля╨ голову i прикрива╨ долонею очi). А н т е й Коли тепер твiй генiй вже перерiс тi форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мiй хлопче, - покинь мене, я сам тобi те раджу. Та тiльки - заклинаю Аполлономi! - не кидай ще науки. ╞дь в Афiни, там, певне, знайдеться iще таке, чого ми тут не ма╨мо в Корiнфi. А потiм, покiнчивши рiзнi школи, учися ще, знаходь собi науку в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi, але нiколи не кажи до себе: "Я вже скiнчив науку". Х i л о н Ся порада, учителю, осмiлю╨ мене. Признаюся тобi: я не покину науки, вiддалившися вiд тебе, бо я вступлю до школи... (Знов мовкне). А н т е й До яко©? Х i л о н До то©, що врядив тут Меценат. А н т е й Латинсько©?! Х i л о н Ну, все ж тепер латинське.. А н т е й Як? Я, i ти, i наша рiдна мова латинськими вже стали? Х i л о н Розумiв я, властиво, римське, та змилив у словi. А н т е й Як ти вiд мене досi не навчився не помилятись так, то в новiй школi ще бiльше буде помилок _таких_. Але не знаю, що ти там придба╨ш, крiм помилок. В поезi© латинськiй i я ж тобi, зда╨ться, показав усе, що тiльки варт було пiзнати. Не думаю, щоб ритори в тiй школi тобi могли подати щось нового, бо я ©х знаю. Думаю, що ти вже мiг би ©х учити. Х i л о н Сам я певен, що там учителi нi в чiм не можуть зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу до ©х пiти. А н т е й Що змушу╨ тебе? Х i л о н Учителю, зоставшись при тобi, я став би долею тобi подiбний. А н т е й Чому ж та доля так тебе ляка╨? Хiба вже я останнiй мiж спiвцями? Х i л о н Не мiж спiвцями, нi... А н т е й Але мiж людьми? Х i л о н Я не кажу - останнiй, але ж правда, що ти в громадi не займа╨ш мiсця, належного тво╨му талану. А н т е й А ти ж якого ма╨ш запобiгти, коли скiнчиш ту школу Мецената? Х i л о н Я можу стати ритором в тiй школi, а згодом в академi© де-небудь. Або по©ду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рiд його там досi ма╨ силу, як повелось вiд Августа часiв. Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегiристiв самого Мецената. А н т е й (схоплю╨ться обурений) Ти? Ти вступиш у хор панегiристiв? Тую зграю запроданцiв, злочинцiв проти хисту? О, краще б ти навiки занiмiв, позбувся рук, оглух, нiж так упасти! I се був мiй найкращий ученик!.. Пауза. Х i л о н Учителю, прийми ж мою подяку... (Пода╨ Антеевi грошi, добувши з калитки). А н т е й (вiдштовху╨ його руку) Геть! Я тебе нiчого не навчив! Iди з очей! Хiлон, похнюпившись, виходить. Г е р м i о н а Даремне ти, Антею, не взяв вiд нього грошей. В нього батько сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина. А н т е й Мамо! Нiчого я не заслужив, крiм ганьби! Г е р м i о н а Нема╨ за що ганити тебе, хiба за те, що ти свiй заробiток пуска╨ш так на вiтер. Справдi, сину, ми зiйдемо на пролетарський хлiб. Чи буде ж добре, як твоя родина просити пiде пайки дармово© до тих римлян, що ти так ненавидиш? А н т е й Ще ма╨м хлiба власного доволi. Не прогнiвляй богiв. Г е р м i о н а На все ©х воля... Запевне, так хотiлось Афродiтi, щоб я замiсть багато© невiстки дочку рабинi-танцiвницi мала прийняти в дiм... А н т е й Ще не кiнець докорам? Г е р м i о н а Се не докори, сину, тiльки правда. Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарiбку? А н т е й Вже ж не Афродiту винуй у тому. Всi боги Еллади менi велiли викупить з неволi малу дитину еллiнського роду. Адже могла б дiстатися у рабство твоя дочка, моя сестра... Г е р м i о н а Ох,сину, до того мало що й тепер браку╨! На викуп за Нерiсу ми стяглися, але на посаг нашiй Евфрозiн! навряд чи стягнемось. А чим же доля старо© дiвки краща, нiж рабинi? А н т е й Сестра моя й без посагу цiннiша вiд всiх багацьких дочок. Г е р м i о н а Хто ж те зна╨? Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всiх усюдах. Завжди в гiнеке© та все в роботi. А хоч би й пiшла куди на свято, то в ©© уборах нiхто i не подивиться на не©. На дверях вiд гiнекея ста╨ Евфрозiна, але Гермiона того не завважа╨ i править далi. Нерiса все причепуриться якось, а Евфрозiнi то нема╨ й стрiчки. Е в ф р о з i н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд роботи. Нахиля╨ться i обiйма╨ матiр) Матусенько! Навiщо тi стрiчки? Як ╨ краса, то нащо ©й покраси? А як нема, то стрiчка не поможе! (Смiючись, цiлу╨ матiр i випросту╨ться). Як, мамочко, заправить голуб'ята? Я вже зварила ©х. Г е р м i о н а (вста╨) Не руш, не руш, я ©х сама заправлю - ти не вмi╨ш! (Поспiшно йде в хату). Е в ф р о з i н а (пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече) Чого ти, братику, так засмутився? Се знов матуся тута воркотiла? Ти не вважай - то вже стареча звичка. А н т е й (вiдповiда╨ не одразу, мов не почув ©© слiв. Слова пiсля паузи прориваються у нього, мов не сво╨ю силою) Хiлон мене одбiг. Е в ф р о з i н а (здивована) З яко© речi? А н т е й Вступити хоче в хор панегiристiв. Е в ф р о з i н а Та що ти кажеш?! (На хвилину нiмi╨ з дива та обурення, потiм