уд. Але над ким? Над тими трьома чи над цими двома? Макс не хапа╨ться тягти, - вiн зна╨, що йому з хрестиком не випаде. Вiн вiзьме останнiм - все одно буде порожнiй. Мила Клара - вона тягне перша. Засува╨ руку пiд газету з цiлком байдужим i серйозним виглядом i зараз же вийма╨ ©© назад iз малесеньким бiлетиком, акуратно складеним нею ж самою вчетверо. Сама може собi поклала смертний присуд. I як байдуже, не хапаючись, нiби зовсiм нецiкавого листа, розгорта╨ крихiтний папiрець. Вони чи нi? Мабуть, нi, бо дуже похмуро стяга╨ брови. Паровоз строго, дiловито/ як личить головi зiбрання, простяга╨ здоровенну жилаву руку металiста пiд газету й довго довба╨ться, - мабуть, не може схопити тоненький папiрець сво©ми товстими пучками. А вуха в нього раптом бiлi бiлi зробились. Професор Гоферт ставиться з серйозною, врочистою пошаною до цього маленького акту. Витяга╨ й цiкаво дивиться. Не вiн. прена©вно поверта╨ на всi боки, шукаючи, де ж хрестик. Макс недбало пiдходить i бере останнiй, бiлетик. I так само, як усi, не хапаючись, байдуже розгорта╨ його, заранi знаючи, що вiн буде порожнiй. Посерединi сто©ть невеличкий хрестик. Макса, як кулаком, пха╨ в серце, але вiн посмiха╨ться ну, розумi╨ться, вiн же знав, що витягне з хрестиком. I вiн неголосно й спокiйно каже - Один хрестик у мене. I зараз же товариш Тiле живо пiдхоплю╨: - А другий у мене! I очi його задоволене, нiжно й пiднято блищать. Товариш Паровоз поважно, мовчки перевiря╨ бiлетики. Так; отже, призначення керувати мають товаришi Штор i Тiле. Вся справа смертного присуду над трьома проводирями банди розбiйникiв переходить до компетенцi© обраних товаришiв. ©хнi доручення й накази вiд цього менту мають обов'язкову силу для всiх членiв Iнараку. Товаришка Клара не дивиться на товариша Тiле й упорядкову╨ папери засiдання. Товариш Тiле не дивиться на товаришку Клару й нiжно посмiха╨ться до товариша Штора. Отже, значить... У дверi чу╨ться рiшучий, поспiшний стук. Голови живо по вертаються на нього. - Ввiйдiть! Ага, товариш Песимiст. На лобi виразно червона смужка вiд кашкета, на грудях i на пекучому рум'янцi круглого лиця патьоки поту. В присутностi Бюро вiн, помiтно, почува╨ замiшання, але смiло зверта╨ться до свого безпосереднього "старшого товариша" Тiле й одривистим, солдатським голосом робить донесення. Доручення виконано. Товариша Рiнкеля прослiджено до самого дому. Нiчого особливого не завважено. Товариш Рiнкель за©жджав спочатку до кафе "Асторiя" й говорив телефоном. Пiсля того по©хав на вулицю Визволення, N 5. Це окрема вiлла. Ближчi iнформацi© про цю вiллу незручно було зiбрати, бо коло вiлли ходили якiсь пiдозрiлi люди. Потiм товариш Рiнкель по©хав додому. Тiле байдуже хита╨ головою. - Дякую, товаришу. А ви добре занотували: вулиця Визволення, N 5? Не помилились? О нi! Товариш Песимiст занотував це на паперi. Ось, зараз! - Нi, нi, я вiрю. Можете йти, товаришу. А нотатку свою треба знищити. Та, будь ласка, товаришам iз охорони перекажiть, щоб зразу ж знищили в себе все, що в них ╨ на паперi непевного. Будь ласка. Товариш Песимiст серйозно дивиться в нiжну, привiтну, але тверду посмiшку "старшого товариша", нiяково вклоня╨ться всiм iншим "старшим товаришам" i виходить. Тодi товариш Тiле поверта╨ться до всiх i спокiйно, з усмiхом кида╨: - Вулиця Визволення, N 5 - приватне помешкання графа Елленберга, начальника особисто© охорони Фрiдрiха Мертенса. Всi живо й вражено повертаються до Тiле. А Кестенбавм, як пiдкинений спiднизу, схоплю╨ться i, струснувши з себе всю апатiю й утому, жагуче, зловтiшне й хрипко скрику╨: - А що? А що? Ма╨те! От вам! Можете бути задоволенi сво╨ю постановою! Хрип i трiумф товариша Кестенбавма зовсiм не до речi. Товариш Бравн рiшуче спиня╨ таку нестриману поведiнку. Постанову винесено цiлком правильно. Чого товариш Рiнкель за©жджав... - Зрадник! Провокатор! А не товариш! - ...чого товариш Рiнкель за©жджав до Елленберга, це ще невiдомо. Це треба вияснити. - Коли? Як нас усiх цi╨© ночi позаарештовують? Так? Так? - Прошу товариша Кестенбавма стримати свою експансивнiсть. Тут товариш Тiле нiжно просить слова. На його думку, вияснити, мабуть, буде трудно, чого саме член Центрального Бюро Рiнкель за©жджав до графа Елленберга. Але це треба все ж таки зробити. Через те вiн пропону╨ завтра вранцi заарештувати члена Бюро Рiнкеля й делiкатно попрохати його роз'яснити цей вiзит. Поки ж що негайно дати в усi райони наказ про ви©мкову обережнiсть. Членам Бюро це© ночi дома не ночуиати. Звiдси зараз же розiйтися. А вiд завтрашнього ж дня всi адреси позмiняти. Товариш Шпiндлер одсува╨ журнал мод i теж просить слова Вiн мусить сконстатувати, що товариш Тiле почува╨ при╨мне пiднесення вiд цього несподiваного вiзиту пана Рiнкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тiле за кимсь полю╨, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришевi Шпiндлеровi, наприклад, пцлювання нi в якiй формi анiтрош ки не цiкаве. "Позмiняти адреси". Легко сказати. Це, значить, мiняти помешкання, кидати бiблiотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового iменi, ©й богу, це нудна рiч. I невiдомо, чи потрiбна ще. Можливо, що нiякого зрадництва ще не ма. Коли ж ╨, то це© ночi, не далi, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозицiя: тiльки добре "почиститись" i чекати гостей iз чистим... сумлiнням i помешканням. А Рiнкеля завтра рано заарештувати. Цю при╨мну операцiю доручити товаришевi Тiле, який, нема сумнiву, викона╨ ©© блискуче й не без естетичного задоволення. Макс сидить, мляво розлiгшись на стiльцi. Як життя любить все велике, грiзне, яскраве зараз же присипати смiттячком. Суд, присуд, резолюцiя, грiзний жеребок. I раптом i суддi, i месники мусять ховатися вiд сво©х пiдсудних. Дiйсно, тiльки Тiле однаково: чи вiн полю╨ за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт. I додому Макс верта╨ться так само мляво й лiниво. З вулицi видко вiкно його кiмнати. Воно темне, значить "гостей" iще нема╨. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього? Макс нечутно, зата©вши дух, сходить поночi сходами паго ру, як тiнь, пiдсува╨ться до дверей i приклада╨ до них вухо. Довго сто©ть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокiйною тишею, що Макс рiшуче вiдмика╨ дверi. Вiн мляво нищить усi адреси та листи, ляiаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають iз не©, i лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати сво©м смiттям. Будь ласка I наплювать i на смiття, i на саме життя. *** Ранок - слiпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулицi, з таким теплим, специфiчним духом политих ранiшнiх тротуарiв. Депутат Рiнкель цiлком ним задоволений. Вiн погляда╨ i вiкно, погляда╨ на годинник i весело пора╨ться бiля паперiв, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиля╨ться, коли гада╨, що Рiнкель при©де тепер iз цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиля╨ться вiн, коли дума╨, що Рiнкель лишить цi милi документики у сво©й кiмнатi. Вперед, пане графе, гарантiйку, будь ласка, на стiл покласти. А тодi.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно. Депутат Рiнкель бере пакет i, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жiнки, у спальню. Бiднi квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, - в Ерiха не пада╨ температура вiд учорашнього вечора. Вона просте не зна╨, що робити. Вже покликала лiкаря, але лiкар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедiя! Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке мiсце, де нiякий трус не мiг би його викрити Блiднути нема чого. В пакетi нема нiчого страшного, деякi папери клi╨нтiв (бiдна квочка вже труситься за сво©х курчат). Вiн години через двi при©де й вiзьме його в не©. "Квочка", проте, блiда. Вона тривожно вдивля╨ться всiм сво©м недокровним, з синiми повiками лицем у дороге, свiже, гарне обличчя з цi╨ю любою, гордовитою горбинкою носа. ©й видаються непевними його занадто блискучi очi. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучi, непокiйно веселi) очi? Ох, ця його фанатична вiдданiсть соцiал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намiча╨ться страйк? Знову цiлими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться. Ну, вже почалася стара пiсня. Депутат Рiнкель мимохiдь iз задоволенням огляда╨ свою поважну, iмпозантну постать у великому дзеркалi i, випинаючи груди наперед, верта╨ться знову до кабiнету. Двадцять п'ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидiти бiля вiконця, як нареченому перед вiнчанням. Чудесний ранок! "Занадто блискучi очi". (Шкода, мiж iншим, що ©х усе ж таки не можна припудрити!). А якi ж вони повиннi бути в людини, яка ставить ва-банк сво╨ життя, хотi лось би йому знати? Га? А небо яке! Ач, молодцем яким сьогоднi прибралось у блакить "Зрада!" Що значить яка-будь зрада перед обличчям цi╨© велично©, байдужо©, блакитно© вiчностi вгорi? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мiльйонiв лiт? На вагах природи людськi чесноти й людськi злочини важать не бiльше однi за одних. I тi, i другi ©й так само потрiбнi, необхiднi й кориснi, як математиковi плюси й мiнуси. "Юда й тридцять срiбляникiв". На©вна, дурна легенда примiтивно© психiки, що претенду╨ на унiверсальнiсть. Сьогоднi зрада ╨ злочинство, а завтра - геройство. Три тисячi лiт тому теперiшнi чесноти вважали за злочин. Через другi три тисячi лiт сучаснi злочини вважатимуть за дитячi забобони. А життя й через три мiльйони лiт буде так само абсолютним, ╨дино справедливим законом, а радощi й насолоди його ╨дино моральними приписами, якi розумнiй людинi треба виконувати. I коли в цей мент iсторi© людства грошi ╨ конденсованi радощi й цiнностi життя, коли в них, як у казковiй, чудодiй нiй скриньцi, сховане все, що iсну╨ на свiтi i та вiчна блакить, i жiноче кохання, i сум поета, i смiх фiгляра, i пошана, i всяка правда, i найлюбiша чеснота, i слава, - коли це все ╨ в тiй скриньцi, то тiльки заздрiснi, нiкчемнi недобитки або фанатичнi кретини з Iнараку в iм'я яко©сь крихiтно© ©хньо© "правди" можуть забороняти мати якомога бiльше того конденсованого життя. Ех, голуб'ята, п'ять процентiв Об'╨днаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера - дурноти й нiкчемностi. Це ╨ простий i наочний факт. Решта ж - патякання слинявих дурнiв або спритних розум них брехунiв. Депутат Рiнкель вийма╨ запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрiзу╨ кiнчик, запалю╨ й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й ©хати Треба бути точним у поважних спра вах i в любовних побаченнях точнiсть-ознака вищо© гiдностi. Коли вiн дивиться на себе в дзеркало в передпоко©, очi його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але вiд цього все лице зда╨ться молодшим, енергiйнiшим i ще гарнi шим Треба було б хоч злегка пiдфарбувати уста, iдучи до графа. Але небезпечно - можливо, що ще зустрiнеться з якимсь кретином-iнаракiстом, а вiн од такого буржуазного алочину ще скандал учинить i задержить. Але товариша Кестенбавма неодмiнно треба лишити на волi. Неодмiнно! Всiх заарештовано, навiть такого злочинця, як товариша Рiнкеля, а от тiльки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме! Депутат Рiнкель, одягнений у тонесеньке ранiшн╨ убрання, весь чистий, вимитий, поставний, iз сигарою в зубах i прутиком у руцi, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустрiч йому дво╨ агентiв "Негайно© допомоги" несуть ношi. Ще дво╨ агентiв iдуть попереду, шукаючи очима потрiбне ©м помешкання. В одного з переднiх агентiв на руцi висить бiла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домi. Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рiнкель iз строгою гiднiстю трима╨ться ближче до стiни, щоб, минаючи ношi, не доторкнутися до них. Переднiй агент iз ковдрою на руцi досить поштиво уступа╨ться з дороги й навiть швиденько ступа╨ через дво╨ схiдцiв угору. Але заднiй iдiот раптом зупиня╨ться й пита╨, чи не зна╨ пан добродiй, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акцiйного Товариства "Залiзобетон". Ношi теж зупиняються й ждуть. Депутат Рiнкель iз холодною гiднiстю крутить головою - нiякого вiн пана Кульмана не зна╨. Треба питати в порть╨ внизу, а не зупиняти людей на сходах i... Докiнчити депутатовi Рiнкелевi не вда╨ться, переднiй агент "Негайно© допомоги", що сто©ть позад нього на сходах, розгорта╨ ковдру й раптово накида╨ ©© на голову депутатовi, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапа╨ з нош iще одну ковдру, спритно обмоту╨ нею брикаючi ноги Рiн!келя, i обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ношi. З-пiд ковдри чути при© лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокiйно обв'язують широкими оперiзками все тiло й затикають рота кiнцем ковдри. Потiм вони зносять обережно ношi вниз i ставлять ©х у великий автомобiль "Негайно© допомоги". Прохожi з спiвчуттям i жалем слiдкують, як бiдний поранений чоловiк навiть у непритомностi корчиться вiд болю, - це бiдолаха кухар, вiн одрубав собi чотири пальцi. Ранок слiпучо сонячний, здивовано блакитний, полич i тро-тусiри вже висихають плямами, а вiд них iде такий специфiчний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорi велично й байдуже вгина╨ться в безкрайнiсть неба вiчна блакить. *** Граф Адольф Елленберг у чудесному настро©. На столi лежить власноручний лист пана президента до депутата Рiнкеля. лист, який одчинить дверi до всiх та╨мних закуткiв пiдло© й грiзно© банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбiнацiю з принце сою, який розгорне для графа такi перспективи, вiд яких можна мiцненько потерти руки. Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радiсний. Яка година? За чверть десята. Зараз ма╨ бути депутат Рiнкель. Розумна й хитра бестiя. Але на всякий розум i хитрiсть знаходиться ще розумнiша хитрiсть. Ти хочеш листа вiд самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дiстанеш п'ять процентiв, то це ще невеличке питання. Граф Адольф фон Елленберг iще раз велить сво╨му секре таревi наказати охоронi негайно пропустити депутата Рiнкеля, потiм телефону╨ в палац Мертенса, потiм до свого "затишку" (чогось Зiзi була вчора кисленька) - i ввесь час погляда╨ на годинник. У пiв на одинадцяту на нього вже чека╨ пан президент iз донесенням. Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокiйна тиша, така глибина радостi, наче тече велика повновода рiка. П'ять на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволя╨ собi маленьку неточнiсть. Нормально й зрозумiло поки що перевага на його боцi. Хоча надуживання сво╨© переваги свiдчить про вiдсутнiсть тонкостi характеру. Пан президент уже, мабуть, вийшов iз зали здоров'я. Оце десь весело гирка╨ на Вiнтера й потира╨ долонею голi груди - коли пан президент при╨мно хвилю╨ться, вiн потира╨ долонею груди. Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволя╨ собi вже бiльше нормального й зрозумiлого крiм вiдсутностi тонкостi характеру, вiн виявля╨ значну дозу нахабства. Граф Адольф фон Елленберг ходить кабiнетом i нетерпля чс погляда╨ крiзь вiкно на вулицю. Мрiйно й поважно стоять кудлатi каштани, а за ними слiпуче блищить ви© ладжений шинами асфальт вулицi. Певна, спокiйна тиша пану╨ в цьому вiддаленому вiд центру аристократичному кварталi. Чортзна-що таке: пiвна одинадцяту! Пан президент уже десь там погляда╨ на годинник. Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рiнкеля. Нахабстпо цього добродiя вже переходить межi зрозумiлого. Адже мiг принаймнi попередити телефоном, коли щось затримало! Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому ви©хав iз дому. Куди саме, - секретар пана Рiнкеля не зна╨. Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого ©й коштуватиме! Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент! Так i ╨. - Ну? Швидко? Що? Га? Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От ма╨те: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний "обхiд шарлатана депутата", i надi© на коронку, на побачення з принцесою, - все було занадто "швидке". - Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще нема╨. Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумi╨. - Що?! Кого нема╨?! Не чую! Голоснiше. Розумi╨ться, пан президент добре чують, - голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено). - Депутата Рiнкеля ще нема╨! - Де нема╨? - У мене, пане президенте. Не при©хав iще. Годину тому ви©хав iз дому й досi нема╨. Я сподiваюсь... - Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi. I голос iз металiчними нотами зника╨. Граф Адольф Елленберг люто схоплю╨ться й бiга╨ по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиня╨ться перед вестибюлем будинку графа Елленберга. Здивовано блакитний ранок перетворю╨ться в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все нема╨, i дво╨ секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцi© дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде нема╨. Та╨мно й безслiдно зник депутат рейхстагу. Золотисто сiрий полудень змiня╨ться пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором. Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено верта╨ться з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до велико© приймальнi. Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, - як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнча╨ться вiн. А що ж то далi буде? *** Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенсько© мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер. А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгаса╨. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, то© краси, яко© тобi нiколи не зазнати?! Га? Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилю╨ться, виплiску╨ться, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жаха╨ться, радi╨, лютиться. Як живе срiбло, то розбива╨ться на дрiбнi грудочки, то злива╨ться в натовпи, то знову краплинками розгiка╨ться по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання. Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога? Полiца©, - милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, - ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку. Ах, бiдолахи, ©м величезна робота весь ранок - п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях само© полiцай-президi©! Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонi╨ страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають: "Оповiстка Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйно© Акцi© в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за. 1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньо© фiнансово© монархi©, 2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу, ?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтово© фiнансово© монархi© й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, - за цi злочинства засудити на смертну кару. Всiм громадянам пропону╨ться в ©хнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, риску╨ смертю. Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi". Ага, ось спiшить охоронець полiтично© незайманостi вiрно-пiдданих його гумово© величностi. Розiйдись! Дрр! Вiтер вирива╨ з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе ©х вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули ©© очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiткано© обивательсько© бочки. Сузанно, двiстi бойових патрулiв чату╨ у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар тво╨© краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у сво╨му палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв сво©х, оточений людьми, якi не розумiють краси тво╨©. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожно© хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм сво©х, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса ©х жене на це, Сузанно? Вiтер напира╨ з усiх сил м'якими грудьми у спину, стара╨ться, пiдпиха╨ маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн зна╨, що Максовi треба об'©хати всi пости й патрулi, вiн, милий, помага╨ як може. Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згора╨. Все тепер нiщо, все ╨ тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi. А чи не отак часом почина╨ться божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiца©, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все ╨ тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумi╨те? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чу╨те, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати. Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризу╨шся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше сво╨ небо, збирай бурю, готуй сво© громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедi©, що зветься життям. Шофер - "молодий товариш" - декiлька разiв уже пита╨, куди ©хати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумi╨ться, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиня╨ться, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i поверта╨ назад, - назад треба. Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг не©, як стривоженi комахи, шамотяться авто, при©жджают), сiд!©жд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв.i╨ну пащу черепахи. Другi вилiтають iз не©, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн. Ага, артерi© сьогоднi мають добру роботу? Макс виплиiу╨ з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протиска╨ться в потiк, що влива╨ться в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент "Будучностi". А от ще й "спецiальний документ од детективного вiддiлу тайно© полiцi©. Ха, "спецiальний документ" товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, - де ж пак: найвiрнiша охорона ©хнiх святощiв. О, сьогоднi серце тiпа╨ться здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працю╨ велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усоту╨ться, а друге висоту╨ться, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людсько© мови розiбрати не можна. А коли Макс утяга╨ться в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати сво╨му сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, руха╨ться на одному мiсцi, вгриза╨ться, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду. Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiро© замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце - тут сентиментальнiсть, то свiтить, то хова╨ться; електрика - певнiша, дiлова, надiйна сила. Макс шука╨ очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi. Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс сто©ть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучо©, найбiльш ревучо© юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бо© а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки. Макс глибоко зiтха╨. Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплю╨ться декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi. А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах. Тiпа╨ться, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне тако© люто©, несамовито© енергi©, що енергi╨ю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини. Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi, .невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми. А яка чулiсть у цi╨© стихi©! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзива╨ться. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi. Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'╨ться. Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс! Макс раптом посмiха╨ться. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби - i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться. Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти то© сили, яка могла б виступити проти мiстично© сили цi╨© стихi© та ©© страшних залiзних законiв? Хтось злегка стиска╨ Макса за колiна. Вiн живо нахиля╨ голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей. Макс злiза╨ з приступки. Роте наближу╨ губи до вуха Макса й кричить: - Помiча╨те, який ажiотаж? Макс швидко хита╨ головою. - Панiка. Акцi© Об'╨днаного Банку летять униз. Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки пита╨ очима. Товариш Роте розумi╨ його й з усмiшкою кива╨ головою. Потiм знову наближа╨ уста до вуха Макса, задравши трохи голову: - Кажуть, Об'╨днаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може... тити... а... о... Макс недобре чу╨ й собi кричить: - Що не може? - Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю. Макс весело стрiпу╨ чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити? I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiма╨ теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку. Роте кива╨ Максовi, запрошуючи пiдставити вухо. Макс знову нахиля╨ться. Роте кричить: - Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди ©де. Можна? Однаково "©х" тут не може бути. Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вi© примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торка╨ться до полум'я й спалаху╨ буйною веселiстю. Ану! Вiн кива╨ головою на згоду й знову вилiза╨ на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й непри╨мно. А голова горить, пала╨, гуде. У вухах - гу-гу-гу-гу! Роте вiдходить i протиска╨ться крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туля╨ вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по верта╨ до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не ма╨ часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно зверта╨ться до сусiди. Той, зда╨ться, не розумi╨. Нi, не вiрить. Знизу╨ плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше зверта╨ться до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку. Бiлява голова Роте з'явля╨ться то тут, то там. I от уже на периферi© юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебо©, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному. I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплю╨ все ширше та ширше коло юрби, перекида╨ться до центру. Гуркiт виразно менша╨, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей ста╨ все дужча, густiша, трудна. Крики, - отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi - починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабша╨, то знову збiльшу╨ться. Макс уже чу╨ круг себе, пiд сво©ми ногами: - Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс! - Та чого йому сюди?! - Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти! - Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!.. I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене ©© звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа. I от у залi сто©ть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутн╨, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати ©х позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi. Макс сто©ть на приступцi, припертий потоком пiтно©, насичено© жахом людсько© отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони. Вiн стриба╨ вниз, злива╨ться з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей. *** I знову дренькоче, перевалю╨ться з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней нема╨, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря! Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки - стоять вони на сво©х мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб. Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще чита╨ ©х, iще тривожно хвилю╨ться, гомонить. Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. "Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцi©!" Ех, лютують соцiал льока©! З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях. Макс не втруча╨ться в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цi╨© кумедно© оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось геро©чне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери. На хвилинку Макс i додому за©жджа╨. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши сво© речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумi╨ться. Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз сво©х нiр. Дурнi вони, чи що? Чи геро©? Тiле - заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюха╨ в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагаду╨ довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не ма╨ нiяко© цiни - тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивля╨ться в лице його. - Зна╨те, Шторе, ми ©х тепер мусимо пiймати. Розумi╨те? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику! I так, наче Макс усе ж таки спереча╨ться з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказу╨, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер - усi шляхи перекопанi. I раптом Макс одразу розумi╨, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси ╨ щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак ма╨ силу й змогу покарати, коли так про це сповiща╨? Значить, уже от-от це ма╨ статись? Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумi╨ благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло пала╨, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним! Тiле все ж таки не випуска╨ вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для не© на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем. Макс стрiпу╨ палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iсну╨ на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним! Макс визволя╨ блузу з цупких пальцiв Тiле й ляга╨ в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить? Вiн сидить добре, в льоху "лiсово© лабораторi©". Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевня╨, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевня╨, присяга╨ться, що його арешт - страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслугову╨ з боку органiзацi© на всяке признання за сво© заходи Ну, i от що його з ним робити? Макс заплющу╨ очi й здивовано чу╨, як зразу в вухах почина╨ться: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющу╨ ©х i гуд зника╨, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупа╨ кров. - Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га? - Розумi╨ться, розстрiляти. Все бреше. Тiле заклопотано зiтха╨ й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це - не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I ма╨ хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати? - Бреше. Нiчого не ма╨. Фу, як нестерпно душно. Ста╨ вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiта╨ кудись угору, i замiсть не© синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зника╨. В хатi ста╨ темнiше, а Тiле й усi предмети огорта╨ сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розрива╨ться страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами. Макс iзрива╨ться з фотеля й пiдбiга╨ до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзу╨ все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочу╨ться грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiга╨ по залiзному даху неба, лама╨, провалю╨ться й з реготом кача╨ться по ньому всiм тiлом. Макс витягу╨ обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкрива╨ очi, i дух йому забива╨ вiд незрозумiло© дико©, кричущо© радостi. Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу. Раптом Макс чу╨, як Тiле сильно шарпа╨ його за руку. Макс озира╨ться. Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле. - Швидше! Бiжiм!.. Мертенс! I Тiле прожогом вилiта╨ з кiмнати. Макс, увесь повний грому, радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зрива╨ться з мiсця й бiжить за ним у розчиненi темнi дверi. *** Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомонi - понура, нашорошена. Граф Елленберг од самого ранку не ви©жджа╨ з територi© палацу. Вiн сам да╨ накази офiцерам охорони, сам навiть перевiря╨ пости, сам обходить усi коридори, що прилягають до поко©в пана президента. Але що дi╨ться в самого пана президента, вiн не зна╨ - пан президент зовсiм забув про iснування графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згаду╨ про нього. I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони, вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились до iдiотично© оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з невтомною енергi╨ю, хiба що тiльки дуже гнiваються на "йолопiв" на бiржi (та на вкладникiв). Навiть хотiли ©хати до Банку, щоб показатися публiцi й завдати ©й гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i райхсканцлер, спасибi ©м, одрадили й стримали пана президента вiд цього небезпечного кроку. Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету, нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиня╨ться, пiдводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра - так гра! Вiн кличе генерала палацово© охорони й да╨ йому накази. Через пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька його, графа фон Елленберга. Вiтер б'╨ в лице пружинистими крилами. Жовте небо набира╨ димно©, закурено© густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе! Граф Адольф нетерпляче потира╨ сво© м'якi, жiночi колiна. Хто зна╨, чи не прислужився!Iнарак пановi президентовi? Камердинер Фрiц не вiдважу╨ться зголосити ©© свiтлостi принцесi графа Елленберга - у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати ©х нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказу╨ негайно зголосити ©© свiтлостi. Дiйсно, очi ©© свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона трима╨ так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться. Граф Елленберг зразу ж приступа╨ до сутi. Вiн не-хоче й не смi╨ довго затримувати ©© свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження. Дiйсно, граф Елленберг ма╨ вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiха╨ться, не вигина╨ться, не загляда╨ в очi принцесi. ╞© свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумi╨ться. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повно© розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно сво© груди пiд револьвер тих бандитiв. Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиня╨ ©х на м'якому носi графа Елленберга. Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз ©© свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити сво╨ життя самогубством. Намiр цих бандитiв ╨ для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдсько© натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру по©хати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей. - Але через що?! Граф Адольф глибоко зiтха╨, схиля╨ голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори. - Графе, я сподiваюсь, ви не хочете сво©м мовчанням сказати, що я причетна до цих настро©в пана Мертенса. Граф Адольф сумно хита╨ головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме ©© свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови ©© свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребу╨ поясняти ©© свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'╨ться на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах само© ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси ©© свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже... Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнча╨: - Отже, ваша свiтлосте, ╨дина рука ╨ на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, - це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте. I граф Адольф iзнову нахиля╨ голову, даючи змогу ©© свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова. ╞© свiтлiсть сидить непорушне. Лице ©й вiд чола до пiдбо рiддя ста╨ рiвно-бiле, овал витяга╨ться, загострю╨ться, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступа╨ ледве помiтний усмiх. Принцеса Елiза заплющу╨ очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на ©© свiтлiсть, знову швиденько прибира╨ ту саму позу, ще нижче нахиливши лице. Раптом принцеса пiдводиться, велично випростову╨ться й сухо, твердо випуска╨ з ледве розтиснених уст слово за словом: - Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса... Вона на мить робить паузу, немов ©й забива╨ дух, а граф Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиля╨ голову. - ...що я зараз буду в його палацi з вiзитом. Граф Адольф скида╨ вгору головою, весь спалаху╨ рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того пада╨ на колiна й простяга╨ руки до руки принцеси. Вона пода╨ йому ту руку, i граф Адольф припада╨ до не© в екстазi й побожностi. - О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi! *** Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумi╨ться, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з то© просто© причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджа╨ важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але... його нема╨. Нарада дуже серйозна, екстрена й та╨мна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi. Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдла╨те чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чу╨. Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'╨днаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй. Але вiн, розумi╨ться, нiкуди не по©де. Вдень хотiв ©хати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його "деспотизм", "монархiзм", "свавiлля". Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють - i все пiде до загину. На©внi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплю╨ всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, кра©ни з кра©нами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацi©, релiгi©, iсторi©? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезно© линви. Ну, висмикнуть ©©, цю волосинку. Та що з того? Бiднi, дурненькi фанатики! "Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна". Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих "деспотiв" iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу ©хньому й дi╨ться. Бiдним дурникам i не видко, що цi "деспоти" - тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищо© волi, фатально© конечностi, що ця вища воля крутить i команду╨ цими "деспотами" так само, як i тими "рабами", що бунтуються он там. Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчу╨ свою промову: - Отже, менi зда╨ться, пане президенте, що це ╨диний вихiд iз дано© ситуацi©. Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiда╨ й дас слово райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтха╨, сумлiнно збира╨ всi аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорi©... Пан президент наставля╨ тепер на канцлера сiдла╨те чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слуха╨ його дiлову, грунтовну промову й так само нiчого не чу╨. "Зажерливiсть!" Яка, властиво, ╨ колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi провадить сво© справи, iз зажерливостi руйну╨ дрiбнiший капiтал, iз зажерливостi не да╨ робiтникам надмiрно високо© платнi, iз зажерливостi сто©ть за об'╨днання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi, бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi кра©ни. Все з зажерливостi! А того й не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i багачiв ©хнi багатства, коли вони й тисячною частиною ©х не користуються? Коли для багатьох воно ╨ вiчне джерело всяких клопотiв, непри╨мностей, страждання, коли цей "деспотизм" ╨ для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, ╨ якась iнша сила, що вимага╨ цього? Але, коли одного-другого з таких нещасних "деспотiв" людська дурiсть бомбою розрива╨ на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт справедливостi. А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не родяться - ©х робить i творить юрба. Вона хапа╨ пiдсунуту збiгом обставин звичайнiсiньку людину, як глину, мне ©©, тре, розтяга╨ й нарештi вилiплю╨ те, що ©й хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнько© людсько© глини iдола-деспота, вона вимага╨ вiд нього всiх iдольських деспотичних рис. Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх, неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти, вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничо© машини. Ця потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто смердiти, юрба скида╨ iдола, топче його, плю╨ на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову пада╨ перед новим iдолом до нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й вiчнi прояви його. Райхсканцлер витира╨ пiт i приступа╨ до друго© категорi© питань. Пан президент одкида╨ться на спинку фотеля й заплющу╨ очi. Яке щастя було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, "деспотизму"! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою. До кабiнету нечутно прокрада╨ться Вiнтер i з листом у руцi обережно й нерiшуче пряму╨ до пана президента. Пан президент розплющу╨ очi на рип його крокiв i мовчки жде. - Уклiнно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа. Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розрива╨ й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вiнтер непорушно, мовчки сидять i слiдкують за цегляно-червоним, пiтним, квадратовим лицем. I бачать, як умить воно оживля╨ться, набира╨ знайомо© сили, енергi©. - Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабiнету. А вас, панове, прошу провадити далi нараду без мене. Я покину вас на декiлька хвилин. Вiнтер, низько перегнувшись, вiдступа╨ задом кiлька крокiв i вислизу╨ з кiмнати, а пан президент, жваво пiдвiвшись, з листом у руцi пряму╨ направо до дверей малого кабiнету. По дорозi вiн зупиня╨ться й знову перечиту╨ записку. Так, вiн не помилився, граф Елленберг ма╨ докласти при╨мну звiстку про ©© свiтлiсть. "При╨мну" - навiть пiдкреслено. Граф Елленберг уже жде посеред малого кабiнету. Вiн сто©ть iз скромною гiднiстю й стриманою радiстю в сiрих потуплених очах. Пановi президентовi вiн уклоня╨ться поштиво, але ж iз тою самою скромною гiднiстю. I зараз-таки тихим голосом, iз потупленими очима доклада╨ пановi президентовi, що ©© свiтлiсть принцеса по довгiй розмовi з ним, графом Елленбергом, виявила сво╨ високе бажання... Тут граф Елленберг робить зовсiм невеличку паузу, вiд яко© пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови. - ...виявила високе бажання скласти вiзит пановi президентовi. I то сьогоднi, оце зараз. Граф Елленберг скромно пiдводить очi й уперше бачить, як цiiляно червоне лице пана президента робиться жовто-сiрим, наче стара кiстка, а вуха блiдо-синiми. - Як?! Сама перша?! До мене?! I голос тихий, зляканий, хрипкий. - Так, пане президенте. - Без коронки?! - Без коронки, пане президенте. Властивiсть усяких чудес i надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрiсть та святi писання, ╨ в тому, що чоловiк од чуда цiпенi╨, стовпi╨ й пада╨ ниць. Пан президент ниць не пада╨, але будучи хоч i великим, та все таки чоловiком, цiпенi╨. Правда, пан президент цiпенi╨ всього на якийсь мент. Потiм кров йому шуга╨ в жовто сiре лице - i воно робиться ще червонiше, як було. - Та як же це сталось?! Через що?! I голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радостi, шо з усiх сил рветься з загати. Граф Елленберг знову скромно опуска╨ очi додолу. Сталося це через те, що вiн, граф Елленберг, узяв на себе вiдвагу вияснити п свiтлосi© всю величезну шкоду для Нiмеччини вiд стриманостi ©© свiтлостi ©© свiтлiсть була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рiшуче вiдмовлялася, потiм знову дозволила йому промовити до не©, i нарештi голос любовi до батькiвщини перемiг усi перешкоди, i ©© свiтлiсть, одкинувши всякi етикети, всякi умовностi, маючи на увазi тiльки добро загалу, рiшилася на цей величний крок, який почина╨ знову епоху в iсторi© Нiмеччини. Пан президент кладе обидвi руки на плечi графа Елленберга, сильно надушу╨ ©х, мовчки дивиться в лице графовi, голосно сопе носом i раптом мокро-мiцно цiлу╨ його в щоку. I зараз же, вiдiрвавшись губами й руками, швидко вiдходить до столу, сiда╨ й без ладу почина╨ перебирати складенi старi папери Потiм умить гатить кулаком по столi, схоплю╨ться, оберта╨ться до графа Елленберга i, блискаючи загорiлими опуклими очима, пiднявши всi загати, пустивши всю повiнь радостi, буйно гирка╨: - Параду! Королiвську зустрiч! Салюти всiх гармат! Скликати всiх мiнiстрiв, депутатiв, увесь Берлiн! Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволя╨ собi завважити пановi президентовi, що салюти всiх гармат можуть внести занепоко╨ння в населення, особливо пiд цей напружений момент. Пан президент моментально згоджу╨ться, радiсно, бурно обливаючись потом, згоджу╨ться. Добре, салютiв не треба. Але грiм музики. Армiю музикiв! Килими на всю алею вiд ворiт до палацу! Вишикувать усю гвардiю! Ех, чому вони живуть у цiй проза©чнiй, сiрiй ╙вропi, де неможливо виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матерiалу! Нарада, розумi╨ться, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли королева свiту ма╨ ступити сво╨ю ногою на порiг його вбого© халупи? Про що тепер радитись?! Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скажено© радостi! Зустрiч королевi Землi! Що?! Не вистача╨ килимiв у палацi? А в Берлiнi?! Килимiв у Берлiнi вистача╨ Широченна алея, всi сходи палацу вкрито рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками, прапорами, вiнками. З бокiв сто©ть гвардiя пана президента двома щiльними стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища, верховна влада Нiмеччини - Управа Об'╨днаного Банку з паном президентом на чолi Круг не© мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство. У ворота палацово© територi© вкочу╨ скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi - одна з золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга - з бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренько© мишки. I в той самий мент громом слави вибуха╨ музика. Скромне авто зупиня╨ться. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр палацу зустрiчають високу гостю. Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики, уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного овалу й зблiдлiсть уст. А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве, трiпа╨ прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви. I величезними, строго-врочистими сходами палацу ©© свiтлiсть iде з тою самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента, промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слуха╨ з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихло© в травлi гадюки. А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiля╨ i гра╨ на ©© свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi й тiсно стуля╨ уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною блiдiстю лиця червоно, кричуще пала╨ волосся, трохи розпущене буйним вiтром. Але пан президент на волосся не дивиться. Вiн i на принцесу дивиться дуже-дуже рiдко - йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це ╨ побачення не яко©сь п'яненько© Марти Пожежi з оп'янiлим чотирнадцятилiтнiм хлопцем десь у кущах на березi рiчки, а двох високих осiб Нiмеччини. Принцеса Елiза також не дивиться на пана президента. Не через те, що вiн увесь цегляно-червоний i масно мокрий вiд поту, наче просто з парово© ванни прийшов сюди до брильянтово© зали, не через те, що нижчий за не© ростом, що квадратове лице вiдвиса╨ важкими щелепами. Нi, через щось iнше, через те, вiд чого очi мружаться, як у короткозоро©. Але говорить вона спокiиним i рiвним, як твердо накручена струна, голосом. I говорить про такi речi, вiд яких радiсть пана президента хоче вибухнути, як корок iз пляшки шампанського. Пан Мертенс, звичайно, розумi╨, що ©© вiзит до нього ╨ певний i серйозний акт? Отже, вона цiлком ясно й виразно дода╨, що прийма╨ його пропозицiю бути його дружиною. Пан президент не зна╨, що треба зробити за етикетом (стати на колiно перед нею чи пiдвестись i низько вклонитись?). Вiн тiльки мовчить та низько схиля╨ голову, при чому з чола на мармурову пiдлогу пада╨ кiлька крапель поту. Одначе, даючи згоду, принцеса сво©х умов не вiдкида╨: вона стане дружиною пана Мертенса тодi, як у руках його буде коронка Зiгфрiда, а на головi - корона Землi. I третя умова: до того часу ©хнi заручини лишаються тайною для всiх. Пан президент iзнову мовчки й низько схиля╨ велику iржаву голову. I рипким, застудженим вiд хвилювання голосом одповiда╨ ©© свiтлостi. Те щастя й та велика честь, якi йому обiцянi, ╨ така велетенська сила, що вона зруйну╨ всi перепони, якi стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим вiзитом йому подана дружня рука ©© свiтлостi, тiльки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всi ж людськi, земнi перешкоди вiд сьогоднiшнього дня можна вважати майже за неiснуючi. Треба тiльки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тiльки кiлька мiсяцiв. Принцеса на мент заплющу╨ очi й зразу ста╨ подiбна до вийнято© з домовини й посаджено© в фотель. Але тут же розплющу╨ очi й простяга╨ руку пановi президентовi. Пан президент обережно й побожно притуля╨ться до не© кiнчиками уст, боячись торкнутися пiтним, мокрим мiсцем над горiшньою губою. I ©© свiтлiсть тим самим байдужо певним, рiвно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобiля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардi©, лопотять i трiпочуться прапори пiд гарячим вiтром. А далеко над Берлiном у буро-синiх купах хмар блима╨ слiпучими щiлинами небо. I тiльки як принцеса, попрощавшися з притихлою вiд величi iсторичного моменту, вiд пишностi и грандiозностi зустрiчi графинею, лиша╨ться сама