опанову╨ собою). Ба, я не дивую. Вiн розумом хисткий. А н т е й А таланом всiх переважив, мовби на наругу! Е в ф р о з i н а Менi зда╨ться, той Аполлодор, що втiк до тебе з школи Мецената, Хiлона й таланом переважа╨, не тiльки розумом. Я наслухала, як вiн проказував iз "Антiгони" Гемонову промову - далебi, я ледве сльози здержати здолала! А н т е й (з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi) Бо ти сама у мене Антiтона! Зда╨ться, я б Хiлоновi пробачив, якби вiн вчинок свiй зробив для того, щоб вивести з бiди таку сестру. Е в ф р о з i н а Зате вже я сестрi тiй не простила б! А н т е й О, ти б не прийняла нi се© жертви, нi iншо©. Але, моя сестричко, якщо я хтiв би стати багачем, то тiльки задля тебе. Е в ф р о з i н а I даремне, бо я того не хочу (Смi╨ться). Мама зараз менi б за грошi жениха купила, i, певне, то було б лихе придбання. А н т е й Та де вже там багатство! Хоч би мiг я тебе вiд злиднiв вибавить... Е в ф р о з i н а Вiд злиднiв? А де ж ти бачиш ©х? А н т е й Що я не бачу, то се завдячую тобi самiй. Е в ф р о з i н а I мамi ж, i Нерiсi. А н т е й Нi, ти зна╨ш... Матуся вiдробила вже сво╨... Що ж до Нерiси... Е в ф р о з i н а ╞й ще час робити. Невже тво╨ життя таке солодке, що i медовий мiсяць в ньому зайвий? А н т е й Менi мов сором тiшитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею... Ми ма╨м щастя, а ти що ма╨ш тут у рiднiй хатi? Е в ф р о з i н а Я маю брата. I нехай довiку я дiвуватиму - я не позаздрю анi жiнкам, нi матерям щасливим, бо ©х любов лиш ©х родинi служить, моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею, уся надiя наша. А н т е й Евфрозiно, як можна всю надiю покладати в комусь одному? Е в ф р о з i н а Аполлон один з усiх богiв не розлюбив Еллади, i ╨ ще ©й надiя на життя. А поки Аполлон ╨ на Парнасi, то й музи будуть з ним. А н т е й (з усмiхом) Я не безславний, хоч ти одна менi да╨ш трiумфи, бо ти для мене Нiке! Е в ф р о з i н а Нiке мусить свою роботу знати. Постривай. (Виломлю╨ з лаврового куща двi галузки, зв'язу╨ ©х у вiнець i ста╨ на посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з вiнцем). Ходи сюди! Схили прегорде чоло! Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиля╨ голову перед Евфрозiною, а в не© усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi лаври на голову. Н е р i с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, ста╨ на порозi гiнекея i здивовано скрику╨) Се що таке? Евфрозiна засоромлена, зiскаку╨ з постаменту. А н т е й Се Нiке увiнчала свого поета. А коли й харiта йому додасть гранату чи троянду, вiн буде обдарований усiм, чого дозволено бажати смертним. Е в ф р о з i н а (почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси) Троянда он цвiте... (До Антея). Одначе Нiке до кухнi мусить - помогти матусi, - бо в нас сьогоднi оргiя правдива: купили риби, а якраз вам тiтка дала вина i пару голуб'яток. Як я ще напечу медяникiв, то й Меценат на оргiю позаздрить! (З трохи примушеним смiхом зника╨ в дверях гiнекея). Н е р i с а Чудна та Евфрозiна - все ©й смiшки! А н т е й Що ж, молода... (Здiйма╨ лаври з голови, держить ©х в руцi, в дальшiй розмовi кладе на лавцi коло себе, сiвши). Н е р i с а Та я ж, либонь, молодша, проте... А н т е й "Проте часами хмерую", - так хтiла ти сказати? (Смiючись, обiйма╨ ©©, вона здержено прийма╨ його пестощi). Що тобi? Нездужа╨ш чи хто тебе образив? Н е р i с а А ти й не зна╨ш? Певне, вже й сусiди напам'ять вивчили оту промову. про викуп мiй, про посаг Евфрозiни, що мати виголошу╨ щодня. А н т е й Уже й щодня! Н е р i с а Та що ж, в тому ╨ правда. Менi самiй нiяково дивитись у вiчi Евфрозiнi. А н т е й Евфрозiна тебе нi в чiм не винуватить. Н е р i с а Знаю. Вона недарма в тебе Антiгона... А н т е й Нерiсочко! От се вже справдi сором, - пiдслухати, а потiм ще й корити. Н е р i с а Пiдслухати! В нас не такi палати, щоб не було з кутка в куток все чутно! А н т е й (трохи вражений) Палати ╨ тепер лиш у римлян. Було тобi пiти за Мецената. Н е р i с а (лагiднiше, нiж досi) Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажа╨ сво╨му чоловiковi достаткiв? А н т е й Ну i собi при тому. Н е р i с а I собi. Хiба то зле? Я справдi не вдалася до того, щоб весь день в ярмi ходити так, як твоя сестра. А н т е й Ти ж i не ходиш. Н е р i с а А дума╨ш, менi вiд того легше? А н т е й Якби не легше, ти б сама робила. Н е р i с а В людей на те рабинi ╨... А н т е й Нерiсо, вiд тебе трохи дивно се╨ чути. Н е р i с а Бо я сама рабинею була? Так що ж, я б i на волi заробляла тим, чим тодi, якби ти допустив. Як я тепер нiкому не потрiбна, всiм на завадi, мов порiг високий, то з того винен ти! А н т е й Ну, годi, люба... Н е р i с а Дозволь менi вступити до театру, то я твою сестру озолочу i буду матерi невiстка люба, бо, певне, бiльше зароблю за танцi, нiж ти за спiв та за науку хисту. А н т е й Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить, i з сього справдi винен я. Прости! (Цiлу╨ ©©, вона прихиля╨ться до нього з виразом невинно ображено© дитини). Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам, не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй! Не пiдеш ти на оргi© до не©, - вона не тямить, що то ╨ правдива святая оргiя, встанова божа! Н е р i с а Ти був коли на оргi©? А н т е й Давно. Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi гетерiя спiвцiв, та╨мна, звiсно, бо всяке ж товариство ╨ злочин, на римську думку. Н е р i с а Що ж? I дуже пишнi були в вас оргi©? А н т е й Зважай сама. Збирались ми все по таких господах, як-от моя... Н е р i с а (розчаровано) Ах, так!.. А н т е й У нас в кратерах вода все панувала над вином. Квiтки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвiли в садках та в полi, а як верталась в тартар Персефона, то забирала нам усi покраси. Н е р i с а Хiба ж бувають оргi© без квiтiв? А н т е й У нас бували, ще й якi буйнi! Н е р i с а Але ж вони були та╨мнi, кажеш? То як же буйних оргiй тих не чули знадвору люди? А н т е й Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються? Чи ж сяйво наших поглядiв проймало камiннi мури та запони щiльнi? Н е р i с а А вашi спiви? А н т е й О, вони були потужнi© натхненням, а не гуком. I в стриманiм зiтханнi тихих струн ми вгадувати вмiли урагани, що нуртували в грудях у спiвця. В нас буйнi кучерi були, мов тiрси, гукали погляди: "Еvoe Bacch!"* Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'янi. О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала на оргiю таку! В святiм безумствi ти б у танку зайшлася, як менада! * Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред. Н е р i с а Бувала я на оргiях не раз. А н т е й Але не на таких! Н е р i с а Либонь, на кращих. А н т е й Того не може бути. Н е р i с а Я не знаю, якi були тi вашi, але тi©, що я на ©х дитиною ходила, були мов сни розкiшнi. А н т е й Се злочин - на оргi© такi дiтей водити! Н е рi с а Моя матуся _мусила_. А н т е й Я знаю... Пробач, я мовив нерозумне слово. Повинен би я тямити, як тяжко рабинi-танцiвницi серце рвалось, коли вона свою ╨дину доню, що ледве виросла iз немовляток, вела на те позорище. Н е р i с а Нiчого менi про те матуся не казала. Я завжди йшла на оргiю весела, там ласощiв я ©ла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гостi пестили мене... А н т е й Не згадуй! Аж холодно, як здумаю... Запевне, тi ©хнi пестощi були маснi i кожне слово брудом перейнято! Н е р i с а Не знаю, я тодi не розумiла нi слiв масних, нi поглядiв брудних, але красу я тямила й малою, i серденько тремтiло вiд хвали, як струночка пiд плектроном на лiрi. На примостi високiм ми обидвi були немов веселки - бiльша й менша - на яснiй верховинi. Покривала, прозорi та барвистi, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тодi менi здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землi до мене долiтають тiльки квiти. То гостi кидали до нас квiтки, не тямлячись вiд захвату палкого... А н т е й А в тих квiтках ховався невидимий холодний гад розпусти i зневаги. Н е р i с а Кажу ж тобi, що я того не знала! А н т е й Але тепер ти зна╨ш, чим бувають рабинi-танцiвницi для римлян, i тямиш добре, що тебе спiткало б, якби ти серед оргiй тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забуттi, в недузi та в погордi. Н е р i с а Я тямлю, що тобi я винна дяку. Не бiйся, я того не забуваю. А н т е й Нерiсо! Чи того ж я потребую? Н е р i с а Нi-нi, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, "маленьку мавпочку з Танагри". А н т е й Годi! Я не люблю, як ти таке говориш, i прозвища того яне терплю, що прикладали тi римляни грубi до еллiнсько© нiжно© дитинки. То заздрили вони, що ©х римлянки були важкi й незграбнi протi© тебе, мо╨© "вiтроного©" Нерiси! Н е р i с а (задумана) I нащо то менi?.. А н т е й Що саме, люба? Н е р i с а Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш... Вже я ж не танцiвниця. А н т е й Як, Нерiсо? Хiба тебе не раду╨ хвала моя i наших друзiв скромних, щирих? Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар лiпшого не ма╨? Н е р i с а Укритим скарбом... Я скажу по правдi, що я щедрiшою вдалась вiд тебе. I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радiю, що тво╨© лiри не чу╨ свiт широкий, тiльки я та слухачiв тво©х мала громадка. Нi! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'╨дестал високий, мов постать Аполлона-кiтариста! I хай би свiт сповнявся тих пiсень, що ти б тодi творив на високостi! А н т е й Ти дума╨ш, либонь, що i натхнення повищати вiд п'╨десталу може? Н е р i с а Авжеж! Я певна того! А н т е й Ти дитина... Але як ти так любиш п'╨дестали, то будь утiшена, бо наш Федон вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору i дав ©й п'╨дестал високий досить. Н е р i с а А де ж вiн тую статую подiне? А н т е й Нам принесе. Н е р iс а Тут i лишить? А н т е й Запевне. Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона. (Пауза). Ти щось примовкла, наче зажурилась. Чого, Нерiсо? Н е р i с а Я собi гадаю, що скiльки ще ся хата похова╨ в собi укритих скарбiв, мов гробниця. А н т е й Я не люблю таких речей у тебе. Н е р i с а Як буде тут камiнна Терпсiхора, то я мовчання перейму вiд не©. А н т е й Нерiсо, ти сьогоднi вередлива. Н е р i с а Як так, то я пiду. (Вста╨). А н т е й (затриму╨ ©©, обнявши) Нi-нi, кохана! Н е р i с а (визволяючись) Пусти мене! Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе. Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиня╨ хвiртку i пуска╨ Федона - молодого скульптора. А н т е й Здоров, Федоне! Вiтаються. Ф е д о н Я лиш на хвилинку, так нiколи! А н т е й Чому? Роботу ма╨ш? Ф е д о н Роботу поки що я вже скiнчив, та тут новi клопоти - вибираюсь на панську оргiю до Мецената! А н т е й (зчудований) Тебе запрошено? Ф е д о н З тобою разом. А н т е й Жарту╨ш чи глузу╨ш? Ф е д о н Правду мовлю, се ж я прийшов тобi переказати запросини. А н т е й Хто ж ©х тобi принiс? Ф е д о н Я сам одержав, бувши в Мецената. А н т е й Ти в Мецената був? Чого? Ф е д о н По справi... I зна╨ш, я нiяк не сподiвався, що вiн такий. А н т е й Який? Ф е д о н Такий привiтний, i неподiбне, що великий пан, говорить так... А н т е й Та з чого ж ти диву╨ш? Що пан вельможний на порiг пуска╨ митця убогого? Чи, може, з того, що i римлянин часом дещо тямить у хистi красному? Ф е д о н О нi, не "дещо", а вiн таки знавець великий, справжнiй! Адже й тебе вiн перший оцiнив. А н т е й Вiн перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Корiнфi. Ф е д о н Що школа! Та до слави так належить, як глиняна патера до скульптури. А н т е й Та вже було подiбне щось до слави, коли той пан довiдався про мене. Ф е д о н Сказати правду, випадок слiпий звiстив про тебе: учень твiй один вступити хтiв у хор панегiристiв i на зразок умiлостi сво╨© твою епiталаму проспiвав, оту, що ти зложив на шлюб твiй власний. Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi. Ми з Меценатом надiйшли на те╨, я розказав йому, хто автор спiву, i зараз же вiн доручив менi тебе просить на оргiю до нього, а се не мало значить, любий друже. А н т е й (стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона) Яку ти мiг до нього мати справу? Ф е д о н Вiн статую купив недавно в мене, то я ©© до нього вiдпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи. А н т е й Яку ж ти статую йому продав? Ф е д о н Пробач... я, власне, мусив би спитати тво╨© згоди... та пани вельможнi не люблять ждати... А н т е й Ти продав Нерiсу?! Ф е д о н Нi, статую богинi Терпсiхори. А н т е й Ти б i саму богиню запродав, якби лиш мiг, у римський дiм розпусти! Ф е д о н (вста╨ ображений) Такого ти не смi╨ш говорити! А н т е й Тобi не до лиця така вражливiсть, бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий, де зневажають все, що нам святе. Ф е д о н (впадаючи в рiч) Нiчого там нiхто не зневажа╨! Там цiнять генiй, там дарують славу, не тiльки грошi. Я не запродав сво╨© Терпсiхори. Я поставив ©© на подив людськдй, мов у храмi. Чи вже вона й для храму засвята, по-тво╨му? А н т е й По-мо╨му, блюзнiрство - рiвняти дiм римлянина до храму! За грошi чи за славу - ти продався укупi з твором рук тво©х. Ф е д о н Антею! Ти хочеш довести мене до того, щоб я пiшов i викупив назад ту статую. За грошi неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остання iскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити - ©й на викуп. А н т е й Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий. Ф е д о н Не розумiю, що ти з мене хочеш! Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти без хлiба i без слави? А н т е й Се повинен терпiти еллiн, коли хлiб i славу здобути може тiльки з римських рук. Ф е д о н Хто слави не бажа╨, той не еллiн, - жадобу сю батьки нам заповiли, дiставши вiд дiдiв. А н т е й Дiди приймали вiнцi сво© з рук матерi Еллади, батьки дозволили зв'язать ©й руки i тим синiв позбавили вiнцiв. Авжеж, Федоне, вiдколи безславна сама Еллада - еллiни повиннi жадобу слави в серцi заглушити. Ф е д о н I збiльшити безслав'я свого краю? Та чим же вславиться сама Еллада, коли ©й дiти лаврiв не здобудуть? А н т е й Уже ж не з рук ворожих ©х приймати! Ф ед о н Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка хвала вiд ворога". А н т е й На полi бою, та не в полонi! Ф е д о н Слава i в полонi все буде славою. А н т е й Не сподiвайся! Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок. I тая Терпсiхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всi скарби з усiх кра©в руками Меценатiв. Його колекцiю твiй твiр прославить, а не тебе, ти тiльки раб отой, що хистом оргiю панам скраша╨, та оргiя все ж панська зоста╨ться, хоч рабськi руки вряджують ©©. Ф е д о н Рабам на оргi© нема╨ честi, але хто ма╨ гостем буть на нiй, як я i ти... А н т е й Того не сподiвайся, щоб я пiшов на оргiю з тобою! Запобiгай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хлiба i без слави", як ти казав, та, може, не без честi. Ф е д о н По щиростi, я радив би пiти. А н т е й Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше ярмо носити. Ф е д о н Бачу, ти не вiриш, що я тобi добра бажати можу. А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзi. А н т е й То я тебе, не ти мене образив?! Ф е д о н Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю, а ти вразливих слiв сво©х не вернеш. А н т е й I ти того не можеш вiдкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист. З богинi ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволi Терпсiхора, то вже вона богинею не буде. А мармур - як не бог, то просто камiнь. Ф е д о н Коли вiн богом став, то вже нiколи у камiнь не повернеться. Твiр хисту на всякiм мiсц твором хисту буде. Твоя епiталама пролунала не гiрше у просторiй римськiй школi, нiж у тво©й тiснiй убогiй хатi. Якби ж ти сам ще заспiвав ©© у Меценатових гучних палатах, приграючи на лiрi дорогiй... А н т е й Федоне! Не кажи менi такого, бо я тебе зненавиджу навiки! Ф е д о н Антею, се якась дивна затятiсть. Таж еллiнам не першина приймати хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба? А н т е й Чужинцiв - так, але не переможцiв. Бо переможець лиш тодi похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до нiг i порох поцiлу╨ з-пiд стiп його. Ф е д о н Таке бувало в персiв та в iнших схiдних варварiв. Нiколи сього вiд нас не вимагали в Римi. А н т е й Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по мiстках, до храму слави всесвiтньо©? Кого ми на собi з безоднi варварства на гору несли? Чи ж не лягли ми каменем нарiжним до мавзолею нашим переможцям? I ми ще ма╨мо радiти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лiрi заграбованiй пограти? Ф е д о н Хiба тiй лiрi краще нiмувати? А н т е й Так, краще! Ф е д о н Нi, я думаю, що гiрше. Все ж краще будувати мавзоле© хоч би i не собi, нiж просто бути, мов зiлля придорожн╨, пiд ногами у того ж переможця. Вiн як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всi нашi гордощi, всi буйнi мрi©... А н т е й Що ж? Лiпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати працi? Се жрець краси так дума╨ й говорить? Лишилося одно - так i вчинити. Ти не продався, - гiрше! Ти вiддався у руки ворогу, як мертва глина, з яко© кожне вилiпить, що хоче. Та хто ж тобi натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився? Iди служи сво╨му Меценату, забудь краси великi заповiти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богiв, забудь i муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй геро©нi Антiгони, нi месницi Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворi на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янiв перед обличчям римсько© Медузи. Ти вже не тямиш вищо© краси, краси змагання, хоч i без надi©... Ф е д о н Нема краси в затятостi безсилiй... Але з тобою, бачу, не зговориш! Бувай здоров. Я йду. А н т е й Прощай, Федоне. Ф е д о н Ми вже не друзями розста╨мось? А н т е й Боюсь, коли б не стрiлись ворогами. Федон, здвигнувши плечима, виходить. Н е р i с а (виходить з гiнекея, ледве зачинилась хвiртка аа Федоном) Антею, я тебе не розумiю! Так шорстко ти з Федоном обiйшовся, а в чiм його вина? А н т е й Ти прислухалась? То вже було прислухатись як слiд. Чи, може, то тобi якраз до мислi, що буде на позорищi стояти твоя подоба в домi переможця? Н е р i с а Яке позорище? Хто переможець? Чим винен Меценат, що дiд його чи, може, прадiд з еллiнами бився? Тепер же Меценат не забира╨ нiяких наших скарбiв силомiць, але купу╨, ще й за добру цiну. А н т е й Тим злотом, що стяга╨ться до Риму з подоланих, таки ж i з нас самих. Н е р i с а Не сам же Меценат його стяга╨. Та й ти як спадок одiбрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав. А н т е й Я знав, що то було придбання чесне. Н е р i с а Так, певне, дума╨ i Меценат про статки батькiвськi. Вiн поверта╨ чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбiльше ворогу╨ш. По-тво╨му, то добре, щоб у нас по закутках марнiли твори хисту, щоб з голоду митцi снагу втрачали, щоб мармур цвiль посiла, струни - ржа, щоб еллiни на варварiв звелися, аби римлянам чим не послужити? А н т е й Доволi вже ©м служать. Я не буду. Н е р i с а Нiхто й не вимагав вiд тебе служби. Чи Меценат завдав тобi зневагу, в гостину через друга запросивши? А н т е й В гостину? Ти се дума╨ш навсправжки, що Меценат спiвця до себе кличе на оргiю для дружньо© балачки, а не для спiву на розривку гостям? Н е р i с а А що ж, якби ти й заспiвав там трошки? Тво© пiснi вже й так були в тiм домi. А н т е й Та з того я не винен. Н е р i с а Нi, ти "винен", ти дав ученикам пiснi списати i, значить, сам ©х випустив у свiт. А що римлянин оцiнив ©х краще, нiж земляки, то се вже рiч звичайна, винуй у тiм, як хочеш, Мецената. Тепер в Елладi той лиш ма╨ славу, кого похвалить Рим. Корiнф оцiнить свого спiвця тодi, коли втеряе. Якби ти в Рим дiстався з Меценатом i там здобув заслужений трiумф, - бо Рим же вмi╨ талани вiнчати! - а потiм повернувся до Корiнфа, то рiднi лаври, наче ряст весною, прослалися б тобi попiд ногами. А н т е й Топтати рiдних лаврiв я не хочу. Трiумфи в Римi - то для мене ганьба. Н е р i с а Чого ж ти ждеш? А н т е й Признання в рiднiм кра© без помочi ласкавих переможцiв. Н е р i с а Коли ж те буде? Як життя скiнчиться? Посмертна слава - то звичайний дар таким спiвцям, як ти. А поки живi, нiхто не чу╨ ©х, нiхто не бачить, немов вони похованi в могилi. Поринувши глибоко в думи й мрi©, такi спiвцi не рухаються з мiсця, а понад ними пролiта╨ буйно барвиста вакханалiя життя i кида╨ тому i лаври, й квiти, хто вмi╨ ©х ловити на льоту. Такому ж от, як ти, хiба лишиться зiв'яле листя та вiнцi нагробнi. Чи дума╨ш ти Рим перемогти могильною незрушнiстю такою? Тобою бувши, я б його слiпила всiм блиском генiя свого й Еллади, на всiх би сценах я запанувала, всi форуми i портики посiла, мо╨ iмення заглушило б гомiн iмення цезаря! Оце була б справдешня перемога! А н т е й Всi б казали: "Яких спiвцiв скупову╨ наш Рим! Зовсiм уже пiшла в старцi Еллада!" (Бере в руки Евфрозiнин лавровий вiнець). Дивись, Нерiсо, сей вiнець ╨диний здобув я за життя, та вiн дорожчий вiд всiх тво©х розхвалених трiумфiв. Коли такi вiнцi нагробнi будуть, так що ж, нехай скорiше прийде смерть! (Надiва╨ на голову вiнець з гордим спокiйним усмiхом) Н е р i с а Антею, слухай! Я не можу бiльше сього терпiти. Так затхнутись можна в могильному повiтрi се© хати. Ти або я повиннi вийти в свiт. Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою тво╨ю жити, але зовсiм без слави жить не можу - я еллiнка! А н т е й I хочеш добувати в римлян ту славу? Н е р i с а У римлян чи в iнших - однаково. Менi потрiбна слава, як хлiб, вода й повiтря. Коли ти менi того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собi здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода. А н т е й Та чим же ти здобудеш тую славу? Н е р i с а Тим, чим i ти здобув би - власним хистом. А н т е й Ти все-таки пiти на сцену хочеш? (Пiсля паузи). Ну що ж, Нерiсо, я скажу по правдi, - коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсiхора, я не смiю з богинею змагатись. Може, справдi ти можеш вiдродити для Корiнфа святую та╨мницю Дiонiса. Н е р i с а О нi, не для КорiнфаI Ти не думай! Мене корiнфськi оплески не ваблять. Либонь, жива Нерiса переважить камiнну Терпсiхору в Мецената, як протанцю╨ перед ним сьогоднi танець Танагри! А н т е й Ти, либонь, маячиш? Н е р i с а Нi, я ще не в гарячцi. А н т е й Ти ж не можеш на оргiю пiти! Н е р i с а Чому не можу? Римлянка ходять скрiзь - чому ж би й нам не перейняти в ©х того звичаю? Прийду й скажу: "Мiй чоловiк недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину..." А н т е й Нi, тв ве пiдеш! Н е р i с а Ти мене замкнеш? Тодi вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство. Але й рабинi часом утiкають. Ти не впевняйся на замки. А н т е й Нерiсо!! Н е р i с а Що, пане мiй? (Пауза). Ну то рiшай же зараз: чи ти, чи я. А н т е й Ох, якби мав я силу тебе вiд серця одiрвати геть i кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим пiд ноги! Н е р i с а (з коротким злiсним смiхом) Ти не можеш? То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам менi подяку╨ш за се. Бо я не вiдступлюсь вiд свого слова, - коли не ти, то я здобуду слави, i то сьогоднi. Я доволi ждала. А н т е й (пiсля важкого мовчання) Так, я пiду. Менi милiше буде з римлянами, анiж отут з тобою. Н е р i с а Iди. Та оббери ж оте галуззя з сво╨© голови - невже ж так пiдеш? Антей сяга╨ за голову, здiймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на ©х i мовчки кладе там, де стояла Евфрозiна, коли квiтчала його. Г о л о с Е в ф р о з i н и (озива╨ться з глибини дому) Нерiсо! Клич Антея! Йдiть обiдать! Уже готова оргiя препишна! Антей миттю кида╨ться до хвiртки, Н е р i с а (доганяючи його) Куди ж ти? Треба ж переодягтися! А н т е й Пусти мене! Бо прийде Евфрозiна, а я не смiю глянуть ©й у вiчi. (Вибiга╨ за хвiртку). Е в ф р о з i н а (виходить з дверей) А де ж Антей? Н е р i с а На оргiю пiшов. Його запрошено до Мецената. Е в ф р о з i н а Якийсь дивний твiй жарт. Н е р i с а Я не жартую. Он там лежать зiв'ялi хатнi лаври, - сьогоднi вiн нам свiжi принесе, здобувши з рук знавцiв. (Гордо пiдвiвши голову, йде в хату). Е в ф р о з i н а (хапаючись за голову) Невже се правда?! II В господi Мецената, ндщадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргi© свiтлиця, аркою передiлена на двi нерiвнi частини: у першiй, меншiй (на передньому планi), поставлено триклiнiум для господаря Мецената i двох найпочеснiших гостей - прокуратора i префекта -i вряджено невиоокий примост, засланий килимами, для виступiв спiвцiв, мiмiв та iнших артистiв; у другiй, бiльшiй (на задньому планi), багато столiв, то з лiжками навколо - на грецький лад то з стiльцями - на римський, там сидять i лежать гостiв рiзного стану i вiку, греки i римляни. Бенкет ще ледве почався i йде якось мляво, видко, що гостi мало знайомi межи собою i почуваються нiяково пiд увагою почесного триклiнiя чiльно© частини свiтлицi. На примостi хор панегiристiв - мiж ними Хiлон - кiнча╨ сяiв. Х о р п а н е г i р и с т i в (спiва╨) Свiтло вiд свiтла родиться вiчно, так i пресвiтлий рiд Мецената з променя в промiнь перелива╨ сяйво сво╨! Коли хор скiнчив спiвати, Меценат злегка кивнув головою корифе╨вi i зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли мiсця на бенкетi в заднiй частинi свiтлицi. Хор розмiща╨ться поза найдальшими столами в самiй глибинi. Раби розносять напитки й на©дки, рабинi роздають квiти. М е ц е н а т (рухом пальця заклика╨ раба-домоправителя) Нехай тим часом тут поскачуть мiми, а потiм тi етиптянки безкостi, що то показують з мечами штгуки, але щоб те трюмо все недовго: хвилину-двi щоб кожне зоставалось i щоб нiхто не смiв виходить двiчi. (До прокуратора i префекта). Бо уявiть собi, що й тi© мавпи до сл-ави не байдужi: раз плеснiть, то потiм i прогнати з кону трудно. Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, i на кону стали з'являтися мiми, представляючи коротенькi мiмiчнi фарси без слiв, акробатки-╨гиптянки з мечами, жонглери i жонглерки з барвистими опуками i т. iн. Гостi поплескують ©м, часом кидають ©м квiти й ласощi. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат i дво╨ його почесних гостей розмовляють межи собою, Меценат трохи зниженим голосом, Префект рiвно, однотонне i трохи недбало, Прокуратор голосно i непримушено. М е ц е н а т Ся оргiя моя, признатись мушу, нагаду╨ щось трошки царство тiнiв перед Плутоновим трiумвiратом. Ви не повiрите, як я працюю, щоб якось подолати сюю дикiсть i недовiрливiсть, щоб сполучити в одну родину двi частини люду корiнфського - римлян i грекiв. П р е ф е к т Друже, ти й так уже великого досяг: взiрцевий ма╨ш хор панегiристiв, такий i в Римi не щодня почу╨ш. М е ц е н а т (махнувши рукою) Ет, що той хор!.. Па щиростi сказавши, такiй поезi© на кухнi мiсце, бо ©й недо©дки - милiша плата, нiж лаври... Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством - (ще тихше) бо се, властиве, тiльки для юрби - та я надолужити сподiваюсь на iншому. Я тут назнав спiвця справдешнього. Не дуже вiн славутнiй, та се вже грекам сором, не спiвцевi. Я покажу Корiнфовi, що треба римлянина для цiнування хисту, iнакше хист лишиться неужитком. П р о к у р а т о р Спiвець той хутко прийде? М е ц е н а т Я не знаю. Я запросив його, але вiдповiдь була вiд нього невиразна. П р о к у р а т о р От ще! Просити ©х... ти просто б наказав! М е ц е н а т Наказувати тут не випада╨. Антей не раб, а вiльний громадянин. П р е ф е к т Вiн римський громадянин? М е ц е н а т Се то нi, а все ж вiн роду чесного. В Корiнфi його родину здавна поважають, колись якiсь геро© з не© вийшли. П р о к у р а т о р У гречукiв отих усi геро©! Хто кине в звадi миску через стiл i в лоб сусiду влучить -- вже й уславивсь/ discobolos!..* * Дискобол (грецьк.), - Ред. (Смi╨ться). Такi ж i ©х поети: на грецький лад Горацiя спартачить, i вже вiнець на чолi - лавреат! В атенськiй академi© купити двох лавреатiв можна за обол - один поет, другий фiлософ буде! Обачнiше - не витрачать обола. М е ц е н а т Не забувай, мiй друже, що боги невдячностi не люблять. Пам'ятай же, що Рим ходив у Грецiю до школи. П р е ф е к т Вiдомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить. М е ц е н а т Се так, а все ж вiн мусить мати вдячнiсть. П р е ф е к т Рим гойно заплатив за ту науку: вiн Грецi© дав спокiй i закон, чого вона не мала споконвiку. П р о к у р а т о р (впада╨ в рiч) А Грецiя в сво©й преславнiй школi навчила Рим лиш бабських теревенiв, що тiльки нам релiгiю зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жодно© мети, як пес хвостом. Оце i вся наука. Бiльш нiчого не знали тi© греки й не стгорили - В ©х навiть мови не було нiколи! М е ц е н а т Ну отако©! Як то не було? Ти, друже, щось нечуване говориш. П р о к у р а т о р Авжеж, був iонiйський дiалект, аттiчний, ще не знаю там який, - що не письменник, то й балачка iнша, - але гартовано© мiцно мови, ╨дино©, всесвiтньо©, як наша, не мали греки зроду. М е ц е н а т Се то так. П р е ф е к т Та й ©х поезiя, скажу по правдi, таки супроти нашо© не всто©ть. Добiрностi тако©, як Горацiй, грек не досяг нiколи й не досягне. М е ц е н а т А все ж i рiдну мову шанувати навчив нас грек. Поезiю латинську почав нам еллiн-бранець, не римлянин. П р о к у р а т о р Бо мусив мову пана перейняти, а пав мав, певяе, поважнiшi справи, нiж рiдну мову сiкти на трохе©. П р е ф е к т (до Мецената) Мiй друже, ти ж не будеш запевняти, що тi© вiршi не були партацькi, а тая мова вв була потворна? М е ц е н а т Хто зна╨, друже, чим була та iскра, з яко© на землi вогонь з'явився? То, може, був нiкчемний перегар, а все ж нам шанувать ©© годиться i поважати батька Прометея, хоч, може, вiв i був зичливий злодiй. П р о к у р а т о р (до префекта, кивааючи на Мецената) Оце ж i плiд вiд грецько© науки! П р е ф е к т Наш Меценат вiдомий фiлеллен, - коли б iще не вiддiлив од Риму Корiнфсько© республiки! (Смi╨ться). П р о к у р а т о р Жарт жартом, а Римовi з такого фiлелленства все ж може вийти шкода. М е ц е н а т Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що ©й при старощах пiдпорки треба. Якби так Рим на Грецiю розсердивсь i вiдштовхнув, то закричала б "гину!". П р е ф е к т Все ж друг наш мав рацiю: ╨ шкода. Замилування наше до чужинцiв до того довело, що ми самi на варварiв якихсь перевернулись, навчившись "африкансько© латинi" вiд чорновидих "римських громадян". М е ц е н а т Ба, що ж, без варварiв не обiйтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену вiд працi та розкошiв. Чи ти б хотiв, щоб нашi всi народи по-варварськи довiку говорили? Навряд чи з того буде слава Риму. П р о к у р а т о р Нехай мовчать, поки як слiд навчаться поправно© латинi! М е ц е н а т Се трудненько! Навчились мовчки добро© вимови - сього б i Демосфен не доказав. П р о к у р а т о р Так що ж робити? М е ц е н а т Те, що я роблю: привчати ласкою, дарами навiть, всiх видатних чужинцiв Рим любити. Хто любить, той уподобитись може до любого i тiлом, i душею. П р о к у р а т о р Рознiжило тебе те фiлелленство! Цiкавий знати, як би ти, наприклад, збирав податки "ласкою й дарами"? Багато б назбирав! М е ц е н а т (смiючись) Ну, тут я мушу зложити зброю. В сьому ти найдужчий. Р а б - а т р i ╨ н з i й (увiходить) Прийшов Антей-спiвець. М е ц е н а т А! Клич сюди. Стiй! Як Антей уже почне спiвати, я знак подам, тодi хай танцiвницi сюди увiйдуть. Тiльки ж не ранiше. Гляди менi! Рушай. Атрi╨нзiй виходить. Оцi раби псують менi раз по раз лад усякий. На ©хню думку, оргiя - то скоки. А н т е й (у порога) Вiтаю вас, преславнi. М е ц е н а т А, здоров! Та ближче приступи. Коханцю музи в порога перестоювать не личить. Антей пiдходить ближче, але мiсця йому при столi нема i вiн лиша╨ться стояти перед лежачими гостями. М е ц е н а т (до гостей) Се, друзi, найкоштовнiша перлина Корiнфсько© затоки. А н т е й Ти, преславний, надмiрну ласку положив на мене, Корiифовi ж вiддав замало честi. М е ц е н а т Чому замало честi? А н т е й Бо не можна злiчити перлiв нашо© затоки i зважити, котра з них найдорожча. П р е ф е к т Любити рiдне мiсто - се годиться, але ж не треба забувати правди i вдячностi. Якщо в Корiнфi дiйсно ╨ скiлька перлiв хисту i науки, то се ╨ Меценатова заслуга. М е ц е н а т Моя заслуга пiвняча, мiй друже. П р о к у р а т о р Як розумiти се╨, Меценате? М е ц е н а т Бо я на всяких смiтниках громаджу i там вишукую коштовнi перли. П р е ф е к т Та ти ж ©х не ковтавта╨ш так, як пiвень, але да╨ш в оправу. Антей мовчки руша╨. М е ц е н а т Стiй, Антею! Куди ти йдеш? А н т е й Туди, куди належу. М е ц е н а т Я бачу, ти образився. П р о к у р а т о р Се дивно, якi тi греки всi вражливi! А н т е й Справдi, се дивно, як мв досi не привикли, що переможцям вiльно називвати кра©ну нашу смiтником, а нас, поки ми не в "оправi", просто смiттям. М е ц е н а т Мо╨му слову ти дав колючки, але не я. Уся моя вина, що мiй язик був якось послизнувся, але ж його боги слизьким створили. Винуй Юпiтера чи Прометея, - ти краще зна╨ш, хто з них бiльше винен. П р е ф е к т А я, минаючи усякi вини, вертаю до заслуг. Мiй Меценате, сей раз я маю затягти позов супроти тебе. М е ц е н а т Як? П р е ф е к т Бо сю перлину не ти, а я вiдкрив уперше. М е ц е н а т Справдi? П р е ф е к т I в тiм моя заслуга ╨ ще бiльша, що перли я не проковтнув, знайшовши, хоч, власне, я повинен був ковтнути. М е ц е н а т Я хтiв би се╨ краще зрозумiти. П р е ф е к т О, се не та©на! Колись я тута вiдкрив чи, краще мовити, закрив гетерiю спiвецьку пота╨мну. Товаришем у нiй був наймолодшим осей спiвець. Я ощадив його, вважаючи на молодощi нiжнi, i вiн один лишився з товариства, бо, знаю добре, бiльше в цiлiм кра© гетерiй не було, нема й не буде. А н т е й Ти помиля╨шся, ще ╨ одна. П р е ф е к т Де? А н т е й На Парнасi. Дев'ять i один там сходяться на оргi© та╨мнi i закриваються вiд ока влади густими хмарами. М е ц е н а т Ха-ха! Се влучно! П р е ф е к т (змiнивши свiй одноманiтно-недбалий тон на гризький) Не так-то вже i влучно. Меценате. Тi "дев'ять i один" - Феб i камени - зовсiм то не гетерiя та╨мна, а хор панегiристiв. ╞м же треба амброзiю та нектар заробити, то й мусять панегiрики спiвати. А н т е й Кому? П р е ф е к т Звичайно, генi╨вi Риму. Парнас, Олiмп i всi святi© гори тепер в його iмперiю дiстались, i тiльки тим богам живеться добре що мають гiднiсть римських громадян або принаймнi ласку Мецената всесвiтнього, а той ╨ генiй Риму. Котрi ж боги йому не покорились, тi вигнанi були або й розп'ятi. А н