в себе в спальнi, з не©, як сукня, спада╨ витягнена рiвна величнiсть. Вона сiда╨ в фотель, притуля╨ голову до спинки i, зiгнувшись, самотньо скоцюрбившись, сидить. Тепер - кiнець. Потiм стомлено пiдсува╨ до себе скриньку з дорогоцiнностями, вийма╨ маленькi, на©внi щипчики, якими абсолютно нiчого не можна робити в електротехнiцi, i нiжно гладить ©х кiнчиками пальцiв. I очi не мружаться, i розтоплю╨ться загостренiсть пiдборiддя, i рiвна-рiвна блiдiсть укрива╨ться нiжною, теплою червонiстю. Принцеса раптом одкида╨ голову назад i заплющу╨ очi, але вона тепер не подiбна до винято© з домовини - у винятих iз домовини, як вiдомо, не пала╨ лице й вони не думають про те, що надходить нiч, пiд час яко© бувають глузливi солодкi оргi© челядi без хазя©на. *** I пан президент разом iз парадним промоклим на лопатках убранням скида╨ напружену врочистiсть. Гей, небо гра╨ться блискавками, пiдкида╨ться гирями, гуркоче велетенськими бубнами. Автомобiль! Пан президент також хоче погратися блискавками. Що? Небезпека? Кому?! Йому, для якого всi людськi перешкоди, як для гiрського потоку, - дитячi гребельки? Автомобiль негайно! Граф Елленберг розгублено пробу╨ спинити пана президента, але цi спроби навiть не гребельки, а осiнн╨ павутиннячко на дорозi кур'╨рського по©зда. Автомобiль! Просто маленький, скромний автомобiль, в якому ©здять незначнi палацовi урядовцi. Подати на заднi ворота. Нiяко© охорони. Пан президент ©де до театру. Вiн ©де нам'яти вуха старому Берлiновi. Граф Елленберг почува╨, як не старому Берлiновi, а йому, графовi Елленберговi, блiднуть вуха й слабнуть ноги - це ж в i н мусить ©хати з паном президентом. Це ж вiн разом iз ним мусить летiти в повiтря вiд бомби iнаракiста. Варто ж було для такого непишного фiналу турбувати ©© свiтлiсть пишними парадами. Але пан президент нi про якi бомби й не дума╨. Нема на свiтi нiяких бомб, нiяких iнаракiстiв - нiчого. Тiльки його мiць, влада й радiсть. Хто смi╨ противитись його силi? Хто смi╨ не вiрити в нього?! Спухле, темно-буре, понуро п'яне лице неба все нижче та нижче присува╨ться до землi. Розкудовченi, бруднi, густо синi патли хмар черкають об дахи велетенських башт i небошкрябiв. З-пiд патлiв скажено й грiзно блискають косi, слiпучо-фосфоричнi очi. I тодi все набухле, п'яне лице сласно, грiзно реве, гарчить, клаца╨ зубами, регоче металiчним реготом. Маленьке авто палацового урядовця зупиня╨ться бiля театру. З нього виходять двi постатi и скромно проходять у дверi. Вони запiзнилися на виставу, перша дiя давно вже почалась. Але вони не хапаються. Дiйсно, перша дiя ново© опери вже майже кiнча╨ться. В театрi висить мрiйна, пiвтемна тиша. В тишi гойда╨ться золотисте, нiжне мереживо звукiв. Голови слухачiв, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок вiд шпильок, непорушно куняють у теплiй, затишнiй, помережати пiвтьмi. I раптом цi голови, як голiвки маку пiд непокiйним вiтром, починають ворушитись, нахилятись одна до одно©, шепотiтись i все повертатись в один бiк до ложi президента Об'╨днаного Банку Фрiдрiха Мертенса. Там видно широкi плечi, могутнi червонi груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокiйно й рiвно сидить бiля самого бар'╨ра. - Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!.. Рух ста╨ бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса. А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голiв шамотня. Дехто вста╨ й швиденько почина╨ сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокiй, замiшання, тривога, захват, подив шугають по залi, вiють шелестливими крилами. Вмить десь iзгори чу╨ться крик. Хтось iзлякано гуркотить стiльцем. Голови пiдводяться. Крик повторю╨ться збоку виразно, голосно! - Слава Фрiдрiховi Мертенсовi! I, наче прорвавши заставку, цей крик упуска╨ в залу бурхливий, лопiтливий вихор оплескiв. Вiн пiдхоплю╨ всi постатi, пiдносить ©х на ноги, сповню╨ ©х завзяттям, радiстю, захватом. I тi, що найбiльше тiльки-но шепотiлись у тривозi й страху, що товпились до виходу, тi найдужче плещуть i найголос-нiше кричать: - Слава! Слава! Слава Мертенсовi! Музика спиня╨ться. Артисти пiдходять до рампи i, повернувшись до ложi, бурно, з ентузiазмом плещуть. Ярке свiтло залива╨ весь театр. Ложi, партер, гора - все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротiв, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкiрилась усiма сво©ми шерстинками, швидко трiпа╨ й трiскотить ними й реве в дикому слiпому екстазi. Фрiдрiх Мертенс помалу пiдводиться, поверта╨ться всiм присадкуватим тiлом до роз'ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмiшкою кива╨ йому головою. Буря ентузiазму громом i ревищем проходить юрбою вiд цього кивка. - Слава!! Слава!! Слава геро╨вi Мертенсовi! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава! Граф Елленберг сто©ть у найдальшому куточку ложi - тут як-не як, а бiльше шансiв на те, що бомба його не зразу розiрве На його думку, пановi президентовi можна цiлком вiльно вже задовольнитися цим трiумфом: папери Об'╨днаного Банку пiднято так, як ©х не могли б пiднятти десятки хитрих комбiнацiй. Пан президент уклоня╨ться, спасибi йому, i йде з ложi. Театр реве, тупотить, трiщить оплесками. Тепер тiльки б устиг пути сiсти в авто й вiд!©хати. Тiльки б од!©хати вiд цього страшного театру! Але це не так легко зробити. Страховище з ревом i криком вилива╨ться з зали в коридор, пiдхоплю╨ пана президента на руки й несе його над сво©ми головами, наче навмисно пiдставляючи пiд кулi iнаракiстiв. Бiдний пан президент безпорадно подригу╨ ногами, вирива╨ться, гирка╨, облива╨ться потом, але оскаженiле страховище тiльки реве, душиться вiд захвату та любовi й несе свого iдола на собi. Граф Елленберг протиска╨ться вперед, хапа╨ перше авто, яке попада╨ться бiля входу, i справля╨ до нього ревуще страховище з паном президентом на руках. Небо шипить рясним буйним дощем i реве назустрiч юрбi, розриваючись, як вiд бомби, на шматки. Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарештi вирива╨ться з обiймiв його й хова╨ться в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобiль, лопотить дощ, лопотять мокрi руки, блискають блискавки, лiхтарi, сотнi очей... Граф же Елленберг не блищить i не лопотить, - вiн увесь щемить нетерплячкою, вiн усiма м'язами, нервами, пальцями рук i нiг витяга╨ться, помагаючи автомобiлевi вибратися з юрби екiпажiв. Не може ж буть, щоб тут десь не було iнаракiстiв! Не може того бути! Коли вони не насмiлились пустити в повiтря театр i тисячi невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобiлiв iз шоферами. Раптом над головою iз страшенним трiском i гуркотом розкочу╨ться вибух. Бомба? Грiм? Авто видира╨ться на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, вiдкинувшись назад, весело витира╨ лице, шию, руки й важко диха╨. Ну, що? Нам'яв вуха? Що? Нi? Де ж тi паршивцi з сво©ми бомбами? Га? Видушуючи колесами, як iз сикавок, стру© води, до театру пiдлiта╨ друге авто. В ньому сидять Тiле й Макс. Дощ залiплю╨ вiконця, але й крiзь заплакане скло видно, що юрба, як пiсля закiнченого свята, живо, пiднято колихаючись, улива ╨ться знову в театр. Тiле люто зцiплю╨ зуби. Пiзно - втiк товстошкурий бегемот. *** Задоволене вiдкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захiд грiм. Тьмяними слiзьми перешiптуються в ошелешенiй, притихлiй тьмi нагойданi, натiпанi дерева, часом потрушуючи нам'ятими чубами. Стомлено, з полегшенням диха╨ трава, земля, заплаканi квiти. На терасi з зачиненими вiкнами нудьгують i заздрять непорушнi пальми, нiколи не тiпанi вiтрами, не поливанi дощами. Помiж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуватi, кiстястi руки, помалу, важено руха╨ться граф Елленберг. З вiкон Трудино© кiмнати на терасу ляга╨ тьмяний зеленкуватий просто-кутник свiтла. I коли постать графа перерiзу╨ його, бiля лiжка Труди до вiкна повертаються двi голови. Повертаються й пильно слухають. - Невже, мамо, вiн насмiлиться?. - Тш! Нi, вiн не насмiлиться. Але скажи, Фрiдо, ти певна, що Труда взяла купiль iз льодом? - Я ж тобi кажу, мамо, що я сама бачила лiд, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захорiти й померти! Графиня з тремтiнням зiтха╨. А Труда не чу╨ нi цього зiтхання, нi покашлювання грому, нi мокрого перешiптування саду, нi важких, навантажених думками й ваганнями крокiв батька пiд вiкном на терасi. Не чу╨ вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голiв. Уста зачервонiлись, запеклися, потрiскались, як перестиглi вишнi на пекучому сонцi. Оголенi, смугляво-перламутровi руки цупко вп'ялися в простирадла, очi цупко впилися в гарячi образи - сво©, мiнливi, химернi. Дверi тихо, повiльно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкiй горбатiй спинi сувору рiшучiсть, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф. Графиня швидко пiдводиться й заступа╨ сво©м маленьким, хижо напруженим тiлом гаряче лiжко, i з очей ©© витягаються гострi наготовленi кiгтi. Фрiда боязко ста╨ поруч, широко розплющивши зляканi, чекаючi очi, готова кожно© хвилини наповнити ©х жахом i слiзьми. - Вийдiть обидвi. Я хочу побути сам iз Трудою. - Ми не вийдемо. Маленька чорненька постать iз високо, рiшуче, непохитно пiдведеною, застиглою в чеканнi головою зда╨ться великою, висiченою з чорного гранiту. Стомленi очi в зеленiй пiвтьмi твердо й хижо слiдкували за кожним рухом. В сивому вусi, позелененому збоку тьмяним свiтлом, ворушиться неохочий усмiх. - Викину силою. Виходьте краще так. Швидше. - Що тобi треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для сво©х гидких пiдозрiнь. Пiдслухувати маячiння хоро© дитини Кати так не... - А, значить, ╨ що пiдслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрiдо, марш. Фрiда зустрiча╨ться широкими очима з грiзними ямками пiд насупленими кущиками брiв i злякано тулиться до матерi. Графиня обнiма╨ ©© однi╨ю рукою, а другу витягу╨ вздовж лiжка Чорна й бiла постать тiсно зливаються. - Ми не вийдемо! Граф мовчки пiдходить, бере кiстястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука випручу╨ться, чорна маленька постать опина╨ться, вигинаючись. Бiла постать труситься й безвольна хита╨ться за кожним рухом чорно©. Але кiстястi величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, зда╨ться, можуть пiдняти обидвi постатi в повiтря й викинути ©х крiзь вiкно. Старий граф замика╨ дверi на ключ, запина╨ порть╨ри на вiкнах, уважно й понуро огляда╨ все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом суму╨ свiтло, все ж останн╨ - в зеленiй, густiй, затихлiй тiнi. Старий граф сто©ть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно, легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок. Старий граф озира╨ться, обережно пiдсува╨ фотель i сiда╨. Оголенi плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi. - Абсолютно несмачно... - раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi перехиля╨ться над лiжком. - Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах, та боляче ж! Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз упертим болем лице, зцiплю╨ зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi. Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у лiжко руцi й шепоче: - Трудонько!.. Трудонько!.. - I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу! Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно диха╨, задиха╨ться. I раптом усе тiло з лютою натугою, з одча╨м стрiпу╨ться, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, вирива╨ться, викручу╨ться, голова вiдкида╨ться назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням гребуть по простирадлi. - Трудо! Трудонько! Дитинко! Ах, тiло корчиться, вигина╨ться. Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вi╨ дитячими, атласово теплими нiжками. - Тудi!.. Крихiтко ╨дина .. Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба... Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усi╨ю кров'ю сво╨ю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжно© гарячо© шкiри, гладять, голублять. - Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi! I потроху закинута назад голiвка вирiвню╨ться, дуга горла опада╨, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною судоргою обхоплю╨ габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато, ненаситно цiлу╨ гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапа╨ться, тремтить, мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки. - Тудi моя! Тудi, ╨дина дiвчинко! О Тудi! Вiн хапа╨ в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуля╨ ©© до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем. У дверi стукають .Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на простирадло. Потiм насуплю╨ сивi стрiхи на очi, помалу вста╨ й пiдходить до дверей. Одчинивши, мовчки впуска╨ графиню. Тривожно шукаючi очi матерi швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось хова╨ в собi, щось задоволене i, значить, вороже до не© й до то© iстоти, що там, на лiжку. Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз саду вi╨ духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами, коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним. Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням обзива╨ться грiм. *** З доктором Рудольфом дi╨ться щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень нiчого не ©сть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсила╨ назад, навiть не подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смi╨ться з дивування й страху добро© дiвчини, любовно обнiма╨ за плечi й говорить ©й чуднi слова, вiд яких Кетi ста╨ моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка. А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiча╨ разом iз квiтками сонце, розповiда╨, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цiлу╨ траву, листя, як раптом простяга╨ обидвi руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смi╨ться. I так ста╨ чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одверта╨ться, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело верта╨ться з ним до лабораторi©, наспiвуючи й шкандибаючи. Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши сво© волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докуча╨ йому, нi про що не пита╨, не припроху╨ ©сти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi, поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розумiють, вишукують. А Рудi смi╨ться, любовно обнiма╨ й мамуню за плечi, радiсно цiлу╨ й нiтрошки не нагаду╨ хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi, чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от перелл╨ться через край i розкри╨ться вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiма╨, пусту╨, фальшиво висвисту╨ губами легковажнi мелодi©, з пiдскоком шкандиба╨, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить. Нiщо його не зачiпа╨, не тривожить, нiщо не може пригасити дивне палахкотiння цi╨© радостi. На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран - усi криком кричать про грiзнi, величезнi подi©, що назрiвають у надрах людськостi. Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену атмосферу земно© планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiта╨ круг землi тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ "маюн", страшну новiтню зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих iстот. Величезнi повiтрянi флоти озбро╨нi "маюном", готовi щохвилини хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством. А доктор Рудольф ся╨ голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок на вiкнах, i смi╨ться собi трiпотливими куточками уст. Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допуска╨ без пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. ╙вропа й Америка цей пантеон вищо© людсько© цивiлiзацi©, повиннi пiдпасти пiд залежнiсть од одстало©, напiвварварсько© частини земно© кулi. Людство сто©ть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса простяга╨ свою дикунську руку до горла бiло© раси. Старий великий. Захiд повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор ╨дностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi. А доктор Рудольф безжурно перегорта╨ кричущi аркушi газет i фальшиво видмуху╨ крiзь верхню губу грайливий мотив маленько© бiска©. Захiд хвилю╨ться, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються. Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацi© за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцi©, манiфести, вiдозви, бiйки. Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили ©хнi. Одного дня не видержать - i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний свiт, загинувши пiд ру©нами й залившися власною кров'ю. А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiба╨ пiдпалене каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро ся╨ внутрiшнiм лукавим захватом очей. I тiльки раз переста╨ посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн мовчки чита╨ нову сенсацiю. Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних людей. Вибух був тако© страшно© сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку. Доктор Рудольф схоплю╨ться й швидко ходить по хатi, обхопивши голову обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком: - Тьа! Тьа!. Але радiсть помалу проступа╨ знову, розгладжу╨ покривленi уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй посмiшцi. Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньо© недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима рудi круги, а в очах до тако© мiри виразно нема колишньо© iронi© до всього, що поряднi люди шанують, що хочеться ©© нiжно нiжно пожалiти. Лл╨ доктор Рудольф не жалi╨. Тiльки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чу╨ться на запитання Труди - чи правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди, всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн гада╨ так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцiльнiший спосiб. I Труда злегка червонi╨. Але доктор Рудi смi╨ться, дяку╨ за пораду й весело шкандиба╨ собi додому. Iнодi вiн зустрiча╨ й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуля╨ по саду, заходячи iнодi навiть до оранжере©. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стиску╨ться винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радiсно посмiха╨ться так само, як до Иоганна, матерi, Труди. Вiн поштиво, низько вклоня╨ться принцесi, але не хапа╨ться пробiгти повз не©. I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озира╨ться на шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених очах ©© проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога. *** В небi - сонячна пожежа, на землi - пекуча з роззявленим ротом, iз млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куня╨. Пiсок на дорiжках, лави, шибки на вiкнах, схiдцi на терасу - все гаряче. До металiчних ручок дверей не можна торкнутись. Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандиба╨ вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiца© лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчо© лiкарнi для душевнохорих. Доктор Рудольф нiкуди не поспiша╨. Коли вiн увiходить у центр мiста, сонце заступають будинки, вiн переста╨ мружитись i огляда╨ свiт iз цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його. Розумi╨ться, багато в ма╨тку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом усе досить добре. I небо, i спека, i трамва©, i пiтнi, заклопотанi, потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна, волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги. От доктор Рудольф зупиня╨ться бiля величезного, на всю стiну скла гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв, коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно ©м смакують цi шматки тваринних трупiв! Доктор Рудольф скоса погляда╨ на сусiдiв - i жалiючий, вибачливий усмiх розгорта╨ його закрученi куточки уст. - А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть ©сти трупи тварин? Е? Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка, але в тiй iронi© така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж посмiха╨ться: - Може, колись i перестануть. Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присува╨ до нього почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже: - I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi. I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим виглядом хазя©на, що вийшов на огляд свого ма╨тку. Вражений сусiд довго дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похиту╨ головою. По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою сто©ть, як вода в озерi, в берегах кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, пала╨, клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт. Доктор Рудольф цю частину свого ма╨тку огляда╨ з жалем i досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi! Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Коль╨, перснi, шпильки, голе камiння, справжн╨, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiню╨ блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват. Доктор Рудольф зупиня╨ться й з веселою цiкавiстю вдивля╨ться в обличчя. В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот. - А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть гратись дiти на вулицях? Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озира╨ться й бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не зна╨, що сказати. - Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно собi уявити? Правда? Га? I дама, i вся юрба настромлюють на сво© очi чудного чоловiка, i по ©хнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, почина╨ грати непевна посмiшка: божевiльний чи п'яненький? Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви, замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини, яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд штанiв солдата. - Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас зможе мати собi скiльки схоче оцих "дорогоцiнностей". Чу╨те? Але попереджаю: вартiсть ©х буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого на шматочки. Будьте здоровi, мо© панове, i хай вам буде добре без камiнчикiв i гудзикiв од штанiв! Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде далi, а юрба регоче й проводжа╨ його криками, в яких чу╨ться порада не заходити дуже часто в шиночки - в таку спеку це рiч небезпечна. Доктор Рудольф слуха╨ться поради й сiда╨ на трамвай. Трамвай, безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам. Вiн увiчливо й привiтно уступа╨ мiсце старенькому чоловiковi, вiн може й постояти. Кондукторовi да╨ за бiлет першу золоту монету, що попада╨ться йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту, доктор Рудольф, розумi╨ться, спиня╨ його. - Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом сво©м не робить враження мiльярдера. - Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га? Ну, ясно - ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, спiвчутливим виглядом пода╨ "багачевi" решту. Доктор Рудольф весело смi╨ться: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити цi круглячки в себе А, зрештою, розумi╨ться, коли кондуктор не хоче, можна забрати ©х. Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте собi: вiн сумнiва╨ться в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас. - Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку? Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджу╨ться з чудним пасажиром. - Ви, розумi╨ться, пане кондукторе, не з при╨мностi вiдривати цi папiрцi працю╨те. Правда? Пан кондуктор неохоче посмiха╨ться: вiн хотiв би знайти на свiтi такого чоловiка, який iз при╨мностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати ©х людям. - I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко при╨мнiше оце взяти та по©хати в лiс, лягти на травi лицем до неба й мружитись на сонце. Га? Кондуктор знову посмiха╨ться - добре тому лежати, у кого ©сти ╨ що. Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням вслуха╨ться в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре. - Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що ©сти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так? Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик пада╨ вiд того, що набiгла хмара, ще рач пiдтверджу╨, що всi люди мусять працювати, щоб ©сти. Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсу╨ обома розчепiреними руками волосся й ясно, одверто озира╨ весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його очi, але вiн стриму╨ себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але раптом верта╨ться й сильно б'╨ по плечу кондуктора: - Пане кондукторе, незабаром ви матимете що ©сти. Чу╨те? Незабаром кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику! Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного калiкуватого чоловiка. А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в свойому ма╨тку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на башту повiтряно© дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пiрна╨ в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд Берлiном; то знову вилива╨ться краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi канали вулиць. Але скрiзь, де вiн ╨, бiднi дикуни ставляться до нього однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де вiн ╨, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронi╨ю й лукавим, стримано обiцяючим захватом. За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце знову прийма╨ його в сво© обiйми, знову палко цiлу╨ в розхристанi груди, в напiвзаплющенi нiжнi повiки очей. Кондуктор сказав: минуло© недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз сво╨© каторги на побачення з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх ©х разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi, заморенi, отру╨нi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали поцiлунки сво╨© матерi. За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку. Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно ©х там, кишить ними старий лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер. Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках сво© на©внi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо миготять серед спокiйно©, мовчазно© зеленi. Тут доктор Рудольф цiлком задоволений сво©м ма╨тком. У зубах травинка, в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазя©на. На галявинцi бiля само© стежки в густiй буиностебловiй травi iз шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, ©© моментально арештували б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi закони й звича©, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв, сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiча╨ в його постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiха╨ться з його п'яно© посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не диву╨ться, коли шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиня╨ться проти не© й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалаку╨: - Знаменита погода. Що? - Надзвичайна!! - А лiс? Га? - Чудовий!! Парочка смi╨ться, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо обнiма╨ чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши ©© сво©ми грудьми. А доктор Рудольф радiсно шкандиба╨ далi: молодцi каторжани - все ж таки вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття. Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт ©й похиту╨ головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випуска╨ медовi краплинки живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одно© прекрасно© дикунки, що молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула сво©х родичiв, ця не обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не повiсить на кущах сво© людськi ганчiрочки, поскидавши з себе залiзобетоновi приписи та закони. Доктор Рудольф ляга╨ в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста радiсть, цiлу╨ пекучо, благосно Велика Мати. *** Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами сто©ть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон. За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордо©, нiжно-бiло© ши©, вiд погляду на яку ста╨ солодко-тужно. Другий - непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну. Фрiц тихенько надушу╨ на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся. - ...ваша свiтлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан президент... ваша свiтлосте... Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за не© металiчним контральто виразно чути: - А це конче потрiбно? - Шув-шув-шув... пан президент... ваша свiтлосте... Союз Схiдних Держав... - Нарада ма╨ бути в Лондонi? Потилиця швиденько кива╨ й знову та╨мничо бубонить, шелестить, воркоче, схиля╨ться то праворуч, то лiворуч. - Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни? Потилиця рiшуче кива╨ й жде. Чорт би ©© взяв, закрива╨ все лице князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить, як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплю╨ться й знову закрива╨ його собою. - В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати. Спина графа робить рух. - Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, ма╨ бути цiл-кон конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував сво©м, мо©м i багатьох людей життям. Доля лондонсько© бiржi повинна бути для нас осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей вiзит. Отже, коли можете й обiця╨те так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятiй годинi вечора. Граф Адольф низько вклоня╨ться: